Отамани Гайдамацького краю.33 біографії.

Коваль Р. Отамани Гайдамацького краю:33 біографії.– К.: Правда Ярославичів, 1998

Ця книга не предендує на повне висвітлення теми і, зокрема, біографій повстанських ватажків. Лише продовжую роботу, яку розпочав книгами «Героїм і трагедія Холодного Яру» та «Кость Блакитний, отаман Степової дивізії».В цій книзі, як і в попередніх, можливі помилки - адже донині для нас закритими є більшість документів епохи, в тому числі й «кримінальні справи» отаманів. Можливі неточності в назвах деяких населених пунктів, оскільки більшовицькі документи написані, як правило, рукою прийшлого, чужого, часто малограмотного елементу, для якого у багатьох випадках є незрозумілою походження назв українських населених пунктів, річок, лісів, пам’яток старовини.У мене ж немає фізичної змоги перевірити всі власні назви, тим більше, що багато з населених пунктів, урочищ, лісів, річок вже зникли з географічної карти України, а деяким з них окупаційна влада насильно змінила назви. Хотів би відразу зауважити, що в багатьох документах, щоб вони були читабельними, прийшлося ставити розділові знаки, розбивати їх на абзаци, виправляти граматичні помилки. Ті помилки, які яскраво засвідчують чужий характер совєтської влади, нерозуміння нею особливостей краю, я намагався залишити незмінними.

Автор.

Дякую за допомогу у підготовці книги Григорію Гребенюку, Володимиру Кінзеру, Володимиру Коротенку, Івану Логвиненку, Олександру Маслаку, Олександру Найді, Аллі Осадчук, Олександру Шевченку.

Вдячний за оформлення ідеї книги Андрію Демартино, Олександру Маслаку та Олександру Черненку.

ЗмістПізнати власну історію!Перша Світова війна в долі українського народу (пролог).Павло Вакулюк. І Ліс воював разом з народом.1. Роман Бабій, отаман Голованівських лісів. 2. Кость Блакитний, отаман Степової дивізії.3. «Золотопогонный самостийник» Вовгура-Гниненко.4. Яків Водяний, Смілянський полковник. 5. Ананій Волинець, отаман Гайсинщини. 6. Лицар волі Чорний Ворон.7. Отаман Мліївської Гайдамацької Січі Трохим Голий.8. Мефодій Голик-Залізняк, «залізничник з Нерубай-лісу».9. Юрій Горліс-Горський - письменник-борець.10. Іван Гонта, отаман Звенигородщини та Холодного Яру.11. Отаман Херсонщини і Таврії Григор’єв.12. Семен Гризло, Звенигородський полковник. 13. Антін Грозний, отаман Смілянщини та Городищенщини.14. Андрій Гулий-Гуленко, Командуючий Південною групою військ УНР.15. Лицар лісів Ларіон Завгородній.16. Отаман Київщини Зелений. 17. Іванов, отаман Степу. 18. Легендарний звитяжець Микола Кібець.19. Яків Кощовий, отаман Савранщини. 20. Головнокомандуючий повстанцями Херсонщини Лихо-Бондарук.21. Євген Ляхович, командир Брацлавського Куреня смерті.22. Яків Мамай, отаман Білого Яру. 23. Михайло Мелашко, Командуючий повстанцями Катеринославщини.24. Командуючий 2-ю Повстанчою групою отаман Орлик. 25. Наказний отаман Вільного Козацтва Полтавець-Остряниця. 26. Отаман Семесенко, організатор «кровавой Проскуровской бани».27. Ілько Струк, Командир 1-ї Повстанської Армії УНР.

1

28. Кубанський ватажок Холодного Яру Федір Уваров. 29. Чорноліський полковник Пилип Хмара. 30. Отаман Волині Петро Філоненко. 31. Василь Чучупак, Головний Отаман Холодного Яру.32. Яків Шепель, отаман Поділля.33. Григорій Яковенко, член Холодноярського Повстанкому.

Пізнати власну історію!

Історія пишеться тими, хто вішав героїв. Ця істина добре відома народам, які програли національно-визвольні змагання.

Мета такої "історіографії" — виправдати насильство над поневоленими народами, освятити захоплення нових територій, оспівати героїзм окупанта — щоб викохати і, врешті, викликати нову імперську хвилю.

Пером "історика" "увіковічнювалось" те, що, можливо, було хвилевим воєнним успіхом.Останні століття історію українського народу писали росіяни. Які завоювали нас, а потім

століттями обгрунтовували "історичну справедливість возз'єднання двох братніх народів". Нема необхідності доводити, чому всіх, хто боровся проти російського поневолення,

імперські історики нарекли "зрадниками", "відступниками", "бандитами". Як квінтесенція подібного роду історичних узагальнень, звучить російське визначення — "банды самостийников".

Сьогодні українці отримали щасливу можливість писати свою історію і тим самим зруйнувати імперські міфи — про "спільне походження", Переяславську Раду, "громадянську війну" 1918-1920-х років, про "Велику Вітчизняну" 1941-1945 років тощо.

Ці російські міфи і сьогодні гальмують побудову української державності, не дають українцеві дихнути так, як хочеться — вільно, глибоко. І щоб поруч ніхто спірометром не вимірював наскільки глибоко і вільно ти дихаєш!

Про що ця книга?Ця книга про Гайдамаччину ХХ століття.Про польових командирів української стихії.Про тих, хто вважав ганьбою померти не на полі бою.Ця книга про Велику Вітчизняну війну українського народу проти російських загарбників

та їхніх поплічників.

Ця книга допоможе через біографії визначних українців глибше пізнати власну історію. Вона є викликом російсько-совєтській історіографії. Книга відкидає закомплексованість історіографії переможених народів.

Згадаймо цією книгою всіх, хто своїм героїчним життям і смертю наблизив нас до історичної перемоги.

Згадаймо всіх, хто зі зброєю в руках відстоював свободу своїх народів.

Роман Коваль

Перша Світова війна в долі українського народу

(пролог)

ХХ століття лежить вже за моєю спиною. Зрозуміло, хочеться зробити узагальнення: що значить це століття в багатотисячній історії мого народу?! Але книга ця “лише” про найважливіший фрагмент історії українців ХХ ст. — період пробудження їх з півторавікової летаргії. І поштовхом для пробудження стала Перша Світова війна.

Війна. Здавалось би, однозначно негативне явище, уособлення зла, насильства, всіх можливих нещасть: епідемій тифу і мародерства, лихоманки бандитизму та гвалтувань, потоків і річок — в прямому, не переносному значенні — крові...

Чи може бути якась інша оцінка війни?

2

Без сумніву.Війна — це максимальне напруження всіх наявних сил народів-учасників, це

величезний виплеск творчої та деструктивної енергії, це колосальний державотворчий ентузіазм.

Це, нарешті, з’ява героїв. Без яких існування народу немислиме.Перша Світова війна в долі українського народу — це пробудження, виведення зі

стану рабської рівноваги, зупинення процесу асиміляції, злиття в “єдиному російському морі”.

У ХIХ ст. здавалось, що український народ не просто притишує, а завершує свою історичну ходу. Як політичного явища нас вже не існувало. Існувала холопська маса, рабсила, поживний субстрат для хижого російського птаха. Існував малоросійський білок, який не пробудило до творчого життя навіть Шевченкове слово.

Щаслива посмішка долі: народу, який завмирає, Бог дарує Тараса Шевченка. І Бог устами Шевченка промовляє до української пустелі. І сльози, які пролив Шевченко, не випарувалися, слова, які він промовив, пекучий російський вітер не завіяв поза межі України.

Зародок зав’язувався повільно — півстоліття. І “раптом”, напередодні ХХ ст. озвалася Шевченковим пророчим віщуванням Леся Українка, і “раптом” спалахнув Шевченковим словом, що кличе до зброї, Микола Міхновський... І Бог, який в 1814 р. послав Україні Тараса Шевченка, рівно через століття послав ще одну благодать — Першу Світову війну.

А Україна ще не розуміла свого історичного шансу і продовжувала дрімати. Але її настирливо будили — полки, дивізії, армії, фронти, які бурхливо перекочувались через неї, брутально б’ючи її — ще сонну — під дих.

Мільйони вибухів артилерійських снарядів, мільярди рушничних та пістолетних пострілів, безперервні пісні кулеметів таки розбудили велета, і він, не протерши як слід очі, повів плечем, і ті, хто так невчасно опинився на них, переломилися.

Та велет затоптував в чорнозем не тих... І цим показав, що пробудження ілюзорне: мільйони хохлів боролися за “Великоросію”, захищали від “німецького мілітаризму” одвічного ворога.

А ось Володимир Ленін, партія якого висунула гасло поразки Росії в імперіалістичній війні, зробив українцям велику послугу: пропаговане більшовиками гасло самовизначення народів російської імперії зіграло справді історичну роль...

Серед українців, здається, один Микола Міхновський виступив проти створення “загальноросійського” фронту: ще навесні 1917 року він запропонував Центральній Раді замиритися з Німеччиною і створити антиросійський фронт. Концепція Міхновського була реалізована на Брест-Литовських мирних переговорах 9 лютого 1918 року. І хоч це було зроблено з великим запізненням, все ж таки результат був вражаючим: протягом неповних трьох місяців (лютий-квітень 1918 р.) за допомогою німців Україна була очищена від більшовиків.

До 1917 р. українська національна державницька ідея тривожила і переповняла ненавистю до Росії серця лише сотень, може, тисяч українців. Саме вони складали українську, очевидно, найнечисельнішу в Європі, націю. Хіба білоруси могли конкурувати з нами за таку сумну “першість”.

І це не поетичне перебільшення. Ось промовистий приклад. На установче віче Першого Сімферопольського полку ім.Гетьмана Петра Дорошенка

прибуло близько семи тисяч солдатів, уроженців Волинської, Холмської, Подільської, Київської, Херсонської, Катеринославської, Полтавської, Чернігівської та Харківської губерній. Юрко Тютюнник, один з ініціаторів створення полку, запропонував українцям піднести руки.

Підняли руки не більше трьохсот вояків. Тоді Тютюнник вигукнув:— Малороси! Піднесіть руки!Піднесло руки коло половини присутніх.— Хохли! Піднесіть руки!Руки піднесла добра третина бійців.— Українці, малороси, хохли! Всі разом піднесіть руки!Понад головами кількатисячної юрби піднісся ліс рук.

Коли величезний вал дестабілізації розхитав російську імперію і корона російського самодержавства з імперського олімпу закотилася в музейні сховища, до мільйонів українців “раптом” докотилася луна Шевченкових слів:

Кайдани порвіте,І вражою, злою кров’ю

3

Волю окропіте.Лютнева революція, що була логічним продовженням Першої Світової війни, зірвала

полуду з мільйонів очей, і українці “побачили всю кривду, яка творилась над ними, як українцями”. За короткий період завдяки революційним подіям і таким видатним одиницям, як Міхновський та Тютюнник, національна свідомість мас просто вибухнула, прорвала всі можливі греблі і розлилася по всій Україні. І до велета, наїжаченого двома мільйонами багнетів, повернулася душа гайдамаки.

І малорос, який в шанцях Першої Світової їв з одного казанка з “великоросом”, котрого щиро вважав своїм братом, за якого проливав кров, “раптом” зрозумів, що їхні стосунки — це взаємини коня і вершника, і що цим вершником є не він, козак... І очі малороса налилися кров’ю образи та ненависті. “То була ненависть, що виникла наслідком до краю ображеного почуття власної гідності, ненависть наслідком образи найсвятіших почувань масової душі”,— писав Юрко Тютюнник.

Малорос, сповнений ніжності до неньки-України і ненависті до мачухи-Росії, перевтілювався в українця.

Тютюнник, свідок епохи та її творець, так змальовував вибух національних почуттів мільйонів: “Увігнати ніж в серце Росії негайно... таке було бажання”. А вміння “вганяти ножа” без жалю вернули українцям 1914-1916 роки...

І “німі, здавалось, духовно мертві маси”, ставали україн-ським народом.

Перша Світова війна, освіживши почуття згарищами, мілітарно вишколила мільйони українців, підготувала для національної революції прекрасні старшинські кадри, створила українську військову еліту.

Блакитний, Вовгура, Гонта (Лютий-Лютенко), Григор’єв, Кваша, Кощовий, Ляхович, Орлик, Полтавець-Остряниця, Струк, Філоненко, Шепель, брати Чучупаки — хіба перелічиш всіх ватажків повстанського руху 1919-1920-х років, які отримали воєнну освіту на фронтах Першої Світової?

Військова академія зробила ще одну величезної ваги справу: вона озброїла український народ — сотні тисяч рушниць та кулеметів з полів битв перекочували в комори дядьків та під стріхи їхніх хат. І, дбайливо змащені, дожидали свого часу.

Такої кількості зброї український народ ще ніколи не мав...Одне, чого не зробила війна: не розвіяла російського дурману у головах

малоросійської інтелігенції. Маса україн-ська протверезіла, а інтелігенція продовжувала перебувати в наркотичному полоні “передової російської культури”. І раз у раз заганяла у спину національної революції ніж облудної соціалістичної, проросійської демагогії.

Якби ж то вони — оці більшовики у вишиваних сорочках винниченківського штибу — розмовляли російською мовою, мовою своєї духовної батьківщини!

Але ж ні. Вони віщували вишуканою українською і сприймалися малоосвіченою, довірливою українською масою як свої, наші, як “захисники трудового народу”. І маса — щира і наївна — з пошанівком ловила кожне їхнє “розумне, брехнею підбите слово”...

“Українці не мають наміру одривати Україну від Росії.., — за український народ ”вирішував” кімнатний теоретик Михайло Грушевський. — ...Вони хочуть задержатися в добровільній і свобідній зв’язи з нею”. А В.Винниченко, який чув “себе в Росії вдома” і сприймав — за власним визнанням — інтереси “цеї колишньої в’язниці” “близькими, своїми”, рішуче виступив проти творення українського війська. Навіть Симон Петлюра не міг вирватися з тенет смертельного для нас русофільства. І закликав українців захищати Росію.

Та через туман демагогії про “братерство української і російської демократії”, “про спільний дім — Російську федерацію”, все наполегливіше пробивався голос духовного нащадка Тараса Шевченка — ідеолога та організатора українського війська Миколи Міхновського:

“Основою війни є біологічний закон боротьби за існування, а цей закон... находить свій вислів виключно в національних конфліктах... Ми виголошуємо, що візьмемо силою те, що нам належиться по праву... Ми не хочемо більше зносити панування чужинців, ми не хочемо більше зневаги на своїй землі. Нас горстка, але ми сильні нашою любов’ю до України!.. Нас мало, але голос наш лунатиме скрізь на Україні і кожний, у кого ще не спідлене серце, озветься до нас, а в кого спідлене, до того ми самі озвемось!”.

Міхновський не тільки прорік слова національної правди, але й першим став на стежину збройної боротьби проти історичного ворога — Росії.

Те, що Міхновський зі своїми однодумцями — після півторастолітньої демілітаризації і демобілізації українців — створив перші два полки українського війська — ставить його в ряд визначних синів нашої Батьківщини.

4

Працюючи над цією книгою, я безліч разів ловив себе на думці: як не вистачало Миколи Міхновського селянському повстанському рухові, як шкода, що життєва стежка Міхновського не перетнулася зі стежками Холодного Яру, як шкода, що Микола Міхновський не був поруч з Григор’євим або Зеленим! Чи були б допущені ними оті помилки, про які й тепер згадуєш з болем у серці?!

Але історію не повернеш... Її “лише” можна творити так, як не змогли попередники.І ця книга про українську стихію, яку пробудила Перша Світова війна і Лютнева

революція, сподіваюсь, освіжить почуття мирного, запліснявілого українського егоїста, і, може, підкаже йому, що доки він не стане вершником, доти не варто розраховувати на власне економічне процвітання, бо набутки будуть забрані силою чи підступом.

Отож, спом’янемо гайдамаків ХХ століття, повчимося у них любити Україну, “запозичимо у них духа і віри”.

Заради себе і свого Роду.

Роман Коваль

І Ліс воював разом з народом

“А ви думаєте, що ліс мертвий? Ліс живий. Він теж знає, хто свій, а хто ворог”.

Ю.Горліс-Горський, “Холодний Яр”.

На нашій землі ніколи не було миру й спокою: тисячі років український народ дивився смерті в очі. Рясно-рясно полита прабатьківська земля кров’ю її захисників та нападників-чужинців.

Ліс. Захисник, спільник, побратим. Він допомагав воїнам Київської Русі, лицарям-

запорожцям, гайдамакам, опришкам, воякам УНР і ЗУНР, Холодноярцям, бійцям УПА...Ліс — найперший союзник автохтонів-українців у боротьбі за право жити. Справжній воїн, що щільною стіною ставав на чорних шляхах, ховаючи українських

воїнів від ворожих очей, стрілів, вітру і негоди. Добрий і щедрий, він давав захисникам краю їжу — лісові ягоди, гриби, плоди дерев, їстівні трави, їхнє коріння, матеріал для сховищ, укріплень, землянок, мостів і переправ.

Недаремно співається в народній пісні про ліс, як про “зелену хату”.

Національно-визвольна боротьба 1917-1920-х років не привела до звільнення нашої землі від окупанта. Але не всі змирилися з поразкою. І ліс сприяв тим, хто ще кілька років вів збройну боротьбу з російськими окупантами та їхніми місцевими прислужниками. Бори й діброви допомагали народним месникам-партизанам непомітно добиратись до ворожих об’єктів та залог — для раптового нападу.

Завдяки Мотронинському лісу воїни Холодноярської республіки воювали з ворогом до 1922 року. Тривалий час Голованівські ліси на Кіровоградщині допомагали козакам отамана Романа Бабія, знаменитий Чорний ліс — партизанам Пилипа Хмари, Звенигородські діброви — гайдамакам Лютого-Лютенка і Гризла, Савранський ліс оберігав загони отаманів Кощового і Заболотного, Романівські, Курчевські, Уварівські ліси ховали в собі таємні стежки Петра Філоненка...

Ліс був помічником звитяжців по всій Україні.Партизани знаходили в лісах не лише притулок і захисток. У важкі хвилини життя

ліс давав розраду воїнам. Ось як говориться в одній із пісень:Прийшов я до тебе, мій дубе зелений,Стоїш, мов король, ти у темнім гаю,Послухай, мій дубе, мій друже коханий,Тобі розкажу я всю тугу свою.

Вороги боялися наших гаїв, де за кожним деревом їм ввижався народний месник. Невпевненість, страх вселяли ліси в душі окупантів. Дуби і сосни ж рятували життя українських звитяжців, приймаючи у свої стовбури-тіла кулі ворога, уламки гранат і бомб.

Український ліс був завжди пліч-о-пліч з українським воїном.

На вирубках і згарищах минулих воєн нині шумлять нові ліси. Лише сліди від шанців та землянок нагадують про колишні бої. Потворні шрами на деревах-ветеранах

5

ще не зарубцювалися, хвилюючи уяву допитливих. Деякі дерева так нашпиговані осколками, що навіть на дрова не придатні... Це своєрідні пам’ятники бойової звитяги.

Виросли дерева на могилах воїнів. Щось тужливе шепочуть вони вітрам. А вітри слухняно розносять їхню скорботу по українській землі, нагадуючи живим, що неволя ще не подолана, що багато зусиль маємо докласти, щоб наш край став дійсно вільним, щоб на українській землі постала Українська Україна.

Павло ВАКУЛЮК,професор, заслужений лісівник України.

Кость Блакитний,отаман Степової дивізії

Народився 10 лютого 1898 року в заможній селянській родині с.Ганнівки на Катеринославщині. Справжнє прізвище Костянтин Пестушко.

Батько Костя, Юрій Семенович Пестушко, закінчив чотири класи церковно-приходської школи; мати, Олександра, була малописьменною. Кость мав трьох братів (Івана, Федора, Миколу) та три сестри (Поліну, Віру, Уляну), які згодом стали вчительками.

“Дитинство Костя мало чим відрізнялось від дитинства інших сільських дітей, — пише Олена Несіна, племінниця отамана, — грав з хлопцями на вигоні у війни, ходив до школи, допомагав батькові по господарці. В міністерській двокласовій школі Кость виявив непересічні здібності до математики. Закінчивши школу, поступив до Олександрівського механіко-технічного училища”.

1) Але навчання закінчити не

вдалося.“Кость дуже добре вчився, особливо з математики,— розповідала сестра Віра. —

Одначе вчитель математики його не любив, бо Кость задавав питання, на які той не завжди мав відповідь. Завершились не надто приязні взаємини тим, що вчитель поставив Костеві двійку і велів восени брати переекзаменовку. Кость нічого з математики ціле літо не робив, але восени на екзамені відповів на всі запитання.

— Теперь вы материал знаете, — заявив вчитель і поставив йому ”відмінно”.— Вы действительно так думаете? — перепитав Кость.— Конечно, — відповів учитель.— Так вот что, господин профессор, я за целое лето книги в руки не брал, — заявив

Кость, а увечері прийшов до його помешкання, порозбивав вікна і на другий день зголосився добровольцем на фронт”.

Майже два роки воював український юнак на турецькому фронті за російські інтереси. Воював хоробро і дістав у нагороду кілька Георгіївських хрестів. Був поранений. Після шпиталю його направили до офіцерської школи в м.Горі. Закінчивши школу, Кость отримав призначення на Західний фронт, де й зустрів Лютневу революцію. Брат Федір

2) оповідав, що на заклик Тимчасового уряду Кость зголосився

добровольцем до т. зв. “ударних батальйонів смерті”. Тут його захопила жовтнева революція.

Незабаром Кость повернувся додому... В 1918 р. Пестушко підпав під гетьманську мобілізацію. Служив у Маньківському

полку в Білій Церкві. Як стверджував брат Федір, Кость дослужився до полковника. Під час протигетьманського повстання Пестушко приєднався до військ Симона Петлюри.

У червні 1919 р. місцевість, де жила родина Пестушків, зайняли денікінці. “Кость, — стверджує Олена Несіна, — не бажаючи бути мобілізованим до денікінської армії, виїхав до м.Олександрівська, де ще з студентських років мав багато знайомих. У них він й переховувався до січня 1920 року”.

3)

Олена Несіна повторює легенду, яку Кость Пестушко вигадав для своїх рідних і односельчан. Насправді він організував загін і воював проти білогвардійців. Про це свідчить, зокрема, начальник штабу Повстанської армії Нестора Махна В.Ф.Белаш: “1-го октября (1919 р. — Р.К.)... в штаб явились левые эсеры во главе с Миргородским, Степовым (он же Блакитный и Пеструшка)

4) и анархистом Мирским, помощником

Шубы. Они говорили, что в районе Кременчуга имеется много повстанцев, сидящих в лесу без оружия, и что их надо вооружить”.

5)

Далі Белаш розповідає про отамана Шубу, загін якого роззброїла бригада 14 совєтської армії. Із залишком у 200 бійців Шуба сховався у Чорному лісі, де зустрівся з

6

отаманами Блакитним, Калібердою та “петлюровцем Скирдой”. Об’єднаний загін отаманів силою в 500 бійців виїхав назустріч махнівцям коло Нової Праги. Белаш пише: “Получив заверение эсеровской фракции нашего Реввоенсовета о том, что эти отряды не имеют никакой связи с петлюровщиной и что они всецело будут подчиняться штарму,

6) я отпустил Блакитному 1000 винтовок и передал один батальон (1000

штыков) 5-го Гуляйпольського полка под командованием Кацюры. Таким образом выросла “Среднеднепровская группа” под командованием Блакитного в составе: отряда Кацюры (1000 штыков, 10 пулеметов), отряда Калиберды (1000 штыков, 5 пулеметов) и отряда Скирды (500 штыков, 2 пулемета)”.

Оперативним простором Середньодніпровської групи Степового-Блакитного стали Черкаси, Бобринська, Чигирин, Кременчук, Ново-Георгіївськ, Знам’янка, Олександрія з напрямком дій на Білу Церкву.

В листопаді Блакитний доформовує групу в районі Чигирина. 20 листопада 1919 р. він звільнив ст.Знам’янку, яку охороняв гарнізон білогвардійського генерала Слащова.

Свою групу, яка нараховувала 3000 бійців, Блакитний назвав “Республіканським військом”, чим викликав бурхливе невдоволення у штармі. Нестор Махно гнівався на Белаша за те, що свого часу той виділив 1000 гвинтівок Блакитному.

В цей час у штарм прибув Юрко Тютюнник. Він теж просив партію зброї для формування повстанських загонів у Київському районі. Його прохання викликало гнів Махна. Махно закричав: “УНР — наш классовый враг. Ни одной винтовки я не позволю отпустить из армии для этого империалистического вассала!”.

7)

Нестор Махно наполягав, щоб Блакитний підлягав махнівському командиру Гладченку. Але Блакитний не визнав Гладченка за начальника. “Между ними возникла ссора, и Гладченко, поддерживаемый штармом, угрожал Блакитному”.

8)

Кость Блакитний вже встиг переконатися, що “махнівці — це банда, яка живе сьогоднішнім днем”. Кость прийшов до категоричного висновку, що “Махно ніколи й нічого не мав спільного з українською справою”.

9)

В січні 1920 р. Пестушко повернувся до Ганнівки. Тієї ж ночі до села вступила Латишська дивізія Красної армії. Хтось із місцевих жителів повідомив особливий відділ дивізії, що додому повернувся “білий офіцер”. Костя заарештували, але, переконавшись, що у денікінській армії він не служив, звільнили. На ранок Військова Рада Латишської дивізії зібрала схід села, на якому Костя було обрано головою волосного революційного комітету і комісаром Ганнівської волості.

На цій посаді Кость перебував до 12 травня 1920 року. Прикриваючись посадою, Пестушко творив підпільну українську організацію.

В той час у Криворізькому повіті майже одночасно утворилися дві підпільні організації, одна — під керівництвом Сергія Клепача і Скляра, друга — під керівництвом Костя Пестушка. Перша створила повстанком, до складу якого входили переважно боротьбісти. Активністю він не відзначався. Повстанком під керівництвом Костя Пестушка був активним від самого початку. До нього звернулись погляди повстанських ватажків Іванова, Гниненка, Петренка та інших. У розпорядженні повстанської організації Пестушка була, як зазначали пізніше катеринославські чекісти, “крупная реальная сила”.

Субсидував її Голова Весело-Тернівського виконкому Олексій Литвиненко.Підпільна організація Клепача та Скляра незабаром була розкрита чекістами. Це

змусило їх змінити форми боротьби. Створивши повстанський загін, Клепач і Скляр виступили проти совєтської влади. Частина підпільників з Повстанкому Клепача-Скляра, побачивши, що їхні керівники поступаються організаційними здібностями Костю Пестушку, пішла до нього. Зокрема, до Пестушка перейшли сестри-зв’язкові Віра та Паша Бабенки, майбутній зрадник Кравченко та інші.

Як виглядав Степовий?“Був це чоловік вище середнього зросту, — описував Костя молодший брат. —

Добре складена статура. Бліде обличчя, але на рідкість привабливе: великі сірі очі, пухнасті чорні вуса, що надавали його двадцятидворічному обличчю більшої солідності, і хвиляста зачіска назад. Сіре вбрання військового строю, елегантні офіцерські чоботи. На правому боці маленький парабеллюм, зліва — пляншетка, а через шию — далекогляд”.

10)

Найбільшою проблемою було: де дістати зброю? Від Врангеля Степовий, як свідчили агенти ЧК, “помощи не хотел получать”.

11)

У підпільників визрів оригінальний план озброєння: вирішено було використати оголошену червоними мобілізацію.

7

На мобілізаційний пункт у Кривому Розі 12 травня 1920 р. повинні були з’явитися юнаки 1898-1900 років народження. Новобранцями — згідно з розпорядженням більшовиків — мали опікуватися Голова Ганнівського волосного комітету Костянтин Юрович Пестушко та Голова Жовтянського волосного комітету, колишній капітан царської армії Григорій Кіндратович Гниненко.

12 травня новобранці з навколишніх сіл прибули до Кривого Рогу...“...Пролунав захриплий голос воєнкома:— Товарищи новобранцы! С этого дня вы становитесь настоящими воинами рабоче-

крестьянской Красной армии. Это, товарищи, не шутейное дело, а дело ответственное, товарищи, я думаю, что вы сознательный народ и понимаете это. Это очень важное дело...

Степовий увесь час стояв поруч воєнкома і курив цигарку за цигаркою... А коли воєнком замовк, він витягся на команду ”струнко”... Воєнком направився до нього, щоб потиснути руку. Але в ту мить пролунав постріл, просвистів маленький шматочок олова в повітрі і ввігнався у скроню воєнкома. Той снопом повалився на землю... Урядовці воєнкомату на мить отетеріли.

І тоді продзвенів владний голос Степового, прорізуючи мертве остовпіння:— За нашу кров! За нашу честь! За кривди нашому народові!Пролунали три постріли вгору. Це був сигнал до повстання”.

12)

“За весьма непродолжительный период времени, — писав ворог, — отряд Степового стал насчитывать в своих рядах до 20 000 человек, при 2-х орудиях и пулеметах; при отряде имелись также автомобили, мотоциклы и велосипеды, которые Степовой добыл, захватив в Криворожском уезде две авто-колонны”.

13)

Повстанці зупинили також потяг із сіллю, яку роздали селянам довколишніх сіл.Потяги з червоноармійцями Степовий пускав під укіс.Особливому відділу 6-ї армії і ОРТЧК Кременчуцького вузла було наказано терміново

провести “строжайшее расследование случая с отправкой и ограблением эшелона (автомобилей, мотоциклов и нефти)”, захопленого повстанцями 28 серпня на ст.Лікарівка. Окупанти почали перевірки залізничників на ст.П’ятихатки, ст.Знам’янка та інших станціях, розташованих недалеко від Катеринослава і Кременчука, небезпідставно підозрюючи їх у сприянні повстанцям.

Незабаром до Степової дивізії приєднався і загін Сергія Клепача.Чекісти у своїх звітах зазначали, що “лозунгом Степового была ”Самостійна

Украіна””.14)

Колискою Степової дивізії став район войовничих козацьких сіл Верблюжки-Варварівки-Водяної-Петрової.

Повстання, яке розпочалося у Кривому Розі, стрімко розливалося Херсонським степом. Про це свідчать панічні інформаційні зведення Кременчуцької губЧК:

“...В районе Павлыш-Лекаревка оперируют банды около 1000 человек. По сводке штаба тыла от 28 августа — по дополнительным сведениям повстанческое движение и бандитизм охватывает весь уезд”.

15)

“Александрийский уезд. 4-го сентября бандой до 2000 человек под предводительством Степового был произведен налет на Александрию.... Бандитами разграблен вещевой склад 1-го запасного батальона, уведена идейная музыкальная команда, выпущены из тюрьмы 29 бандитов. В нашем отряде есть жертвы... Для дальнейшего обеспечения города требуется в срочном порядке вооруженный отряд”.

16)

“Потери батальона не свыше 60 человек убитыми, ранеными и пропавшими без вести. Из карманов убитого командира повстанческого полка извлечен оперативный приказ о занятии города Александрии и знамя желто-блакитное... Есть полное основание ожидать вторичного наступления на город Александрию.

Банды организованы в дивизию, имеющую четыре полка. Разбросаны по-батальонно по всему уезду. Определенно известно, что заняты села Звенигородка, Куколовка, Красная Каменка, Новостародуб. На подкрепление к Александрии прибыл из Кременчуга отряд в составе 32 вагонов”.

17)

“...Александрийский район. Сводно-объединенный отряд под командой командира отряда особого назначения 6-й армии т. Юдицкого... вступил в бой с организованной бандой большой численности до 5000 человек в составе пехоты, кавалерии и

8

артиллерии с орудием, пулеметами, большим запасом снарядов и патронов, в результате боя отряд тов. Юдицкого был разбит”.

18)

В цьому бою повстанці Степового захопили 2 гармати та декілька кулеметів.Чекіст-історик Борис Козельський писав, що “в районі діяльності Олександрійської

(Степової — Р.К.) дивізії майже неможливо було провадити радянську роботу. Банди тут рубали й сікли на всі боки — вони зробили з деяких повітів кип’ячий казан”.

19)

“Блакитний був надзвичайно популярний серед своїх Херсонців... З нього був не тільки добрий командир, але й хоробрий вояка. Блакитний завжди в критичні хвилини бою вмів вселяти в своїх підлеглих героїзм і відвагу.

Одна його поява серед передових розстрілень магічно діяла на вояків. Херсонці вбачали в своєму отаманові-землякові справжнього командира, батька і товариша”.

20)

Успішно воювати з ворогом допомагала й висока дисципліна у Дивізії. Блакитний ввів строгу відповідальність за окремі випадки бандитизму. Про це свідчить Наказ №2 Олександрійського повітового Повстанкому від 26 вересня 1920 року.

В повстанську армію, говорилося в наказі, влились комуністичні провокатори, які з метою дискредитувати повстанців в очах населення, ведуть погромну агітацію і провокують козаків на бандитизм, мародерство, незаконні реквізиції. За таких обставин армія існувати не може. Вона або буде розбита, або розійдеться, як юрба. Селянство чекає від нас чесної святої праці, а не бандитизму. Тому будь-які вияви бандитизму слід розглядати як провокаційну роботу комуністів.

Пропонувалось вирішити проблему таким чином: 23 вересня при Повстанкомі створено комісію по боротьбі з бандитизмом. Подібні комісії організуються в полках та сотнях. Особу, помічену в бандитизмі, комісія має право карати якнайрішучіше, аж до розстрілу.

21)

Переможним маршем Степова дивізія підійшла до Холодного Яру. 24 вересня 1920 р. пополудні вся Медведівка заповнилася колонами Степовиків. “Штаб отамана Блакитного примістився у вищій початковій школі, — згадував Юрій Горліс-Горський. — Постать отамана Степовиків, що прибув у супроводі штабу на конях, виглядала імпонуюче... Кремезний чоловік, із помітною військовою виправкою, одягнений в простеньке вбрання військового крою, але з ”цивільного” темносинього матеріалу. Мав на собі лише револьвер, далековид і пляншета з мапою”.

22)

Розташувавши дивізію в Медведівці, отамани Холодного Яру зібралися на нараду, на якій Костя Блакитного було обрано Головним Отаманом всіх повстанських загонів Холодного Яру і околиць.

З Наказу №2 Першої Дивізії Повстанських військ Олександрійського повіту від 28 вересня 1920 р. видно, що Степова дивізія мала чітку структуру: Головний отаман, Штаб, контррозвідка, політична прибудова — Повстанський комітет, полки, батальйони, курені, сотні, комендантська сотня, підривна команда, кінний відділ, канцелярія, інспекторсьий відділ, комісія інженерного майна, збройний відділ, комендатура руху, Дивізійний Суд, Дивізійний госпіталь, господарчі частини.

10-11 жовтня в районі Онуфріївського манастиря відбувся семигодинний бій об’єднаних повстанських сил з частинами Красної армії... Повстання розгорялося. В його полум’ї зникали окупанти та їхні посібники.

Згідно з підрахунками чекістів від 11 жовтня 1920 р. в селах Чечеліївці та Олександрівці Олександрійського повіту “банды с каждым днем увеличиваются, количество бандитов доходит до 8000 чел. вместе со стариками и подростками. Вооружена банда частью куцаками, частью штыками и вилами. Имеет до 800 винтовок, три пулемета, бандой вырыты также окопы”.

23)

“...Александрийский уезд. В ночь на 12 октября в местечко Мироновку ворвалась банда до 500 человек, находящийся там продотряд разбежался... В Глинске убиты начальник милиции и его помощник, численность бандитов — 600-700 человек”.

24)

“...Александрийский уезд... В Новопражcком районе, в деревне Верблюжка, по направлению станции Долинской появилась банда Штыля,

25) 600-700 чел.,

вооруженная куцепалами, винтовками... В село Мироновку в ночь на 12 октября вступила банда в 5000 человек”...

26)

Але тут до Степовиків надійшли чутки, що будьонівці палять рідні села.

9

Повстанці почали вимагати від отамана вести їх назад — виручати рідних. Блакитний спочатку не погоджувався, але під тиском прийняв рішення повертатись в Херсонські степи.

Блакитний прислав до штабу Холодноярської організації начальника контррозвідки Житкевича з повідомленням, що складає з себе обов’язки командира об’єднання і вирушає з Дивізією на Херсонщину.

На нещастя маршрут Степової дивізії перетнувся з маршрутом Кінної армії, яка з польського фронту переправлялася на південь України для боротьби з Врангелем. Біля Сентова загін Чорного Ворона вступив у нерівний бій з великою частиною Кінної армії. Не знаючи добре місцевості, Чорний Ворон не зміг вивести свого загону. В смертельному бою, рятуючи Степову дивізію, весь повстанський відділ Чорного Ворона разом з командиром загинув.

Наступила пізня осінь... Літнє обмундирування вже не гріло, а зимового майже не було. Чимало повстанців були босі. Це змусило отамана прийняти рішення про демобілізацію Дивізії.

Перед тим як на зиму демобілізувати свою армію, Степовий розбиває її на полки за територіальною ознакою. Кожний полк, відходячи до своєї місцевості, забирав зброю, ховав її в місця, відомі лише командному складу. Частина повстанців знову повернула до Холодного Яру. Не демобілізувався й кінний полк Іванова. Він продовжив боротьбу.

Кость Блакитний і його соратники згідно з вказівкою штабу Юрка Тютюнника, перебуваючи у підпіллі, готували широке повстання. В березні 1921 р. в Тарнові, де на той час знаходився штаб Юрка Тютюнника, побувала зв’язкова Костя Блакитного Віра Бабенко. Вона успішно повернулася на Катеринославщину і передала відповідні інструкції отаману.

На Катеринославщині з’явився й уповноважений Симона Петлюри, видатний організатор українського підпілля доктор Гелєв. Симон Петлюра призначив його, серба за національністю, уповноваженим з організації повстання на Катеринославщині, Північній Таврії та Західній Херсонщині.

Серед підпільників слід також згадати добрим словом Пашу Бабенко, Лютого, Олексу Литвиненка, Порфирія Приволоцького, Огника-Микитенка, Івана Шпонька, Йосипа Безрідного, Івана Горобця, Кедровського, Юхима Ільченка, Загуменного, Охрімовича, Даниленка, Марію Радько та інших українських патріотів.

Плани українських підпільників, як свідчить ворог, були “грандіозними”. Чекістів вразила “широта размаха задуманного”. І це не були плани на піску.

Революціонери Півдня України провели величезну роботу — була створена потужна підпільна мережа. 5-й з’їзд Совєтов Катеринославської губернії, враховуючи нетривке положення окупаційної влади, 8 березня 1920 року оголосив “фронт борьбы на внутреннем кулацко-бандитском фронте фронтом такой же государственной важности, как и бывший белогвардейский”.

27)

У зв’язку з цією постановою губвиконком оголосив на час кампанії “по борьбе с бандитизмом” “всю территорию Екатеринославской губернии на положении фронта со всеми вытекающими последствиями”.

28)

Показово, що совєтська Росія поклала керівництво “борьбой с бандитизмом на Украине” на Раду Оборони, конкретно, на командуючого російськими окупаційними військами в Україні М.Фрунзе. Як бачимо, втриматися в Україні окупаційна влада могла лише силою армій і фронтів. А росіяни твердять, що їх, завойовників, українці-наддніпрянці зустрічали з хлібом-сіллю.

Повстання мало розпочатися в Єлисаветграді під час першотравневої демонстрації 1921 року, керувати якою повинен був видатний військовий організатор Тиміш Гулий-Гуленко.

Але плани повстанців перекреслив отаман Андрій Рибалко-Зірка. Його дивовижна необережність призвела до розкриття повстанської підпільної організації і, як наслідок, — до численних людських жертв. І дата повстання була перенесена на 1 червня.

Завдяки — спочатку злочинній необережності отамана Зірки, а потім і зраді — були знищені сотні українських патріотів, в тому числі й провідники: Кость Блакитний,

10

доктор Гелєв, Холодноярський отаман Юхим Ільченко, на той час командуючий повстанцями Верхньодніпровського повіту і частини Криворізького, та й сам Андрій Олександрович Зірка-Рибалко... Тільки 25 серпня 1921 р. в Жандармській балці з вини Андрія Зірки було розстріляно Катеринославською ЧК 52 повстанці, і серед них Віра Лук’янівна Бабенко, Параска Лук’янівна Бабенко, Марко Кикоть, Микитенко-Огник, Аврам Огій, Ганна Уманська та інші підпільники.

Сестри Віра та Паша Бабенки, за словами очевидців, йшли на розстріл, співаючи “Ще не вмерла Україна”...

Через зраду Андрія Зірки був розкритий і Центральний Український Повстанський Комітет у Києві, все керівництво якого було виарештуване.

“Так была, — пишуть чекісти, — ликвидирована попытка петлюровцев организовать грандиозное восстание на Украине, причем большую роль в этой ликвидации сыграла Екатеринославская губЧК”.

29)

Перенесення дати повстання на 1 червня мало для Степового-Блакитного фатальне значення... Зрадник видав місцезнаходження отамана.

Будинок, в якому знаходились Кость Блакитний та Лютий (Ялисей Черевик), був оточений. Але товаришам з боєм вдалося прорватися.

Кравченко, колишній повстанець, а тепер зрадник, намагався зупинити Блакитного, “крича ему, что повстанцы не правы, что они заблуждаются, что Чека — не такой страшный орган, каким его рисовали, что ЧК не стремится вовсе истреблять как можно больше людей, как они раньше думали”.

30)

Кравченко вигукував: “Дивись, адже я працюю, і ти будеш працювати разом зі мною”. Але Степовий не зупинявся і продовжував — разом з Лютим — відстрілюватись.

“Подвернувшийся по пути бегства Степового какой-то красноармеец, будучи возбужден стрельбой.., выстрелил из винтовки и попал убегавшему Степовому в спину. Степовому была тут же оказана первая медицинская помощь, с целью остановить кровоизлияние, но усилия спасти его жизнь оказались тщетными, и он умер, произнеся слова: ”Вмираю за рідну Украіну”. Лютый же убежал в горы, а так как дорога в горах ему была хорошо знакома, то он и скрылся”.

31)

Все це відбувалося на очах у молодшого брата отамана — Федора, який згодом описав героїчну епопею Степової дивізії у книжці “В Херсонських степах”.

Федір свідчить, що потрапивши в оточення, отаман застрелився. Останніми словами Костя Блакитного були: “Як буде Україна вільною, передайте привіт!”.

“Вмирати зовсім не страшно, коли знаєш за що, — буквально за кілька днів до смерті сказав Кость братові. — Смерть не така страшна, як хтось думає. Але померти ні за цапову душу — дуже страшно... За таку смерть нащадки проклянуть... Я тільки раз поклявся перед нашим жовто-блакитним прапором — вмерти за нього. Вмерти за нашу священну національну ідею збираюсь тільки один раз. Такої смерті й шукаю вже три роки, і я її колись знайду”.

32)

Кость Блакитний знайшов те, чого шукав: він загинув в бою за Україну.

Три дні окупанти не дозволяли поховати Костя Пестушка. На четвертий день його батько, Юрко Пестушко, пішов до комісара просити дозволу поховати сина.

“— Хорошего же ты сынка воспитал, — з насмішкою промовив комісар.— Я певен, що ваші батьки також не знають, де ви є і що робите, — похмуро

відповів батько.Комісар дозволив поховати Костя, але на другий день його відкопали і повезли до

Кривого Рогу. Батько також поїхав. Труну в Кривому Розі відкрили, труп Отамана сфотографували, а потім дозволили батькові забрати сина і вже вдруге могили Костя не чіпали”.

33)

Закінчую цю розповідь словами одного з упорядників книги “Кость Блакитний, отаман Степової дивізії” Григорія Гребенюка:

“Нинішній молоді — зросійщеній, урбанізованій, розбещеній — потрібен український ідеал.

Таким ідеалом є Кость Блакитний.Щедро обдарований природою фізично і духовно, освічений, хоробрий, чистий

серцем — він до останнього подиху залишився відданим нашій праматері — українській землі.

11

Костя Блакитного можна уподібнити до міфічного героя. Він повторював: ”Воюючий мечем — від меча загине”.

Кость підняв руку з мечем на ворога і не опустив її до останньої хвилини. І помер героєм...Нинішнє покоління української молоді відповідальне за майбутнє своєї нації і

держави. Свою історичну місію покоління виконає лише тоді, коли запалить себе бойовим духом Костя Блакитного, благоговійною любов’ю до України і спопеляючою ненавистю до російського окупанта”.

34)

Візьму на себе відповідальність і передам Україні привіт від її незабутнього сина — Костя Степового-Блакитного.

Україно, чуєш?!

ДЖЕРЕЛА, ПРИМІТКИ:

1) Тепер Запорізький технічний університет. Р.К.

2) Літературний псевдонім “Юрко Степовий”, автор книги “В Херсонських степах”.

3,21,34) “Кость Блакитний, отаман Степової дивізії”. Київ, 1997.

4) Правильно: “Пестушко”. Р.К.

5,7,8) А.В. Белаш, В.Ф.Белаш, “Дороги Нестора Махно”. Київ, 1993.

6) Штаб Повстанчої армії (махнівців). Р.К.

11,13,14,29,30,31) “Отчет Екатеринославской губернской ЧК с 1.01.1920 по 1.11.1921 годы”. Дніпропетровськ,

1994.9,10,12,20,32,33)

Ю.Степовий, “В Херсонських степах”, Мюнхен, 1947.15)

ДАПО, ф.р-2289. оп.1, спр.5, арк.6.16)

Там же, арк.30. 17)

Там же, арк.120. 18)

Там же, спр.7, арк.40.19)

Б.Козельський, “Шлях зрадництва й авантур. Петлюрівське повстанство”. Держвидав України. Харків. 1926.

22) Ю.Горліс-Горський, “Холодний Яр”. Львів, 1994.

23) ДАПО, ф.р-2289, оп.1, спр. 7, арк.97.

24) Там же, арк.64.

25) Штиль — командир запасного полку Степової дивізії. Р.К.

26) ДАПО, ф.р-2289, оп. 1, спр.7, арк.137.

27,28) ЦДАВО України, ф.3204, оп.1, спр.27, арк.5.

Яків Водяний, Смілянський полковник

Яків Михайлович Водяний народився 20 жовтня 1886 року у Смілі Черкаського повіту Київської губернії. Його батько мав трьох синів (старшого Макара, середнього Михайла, молодшого Якова) та двох дочок (старшу Тетяну і молодшу Наталку). Яків закінчив двокласне міське училище.

На всіх дітей було 6 десятин землі.“Селянський син, — писав про себе Яків Водяний, — зазнав гніту разом з моїм

батьком од місцевого поміщика графа Бобринського. Вступив до партії с.-р. в році 1905. По підозрінню в приналежності до партії в 1906 році був адміністративно висланий в Чернігівську губернію, звідтіль відразу втік. Поселившись у Київі, працював активно на чолі бойової дружини партії с.-р. та весною 1907 року був несподівано схвачений поліцією. Просидів у Лук’янівці 6 місяців, а восени того року висланий (на три роки — Р.К.) в Наримський край. З Наримського краю утік по двох місяцях, а в році 1908 опинився на еміграції в Галичині (у Львові), там пробув до осені 1908 року. Восени знов вертаю до Київа, де по кількох місяцях взимку був знову арештований і попав удруге

12

до Наримського краю в році 1909 і мусів одсиджувати (в Томську — Р.К.) заслання аж до 1911 року. Та за пару місяців до звільнення утік, аби не дістатись до війська. Нелегально пожив у Владивостоці до кінця 1911 року”.

1)

Яків Водяний бере активну участь в українському громадському житті Зеленого Клину. “З приїздом у Владивосток Водяного і Мостипана, — згадував Іван Світ, — вдалось налагодити українське життя біля місцевого Народного Дому і вже в 1912 р. Владивосток отримував майже 400 примірників різних українських газет та часописів, а театральні вистави влаштовувались там досить часто”.

2)

Яків Водяний емігрує до Японії, а потім до Австралії, де, натуралізувавшись, працює майстром на меблевій фабриці. Пише п’єсу “Право Сваволі”. 1917 року організовує торгівельну фірму “Експорт-Імпорт”.

Як тільки до Австралії докотилася вістка про повалення царя, Водяний згортає справи, продає майно і повертається на Батьківщину. Влітку 1917 р. Яків Водяний вже у Смілі. Обирається Головою Смілянського повітового комітету боротьбістів, а з вересня вже обіймає посаду начальника смілянської міліції.

З перших же днів “кинувся у вир організаційної праці” — допомагає створювати Вільне Козацтво.

Про той період свідчить витяг із справи Івана Зелененка пізніших часів:“Водяной возвратился из-за границы в г.Смелу, где выступал на ряде митингов и

собраний с призывами к истинным украинским патриотам о необходимости организовываться для борьбы за самостоятельное Украинское националистическое государство... Я вместе с Водяным и другими боротьбистами создали из украинских националистов отряды ”Вильного козачества”. Нам... удалось разгромить... отряды Красной армии в г.Смеле и в Постышево”.

3)

Селяни довколишніх сіл знали Водяного ще з першої революції 1905 року і тому його робота “пішла жваво і успішно”. Сотні організовувались переважно самі і рідко коли приходилось їхати до села для організації Козацтва. Вільне Козацтво стало гарантією спокою у повіті.

4)

1 жовтня (ст. ст.) 1917 р. на козацькому вічі Смілянського повіту Якова Водяного обрано полковником. Як це було?

Сотник однієї з Велико-Яблунівських сотень висунув кандидатуру начальника міліції Якова Водяного. В лавах заворушилось і загуло:

— Волимо Водяного на полковника!.. “Догори полетіло тисячі козацьких шапок. Не помогла моя резигнація і те, що я, як

міг, відмовлявся, – згадував Водяний. – Я мусів вкінці прийняти вибір, щоби вгамувати розбурхані збори...

Конференція обговорила справи охорони повіту від анархії переходячих частин збольшевиченого російського ”воїнства”, що добровільно кидало Південно-західний фронт й сунуло на схід та північ, везучи з собою військове майно українського фронту. Нарада ухвалила обеззброювати і відбирати майно від усіх частин, що кидали фронт, прямуючи до Росії”.

5)

На полковій конференції вибрано двох делегатів на Всеукраїнський З’їзд Вільного Козацтва в м.Чигирині: Якова Водяного та козака Костянтинівської сотні Борща.

3 жовтня 1917 року у найбільшій шкільній залі, — згадує Я.Водяний, — зібралися делегати на Перший З’їзд Українського Вільного Козацтва.

“Збори відкрив Звенигородський полковий отаман Гризло та запропонував на голову (Зборів) братнього онука Тараса Шевченка: Ананія Шевченка з села Корилівки.

6)

Делегати однодушними оплесками повітали стрункого, молодого, років 30-32 чоловіка без руки. Нововибраний голова зборів запропонував на заступника полковника Гризла, а на секретаря Полтавця, на що збори одноголосно згодились”.

7)

На цьому З’їзді Головним Отаманом Вільного Козацтва було обрано генерала Павла Скоропадського. Яків Водяний — єдиний з делегатів не підтримав цієї кандидатури.

В другій половині грудня 1917 р. за наказом Головного Отамана Вільного Козацтва Павла Скоропадського декілька сотень козаків Звенигородщини та Смілянщини прибули до Вінниці. Три сотні козаків Водяного вирушили для підтримки фронту в район Шепетівки-Козятина-Вапнярки.

У Вінниці відбувається знайомство Водяного з Павлом Скоропадським. Павло Скоропадський у своїх “Спогадах” негативно висловився про Якова Водяного: “Как элемент боевой они (тобто вільні козаки — Р.К.) оказались хорошими, но во главе, кажется, Смелянской сотни находилась темнейшей воды личность, некто Водяной”...

9)

13

“Звенигородка, — згадував видатний отаман Юрко Тютюнник, — стала центром великого району; приходять зв’язки від Черкащини (Водяний), від Єлисаветщини (Кульчицький), від Уманщини (Безуглий)... Штаб коша перетворюється у штаб об’єднаного Вільного Козацтва південних повітів Київщини та північної Херсонщини...

Особливо видатна операція Вільного Козацтва (була) проти 8-ї російської армії в районі станції Бобринської. Тут були скупчені ліпші курені Звенигородщини, Черкащини та Єлисаветщини... Бій тривав цілий день, при цьому обидві сторони зазнали значних втрат; він закінчився нічною атакою на росіян, по якій останні були розбиті й розбіглися в різних напрямках. Тут мало не був захоплений командант російських військ на Україні Муравйов, який пробивався з Одеси на північ... Під час цієї операції звенигородцями командував Хведот Бондар (с.Корилівка), черкасцями — Водяний, єлисаветцями — Кульчицький”.

10)

Загони Водяного продовжують безперервні наскоки на дезертирів та російські військові частини. Так, козаки Якова Водяного роззброїли в с.Білозір’я 2-й кавалерійський полк росіян.

Дружина отамана Ганна Лісневич свідчить, що її чоловік часто згадував про тяжкі бої в районі Жмеринки-Козятина, про свої безпосередні контакти з Симоном Петлюрою. Уряд УНР високо оцінив подвиги Якова, нагородивши його хрестом.

Коли на запрошення уряду УНР до країни прийшли німці, Вільне Козацтво було роззброєне. Водяний переїжджає до Києва, де працює завідуючим торгівельного відділу Дніпровського союзу кооперативів.

“Коли я працював в ”Дніпросоюзі”, — згадував Яків Водяний, — одного разу зібралось торговельне засідання всих керівничих працьовників ”Дніпросоюза”. Чекали на голову “Дніпросоюзу” Коліуха; відчиняються двері, входе Коліух і одразу звертається до мене, — Яків Михайлович! Зараз оце іду від гетьмана, він дуже на Вас нарікає, каже, що має відомості, що в Батурині відбувся з’їзд повстанців з цілої України та вибрали вас гетьманом на місце Скоропадського. Я засміявся, а всі переглянулись, я ж нігде не був поза Київом і ось тобі маєш, — ”без мене мене жинили”... Однак мені порадили негайно тікати. Я вийшов на улицю і на Хрещатику здибав Я.Кривіцкого і той оповів мені те саме, що він навіть читав таку байку і в ”Кієвляніні””.

11)

Був такий випадок чи ні, не знаю, хоча бути міг, оскільки Вільні Козаки були Гетьманом незадоволені, що обеззброїв їх, а Водяний був людиною серед Вільного Козацтва відомою. Таке цілком могло статися, тим більше прецедент вже був — самого Скоропадського обрано в Чигирині 1917 року Головним Отаманом у його відсутність. Якщо ж “вогонь” був, то швидше за все мова йде не про Батурин, а про с.Батурине (Висунськ), що того, 1919 року, було одним з центрів повстанського руху. Якщо ж це тільки “дим”, то всеодно подібні чутки свідчать про популярність Якова Водяного, адже про малозначиму постать таку чутку не вигадаєш.

Гадаю, що подібні чутки й призвели до того, що у своїх “Спогадах” Павло Скоропадський назвав Водяного “темнейшей воды личностью”, тобто, загадковою, не розшифрованою Гетьманом, який чекав від смілянського полковника неприємних несподіванок.

Деякий час Водяний жив в Одесі, потім знову у Києві. Після того як Директорія підняла повстання проти Гетьмана, Яків Водяний у січні 1919 р. приїздить до Черкас, де його обирають членом Повітової управи.

“Народня Повітова Рада уповноважила мене до боротьби з німцями, — згадував Я.Водяний. — Я пишу накази до Вільного Козацтва. Вільне Козацтво в різних місцях повністю і успішно роззброює німецьке військо”.

12)

Те, що Водяний дає розпорядження Вільному Козацтву і воно “в різних місцях” роззброює німецьке військо, говорить про те, що повідомлення в газеті “Кієвлянін” про рішення з’їзду повстанців у Батуриному могло бути небезпідставним.

25 січня 1919 р. Яків Водяний, нічого не підозрюючи, приїхав до Черкас, де мала відбутися спільна нарада Повітової та Земельної Управи: Водяний не знав, що вранці місто захопив збільшовичений український полк.

“Я оглянувся, — розповідав Я.Водяний. — В сю мить підбігло до мене коло 25 козаків з рушницями напоготові. Оточивши мене, повели мене до коменданта станції.

Се був уже новопризначений большевицький комендант, маленький і плюгавенький з себе чоловічок. Не розібравши зразу, кого привели, він став дорікати козакам за самочинні арешти. Але озброєний натовп заревів:

— Як?! Випустити Водяного?! Він погромив Пятаковські ешелони! Він покликав до нас Німців! Він клявся, поки житиме, бити большевиків; розстріляти його, зараз розстріляти!..

Оточені червоноармійцями, ми стояли на тюремному подвір’ї біля брами та чекали..

14

Зачулась команда: ”Шагом марш!” — і ми рушили на вулицю...Я пильно роздивлявся навкруги в ясній зоряній зимовій ночі та думав: ”Тікать,

тікать, за всяку ціну тікать, навіть, коли б мені в спину багнета всадили, я все ж буду тікать”...

Я чекав щасливої хвилини, вискочити з оточуючого нас кола смерти...Нас було семеро. Начальник обійшов навкруги, забрав декотрих конвойних із

правого крила... Запанувала тиша, рушниці були напоготові.Ми стояли ще оточені, але праве крило уже порідшало. Почулась команда:— Лєвий фланг, пять шагов назад!Тупіт ніг і знов тиша. Я пробую грунт під ногами, чи не слизько. Миттю скакаю між

конвойних у бік ”лагерів” на долину... Наді мною гуркіт рушничної стрілянини: я біжу, напружуючи всі свої сили.

Безладна стрілянина не вгаває. Я чую крики: ”Стій! стій! стій!”. Біжу, наближаючись до верб, біжу зигзагами поміж вербами. Стрілянина не устає... Я різко скручую вправо та біжу до залізничного насипу. Стрілянина затихла...

Переді мною ліс. Я іду до нього повільним кроком”.

13)

І знову Водяний переховується.Влітку він нелегально пробирається до Києва, де шаленіла совєтська влада.

Водяний зайшов до колишнього клубу “Родина”, де в той час був Центральний Комітет боротьбистів. Там він зустрівся з Еланом-Блакитним та Шумським.

Привітались. Водяний запитав, “чи боротьбісти є мені ворогами”.“Ні”, — сказав Шумський. “Тоді ж нащо мене хотіли розстріляти?” — резонно запитав Смілянський полковник.“То була помилка”, — незворушно відповів Шумський і порадив колишньому

партійному товаришу “реабілітуватись перед урядом УРСР”.“Якщо в уряді УРСР Ви, мій товариш, і подібні нам, то нащо і перед ким мені

реабілітовуватись?”, — абсолютно справедливо запитав Водяний.Шумський визнав рацію Водяного, виписав йому фальшивий паспорт і побажав

успіху. Вони розстались.14)

Далі Яків Водяний переховувався у Городищі, про що залишив спогади в оповіданні “З обіймів смерті”, яке було опубліковане у Львові 1929 року.

У 1921 р. Яків Водяний керує одним із гайдамацьких загонів в районі Холодного Яру і співдіє з отаманами Ларіоном Завгороднім, Юхимом Ільченком, Пилипом Хмарою, Кириченком, Миколою Кібцем-Бондаренком та іншими. Це підтверджують більшовицькі документи. Ось один з них:

“2 апреля со стороны Черкасского уезда, прибыла в Холодный Яр банда Водяного, Кириченко и Кибця, передвинувшиеся якобы с полтавской стороны... Численность этих банд до 700 человек, в том числе около 200 кавалеристов...

По агентурным сведениям, появившихся в Чигиринском уезде банд насчитывается до 2000 человек, из них большая половина кавалеристов: банды эти разделились на большие 4 групы.., командуют большими группами Хмара, Ильченко, Водяный, Кибец, Кириченко и Загородний. При налете на Медведовку бандитами командовали одетые в матросскую одежду, именовавшие себя Водяным и Загородним”.

15)

Про один із фрагментів своєї боротьби в Холодному Яру Яків Водяний оповів в надзвичайно цікавому спогаді під назвою “В Холоднім Яру”.

16)

В документах ЧК є згадка про участь Якова Водяного в районному з'їзді повстанців, який скликав в Холодному Яру Логвин Панченко. На цьому з'їзді, що відбувся в червні 1921 року, Водяний "дав ляпаса" отаману Бондаруку, який в травні убив отамана Терещенка.

У травні 1922 року Яків Водяний нелегально перейшов кордон з Польщею. Працював у відділі розвідки УНР під командою ген. Всеволода Змієнка.

1926 року Яків Водяний отримав лист від колишнього товариша Григорія Сочавського, пізніше завербованого ГПУ. Зрозуміло, Водяний не знав, що той зламався. Сочавський отримав завдання від чекістів виманити Водяного в Совєтську Україну. В листі він писав: “Якове! Все те, за що ти боровся все своє життя, тут, на Україні, переводиться в життя... Українізація в повнім тоці, національне і соціальне (життя) налагоджується, приїдь (будеш) задоволений і щасливий”.

15

І вкотре Водяний проявив свою неординарність, небуденність — прочитавши листа, він задав собі питання: “Але для чого Україні українізація?.. Хіба потрібна Росії — русифікація, або у Польщі — полонізація?..”. І відповів: “Значить по урядах УРСР управляють чужинці, а не українці і для того вони "українізуються".

17)

Внаслідок таких міркувань Водяний дав негативну відповідь Сочавському, і тим ще більше піднявся — як ворог — в очах ГПУ.

З 1927 р. по 1930 р. Водяний активно проводить в Україні розвідчу і підпільну діяльність, розповсюджує нелегально антисовєтську літературу.

У 1928 р. під його проводом діяла добре організована група в м.Гусятині і в с.Борсуки.

18)

На еміграції Яків Водяний написав драму “Холодний Яр”. Зустрічався з головою уряду УНР в еміграції Андрієм Левицьким.Показовий епізод з життя отамана у Польщі: 2-го вересня 1939 року Яків Водяний

розпорядженням війта гміни Катербургу (нині Тернопільщина) звільнений з посади рахмістра внаслідок відмови виконати розпорядження війта зібрати збіжжя для польської держави серед українських селян.

В перші дні окупації Красною армією Волині та Галичини полк. Якова Водяного було заарештовано. Це сталося 27 вересня 1939 року.

На підставі ст. 54-6 ч. 1 і 54-4 УК УССР був визнаний УГБ НКВД УССР винним у діях проти СССР. На підставі ст. 204 УПК УССР Якова Водяного передали військовому прокуророві для проведення суду Військовим Трибуналом КОВО (“Кієвского Особого Воєнного Округа”).

Показовий уривок з Вироку № 008 справи №007 1940 року: “Водяной в 1927, 1928, 1929 и 1930 г.г., пребывая на территории Польщи, являлся резидентом разведки ”УНР” и проводил активную разведывательную (шпионскую) деятельность против Советского Союза. Водяной, как резидент, проводил вербовку агентов разведки, производил переброску агентов разведки на территорию Советского Союза, давал шпионам задания и принимал информации сведений шпионского характера...

Кроме этого, Водяной, будучи непримиримым врагом Советской власти, в прессе на территории бывш. Польщи распространял различную к.р. клевету против страны Советов и поддерживал польскую шляхту и буржуазию в ее борьбе против Советской власти”.

19)

У Києві 7-го лютого 1940 року Військовий Трибунал КОВО на закритому засіданні присудив Якова Водяного до розстрілу. Вирок було виконано 10-го травня 1940 року.

Вічна слава полковнику Якову Водяному, який — майже чверть століття! — боровся за незалежність нашої Батьківщини!

ДЖЕРЕЛА, ПРИМІТКИ:

1,11,12,14,17) З протоколу допиту від 29 вересня 1939 р., який провів нач. 5 відділу 21 ЯПО НКВД капітан

Хорошевскій. З архіву Р.Коваля.2)

А.Демартино, “Холодноярський отаман Яків Водяний”, “Незборима нація”, № 22-23 (87-88), 1995.3)

Витяг із справи № 13427 (1939-1940) рр.). Я.М.Водяного. Витяг з протоколу допиту обвинуваченого Зелененка Івана Михайловича. Архів Управління СБУ у Хмельницькій області. Спр.13427. Див. “Героїзм і трагедія Холодного Яру”. Київ, 1996.

4,5,7) Я.Водяний, “Вільне Козацтво в Чигирині”, “Літопис Червоної Калини”. 1930, № 10.

6) Вживають також “Кирилівка”, або “Керелівка”. Р.К.

8) Правильно: Смілянського полку. Р.К.

9) П.Скоропадський, “Спогади”. Київ-Філадельфія, 1995.

10) Ю.Тютюнник, “Революційна стихія”. Журнал “Дзвін”, №8, 1991.

13) Я.Водяний, “На розстріл” (зі споминів). “Літературно-науковий вісник”. Львів, 1923.

15) ДАПО, ф.р-1189, оп.2, спр.1, арк.53-54. Документ надав В.Коротенко.

16,19) Див. “Героїзм і трагедія Холодного Яру”. Київ, 1996.

18) Газета “Мета”, № 344, 1995. Філадельфія.

Ананій Волинець,

16

отаман Гайсинщини

Ананій Гаврилович Волинець народився 1894 року в с.Карбівці Гайсинського повіту в багатодітній селянській сім’ї.

1) Навчався в церковно-парафіальній школі, однокласній

міністерській народній школі в Кисляку, а також у дво-класній в Гайсині, яку закінчив 1908 року. В 1913 р. поступив до Верхньодніпровського середнього сільськогосподарського училища.

2) Директором школи був свідомий українець Тушкан,

який посіяв в душі юнака зерна національної свідомості. Не дивно, що в училищі Ананій стає співредактором нелегального українського журналу “Наше життя”.

За фахом агроном. Не виключено, що якийсь час А.Волинець працював учителем. Принаймні, більшовицький історик Б.Козельський писав про нього: “Замінив абетку сільського вчителя на отаманську шаблюку”.

3) А совєтський історик Д.Голінков пише

про “отряд бывшего учителя Волынца”.4)

Після революції 1917 року Ананій Волинець вступає до партії українських есерів, стає повітовим комісаром та начальником міліції Гайсинського повіту. Він — організатор Вільного Козацтва, на чолі якого “провадив невпинну боротьбу з московським анархічним елементом, що лишав фронт і сіяв скрізь по Україні нечувану руїну”.

5)

Навесні 1918 р. від імені Центральної Ради інспектував органи місцевої влади в Київській та Подільській губерніях.

6)

Ананій Волинець — учасник повстання проти Гетьмана. На 20 листопада 1918 р. його загін становив 250 добре озброєних козаків — переважно селян Рахнівки. Загін мав чотири скоростріли. На початку грудня вже командував трьохтисячним загоном, на озброєнні якого було 30 кулеметів та одна гармата. Кінний відділ нараховував 200 вершників. Підпорядковувався 2-у Подільському корпусу ген.Ярошевича.

“Отаман Волинець був запеклим ворогом озброєної товпи і палким прихильником свідомої національної армії. Почуття національних зобов’язань він поглиблював і поширював у своїх частинах зі всім розмахом досвідченого педагога”.

7)

1919 року на чолі Гайсинського полку бився з більшовиками. Зокрема, відбив у них Літин, Летичів, Меджибізький замок, зліквідував т.зв. Меджибізьку республіку на чолі з євреєм Мушліним, змусивши останнього назавжди залишити Україну.

Гайсинський курінь Національної Гвардії під проводом Ананія Волинця з наказу штабу Правобережного фронту був перетворений в 61-й піхотний Гайсинський полк і приділений до складу 19-ї дивізії, а Волинцю присвоєно звання підполковника. В лютому 1919 р. полк вирушив на Північний фронт у розпорядження отамана Оскілка. Повстанці Волинця успішно забезпечували ділянку Коростень-Житомир і навіть відкинули більшовиків за Прип’ять. Але у квітні 1919 р. Армія УНР, зазнавши відчутної поразки під Новоград-Волинським, почала відкочуватися на Рівне. Ананій Волинець вирішив не відступати з армією, а продертися в запілля ворога, ближче до Гайсинщини. У складі 230 піших, 100 кінних при 70 скорострілах він з боями прорвався в Радомишльський повіт, де діяв отаман Соколовський. Прихід Волинця був своєчасним: Красна армія (21, 22 піхотні, 5 кінний ім. Троцького полки) взяла була загін отамана Соколовського в лещата і той гостро потребував допомоги. Ворог зайняв вже й “столицю” Соколовського — рідне село Горбулів.

Ананій Волинець виправдав сподівання повстанців Соколовського: більшовики, що скупчилися в Горбулеві, були розтрощені. Після бою Соколовський пропонував Волинцю залишитися для спільної праці, але козаків Волинця тягло до рідних осель. Тепло попрощавшись з Соколовським, Волинець рушив на південь, у напрямку Коростишева. Під виглядом розгромленого ним 21 полку Красної армії, отаман перехитрив більшовицьку кулеметну частину, яка обсіла міст через річку Тетерів, і без перешкод переправився.

Наступного дня Волинець перейшов залізницю Козятин-Фастів і 6 травня отаборився під Гайсином. Росіянам повернення господаря не сподобалося і вони стягнули свої частини з Липовця, Монастирища, Вінниці, Брацлава та Погребища (разом 2000 багнетів). Вночі, вдалим маневром, Волинець вийшов з оточення, “залишивши два большевицькі фронти у твердому переконанню, що вони мають перед собою повстанців. На світанок большевики розпочали між собою завзятий бій”.

8)

Цей ранок став нещасливим для кількох сотень окупантів та їхніх поплічників. Коли більшовики нарешті зрозуміли свою помилку, “то не було вже кому доганяти повстанців”.

Ананій Волинець оголосив мобілізацію в довколишніх селах, на яку зголосилося чотири з половиною тисячі селян. З їхньою допомогою Волинець звільнив Гайсин, а

17

згодом Брацлав та Немирів. Отаман Клименко, що діяв у сусідніх повітах, захопив залізницю Умань-Христинівка.

Проти повстанців Ананія Волинця червоні кинули 7-й совєтський полк, проти отамана Клименка — 8-й Одеський піхотний полк. 7-й совєтський полк окупував Гайсин, а от “Одеському полку не підвезло: повстанці заманили його в багна і вирізали всіх до ноги”.

9)

Волинець захопив залізницю Вапнярка-Христинівка-Цвіткове. До його рук потрапив бронепотяг “Большевик”. Залізниця — найбільший ворог України — на цей раз почала служити українцям.

Повстання весни 1919 року палахкотіло все гарячіше.Розмістивши в Свято-Троїцькому манастирі (поблизу с.Тишківки Гайсинського

повіту) штаб, отаман Волинець знову оголосив мобілізацію. На цей раз охочих бити більшовиків виявилося ще більше. Волинець зібрав 10.000 повстанців. Гостро постала проблема озброєння такої маси людей: на всіх було заледве 600 рушниць. І хоча 7-й полк червоних мав 1200 багнетів, 250 шабель, 4 гармати і близько ста кулеметів, долю бою за Гайсин вирішили відвага повстанців та прагнення помсти. “7-й полк очікувала доля Одеського полку, наколи б їм не допоміг сотник Цісар (пізніше отаман Чорна Хмара). Цісар насунувся на Гайсин на бронепотягу зі ст.Зятківці, і передчасно, не діждавшись підходу Волинця, обстріляв місто гарматним вогнем. Це дало можливість 7-у полку без жадних страт відійти на Умань”.

10)

12 травня отаман Волинець знову увійшов до Гайсина. В його руки потрапило все більшовицьке повітове начальство: воєнрук, уєздком та політком...

Волинець звільняє один за одним Ладижин, Теплик, Гранів, Дашів, Китайгород, Хмільник, Липовець. У визволених містах та селах Волинець встановлює українську адміністрацію. Але українська влада не була стабільною: більшовики часто відво-йовували ці міста. Так, від травня по липень 1919 р. Волинець вісім разів відновлював свою владу у Гайсині.

11)

На придушення повстання росіяни кинули чи не останній свій резерв: Таращанську бригаду у складі 2000 шабель та 800 багнетів. Більшовицький відділ був добре оснащений кулеметами та гарматами. Під селом Кисляки (Гайсинський повіт) відбувся бій Волинця з червоною Таращанською бригадою. Повстанці потрапили в оточення, але отаман на чолі півсотні пішов в атаку на ворожу кінноту і, “продершись через ворожу лаву, схоронився з козаками Стецюком та Гульком у Кисляківському лісі. Таращанці оточили ліс. Такого прикрого положення отаман ще не зазнавав: виходу не було.

Але скоїлося диво. Кінь, якому Волинець дав волю йти, куди йому побажається, вивів отамана з лісу у місці, де випадково большевиків не було”.

12)

Командир таращанців Гребінка не тямив себе від люті, що Волинець вискочив йому з рук. Він наклав на місцеве населення величезну контрибуцію — за сприяння повстанцям. На вагонах ешелону, куди завантажили тисячі пудів цукру, олії, сала, меду, цей дурень наказав написати — “Подарок красному Петрограду”, і вислав туди телеграму: “Не благодарите, это наш долг”.

Але не судилося червоним москалям Петрограда смачно попоїсти: на ст.Гайворон, де стояв ешелон, несподівано наскочив Волинець, і, розгромивши сторожу, заволодів потягом. Волинець “не знаходив слів для подяки большевикам за ту здобич, яка визволила його з біди. На випадковий крам він придбав коней, зброю, одягнув людей, став, як кажуть, чоловіком. На третій день Гайсин знову був в його руках”.

13)

16 червня 1919 р. Ананій Волинець скликав у Гайсині повітовий селянський з’їзд, який обрав повітову Раду з 70 чоловік. Рада обрала виконавчий комітет на чолі з есером Іваном Миколайчуком, двоюрідним братом Ананія Волинця.

Збереглася резолюція цього з’їзду, ось її уривок: “Отаману Волинцю й всім славним козакам-повстанцям Селянський з’їзд шле свою щиру подяку за боротьбу по визволенню рідного краю від гнобителів-чужинців й доручає президії скласти привітання й адресу”.

14)

Волинець у виконкомі відповідав за військові справи. Окрім того, він налагодив видання часопису “Повстанець”. Десятки відозв, прокламацій та інструкцій розсилалися в різні кінці повіту.

В червні-липні становище більшовиків стало загрозливим: на Лівобережжі їх чавили добровольці, на Західному фронті — після тяжких оборонних боїв — почався успішний наступ українського війська, на півдні отамани Григор’єв та Махно об’єднали зусилля в боротьбі проти комуни.

Козаки Ананія Волинця під назвою 13-го піхотного Гайворонського полку (3000 багнетів та 300 шабель) приєдналися до Київської групи української армії, у складі якої

18

воювали під Уманню. Хоч більшовики відступали, але бій склався невдало для повстанців: у лісі під с.Голяківським був повністю знищений кращий курінь Волинця, а курінного полковника Миколаєнка-Братенка більшовики підняли на списи. З рештою сил Волинець повернувся на Гайсинщину, де вже порядкували денікінці. І знову його прихід був своєчасним: він вивів з оточення 3-й курінь 14 Галицької бригади. Але перебувати в місцевості, залитій білогвардійською ордою, було ризиковано, і Волинець відступив, засівши в лісах у районі Цвіткового та Немирова.

Насувалася зима 1919-1920 років. Отаман змушений був демобілізувати свій відділ, залишивши при собі лише кінну сотню, з якою “провадив терористичну партизанську працю в запіллі ворога”.

15)

Покладаючись на справоздання Київського більшовицького “Воєнно-Окружного Штаба” станом на 25 березня 1920 року, перехоплене розвідкою УНР, Олександр Доценко пише, що “населення цілого Гайсинського повіту ставиться до української влади із симпатією, що і там ”появлєніє сторонников Петлюри будєт енергічно поддєржано””.

16)

У березні 1920 р. Волинець знову оголосив на Гайсинщині мобілізацію. Наростивши сили, Ананій Волинець розгромив під Гайсином відділ червоноармійців і знову увійшов у рідне місто. Свідок подій М.Безкоровайний у “Докладі командуючому армією повстанців” зазначав:

“17 березня явився Волинець — наложив контрибуцію один міліон карбованців і 10 коней. Мешканці заповнили вулиці міста в той день. 20 березня Волинець теж був у м.Гайсині, в цей день гучно вітало населення його. На адресу Головного отамана Петлюри довго лунала ”Слава!”. У повстанців Волинець користується значною популярністю в Гайсинськім повіті. Його люблять і бережуть. Енергійна людина п.Волинець має організаторський талант. З сел ідуть до нього охотно козакувать. Бувші 13, 57, 61 Гайсинські полки формувалися п.Волинцем”.

17)

Більшовики оголосили за голову отамана велику грошову винагороду...Тим часом Ананій Волинець розгорнув свою частину в Гайсинсько-Брацлавську

бригаду силою в 1700 багнетів і 800 шабель та 28 квітня разом з от.Голубом звільнив Брацлав. Волинець стає під команду Командира Запорізької дивізії Андрія Гулого-Гуленка. На початку травня разом із Запоріжцями успішно атакує червоних в Тульчині... Один з відділів Волинця силою в 300-500 бійців діяв в районі Христинівки.

18)

Третього травня Запорізька дивізія, яка завершувала історичний Зимовий похід, здобула Тульчин. Бій був надзвичайно успішним — ворога розбито впродовж якихось 15 хвилин. Але незабаром більшовики навалилися на Запоріжців силою двох дивізій. І тут дуже своєчасно на допомогу Запоріжцям прибули відділи отамана Волинця. Ворог був збитий і почав відступ у бік Брацлава.

20 травня 1920 р. до Гайсина увійшли польські війська, які на той час були союзниками Армії УНР. Через свого ад’ютанта, сотника Загороднього, Волинець зв’язався з командуючим Наддніпрянською армією і отримав директиву підняти повстання в запіллі ворога.

Все літо та майже всю осінь 1920 р. Ананій Волинець громив більшовицькі обози, роз’їзди, гарматні частини, обслугу, міліцію, виловлював совєтських активістів і провадив над ними справедливий суд.

В жовтні 1920 р. Волинець отримав наказ ген.Омеляновича-Павленка влитися в Третю Залізну дивізію. Волинець наказ виконав...

Кінець осені 1920 р. закінчився для багатьох українських вояків в таборах для інтернованих у Польщі. Не став винятком і Ананій Волинець — біля с.Токи Збаразького району, що на Тернопільщині, загін Волинця переправився через Збруч і опинився на території, окупованій поляками.

Ананій Волинець не вважав, що боротьба завершена, і почав енергійно формувати “новий повстанчий авангард під проводом Вовченка, Цісаря та Якубенка, що мав продертися через ворожі тили в район Липовця-Гайсина-Балти”...

19)

З кінця 1920 р. отаман Волинець оселяється у Рівному, звідки організовує підпільну мережу в окупованій росіянами Україні...

“За роки війни, — пише Головний архівіст Вінницького обласного державного архіву К.Завальнюк, — Ананій Волинець, як і Головний Отаман Симон Петлюра, не нажив собі ні золота, ні коштовностей. Оселившись з вагітною дружиною в с.Щаснівка біля Тарнова, заробляв на прожиття важкою працею у заможних господарів, а також лікуючи місцевих селян. Згодом, після багатомісячного перебування у Рівненській в’язниці (1922 р.), куди він потрапив за підозрою в антидержавній діяльності, змінює

19

одну професію за одною: працював наглядачем шляхового будівництва на Рівненщині, був членом Волинського селянського банку, контролером електростанції, забійником худоби, завідуючим канцелярії будівельного відділу, агрономом...

Ананій Волинець вступає до Української народної партії, працює в редакції щотижневика "Дзвін", підтримує дружні зв’язки з багатьма визначними діячами української еміграції”.

20)

1933 року полковник Волинець познайомився — через полковника Литвиненка — з Тарасом Боровцем, майбутнім командиром УПА. Боровець запропонував Ананію Волинцю вступити до їхньої підпільної організації. Гайсинський отаман погодився, але попередив, що візьме на себе обов’язки тільки за умови, що проводитиметься конкретна бойова робота...

“Волинець був нашим симпатиком та дуже добрим моїм дорадником у багатьох справах, — згадував отаман Бульба-Боровець.- Він знав про всі наші плани та дії нашої організації і був дуже поважним співавтором тих чи інших намірів. Це була високоінтелігентна і далекозора людина, гнучкий тактик. Я дуже багато від нього навчився у галузі воєнно-політичної тактики... Це був військовий фахівець великого масштабу, організатор повстанських з’єднань і організатор постачання повстанських військ...”.

21)

Боротьбу Ананій Волинець продовжував до 1939 року: під час “возз’єднання Західних та Східних земель України” більшовикам — за доносом якогось С.В.Пекаря — вдалося його арештувати.

В січні-лютому 1941 р. у Вінниці відбулася трагічна судова вистава.“На процесі була маса кореспондентів та журналістів, — писав Тарас Бульба-

Боровець. — Усі вони аж запінювалися з приводу того, що цей старий ”бандит” ще й тепер перед світлим трибуналом ”трудящих” поводиться так само, як 25 років тому в Гайсині. Коли Волинця запитали, чи винен він у тому, в чому його обвинувачують, він спокійно відповів: ”Ні”.

- Як то ні? Ти не чуєш, що народ говорить?- Хіба це народ?..Волинець не просив помилування. Навпаки, він виступив із гострим звинуваченням

тих, хто судив його.- Я знаю, що я вмру сьогодні, але пам’ятайте, що ви, починаючи від Сталіна,

обов’язково виздихаєте завтра!Таке було останнє слово гайсинського отамана, полковника Волинця.Він гідно жив і боровся за волю України.Гідно, незаплямованим лицарем і помер.Вічна йому пам’ять і слава!”.

22)

Смертний вирок, винесений отаману 2 лютого 1941 року, був виконаний 14 травня 1941-го.

Склонімо вдячно голови перед пам’яттю Отамана Ананія Волинця та його побратимів — отаманів Голуба, Гальчевського, Гиви, Соколовського, підполковника Лисогора, сотника Сидора Ксендзюка, старшин Миколи Калинця, Назара Лазаренка, Будзіли, команданта обозу сотника Миколаєнка, Василя Голенка, Хтоми Кирилюка, Явдокима Сільвейструка, Пилипа Вишнюка,

23) ад’ютанта Федора Мединського

24) та

інших козаків — відомих чи невідомих.

ДЖЕРЕЛА, ПРИМІТКИ:

1) Батько Гаврило Волинець мав трьох синів та чотирьох дочок. Один з синів — Олексій — розстріляний ЧК в 1921 р. за участь в повстанському русі. Інший син — Ілько — (1887 р. нар.) репресований в жовтні 1930 р. Одна з дочок — Ганна (1897 р. нар.) — була дружиною отамана Гиви-Плахотнюка. 8 вересня 1937 р. заарештована і засуджена на вісім років концтаборів. К.Завальнюк, “Ананій Волинець — організатор повстанського руху на Поділлі в 1917-20 роках”. На правах рукопису.

2,6,11,14,20) К.Завальнюк, “Ананій Волинець — організатор повстанського руху на Поділлі в 1917-20 роках”. На

правах рукопису.3)

Б.Козельський, “Шлях зрадництва й авантур (Петлюрівське повстанство)”. Харків, 1926.4)

Д.Голінков, “Крушение антисоветского подполья в СССР”, кн.1, М., 1986.5,7-10,12,13,15,19)

М.Середа, “Отаман Волинець”. “Червона Калина”, №7-8, 1930. Львів.

20

16-18) О.Доценко, “Зимовий похід”, Варшава. 1932.

21,22) Т.Бульба-Боровець, “Армія без держави”, Львів. 1993.

23) Загинув 1921 року. Костянтин Завальнюк.

24) Розстріляний 1928 року. Костянтин Завальнюк.

Лицар волі Чорний Ворон

Справжнє прізвище Микола Скляр. Народився у Жовтих Водах. Студент Катеринославського гірничого інституту.

У травні-липні 1919 р. учасник повстання отамана Григор’єва проти “комуни і чрезвичайок”. Від серпня 1919 р. сотник Повстанської Армії Нестора Махна.

Невдовзі стає другим помічником командуючого Кримського корпусу Повстанської армії, згодом — командир кавалерійського полку. “Называл себя анархистом, но в организации не состоял... Петлюровец”, — таку оцінку Чорному Ворону дав начальник штабу Повстанської армії (махнівців) В.Белаш.

1)

З середини 1920 р. Чорний Ворон — командир ударно-розвідувального загону Степової дивізії Костя Блакитного.

Загін складався з 150-250 кінних і 20 тачанок з кулеметами. “Цей загін був найрухливіший у Дивізії і мав вирішувати найвідповідальніші завдання: вести розвідку, охороняти Дивізію на марші, сковувати сили противника в бою... Загін Чорного Ворона складався переважно з колишніх махнівців, які покинули чорні прапори і перейшли під свої рідні — жовто-блакитні. Воронівці мали добрий досвід партизанської боротьби.., (вони) не раз показували яскраві приклади партизанської війни. Все були бойові, хоробрі хлопці, тільки не досить дисципліновані. На кожному їхньому кроці відчувалась розхристаність, від них віяло широким Херсонським степом, а пахло неосяжною Таврією”.

2)

У вересні 1920 р. Чорний Ворон зі своїм загоном у складі Степової дивізії прибув до Холодного Яру. В Медведівці повстанці Холодного Яру об’єдналися зі Степовиками. Юрій Горліс-Горський, який саме у Медведівці вперше побачив воронівців, так описував свої враження: “Найбільш сподобався нам загін Чорного Ворона: триста чоловік виключно на конях і тачанках з кулеметами. Коні під верхівцями і в тачанках — ”змії”! Ситі, вичищені, з позаплітаними в гриви коліровими стяжками. Масти переважно вороної. Козаки майже всі в чорних козацьких шапках і бурках”. А їхнього отамана Горліс-Горський запам’ятав таким: “Меткий їздець і вояк, він був одночасно якийсь повільний, нерухливий. Коли згинав руку, здавалося, що гне штабу заліза. Зате його рухи мали в собі щось гіпнотизуючого... Але що Ворон мав дійсно особливе — це очі: темні, тверді, непорушні. Він зовсім не моргав повіками, а зміняючи напрямок погляду, повертав не очима, лише всією головою”.

3)

В Медведівці, де колись почалася Коліївщина, наприкінці вересня 1920 року відбулася нарада отаманів. На ній слово мав і Чорний Ворон. Він наполягав, щоб повстанці, які зібрали силу в 30 000 бійців, йшли на Київ: “По дорозі ж усюди повстанці... Доки дійдемо — зберемо армію. У червоних невдачі на фронті. Частини, що оперують проти нас — пригнічені й налякані. Куди не повернуться — мають у запіллі повстанців. Таке військо нам дороги не замкне і Києва не оборонить”.

4)

Але отамани Блакитний та Деркач прийняли рішення лишатися в запіллі ворога і громити його комунікації.

“ — Що вам так Київ у голову засів? — розводив Блакитний руками перед Вороном. — Київ поляки (тобто, україно-польське військо — Р.К.) і без нас займуть...

Ворон ”таємниче” посміхнувся.— Кажете, пане отамане, — поляки і без нас займуть... Маю велику охоту, щоб на

цей раз вони вступили до Києва, як гості, салютуючи вже вивішеним українським прапорам. І якби я мав не триста, а хоч би півтори тисячі на конях і тачанках, то хоч би тільки для цього — захопив би Київ перед самим їхнім носом...

Захоплення столиці українськими повстанцями, раніше, ніж дійде до неї фронт, було б неабияким дарунком для українського уряду,— підтримав побратима Андрій Чорнота. — Чорний Ворон, хоч і “степовий бандит”, але на ”міжнародних чемностях” розуміється”.

5)

У Холодному Яру Чорний Ворон був недовго та встиг повоювати і тут.

21

“В обідню пору на піщаних кучугурах показалася велика сила червоних, що, мов сарана, в бойовому порядку, сунулася на Медведівку.

У Медведівці почався великий рух. Повстанські війська, підтримані артилерією, перейшли в рішучий контрнаступ. Червоні лави здригнулися, заломилися і почали безладно втікати на Черкаси.

Повстанці їх наздоганяли і нещадно нищили. Особливо багато роботи було воронівцям, які мали добрі навички рубати з розбігу... Сам Чорний Ворон вихром летів поперед своїх і вигукував захриплим голосом: ”Давай, давай, так їх, хлопці, сучих синів, так!..””.

6)

Наступним боєм Чорного Ворона був багатогодинний бій в районі Онуфріївського манастиря...

В жовтні 1920 р., коли Степова дивізія поверталася з Холодного Яру на Катеринославщину, її шлях перетнувся з маршрутом Кінної армії, яка поспішала на Врангелівський фронт. Чорний Ворон, першим виявивши ворога в районі Сентового, не став чекати, поки будьоннівці помітять Степовиків і заатакують їх на марші. Він першим накинувся на червону лавину.

Будьоннівці спершу сприйняли воронівців за своїх. Тому й отаман зумів впритул підвести тачанки, які, різко розвернувшись, залили вогнем будьонівську частину, викосивши кулеметами кілька сот червоних.

Привернувши увагу близько двох тисяч вершників, Чорний Ворон повів їх у протилежний від Степової дивізії бік, ближче до Лебединського лісу...

“Розгорнувшись лавою, червоні оточили ліс, де сховався Чорний Ворон зі своєю кіннотою. Зав’язався тяжкий, нерівний бій. Чорний Ворон не знав добре місцевости і вивести частину не міг непомітно. Повстанці відважно боронились, переходили в контратаки і бились у відкритому полі, але прорватись їм не щастило і вони з втратами повертались у ліс. Тоді червоні почали обстрілювати ліс гарматами. Три години, не втихаючи, гупали гармати, руйнуючи останній захист степових вершників... Ніхто з козаків Чорного Ворона й на думці не мав, щоб здаватися”.

7) Коли будьоннівці увійшли

в лісок, поранені воронівці “самі себе добивали на очах у ворога”.Коли Чорний Ворон залишився з двома козаками, він несподівано вигукнув

“Здаюсь!” і підняв догори руки. Розпашілі боєм червоноармійці кинулися вперед, вже не відчуваючи небезпеки. Коли червоний командир підскочив майже впритул, Чорний Ворон всадив йому в груди кулю. Будьоннівці розгубилися і на мить зупинилися.

“Не вам, московські запроданці, своїми брудними руками взяти Чорного Ворона”, — зневажливо кинув отаман червоним козакам Будьонного — переважно вихідцям з Кубані.

І повільно, гіпнотизуючи поглядом своїх непорушних чорний очей, підніс до скроні пістолет.

Пролунав постріл. За ним ще два — це останні козаки-воронівці поставили знак оклику у своєму героїчному житті. Будьоннівці отямились. І кинулись рубати вже мертвих...

Юрій Горліс-Горський, який разом з іншими Холодноярцями із запізненням прибув на місце останнього бою Чорного Ворона, так описав побачене:

“Праворуч видніли сліди густого рукопашного бою. Направляємо туди коней. На невеликій площі — з півтори сотні порубаних — вдвічі більше будьонновців, ніж воронівців. Чорнота пізнав коня Чорного Ворона: мав надрубане ще давніше вухо. В боці коня стирчала зламана донська піка, горло проколене шаблею.

Недалеко десь мусить бути і сам Ворон. Наші коні обережно ступають між тілами, злякано форкаючи, обминають кінські трупи.

— Є, тут! — крикнув Андрій...Ворон без зброї, в окривавленій одежі, роззутий — лежав навзнак з розкритими,

задивленими в небо очима. Розрубана в трьох місцях голова спочивала на підкладених кимсь грудах землі. Обличчя обтерте від запеченої крови. Задерев’янілі руки — зігнуті на груди, між посіченими пальцями — зложені хрестом два набої. Мав на тілі безліч колотих і рубаних ран...

Злазимо з коней і на хвилину приклякаємо коло ще одного із тих, що своєю смертю заслужили на вічне життя в пам’яті українського народу...

— Усіх забрати не можемо, — перервав задуму Хмара, — але Ворона треба забрати. Мусимо поховати десь, щоб не загубилася могила, щоб нащадки могли прийти до неї й віддати пошану.

22

— Відправимо до Мотриного манастиря, — одізвався Петренко.— Колись Василя Чучупаку туди перенесем.

Чорнота заперечив рухом голови:— Не можем Ворона забирати. Велику кривду і для козаків, і для нього зробимо. З

товариством поліг — хай з товариством і спочиває. Треба подбати, щоб якесь близьке село відібрало наших і поховало окремо”.

8)

Селяни навколишніх сіл позбирали воронівців і поховали їх в одній могилі в лісі Раєвського над просікою, що проходить поруч з балкою із Шпакової до Розуміївки. В місці, де сходяться обидві балки, недалеко від ст.Хирівки, трохи західніше від неї, постала висока могила Борцям за Волю України.

ДЖЕРЕЛА:

1) А.В.Белаш, В.Ф.Белаш, “Дороги Нестора Махно”, Київ, 1993.

2) Ю.Степовий, “В Херсонських степах”. Мюнхен, 1947.

3,4,5,8) Ю.Горліс-Горський, “Холодний Яр”. Львів, “Червона Калина”, 1994.

6,7) М. Дорошенко, “Стежками Холодноярськими”. Філадельфія, 1973.

Яків Гальчевський-Орел,отаман Подільської повстанської групи

“Хто ж був той лицар, Яків Гальчевський, відданий слуга Батьківщини й репрезентант її найзавзятіших оборонців - Українського Повстанського Війська? - із запитання розпочинає свою розповідь про отамана Поділля полк. Микола Чеботарів. - Хто він, такий лагідний і наче несміливий у поводженні, а такий лютий у гніві, безмежно відважний в бою та кожної хвилини готовий до боротьби і жертви? Хто ж був той полковник, Яків Гальчевський, що не мав свого власного життя, що за родину собі повстанські відділи обрав, за матір - Ідею, а за мету - волю України?”.

1)

Справді, що ми знаємо про нього?Микола Чеботарів стверджує, що Яків Гальчевський - нащадок української шляхти.

А ось Костянтин Завальнюк знайшов у Державному архіві Вінницької області запис у церковній книзі Свято-Успенської церкви Подільської консисторії, де хрестили майбутнього отамана, про те, що батьки отамана - православні селяни села Гута-Літинська,

2) що в трьох кілометрах від Літина, де 22 жовтня (за ст. ст.) 1894 року (за

новим стилем 3 листопада) й народився Яків. Ос-кільки у своєму селі церкви не було, то батьки - Василь Лукич і Мотрона Іванівна Гольчевські

3) - хрестили сина у Свято-

Успенській церкві, що в сусідньому селі Балин. Інформація начальника розвідки “1-ї Кінної Запорозької Червоного Козацтва дивізії”

підтверджує, що Гальчевський - житель села Гута-Літинська. В той же час начальник розвідки стверджує, що Гальчевський - виходець з Гродненської губернії.

Збереглося “Прошение” підлітка Якова Гольчевського в “училищный совет” двокласної вчительської школи с. Майдан Курилівський від 28 серпня 1908 року: “Желая поступить для дальнейшего обучения в Куриловскую второкласную учительскую школу, честь имею покорнейше просить Куриловско-Майданский училищный Совет принять меня в число учеников первого отделения”.

4)

За 1911-12 навчальний рік Яків Гольчевський мав з поведінки лише п’ятірки. Закон Божий, історію та російську мову знав на “4” та “5”, географію, геометрію та фізику на “4”, співав на “3”. Трійка була і з сільського господарства, за твір мав четвірки та п’ятірки. Гімнастику здавав на “відмінно”. “П’ять” було й за “чистописание”.

5)

Як бачимо, дитинство та юність Якова Гальчевського минули на Поділлі. З юних літ він відрізнявся від однолітків любов’ю до зброї та війська. Невипадково й вибрав професію військового - поступив до старшинської школи, після завершення якої був направлений на фронти Першої Світової. Дослужився до поручника царської армії. Вже згаданий начальник розвідки 1-ї Кінної дивізії у своїй інформаційній записці зазначав, що Гальчевський - штабс-капітан царської армії.

23

Відомо, що деякий час Яків Гальчевський вчителював у подільських селах Сахни (нині Летичівського району Хмельницької обл.) та Бруслинові. Колишні учні Гальчевського довго пам’ятали розповіді вчителя про Богдана Хмельницького, Івана Гонту та Устима Кармелюка. Вчив дітей колядок і щедрівок, читав їм "Кобзаря". Організував церковний хор.

Був одружений. Дружина Марія Оксентіївна народилася 6 жовтня 1897 року. В 1914 р. закінчила двокласне училище в містечку Лиса Гора Херсонської губернії, а також три класи учительської семінарії в Добровеличківці в 1917 році. Працювала вчителькою.

Під час протигетьманського повстання Яків Гальчевський - отаман Літинського куреня. Потім переходить у підпорядкування отамана Волинця, разом з яким у лютому 1919 р. вирушив на Північний фронт у розпорядження отамана Оскілка. На Волині він приймає командування 61-м ім. Симона Петлюри піхотним полком. У травні 1919 р. Яків Гальчевський прибуває на станцію Броди, до штабу Дієвої Армії. Від Симона Петлюри отримує завдання: напередодні контрнаступу 1-го Запорізького Корпусу та галицьких частин - провести в запіллі Красної армії низку диверсійних акцій. Гальчевський вертається в Літинський повіт, де починає наново формувати загін.

З перших же кроків на своїй - отаманській - стежині Гальчевський виявляє себе лютим і непримиренним ворогом російського більшовизму. Він вже “добре усвідомив, що коли дві нації борються, то білі рукавички мусять бути скинені”.

6) Гальчевський весь

свій життєвий шлях надавав перевагу бою, а не переговорам з ворогом.Псевдонім вибрав собі відповідний: “Орел”. І, як цей хижий птах, невтомно налітав

на продзагони, розбивав ущент каральні загони Подільської губернської ЧК, успішно атакував дивізії т. зв. червоного козацтва. Діяв у Літинському, Летичівському, Проскурівському, Ново-Ушицькому, Жмеринському і Могилівському повітах.

Отаман Орел вступає у безперервні бої з частинами дивізій Котовського та Осадчого, корпусу Примакова, з полками 1 дивізії, з 10-м, 11-м, 12-м полками 2-ї дивізії Червоного Козацтва, 24-ю Самарською дивізією, 2-м ескадроном Брацлавського полку, Вінницькою школою піхотних червоних командирів, артилерійською школою, з відділами особливого призначення тощо. Окрім того, повстанці Гальчевського нищать московську адміністрацію та залоги по селах і містечках. Звільнивши якийсь населений пункт, отаман скликав мітинг, пояснював політику Директорії, поширював відозви уряду УНР та закликав до безкомпромісної боротьби з російським окупантом. Скільки комісарів, воєнкомів, чекістів, сексотів, “продармєйцев” та інших “армєйцев” знищив Гальчевський важко підрахувати. Очевидно, не одну подільську річку можна було б загатити їхнім трупом.

Хоча Орел знаходився у безперервних боях, але таки знайшов час заскочити в Пашківську волость, щоб покарати керівників так званої “Пашківської республіки”, які вписали одну з найганебніших сторінок в історію України.

Коли наприкінці листопада 1919 р. український уряд потрапив в незавидну ситуацію і під натиском Красної армії змушений був тікати до Старокостянтинова, залізницю Проскурів - Старокостянтинів обсіли анархічні загони “Пашківської республіки”, які не визнавали жодної, крім своєї, влади.

Український уряд було принижено: його змушено підписати договір з сільськими дядьками про перепуск разом з військом (!!!) через Пашківську волость. Однак віче жителів волості не дало згоди (не ратифікувало цього договору). Врешті-решт величезне майно Армії УНР, в тому числі й вагон з грішми, потрапили до рук більшовиків.

“Ця історія дає змогу уявити, - писав згодом Юрко Тютюнник, - який був авторитет центру в масах!.. А можна було підтримати цей авторитет, наказавши військовому командуванню ліквідувати ’’пашківців’’. Одержавши такий наказ, я міг би його виконати, були для того засоби і бажання”.

7)

Мрію Юрка Тютюнника здійснив отаман Орел, який скерував до так званої “Пашківської республіки” каральну експедицію. Його відділ оточив Пашківці. Коротке слідство. Потім лаконічний суд. І розстріли винних...

“До прихода на Украину с Польши Петлюры, - зазначав начальник розвідки “1-ї Кінної Запорозької Червоного Козацтва дивізії”, - (Гальчевский) был начальником отряда при Летичевском Комиссариате.., проводил массовые расстрелы Совработников. В период Русско-Польской войны был некоторое время студентом 1-го курса Каменецкого университета - откуда после расшифровки его агентом Соввласти бежал в Литинский уезд, где и был назначен Военруком Сернецкой (?) волости. Откуда

24

бежал в банду Пугача, с которым уехал в Киевскую губернию... Был некоторое время комендантом (атамана) Карого”.

8)

В липні 1921 р. сформована з козаків 5-ї Херсонської дивізії бригада в 450 чоловік на чолі з Шепелем перейшла Збруч. Орел-Гальчевський очолював у бригаді відділ силою 35 шабель і 35 багнетів. Діяв у Літинському повіті. 31 серпня 1921 р. на чолі 30 козаків здійснив наліт на Уладівську гуральню, під час якого було вбито три міліціонери. На трупі одного з них козаки прикріпили записку: “Так карають чорні терорісти зайдів кацапів за службу ганебній Російській комунії. Командір чорних терорістів Орел”.

“Зазначений загін, - повідомляли чекісти, - складає лише частину однієї спільної банди, розташованої в лісі між селами Сандомирки Літинського повіту і Гущинці Вінницького повіту, чисельність якої досягає 2000 чол. під командуванням отаманів Шепеля, Карого і Орла”.

9)

На той час Гальчевський керував відділом загону Якова Шепеля. На початку вересня загін налічував 45 піших та 15 кінних, які мали на озброєнні кулемети “Кольт” та “Люйс”.

4 вересня Орел налетів на ст. Холоневську Південно-Західної залізниці. Захопили декілька сімей політпрацівників, яких, як зазначали більшовики, “закатували до смерті”. Інше більшовицьке повідомлення зазначало, що загін “Чорних терористів” під командою Орла налічував 300 козаків і діяв у районі Хмільника, Уладівки та Калинівки. 5 вересня Орел зайняв містечко Янів.

9 вересня більшовики здійснили облаву: полк Красної армії спільно з Пиківською міліцією пройшли лавою ліс від села Уладівка до Майдану Бобринецького та Пиківської гуральні. Червоні знайшли щойно залишене місце постою партизанів, де виявили два трупи - чоловіка і жінки. Над ними на дереві висіла записка: “Чорні Террорісти так расправляються со шпигами Рад. Влади. Начальнік Чорніх Террорістів Орел”. Виявлено було й свіжонасипану могилу, яку розкопали і витягли з неї чотирьох убитих козаків.

13 вересня один із загонів Орла, за інформаціями більшовиків, з Уладівського району, де оперував, вирушив у район Чорнобиля Київської губернії.

15 вересня за 2 км від Майдану Трепівського в лісі відбувся тривалий бій відділу Орла з другою сотнею Першої “червоної козачої дивізії” (40 шабель), підсиленою 15 шаблями першої сотні та збірним загоном у 30 шабель під командуванням командира полку. Інший загін Орла в цей день вів бій з загоном 10-го кавалерійського полку в лісі Майдан-Бобрик, що за 14 верст від Хмільника.

Наприкінці 1921 р., після поразки Листопадового рейду, отаман Шепель виїхав на лікування закордон, передавши свої повноваження Орлу.

Гальчевського призначили командуючим 6-м Повстан-ським районом, до складу якого увійшли Літинський, Летичівський, Жмеринський, Могилівський, Ново-Ушицький, Проскурівський та Вінницький повіти. В кожному повіті був свій керівник, якому підпорядковувались організатори сіл, до обов’язків яких входило, не ведучи жодних списків, підбирати людей до загонів Гальчевського, слідкувати за перегрупуванням військових підрозділів ворога та за змінами в командуванні частин Красної армії. Організатор зобов'язаний знати всіх сільських та містечкових “совработніков” та місця, куди вони ховаються під час паніки.

Москва кидає на боротьбу з Гальчевським все нові та нові відділи, помщається на безборонному населенні, заводить сексотів у кожному селі. Все важче стає боротися. Але Орел особистою відвагою “пориває повстанців до переможних боїв”. Він координує дії інших отаманів. Співдіє з отаманами Байдою-Галюком, Хмарою, Лісовим, Трейком, Лихом, Кащуком та іншими. У Летичівському лісі під Вербицьким Майданом скликає Повстанський з’їзд, на який з’їхалося 36 делегатів з усього Поділля. На цьому з’їзді Орла-Гальчевського затверджують Отаманом Подільської Повстанської Групи.

Твориться Штаб Подільської повстанської групи, який очолює підполковник Коноплянко, а членами стають сотники Погиба, Ковбасюк і Карабчевський, поручники Кохан та Коростовський, хорунжі Бабієнко, Грабик, Мотрюк (лікар) та Рарига. Допомагають козаки Харко, Онисько та Надія Богданенко. Вони забезпечують зв’язок з Симоном Петлюрою, отаманом Волинської Повстанської дивізії Петриком, отаманом Костюшком, сотником Дідківським, а також з отаманами Карим, Левченком, Пугачем та іншими. Орел скликає злет повстанських отаманів Правобережжя.

У грудні 1921 р. загін Орла налічував 40 піших, головний кадр відділу становив 15-17 чоловік. Улюблене місце перебування - коло сіл Пеньківка та Бруснилів, що у 12 верстах від Літина.

25

На 16 грудня 1921 р. в загоні було 32 піших, озброєних бомбами, обрізами і гвинтівками. Вік повстанців - від 16 до 26 років, переважно жителі села Сосни-Літинка.

1 січня 1922 року, як зазначали чекісти, Гальчевський здійснив наліт на село Майдан-Савин, а в ніч з 14 на 15 січня у Багринівці його козаки шукали членів волосного комнезамівського осередку.

15 лютого 1922 року Симон Петлюра наказує отаману Орлу-Гальчевському “обняти командування всіма повстанськими загонами в Правобережній Україні” (Наказ №241).

Орел літає Брацлавщиною, Гайсинщиною, Уманщиною, Бердичивщіною, рейдує в Балтському та Ольвіопільському повітах, його гарячий слід можна знайти на Ямпільщині, Могилівщині, в Ново-Ушицькому повіті. Услід йому несуться зойки окупантів та їхніх прислужників, але частіше - мертва тиша.

В березні 1922 р. козаки Гальчевського повісили голову комнезаму села Белецького, а у Зіновинцях вбили керівника продзагону Лошека.

В ніч з 4 на 5 квітня близько 2 год. 80 піших і кінних під командуванням отамана Орла вчинили наліт на село Бихни, що у 4 верстах на схід від Летичева. “Збивши сторожову охорону розташованих в цьому селі їздових артшколи і захопивши 20 коней, близько 3 години того ж дня сховались у напрямку села Білик. В бою з бандою вбитий червоноармієць, захоплений телефонний апарат”.

10)

Біля села Стасів Майдан, що коло Кипорового Яру, гайдамаки Орла вщент розбивають велику частину червоних. Потім поблизу містечка Янів і села Каміногірки, у селах Вербці та Бухнах, що в 5 км від Летичева, розбивають артилерійську школу. Під Кусківцями та коло Кожухівського Майдану громлять відділи дивізії Котовського. Недалеко від с.Уладівки здобувають сто коней.

“Неможливо перерахувати всіх комполків, начштабів, комісарів, політруків, сексотів, зарубаних або розстріляних (Гальчевським), - пише полковник Микола Чеботарів. - Тільки на Великдень 1922 року знищено 45 сексотів і штаб 10-го полку 2-ї дивізії Червоного козацтва”.

11)

Наприкінці травня 1922 р. до Гальчевського перейшов начальник кінного взводу повітової міліції, якого отаман призначив комендантом загону. Ось неповна хроніка літніх боїв отамана:

6 червня о 18 год. відділ Орла силою в кілька десятків вершників здійснив наліт на містечко Ваньківці. Було вбито начальника районної міліції, завідуючого кримінального розшуку, двох міліціонерів, спалено канцелярію міліції і кримінального розшуку, після чого загін направився в село Осламове, де спалили канцелярію волвиконкому, вбили двох співробітників повітового військкомату.

12)

Згідно з більшовицьким донесеннями, на 8 червня загін Орла становив 100 кінних і 40 піших. У цей день “Чорні терористи” забили чотирьох агентів кримінального розшуку і голову комнезаму села Комарівці.

29 червня 100 кінних козаків Гальчевського увірвались до села Вівсяники, вбили начальника міліції, знищили всі папери волосного виконкому, захопили з собою голову волосного комнезаму та інспектора продподатку й подалися далі.

7 липня в селі Осламове знищили місцевих компартпрацівників.13 липня неподалік Попівських хуторів, що за 7 верст північніше Копайгорода,

козаками Орла зарубані командир 71-го полку тов. Александрович, завгосп Чугунов і супроводжуючий. На труп командира полку причепили записку: “Засуджені на смерть через порубання кати українського народу. Командир українських національних партизанів Орел”.

В середині липня Орел несподівано напав на кінний взвод. Захопили коней і кулемет “Люїс”, знищили двох червоноармійців, що вчинили опір.

16 липня в селі Лісовий Мукарів роззброїли “всеобуч”, побили гвинтівки, спалили справи волосного виконкому.

22 липня обстріляли зведений “летотряд” 12-го полку і курсантів. Під час перестрілки вбито командирів курсантів.

25 липня налетіли на волвиконком у селі Великі Струги, що за 8 верст від Ново-Ушиці, спалили всі справи волосного виконкому. Шукали совєтських працівників.

Наступного дня в селі Кошківці спалили справи сільради, зіпсували телефонний зв’язок, побили гвинтівки “всеобучу”, вбили демобілізованого червоноармійця.

6 серпня о 10 год. ранку в лісі, що на захід від села Морозів, червоноармійський загін атакував повстанців Галюка, командира одного з підрозділів отамана Орла. Несподівано для червоних, з криком “Слава!” повстанці перейшли у контрнаступ. Червоні кинулись врозтіч.

26

10 серпня несподіваним наскоком відділом у 200 шабель Орел здобуває повітовий центр Летичів, вирубує шаблями большевицьку залогу, без пострілу винищує адміністрацію та ЧК, розбиває браму в’язниці.

"В результаті шестигодинного перебування, - зазначали чекісти, - спалене волосне управління, всі справи волвиконкому, розбиті телеграф і телефон, розграбована райфілія... Підпалений міст через річку... З Допру випущено близько 20 кримінальних і політичних злочинців, частина з яких, близько 15-ти осіб, пішла з бандою. О 5 год. біля будинку волвиконкому робив огляд банди сам Гальчевський, (який був) у формі червоного командира полку з орденом червоного прапора. Іменує себе з одного боку воєнкомом 7-го полку, в наказах же підписується "Орел". В місті розклеєний Наказ №1 по Красній Армії, розташованій на території Подільської губернії, де вимагає негайного переходу військ на бік повстанців і вбивств комісарів, комуністів і краскомів, які наче 5 років вже розорюють рідний край (Україну). Після нальоту банда 10 серпня о 5 год. ранку пішла в напрямку села Войтківці (8 верст на схід від Летичева)".

13)

16 серпня Орел після двогодинного бою здобув містечко Зіньківці.17 серпня відбувся бій з “летотрядом” 70 полку. В цей же день під особистим командуванням

Гальчевського-Орла тридцять кінних козаків здійснили наліт на ст. Бар. Охоронцям Орел представив документи на ім’я командира загону 24-го полку “по борьбє с бандітізмом”. “Бандити говорили російською мовою, - згодом зазначали більшовики, - отаман вище середнього зросту, брюнет, на вигляд 30-36 років, одягнутий у червоний картуз, чорну шкіряну тужурку”.

14)

Перед тим як знищити телефонні та телеграфні апарати, Орел надіслав телеграму на ім’я начальника губдільниці: “21 год. Вінниця. Начальнику бойової одиниці Осадчому. Я - Орел - іду далі, прошу перекинути 24 кавполк у район Гайсина. Чому ви не прибули в призначене місце?.. Орел, командир національних партизанів”...

20 серпня 1922 року Головний Отаман Симон Петлюра видає Наказ про підвищення сотника Української Армії Якова Гальчевського підвищує до рангу полковника УНР.

15)

21 серпня 1922 р. до Гальчевського з-за кордону прибули Хмара і Шепель. Можливо, саме вони й передали наказ Симона Петлюри. Хмара очолив підрозділ загону Гальчевського, який нараховував 50 шабель, а Яків Шепель з огляду на хворобу роботи в загоні не вів.

Незабаром коло села Буцнянський Майдан відбувся найтяжчий і найдовший бій, який мала Подільська повстанська група. Важка перемога дісталася завдяки хитрощам - відділ повстанців переодягнувся у червоноармійські однострої і зміг впритул наблизитися до ворога...

Недалеко від села Вербицький Майдан козаків Орла атакують червоні частини Примакова, що підійшли з боку Новокостянтинова. “Лють помсти Орлової не знає меж - він карає примаковців винищенням до одного”.

16)

Потім бої коло Майдану Грузького та Монастирка, неподалік рідного села Майдан Літинський та Бруслинова, де колись вчителював, в Ялтушковім лісі, в районі Комарівців та Зінькова...

Особливо тяжкий бій відбувся у Русанівці. На щастя він знову завершився вдало: розбиті більшовики кинулись врозтіч, залишивши повстанцям господарчу частину 2-ї червоної дивізії.

У двох кілометрах на схід від Зінькова, в густому лісі навпроти Литинецького Майдану, недалеко Монастирки, отаман Орел розбиває Вінницьку піхотну школу червоних командирів. Лише маленька частина більшовиків вирвалася з оточення, лишивши на полі бою 150 трупів.

І знову бій. На цей раз між Зіньківцями та Новою Ушицею. В цьому бою поранено начальника повстанського штабу Павла Коноплянка.

Згодом бої під Баром, коло сіл Багринівці, Слобчуки, під Трешнівським Майданом, під Сахнівським Майданом. Під час нападу на Лознянську цурковарню козаки Гальчевського на перегній спровадили сотню башкирів.

Чудова операція була здійснена в селі Сахни, де свого часу вчителював Яків Гальчевський. “Під час святочної вистави із заповідженими танцями і буфетом, на якій були присутні начальники большевицьких установ цілої області, з’явився невеликий добірний відділ на чолі з Отаманом Орлом, переодягнений в уніформу большевицького війська. Увійшовши до театру, (Отаман) оголосив контроль документів ’’отдєлом особого назначєнія’’. По документах виокремив всіх комуністів та комуністичне начальство, вивів з театру і тут же на очах здивованої людності розстріляв, а театральному хорові наказав проспівати український гімн”.

17)

Після цього “відділ особливого призначення” зник.

27

“Терпінню” окупаційних властей настав кінець і вони розпочинають масштабну операцію, яка має на меті знищення невловимого отамана. 26 серпня 1922 року розпочинається планомірна концентрація ворожого війська: відділи піших і кінних розміщуються в усіх селах районів, де дислокувалися відділи Орла-Гальчевського. Кінні полки 1-ї та 2-ї червоних дивізій, 24-ї Самарської дивізії, дві дивізії з Одеси заповнили всю місцевість - не пройти, не проїхати, ні в село за харчами прийти. Три піхотних та три кінних дивізії було кинуто проти повстанців!

Ось повідомлення про один з боїв: “Винищувальний загін тов. Щербакова о 12 год. 29 серпня наздогнав банду Гальчевського чисельністю 120 шабель коло лісу, що під селом Михайлівці і у 5 верстах північно-західніше містечка Сніткова. Після півторагодинного бою банда, втративши вбитими 20 чоловік і декілька пораненими (також вбито декілька коней), пішла у зазначений ліс. З нашого боку поранені начальник винищувального загону тов. Щербаков і воєнком тов. Канєєв, які вибули зі строю. Вбиті бандити всі стрижені, з оселедцями”.

18)

Орел маневрує, уникаючи зустрічі зі значними армійськими одиницями. І наносить дошкульних ляпасів. Так, 1 вересня він вчинив успішний наліт на Левадський завод (Проскурівський кущ). Операція була проведена без жодного пострілу і без опору з боку красноармійців. “Банда чисельністю близько 120 вершників при 7 кулеметах і 1 бомбометі, - писали комуністи, - відрекомендувалась коменданту заводу як полк Червоної дивізії і була допущена на територію заводу. Виставивши в потрібних пунктах караули, банда забрала все, що було необхідно і вільно віддалилась до кордону без будь-якого переслідування”.

19)

Але оскільки червоні війська повністю заполонили терен, Орел вирішив зберегти цінні повстанські кадри і 2 вересня перейшов річку Збруч - совєтсько-польський кордон.

Ось, що писали в донесеннях більшовики: “Банда Гальчевського у складі 56 шабель та невиясненній кількості кулеметів о 6 год. 2 вересня в районі сіл Бондарівка-Крикове... перейшла за кордон, викинувши білий прапор. Поляками банда була зустрінута радісно. Вишикувавшись на польському боці, пішла з піснями до містечка Гусятин... Перш ніж перейти на польський бік, банда перерізала проводи в районі Ланцкорунь-Гусятин”.

20) Інші два загони Орла загальною чисельністю 150 шабель

продовжували діяти.5 вересня повстанців відправили залізницею до Львова. Яків Гальчевський

зустрічається з Симоном Петлюрою, дає йому вичерпний звіт. Як представник воюючої України Гальчевський-Орел відвідує посольства різних держав і закликає підтримати боротьбу проти більшовиків.

Тим часом Совєтська Росія вимагає у польського уряду видачі Якова Гальчевського. Це примушує його змінити прізвище на “Войнаровський”.

З України доходили щораз тривожніші чутки. Зойки і крики, здавалось, доносились до самої Варшави. І отаман Орел приймає рішення вертати в Україну - для продовження збройної боротьби.

На початку липня 1923 р. Яків Гальчевський перейшов кордон з боку Польщі. Разом з ним було ще п’ятеро. Одночасно перейшли ще дві боївки: одна на чолі з Хмарою (5 чол.), другу - з шести чоловік - очолював Галюк. Хмара і Галюк підпорядковувались Гальчевському. Всього відділи нараховували 20 досвідчених бійців, як правило старшин. Мета рейду - підняти повстання. Боївка Хмари направилась у Жмеринський район, а Галюка - у Кам’янецький.

Більшовикам майже відразу стали відомі прізвища бойовиків, що перейшли Збруч з Гальчевським, Хмарою та Галюком: Барановський, Бортащук, Ковальський, Ковбасюк, Карабчієвський, Коростовський, Кохан, Матвієнко, Мотрук, Огородник, Олійник, Почарук, Реймович, сотник Рибалко, Сендзяк, Шмалій і Печелат. Останній і зрадив побратимів, з’явившись 17 липня з повинною в ЧК і давши інформацію про своїх товаришів.

18 липня о 10.30 біля Керницьких хуторів об’єднаний загін (24 чол.) Подільської губернської ЧК і Вінницької окружної міліції зіткнувся з групою Гальчевського. У звіті про бій чекісти писали: “За отриманими раніше від перебіжчика з банди жителя села Майдан Літинський даними з’ясувалось, що банда політичного характеру, складається з офіцерства, перейшла з Польщі, де отримала завдання переправитись на Україну і приступити до організації банд. Ватажок - колишній бандит Гальчевський. На озброєнні банди є 3 револьвери "Стеєр" з 60 патронами, "Браунінг" з 14 патронами, гвинтівковий обріз з 3 патронами і карабін з 20 патронами і невияснена кількість

28

ручних гранат французького зразка. Одягнуті у шинелі, френчі, черевики і чоботи англійського зразка... Чисельність банди - 6 піших. При перестрілці було вбито одного бандита і одного, очевидно, поранено, оскільки залишена шинель зі слідами крові. Поранений не захоплений. З боку загону, що діяв проти бандитів, втрати такі: вбиті командир взводу резерву Віно-крміліції тов. Перелєтко і молодший кінний міліціонер резерву т. Дроздов, поранений молодший кінний міліціонер т. Веровський, вбито двох стройових коней резерву окружної міліції, забрано бандитами від вбитого комвзводу 1 ро-сійську гвинтівку кавалерійського зразка, револьвер системи "Наган" і покришку від сідла”.

21)

А ось як відбувався бій.Вранці 18 липня внаслідок зради на Керницьких хуторах була оточена боївка

Гальчевського. Шестеро повстанців потрапили в лещата 32 чекістів і міліціонерів. Майже відразу загинув сотник Карабчієвський. П’ятеро повстанців, оточені у невеличкому ліску, запекло захищались, в той же час намагаючись берегти кожний патрон.

Густий ліс був недалеко, але прохід до нього загородили ударники Подільського губернського відділу ГПУ. Кинувши в лаву чекістів бомбу, Гальчевський з товаришами, стріляючи на ходу, спробував прорватись. Але побачивши, що цей напрям малоперспективний, бойовики кинулись у протилежний бік і несподівано напали на спішених міліціонерів. Гальчевському поталанило застрелити взводного командира, а іншого важко поранити у живіт. Ще один міліціонер був поранений у ногу. Вихопивши у вбитого револьвер, Гальчевський розрядив його у переслідувачів. Серед них почалася справжня паніка: міліціонери розбігалися хто куди. Стріляючи навздогін, повстанці кинулись за ними. На їхньому “хвості” вискочили з оточення. Перелякані міліціонери, сховались у клуні і вже не стріляли вслід повстанцям, які швидко віддалялись. Кінна погоня чекістів наслідків не дала.

Яків Гальчевський вкотре вислизнув з пастки...І все ж ворог завдає щораз відчутніших ударів. Один з таких болючих ударів

отримано завдяки зраднику Репію, який таємними стежинами, котрі знали лише місцеві, провів червоних під самий табір, де спочивали повстанці...

На початку серпня 1923 р. загін Гальчевського чисель-ністю до 150 шабель діяв у Літинському, Летичівському, Ново-Ушицькому та Жмеринському повітах.

У ніч на 5 серпня 1923 р. він здійснив наліт на Бар, а 7 серпня - на цукровий завод коло Літина. На шляхах проходження розвішували Наказ № 1 з погрозами на адресу красноармійців, якщо ті продовжуватимуть знущатися над українськими селянами. Гальчевський діяв на той час двома загонами Кирилика та Кохана.

Але в найближче оточення Гальчевського вже був інфільтрований сексот. Завдяки йому ЧК мала детальні інформації про особовий склад загону. Ось що повідомляв про структуру загону Гальчевського начальник розвідки “1-ї Кінної Запорозької Червоного Козацтва дивізії”:

“Начальник Штаба Коноплянко Павел Павлович, студент-юрист, деникинской службы полковник...

Помощник Гальчевского Пагуба (правильно Погиба - Р.К.) Петр, уроженец Кубани, 23 лет, старой армии поручик, был помощником у Хмары... Пагуба является главным советником Гальчевского, весьма предприимчивый и необыкновенно храбрый, пользуется большим авторитетом среди бандитов и населения.

Ад’ютант Платонов, артиллерийский Штабс-Капитан старой армии, был ад’ютантом Хмары.

Комендант Штаба Кохан - бывший Начальник Резерва Летичевской Милиции. Под его руководством совершается ряд убийств пойманных Совработников и красноармейцев. Ныне Кохан с отрядом около 40 сабель отделился и действует самостоятельно под руководством Гальчевского.

Начальник конной разведки Капустян - бывший Начальник Летичевской Милиции. Командир комендантской сотни и хорунжий Ковалевич - галичанин. Командир 1-й сотни Рогота (Рогоза - ?) Иван Сафронович, подпрапорщик

артиллерии старой армии. Командир 2-й сотни Новоселицкий, бывший красный командир 24 дивизии (?).Командир 3-й сотни Грабарчук Онисим служил в О. О. 8-й Черказдивизии.Командир пешей сотни Ковбасюк Евгений (сотня служит для пополнения конных

частей).Состав банды увеличивается по мере надобности...Вооружение банды:

29

Конные бандиты вооружены карабинами, винтовками кавобразца, патронами к ним от 30 до 270 шт., патроны все бандиты носят при себе. Большая часть (вооружена) револьверами и шашками, многие имеют шашки, бомб мало.

Пехота вооружена винтовками русского образца, обрезов в банде за исключением ездовых на тачанках не имеет никто. Банда имеет один "Максим", который возит за собой.., 2 "Люиса", один из них неисправный, к ним 10 кругов...

Документы и бланки, имеющиеся в штабе банды:Имеется личное удостоверение командира 10 полка тов. Святогора.Документ политрука 411 пехотного батальона.Документ Начальника Летичевской уездной милиции.Документ Начальника резерва Летичевской уездной милиции.Документ Начальника районной милиции Капустяна.Бланки с печатью политрука 411 пехотного батальона. Бланки с печатью Начальника районной милиции Летичевского уезда.Регистрационные карточки (неясно) волостей Летичевского Военного

Комиссариата.., много партийных билетов, личных удостоверений убитых коммунистов и работников Соввласти, (которые) используются для известных целей.

По сведениям бандита Ковальского - деятеля банды Гальчевского, наиболее отзывчивым районом к формированию банд является район ограниченный линиями Копай-город Скитнево - (неясно) - Виньковцы и Бар - (неясно) - Ялтушково - Слобода Ходецкая.

Банда Кирилика (Кирилюка? - Р.К.) проявляет себя в Ново-Ушицком уезде. Кирилик (неясно) галичанин, суровый, храбрый. Численность банды до 80 (преувеличенно). Банда Кирилика является частью банды Гальчевского, хорошо вооружена и одета в красноармейскую форму”...

22)

Як бачимо, чекісти були поінформовані грунтовно. Але попри це, вони ніяк не могли розбити мобільні загони Орла-Гальчевського, які пересувались, як правило, вночі та стежками, детально вивчивши маршрут, під охороною розвідки. В разі небезпеки розбивалися на групи в 15-20 чоловік і розсипалися у різні напрямки. “Банде способствует лесистая и пересеченная местность, (что) затрудняет преследование банды”, - зазначали чекісти.

У зв’язку з появою Гальчевського ударна група ЧК протягом тижня (з 16 по 23 серпня 1923 р.) “зняла”, тобто арештувала 24 мешканців Ялтушківського, Віньківського та Зіньківського районів, які у минулому мали зв’язок з Гальчевським...

Взимку 1924 року над ними відбувся суд. Ось повідомлення газети “Червоне село” від 23 лютого 1924 року: "16 лютого біжучого року в Губсуді закінчився суд над решт-кою банди Гальчевського, яка бушувала на Поділлі в 1921-1924 рр. (з перервами)... За один тільки 1921 р. банди ці (Трейка, Костюшка та Гальчевського - Р.К.) зробили 138 нападів на міста, села, радянські установи, залізниці. В 1922 р. банда Гальчевського втікає до Польщі, але після переговорів з українським урядом вертається назад. Тікає туди в тому самому році ще раз і в квітні 1923 р. з'являється назад з метою організації повстання під осінь 1924 року. Але не повезло. Банду розбито. Гальчевський втік за кордон. Найголовніша особа процесу - помічник Гальчевського Кохан (колишній укапіст). За радянської влади був міліціонером. Друга особа - Матвієнко, начштабу Галюка, вславився звірствами. Активними бандитами були ще: брати Дідури, Огородників та Паталай.

Після 24-х годин нарад суд присудив Кохана, Матвієнка, Огородникова та братів Дідурів до розстрілу. Патолая - до 10 років строгої ізоляції та позбавлення прав на 3 роки”.

23)

Настала весна 1925 року. Яків Гальчевський вирішує продовжувати боротьбу!Могилівський Прикордонний загін ГПУ повідомляв: “1 квітня на світанку

кінною бандою в 10 чоловік, добре озброєних гвинтівками, револьверами і бомбами, здійснений наліт на село Богушівку (14 верст південніше Ялтушкова). Бандою пограбований кооператив і розгромлена сільрада, причому канцелярія знищена, а списки членів КНС забрані бандитами. Керівника банди, якого бандити називали "пан сотник", опізнано: це відомий отаман петлюрівської банди Гальчевський, який оперував на Поділлі з 1920 року... Після розгрому сільської ради Гальчевський звернувся до селян з промовою і заявив, що прийшов для боротьби за незалежну Україну. Після нальоту банда пішла в напрямку села Ходацька Слобідка (6 верст на північний захід від Ялтушкова) і розташувалась в лісі Перелуки. Місцеві селяни опізнали помічника Гальчевського - Галюка і бандита Якуба (житель Ходацької Слобідки), які пішли за кордон з Гальчевським у 1923 році. Цією ж бандою вдень 1

30

квітня вчинено наліт на село Житники.., де (вона) розграбувала сільраду, знищила всю канцелярію і забрала з собою голову КНС, доля якого не відома”.

24)

А в ніч на 3 травня 1925 р. в районі села Курашівка, що в 40 верстах на північний захід Могилева, “з’явилась на 2 підводах бандгрупа в кількості 8 чоловік, озброєних гвинтівками, браунінгами, бомбами і одним кулеметом. Бандити одягнуті в шинелі, плащі і картузи з зеленими околицями (форма лісництва), на картузах приколоті булавками червоні паперові зірки. Ватажка банди, як встановлено з опитування селян, бандити називали "Пан Сотник", останній схожий за прикметами на Галюка... Банда пішла в село Лісові Берлинці, що в 42 верстах північніше міста Могилів, де розгромила сільбудинок, розкидала в сількопі товари, розшукувала сільвладу і членів партії, після чого залишила записку "Хай живе Україна!", "Хай живуть мужики!", "Хай живе батько Петлюра!"” ...

25)

П’ять рейдів здійснив в Україну отаман! До кінця 1925 р. не давав спокою окупантам!

Але він вже не знаходить тієї підтримки серед селянства, яка була раніше. Одного разу він, поранений у п’яту, потрапив під облаву. Тікаючи від селян, яких стільки років безстрашно обороняв від російської орди, Гальчевський змушений був пробігти десятки кілометрів по ріллі, ярах та лісах.

Моральний стан отамана можна лише уявити!

І знову Яків Гальчевський у Варшаві, на Алеї Руж, 6 - у посольстві УНР.Зрозумівши, що повстання в Україні підняти вже неможливо, Яків Гальчевський

вирішує продовжити військову освіту й у ранзі сотника вступає до польського війська. Дослужився до майора.

В 1933-39 роках через свою другу дружину Надію Іва-нівну тримає контакт з підпільним протипольським рухом на Холмщині. У Львові від псевдом “Яків Правобережець” таємно зустрічається з українськими діячами. Публікується в українському журналі “Діло” та у “Віснику” Дмитра Донцова.

Польська контррозвідка стежить за діяльністю колишнього отамана, а військове начальство ставиться до нього з недовірою. Все ж таки незвичайний військовий талант переважує - і на початок Другої Світової війни “майор Войнаровський” командує окремим батальйоном польської армії. Виявляє героїзм під Кутном. Польський генерал Болтуць представляє “майора Войнаровського” до найвищої нагороди Польщі, а генерал Бортновський відзначає його у своїх рапортах вищому керівництву держави.

Врешті Гальчевський-Войнаровський потрапляє до німецького полону...Обставини його звільнення невідомі, але вже у 1942- 43 роках він організовує на

Холмщині самооборону і разом зі своїм заступником Юрком Лукащуком обороняє українців від польського насильства.

В один з серпневих днів 1943 року, повертаючись з похоронів товариша Домбського, забитого поляками, заїхав у Переселовичі провідати родину. Але хтось виказав, що полковник провідуватиме свою молоду дружину Надію та сина Романа.

Школу, де відбувалася зустріч, було оточено тридцятьма бойовиками Армії Крайової, озброєними автоматами. Гальчевський мав лише пістолет. Боївкарі Армії Крайової прекрасно знали, що у школі знаходяться дитина і жінка. Попри це, вони почали кидати у вікна гранати. Полковник Гальчевський на льоту зловив кілька гранат і через вікно викинув їх назад. П’ятеро недолюдків поплатилися за свою жорстокість. Але кілька куль таки потрапило у відважного отамана.

Озвірілі “жолнєже” витягують пораненого отамана на подвір’я. На очах дитини і дружини жорстоко б’ють, ламаючи йому руки і ноги, а потім добивають багнетами.

26)

“Стривожена Холмщина величаво ховала свого героя, лицаря й отамана... Людину боротьби, а не переговорів з ворогом... Без благання і нарікань йшов він важким шляхом служби Україні і Військові... Полковник Гальчевський навіки пов’язав себе з українською визвольною ідеєю”.

27)

Похований отаман Яків Гальчевський-Орел у місті Грубешові на Холмщині (нині Польща) при масовій участі населення та приїжджих з інших українських земель.

У 1951 році, у тридцяті роковини героїчного повстанського чину, в одному з українських емігрантських журналів друзі вмістили пам’ятну згадку про Отамана Гальчевського-Орла:

“Ніхто не робив йому реклями і не співав дитирамбів; ані Уряд УНР, ані міністер Військових Справ не признали йому посмертно ранги генерала: ніхто досі навіть не затвердив його номінації Головним Отаманом в полковники Армії УНР, ніхто не називає

31

його вождем, не влаштовує на його честь галасливих академій, не пише шумних похвал, не розповсюджує погрудь та портретів.

Бо великий Повстанець, полковник Яків Гальчевський-Орел-Войнаровський був тільки вірний син України і залізний старшина Симона Петлюри. Жив і боровся не для партії і не для слави. Він жив, боровся і поляг за невмирущу ідею Української Державності.

Полковник Гальчевський - великий Петлюрівець, оборонець Поділля і Брацлавщини, захисник і мученик Холмщини, лицар лицарів і командир безстрашних невідомих, згинув як вояк, обороняючись до останнього набою.

Слава його імені житиме вічно в серцях хоробрих, мовчазних і вірних.Dulce et decorum est pro Patria mori!”.

28)

Це правда, помирати за Батьківщину солодко і почесно. Але все ж таки: коли ж зродиться в Україні герой, який, як Орел-Гальчевський, без жалю помститься за народні кривди?!

ПРИМІТКИ, ДЖЕРЕЛА:

1,11,15-17,27) М.Чеботарів, “Лицар без реклами”. “Неділя”, Український незалежний часопис у Німеччині.

Спеціальне видання, ч.13 (211), 1951.2)

В 1959 р. перейменоване в Малинівку. К.Завальнюк.3)

Справді, дійсне прізвище отамана - Гольчевський, але надалі будемо користуватися загальновживаним - “Гальчевський”. Р.К.

4,5) ДАВО-284, оп.1, спр.20.

6) Вислів Юрія Горліса-Горського.

7) Ю.Тютюнник, “Зимовий похід 1919-1920 рр.”, “Універсум”, січень-лютий 1995.

8,22) “Информация о бандах, действующих на участке 1-й Конной Запорожской Червонного Казачества

Дивизии” від 14 серпня 1923 р.9)

ДАВО, р-925, оп.8, спр.81, арк.191. 10)

ДАВО, р-925, оп.8, спр.84, арк.19.12)

ДАВО, р-195, оп.3, спр.397, арк.106. 13)

ДАВО, р-195, оп.3, спр.397, арк.85.14)

ДАВО, р-925, оп.8, спр.84, арк.380.18)

ДАВО, р-925, оп.8, спр.85, арк.13. 19)

ДАВО, р-925, оп.8, спр.26, арк.36. 20)

ДАВО, р-925, оп.8, спр.85, арк.18. 21)

ДАВО, р-195, оп.1, спр.69, арк.68. 23)

Надав К.Завальнюк.24)

ДАВО, р-925, оп.8, спр.55, арк.296. 25)

ДАВО, р-925, оп.8, спр.55, арк.574. 26)

“Літопис УПА”, т.2, с127.28)

“Неділя”, Український незалежний часопис у Німеччині. Спеціальне видання, ч.13 (211), 1951. Правопис збережено. Латинське прислів’я перекладається так: “Солодко і почесно вмерти за Батьківщину!”.

Документи 4,5,8,9,10,12,13,14,18-25 надав Костянтин Завальнюк.

Отаман Мліївської Гайдамацької Січі Трохим Голий

32

Юнацькі роки

Справжнє прізвище Трохим Іванович Бабенко. Народився 1898 року на Черкащині в селі Хрещатик, що розкинулося на березі Дніпра. Про батька майбутнього отамана відомо лише, що він служив матросом на одному з дніпровських пароплавів і під час нещасного випадку втопився. Мати вийшла заміж вдруге. Від двох шлюбів мала семеро дітей. Трохим був одним із старших.

Його, як і батька, притягував Дніпро: Трохим теж працював на пароплаві, але офіціантом. Пароплав називався “Рыцарь”.

Здавалось, бути Трохиму довіку офіціантом, слугувати іншим; про славу лицаря, очевидно, він і не мріяв.

Але прогриміла вістка: війна.Потім її назвали Першою Світовою.Війна, яка була єдиним шансом сільських парубків вибитися “в люди” — в офіцери,

рішуче перекреслила його скромні життєві плани.

І Трохим Бабенко був мобілізований на війну.Де служив, на яких фронтах, в яких частинах — невідомо. Але знаємо, що —

колишній офіціант, людина, як кажуть, мирної професії, здобув два Георгіївські хрести — за хоробрість.

Військова романтика не відпустила більше від себе: після революції та проголошення УНР Трохим продовжив службу тепер вже в українському війську. І став, нарешті, старшиною!

І ось стрункий юнак-офіцер повертається в рідне село.

Місцеві жителі запам’ятали його таким: “Був невисокого зросту (як йшов — шабля черкала об землю), чубатий, очі мав чорні, як терен, проникливі, на підборідді ямочка... Дуже гарний на виду, молодцюватий, зграбний парубійко”.

1)

“У словесному портреті отамана, в характеристиці його звичок, натури, серед опитуваних різнобіжностей немає, — зазначає краєзнавець Андрій Тегерешвілі. — Любив ходити чисто і охайно, вся одіж була при тілі: дублений під шнурок кожух (або бурка), на шапці квітка, хромові на закаблуках чоботи з острогами, блискучі, як водою злиті — це було в замітку людям”. Як сказала одна хрещатицька бабуся, “усе їхнє сродство було красиве, дівки становиті”.

Початок партизанки

Не важко здогадатися, що стало поштовхом для повстанчої праці: окупант зачепив за живе національні почуття Трохима Бабенка. Жорстокі збиткування біло-російських окупантів не могли не вивести з рівноваги бойового офіцера.

Після повернення додому він разом зі своїми товаришами Чорним, Самійлом Бугаєм, Лихом, Григорієм Рябоконем та К.Віхтем виступив проти денікінців. З його відомих бойових успіхів слід відзначити розгром денікінського штабу, що роз-містився у Городищенській сільськогосподарській школі. Діяв Бабенко й на залізниці: так, у Городищі, розібравши рейки, разом з товаришами пустив під укіс денікінський потяг, а потім обстріляв білогвардійців, які лишилися живими.

Згодом чекісти зазначали: “Банда Голого, обнимавшая собой Черкасский уезд, появилась со времени Петлюры, в его время сильно поддалась петлюровщине. При Деникине была активной”.

2)

Згідно з даними денікінців, зазначав більшовицький дослідник Д.Кін, в Черкаському повіті, зокрема, в Шепелухівській, Байбузо-Білозерській, Мошенській і Старосільській волостях у листопаді 1919 р. вибухнуло повстання, в якому взяло участь декілька тисяч селян. “Восставшие называли себя петлюровцами. Ими была объявлена мобилизация до 45-тилетнего возраста. К восставшим во время боя перебежали из белых частей два офицера-украинца, которые возглавили движение и готовили наступление на Черкассы”.

3)

Денікінці панічно відкочувались на південь. На їхнє місце прийшли більшовики. Вони призначили Трохима Бабенка, як організатора боротьби проти білих, воєнкомом Городища. Але він так і не приступив до виконання своїх обов’язків — призначення

33

скасували. Про причини цього можна здогадуватися: очевидно, владі донесли, що Бабенко — “бывший петлюровский офицер”.

Незабаром Трохим виступив проти нових окупантів. Ворог зазначав, що “при Советской власти (”банда Голого”) также (была) активной,

(особенно) в период сильного недовольства продразверсткой и разного рода мобилизациями”.

4)

Агітація словом і кулею

Від початків повстанчої праці за псевдонім Трохим вибрав собі ім’я гайдамацького ватажка 40-х років XYIII століття Гната Голого, який нещадно різав шляхту та жидів-орендарів і увійшов в українську історію тим, що в 1741 р. за зраду Батьківщині стратив Саву Чалого. Невипадково однією з перших “антисовєтських” акцій Трохима Голого стала ліквідація колишнього товариша, а потім зрадника — комуніста Віхтя, який очолював робітничо-селянську інспекцію. Був знищений й голова сільради с.Шелепухи колаборант Підберезний.

Що ж до єврейського населення, то воно в Київській губернії на той час монопольно володіло торгівлею сільськогосподарською продукцією, зокрема зерном, і допускало традиційні “зловживання” у ставленні до українських селян. Яке могло бути ставлення до євреїв-здирників з боку отамана?

Не дивно, що повстанці Голого час від часу підіймали на шаблях “жидівські бебехи”, так, що “пір’я кружляло вулицями, як у заметіль”.

Агітація — словом і кулею — проводилась щодня: кожний козак Голого був добрим агітатором.

У базарні дні Трохим приїздив на ярмарок і виступав на майдані перед селянами: “Добродії, борімося за Україну, бо як вступлять більшовички, то заберуть ваші бички-телички і останні сорочки!”. Або: “Сидітимете склавши руки, то совєти знімуть з вас останнє”. Публічно висміював Леніна. Кацапчуку, що вчителював у Тубільцях, за комуністичну пропаганду виписав 25 шомполів.

Був, кажуть, серед голівців ще один рішучий агітатор — жінка з маузером...

Гайдамацька Січ отамана Голого

Базовими для отамана стали Мліїв та довколишні села, які хтось назвав “Мліївською республікою”. Місцевість — лісові урочища з поетичними назвами — Марусин Яр, Ламані гори, Середин Яр, Недашівський став. На підходах до табору стояла залога, головний шлях перепиняв шлагбаум з табличкою: “Мліївська республіка”.

Голий діяв також в районі Городища, Орловця, Буди-Орловецької, Канева, Богуслава, Корсуня, ст.Воронцовської, с.Великого Старосілля. Переправлявся і на Лівий берег: рейдував в районі Домонтового, Богушкової Слобідки, Хрестів, Коробівки.

Були у загоні селяни і з Тубільців, Березняків, Білозір’я, Байбузів.Керівне ядро загону становили (згідно з даними А.Тегерешвілі): Баклицькі Оника і

Яків, Буркут Харитін (начальник штабу), Вовк Павло, Заєць Гнат, Краснюк Платон, Панько Павло, Паламар Семен, Педоренко Олекса, Подупейко Олекса, Шевченко Артем, Сагач Дмитро (командир кінноти). Штаб загону перебував в оселях заможних селян Івана Плюща, Марка Бурлаки, Круподері та Шомкала.

Андрію Тегерешвілі вдалося встановити прізвища деяких повстанців із Городища та околиць: Грозний Антін і Вовгур (пізніше теж отамани), Вовк Василь, Добровольський, Дячка Михайло, Жук Олександр, Качан Артем, Ковтанець Михайло, Коршак Олександр, Лящ Петро, Пожар Олекса, Марченко, Співак, Голуб, Коршак Олександр, Ус Кузьма, Шаповал Андрій, Герасименко Грицько, Орел Василь (з с. Свинарки), Омельченко Тихін Мусійович.

Тихін Омельченко — заступник отамана — був другим за популярністю серед населення після Голого. Більшовики безпідставно приписували йому вбивство помолога Л.П.Симиренка.

Одягатися повстанці намагалися подібно до однострою військ УНР: носили сиві шапки з червоними або зеленими шликами.

Селяни так описували отамана: “В походах на грудях мав бінокля, кінь був у нього рудий, у яблуках. Був швидким в ходу і розмові, сяде на коня — ніби влип. Любив бути на видності, любив похизуватися, басуючи конем, або, як би тепер сказали, позадаватися. Добре стріляв. Особиста зброя: маузер та козацька шабля зі срібним руків’ям”.

34

Улюбленою піснею отамана була:Ой, наїхали хлопці, еге-гей,Ой, із України.Та попускали коні, еге-гей,Ой, та по долині...

Зрозуміло, що цю пісню знали всі повстанці і часто, разом з отаманом, співали — в рейдах, в таборі, біля вогнища.

Дівчата любили Голого та його товаришів, при зустрічах заплітали у гриви коням коханих кольорові стрічки. І, як чули сигнал ріжка, котрим сурмач оголошував збір, серце не в однієї стискалося: чи побачу ще?

Але не всі дівчата очікували наречених у селах, чимало з них боролися поруч: серед цих відважних дівчат — розвідниці Ярина (Оксана ?) Пелюхно, Осадча, Плигач. В один нещасливий день їх зарубали окупанти біля Недашівської гатки.

“Тобі комуни захотілося?!”

Чим же займався Голий? Нищив продзагони, волосні та повітові органи “соввласті”. Спалив городищенський воєнкомат, нападав на інші совєтські установи Городища та сіл.

“Рейди Голого були тактично продумані, — пише Андрій Тегерешвілі. — Приміром, перед Городищем Трохим перевдягався в дівочий одяг і входив з групою своєї молоді під гармошку та співи до містечка. Одночасно лісовики тихцем просувалися цим же напрямком попід річкою. На підступах до містечка залягали. Голий розвідував становище і давав козакам умовний знак, за яким вони атакували пункт”.

5)

5-7 лютого 1920 р. через голівські села Тубільці, Будище, Мошни, Хрещатик, Байбузи, а 8 лютого — Старосілля, Буду-Орловецьку, Білозір’я пройшли частини Зимового походу, зокрема, кінний ім.Івана Мазепи полк. Зрозуміло, що один лише вигляд українського війська підняв бойовий дух селян. Щоправда, в Мошнах виник інцидент: комуністичні агітатори дезорієнтували селян, сказавши, що це проходить білогвардійська частина. Провокатори пообіцяли дати кожному по півпуда цукру з Городищенського заводу, якщо ті нападуть на “білих”. Коли ж озброєні селяни довідались, що це частини Армії УНР, селяни розійшлися. Щоб остаточно розвіяти неправдиві чутки, командир Київської дивізії Юрко Тютюнник наказав “кінним частинам пройти м.Мошни з піснями”...

На початку травня 1920 р. — під час походу Будьонного на Польщу — Голий атакував 518-й полк Першої Кінної армії. Зрозуміло, що примітивно озброєному селянству нелегко було змагатися з регулярними частинами. “І в кращі свої часи загін Голого мав понад третину примітивно озброєних повстанців: сокирами, вилами. Натякаючи на таке озброєння, Голий жартував: ”У мене зубки гострі, піками””.

Отаман Голий регулярно проводив мобілізації. Ось згадка про це місцевого селянина: “Викликав нашого батька Голий у розправу (так по-старосільському називали сільраду — А.Т.) і запропонував вступити до загону. Батько довго воював з німцями, був у полоні, тож відмовився: вже навоювався. Голий з серцем підгилив його ногою під сідницю і вигнав”.

Отаман та його партизани нещадно нищили зрадників. Так, голівець Нечай забив начальника районної міліції Литвина і двох мліївських міліціонерів. У 1920 році був застрелений ще один начальник городищенської міліції — Я.Панько та голова райвиконкому Подвиженко. Прагнув Голий знищити ще одного зрадника — колишнього повстанця Рябоконя, з яким воював проти денікінців, і який перекинувся до червоних. Розплата була запланована на 13 вересня 1920 року.

Під час постою у с.Велике Старосілля карального загону під командуванням військового комісара Черкаського повіту Рябоконя, котрий планував наступати на “Мліївську республіку”, повстанці атакували ворога.

“Голівці несподівано ввірвалися до Старосілля з усіх боків. Першими пострілами зняли вартових на церкві і розсередилися по селу... Зав’язався бій.

Очевидець П.Т.Гой розповідав: ”Голівці летіли, як чорна хмара — з вилами, косами, рукав у кожного перев’язаний солом’яним перевеслом (щоб відрізнятися від червоних) — і землі під ними не видно”.

Під час бою було забито семеро карателів, 20 осіб полонено, решта розсіялась. Отаман Голий гарцював селом на білому трофейному коні і все виглядав: чи вже спіймали Рябоконя?..

35

Полонених пов’язали колодязьною мотузкою і вервечкою погнали мліївським шляхом, шмагаючи: оце вам хліб-сало-масло!

Полонені просилися: ми прості робітники, залізничники, нас насильно мобілізували, примусили і т.д., але ненависть виявилась сильнішою — їх постановили стратити, що й було зроблено вранці у Сиваковому Яру. Коли прикидали землею, один недобитий підвівся і просив порятунку. Хтось із селян спустився вниз: ”Тобі комунії захотілося? На!” — і добив лопатою.

Старосільська міліція відбулася легше — отримали від отамана лише шомполів — місцеві все ж, з селян.

Один полонений ненадовго врятувався, його ”куркуль” Краснюк забрав до себе допомогти по господарству. Така вже натура хазяїна: воюй не воюй, а гречку сіяти треба. Через два тижні господар відпустив його з миром, але похвалився сусідові Вовкові Павлу Семеновичу. Той наздогнав рябоконівця біля урочища Диччине і вбив”.

6)

Розголос про розгром карального загону в селі Велике Старосілля рознісся округою. Лави Голого швидко зростали. У вересні 1920 р. до нього пристали повстанці гайдамацького села Медвин...

“Красниє мстітєлі”

В Україні йшла боротьба між націями за право володіти українським скарбом — землею. Євреї, як і завжди, виступали на боці поневолювачів українського народу. Одним з прикладів безоглядної жорстокості з боку “мирного єврейського населення” була діяльність загону городищенських “красних мстітєлєй”.

Про нього маємо таку офіційну совєтську інформацію:“В Городище Черкасского уезда имеется отряд численностью в 80 ч. Оружия отряд имеет 50 в.,

из которых 25 приобретены на средства организации, а 25 получены взаимообразно. Имеется по 30 патронов на винтовку. Отряд ежедневно несет охранную службу местечка, выставляет заставы.

Отношение местных властей и райпаркома весьма благожелательное и доверчивое. Отряд причислен к Смелянскому ротучастку. Еврейское население местечка после погрома, устроенного бандой Голого, разбежалось и только теперь, при наличии отряда самоохороны, начинает возвращаться. Из сел и местечек, не имеющих отрядов самоохороны или постоянных гарнизонов, евреи перешли в пункты, имеющие охрану...

Доступ в отряд свободен для всех желающих без различия национальностей, лишь бы принадлежал к числу трудящихся, но фактически входит в них одна лишь еврейская часть населения, как непосредственно в них заинтересованная...

При наличии петлюровского настроения у населения Черкасского уезда и имеющейся подпольной петлюровской организации, к которой сочувственно относится не только селянская часть населения и полупролетарская, спекулирующая рабочая часть бобринского узла и заводов, но и часть ответственных сотрудников власти, — отряды самоохороны из еврейского населения есть та часть населения Черкащины, на которую в данный момент можна безусловно положиться, так как всякая иная власть равносильна для них гибели, в чем она уже неоднократно убеждалась”.

7)

Згідно з даними Андрія Тегерешвілі, загін “складався з містечкових комуністів та активістів: крамарів, кравців, службовців і налічував 100-150 осіб. Командиром його був Сань Ісаковіч Дінерштейн. Склад загону: комісар — міліціонер Ворона, Бєгєльфєри Павло та Лазар, Бурячков, Бурячкова Хана, Віткуп, Житомірскіє Ізя та Хаюся, Кругляк Льова, Каральнік, Камінскій, Котляр Боріс, Ляш, Львовскій Ліпа Янкєлєвіч, Майстровий Борух Шаєвіч, Піпка Аба, Пєрчік, Тютюнов, Трєгуб Ілля Ароновіч. Останній був власником млина.

На озброєнні мали гвинтівки і кулемети ”Максим”. Діяли ”мстітєлі” переважно так: заходили до молодиць, в яких чоловік у лісі,

забирали до підвалів своїх лавок — пиши записку чоловікові, щоб з’явився. Не прийде чоловік — дружину розстріляють, прийде — розстріляють обох. Або можуть жінку нібито відпустити, а вб’ють по дорозі додому десь на околиці.

Розстріли велися у піщаному кар’єрі — зручне і вигідне місце: далеко від свідків, пісок гарно всмоктує кров, ями приречені самі собі рили, а з урвища легко засипати трупи. Стверджують, що тут страчено до 200 осіб”.

8)

Чистка в Черкасах

Під час всеукраїнського повстання літа-осені 1920 року отаман Голий був однією з головних дієвих осіб: під його командою боролися тисячі повстанців, 6000 з них він 2

36

жовтня 1920 р. привів у Мошни на з’єднання з Холодноярцями для проведення спільної операції — штурму Черкас.

Це підтверджують більшовицькі документи: “Черкасский уезд. 2 октября банды отошли в направлении Мошны... С каждым днем банды крепнут, получая подкрепление из Холодного Яра. Дальнейший рост банд угрожает Черкассам. В данное же время под угрозой находится Городище, где нет вооруженных сил.

3 октября банда в количестве 4000 чел. заняла Свидовку, Русскую Поляну, откуда повела наступление на Черкассы”.

.9)

“Я уявляв його собі як солідного ”дядька-отамана”, — згадував Юрій Горліс-Горський, який вперше зустрів Голого в Мошнах восени 1920 року, — і трохи розчарувався, коли побачив, верхи на коні, молоденького хлопця в однострої студента київського університету. Лише замість поламаної ”студентки” мав на голові кудлату козацьку папаху, а поверх чорного пальта з ”петлицями” і блискучими гудзиками красувався цілий арсенал зброї. Смішно виглядали в стременах його ноги у черевиках і штанах ”на випуск”. Та при ближчому обзнайомленні те некорисне враження змінилося. Голий був здібний, енергійний ватажок, мав ”добру голову” і вмів захоплювати масу”.

10)

Під час штурму Черкас Юрія Горліса-Горського вразила мужність, витримка і непоступливість гайдамаків Голого. Коли на околицях Черкас вони потрапили під обстріл більшовицького бронепотяга, який повним ходом увірвався на одну лінію з повстанчою лавою і “почав з флангу кропити з кількох кулеметів і мітральєзи Гочкіса”, а з Дніпра в цей час обізвалися червоні бронеплави і гранати та шрапнелі почали вибухати в селянських лавах, голівці виявили виняткову витримку і мужність.

“Я чомусь був переконаний, — згадував Горліс-Горський, — що попавши під гарматний обстріл, селянська лава піде врозтіч. Ні, залягли і, відсунувшись лише від небезпечного сусідства бронепотягу, стріляли, поривалися час до часу вперед і знову залягали під градом куль”.

11)

Повстанці Голого вийшли з честю зі складного бою: “Повітря стряс переможно-радісний рев повстанчих лав... На вулицях, попід плотами і стінами, трупи червоноармійців та жидівських ”ополченців”, — описував побачене Ю.Горліс-Горський. — У декого голова відділена зовсім від тулуба, — то робота ”косарів”...

В центральних дільницях — ярмарок. Повстанці, п’яні перемогою, виспівували й вигукували, не звертаючи увагу на шрапнель, що почала розриватися над містом... Горіло кілька жидівських хат і совітських установ, кидаючи червоні відблиски на обличчя і лискучі коси повстанців. Коло державних складів і склепів розділювали по мішках і пазухах ”воєнну здобичу”: сіль, цукор, махорку, сірники, мануфактуру, шкіри, цвяхи...

По сусідству, за рогом кварталу, юрба, із задоволеними викриками й реготом, оглядає щось при світлі палаючого будинку. Під’їжджаю. В крузі глядачів, кілька селян держать за руки і ноги розпластаного на землі молодого жидка, що верещав на всі голоси. Старий сивий дядько, збивши на потилицю баранячу шапку і закотивши рукава, з фільозофським спокоєм урочисто переводить ”операцію”: до розпоротого косою живота напихає гречки.

— Вполномочений з вупродкому, — пояснює мені один із глядачів, — черкаські хлопці показали де живе, а він, бісова кров, до мами під перину сховався! Стару суку зарізали, щоб щенят не плодила, а йому треба по довжності — ”развйорстку виповнити”...

— Га! Як він до нас до Млієва приїхав був з червоноармійцями развйорстку дерти, — одізвався другий глядач, — хіба таке вичудачував! І не підступай до нього — чистий тобі цар Микола третій... Я вас, каже, навчу як савєтськую власть слухати!.. А тут — бач — під перину заліз!.. Два ліворверти, карабінку, документи, гроші — геть чисто все через вікно на подвір’я повикидав, знайшли вже — як хату запалили... А збіжжя усякого в хаті! У господаря за добрих часів стільки не бувало...

Зрозуміла дика мстивість мирного й по суті доброго українського селянина”, — завершує розповідь Юрій Горліс-Горський.

12)

Як не згадати тут визнання Лейби Троцького, який уособлював в ті роки єврейську націю — і у ставленні її до українців, і у ставленні українців до неї:

37

“Коммуну, чрезвычайку, продовольственные отряды, комиссаров-евреев возненавидел украинский крестьянин до глубины своей души. В нем проснулся спавший сотни лет вольный дух запорожского казачества и гайдамаков. Это страшный дух, который кипит, бурлит, как сам грозный Днепр на своих порогах и заставляет украинцев творить чудеса храбрости. Это тот самый дух вольности, который давал украинцам нечеловеческую силу в течение сотни лет воевать против своих угнетателей: поляков, русских, татар и турок и одерживать над ними блестящие победы”.

13)

Троцький, як бачимо, добре розумів роль свого народу у поневоленні українців, розумів національно-визвольний характер боротьби українців проти, як він каже, “своих угнетателей”.

Бої з ордою Будьонного

У жовтні 1920 р. голівці заволоділи двома пароплавами та баржами з цукром.8 жовтня з Городищенського повіту Голий силою 600 бійців повів наступ на Мліїв.

“Советским отрядом был принят бой, — зазначали чекісти, — но под давлением противника отступили к селу, а затем к ст.Городище”.

14)

Цей же документ говорить, що — за підрахунками чекістів — загальна чисельність повстанців в Городищенському (Голий), Мошенському (його помічник Товкач) та в Ротмистрівському (Яблучко) повітах досягла 2000 чоловік.

Цитую документи тієї епохи про боротьбу повстанчих сил Мліївської Гайдамацької Січі з 1-ю Кінною армією.

“Рассеянная частями 1-й Конной армии в середине октября в районе Умани, банда Голого к концу октября 1920 г. вновь собралась и перекочевала в Черкасский район. Банда Голого, достигшая своих максимальных размеров в 7000 человек (с дезертирами, стариками, при чем были даже женщины) взята на учет Штадивом 11”.

15)

“...Черкасский уезд... В с.Байбузы до 120 чел. бандитов при одном пулемете под командой Товкача и там же до 100 человек пехоты атамана Голого, главные силы которого доходят до 400 пехоты, 60 кавалерии и один пулемет в деревне Мошны. Села Белозерье и Староселье заняты бандами Товкача до 200 человек. В районе Млеева расположены банды до 200 пехоты, 15 кавалерии под руководством Краснюка.

2 ноября банды Голого в количестве до 200 чел. при 60 чел. кавалерии, имея до 1200 винтовок и четыре пулемета, продолжают быть пассивными. Эти банды тщательно скрывают свои намерения и предполагаемые действия, обязав население оставаться на своих местах безвыездно”.

16)

“...Черкасский уезд. 7 ноября на ст. Байбузы произошел бой между очень многочисленными бандами и советскими частями. Бой продолжался три часа, в результате зарублено большое количество бандитов. Ввиду того, что многие бандиты засели в избах и продолжали оборонять селение Байбузы, последнее частью сожжено. В районе Будище банда оказывает упорное сопротивление, селение обстреливается орудийным огнем. В бою под селом Байбузы убит помощник Голого — Товкач. В районе Стеблево, 25 верст северо-западнее Городища, совотрядом преследуется плохо вооруженная банда в 150 человек. В районе Мошногорского монастыря... засела банда в 1300 чел. Банде был дан бой, в результате банда была выбита из селения, потеряв убитыми 150 человек. Затем банда разделилась на две партии, из которых одна отступила в Мошногорский монастырь”.

17)

“Частями 11 дивизии, бойцами 2-93 кавполка, прибывшими в данный район (Мошны-Городище-Черкассы), банда Голого в три дня (3-6 ноября) была разбита 6 ноября... Сам бандит Голый скрылся с 17 бандитами в районе Млеева”.

18)

Наступне повідомлення чекістів спростовує попереднє: широкомасштабний бій продовжувався... Зі звіту Кременчуцької губернської ЧК від 7 листопада 1920 р. довідуємося, що на підмогу Голому прийшли загони Кикотя, Марусі та Ярового, які зайняли села Байбузи та Будище: “Банда Кикотя имеет в Будищах и Мошнах около 300 конницы и около 100 пехоты”.

19)

Незабаром підійшов й загін отамана Левченка...Про події тих днів розповідав Дмитро Григорович Надточій, 1907 року народження, з

с.Тубільців: “Голова Тубільської сільради Мусій Йосипович Шепель (по-вуличному дід Плаха), Федір Соломаха, дід Премьор очолили оборону Тубільців, ходили по хатах: ”Давайте борони, чи хочете, щоб і нас тут били та палили?”.

38

Я пас скот (на Покрову було), коли біжить березняківський повстанець, в шинелі, весь мокрий: “Хлопці, біжіть, хто має зброю, бо нас у селі б’ють будьоннівці”. Ми всі за зброю — що в кого було. Прорвалися будьоннівці з Березняків — і на борони, дуже озлилися: то й тут бандитське село?! Спалили 360 дворів...

Селяни Березняків і Тубільців вийшли з вилами, багатші позносили дерев’яні борони і встелили ними (зубцями догори) підходи до села з боку Гоївки — можливого напрямку наступу кінноти. Будьоннівці здійснили прорив між обома селами в районі млинів, була сутичка — тут засіли селяни. За вчинений опір командир будьоннівського загону наказав: “Паліть всьо моєй властью і моєй рукой!”. Палило п’ять душ паліїв піками, вмоченими у щось легкозаймисте. Березняки спалили повністю (бо звідти пішла похватка на борони), Тубільці — частково, спалили околичні кутки Байбузівщину, Яремівщину, Безклубівщину, Виселку, Забір’я. Кожен куток мав від 30 до 50 хат. Мусій Йосипович Шепель заховався в плавнях, у мочарах, бо були б убили”.

“Червоні збирали ужинок: грабували, гвалтували, — зазначає А.Тегерешвілі. — Був у Тубільцях божевільний, потрапив під руку розпаленим переможцям — зарубали. Вживане у народі означення щодо денікінського війська “грабармія” можна повністю віднести і до червоної.

Потрапило під червоний смолоскип і с.Велике Старосілля... Про це розповідав Торгало Сергій Іванович, 1901 року народження:

“З с.Драбівки прибіг до Старосілля на куток Діжову підліток: ”У нас банда Будьонного. Чоловіків забирають, дівок і бабів гвалтують”. Кілька чоловік згрупувалися за горбом і стрільнули кілька разів з куцопалів по будьоннівцях, ранили командира. А тоді побачили дядьки, що буде непереливки і втекли до лісу. Червоні заскочили до села і давай палити хати, застрелили діда Кундзіра, Ярему, Афоньку... Перестріли діда Сидоренка, питають: ”А що то за частина тут проїжджала з рушниками та стрічками?” (Про загін отамана Голого). ”А хіба ви не знаєте? То Україна заміж за кацапа йде”. Проїхали, призупинилися, погелготіли і повернулися, невідомо що задумали, коли — бабах. Вистрелили і кіньми потопталися, дід живучий був, кричав, але люди боялися рятувати”...

Попри ординську силу 1-ї Кінної українські селяни не розступилися...Тим більше, що на допомогу прийшли Холодноярці.Оповідає учасник подій Юрій Горліс-Горський:“Горів Мліїв. Догоряли інші села.Щось це мені нагадує.Горять села... Ховаються селяни у ліси, в укріплені манастирі... Навантажують

присадкуваті скуласті верхівці на коні й вози селянське добро; ведуть на арканах упійманих мирних бранців...

Орда вийшла із степів жирувати в українських селах...Ватажок місцевих повстанців оповідає, що в їх район прийшла червона бригада...

Червоноармійці — москалі та китайці. З ними загін черкаського Чека — самі жидки...До Млієва прийшли увечері, цілу ніч, на зміну, шукали збіжжя, сала, одягу, а оце

під ранок запалили.Поки ми розмовляли, прибігли із села, що під самим лісом, селяни з вісткою, що

червоні вийшли з Млієва і йдуть в те село.Розпитуємо черкасців про місцевість... Прилучуємо до

2-ї та 3-ї сотні з півтораста місцевих повстанців і ведемо відділ поза селом у балку...Як колона вже рівнялася з нашою лавою, кіннотчики випередили штаб і, знявши

рушниці, риссю подалися до села. Під селом перші почали стріляти, видно зауважили у селі нашу кінноту. Затріскотіли із села рушниці та ручні кулемети... Із села вискочив Чорнота з кіннотчиками... Червоні розгубилися і в безладді закрутилися на місці. Чекісти завернули свої брички та фаетони і погнали дорогою назад до Млієва. Провожаєм їх кулями...

Командир червоних, що досить відважно вигарцьовував конем під нашими кулями, привів частину до порядку... Червоні, зорієнтувавшись, що переважають нас числом, пішли в наступ. Та за плечима їх сипнула стрілами лава Василенка...

Петренко, ставши на коліно.., бере на мушку командира ворожої частини... За третім стрілом командир упав навзнак... Розсипана по дорозі лава зривається і, збиваючись до купи, починає панічно утікати полями в напрямку Млієва... Та пізно. Доганяли вже шаблі кінноти, а дорогу до втечі перетинала частина нашої лави. Чоловік із сорок, що кинули зброю, забираємо у полон... Коштувала їх виправа на село під лісом досить солоно, бо крім сотки заслони, що влипла вся, на полях було ще із тридцять трупів.

Командир, що його Петренко щасливо поцілив у саме вухо, мав документи на латишське прізвище. Полонені — майже всі китайці. Переважаюча більшість вбитих і полонених одягнена в селянські кожухи.

39

Нам цей бій коштував п’ять Холодноярців... та сім місцевих повстанців, що п’яні від диму палаючих осель, перлися на ворожі кулі, забуваючи про небезпеку...

Їдемо до Млієва...Задихаючись від смороду паленини, їдемо вулицями села. Деякі хати і будівлі

догоряли, деякі ще горіли. Попід спаленими плотами і будівлями — трупи застрілених селян, жінок, дітей... Коло церкви, що димилася, труп священика, роздягнений наголо... Живіт розрізаний навхрест. Коло священика дружина і два малі хлопчики... Пообпалювана одіж, позакурювані обличчя. Якась баба, плачучи, здіймає з себе фартушок і прикриває ним священика...

Ідемо до школи. На площі розкидані мішки із збіжжям, мукою... Коло плотів пов’язані гуртами корови і вівці... То частина ”воєнної здобичі”, покинута червоним обозом.

У дверях школи зустрічаємо піджилого селянина, що виносив на руках труп дівчини. Поклавши на землю доньку, вертається з нами до будинку. В просторій клясі, на застеленій соломою і рядном підлозі, — шістнадцять роздягнених і напівроздягнених дівчат та підлітків. Товарищі ”потішалися” ними, видно теж ”на зміну”, а потім покололи багнетами.

Селянин, що виносив сімнадцятий труп, понуро витирає кулаком сльози.— Краще вже, що покололи, як мали нам потім китайчат та жиденят наплодити.З важкою душею вертаємось під ліс.Василенко, що лишався за Петренка, утішився:— Хвала Богу, що приїхали. Не можу ради дати із селянами. Гвалтують, щоб

віддали їм полонених китайців. Кажу — і так їх не мине, що належиться — так ні: дай і дай нам — самі колами повбиваємо. Жінки просять, аж плачуть.

Петренко махнув рукою.— Скажи пов’язати руки, щоб не вирвався котрий і віддай”.

20)

В середині листопада 1920 р. Голий розбив у Старосіллі канцелярію комуністів: у бою були забиті колаборанти — комісар Михайло Накидень та комсорг Борис Захарченко.

Про розмах повстанського руху в Черкаському повіті — навіть у листопаді, коли рух повстанський згортався — свідчить такий промовистий документ:

“На учете разведчасти Штадива 11 в ноябре месяце имелось 27 тысяч бандитов и до 5 тысяч сочуствующих бандитизму местного населения”.

21)

Фактично все дієздатне населення піднялося на боротьбу з окупантами...

Голий зрозумів, що більш успішною буде не фронтова боротьба з Кінною армією, а партизанська, тому розсіяв своє військо на дрібніші загони.

Ось інформаційне зведення Кременчуцького губвідділу управління від 23-24 листопада 1920 року: “Черкасский уезд. Банда Голого в количестве 40 сабель оперирует в районе Буда-Орловецкая, где произвела нападение на обоз 93-го полка, и тотчас же скрылась в лесу. Высланный для преследования бандитов взвод был ими обстрелян. В Мошны и Городище для ареста бандитов посланы 2 экспедиции”.

22)

А 21 листопада повстанці силою в 15-20 кінних здійснили наліт на Городище: “устроен погром, есть жертвы. После налета бандиты рассеялись по лесу, прилегающему к селу Млеево”.

23)

Для повстанців починається смуга невдач: в Мошенському районі “экспедиция добыла очень ценные документы, как-то: списки штаба Голого и некоторых участников бандитских восстаний”. Був заарештований “ротный командир банды Голого — Опоренко, который при попытке бежать расстрелян”.

24)

А наприкінці листопада здався “начштаб Голого Коломиец”...

Зі зведення Кременчуцької губЧК від 26 листопада 1920 р. довідуємось, що Голий “с небольшой конной бандой ежедневно посещает местечко Смела”.

25)

Інформаційне зведення Кременчуцької губЧК від 29 листопада 1920 року про Черкаський повіт стверджує, що “под давлением совотрядов банда Голого рассеялась в районе Буда-Орловецкая. При приближении к дому бандита Гаращенко отряды были обстреляны, после чего дом был зажжен и бандит Гаращенко с 4 своими единомышленниками сгорели.

40

В данном районе найден приказ, подписанный Голым, призывающий к петлюровской организации с угрозами сжечь непокорных”.

26)

“Вторично банда Голого была взята на учет Штадивом 11 первого декабря в районе Млеево в количестве до 150 пеших, 50 конных. Голый из своего основного ядра, пользуясь отсутствием в этом районе частей дивизии, организовал банду... Банда была рассеяна. Голый вновь скрылся с 17 бандитами”.

27)

На кінець 1920 р. згідно з “Советской военной энциклопедией” загін Трохима Голого нараховував близько 4000 бійців.

28)

“Гостріть ножі, зубіть серпи, мантачте коси...”

З інформаційного зведення начальника штабу військ Кременчуцької губернії (за лютий 1921 р.) довідуємось, що “21 января 1921 г. бандит Голый вновь собрал шайку в 30 человек...”. Далі начальник штабу військ Кременчуцької губернії повідомляє такі агентурні дані про підпільну українську організацію, яку очолював Голий: “Штаб Мошнинско-Городищенской организации Петлюровского самостийного направления, район Черкассы-Городище-Млеев-Белозерье. Штаб банды: начштаба Голого — Попудренко, бывший офицер, уроженец Млеева. Солодкий и Круподеров (правильно: Круподеря — Р.К.) из Млеева.., Кочен Штрита (?) — из Городища, пехотной бандой командовал бывший прапорщик Минько по прозвищу Лебедь. Заяц и Проценко — бывшие офицеры...

Банда Голого в настоящее время стоит на учете в районе Шелепухи — Мошны... в числе 17 конных...

Поимка банды сопровождается большими затруднениями”.29)

Збереглося кілька відозв отамана Голого. Вони висвітлюють погляди отамана на міжнаціональні взаємини. Ось дві з них, датовані лютим 1921 року.

“Брати козаки. Огляніться кругом: що зробилось за час цього невірного большевизма? Де те все,

що вони вам обіцяють? Ні... не ждіть од них нічого, бо вони і самі не мають, що обіцяють, а пообіщайте ви їм свяченого ножа.

Годі терпіть од невірних, настане весна. Поспіють жнива. Гостріть ножі, зубіть серпи, мантачте коси та ідіть, вистригайте жидівські голови...

Голий”.

“Козаки... Час лютий настає. До зброї, настає весна. Коли ви маєте ще хоч трошки

гайдамацької крові — пора до діла. Що робиться навколо вас? Що роблять з вами ваші жидівські наймити. Як над вами

знущаються.Брати. Жиди вами правлять. А на що ножі: пора встати, славу — волю добувати. Наша країна, наша воля.

1921 року 17 лютого.Голий”.

29)

А ось квітнева (1921 року) листівка Голого:

“Добродії селяни!Настає час, в котрий ви повинні проснутись, бо вже такого часу не повинно бути

ніколи. Це наступила послідня хвилина нашого життя і смерті, в котору ми должни (по)рішити це тяжке кацапське та жидівське ярмо, якого ми вже не в силах носить, та чи повинно так бути, селяни, я не знаю, як на ваш взгляд, як ви все це терпите і даєте все те, що вони требують, та хіба слід це все віддати, хіба вони вам хоть що-небудь допомогли, може, вони дали вам хоч трьохкопійчаний лапоть. Не ждіть, не дадуть.

Просимо вас, брати мої, питайте їх, де вони це все дівають. Як поросята та телята, хліб, кожушки, свитки та ту сорочку послідню, що вони взяли у нещасних сиріт, а вони кажуть, що все це бідноті. Та ні, біднота теж його не бачить.

Так що ваша кацапська гнила кров потече великою річкою. Аж тоді ми будем панувати на своїй Вкраїні, як не буде у нас ні кацапів, ні жидів.

41

Геть, зрадники, з України, нема вам тут міста.31)

Смерть кацапам і жидам.Да здравствует самостійна незалежна Україна.Горе тому, хто станет обижать крестьян. Крестьяне, к оружию.

На Черкащині отаман повстанців — Голий”.32)

Комуно-російська агітка

В Кременчуцькій газеті “Незаможний” 7 травня 1921 р. (№87/156) під рубрикою “Наші вороги” була вміщена стаття “Лакеї і запорожзька січ”.

33)

Над статтею великими літерами: “Знищуйте панське сміття — бандитизм!”.Стаття присвячена отаманові Голому. Цитую:

“Лакеї і запорожзька січЗдається, що між лакеями — слугами ріжних паразітів і запоріжською січчю... нема

нічого спільного... А між иншим, розглядаючи цілу низку ріжних ”закликів”, написаних безграмотною рукою лакея з дніпрянського пароплаву Бабенко, я бачу напис: ”Гайдамацька січ. Голий”. Ця людина мешкає на Черкащині, з десятком бувших офицерів і бандитів, грабує населення, забиває незаможніх, міліцію.

Яке ж відношення се має до запоріжської січі?Хіба тільки те, що запорожці (гайдамаки) теж різали. Але ж вони різали польських,

турецьких та татарських панів, магнатів, ханів.Ну ще зрозуміло було б, коли б ця людина назвала буфет Дніпрянського пароплаву

січчю: там лакей Голий, прислуговуючи панам, увічливо їм вдаваючись, одержував за свої низькі поклони гроші і почував себе досить гарно, точнісінько як запорожці в січі, але ж у цім разі буфет можливо теж було б назвати не гайдамацькою січчю, а тільки лакейською.

Тепер же Голий, після кожного грабунку або вбивства, тікає до лісу і на другий день, боячись бути зловленим десятихатниками, зупиняється тільки верств за тридцять, двадцять.

А ”січ” теж бігає за злодієм?..Даремно лакеї пишуть своіми кривавими, смердючими руками, рядом з проклятими

народом прозвищами, назву колишньоі славноі січі.Нарід се розуміє і вам не вдасться задурить його назвою великоі Украінськоі

фортеці.

Банкруцтво бандитізму.

В осени минулого року бандит Голий вів боротьбу з селянською біднотою під гаслом: ”Влада Украінським селянам!”.

Тут він ”захищав” (?!) селян загалом і йшов тільки проти ”чужинців”, коли ж незаможне селянство Черкащини повело з Голим рішучу боротьбу і з допомогою червоноармійців цілком знищило його банду, тоді цей злодій змінив гасло: ”Влада украінським добродіям! Геть комзлидні!”.

Тут бандит Голий хоть і не цілком виявляє себе, але вже одверто каже про своє відношення до бідноти, він уже одверто стає на бік тільки куркулів. Він, правда, ще боіться сказати прямо: ”Влада куркулям” і замінює ”куркулі” ”добродіями”, він ще не каже, що йде проти бідноти, а веде цю боротьбу під гаслом ”Геть комзлидні”, але тут уже досить видно його бандитське обличчя, обличчя куркульського прислужника.

Та дарма. Надія на куркулів зникла. Більш, ніж півроку Голий шлявся по всіх лісах Черкащини, закликаючи ”добродіів” до боротьби, а ”добродіі” не озиваються.

Надія на організацію великої банди з ”добродіів” сама по собі зникла, зникла ідея украінськоі куркульськоі держави.

Але бандит Голий — живучий...Влада капіталістам — ось мета бандита Голого.Ось кілько рядків з останніх ”закликів до братів”, котрі яскраво малюють суть

бандитських думок: ”...Схаменіця, що ви робіте, навіщо вам проклята ’комуна’ здалася... Навіщо ви піддержуєте оцю ганебну владу... Не бійтеся ніякоі другоі влади, хоть буде вона й буржуйська”...

Знищимо панських наймитів!

42

Рішуча боротьба бідноти, міліціі, десятихатників, на котрих він особливо жаліється в своіх ”закликах”, примусили бандита показать своє обличчя, і тепер перед біднотою досить яскрава картина. Називавший себе самостійником, йшовший проти чужинців, тепер одверто виказує своі мріі про панську владу, про владу закордонних панів.

В боротьбі бандіт не втерпів і сказав украінській бідноті щиру правду. І хоть сказав один ”отаман”, а іх багато, усій бідноті, видно, хто і на чию користь ”працює ” в бандах. Слід тільки приглянутись до любоі банди, до ”отамана” і ви, безумовно, взнаєте, що ”батько отаман” або пан, або панський офіцер, лакей.

Безумовно, багацько бандитів ще не скоро виявлять своє обличчя, вони ще довго будуть прозивати себе то прихильниками ”селян”, то прихильниками ”добродіів”, то захисниками Украіни, іі січі, але рано чи пізно вони теж повинні будуть піти шляхом Голого.

Біднота цього не повинна ждать, а зараз, доки ще не пізно, вести рішучу боротьбу з ріжною наволоччю, з ріжними ”отаманами”.

Сміливо, селяни, рубайте голови бандитів! — там бідноти немає, а одні лише панські прислужники, офіцери, жандарми, лакеі.

О.Рудник”.34)

Коментарі, тут, здається, зайві: ворог є ворог, він намагається не просто знищити фізично, а все робить для того, щоб розтоптати захисника Вітчизни морально.

Смерть отамана Голого

Під впливом НЕПу, військових успіхів Красної армії та шаленої дискредитації партизанів в більшовицькій пресі повстанський рух почав заламуватись. 1921 рік став останнім роком життя і боротьби отамана Голого.

На нашій землі нас перемагали...Племінниця отамана Марія Юхимівна Цап згадує: “Коли дядька Трохима обложили в

канівських горах за с.Хмільною, де він переховувався, його тітка Мотря і сестра Ониська (моя мати) носили йому туди їсти. Чекісти мали серед хмільнянських людей звідунів, які повідомляли про появу жінок у селі. Та й свої, хрещатицькі, стежі, доносили, якщо день чи два обох не було дома. Чекісти пробували слідкувати за жінками в бінокль — куди вони йдуть.

Якось хмільнянський дядько підвіз їх, заховавши між снопів (знав, хто вони такі), а коли з’явилися карателі, швиденько переховав їх у скирту. Чекісти потім били дядька (жінки все те чули) і допитувалися, кого він віз. Той не зізнавався.

Після повернення молодиць додому обох їх катовано. Допитувалися: куди носили передачу? Найбільше мучили тітку Мотрю: її били шомполами та гумовими кишками (шлангами), а матері тільки пальці прищіпали у дверях, бо була вагітною. Іншого разу тітку Мотрю катували, а матері Онисі казали: ”Дивись, зараз і тобі це буде!”. Обоє вони так і не виказали отамана”...

Найменша Трохимова сестра (по матері) Соломія Денисівна, 1910 року народження, згадувала: “Всю рідню возили підводами до Черкас на допит: дядьків, тіток, і навіть тих хлопців, що гуляли з Трохимовими сестрами. Усіх нас допитували ще в сільраді і били; навіть мене, малу, оперезав нагаєм хрещатицький комуніст Штурма — на щоці довго шрам не зарубцьовувався... Якось зайшов брат додому в жіночій юбці, я питаю: ”Мамо, то Трохим?”. ”Ні, дочко”, — боялася, щоб я десь не обмовилася. Коли заходив до сестри Ониськи поїсти, ставив когось із рідні білити хату зокола, щоб чатували на небезпеку”.

Смерть отамана Голого, як легендарної людини, оповита таємницею. “Існує кілька версій, — пише Андрій Тегерешвілі. — Убитий в Таганчанському лісі

біля с.Мартинівки, убитий в Кумейському лісі, убитий в Гуті-Межиріцькій (Мроновецька Слобода), загнали на лід р.Росі і пораненого дорогою на Корсунь розстріляли... Були поголоски, що вбили його під Будищами — він перевдягнувся на жебрака і ніс торбину з хлібом, але його впізнали...

Або така версія: ”Трохим ночував у дівчини, хату оточили, він вихопився через вікно і клубком скотився в яр — там і застрелили. На ранок чекісти возили труп селом з радісною звісткою, що Голий убитий. Пішла подивитися і ця дівчина — а то не він! У Трохима на лівій щоці біля рота був круглий шрам, а в цього не було”...

Згадує Іван Дмитрович Юхименко, 1907 року народження: ”У с.Сахнівці (Корсунь-Шевченківського району) стояв загін по боротьбі з бандитизмом. Рештки загону Голого (дехто стверджує, що він уже був один) на зимового Миколи (тобто, напередодні 19

43

грудня 1921 р. — Р.К.) переховувалися у с.Гута-Межиріцька під Кумейками. Інформатор з цього села доніс карателям про Голого і вказав, як краще оточити село, щоб взяти повстанців у капкан. Голівці кинулися тікати, тут їх у лузі, на льоду, і побили””.

“Отамана для глуму роздягли догола і везли саньми на Таганчу, де був штаб по боротьбі з бандитизмом. Попереду їхав глашатай і оповіщав селами: ”Хто хоче бачити Голого — сходьтеся дивитися!”...

Мліївці розповідали, що після смерті Голого бувало таке: ходить селом чоловік у селянському одязі і паплюжить ”соввласть”. Тут хтось і собі розв’яже язика — іди сюди! А то чекіст був, провокатор. Це так перевіряли, чи ще залишився у селі повстанський дух”.

35)

Згідно з офіційними повідомленнями совєтської преси, Трохим Голий-Бабенко загинув 15 грудня 1921 року.

“А по селах люди гомоніли, що Голий утік за кордон, до Канади, бо, мов, не такий він був, щоб дати себе вбити”.

Спом’янемо добрим словом полум’яного ватажка гайдамаків Мліївщини та Городищини отамана Трохима Голого! Який пробудив творчий дух Гайдамаччини ХХ століття!

ДЖЕРЕЛА, ПРИМІТКИ:

1) Згадки місцевих жителів про отамана Трохима Голого записав краєзнавець Андрій Тегерешвілі.

2,4,15,18,21,27,29) ДАПО, ф.р-4008, оп.1, спр.1, арк. 38.

3) Д.Кін, “Повстанческое движение против деникинщины на Украине”. “Літопис революції”, 1925, №4.

5) А.Тегерешвілі, “Отаман Голий”, “Героїзм і трагедія Холодного Яру”. Київ, 1996.

5,7) А.Тегерешвілі, “Розгром карального загону в с.Велике Старосілля”, “Героїзм і трагедія Холодного Яру”. Київ. 1996.

7) ЦДАВО України, ф.р-3204, оп.1, спр.77. Документ знайшов О.Маслак.

9) ДАПО, ф.р-2289, оп.1, спр.7, арк.132. Правильно: “Свидівок”. Р.К.

10-12,20) Юрій Горліс-Горський, “Холодний Яр”. Львів, 1994.

13) Л.Троцкій, “Инструкция агитаторам-коммунистам на Украине”. О.Доценко, “Зимовий похід”. Варшава, 1932.

14) ДАПО, ф.р-2289, оп.1, спр.7, арк.97.

16,19).ДАПО, ф.р-2289, оп.1, спр.6, арк.59.

17) Там же, арк.56.

22) Там же, арк.23.

23) Там же, арк.20.

24) Там же, арк.25.

25) Там же, арк.20.

26) Там же, арк.37. Останнє речення слід, очевидно, читати: “Знайдений наказ, підписаний Голим, в якому петлюрівська організація погрожує спалити хати тих, хто підтримує окупантів”. Р.К.

28) “Советская военная энциклопедия”, т.2. Москва, 1933.

30) ДАПО, ф.р-4008, оп.1, спр.1, арк. 39.

31) Тобто, місця. Р.К.

32) ДАПО, ф.р-4008, оп.1, спр.1, арк.51.

33) Так в тексті: обидва слова “Запорозька Січ” з маленької літери. Надалі теж дотримуюсь стилістики статті. Р.К.

34) Те, що в типографії, де друкувалась ця антиукраїнська агітка, не знайшлося літери “ї”, свідчить про

інонаціональний, окупаційний характер нової влади. Р.К.35)

А.Тегерешвілі, “Загибель отамана Голого”, “Героїзм і трагедія Холодного Яру”. Київ, 1996.

Документи 2,4,9,14-19, 21-26,28,29,31,33 надав В.Коротенко.

Публікуються вперше.

44

Мефодій Голик-Залізняк,“залізничник” з Нерубай-лісу”

Мефодій Фокович Голик народився у квітні 1897 р. в с.Єлисаветградці Єлисаветградського повіту Херсонської губернії. Батько Фока Дементійович (з кріпаків) 1865, мама Мотрона (козацького роду) — орієнтовно 1867 років народження. Мефодій мав восьмеро братів (Петра, Григора, Григорія, Івана, Павла, Костянтина, Олексія, Василя) та двох сестер (Олександру і Зінаїду). Закінчив однокласне училище в с.Соснівці Цвітнянської волості Чигиринського повіту. Нерухомістю не володів.

До 7 років жив при батькові. З семи-восьми років — робітник на залізниці, де служив до грудня 1918 р., коли, як залізничник, був мобілізований до Армії УНР.

З 15 грудня 1918 р. служив у Києві в 1 запасному полку 9 залізничної дивізії рядовим. У справі Голика-Залізняка є посвідка курінного 2-го куреня 1-го ім.Т.Макаренка полку залізничників від 28 травня 1919 р. за №199 про те, що М.Голик є бунчужним 2-го куреня 4 сотні. Є також пізніша посвідка про те, що “Мехтод Голик” – хорунжий 2 куреня 4 сотні 1-го ім.Макаренка полку.

У вересні 1919 р. “Михводій Голик” лікувався від зворотнього тифу у Проскурівському пошестному Українського Товариства Червоного Хреста шпиталі. 15 жовтня 1919 р. його звільнено від військової служби за хворобою.

Де був наступні півтора місяці, невідомо, швидше за все він відступав з Армією УНР і, врешті, опинився за Збручем. Але довго залишатися в таборах для інтернованих активному українцеві було неможливо, і, лише зачувши вістку про формування Армії Омеляновичем-Павленком, Голик вступає до її лав. Був у дивізії Юрка Тютюнника. Під час Зимового Походу, в Умані повернув тиф і Мефодій Голик змушений був залишити Дивізію, яка помандрувала далі. Лікувався до 10 січня 1920 року, а потім повернувся додому, де “потрапив під переслідування з боку Коцура, Шостака і Богдана (анархіста)”.

“Під час обшуку, — згадував Мефодій Голик, — знайшли Політичні Українські книжки. З того часу почали переслідувати мене як українця. Я втік до лісу і почав придивлятися, як... притісняли селянство. Не давали ніякого їм права. В яку установу не підеш, не побачиш Українця, одні Великороси та Євреї. Українцям не дозволялося слова сказати. А якщо скажеш (далі неясно — Р.К.)...

Цими словами страшно настроювали селян проти Соввласті, другий який оратор не приїде в село, як не Єврей, то Великорос... Українців притісняли. Переховуючись у Лісі і дивлячись на таке тяжке селянське положення.., я почав формувати загін і зв’язався з іншими загонами, які вже були на той час зформовані, наприклад, Хмари, Штуля,

1)

Холодним Яром та іншими і почали... операції під Прапором Жовто-Блакитним Української Народної Республіки”.

2)

Отож, Мефодій Голик продовжив свій Зимовий похід — як отаман Залізняк. Тернистий повстанський шлях отамана розпочався у лютому 1920 р. у Нерубай-лісі в загоні Чорноліського полковника Пилипа Хмари. Залізняк отримав від нього завдання творити сільські та волосні повстанкоми та загони. Те й робив, зокрема, сформував окремий загін в 10 багнетів, який незабаром з’єднався із загоном Хмари.

Діяв на Єлисаветщині. Вже на кінець березня загін Залізняка нараховував 700 піших козаків. Тримав зв’язок з Холодним Яром. Голик-Залізняк оперував в районі Чорного лісу, лісу Чути, Мотронинської дачі, лісу Нерубай, в Холодному Ярі та Кам’янському лісі. Потім його загін влився до складу 1-го Чорноліського гайдамацького полку, а сам Залізняк, залізничник за професією, очолив полкову технічну сотню.

Збереглася його посвідка:

“УповноваженняПред’явник цього старшина тихнічної сотні 1 Чорноліського повстанського

Гайдамацького полку Нихтод Залізняк відправляється з козаками в села: Скаржинку, Дев’ятку та Соснівку для відібрання зброї і доставки в штаб полку, що підписом і прикладом полкової печатки посвідчується.

25 серпня 1920 р., №27.

45

Отаман полку (підпис),Начальник штабу (підпис),

Осавул (підпис)”.Печатка з тризубом.

3)

Під час Знам’янського повстання Залізняк організував загін до трьох тисяч осіб переважно з селян Єлисаветградківки. У вересні 1920 р. загін, фактично полк, влився до Степової дивізії, і разом з нею громив більшовиків в Олександрійському повіті.

Окрім вже згадуваних ватажків, Залізняк підтримував організаційні зв’язки з отаманами Мамаєм-Щирицею, Івановим, Лютим, Бондаруком, Нагірним, Квашею, Чорним Вороном (Білоусом).

Після того, як Степова дивізія відійшла з Холодного Яру на Катеринославщину, Залізняк залишився з Хмарою — був у нього сотником, керував пішою сотнею.

Потім знову діяв самостійно: в Холодному Яру, в лісі Нерубаї, Чутянському та Чорному лісах. На якийсь час об’єднався з загоном Кібця в 65 шабель, в якому були отамани Терещенко і Клепач. Разом із Завгороднім вирішили пробиватися за кордон. Об’єднаний загін в 150 шабель очолив Терещенко.

Обрали шлях на Лебедин. Коло Ново-Миргорода зуст-рілися з 222 полком. Повернули на Умань і, не доїжджаючи 25 км., рушили назад. Їх весь час — аж до Нерубаївського лісу — переслідував кавалерійський полк. В Мотриному лісі вирішили роз’єднатися: Клепач і Терещенко повернули на Херсонщину, Завгородній з 35 козаками поїхав в район Златополя, Голик зі своїми козаками рушив в Нерубай, Хмара залишився з найближчими.

На кінець 1920 р. загін Залізняка, як стверджує “Советская военная энциклопедия”, становив 500 бійців. Перед Новим 1921 роком Голик розпустив відділ і з двома побратимами перезимував у лісі.

У березні 1921 р. козаки почали сходитися. На Мотронинській дачі загін Залізняка з’єднався з Хмарою, який мав двадцять п’ять кавалеристів.

У с.Бовтишці в квітні 1921 р. витримали бій з Єлисаветградською повітовою ЧК. Після годинного бою чекісти відступили на Федвар. В районі Кам’янки партизани захопили 40 коней, яких у степу випасали двоє червоноармійців. “Приїхавши до Холодного Яру, ми на забраних коней посадили козаків і таким чином збільшили свій загін до 65 шабель”.

В одній з полум’яних летючок квітня 1921 р. Голик-Залізняк пояснював мету боротьби і закликав селян підтримати партизанів:

“Борітеся, поборете!

Браття селяне!Багато часу український народ гнеться під кацапсько-жидівським ярмом. Над нами глумляться жидівські наймити! Найкращі свідомі сини України сотнями гинуть за нас по червоних чрезвичайках!А там десь скитається і просить притулку у сусідів Українська Народна Армія з

Ваших же братів! Того, хто дійсно бажає Вам добра, ви того женете геть від себе, а гадюку грієте за

пазухою.Годі ж спать! Треба покласти кінець комуністичному безвладдю!Нумо, браття Українці, всі як один до зброї! Йдіть в повстанські отряди!Честь і слава тому, хто зброєю боронить право Українця! Сором недбалим усім!

Залізняк”. 4)

Наприкінці червня 1921 р. Голика-Залізняка поранено в бою під Нижчими Верещаками. Загін очолив латиш Фидрикс (Фридрикс?), який перед тим перейшов до них з Красної армії. Через два дні після цього загін розійшовся — хоч і мав новий командир високі бойові характеристики, але цього, як виявилося, було недостатньо. Коли через півтора місяця Голик став на ноги, загін — 45 кінних — знову зібрався.

Потім безперервні бої з 25 кавалерійським полком і 222 піхотним полком, яким було доручено знищити “банду” Залізняка.

В серпні 1921 р. Залізняк б’є ворога в північних околицях Знам’янки, після рейдів ховаючись у Чорному та Чутянському лісах.

11 серпня його загін силою в 70 кавалеристів в Чигиринському повіті з’єднується із відділами Завгороднього та Орла. “Объединенной бандой, — писав ворог, — командует Железняк (Голик): его помощники — Орел и Мамай. Общая численность

46

объединенной банды — 200 человек с 3 пулеметами и якобы с одним горным орудием”.

5)

В один з серпневих днів табір партизанів, коли головні сили були відсутні, несподівано атакував відділ 222 полку, забрав 40 коней з сідлами, 10 наганів, 25 гвинтівок і польову сумку Голика з документами.

У серпні-вересні загін Залізняка становив — 20 шабель і 30 багнетів. Згодом до них приєднався відділ Архипа Бондаренка (10 шабель і 10 багнетів) і 10 будьоннівців з 2 “Люйсами”, а згодом і Завгородній. Здійснили рейд на Херсонщину в район Бобринця, де оперували місяць. Повернулися у Нерубай.

Напередодні зими Залізняк частково демобілізовував загін. У грудні 1921 р. вже остаточно “розійшлись на зимові квартири”. Залізняк лишив ядро повстанців, які — зі зрозумілих причин — не могли перебути зиму у селі чи на хуторі.

Голова Чигиринської повітової військової наради 13 січня 1922 р. у доповіді зазначив, що “политического бандитизма нет, если не считать банды Завгороднего и Железняка, которая прикрывается петлюровскими лозунгами. Банда эта в последнее время, после энергично проведенной борьбы в декабре, насчитывает 20-25 человек”.

6)

На початку лютого 1922 р. Залізняк оперує в Красносільському повіті, біля сіл Ружичівка та Гутницьке, що за 50 км від Олександрії. На той час відділ складав 12 бійців, озброєних гвинтівками та 2 кулеметами.

25 лютого з Олександрійського повіту загін Залізняка пересунувся на Чигиринщину і у березні об’єднався із загонами отаманів Завгороднього та Гупала.

Повстанці зупиняли більшовицькі поїзди, нищили “продмаршрути” та совєтські установи у селах, виловлювали совєтських активістів, нападали на невеликі загони красноармійців...

В березні 1922 р. хату в с.Нерубайка, де перебував отаман, оточили 30 червоноармійців. Убивши командира, Голику вдалося скочити в Нерубай.

Незабаром ситуація повторилась: хату, де відпочивав Залізняк з двома козаками, оточив відділ в 180 красноармійців. Бій продовжувався 4 години — до сутінок. Червоні підпалили хату — один козак вискочив, щоб прорватися, і був вбитий. А Голику знову поталанило: він розібрав дах, вискочив в садок і “ушел в лес”. Пощастило й іншому козакові.

Наприкінці березня Мефодій мав вже 20 багнетів. Щоб забезпечити себе продуктами харчування, зупинили потяг: добули 350 пудів жита.

У травні 1922 р. Залізняк публічно зневажив “міцну” совєтську владу: серед білого дня навідався на ст.Цибулево, де перевірив у совєтських працівників документи, сів на службовий потяг і проїхав до Нерубай-лісу. Як господар становища, Залізняк відпустив поїзд.

7)

Наприкінці травня на перегоні Цибулеве-Фундукліївка знову зупинили потяг — тут вже делікатностей було менше... На початку червня — знову зупинили потяг, здобули жито, яке відвезли до лісу. Але поки вони випасали коней, міліція з с.Михайлівки, яка стежила за ними, забрала жито. Розсердившись, козаки вдень поїхали у Михайлівку, розігнали міліцію, повернули жито.

В один з червневих днів Залізняк з сімома козаками — знову вдень — поїхав на ст.Трепівку, зайшов до касира, забрав 125.000.000 крб. Касир попрохав розписку, Залізняк ввічливо залишив її.

З доповіді уповноваженого Кременчуцького губвідділу ГПУ в Чигиринському повіті за червень 1922 р. взнаємо, що загін Залізняка “в количестве 12 человек, петлюровской окраски... после предпринятых энергичных мер” від’єднався від Завгороднього і направився в Цвітнянський район, “где дальнейшие следы потеряны”.

8)

Тактика розсіювання викликана тим, що більші з’єднання партизанів були помітнішими, а, отже, вразливішими.

З доповіді уповноваженого Кременчуцького губвідділу ГПУ у Чигиринському повіті “Про рух бандитизму з 1 по 14 липня 1922 року” довідуємось, що в липні Залізняк та Завгородній знову разом. Їх об’єднаний загін становив 23 шаблі, 10 піших при 3 кулеметах “Льюіс” і перебував на той час у Нерубай-лісі. В ніч на 9 липня 20 повстанців атакували червону залогу с.Бовтишки. Вбивши чекіста, та “сильно изранив шашками предкомнезама”, сховались в Нерубаївський ліс.

9)

17 липня, перебуваючи коло Івангорода, відділ Залізняка знову об’єднався із загоном Завгороднього. Спільними зусиллями отамани мали намір здійснити наскок на Олександрівку, але щось зашкодило, і вони відійшли в Нерубай.

47

Ось ще один більшовицький документ: “Банда Загороднего-Железняка численностью 18 сабель, 8 штыков при пулемете в ночь на 12 августа произвела налет на паровую мельницу в д.Орловая Балка, что 6 верст ю/в ст. Знаменка, где забрав окола 100 пудов хлеба, скрылась в северном направлении — Черном лесу”.

10)

Ще один документ — від 21 серпня 1922 року — свідчить, що 16 серпня загін Завгороднього-Залізняка чисельністю 20 шабель та 45 багнетів (при 3-х кулеметах) о 7 год. ранку 16 серпня атакував 2 взвод 2 ескадрону 25 кавалерійського полку, а інший підрозділ повстанців силою в 30 шабель налетів на ст. Хирівку. “В результате со 2 взвода убито 3 человека, ранено 3 человека и убито 6 лошадей, потерян один пулемет Льюиса”.

11)

Залізняк партизанив до осені 1922 року. Тільки арешт зупинив несхибну шаблю отамана — Мефодій Голик-Залізняк був заарештований разом з іншими визначними повстанцями в ніч на 29 вересня 1922 р. у Звенигородці на інспірованій чекістами “нараді отаманів”.

З оперативного зведення Кременчуцького штабу “Частєй особого назначєнія” довідуємося, що “в ночь с 28 на 29 сентября агентурой в городе Звенигородке на съезде бандитов захвачены атаманы Загородний, Железняк, Гупало, Черный Ворон,

12)

адъютант Загороднего — секретарь повстанкома Знаменского района, и др. — всего 8 человек. Бандиты отправлены в Киев. Не было донесено своевременно по причине конспиративной тайны”.

13)

Під час арешту у Голика-Залізняка вилучені: наган № 24779, граната лимонка, російський карабін № 480594, дорожня польова сумка з паперами, два портмоне, срібний німецький годинник.

Отаманів помістили в Лук’янівську в’язницю. Понад три місяці тривало слідство.В “Заключении по делу 446/7971” від 16 січня 1923 р. ворог висловився про

отаманів Ларіона Завгороднього, Мефодія Голика-Залізняка та Дениса Гупала, як про трьох “наиболее видных рыцарей бандитизма”. Цитую цей документ:

“С момента организации Сов. власти на Украине все упомянутые лица, несмотря на свое пролетарское и полупролетарское происхождение, переходят в лагерь врагов рабочих и крестьян и в течении 18, 19, 20, 21 и 22 годов ведут с Сов. властью активную вооруженную борьбу путем поднятия массовых восстаний, массовых убийств советских работников, грабежей, налетов и разрушений Советского хозяйства, железнодорожных путей и прочее.

С первого момента зарождения петлюровщины на Украине эти лица в разное время вступают в армию Петлюры, участвуют во всех боях против Советских войск и после разгрома петлюровской армии они, будучи не в состоянии во время улизнуть в Польшу, направляются по домам и сразу приступают к организации бандитских отрядов, с которыми и оперируют долгое время в районе Кременчугской и Николаевской губ., производя там варварские разрушения...

Перед судом Революционного трибунала стоят три наиболее видных рыцаря бандитизма и три рядовых, но не менее активных в борьбе с Советской властью, бандита: атаман Завгородний, атаман Зализняк, атаман Гупало, адъютант атамана Завгороднего — Компаниец и два их помощника Добровольский и Ткаченко. Эти три атамана, начиная с 1918-19 гг., имели в своем распоряжении вооруженные бандитские отряды и в течение 4-х лет оперировали в районе знаменитого Холодного Яра с прилегающими к нему Чутянскими, Черными, Мотроновскими, Нерубаевскими и Каменскими лесами, ведя беспрерывную партизанско-бандитскую борьбу с рабоче-крестьянской властью. Указанный район в силу его природных условий долгое время являлся бандитским гнездом петлюровских ставленников. Здесь оперировала масса банд, проводя свою варварскую работу, под руководством видных петлюровских деятелей.

Длительной упорной борьбой они постепенно, с громадными трудностями ликвидировались... Атаманы Завгородний, Зализняк и Гупало и их отряды, как наиболее живучие, долгое время уходили из-под удара красных частей, свили себе гнезда в упомянутых выше лесах и до последнего времени продолжали свой дикий разгул.

4 года эти рыцари лесов не давали возможности спокойно проводить советское строительство на довольно значительной части територии Украины, лишь к концу 1922 года ПП ГПУ на Правобережье... удалось удачно разработать и разгромить бандитское гнездо этих атаманов, захватить живыми наиболее ярких представителей петлюровского бандитизма.

Перечислить все случаи варварской разрушительной работы атаманов Завгороднего, Зализняка, Гупало и их ближайших помощников — Компаниец,

48

Добровольского и Ткаченко не представляется возможным ибо сами обвиняемые при всем своем желании не могут описать налеты, грабежи и убийства и другие ”подвиги” совершенные ими в течении столь длительного периода...

2. Ат.Зализняк-Голик, после разгрома петлюровской армии, где он выслужился за ”боевые заслуги” в борьбе с Сов. властью до чина штабс-капитана, удирает домой и сразу вливается в бандитский отряд Хмары, вместе с которым долго оперирует и производит разрушительную работу, совершая налеты, грабежи и целый ряд зверств в этом же районе, где и Завгородний. В отряде Хмары он помимо всего ведет организационную работу по созданию сельских и волостных повстанкомов с целью поднятия восстания против Советской власти. Как способный организатор и атаман, Зализняк в отряде Хмары долго не остается, организовывает свой самостоятельный отряд, отделяется от Хмары и продолжает свой дикий разгул.

Во время русско-польской войны Зализняк снова соединяется с отрядом Хмары и рядом других атаманов этого района, с которыми и принимает участие в Знаменском восстании в 1920 г.

Точно так же, как и Завгородний, Зализняк действует то самостоятельно, то вливается в более сильные бандитские отряды, с которыми совершает ряд более варварских ”подвигов”, чем Завгородний. После ряда разгромов бандитских отрядов того района, Зализняк собирает свои остатки, соединяется с отрядами Завгороднего и Гупало, с которыми и продолжает свои операции до момента ареста.

Вот краткий перечень бандитских подвигов атамана Зализняка:Бой с Красными частями под ст.ст.Цыбулево, Знаменка — в сентябре 1920 г., под

ст.Цветная — в октябре 20 г., налет на ст.Каменка, грабеж и убийство на этой станции — в апреле 21 г., бой с Красными частями под Черкассами — в мае 21 г., налет и разграбление Сах. Завода в районе Грушевки — в апреле 21 г., непрерывные бои с Красными частями с июня 21 г. по август 22 г., нападение на поезд и разграбление его в районе ст.Цибулева, сопровождающееся убийствами и вторичный налет на эту же станцию в апреле 22 г., нападение и ограбление поезда на ст.Фундуклеевка в мае 22 г., аналогичное разграбление поезда на ст.Треповка в июле 22 г., налет и убийства на ст.Треповка в то же время, остановка и разграбление пассажирского поезда в районе ст.Хировка в августе 22 г. и целый ряд кошмарных, неслыханных зверств в течение 4-х лет”...”.

14)

2 лютого 1923 р. вироком Надзвичайної сесії Київського губернського трибуналу Мефодій Фокович Голик-Залізняк засуджений до розстрілу.

В останні дні свого перебування на цьому світі Голик-Залізняк написав у віршованій формі лист до України та своїх рідних. В цьому листі, який не може не зворушити, немає й тіні розкаяння чи жалю, що він боровся за Україну і доборовся до смерті. Оприлюднюю цей лист.

Прощайте!Прощайте, літа молодії,Прощайте, шановні мої,Прощай же ти, рідна Вкраїно,Прощайте, мамуся, брати і сестра.Немає надії у менеУдруге побачити Вас,Прощайте мене Ви, кохані,Молітеся Богу усі,Нехай Вас Він охороняє,За мене забудьте усі,Прощайте, я вмираю,Я вмираю за те,Що кохав тебе, моя люба Вкраїно,

Мені легко вмирати за тебе.Буде любо мені почиватиДесь на полі в могилі.А може укинуть у річку?Все-рівно мені.

49

Мені лиш тоді буде тяжко,Коли в могилу моюБудуть вісті нести,Що на нашій УкрайніЖиди і кацапи.

Прощайте мені.Може кого я обідив,То прошу простити мені.Я усім Вам прощаю.Поховайте мене,Де просив вас усіхПоховайте Ви так,Як ховають Вкраїнців.

Не треба мені рушників,Не треба мені пошани,Але ж треба меніТого, що знаєте самі.Прощайте!Прощайте ви, рідні села,Прощайте, степи, луги і ліса,Прощай же і ти, батьку Дніпро,Прощай же і ти, кохана,Не плач і не плачте ніхто,Прощайте і Ви, добродійці,Найкращого Вам життя.Ви любіть рідну ВкраїнуІ вмріть, як я ось умру.

Не кидайте ви на розпуттіБатька і матір,А дбайте про них,Щоб на старості літБув їм теплий куток.

Прощай, мамо, спасибі тобі,Що ти вивчила мене Пізнавати добро.Не плачся ти, мамо, на мене,Що зарані тебе покидаю.Я не погодився, признаюсь по правді,Але умираю спокійно.Прощайте Ви, рідні брати,І ти, моя рідна сестра,Я плачу за вами.Та мури товстіІ не видно через нихМоїх дрібних гірких сліз.

Прощайте. Прощайте.Прощайте.Я всим вам прощаю...

Хай живе вільна Вкраїна.15)

Разом з побратимами, теж засудженими до смерті, 9 лютого 1923 р. Голик-Залізняк спробував щастя в бою. І під час повстання в Лук’янівській в’язниці м.Києва загинув смертю героя.

ДЖЕРЕЛА, ПРИМІТКИ:

1) Правильно: “Штиль”, “Штиля”. Р.К.

50

2) ДА СБУ, арх.№1136, сл. спр. 446/7971, т.1, арк.82.

3) Там само, том.2 (сл. спр. №1865 за звинуваченням Мефодія Залізняка-Голика), арк.10.

4) Там же, арк.3.

5) Витяг із бюлетеня таємно-інф. відділу при РНК УРСР № 149 від 16 серпня 1921 р.

6) ДАПО, ф.р-1186, оп.1, спр.11, арк.6.

7) ДА СБУ, сл. спр. 446/7971, арх.1136, т.1 (сл. спр. №1865 за звинуваченням Мефодія Залізняка-Голика), арк.79зв.

8) ДАПО, ф.р-7473, оп.1, спр.112, арк.68.

9) ДАПО, ф.р-7473, оп.1, спр.113, арк.17.

10) Там же, арк.38.

11) Там же, арк.42.

12) Помилка. Чорний Ворон не був на цій нараді. Р.К.

13) ДАПО, ф.р-7473, оп.1, спр.113, арк.78.

14) ДА СБУ, арх.№1136, сл. спр. 446/7971, т.1, арк.193-194зв. Назви населених пунктів я привів згідно з правильним написанням. Р.К.

15) ДА СБУ, арх.1136, сл. спр. 446/7971, т.2 (сл. спр. №1865 за звинуваченням Мефодія Залізняка-Голика), арк.17-18.

Документи 1,3,4,7,14,15 знайшов Роман Коваль.

Документи 6, 8-11 та 13 надав Володимир Коротенко.

Публікуються вперше.

Юрій Горліс-Горський — письменник-борець

Справжнє прізвище Юрій Городянин-Лісовський. Народився 14 січня 1898 року в с.Демидівці на Полтавщині. Батько — теж Юрій — офіцер російської армії, мати — Людвина Соколовська — “вела свій родовід з польсько-шляхетського коріння”.

Юрій Городянин-Лісовський — учасник Першої Світової війни. В роки національної революції — старшина-кіннотник 2-го Запорізького (збірного) полку Запорізької дивізії Армії УНР. Учасник легендарного Зимового походу під командуванням Михайла Омеляновича-Павленка.

На початку лютого 1920 р., під час Зимового походу, коли Запорізька дивізія перебувала в околицях Холодного Яру, Юрій захворів і змушений був лишитися на лікування в Мотриному манастирі.

З перших хвилин перебування в Холодному Яру він відчув якийсь незвичайний, войовничий патріотизм місцевих селян. І серце Юрія переповнилось, як він згадував, “якоюсь щімливою радістю”. Вразила його й висока організованість озброєних селян та їхнє турботливе, дбайливе ставлення до українського вояка.

Випадкова хвороба змінила все його життя: в Холодному Яру Юрій торкнувся серця України, знайшов друзів, бойовою дружбою з якими пишався все життя; тут він відчув гіркий щем втрат і поразок та щастя продовження боротьби за свободу Батьківщини. А Холодний Яр знайшов у ньому захисника та вдячного літописця.

Холодний Яр повністю заполонив Юрія. Все своє подальше життя він марив Холодним Яром, мріяв повернутися на ці, за його висловом, “святі місця”.

Вилікувавшись, він залишився серед гайдамаків Холодного Яру. Під псевдонімом “Залізняк” був призначений осавулом 1-го (основного) куреня Холодного Яру.

Пізніше у романі “Холодний Яр” він писав: “Чорнота не читав більше лекцій про те, що боротьба не знає жалю. Я вже й сам

добре усвідомив собі, що коли дві нації борються — то білі рукавички мусять бути скинені. За п’ять років на фронтах довелося розрубати в бою череп не одному німцеві, мадярові, москалеві, але що можна піднести шаблю на ворога, який уже кинув зброю, що ворог лише мертвий перестає бути ворогом, з цим я погодився лиш тепер, на цьому клаптеві української землі, який треба було відстояти — або загинути”.

На власному прикладі Юрій переконався, що гуманізм до ворога обертається новими українськими жертвами: він пожалів полоненого начальника міліції, відпустив

51

його, а той “віддячив”, викликавши телеграфом з Єлисаветграду полк червоної кінноти. Бій завершився великими втратами для Холодноярців, а сам Залізняк потрапив у полон. В льохах Єлисаветградської ЧК відчув на собі “вдячність і ласку совєтської влади”.

Але “жартівниця Доля” видерла його з обіймів смерті: він втік з-під розстрілу.“Яка-то приємна річ, — писав згодом Юрій Горліс-Горський, — видертися з обіймів

старої бабці — смерті”!Повернувшись до Холодного Яру, довідався, що побратими його вже “поховали”, а

Андрій Чорнота поставив у Мотриному манастирі дубовий хрест “на вічну пам’ять р. б. Юрієві”.

Зберігся спогад учасника подій Михайла Дорошенка про один з бойових епізодів життєвого шляху Залізняка. Він стосується січня 1921 року, коли об’єднаний партизанський загін здійснював рейд до західного кордону в надії перейти його.

Коло річки Синюхи на партизанів напала спецчастина Котовського. Не бажаючи вступати у бій, партизани почали відступ у напрямку лісу Спорного. Як завжди в таких випадках, повстанці розділилися на групи і пострілами намагались призупинити ворога. Півсотня кінноти, котру очолив Залізняк, чвалом обскочила лісок і на узліссі — поки тривав ар’єргардний бій — влаштувала засідку.

Довідавшись, що засідка готова, отамани Хмара та Завгородній, котрі ставили спротив, почали демонстративно тікати тією дорогою, коло якої чекали кулемети Залізняка. Котовці з войовничим гиком летіли на зустріч своїй смерті.

І вони знайшли її. Число вбитих червоноармійців сягнуло півсотні...Навесні 1921 р. за наказом підпілля Залізняк “видістався з Холодного Яру”. Влітку

прибув до Львова на зустріч з генералом-хорунжим Юрком Тютюнником. Стає зв’язковим уряду УНР. Навесні 1922 року вертає в окуповану росіянами Україну. Підпільну роботу провадить у Києві.

Третього травня 1922 р. Юрій отримує завдання організовувати підпілля на Поділлі. Цього ж дня вирушає до Вінниці, де в одному з повітових (прикордонних) відділів освіти під прізвищем Горський влаштовується на посаду волосного шкільного інспектора.

Декілька разів переходив кордон по річці Збруч. Після доносу українця Дацишина третього квітня 1923 р. Юрія було заарештовано. Арешт переводив чекіст-латиш. Слідство проводили брати Зільбермани, спочатку Мендель, згодом Янкель, а потім заступник начальника губвідділу ГПУ Іванов.

Горського звинувачено за ст.58 — “за приналежність до товариств і організацій, що ставлять собі за мету повалення радянської влади”. Провів 8 місяців в “тюрподі” Вінницького ГПУ. Чекісти не спромоглися довести його вини і 16 грудня 1922 року звільнили з-під варти.

За завданням українського підпілля “Горський” дає згоду працювати в агентурному апараті Вінницького ГПУ. За пізнішим висловом безпосереднього “керівника” Галіцкого “Горський” провалив не одну чекістську операцію.

І от 1924 року знову арешт. Цього разу вдати безневинного не вдалося.Більшовики оцінили його роботу на Поділлі в 15 років ув’язнення. Ще добре, що

вони не дізнались про Холодноярську сторінку його біографії...Щоб врятуватись, Юрій симулював психічне захворювання.“Потяглися ”тернисті” дні і ночі симуляції, — писав пізніше Горліс-Горський у книзі

”У ворожому таборі”. — Я здебільша лежав, не піднімаючись... Іноді відмовлявся від їжі. Іноді їв. Часом на запитання котрогось чекіста — плів йому дурниці, часом не відповідав нічого... Ця моя поведінка була тільки ”прологом”, щоби попасти до психіатричної лікарні... Мовчанка і перебування в одній позі та подразнююче нерви вичікування подій, були важкими і фізично, і морально”.

Але чекісти не дуже вірили в його захворювання і ще протягом декількох років тримали його у тюремній лікарні. За цей час він пізнав тюрми Вінниці, Києва, Полтави та Херсону. Нарешті Юрія перевели до Херсонської психіатричної лікарні, з якої він утік у квітні 1932 року.

“Холодної квітневої ночі, — писав Юрій Горліс-Горський у документальному оповіданні ”Колгосп над Інгулом”, — утікши з Херсонської психіатричної лічниці, машерую вздовж залізниці Херсон-Снігурівка... За плечима вісім років голодних совітських тюрем.., половина невідбутої ще кари, попереду зваблива, таємничо-невідома доля”.

52

Ця “таємничо-невідома доля” закинула його з Херсонщини на Дон, потім на Кубань, згодом до Москви, Білорусі, і, нарешті, до російсько-польського кордону, який йому щасливо вдалося перейти. Того ж таки 1932 року він опинився у Рівному.

Спраглий за українською книгою, за українським словом, він відразу ж розшукав у Рівному українську книгарню, з власником якої Іваном Талащуком швидко потоваришував.

Дочка Івана Талащука Галина згадувала: “1932-й рік. Мені було тоді вісім років. Я пам’ятаю, як тато приводив до нас на вечерю скромно вдягнутого чоловіка, невисокого зросту, жартівливого, симпатичного”.

Потім Львів, пл.Ринок, 5, пом.7.У Львові Горліса-Горського знайшла слава. Тут він пізнав щастя.Першою книгою, яку вдалося видати вже наступного, 1933 року, була “Ave,

diсtator!”.Наступного, 1934 року, був виданий “Отаман Хмара”. У передмові до книги Юрій

Горліс-Горський писав: “Маючи за плечима 4 роки підпільної боротьби з московсько-більшовицькою владою

на Україні (з них 8 місяців з наказу своєї організації, — в агентурному апараті ГПУ), два смертних присуди і разом дев’яносто сім з половиною місяців арештів ГПУ та большевицьких тюрем, — я дозволю собі піднести крайчик занавіси, якою густо закриті тайни червоної ”охранки””.

В цій книзі Юрій Горліс-Горський висвітлив трагічну долю отамана Хмари — Семена Харченка, з котрим сидів в одній тюремній камері Вінницького ГПУ, та інших борців за визволення рідного краю від російської навали — Яблунівського та Іваніва, з якими в ніч на 7 листопада 1923 року отаман підняв повстання в “тюрподі” Вінницького ГПУ.

1935 року у Львові виходять друком книги “У ворожому таборі” та перша частина роману “Холодний Яр”. Друга частина “Холодного Яру” вийшла 1937 року.

“Холодний Яр” мав в Галичині величезний успіх, особливо серед молоді. В переповнених читальнях ”Просвіти” проводилися колективні вечірні читання. Жорстока правда про селянські повстання на Черкащині переповнювала серця галицької молоді ненавистю до ворога та бажанням заступити полеглих.

Юрій Горліс-Горський зберіг дорогоцінні образи героїчних українців — братів Чучупаків, Пилипа Хмари, Миколи Кібця-Бондаренка, Ларіона Завгороднього, Івана Гонти, Андрія Чорноти, Костя Блакитного, Чорного Ворона, Мамая-Щириці, Трохима Голого та інших, які стали яскравим прикладом наслідування для української молоді. Імена Холодноярців брали молоді оунівці. Можна без перебільшення сказати, що Юрій Горліс-Горський став творцем тисяч українських героїв, які уславили Батьківщину в 30-40-х роках ХХ століття.

1938 року Юрій Горліс-Горський знову у Рівному, “цим разом уже як відомий автор, редактор — елегантний, самовпевнений, — згадує Галина Талащук-Гришко. — Був веселий, привітний”.

Наприкінці 30-х років Юрій Горліс-Горський завершує роботу над романом “Між живими трупами” і анонсує його вихід: “Із здоровим розумом — серед божевільних, — писав в анонсі автор. — Віддзеркалення економічної та національної політики большевизму в психічних захворюваннях українських інтелігентів і селян. Ліквідація ”непу”, ”соціалістичний наступ”, ”індустріалізація” та ”колективізація” — через призму тюрми і лічниці для божевільних”.

Уривки з цього роману Юрко читав молоді, яка хмарами “липла” до нього.На превеликий жаль, рукопис загубився під час бойових дій на Закарпатті. Юрій

Горліс-Горський страшенно переживав втрату, тим більше, що вважав цей роман найкращою своєю книгою.

Що робив Горліс-Горський на Закарпатті? Зі зброєю в руках, разом з товаришами — колишніми вояками Армії УНР — він пішов,

за влучним виразом Сергія Козака, на “голос Карпатської України”. Одна з газет, здається, “Діло”, незабаром видрукувала повідомлення, що Юрій Горліс-Горський загинув. Родина Талащуків у Рівному відправила по ньому панахиду. Вже вдруге друзі “ховали” його.

Після поразки Карпатської України Юрій якийсь час вчителював у глухому закарпатському містечку, згодом перебрався до Румунії, а потім до Югославії, в Новий Керестур.

53

Тут одержує виклик з Канади: українці Саскачевану запрошували письменника оселитися в цій країні. Гітлер окупував уже пів-Европи і прямою дорогою Горліс-Горський не міг добратися до Франції. Тому вирушив окружною дорогою через Малу Азію, Північну Африку до Марселю, а потім до Парижу. Враження від цієї мандрівки зафіксував в оповіданні “Подорожні зигзаги”.

Врешті Горліс-Горський здолав непростий маршрут. Залишилось полагодити формальності і відплисти у комфортну Канаду. Тим часом Гітлер добирався до Франції. Кружляли поголоски про війну Німеччини з Совєтським Союзом.

Юрій Горліс-Горський, який справедливо побачив у цій майбутній війні шанс для Батьківщини, вирішив залишитися в Европі. “І як я міг їхати до Канади, коли німці мали скоро визволити Україну?” — розповідав пізніше Юрій товаришам.

“Треба сказати, — згадувала дружина Юрія Горліс-Горського Галина Талащук, — що всі ми, свідомі українці, покладали великі надії на німців, які до вибуху війни з Совєтським Союзом, у 1940-41 роках, дуже прихильно ставились до українців”.

І знову Горліс-Горський їде туди, де вирує боротьба. 1940 року він вже у Фінляндії, формує відділ з полонених українців фінсько-совєтської війни для боротьби за звільнення України від російських загарбників.

Подорож до Суомі він відображує у двох статтях “Фінляндія” та у вже згадуваних “Подорожніх зигзагах”.

На початку 1941 р. Юрій очолює український відділ радіовисильні в Берліні — щось на зразок радіо “Свобода” пізніших часів. У численних коментарях він використав власний досвід боротьби проти російської імперії. Паралельно співпрацював з українською газетою “Краківські вісті”, де публікував статті.

Навесні 1942 року Юрій Горліс-Горський з’являється у Рівному й шукає можливості вирушити на свої ”святі місця”, як він називав Холодний Яр... Тим часом у рівненській газеті “Волинь”, яку редагував Улас Самчук, з’являються його спогади “Їх прийшло дванадцять”.

Юрій оселився в Києві... За доносами совєтських агентів його кілька разів заарештовувало гестапо.

В червні 1942 р. Юрій Горліс-Горський нарешті повертається в Холодний Яр.Він поселяється в Олександрівці, збирає свідчення від учасників Холодноярської

епопеї, доповнює другий том книги “Холодний Яр”. Для гурту свідоміших українців прочитав доповідь про перебіг воєнних дій, драматичну незгоду в українському таборі, арешт Степана Бандери та Ярослава Стецька, про зустріч Геббельса з Бандерою, який вимагав, щоб ОУН (б) відкликала проголошення української державності. Горліс-Горський пояснював селянам, що нині не в інтересі українців відкривати фронт проти німців, а треба в союзі з ними вигнати російських окупантів і тоді лиш з'ясовувати стосунки з німцями.

Через кілька днів на підводах вирушили з Олександрівки на Головківку, потім до Мотриного манастиря. Юрій із захопленням оглядав місцевість. Серце його переповнювалось невимовною радістю — він знову в Холодному Яру! Але знівечений Мотрин манастир засмутив його... Зайшли на подвір’я. Горліс-Горський розповів товаришам про те, як навесні 1920 року тут святили зброю новітні гайдамаки.

Спогади, спогади...Потягло за вали, де він вбивав чекістам кинджал “у ліву кишеню френча”, де

пізнав істину, що “від того, скільки цеглинок ворожого муру проб’ємо лезами і кулями — залежить висновок боротьби”.

Заночували у Медведівці. З'ясувалось, що староста Медведівки — колишній Холодноярець, який з відходом Совєтів повернувся до рідного села. Староста подякував Богові, що врятував Юрію життя і дав можливість “описати той наш пекучий вогонь, що вибух проти московської навали незгасимим полум’ям Холодного Яру”. “Хоч комунарія наш вогонь пригасила, — говорив староста, — але у вогнищі тому жевріє іскра. Маймо ж віру і надію, що прийде час і вона розгориться у незгасиме всеукраїнське вогнище”.

Горліс-Горський відвідав у Мельниках батьків Василя Чучупаки і подарував їм двотомник “Холодний Яр” — про боротьбу їхніх славних синів. Старенькі вже Степан Чучупака та Оксана Чучупачиха були безмежно зворушені.

Могилу Василя Чучупаки огородили, почистили металевий хрест, на якому внизу прикріпили тризуб.

“Наступного дня, — згадував учасник події Михайло Дорошенко, — в неділю, з самого ранку, в Медведівку на урочисте Богослуження йшли гурти людей з ближчих і дальших сіл та й з Чигирина. Прибув із Суботова і колишній Холодноярський старшина,

54

а нині староста села Лука Полудень. Прийшло ще кілька колишніх учасників Холодноярського повстання, поспішали гурти молоді, зацікавлені подіями недавнього минулого... Після служби Божої всі походом прийшли до могили отамана Василя Чучупаки... Коли відправили панахиду і священик виголосив ”Вічная пам’ять”, очолена Філоненком почесна варта дала з рушниць трикратний салют”.

Юрій Горліс-Горський виголосив на могилі Головного отамана Холодного Яру слово. Він згадав попередження Симона Петлюри про те, що зовнішній ворог був би не страшний, коли б ми перемогли нашого ворога внутрішнього, незгоду між собою, та коли б мали більше почуття відповідальності перед Україною.

Всі були безмежно зворушені величавою урочистістю здвигу.Старенькі батьки покійного отамана зі слізьми на очах дякували присутнім, і,

зокрема, Горлісу-Горському за вшанування пам’яті їхнього сина...

З наступом Красної армії починається шлях Юрія на Захід. Через Рівне пробирається він до Львова, де 26 листопада 1943 р. в православній церкві св.Георгія одружується з Галиною Талащук.

“Яким я пам’ятаю Юрка? — згадує дружина Галина. — В першу чергу він був ”безнадійним” романтиком, що дуже яскраво просочується в ”Холодному Ярі”... Саме тому цей твір мав таку велику популярність...

Юрій з природи людина дуже інтелігентна, з широким діапазоном бачення, надзвичайно гуманна... Вірний уенерівець до кінця свого життя, дисциплінований вояк і великий прихильник Петлюри...

Любив жінок і, коли став славним, мав великий успіх у них у Львові, але до одруження в той час не дійшло...

Любив збирати старі знимки, зокрема, історичні, та й взагалі любив колекціонувати старовину чи якісь особливі речі. В Німеччині він купив фотоапарат ”Лейка”, який привіз в Україну і робив знимки з всього, що його цікавило. Цей апарат він продав під кінець війни, щоб зробити запас харчів для подорожі до Швейцарії. Але поступ большевиків розбив ці плани й гроші, звичайно, пропали”.

“Дотепний, товариський, дуже здібний до всього, витривалий і розважний. Час від часу любив випити чарку в товаристві, але в міру... Любив військовиків, завжди був у повазі до старшин УНР”, — додає Петро Майсюра.

Через Австрію Юрій Горліс-Горський з дружиною пробирається до Німеччини і оселяється в таборі для переміщених осіб (“Ді-пі”) в Новому Ульмі.

Розпочинається новий етап життя — на чужині.25 вересня 1946 року народжується донька Леся. Здавалося, що життя ще

попереду. Але...В таборі “Ді-пі” в Новому Ульмі, де жив Юрій Горліс-Горський, поповзли чутки, що

він запроданець, агент “різнородних ворожих Україні сил — большевицьких, польських, німецьких”. Для дружини Горліса-Горського лишалася незрозумілою причина цих інсинуацій. Звідки такі жорстокі, безглузді обвинувачення?!

Плітки поширювалися, зрозуміло, “поза його плечима, таємно, підступно, ніколи прямо в очі”.

“Перед його смертю посипалися погрози, — згадувала дружина Юрія Горліса-Горського, — у вікно нашої кімнати кидалися намотані на камінці присуди смерті, у нашу відсутність в кімнаті робилися обшуки, а потім демонстративно вішалися на клямці забрані речі. Зник револьвер, за яким Юрко дуже шкодував, бо ніколи не розлучався зі зброєю в ті небезпечні часи.

Юркові ці моральні тортури неймовірно боліли. В обговоренні зі мною цих справ він дошукувався причин у психології галичан, в дрібничковості людського духу, заздрості тощо...

Юрко був прямий у своєму поводженні з людьми. Коли йому щось дуже дошкулить, мав вибухові напади...

Мені й досі важко писати про ті сумні часи, коли я була свідком усіх тих наруг, наклепів і погроз зі сторони тих, хто причинився до його смерті. Його добре ім’я і честь були змішані з болотом ще далеко до того, як його фізично знищено. І це лише за те, що мав відвагу сказати правду тим ”хлопчакам”, як він їх називав, але ніколи не чинив їм ніякого зла. Всі наклепи робилися підступним способом і, коли, нарешті, Юрко, якого дуже боліло це моральне приниження, зажадав громадського суду, йому відповіли, що не мають до нього жодних претензій і закидів”.

55

Юрій Горліс-Горський, якого не брала ворожа куля, був задушений удавкою в Новому Ульмі (Німеччина) “своїми”. Це сталося 27 вересня 1946 року.

Але й смерть його не зупинила — він продовжував йти у життя своїми книжками.1948 року в Новому Ульмі перевидано “Ave, diсtator!”, 1961 року у Нью-Йорку та

1967 року у Лондоні — “Холодний Яр”. “Отаман Хмара” перевиданий 1973 року у Нью-Йорку. Там же 1977 року перевидано книгу “У ворожому таборі”.

Юрій Горліс-Горський продовжував жити і у легендах. Наш приятель Кузьма Дасів розповідав, як в одній з давніх комуністичних брошурок згадувалося, що 1956 року з території Австрії та ФРН до Угорщини на допомогу “угорській контрреволюції” проникали українські “контрреволюціонери” і серед них Юрій Горліс-Горський, який став радником мадярського генерала Кішбарнака.

Ця легенда своєрідно підтверджує визнання ворогом значимості фігури українського письменника-борця. І фраза чекіста Галіцкого до отамана Хмари з однойменної книги звернена вже до автора — Юрія Горліса-Горського: “Коли б на ваших руках не було нашої крові, то ви не становили би для нас ніякої цінності”.

Справді на руках видатного українського письменника Юрія Горліс-Горського була кров катів українського народу. І це піднімає вагу його слова!

1994 року історичний роман “Холодний Яр” перевидано в Самостійній Україні — і знову-таки у Львові. Хочеться вірити, що нині, як і колись, в 30-ті роки, він буде виховати тисячі героїв, які здобудуть українську Україну, в ім’я якої творив, боровся і загинув великий українець Юрій Городянин-Лісовський.

Іван Гонта, отаман Звенигородщини та Холодного Яру

Справжнє прізвище Іван Макарович Лютий-Лютенко. Народився 24 червня 1897 року в Капустянському лісництві. Батько — Макар Минович — походив з бідної селянської родини; працював лісником Капустянського, а згодом і Скотаревського лісів. Мама — Євгена Цибульська — була з родини заможних селян с.Товмач, теж на Звенигородщині.

Іван закінчив земську школу (4 класи), згодом “курси Паршина” в Москві. Окрім диплому за 6 гімназійних класів, отримав з Московського навчального округу привітання як найкращому студенту з математики.

1)

Ще навчаючись на курсах, Іван водночас викладав теорію і “практично вів фізичне виховання, бо дуже любив спорт і вмів подавати команди”. Завершивши курси, отримав ранг старшого унтер-офіцера.

Тим часом розпочалася Перша Світова війна. Під впливом російської пропаганди та маючи велике бажання стати офіцером, Іван Лютий-Лютенко “вирішив іти в солдати”. Був приписаний до 55-го полку піхоти на Ходинці під Москвою — в команду “вольноопрєдєляющіхся”.

На фронті його зарахували до 8-го Московського гренадерського полку.Разом з декількома солдатами виконав ризиковане завдання: на очах у німців — під

обстрілом — зняв з колючого дроту трупи російських офіцерів та солдатів. У зв’язку з цим був представлений до нагороди і отримав право продовжувати навчання в Тифліській школі прапорщиків.

На Кавказ поїхав через рідне село. “Це була неймовірна несподіванка. Мене ніхто не чекав і не сподівався зустрічати, — згадував Лютий-Лютенко. — І раптом я до хати!.. Радість, утіха, обійми, цілування і сльози, рясні сльози матері й сестри, що з радости й говорити не могли”.

Побувши вдома два дні, Іван — через Харків та Ростов-на-Дону — поїхав до Тифлісу. У школі вільних місць не виявилося і Лютого-Лютенка відправили в Омську школу прапорщиків, яку він через 8 місяців закінчив, отримавши ранг прапорщика. Збулася мрія сільського хлопця — він став офіцером.

Юнак отримав призначення до Києва. “У Києві, — пише він, — комендантом тоді був німець Медер, а штабс-капітан Олександр Загродський був у нього одним із ад’ютантів. Медер був дуже суворий і вимогливий до солдатів. Мене призначили до складу 2-ї дивізії, що стояла в Ромні на Полтавщині.

56

Прибувши в Ромен, я зголосився у штаб дивізії. В канцелярії були офіцери — генерал і полковник, а збоку сиділи якісь дівчата-панянки. Мене запитали, де я хочу служити — в Умані, чи в Черкасах? Слухаючи нашу розмову, дівчата перекидалися стиха між собою словами, сміючись, а потім одна з них і каже до мене:

— А чого то ви цвенькаєте по-чужому?.. Ви ж українець!..Тут і офіцер, що оформляв мої папери, заговорив до мене по-українському. Це було

для мене дуже дивною і дуже милою несподіванкою, якої я і думкою не міг припустити, а не те, що почути”...

Івана Лютого-Лютенка призначили помічником командира 12-ї роти 290-го полку, що дислокувався в Черкасах. Це сталося восени 1916 року. На цій посаді і застала його Лютнева революція...

В Армії УНР

Через рік 290-й полк очолив українець — полковник Сікевич. “З наказу Центральної Ради, — згадував Лютий-Лютенко, — наш полк вирушив проти большевиків, що наступали з Харкова. Коло Гребінки зустрілися ми з большевиками. Частини їхні складалися переважно з малоросів і свідомих українців, але збаламучених принадною пропагандою большевицьких агітаторів, які обіцяли безтурботне райське життя після остаточної перемоги совєтської влади. Розгорівся завзятий бій, в якому я був поранений в ногу.

Після одужання Лютий-Лютенко повернувся до свого полку. “Ми знову зударилися з большевиками коло Бобринської станції. Це були переважно червоні матроси з Чорноморської фльоти. І хоч вони були регулярні фронтовики, ”купані в морі, сушені бурями і гартовані сонцем”, як любили чванькувато підкреслювати, та на суші вони показалися неповороткими, а в деяких ситуаціях зовсім безпорадними. Ми їх розбили вщент!”.

За Директорії Лютий-Лютенко був призначений командиром 25-го Черкаського куреня, що дислокувався у Смілі. “За яких два-три місяці, під безперервним вереском большевицької пропаганди, в батальйоні залишилося всього-на-всього 27 козаків, а решта, здеморалізувавшись.., порозбігалися ”грабувати награбоване”.

Одного разу, на вузловій станції Цвіткове, зустрілися ми з дезертирами, що, залишивши фронт, зі зброєю в руках і в повному виряді їхали цілим ешелоном. Просяклі наскрізь большевицькою пропагандою, вони, в основному росіяни, взялися зривати з нас офіцерські погони і жовто-блакитні відзнаки.

Мій товариш вихопив шаблю і відтяв нахабі руку, що простяглася до його мундира. Зчинився гармидер з ”общєпонятнимі” матюками, здавалось, спалахне бій і кровопролиття. Але зразу, ніби на якусь команду, дезертири притихли. Мабуть, побоялися битися з нами...

Треба зазначити, що офіцери фронтових дезертирів давно вже позривали свої погони і ранги. В українській армії було навпаки: всі козаки носили жовто-блакитні відзнаки, а офіцери ще й старшинські ранги. Це дуже кололо очі большевиків і фронтових дезертирів”...

Відступаючи разом із Запорізькою дивізією під командою отамана Загродського через Цвіткове до Христинівки, Лютий-Лютенко захворів на тиф. Лікувався в уманському госпіталі. В цей час в місто вдерлися більшовики.

“В першу чергу кинулись вони до шпиталю виловлювати хворих старшин, перевіряючи руки всіх хворих, що лежали на ліжках... Якщо на руках були мозолі, тверді і порепані долоні, то цей для них був ”свой”, ”наш”. Коли ж руки були чисті, гладенькі, без мозолів, то власників таких рук большевики вважали за ”білоручок”, панів-неробів, експлуататорів ”робочого класу”, і... починали ”кошерувати” на допитах, а непритомних і ослаблих, що не могли встояти на ногах, стріляли просто в ліжках.

Мене врятувала сестра милосердя, забинтувавши обидві руки аж по лікті, як ”поранені, знівечені міною””.

Пролежав в уманській лікарні місяць, потім знайомі перевезли його на хутір, що входив до місцевості, де разом з братами Дерещуками партизанила отаман Маруся.

2)

Ще через місяць Лютого-Лютенка перевезли ближче до дому: до містечка Мокра Калигірка. В цій місцевості ”гуляв” повстанець Гризло, “дуже толковий, розумний чоловік, старий революціонер”.

І ось Іван Лютий-Лютенко вдома.

57

“По селах лунала стрілянина. Було чути крики, плач дітей, голосіння-благання жінок і гавкіт собак. Це був розгул большевицьких ”карательных отрядов”. І так день-у-день”.

Лютий-Лютенко вирішив сконтактувати з Гризлом. “Гризло розповів мені про своє ”лісове мистецтво”, про повстанський рух спротиву більшовикам... Настоював, щоб я перебрав на себе командування повстанцями... Я в основному згоджувався, навіть обіцяв, що очолю, але згодом... А тут, що день, то й нові вісті. І всі сумні, страшні, жахливі. То тут, то там десь над селом чи хутором червонять небо заграви пожеж. Чути стрілянину. Виють собаки — довго й різноголосно, що аж лячно стає на душі”.

Раптом все несподівано притихло. “Про большевиків не було й слуху”. Іван вирішив одружитися. Його дружиною стала Валентина Колос...

До Лютого-Лютенка продовжували приїжджати посланці від різних повстанських ватажків з пропозиціями йти до лісу.

Тим часом влада змінювалась одна за одною: то денікінці, то махновці, то більшовики, то повстанці заходили в село. Ніхто з них довго не засиджувався — “день, два, тиждень і нова (влада) приходить, щоб знову за день-другий дати місце іншій”.

Часті зміни влади сприяли бандам розбишак. “По всій Україні розпаношився суцільний бандитизм!”. І в Товмачі знайшлося до півсотні ”мисливців”-бандитів. Під впливом більшовицької агітації вони почали з грабунку поміщицьких маєтків, а потім взялися за заможніших селян. Одного разу до господи Лютих зайшли місцеві дядьки:

— Іване Макаровичу, ви ж офіцер... Робіть щось! Дивіться, що робиться... Стріляють, грабують серед білого дня, на очах убивають людей... І Бога не бояться... Організуйте нас!.

Останнім поштовхом для прийняття рішення стало вбивство односельчанина Василя — доброго і працьовитого господаря, який часто дорікав бандитам за грабунки, соромив їх.

Терпіння селян кінчилося: вони постановили заарештувати бандитів. І через декілька днів, коли розбишаки вертались з грабунку, їх чекало близько тисячі озброєних односельчан. Удосвіта всіх (35 чоловік) переловили і — не зважаючи на благання священика — на другий день розстріляли за селом, “довкола глинища”.

Через тиждень розстріляли ще сімнадцятьох...У сусідніх селах робилося те ж саме: селяни карали на смерть збільшовичених

односельчан-грабіжників.“От до чого прислужилася більшовицька наука ”Грабуй награбоване!””, — підвів

підсумок Іван Лютий-Лютенко...Незабаром село знову зайняли більшовики, почалися масові арешти, і Лютий-

Лютенко, “щоб оминути хвилю арештів”, пішов у повстанці.

Бої з більшовиками

У містечку Мокра Калигірка Лютий-Лютенко — під псевдом Гонта — перебрав від Гризла командування партизанським загоном. Гризло і його “права рука” Карась взялися за політичну й організаційну роботу по селах та вербування свідомих українців до загону.

“Обмундирування і чоботи для повстанців шили жидівські кравці та шевці, що жили в Мокрій Калигірці. Гризло брав у цукроварнях цукор і розплачувався ним та грішми з жидами за роботу”.

Зненацька в Товмач та навколишні села прийшли червоні. Усіх чоловіків зігнали на вигін, поставили у ряди і кожного десятого виводили та розстрілювали. Так зробили більшовики і в містечку Мокра Калигірка: розстріляли сімнадцять українців і п’ятеро жидів із тих, що шили для повстанців чоботи й одежу. Такі розстріли були здійснені більшовиками у більшості сіл і містечок. Мотивація: сприяння українським повстанцям.

“За ту масакру — здесяткування наших людей — було вирішено відплатити большевикам несподіваним і жорстоким ударом”.

Гризло нашвидкоруч зібрав до Сухої Калигірки 300 повстанців. З ним з’єднався й загін Гонти. В Сухій Калигірці зібралося майже тисяча козаків...

“Здобувши всі дані про розташування каральної дивізії, ми вдосвіта рушили на помсту. Десь о третій годині, знявши тихцем застави червоних, наскочили на ту каральну дивізію під час сну і розтрощили її вщент. Мало кому з червоноармійців, що втікали в білизні (деякі зо своїми дівками), пощастило врятувати життя, бо й тих, що поховалися в ярах і по кущах, ми, розшукавши (як зійшло сонце), добивали”.

58

Слава про те, що повстанці розгромили большевицьку каральну дивізію, блискавично рознеслася на сотню кілометрів.

Після розгрому ворога до Гризла з довколишніх сіл почали сходитися гайдамаки: загін Гонти бурхливо збільшувався.

Бої з червоними продовжилися.“Большевицькі частини складалися з ідейних добровольців, що відбули військову

службу, велика більшість із них і на фронтах побувала, отже — фахова, кваліфікована армія забіяк та горлорізів, — згадував Лютий-Лютенко. — А наші повстанці-партизани — це в основному ”зелепухи”, новачки у воєнному ділі. Навіть не всі уміли орудувати як слід зброєю. Чимало було таких, що, крім обріза, ніколи не тримали в руках іншої зброї.

Треба було навчати як користуватися рушницями та кулеметами різних конструкцій, як кидати бомби, щоб самому себе не зірвати і не покалічити побратимів, як закладати міни і як їх знешкоджувати. Все це забирало багато часу... До того ще й амуніції не було в нас під достатком, доводилось щадити. І коли, наприклад, один управлявся у стрілянні чи киданні гранат, то десяток інших приглядалися збоку як і що коли робиться, чекаючи нетерпеливо на чергу...

З харчами клопоту у нас не було. Селяни в усьому нам сприяли. Ніколи ні в чому не відмовляли. Навпаки — самі допитувалися чого нам бракує і пропонували все, що мали, бо знали, що ми їх захищаємо... А от щодо зброї та амуніції, було скрутно. Рушниці, багнети, шаблі можна було ще роздобути без труду, але кулі до різних рушниць, гранати, кулемети тощо треба було здобувати у большевиків.

Спочатку, як організовувалися повстанці, то кожний, хто йшов до ”яру”, приносив з собою зброю... Чимало й селяни привозили, що мали закопане, або те, що знаходили, випадково, залишене чи загублене військами. Але всі ці запаси скоро зужилися і для нас лишалося єдине ”постачання” — відбивати зброю і амуніцію у большевиків. Треба було добре й обережно слідкувати за якоюсь большевицькою частиною і наскочити зненацька, щоб розбити її і захопити в свої руки обоз, де було все те, чого нам дуже дошкульно бракувало...

Поблизу свого села я, з обережности, не оперував. Хоч мене називали “отаман Гонта”, випадково хтось із селян міг би впізнати і не бажаючи, або й навмисне (а таких не бракувало!) розтарабанити в селі. Тоді й моїй родині не з медом було б...

У нашому загоні, крім отамана Гризла, дуже мало повстанців знали, що я Лютий-Лютенко, а ті, що знали, знали тільки для себе...

Після кожної дальшої вдалої чи невдалої виправи ми верталися до Холодного Яру, як додому, і тут їли, спали, зализували рани, охайлювалися та набиралися сил до нового рейду”...

Влітку 1920 року, під час наступу білогвардійців під командуванням генерала Шкуро, розвідники повідомили, що із Знам’янки метушливо відступають більшовики. Їх було там приблизно три тисячі. Вони мали багато зброї, боєприпасів, харчів та різних товарів. Отаман Гонта, не гаючись, зв’язався з отаманами Завгороднім і Заболотним, які тоді стояли у Чорному лісі, щоб разом наскочити на червоних.

“Большевики, мабуть, порахували нас за денікінців... В паніці втікаючи, залишили нам усе своє добро. Але, втікаючи, зорієнтувалися, що ми нерегулярна армія. Невелика частина їх круто повернула назад та вдарила по нас. Ми большевиків перемогли, але в одчайдушному, завзятому бої і з великими втратами в людях: в нас було коло п’ятидесяти вбитих і дещо менше поранених, а большевики залишили на полі бою понад двісті трупів. Розділивши здобуті трофеї натроє, підібравши своїх убитих та поранених, ми рушили на свою постійну базу в Холодний Яр.

Минуло декілька днів, як до нас примчали повстанці від отамана Яблучка (Цвітковського), сповіщаючи, що на станції Бобринській якось дуже підозріло переміщуються большевики; мабуть, збираються відступити, і що Яблучко просить нашої допомоги... Ми зразу зібралися й вирушили разом з посланцями...

Обміркувавши все як слід, розпланували наш наскок на большевиків так, щоб захопити у свої руки їхній ешелон з амуніцією, зброєю і харчами з найменшою втратою бійців. Наша атака була дуже вдала: все йшло за планом, раптово і точно, без ніяких перешкод і недотягнень. Швидкий і несподіваний удар наш розполохав большевиків, і ми без втрат здобули 50 осідланих коней, кулемети, рушниці і багато ящиків патронів та гранат. Гармати, яких ми не могли взяти, понівечили як могли, замки повитягали з них і взяли з собою, щоб десь по дорозі викинути їх. Різних текстильних матеріалів, консервів, тютюну, вина тощо набрали зо два десятки підвід”...

59

Поблизу Лебединського манастиря загін отамана Гонти наскочив на великий і добре озброєний каральний загін більшовиків, який, замість утікати, як це часто бувало, коли повстанці нападали на них зненацька, пішов протинаступом. “Тільки-що розгорівся бій, як ми помітили, що на нас наступає інший большевицький загін, — згадував Лютий-Лютенко. — Збагнувши дурне наше становище, ми мирно відступили в балку, і два загони большевиків завзято стріляли один на одного. Коли ж зорієнтувалися, припинили стрілянину і почали зближатися.., то вияснилося, що їх небагато й залишилося. Тоді ми вдруге наскочили на них з балки і добили дорешти. У цій сутичці не залишився живим ні один... Поплатилися й ми кількома вбитими й пораненими”...

Рейд на Херсонщину

Розвідка донесла, що наближаються ешелони з рекрутами з Волині та Поділля. В с.Калниболоті, що на Звенигородщині, повстанці зірвали динамітом залізницю, зупинили ешелони і у завзятому бою перемогли. Втрати більшовиків були значними, але й Гонта не дорахувався десяти бійців.

Рекрутам було запропоновано прилучитися до повстанського загону, або йти додому. Значна частина пристала до партизан, але необізнаних з військовою справою отаман відпустив.

Після того загін вирушив рейдом на Вільшану-Христинівку, а згодом завернув на Ананьїв. Територія навкруги була розчищена: денікінці відступили, більшовики ще тільки наближались. Отамани Гонта та Гризло разом з іншими ватажками вирушили у рейд на Херсонщину. По дорозі несподівано зіткнулися з червоною кавалерією богунців і таращанців, які колись були в Армії УНР. Бій складався невдало. Врятувало болото, в яке заскочили повстанці. Ставши в каре, вони відбивали атаки зрадників.

“Коні червоних грасували в болоті, застрягали по коліна, місили болото на місці... Змагання тяглося довгий час.., — згадував Лютий-Лютенко. — Визволила нас з-під шабель червоних богунців і таращанців кіннота генерала Гулого-Гуленка, повідомлена нашою розвідкою. Заскочені несподіваною появою кінноти Гулого-Гуленка, червоні богунці і таращанці впали в непритомність з переляку. Їхня розгубленість підбадьорила нас розвернутися з каре в бойову лінію. Червоні кавалеристи, отямившись, кинулись утікати поодинці хто куди, бо з досвіду знали, що з кіннотою генерала Гулого-Гуленка краще не займатися”.

Гайдамаки Холодного Яру та Звенигородщини демонстративно проїжджали селами Херсонщини в напрямі Ананьїва. По дорозі зустрілися з частинами Зимового походу під командою ген. Михайла Омеляновича-Павленка. Радості не було меж!..

Повстанці хотіли пристати до армії, але їм відмовили: рейдуючі частини Зимового походу повинні були зберегти мобільність, а повстанці на возах загальмували б Армію УНР.

Тоді отамани запропонували разом звільнити Єлисаветград. Особливо агітував за цю ідею отаман Чорт (Мелешко). Лютий-Лютенко характеризував його, як “дуже розумну людину, відданого українського патріота”. Але Омелянович-Павленко, посилаючись на точно опрацьований план, якого він мусить строго дотримуватись, відмовився підтримати цю ініціативу.

Відмова Омеляновича-Павленка негативно вплинула на бойовий настрій отаманів, які не хотіли розуміти логіки командарма. Дехто з отаманів вголос висловлював незадоволення.

Гадаю, що обидві сторони — і отаманів, і Омеляновича-Павленка — можна зрозуміти.

Так вони і розминулися: рейдуючі частини Армії УНР пішли на Катеринославщину, а повстанські загони подалися на Херсонщину, “по німецьких колоніях”. Колоністи радо приймали повстанців: давали продовольство, фураж...

Після сутички з махнівцями, які несподівано наскочили на повстанців, Гонта вирішив на пораду німців полишити “володіння батька”. І це було зроблено своєчасно: махнівці, вже більшим відділом, рушили в погоню, але втратили слід...

На Поділлі, вище Умані, відбувся бій з 45-ю дивізією Антонова-Овсеєнка. Далі шлях проліг через Вільшану, Звенигородку, Корсунь... По дорозі повстанці розбивали дрібніші й більші більшовицькі загони, але й червоні завдавали їм “чимало болючих несподіванок”.

На місце втрачених повстанців часто ставали полонені більшовики-українці і загін кількісно не меншав.

60

Через Черкаси та Смілу повернулися вони до Холодного Яру, “щоб хоч трохи відпочити від неймовірної перевтоми”...

Поразка в битві з Кінною армією

Був жовтень 1920 року, коли надійшла вістка, що насувається армія Будьонного. Більшість отаманів була за те, щоб зійти з дороги, пропустити їх бити Врангеля, а самим зосередитися на тилових частинах Кінної.

Лютий-Лютенко обстоював іншу думку. Він стверджував, що будьоннівці вимотані боями з поляками та довгим переходом — із заходу України на південь. І якщо несподівано на них наскочити з кількох боків, можна сподіватися на успіх.

І хоч Кінна армія вогненним смерчем просувалася по Україні, рішення так і не було прийняте: повстанці побоювались армади вишколених — нехай і потомлених — бандитів Будьонного.

Сподіваючись таки на підтримку побратимів, отаман Гонта — на свій страх і ризик — загоном у 800 бійців атакував червоних.

“Наскок був успішний. Лава будьонівців захиталась... Наш удар зчинив серед будьонівців замішання, хаотичний безлад”. Якби задум Гонти підтримали інші отамани, і ударили з інших боків, бій міг би завершитися перемогою.

Але Гризло, Яблучко та інші ватажки вирішили поберегти повстанців — все ж таки грізна сила стояла перед ними. Тим часом будьоннівці зорієнтувались, впорядкували свої лави, кинулися в атаку. Загін Гонти потрапив в оточення... Допомога не прийшла, Гонта відчув себе зрадженим...

Бій був упертий. І хоч повстанці Гонти проявили винятковий героїзм, їх було розтрощено.

Отаман так описував останні хвилини поєдинку:“Бій тривав годин три, і прийшов кінець... Я приготувався вмирати. Підповз на якусь

крислату й безверху деревину і сів на присторчі, підклавши під себе дві японські бомби. Вирішив умирати, але чекав, щоб довкола мене скупчилося якомога більше будьоннівців... Хотілося, щоб моє життя їм дорого обійшлося.

І... чудо! Будьоннівці на різних віддалях обабіч мене проїхали й поминули, не помітивши... Мені аж соромно стало... Сповзнувши з деревини на землю, перехрестився і подякував Богові за предивне спасіння... Йдучи між трупами, натрапив я на вбитого сотника Петріва зі Шполи. Розривна куля розшматувала його груди так, що серце було видно як на тарілці. Я став на коліна, поцілував його в чоло, перехрестив і пішов далі.

По дорозі збирав своїх козаків-недобитків, але, на жаль преболючий, не багато їх живих і здорових назбиралося.

Розшукав я і Гризла, полаявся з ним насмерть”...Після цієї дошкульної поразки Гонті вдалося зібрати практично новий загін у 500

бійців.

На той час Головним отаманом Холодного Яру був Кость Степовий-Блакитний. Але, Степовики, вражені чутками про те, що будьоннівці палять їхні села, постановили вертатися з Холодного Яру — рятувати рідних. Кость Блакитний змушений був скласти обов’язки Головного отамана Холодного Яру.

Постало питання обрання нового Головного отамана.На військовій нараді в Матвіївці, як зазначає Михайло Дорошенко в книзі “Стежками

Холодноярськими”, Головним отаманом Холодного Яру обрано Івана Гонту. “Гонта підвівся, подякував за вибір і довір’я, а потім сказав:

— Український народ не складав зброї і не складе, ніколи не зречеться боротьби за краще майбутнє своєї Батьків-щини, і пізно чи рано "повіє новий вогонь з Холодного Яру" з такою силою, що спале всю ворожу силу аж до Кремля!

В залі грізно гримнуло вояцьке "С-л-а-в-в-а-а-!.."”...3)

Трагедія українських повстанців

1921 року був проголошений НЕП — підступно-приголомшливий удар совєтської влади. Російські окупанти побачили, що українське село перемогти каральними

61

заходами та економічним визиском надзвичайно важко. Тоді вони підійшли з протилежного боку: вирішили “дать нєкотороє врємя пожіть” українському селянину. І “продразвьорстка”, тобто необмежений грабунок, була замінена на “продналог”; селянину було дозволено торгувати. І український господар, який занудьгував за мирною працею, якому дозволили працювати “на себе”, капітулював, надавши перевагу не боротьбі за свою незалежність, а можливості сито жити в рабстві. Відповідно змінилось ставлення селян до тих, хто “заважав” господарювати, наражав їх на небезпеку.

Іван Лютий-Лютенко з гіркотою і сумом згадував: “Гірше нам стало після того, як Ленін проголосив Нову економічну політику (НЕП). Селянам зразу значно полегшало під кожним оглядом... Селяни почали розживатися, багатіти, як то кажуть, на очах. Не багатіли тільки ті, які не хотіли працювати — лентюхи і п’яниці...

Ставлення селянства до повстанців швидко і виразно змінювалося на гірше. При зустрічах у селі з дядьками вже не помічалося колишньої приязні та щирості. Розмовляючи, вони відвертали голови набік, або дивилися в землю, а сміливіші з-поміж них одверто казали:

— Покиньте, хлопці, своє діло, з нього нічого не вийде... Ідіть додому — оріть, сійте, збирайте і будете жити як люди. А жити вже можна, хто не лінується. Послухайте нашої ради. Ми зла вам не хочем...

Терпко і прикро було слухати такі й подібні поради селян, за волю і долю яких ми, повстанці, жертвували себе самих — билися, вмирали, каліками ставали на все життя. Та ж ми впродовж років терпеливо переживали неймовірні небезпеки та природні невигоди — бурі, дощі, осінні сльоти, сніговії й морози зимою без ніякого захисту на лоні природи. І за це нам селяни відплачували тепер згірдливою неприхильністю...

Але бійці трималися, не зневірювалися і далі переслідували та розбивали большевицькі каральні загони і пролетарські банди містечкової голоти, яких ставало більше й більше, бо життя по містах настільки гіршало, наскільки кращало по селах...

Ситуація для нас різко гіршала. Колись селянство сприяло повстанцям у всьому, співдіяло з ними, постачало харчами, людьми, зброєю, амуніцією... Було тепле й щире ставлення селян до повстанців, як до своїх захисників, і раптом, спіймавшись на Ленінів непівський леп, — похолодніло, ставало непривітним, а то й ворожим.

Фізично виснажені неспокійним, небезпечним, завжди напруженим життям у невигідних умовах примітивного кочування, беззахисні від холоду, дощів, снігів і морозу, повстанці щодалі все з більшим трудом роздобували харчі і одежу, а села, понищені, спалені, розграбовані бандами, обдерті ”продразвьорстками” большевиків, стероризовані, залякані, що ще недавно були такі принишклі, безгомонні, тихі, як після похорону, тепер клекотали рухливим життям, гомоніли бадьоро, зализуючи свої рани, завдані війною, революцією, повстаннями та партизанщиною. Інколи вечорами вже й пісні лунали, а в дні святкові й музики грали до танців.

Ми, повстанці, втрачали єдиного союзника, що мали — село... До того ще й чутки день-у-день до нас прилітали про ліквідацію большевиками

українських повстанських загонів у різних кінцях України. Ми не мали можливости перевіряти чи ці вістки були правдиві, чи придумані большевиками, але вони впливали дуже погано на настрій бійців... Безнадійність, зневіра підмінювали козацьку завзятість сумнівами, безстрашні бійці ставали боягузами...

Змучені, голодні, брудні, облатані, переночуємо, бувало, покрадьки в стодолах селян, а, вставши ранком, просимо, щоб дали поснідати, бо голод — не свій брат. Тут і починалося! Господині, ставлячи на стіл те, що мали, починали нарікати:

— Доки ж воно буде так тягтися? Це ж не тиждень і не місяць, а роками вже тягнеться! Коли ж цьому всьому кінець буде?!

А господарі дорікали нам:— Ось самі подумайте, хтось донесе владі, що ви ночували в стодолі та ще й

снідали в хаті. Прийдуть, заарештують і зашморг на моїй шиї готовий!.. Ви нам не захисники, а кара Божа на наші голови!

Дядькам вторували баби гостроязикої вдачі, що словами болючої образи і плачем ранили наші серця.

Все оберталося догори ногами й проти нас.Раніш селяни, йдучи чи їдучи на базар, мали при собі зброю, і як зустрічалися по

дорозі з большевиками, то не втікали, а стріляли, нападали на них. Тепер зовсім не ті

62

стали — примирилися, загосподарювались, стали багатіти і їхня ненависть повернулась на нас.

Та все ж таки, хоч бойовий запал бійців притуплювався, ущухав, але в загальному партизанські загони були ще пружинисті й активні. Не раз, об’єднавшись, нападали більшою силою на якусь міцну большевицьку базу і розбивали її, хоч селяни вже нічим не підтримували нас, навпаки, лаяли:

— Ну й чого ви волочитесь, га? На якого чорта лихого ви людей тривожите і собак дражните?! Ішли б додому, працювали і жили, як люди... Досить уже! Майте совість... Ви ж, здається господарські сини, а не міська босота. Доки ж можна?.. Люди!..

Ми змінили тактику. Старалися обминать села, щоб не стягати на селян большевицької помели”...

Тим часом з’явився маніфест Троцького та Якіра про “амністію” для повстанців. Маніфест “прощав” усі “провини” повстанцям, якщо вони здадуть зброю, вийдуть з лісів і виявлять свою лояльність до влади...

“Що будемо робити?”, — розгублено запитували Гонту деякі повстанці.“Я большевицькій амністії не вірю і ніколи не повірю. За кордон також не спішуся...

Я ще буду воювати!”, — відповів отаман. Такої думки трималися й інші командири — Гризло, Карась, Залізняк, Заболотний,

Завгородній та інші...

“Незабаром від червоної дивізії до табору Гонти прибула ”мирова делегація” на чолі з самим Дибенком.

Делегація ще раз запропонувала перемир’я і показала наказ, підписаний трійкою: тов. Л.Троцьким, Балицьким та Якіром. Цим наказом проголошувалась амністія всім повстанцям, які негайно складуть зброю...

Війна скінчена, підкреслювала делегація, ми всі повинні включитися до відбудови зруйнованої війною країни. Кожному з нас вільно вибирати собі працю — хто де хоче: хто до червоного війська, хто додому, а хто на виробництво...

Оголошуємо вам протягом цілого місяця, аж до першого січня 1922 року перемир’я. Просимо вас точно його дотримуватись. Так само бажано, щоб і ви вибрали свою делегацію і прислали до штабу дивізії для уточнення переговорів, — продовжував Дибенко, — а ми можемо лишитися у вас, в таборі, закладниками...

Червону делегацію затримали. Вістка про її прихід до повстанців блискавкою дісталася до загонів Гонти і Гризла і багато місцевих повстанців, пройняті духом амністії, почали мріяти про мирну працю у своїй господарці.

Деякі козаки, спокусившись приманкою ласкавих слів в оголошеній амністії, збирались залишити загін...

Отамани Гонта і Гризло, вимушені обставинами, скликали негайно нараду. На нараді погодились вислати делегацію до червоної дивізії.

Отамани Хмара і Завгородній були рішучими противниками довір’я до ворога і до ”амністії”, але командири й козаки інших загонів домагались послати делегацію. Вибрано було чотири особи на чолі з ревним прихильником амністії сотником Бойком.

Домовились двох червоних делегатів залишити закладниками, поки не повернеться делегація зі штабу дивізії Яхонтова із Звенигородки.

Повстанську делегацію до штабу дивізії супроводив один з червоних делегатів. В штабі червоної дивізії наших представників вітали чемно, гостинно, добре частували та протягом тижня умовляли піддатись і не блукати лісами, а йти цілком певно, спокійно до свого рідного дому. Нікому нічого не станеться, — запевняли червоні пропагандисти...

Наша делегація подякувала за гостинність і вияснення та запевнила червоне начальство, що відозва про амністію буде поширена серед повстанців, і, хто схоче, то піде зараз, а остаточну відповідь обіцяли подати за два тижні. Пояснили, що цю справу треба узгіднити і з іншими повстанськими загонами.

Час минав. Кінчалась осінь, наступала сувора зима.Коли делегація повернулась, отаман Гонта скликав поширену нараду.Голова делегації зробив доповідь про вислід переговорів та прочитав наказ про

амністію.У дискусії думки присутніх поділились і більшість була схильна довіритись на

большевицьку амністію...

63

Отаман Гонта був у розпачі. Нарікав на безнадійний і небезпечний стан, на поразку і т.д. Шкода було йому добрих козаків, з якими разом довгий час боролися, сміливо дивилися смерти в очі, вірили в свою перемогу, вірили, що здобудуть волю Україні. Але зрада союзників, незчисленна сила ворога, і відважні побратими заломились”.

4)

Тих, хто повірив в амністію, чекало гірке розчарування: “усіх ”амністованих”, як нам донесли пізніше, привезли до Харкова і розстріляли. Смертний присуд їм підписали ті самі, що й амністію підписували; ті самі кати, що підписали вирок учасникам Зимового походу під Базаром — Троцький і Якір!

Так шанують большевики свої власні закони і так дотримують свого слова честі”...

“Нас залишалося менше і менше, — згадував про найтрагічніші дні свого життя отаман Гонта. — Новобранців уже не було, та ми вже їх і не потребували. Нас большевики били з усіх боків і гонили з місця на місце. Каральні загони большевики збільшили кількістю бійців удвічі, протиставитися їм ми не мали сили і мусіли втікати. В страху не раз, утікаючи від большевиків, що наступали нам на п’яти, пускалися ми на сміливі й ризиковані трюки. Втікаючи інколи від одного загону большевиків, потрапляли в пащу другого, що повз нам назустріч, і якщо не було можливости звернути з дороги на бік, або було вже запізно це робити, то ми, почіплявши собі більшовицькі зірки й відзнаки, їхали просто на загін. Зустрівшись: ”Какой часті?”, — чуємо запит. ”Развє нє відіш?.. По борьбе с бандітізмом!”— відповідає котрийсь із нас чітко й зухвало.

Так нам щастило не раз і не два викручуватися з обіймів очевидної смерти, але це ”геройство” рятувало нас ненадовго.

Небезпека згущувалася і з кожним днем ставала очевиднішою. До того ж селяни почали нас цькувати большовиками, і ми змушені були обминати села. Це нас морально роззброювало цілковито, добивало...

Коло замикалося. Боротьбі нашій приходив кінець... Перспектива групового самозбереження зникла безслідно. Треба було індивідуально самозахищатися; кожний думав про себе, як вислизнути з большевицького аркана неминучої мученицької смерти.

Думав і я. Думав не про себе... Думав про родину: батьків, жінку, дітей.... Яка доля їх чекає? Що з ними буде?.. Того факту, що я такий довгий час був у повстанцях, партизанив, бився з большевиками, ніхто не міг заперечити, ні затаїти.

Большевики вже й моє правдиве прізвище знали.Тож доля моєї родини не переставала мене турбувати ні на мить...Ще коли я потайки навідував родину, то завжди благав батьків і жінку, щоб

відмовилися від мене; щоб пішли до сільської управи і міліції та заявили, що я не тримаюся дому, невідомо де перебуваю, не піклуюся дітьми, жінкою, ні старими батьками. Просив і радив батькам і жінці, щоб звинувачували мене перед владою якнайтяжче, бо від моєї негативної характеристики буде залежати в немалій мірі їхня доля. Мої прохання й пораду родичі, особливо мама й жінка, рішучо відкидали”...

Наступала зима. Отаман Гонта прийняв важке рішення — розпустити загін.Прощання було гірким: побратими розуміли, що побачитися вони хіба зможуть на

очній ставці в ЧК...“Була сувора зима 1923 року, — завершує оповідь про останні дні на Батьківщині

Іван Лютий-Лютенко. — Троє нас, що вирішили бути разом до кінця, купили пару коней і сани, роздобули кілька мішків солі і так, ”торгуючи сіллю”, добралися аж до Новоград-Волинська, де я мав знайомого Черепенка...

В Черепенків застав я червоного отамана Котовського, що, як розповів мені Черепенко, залицявся до його сестри...

Повернувшись до своїх, я сказав їм, що в Черепенків гостює-випиває ”груба червона риба” — Котовський. ”Треба вбити! Підстежимо і застрелимо як собаку!” — вигукнули. Але, подумавши і порадившись, прийшли ми до висновку, що за смерть Котовського червоні помстяться: розстріляють всеньку родину Черепенків, а то, може, й усіх сусідів...

Користуючись щирою порадою священика, пішов я до чоловіка — ”кордонного фахівця”, і ми цієї ж таки ночі переплигнули кордон до Польщі”.

Так завершився страдницький шлях отамана Гонти на Батьківщині, і почалася його нелега, шістдесятшестилітня, дорога на чужині...

64

Еміграція

З України, окупованої росіянами, отаман Гонта перейшов в Україну, окуповану поляками...

І став знову Іваном Лютим.Він відразу зголосився до коменданта Корця та до полковника контррозвідки у

Рівному... Потім Львів, тюрма у Перемишлі, колючі дроти табору для інтернованих вояків Армії УНР в Каліші. І знову польська тюрма, куди потрапив за підозрою у тому, що він більшовицький агент.

Лютий-Лютенко швидко “зрозумів правдиве ставлення поляків до українців”...З тюрми його виручили жінки високих польських урядовців, яким він 1919 року

допоміг виїхати з України до Польщі.Іван Лютий-Лютенко переїхав на Полісся, в Іванцевичі, де заснував Український

еміграційний комітет, який розгорнув бурхливу культурницьку діяльність: були створені український хор, самодіяльний театр, українська школа... Це викликало занепокоєння місцевих польських властей.

Взнавши, що дружина Валентина на його прохання таки взяла розлучення, Іван Макарович одружується вдруге. Його дружиною стає Ольга Лавренчик, яка незабаром народжує йому сина Юрія (від першого шлюбу мав Олександра та Марію, яка народилася вже після його еміграції).

Лютий-Лютенко зайнявся комерцією: торгував лісом, ялинками тощо.У зв’язку з розширенням української культурної праці ставлення польської влади до

Лютого-Лютенка помітно гіршало. Скориставшись прийняттям нової поправки до закону, якою українським та білоруським втікачам з-під більшовиків заборонялося жити в прикордонній смузі, Лютого-Лютенка виселяють з Полісся. “Тут вам не Україна!”, — з люттю сказав йому воєвода Костек-Бернадський...

Іван Макарович змушений був переїхати в корінну Польщу, в м.Мости, де влаштувався на фанерну фабрику.

Хоч і рішення поляків про його висилку завдало йому чимало незручностей і збитків, але, як згодом виявилося, це врятувало його (вкотре!) від смерті: коли росіяни спільно з німцями ділили Польщу, чекісти знищили в прикордонних областях всіх “петлюрівців”. Зокрема, таким чином потрапили в їхні смертельні лабети отамани Ананій Волинець та Яків Водяний.

Розпочалася Друга Світова війна: німецькі війська окупували Польщу. “Зарозумілість, зухвалість поляків принишкли, але ненависть до українців не згасала”.

Лютий-Лютенко продовжив комерційну діяльність, тепер вже у Володаві Підляській, де він очолив Союз Українських Кооперативів.

У Кракові, куди їздив у ділових справах, зустрівся колишній отаман з колишнім командармом Михайлом Омеляновичем-Павленком.

Що згадували? Очевидно, “ту” зустріч у Херсонських степах...Загалом у Польщі на той час скупчилося чимало українських діячів: релігійних,

військових, політичних. Лютий-Лютенко зустрічався з Кубійовичем, ген. Сальським, полк. Дяченком, інж.О.Бойдуником, Сушком, єпископом Мстиславом (Скрипником) та багатьма іншими. Коли приїздив до Варшави, обов’язково відвідував Президента екзильного Уряду УНР Андрія Лівицького, який був у великій скруті, і допомагав йому грішми, продуктами харчування...

Згодом Іван Лютий-Лютенко переїхав до Холма, де став директором Кооперативного Союзу. На цій та на попередній посаді Іван Макарович виявив себе не лише талановитим підприємцем, але й щедрим і постійним меценатом української справи.

Допомагав він й військовополоненим Красної армії, зрозуміло, землякам... Багато з них — за його протекцією — було звільнено з концтаборів. Повернувшись в Україну, вони й принесли вістку батькам, дітям та першій дружині Валентині про їхнього сина, батька і чоловіка.

Це спричинилося до того, що перший син Івана Макаровича Олександр — через всю окуповану Україну — приїхав до Холму, знайшов батька і залишився з ним.

4 червня 1942 р. Лютий-Лютенко був заарештований гестапо. Півроку просидів він у в’язниці м.Любліна. І знову уник смерті: українська громада Холма написала колективного листа до німецьких властей з проханням звільнити його з ув’язнення на

65

підставі того, що “Лютий ніколи не був ворогом німців, а навпаки, — він постачав торф для німецької армії”. Підписав цей лист і архиерей Іларіон (Іван Огієнко).

Вийшовши з Люблінської в’язниці, Лютий-Лютенко знову творить добрі діла: використовуючи свої зв’язки, бере на поруки 42 молодих українських націоналістів, яких було заарештовано за розклеювання антинімецьких летючок. Їх мали наступного дня стратити. Всі “арештанти” — хлопці і дівчата прямо з в’язниці прийшли в Союз. “Заливаючись сльозами, дякували мені за те, що я їх вирвав із лабет неминучої смерти”, — згадував Лютий-Лютенко.

Коли фронт почав наближатися до Холма, українці почали готуватися до виїзду: їм, що 20 років тому втекли від Совєтів, не посміхалося потрапити до рук чекістів.

Готувалися та не виявилися готовими. Коли Красна армія наблизилася впритул, вияснилося, що поїзд, в якому зібралося понад 700 українців, не має локомотива. Завдяки екстреним зусиллям Лютого-Лютенка начальник залізничної станції м.Кракова надав локомотив. 700 українців було врятовано. В тому поїзді були 12 православних єпископів, в тому числі й майбутній патріарх УАПЦ Мстислав, а також 120 православних і 30 греко-католицьких священиків. Поїзд довіз їх до Словаччини. Потім втікачі розсіялися по всьому світу.

Шлях Лютого-Лютенка і його родини проліг через Криницю, Бад-Кісінген, Берлін, Мюнхен, де вони зупинилися на довший час.

1947 року Лютого-Лютенка обрали Головою Парафіальної Ради УАПЦ св.Покрови. В травні того ж року він фінансував проведення Собору УАПЦ, який відбувся у Мюнхені. Опікувався колишній отаман і студентами Богословської Академії УАПЦ.

В 15-у річницю Голодомору, Іван Лютий-Лютенко ініціював і організовував — у співпраці з СУМом — панахиду і величезну українську маніфестацію вулицями Мюнхену.

Ось як згадує Лютий-Лютенко про цю подію, яка відбулася 14 березня 1948 року: “У найбільшій у Мюнхені протестантській кірсі почалася дуже врочиста і винятково

багатолюдна панахида. Два єпископи — Михаїл і Ігор — і двадцять священиків, понад 300 хористів із різних хорів — під магічною рукою славного диригента Нестора Городовенка. Півтори сотні вінків, хоругви й прапори. Кірха не вміщає людей, що в молитовному екстазі зі свічками в руках слухали жалібно-благальне священнослужіння у супроводі чарівного співу потужного хору.

Перед кірхою і на вулиці маса народу з прапорами, транспарантами, плакатами з надписами протикомуністичних закликів чекає закінчення панахиди, щоб вийти на вулиці Мюнхену і задемонструвати перед чужинцями протест українців проти комуно-московських народовбивців.

Промови, оркестра і співи влили в маніфестацію — своїх і чужих — понад 7 тисяч народу! Це було, з погляду чисельности, здається, перше українське чудо на еміграції.

Була, щоправда, і ложка дьогтю: коли маніфестанти проходили повз жидівський табір, на них посипались каміння, пляшки та інші тверді предмети. Так “спокутували” жиди свою участь в організації Голодомору в Україні в 1932-33 роках.

Американська військова міліція швидко вгамувала “хуліганів”...

1951 року Лютий-Лютенко з родиною виїжджає до Марокко і оселяється в Рабаті. І знову вже звична схема: зайняття комерцією, прибуток від якої значною мірою йшов на потреби української громади. Так, 1951 року, вперше в Марокко, очевидно, й в усій Африці влаштовано свято Симона Петлюри. В Рабаті були вивішені афіші українською і французькою мовами про панахиду та академію, на яку було запрошено й американців, французів та інших чужинців. Росіяни хотіли зірвати заходи і замкнули церкву. Панахиду справді зірвали, але урочисте засідання було проведене.

Провокації росіян допомогли маленькій українській громаді більш яскраво заманіфестувати свою окремішність від росіян і “виробити добру опінію для українців серед чужинців у Марокко”.

Цікаві — і прикрі для нас — висновки зробив Іван Лютий-Лютенко, прощаючись з Африкою: “За шість років мого перебування у Марокко (1951-56 рр.) я пильно спостерігав усе і до всього приглядався, бо підневільне Марокко нагадувало мені невільну Україну, хоч окупанти були абсолютно нічим не подібні один до одного: в Марокко гуманні, людяні, а в Україні — безоглядно жорстокі, звиродніло-дикі, безбожні...

66

Я часто порівнював патріотизм марокканців з патріотизмом українців, національну свідомість їх і нашу... Мушу визнати першість за марокканцями.

Патріотизм і національна свідомість марокканців одвертіші й очевидніші. Їх видно кожному, хто побув в Марокко навіть день-два. У нас, натомість, про національну свідомість треба розпитувати у людей, бо голим оком її не вловиш. Та й патріотизм наш законспірований, затаєний десь глибоко всередині. Назовні він пробивається не часто, не завжди вчасно й неналежно обдумано; частіше спалахує для того, щоб блиснути і погаснути, не спаливши своїм спалахом зла і не принісши добра Україні”.

Гіркі слова людини, яка має право так казати!..

1956 року родина Лютих виїхала на постійне життя до США. Оселилися у Нью-Йорку. Лютий заснував фірму “Вікінг” і знову зайнявся комерцією. Брав активну участь у церковних та громадсько-політичних організаціях, багато жертвував на українські та американські інституції, а також на українську церкву.

Наприкінці життя, в 1986 році, написав книгу “Вогонь з Холодного Яру”, видану у Детройті. Ця книга і стала основою моєї розповіді про нього.

Помер Іван Лютий-Лютенко в США 19 березня 1989 року, на 92-у році подвижницького життя. Похований на українському цвинтарі у Бавдн-Бруці.

В Епілозі до книги свого життя Іван Лютий-Лютенко писав:“Як старий Холодноярський повстанський отаман, ніколи не змінював і не зміню

своїх позицій... Не втрачаю віри в пророцтво Тараса Шевченка, що ”повіє огонь новий з Холодного Яру”, бо в ньому не гасне іскра ще з часів нашої саможертовної боротьби за волю українського народу, за Українську Народну Республіку й за вільну в ній Українську Автокефальну Православну Церкву, яка відроджувалася 65 років тому під охороною лицарів Зимового походу й героїв-партизан з Холодного Яру”.

Вічна пам’ять українському сподвижнику, національному Герою Іванові Лютому-Лютенку — отаману Гонті!

ДЖЕРЕЛА, ПРИМІТКИ:

1) Тут і далі посилаюсь на книгу Івана Лютого-Лютенка “Вогонь з Холодного Яру”. Детройт, 1986. Правопис автора збережений.

2) Справжнє прізвише — Марія Соколовська.

3,4) М.Дорошенко, “Стежками Холодноярськими”. Філадельфія, 1973.

Головний Отаман Херсонщини і Таврії Матвій Григор’єв

Початок

Як легендарна постать, отаман Григор’єв оповитий міфами: і про народження, і про боротьбу, і про смерть. Одні дослідники твердять, що народився він у м.Олександрії (нині Кіровоградська область), інші називають його батьківщиною Ушицький повіт Подільської губернії. Щодо дати народження, то різні джерела подають різні роки, наприклад, “Большая советская энциклопедия” помилково подає 1894 рік, а автор надзвичайно цікавої і, як на мене, об’єктивної, книги “Повстанський рух і отаманія” генерал-поручник Олександр Вишнівський стверджує, що Григор’єв народився 1884 року. Дослідник Володимир Горак пише: “близько 1885 р.”.

Є розходження і в імені. Так, “Большая советская энциклопедия” пише: “Николай Александрович Григор’єв”. А от автор спогадів “Стежками Холодноярськими” Михайло Дорошенко називає справжнє прізвище отамана Григор’єва як Никифор Серветник і його національність — українець. Гадаю, що є всі підстави довіряти Михайлові Дорошенку, оскільки він знав Григор’єва особисто від самих початків його повстанчої

67

праці. Володимир Горак підтверджує прізвище “Серветник”, але називає ім’я “Нечипір Олександрович”.

Існують й різні версії написання його прізвища: “Григоріїв”, “Григорієв”, “Григорьєв”, “Григор’єв”, “Григор’їв”. Олександр Вишнівський стверджує, що отаман підписувався “Матвій Григорьєв”.

Володимир Горак висловлює правдоподібну версію, що прізвище “Григор’єв” з’явилося пізніше, коли родина майбутнього отамана переїхала з Поділля до с.Григорівки на Херсонщині.

В початковій школі, яку він закінчив, найулюбленішим предметом була історія, і насамперед історія Запорізької Січі. “Уяву хлопчика полонила героїка і романтика цього волелюбного краю, вечорами він міг годинами розмовляти зі своїми друзями та батьками про подвиги наших предків-запорожців. І немає сумніву, що саме тоді, у ті далекі вечори, у свідомість юнака було закладено грунт, на якому пізніше піднявся і виріс гордий, непокірливий та волелюбний селянський отаман, якого дехто з дослідників вважає прямим нащадком запорозької козацької вольниці”.

1)

Бойовий шлях Григор’єв почав у Манчжурії ще під час японо-російської війни. Служив у кавалерійському полку. Відзначився хоробрістю. Як і через 10 років, під час Першої Світової війни. Свідчення цього — Георгіївські хрести та звання штабс-капітана царської армії.

Як він виглядав? Який був із себе?“Невеликого зросту, зігнутий, мав обличчя трохи подзьобане віспою... Був

енергійний і рухливий: з револьвера стріляв швидко і мітко”.2) “Як командир

відзначався особистою відвагою, доброю і швидкою орієнтацією у фронтових діях і виявляв небуденний організаційний хист. При цих плюсах мав одначе великий мінус: йому бракувало... політичної виробленості”.

3)

Нестор Махно, який недоброзичливо ставився до Григор’єва, так описував свого конкурента: “Це був міцний, присадкуватий чоловік, який говорив у ніс, брутальний, самовпевнений, з негарним тупим обличчям, який вічно лаяв ”жида” Троцького”.

Ад’ютант Нестора Махна Гаврило Троян характеризував Григор’єва таким чином: “Собой он был коренастый, ниже среднего роста, с упрямым круглым черепом. Одет в тужурку военного покроя и гражданские брюки, в сапоги, на выпуск. Излишне разговорчив и хвастлив, хотя чувствовалось, что сам себе на уме и властен”.

4)

Цікава й оцінка отамана головнокомандучим фронтом Антоновим-Овсєєнком: “Григорьев держит в страхе своих подчиненных, тяжел на руку и скор на расправу... Григорьев честолюбив, обладает военным талантом”.

5)

Навесні 1917 року Григор’єв — офіцер Бердичівського гарнізону — включився в українізацію частин російської армії. Як активіст українського національного руху проводить значну просвітянську роботу. Його запальні виступи на мітингах з інтересом і співчуттям слухали десятки тисяч солдатів.

Олександр Вишнівський зазначає, що “на початку національної революції (Григор’єв) виявив себе як український патріот”.

Навмисно акцентую на цьому увагу, бо у подальшому це допоможе зробити вірну оцінку ролі отамана в українській революції.

Як стверджує дослідник Юрій Дмитренко, незабаром Григор’єв створив український полк і ніби отримав “за це” звання підполковника. А Володимир Горак зазначає, що коли червона Росія в 1918 р. посунула на Україну, Григор’єв виявився одним з нечисленних оборонців українського уряду.

Юрій Дмитренко стверджує, що Григор’єв ніби взяв участь у перевороті 28 квітня 1918 р., і “за це” Гетьман Павло Скоропадський підвищує отамана у званні — Григор’єв стає полковником. На цей час я не маю інших джерел, які б могли спростувати, або підтвердити ці відомості, але те, що Григор’єв пішов на службу в українську армію часів Гетьмана Скоропадського, правда. “Зрада” ж Центральній Раді пояснюється легко — досвідчений військовий, прихильник створення українських збройних сил, Григор’єв не міг не розчаруватися антимілітарною, фактично антинаціональною по-літикою Центральної Ради. Григор’єв небезпідставно сподівався, що колишній генерал царської армії Скоропадський зуміє створити боєздатні Збройні Сили України.

З одного боку, надії Григор’єва виправдались, Гетьман справді серйозно взявся за створення української армії, але з другого боку Григор’єв глибоко розчарувався у національній політиці Гетьманату, який значною мірою опирався на проросійські

68

налаштованих землевласників і підтримував їх проти селянства, інколи дуже жорстокими діями.

В лавах Армії УНР

В серпні 1918 р. Григор’єв покидає службу у гетьманській армії і приїжджає до с.Верблюжки, населення якого відзначалося надзвичайною войовничістю. Тут творить свій перший повстанчий відділ — чисельністю 120 чоловік, озброєних рушницями, револьверами, сокирами, ціпами та вилами. Подібні загони творить Григор’єв і в інших селах. Як свідчить учасник подій Михайло Дорошенко, місцеві хлопці та чоловіки “сипнули до Григоріїва з метою вибороти українську державність”.

Трагедією українства стало те, що німців, які прийшли на заклик Центральної Ради, і допомогли українцям за три місяці (лютий-квітень 1918 р.) вигнати російських більшовиків за межі держави, українські селяни сприйняли за окупантів. Селян можна зрозуміти: годувати величезну німецьку армію доводилось їм. До того ж, німці, що прийшли як союзники, побачивши безвладдя і хаос в Україні, почали самі організовувати життя й наводити порядок. А оскільки Центральна Рада не виконала своїх зобов’язань у продовольчому забезпеченні союзників, німці змушені були почати проводити реквізиції, щоб прогодувати своє військо.

На диво правильний розрахунок — спочатку Центральної Ради, а потім і Гетьмана Павла Скоропадського — використати проукраїнські налаштовану Німеччину для побудови української держави наштовхнувся на ображені почуття українського селянина. Селянин не думав про геополітику, він бачив перед собою озброєних чужинців, які не дуже з ним церемонились і яких він повинен був годувати. Якби ж то український селянин знав, що, виганяючи німців з України, він звільняє дорогу для потопу в тисячу раз страшнішого — російського...

В листопаді 1918 р. Григор’єв продовжував формувати загони, переважно в околицях Холодного Яру. Так, в Цибулеві він створив відділ з трьох сотень. Збільшив сили у Веселому Куті, Плоському, Дмитрівці, Диківці, Косівці — місцеві козаки охоче вступали до його загону. Ці села знаходилися в районі Чорного лісу та лісу Чути, які складали колись єдиний зелений масив з Холодним Яром.

За короткий час Григор’єв опанував село Верблюжку, яке дало отаману понад 4000 бійців — цілий полк. Фактично все чоловіче населення пішло у партизани.

На кінець року Григор’єв об’єднав навколо себе до 5000 повстанців.Чи не першою його операцією став напад на залізничну станцію Куцівку, де

зупинився австрійський ешелон з набоями та зброєю. З Олександрії для наведення порядку був висланий німецький загін. Григор’єв не побоявся дати бій вишколеним Першою Світової війною німецьким солдатам. Під виселком Валковим селяни влаштували засідку. Григор’єв вміло використав гористу місцевість і, несподівано вдаривши з укриття, захопив німецьку артилерію.

Слава про Григор’єва покотилась Херсонським степом... На початку грудня 1918 р. отаман розпочав наступ на Олександрію і без особливих

ускладнень “звільнив” Олександрію від військ Гетьмана Павла Скоропадського. З пульманівських вагонів зробив бронепотяги, які почали курсувати на П’ятихатки-Крюків та до Знам’янки.

Григор’єв повідомляє Симона Петлюру про створення 117 невеликих повстанських загонів. Загони отамана Григор’єва отримали назву Херсонської дивізії і стали складовою частиною Південного фронту Армії УНР.

Отаман Григор’єв отримує наказ звільнити Миколаїв і Херсон. 10 грудня 1918 року Херсонська дивізія переможно входить до Миколаєва. Згодом повстанський отаман перемагає білогвардійців біля херсонського села Олешки. Поступово Григор’єв опановує Херсонщину і частину Катеринославщини. На визволених територіях оголошується влада Директорії...

В цей час, в середині грудня 1918 року, до Одеси почали прибувати окупаційні війська Антанти, до складу яких входили французькі, грецькі, румунські, польські та російські відділи Грішіна-Алмазова. На вимогу Антанти українські частини залишили Одесу. Адміністрацію Одеси було обсаджено біло-російськими кадрами. В січні 1919 р., коли на півдні України вже перебувало 70 тисяч війська Антанти, командуючий французьким десантом генерал д’Ансельм нахабно “запропонував” Директорії відвести українські війська на лінію Бірзула-Вознесенськ-Миколаїв-Херсон.

Директорія погодилася...

69

Але не погодився Григор’єв. Виразна орієнтація Антанти на реставрацію російської імперії, вимога французького представника Антанти підпорядкувати українське військо Добровольчій армії та вимога кадрових змін в українському уряді вкрай розсердили Матвія Григор’єва. “На його думку, французів треба було ”провчити” скиненням війська Антанти в море, як єдину належну відповідь на ганебну пропозицію”.6) “”Треба бити Антанту, бити більшовиків, бити білих і червоних ворогів”, — говорив Григор’єв у штабі”.7)

Директорія, яка рішуче скинула Гетьмана Павла Скоропадського і тим самим розчистила дорогу більшовикам, білогвардійцям та Антанті, на цей раз рішучості не виявила. Ганебна відмова Директорії розпочати бойові дії проти окупантів на півдні України глибоко вразила Григор’єва. Він посилає Директорії ультимативну телеграму і пропонує їй відновити бойові дії проти загарбників. Зрозуміло, що згоди він не отримав.

Але Григор’єв продовжував підпорядковуватись українській владі: 15 тисяч повстанців Григор’єва все ще входили до Південної групи Армії УНР.

Під час боїв проти більшовиків Григор’єв співдіяв з Петром Болбочаном. Сотник Барило згадував: “Григоріїв ”був дуже лояльним і навіть виконував розпорядження командуючого фронтом (тобто Болбочана)””.

8)

Але безпідставний арешт українського героя, полковника Петра Болбочана призвів до того, що Григор’єв розірвав свої стосунки з Директорією.

Тимчасовий альянс з червоними

Через два дні після арешту полковника Болбочана, який був здійснений рудим ворохобником Омельком Волохом 22 січня (за іншим джерелом 25 січня) 1919 року у Кременчузі, Матвій Григор’єв надіслав до Штабу Запорізького Корпусу заяву:

“...”В Києві зібралась отаманія, австрійські фендрики резерви, сільські вчителі та всякі кар’єристи і авантюристи, які хотять грати ролю державних мужів і великих дипломатів. Це люди не фахові і не на місці, я їм не вірю і переходжу до більшовиків, бо після арешту полк. Болбочана я вже не вірю в добро для нашої Батьківщини””.

9)

Григоріїв запропонував, щоб Запорозький Корпус приєднався до нього... До Києва перед тим от.Григоріїв вислав до Головного Отамана Петлюри ”послання” і всіх в ньому проклинав...

Подібне становище зайняв й отаман Божко, командир Запорозької Січі, що складалася з кадрів Гетьманського Загону Низових Козаків. Отаман Божко говорив, що ”полк. Болбочан був для нього єдиним авторитетом, а після його арешту він вже не вірить в українські успіхи, доки на чолі українського руху будуть стояти нефахові люди типу Петлюри, а тому він робиться отаманчиком першої категорії, як і Петлюра зі своїм оточенням””.

9а)

Кого мав на увазі отаман Божко, коли говорив про оточення Симона Петлюри? Насамперед про “генія руйнації українського війська” Омелька Волоха, якому до останнього протегував Головний Отаман Симон Петлюра, покриваючи всі його злочини і зради.

І коли через терен, опанований загонами отамана Григор’єва, посувалась Запорізька група, командир григор’євського бронепотягу Заєць зі ст.Сахарної обстріляв Запорожців. Те саме сталося й на ст.Цибулеве: на цей раз Запорожців обстріляв бронепотяг С.Коцура. Запорожці несподіваною атакою розгромили Коцура і збільшовичений отаман залишив Цибулеве та, кидаючи по дорозі мішки з награбованим, втік в напрямку лісу Чути. Дісталося й григоріївцям.

“Під впливом українських боротьбистів (Рубач і Майстренко) Григорьєв нав’язує контакт із самозванним харківським ”українським” урядом. Він пропонує тогочасному голові того ”уряду” Раковському створити новий український уряд, що складався б із боротьбистів і українських більшовиків... 1 лютого 1919 р. Григорьєв оголосив повстання проти Директорії і... заатакував праве крило й запілля Армії УНР в напрямку на Знам’янку-Єлисавет. Цей несподіваний сильний удар в плечі змусив нашу армію до відступу”.

10)

Згідно з іншими джерелами отаман Григор’єв підняв повстання проти Директорії 29 січня 1919 року. 30 січня його військо входить у Херсон. Але 1 лютого Антанта переходить у наступ і вибиває Григор’єва з Херсону та Миколаєва.

Матвій Григор’єв шукає союзників і шукає їх... серед ворогів України. Він їде до Харкова, де 18 лютого 1918 року розпочалась нарада командирів Красної армії. Григор’єв зустрічається з головою “українського уряду” Христіаном Раковскім та командувачем більшовицьким фронтом Володимиром Антоновим-Овсєєнком. На нараді

70

отаман заявив, що керує 25 загонами, які нараховують 15 тисяч партизанів і діють на величезній території — від Баштанки до Фастова. Антонов відчув, що перед ним людина крутої вдачі, надзвичайно владна.

Були, очевидно, й інші, крім названих, причини союзу з більшовиками. В той час розхвилювалось українське море, і селяни тисячами пішли в армію

Григор’єва. Але як одягти, взути, озброїти їх?!Григор’єв сподівався умундируватися та озброїтися за рахунок Красної армії. В.Антонов-Овсєєнко вбачав ще одну причину: “Григорьев — тип честолюбца-

авантюриста, — говорив він. — Сознавая силу советской власти, он остается лоялен”. Більшовики зі свого боку хотіли “использовать его (тобто Григор’єва — Р.К.) военные силы”.

Але головною причиною хитань — і не тільки Григор’єва — була відсутність правдивого українського центру з національно зрілою елітою.

Завдяки духовно зв’язаній з Росією малоукраїнській інтелігенції, уособленням якої став руїнник Володимир Винниченко, української армії на початку 1918 р. фактично не існувало.

На Винниченкові, на його поршах і певних лежить вина за політичну невиробленість селянських мас та їхніх лідерів — Григор’єва, Зеленого, Махна, інших ватажків. Саме завдяки відсутності у Києві твердої національної влади отамани хитались, зраджували, допомагаючи москалеві руйнувати Україну.

Не знайшлося нового Хмельницького, який би жорстоко подавив козацьку вольницю гуляйпільщини, скерувавши її могутню енергію в єдине національне річище.

Проти Антанти

Не порозумівшись з Директорією, Григор’єв запропонував більшовикам “скинути Антанту в море”. Але ті теж не вірили у можливість цього. Все ж 23 лютого 1918 р. Григор’єв видає наказ про переформування своїх повстанських загонів у Задніпровську совєтську бригаду...

“Комбриг” вирішує діяти самотужки: його бронепотяги та кіннота рушили зі станції Долинська на Миколаїв. Друга група вздовж річки Інгулець почала наступ на Херсон. Григоріївським військом заповнились усі станції від Долинської до Баштанки.

Начальник штабу Григор’єва Юрко Тютюнник, що особисто ходив у розвідку до Миколаєва і Херсона, приніс звістку, що при вступі Антанти до Миколаєва білогвардійці виарештували чимало української інтелігенції, частину звезли за місто і “там, ніби за спробу втечі, закидали мешкання запальними гранатами... Довідавшись про такий злочин, Григор’їв спалахнув несамовитим гнівом і вирішив за всяку ціну помститись...”.

11)

Повстанська бригада розвивала наступ: частина під керівництвом Юрка Тютюнника розбила греків коло ст.Копані, а загін під безпосереднім керівництвом Григор’єва завдав нищівного удару по Антанті біля ст.Водопій. Ворог, залишивши велику кількість добра, в паніці відступив до Очакова.

На станції Водопій був скликаний мітинг, на якому Юрко Тютюнник піднесено проголосив Матвія Григор’єва Головним Отаманом Херсонщини і Таврії...

2 (10) березня після тяжких боїв Григор’єв звільнив Херсон, а 12 березня — без бою — Миколаїв. Звільнення Миколаєва було дипломатичною перемогою Григор’єва: німецька залога Миколаєва, не бажаючи проливати кров за інтереси своїх ворогів — французів, віддала повстанцям всю свою зброю, добившись від них обіцянки не чинити перешкод їхньому поверненню до Німеччини. Згідно з домовленістю, частину зброї Григор’єв передав німецьким колоністам, які в масі своїй прихильно ставилися до українців. Довідавшись про угоду повстанців з німецьким командувачем фон Кеслером, греки і французи спішно залишили Миколаїв.

Як зазначав Олександр Вишнівський, “переможна акція Григорьєва ствердила, що він мав рацію, коли вимагав від Директорії переговорювати з Антантою з позиції сили, а не з позиції ”бідного родича””.

Взяття Одеси

18 березня починається наступ отамана Григор’єва на Одесу... Захоплені станції Сербка, Березівка, Кремидівка... 3 квітня командуючий військами Антанти д’Ансельм віддає наказ про евакуацію Одеси... 6 квітня Григор’єв — в Одесі!

Червоний командарм 2 Скачко зазначав: “Одеса взята исключительно войсками Григорьєва. В двухнедельных беспрерывных боях эти войска выказали беспримерную

71

выносливость и выдающуюся революционную доблесть, а их командиры — примерность, храбрость и редкостную военную талантливость”.

Про Григор’єва Скачко говорив: “Лично подавал примеры мужества, все время участвуя в боях на передовой линии, причем под ним убито две лошади и его одежда была прострелена в нескольких местах”. І додавав, що Григор’єв “своим искусством добился победы над сильнейшим противником с малыми потерями”.

12)

На станції Одеса-Головна для зустрічі отамана був вишикуваний його улюблений Верблюзький полк. Свідок подій Федір Анулов згадував:

“Григор’єв гордо вийшов зі свого вагона й, ні з ким не вітаючись, сів на поданого породистого коня для об’їзду полку. Отаман риссю проїхав фронтом. Партизани молодцювато, з солдатською виправкою зустрічали свого отамана гучними вигуками: ”Ура!!!”.

Верблюзький полк справляв прекрасне враження: усі одягнуті в англійське обмундирування, забране у греків; озброєні російськими трьохлінійками.

Після параду отаман у супроводі членів виконкому Ради робітничих депутатів Бовкуна, Савєльєва та мене попрямував до головного входу, де сіли в автомобіль і поїхали до міської Думи на пленум Ради...

Вся Пушкінська вулиця була загачена людом. Григор’єв їхав, стоячи в автомобілі. Ми сиділи. Автомобіль ледве рухався через натовп, який вигукував ”Ура!”. Кожному хотілось протиснутися до автомобіля. Хтось ухопив отаманову руку й поцілував її. Після цього Григор’єв уже сам простягав руку для поцілунків.

Штовханина, вигуки, крики. Отаман задовлено посміхався”...Це була одна з вершин його слави.

Григор’єв на білому коні в’їхав в Одесу. Народ шаленів від радості...Слідом за військом Григор’єва увійшла до Одеси більшовицька влада з її

чрезвичайками...

Конфлікт з червоними

Більшовики справедливо не довіряли Григор’єву. І не довіряли з перших днів співпраці.

Ще наприкінці лютого 1918 року командарм 2 Скачко прийшов до висновку, що Григор’єву довіряти не можна, тому єдиний вихід: знищити його. Про це він доповів своєму начальству, а сам залишив в Олександрії якогось Ахметова “з двома людьми” — для нагляду за Григор’євим.

14 квітня 1919 р. Ю.Пятаков писав до Реввоєнсовєта фронту: “Мнение Центрального комитета заключается в том, что Григорьева нужно как можно скорее ликвидировать”. Відповідь Реввоєнсовєта була такою: “...Стараться усыпить бдительность Григорьева, овладевая изнутри руководством его частей.., подготовить устранение лично Григорьева секретным образом (поручение такого рода дано т.Чалому через особый отдел)”.

13)

Окупанти були переконані, що “политика Григорьева и его командиров — есть политика замаскированной контрреволюции... Красноармейцы из отрядов Григорьева определенно заявляют, что им Григорьев приказывает расстреливать коммунистов и что собирается после взятия Одессы воевать с большевиками... Части, подчиняющиеся Григорьеву, если не все, то во всяком случае большая половина из них, настроены антисемитски и ведут открытую погромную агитацию. Начальник гаража в Александрии Слободюк в злобных выражениях передавал представителю ЧК, что он не видал на фронте ни одного ”жида”, и что они, мол, сидят в тылу и что он желает раздавить автомобилем хотя бы одного из них. На станциях железных дорог ежедневно частями Григорьева ведется антисемитская пропаганда... (це твердження звучить як звинувачення в антидержавній діяльності, і це не дивно, оскільки значну частину керівників совєтської влади складали євреї — Р.К.)... Войска, служившие до перехода на сторону советской власти делу шовинизма и мелкобуржуазной контрреволюции, теперь не могут быть истинными и честными революционными борцами. Григорьев неискренне перешел на сторону советской власти”.

14)

Вершина слави

Зашифровані телеграми командування Красної армії були наповнені тривогою за зростання авторитету Григор’єва: “Совершенно недопустимо возвеличивание

72

бригадного командира Григорьева... Не годится усиливать престиж авантюриста Григорьева”.

Захоплене ставлення бійців Червоної армії до свого кумира підігрівалося ще й тим, що Григор’єв щедро роздавав їм — інколи власними руками — захоплену в Одесі мануфактуру (а її було надзвичайно багато).

Для селян Олександрійського та сусідніх повітів Отаман Григор’єв почав набувати божественного образу: він був “всемудр, всевелик і всеблаг”. Григор’єв уособлював собою верховну владу.

Як свідчать самі більшовики, “в центре местной власти — атаман Григорьев, к которому и обращаются со всеми жалобами и протестами”.

Слава про його героїзм і щедрість виплескувалася на сусідні повіти...Його розмови про прихильність до Рад, як бачимо, були нещирими. Він хотів

одноосібної влади. І досягнув її.Отаман ставав диктатором Півдня України.Недаремно саме в Олександрійський повіт, свою цитадель, свою “державу”, рушив

Григор’єв свої війська після взяття Одеси на відпочинок.Разом з бригадою до Олександрії та на ст.Куцівку прибули два ешелони з

боєприпасами і рушницями (30 000 штук), військовим обмундируванням (20 000 комплектів), а також 30 вагонів нафти, гасу і бензину, 10 вагонів мануфактури, кілька вагонів шкіри, безліч різноманітних тканин... В Олександрії зосередилось до сорока гармат, з них 18 важких, до 300 кулеметів...

Військова сила Григор’єва та ентузіастична підтримка населення робила його справді небезпечним для комуно-російської влади.

Щоб приспати увагу Григор’єва, червоні підвищують його в посаді — він стає комдивом 6: його бригада розгортається в дивізію. Начальник штабу бригади Юрко Тютюнник відповідно підвищується до комбрига 1 (в його підпорядкування перейшли 1-й Верблюзький та 2-й Херсонські полки).

Сила породжує бажання порядкувати.Але втомлені штурмом Одеси частини були ще не готові до боїв з Красною армією.

Тому Григор’єв продовжував грати роль червоного командира: він урочисто, з великими почестями прийняв в Олександрії “командукра” Антонова-Овсєєнка, який згодом писав: “Наилучшее впечатление от осмотра его частей в Александрии, от их выправки, снаряжения; от работы ихних мастерских (весьма хозяйственно!). Восторженное отношение населения к ”атаману”. Сам он скромного вида и скромной жизни (не разбогатела и его семья — мы посетили его хату)”.

Антонов-Овсєєнко мав з Григор’євим розмову віч-на-віч. Пізніше він так писав про отамана: “Жалуется на злоупотребления органов ЧК, продармейцев и т.д., и подкрепляет эти жалобы рапортами своих командиров, скрепленных нередко комисарами. Что особенно озлобляет население — это злоупотребления, идущие от приезжих ”кацапов” и ”жидов””.

15)

Зрозуміло, що “командукр” відчував настрої отамана та його бійців. Знав він й слабкі риси Григор’єва. Тому сказав йому: “Вас тянут к авантюре. Смотрите — в союзе с советской властью вы одержали победы мирового смысла, прославили свое имя”. Антонов-Овсєєнко запропонував йому йти походом на Румунію: “Вы пойдете путем Суворова. Вы славными боями оживите память о чудо-богатырях стародавнего похода”.

16)

Григор’єв “погодився”...25 березня Антонов-Овсєєнко і Григор’єв відвідали Верблюжку під час свята

Першого Верблюзького полку.За кілька кілометрів від села їхній автомобіль був оточений величезним натовпом

селян, які вийшли зустріти улюбленого вождя — отамана Григор’єва. Антонова знову неприємно вразило “восторженное отношение к ”атаману””.

Після військового параду відбувся мітинг.Спершу виступив командир одного з полків, який розповів про подвиги козаків

Верблюжки. Потім виступив Шумський. Говорив він українською мовою і спочатку мав успіх. Але, як тільки він вимовив слово ”комуна”, піднявся гамір, який захопив всіх мітингуючих, і виріс “в яростный рев”. Антонова-Овсєєнка вразили “искаженные злобой лица, сжатые кулаки”. Якби не Григор’єв, зазначав пізніше “командукр”, Шумського розірвали б.

Повернувшись до Олександрії, Антонов-Овсєєнко на-діслав телеграму Голові Совнаркому: “Был сегодня в селе Верблюжке. Население провоцировано действиями

73

продотрядов. Необходимо отозвание московских продотрядов. Сначала организуйте местную власть, потом с ее помощью выкачивайте хлеб. Части Григорьева и он возбуждены до крайности. Он всегда будет с крестьянством”.

17)

Останнє визначення звучить як вирок — він не з робітниками. Звучить як визнання, що Григор’єв завжди буде на боці України.

Проти комуни

Давши згоду “йти на румунських бояр”, Григор’єв несподівано, 14 квітня, без дозволу червоного командування, наказав вирушати у протилежний від Румунії бік — в Олександрійський повіт на відпочинок. Фактично цей день, 14 квітня, і слід вважати початком повстання проти комуно-російської влади.

17 квітня григоріївці роззброїли червону залізничну охорону на станціях Долинській, Казанці, Новому Бузі та інших. Декількох червоноармійців, які висловлювали обурення, без зайвих дискусій було застрелено.

На кінець квітня Олександрійський, Криворізький, Херсонський та Єлисаветградський повіти по вінця заповнилися полками Григор’єва. Почався погром совєтських органів влади: у Казанці, наприклад, вбито 22 чекісти, а в Шестерні — 27 комуністів.

Почались масові вбивства членів “военнопродовольственной комиссии”. Тим самим, як плакався ворог, “обрекая на смерть голодную и злую далекие, дорогие, красные, великорусские и латышские красноармейские части, семейства рабочих и всего трудового пролетариата”.

18)

І все це відбувалося за повної підтримки григоріївців місцевими селянами. Та й значна частина робітників і службовців підтримала повстання проти комуни.

Один із т.зв. свідків епохи, якийсь Н.Бобрищєв, так описував квітневу передгрозову ауру в м.Єлісаветграді (нині Кіровоград): “В городе запахло погромом. ”Бей жидов, спасай Украину!” провозглашалось на всех перекрестках выползшим на улицу преступным элементом. Отсталые группы рабочих частично стали колебаться и постепенно переходить на сторону войск Григорьева. Пример в этом отношении подали рабочие (завода) Эвольти, которые состояли в основном из квалифицированных хулиганов-собственников... 25 апреля со ст.Помошная в Елисаветград пришли оставшиеся части войск Григорьева... Некоторые товарищи предполагали, что подкрепление было вызвано исключительно приближением праздника... 1 мая с утра началась демонстрация, в которой принимал участие весь город... Войска Григорьева также принимали участие в демонстрации и на приветствия отвечали: ”Слава Украине!””.

19)

2 травня Антонов-Овсєєнко зазначав: “Григорьев пользуется громадным влиянием в данном уезде (Олександрійському повіті — Р.К.), как человек местный, постоянно боровшийся с угнетателями местного селянства, окружив себя влиятельными людьми из различных волостей... Главная масса войск Григорьева — середняки-крестьяне, как и подавляющее большинство селян этого уезда”.

20)

На той час головну ударну силу Красної армії становили повстанці Матвія Григор’єва і Нестора Махна. Це визнавав і сам командуючий фронтом Антонов-Овсєєнко: “У нас некем было заменить войска Махно на фронте Донбасса, не было сил принудить Григорьева к расформированию”.

Отож, від позиції Нестора Махна залежало: чи лишається Красна армія гвалтувати Україну, чи спільними зусиллями отаманів буде розгромлена...

Травневий грім

Розв’язка наближалась.Той же Н.Бобрищєв писав: “6 мая по всему городу (Єлисаветграду — Р.К.) опять

начался ”тихий” погром, сопровождавшийся грабежом магазинов и отдельными убийствами. Положение становилось безвыходным...”.

21)

Григоріївці, не зустрічаючи опору, перебирали владу на місцях.Росіяни перехопили телеграму григоріївського комбрига Масенка командиру 5-го

Тилігульського полку. Комбриг Масенко запитував: “Кого вы признаете — коммуну в лице командующего Худякова или честного социалиста Украины атамана Григорьева,

74

который твердо стоя на платформе советской власти, не доверяет пришельцам с севера”.

22)

Після розшифрування цієї телеграми командуючий 3-ї армії Худяков (7 травня) дає телеграфний ультиматум отаману Григор’єву: “Если в 24 часа не прекратятся беспорядки Ваших трех полков, объявляю вас вне закона и открываю против Вас, как против контрреволюционера, военные действия”.

23)

Взнавши про ультиматум, Антонов-Овсєєнко скасовує його, і продовжує загравати з Григор’євим в надії спровадити отамана до Румунії. В своїй телеграмі Григор’єву 7 травня Антонов-Овсєєнко лицемірно заявив: “Командующий армиями Украины выражает полное доверие красным полкам Херсонщины и их непобедимому вождю”.

24)

Тим часом надходили повідомлення:“В Знаменке частью Верблюжского полка учинен погром. Убито 12 евреев... По всей

линии Знаменского участка ведется агитация — ”бей жидов и коммунистов”... Верблюжский полк в Елисаветграде... арестовал всех евреев-коммунистов... Имеются сведения о погромном выступлении в Новомиргороде и Богуславе. Есть опасность, что все погромные элементы объединятся вместе с Зеленым и образуют единый фронт”.

25)

Прийшло повідомлення з Єлісаветграду про арешт “всех евреев-коммунистов”. Мова йшла про все міське керівництво, бо саме євреї очолювали ЧК, “упарком”, штаб комуністичного батальйону і військову продкомісію.

Нарешті про повстання було оголошено офіційно — 7 травня 1919 р. в Єлисаветграді був проголошений Універсал Отамана Григор’єва “До українського народу”.

Універсал отамана Григор’єва

“Народе український! Народе змучений!.. Тобі насильницьки нав’язують комуну, чрезвичайку й комісарів з Московської ”обжорки” і тої землі, де розіп’яли Христа... Народе український! Бери владу в свої руки. Хай не буде диктатури ні окремої особи, ні партії... Геть політичних спекулянтів! Геть насильство справа, геть насильство зліва! Хай живе влада народу України! Перед вами нова боротьба! Борітеся — поборете!..”, — такі були головні заклики Універсалу Отамана Херсонщини і Таврії. А гаслами повстання стали: “Геть ЧК!” та “Вся влада Радам, але не партіям”. Мета повстання — “Скинення комуністичної диктатури”.

26)

Слова Універсалу з ділом не розійшлися: відразу були заарештовані всі політпрацівники-комуністи дивізії, розстріляна вища військово-політична інспекція на чолі зі Скитальцем (Віллером), а 9 травня начальник штабу Юрко Тютюнник на чолі двох полків виїхав до Катеринослава і після бою звільнив місто. Інші полки та підрозділи звільняють Черкаси, Миколаїв, Херсон, Кременчук, ст.Бобринську, Чигирин, Снігурівку, Олешки, Знам’янку, Долгинцеве, Новомиргород...

Отаман Херсонщини і Таврії дав наказ військам увійти до Києва, Полтави та Харкова. Характерно, що більшовицькі гарнізони, як правило, переходили на бік уславленого “червоного командира”. Навіть полки, які посилались проти Григор’єва — настільки були високим авторитет отамана серед червоноармійців та загальна ненависть до чрезвичайок.

За наказом Григор’єва у визволених містах скликались з’їзди Рад, які своїми рішеннями закріплювали нову владу.

Григор’єв мав на меті скликати Всеукраїнський з’їзд Рад, який би обрав “справді народний уряд”, а не “уряд політичних спекулянтів-авантюристів”.

Євреї-комуністи називали “Універсал” “погромным манифестом”, а смисл його бачили таким: “Бей жидов и коммунистов, спасай Украину”,

27) хоч Григор’єв, як

стверджують свідки, зокрема Михайло Дорошенко, під карою смерті заборонив своїм воякам грабувати приватні помешкання. В Єлисаветграді, наприклад, на пострах іншим розстріляв двох мародерів.

Але це не допомогло, насамперед тому, що населення — навіть міське — негативно ставилось до євреїв. Ось характерний приклад, свідчення жительки Єлисаветграду: “Погромное настроение у нас в Елисаветграде началось с приходом григорьевских войск. Но и раньше, особенно в очередях, слышались угрозы. Приписывали евреям рост цен. Бабы кричали:

— Вот вырежем половину евреев или всех перережем, уничтожим их коммуну и чрезвычайку, тогда станет дешево.

75

И возлагали надежды на Григорьева”.28)

Як видно з цього епізоду, навіть у міського населення комуна і чрезвичайка твердо асоціювались з євреями. Що вже казати про українських селян! Адже євреї в Україні займали домінуючу роль в торгівлі сільськогосподарською продукцією. Селянин міг продати свою продукцію, як правило, лише єврею.

Більшовики Єлисаветграду намагалися переломити хід подій і скликали т.зв. “з’їзд”, на якому були члени повітового більшовицького виконкому, комуністично налаштовані робітники і представники “комбєдів”.

На зібрання прибув комбриг Горбенко. Більшовицькі верховоди запропонували йому дати пояснення до “Універсалу”.

Єврейські активісти заплутали питаннями польового командира: в залі почав лунати сміх, кепкування. Почервонілий Горбенко попрямував до виходу. Коло дверей він обернувся і тихо промовив: “Я говорю погано, але у мене є на станції 12 тисяч козаків, які завтра вам краще роз’яснять”.

10 травня відбулась розмова по прямому проводу між Григор’євим та Антоновим-

Овсєєнком, який перебував в Одесі. Отаман Херсонщини і Таврії сказав вищому військовому чину совєтської Росії: “Все те, что придут на Украину с целью эксплуатации ее, будут уничтожены. Я очень жалею, что у Вас нет сведений о силе и мощи народа Украины”.

29)

Відразу після цієї розмови Рада Оборони оголосила начдива 6 поза законом: “Всякое оказание содействия Григорьеву или его сообщникам будет считаться изменой республике и караться со всей строгостью военно-революционного времени, вплоть до расстрела”.

30)

ЦК партії вислав всім наркомам директиву: “Всем стать под оружие, срочно вооружить рабочих”. РВС Укрфронта видав розпорядження “Красным частям Советской Украины”: “И вот объявился новый пан гетман на Украине — Григорьев-Петлюра из Александрии... Григорьев хочет... навязать народу Украины свою пьяную волю... Всякий, кто идет за Григорьевым... должен быть убит на месте”.

31)

11 травня Антонова-Овсєєнка призначено командуючим “всіма збройними силами Совєтської України”. Ним була введена сувора цензура на всі друковані органи. Всі телеграфи взяті під військовий контроль.

Боротьба велася, як зазначав командуючий фронтом, “при крайнем напряжении” і “отвлекала громадное количество наших сил”.

Окупанти кинули проти Григор’єва всі наявні сили: стягувались частини з Києва, Москви, Харкова, Одеси, Криму, Полтави, Ромнів...

Попри це, успіхи отамана Херсонщини і Таврії були вражаючими: буквально за кілька днів повстання охопило Херсонську, Катеринославську, Подільську, частини Київської та Полтавської губерній. Повстання запалало в Олександрійському, Криворізькому, Чигиринському, Херсонському, Таращанському, Звенигородському, Канівському, Уманському, Літинському, Летичівському, Ольгопільському, Ямпільському, Хорольському та інших повітах. За якийсь тиждень-півтора повстанці звільнили Кривий Ріг, Олександрівськ, Олександрію, Катеринослав, Черкаси, Єлисаветград, Херсон, Миколаїв, Кременчук, Чигирин, Цвіткове, Трепівку, Ново-Миргород, Хирівку, Бобринську, Корсунь, Знам’янку, Помічну, П’ятихатки, Кобеляки, Нижньодніпровськ, Могилів, Шполу, Білозір’я, Користівку, Гайсин, Христинівку, Брацлав, Літин, Вінницю, Медвин, Крюків, Янів, Ерастівку, Золотоношу та сотні, можливо, тисячі сіл і містечок. В паніці покинув Миронівку інтернаціональний загін Фекете.

Справді, “Григорьевщина пустила глубокие корни”. Комісар 2-ї армії Вишневецький зазначав, що населення безперечно ставиться зі

співчуттям до Григор’єва: “Рабочие Елисаветграда встречали наши войска с оружием в руках. Крестьяне обеспечивали Григорьева продовольствием и добровольно приносили ему тысячи пудов хлеба. Желающих вступить в ряды войска Григорьева было столько, что у него не хватало оружия. Деревни встречали отряды ружейным и пулеметным огнем... Главный лозунг Григорьева — долой ЧК — встречает отклик у мелкой буржуазии по всей територии Украины. Красная Армия, тоже состоящая в большинстве из середняков, определенно присоединяется к этому лозунгу. Случаи разгона ЧК на фронте, как всем известно, бывают очень часты... Недопустимо, когда екатеринославская ЧК бежит от Григорьева в Белгород”.

32)

76

Оскільки в Єлисаветграді лишився лише один батальйон григоріївців (головні сили рушили на Олександрію), в ніч на 12 травня більшовики знову захопили владу в місті. Почалися самосуди над обеззброєними григоріївцями.

Григор’євці повернулися і 15 травня отримали перемогу над частинами Красної армії в боях за Єлисаветград.

Учасник григоріївщини Михайло Дорошенко брав участь у визволенні міста. Він згадує, що після успішного бою в околицях міста “серед великої кількості полонених виявились і жиди... Крім того, серед полонених найбільше було недосвідченої збольшевиченої молоді, яку агітатори повели на смерть. Загорілі григор’ївці почали сортувати полонених за національними ознаками і виявили багато чужинців... На запит чому вони пішли вмирати за чужі інтереси, вони, чужинці, кидались на своїх політруків — жидів, щоб помститися”.

33)

Григоріївці самосуду не дозволили... Але, увійшовши до міста, виявили “наслідки жорстокого терору большевицького... В тюрмах повно трупів”.

34)

Терпець в українців увірвався... Єврейський дослідник З.С.Островскій твердить, що з 15 по 17 травня 1919 р. в

Єлисаветграді відбувся “неслыханный по размеру жертв” погром. Цитуємо Островского:

“Еврейское население очутилось в полной власти многочисленных озверелых банд... Страшный кровавый туман на время окутал весь город, казалось не было никакого выхода, и все еврейское население обречено на гибель... В эти и несколько последующих дней город представлял собою зловеще-невиданное зрелище. На улицах, в дворах и в домах, в погребах и на чердаках стояли лужи застывшей крови, в которых валялись десятки и сотни изуродованных трупов... Город выглядел огромным кладбищем...

50 000-е еврейское население Елисаветграда не только понесло колосальные кровавые жертвы, но... было превращено в жалких нищих... Разоренный и разгромленный город не привлекал соседних крестьян, которые прекратили подвоз продуктов, и таким образом над уцелевшей частью еврейского населения, потерявшей во время погрома все свои запасы, повис призрак голодной смерти.

Убитых было так много, что целую неделю сотни людей были заняты собиранием трупов и отправкой их на кладбище. Не было никакой возможности вести точную регистрацию, кладбище было буквально завалено тысячами изуродованых тел... По некоторым, еще недостаточно полным данным, в этом погроме погибло около 4500 человек”...

35)

Як об’єктивний дослідник, я, зрозуміло, повинен висвітлити точку зору противників, навіть попри те, що цитована книга в значній мірі є фальсифікатом. Навіть з цього уривка видно, що автор довільно визначає кількість жертв. З одного боку він пише, що “не было никакой возможности вести точную регистрацию” жертв, і через якусь мить Островскій вже порахував – “4500 вбитих”.

Вже згадуваний Н.Бобрищєв, пише про “свыше 3 000 еврейских жертв”, інші дослідники називають інші цифри.

Зрозуміло, що ніхто не заперечує жертв міжнаціонального протиборства за право володіти українським домом: з усіх боків, які брали участь у цій війні — визвольній для українців, і загарбницькій для інших народів. Інша справа, що коли хтось говорить про “невинні жертви” з боку тих, хто боровся проти України, це звучить лицемірно.

“Ой, батьку, батьку!”

А що ж Махно?Матвій Григор’єв розраховував на його підтримку. Він вислав “батьку” телеграму:

“Гоню (их) вон из пределов Украины. Пока на всех фронтах мой верх, ко мне присоединилось несколько полков и эскадронов неприятельской кавалерии. Не пора ли Вам, батько Махно, сказать свое веское слово тем, которые вместо власти народа проводят диктатуру отдельной партии”.

36,37)

На жаль, Нестор Махно знову виявив політичну короткозорість, не ударив у тил Красній армії. Фатальну роль зіграла його низька національна та “висока” класова свідомість. У телеграмі своїм частинам він зазначав: “Распри Григорьева с большевиками из-за власти нас не смогут заставить открыть фронт для кадетов и белогвардейцев, стремящихся поработить народ”.

38)

77

Попри антипетлюрівську ноту григор’євського Універсалу Махно нюхом відчував, що “Григорьевщина пахнет петлюровщиной”. А один з його найближчих помічників Чубенко прямо заявив, що “григорьевщина — это петлюровщина”.

39)

В першому номері махнівської газети “Путь к свободе”, який вийшов 17 травня 1919 р., у статті “Новый Петлюра” Григор’єва було охарактеризовано як “підступного національного контрреволюційного вовка, що намагається штовхнути народ на злочинний і згубний для революції шлях національного цькування і ворожнечі”.

А в масовій листівці, яку поширила “колегия штабу дивизии войск имени Батьки Махно”, Григор’єва визначено як “хищника”, який несе народу “старый разбойничий порядок”. Національність і, відповідно, позицію справжніх авторів видає такий характерний пасаж: “Братья! Разве вы не слышите в этих словах (”Універсалу” — Р.К.) мрачный призыв к еврейским погромам? Разве вы не чувствуете стремления атамана Григорьева порвать живую братскую связь Революции Украинской с Революцией Российской?..”.

Далі йдуть трафаретні звинувачення та заклики: “Григорьев — предатель революции и враг народа... Смерть и гибель предателям и врагам народа!”.

І наприкінці: “Долой национальную травлю!”.40)

Як бачимо, махнівці не підтримали Григор’єва, більше того, допомогли червоним відбити у григоріївців Катеринослав. Такою позицією Нестор Махно зіграв, врешті, й проти себе: вже 25 травня 1919 року, коли Григор’єв потерпів низку відчутних поразок, Нестора Махна червоні теж оголосили поза законом.

Класова орієнтація та надмірна самовпевненність не дали можливості і Григор’єву шукати союзника в Армії УНР. Координація цих трьох сил — григоріївців, махнівців та Армії УНР — безперечно дала б потужний ефект...

Непорозуміння в українському таборі й призвело не тільки до поразки Отамана Херсонщини і Таврії, але й до поразки визвольних змагань українського народу в 1917-1922 роках.

Врешті Григор’єв був “збитий із залізниці”, вибитий з міст. Його загони пішли сільськими шляхами, знайшли прихисток у лісах...

До 26 травня загони отамана Григор’єва були вибиті з рідних районів. Більшовиками захоплені штабний потяг Григор’єва, більшість бронепотягів, гармат, майна. Більшовицька преса заповнилася переможними реляціями: “бандит Григорьев разбит”.

Справа ж стояла інакше: Григор’єв відмовився від фронтової боротьби і перейшов до партизанки — його армія розбилася на дрібні загони, які тереном військових дій обрали сільську місцевість.

Григоріївці продовжували становити собою значну силу. І хоча Антонов-Овсєєнко стверджував, що “Григорьев сведен к роли бандитского атамана типа Струка или Ангела”, його спогади все ж свідчать про інше:

“Еще 2 июня из Александрии нам сообщали: ...”12-й Московский полк Всероссийской ЧК отзывается в Полтаву, что никоим образом недопустимо, так как уком совершенно безоружен и банды Григорьева гуляют по всему уезду группами в 100-150 человек. Поэтому просьба Исполнительного комитета оставить этот полк до полного разоружения уезда, уничтожения банд””.

41)

Григоріївщина була жива, тому, що живим був Григор’єв. Він не тільки перебував на території повіту в районі Дмит-рівка-Бондурове, але й приступив до формування нових загонів, які щодня наливалася повстанською масою.

“Григорьевский бунт не совсем подавлен, — зазначав 1 червня начальник особливого відділу українського фронту Апетер, — а рассосался по всему телу Украины, ”загнан внутрь”, ибо десятки тысяч разбежавшихся, спрятавшихся... дадут обильный материал для появления множества мелких и более крупных банд”.

42)

Саме так і сталося: григоріївці ввібрали в себе менші козацькі ватаги, або влилися в уже існуючі повстанські загони. Юрій Тютюнник, наприклад, з чотирьохтисячним загоном з’єднався (у Жмеринці) з Армією УНР. Та й сам Григор’єв мав у розпорядженні до 3000 бійців, з якими 6 червня 1919 р. відбив у більшовиків Знам’янку...

Аршинов в “Истории махновского движения” писав, що в ті дні, швидше григоріївці, ніж червоні, були реальною владою на Єлисаветградщині та Олександрійщині.

Ще майже місяць зволікав Махно, спостерігаючи за простягнутою рукою отамана Григор’єва. Причиною були не тільки ідеологічні розходження, але й ревність до слави

78

отамана-конкурента. Але біда таки об’єднала. Ворог продемонстрував і тепер високу інтегруючу властивість: він з’єднав різні течії повстанства.

Серед суттєвих розходжень отаманів було й ставлення до єврейського питання. Григор’єва важко назвати приятелем євреїв, а от Махно, в штабі якого євреї посідали значне місце, боровся проти погромних настроїв свого воїнства, випускав друковані заклики на захист єврейського населення.

43) Ось махнівська листівка від 15 травня

1919 року: “Ваш революционный долг — пресечь в корне всякую национальную травлю и беспощадно расправляться со всеми виновниками еврейских погромов”.

44)

Отож, хоч більшовицький ворог і об’єднав отаманів, але це єднання від початків було нетривким, вибухонебезпечним.

Місцем дислокації Григор’єва на якийсь час став Чорний ліс, тут він заховав частину амуніції та зброї. Потім Григор’єв перейшов у Чутянський ліс, незабаром — він вже в Холодному Яру. Але Головний отаман Холодного Яру Василь Чучупака “колишнього великого отамана біля себе відмовився мати”.

45)

Тоді Григор’єв направився до С.Коцура, якого вважав своїм приятелем. Але й той відмовився об’єднатися та “ще й сказав, щоб Григор’їв забрав військо геть далі і не об’їдав тут його населення”

.46)

Тоді Григор’єв подався через Раєвський ліс до с.Нерубай, де й став постоєм. Михайло Дорошенко твердить, що саме тут зустрівся Григор’єв з Махном, а оскільки село було малим і не могло вмістити всі загони, то перебралися у більше село – Оситняжку, а потім перейшли до Сентова.

Ад’ютант Махна Гаврило Троян твердить, що зустріч між отаманами відбулася 25 червня 1919 р. в с.Компаніївці. Там була зібрана нарада командирів махнівських та григоріївських загонів.

Перше питання задав Махно: “Проти кого будемо воювати?”. І запропонував “бити Петлюру”. Григор’єв відповів: “Комуністів будемо бити”. Махно додав: “І Денікіна”... Дискусія затягнулась на три дні...

Врешті була створена об’єднана Повстанська армія, головнокомандуючим якої став отаман Григор’єв, а Головою Реввійськради, тобто політичним зверхником став Н.Махно. Штаб очолив брат Нестора — Григорій.

Перший успіх не забарився: 27 червня Григор’єв відвоював рідну Олександрію.Гаврило Троян стверджує, що “Григорьев был политически связан с Директорией” і

що до нього 27 червня прибув емісар від Симона Петлюри...Червоні панічно — без бою — ще до підходу денікінських військ тікали. На кінець

червня вони залишили ст.Користівку, Верблюжку... На початку липня об’єднані загони Махна і Григор’єва крокували вже вулицями

Єлисаветграду. Отаман Григор’єв знову ставав володарем становища.Здавалось, його залізна воля переломила несприятливу життєву смугу й доля

знову поблажливо посміхається до Отамана Херсонщини і Таврії...

Тяжкі роздуми останніх тижнів допомогли отаману зробити наприкінці життєвого шляху важливий крок: він пише кілька листів Головному Отаманові Симону Петлюрі, в яких “прозоро натякає, що період колишньої ворожнечі між петлюрівцями та григоріївцями має назавжди відійти в минуле”.

47)

Він пропонує знову з’єднати зусилля в боротьбі за волю України. До цього рішення його, очевидно, підштовхнули власні вояки, які вже давно нарікали на отамана, що він не об’єднується з Армією УНР.

Один з листів, датований 28 червням 1919 р., тобто, на другий день після взяття Олександрії:

“Ми відкололися від Вас через те, що Ви повели на Україні мілкобуржуазну внутрішню і закордонну політику, яка дала змогу експлуатувати державами Антанти наш нарід і його багатства. Ми відкололися від комуністів і б’єм їх через те, що 90% населення України не хоче комуни і не визнає диктатури партії, диктатури особи.

Зараз становище складне, на нашу дивізію навалилося п’ять дивізій комуністів. Три дивізії комуністів ми розбили дощенту, дві дивізії пощипали, зовсім розстроїли транспорт, телеграфну й телефонну связь на Україні, розстроїли мобілізацію комуністів і їх снабженіє фронта, але ж і самі зійшли з залізниці, потеряли багато війська, гармати, майже все снабженіє і зараз перейшли на партизанську війну.

79

Штаб має 21 партизанський загін і 4 полки піхоти, всеї кавалерії до двох тисяч. Гармат мало, кулеметів до трьохсот штук, прочого снаряженія мало, але авторитет штабу дуже високий.

Ви зараз ведете наступ на комуністичний фронт, ми теж наступаєм з тилу. Бажано було б знати, чи будемо ми битися, як комуністи розбіжаться, чи ні?”.

Підписи: Григор’єв, Горбенко, Терещенко, Бондар, начальник штабу Шевченко.48)

Замирення між Симоном Петлюрою та Матвієм Григор’євим повинно було відбутися: багато гіркого досвіду здобули від 1917 року обидва отамани. Куди подівся антимілітарний чад Симона Петлюри? Куди поділися радянські утопії Григор’єва?..

Але Нестор Махно позбавив шансів на замирення колишніх товаришів: 27 липня 1919 р. в с.Сентове (нині Кіровоградщина) він та майбутній чекіст Чубенко розрядили магазини своїх револьверів в Отамана Херсонщини і Таврії...

Зібравши сили, колись грізний отаман вибіг з хати. На подвірї Григор’єва “наздогнав махновський кавалерист, шабля якого не залишила отаманові ніяких шансів на життя”.

49)

За іншою версією життя Григор’єва обірвав махновець Качан, який дострелив отамана в потилицю.

Останніми словами Матвія Григор’єва були: “Ой, батьку, батьку”...

Несторові було мало загибелі українського отамана. Він заборонив поховати його на кладовищі, наказав кинути в канаву біля цвинтаря “ніби стерво”.

Дружина Григор’єва, почувши про загибель чоловіка, знайшла його тіло і поховала в Олександрії.

28 липня Махно з с.Виски повідомив телеграфом про смерть отамана Григор’єва і взяв всі “исторические последствия” на себе. І знову зворушлива турбота про євреїв: “Имеем надежду, что после этого не будет кому санкционировать еврейские погромы”.

50)

Які висновки можна зробити?Григор’єв — видатний український воєначальник, харизматична постать

всеукраїнського масштабу. Зачисляю його до нечисленної когорти українських політичних діячів, які мали божественне вміння вести за собою тисячі. І ті йшли на смерть з радістю.

Як шкода, що його геніальним талантом полководця скористалась не стільки Батьківщина, скільки хижа Москва!

Хай йому земля буде легенькою!А його помилки навчать нас.

ДЖЕРЕЛА, ПРИМІТКИ:

1) В.Горак, “Час-Time”, №21 (152), 29.05.-4.06.1997.

2,7,11) М.Дорошенко, “Стежками Холодноярськими”. Філадельфія, 1973.

3,6,10) О.Вишнівський, “Повстанський рух і отаманія”. Детройт, 1973.

4) А.Белаш, В.Белаш, “Дороги Нестора Махно”. Київ, 1993.

5) В.Антонов-Овсєєнко, “Записки о гражданской войне”, т.4. “Государственное военное издательство, Москва-Ленинград. 1933”.

8) Лист сотника І.Барила до генерала Омеляновича-Павленка. “Батьківщина”, Торонто, ч.10, 29 травня 1971.

9,9а) Я.Штендера, “Засуджений до розстрілу”, Львів, 1995.

12-18, 20, 22-25) В.Антонов-Овсєєнко, “Записки о гражданской войне”, т.4. “Государственное военное

издательство, Москва-Ленинград. 1933”.19,21)

“Н.Бобрыщев, ”Борьба с бандитизмом на Елисаветградщине”, ”Летопись революции”, №5 (20), сентябрь-октябрь 1926.

26) Найважливішим пунктом Універсалу, як на мене, було забезпечення провідного становища українців — згідно з пропорційним складом населення їм в Радах мало належати 80% місць. Р.К

27) “Н.Бобрыщев, ”Борьба с бандитизмом на Елисаветградщине”, ”Летопись революции”, №5 (20), сентябрь-октябрь 1926”.

28) “С.Гусев-Оренбургский, ”Книга о еврейских погромах на Украине в 1919 г.”, Петроград, Главлит”.

80

29,30,31,36,38,41,42,50) В.Антонов-Овсєєнко, “Записки о гражданской войне”, т.4. “Государственное военное издательство, Москва-Ленинград. 1933”.

33,34,45,46) М.Дорошенко, “Стежками Холодноярськими”. Філадельфія, 1973.

35) “З.Островский, ”Еврейские погромы на Украине”, 1926”.

37) Невідомо, чи це переклад з української, чи справді Григор’єв звертався до Махна російською. Р.К.

32,39,40) А.Белаш, В.Белаш, “Дороги Нестора Махно”. Київ, 1993.

43) Цікавий поворот долі: після розгрому махнівщини, був виданий наказ про виселення всіх махнівських сіл до Сибіру і заселення Гуляйпільського повіту єврейськими поселенцями. Р.К.

44) ЦДАГО України. ф.5, оп.1, спр.351, арк.45.

47,49) В.Горак, “Час-Time”, №21 (152), 29.05.-4.06.1997.

48) О.Вишнівський, “Повстанський рух і отаманія”. Детройт, 1973.

Семен Гризло,Звенигородський полковник

Семен Гризло походив з селян м.Кальниболота, що на Звенигородщині. “Мав неабиякий організаторський талант”, був енергійним, діловим, освіченим.

Невисокого зросту, русявий, “дуже спритний”. В 1917 р. мав близько 30 років.Згідно з інформацією отамана Івана Лютого-Лютенка, Гризло належав до партії

есерів. Лютий-Лютенко характеризує його як “дуже толкового, розумного чоловіка”.Ще перед війною працював волосним писарем, очевидно, й учителем початкової

школи — “школи грамоти”. Під час Першої Світової війни був військовим писарем.Семен Гризло — один з перших в Україні організаторів Вільного Козацтва. Чи не з

перших днів Лютневої революції — Кальниболотський курінний Вільного Козацтва.У березні (за н.ст. у квітні) 1917 р. у Звенигородці відбувся повітовий з’їзд Вільного

Козацтва. На ньому Семена Гризла обрано кошовим отаманом Звенигородського повіту. На з’їзді прийнята Постанова, що “1.Вільне Козацтво організується для оборони вольностей Українського Народу та охорони ладу. 2. Вільне Козацтво є територіальною військовою організацією, до якої мають право вступати громадяни повіту, не молодші як 18 років. 3. Не можна приймати до організації людей, ворожих українській справі, а також караних судом за карні проступки”.

1)

Юрій Тютюнник зазначав, що “вже тоді Вільне Козацтво досить радикально підходило до питання україно-російських взаємних відношень”. В той час, коли соціалістичні вожаки Центральної Ради визнавали над собою юрисдикцію Петрограду, Вільне Козацтво вважало Тимчасовий уряд Керенського урядом чужої держави. “Вільне Козацтво весь час робило натиск на органи влади в бік якнайрадикальніших рішень у національному питанні”.

2)

Як делегат від Звенигородщини, Гризло брав участь у 2-му Всеукраїнському Військовому З’їзді, на який з’явився у старокозацькому строї: жупані, шапці зі шликом, з шаблюкою, зрозуміло, з оселедцем. Інший делегат від Звенигородщини дід Шаповал виступив на З’їзді з промовою. “Вільне Козацтво, — говорив він, — не просило дозволу (у Тимчасового уряду — Р.К.) організовуватися, він нам не потрібний.. Ми тільки відберемо наше...”.

3)

“Масу з’їзду складали т.зв. ”мартівські українці”, — згадував делегат З’їзду Юрко Тютюнник. — Революція зірвала полуду з їхніх очей, і вони побачили всю кривду, яка творилася над ними як над українцями... Любов свою вони вже віддали Україні. Для Росії залишалася одна ненависть. Любов до України не була ніжною любов’ю дитини. О, ні! То була гаряча, не знаюча компромісу любов... Та понад усим панувала ненависть до Росії. То була ненависть, що виникла наслідком до краю ображеного почуття власної гідності, ненависть наслідком образи найсвятіших, найідеальніших почувань масової душі... Революція зірвала тогу шляхетності з Росії і замість ідеалу наші очі побачили потвору...

Національна революція набирала титанічного розмаху. Вона зовсім не хотіла рахуватися з майбутньою долею Росії. ”Мартівські українці” з посвятою і навіть із фанатизмом неофітів чекали моменту, коли можна буде увігнати ніж не ”в спину революції”, а в серце Росії... Увігнати ніж в серце Росії негайно.., таке було бажання. Хіба можна видобути з людської душі більшу ненависть?

У стихійній ненависті до Росії була найбільша сила нашої революції”.4)

81

Не дивно, що Звенигородське Вільне Козацтво на чолі з полковником Гризлом без роздумів відгукнулося на заклик Полуботківців скинути російську владу в Україні.

16 липня 1917 р. у Петрограді підняли повстання більшовики. Кращої ситуації, щоб скинути російське ярмо, годі було чекати. Ще вночі 16 липня Микола Міхновський — організатор збройного виступу Полуботківців — вислав гінця до штабу Коша Звенигородського Вільного Козацтва з наказом в ніч на 18 липня роззброїти московські ешелони, які на той час будуть на їхньому терені, і вирушити до Києва на допомогу Полуботківцям. Меншу частину козаків звенигородці повинні були вислати в напрямку Христинівки і Знам’янки — з метою захопити залізничні вузли і не допустити передислокації окупаційного війська.

Звенигородці виконали завдання: роззброївши росіян, вони поспішили до Києва. Трохи не доїхавши до столиці, на ст.Мотовилівка (згідно з іншими інформаціями — на ст.Пост-Волинський), звенигородці дізналися, що вже немає потреби їхати далі. Вони, повні енергії і національного ентузіазму, змушені були завернути назад. По дорозі їм зустрілися ще кілька ешелонів вільних козаків, які поспішали на допомогу Полуботківцям... Завернули й цих.

“Цим першим наступом села на Київ кермував штаб Звенигородського Коша на чолі з Гризлом”.

5)

Зрозуміло, що національні меншини прихильно ставитися до української сили не могли. “Представники меншостей в Центральній Раді Рафес, Балабанов, Крупнов, Фрумін та інші при одній згадці про Вільне Козацтво тратили рівновагу. Рафес говорив, що Вільне Козацтво буде громити жидів. Він заклинав українську демократію Марксом і всіма святими, щоб вона знищила ”ето шовіністічєскоє погромноє казачєство””.

6)

Долаючи неприхильність росіян та євреїв, повінь української стихії заливала села і міста.

Звенигородське Вільне Козацтво ініціювало проведення Першого З’їзду Вільного Козацтва. З’їзд розпочався в Чигирині 3 жовтня 1917 року. Він перетворився в потужну маніфестацію українських національних почуттів, у демонстрацію української сили. “Між прибувшими я зустрів декількох старшин в козацьких історичних одягах з кривими шаблями і пістолями за поясом, — згадував один з делегатів Яків Водяний. — Це були полковник Звенигородський Гризло, полтавський полковник (прізвища не тямлю) та ще кілька невідомих мені сотників”.

7)

На цьому З’їзді Семен Гризло обраний Генеральним осавулом Вільного Козацтва. Ярослав Пеленський стверджує, що в Чигирині Гризла було обрано Генеральним хорунжим.

Вже на початку зими 1917-18 років Звенигородське Козацтво нараховувало до 20000 козаків. Така велика сила українського воїнства свідчить про небуденний організаторський талант полковника Гризла, який не марнував часу, як керівники Центральної Ради, а талановито оформлював “стихійний гін українських мас до організування українських збройних сил як єдиної запоруки національних прав”.

8)

Не дивно, що штаб Звенигородського коша Вільного Козацтва перетворився в штаб об’єднаного Вільного Козацтва південних повітів Київщини та північної Херсонщини.

11 лютого 1918 р. Вільне Козацтво Звенигородщини розігнало З’їзд Рад, скликаний повітовим ревкомом на чолі з тов.Кацом. Під виглядом ярмаркового дня козаки в’їхали до Звенигородки, на базарі організувались у відділ, який несподівано атакував ворога, роззброївши загін червоної гвардії, заарештувавши “товарища предревкома Каца”...

В другій половині лютого 1918 р. через Звенигородський повіт пробивалися гарматні частини 2-го корпусу російської гвардії. Козаки Гризла примусили росіян скласти зброю та передати військове майно. Пізніше Козацтво примусило демобілізуватися 6-й та 7-й драгунські полки російської кавалерійської бригади. Росіяни здали до 2000 коней, сідел і силу іншого майна та зброї.

“Особливо видатна операція Вільного Козацтва (була) проти 8-ї російської армії в районі станції Бобринська, — пише в спогадах Юрко Тютюнник. — Тут були скупчені ліпші курені Звенигородщини, Черкащини та Єлисаветщини. Кількість скупченого поблизу станції Бобринської козацтва перевищувала 8 000. Звенигородців було 4620; вони прибули з власною артилерією і кавалерією.

Бій тривав цілий день, при цьому обидві сторони зазнали значних втрат; він закінчився нічною атакою на росіян, по якій останні були розбиті й розбіглися в різних напрямках. Тут мало не був захоплений командант російських військ на Україні Муравйов, який пробивався з Одеси на північ...

Всією операцією кермував штаб Звенигородського коша”.9)

82

Згодом в інтерв’ю газеті “Известия В.Ц.К.” Муравйов сказав:“Революційна російська армія пройшла Україну, змітаючи на своєму шляху все, що

носило на собі ознаки буржуазно-шовіністичного сепаратизму. Одне наближення червоних військ примушувало повіти, а то й цілі губернії визнавати нашу владу. На Україні довелося натрапити на оригінальну організацію буржуазної самооборони. Особливо дався взнаки Звенигородський повіт, де український шовіністичний націоналізм збудував собі фортецю у формі так званого Вільного Козацтва. Ця організація не тільки не допустила нашої влади в повіт, а навпаки, сама перейшла до наступу, чим зробила чималу шкоду нашим військам. Я дуже жалію, що мені не довелося зруйнувати це гніздо, втопити в крові тих, що посміли підняти руку на червону армію...”.

10)

Позицію Вільних Козаків Звенигородщини коротко і містко сформулював вже згадуваний курінний Козацького куреня Звенигородського Вільного Козацтва дід Шаповал: “Зметемо всю кацапню... Зі землею змішаємо... І всім зрадникам те буде”.

11)

В 1918 (1919?) р. Семен Гризло у складі Армії УНР керував бронепотягом на Волині. Повернувшись додому, організував партизанський загін. Діяв у Холодному Яру, на Звенигородщині, в р-ні Малої Калигірки, де разом з от.Гонтою розгромив червону “каральну дивізію”.

Після перемоги авторитет Гризла зріс ще більше і з навколишніх сіл почали до нього стікатися повстанці.

Згодом передав командування Івану Лютому-Лютенку, а сам зайнявся суспільно-політичною роботою та вербуванням свідомих українців до повстанських загонів.

Незабаром створив новий загін, який і очолив (100 кінних, 2000 піших).12)

Взяв участь у всенародному повстанні влітку-восени 1920 року. На чолі загону здійснив рейд на Херсонщину.

Співпрацював з отаманами Гонтою, Цвітковським, Петром Дерещуком, Пилипом Хмарою, Яблучком.

Згідно з “Советской военной энциклопедией” (1933 року видання) на кінець 1920 р. його загін (спільно із загоном Цвітковського) нараховував 4000 бійців.

Загинув героїчно — в бою, 1922 року.Вічна слава полковнику Семену Гризлові, який з перших і до останніх днів

української революції оформлював українську збройну стихію в організаційні рамці!

ДЖЕРЕЛА, ПРИМІТКИ:

1,8) П.Мірчук, “Українська державність. 1917-1920”. Філадельфія. 1967.

2,3,5,6,9,10) Ю.Тютюнник, “Звенигородський Кіш Вільного Козацтва”, додаток ч.4 до книги Р.Млиновецького

“Нариси з історії українських визвольних змагань 1917-1918 рр.”. Торонто, 1970.4)

Ю.Тютюнник, “Революційна стихія”, “Дзвін” (Львів), №7, 1991.7)

Я.Водяний, “Вільне Козацтво в Чигирині”, “Літопис Червоної Калини”, №10, 1930.11)

Г.Юртик (Ю.Тютюнник), “Стихія”, додаток ч.4 до книги Р.Млиновецького “Нариси з історії українських визвольних змагань 1917-1918 рр.”. Торонто, 1970.

12) “Спис повстанських організацій на Україні на березень місяць 1920 р., укладений

довіреною особою Штабу Головного Командування Військ УНР”. З кн. О.Доценка “Зимовий похід”. Варшава, 1932.

Антін Грозний, отаман Смілянщини та Городищенщини

Антін Макарович Грозний (справжнє прізвище), побратим отамана Трохима Голого. Народився близько 1898-99 рр. Закінчив 4 класи школи в с.Мале Старосілля. “Після переїзду сім’ї до с.Буда-Орловецька, — розповідала його сестра, — юнаком хазяйнував з батьком та двома старшими братами, решта з десяти дітей — то була сама кукільня, малеча. Собою був красивий, чорнявий, гарно співав, був акуратним, інтелігентним. Парубкував, але якщо на гульках було щось негаразд, ішов додому, уникав непевних людей і місць, не любив тинятися... Сім’я у нас була трудівнича, хазяйська”.

1)

83

Спочатку воював під керівництвом Трохима Голого. Після загибелі отамана, наприкінці грудня 1921 року Грозний очолив рештки його, колись чималої армії. На той час залишилось близько ста бійців.

Повстанці налагоджували свою агентурну мережу по селах, знищували зрадників, нападали на невеликі загони червоноармійців, , поповнювали продовольчі запаси на совєтських складах, Балакліївському та Городищенському цукрових заводах.

Зимували у лісі: в замаскованих землянках, лісових сторожках.“Якось Антін приїхав додому трохи полежати, — згадувала сестра, — а ми чатуємо

— не прогавити б і пташки. Аж ось верхівець скаче. Антін швидко одягнувся і вийшов геть. Верховий забрав два відра пшениці і поїхав собі. Антін признався: дуже кортіло йому порішити грабіжника... Іноді він казав: ”Хіба я радий такому життю? Ці діти будуть сиротами”. І показував на своїх менших братів-сестер”...

Навесні 1922 р. загін зріс до 150 бійців. Діяв на Смілянщині, в околицях Городища та Балаклії. Громили совєтські органи влади, зокрема, в травні 1922 року розгромили Волявський волвиконком. З протоколу №21 засідання Черкаської повітової військової наради по боротьбі “з бандитизмом” від 25 травня 1922 р. можна дізнатися про подробиці цієї акції:

“Налет банды совершен при содействии части местного населения (кулаков и родителей бандитов). Бандитами зверски были убиты 3 члена комячейки, зав. земотделом и сторож комнезама — всего 5 человек. Разграблен посевматериал и ссыппункт ЕПО. Для поднятия духа как у совработников Валявской волости, так и местных граждан, стоящих на страже соввласти, необходимо было принять самые репрессивные меры по отношению к неблагонадежным элементам села Валявы, т.к. работники были в панике и не знали, что делать.

Выездсессия уездвоенсовещания, всесторонне обсудив этот вопрос, решила расстрелять десять человек самых активных из заложников, как то: способствовавших бандитам при налете, и отцов, сыновья которых находятся в банде, для воздействия как на бандитов, так и на местное население, которое сочувственно относится к бандитам...

Председатель БергавиновСекретарь Астрин”.

2)

В нашому розпорядженні є інформація Кременчуцького штабу ЧОН начальнику штабу частин особливого призначення України і Криму від 19 липня 1922 року, з якої довідуємся про загін Грозного наступне:

“...Банда под руководстом Орла-Грозного-Дусенко. Месторасположение: Буда-Орловецкая, Виноградский монастырь,

3) Белозерье-Сунки Черкасского уезда. Банда

разбита на сотни, каждая сотня численностью от 15-20 человек. Руководителями сотен являются: Грозный-Дусенко, братья. Общее управление бандой — ”Орел”. До настоящего времени из этой банды 5 человек поймано живыми, один убит отрядом Смелянской самообороны. Из этой же банды два человека убиты самой же бандой. Один при неосторожном обращении с оружием, другой неизвестно по какой причине, но к трупу была приложена записка: ”Ни партизанам, ни крестьянам не годится””.

4)

Чекіст С.А.Бергавінов у газеті “Известия” зазначав: “Большой язвой на Черкасском теле является разгуливающий по уезду бандитизм, мешающий планомерной работе, как советской, партийной, так и продовольственной, разрушая вол- и сельаппараты, производя убийства отдельных работников. Особенно проявила себя в этом крупная банда Грозного до 70 человек, оперировавшая главным образом в Городищенском районе. Май, июнь и июль месяцы отмечаются в уезде как месяцы активных действий и разгула банды”.

5)

Але й у серпні 1922 р. активність загону месників не спадала. Так, 5 серпня була проведена блискуча операція, яка могла б увійти до підручників партизанської війни:

“В ночь на 5 августа при обследовании летотрядом под командой начуездучастка комполка 73 Зоммер-Чарина Городищенского лесного района отряд подвергся внезапному нападению со стороны банды Грозного (численность не установлена) в 3-х верстах от д.Буда-Орловецкая, что 13 верст восточней м.Городище. В результате неожиданного нападения летотряд потерял убитыми комполка т. Зоммер-Чарина, трех комзводов, 1 политрука и 1 красноармейца, отступил к м.Городище... Трупы убитых летотряда найдены раздетыми и зверски изуродованными”.

6)

Натхненні успіхом, повстанці відділом у 20 бійців, як господарі, заїхали до Старосілля, неквапливо знищили справи й архіви виконкому та поїхали далі...

7)

84

12 серпня 1922 р. загін потерпів дошкульну поразку у бою з ГПУ.Але чи це стало причиною подальшої деморалізації? Поразки були і раніше, але

завжди повстанці “зализували рани”, поповнювалися місцевими козаками і знову завдавали ударів російським окупантам.

Як виявилося, селяни в масі своїй підтримували повстанців доти, доки мали віру в їхню перемогу. Коли ж їм стало зрозуміло, що більшовики прийшли “всерьёз и на-долго”, охочих наражати себе і свої родини на небезпеку виявлялося все менше і менше. Позначилася трагедія заручників та їхніх родин. Заручниками ставали насамперед селяни з патріотичних родин. Жаліючи своїх синів та чоловіків, жінки ставали ворогами повстанців: адже кожний наскок лісовиків міг закінчитися трагічно для їхніх рідних. Щоб зберегти життя рідним, вони нерідко ставали — не зі своєї волі — донощиками.

В села тепер повстанцям стало з’являтися небезпечно.Особливо вислужувалися комнезамівці, для яких ліс небезпідставно асоціювався зі

смертю. Комнезамівці просили владу дати дозвіл на формування загонів самоохорони. Особливо наполегливо просили у совєтської влади зброю комнезамівці “бандитствующих сел” (вислів Бергавінова)...

А тут ще Грозний на деякий час залишив загін, очевидно, виїхав на вересневу, 1922 року, нараду отаманів...

“Банды, лишенные руководства и отрезанные от населенных пунктов, единственных источников снабжения продовольством, — писав Бергавінов, — бродили по лесам, как в пустыне, у них начал падать дух.

Пробовали двинуться в свои родные очаги бандитизма — села Буда-Орловецкая и Староселье, но были встречены не хлебом и салом, как раньше, а дружным огнем охороны незаможних. Потеряв ранеными, ушли в лес.

Там в очень короткое время (2-3 дня) приняли два боя с отрядами военкомандования и потеряли всех своих лошадей, обоз и 4 убитых. После этого банда совсем опустила руки, среди нее начался спор и ропот”...

8)

Повстанці шукали виходу з глухого кута... Як завжди, знайшлися слабодухі, які клюнули на ідею “переходу на сторону совєтської влади”. Але швидше за все це були агенти ГПУ, які проникли у загін.

22 серпня 1922 р почались переговори, на які виїхав член президії “увоенсовещания”, начальник відділу ГПУ тов. Бергавінов. Загін на цей час нараховував 55 бійців.

28 серпня Бергавінов “агентурным путем” — тобто, через агентів в загоні — взнав, що повстанці почали схилятися до рішення продовжувати боротьбу. Тоді він з двома чекістами виїхав до лісу на зустріч з повстанцями, щоб “развеять у них недоверие и убедить в незыблемости слова Соввласти”. Його агітація досягла успіху: 45 повстанців вирішили здатися.

“Дабы окончательно расположить банду на свою сторону и обеспечить переход ея, тов. Бергавинов С.А. решает отослать бывших при нем сотрудников в с.Орловец, а сам остается с бандой ночевать в лесу, в хате лесничего. Ночью во время сна банда делает вторичное собрание и большинством решает уйти в лес”.

9)

Як зазначає в газеті “Известия” Бергавінов, повстанці залишили його “спокойно спать”.

Вранці Бергавінов повернувся в Орловець, скликав схід і вимагав утворити делегацію, яка повинна йти в ліс на розшуки “банды” і вимагати — від імені селян — “перехода банды на сторону советской власти”.

10)

Близько чотирьох десятків селян змушені були йти в ліс. Під вечір вони повернулися з “двумя бандитами и с ответом, что завтра прийдут все. И действительно за 3-4 дня явилось 45 бандитов...

Для прибывших (подивитися на ”переход банды на сторону советской власти” — Р.К. ) крестьян это зрелище было лучшим праздником, который давал им возможность заняться спокойным мирным трудом”.

11)

За цей “подвиг”, а також за ліквідацію повстанського загону Добровольського, що діяв на Дніпровському узбережжі, “разгром связей атамана банды Чорного Ворона”, розкриття Городищенської філії СВУ 11 вересня 1922 р. “пленум Уездвоенсовещания ходатайствует о награждении тов. Бергавинова С.А. Орденом Красного Знамени”.

На початку двадцятих чисел вересня здалися ще чотири повстанці загону Грозного...

Коли нарешті повернувся отаман, то побачив, що він залишився без загону.

85

От що значить авторитет! І його відсутність!“Черкасский уездучасток: в район Виноградского монастыря прибыл бандит —

атаман Грозный со своим помощником Искрою, к которым примкнули не сдавшиеся ранее 5 бандитов этой банды. Указаная банда скрывается в районе Буды-Орловецкой”.

12)

Для її ліквідації виїхав командир першого батальйону 73-го полку Луцкій та начальник відділу ГПУ Бергавінов із загоном “самоохороны”. Тимчасово виконуючий обов'язки начальника штабу 25 дивізії Орлов наказав: “В случае несдачи банды будет приступлено к изъятию заложников”.

Антін вирішив продовжувати боротьбу до останнього. “В ночь на 18 октября банда Грозного численностью 7 человек напала на лесозаготовительный отряд ТАОН 5 артдивизиона в селе Дубиевка, что 10 верст севернее Смелы, в результате обезоружила 8 человек”.

13)

З Грозним до останку залишався молодший брат отамана Голого — Галайда. Селяни називали його “Гольонок”.

Ось останні свідчення про трагічний шлях отамана Грозного:За розповідями, Грозний з Голенком вийшли з лісу на переговори з владою с.Буда-Орловецька.

Зайшли до обійстя Пилипа Мазовецького на кутку Ковалівка, там пригостилися і полягали спати. Лихий верхівець, не виключено, що українець, помчав до Городища, в штаб самооборони, щоб повідомити єврейських карателів про місцезнаходження отамана.

Загін “мстітєлєй” летів, щоб не спізнитися. Примчались, оточили хату. Підійти боялися, тому й почали стріляти здаля.

“Грозного забили відразу, а Голенка поранили, — розповідає Андрій Тегерешвілі. — Він заліз на піч і звідти аж до півдня відстрілювався відразу з двох наганів, доки в печі не провертіли дірку і не захопили його.

Тіло Грозного і пораненого Голенка повезли до Городища і в дорозі, в урочищі Три Липи Голенка добили”.

“18 октября отряд Городищенской самообороны, численность не указана, — повідомляли чекісти, — настиг банду Грозного в районе Городище — в результате убит атаман Грозный и тяжело раненым взят один бандит. Банда рассеялась по разным направлениям — поиски продолжаются. Труп Грозного 22 октября сфотографирован и зарыт в землю”.

14)

Після вбивства брата сестра два місяці переховувалась у сусідньому селі — боялася репресій, “бо іншого брата – Порфила вже забрали”...

Так закінчився хресний шлях ще одного борця за волю України — отамана Антона Грозного.

ДЖЕРЕЛА, ПРИМІТКИ:

1) Тут і далі розповідь сестри отамана записав А.Тегерешвілі. Див. “Героїзм і трагедія Холодного Яру”. Київ, 1996.

2) ДАПО. ф.р-1186, оп.1, спр.10, арк.25.

3) Цей манастир розписував прадід Антона — талановитий маляр, привезений з Росії. А.Тегерешвілі.

4) ДАПО, ф.р-7473, оп.1, спр.112, арк.60.

5,8,11) “Известия” (м.Кременчук), № 212 (1033), 17.09.1922.

6) ДАПО, ф.р-7473, оп. 1, спр.113, арк.29.

7) Там же, арк.34.

9,10) ДАПО, ф.р-1186, оп.1, спр.10, арк.4 зв, 44.

12) ДАПО, ф.р-7473, оп.1, спр.113, арк.76.

13,14) Там же, спр.112, арк.148.

Документи 2, 4-13 надав Володимир Коротенко.

Всі документи публікуються вперше.

Андрій Гулий-Гуленко,

86

Командуючий Південною групою військ УНР

Андрій Олексійович Гулий народився в жовтні 1886 року в Ново-Архангельську Херсонської губернії (нині Кіровоградська область) у селянській родині.

Навчався в Рішельєвській гімназії м.Одеси. 1907 року поступив до Ново-Олександрівського інституту сільського господарства та лісівництва. Навчаючись, брав активну участь “у суспільному житті українського народу”.

“Необхідно зазначити, — говорив Андрій Гулий, — що сім’я моя була чисто українською. Вже навчаючись у гімназії, я детально вивчив всю українську літературу, а в інституті вступив до Української Громади і вів там просвітницьку роботу”.

1) Вступив

до партії есерів, але активної роботи не проводив і з часом залишив її ряди.1911 року закінчив інститут. Отримав професію лісівника. Того ж року зарахований

“вольноопределяющимся” 11-го саперного батальйону в Одесі. Згодом підвищений до прапорщика інженерних військ. Воював на Південно-Західному фронті. Тричі поранений. Служив в 11-му інтендантському полку командиром роти. В 1917 р. підвищений до капітана.

2)

Цього ж року внаслідок поранень визнаний непридатним до військової служби і відряджений у Бессарабію на лісову заготівлю та гідротехнічні роботи в ГІДРОРУМ. В цей час Андрій Гулий бере участь в українізації тилових частин російської армії Румунського фронту.

Революція пробуджує Україну

Під час Лютневої революції Андрія Гулого обирають до дивізійного комітету, звідти в РУМЧЕРЕД. Згодом його делегують на Всеукраїнський з’їзд військовиків, оскільки він “від самого початку революції включився в український рух, який розпочався в армії”.

Влітку 1917 р. Гулого обрано до виконкому ГІДРОРУМу. Він переїжджає до Одеси. Тут в той час в Одесі організувалась Українська Рада, яка формувала національні військові частини. Виконком ГІДРОРУМу делегував Андрія до складу Української Ради.

У вересні 1917 р. Гулий переїхав до Києва, де отримав нове призначення — начальника господарчого відділу Управління технічних військ Центральної Ради.

Брав участь в обороні Києва від більшовицьких військ Муравйова. Наприкінці січня (на початку лютого) 1918 р. разом з Центральною Радою евакуювався до Житомира і далі — на Волинь. Незабаром разом з німецькими та українськими військами повернувся до Києва. Отримав чергове призначення — командира інженерного полку 3-го корпусу. Місце служби — Одеса.

Після гетьманського перевороту вступив до Українського військового союзу, який мав на меті скинути Гетьмана. Під час таємного засідання був — серед інших — заарештований. Сидів в Одеській в’язниці. Через три тижні з допомогою фіктивних документів, які роздобули товариші, Гулому вдалося звільнитися.

Переїхав до Катеринослава, звідти до Ростова, а потім у Новоросійськ, де “був осередок українського руху”. Керівник осередку відрядив Гулого на Кубань — для організаційної роботи. Працював у станицях Кримській та Княжеській. Тут, у Княжеській, його, як члена української організації, арештували денікінці. У в’язниці пробув до кінця листопада 1918 року. Але у зв’язку з відсутністю обвинувачувальних матеріалів був звільнений.

Повернувся до Катеринослава, де зустрів старих знайомих і приєднався до їхньої повстанчої праці. Від Повстанчого штабу отримав призначення Командуючим Революційними військами Катеринославщини. Сформував декілька військових частин, в т.ч. і полк Січових Стрільців. З цими частинами зайняв Катеринослав.

В січні 1919 р. відкрив проти білогвардійців фронт від Херсона до Олександрівська (нині Запоріжжя), і проти Махна — від Олександрівська до Новомосковська.

Коли прийшла Красна армія, Андрій Гулий “про всяк випадок запросив Центральний повстанський комітет як триматися... Відповідь була така: ”Зустрічати не як ворогів”. Я, — розповідав Гулий-Гуленко, — пояснив повстанцям, що на Україні у нас є спільний ворог — Денікін”.

3)

Начальник штабу Гулого-Гуленка Гринько провів переговори у Кременчуці у штабі однієї з бригад 60 дивізії. “В той час, — говорив Андрій Гулий-Гуленко, — я отримав через командира 535 полку наказ влитися в дивізію або здати зброю”.

4) Гулий наказу

не виконав і передислокувався в район Знам’янки-Цибулевого.

87

У лютому-березні 1919 р. під тиском григоріївців відступив на захід. У Бірзулі (нині Котовськ Одеської області) занедужав і евакуювався до Кам’янця-Подільського. Тут був заарештований контррозвідкою УНР — за “самовільний відхід з фронту”. За кілька днів непорозуміння було виправлене — Гулого звільнили. Але цей безпідставний арешт глибоко вразив отамана, і коли Симон Петлюра запропонував йому очолити Запорізький корпус, відмовився.

Армія УНР відступила за Збруч, а Гулий залишився в Кам’янці-Подільському. Жив життям цивільної людини — під прізвищем Гуленка.

На початку червня 1919 року Петлюра з військом повернувся в Кам’янець-Подільський. Тим часом у місті організувався Центральний повстанський комітет, на чолі якого став с.-р. Петренко. Гулий-Гуленко відновлює свою діяльність, стає членом Повстанкому та старшиною для доручень при військовому міністрові УНР. Але штабна робота була не до душі запорожцю. Його серце прагло степів, Дніпрових берегів і моря.

Він отримав дозвіл сформувати загін і прорвався в район Знам’янки-Катеринослава з метою підняти повстання проти Добровольчої армії...

Проти Добровольчої армії

Вийшовши 8 листопада 1919 р. зі ст.Калинівки з невеликими відділами піших та кінних козаків, які мали на озброєнні дві гармати і десять кулеметів, Гулий-Гуленко з боями пробився до Холодного Яру. З трьохсот козаків в живих лишилася заледве половина — частина полягла в боях, чимало поранених та хворих на тиф було полишено по хуторах.

Залишивши козаків “зализувати рани” та набиратися сил, Гулий виїхав на Херсонщину. Там зв’язався з місцевими відділами, разом з ними вирушив у Верхньодніпровський повіт, де володарював отаман Мелашко. Об’єднаними силами захопили залізницю “аж до самого Катеринослава”.

Потім Гулий направився в Олександрійський повіт. Разом з місцевими козаками захопив ст.П’ятихатки та прилеглу залізницю. Тоді з’єднався зі своїм відділом, що чекав у Холодному Яру.

Агітатори Гулого роз’їхалися по селах, закликаючи українців до боротьби. Селяни тисячами вступали до повстанського війська.

Гулий-Гуленко розширив свій вплив аж до Ясеноватки. Успіхи його праці були вражаючими. “Повстання проходили надзвичайно легко, — зазначав він. — Цей момент вважається розквітом Повстанства. В моєму районі я був в буквальному розумінні господарем становища”.

5)

Андрій Гулий виставив ультиматум Добровольчій армії, в якому попереджав, що коли до 30 листопада 1919 р. денікінці не залишать української території, то після вказаного терміну будуть знищені не тільки вони, але й їхні сім’ї.

Разом з гайдамаками Холодного Яру, розгромивши ворога в районі залізничних станцій Знам’янка та Фундукліївка, пішов штурмом на Єлисаветград, вибив добровольців, кілька днів утримував його, а потім, коли денікінці підвели великі сили, відступив.

До кінця 1919 р. отаман діяв у районі Черкаси-Чигирин-Знам’янка-Користівка-П’ятихатки-Катеринослав-Єлисаветград.

Андрію Гулому-Гуленку підпорядковувались 1-й і 2-й Олександрійські полки, полк гайдамаків Холодного Яру Василя Чучупаки, отамани Нестеренко-Орел, Гладченко, Мелашко, Сірко, Око, Завгородній, Чорний Ворон, Залізняк, Семен Вовк, Калюжний, Канатенко... На той час сили повстанців Катеринославщини й Херсонщини нараховували до 20000 коліїв.

В нашому розпорядженні є кілька документів цього періоду, зокрема, лист отамана полку повстанців Палія та осавула Лютого від другої половини грудня 1919 року. Цитую уривок:

“По словам представника Штабу Гулого, Коцура і Чучупаки: на Знам’янці стоїть до 20 ешелонів ворога, паротягів нема. У них багато зброї ріжної. Сила їхня опреділяється максімум 200-300 чоловік на ешелон. Не більше 3000-4000 на Знам’янку. Завдання повстанців Херсонщини захопити Знам’янку 3-ма групами: Вашою з Долинської, нашою з боку Олександрії — Користівки, Гулого і инших з боку Фундукліївки-Хирівки. Тоді ворог не зможе дать нам опіру до самої Одеси, бо розвідка Гулого донесла, що вони ніде не групируються. Експидиційних груп ворога по повіту не чуть.

В Олександрії поміщики випускають відозви до населення, в яких пишеться про якесь нове 4-х лике правительство, яке дає селянам землю без викупу. Ми вважаєм це за симптом повного їхнього краху. У Петлюри залишилось 20000 війська, яке в районі Ст.Костянтинова. Останні сили не галицькі роспущені по Україні в справі повстання...

88

Про час наступу на Знам’янку повідомимо. В кожнім разі група Гулого цей наступ веде зараз”.

6)

А ось лист Командуючого повстанцями півдня Гулого-Гуленка до командира загону повстанців на Херсонщині Канатенка від 18 грудня 1919 року:

“Таємно.Командуючому отрядом повстанців на Херсонщині Канатенко.

Наказую з усім Вашим отрядом по одержанні сього, не гаючи а ні жадної хвилини, пересунутись до Світлополя, що за Новою Прагою, звідкіля надіслати зв’язок в с.Диківку (зав. 2-х кляс. школою Страшко), де одержите діспозіцію наступа на Знамьянку, який має вестись загонами, растошованими на північ від залізниці Знамьянка-Кременчук і в якому Ви повинні також прийняти участь. Зі своїми загонами Ви повинні прибути до Світлополя не пізніше 25 грудня по нов. ст.

Командуючий повстанцями півдня Гулий,начальник штабу (підпис нерозбірливий),Члени Реввоенштабу (три підписи).

7)

Гулий продовжував активно діяти на залізниці в районі Знам’янки та Користівки. “Вдень і вночі ”приймали” вони ворожі потяги. Тільки один з них вирвався з-під кулеметного і рушничного вогню (біля ст.Пантаївки) і зупинився аж на ст.Єлисавет, привізши туди багато ранених та забитих.

Загрожуючи ворожому війську, розташованому на ст.Знам’янка, якого там було більше двох тисяч, повстанчі відділи пересунулись з с.Диківки у м.Дмитрівку, звідки почалась облога Знам’янки з усіх боків.

Повстанці на станційних водотягах поздіймали хлистовки і припинили постачання дров для потягів, а демонстрація повстанчої кінноти з боку м.Дмитрівки пригнобила й без того настрашені ворожі сили.

Повстанці, залишивши тут великий відділ кінноти, перейшли залізницю і з боєм захопили Саблинсько-Знам’янську цукроварню. Тут поляг у бою всіми люблений старий гайдамака сотник Коломієць.

Захопивши ст.Сахарну, повстанці й тут ”приймали” ворожі потяги, що йшли на Миколаїв зі ст.Знам’янки, яку ворог вже евакуював. Ні один потяг не проскочив: всі залишилися в руках повстанців...

Коли по грунтових шляхах із Знам’янки пересувалася вночі ворожа (денікінська — Р.К.) дивізія, то повстанці напали на неї... Через те, що Знам’янка з усіх боків була оточена повстанцями, ворог майже нічого не встиг вивезти зі станції. Трудно було підрахувати всі трофеї, захоплені на станції. Сотні тисяч набоїв, 20 гармат, до 200 зовсім нових, розібраних кулеметів, до 5000 рушниць, десятки вагонів одягу й т.і. Але всім цим повстанцям скористуватися не довелось”.

8) Коли інтенданти лічили трофеї,

надійшла кінна розвідка більшовиків і оголосила трофеї своїми. Але все ж повстанці забрали близько 100.000 набоїв, до 400 рушниць, багато одягу й іншого військового майна і відійшли до своєї бази — Саблинсько-Знам’янської цукроварні.

Ця зустріч гулівців з Красною армією була показовою...

Під Ясеноваткою отаман захопив денікінський відділ з усім майном і спорядженням. Потім козаки Гулого здійснили рейд у запілля Добровольчої армії. Біля ст.Канатової атакували чотири денікінських бронепотяги. Залізниця була зірвана з усіх боків і бронепотяги могли курсувати лише на віддаль 2-3 кілометрів. Під час однієї з атак на Єлисаветград до Гулого приєдналися 120 шабель та 200 багнетів — це були українці з Росії, які залишили Красну армію.

Приєдналися й місцеві “червоноармійці” — українські селяни Олександрійського полку. Близько тижня велися запеклі бої, але міста взяти так і не вдалося. Врешті денікінці залишили його без бою. І 26 січня до Єлисаветграду “переможно” вступила... Красна армія, яка посувалася в ар’єргарді повстанців.

Слід зазначити, що Андрій Гулий-Гуленко розгортав повстанські дії на захист української державності у повному відриві від уряду: він не знав, що сталося з Директорією, нічого не знав про долю української армії.

Історична вина Директорії полягала в тому, що вона не звернула уваги на потужні повстанські сили півдня та інших частин України, які відстоювали “самостійність УНР”.

Працювати на свій страх і ризик не кожний зможе. Гулий-Гуленко зміг. Велика йому шана за це.

89

Андрій Гулий розгортав свої акції ширше і ширше. В середині січня 1920 р. отаман власними силами тримав фронт Знам’янка-Мишурине-Верблюжка-Суботинці. Політичний референт УНР Зимового походу старшина В.Совенко

9) зазначав, що

“операції, які перепровадив Командуючий повстанцями Катеринославщини та Херсонщини Отаман Гулий-Гуленко, колосальні”. “Про Командуючого повстанцями Катеринославщини та Херсонщини, — писав В.Совенко, — можна сказати, що це людина невиданої хоробрости, відваги і твердої волі та дужого характеру”.

10)

Легенди про Гулого-Гуленка дійшли й до Армії УНР, яка здійснювала Зимовий похід. І командарм Омелянович-Павленко, за його визнанням, вирішив йти на з’єднання з повстанськими військами.

26 січня в районі с.Володимирівки Єлисаветського повіту вони зустрілися. “В особі отамана Гулого-Гуленка Командування знайшло людину, якій довірило зверхнє загальне керування всіма повстанцями Херсонщини, Катеринославщини й далі вгору по Дніпру до Чигирина”.

11) Властиво, Гулий-Гуленко вже керував повстанцями цих

губерній, але віднині його посада була освячена іменем Симона Петлюри. Отамана Гулого-Гуленка призначено Командуючим повстанцями Правобережної України.

30 січня 1920 р. в “Докладі на ім’я Головного Отамана Петлюри і Уряду УНР” командарм Омелянович-Павленко повідомляв: “Від отамана Гулого отримано слідуючі інформації: в Чигиринському, Єлисаветському, Черкаському, Олександрійському, Верхнє-Дніпровському і Катеринославському повітах розвинена широка повстанчеська діяльність; повстанці мають вже організованість. Партизанських частин нараховується коло 5, а повстанчеських багато більше. Партизани мають один бронепотяг. Настрій повстанців та партизанів бадьорий, живий і надійний”.

12)

Коли Армія УНР під командуванням Омеляновича-Павленка дійшла Чигиринського повіту, то денікінців тут вже не було: вони, розбиті повстанцями, втекли на Миколаїв.

У складі Армії Зимового походу

Офіційне приєднання відділу Гулого (400 піших та 150 кінних козаків) до Армії УНР сталося на нараді у Медведівці 12 лютого 1920 року. В Армію Зимового походу гулівці влилися під назвою Низової бригади. Водночас Омелянович-Павленко призначив Гулого-Гуленка командиром 1-ї Запорізької дивізії.

Андрій Гулий-Гуленко склав чимало відозв, які мали великий виховний та роз’яснювальний вплив на селянство. Ось приклад такої листівки-заклику до українських селян (орієнтовно за лютий-березень 1920 року):

“Селянин!Заклопотаний працею ти не маєш часу подивитися на те, що робиться навкруги

тебе. Подивись! Налетіла з Московщини голодна й безробітна зграя, яка знов заводе комуну, розмножує дармоїдів і злодіїв. Захоплюючи владу в свої руки, забризкані кров’ю твоїх синів, братів та батьків, ця банда всесвітніх пройдисвітів знов накидає ”діктатуру пролєтаріята” гіршу царського, або денікінського ярма. Вспамятай той час, коли вже два рази були у нас на Вкраїні ці непрохані гості. З такими ж обіцянками, як і тоді, прибули вони і в цей раз. Ми дамо тобі землю, волю, знищим буржуїв, дамо тобі лад і спокій, навезем краму, машин і т. инше кричать горлаті кацапи-комуністи.

Та й навезли. Подивись, чого навезли: китайців, латишів, мад’яр, голодних кацапів, а разом з цим комуну, черезвичайку, комбєди, цілі потяги совітських грошей, які зовсім нічого не варті.

А ти, селянин, давай хліб, скот, коней, сало, давай цукор, вугіль, сіль. Все це вивозиться комуністами в голодну й обідрану Москівщину в тих же потягах, в яких привезли тобі комуну, землю і волю.

Коли совітське військо вступало в Україну, як ти вигнав Деникіна, комуністичний бог Лейба Троцький Бронштейн в свойому наказі обіцяв не посягати на права українського народу. встановити таку владу, якої він сам бажає.

Що ж ви бачите тепер? Хіба ця влада твоя, хіба вона в твоїх руках? З’явились ревкоми, ісполкоми, продкоми, наркоми, комбєди і інші ”бєди”, в яких сидять зовсім

90

чужі тобі люди. Якого ж добра бажає тобі отой безбатченко комуніст, якому все ідно, як би тільки добре пожити — чи то на Москівщині, чи на Вкраїні, чи в Німеччині. Цей інтернаціоналіст, не маючи своєї хати, чи може подбати про твій спокій, про забезпечення твоїх потреб?

А що роблять комуністи з тими лицарями, які б’ються з ворогами за твою батьківщину, за кращу долю українського народу. Скільки їх сидить по в’язницях та порозстрілювано по черезвичайках?! Скільки кращих синів України гине під ярмом комуни?!

До якого часу ми будем терпіти таке знущання чужинців?!Годі!Терпець увірвався. Треба раз назавжди покінчить з такими катами. Бери рушницю, вила, лопату і гони з рідної землі дармоїдів. Ти їх виженеш, як

вигнав Деникіна, як вигнав їх уже два рази.Геть чужинців з України!Хай живе Українська селянська Республіка!

Командуючий повстанцями Херсонщини та Катеринославщини Отаман Гулий-Гуленко”.

12)

Частини Запорізької дивізії 17 лютого зайняли Лубенці, 18 лютого — Грушківку, 19 лютого — Баландине і Тимошівку. В ніч на 19 лютого відділ запорожців обеззброїв кінну сотню Коцура в Кам’янці. Наступні декілька днів дивізія рухалась за маршрутом Сентове-Хайнівка-Оситня (Ларія)-Мала Виска.

27 лютого підійшли до Липняжки та Глодос.5 березня Чорні Запорожці, які повернулися з лівого берега Дніпра, зайняли

Голованівськ, а наступного дня — Хощовату і — “після невеликої бійки” — м.Гайворон. 11 березня — Ташлик.

На великому просторі не було ніяких слідів Красної армії.Близько місяця значних боїв не було. Це трохи розхолодило гулівців. І в ніч на 25

березня 45 піхотна дивізія Красної армії несподівано напала на с.Емилівку, де були розташовані Штаб Запорізької дивізії та Кінний Запорізький полк. “Темна ніч і не досить пильна охорона дала можливість ворогові ввійти в село і відкрити вогонь по вулицях”. Ворог почав господарювати в селі. Були захоплені обози, декілька старшин та козаків взято в полон.

О 5 год. ранку Запорізька дивізія перейшла у наступ, щоб визволити товаришів і відбити майно. В атаці взяли участь піший Запорізький полк, батарея і одна сотня полку Чорних Запорожців.

Після бою в Наказі №14 по Запорізькій Збірній дивізії отаман Гулий зазначав:“Бій 25-го березня біжучого року вписав нову сторінку в славетню історію

Запорізького війська. Рішуча атака пішого полку з мінімальною кількістю набоїв, козацька смерть 2 курінних і поранення одного; батарея Чорних Запоріжців працювала під рушничним і кулеметним вогнем в 800 кроках від ворожої лави; козак пішого полку, котрий верхи підвозив набої до самої лави під ворожим вогнем; атака кінного Запоріжського полку в случний мент якраз тоді, коли ворожа кіннота переслідувала піший полк і дивізії загрожував катастрофічний відступ в паніці; кулеметчик пішого полку, котрий, бачучи, що коні кулемета загрузли в болоті, не покинув кулемета, а відкрив вогонь на 200-300 кроків, піддержавши цим атаку кінного полку.

Ця кількість героїв в одному бою показує, що може зробити український козак, котрий знає, за що він бореться, знає, що діло його праве і перемога буде на боці того народу, котрий бореться за свою волю і має таких славетних синів.

У Ваших очах, Запоріжці, в порядку, в котрому Ви спокійно відходили, я бачив віру в перемогу.

Нехай же ця віра, смерть та кров Ваших старшин та козаків не пропадуть марно, а піднесуть Ваш дух для продовження боротьби за волю нещасної Батьківщини. Не губіть свого лицарського хисту, бережіть віру в свої сили; знайте, що нарід наш дійсно з Нами, що ми бачили в цьому ж бою, і скоро буде перемога, скоро ”усміхнеться заплакана мати”.

Вічна пам’ять павшим козацькою смертю! Слава Героям Емилівського бою!”.14)

В тому ж Наказі отаман Гулий зазначає, що “кавалерійські начальники повинні мати ініціативу більш, чим інші начальники, і не боятися іноді провадити цілі операції на свій

91

страх”. Як приклад подібної поведінки, отаман наводить наліт Чорних Запорожців (командир полку Дяченко) на Богопіль.

В цей же день, 25 березня, Запорізька дивізія несподівано контратакувала ворога, що наступав. Більшовики у складі 250-300 піших та 60 кінних, озброєних гарматою та десятьма кулеметами, були відкинуті.

27 березня командарм Омелянович-Павленко у своєму наказі виносить від імені українського народу сердечну подяку Запорізькій дивізії Гулого-Гуленка “за хоробрі успішні бої і лицарське поводження” в боях під Голованівськом і Ольвіополем.

В останні дні березня Гулий звільнив станції Ташлик і Шестаківку, де взяв значні трофеї і полонених. На початок квітня Запорізька дивізія успішно діяла в районі Бобринця. 10 квітня легендарний полк Чорних Запорожців взяв участь у боях під ст.Долинською.

17 квітня був важливим днем для Гулого-Гуленка, його Дивізії та всієї Армії УНР. В цей день вирішувалась доля Зимового походу.

Армія, яка п’ятий місяць воювала у відриві від уряду УНР, не отримуючи від нього жодної допомоги, дійшла до критичної межі, за якою була або катастрофа, або слава. Не маючи набоїв та снарядів, вона підійшла під м.Вознесенськ, в якому за даними розвідки були колосальні запаси зброї та спорядження.

І це місто, залога якого складала близько тисячі осіб, Армія УНР повинна була взяти багнетами та шаблями. Саме в цей час у Вознесенську відбувався комуністичний з’їзд і можна було передбачити, що червоні частини збільшаться за рахунок делегатів.

“Але, — зазначав після бою Гулий-Гуленко, — український вояк може зробити все. Він знає, за що бореться, він вірить в правоту свойого діла, (він) знав, що м.Вознесенськ взяти треба, ворога знищити і покрити неувядаємою славою українське військо”.

15)

Атаку о 3 год. ночі розпочала Запорізька дивізія.Червоні знали про стан українського війська і тому вирішили розбити його

протинаступом. Були вислані два бронепотяги, які, маневруючи, густим вогнем обстрілювали українців.

Добре озброєний відділ червоних у 400 чоловік засипав запоріжців кулеметним та рушничним вогнем. Наші практично не стріляли, бо не було чим. Прийшлось відступати. Ворог кинувся в поле “добівать пєтлюровцев”. Та їх зупинила шрапнель кінно-гарматного дивізіону Алмазова.

“Тим часом отаман Гулий-Гуленко особисто повів в атаку свій повстанчий відділ, який за ним йшов в огонь і воду. Полк Чорних Запоріжців піддержав атаку, а піший Запорізький полк під командою полковника Дубового, не маючи набоїв і наполовину без рушниць, йдучи, ляскав долонями, піддержуючи атаку повстанчого відділу. Ворог почав відступати. Тут Кінний полк під командою полковника Литвиненка з’явився на обрії великою лавою і, випередивши піхоту, почав рубати ворога... Ворог панічно розбігався, кидаючи зброю... Запоріжці на плечах у ворога вдерлись до самого міста”.

16)

Отак, “без куль, одними шаблюками та багнетами захопили місто, як дійсні сини України”.

17)

На полі бою залишилося 280 трупів ворога, 400 більшовиків було поранено...Було захоплено 2 млн. рушничних набоїв і 32 тисячі гарматних, 2 важких гармати і

18 легких, 8 гірських і 12 мітральєз, 5000 рушниць, 48 кулеметів, 4 ешелони військового майна, 4000 фір ворожого обозу, 10 млн. совітських грошей і цінне господарче та технічне майно.

З нашого боку, як твердить Совенко, було забито двох козаків та п’ятеро поранено.

18)

В Наказі №18 “по військам армії УНР” Михайло Омелянович-Павленко зазначав: “17 квітня упертим боєм цілої армії взято м.Вознесенськ. В самім бою, не дивлячись на майже повну відсутність набоїв, Армія виявила повну велич... Всі частини виконали покладені на них завдання... Величезна військова здобич є нагородою муштрованому козацтву за свою славну побіду. Здобуті військові трофеї дають можливість значно збільшити ряди нашої армії озброєним козацтвом. Хай день цей буде нагородою нашому козацтву за довгий, тяжкий і славний похід”.

19)

92

Але спочивати на лаврах було ніколи. Вже 22 квітня Запорізька дивізія Гулого-Гуленка здійснила марш в район Ананьїва, охопленого повстанням проти росіян. В цей час на повстанців насувався комуністичний відділ, який підтримували броньовані машини. Вогнем броньовиків ворог запалив село Селіванівку, яке повстало проти совєтської влади. Гулий вчасно прийшов на допомогу селянам. Його Запорізький кінний полк спільно з 3-м кінним полком та кінно-гірським дивізіоном Алмазова в короткому бою розгромили ворога.

23 квітня запоріжці разом з частинами Волинської дивізії розгромили ще один сильний відділ червоних, на озброєнні якого було три гармати.

24 квітня гулівцями була розбита совєтська частина, яка йшла на Ананьїв з боку м.Святотроїцька.

В цей час Київська дивізія Тютюнника зайняла м.Балту. 25 квітня тютюнниківці контрнаступом знищили ще одну частину, яка атакувала була Балту.

Командарм зазначав, що в боях коло Вознесенська, Ананьїва та Балти гулівці, тютюнниківці, частини Волинської дивізії та місцеві повстанці виявили “надзвичайно велику хоробрість і відвагу”.

До останнього дня Зимового походу Гулий виказував “чудеса хоробрості і відваги”. Недаремно командарм призначив його одним із своїх заступників.

Третього травня Запорізька дивізія, до складу якої входили повстанські відділи отаманів Нестеренка-Орла, Волинця й Трутенка, з ходу зайняла Тульчин, захопивши чимало майна та три ворожі штаби частин 14 совєтської армії.

6 травня роз’їзди героїчного полку Чорних Запорожців, головної ударної сили Запорізької дивізії Гулого-Гуленка, зустрілися з роз’їздами дивізії Армії УНР під командуванням полк. Удовиченка.

“Радості не було кінця. Дух армії піднявся, настрій неописуємий, — згадував політреферент УНР при Запорізькому війську В.Совенко. — Не дивлячись на страшну втому, армія знову готова йти на ворога, не вимагаючи відпочинку. Повернулась фронтом на південь і пішла в наступ, преслідуючи розбитого ворога”...

20)

Завершуючи оповідь про участь Гулого-Гуленка в історичному Зимовому поході, наведу згадку очевидця: “Нашу армію в Зимовім поході назвав один його учасник ”ферментом нації”... Українська Армія своїм славним Зимовим походом сприяла кристалізації бажань, віри і надій українського народу біля одної ідеї — Самостійної України...”.

Після Зимового походу

Отаман Гулий зайняв правий фланг україно-польської армії. Брав участь у її наступі, а потім у відступі, зокрема, в боях з червоними в районі Вапнярки...

Влітку 1920 р. Запорізька дивізія Гулого-Гуленка нараховувала 248 старшин, 692 багнети, 536 шабель, 30 кулеметів і 8 гармат. Особливо відзначилась вона у наступі між Дністром і Збручем, де було майже вщент знищено 41-у піхотну стрілецьку дивізію Красної армії.

21)

У зв’язку з відступом україно-польської армії Гулий-Гуленко опинився коло Збруча. Наприкінці жовтня 1920 р. він отримав наказ здати командування Запорізькою дивізією і прибути до Штабу Армії за новим призначенням.

24 жовтня 1920 р. Гулий прибув на виклик. “Симон Петлюра, — розповідав Гулий-Гуленко, — поклав на мене обов’язки об’єднати повстанців, які на той час у досить значній кількості оперували в запіллі Красної армії”.

22)

Омелянович-Павленко наказав взяти Гулому кавалерійську частину і прорватися в тил червоних. Але наступ Красної армії перешкодив цим планам.

Несподіваний відворот Армії УНР 10 листопада 1920 р. змішав всі карти. Гулий-Гуленко разом з Армією УНР відступав з тяжкими оборонними боями — з-під Могилева на Кам’янець-Подільський та Підволочиськ.

Армія УНР відійшла за Збруч, а Гулий-Гуленко, не бажаючи потрапити в табори для інтернованих, разом з 365 вершниками, маючи на озброєнні 50 кулеметів, 21 листопада 1920 р. форсованим маршем від с.Ожеговичі вийшов до Любара, прорвав фронт і 23 листопада продерся в тил Красної армії — на Таращанщину, а потім Уманщину.

На початку грудня 1920 р. з’єднався з козаками Гризла, Цвітковського та Дерещука. Гулий-Гуленко прийняв загальне командування повстанцями Уманщини, Звенигородщини й Таращанщини. Загін зріс до 3000 багнетів та 600 шабель. Бої вели з 45 і 47 піхотними совєтськими дивізіями, частинами Першої Кінної армії, бригадою

93

Котовського. Воювали на великому просторі Уманщини, Гайсинщини, Таращанщини та Звенигородщини.

“Ознайомившись ближче з повстанчими організаціями, — зазначав Гулий-Гуленко, — я побачив, що вони перебувають у стадії свого максимуму, що всю цю бурхливу масу треба і можна скерувати на будь-яку ризиковану операцію, але за умови, щоб після цієї операції було осягнення мети — з’єднання з фронтом регулярної армії, спокійний від боїв час. Якраз цього вже тоді бракувало”.

23)

Коли скінчились набої, ситуація різко погіршала.В середині грудня 1920 р. до них дістався кур’єр командування Армії УНР і

повідомив, що надій на відкриття фронту немає, що Армія УНР інтернована, перспективи невеселі. “З огляду на такий стан речей мені наказувалось поступити як умови даного часу вимагають, — розповідав Андрій Гулий-Гуленко. — Я наказав повстанцям припинити формування в більші одиниці і розпилитись на дрібні відділи (а по можливості й зовсім) і чекати вказівок з Центру”.

24)

Гулий пояснював: “Мій наказ про роздріблення загонів був викликаний недоцільністю подальших ширших операцій в Україні, коли вся українська армія була обеззброєна та інтернована в таборах”.

25)

Більшість повстанців залишилася в рідній місцевості, але два загони — Сірка і Чеховича — вирішили пробиватися за кордон. “Частинам, які побажали перейти організованими військовими одиницями за кордон, — говорив отаман, — я дав відповідні вказівки та маршрути, спочатку розбивши їх на невеличкі відділи (максимум 350 чоловік)”.

26)

Андрій Гулий-Гуленко вирішив пробиватись з відділом Сірка кількістю коло 350 чоловік до Румунії. Він визначив маршрут: повз Христинівку через Південну Гайсинщину в напрямку до м.Кам’янки, що над Дністром. Метою було прорватися в район Рибниці і перейти румунський кордон.

“5 верст на південь від Христинівки відділ Сірка здибався з переважаючими силами всіх родів Червоної армії і в нерівному бою втратив свій обоз та багато раненими, — розповідав Гулий-Гуленко. — Мене в цьому бою було ранено в бік і пуля засіла у грудях”.

27) Це було вже шосте поранення Гулого-Гуленка.

Щоб не обтяжувати загін Сірка, якому треба було робити великі переходи, Гулий залишився під Христинівкою. Згодом, на підводі, в супроводі козака Олександра Новохацького рушив в бік Румунії. Гулий дістав документи, що він “ранений бандитами” лісничий.

Доїхали до с.Слободзеї, що неподалік Тирасполя. Дністер ще не замерз і прийшося лягати в лікарню на цьому, совєтському боці.

В Румунії

В середині січня 1921 року, коли Дністер вкрився льодяним панцирем, перейшли на другий його бік — в Румунію. Прикордонна сторожа затримала їх, але зв’язавшись з румунським командуванням та місією УНР в Бухаресті, звільнила. Наприкінці січня Гулий-Гуленко — через Бендери — доїхав до Бухареста, де відразу був прийнятий в Генеральному штабі Збройних сил Румунії.

Гулий-Гуленко взнав про існування оборонного договору між Польщею та Румунією та координацію дій двох держав у справі допомоги УНР.

Андрій Гулий-Гуленко написав звіт про свій рейд в Україну і передав його генералу Дельвігу, а той зустрівся з військовим аташе французької місії в Румунії генералом Петеном, який дуже цікавився подіями в Україні. Дельвіг детально проінформував Петена про рейд Гулого-Гуленка.

Гулий-Гуленко провів також переговори з генералами Амзою та Горським з приводу організації Інформаційного Бюро, за лаштунками якого мав бути прихований Повстанський штаб.

Тут надійшов виклик з Тарнова — від Симона Петлюри. Їхав через Варшаву. В польській столиці (у квітні 1921 року) зустрівся з Юрком Тютюнником, Михайлом Омеляновичем-Павленком та генералом Зелінським. Юрко Тютюнник ознайомив Гулого-Гуленка з планами повстання в Україні.

Вся Україна була розбита на п’ять груп: дві на Правобережжі, три — на Лівобережжі. Лінія між Першою та Другою групами пролягла по лінії Рибниця-Вапнярка-Христинівка-Бобринська-Черкаси.

Групи були розбиті на райони, а райони — на сотенні дільниці.

94

Південна (Перша) група розділялась на п’ять районів. 1-й (Одеський) очолював Пшонник, 2-й (Балтський) — Заболотний; на чолі 3-го (Єлисаветського) стояв Нестеренко-Орел; 4-м (Олександрійським) керував Деркач, а 5-м (Катеринославським) — Гнибіда.

В Тарнові Андрій Гулий-Гуленко дає звіт Симону Петлюрі та Раді Міністрів на чолі з Прокоповичем, знову отримує призначення Командуючим Південною (Першою) групою. Його підвищують до звання генерал-хорунжого.

В 1921 р. Південна група відновлюється. Терен її дії: Одеський, Тираспільський, Ананьївський, Вознесенський, Миколаївський, Херсонський, Верхньодніпровський, Криворізький, Катеринославський, Єлисаветградський, Олександрійський, Балтський, Ольгопільський та Брацлавський повіти.

Сам отаман так обмалював свій район дій: від Рибниці й Вапнярки до Дніпра по лінії ст.Бобринська-Черкаси до Херсона, затим узбережжям Чорного моря до Аккермана і по Дністру до Рибниці.

Навесні 1921 р. Андрій Гулий-Гуленко — за даними ЧК — повинен був прибути в Єлисаветград “для особистого керівництва запланованої першотравневої демонстрації”.

28) “Из показаний становится очевидным, — зазначали чекісти, —

грандиозность и широта размаха задуманного, но не выполненного плана восстания”...В червні 1921 р. Гулий-Гуленко у Бухаресті, де зустрічався з генералами Дельвігом та Горським.

Останній виконував обов’язки начальника румунського генерального штабу. В результаті переговорів було дозволено заснувати у Кишиневі Інформбюро. Воно творилось за прикладом штабу Юрка Тютюнника у Тарнові. Тоді ж до Бухаресту прибув генерал Михайло Капустянський — для переговорів “в більш широкому масштабі”. Цей візит мав визначити стосунки між УНР і Румунією.

Потім Гулий працював у Повстанському штабі в Польщі. Зустрічався з військовим представником польського уряду Зелінським та представником Франції при польському уряді генералом Нісселем.

Гулий відмітив солідарні дії Франції, Польщі та Румунії в українській політиці.Румунське командування взяло на себе зобов’язання організувати роботу

Інформаційного Бюро і Повстанського Штабу в Кишиневі, дати можливість використати інтернованих у таборах старшин та козаків, допомогти в оформленні документів та повернути зброю, відібрану при роззброєнні Запорізької дивізії.

Штаб у Кишиневі очолив полк. Стефанів (за іншими даними ген.Степанов), начальником Цивільного управління був Поплавський. Працював у штабі й полк. Черненко (Чорний) — очевидно, отаман Чорний Ворон (справжнє прізвище Черненко), який діяв до кінця 1922 — поч.1923 р. на півдні України.

Гулий-Гуленко організував на березі Дністра в районі Рибниці (в сс.Кривуляни та Нападове) пропускні пункти — для передачі в Україну зброї, літератури, переходу зв’язкових...

Повстання планувалось приурочити до початку збору продподатку.Гулому-Гуленку не давали спокою численні поранення, особливо останнє, під

Христинівкою, і у липні він змушений був лягти на операцію в Бухарестському госпіталі.

Інформбюро продовжувало активно вести роботу. Так, на 10 серпня 1921 р. до Кишинева й назад, в Україну, прибуло й відбуло 80 повстанців, зокрема й “повстанці загону під керівництвом Іващенка”. “Треба зазначити, — стверджував Гулий-Гуленко, — що до серпня місяця конспірація і організація на місцях була повна”.

29)

В серпні Гулий-Гуленко взяв участь у військовій нараді в Каліші (Польща), яку скликав Симон Петлюра. Крім них, були присутні: командир 1-ї Дивізії Вовк, 2-ї — Загродський, 3-ї — Удовиченко, 4-ї — в.о. Неліговський, 5-ї — Никонів, 6-ї — Безручко, який водночас виконував обов’язки військового міністра. Були також Юрко Тютюнник та Отмарштейн, який очолював Кінну дивізію.

Вирішено відстрочити повстання на пізніший термін.

Листопадовий рейд

Наприкінці серпня Гулий повертається до Кишинева, де готується до повстання на території ввіреного йому району. Він творить Бессарабську групу Армії УНР, що повинна була взяти участь у Другому Зимовому поході, який ще називають Листопадовим рейдом. В середині жовтня 1921 р. Гулий-Гуленко отримує наказ від Юрка Тютюнника виїхати зі штабом групи в Уманський та Звенигородський повіти. В ніч на 17 жовтня

95

1921 р. в районі Кривулян (румунська сторона) та с.Карантин (українська сторона), Гулий разом з 17 працівниками штабу переходить Дністер.

Рушили маршрутом Бірзула-Голованівськ-Тальне. В районі ст.Борщі Гулий-Гуленко відрядив хор.Вінницького та сот.Сологуба до Деркача в район Цибулевого, сот. Ковальчука та підхор.Дейнецького — до Гнибіди, що діяв в районі П’ятихаток й Зеленої. До Заболотного відправився пор.Онопрієнко, а до Нестеренка-Орла, що розгортався на Єлисаветградщині, — пор.Скрипка. Поїхав зв’язок (пор.Дейнега) і до от.Лиха, що рейдував на той час в районі Таращі.

По дорозі до них приєднувались місцеві підпільники. Загін зріс до 40 чоловік. В районі Ново-Миргорода Гулий-Гуленко зв’язався з отаманом Івановим — “командиром одного з куренів Деркача”.

В цьому рейді їм допомогли документи та форма червоноармійців.На початку листопада прибули на місце. Але Запорізької дивізії, яка повинна була

прийти з Польщі у призначене місце, Гулий-Гуленко так і не дочекався. Відомості про виступ отаманів Тютюнника, Палія, Чорного та Неліговського прийшли вже після їхнього розгрому.

28 грудня 1921 р. довелося повертатися до Румунії. Отримав вістку від Отмарштейна про ліквідацію старого плану повстання та ліквідацію всіх явок.

Після невдачі Листопадового рейду румунський уряд — під дипломатичним тиском Совєтської Росії — прийняв рішення про ліквідацію кишинівського Повстанкому. Гулому-Гуленку, щоправда, дозволили проживати у Румунії — під прізвищем Алексієвича. Наприкінці грудня 1921 р. він пише звіт Головному отаманові Симонові Петлюрі про свій рейд в глибину України.

Андрій Гулий-Гуленко вважав головною причиною невдачі Листопадового рейду (принаймні, поставив першою серед п’яти) недовіру між Симоном Петлюрою та Юрком Тютюнником. Гулий зазначав: “У зв’язку зі своїм службовим положенням мені доводилось стикатися з Петлюрою та Тютюнником і спостерігати їх взаємини. Я зробив такий висновок, що Петлюра боїться Тютюнника і не довіряє йому. Деякі українські кола, незадоволені Петлюрою, вели акцію на те, щоби владу передати Тютюннику. Петлюра дуже довго вагався перед тим, як підписати наказ про призначення Юрка Тютюнника командуючим Повстанською армією. Як видно, він боявся, що у випадку успіху Тютюнник захопить владу в свої руки”.

30)

Невдача Листопадового рейду призвела до морального занепаду української еміграції.

“Ми зобов’язані продовжувати боротьбу”

Андрій Гулий-Гуленко отримав листа від Симона Петлюри. Петлюра наголошував на тому, що “ми зобов’язані продовжувати боротьбу” і падати на дусі не маємо права.

З метою вияснення настроїв та потреб інтернованого воїнства Андрій Гулий відвідує всі румунські табори для інтернованих...

Песимізму додавало те, що Румунія посилила темпи насильницької румунізації українського населення. В Румунії, Бессарабії та Буковині почалися репресії проти українського населення, яке чинило спротив румунізації.

“Всі класи населення Бессарабії, — зазначав Гулий-Гуленко, не виключаючи і заможніх, однозначно настроєні проти Румунії”.

31) Таке ставлення було реакцією на

знавіснілу румунізацію українців — румуни закривали українські школи і заводили свої навіть в селах, де жодна людина не розуміла румунської мови. Не дивно, що в Бессарабії почали виникати українські політичні організації — Ліга молоді України, Спілка української державності, Поступовці.

В лютому 1922 р. в Бухаресті, в місії УНР, відбулася зустріч Андрія Гулого-Гуленка з Нестором Махном, проти якого колись бився під Катеринославом. “З розмов з ним, — згадував Гулий, — я зробив висновок, що він дуже незадоволений своїм станом і не проти — під тим чи іншим приводом — повернутися до Росії. Визначеної мети у нього не було, що було видно з того, що він дуже серйозно говорив про необхідність повстання в Бессарабії проти Румун. На чолі цього б повстання, за його словами, охоче би став”.

32)

В березні 1922 р. Гулий продовжує працю при місії УНР в Бухаресті.З України до української еміграції доходили найрізноманітніші чутки, які часто

спростовували одна одну. Особливий шквал чуток викликало введення НЕПу та оголошення амністії, що дало надію частині еміграції на повернення в Україну. Але водночас доходили чутки про страхітливі репресії в Україні. Еміграція була дезорієнтована, вона запитувала у Гулого — як насправді справи в Україні?

96

Дезорієнтацію української еміграції викликало й те, що в Совєтській Україні почали відкриватись українські школи — і це на тлі арештів українських діячів на Волині, Холмщині, частині Поділля, Буковині, Бессарабії...

Гулий користувався особливою довірою української еміграції, зокрема військовиків. Саме від нього хотіли почути, що робиться в Україні? Чи можна повернутися на Батьківщину? Що робити далі?

“Центр ніяких директив не давав.., — згадував Андрій Гулий. — В центрі тиша... Я вирішив на свою відповідальність здійснити подорож по Україні”.

33) Здійснити подорож,

щоб дати відповідь на питання еміграції, а, головне, для себе — чи можливо в Україні підняти повстання?

Була ще одна причина: Андрій Гулий хотів забрати свого сина, який жив у Ново-Архангельську в родині сестри отамана — Наталки.

Гулий збирався — у випадку невтішних висновків під час поїздки Україною — виїхати з сином на постійне мешкання до Аргентини, де зайнятися працею за фахом.

Отаман мав розмову з головою дипломатичної місії УНР в Румунії Костем Мацієвичем і той дав згоду на цю поїздку.

На початку травня 1922 р. отаман відвідує Батьківщину. “Всі поїздки мої на Україну, — повторював Гулий, — проводились на власний страх і

ризик”.34)

Під час поїздки у нього різко піднялася температура. Побоюючись, що це тиф, він терміново повертається в Румунію — на початку червня вже був у Кишиневі. Але його побоювання не виправдались — хвороба відносно швидко минула.

Штаб Петлюри продовжував мовчати, стверджував Гулий-Гуленко, — “ніяких вказівок не було”. На початку червня 1922 р. в Бухаресті Андрій Гулий на власну руку вів переговори з представниками румунського Генерального штабу про підтримку повстанської акції в Україні.

Врешті, Андрій Гулий приймає фатальне рішення — продовжити поїздку по Україні. На початку червня 1922 р. він разом з приятелем Цурканом переправився через

Дністер в районі Дубосар (с.Кривуляни). Засобів для існування не було. Довелось думати, як заробити. З напарником Цурканом, який дав гроші, закупили сто кіс, з якими, “торгуючи”, їздили селами і містами. Таким чином побували на ярмарках в Одесі, Києві, Єлисаветграді. Вдалося, як зазначав пізніше Гулий, “побувати на залізничних лініях Одеса-Жмеринка, Вапнярка-Бобринська, Бобринська-Знам’янка, Знам’янка-Бірзула”.

Перебуваючи на терені Холодного Яру та Чорного лісу, він не міг не навідатися до своїх друзів, які продовжували оперувати проти совєтської влади. В чекістських документах є згадки про те, що Гулий зустрічався з отаманами Ларіоном Завгороднім, Голиком-Залізняком та Денисом Гупалом, хоча в подальшому вони заперечували це.

Був Гулий-Гуленко й на ст.Цвіткове, у Христинівці, Тальному, Єлисаветграді, Голті... В Одесі на нещастя здибав свого старого знайомого — Діка. Ця зустріч стала згубною для нього: Дік перебував під наглядом ГПУ. Таким чином, Гулий-Гуленко потрапив в поле зору чекістів.

Гулий відразу викликав у них особливу увагу. Хоч він і не був ними ідентифікований, але ворог відчував, що це “крупна фігура”. Була дана команда організувати за ним цілодобове стеження. Але отаману вдалося зникнути з поля зору чекістів. Тоді на ноги була поставлена все Одеське ГПУ..

Арештували Андрія Гулого-Гуленка 19 липня 1922 р. в Одесі на вул. Карангозової, буд. 13. На момент арешту мав 36 років. Під час затримання назвався Василем Олексійовичем Свистунцем (Свистунцовим), але довго не наполягав на цій версії і, врешті, назвав своє правдиве прізвище.

Це викликало справжню сенсацію не тільки в Одеській губернській ЧК, але й серед вищого керівництва окупованої України.

Капкан

Ще на початку 1922 р. чекісти з подачі колишнього петлюрівця Трохименка розпочали грандіозну операцію з метою знищення українського підпілля. План був такий: інфільтрувати в підпілля агентів — колишніх петлюрівців, які мали виступати в ролі емісарів закордонного центру, з’єднати партизанські загони у більше об’єднання, очолити їх, інспірувати “з’їзд отаманів”, на якому за один раз обезголовити українське підпілля.

97

Вже був налагоджений агентурний зв’язок із загонами Завгороднього, Голика-Залізняка, Гупала, Чорного Ворона (з-під Лебедина), Лютого та Чорного Ворона (Черненка). Зрозуміло, що, довідавшись про появу на терені Гулого-Гуленка, чекісти скерували зусилля, щоб виловити і його. Колишній член Центральної Ради, а нині провокатор – Гамалія-Трохименко написав йому від імені створеного чекістами штабу неіснуючої Чорноморської повстанської групи листа з пропозицією “співпраці”. “Полковник Гамалій” писав Гулому-Гуленку:

“Пане Генерале!Я полковник арміі У.Н.Р. Трохименко Петро... Був в 1919 р. я, т.в. (обов'язки) командіра

Одеской дівізіі, як відступали на Румунію, а потім літом т.ч. командір 12 дівізіі групи Тютюнника.

На партизанщині мій район був Одеса і терен між Богом і Дністром від моря до Балти. В 1920 р. в Одесі мною і Осмоловскім із наших полонених була зроблена брігада, котра зробила повстання під моім керуванням, а після поранення, командування прийняв Пшонник і Галкін і переіменовали (її) в Черноморську Повстанчеську дівізію.

Про це Ви знаєте.Я приіздив до Омеляновича, щоб цю Групу не вливати до Загродського, а до Вас.

Потім я з Варшави приіздив, як були за Дністром, в Галич до Вас, як представник Волинськой дівізіі і іздив до Петлюри з Нестеренком, щоб дозволили через Руминію іхать на повстання на Украіну. Коли були в таборах, мене Тютюнник визвав і я де якій час був при штабі в Тарнові. Як раз Ви тоді приіхали поранені із Руминіі і збірались назад. З Вами збірався Скляр і Пшонник”.

35)

Далі Трохименко пише, що він побачив, що Петлюра і Тютюнник роблять не так, як треба. В зв’язку з цим він на свій страх і ризик — 1921 року — повернувся в Україну — ніби для повстанської праці. Був заарештований ЧК (“перший час прийшлося відсидіти в ЧК”). За яких обставин звільнився, Трохименко резонно не вказує, бо саме в цей час він був завербований.

“Бачучі, що одними партизанськими отрядами багато зробить не можна.., було поставлено питання, щоб всі, хто може, проникали в радянські інституціі.

Через це я устроівся на службу до іх”.36)

Трохименко пише, що діяв незалежно “від Тарнівського штабу”, і в зв’язку з цим “ми стали незалежні від Полскоі контр-розвідки”

На справу Трохименко “дивився так”: загальне повстання робити лише, коли “всі цівільні і військові інституціі будуть в наших руках. Закордон ми признаєм як моральну силу, котра ще жива в пам’яті наріду. Я дивлюсь, що закордон, як активна сила — безсилий, що нам треба орієнтуватись на самих себе, себто: на нарід, але ж не губить його надіі на закордон”.

37)

Далі Трохименко пише, що від Вищої Отаманської Ради (неіснуючої! — Р.К.) прийняв “Черноморську группу”, яка буцім-то розбита на п’ять дівізій і об’єднала всі “партизанські отряди і повстанчеські організаціі”.

Знаючи, що Гулий-Гуленко — людина грандіозних планів, Трохименко й малює їх: “Звязалися з Польскими, Грузінскими і Врангелевскими організаціями. Маюця своі люди по всіх військових школах, штабах, на телеграфі, а також по всіх інстітуціях. Залізниці і бронепотяги від Єлисавета до Одеси і Терасполя в наших руках, ріжні продовольчі пункти, а також маєця своя тіпографія. Де в яких містах і Чека.

Штаб Киівського Округа і Штаб Всіх Озброєних Сил Украіни постачают нас завдяки Врангелевцям необхідними документами і інформаціями...

Пане Генерале! Присьпів час, коли через декілька неділь буде рішатись судьба нашого краю. У нас справа обстоіть гарно... Буде загальна нарада, а після неі загальний рух по всім терені України...

Всі, хто хоче бачить край вільним, повинні єднатись. Я не гонюсь за славою або Владою, для мене справа визволення України — все. Через це, коли Ви бажаіте ій добра і хочете допомогти нам, то прошу побалакать з начальником Штабу, а потім порадитись зі мною, як бути далі, щоб не роспиляти сил і не губить справу.

Вся сила не в тих іменах, що колись працювали, а теперь спочивають за кордоном, а тих, що создали іх зараз тут, на праці.

С пошаною до Вас полковник Гамалія1.08.1922 р.”.

38)

В листі до Гулого-Гуленка Трохименко-Гамалія переконував його, що йому, Трохименку, буцімто підлягають Холодноярські отамани, а тим згодом розповідали

98

казки про робочі контакти “Чорноморської повстанчої групи” з отаманом Гулим-Гуленком. Знаючи про величезний авторитет генерала, чекісти хотіли використати його ім’я як принаду. “Повстанці”-чекісти обіцяли Ларіону Завгородньому, що на “груповому з’їзді” в Звенигородці буде генерал Гулий-Гуленко.

Завгородньому навіть принесли — ніби від Гулого — коротку записку: “Пане Завгородній, або праця, або (неясно — Р.К.) життя. Гулий-Гуленко”.

Таким чином повстанців заманили в пастку. Зрозуміло, що з Гулим-Гуленком у Звенигородці отамани не зустрілися.

Між 30 вереснем та першим жовтнем 1922 року їм показали фотографію Гулого-Гуленка і вони опізнали його. Це підтверджує “Записка по проводу Голові ГПУ України тов. Баліцкому” від “Полномочного представителя” на Правобережній Україні Євдокімова: “В дополнение предыдущему доношу: партия поименованных лиц в Киев благополучно доставлена... В отношении разговоров Ломгуненко могу успокоить Вас и Шумскаго: Гулый-Гуленко, тот самый который командовал со стороны Румынии, Атаманами опознан. 1 октября 1922 года... ПП ГПУ Правобережья Евдокимов”.

39)

Слідчий Наркомюста Торчинскій 16 березня 1923 р. зазначав, що гр.Гулий-Гуленко винним (очевидно, в підготовці нового повстання — Р.К.) себе не визнав, пояснюючи, що метою його поїздок на Україну було бажання вияснити можливість для інтернованих скористатися амністією, а також бажання забрати сина. На допитах Гулий твердив, що на явки не заходив, бо перед тим дав наказ про їхню ліквідацію. Це “підтверджують” протоколи допитів Голика-Залізняка, Ларіона Завгороднього та Дениса Гупала, які наполягали, що в 1922 р. вони ніяких зв’язків з Гулим-Гуленком не мали. Очевидно, між ними була така домовленність.

28 лютого 1925 р. прокурор при НКЮ Крайній виніс обвинувачення Андрію Гулому-Гуленку, інкримінуючи ст.58, 59 і 66, ч.1 Кримінального Кодексу. Справу передано на розгляд Надзвичайної сесії Харківського губернського суду “Центрального распорядительного совещания”.

Тим часом Андрій Гулий “содержался под стражей в Допре №1”.Читаємо Протокол №2 від 2.03.1925. засідання “Распорядительного Совещания” про

справу № 3 із звинувачення Андрія Гулого-Гуленка. Присутні: “врид. наркомюстиции и прокурор Республики тов.Шаргей, зампредсед. ГПУ тов.Карлсон, секр. тов. Сердовинский”. Вирішили справу передати на роз-гляд Надзвичайної сесії Харківського губернського суду.

Читаємо протокол закритого судового засідання Надзвичайної сесії Харківського губернського суду від 27.05.1925.

Голова — Горожанин, члени Зуб і Кривець, секретар Вольфсон. “При наблюдении прокурора Черниша, без участия сторон”.

На час суду Гулому було 39 років.Гулий визнав себе винним за ст.ст.58,ч.1 та 59, але за ст.66, ч.1 — ні.На суді Гулий говорив, що “НЕП вибив базу з-під ніг УНР”, що український народ

вже не підтримує УНР.В останньому слові Гулий-Гуленко сказав: “Так, я дійсно боровся проти Совєтської

влади... Прошу прийняти до уваги, що я не боровся проти совєтської влади в корисливих цілях, я думав принести користь українському народові”. Коли ж побачив, що більшість народу вже не підтримує УНР, “хотів піти з горизонту боротьби, щоби не шкодити українському народові”.

40)

У Вироку сказано, що Гулий-Гуленко “систематически вел борьбу против войск рабоче-крестьянского правительства УССР”, але, врешті-решт, “расчаровался в возможности свергнуть советскую власть”, внаслідок чого вирішив виїхати до Аргентини.

“Надзвичайна сесія Харківського губернського трибуналу, “учитывая поражение всех врагов советской власти и незыблемость ее на Украине”, засудила Андрія Олексійовича Гулого-Гуленка на 10 років ув’язнення “со строгой изоляцией и конфискацией всего имущества”.

29 травня 1925 року Гулий-Гуленко просить зняти сувору ізоляцію. 24 липня йому відмовляють.

29 жовтня 1925 р. “наблюдком” приймає постанову просити вищі інстанції умовно-достроково звільнити Андрія Гулого. 13 листопада — знову відмова в задоволенні клопотання.

4 грудня 1925 р. Гулий ще раз звертається з проханням відмінити сувору ізоляцію. 29 січня 1926 р. одержує чергову відмову.

99

В цей же день сестра отамана Наталка Мизин звертається з листом, в якому просить звільнити брата. Результат той самий.

Далі документація обривається...

Хай святиться ім’я героя визвольних змагань українського народу Андрія Гулого-Гуленка у віках! Вічна пам’ять!

ДЖЕРЕЛА, ПРИМІТКИ:

3-5,22-27, 29-34,40) Тут і далі дані з “кримінальної справи” Андрія Гулого-Гуленка. ДА СБУ, арх.№66646,

“Петлюровские атаманы 1922-25 гг. в 29 томах”, т.12, спр. №2291133, арк.1-41.2)

У вироку є твердження, що А.Гулий — “колишній підполковник царської армії”. Р.К.6,7)

ЦДАВОУ, ф.1824, оп.1, спр.21. Документи знайшов О.Маслак. Публікуються вперше. На документі 4)

кругла печатка: “Штаб к-го повстанцями півдня”. Р.К.8,10-20)

О.Доценко, “Зимовий похід”, Варшава, 1932.9)

В інших документах — В.Савенко. Р.К.21)

О.Колянчук, М.Литвин, К.Науменко, “Генералітет українських визвольних змагань”. Львів, 1995.28)

Мова йде про повстання, яке планувалось розпочати під час першотравневої маніфестації в Єлисаветграді. Р.К.

35-38) ДА СБУ, арх.1136, сл. спр. 446/7971, т.1, арк.113-114.

39) ДА СБУ, арх.1136, сл. спр. 446/7971, т.3, дело “Заповит”, арк.123. Розділові знаки і прийменники поставлені мною. Р.К.

41) Я.Штендера, “Засуджений до розстрілу”, Львів. 1995.

Документи 1, 20-26 знайшов Р.Коваль. Публікуються вперше.

Лицар лісів Ларіон Завгородній

Ларіон Захарович Завгородній народився 16 березня 1897 р. в с.Кошарки (Юзефівка) Златопільської волості Чигиринського повіту Київської губернії. Закінчив церковно-приходську школу.

Інколи сучасники та дослідники вживають “Загородній” — адже саме так він розписувався. Побратими частіше називали його “Завгороднім”, й ми називатимемо так само.

Ларіон — хлібороб з діда-прадіда, ідеальний герой більшовицької міфології: “нерухомістю не володів”, батьки землі не мали, орендували 8-10 десятин, вирощували хліб. Здавалось би ідеальнішого пролетаря важко знайти, але, як показав життєвий шлях отамана, не завжди матерія визначає свідомість.

Проти німців

1915 року юнака призвали до російського війська. Служив у Пензі в 241 запасному полку, з яким і виїхав на фронт. Згодом перевівся у 32 Сибірський полк, де до січня 1917 р. служив підпрапорщиком у кінній розвідці.

На фронті був отруєний газами. Лікувався у Москві від початку 1917 р. — до самої жовтневої революції. Восени 1917 р. демобілізований за станом здоров’я і відправлений у безстрокову відпустку додому.

В лютому 1918 р. на заклик Центральної Ради в Україну прийшли німці. Російські більшовики — при одній лише вістці про наближення німецької армії — панічно тікали з України. У березні німці підійшли до села, де жив Ларіон Завгородній. Стали гарнізоном у волосному центрі — Златополі, що за 2 км від Кошарок.

У зв’язку з тим, що Центральна Рада не виконала україно-німецької угоди, одним з пунктів якої було харчове забезпечення війська, німці самі почали налагоджувати власне продовольче постачання. А оскільки мало хто хотів добровільно віддавати продукти, почалися реквізиції продовольства.

100

Якось, перебуваючи у сусідньому с.Панчеві, Завгородній став свідком каральної акції: німці за непослух розстріляли 30 українських селян, а двох повісили на вітряку.

Почуття Завгороднього можна зрозуміти: воював з німцями на фронті і ось довоювався — вони хазяйнують у рідному повіті та ще й найжорстокішим чином. Іншого почуття, як помста, не могло виникнути у здорової людини. А тут — зустріч зі збільшовиченим матросом Поліщуком та “вєлікороссом” Даніловим. З ними й вирішено було організувати партизанський загін для боротьби проти “німецьких окупантів”. Це сталося в листопаді 1918 року.

Незабаром було створено загін із п’ятисот селян. А тут революція в Німеччині: скинуто кайзера Вільгельма, Німеччина підписала ганебний договір про капітуляцію в Комп’єнському лісі і ... величезне німецьке військо залишилося в Україні напризволяще.

В один день зник кайзер, зникла ідея, за яку німецький воїн героїчно боровся стільки років. І він деморалізувався. У нього лишилося лише єдине — всепроникаюче — бажання: будь-якою ціною — навіть ціною власного приниження — повернутися на батьківщину.

А повертатися доводилося з найдальших околиць України: з Криму, Херсону, Таганрогу, Миколаєва, Донбасу... І повертатися через розбурхану жовтневою революцією та антигетьманським, а, отже, й антинімецьким повстанням країну.

І німецький воїн — міфічний герой — перетворився у легку здобич для сільських, примітивно озброєних дядьків.

Не дивно, що першою акцією загону Завгороднього стала “залізнична”. Новоспечені партизани пішли на найближчу залізничну станцію і почали чатувати на німецькі потяги. П’ять днів згаяли повстанці. Так і не дочекавшись, пішли на ст.Помічну — хтось сказав, що саме через неї йдуть німецькі ешелони. Простояли три дні й тут — і знову безрезультатно. Хтось приніс вістку, що на ст.Єлисаветград стоїть загін полковника Вербицького і теж чатує на німецькі ешелони.

Вирішили йти на Єлисаветград. Відійшовши 15 км від станції Помічної, раптом почули — такий довгоочікуваний — гудок паротяга.

Розгорнувшись в бойову лаву, зупинили потяг, обеззброїли німців і разом з ними повернулись на ст.Помічну. Наступного дня прибули ще два німецькі ешелони. Роз-зброїли і новоприбулих. Потім надійшов ешелон з колишніми полоненими російської армії — роззуті, роздягнені, вони їхали на відкритих залізничних платформах. А надворі не літо, друга половина листопада. Виникла ідея одягнути їх. Зрозуміло, за рахунок німців, які були настільки деморалізовані капітуляцією батьківщини на найпринизливіших умовах, що дозволили дядькам, яких нещодавно учили азбуки порядку, роздягти їх. Так вони, вчорашні господарі становища, і поїхали далі: без зброї, напівроздягнені, пригнічені...

Помстившись “окупантам”, задоволені повстанці розійш-лися по домівках — готуватися до зимових свят.

Проти Денікіна

Майже весь 1919 р. Ларіон прожив мирним життям українського хлібороба. Але у жнива прийшла Добровольча армія.

Була оголошена “добровільна” мобілізація. Завгородній на неї не зголосився, більше того, почав підбурювати односельчан ні в якому разі “не йти захищати буржуазію”. Як бачимо, двадцятидворічний юнак оперував тоді класовою риторикою — очевидно, мали на нього вплив “сотоваріщі” Поліщук та Данілов, а, може, селяни краще розуміли такі аргументи.

Довідавшись, що Ларіон веде антиденікінську пропаганду, місцеві офіцери почали його переслідувати, а у серпні 1919 р. навіть арештували, відвезли в Черкаси і три дні протримали в арештантському вагоні.

На четвертий день — на допиті — запитали: чи не захотів він “випадково” на фронт? чи далі сидітиме в арештантській?

Зрозуміло, що Ларіон “дав згоду” — тільки додому за речами відпустіть. Йому повірили і відпустили. А він знову не зголосився на мобілізаційний пункт.

Через п’ять днів додому прийшли двоє денікінських офіцерів з солдатами — силою мобілізовувати “добровольця”. Але Ларіон встиг своєчасно зникнути. Добровольці спересердя пограбували його хату, побили дружину і пішли.

101

Завгородній вже додому не повернувся, зібрав загін у 25 шабель і почав оперувати в районі Златополя...

Напередодні відступу денікінці нещадно грабували селян, відповідно зростав повстанський загін. Кістяк його складали селяни трьох сусідніх сіл: Юзефівки, Розливи та Маргаричової. Ларіон Завгородній став заступником командира загону.

Наприкінці 1919 р., коли денікінці панічно відкочувалися на південь, Завгородній, очевидно, пішов слідом — добивати ворога справа приємна.

Швидше всього, Завгородній дійшов аж до Катеринославщини: в книзі Олександра Доценка “Зимовий похід” є згадка про старшину Загороднього, який наприкінці 1919 р. організував оборону Висунська (Батуриного). На жаль, імена в історичних роботах не часто згадуються, тому інколи важко зрозуміти — чи про однофамільця йде мова, чи про нашого героя. Справа в тому, що Батуряни (так їх називали місцеві) не один раз уславилися успішними боями проти білогвардійців. Видно, що ними керував талановитий старшина, бо не змогли б оборонці села витримати триденний бій з чотирма “сотнями” (так у документі) денікінців, котрі мали на озброєнні не лише кулемети, але й дві гармати. Через тиждень денікінці знову підійшли до Батуриного (Висунська) вже силами удвоє більшими. Разом з ними — шість гармат. На щастя, з Великої Олександрівки на допомогу повстанцям підійшов відділ сотника Робаківського. Після чотириденних боїв денікінці знову відступили.

1)

В нашому розпорядженні є документ, який свідчить, що Батуряни не тільки захищалися, але й вміло атакували: “Батуряне разом з повстанцями окружних сіл в кількости більш двох тисяч чоловік (900 кінноти) повели наступ на Долинську. Батуряне очутились в Кривому Розі після того, як 42-м Донським полком (кількість: чоловік 700 піхоти та 500 кінноти, при 2-х шести дюймових гарматах та 24 куліметах) була розбита Баштанка, а потім Батурине, в якому лишилось сім хат під черепицею, останнє ж усе випалене, населення вирізане, майно та скотина забрана... Поки що головну ролю відограють Батуряне”.

2)

Не знаю, чи доречно згадую про оборону Батуриного, адже точно невідомо чи старшина Загородній і Ларіон Загородній (Завгородній) — одна й та постать чи ні? Але околиці Чорного лісу, де пізніше діяв Ларіон Загородній, і район Батуриного (Висунська) — сусідні.

Проти “соввласти”

Тим часом на Златопільщину прийшла “совєтская власть” з її ЧК та каральними загонами. “Після ліквідації Денікіна, — розповідав Завгородній, — мене почали переслідувати колишні денікінці, що поступили в Златопільський каральний (більшовицький — Р.К.) загін — Кваша та Лисенко. Переслідування тривало близько трьох місяців і нарешті вони мене наздогнали... Забрали кулемет ”Максим” і сім стрічок до нього. Мене арештували. Протримавши в Златополі 10 діб, звільнили.

Після цього я до травня 1920 р. був вдома. В травні Лисенко, командир Златопільського загону, запропонував мені поступити до нього на службу, але я відмовився. Після моєї повторної відмови вони вирішили мене арештувати, але я зник”.

3)

Завгородній вступив до загону Дорошенка і Цвітковського, де пробув 4 місяці. Потім занедужав і змушений був повернутися додому. І знову Лисенко та Кваша почали переслідування. Не долікувавшись як слід, Завгородній знову змушений був піти в ліс — на цей раз назавжди.

Під час повстання, яке називають Знам’янським, прийшов до повстанського загону Василя Кваші, котрий на той час сам вже мав порахунки з “соввластью”. Оперували в Нерубаївському лісі. Разом з Квашею брав участь у бою під Вискою.

Коли на їхній терен прийшла 1-а Олександрійська (Степова) дивізія під керівництвом Костя Блакитного, Завгородній і Кваша приєдналися до неї. Близько трьох місяців Завгородній служив значковим у Степовій дивізії. Коли Степовики в другій половині жовтня відійшли на південь, Завгородній і Кваша залишились воювати в рідній місцевості “під Прапором Жовто-Блакитним”. У листопаді 1920 р. їхній загін розділився: Кваша з 35 шаблями пішов в Розуміївський ліс, а Завгородній зі своїм відділом залишився у Нерубаї. Згодом влився до загону Пилипа Хмари, де був чотовим. Разом з Хмарою та іншими партизанами здійснив невдалий рейд до кордону. Напередодні Нового року розійшлися “на зимові квартири”.

102

У січні 1921 р. Завгороднього знайшли зв’язкові чорноліського сотника Пилипа Хмари і передали пакет. Хмара повідомляв, що до нього прибув представник Симона Петлюри Микола Іванович Бондарчук і запрошує в Цвітну на “з’їзд отаманів”.

На з’їзді отамани визнали Бондарчука представником УНР, а, отже, своїм зверхником. В короткий час Бондарчук об’єднав під своїм керівництвом досі розрізнені загони.

Микола Бондарчук призначив Завгороднього Командиром 1-го Холодноярського кінного полку, Терещенка — начальником штабу. Хмарі було доручено формувати 2-й кінний полк. “Після з’їзду, — згадував Завгородній, — Терещенко пішов на Мотронівську дачу, а я з Бондарчуком оперував, не приймаючи боїв, в районі Златополя”.

На початку березня 1921 р. до загону Завгороднього приєднався Терещенко. Першим весняним кроком був нічний наскок на с.Матвіївку, де стояли два полки червоної кавалерії. Наліт був успішним: захоплено 35 коней, жертв з боку повстанців не було.

4) В цей час загін Завгороднього складався з 95 шабель та 100 багнетів.

5)

Більшовицький історик Давид Голінков зазначав, що “в начале 1921 г. Завгородний сформировал банду численностью около двухсот двадцати человек, на вооружении которой имелось тринадцать пулеметов. Затем он объединил несколько других, более мелких банд и стал орудовать значительными вооруженными силами. Банда совершила более ста налетов, грабежей и убийств”.

6)

П’ятий Всеукраїнський з’їзд Рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів, який розпочався 25 лютого, а завершився 3 березня 1921 року, помпезно оголосив “амністію” тим, хто боровся проти “власті рабочіх і крєстьян”:

“...5-й всеукраїнський з’їзд Рад... вважає за бажане надати всім, що порушили свій обов’язок перед робітничо-селянською республікою, змогу повернутися на шлях чесної і сумлінної праці, і тому встановлює:

1. Винних у бандитизмі, якщо вони добровільно з’являться у розпорядження місцевих властей не пізніше 15 квітня ц.р., передадуть всю, що є у них, зброю і зобов’яжуться не брати участи у збройних виступах проти радянської влади,

— від відповідальності звільнити...3. Тих, хто заподіяли до моменту видання цієї постанови вчинки або злочини, за які

в судовому або адміністративному порядку вже визначено, або може бути визначено кару, опріч вищої міри покарання і позбавлення волі,

— від відповідальності звільнити...10. Чинність цієї амністії поширюється як на цивільних, так і на військових осіб,

незалежно від того, загальним чи військовим установленням підлягають чи то вже розглянуті заподіяні ними вчинки і злочини”.

7)

Дійшла ця звістка й до повстанців. Оцінюючи цю “амністію” як підступну, спрямовану на дезорганізацію партизанів, отаман Завгородній сказав козакам: “Комуна не змінилась: яка була раніше, така вона й нині, тож довірятись їй не можна”.

8)

Вирішили продовжувати боротьбу. В березні 1921 р. відбулися бої “с Красными войсками” під Розуміївкою та Лебединським манастирем. Під Бовтишкою козаки Завгороднього наскочили на загін Єлисаветградської ЧК і добре пошарпали його — чекісти змушені були тікати в повітове місто.

Ось документ епохи — витяг з доповідної записки начальника Чигиринської міліції начальнику Кременчуцької губернської міліції: “С марта 1921 года в Чигиринском уезде вновь поднято контрреволюционное выступление против соввласти главарями еще прошлогодних банд Хмарой, Деркачем, Ильченко и Завгородним... Большая часть уезда, а именно: часть сел и деревень следующих волостей Цветнянской, Субботовской, Подорожанской, Щабельницкой, Боровицкой, Медведовской, Головковской, Трилесской, Александровской, Ставидлянской, Телепинской, Оситняжской, Златопольской и Лебединской обжаты оперирующими бандами, быстро передвигающимися с места на место. Вся планомерная работа на местах милиции, исполкомов и комнезамов дезорганизована”.

9)

15 березня 1921 р. Завгородній відвідав свою родину. Хтось доніс “соввласті”, що отаман у селі. Але чекісти не встигли застати його. Розлючені, вони застрелили батька Ларіона Завгороднього, заарештували його дружину та тестя і відвезли їх до Єлисаветградської ЧК. Майно пограбували, хату спалили.

Помста не забарилася: того ж дня, 15 березня, о дев’ятій годині вечора загін Завгороднього чисельністю 25 кавалеристів очистив від совєтських активістів с.Розлива Златопільської волості.

103

19 березня Завгородній здійснив наліт на ст.Сердюківку. В цей же день, о 10 год. ранку загін Завгороднього чисельністю 30-35 чоловік налетів на контору “лесной разработки” коло с.Капітанівки Оситнянської волості, убивши агента “заградительного отряда ст.Бобринская т.Баранского”.

20 березня загін Завгороднього знову налетів на залізничну станцію Сердюківку Черкаського повіту, вбив чотирьох червоноармійців, забрав телеграфні і телефонні апарати.

В цей час загін Завгороднього складався із трьохсот кавалеристів і діяв у Холодному Яру, в лісі Нерубай, під Лебедином, в Черкаському, Чигиринському, Ставидлянському, Оситнянському, Златопільському та інших повітах.

15 травня 1921 р. єлисаветградські чекісти розстріляли дружину отамана та її батька. Але зупинити шаблю отамана було неможливо: 23 травня загін гайдамаків Завгороднього звільнив с.Балакліїве, убивши предкомнезама, спаливши приміщення волвиконкому.

У травні (згідно з іншими даними у квітні) гайдамаки атакували 222 полк Красної армії, який зайняв Цвітну. В цьому бою загинуло три козаки, а Завгородній був тяжко поранений в ногу.

Все літо довелось лікуватися: спочатку під охороною 10 козаків в Чутянському лісі, згодом — у Чорному. Поруч були Денис Гупало та “Тиміш” — Тимофій Компанієць.

Загін його тимчасово — на час хвороби — розділили: однією частиною керував отаман Хвиля, друга частина влилась до відділу Пилипа Хмари.

Якраз в той час червоні частини розгорнули активні воєнні дії проти гайдамаків, які супроводжувались гучною кампанією “всєпрощєнія” — термін “амністії” був продовжений. Дехто, психічно і морально стомлений, заломався, вийшов з лісу. Але Завгородній та його козаки на “амністію” серпня 1921 року не піддалися.

З протоколу №34 засідання Кременчуцької губернської військової ради від 7 серпня 1921 р. довідуємося, що загін Завгороднього “продолжает производить налеты на войсковые части”.

10)

Зокрема, в районі Веселого Кута відбувся бій з 25 кавалерійським полком, який змусив гайдамаків заховатися в Нерубай-лісі. На той час відділ Завгороднього становив: 100 багнетів, 80 шабель, 2 кулемети “Максим” та 3 кулемети “Люйс”.

В жовтні 1921 р. Завгородній об’єднав під своїм керівництвом загони Голика-Залізняка та Архипа Бондаренка. На кінець жовтня Завгородній оперував у Чигиринському районі трьома групами: перша під командою Орла, друга — під проводом самого Завгороднього, третя — під керівництвом Соловйова-Лихого...

Діяв також у Знам’янському, Чутянському та Нерубаївському лісах. Є згадки про бойову співпрацю Завгороднього з отаманами Семеном Гризлом, Архипом Заболотним, Іваном Гонтою (Лютим-Лютенком).

Здійснили рейд в околиці Лебедина. Коло с.Василівки прийняли бій з червоною частиною. Оскільки цей район виявився перенасичений більшовицьким військом, вирішили розділитися на менші загони. Так і зробили: Завгородній пішов в Нерубай, Архип Бондаренко — в район Красного Кута, Залізняк — на Мотронинську дачу.

Напередодні зими знову серед повстанців почалися перемови про “амністію”: дехто висловлювався за припинення боротьби і повернення до мирного життя. Завгородній сказав тим, хто почав хитатися: “Я вас попередив, а ви робіть як знаєте”. Дехто піддався, а дехто до весни розійшовся “на зимові квартири”.

Ларіон Завгородній з трьома козаками перезимував у лісі.

Навесні 1922 р. Холодний Яр ожив. Із землянок на світ Божий з’являлися партизани, з хуторів та сіл почали сходитися на роботу козаки. В березні відділ Завгороднього з’єднався із загонами отаманів Залізняка, який мав вже 25 шабель і 15 багнетів, та Дениса Гупала, і, як стверджує ворог, “совершил ряд кошмарных преступлений”. Серед цих “кошмарных преступлений” — березневий бій з міліцією коло с.Букварки, зупинка товарного потяга між станціями Цибулеве та Фундукліївка у квітні, зупинка поїзда на тому ж відтинку у травні.

Завгородній, Залізняк і Гупало з козаками вирушили в Товмачівський ліс — в гості до Чорного Ворона. Гостини не вдалися: партизани потрапили в оточення. Хоч хлопці й прорвались, але одного козака загубили. Вернулись до Чорного лісу. В районі Трепівки пустили під укіс товарний потяг, його охорону знищили.

В першій половині травня Завгородній оперував в Херсонській губернії, коло с.Миколаївки. Про це свідчить “Приказ №1 Председателю сельсовета и комнезама с.Николаевка Херсонской губернии” від 12 травня 1922 року:

104

“1. В случае, если мною или другими воинскими отрядами будет замечено, что банда Завгороднего будет скрываться в селе, то десятихатники... будут предаваться суду Военного Ревтрибунала как за явную контр-революцию.

2. Председателю сельсовета и комнезама предлагаю уничтожить банду из села в течении 2 недель...

Командир кав. отряда (підпис)”.11)

Агент-чекіст у своєму донесенні так описував отамана: “Сам Завгородний одет в темносинюю чемарку, в кубанке с черным башлыком, на

правом рукаве кусок синего сукна квадратный, наискосок этого сукна национальная ленточка, желтый полумесяц, в средине полумесяца украинский герб с буквами ”УНР”, вишитый сухозлоткой. Кривой на левую ногу, ходит с большим трудом, всегда ездит на хорошей гнедой лошади, левое пудлище (стремено — Р.К.) сделано короче для кривой ноги, черная окладистая борода, круглолицый, нос немного вздернутый. На вид довольно симпатичный, с постоянной улыбкой на лице, производит впечатление доброго, немного наивного человека, рост выше среднего, политически грамотен”.

12)

Сексот доносив, що в розмові з ним Завгородній сказав, що “хоча його називають бандитом, він чесніший від комуністів, бо діє завжди відкрито в бою. А ЧК нині роздала лісничим порошок і під карою смерті наказала їм отруїти його”.

13)

Проголошена ще 1921 року НЕП почала давати наслідки: у селян відбирали вже не все, а лише частину; дозволили торгівлю. Зрозуміло, що селяни почали розживатися. Раніше, коли забирали все та ще й при цьому убивали незгідних, іншого виходу, як йти до лісу не було. А нині з’явилась “мирна й сита” альтернатива. Її й обрали українці.

“Ставлення селянства до повстанців швидко і виразно мінялося на гірше... Селяни відплачували тепер (повстанцям) згірдливою неприхильністю... Повстанці втрачали єдиного союзника, що мали — село”.

14)

Чи згадали землероби своїх оборонців під час розкуркулення, коли те, чим вони розжилися, було відібране?!

Чи згадали зраджених ними оборонців під час Голодомору 1932-33 років?!

“Але бійці трималися, не зневірювалися... Партизанські загони були ще пружинисті й активні”.

15) Це підтверджують й чекістські документи. У червні 1922 р. відділ

Завгороднього чисельністю 50 бійців, як свідчить ворог, “произвел два налета на продмаршруты в районе Знаменки и один на служебный поезд”. Тоді ж був зупинений потяг між станціями Хирівкою та Трепівкою. Козаки перевіряли документи, обеззброювали червоноармійців, розстрілювали чекістів, яким “пощастило” сісти саме на цей потяг.

Перевіряли документи й у мисливців, зокрема, на право носіння зброї. Якщо посвідку видав “гурток мисливців”, то мисливця відпускали.

Згодом до побратимів приєднався Чорний Ворон зі Шполянщини. Він мав відділ у 25 шабель. Об’єднаними зусиллями у липні 1922 р. здійснили напад на червону залогу с.Федвар: відбили у них своїх коней, які були перед тим захоплені комнезамівцями, та й нових коней “прикупили”. Забрали кулемет “Максим” і червоний прапор.

А “в ночь на 9 июля 1922 г. банда Завгороднего в количестве 12 сабель и 8 штыков произвела налет на село Болтышка, где, сильно изранив шашками предкомнезама и убив одного красноармейца, служившего в отряде при УЧК тов.Качінского, скрылась в Нерубаевский лес... Отсутствие в Чигиринском уезде воинских частей благоприятствует развитию бандитизма. Так, например: банда Завгороднего в июне месяце распылившаяся, в настоящее время вновь организовалась и никем не преследуется”.

16)

Те, що гайдамаки Завгороднього постріляли кількох яничарів-комнезамівців, знайшло відгук у більшовицьких агітках. Єлисаветградський повітовий виконком випустив велеречиве звернення до селян, в якому намагався виступити їхнім оборонцем від “бандитів”, які буцімто у селян “забирають останніх конячок, корівок і останок зерна”.

Нема межі цинізму окупанта!

В липні між отаманами Завгороднім і Гупалом виникло непорозуміння, яке переросло у сварку. Отамани не могли дійти згоди у питанні тактики.

105

“Я, — говорив Гупало, — стояв за конспіративне перебування і був проти проведення терористичних актів.., аби масовим терором не привертати уваги червоних частин і не підводити під терор з боку ”соввласти” селян”. Гупало обстоював “невеличкі операції для добування заходів для існування”.

Завгородній притримувався протилежного погляду — продовжувати нещадне винищення червоних та зривати збір продподатку.

До згоди не дійшли — і вершники Завгороднього продовжували роботу: в ніч на 23 липня загін Завгороднього кількістю 60-70 шабель увійшов у село Капітанівку, порубав сімох червоноармійців та начальника охорони. П’ятеро червоноармійців було поранено. “Зайти в с.Капитановку и произвести убийства, — писав ворог, — бандитам удалось посредством обмана, а именно с красным знаменем впереди”.

24 липня вранці в с.Турині загін Завгороднього вступив у бій із Златопільською міліцією.

26 липня 25 шабель Завгороднього налетіли на с.Матвіївку: зарубано совєтського активіста і п’ятеро поранено. Провівши санацію у Матвіївці, загін заїхав до Головківки, де знищив трьох співробітників волвиконкому, одного старшого міліціонера, двох членів “комячейки”, спалив приміщення волвиконкому разом з паперами.

27 липня в лісі, на схід від Ямки загін Завгороднього, наштовхнувшись на кінний загін міліції, що діяв спільно з “летотрядом №2”, відступив до с.Хайнівки і тут прийняв бій, загубивши двох коней та одну гвинтівку. Двох повстанців було поранено. Забравши поранених, повстанці сховалися в Ставидлянському лісі. Та, вирвавшись з-під удару каральних загонів, Завгородній наштовхнувся на заставу ударної групи “по борьбе с бандитизмом” Єлисаветградського відділення ГПУ. Після короткого бою повстанці знову відступили.

Але назустріч Завгородньому висунувся 3 ескадрон 3 кавалерійського полку. Під’їхавши на віддаль 200 кроків, ескадрон кинувся в атаку. На щастя, ударна група ГПУ, яка продовжувала переслідування Завгороднього, не зорієнтувавшись, відкрила кулеметний вогонь по червоних кавалеристах і зупинила наступ більшовицького ескадрону, який спішився і заліг. Поки більшовики вели бій між собою, загін Завгороднього відступив і сховався у лісі.

В серпні отаман обеззбоїв “незаможників” с.Капітанівки, які отримали рушниці від місцевого осередку компартії. П’ятьох, які не погоджувалися на таку “несправедливість”, застрелили.

В селі Федварі більшовики роздали зброю селянам для боротьби проти “бандітов”. Зброю взяли 30 чоловік. Наступного дня всі вони були знищені Завгороднім.

17)

16 серпня 1922 р. о 7 год. ранку об’єднаний загін Завгороднього-Залізняка чисельністю 20 шабель, 45 багнетів, маючи на озброєнні три кулемети, налетів на 2 взвод 2 ескадрону 25 кавполку, а другою групою у складі 30 шабель — на станцію Хирівка. Червоні втратили трьох вбитими та трьох пораненими, а також шестеро коней, один кулемет Льюіса. Після успішного бою загін заховався у Чорному лісі.

О першій годині ночі 17 серпня Завгородній налетів на Дмитрівку, що за 8 км. від станції Знам’янки, але був відбитий загоном 75 полку... Повстанці загубили одну тачанку, двоє коней, 1 друкарську машинку, 3 диски кулемета Шоша з набоями, одну гвинтівку, 2 шашки і червоний прапор з написом “Пятый Всеукраинский съезд Советов робитничо-селянских и червоно-казачьих депутатов”.

В період між операціями досвідчений конспіратор Завгородній розділив свої загони на трійки та п’ятірки, які терористичними актами наводили жах на совєтських активістів. “Тройки Загороднего, — зазначали чекісти, — распространили свое влияние на весь Елисаветградский уезд. Не проходит ни одного дня, чтобы они не остановили кого-нибудь из проезжающих. Ответственные работники боятся ездить вглубь уезда. Наибольшую активность они проявляют во Владимирской волости и в районах Ново-Украинки и Помощная”.

18)

“Чорноморська Повстанська група”

Влітку 1922 чекісти провели вдалу операцію, спрямовану на остаточне знищення української партизанки. Задум був “простий”: очолити повстанство лісостепової зони України, “дисциплінувати” козаків, об’єднати їх, взяти на облік всі загони, їхніх отаманів, а згодом “проізвєсті учьот” кожного повстанця. По ходу операції знищувати — “для застрашування інших” — анархічний елемент, який не хотів підлягати, а також кращих — тих, хто не піддався на чекістський гачок. Головну роль мали відіграти

106

“командір Військ Черноморської групи генерального штабу полковник Гамалія”, справжнє прізвище Трохименко, та “начальник штабу сотник Завірюха”.

Трохименко (інколи Трофименко) і Терещенко-Завірюха — недавні петлюрівці. Трохименко — колишній член Центральної Ради, за часів якої був комендантом Єлисаветграда. Не дивно, що партизани сприйняли Трохименка за свого, адже знали його в ті часи, коли він був учасником визвольних змагань. Хто ж з них міг допустити, що з квітня 1921 року Петро Трохименко став “сєкрєтним сотрудніком”?!

Гортаючи сторінки справи Холодноярських отаманів, наштовхнувся на накази “Гамалія” та “Завірюхи”. Написані вони надзвичайно добре: патріотично, динамічно, дисциплінуючо. Ці накази, безперечно, дисциплінували лісове вояцтво, піднімали дух козацтва, яке, відчувши тверду руку, що “готує всеукраїнське повстання”, побачили позитивну перспективу. Якщо досі козаки “без надії сподівались”, то тепер з’явилась “реальна” надія.

Трагічний парадокс: чекісти підбадьорують повстанців на подальшу боротьбу...Але чудова патріотична риторика чекістів скерована була на остаточний розгром

гайдамаччини ХХ століття.Неймовірна трагедія: найсвятіші слова про обов’язок перед Батьківщиною були

використані проти неї і останніх її героїчних лицарів.Наведу уривки з деяких наказів, підписаних Гамалієм та Завірюхою:“Наказ № (не чітко) Військам Чорноморської групи.По Наказу Командуючого групи, отаману Завгороднему підчинити всіх окремих

ватажків та козаків, котрі оперують самочинно. У випадку непідлеглості обеззброїть і за невиконання Наказу суворо карать вплоть до розстрілу.

Нач. штаба групи Сотник Заверюха”.

19)

В Наказі від 13 липня 1922 р. “Командующій Черноморскою Повстанческою группою генерального штаба полковник Гамалія” наказує Завгородньому негайно зібрати під своє керівництво всі загони, що оперують у Чигиринському повіті, а після того, як загони зберуться у визначеному місці, “негайно прислати у штаб группи связок”.

20)

Ось уривок з “Наказу №4 Військам Черноморської повстанчеської группи”:“Не дивлячись на накази закордонного центру, а також відозви місцевого

кирування повстанців, на всім терені України продовжує панувати розгардіяш і отаманське безладдя. Всі розуміють, що ідучи цим шляхом 5 років, ми погубили справу. Всі погоджуються, що далі так неможливо працювати. Але продовжують по старому. Вчинки ”окремих” отаманів привели до того, що місцеве населення стало повставати проти них.

Зрозумійте, хто Ви?Пам’ятайте, під яким гаслом ведете боротьбу.Пам’ятайте, що від Ваших ”окремих” вчинків гине загальна справа.Всі, хто піде проти інтересів краю, а також отамани, для котрих власна безпечність

дорожче за справу, будуть мною нищитись через терористичні відділи. Це тяжкий крок, але гуманність нас довела до гибілі”.

21)

Чудова пропагандивна промова! Щоправда, є суттєва помилка: Голика-Залізняка призначено керівником “Моторнівського (?!) району (?!)”. Ця подвійна помилка видає руку чужинця.

В Наказі №6 вже чітко вимальовується мета: “Дати відповіді, де яка організація, хто стоїть в голові”.

22)

А в наступному наказі — Наказі №7 Гамалія-Трохименка від 28.08.1922. робить наступний крок: “Панове отамани, старшини і козаки, прийшов час, коли потрібно підрахувати всі наші сили. Кожен боєць повинен бути взятий на учет... Пам’ятайте, що в цей мент не з нами той, хто проти нас”.

23)

Як бачимо, під машкарою наведення дисципліни “Гамалія” намагається з'ясувати стан організації, прізвища керівників та козаків.

Цим же наказом Завгороднього призначено (яка насмішка долі!) командиром неіснуючої 1-ї кінної Холодноярської дивізії, а отамана Залізняка — командиром неіснуючого 1 дивізіону бронепотяга Чорноморської повстанської групи — “а тим часом формувати 1 кінний полк кінної дивізії”.

Справді, було б смішно, якби не гірко: ворог настільки опанував ситуацію, що почав призначати керівників партизанських загонів!

107

Інші отамани теж отримали призначення: “Командіром 1 полку призначається Отаман Залізняк, 2 полку — Отаман Черний Ворон, командіром 3 полку — Отаман Гупало, 4 полку — Отаман Вороний. Назву полків придумать і сповістить в штаб группи”.

24)

Оці два “п” в слові “группа”, які переходять з наказу в наказ, були Божою підказкою повстанцям — писав росіянин! обережно! — але отамани, не маючи належної освіти, не звернули на це уваги.

Була ще одна “підказка”: всі підписи “Завірюхи” різні: в одному місці “Заверюха”, в інших — “Завірюха”, підпис одного разу закінчується на “ха”, другого — на “х”, а літера “х” весь час пишеться по різному. Але й цього не було помічено!

14 серпня 1922 р. відбулася чергова зустріч з “сотником”-чекістом “Завірюхою”, який представив документи на начальника штабу т.зв. Чорноморської повстанчої групи. “Зв’язок зі штабом групи нас обрадував, — згадував Завгородній, — оскільки це давало нам можливість об’єднати наші зусилля і отримати інформацію про стан справ у повстанчому світі”.

25)

“На початку вересня 1922 р. — говорив на допиті 14 жовтня 1922 року Завгородній, — я попрохав дозволу у Гамалія (ось так! — Р.К.) зупинити потяг, оскільки козаки були роздягнуті та роззуті. Гамалія дозволив і ми зупинили пасажирський потяг Ростов-Київ, між ст.Фундукліївкою і Цибулевим. Всього в акції взяло участь близько 45 козаків, з них 15 кавалеристів...

Під час зупинки потягу ми забирали лише обмундирування і зброю, по цивільним вагонам не ходили... Наприкінці вересня в Чорний ліс приїхав Завірюха. Завірюха сказав, що буде Вища Отаманська Рада, яка й вирішить питання про загальне повстання”.

26)

Операція арешту отаманів з якихось причин все відтягувалась і “полковник генерального штабу Гамалія” підбадьорював Завгороднього (щоб не охолов від довгого чекання) в листі 11 вересня 1922 року: “Пане отамане... Бодріться, держіться сміливіше, хай хлопці не падають духом. Я все, що треба, зробив і зроблю... Мій привіт всім отаманам і козакам”. Справді, “Гамалія” зробив “все, що треба”.

Спершу “Гамалія” обіцяв провести всеукраїнський з’їзд отаманів, який буцім-то мав вирішити питання про загальне, всеукраїнське повстання, але, як видно, не все клеїлось у чекістів, тому було вирішено провести “груповий з’їзд”.

В Наказі №10 вказані дата і місце проведення цього “групового з’їзду” — 29 вересня 1922 року у Звенигородці. Туди згідно з наказом повинні були прибути командири дивізій, полків та керівники підпільних організацій.

Планувалося в один день обезголовити повстанців Холодного Яру, Єлисаветщини та Півдня України.

Щоб ще більше заінтригувати отаманів, в наказі №10 повідомлялось, що “на з’їзді будуть присутні генер. Гулий і нач. штабу Тютюнника полк.Ступніцький”.

27)

Гулий-Гуленко на той час вже був заарештований.

Пастка

І ось надійшов той нещасливий день. Пастка була готова.Завірюха запропонував їхати на з’їзд потягом, але Денис Гупало сказав, що

Завгороднього та Залізняка місцеві знають в обличчя. Тоді вирішили їхати кіньми — під виглядом червоноармійського загону.

Поїхали Гупало, Завгородній, Залізняк, Компанієць, Ткаченко і Добровольський. Їх супроводжував “Завірюха”. Завгороднього швидко впізнали. Про цей день — останній перебування на волі — розповідає Ларіон Завгородній.

“Завірюха нас підганяв, говорячи, що якщо ми запізнимося, то не побачимо Гулого, який на нас чекає. По дорозі на з’їзд, під Журавкою, нас почали переслідувати котовці і гнали до Товмачівського лісу, де вони відстали.

Вночі ми доїхали до залізничної будки — зв’язку Завірюхи. В будці йому сказали, що треба їхати згідно з розпоряженням Гулого до Звенигородки. Ми під’їхали до хутора Звенигородки. Завірюха з’їздив до міста. Ми очікували на хуторі. Повернувся він з Гамалією, який привіз записку від Гулого: ”Пане Завгородній, або праця, або (неясно — Р.К.) життя. Гулий-Гуленко”. Виконуючи його наказ, я в’їхав серед дня до міста, дали

108

коням вівса, а самі сіли обідати. Під час обіду Гамалій дав мені 8 карт нашого району і прочитав наказ.

Після обіду нас викликали до Гулого. Поїхали втрьох: Гамалій, Залізняк і я. Там нас і арештували”.

28)

На щастя не прибули на з’їзд Чорний Ворон, Вороний з Полтавщини,29) отаман Гонта (Лютий-Лютенко) та чимало інших отаманів.

До речі, й Денис Гупало відчував небезпеку, говорив Ларіону Завгородньому, що “Завірюха хоче нас всіх здати”, та й інші козаки пропонували не їхати на той “з’їзд”, але фатальна помилка Завгороднього затягнула у пастку і його самого, і його побратимів: Голика-Залізняка, Дениса Гупала, Тимофія Компанійця...

Під час арешту у отамана вилучили: револьвер системи “Кольт” №70217, австрійський карабін №7181 з патронами, срібний годинник призовий з срібним ланцюжком, золоту обручку, польову сумку з документами, картами та паперами. Серед них кілька різних посвідчень та мандатів, виданих “соввластью”. Серед цих паперів у Завгороднього було й “Удостоверение”.

“УдостоверениеДано сие тов. Гордиенко Ефиму Митрофановичу в том, что он действительно

является Завволвоенотделом Телепинской волости и что ему по роду службы разрешается ношение и хранение холодного и огнестрельного оружия...

Всем военным и гражданским учреждениям просьба оказывать содействие при исполнении служебных обязанностей”.

Був у розпорядженні Завгороднього й мандат на ім’я того ж таки Гордієнка про те, що він є “уполномоченным по проведению продналоговой политики по волости”. Було й посвідчення на те ж ім’я, в якому зазначено, що йому, Гордієнку, надається право “бесплатного пользования крестьянскими подводами в счет Трудгужналога”. Були й інші посвідки, наприклад, на ім’я Нечипоренка. Зрозуміло, отаман використовував ці довідки — з метою обманути чекістів чи червоноармійців.

Заарештованих отаманів відправили до Києва — до Лук’янівської в’язниці.А “загін” Завірюхи продовжував діяти.Ось уривок з доповіді командира Кам’янського взводу ЧОН про повстанський рух у

Чигиринському повіті за жовтень 1922 року:“23 октября появилась новая банда товарища Завирюхи, которая ночевала в

с.Бирки, пятнадцать верст от ст. Каменки. 24 (октября) банда находилась с утра на станции Фундуклеевка, куда выезжал Каменский ЧОН с частями кавполка незаможных на бронепоезде, прибывшем со станции Бобринская, причем выяснено, что бандой было разоружено несколько красноармейцев. Убитых нет.

В конце концов, под строжайшим секретом удалось выяснить, что банда Завирюхи есть банда фиктивная, состоящая из красных и действует под видом банды для окончательного вылавливания рассеявшихся одиночных бандитов, оставшихся от банды Завгороднего и других банд.

Переданные сведения строго секретные и огласке не подлежат.Работа в области бандитизма идет удачно. Сведения взяты от начуездучастка

тов.Лихачева под строгим секретом лично.

Комзвод Каменского ОН (підпис)”.30)

Під час останнього допиту 4 січня 1923 року, на який Ларіон Завгородній, очевидно, напросився сам, він запропонував “уполномоченному КРО” Кучінскому “послуги” — виявити загін Нагірного та Єлисаветградську підпільну організацію. Але, щоб це зробити, треба, говорив він, аби його, Завгороднього, випустили з в’язниці, дали загін в 6-7 чоловік на конях (до складу якого, очевидно, за задумом мали входити Залізняк, Гупало та ін.) та можливість поїхати до Кам’янки, а звідти до кравця, який проживає коло с.Красноліски, біля лісу.

Наміри Завгороднього — обдурити ЧК — прозорі, наївність — очевидна.16 січня 1923 р. слідство було закінчене. Ось уривок “Заключения по делу

№446/7971”:“1923 года января 16 дня я, уполномоченный III отд. Управления Полномочного

Представителя ГПУ на Правобережье Украины Курский Владимир, рассмотрев дело №446/7971 гр.Завгороднего Иллариона Захаровича, 25 лет, происходящего из крестьян с.Кошарки Златопольской волости Чигиринского уезда Кременчугской губернии, беспартийного, быв. прапорщика, под судом и следствием не состоял, выяснил:

109

1. Ат. Завгородний с начала 1919 г. начинает вести партизанско-бандитскую работу... Действия Завгороднего не самостоятельны, он работает по указаниям и инструкциям закордонного петлюровского штаба...

Наиболее яркими моментами бандитской деятельности Ат. Завгороднего можно считать следующие:

Бой с Красными войсками под с.с.Тылиткой, Хайковкой, Пастырским, аналогичные бои под с.с.Бовтышка и Разумовка в марте 21 г., налет и разграбление с.Матвеевка, захват 35 лашадей, бой с красными войсками под Лебединским монастырем в марте 1921 г., непрерывные бои с красными частями в апреле 22 г., остановка и ограбление поезда между ст.Цыбулево и Фундуклеевкой, сопровождавшиеся зверскими убийствами — в апреле 22 г., аналогичный налет и разграбление поезда на тех же станциях — в мае 22 г., остановка и ограбление поезда на ст.Хировка — в июне 22 г., налет на с.Федварь, грабежи и убийства в этом селе — в июле 22 г., остановка и разграбление поезда на ст.Фундуклеевка в августе 22 г., целый ряд зверских убийств, расстрелов, грабежей и поджегов — вот вкратце ”революционная” деяльность атамана Завгороднего”...

31)

18 січня 1923 року Завгородньому зачитали обвинувачення в “бандитизме, организации и участии в вооруженном выступлении против советской власти”, які передбачені ст.ст.58, 64, 65, ст.75, ч.1 і ст.76, ч.1.

2 лютого 1923 р. Надзвичайна сесія Київського губернського трибуналу винесла смертний вирок Ларіону Завгородньому та його побратимам: отаманам Мефодію Голику-Залізняку та Денису Гупалу, полковнику Костянтину Здобудь-Волі, козакам Олексію Добровольському, Юрію Дроботківському, Тимофію Компанійцю, Івану Ляшенку, Василю Ткаченку, члену Холодноярського Повстанкому Григорію Яковенку. А талановитому інженеру Леоніду Мушкету дали 10 років.

9 лютого 1923 року о 8 год.30 хв. в камері №1 Лук’янівської в’язниці м.Києва, де утримувалися чотирнадцять Холодноярців, засуджених до розстрілу, під час роздачі вранішнього окропу, повстанці заволоділи револьвером охоронця і, проникнувши з камери до коридору, а звідти до канцелярії в’язниці, захопили зброю.

“Захопили чотирнадцять рушниць, набої. Та начальник варти, поки вдушили його, встигнув виcтрелити. Варта на подвір’ї повернула кулемет на вихідні двері, й тільки Холодноярці до виходу — відкрила вогонь...

Вернулися вони назад, на поверх. Забарикадували сходи, самі з рушницями до вікон... Стріляють рідко, щоб кожен набій даремно не пішов...

Відмикають всі камери: ”Виходь, хто хоче — тюрпод підпалюєм!”...В тюрподі дим — віддихнути не можна...Ті, що мали рушниці, стріляють; хто не мав — посідали в коридорі й розмовляють

собі, якби зовсім не їх смерть дожидала.Чотири години серед Києва йшов бій. По одному переставали стріляти

Холодноярці... Один, похмурий, що стріляв найуважніше, обернувся.— Чого перестали?— Один набій лишився, — відповідають...Зняв рушницю з підвіконня.— Чорт! А про товаришів — забули?! Ну, та я ще маю три набої... І чотири кулі в

револьвері...Похмурий відійшов від вікна і став у куті.Підходили по одному.Цілувалися з похмурим.— Пращай, Андрію...— Пращай, друже! Куди хочеш?— В чоло...Вистрілив в чоло.Підходить другий.— Пращай! Куди бажаєш?— Серце...Вистрілив у серце.Чорнота вистрілив всі набої з рушниці й револьвера. Залишилося ще декілька

друзів, що не мали зброї.Чорнота розвів руками:

110

— Ну, а ви, хлопці, вибачте... Загарячкувалися — не залишили для вас. Візьмете рушниці й без набоїв кинетеся на чекістів, щоб до льоху не йти.

— Ну, отамани, — усміхнувся Чорнота до товаришів із рушницями, — ставайте. Хай я хоч раз вами покомандую. Завгородній! У тебе револьвер?.. Ставай проти мене, я собі теж у револьвері залишив.

Розцілувавшись із тими, що залишилися, та між собою, станули посеред коридора парами, один проти одного. Чорнота проти Завгороднього, біля них — інші отамани Холодного Яру...

Кожний держав однією рукою свою рушницю на спуск, другою направляв сам дуло товаришевої рушниці собі в серце.

— Ну, готово? — радів чогось Чорнота. — Увага! Живе Україна! Раз! Два! Три!Шістнадцять героїв впало на підлогу”.

27)

Це був останній бій Українських Героїв — Ларіона Завгороднього та його незабутніх побратимів.

ДЖЕРЕЛА, ПРИМІТКИ:

1) О.Доценко, “Зимовий похід”. Варшава, 1932.

2) ЦДАВО України, ф.1824, оп.1, спр.21. Документ знайшов О.Маслак. Публікується вперше.

3) ДА СБУ, арх.1136, сл. спр. 446/7971, арк.1-71. Переклад протоколу допиту мій. Р.К.

4) Більшовики подали це як насильну реквізицію коней у селян. Р.К.

5) Хотів би зазначити, що складається враження, що отамани, зокрема, Завгородній, Голик-Залізняк, Денис Гупало, які потрапили в ЧК, на допитах навмисно применшували чисельність своїх загонів, відповідно і своє значення, як отаманів, очевидно, щоб не отримати розстріл. Окрім того, вони навряд чи розповідали про те, чого не знали чекісти. Вони оповідали про ті свої “злочини”, які були відомі. Р.К.

6) Д.Голінков, “Крушение антисоветского подполья в СССР”, кн.1, изд.4. М., 1986.

7) “Бюллетень 5 всеукраїнського з’їзду Рад, №6, 4 березня 1921 р., Центральна архівна Управа УСРР, “Архів Радянської України”, “Резолюції всеукраїнських з’їздів Рад. Розділ “Амнестія” (стор.128-129). Партвидав “Пролетар”, 1932. Документ знайшов Г.Гребенюк.

8) М.Дорошенко, “Стежками Холодноярськими”. Філадельфія, 1973.

9) ДАПО, ф.р-1189, оп.2, спр.8, арк.12.

10) ДАПО, ф.р-4008, оп.1, спр.2, арк.2.

11) ДА СБУ, арх.1136, сл. спр. 446/7971, арк.20.

12,13,17) ДА СБУ, арх.1136, сл. спр. 446/7971, т.3, арк.91-100зв.

12,13) І.Лютий-Лютенко, “Вогонь з Холодного Яру”. Філадельфія, 1986.

14) ДАПО, ф.р-7473, оп.1, спр.113,арк.17. Публікується вперше.

18) ДА СБУ, сл. спр. 446/7971, архів 1136, т.3, дело “Заповит”, арк.31.

19) ДА СБУ, арх.1136, сл. спр. 446/7971, арк.25.

20) Там же, арк.32.

21) Там же, арк.36.

22) Там же, арк.37.

23,24) Там же, арк.41.

25,26) Там же. арк.9, 9зв.

27) Там же, арк.47.

28) Там же, арк.9зв.,10.

29) Очевидно, мова йде про от.Нагірного. Р.К.

30) ДАПО, ф.р-7473, оп.1, спр.119, арк.45. Публікується вперше.

31) ДА СБУ, арх.1136, сл. спр. 446/7971, арк.193-194. Назви населених пунктів подаю за сучасною орфографією. Р.К.

32) Ю.Горліс-Горський, “Холодний Яр”. Львів, 1994. Цей фрагмент мною відредагований та скорочений. Р.К.

Документи 9,10,14,30 знайшов В.Коротенко.

111

Всі інші документи з Державного архіву СБУ знайшов Р.Коваль.

Публікуються вперше.

Володар Київщини Зелений

Родовід і початок діяльності

Справжнє прізвище Данило Терпило. Народився в містечку Трипілля на Київщині. Батько отамана — Ілько — мав п’ятеро синів (Савку, Гордія, Грицька,

1) Опанаса,

Данила), стільки ж і дочок. Всі дочки заміжні, всі сини, крім Данила, одружені. Рід їх і досі живе в Трипіллі.

Портрет Данила Терпила змальовую на основі спогадів селян, які зібрав Михайло Карасьов.

2)

Закінчив церковно-приходську школу та двокласне земське училище, багато читав, вчився самотужки. Був народним учителем.

3) Брав книжки у місцевої революційної

єврейської молоді. Увійшов до соціал-демократичного гуртка. Згодом Данила було обвинувачено в антидержавній діяльності і вислано в Холмогори Архангельської області.

Повернувся додому 1914 року, але в рідному селі пробув коротко: почалась війна. Служив на Західному фронті писарем в 35 корпусі. Володимир Горак твердить, що Данило Терпило дослужився до капітана, а Олександр Вишнівський стверджує, що Терпило був молодшим старшиною і зазначає, що Терпило виявив талант “доброго організатора і промовця”. А генерал М.Капустянський до портрета Зеленого додавав: “Палкий і неврівноважений”.

4) “В нього, — говорив Матвій Стахів, — було почуття старої

козацької лицарськості, помішане з відгуками старого гайдамацтва”.Під час революції 1917 року солдати обрали Данила делегатом на Демократичну

нараду і відрядили до Петрограду.5) Додому Данило повернувся 1918 року — з

червоною биндою на кашкеті. “Фотографія десь була: він саме з армії вернувся, в шинелі, але без знаків разлічія.

Кажуть, що був писарем. Ну, ясно, грамотний був... З фронту прийшов не з пустими руками. Пару коней привів та ще й з возом. Воєнний віз. Тоді всі ліс рубали, ліси нічиї стали. То й він їздив з батьком у Гощів, під Таценками, рубав ліс і столярував...

Зелений був середнього зросту, кремезний, чорнявий. Як здоровкався, та руку кому здавить — не витримували, сильний був. Ходив швидко... Горілки не пив... Був нежонатий. А дівчата його любили, бо був він дуже гарний лицем, очі такі веселі. Відчайдушний, нікого не боявся. Сам чорнявий, а вуса — рижі... У Зеленого любов була з учительшою. Шура її, кажись, звали. Тут жила, у Трипіллі... Шура з Зеленим так до кінця й була”.

Трагічні помилки отамана Зеленого

“Одного разу Зелений прийшов до мого дядька. Сіли, обідали. Коли це у двір зайшла гетьманська поліція.

6) Зелений сховався у клуні. Учепився за бантину і висів

так. Поліцаї все перерили і не вірять — бачили, як у двір заходив, а тут наче крізь землю провалився. Так і пішли. Тоді дядько погукав Зеленого і той упав, бо зомліли руки. Клуня висока. Убився б, аби не купа проса, куди він упав”.

“Якось погукали Зеленого в поліцію,7) бо бачили, що він чимось не тим займається:

то люди якісь до нього ходять, то десь по лісах бродить. Як погукали, то Зелений відповів: ”Добре, ждіть, прийду”. А сам зібрав хлопців — братів своїх та товаришів давнішіх — і прийшов. Побив їх, ще багачів декотрих побив і став править у селі. Убитих потопив у річці Красній... Як розбив Зелений гетьманців у Трипіллі, то того ж дня пішов на Григорівку, там було багато німців. Розбив їх”. Потім розгромив німецьку комендатуру в Обухові. “Тоді з хлопцями подалися до Ржищева, поколошкали там куркулів. А під Кагарликом потрапили в засаду. Дванадцять чоловік з Трипілля там убили”.

112

Як бачимо, ті книжки, які на початку ХХ століття Данило Терпило брав у місцевої єврейської молоді, таки затуманили йому голову і він починав свою діяльність, як більшовик: “боровся за ”бідних”, проти ”багатих””.

15 листопада 1918 р. Директорія закликала до повстання проти Гетьмана Павла Скоропадського і оголосила мобілізацію чоловіків від 22 до 35 років. Скориставшись цим, Данило Терпило провів мобілізацію у своїй місцевості.

“Стали сходитись у Трипілля. У нас у хаті теж ночували, спали покотом на долівці. А ще пам’ятаю, як підводи в село приїхали. Ми малі були, крутилися там, поки не видивились — то гвинтівки були. Казали, що то їх Зеленому Петлюра прислав”. На мобілізацію відгукнулося близько 4 000 селян.

Проголошення мобілізації була великою помилкою Директорії. Мобілізація — внаслідок відсутності урядового апарату Директорії — проводилась, скажемо м’яко, не фахово, анархічно. Завдяки їй були озброєні збільшовичені повстанські ватаги. По-друге, скинувши владу Гетьмана, Директорія сама не спромоглася стати владою, внаслідок чого в Україні почав поширюватись хаос. По-третє, була знищена гетьманська державна гребля на шляху червоної повені.

Від початку загін Зеленого, як і більшість інших з’єднань, стояв на радянській платформі. Про це не міг не знати Симон Петлюра.

Петро Болбочан, переконаний противник соціалізму з його червоними прапорами та розкладницькою демагогією, застерігав Петлюру не покладатись на Зеленого. Очевидно, не довіряв й Зелений Петлюрі, бо більшовицька пропаганда, до якої прислухався Данило Терпило, зображувала Петлюру “паном”, який скинув Павла Скоропадського, щоб самому стати Гетьманом.

Виглядає на те, що їхній альянс був тактичним ходом обох сторін, які розраховували на союз лише з метою повалення Гетьмана.

Отже, зеленівці прийняли присягу на вірність Директорії, а Симон Петлюра забезпечив їх зброєю. Підпільний Григорівсько-Ржищевський більшовицький комітет дав наказ комуністам лишатися в з’єднанні, що розгорнулося в Дніпровську дивізію, і проводити в ній “антипетлюрівську” агітацію.

13-14 грудня 4 полки Дніпровської дивізії вступили до Києва під червоними прапорами та гаслом “Вся влада Радам”. Слід зазначити, що зеленівці не були на боці “соввласті”, яку хотіли накинути російські окупанти. Зелений прагнув своєї, української, радянської влади, яку сподівався очолити.

“Здобувши Київ, зеленівці почали бешкетувати. У кожній людині, яка була добре вбрана, в білому комірці, з краваткою — вони бачили пана, ненависного пана, якого треба знищити. Через те почались безпідставні обшуки, а часом і розстріли”.

8)

Комендант Києва Євген Коновалець змушений був вивести зеленівців з Києва до Святошина. Зеленівці були незадоволені тим, що Головна Команда не призначила Дніпровську дивізію “на обсаду столиці”.

“Вже 30 грудня 1918 р. інформаційний відділ Головної команди військ УНР повідомляв, що в дніпровських дивізіях ідуть ось які балачки між козаками: ”Хочемо навести в Києві порядок. Як би воно не було, а все-таки більшовики прийдуть з Росії до нас, і тоді ми зможемо з ними злучитися”.

9)

Тим часом червоні москалі насували на Україну. Вже через тиждень після зречення Гетьмана Красна армія окупувала Куп’янськ та Білгород. На початку січня Красна армія захопила Харків та Чернігів.

Розуміючи, що ненадійні зеленівці можуть вчинити заколот проти Директорії, Симон Петлюра вирішив скерувати їх в Галичину, де 4 січня 1919 р. Національна Рада прийняла історичне рішення про приєднання Східної Галичини до Великої України. Цей Акт необхідно було підтримати військовою силою. Але Зелений наказу вирушити під Львів не виконав, більше того, самовільно повернувся до Трипілля.

Комендант Києва Євген Коновалець так змальовував бунт трипільського отамана: “Зелений, забравши у Святошині всі військові склади, самочинно вирушив до Трипілля, звідки прислав нам до Києва ультимативне домагання: або скинути Директорію, оголосити радянську владу й тоді мати в ньому, Зеленому, союзника, або рахуватися з його збройним повстанням проти республіканських військ. З ним говорив я особисто телефоном, посилав навіть до нього парляментарів, намагався вияснити йому, в якому становищі опинилася українська армія, що їй загрожує та з якого боку, і просто молив його залишити цю авантюру й приступити до співпраці з нами. Все те нічого не помогло”.

10)

113

Покинули військо УНР й інші збільшовичені загони: на початку січня 1919 р. стотисячна армія, яку Директорія вважала своєю, зменшилася до 20 тисяч.

Близько Києва опинилися десятки тисяч збаламучених соціалістичною пропагандою повстанців, які готові були повернути зброю проти “буржуазної Директорії”.

В січні 1919 р. в Трипіллі відбувся Київський повітовий селянсько-козачий з’їзд, на якому виступив і Зелений. З’їзд прийняв ухвалу не визнавати влади Директорії, бо вона стала “реставрованою Центральною Радою”. З’їзд, який направляли більшовики, закликав до повстання проти Директорії.

Ось такою була “далекоглядна” політика лідерів Директорії!Тепер трипільців треба було роззброювати. Цю місію взяв на себе сотник Осип

Думін, який 24 січня під Обуховом, маючи під своєю командою групу Січових Стрільців у складі 1480 вояків, 8 гармат та 8 кулеметів, розбив п’ятитисячний відділ Зеленого і 26 січня увійшов до Трипілля, де взяв 600 крісів, складених селянами.

Коли на початку лютого 1918 р. Красна армія підкотилась до Києва, Зелений розпочав бойові дії проти Армії УНР в районі Трипілля, Обухова та Григорівки. У ставці головнокомандуючого Українським фронтом відбулась зустріч між Зеленим і командуючим Антоновим-Овсєєнком.

Антонов-Овсєєнко згадував: “Зелений невеликий на зріст, кремезний, задумливий. Спочатку він заявив, що ладен служити Радянській владі, але сподівається на її розширення, тепер, як він казав, вона ”однобічно-партійна”. Отаман стояв на тому, щоб його дивізії були гарантовані недоторканість і повна самостійність. На це йому було твердо заявлено, що не можна допускати існування інших частин, окрім регулярних радянських... Не дуже твердо Зелений відповів, що він мусить переговорити зі своїми товаришами по командуванню”...

5 лютого більшовики вже були у Дарниці (нині район Києва). Врешті Директорія, яка зробила Україну безвладною, змушена була тікати з Києва у

Вінницю. 7 лютого Зелений увійшов до Василькова, який лежав на шляху Директорії, що

відступала. Зелений міг заступити дорогу втікачам, вийшовши на ст.Васильків, але цього не зробив, не взявши на душу гріха ще одного братовбивства. Він вирішив тримати нейтралітет і не втручатися у воєнні дії.

Частина його бійців відкрито перейшла на бік окупантів. З них був створений Дніпровський полк.

Просвітління

Окупаційний характер “соввласти” виявився дуже швидко.Більшовицький історик Л.Маймескулов зазначав: “Распоряжения о создании коммун

на базе национализированных монастырских земель и земель лесничества вызвали недовольство крестьян.... Это недовольство крестьян усугублялось также ”русотяпскими тенденциями””.

11) Мова йшла, як свідчить інший російський документ,

про повне ігнорування української мови та обсадження головних керівних посад прийшлими неукраїнськими кадрами.

Зелений зрозумів, що “прошпетив здуру”... У березні 1919 р. отаман повернув зброю проти російської комуни.

“Існує ряд версій, — пише Михайло Карасьов, — чому Данило Терпило взяв собі кличку ”Зелений”. Одні кажуть: тому, що носив зелену солдатську шинель. Інші заперечують це, розповідаючи, що ім’я його походить від гори Зеленої, що на околиці Обухова. Мовляв, там збиралися його загони. Ще інші виводили слово ”Зелений” від ”молодий”. Кажуть, цю кличку дав Терпилові сам Петлюра, адже проти Петлюри Терпило був ”молодий і зелений”. Проте більш вірогідною здається думка, що ім’я собі Терпило вибрав у противагу ”білим” і ”червоним”, підкреслюючи свою незалежність, та ще й з гумором”...

Жителі згадували: “Зелений зупиняв солдат, котрі верталися з фронту, і силою заставляв служити в нього. Добував, де міг, зброю...

Прийшов Зелений до мого батька. Брат батьків, нежонатий, уже був у Зеленого, тепер Зелений агітував і батька — за вільну Україну, проти жидів і руських...

114

Зелений командував тут над всією округою. Боялися всі його. Нікого не признавав. Ні білих, ні красних. Ревком побив і по хліб з Києва не пускав. А в яке село приїдуть хліб забирать, то люди зразу до Зеленого, в Трипілля...

Чоловік він був неабиякий — розумний, сміливий і удачливий. До таких завжди горнуться люди”.

25 березня 1919 р. “Рада Народних Комісарів УРСР” оголосила Зеленого поза законом: “В районе Василькова Киевской губернии, именующий себя членом партии незалежных социал-демократов, Зеленый организовал шайку грабителей и насильников, которые терроризируют местное население, производя расстрелы и ведя человеконенавистническую пропаганду против евреев. За мятеж против Рабоче-Крестьянского правительства и нарушение государственного порядка, выразившегося в насилии и грабежах мирного населения, грабитель и насильник Зеленый объявляется вне закона”. Підписи: Раковскій, Подвойскій.

25 березня почалось повстання селян Васильківського повіту, що коло Києва. Активну участь в ньому взяли трипільці. 7 квітня повстали селяни сусідніх з Києвом сіл – Нових та Старих Петрівців, 9 квітня до них приєднались жителі Вишгорода. З телеграм “Бюро украинской печати” Леніну довідуємось, що “зеленовцы осмелели, собираются обложить Киев. Бандиты усиливают свои конные части, направляют разведки для выбора удобных позиций, разведки проникают в город... Силы его исчисляются 4000, конница 1800... Противник располагает шестью орудиями”.

“Обнаглевший отаман, — писав у своїх записках комендант Деміївського укріпрайону Галчинський, — дошел до того, что предъявил ультиматум Совнаркому о сдаче города. В случае непринятия ультиматума он грозился силой захватить Киев”.

В думі про отамана Зеленого співалося:Та вже гай листям вкриє, хоч він ще малий. Ой, дай, Боже!Щоб скоріше став він зелененький! Ой, дай, Боже!Та вже гай листям вкриє, гей, густіше від лози.”Ой, час, батьку, розплатитись за вкраїнські сльози!”

"Ой, час, батьку, ой, час, батьку, гей, ой, час ще й година.Бо вже стогне від ворога вся Україна!Ходім, батьку, до Києва, гей!"...

12)

10 квітня почався наступ селян на Київ... Цілий день у столиці точилися запеклі бої... Лише під вечір, близько 19.00., повстанці, маючи брак зброї та боєприпасів, організовано відступили... Попри відступ, більшовикам було не до свята — Київ лишався в облозі: Зелений, перекривши Дніпро з півдня, поширив свій контроль на Васильківський, Фастівський, Ржищевський, Обухівський повіти Київщини, Струк підняв повстання проти совєтської влади в Чорнобильському та Радомиському повітах, блокував Київ з півночі. “Восстание Зеленого, — згадував Микола Скрипник, — почти совершенно отрезало Киев от подвоза продовольствия, разрушило военные коммуникации”.

Побачивши, що жодна влада не вирішила земельного питання, Зелений сам взявся за його розв'язання: адже, хто дасть землю, за тим і підуть селяни. Окупаційна газета “Більшовик” 10 квітня 1919 року обурювалась, що Зелений їздить повітами з двома нотаріусами і роздає землю: “Заїжджаючи в село, вони скликають схід. Починається мітинг, а потім поділ землі. Кожному дають наділ землі і видають документ з печатками нотаріуса”. Після цього проводилась мобілізація селян в дивізію Зеленого.

В середині квітня Зелений захопив на Дніпрі коло Києва 30 барж з сіллю, вугіллям та залізом і роздав селянам. Це теж сприяло зростанню авторитету отамана. Його слава розляглася по всій Київщині.

Дніпровська дивізія виросла у значне повстанське з’єднання. Н.Супруненко в книзі “Очерки истории гражданской войны...” писав, що у Зеленого на травень 1919 року було 12000 чоловік. Скрипник говорив про десятки тисяч. Начальник Деміївського “укрєпрайона” В.Галчінскій стверджував, що Зелений мав 30-40 кулеметів і дві гармати.

115

Був у нього і “флот”: він обладнав кулеметами захоплений пасажирський пароплав. Обставив борти мішками з піском. Назвав його “Шарлотта”.

Співробітник розвідвідділу Київського окружного воєн-комату стверджував, що Зелений “отдал строгий приказ — не трогать крестьян, умалчивая совершенно о евреях. На еврейское население города Ржищева было наложено 20 тыс. рублей контрибуции и 300 пар сапог... Крестьяне сочувствуют зеленовцам ввиду того, что их пугает коммуна. ”Я буду робить, а другой лежать — и из одного котла с ним есть, хай они сдохнут со своей коммуной!”,— вот подлинные слова крестьян... В общем крестьяне признают ту власть, которая укрепилась на местах, все стоят за Советскую власть (Зеленый тоже стоит за Советы) и никто не признает коммуны”.

Далі більшовицький розвідник пише: “Из беседы с начальником гарнизона м.Ржищева, который нас арестовал и прямо заявил: ”Я, товарищи, прекрасно вижу, зачем вы сюда пришли, и знаю, кто вы такие”, — мы узнали, что зеленовцы стоят за Советы, что они ”незалежны” большевики, что украинцы не могут равнодушно смотреть, как русские завоеватели, называющие себя коммунистами, везде насаживают своих комиссаров и ”жидов”, что последние захватили всю власть в свои руки, что в стране с 80% украинского населения у власти должны быть главным образом украинцы, а не жиды, великороссы и латыши, что украинцы сами сумеют организовать власть без русских и что они скорее пригласят союзников, чтобы при их помощи добиться самостийной Украины, чем подчинятся российским и жидовским комиссарам...

19 апреля 1919 года. г.Киев. Завразведотделом (підпис)”.13)

За волю України

Пік активності Зеленого припав на весну-літо 1919 року.Отаман розумів стратегічне значення залізниці, і тому його хлопці активно

працювали на ній: так, наприклад, була розібрана залізнична колія на Білу Церкву, відбита у ворога станція Миронівка тощо.

Розумів отаман і значення агітації: тому намагався скрізь, де можливо, організовувати сходки. Ось згадка про одну з них: “Коли Зелений зайшов у Кагарлик, то провів там сходку. Оратор він був сильний, бачив наперед, що буде. Казав: ”Скрутять вас комуністи в баранячий ріг, а ви сидите!””.

Зелений співпрацював з отаманом Ільком Струком, інколи надсилав йому для проведення акцій своїх людей, так наприкінці квітня 1919 р. він вислав до столиці Струка — Горностайполя — 600 бійців.

30 квітня російські окупанти відрядили в район Трипілля “карательный теплоход ”Тарас Бульба”” (sic! — Р.К.) та буксир “Курьер”, який мав завдання обстріляти запальними бомбами село отамана. “В Триполье, — зазначав ворог, — два снаряда попали в школу, три — в церковь, несколько в отдельные дома, которые сожжены”.

Жителі Трипілля згадували: “Підійшов корабель під берег і почав бити з гармат по селу. Не знаю, чи хоч по одному зеленівцю тими снарядами попало, а по людях попало. Багато хат згоріло... У Зеленого гармата на кручі була, а стрілять з неї ніхто не вмів. От вони діда мого на кручу і потягнули, бо він у царській армії пушкарем був. Дід каже: ”То вона ж у вас без прицілу!”. А вони: ”Стріляй!”. То дід у дуло прицілився на корабель і вистрілив. І попав. Його тоді сам Зелений по плечу поплескав і похвалив”.

Але більшовики виявили наполегливість. Для придушення повстанців Зеленого посилалися все нові і нові загони: Київський резервний комуністичний полк, 15-й прикордонний полк, 16-й полк, 25-й стрілецький полк, частину 12-го прикордонного полку, Шулявський робітничий батальйон, саперна рота, бронепотяг, Білоцерківський батальйон, 1-й кавалерійський інтернаціональний дивізіон, Дніпровська військова флотилія під командуванням “русского брата” Полупанова, загони Толоконнікова і Кісєля, що прибули з Росії, китайський інтернаціональний загін на чолі з Ко Гуа, латиші, єврейські загони київських комсомольців, російські “лапотнікі-освободітєлі”, інтернаціональний полк під командуванням мад'ярського єврея Рудольфа Фекете. Останній видав наказ, яким погрожував знищувати села “за сокрытие бандитов”.

Загальне керівництво здійснював Павлов. Всього, як зазначав Антонов-Овсєєнко, проти повстанців було кинуто 21 тис. червоноармійців.

“Казав тоді Отаман Зелений — кришталево чесна людина, боготворений довколишнім селянством і його провідник — до своїх дніпровців: ”Бачите, діти, самі, що з більшовиками нам не по дорозі. Там усе латиші та китайці, жиди та москвини”.

14)

“Участие интернациональных частей в подавлении кулацких восстаний на Украине, — зазначав у своїх ”Записках о гражданской войне” В.Антонов-Овсєєнко — крайне

116

будоражило население, разжигая шовинизм. К этому прибавлялся избыток революционной энергии таких командиров, как тов. Фекете”.

15)

Жорстокі бої розгорілися в районі Кончої-Заспи, Гудимівки, Обухова. 11-15 травня Зелений зазнав низки невдач. Ржищів, Трипілля та навколишні села опинилися в руках ворога. Здавалося, що “с Зеленым покончено”. Його дивізія десь зникла. Казали, що переправилася на лівий берег Дніпра.

В окрузі встановилася совєтська влада. Але вже у червні повстали Германівська, Обухівська та Черняхівська волості. Посилений загонами Григор’єва, Зелений почав контрнаступ і у червні здобуває Обухів.

В ніч на 27 червня передовий загін Зеленого під керівництвом полк. Підкови увійшов до Трипілля. Взнавши про повернення зеленівців, росіяни надвечір того ж дня спрямували в район Трипілля пароплав “Гоголь” з десантом в 400 піших та кінних. Пароплав пристав до берега, висадив десант, який пішов “вастанавлівать савєтскую власть”. Тим часом, зеленівці напали на охорону і захопили корабель.

Після невдалого бою коло Трипілля карателі в паніці відступили до пароплава, не знаючи, що він їм вже не належить. Підпустивши на близьку віддаль червоноармійців, зеленівці вщент викосили їх з кулеметів. Тих, хто кинувся назад, викосили кулемети, встановлені на високій кручі.

Недаремно у зведенні штабу Дніпровської флотилії від 29 червня 1919 р. зазначалось, що “судьба десанта неизвестна”.

Трипільська розплата

У Трипілля, як переможець, знову в’їжджає Зелений. “Пам’ятаю, як зустрічали Зеленого, — згадував очевидець.— Учителька вивела нас

на вулицю, дала в руки жовто-блакитні прапорці, які сама зробила з паперу... Люди на вулицю повиходили, піп був, служив молебінь. Зелений їхав на коні, а інші йшли за ним пішки”...

Отримавши звістку, що до Трипілля наближаються два полки Красної армії та інтернаціональний батальйон, отаман прийняв рішення не наражати рідне село на артилерійський обстріл. Згідно з наміченим планом зеленівці відступили в с.Безради.

Третього липня окупанти увійшли до Трипілля. Прагнучи зруйнувати “бандітскоє гнєздо”, червоні почали палити хати, реквізовувати свиней та самогон. До пізньої ночі ворог святкував свою “перемогу”. А вночі загони Зеленого несподівано повернулися...

Совєтські історики так змалювали подію: “Наши части заняли было утром 3 июля Триполье.., но противник, мобилизовав всех поголовно, даже стариков, женщин и детей, вечером 3 июля бешеным натиском... занял опять Триполье”.

Червоноармійців-українців, які покаялися, Зелений відпустив, давши на прощання по буханці білого хліба, а вихідців з Чернігівщини ще й перевіз на лівий берег Дніпра. Дехто з червоноармійців-українців вирішив пристати до повстанців.

Наступного дня був базарний день і до Трипілля з’їхалось багато селян з навколишніх сіл. Під вартою привели чекістів, комісарів, комуністів та комсомольців.

“Зелений виліз на імпровізовану трибуну і звернувся:— От, люди добрі, показуйте, хто з них палій, хто підпалював ваші хати?Селяни в кожному комсомольці бачили палія. Ті ж казали: ”Я не палив...”. Тоді

Зелений вдався до соломонівського вирішення судової справи:— Ведіть їх, хлопці, до кручі, і з кручі нехай стрибають у Дніпро. Попереджаю:

будемо, як тільки стрибнете, і на льоту, і в Дніпрі стріляти по вас. Але Господь Бог знає, хто підпалював хати, а хто ні. І того, хто не підпалював, Господь винесе на лівий берег Дніпра. Там уже ми вас переслідувати не будемо.

Так, стрибаючи, багато загинуло тоді і на льоту, і в Дніпрі”.16)

Тих, хто досяг лівого берега, а це було дев’ять-десять чоловік, Зелений, давши слово, вже не переслідував.

Ось згадка 82-річної селянки про фінальний акорд трипільської розплати:“...А вночі Зелений їх, п’яних, і пов’язав. Казали люди, що українців відпустив, хто

покаявся, а руських, євреїв та нацменів усяких постріляв. А хто їх кликав сюди?”.

А у неділю рано-вранці, гей, вдарили гармати:То Зелений та почав Україну рятувати.Пливуть Дніпром комуністи, гей, спілі і неспілі...Не хоче їх риба їсти, бо осточортіли.

117

Ой, гуркнуло у Трипіллі, гей, в Каневі лунає;Отаману Зеленому Дніпро помагає.Ой, рятує, вимітає, гей, вичища Вкраїну.Його слава, поки віку, не вмре, не загине.

17)

Більшовицькі історики кілька десятиліть активно експлуатували створений ними ж міф про “Трипільську трагедію”, яку правильно було б назвати Трипільською розплатою. Один з таких, з дозволу сказати, істориків, А.Лихолат писав: “Зеленовцы отличались исключительной жестокостью и зверством в расправе с членами коммунистической партии, красноармейцами и советскими активистами... Бандиты не только расстреливали захваченных в плен комсомольцев, они закапывали их живыми в землю, связанными бросали в Днепр”...

18)

Чи треба інших фактів та аргументів, щоб засвідчити, що боротьба в Україні носила не класовий характер, як намагався довести окупант, який буцімто прийшов на допомогу на заклик української бідноти в боротьбі проти “украинских панов”.

Йшла національно-визвольна боротьба, коли одна нація — українська — намагалася скинути вікове панування іншої — російської, яка, використовуючи комуністичну демагогію, спрямувала в Україну одурманених представників інших народів, які теж, як і росіяни, повинні покаятися перед Україною за свою історичну вину.

Боротьба йшла не проти української буржуазії — її навіть не існувало! Боротьба велася проти українського народу, який — з метою поневолити! — намагались розділити, розколоти, “расслоить”...

Після трипільської розплати Зелений зміцнює свою владу у навколишніх селах, винищує продзагони, не пропускає до Києва баржі з хлібом.

Популярність його в народі сягає надзвичайних вершин: легенди супроводжують кожну його бойову акцію.

“Як Зелений баржі брав? Узнавав, коли баржа з хлібом ітиме на Київ. Тоді робив у кручах засаду. Випливали з усіх боків на човнах проти баржі і стріляли. А з гори гармата стріляла. Солдати, які на баржі були, — у воду і на той бік. А Зелений притягує баржу до берега і людей згукує — хліб роздавать”.

Згадує житель с.Халеп’я Обухівського району: “Я Зеленого не бачив. Але стояв він у нашому селі. Пам’ятаю, кінь у нас по вулиці бігав одв’язаний. Гарний такий кінь, білий, а в гриву стрічки кольорові вплетені. То батько приказував, щоб ніхто того коня не трогав, бо то кінь Зеленого”.

“А я Зеленого бачила. Ото по тій дорозі, що із Ржищева веде, він їхав. Їде, значить, автомобіль, тільки не сам їде, а коні його тягнуть. Поламався, мабуть. То казали, що в тому автомобілі Зелений їхав...

Красні як прийшли, так і пішли. А в Зеленого тут в кожній горі — склад зброї, а в кожній хаті — друг-товариш. Вибить його з Трипілля було — це все одно, що он того дуба вирвать”.

“Все на борьбу с Зеленым!”

Після знищення червоних полків у Трипіллі окупантів охопила паніка: 12 липня 1919 р. у Києві оголошений стан облоги. При Київському губкомі створено воєнно-мобілізаційний відділ. Були мобілізовані всі київські комуністи, комсомольці та курсанти. В Таращанському повіті спішно формувалась червона дивізія Трипільського напрямку.

Ось зведення російських окупаційних військ: “11 июля. Трипольский боевой район. У хутора Рудники (очевидно, Рудики — М.К.) была обстреляна наша боевая флотилия. Наша артиллерия заставила замолчать противника и хутор Рудники уничтожен. Сторожевое охранение (Зеленого) выставлено севернее Козина и в Подгорцах. Черняхов-Стайки заняты мелкими бандами. Банды стоят в Злодиевке (нині околиця м.Українки — М.К.) около 5000 человек и 300 всадников. Оружие имеется в достаточном количестве”.

15 липня 1919 р. Зелений звільнив Переяслав. Петроградський комуніст Іванов, який у червні викачав з Переяслава 2 тис. пудів хліба, був без жалю розстріляний. Всього ж повстанці знищили у місті 75 представників та поплентачів окупаційної влади.

У Переяславі отаман Зелений урочисто, в присутності місцевого люду та свого війська, скасовував Переяславську 1654 року угоду про "воззєднання" з Росією. Це

118

була, очевидно, найвища точка у сходженні отамана Зеленого від українського більшовика до українського патріота.

Совєтська, насправді російська влада, не могла простити такої “наруги” над “дружбою двох братніх народів”, і почала готувати черговий похід проти Зеленого. Особливим уповноваженим для боротьби з Дніпровською дивізією призначають М.Скрипника, а командуючим військами — Я.Яковлєва.

Наступ розпочався в середині липня. Противник зайняв Нові Безрадичі, Германівку. Обухів, а після восьмигодинного бою — й Трипілля.

Зеленівці двома групами відійшли на Черняхів та Кагарлик. 18 липня повстанці переходять в контрнаступ: в боях біля с.Злодіївки вбито 30

червоних курсантів. 23 липня Зелений вибиває ворога з Черняхова, Долини та Гусачівки. В Халеп’ї зеленівці розбили червоний десант, залишки якого відступили...

Подвойскій видав наказ із гнівним закликом: “В атаку на нєгодяєв!”. 25 липня мав розпочатися “послєдній і рєшітєльний”. Але Зелений випередив червоних і в ніч на 25 липня атакував їх...

Бачучи чисельну та збройну перевагу ворога, Зелений вирішив ухилися від фронтової боротьби і перейшов у район, де не було такої маси червоних частин.

“Сам Зеленый с полутысячей19)

закоренелых бандитов бросился на запад, разбил один из организованных Подвойским отрядов и прорвался в район Таращи-Белой Церкви, — звітував ”особо уполномоченный Совета Обороны Народный Комиссар М.Скрыпник”. — Восстание же крестьян Трипольского района подавлено. Теперь остается мобилизация всего населения этого района, обезоружить его и взыскать с него все расходы, понесенные рабоче-крестьянским государством на подавление.

Обезоружение населения производится. Все виновные в утайке оружия и военных материалов предаются полевому ревтрибуналу. Что касается мобилизации всего населения, то производить его сейчас же нецелесообразно. Сейчас идет уборка богатейшего урожая. Мобилизацию необходимо произвести по окончании жнивья, дней через пять-семь”...

Тим часом Зелений рейдував в район ст.Ольшаниці — і далі на Таращу, звідки вийшла в район Трипілля червона дивізія під керівництвом Яковлєва.

“По данным разведки банды Зеленого обнаружены у д.Дыбинцы и Раскопанцы, западнее Богуслава”, — зазначав ворог. — 2-го августа... банды Зеленого наступают в районе м.Ильинцы силами около 2000 человек при артиллерии, грозя отрезать Умань от Христиновки. Противник подошел к городу и вокзалу Умани на расстояние версты и ведет разведку. Киевский 1-й запасный полк отказался выполнять возложенную на него задачу — выехать в Умань — по мотивам, что противник сильнее его”.

Бачимо, що Зелений не був розбитий, як хвалилися більшовики у своїх рапортах, а вийшов з-під удару в Таращанський та Уманський повіти.

“8-го августа. В 10 верстах от Таращи появилась банда зеленовцев до 200 человек... Банды зеленовцев, наступающих на Умань, имеют 3000 человек и 3 орудия, но мало снарядов”.

А тут з півдня підступав новий ворог — озброєна за останніми зразками військової техніки Добровольча армія. Бої з денікінцями коло Білої Церкви виявилися тяжкими для трипільців. Але із заходу надходила до Києва об’єднана Армія УНР і ЗУНР. І вістка про це підняла бойовий дух зеленівців.

Бої з білогвардійцями

У першій половині вересня в районі Білої Церкви та Фастова зеленівці зводять безперервні бої з Добровольчою армією, завдаючи їй дошкульних ударів.

Відбувається зустріч Зеленого з Головним Отаманом Симоном Петлюрою. Зелений вступає в підпорядкування Головнокомандуючого Армією УНР.

На цей час армія Зеленого становила близько 30 тисяч бійців.Повернувшись від Симона Петлюри, отаман Зелений на початку жовтня скликає

повстансько-партизанський з’їзд. Вислухавши доповідь делегатів, які були направлені до Директорії, старшини та козаки “кінної повстанської дивізії отамана Зеленого” вирішили визнати верховною владою Директорію “з її нинішнім соціалістичним урядом”. Також вирішено провести слідство, щоби знайти винних у січневій збройній сутичці з Січовими Стрільцями з метою покарання. Було оголошено, що ніхто з

119

дивізії Зеленого ніколи не вступав у російську партію більшовиків-комуністів і ніколи не вів переговорів про збройну підтримку цієї партії.

Резолюцію такого змісту підписав голова зборів полковник Бобровський та секретар Черняківський. Її опубліковано в газеті “Селянська думка” 4 жовтня 1919 року.

Бої з Добровольчою армією продовжувались. Зеленівці вибили білогвардійців з Кагарлика. В місцевій типографії видрукувані тисячі листівок із закликом підніматися на боротьбу...

В листопаді 1919 року розпочався бій між зеленівцями та добровольцями за м.Канів. В цьому бою отамана Зеленого було смертельно поранено.

Кажуть, що він сам пішов у розвідку, “а з розвідки хлопці принесли його раненого”. Була думка, що його поранили свої ж. Зелений віддавна казав: ”Ворожа куля мене не візьме!”. Ворожа й не брала, своя взяла”. По дорозі в Трипілля, у Стрітівці він і помер.

Про смерть отамана Зеленого є згадка у неопублікованих спогадах чекіста П.Пташинского:

“При приближении к с.Масловка, разведка донесла, что там стоят какие-то партизаны, а под Каневом идет бой. С небольшой группой разведчиков на рысях ухожу к Масловке. В центре небольшого села, вокруг дома с обширной усадьбой собралась большая группа вооруженных людей. На нас не обращают никакого внимания.

Спешившись, подхожу к хате, заглядываю в окно через головы пришедших ранее и вижу лежащего на столе покойника. Спрашиваю у собравшихся: кто это?

Ответ неожиданно ошарашивает:— Чи тобі повилазило?! Це ж батько Зелений!Узнаю, что во время атаки на Канев его сразил осколок разорвавшегося в цепи

артиллерийского снаряда...Чувствуется полная растерянность (повстанців — Р.К.) и неспособность к каким-

либо действиям вообще.Я вошел в хату. Долго смотрел на мертвого атамана, поверженного в прах лютого

врага... Мною владело сознание удовлетворенности тем, что еще одним врагом стало меньше!”.

20)

Поховали отамана в Трипіллі з великими почестями, при великій кількості народу. Було декілька священиків. Люди плакали...

“Як поховали Зеленого, то через деякий час приїхали з Києва і відкопали могилу, бо не вірили, що його вбито. А як відкопали, то й побачили, що в труні не він лежить... Хтось переховав його вночі. Де могила Зеленого, так ніхто й досі не знає”.

І знову згадується Шевченкове:

Де Гонти могила, — Мученика праведногоДе похоронили?Де Залізняк, душа щира,Де одпочиває?Тяжко! важко! Кат пануєА їх не згадають.

ДЖЕРЕЛА, ПРИМІТКИ:

1) 1937 року засуджений на 10 р. “за бандитизм”, відбував ув’язнення в Башкирії, так і не повернувся додому. Р.К.

2) Всі записи свідчень селян взяті з книжечки М.Карасьова, “”Бандит” Зелений”. Київ, 1992.

3,4) О.Вишнівський, “Повстанський рух і отаманія”. Детройт, 1973.

5) М.Петриченко, “”Самостійник” отаман Зелений””. “Культура і життя”, №46, 18.11.1990.

6,7) Правильно: “гетьманська варта”. Р.К.

8,12,16,17) Б.Антоненко-Давидович, “Розповідь про отамана Зеленого і ”трипільську трагедію””. “Визвольний

шлях, кн.10 (451), жовтень 1985. Лондон.9,14)

“Історія Січових Стрільців”. Воєнно-історичний нарис. Київ, 1992.10)

Є.Коновалець, “Причинки до історії української революції”. Журнал “Київ”. № 11, 1991. Київ.

120

11) Л.Маймескулов, А.Рогожин, В.Сташис, “Всеукраинская Чрезвычайная Комиссия (1918-1922), Харків. 1971.

13) М.Карасьов, “”Бандит” Зелений”. Київ, 1992.

15) В.Антонов-Овсєєнко, “Записки о гражданской войне”, т.4. М.-Л., 1933.

18) “А.Лихолат, ”Разгром буржуазно-националистической контрреволюции на Украине (1917-1922 гг.)”, Госполитиздат, 1954”.

19) Очевидне применшення сил отамана, щоб довести начальству, що Зелений “в основном разгромлєн”. Подальші більшо-вицькі зведення говорять про силу Зеленого в дві-три тисячі чоловік. Р.К.

20) “П.Пташинский, "Автобиография и воспоминания", глава 9, "По дорогам Украины"”, на правах рукопису.

Іванов, отаман Степу

Справжнє прізвище Ілля Тишанін.1) В повстанському русі з 1919 року. Воював під

командуванням Андрія Гулого-Гуленка. Очевидно, якийсь час був у Повстанській армії Нестора Махна.

У чекістських зведеннях є згадка про нього як про учасника нальоту на Верхньодніпровськ разом з отаманом Мелашком. Під час нальоту, здійсненого в ніч на 7 березня 1920 року, було спалено та розгромлено всі совєтські установи міста, знищено понад 20 ворогів. А вже у травні Тишанін розпочав формування загонів на Катеринославщині — в селах Жовтому, Зеленому, Петровому та інших. Тишанін сформував також окремий відділ з росіян-старовірів (триста бійців) з с.Зибкого, що коло Кременчука, які “всіма фібрами душі ненавиділи українців”, але, не витримавши обвального насилля більшовиків, приєдналися до українських повстанців.

Загалом Тишаніну вдалося сформувати полк, який нараховував триста шабель, двісті багнетів та “триста п’ятдесят русаків зі штилями, косами та вилами”.

2)

Іванов-Тишанін — “начальник кавалерії повстанської армії Степового”3) — учасник

чи не всіх боїв Дивізії в 1920 році.Кость Степовий-Блакитний оцінював Тишаніна як доброго командира і хороброго

рубаку, але Блакитний був незадоволений його гарячкуватістю і не завжди доречною імпульсивністю.

На чолі полку Іванов-Тишанін 1920 року штурмував Єлисаветград... Він співавтор “кривавої мясорубки” у Ганнівці, коли разом із загоном Лютого знищив кілька сотень червоних. Це сталося пізньої осені того ж року, напередодні демобілізації Степової дивізії. Під час демобілізації Дивізії Іванов не розпустив свій загін, а спільно з отаманом Гнибідою продовжив операції.

“Советская военная энциклопедия” (1933 р. видання) подає, що на кінець 1920 р. загін Іванова нараховував близько 300 бійців.

“В конце 1920 года и в начале 1921 года Екатеринославской губчека, — зазначали чекісти, — путем внедрения своих уполномоченных в самую гущу повстанкомов удалось произвести первые серъезные аресты видных петлюровских агентов, приподнявшие завесу над таинственной деятельностью д-ра Гелева и других уполномоченных Петлюры. Руководящей нитью к расскрытию петлюровских повстанкомов послужил арест бывшего начальника кавалерии повстанческой армии Степового — Тишанина Ильи (он же Иванов). Вскоре после задержания Иванова был арестован бывший начальник штаба армии Степового Гниненко, и в результате этих двух дел последовали беспрерывные аресты петлюровских агентов”.

4)

Прямий натяк, що Іванов-Тишанін та Гниненко-Вовгура зрадили своїх товаришів. Чи довіряти цьому? Більшовики могли пустити чутку (а опублікована інформація 7 серпня 1921 року) з метою

компроментації провідних керівників повстанців та з метою відвернути увагу від справжнього зрадника, який продовжував каїнову справу.

З книги Юрка Степового відомо, що Гниненко-Вовгура дійсно був заарештований Катеринославською ЧК та розстріляний у серпні 1921 року в Жандармській балці. Що ж до Іванова-Тишаніна, то його загін (згідно з Юрком Степовим) діяв до пізньої осені 1921 р., а сам Іванов загинув в один день з Гнибідою — Андрієм Чорновусом. Те, що Іванов

121

загинув у бою, опосередковано підтверджує вирок у справі Холодноярських отаманів від 2.02.1923 р.

Різні документи спростовують сам факт арешту отамана. Так, у чекістських “разработках” “Заповит” і “Щирие” в Державному архіві СБУ є згадка про трьох повстанців Дем’яна, Назара та Василя Карамушок, яким чекісти інкримінували викрадення “трупа Иванова”. Зрозуміло, що тіло було винесене з поля бою, а не з моргу ЧК. Отож, версія про арешт Іванова швидше за все недостовірна...

Плутанина може бути викликана ще й тим, що в чекістських чи військових зведеннях, як правило, зазначалось лише прізвище, а поруч з Іллею (Василем) Івановим-Тишаніним боролися Григорій та Федір "Іванови". Хто вони? Брати отамана? Однофамільці? Побратими, які після смерті отамана, прибрали собі його прізвище, як псевдо?

4а)

Наприкінці літа 1921 року Іванов, бажаючи дати перепочити козакам від безперервних боїв, вів переговори з “соввластью”. У нашому розпорядженні є документ “О переговорах с бандой Иванова (доклад Предучека Криворожского уезда тов.Петрова)”. Цитую:

“1. Характеристика банды.Общая численность банды в 60 сабель. Банда разбита на два отряда: первым

командует Иванов Григорий, вторым — Лютый. Классовый состав банды — кулацкий элемент, национально-украинский, вооружение и обмундирование банды хорошее. Транспортные средства: один кулемет и две тачанки. Атаман банды — Иванов. Старшины: Дмитрощенко, Медведев, Свищ, Черненко, Шевченко, Бондаренко и Перепада.

Банда снабжается кулаками и родственниками бандитов. Обмундирование добывается также и путем снимания с убитых красноармейцев и совработников.

Отношение кулацкого элемента — хорошее, беднейшего — скверное.Тактические приемы банды — разрушение соворганов на местах. Выступления

банды — налеты для достижения вышеуказанного. Намерение банды: возбуждение против соввласти.

2. Ход переговоров с бандой.Постановлением Криворожского Увоенсовещания от 7.08.1921 г. (протокол №12)

санкционировано воззвание, написаное к банде Иванова, в котором банда призывалась к переходу на сторону Соввласти. (Воззвание) послано через члена Екатер. губернского исполкома тов.Дарницкого. Также посланы были мать и дочь атамана банды Иванова в знак доверия к отряду...

Было выяснено, что банда сомневается в амнистировании... Было также передано письмо на имя Иванова, в котором утверджалось, что Советская власть считает для себя позорным обманывать тех, кто искренно желает вернуться в семью рабочих и крестьян и что если будет заключено с бандой перемирие, нами будет отдано распоряжение Красным частям и милиции не предпринимать по отношению к ним никаких враждебных операций...

По просьбе представителей банды был послан фотограф со всеми принадлежностями для сфотографирования.

По приезде наших представителей т.т.Коломойцева и Баранюка в Кривой Рог было выяснено, что банда желает перейти на сторону Соввласти, но имеющийся там петлюровский элемент, а также боязнь за благополучный исход при переходе колебали переход банды.

Для пресечения недоверия банды в банду выехал предучека Петров. Прожив некоторое время в отряде Иванова, рассеял недоверие бандитов...

Договором банде предоставлялось право перехода отдельными группами, личностями и целым отрядом, желающим служить соввласти — с оружием в руках. Договором разрешалось вручать оружие по присвоенной службе. Желающим вернуться к мирному труду — возвращается надел земли согласно положения и по мере возможности восстанавливается их хозяйство. Желающим выехать за пределы Криворожского уезда, давалась полная возможность и гарантия их неприкосновенности...

Официальным представителем от У.В.С. при отряде Иванова был командирован член Екатеринославского губисполкома тов.Дарницкий, которому и был вручен мандат на хранение отряда от нападения красных частей во время перемирия. Словом, отряду

122

банды Иванова гарантировалась полная безопасность, если последние не будут делать выступления против Соввласти...

3. Тормозы в ходе переговоров. В это время через Криворожский уезд проходили красные части 52-53 Кавполка 9-й

Дивизии, которыми было забрано имущество бандитов Перепады и Олейникова и созданы другие инциденты. Такое бестактное поведение по отношению к банде вызвали в банде сомнение и недоверие, стали у них носиться слухи, подрывающие переход...

29 августа по просьбе банды и в целях искоренения в ней недоверия и благополучного перехода в банду выехали Петров, Руттер и др. и на совещании ввиду окончания 10-дневного перемирия банда просила продлить срок мирных переговоров.

4. Вторая стадия переговоров....Срок переговоров был продлен до 2 сентября...Переходя к внутреннему состоянию банды в период мирных переговоров,

необходимо заметить, что уехавшие из банды и перешедшие на сторону Соввласти комендант банды Дмитрощенко, Бондаренко и др., всего в количестве 7 чел., а также пребывание в банде Петрова и Руттера поколебали внутреннее состояние банды, расслоив ее на части... Вышеуказанный раскол поколебал боеспособность банды и из имеющихся у нас сведений ясно, что одна половина банды одиночным порядком перейдет на сторону Соввласти.

Переходя к состоянию уезда во время мирных переговоров, необходимо отметить, что в уезде не было ни одного убийства совработников. Мирные переговоры с бандой оживили как партийную, так и Советскую работу, а, главным образом, проведение продналога.

Необходимо отметить, что во время пребывания т.Петрова в банде, в тот момент, когда он вел переговоры в Казанке, отряд ХВО был направлен на Казанку и приступил к окружению банды.

Иванов узнал об этом, вызвал тов. Петрова и указал на то, что так поступать нечестно, Соввласть не держит своего слова... Отряд продолжал окружать село.

После этого Иванов попрощался с представителями У.В.С. и Петровым, скомандовал своей банде и мигом проскочил сквозь цепь отряда.

Из одиночно перешедших на сторону Соввласти необходимо отметить Дмитрощенко, который в данное время является сотрудником ударной группы У.Ч.К. и проявил себя как деятельный работник, который способствовал обнаружению оружия, снаряжения и установления мест пребывания банды...

Располагая главными опорными пунктами, теперь легко уничтожить банду...Колебания и боязнь банды за расправу после сдачи было так велико, что ко

второму числу никаких сведений о переходе получено не было и в 15.00. 2-го сентября сего 1921 г. между нашими отрядами и бандой начались военные

действия”.5)

В Криворізькому повіті повстанці обеззброїли 4 міліціонерів, в Гурівському лісі затримали совєтського кур’єра...

5 вересня, як стверджує інформаційне зведення Катеринославського “губвоенсовещания”, Іванов на хуторі Петриковому, що коло Веселих Тернів, об’єднався із відділом Марусі Никифорової.

6) Загальна чисельність об’єднаного загону

досягла ста верхівців, озброєних трьома кулеметами. Чекісти стверджували, що партизани затримували селян, що проїздили повз хутір — “с целью скрытия своего местонахождения”.

Іванов вислав у навколишні села агітаторів із закликом не здавати продподатку і вставати зі зброєю на захист своїх прав. Так, у с.Бикове було проведено двогодинний мітинг. Промовці попереджали, що каратимуть всіх, хто підтримує окупантів.

Здобудь-Воля пізніше зазначав: “Бувало на мітингах жінки відкрито кричали у підтримку Іванова”.

7 вересня козаки вступили (коло ст.Рядової) в січ з 2-м батальйоном 133 полку, в якій загинуло 12 чоловік — по шість з кожного боку. Було й чимало поранених. Побачивши, що насувається новий загін червоноармійців, вершники Іванова відступили на Долинську.

7)

Один із загонів Іванова (силою в двадцять гайдамаків) діяв на Олександрійщині. Перейшовши до Верхньодніпровського повіту, цей відділ в районі Троїцької вступив у бій з Лихівською міліцією та загоном комнезамівців.

123

12 вересня козаки стали на постій в с.Варварівці, а 13 вересня один із відділів зайняв Братолюбівку, де було зарубано трьох червоноармійців та двох “продработніков”, знищені справи волвиконкому.

14 вересня Іванов вступив у бій коло станції Рядової. Під час затишшя отаман направив до ворога селянина з листом, в якому пропонував червоноармійцям здатися в полон.

Бій був продовжений: в ньому убито Григорія Коваля — помічника отамана.Більшовики про свої втрати не повідомляли.18 вересня загін зайняв Михайлівку, що в 17 км від Нового Бугу, а потім направився

в с.Миколаївку. По дорозі він наштовхнувся на червону частину силою в 50 багнетів і атакував її в русі. Зарубавши одного, другого взяли в полон. Один червоноармієць пропав безвісті. Іншим поталанило втекти. Повстанці захопили дві тачанки.

Потім козаки зайняли ст.Троїцьку.Інший загін отамана в цей час оперував в районі села Спасового.23 вересня отаман перейшов у Сергіївку. На боротьбу зі степовим отаманом

виступив червоний ескадрон з Апостолового, а з с.Широкого — загін у 40 багнетів. В цю ж ніч Іванов провів ревізію колонії коло Довгінцева: захоплено 8 коней, заарештовано 10 червоноармійців. Втекти вдалося лише одному.

24 вересня коло с.Шестерні прогримів новий бій: з 2-м “істрєботрядом” в 100 шабель.

В цей день відбулося засідання Катеринославської Губернської Воєнради під головуванням тов.Петровского, за участю “предгубчека” Трєпалова, “командвойск” Харківського військового округу Гєрмановіча, “начоперштаба по борьбе с бандитизмом при ГУбЧК” Пєтрова та інших. Чужинці прийшли до висновку, що необхідно головну увагу “сосредоточить на Криворожском уезде, где оперирует увеличивающаяся банда Иванова, которая состоит из 2-х частей: 1) под командованием Иванова, и 2) под командованием Лютого”.

8)

Наприкінці вересня отаман разом з 60 козаками відвідав Веселі Терни. 1 жовтня він у с.Курганівці, що за 27 км від Кривого Рогу. 4 жовтня 1921 р. Іванов розділив свій загін на три відділи, кожен з яких отримав оперативну задачу.

Інформаційне зведення №6 Катеринославської Губернської Воєнради зазначало:“На бандитском фронте... Банда (Іванова — Р.К.) непрерывно преследуется

Красными частями, но все же, несмотря на это, необходимо отметить, что банда за этот период с 40 человек увеличилась до 70 человек и имеет 4 пулемета... Банда преследует главным образом срыв продналога и разрушение соввласти на местах”.

9)

5 жовтня, коло козацького села Варварівки, відбувся черговий бій, на цей раз з “маневротрядом” 138 полку. Підібравши чотирьох поранених повстанців, загін відступив на села Петрове, Братолюбівку та Бокове.

6 жовтня козаки Іванова обеззброїли та роздягли 7 красноармійців. Двох, що роздягатися не захотіли, зарубано.

10 жовтня коло колонії Ширенфеля між відділом Іванова в 40 багнетів та 15 шабель, озброєного двома кулеметами, відбувся бій із загоном ВЧК. В цьому бою загинув помічник Іванова Медведєв.

Серед помічників отамана був і полк. Здобудь-Воля, який працюючи інструктором позашкільного виховання Миколаївського повіту, надавав отаману “необходимые сведения о расположении красных воинских частей”.

10)

У вересні 1921 р. вони зустрілися на Устинівських хуторах. “Іванов відрекомендував мені Гнибіду, як представника Петлюри, який прибув з-за кордону, — згадував полковник, — Гнибіда висловив впевненість, що совєтська влада буде скоро задушена і Петлюра через 2 тижні ввійде на Україну зі своєю Армією”.

11)

Загін Іванова продовжував зростати. Цьому сприяли репресії совєтської влади, яка, на думку Здобудь-Волі, боролася не стільки із загоном, скільки із селянами, у яких зупинялися козаки Іванова.

10 грудня 1921 р. відбулося засідання Катеринославської Губернської Воєнради під головуванням тов.Шельхманова. Розглядалася інформація “О положении Губернии в связи с бандитизмом”. Було зазначено, що “активным уездом на Катеринославщине является в данное время Криворожский, где оперирует банда Иванова... Банда оперирует двумя частями — Иванова, которая увеличилась в последнее время до 50 чел., и Лютого, имеющая до 15 чел., но эта банда на голову разбита... В последнее время банда Иванова произвела налет на ст.Эрастовку. У Адамовки между отрядом

124

Полит-Бюро и бандой был бой, где банда разделилась на 2 части. Для ликвидации банды в В/Днепровский уезд направлен отряд Особого Назначения... Как ни странно, банда Иванова существует больше, чем какая-либо другая банда, но главная причина этому, что борьбу с этой бандой ведут многие органы”.

12)

Загинув отаман Іванов (Григорій?) в бою — орієнтовно в листопаді-грудні 1921 року. Хоча... На допитах у Лук’я-нівській в’язниці полк.Здобудь-Воля згадував, як зустрічався з отаманом Івановим у січні 1922 року...

Може, й не загинув отаман Степу... Може ще заїде до нас на гостину...

ДЖЕРЕЛА, ПРИМІТКИ:

1) В книзі Ю.Степового “У Херсонських степах” фігурує як Василь Тишанін. Р.К.

2) Юрко Степовий, “В Херсонських степах”. Мюнхен, 1947.

3) “Коммунист”, №174, 7.08.1921. Харків, а також “Отчет Екатеринославской губернской ЧК с 1.01.1920. по 1.11.1921.”. Дніпропетровськ, 1994. Укладач В.В.Ченцов.

4) З повідомлення інф. відділу ВЧК “О ликвидации петлюровских повстанкомов на Украине”. Харківська газета “Коммунист”, №174 (469), 7 серпня 1921 р.

4а) Згідно з документами, які надав краєзнавець Олександр Мельник отаман Іванов (Василь Тишанін) вбитий в бою коло с.Христофорівки Криворізького повіту в середині літа 1921 р. ("Информационная сводка Криворожского Политбюро о положении Криворожского уезда к 20 часам 10 июля 1921 г."). Цей же документ інформує "Команду бандой принял брат Иванова Гришка". Р.К.

5) З протоколу №32 засідання Губернської Воєнради 24 вересня 1921 р. ЦДАВО України, ф.3204, оп.1, спр.28, арк.49-53.

6) Помилка: Маруся Никифорова повішена у Сімферополі в 1919 р. з наказу денікінського генерала Слащова. Р.К.

7) ЦДАВО України, ф.3204, оп.1, спр.29, арк.13.

8) Там само, арк.2.

9) Там само, арк.17.

10) ДА СБУ, сл. спр. 446/7971, арх.1136, т.4. “Приговор Киевского губернского трибунала — Чрезвычайной сессии” від 2.02.1923 р.

11) Там же. Арк. 59 зв.

12) ЦДАВО України, ф.3204, оп.1, спр.28, арк.71-72.

Документи 5, 7-9, 12 знайшов Олександр Маслак.Документи 10, 11 знайшов Роман Коваль.

Публікуються вперше.

Легендарний звитяжець Микола Кібець

Справжнє прізвище Микола Степанович Бондаренко. Народився 1896 р. в с.Богданівці, що на південно-західній межі Чорного лісу. Село ймовірно було назване на честь Богдана Хмельницького, який в середині XYII ст. отаборився в цій місцевості. Ділянка між селом і Чорним лісом так і називалася — Лагерями.

Богданівка розташована недалеко Чорного шляху, яким татари просувалися на північний захід, грабуючи все на своєму шляху. Немає сумніву, що прадіди Миколи Кібця-Бондаренка — а він був козацького роду — боронили рідну землю від хижої орди. А зовнішній вигляд вродженого кіннотника Кібця — чорнявий, невисокого зросту, з гострим поглядом чорних очей, широким лобом і великим носом — та авантюрна вдача дають можливість припускати, що якийсь кримський татарин чи турок “породичалися” з праріднею Кібця.

Історична місцевість, де народився Микола, була по вінця переповнена переказами, легендами, козацькими думами про героїчну минувщину. І Микола, як і більшість хлопчаків, ріс, уявляючи себе вершником, який переслідує ворога, виганяє його за межі України.

125

Так і сталося. Кібець-Бондаренко увійшов в українську історію як легендарний звитяжець, організатор і учасник безлічі успішних бойових операцій проти російського окупанта. Його життєвий шлях оспівав Михайло Дорошенко в книзі “Стежками Холодноярськими”. Микола Кібець — герой книг “Холодний Яр” та “Героїзм і трагедія Холодного Яру”.

На жаль, про його життєвий шлях до літа 1920 р. мало що відомо. Можна, безперечно, з великою долею ймовірності, припускати, що він воював на фронтах Першої Світової — адже на початку війни вже мав 18 років і підлягав мобілізації. Очевидно, служив у кавалерійському дивізіо-ні — адже чи не всі бойові побратими-повстанці відзначали його унікальний талант кіннотника і любов до коней.

Перша згадка про нього, як про повстанського ватажка, веде до початку серпня 1920 р., коли Микола Бондаренко на чолі кінного загону у сто шабель, сформованого із селян Цибулевого і навколишніх сіл, приєднався до Знам’янського повстання. Очевидно, до того часу ініціативний Микола діяв самостійно.

Свій кінний відділ сотник Кібець очолював до 3 січня 1921 року. За цей короткий час він встиг уславитися як один з найуспішніших українських командирів Чорного лісу і Холодного Яру.

Микола відзначався надзвичайною сміливістю, просто-таки зухвалістю, винахідливістю, організаційним талантом. Завжди діяв у першій лінії, не боявся наражатися на смертельну небезпеку. Говорив: “Або голову збути, або славу здобути”. Запалював бійців особистим прикладом.

Кібець став просто пострахом для окупантів. Недаремно на ст.Знам’янка та інших залізничних станціях, на які неодноразово здійснював нальоти Кібець, восени 1920 р. більшовики вивісили десятки плакатів, на яких був зображений хижий птах — кібець, який чигав над червоноармійськими загонами. У своїх пазурях він ніс двох червоноармійців, які стікали кров’ю, і, витягнувши шию, клював дзьобом інших. Під малюнком напис: “Бандит — Кобец”.

Врешті більшовики зрозуміли, що плакат лякав не українських селян, а окупантів та їхніх приплентачів, і ліквідували красномовну агітку.

Чим же так жахав росіян повстанський ватажок? Микола уславився надзвичайно вмілими засідками та несподіваними нальотами на

більшовицькі гарнізони, під час яких роззброював цілі військові підрозділи ворога.Перша, відома нам, бойова операція Кібця, була здійснена 10 серпня 1920 р., коли

на перегоні між залізничними станціями Хирівка та Цибулеве була розібрана залізниця, внаслідок чого зазнав аварії ешелон кінноти Будьонного. Пов-станці частину червоноармійців вистріляли, а частину взяли в полон. Трофеї були багаті: 92 коней, сідла, 5 кулеметів, рушниці, набої...

“Партизани Кобчика виглядали імпонуюче, — згадував ад’ютант командира 1-го куреня Холодного Яру Юрій Горліс-Горський. — ... Загін добре ”підлатався”: хлопці мали першорядні коні, сідла й зброю, усі були добре одягнені, у шинелях і рогатих шапках — будьоновках. Лише сам Кобчик

1) був одягнений у шкіряний комплект із

шкіряним летунським шоломом на голові. Приглядаюся до голосного ватажка партизанів, як він на височеному вороному огерові скакав через пліт, щоб задемонструвати нам ”новокупленого” у будьонівців коня. Малого зросту, з розставленими в їзді ліктями, з гострим поглядом — Кобчик дійсно нагадував свойого одноіменника — малого степового хижака — пострах мирних пернатих мешканців степу”.

2)

А ось як описує його Холодноярський старшина Михайло Дорошенко:“Отаман Хмара відрекомендував кіннотникам (Степової дивізії — Р.К.) Миколу Кібця

— невеличкого росту чоловіка з великим носом та чорними, гострими очима. Веселий гомін покотився між вояцьким товариством, почулись і дотепи: ”Маємо двох птахів ”кібця” й ”чорного ворона”... А два побратими з пташиними прізвищами, жваві й веселі подали один одному руки та обіцяли один другого боронити”.

3)

Другий відомий нам бойовий епізод біографії Кібця-Бондаренка з жовтня 1920 року. Між Веселим Кутом та Чорноліскою потрапив у засідку Кібця червоноармійський загін. Точна кількість вбитих невідома, а полонених було 11 чоловік. Кібець відправив їх до отамана Пилипа Хмари, якому підлягав. Серед трофеїв — кулемети “Максим” і “Люїс”, набої для них, гранати.

126

Наприкінці жовтня, можливо, на початку листопада 1920 року, Микола Кібець, перевдягнувшись у форму червоного командира, з трьома переодягнутими у будьоннівців бійцями, які зневажали смерть, поїхав до Цибулева, де стояв загін “по борьбе с бандитизмом”. В народі ці частини називали “бе-бе”. Представивши документи на ім’я червоного командира, Кібець виманив півсотню “бе-бе” з села в поле і привів червоних карателів до засідки, яка чекала при дорозі на Чорноліску. Все закінчилося щасливо: ворожий підрозділ був розгромлений (Микола особисто застрелив командира загону). З нашого боку втрат не було.

Кінь червоного командира приглянувся Кібцю, тому свого він подарував отаманові Хмарі. Поплескуючи по шиї новопридбаного коня, Микола промовив: “Добрий кінь, вишколений, і хоч косить на мене сердитим оком, але хліб і цукор бере, значить будемо друзями, заприятелюємо”.

Через кілька днів після успішного бою під Цибулевим будьоннівці натрапили на його засідку коло с.Бузівка. В бою червоні загубили до 20 чоловік вбитими та пораненими. Разом з отаманом Хмарою Кібець організував також засідку і у Дмитрівці, де вони знали кожну стежину. І знову повний успіх: вбиті були лише з одного боку, повстанці втрат не мали.

Кібець був невловимим: на нього червоні теж готували не одну засідку, але Микола щасливо оминав їх стороною. Тоді окупанти вирішили помститися на його родині: на початку листопада 1920 р. вони до смерті замучили його дружину “чорняву красуню Євгенію” та півторарічного сина Миколу.

“Кібець вже знав про трагедію своєї родини, але воєнний час не дав можливости упорядкувати наболілі, болючі справи... Він тяжко переживав своє велике нещастя і ще більше горів помстою. І ось тепер вони стоять на подвір’ї, де тиждень тому розгульна большевицька банда знищила його любу родину. З хати ніхто не виходив його зустрічати, було тихо й сумно.

— Тату! — гукнув Кібець, — якщо ви в хаті, вийдіть сюди!У вікні блимнуло світло і незабаром з хати вийшов тесть — Олекса Трихманенко.

Микола зліз з коня і пішов назустріч тестеві. Впав на коліна, обняв татові ноги й гірко заплакав. Вперше бачили козаки сльози у свого героїчного командира.

— Тату, простіть! Я винен за смерть вашої дочки, а моєї дружини, й сина...Горем убитий батько підняв Миколу і обняв, кажучи:— Кріпись, сину! Що скоїлось, того вже не повернеш. Їм тепер однаково, а ти знаєш,

що робити...Микола взяв лопату і з батьком пішли до могили. За ними пішли козаки, теж з

лопатами. Засвітили ліхтарі і почали обережно розгортати землю. Яма була неглибока і копачі скоро натрапили на верхні дошки, якими були прикриті трупи. Витягли перше жінку, бо вона була зверху, а потім сина. Дружину козаки поклали на драбину, а сина Микола взяв на руки і понесли до хати.

Батько розпалив вогонь у печі, грів воду, а козаки взялися робити домовину...Жахливий був вигляд нещасних жертв: сліди побоїв і знущань неймовірні. Трупи

потемніли, але ще не піддалися тлінню.Коли вода нагрілась, принесли великі ночви. Микола помив трупи. Скоро нарядили

в чисте вбрання, поклали в нову домовину й поставили на лавці під образами. Осиротілі батько й Микола скорботно дивилися в труну, де лежало двоє найрідніших людей. Мати лівою рукою пригортала до свого серця дитину, обоє в одній домовині.

Вночі приїхав отаман Хмара. Зайшов до хати, перехрестився і, глянувши на понівечені лиця небіжчиків, сумно промовив:

— Боже, Боже, хіба це можливо, щоб таке звірство й катування могла вчинити людина?!

Микола показав знаки від побоїв на обличчі та на грудях сина. У жінки так само рани на грудях і на лиці, на голові пасма повириваних кіс.

Вже світало, треба було вирушати. Микола вийняв з кобури червону китайку, яку мали майже всі козаки, щоб було чим очі накрити при потребі, примірив і, відірвавши шматок, накрив обличчя покійників. А потім до половини відкрив, присутні попрощались. Останнім попрощався Микола. Поцілував у чоло дружину й сина і накрив очі китайкою...

Поки сонце зійшло, виросла нова могила, а на ній дубовий хрест.На могилі повстанці поклялися знищити червоний Владимірський ескадрон”.

4)

Помстилися в ніч на 11 листопада. Кременчуцький губвідділ управління 11 листопада 1920 р. повідомляв лаконічно — одним рядком: “В с.Знаменка бандиты

127

обезоружили эскадрон, забрав половину с командиром в лес, остальные, раздетые, разбежались”.

5)

Безперечно, оповідь про цю бойову операцію заслуговує більше слів, тим паче, що подія відбулася в с.Знам’янці, через яку проходить залізниця, тобто, на території, яку ворог мав би надійно контролювати.

“Проспівали перші півні, коли Кібець з відділом козаків залишили у степу коней, а самі вервечкою, слідом за провідником, підкралися до Знам’янських городів і дворів з високими огорожами, а там і до караульного приміщення... Раптом почули за ворітьми, на вулиці, тверді військові кроки кількох людей...

За кілька хвилин відчинилася хвіртка і в двір зайшло четверо. Троє пішло до хати, а четвертий, почувши кінський тупіт і побачивши вершника, вискочив на вулицю з рушницею і закричав:

— Кто єдєт?Почув відповідь: — Свой!— Кто — свой? Пропуск! — закричав розводящий.— П’ять! — відповів вершник і в свою чергу запитав відклик. — Портсігар! — сказав розводящий.За хвилину приїхав другий вершник, це був роз’їзд, хлопці вирішили заїхати у двір

покурити.Розводящий відчинив одну половину воріт, і вершники у дворі злізли з коней...

Тільки хотіли вони братися до курива, як Кібець із хлопцями вже тримали нагани біля носів ворожих вартових.

— Руки вгору! — скомандував Кібець. — Тут є для вас прикурка!Спантеличені кіннотчики і розводящий не спам’яталися, як їхні роти були заткнуті,

а руки зав’язані назад.— Не пищати мені тут! — пригрозив Кібець,— бо зразу кінець!Пов’язаних вояків вкинули в комору і знадвору замкнули клямку. Розводящому

розв’язали рота і першого пустили до хати, за ним ішов Кібець і декілька козаків.В хаті світилася гасова лямпа, прикручена на малий вогник. Всі вартові спокійно

спали серед хати, на соломі. Їхні рушниці стояли в куті біля порога, на лавці лежав наган з пасом, що належав кулеметчикові.

Хлопці зразу прибрали до рук усю зброю і зупинилися біля порога, вартуючи розводящого. Кібець, тримаючи кольта напоготові, почав будити варту. Скомандував:

— Подйом!Вартові – деякі з них тільки заснули першим сном – неохоче пробуджувались,

чухались та позіхали. А хтось із них запитав:— В чом дєло?— Здєсь банда, — спокійно відповів Кібець.Поки розгублені комунари кліпали очима, Кібець вигукнув:— Встать, рукі ввєрх і ні с мєста! Хлопці, обшукать і впорядкувать ”товаріщєй”, —

наказав козакам... Вояків блискавично обшукали, пов’язали їм руки та повели до комори під замок...

Була четверта година ранку, час зміни вартових і застави. Йшли міняти заставу вп’ятьох: Кібець, три козаки з рушницями і ”розводящий”. Розводящий ішов попереду, за ним Кібець і козаки з рушницями на плечах і з ножами та револьверами в руках. Коли наблизились до застави, що була в ямі між деревами, звідтіля залунав голос:

— Кто ідьот?— Своі, — обізвався розводящий.— Пропуск?— питає застава.— Антабка, — відповідає Кібець та питає відклик.— Ствол! — відповів вартовий застави.Кібець вигукнув:— Ні з місця! Руки вгору!Два вартових піднесли догори руки, а третій вхопився за револьвера та ніж у груди

звалив його на землю.Двох нових полонених пов’язали. Зміна варти на заставі відбулася без шуму. Тепер

тут, біля кулемета, лишились два козаки на варті...Кібець з одним козаком-побратимом поверталися назад до вартового приміщення,

ведучи з собою двох нових в’язнів і ”розводящого”. Село ще спало. Навкруги тиша і спокій, лише співи півнів сповіщали скорий прихід ранку.

128

Прибувши до вартівні, Кібець вислав двох вістових на новопридбаних конях з рапортом до отамана Хмари. Третього коня Кібець лишив біля себе. Двох полонених вартових замкнули теж у комору...

Кібець узяв собі належне підкріплення з прибулих Хмариних козаків, підсилив належно варту на стійках та й на караульному дворі, а сам взяв двох своїх вістунів та чергового по частині й під’їхали до квартири командира ескадрону т.Грецкого.

Зайшли у двір і, як годиться зручно розташувались: черговий під загрозою ножа постукав у вікно. З хати почувся голос товариша Грецкого:

— Кто там?!— Товаріщ командір, скарєй подимайтесь, банда! — з жахом промовив черговий.— Одну мінуточку, я сєйчас, — відповів і зник.Не минуло й хвилини, як командир Грецкій, майже роздягнений, чіпляючи на ходу

пояс з револьвером, вискочив із сіней і поспішно запитав:— В чом дєло, діжурний, гдє банда?Із-за рогу хати вискочив Кібець і, спокійно піднісши цівку кольта до носа

командира, відповів:— ”Банда здєсь”. Руки вгору!Не встиг Грецкій спам’ятатись і схопитися за зброю, як двоє козаків уже його

роззброїли...— Знаєш що, командире, — почав Кібець,— я є той чоловік, чию жінку й дитину ти

замордував. Як ти думаєш, що я маю з тобою зробити?Грецкій перелякався. Його широко розплющені очі бігали, ніде не зупиняючись. Він

намагався опанувати себе. Трохи заспокоївшись, промовив:— За твою жєну і рєбьонка я нє віноват. Ето падлєц-палітрук Галємба.— Добре, — сказав Кібець, — якщо наш план буде виконаний, я тобі, сволоч, дарую

життя. Одягайся скоріш і наказуй горністові грати збір ескадрону, та негайно поклич свого комісара. Чуєш?

— Да-а.., — відповів командир, — єслі ти мєня пощадіш, то своі мєня расстреляют.— То вже до мене не належить, — відповів Кібець. Поки велася розмова з командиром, новий козачий конвой з допомогою вартового

викликав комісара ескадрону і передав наказ командира: — Нємєдлєнно явітся!Після цього черговий зі зв’язаними руками пішов до комори на відпочинок.Новий кінний конвой супроводив півсонного господаря. Біля хати командира він

жваво вискочив із сідла, поставив коня біля ганку, а сам бігом до хати. Не встиг переступити поріг й питає:

— В чом дєло?Та зразу зорієнтувався, коли побачив навколо себе несподіваних гостей.

Затрусився, зрозумівши своє небезпечне становище. Без спротиву дав себе роззброїти. — Грайте збір ескадрону, скоро! — наказав Кібець...Викликали горніста і тривожна мелодія збору металевим голосом розірвала ранкову

тишу вогкого повітря.Надворі почало розвиднятись. Червона кіннота зібралась скоро. Старшин і підстаршин закликали у двір, що був

обнесений високим дерев’яним парканом, і тут роззброювали та відводили вже до сараю, під замок. Решта ставала в ряди посеред вулиці...

Коли всі зібралися, колону червоного ескадрону за наказом Кібця з обох сторін було закрито. Наблизились дві тачанки, розвернулись і поставили колону під перехресний вогонь. Колона заворушилась, але не рушила з місця. Під натиском Кібця і в оточенні конвою вийшов командир ескадрону Грецкій і оголосив:

— Таваріщі! Ми окружєни, я большє нє командір, командір — вот он, — і показав на Кібця. — Тєпєрь он вам даст свой пріказ.

Кібець сів на коня, виїхав наперед і промовив:— Не хвилюйтесь, товариші! Всі ви будете живі, але не думайте тікати... А тепер,

ескадрон, слухай мою команду! Складати зброю! По одному наліво-о, марш!Червоні кіннотчики спокійно, без спротиву, під’їжджали по одному до повстанської

застави і складали зброю на віз. Після цього кожного особисто обшукували і тоді червоноармієць знову ставав до строю.

Належну кількість гарних коней відібрали для своїх потреб і для резерви.Так було роззброєно Владимірський ескадрон в числі до двох сот вояків, решта,

приблизно 25 осіб були в роз’їздах і під роззброєння не потрапили.

129

Впорядкувавши вози з набутим знаряддям, повстанці від’їхали... Затриманих бранців перевірили і декого відпустили, а політрука Галембу з його

вірними прислужниками і трьох зв’язаних косооких6) посадили на вози і теж прилучили

до валки. Стрій червоноармійців стояв і чекав остаточного розпорядження. Нарешті Кібець під’їхав до командира Грецкого, подав йому руку і сказав:

— Залишаю тобі твій ескадрон, роби з ним, що хочеш.Потім повернувся до строю, подав команду:— Смірно!Всі затихли й стояли струнко.Кібець вистрілив з револьвера вгору і після маленької паузи весело сказав: — Я, товариші, вам більше не командир. Вашим командиром остається товариш

Грецький...На прощання Кібець дав другий постріл вгору... По цьому пострілові повстанці

вирушили в дорогу. Кібець їхав позаду валки, а за ним, в ар’єргарді цокотіли дві тачанки.

В степу за селом дали кілька черг з новоздобутих скорострілів. Їхали помалу. Були задоволені...

Отаман Хмара тихою ходою вів свій відділ до Чорного лісу, за ним рухалась Кібцева валка і кіннотчики. Біля Поляни Кібець зупинився для порахунку з Галембою і косо-окими за жінку й дитину. Тут же розстріляли декількох комунарів, що брали колись участь у розстрілі дев’ятьох побратимів, яких зрадив Щербак. Від’їхали трохи від місця порахунку і стали постоєм.

Отаман Хмара призначив кулеметчиків до новоздобутих кулеметів, оглянув придбану зброю і сказав:

— Багато для нас усього цього. Повеземо до Холодного Яру й віддамо там якомусь відділові, що потребує”.

7)

Пройшло якихось 2-3 дні, і Кібець повторив свій успіх — на цей раз на ст.Хирівці.Цитую уривок з інформаційного зведення Кременчуцької губернської ЧК від 19

листопада 1920 року: “...Александрийский уезд... В Знаменском районе 13 сего ноября бандой в 300 конных и пеших был произведен налет во главе с бандитом Кипчиком на ст.Хировка. Бандиты разоружили охрану, состоящую из 128 чел. красноармейцев, из которых один убит и один ранен. С проходящего в это время поезда бандиты захватили одного красного офицера, которого увели в лес... Бандиты скрылись в лес, захватив с собой телефонные и телеграфные аппараты и некоторые части нашей водокачки”.

8)

Минув тиждень і знову успіх — на цей раз на вузловій станції Знам’янка. Читаємо інформаційне зведення Кременчуцької губернської ЧК від 24 листопада

1920 року: “Александрийский уезд... На ст.Знаменка налетела банда и захватила с собой командира эскадрона кавалерийского полка 1-й Конной армии, взводного командира, 10 красноармейцев, 59 лошадей, 78 седел, 44 винтовки, 2400 патронов, 48 сабель, 1 ”наган”, 1 патронную ленту, 5 чел. обмундированных

9) и библиотеку

эскадрона в 48 экземпляров, все было увезено в лес”.10)

Здійснили наліт на 15-й кавполк, який стояв у Знам’янці. Один ескадрон, дислокований коло лісу, відрізали від полку, зняли вартових, обеззброїли підрозділи, взяли 75 коней та 85 нових сідел. До Кібця пристало чимало червоноармійців — на другий день загін вже нараховував 120 кавалеристів.

Як бачимо, Кібець був не лише майстром засідок...

До кінця листопада 1920 р. Хмара і Кібець діяли в Знам’янському повіті, здійснювали диверсії на залізницях, зупиняли потяги, знищували загони червоноармійців та ЧК. Це підтверджує інформаційне зведення Кременчуцької губЧК від 29 листопада 1920 року: “Александрийский уезд. В Знаменском районе ежедневно появляются бандиты, терроризирующие население и совработников. Работать совершенно нет возможности, так как приходится прятаться очень часто, ввиду налетов... В селе Цыбулево во время проведения-выполнения разверстки бандитами изрублено 4 красноармейца. Из окон домов бандитов все время производилась стрельба.

Бандой кавалеристов в 70 чел. разобран путь и перерезан телеграфный провод. По-видимому, это сделала одна из шаек банды Кипчика”.

11)

130

В с.Гутницьке з’їхались відділи Кібця, Завгороднього, Хмари, Терещенка та Клепача. Був загін з 18 врангелівців, озброєних чотирма “Люйсами”. На нараді вирішено пробиватись за кордон. Начальником штабу походу було обрано Терещенка, інспектором кавалерії — Сергія Клепача. Врангелівця Баранова — призначили начальником тилу.

Спочатку все складалось непогано. Доїхали до річки Синюхи. Але виявилось, що цей район перенасичений червоними частинами. Не було ради — вирішили повертатися. Кілометрів через п'ятнадцять їх почали переслідувати котовці. Коло невеликого ліска партизани дали їм бій, “і вони більше нас не переслідували”.

12)

Загинув Микола Кібець-Бондаренко щасливо: в переможній атаці 3 січня 1921 року. В цьому бою була захоплена штабна валка дивізії Кінної армії та убитий “герой гражданской войны” Олександр Пархоменко.

“Насувався вечір, навколо повільно сутеніло. Ворожа група доброї півсотні вершників та до двадцяти підвід з військовим вантажем рухались жвавим маршем. Спереду яких п’ятнадцять вершників, потім транспорт, замикали колону всі інші вершники. Ми припускали, що це маршує якась спецчастина. Незабаром колона наблизилась дорогою до лісу, до того місця, де Кібець у рові зі своїми козаками зробив засідку. Передніх Кібець перепустив без перешкоди, виждав доки вся валка спочатку до кінця була у полі його зору.

— Вогонь! — раптом дав команду.В одну мить гримнув рушничний залп, зацокотіли кулемети...Передні вершники рвонули вперед, в транспорті створилась колотнеча. Мертві й

поранені коні перепинили рух... Задні вершники пробували тікати назад, дехто зайняв оборону, зіскочивши з коня, ховаючись за насипом по той бік дороги.

У запалі боротьби Кібець не помітив, що ворог заліг за горбком. Зі своїм відділом він вискочив із засідки і в нестримному запалі кинувся наздоганяти ворога.

Та не судилось догнати.Червоні з укриття відкрили вогонь по вершниках... Тієї нещасливої хвилини ворожа куля вирвала з повстанських лав найхоробрішого і

найсміливішого лицаря — Миколу Степановича Бондаренка — Кібця. Упав з коня мертвим, але шаблі із своїх міцних та відважних рук не випустив. Він її символічно передавав і доручав живим борцям, щоб продовжували боротьбу за Волю і незалежність України”.

12)

Михайло Дорошенко пише, що Кібець держак шаблі затис так, що довелось розгинати по одному кожний палець.

Поклавши славного воїна на підводу Пархоменка, повстанці перед світанком дісталися в Надлак. Миколу занесли в школу, замовили труну у місцевих теслярів.

“Микола Кібець лежав у сосновій домовині, серед просторої шкільної зали, гарно убраний, готовий в далеку останню дорогу.

Тяжко відходити на вічний спочинок, не здобувши волі України... По обіді заграла сурма і на дзвіниці жалібно залунав самітній дзвін. До школи

зібралось повстанське товариство і багато місцевих людей, щоб віддати останню пошану безстрашному воїнові Миколі Степановичу Бондаренку — Кібцю. Козаки пройшли біля труни і віддали воєнний салют побратимові...

Серед місцевого большевицького активу знайшлися такі, що не зорієнтувалися в події, яка відбувалася тут. Прийнявши повстанців за червоноармійців, вони хотіли переконати організаторів похорону не хоронити з попом та хрестами, та ще й біля церкви. Але відповідь для них була дуже коротка... Того ж дня, тільки без священиків, хоронили їх... і поза церквою.

Із школи винесли Миколу на подвір’я... Підняли домовину на свої рамена отамани Хмара і Завгородній, старшини Залізняк й Вернигора (автор цих спогадів) та два інших й понесли до могили...

Отаман Хмара стояв спереду, в почесній варті, через його плече висіла Миколина кобура. В почесній варті були: отаман Завгородній, старшини Залізняк і Вернигора, та два найближчих земляки Миколи...

Коли священик закінчив відправу, запанувала надзвичайна тиша. Тоді отаман Хмара виступив з прощальним словом:— Більше року тому мені вперше довелося познайомитись з цією славною,

відважною, тепер уже легендарною людиною — Миколою Бондаренком. На початку

131

серпня 1920 року, коли почалось повстання, він більше як із сотнею вершників приєднався до повстання. Я на нього дивився із застереженням, просто приглядався і до його зовнішності, і до його хитромудрої поведінки... Гадав я, що це такий собі хитрун, а може бути й підступник. Але згодом переконався, що дуже помилявся. Виявив, що це не хитрун, а дійсний патріот своєї Батьківщини, не обманець, а кришталевої чистоти людина, в якої щире серце, людина козацького роду, роду чесного та відважного, в якого з покоління в покоління плекалась любов до Батьківщини...

Мало тепер роде наша окрадена земля таких синів, як Микола. Здібний вояк, непересічний приятель в небезпеці... Він завжди передбачливо і всебічно обмірковував свої дії... І завжди нападав. Перемагав, як не силою зброї, то хитрістю і спритом... Його несподівані напади, швидкість дій наводили страх на ворога і кидали в паніку цілі ворожі загони. Недарма дали вони йому прізвище — Кібець, бо він, як грім серед ясного неба, несподівано з’являвся, хто зна звідкіль і зробивши спустошення, нагло зникав. І перед ним не раз тікали в паніці не лише малі загони, а й цілі будьоннівські частини.

Після зведення порахунків з Владимірським ескадроном за замордованих наших побратимів та за замучену в тяжких муках родину Кібець сказав: ”Дякую Тобі Господи, що намічений план я виконав, тепер я готовий на всі чотири вітри. Тепер легче буде мені помирати”...

Важко нам, вірний друже Миколо, з тобою розлучатись. Хто ж нам буде розповідати так, як ти розповідав про нашу історичну бувальщину: про козаків-запорожців, про Мамая і його могилу, про кіш Дорошенка, про розкидані по полю могили...

Тяжко нам тебе пращати і залишати в Надлаку, проте твоє коротке, але змістовне життя завжди буде прикладом для всіх нас. Дух твій бойовий, лицарський залишиться з нами на все життя. Ти помер славною смертю воїна і за це тобі СЛАВА і вічна пам’ять!

Отаман Хмара став на струнко, віддав салют, витяг з Миколиної кобури червону китайку і накрив небіжчикові очі. Після цього козаки попрощались востаннє з своїм побратимом — отаманом Кібцем.

Труну закрили. Пролунала команда. Всі козаки виструнчились.Жовто-блакитний прапор схилився над могилою.Домовину тихо спускали в могилу. Останній воєнний салют — трикратний

рушничний залп...Болісно загуркотіла падаюча в яму земля, прикриваючи соснову домовину.Біля церкви в Надлаку виросла свіжа могила, над якою зависочів дубовий хрест.Напис зроблений долотом на хресті сумно сповіщав живих про лицаря Кібця, який

спочиває сном праведника. Під написом дата: 1896 — 1921”.

13)

Друже Миколо! Зробимо так, що Твоя справа і слава “не вмре, не загине”.

ДЖЕРЕЛА, ПРИМІТКИ:

1) Правильно: Кібець. Наголос на першому складі. Р.К.

2) Ю.Горліс-Горський, “Холодний Яр”. Львів, 1994.

3,4,7,12,13) М.Дорошенко, “Стежками Холодноярськими”. Філадельфія, 1973.

5) ДАПО, ф.р-2289, оп.1, спр.6, арк.58.

6) Тобто, китайці. Р.К.

8) ДАПО, ф.р-2289, оп.1, спр.6, арк.17.

9) Так в тексті. Р.К.

10) ДАПО, ф.р-2289, оп.1, спр.6, арк.25..

11) Тобто, Кібця. Р.К. ДАПО, ф.р-2289, оп.1, спр.6, арк.37.

12) ДА СБУ, арх.1136, сл. спр. 446/7971, т.1, арк.162, 162 зв.

Документи 5,8,10,11 надав В.Коротенко.

Документ 12 знайшов Р.Коваль.Публікуються вперше.

132

Яків Кощовий, отаман Савранщини

Кощовий Яків Андрійович народився 1890 року в с.Секретарці Кривоозерського повіту Херсонської губернії (нині Миколаївська область). Батько його — Андрій Тимофійович Кощовий, українець. Мати — Ірина Артемівна, молдаванка. Мали трьох дітей: старшого на 17 років Трохима та двох пізніх — Якова та Дарку. Батько Якова був старостою села, мав 14 гектарів землі. Жили в достатку.

Яків ріс спритним, веселим, розвиненим, шибеникуватим парубком. Любив читати книжки. Ще хлопчиком хотів обійти баню церкви по карнизу. Заліз, зробив кілька кроків на страх тим, хто дивився знизу... Вдома по заслузі отримав від батька.

Дарка казала, що Яків — “самородок, вожак по духу і природі”. Кінь Якова і сідло були предметом заздрощів не одного сільського хлопця...

Жінка Якова — сільська дівчина Єлизавета, з сім’ї Дроздовських. Мала чотирьох братів та двох сестер. Їхній хлопчик Іван помер маленьким.

До 1914 р. Кощовий відбув кадрову службу. Закінчив школу прапорщиків... У війну командував ескадроном. Був поранений. Після лікування повернувся додому. Хазяював. Все кудись від’їжджав, довго не барився. Дома розповідав, що діється в країні.

Дух націоналізму приніс з армії.Домашніх у свої військові справи не посвячував, а ось про майбутні плани

розповідав.Коли німці були в Україні, з Херсонщини переганяли овець до кордону. Варту, що

супроводжувала отари, прогнали. Кощовий приїхав у село, взяв п’ять хлопців, об’їхав чабанів, переговорив з ними: чабани повернулися додому, залишивши незчисленну кількість овець.

1918 року покинув село. Дочка Дарки Ганна Скрипка (зі слів матері) стверджувала, що Яків командував “петлюрівським загоном”, а начальником штабу у нього був Заболотний, до речі, земляк, родом із сусіднього Тридубова.

Місце прописки загону Кощового-Заболотного — Савранський ліс, район містечок Кодими і Чечельника.

Яків Кощовий був грозою большевиків. Бився і з махновцями.“Мати читала книгу Костянтина Паустовського, який описував, як билися під

Голтою (Первомайськом) петлюрівці з махновцями, — пише Ганна Скрипка. — Мама розповідала, що тоді Яків заїжджав додому. Казав: ”Трохи полякали Нестора. Хай не лізе””.

В квітні 1920 р. повстанці під проводом Заболотного і Кощового звільнили від ворога Ананьїв, ст.Любашівку, Криве Озеро, Саврань, Балту, Бірзулу...

Додому Кощовий навідувався вночі. Завжди наперед повідомляв.В 1920 р. хату Якова Кощового спалили. Дружина пішла до батьків...Ганна Скрипка зі слів своєї племінниці Антоніни Скрипки, до якої колись випадково

потрапила “книжка про дядька”, каже, що Яків Кощовий мав повстанський псевдонім “Орлик”.

Чи не про нього згадував Холодноярський отаман Гонта (Іван Лютий-Лютенко) у своїй книзі “Вогонь з Холодного Яру”? “З поміж зібраних отаманів тільки Орлик не був надійним; — писав Іван Лютий-Лютенко, який із своїм загоном мандрував Херсонським степом під час повстання літа 1920 року, — він своєю вдачею недалеко відкотився від ”батька” Махна... Загін його складався із всього-на-всього тридцяти шабель, але прехороших, несхибних, неймовірно справних і загартованих в герцях одчайдухів, що вітер переганяли в Херсонських степах; їх і ”батько” Махно не міг наздігнати... Постачали Орлика німецькі колоністи і расовими кіньми, і харчами, і горілкою, і всім, чого йому було треба, за те, що він розганяв большевицькі частини, які грабували і пускали з димом колоністів... Німці-колоністи радили нам залишити цю місцевість, бо це, казали вони, ”територія Махна”, і тут, крім отамана Орлика і вас, ще ніхто й носа не показав”.

В січні та лютому 1921 р. загін Кощового-Заболотного діяв на півдні Гайсинського та півночі Ольгопільського повітів. На початку березня загін зібрався в сусідніх околицях

133

Балтського повіту, куди остаточно перебазовувався у квітні. Його переслідували частини 12 дивізії Красної армії.

Загальна чисельність загону за оцінками ворога — 800 кавалерії і 150 піших. Мали на озброєнні 16 кулеметів. В квітні загін розпорошився на окремі мобільні підрозділи, які оперували в Балтському та Первомайському повітах.

1)

“Банды эти входят в полное подчинение Заболотного и Кошевого...2) Комсостав

банды состоит из Петлюровских офицеров. Имеется полит-агитационный отдел, возглавляемый неким Скривдженным, он же и председатель Рады”.

3)

Ворог зазначав, що загін Кощового “добре організований, вербовка (проводиться) переважно з селян Ольгопільського повіту, (Кощовий) може ще виставити 1000 озброєних людей та декілька кулеметів”.

4)

12 березня 1921 р. Яків Кощовий на чолі трьохсот верхівців розігнав червоний гарнізон с.Демівки, захопивши у полон сторожову заставу. 18 березня один з підрозділів Кощового розігнав лісорозробку в Чечеліївській волості.

Найгучнішою акцією отамана навесні 1921 р. став напад на повітове місто Ольгопіль, де дислокувався штаб 12 дивізії, яка мала завдання зліквідувати повстанство в Ольгопільському повіті, і зокрема, загін Кощового.

1 квітня о 7 год. ранку, тихо обеззброївши застави довкола міста, гайдамаки “батька Кощового” увірвалися в центр Ольгополя. З в’язниці було випущено 83 чол., з арештного дому - 56 чоловік, які числилися за особливим відділом 12 дивізії. В числі звільнених був і сотник Солтис - один з визначних діячів повстанського руху на Ольгопільщині.

Під час нальоту було знищено начдива-12 тов.Геву, який особисто відповідав за ліквідацію отамана Кощового. Від козацьких шабель загинули також інспектор “рабочє-крєстьянской інспєкціі тов.Альбєрт” і вісім червоноармійців. Забравши з собою всіх звільнених, загін о 10 год. ранку вирушив з міста...

В ніч на 14 квітня 250 верхівців і 200 піхоти Кощового заїхали до волостного центру Чечельника, неквапливо знищили всі справи, книги та архів волвиконкому, речові докази дільничної міліції, розігнали охорону Чечельницького цукрового заводу, взяли, що потрібно, і поїхали далі.

5)

18 квітня навели порядок в Жабокричці.В ніч на 19 квітня, як повідомляло Бершадське політбюро, в с.Баланівку П’ятківської

волості прибув загін Кощового у складі 200 кінних і піхоти на 22 підводах. За валкою четверо коней тягли легковий автомобіль. Прибулі назвались червоноармійською частиною. На світанку вирушили у напрямку Сумівського лісу. Під Баланівським лісом того ж ранку було знайдено дев’ять трупів невідомих осіб.

Весь квітень і травень гайдамаки Кощового без поспіху очищали рідну землю від ворога. Готувалися до повстання селянства Балтського та Ольгопільського повітів. “Будто имеется в этих уездах сагитированных к выступлению до 6000 человек”, - писали більшовики.

6)

Як зазначала газета “Коммунист”,7) повстання планувалося розпочати 1 червня.

Повстання мали підтримати німецькі колоністи, які дуже потерпали від реквізицій та бандитизму Красної армії і ЧК. Та ж газета стверджувала, що Кощовому і Заболотному допомагали білогвардійські офіцери та “уголовные налетчики”...

30 травня загін Кощового вступив у бій з червоною частиною коло с.Христинівки і згідно з більшовицькими повідомленнями був розбитий, а сам отаман захоплений в полон. Але недовго отаман перебував у в’язниці - дуже швидко він тікає з Балтської в’язниці. І все ж таки доля була невблаганною: згідно з повідомленнями окупантів 7 червня 1921 р. в районі с.Сеньки, що в 18 км. від Голованівська (очевидно с.Синьки нині Кіровоградської обл.), в бою було зарубано 14 козаків Якова Кощового, серед вбитих опізнано й самого отамана.

8)

Якщо на першу половину червня 1921 р., зазначав ворог, в Подільській губернії саме в Ольгопільському повіті повстанський рух був найбільш активним, то зі смертю отамана “бандитизм пошел на спад”.

Ганна Скрипка зі слів своєї матері, сестри Якова Кощового, стверджує, що отаман боровся до серпня 1922 року. Вона розповіла таке: “Взимку 1922 р. Яків Кощовий захворів на тиф. Приїхав у село. Сестрі дали знати у кого зупинився. Лежав у кожусі, у теплій хаті. Заспокоював сестру, якщо так можна сказати, що його живим не візьмуть. Показав наган. Наступної ночі священик села перевіз його в інше село. Тиф повертав двічі.

134

Улітку 1922 р., виснажений, Яків Кощовий підійшов до рідного села. Переказав, щоб до нього вийшли рідні. Старший брат Якова – Трохим не вийшов на побачення. Чогось був образився на Якова.

Яків Кощовий лежав головою на камені. Казав сестрі, що тяжко хворий, що помре, що вибратися з України не має сил. Сказав, що більшовики за його голову обіцяли винагороду, але живим ворогу не здасться”, — так оповідала Ганна Скрипка.

Наприкінці літа 1922 р. червоні таки вистежили отамана. “Почалося переслідування. Відбувалося це неподалік села Полянецького. Там яри, зарості. Коні гнали галопом, дишель розколовся повздовж. Коні заплуталися, стали. Він оглянувся і, побачивши, що не втечеш, вистрілив собі у скроню. Так і сидів з наганом в руці. Вершник — “не бандит” — рубанув шаблею по голові. Він їм і мертвий був грізним. Сказав: ”Попался, негодяй!”.

Незабаром сестру отамана повідомили: Яків недалеко с.Полянецького, на Савранщині, застрелився в нерівному бою. Маму повідомили, що труп Якова привезли в Голту. З села поїхало декілька чоловік, щоб перевірити чи правда. Так вимагала влада. Поїхав і соратник Якова Кощового, який залишився вірним отаманові. Він знав про мітку — шрам на нозі від розривної кулі.

Яків Кощовий лежав у вагоні з маленькою раною на правій скроні і раною від шаблі впоперек голови. Була й мітка”.

Поховали отамана в Первомайську, на польському цвинтарі. Ховали за християнським звичаєм. Біля могили, незважаючи на небезпеку, хтось віддав салютом останні почесті отаманові.

Після смерті Якова Трохим втратив спокій: все ходив по селах, розпитував про брата.

Дружина Кощового Єлисавета вийшла заміж вдруге — за двоюрідного брата Якова. Згодом їх розкуркулили і вони подалися в світ. “А бувші наші свати від нас не відвернулися. Ставилися один до одного все життя прихильно”.

Коли совєтська влада укріпилась, рідні отамана стали ”бандитською кров’ю”.“Я народилася через чотири роки після його смерті, — продовжує племінниця

отамана Ганна Скрипка, — але ”бандитське поріддя” прилипло на все життя. Запитувала маму: чи дядько злодій? Мама казала: петлюрівець, самостійник, націоналіст. Воював за Самостійну Україну, щоб люди жили гарно”.

Наприкінці 20-х і на початку 30-х в музеї Первомайська, у відділі громадянської війни, висіло фото побратимів-отаманів з повстанцями: Кощовий і Заболотний навлежачки, решта — хто сидів, хто стояв.

ЧК не забула Кощового і через 15 років. “Навесні 1938 р. маму і ще чотирьох чоловік забрали, — пише в листі Ганна Скрипка. — Першого разу вів слідство похилого віку слідчий... Слідчий дивився із жалем... Далі вів слідство енкаведист Пружак, чоловік сестри Заболотного... Усі чотири невинно розстріляні. Маму в Кривому Озері протримали півтори доби і відпустили. Трохи раніше відпустили з Кривого Озера нашого сільського чоловіка. Він у селі був очима і вухами мого дядька. І був вірним нам до кінця...

Ім’я дядька і зараз декого тривожить...Мій брат Дьома — копія дядька Якова. Його один раз запитали чи не родич він

Якова Кощового? Дьома промовчав. А коли військкомат направив його вчитись у вище технічне авіаційне училище, хтось постарався і виявилося, що ”не можна, бо він племінник Кощового”...

З нас всі роки глумилися односельці. Дошкуляли, хто не лінувався. Я дорікала мамі, що не залишила село. А вона каже: ”Де ти подінешся сама від себе?”.

Ніколи не чула від мами обіди на Якова.Померла вона в 1986 р., на 95 році життя. На пам’ятнику я написала: ”Скрипка-

Кощова”. Чую, кажуть: ”Щоб не так, як у людей”. Не розуміють, що я написала наперекір долі...

П’ятий рік, як поховала брата. Старший загинув в 1941 році. А інший мамин брат Тимофій і ще вісім чоловік з його родини померли в 1933 році”.

“Висилаю єдине, що збереглося, фото Якова Кощового, — продовжує Ганна Скрипка. — Дала подивитися це фото своїй двоюрідній сестрі — їй 89 років. Кажу: ”Хто?”. А вона: ”Ой, дядько! Де ти його взяла?”. Сміялася, до нього говорила. Дивувалася, що з першого погляду впізнала... Я хвилююся, радію”...

“Торік наснився дядько, — завершує оповідь Ганна Скрипка. — Четверо сильних, рослих чоловіків внесли на подвір’я труну з ним. Він — у формі петлюрівця. Піднявся і сів. Я хочу покласти — а він упирається, дихає — живий!..

Може, хто хоче його добрим словом згадати?

135

Зараз у Кощового залишилась тільки я. Хочу, щоб мого дядька Україна згадала так, як він того заслуговує: добрим словом”.

ДЖЕРЕЛА, ПРИМІТКИ:

1,3,6) ЦДАВОУ, ф.3204, оп.1, спр.17. Документ знайшов О.Маслак.

2) Помилка. Правильно “Кощовий”. Р.К.

4) ДАВО, р-925, оп.8, спр.5, арк.101.

5) Там само, оп.2, спр.278, арк.14.

7) “Коммунист” (Харьков), №141 (436), 30 червня 1921.

8) ДАВО, р-925, оп.2, спр.210, арк.22.

Документи 4,5,8 знайшов Костянтин Завальнюк.

Лихо-Бондарук,Головнокомандуючий повстанцями

Херсонщини

Справжнє прізвище Бондарук Кирило Євлампійович.Родинне коріння простежується до 1794 року, коли двадцятисемирічний бондар-

кріпак Влас з дружиною та сином, залишивши рідне село Дроздовицю, що в Городнянському повіті Чернігівської губернії, переселився на землі, щойно відвойовані у Туреччини. Переселенці назвали своє нове село Катеринкою.

Родина Власа поповнилася ще трьома синами і двома дочками. У найменшого — Євлампія — як і у батька, народилося четверо синів та дві дочки. Після скасування кріпосного права сини і онуки бондаря Власа отримали прізвище “Бондарук”.

Кирило Євлампійович народився 1898 року у с.Катеринці Ольвіопільського повіту (нині Первомайський район Миколаївської області).

Навчався в церковно-парафіяльній, а потім два роки в земській школі. “Був допитливим, нічого не сприймав на віру”.

1)

Кирилові поталанило з учителем — Лаврентієм Петренком. Від нього він довідався “чому в щоденному житті вони спілкуються однією мовою, а в школі вчать іншу”.

З дитячих літ, дякуючи вчителю, Кирило “усвідомив себе українцем, а не малоросом. Тарас Шевченко став його провідною зіркою на все життя”.

“Ріс Кирило міцним, сильним, здоровим. Був гарячкуватим, але вмів уважно вислуховувати співрозмовника. Мав звичку заступатися за менших і слабших... В селі поважали його, як людину пряму і правдиву, безкорисливу і чесну. Сільські хлопчаки намагалися йому наслідувати”.

В середині березня 1917 р. селом промайнула чутка про революцію в Петрограді та зречення царя.

Кирило відчув: насуваються епохальні події. За чотири золотих монети вартістю по 10 руб. кожна він “виміняв у колишнього ананьївського жандарма шаблю і пістоль.., справив уніформу вояка”.

Дійшли чутки про формування українського війська, зокрема в Умані, і Кирило вирішив податися на Черкащину. “А поки-що одягав свій однострій, і при шаблі та пістолі з гордим виглядом проїжджав селом на власному коні. Сільські хлопці зустрічали його із захопленням і заздрістю”.

Кирило попрохав місцевого священика благословити “на боротьбу за свободу матері-України” і на початку травня разом з односельчанином Степаном Доценком подався до Умані, де дислокувався курінь полку ім.Гетьмана Полуботка.

Згодом у складі куреня прибув до столиці. Був зарахований в команду, яка охороняла Центральну Раду та інші українські установи. Брав участь в охороні Другого

136

Всеукраїнського З’їзду українських військовиків. Під час інструктажу заговорив з Симоном Петлюрою, чим звернув на себе увагу. Можливо саме тому Кирилу Бондаруку було незабаром запропоновано стати слухачем Юнацької військової школи, у складі якої він отримав перше бойове хрещення під Крутами.

Після бою він вдруге зустрівся з Симоном Петлюрою. Ця зустріч започаткувала їхні більш тісні стосунки...

Разом з урядом у лютому 1918 р. евакуювався на Волинь. В Сарнах йому було присвоєне перше старшинське звання — хорунжий.1 березня 1918 року повернувся до Києва і став дорадником з особливих питань при

штабі Петлюри.Після приходу до влади Павла Скоропадського на службу до Гетьмана не пішов, а

після оголошення повстання проти нього брав участь у братовбивчому бою під Мотовилівкою...

У 1919 р. Кирило Бондарук деякий час перебуває на території польської держави, при штабі Петлюри. Його призначають Головнокомандуючим Південної оперативної військової групи. Бере участь у Першому Зимовому Поході, який розпочався 5-6 грудня 1919 року.

17 березня 1920 р. кіннота Гулого-Гуленка звільнила Ольвіополь та навколишні села. Кирило Бондарук отримав нагоду побувати у рідному селі, де відбулася урочиста зустріч із земляками.

Про цю подію згадував односелець Тихін Андрійович Коритний:“Мені було 11 років, але пам’ятаю все до дрібниць. Довідавшись, що в село

в’їжджає Кирило Бондарук, паламар дзвоном почав скликати людей на сходку. Незабаром сільський майдан був заповнений.

Кирило на коні доїхав до центру, спішився і звернувся до односельчан:”Шановні громадяни! Сини і дочки нашої багатостраждальної матері-України! Наша

Україна переживає тяжкі часи... Сьогодні найнебезпечнішим ворогом України є російські комуно-більшовики, які, хоч і звуть нас товаришами, але мріють загнуздати і мати з нами такі відносини, як вершник з конем...

Дорогі земляки! Беріть до рук зброю, бийте ворога скрізь, де він появиться. Ми обов’язково переможемо! Слава Самостійній Україні!””.

“Мені невідомо, — згадував Тихін Андрійович, — скільки катеринчан пішло тоді з Бондаруком, але Йосип Клименюк та Олександр Чумак пішли. Це точно!”.

Після Катеринки Бондарук відбув у Врадіївку, щоб проінспектувати загони К.Колоса, Головнокомандуючого Врадіївської Хліборобської республіки... Потім — Савранські ліси, де перебували запорожці Гулого-Гуленка...

“1920 рік був неврожайним, — пише М.Ковальчук. — Вже після різдвяних свят почався голод. Особливо лютував він в Північній Таврії та на Херсонщині. Продовольчі загони відбирали у населення рештки продуктів. Це викликало загальне невдоволення населення. Почалися стихійні виступи. Продзагонівців виганяли з населених пунктів, а іноді і вбивали їх”.

2)

Якийсь час Бондарук перебував у Польщі, потім повертається на Батьківщину. Разом з ним до України (через Бендери-Одесу-Тираспіль) вертаються курінний отаман Іван Степанович Нагірний та сотник Дяченко. “До станції Заплази дісталися поїздом, а звідти — верхи на конях — в Савранські ліси, де дислокувалася дивізія Заболотного”.

Чекісти довідалися про повернення Бондарука і почали активні пошуки. І хоч було кинуто значні сили, а за хатою батьків встановлений нагляд, на слід отамана ворог довго не міг натрапити. Очевидно, за невловимість та шкоду, заподіяну більшовикам, чекісти дали Бондарукові псевдонім “Лихо”.

Кирило Бондарук налагодив розгалужену мережу інформаторів — і не лише у волосних і повітових установах, але й в самій ЧК. Внаслідок цього він наперед знав про наміри ворога.

“На отамана Бондарука працювали: завідуючий повітовим земвідділом С.Г.Комісаренко, завідуючий повітовим відділом народної освіти К.П.Близнюченко, начальник телеграфу на ст.Голта М.К.Ясельський, секретарка повітової ЧК Олена Лаврентьєва, заступник начальника відділу карного розшуку М.Д.Гольдберг та інші”.

Згідно з “Советской военной энциклопедией” (1933 р. видання) на кінець 1920 р. загін Бондарука нараховував близько 200 бійців.

Разом зі своїм першим помічником Іваном Нагірним, уповноваженим розвідки штабу УНР, Бондарук протягом першої половини 1921 р. готує повстання на Херсонщині:

137

проводить інспектування повстанських загонів, ініціює створення нових загонів, складів зброї та продовольства, формує штаби нових полків, проводить семінари, інструктивні наради, організує явки. Лише в Ольвіопільському повіті створено кілька підпільних груп, в тому числі в Грушівці (керівник О.Є.Любецька), в Мигії (керівник С.В.Грищенко), в Сировому, Берізках, Доманівці, Кінецьполі, Голті, Ольвіополі, Богополі та інших населених пунктах повіту.

Тим часом начальник повітової ЧК Корнєєв готував широкомаштабну акцію проти українського підпілля. Насамперед був завданий удар по рідних та близьких отамана — без суду і слідства були розстріляні його матір Тетяна, молодший брат Тимофій, сестра Наталка та її чоловік Семен Лебедушко, а також сусід, начальник станції Кам’яний Міст Гертаховський та його неповнолітній син Микола.

Батько під час цієї кривавої розправи був відсутній і залишився живим. Але, прийшовши додому, і побачивши зарубаних та постріляних родичів, збожеволів. Ходив селами, “розшукуючи своїх дітей”...

Отаман Лихо готувався до повстання... Але ЧК вдалося натрапити на його слід...Все почалося з незначного випадку — на базарі оперуповноважений впізнав і

затримав колишнього вчителя Дяченка. ЧК знала, що він був сотником Армії УНР і разом з нею опинився за кордоном. Коли ж Дяченко представив документи на ім’я Маріана Шрота, чекісти вже по-справжньому зацікавилися вчителем...

На жаль, в цей день сотник Дяченко завершив свій героїчний шлях воїна — і став зрадником. Він видав підпільників Загорського, Щербаня та Климентюка, адміністрацію Богачівського радгоспу, командира дивізії Миколу Бочарова, “командира полку з дивізії Степового Жасана”, зв’язківця штабу Бондарука – Якова Продана. А Продан видав телеграфіста ст.Голта Ясельського. “Це була велика втрата, адже Ясельський регулярно інформував отамана Бондарука про стан справ на залізниці: рух військових частин, перевезення продовольчих вантажів, переговори командування Красної армії”. Видав Продан і явку штабних працівників в с.Болгарці в будинку Митрофановських, проінформував про х.Розумівку, де отаман Лихо-Бондарук зустрічався з довіреними людьми, видав явку отамана Заболотного в с.Полянецькому у колишнього вояка УГА Ізотова. Оточивши будинок Ізотова, співробітники ЧК та міліції затримали групу підпільників, а у дворі виявили бункер, в якому зберігалося листування штабу Заболотного, списки особового складу, печатки, паролі, зв’язки і таємний пакет з листом Бондарука до представника УНР в Румунії Мацієвича...

Закінчив свій героїчний шлях й Ізотов: він видав Ф.К.Смілянецького, який повинен був передати цей пакет, виказав місце і час переходу через кордон, ім’я зв’язкових. Повідомив місцезнаходження отамана Бондарука та Івана Нагірного — Олександрійський повіт, де вони інспектували пов-станців...

Смілянецького заарештували, а замість нього в Румунію був посланий чекіст Ковальов під іменем заарештованого раніше підпільника Щербаня... Для більшовиків ця операція виявилася надзвичайно успішною...

Влітку 1921 р. Бондарука в Ольвіопільському повіті не було, але вже на початку вересня 1921 р. він повернувся.

Як свідчить совєтське джерело, “Нестеренко-Орел и Бондарук являлись петлюровскими агентами, имели связь с Закордоном, информировали о контрреволюционной работе за кордоном, и передавали инструкции и приказы”.

3)

Прибувши, Лихо-Бондарук зв’язався з побратимом — Іваном Степановичем Нагірним і розпочав реорганізацію наявних сил та створення нових осередків боротьби.

Протокол №32 засідання губвоенсовещания від 24.09.21. повідомляє, що на території Харківського військового округу діє загін Лиха-Заболотного в 125 шабель, “петлюровской окраски”.

4)

Однією з останніх вісток про шлях отамана є свідчення повстанця Осипенка. На допиті Остпенко свідчив, що на перше січня 1922 р. у палаці графа Потоцького у м.Бершаді Ольгопільського повіту отаман Бондарук призначив з’їзд отаманів. Мета з’їзду - організація повстання на Херсонщині.

Осипенко, колишній начальник команди 2-го червоного кавалерійського полку, у серпні 1921 р. перейшов до повстанського загону Артема-Онищука. 11 січня 1922 р. його арештували чекісти. На дізнанні Осипенко показав, що під час перебування в загоні у Федорівському лісі туди прибув командуючий групою повстанських військ на Херсонщині, який призначив Осипенка начальником штабу цих військ. Штаб групи знаходився у с.Велика Врадіївка. Осипенко показав, що в усіх селах довкола Одеси є

138

підпільні організації, а найкрупніша — у Голті під Ольвіополем. В Голті у завідуючого споживчою лавкою є дві друкарські машинки, на яких Бондарук друкував відозви. З Одеси, свідчив Осипенко, в штаб групи приїздив організатор загонів поручник нагірний. На час допиту Бондарук і Нагірний перебували в с.Кумарове, що на північний схід від Великої Врадіївки, сказав Осипенко.

5)

Останній бій для отамана Лиха відбувся в околицях Врадіївки... Потрапив у полон тяжкопоранений Іван Нагірний. Зрозумівши, що організовано оточення не прорвати, Бондарук віддав останній наказ — розсіятися і намагатися самотужки вирватися з лабет ворога.

Сам же отаман, роззброївши червоноармійця і забравши у нього коня, помчав до лісу — в район х.Розумівки. Але за кілометр-півтора більшовицька куля наздогнала отамана...

“В протоколі огляду тіла зазначалось, що крім малогабаритного томика ”Кобзаря” у вбитого не виявлено ні паперів, ні грошей, ні цінних речей”.

Для опізнання тіла привезли батька. Євлампій коло п’яти хвилин вдивлявся сумними очима в сина і, врешті, не промовивши слова, знепритомнів.

“Так, на 23-му році життя загинув Кирило Бондарук, — завершує свою оповідь земляк отамана, краєзнавець М.Ковальчук. — Віриться, що вдячні нащадки, хоч і з запізненням, віддадуть належну шану його пам’яті”.

Лишається додати, що у справі Бондарука-Нагірного проходило 278 осіб, які передані до більшовицького “суду”. В Державному архіві СБУ Миколаївської області зберігаються 15 томів цієї справи.

Прийде час і вони розкриють свої сторінки.А поки вклонімося юнакові, який навесні 1917 р., вимінявши за чотири золоті монети

шаблю та пістоля, з томиком “Кобзаря”, гідно пройшов дорогами Великої Вітчизняної війни українського народу проти російських загарбників!

ДЖЕРЕЛА, ПРИМІТКИ:

1) Тут і далі цитується праця М.Ковальчука “Хто він, отаман Лихо?”, “Прибузький вісник”, №№94, 95, 97, 99, 100, 1995 р., №№3, 4, 1996 р.

2) За перше півріччя 1921 р. лише в Ольвіопільському повіті було вбито понад тисячу продзагонівців”. М.К.

3) “Приговор Киевского губернского трибунала — Чрезвычайной сессии”. Див кн. “Героїзм і трагедія Холодного Яру”. Київ, 1996.

4) ЦДАВО України, ф.3204, оп.1, спр.28, арк.48.

5) ДАВО, Р-925, оп.8, спр.83, арк. 388. Зі звіту від 01.11.1921-31.03.1922. Надав

Костянтин Завальнюк.

Євген Ляхович, командир Брацлавського Куреня смерті

Народився в родині священика в м.Брацлаві в середині 1890-х років. Його родина належала до тих небагатьох, в яких поняття “москаль” і “Московщина” трактувалися однозначно вороже. Не дивно, що Євген з дитинства розмовляв виключно українською мовою.

Зрозуміло, що батько хотів, аби син продовжив його справу, тому й розпочав навчання Євген в духовній семінарії. Але Перша Світова війна змінила батькові плани та синову долю: Євген покинув семінарію і вступив до школи прапорщиків. По завершенні її був скерований на фронт. В полку Євген — кремезний, жилавий хлопець — теж розмовляв виключно українською мовою. Безперечно, це був виклик російським порядкам. Але начальство сприйняло таку поведінку як дивацтво.

З розвалом фронтів, в 1917 році, Ляхович повернувся на рідну Брацлавщину і відразу взявся за культурно-освітню працю на потрісканій від спраги українській ниві.

Вже тоді Євген розумів, що на еволюцію годі сподіватися. Тільки збройна сила переважить терези української долі. Тому на заклик Директорії Євген Ляхович формує

139

на Брацлавщині свій перший відділ. Це сталося, очевидно, наприкінці осені 1918 року. Незабаром відбувся і перший бій — в районі Вапнярки.

Десь коло Вапнярки зупинився перекусити та перепочити у жидівській корчмі.І “перепочив”... Вночі до нього увірвалися місцеві більшовики і арештували.

Корчмар запопадливо приніс ніж, яким ріжуть свиней, і більшовики почали вирізувати йому на ногах лампаси. “Коли вірити отаманові Ляховичу, — писав Михайло Середа, — цією операцією керував молоденький жидок, котрий, наступивши йому на груди, вигукував: ”Співай ”Інтернаціонал”, петлюрівська морда!””.

1)

Вирятував отамана щасливий випадок — коло корчми почав свою бадьору пісню кулемет. “Вояки” вмить розбіглися.

Невідомо чи цей випадок, чи якась інша причина, але в подальшому Євген Ляхович кожного єврея зі зброєю уважав за ворога. Він говорив: “Кожна сторінка Біблії оповідає про пролляту кров, яку п’є і ніяк не уп’ється ненажерливий Єгова... Давид провокує Урія і забиває його, забиває свого сина; Соломон у скинії забиває чесного вояку Йоава... В історії народів лише семіти додумалися скласти кривавий культ Молоха, забиваючи на олтарі своїх дітей. Дві тисячі років, що величезною греблею лягли між кров’ю Христа і моєю, свідчать, що на первісні жидівські інстинкти не вплинули ані культура, ані безконечні репресії, що їм заподіяно”.

2)

Три тижні лікувався Євген у свого тестя-священика. Ще не загоїлися як слід рани, а він з жителів двох сіл — Сокільців і Печор — почав формувати Курінь смерті: військовий час не давав можливості приділяти власному здоров’ю забагато уваги.

Про ті весняні дні 1919 року оповідав у своїх “Записках о гражданской войне” Антонов-Овсєєнко: “В руках бандитов был Брацлав и только 12 мая частям Подольського губвоенкома, наступавшим от Немирова и от Журавлевки, удалось их выбить (убиты 200 бандитов, взято ”много оружия”); в Брацлаве оставлена рота...

Уезды Брацлавский, Гайсинский, Ольгопольский, часть Ямпольського объяты крестьянским волнением (до 20 000 человек вооруженных, а также артиллерия, пулеметы). 12 мая в 19 часов от восставших ультиматум — отстранение евреев, ревкома и красной милиции”.

3)

На початку червня 1919 р. отаман надіслав керівникам окупаційної повітової влади листа: “Дізнався я від селян, що ви зловживаєте терміном гостинності. Нагадую, що вам час додому... Певен, що лишаючи Тульчин, Брацлав, Немирів, ви не заберете помилково чужих речей... Маю скласти вам почесний конвой у складі 500 гайдамаків при десяти кулеметах. Женя Ляхович. 4 червня 1919 р.”.

Незабаром його загін поповнився 22 старшинами та озброєними повстанцями, яких привели ватажки Корчевський та Дідик.

Отаман непогано поставив й агітаційну роботу: його агітатори діяли в Тульчині, Немирові, Брацлаві, закликаючи до повалення совєтської влади.

Нарешті отаман Ляхович знову розпочав широкі дії проти російських загарбників: звільнив Тульчин, Немирів, Брацлав, десятки навколишніх сіл.

В цей час через контрольовану ним територію проривався з Одеси загін колишніх червоноармійців під керівництвом Козакова та Соколова, які вдавали з себе українських повстанців. Щоб не викликати підозр, вони попросилися до загону Ляховича. Отаман погодився...

Вже наступного дня до нього дійшла вістка про “нечуваний погром” єврейського населення в с.Печори, яке здійснили вояки Соколова та Козакова.

Хоч Ляхович не мав особливого сантименту до євреїв, але вважав за гідне знищувати лише тих, хто зі зброєю в руках виступали проти української держави. “Мирне” єврейське населення він не зачіпав і казав: “Вважаю для себе недостойним воювати з мирним населенням, навіть і жидівським”.

Доки отаман радився зі штабом про долю Козакова та Соколова, ті учинили нову різню єврейського населення, на цей раз вже у Брацлаві та Немирові. Єврейське населення почало панічно залишати терен...

Врешті Козакова хлопці Ляховича розстріляли, а Соколов із загоном продовжив переможний рейд по єврейських містечках.

“Репресивні заходи Ляховича проти погромників не врятували його імені від тої гучної слави, яка була поширена жидами в закордонній пресі і урядових колах”.

4)

Петлюра, не знаючи докладно ситуації, дав наказ арештувати Ляховича, розформувати його Курінь смерті, а отамана судити військово-польовим трибуналом.

Щодо загибелі Козакова є інша версія: М.Петриченко твердить, що його на Канівщині “власноруч розстріляв” Зелений за те, що Козаков порубав єврейську депутацію, яка вийшла з хлібом і сіллю зустрічати отамана — Зелений був

140

прихильником контрибуцій з єврейського населення за право проживати на українській землі.

5)

“Петлюрівський чекіст” полк.Чеботарьов за якийсь час виконав доручення Симона Петлюри і заарештованого Ляховича привезли до Жмеринки, де на той час розташувалася Директорія.

Під час допиту Євген, перепросивши, роздягнувся і перед петлюрівськими контррозвідниками постала картина, яка “огорнула кожного холодним жахом”: на ногах отамана, через стегна до Ахілесового сухожилля смужкою в 2-3 см була вирізана шкіра. Порізані м’язи ще не встигли як слід зарости епітелієм. Навкруги розповсюдився запах гнилого тіла.

Євген Ляхович тримався бадьоро. Він не збирався “розжалобити” тих, хто хотів його смерті, а намагався лише наочно пояснити ситуацію...

Але звільнено його не було.Допомогли білогвардійці, які несподівано підійшли до Жмеринки. Скориставшись

метушнею, Ляхович покинув в’язницю і опинився у Вороновичинському лісі.Коли євреї довідалися, що Ляхович на волі, то “виасигнували велику квоту грошей

на винагороду тому, хто здобуде голову Ляховича”.6)

Розбагатіти і догодити єврейському населенню захотілося лікарю Житкевичу, який врешті втерся у довіру до отамана. Вибравши момент, коли він залишився насамоті з Євгеном Ляховичем, лікар з браунінга застрелив його.

7)

З цієї нагоди, як зазначає М.Середа, євреї влаштували свято. Протягом тижня вони возили Євгена з містечка в містечко, за гроші показуючи тіло отамана.

Повстанець Дідик, який бачив покійного у Тульчині, звернув увагу, що у отамана відрубаний палець, на якому той носив золотий перстень з “олександритом — улюбленим самоцвітом”.

Хай легенькою буде земля бойовому командиру Євгену Ляховичу, якому не пощастило до кінця реалізувати себе в національній революції!

ДЖЕРЕЛА, ПРИМІТКИ:1,2,4,6)

М.Середа, “Отаман Ляхович”. Львів, “Червона Калина”, №12, 1930. 3),

В.Антонов-Овсєєнко, “Записки о гражданской войне”, т.4, М.-Л.,1933.

5) М.Петриченко, “”Самостійник” отаман Зелений”, “Культура і

життя”, №46, 18.11.1990. 7)

Згідно з іншим джерелом (ДАВО, ф.р-1154, спр.2, арк. 47зв.- 48), яке знайшов К.Завальнюк, отамана вбив фельдшер Порфирій Лукич Фалатюк. Сталося це між 5 березням і 24 червня 1920 р. Р.К.

Яків Мамай,отаман Білого Яру

Справжнє прізвище — Яків Опанасович Щириця. Народився 8 жовтня 1887 р. в с.Боровиці на Чигиринщині.

“Невисокого зросту, середнього віку чоловік з дбайливо зачесаною борідкою... Дійсне прізвище Щириця, з фаху гімназіальний професор, старшина військового часу”, — описував його Юрій Горліс-Горський в історичному романі “Холодний Яр”.

Після відречення від влади Гетьмана Павла Скоропадського Україну залили збільшовичені ватаги грабіжників та частини Красної армії. Директорія була не здатна ні захистити Україну, ні організувати владу. По всій країні запанували безладдя, анархія та бандитизм. Коли життя стало нестерпним, односельчани звернулися до Якова Щириці з проханням “організувати їх” для самозахисту: “Ви ж освічена, грамотна людина...”.

Курінь Білого Яру діяв спочатку на Дніпровському побережжі — від Рацева до Черкас. Навівши — разом з односельчанином, отаманом Солоньком — порядок в окрузі, Мамай взявся регулювати судноплавство на Дніпрі: топив або завертав більшовицькі пароплави.

В романі Ю.Горліс-Горського є згадка про нараду Холодноярських отаманів, в якій взяв участь і Мамай-Щириця. Нарада відбулась, очевидно, взимку 1920 р.:

“ — Як у Вас справи, пане Мамаю?..— У мене, панове, самі знаєте — зимовий сезон. Дніпро замерз, пароходи не

ходять.., стріляти нема до кого, — плетуть хлопці сітки на рибу та лисиць в очеретах

141

ловлять... На острові маємо заховану гармату. Замок та набої забрали до села, бо під час повені те місце може залити вода... Гармата у нас без коліс, знята з бронеплава. Ми її приспособили виключно для стрільби з плавнів по пароходах і для походу зовсім не надається... В разі потреби, курінь Білого Яру, у складі від двохсот до п’ятисот чоловік при трьох кулеметах, приведу до Холодного Яру”.

Всю весну та літо отаман Мамай наводив порядок на підлеглому терені, зокрема були знищені чекісти — чужинці Ямпольскій, Фельдман, Брандот та місцеві комуністи Магда й Захарченко. Не поталанило й іншим — невстановленим особам.

У серпні 1920 р., коли по всій Правобережній України розбурхалося повстання, отаман ”перекрив” Дніпро — стратегічно важливу комунікацію. Так, отаман підбив броньований пароплав в районі Тіньок та перехопив інший, на якому пливли 600 мобілізованих більшовиками сільських парубків. Їх мали доставити до Кременчука. Але не довелося: мамаївці постріляли 19 їхніх керівників, а “новобранців” відправили додому. Дехто з них поповнив курінь Білого Яру.

Під час повстання влітку-восени 1920 року курінь Білого Яру передислокувався до Холодного Яру. Рейдував аж до Черкас. Брав участь у боях за звільнення Черкас та Чигирина. Співдіяв зі Степовою дивізією. Ось декілька більшовицьких документів, які свідчать про це:

“...Чигиринский уезд... В Гущевке Рацевской волости оперирует банда Щирицы численностью до 60 человек, посылают вооруженную разведку в Чигирин”.

1)

“...Чигиринский район. По донесению комбата 322 сегодня с 7 до 16 часов батальон вел бой с бандитами Мамая в районе Тарасовки-Тыньки... Численность банды до 500 штыков при одном пулемете Максима и одном Льюиса”.

2)

“...Чигиринский уезд... Банда Мамая отошла от Черкасс и заняла село Мордву, что в 12-15 верстах северо-западнее Чигирина. Банда эта спешит на соединение с бандой Степового. Численность банды Мамая до 500 чел.”.

3)

В 1921 р. отаман Мамай об’єднався із загонами отаманів Голика-Залізняка та Нестеренка-Орла та діяв до осені в районі Холодного Яру. “Після здавлення большевиками повстань в Україні, він, заховавши своє повстанське минуле, став професором історії в Катеринославському інституті Народної Освіти”, — пише Юрій Горліс-Горський в романі “Холодний Яр”.

“Про батька знаю тільки зі слів матері, бо мені не було й чотирьох років, як відібрали тата, — згадує дочка отамана Мамая Ніна Щириця. — Це була дуже витримана людина, врівноважена й дуже працездатна. Любив читати. Як йшов з роботи, завжди заходив у книжкову крамницю і обов’язково приносив якусь книгу до дому. У нас була багата бібліотека. В тяжкі часи ми продавали, куплені батьком, книги і на ті кошти жили. Мій брат Роман на три роки старший від мене і пам’ятав батька. Батько нас любив, Романа вже готував до школи, бо йому йшов сьомий. Брат народився 16 червня 1922 р. — ось і можна підрахувати, коли тато приїхав до Дніпропетровська.

Спочатку тато робив у профспілці, де працювала й мати — там, власне, вони й познайомились. Коли мати захворіла на висипний тиф, батько багато в чому їй допоміг.

Після її одужання, тата послали у відрядження до Швеції. Через місяць він повернувся додому. Згодом батько перейшов на роботу до університету, де викладав історію. Завідуючим кафедрою був Д.І.Яворницький, з яким приятелював і разом писали роботу про запорізьких козаків.

Завершити роботу не дав арешт, який стався 1928 року: на батька донесла його перша дружина, яка зрадила його, вступивши в комуністичну партію. З червоною книжкою керувала колгоспом на Черкащині.

Слідство проводили у столиці — Харкові. Мати їздила туди, розмовляла з прокурором, який втішив її, і порекомендував їхати додому. І, дійсно, через деякий час тато повернувся додому!

Він продовжив свою викладацьку роботу.Одного разу розповів мамі, як у його хаті зупинявся Симон Петлюра, з яким майже

всю ніч пошепки проговорили...Батько був чесною та культурною людиною, вірною козацьким законам

побратимства. Був здібний, сам змайстрував бандуру, грав на ній. Серед його улюблених пісень: ”Думи мої...”, ”Дивлюсь я на небо та й думку гадаю”...

Його перша дружина не заспокоїлась: і знову написала донос, на цей раз в прокуратуру Черкас. На початку квітня батька знову заарештовують, вивозять до Черкас і чинять там розправу”.

4)

142

19 квітня повітовий ревтрибунал виніс вирок згідно із статтею 94, ч.2 — розстріляти. “Пішов, старий, спокійно: попрощався з нами. ”Доживете, — каже, — привітайте від мене вільну Батьківщину. Для неї, невільної, зробив, що зміг””.

5)

27 квітня 1929 р. вирок було виконано: Якова Мамая-Щирицю розстріляно у застінках Черкаського ГПУ.

“Після страти до нас приїжджав чоловік, очевидно, його побратим, привіз матері листа від тата і гроші. Це була остання вісточка... Згодом у центральній пресі (не знаю, де саме) з’явилася стаття про батька — кати раділи, що викрили його і знищили”.

6)

“Яків Щириця-Мамай був природженим українцем, — завершує розповідь Н.Щириця, — і, зрозуміло, хотів бачити Україну самостійною. За це й поклав своє життя на олтар Батьківщини”.

7)

Уклонімося й ми професору-отаману Мамаю-Щириці!

ДЖЕРЕЛА, ПРИМІТКИ:

1) ДАПО, ф.р-2289, оп.1, спр.6, арк.115.

2) Там само, спр.5, арк.38.

3) Там само, спр.7, арк.105.

4,6,7) З листа дочки отамана Ніни Яківни Щириці до мене. Р.К.

5) Ю.Горліс-Горський, “Холодний Яр”. Львів, 1994.

Документи 1, 2, 3 надав Володимир Коротенко.

Михайло Мелашко, Командуючий повстанцями Катеринославщини

Народився 1882 року. Єфрейтор офіцерської стрілецької школи. Член Всеукраїнської Ради військових депутатів. В кінці 1917 р. заступник комісара Центральної Ради у Донецькому басейні.

1)

Його ще називають “Малашко”, “Мілашко”, “Мелешко”.“Середняк с.Софиевки Криворожского района. Член партии левых эсеров.

Участвовал в григорьевщине. В махновщине с октября 1919 г. Называл себя анархистом, но с самостийным украинским уклоном”, — так характеризував отамана начальник штабу Повстанської Армії (махнівців) В.Белаш.

2)

Як повстанський отаман, Михайло Мелашко сформувався у боях з білогвардійцями. Діяв в районі залізниці П’ятихатка-Катеринослав, зокрема, в районі Долгінцевого, Верховцевого та ст.Сухачівки.

В.Белаш стверджує, що на початку жовтня 1919 р. з мобілізованих білогвардійцями селян Олександрівського та Нікопольського повітів, які перейшли на бік Махна, була сформована “Повстанська група Матяжа”, в якій командирами батальйонів були Мелашко, Гладченко і Кіндратенко. Цікаво зазначити, що сотниками в цій групі були Чорновус, Тишанін та Федорченко, які наступного, 1920 року стали провідними старшинами Степової дивізії Костя Блакитного.

Наприкінці листопада Мелашко звільнив від білогвардійців м.Верхньодніпровськ. Після цього група отримала наказ доукомплектуватись в Софіївці — рідному селі Мелашка та Гладченка. Оскільки “штарм” (тобто, штаб армії) махнівців продовжував підозрювати групу Матяжа в симпатіях до УНР, було прийняте рішення реорганізувати цю групу — “чтобы разложить собравшиеся в ней петлюровские элементы”. Матяжа було відкликано до штарму на оргроботу, а групу очолив Гладченко. Мелашко став його помічником.

Група стала називатися “Вільно-Козачою повстанською Катеринославщини”.Мелашко, Гладченко, Матяж та Огій, стверджує Белаш, були “уэнэровцами”, і хоч

вони запевняли махнівський штарм у своєму анархізмі та негативному ставленні до Симона Петлюри, залишалися у статусі неблагонадійних. Врешті (16 жовтня 1920 р.) комісія у антимахнівських справах Матяжа розстріляла.

143

В другій половині листопада 1919 року, зазначає Олександр Доценко в книзі “Зимовий похід”, отаман Гулий, “разом з повстанцями Верхньодніпровського повіту під орудою Малашка, зайняв всю залізницю аж до самого Катеринослава”.

В нашому розпорядженні є документ (очевидно, від грудня 1919 року) учасника бойових дій проти білогвардійців на Катеринославщині:

“Малашко має чотири полки, одбиті у кадюків3) два бронепотяги, єсть гармати,

чимало куліметів. Військово-оперативна справа між Боротьбістами, Махнівцями та кошем Малашко — налагоджена. Малашко не така страшна людина, як його малювали. З заядлими самостійниками не ладнає. Йде він під національним прапором з написом: “За землю і волю — борітеся — поборете”.

Політику провадить в широко Українському маштабі, уникаючи яких би то не було партійних суперечок, об’єднуючи всіх, хто йде проти білих.

4)

З цього документу випливає, що Мелашко вже діє окремо від махнівців.Він справді стає самостійною фігурою, підпорядковує собі інших командирів,

зокрема загони Петренка5) та Гладченка.

6)

В грудні 1919 р. очолює “Тимчасовий Уряд Херсонщини” з осідком у Верхньодніпровську.

Як оцінювали його більшовики?“Мелашко, несмотря на то, что он человек малоинтеллигентный, с трудом

владеющий письмом, умело учел недовольство Украинских народных мас белогвардейщиной, вовремя использовал это недовольство... Народ ненавидел и охотно шел под знамена тех, кто заявлял о своем намерении прогнать белых и уничтожить белогвардейщину, и Мелашко, по профессии, как он пишет в своей анкете, ”фершал”, стал популярным атаманом партизанского отряда... Этой популярности способствовала его личная храбрость, и, бесспорно, административные способности”.

7)

Коли Красна армія почала заливати південь України, Мелашко, очевидно, з метою збереження своїх загонів та доозброєння за рахунок ворога, запропонував більшовицькому військовому командуванню влити свої загони в Красну армію. Те саме зробив і Гладченко.

Більшовики прийняли цю пропозицію. Повстанці Михайла Мелашка стали називатися “4-й Особой украинской бригадой”.

“Маневр Мелашко был очень ловок: не говоря уже о том, что он сохранял свои отряды, он этим самым получал возможность увеличить их путем вербования повстанцев в формируемую им бригаду, вооружить и снабдить их оружием, которое, как предполагалось, будет дано Красным командованием”.

8)

Чекісти намагались “разгадать этого сфинкса — Мелашко” (вислів їхній). І врешті розшифрували його. Як видно зі звіту “Центрального управления ЧК при СНК УССР” за 1920 р.

9) “червоний командир” Мелашко “вел агитацию за Петлюру, пытаясь

разложить Красную армию изнутри”, був “поборником самостийной Украины”.10)

“Он стал рассылать циркуляры вол- и сельисполкомам о том, чтобы на всей Украине существовала ”украинська мова” и вводил в школах обучение на Украинском языке. Разумеется, деятельность его распространялась в сфере расположения формируемых им частей”.

11)

У командування Красної армії для таких випадків був готовий універсальний рецепт: направити ненадійну частину на фронт. По-перше, частина відривалась від місцевості, де була створена і відповідно живилася підтримкою місцевого населення. По-друге, совєтське командування розраховувало за короткий час перетворити ненадійних червоноармійців в мертвих.

В такий спосіб вони намагались вирішити проблему Григор’єва та Махна, але ті резонно відмовились виконати наказ. Йти на фронт за сотні кілометрів означало б смерть для їхніх армій, невиконання наказу означало б бунт проти совєтської влади.

Не виконав такого наказу і Мелашко. Чекісти у своїх донесеннях повідомляли, що його діяльність “принимает характер

открытого восстания против советской власти. Он разгоняет ревкомы, устраивает погромы, разоружает советскую милицию, уничтожает связь”.

12)

Але підступний ворог не оголошує Мелашко ворогом совєтської влади, а заманює його для пояснень у штаб 45-ї дивізії, де й заарештовує.

Це сталося на початку березня 1920 року.

144

Михайла Мелашка під конвоєм відправляють до штабу 4-ї армії.“Здесь проявляются способности Мелашко, о которых сказано выше, — писали у

зведеннях чекісти, — он сумел 4-х конвоиров из семи его сопровождавших привлечь на свою сторону, а те убили трех остальных и вместе с Мелашко бежали”.

13)

В рідному селі Софіївці Михайло Мелашко збирає командирів своїх частин. На нараді були присутні: начальник штабу Черноусов (очевидно, Чорновус), заступник командира бригади Д’якіївський, заступник начальника адміністративного відділу бригади Березняк, професор Прохоренко, який завідував культурно-просвітницьким відділом червоної бригади, а також командир Верхньодніпровського полку Петренко, командир Весело-Тернівського полку Федорченко, Тишанін (отаман Іванов), Палій та інші.

Михайло Мелашко на нараді оголошує партизанську війну совєтській владі.Першим його заходом було звільнення Верхньодніпровська. Цей успішний наліт

отаман здійснив в ніч на 7 березня 1920 року силою двохсот бійців.Чекісти живописали, що під час нальоту повстанці “ограбили местное казначейство

на 12.658.586 руб.” та інші совєтські установи, зокрема, спалили всі справи “Упродкома и Военкома”. Потім, як стверджують чекісти, “началось неслыханное издевательство и убийство мирного населения, по преимуществу, еврейского. Не только убивали людей, но зверски при этом издевались, увечили, рубили тела на мелкие куски.., таким образом было убито 21 человек”.

14)

З цього повідомлення випливає, що під час захоплення міста не було вбито жодного (!) червоноармійця та чекіста. А загинули лише “мирні” громадяни, яких повстанці “грабували”, незважаючи на те, що дістали вже 12,6 млн. руб. — величезна на той час сума!

Чекісти стверджували, що Михайло Мелашко “собственноручно убивал и мучил людей”

Чого тільки не понаписують чекісти! Живописали б так про свої “подвиги”!У нальоті брали участь Іванов, Черноусов (Чорновус?), Д’якіївський, отаман

Петренко, Березюк, повстанці Жук, Журавель та Кабак. Частину суми Мелашко передав на організаційні потреби проф.Прокопенку, який на

той час очолював підпільний повстанчий комітет.Розголос про наліт на Верхньодніпровськ розійшовся на сотні кілометрів. Під

враженням гучної перемоги над “непереможною” Красною армією, почали гуртуватися інші повстанські загони, розпущені напередодні зими 1919-20 рр.

Отаман Михайло Мелешко показав селянам, що Красну армію можна успішно бити, і бити невеликими силами. Цей приклад мав неабияке психологічне значення для селян, які потерпали від ЧК і продзагонів.

Чекісти створюють штаб для боротьби з отаманом Мелашком. Штаб очолюють чекісти Ф.Леонюк та П.Онищенко. В їхнє розпорядження колегія ВУЧК виділяє загін. Це означало, що російські окупанти визнали проблему Мелашка як всеукраїнську.

До пошуків отамана були залучені також представники особливого відділу 13 армії.

15)

В усі повіти Катеринославської губернії виїхали уповноважені губЧК.Тим часом отаман Мелашко рейдує по Катеринославщині.На початку літа недалеко від Єлисаветграда відбулася зустріч повстанців різних регіонів з

рейдуючими частинами Зимового походу ген. Омеляновича-Павленка. Холодноярський отаман Іван Гонта (Іван Лютий-Лютенко) описує цю зустріч у своїй книзі: “Отаман Чорт (Мелешко), дуже розумна людина, відданий український патріот.., завзято відстоював думку наступу на Єлисаветград (нині Кіровоград — Р.К.)”.

16)

Але Омелянович-Павленко не погодився. Тоді Мелашко запропонував інший варіант: “Ми самі підемо на Єлисаветград, а частини Зимового походу нехай тільки прикривають наш наступ”. Коли командарм відхилив і цю пропозицію (він мав до виконання зовсім інший план), отаман Мелашко був надзвичайно згіршений...

В червні-липні загін Мелашка громив червоні частини та продзагони. Разом з ним діяв і отаман Гладченко, який користувався величезною популярністю серед селян.

Повстання на півдні України розгоралося. Земля, справді, горіла під ногами російських окупантів. На жаль, бойовий шлях отамана Мелашка — так невчасно! — закінчувався: в липні 1920 р. зрадник-комнезамівець прирік його на смерть — повідомивши чекістів, що Мелашко знаходиться в с.Орловому. Щоправда, раптовим наскоком кінного загону чекістам не вдалося захопити отамана. Але зрадник винюхав ще теплий слід отамана і привів загін в с.Карпове Карнаухівського повіту.

145

Михайла Мелашка доставили в Катеринославську ЧК, де — після “допиту” — розстріляли. В цій справі були розстріляні також отаман Т.Ф.Гладченко, Д’якіївський, його дружина А.К.Орельська, повстанці Жук, Журавель та Кабак.

Виступ отамана Мелашка проти совєтської влади, за визнанням ворога, “послужил сигналом открытого выступления партизанских отрядов”.

“Несмотря на то, что мелкие и даже крупные партизанские отряды подвергались рассеянию и истреблению со стороны Красной армии в период месяцев май, июнь, июль и август 20 года, повстанчество ширится и растет, принимая эпидемический характер. Выплывают все новые и новые атаманы...”.

17)

Очевидно, що ворог не перебільшує. Справді, збройний виступ отамана Михайла Мелешка був першим значним виступом селянства в 1920 р. на півдні України. І він запалив вогонь повстання по всій Україні...

ДЖЕРЕЛА, ПРИМІТКИ:

1) Енц. українознавства, т.4, Львів, 1994.

2) А.Белаш, В.Белаш, “Дороги Нестора Махна”. Київ, 1993.

3) Очевидно, так називали кадетів — білогвардійців. Р.К.

4) Підпис на звідомленні є, але він неясний. ЦДАВО України. ф.18.24, оп.1, спр.21. Документ знайшов О.Маслак. Публікується вперше.

5) Петренко — командир одного з махнівських загонів в 1919 р. Учасник боїв з білогвардійцями. Р.К.

6) Гладченко. “Уроженец с.Софиевка Криворожского района. Член партии левых эсеров. Участник григорьевщины. В махновщине с октября 1919 г. Называл себя анархистом, но в организации не состоял. Любимец крестьян”, — таку оцінку дає отаману вже згадуваний В.Белаш. Згідно з “Советской военной энциклопедией” (1933 р.) на кінець 1920 р. загін от.Гладченка нараховував 2000 бійців. Р.К.

7,8,10,11,13,14,17) “Отчет Екатеринославской губернской ЧК с 1.01.1920. по 1.11.1921.”. Дніпропетровськ, 1994.

9) “К 5-у Всеукраинскому съезду Советов”. Харьков, 1921.

12) “На защите революции (”Из истории ВЧК. 1917-1922 гг. Сборник документов и материалов”). Київ. 1971.

15) В.Голіченко, “Вартові революції”. Київ, 1966.

16) І.Лютий-Лютенко, “Вогонь з Холодного Яру”. Філадельфія, 1986.

Іван Нагірний,командир Наддніпрянського партизанського

загону

Іван Григорович Савченко (Нагірний) народився у червні 1895 р. у старовинному козацькому селі Вереміївці Золотоніського повіту Полтавської губернії.

Село широко розкинулося на лівому березі Дніпра там, де вкритий скіфськими курганами та козацькими могилами широкий степ, розрізаний кришталево-прозорою Сулою, з високої гори стрімко обривався у Дніпро. Тут, навіть не прислухаючись, можна було почути дихання - то вогке, холодне, то полум’яно-пекуче - знаменитого Холодного Яру, що багатозначно причаївся по той бік Дніпра. Надвечір тут, за селом, у степу, між козацькими могилами Близницями, можна було зустрітися з тінями великих предків - Петра Дорошенка, Івана Богуна, кошового Гладкого, а у весняному реві стрімкої Дніпрової протоки Ревун - почути їхні закличні голоси.

Іскри незабутого вогненного минулого продовжували жевріти у місцевій топоніміці - острів Богун, гора-укріплення Воїнь, куток Нечаївка, урочище Дубина... Та й саме слово “Вереміївка” було багатозначним, воно означало “бучу”, “сум’яття”, “буряну погоду”, “бурхливу годину”.

У Вереміївці завжди признавалися до козацького роду - і наприкінці XIX-го, і на початку XX століття. Вереміяки - справжні козарлюги, кремезні, поставні, гоноровиті та ще й на голову вищі од сусідів. Тож не дивно, що одним з поширених вереміївських

146

прізвищ було “Келеберда”, яке означало - “висока людина”. Традиційними промислами “високих людей” були рибальство, чумакування та... полювання на ворога, який не один раз приходив у це благословенне місце, щоб поневолити, розруйнувати, спалити. Тому вереміяки завжди були на сторожі.

Сюди, у куточок старовинного життя, наповнений войовничими козацькими типами, де, здавалося, кожний водяний млин, не поспішаючи, стиха оповідав про славні діяння предків, нестримно тягнуло українських митців: тут малював картини Опанас Сластіон, творив музику славетний Микола Лисенко, що з сусідніх Гриньків; наповнювався селянськими образами Михайло Старицький, рідне село якого Кліщинці, було у двох верстах від Вереміївки. Тут збирали українські пісні і казки Михайло Драгоманов та український фольклорист Порфирій Мартинович. У Вереміївці роздавала українські книжки мати великої Лесі України - Олена Плічка. На Вереміївському багатолюдному ярмарку співали легендарні українські бандуристи Остап Вересай, Михайло Кравченко та Федір Кушнерик, яких приваблювала не лише мальовничість природи, але й щедрість місцевих селян.

У скарбницю українського фольклору вереміяки подарували “Казку про запорожця”, “Казку про Правду”,

1) віршовану казку “Подарунча”,

2) казку “Як запорожці їздили у

Петербург до цариці”, казки “Мара”, “Два з торбою”, “Відьма”, “Харциз”, “Два брати”, пісні “За нашою слободою” та “Ой, під вишнею”, розповідь “Про кошового Гладкого”, “Розказку про те, як дід Іваненко втік з Вереміївки через Дніпро на той бік у Боровицю, а відтіль з Боровиці у Січ і як при йому те було, що і Січ руйнували, як запорожці тікали до турецького султана, як війська край брали і як уже навпослі дано їм, запорожцям, місце коло Чорного моря, де вони і понині живуть”...

3)

Історія села підтвердила, що назва “Вереміївка” цілком відповідала характеру місцевого населення. Не дивно, що тут у 1905 р. сталися революційні селянські заворушення, які увійшли в історію під назвою “Вереміївська буча”.

Село недаремно отримало таку бурхливу, буряну назву.Вереміївка, яка перед Першою Світовою війною нараховувала 16 тисяч населення -

у півтора рази більше, ніж повітовий центр Золотоноша, з давніх давен була поділена на кутки. Центр села називався “Столиця”, інші мали назви “Город”, “Тимченки”, “Погоріле”, “Заболото”, “Біла Голова”, “Пасічне”, “Нечаївка”, “Баталей”, “Запіски”, “Миклашівка”, “Бражне”, “Синівка”, “Липаївка”, “Колодівка”, “Лани”.

Родина Савченків жила на Заболоті. Інший уродженець Вереміївки - славетний отаман Келеберда жив на кутку Пасічному, коло Кривого узвозу.

Батьки Івана - хлібороби Григорій та Олександра Савченки - були малоземельними, а отже бідними. Не дивно, що мати колисала Івана у позиченій колисці. В родині ще було двоє дітей: старший син Олександр та молодша донька Ганна, яку називали Галею.

Закінчивши сільську школу, Іван освіту далі здобував самотужки. Односельчани запам’ятали його з книжкою в руках, казали, що складалося враження, мовби Іван ніколи не розлучався з книгою.

Як виглядав майбутній отаман? Вище середнього зросту, чорнявий, гарний і поставний. Любив носити вишивану сорочку. З дитинства був привчений шанувати українські звичаї. З великою повагою ставився до односельчан. Надзвичайно шанував матір (батько рано помер), поважав старшого брата, з ніжністю ставився до сестри.

В дитинстві був слухняним та спокійним хлопчиком. Його уяву вражали оповіді дідів про набіги татар, походи запорожців, козацькі тунелі під Дніпром, легенди про скарби у козацьких чайках, затягнутих у Дніпрові печери...

Хоч і мав Іван лагідну вдачу, але страшенно обурювався на несправедливість, приниження людської гідності. Оповіді дідів, козацькі думи кобзарів, книжки, якими захоплювався з дитинства, та особисті спостереження допомогли йому збагнути всю глибину несправедливості - і національної, і соціальної - не тільки до односельчан, але й до всього українського народу, який, як говорив Савченко, “сотні років був під національним гнітом, загубив мову і культуру”. Не один раз в юності він зустрівся з мерзенним лицем великодержавного шовінізму. Цьому сприяла й служба в російській армії: аж до революції 1917 року виконував обов’язки писаря у канцелярії військового коменданта Золотоноші. Саме тому, за власним визначенням, він і “став оборонцем національних прав і культури”. Він хотів, щоб український нарід піднісся “на рівень з іншими народами”. За здійснення мрії свого життя Іван Савченко готовий був накласти головою.

Революційна повінь лютого-березня 1917 року супроводжувалася страшною Дніпровою повінню, яка нанесла чималих збитків вереміякам. Дніпро, здавалось, попереджав земляків про величезні випробування, які насувалися на них...

147

На шлях боротьби “задля здобуття українським трудовим народом національних прав” Іван Савченко вступив вже 1917 року: восени Золотоніський гарнізон командирував Івана Савченка делегатом на 3-й Всеукраїнський з’їзд українських військових, який розпочався 20 жовтня (за ст. ст.) у Києві. З’їзд тривав 10 днів і за цей час Іван Савченко встиг познайомився з кількома видними діячами українського руху. У листопаді повернувся до Золотоноші, але вже через місяць його викликали у столицю, де (орієнтовно від грудня 1917 р.) служив у артилерійському відділі військового міністерства Центральної Ради. Очевидно, тоді ж “став членом партії лівих есерів”.

Працював до приходу першої “соввласти”. Коли 1 березня 1918 р. Центральна Рада, підперта німецькими військами, повернулася, Савченко знову їде до Києва з метою зайняти попередню посаду. Але вже 29 квітня стався переворот: соціалістична Центральна Рада була усунута, до влади прийшов Гетьман Павло Скоропадський. Вважаючи себе соціалістом-революціонером, Іван Савченко відмовляється дати присягу на вірність Гетьману, який стояв на виразно антисоціалістичних позиціях.

Після відречення Павла Скоропадського Іван Савченко - орієнтовно від січня 1919 р. - завідував судовим відділом Золотоніської комендатури. Але Директорія, яка зламала державний апарат Гетьмана Скоропадського, виявилася неспроможною побудувати свій. В УНР запанувало безладдя, чим і скористалися росіяни: Україну залили їхні війська - зі сходу наступала Красна армія, з півдня сунули денікінці. Лівобережний Фронт Армії УНР під ударами Красної армії і збільшовичених ватаг українських селян відкочувався від Харкова і Полтави, швидко наближаючись до Дніпра. Врешті українська армія перейшла на правий берег, а Красна армія увірвалась на Золотоніщину.

Друга “соввласть” мобілізувала до однієї з червоних бригад і Савченка. Побувши якийсь час у Красній армії, він самовільно покидає частину. Приводом до цього, очевидно стало всенародне повстання проти комуни і чрезвичайок, яке 7 травня 1919 р. проголосив отаман Григор’єв. У травні 1919 року влада у Золотоноші і повіті на якийсь час пере-йшла до григоріївців.

А з півдня вже підходила Добровольча армія, яка, не зустрічаючи опору, посувалася вздовж Дніпра до Києва. Красна армія панічно покидала терен.

Довідавшись про існування Всеукраїнського Повстанкому, Савченко командирує туди довірену людину, яка привозить наказ про негайну організацію Золотоніського Повстанкому. Савченко наказ виконує і творить підпільні структури. Сформувавши повстанський загін, восени 1919 року піднімає у своїй місцевості повстання проти білогвардійців.

Приблизно у грудні 1919 р. у Золотоніський повіт знову вливається Красна армія - на цей раз нібито для того, щоб допомогти “братньому українському народу” вигнати денікінців з України. Більшовицькі агітатори розпускали чутки - щоб заручитися підтримкою населення - що Красна армія діє у союзі з Петлюрою.

Савченко вичікує, яку позицію третя “соввласть” насправді займе у ставленні до Симона Петлюри. Тим часом, разом зі своїми товаришами - можливо, щоб не наразитися на репресії - вступає до міліції. Придивившись як слід і побачивши, що заяви про визнання Самостійної України російського Совнаркому лише прикривають окупаційну суть Красної армії, кидає службу в міліції, вертається до рідного села та налагоджує контакти з отаманом Келебердою - на той час найвпливовішим ватажком в окрузі.

Всі три “соввласти” наочно показали Івану Савченку звірине обличчя великоросійського шовінізму. Згодом він зазначав, що у вир збройної боротьби проти совєтської влади він кинувся, коли остаточно переконався у лютій ненависті місцевих совєтських керівників до української мови та культури...

14 лютого 1920 р. до Вереміївки та сусідніх Москаленків несподівано прийшла українська армія під командуванням Михайла Омеляновича-Павленка. До Вереміївки увійшли частини Волинської дивізії, а у Москаленки - Запорізької дивізії. Здивуванню і радості селян не було меж - вони просто не вірили своїм очам, що перед ними українська армія. “Та хіба у Петлюри є військо? - запитували селяни. - А нам і денікінці, та й товариші казали, що Вас вже давно немає”.

Тим часом політичні референти Армії УНР збирали волосні сходи і читали лекції на тему “Що значить Самостійна Україна?”. Лекції зробили величезне враження на селян. Всі висловлювалися за Самостійну Україну.

Командарм зазначав, що місцеве населення зробило на армію дуже добре враження: хати прибрані рушниками на образах та портретами Тараса Шевченка. Майже у кожній родині був “Кобзар”. Кидалася у вічі заможність.

148

Штаб Армії УНР розташувався у Москаленках, які межували з Вереміївкою. Саме у Москаленках Командарм Зимового походу Михайло Омелянович-Павленко видав кілька наказів по Армії. В одному з них говорилося: “Тут кожний козак упевнився в тому, що він творить волю Народу, що Нарід наш вірить своєму війську, чекає від него визволення від ярма, яке хочуть накинути всі пришельці. Наше втомлене довгою війною козацтво отримало від самого Народу під час походу подяку, подяку щиру, міцну, що надає йому силу на новий подвиг”.

4)

Наказ Командарма засвідчує приязне ставлення селян Золотоніського повіту і, зокрема, Вереміївки, до української влади. Лише у Жовнині, де існувала комуністична організація, до українського війська поставились вороже.

Командування Армії встановило “живий контакт” з місцевими повстанцями. На жаль, у наказах і спогадах не вказується з ким саме, але з великою долею ймовірності можна стверджувати, що мова йде про отаманів Келеберду та Савченка.

Зрозуміло, що прихід української армії та взяття нею низки населених пунктів, в тому числі й Золотоноші, підняло дух населення. А на носі була вже весна. Тож не дивно, що селяни почали “гострити ножі, зубити серпи і мантачити коси”, збирати розібрані на зиму кулемети.

Вже з березня 1920 року по всьому повіту діяли невеликі загони з 10-15 козаків, які, як зазначали більшовики, “безнаказанно нападают на волости и села - (и) исчезают в лесах, болотах и кулацких хуторах”. Так і згадуєш вислів “крутили веремію”, який в українській мові означає “робити швидкі напади, атаки, нападати то тут, то там”. Саме так діяли вереміївські отамани Нагірний та Келеберда.

У Золотоніському та сусідніх Хорольському й Кременчуцькому повітах оперували й чисельніші загони, наприклад, того ж Келеберди, котрі нараховували по 200-300 чоловік. Ось кілька повідомлень із Золотоніського повіту про те, як крутили веремію гайдамаки XX століття:

“В районе Еремеевской,5) Жовнинской, В-Буромской и Лялинской волостей

оперирует Келеберда. 20 августа банда произвела налет на Жовнино, разбила Советский отряд... Бандитами выпускаются воззвания, что коммунисты продают Украину и агитацию против жидов и кацапов... Мобилизация прошла скверно... Разверстка тормозится бандитизмом...”.

6)

“В ночь на 4 сентября в Васютинскую волость ворвалась банда, разграбила волисполком. Караул Советского отряда открыл по бандитам стрельбу, бой продолжался один час. Бандиты отспутили в направлении Москаленок Еремеевской волости”.

7)

“В Еремеевской, В.Буромской, Прохоровской, Безпальчевской, Гельмязевской, Драбовской, Лялинской волостях милиция, терроризированная частыми бандитскими налетами, почти бездействует”.

8)

“В селе Москаленки появилась банда 200 человек”.9)

До Савченка-Нагірного з’являється Гаврилко - представник Холодноярського Повстанкому, який на той час очолював Дігтяр-Хоменко. Він запрошує отамана відвідати Повстанком. У вересні 1920 р. Савченко-Нагірний разом з Гаврилком з’являється у Холодний Яр. Це був час розквіту повстання, яке очолив Кость Блакитний - отаман Степової дивізії. Савченко беззастережно підпорядковується Холодноярському Повстанкому, чим продовжив традицію послуху Чигирину - старій гетьманській столиці, адже майже три століття тому Вереміївська сотня вже входила до складу Чигиринського полку війська Богдана Хмельницького.

Повернувшись до Вереміївки, Нагірний розширює свій відділ, до якого вливаються рештки загону отамана Келеберди, який на той час помер від отриманої в бою рани. Зібравши до ста піших, Нагірний, виконуючи наказ Холодного Яру, розпочав рух на Хорол. Дії координував з місцевими повстанськими організаціями. Але захопити Хорол не вдалося...

Ось ще більшовицькі повідомлення про повстання в Золотоніському повіті:“2 октября - положение в уезде тревожное, город на осадном положении...”.

10)

“Положение уезда и города критическое, бандитизм принимает повсеместный характер, в корне разрушая всякую работу... По дороге Жовнино-Ирклеев бродят мелкие банды”.

11)

“9 октября в Еремеевке была банда до 100 человек. Бандитизм там принимает широкие размеры. Организуется петлюровская банда под предводительством Савченко и неизвестного председателя партизанского комитета. Бандиты

149

рассклеивают воззвания, ведут агитацию; участвуют местные кулаки, интеллигенция. Работа волисполкома приостановлена...”.

12)

“В уезде по некоторым волостям действуют только местные бандиты, которые мешают продработе, преследуют волмилицию”.

13)

“В селе Москаленках Васютинской волости находится банда до 200 человек”.14)

“17 октября в с. Песчаное ворвалась банда, вооруженная бомбами, винтовками и

револьверами, рассклеивала воззвания и прокламации с призывом против жидов и к вооруженному восстанию против Советской власти... 19 октября в Ирклеев прибыла банда численностью до 30 человек, ограбила волисполком, телефонную станцию, обстреляла и разграбила милицию, захватила лошадь начальника района, 14 штемпелей... Настроение бедняков, кулаков, интеллигенции с.Песчаное контрреволюционное; советские учреждения не работают - мешают банды”.

15)

“В Драбовской волости развивается бандитизм, прибыл агент Петлюры Беспощадный, проводящий митинги, организовывающий бандитские отряды... В Мойсенской волости

бандитами разбиты волисполком и военком, работа

приостановилась, (советские) служащие под угрозой бандитов отказываются работать”.

16)

Вереміївський краєзнавець комуністичної орієнтації Олексій Бондар зазначав: “Нагірний (Савченко І. Г.) після смерті отамана Келеберди став одним з найбільших бандитів, командиром загону ‘’щирих українців’’. Проводив він ту ж лінію, що і Келеберда, і, не дивлячись на умовляння жителів села (очевидно, комнезамівців - Р.К.) стати на сторону радвлади, продовжував боротись за вільну Україну. У своїй роботі був сміливим. Робив сміливі вилазки, не рахуючись зі своїм життям”. Олексій Бондар називав Нагірного “запеклим націоналістом, який дорожив своєю сивою шапкою і синьою чумаркою та іншими націоналістичними клейнодами”. І сміх, і гріх...

Настали морози, випав сніг і повстанство пішло на спад. Нагірний, як і інші отамани, вирішив на зиму розпустити загін. А тут якраз дійшли чутки про чергову “амністію”. Нагірний своєрідно використав її. Він вирішив створити “свою” міліцію, яка б захистила селян від грабунку продзагонів та забезпечила безпеку партизанів. З цією метою він відпускає частину повстанців, які прийшли до соввлади “з повинною”, “розкаялися” і виказали бажання зі зброєю в руках стати на захист “завоювань революції”. Сам же Савченко з ядром загону залишився зимувати на Дніпровських островах, підтримуючи зв’язок з Холодним Яром.

Новосформований “летучий отряд по борьбе с бандитизмом” очолив амністований повстанець із загону Нагірного Микола Дібрівний (інколи пишуть Дубровний), який, зазначали згодом більшовики, “хотя и перешел на сторону соввласти, все-же не оставил своего прежнего гнусного дела - бандитизма”. Перебуваючи на посаді командира червоного загону, Дібрівний тримав тісний зв’язок з отаманом, передаючи йому секретну інформацію і попереджаючи про плани ЧК і міліції, зокрема й про плани ліквідації самого Нагірного.

Збереглася записка отамана до Дібрівного такого змісту - бачили, мовляв, як ви переправлялися через річку, але стріляти не стали, адже серед вас - чимало гарних хлопців.

Тим часом Нагірний знову з’являється на виклик Холодноярського Повстанкому, який на цей час очолював вже Петренко, зустрічається з представником Петлюри Орлом-Нестеренком. Ознайомився з наказом Головного Отамана про те, що не слід на свій розсуд проводити активні виступи, а необхідно вести послідовну і обережну підготовчу роботу та чекати наказу про повстання.

Нагірний вертається на Побережжя і продовжує розбудовувати підпільні структури. Нарешті приходить наказ про початок повстання. У розпорядження Нагірного з Холодного Яру прибуває загін у 200 козаків. З ними він здійснює успішний наліт на кінну сотню 5-го полку 5-ї червоної дивізії. Забирає 32 коней та зброю. Бере у полон 47 червоноармійців. Виконавши завдання, переправляється через Дніпро і воює в околицях Холодного Яру.

У травні 1921 р. (орієнтовно 20-21 травня) його козаки порозвішували у селах листівки: “Наказую всім служащим Сов.-комуністичних установ на побережжі Чигиринщини негайно з дня оголошення цього наказу кинуть працю й надалі такої не проводить. За невиконання цього наказу усі служащі зазначених установ будуть караться вплоть до розстрілу. Керуючий Наддніпрянським партизанським загоном Нагірний. Земельний відділ і суд - працюйте. Отаман Нагірний”.

17)

150

У другій половині червня 1921 р. загін Нагірного перебував на Дніпровських островах, в районі Воронівки - Чигирина. Ворог виявив його дислокацію. Більшовицьке командування наказало другому батальйону 62-го полку завантажитись на бронеплав “Громкий” и “в кратчайший срок уничтожить банду Нагорного”. Попереджені завчасно Дібрівним, партизани змінили дислокацію і “помполка 62 тов. Єгорову” довелося отримати від начальства наганяй - із завданням він не впорався.

Через деякий час Нагірний знову передислокувався до Холодного Яру. Про це свідчить більшовицьке звідомлення: “Чигиринский уезд. Банда Нагорного 7 июля появилась в районе Холодного Яра, где совершает налеты на ближайшие села, так - совершили налет на Грушевский сахарный завод, что в 7 верстах северо-восточнее местечка Каменки, забрано 12 пудов сахара, 150 пудов овса, 39 пудов ячменя...”.

18)

У липні-серпні 1921 р. для Холодного Яру настали тяжкі часи - місцевість по вінця заповнили червоні частини, які взяли повстанців у лещата. Бій переходив у бій. Щоб зберегти людей, Нагірний знову відпускає частину повстанців, щоб ті “амністуватися”. Партизани поставили умову, щоб їм залишили зброю і прийняли під команду Дібрівного. Таким чином лави “отряда по борьбе с бандитизмом” Миколи Дібрівного - товариша отамана Нагірного, “зміцнилися”.

Під тиском ворога невеликий відділ Нагірного відходить на північ - “в район, ограниченный с северо-востока рекой Тясмин, с севера - железной дорогой из Черкас на местечко Смела, с юга трактовой дорогой Каменка-Чигирин”.

19)

12 серпня він вступає у бій з більшовицькими голово-різами. Совєтське джерело стверджує, що загону Нагірного було завдано “решительное поражение”. Зокрема бюлетень таємно-інформаційного відділу СНР УССР №99 сповіщає, що у бою вбитий член Окружного Повстанкому Терехов-Терещук і захоплений в полон член Окружного Повстанкому Горбанюк, які перебували у загоні.

Інше більшовицьке джерело свідчить,

що Терехов боровся принаймні до травня 1922 року.У вересні 1921 р. до Нагірного добираються представники Центру Петро

Максимович Скопець і начальник розвідки штабу 6-го району Петро Зотович Самутін. Діставши необхідні інформації від Нагірного, Самутін вертається, а Скопець лишається і організовує Повстанський штаб. Але згодом і він вертається за кордон.

Нагірний не відсижується на островах, а безупинно налітає на волосні виконкоми, палить їх разом з паперами та портретами Леніна. Така доля спіткала Боровицький, Жовтянський, Іркліївський, Оржицький та інші волвиконкоми. Поруч з ним весь час юнаки: Іван Опанасович Казидуб (21 рік), Ярема Трохимович Прудкий (18 років), Федір Леон-тійович Мусієнко (18 років) та Г. К. Казидуб.

“Для боротьби проти банди Нагірного у Вереміївці, - згадував краєзнавець комуністичної орієнтації Олексій Бондар, - на кутку Лани та кутку Колодівка стояли загони червоноармійців, один з яких був направлений з артилерійської школи. Однієї ночі Нагірний разом з бандою поїхав у село. Вранці повернувся на тачанці з червоним прапором, везучи зброю та женучи коней. Тачанку затопили у воді, а все інше переправили на Жовту косу. Через добу вранці до берега підійшли червоноармійці і з кулемета почали стріляти по Жовтій косі. Бандити побігли вглиб, а Порубльовий з декількома бандитами стояв коло берега, прикриваючи відхід бандитів углиб острова.

Приїхав командир загону червоноармійців і почав просити (слово "просити" автор закреслив і написав - "вести переговори"), щоб Порубльовий вернув зброю, коней, прапори. Після переговорів повернули тільки прапори, а коні ходили по лузі напризволяще. Самі ж бандити розтанули - очевидно переправились через Дніпро на ту сторону”.

З весною 1922 року отаман Нагірний продовжив боротьбу. Серед інших у загоні були Ярема Прудкий, Іван і Григорій Казидуби, К. М. Казидуб, Степан та Іван Адаменки, Скопець, Упир, Головенко, Воловенко, А. Мусієнко. Роль зв’язкових та розвідників виконували Федір Канівець та Данило Келеберда, які, окрім того, постачали хліб повстанцям...

У травні 1922 р. Нагірний організував на Дніпровському побережжі Полтавщини Повстанком, до якого увійшли також Терехов і Манзя.

Нагірний діяв переважно в районі Вереміївки, Липоватого і Жовнина. Серед акцій - “нападения на волостные и сельские исполкомы, разгром ссыпных пунктов, порча телеграфных проводов”... У протоколі Золотоніської повітової військової наради за 1922 р. вказувалося, що “петлюрівська банда Нагорного зустрічає співчуття селянства і всіляке сприяння з боку куркульського елементу”.

20)

151

Інший чекістський документ зазначав, що “банда Нагирного в количестве 7 человек, петлюровской окраски, оперирующая в Золотоношском уезде и скрываясь на островах реки Днепра, расположенных в районе сел Мудровка и Топиловка, изредка для совершений операций переходит в Чигиринский уезд. Так, например, (...) июня (число написано не ясно - Р.К.) означенная банда ворвалась в Боровицкий волисполком, у председателя которого забрала 150 млн. рублей советских денег, 118 рублей серебра и пять рублей золота общегражданского налога."

21)

В комуністичній агітці “Черкащина у відбудовчий період 1921-1925 рр.” є згадка про загін отамана Нагірного: “Ця банда затятих ворогів Радянської влади продовжувала діяти ще у 1922 році. Вони нападали на сільські Ради, магазини, пароплави на Дніпрі. Так, 1 вересня 1922 р. банда вчинила наскок на Москаленківську і Котлівську Ради, знищила папери сільради, в тому числі і розписки про вручення платникам обкладних листів єдиного натурального податку. В селі Москаленки знищено податкові списки. А в ніч з 24 на 25 вересня того ж року в селі Москаленки Васютинської волості було вдруге вчинено наскок банди в 12 чоловік. Пограбовано сільраду, знищені всі заново заведені списки і пограбовано 90 пудів жита, зібраного на користь голодуючих (двофунтовий збір). Органи Радянської влади в таких випадках створювали інститут відповідачів із куркулів та інших антирадянських елементів, які повністю відшкодовували збитки від бандитів. Так було зроблено і у Москаленках: 90 пудів хліба було конфісковано у куркулів - в інституті відповідачів”.

Повстанці Нагірного займались також економічними диверсіями. Так, вночі 15 вересня 1922 року неподалік Вереміївки козаки Нагірного затопили землечерпалку. В той же день у районі пристані Бужин, що у 15 верстах на північ Чигирина, іншою групою Нагірного була затоплена барка з вугіллям. “Для ликвидации банды того же числа выступила к(анонирская) л(одка) ’’Грозящий’’ с десантным отрядом в количестве 25 человек... (А) 19 сентября банда Нагорного численностью 40 пеших и конных (сильно преувеличено) произвела налет (на) с. Котлов и Москаленки.., где банда, уничтожив дела волисполкома, бежала...”.

22)

У листопаді 1922 р. командир “летучего отряда по борьбе с бандитизмом” Микола Дібрівний - з метою здобути для повстанців кулемет - з кількома “червоноармійцями” налетів на двох міліціонерів кінного резерву повітової міліції. Та у перестрілці Дібрівного було застрелено.

Після смерті Дібрівного “комуністичний” загін очолив Білий, він же Григорій Фесенко - теж амністований повстанець Нагірного. Новий командир своїм помічником призначає Чорного - Цокала Івана Павловича - також амністованого повстанця загону Нагірного. Вони діють за схемою Дібрівного, повідомляючи отамана про небезпеки, які чатували на нього на гарячих стежках партизанської війни.

Під час незапланованих зустрічей повстанців Нагірного та “червоноармійців” Білого перестрілок ніколи не було, а такі “червоноармійці”, як Григорій Семенович, Опанас Грицай, Григорій Казидуб, Олексій Шарий і Лимар передавали партизанам набої, зброю, друкарську машинку. Сам же загін у будь-яку хвилину готовий був перейти на бік повстанців.

Розуміючи, що “комуністичний” загін Білого ненадійний, чекісти вирішили його обеззброїти. Для цього наказали прибути у Золотоношу. Але “червоноармійці”, відчувши підступ, наказу не підкорилися і до Золотоноші не прибули. Більше того, Білий написав листа “наштабуезду”, в якому зазначалося: якщо загін намагатимуться роззброїти, він без бою не здасться. Врешті, Білого застрелив підісланий агент ГПУ, а загін таки було роззброєно.

Понад чотири роки діяв отаман Нагірний на обох берегах Дніпра - в Чигиринському, Черкаському, Золотоніському та Хорольському повітах. Лише протягом 1922 р. загін здійснив десятки нальотів на совєтські установи. Восени 1922 р. Олександр Переузник, односельчанин Нагірного, випадково зустрів отамана, який на світанку йшов повз його хату, що знаходилась коло покритої лісом гори, неподалік Порубльового узвозу. Нагірний йшов у село зі сторони степу. Був у вишиванці. Переузник запропонував отаману змиритися з совєтською владою і жити “нормальним життям, адже вже можна”. “Боротьба програна, з ким ти залишився?” - говорив Олександр Переузник. “Я, - відповів Нагірний, - навіть коли залишуся сам, продовжуватиму боротьбу”.

Арештували отамана під час планової облави. Сталося це у лютому 1923 року. Розповідає Олексій Бондар: “Спіймали Нагірного за допомогою інституту відповідальних (заложників)... Було це зимою. Облаву почали зі степів від Жовнина. Відповідальних вислали по степу ланцюгом, через кожний кілометр по фронту ішов відповідальний. За ланцюгом відповідальних йшли представники влади: міліція,

152

частини особливого призначення. Першого дня пройшли до хутора Казидубів (де нині знаходиться ферма колгоспу в селі Ленінське). На хуторі й переночували. Другого дня пошук продовжили. Вже перед селом Великою Бурімкою побачили у степу хату, із димаря якої клубочився дим.

До хати підходили надзвичайно обережно, щоб ніхто із присутніх у хаті не почув тупоту. Хату оточили кругом легко, бо вікна в ній були вибиті і заткнуті соломою. Відповідальні виявили у хаті двох людей, один з них виявився Нагірним”...

Згодом були заарештовані Степан та Іван Адаменки, які під час затримання “оказали вооруженное сопротивление”. Дехто, наприклад, А. Мусієнко, Іван та Григорій Казидуби, сподіваючись повторити досвід легалізації своїх побратимів, “прийшли з повинною” в ГПУ.

Полтавська газета “Голос Труда” радісно повідомляла про арешт “незаурядного бандита” Нагірного. “Дела его широко известны жителям Приднепровской части Полтавщины”, - повчально писала газета.

В ув’язненні Іван Савченко мав достатньо часу, щоби обдумати в деталях своє життя, свою боротьбу. І він вкотре дійшов висновку “у правоті своїх виступів проти радянської влади”. “Смертна кара, яка може бути примінена за мої вчинки, мені не страшна - писав він, - але мені страшно і соромно, що над моєю могилою буде висіти табличка: "Бандит і ворог робітників і селян"”.

26 жовтня, вже в ув’язненні, у Нагірного з’явилась можливість написати і передати листа своїх рідним. Цей лист зберігся до наших днів. Подаю його з невеликими скороченнями:

26 жовтня 1923 р.Полтава - Тюрма.

Добрий день, любі мої рідні: мамо, Олександр і ти, сестро Галю!

Мені сьогодні оголошено, що моя справа закінчена і на 12 листопада назначена в суд - в Надзвичайну сесію Полтавського губсуду, чого я не бажав і ніколи не ждав, позаяк сесія суду (проходить) без участі правозаступників і при зачинених дверях, а, головне, суворо карає взагалі.

І от одержавши такі неприємні для мене відомости і такий короткий час життя, всього 17 днів, я рішив написати Вам листа, щоб хоч коротенько з’ясувати Вам, як я прожив прошедші дев’ять місяців і якими вони мені довгими та тяжкими показались, і як скоро проходять ці шістнадцять днів і наближається сімнадцятий, себто 12 листопада, який рішає судьбу мого молодого життя.

Любі мої рідні! Прошедші дев’ять місяців мого тюремного життя, де прийшлося бути відірваним від всього, де пришлося забути про всю красу природи, бо із-за високих камінних стін видно тілько одне голубе небо, яке теж казалось немилим без земної природньої краси, широких степів з пахучими квітками та садками та широкого лугу над батьком-Дніпром...

І як не тяжко було сидіти за гратами в’язниці, як не тяжко було забувати про все сказане, але все-таки я цей час прожив як будь-тоби весело і непомітно. Але доживати останні дні, яких вже не так багато осталось, тяжко до безкраю.

Правда сказати наперід, що мене чекає в той роковий для мене час (12 листопада), я не можу, але приблизно скажу, що надій на життя мало. І, як неприємно і тяжко Вам буде слухати ці слова, але нічого не вдієш.

Я знаю, що ця груба звістка ляже важким каменем на Ваші серця і поране їх, особливо серце рідної матері, яке давно вже пошматоване і так багато лиха зазнало... Я прошу пробачити мені...

Не буду писати, як буде і як повинно бути, коли я залишусь живий, а беру крайність, себто, коли розстріляють. Я знаю, що пережити такий час, як мусите пережити Ви і я, тяжко, тяжко і тяжко, але ми мусимо його пережити. І якщо дійсно моя доля заснула і мені прийдеться загинуть, то не плачте за мною... Мені себе не жалко, а жалко вас. Коли я загину, то це все й страждання, а Ваше тілько почнеться.

Мені страшенно шкода Галі. Ви сяк-так, хоч теж не мед пили, а все-таки прожили, а вона ще й не бачила життя. Правда, я не батько й не маю права розпоряджатись, але я не можу не сказати Вам свого слова, бо Ваше гірке і тяжке життя залеже від мене...

Ви страждаєте... за те, що я мав щире і правдиве серце, щиро поважав свій рідний край і нарід й з одвертою душою пішов боронити його, не спізнавши, що нарід, особисто наш, український, це сіра маса, яка не тілько не здатна робити сама, або

153

допомагати в роботі, а навіть не здатна й гадати про щось гарне, себто про свою кращу долю. Тілько й того, що весь час, як ті гади, шипіли з нор, даючи своє жало, щоб я ним когось кусав, а коли прийшло до гіркого, то вони злякались і во ім’я спасенія своїх маєтків подло віддали мене на кару.

Я коли згадаю, як я вірив на людей і ніс за їх своє молоде життя і нарешті одержав таку дяку, так хочеться проклясти той час і хвилину, в яку я клявся бути оборонцем. Правда я і вмру оборонцем, але оборонцем не свори зрадників, а оборонцем тої святої ідеї, за яку я голову ніс і кладу її в могилу. “Ну, нічого, моя мука буде комусь наука”.

Історія колись скаже, хто я був і де дівся. Нехай вони живуть, а Ви страждайте, але нехай не забувають, що їхнє життя куплене кров’ю Вашого сина.

І так, любі мої рідні: мамо, брате Олександре і ти, сестро Галю! Може, цей лист буде останнім не тілько в цей час, в ці останні дні, а може бути останнім в моїм цвітущім житті, то ще раз прошу Вас: не плачте й не турбуйтесь.

Не плач, моя рідна мамо,Так за мною дуже.Цим ти мені не поможеш,Тілько тобі хуже.Ти і так зазнала горя,Як іще кохала.Як в колисці позиченій Мене колихала.

Взагалі історія життя нашої сім’ї тяжка з початку. Мабуть наша така доля. Ну, нічого, що не є погане, то все лучче. Бажаю Вам, мої рідні, всього найкращого. Міцно жму Ваші руки і гаряче цілую вас.

Ваш син і брат І. Савченко (Нагірний).

Прощай, моя люба Вкраїно,І ти замучений нарід її...

І. С.

Вітайте всіх товаришів і знайомих і скажіть, що я їх, вмираючи, прошу, нехай допоможуть Вам в житті.

Галю, передай привіт своїй подрузі Ярині.Пробачте, що так нерозборно написав - дуже спішив”.

23)

12 і 13 листопада 1923 р. Надзвичайна сесія Полтавського губернського суду розглянула справу “банды Нагорного”. Серед обвинувачених: Носенко Зіновій Опанасович, 49 років, Харченко Михайло Кирилович, 28 років, Каліберда Данило Олексійович та інші. Під судом опинилися 19 чоловік.

“Выяснять суду было нечего, - 15 листопада писала газета ’’Голос Труда’’. - Конечная цель, к которой стремился Савченко-Нагорный и его соратники - свержение Советской власти и установление национального шовинистического государственного строя Украины”.

13 листопада 1923 року Надзвичайна сесія присудила Івана Григоровича Савченка (Нагірного) до розстрілу. До розстрілу - “как главари банды” - були засуджені і його побратими: Степан Адаменко, Ярема Прудкий, Мусієнко, Іван Казидуб, Григорій Казидуб, Воловенко.

Івана Савченка-Нагірного, Степана Адаменка та Ярему Прудкого - без амністії. Мусієнку, Воловенку, Івану та Григорію Казидубам, “враховуючи оголошену амністію”, вирок замінено на 10 років ув’язнення “зі строгою ізоляцією і конфіскацією всього майна”. К. М. Казидуб був засуджений до 2-х років ув’язнення.

24)

Але для російських окупантів було важливо не тільки знищити українських повстанців, а ще й скомпрометувати їх перед смертю. Росіяни розуміли, що героїчна смерть українських повстанців викличе захоплення і бажання помсти.

Нічого дивного немає в тому, що окупанти йшли на різні фальсифікації, щоб очорнити світлу пам’ять про українських повстанців. Наприклад, у пропагандистській книзі “Вартові революції” стверджувалося, що голова Кременчуцької ЧК Моздревич без зброї прийшов “у лігво бандитського отамана Нагорного” і переконав лісовиків у

154

“згубності їхньої справи”. “Всі вони разом зі своїм керівництвом склали зброю і повернулися до трудового життя і не раз робили послуги чекістам у викоріненні бандитизму”.

25)

Добре, що у нашому розпорядженні виявилися матеріали - теж совєтські - які спростовують цю “ідилічну казочку”: і про капітуляцію отамана Нагірного, і про “повернення до трудового життя”, і про послуги у “викоріненні бандитизму”, тобто у зраді побратимів та тих ідеалів, за які вони боролись.

Тому я з недовірою ставлюсь і до твердження “Голоса Труда”, що повстанці Нагірного - всі як один - слізно визнали, “что заблуждались” і тепер дуже шкодують “за запо-діяне своєму народові лихо”. Останній лист отамана та жорстокі вироки говорять самі за себе...

Свинцеву крапку у героїчному житті Командира Наддніпрянськогого партизанського загону і його славних побратимів поставив “сотруднік губсуда Байков”, який насвітанку 20 грудня 1923 р. у Полтавській тюрмі без жалю і, очевидно, з вірою у “правоє дєло” розстріляв Івана Савченка-Нагірного та його друзів - козаків Степана Адаменка і Ярему Прудкого.

Односельчанка Марія Іванівна Рубачева згадувала той день, коли прийшла звістка про розстріл Нагірного. В їхній хаті в цей час зібралася сільська інтелігенція. Коли повідомили про смерть отамана, всі, хто був у хаті, заплакали. Односельчани страшенно жалкували за ним.

Ярина, якій Нагірний в останньому листі передав привіт, заміж так і не вийшла, і, врешті, тужачи за Іваном, зійшла з розуму.

Галя, сестра отамана, на схилі літ часто, особливо, коли приходилось тяжко, просила рідних почитати братового листа. Вкотре слухаючи останнє слово брата, гірко плакала. Перед смертю передала листа племінникові Семену Савченку

26) з проханням

зберегти для нащадків.

Управління СБУ в Черкаській області в 1994 р. передало на зберігання в архів УМВС в Черкаській області кримінальну справу №14395 Савченка Івана Григоровича (отамана Нагірного), яка нараховує понад 1800 сторінок.

Чи може науковець взяти її до рук, запитую я, щоб досконаліше вивчити історію рідного краю?

Ні.Чи можуть нащадки отамана Нагірного ознайомитися з історією своєї родини? Ні.Закон, прийнятий ще у часи СССР, й досі стоїть на перешкоді.Двоюрідний онук отамана Володимир Савченко на власному досвіді переконався у

цьому. “На законних підставах” йому відмовили у проханні ознайомитися зі справою. Не було й задоволене його прохання про реабілітацію Івана Савченка. Прокурор відділу прокуратури Черкаської області С. В. Шведун 14 вересня 1998 року (№15/2948-98) дав таку відповідь: “Савченко (Нагірний) Іван Григорович засуджений за те, що він разом з іншими громадянами організував повстанські загони для боротьби з радянською владою... У зв’язку з тим, що Савченко (Нагірний) І. Г. був засуджений за злочини, що відносяться до категорії загальнокримінальних, а не політичних, він реабілітації не підлягає”.

Отак чітко і ясно сказано, що політичний характер боротьби, яку вів отаман Нагірний (“повстанські загони для боротьби з радянською владою”), носить “загальнокримінальний” характер. Тобто, згідно із законами нинішньої “української” держави, Командир Наддніпрянського партизанського загону, який входив до складу збройних сил Української Народної Республіки і підпорядковувався Головному Отаманові Симону Петлюрі, є кримінальним злочинцем. І цей бездушний цинізм спостерігаємо на восьмому році існування “незалежної української держави”!

Совєтська влада подбала про те, щоб і про місце поховання отамана Нагірного ніхто ніколи не довідався. А його Вереміївку - повстанське упродовж віків село - в середині 1950-х років втопили у Кременчуцькому водосховищі. Населення - те, що залишилося після поразки національно-визвольної війни 1917-1920-х років, після Голодомору 1933 року, після репресій

27) та Другої Світової війни, - переселили

на гору, де була заснована нова Вереміївка.Старі вереміяки і сьогодні чують з-під води голоси своєї старої козацької - таки

знищеної - Вереміївки.

155

Вічна пам’ять козацькому селу і його святим оборонцям!

ДЖЕРЕЛА, ПРИМІТКИ:

1) “Казка про Правду” становила 1140 рядків тексту - 30 друкованих сторінок у збірнику П. Д. Мартиновича. Ф. І. Лавров.

2) “Подарунча” становила 2400 рядків тексту - 60 друкованих сторінок у збірнику П. Д. Мартиновича. Ф. І. Лавров.

3) Ф. І. Лавров, “З літопису Вереміївки”, “Народна творчість та етнографія”, №2, 1973, березень-квітень.

4) О. Доценко, “Зимовий похід”, Варшава, 1932.

5) Тут і далі правильно, Вереміївської. Р.К.

6) ДАПО, ф.р-2289, оп.1, спр.5, арк.5.

7) ДАПО, ф.р-2289, оп.1, спр.5, арк.30.

8) ДАПО, ф.р-2289, оп.1, спр.5, арк.13.

9) ДАПО, ф.р-2289, оп.1, спр.7, арк. 14. Документ від 25 вересня 1920 р.

10) З опер. зведення Кременчуцького губвідділу управління. 12 жовтня 1920 р.

11) ДАПО, ф.р-2289, оп.1, спр.7, арк.168.

12) ДАПО, ф.р-2289, оп.1, спр.7, арк.94.

13) ДАПО, ф.р-2289, оп.1, спр.7, арк.105.

14) ДАПО, ф.р-2289, оп.1, спр.7, арк.2.

15) ДАПО, ф.р-2289, оп.7, арк.48.

16) ДАПО, ф.р-2289, оп.1, спр.7, арк.165. Документ від 23 жовтня 1920 р.

17) ДАПО, ф.р-1855, оп.5, спр.2, арк.3.

18) ЦДАГО України, ф.1, оп.20, спр.692, арк.169.

19) ЦДАГО України, ф.1. оп.20, спр.615, арк.171.

20) Цю інформацію надав В. Ревегук.

21) ДАПО, ф.р-7473, оп.1, стр.112, арк.68.

22) ДАПО, ф.р-7473, оп.1, спр.119, арк.35.

23) З сімейного архіву Володимира Савченка, двоюрідного онука отамана.

24) “Голос Труда” (Полтава), 15 листопада 1923 р.

25) В. Голіченко, “Вартові революції”, Київ. 1966.

26) Насправді його ім’я Симон, а повне - Симон Васильович Савченко. Народився він 1919 року, а ім’я йому дав батько - старшина Армії УНР - на честь Головного Отамана військ Української Народної Республіки. Р.К.

27) Зі слів С.В.Савченка, який у 1943 р. став Головою сільради с.Тинченки (куток Вереміївки, що виокремився у село), репресії 30-х років забрали з Вереміївки більше людей, ніж загинуло на фронтах Другої Світової війни. Р.К.

Документи 3-14,18,19,21 надав Володимир Коротенко.

Переважна більшість публікуються вперше.

Командуючий Другою повстанчою групою Орлик

Народився 23 грудня 1896 р. (за ст.ст.) в селищі Гостомелі, що під Києвом. Справжнє прізвище Федір Петрович Артеменко.

1) Згідно з іншими відомостями —

Григорій Карпенко.2) Ріс без батька. В 14 років влаштувався помічником механіка в

компанії, що продавала американські грамофони. Знання здобував самотужки. Найняв собі репетитора і, врешті, досяг свого — здав екстерном екзамени за 6 класів гімназії.

156

В 1914 р. перевіз матір — Зіновію Тесленко — з Гостомеля в Бучу, де збудував будинок.

Як почалася Перша Світова війна, пішов добровольцем до війська.Закінчив Київську школу прапощиків. Відзначився під час наступу російської армії у

червні 1917 року, і, очевидно, тоді ж отримав чин поручника.Згодом служив у корпусі генерала Павла Скоропадського.Після демобілізації повернувся в Бучу.За Директорії — начальник штабів Фастівського та Козятинського гарнізонів. У

складі Армії УНР брав участь у боях проти червоних. Був підвищений до полковника. Іншої кар’єри як у складі української регулярної армії, Орлик, очевидно, не бачив. Але тиф змінив життєві плани.

Поки він лікувався, Київщину зайняли денікінці. І влітку 1919 року його було мобілізовано. Служив у комендантській офіцерській роті Добровольчої армії. Але Федору вдалося виклопотати відпустку для продовження лікування в домашніх умовах, і він залишив російську окупаційну армію.

А в грудні 1919 р. прийшли червоні. Армія УНР, яка наприкінці літа з’явилася була у Києві, відкотилася на захід. Зрозуміло, що чекісти не могли обійти увагою офіцера, який служив у військах Петлюри та Денікіна. Відчувши, що його ось-ось заарештують, Федір зібрав гурт товаришів і подався до лісу.

Якщо врахувати, що Красна армія окупувала Київ 16 грудня 1919 р., то можна стверджувати, що повстанський період в біографії Федора Артеменка почався в останніх днях 1919 року, або в перших днях 1920-го.

Діяв на Київщині у 1920-23 роках. Мав спочатку загін в 25 піших та 5 кінних. Діяв в районі Бородянки, Ворзеля, Бучі, Клавдієвого, Тетерева, Василькова, Макарова, Димера, Гостомеля, Радомишля, Фастова, Іванкова та Чорнобиля.

Деякий час співдіяв з отаманом Струком. Виявляв велику активність, атакуючи більшовицькі гарнізони населених пунктів та військові частини Красної армії. Наскакував на заводи та лісові “разработки”.

Водночас Орлик проводив агітаційну роботу “в Петлюровском духе”. Він користувався великим авторитетом серед селян, які серцем сприймали його аргументи.

Орлик поповнював загін, проводячи мобілізації. Зокрема, в селах Загальці, Галинці, Качабо, Гаврилівці, Лубенцях, Литвинівці Бородянського повіту.

Цікаво, що переведення мобілізації Орлик доручав комнезамам. Другий параграф одного з його наказів звучав так: “Комнезами повинні зібрати сільські сходи, з’ясувати їм сучасний мент, також переживання зруйнованої неньки-України”. А в параграфі 7 написано: “За невиконання цього комнезами будуть притягнуті до відповідальності, майно їх буде знищене, будинки спалені мобілізаційним відділом”.

3)

“Воззвания и листовки, а также окраска приказов доказывает существование в банде идейного петлюровского ядра”, — зазначав ворог.

4) Ці накази видавались за

підписом помічника отамана — сотника Смутник-Смутенка, справжнє прізвище Яків Хоменко. Родом із Луб’янок Гостомельської волості. Унтер-офіцер. Служив совєтам. В ліс пішов, коли особисто постраждав від “визволителів”.

Заступник начальника “особотдела” Київського військового округу Іванов у Доповідній записці відзначив рішучість, сміливість та велику силу волі отамана Орлика, його величезну енергію.

Орлик добре поставив розвідку: мав розгалужену мережу інформаторів. Слід відзначити таких розвідниць: вчительку Марію Ковриженко з с.Загальців і Ганну Лучай, батько якої працював в адміністрації Південно-Західної залізниці.

“Отаман нікому не довіряв, своє місцезнаходження тримав у таємниці. З потрібними людьми зустрічався здебільшого у Тетіївському лісі, біля Смолової колоди”.

5)

Загони Орлика не відсиджувались, вони — навіть у несприятливий для повстанців зимовий сезон — енергійно рейдували округою, наводячи жах на окупантів. Так, наприклад, 15 січня 1921 року Орлик зайняв Клавдієве, 12 лютого здійснив напад на скло-хімічний завод в районі Гостомеля. 15 лютого він вже в Бородянці, 22 березня його загін здійснив напад на хімічний завод у Бучі, 10 квітня перед ним розчинилися ворота 4-го шкіряного заводу, що знаходився в чотирьох кілометрах від Радомишля.

11 квітня Орлик – в рідному Гостомелі. У цей же день отаман наскакує на станцію Тетерів та на ст. Трубецьку, де обеззброює “отряд Трудполка” і 90 червоноармійців. 13 квітня здійснює наліт на Ворзель, 14 квітня — наскок на залогу Городенок.

В цей день, 14 квітня 1921 р., йому пише листа отаман Мордалевич, в якому інформує про своє призначення командуючим повстанськими загонами північної

157

Київщини та Волині. “Оскільки Ваша група стоїть на платформі УНР й хоче працювати в контакті з вищими інстанціями і штабом, — писав Юлій Мордалевич, — вона, безумовно, мусить визнати свою залежність од штабу північного фронту”. Мордалевич пропонує Орлику “зі своїми козаками прилучитись” до нього й “взяти безпосередню команду над центральною групою північного фронту”.

6)

19 квітня Орлик “знімає охорону поста Городенок” і здійснює наліт на військово-польове будівництво за 2 км від Василькова, під час якого знищено “ответственных сотрудников”, захоплено в полон воєнкома та інженера. 25 квітня — наскок на млин в с.Сподавці.

Окрім того, здійснені нальоти на десятки інших сіл, під час яких знищувалися продзагони, червоноармійці, чекісти та їхні помічники з місцевих перевертнів. Так, недалеко Гостомеля знищено 27 “продармійців”, в Іванкові — 12 червоноармійців, в Нижеловичах — семеро.

Відсутністю жалю та сантименту до ворога, хай навіть і полоненого, відрізнявся комендант загону — Антон Рибка. Він добре засвоїв правило воєнного часу: “В боротьбі — жаль зайва і шкідлива забавка”.

Як вдавалося Орлику діяти в той же день в різних населених пунктах — інколи на значній віддалі один від одного?

Справа в тому, що загін Орлика був розбитий на п’ять бойових підрозділів під керівництвом Кречета, Зигмунда, Яблучка, Карбонюка (Корбонюка) та Шатила (останній був згодом заарештований). Начальником штабу призначено Гонту. Мали й свою “жандармерію”. Нею командував Карбонюк. Визнавали зверхність Орлика й отамани Гайовий (Грисюк) та Голубенко.

Зрозуміло, що російські окупанти намагались знешкодити народного месника. Але їхні операції щораз провалювались. В середині квітня в район Білки (16 км на захід від Радомишля) був висланий каральний загін Красної армії. Як свідчить начальник “отдела по борьбе с бандитизмом ВУЧК” Михайлов, більшовикам після бою вдалося захопити в полон двох повстанців (очевидно, поранених), серед них — “уполномоченного по вербовке людей в банду Орлика” Атилу. Під час бою вбито двох повстанців та поранено чотирьох.

Михайлов зазначав, що Орлик в Наказі №1 від 16 квітня 1921 р. пропонував населенню Київщини допомагати йому, зокрема продовольством та фуражем, а також інформувати про пересування та місцезнаходження червоних військ, “за что, — писав Михайлов у зведенні, — будет от Петлюры большая благодарность”.

7)

Загони отамана постійно нападали на лісові “разработки”, розганяючи руїнників лісу. В районах промислової (я би сказав: політичної!) вирубки лісу повстанці Орлика розвішували оголошення, в яких погрожували тим, хто вирубуватиме ліс. Лісорубів називали “розкрадачами українського майна”.

Ворог оцінював чисельність об’єднаних загонів Орлика в 120 кавалеристів та 400 піших. Активно працювала й кулеметна команда, на озброєні якою було 9 кулеметів. “Материалы ЧК характеризуют его как дерзкого предводителя банды, пользовавшегося поддержкой местных зажиточных крестьян”, — писав про Орлика більшовицький “історик” Л.Маймескулов.

8)

Як свідчить інший більшовицький документ, селяни підтримували Орлика незалежно від своїх статків. Підтримували, бо не хотіли іноземного поневолення з його продзагонами і ЧК. Орлик знищував тилові комунікації Красноі армії. Паралізував діяльність волвиконкомів, руйнував залізницю. Найчастіше працював на відтинку Київ-Бородянка та Київ-Фастів. Зупиняв поїзди, знищував червоноармійців, чекістів та тих, хто допомагав окупаційній владі.

І завжди Орлик був попереду, особистою хоробрістю запалював інших.Про невловимого та непереможного отамана місцеві жителі складали легенди.Наведу цікавий спогад Рената Польового з Ірпеня:“В 1962 році директор склозаводу селища Гостомель Троянскій розповідав про свою

пригоду з отаманом Орликом. Троянскій (не пригадую, Арон Якович, чи Яків Аронович), не маючи спеціальної вищої освіти, обіймав посаду директора від початку совєтської влади і належав до стану так званих ”красних директорів”, яких брали ”з пролетарських низів”. На заводі нишком посміювались з того, що він, заповнюючи анкети, у графі ”освіта” писав: ”директор”.

Так от, Троянскій розповідав, що під час ”громадянської війни” поїзд, в якому він, молодий чоловік, їхав, на перегоні під Бородянкою спинила ”банда” Орлика. Почався грабунок, каже він, здійнялися крики, галас. Декого викидали з вагонів. Випхали з

158

вагона і його, та, як жида, заходилися вішати. Він пручався, кричав, що не жид. Аж тут на тарантасі під’їхав сам отаман і поцікавився, з якої причини репет.

Повстанці пояснили, що хочуть повісити жида, а той виривається і кричить, що він не жид. ”Тоді Орлик, — розповідав Троянскій, — спитав мене, чи я справді не жид? А коли я це рішуче підтвердив, наказав: ”А дайте-но йому сала. Чи ж їстиме?”.

”Я, — розповідав далі Троянскій, — виховувався з дитинства в суворих єврейських традиціях і зроду сала не їв. А тут уп’явся зубами у товстелезну четвертину сала, рвав його й, не дуже жуючи, ковтав. Орлик дивився, дивився та й каже: ”Відпустіть його. Воно, звичайно, жид, але, видно, жид хороший!””.

Сучасники так описували Орлика: блондин середнього зросту з невеликим задерикуватим носом. Особисті якості: хоробрість, кмітливість, залізна воля.

Деякий час Орлик був підпорядкований отаману Юлію Мордалевичу, який призначив Орлика командуючим головними загоном об’єднаних сил повстанців Північної Київщини. З середини літа 1921 р., після того, як Мордалевич “передався на ласку совєтської влади”, Юрко Тютюнник призначив отамана Орлика Командуючим Другою групою. Тютюнник наказав Орлику “до 1 вересня 1921 р. закінчити всі приготування до всенароднього повстання” і поклав на Другу групу такі завдання:

— грунтовно знищити залізничну колію та мости в районі дій, а також зруйнувати шосе Київ-Житомир,

— перервати сполучення більшовиків через р.Прип’ять,— перервати зв’язок між частинами Красної армії, дислокованих в Коростені,

Житомирі, Білій Церкві та ін., — удосконалити власний зв’язок.Під час повстання “всіх чекістів і комуністів розстрілювати. Звичайних

мобілізованих червоноармійців — здемобілізовувати і, відібравши скарбове майно й зброю, відправляти додому.

9)

Також було наказано встановити оперативний зв’язок з білорусами на північ від Прип’яті...

На жаль, початок повстання весь час відкладали, аж до листопаду... Але Орлик часу не гаяв: в ніч на 13 вересня 1922 р. 30 козаків Орлика налетіли на

с.Бабинці. Не пощастило співробітнику політбюро по боротьбі “з бандитизмом” Тимошенку (його боротьба з ”бандітізмом” закінчилась на віки). А от міліціонеру Рожітховскому поталанило більше: його лише було побито. Побили й секретаря сільради.

24 вересня Орлик у Клавдієвому, де реквізував в одній з совєтських установ 30 млн. руб. та друкню. Трохи згодом, у жовтні, гайдамаки Орлика знищили у Гостомелі таємного агента ЧК Назара Свіщенка.

“8 листопада відповідач з с.Качали Леонтій Малько був посланий загоном червоноармійців на розвідку в с.Мірчу. По дорозі його перестріли вершники з червоними бантами і зірками. Почали розпитувати. Малько, думаючи, що це червоні, розповів їм про своє завдання. Але це були козаки загону Орлика. Вони побили Малька, відвели в Мірчу і розстріляли на очах у селян”.

10)

Орлик приєднався до Подільської групи Листопадового рейду 1921 року.Учасник Листопадового рейду сотник Харченко згодом писав про гайдамаків

Орлика: “Його кіннота мала досконалий вигляд: добірні люди, добре озброєні”. Сотник Харченко оповів, як загін Орлика, “незважаючи на значну перевагу червоних, рішучою атакою погнав їх... Орлик виявився добрим командиром”.

Коли отримали звістку про поразку Юрка Тютюнника, почався відхід Подільської групи. Орлик вивів її лісовими стежками з-під удару, чим ще раз прислужився Україні.

Орлика запрошували йти разом до Польщі. Але отаман відмовися: “У себе в краю помру зі зброєю в руках”. Як древній скандинавський герой, Орлик вважав ганьбою померти не на полі битви.

Вступивши у бій з червоними, Орлик затримав їх. Подільська група відійшла за кордон.

Листопадовий рейд Юрка Тютюнника, який мав стати сигналом для всеукраїнського повстання, завершився трагічно – Базаром...

Тої сумної осені завершувався і бойовий шлях отамана Орлика. Більшовицький “історик” А.Лихолат стверджує, що восени 1921 р. “крупная банда петлюровского атамана Орлика” була знищена. Але це не відповідає дійсності: 22-23 листопада — напередодні зими — отаман демобілізував свій загін. Залишив найближчих,

159

найвипробуванніших одчайдухів і подався на Фастівщину. В с.Плисецькому до нього на біду приєднався от.Голубенко з невеликим загоном.

Можливо, що вмілий конспіратор Орлик успішно перезимував би і на весну знову розпочав бойові дії, але от. Голубенко вирішив здатися на “ласку соввлади” і, щоб зарезервувати собі життя, почав видавати явки і маршрути Орлика.

Коло навколо отамана звужувалося.Він перемістився до Бородянки, де його чекали брати Рибки. З півтора десятками

побратимів Орлик на якийсь час зник з поля зору чекістів.Зустріли Новий, 1922 рік, зустріли востаннє Різдво Христове. Чекісти здогадувалися,

що на одному з віддалених хуторів повстанці відзначатимуть свято. І вичислили це місце. 8 січня на хуторі Таборище відбувся бій, під час якого було тяжко поранено отамана: револьверна куля пройшла коло серця, друга застрягла коло хребта. Загін очолив Смутник-Смутенко...

17 січня хату лісника Козловського, де знаходилися козаки Орлика, було оточено загонами ЧК та 398 полку.

Козаки вміло і завзято оборонялися. Червоні, хоч і переважали силою, нічого не могли вдіяти. Врешті їм вдалося підпалити хату. Становище партизанів стало безнадійним: у вогні загинуло троє, чотирьох застрелили. П’ятеро спробували прорватися, двоє з них загинуло, трьох заарештовано. Серед полонених — поранений в обидві руки Смутник-Смутенко.

Але Орлика ні серед полонених, ні серед вбитих не виявили.Полонених було допитано. Найголовніше питання: де Орлик?Спочатку всі в один голос твердили: переправили до Польщі на лікування... Допити тривали... На жаль, один з повстанців не витримав катувань і виказав адресу отамана: Буча,

будинок Марини Хмарської, тітки Орлика.О 7-й годині ранку 22 січня загін чекістів оточив будинок на околиці Бучі.

Уповноважений ЧК по боротьбі ”з бандитизмом” у Київському повіті Бабарік заарештував пораненого Орлика.

До 20 лютого тривали допити. Орлика допитував слідчий секретно-оперативного відділу губЧК Ф.Шаг, інших — чекіст Керкенер.

Допитали й матір Орлика — Зіновію. На дурне питання Кернекера — чому не сповістила ЧК про місцезнаходження отамана, вона зі здивуванням вигукнула: “Та я ж його мати!”

“26 лютого 1922 р. колегія Київської губЧК у складі голови Лівшица, начальника секретно-оперативного відділу Кравченка, начальника адміністративно-організаційного відділу Вальтера, завідуючого губюстом Михайлика, представника губкоматів Реута, т.в.о. секретаря Міхневського виніс вирок: Орлика, Смутенка, Федора Ногу розстріляти.

11)

Так, в 25 років завершився шлях Орлика — отамана Київщини.

ДЖЕРЕЛА, ПРИМІТКИ:

1,5,10,11) В.Творинський, “Трагедія отамана Орлика”, газ. “Кримінальний оргяд”, №2 (47), 3 (48), 1996 р.

2,3,4,8) “Докладная записка о бандитизме на Правобережье Украины за время с ноября 1920 г. по апрель

1921 г.” заст. начальника особливого відділу КВО Іванова. ЦДАВО України, ф.3204, оп.1, спр.17. Документ знайшов О.Маслак. Розділові знаки в цьому джерелі розставлені мною. Р.К.

10) Анатолій Зборовський, “Літав Орлик, літав мужній”, “Час-Time”, №12 (143), 20-26.03.1997 р.

6,9) Б.Козельський, “Шлях зрадництва й авантур (Петлюрівське повстанство). Державне в-во України. Харків. 1926.

8) З оперативно-інформаційного зведення “отдела по борьбе с бандитизмом ВУЧК”

за другу половину квітня 1921 р. ЦДАГО України, ф.1, оп.6, спр.341, арк.21-23.

Наказний отаман Вільного КозацтваІван Полтавець-Остряниця

160

Іван Васильович Полтавець-Остряниця народився 1890 року в с.Балаклеї, що під Смілою. Походив з давнього козацького роду. “Я знаю его семью, почему предположение, что он носит фальшивую фамилию, совершенно неверно... Его мать порядочная женщина.., действительно предполагающая, что он гений... Окончил он Елизаветградское училище, поступил в какой-то пехотный полк, затем перевелся на Кубань; будучи сам кубанским казаком, увлекался историей Украины, писал по этому поводу кое-что. Во время войны, по словам генерала Рогозы,

1) был выдающимся

офицером, имел все ордена, включая георгиевское оружие.Был командирован в Петроград в школу броневых автомобилей. Тут началась его

политическая украинская деятельность, которая кончилась тем, что при Керенском ему пришлось удирать из Петрограда на юг”.

2)

Іван Полтавець-Остряниця належав до категорії тих небагатьох, які завдяки своїй творчій любові до України, особистій непересічності, пасіонарності були здатні впливати на хід історії.

Про ці “одиниці, натхненні огнем любові до минулої історії українського народу” писав у своїх спогадах Демид Гулай: “Ці одиниці — п.полковник Іван Полтавець-Остряниця — революція застала його в Петербурзі, п-поручник Міхновський — тоді був у Києві; ветеринарний лікар Луценко і суддя Сергій Шелухін в Одесі та десятки інших... Не дивлячись на те, що вони в питаннях ідеологічного характеру були самітні, почали вони посилено стукатись у серця українців”.

3)

Демид Гулай змальовує затерте українське національне тло революційного часу, коли ніхто, крім пасіонарних українських одиниць, не мріяв про Самостійну Україну: “Пригадую ті часи, коли й мені довелось розмовляти зі старшинами та вояками українського походження. У старшин національна свідомість — українськість — проявлялись хіба тим, що вони любіше співали свої пісні, шанували нашого генія Тараса Шевченка, дехто з приємністю пригадував оповідання Кащенка й інших письменників, що писали в своїх творах про лицарську славу та героїчну боротьбу козацтва за волю свойого народу і власну державу. Але у них і гадки не було, щоб ми, нащадки славних прадідів, використали революційний хаос та збудували державне життя”.

4)

“Здавалося, що меч та чужоземна адміністрація остаточно вирішили національну проблему на великій східній рівнині, змішавши всі народності до купи і витворивши загальний тип — общероса; але пригнічене національне почуття очікувало першої нагоди, і — коли на зміну силі повіяло лише правом — Світ знову почув за національну пожежу на Чорноморських ланах”.

5)

Одним з перших, хто підніс сірник до хмизу ображених національних почуттів, горами розкиданого по Україні, був Іван Полтавець-Остряниця.

Повернувшись з Петрограду, де він на власні очі побачив, як несподівано легко

валиться російська імперія — гнобителька народу — видатний офіцер Іван Полтавець-Остряниця зайнявся формуванням української мілітарної сили.

Як діяча, що займався питаннями організації Козацтва, його докооптували до складу Генерального Військового Комітету, котрий очолював Симон Петлюра. Але Полтавцю-Остряниці у Генеральному Військовому Комітеті не довіряли через його антисоціалістичні погляди.

Від початку в Генеральному Військовому Комітеті працював й Микола Міхновський, обраний до складу Першим Всеукраїнським Військовим З’їздом, який відбувся у Києві 18-25 травня 1917 року. Але внаслідок “безупинних ударів з Винниченком” і створення останнім нестерпної атмосфери, Микола Міхновський — противник інтриг і підсиджувань — мусив уступити з посади. Полтавець-Остряниця був докооптований до Військового Комітету того ж 1917 року, але пізніше і, очевидно, їхні шляхи так і не зійшлися.

“У неділю, між 20-25 вересня 1917 р., в помешканні полк. Полтавця-Остряниці відбулась нарада представників Вільного Козацтва Звенигородщини, Білоцерківщини, Чигиринщини та від Гайдамацьких частин з Одеси, — згадував Демид Гулай. — На нараді постановили скликати на день 1-го жовтня в Чигирині з’їзд Вільного Козацтва. Представники Вільного Козацтва почали прибувати на з’їзд уже 30-го вересня”.

6)

161

Павло Скоропадський у “Спогадах” стверджує, що Полтавець-Остряниця не лише організував З’їзд у Чигирині, але й до останнього моменту приховував від соціалістичних керівників Центральної Ради день відкриття З’їзду, щоби вони не встигли розпропагандувати учасників, а може навіть зірвати проведення історичного З’їзду.

Яків Водяний, делегат З’їзду від Смілянщини, згадував: “...Звертав на себе увагу молодий старшина в однострої кубанського козацького війська. Пізніш на засіданнях з’їзду я довідався, що то був п. Полтавець з доточеним до нього псевдонімом "Остряниця", син учительки-удовиці з с.Балаклея біля Смілої”.

7)

З’їзд відбувся в Чигирині 3 (16)-7(20) жовтня. Згідно з Ярославом Пеленським, 200 делегатів представляли 60 тис. організованих Вільних Козаків Київщини, Чернігівщини, Полтавщини, Катеринославщини, Херсонщини, Кубані.

8)

Ініціатор і організатор цього З’їзду Полтавець-Остряниця подає інші цифри: “1000 послів, що заступали тоді вже 40.000 Українського Козацтва, — пише він, — виявили з особливою яскравістю своє національне почуття, а в їхніх постановах ми знаходимо основи Державності та стремління до послуху та офір”.

9)

І знову слово Демиду Гулаю: “В Чигирині не знайшлось помешкання, яке вмістило б велику кількість прибулих, а тому нарада представників відбулась на майдані біля собору. Місце, де мала відбутись нарада, козаки оточили великим колом. На середині був високий поміст, вкритий кармазином. Біля помосту стояли старі козаки та гості з Дону й Кубані. Перед ними маяв отаманський бунчук та запорізький малиновий прапор.

Перед початком наради відбувся молебінь, по закінченні його задзвонили дзвони, і коли їхній передзвін затих, довбуші вдарили у литаври. Це був знак, що Рада почалася. Литаври замовкли. На поміст зійшли старі запорожці — д-р Луценко, Модест Левицький і кооператор, громадський діяч Б.Левицький. Вони тримали отаманський бунчук, прапор і пірнач.

Промову почав д-р Луценко.10)

В короткому, натхненному козацьким духом, слові, виразно змалював він минувщину і сучасне нашої Батьківщини. Не раз слова його покривались гучним “Слава!”. Промову свою д-р Луценко закінчив пропозицією вибрати Військового Отамана. Почали вигукувати прізвище Полтавця-Остряниці, котрого піднесли вгору і поставили на помості. Пролунало гучне “Слава!”. Полковника Остряницю вкрили прапорами.

Подякувавши за обрання, полковник Остряниця поклав всунутий йому в руку пірнач і відмовився.

Вигуки прізвища Полтавця-Остряниці летіли зо всіх кінців майдану.Знову подякувавши за шану, Полтавець-Остряниця категорично відмовився і

запропонував вибрати на Військового Отамана командира 1-го Українського корпусу генерала Павла Скоропадського, а на почесного Отамана — проф. Михайла Грушевського, після чого їх і було вибрано одноголосно”.

11)

Обрання Павла Скоропадського Військовим Отаманом Вільного Козацтва було стратегічним ходом Івана Полтавця-Остряниці — це був крок до відновлення Гетьманату. А от його пропозиція обрати Михайла Грушевського Почесним Отаманом Вільного Козацтва була тактичним ходом: Полтавець, працюючи в Генеральному Військовому Комітеті, знав негативну позицію проф.Грушевського до ідеї створення сталого війська, а Вільне Козацтво відновлювалося саме як збройна регулярна військова формація українського народу.

Я бачу тут геніальну посмішку Полтавця-Остряниці, який використав популярність Михайла Грушевського проти нього ж, всупереч його політичним поглядам, та ще й при цьому “освятив” ім’ям професора свій задум. І зняв з себе перед політичним керівництвом України відповідальність за результати З’їзду: Іван Полтавець-Остряниця прекрасно знав про недоброзичливе ставлення до Павла Скоропадського соціалістичних керівників Центральної Ради, які небезпідставно боялися, що генерал силою зброї її розжене.

Ну, як же, справді, Полтавця можна ганити, коли Голова Центральної Ради став Почесним Головою Вільного Козацтва?!

Зрозуміло, Остряниця не питав у професора-“піхотинця” згоди стати “на чолі” Вільного Козацтва. Як до речі, і у генерала Скоропадського, з яким навіть не був знайомий.

З’їзд в Чигирині закінчився — Івана Полтавця-Остряницю обрали Наказним Військовим Отаманом і Генеральним Писарем, а до складу Генеральної Козацької Ради вибрано:

162

д-ра Івана Луценка, Семена Гризла, хорунжого Кіщанського, Шкільного12)

та інших, всього 12 чоловік.

А ось згадка про цей З’їзд Якова Водяного:“Я не міг вийти з дива, що на з’їзді не було представника уряду Центральної Ради.

Ігнорація урядом такої важної і популярної тоді військової організації, мені була тоді цілком незрозуміла. Секретаріат Центральної Ради, на чолі котрого стояв В.Винниченко, своїм знехтованням Першого З’їзду Українського Вільного Козацтва спричинився до того, що Головним Отаманом Вільного Козацтва вибрано не бажаного для уряду генерала бувшої російської армії Павла Скоропадського.

А я пригадую, що З’їзд так патріотично і прихильно був настроєнний до Центральної Ради, що коли б на з’їзді був представник уряду, то, певно, провадив би зборами так, як це було би потрібно урядові, і на генерального отамана був би вибрав бажаного для Генерального Секретаріату кандидата”.

13)

Яків Водяний помиляється: представник Центральної Ради на З’їзді був — Іван Васильович Полтавець-Остряниця. Якого відрядив до Чигирина Генеральний Військовий Секретаріат. Інша справа, що він не вів там руїнницької лінії Центральної Ради.

Яків Водяний згадував і таку істотну деталь: “Певна група на чолі з Полтавцем підтримувала думку вибрати гетьмана, але ця група була скоро збита поміркованими елементами”...

14)

Як бачимо, Іван Полтавець планував ще більш рішучі кроки. Розуміючи, яку небезпеку для України становили соціалістичні керівники Центральної Ради, він вже у жовтні 1917 р. планував відсторонити їх і поставити на чолі України Гетьмана. Але доля воліла продовжити випробування.

Перебуваючи у Києві, в Генеральному Секретаріаті у справах свого корпусу, Павло Скоропадський через Скрипчинського отримав телеграму з Чигирина про своє обрання “отаманом всіх Вільних Козаків”. Для нього це було повною несподіванкою. Генерал помітив, що його обрання “викликало надзвичайно неприємне враження” у Генеральному Секретаріаті. На запитання Скоропадського, що це обрання означає, Скрипчинський відповів, що “це так собі, почесна посада, не пов’язана з якоюсь діяльністю” і що подробиці будуть відомі лише тоді, коли приїде Полтавець-Остряниця, якого відрядили до Чигирина.

Генерал вирішив дочекатися.“Он на меня произвел хорошее впечатление, — писав П.Скоропадський у

”Спогадах”, — рассказал всю подноготную деятелей в Секретариате, сообщил мне подробности казачьего движения и навел меня на мысль, что это движение может, если его суметь захватить, явиться тем здоровым течением, которое спасет Украйну... Я сообщил Полтавцу, что пока занят созданием корпуса, я в казачьи дела вмешиваться не буду... Я сказал Полтавцу, чтобы он пока всем заправлял сам, а там через некоторое время посмотрю, буду ли я в состоянии фактически принять должность или нет. Так и порешили”.

15)

10 листопада Наказний Отаман Вільного Козацтва Іван Полтавець-Остряниця з Генеральною старшиною переїхав до встановленого з’їздом місця постою — містечка Білої Церкви на Київщині.

На одному із засідань Генеральна Козацька Рада прийшла до висновку, що Центральна Рада не спроможна створити Української Держави. Вирішено було поставити на чолі України Гетьмана. І цим Гетьманом мав стати Павло Скоропадський, нащадок Гетьмана Івана Скоропадського. Гетьманський лад, на переконання Генеральної Старшини, повинен був закласти фундамент української держави, стати її передумовою.

Молодий історик Олег Савчук пише, що від того часу основними засадами політичної платформи Вільного Козацтва були:

“1.Самостійна Українська козацька держава.2. Тверда національна державна влада — диктатура.3. Організація козацького війська як головної підвалини самостійності і державності

України.4. Розв’язання земельного питання на користь малоземельного і безземельного

козацтва та громадянства.5. Союз з козацькими і кавказькими державами.6. Забезпечення законом соціальних прав та інтересів українських робітників.

163

7. Негайне проголошення автокефалії Української Православної Церкви”.16)

“Центральна Рада і Генеральний Секретаріат хоч і були дуже занепокоєні з’їздом, що відбувся в Чигирині, а особливо обранням генерала Павла Скоропадського Військовим Отаманом та полковника Полтавця-Остряниці Наказним Військовим Отаманом і Генеральним Писарем, все ж таки потвердили статут Вільного Козацтва.

Рахуючись з фактом вияву волі Козацтва України, що, окрім інших завдань, взялось організовано брати участь і в утриманні порядку, при Секретаріаті Внутрішніх Справ утворено Департамент Вільного Козацтва. По суті справи, завдання цього департаменту мало полягати в тому, щоб бути зверхнім органом... В цілях внесення розколу та гальмування розвитку Вільного Козацтва, Секретар Внутрішніх Справ п.В.Винниченко призначає директором департаменту Вільного Козацтва свого партійного однодумця, соціал-демократа П.Певного. Пан Певний, призначаючи повітових інструкторів з організації Вільного Козацтва, дав такий наказ: ”Їдьте, працюйте та глядіть, щоб у вас не наросло Вільного Козацтва, як після дощу грибів”...

Призначений на Переяславський повіт пан А., котрий оповідав мені про це, заявив п.Певному, що було б нечесно з його боку одержувати платню й шкодити розвоєві козацького руху. Та й з яких причин він мусить це робити?

Пан Певний пояснив: ”Чи Ви маленький і не розумієте, що Вільні Козаки багнетами викинуть нас і поставлять гетьмана”?..

Створенням Департаменту Вільного Козацтва пани соціалісти своєї мети досягли. Виникло два центри: один, вибраний представниками Вільних Козаків — Генеральна Козацька Рада з Наказним Військовим Отаманом полковником Полтавцем-Остряницею в Білій Церкві, а другий — Департамент Вільного Козацтва при Генеральному Секретаріаті Внутрішніх Справ у Києві, роботу котрого свідомо спрямовано на гальмування розвитку Вільного Козацтва”.

17)

Про ті дні писав й Полтавець-Остряниця: “Козацький рух ширився, змагаючи зробитися національною фортецею, він починав вже набувати значіння державно-творчого чинника, але обставини для козацтва склались несприятливо — соціальні питання поділили сили Нації на кілька груп, а все-ж-таки в кождій з них козацтво збройно відбувало службу та шукало можливостей і долі для своєї Батьківщини. Сотки, тисячі вояцьких та козацьких могил вкрили сьогодні Україну і свідчать як Козацтво виконало постанову Всеукраїнського Козацького З’їзду в місті Чигирині”.

18)

12 грудня 1917 року Павло Скоропадський виїхав із Василькова до Білої Церкви, де перебував штаб його корпусу та Козача Рада. “Полтавец завел уже там полный внешний порядок, — згадував генерал. — На станции был выставлен почетный караул. К моему удивлению, этот караул был прекрасно одет и в порядке. Оказалось, что Полтавец сформировал отдельную сотню... Сотня эта называлась атаманская... Полтавец организовал дело с теми скудными средствами, которые у него находились, довольно хорошо... Содержались библиотека, целый небольшой штат агентов, кроме того, казачья сотня. Конечно, для нее приходилось прибегать к дополнительным средствам, главным образом помогала графиня Браницкая, но думаю, что тут не обходилось без контрибуций, налагающихся на евреев, хотя определенных данных на это не имею”.

19)

18 грудня 1917 р. генерал разом з Полтавцем-Остряницею та Зеленевським виїхав на лінію Шепетівка-Козятин-Вапнярка...

Павло Скоропадський стверджує, що Полтавець-Остряниця і його оточення у звітах Генеральному Секретаріату навмисно перебільшували чисельність Вільного Козацтва: “Когда запрашивали (Казачью) Раду, сколько у нас вооруженных казаков, они обыкновенно отвечали, что 450 000. На самом деле у нас всего было 40 000 винтовок”.

Ось як оцінював Павло Скоропадський особисті якості Івана Полтавця-Остряниці: “Неглупый человек, большой украинский энтузиаст, гетманец, чрезвычайно честолюбивый, авантюрист в полном смысле этого слова, его можно было подбить на патриотическое предприятие. Очень высокого мнения о себе, действительно прекрасно говорил и владел пером и очень недурно рисовал. Часто хотел играть роль ему не по плечу, очень был подвержен лести...”.

20)

А ось ще один штрих до портрету Івана Полтавця-Остряниці 1918 року:“28-го апреля... (1918 р.) все уже было готово. Я жил в семье Безаков. Супруга его,

Елена Николаевна, ярая монархистка, а, главное, совершенно не признающая Украины, несмотря на свое гостеприимство, была, вероятно, не особенно обрадована, видя за своим столом такого украинца, как Полтавец, который, в довершение своих

164

украинских тенденций, даже остригся так, как у нас стриглись в старину папы, тем не менее Елена Николаевна была очень любезна даже с ним и лишь поморщилась, когда Полтавец как-то ни с сего, ни с того заявил, что Владимир Святой был тоже украинец и что исторически будто-бы доказано, что он никогда бороды не носил, а что бороду ему приделали на его иконах впоследствии из-за великорусского влияния”.

21)

Після того, як Гетьман Павло Скоропадський змушений був — заради миру в українському таборі — зректися влади, він разом з найближчим оточенням виїхав до Німеччини.

На еміграції між Павлом Скоропадським, який вирішив відійти від активної політичної діяльності, та Іваном Полтавцем-Остряницею виникла незгода. Енергійна натура Полтавця-Остряниці не могла змиритися з пропозицією відійти від справ — тим більше, коли в Україні йшла війна. Тому він й почав — як Наказний Військовий Отаман Вільного Козацтва — перебирати ініціативу на себе.

“4 вересня 1920 р. в Берліні частина козацької старшини, за винятком кол. Гетьмана Павла Скоропадського, постановила відновити роботу організації українського козацтва. На чолі став Військовий Отаман Іван Полтавець-Остряниця. У березні 1921 р. місцем штабу Військового Отамана стало м.Молахія (Мюнхен), де в той час розвивався молодий націонал-соціалістичний рух... УНАКОТО (Українське Національне Козаче товариство — Р.К.) з перших початків свого відродження приймає ідеологію націонал-соціалізму, маючи в перспективі застосовувати її в Україні. УНАКОТО вбачало своє призначення у створенні козацької сильної бойової армії, на зразок ”ордену””.

22)

“”Ми гадаємо, — писав Іван Полтавець Остряниця, — що всякі застереження про наші найскромніші бажання мусять уступити, а на їх місце стати: 1. Націоналізм. 2. Національний соціалізм. 3. Козачество, як самооборона нації та 4. Ловка, розуміюча тактику сьоднішнього дня дипломатія, що покривається одним словом — диктатура, і домінація національної народної партії до часу, поки держава буде створена і зможе виявити без каліченої революцією демократії та жидівської меншості свою дійсну волю”.

23)

Українське Національне Козаче товариство мало свій Регламент, затверджений Іваном Полтавцем-Остряницею:

“Регламент Українського козацького товариства 24)

1. Козаком може бути кожний українець, за якого ручатимуться двоє побратимів козаків та якого прийме круг станиці до свого кола таємним голосуванням (вимагається більшість голосів реєстру громади) і якого затвердить Отаман станиці. Наколи круг визнав, що кандидат має пройти іспит, то одночасно визначає і термін його. Козак не може сам залишати станиці, але може бути виключений з неї Судом Гідності, затвердженим вищим Отаманом; при апеляції діло остаточно вирішується Судом Гідності вищої інстанції.

2. Козаки даного хутора, села або міста організуються в станиці з назвою своєї місцевості. Станичний круг вибирає управу з п’яти люда (Отаман, Писар, Господар, Діловод і Скарбник), Суд Гідності з трьох та Контрольора, які всі разом складають Станичний Уряд...

3. Повітовий уряд складається з Управи, Суду Гідності й Контрольора, вибраний послами від станиць, представленими на повітовім Крузі в числі пропорційному до пославших їх....

4. Так само як повітовий — організується Уряд Губерніальний (Окружний) з затвердженням Отамана губерніального Отаманом Наказним.

5. Найвищим органом управління являється Генеральний Козачий Уряд, що складається з Генеральної Управи, з Генерального Суду та Генерального Контрольора, обібраних (тобто, вибраних — Р.К.) Генеральним Кругом. Генеральний козачий уряд таємним голосуванням вибірає з поміж себе наказного отамана.

6. Всі члени станичних, повітових і губерніальних Урядів приймають титул старшини, а члени Генерального Уряду — Генеральної Старшини... Вся старшина вибирається на один рік...

9. День Покрови Пресвятої Богородиці є урочистим святом У.К.Т.10. У.К.Т. має свої клейноди: Бунчук і Малиновий Стяг з образом Покрови Пресвятої

Богородиці з одної і золотим Тризубом на зеленому полі з другої сторони.

165

11. На еміграції ініціативна група (фундаторів У.К.Т.) вибирає Тимчасову Управу в складі: Голови, його заступника, кількох членів і секретаря, яка і проводить чергову справу У.К.Т. згідно зі статутом”...

25)

Зберігся ще один документ, який відкриває маловідому сторінку бойового життя Івана Полтавця-Остряниці

Мова йде про неопубліковані спогади чекіста П.Пташинського, які надав нам Олександр Андрійович Найда, багаторічний лісничий Холодного Яру.

26) Згідно з цим

документом-свідченням, Полтавець-Остряниця в першій половині 1921 р. оперував із повстанським загоном в Холодному Яру: “Знаменские леса с Холодным Яром оседлали атаманы Заболотный, Чучупака, Полтавец-Остряница... В июне 1921 года Чекаленку, Кошелеву и мне при помощи подразделений 25 стрелковой дивизии предстояло осуществить операцию по ликвидации бандитизма в Холодном Яру и атаманов Чучупаки, Заболотного, Полтавца-Остряницы, Ивана Гребенюка”.

27)

П.Пташинський наводить епізод переговорів з повстанцями Холодного Яру: “Утро принесло неожиданность. Какой-то мальчонка принес в штаб адресованную мне записку, ее текст был прост и лаконичен: “Якщо все, що ти кажеш, правда, то приходь до нас у манастир — поговоримо. Життя тобі гарантуємо. Приходь, якщо не боягуз”.

28)

Пташинський, заручившись підтримкою начальства, сконцентрував каральний ескадрон в Мельниках і оголосив село на військовому стані. “Все родственники атаманов Чучупаки и Гребенюка были арестованы, как заложники, — писав він. — Объявили, что в случае убийства ушедшего в Яр уполномоченного на переговоры, все заложники будут расстреляны, а их хозяйства сожжены”.

29)

На узліссі Пташинський був затриманий повстанцями і з зав’язаними очима доставлений у землянку. Чекіст згадував:

“Полтавец-Остряница, пожимая мою руку, говорит сосед справа. Чучупака, представляется сосед слева, выпьемо заради знайомства, предлагают атаманы. Выпьем отвечаю я, никогда до этого не потреблявший ”зеленого змия”, считая, что отказ может обидеть и насторожить хозяев.

В этот момент грянула украинская старинная песня “Закувала та сыва зозуля”... Так что ж, так и не познакомимся, сказал Полтавец, протягивая мне стакан самогонки.

Песня-то какая добрая, отвечаю ему и опоражниваю стакан. Противная вонючая жидкость обжигает, тянет на рвоту, но сдерживаюсь изо всех сил. Сразу не понравился мне этот маленький полковник, пытающийся споить меня. Говорю Чучупаке — пить мне нельзя, язва желудка донимает. Так это же первое лекарство против язвы, сказал Полтавец, его только не терпят наши враги. И он запел неприятным высоким голосом:

Згинут наши вороженьки, как роса на сонце,запануем еще братьяна родной сторонци.

...Освоившись с обстановкой я насчитал около тридцати человек, сидящих за столами.

Что ж, панове атаманы, меня пригласили банкетовать или на серъезный разговор? Всему свое время, ответил Чучупака. Нехай хлопцы побенкетують, добрую песню заспивают... Может быть не прийдется им больше петь и веселиться в жизни, снова вступил в разговор Полтавец. Он явно пытался обострить обстановку за нашим столом...

Я сидел между двумя атаманами в углу под образами. Это место в народе считалось почетным. Что связало этих двух таких разных человека, думал я. Чучупака из потомственных бедняков... и Полтавец — лютый враг бедноты, потомственный кулак. Что объединило их на борьбу с революцией и посадило рядом на почетное место?..

А в ”почетном” углу шло единоборство двух атаманов. Чучупака пытался умерить пыл Полтавца, старавшегося усиленно подливать в наши стаканы мутное зелье. Используя отвлекающее от меня пение, я ухитрялся выливать самогонку, беспрерывно подливаемую в мой стакан Полтавцем. Я лил ее за голенище сапог, за ворот гимнастерки...

166

Мне было сказано, что атаманы и их ближайшие соратники, слушавшие меня в землянке, а также основная масса бандитов решила принять амнистию... (Лише) атаман Полтавец-Остряница по прежнему настроен агрессивно”...

30)

Свою зустріч з Іваном Полтавцем-Остряницею в Холодному Яру П.Пташинський датує липнем 1921 року. Якщо ж Пташинський дійсно зустрічався з Полтавцем в липні 1921 року в Холодному Яру, тоді слід думати, що отаман в 1920-21 роках повернувся в Україну, сформував загін, воював у Холодному Яру і його околицях.

Підпільну діяльність Івана Полтавця-Остряниці в Україні на початку 20-х років опосередковано підтверджує летючка очолюваного ним Українського Національного Козацького Товариства, яка з’явилась у січні 1923 року.

“Прочитайте і віддайте другому.

Український козацький народе!

Тяжку годину руїни і упадку переживає наша батьківщина. Дикий ворог, мов чорний крук, рве скривавлене тіло нашої матері України!

Україна в небезпеці, — і кличе вірних своїх синів стати в оборону її прав і вольностей, як ставали вони в часи славної велико-князівської і гетьмансько-козацької доби!

Українське національне козацьке товариство, ще з часу всеукраїнського козацького з’їзду 3 жовтня 1917 року в місті Чигирині підняло бунчук боротьби за національно -державну Україну, а тепер кличе весь український вільний козацький нарід до єдиного національного козацького фронту, і каже:

Послухай, український козацький народе, за що боремось!

За потоптану ворогами віру й права, добуті і заповідані тобі прадідами!За визволення українського козацького народу від ворожого ярма, комуністів,

шибеників і розбійників, що в кінець зруйнували твою землю святу Україну-Русь!За припинення братовбивчої війни та порозуміння між сусідніми націями!За те, щоби кожен козак-хлібороб, виборовший собі право на землю, зміг посісти її

як власність і мирно обробляти!За те, щоби кожний робітник, незалежно від його фаху, коли він чесно працює на

користь і розвій батьківщини, був би забезпечений на випадок старости!За те, щоби дійсна свобода та рівність між нами запанувала на нашій рідній землі!За те, щоби сам український козацький нарід вільно улаштував своє державне

життя, та обібрав (тобто, вибрав — Р.К.) господаря.— Отже, хто віре в світле майбутнє великого народу, хто не бажає бути рабом, а

жадає створення могутньої української держави, то мусить стати негайно в лави українського національного козацького товариства!

Рада Генеральної СтаршиниУкр. Національного Козацького Товариства.

20 січня 1923 р.

З оригіналом згідно:За Генерального Писаря УНТК О.Бантиш-КаменськийСекретар А.Моргуненко

Біла Церква на Київщині”.31)

До речі, П.Пташинський твердить, що загін Полтавця-Остряниці був розгромлений, а сам він вбитий: “Где-то на Каневщине вскоре после ухода из Холодного Яра, нашел свой конец атаман Полтавец. При попытке перехода через Днепр он и его поредевшая банда была полностью уничтожена”.

32)

Інформація про смерть отамана не відповідала дійсності, але очевидно така версія фігурувала серед більшовиків: вони часто бажане сприймали за дійсне і не одного разу повідомляли про знищення визначних отаманів (наприклад, Костя Степового-

167

Блакитного в листопаді 1920 р., Пилипа Хмари в травні 1921 р.), а потім виявлялося, що отамани живі і продовжують боротьбу.

Виглядає на те, що Полтавець-Остряниця перейшов кордон і повернувся до Німеччини.

З часом, коли УНАКОТО набрало більш чітких форм, Іван Полтавець-Остряниця підпорядкував організацію Всеукраїнській Націонал-Козацькій Раді (ВУНПКР), що була сформована з представників різних угруповань гетьманців та республіканського руху.

33)

Полтавець-Остряниця вів активну дипломатичну та організаційну роботу в Україні, розділеній між Польщею та Совєтським Союзом, в Німеччині, Польщі, Великобританії, Естонії, Фінляндії, Ватикані, Болгарії, Румунії, Чехословаччині, Марокко.

“1 липня 1926 року був виданий перший Універсал до ”Українського Козацького Народу”. Ним Іван Полтавець-Остряниця був оголошений Гетьманом і Національним Вождем всієї України обох боків Дніпра та військ козацьких і запорізьких. Цей Універсал було видано після смерті Симона Петлюри, і завдяки цьому Іван Полтавець був проголошений його наступником. Смерть Головного Отамана стала для українських партій чинником гуртування в боротьбі з большевизмом. Ця подія і була своєрідно використана Остряницею. Він зорганізовує навколо себе значні елементи гетьманців, які відійшли від Скоропадського, а також республіканців.

Після виходу у світ Маніфесту 1926 року Іван Полтавець-Остряниця проголошується Диктатором Української Народної Козацької Республіки...

У цей час Товариство набирає сталих організаційних форм, зміцнює структуру, веде значну політичну роботу. УНАКОТО складалося з восьми кошів, які дислокувались у різних країнах: Болгарії, Румунії, Німеччині, Чехословаччині і навіть Марокко.

На Великій Україні стояв 1-й Повстанчий Кіш, який нараховував за твердженням Остряниці 40 тис. членів у підпіллі (”Українська Громада” у Берліні назвала це фікцією). На теренах Польщі стояв 2-й Кіш, який нараховував 1500 чоловік. Вони жили в селах і містах Волині та об’єднувалися відповідно у чоти, сотні і полки. На чолі Кошу стояв кошовий генерал Іван Волошин (псевдо — Кравченко). Генеральним повноважним представником на Волині був адмірал Чорноморського Флоту Савченко-Більський,

33) котрий проживав у Ковелі. На Волині стояло 3 полки: 1-й — у Ковелі,

отаман Захар Дорошенко, 2-й — у Дубно, отаман Наум Тадіїв, 3-й — штаб у Луцьку, отаман полк. Павло Мінченко.

У ті часи Кіш в основному проводив організаційну, пропагандистську та культурно-просвітню роботу. За спогадами учасників, козаків приваблювали ідеї інтегрального націоналізму, і тому в 30-ті роки в козацьких лавах було чимало членів ОУН та їх прихильників”.

35)

Зберігся написаний Іваном Полтавцем-Остряницею документ Українського Козацького Товариства, який формулює мету Товариства та обов’язки його членства.

“МетаТільки незалежна національна держава дасть Українському Народові можливість

існувати і розцвітати.Тільки лицарським духом сильна, глибокою вірою, відданням і любов’ю до

Батьківщини напоєна військова сила збудує незалежну державу та оборонить її від ворогів.

Тільки віками вироблені і жертвою крови предків наших освячені лицарські традиції дадуть таку силу непереможну нашій Армії.

Тому Українське Козацьке Товариство має на меті зібрати під свій стяг і споїти братерським духом все лицарськи-національне, свідоме, активне і творче вояцтво біля таких кличів:

1. Самостійна українська держава.2. Відродження козацтва як стану в Україні.3. Вірність кожного своїй релігії й підтримання та поширення діяльності Братства

Покрови Пресвятої Богородиці.4. Національне освідомлення українського вояцтва, защіплення в нього і плекання

культу лицарства та лицарської чести, культурно-просвітна праця на рідній ниві і фізичне виховання нації.

Обов’язки (моральний кодекс)

168

1. Батьківщині слава і дружба козака-лицаря і тому справи державні і громадські перед місцевими та особистими.

2. Лицарська Честь, Чесність та Чемність — це гідність козацька.3. Послух, повага до старших, досконалість в службі та виконанню приписів,

товариська вірність, побратимство — мусить споїти в непохитну силу козацькі громади.4. Козак мусить бути знавцем свого діла (постійна самоосвіта), дбати про добру

зброю та берегти її, пам’ятаючи, що вона є ознакою сили і права на службі козака Батьківщині.

5. Слово єсть найгострішою зброєю, нерозважно ужите слово вносить отруту і розклад; в устах козака слово — це діло.

6. Козак все мусить бути на варті і в кожну хвилину і на всякому місці люто боротись за незалежність Батьківщини.

7. Козак мусить дбати про своє фізичне виховання і про свій зовнішній вигляд, бо це свідчить про його внутрішню стійкість.

8. Слава минулого, любов до рідного сучасного, непереможне стремління до могутности своєї Батьківщини — цим почуттям козак має наповняти свою душу.

9. Тільки авторитетний і морально сильний старшинський корпус, починаючи з наймолодшого, зможе виконати своє завдання перед Нацією і вояцтвом; тому — хто принижує гідність, той нівечить самого себе.

В міцній волі, спокійному розважливому відношенню до рівних і молодших — кожний старший добуває собі серед війська добру і корисну симпатію та славу.

10. Приставши до Козацтва — кожний козак мусить дбати про те, щоб братерство козацьке росло і зміцнювалось тими, хто на Батьківщині нашій є кращим, активним і творчим.

11. Не годиться козакові на дрібницях сіяти поміж своїми і товариством нелад і незгоду: в справах дрібніших троє судять четвертого; в справах важних загальна совість лицарська — Суд Гідності; тільки сильні душі вміють свідомо ставитись до своїх помилок.

12. Непохитна віра в правоту діла та в силу відродження талановитої, рвучої до життя Української Нації — суть запорука нашої перемоги”.

36)

Активність талановитих одиниць завжди викликала у сірих подратування. Дієвість Полтавця-Остряниці збільшувала не тільки симпатиків, але й невдоволених. Їх обурював авантюризм Остряниці — необхідна риса його характеру, яка допомагала йому переломлювати давун малоросійського болота — як в Україні, так і на еміграції...

Українське Національне Козаче товариство починає занепадати... Новий період підйому УНАКОТО відбувся в 30-ті роки у формі Українського Козачого Руху (УНАКОР).

“Яке ж місце УНАКОТО в національному русі?”,— запитує сам себе молодий дослідник творчості Івана Полтавця-Остряниці Олег Савчук. І відповідає: “Позитивним було прагнення українських козаків вступити в боєздатну дисципліновану повстанську армію, яка могла відіграти вирішальну роль у визволенні України. Логічною і потрібною була ідея міцної авторитарної влади, яка б вивела Державу з руїни. Але... козацький рух діяв швидше формально, ніж фактично”...

А як міг діяти будь-який ненімецький рух на території Німеччини? Чи міг, наприклад, Адольф Гітлер дозволити створення української повстанчої армії у німецьких містах і селах? Недаремно учасник УНАКОТО генерал М.Омелянович-Павленко

37) в передмові до “Заповіту” Івана Полтавця-Остряниці пише, що “лише в

розповсюдженню та вихованню думки про Українське Козацтво — У.К.Т. обмежує свою сучасну працю на еміграції”. Ця думка відповідає 2 ст. Регламенту У.К.Т.

Про плідність роботи Полтавця-Остряниці та його побратимів говорить хоча б те, що квартальник Українського Вільного Козацтва під назвою “Українське козацтво” виходив на еміграції до 80-х років ХХ століття. Тобто, діти й онуки продовжили справу батьків. А це важливо. А сам Полтавець дожив до 1957 року.

Я, зрозуміло, не знав Івана Полтавця-Остряницю. Підозрюю, що він був складною у спілкуванні людиною. Як і Микола Міхновський, Петро Болбочан, Леся Українка, Олена Пчілка...

Бо загострені національні почуття цих Українців ставили їх поза ряд поступових, компромісних, гнучких...

169

Сьогодні, коли на шляху до Холодного Яру проїжджаю через с.Балаклію, задаю собі лише одне питання — чи знають ці сірі постаті, які несуть сірі клумаки на сірому узбіччі, земляками кого вони є?!

ДЖЕРЕЛА, ПРИМІТКИ:

1) Олександр Рогоза. Учасник турецько-російської війни 1877-78 рр. У роки Першої Світової війни командир 23-го армійського корпусу, командувач 14-ї армії Західного фронту, згодом 4-ї армії Румунського фронту. З 1904 р. генерал-майор. З 1908 р. генерал-лейтенант. В українській армії з травня 1918 р. За часів Гетьманату Військовий міністр української держави. Генерал-бунчужний. Активно творив українські збройні сили, в яких впроваджував українську мову. У квітні 1919 р. за відмову перейти на службу до Красної армії розстріляний. З книги “Генералітет українських визвольних змагань”, Львів, 1995.

2,15,19,20,21) П.Скоропадський, “Спогади”. Київ-Філадельфія, 1995.

3,4,11,17) Д.Гулай, “Відродження Вільного Козацтва в Україні в 1917 році”. “Українське козацтво”, №6 (59),

жовтень-грудень 1979. Чікаго.5,9,18)

І.Полтавець-Остряниця, “Заповіт”. “Українське козацтво”, ч.5-6, липень-серпень 1978.6)

За старим стилем. Р.К.7,13,14)

Я.Водяний, “Вільне Козацтво в Чигирині”. “Літопис Червоної Калини”. 1930. №10.8)

Я.Пеленський. Коментарі до “Спогадів” П. Скоропадського. С.338.10)

Іван Митрофанович Луценко (1864-1919) — лікар, громадський, політичний та військовий діяч. Під час Першої Світової війни полковник мед. служби царської армії. В 1917 р. — член Центральної Ради та Укр. Ген. Військового комітету. Лідер Укр. партії со-ціалістів-самостійників. Організатор і Голова Одеської укр. військової Ради, Одеського укр. військового коша. На З’їзді Вільного Козацтва у Чигирині обраний Генеральним хорунжим. За часів Директорії – командир військового загону. Загинув у бою під містечком Кузьмин. Я.Пеленський. Коментарі до “Спогадів” Павла Скоропадського.

12) Шкільний. Родом з с.Гусаків, що на Звенигородщині. Один з перших організаторів Вільного Козацтва. Р.К.

16) О.Савчук, “Чи були козаки козаками, або Хто такі націоналісти-гетьманці?”. “Старожитності”, №2(38), 1993.

22) О.Савчук, “Гетьманський рух у Польщі...”. З книги “Останній Гетьман”. Київ, 1993.

23) “Український козак”, ч.1, 1923. Мюнхен.

24) В цьому та наступних документах їхня стилістика збережена. Р.К.

25) “Українське козацтво”, ч.1-2 (54-55), січень-березень 1979.

26) Петро Пташинський. Учасник Першої Світової війни. Нагороджений Георгіївським хрестом. Згодом

більшовик. Учасник більшовицького заколоту в Одесі в січні 1918 р. В складі латиського загону “Свеаборг” охороняв В.Леніна в Горках. Учасник боротьби з “бандітізмом” в Україні. 1937 року репресований. Учасник Другої Світової війни. Капітан Красної армії. Помер 1987 року в Білгород-Дністровську розчарований совєтською владою. Р.К.

27,28,29,30,32) П.Пташинский, “Последний бой”, на правах рукопису. Публікується вперше.

31) “Український козак”, ч.3, 1.04.1923.

33) ДАВО, ф.46, оп.9, спр.407, арк.110.

34) Згідно з книгою “Генералітет українських визвольних змагань” Володимир Савченко-Більський (1867-1955) був у званні контр-адмірал. З грудня 1917 р. він — директор Департаменту Морського Міністерства Центральної Ради, а з травня 1920 р. Командуючий Чорноморським Флотом України.

35) О.Савчук, “Гетьманський рух у Польщі...”. З книги “Останній Гетьман”, С.172-175. Київ, 1993.

36) “Українське козацтво”, ч.7-8 (52-53), жовтень-грудень 1978.

37) Михайло Омелянович-Павленко. Нар. 8 листопада 1878 р. у Тифлісі. За Гетьманату — командир 11-ї піхотної дивізії в Полтаві, згодом — отаман Катеринославського козацького кошу. В грудні 1918 р. відряджений Директорією до ЗУНР, де очолив Галицьку армію. На початку грудня 1919 р. призначений командиром Запорізького корпусу та командуючим Армії УНР. Під його командуванням армія здійснила унікальну військову операцію — Перший Зимовий похід (6 грудня 1919 р. — 5 травня 1920 р.), в якому взяло участь 10 тисяч українських багнетів та дві тисячі шабель. У безперервних боях героїчна армія пройшла дві з половиною тисячі кілометрів. Після інтернування жив у Каліші, Тарнові (Польща), Празі, Німеччині, Франції. Співпрацював з УВО/ОУН. З 1945 р. по 1948 р. обіймав посаду Військового міністра УНР в екзилі. Підвищений до звання генерал-полковника. Помер 29 травня 1952 року у Парижі. З книги “Генералітет українських визвольних змагань”, Львів, 1995. О.Колянчук, М.Литвин та К.Науменко.

170

Отаман Семесенко – організатор “кровавой Проскуровской бани”

“Мы знаем о свирепых погромах эпохи Хмельницкого 17 века, о страшной Гайдамаччине средней трети 18 века. Многие из нас пережили погромы 1881-82 годов. Отлично помним мы октябрьские деяния черносотенцев в 1905 году...”, — так починає свою “Книгу о еврейских погромах на Украине в 1919 г.” С.Гусєв-Орєнбурзкій.

“В революционные эпохи 1881 и 1905 годов еврейские погромы были кратковременны, — продовжує він, — они налетали как мгновенный шквал в пустыне, как самум в Сахаре. Теперь — это сплошное, непрерывное бедствие. Теперь по евреям, распластанным на украинской наковальне, ударяет не один молот, не два, а все молоты, какие только работают на этой дикой и злой почве. Они бьют без устали, днем и ночью, летом и зимою”.

1)

Перші “погромные действия” почались напередодні 1919 р. в місті Овручі Волинської губернії і навколишніх селах. Таким чином, східна частина Волинської губернії стала “исходным пунктом для гайдамаччины XX века”.

2)

Найбільш пам’ятними для євреїв, просто незабутніми виявилися лютневі події в Проскурові, автором яких був отаман Семесенко.

Слово єврейському досліднику-недоброзичливцю Гусєву-Орєнбургскому:“Проскуров является самым оживленным городом Подольской губернии. Население

его простирается до 50 тысяч человек, из них до 25 тысяч евреи...Недели за три до событий, о которых повествует эта история, случилось нечто,

оказавшееся для Проскурова (? — Р.К.) роковым, а именно — в Виннице состоялся съезд большевиков. Он вынес резолюцию о необходимости большевицкого восстания в Подольской губернии, днем восстания было назначено 15 февраля...

В начале февраля (в Проскурів — Р.К.) приехал атаман Семесенко во главе запорожской казацкой бригады, а вместе с ней явился и третий гайдамацкий полк... Атаман Семесенко держался очень корректно”.

3)

Він видав наказ, в якому попередив, як начальник залоги, що будь-яка агітація проти української влади буде каратися за законами воєнного часу...

В п’ятницю ввечері, 14-го лютого, в бюро квартальної охорони прибуло два більшовики і оголосили, що “выступление” призначене на північ.

Повстання почалось. Більшовики захопили пошту і телеграф, арештували коменданта міста Ківерчука. В центрі Проскурова організували штаб...

Щоб на майбутнє знати ціну об’єктивності єврейських дослідників, наведу лише одне їхнє “свідчення” про причини “проскуровской кровавой бани”:

“По роковому стечению обстоятельств местные революционные элементы задумали поднять восстание против власти ”Директории”. Это и послужило удобным предлогом к резне”.

4)

Не будемо деталізувати, скажемо лише, що більшовицьке повстання, на чолі якого стояли місцеві євреї, було швидко придушене...

Отаман Семесенко приступив до виконання обов’язків начальника гарнізону.“Вступление свое он ознаменовал пышным обедом, обильно угостив гайдамаков

водкой и коньяком. А потом обратился к ним с речью, в которой обрисовал тяжелое положение Украины, а также понесенные ими труды на поле сражения... Он потребовал от казаков клятвенного обещания в том, что они... вырежут евреев, но они также должны поклясться, что жидовского добра грабить не будут, так как грабеж недостоин казака.

Казаки были приведены к знамени и присягнули, что будут только резать, но не грабить... Затем казаки выстроились в походном порядке и с музыкой впереди и санитарным отрядом отправились в город. Прошли по главной улице, в конце ее разбились на отдельные группы и рассыпались по боковым улицам, сплошь населенными евреями... Ангел смерти стучал в их двери.

Рассыпавшись по еврейским улицам, казаки, группами от 5 до 15 человек, совершенно спокойно входили в дома с обнаженными шашками в руках...

К огнестрельному оружию они прибегали лишь в том случае, если отдельным лицам удавалось вырваться на улицу, — тогда в догонку посылалась пуля...

171

В доме Зозули убита дочь... Мать предлагала убийцам деньги, но они ответили: ”Мы только за душой пришли”...

В квартире Глузмана спряталось 16 евреев. Походным порядком подошли к дому гайдамаки... К дому Зельмана гайдамаки подошли стройными рядами с двумя пулеметами. С ними была сестра милосердия и человек с повязкой Красного Креста, доктор Скорник. Вместе с сестрой милосердия и двумя санитарами он принимал самое активное участие...

Жуткие тени метались в надвигающемся сумраке, некуда было прятаться, — некуда бежать. Повсюду слышался зловещий топот отрядов.., краткие слова команд... Было уже пять часов вечера... Киверчук разослал по всему уезду телеграммы: ”Всех агитаторов и евреев расстреливать на месте или препроводить для расстрела в Проскуров”.

По деревням, по селам, по глухим местечкам, по полям, по дорогам началось истребление евреев. Местечко Фельштин окружили кольцом вооруженные крестьянские парни ближайших деревень, — вспомогательная охрана, которую набрал начальник милиции. Сам он направился в Проскуров и вернулся оттуда в сопровождении казаков ”с красными шлыками” — гайдамаков.

Евреи поняли, что обречены на смерть...Раздался звук рожка, гайдамаки выстроились в ряды... Убито было 485 человек, ранено 180”.

5)

Тим часом в Проскурові спокій для всіх ще не наступив...Врешті Семесенко віддав наказ: “На сьогодні досить”.“Прозвучал рожок. Гайдамаки собрались на заранее назначенное место и оттуда в

походном порядке с песнями отправились к месту своей стоянки за вокзалом”.6)

Характерно, що навіть тенденційні єврейські дослідники змушені були визнати, що “ни в одном доме палачи ничего не тронули”.

7)

Як же недоброзичливець описував отамана?“Этот Семесенко, заливший еврейской кровью дома и улицы Проскурова, был

тщедушным молодым человеком... Он на всех производил впечатление человека полуинтеллигентного, нервного и неуравновешенного. Судя по некоторым его резолюциям на докладах, надо признать, что он был человек большой сообразительности и крайне решительный...

С большой помпой, в сопровождении санитаров и сестры милосердия, Семесенко, наконец покинул Проскуров.

Было убито в Проскурове 1200 человек.Ранено — 600.Из них умерло свыше трехсот”.

8)

А ось що розповідав про події в Проскурові сам Семесенко:“Проскурів я вважав поважним стратегічним пунктом на випадок відступу штабу

Армії і Директорії з Винниці і Жмеринки. На моє здивування, місцева влада складалася з людей, які не відповідали своєму призначенню і серіозності менту. Їх легковажність дала місцевим большевикам широкі можливості агітувати навіть у військових частинах... Місцева влада свого дочекалася: 14 лютого большевики збройно виступили проти Директорії... Не довіряючи місцевій команді, всю ініціативу придушення цього повстання я взяв на себе...

Війна на сльози не вдаряє, методи її назавше виключають і серце, і жалі, і сльози. Большевики стали на правдивий шлях, коли оголосили свій терор, якого ще не

зазнавали люди на білому світі. Або, або... Большевицькі методи у нашій боротьбі єдині і для нас, для нашої перемоги.

Просякнутий такою вірою, я, признаюсь, наказав вирізати місцевих Жидів до щенту. Я мав цим терором попередити все жидівське населення України, що їх теж чекає ця недоля, наколи вони не кинуть своєї праці в рядах наших ворогів.

Цим актом я мав вплинути і на Петлюру, який намагався і ворога подолати, і не пошкодити його здоров’ю.

Мене обвинувачують в антисемітизмі. Дурниця!Додаю, погроми — мій тактичний маневр на полі бою. Преса чорнить мене, як

бандита. Населення Проскурова ствердить: ні один жид не поскаржиться, що його ограбували мої люди. Преса навіть не уявляє собі, що наколи б я був дійсно бандитом, то награбувавши грошей, певно, давно кудись зник би, і жив би, як у Бога за пазухою. Така моя правда: в Проскурові я визволив Директорію і Армію від трагічної несподіванки.

І що було мені в подяку?

172

На другий день представники Міської Думи закинули мені, як я посмів пролляти на вулицях кров. І смішно мені, і гірко! Жалкую тепер, що тоді я обмежився лише слідством, а не розстріляв їх на місці. А була така думка. Хіба розуміли ці шпаки, що то є війна і де кінчаються її межі.

З Проскурова я мав виїхати в запілля ворога, аби глушити його ззаду. У Кам’янці, де я мав підготовитись до цієї подорожі, я несподівано був заарештований з наказу Петлюри”.

9)

При штабі Дієвої Армії було два вагони, в яких знаходилися вояки Армії УНР, і серед них чимало отаманів, які чимось проштрафилися.

Для Семесенка місця вже не вистачило. Його відвели в товарний вагон — о, глузлива посмішка долі! — до євреїв-комуністів Мойсея Шустера та Ісаака Вайсберга та росіянина-більшовика Володимира Булгакова.

Михайло Середа мав дозвіл заходити до цього вагону. Він був свідком розмов в’язнів.

Коли Шустер висловився нешанобливо про українську одежу, як про “маскарад” та й взагалі про наш народ, отаман спокійно відповів:

“Прошу з’ясувати мені, чому незалежна Україна застрянула Жидам поперек горла? Чому більшість чекістів з Жидів? Всі комуністичні організації в жидівських руках. Політкомами в совєтських військах — в більшості Жиди. Я маю докази, що жорстока лють, знущання, глузування, які учинено над моїми полоненими, були жидівського походження”.

10)

Михайло Середа так описував отамана:“Своїм зовнішнім виглядом Семесенко складав вражіння спокійного,

урівноваженого і поміркованого чоловіка. Середнього зросту, бльондин, з холодними сіро-блакитними очима, з чесними рисами обличчя, стрункий, чемний в розмові — він, певно, користувався серед жіноцтва широким кредитом.

Були на ньому вишивана шовкова сорочка, підперезана осетинським ремінцем, синє галіфе з генеральськими лямпасами, лякерові чоботи, на голові — чорна смушева шапка...

Він мав незвичайну енергію і рішучість, не визнавав ніяких авторитетів, включаючи сюди і авторитет С.Петлюри, не вважав себе зобов’язаним ким-небудь здавати звіт за свої вчинки, мав природній дар воєнної гіпнози, що підпорядковував йому козаків, як німих рабів, які готові були на його заклик кинутись за нього в огонь і воду”.

11)

Що ще можна додати до портрету цього гайдамацького ватажка ХХ століття?Прапорщик Семесенко — за часів Центральної Ради Полуботківець. 9 лютого 1918 р. Семесенко вступає до 3-го Запорізького куреня полк. Всеволода

Петріва. Курінь незабаром розгортається в Перший Запорізький кінний полк ім. Костя Гордієнка. В складі полку Семесенко бере участь в історичному визвольному поході полковника Петра Болбочана на Крим.

12)

У липні 1918 р. був одним з ініціаторів повстання в полку ім.Костя Гордієнка проти Гетьмана Скоропадського. Повстання було невдалим і полк розформовано...

Після цього Семесенко сформував Залізний Загін, який захопив Лубни. Ставши начальником Лубенської залоги, він попередив єврейську делегацію:

“Справа йде про незалежність нашої держави. Коли маєте охоту творити опір, виріжу всіх без винятку”.

Як показали подальші події, Семесенко виявився людиною слова.Його загін весь час міняв назву: Чорні Гайдамаки, Низовий Січовий Курінь,

Брацлавсько-Гайсинський Курінь, Кіннота отамана Дорошенка, загін ім. отамана Дорошенка...

Петлюра наказав провести слідство над Семесенком якомога швидше. Семесенка перевезли до Кам’янецької в’язниці.

“На наше безголов’я, — говорив Семесенко, — провід над військом забрала людина, яка намагається догодити і соціалістам, і правиці, селянам і поміщикам, жидам і Европі. Коли людина позбавлена своєї волі і спирається на волю юрби, — карта його на таку величну ставку, як визволення нації, напевно буде бита.

Коли Бог допоможе мені позбутися оцих кайданів і вийти на волю, я знайду сили перебрати на себе верховну владу і щасливо закінчити боротьбу. Я навіть у своїй

173

думці не можу припустити, що Петлюра мене розстріляє. Уявіть собі, померти так безславно, чорт знає де...”.

13)

Слідство закінчувалось. І раптом Кам’янець захопили денікінці. Слідча комісія розбіглася. Семесенко опинився на волі.

З вірними йому козаками прибув до Галичини, одружився, перебув в родинному колі зиму 1919-1920 років. Навесні 1920 р., зачувши, що полк.Удовиченко формує 3-ю Залізну Дивізію, зголосився до неї.

Взнавши про це, штаб Армії дав наказ про його арешт.Отаман змушений був розпустити загін. Він мав якийсь фантастичний план

роздобути за кордоном гроші, спорядити армію, на чолі якої повернутися в Україну...На чеському кордоні Семесенка знову заарештовують. Привозять у Чортківську

в’язницю.Польовий суд виніс йому вирок: кара смерті.Коли охорона штабу Дієвої Армії вивезла його на розстріл у поле за Чортковом,

приставила до скелі, він кинувся на сторожу, стискаючи то одного, то другого в своїх залізних обіймах. До світанку сторожа не могла з ним впоратися. Нарешті вдалося його повалити на землю і вже лежачого забити.

Українці з наказу українця вбили українця. На радість євреям.“Можливо, — завершує оповідь Михайло Середа, — що при інших революційних

обставинах Україна мала б власного Мусолліні в постаті цього залізного диктатора”.14)

ПРИМІТКИ, ДЖЕРЕЛА:

1,2,3,8) С.Гусев-Оренбургский, “Книга о еврейских погромах на Украине в 1919 г.”, Петроград, Главлит.

4,7) З.Островский. “Еврейские погромы на Украине”. Очерк погромной эпопеи эпохи 1918-1921 годов. Видано в 1926 р. за дорученням Єврейського громадського комітету допомоги погромленим “Евобщестком”.

9-11,13,14) М.Середа, “Отаман Семесенко”. “Червона Калина”, Львів, 1932.

12) В.Петрів, “Спомини”, ч.1-4, 1927-1931.

Ілько Струк, Командуючий Першою повстанчою Армією УНР

Ілля Тимофійович Струк народився 18 грудня 1896 р. (очевидно, за старим стилем) в с.Грині Горностайпільської волості Чорнобильського повіту, що на Київщині. Батьки — хлібороби: Тимофій Олексійович та Мотря Євстратіївна. Мав братів — Миколу та Дмитра — й сестер: Настю та Параску. Батьки дали освіту всім трьом синам. Ілько, зокрема, закінчив земську школу. Два роки був народним вчителем. Збирався продовжити освіту, але перешкодила війна: 7 серпня 1914 року “по набору” пішов до російської армії. Призначення дістав на Балтійський флот, у 3-й гвардійський екіпаж — на корабель “Штандарт”, де вже служив його старший брат Микола.

Під час бойових дій був двічі поранений. Одужавши, поступив до Віленської юнкерської школи, яку закінчив 1915 року. Військові науки давалися юнакові легко, недаремно його було іменовано портупей-юнкером. Завершивши школу, отримав чин прапорщика та направлення у 303 піхотний Златопільський полк.

І знову фронт... За боєві успіхи був нагороджений солдатськими орденами Святого Георгія всіх чотирьох ступенів та підвищений до рангу капітана. Після третього поранення та лікування скерований до 51-го запасного полку в м.Зубцов Тверської області.

Щасливі роки національної революції

174

З початком революції організував у полку Українську Козацьку Раду. Був призначений помічником Голови — старшини Горовенка. Навесні 1917 року завершив курси агітаторів, отримав направлення в Горностайпільську волость, де організував загін Вільного Козацтва і став на його чолі.

Був знайомий з Головним Отаманом Симоном Петлюрою. Разом з ним та хорунжим Оскілком навесні 1917 року їздив до Мінська на Конференцію українських вояків Західного фронту.

Струк — делегат Другого, а згодом і Третього Все- українських військових з’їздів у Києві.

“В грудні т.р. (тобто 1917), — розповідав Струк, — я з иншими товаришами, на пропозицію Українського командування їздив до Харкова, щоби там очистити більшовицьку атмосферу і знищити (забити) головних представників більшовицьких — Шахрая, Затонського, Бош і инших... В Харкові нас наказали схопити і розстріляти, але ми втекли до Полтави, де в той час було вбито командира Богданівського полку полк. Ластовченка”.

1)

Теракт вчинив анархіст Дунайскій 15 грудня 1917 р., отже, у Полтаві Струк був 15 грудня. За кілька днів він вже у Києві. 24 грудня 1917 р. на прохання полк. Капкана Ілько Струк їздив на ст.Калінковичі, де знаходився штаб Головнокомандуючого Криленка, — для розкладницької роботи в більшовицьких військах.

Як командир сотні брав участь у захопленні Арсеналу та Посту-Волинського.“26 січня (тут і далі в розповіді отаман використовує ст.ст. — Р.К.), коли українське

військо залишало Київ, — продовжував Ілько Струк, — мене вкупі з иншими піймали більшовики і вечером вели нас арестованих в кількості 50 чоловік під ескортою 20 більшовиків на ”Собачу Тропу”. Завдяки темряві мені й ще двом вдалося втекти з-під більшовицької ескорти. Я втік додому... і зайнявся організацією людей до повстання. З кількох своїх волостей удалося зорганізувати повстанський відділ. Штаб цього відділу таємно працював у Чернобилі, де знищили кількох видатних більшовицьких комісарів.

Перший озброєний виступ повстанців під моїм проводом був в перших числах лютого — напад на місто Чернобиль, де забрали Дніпрову фльоту на Прип’яті. Звільнили від більшовиків майже увесь повіт.

Коли захопили Чернобиль, наш загін налічував до шести тисяч людей (повстанців), озброєних рушницями і кулеметами та трьома гарматами, що захопили у більшовиків.

В Чернобилі ми були аж до прибуття української влади, після чого я трохи відпочив дома і зайнявся організацією місцевого населення”.

2)

Зберігся документ того часу — телеграма Струка від 5 квітня 1918 року начальнику пошти с.Хабного (копія комісару Кислицькому): “Срочно ответ. Какіе проехали солдаты 151, какого направленія. Атаман Струк”.

3)

21 квітня Струк надсилає “служачим пошти” чергову телеграму, в якій сповіщає, що він видав розпорядження отаману куреня Кравченку сплатити працівникам пошти заробітну плату: “Сповіщаю, що зроблено распорядження про сплату Вам грошей отаману куріня Кравченку, що він зробить по своєму погляду. — Отаман партізанив Струк”.

4)

Факт виплати заробітної плати працівникам пошти свідчить, що Струк виступав як представник влади, її організатор.

Під час гетьманського перевороту Ілько Струк був у Києві, як він сказав, “на Національному з’їзді”. Очевидно, мова йде про З’їзд хліборобів, на якому Павло Скоропадський був проголошений Гетьманом України. Після З’їзду поїхав додому, в с.Грині. “Через те, що дома не можна було бути, знову повернувся до Київа і вступив до Товариства ”Батьківщина”. З Київа час од часу їздив до свого району і підготовляв маси до нового повстання. Під час повстання проти Гетьмана підійняв свій район і захопив Чернобиль, де дістав велику здобич: 4 гармати, 1500 рушниць, 5 кулеметів і 120 коней”.

5)

Озброївши до трьох тисяч селян, отаман на чолі загону рушив на Київ. Коло Києва, в селищі Буча, зустрівся з Чорноморським Кошем і підпорядкувався його командиру полк. Поліщуку, який наказав отаману звільнити Мозир.

Наказ було виконано — військо Струка увійшло в це, тепер білоруське місто. Далі пішов у напрямку Овруча. По дорозі на нещастя зустрівся із загоном Козир-Зірки. Українці, не розібравшись, цілий день вели бойові дії. Лише коли Струк захопив у полон близько ста бійців Козир-Зірки, зрозумів, “що то свої”. І разом з Козир-Зіркою увійшов до Овруча. Згодом, залишивши Козир-Зірку господарювати в місті, через Житомир

175

повернувся до свого району. Тут “ми настановили владу від імені Директорії з місцевих людей, — згадував отаман, — а присланого Директорією Комисара Ю.Мордалевича не визнали і під нашим натиском (репресіями) він мусів утекти. Владу ми настановили в повітах: Чернобильському, Мозирському, Овручському і половині Київського. По наклепу Ю.Мордалевича мене викликали до Київа (я не визнав Мордалевича через те, що він був лівих поглядів).

Взявши із собою двадцять п’ять кінних козаків для охорони, я 24 грудня 1918 р. вирушив до Київа. На ст.Малин мене обстріляла охорона м.Малина з розпорядження коменданта того міста полковника Єсиповича, якому ніби наказав Винниченко мене затримати. В Малині я й моя охорона були оточені військами коменданта міста і ми змушені були здати зброю.

В Малині я просидів двадцять два дні і був звільнений наступавшим загоном мого помічника, отамана Лазнюка, що увійшов в порозуміння з одним полковником Січових Стрільців.

У Малині мені було поставлено обвинувачення в жорстокій розправі з жидами.По прибутті до Київа 12 січня (1919 року) я здав справоздання Директорії в повному

її складі і Слідчій Комісії, що виїздила зі мною на місце, і був виправданий”.6)

На Трудовий Конгрес, що в ті дні проходив у Києві, Ілько Струк послав від свого війська двох представників. Сам не пішов, очевидно, не бажаючи компрометувати себе участю у зібранні, яке носило лівацький, проросійський характер. Такої ж позиції, як бачимо далі, дотримувався й отаман Зелений. Вислухавши від них звіт, Ілько Струк та отаман Зелений, порадившись, послали привітання лише Головному Отаманові Симону Петлюрі. “В привітанні зазначили, що народ буде підтримувати його, коли буде йти тим шляхом, на який стали в 1917 році — себто шляхом суто національним”.

7)

Після відступу Директорії Ілько Струк “залишився на місці і зорганізував коло себе біля десяти тисяч чоловіків”. “Штаб мій, — згадував він, — був у Чернобилі, я мав флотилію Дніпровську, мав свою друкарню і випускав газету ”Вільний край”. Редактором був Іван Василенко. Газета була щоденна, виходила під гаслом УНР.

Підвладне мені військо офіційно називалося — ”Перша повстанча Армія УНР”, а я — Командуючим Армією. Начальником штабу був у мене — Кипхель Річард Річардович, а осавулом — сотник Мартиненко. Цивільне Управління називалося ”Українська Народня Управа”, на чолі якої стояли: Горештет, Чорненко, Микола Сидорчук. Цю організацію, як центральну, визнавали в той час Отамани Соколовський і Зелений, які прислали своїх представників”.

8)

Як бачимо, у відсутність уряду отамани, яких нездалі урядовці звинувачували в отаманії, анархізмові та інших гріхах, спромоглися на те, чого не зміг уряд — організували українську владу.

“Всіх в Дніпро, інших — в Палестину!”

“В начале своей деятельности, — писав ворог, — Струк ограничился грабежами еврейского населения и под предлогом неимения средств на содержание своей банды накладывал контрибуцию деньгами, продовольствием, фуражем, обмундированием. В тех местах, где оказывалось сопротивление, банда убивала еврейское население, подвергая их жилища и имущество разграблению, уничтожению и т.д. Будучи объявленным Соввластью бандитом, Струк начал перебрасывать свою банду с одного района в другой, и, пользуясь разными положениями на фронте, производил налеты не только на отдельные населенные пункты, но и на красные части, отдельных красноармейцев, полит- и продработников, комнезамов и т.д.”.

9)

Ілько Струк оголосив війну комуні і вів успішну боротьбу проти неї.Більшовицькі ”літописці” зазначали: “Одним из наиболее крупных организаторов

кулацких банд был петлюровец Струк. Ярый националист, как его характеризуют в документах ВУЧК, он рано примкнул к Петлюре и приступил к организации бандитских отрядов... В апреле-мае этого же года (1919 р. — Р.К.) банды Струка совершают масовые погромы и резню в Чернобыльском и Радомышльском уездах. Только в Чернобыльском уезде бандиты замучили и убили около тысячи человек”.

10)

С.Гусєв-Орєнбургскій в “Книге о еврейских погромах на Украине в 1919 г.” наводить т.зв. “Дневник еврея” — “Чернобыльскую хронику”. Наведемо кілька фрагментів цього опусу, створеного уявою переляканого безіменного єврея.

176

“7 апреля. В шесть часов вечера по городу разнеслись слухи, что наступает Струк. Спустя час появился верховой с разведки, разгоняя толпу:

— По домам! Струк наступает!Эта весть молнией облетела весь город, ужас охватил жителей. Все стали удирать:

кто лодкой, кто подводой. На улицах чувствовалось нечто предвещающее катастрофу, — зловещее, таинственное. Всюду слышался стук затворяемых ставней. Потом наступила тишина, как перед грозой. Все попрятались, с замиранием сердца ожидая.

В 9 часов вечера началась пальба и до полуночи трещали ружья и пулеметы.Дрожа от ужаса, мы не находили себе места, где укрыться, надеясь на победу

большевиков, как вдруг раздался специфический, известный нам по предыдущим вступлениям, звук трубы и крик:

— Кавалерия вперед, пехота к работе!Мы поняли, что Струк вступил в город.На улицах всюду раздавались выстрелы, звон разбитых стекол, гул, шум, душу

раздирающие визги и вопли. Вооруженные бандиты врываются в квартиры, стреляют, убивают, кричат:

— Жиды-коммунисты, откройте, а то уб’ю... К стенке, жиды-комунисты! Уже успели прийти с позиций и попрятаться дома?.. Все равно завтра вас отправим в Екатеринослав самоплавом...

8 апреля. Утром узнал, что по всему городу варфоломеевская ночь не миновала ни одного еврея. Я подхожу к окну... Бандиты с голыми шашками носят тюки и драгоценности. Базар полон крестьянскими телегами, — оказалось, что перед наступлением Струк распорядился, чтобы все крестьяне с подводами следовали за армией грабить и громить.

Солдаты и крестьяне взламывают замки и двери и расхищают товар. Из квартир тащат подушки, перины, одежду, разный домашний скарб. Распивают на улице вино и наливку...

Днем Струк устроил у церкви митинг для армии и крестьян, присутствовала тысячная толпа. Он призывал:

— Бей жидов, спасай Украину. Жиды осквернили церковь, выбросили иконы из гимназии, убили Гордиенко..

У народа разгорелись страсти еще более, — мужики с энтузиазмом пошли убивать, топить и грабить. В наш двор ворвалась банда солдат и крестьян, они в диком озверении кричали:

— Гей, вы... У вас в погребе прячутся коммунисты..9 апреля. Погром продолжается во всей своей широте, каждого попадающегося

молодого еврея принимают за коммуниста и убивают. Бандиты расхаживают по городу, грабят и ведут к реке... Местные мещане расхаживают по городу, как будто это к ним не относится, и со скрытым злорадством взирают на ужасы.

10 апреля. Погром продолжается...11 апреля. Несколько спокойнее. Награбленное по-прежнему носят, но реже.Струк через старосту заявил, чтобы евреи собрались в синагоге. Трепет всех

охватил. Я тоже пошел в синагогу. По дороге остановили солдаты: — Жид, куда идешь?Я ответил:— Пан атаман пригласил нас в синагогу.В синагоге я увидел много рыдающих женщин и несколько стариков. Я призывал

прекратить плач и стон и обдумать, как облегчить создавшееся положение. Вдруг заходит пьяный Алеша. Он успел уже многих потопить и теперь, в каске, держа в одной руке голую шашку, в другой револьвер, обращается к нам с речью:

— Жидова, всех вас надо с корнем убить...Я со слезами умолял его о пощаде. Доказывал нашу невинность.Грозя мне револьвером, он ответил:— Я со Струком не считаюсь, я сам по себе. Если дадите мне сто тысяч, оставлю вас

в живых.Мы обещали собрать, и он ушел... Спустя полчаса зашел Струк. Я обратился к нему с приветственной речью, обещал

за всех повиноваться, раз’ясняя ему, что мы невинно страдаем и являемся козлами отпущения... Он ответил:

— Погром постараюсь прекратить.12 апреля. Еврейские женщины поодиночке, как бы крадучись, стали появляться на

улицах... Струк потребовал денег для содержания армии. Ему дали 30 000 рублей и предводителям его — Кравченко, Фещенко и другим — по 5000 рублей...

177

13 апреля. Погром принял хронический характер...14 апреля. Кравченко прислал новую записку: ”Негайно доставити 25 000 рублей, а

то будете считаться нашими ворогами и каратысь по часу войскового стану”. Мы собрали деньги и послали к нему делегацию. Он ответил, что фактически ”хлопцам дали 24 часа погулять, но хлопцев нельзя сдержать”. Все-же обещал завтра выпустить об’явление о прекращении грабежа...

15 апреля (Канун Пасхи). Появились на улицах некоторые евреи, удрученные, мрачные, с поникшей головой. Заметно кое-какое движение на базаре. Бандиты расхаживают по городу, проявляя свои действия. К вечеру по армии был приказ, что через час приезжает к ним делегация из Межигорья от Зеленого обсуждать совместно наступление на Киев, и еврейским музыкантам велено встретить делегацию церемониальным маршем...

22 апреля. По городу расспространяется воззвание, что жиды-капиталисты-коммунисты церковь осквернили, сами деньги делают, царя хотят... Мальчишки русские бегают по улицам и призывают солдат:

— Идемте, у нас на улице у русского жид прячется... 24 апреля. Многие крестьяне, пользуясь случаем, пред’являют иски к евреям. Один

еврей успел из деревни Корогод удрать, а свою корову оставил у соседа-крестьянина. Теперь тот пришел в Чернобыль и заявил:

— Слухай, Янкель, три года назад ты у меня занял 30 рублей и не отдал. Теперь отдай мне за ци гроши корову, бо вона тоди стоила 30 рублей и дай расписку, что не маеш претензии, а то у меня тут сын в армии и он тебя убьет.

Еврей, конечно, согласился...25 апреля... ”Воду можно пить, — сказал Струк, — жиды наверное доплыли уже до

Киева”.26 апреля. Струк уверяет солдат, что Киев окружен. Обещает им при взятии Киева

десятидневный погром. Об’явлена мобилизация. Универсал призывает бить жидов-коммунистов. Со всего уезда стекаются тысячи мобилизованных, среди евреев — волнение, паника. По городу маршируют солдаты с оркестром музыки. У волостного правления произносят зажигательные речи против коммунистов...

28 апреля. Струк уехал в Горностайполе. Кравченко отправляет экспедицию для погромов в Камарин и произносит речь:

— Ни одного жида не оставьте там, ни одного. Всех в Днипр, остальных в Палестину.

Оркестр провожает их маршем”.11)

Зрозуміло, що не можна приймати на віру все, що написано в “Дневнике еврея”, деякі “факти” вигадані або перебільшені уявою смертельно наляканого чужинця. І хоча цей фрагмент все ж можна вважати хронікою часу, але слід враховувати, що ця хроніка пропущена через вирячені від жаху очі.

Все ж загальна тенденція вловлена правильно: українські селяни не мали причин прихильно ставитися до євреїв, які в масі своїй слугували російським поневолювачам та й самі — за найменшої нагоди — виступали експлуататорами.

Недаремно В.Верстюк зазначав, що в районі Чорнобиля-Іванкова-Горностайполя не було “майже ні одного села, де селяни не були б настроєні проти комуни і євреїв”.

12)

Комуна у селян небезпідставно асоціювалась з євреями, адже, коли встановлювалась совєтська влада, місцеві єврейські молодики ставали “першими комуністами-більшовиками” на селі чи в містечку: доносили на сусідів — хто з них був у повстанцях, хто працював в адміністрації Гетьмана чи Директорії. Коли ж совєтська влада забиралась геть, єврейські активісти вдавали з себе невинних жертв погромів.

Не дивно, що українське селянство масово підтримувало отамана Струка — щонайменше 50 сіл, в районі яких він оперував, допомагали, чим могли. Можна твердити, що Ілько Струк виражав народну мрію про помсту за вікові збиткування євреїв.

Другий похід на Київ

На початку березня 1919 р. відділ Струка становив близько 600 козаків, які мали на озброєнні 10 кулеметів. Після хвилі “експропріації експропріаторів” та оголошення мобілізації селян віком від 19 до 45 років загін виріс до розмірів полку.

Ворожий “літописець” так оцінював отамана: “На Чернігівщині міцно осів гидкий шкуродер Струк... Струк зупиняв пароплави, топив пасажирів-євреїв у Дніпрі, не

178

гидуючи звичайно, приєднати до них десяток-два захоплених червоноармійців та радянських співробітників”.

13)

Ілько Струк дійсно захоплював більшовицькі пароплави, топив чекістів та політпрацівників. Активно вичищав нечисть і на суші.

Перед другим походом на захоплений більшовиками Київ (в перших числах квітня 1919 р.) Ілько Струк оголосив мобілізацію. Селянство з величезним ентузіазмом відгукнулося на заклик отамана стати на захист Вітчизни. Струк стверджував, що його військо зросло до тридцяти п’яти тисяч чоловік. “Озброєні були хто чим міг, із собою мали тридцять кулеметів і шість гармат. Армія складалася з п’яти полків: 1 і 2-го піших, 3-го кінного, 4-го гарматного і 5-го кулеметного. Кінноти було у нас біля п’яти тисяч мужів. В такому складі армія рушила на Київ”.

14)

Пройшли 80 кілометрів, що відділяли Чорнобиль від Києва. По дорозі приєднувалися нові відділи повстанців.

Більшовицький гарнізон Києва був розгромлений. Повстанці в боях втратили 150 вбитими та понад сто пораненими. “Захопили Пріорку, Святошин, Куренівку й Поділ. Частина людей з нашої армії сіла на трамваї і прибула на Царську площу, а частина посувалася походом. Першими вступили на Хрещатик кінні роз’їзди...

В Київі, — продовжував отаман, — я захопив сім гармат, до десяти кулеметів, велику кількість рушниць, набоїв і иншу матеріальну здобич. В Київі Українська Управа по моєму наказу вивісила на помешканні Мійської Думи Український прапор. Видано кілька наказів і відозв із закликом до населення”...

15)

Але свіжі більшовицькі частини, що спішно прибули з Росії, через два дні вибили повстанців з міста. Військо Струка в повному порядку відступило за річку Ірпінь, окопалося і в боях утримало цю позицію до приходу регулярного війська УНР, тобто до останніх днів літа 1919 року.

Про піднесений настрій та впевненість повстанців у своїх силах навесні 1919 року свідчить такий епізод: “К банде (Струка — Р.К.) явилось десять делегатов Зеленого, которые были встречены Струком с оркестром. Зеленый выслал Струку 600 человек в Горностайполе... Наступление Струк начнет на трех пароходах...”.

16) Одним з

пароплавів командував колишній співробітник Чорнобильського військового комісаріату А.Ковальський, який перед тим керував у Струка кулеметною сотнею (Ковальського згодом розстріляно за постановою ВЧК).

У червні 1919 р. почались активні дії червоних проти повстанців. “Бюро украинской печати” повідомляло: “Чернобыль, 18 июня. Красноармейским отрядом пойман и расстрелян адъютант Струка — известный бандит Кравченко, организовавший ряд погромов в Чернобыле и окрестных местечках. Помощник его Мартыненко и 15 сподвижников также арестованы и находятся в Чрезвычайной комиссии. Ведется энергичное следствие”.

17) Мартиненко, як стверджував ворог, був “автором всіх

погромних і чорносотенних відозв”.У червні 1919 р. розстріляно також 10 козаків отамана, серед них і С.Струка.

Спіймано розповсюджувача антикомуністичної літератури Мойсеєнка.27 червня газета “Більшовик” (№69) хвалькувато писала: “Пройшло вже два місяці,

як... Струка... вигнано з Чорнобилю (насправді отаман зі своїм військом вів бої з більшовиками в районі Ірпеня — Р.К.), але нормальне життя ще не налагоджено. Був Чорнобиль містечком (єврейським — Р.К.) жвавим, людним, а тепер він майже вимер”. Це, безперечно, перебільшення: попри наполегливість отамана більшість у Чорнобилі продовжували становити євреї (станом на 1928 р., їх жило у Чорнобилі 51,7%).

18)

З білими проти червоних

Красна армія панічно відкочувалась в Росію: із заходу тиснула об’єднана армія УНР і ЗУНР, з півдня — Добровольча армія, в запіллі — розгортались повстанці. Як стримано зазначали більшовицькі історики, відступ Красної армії “был быстрым и не совсем планомерным”.

19)

30 серпня українські війська увійшли до Києва. В години тріумфу сталися непоправні історичні помилки: розвідка не повідомила, що до Києва з півдня підходить армія денікінського генерала Бредова, мости через Дніпро не були розведені, не була й виставлена коло них охорона.

І поки українці раділи омріяній зустрічі з Золотоверхим, до міста тихо, через мости вливались колони добровольців...

179

Заступник начальника особливого відділу Київського військового округу Іванов стверджував, що коли Київ захопили денікінці, Струк прибув із загоном до Києва і влаштував на Подолі єврейський погром (Гусєв-Орєнбургскій твердить, що 1 вересня загинуло 40 чол. “от рук украинских солдат”).

Як послідовно пересмикують більшовики! Струк дійсно підійшов до Києва, але він йшов на з’єднання з українським військом! Про це свідчить у своїй автобіографії й отаман: “Коли вступило до Київа регулярне українське військо, я увійшов у зв’язок із штабом Дієвої Армії”.

20)

Але 31 серпня Армія УНР ганебно — після невеликої бійки — здала Київ білим. Штаб Дієвої Армії навіть не повідомив отамана про відступ. Струк опинився у складній ситуації.

“Нас притиснули з одного боку більшовики, — розповідав Струк, — а з другого боку деникінці. Нам залишалося скласти зброю чи тим, чи другим”.

21)

Треба було вступати в переговори з генералом Бредовим.“Я вирішив замиритися з правою стороною — денікінцями, з якими вів переговори

вісім днів. Для переговорів приїздили од Денікіна представники в м.Димарь два старшини Генштабу капитан Єпіфанцов і капітан Москвін. З нашого боку брали участь в переговорах — я та начальник мого Штабу полковник Клименко.

Наскільки я пригадую, умову було складено так:1. Армія Отамана Струка повинна називатися ”Перша повстанча Українська Армія”.2. Дається можливість Отаманові Струкові перейти з армією за р.Ірпень і

відпочивати два тижні.3. Командування армії Денікіна зобов’язується постачати Армію Отамана Струка

зброєю і амуніцією, скільки буде потрібно і видавати платню за минулий час і наперед в розмірі, що встановлений для армії Денікіна.

4. Армія Отамана Струка проводить листування і все діловодство як у себе, так і з центральними Органами Армії генерала Денікіна на українській мові.

5. Як старшини, так і козаки Армії От.Струка схоронюють свої українські відзнаки (на шапках тризуб, в петлиці національна стрічка, а на комірі відзнаки, які були встановлені в регулярних частинах Армії УНР). Над штабом армії От.Струка може встановлюваться український прапор.

6. Оповіщається амнестія всім українцям, що були заарештовані денікінським командуванням.

Зі свого боку Отаман Струк зобов’язується:1. Тримати фронт від Десни до Дніпра, від Дніпра по Ірпеню до Ковельської

залізниці.2. Посилать своїх представників на місця, де будуть виникати непорозуміння

денікінського командування з місцевим населенням.3. На випадок боєвих операцій Отаман Струк зі своєю Армією розділює спільну

акцію.4. На місцях, що будуть залишені отаманом Струком, встановлюється українська

влада в порозумінні з Денікінським Командуванням.5. Отаман Струк веде розвідку поза фронтом Денікінської армії, що стала заслоною

Київа.6. Як військова, так і цивільна влада Денікінського Командування зобов’язується не

перечить існуванню українських шкіл та театрів у всих місцевостях України. Артистів, учителів та учнів звільняють від мобілізації.

Цю умову складено і підписано обома сторонами 22-го вересня 1919 р. в м.Димарі на Київщині. Після цього Отаман Струк перейшов через р.Ірпень і зайняв визначений участок”.

22)

1 жовтня (за ст.ст.) більшовики несподівано розпочали наступ. Тим часом “хтось” посіяв серед добровольців чутки, що “Струк зрадив” і перейшов на бік Красної армії. В цій ситуації командування Добрармії вирішило, що Київ їм не втримати. Щоб не потрапити в оточення, денікінці залишили місто.

Совєтські війська увійшли до Києва. Під час відступу Добровольчої армії єврейське населення активно сприяло Красній

армії, серед комісарів якої були їхні діти, батьки, брати. Окремі євреї обстрілювали частини, які відступали, жінки виливали на голови добровольців окріп. Виявили активність бойові дружини єврейських партій, які обстрілювали відступаючих з рушниць та кулеметів, закидували з дахів ручними гранатами. Окрім того, “мирне

180

єврейське населення” передавало більшовикам інформацію про Добрармію, про напрям руху, виставлені пости, засідки...

Але недовго довелося червоним святкувати перемогу.В ніч на 2 жовтня армія Струка рішуче перейшла в наступ.“Вночі зайняв Куренівку, — згадував отаман, — Подол, а за решту Київа вів бій

чотири дні, чим дав змогу Армії Денікіна перейти з Чернигівщини до Київа. В цьому великому бої я був поранений кулею в ліву руку на Стратегічному мості.

Втрати з нашого боку були такі: вбитих вісімдесят чоловік і ранених до ста п’ятидесяти; коней забито сімдесят п’ять.

З боку більшовиків були дуже великі втрати. На Подолі насип, що йде від Стратегічного мосту з боку Межигір’я був завалений забитими більшовиками, їх трупи по наказу генерал-губернатора Київщини генерала Драгомирова денікінці убирали два тижні.

Денікінська преса була заповнена похвальними статтями на адресу українських партизанів, а мій портрет з перев’язаною пораненою рукою було вміщено в ріжних часописах.

За хоробрість нашу Денікін видав нам сімдесят п’ять Юр’євських (тобто, Святого Георгія — Р.К.) хрестів для старшин та козаків. Нагороди призначав і видавав я сам в присутності представника від генерала Бредова... Я особисто був нагороджений рангою полковника і Юр’євським старшинським хрестом другого ступеня (Наказ по Армії, щось біля 15 жовтня). В Наказі по денікінській армії оголошено, щоби мене називали отаман-полковник, а мій загін ”Перша українська Повстанча Армія””.

23)

Коли денікінці повернулись до Києва, почалась відплатна акція. Газета “Вечерние огни” (в номерах за 18-20 жовтня 1919 р.) передбачливо опублікувала довгий список адрес будинків, з яких обстрілювали добровольців.

В.Шульгін у статті “Пытка страхом” (газета “Киевлянин”) описав феномен паралізуючого страху, який охопив єврейські маси: “По ночам на улицах Киева наступает средневековая жизнь. Среди мертвой тишины и безлюдья вдруг начинается душераздирающий вопль. Это кричат евреи. Кричат от страха... В темноте улицы где-небудь появится кучка пробирающихся вооруженных людей со штыками, и, увидев их, огромные пятиэтажные и шестиэтажные дома начинают выть сверху донизу...

Целые улицы, охваченные смертельным страхом, кричат нечеловеческими голосами, дрожа за жизнь... Это подлинный, непритворный ужас, настоящая пытка, которой подвержено все еврейское население.

Русское население, прислушиваясь к ужасным воплям, вырывающимся из тысячи сердец, под влиянием этой ”пытки страхом”, думает вот о чем: научатся ли евреи чему-нибудь в эти ужасные ночи?”.

“Эта кровавая работа, — писав єврейський дослідник Гусєв-Орєнбургскій, — открыто оправдывалась газетами ”Киевлянином” и ”Вечерними огнями”, приводившими факты ”стрельбы из окон” и ”бросания зажженных ламп” в отступающие (13 жовтня за н.ст. — Р.К.) добровольческие войска”.

“На Ярославской улице, — зазначав той же автор, — грабежи носили крайне ожесточенный характер. Вымогательство денег и ценностей сопровождалось побоями и истязаниями. Погромщики говорили с гордостью:

— Мы — струковцы.Многих евреев, не имевших возможности откупиться, они увели в штаб Струка,

перешедшего в это время с своими ”молодцами” после погромной деятельности в уезде на службу добрармии. Его приняли с расспростертыми об’ятиями, простили все его погромные ”грехи” с весьма большой поспешностью и охотой. Он устраивал на Софиевской площади парады своим войскам, а во время погрома, как рассказывали, произносил на пристани зажигательные погромные речи”.

24)

Наприкінці 1919 р. вже давно оголошений “соввластью” поза законом отаман Струк атакував фронтові частини 58 дивізії Красної армії в районі Бородянки...

Український історик Олександр Доценко називає Струка “отаманчиком-зрадником”. Чи у Доценка є підстави робити такі оцінки? Чи враховує він низку причин і нюансів, які привели в Добрармію не тільки Струка, адже тисячі офіцерів-українців складали хребет Добровольчої армії?

Минуло зовсім небагато часу і українці переконалися, що російська влада білогвардійців мало чим відрізняється від російської влади червоних. Слід зазначити, що денікінська армія на грунті ставлення до України розкололася: офіцерство

181

розділилося на два табори. Розкол та моральний занепад, спричинений суцільним селянським повстанням проти білих, дезертирство старшин-українців з Добровольчої армії і перехід їх на бік повстанців призвели до того, що російські офіцери думали лише про те, як живими “евакуюватися” з України.

Тил Добровольчої армії горів суцільним повстанням українського селянства. Більшовицькі історики зазначали, що “повстанческое движение облегчало боевую работу Красной армии... Крестьянское движение против Деникина сыграло выдающуюся роль в развале генеральско-помещичего режима”.

25)

16 грудня (за н.ст.) Красна армія знову окупувала Київ.Перша українська Повстанча армія залишила столицю останньою.Дійшовши до урочища “Красный Трактир”, що коло ст.Жуляни, Струк несподівано

розвернув армію і захопив передмістя Києва — Деміївку. “Вів бійку з більшовиками два дні і під напором прибувших до більшовиків великих свіжих сил, примушений був із жорстокими боями відійти на Васильків, Білу Церкву, Корсунь, Єлисаветград”.

26)

В Єлисаветграді військо Струка простояло два тижні. В семи кілометрах від Єлисаветграда розвідка Струка зустрілася з розвідкою Гулого-Гуленка, що командував повстанцями Херсонщини та Катеринославщини. Козаки обстріляли один одного. “Дякуючи тому, що був ранений один козак із моєї розвідки, — розповідав Струк, — дізналися, що з одного й другого боку свої. Отаман Гулий-Гуленко надіслав мені пляшку горілки-самогону, перев’язану національною стрічкою, а я йому послав пляшку горілки ”миколаєвки” з прикладеною на етикетці печаткою свого загону. Коли мої представники перебалакали з представниками Отамана Гулого-Гуленка, то виявилося, що останній йде з більшовиками лише тимчасово. Ми запропонували один одному приєднатися, одначе ці пропозиції і мною, і От.Гулим-Гуленком не були прийняті”.

27)

Ілько Струк прагнув разом з денікінцями дістатися Одеси “з метою підійняти там повстання, маючи на увазі велику здобич зброї й припасів в Одесі”.

28)

Добровольча армія під ударами повстанців та Армії УНР Зимового походу панічно котилася до моря, до Одеси, звідки сподівалася евакуюватися до Румунії, Болгарії чи Константинополя.

В листі “До пана Командуючого Армією УНР” прем’єр-міністр уряду УНР Ісаак Мазепа зазначав: “Тепер багато корисних для нас людей повинно перейти на наш бік із лагеря добровольців. Беріть їх, використовуйте при умові певного контроля над ними, особливо на перших порах”.

29)

Кілька разів представники керівництва Добровольчої армії намагались увійти в порозуміння з представниками української армії, щоб замиритися і спільно боротися проти більшовиків.

Відомо кілька таких спроб Добрармії. Зокрема, начальник Ольвіопольського відділу Добровольчої армії полк.Попов писав Командарму Омеляновичу-Павленку: “Не будемо згадувати старе... У Вас є те, чого немає у нас — прихильність людності. У нас є те, чого бракує у Вас — військове знаряддя. Від нашої згоди ми тільки виграємо”.

30)

І в другому листі — від 7 січня 1920 року: “Чи згідне Українське командування розпочати переговори з командуванням Півдня Росії, яке очолює генерал Денікін, про припинення між цими арміями ворожих дій для спільної боротьби з нашим спільним ворогом — комуністами”.

31)

Від імені Армії УНР переговори проводив Юрко Тютюнник, який заявив денікінським представникам, що спільні дії можливі лише за умови підпорядкування Добровольчої армії українському військовому керівництву.

Врешті денікінці докотися до моря. Основна їхня маса згромадилась в Одесі.Отаман Струк прибув до Одеси 15 січня 1920 року (за ст.ст.). Йому вдалося здобути

від Коменданта Новоросійської області і Одеської військової Округи генерала Шілінга друкарню для видання свого часопису, а також дозвіл на поповнення новобранцями своєї армії. З дозволу денікінського командування Струк видав українською мовою відозву до місцевого населення, щоби зголошувалися до його армії, яку він перейменував на “Першу українську селянську армію”. “На мій заклик, — свідчив отаман, — зголосилося багато озброєних, і поодиноких, і зорганізованих у відділи людей, навіть кінна сотня кубанців із загону генерала Шкуро. В Одесі моя армія у своєму складі налічувала до двадцяти тисяч людей, при чому добре озброєних, при великому числі гармат і кулеметів та трьох бронепотягах, що називалися: ”Генерал Шифер-Маркевич”, ”Кубанський партизан” і ”Донець””.

32)

182

Перша українська селянська армія розміщувалася в казармах на вул.Канатній — біля Кадетського корпусу, а також у декількох будинках по Рішельєвській. Штаб розмістився в готелі “Палермо”.

“При такій силі став я думати як би всю владу перебрати до своїх рук”, — згадував отаман Струк.

З метою здійснити задумане 25 січня 1920 р. (за ст.ст.) було скликано таємну нараду, на яку було запрошено контр-адмірала М.Остроградського, який щойно прибув до Одеси, а також генерала Сокиру-Яхонтова та Командуючого Галицьким Корпусом Отамана Оробка. “Підрахувавши свої сили, Нарада постановила два питання: 1) Чи зробити проти Денікіна повстання? 2) Чи запропонувати денікінському Командуванню передати нам владу мирним шляхом? Голосували всі за другий пакт, бо... не бажали проливати марно крові”.

33)

Вирішено було, що до денікінського командування підуть отамани Струк та Оробко, а контр-адміралу М.Остроградському та осавулові Струка Назарукові “доручено увійти в порозуміння з Англійською військовою місією”.

“Генерал Шілінг після переговорів, не покладаючись на свою армію, з охотою передав владу в наші руки на таких умовах:

1) Щоби ми не перечили переїздові Командуючого Областю і Штабам деяких армій на Принцеви острови, порт Варту;

2) Гроші денікінського командування мають ходити ще лише два дні, після чого ми випускаємо в обіг гроші українські.

Ми зобов’язалися родинам денікінських старшин обміняти їх гроші на українські і видати згаданим родинам українські документи. Генерал Шілінг зі свого боку окремим наказом (що був розліплений по містові) оповіщав, що влада переходить до рук української влади. Російським частинам, що розташовані в околицях Одеси, наказувалося підлягати українському командуванню. Через деякий час на помешканнях державних установ, Штаба Округу, Англійського Клюбу й инш. були виставлені українські прапори. Авта роз’їздили по містові з українськими прапорцями, а старшини й козаки ходили з українськими відзнаками.

Почала виходити газета під назвою ”За Україну”.Англійське Командування зі свого боку з великою охотою пішло нам назустріч і

обіцяло взагалі допомогти українській справі. Англійський дредноут мав передати по радіо всім державам, що Одеса знаходиться в руках українців і що українські військові частини переходять в наступ проти більшовиків у напрямку Київа. Англійська місія пообіцяла повідомити про це й уряд У.Н.Р.”.

34)

Про одеський період життя отамана Струка є дві короткі презирливі згадки в книзі вже згадуваного україноненависника, редактора газети “Киевлянин” В.Шульгіна “1920”. “Есть еще атаман — Струк — ”малороссийский отряд”, — писав Шульгін. — Он бывал у меня в Киеве. Тут он тоже что-то формирует. И, говорят, у него много народу”.

35)

В цій же книзі “єдінонєдєлімщіка” Шульгіна є й така зневажлива згадка про Струка: “Прибежал кто-то ”в паническом” и сообщил, что ”атаман” Струк сегодня ночью собирается меня арестовать. Это был, конечно, вздор, но на всякий случай я написал Струку письмо, в котором я предупреждал его, что к нему, вероятно, прибегут сообщить, что я собираюсь его убить, так чтобы он не пугался. Однако я чувствовал по некоторым другим признакам, что нечто украинообразное выскочит в последнюю минуту”.

Великодержавник В.Шульгін так відреагував на передачу влади в Одесі українцям: “Какие-то украинские офицеры приезжали и уезжали в автомобиле. Раза два раздалась ”балакающая” ”мова”. Конечно, это было так, а не иначе: происходила сдача командования ”господину нашему” генералу Сокире-Яхонтову”.

Бій з Антантою

В Рапорті до Головного Отамана Симона Петлюри контр-адмірал М.Остроградський кілька разів згадує отамана Струка: “В те-ж время Струк вийшов уже з Одеси на Пересипь і став розсилати свої роз’їзди на Вознесенськ і Миколаїв.... Міноносці ж, розкидані по всьому рейду, побачивши на березі якісь роз’їзди і малі військові частини, прийняли їх за більшовиків і обстріляли з гармат — а це були Струковські частини.

Струк і Галичани почали відходити на Тираспіль і Роздільну...”.36)

183

Струк подає іншу версію цього обстрілу. Він стверджує, що під час наступу більшовиків на Одесу галицькі військові частини відмовилися вступати в бої з більшовиками і це змусило його прийняти рішення залишити Одесу, а оскільки військова місія Великої Британії не встигла на той час евакуювати на кораблі все своє майно, то, розгнівавшись на Струка, дала наказ обстріляти його частини.

Струк змушений був відповісти тим же. Це непорозуміння, говорив отаман, викликало з обох боків великі втрати в людях. Особливо багато загинуло на побережжі Чорного моря, в урочищі Малий Буялик...

Рейд через Румунію

Підійшовши до Бесарабії, Командуючий Першою українською селянською армією розпочав переговори з “румунським пограничним командуванням” на предмет переходу через їхню територію на Поділля.

Румуни вісім днів зволікали з відповіддю. Тим часом, до місцевості, де розташувалося військо отамана Струка, підступили більшовики.

Почалися тяжкі, вперті бої. Зазнавши великих втрат, Струк відійшов до лиманів Дністра і розташувався на демаркаційній смузі — в очеретах, на льоду.

Він продовжував чекати відповіді військового міністерства Румунії.Простояли шість днів. Нарешті отамана запросили на переговори до Аккермана

(Альби). Румуни запропонували частині здати зброю і все майно. Лише за цієї умови обіцяли перепустити через свою територію.

Струк на таку пропозицію не погодився, “бо не міг віддати тієї зброї, яку добув кров’ю”.

Так ні з чим повернувся отаман “до свого товариства в очереті”.Найбільше Струка обтяжували жінки й діти — родини старшин, що вийшли разом з

отаманом з Одеси.“Тоді я, — оповідав Струк, — за 50 міліонів денікінських карбованців підкупив

Румунську кордонну сторожу і переправив жінок і дітей повз Паланку в Бесарабію. На другий день, здається, 28 лютого, Румунське командування знову запрохало мене до себе і показало тільки що одержану ноту Раковського, в якій більшовики загрожували Румунам війною, якщо пропустять мій загін до Румунії.

На якийсь порятунок у мене не було вже ніякої надії. Тоді в мене назріла одна смілива думка: я вирішив в одну ніч знять румунські пікети у Паланки, самовільно перейти до Бесарабії і вискочить на свій терен.

Ранком 29 лютого Румуни запропонували мені вийти зовсім з Дністрових лиманів.Я не рушав і ждав ночі.Тоді румуни розпочали по нас страшну гарматну стрілянину. Більшовики зі свого

боку почали обстрілювати нас гураганним гарматним вогнем. Ми очутилися в такому становищі, в якому не була мабуть ні одна армія. На льоду не можна було побудувати оборонної смуги. Гарматні кулі розбивали червоний лід (заюшений кров’ю убитих і ранених) і все, що було на льоду: коні, майно, зброя. Скільки загинуло тут наших людей хіба що знає лише один Дністровський лиман.

Вечером, коли стемніло і з боку румунів притих гарматний вогонь, нам залишалося лише одно — йти на штурм на тих, або на других. Але на кого?

Більшовики — насильники, які не рахуються з домаганнями українського народу, про що вже всі знають. Румуни — мирна сторона, яка повинна була б приютити тих, що стали в обороні свого життя.

Ми вирішили вдарити на румунів.В ніч з 29 лютого на 1 березня 1920 р. ми, залишивши на льоду ранених (вони,

мабуть, там померзли, бо як зазначив От.Струк, були великі морози — М.О.), пішли в наступ на румунів.

Ми тихо підійшли до Паланки і переколовши багнетами Румунську сторожу, що спокійно сиділа по хатах, відкрили собі ворота для переходу по Бесарабії і 2 березня вийшли на свій терен на північ од Тирасполя.

Перехід зробили в півтора дні.При переході в складі мого загону було біля п’яти тисяч людей.Таким чином ми не здали Румунам зброї, ні майна, та ще й страху немалого нагнали

їм”.37)

На Поділлі

184

Вийшовши на свій терен, частина пішла у напрямку Вапнярки і в ніч на 5 березня захопила це місто. Відпочивши та поповнивши запаси зброї і провіанту, рушили на Чоботарівку, далі на Юрківку та Варновиці, де зустрілися з відділом українських повстанців під проводом Євгена Ляховича. Відділ Ляховича, як зазначав Ілько Струк, налічував 600 козаків і йшов під синьо-жовтим прапором.

Потім Струк рушив у напрямку Сквири, повернув на Дзюньків, на який зробив напад і “захопив трохи цукру”. Далі пішов у напрямку Жидівської греблі та Козятина. Здійснив напад на Ходорку, “де також удалося захопити цукру, чим зміг утримувати загін”. Звідти попрямував на Радомишль, який обстріляв з гармат, “наробивши більшовикам великого переполоху”.

Побачивши паніку у ворожому таборі, захопив місто. Цей день став, очевидно, найщасливішим у житті тих, кого Струк визволив з в’язниці. Це були переважно повстанці загону Дмитра Соколовського.

З поляками проти червоних

З Радомишля круто повернули на Іванків, Горностайпіль. Тут, за три дні до великодніх свят 1920 року, вдалося нав’язати контакти з авангардом україно-польської армії. Взявши з собою кінний відділ, Струк поїхав назустріч війську і у Малині зустрівся з польською частиною, якою командував полк.Рибак. Отамана прийняли привітно. З Малина Струк — через польське командування — послав вітання урядові УНР.

Разом з україно-польським військом Ілько Струк взяв участь у визвольному поході на Київ. Це вже був п’ятий виступ отамана на столицю. Як переможець, 6 травня 1920 р. вступив на бруківку Золотоверхого.

Потім повернувся на Чорнобильщину, де отримав розпорядження від військового командування зайняти позицію вздовж Дніпра від Чорнобиля до Києва, “що й мною, — зазначав отаман, — було зроблено”.

Ілько Струк скликав повітовий з’їзд, на якому закликав провести мобілізацію і “цим передати Українському урядові велику народню силу, щоби показати і полякам, і иншим державам, що сам народ іде на допомогу урядові для звільнення України від ворога”.

З’їзд прийняв пропозицію і оголосив мобілізацію від 20 до 25 років. 14 червня 1920 р. Струк взяв участь у нараді отаманів, що відбулася в Коростишеві.

На нараді прийняте рішення створити фронт — під єдиним командуванням — проти більшовиків.

Через чотири дні від полк.Безручка — “єдиного тут представника УНР” — надійшов незрозумілий для Струка наказ припинити набір, а отаману зі своїм загоном прибути до Києва.

Недалеко від Києва, в с.Лютіж, Струк зустрівся зі своїм старшиною, що тепер був зв’язковим при полк.Безручкові. Від старшини довідався, що струківцям заборонено входити до Києва і наказано зосередити сили в районі ст.Жуляни та с.Крюківщина. Це ще більше здивувало отамана.

Коли ж він отримав наказ передати своїх бійців до складу 6-ї стрілецької дивізії та 6-ї запасної бригади, здивування переросло у внутрішній спротив. “Відпускати своїх людей, з якими я пережив в походах скільки горя при поразках і скільки радощів при перемогах?!”,— вигукнув отаман.

Відіславши лише двісті козаків з трьома кулеметами, Струк фактично наказу не виконав. Довідавшись, що через ст.Жуляни проїжджатиме Симон Петлюра, Ілько Струк вирішив скористатися цим, урочисто привітати його і просити скасувати розпорядження полк.Безручка.

“У відповідний час на станції вишикувалися козаки з прапором. Потяг з Головним Отаманом, під’їхавши до ст.Жуляни, зупинився. Головний Отаман у супроводі старшин Генерального Штабу та представників польського командування, виступив з потягу і під гучні окрики “Слава!” здоровався з козаками і цілувався із зібраними там представниками від частин мого загону та дякував за працю. Вислухавши прохання представників мого загону, обіцяв одкликати розпорядження Полковника Безручка. Представники піднесли Головному Отаманові китицю квітів, у якій було багато національних стрічок, а також прапор від повстанців. Головний Отаман, попрощавшись, з квітами, вступив до потягу і під радісні крики козаків, од’їхав. На переїздах скрізь од ст.Жуляни стояла почесна варта з моїх козаків”.

38)

Цікаво, що сам Ілько Струк не вийшов зустрічати Головного Отамана.Що стримало його?!

185

Через тиждень Струк одержав наказ — безпосередньо від шефа 2-ї Польської армії капітана Гладики — прибути до Києва і взяти участь в обороні міста.

“Я брав, — стверджує Струк, — діяльну участь у великих боях за Київ. Займав позицію від Цепного мосту до Стратегічного. Відходив з Києва зі своїм загоном останнім...

У Проскурові мене й отамана Шепеля закликав до себе Головний Отаман Симон Петлюра і призначив мене Командуючим Київською Повстанською Округою”.

39)

Але повернутися на Київщину, залиту Красною армією, було не так просто.У Проскурові отаман Струк спільно з польськими частинами вів тяжкі оборонні бої.

Мав великі втрати у людях. Звідти рушив на Волочиськ і через Збруч на Тернопіль. Тут загін Струка взяв участь у похоронах полковника Генштабу Мішковського, вбитого під Чорним Островом.

З Тернополя вирушив на Дубно, де спільно з 18-ю Польською дивізією бився проти Красної армії. “Про ці бої, — говорив отаман, — знає кожен старшина і козак польської армії”.

Потім струківці вели особливо жорстокі бої під ст.Рожище, а згодом під Ковелем. Разом з польськими військами відійшов до Західного Бугу. Так Командуючий Київською Повстанською Округою опинився на найзахіднішій околиці українських земель.

Від Західного Бугу на Київщину

“Звідти, по наказу Головного Отамана Симона Петлюри, рішив іти в район Київа, — продовжував оповідь Струк. — В липні 1920 р. я, прорвавши лави 12-ї більшовицької армії, перейшов р.Тур’ю, але при переправі через Стохід мене оточила Башкирська більшовицька дивізія. Це був тяжкий для нас бій, бо ми були оточені ворогом зо всіх боків. Я мав при собі лише сто двадцять чоловік кінноти і шістдесят чоловік піхоти — при шести кулеметах... Ми були загнані в болота Стоходу біля Нового Хотова, де просиділи у воді з боєм цілі сутки.

О годині одинадцятій ночі ми вилізли із води і, прорвавши смугу Башкирської дивізії, пролізли через старі окопи.., й напали на ст.Рожище, яку взяли з боєм.

Далі перепливли через р.Стир і тільки добрались до Нового Сокаля, як були зустрінуті ворогом, відбивши якого, поховалися в лісі.

Одпочивши сутки в лісі, ми вирушили на м.Колки, яке взяли з боєм і захопили частину обозу 12-ї більшовицької армії. Із захопленим обозом рушили до річки Горинь, де, захопивши переправу, переправилися на другий бік.

Ці події були в липні 1920 року.Далі пішли до річки Случ, а переправившись через неї, напали на м.Великоселище,

де розбили місцеву охорону і направилися на Мельчин. У Мельчині мали бій з карним відділом, який, при першій сутичці з нами, розбігся. Звідти попрямували на ст.Чаповичі, минаючи ст.Лугини. Захопили ст.Чаповичі, розібрали залізничні тори і попрямували на м.Базар. І так вступили до свого району.

Більшовики, зачувши, що прибула велика сила, повтікали з міст Хабного, Мартиновичів, Максимовичів, Іванкова, Горностайполя, попрямувавши на Чорнобиль і залишивши величезний район без бою... В с.Стещині я зустрівся з людьми мого загону, які залишилися на місцях під час одходу україно-польських військ. Мій загін одразу поповнився старшинами і козаками і доходив до трьох тисяч осіб.

Маючи таку силу, я повів наступ на Чорнобиль і після упертого бою захопив (його). Так розпочалося загальне повстання згідно одержаного мною наказу від Головного Отамана Симона Петлюри у Проскурові.

У повстанні брали участь селяни ось цих повітів: Чорнобильського, Київського, Радомишльського, Овруцького, Мозирського і Козелецького. Ці повіти були зовсім визволені від більшовиків. Більшовицькі частини, які відходили від Варшави, приміром 25 дивізія ім. тов.Чапаєва, 9 совстрілкова дивізія, 47 дивізія Котовського і 57 дивізія, що були розтрощені під Варшавою, тепер були вщент докінчені нами. Їх військове майно попало до наших рук.

На місцях, звільнених від більшовиків, було настановлено горожанську владу...”.40)

В цей час більшовики оголосили мобілізацію, яка не дала бажаного для них результату. Начальники тилу Київської губернії та Київського повіту 14 вересня 1920 р. повідомляли, що “из Дымерского района поступило донесение, что призванные по мобилизации вместо явки на Сборный Пункт прячутся по лесам, распуская слухи, что присоединятся к банде Струка”.

186

Більшовики хвалилися, що восени 1920 р. в Чорнобильському повіті об’єднані загони Струка і Шепеля були розсіяні частинами 9-ї дивізії ВОХР. Про це 16 листопада 1920 р. начальник групи совєтських військ Роберт Ейдеман доповідав Лєніну і Камєнєву. Як бачимо, відгомін повстання, яке розпочав Ілько Струк, докотився до Москви.

“Советская военная энциклопедия” зазначала, що на кінець 1920 р. загін Струка нараховував близько 500 бійців.

41)

Хоч наступила зима — несприятливий для повстанців час — козаки Струка продовжували активні і успішні бойові дії проти окупантів. “Как характерный пример деятельности банды Струка, можно указать на сообщение с 28/12 (1920 р.— Р.К.) о налете на Горностайполь. Банда под предводительством Струка и Бредихина заняла мес.Горностайполь, после чего принялась за поголовное истребление попадавшихся на улице евреев. Таким образом было убито 50 ч. мужчин и женщин, ранено 13”...

42)

До подібного роду інформацій більшовицьких діячів та “істориків” слід підходити з певною резервою, оскільки значна частина представників нової окупаційної влади була євреями. Не дивно, що саме їх і винищували повстанці в першу чергу. Що ж до рядових “мирних” євреїв, то і їх не минала повстанська куля чи шабля, бо вони виказували тих, хто допомагав партизанам, хто дезертирував з Красної армії, повідомляли ЧК, хто де переховується. Після розстрілів та катувань, з підказки оцих “мирних, ні в чому не винних євреїв” інколи відбувались справедливі самосуди. Але масштаби розплат, на жаль, не були адекватними нещастям, які несла “соввласть” чужинців.

“Геть жидів і кацапів! Хай живе повстання!”

До самого Нового Року Ілько Струк контролював ситуацію у своїх повітах.“22 грудня ми розпочали похід на Київ, а 23 грудня по ст.ст. (тобто, на початку

січня 1921 р. — Р.К.) ми були вже в Київі... Пробули біля шести суток і під напором більшовиків змушені були відступити, прямуючи на Васильків...

Під Ходоркою більшовики, скупчивши великі свіжі сили, перегородили нам шлях, і ми після впертих боїв примушені були круто повернути на Чорнобиль, куди прийшли в кінці січня 1921 р. До останніх чисел лютого робили переходи з місця на місце, займаючи такі пункти: Наровлю Мозирського повіту, Мозир, Овруч, Васильків, Сквиру, Чигирин, Макарів, Брусилів, Остер, Козелець, Комарин Мінської губернії.

Це був час, коли у більшовиків не було фронту і їх сили були кинуті на внутрішній фронт, якого вони боялися більше як зовнішнього.

Зиму 1920-1921 років міг на повстанні витримати, ведучи безперервні уперті бої з ворогом, тільки той, хто розпочав боротьбу з більшовиками з 1917 р. і для кого ідея була дорожчою від життя.

Ми своїм повстанням доказали всьому світові, що більшовики не є виказниками волі українського народу, а є окупантами, яким повстанці поставили фронт внутрішній, більший чим вони коли мали взагалі.

Для того, щоби було легше вести боротьбу, мною була зорганізована цілком конспіративна організація під назвою ”Чорна маска” для винищення більшовицьких провідників і треба признатися, що ця організація зробила великі послуги і була дуже популярною. Вона мала свої авта, підроблені документи і гроші в ріжній валюті. Не одну сотню більшовицьких провідників вона ”перетранспортувала” з Київа і инших міст до нас у ліси, де вони знайшли належній суд і заслужену кару”.

43)

Згідно з даними Особливого відділу Київського військового округу на березень 1921 року, основою загону Струка, що продовжував діяти у Чорнобильському повіті, було 200 вершників.

З початком весни 1921 р. отаман Струк все частіше нападає на регулярні частини Красної армії та населені пункти. Так, у першій половині березня струківці зробили наліт на Святошин і визволили, за визнанням отамана, “4800 українців, заарештованих Чекою”. Більшість звільнених пристала до загону.

Проти Струка з квітня оперувала 44 Київська стрілецька дивізія і Перша Київська бригада. Попри чималі збройні сили окупантів та їхні широкі каральні операції проти повстанців Ільку Струку вдалося зберегти свій загін. Дмитро Лапичак стверджує, що загін отамана налічував в цей час до 1000 осіб.

187

“Продолжительное существование Струка, — писав ”замначособотдела” Київського військового округу Іванов, — объясняется тем, что агентурное освещение банды изнутри посредством секретного сотрудника до сих пор не удавалось, ибо Струк весьма осторожный и умный бандит, принимает к себе в банду только тех лиц, которых великолепно знает... Зная через своих осведомителей, что для его уничтожения приняты самые решительные меры, Струк окружил себя только пятью преданнейшими бандитами, через которых он отдает свои распоряжения остальным бандитам, разбитым на отдельные мелкие отряды... Шпионаж — при помощи крестьян — поставлен Струком великолепно”...

44)

Іванов свідчить, що Струк суворо карав кримінальні елементи, що потрапляли в загін; водночас переагітовував червоні частини. Так, у лави Струка влився продзагін, який прибув для проведення “продразверстки”.

45)

Політична платформа Ілька Струка — за свідченнями Іванова — була такою: “Геть жидів і кацапів! Хай живе повстання!”.

46)

Ось ще один цікавий документ тієї епохи — телеграма Струка Виконавчому комітету Горностайполя: “Дивуюсь, що вовки поодевались в овечу шкуру, були жидівські прихвостні, а тепер українцями. Скінте шкуру, одінте напрямок селянина, і тоді скажіт йому, що Ви є борці, а не баламутчики наріду. Коли скінете і пріступіте до праці, тоді дайте мені знати. Партізан Струк”.

47)

На думку заступника начальника особливого відділу КВО, зносини Струка з Симоном Петлюрою видаються малоймовірними, оскільки Струк співпрацював з людьми протилежного політичного забарвлення, такими як, Заєць та Бродихин (в Доповідній записці зустрічається також “Бредихін” і “Бридихін”).

“Сподвижник Струка — Бридихин Федот Терентьевич, крестьянин 50 л., великоросс, крупный кулак Горностайпольской волости. До революции Бридихин был членом Союза Русского Народа... Второй сподвижник — Заяц, который во время ранения Струка командовал его бандой и орудовал в Волынской губернии, поддерживал деятельную связь с Савинковым. Как видно, эти обстоятельства дали повод к тому, что Главный Повстанческий Украинский комитет относится к Струку с некоторым недоверием, считая его приверженцем Савинкова, и при назначении командующим Северным Повстанческим фронтом Мордалевича, советует последнему обратить внимание на политическую окраску Струка и прибрать его к своим рукам. Как видно, для этой цели в банду вливается целый ряд агитаторов для выправления политической линии банды”.

48)

В 1921 р. до його загону перейшли начальник кулеметної команди загону Орлика Хвостенко та сотник кінної сотні Жорж де-Грес.

В дискусії щодо своєї політичної лінії крапку поставив сам Ілько Струк. В листі до уенерівського генерала Галкіна в червні 1921 р. отаман Струк писав:

“Мій висновок: я партизан і повстанець своєї неньки України й оборонець її від грабіжників, жидів і кацапів. З якого часу працюю знають усі. Не був, не буду й на думці не маю бути на боці ворогів своєї Батьківщини. Знищу всіх, хто хоч у душі на їх боці. Для мене Україна під жовто-блакитним прапором та під керовництвом С.В.Петлюри. Визнаю свій уряд в повному його складі, перед ним буду відповідати... Я сам лишився зі своїм корпусом, старшинами й козаками на Україні, вони не відступлять од своєї ідеї за УНР...”.

49)

Останній похід на Київ

Слова з ділом у отамана не розходилися.Отаман Струк чи не найбільше з-посеред інших отаманів розумів стратегічне

значення Києва і весь час мріяв опанувати його. І не просто мріяв, а намагався здійснити мрію свого життя. Це не раз вдавалося, але визволення Києва було хвилевим.

І ось розпочався останній його, восьмий, похід на Київ.“В квітні було розпочато загальне повстання, коли повстанці Київщини сполучилися

з повстанцями Чернигівщини і Полтавщини і стали великою загрозою проти Київа. — оповідав отаман. — Властиво Київ був оточений повстанцями майже зі всіх боків”.

50)

“В цій акції, — зазначав Ілько Струк, — брали участь, крім мене: 1) з боку Чернигівщини повстанці під проводом Генерала-хор. Сокири-Яхонтова, який заступив небіжчика повстанського отамана Ромашку, забитого більшовиками в селі Ярославка,

188

Бобринецької волости, Козелецького повіту, на Чернигівщини, 10 грудня 1920 р.; 2) повстанці Полтавщини під проводом Отамана Шуби, що йшов з Кременчука; 3) повстанці Поділля під проводом Отамана Лиха, який наступав з боку Білої Церкви; 4) повстанці Отам.Марусі, що наступали з боку Єлисаветграда.

Оточивши Київ зі всіх боків, ми вже заняли Деміївку, Поділ і Печерськ.Київ, властиво, майже був нами захоплений. Але з боку Бахмача підійшли величезні сили більшовицьких військ, що були

перекинуті з Москви у складі дев’яти дивізій, і ми примушені були залишити зайняті пункти і розійтися по своїх районах, а Повстанчі Округи перетворили в повстанчі відділи.

Сила, яка прийшла, не могла зліквідувати нас і Раковський попрохав од Троцького більшої сили. До приходу більшої сили, більшовики оголосили для повстанців амнестію, при чому зазначили, що вони миряться з нами і запрошують до спільної праці по утворенню Держави Совітів... Власне амнестія очистила, як мій, так і инші загони, що боролися з 1917 р. від непевного і шкідливого елементу.

51)

Струківська Січ на Дніпрі

“Щоби показати більшовикам і всьому світові, що перехід був до більшовиків лише бандітів і провокаторів, яких попідсилали більшовики до нас, щоби вносити розклад у повстання, що справжні повстанці ще живуть і продовжують боротьбу, я в травні 1921 р. пішов із своїм загоном до Дніпра і погуляв так, як колись гуляли Запорожці.

2-го травня ми зупинили дев’ять пароплавів між Межигір’ям і Пічками, біля села Толокунь, із яких п’ять затопили, забравши майно, а решту з мирними ”пасажирами” відпустили на Київ, Чорнобиль, Мозирь і Ковель. Тим людям ми видали свої перепустки і коли пароплави відпливали, то вони кричали: ”Слава Україні!”.

Зупиняли ми більшовицькі пароплави так: я наказував піхоті скритно залягти, а сам з кіннотою стояв на березі і звертався до пароплавів, що пливли повз нас, щоби під’їхали до берега і спішно перевезли нас на той бік для переслідування Струка, який напав на м.Остер. Коли пароплав под’їздив до берега і більшовики виступали з пароплава, щоби дати місце для кінноти, тоді оточувала їх на березі моя піхота. Крім дев’яти пароплавів, ми затопили ще багато барж, чим перегородили Дніпро... Більшовиків ми потопили біля 1500 чоловік, про це знав лише старий Дніпро. Пам’ятні будуть ті дні тим, що їхали на пароплавах...

Після нашої гулянки на Дніпрі підійшла величезна сила більшовиків — з Києва курсанти, з Чернигова багато піхоти і кінноти, також появилися на Дніпрі пароплави-броневики і почали обстрілювати те місце берега, де ми зупиняли пароплави. Але ми в цей час були вже далеко від Дніпра...

За такий похід до Дніпра на Раді старшин і козаків ухвалили виробити на своєму прапорі такий напис: ”Молоде Запоріжжя на Дніпрі не посоромить чести старих запорожців”.

Десятого травня ми затопили на річці Прип’яті ще два пароплави біля с.Шаполичі, забрали з пароплавів багато хліба і цукру і роздали селянам околишніх сіл. Ми знову надали клопоту Раковському, який місяць тому писав до Москви, що вже зліквідував повстанців, а тепер знову прохає у Троцького допомоги, покликуючись на те: українські повстанці загрожують і Росії”.

52)

10 червня 1921 р. в Київському повіті 12 струківців зупинили пароплав “Вега”, з якого був знятий весь вантаж, призначений для Чорнобильського упродкома. Заарештовано 16 червоноармійців, трьох з яких зарубано.

18 червня в Чорнобильський повіт прибули “летотряд” 394 полку та Перша Київська бригада. Почалися пошуки “банды” Струка. Тим часом, 20 червня 1921 р. струківці за участю хлопців от.Галаки атакували пароплави “Тенишев” і “Заря” та буксир “Планета”. На пароплаві “Тенишев” було знищено 80 “пасажирів”, очевидно, червоноармійців та чекістів. Лише трьом вдалося врятуватись.

“На ограбленные Струком пароходы, — зазначає ворог, — отаманом 5-го загону видаються перепустки”. Пароплав “Зоря” повстанці залишили собі, доля інших невідома.

У відповідь на звернення Раковского 5 серпня до Києва приїхав сам Троцкій “з великою силою”. І знову оголосив амністію та видав декілька відозв до повстанців, але

189

цим надав лише більшого духу повстанцям і допоміг Струкові вести активніше боротьбу.

Знаючи про заплановану поїздку Троцкого до польського кордону, струківці в середині серпня зірвали залізничні мости на річках Ірпінь та Тетерів, чим змінили йому маршрут — Троцкій змушений був їхати в бік Румунії, “при чому їхав з великою обережністю, роблячи лише по кілька верств на годину”. Попереду та позаду нього їхали бронепотяги.

Від’їжджаючи з України, Троцкій сказав: “Будь проклята ета Украіна, сжєчь ее до основанія і пєрєбіть всєх, а на іх мєстє посєліть русскіх. Ето должєн помніть каждий русскій чєловєк”.

53)

“Одержавши ряд перемог над більшовиками, повстанці урядили 20 серпня свято повстанців свого загону, при цьому гукнули славу поляглим героям і сказали: ”Перша армія повстанців” цю назву за чотири роки таки заслужила собі. Далі вирішили робити таємно великі приготування до загального повстання”.

54)

30 вересня 1921 р. о 9 год. 05 хв. коло ст.Трубецької “залізничники” Струка зупинили потяг, зняли “поездную и паровозные бригады” і повним ходом пустили поїзд у бік Бородянки.

Восени 1921 р. загін Струка нараховував 550 козаків.Наприкінці жовтня от.Струк перебував у штабі Юрка Тютюнника в м.Тарнові.

Напередодні Листопадового рейду, 27-31 жовтня, він дав свідчення, які записав сотник Армії УНР Михайло Обідний (На титульному листі біографії написано: “Друкувати і взагалі публікувати можна лише за згодою от.Струка”).

Михайло Обідний сфотографував отамана. Цю та інші фотографії (штаб от.Струка, ад’ютант отамана та світлину двох сестер) сотник передав до українського Національного Музею-Архіву у Празі. У своїх записах Михайло Обідний зазначив: “Показуючи мені фотографію двох своїх сестер, От.Струк сказав: ”Оце фотографія моїх сестер, з якої видно, що вони селянки, отже, даремно вороги поширюють чутки, що я з великих панів, що я поміщик””.

55)

Цей епізод та інший, з 1919 року, коли з наказу Винниченка Ілько Струк був заарештований, а потім виправданий Директорією, дає підстави думати, що брехні проти нього пускали в хід уенерівські урядовці-соціалісти. Як колись проти Миколи Міхновського пускав Володимир Винниченко, обвинувачуючи українського героя в тому, що він поміщик.

Ілько Струк врешті вертає в Україну, і, як виглядає, у складі Другого Зимового походу — під керівництвом генерала-хорунжого Юрка Тютюнника.

Останній рік визвольної епопеї отамана Струка

Наступив 1922 рік. Ось згадка про нього з бюлетеня таємно-інформаційного відділу Совнаркома УССР “О разгоне совещания главарей банд на ст. Тетерев” від 13 січня 1922 року: “По сведениям Радомысльского политбюро, в районе с.Тетерев железнодорожной линии Киев-Коростень в ночь на 7/1 состоялось совещание главарей банд: Струка, Хвостенко, пом. атамана Струка — Жоржа, агента для связи при главном штабе повстанческих войск Киевщины — Лаута, двух неизвестных, прибывших из Польщи, и др. Отрядом Радомысльского политбюро была устроена засада, в результате которой совещание было разогнано, причем был убит Лаута”.

56)

4 жовтня 1922 р. в Іванківський район для боротьби проти Струка вислано 40 червоноармійців. Таку ж кількість червоноармійців вислано і в Мартинівський район (під керівництвом Сергеєва). Тим часом — якщо вірити оператив-ному зведенню штабу 22 бригади ВНУС від 10 жовтня 1922 р. — в ніч на 5 жовтня в Мартинівській волості “бандой Струка вырезано 80 евреев”.

Якими тільки епітетами не змальовувала совєтська преса Струка! “Ярый националист... Один из наиболее крупных организаторов кулацких банд... Гидкий шкуродер... Один из наиболее выдающихся главарей банд... Ярый украинец”.

Як не намагався ворог, але йому так і не вдалося змалювати видатного українського отамана грабіжником та гвалтівником. Навпаки, в більшовицьких оцінках

190

відчувається страх перед величчю українського звитяжця. Не вдалося ворогові й дістати у свої руки отамана. Струк був невловимим.

Коли визвольні змагання завершилися поразкою, йому (орієнтовно взимку 1922-23 р.) вдалося емігрувати до Польщі.

Розповідає Євдокія Шутько, подруга наймолодшої сестри Ілька Струка — Параски, яка померла 1993 року:

“Я питала Параску про Ілька. Вона казала, що чула про те, що він (Ілько) дійшов з двома чоловіками (родом з с.Губіна) до польської границі. Потім сказав: ”Хлопці! Ви посидьте, а я піду подивлюсь” (це було в лісі). Пішов і не вернувся. То люди кажуть, що вони (ці два чоловіки) його вбили.

Потім чула, що в Польщі хтось був у його імєніі, імєніі Струка...В 30-х роках з міліції (чи ЧК) матір Струка покликали в якусь управу, показали

мертву людину і сказали, щоб вона (мати) сказала: Ілько це чи ні?Мати вже мені, коли розказувала, то плакала і казала: ”Ні, то не був він”...Одним словом, ніхто не знає, де й що з ним (Ільком).Був він жонатий. Дружина — Марина. Мали дочку. Дочка померла. Марина, коли не

стало чути про Ілька, що і де він, вдруге вийшла заміж. Але вона вже вмерла.В селі про Ілька боялися говорити вслух. А ті, хто говорив, говорили по-різному: одні

так, другі — так. Ну, як в селі, самі знаєте”.57)

Є інформація, що Ілько Струк помер 1969 р. в Чехо-Словаччині. Якщо це так, то, значить, він став свідком вторгнення совєтської армії...

31 жовтня 1921 р. наприкінці розмови сотник Обідний запитав у отамана: якої влади він хотів би в Україні. Ілько Струк відповів: “Я цілком приєднуюся до волі і бажань, виявлених Українським народом, а особливо моїми славними лицарями, які були з народу, із селян, а вони хотіли і хочуть ”щоби Україна була лише самостійною, народньою республікою, де б на чолі стояв президент, який брав би участь в управі краєм””.

58)

ДЖЕРЕЛА, ПРИМІТКИ:

1,2,5-8,14,15,20-23,26-28,32-34,37-40,43,44,51-55,58) “Отаман Повстанців Ілько Струк” (зі слів от.Струка записав Михайло Юр.

Обідний). ЦДАВО України, ф.3504, оп.1, спр.2-2а, стор.31-66. За сприяння майора Келеберди відшукав Григорій Гребенюк. Публікується вперше.

3,4,48) ЦДАВО України, ф.1845, оп.1, спр.1. Документ знайшов О.Маслак.

9,42,45-47,49) ЦДАВО України, ф.3204, оп.1, спр.17, арк.1зв.-2. “Докладная записка о бандитизме на

Правобережье Украине за время с ноября 1920 г. по апрель 1921 г.”, яку склав заст. начальника особливого відділу КВО Іванов. Документ знайшов О.Маслак.

10) Л.Маймескулов, А.Рогожин, В.Сташис, “Всеукраинская Чрезвычайная Комиссия (1918-1922)”. В-во

Харківського університету, 1971.11,24)

“С.Гусев-Оренбургский, ”Книга о еврейских погромах на Украине в 1919 г.”, Петроград, Главлит”.12)

В.Верстюк, “Махновщина. Селянський повстанський рух на Україні (1918-1921)”. Київ, 1991.13,50)

Б.Козельський, “Шлях зрадництва й авантюр” (Петлюрівське повстанство), Державне видавництво України, 1927.

16) М.Карасьов, “”Бандит” Зелений”, Київ, 1992.

17) “Известия ВУЦИК”, №70 (97), 20.06.1919. Надав Володимир Мельник.

18) Г.Величко, “Географічні умови розвитку міст на Україні”. В Збірнику “Записки українського НДІ географії та картографії. Рік 1928-29. Випуск 2. Харків, 1930. Надав Володимир Мельник.

19,25) Д.Кін, “Повстанческое движение против деникинцев на Украине”. “Летопись революции”, №4, 1925.

29-31,36) О.Доценко, “Зимовий похід”. Варшава, 1932.

35) В.Шульгін, “1920”. Москва, 1989.

41) “Советская военная энциклопедия”. т.2. М., 1933. С.182-183.

56) ЦДАВО України, ф.3204, оп. 2. д.11, л.19. Машинопись. Копия”.

57) Свідчення Євдокії Шутько, 1927 р. нар., жительки с.Горностайполе, про от.Струка. Зібрав Григорій

Гребенюк.

191

Кубанський ватажок Холодного Яру Федір Уваров

Осавул Кубанського війська, колишній штабс-ротмістр царської армії. Талановитий і надзвичайно відважний повстанський ватажок. Керував відділом, який нараховував до півтори тисячі чоловік. Двічі звільняв від більшовиків Черкаси. Діяв також в районі Холодного Яру.

Начальник кулеметної чоти загону Уварова Сергій Полікша згадував про свого командира: “Осавул війська Кубанського Уваров прийшов у ті околиці навесні 1919 року з відділом, який налічував до 1000 чоловік і підлягав отаману Григорієву. Відділ посувався залізницею Знам’янка — Цвітково і, зайнявши Бобринську, розпочав наступ у напрямку Черкас, відбираючи у більшовиків станцію за станцією. 15 травня, спочатку панцирний потяг Уварова, а потім і весь відділ повели наступ на Черкаси. Місто боронили 1-й і 2-й совітські полки і 1-й комуністичний баталіон, який складався з місцевих, комуністично настроєних жидків... 15 травня розпочався бій за місто”.

1)

Близько 200 шабель Уварівської кінноти, обійшовши червоні частини, увірвалися до Черкас. В місті піднялася страшна паніка. З представників окупаційної влади мало кому вдалося втекти. 1-й комуністичний батальйон (близько 400 чоловік) кинувся тікати до лісу — його майже весь вирубала Уварівська кіннота. 1-й совєтський полк, який відступав до мостів, теж був розбитий. З 2-го совєтського полку частина розбіглася, а частина приєдналася до відділу Уварова.

“Захопивши місто, — пише Сергій Полікша, — Уваров держав його коло тижня часу. За цей час до його відділу прилучилося багато шкільної молоді і місцевого населення. Відділ збільшився до 1500 чоловік, мав 24 кулемети і декілька гармат на потягах.

За цей час червоні, підтягнувши сили, декілька разів пробували наступати на Черкаси з-за Дніпра, але їх відбивали. З Уварівців особливою відвагою відзначилася група матросів Чорноморської фльоти, які з кулеметами боронили міст через Дніпро. Коли повстанці, залишивши місто, стали відходити в напрямку Бобринської, вони залишилися стримувати ворога на мосту, щоб дати змогу відійти потягам, і всі загинули, б’ючись до останнього”.

2)

Діставшись бронепотягом до ст. Білозір’я, Уваров дізнався, що далі залізнична лінія захоплена більшовиками. Тоді він наказав залишити потяги, попсувати гармати на панцирнику і, взявши в Білозір’ї підводи під кулемети і набої, повів свій відділ у напрямку Чигирина. По дорозі їх наздогнав невеликий кінний Смілянський повстанчий загін під командою сотника Ліхарева. Цей загін, як окрему сотню, прилучено до кінноти Уварова.

До Чигирина підійшли непомітно з боку Піщаних кучугур за Тясмином і, захопивши атакою кінноти міст, стали наступати на місто. В Чигирині стояв Червоний Чигиринський полк під командою Коцура. Не очікуючи небезпеки, коцурівці не встигли приготуватися до бою і залишили місто.

“В Чигирині стояв відділ Уварова два тижні, — розповідав Сергій Полікша. — Населення самого Чигирина, де було багато свідомої української інтелігенції, ставилося до нас прихильно. Відділ мав вигляд регулярної частини, всі кулеметчики були одягнуті в німецькі стальові шоломи. Вечорами грала наша трубна оркестра, яка складалася з добровольців-студентів Черкаської гімназії.

В місті панував зразковий порядок. По наказу Уварова розстріляно двох козаків, захоплених стежею на грабунку, в той час, як при ”червоних” коцурівцях грабунки, особливо жидівського населення, були звичайним явищем”.

3)

7-8 травня 1919 р. Федір Уваров видав Відозву до червоноармійців і селян, в якій виклав свої політичні настрої: “Атаман партизанов Григорьев, Уваров и другие являются противниками коммуны и еврейской власти, но никогда не шли и не идут против советской власти. Все, что вам говорят коммунисты и жидовские ставленники про атаманов партизанских отрядов — сущая ложь, распускаемая со злым умыслом... Атаман Григорьев — не “Пан Гетьман”, его помощники — не “Гетьманскіє министры”, а люди искренно любящие свой народ и желающие только хорошей человеческой независимой жизни. Украина настолько велика и богата, что всегда сумеет (”обойтись” — Р.К.) без посторонней помощи, которую навязывают ей Великороссія и жиды, которым выгодно, чтобы мы шли брат на брата с оружием в руках...

192

Нам не нужно тех людей, которые стремятся к власти ради своих выгод, пусть управляет своей страной сам народ, через выборных, честных граждан, которым дорога родина и покой народа. Вот чего хотят григорьевские отряды”.

4)

Сергій Полікша продовжує: “Коли більшовики стали підтягувати під Чигирин сили, Уваров рішив відвести свій відділ в околиці Холодного Яру. Перейшли з Чигирина до містечка Медведівки. Пересуватись далі не можна було, не порозумівшись з місцевою повстанчою владою. В Медведівці зібралась нарада, на яку приїхали представники Холодного Яру з отаманом Чучупакою. З початку виникла суперечка, бо ні один з отаманів не хотів признати другого старшим.

Чучупака був молодий хорунжий, син бідного селянина з с.Мельників. Під цей час його постійний відділ налічував не більш 400 чоловіка, але він користувався великим авторитетом серед околишнього населення, яке майже все було озброєне і добре зорганізоване. Уваров — козацький осавул, надзвичайно відважний, умів поривати за собою козаків, як старшина, був старшим і більш досвідченим від Чучупаки. Відділ його, як не лічити півтисячі, які в скорім часі розійшлися по домах, налічував до тисячі добре здисциплінованих вояків. Він мав прекрасний загін кінноти і більше двадцяти кулеметів.

Ідейного розходження між обома отаманами не було, бо Чучупака боровся за незалежність України, а Уваров, хоч і не зовсім чисто балакав по-українськи, ставив за ціль боротьби незалежну українську державу вкупі з Кубанню. Погодилися на тім, що Чучупака в чисто військових справах уступив першенство Уварову, а сам залишався отаманом місцевости з правом рішаючого голосу в справах боротьби. Постійний відділ Холодноярців підпорядковувався Уварову. Мобілізація Холодноярських збройних сил — в разі потреби — лежала на Чучупаці...

Відділ Уварова перейшов до Мотриного манастиря в Холодноярськім лісі. Для облегшення постачання частину його розташовано в поблизьких селах. Дві сотні піхоти і моя кулеметна чота поставлені в с.Головківці.

Мушу зазначити, що такого приятного і турботливого відношення населення, як в районі Холодного Яру, я ні до того часу, ні опісля не зустрічав.

На Зелені свята школу, в якій я стояв з кулеметчиками, буквально заатакували жінки і дівчата, які понаносили і печеного і вареного, найкращого, що було в них самих. Козаків, частуючи, три дні перетягали з хати до хати”.

5)

Незабаром відділ Уварова у складі Холодноярських збройних сил взяв участь в успішних боях за села Стару і Нову Осоту. Після впертих боїв червоні були відігнані до Олександрівки.

На нараді штабу, в якій взяли участь два представника від Уряду УНР, було вирішено, що Уваров з відділом і бажаючими з місцевих спробує пробитися через кордон червоних частин, які оточили місцевість, і піде на з’єднання з отаманом Тютюнником, а Василь Чучупака залишиться боронити місцевість.

“З Уваровим виступило около 200 чоловіка кінноти і коло 400 чоловіка піших, — згадував С.Полікша. — З цим відділом пішов і я... На другий день удосвіта наш відділ розпочав наступ на ст.Райгород, щоб перейти на другий бік залізниці. Сили ворога оказалися більшими, як можна було сподіватися. 5-й і 6-й совітські полки займали вигідну позицію вздовж залізничної лінії. Їх прикривали гарматним вогнем два панцерних потяги. Бій тягнувся від четвертої години ранку до дванадцятої, коли перемога стала схилятись на сторону повстанців. Уваров, який сам керував боєм, на чолі кінноти заатакував на правім крилі панцирники, які боючись, що кіннота зірве їм ззаду шлях, почали утікати. Кіннота зірвала залізницю і, з’явившись ззаду ворожої піхоти, наробила паніки. Наша піхота в цей час наближалася до станції, але ззаду нежданно появилося яких триста чоловік ворожої кінноти, яка надіспівши з Бобринської, обійшла нас ззаду. Ворожі панцирники, побачивши це, перейшли знову в наступ і сильним вогнем відрізали нашій кінноті, яка була вже по той бік залізниці, можливість вернутись. Вистрілявши набої, оточені з усіх боків ворогом, ми (тобто, піхота — Р.К.) склали зброю.

Нас погрузили у вагони і відставили до Київа. Декому вдалося по дорозі втекти. Кільканадцять людей, в тім числі і брата сотника Ліхарева, розстріляли.

Вже в Київі, у таборі, я чув, що коло Холодного Яру іде ще боротьба і що Уваров знову оперує там з своїм загоном. Утікши від большевиків і попавши на рідну Черкащину, я довідався, що він надзвичайно смілим наскоком, з одною тільки кіннотою, ще раз після того займав Черкаси і що його в невдовзі потім вбили більшовики в бою десь коло Знам’янки”.

6)

193

А ось селянин з с.Худоліївки Чигиринського повіту Данило Явдокимович Удовицький, 1912 р. нар., твердить, що Уваров загинув в с.Раківці за таких обставин: отаман з кількома партизанами приїхав в це село поквитатися зі зрадником, колишнім бійцем Уварівського загону Калеником Оксентійовичем Герасименком. Але пістолет Уварова дав осічку, і Каленик, скориставшись цим, застрелив отамана з рушниці.

7)

На жаль, інших джерел про отамана Уварова віднайти покищо не вдалося. Тим ціннішими є спогади Сергія По-лікши, який зберіг для наступних поколінь пам’ять про відчайдушного осавула, талановитого повстанського ватажка Уварова, який став для нас уособленням мрії про Соборну Україну.

ДЖЕРЕЛА, ПРИМІТКИ:

1,2,3,5,6) С.Полікша, “Кубанець Уварів — отаман Холодного Яру в 1919 році”. “Літопис Червоної Калини”. 1933

р. ч.5.4)

З відозви штабу бойового загону особливого призначення отамана Уварова, травень 1919 р. Збірка “Героїзм і трагедія Холодного Яру”. Київ, 1996.

7) Цю інформацію надав директор Кам’янського історичного музею Юрій Ляшко.

Чорноліський полковник Пилип Хмара

Пилип Панасович Хмара народився у старовинному селі Цвітній Чигиринського повіту Київської губернії (нині Олександрівський район Кіровоградської області) в 1891 (1892?) році в родині Панаса Петровича та Параски Стефанівни Хмар. Ріс разом з трьома сестрами — найстаршою Марією (1890 р. нар.), Федорою (Тодорею, нар. 19.04.1899 р.), Килиною (орієнт. 1905-1908 рр. нар.) та двома братами. Вдалося встановити лише ім’я Федота (нар.2.03.1902 р.).

1).

Куток їхній називався “Хмарівка”. Окрім Хмарівки, були ще в Цвітній кутки Гончарівка, Комарівка, Яр, Бондарівка, Шкурівка, Чорнобаївка та два хутори. Назви куткам, як правило, давали або за професійною ознакою жителів кутка (наприклад, Гончарівка та Бандарівка), або згідно з прізвищем родини, якя, розростаючись, жила на одній вулиці, власне, творила вулицю.

Цвітне розкинулося на межі Мотрониної дачі та Дикого поля. Цвітне з давніх часів було селом козацьким — в ньому ніколи не було панщини.

Три кілометри на південь від нього колись проходила “турецька границя” у вигляді валу та рову, які частково збереглися й допетер. Зрозуміло, що край цей був наповнений переказами про боротьбу прадідів-запорожців проти “басурман”. В цій атмосфері козацької героїки і зростав малий Пилип.

Брати та сестри Хмари, які зростали без батьків, жили бідно. Всі працювали в наймах, а Пилип ще їздив на заробітки до Криму. Попри це Пилип зумів закінчити чотирикласну Цвітнянську церковно-парафіальну школу. Співав у церковному хорі.

Односельчани відзначали, що Пилип з дитячих років не любив кривди і завжди заступався за несправедливо покривджених.

Пилип, красивий, кремезний в плечах, як говорили старі люди, був “отчаяний з дєтства”, а “сили був неізмєрімої”. В селі жив силач Овер’ян — коня підіймав. Так от, Хмара, хоч і на зріст невисокий, поборов Овер’яна.

Ще одна характеристика Пилипа Хмари — був “отчаянний на розум”, очевидно, багатий на вигадку, схильний до ризикованих, нестандартних вчинків.

З Першої Світової війни Пилип Хмара прийшов повним Георгіївським кавалером у званні унтер-офіцера. Його шабля, згадували односельчани, була задовгою, черкала по землі, тому він приробив коліщатко до ножен і возив її за собою.

Пилип мав сірої масті “в яблуках” кобилу, яку терпляче видресирував: вона лягала та вставала на його команду, заходила в хату. Команди виконувала також і по свистку.

Ще односельчани згадували, що Пилип був “сильний наєздник”, “віртуозний кавалерист”.

194

В селі жила багата і розгалужена родина господарів Сіденків. Вони були настільки заможні, що планували навіть за свій кошт провести від Цибулевого до свого села залізницю. Це було ще до Першої Світової війни. Так от, саме Сіденки, очевидно, щоб врятувати від розграбунку своє майно та забезпечити в селі лад і спокій, ініціювали створення загону самооборони і попросили Хмару очолити його.

2) Сталося це, очевидно,

1918 року.“Який був Пилип (Хмара) з себе? — говорив житель с.Гутниці Іван Сидоренко, 1892

року народження. — Бравий був, молодцюватий. Кріпкий, стрункий. Все на ньому пригнане — кавалерист! Аякже, в старій армії в гусарах служив”.

3)

“Був це стрункий, сильно збудований чоловік років 28-30-ти, — згадував Юрій Горліс-Горський. — Одягнений у темнозелену чумарку черкеського крою, з дорогою срібною шаблею. Як я потім довідався, був він бувалий підстаршина кіннотчик, палкий націоналіст, досить добрий організатор і командир”.

4)

“Ходив я шароварах, шапці з китицею, чоботи були зі шпорами”.“Чи був жонатий Хмара не знаю, — говорив родич Тимофій Мефодійович Хмара, —

але якусь красуню на тачанці возив”.

У Цвітній здавна існував гончарний промисел — в околицях села була напрочуд чиста, без камінців і домішок глина. Висока пластичність і невелика усадка дозволяли сушити вироби влітку на осонні, на причілку хати, а це в практиці гончарів траплялося дуже рідко... Цвітнянський посуд, як простий, так і полив’яний, був добре відомий не лише на Черкащині, а й у південних областях України, навіть у Молдавії. Возили його до Миколаєва, Херсона, Одеси, Кишинева, а також на Лівобережжя — в північно-західні райони Полтавщини — під Переяслав і Яготин.

5)

В селі робили макітри, горщики, глечики, форми для випікання тіста тощо. Розвозячи свої вироби на продаж до Київської, Херсонської, Подільської та Полтавської губерній, цвітнянські гончарі водночас виконували роль розвідників. Тому й Пилип Хмара був досить поінформованим командиром.

Початок бойового шляху

Першою вісткою, яку вдалося розшукати, про бойовий шлях Пилипа Хмари як повстанського ватажка, є йоголист до командира загону повстанців на Херсонщині Канаенка:

“Тов. Канатенко. По приїзду з розвідки я узнав, що Ви предлагали розібрат желізницю. Я по своей ініціатіві розібрав желізницю между Куцовкой і Долинской, но це все равно мало поможе. На ціх днях я тоже переїду в Варварівку, так що будьте ласка, сообщит тов.Кабанцю Ваш дальнейший план действий, куда будем продвигаться, позаяк я сам чув, що іде бійка коло с.Гейковки і якщо Кадюки прорвуться до К.Рога, то ми можем бит отрезанними от Головной бази повстанців. Ком. отряда Хмара, 12.12.1919. (назва місця постою неясна — Р.К.)”.

6)

Як бачимо, наприкінці 1919 року Хмара керував загоном, що співдіяв з іншими повстанцями: і не тільки з Канатенком, але й з повстанцями войовничого козацького села Варварівки.

Спочатку відділ Хмари називався Першим Чорноліським повстанським куренем. Він мав власну печатку з гербом УНР. Згодом курінь переріс у Чорноліський полк. Станом на 25 березня 1920 року загін Хмари нараховував 300 кінних козаків та 300 піших.

Ось один епізод з “Холодного Яру” Юрія Горліс-Горського — про нараду отаманів.“ — Як там під Чорним лісом? — запитав Чучупака Хмару.— ...Коні майже у всіх добрі. На поганому коні верстов двісті з горшками не

поїдеш... Є досить верхових, німецьких та денікінських, є запасні сідла. Тепер у мене чоловік сімдесят на конях, тих, яким небезпечно бути вдома у селі. Крутимося до весни по хуторах, в Чорному лісі маємо викопані землянки для себе і для коней, а весною, якщо почнеться якась боротьба, Чорноліський кінний полк може збільшитися... Кулемети під цей час возимо тільки легкі, а при потребі поставимо п’ять-шість важких на тачанки. Що торкається самого села — то зброї є досить, але впливає близкість Знам’янки та Цибульової із залізницею. На загальне повстання село може піти або, як дуже вже допечуть, або, якби хтось гнав уже червоних з України”.

Повстання 1920 року

195

І ось влітку 1920 року повстання вибухнуло: створена у травні Степова дивізія громила російські окупаційні війська в степу від Херсону до Олександрії. Зрозуміло, що Хмара не відсиджувався, чекаючи, що за нього хтось зробить роботу.

В двадцятих числах серпня він зі своїм загоном оперував в Олександрійському повіті, співдіючи зі Степовою дивізією. Напевне можна стверджувати, що Хмара зі своїми бійцями брав участь у звільненні Олександрії 3 вересня 1920 року. Про бойову співпрацю Пилипа Хмари і отамана Костя Блакитного ще до приходу Степової дивізії у Холодний Яр згадують і Юрій Горліс-Горський, і Михайло Дорошенко, і Юрко Степовий (справжнє прізвище Федір Пестушко) — брат отамана Блакитного. Є згадки про це і у більшовицьких документах.

Чекіст-історик Борис Козельський навіть стверджує, що Хмара був командиром Олександрійської (тобто, Степової) повстанської дивізії. Але це твердження помилкове.

7) Хоча й не виключено, що на час поранення отамана Степової дивізії Костя

Блакитного Пилип Хмара якийсь час міг очолювати Дивізію.

Повстання поширювалося. Хмара рейдував по місцевості, знищуючи ворожі загони та совєтських активістів-комнезамівців. Згідно з протоколом з’їзду Кременчуцької губернської міліції, в серпні 1920 р. Холодний Яр мобілізував 14 000 повстанців.

19 вересня 1920 р. тисяча гайдамаків Хмари заїхала в село Триліси, що недалеко від Кам’янки. В цей день не поталанило начальнику міліції Олександрівського району, його синові та декільком міліціонерам: їх було знищено. Реквізували телефонний апарат і друкарську машинку.

Окупанти свідчать, що “все мужское население села Цветной, что 28 верст юго-восточней Каменки, Высшие Верещаки, что 11 верст юго-восточней, и Матвеевка, что 33 версты восточней Каменки, с вилами и лопатами присоединилось к бандитам”.

8)

22 вересня загін Хмари (300 багнетів, 300 шабель, 1 гармата та кілька кулеметів) звільняє Медведівку. 24-26 вересня Хмара вже діє в районі Чигирина, Бужина і Мордви.

Згідно з Б.Козельським на цей час загін Хмари нараховував 3000 козаків.10-11 жовтня в районі Онуфріївського манастиря (Чигиринський повіт) Пилип Хмара

разом із загонами Степового-Блакитного та Чорного Ворона вступив у семигодинний бій проти регулярних частин Красної армії.

14 жовтня один із загонів Хмари (у 100 шабель) бився під Медведівкою. У звідомленні про цей загін більшовики зазначали: “Окраска петлюровская”.

Про події осені (очевидно, жовтня) 1920 року, пов’язані з іменем Пилипа Хмари, оповідає Михайло Дорошенко: “Штаб повстанців передбачав, що червоні готують наступ на с.Цвітну... Отаман Хмара пропонував, щоб повстанська лінія оборони була перед селами... (А то) партизани, мовляв, боронять ліси та себе в них. Рішено було не творити оборони в селі чи під селом, щоб не наражати їх на кровопролиття і руїну...

Червоні були відбиті. Тікаючи, вони наткнулись на засекречений відділ Хмари, який зустрів їх густим вогнем з кулеметів. Червоні в паніці кинулись назад, безладно розбігалися, тікали і всюду натрапляли на вогонь зі скорострілів і рушниць. І напевно б всі большевики лягли тут трупом, аби не затявся у повстанця скоростріл... В цій бойовій сутичці повстанці втратили тачанку, пару коней, кулемет і двох кулеметників. Втрати червоних: 21 вбитими, 8 полонених, між якими знайшлось два місцевих зрадники і два Єлисаветградські жидки”...

9)

26 (27) жовтня 1920 р. один з відділів Хмари чисельністю у 20 шабель і 30 багнетів перебував на постої у рідному селі отамана — Цвітній. Як зазначало совєтське джерело, повстанці “останавливают проезжих, арестовывают и расстреливают советских работников”.

В цей же час інший підрозділ Хмари діяв у Знам’янському районі. Так, у селі Знам’янка вони “обезоружили эскадрон, забрав половину (бійців — Р.К.) с командиром в лес, остальные, раздетые, разбежались”.

10)

2 листопада Пилип Хмара, “собрав значительную пехотную банду, угрожает району Сердяковка-Капитановка”.

До Хмари долучилися загін Гризла, а коло Оситняжки — Завгородній на чолі 200 бійців (50 кінних та 150 піших).

5 листопада загін Хмари вже в околицях Суботова. Потім Івангород, де Хмара прийняв бій з 2-м кавполком. Через декілька днів Хмара в Звенигородці.

14 листопада відділ Хмари реквізував у Матвіївці “собранный по продразверстке хлеб”,

11) а інший Хмарин загін рейдував довкола Медведівки.

196

15 листопада “село Плоское, что в 13 в. от Знаменки.., было окружено бандой Хмары, причем батальон (Красної армії — Р.К.) вынужден был отступить ввиду недостатка патронов”.

12)

Як бачимо, Хмара не тільки зберіг загін до пізньої осені, але й продовжував активні бойові дії. Ось більшовицьке звідомлення від 17 листопада 1920 року: “Оперирующий бандит Хмара, имеющий 120 человек кавалерии, мешает работать”.

13)

17 листопада Хмара весь день в дорозі: Мельники, Трушівці, околиці Фундукліївки. Мета рейду: зірвати “продразвьорстку”.

14)

Наступні кілька днів гайдамаки Хмари оперують в районі Олександрівки та Старої Осоти: руйнують комунікаційну інфраструктуру ворога — знищують дроти, валять стовпи.

15)

На відпочинок ховаються у Мотрин ліс.Зрозуміло, що така діяльність повстанців була не до смаку червоним, тим більше,

що відбувалося це коло залізниці, де вони почували себе господарями. Росіяни вирішили дати бій Хмарі. Бій відбувся, але завершився він на користь гайдамаків. Більшовики відступили. Не чекаючи другого нападу, повстанці сховалися в Бондурівському лісі.

16)

Окупанти хотіли підступом, зокрема, обіцянками “прощення” виманити отамана з лісу: до нього послали повстанця, якого вони “амністували”, з пропозиціями перейти на бік совєтської влади. Хмара відмовився від “ласки” російської влади — він не тільки не вірив жодному слову ворогів, але й не вважав за можливе замирення з ним.

Тоді “совєтскій отряд” оточив ліс, де знаходився відділ Хмари (на північний захід від Івангорода). “Пользуясь болотистой местностью, — писали чекісти, — (Хмара) упорно сопротивляется”.

17)

Попри непрості обставини бойового життя повстанці — зрозуміло, не лише задля розваги — вміли й пожартувати: лісовики змайстрували із дерева і брезенту два “броньовики”, якими відлякували більшовиків. Червоні були дуже здивовані, коли довідались, що це лише “простые деревянные сооружения, искусно покрытые брезентом”.

18)

Згідно з “Советской военной энциклопедией” на кінець 1920 р. отаман керував загоном у 600 чоловік.

19)

В останні дні листопада Хмара оперував у Знам’янському районі. А в цей час хтось з оптимістів-чекістів повідомляв начальству, що “Хмара с несколькими бандитами скрывается в районе Лебедин”.

20) Тобто, ось-ось і “бандіт Хмара будєт пойман”.

Восени 1920 р. (жовтень-листопад) Пилип Хмара взяв участь у військовій нараді в Матвіївці, на якій — за твердженням Михайла Дорошенка — Головним отаманом Холодного Яру було обрано Івана Гонту (Лютого-Лютенка).

Іван Гонта відійшов на Звенигородщину, а Хмара і Завгородній продовжили нараду, на яку прибув також Юрко Залізняк (Горліс-Горський). Вирішили спільними силами ще раз спробувати пробитися на Захід: до Польщі або до Румунії. Хоч отаман Хмара не мав бажання лишати Україну, але Завгородній його намовляв.

Зробили реорганізацію частин, залишили непотрібний тягар зброї та амуніції тим, хто лишався. Поспішали, доки нема снігів...

З Матвіївки повернули до лісу, пройшли поміж селами Вищими та Нижчими Верещаками до села Соснівки, де відпочивали цілу добу. Тут Микола Кібець довідався, що до села Цибулева вступила червона частина, так звана “БеБе” (“борьба с бандитизмом”). Він просив отамана Хмару вдарити всіма силами на Цибулів, але Хмара і Завгородній не радили відхилятися від наміченого плану вимаршу...

— В такому разі, — сказав Кібець, — ви їдьте, а я промаршую Чутою та й заїду до Цибулева, а потім вас дожену...

Наступного дня вранці Кібець з’явився до табору Хмари в Раєвському лісі... Кібець від задоволення аж сяяв, така була успішна його акція. А козаки його просто тріумфували...

З лісу Раєвського рушили на Вербовий та Давидівський ліси, а потім взяли напрямок на Лебедин. Дорогою обминали міста і села, де стояли червоні залоги, бо будьонівський одяг доношувався, багато козаків мали вже різноманітне вбрання, що виявляло їх перед ворогом... Першочерговим завданням було здобути червонаормійський одяг. З цією метою зупинились біля станції Бобринської, у селі Бузівці.

197

Ніч минула спокійно, але розвідка донесла, що по селах стоять будьонівські залоги, які допомагають спецвідділам нищити повстанців. Отамани повідомили козаків про можливі напади...

Вранці будьонівська кіннота в кількості біля сотні шабель зробила на повстанців наскок. Під селом звели бій і почали відступати в напрямку Жажківців, поспішаючи до маленького ліска. Кібець із своїм відділом кінноти та кулеметом чвалом поспішали вперед, щоб обскочити лісок і залягти в рові, який заріс густим чагарником.

Отаман Хмара з боєм почав відступ, але будьонівці кинулись оточувати загін, намагаючись відрізати його від лісу. Хмара і Ларіон Завгородній зі своїми повстанцями-козаками перебігли за горбок. Залягли і несподівано сипнули сильним рушничним та кулеметним вогнем.

Ворог, понісши великі втрати, відступив і зупинився, очікуючи допомоги... І справді допомога прибула: з села Бузівки вискочила свіжа сотня будьонівської кінноти. Дві тачанки і вершники чвалом летіли попід ліском, де Кібець влаштував засідку. Будьонівці намагались оточити Хмару і Завгороднього...

Коли червоні були проти засідки на віддалі одного півгону, Кібець дав команду: “Вогонь!”. Зацокотіли кулемети, затріскотіли рушниці. Несподіваний вогнений шквал викликав серед ворожих лав дику паніку. Командири, які не сподівалися нападу збоку, розгубилися. Поле враз усіялось трупами і раненими. Тачанки лежали боком. Хто вцілів, кинувся тікати. Бій закінчився з такою швидкістю, як і розпочався. На полі бою залишилось до двох десятків вбитих та тяжко ранених, між ними й коні.

“В цьому бою попав під кулі й червоний ”герой”, комісар Абраша Біляков... Юрко Горлиця

21) зняв з Біляковича планшет... Після цього перевірили поле бою, підібрали

все, що було цінне і потрібне, і скорим маршем відійшли до лісу і там заховались. Вночі перейшли вглиб і в одному спокійному місці зробили відпочинок та переглянули уважно все, що в планшеті Біляковича. Там була велика кількість наказів та телеграм у зашифрованому стані... Але були розпорядження і накази, писані без кодів, один з яких звучав так:

”Ком. дивизии, спец Отдел ВЧК. Москва. Секретно.Ввиду перемирия с Польщей все войска перебросить на Крым. Проходя по правой

стороне Днепра, приказываю помогать спецотделам уничтожать партизанские отряды, партизан, белогвардейцев и петлюровские остатки.

Объявить амнистию. Сложивших оружие расстреливать негласно без суда.Председатель ВЧК Феликс Дзержинский”.Цей важливий наказ Завгородній прочитав перед лавою цілого загону...— Нині проходить хвиля чергової брехливої амністії, — сказав отаман Хмара і витяг

з кишені одну большевицьку відозву і прочитав перед козаками. В цій відозві комісари зверталися до українського населення із закликом не ставити

спротиву большевикам — ”русскім братьям”, з якими під час війни 1914-1917 років з ”общего” котелка разом їли кашу... Закінчивши читати, отаман Хмара порвав цю брехливу відозву, кинув під ноги і потоптав. Всі мовчали. Віруючих у ті відозви серед повстанців тепер не було”...

22)

5 грудня відділ Хмари повернувся в район Матвіївки та Мотриного манастиря, де знову прийняв бій.

“Бачив я його в бою, — згадував Пилипа Хмару Іван Сидоренко з с.Гутниці. - Наступали красні на ліс... Цепом ішли, значить. А Пилип із своїм отрядом у засідці. А тоді як вискочать! Пилип найперший. Та шаблею раз! Раз! Праворуч, ліворуч!.. Багато порубав тоді лічно. Ух, і сміливий же був. А рука”!

23)

Хмара рубав двома руками; таким чином в урочищі Голий Яр зарубав 12 червоноармійців. Гасло у нього було: “Бий білих, поки не покрасніють, бий красних, поки не побіліють”. Не мирився він і з Коцуром.

Помічниками Хмари були Терещенко, Кібець-Бондаренко, підхорунжий Михайло Дорошенко (автор спогадів “Стежками Холодноярськими”), найближчий друг Григорій Коцур, разом з яким Пилип Хмара вернувся з Першої Світової війни, а також архітектор зимових схронів Оліян (Юліан) Дядюра (з с.Цвітної) та цвітнянський селянин Мартин Мочар, який воював поруч зі своїми синами — Іваном, Кирилом, Михайлом, Марком.

Начальником кавалерії у Хмари був Олеян Дубина.Збереглися й такі імена козаків Пилипа Хмари: Прохір Деркач, Токовенко-

молодший, Руденко (всі заарештовані, Токовенку-молодшому перед смертю відрізали вуха, ніс, викололи очі), сотник Димитрещенко, Олександр Опанасович Сіденко та Юрій Миколайович Сіденко; Феодосій Бойко, Пелагея Боркова (з с.Цвітної), Іван Загинайко, Коваленко (з с.Цвітної), силач Крюк, Іван Лушпай (з с.Верещаки), Іван Магиленко,

198

Данило Москаленко (з с.Цвітної), Семен Мостивий (Мостовий?), Антін та Марко Павловські (з с.Цвітної), Федір Ровинський (з с.Цвітної), Григорій Семиволос (з с.Цвітної), Дмитро Сербенко (з с.Цвітної), Варвара Тараненко, Іван Торчинський (з с.Цвітної), Юхим Хвилинський, Микола і Тихін Хлівицькі (з с.Цвітної), Антін Цапенко, Прохір Шкура (з с.Цвітної).

Двоюрідний племінник отамана Тимофій Мефодійович Хмара стверджував, що з рідні Пилипа Хмари в загін ніхто не пішов. Причина: боялися, що червоні попалять хати. Швидше за все, така інформація недостовірна, бо пов’язана з родинним страхом: з покоління в покоління рідня отамана, щоб врятувати своє життя, змушена була відмежовуватися від нього та своєї участі в повстанстві. Інформаційне зведення начальника штабу військ Кременчуцької губернії за лютий 1921 року підтверджує цю думку: “Хмара — крестьянин-кулак (?! — Р.К.), оставив дом, заставил под угрозой смерти помагать ему в бандитизме двух братьев, которые убиты как разведчики”. Тобто, родичі отамана були в партизанах, але буцімто проти своєї волі, “під загрозою смерті”.

Зрозуміло, що Пилип Хмара ніколи не грабував селян, як брехали більшовики, адже місцеве населення було ріднею, друзями чи сусідами козаків Хмари. Та й взагалі Пилип Хмара був людиною із загостреним почуттям справедливості. Він навіть думки не міг допустити про якийсь грабунок. Єдине, що він забирав, так це реквізоване у продзагонівців зерно та інше продовольство. Не розносити ж по хатах, питаючи чиє це, сказав один односелець.

Що ж до того, що червоні чимало попалили хат в Цвітній, то це правда, куток Хмарівка, наприклад, горів двічі. А ось хата Хмари вціліла, бо була непоказна на вид — розвалюха в кущах терну, або як казали односельчани, “лачуга в тернику”.

Сестра Марія, коли Пилип навідувався з лісу, засуджувала його, бо її багатодітна родина не одного разу страждала від більшовиків. Марія ганила Пилипа за те, що “ввязався не в те діло”. Пилип одного разу не витримав оцих докорів сестра і в гніві “ледь не відсік їй шаблею голову”.

Зима 1920-21 років

Пилип Хмара, порадившись в районі Пастирського з отаманами Яблучком і Завгороднім, вирішив відпустити не-надійних повстанців в Красну армію, а самим знову рушити на з’єднання з Армією УНР. “По мнению бандитов, — писали чекісти, — Петлюра находится где-то очень близко, но где именно главари банд не знают”.

24)

Напередодні вимаршу до кордону Пилип Хмара зайшов до односельчанина Петра Олеяновича Ткача, який нещодавно після шестирічного німецького полону повернувся в Цвітне. До нього й заявився Хмара.

Петро Ткач поставив на стіл “тикву водки” та череп’яні чашки.— Розкажи як через кордон з Польщею переходили? — запитав отаман.Петро Ткач розповів.У свою чергу Петро запитав Пилипа:— Чого ти до Будьонного не приєднавсь?— Я за Самостійну Україну борюсь! — здивувавшись, випростався отаман.Про цей епізод розповів Явтух Петрович Ткач, 1911 р. нар., який бачив Пилипа

Хмару, “як оце зараз Вас бачу”. Цю сцену він спостерігав з печі, куди нагнав дітей батько.

Багато важливих епізодів бойового шляху отамана Хмари зберегла доповідна записка “о бандитизме” на Правобережній Україні заступника начальника особливого відділу Київського військового округу Іванова. Але виникає питання: якого Хмари? Ще Юрій Горліс-Горський застерігав: “Не треба Пилипа Хмару змішувати з Семеном Харченком, який оперував на Поділлі під псевдонімом Хмари”. Але ще був і отаман Хмара-Годзіковський. Про нього ніби й звітує Іванов. Але складається враження, що Іванов сам заплутався і подає збірний образ Хмар.

Слід враховувати, що повстанці, щоб дезорієнтувати ворога, плутали не лише сліди, але й псевдоніми. Тут, очевидно, й ховаються причини можливої плутанини.

“Определенной военной формы нет, — пише Іванов, — многие в украинских костюмах с национальными лентами, в большинстве местные казаки. Классовый состав не выявлен, борется за освобождение Украины от коммуны, панщины, кацапов

199

и жидов. В агитации пользуется аргументами: ”Жиды у власти, вы у них парубки, все забирают и увозят в Россию, а взамен ничего не дают””.

25)

У лютому 1921 р. Пилип Хмара діяв на Чигиринщині. Його відділ нараховував 40 кінних та 60 піших. Час від часу козаки Хмари, уникаючи зустрічі з великими військовими частинами червоних, перебиралися в сусідні повіти.

26)

Юрій Мефодійович Хмара переказував зі слів свого батька, двоюрідного брата отамана, що Пилип Хмара перед тим як напасти на кінний загін більшовиків, здаля вивчав його. Коли бачив, що червоноармійці були незугарними кавалеристами, то без особливої підготовки нападав на них і розбивав в полі. Коли ж переконувався, що перед ним кубанці чи донці, був обережнішим, готував засідку, а то й не вступав у бій взагалі.

До речі, один із будьонівських загонів (20 кавалеристів) влився до загону Хмари. Їхній командир став ад’ютантом Пилипа Хмари.

Ворог зазначав, що загін Хмари “стал быстро вооружаться путем налета на отдельные красноармейские отряды и уничтожения последних... В то же время одним из этого отряда неким Сиденко усиленно распространялись среди молодежи ”відозви до селян і гречкосіїв” с призывом стать на защиту ”неньки України”, каковые сыграли тогда огромную роль в деле вовлечения молодежи в борьбу с соввластью. К этому времени в отряд Хмары влились банды атамана Кваши численностью в 20-30 чел., банда Чорного Ворона и др. Командование соединенным отрядом перешло к Кваше, а Хмара остался сотником при кавалерии”...

27)

Тимчасове уступлення — зі своєї волі — Хмари з командування загону підтверджується й іншими джерелами. Під час рейду на Захід, проти якого виступав Хмара, він принципово відмовився від керівництва і став сотником у своєму ж загоні.

Гаряча весна 1921 року

У 1921 році з воєнної арени України зійшли поляки, французи, росіяни-білогвардійці, англійці, греки, серби... На українській землі залишились лише більшовики: росіяни та євреї. Проти них й продовжували боротьбу гайдамаки ХХ століття.

“С марта сего года, — писав ворог, — в Чигиринском уезде вновь поднято контрреволюционное выступление против соввласти главарями еще прошлогодних банд Хмарой, Деркачем, Ильченко и Загородним... Штабы вышеупомянутых бандитов-атаманов помещаются в лесах: Хмары и Терещенко при селе Цветное Чигиринского уезда; Деркача в Холодном Яру... Объявленная амнистия.., несмотря на широкое оповещение таковой, мало произвела впечатления на бандитов”.

28)

В березні 1921 року до Хмари прийшло чимало новобранців. Ним була також проведена мобілізація старшин. Цікаво, що Хмара “ніколи не примушував вступати до свого загону”.

29)

Заступник начальника особливого відділу Київського військового округу Іванов визнає, що місцеве селянство “в общем симпатизирует” повстанцям: “По всему можно сказать, что местное население в районе операций банды осведомлено о ней и находится в контакте с бандой. Налеты отдельных отрядов Хмары на те или иные пункты безусловно не являются случайными или необдуманными; они имеют целью добыть себе оружие и патроны, фураж, продовольствие, а еще больше подобными демонстрациями поднять дух у населения”.

30)

Пилип Хмара набував все більшої популярності серед молоді і його загін швидко поповнювався за рахунок тих, хто покинув Красну армію, або переховувався від більшовицької мобілізації.

Надвечір 2 квітня 1921 р. загін Хмари силою в 39 кавалеристів вступив у с.Ївківці Медведівської волості. На цей раз не поталанило червоноармійцю, що перебував вдома у відпустці: його, як зрадника, було знищено.

На ранок загін Хмари під виглядом “красных войск с красным флагом и в форме кавалерии Буденного” виступив з Ївківців у Мельники. Прибувши до Мельників, “два бандита (очевидно атаманы)” зайшли до церкви. О 12 год. дня козаки виїхали у сусіднє село Головківку. В Головківці оточили “сельский сход”, набили голову волвиконкому та голову комнезаму, знищили канцелярські справи волвиконкому.

31)

200

На початку квітня неподалік Цвітної 200 повстанських шабель Хмари розтрощили червоноармійський загін. В бою зарубано 32 “красноармейца”.

7 квітня 1921 р. отаман несподівано налетів на Медведівку...Повстанці продовжували знищувати комнезамівців, а також перешкоджали

проводити вирубку лісу.32)

Козаки переагітовували робітників, а коли ті не розуміли слів, розганяли їх. Головний мотив: “Не дамо руйнувати нашого лісу!”. Пилип Хмара навіть випустив наказ, який забороняв вирубку лісу, за порушення його обіцяв розстріляти.

17 квітня відділи Хмари і Деркача чисельністю до 150 кавалеристів знову прибули в Головківку, розгромили волосний виконавчий комітет, знищили всі справи архіву, забрали ячмінь, зібраний для відправки в Росію, і вивісили друкований наказ, в якому було сказано, що майно тих, хто продовжуватиме служити совєтській владі, конфісковуватиметься...

12 травня загін Хмари (Деркача?) кількістю 50 кавалеристів з Вищих Верещак через села Антонівку, Триліси, Янівку і Головківку проїхав на Мельники, до Холодного Яру. По дорозі заїжджали в родини червоноармійців, вишукуючи яничарів і проводячи виховну роботу з їхніми батьками. В Трилісах знищили канцелярію волосного виконкому.

Скрізь по селах, через які переїжджали, вивісили листівки, в яких закликали службовців приєднатись до повстанців. Була також оголошена мобілізація чоловічого населення.

33)

У середині травня 1921 р. (орієнт. 20-21 травня) Пилип Хмара у Триліській волості знову вивісив листівки, в яких пропонував протягом 10 днів всім перейти на бік партизанів. Вивішені також накази про мобілізацію чоловіків. В Любомирці Хмара сказав селянам: “Ідіть сюди, або туди, не сидіть дома”, себто, визначайтесь — йдіть в повстанці, або до червоних, не будьте байдужими.

У травні 1921 р. Хмара з товаришами потрапив у засідку: його коня було убито, самого ж отамана поранено. Від переслідування врятувало болото. Після бою пораненого отамана підібрав соснівський дядько і виходив його.

Більшовики ж поспішили оголосити: “Бандіт Хмара убіт!”.Виконуючий обов’язки начальника “400 ГПУ” Тимошенко стверджує, що “отаман

Холодноярського Окружного повстанського комітету Деркач.., ссылаясь на наличие у него универсала от Петлюры и уполномочий о подчинении ему всех отрядов в окружностях Чигиринщины предложил влиться в его отряд Хмаре-Кваше. В августе месяце (1921 р. — Р.К.) последние прибыли со своим отрядом в Холодный Яр для смычки с Деркачем”.

34)

Пробувши разом 5-6 днів, Хмара із загоном повернувся назад в Цвітне — між ним і Деркачем виникла тактична незгода. Від’їжджаючи, Хмара висловив готовність в подальшому тримати зв’язок з Деркачем і одержувати від нього директиви.

В серпні 1921 року з ініціативи Хмари у Цвітній проведене публічне освячення зброї. Священик Цвітної Федір Іванча відслужив молебень і благословив гайдамаків на боротьбу за звільнення України від чужоземної окупації. Ефект від цього публічного заходу був значний: загін значно зріс за рахунок новобранців, а авторитет Пилипа Хмари в очах селян піднявся ще більше.

35)

Зростанню загону отамана, як зазначав більшовицький документ, сприяв “и красный террор, проводившийся красными отрядами в том или ином селе... и... усиленная политическая работа, проводившаяся петлюровскими агентами по всем селам среди населения”.

36)

На осінь 1921 року штаб Юрка Тютюнника планував всеукраїнське повстання. Зрозуміло, що Холодному Яру та Чорному лісу відводилось неабияке місце у цих планах. Нині, на жаль, не маю докладних відомостей про бойові шляхи отамана Пилипа Хмари восени 1921 року.

З книги Юрія Горліса-Горського, який залишив Холодний Яр навесні 1921 року, довідуємося, що Хмару нібито зарубала в бою червона кіннота. “А в Цвітній говорили, що загинув Пилип Хмара під Шепетівкою чи Вапняркою — Дядюренки (тобто, брати Дядюри) ”предательськи застрелили його за столом”. Вони боялися Хмари, тому й пішли на цей крок”.

37)

Підхорунжий Чорноліського полку Михайло Дорошенко у книзі “Стежками Холодноярськими” писав, що Пилип Хмара, законспірувавшись, перейшов до

201

цивільного життя. Чутки, що Хмара живий і мешкає в Криму, змінивши зовнішність та прізвище, циркулювали й у Цвітній. Там, в Криму, він буцім-то і похований.

38)

Але двоюрідні племінники отамана Тимофій та Юрко Хмари стверджують, що Пилип Хмара швидше всього загинув в 1922 році і похований в Цвітній — на своєму подвір’ї, або на подвір’ї сестри — Марії Тимофіївни Пасічник. Вони схиляються, що вірогідніше за все отаман похований на власному подвір’ї.

Нині на дворищі Пилипа Хмари живе Ликер’я Лебеденко.

“Про Холодноярців... такий побутовий штрих, — розповідав письменник Михайло Іванченко. — Заприятелював я в ОЛПі м.Салехарда в Заполяр’ї із земляком Пилипом Шкурою... Зовнішністю, вдачею і зухвалістю — отаман. Звільнявся раніше мене і сказав: ”Якщо на Україні щось почнеться, і ти почуєш про отамана Хмару, — то буду я”. Справа в тім, що його батько Прохір воював у загоні Хмари і на честь отамана назвав свого сина Пилипом... Отфже, як бачите, козаки називали своїх дітей іменами отаманів”.

38)

Переконаний, що розповідь про Пилипа Хмару — одного з найславетніших наших отаманів — не закінчена.

Хочемо, прагнемо і віримо, що міфічний герой Пилип Хмара повернеться в Україну і стане взірцем для сучасного українця.

Хмара ще навчить нас любити Батьківщину!

ДЖЕРЕЛА, ПРИМІТКИ:

1) Братів знищено більшовиками. Односельчани стверджували, що Федота дуже мучили перед смертю, зокрема, дали з’їсти солоної риби, а потім не давали пити. Дві сестри отамана були репресовані, зокрема, Федора і Килина відсиділи по 10 р. “у Магадані”. Репресований був й чоловік Федори — Степан Хлівицький. Р.К.

2,29,37,38) Зі слів жителів с.Цвітної, двоюрідних племінників отамана — Тимофія Мефодійовича Хмари (1934 р.

нар.) та Юрія Мефодійовича Хмари (1937 р. нар.) записали Роман Коваль та Василь Білошапка. 3,23)

Записав краєзнавець Микола Петров.4)

Ю.Горліс-Горський, “Холодний Яр”. Львів, 1992.5)

О.Босий, Г.Харитонов, “Чарівний круг”. Кіровоград, 1993.6)

ЦДАВО України, ф.1824, оп.1,спр.21. Знайшов Олександр Маслак. Публікується вперше. Р.К.7)

Наказ №1 по Олександрійській повстанчій дивізії від 3.09.1920 р. підписаний Костем Блакитним. Див. книгу “Кость Блакитний, отаман Степової Дивізії”. Р.К.

8) ДАПО, ф.р-2289, оп.1, спр.5, арк.86.

9,22) Михайло Дорошенко, “Стежками Холодноярськими”. Філадельфія, 1973.

10) ДАПО, ф.р-2289, оп.1, спр.6, арк.58.

11) Там же, арк.16.

12) Там же, арк.17.

13) ДАПО, ф.р-2289, оп.1, спр.2, арк.155. зв.

14) ДАПО, ф.р-2289, оп.1, спр.6, арк.29.

15) Там же, арк.26.

16) Там же, арк.25.

17) Там же, арк.20.

18) Там же, арк.21.

19) “Советская военная энциклопедия”, т.2. М., 1933.

20) ДАПО, ф.р-2289, оп.1, спр.6, арк.37.

21) Тобто, Юрій Горліс-Горський. Р.К.

24) ДАПО, ф.р-2289, оп.1, спр.6, арк.108.

25,26,30) “Докладная записка о бандитизме на Правобережье Украины за время с ноября 1920 г. по апрель

1921 г.”. ЦДАВО України, ф.3204, оп.1, спр.17. Знайшов О.Маслак. Публікується вперше.27,34)

ДАЧО, ф.р-184, оп.1, спр. 48, арк. 20-22.

202

28) ДАПО, ф.р-1189, оп. 2, спр. 8, арк. 12-13.

31) Там же, спр.1, арк.53-54.

32) Витяг з інф. зведення Центр. Упр. ЧК №9 від 6 квітня 1921 р.

33) Витяг із доповідної записки нач. Чигиринської міліції начальнику Кременчуцької губ. міліції. Збірка “Героїзм і трагедія Холодного Яру”. Київ, 1996.

35) Отець Федір Іванча репресований в 1937 році. Р.К.

36) “Доповідь про політичний стан Черкаської округи з 1926 р.”, “Героїзм і трагедія Холодного Яру”. Київ, 1996.

38) З листа українського письменника Михайла Іванченка Григорію Гребенюку. Власний архів. Публікується вперше. Р.К.

Документи 8, 10-18, 20, 24, 28 надав Володимир Коротенко.Публікуються вперше.

Отаман Волині Петро Філоненко

Петро Філоненко народився 12 грудня 1896 року в селі Емельчині Звягельського повіту (нині Новоград-Волинський район Житомирської області). Батько його мав 36 десятин землі і, як на ті часи, вважався досить заможним господарем. Батько не планував віддавати в науку своїх дітей — волів за краще мати їх за помічників у господарстві. Молодий Петро, з природи вольовий, збунтувався, й батько змушений був віддати його до Радомиської Господарської школи.

У цій школі 18-літнього юнака захопила Перша Світова війна. Піддавшись російській пропаганді, Петро добровільно зголосився до війська. Військове навчання проходив у Самарі — в Першому артилерійському кінному дивізіоні. В 1915 році його вислано на фронт і приділено до кінної батарії 1 Дивізії, що входила до складу 5 армії, яка діяла в районі Риги-Двинська. Перебував на фронтах Першої Світової війни до самої революції.

У 1917 р. Петро Філоненко — молодший старшина Дикої дивізії. У її складі воював під Тернополем. Коли ген. Корнілов направив її на Петроград для придушення більшовиків, Петро вирішив, що вже досить навоювався за “матушку Росію”. По дорозі, коли ешелони дивізії проходили через місцевість, де він народився, Петро залишив корнілівців. “Тепер його метою було віддати всі свої знання, силу й енергію на службу своїй Батьківщині — Україні”.

1)

В рідному селі для утримання порядку створив кущ самооборони з 20 козаків, озброїв їх. Час від часу до містечка проривалися з фронту частини, які відділ Філоненка роззброював, а коней забирав. Коли коней назбиралося більше, ніж потрібно, Філоненко передав їх державній варті.

Після приходу до влади Гетьмана Скоропадського працював членом військового суду. Був також призначений до мобілізаційного відділу комендатури м.Новограда-Волинського. Проводив мобілізацію юнаків до українського війська.

На початку січня 1919 р. захворів на тиф. У перший день Різдва у Новоград-Волинський увійшов Таращанський полк Красної армії. І відразу — до лікарні, вишукувати хворих: “Гдє тут лєжіт пєтлюровская банда?”.

“Сестри-жалібниці, — згадував П.Філоненко, — хватають червоних за руки, благають, що тут лежать хворі на тиф. Чути стукіт штиків, — приколюють штиками хворих до ліжок...”.

2)

Та благання сестер таки подіяло: кати, вбивши трьох, зупинилися. Вони відійшли з лікарні, наказавши наступного дня всіх хворих перевести до в’язниці. Філоненку пощастило: він вже міг трохи ходити, сестри милосердя дістали йому, як і деяким іншим, цивільну одежу, і вивели з лікарні.

Філоненко дістався Емельчина. Долікувавшись, разом з братами Ярощуками створив партизанський загін і підняв повстання проти окупантів. Повстанський відділ Петра Філоненка руйнує відтинок залізниці Шепетівка-Коростень, розтрощує із засідки червону кінноту й на короткий час опановує терен. “Цей перший успіх партизанщини остаточно передрішує характер його дальшої служби Україні. В ньому пробудився дух козака — повстанця й партизана. Він відчув, що відтепер його покликання — нищити ворога в запіллі, у збройній боротьбі на життя і смерть, в ролі месника за кривди, що їх заподіяно його народові Москвою”.

3)

203

Терен бойових дій отамана Філоненка: район Коростеня-Овруча-Новоград-Волинського. Того ж таки 1919 р. він з’єднується з відділами Дмитра Соколовського і деякий час воює в лавах його повстанської бригади. Отримав рангу сотника. Коли Дмитра Соколовського було вбито, провід очолює його сестра — Маруся. А бригада отримує назву Окремої ім.Дмитра Соколовського. Деякий час Петро Філоненко воює під керівництвом Марусі Соколовської.

Згодом він і Маруся Соколовська налагодили стосунки з штабом Дієвої Армії УНР. Кожний отримав наказ йти на свій терен і працювати в запіллі ворога.

“З того часу — і це треба підкреслити як взірець — отаман Філоненко підпорядковує себе цілковито Урядові УНР і діє в контакті з відповідними його військовими чинниками, згідно з їхніми наказами, чим яскраво відрізняється від тих отаманів, що діяли самопас”.

4)

Незабаром Філоненко довідується, що біля Житомира червона кіннота несподівано заскочила Марусю Соколовську та її нареченого отамана Куровського. Обох розстріляно.

Доля послала нелегке випробування і Філоненку: в березні 1919 р. він був заарештований. “...Зв’язали мені руки, — згадував сотник, — прив’язали до коня й привели до м.Лугини в штаб пластунської бригади, де мене нелюдським способом катували. Найбільше надо мною знущався яничар Яків Дмитренко”.

5)

“Філоненка, голого й босого, замкнули з наміром розстріляти на другий день. Очевидно, комуністи були певні, що після катування він не буде в стані навіть поворушитися... Але, видно, доля судила інакше й дала йому сили видістатися вночі через вікно на волю.

Був березень. Ніч темна й морозна; земля, на його щастя, не була покрита снігом. Голий і босий, покатований, отаман біг, як тільки міг, п’ять кілометрів до лісу, а потім лісом дійшов до хутора знайомого українця-патріота і так врятував своє життя. Безумовно, головну роль все-таки зіграло його залізне здоров’я.

Під час збройної боротьби не тільки з червоними москалями, але й з їхнім охвістям — боротьбістами й укапістами — Філоненка два рази ранено і один раз фатально: на ціле життя покалічено йому праве око й одну руку. На те око він уже не бачив, а на одну руку став інвалідом. Одначе, покалічення не утримало його від дальшої активної участі в партизанщині”.

6)

Петро Філоненко бере участь у Першому Зимовому поході... Під час наступу 6 української дивізії під командою ген. Безручка на Київ в 1920 р.

Філоненко допомагає дивізії як розвідник і перебуває в ній до кінця.Коли українське військо інтернували в польські табори, Петро Філоненко вирішує

боротися далі. Він вертається на Волинь. Продовжує партизанити. Діє під керівництвом розвідчого відділу штабу Юрка Тютюнника. Не один раз переходить кордон з Польщею для побачення з генералом і обговорення подальшого плану боротьби.

3 травня 1921 р. Юрко Тютюнник через зв’язкового сотника Оксена Ярощука передає Петру Філоненку наказ такого змісту:

“До п.сотника П.Філоненка. Наказую Вам організувати 9 повстанський район, у склад якого входять повіти: Новоград-Волинський, Овруцький, Житомирський, Радомисльський і Мозирський, і стати на чолі його, якнайкраще налагодити зв’язки, провадити агітаційну працю між селянством для загального повстання. Командуючий Повстанчою Армією Ю.Тютюнник, Ген.-Хорунжий”.

На нараді повстанці змінили назву “9-й район” на “9-та Волинська група”.У вересні 1921 р. загін Філоненка нараховував 60 осіб, з них більшість старшини,

зокрема полк.Бондаренко, полковник генерального штабу Лосєв, полк.Перигів, сот.Головко, сот.Вашченя, сот.Олійник, сот.Гохман, пор. Іван Власюк, пор.Р.Милецький, сот.Ярощук та майор чеської армії, призвіще якого, на жаль, забулося.

Серед операцій того часу можна згадати операцію в с.Янчорудні проти карального загону більшовиків. Внаслідок операції ескадрон був роззброєний, комісари розстріляні. Забрано 80 коней, два кулемети, червоноармійські шинелі. Таким чином в лісах Волині з’явився “червоний” повстанський загін.

Зміна форми допомогла вже на другий день — без жодного пострілу — роззброїти трудовий батальйон. Після цього новоспечені “червоноармійці” помандрували в сторону Тетерева і “били по дорозі ворога, де тільки попадався”. Але з великими частинами у бій не вступали.

Потім — участь у Другому Зимовому поході.

204

Перед початком Другого Зимового походу Філоненко перевів через совєтський кордон одну з бойових частин Юрка Тютюнника — невеликий партизанський відділ на чолі з старшиною Київської дивізії ген. Неліговським. Після трагічного закінчення Листопадового рейду Петро Філоненко залишається в Україні й продовжує партизанську боротьбу проти російських окупантів.

Його повстанський загін вже не вступав у бої з регулярними частинами червоної армії, обмежуючи свою діяльність нищенням “чекістів, комісарів, невеликих карних червоних відділів, міліції й агентів-провокаторів. При нагоді Філоненко зненацька нападав і на менші відділи червоноармійців і так здобував від ворога зброю, амуніцію й однострої”.

7)

Так, в урочищі Кам’яне Кодище був знищений відділ червоних — із засідки вбито 85 червоноармійців. Було захоплено кулемет “Максим”, 2 кулемети “Шоша”, багато набоїв.

На зиму 1921-22 років загін був розпущений, а навесні 1922 року “вояцтво знову почало сходитись” до лісу.

“Діждалися Великодніх Свят. Селяни приходили до лісу, приносили нам Свячене, христосувалися з нами. Декого відвідували батьки, матері, сестри, брати. Ми були дуже раді, що нас не забувають. У нас народжувалася завзятість до боротьби з ворогом і пімсти над ним”.

8)

8 травня зауважили, що в с.Уварівка горить садиба козака В.Журавського. Самого козака червоні схопили, прив’язали до коня і “поки доволокли до Емельчина, повідривали йому руки”. Повстанці встигли зловити лише двох катів, які залишилися грабувати майно Журавського. Зв’язавши їм руки, кинули в догоряючий будинок.

15 травня Філоненко переходить польський кордон і лягає на операцію до рівненської лікарні. “Через кілька днів мені зробили операцію, вийнявши шматок заліза, що сиділо в рані біля ока”.

9)

Підлікувавшись, Філоненко знову вертається в Україну. Перше, що зробили повстанці — це зловили місцевого чекіста Мельника та яничара Барановського, які перед тим замордували сотника Ярощука. Обох розстріляно... Подібних розплатних акцій за літо-осінь 1922 року було здійснено чимало.

Восени 1922 р. відділ налетів на “колєктів жєлєскопа”, під час якого загинуло п’ятеро окупантів та троє вислужників-яничарів.

В с.Білокуричі знищили 9 червоних вершників карального відділу.В лісі біля с.Кам’янка із засідки вбито 12 червоноармійців із залізничної охорони

ділянки Сарни-Коростень.В с.Балки знищено 17 продармійців на чолі з комісаром...В листопаді 1922 р. відділ Філоненка перейшов кордон в районі Борового Золиня.Навесні 1923 року Петро Філоненко — вертає на Батьківщину. І знову зрадників

відправляли “в штаб Духоніна” наздоганяти інших “товаріщєй”. Так був убитий чекіст Приймак, який переманював з підпольської Волині колишніх повстанців і після переходу кордону здавав їх у ЧК. На його підступ спіймалися, зокрема, старшини Одинець, Ковтун, Скопець, Петрик.

11 серпня не поталанило чільним партійцям Мирополя і довколишніх сіл, які зібралися на відпочинок в колишньому помісті поміщика в с.Ульхи. Всі шістнадцять були відправлені “в штаб Духоніна”. “А добре вони були собі тут забавлялися, ”по-пролетарські””! — згадував П.Філоненко...

В жидівській корчмі, що при дорозі Городниця-Новоград-Волинський, гуляли 14 кіннотників. “Волга-Волга...”, — співали приречені. Повстанці підійшли городами тихцем до будинку... Через вікна посипались гранати... “Коні червоних опинилися в наших руках”...

4 жовтня 1923 р. перейшли річку Корч і опинилися на польській стороні.Відділ був роззброєний поляками...

Настала весна 1924 року. “Шукаю побратимів,— писав згодом П.Філоненко, — щоб ішли зо мною ще раз споглянути на Україну. Дали згоду два брати Власюки, пор.Л.Козак, хор.Кузко і підполковник Кравчук-Кравченко”.

10)

Ціль рейду: пропаганда і помста...

Збройну боротьбу Філоненко продовжував до серпня 1924 року. Романівські, Курчевські, Уварівські ліси... Де тільки не проходила життєва стежка

Петра Філоненка.

205

12 серпня 1924 року він переходить до Польщі й “стає до диспозиції Штабу спеціальних завдань при Уряді УНР, до яких належали пропаганда, зв’язок, бойові акції на окупованих Москвою теренах України”.

Цей штаб атестував Філоненка як надзвичайно хороброго старшину, який, виконуючи покладені на нього завдання, не один раз переходив із своїм загоном польсько-совєтський кордон і громив у глибині окупованої України чрезвичайки та совєтську міліцію.

У 1925 р. Всеволод Змієнко дає йому посвідку уповноваженого Воєнно-Історичного Товариства “Охорони козацьких могил на чужині”. Петро Філоненко в якості Голови Братства Охорони Козацьких Могил на Волині створює гуртки і товариства в Корці, Межеріччі, Тучині, Костополі, Здолбунові, Клевані, Деничиві, Здовбиці, Острозі, Глинську, Ульбарові, Дермані... У цих місцевостях були знайдені і реставровані могили козаків, що полягли в 1919-1920 роках в боротьбі. В Рівному був поставлений пам’ятник Василеві Тютюннику, а у Здолбунові — полк.Магировському.

Зрозуміло, що Петро Філоненко займався не лише цим. Законспірована його праця тривала до 1939 року, коли наказом повітового старости йому заборонено мешкати на Волині як ”національно небезпечному елементові”...

22 червня 1941 р. німці розпочали війну з СССР. Петро Філоненко зрозумів, що це історичний шанс для його Батьківщини скинути російські пута. І він, сорокап’ятирічний, знову бере у руки зброю.

16 серпня 1941 р. шеф Українського Визвольного Війська, полковник Вільного Козацтва Голуб призначив Філоненка організатором протибольшевицьких повстанських груп в районі Овруча. Пройшовши верифікацію, Петро Філоненко був підвищений Військовим Отаманом Українського Вільного Козацтва Іваном Бірчаком-Волошиним до рангу полковника Українського Визвольного Війська та отримав посаду Отамана Другої округи Українського Визвольного Війська, що охоплювала терен Волині.

Співпрацював з Тарасом Бульбою-Боровцем...До 1945 року воював в Українській Повстанській Армії.

Свою розвідку Олександр Вишнівський завершує такими словами про життєвий шлях отамана: “Це шлях українського патріота в повному розумінні цього слова й, партизана ”з ласки Божої”, вояка Армії УНР, весь час виключно на службі Україні. Він дійсно прислужився своїй Батьківщині й свою жертовну кров віддав на вівтар її Визволення”.

11)

ДЖЕРЕЛА:

1,3,4,6,7,11) О.Вишнівський, “Повстанський рух та отаманія”. Детройт, 1973.

2,5,8,9,10) П.Філоненко, “Збройна боротьба на Волині” (Спомин учасника). Вінніпег, Канада, 1958.

Василь Чучупак,Головний Отаман Холодного Яру

Народився 1894 року в с.Мельники Чигиринського повіту Київської губернії. Юрій Горліс-Горський в книзі “Холодний Яр” характеризує його як “гарного блондина, в якого у блакитно-сірих очах було забагато ”молодості””.

“Поряд з річищем, по якому біжать весняні та дощові води з Чучупаківського яру, до революції були двори трьох братів — синів старого Григорія Чучупаки: Юхима, Степана і Олександра. Хати тулилися одна до одної: економили землю. Григорій мав 6 десятин землі і при одруженні кожен син одержав по 2 десятини.

Степан, гарний на вроду, одружився на дочці суботівського дяка Сидора Лівицького – Оксані. Першою в них народилася Варя (рано померла). А потім п’ятеро синів — Петро, Орест, Василь, Олекса і Дем’ян.

1) Хоча батьки самі були неписьменними, дітей

прилучили до науки”.2)

Старший з братів Петро (1885 р.нар.) закінчив чотирирічну церковно-приходську школу, потім трирічну Головківську двокласну учительську школу, яка готувала учителів та священиків, вчителював у селі Вербівці. Організував хор, драматичний

206

гурток. Навчання продовжив у Київській консерваторії, яку успішно закінчив, набувши фаху вчителя співів. Працював наглядачем 3-го Київського двокласного училища та міського училища №11.

У 1913 році одружився з Ганною Орестівною Новіцькою. У 1915 році у них народилася донька Ліда.

Петро допоміг своїм братам Василю та Олексі завершити навчання. Василь Чучупак вчителював у с.Тимошівці, а Олекса — в с.Рацевому на Чигиринщині.

В 1914 році розпочалася Перша Світова війна.Петро, Орест, Василь і Олекса були мобілізовані і після місячного навчання

одержали звання прапорщиків. Петро був направлений на Румунський фронт, Василь — на Білоруський, Олекса служив у Петрограді, брав участь у Лютневій революції. Орест — єдиний з братів, який загинув на фронтах Першої Світової.

1917 року Василь та Олекса повернулись у Мельники, а Петро — до Києва, де його чекала дружина та дочка. Василь почав вчителювати у с.Пляківці, а потім у Ревівці (нині Кам’янського району — Р.К.), Олекса вчителював у Мельниках.

На прохання ігумені Мотронинського манастиря, яка побоювалася, що прийшлі мародери пограбують багатства манастиря, була створена манастирська охорона із 22 чоловік на чолі з Олексою Чучупакою.

В 1918 р. стався перший її бій — з німцями. Бій закінчився поразкою. Це, очевидно, й стало причиною відставки Олекси Чучупаки. На його місце мельничани обрали Василя Чучупаку.

До зброї!

Загін весь час зростав. “400 озброєних козаків шикував... отаман Чучупак. Були це люди надійні, бувалі,

виключно селяне з Мельників, в більшості всі вони рідні Чучупакові: кум Івко, сват Кузьма, дядько Маширок, небіж Петро, Сидір, Мокій, Ярема — все це були родичі. Кожен з них мав власну хату, господарку, жінку, діток і до всього цього свою зброю: кум Івко тримав під скирдою соломи гармату, сват Кузьма під половою — кулемета, дядько Маширок під хмизом — рушниці та набої; дідусь Кіндрат переховував на леваді міномета”.

3)

“Василь Чучупак скликає до Медведівки видатніших побратимів по зброї з сіл та хуторів. На цих сходинах утворюється Військова Рада, яка обирає Василя Чучупаку своїм і цілого повстанського руху старшим. З усіх дрібних частин сільських самоохорон твориться один військовий загін, підпорядкований Військовій Раді, а, зокрема, командирові Чучупаці. Для більшої рухливості й оперативної діяльності загін розбивається на дві сотні, які у свою чергу діляться на чоти й рої.

Ця військова частина підіймає жовто-блакитний прапор і оголошує своє кредо: за Самостійну Україну, за Центральну Раду, за права оголошені 4-м Універсалом”.

4) Василь

Чучупак оголошує мобілізацію і збирає під синьо-жовті прапори відразу 4000 селян.На той час з Києва вже повернувся і Петро. “Був це немолодий вже, років під сорок

старшина (насправді 34 роки — Р.К.), з простим серіозним обличчям, з трохи понурим поглядом карих очей, зовсім неподібний до брата Василя”.

5) У 1919 році він став

начальником штабу загону, який вже переріс у полк.Червоне командування загравало з Чучупакою, пропонувало йому влитися до

Красної армії, але Василь відмовився. Більше того, не допускав червоні частини в серце Холодноярської “республіки”, а коли збільшовичений полк під командуванням Хименка повстав проти Центральної Ради, курінь Холодного Яру взяв участь у придушенні виступу. Успішні для Холодноярців бої відбулися у лютому 1919 року.

На початку березня 1919 року курінь Холодного Яру увійшов до 3-го Гайдамацького полку Армії УНР під командуванням Волоха і отримав назву 4 куреня. Скажемо прямо, не пощастило з керівником Холодноярцям...

“Після повітового з’їзду Ради, — зазначав ворог, — 10, 11, 12 квітня він (Василь Чучупак — Р.К.) підняв повстання проти комуни та Совітської влади за самостійність”.

6)

“Чучупак був молодий хорунжий, — згадував Сергій Полікша події весни 1919 року. — Під цей час його постійний відділ налічував не більше 400 чоловік, але він користувався великим авторитетом серед околишнього населення, яке майже все було озброєне і добре зорганізоване”.

7)

207

До “Холодноярської держави” входили села Мельники, Головківка, Грушківка, Лубенці, Жаботин, Плескачівка, Чубівка, Деменці, Зам’ятниця, Медведівка, Івківці, Матвіївка, Худоліївка, Трушівці, Чорнявка, Полуднівка, Янівка, Сагунівка, Топилівка, Шабельники, Тіньки, Бужин, Боровиця та низка сіл за залізницею. “Столицею” були Мельники, “резиденцією” отамана — Мотрин манастир.

Бійці не сиділи в казармах, чекаючи подій, а працювали вдома на господарстві і прислухалися до манастирських дзвонів...

На найвищій дзвіниці чатував черговий, який в разі небезпеки бив у дзвони.За звуками манастирських дзвонів селяни взнавали, з якого боку насувається

небезпека і хто наближається — піхота чи кавалерія, з артилерією чи без неї, приблизна чисельність ворога.

Юрій Горліс-Горський так описував Холодноярське село: “Село ділиться на ”дієву сотню”, яка при першій потребі робить бойову збірку і виступає на об’єднання з дієвими сотнями сусідніх сіл, і ”резервову сотню”, яка виступає на підмогу, або разом з дієвою, як треба більше сил. Збираються по дзвону: два вдари підряд — дієва, три — обі разом”.

8)

Три рази підряд Мотрин дзвін сколихнув округу на початку літа 1919 року, закликаючи підтримати повстання отамана Григор’єва.

“Брати селяни і козаки! — 4 червня 1919 року звернувся Василь Чучупак до земляків. — Настав час всім кращим синам України, синам волі, синам вільного трудового життя взятися за зброю. Взятися чесними, мозолисто натруженими руками. Але знайте, що не на грабунки, не на вбивство мирного населення лунає цей заклик, ні, він закликає до боротьби, до самої рішучої боротьби з насильством, з неправдою, з якою прийшли до нас комуністи, які самі робити не хотіли, а прийшли до нас, аби жити нашим трудом, аби зруйнувати все, що було збудовано в нашім житті, що було облите нашим потом і кров’ю. Вони оголосили війну Капіталу і воювали.., перекладаючи з одної кишені в другу, себто набивали свої кармани грішми, які брали не тільки з буржуїв, а й з кожного бідняка, як тілько удавалось. Вони казали: те, що ти придбав, не твоє, а наше. Якби ж так і до роботи. Тілько надалі ми бачимо иначе, та це вже всі побачили, хто такі комуністи. Це людарі, дармоїди, лидацюги, а далі грабіжники, душогуби-розбійники. Отже, брати-козаки, селяни, робітники, всі до їднання, до зброї, до тісної організації.

Хай же справдяться слова нашого незабутнього борця за волю, мученика і пророка Тараса Григоровича Шевченка, який сказав, ”що ще дихне огнем пикучим всім ворогам Холодний Яр”.

Отже, хто любить спокій, хто любить волю, хто любить свій рідний край, хай зараз же іде козаком до Холодного Яру, хай буде дійсно козаком. Хто має зброю, забирай її з собою, хто ж такої не має, але почуває себе здатним до козацтва, хай іде до нас. Гуртом скоріше здобудемо зброю. Знайте, брати, що Холодний Яр дійсно буде нашим оплотом і він одіб’ється од усіх ворогів. І знайте, що наша єдність все подолає. Бо у нас тільки так: ”Всі за одного і один за всіх”.

Знайте, селяне-брати, що ваші сини ідуть вас же захищати, свої села від грабіжницької комуни, од розграблення вашого добра. Не вірте тим брехням, які комуністи розносять по всіх закутках, буцімто ми проти Радянської Влади, це суща брехня. Ми якнайдужче слідкуємо, аби ні одно із здобутків революції не згинули, не були поругані. Нам дорога народня воля, народні права.

Ми всі помремо, а одстоємо Землю і Волю.Хай же живе Червоне Козацтво. Всі як один до Холодного Яру! Всі за зброю! Всі

одностойно станьмо на захист нашого спокію.Всі за народні права!”

9)

Слід зауважити, що якийсь час значна частина повстанців боролася проти чужинців під радянськими гаслами, інколи й під червоними прапорами. І в цьому нічого дивного нема, адже Ради самі по собі не страшні. Суть в тому, хто керуватиме ними.

Про “радянську платформу” отаманів

Історичним фактом є, що в 1919 р. частина українських отаманів стала на “радянську платформу”. І цей факт росіяни поклали в основу міфу про хліб і сіль, з якими ніби-то зустрічали українські селяни більшовиків. Але совєтські історики “забували” додати, що чи не всі оці “радянські” отамани стояли “на грунті самостійності УНР”.

208

На чорних шляхах свого просування в Україну більшовики розповсюдили листа Лейби Троцкого “К товарищам солдатам, комендантам, комиссарам”, в якому той настановлював Красну армію, що вона йде не поневолювати Україну, а визволяти її від денікінщини. Цей пропагандивний лист адресувався не стільки “товарищам солдатам, комендантам, комиссарам”, скільки довірливим українським селянам — Троцкій знав, що “безграничная доверчивость... каждый раз губила все завоевания украинцев”.

Облуда ніби спрацювала: на нараді повітових повстанкомів Херсонщини і Катеринославщини повстанці постановили вважати Красну армію за дружню і спільними зусиллями бити денікінців. А оскільки Совєтська Росія виголосила, що визнає самостійність “української радянської республіки”, то й не могла відразу накинутися на “радянських самостійників”.

Так були створені формальні передумови нетривкого перемир’я...Завдяки “визнанню” радянського принципу повстанці на якийсь час отримали, як

зазначає Олександр Доценко, “спокійне відношення з більшовиками”. Користуючись перепочинком, отамани провадили серйозну організаційну роботу.

Це засвідчує лист Командарма Першого Зимового Походу Михайла Омеляновича-Павленка до командира Київської дивізії від 27 січня 1920 року: “Вражіння складається таке, що тут провадиться серйозна (партизанська) праця”.

Оскільки українська армія після листопадової катастрофи 1919 року відійшла за Збруч і контакти повстанців з нею та урядом (і без того мінімальні) були повністю втрачені, козацькі ватажки, щоб зберегти своє військо, стали на “радянську платформу”. Як бачимо, “радянська платформа” козаків-самостійників була лише тактичним ходом, маскуванням з метою приспати більшовиків радянськими гаслами, тим часом організуючи військову силу.

Та чи маскування це було?Повстанці визнавали владу Рад, “поскільки вона буде в контакті” з ними.Типовим документом для вияснення ставлення повстанців до “влади Рад” є

протокол зборів Деревенецького повіту (нині Черкаська область). В цьому документі є вимоги усунення з державних посад євреїв, створення адміністрації виключно з українців, формування української — національної за складом — армії, а також рішуче заперечення комуни. Як бачимо, українські селяни розуміли гасло “Вся влада Радам!” як “Вся влада українцям!”.

Не дивно, що після вигнання денікінців з України, 28 лютого 1920 р. той же Троцкій видав наказ про “ліквідацію українського професійного повстанства”. Троцкій стверджував, що ліквідація українського повстанства є “вопросом жизни и смерти для Советской России”. “Все партизанские отряды должны быть немедленно разоружены и расформированы, сопротивляющиеся должны быть истреблены”.

Але Чигиринський повіт був територією, де військові операції червоних не давали суттєвого результату. Це визнавали самі більшовики. Ось свідчення більшовицького начдива 2 Лєнговского: “За последние дни определенно выясняется безполезность боевых действий против повстанцев в районе Звенигородского, Чигиринского, Таращанского, Каневского, Уманского уездов, если каждый раз вслед за очищением войсками от бандитов в этой же местности не буде произведена очистка местной власти... Есть некоторые волости, где войска уже по 4-5 раз разбивали отряды бандитов, наносили им страшные потери, но вслед за уходом их в др. районы бандиты понемногу вновь собираются”.

10)

“Холодноярська держава”

Якийсь час гайдамаки сусідували з ігуменею Мотриного манастиря, але та занадто часто демонструвала свою неприхильність до українського руху, і її, врешті-решт, виставили. А до її мешкання перенесено штаб отамана полку гайдамаків Холодного Яру, “відомого диктатора Холодного Яру, що його знали на десятки верстов навкруги”, — писав ворог.

“Фактично це був будинок уряду Холодного Яру... В кімнаті ігумені, де засідала рада ”Холодноярської держави”, цокотіла справжня американська машинка ”Ундервуд”, перед отаманом Чучупакою лежав справжній бельгійський маузер і в кімнаті розносився дим дорогих цигарок...

Засідання йшло...Високий Чучупак, відкинувши шапку зі шликом назад, вживав замісць дзвінка

наган, якого він вертів у своїх руках.”Панове, — гучним голосом покрив він гомін тих, що сиділи навкруги столу.., —

двох думок бути не може. Ми, вільні гайдамаки, не підемо служити червоним. Немає у

209

нас спільного шляху з кацапами, не знаємо ми їхніх ідей про комунізм, про якийсь інтернаціонал, про вигадане братерство народів. Є у нас вільна ненька Україна і ми, її рідні сини, повинні битися зо всіма, хто простягне до неї руки”...

Чорний, низенький старшина з прізвищем Жук почав було казати, що по вільній Україні до цього часу мандрували то німці, то денікінці, і, що вільним із всієї ”вільної” лишається доки-що один Холодний Яр, але Чучупак нетерпляче застукав ручкою нагана по столу і, поглянувши суворо на старшину, зауважив, що кому тісно в Холодному Яру, той може знайти собі місце за валом. Попередження зрозуміли всі і на хвилину в кімнаті стала тиша”.

11)

“За валом” розстрілювали ворогів, отож натяк отамана цілком прозорий, а стиль його керівництва — адекватний воєнному часові.

Потім виступив представник Петлюри...Тим часом Чучупак щось писав до своєї невеликої кишенькової книжечки. Коли

представник завершив, Чучупак встав і, “рубаючи кожне слово, почав читати свою пропозицію”. Молодий писар занотовував слова отамана...

Потім коротко розглянули господарські питання... Отаману дали на підпис наряд. Це був видрукуваний в типографії бланк, в лівому куті якого було надруковано:

“У.Н.Р.Командір полку гайдамаківХолодного Яру6 грудня 1919 р.№133місто Холодний Яр”.І праворуч вже друкарською машинкою:“Пану Завідуючому Грушківським маєтком.Прошу відпустить для потреб дорученого мені полку сто сорок пудів пшениці, котру

видать під росписку.Командір полку В.ЧучупакГосподарь ПономаренкоДіловод (неясно)”.

12)

Наряд завірений отаманською печаткою з тризубом.Цей документ свідчить про порядок, дисципліну, і, як наслідок, — добре поставлену

роботу.

Полк гайдамаків Холодного Яру під командуванням Василя Чучупаки успішно воював проти білогвардійців, зокрема на початку січня 1920 р. брав участь у вигнанні їх з Черкас...

Цінним є визнання більшовицького історика Д.Кіна, який зазначав, що “в районе Холодного Яра оперировал атаман Чучупак, здесь никакой деникинской власти не было”.

13)

27 січня 1920 р. Командарм Зимового походу Михайло Омелянович-Павленко писав Командуючому Київською дивізією Юркові Тютюннику: “В районі Чигирина панує повстанець Коцур, який, по думці От.Гулого, являється другим Волохом, і він не радить іти в цей район. В Мотронівському манастирі є організація повстанців Чучупаки, який, в протилежність до Коцура, є чисто українською організацією”.

13)

Армія Зимового походу в Холодному Яру

Для Армії УНР необхідний був плацдарм, щоб трохи перепочити, відіспатися, підлікувати коней. Вони і знайшли його в Холодному Яру. Козаки Запорізького війська змогли нарешті відпружитися від безперервних боїв та постійної напруги чекання небезпеки.

В “Докладі на ім’я Головного Отамана Петлюри і Уряду УНР”, Командарм Омелянович-Павленко зазначав, що “28.01. послав до Отамана Тютюнника кур’єра з інформаціями і зазначеннями, що постами для зв’язку з Київською і Волинською дивізіями призначається Мотронинський манастир”. Омелянович-Павленко дав наказ Гулому “наказати Отаманові Чучупаці провадити агентурну розвідку в районах Канева, Сміли, Ново-Миргорода, Лисаветграда, Знам’янки й Чигирина, доставляючи відомості Отаманові Гулому”.

15)

Як бачимо, Василь Чучупак визнавав ієрархію — розумів, що він на службі в Української Народної Республіки.

210

Після повернення з Лівобережжя відділи Зимового походу знову завітали до Холодного Яру. Отаман Загродський повідомляв 10 лютого 1920 р., що “повстанчеський отряд Чучупаки вирушив у напрямку на м.Чигирин для з’єднання з Запоріжцями”.

16)

12 лютого в районі Головківки та Медведівки зустрілися частини Зимового походу.В той же день командарм Омелянович-Павленко скликав у Медведівці нараду, в

якій взяли участь Юрко Тютюнник, Олександр Загродський, Тиміш Гулий-Гуленко, Василь Чучупак та інші видатніші військові діячі. “Команда Армії дала отаманові Чучупаці ”вповні конкретні інструкції щодо можливої ролі Холодного Яру в загальноповстанчому рухові””.

Разом з Холодноярцями лицарі Зимового походу в Мотриному манастирі відправили “хвалебний Богові молебень за щасливий поход в центр України” та “панахиду по вмершим та забитим старшинам і козакам”.

В ті дні гайдамаки Холодного Яру планували обеззброїти Коцура.17)

Щоб обеззброєння відбулося без пролиття крові, вони хотіли заручитися підтримкою Армії УНР. Про це свідчить наступний документ — Інформація начальника штабу Холодного Яру Петра Чучупаки:

“Вх. ч.1221 17.02. Начальнику шт. Мазепинського полку

Інформації.

...Наш район готовий проти комуністів. Треба знищити Коцура і все піде гаразд. Повертайтесь знищити свою сволоту, а з чужою це діло днів. Ми насторожі, з нашого боку не ждіть комуністів. Оборотна дорога, як кажут кацапи, є через нас. Дай, Боже, щастя.

Нач. шт. повст. округи П.Чучупак.

З оригіналом згідно Наштадів Запорізької Полковник Крат.14.02.1920 р. о 3 год. дня”.

18)

Михайло Омелянович-Павленко, знаючи, що населення деяких сіл (Янич, Новоселиця) підтримує Коцура, очевидно, відмовився від пропозиції обеззброїти Коцура.

І Армія УНР широким фронтом пішла далі — на південь в бік Бугу.

Напередодні вічності

Напередодні весни 1920 р. Василь Чучупак зустрівся з керівником “Чигиринської республіки” Спиридоном Коцуром.

Колись, в 1919 році, вони були разом. Спільно з Гулим-Гуленком — в районі Чигирина, Фундукліївки, Криліва — громили денікінців. Був навіть створений спільний повстанчий штаб Гулого, Чучупаки та Коцура. Але коли прийшли червоні, їхні шляхи розійшлися: Коцур зопалу подався до більшовиків, а Чучупака вступив з ними в боротьбу. І колишні союзники, стали ворогами.

Щоправда і з більшовиками у Коцура в останній час стосунки були не безхмарними: ті вимагали повного підпорядкування, а Коцур, хоч і називав себе радянським, червоним, але в Чигирині та його околицях визнавав тільки свою владу — траплялися випадки, коли він топив у Тясмині командированих до нього “соввластью” комісарів.

Отож, Василь Чучупак розраховував на замирення. Він пропонував Коцурові бити разом москалів. Але Коцур не послухав доброї поради. Та ще почав по-дурному хвалитися, що йому більшовики пообіцяли орден Червоного Прапора — “за бойові заслуги”.

Дохвалився: заманивши амбітника у Знам’янку обіцянкою нагороди, більшовики його розстріляли. Сталося це в ніч на 15 квітня 1920 р.

А перед тим, раніше на три дні, загинув Василь Чучупак.

12 квітня 1920 р. стало нещасливим днем для Холодного Яру. А починався день оптимістично: на хуторі Кресельці, що при дорозі між Мельниками

та Мотриним манастирем, була призначена нарада отаманів. Розповідає Юрій Горліс-Горський:

211

“Їдемо трійками. В першій трійці – Василь і Петро Чучупаки та Солонько. В другій – Семен Чучупака (двоюрідний брат Петра і Василя — Р.К.), Пономаренко і я. В третій – Олекса Чучупака, Гриб і Ханенко. Позаду хлопці-кін-нотчики.

Настрій у всіх чудовий.Всю дорогу весело жартуємо й сміємося.Отаманова англо-арабка ”Зірка” капризна і уперта, як панна-аристократка, весь час

крутиться і псує нам лад. Постоявши ніч з моїм ”Абреком”, вона відчула до нього глибоку симпатію й весь час поривається стати поруч нього...

Пономаренко, якому ”Зірка” роздерла сідлом штанину, ”лається” з отаманом.— Казав тобі Чорнота: застріль ”Зірку”.., бо пропадеш через неї. Добру раду тобі

давав.Отаман ласкаво погладив свою любимицю по шиї, не передчуваючи, яку послугу

вона зробить йому через пару годин.— Я на своїй ”Зірці” ще до Києва в’їду”.

19)

До Кресельців доїхали швидко. В очікуванні інших, отамани, а серед них були Василь та Петро Чучупаки, Солонько з Боровиці та інші, замовили у лісничого обід. Несподівано з лісу — прямо перед Кресельцями — вискочив кінний відділ червоних.

“Побачивши осідланих коней і вартового козака — кинулися оточувати лісничівку. Козак дав постріл. Вискочивши з хати, всі кинулися до коней. Василь Чучупак, сівши на ”Зірку”, розігнав з ручного кулемета ворожу лаву”.

20)

Василь Чучупак, здавалось, щасливо уникнув небезпеки, але несподівано, вже на горі, почувши іржання більшовицького коня, знатурилася його кобила. І помчала одного на більшовицьку лаву. Потрапивши в оточення, Василь Чучупак, вистрілявши всі набої з “Люйса”, застрелився. Тому і кажуть місцеві селяни, що “Василь загинув через коня”. Останніми словами славного Отамана були: “Готуй нових борців, Холодний Яре!”.

Озвірілі росіяни, раді своєму успіху, били вже мертвого отамана ногами, прикладами рушниць, лаялися гидкою московською лайкою.

Прив’язали труп ногами до коня, притягли в Мельники. Привезли у двір “та батьків визвали. І та баба, отака була, як соломинка... Казали, що аби баба кинулася чи дід, то порозстрілювали”.

21)

“Над Чучупаковою хатою в’ється дим — догоряє покриття. В задимлених сінях, присипаний з горища чорною золою, в одній білизні лежав отаман Василь Чучупака. Руки широко розкинені. Уста й сіро-блакитні очі широко розкриті.

Здавалося, що вся його струнка юнацька постать застигла в могутньому, нечуваному крикові — чи то перестороги, чи (то) протесту, що догоряє рідна стріха, що обличчя, після смерті вже, вкрили синяки від ударів кольбами...

Збоку на щаблеві драбини, теж покрита чорними цятками золи, сиділа, заломивши руки, старенька Чучупачиха. Обличчя біле, як крейда. Широко відкриті, сухі, застиглі в якомусь дивному виразі очі — втоплені в обличчі мертвого сина... Безкровні вуста нечутно шепочуть — повторюють якесь слово...

Старий Чучупак, сумно похитуючи сивою головою, стоїть по другім боці, похилившись на одвірок. Згорблений, прибитий, з безсило звисаючими руками...

Старий випростовується і блискає з-під сивих брів очима:— Прокляті!.. Привезли мертвого, здерли одежу і кинули до сіней. Получайте —

кричать — своего бандита! А Петро — бідолаха — на возі, дротом весь обкручений. Не журіться, — каже до нас, — вмираємо за Україну з чистим сумлінням... Не кажіть покищо нічого дочці...

Так де ж там! Прибігла Ганя з Лідою... А ті сучі сини нарочито: ”Палюбуйтєсь... Сєйчас за сєлом расстрєляєм”. Ганя в крик, а дитина вхопила за полу і ніжками тупотить: ”Не дам батька!”...

Старий кацапюга відкинув її ногою та й командує: ”Заганяйтє всєх в сєрєдіну і зажігайтє дом”.

Замкнули нас усіх у коморі і запалили. Чуть не подусилися від диму, поки люди випустили. А з ними на коні, за провідника був отой кацапчук з Жаботина”.

22)

В цей день були заарештовані начальник штабу Холодноярської організації Петро Чучупак та Боровицький отаман Солонько, яких незабаром замучили в ЧК...

Поховали Василя Чучупаку — першого, хто підняв синьо-жовтий прапор національної боротьби в Холодному Яру в ХХ столітті — на цвинтарі, на самій горі.

“Ховали ввечері без стрілів, без пісень, без промов. Понуро мовчала озброєна юрба і в тій мовчанці відчувалася велична, грізна обітниця помсти”.

23)

Чи виконаємо обітницю гайдамаків?!

212

Слава про Василя Чучупаку докотилася — через поле забуття — аж до третього тисячоліття.

12 квітня 1997 року, на межі тисячоліть, в с.Мельниках, на могилі Головного Отамана Холодного Яру Василя Чучупаки відбулася панахида, яку провів священик Української Православної Церкви Київського Патріархату о.Василь з Чигирина. Останній раз побратими збиралися на могилі Василя Чучупаки в червні 1942 року, коли в Мельники прибув учасник бойових дій, автор славетного роману “Холодний Яр” Юрій Горліс-Горський. Він і був серед організаторів вшанування.

Зібралися тоді на могилі сивобородий Батько Отамана Степан, Матір — Оксана, рідні, друзі, побратими. Після панахиди прийшли вони до хати Чучупаків пом’янути славного Отамана. На подвір’ї сфотографувалися. Поруч з Батьком Василя Чучупаки стоїть Юрій Горліс-Горський — з пістолетом за ременем.

Щиро зворушені були батьки Василя, що пам’ять про їхнього сина збереглася, що їхнього сина не забули й через 22 роки після смерті.

І ось минуло ще 55 років. До Мельників з’їхалися люди, які ніколи не знали Василя Чучупаку, але вважали себе його побратимами, наступниками. Переважно це були члени ДСУ та симпатики об’єднання, з ініціативи якого й відбулося вшанування пам’яті Василя Чучупаки в 77-річницю з дня його загибелі. Були українці з Києва, Тернопільщини, Буковини, Рівного, Запоріжжя, Миколаєва, Чигирина, Кам’янки, Чернігівщини, Донеччини. А от земляків прийшло на панахиду зовсім небагато — близько півтора десятка односельчан, серед них й дальні родичі Отамана — Микола і Василь (теж!) Чучупаки. Була й сестра Холодноярського ватажка Микити Оверковича Токовенка.

Після панахиди на могилі Василя Чучупаки, яку впорядкував галичанин Богдан Легоняк, відбулась панахида на могилі брата Микити Токовенка — Петра, жорстоко замученого окупантами. Як сказала сестра Параска, братові перед смертю відрізали вуха, ніс, викололи очі...

На вшанування пам’яті славного земляка в с.Мельниках прийшло лише четверо односельчан, і вечір не відбувся. У Медведівці з’явилося трохи більше, всього разом з гостями було 35 чоловік.

В Мельниках і Медведівці, чимало хат яких стоять на фундаментах із порожніх гільз, забули, ким були їхні батьки та діди...

На превеликий жаль, слова Пророка про “славних прадідів великих” і “правнуків поганих” лишаються актуальними і сьогодні...

ДЖЕРЕЛА, ПРИМІТКИ:

1) Згідно з Ю.Горліс-Горським (помилково): Петро, Семен, Василь, Олекса, Іван. Р.К.

2) Г.Мироненко, “Чигиринські вісті”, №№ 82, 85, 1995 р.

3) М.Середа, “Літопис Червоної Калини”. 1931, ч.12.

4) М.Дорошенко, “Стежками Холодноярськими”. Філадельфія, 1973.

5,8,18,19,22,23) Ю.Горліс-Горський, “Холодний Яр”. Львів, 1993.

6) ДАЧО, ф.р-529, оп.1, спр.10, арк. 40-42.

7) С.Полікша, “Літопис Червоної Калини”. 1933, ч.5, с.16-18.

9) Відозва інформаційного Бюро Штабу Загону Холодного Яру від 4 червня 1919 р. ДАЧО. ф.р-529, оп. 1, спр 22, арк. 230.

10) В.Антонов-Овсєєнко, “Записки о гражданской войне”, т.4. “Государственное военное издательство, Москва-Ленинград. 1933”.

11) С.Найден, “Холодноярська держава”. “Всесвіт”, №1-3, 23.01. Харків, 1927.

12) Фотокопія цього документу надрукована у згаданому журналі “Всесвіт”.

14,15,16,18) О.Доценко, “Зимовий похід”. Варшава, 1932.

17) Повстанський ватажок родом з Суботова. Ворогував з Холодноярською республікою. Перемішував українські гасла з більшовицькими, антиукраїнськими. Співпацював з більшовиками. Як писав про нього Ю.Горліс-Горський, “зганьбив стару гетьманську столицю Чигирин”.

213

21) Витяг із спогадів Катерини Олексіївни Скрипник (1910 р.н.), с.Мельники. Записи

М.Корнієнка, серпень 1993 р.

Яків Шепель, захисник Поділля

Був час, коли ім’я Шепеля не сходило з уст подільських селян і повторювалось рівночасно в трьох повітах — Вінницькому, Брацлавському та Літинському. Скільки разів совєтська преса радісно повідомляла, що “банди” Шепеля ліквідовані! Але проходило небагато часу і у Вінниці, Проскурові чи Летичеві хтось розкидав листівки: “Цього числа я повернувся з відпустки і приступаю до виконання своїх обов’язків. Отаман Шепель”...

Яків Тимофійович Шепель походив із селянської родини села Вонячин Літинського повіту (нині Городище Вінницької області). Воював на фронтах Першої Світової війни. Дослужився до прапорщика. Сам із себе був непоказний: невисокого зросту, худий, з блідим обличчям, на якому стирчав завеликий ніс. “Мав вигляд хлопця 16-17 років; вигляд був зовсім не бойовий”.

1)

Велику роль у становленні його як українського патріота зіграли рідний дядько — селянин Вонячина Кирпач, а також брати Паньковецькі: Іван, Тодось та Харитін. Саме вони першими закликали селян до повстання проти червоних московських окупантів.

Яків Шепель, як офіцер, відразу висунувся на провідну роль серед повстанців.Зі слів самого Шепеля його повстанська діяльність розпочалася у травні 1919 року,

коли в Літині відбулися масові арешти української інтелігенції.2) Щоб врятувати

інтелігенцію від розстрілу, Яків почав збирати загін. До першого відділу отамана зголосилося коло 150 селян, однак рушниць знайшлося заледве п’ятдесят.

Повстання вирішено розпочати в ніч з 13 на 14 травня після умовленого знаку ракетою.

Шепель розділив відділ на дві частини. Сорок чоловік вислав на літинську дорогу, яку охороняв більшовицький батальйон ім.Донського. Друга частина посунула на Літин. Зустрівши три більшовицькі автомобілі, озброєні кулеметами, селяни злякались йти далі. Відчайдухів виявилося лише шестеро — разом з Яковом. Власним прикладом вони вирішили розбудити селянську масу.

По дорозі Шепель підключився до телефонної мережі та зажадав звільнення всіх арештованих українців. Він пообіцяв криваву розправу, якщо його вимога не буде виконана. Погроза подіяла: частину арештованих було звільнено.

Зрозумівши, що сили більшовиків невеликі, шестеро повстанців увійшли до Літина. Коло пошти зустріли пост червоноармійців. Кинули бомбу, трьох вбили. З сусіднього будинку, де знаходився воєнком, по повстанцях відкрили вогонь з кулемета. Нічого не лишалось, як йти в атаку. У вікна комісаріату полетіли бомби.

Це заспокоїло більшовиків: стрілянина стихла. Здобувши комісаріат, перекололи всіх, хто подавав ознаки життя. Забрали 10

рушниць, 4000 набоїв і багато бомб. В цей час прибули товариші, які передумали були йти до міста. Доозброїлися. І вчасно: на повстанців розпочав “рішучу” атаку червоний ескадрон. Загубивши декілька коней та людей, більшовики так же “рішуче” відступили.

Після цього повстанці направилися в центр міста, де після короткого бою захопили автомобіль з кулеметами. Серед більшовицької залоги почалася паніка. Вже без перешкод дійшли до в’язниці і звільнили політичних арештантів. Кримінальників попередили, що коли піднімуть бунт, моментально будуть перестріляні.

Забравши політичних з собою, пішли на вінницьку дорогу, де з’єднавшись з іншими повстанцями, атакували совєтські частини. Деморалізовані окупанти невдовзі капітулювали. Їхня зброя поповнила арсенал повстанців.

О третій годині ночі Літин був повністю звільнений...Але 15 травня більшовики, підтягнувши сили, знову увійшли в місто. Обманувши

повстанців мирними пропозиціями, вони оточили і роззброїли їх. Заарештували й Шепеля. Але під час транспортування йому вдалося втекти. В одній білизні дістався він села Гути, а потім і рідного Вонячина.

Окупанти вирішили в зародку загасити іскри повстання: для цього їм необхідно було знищити ініціатора — Якова Шепеля.

214

Впродовж короткого часу більшовики сім разів посилали до Вонячина каральні загони з чужоземців. Але дякуючи комендантові села Паньковецькому, який прекрасно організував оборону, більшовики кожний раз з великими втратами відступали. Повстанці на той час мали лише 30 чоловік кінноти.

Бачучи, що більшовики не можуть нічого зробити з повсталим Вонячином, осміліли й селяни довколишніх сіл: коли Шепель перейшов в наступ і направився на м.Синяву, він вже мав три з половиною тисячі селян, озброєних косами, вилами і рушницями. В Синяві на той час було коло 400 добре озброєних червоноармійців. Побачивши таку силу селян, вони перелякалися і віддали Синяву без пострілу.

Пишучи про повстання весни 1919 р. на Поділлі, червоний начдив 2 Ленговскій зазначав: “Как раз бедняцкие районы Литинского и Летичевского уездов дали особо значительный подъем бандитизма. Восстание было поднято под григорьевскими лозунгами: против насильственной коммуны, против евреев-коммисаров, в защиту религии и за ”свободные советы” — без коммунистов и с пропорциональным ограничением евреев”.

3)

17 травня Шепель повертається в Літин переможцем.Про цей епізод війни згадує у своїх спогадах російський воєначальник Антонов-

Овсєєнко: “К вечеру 17 мая Литинский гарнизон (рота) после боя с крупной бандой покинул город... Полуэскадрон ЧК (45 сабель) перешел на сторону противника”.

4)

“17 мая, — зазначав Антонов-Овсєєнко, — атаман восставших прислал обращение ”Товарищу Подольскому губернскому комисару. Все крестянское население Литинского уезда в течении двух месяцев было узурпировано диктатурой кучки проходимцев, большей частью евреев, неизбранных ими, почему крестьянство, сорганизовавшись, стало под Красный флаг и сбросило навязанное ему правление евреев, называющее себя крестьянским. Город Литин и его уезд заняты красноармейскими крестьянскими войсками... Порядок в городе образцовый””.

5)

Далі Антонов-Овсєєнко уточнював політичну платформу повстанців: “Проти комуни, за Ради, вільні від євреїв-комісарів, за християнську віру”. До звернення був прикладений список складу розігнаної ними Ради, серед 50 членів якої, майже половина (23) були євреями.

6)

Цей та інші документи показують, що окупант сприймався селянами Поділля у вигляді “жидівсько-комуністичної влади”

7) і гаслами селян Літинського повіту на той

час були: “Геть єврейську владу!”, “Геть комуну!”, “Хай живуть Ради селянських, робітничих і червоноармійських депутатів!”.

Повстання з Літинського перекинулося на Вінницький повіт: “К 19 мая в районе Литина банда до 2000 ч-к с двумя орудиями наступает к Виннице... Кроме конного отряда Подольской ЧК к бандам примкнула часть нашей пехоты с одним орудием. 21 мая банда ворвалась в Винницу, заняла арестный дом... Наши потери велики — убито много мобилизованных коммунистов (среди них председатель трибунала — Евгений Эдельштейн), контужен Чаров, политком Бессарабской бригады”.

8)

Шепель вів себе виклично: ніби підкреслюючи свою сміливість, неодноразово ходив у розвідку у стан ворога. Як спосіб деморалізації ворога, використовував він і поширення чуток. Так, у Хмільнику його людьми були поширені чутки, що Шепель, коли мешканці не виженуть більшовиків, всіх переріже. Населення зібрало 150000 крб. для більшовиків і ті вийшли з Хмельника, віддавши його без бою.

“По стратегічним міркуванням, — розповідав отаман Шепель, — мені необхідно було повести наступ на Лятичів, котрий в той час був зайнятий відомим ”воєнкомом” Араловим-Арським, племінником доктора Аралова. Як доносили мені стежі, большовики очікували мого наступу по Літинському шляху, для чого копали окопи. Була й виставлена сторожова ціпь з кулеметами.

Вважаючи на те, що кулеметів в мене не було, я у відкритий бій з Араловим вступити не мав змоги. Випустити-ж змогу (тобто, втратити можливість — Р.К.) піймати Аралова я не хотів. Після наради зі штабом ми постановили піти на хитрість і зайти в тил Аралову з Волковинського шляху.

Ми пустили вперед маленьку ватагу з червоними значками. Большовики, що були на пості, спинили цю ватагу і почали з ними розмову. В цей час останні частини підтягнули свої сили до мосту. Большовики спитали нас, якої ми партії. Ми одним голосом скрикнули: ”Повстанці” і кинулись через міст в місто, де, зустрівши кінноту.., знищили її дощента. В Лятичові ми також забили командира караульного батальйону.

215

В склепах большовиків ми знайшли велику кількість кулеметів і рушниць. Всю зброю, яку ми там знайшли, здали в село Війтівці для населення”.

9)

Оскільки більшовики, знаючи про наступ повстанців, заарештованих українців відправили до Деражні, Шепель звелів послати частину для переслідування окупантів. Наздогнати заарештованих не вдалось, але цей рейд викликав паніку серед більшовиків і 18 ешелонів червоноармійців спішно покинули станцію Деражню.

22 червня на ст.Майдани відбулася друга зустріч з Араловим.Частина Шепеля зайшла на цю станцію й село, що лежало недалеко від неї. Раптом

розвідка донесла, що повстанці оточені червоними.Вважаючи на те, що повстанців було лише 150 піших, а також на недостатню

кількість набоїв, вирішили фронтовий бій не приймати, а обійти ворога і несподівано вдарити з тилу. “З пятьма козаками, — оповідав Шепель, — я перейшов у тил Аралова. Почали стріляти з рушниць і кулеметів. Несподіванка, яку ми викликали в лавах Аралова своєю стріляниною, не піддається ніякому опису. Кіннота Аралова, яка кинулась з переляку втікати, відкрила стрілянину по своїй же піхоті, зробивши цим незвичайний переполох. Під Араловим під час переполоху було забито коня, і він на наших очах тікав без шапки за своєю піхотою... Ворог залишив на місці велику кількість забитих своїм же військом...

Напротязі всього мого повстанського шляху, — завершував розповідь Яків Шепель — я зустрічав цілковите співчуття і допомогу селян. Займаючи яке-небудь село, я зараз же збирав сходи, на яких виносились постанови про обов’язкове підтримання повстанського руху. Всі, хто одмовлялись вступати в лави повстанців, виганялись селянством, а то і вбивалися ним”.

10)

Влітку 1919 р. на Поділлі з’явився новий ворог: Добровольча армія. Серед інших білогвардійці захопили важливий стратегічний пункт — вузлову станцію Жмеринку, яка з’єднувала південь та захід України з північними районами, зокрема, зі столицею — Києвом.

Шепель вибив вишколених та надзвичайно добре озброєних добровольців зі Жмеринки. В руки повстанців потрапили величезні запаси мануфактури та продуктів харчування...

Шепель розгорнув широкі дії проти білогвардійців. Денікінці змушені були визнати Шепеля за рівного — і почали з ним переговори на предмет бойової співпраці проти більшовиків. Переговори провадив полковник Перевалов, але Шепель на компроміс не пішов і, незважаючи на обіцянки денікінців озброїти повстанців, відмовився вести з ними будь-які переговори.

11)

Врешті білогвардійці відкотилися до Чорного моря. По-ділля охопила червона пошесть. Отаман Шепель завдає дошкульних ударів Красній армії в районі Старокостянтинова, Літина, Летичіва, Меджибожа, Хмільника, Вінниці...

Про Шепеля на Поділлі ходили легенди. Так, буцімто одного базарного дня у Вінниці на майдані перед селянами виступила підсліпувата бабуся:

— Що ви за українці! Ви дбаєте лише про своє пузо. Скажіть, чого ви сидите?.. На що чекаєте? Ідіть, добрі люди, в Трибухівський ліс, де зустріне вас отаман Шепель: він дасть вам добру пораду.

Доки з’явилась міліція, “бабусі” і слід прохолонув.Як виявилося, цією “бабусею” був сам отаман Шепель.Яків був сміливою і відчайдушною людиною. До того, він був надзвичайно

“доладний у справах конспірації та агентурної праці”. Не один раз йшов на ризиковані трюки. І всюди виходив живим і неушкодженим.

Так, наприкінці зими 1920 р. під виглядом селянина, якого пограбували червоні, давши йому за це квитанцію, він обійшов всі совєтські установи Вінниці, в тому числі й військові, скрізь тикаючи тією квитанцією і прохаючи повернути гроші за забраного воза й сіно. Його не дуже бентежила грубість окупантів, які скрізь відповідали приблизно однаково:

— Кулак, міроєд! Ми рєволюцію спасаєм, а он дєньгі... Вон отсюда, сволочь!12)

Провівши таким чином детальну розвідку, Шепель незабаром зі своїми загонами визволив Вінницю. Про це згадують совєтські історики: “Отаман Шепель 23 лютого (1920 р. — Р.К.) захопив Вінницю. Бій був чотири дні. В руки Шепеля дісталося майже все майно, яке більшовики взяли у Денікіна”.

13)

216

Влітку 1920 р. під тиском більшовиків загін Шепеля разом з україно-польською армією відступив на Захід. У Проскурові Якова Шепеля прийняв (разом з Ільком Струком) Головний Отаман Симон Петлюра.

Є інформації, що восени 1920 р. Шепель зводив бої з Красною армією в Чорнобильському повіті, де він співдіяв з отаманом Струком. Потім деякий час (на початку 1921 р.) Яків Шепель працював при штабі Юрка Тютюнника, що перебував у Польщі — допомагав готувати повстання в Україні. Михайло Середа згадує, що одного разу (у квітні 1921 р.) Симон Петлюра сказав: “Аби я мав під рукою трох-чотирьох таких отаманів, як Шепель, певно, що восени були би всі ми вдома”.

14)

Влітку 1921 року, під час переходу Збруча, що тоді розділяв поневолену Україну на дві частини — польську і комуно-російську — Шепеля та Івана Паньковецького затримали червоні прикордонники. І знову, як колись навесні 1919 р., його прийняли за хлопчака: “Можєш уходіть по добру-здорову, сопляк”.

Виплутався і Паньковецький. На початку липня вони добралися до рідного Трибухівського лісу. Їх вже чекали Тодось та Харитін Паньковецькі, побратим Мандриляк та інші повстанці.

І вкотре на телеграфних стовпах “хтось” розклеїв листівки: “Цього числа я повернувся з відпустки і вступив до виконання своїх обов’язків. Всім, хто був відпущений мною на відпочинок, наказую прибути в Трибухівський ліс для реєстрації. Отаман Шепель”.

За короткий час, як пише М.Середа, отаман Шепель “мав у своєму розпорядженні декілька сотень добре вишколених козаків”.

За наказом генерала-хорунжого Тютюнника Яків Шепель — на своїй ділянці — готувався до всеукраїнського повстання, сигналом для якого мав стати перехід кордону загонами Юрка Тютюнника.

Трагічна доля Листопадового рейду відома: 359 полонених козаків розстріляно під Базаром. Потрапили у скруту й козаки Шепеля — вони були оточені значними силами Красної армії та ЧК. У тяжкому бою повстанцям таки вдалося прорватися.

“Отаман Шепель був фаталістом, — пише М.Середа. — Він казав: ”Від ворожої кулі я не загину”. Він не помилився: над самим Збручем його забив револьверним стрілом зрадник — повстанець, який повертався назад і мав реабілітуватись перед большевиками”.

15)

Хай у віках живе добра пам’ять про подільського ватажка гайдамаків ХХ століття Якова Шепеля!

ДЖЕРЕЛА, ПРИМІТКИ:

1,12,14,15) М.Середа, “Отаман Шепель”, “Літопис Червоної Калини”, ч.2, 1930 р.

2,9,10) Газета “Шлях”, 4 вересня 1919 р. Надав Костянтин Завальнюк.

Журналіст, який написав цю статтю, так зображував Шепеля: “Отаман, ще зовсім молода людина, 20 літ не більше, з побритою головою та з чорним оселедцем, що непокірно в’ється — таким же не покірним, як і характер отамана”.

3,5,6) В.Антонов-Овсєєнко, “Записки о гражданской войне”, т.4. “Государственное военное издательство,

Москва-Ленинград. 1933”, стор.252.4,8)

Там же, стор.226.7)

Там же, стор.253.11)

О.Доценко, “Зимовий похід”. Варшава, 1932.13)

Б.Козельський, “Шлях зрадництва й авантур (Петлюрівське повстанство)”, Державне видавництво України, Харків, 1926.

Григорій Яковенко, член Холодноярського Повстанкому

217

Народився 26 січня 1892 року. Козак с.Дайманівки Сріблянської волості Прилуцького повіту Полтавської губернії.

1)

Батьки (Федір Макарович, 1844 року, Ганна Трохимівна, 1849 року народження) мали п’ятеро дітей: Марію 1880 року, Петра 1884 року, Євдокію 1886 року, Івана 1889 року народження та найменшого — Григорія.

На всіх було 13 десятин землі.Григорій успішно завершив чотирирічну Дайманівську земську та двокласну школи.

У навчанні був кращим учнем. Вчителі радили батьку, щоб віддав Грицька у середній навчальний заклад, але батько не мав коштів на подальше навчання сина.

Під час служби в Парафтенковому маєтку Григорій переконався, що освіта, яку він мав, недостатня і посилено зайнявся самоосвітою.

Працював конторником у Кочанівському помісті — літній дачі цукрозаводчика Харитоненка. В помісті була велика бібліотека. Протягом трьох років, які він прослужив у Харитоненка, Грицько прочитав велику силу книг.

Служба в царській армії

1914 року Григорія Яковенка призвали до війська. Служив у Феодосії в 35 запасному піхотному батальйоні солдатом. Ротою командував знайомий — штабс-капітан Аянсберг. Знаючи його здібності, капітан порадив скласти екзамени до військового училища. Аянсберг звільнив Яковенка від стройових занять і наказав студенту Іванову підготувати Григорія.

Далі Яковенко був скерования до Другої Одеської школи прапорщиків, по завершенні якої, в 1915 році, його направили у розпорядження штабу Туркестанського військового округу. Григорія Яковенка зарахували до складу офіцерів 3 Туркестанського стрілецького запасного батальйону.

Потім його перевели у 418 Олександрівський полк, де він — спочатку півротним, потім ротним — прослужив до червня 1917 року. Згодом тимчасово керував батальйоном, з яким “був в усіх боях, які випали на його долю”.

За бойові заслуги Григорій Яковенко отримав відзнаки — орден Анни 4 ступеня, орден Станіслава 3 ступеня, орден Анни 3 ступеня. Яковенку було присвоєно звання підпоручника, потім поручника, згодом — штабс-капітана.

Григорій “страшенно любив сільське господарство” і хотів після війни поступити в якийсь сільськогосподарський середній навчальний заклад.

За власним визнанням, вже до революції у душі був ворогом царського уряду. Не дивно, що “вістку про революцію зустрів з величезною радістю і вирішив віддатися всім тілом і душею народній справі, вважаючи Революцію щастям для народу”.

Українізація війська

“В цей самий час солдатом Іваном Ковалем був закладений в полку український осередок під назвою ”Холодний Яр”, метою якого було поширення серед солдат Українознавства”. В добу корніловщини до цієї організації вступив й штабс-капітан Григорій Яковенко.

Згодом нелегальна українська організація була виявлена. Всіх її членів — за наказом командира 15 дивізії полк.Мєжковского — було заарештовано. Але внаслідок провалу виступу генерала Корнілова, Яковенко та інші члени організації були звільнені з-під варти.

Оскільки в 418 полку, де служив Яковенко, солдати в масі своїй були українцями, то організація “Холодний Яр” запропонувала замість Виконкому обрати Полкову Раду. Її очолив Григорій Яковенко.

У серпні 1917 р., як голова полкової Ради, він поїхав на Перший З’їзд українських військовиків Південно-Західного фронту, де був обраний членом Ради Південно-Західного фронту.

В полк вже не повернувся, залишився у Бердичеві, де розмістився керівний осідок Фронтової Ради. Тут Яковенко став членом партії есерів. Незабаром його — у якості скарбника — обрали членом Президії Фронтової Ради.

“Метою Фронтової Ради було об’єднати всіх офіцерів і солдат українців у військове об’єднання з метою взяти під охорону залізницю і військове майно”, — згадував Яковенко. Залізницю треба було захистити від руйнації, а майно — від грабунку.

“Всі були переконані, що демобілізація фронту пройде неспокійно, залишить по собі велику руїну, особливо в Україні, де в той час було розформовано п’ять армій”.

218

Щоб виконати свою місію, Фронтова Рада почала перекидати на вузлові станції українські частини.

Згодом замість Головнокомандуючого ген.Володченка призначено ген.Стогова. Фронтова Рада доручила чотирьом офіцерам офіційно стежити за його роботою. Серед цих “комісарів” був і Яковенко.

Врешті російського генерала Стогова було зміщено. На його місце призначили, за висловом Яковенка, “свою людину” — Кудрю, який наказав будь-що зберегти кінний склад і майно трьох армій, які входили до складу Південно-Західного фронту.

Тим часом з Києва до Житомира перебралася Центральна Рада, яка відступала під натиском Красної армії. Разом з урядом Яковенко відступив на захід. В Сарнах зустрілися з передовими частинами німецької армії, яка прийшла в Україну згідно з Брест-Литовською мирною угодою.

Повернулися до Житомира. Міністр Жуківський призначив Яковенка особливим уповноваженим з демобілізації 7-го району, до якого входило шість повітів Київської губернії.

У зв’язку з цим призначенням в другій половині лютого (чи на початку березня) 1918 р. Яковенко прибув до Черкас і розпочав роботу.

До гетьманського перевороту поставився негативно і вирішив скласти з себе повноваження. Але деякий час — до налагодження гетьманської адміністрації — продовжував числитися уповноваженим з демобілізації. Скориставшись своєю посадою, під час протинімецького повстання на Звенигородщині та Таращанщині передав Шинкарю

2) 22 вагони зі зброєю та набоями, які стояли на станції Шпола.

Гетьманська адміністрація розпочала слідство стосовно зникнення цих вагонів. Побоюючись арешту, Яковенко змушений був тікати на Полтавщину.

Дістався до рідного села. Після довгої розлуки зустрівся з рідними, товаришами. На його глибоке розчарування чи не всі друзі дитинства виявилися комуністами.

Після перевороту, який вчинила Директорія, Яковенко з’явився на офіцерський мобілізаційний пункт у Прилуках, але оскільки місто зайняв збільшовичений загін Ковтуна, вирішив їхати до Києва.

Від Кудрі отримав призначення в Таврійську губернію уповноваженим з демобілізації. Виїхав з Києва на початку січня 1919 року, але в дорозі (в районі ст.Синельникової) потяг був зупинений махнівцями. З труднощами Яковенко дістався Катеринослава, дав телеграму Кудрі, що виконувати обов’язки в Таврійській губернії неможливо, оскільки там немає влади Директорії. Отримав відповідь — теж телеграмою: обійняти посаду уповноваженого в Єлисаветграді, куди й прибув 2 лютого 1919 року.

Яковенко — отаман Христинівської групи повстанців

З падінням влади Директорії у Єлисаветграді Яковенко змушений був тікати з міста. Пішки дійшов до Умані, але й тут вже була встановлена окупаційна влада. “По обвинению в Петлюровщине” був заарештований ЧК. Через три дні Яковенка — оскільки документи у нього були в порядку — відпустили. Щоб добути засоби для існування, влаштувався на працю в кооператив воїнів-інвалідів.

Коли в Умань увійшли повстанці отамана Клименка, Яковенко відразу зголосився на оголошену мобілізацію. Працював при штабі. Потім отаман призначив його командиром Христинівської групи повстанців. Про цей період бойового шляху Яковенка мало що відомо...

Коли Клименко разом з повстанським бронепотягом потрапив до червоних у полон, повстанці деморалізувалися і почали розходитися по домівках. А дехто — дурніший — пішов у Красну армію.

Христинівська група розсмокталася на очах.Довелось Яковенку вертати до Єлисаветграду. В місті застав денікінців. Хотів йти у Шполу, до якої — за чутками — підходила

Армія УНР. Але обставини змінилися і він повернув на Полтавщину. Вдома друзі дитинства, взнавши про його антиденікінські настрої, намагалися залучити Яковенка до підпільної більшовицької організації, щоб підняти повстання проти Добровольчої армії. Не бажаючи повязувати свою боротьбу з комуністами, Яковенко відмовився...

Приїхав до Малої Виски, де в той час були добровольці. Влаштувався на заводі. Щоб не потрапити під арешт, був змушений стати, як офіцер, на облік у Добрармії...

І знову Єлисаветград, де жив під псевдонімом — як Грицюк Павло Федорович...

219

Родина українських патріотів Бардашевих

Восени 1920 р. Григорій Яковенко запізнався з родиною Бардашевих. До того він в Єлисаветграді не був знайомий з жодною українською родиною.

Сім’я була на диво патріотичною: батько Андрій Іванович Бардашів — підпільник, довірена особа отамана Гулого-Гуленка; два його сини — Андрій та Іван — були у Степовій дивізії Костя Блакитного (старший Андрій — “Наливайко” — з 1920 р. член Холодноярського Повстанкому), дочка Надійка виконувала роль зв’язкової, а брат Андрія Івановича — Петро — та племінник Павло Бесараб теж воювали у Степовій дивізії.

У листопаді 1920 року Андрій Іванович познайомив Яковенка зі своїм братом Петром та Павлом Бесарабом, які після демобілізації Степової дивізії повернулися в Єлисаветград.

Навесні 1921 року в квартирі Бардашевих отаман Гулий-Гуленко планував розмістити штаб повстання на Катеринославщині, Херсонщині і Таврії.

Розгром Єлисаветградського повстанкому

В один з квітневих днів 1921 року у Єлисаветграді з’явився колишній підпільник і повстанець Степової дивізії, а тепер зрадник Кравченко, який сприяв розгрому Катеринославського Повстанкому і, зокрема, загибелі Костя Блакитного. Приїхав він з групою чекістів. Грав роль зв’язкового Гулого-Гуленка. Мета приїзду — видати місцеву підпільну організацію, членів якої знав особисто, зокрема, Андрія та Надійку Бардашевих. Ті ж у свою чергу знали Кравченка як товариша Степового-Блакитного. Звичайно ж, вони повірили йому.

Але не повірив Григорій Яковенко — він відчув шкірою, що перед ним чекісти.

Їх було двоє. Один високий, у військовій бекеші, дуже вже чепурний — Кравченко. Другий — низенький, міцної будови, в пальто залізничника — представився як Цибро.

Кравченко, зайшовши до кімнати, назвав пароль Гулого-Гуленка: “Я з млина”.Яковенко відчув небезпеку і зробив вигляд, що не розуміє.— Що, ви сказали? — перепитав він.Кравченко повторив пароль.Яковенко потис плечима, подивився на нього очима, повними здивування і запитав:— Чим можу служити? Говоріть прямо. Я вас не розумію.Кравченко розгубився, повернувся до Надії Бардашевої, яка й привела його на

зустріч з Яковенком:— Це та людина, про яку Ви говорили?Надійка зрозуміла, що Яковенко з якоїсь причини не хоче відкриватися і твердо

сказала: “Ні”.Тоді провокатор запитав:— Чи можна йому говорити?Надійка знову викрутилась:— Дещо можна, а дещо ні.Тоді Кравченко розповів, що приїхав з товаришем з Катеринослава у справах

української організації і хотів би бачити Івана Бардашева чи Яковенка.Кравченко назвався ад’ютантом д-ра Гелєва і розповів про його смерть.— А ось звідки ти знаєш пароль! — блиснула здогадка у Яковенка.— Незважаючи на смерть доктора Гєлєва, — виголосив провокатор, — його справа

не помре. Я її продовжу.Кравченко намагався присоромити Григорія:— Соромно, що Ви, молода людино, не працюєте в організації.Яковенко спокійно відповів, що він працює “в соввласті” і йому обіцяють незабаром

підвищення, так що у нього немає причин бути незадоволеним владою.Розмова була вичерпана.Яковенко очима показав Надійці, щоб залишилась.Він поділився з нею підозрами. Але Надійка переконувала Яковенка, що він

помиляється:— Кравченко — товариш Степового. Можете спитати у мого батька, у дядька Петра,

у Андрія, у Івана, у Павла Бесараба, врешті. Вони воювали разом...Яковенко, хоч її аргументи були достатньо серйозними, довірився таки своєму

відчуттю. А Надійка... Надійка звинуватила Яковенка, який щиро симпатизував їй, як жінці, що він боягуз. Тому що не захотів розкритися перед провокатором Кравченком.

220

— Важко провести межу, де починається боягузство і де закінчується обережність, — розсудливо відповів Григорій і пішов на квартиру до Андрія Івановича Бардашіва, щоб попередити його про небезпеку, яка нависла над ним і його родиною.

Але і Андрій Іванович, як і Надійка, не послухали досвідченого підпільника.Переконаність Андрія Івановича і Надійки частково похитнули впевненність

Яковенка. І він зробив ризикований хід: несподівано наскочив на квартиру, де зупинились чекісти.

Вони якраз спали і Григорій їх “взяв голими руками”.Він сказав, що справді є Яковенком, але оскільки підозрює, що вони провокатори, не

хотів розкриватися перед ними. І поки він не переконається в протилежному, з ними на контакт більше не вийде.

Яковенко пішов так же несподівано, як і прийшов.Розгублені чекісти — а їх було троє, третій вдавав з себе представника “Донского

казачества” — не знали як їм поступити. І Яковенко вислизнув їм з рук.Яковенко переночував на іншій квартирі. Ніч пройшла неспокійно. Він весь час

вертався думкою до своїх зустрічей — і все більше переконувався, що почуття його не підвели. Яковенка охопив жах за долю Надійки, Андрія Івановича, інших товаришів.

Переживання були небезпідставними: побачивши, що їх розшифровано, чекісти в цю ж ніч провели арешти Єлисаветградського підпілля, а на квартирі Бардашевих зробили засідку, чекаючи на приїзд Гулого-Гуленка.

Вранці, хоч надворі було прохолодно, Яковенко залишив на квартирі, де ночував, улюблену шубу — по якій його впізнавали здаля — і пішов до хати Башлика — українського підпільника, на квартирі якого він всю зиму 1921 р. переховувався. Ще здаля побачив, що біля хати стоїть група жінок і обговорює якусь надзвичайну подію. Яковенко все зрозумів. Не змінюючи напрямку, пішов у поле. Яковенко звернув увагу, що сусідський хлопчик, який стояв на розі свого будинку, впізнав його і теж направився в поле.

Тримаючись один від одного на віддалі, вони довго йшли паралельним курсом.Дійшовши до Злодійської балки, зійшлись.Хлопчик схвильовано розповів про арешти, що були проведені цієї ночі в

Єлисаветграді, і що на квартирі у Башлика на нього, Яковенка, чекають агенти.Яковенко подякував хлопчику за інформацію, стримано похвалив на правильні дії

і... наказав йти з ним.Підпільник не хотів відпускати хлопця додому, бо агенти могли помітити тривалу

відсутність хлопця і взяти під перехресний допит: де був? з якою метою? хто був з тобою? Хлопчина міг би заплутатися і врешті розповісти в якому напрямку пішов “дядя”.

Разом прийшли до Ставидел, де переховувалися члени Холодноярського повстанкому Дігтяр, Наливайко і Отаманенко, але нікого не знайшов. Тоді пішли у Кримки, де знайшли Наливайка. Йому першому приніс Яковенко звістку про арешт Єлисаветградського підпілля, зокрема, його батька і сестри.

Наливайко, який і раніше не довіряв Яковенку як “врангелівському офіцеру”, запідозрив, що, оскільки врятувався лише Григорій Яковенко, саме він, Яковенко, винний у арештах. І накинувся на Григорія, як на провокатора, з обвинуваченнями та погрозами.

Яковенко опинився у непростій ситуації: за ним полювала ЧК, а свої не приймали.

В Лісі

Що робити? Де дітися?В таких випадках завжди виручав Ліс.І Яковенко з хлопцем пішли до Кримського лісу.Місцеві пастухи сказали їм, що десь неподалік розташувався загін гайдамаків.І, справді, незабаром, коло озера, Яковенко здибався з двома лісовиками, які

пройшли по воду. Ці хлопці й привели їх до загону старшини Захарова, що дислокувався в районі Ставидел і Кримок. Загін нараховував 25 козаків. Незабаром у розташування з’явився отаман Нестеренко-Орел. Він теж не повірив Яковенку і наказав Захарову слідкувати за “неблагонадійним”.

Яковенко тяжко переживав недовіру. Постійний нагляд за ним, смерть матері, про яку він взнав напередодні втечі з Єлисавеграду, посилювали психічну напругу. З'являлися думки про самогубство.

З того часу Яковенко затаїв глибоку образу на Нестеренка-Орла.

221

Розрадив його член Холодноярського Повстанкому Олександр Федорович Таран, який був при загоні отамана Захарова. Таран, вже літній чоловік, нелегко переносив лісове життя. Він недолюблював Нестеренка і, очевидно, з цієї причини не сприймав його підозр стосовно Яковенка.

Між тим, з минулорічного (1920 р.) Холодноярського повстанкому залишилося лише 4 члени: Дігтяр, Отаманенко, Наливайко і Таран. Холодноярський повстанком, як стверджував Яковенко, не мав ніякого зв’язку з Всеукраїнським Повстанкомом, хоч і не раз Голова Холодноярського повстанкому Дігтяр намагався встановити з ним зв’язок. В 1921 р. до Повстанкому ввели нових членів: Нестеренка-Орла, Бойяенка (Бойченка?), Залізняка, Захарова.

З метою скликати Окружний повстанський з’їзд колишній член Центральної Ради Логвин Панченко створив у Холодному Яру ініціативну групу.

Окружний з’їзд не відбувся — не всі приїхали. Тоді його оголосили районним з’їздом. На цьому з’їзді “Водяний дав ляпаса Бондаруку”, який у травні 1921 р. вбив отамана Терещенка.

Отамана Нестеренка — помічника Гулого — на з’їзді визнано керівником Першої Холодноярської Округи.

Але був ще один претендент на цю посаду — Бондарчук (інші називають його Бондаруком). Обоє твердили, що є представниками УНР.

Знаючи, що Бондарчук здатний на екстремні дії, Нестеренко прийшов на зустріч з ним з особистою охороною. Зустріч відбулася в Цвітнянському лісі і “була ззовні дружньою”. Після розмови віч-на-віч вони оголосили нараду, на яку запросили старшин та інтелігенцію.

“Довго на нараді представники доводили один одному про своє законне представництво, але тяжко було нараді розібратися, оскільки ні у Нестеренка, ні у Бондарука мандатів про їхнє представництво не було — вони обоє твердили, що мандати ними заховані”.

Було вирішено, що на Окружний з’їзд обидва повинні прибути з підтвердженням повноважень.

Після наради Нестеренко і Яковенко поїхали до Холодного Яру. Провідник провів їх у табір, де розмістилися два загони: кінний в 40 шабель Пилипа Хмари і піший загін в 150 чоловік отамана Петренка.

На пропозицію Орла була проведена об’єднана нарада, на якій прийняте рішення не пізніше, як через 2 тижні, провести Окружний з’їзд, на якому перевірити повноваження представників УНР, вибрати відповідальний Окружний Повстанком.

На нараді був присутній інж. Шептун, який у квітні 1921 р. (очевидно, наприкінці місяця) прийшов до Холодного Яру з Катеринославщини. Він працював разом з доктором Гелєвим (Гелієвим). Інж.Шептун вияснив на нараді, що причиною арештів Єлисаветградських підпільників є провал Катеринославської організації — отже, з Яковенка підозри були офіційно зняті.

Нестеренко і Яковенко подалися в Кам’янський ліс до Голови Холодноярського Повстанкому Івана Дігтяря, який поділився радісною звісткою — нарешті встановлений контакт з Всеукраїнським Повстанкомом, котрий працює в контакті з Урядом УНР.

Останній з’їзд повстанців Холодного Яру

На початку липня 1921 на Єлисаветщину прибув зв’язок з Холодного Яру, який запросив на З’їзд членів Повстанкому та старшин. Поїхали (без Залізняка та Наливайка) із загоном охорони.

З’їзд мав відбутися в районі Гайдамацького шпилю. Тут вже зібралися загони з інших районів. Провели реєстрацію. Право голосу отримали 28 чоловік, в тому числі і Яковенко, який заступав розгромлену Єлисаветградську організацію.

“Головою з’їзду, — згадував Яковенко, — був вибраний Отаманенко, а секретарями я і Петієнко.

3) Перше засідання було перерване, оскільки червоні частини (очевидно,

маючи інформацію про місце зустрічі) підійшли майже до місця проведення з’їзду, і ми пішли в бойову лінію.

Наступного дня з’їзд відновив роботу, була заслухана доповідь старого Повстанкому про його роботу. Також були заслухані інформації з місць, після чого перейшли до виборів Повстанкому, а особливо до питання організації Військового відділу при Повстанкомі.

222

Тут між мною і Нестеренком спалахнула суперечка, оскільки Нестеренко сказав, що коли з’їзд не затвердить його Командуючим військами Холодноярської округи, то він залишає з’їзд і їде за кордон, де заявить про неможливість виконання завдань, що йому доручив Уряд УНР.

Я ж у свою чергу наполегливо переконував з’їзд не рахуватися із заявою Нестеренка, оскільки з’їзд повинен відбуватися без тиску з будь-якої сторони... Далі... порадив з’їзду організувати при Повстанкомі Військовий відділ — Реввоєнраду, яка зуміла би з анархічно налаштованого елементу організувати сильну армію: завдяки системі і однозгідності членів, які потраплять туди. Там не буде особистого авторитету, там буде авторитет інституції...

Нестеренко після моїх слів (заявив), що Яковенко — комуніст, тому що стоїть за Реввоєнраду, вносить розбрат, веде до розколу з’їзду. Якщо так далі буде продовжуватися, він залишає з’їзд.

Засідання було закрите через збудженість делегатів.Після закриття засідання велись наради груп, на яких було прийняте рішення

позбавити Нестеренка права участі у з’їзді.Але вранці, (ще) до відкриття з’їзду, прихильниками Нестеренка була проведена

агітація, що Нестеренка необхідно затвердити командуючим округою, оскільки він... виїде за кордон... Ця агітація мала успіх.

Коли відкрилось засідання, я вже більше не наполягав... Пропозиція персонального командування була прийнята.., але Командувачем був обраний Отаманенко... Начальником штабу (обрано) Нестеренка-Орла. Але Нестеренко-Орел заявив, що коли він не буде Командувачем, то відмовляється від роботи взагалі.

Отаманенко, щоб зупинити суперечку, відмовився на користь Нестеренка і прийняв на себе обов’язки начальника штабу.

Після цього був обраний окружний Повстанком, куди, крім мене, увійшли Панченко, Петієнко, Нестеренко і Отаманенко.

На з’їзді я оголосив інструкцію, в якій визначалися права й обов’язки старшин та полонених, (визначалося) як повинен ставитися командний склад до Повстанкому... Інструкція була з’їздом повністю затверджена...

Була винесена (також) резолюція...Розібрали справу Бондарука, який за свою діяльність (очевидно, за вбивство

Терещенка — Р.К.), був оголошений з’їздом поза законом”.

Перше засідання останнього Холодноярського Повстанкому

Наступного дня, на першому засіданні, новообраний Повстанком визначив Президію, Головою якої став колишній член Центральної Ради Логвин Панченко.

Було підбито підсумки: з'ясовано, що на нинішній день в Чигиринському та Єлисаветградському повітах нараховується близько 600 партизанів, з них 400 піхоти і 200 вершників. Об’єднані вони були в десять загонів, на озброєнні яких було шість кулеметів.

Повстанські загони називались терористичними і “на випадок загального повстання повинні були першими його розпочати і в разі успіху повинні були розгорнутися в полк воєнного часу”.

Після виборів Президії почали визначати обов’язки між членами Повстанкому. Тут між Нестеренком-Орлом та Яковенком-Грицюком виник інцидент, котрий ледь не став для Яковенка фатальним.

“На питання Голови Повстанкому Панченка, який я хочу взяти відділ, — розповідав Григорій Яковенко, — я відповів: господарчий. І додав, що з учорашнього дня, коли найвідповідальніший відділ очолив авантюрист Нестеренко, котрий думає лише про свою особу, про те, як потрапити в історію.., провал справи очевидний... Тому я беру найневинніший відділ, щоб після провалу Нестеренко не зміг мене звинуватити, що я, очолюючи більш важливий відділ, навмисно намагався підірвати його, Нестеренка, авторитет... Коли я завершив, він (Нестеренко) вихопив револьвер, і з криком, що я зрадник, хотів вистрілити в мене, але Панченко ухопив його за руку...

(Панченко) сказав, що більше мені слова не дає і не дозволить ображати Нестеренка”.

Після завершення засідання Панченко запропонував Нестеренку і Отаманенку виїхати в партизанські загони, ознайомити козаків з постановою з’їзду. Було вирішено, що Панченко, Яковенко та Петієнко лишаються постійно в Холодному Яру під охороною загону Петренка...

223

Після з’їзду

“Залишившись після від’їзду Нестеренка та Отаманенка втрьох, ми вирішили серйозно зайнятися висвітленням політичної ситуації... Які політичні партії входять до складу

4) УНР, що планує УНР проводити в соціальній сфері, чи правда, що в уряді УНР

розкол через бажання однієї групи замість УНР посадити гетьманом Василя Вишиваного?

Треба сказати, що із закордоном ми не мали жодного зв’язку.., не було його в останній час і з Всеукраїнським Повстанкомом, оскільки пароль був у Дігтяря, а він після з’їзду пішов у район Ставидел і його важко було знайти”.

Крім того, члени Повстанкому хотіли перевірити інформацію про те, нібито совєтська влада намагається вирішити національне питання, що вона є нібито “ініціатором створення української культури”, фінансує “народосвіти”, сприяє їхній самодіяльності, допомагає “провести автокефалію (української православної — Р.К.) церкви”, а в соціальній сфері планує провести закон щодо права дрібної власності.

Все це перевірити не вдалося, оскільки Красна армія несподівано повела на Холодний Яр наступ колосальними силами. Бій переходив у бій, сутичка — в сутичку. В одному з боїв потрапив у полон поранений секретар минулого Повстанкому, а Логвин Панченко та Григорій Яковенко уникнули полону, коли здавалось, що їх вже нічого не врятує.

“Після цього бою отаман Петренко, при загоні якого ми знаходилися, заявив, щоб Повстанком з Холодного Яру перейшов в інше місце, оскільки про його перебування в Холодному Яру знає совєтське командування, внаслідок чого його загін буде остаточно розбитий. Вже тепер загін сильно голодує внаслідок щільної облоги Холодного Яру.

Ми вирішили перекинутися з Холодного Яру. Але куди?..Совєтська влада віддала наказ про повне винищення партизанів, а тому в усіх лісах

проводилися облави, партизани були тероризовані, зв’язок перерваний...Я запропонував залишити ліс і перебратися в село за 25 км від лісу і там

законспіруватися.Пропозиція була прийнята, і Повстанком вночі перебрався на побережжя Дніпра в с.Сагунівку і,

порвавши зв’язок з усіма загонами, влаштувався у знайомого — Шапошника (очевидно, це той Шапошник, що був свого часу членом Холодноярського Повстанкому — Р.К.). Знаходячись в глухому селі, ми абсолютно не знали, що робиться навкруги нас.

(Дійшла чутка, що) Нестеренко виїхав зі своїм загоном в округу, він агітацію проти Повстанкому, який, на його думку, занадто лівий, а тому бере все управління у свої руки...

В цей хаотичний час совєтська влада видала наказ про широку амністію... Панченко, Петієнко і я вирішили обговорити це питання. Як поставитися до декрету про амністію? Петієнко весь час наголошував, що декрет є способом боротьби з повстанством (з метою) обеззброїти його і потім кожного окремо передати до суду. Такої ж думки притримувалися і ми з Панченком”...

Тим часом в Черкасах почалися переговори повстанців, яких представляли колишній член Центральної Ради Омелян Дзигар та есер Шапошников (Шапошник?), з совєтською владою, яку репрезентував уповноважений по боротьбі з “бандитизмом” Ткаченко.

Здача була призначена у хаті Шапошника. Але Ткаченко у визначений час не приїхав, зате наскочив загін червоних, який провів реквізицію майна Шапошника.

Це ще більше переконало повстанців у “щирості” намірів совєтської влади...Але через кілька днів Ткаченко прислав посвідчення на “свободное жительство”

Шапошнику та колишнім членам Центральної Ради — Логвину Панченку і Омеляну Дзигарю, який був свого часу заступником Голови Холодноярського окружного повстанського комітету.

“Побачивши посвідчення, мої товарищі забули про все. Бажання вільно пожити хоча б один день оволоділо їхніми душами. Страждання, які вони перенесли в останні роки, при рішенні (піддатися на амністію) мали першочергове значення. Коли Панченко прощався зі мною і Петієнком, сказав: ”Не дуже вірю, щоби совєтська влада не покарала мене.., але нема сил далі жити, забув вже як люди живуть”...”.

Вони капітулювали 23 серпня 1921 року.До Яковенка та Петієнка дійшла звістка, що здався й загін Петренка разом з

отаманом Деркачем та (Семеном?) Чучупакою.

224

“Петієнко... кинув будь-яку роботу в Холодноярській окрузі (і) збирався пробиратися в Полтавську губернію, де вирішив законспіруватися і очікувати як совєтська влада вчинить з амністованими... Я ж вирішив лісами пробиратися до Єлисаветграду...

В районі Кам’янського лісу зустрівся з трьома кавалеристами загону Нестеренка-Орла, які стояли на чатах при дорозі... Я попрохав провести мене до Отаманенка... Той мені почав відразу скаржитися на Нестеренка, що лише тепер взнав, що він за людина... Розповів, що в загоні всі старшини його (Нестеренка) не люблять”...

В цей час Нестеренко-Орел, який вирішив не піддаватися на амністію, вів — щоб дати можливість козакам відпочити від безперервних боїв — переговори з совєтською владою. Загін розквартирувався в Бондуровій...

Нестеренко-Орел погодився на пропозицію Отаманенка вислати на переговори з Головою виконкому Чигиринського повіту Григорія Яковенка. Григорій, звісно, під іншим прізвищем, поїхав у Кам’янку. Не дочекавшись завершення переговорів і повернення Яковенка з Кам’янки, загін сховався в лісі. В Бондуровій залишилися очікувати Григорія кілька козаків та начальник штабу Отаманенко.

Дочекавшись, поїхали в Бовтишку. По дорозі радились як бути.“Отаманенко розповідав, що він за три роки лісового життя до того виснажився від

голоду і холоду, що коли б була впевненість, що совєтська влада дасть вільне існування і не дивитиметься на нього як на бандита, він більше б нічого не хотів... (Отаманенко) страшно розчарувався в людях, які всі зробилися шкурниками...

”Так що — казав Отаманенко, — я з’явлюсь (тобто, здамся — Р.К ), хай би і загрожувала смерть, оскільки для мене тепер після цього тяжкого жаху важко прожити в такому стані навіть два дні... Хочу жити — ось моє кредо”...

Згідний був з ним і я, але підпільна робота до того посіяла в мені недовіру до всього, що оточувало, що я ніяк не міг допустити, щоби совєтська влада залишила мене в спокої...

Попрощались з Отаманенком.З тяжкою думою повертався Яковенко в Єлисаветград. (Наостанок) пообіцяв

Отаманенку більше з ним не бачитися, щоб не викликати підозри.Приїхав до Єлисаветграду... Поселився у Маймескул, яка передала мені листа від

Петієнка, що він зустрівся з офіцером з-за кордону, котрий розповів йому про арешт Всеукраїнського Повстанкому і передав, щоби Холодноярський Повстанком тимчасово прийняв на себе обов’язки Всеукраїнського Повстанкому”...

Арешт

Здавалось, все: боротьба закінчилась. Але ні. Приїхавши до Єлисаветграду, Яковенко в 1922 р. знову творить підпільну мережу. У “кримінальній справі” Яковенка є згадка про його участь в підпільній українській організації “Народна пом-ста”. На жаль, деталі невідомі.

Арештували Яковенка випадково: хтось вкрав 27 хутряних шуб у господині, в якої жив Григорій, і та вказала міліції на нього. Це сталося 28 серпня 1922 року, в Єлисаветграді.

Його били, щоб визнав, що вкрав шуби. Потім його, штабс-капітана, кинули в камеру до кримінальників, де він відсидів тиждень.

Григорій Яковенко мав можливість втекти — його разом з іншими вивозили підмітати вулиці. Охороняв лише один неозброєний міліціонер. Але моральні сили вичерпалися.

Знову переховуватися?!Скільки ще років?!І “Грицюк” заявив сам на себе: з власної ініціативи, щоб не сидіти більше в одній

камері з кримінальниками, сказав слідчому, що він політичний, що його справжнє прізвище — Григорій Яковенко.

Його відвезли до Києва, в Лук’янівську в’язницю.Хресна дорога доходила до кінця.Слідство завершилось у січні 1923 року.Немає, очевидно, потреби цитувати все “Заключение по делу Яковенка Григория

Федоровича”, але найцікавіші, як на мене, фрагменти оприлюднюю:“Будучи убежденным петлюровцем.., (Яковенко) начинает вести партизанско-

повстанческую работу. Вступает в петлюровскую армию и принимает активное участие во всех боях против советских войск...

225

Свою работу Яковенко проводит то в Киевской губернии, то в Николаевской, то в других губерниях Украины. К началу 1921 г., в самый разгар петлюровщины, когда вся Украина была покрыта густой сетью подпольных петлюровских повстанческих комитетов, организаций, располагавшими значительными повстанческо-бандитскими отрядами, Яковенко конспиративно пробирается в Елисаветградский район и совместно с рядом других видных петлюровских работников — Левченко, Яршенковским и др., организовывает в Елисаветграде подпольную повстанческую группу, которая была тесно связана с Екатеринославским повстанческим комитетом и через последний — с самым крупным бандитско-петлюровским гнездом — знаменитым Холодным Яром.

Помимо этого, их организация была связана непосредственно с закордоном, начальником Пивденной группы — ген. Гуляй-Гуленко...

5) После разгрома

Екатеринославского Губповстанкома и — как следствием отсюда — Елисаветградской организации, Яковенко, спасшись от ареста, пробирается в Холодноярский район Кременчугской губернии, связывается с членами Холодноярского повстанкома Дегтярем, Атаманенко, Наливайко и Тараном, некоторое время работает в бандитском отряде Нестеренко, прибывшего от петлюровского закордонного центра, впоследствии на съезде всех повстанческих организаций Холодного Яра и перевыборах Повстанкома Яковенко выбирается в члены Холодноярского повстанкома, в котором принимает деятельное участие до момента разгрома последнего...

Для того, чтобы охарактеризовать деятельность Яковенко, необходимо несколько остановиться и охарактеризовать состояние Холодноярского района к тому моменту.

В силу своих природных условий Холодноярский район с прилегающими к нему лесами представлял из себя кипящий котел петлюровского бандитизма. Вокруг Холодноярского повстанкома группировалось громадное количество повстанческо-бандитских отрядов, которые по директивам закордонного петлюровского штаба производили разрушительную варварскую работу, совершая налеты, грабежи, разрушение железнодорожных путей, остановку поездов и массовые убийства. Работа их в общем и целом была направлена к подтачиванию устоев Советской власти и попыток свержения ее, путем неоднократно поднимавшихся в этом районе вооруженных восстаний. После широкого разгрома, произведенного органами ГПУ целого ряда петлюровских повстанческих комитетов и организаций знаменитый Холодный Яр (в силу тех же условий, указанных выше), Холодноярский повстанком с его бандитскими отрядами продолжали свое существование. Одно время Холодноярский Повстанком принял на себя общее руководство повстанческими организациями всей Украины, проводившими на территории последней аналогичную, не менее варварскую работу.

Во всей этой ”прелестной” работе, стоившей масы крови рабочим и крестьянам Советской России, самое активнейшее участие принимал Яковенко, руководя и вдохновляя эту работу...

После разгрома Холодноярского повстанкома и частичной ликвидации бандитизма в этом районе, часть петлюровских ”рыцарей” попадает к нам в руки, часть сдается на милость советской власти, но Яковенко, как непримиримый враг последней.., чувствуя за собой целый ряд тягчайших преступлений, решает в руки советской власти не сдаваться, и спасшись от ареста, вновь перебирается в Елисаветградский район, уходит в глубокое подполье, прекрасно законспировывается и начинает ждать нового удобного момента с целью, быть может, с еще большей энергией, начать новую борьбу с Сов. властью...

Лишь при окончательной ликвидации бандитизма в Елисаветграде и Холодноярском районах, произведенной Полномочным Представительством ГПУ в августе месяце 1922 г. в числе других видных петлюровских атаманов и деятелей удалось арестовать и Яковенко.

Таким образом, из всего вышеизложенного видно, что Яковенко в течении всего периода существования Сов. власти на Украине являлся ярым ее противником, все время вел с Сов. властью непрерывную борьбу...

Все изложенное выше преступления предусмотрены ст.ст58, 63 и ч.1 76-й УК УССР...”.

Справді, висока оцінка українського патріота, козака з Полтавщини Григорія Яковенка!

“Способный организатор-подпольник... Прекрасный конспиратор... Большой стаж подпольщика, великолепная конспирация давали возможность Яковенку долгое время

226

оставаться безнаказанным. Искусно агитировал крестьян... Непримиримый враг советской власти... Ярый противник... Непрерывная упорная борьба с Советской властью”...

Справу Григорія Яковенка передано на розгляд Надзвичайної сесії Київського губернського ревтрибуналу, яка 2 лютого 1923 року засудили його до смертної кари.

“Завершуючи опис свого життя і праці, — говорить Григорій Яковенко, — додаю, що вважаючи себе чесним селянином, люблячи селян, віддав їм все життя, добробут родини. Я жив їхнім життям, знав їхні проблеми, психологію і разом з ними повстав проти уряду, який не рахувався з ними”.

Разом з іншими смертниками, Холодноярськими отаманами Ларіоном Завгороднім, Мефодієм Голиком-Залізняком, Денисом Гупалом, отаманом Київщини Гайовим-Грисюком, полковником Здобудь-Волею та іншими 9 лютого 1923 року взяв участь у повстанні в Лук’янівській в’язниці.

І як герой — в бою — загинув.

На момент арешту і смерті Григорій Яковенко одруженим не був. Нащадків не залишив.Як шкода, що такі сильні українські одиниці, як капітан Григорій Яковенко, не

лишили по собі потомства!

ДЖЕРЕЛА, ПРИМІТКИ:

1) Біографія Г.Яковенка написана на підставі його “кримінальної справи”, яка міститься в Державному архіві СБУ. Архів 1136, сл. спр. 446/7971, т.1, арк.191-192зв. т.4, арк.323, 351-360, 362. Документи знайшов Р.Коваль.

2) Шинкар Микола Ларіонович, есер, член Центральної Ради. З 18 грудня 1917 р. нач. Київського військового округу. У січні 1918 р. командуючий протибільшовицьким фронтом. Влітку 1918 р. очолив 15-тисячний повстанський загін на Звенигородщині. В 1919 р. підняв повстання проти Директорії. Загинув 16 листопада 1920 р. поблизу ст.Богданівки (коло Умані) в бою з Мазепинським полком Армії УНР від руки сот.Чапайтіса. Р.К.

3) Далі вживається також — “Патієнко”, “Пітієнко”, але переважно “Петієнко”. Спершу я думав, що це помилка, що слід писати “Петренко”, але виглядає все ж, що Петренко та Петієнко — різні особи. Р.К.

4) Далі аркуш непронумерований, називатиму його 359зв. Р.К.

5) Правильно Гулий-Гуленко. Р.К.

Замість післямови

Первородний гріх отаманів: протигетьманське повстання

Гетьманат Павла Скоропадського українські історики оцінюють по різному. Але в одному вони змушені таки погодитись: за його правління більшовиків в Україні не було. Більше того, через тиждень після приходу до влади Павла Скоропадського Христіан Раковскій на україно-російських міждержавних переговорах заявив про визнання Совєтською Росією Української Держави, а на другий день після цього В.Антонов-Овсєєнко склав з себе повноваження верховного головнокомандувача Красної армії в Україні.

І друге, що неможливо заперечити: під час правління Павла Скоропадського Україна не вела воєн з сусідніми державами.

Але українські демократи, збаламучені класовою пропагандою винниченків, не захотіли підтримати Гетьмана у його спробі збудувати самостійну українську державу.

“Ну, де є ті українці? — вигукнув якось Гетьман. — Ну, дайте їх мені! Таких, як мені треба, з якими я міг би говорити і працювати! Де вони є?!.”. А далі сказав: “Нічого українці без мене не зроблять! Скажіть їм це! Як мене не буде, то й України не буде!”.

Ці слова стали пророчими.

227

Протигетьманське повстання і наступне зречення Павла Скоропадського (14 грудня 1918 р.) відкрили шлюзи кривавій російській повені: 1919 став роком, коли Красна та Добровольча армії нестримним потопом залили Україну.

Якщо добровольців з великими зусиллями вдалося витурити з України, то більшовиків, впустивши до хати, українці — попри героїчні зусилля кількох років — вже не змогли вигнати. Тому вважаю участь отаманів у протигетьманському повстанні їхнім первородним гріхом.

Хоч і не можна сказати, що повстанці не мали рації, розпочавши бойові дії проти Гетьмана. Павло Скоропадський, позбавлений підтримки з боку задуреного соціалістичними формулами політичного українства, змушений був шукати кадри в тому середовищі, з якого вийшов. Своїм опертям на великих землевласників великоросійської орієнтації і відповідною політикою на селі він настроїв проти себе селян. Але для історії кожного народу важливіші не мотиви помилок, а їхні наслідки. Наслідки ж повстання проти “пана-Гетьмана” були такі:

- після початку міжукраїнської збройної конфронтації, яку розпочала Директорія, румуни окупували Буковину;

- на третій день після зречення Павла Скоропадського Антанта висадилась в Одесі і почалась окупація півдня України, вже 18 грудня в Одесі денікінці розпочали бої з українськими відділами;

- на сьомий день зречення Павла Скоропадського (21 грудня 1918 р.) Красна армія окупувала Куп’янськ і почала переможну ходу Україною: за кілька тижнів до її лаптів упали Білгород, Харків, Чернігів, Полтава, Богучар, Луганськ, Маріуполь, Конотоп, Бахмач, Жмеринка, Київ.

Незабаром розпочалася україно-польська війна.Дмитро Донцов зафіксував політичну ауру “переможного” вступу Директорії до

Києва. Цитую його книгу “Рік 1918. Київ”.

“21 грудня...Від 14-го, по занятті Києва республіканцями... випущено з в’язниць большевиків...

Тенденція — порозумітися із Совєтами проти ”антантських імперіалістів”... (Коновалець) сказав, що за військо республіканське — не ручить. Справила тяжке враження ця заява. Большевики наступають на границях і підносять голову в краю. Вся центрально-радівська компанія вилізла на арену. Хамовитий тон газет, ”косоворотки” московські і ”товариші” в гетьманськім палаці...

Засідання Директорії... у п’ятницю, 20-го. Відчитали декларацію нового республіканського уряду. Декларація большевицька. Представники всіх партій... поставилися до декларації прихильно... Від імені нашої партії я зазначив у промові, що Декларація не до прийняття “хліборобам”. Скінчив свою промову так: ”Ви почали вашу революцію під жовто-блакитним прапором українським, ви провалите її тепер під червоним прапором соціалізму. Ви скінчите її під чорним прапором анархії”...

23 грудняВ колах Директорії — безлад і прострація... В Директорії якесь божевілля...31 грудняДиректорія йде вліво. Вакханалія. Всіх викидають з посад, хто не є соціалістом.

Нічого не розбудовують, рабське мавпування большевизму. Страх перед рішучими діями проти червоних.

5 січняПізно ввечері — продовження наради з Коновальцем... В усім, що ми почули,

бриніла якась тривога... Унтертон був: нема з ким будувати державу. У Коновальця вирвалося характерне: ”З соціалістами держави не збудувати!””.

Вибита зі столиці своїми союзниками у протигетьманському повстанні — російськими більшовиками — Директорія залишила Київ і почала нескінченні мандри Україною і, врешті, докотилася, до Польщі.

Якщо за 9 місяців Україна Скоропадського, як я вже зазначав, ні з ким не воювала, то з приходом “до влади” Директорії Україна змушена була вести війни на кілька фронтів. І першопричиною агресивної політики сусідніх народів була внутрішня слабість України: українська держава Гетьмана Скоропадського була замінена на безвладдя Директорії.

Причиною ворожого ставлення до України з боку Антанти був лівий, соціалістичний характер Директорії. Західні альянти небезпідставно вважали цей уряд за більшовицький, а більшовизму вони вже оголосили війну...

228

Однією з важливих причин безвладдя Директорії стала оголошена нею мобілізація для боротьби проти “пана-Гетьмана”. Відсутність відповідного апарату призвела до того, що мобілізацію проведено злочинно-хаотично. Директорія не зчулась, як озброїла десятки загонів збільшовичених селян, які після зречення Гетьмана повернули зброю проти української держави.

Аргументи, якими соціалістичні організатори протигетьманського повстання намагалися виправдати свою історичну помилку, розбив Дмитро Донцов. “...Їх (демосоціалістів — Р.К.) протигетьманські аргументи, — говорив він, — були нещирі, ними вони лиш маскували справжню причину своєї ворожнечі до режиму 29 квітня.

Що гетьман був ”царським генералом” і до 1917 р. не брав участі в національно-українському русі?.. Це саме можна було б закинути і генералам Директорії...

Що гетьман проголосив федерацію з Росією? В устах соціалістів це не був аргумент, бо самі вони були федералісти...

”Каральні” загони по селах? І це в устах соціалістів не був аргумент. Бо що були ці загони, порівнюючи до большевицького нищення нашого селянства? А це ж не завадило нашим соціалістам (Грушевський, Винниченко, Вітик, Лозинський, Ю.Бачинський) — визнати московсько-большевицьке правління в Києві, якому (вони) радо пішли служити, відмовляючись служити гетьманові.

Що гетьмана підтримували німці?.. Але ж німці підтримували і Центральну Раду. Їх і запросила на Україну Центральна Рада, не гетьман.

Ці аргументи в устах демосоціалістів були лише пропагандистські. Справжня причина їхньої ворожості до режиму 29 квітня була та, що гетьман був чужого, ними зненавидженого середовища — був паном. Цієї категорії земляків демосоціалісти не зносили...”. І не розуміли, що без пана держави не збудувати.

А тих, хто розумів цю просту істину — Міхновського, Липинського, Донцова, Полтавця-Остряницю та небагатьох інших — піддавали остракізму.

Коли ж помилки минулого стануть нам за вчителя?!

Наслідки безвладдя Директорії

Безперервні наскоки українських селян на українське військо Петра Болбочана, яке під натиском Красної армії з боями відступало з Лівобережжя — одна з трагічних сторінок української історії.

10 січня 1919 р. полк.Болбочан у звіті Головному Отаманові Симонові Петлюрі зазначав: “Окрім російських більшовиків, куди не повернись, у мене скрізь фронт — то свої хатні вороги, котрих необхідно во ім’я всього святого знищити (українські більшовики, українські анархісти, авантюристи...). Таким є Махно на Катеринославщині, котрий примушує мене виділяти міцний загін для боротьби з ним.., у Прилуках піднімає голову Ковтун, котрий має досить сильний відділ. Чимало таких працюють ”героїв” по всій Україні, нищать її, з ними приходиться боротися, а сили все зменшуються. Багато допомогли в цій справі добродії Шинкар і К

0”.

Оці махни, ковтуни, шинкарі, хименки стали закладниками і, врешті, жертвами російської політичної культури — комуно-соціалізму. Головною причиною їхньої залежності від чужих авторитетів була відсутність у Києві авторитетного політичного українського центру — з власною ідеологією, власною політикою, власними цінностями, своїми іменами. Іншими словами: головною причиною катастрофи стала відсутність довершеної політичної української еліти, відсутність верстви українських панів-державників.

Не дивно, що оці “радянські” горе-отамани звіряли свої думки з новими “петроградськими цінностями”: комуно-соціалізмом, ненавистю до багатих та освічених, ставали “хатніми ворогами” — більш небезпечними, ніж чужинці.

Якби впливи російської культури не були такими ядучими, якби з-під давуна російської культури могли піднятися, випростатися українські ідеологи, українські військові організатори... Якби ж то...

Ісаак Мазепа називає 1919 р. — рік, що наступив відразу по зреченню Гетьмана — “роком найглибшого роз’єднання та розпорошення українських сил”. Мазепа з гіркотою говорить про дезорієнтованість — під впливом більшовицької пропаганди — “малосвідомих українських мас”. Зроблю суттєве уточнення: під впливом більшовицької пропаганди Винниченка, Грушевського, Порша, Мартоса та інших

229

доконаних політичних русофілів. Адже українська маса насамперед хотіла слухати “своїх”, українців. І якби оці, “свої” говорили своє, а не чуже, говорили б те, що необхідне українській державі, а не т.зв. “російській демократії”: не повернулась би зброя синів проти матері-України.

Про “анархічність” української стихії

Тепер щодо історичних звинувачень на адресу українських отаманів-патріотів в неорганізованості та анархічності.

Правдоподібні звинувачення.Але чи варто звинувачувати стихію в неорганізованості? І чи такою вже вона була неорганізованою?І що було зроблено, щоб її впорядкувати? І ким? Коли?Якщо кого й слід звинувачувати, то політичне керівництво УНР, яке не спромоглося

сфокусувати українську енергію, спрямувати український гнів на головного ворога. Ні Генеральний Секретаріат, ні Директорія навіть не намагалися підпорядкувати

собі українське озброєне селянство. “Уряд УНР і Головна Команда Армії, — писав згодом дослідник Першого Зимового Походу Олександр Доценко, — ніколи не мали планового зв’язку з усіма повстанськими організаціями, а через це не було й систематичного керівництва ними, або, принаймні, сталої координації акцій повстанців з акціями Армії УНР... Зв’язки нашої Головної Команди з повстанцями були спорадичними. Повстанці одержували тільки директиви загальні, а їх провідники провадили свою роботу, орієнтуючись на місцях”.

І це попри те, що “за час перебування більшовиків вся Україна покрилася повстанськими організаціями”, абсолютна більшість яких стояла “на грунті самостійності УНР”!

Дійсно, український уряд не надавав значення повстанчому рухові, злочинно недооцінював його. Про це свідчить й сам прем’єр Ісаак Мазепа, який 23 січня 1920 р. у листі “До пана Командуючого Армією УНР” (вже після могутнього повстанчого 1919 року!) зневажливо назвав славетних отаманів Волинця та Шепеля “т.зв. ”отаманчиками””.

І козаки-хлібороби, позбавлені правдивого — не ефемерного — політичного проводу, взялися до самоорганізації: у 1917-18 роках “з низів” (без допомоги верхів”!) створене Вільне Козацтво; в 1919 році — армії Григор’єва, Гулого-Гуленка, Струка, Холодноярська організація Василя Чучупаки. В 1920 р. прикладом самоорганізації стала славетна Степова дивізія Костя Блакитного.

А сотні-тисячі партизанських загонів, які народжувалися чи не в кожному лісі України?!

І лише з другої половини 1920 р. почала — але не завдяки міністрам-соціалістам, а завдяки енергії самих отаманів, в першу чергу Юрка Тютюнника та Андрія Гулого-Гуленка — централізовано оформлюватись всеукраїнська мережа українського підпілля.

Але час був втрачений, а з ним й епоха, епоха, коли український народ міг стати державним. Втрачений завдяки злочинній недолугості українських урядів, завдяки відсутності провідної верстви — українського панства.

То чи варто обвинувачувати в анархії українську стихію та її небуденних представників?! Коли саме верства козаків-хліборобів одиноко протистояла анархії та ворохобництву соціалістичних “верхів”.

Мрія Вячеслава Липинського про українську державність, оперту на козаків-хліборобів та на “врослу в землю” шляхетську верству, не відбулася насамперед тому, що шляхта, тобто еліта українська, вросла не в українську землю, а в багно петербурзьких та московських околиць.

Робімо ж нарешті висновки!

Роман Коваль

230