Наївний. Супер. Ерланд Лює. (частина 1)

Всі, хто їздять на велосипеді, - мої друзі. Гарі Фішер

СТІНА Маю двійко друзів — один добрий, а другий такий собі, не дуже. І ще маю

брата.

Він, може, вродився і не аж таким вже й красенем - я на вигляд кращий - та,

взагалі-то, може бути.

Зараз мешкаю у братових розкішних апартаментах - визичив ненадовго,

поки той скородить десь світами. А тут і справді хороми. Має він трохи тих

грошенят. Хто його зна, як він на хліб заробляє. Я якось не дуже на тому

розуміюся. Він купує там щось - ні, стривайте, може й продає. Хай там як, зараз він кудись собі подався. Навіть сказав куди. Я десь ще записував.

Здається, до Африки.

Залишив мені номер факсу й просив пересилати всі його листи й

повідомлення. Отака у мене невеличка робота. Легко, зрозуміло й не тисне

на голову.

За те дозволив мені якийсь час у нього отут пересидіти.

Це саме те, чого мені хотілося.

Якраз те, чого я зараз украй потребую.

Спокою. Трохи часу на спокій.

Віднедавна моє життя завернуло у якийсь дивний керунок. Воно заблукало

туди, де я втратив до нього смак.Мені виповнилося двадцять п'ять. Якихось кілька тижнів тому.

Ми з братом здибалися тоді за вечерею в наших батьків. Було смачно.

Особливо печиво. Перебалакали про все на світі. Аж раптом, сам собі дивуюся, як ні сіло ні впало беруся докоряти своїм батькам за те, що вони

так Тне наполягли на тому, аби я серйозно взявся до спорту. Нечуване

безглуздя!

Ну ні, це таки повний ідіотизм. Мовляв, був би собі нині професійним

спортсменом. Мав би бодай яку порядну статуру. Гроші. Вічно б десь

мандрував... Гм, я ще й мав щастя заявити, що це не чиясь там, а саме їхня

провина, що я взагалі до чогось не взявся, і що моє життя стало таким-от пустим і нудним.

Я, правда, відразу їх перепросив.

Але на тому цей маразм не скінчився.

Того самого вечора грали ми з братом у крокет. Взагалі, таке не часто буває.

Наш старий набір для крокету давно зігнив під ґанком. Довелося об'їздити

чимало заправок, доки ми надибали щось схоже на кийки, кульки і кілки.

Брат ще розрахувався тоді своєю кредитною карткою. Нарешті ми виміряли

кроками відстані, навиставляли в батьківському садку містків, повбивали в

землю кілки. Я вибрав собі червону кулю, мій брат — жовту*. Не знаю, чи

це були саме ті кольори, які ми обирали, коли були ще дітлахами. Все так забувається.

Розпочали. Граємо вже з добру годину. Я блискуче пробив попід перші два містки. Отримав право на ступного удару, знову пробив. Я був на

висоті. Став "розбійником"** значно раніше, ніж він, загнав свою кульку

за дерево***, нахабно собі розлігся, чекаючи на брата, - і аж розімлів од

власних уїдливих зловтішань._________*Зазвичай у грі в крокет червоними і жовтими кулями грають не суперники, а партнери по

парній грі.** "Розбійником" стають після першого кола (переважно, ігрове поле обходять двічі). Це

дає право крокетувати кулю суперника — відбивати її своєю кулею в невигідне положення.

***Страхуючись від крокетування.__________

Словом — зазнався.

Коли мій брат почав обережно позирати в бік незграбно настовбурченого

куща, котрий з якоїсь радості розрісся посеред садка, я відразу перехотів

сміятися.

Я бачив його наскрізь. І, звичайно, вмить здогадався, що за паскудство спало

йому на думку.

- Ну, без цього можна було б і обійтися, — це я так спробував урятувати

ситуацію.

Та нічим вже не можна було зарадити — той навіть не слухав моїх

безпорадних вигуків — порикування загнаною оленя, от що воно мені нагадувало... Він діловито припер свою кулю ступнею і почав прицілюватися

шукати таку траєкторію, щоб його удар зав дав найприкрішої шкоди. Довго

він отак прицінявся, раз по раз глипаючи на край садка*. Туди, де сад

якось нелогічно обривається. Туди, де трава збилась у густу щітку. Він

кілька разів обережно замахнувся — тренувався: хотів пересвідчитися, що

зможе змобілізувати в отому ударі всі свої сили. Ну й, звісно, в тому, що не

вперіщить, собі кийком по ступні — то було б дійсно неприємно. Та й загнав,

звичайно ж, мою кулю в отой гігантський кущ. Мою червону кульку - і у отой

клятий кущ! Аж у самісіньку середину...

Туди, де ніколи не світить сонце й не чути співу пташок.______________* Гра в крокет полягає в тому, що гравці змагаються, хто швидше перейде ігрове поле й

закотить свою кулю за фінішний кілок.______________

Удар був - чесно сказати - фантастичний. Годі було там чимось дорікнути. І я

би вчинив так само. Без зайвих вагань.

Мене приголомшило інше - власна реакція.

Моя стратегія була простою і, мушу визнати, до сить, підлою. Прилягти

собі посеред садка й удавати, ніби тебе взагалі цілий світ не обходить. А

тоді скрокетувати його кулю на неймовірно величезну відстань. Якщо б я

пробив мимо не мав би ніякої гризоти, він же ж і так не обійшов ще й першого

кола. Коли б мені вдалося поцілити в ту його кулю - я водив би її довгими

годинами, вдаривши наприкінці нею об фінішний кілок*, а потім оформив усе

тріумфальним "ні" — це на його пропозицію зіграти ще раз.Але тепер про все це можна тільки забути.

Я ніяк не міг поцілити. Мій брат став "розбійником", а моя червона куля

лежить зараз у якихось заростях.

Проте я не поступався. Мене опанував дикий азарт помсти. А надумав я ось

що: загатити його кулю під авто. Це бажання керувало всіма моїми діями. Зав

дати йому болю. О, я це вже бачу: жовтесенька кулька помалу закочується

під авто, і ось він повзе на чотирьох або ні - плазує на череві, - ага! - щоб аж

весь вимастився в болоті й почав злісно лаятися.Та перед тим треба ж було іще вибити свою кулю з-під того куща. Я розгріб

листя й попригинав декілька гілок. Присвітив ліхтариком — туди-сюди

по цілому тому кублі. Розгледів-таки свою кулю. Кольору не можна було

розпізнати. Та це вона, жодного сумніву. Мій брат, тупо й безтурботно

регочучи, звісно що, стояв собі збоку.______________*Гра припиняється якщо куля вдаряється об фінішний кілок, навіть, якщо гранці ще не

обійшли кола двічі попід кожен місток.______________

Я затиснув ліхтарика зубами і поповз углиб куща. Земля була гидко мокра,

а надворі — звичайно ж — усього декілька жалюгідних позначок вище від

нуля. (Я ще довго ненавидів той кущ усім своїм серцем - тобто аж поки мені та вся оказія не забулася). Ну, зараз як вгачу! Приміряюся. Отак мало б бути

ніби нічого. Я був чомусь несамовито впевнений у тому, що до моєї перемоги

лише якісь лічені секунди.

Я покажу йому, тому своєму братові, сволота така!

Та від того куща я зміг відійти тільки за три удари. І в той час коли я згрібав

із себе гниле листя й брили болота, — все ще стискаючи в зубах ліхтарик, —

мій брат знову відбив мою кульку в той кущ.

Це одна з причин, чому я гадаю, що в душі він напевно-таки трохи менш

людяний, аніж я. Мені б ніколи не спало на думку загнати його двічі в отой

кущ. Один раз — то так. Але двічі — навряд чи.

Я вдруге засвітив ліхтарика й знову витягнув із куща свою кулю. Коли

моєму братові заманулося втретє за бити мою кулю в той клятий кущ, він

не вцілив, — тож настала моя черга. Тепер мушу забити його під авто! Але

я щось не розрахував, і удар вийшов фатально не вдалий. Я, вочевидь,

перенервувався...

І тоді він блискавично довів гру до кінця — скрокетував мою кулю об

фінішний кілок, — та й було по всьому.

Якусь хвилю я ще не міг рушити з місця — бризкаючи слиною, сперечався

через той останній удар. Звинуватив брата в махлюванні. Ми знову почитали

правила, знову посперечалися і поперекрикували один одного. Я ще до того

сказав кілька речей, які не вписувалися в жодні рамки.Врешті мій брат спитав, чи бува чого не сталося. Що з тобою? - отак і спитав.

Тільки-но я зібрався йому відповісти, що начебто, нічого, що все нормально,

— як враз відчув, як у мені щось шалено росте і, переповнюючи мої нутрощі, починає безжалісно тиснути, прагнучи вирватися назовні. Це "щось" було

таке потужне, що ніяк у мені не вміщалося, — було справді гидко. Мені ще

ніколи не доводилося такого відчувати. Я не спромігся ви мовити й слова.

Я гепнувся на траву й почав термосити головою. Мій брат підійшов і сів

поруч. Поклав руку мені на плече. Так ми ще ніколи в житті не сиділи. Я

заплакав. Уперше за багато років. Це, напевно, прибило мого брата. Він

почав перепрошувати, що був такою свинею під час гри.

Для мене все раптом втратило сенс. Зовсім несподівано.

Моє власне життя, існування інших людей, звірів і рослин — увесь світ. Усе

перестало якось триматися купи.

Я розповів це своєму братові. Йому було важко допетрати, про що б то

я. Він підвівся, сказав, мовляв, та що ти, shit happens, все владнається.

Він спробував схопити мене за коліна, гаратнути по-братньому в живіт, трохи покричав. Мій брат грав колись у бенді*(хокей з м'ячем). В нього те

покрикування і справді файно ви ходить. Я попросив його заспокоїтися.

Додав, що все серйозно. Він присів і заспокоївся.

Ми побалакали. Я плів несусвітні речі, які зовсім не трималися купи. Жоден з нас так і не втямив, що я власне мав на увазі. Але брат серйозно поставився

до моєї маячні. Треба віддати належне: видно було, що йому не байдуже. Він

ще не бачив мене таким.

Сказав, що на світі тисячі людей щодня наштовхуються на стіни. І більшості якийсь час важко, але потім усе знову йде своїм трибом. Мій брат невиправний оптиміст. Він дійсно хотів мене розрадити.

Я сидів і думав: це, може, була саме та остання краплина. Побоювався,

що вже по горло наситився тими днями, і мені ніколи не повернути того

колишнього запалу до життя.

Тоді брат сказав, ніби йому треба зараз кудись по їхати. На два місяці. Він

запропонував мені на той час свою кімнату. Я подякував, і ми сиділи отак, нічого не говорячи, аж доки мій брат глипнув на годинник і виявив, що вже

давно почалися спортові новини. Спитав, чи я не маю бажання зайти у дім.

Хоч там як, але то був мій день народження, і треба було знову їсти торт.

Прокинувшись наступного ранку, я відчув: життя не може бути таким, як колись. Я лежав і думав.

Крокет тут ні до чого. Щодо цього я не сумнівався.

Крокет — то лише так собі, дрібниця, а це божевілля аж ніяк не назвати

дрібницею.

Невдовзі в голові блиснула здогадка: це все, мабуть, безпосередньо

пов'язане з моїм двадцятип'ятиріччям — мені справді важкувато дати собі з цим раду.

У мене факт старіння завжди викликав почуття якогось внутрішнього

неспокою...

Простір мені взагалі до одного місця. А от із часом у мене серйозні проблеми.

Одягаючись, я дедалі більше утверджувався в переконанні: нинішній день

жодним чином не має бути схожий на всі попередні.Дні мусять змінитися.

І ночі також.

Я трохи постояв, визираючи у вікно.

І зробив вибір.

Сів на велосипед і поїхав до університету. Сказав там, що не відчуваю в собі сил його закінчити. Секретарка спитала, чи, бува, чого не сталося і чи може вона чимось зарадити, її стурбованість трохи мене розчулила, але не було

жодного бажання говорити. Я коротко подякував за турботу і відповів "так"

на перше запитання і "ні" — на друге.

Потім подався своїм велосипедом назад до міста — розривати решту ниток, які пов'язували мене з минулим існуванням. Я обійшов усі часописи, куди час

від часу приносив якісь статті, і сказав, що не писатиму нічого деякий час,

а може, й взагалі вже ніколи. Передзвонив фру Сорільсен і сказав, що не

буду більше винаймати тієї її халупи. Анулював номер телефону й розірвав

передплату на всі газети. Продав свої книжки і старий телевізор.

Решта моїх нажитків вмістилась у наплечнику і двох картонних коробках, їх

я залишив у своїх батьків на горищі, а наплечник закинув на спину й подався

до братового лігва.

Там довгенько сидів на канапі, відхекуючись, весь спітнілий.

Нарешті я вчинив щось реальне.

І це вам не просто якийсь там дешево-дебільний популізм.

Це вам не ТV2*.__________*ТV2 - норвезький відповідник українського УТ-1.

М'ЯЧ Триває це вже кілька тижнів.

Досі сиджу в помешканні свого брата.

Раз на день сходжу додолу з тих його бантів і купую трохи чогось

поживитися. А коли надходять якісь листи — відкриваю їх і пересилаю

своєму братові фак сом. Номер його факсу божевільне довгий. Починаю

тепер вірити, що він і справді в Африці. Я вже об шукав усі усюди за тим

клаптиком паперу, де записав його теперішню адресу, — та ніяк не можу

знайти.

А так — майже нічого іншого і не роблю.

Гортаю газети або лежу на канапі, витріщаючись у стелю.

Планів не маю жодних.

Відчуття того, що майже все якесь безглузде й без змістовне, все ще десь

тут, у мені.І це відчуття анітрохи не надихає.

Я різко знизив швидкість. До нульової позначки.

Гадаю, треба почати все спочатку. А з чого зазви чай починають спочатку?

Вчора я написав список того, що маю і чого не маю.

Ось що я маю:

- Добротний ровер.

- Хорошого друга.

- Поганого друга.

- Брата (в Африці?).- Батьків.

- Дідуся та бабусю.

- Величезну позику на навчання.

- Ступінь бакалавра.

- Фотоапарат.- Пригорщу (позичених) грошей.

- Пару майже нових кросівок.

Ось чого не маю:

- Планів.

- Захоплень.

- Коханої дівчини.

- Відчуття того, що все тримається купи і що все владнається.

- Натури переможця.

- Годинника.

Щоразу, коли я кидав погляд на оцей список, то помічав, що маю 11 речей.

Немає — тільки шести. Це могло б стати серйозним джерелом черпання

оптимізму.

Проте, вчитавшись у список, я зрозумів, що він страшенно незбалансований і погано піддається кількісному аналізові. Ці речі просто зле рахувати.

І без деякого надбання я міг би спокійно обійтися. А багато з того, чого не

маю, видається мені таким важливим, що його відсутність позбавляє мене

можливости жити, як мені хочеться.

Я, наприклад, з радістю обміняв би свого поганого друга на бодай якесь

захоплення, ну хоч чимось найдрібнішим. Або ж на кохану дівчину.

Хоч вже.

Та я знаю — як і кожен з нас — що такого не буває.

Збив докупи всі ті речі у списку.11+6.

Виходить 17. Величезне число — якщо воно охоплює всі ті речі, які для

людини складають суть життя. На якусь мить мене переповнила гордість

за самого себе. Та це тупо. Повний ідіотизм — додавати докупи ті речі, які в

людини є, та ті, яких вона не має. До того ж, деякі з них не такі вже важливі.

Мені хочеться лише одного. Давати собі ліпше раду з часом. Як я і казав,

маю з часом трохи проблеми. А як на мене, то краще вже виходити своїм

проблемам на зустріч, аніж ховатися від них по закутах. Але щоб годинник був для мене такою вже й дуже життєвою необхідністю.... Я б не сказав.

Те саме з кросівками, їх аж ніяк не назвеш головною умовою існування. Але

ж я їх маю. Добре, можна сказати, що кросівки і годинник ніби анулюють

існування одного й неіснування другого. Залишається 10+5. Це вже 15. Все

одно досить порядне число. На жаль, воно зовсім не дає мені ані користи, ані розуміння сенсу — як і те "17".

Треба спробувати знайти щось інше.

Я все ще гнив на канапі, в напівдрімотному заціпенінні, аж тут почулося

дзижчання факсу. Я почекав, доки повідомлення надійде повністю, до кінця, і машина одріже аркуш.

Це тривало десь із хвилину. Тільки-но папір упав на підлогу, я підвівся, щоб

його підняти.

Від Кіма.

Кім - це той мій добрий друг. Ми знаємо один одного декілька років. Він

добрий хлопець, до того ж от-от стане добрим метеорологом. Він зараз стажується на котромусь із островів, десь далеко на півночі. Наскільки

я зрозумів, там, на тому острові, він сам-самісінький. Зчитує якісь

безконечні показники й підраховує всілякі нісенітниці. Потім телефонує у

метеорологічний інститут у Бліндерні* - по декілька разів на добу.

Здається, йому там на півночі трохи самотньо.

Він пише безперестанку. Мені важко встигати за його темпами. Я навіть було

натякнув йому якось, що не в змозі писати так часто, як він мені. Відповідь

була: "Нічого страшного", та я знаю, це його трохи зачепило. Ніколи не

обговорюючи проблеми, якось само собою ми зійшлися на тім, що він може

писати мені стільки, скільки заманеться, а я відповідатиму тільки тоді, коли

відчую в собі сили щось написати.

Так можна жити.

Із Кімового факсу я зрозумів, що він там дивиться шведське телебачення,

ZTV. Процитував мені в листі:

"1. Вставай!2. Збирайся в дорогу!

3. Шукай нових друзів!"**._____________________* Студентське містечко в м. Осло, де розташовані всі споруди університету й студентські гуртожитки.

** Цитата наведена шведською мовою._____________________

Я розповів Кімові, як мені зараз ведеться. Він намагається допомогти.

Приємно так. Внизу під братовим столом я примостив ящичок, на якому

збоку над писав "Кім". Туди складаю всі його факси. Той ящичок уже

переповнений вщерть. Відколи Кім почув, що я маю десь поблизу факс, —

жодної хвилини спокою.

Знову гепаю на канапу. Щось мусить статися. Не обов'язково щось важливе.

Просто щось.

Вирішую піти трохи розім'яти ноги і купити щось таке, що могло б спрямувати

мої думки в якесь приємне русло або принаймні змусило мене посміхнутися.

Я обійшов чимало крамниць, та не побачив нічого, що припало б мені до

душі.Спробую визначити декілька критеріїв того, що шукаю.

Не знаю чому, але якось втягнувся я в ті переліки. Список — суперова річ.

Напевно, настав час складати списки. Ось і зараз напишу один.

Порозмірковував я трохи — і поступово вималювалася картина тієї речі, яку

шукаю. Виявилося, що це має бути щось таке:

- не надто велике — щоб можна було легко пере носити- Не дорожче від ста крон* (*Приблизно 10 USD).

- Багаторазового використання.

- І до того ж як зовнішнього, так і внутрішнього.

- Крім того, щоб надавалося до використання як наодинці, так і з друзями.

- Що б спонукало мене до дій.

- Що б змусило мене забути про час.

Сідаю на якусь лавку і ще раз уважно перечитую список. Довго читаю.

Список досить відвертий. Я ним цілком задоволений. Може, навіть насправді

існує якась така річ, а може, й ні. Це не надто важливо. Сам список для мене

— істинне одкровення. Як кажуть ще — "справжня цінність".

Я все ще сиджу на тій лавці, розмірковуючи, які речі могли б задовольнити

оті мої вимоги.

На думку спала ціла купа всілякого непотребу. Але ж це мусить бути одна,

одна-єдина річ.

Раптом мене опановує прозріння. Мені потрібен м'яч!

А таки дійсно м'яч. Всередині віддалено відчуваю легке хвилювання.

Давно вже я не згадував про м'ячі. Я втішився, що саме це спало мені врешті на думку. От про такі речі тепер і слід думати. В цьому напрямку

варто рухати ся далі, шановні. Треба тільки вибрати м'яч. А як їх вибирають?

На світі повнісінько м'ячів. Людство ж весь час товчеться з ними. Заради

забави, та й з усілякою іншою метою. Важливо тільки знайти той один, єдино

правильний.

Подаюся переривати крамницю спорттоварів.

У них тут широчезний вибір м'ячів. Добротних і дорогих. Зі шкіри та з інших

солідних матеріялів. Перемацую їх почергово — але всі вони якісь надто вже

претензійні, як на мене. Якщо я куплю собі такого — відразу ж впаду жертвою

комплексу неповноцінности. Не на часі тепер купувати якісні м'ячі. Зараз мені треба притлумити будь-які елементи конкуренції в моєму житті. На порядку

денному — виживання.

Я потребую звичайнісінького м'яча, просто м'яча. І бажано пластикового.

Подаюся до іграшкового. Тут проблема вибору значно менше тисне на

інтелект. У них, на щастя, всього-на-всього декілька м'ячів. І тільки три різні розміри та кольорові нюанси. Зважую помалу один з них у руках, парою

інших постукую об підлогу. Врешті роблю все дуже просто — беру червоний

пластиковий м'яч середнього розміру. І коштує він ледь більше за 50 крон.

М'яч запаковують у мішечок, — і я повертаюся ровером додому, цілу дорогу

розвіваючи на радощах новим надбанням.

Одразу відсилаю Кімові факс: мовляв, настрій уперше за останній час

піднявся; купив червоного м'яча.

Влягаюся на канапу з м'ячем на грудях. І чекаю вечора.Коли стемніє — вийду покидаю м'яча об стіну сусіднього будинку в дворику.

Цей теплий образ так і завис у мене перед очима.

ДЕРЕВО Декілька вечорів поспіль я кидав м'яча об стіну там унизу, в дворику, за

будинком.

Зазвичай я виходжу після вечірніх новин і звертаю за будинок — до тієї стіни,

де зовсім немає вікон. Сюди рідко хто забредає, та й ліхтар тут один-єдиний

на всю вулицю.

Щось у тому товченні об стіну таки є. Хто його зна, що це. Але багато кому

варто було б спробувати. Навіть нам усім разом. Ми б тоді зовсім по-іншому

поглянули на все. Ми тоді б стали трохи радіснішими.

Шпурляю собі отак того м'яча об стіну, щоразу чекаючи, доки він відіб'ється

ще раз від землі, перш ніж повернеться мені до рук. Чудовий м'яч. Завжди по

вертається. І до рук приємно взяти. Господи, я й за був, як це, коли тримаєш

у руках м'яча! Стискаєш його між долонями! Він же такий круглий! Він

змушує мене забути про час.

Знову кидаю. Новенький червоний м'яч вдаряється об стіну — й у дворику

відлунює потому приглушений звук. Ловлю м'яча, притримую на якусь хвилю,

і — знову шпурляю. Чисто механічно. Майже не замислюючись над тим, що

роблю: супер, так можна думати про щось інше.

Сьогодні ввечері пригадалися мені мій дідусь, мамин тато. Кілька тижнів

тому вони розповіли мені одну бувальщину. Це була казка про добрий світ.

Мамині батьки мешкають у жовтуватому дерев'яному будиночку який вони

власноруч вибудували багато років тому. У них там і свій садок — у нього

вони вкладають чимало праці. Для них оті квіточки, дерева й кущики завжди

були чимось надзвичайно важливим. Вони знають всі ті дивовижні назви

рослин, знають, коли що садити, коли підливати, коли збирати врожай. Тільки

й розмови у них, що про ту всіляку саджанину Знайомим і рідним завжди

дарувало ся власноруч вирощені квіти. Так було завжди, скільки я себе

пам'ятаю.Коли вони ще тільки починали будувати свій будинок, мій дідусь посадили

яблуньку На самих при ступах до садка. Мені, однак, не довелося застати

цього деревця. Воно всохло ще до мого народження.

Але я про нього чимало чув.

Вкоренялося воно собі вже не рік і не два, ось вже і яблука взялися помалу

наливатись. А родилася їх сила-силенна. Бабуся витискали з них сік і варили

варення.

Яблунька була як золото.

Аж тут — напасть.

Те літо видалося напрочуд урожайним. Яблука — велетенські й соковиті —

так і просилися до рук.Та одної ночі хтось поламав ту яблуньку. Обліплені плодами крислаті гілки

лежали тепер по-варварському розкидані в траві. Дідусь казали, на це годі було дивитися. Яблунька більше ніколи не родила. Вона всохла.

Мій дідусь зайшли тоді до хатини із сумною звісткою для бабусі. Потому

зняли з себе свій робочий одяг, на кинули на себе щось трохи парадніше й

подалися дорогою додолу — попри церковне приборство - до школи.

Довго тоді балакали з їхнім директором, а опісля там тижнями виводили

дітей на чисту воду, аж поки за якийсь час зізналося троє хлопців.

Вони хотіли тільки поцупити кілька яблук, та якось самі незчулись, як занадто

розійшлися.

Їх дуже мордувало сумління.

То були пусті хлоп'ячі дурощі. Нічого такого страшного. Але й не можна було

ту подію просто зігнорувати.

Мій дідусь разом із директором школи прагнули справедливости.

Нова яблунька за тих часів коштувала б 150 крон.

Домовлено — хлопці виплатять вартість деревця.

З кожного по 50 крон.

Дідусь казали, що на той час то були великі гроші.

Хлопці мали сплачувати щотижня по частці - всю осінь і аж до весни - поки

віддадуть всю суму й остаточно розрахуються.

Дідусь і самі колись училися в тій школі, тож доб ре знали, що тамтешнім

хлопцям не було так вже й дуже що розтринькувати. Вони мешкали там само,

у школі; дехто з них місяцями нічого не чув від своєї родини, яка до дірок спустошила свої кишені, вже аби тільки послати їх на науку. Тож хлопцям

треба було сплачувати борг за яблуньку із власних кишенькових грошей.

А це, вочевидь, означало, що на весь той час випадали б усі забави, які коштували бодай якісь копійки. Навряд чи вони могли б тоді дозволити собі піти до кіна, зафундувати дівчатам Sоlо*, — ну, май же тобі нічого._________* Марка норвезького напою, щось на зразок нашого "Живчика".

Щосуботи хлопці приходили під двері до моїх дідуся й бабусі, змирившись

із долею, і приносили гроші. Майже мовчки. Лиш простягали руки й кидали

копій ки у велетенські лабети мого дідуся. А той тільки ствердно покивував

головою — на знак того, що все було так, як і мало бути. Розрахунок тривав

довго. Минула зима, прийшла весна.

У травні садок зацвів знову, а в школі десь от-от мали б розпочатися вакації. Хлопці роз'їжджалися по родинах насолоджуватися літньою волею. Ця су

бота була вже останньою. Хлопці прийшли при па раді. Настрій у них був

справді ніби й святковий. Ось вони подзвонили у двері. Бабуся запросили їх

до хати. Вони зварили кави й напекли своїх смаковитих вафлів.

Хлопці засіли за стіл, сплатили останню рату й потиснули руки дідусеві та

бабусі.Ту їхню колишню пригоду викреслено зі сторінок історії.Хлопці відчули полегкість, їм враз порозв'язувалися язики — й вони вперше

провадили зі старенькими якісь балачки. Розповіли про школу, поділилися

своїми літніми планами. Сказали, звідки родом... Обличчя їхні аж світилися.

Борг сплачено, їх очищено — і тепер вони могли врешті сміливо підвести очі.

За якийсь час хлопці попідводилися йти додому. Попрощалися і скерували

до дверей.

Тоді підвелися мій дідусь.

— Стривайте, ще не все.

Хлопці завмерли. Дідусь подалися до великого сер ванту на кухні. Відкрили

дверцята. Занурили руку аж по лікоть поміж полиці й вийняли звідти три кон

верти. Тоді врочисто підійшли до переляканих хлопців та вручили кожному

по конвертові.

Хлопці були геть спантеличені. Вони перезирнулися. Тоді відкрили конверти

— і враз усі троє як один відчули, що по їхніх щоках потекли сльози.

Дідусь повернули їм усе до копійки.

Я все ще стою на тому самому місці, тупо кидаю чи м'яча об стіну. Якраз так добре втягнувся в ритм. Мені добре від цієї забавки — не бачу жодних

причин її припиняти. Від неї ніколи не буде зле. Немає значення, скільки я

отак товктиму тим м'ячем об стіну — від цього мені ніколи не буде погано.

Ніколи.

Дідусь казали, що від самого початку мали намір повернути дітям їхні копійки: "Йшлося зовсім не про гроші."

Мої думки перекинулися на хлопців. Вони вже десь повиростали. Долічують,

мабуть, шостий десяток.Вони, напевне, відчули, що світ добрий. І що все якимось чином пов'язане,

що все якось тримається купи. Що все щось означає.

Цікаво, що вони зараз роблять? Обросли, мабуть, сім'ями й самі доглядають

тепер свої яблуневі садки попід будинками.

Мій дідусь — сильна особистість. Цікаво, чи я теж сильна особистість.

Цікаво, чи моя генерація взагалі подарувала світові бодай одну сильну

особистість...

ЧАС Якось по обіді відкопав я у братовій шафі якусь книжку. Вона написана

англійською, і йдеться там про час, всесвіт і таке інше.

Взявся було її гортати, але відразу аж спітнів і був просто змушений поки що

відкласти її набік. Вона виявилася занадто важкою для мене.

Існують певні межі того, що я можу зараз втисну ти у свій мозок.

Якусь хвилю я намотував кола по квартирі про сто так, щоб притупити

почуття неспокою. Тоді по гортав старий альбом світлин мого брата - так, аби тільки перевести свої думки на інші рейки. Там виявилося багато і моїх світлин. На них я ще зовсім мала дитина. Як завжди, в якомусь тупо-

дивацькому одязі. Вельветовому. Як завжди, той остогидлий вельвет!Дитиною я, мабуть, хронічно був сповнений небувало глибокого співчуття до

самого себе.

На одній зі світлин я стояв поруч зі своїм новим велосипедом. Він зелений

такий, а на рамі збоку — п'ять божих корівок. Я — в жовто-коричневих

штанцях. Весь охоплений бажанням чимскоріш сісти на велосипеда. Це був

єдиний намір, що світився в моїх очах.

Коли я вранці прокидався, то першою думкою було: велосипед! І жодної іншої.Сьогодні я прокидаюся із цілим роєм різних думок у голові, їх щонайменше

п'ять. Це понад мої сили. Я не знаю, до чого це все. А до чого це все, власне?

Відіслав факса Кімові й запитав, чи його батьки теж одягали його в дитинстві у вельвет. Спитав також, чи він, бува, не знає, до чого це все.

Той відразу ж відповів: "так" на запитання про вельвет, "ні" — на друге.

Кім завжди так блискавично відповідає. Скидається на те, що він весь час

сидить над факсом і лише те й робить, що чекає, аби я щось написав.

Це мене трохи турбує.

Ось сиджу я, втупившись у лист від Кіма, з його "так" і "ні" — й до мене

помалу повертається отой колишній неспокій. Починаю усвідомлювати, що

якимось чином мене щораз сильніше тягне до тієї книжкової шафи. Он вона,

та книжка, — а я отут, — Боже! — та до неї ж так близько! Відчуваю дику в

ній потребу — і якось само собою підходжу все ближче й ближче.

Нарешті всівся з тією книжкою навколішки і по думав, що, врешті-решт, в ній

теж можна пошукати якусь відповідь, розв'язання моєї проблеми. До кінця

я не впевнений, але мені здається, що це рішення було досить послідовне і визріле...

Її написав якийсь професор на ім'я Пол*._______* Пол Девіс, видатний австралійський фізик-астролог сучасности.________

Гадаю, що чолов'язі з таким симпатичним іменем навряд чи спало б на думку

виписувати аж надто мудрі речі, аби вселити в мене непоборний страх.

Почитаю-таки.

Читаю вже кілька годин підряд. Відчуваю, як по волі перевертається все моє

єство.

Навіть якщо вони там запевняють, що отой Пол вміє писати просто про

складне, мені все одно здається, що саме тут йому це не дуже вдалося.

Той Пол взагалі займається якимись аж надто вже складними речами.

Мій теперішній запас знань заслабкий для того, аби осягнути його вчені думки, я б навіть сказав, що він взагалі відсутній.

У першому ж класі гімназії я викреслив зі свого розкладу математику разом

з фізикою. Тоді мені хотілося звільнити час для купи інших речей, з яких моя

уява вимальовувала досить привабливу картину подальшого існування.

Сьогодні я вже не настільки переконаний у правильності свого вибору Може,

це була й тупа гарячковість.

Отож, зрозуміти я міг далеко не все. Можливо, я розумів ще менше, ніж мені тепер здається. Але й те, що мені було дано осягнути у тій книжці, вганяє

мене в стан крайнього екстазу й дикого страху.

Я і не думав, що мій брат читає такі книжки. Вочевидь, я багато чого про

нього не знаю.

І ще менше мені відомо про час.

Виявляється, в одній лабораторії в Бонні є три метровим металевий циліндр.

Пол пише, ніби отой циліндр має форму підводного човна і лежить

він там опертий на сталеві рамки, увесь попідперізуваний дротами

та вимірювальними пристроями. Це атомний годинник. І поки що він

найточніший у всьому Всесвіті.Він маніть точніший, аніж Земля — з її обертанням навколо своєї осі...Така шалена точність спантеличила мене до злості. Але тут до мене

поступово почала підкрадатися думка, що там і близько не йшлося про якісь

високі матерії. Це просто ще одне щось, яке хтось вигадав, а всі інші радо з ним погодилися. Це починає мені вже навіть подобатись. Я аж відчуваю, як час в моєму мозку перетворюється у якусь гнучку річ, що покірно піддається

будь-якій моїй нарузі над нею.Непогано було б і собі завести такого атомного годинника.

Читаю далі. Гм, виявляється, щоб компенсувати ту безвідповідальну

неточність Земної кулі в ритмічності обертання навколо своєї осі, деколи до

часу додають одну секунду. Останнього разу це було в червні 1994 року... І звичайно ж, ніхто нічого тоді не сказав!

Через ті атомні годинники змінилося і саме визначення секунди часу. Раніше

секунда була 1/86.400 частиною доби, а тепер це вже 9.192.613.770 обертів

одного атома цезію...

Як на мене, то це багато.

Ті всі просвітницькі одкровення вибивають мене з колії. Робиться погано

— треба йти по м'яча. Якийсь час товчу м'ячем об холодильник, аж поки

відчуваю в собі сили читати далі.Пригадалося, як ми в дитсадку пили молоко.

Багато хто з нас мав тоді електронні годинники. З секундоміром. У них були

навіть позначки сотої долі секунди. І ми витрачали тоді час на нереально

абсурдні дрібниці. Хоча тоді нам вони здавалися якраз"тим великим"

Довгий час цінувалося вміння випивати молоко швидше за всіх. Мені завжди

на склянку йшло 5 секунд, а був такий Еспен — неможливий дебіл, — так він

спорожнював склянку менш ніж за 1 секунду, чесне слово. Хоча тепер у світлі того, що я отут саме прочитав, цей його талант, мушу визнати, мені імпонує.

Я мало що встигаю менш ніж за секунду часу.

От тарабанити пальцями по столі можу рівно 15 разів на секунду. І дуже тим

пишаюся. Трапляється також деколи, що вдасться сфотографувати щось

посеред якоїсь сотої частки секунди (потім з'являється таке дивне число на

світлині, що аж приємно).

Але це ніщо — порівняно з тим, що виробляють ці атоми цезію. Стоп, а

чи можна вірити тому, що він там понаписував? Понад 9 млрд. обертів за

секунду, каже? Уявити це собі ніяк не можна. Занадто багато. У мене досить

обмежені здібності оцінювати на око кількість одиниць, які містяться в

одній цілості. Мені, скажімо, легко відразу визначити, що на полі пасеться

четверо чи дев'ятеро корів, але коли їх трохи більше, ніж п'ятдесят, то мушу

вже рахувати кожну одну. А все, що кудись туди далі за тисячу, взагалі зливається мені докупи.

Не маю жодної змоги проконтролювати кількости тих атомів цезію і як вони

там обертаються. Залишається тільки сподіватися, що той Пол добре знає,

що каже.

Ловлю його на слові...

Читаю далі.Стає ще гірше.

Пол розійшовся, заявляє тепер, що, мовляв, на час впливає сила тяжіння.

У того чоловіка, вочевидь, не все гаразд із гальма ми.

Без жодних умов та додаткових припущень він стверджує, що на час впливає

сила тяжіння і рух.

Дивлюся на обкладинку книжки. Видавництво ніби поважне. Мабуть-таки,

все, що він отут сплітає, істинна правда.

Мене це починає вже діставати.

Чому ж ніхто мені не розповів цього раніше?

Хіба вчителі фізики не розуміють, що такі речі все змінюють? Хіба вони тупі?Я ніколи не вчив фізики, бо ми на тому уроці тільки й робили, що постійно

малювали протони й нейтрони, жодної гадки не маючи, як це все зліпити собі в голові докупи. Я нудився на тих уроках страшенно. Мені набагато цікавіше

було повертатися до дівчат і показувати їм усілякі композиції з пальців.

А от про час ніхто ніколи й не згадував.

Жоден з моїх учителів не обмовився й словом про час. Я змушений просто

отут, при нагоді, висловити сумнів, що вони взагалі щось у тому петрають.

А може, вони і знали про всю оцю маячню навколо часу... Ну, тоді все

моє нутро прагне помсти. Скажімо, вгатити в плечі, коли того найменше

сподіваються!

Відчуваю себе розведеним.

Відчуваю, що нікому більше не зможу повірити.

На Сонці час минає на 2 мільярдні частини по вільніше, ніж у нас силу

тяжіння. Пав-лусь каже, вона там нагорі сильніша.

Мені чомусь завжди здавалося, що час є часом, а сила тяжіння - силою

тяжіння...А це, як виявилося, далеко не так.Мав би я пару тих стильних атомних годинників, міг би все емпірично

перевірити у Empire State Building.

Але це мені, звичайно, ніколи не вдасться.

А було б таки цікаво — прилаштувати так один годинник на вершечку Empire

State Building, другий — внизу, при вході. За якийсь час можна було б по

мітити, що той, що нагорі, таки швидше обертає свої ми стрілками.

Проживши отак свій вік унизу, серед буденної метушні вулиці, можна

заощадити пару тисячних секунд життя.

А от ті, котрі постійно отам нагорі, старіють швидше, ніж ми всі.

Відкидаю книжку геть.

Відчуваю млість. У мене перегрів.

Мабуть, далі почитаю іншим разом.

А це багато чого змінює.

Часу не існує.

Дуже сумніваюся, що тут можуть бути якісь інші висновки.

Принаймні немає якогось єдиного часу.

Є мій час. Твій час. Полів час. Час Сонця.

Безліч часів.

А безліч часів — це хіба не те саме, що й жодного часу?

Бо якщо це так, то мене мало б врешті огорнути почуття повного вдоволення.

Чому його немає?

Відчуваю тільки глибокий стрес.

Мабуть, вдоволення прийде трохи пізніше. Почекаю.

Велосипед Та почуття вдоволення все ще немає.

Це було абсолютно тупо з мого боку - взятися до тієї книжки. Абсолютно.

Я вже не дуже впевнений, що Пол своя людина.

Цілком можливо, що часу не існує. Але ж речі все одно рухаються, життя не

стоїть на місці. Ми народжуємося й помираємо. Я старію. І що мені з того, що

на Сонці час не такий, як тут?

Хтось мусить прийти й дати мені щось до роботи. Хтось мусить попросити

мене про якусь послугу, може, комусь треба чимось допомогти. Понести

щось порядно тяжке.

Видути щось величезне зі скла, наприклад.

Я так довго не пітнів!

Склав новий список. Того, що захоплювало мене в ранньому дитинстві. Досить довгий вдався.

- Вода.

- Авто.

- М'ячі.- Телефони.

- Звірі, більші від мене.

- Риба.

- Дзеркало.

- IIростирадло із гострими кутиками.

- Вирізати чудернацькі речі ножем.

- Брехати, зі схрещеними пальцями.

- Їздити у ліфті.- Вантажівки.

- Голки.

- Звірі, менші від мене.

- Високі звуки.

- Трактори.

- Потяги.

- Літаки.

- Поліцаї.- Пожежі та пожежники.

- Трамваї.- Космос.

- Речі, що були повністю червоними.

- Мурахи.

- Лебеді.

- Вставні щелепи.- Малювати.

- Степлери.

- Речі, які можна було жбурляти.

- Пилки.

- Пластирі.- Молоко.

- Щипці.- Висота.

- Фарбувальні властивості чорниць.

- "Леґо".

- Речі, що рухалися швидше, ніж всі інші.- Сніг.- Дерева.

- Вузлики.

- Гокей.

- Кубик Рубика.

- Ті, що косили газони спеціальними машинка ми.

- Фотоапарати.

- Пісяти і какати.

- Шишки.

- Мильні бульбашки.

- Африка.

- Речі золотистого або сріблястого кольору.

- Сильний вітер.

- Лимонад.

- Речі, які робив татко.

Все моє існування буквально вщерть переповнювалося тими-от речами. Все

було так нескладно і — просто чудово. Коли мені не спалося — то стрибало-

ся, я був постійно чимось захоплений. Я не ходив. Я стрибав.

Дірявлю той список очима ще якусь хвилю, тоді факсом пересилаю Кімові. Здається, я винен йому ще одну відповідь.

Подумав, а чи не скласти ще й списку тих речей, які захоплюють мене тепер.

Беру ручку, знаходжу до неї листок паперу, але тут мене сковує внутрішній

спротив — невідомо звідки він взявся.Це, напевно, страх перед тим, що список видасть ся надто коротким.

Мені ніколи не варто було припиняти того стрибання.

От саме зібрався до крамниці купити який літр молока.

Коли повертаюся, двір аж кишить малими дітьми. Тут, виявляється, дитсадок неподалік. Досі я і не помічав.

Якесь хлоп'я на крихітному роверику мчить мені назустріч. На ньому

комбінезончик і шапочка. Поверх неї - голубий велосипедистський шолом.

Малий не зводить очей з мене й мого молока. Під'їжджає, зупиняється

й питає, чи отой крутий червоний ровер, бува, не мій. Я киваю в бік мого

ровера, що припар кований до жердки біля будинку й перепитую, чи він мав

на увазі саме той. Якщо той, то це й справді мій.

- Мій, - кажу.

Бачили б ви його! Хлопчина землі під собою не чує від захоплення. Каже, що

й собі хотів би такого.

Вдвох підходимо до ровера й оглядаємо його зусібіч. А дійсно — великий та

червоний. Малий боязко обмацує раму.

Запитую, звідки він знає, що це мій ровер.

Він бачив з вікна, як я його паркував. Сам він мешкає по сусідству. Отам,

нагорі.- А тобі зовсім близенько до дитсадка, - кажу. Малий киває.

- А ще я бачив, як ти кидав м'яча об стіну.

- Ти що, так пізно лягаєш спати?

- Тоді мами з татом не було вдома.

Розпитую далі, як його звати, і малий відповідає, що він Бьорре.

- Бьорре у тебе теж добротний ровер.

Зізнається, що то не його.

Видали у дитсадку.

Бьорре стихає на хвильку. Тоді враз питає, чи є у мене шолом.

Мені дуже хочеться збрехати й сказати "так", але, якось стримуюся.

Кажу "ні". "Так не можна", - відразу повчає мене Бьорре. Малий переконаний,

що мені треба якнайшвидше придбати собі шолома, ще навіть нині.

Він почав лякати мене історією про чийогось татка — той бідака вписався

в якесь авто на велосипеді. У нього теж не було шолому, — лежав тоді в

лікарні місяцям:и.

Аргумент сильний.

- Маєш рацію, Бьорре, - відразу погоджуюся. Мушу купити собі шолома.

Малий питає, чи я зараз поїду возитися. Та не планував ніби. Хотів піднятися

зараз до себе й попи ти молока. Бьорре не вгаває: а я поїду возитися тро

хи пізніше? Хто його зна. "Може ввечері", — відповідаю. Йому хочеться

подивитися, як я їжджу, але після обіду його вже забирають із дитсадка, —

жаліється.

- Може, побачиш мене через вікно, - намагаюся потішити дитину.

- Може, - Бьорре, понуро.

Він не рушає з місця, проводжаючи мене очима до сходів. Оглядаюся, -

малий миттю береться помахувати мені рукою на прощання.

Трохи пізніше до мене доходить: треба було ж про везти Бьорре по дворику

на ровері! Телепень!

Він би так тішився...

УЧИТЕЛЬ Якось у дитинстві я так довго бавився, що аж зомлів.

Мені якраз купили гірські лижі, і я так ними захопився, що геть забув про їжу.

Прогасав цілий день без крихти у роті.Надвечір моя свідомість від виснаження покинула мене, і я гримнувся об

бетонний стовп на повній швидкості. Я мав тоді струс мозку, і тато відвіз мене до лікарні.Лікар сказав мені, що так довго бавитися дуже чудово, але не варто забувати

час від часу поїсти.

А зімлів я, бо моє заняття було таке захопливе, що мені було шкода

витрачати час на перепочинок.У цьому є щось неймовірно добре.

Отой запал.

Куди він подівся?

Останнім часом настрій у мене якийсь надто вже мінливий.Намагаюся вималювати собі картину тієї ситуації, в якій я опинився, але

у голові якісь лише окремі уривки, котрі ніяк не надаються до логічного

упорядкування. Я заблукав. Де я?

За останні тижні багато чого змінилося.

Дні тепер інші. І ночі теж.

Та почуття вдоволення немає. Ще немає. Жодного сумніву: бракує ще не

однієї речі.Знати 6, де її шукати.

Але ж я маю м'яча.

Люди, я маю м'яча!

І щовечора товчу ним об стіну сусіднього будинку

Так, брат повертається за місяць. Тоді я вже не зможу тут жити.

Мені залишився місяць.

Я і не приховую того, що боюся так і не знайти відповіді на запитання —

одне-єдине, яке мене зараз мордує. Як бути далі?У мене жодного бажання видавати себе за крутого.

Я, може, й міг би роздягнутися до трусів, простягнутися на канапі, сказавши

подумки — хай воно буде, як буде. Міг би й закурити цигарку та вдавати, ніби

все йде так, як і має бути. Може б мені і вдалося когось здурити. Дівчат. Кіма.

Гм, Кіма може би й вдалося. Та рано чи пізно я знову опинився б отам, на

траві. І мій брат — або хтось і інший — поплескував би тоді мене, усього в

риданні, по спині.Щось таки має слатися. Щось просто мусить статися.

Найбільше, чого я зараз потребую, це когось старшого, такого собі учителя,

когось, хто б розтовкмачив мені, як це все тримається купи.

Він би давав мені домашні завдання, які здавали ся б мені позбавленими

будь-якого сенсу Я б нервувався і скажено протестував, та однаково мусив

би їх виконувати. І врешті-решт, за багато місяців важкої праці, я б усвідомив,

що на всім цим ховалося якесь глибше значення і що весь цей час мій

учитель мав чіткий і послідовний план.

Тоді у мене враз звідкись взялися б сили осягнути всі зв'язки. Нитки, що

зв'язують усе докупи. Прозорі й зрозумілі речі. Сили розуміти світ та людей.

Сили опановувати себе і знаходити в інших найкраще і все таке інше.

Учитель сказав би тоді, що йому вже нічого мене навчити, і подарував би

мені щось на прощання. Якийсь великий і дорогий дарунок. Може, авто. Я

б тоді почав відмовлятися, що це занадто цінний подарунок, і що я не можу

його прийняти, — та він би наполіг на тому, що ми мусимо попрощатися

просто, але солідно. Тоді виїхав би я врешті у світ, на волю, на Volvo, і зустрів

би когось, може, навіть, і яку дівчину, звив би із нею тепле сімейне гніздечко,

відкрив би, може, власну справу — і продукував би якісь добрі товари чи

послуги.

От як би все було. Чорт. Так би хотілося!

І чому так не буває?

Такі ж учителі не ростуть на деревах, як ті яблука у дідусевому садку.

У своєму житті я ще не зустрічав жодного такого Учителя.

Мабуть, доведеться-таки самому давати собі якось раду.

Намагаюся пригадати, кого я взагалі поважаю.

Таких небагато.

Ось перед ким я схиляюся:

— Лорі Андерсен*.

— Ганді**.

— Армія спасіння.

— Карл Баркс.***______________* Норвезький скульптор** Філософ та політик Індії 1950-х років. Закликав до мирного розвитку суспільства. *** Мультиплікатор, вигадав Скруджа Мак-Дака.______________ Астрид Ліндґрен*.

— Орсон Веллес**.

— Улав Г. Гоґе***.

— Ларс Лілло-Стенберґ****.____________* Відома шведська письменниця, авторка книжок для дітей.

** Режисер і сценарист середини XX століття.

*** Норвезький письменник.

**** Норвезький бард. Пише і співає під гітару наївно-критичні твори.

Я переконаний, що вся суть у тому запалі. Його якраз і бракує.

Я мушу його знайти. Повернути.

Він десь поза мною.

А може, про це й не варто говорити.

Ой, то мене вже на якийсь дзен-буддизм понесло.

Доки я докладатиму всіх можливих зусиль, доти мені нічого не

вдаватиметься.

Тільки коли не думатиму ні про що, то все вийде само собою.

Довбані буддисти, їм усім здається, що вони наді лені неземною мудрістю. ЖИТТЯ Людина, завважки 70 кг, містить, окрім купи іншого добра, такі компоненти:

— 45 літрів води.

— Вапна, якого досить, аби побілити курятник по рядно розкрученої господарки.

— Фосфору, якого вистачило б на 2200 сірників.

— Жиру для близько 70 шматків мила.

— Заліза на дводюймовий цвях.

— Вугілля на 9000 олівців.

— Добру столову ложку магнію.

А у мене більш ніж 70 кг ваги.

Пригадуються давні серії однієї телепередачі. Називалася вона "Таємниці всесвіту". Карл Саґан* розгулював собі поміж фіранками, які нагадували

космічий простір, і розкидався шалено великими числа ми. У якійсь одній

зі своїх програм він розсівся перед баняком, наповненим всіма тими

речовинами, з яких складається людське тіло, і, помішуючи їх прутком, він

розмірковував над тим баняком, чи вдасть йому створити нове життя.

Не вдалося.________*Ведучий передач норвезького телебачення.

________

ЛІС Весна.

Раптом потепліло.

Нині я відкопав у братовій шафі шорти. І стару футболку.

Зробив кілька канапок і налив води до потьмянілої від багаторазового

використання пляшечки з-під "Фарріс". Прихопив із собою м'яча.

І подався на велосипеді до лісу. Зараз я вже там.

Тут — повна тиша. До того ж сьогодні робочий день, тож ніхто більше тут не

вештатиметься. Вони всі на роботі. В університеті...Ну й нехай собі.

У мене, як я вже згадував, солідний велосипед. Багато передач. Окрім

того, шини з грубими протекторами. Їжджу собі, куди тільки заманеться.

Люблю гасати. Перш ніж придбані собі велосипеда, я перечитав дику

кількість брошурок і каталогів найпередовіших виробників. Я взагалі люблю

розглядати малюнки різноманітних велосипедів і солодкаво уявляти собі, як би то я виглядав верхи на них... Одна з брошурок була витвором одного

типа па ім'я Гарі Фішер*. Він сам із Каліфорнії. Гарі списав купу сторінок, запевняючи, нібито він перший винайшов гірський вело сипед. Може бути,

що навіть не бреше. ____________* Винахідник гірського велосипеда.

Каталог він склеїв товстелезний та, мабуть, дорогий, з малюнками

всілякоможливих добротних велосипедів, зі всімаїхніми технічними характеристиками, ще й повставляв цитати власних

реплік.Ось тут є одна: "Anybody who rides a bike is a friend of mine".

Мені сподобалося.

І у мене таке відчуття, що всі велосипедисти - мої друзі. Одна велика сім'я.

Коли мені зустрічається хтось на велосипеді, буває, що навіть вітаюся.

Та сьогодні я в лісі сам-самісінький.

Це, в принципі, не так вже й зовсім зле.

Покидаючи дворик, я ледь не зіткнувся з Бьорре.

Малий вигулькнув якось не знати звідки й коли та, довго не роздумуючи,

відразу випалив: "Ти вже купив собі шолом?"

Виправдовуюся, що куплю, мовляв, коли матиму гроші.Бьорре відчув за свій обов'язок знову пригадати мені про отого нещасного

тата якогось свого одноплемінника із дитсадка. Я закивав головою й

пообіцяв бути обережним.

Але обережність — далеко не та риса, котра мені притаманна...

Як же можна не гасати лісовими доріжками — та так, щоб аж курява

здіймалася?

А як прожити без гицання по кореневищах і каменюках?

Я обмовився перед малим про те, що їду до лісу — і хлоп'яті вмить

загорілися очі, він почав розповідати, якого лося бачив було його татусь у

тому лісі. Його гордощам не було меж.

Якось я також натрапив на лося. Але мені чомусь не хотілося тоді йому про

це казати...

Ми домовилися, що я обов'язково розповім йому, яких звірів зустріну

сьогодні по дорозі.Поки що мені пощастило побачити всього-на-всього коня та білочку.

Ху, аж спітнів. Спиняюся біля якогось ставка і, довго не думаючи, пірнаю. Гм,

шубовснув собі отак без задніх думок у воду, хоч надворі й тільки квітень і вода ніби холоднюща...

Просихаючи на сонці, підкидаю у повітря м'яча. Лежу собі отак на спині, тупо

підкидаючи м'яча у повітря. Ловити вдається не завжди, часом висковзує з рук. зараза. Мушу тоді підводитися й плентатися за ним — закотиться ж вічно

кудись...

Ну ось, знову відскочив убік.Скільки можна за ним ходити? З мене досить.

Хай собі там полежить, доки я не обсохну.

Розмірковую над тим, де ж усе-таки зробив ту головну помилку.

А це ж, вочевидь, десь зовсім на початку. Мої батьки свої обов'язки щодо

мене виконували як належить, їх мені ні в чому звинуватити. І в школі мені

було начебто незле. Ніхто мене в житті ніколи не ображав.В кожному разі не так, щоб мені ще й досі пам'яталося.

Ну, траплялося, звісно, скаже хтось якусь бридоту — то я відразу ж копняка

ззаду або заїду з розгону під ямку.

А щоб справді щось серйозне — ніби й не було.

Я, мабуть-таки, шукаю трохи не там.

Не знаю чому, але починаю підозрювати, що мені надто багато відомо про ті речі, багато знати про які — повний ідіотизм.

Я ж знаю неймовірно багато.

А от і те, про що я просто страшенно багато знаю:

Фільми.

- Література.

- ЗМІ.- Політика.

- Знаменитості.- Мистецтво.

- Реклама.

- Аеродинаміка.

- Інформаційне суспільство.

- Ролан Варт*._____Ролан Варт (1951-1980) - французький літератор, соціолог, семіотик, методист гуманістики._____

- Комп'ютери.

- Історія.

- Мова.

- Музика.

- Топ-моделі.- Сахара.

Коли я вже кажу, що багато знаю, то — як бачите — нічого не вигадую.

Я знаю багато імен, дат. Сотні.Я знаю, хто перший піднявся на Еверест.Знаю, хто режисер найдебільніших американських телесеріялів.

Знаю, що за результатами якогось там опитування 1957 року - це рік потому,

як Бриджит Бардо знялася у фільмі "І сотворив Господь жінку", - 47% всіх

балачок французькою велися саме про неї.Знаю, що повітряна маса спричиняє менший тиск зверху на крила літака, -

через це вони і можуть літати.

Я знаю, що думав Аристотель.

Знаю, що думали про нього інші філософи...

Я знаю, скільки заробляє Клавдія Шиффер.

А ще — час на Сонці минає трохи повільніше, ніж у нас.

Знаю, скільки мордувалися Кристо та Жанна Клод, аби отримати дозвіл

запакувати райхстаг у Берліні*.__________Крісто та Жанна Клод - автори бестселера "Запакований Райхстаг, Берлін, 1971-1995",

виданої 1996 року в Німеччині.___________

І те, що написано на етикетці кока-коли.

Я дійсно знаю страшенно багато.

І я не єдиний такий.

Багато хто знає ще більше. На щастя, з цим хоч у мене немає проблем.

Моя проблема в іншому —де мені оте все застосувати?

Що мені з усім цим робити?

Ані найменшого уявлення.

Ну я міг би, звичайно, взяти участь у якійсь інтелектуальній вікторині й

виграти подорож до Греції. Для двох.

Але ж у мене немає дівчини. Довелося б їхати самому.

А що я загубив там у тій Греції?Не думаю, що мені б там було краще.

Не те, щоб я був такий тупий, аби не бачити за стосування своїх знань. В

жодному разі.Я просто не впевнений, що дійсно важливе, а що ні.Мені бракує керунку. Того, що зветься світоглядом.

Звідкіля у людини береться світогляд?

Може бути, що приходить із віком. А може, й ні. Ну що, буду отак вештатися

туди-сюди й чекати, як той йолоп, з моря погоди?Краще мені було б узагалі ніколи не вчитися читати.

Одна знайома моїх батьків якось розповідала, що малою вона частенько

відвідувала якийсь дитячий заклад - типу клубу, чи що. Діти собі там бавилися, співали якихось пісеньок - словом, робили те, про що

кажуть "гарно проводити час", їй завжди здавало ся, що отой "клуб"

називався "Дитячий куточок", - і її аж розпирала гордість із того, що вона

належала до тієї елітної когорти. Та назва видавалася їй страшно гучною.

Коли вона навчилася читати, то зрозуміла, що весь цей час трагічно

помилялася — то був насправді зви чайний "дитячий садочок".

Розчарування було гірким.

Ось і я відчуваю зараз щось схоже.

Все це, мабуть, розпочалося ще тоді, коли я почав навідуватися до дитсадка.

Усі ті величезні числа, які я зараз можу прочита ти, і той факт, що коли

маленька стрілка показує кудись у бік п'яти, то й час десь близько п'ятої, —

все це вклинили мені в мозок ще там.

Пані Вібеке Сетер зробила мені ведмежу послугу. От умію я нині розрізняти

букви та цифри. Ба, навіть досить швидко читати.

Цікаво, а що мені з цим робити?

Зараз про це пізно заводити розмову. Просто абсурдно.

Своєї шкоди вони вже наробили. Послідовно й почергово.

Я ж не можу тепер вдавати, ніби й зовсім не знаю того, що, дідько його

забери, знаю.

Але це якесь суцільне гівно... Направду.

Дайте мені м'яча.

Дайте мені велосипеда!

Такі величини я ще здатен осягнути.

Дорогою додому я знову натрапляю на того самого коня. Гнідий такий собі.

ЗВІРІ Припарковую свого велосипеда — і тут знову звідкись вигулькує Бьорре.

Дитсадок сьогодні не працює. І він бавиться сам із собою. Вибудовує

будиночки з піску. Хоче, щоб я йому трохи допоміг. Коли зможу.Відпрошуюся: мовляв, мені треба спершу перевдягнутися і трохи перехопити

чогось їстівного, але потім обов'язково повернуся.

Факс від Кіма.

Давно щось від нього не було нічого чути. Пише, що мав багато роботи.

Мабуть, погодні умови у них там на півночі зіпсулися. Та все вже минулось.

Погода усталилася, дме північно-східний бриз. Мінлива хмарність...

У Кіма вихідний.

І мій список речей, якими я захоплювався в дитинстві, надихнув його

написати собі власного.

Ось він:

- Бавитися в детектива.

- Тарзан.

- Дівчина в дитсадку, яку звали Янніке і у якої були довжелезні вії.- Інша дівчина в дитсадку, яку звали Вібеке і у якої теж були довжелезні вії.- Шпигування.

- Цупити яблука з чужого садка.

- "Леґо".

- Космос. Супермен.

- Дитячі казки по радіо.

- Мій день народження.

- Подарунки.

- Театр.

- Різдвяні календарі.- Довга блакитна машинка.

- Дертися по деревах влітку.

- Будувати хатки.

- Підпалювати маленькі машинки.

- Ще одна дівчина, яку також звали Вібеке і яка мешкала в сусідньому

будинку. Вона була від мене досить старшою і вчила мене гасати на

велосипеді.- Гасати на велосипеді.

Чудовий вийшов у нього список.Дещо з того мусило б бути і в моєму. Але відчуваю, що зараз я вже не можу

чогось там корегувати. То вийшло б так, ніби я передер із Кімового списку.

Це трохи паскуд но. Ллє гасати на велосипеді й бавитися в детектива — ну

це просто абсолютно моє. Як я міг про це забути?

А от щодо дівчат, то в мене було зовсім по-іншому. Досить довгий час вони

мене взагалі не обходили. Я мав якихось там друзів-дівчат, та мені й близько

не (надало на думку, що вони були власне дівчатами, а якої там у них

довжини вії — це вже справді було поза межами мого світосприйняття...

Просвітлення, гадаю, спало на мене тієї миті, коли я їхав якось автобусом та

якийсь тип раптом спитав мене, хто я — хлопець чи дівчина...

Ідіот.А от "Леґо" і космос у нас збігаються. На маєш. Але я не думаю, що Кімові не

подобалося пісяти і какати.

Він просто забувся. Писав же нашвидкуруч.

Коли я повертаюся у двір, Бьорре все ще копирсається у своєму пісочку.

Ще й мугикає собі щось під ніс — не можу, правда, розібрати, що то за

мелодія. Малий у шоломі. У нього, мабуть, надто строгі батьки. Набудував

уже з десяток будиночків циліндричної форми. Вочевидь, засипав пісок у

своє відерце, добре приплескував і перевертав догори дном. Так виходять

будинки...

Запитує, чи я вмію будувати дороги та містки.

Ну звичайно, що вмію.

Сидимо собі отак удвох, порпаємося у пісочку, патякаємо про се про те. Так чомусь добре. Спокій такий на душі.Бьорре переконаний, що я талановитий.

Я мусив відразу сказані, що й він хлопчина здібний.

Порпаємося собі обидва такі талановиті у пісочку...

Тоді малий взявся допитуватися, яких звірів я зустрів у лісі.Кажу, що коня та білочку.

- Тільки двох? - відразу щиро дивується Бьорре.

Як на нього, то це непростимо мало. У лісі ж за кожним деревом хтось

сидить.

Балачка у нас тепер перекинулася на звірів.

Починаємо вихвалятися, хто їх бачив більше.

Я відразу ж кажу, що тут немає чого так дуже й гадати, — я точно бачив

більше, ніж він, але це — цілком природно. Я ж бо на 20 років старший.

Кажу, що ще до того, як малий народився, я мав час надивитися на цілі стада

різної звірини.

Малий відразу поцікавився, чи я бува не бачив бобрів.

Бачив.

А оленів?

Бачив.

А глухаря?

Теж.

А ведмедів?

От їх ще якось ніяк не вдавалося.

А от Бьорре бачив. У звіринці.У звіринці? Яка ж тут дивина! Я теж бачив повно всілякого звірства у

зоопарку. Я думав, що це не рахується.

Бьорре не бачить жодних причин на те, аби не враховувати звірів із зоопарку.

Ну, тоді з таким самим успіхом можемо розповідати, кого ми бачили по

телебаченні.Бьорре вмить спитав, чи у мене часом не кабельне телебачення...

Малий ще трохи поприскіпувався і покинув-таки ту свою ідею про звіринці. І ми сходимося на тому, що називатимемо лише тих звірів, яких ми бачили у

їхньому природному середовищі.Далі я запропонував обмежитися тільки тими звірями, яких ми бачили наяву.

Та Бьорре не забарився із контрвипадом: у звіринці вони також наяву.

Має рацію.

А щоб якось компенсувати собі різницю у віці, Бьорре називатиме ще й тих

звірів, яких бачив його татусьо. Як на мене — то це досить справедливо. Це

я таке запропонував. Ну, мабуть, тільки через те, що й не сумнівався у своїй

перемозі.Питаю Бьорре, чи він знає, яких звірів доводило ся зустрічати його татові, —

той тільки мовчки киває.

Та й мені здається, що так просто не може бути, аби його татуньо вздріли

якогось звіра й не похвалилися про це малому.

Потім ми домовляємося, що враховуватимемо тільки одного представника

з кожного виду — незалежно від статі та віку. Отож таких, як-от: жеребець,

кобила та кляча до списку вносити не будемо.

Все спрощуватимемо і записуватимемо тільки коня.

Я взагалі висловив побажання відкидати тих звірів, яких бачили всі. Ну хоча

б усіх буденних таких, зви чайних, нічим не особливих. Псів та котів, скажімо.

Корів.

Бьорре проти.

Звір є звір, каже малий переконливо. А що, хіба собаки винні, що стали

буденними?

- Та що ти, в жодному разі.

Ось яких звірів бачив Бьорре разом зі своїм татком.

- Кінь. Змія.

- Курка.

- Кит.

Тут я перебиваю Бьорре і допитуюся, кому це по щастило зустріти кита —

йому чи татові? Татові.А Бьорре нічого не плутає? Він рішуче похитує головою і продовжує.

- Свиня.

- Коза.

- Лебідь.

- Лось.

- Північний олень. Косуля.

- Лань.

- Тріска.

- Стривай-но, - кажу. Це вже пішли не звірі, а риби.

- Ну і що?

У мене вихопився тихий стогін. Нам же ж тоді доведеться перелічувати все

морське царство!

- Ну звичайно, - каже Бьорре. Невже я сподівався без цього обійтися?

Пікша.

- Сайда. Лосось.- Акула.

Гей-гей, ти щось захопився. Я ще повірив, що твій тато якось наштовхнувся

на кита, але акула це вже аж непорядно так брехати. Майже нікому не

вдавалося побачити акули.

А татуньо Бьорре таки бачив її.Ну і де ж?

- В Австралії, чи як там її, - запевнив і малий. Я опускаю руки. Цьому ніяк не

зарадиш.

- А може, він там ще й кенгуру перестрів? - демонструю свою в'їдливість.

У відповідь чую безпідставне "так".

- Кенгуру.

- Орел. Черепаха.

- Дикобраз.- Кабарга.

- Краб.

- Вівця.

- Білка.

- Видра.

- Хом'як.- Дятел.

- Кіт.- Сова.

- Жаба.

- Лисиця.

- Заєць.

- Олень.

- Глухар.

- Борсук.- Канарка.

І як я дав себе затягнути в оцю аферу! На щастя, тепер пішло трохи

повільніше. Я так вдячний малому за те, що він забувся назвати всіх

можливих пташок!

- Корова.- Куріпка.

- Горностай.

- Пес.

Запановує тиша. Надовго.

Бьорре думає.

Видно, що він у чомусь трохи не впевнений.

Але таки промовляє це...

- Тигр.

- Тигр? - я був шокований. Бьорре киває головою.

- Ну, цьому я вже не вірю.

- Але ж це правда.

- Ну і де ж ти на нього напоровся?

- В Африці.Попався! Всім же відомо, що в Африці не буває тигрів.

Винятково зі здорової цікавости запитую, яких звірів бачив сам малий.

Виявляється, не так уже й багато.

Коня, курку, кота й пса, корову, лисицю, тріску й пікшу.

І ще кілька пташок, назв яких він не знає.

Отож вісім звірів та кілька пташок...

Бьорре дуже тішиться тим, що я бачив менше звірів, аніж він зі своїм татом.

Малий питає, чи я не побуду ще трохи й не поводжуся з ними на машинках.

Як я зрозумів, це досить весело, але мене чомусь здолала втома. Та й не

маю сили зустрічатися з тим дико повсюди роз'їзним татом.

Кажу, що ще подумаю.

А може, якось наступного разу.

Бьорре відказує, що ми можемо возитися разом хоч щодня.

ЇХ БУЛО ЧЕТВЕРО Дивлюся саме кліпи по братовому телевізору.

Зазвичай я ніколи не дивлюся телевізора. Але це ж кліпи.

І такі навіть нічого.

Співає там зараз якась Аланіс..., далі забув.

Співає, а сама веде авто. В Америці. З нею ще троє колєжанок. Гуляти,

мабуть, вибралися.

Та, котра Аланіс, одягнена в коричневу куртку й темно-червону кепку, та,

що спереду поруч із нею, — у темно-червоному светрі, а ті двоє позаду —

відповідно у зеленому й жовтому. Пісня якась така добра. Наскільки я розібрав, то йдеться про те, що ми з вами насправді не беремо надто важливої участи в облаштуванні власного

життя.

Текст їй не дуже вдався, а от приспів — супер. Хитаюся в такт музики. О,

знову приспів!

Раптом на мене спадає мить прозріння: вони ж усі четверо на одне лице! Всі Аланіс! Нам же постійно показують їх по одній. Вона просто перевдягається!

Вона на прогулянці сама з собою. І у дзеркальці вона бачить власне

відображення! Красота!

Їй, здається, теж подобається! Та Аланіс, котра сидить спереду на місці пасажира, — найпривабливіша.

Про таку дівчину я завжди мріяв.

Вона нічим не гризеться. Ні про що не хвилюється. Просто живе.

Приймає все зі щирим переконанням, що так воно і мало б бути.

Поки я її розглядаю, на голову спадає багато різних думок.Перша податися до Америки й покататися на авті.Це так суперово. Просто їхати.

Друга це мрія зустріти таку-от Аланіс і прожити з нею все життя у якійсь

затишній хатині. Що поста не врешті те "ми". Я і вона. І ми разом будемо

ходити на прогулянки у гори, блукатимемо стежками, аж поки коли нарешті зберемося у нас народять ся діти.

Третя думка була не надто приємна. Я подумав про те, що у мене диплом

бакалавра, а я й досі не маю жодного уявлення про те, що хочу робити.

Це моя проблема.

Взагалі-то, я б хотів стати тим, хто б зробив світ трохи кращим. От таке щось

— оптимальний варіант. Та я не впевнений, що це можливо. Я ж і гадки не

маю, що треба, аби зробити світ кращим. Я чомусь не дуже впевнений, що

тут досить тільки посміхатися всім, кого зустрічаєш на вулицях...

Найкраще було б стати кимось таким, хто б узагалі не вніс до світу жодних

змін. Ані на гірше, ані на ліпше. Це, може, і не надто привабливий варіант, та,

гадаю, нас у тій категорії таких багато. Принаймні самотнім не зостануся.

От найменш приємна альтернатива — це стати тим, хто зробить світ гіршим.

Я б хотів уникнути такої долі за будь-яку ціну. Майже за будь-яку ціну. Але

мені здається, що це не так вже й просто. Мабуть-таки, врешті-решт гнитиму

в компанії якихось фальшивих і підлих чоловічків. Так і станеться. Я себе

бачу. Світ усе гіршає, а я вже навіть відвертаюся від по глядів людей на

вулицях. До цього не так вже й складно, до речі, допуститися.

Четвертою до мене прилинула думка про те, що в тієї Аланіс неодмінно має

бути коханий хлопець, і він, мабуть, не який-небудь там захирілий.

ДОЩИНКА-ГУПАНКА Нагадав собі чомусь Фердинанда Фінне. Художник отой. Старезний такий,

але має завжди розкіш ний вигляд і постійно хороший настрій малює собі ті моря з квіточками чи що там, виспівуючи проста куваті пісеньки.

Хтось розповідав мені, що якось бачив із ним телеінтерв'ю. Кілька років тому.

Його запитали, з чим би він порівняв своє життя. Ну, от якщо б він спинився

на хвилю, глипнув назад, то що б йому відразу впало в око? Фінне довго

розмірковував і врешті відповів, начебто останнім часом він почав помічати,

що життя трохи схоже на мандрівку.

Хочеться вірити, це й справді так. Маю надію, хлопці переказали мені його

слова без прибріхувань. Хоча може, того інтерв'ю й узагалі ніколи не було.

Це так по-доброму.

Проаналізуймо.

Для початку виходитимемо з того, що Фердинанд також уміє читати. І що

він знається трохи на світі. І якщо це так, то все набагато простіше, ніж мені здається.

Сподіваюся, що за якихось 60 років, коли мене хтось попросить підсумувати

власне життя, я зможу сказати те саме. Подумаю отак з хвилину й скажу, що

життя таки нагадує мені мандрівку. І що, як мені тоді здаватиметься, мені

першому спало таке на дум ку. І що дійшов я до такої блискучої ідеї сам, і справді в цьому повністю переконаний - а не бовкнув собі просто так, аби

щось тільки сказати.

Тим часом мені не під силу спромогтися бодай на якесь одне слово. Навколо

занадто багато елементів, що спантеличують. Речей, які я знаю. Речей, про

які я думаю. Іронії. Речей, які — як мені здається — тре ба було б зробити, чи

місць, куди мені слід було б по датися. І ті місця завжди якісь інші.Деколи я заздрю золотим рибкам.

У них, мабуть, не більше, ніж декілька секунд па-м'яти. їм ніколи не вдасться

домислити до кінця якусь розумну думку І кожне явище вони переживають

ніби вперше. Щоразу. Допоки ті рибки не усвідомлюють своєї безпорадності!, їхнє життя — історія постійно сяйливого сонця. Постійного свята. Захоплення

всім довколишнім від ранку до пізнього вечора. Та і вночі також, що там

казати.

А ось, що б я малював, якби був художником:

- Велосипеди.

- Пустелі.- М'ячі.- Дівчат.- Годинники.

- Людей, що запізнюються на автобус.

Задзвонив телефон.

Беру слухавку.

Це той мій поганий друг, Кент. Я завжди знав: то лише питання часу, що

він мене вичислить, і я чекав цього у страшенному нервовому напруженні. Номер братового телефону він витяг із моїх батьків.

Відступати нікуди. Він тут, у слухавці. Запитує, де я останнім часом пропадав.

Річ у тім, що телефонує завжди тільки він. Деколи мені здасться, йому ніколи

це і не спадало на думку. Він, мабуть-таки, свято вірить у те, що ми справно

телефонуємо один одному по черзі.

Кеш працює у державному статуправлінні. Він знає, скільки літрів молока

норвежці випивають за рік і як часто вони кохаються. В середньому,

максимально і мінімально... А ще він член "Менси" — елітного клубу для тих

двох (чи то пак менше) відсотків населення, у яких IQ вищий від чогось там в

районі 140.

Він поведений на головоломках, які підвищують коефіцієнт інтелектуальності. Якісь там фрагменти, що мають збігатися. Тест на

асоціацію. Скільки літрів води протікає через такі або такі циліндри, чи

коли зустрінуться потяги, якщо один із них вирушить із Боде на південь зі швидкістю 80 км/год, а другий — із Ліллехаммеру на північ ні швидкістю

81 км/год, але той другий ще мусить, по дорозі зупинитися на 27 хвилин у

Трондхаймі.Час від часу він прихоплює такі-от головоломки на вечірки.

Він постійно намагається вмовити мене пройти тест у його "Менсі". До того

ж запевняє, що я аніскільки не тупіший від нього і що буду на висоті. Та я ж

знаю: він щиро прагне моєї невдачі.Спроб я краще не робитиму.

Кент направду не дуже хороший друг. Я ж казав.

Просто непотрібний.

Я йому не один раз натякав, що не хочу мати з ним справи, але він цим як бачите — не надто переймається,

Ми знаємося ще дитсадка, тоді нам вдавалося досить непогано проводити

час разом. Але це було сто років тому. Його не так легко спекатися. І крім

того, мені трохи його шкода.

Світ Кента вщерть заповнений усім тим, чого я б і близько не хотів бачити

у своєму. Коли він розтуляє вуста — звідти майже завжди виходить або

гидота, або ж якась неприємність. Він — людина, що живе у дисгармонії з більшістю речей навколо. Балачки веде він переважно про дівчат або

ж про все, що їх стосується. Він прихильник найбільш збоченських форм

сексуальної практики і, вочевидь, межу поміж тим, що є добре, а що є

зле, бачить крізь досить густий туманисько. От, скажімо, ті речі, які мені видаються принизливими та вульгарними, для Кента — просто вершина

досконалості. Ми зустрічаємося з ним до сить рідко, та найприкріше те, що

мене він бачить набагато частіше, ніж самого себе.

Кент для мене — уособлення всього того, від чого я намагаюся втекти.

Темний бік людської душі.Якщо б Кентові запропонували зіграти в якомусь фільмі типу "фентезі", йому

б пасувала або роль уламка від авта, або ж роль ліфта. До того ж він ще й

говорить заголосно...

Але ж зараз він сидить там на другому кінці телефонного дроту й чекає, поки

я щось бовкну.

І провести вечір з Кентом — найменше, чого б мені сьогодні хотілося.

- Ну, може, по пиву, - кажу. - По одному, га?

Я ще не встиг до кінця зашнурувати черевиків, як тут надійшов факс від

Кіма. Страшенно йому вдячний - що хоч на секунду відвернув мої думки від

перспективи розпивання пива з Кентом.

Кім також бачив трохи звірів. Небагато. Та все ж.

- Пес- Кіт.- Свиня.

- Голуб.

- Чайка.

- Ворона.

- Горобець.

- Гайка.

- Синиця.

- Когут.- Курка.

- Риба.

- Краби.

- Молюски (над цим словом Кім намалював лінію).

- Кінь.

- Корова.

- Віслюк.- Верблюд.

Досить жалюгідний список... Кім, мабуть, прихильник досить одноманітного

способу відпочинку на природі. Доведеться якось узяти його з собою й

показати бодай лося. Я знаю одне таке місце.

Коли я сходжу додолу й заглядаю у кав'ярню неподалік — Кент уже

розважається там із ще двома типами, яких я вперше бачу. Кент каже, що

один з них майже захистив докторську дисертацію з фізики, а другий —

тільки-но скінчив медінститут, буде психіятром. Вітаюся.

Кент питає, що я зараз роблю. Відповідаю, що саме кинув універ і віднедавна почав гепати м'ячем об стіни, бо все мені чомусь раптом здалося

безглуздим.

Це, безумовно, новина, яку Кент не в змозі пере травити. Він вирішує, що

краще взагалі проігнорувати цю інформацію, й розпитує далі. Тепер - чи не

зустрічався, бува, яких нових дівчат останнім часом. Кажу, жодної.Кент вмовкає.

Заводжу балачку з тими двома.

Той, котрий психіятр, запитує, чи я не бачу часом у своїх рішеннях мінливих

хвиль.

Перепитую, чи він має на увазі сумнів. Ну тобто, чи сумніваюся я, коли щось

вирішую.

Він має. на увазі лише те, що запитує. Чи бачу я у своїх рішеннях мінливі хвилі, так чи ні?У принципі, певною мірою, може, й так. Кажу, що так.Психіятр розчаровано киває головою й каже, що це добре. Якщо б я їх не

бачив, був би психопатом.

Ми випиваємо за те, що я не психопат.

Розповідаю фізикові, що днями трохи почитав книжку про час. Мимохіть

прохоплююся кількома гучними словами — як-от: Айнштайн, теорія

відносности, сила тяжіння, що часу, мовляв, не існує.

- Існує, ще й як існує, - каже той.

Благаю його так жорстоко не жартувати. Кажу, що для мене це надто

важливо.

Фізик відказує, що за часів свого навчання він не надто переймався тією

всією маячнею навколо теорії відносности. Йому відомо лиш те, що було

обов'язковим мінімумом для навчальної програми курсу, який він закінчив

кілька років тому. Тих, хто реально розуміється на теорії відносности, не

так вже й багато, — провадить далі. Та він начебто чув, що ті обрані люди

вважають ту теорію досить оригінальною, ба навіть елегантною.

Питаю, чи він знає, чому нагорі Empire State Building час іде швидше, ніж унизу

в вестибулі.Він похитує головою. "Не знаю", - каже.

Та він не має жодних сумнівів стосовно істинності того явища, бо давно

привчив себе з цим жити. Взагалі, думки його скеровані практично на зовсім

інші речі, гадає, й мені варто було б брати приклад.

Ні з того ні з сього Кент заводить розмову про дівчину, з якою він десь

колись перетнувся. Зразу кажу, історія жахлива. Вислуховую її до кінця, не

коментуючи. По тому запитую, як йому працюється у статуправлінні. Каже,

що добре: відповідаю, що це чудово.

Нарешті кажу, що піду вже, мабуть, додому й трохи подрімаю.

- Дзвони, - кидає Кент.- Обов'язково, - відказую, з полегкістю вибираючись із-за столу.

Наступного ранку прокидаюся досить пізно, а всередині відчуваю

народження потреби купити якусь таку річ, котра могла б компенсувати мені ті збитки, яких завдала зустріч з Кентом. Відчуваю, що мене відкинуто на два

гігантських кроки назад — знову туди, назад.

Допоки не відчинили іграшковий, я простояв під дверима добрих 45 хвилин. У

голові визрів готовий список.А хотілося мені чогось такого:

- Що допомогло б мені вгамувати агресію.

- Що пофарбоване у яскраві насичені кольори.

- Що можна використовувати багато-багато разів.

- Що спричиняє голосний стукіт.- Що змусило б мене забути про Кента й про час.

Це досить претензійне як на річ із іграшкового. Хоча цього було б забагато

як на річ із будь-якої крам ниці. Але, може, все-таки якось знайдеться?

Я вже тут довго. Інших покупців в іграшковому так спозарання не видно.

Весь персонал крамниці напружено водить очима за мною, в той час як я

розгулюю вздовж стелажів. Я вже кілька разів відповідав, що допомоги не

потребую. З цим мені доведеться самому давати собі раду...

Наче прозріння, переді мною постає стелаж марки Brіо. Тут є одна забавка,

знайома мені ще з дитинства. І вона, схоже на те, що відповідає всім

вимогам зі списку!

Це дощинка-гупанка.

Коробка яскраво червона і якась приємна, а збоку зображена дощина поряд

із малим хлоп'ям, що зі всієї сили гатить по ній. Дощина теплувато-жовтого

кольору, скраєчку — великими червоними літерами напис Brіо. Кілки, які треба вибивати на другий бік, — жовті, ніжки в дощини — блакитні. В наборі є

ще й молоток. Червоно-зелений. Ним, власне, й гатять по кілках.

Все моє тіло охоплює відчуття чогось доброго.

Пригадую, що дуже любив цю забавку.

Тої миті, коли всі кілки вибито на другий бік дощини — та так, що зверху все

аж гладко, — в людини виникає відчуття єдности. Пов'язаності. Що все три

мається купи. Що все має якесь значення. Тоді дощину перевертають догори

цапками й знову вбивають кілки донизу. Це вічний двигун, який приносить

своєму користувачеві постійне відчуття того, що все якось поєднано.

Більшого я і не вимагаю. Ні від людей, ані від речей.

А може, якщо я гатитиму по тій дощині страшенно довго, мені навіть

вдасться вибити із неї відчуття розуміння такої глобально важливої речі, як власне існування.

Втрачати мені нічого.

Купую врешті дощинку-гупанку та їду велосипедом додомуСьогодні той день, коли я почну гримати по дощині.Ну, починаю.

частина 2 ВАКУУМ Не пам'ятаю, щоб я останніми днями робив щось, крім тарабанення по тій дощині.З ранку до вечора.Це просто рідкісно монотонна діяльність, що все моє нутро наповнює дитячою радістю. Думки зникають кудись далеко. Глибока шана тому "Brio" й низь кий йому уклін! Врешті відчуваю в собі сили відірватися від того заняття. Всередині утворився певний баланс, я відчув себе міцнішим у ногах. Спромігся навіть знову трохи почитати ту книжку про час.Цього разу йдеться там про світло. Що воно, мовляв, швидко рухається.Майже 300.000 км на секунду. У вакуумі.В атмосфері воно трохи пригальмовує.А метр визначається як відстань, яку світло долає впродовж 1/299.792.458 секунди. У вакуумі. Відразу пишу Кімові факс і запитую про вакуум. Чи це є тією величиною, яку він здатен осягнути. І чи може він мені пояснити, що то таке. Кім відписує так: вакуум, мовляв, — ніщо. Він пустий. У ньому немає повітря. Повністю пустий. На те ж бо він і вакуум.Я сподівався, чесно кажучи, на щось більше. Хоча цього, може, й само собою досить. Якщо той вакуум — первинне ніщо, то з якої б то радости все ускладнювати.Центральним пунктом Кімового факсу є те, що він вміє сам утворювати вакуум. І вже навіть практику вав це кілька разів. — У дощову погоду, — пише.Мені слід всього-на-всього знайти якусь банку з-під варення, наповнити її водою і всунути її до братової мікрохвильовий, не накриваючи. Закип'ятити воду. Тоді вийняти банку й закрутити кришечкою. Герметично. Тоді у банці відбудеться щось із тиском (не второпав до кінця, що саме), і врешті-решт я сидітиму весь щасливий із вакуумом у руках. Відчиняю холодильник і відразу впадає в око варення з чорниць. Термін придатности закінчується вже за місяць. Випорожнюю банку в унітаз й акуратно полощу її в теплій мильній воді. Врочисто наповнюю посудину подою до половини і засуваю до пічки. Перемикач налаштовую на позначку "МАХ" і вмощуюся чекати.Кипить. Виймаю банку, декілька секунд чекаю, доки пара трохи спаде. А тоді герметичне закручую кришечку. Я створив вакуум. Це якоюсь мірою захоплює. Але, з іншого боку, тут же немає на що дивитися. Хоча досить приємно собі так думати: все у тій банці, що не є водою, — вакуум.Цікаво, для чого можна це використати.Крізь банку цілий час проходить світло.Я прочитав, що світло складається із дрібних части нок. Фотонів. І тепер ось вони саме проходять крізь банку. До того ж роблять вони це швидше, ніж ті фотони, які її оминають.

Аби додати трохи екстріму до мого експерименту, беру банку з собою до ванної кімнати й вимикаю світло. Тоді засвічую свого ліхтарика й націлюю струмінь світла на банку.Все спокійно.Ніщо не свідчить про те, що у братовій ванній є щось таке, котре рухається зі швидкістю майже 300.000 км на секунду. Ситуація повністю позбавлена будь-якого драматичного наповнення... Та я все ж відчуваю себе у владі безпідставної серйозности.Братова ванна набагато коротша, ніж відрізок у 300.000 км. І набагато вужча. Тож мені не під силу збагнути, що там виробляють ті фотони. Я не маю жодного уявлення про те, чи вони проходять далі крізь стіну, а чи відбиваються назад. Єдине, в чому я переконаний: вони нікуди не зникають. Пол же так і сказав: ніщо не зникає безслідно. Ми ще довго стирчимо у тій ванній.Вакуум, фотони і я.Захопливо. За якийсь час я вимикаю ліхтарика й виходжу з ванної. Ставлю банку з вакуумом на підвіконня. Не хай стоїть собі там, зустрічаючи ті щасливі фотони, які у неї потрапляють, приємною несподіванкою...Почуваю себе добре. Відчуття схоже дещо на те, яке охоплює мене в процесі годування пташок, або ж коли даю комусь грошей, — тому, у кого їх ще менше, ніж у мене.Знову сідаю за дощинку-гупанку і гачу по ній аж до вечірніх новин. ПТАШКА А ось інша історія.Це також казка про добрий світ.Сталося це ще до мого народження.Мій брат відпочивав якось із нашими батьками у Данії. Вони винайняли собі там хатину на березі моря.Не знаю, скільки -тоді було моєму братві, але щось там небагато. Може, сьомий минав.Він бігав туди-сюди по узбережжі, плескався у воді, жбурляв усілякі прутики її інші цікаві - як на його думку - речі у морську глибінь.Розважався собі, словом, на славу.Одною дня натрапив він на пташку із пораненим крильцем. Здається, це було чаєня. Лежала собі горі лиць. Просто тупо лежала. Ніяк не змогла злетіти.На той час мій брат ще взагалі не стикався з хворобами чи смертю. І йому стало страшенно шкода пташки.Він подумав, що не так, мабуть, сумно лежати собі хворому й самотньому. Йому невимовно захотілося, аби пташка оклигала й полетіла собі до своєї родини, знову тішилася з життя і робила те, що зазвичай роблять чайки.Брат узяв пташку в жменьку. Приніс її - майже не дихаючи - до літньої хатки й умостив у кошичок із нитками для в'язання. Почастував її водою і якимось крихтами, про щось там із нею побалакав.Та пташка - то було перше, про що мій брат згаду вав відразу, тільки-но вранці

прокидався, і остання думка, з якою він засинав, була також про неї. Зранку він вибігав подивитися, як там їй ведеться, ввечері — обов'язково заглядав сказати на добраніч, обережно погладжуючи її хворе крильце.Мій брат полюбив ту пташку від щирого серця.Йому дуже хотілося, щоб вона видужала.Цього хотілося і моїм батькам. Вони ж бачили, скільки почуттів мій брат витрачав на оте нещасне створіння, їм було страшно уявити, як малий засмутиться, якщо вона не виживе. Моєму братові здавалося, ніби пташці з кожним днем ліпшало. Йому принаймні вірилося, що так воно й було. Він весь час був переконаний: вона все одно коли-небудь видужає і полине собі назад, на волю.Та сталося зовсім не так, як гадалося. Одного ранку, коли мій брат ще спав, тато знайшов пташку мертвою.Він поховав її неподалік від тієї хатини.Коли ж прокинувся малий, тато запевнив його, що пташка врешті видужала й полетіла собі своєю дорогою. "Ти так добре про неї піклувався і був із нею такий добрий, що вона просто не мала жодної іншої ради, як тільки взяти й одужати."Ні тато, ані мама не змогли сказати йому правди, їм, мабуть, не хотілося, аби він так рано відчув, що таке зло. Вони хотіли оберігати його доти, доки буде можливо.Малий же ж бо зробив усе, що міг, аби врятувати ту бідну пташку.І тепер він свято вірить у те, що вона видужала.Він був щасливий. Так було радісно уявляти, як вона собі десь там далеко жила. Здорова. І що він їй допоміг. Єдине йому здавалося трохи тупим: вони так і не попрощалися. У мого брата відтоді, напевно, виникло відчуття того, що світ добрий. І що мрії справджуються. І все йде до кращого, а не до гіршого. Він ще й досі вірить, що та пташка видужала. Ніхто так і не зміг розповісти йому, як все було насправді. ДІВЧА Вже досить пізній ранок, і хтось дзвонить у двері.Відкладаю дощечку-гупанку вбік і відмикаю.На порозі — Бьорре, за руку з якимось чолов'я гою, — це, напевно, той хвалений татко. Він відрекомендовується, і ми подаємо один одному руки.Видно, що Бьорре ще недавно плакав. Тато трохи ніби чимось болісно стурбований.Питає, чи я бува не розпочав ремонту в квартирі.Та ні, а що?Він нібито чув якесь гримання.Кажу, що то насправді я час від часу відчуваю по требу трохи погупати. Просто так, для себе. Недовго. Показую йому дощинку-гупанку.Татко Бьорре киває. Він, як видно, взагалі не знає, як на це реагувати.

Річ у тім, що їм треба поїхати до Тамару і відвідати хвору бабусю, та малий навідріз відмовився з ними їхати. Каже, що це дуже сумно. Тож тепер вони про сто не знають, що їм робити. Малий зовсім вперся. Цілий ранок проплакав. Нарешті його тато згадав про мене. Бьорре ж весь час їм про мене торочить.І про мій велосипед.Тато довго вибачався і перепрошував за те, що просить занадто великої послуги, та все ж запитав, чи я маю сьогодні час. Я б їм дуже допоміг. Ситуація ж просто безпорадна. Бабуся так засмутиться, якщо вони не приїдуть.Питаю малого, чи він має бажання залишитися зі мною.Той киває, ковтаючи щось важке, що довгий час вже тиснуло йому в грудях.- От і добре, - кажу. - На сьогодні у мене якраз жодних планів...Вдячности його татка не було меж.Вони повернуться завтра, з самого раненька.Тато віддав мені ключі від квартири й розповів, коли малому слід їсти та спати.Ще раз подякував.Кажу, що справді немає за що, і при нагоді запитую, який на вигляд полярний ведмідь.Відказує, що то була справді потуга. Здоровенна звірюка. Страшна сила. Отож батьки Бьорре разом з його молодшою сестричкою подалися до Тамару.Ми виходимо на подвір'я й помахуємо їм руками на прощання.Тепер ми залишилися самі. І нам треба знайти собі якесь заняття.Щось веселе. Поки я снідаю, малий вовтузиться за братовим письмовим столом. Малює собі. Машинку. Спортивну.Кажу, якщо хоче, може позичити собі на трошки дошку-гупанку, — та Бьорре більше хочеться малювати. Цей малюнок забрав у нього тоді багатенько часу. А потім він ту свою машинку ще й розфарбував.Коли малий врешті довершив своє творіння, при ходить факс від брата. Бьорре в невимовному захваті. Містика! Він ніяк не може повірити, що таке можливе. Отак, прямо до кімнати, приходить тобі аркуш па перу! З текстом!! Йому неодмінно треба довідатися, звідки це так. Кажу, що з Африки.Малий благає показати йому той листок.Я тільки прочитаю, а тоді віддам йому назавжди,— обіцяю.Читаю факс.Як виявилося, я прикро помилявся.Він не в Африці, а в Америці.Я, вочевидь, просто переплутав ті два континенти.Обидва ж на "а", на "а" й закінчуються. І обидва дуже далеко звідси. Як тут не переплутати.Відчуваю серйозне розчарування.Африка якось набагато екзотичніша, ніж Америка. Мати брата в Африці — це ж так інтриґує. От як, наприклад, мати гроші на рахунку в банку. Ніколи не знаєш, скільки там ще залишилося, коли йдеш їх знімати.Брат в Америці — річ прозаїчна. У всіх у той чи інший час з'являються якісь родичі в Америці. Наскільки я зрозумів, брат щось там саме продав. Добре собі підзаробив і тепер просить мене про одну послугу. Воно якось пов'язано з доларами, які зараз чо мусь

дуже виграшна річ, порівняно з кронами. Ну дуже виграшна. Брат просить мене купити для нього авто.Йому ж все одно треба буде купувати авто. А так— повернеться додому, а там уже всі формальності, пов'язані з купівлею та реєстрацією, залагоджено.Він просить мене купити авто. Від мене вимагається надіслати йому зараз номер мого банківського рахунку, аби він ще сьогодні міг переказати гроші. На зворотній стороні малюнка, якого Бьорре так довго мордував, записую номер свого рахунку в бан ку. А також кілька запитань стосовно авта. Яка б це мала бути марка? А колір? З повітряною подушкою чи без?І відсилаю факс до Америки.Кілька хвилин по тому із факсу випливає малюнок у чорно-білому варіянті. Бьорре шокований. Тепер він сидить із двома малюнками в руках. Оригіналом і факсовою копією.Зверху по малюнкові мій брат написав: що то таке? І де номер рахунку?Повертаю лист із малюнком іншою стороною й вдруге відсилаю номер із запитаннями. Брат відповідає так: марка авта — на твій розсуд. Але це має бути щось круте. Символ певного статусу. Воно мало би справляти враження свіжости й новизни. Колір — червоний або зелений. Може, навіть оливковий. І обов'язково з повітряною подушкою.Бьорре тішиться, що я купуватиму авто. На його думку, це має бути щось спортове, — як у нього на малюнку. Та-а-ак. Брат поставив переді мною справді серйозне завдання. Мені це трохи навіть лестить. Я ж ніколи раніше не купував авта. Тут Бьорре захотів відіслати факсом свій малюнок бабусі. Я відповів, що в бабусь, зазвичай, не буває факсів, але ми можемо вислати його поштою, якщо малий знає адресу.Бьорре засмутився: якщо не можна відіслати фак сом то по-іншому й не варто. Ми виходимо подивитися автомобілі. Бьорре і я.Спочатку ми розглядаємо всі, що напаркувалися в нас у дворику. Заглядаємо через шибки досередини й порівнюємо спідометри. Для Бьорре це єдиний критерій. Він надибує BMW, позначки в якого доходять до 280-ти. І малий вже знає, яке авто мені слід купити. Ми підходимо до центру Volvo й перемацуємо всі ті автомобілі, що у них виставлені на огляд. Черговий продавець думає, що я з сином. Він ставиться до мене як до потенційного покупця, водить нас повсюди, торочачи про всілякі технічні новинки. Каже, що виробники Volvo роблять великий акцент на безпеку.Бьорре відразу глипає на спідометр. Лише кілька нещасних позначок за 200. Малий рішуче хитає го ловою.- Бьорре, - кажу, - 200 км на годину - це більше, ніж тобі здається. Ми поїхали випробовувати Volvo на Е18. Бьорре плескає в долоні на радощах.

Він сидить на спеціяльному сидінні для дітей, яке ми визичили у продавця. "Ми зараз на 200?" — питає.- Майже, - відказую. Чудове авто. Зелене.Коли ми повернемося додому, відразу ж надішлю братові факс й обов'язково напишу, що в того авта ще й бездоганне "відчуття дороги", — не знаю, правда, добре це чи зле, але той продавець заявив про це переконливо багатозначним тоном.З'їжджаю з траси й повертаюся до міста польовою дорогою. Люблю так деколи поблукати.Ми спиняємося біля якоїсь крамниці й беремо по морозиву. Лижемо помаленьку, а я читаю оголошення, понаклеювані на вхідних дверях. Є запрошення на гру в "бінґо". Є оголошення про курси їзди верхи. От і ще щось знайшов.О, а це щось цікаве. Якраз для малого.Читаю йому вголос. Привіт.Мене звати Джесіка. У мене в кімнаті назбирало ся повнісінько всіляких речей, які мені зовсім не потрібні. Може, хтось захоче купити щось із того:Шампунь-хна для волосся (пляшечка завдовжки приблизно 10 см), ціна 10 крон.Лосьйон для тіла, запах дині, приблизно 8 см завдовжки, ціна 5 крон.Два тролі з довгим білим волоссям та кільцем для ключів, у одного на животику зірочка: 5 крон за обидва. Печатки із пачечкою та квіткою, 10 крон за обидві.Білі сережки-перлинки, зовсім нові, 10 крон.Брошка, нова, 5 крон.Малюнки Power Rangers у коробці, близько 10 см довжиною, повно малюнків, 20 крон.Скарбничка у формі каченятка Сема, 5 крон.Фігурки із "кіндер-сюрпризу", 3 левенятка (2 однакових), жаба, черепаха, все за 10 крон.Спіральна кольорова пружина. Складається і роз тягається. Може ходити по сходах, 10 крон.Слоненя у формі делікатної порцелянової коробочки для зубочисток, 10 крон.Якщо тебе щось зацікавило, телефонуй за номером: 22 47 45 64. Джесіка. Бьорре зацікавився.Не тими всіма дівчачими речами, а малюнками Power Rangers. А може, і ще щось прихопив би. Він поки що не знає точно. Треба спершу подивитися.Підходимо до телефонної будки й набираємо но мер. Говорить Бьорре. Питає, чи Джесіка вдома. Коли хтось там на другому кінці дроту цікавиться, хто її питає, малий відповідає, що це він, Бьорре.З Джесікою нони балакають досить довго. Бьорре декілька разів каже "так", ще кілька разів згадує Power Rangers. Потім записує адресу й кладе слухавку.Сережки-перлинки й брошку вже продали. А все інше ще є.Бьорре аж розчервонівся з пережиття. Джесіка зустрічає нас на дорозі, їй десь 12, і волосся у неї заплетене у косу, її батьки також вдома. І сестра — що так схожа на ту, яка возилася на авті й виспівувала в тому кліпі по братовому телевізору. Вона десь мого віку.

Вони всі подають мені руку — вітаємося.Батько Джесіки вражений. Нашим Volvo. Він навіть помітив, що це нова модель.Бьорре з Джесікою зникають у її кімнаті.А мене запрошують на каву з тістечками. Батькам трохи неприємно, що Джесіка вивісила у крамниці те оголошення. Вони бояться, що люди пліткуватимуть, ніби вони ледве зводять кінці з кінця ми і Джесіці не вистачає на кишенькові витрати. Вони запевняють мене, що це зовсім не так. Мовляв, їм ведеться анітрохи не гірше, ніж іншим людям.Коли мама Джесіки пропонує мені каву, я змуше ний сказати, що не п'ю кави. Вона питає, що мені запропонувати натомість, — і я кажу: води або ком поту, — та будь-чого. Можна соку. І вона подається на кухню.Тато Джесіки зауважує, що не пити кави трохи якось незвично.Він, звичайно, має рацію.Така дискусія вічно виникає тоді, коли хтось дізнається, що я не люблю кави.Намагаюся пом'якшити негативне враження припущенням про те, що колись почну, мабуть-таки, її пити, це просто тепер мене до неї чомусь не тягне. Я ж її фактично ніколи і не пив.Якось, щоправда, сьорбнув собі трохи, але так і не ковтнув.А ось і мама Джесіки зі склянкою апельсинового соку.Тато їхній далі заводить про авто. У нього теж Volvo, — хвалиться. А з Volvo завжди так: коли ти вже одно го разу собі його придбав, інші засоби пересування просто перестають для тебе існувати.Якось він збирався купити собі якесь японське авто, та відразу відігнав цю нав'язливу ідею від себе. З того так нічого і не вийшло.А ось Volvo...Ото авто! Безпека! Воно як добрий друг.Жодної тобі палиці в колесах.Він ставить на стіл горнятко з кавою й виконує правою рукою жест, що мав би, вочевидь, означати: повна швидкість — завжди. І сонце — цілий день! Весь той час, коли він балакає, я сиджу й розглядаю старшу сестру Джесіки, Лісе.Вона поблажливо дивиться на свого тата. Вродлива така.Кажу її татові, що повністю з ним погоджуюся. Volvo — це справді добре. Тоді питаю Лісе, чим вона займається?Намагається стати фотографом, - відповідає. Вона фотографує зараз для кількох жіночих журналів. Та більш за все їй би хотілося робити свої власні фотографії.Розповідаю, що я також час від часу всяке фотографую. У мене є фотоапарат, - кажу Nikon.- Nikon - найкращий, - каже тато.- Nikon хороший, - так каже Лісе. Нарешті Бьорре з Джесікою вибираються з її кімнати.Бьорре несе ящичок із малюнками Power Rangers, плящиною шампуня-хни та скарбничкою у формі каченяти.Малий посміхається від вуха до вуха і питає, чи я, бува, не маю 35 крон. Коли ми вже зібралися їхати, мама Джесіки запрошує нас залишитися пообідати. Ще ж зовсім не довго чекати.Та це забере надто багато часу, до того ж мені ще треба відвезти авто. Ввічливо

відмовляюся — у нас, на жаль, зустріч.Ми ще раз дуже дякуємо за гостину й новопридбане, і Джесіка зі своєю сім'єю ще довго помахують ру ками нам услід — мовляв, щасливої дороги. Перемикаючи другу передачу, ще раз глипаю на Лісе.У дзеркальце.Давно я вже не бачив такої дівчини, аби мені хоті лося бачити її частіше. Може навіть щодня.От тепер мені якраз такого й захотілося.Сиділа б вона зараз поруч зі мною у червоному светрі! Ми б їздили собі туди-сюди. Удвох.Мені раптом здалося, що все навколо стало б на багато ліпше, якби я мав кохану.Що це я ні з того ні з сього? Ні, я так не вважаю. Імпульсивно якось подумалося.Та все ж, хочеться вірити, що це, може, й справді так...У кожному разі повністю такого варіянту відкидати не можна. Нинішній день Бьорре сподобався.Я дав йому трохи грошей, щоб він мав що кинути до своєї новенької скарбнички.Питаю, що він робитиме з тією пляшечкою шампуня-хни. — Віддасть мамі.Аж видно по ньому, як він з того тішиться! ВСЕСВІТ Бьорре зараз саме задрімав.Це його здолала втома. Нарешті. Ми бавилися іграшковою залізницею довгий час по тому, як минула власне та година, коли він зазвичай вкладається спатиЯ йому піддався. Малий переміг.Потім ми бавилися в слова. Треба було промовляти перше слово, яке спадало на думку. Швидко.Як я собі уявляв, то це мало б бути так: я, напри клад, кажу "сонце", а малий тоді — "літо". Вийшла б така мила забавка. Але мої райдужні сподівання було вмить безжально розвіяно. Бьорре весь час повторю вав "кака". Незважаючи на усі милозвучні слова, які я вигадував, він постійно присаджував мене тим своїм "кака". Треба було чути, як він ще й до того несамовито реготав.Нарешті вгомонився. Спить. Я скочив до братової квартири й вислав факс до Америки.Написав так: "Volvlo — це повна швидкість, завжди. І сонце — цілий день". Прихопив ще з собою вовняного светра.От тепер сиджу на балконі у кімнаті Бьорре, цідячи джин з тоніком. У його батьків повний сервант тих пляшок.Коли я впився до тої хвилі, коли в грудях прокидається хоробрість, вирішую трохи почитати ту депресивну книжку про час. Читаю.Пол пише про Айнштайна.Починаю розуміти, що ми з Айнштайном, виявляється, друзі.Його теорія так хитромудро вибудована, що минуле, теперішнє й майбутнє існують якось при купі. Це одне з положень теорії відносности. Я собі, звісно, слабко уявляю, що таке можливе, та це не має жодного значення. Срав я на те, як це

практично можливо. Головне, я відчув деяку полегкість, прочитавши про це.Доливаю собі трохи ще джину з тоніком і читаю далі.Починаю шалено нервуватися: виявляється, що експерти (чи хоч хто вони там є) ніяк не можуть дійти згоди про те, що таке час. Хтось там з них вимагає, аби раз і назавжди визначити такий собі універсальний час, який виконував би функцію чогось типу одиниці вимірювання зміни часу, тоді як інші гада ють, що слід врешті-решт оголосити концепцію часу повністю позбавленою будь-якого підґрунтя, мертвою, неіснуючою. Ну, годинники можна залишити. Мож на й далі вимірювати зміну часу секундами, хвилинами, годинами, роками. Але сама ідея про те, що час є чимось окремим, - абсолютно нікому не потрібна. Оця остання групка людей мені відразу стала рідною (як тільки я про неї дізнався). Урочисто обіцяю, що віднині лобіюватиму їхні інтереси — звісно ж, тією мірою, яка для мене можлива, — треба ж, аби їхні думки завоювали цілковите визнання у світі. Мене втягує уся ця маячня, все більше й більше. Власне ж моє існування відійшло на певну відстань. У перспективу. Перспектива має бути чимось таким, що можна було б купувати у кіосках й уводити собі внутрішньовенно... А Пол не боїться сміливих думок.Тепер він пише про вічність.Каже, що вічність — це не лише великі числа.Вічність — це щось абсолютно інше, ніж самі тільки гігантські розміри і незліченні числа. І якщо Всесвіт не є обмежений у часі, це означає не лише те, що все може статися. Це означає, що все неодмінно станеться.Хоч якою абсурдною є якась річ, хоч скільки часу відбирає її реалізація, рано чи пізно вона викроє собі місце в історії.А тому, якщо б я жив вічно, я б міг здійснити все можливе й неможливе, все на світі побачити й пере жити.Щоправда, така перспектива була б не настільки приваблива, якщо б мій мозок не був здатен продукувати безмежної кількости ідей.От у цьому я, чесно кажучи, трохи сумніваюся. Відкладаю книжку набік і чекаю, чи, бува, не спаде яка думка до голови.Щось нове. Байдуже що.Заплющую очі, потягаю собі кілька ковтків джину з тоніком.Спочатку в мозку спливають якісь банальні речі. Та згодом згадую про Лісе.О, це вже й справді щось нове!На цьому можна спинитися й на довше.Але ж ні, мене відносить далі. Бачу видіння: комбайн, берег моря. Якась рибина. Ну, не знаю, чи це можна класифікувати як думку. Та це бодай щось нове. Тепер я дійсно не впевнений, що у мене вистачить фантазії жити вічно. Тепер Пол нахабно взявся до основи основ.Каже, начебто все вказує на те, що всесвіт мав колись конкретний початок і що матиме також і кінець.Павло переконаний, ніби все, що нас оточує, колись зникне.А ось як він все це розписав.

Стався якось Big Bang. Внаслідок нього всесвіт почав розтягатися у всіх напрямках. І сила, яка спричиняє цей рух, — гігантська. Та схоже на те, що одного дня маса всесвіту стане такою великою, що сила його тяжіння перевищить потугу того первинного вибуху, який змусив всесвіт розтягуватися.Тої хвилини відцентровий рух припиниться, і всі зірки, і галактики, і що там тільки у нас ще є, — все почне знову наближатися одне до одного. Почнеться рух у зворотному напрямку, і врешті-решт усе воно зі страшною силою зіб'ється докупи.Павло назвав собі це Big Crunch.Після цього вже ні холери не буде відбуватися. Так як і нічого не було перед "великим бумом", — і це тільки через те, що таке "перед" просто-напросто не існувало, аби щось там могло в ньому статися.Може бути, що всесвіт знову почав би збиратися докупи вже за яку сотню-другу мільярдів років, та все може розтягнутися і на мільярди мільярдів років...А потім нам буде відведено стільки само часу, аби знову спакувати свої речі й підготуватися до чергового кінця. Люблю всі ці велетенські числа.Пол просто вроджений до того, аби ними маніпулювати.У його книжці є одне таке місце, де він оперує числом з кількома мільйонами нулів, — і це попри одиниці! Йдеться там, якщо не помиляюся, про відстань — у світлових роках — до небесного тіла чи до якоїсь там галактики, яка розміщена десь дуже далеко від нашої сонячної системи.Там само він подає також калькуляцію, яка мала б доводити істинність твердження про те, що кількість галактик у всесвіті наближається десь до 10 мільярдів і що кожна з них налічує щось по сотні мільярдів зірок завбільшки з Сонце. Ці цифри так абсурдно величезні, що в мене помітно поліпшується настрій.Відчуваю, що це шалена потуга.Гадаю, Полові на душі так само.Відчуваю, що не владний нічого змінити. Що від мене майже нічого не залежить.Це заспокоює.Сфера моєї особистої відповідальносте значно зву жується. Я фізично відчуваю цей процес. Почуття відповідальности послаблюється. Шаленими темпами.Я — майже ніщо.Якщо серйозно замислитися, то це мала б бути досить-таки убивча думка. Але я чомусь сприймаю її зовсім спокійно.Це мене, мабуть, алкоголь так оптимістично на строює.Та й те, що світові колись настане кінець, означає зникнення і купи інших, неприємних речей.Всі ті думки про вічне життя трохи неприємно застрягають кісткою поперек горла. Але це мене вже не мордує. Не тепер.Зовсім навпаки. Я відчуваю себе більше живим, аніж будь-коли раніше.Раптом стає якось так добре, — у мене є певний термін, у який треба вкластися зі своїм існуванням.Мені ж, власне, завжди добре працювалося, коли підпирав час. Якщо нам буде дозволено розкластися отут ще на якихось кілька тисяч років, чи там мільйонів, я буду цілком задоволений.А потім — хай воно все вибухає і знову сходиться скільки йому заманеться.Єдиний потужний факт навколо всієї цієї руханки — це те, що сам я сюди не

просився. Я тут просто є. Як і всі інші. Ми — тут всі разом. Але ж ніхто з нас цього ніколи й у жодній інстанції не домагався.В цьому немає нашої провини. Сиджу я отак, вирячившись у ніч, аж тут посеред піку мого такого ліричного настрою приплівся Бьорре.Йому наснилося щось страшне. Малий видирається мені на коліна, і я обгортаю його своїм вовняним светром. Поплескую дитя по спині, кажучи, що нема чого боятися. Це ж всього-на-всього сон. А завтра вранці розпочнеться новий день. Тут Бьорре потирає очі й питає, чи я часом не вмію співати якоїсь пісеньки.І Ну, звичайно, що вмію! Хочеш про стару конячку? На світі не так вже й багато речей, які приносять відчуття такого затишку, як оця дитяча пісенька.Особливо в тому місці, коли усміхнене хлоп'я за ходить до тієї стаєнки й каже старій гнідій клячі, що батько дозволив їй нарешті піти на заслужений відпочинок, — там все так тримається купи! Нехай тобі насниться, що врешті вільна ти. Стоїш собі й травицю румиґаєш.Стежками бігаєш з малим хлоп'ям верхи*.___* (слова норвезької пісеньки про стару конячку). Відношу Бьорре назад у ліжко й прилягаю собі поруч, доки малий не задрімає. Тоді знову повертаю ся на балкон. Зі склянкою води.Дивлюся на місто. Народ собі спить.Набираю повний рот води й поволі її ковтаю.Вода — хороша річ.Якщо мені колись скажуть вибирати поміж усім іншим та водою, я, не вагаючись, виберу її. Мені стало легше — давно не було у мене такого відчуття.Спочатку м'яч, тоді дошка-гупанка, а тепер оце все, ті великі числа. Це запаморочливе усвідомлення відсутности відповідальносте.Може бути, що я починаю рухатися дорогою до гори.Може, мені таки вдасться пролити хоч трохи світла на безпросвітню темінь у моєму мозку.Коли надворі світає, сиджу й міркую собі, що я таки непоганий тип, і нехай той всесвіт робить собі все, що хоче, разом з тим часом і всілякою іншою бідою. CRAZY LOVE Сиджу перед телевізором і терпляче чекаю, коли нарешті прочуняюся з похмілля. Щоб знову зібрати сили для гепання. Я вже спробував обгорнути моло ток якимось клаптиком тканини, та звук однаково виходить надто гучний. Голова розривається. "Brio" варто було б обміркувати опцію виготовлення оцих кілків із дерева, а не з пластмаси.А мені б так пасувало зараз собі погатити по дошці-гепанці. Я б міг підбити

підсумки усіх тих думок, що навідували мене сьогодні вночі. Але доведеться почекати.Все навколо чудернацько пливе й мерехтить. Весь той всесвіт. Здається, колись мені було байдуже.А зараз ніби й ні...Я ніби перейшов якусь межу, за яку мені не можна було. Батьки Бьорре так дякували, що ніяк не могли спинитися. Вони навіть зібралися мені заплатити, та я і слухати не захотів, до того ж я там трохи напригощався їхнім запасом напоїв.Бьорре не хотів мене відпускати.Він таки добрий хлопчина. І телебачення хороша річ. Треба буде дивитися його частіше. Воно піднімає мені настрій. І з ним я невпевнений, які думки мої власні, а які я почув по телевізору. А найліпші — це передачі про звірів.Ось, скажімо, Дейвид Літтенбороу. Він стверджує, що природа дуже складно переплетена і що все якось пов'язане між собою. Оси, що літають під впливом сонячної енергії. Вони знають, що роблять, ті оси. І краще від мене.А ось і реклама. Понад усе люблю рекламу про авто. Там майже завжди дія відбувається в пустелі.На повній швидкості автомобілі шугають собі серед пісків. Одиноке авто під сонцем. Останню рекламу Volvo теж знімали у пустелі. Виглядало досить модно. Все так швидко. І тому, хто за кермом, нічого не треба робити — тільки їздити собі по піщаних заметах та її по всьому. От він і їздить.Гадаю, й таки візьму те Volvo. Зелене.Моєму братові мусить сподобатися.А ще мені страх як імпонують оті графічні презентації ефекту дії шампунів та зубних паст. Так мило, педагогічно. Так чітко видно, як усі ці поживні речовини впинаються у волосинки чи зуби і чистять там, пуцують, — словом, наводять порядок. А після того обов'язково стає краще, ніж було раніше. Ось у чому вся суть. Стає краще.Що мене справді нервує, так це мультипліковані харчі-паяцики. Булочки там, що вискакують зі своїх мішечків і витанцьовують по кухонному столі, агітуючи масло, що вилежується собі преспокійно в холодильнику, до гопанки — аж нарешті воно звідти вибирається, а підступні булки тут як тут: плигають у те масло й вимащуються в ньому на всі боки.Суцільна огида.Ті рекламісти тепер зі всього починають робити бозна-що. Комусь варто було б постріляти їм по ногах. Мусять же існувати певні межі ідіотизму. Як на мене, оті-ось речі ніколи не можна перетворювати на мультиплікацію, в жодній рекламі:- Хлібні вироби.- Молочні продукти.- Шоколад.- М'ясні продукти.- Рибу.

- Засоби для миття (і в жодному разі — Гумовірукавички для миття посуду!).- Яйця.- Овочі та зелень. Годинники. Дивлюся трохи шведське телебачення. Вони як раз десь мають крутити передачу про те, як якесь міське керівництво витратило купу державних грошенят не на те, що треба. Було це все, щоправда, трохи брутально, але в мене раптом поліпшився настрій. Ті люди геть подуріли!Річ ось у чому: купка держслужбовців вибралася собі до Брюсселю — з метою обміну досвідом, звісно ж... Там вони трохи протратилися, і під кінець довелося розплачуватися кредитною карткою — держав ною, за нічні забави у місцевому секс-шопі. Йшлося про більш ніж 30.000 крон*. І це за одну ніч!_____* Приблизно 3000 доларів. Показали витяг із рахунку. — От що мене так роз важило.Спочатку там ішло: "Фарби. Крамниця пана Даля", потім двічі запис "Техасо", а наприкінці — шість разів поспіль "Crazy Love".У звинувачених — залізні аргументи на виправ дання. Один тип відразу оголосив, що нічого з тієї ночі не пам'ятає. Другий божився, що до останньої хвилини навіть не здогадувався, що то був, власне, секс-шоп... Мене від них знудило. Фарби. Крамниця пана ДаляTexacoTexacoCrazy LoveCrazy LoveCrazy LoveCrazy LoveCrazy LoveCrazy Love А зараз показують серіал про працівників поліції. В Америці. Там розповідають про якийсь добрий вчи нок двох поліціянтів з Лос-Анджелесу, це було кілька років тому. Дивно. У мене ніби навіть сльози на очах виступили.Мене так схвилював той добрий вчинок.Мушу розповісти.Ті двоє поліціянтів стоять собі у відділку й оповідають, як то воно було, а тим часом нам наочно відтворюють ту оказію, про яку йдеться. Продюсери вимацали десь таких акторів, дуже схожих на тих двох поліціянтів. Тож ілюзія правдивости створена досить вдало.А от, що там, власне, і сталося.Десь перед Різдвом сидить якась пані й ридма ридає перед своєю хатиною, що у бідацькому кварталі Лос-Анджелесу. А тут якраз повз неї проїжджають ті два поліціянти. Вони, як порядні американські полісмени, відразу пригальмовують і починають розпитувати, що там в неї за горе сталося. Та пані й роз повідає: вона саме повернулася з лікарні - навідувала свою хвору на рак доньку, — а хтось у той час по грабував її будинок. Меблі повиносили, вигребли харчі з холодильника, навіть різдвяні подарунки по тягнули. А вдома зараз сидять троє дрібних дитинчат і страшенно журяться. Різдва не буде.

Поліціянти змушені були визнати, що мало як можуть зарадити в тій ситуації. Такі злодійства, за звичай, залишаються нерозкриті. Та заради порядку хлопці справно занотували описи всіх іграшок, які та пані придбала для своїх малих під ялинку.Заскакуючи до свого авта, ті двоє заводять балачку про несправедливий світ. Світ таки дійсно котить ся у прірву. Ну й таке інше. Словом, договорилися до того, що вирішили самі накупити подарунків тим дітям. Це ж як не як Різдво, і вони ніби мають усе, що тільки душа забажає, — а в тої нещасної з дітлахами в хаті ані нитки.Вони пригальмовують під іграшковим і починають скуповувати все, що перераховано у їхньому спиcку. А там не мало не багато, а на сотню-другу доларів товару набереться.Ті двоє розговорилися із власником крамниці й розповіли, у чім річ. Того розчулили такі добрі на міри хлопців, і він з того всього зголосився оплатити половину суми за подарунки. Це ж усе-таки Різдво. Та тільки вони зібралися їхати до тієї пані, як тут із відділку виклик. Мусять негайно бути на місці.У відділку шеф почав з'ясовувати, що там за пригода. Виявляється, власникові того іграшкового заманулося зателефонувати до телерадіокомпанії, і тим тепер аж свербить записати з поліціянтами інтерв'ю. Про такі радісні новини так рідко почуєш, а тут Різдво набли жається, — народ потребує якоїсь такої благородної потрави, аби мати про що вечорами потеревенити. І тут всіх як понесло.Кілька телекомпаній на ходу клепають новини. Ні звідси ні звідти з'явилося CNN. От вже й уся Америка в курсі справ. Ті два поліціянти зусібіч приймають привітання; телефонує сам Президент США Рейган — він страшенно пишається їхнім учинком, як ви явилося.Люди надсилають гроші й подарунки. А хтось навіть запропонував тій бідній сім'ї новий будиночок у центральному районі міста...Аж раптом когось розумного осяяло, що та бідака з дітьми і не здогадується про ту всю біганину! У них же ні радіо, ані телевізора! Сидить зараз із дітлахами, покинена всіма на світі, в порожньому будинку. І не вірить, що до них прийде Різдво.Ті два поліціянти порадилися й вирішили, що, мабуть, ліпше почекати до наступного дня, Christmas Day все-таки завтра.Наступного ранку жінка-бідака побудила своїх малих і зібралася з ними до хворої доньки у лікарню — привітати її з Різдвяними святами.Діти проти: без подарунків це трохи тупо, та мама їхня каже, що вони одна сім'я і мають радіти з того, що можуть бути разом. Тут почулися поліціїіні сирени. Жінка важко зітхнула, зауважуючи, що, мовляй. навіть у такий світлий день ті людиська не можуть стриматися, аби не напакостити одне одному. Та тут молодший син глипнув у вікно. І побачив, що весь двір заповнений якимись чужими людьми. Поліційні автомобілі, пожежні машини, камери — народ, куди не глянь. Ті два поліціанти — в центрі стовковиська, на газоні, обвішані подарунками. Хтось уже взявся заносити до хати нові меблі. Бідна жінка нічого не може второпати. Не знає, що й подумати. Аж тутупізнає тих двох. Вони обнімають її і вручають чек на 8.000 доларів.Ну, тут жінка й у сльози.Я теж, трошки. Біль у голові минув. Можна гепати.Ну й знову про той всесвіт. Усі ці вчорашні нічні роздуми анітрохи не зробили мене менш смертним. Якщо всесвіт минущий, то тут відразу напрошується висновок

про абсурдність людського існування. І з якої б то радости мені тут щось робити?З іншого боку, намагатися розгледіти у всьому тому щось позитивне — річ страшенно спокуслива. Я ж однаково тут, що ж там вже... Та й, зізнаюся, мені бракує фантазії, аби уявити собі, де б я міг зараз інак ше обертатися...Мені зовсім не соромно думати про такі маразми. Варто було, може, навіть подумати про таке раніше. Не знаю, коли народ зазвичай над отаким-от замислюється. Хтось, може, вже в 15. Мені тоді якось було не до того. Але ж тепер думаю! Мені нічого встидатися. Взагалі, весь сенс мого сидіння у цьому помешканні й полягає в продукуванні таких-от думок.Сподіваюся, все налагодиться, коли я додумаю їх до певного логічного завершення.В принципі, я ціную дуже багато речей.От погляньте:- Гепати.- Кидати.- Сидіти в туалеті.- Сонце.- Їсти.- Дерева.- Дружбу- Морський берег.- Дівчат.- Лебедів.- Спати, бачити сни, прокидатися.- Коли хтось гладить мене по спині (таке буває нечасто).- Музику ("All you need is love").- Дітей (Бьорре).- Воду.- Водити авто.- Гасати на велосипеді. Мені б тільки якось відчути, що все оце тримається купи, що воно якось пов'язане між собою і що все колись буде добре. Ото моя мрія.А може, я просто занадто довго був самотній. Мені варто було б трохи вийти в люди. Може, обмінятися з кимось кількома фразами. А з ким?Кім так далеко, а Кент — не дуже добрий друг.Можу, щоправда, будь-якої миті побалакати з батьками, — та я не люблю присідати їм на вуха зі своїми проблемами. Мене цілком влаштовує, якщо вони вважають, що у мене все на висоті та що я ще й навіть рухаюся по висхідній.Коли я був малою дитиною, мій батько часто водив мене навколо нашої хатини. Він брав мене за руку й так намотував зі мною кола.З якоїсь причини ця процедура запам'яталася мені як щось дуже світле й наповнене величним змістом.Ми жили у цьому будиночку. Там мене годували, там я спав. Тому ми його й обходили...Роблю невеличку перерву — перестаю гатити молотком об дошку. Вискакую на велосипед і подаюся до своїх батьків; кажу татові, що мені треба обійти разом з ним нашу хатину.Тато саме відпочив собі добре після обіду, розслабився. Моє прохання його трохи здивувало. Прошу його ні про що не питати. Кажу, що дуже цього потребую. Мені просто для роботи треба...

Тато натягує ґумаки, накидає куртку — і ми вже надворі, вдвох обходимо своє обійстя.Тато і я.По всьому подвір'ї.Відбулося все трохи не так, як у дитинстві, та однаково якось приємно.Я і гадки не мав, що оте ходіння з татом усе вирішить. Мої сподівання були значно скромніші.Тато відразу запропонував, що ми можемо й частіше отак собі ходити, - коли тільки мене потягне на таке щось...Кажу, що всяке може бути.От бачите, татові теж здається, що мені треба більше виходити в люди. Зустрічатися з народом. Може і з якоюсь дівчиною. КОХАНІ Чому я не маю коханої? Не можу собі цього ніяк пояснити. Адже люди, які не такі вже й принадні, як я, мають дівчат.Навіть в останніх ідіотів вони є.Я вже давно мусив би мати кохану дівчину.У світі повно несправедливости й ідіотизму.Це, зрештою, теж стосується моєї проблеми.Невже ці всі ідіоти стоять за всіма тими дебільними пісеньками, дешевими придуркуватими книжечками, газетами, фільмами й тими глупотними мультиплікованими харчами у телерекламі?І що, невже все так просто?Час від часу принаймні мені так здається.Це цілком прийнятна модель пояснення явища ідіотизму в світі.Досить навіть симпатична теорія.А чи, може, всі ці люди насправді не є аж такі тупі, може, все це вони роблять із благородними на мірами, але щоразу зазнають поразки?Ну, скажімо, це теж можливо.Між тупістю й невезінням існує досить велика різниця...В кожному разі, переконаний я лише в одному: вони всі мають коханих дівчат.Всі до одного.Окрім мене. ПАПА РИМСЬКИЙ Повертаюся до братового помешкання й застаю там гігантський факс від Кіма. Як мінімум 30 м завдовжки.У ньому одне речення — одне і те саме сотні разів.Be not afraid.Кім вислав факс "петлею"...Він давно вже про це торочив.Мріяв собі завжди, що настане колись той день, коли він вишле комусь факса "петлею".

А це дуже просто.Спочатку треба звиклим чином закласти аркуш па перу у факс і набрати номер абонента, а як тільки початок листа вигляне з другого боку, склеїти обидва краєчки аркуша докупи. Тоді факс до безпам'яті прокручує одне і те саме повідомлення, аж доки воно не заїсть або ж у нещасного абонента закінчиться папір. Ну от, весь мій факсовий папір пішов спати.Дорожезний термостійкий папір!Весь папір порозкиданий на підлозі. Це непрощенний злочин. Кім пише, що натрапив на те речення на зворотній стороні книжки, яку видав Папа кілька років тому. Виписав те речення з контексту, мабуть, попередній метеоролог, що був до Кіма на тому острові. Метеоролог-католик.Be not afraid. Хороше речення. Мушу віддати Папі належне. Та ж не сотню разів! Вкладаю Кімового листа у факс і відсилаю Папине речення назад.Відімщуся.Пересилання всього листа затягнулося більше ніж на годину.Тим часом читаю далі. Павлову книгу.Цього разу він теж згадує Папу.Пише, що, мовляв, Папа цілком і повністю підтримує теорію про "Великим бум". У всьому тому він бачить Божий перст. Він переконаний, що ця теорія цілком ідеально співвідноситься із притчею про сотворення світу. За тим "Великим бумом" стояв Господь. Геніяльно. Папа, мабуть, дуже зрадів, коли йому вдалося все це поєднати.Цікаво почути, що він скаже, коли все почне стискатися докупи. Напевно, нічого. Я надриваю клаптик факсу й вивішую одне речення над ліжком.Добре буде отак уранці прокинутися й відразу його прочитати...І немає значення, католик ти чи ні.Завтра я куплю Volvo. ЛІФТ.Саме їду до центру Volvo — а, загляну ще до того велетенського готелю на багато поверхів.Зараз я у ліфті.Їжджу собі то вниз, то вгору. Вже з годину часу. Кожного разу коли опускаюся — натискаю на кнопку вгорі, коли ж піднімаюся — на ту, котра внизу.Якийсь народ весь час то заходить, то виходить. Та ніхто, на щастя, не кидає іронічних коментарів щодо того, чого я тут постійно сиджу.Коли я був малим хлоп'ям, ми частенько заскаку вали до сусідніх багатоповерхових будинків після школи. Називали їх тоді поверхівками. Там мешкали закін чені хулігани й волоцюги. У них були брати, старші від нас, які щоп'ятниці їздили до Швеції на закупи китайських ароматних патичків, нюхального тютю ну й пива. Всім, хто мешкав, у тих поверхівках, порнофільми набридали ще до того, як вони починали ходити до школи. Літали злі чутки, начебто дехто з тих старших братів показував ті порнофільми на стіні — недалеко від поштових скриньок. Там ще був такий фільм, в якому двоє дамочок порозливали шампанське на одного бідаку, що

той аж мусив зняти з себе увесь одяг.Та хай собі, як їм так добре.Але у тих поверхівках були суперліфти.І туди ми їздили возитися у ліфті.Це було досить ризиковою справою. З якоїсь не зрозумілої причини нам забороняли возитися на ліфті. Ну не можна було і все. Цього ми ніяк не могли второпати.Не сміймо більше забороняти дітлахам возитися на ліфті!Всі оті старші пані здіймали дикий крик та вереск і телефонували у поліцію, відтак сторож прибігав вилякувати нас із того ліфта.І кожного разу ми заробляли цілу торбу стусанівЛіфт — це фантастична річ.Я ще трохи тут постою.Найприємнішою перевагою їзди у ліфті в дорослому віці є те, що ні в кого не виникає жодних питань стосовно того, що я тут, власне, роблю. Ніхто й не припускає, що я можу використовувати ліфт не за його прямим призначенням. На вигляд я ж нормаль ний, такий же, як і всі. Ось до ліфта заходить молода жінка, їй треба до низу. Стою й розглядаю собі її.Питаю, чи має вона хлопця.Вона відповідає англійською: мовляв, нічого не розумію.Я тоді англійською: Do you have a boyfriend? -домагаюся свого.- Yes, - відповідає.Питаю далі: чи він симпатичний і як у нього з добрими вчинками; а може, він зовсім не симпатичний і вічно витворяє ідіотські речі?Жінка відповідає, що світ, мовляв, набагато складніший, аніж мені здається. Але коли бути до кінця відвертою, то вона змушена визнати, що до нього у неї було багато хлопців — набагато симпатичніших і не таких придурків, як отой, теперішній.Далі вона й собі цікавиться, чи я маю дівчину.Кажу, що no, I don't.Вона, розуміючи, киває головою. Мені видалося, що їй стало мене шкода. Гм.Коли ліфт опускається у вестибуль, я виходжу й сідаю на свій велосипед.І несуся геть від готелю. ПОЛ Дорогою — тією довгою дорогою до центру Volvo — проїжджаю повз університет. Зупинимося і тут.Присідаю на лавку й розглядаю студентів. Вони всі так шалено миготять мені перед очима.Мої будні стали однозначно іншими.Та у мене чомусь немає сил тріюмфувати.Колись, коли матиму більше часу прокрадуся до при ймальної комісії і подам пропозицію, аби всім, хто записується на підготовчі курси, крім списку обов'язкових до складання вступних іспитів, видавали дощинки-гупанки. Якась така певна угода між "Brio" та університетом була б неодмінно вигідною для обох сторін. "Brio" б роз ширило свою мережу збуту, а університет отримав би генерацію студентів із твердим гартом та світлою перспективою. У довгостроковому періоді виграє уся нація!

Заходжу в корпус й сідаю у кімнаті, заваленій комп'ютерами, які студенти можуть собі використовувати.Мій пароль (ВОДА) все ще дійсний: виходжу в Інтернет.Як на мене, то цю мережу перехвалили.В принципі, там повно інформації, без якої мені краще було б обійтися.Маю таке відчуття, що багатьом на душі так само, як і мені. Нібито знають вони неймовірно багато, але поняття не мають, куди їм із тим податися. Вони не бачать різниці між тим, що добре, а що зле.Там, усередині, я щоразу викопую страшенно ве лику кількість непотрібної мені інформації. Ось, наприклад, я почував себе трохи ліпше до того часу, коли не довідався, членом скількох організацій є Норвегія. Ну, не так щоб дуже ліпше. Та все ж трохи ніби ліпше. Принаймні я так відчуваю. Ну, дивіться самі.Норвегія є членом таких організацій та об'єднань: AfDB, AsDB, Australia Group, BIS, CBSS, CCC, CE, CERN, COCOM, CSCE, EBRD, ECE, EFTA, ESA, FAO, GAIT, IADB, IAEA, IBRD, ICAO, ICC, ICFTU, IDA, IEA, IFAD, IFC, ILO, IMP; IMO, INMARSAT, INTELSAT, INTERPOL, IOC, IOM, ISO, ITU, LORCS, MTCR, NACQ NAM (acouiHOBaraH hjich), NATO, NC, NEA, NIB, NSG, OECD, PCA, UN, UNAVEMII, UNCTAD, UNESCO, UNHCR, UNIDO, UNIFIL, UNIKOM, UNMOGIP, UNOSOM, UNPROFOR, UNTSO, UPU, WHO, WIPO,WMO,ZC. А це справді втомлює. І ніхто мене не переконає, що знати таке — корисно, — ну, звісно ж, винятком могло б бути розв'язання кросвордів та участь у вікторинах (на Різдво по UD* - розважальний канал норвезького тв). А так — ніколи.З якихось причин мене ніяк не покидає нав'язливі думка про те, що Норвегія — член Australian Group. І без того маю труднощі з запам'ятовуванням інформації, яка мені навіть важлива, аби ще й забивати собі голову таким непотребом.Та багато хто ніби сп'янів від захоплення Інтерн том — через те, що інформація існує не там, де ми, а у якомусь іншому місці. Десь не тут, але водночас усюди і весь час не тут. І ніхто з нас не може там опинитися. Фізичним тілом.Так собі думати дійсно якось кайфово. Цілком згодний. Та дикого захвату тут немає. І я тішуся, що всі поступово починають це визнавати. Взагалі, доброго у тому Інтернеті не багато. Лише дві речі.Перша — це те, що люди мають із чого дивуватися. От як, скажімо, розгортає собі один газету й надибує я цікаву статтю або ж знаходить якусь новинку в крамниці, чи стаються якісь зміни в житті — і він щиро радіє.Я, наприклад, дуже зрадів одного разу, коли відрив у тому Інтернеті одного студента психології, який склав такі запитання:Якщо розглядати конструктор "Леґо", то що таке щастя? Як би Ви описали почуття, що виникають у Вас, коли Ви складаєте щось із "Леґо"? Чи існує на Ваш погляд, відмінність між цим "щастям" та звичай ним задоволенням? Чи приносить Вам оте заняття не тільки короткочасне щастя, але й тривале?Іншою доброю рисою Інтернету є те, що можна легко сполучитися з людьми у будь-якому куточку світу.Через те я і зайшов туди сьогодні.Хочу написати до Пола.Хочу запитати його про щось.Тепер же можна з усіма професорами списатися електронкою.Я чомусь глибоко переконаний, що Пол відразу відповість.

У пошук вводжу його ім'я — і на екрані вигулькує його е-адреса. Всього за кілька секунд!Перший крок позаду.А ось що я йому написав: Prof. Paul DaviesI am a young man and I don't feel so good. I have a good friend and a bad friend, and I have a brother who is less sympathetic than me. I don't have a girlfriend.I used to be a student, but I quit. Most days I just sit in my brother's appartment and think, and in the evenings throw a ball against a wall and catch it when it comes back. And I have a toy that is a hammer and some plastic pegs that goes through a wooden plank, and I knock the pegs down and turn the plank around and knock them down again.Sometimes I read in a book that you have written. It is the one about time. I dont like to think about the time that passes, and you seem to say that time doesn't exist and that makes me glad, but I do not feel certain that I understand you perfectly well.You also say that the 'niverse will collapse one day. You say so many frightening flings. I would love to have the feeling that everything has a meaning and that it will be o.k. in the end. Right now I don't have this feeling at all. I would like to ask you twelve questions, and I will be immensely grateful if you answer.Here are the questions:1. Does time exist?2. Does the size of the universe scare you?3. Do you sometimes feel that everything you do is futile because the sun will be burnt out in five billion years?4. Do you like to throw a ball against a wall and catch it again?Do you do it often?Would you do it more often if you had the time?5. If Einstein was alive today, do you think he would be your friend?6. How is it possible that the past, the present and the future all exist at the same time?7. Do you sometimes wish you didn't know all the things you know, and were free to run on a beach, careless and ignorant of everything?8. Do you think that the Big Bang was a coincedence? 9.1 did not ask to be bora. Neither did anyone else. The size and complexity of the universe makes me feel so small and free of responsibility. It makes me feel that the only meaningful thing to do is to try and have a good time. Do you understand that feeling? Do you have it yourself?10. Do you think that the human brain is capable of thinking an infinite number of thoughts?11. Do you disapprove of television commercials that features animated food, for instance biscuits that dance and jump into the cheese?12. Do you sometimes start to laugh because the numbers you are dealing with are so huge?Thank you very much. Дописавши до кінця, натискаю на send, і комп'ютер відсилає мого листа — і то аж до Австралії.Якщо б я був професором і знав багато про час та всесвіт, я б відписував усім, хто б мене щось питав, до того ж ґрунтовно й ретельно обдумавши. Так слід чи нити всім професорам.Сподіваюся, що Пол моєї натури.Сподіваюся, що він відповість.

Я вкрай потребую хоч якоїсь відповіді. Перш ніж сісти на велосипед і поїхати далі, піддаюся спокусі зробити одну підлість.Забігаю у метеорологічний інститут та кажу в секретаріяті, що Кім попросив мене переслати йому рулон факсового паперу. Секретарка добре знає Кіма — то й не ставить мені жодних неприємних запитань. Тільки цікавиться, як там його справи. Кажу, що просто чудово.Тоді мені видають папір.Все просто. ЗЛИВА Я в Центрі Volvo.Був вже у банку. В кишені 200 тисяч крон. Зі мною таке вперше.Продавець мене впізнає.Я кажу, що обов'язково придбаю оте зелене Volvo, але хотів би ще раз на ньому проїхатися.Той дозволяє мені возитися стільки, скільки забажаю.Маю ідею. Іду прямо до тієї крамниці, біля якої ми з Бьорре їли морозиво.Листок Джесіки все ще розвівається там на дверях, і я записую номер телефону.Повертаюся до Центру Volvo, заявляю, що те авто відповідає всім моїм сподіванням і що я його таки беру.Продавець зчиняє гармидер із заповненням усіляких документів, запитує, чи я залагодив усе з фінансуванням. Він хоче якихось гарантій із мого банку, ще там щось.Відповідаю, що хотів би заплатити готівкою, і беруся виривати тисячні банкноти з кишені.Той хлопчина втішився. Завів мене до якоїсь комір чини заповнити ще якісь документи. Запитую про ті всі формальності із реєстрацією, — бо моєму братові ж хотілося, аби до його повернення в Норвегію все було повністю залагоджено. І продавець телефонує якомусь своєму приятелеві із відділка, де реєструють автомобілі. Вони обмінюються кількома реченнями, і стає зрозуміло, що авто можна зареєструвати вже сьогодні.Без зв'язків сьогодні нікуди. Кажу продавцеві, що він видається дуже веселим, запитую, чи це, бува, не через те, що я заплатив готів кою. Чую "так" у відповідь. На його думку, справжня купівля реально відбувається тільки тоді, коли оплата здійснюється готівкою. Йому здається, що всі ті картки й системи кредитних розрахунків розмили те колишнє зворушливе відчуття продажу. Гроші в ру ках — ото справжня купівля!Я дещо не поділяю його поглядів, та щиро радію з того, що хлопчина задоволений.Він каже, що я можу тепер поїхати до відділку реєстрації автомобілів із табличкою "Пробний пробіг". Там на мене чекає його приятель і все для мене зала годить.Прощаючись, запитую, чи він часом не знає, в якій пустелі знімали останній рекламний ролик Volvo.Той не знає.

Може, в Сахарі. Ось припаркував я Volvo на вулиці біля будинку. Надіслав братові факсом брошуру зі всіма деталь ними описами, разом із чеком. Мій брат став власником авта.А сам я сиджу, втупившись у номер телефону Джесіки.22 47 45 64.Там і Лісе.А чи не зустрілася б вона зі мною?Пітнію.Та все одно відчуваю, що мушу зателефонувати. Мушу бодай щось зробити. Часу ж обмаль.І довго сидіти отак у повній ізоляції та гримати по дошці теж не можна (на жаль).Дивина з тими дівчатами.Без них неможливо обійтися.Вони ж такі милі створіння.І вони ще й повсюди, куди не кинь оком.І завжди вдають, ніби нічого не помічають.Я люблю їхній голос. А ще — те, як вони посміхаються, та й сміються вони супер.І те, як вони ходять.Деколи трапляється, що вони трохи якісь похмурі.А іноді мені здається, ніби вони знають щось таке, про що мені невідомо.Але вони милі.І їх важко знайти.До речі, мене завжди вбивало те, що найкращі дівчата тягнуться до найпотворніших хлопців.Єдине, що мені залишається, так це бути самим собою. За моєї юности всі телепрограми для молоді за кликали бути самим собою. Намагатися принаймні. Ще кілька передач розповідали про те, куди можна було б піти. Та всі решта - тільки про те, аби бути самим собою.І лише тепер я починаю здогадуватися, що це означає.Не знаю, чи Лісе таке щось зрозуміє.Але спробувати варто. Звісно ж, існує досить висока ймовірність того, що у Лісе є хлопець. А чому б і ні?Вона вродлива, симпатична дівчина, незабаром ще й стане непоганим фотографом. Ні, у неї таки справді є хлопець. Але все-таки набираю номер.Слухавку бере батько. Називаю себе й дякую за минулу гостину. Він запитує, як там усе вийшло з Volvo.Прошу Лісе до телефону.Він відповідає, що Лісе у них не мешкає. Тоді вона якраз навідувалася в гості. А живе вона у центрі міста. І теж має телефон.Записую.22 60 57... а останні цифри батько змушений повторювати двічі: 31. Проходжу коло по кімнаті. Важко дихаючи. Дідько її забирай.Гупаю по дощині. Аж тоді набираю номер. Пішли гудки. Вона бере слухавку. Ось я і розмовляю з Лісе.

Коли ми завершили розмову, гепаю на канапу й посміхаюся сам до себе. Таке відчуття, буцім зараз десь перестає падати дощ. Ніби лило вже цілу вічність як з відра і нарешті дощ припинився. У повітрі свіжий запах озону, і дерева всі чистого зеленого кольору.От яка дивина з тими дівчатами.Спочатку їх немає, і все нудне й сіре. Аж ось вони з'являються — і все налагоджується. І то неймовірно швидко. Лише кілька секунд — і все стає кращим.Ми зустрічаємося з Лісе за годину.Переживаю.Піду, мабуть, у душ. Поцілунок Новий день.Прокидаюся.А спав я довго.У Лісе немає хлопця.Розмірковуючи про це, випиваю склянку води Вона зраділа, що я зателефонував. Ми ходили до кав'ярні.Випили для початку коли, а потім взялися до пива.Багато про що говорили.Я сказав Лісе, що вона трохи схожа до тієї Аланіс у червоному светрі - та, що спереду на пасажирському місці. І додаю, що Лісе навіть вродливіша, їй було приємно. Вона б дуже хотіла бути схожою на Аланіс, та бути навіть ще гарнішою зовсім не проти.Цей комплімент мені досить таки вдався.У Лісе добрий голос. Мені хочеться, аби вона весь час щось розповідала. У неї між двома передніми зуб ками мила маленька щілина, і волосся у неї - ні довге, ані коротке.Розповідала мені, що їй подобається робити.Купатися й гуляти по лісі. Ще любить садовину. І фотографувати людей, які не помічають, що їх фотографують.Вона гадала, ніби Бьорре - мій син. Ну звичайно, що вона так подумала!Я запевнив її, що не маю сина. І навіть доньки. А дівчини — взагалі ще ніколи не було. Я сказав, що вже втомився вдавати, наче все зовсім по-іншому, ніж воно є насправді. Я сказав, що не хочу, аби ми сиділи отак одне біля одного й покивували головами, розважаючи, яка література хороша або ж який фільм вартий того, щоб його подивитися.- Про це можна поговорити трохи згодом, - кажу. Я сказав усе достоту так, як собі думав.Я подумав так: якщо їй коли-небудь спаде на думку, що я придурок, то краще, нехай вона усвідомить це зараз.Вона не думає, що я придурок. У цьому я цілком упевнений.Щоправда, перепитала, чи я завжди такий прямий. Ні, вперше.Вона спитала, чи у мене, бува, не депресія.Сказав, що ні. Мені тільки захотілося хоча б раз у житті зробити все так, як належить.

Потім я розповів ще про м'яч, дощинку-гупанку та Пола.Аж тоді вона почала розуміти, про що я говорив.У дитинстві вона також мала гаку дощинку-гу-панку, але чи це також було від Вгіо — хто його зна. Я попросив її написати список. На серветці. Ось що захоплювало Лісе, коли вона була малою:- Створювані маленькі світи у ящичку під ліжком.- Карлсон на даху (його хатинку, яку я збудувала під столом).- Будувати хатки.- Бавитися у гру про виживання в катастрофах.- Конторки, систематизовані папери.- Крамниці.- Слухати.- Возитися на велосипеді.- Збирали корки від пляшок.- Чорниці.- Перевдягатися (па принцесу).- Золоті черевички.- Пластикові діаманти.- Дрібненькі речі. - Гумка, що пахне.- Мамина косметика.- Будувати маленькі міста з "Леґо" та піску.Коли зачинили кав'ярню, ми пішли гуляти Королівським парком.Я провів її додому, і ми випили у неї по горнятку кави. Вона показала мені свій фотоапарат. І декотрі фотографії. Великі іі кольорові.Коли я зібрався йти додому вона обняла мене на прощання, що, як мені тепер здається, можна було б назвати й навіть поцілунком.Але ні, мабуть, то були таки тільки обійми.А може, все-таки поцілунок? ЗЛОВІСНО Сьогодні до мене прийшло 3 факси.З двома першими у мене жодних проблем, а третій — якийсь зловісний. Якщо я не дам собі з ним ради, то ризикую втратити і ту тоненьку ниточку, якою я ще хоч трохи пов'язаний з власним життям. Перший - від Кіма.Він бачив борсука. І дуже захотів мені похвалити ся. Навіть намалював його, — вийшло щось середнє між великим котом та дрібним собакою. Керівник Кімової практики десь там саме в нього гостює. Сиділи вони днями на вулиці до пізньої ночі, цідячи вино, і вона — керівник його практики — першою помітила того гризуна. А тоді показала Кімові. Таке враження, ніби він дуже пишається тим, що побачив нового звіра. Молодчина. Другий факс також від Кіма.

Він склав список того, що приносить йому радість. Я не пам'ятаю, чи надсилав йому свого. То що ж, він перший виявив ініціативу? Це ж прекрасно!І ось що приносить Кімові радість:- Вода.- Хмародери.- Зустрічати випадково на вулиці дівчину, в яку закоханий, і щоб у неї на цей вечір не було жодних планів і у мене, звичайно, також.- Плавати.- Возитися на велосипеді.- Фрі-джаз.- Весна.- Коли раптом телефонує дівчина, в яку закоханий. - Ранки.- Деякі книжки.- Шоколад.- Чорний шоколад, можна з горіхами чи з мигдалем.- Коньяк.- Документальні фільми, зняті у 50-60-х роках ручною камерою на зернистій чорно-білій плівці- Подорожувати літаком/взагалі подорожувати- Коли все стається так, як я і сподівався, - це стосується тільки всього приємного.- Коли стається щось таке, про що я не дозволяв собі уявити навіть у найсміливіших своїх мріях.- Бачити борсуків.- Отримувати факси.- Отримувати багато факсів.- Друзі.- Робота.- Хмари (деколи).- Коти.- Отримувати речі, про які я довго мріяв.- Митися в душі.- Стрибати.- Бігати.- Співати.- Їсти.- Спати. Список такий довгий і такий приємний! Мені трохи заздрісно. Кім трохи міцніше пов'язаний з життям, аніж я. Та я йду. Я вже в дорогі. Колись я також буду там.Третій факс повністю позбавляє мене моїх останніх залишків спокою.Від мого брата.Дякує за те, що я купив йому Volvo. Хоче віддячитися. Дай за дай. Мій брат добра людина. Але його пропозиція вганяє мене у жорстокий неспокій.Він хоче заспонсорувати мені подорож до Нью-Йорку. За тиждень.Сам він уже там. Пожити ми можемо в одного його друга. На Мангеттені.Про цей факс я не маю жодного бажання щось говорити.Беру м'яча й виходжу у двір.Кидаю.

ПЕРСПЕКТИВА Я думав, що мені слід використати ці останні кілька тижнів перед братовим поверненням додому на те, аби просто сісти й заспокоїтися. Погримати по дощині й зробити підсумкові висновки щодо власної ситуації. Зацементувати ту жалюгідну, але бодай якусь гірку безпеки, яку мені вдалося, незважаючи ні нащо назгрібати.А тут приходить отой факс і руйнує всі мої плани.Я вже ж майже відчув певне примирення в душі. Принаймні якесь почуття, трохи схоже на спокій, таки почало мене огортати.Тепер про це знову доведеться лише мріяти.Нью-Йорк.Звучить зловісно.Дух перехоплює.Я боюся того, щоб мені саме зараз якась біда перехоплювала дух.Ні, ну це місто справді надто велике. Маю чимало причин не їхати.Лісе одна з них.Ми з нею зустрічаємося сьогодні, трохи пізніше. А може, і завтра, і ще всі наступні дні. Я не знаю, який той Нью-Йорк, та все ж, не можу ніяк припустити, що він кращий за Лісе.Відчуваю також, що майже схопився за нитку.Якщо ж поїду - ніколи вже її не знайду.Навіщо забивати себе у без того тупикову невизначеність? Та й зрештою, я ж чекаю на відповідь від Павла. Він неодмінно десь днями має відповісти. І тоді мені відкриється багато речей.А вони для мене важливіші за потовкання вулицями Нью-Йорку.За кілька хвилин має задзвонити брат. На душі мені трохи млосно. Доведеться ж відмовитись.Дзвінок.Він наполягає, аби я поїхав-таки до того Нью-Йор ку. Мене трохи дивує, чесно сказати, така його наполегливість. Це ніколи не було рисою його характеру."Нам буде весело," — каже. І йому здається, ніби мені якраз зараз треба розвіятися. Вийти в люди, так би мовити.Кажу, що мені зовсім не хочеться.Відмовляюся, як можу, та мій брат учепився — й ні туди і ні сюди.— Хоч раз у житті не думай ні про що, — каже. — Купи квиток і сідай у літак.Каже, що видасть мені навіть трохи на дрібні ви трати. Ну, й само собою оплатить усю мою подорож. Трясця, а це таки страшенно щедра пропозиція!Але ж всі ці люди, шум, гам... Мені стає погано.Запитую, чи він би не подарував мені чогось іншого. Може, годинника? Rolex, га? Мені ж завжди хоті лося мати порядний годинник.— Ніколи в житті, — каже брат.Каже, що Rolex коштує 50 000, та він би ніколи не згодився подарувати його мені, навіть якщо б ту дорожизну й оцінили до 1000. Він просто хоче дати мені можливість поїхати і повернутися.— Знаєш, коли багато подорожуєш, тобі відкривається одна річ, — каже.

— Що?— Перспектива, — каже брат.Ще додає, що не треба боятися. Він же ж буде зі мною. Мій рідний братик. Буде мене оберігати.— Перспектива? — перепитую. РУКА Лісе сьогодні у червоному светрі.Сидимо на траві й попиваємо мінеральну воду, жуючи булки з м'ясним салатом. Надворі навіть якесь і ніби сонце.Кажу, що бувало, зустрічаєш когось, і таке відчуття - ніби ти на іншій планеті.Кажу, що миттю можу шугонути думкою далеко за межі розумного. Воно у мене виходить якось само собою. Просто вигадую та й усе. От дивлюся я зараз на неї — і бачу перед собою хатинку, в якій ми могли б мешкати, місця, куди ми могли б поїхати у відпуст ку. І то навіть словом про все це не обмовившись перед нею самою. Таке трапляється і тоді, коли я просто тиняюся вулицями і наштовхуюся на погляд якогось дівчати, що проходить повз мене.Лісе запитує, чи не виникали у мене такі-от фантазії і щодо неї.Спершу я трохи затнувся, — кажу, буцім, ні, — але правдиво не збрешу, тож краще зізнатися.Лісе посміхається й жартує: вона ж була переконана, що я не маю жодних планів на майбутнє.Викручуся таким текстом: між планами та мрія ми існує досить чітка різниця.На моє запитання, чи це має для нас якесь значення, вона похитує головою й стискає мене у легких обіймах.Розповідаю, що мій брат запросив мене до Нью-Йорку. Лісе в захваті. Вона думає, що мені треба поїхати.Говорю, що вже давно замислювався над тим, аби менше сидіти вдома, а більше виходити в люди, спілкуватися. Але це якось надто зненацька. Я бою ся переповнення. Що воно все у мені просто не по міститься.Лісе заспокоює мене. У неї своя теорія про Нью-Йорк.На її думку, там зі мною можуть статися лише дві речі — і тільки мені обирати поміж ними.Одна можливість — це коли я відкину від себе геть усі колишні принципи, ідеї й думки та намагатимуся увібрати в себе все нове. Як дитина. Інша — це триматися від усього на відстані, простежувати найдрібніші деталі, намагатися віднайти якийсь напрямок, дорогу Відсортовувати все й порівнювати.Якщо оберу перше - обов'язково відчую переповнення. Друге — то можу навіть набратися яскравих спостережень, роздумів та й просто розважитися.От що каже Лісе.Їй також здається, що переповнення може мати в собі й позитивні сторони.Запитую, які.Вона каже, що з часом це може принести якусь перспективу.— Перспективу? — перепитую. Лісе легенько торкається моєї руки й ще раз повторює, що мені варто поїхати. Мені сподобався той дотик. Я вже навіть дійшов до того стану, що вирі шив поїхати

лише для того, аби вона знала, що я дужевисоко ціную той її дотик... Вона каже, що це мене ні до чого не зобов'язуватиме: я можу й далі гатити собі по дощині й кидати м'яча об стіну, коли повернуся. Мені тільки варто скористатися шансом і трохи розвіятися. Може, після того я дивитимуся на речі зовсім по-іншому.Коли так каже вона, все виглядає і справді таким. ФОРМА Ще раз телефонує мій брат — він знову за своє. Каже, мовляв, сонце, каже, що Central Park, можна добре по їсти й попити, а ще — там же Empire State Building.— Гм, це все якісь тупі визначні місця, — кажу презирливо. — Що мені там серед них робити?Брат каже, що саме місто не таке вже й важливе; головне, що ми будемо разом. "Братам треба деколи збиратися і робити щось добре," — каже.Така думка мені сподобалася.Але ж Нью-Йорк аж надто великий. Чи ні?Як на нього, то якраз нормальний.Запитую, чи він не відчуває там, бува, переповнення.Каже, наче ні.Запитую, чи він взагалі відчував себе коли-небудь переповненим або ж боявся цього відчуття.Він ще раз заперечує: каже "ні" і все.Запитую, чи можна взяти з собою Лісе.Він запитує, хто вона така, — і я розповідаю.Ні. Не можна.А, може, все-таки Rolex?Ні.Тоді запитую, у що він вірить.— Відчепися, — брат.— Ну, у що ти віриш? — мені конче треба знати.— А що ти маєш на увазі?— На увазі? Просто запитую, у що ти віриш, і все, — відповідаю.— Взагалі в житті?— А де ж іще?— Ти що, знущаєшся? — питає.— Та ні, що ти. Затих.— Я вірю у ринкові сили, — каже.— Ті вільні, маєш на увазі?— Так.— Хіба в таке щось вірять? Гівно воно все. Кому потрібні ті ринкові сили?Брат образився. Зовсім це ніяке не гівно. От тобі й маєш.— А ще у що ти віриш? — У дружбу.— Добре.Ще він вірить у кохання.— Направду?— А що тут такого?— Ну, ти — та й у кохання?

— Авжеж, нічого тут дивного немає. Перепрошуюся, я просто ніколи б не сказав. Запитує, чи це має якесь значення. Безперечно.Запитую, чи Нью-Йорк — це лише форма, чи більше все-таки зміст.Форма. Каже, що зміст доведеться створити собі самому.Запитую, чому він такий переконаний, що ця подорож мені допоможе.Каже, мовляв, нові місця й нові думки, перспектива.— А ти серйозно щодо перспективи? - запитую.— На сто відсотків.На хвильку ми обидва змовкаємо. Тоді він запитує, чи я здався. Ага. Тепер здався.— Щасливої дороги, — бажає.— Безмежно вдячний, — передражнюю.

частина 3

СКАНЕР Лечу в Америку! Ну і що тут такого.Стою довго собі на одному місці, втуплюючись у дощинку-гупанку.Це, може, й звичайне боягузтво з мого боку - брати з собою ту дощину.Нью-Йорк аж ніяк не те місце, де добре гримається.Люди там, звісно, що виражають свої емоції в на багато цікавіший спосіб.А чому ж я мушу робити з себе посміховисько на весь Нью-Йорк і з іншого боку, мені й не хочеться вдавати, наче я такий крутий хлопчина. Кара ж не забариться.Зважую дощину в руці.Як пір'їнка.Можу ж її навіть не втягати. Нехай собі полежить у сумці - як гарант почуття безпеки. Аби тільки зналося, що вона там. А якщо мене змусять гепати - ось вона, тут як тут, у пригоді.Можу звісно, поїхати і без неї, а потім — як щось до чогось — купити собі десь нову, як вже так сильно притисне. Та це справа ризикова.Не відомо ж, як там у Brio йдуть справи в тій Америці. Може бути, що вони там і не продають таких дощинок-гупанок. В такому разі я ризикую перегоріти всередині від своїх численних почуттів. До того ж я не знаю, на кого можна було б ту дощечку залишити.Треба брати з собою.І якщо це місто таке гігантське, як я собі уявляю, то цілком імовірно, що я матиму потребу випустити свої враження назовні.Та й, зрештою, ця дощина матиме такий стильний вигляд під сканерами у летовищі!Тільки уявіть! Пакуюся.Труси. Шкарпетки. Футболки. Зубна щітка. Шорти. Фотоапарат. Дощинка-гупанка. СЕНС За хвильку має прибути автобус до аеропорту.Ми з Лісе лежимо на траві у Королівському паркуЖуємо налисники, — Лісе сама насмажила.Запитую її, чи вона вірить у те, що все врешті-решт буде добре.Чую: "А що ти розумієш під "врешті-решт"?"Якщо взагалі-взагалі вкінці, то тут менше ймовірносте, що все завершиться добре. Це вже, звичайно, питання віри, — провадить Лісе. Одні ж вірять у те, що житимуть кілька життів, інші — що по смерті опиняться у затишній місцині.А якщо ж я маю на увазі просто трохи пізніше, скажімо, за годинку, тобто чи час розставляє все на свої місця, - то тут шанси трохи більші.Все, правда, залежить і від того, що я вважаю "добрим".Вона запитує далі, куди мені б хотілося.

Кажу, що справді не знаю.Кажу, що мені, мабуть, хочеться знати, що все владнається. Я ж не хочу бозна-чого. Лиш трошки доброго. Мені б тільки прожити просте й добре життя, повне приємних митей і моря пригод.Лісе переконана, що чого-чого, а пригод можна собі нашукати стільки, скільки душа забажає.Кажу, що не можу сприймати жодних забав та розваг, поки не відчую, що моє життя має сенс.- А ти не можеш дати тому сенсу спокій? Хай він собі буде сам по собі, - каже Лісе.Ні. Не можу. — А дружба? — Лісе доводить свою думку до кінця. — Ось ми, наприклад, — хіба це не має якогось сенсу?— Має, — кажу.— Ну ось, бачиш...Прибув автобус. Фотографую Лісе її ж поляроїдом.Запитую, чи вона чекатиме на мене.Вона сміється і цілує мене, просить надіслати бо дай якусь листівку, чи що.Перепитую, чи одна листівка на день не буде зачасто. Каже, що ні. Але висуває умову: підписувати їх у цікавих місцях. Щонайменше, на вершечках хмародерів.Помахую Лісе на прощання рукою із заднього сидіння автобуса.І якраз у той момент, коли вона вже так далеко, що я не можу розібрати обрисів її обличчя, воно починає проявлятися на світлині у мене поміж пальцями.Тепер я дивитимуся на неї постійно, незважаючи ні на що. МАНІФЕСТ З летовища телефоную батькам, — кажу, що ненадовго відлучуся. Коли мама чує щось про Америку, відразу зауважує, що звучить дуже принадно. "Щасливої дороги," — каже.Тато копає глибше. Каже, якщо я дам йому бодай годину часу, то він подужає зліпити коротенький ма ніфест, — я розвісив би там кілька копій на вулицях Нью-Йорку.Це був би маніфест, викривав би усю підлість американської душі, їхню тупість, їхні хворі думки, їхню зовнішню політику і культурний імперіялізм. Стис ло — так, на А4. Він переживає, що бідаки-американці інакше й надалі не матимуть жодного уявлення про те, що він та багато інших европейців-інтелектуалів думають про усю цю Америку.Татові просто хочеться змусити їх задуматися. Такий собі матеріал для роздумів перед сном.Відказую, що мій літак уже за чверть години.Прихоплю маніфест якось іншим разом. N Ось уже й у літаку.Дорогою у світ.Показують фільм, — таке гівно, що я мимохіть сповнююся злістю до всіх тих, хто

видається більш-менш зацікавленим у перебігові подій; потім якось ненароком переношу свої думки на того, хто у них тут доби рає фільми.Чекайте, може, він дуже нещаслива людина. А може, просто рагуль.А от дівчина у нього є чи ні?Ліворуч від мене, на місці під вікном, сидить якась стара німкеня. Вона весь час віддає мені свої пакетики з соком, якого сама не хоче пити.Я щось, мабуть, перепив. Якщо вона ще раз за пропонує мені сік — слово чести, відмовлюся.Далі читаю Полову книжку.Тепер починаю входити у смак, — це після того, як я написав йому листа.Відчуваю, що ми з ним у тісних стосунках. Ми довіряємо одне одному.Пол мені, а я йому.Він, мабуть, саме пише мені відповідь.Може, якраз там порадить, аби я не переймався дурницями і що все буде добре.Пише, ніби Земля вільно собі обертається у космосі.Рухається навколо своєї осі й також навколо Сон ця. Дуже швидко. Щоб визначити, як часто Земля прокручується навколо своєї осі, треба Сонця. Хтось собі вигадав, що саме опівдні мусить бути 12 година — і тепер це всюди так у світі. От тепер у всіх час мусить бути іншим, ніж у Норвегії.Земля розділена на 24 часові зони. Ось ми і вдаємо ніби час у межах кожної з цих зон однаковий. Якщо б ми не пішли на це, — доводилося б, скажімо, перекручувати годинника на 4 хвилини наперед — що разу, коли б ми вибиралися в гості на 10 миль на схід.Це означає, що у моїх батьків годинник завжди показував би час на 4 хвилини далі, ніж у місті...Читаю ті рядки, аж тут мене осяює думка: у Нью-Йорку час точно-таки не той, що в Норвегії.Його там на б годин менше.Отак, ні сіло ні впало заробив я собі на поїздці до Нью-Йорку халявних 6 годин. Ой, приємно ж як! Спробую використати цей час на щось добре!З іншого боку, я ж безповоротно втрачаю приблизно З мільярдних частки секунди кожної години мого перебування на висоті 10 000 метрів. Летіти нам 8 годин. Отож пропадає 24 мільярдних частини секунди. Це не дуже багато.Можна собі ще час від часу таке дозволити. Прошу дуже, - та німкеня знову запитує, вже не знаю вкотре, чи не хочу я пакетика соку...Кажу, мовляв, ні, спасибі, й красномовно хапаюся за живіт, - буцім, ані їсти мені не давайте, ані пити.Та ставить пакетик на підлогу — собі під ноги -й натягає собі на очі таку якусь маску - щоб було темно. Буде спати. Підводжуся - до туалету. У черзі переді мною один італієць. Я ще й раніше якось звернув на нього увагу. Він разом із двома друзями. Вони всі в парадних костюмах і сновигають весь час туди-сюди.Серцем чую: у тому мішечку в них не просто мука. Та й до мене вони не надто доброзичливі...Я, взагалі-то, не боюся літати. Ну, в кожному разі, зовсім не технічного боку тієї процедури. Я боюся людей. Вони завжди так підло винахідливі...Щось у мене підозра стосовно тих італійців. Боюся, що вони планують захопити літак. Посміхаються один одному досить-таки гидотно. Видається, що їх усіх збра

тала якась підступна таємниця. Мені розповідали, що вигадати вже таку вибухівку, яку не вдається виявити детекторами металу в аеропорті. У них же всі кишені можуть бути напхані такими вибухівками! І вони, на певно, що придумали вже собі якусь дебільну вимогу!І я чомусь повністю переконанний, що коли їм заманеться покалічити якогось пасажира, аби всіх залякали, то оберуть, вони не кого-небудь, а саме мене, — як пити дати!Це ж типово.От викинуть мене зараз прямісінько в Атлантичний океан. І що робити?Мені страшенно захотілося, аби стюардеса заспівала мені пісеньку, але ніяк не наважуся її про це попросити. - Затнувся, встигнувши замовити лише джину з тоніком. Тепер Пол каже, нібито Земля — явище аномальне для всесвіту. Решта таких "явищ" перебувають у без просвітному вакуумі або ж задимлені всілякими газа ми. Та й з температурами у них переважно доходить до абсурду. Там ми ніколи б не вижили.Може бути, що ми не вижили б і в інших часових вимірах, — це ІІол так пише. Ой, тут вже важкувато щось далі розмірковувати. Спробую розібратися. Зараз на світі живе приблизно десять відсотків усіх тих, хто взагалі будь-коли ходив по цій Землі. Це знають всі.Якщо розраховувати на те, що людство ще якийсь час існуватиме, ну, хоча б іще кілька тисяч чи мільйонів років — то виходить, що ми, котрі живемо зараз, - особливі. Бо живемо ми ніби якось рано. А ті, що житимуть після нас, будуть ніби типовими особливими, бо ж жити у той час буде більш звикло, ніж жити тепер.Та з яких причин маємо вірити у те, що ми, котрі живемо сьогодні, особливі? А якщо ж ми звичайні собі такі, типові, то чи не наближається людство до кінця свого існування?Тут Пол помістив інтелектуальний експеримент.Захопливий навіть, але мене від нього кидає в піт. Просить уявити собі дві скриньки з папірцями. На папірцях імена. У першій скриньці 10 папірців, у другій 1000. Моє ім'я на одному і тільки на одному папірці. В котрій скриньці папі рець із моїм іменем? Знати це напевно, звичайно, що не можна. Можна, власне кажучи, тільки вгадати. Але ж із чистого погляду теорії ймовірности - шан сів на те, що папірець із моїм іменем у скриньці з 1000 папірців, у 50 разів більше, Павло в цьому переконаний.От виймаю тепер папірці з обох скриньок, і на третьому по порядку з тієї скриньки, де їх всього десять, - моє ім'я.І ймовірність того, що моє ім'я можна витягнути раніше зі скриньки з 10 папірцями, значно більша, ніж із тієї з 1000 папірців. І якщо це все перенести на всіх людей, які будь-коли житимуть на Землі, то -Пол уже все там підрахував — імовірність того, що наш список завершується, дорівнює 2/3, і ми наближаємося до кінця. Павло повністю визнає, що це всього-на-всього звичайні математичні розрахунки, та у мені однаково визріває непоборна потреба погупати.Моя дощинка-гупанка лежить на полиці наді мною. Вона так близько! Але всі мої побратими за польотом ніби позасинали. Якось не пасує.Ті італійці теж дрімають. А може, тільки вдають, що дрімають? Тепер стає ще гірше. Пол починає наводити аргументи зі сфери біології. А це вже й

справді несила терпіти!Каже, що людина існує тільки тому, що під час еволюції сталося страшенно багато неймовірних випадковостей. І що більше їх виникає надалі, то ближче ми до кінця. Коли їх одна або дві, тоді загальний термін людського існування цілком і повністю відповідатиме часу існування Сонця. Та якщо їх трохи більше — а так гадає більшість біологів, — то нам на Землі залишилися лічені роки.Можемо навіть вивести формулу, - засновану на теорії ймовірності!, - аби підрахувати, скільки нам ще відведено боротися за виживання.Припустимо, що n — це кількість рівнів, ймовірність яких дорівнює нулю, котрі відображають еволюцію сучасного homo sapiens, а загальний час існування сон ця — 8 млрд. років, то формула матиме такий вигляд: 8 млрд. поділити на (n +1). Якщо n=1 мільйон, то нас буде стерто з лиця Землі — тим чи тим способом — саме за 8000 років.Сподіваюся, що брат таки зустріне мене в аеропорті. Жодного бажання залишатися там наодинці з собою. МІСТО Куди не глянеш — всюди той Empire State Building.Він привиджувався мені сьогодні цілий день. Але брат каже, що справжнього Empire State Building ми ще взагалі на очі не бачили.А он іще один, ну слово чести! Це Нью-Йорк.Впускаю все навколо всередину. Нехай воно мене переповнює!Так дивно тут бути. Я багато чув про це місто, стільки фільмів про нього надивився і тепер аж упер ше відчув, що воно дійсно існує. Всі сюди їдуть. І норвежці теж. Бідаки. Зі своїми мріями. Тут можна досягнути успіху. Кожен може. Навіть тепер. Може, і мені вдасться? Підзаробити собі трохи, га?Американці, вочевидь, живуть за тією простою теорією, що два завжди краще, аніж один, а три — то краще, ніж два, ну і так далі. Вони, скажімо, вірять, що 200 доларів це ліпше, ніж 100 доларів.Цікава така теорія. І знову таке відчуття, що оце-от нарешті вже той Empire State Building.Брат похитує головою.Броджу собі вулицями — і всмоктую в себе неймовірно багато вражень.Цікаво, а скільки вражень я здатен увібрати в себе за день? Чуттєві імпульси просто вистроюються в чергу! Деякі, звичайно, пролітають мимо, — до сусідів. Мій мозок не встигає за очима. Ні за вухами. Ані за носом. Та деякі враження я ношу в серці як абсолютно цінні й важливіші за інші. Гадки не маю, як воно все в голові сортується. Але якось таки сортується, що не кажіть.Вирішую занотовувати найсуттєвіше. Те, що за лишається після відфільтрування. Те, про що я згадую пізно ввечері крізь сон. Помітив, що більше звертаю увагу або на дуже великі, або на дуже дрібні речі, ніж на те, що поміж ними.Це помічає кожен уже за кілька годин бродіння по Нью-Йорку.

Тут майже все страшенно велике.От, скажімо, будівлі. Хмародери самі. Вони ж по всюди!І вони дійсно гігантські. У мене виникає підозра, що тут передусім йдеться про питання престижу. Вибудував собі, мабуть, якийсь чолов'яга досить ви соченький дім, тоді один його приятель просто змушений був будувати собі вищого. Ну, й усі інші по думали собі так: а що ж, дідько його забирай, коли вже будувати — то тільки вищого! Яка різниця, що там буде всередині, головне, аби він був вищий! Будуйте вище!Можна з певністю сказати, що в положеннях теорії про те, що два краще ніж один, також зазначено, нібито велике ліпше, ніж мале, а високе — ніж низьке.Трясця, ото намудрували!Майже за жодною з тих будівель зовні не вгадаєш, що там всередині. А там може бути все, що завгодно. Як пити дати. Сьогодні у мене кілька разів виникало відчуття, буцімто ті будинки взагалі ні для чого не використовують. Стоять собі просто так, аби стоятиБрат вичитав у своїй брошурі для туристів, ніби то в цьому районі міста розміщено 1 млн. офісів. Він каже, що всі вони — у тих будинках, які, як мені здається, стоять собі просто так.Кажу, що це не обов'язково правда — порозписують тобі в тих брошурах, а ти й віри ймеш, наївний Автомобілі величезні.Вантажівки просто гігантські. Вигляд у них та кий, ніби їх виготовлено для масового вбивства.Багато людей теж дуже великі. Товсті. Кросівки їхні аж повикручувалися й порозбивалися від тієї немило сердної ваги, яку їм доводиться витримувати. Ось що мені видається тут великим, довгим або високим:— Будинки.— Автомобілі.— Вантажівки.— Товсті люди.— Шматки піци.— Вулиці.— Риба на вітринах рибних крамниць.— Плоди авокада.— Світлова реклама.— Парки.— Деякі собаки.— Горнята, з яких мій брат п'є каву у кав'ярнях.— Деякі крамниці.— Поштові скриньки.А ось що, як на мене, тут дуже маленьке: — Місця для паркування — Деякі собачки— Деякі банани.— Шоколадки.— Пластикові ложечки до морозива у кошичках. Я втомлений, але спати не хочеться.Всі свої 6 годин витрачаю на бродіння вулицями разом з братом. Це важко. Я

перевтомлений, а кожної хвилини все одно щось відбувається. Це як у лихоманці.Усі звуки чую спотвореними.Ми з братом сперечаємося про те, що таке стрес.Спочатку все було спокійно. Він зустрів мене у аеропорті, і ми впали один одному в обійми.Ми затягли мій багаж у квартиру й сіли балакати.Брат спитав, як мені ведеться.Я розповів йому про свої думки й страхи. Про своє скромне буття вдома, поки його не було.Єдине, про що йому сподобалося слухати, так це про Лісе.Все решту він назвав фігнею. Сказав ще, що не має вже сили слухати про часові зони чи про будь-які інтервали часу, менші, ніж секунди, або більші, ніж світловий рік.І ні слова більше про всесвіт.Можу взагалі думати собі все, що завгодно, але тримати це при собі.Він надто суворий зі мною.Каже, що, мовляв, здогадувався, які у мене там снують думки. І вся та афера з Нью-Йорком була затіяна тільки для того, щоб скерувати мої думки в інше русло.— Будемо розважатися, — каже.Не маю сумніву, що наміри його винятково благородні, але він, мабуть, зайшов надто далеко.От, наприклад, про дощинку-гупанку він і слухати не хоче.Це не влазить у жодні рамки. Розтрощить її, якщо хоч ще раз застане мене за гепаниною. Гм.Я змушений гепати там, де ніхто не бачить і не чує. Ну що це таке! Я ж як не як доросла людина. А дорослі не повинні приховувати свого гепання. Я ж намагаюся відкрито виступати назустріч своїм проблемам, а мій брат перешкоджає мені у цьому всіма правдами й неправдами.Мені здається, що й у нього такі самі проблеми з часом, він просто ще цього так близько не відчув. Одного дня він таки наштовхнеться на ту стіну. І тоді я великодушно дозволю йому гепати стільки, скільки буде треба. Його ще мордуватиме сумління за те, що він мене так гнобить!І знову я на сто відсотків переконаний, що переді мною нарешті Empire State Building. ПЕС Ми мешкаємо в будинку з ліфтером та з черговим при дверях.І квартирка така нічогенька.Але тут пес.У квартирі, маю на увазі.Один тип на ім'я Дейвид має прийти і забрати того пса. Точніше, мав прийти ще вчора.Про псів мені нічого не відомо. А мій брат взагалі їх боїться.Нас обох той пес вимучує.Чорнявий такий.Я давав уже йому трохи якихось харчів, води по хлебтати, але хто його зна, скільки йому того треба і як часто. А десь найближчим часом його треба буде вигуляти. Він ще зі вчора не був на вулиці. Власники ж тієї квартири поїхали вчора до Нового

Орлеану слухати джаз, чи що там ще у них слухають.По ньому аж видно, що він хоче на двір. Не відходить від вхідних дверей.Брат каже, що вигулювати його буду я. Він про сто не зможе себе примусити.А я навіть не знаю, як того пса звати. Прищеплюю ремінець до нашийника й виходжу з тим чорним псом на вулицю. Дорогою додому запитую ліфтера, чи він часом не розуміється на собаках. Але той похитує головою, а потім додає, що там немає особливо в чому розумітися. Собака й сам чудово знає, куди йому треба. Ось я й розгулюю вулицями Нью-Йорку разом із собакою.Він тягне мене за собою у парк - кілька кварталів на схід. Йому конче треба все обнюхати й обпісяти. А поливає він усе підряд.От цього мені якраз ніколи не зрозуміти. Люди говорять, нібито собаки такі дуже розумні. Ніби в них є інтуїція і вони відчувають, коли й що має статися. Землетруси і всілякі інші нещастя. Може бути, що це й правда.Але цей пес, напевно, з тупих порід. Принаймні досі він ще нічого не передбачив.У тому парку пса як підмінили. Він як побачив інших собак, як почав вистрибувати в різні боки -мені захотілося провалитися крізь землю. Все було дико, відразу скажу.Я трохи не схожий на інших власників собак. Гадки не маю, чого той пес від мене чекає. Мені здається, що всі на мене дивляться. Он і якась дама йде назустріч. У неї також собачка. Розказує, що наші пси найкращі друзі. Я кажу, що сам не місцевий, приїхав здалека, і взагалі, вперше в житті вигулюю пса. Жаліюся також, що навіть не знаю, як того пса звати.Пані радо мене заспокоює: собаку мого звуть Обі, а мені неодмінно все вдасться.— Easy, Обі, — кажу.Розпитую, скільки разів на день його годувати й поїти і що робити, якщо він почне все обгиджувати. Пані дає мені мішечок. Дивується, що зі мною не провели інструктажу, — я виправдовуюся: той тип, якого звуть Дейвид, десь от-от має приїхати й забрати свого пса. З дня на день.З Обі я говорю англійською.- Come on, — кажу. — Good dog. Тепер Обі собі розсівся і, мабуть, буде гидити. На газон! Бридота! Ті всі бігуни в парку й діточки з мамами — усі пильно стежать за тим, як я наповнюю той мішечок...Ось я і стою з мішечком, повним собачого гівна.Маразм.Це ж зовсім інше життя. Якесь не моє.Люди навколо вірять у те, що я порядний мешканець Нью-Йорку, господар оцього пса. Що я взагалі з корінного населення і маю тут власну квартиру зі всіма умовами, ще й із собакою. І що збираю я отакі-от гівна щодня, до і після роботи.Мені аж запаморочується в голові від тієї думки!Але ж якщо я не є насправді тим, ким здаюся, то значить і всі інші — зовсім не ті, за кого вони себе видають.Це означає, що всюди суцільна фальш. Ох вже ці люди!Вони ж повсюди. На вулицях, у парках, у крамницях, у хмарочосах. Що вони всі роблять?По них же неможливо визначити, що вони за птахи.

Припускаю, що всі вони просто намагаються змусити речі циркулювати по колу, функціювати. Так само, як і ми в Норвегії. Як і ви собі десь там, хоч де це не є. Хочемо, щоб все функціювало. Я бачу, як ті люди тиняються з одного місця до іншого, теж вирваного із загального контексту, — того, де все якось пов'язано. Вони йдуть до іншого місця, аби й там все працювало. Речі мусять всюди функціювати, за всіма планами. Все має працювати в особистому житті, в сім'ї, на роботі, з друзями, на місцевому рівні і, звісно що на глобальному.І багато чого таки спрацьовує.Стою я отут із собакою, в якомусь окрузі на східному березі Мангеттену, і думаю, чи все це хоч якось спрацює і у мене. Чи вдасться мені дати собі зі всім цим раду?Я не вірю, що я не такий, як інші. У мене такі самі мрії. Мені хочеться мати сім'ю. Свою хатину. Авто. А чому б мені не хотіти цього? Всі ж хочуть.І коли я це все матиму бажано, щоб воно працювало якнайліпше.Відчуваю, що люблю усіх цих людей. Я їх розумію. Звісно, що вони мусять ходити тут вулицями, їм же треба перейти на інше місце. Все мусить працю вати. І то всюди.Нам всім, гадаю, хочеться одного. Тримаймося.Все буде добре. ПЛЕМ'Я ГОПІ Присідаю братикові на вуха: ми мусимо врешті поїхати до того Empire State Building. У нього відмовка - треба ясну і сонячну погоду.Тиняємося.Розглядаємо будинки, людей, автомобілі. Крам ниці, їмо й запиваємо. Я купив собі гроно тих їхніх мікроскопічних бананів.Намотали вже з кілька миль. Дорогою я придбав собі нове взуття, — мене просто страшно нагризли старі мешти. Дуже боліло.Нове взуття — від Nike. Кросівки. Брат заплатив за них однією зі своїх кредитних карток.Я завжди купую Nike. І Levi's. Як на мене, то вони найкращі. Я й справді так думаю. З іншими марками я ніколи не хотів мати справи.Хтось, вочевидь, дуже добре робить свою роботу. Мій брат цікавиться мистецтвом. Ніколи б не по думав.Я багато чого про нього не знаю. Та все одно, добре, що ми разом. Навіть якщо він деколи і буває за надто суворий зі мною.Ми трохи бродимо по Сохо. Там ще галерей повно. Розглядаю креслення одного проекту. Вражає.Хтось має на меті звести колосальну бетонну конструкцію прямісінько на проломі Сан-Андреас у Каліфорнії. Мала б вийти скульптура. 80 м завдовжки, 60 м завширшки, і 7 м заввишки. Зведуть її з такого бетону, який — як вони там запевняють - є на сьогодні найміцнішим будматеріялом у всьому світі. Ця брила має важити 65 000 тонн.Але сама підпора, на якій стоятиме ота потуга, має рухатися. Досить швидко. З часом та бетонна брила розірветься навпіл й обидві частини віддалятимуться одна від одної зі швидкістю 6-9 см на рік.За 43 млн. років ліва частина брили буде там, де сьогодні Аляска.

Це - мистецтво, яке чогось прагне. Такими мають бути всі проекти. В одній галереї наштовхуюся на папку, в якій йдеться про Айнштайна. її зібрала одна студентка-мистецтвознавець. Вона начиталася купи всього про Айнштайна, відрила про нього якісь нові дані та й підшила все це акуратненько у папочку під назвою "The Einstein Papers". Хочу її купити. Коштує 20 до ларів.Мій брат, звісно ж, каже, що то все хєрня. Так і сказав.Намагається мене відмовити. Але ж Айнштайн - мій друг. Таки купую ту підшивку.Братик осудливо похитує головою. Он стоїть він тепер і показує пальцем на Empire State Building.Я врешті його побачив. Здалека. Височіє собі над обрієм. Найвищі поверхи освітлені голубим світлом. Хочу туди поїхати. Вже.Але брат має зовсім інші плани.Вже пізно. Каже, що треба йти додому й подивитися телевізор перед сном. П'ємо кожен своє пиво, а по телевізору якась пані розтовкмачує, що коли мене спіткало яке лихо — бай дуже, що — то мені неодмінно треба їй зателефонува ти, і вона допоможе мені все виправити: вибити гроші у тих, хто винен у моєму нещасті, або ж у тих, хто є власником тієї ділянки землі, на якій сталося моє горе. Вона так якось просто й безтурботно розповідає.Читаю в ліжку ті The Einstain Papers.Там всього 20 сторінок А4 формату. Кілька фотографій, а тексту — так, де-не-де. Та студентка, що зібрала ці матеріяли, Клер, пише, що Айнштайн був доброю людиною, переживав за все людство і дуже хотів, аби наука стала для всіх головним вказівником у житті.Там написано ще, нібито Айнштайн у житті мав дві мети. Перша — це жити просто. Друга — сформулювати теорію, яка б змогла виразити взаємозв'язки у природі і яка врешті-решт принесла б панування миру та справедливости у світі.Один з аркушів — копія сторінки рукопису, на якій Айнштайн виклав свою теорію відносности. Розглядаю, сповнений благоговіння.Якісь слова, числа.Можливо, саме тут розписано, що часу не існує. Той аркуш мав такий вигляд:

Найкраще у тій підшивці — фотографія Айнштайна серед купки індіянців. Він там щасливо посміхається, а на голові у нього розкішна пір'яна корона. Там ще й підпис: мовляв, Айнштайн якось говорив, що саме індіянці племені гопі найбільше здатні зрозуміти теорію відносности. У їхній мові взагалі немає слова, яке б позначало час; не існує і самого поняття минулого й майбутнього. Вони сприймають час не лінійно, а як простір у формі кола, де минуле, теперішнє і майбутнє завжди поряд.Коли я повернуся додому, спробую з'ясувати, чи у нас в Осло, бува, немає общини вихідців із племени гопі і чи я не зможу якось до них приєднатися, навіть якщо кровно належу до іншого роду. Перш ніж заснути, занотовую собі все, що най більше запам'яталося за моїх перших два дні у цьому місті:— Чоловік в уніформі, який вибіг із будинку, аби понести речі елегантно одягненої пані, котра тільки-но вийшла з таксі.— Четвірка хлопців, які скидалися на азійців, що грали собі в парку в волейбол.— Чоловік, котрий грав на класичній гітарі на якійсь із станцій метра.— Величезна територія, яку перегородили через пошкодження водогону.— Хлопчина, який бігав по парку, в той час як його татусь намагався зацікавити свого малого якимось прутиком.— Вітрина, завалена надувними подушками.— Здоровезний чоловік, який говорив російською й обсмажував гамбургери у величезній каструлі з маслом.— Величезна пляшка з пивом.— Чоловік на роликах, який мало не перевершнув якусь пані і відразу ж після того мало не вискочив під авто.— Ортодоксальний єврей із плеєром та в червоних кросівках.— Дівчина, яка роздавала якийсь новий вид жувальної ґумки, весь час наголошуючи на тому, що без коштовно буде тільки сьогодні.— Якийсь чоловік, який сидів на вулиці з папірцем, на якому було написано, що він - ВІЛ-інфікований.— Дівчина, яка зайшла в крамницю й спитала хлоп чину за прилавком, як у того справи.— Поважна пані в окулярах від сонця, яка сиділа у кав'ярні, — вона сказала своїй приятельці, що роз мовляла з якимось там чоловіком до 4 години ранку і що це саме ті стосунки, в які вона вірить.— Власник ресторану, який стояв на вулиці й помахував кийком для гольфу весь той час, коли ми обідали.— Дуже довге авто з затемненими вікнами - це так, щоб ніхто не побачив, що там всередині.— Китайська порногазета, на першій сторінці якої молода китаянка прикривала свої груди рукою. 1-800-PARKS Прокидаюся - і бачу, що Обіповитягав із буфета всі ті мої малюсінькі банани. Вони так і лежать по розкидані по підлозі.

Хитаю головою й кажу: "Обі, Обі".Того Дейвида так і не було. Ми чекали його ще два дні тому.Комусь треба вигулювати Обі.Доведеться мені.Взуваю нові кросівки Nike.Підбігає Обі, і ми виходимо. Падає дощ.Біля входу до парку вивісили табличку з телефон ним номером; можна дзвонити, якщо в когось parks-related problems.Обі деякою мірою власне і є тією parks-related problems. Занотовую номер телефону.1-800-PARKS. Якщо той Дейвід не забере Обі й сьо годні, то доведеться їм телефонувати.Якийсь чоловік із собакою гукає здалека: питає, якої Обі статі. У нього — вона, і у неї період парування. Він вигулює її без повідка.Кричу у відповідь: не знаю.Той чоловік придивляється до мене пильніше й похитує головою. Подумав, певно, що я якийсь із відхиленнями.Потім зустрічаю ще одного чоловіка з собакою. Каже, що давно знає Обі. У нього загострена форма метаболізму, а тому мені треба годувати Обі частіше, ніж йому свого. Така просвітницька інформація позбавлена будь-якого сенсу. Він же нічого не говорить про те, як часто він годує свого пса. Але той чоловік зраджує мені важливий факт: Обі - він. Я взяв з собою тільки один мішечок. Тож коли Обі розсідається вдруге, — вганяє мене в повний сором. Нагидив на самісіньку доріжку. Ось він і завершив свою справу — ми швиденько переходимо вулицю і вдаємо, наче нічого й не сталося.— Shame on you, — кажу Обі, — Bad dog. Повний ідіотизм — розгулювати вулицями Нью-Йорку з псом на повідку. Та це дає мені перспективу. Багато в чому.Я так далеко від дому. У величезному місті.Усі ці люди. А я один.І єдине, в чому можна бути певним, так це у власних думках.А їхні думки для мене неосяжна загадка.Чи думають вони, що всесвіт великий та небезпечний?Бо я — так.У що вони взагалі вірять?Бо я вірю, що ніхто не має бути самотній. Кожен мусить бути разом з кимось. Із друзями. З тим, кого любить. Я вірю, що любити дуже важливо. Я вірю навіть, що це найважливіше. Коли мій брат готує сніданок, я підписую листівку Лісе. Ось, що я там нашкрябав: Привіт, Лісе!Нью-Йорк такий великий. У мене десь те саме відчуття, що й із тим всесвітом. Що я звільнений від відповідальності. І що мені нічого іншого не залишається, як тільки намагатися просто добре проводити час. Я вигулюю пса на ім'я Обі. Мешкаю у квартирі з черговим при дверях. Той хлопець ходить в уніформі і весь час говорить how are you, mister, а я відповідаю fine. Мій брат і слухати нічого не хоче про час

чи космос. Я так за тобою скучив. Відтоді, як ми попрощалися, я жодного разу не гепав по дошці-гупанці. Знаєш, найважливіше в житті — любити. Коли я повертаюся з пошти, Обі вже немає.Дейвид побував тут і нарешті забрав його.Мені так і не довелося зателефонувати за номером 1-800-Parks.Питаю, що казав Дейвид, та брат відповідає, що той був небагатослівний. Тільки перепросив за те, що на 2 дні спізнився, а потім спитав, чи ті маленькі банани справжні, а чи пластикові.В Америці ніколи не знаєш, чи фрукти, порозкидані на підлозі, справжні, чи ні. Ми снідаємо, і брат питає, що я думаю.— Про що? — питаю.— Та про все це, — каже.Я розповідаю про перспективу, запах якої я май же відчув, і що мені здається, ніби Нью-Йорк трохи схожий на всесвіт, і що найважливіше в житті — любити.Брат киває головою.Питає, чи я ніколи не пробував трохи менше дума ти.Кажу, що намагаюся щодня, але це не так вже й легко.Мій брат каже, що мені треба робити щось просте, аби особливо не замислюватись.— Наприклад? — питаю.— Бався в якусь гру, — каже. А ще додає, що сьогодні він візьме на себе ініціятиву вирішувати.Питаю, що він там вирішив на сьогодні. Все просто: менше думати, більше сміятися.— І мені, будь ласка, того самого, — кажу. БІБЛІОТЕКА Сидимо в бібліотеці The New York Public Library. Піти туди закомандував брат.Бібліотека сильна. Величезна. Людей повно. І ще - люди на виході, які перевіряють, чи, бува, хто не поцупив якої книжки.Розглядаю періодику.В одному з номерів журналу "ТІМЕ" бачу зображення хмарки диму в небі. Фото зняли з супутника; текст розповідає, що та хмарина на висоті кількох трильйонів кілометрів.Так воно, напевно, і є.Мій брат сидить в іншому кутку кімнати, за комп'ютером. Он він, ще сміється так сам до себе. О, махнув мені.Прямо перед моїм братом сидить якийсь відлюдько й читає. Біля нього на підлозі повискладувані всі його кульки. Десь із п'ятнадцять. Прикид у нього теж повний аут. Читає книжку з написом "Economic science".Та пані у ліфті готелю в Осло мала рацію, коли казала, що світ набагато складніший, аніж мені здається. А мій брат не так вже й дуже гармонійно складений всередині.Він сидить собі отам і вишукує в базі даних авторів, прізвища яких пишуться як

норвезькі лайливі слова.Ось тепер саме вводить одне страшно погане слово.Сміється до сліз - бо то ще й тихо треба, бібліотека ж усе-таки. Як на мене, то це трохи ницо.Та коли на моніторі з'являються результати пошуку, я теж не можу стримати сміху.Це по-дурному й по-дитячому. Але дуже смішно. Нічого не можу з собою зробити.Я й собі втягнувся. Сміюся — а сам розглядаюся на всі боки: чи, бува, ніхто не здогадується, що ми тут тишком-нишком робимо.Сиділи ми за тією справою довго. Може, з годину часу. Забавка — всі гроші. Я давно вже так багато не сміявся. Найсмішніший момент криється у прірві між іменем автора та ступенем серйозности того, про що він пише. А деколи весело вже і від самого імени. Відчуваю себе злочинцем.Мій братик був завжди перший, коли йшлося про те, аби знайти влучні слова. Ось і тепер не пасе задніх.Деякі з них таки зовсім бридкі. Ось дещо з того, що ми тоді нашукали:

fitte - пердолитиkuk - членpikk - прутеньsuge - смоктатиbasj - гімноpule - трахатиrumpehull - дупаrunke - онанізмpupp - сосокslikke - лизатиfis - пердітиrompe - задниця

Нарешті брат підводиться й виходить купити шоколадку. Кажу, що наздожену його трохи пізніше. Я тільки перевірю кілька слів. Мене, мабуть, мордує сумління через те, що ми тут стільки часу розважалися чужим коштом.Задаю в пошук дещо приємніші слова.Ну, тут уже не так смішно, але відчуваю, як таким чином відновлюю свою душевну рівновагу.Ось, що я нашукав:

klokke - годинникbankebrett - дощинка-гупанкаball - м'ячmin jente - моя дівчинаjente, min - дівчина, моя Виходимо у те велике місто.Цей вечір був дуже вдалий.Коли ми сиділи у бібліотеці, у моїй голові не було жодної думки.Я тільки сміявся.Кажу своєму братові, що він добре вміє робити вибір.Тепер ми врешті стоїмо перед тим Empire State Building. Дощ іще не припинився — тож ми проходимо далі, так і не піднявшись ліфтом догори.Оглядаю будівлю. Гігант. Верхівки не видно. Але я точно знаю, що там, вгорі, час минає трохи швидше. Відразу кажу це своєму братові — та він гадає, що то все чиста дурість. ПАРК

У цьому місті легко думати про великі речі. Думаю про Полову книжку. Вона збиває мене з пантелику.Єдине питання, яке, власне, мене хвилює, - це те, чи все йде до кращого, а чи до гіршого.Це важливо не тільки для мене — важливо і для інших людей, для звірів, для всього світуА вся та шарпанина навколо того, що станеться за мільярди років, мене, якщо добре подумати, анітрохи не обходить. Це мене так раптом осяяло. Може, воно трохи й егоїстично, та мене більше цікавить те, що відбувається зараз, коли я ще тут, ще живу, аніж що буде потім.Така думка шалено звільняє.Вона навідує мене якраз тоді, коли ми з братом кидаємо "літаючі тарілки" у Central Park.Довго ми тим бавилися.Відходимо все далі один від одного. Брат купив нам досить такі непогані "тарілки". Важкі й стабільні. Деколи мені здається, що я можу метнути свою як завгодно далеко.Метаю.Брат ловить.Тепер метає брат.Я ловлю.Збиваємося тільки за кілька довгих і вдалих хвилин гри, — тарілка залітає в якісь кущі.Брат так втягнувся! Бігає на своїй повній швидкості, підстрибує й дико вивертається.Його запал перекидається трохи і на мене.Гм, я, напевно, ніколи в житті не перестану кидати різних речей.Я, мабуть, вірю в очищення душі через забавки та розваги. Тупіші Вечір. Я донезмоги вимучений від забав та ходіння. Страшенно стомлений, але щасливий. Почуття майже таке, як тоді, коли я зовсім малою дитиною повертався з прогулянки на лижах додому.І маю водянку, після біганини з тією "тарілкою". На пальці.За хвильку треба буде проколоти той пухир, промити й заліпити пластирем — обов'язково марки Donald: їх просто таких повно у ванній в шухлядках.Брат питає, як мені нинішній день, — кажу, що все було супер.Завтра можна буде побавитися ще.Він посміхається у відповідь: каже, що я свій хлопака.Ще він думає, що мені треба втекти від усіх тих депресивних думок.— І викинь собі з голови те божевілля з космосом, — нагадує. А зараз він подає мені якийсь японський наїдок і вмикає телевізора.Сьогодні там показують фільм про хлопця, який у школі був дуже хирлявим та непоказним. І дівчата були про нього невисокої думки. А коли він спитав у

найвродливішої дівчини у класі, чи та не мала б бажання піти з ним на якусь забаву, вона без вагань відмовилася.Ну, потім там класичний варіянт: минуло кілька років — і хлопець просто перевтілився. Має тепер борідку і повно м'язів. Ось він бігає по периметру якоїсь сцени й демонструє всім свою міцнющу мускулатуру. Публіка шаленіє. І ще у нього з'явилася кохана - навіть вродливіша від тієї першої красуні класу.А ось і та, що була в класі найвродливішою, — теж чогось виходить на сцену. Цікаво.Злоститься.Це була передача про те, що зовнішній вигляд не має жодного значення, головне — хто ми всередині.Мені здається, що американці трохи тупіші від мене.Ой, моєму братові також! А про нашого тата і взагалі не говорю. А ось що я сьогодні бачив:— Якогось типа, який назвав свого велосипеда bitch.— Крамницю, де продавали спорядження для пожежників.— Картину Далі, там ще годинники так якось цікаво висять у повітрі, ніби тануть.— Двох у єврейських шапочках, що виплигнули зі швидкої.— П'ятьох якихось хлопців, які гуляли парком із плеєрами в кишенях та вушниками у вухах. Вони за взято говорили один з одним, бризкаючи слиною, про щось сперечалися, хоча, я переконаний, що жоден із них нічого, крім своєї музики, не чув.— Недобудований хмародер.— Якесь мале, що курило наркотики у парку.— Крамницю, де було стільки журналів та газет, що мені аж стало зле.— Старшого чоловіка, безбородого, і досить таку молоденьку жіночку, що дрімали собі обоє на лавочці, попідпиравшись один одним.— Крамницю з велосипедами, де був один, дуже схожий до мого дитячого.— Сухорлявого старого чоловіка у краватці, пере кинутій через плече, який дико кричав щось услід автомобілеві, що проїхав на червоне світло.— Продавчиню з крамниці джинсового одягу, яка не мала що робити.— Поліціянта на велосипеді з пістолетом.— Якогось типа, що грав на порожньому відрі, коробці з-під хліба та плящині самогону. Він видавався неймовірним віртуозом, — тож я відсипав йому трохи грошей.— Чоловіка, що дав дівчині, яку вперше бачив, якусь адресу в Парижі.— Центр фітнесу, де народ умирав на тренажерах і витріщався на телеекрани, яких понаставляли по всіх чотирьох кутках залу.— Букет троянд, який лежав чомусь розкиданий на тротуарі.— Смітник, забитий свинячими та коров'ячими ніжками.— Маленьке дівча, що кидало м'яч об стіну, тоді як її тато стояв позаду й вихваляв свою дитину за бездоганну вправність.— Одну пані — вона дуже розпереживалася, коли виявила, що продала мені ванільне морозиво, хоча я просив шоколадне. БЛИЗЬКІСТЬ Відчуваю себе на висоті.

Вперше за довгий час я ходжу з вірою в те, що все може статися. Сьогодні вранці я прокинувся й подумав, що воно таки станеться, - все прийде до мене само собою і все буде добре.Такого я не відчував ще з раннього дитинства.Може бути, що на мене так вплинуло це місто. А може, і мій брат.Колись я гадав, що він не такий людяний, як я. Тепер мені так не здається. Він файний хлопчина. Хоче мені тільки добра.Останній час прожили ми з ним досить розкішно. Кидаємо собі зараз "тарілки" й бігаємо по травичці. Завели розмову про той час, коли ми були ще дітьми. Виявляється, все тоді було зовсім по-іншому.Всі речі навколо були простими, але величезними. Ну зовсім іншими. Майже все було колись краще, дуже рідко що було гіршим. Мій брат категорично проти: краще - навряд чи було.Йому подобається формулювання просто "по-іншому". А пізно ввечері я примусив його трохи погримати по дошці. Ось як воно було.Ми вимкнули телевізора й засіли поговорити. Про дівчат. Мій брат завжди був трохи поверховим, коли заходило про дівчат. Він може їх мати і водночас не мати.Кажу, що так не можна. Або ти її маєш, або ні. Тут треба вирішувати. Принаймні бути чесним щодо її почуттів.Брат розповів про дівчину, з якою він був донедавна, їм було добре разом. І можна було вже й оформити все як належить. Але мій брат чомусь переду мав і все зруйнував. Найгірше — це те, що він ніколи так і не зрозумів, чому він так, власне, вчинив. Про сто відчув, що так треба. Він, мабуть, подумав, що у нього могло б вийти ще краще. З іншою.Ну й пішов своєю дорогою.А тепер шкодує. Постійно.Після того, як він це розповів, то замовк, — і довго так сидів, хитаючи головою.Мені стало його шкода.Я приніс дошку-гупанку й обережно поставив її на стіл перед самим його носом. Дав йому до рук молоток — він глипнув на мене, так ніби питаючи дозволу. Я кивнув. Знову ж таки, обережно.І почав гепати. Якимось своїм складним ритмом він старанно забивав додолу кілки — дошку перевертав іншою стороною кілька разів. Жоден із нас нічого не сказав.Я відчув, що в той час, коли він гепав, ми стали дуже близькими людьми. КОТИКУ МАЛЕНЬКИЙ Сьогодні ми вийшли побродити трохи наодинці.Мій брат собі, я — собі. Домовилися зустрітися трохи пізніше, але обоє відчували, що хочемо побути трохи самі.Сиджу на лавці і спостерігаю за народом. Мені добре від того, що є так багато тих, хто не є мною. Що існує так багато інших. Відчуваю, які вони мені рідні. Пнуться зі всіх своїх сил, щоб чогось досягну ти. Як і я. Проходить багато таких, яким зле.Бідних чи сумних.

Нам варто бути уважнішими один до одного. І не лише в Америці. Всім нам у світі. Уважнішими.Підводжуся і намагаюся заговорити до тих, хто про ходить повз мене.Багато хто відверто мене ігнорує, але декотрі таки озиваються.Запитую, що для них у житті головне.Дехто каже, що кохання.Дехто — що друзі.Для декого головне сім'я.Для інших — музика.Один тип бовкнув — "моя машина".Ще один — гроші, але він такий, що любить собі поприколюватися.Хтось каже — дівчата.Хтось — хлопці.Багато хто наливає і друзів, і родину. Декотрі кажуть, що жодної гадки не мають. Запитую також, чи вони вірять у те, що все врешті-решт буде добре.Багато хто у відповідь тільки махає головою, а ті, що відповідають, розділяються в судженнях навпіл: одні кажуть "так", інші "ні".Тепер мене мордує і гака думка: чи може бути оте опитування репрезентативним і для решти населення? Купую пакетик якогось молочного напою і заціджую його в себе по дорозі.Нові кросівки просто супер. Nike просто супер.Це місто вщерть нашпиговане торгівельними марками. Частково череа те, що тут повсюди розвішано рекламні щити, але і через те, що тут багато головних офісів різних компаній.Ось минаю контору Rolex.Запитую хлопчину на дверях, чи можна мені зайти досередини й подивитися на годинники, але той каже, що у них там тільки виробництво. Той їхній цех мусить бути гігантським. Хлопчина поводиться зі мною дуже ввічливо. Хіба я маю вигляд того, хто може дозволити собі Rolex?От тепер, коли я звернув увагу па рекламні щити, наштовхуюся на них на кожному кроці.Дивно, дуже навіть дивно, але деякі марки й продукти викликають у мене хвилі приємних відчуттів, а декотрі взагалі глибоку приязнь: - Nike- Levi's.- Volvo.- Snapple.- Ray Ban.- Brio.- Nikon.- Sony.- Findus.- Cannondale.- Rolex.- Rema 1000.- Carhart.- Colgate.

- BBC.- Berghaus- Universal Pictures- NRK.- Urtekram.- Farris.- Statoil.- Apple Macintosh.- SAS.- Sorladschips.- Absolut Vodka.- Atomic.- Fjallraven.- Solo.- Bang&Olufsen.- Europcar.- Stussy.- Massey Ferguson. Тут ідеться не тільки про рекламу. Багато з тих компаній виготовляють продукцію, якої я ніколи і в очі не бачив, ані їхньої реклами. Вони просто асоціюються мені з чимось добрим, я навіть точно не знаю, з чим. А деякі симпатії взагалі перейшли до мене по спадковості. От, наприклад, Rema 1000. Мій тато страшенно любить Rema 1000. Там він купує собі все. Навіть спальний мішок нещодавно звідти приволік. Але ж Statoil і Massey Ferguson? А вони звідки у моєму списку? Навіть не знаю.Це або маркетологи у них такі вправні, що створю ють фікцію самостійного вибору тих марок, або ж то моя натура настільки сприйнятлива для простих назв, що відразу всмоктує їх у себе без зайвих запитань.А може, річ тут у тому, що легше вибрати собі мар ку раз і назавжди, ніж кожного разу мордуватися проблемою вибору, коли купуєш щось нове.Мені, мабуть, ніколи в світі не знадобиться купу вати собі трактор, але якщо все ж колись життя при мусить, то це буде тільки Massey Ferguson. Отак воно все просто. Підписую поштівку для Лісе. Питаю, який би вона придбала собі трактор, як би щось.Сиджу на лавці й допиваю своє молоко — аж тут мене навідує одна ідея. Бізнесова.Уся ця капіталістична атмосфера трохи й мене розрухала.Ідея пов'язана з послугами телефоном.Треба буде обов'язково вивчити можливість на дання таких послуг.Це має бути щось дуже приємне.Бо ж більшість таких послуг зараз — бридота й повний моральний занепад. Вони апелюють до тем ного боку нашої душі, до таких людей, як Кент - мій поганий друг. До наших інстинктів, до страху перед самотністю.А я надаватиму зовсім інші телефонні послуги. Добрі. Для тих, хто хоч на хвильку хоче відчути, що світ добрий. Я попрошу Бьорре заспівати пісеньку про маленького котика і запишу це на касету. Пісня ж хороша. Котику маленький, де ти ходив?

— Ходив я додому, до рідної мами. Котику маленький, що ти гам робив?— Поцупив у неї трохи сметани. Котику маленький, і що заробив?— Дістав я під хвостик від рідної мами. Котику маленький, що ти просив?— Не треба, мамуню, м'яв, буду слухняний! От зареєструю лінію 829, виплачу Бьорре одноразовий гонорар: так десь із 1000 крон, подам у Dagbladet* (щоденна газета в Осло) оголошення і братиму по 12 — або ні, по 15 крон за хвилину з тих, хто телефонуватиме.Так можна й трохи підзаробити.Відчуваю, що така послуга знайде свого споживача. Заповнить свою нішу на ринку.Всі ми маємо свої важкі часи. Дні, коли всі думки опановує почуття беззмістовности і ми топимося у власному цинізмі та іронії. Дні, коли ми перестаємо вірити у кохання й у те, що все колись буде добре.Справжнє спасіння у такі хвилини - почути тоненький, тремтливий дитячий голосок, який співає таку ніжну пісеньку.Якщо б така послуга телефоном уже існувала, я особисто був би її постійним споживачем. Може бути, що мені навіть би вдалося вже дотепер видряпатися з тієї ями, в якій я застряг.Така собі добра і ніжна послуга. А для початку треба випробувати ґрунт. Коли щось вдасться, то будемо ширитися, виходити на ринок із більшою кількістю пісень. Є ж іще пісенька про стару конячку. Про мою книжечку. Я знаю їх сотні. Список ще довгий. Це треба буде обов'язково розповісти моєму братові.Може, він підкине трохи стартового капіталу. Якщо справа закрутиться, поверну йому вдвічі більше. Мета ж у мене зовсім не розбагатіти. На життя мені потрібно зовсім небагато. Аби було все найнеобхідніше, ну, і ще бажано б якогось добротного годинника.А якщо вже й справді зароблю дуже багато — віддам якійсь нескомпрометованій організації.Ідея просто блискуча.Дивно тільки, чому мені треба було пертися аж до Америки, щоб вона спала мені на думку.

частина 4 ШОЛОМ Нарешті маю велосипедний шолом. Хороший такий. Блакитний. Перших півгодини я був сам не свій від щастя, що нарешті маю шолом. Дуже хочеться похвалитися ним Бьорре.Але тепер щось воно мені вдасться не такою вже й великою подією. Все вийшло якось трохи тупо.Шолом не мій. Я торкнувся чужого.Мій брат відразу ж заявив, що той шолом йому в носі і щоб я робив усе так, як вважаю за правильне.Згадую дідуся і ту всю оказію з яблунькою і хлопцями.Відчуваю себе не зовсім стійкою особистістю. Трохи розхитаною. Зі шоломом усе ж вийшло якось само собою. На певно, це мене якраз і лякає.Ми з братом саме вийшли з величезного музею, де надивилися на начинені всяким шматтям опудала звірів і різні екземпляри фауни зі всього світу.Я був в ударі (ішов і торочив про динозаврів, китів та африканських ссавців. Розповів і про здоро вого типа, який попросив мене сфотографувати його на фоні величезного бурого ведмедя з Аляски. Він знав про тих ведмедів геть усе на світі і дуже їх ша нував. Попереджував, що коли мені заманеться при землитися літаком у Алясці, то треба остерігатися тамтешніх бурих ведмедів. Вони ж бігають зі швидкістю 35 км на годину і можуть приглушити людину одним-однісіньким ударом.Ото розповідаю я про це своєму братові, аж доходимо ми до одного авта, припаркованого на тротуарі, а на бампері лежить велосипедний шолом. Я різко пригальмовую. Розглядаюся на всі боки і за секунду вигадую історію, яка б цілком реально виправдовувала присвоєння того шолома.Якийсь велосипедист, напевно, загубив на ходу, а потім хтось підняв той шолом і поклав на авто - аби його не розтрощим якийсь автобус чи ще якийсь засіб пересування. І ще я подумав, що просто врятую шолом, якщо прихоплю з собою — не забери його я з того бампера, він рано чи пізно скотився б на дорогу й попав під колеса.От узяв я того шолома, кинув у наплечник і далі завів розмову зі своїм братом на зовсім інші теми. Але з часом мій наплечник ставав усе важчий і важчий, а коли ми дійшли додому, його просто несила було за собою волочити.І тут я розгледів ім'я і номер телефону на внутрішній стороні шолома. Це справи аж ніяк не спростило. Враз власник того шолома отримав реальне ім'я. Його звати Хосе — і я вже уявляю, як він утік сюди з Куби і нещодавно отримав тимчасовий дозвіл на перебуван ня в Америці. І він, звісно ж, безробітний. Ледве зво дить кінці з кінцями. Та і шолом йому подарували, це як пити дати.Про таке справді дуже болісно думати.Понад усе на світі мені зараз хочеться з головою зануритися у товстелезну книжку про теорію хаосу, — але той шолом заліг у мене на шафці біля ліжка і всією своєю масою наполягає на тому, що він тут. Я навіть вже його приміряв. Взагалі, якась тупа ситуація.Його треба повернути, але зараз уже запізно теле фонувати тому Хосе.Кладу шолом на підлогу, так щоб його не бачити і хоч трохи сьогодні поспати. А ось що я сьогодні бачив:

— Чоловіка у білих шортах, який курив цигарку на сходах, нарешті відпочиваючи — вперше за дов гий час (так воно принаймні здавалося).— Телефонну будку, в якій на дротах теліпалися дві телефонні слухавки.— Чоловіка з плеєром, який гуляв тією частиною природничого музею, де презентували еволюцію лю дини.— Хлопчину в кав'ярні, який дивився в одну точку, а його кохана щось йому там тлумачила; він нервувався щоразу, як тільки помічав, що вона відводила від нього погляд.— Типа, що причісував свою бороду.— Чоловіка, що грав на губній гармошці посеред дороги і ніяк не зреагував на те, що його мало не збила вантажівка.— Родину трьох товстих німців, які розпитували всіх у МакДональдсі, чи там, бува, немає ліфта, аби видертися на другий поверх.— Чоловіка, який ішов за руку з іншим чоловіком.— Жінку-поліціянтку, яка довго стояла на місці і зусібіч розглядала яблуко.— Жінку, що сказала please leave me alone, коли я спитав, чи не допомогти їй вибратися сходами з тими її торбами. ПАПІРЕЦЬ Ніяк не можу заснути.Мені подумалося, що коли залишити собі шолом, то це аж ніяк не крок у керунку перетворення на силь ну особистість.А коли я нарешті засинаю, мені сниться, ніби ніхто мене не любить.Ніч абсолютно не вдалася.Перше, що я роблю, коли прокидаюся, — набираю номер Хосе.Розповідаю йому, хто я такий і як знайшов його шолом, і що той може забрати собі його у чергових на дверях у моєму будинку за такою-то адресою.Хосе дуже зрадів.Каже, що з мого боку це дуже порядно. Він уже і не сподівався знайти той шолом.— Люди в Нью-Йорку — як вовки, — каже.Відповідаю, що в моєму вчинкові немає нічого особливого, — і не варто мені так дуже дякувати. Мій брат запишався мною, — обіцяв навіть зафундувати мені сніданок у китайському ресторані неподалік.Розтягую усмішку від вуха до вуха.Я раптом дав собі сам зі всім раду. Мені здається, що після того, як я повернув шолом, мені на душі кра ще, ніж було б, якби я взагалі його не чіпав.Дивно так.Жую зараз вермішель і розповідаю про свої плани стосовно гарячої лінії з "котиком маленьким". Мій брат поставився до мого задуму трохи обережно, але й не так щоб вороже, — і він навіть згоден докластися трохи до накопичення стартового капіталу.Коли ми все подоїдали, підійшла до нас молоденька китаянка з тацею. На ній рахунок і два дрібних тістечка.Всередині у тістечках знаходимо собі по папірцю, на якому записано коротеньке віщунство.Братові попався папірець із такими словами: You are in the center of every group's

attention.На моєму — You will be advanced socially without any special effort.Фантастика! Мені випала справжнісінька подуш ка для міцного сну.Анітрохи не спонукає до дій.Але на серці так добре.Мені зовсім не треба якось старатися! Все одно щось мені та й капне.Ліпшого й не придумаєш. БАГАТО Про Нью-Йорк можна розповісти багато всякої дивини, але я переконаний, що це одне з тих небага тьох місць у світі, де можна відкопати більше розваг, аніж ти здатен сам вигадати.Сьогодні сталося багато чого.І чотири речі з того всього стосуються часу.Спершу я знайшов отаку листівку:THE TIME IS ALWAYS NOW.

Потім - рекламу у "New York Times".Це реклама Tiffany Tesoro. Коштує 7500 доларів.Я, може, колись і потрафлю собі до нього дороби тися - а раптом багато народу візьметься телефону вати на лінію "котика маленького". Текст тієї реклами просто супер. Особливо в тому місці, де про звук золота. І моєму брату це дуже сподобалося. What we rememberIs what touches our heart.A certain gesture.The play of light.The sound of gold.The very moment itself.

Трохи пізніше, коли ми з братом дібралися до чергового музею, зустріли на вулиці дівчину, яка писала вірші за гроші.Вона сказала, що коли я дам їй щось між 5 та 20 доларами, вона напише мені вірша.Я дав їй 7 доларів і скапав, що вірш має бути про час.Писала вона з десять хвилин.Віршик вийшов коротенький такий, але хороший. Видно, звичайно ж, що над ним можна було 6 ще трохи попотіти, але ж не можна завжди бути так кри тично налаштованим. Та й дівчина, зрештою, була досить симпатична.Ось той вірш:

ЧасЗамкненаУ пісочному годиннику твоїх обіймів, Коли пісок сиплеться Крізь тіло нашого кохання, Я,На мить стриманаПоза межами часу,Огорнена ласкою твоїх почуттів,Тішуся впевненістю,Що коли повертатимусь на другий бік,Мій лікоть торкнеться твого ліктя.А пісок, щоЗбігає нашим годинником додолу,З берега вічностиІ ніколи не вичерпається. Четверту річ про час я надибав у Музеї радіо та телебачення. Мій брат розсівся дивитися якусь ста резну передачу по телевізору. Він щось занадто захопився — а я знудився.Знічев'я гепнув я за комп'ютер і почав клацати по клавішах. Не знаю, що я там набрав, "Time" чи, може, "Timех". У всякому разі пошукова система видала мені море описів реклами годинників.Це було саме в точку.Я ж так хочу годинника.Сидів я довго, перечитуючи короткий зміст рекламних роликів про годинники. Сила! Тепер я почу ваю себе краще озброєним для вибору годинника — на той випадок, коли настане цей величний день. Ось перший:Цей ролик про те, що Citizen - стильний годинник, він підходить діловим і взагалі тямущим чоловікам та жінкам. Показують чоловіків та жінок, які вчас но зустрічаються під супровід пісні "About a quarter to nine"Гасло: "No other watch expresses time as beautifully". А ось і другий:У цьому ролику Seiko декілька чоловіків і жінок розповідають, що їхні годинники вже багато років слу жать їм вірою та правдою. Вони всі як один переко нані, що їхні годинники від Seiko відпрацювали кож ну одну крону, яку за них заплатили.Гасло: "Man invented time. Seiko perfected it" Третій:У цьому ролику Swatch молода жінка слухає касету із уроками італійської, а водночас сидить собі у своїй спальні й розмальовує нігті лаком. Четвертий:Тут рекламують Timех: показують величезного го динника разом із зображеннями людей, що то пра цюють, то забавляються. Голос за кадром утовкма чує, що Тіmех створив колекцію годинників, якими їхні власники можуть тільки пишатися. Хочеш годин ника для спорту — прошу дуже, для проведеннявільного часу чи для бізнесу — Тіmех має все, що треба.Гасло: "Bring the value of Timex Quartz into your world"

П'ятий:У цьому ролику Timex Джон Камерон Свейз їде до Акапулько, аби перевірити, наскільки Timex насправді водонепроникний. Свейз стоїть собі і спостерігає за тим, як світовий чемпіон із пірнання у воду Пол Гарсіа стрибає з вершини добре відомої скелі в Акапуль ко — La Perla, а на руці, звичайно ж, Timex.Коли він урешті виринає над поверхнею води, го динник все ще йде.І що тут дивного, що люди купують Timex, а не що-небудь інше? - це Свейз так запитує. Шостий:Цей ролик чорно-білий. Тут рекламують спортивні годинники ТАG Heuer. Зображено тут плавців та лег коатлетів, які завзято борються з часом.Гасло: "Success is a mind game". Сьомий:У цьому ролику Seiko показують серію світлин чо ловіків та жінок, на яких звалено величезну відпові дальність — як удома, так і на роботі.Гасло: "When people are counting on you, you can count on Seiko".Я трохи засмутився, що не знайшов там реклами Rolex, та й про атомні годинники там і словом не обмовилися.Але як Timex, так і Seiko, як, зрештою, і TAG Heuter, дуже припали мені до серця.Вибрати тут щось одне і найкраще не так вже й легко. Цікаво, а який годинник у Пола? У нього ж, напевно, не який-небудь, а таки добротний. Може, навіть атомний.Якщо приватним особам дозволено носити атомні годинники, то у Пола він уже давно. Щасливець, холера. Мені не так часто трапляються чотири речі, які стосуються часу, та ще й підряд.У кожному разі, не всі відразу в один день. Наступного разу, вочевидь, довго доведеться чекати. Окрім того, побачив я і багато чого іншого. Мене щось, певно, починає переповнювати. А ось що я ще бачив:— Старшого чоловіка, який подякував мені й на звав мене братом за те, що я дав йому грошей на метро.— Офіціянта-в'єтнамця, який намагався розтовкмачити моєму братові, що той-от краб у цій страві твердий, а отой у другій — м'який.— Вуличку, бічна Wall Street, яку перегородили, бо там грала в бейсбол купа продавців валюти.— Латиноамериканця, який їхав на велосипеді, — ну аж надто вже повільно.— Телерепортаж про марку гітари Fender, там ще якийсь heavy-рокер видав, що гітара Fender схожа на жінку, і тому з нею треба поводитися терпляче. І з глибокою шаною.— Групу сорокарічних, які грали в баскетбол, але їм це вдавалося набагато гірше, ніж моєму татові.— Клінта Іствуда, який під'їхав до Музею сучасного мистецтва у розкішному лімузині.

— Чоловіка в досить пристойному костюмі, який весело сміявся, глипаючи на якісь монети в руці.— Порядно одягнену жінку, яка назвала велосипедиста "asshole".— Старшого пана, який сидів під ліфтом і гукав щось до іншого чоловіка — приятеля, напевно, — у зеленій уніформі, котрий саме проходив повз нього.— Одну пані, яка спитала: "Are you going to make someone happy?" — це коли я купував у неї квіти для власниці квартири, що ми тут винаймаємо.— Дівчину по телебаченні, яка плакала, бо мама її ніколи не любила і завжди казала, що та товста і гидка, аж неможливо дивитися.— Чоловіка, що дуже широко позіхав.— Виставку, на якій один художник намалював дуже багато картин блакитного собаки.Якогось типа у червоному костюмі, який стояв собі у Time Square і репетував у мікрофон: "Where is the love in our society today? There is no love". БУДИНОК Тепер ми з братом бавимося у Кімову гру.Це та, де один хтось спочатку показує кілька предметів на підлозі або на столі, потім накриває їх якоюсь шматиною, а інший гравець мусить згадати, що там лежить.Ми придумали, що той, хто переможе, буде вирішувати, що ми сьогодні робитимемо.Я назвав усе, а брат позабував із половину предметів.Ось що він не згадав:— Свій власний брелок із зайчатком.— Корок від пива.— Жетончик на метро.— Гумову кульку. Забувати найочевидніші речі так завжди неприємно. Коли я стягнув шматину — тоді як брат вже здався, — і він побачив той свій брелок із зайчатком, у нього вирвався стогін... Видно було, що він порядно злий на себе.Я його втішав, як міг: сказав, що йому ідеально вдається купа інших речей.Всім же бодай щось та виходить найкраще.Мій брат подувся хвильку, але ми вже якось то залагодили.Йдемо до Empire State Building. Коли ми наближаємося, намагаюся розповісти братові про те, як час пов'язаний із силою тяжіння; але що я тільки розтулю вуста, то він піднімає праву руку й хитає головою, ніби від чогось захищаючись.Коли мій брат купує вхідні квитки, я записую но мер телефону-автомата на першому поверсі: 502 58 03.Маю план.Поки що не хочу зраджувати його братові. Щоби продертися до ліфта, треба було довгенько вистояти у черзі. Старша пані, що переді мною, три має брошуру з різне ) інформацією про той буди нок. Заглядаю їй через плече. Там написано, що він 443 метри заввишки, у ньому 77

ліфтів, які рухаються зі швидкістю десь поміж 200 і 400 метрів за хвилину.А я знаю, що Empire State Building ще не найвищий у світі.Він навіть не найвищий у Нью-Йорку.Кілька днів тому я читав статтю про хмарочоси в New York Times. Зараз найвищі в світі — Petronas Towers у Малайзії. Це таке вперше більше ніж за 100 років, що Америка не побила в чомусь рекордів. Sears Towers в Чикаго довго були найвищими, але одна уста нова, яку величають The Council on Tall Buildings and Urban Habitat, десь днями постановила, що, підраховуючи висоту будинку, не враховуватимуться телевізійні антени, — і тоді й вийшло, що найвищими у світі є оті вежі в Малайзії. От-от десь мають завершити будівництво World Financial Center в Шанхаї — а тоді саме він буде найвищим у світі. Док тор Лінн Бідл, голова тої ради, відмовився визнати поразку американської архітектури, — як писалося в одній статті. Його там ще й зацитували: "No, no, no. There are still many great things about American buildings. Oh, many, many great things"..Як на мене, то все це така фігня. Все одно Empire State Building найвищий. Його навіть у кіні показують. І стоїть він посеред самісінького Нью-Йорка. Про нього і Пол писав. А всі інші будинки можуть собі бути такими високими, як їм тільки захочеться. Нарешті запаковуємося до ліфта. За кілька секунд відчуваю, як закладає мої бідні вуха. Із 50 до 60 він піднімається якихось кілька секунд! Бачив би мене зараз Пол!Дуже захотілося поплескати в долоні. Вигляд фантастичний. Видно все. Море. Місто. Гори на небокраї.Мій брат якийсь дуже систематичний. Він страшенно довго вичитує в брошурі про те, що і в якій стороні світу розташовано.Він пнеться мені розповідати й тикати пальцями, але я весь час ухиляюся.Нарешті відкопав нагорі телефон. Пересвідчуюся, що брат мене не бачить. Нашвидкуруч набираю номер телефону-автомата на першому поверсі. Пішли гудки. Якщо хтось візьме слухавку, то спитаю його чи її, чи вони знають, що час тут у мене нагорі йде трохи швидше, ніж там у них надолі.Гудки йдуть довго. Дуже довго.Ніхто не бере слухавки.Це страшно нервує.Але ще трохи почекаю. Аж тут бере слухавку якийсь тип. — Ало? — каже.— Hello, I'm calling from the top of the building , - кажу.— Yes? — каже.— Are you aware that the time runs slightly faster at the top than it does at the bottom of this building? — запитую.— No, — відповідає.— Well, it does, — кажу.— All right, — каже бідака.— Are you impressed? - випитую далі.— Not really, — відповідає.— But that means that time doesn't exist, — кажу.— Oh yeah? — каже.— So what do you think? — питаю.

— I couldn't care less, — каже той пан і вішає слухавку. Дебіл. Щоб хоч якось себе втішити, кидаю кілька монет у підзорну трубу й фокусую на вулицю, що внизу під нами. Вона аж кишить людьми й машинами.Бачу чоловіка, що виходить з одного банку. Намагається спинити якесь таксі і водночас постійно глипає на годинник.Він такий самий, як я, як і ти. Зовсім звичайний. У нього, напевно, жінка, діти, і маленький затишний будиночок в одному з містечок неподалік.І він старається зі всіх сил, аби все було добре. Проводжаючи його поглядом, думаю: я тебе бачу, ти ж мене ні. І ми ніколи ніде не зустрінемося, але мені дуже хочеться, аби ти знав: мій час — це зовсім не твій час. Наші часи різні. У тебе свій, у мене свій. Наші хвилини різної тривалості. Ти уявляєш собі, що це означає? Що часу не існує! Повторити? Часу не існує. Існує життя та смерть. Є люди і звірі. Існують наші думки. І світ. А ні. Ще космос, звісно. А часу немає! І без паніки. Вже полегшало? Бо мені — так. Все буде добре. Вдалого тобі дня. Бувай. Не зводжу з нього погляду, аж поки той не зникає врешті серед натовпу.А тоді переводжу телескоп угору, вздовж хмародерів, вгору собі так та й вгору. До неба. І відчуваю, як в моє тіло вливається те блаженне відчуття. На цьому, мабуть, спинюся. Більше вже нічого не видавити. Я вже напхав у себе більше перспективи, аніж сподівався у найсміливіших своїх мріях. Досить. Надивився вже.Та й, зрештою, у мене є до кого повертатися. До Лісе.До лінії "котика маленького".До відповіді від Пола.На мене чекають аж три речі. ДЕРЕВА Сьогодні мій останні й день у Нью- Йорку.Купую Бьорре іграшкову машинку. Зелену таку: а якщо її накрутити, вона їздить по підлозі.Кімові дістанеться книжка про погоду в Нью-Йор ку, а Лісе купив кишеньковий калейдоскоп. Все, на що його наводиш, він подає у 24 варіантах. Найтривіальнішу річ він перетворює у веселе дійство.Мене той калейдоскоп змушує переглянути свої погляди на все, що мені завжди здавалося таким нудним і звиклим, що я перестав на це звертати увагу.От мій брат, наприклад. Він мас суперовий вигляд крізь калейдоскоп!Зовсім інший.Лісе неодмінно зрадіє, коли отримає оцю річ у подарунок.

Подарунки взагалі дуже важливі. І дрібні подаруночки часто бувають кращими, аніж великі. А ті, що десь посередині між ними, — зазвичай не є нічим особливим. Дорогою назад до мого теперішнього дому зустрічаю групку якихось робітників, які пересаджують дерева, кущі й квіточки. Такі собі добре височенькі дерева вивалили на тротуарі, й ті тепер чекають на те, аби їх закопали на квітнику.Мені відразу стало так радісно на душі — це від того, що хтось у такому величезному місті не забуває про дерева. Трохи далі по вулиці надибую на загублений факс із інструкціями для тих робітників. Там перераховано, які дерева й кущики треба попідстригати, а які понасаджувати. Той факс валяється собі прямо на дорозі, їм, напевно, він уже не дуже потрібен. Вони і без того знають, що робити. Підбираю той факс і беру з собою. Буду мати подарунок дідусеві. Він теж втішиться тим, що хтось у Нью-Йорку мастить собі голову деревцями і кущиками.

Дерева - це одна з найприємніших речей у світі. Принаймні для мене.Вода, дерева і дівчата.Колись я дерся по деревах цілими днями. Бувало, сиджу собі отак тихенько на

самому вершечку, не рухаючись, і тихенько собі дихаю. Годинами. Влітку, коли листочок сидів на листочку, ніхто мене там нагорі не бачив.І мені здавалося, що я десь дуже далеко від них усіх. Вже як я злазив додолу, то відчував себе старим емігрантом, який повертався додому після довгих років поневірянь світами.А ще я любив робити гойдалки. Це мені вдавало ся як нікому. Бувало, видеруся собі нагору, завішу якусь мотузку до котроїсь міцної гілляки — і гойдаю ся до вечора.Страшно ще любилося плювати. Гойдаюся собі отак і плюю, було. А якщо ще й випити молока — то тоді взагалі плювалося кльово: прямо в ціль. Після молока мені підкорялися неймовірно довгі дистанції.Хочу зараз погойдатися. Вже.Наступного разу, коли у мене заведуться гроші, поїду в іграшковий, куплю 50 м мотузки і зроблю на решті гойдалку із жорстоко великим радіусом гойдання, і може навіть гепну собі прямо з неї у яку воду.А Лісе на все це споглядатиме збоку.Ой, так хочеться! Брат каже, щоб я не відтягував і почав уже нарешті пакуватися.Їдемо додому. Тобто летимо до Норвегії.Мушу вже додому — хочу перевірити, чи моя перспектива має якісь шанси.Коли заходить черга до дошки-гупанки, і я трамбую її поміж труси і футболки, мій братик-паскуда зізнається, що позичав її собі кілька разів - як мене не було вдома.В обмін за своє зізнання вимагає мого визнання, що та поїздка таки пішла мені на користь. Ну, ви знаю.Вона пішла мені на користь.І багато чого надивився. Багато передумав, а ще — нарешті хоч зрідка, але бувало, коли я взагалі ні про що не думав.Найліпше мені виходило бути абсолютно безтурботним і приємно покиненим усіма думками.У нас було кілька сеансів гри з "тарілками", які майже наближалися до медитацій дзен-буддистів.Дуже за те своєму братикові вдячний. І взагалі за ту поїздку. Вона ж як не як тільки мені обійшлася задурно.Брат каже — нема за що.— Вигляд у тебе суперовий, каже мені. — А це найважливіше. Гроші не важливі. Вони то є, то їх не має. Брати — ось що дійсно важливо.— Брати важливіші за гроші, — от такі якісь сантименти на нього нахлинули. ПЕРЕЛІТ Сидимо в літаку.Під нами — саме лише море. Тепленька водичка. Я весь розімлів і роздрімався. На лиці застигла блаженна усмішка. Щось змінилося. І хоч я все ще не знаю, як то все на світі між собою пов'язане, ані того, чи воно все колись буде добре.Але ж я вірю в очищення душі через забавки й роз ваги.

І ще я вірю в кохання.Маю кілька добрих друзів, а поганий — всього один.І брат мій досить такий нічого хлопчина.Заснув, бідака. Цього разу я відвоював собі місце біля вікна.Там, на вулиці, темно. Але за хвильку почне світати. Ми летимо назустріч світлу.Відсьорбую трохи води зі склянки і сподіваюся, що житиму довго.Маю також надію, що Пол там вже десь мені відписав. Може, він мені все докладно розтлумачив. І я собі розслаблюся і змирюся з тим всесвітом, і з часом, і з їхніми дивацтвами.Коли повернуся додому, обов'язково куплю собі велосипедний шолом. А потім зателефоную Лісе й розкажу їй, що життя трохи схоже на подорож і що я, мабуть, — але тільки мабуть — сильна особистість. ВІДПОВІДЬ Prof. Paul Davies, 22-05-96 04:18, Re: writers question/time and the meaning of life (no less) From: "Prof. Paul Davies <pdavies@physics.adclaide.edu.au>Suhject: Re: writers question/time and the meaning of life (no less)To: erlend@algonet.se (Erland Loe)Dale: Wed, 22 May l996 13:48:13Mime Version: 1.0 Thank you for your enquiry. Since Professor Davies started receiving several such queries per day, he has had to adopt a policy ot not offering advice. I hope you will understand. Yours sincerely, Heather DullAssistant to Paul Pavies

Щира подяка моїй родині,

Молодшому братові Евену, а також Кімові, Еґілеві, Хьєтіль та Еліс.