Нариси з історії Недригайлівського району Сумської областіз найдавніших часів до початку ХХІ століття

Ігор СКРИПЧЕНКОІван АБАРОВСЬКИЙ

Суми, 2010

ББК 63.3 (4Ук�4Сум)Н�87

© Скрипченко І. В., 2010© Абаровський І. К., 2010©«Собор», 2010

Книга «Недригайлівщина: у дзеркалі історії» – це перше видан-ня, яке найбільш повно охоплює події одного із регіонів Сумськоїобласті, надає нові, досі невідомі матеріали, відкриваючи істори-чний зріз із найдавніших часів до початку ХХІ століття.Для вчителів, істориків, краєзнавців, студентської та учнівськоїмолоді, широкого кола читачів.

Н�87Скрипченко І. В., Абаровський І. К.Недригайлівщина: у дзеркалі історії : нариси з історії Не-дригайлівського району Сумської області з найдавніших ча-сів до початку ХХІ століття. Науково-популярне видання.– Суми: «Собор», 2010. – 448 с.

ISBN 978�966�7164�64�5

Автори та видавництво складають щиру подяку землякам,які своєю посильною фінансовою допомогою наблизили видання цієї книги:

ЮЩЕНКУ Володимиру Михайловичу –(Недригайлівське земляцтво у м. Полтаві);

ЗАЇЦІ Андрію Івановичу, ЛАВРИК Вірі Іванівні, ЛОБУШКУ Миколі Григоровичу,ПСАРЬОВУ Вячеславу Михайловичу, САПСАЮ Володимиру Івановичу,

ТЕРЕЩЕНКУ Сергію Володимировичу, ТИМЧЕНКУ Григорію Федоровичу –(Недригайлівське земляцтво у м. Суми);

ДУДЧЕНКУ Володимиру Михайловичу, ХОМЕНКО Валентині Олексіївні –(Недригайлівське земляцтво у м. Києві).

5

Ви тримаєте в руках книгу, яка розповість про один із мальовничих, надзви-чайно цікавий своєю історією район – Недригайлівський…

Велична, неповторна, рідна Недригайлівщина! Земля ця – прадавня, таїть усобі ще чимало нерозкритих таємниць, чимало історичних подій очікують набільш прискіпливий, глибокий аналіз науковців. Це – край чарівної, незрівнян-ної природи, батьківщина працьовитих і талановитих людей. Кожен населенийпункт, ріка, урочище – свідки предковічних епох. Тут – першокорені, тут – нашаісторична й духовна праглибина…

«Недригайлівщина у дзеркалі історії» – своєрідна хрестоматія цього славно-го краю, у якій історична пам’ять із кожною сторінкою дедалі помітніше оживає,набуває виразних рис і рельєфності. Вона відкриває перспективи глибшого йосяжнішого вивчення наших витоків, які впливають і на теперішнє та майбутнє,дає змогу ґрунтовніше, на основі маловідомих джерел, висвітлити різні аспектикраєзнавчих відомостей від найдавніших часів і до сьогодення, показати життяй діяльність багатьох борців за волю України, раніше маловідомих, а то й забу-тих суспільно-політичних діячів, подвижників науки й культури, які зробиливагомий внесок як у вітчизняну, так і світову скарбницю.

Видання дасть можливість усебічніше й значно докладніше пізнати цей край– яскраву, барвисту, самобутню й суттєву складову нашої великої, єдиної Укра-їни. Автори прагнули до максимально об’єктивного висвітлення подій і фактів.Намагалися подати історію посулянського краю крізь призму діяльності його яквідомих постатей, так і пересічних жителів. Кожен із читачів зможе через істо-рію Недригайлівщини прискіпливо поглянути й на генезис української нації, ви-окремити етапи самоусвідомлення та водночас побачити пласти її родової па-м’яті, що сягають предковічної давнини.

Книга зосередить увагу небайдужого читача на надзвичайній ролі рідної мовив системі культурно-історичних надбань нашого народу, на значущості націона-льної ідеї, довкіл сутності якої триває стільки дискусій, суперечок, на важли-вості національної свідомості й гідності. Вивчення історії краю сприятиме фор-муванню національносвідомих громадян нашої держави, вихованню молодого по-коління в дусі непідробного патріотизму, справжньої відданості своєму народові,любові до рідної мови, культури, укорінених у глибину століть традицій.

Представлені тут матеріали, маю надію, спонукатимуть кожного глибше ус-відомити велич і багатство отчої землі, пересвідчитися в особливості й дивнійкрасі її природи, зацікавитися доленосним, іноді трагічним життєписом людей,які тут мешкали колись та мешкають нині.

Кожен край, як і кожна людина, має свою непересічну долю. В одних вона –щаслива, в інших – не дуже. У більшості населених пунктів Недригайлівщини,напевне, як і в більшості людей, приємні, світлі, радісні моменти переплелися здраматичними, трагічними... Були часи розквіту і занепаду, лихоліть і відро-дження. Автори прагнули без перебільшень, ретуші та прикрас подати багатові-кову історію цієї землі, але не затіняти й світлі її сторінки. Актуальність видан-ня, крім уже зазначеного, ще й у тому, що аналогів йому на недригайлівщинінемає.

Книга створена стараннями ентузіастів, яким дорогі минуле, сьогодення імайбутнє їхньої малої батьківщини, які вболівають за долю й усієї країни. Вико-ристання фондів цілого ряду архівів, бібліотек та музеїв надає істотної ваги цій

6

значній праці, яка стане суттєвим внеском у справу висвітлення й збереженняісторії Недригайлівщини і, сподіваюся, знайде позитивний відгук не тільки в су-часників, а й нащадків.

Книга складається з 24 розділів, назви яких окреслюють певний часовий пері-од історії. Будь-який із них пов’язаний із доленосними для України подіями: «МіжЛитвою та Польщею» , «За часів козаччини», «Колективізація і голодомор» , «Не-дригайлівщина помаранчева», «Тіні епохи» тощо. У кожному розділі робитьсяспроба показати, по можливості, різні, часто протилежні точки зору на факти,постаті, історичні обставини тощо. Безумовно, майже немає розходжень при літо-писанні голодоморних років, а от роки радянського й пострадянського періодів,безумовно, сприйматимуться читачами в залежності від особливостей їхнього сві-тогляду. Є люди, які згадують комуністичне минуле з ностальгією, а є такі, що ніза що не хочуть їх повернення. По-новому сприйматимуться й події помаранчевихмайданів, як столичних, так і місцевих. Особливо тепер, після п’яти років, які ба-гато чого змінили в настроях та поглядах жителів Недригайлівщини.

Звичайно, бути першопрохідцем завжди важко. Особливо в подібного родурозвідках. Видання не позбавлене суб’єктивізму авторів, але це аж ніяк не впли-ває на його значущість. Завдяки величезній історико-краєзнавчій інформацій-ній насиченості воно служитиме настільною книгою для викладачів, учителів,краєзнавців, студентів, учнів, стане у пригоді всім, хто цікавиться історією Не-дригайлівщини, хто взагалі не байдужий до нашої минувшини, а відтак і майбу-тнього.

Анатолій Коцур,завідувач кафедри української історії та етнополі-тики Київського національного університету ім.Тараса Шевченка, доктор історичних наук, профе-сор, відмінник освіти України

9

Починаючи розповідь про давнє минуле Недригайлівщини, перш за все варто зупи-нитися на загальній характеристиці природних умов краю, змалювати картину геогра-фічного середовища, щоб глибше збагнути колорит навколишньої природи – фактора,який безпосередньо впливав на життя й діяльність давніх мешканців нашого краю. Хочасучасні природно-географічні умови й відрізняються від тих, що були кілька століть тому,ці відмінності не можна вважати суттєвими.

Природний ландшафт краю періоду заселення сіверянськими племенами (близько IV-VIII ст. н.е.) дійсно дещо відрізнявся від сучасного. На жаль, бракує достатніх відомостей,але, завдяки археологічним дослідженням та писемним згадкам з’являється можливістьреконструювати деякі фрагменти його природних особливостей. Відомо, що на початку XVIIстоліття наша земля була вкрита густими «будівельними та дров’яними» лісами, сіткою ужепересохлих невеликих річок – Торкмишівка, Березівка, Попадя, Рудка, Вільшанка, Тванька(або Шванька), Недригайлівка, яка інакше називається ще Дригайлівкою чи Дригайлихою.Природні водойми були невичерпним джерелом рибальського промислу, ефективним при-родним укріпленням, транспортними шляхами. На Сулі й досі інколи знаходять днища, кер-ма, якорі та інше обладнання човнів. Колись і справді по ній ходили видовбані човни, обшитіз боків дошками. В часи середньовіччя вздовж берегів Сули шуміло багато лісів, за якимипочинався степ. Природа щедро наділила край дикими й садовими деревами. Не випадково,напевне, на гербі Недригайлова 1781 р. зображено вісім слив, що символізують характернуособливість краю – багатство на кісточкові дерева, зокрема сливи.

Із XVII ст. ліси з різних причин починають рідіти і зменшуватися, що незабаромпризвело до обміління та пересихання багатьох невеликих річок.

Недригайлівщина розташована на просторах Придніпровської низовини, поверхняякої дещо нахилена в напрямку південного заходу до долини Дніпра, куди і несе своїводи головна річка краю – Сула. На правому її березі активно розвиваються яри та зсу-ви. Ширина долин досягає 4-5 км, а глибина в деяких місцях сягає 50-60 м. Вододільніділянки розчленовані ярами та балками, які з кожним роком збільшують свої розміри.Північна частина району (правобережжя Сули) менше посічена ярами та балками, ніжпівденне лівобережжя, завдяки лісовим насадженням, які займають близько 100 кв. км.

Корисні копалини Недригайлівщини – цегельно-черепичні глини, будівельний пі-сок та торф місцевого значення. Поклади низового торфу знаходяться в заплавах річокСула й Терн. Глина є майже у всіх населених пунктах району, бо вона– основна мате-ринська порода, на якій лежить ґрунт. Пісок – уздовж річок Сула та Терн. Протягомкількох років на території району проводилася геологічна розвідка нафти, але поки щорезультати невтішні.

У нашій місцевості чітко простежуються чотири пори року: зима, весна, літо, осінь.Літо – тепле, із значною кількістю вологи, а зима – не дуже холодна, з відлигами. Трива-лість безморозного періоду до 150 днів, а вегетаційного періоду – 160.

Середня температура повітря найтеплішого місяця липня +19,8 0С, а найхолоднішогосічня -7,4 0С. Максимальні температури повітря спостерігаються в червні-серпні +380С,мінімальні температури в січні, лютому -360С. Середня дата припинення весняних замо-розків відноситься до 23 квітня, перші осінні заморозки спостерігаються на початку жов-тня (з коливанням від 16 вересня до 24 жовтня). У низових ділянках заморозки буваютьчастіше й довше у зв‘язку із збиранням там холодного повітря. Тривалість безморозногоперіоду в середньому становить 167 днів, з коливанням в окремі роки від 179 до 191 дня.

10

Середня кількість опадів – 560-580 мм. Найбільша їх кількість випадає в теплий пе-ріод року – травні, червні, липні – до 330 мм. Найбільше в липні – 75 мм. У зимовийперіод – у межах 35-40 мм на місяць.

Сніговий покрив за зиму в середньому становить 19 см. Його тривалість – 95-105днів. Танення снігу розпочинається в середині березня і триває приблизно три тижні. Узимовий час ґрунт промерзає в середньому на 88-100 см, максимальне промерзання –162 см. Ґрунт повністю відтає через 13-20 днів після того, як зійде сніг.

У районі протягом року буває близько 53 днів із туманами, 12 – із завірюхою, 20 – ізожеледицею і 20 – із зливами.

У середньому за рік на Недригайлівщині в зимовий період переважають вітри південно-західного, південно-східного та східного напрямків, а в літній час – північно-західні та за-хідні. Північні та північно-східні вітри в зимовий час приносять суху морозну погоду, а вліт-ку – сильне похолодання, інколи із заморозками. Південно-східні вітри взимку приносятьпохолодання, а влітку та весною – спеку. Вони сильно висушують ґрунт, викликаючи засу-ху. Південно-західні, західні та північно-західні вітри – вологі, приносять опади (влітку дощій незначне зниження температури повітря на 2-4 градуси, а взимку – сніги та відлиги).

РІЧКИ НЕДРИГАЙЛІВЩИНИ

Територією району течуть: Сула, Терн, Біж, Хусь, Бішкинь, Хорол, Бобрик, Сакуни-ха, Рубанка, Дригайлиха, Вільшанка та інші. На один квадратний кілометр території при-падає 460 м річок, тоді як для Сумщини цей показник становить 200 м на кв.км, а дляЛівобережної України – лише 170 м на кв.км.

В основному – це малі річки. Лише дві мають загальну довжину від 100 до 435 км. Умежах району протяжність русла Сули становить 61,5 км, а річки Хорол – усього 3,5 км.Найбільшою річкою району є Сула, одна із головних лівобережних приток Дніпра.

Багато питань остаточно не вирішено з топонімікою різних географічних та історич-них об’єктів. Зрозуміло, що багато назв кореняться у мовах народностей, які свого часумешкали на певній території. Найдавнішими за походженням є назви природних об’єк-тів і в першу чергу – гідронімів, тобто водойм. З погляду історичного взагалі важко ска-зати, коли вперше з’явилася назва – Сула. Проте в літописному рядку вона вперше ви-разно звучить у літописця Нестора. «Слов’яни сіли на Десні, і по Сейму, і по Сулі іназвалися сіверянами...» – читаємо у «Повісті минулих літ».

Річка ця бере початок у балці південніше хутора Зелена Роща, що в Лебединськомурайоні, несе свої води до Дніпра, багато разів змінюючи напрям течії. Довжина її близь-ко 435 кілометрів, середня глибина 6,4 м. Вона має 98 приток. З 1935 по 1941 рік навідрізку між с.Вільшана нашого району і м. Ромни по ній перевозилося чимало народно-господарських вантажів. Сула впадає в Дніпро 4 рукавами на території Полтавської об-ласті біля с.Чигиран-Діброва.

Назва Сули в дослідженнях учених має багато тлумачень. Одні дослідники виводи-ли її топоніміку від слов’янських коренів, інші – від балтійських чи іранських. Є версії,що пов’язують назву з основою «Сул»: Сулище, Сулка, а є теорії, що вказують на основу«Су»: Сура, Суда, Сума. Деякі дослідники виводять її від від назви риби: сула, сулак,«щука», «судак».

Доцент Є.О.Черепанова із Сум вважає більш переконливою версію про походженняназви Сули від тюркського слова «сулца», що означає «мокре місце». Вчений

11

В.Милорадович у минулому столітті засвідчив: «Місцеві жителі ототожнюють назву Сулаз усякою взагалі річкою, говорять у множині – сули». Це дійсно так, адже «су», «су(у)» утюркомовних народів означає «вода», «струмок», «річка», «озерце», а «сула» – «непрохід-не болото», «непрохідна річка». Деякі дослідники це слов’янське слово порівнюють з нор-везьким soyla – «мул», «трясовина» та шведським saula – «грязь», «багно». До речі, назваіншої річки – Тваньки – теж в основі має похідну від таких понять, як бруд, грязь, багно.

Річка Терн – права притока річки Сули. Загальна довжина її 77 км, із них за межамиНедригайлівського району – 37,4 км, середня ширина русла – 5 м. Терн бере початок уКонотопському районі з болота між селами Рокитне й Тернівка, біля якого перегоро-джена дамбами й має найбільшу ширину до 120 м.

Річка Біж – права притока річки Терн, бере початок в Буринському районі, впадаєпоблизу с. Русівщина. Довжина її в межах району – 16 км.

Річка Бішкинь – права притока річки Сули, бере початок у Роменському районі ізболота, яке розташоване в кількох кілометрах на північний захід від с. Смілого, і впадаєбіля с. Ракова Січ. Загальна довжина річки 38 км, у межах району – 20,2 км, ширинарусла – 5 м.

Річка Хусь – права притока Сули, бере початок в Буринському районі, впадає поблизус. Бродок, довжина її – 19 км, в межах нашого району – 18,7 км, ширина русла – 2 м.

Річка Вільшанка – ліва притока Сули, бере початок за кілька кілометрів на південьвід с.Саєве в Лебединському районі, а впадає в селі Вільшана. Загальна протяжністьрічки понад 50 км, по території Недригайлівщини – 12,8 км, ширина русла – 2 м.

Річка Хорол – права протока Псла, бере свій початок із ставка, який знаходиться затри кілометри на південний схід від с.Сакуниха. Протяжність її в межах району – 3,75км, ширина русла – 2 м.

Річка Сакуниха – права притока річки Хорол, бере початок на північно-східній око-лиці с. Сакуниха, впадає біля с. Кімличка Липоводолинського району. Довжина її – 12км, із них в межах нашого району – 3 км. Постійний водотік відсутній.

Річка Бобрик – ліва притока Терна, бере початок в Білопільському районі. Довжинаїї становить 21 км, з яких у межах Недригайлівського району – 5 км.

Річка Рубанка – права притока Хоролу, бере початок із ставка поблизус.Тимошенкове, а впадає поблизу смт Липова Долина. Загальна довжина – 21,2 км, вмежах нашого району – 4,9 км.

Річка Дригайлиха – ліва притока Сули. Бере початок за кілька кілометрів від північ-но-східної околиці с.Сакуниха, впадає в центрі смт Недригайлів. Довжина – 12 км, сере-дня ширина русла – 2 м.

Паводок на річках району настає в кінці березня – на початку квітня, повноводдя –в квітні-травні, найменше води у річках в зимовий період.

РОСЛИННИЙ СВІТ

Рослинність Недригайлівщини представлена двома типами: лісовою і степовою. Всьоголіси та чагарники займають 124,7 кв. км, що становить 12,2 % від всієї території району.

Основними лісоутворюючими породами є дуб, сосна, ясен, липа, клен. Захисні лісо-смуги утворені такими породами дерев і кущів, як тополя, горобина, липа, береза, кленамериканський, жимолость татарська, бузок та інші. У лісах нижній ярус утворюютьчагарники: глід, ліщина, бузина чорна і червона, терен тощо.

12

Степова рослинність росте на схилах балок та ярів, у верхів‘ях річкових долин і пред-ставлена злаковими рослинами, такими як: м‘ятлик луговий, типчак, вівсяниця лугова,пирій повзучий. Різнотрав‘я представлене тимофіївкою луговою, подорожником серед-нім, деревієм, цикорієм, кульбабою осінньою, гусячими лапками, щучкою зернистою,кульбабою лікарською, подорожником великим, жовтецем повзучим та іншими, бобо-вими – конюшиною білою, люцерною хмелевидною, та бур‘янами – щавлем кінським,коров‘яком жовтим, лопухами, будяками, осотом жовтим, осотом високим, свиріпою,щирицею звичайною, молочаєм лозовим, викою . На заболочених ділянках росте осока,рогіз, калюжниця, очерет, лепеха, ірис болотяний тощо.

ТВАРИННИЙ СВІТ

На території району є лісові та степові ділянки, тому тваринний світ можна поділи-ти на лісових і степових (польових) представників. Лісові мешканці – зайці, лисиці, дикісвині, вовки, лосі, козулі. До типових степових звірів належать полівки, хом’яки, кроти.Степові птахи представлені куріпками, перепілками, жайворонками. Лісові птахи – му-холовки, дятли, шпаки, кільчасті горлиці та ін. На водоймах гніздяться дикі качки, чай-ки, водяться земноводні: гостроморда та ставкова жаба, тритон гребінчастий. По бере-гах водойм та на узліссях лісів можна зустріти вужів і гадюк. У річках, струмках, озерахі ставках водяться короп, лящ, карась, щука, окунь, плотва тощо. Під крутими берегамив ставках та річках живуть річкові раки.

ҐРУНТИ

Ґрунтовий покрив району складний. Це пов‘язано із різноманітними умовами: рель-єфом, складом ґрунтоутворюючих порід, умов поверхневого і ґрунтового зволоження,але найголовніший фактор – це природний рослинний покрив, який представлений лі-совою і степовою рослинністю.

Основними ґрунтами району є чорноземи: потужні малогумусні, темно-сірі озоені йреградовані.

У заплавах малих річок і низинах балок розташовані лугові та глибоко-слабосолон-цюваті й лугово-болотяні солонцюваті ґрунти. Якщо узагальнити розташування ґрунтівна території району, то слід відмітити, що в південній частині, тобто на лівобережжіСули, розташовані чорноземи, а в північній частині, тобто на правобережжі Сули, роз-ташовані сірі й темно-сірі опідзолені лісові ґрунти, опідзолені чорноземи та лугово-боло-тяні.

У заплавах річки Терн (між смт Терни і с. Деркачівка) та в долині річки Сули є тор-фовища.

15

Територія сучасного Недригайлівського району почала заселятися ще на зорі людсь-кої цивілізації. Перші поселенці тут з’явилися ще в найдавнішому періоді кам’яного віку –палеоліті. Знахідки решток доісторичних тварин у Кулішівці (1839 р.), доповнені грубимизнаряддями праці, без сумніву, дають змогу говорити про існування якогось мисливськогоплемені, яке близько 10-15 тис. років тому, за часів льодовикового періоду, проживало вцих краях.

Крім того, неподалік Недригайлова, на хуторі Гай, під час розкопок виявлено залиш-ки вогнища, великий шматок обробленого кременю, роздроблені кістки шерстистогоносорога. Той факт, що ці знахідки розміщувались в одній площині, дає підстави ствер-джувати, що й там була стоянка мисливського гурту первісних людей.

На південній, північно-західній та північно-східній околицях с.Великі Будки виявле-но поселення бронзового та раннього залізного віків, а також раннього середньовіччя, анавпроти села, в дубовому лісі, – курганний могильник.

Поблизу Вільшани знайдено залишки поселення бронзового віку та курганний мо-гильник, а неподалік сіл Гринівка та Якименки – поселення черняхівської культури.

На околицях Деркачівки виявлено поселення часів пізньої бронзи та раннього сере-дньовіччя, в Цибуленках – поселення раннього залізного віку. За півтора кілометри насхід від с.Зелене зафіксовано поселення раннього залізного віку.

Між селами Козельним та Саєвим виявлено курганний могильник. Поблизу сіл Гай,Коровинці та Малі Будки частково досліджено поселення доби пізнього палеоліту (по-над 15 тис. років тому), три поселення доби бронзи, поселення та 2 курганні могильникискіфських часів, а також ранньослов‘янські поселення черняхівської культури (ІІ-VIст.),два могильники (VI-VIIIст.), могильник сіверян (VI-Xст.)

На південній околиці с.Бродок виявлено поселення бронзового віку, неподалік Кос-тянтинова – курганний могильник скіфських часів та давньоруське городище.

Біля Курманів знайдено поселення ранньої та пізньої бронзи, а також раннього залізноговіку. Поблизу с.Перетічки (до грудня 1993 р. – с.Кірове) виявлено курганний могильник такурган, а за 1,5 км від Сакунихи – також курган.

На правому березі р.Терн знайдене плескате, з одного кінця загострене знаряддяпервісної людини. Як встановили вчені-археологи, це – кремнева прив’язна сокирка ка-м’яного віку (IV-III тисячоліття до н.е.). Там же раніше знайшли кремневе конусне ру-било. На околиці селища Терни, в урочищі Боярське, виявлене городище розвинутогосередньовіччя, неподалік с.Бабакове – городище й селище розвинутого середньовіччя,курган та курганний могильник. На південно-західній околиці с.Гострий Шпиль – горо-дище раннього залізного віку, а біля с.Холодне – залишки поселень черняхівської куль-тури.

На південь від с. Беседівка, в урочищі Білопільщина, виявлено поселення ранньогозалізного віку, раннього середньовіччя, а на південному сході, в урочищі Негринові Гор-би, – поселення раннього залізного віку, на північному заході – курган.

За періоду бронзового віку, протягом ІІІ-І тисячоліть до н. е., біля сіл Беседівка таГай проживали скотарські племена, а в кінці ІІ тисячоліття в районі Малих Будок меш-кали племена мар’янівської культури.

Біля Беседівки виявлено також залишки поселення перших століть нашої ери – пред-ставників Поседенської групи ранніх слов’ян. Біля Малих Будок археологи знайшлимогильник скіфського часу, а пам’ятки поховань черняхівського типу поблизу – Костя-нтинова, Коровинець, а також на хуторі Холодному. Знайдені в Коровинців рештки ке-раміки та домашнього посуду свідчать про проживання там осілого населення, яке за-

16

ймалось, головним чином, землеробством і гончарством. Там знайдено також чересловід плуга, склад посуду, римські динари, які належали предкам східних слов‘ян.

Згадані археологічні знахідки дають підстави стверджувати, що недригайлівськимкраєм ще з найдавніших часів пізнього палеоліту пройшов шлях людської колонізації.

Особливе місце серед віковічних пам’яток природи цього краю належить свідкамдавніх геологічних катаклізмів. Серед них чільне місце займає геологічний об’єкт, заре-єстрований біля с.Цибуленки, який належить до геоморфологічної групи подібних тво-рінь. Це – гранітний валун великих розмірів занесений сюди ще в часи льодовиковоїепохи, коли потужні льодяні глиби в дилювіальний період просувалися з півночі на пів-день Європи. Він є найбільшим геологічним об’єктом серед подібних знахідок на Сум-щині. Вперше був описаний 1915 р. в «Бюлетені Харківського товариства аматорів при-роди».

А восени 1967 р. на території Тернівського цукрового заводу випадково знайшлипівтонний гранітний валун довгастої форми, який, на думку вчених, 15 чи 20 тисяч роківтому був занесений сюди льодовиком. На правобережжі Терну, на південний схід відТернів, археологами знайдено й досліджено поселення пізнього неоліту.

Література:Сумщина від давнини до сьогодення. – Суми: Слобожанщина, 2000. – 384с.Сапухін П.А. З Недригайлівської старовини // Ленінська правда. – 1959. – 11 листопада.Шейко Я. Нотатки краєзнавця // Світло Жовтня. Орган Недригайлівського райкому Ком-

партії України та районної Ради депутатів трудящих Сумської області. – 1968. – 11 січня.

17

18

Кістки мамонта, знайдені в яру Полюлях Володимиром Голдобіним(із фондів Недригайлівського краєзнавчого музею)

Кістяна проколка і вироби із заліза ранніх слов’ян(із фондів Недригайлівського краєзнавчого музею)

19

Фрагменти посуду ранніх слов’ян (ІІ+ІV ст.)(із фондів Недригайлівського краєзнавчого музею)

Кераміка епохи бронзи (кінець ІІІ – початок І ст. до н.е.)(із фондів Недригайлівського краєзнавчого музею)

20

Фрагменти виробів давньоруських гончарів(із фондів Недригайлівського краєзнавчого музею)

Вироби давньоруських ремісників+ковалів(із фондів Недригайлівського краєзнавчого музею)

23

Дійсно тріумфальною подією стала знахідка в четвертичних відкладеннях біляс.Кулішівка решток мамонта. Восени 1839 р. під час земляних робіт біля р.Хусь (Хусть,Хустка), що є правою притокою Сули, у канаві, яку прокопали по схилу, випадково знай-дені кістки мамонтів та інших тварин, перемішані з землею.

Територія ця тоді належала графу Юрію Олександровичу Головкіну. Дізнавшись прознахідку, він, як людина освічена, зрозумів її значущість. Із Харкова згодом був запро-шений відомий натураліст-дослідник І.Й.Калиниченко. Під його керівництвом розкопкибули продовжені. Іван Йосипович народився 1805 року в Сумах, закінчив медичний фа-культет Харківського університету, пізніше викладав загальну фізіологію, патологію,порівняльну анатомію, завідував зоологічним і мінералогічним кабінетами університе-ту, проводив палеонтологічні дослідження.

Розкопки в Кулішівці виявили ребра, стегна, лопатки, ключиці, хребці, щелепи дав-но вимерлих тварин. Серед них кістки та зуби дикого коня, корінні зуби слона, залишкикістяка північного оленя. Кісток мамонтів вистачило на два скелети. Схоже, тут булозвалище решток диких тварин штучного, тобто створеного людиною, походження. Де-сять днів дослідники, за активної допомоги місцевих селян, розкопували доісторичні пла-сти, але грунтові води не дали довести цю справу до кінця. Професор Калиниченко в1840 р. опублікував ряд матеріалів, що стосуються цієї події, в журналі «Северная пче-ла» під заголовком «Допотопные кости мамонтов в Малороссии».

Це була перша знахідка решток мамонтів в Україні. А взагалі кілька десятків замо-рожених трупів цих тварин знайдено в Сибіру і на Алясці. Найбільш уцілілий екземплярзнайдено в районі річки Колими. Опудало й скелет вимерлої тварини зберігаються взоологічному музеї Академії наук у Санкт-Петербурзі. Висота його 3,5 метра, бивні –більше 4 метрів і вагою до 140 кілограмів.

У 1841 р. в Кулішівці на місці знахідки було встановлено виготовлений у Харкові па-м’ятник з барельєфом скелету мамонта. Чавунні плити доставляли звідти підводами, таксамо, на шести підводах, рештки тварин були відправлені до Харкова, де довгий час збері-гались у зоологічному кабінеті університету, а нині – в історичному музеї. Фундаментпам’ятника складають 60 тисяч цеглин об’ємом 120 м3. На плитах викарбувані написи:«На сем месте в 1839 году открыт остов предпотопного мамонта»; «Сия чрезвычайная ре-дкость отыскана в присутствии владельца обер-камергера графа Ю.А.Головкина»; «Костимамонта подарены Харьковскому университету и хранятся в зоологическом кабинете»;«Село Кулешовка. Место сие было границей между Польшей и россией». До речі, «росси-ей» так і написано, з маленької літери. Чому – допіру не зрозуміло. В російських докумен-тах ХVIIІ-ХІХ століть досить часто зустрічається написання власної назви російської дер-жави з маленької літери. А, можливо, граф Головкін, який увічнив і себе в цьому пам’ят-никові, таким чином хотів підкреслити зверхність Польщі, польської шляхти й власну на-лежність до прихильників Речі Посполитої. Хоча ця версія здається менш імовірною.

У роки Великої Вітчизняної війни західна плита пам’ятника була пробита кулею знімецького кулемета.

У 1948 р. пам’ятник був досліджений за дорученням Інституту археологіїІ.П.Подоплічком та П.І.Бориславським і в 1950 р. реставрований (споруджено новийфундамент). До недавнього часу кулішівський пам’ятник мамонту залишався єдиним усвіті, аж поки біля Інституту мерзлознавства в м.Якутськ (Росія) було встановлено па-м’ятник мамонту в натуральну величину. А біля нового приміщення цирку в м.Якутськувстановлено стилізований пам’ятник мамонтеняті на честь знахідки 1965 р. Також ве-личезний пам’ятник мамонту встановлено на в’їзді до м.Салехард Російської Федерації.

24

Уперше залишки мамонта знайдені мисливцем Осипом Шумаховим у Якутії на Би-ховській протоці в гирлі р. Лєна в 1799 році, які потім за імператорським указом булививезені до Санкт-Петербурга. Наступна знахідка – в Україні, в с. Кулішівка. Отож, зо-браження кулішівського пам‘ятника мамонту стало символом Недригайлівського райо-ну, його візитною карткою, частиною герба нашої землі.

Слово «мамонт», як вважають деякі дослідники, походить з мови якутів чи евенків,де тварину названо «мамут», що означає «ті, що живуть у землі». «Мамут» називалитварину в стародавні часи і в Україні. Інші ж пояснюють походження слова запозичен-ням з польської mamona – «чудовисько».

Свого часу кольорове фото кулішівського пам’ятника було на сторінках популярно-го журналу «Огонек», на поштових конвертах, значках. У 1996 р. в продажу з’явиласьгорілка «Недригайлівська», на етикетці якої зображено тварину, що бреде по снігу, тапам’ятник мамонту. В 1997 р. постамент пам’ятника обкладено мармуровою плиткою,спеціально доставленою з Житомира. У 2004 році мармур замінено на звичайну сучаснуоблицювальну плитку та проведено відповідне упорядкування прилеглої території.

Улітку 1926 р. в с.Червона Слобода в яру Полуботок селяни випадково знайшлизалишки кісток шерстистого носорога. Науковими працівниками Роменського краєзна-вчого музею встановлено, що ця істота жила тут 20-25 тис. років тому. Її довжина сягала3 метри, висота – півтора. Сам же череп довжиною 70 см був доставлений до Роменсь-кого музею.

У середині минулого століття в болотистій місцевості жителями с.Тимченки булознайдено рештки тварин, які виявилися зубами мамонта. Років з 20 вони зберігалися угеографічному кабінеті Козельненської школи, а потім їх сліди загубилися.

У 1947 р. неподалік Тернів, між колишнім Черепівським відділенням радгоспу «Тер-нівський» та с.Черепівка, під час видобування торфу випадково знайшли рештки скеле-та мамонта. Про знахідку нікуди не повідомляли, а залишками тварин забавлялись діти,отже, для науки це залишилося втраченим.

І зовсім недавно, восени 2005 р., мешканець Недригайлова Володимир Голдобін підХоружівкою випадково виявив рештки кісток великого розміру, які, наймовірніше, на-лежали мамонтам або ж іншим доісторичним тваринам. Цікава знахідка зараз зберіга-ється у Недригайлівському районному краєзнавчому музеї й чекає на дослідження.

Література:1. Калиниченко И.И. Допотопные кости мамонтов в Малороссии // Северная пчела. – 1840.

– № 75.2. Литвяк Г.Д. Роменщина в далекому минулому. Записки краєзнавців. – Ромни, 1963.3. Россия. Полное географическое описание нашего отечества / Под ред. В. П. Семенова. –

Т.7. – СПб., 1903.

27

Давніми мешканцями території сучасного Недригайлівського району були предста-вники східно-слов’янського союзу племен – сіверяни. Вони проживали на досить вели-кій території, що охоплювала басейн лівобережжя середньої течії Дніпра: на нижній ісередній Десні, по Сейму, на середній і верхній течіях Сули, Псла, Ворскли. На рубежіVII-IX ст. такі слов’янські племена, як радимичі, в’ятичі, сіверяни, перебували майже наодному рівні розвитку, про що і свідчить літописець. Жили сіверяни в лісі «як ото всякийзвір, їли все нечисте і срамослів’я було в них перед батьками і перед невістками», –читаємо у «Повісті минулих літ». Весіль у них не було, замість цього збиралися на ігри-ща між сусідніми поселеннями, де танцювали, співали «всякі бісівські пісні, і тут умика-ли (викрадали – авт.) жінок собі – з якою хто умовився». Було в них по декілька жінок.Віра їхня була «поганська», і в силу своїх язичницьких уявлень вони чинили тризну надпомерлим, спалювали труп і виставляли посудину з прахом покійного на придорожньо-му стовпі.

Сіверяни були трудолюбивими, старанними землеробами, вирощували жито, ячмінь,пшеницю для власного вжитку. Для обробітку землі застосовували рало, плуг, борону,мотику, заступ, а для збирання і доладування врожаю – серп та ціп. Вони орали, сіяли,жали, молотили, віяли та на ручних жорнах мололи. Всякої худоби тримали багато, а отптиці в господарствах майже не було. По різних лісових сторожках сіверяни трималибджіл у бортях. З часом, до IX ст., полювання змінило своє призначення: почали більшеловити для використання шкіри, ніж на поживу. Дійсно, бракувало ще сіверянськимплеменам соціального досвіду, організованості життя, але якраз вони започаткували націй території частину тієї основи, на якій міцніла давньоруська народність і сама Київсь-ка держава.

На території нинішнього Недригайлівського району, зокрема в Малих Будках та Горо-дищі, дослідниками виявлено залишки сіверянської кераміки, що належить до роменськоїкультури. Перше подібне городище досліджено в м.Ромни, отже й усі інші отримувалиназви роменських. Житла їх були напівземлянкові, у середньому розміром 4х4 м. Наземнічастини робили з дерева, обмазували глиною, накриваючи двосхилим солом’яним дахом.Крім рільництва, скотарства, рибальства та полювання, розвивались ремесла: залізодобу-вне та обробне. На місцях поселень трапляється чимало зернових ям і землеробських зна-рядь, що засвідчує сільськогосподарський напрям діяльності поселенців.

Сіверяни довгий час не знали елементів державності й згуртовувалися, головнимчином, аби вистояти перед суворою реальністю природи. Довгий час вони перебувалипід владою Хозарського каганату, сплачували йому данину. Але згодом, у 884 р., варязь-кий князь Олег, який на той час сидів на київському престолі, захопив землі Сіверянщи-ни. Не зустрівши суттєвого опору, він швидко їх підкорив, наклавши «данину легку».Надалі наказав не сплачувати данину хазарам: «Я їм противник, і вам нічого давати».Платили цей своєрідний податок шкірками зимового горностая. З того часу Сіверянщи-на ввійшла до складу Київської держави.

Наприкінці першого тисячоліття за ініціативою київського князя Володимира Свя-тославовича по Сулі виникають нові населені пункти. «І сказав Володимир: «Се недобреє, що мало городів довколо Києва» і став він городи зводити по Десні, і по Остру, і поТрубежу, і по Сулі, і по Стугні». Про ці події йде мова у старійшому літописі «Повістіминулих літ», а коли цей документ писався, Посулля вже було спустошене сусідами-кочівниками, і тому розповідь щодо сіверянської колонізації в цьому регіоні слід вважа-ти скоріше за спогади про давніші часи Х століття. Князь Володимир, не задовольнив-шись фортифікаційними спорудами по Сулі, споруджував другу захисну лінію – на річ-

28

ках Трубеж та Сейм, і третю – по Остру та Десні. Отже, Посулля фактично ставалопершим ешелоном оборони проти печенігів та інших нападників з боку так званого «ди-кого поля».

Надалі сіверяни вже брали активну участь у походах війська «Великої Скіфії», кудивходили представники різних племен. На чолі з князем Олегом вони здійснювали зу-хвалі військові походи «на греків».

Акт включення сіверянської землі до могутньої Київської держави, безумовно, віді-грав позитивну роль у її розвитку й залишив глибокий слід у всій подальшій історії міс-цевих жителів. На кінець ХІ ст. посульський край ще мав деякі фортеці, але місцевістьбула вже значно спустошена кочівниками, бо й у самому Переяславі Мономах бідував«від раті і від голоду». Нова хвиля колонізації Посулля почалася в ХІІ ст.

В історичній науці досить давно побутує думка про існування окремого племені су-личів, які нібито мешкали в басейні Сули. Але назва цього гіпотетичного племені, ма-буть, з’явилася через непорозуміння в процесі переписування документів: від назви пле-мені уличів. А суличі, ймовірно, ніколи не існували .

Ось така загальна картина минулого постає перед нами. Тепер спробуємо детальні-ше висвітлити добу Київської Русі.

Перші археологічні розвідки поблизу Недригайлова проводив наприкінці позамину-лого століття В.Г.Ляскоронський. Під його керівництвом група вчених дослідила, опи-сала й провела візуальну зйомку територій так званих Недригайлівського, Костянтинів-ського та деяких інших городищ, про які мова й піде далі. Ляскоронський проводив се-рію розкопок для дослідження «змієвих валів» у басейні Сули. За міфом, ці вали утвори-лися тоді, коли один із давніх витязів запріг змія та орав ним, щоб таким чином знесили-ти й подолати. Вчені ж, посилаючись на твердження літописців, вважають, що вали утво-рені штучно для оборонних цілей. В.Г.Ляскоронський припускав, що змієві вали Посул-ля були утворені ще до часів давньоруської держави, оскільки виходили за межі тери-торії Київської Русі . Матеріали, що стосуються розкопок, увійшли у 1901 р. до йогокниги «Городища, курганы и длинные (змиевые) валы, в бассейне р.Сулы».

Біля Недригайлова, на правому березі Сули, археологи виявили сліди городища ча-сів Київської Русі. У народі це місце прозвали Мазепиною горою. Городищами в давньо-руській державі називались невеликі укріплені населені пункти, які виконували рольприкордонних застав. Найукріпленіші частини городищ, цитаделі, утворювали невеликідерев’яні фортеці, обнесені по периметру земляними валами і ровами. Під час ворожогонападу все населення з посаду ховалось і оборонялось за їх стінами. Городище Мазепи-на гора вперше відзначено архієпископом Філаретом (Гумілевським) ще в середині ХІХст. як «Недригайловское на р.Суле – старое городище на Путивльской стороне». Мож-ливо, саме ця згадка стала орієнтиром для розвідок Ляскоронського.

Правий берег Сули дещо піднятий, і розташоване на ньому городище Мазепина гора(близько 43 метрів у ширину та до 70 метрів у довжину) займало мисоподібний виступ-плато, який нависав над посульською долиною і з обох боків обмежувався ярами. На-прикінці минулого століття залишки городища мали такий вигляд: у північній частинібуло відрізане від «материка» досить глибоким ровом, за яким піднімався земляний валвисотою до 3 м. У ньому – прохід, який тоді служив воротами. Від цього валу понадзгаданими ярами йшли такої ж величини вали, які тягнулися 20-30 метрів, поступовозгладжувалися й зникали. Проте варто згадати, що ця місцевість до археологічних до-сліджень ХІХ ст. розорювалася селянами, не говорячи вже про вплив на них протягоммайже 800 років вітру, опадів, вод, рослинності і т.д. «Залишки валу, – писав Ляскорон-

29

ський, – були помітні ще на південно-східному та південно-західному схилах, але слідиїх дуже незначні».

Усередині городища, навпроти воріт чи проходу, знаходилася кругла яма, друга такаж – у південно-західній частині. У насипі земляних валів було знайдено досить багаторізноманітних дрібних камінців, а селяни, які проживали поблизу, розповідали, що тутколись жив якийсь «корольок» – «чи швед, чи Чміль». Із заходу цього давньоруськогопоселення тягнулися два вали з прокопаним між ними ровом. Це урочище називалосьне інакше, як «Совине». Вали йшли з північного сходу на захід – менший на 50 метрів,більший на 70.

Через півстоліття після досліджень Ляскоронського, в 1946 р., на Мазепиній горіпроводились археологічні розкопки під керівництвом Ф.Б.Копилова. Тоді тут виявленослов’янську кераміку. Археологами знайдено перстень, виготовлений з потрійного, кру-ченого на кінцях браслета, плоский наконечник стріли ХІІІ ст.

У с. Костянтинів, на крутій горі біля церкви, в часи досліджень Ляскоронського зна-ходилися залишки ще одного городища, яке мало характерні особливості давньорусь-ких укріплень. Воно займало мис, що круто нависав над посульською долиною, із трьохсторін оперезаний глибокими ярами. Краї площини на вершині мали ледь помітні слідинасипів і якусь зубчатість, ніби залишену будівлями. Нижче оточував усе городище рів,з насипаним по краю земляним валом. Від нього починався крутий спуск. Глибина ровустановила 2 м. З південного боку було помітно декілька рядів штучних валів. Цю, відно-сно найзручнішу, місцевість давні поселенці намагались укріпити якомога краще. А зпівнічної сторони залишки укріплень торкалися житлових будівель. Городище мало до-вжину до 170 м, а ширину – більше 100. У насипах валів дослідники знаходили черепкивід посуду давнього типу, орнаментовані керамічні пластини, кістки, стріли, монети таінше. Біля деяких із подібних укріплень, на навколишніх полях, знаходили багато курга-нів, розташованих дуже близько один від одного, а також пагорбів конусоподібної, окру-глої форми. Подібне виявлене й біля Костянтинова. Але про те, яке їх призначення, кимі коли вони насипані, зараз можна тільки здогадуватись. Більше ста років тому місцевіселяни розповідали, що в курганах знаходили якісь персні, але що то за вироби – невідо-мо. Розказували також, що ці пагорби насипані, тому що тут колись була війна. Та всеж, зрозуміло, це питання потребує подальшого вивчення.

Поблизу Великих Будок експедицією Ляскоронського виявлена значна кількістькурганів-майданів.

На території району знаходяться два найграндіозніших городища – В’яхань (біляс.Городище) і Попаш (біля с.Засулля). Вони вперше згадуються в Іпатіївському літописіпід 1147 р. Відстань між ними – приблизно 12 км.

В’яхань – значно більше, ніж Попаш, величне укріплення з кільцеподібним п’ятиме-тровим валом, насипаним наприкінці ХІ ст. Походження назви міста В’яхань простежи-ти неможливо, але її іншомовне походження незаперечне і має кілька варіантів: В’єхань(найчастіше), Б’яхань, Б’єхань, Бохань.

Залишки давньоруського городища В’яхань знаходяться за 6 км на південь від Тер-нів, а біля с.Холодного – знайдено сліди поселення та залишки посуду черняхівськоїкультури.

У 1858 р. І.Д.Беляєв уперше спробував визначити місце знаходження В’яханя. Тінебагаті матеріали, на які вчений розраховував, дали підставу думати, що місто знахо-диться десь у верхній течії річки Сули. У 1852 р. Філарет (Гумилевський) на основі актів1638 та 1642 рр. визначив більш конкретне місцезнаходження В’яханя. Остаточно ви-

30

значив місцезнаходження городища П.В.Голубовський. Його думку поділяють і сучаснівчені. Отож, знаходиться воно в с.Городище Деркачівської сільради.

Опис городища В’яхань вперше зроблений В.Г.Ляскоронським. У 1946 р. пам’яткувідвідав В.А.Богусевич. Перші результати попереднього дослідження городища були опу-бліковані І.І.Ляпушкіним. У 1971 р. поселення вивчалося М.П. Кучерою таО.В.Сухобоковим, а потім Посульською розвідувальною групою Інституту АрхеологіїАН УРСР під керівництвом Ю.Ю.Моргунова. Вченими відзначені значні оборонні мож-ливості міста, що підтверджують і документи.

У серпні 1147 р. Курське Посейм’я було захоплене сином Юрія Долгорукого ГлібомЮрійовичем, який відразу розіслав по «городам» своїх посадників. Вир (Білопілля), В’я-хань і Попаш відмовилися визнати його владу і залишилися вірними переяславськомукнязеві Мстиславу Ізяславовичу. Тоді об’єднана рать Гліба, чернігівських Ольговичів іполовців осадила ці фортеці, але навіть після підходу чернігівського підкріплення В’я-хань витримав осаду.

Перша згадка про цей населений пункт дає підстави для його локалізації, показуєвисокі захисні якості укріплення, а весь комплекс свідчень статті 1147 р. дає можли-вість говорити про те, що В’яхань належав до Вирської волості.

У центрі села Городище знаходяться залишки цього давньоруського укріплення. Май-данчик має овальну форму площею 1,8 га. У західній і північно-східній частинах валузроблено два проходи. Вал оперезаний ровом.

Під час розкопок була виявлена кераміка ХІІ-ХІІІ ст., мідна кришка посудини з печа-ткою Володимира Мономаха, яка датована 1094-1113 рр. Вчені допускають можливістьвідсунення нижньої дати літописного В’яханя на кінець ХІ ст.

Вдруге і востаннє В’яхань згадується в Лаврентієвському літописі у зв’язку з подія-ми липня 1149 року. Деякі вчені гадають, що В’яхань входив до системи оборони, розро-бленої Володимиром Мономахом, яка проходила по річках Сула і Терн. Два сусідні горо-дища, Боярське та Бабаківське, на їхню думку, були тісно пов’язані з В’яханем стратегі-чно – із кожного з них добре видно В’яхань.

Бабаківське городище в кінці ХІХ ст. називали «Лесиковою могилою», а зараз воновідоме як «Батарея». Кераміка, знайдена там, датується серединою ХІІ – І пол. ХІІІ ст.Невелика площа укріплення, потужні оборонні споруди і гарний обзор дозволяють зро-бити припущення, що Бабаківське городище було сторожовою фортецею – «пригоро-дом» В’яханя.

Боярське городище розташоване на правому березі р. Терн (за 1,5 км на захід відс. Русовщина). «Серед місцевого населення, – писав у 1982 р. Ю.Ю.Моргунов, – горо-дище називається по-різному: уродженці сіл Бабакове і Русовщина називають його «Бо-ярське», в селищі Терни урочище відоме як «Батарея», а назва «Медведика», зареєстро-ване В.Г.Ляскоронським, пам’ятають тільки глибокі старики с. Городище».

На цій території пролягли татарські військові шляхи: Муромський, Ізюмський, Ба-каївський, Ромодан, Сагайдачний, по яких кримчаки робили набіги на російські південніземлі.

Ромодан проходив через Терни. Ось як про нього пише Філарет Гумилевський у своє-му «Историко-статистическом описании Харьковской епархии»: «... в 10 верстах от Оль-шанской на юго-восток, пролегает дорога, называемая Рудоманом или Ромодан. Эта до-рога идет из Путивля на Терны, Низшую Верхосулку и на Гадяч».

В Іпатіївському літописі під 1147 роком, крім В’яханя, згадується ще одне городище– Попаш. Вчені дійшли висновку, що воно розташовувалося якраз напроти Недригайло-

31

ва, на протилежному березі Сули, на північно- західній околиці нинішнього села Засул-ля. Однак щодо цієї версії існує і ряд сумнівів.

Серцевиною літописного Попаша було городище Гульбище, яке свою назву отрима-ло значно пізніше, уже в ХІХ ст., коли його територія стала місцем відпочинку і народ-них гулянь.

Це городище і три селища є пам’ятником літописного Попаша. Укріплення займалиплощу 1,6 га, відкриті поселення – в цілому 13 га.

Заплава Сули в цьому районі дуже заболочена і тут відомо лише два броди. Один ізних (15 км за течією) добре відомий ще з актів ХVI-ХVII ст., а інший – у 1 км від Гульби-ща, через нього йшла дорога від Ромена до Попаша, В’яханя і Виру. Цією ж дорогою втравні 1113 р. мав намір проїхати з Києва на Вир («по Ромну идохом») Володимир Моно-мах. Дорога могла йти від Ромна тільки рівним лівим берегом, оскільки по правому бе-резі місцевість дуже пересічена, вкрита лісом і насичена численними притоками Сули.На лівому ж березі, а потім по мосту близ Гульбища і старого броду пройшла «великадорога» із Ромна на Білопілля (Вир) у новий час.

Попаш – єдине давньоруське городище на Верхній Сулі.За 8 км на південь від Юр’їва городища на правому березі р. Терн (майже напроти

впадіння струмка Куриці) знаходиться пам’ятник, який у давньоруський час міг бутиукріпленим пунктом. Поселення на північній околиці с.Кубракове позначене як городи-ще на карті генерального штабу Російської армії 40-х років ХІХ ст.

Правий берег верхів’їв Сули до самого верхів’я був укритий широколистими лісами.Між Сулою і Посейм’ям виник знаменитий «степовий коридор» – торна дорога половцівна Русь, яку закривали Вир, В’яхань, Курицьке городище.

У кінці ХІ – середині ХІІ ст. Вирська волость була, ймовірно, людним перехрестямдоріг, що зв’язували верхнє Засулля і Курське Посейм’я. Саме в цей час з’явилася тутбільшість з обстежених потім археологами давньоруських укріплень.

ХІІ століття – час розквіту Виру, всі спогади про який у літописах пов’язані або ізконцентрацією половців перед кидком через «степовий коридор», або з їх участю у вій-ськових діях в цьому районі.

На середину ХІІ ст. набрала сили міжусобна боротьба князів. Військові сутички від-бувалися й на території нинішнього Недригайлівського району. Боротьба точилася заПопаш і В’яхань, які належали до Вирської волості. Війська суздальського князя ГлібаЮрійовича та Ольговичів схрестили мечі за ці укріплення. «І посаджав посадників своїхГліб Юрійович, за полем. А коло Вира багато половців ходило тоді з ним до присяги… –читаємо в Іпатіївському літописі під 1147 р. – … І туди прийшов до них Всеволод Свято-славович, і послали вони (послів) до вирівців, кажучи: «Якщо ви нам не здастеся, миоддамо вас половцям на добичу». Та вони сказали їм: «Князь у нас – Ізяслав», – і нездалися їм. І звідтіля пішли вони до (города) Попаша. І туди прийшов до них ІзяславДавидович, і вони билися, і взяли Попаш». Ось такий дослівно текст згадки про літопи-сний Попаш, якому вже понад 850 років. Це городище є ровесником столиці Росії –Москви.

Але ще довго вченим довелося попрацювати над локалізацією місцезнаходженнялегендарного Попаша. Архієпископ Філарет, працюючи над історією Слобожанщини,висловив припущення, що Попаш слід шукати біля гирла лівої притоки Сули р.Попадя,недалеко від с.Вільшани. Про це він і написав у відомому «Историко-статистическомописании…» Чому він дійшов такого висновку – не зрозуміло. Можливо, архієпископвбачав спільність походження назв: Попаш і Попадя, а відтак їх певне географічне сусід-

32

ство. Доводилось також зустрічати пояснення походження назви Попаша від землероб-ських слів – паша, пасовисько.

Перевірити версію Філарета взялися археологи. У 1972 р. під орудоюЮ.Ю.Моргунова, керуючись літописними згадками й працями того ж Філарета, вониобстежили течію р.Попадя. Але «никаких следов жизни древнерусского населения наее берегах не обнаружено». У результаті ретельної археологічної розвідки вчені дійшливисновку, що літописному місту Попаш відповідає комплексний пам’ятник біляс.Засулля, розташований на правому березі р.Сули – 8 км на захід від р.Попадя. Це зо-всім поруч північно-західних околиць Недригайлова.

Укріплення Попаш, вважають археологи, було розташоване на 500 метрів західнішевід с.Засулля. На час розкопок збереглися залишки валу, що оточував містечко, висо-тою близько 3 м і рів глибиною 1-1,5 м та шириною 6 м.

У західній частині було закладено шурф 2х2 м, який виявив культурний шар 0,4 м,насичений керамікою другої половини ХІІ – першої половини ХІІІ ст.

Тогоріч групою Моргунова виявлене й уведене в науковий обіг раніше невідоме укріп-лення, розташоване за 100 м на схід від Мазепиної гори, яке місцевим населенням нази-вається Гульбище. На розораній площі зібрана кераміка скіфських часів, ручки анти-чних амфор початку І тисячоліття нашої ери, слов’янська кераміка середини ХІІ – пер-шої половини ХІІІ ст. Також виявлено залізний ніж, плоске колечко, наконечник мета-левого списа (сулиці), скляне намисто, уламки скляних браслетів. Ученими розчищенаобгоріла дерев’яна конструкція, складена зі стовбурів дерев листяних порід, виявленадавньоруська піч.

Дослідники дійшли висновку, що первинне укріплення на Гульбищі належить до скіф-ського часу, а в середині ХІІ ст. тут була оновлена оборонна система і створено містоПопаш. Вони виявили залишки великої пожежі, певно 1147 р., яка знищила захисні сті-ни. Також, крім кераміки середини ХІІ-ХІІІ ст., знайдені наконечник сулиці, два гладкихперсні з розплющеного дроту, залізні ножі, оміднена риболовна блесна із гачком, ромбо-подібний наконечник стріли, дужка замка, уламки браслетів, маленька скляна фіолето-ва намистинка.

Городище Гульбище – цитадель літописного Попаша, що займає площу розміром240х65-85 м. Свого часу це була найбільш укріплена частина Попаша, де ховалися йогозахисники під час ворожих нападів. Біля підніжжя Гульбища зареєстроване поселенняепохи бронзи.

У 1977 р. дослідження цієї території продовжила комплексна спільна Середньодніпров-ська експедиція інститутів археології АН СРСР та АН УРСР під керівництвомЮ.Ю.Моргунова. Перед ученими стояло завдання визначити дату спорудження та існуван-ня оборонних укріплень Попаша. У першу чергу необхідно було з’ясувати дату створеннявалу, який мав конфігурацію, притаманну епосі вогнепальної зброї. Археологічна практикапоказує, що дуже часто в XVII ст. використовувалася давньоруська фортифікація. Їй лишенадавали прямокутної форми, вичищали давній рів і досипали земляний вал. Внаслідокпроведених розкопок стало зрозумілим, що захисні споруди XVII ст. збудовані не наоснові давньоруської фортифікації.

Археологами в 1972-1977 рр. ототожнено комплексний пам’ятник з літописним міс-том Попаш, яке раніше шукали в гирлі р.Попадя. Нині уявлення про літописний Попашдоповнюється трьома відкритими поселеннями, що розташовані безпосередньо в межахзгаданого городища. Фактично до складу Попаша входять:

– селище Засулля-І, яке починається безпосередньо за ровом Мазепиної гори і про-стягається на північ 150 – 200 м при ширині близько 100 м, але до Гульбища не доходить;

33

– селище Засулля-ІІ, розташоване за 300 м на північний схід від Гульбища і відокре-млене від нього глибоким яром. Розміри його 150 (з північного заходу на південний схід)580-100 м;

– селище Засулля-ІІІ, що займає пологий спуск від підніжжя Гульбища і Мазепиноїгори до заплави р.Сули. Розміри його 200-500-550 м. Перерізається вздовж дорогою зс.Засулля до Бродок.

Попаш знаходиться на відстані 12 км від В’яханя, 30 – від Ромна, 45 – від Виру.На Гульбищі, яке досить довго розорювалося селянами, траплялися і випадкові зна-

хідки. Так, наприклад, у 50-х роках М.Чернишенко знайшов уламки глиняного посуду імаленьку, 10-15 см, вазочку з білої глини. Київські вчені встановили, що це посуд скіф-ських часів.

Довгий час городище постійно псувалось розорюванням, а культурний шар знищу-вався молодим лісом. У 70-х роках планувалося встановити на місці пам’ятки оглядовімайданчики для екскурсій з видом на законсервовані траншеї та житла, зробити музей іт.д. До середини 90-х рр. ХХ ст. ці проекти не були реалізовані, а потім проведена відпо-відна робота з упорядкування цих пам’яток археології. Спільними зусиллями адмініст-рації району, місцевого господарства, підприємств райцентру, лісництва створено тури-стичний маршрут «Попаш – Гульбище – Мазепина гора», який урочисто відкрито у травні1997 року .

Разом з тим ще існують припущення, що літописний Попаш знаходився в с.Віхове(7 км на схід від Недригайлова по дорозі Недригайлів-Суми), і що саме там там булогирло річки Попадя, про яку і згадує Філарет. Але для продовження вивчення цього пи-тання необхідно провести відповідні археологічні дослідження.

Княжі міжусобиці розхитували стіни городищ, і після тих сумних років укріпленняопустіли. Точна дата – невідома. Можливо, вони спустошені у 1185 році, коли полове-цький хан Кончак громив Посульську оборонну лінію, а можливо й набагато пізніше – у1239 р., вже за монголо-татарського нашестя.

Довгий час окремі землі нинішнього Недригайлівського району входили до Черні-гівського князівства, як раніше Попаш та В’яхань до Чернігівської землі. Ще в ХІІ ст. цекнязівство остаточно утвердилося за Ольговичами – потомками Олега Святославича.Раніше Чернігівщина і Переяславщина становили Сіверську землю, і після їх уособлен-ня наш край опинився на крайньому півдні Чернігівського князівства, зовсім недалековід межі з Переяславським. Чернігівщина згодом розділилася на два окремих князівства– Чернігівське та Новгород-Сіверське, які, у свою чергу, поділилися на уділи.

У першій половині ХІІІ ст. роздроблену Русь топтали монгольські коні. У 1239 р.татарські полчища з’явились на території Південно-Західної Русі, було розгромленоПереяслав, спалено Чернігів. Мабуть, тоді загинули й городища Попаш та В’яхань, відяких залишилися тільки згадки на пожовклих сторінках літописів. Наш край опустів надовгі роки.

Література1. Зайцев Б.П., Куделко С.М. Нумизматические памятники Сумщины первого тысячелетия

н.э. Тезисы докладов и сообщений Первой Сумской областной научной историко – краеведчес-кой конференции 5 – 6 апреля 1990 г. – Сумы, 1990.

2. Грушевський М.С. Ілюстрована історія України. – К., 1918.5. Шовкопляс І.Г. Основи археології. – К.: Вища школа, 1972.6. Літопис Руський. – К.: Дніпро, 1989.

34

7. Грушевський М.С. Історія України – Руси: в 11 т.; 12 кн. – Т.1. / Ред. кол.: П.С.Сохань таін. – К.: Наук. думка, 1991.

8. Ситник О.М. Василь Григорович Ляскоронський // Український історичний журнал. –1990. – №2. – С.88.

9. Филарет (Гумилевский). Историко – статистическое описание Харьковской епархии. От-деление ІІІ. – М., 1857.

10. Ляскоронский В.Г. Городища, курганы и длинные (змиевые) валы в бассейне р.Сулы. –М., 1901.

11. Моргунов Ю.Ю. Краткий отчет об археологическом обследовании городищ у с.Засулье(лет. Попаш).

12. Моргунов Ю.Ю. Древнерусские памятники поречья Сулы. Материалы и исследования поархеологии Днепровского левобережья. Вып. 2. – Курск, 1996.

13. Моргунов Ю.Ю. Разведки на Сумщине. Археологические открытия 1972 года. – М., 1973.14. Звагельський В.Б. Літописні міста Сумщини. – Суми: Слобожанщина, 1994.15. Моргунов Ю.Ю. Древнерусские памятники поречья Сулы. Материалы и исследования по

археологии Днепровского левобережья. Вып. 2. – Курск, 1996.

35

План городища поблизу Недригайлова

Схема Костянтинівського городища

36

План Гульбища

37

План В’яханя

38

Матеріали городищ: 1–12 – В’яхань; 13 – Боярське; 14–19 – Бабаківське

39

Індивідуальні знахідки: 1–9, 11 – Попаша; 10, 12–14 – Миколаївки

40

Залишки валів В’яханя

43

З посиленням Литви значна частина руських земель скоро опинилася в її складі. Спо-кійне приєднання руських князівств до Великого князівства Литовського, яке виступилогарантом безпеки від татарської неволі, почалося за князя Гедеміна й завершилося за Оль-герда, який приєднав Брянське, Сіверське та Чернігівське князівства.

З кінця XIV століття татари швидко втрачали колишні позиції, а на півночі зросталидва державні осередки, які почали збирати великоруські, українські та білоруські землі.Це – Московське та Литовське князівства. Наш край у ті часи став пустуючим лісосте-пом, через який час від часу проносились загони кримських татар, торуючи собі шлях убагатші землі.

Оскільки протягом ХV – першої половини ХVІ ст. ці окраїни почали подекуди засе-лятися, з’явилась можливість задовольнити нагальну потребу – організувати надійнуохорону від вічно загрожуючого степу таким самим чином. Нові держави використалидосвід Русі, яка огороджувалася прикордонними городищами. Так, за царя Івана ІV Гро-зного, в середині ХVІ ст., оборонна лінія проходила від Путивля на литовському кордонівздовж річки Сейм. За його наступника Федора Івановича, між 1584-1598 рр., проведе-но лінію з цілого ряду фортець через Бєлгород, Курськ, Вороніж, Валуйки, Лівни. А закілька літ цар Борис Годунов збудував фортецю Царево-Борисов. І, нарешті, за Михай-ла Федоровича в першій половині ХVІІ ст. збудована так звана Бєлгородська лінія, якависувається на південь на сотні кілометрів.

На початку ХVІ ст. Москва активно прагнула прилучити сіверянські землі до своїхволодінь. У результаті московсько-литовської війни 1500-1503 рр. до складу царстваувійшли землі з містами Чернігів, Стародуб, Путивль, Рильськ, Новгород-Сіверський таін. Але землі сучасного Недригайлівського району ще довгий час залишалися в складіВеликого князівства Литовського, від чого українців, які жили в складі Литви, ще довгопотім називали «литовськими людьми».

Після Люблінської унії 1569 р. наш край опинився в складі Польщі й перебував там аждо 1647 р., тобто 78 років. З того часу на ці землі була відкрита дорога польській шляхті,яка й не забарилася цим скористатися. Тим більше, внаслідок послаблення Московщинипід час «смути» Речі Посполитій вдалося захопити цілий ряд слобідських територій заДеулінським перемир’ям 1618 р. Огороджуючи себе від Московського царства, вона за-снувала на деяких «путивльських місцях» укріплення на зразок тих, які були створеніраніше. В їх числі на польській стороні утворилось і Недригайлівське. Мова про утворен-ня містечка та сіл піде в наступному розділі.

Власне, очевидним є той факт, що наша земля в період Київської доби і пізніше зна-ходилася на кордонах і межах. Така особливість не могла не відбитись на специфіці бут-тя краю.

Як зазначалося вище, з 1569 р. західна Недригайлівщина – Коровинці, Костянтинів,Недригайлів, – відходять до Речі Посполитої, де перебували до 1647 р. А схід та півден-ний схід – Терни, Городище, Вільшана, Козельне опиняються у складі Московськогоцарства.

Залюднення краю стимулювалося необхідністю укріплення прикордонних рубежів,але, зрештою, зводилось нанівець у результаті військових дій. І лише починаючи з кінцяХVІ століття, коли сусідні держави досить чітко визначилися зі своїм розмежуванням,виникла передумова створення цілого ряду населених пунктів, доля яких принципововідрізнялась б від долі попередніх поселень.

44

Картосхема кордонів Роменської волості,складена П.М.Кулаковським. 1 – частинаРоменської волості, передана Московській

державі, згідно з Варшавською угодою 1645 р.2+ Роменська волость, передана Київському

воєводству у 1647 р.

Територія Недригайлівщини на спеціальній карті Боплана 1650 р. у збільшеному вигляді (північ унизу)

47

У давньоруських літописах, а потім і в документах XVI-XVII ст. місцевість, куди вхо-див і наш край, називалась «диким полем», або «польской украйной». Поселення на цихземлях називалися – слободи, а жителі – слобожани. Відповідно цю частину Українитеж іменували Слобідською, означуючи досить велику територію, яка з етнографічногопогляду утворювала спільність української, російської та інших народностей. З поглядуісторичного, цей регіон був переплетінням шляхів слов’янської колонізації, а з поглядугеографічного, Слобожанщина – підвищена площина на вододілах великих та малих рі-чок, де простягався безкрайній чорноземний степ з незначними ділянками лісу.

Територія сучасного району часто зазнавала нападів кримських татар. Це, у свою чер-гу, спричиняло її тривалочасову безлюдність. Але географічне розташування, природніумови та , мабуть, і сама історія не могли надовго залишити край пустуючим. Для надійноїізоляції від татарських набігів польський та московський уряди вживали низку заходів,але головним і, вочевидь, найдієвішим був курс на спорудження лінії укріплених містечокта організацію особливого роду військової прикордонно-сторожової служби.

КАРТОГРАФІЧНІ ДЖЕРЕЛА

З-поміж історичних джерел, над якими довелося працювати, одними з провідних єкартографічні. Серед найдавніших мап є атлас Коронеллі, виданий у Амстердамі в 1638р. Там видрукувані карти, які виготовлені значно раніше атласу. Зокрема, карта Данке-рта, оскільки він відвідував окраїни Росії з метою складання карти двічі – в 1609 та 1613рр. За визначенням археолога В.Г.Ляскоронського, який наприкінці ХІХ ст. провів архе-ологічні розвідки у нашому краї, в «Чтениях в историческом обществе Нестора-летопи-сца» у книзі 12 за 1898 р. зустрічаємо :«Карта исполнена довольно тщательно и болееправильно. Государства и области раскрашены…». Кордони між державами ідуть на нійпо ріках Остер та Ромен, пересікаючи Псел, Ворсклу, Сулу. Нанесені ліси, в т.ч. і нанашій місцевості. Серед міст Лубни, Лохвиця, Ромни, Гадяч, Хорол, «Охтырское горо-дище» знаходимо й Дригайлов. Але розміщений він на місці нинішнього Засулля. Посуті, це перша нанесена на мапу назва нашого древнього поселення.

Одним із найкращих атласів, які вийшли в ХІІ ст., є карта Левассера де Боплана,який довгий час служив у польському королівстві як військовий інженер. Молодий лей-тенант успішно зводив військові укріплення, виконував топографічні роботи, брав участьу бойових діях, тут дослужився до капітана. Останніх 8 років (ймовірно з 1634 по 1642рік) займався картографією. Тоді побував і в нашому краї. Чому така переконаність?Тому що людина, без практичних досліджень місцевості, не могла з такою точністю вдеталях відтворити все, що в наявності на папері. Серед 11 назв Вільшанок та Ольшанокзнаходимо тут і нашу Вільшанку і село Вільшану. Навіть перехід (брід) через Сулу в«околиці Ольшани», село Коровинці з околицями так само, як і Коренів ліс з околицямисела Коренево. Хусь зазначається як річка басейну Сули. Сюди ж віднесено і річку Біж.Серед більше десятка Тернівок і Теренів є і наш Терн. Глинськ зазначено як місто, Глу-хів – село. Карта виготовлена в 1650 р. На ній нанесено вперше Недригайлів як форте-цю, а на правому березі Сули – Дригайлівське городище. Тут же річка Дригайлиха, щовпадає в Сулу. Боплан, сам того не відаючи, познайомив весь західний світ з іменемУкраїни, вперше відобразив назви і населених пунктів сьогоднішньої Недригайлівщини.Аналогічне відтворення нашого краю на картах не довелося зустрічати аж до виходу«Атласа Харьковского наместничества 1787 года».

48

ІСТОРІОГРАФІЯ ПИТАННЯ

Відверто кажучи, до недавнього часу авторів цього матеріалу не покидали сумніви щодоможливості встановлення точної дати виникнення Недригайлова. Передусім пригадувавсядавній афоризм: «Якби це можна було зробити, це б уже хтось зробив до нас». Відчуттянеможливості датувати заснування Недригайлова підсилювала кіпа науково-історичної лі-тератури, випущеної упродовж останніх двохсот років, де припущення досить туманні, невизначені й не підтверджені історичними фактами. Далі не було впевненості щодо збере-ження джерельної бази, яка б дозволяла точно встановити дату появи нашого селища, аджевоно виникло раніше Харкова, у період складних міждержавних і соціальних процесів, коза-цьких повстань, Хмельниччини, напруженості у стосунках Речі Посполитої з Московськимцарством під час поділу спірних територій, коли було не до архівування документів та їхзбереження. Проте, на щастя, песимістичні прогнози не справдилися.

Насамперед – короткий екскурс в історію дослідження цього питання.Найдавнішим відомим на сьогодні документом, який торкається теми появи Недри-

гайлова, можна назвати щоденник поручика Полеліпольського, який у 1774 р. служив уНедригайлівській фортеці. Там, з-поміж іншого, є такий запис: «Недригайлів «населениз-за днепровских мест вольным народом до бывшего в минувшем (т.е.1647) году…»,тобто до часу підписання акта розмежування кордонів між Річчю Посполитою та Мос-ковським царством.

В описі Харківського намісництва кінця ХVІІІ ст. йде мова про те, що Недригайлів«…построен прежде 1647 года, но когда точно, не известно». «Новый и полный геогра-фический словарь Российского государства», виданий у Москві у 1788 р., туманно гово-рить про те, що Недригайлів «построен после 1653 года». Виданий через 17 років, у 1805 р.,у Москві «Словарь географический Российского государства» повторює свого попере-дника: «Недригайлов – безуездный город, Слободско-Украинской губернии в Сумскомуезде… Построен после 1653 года, но когда точно, не известно».

Підбиваючи підсумок огляду російських джерел, варто підкреслити, що в них про-слідковується певна упередженість і відверте замовчування того факту, що Недригай-лів заснований ще в часи, коли ця територія перебувала у складі Речі Посполитої. Росі-яни таким чином, ймовірно, хотіли стерти цю сторінку нашої історії, аби позиціонуватицю територію як «исконно русскую».

Архієпископ Філарет (Гумілевський) у своїй відомій праці «Историко-статистичес-кое описание Харьковской епархии», виданій у Москві 1857 р., пише: «…несомненно,что Недригайлов еще до татар был русским городом. Здесь старое Недригайловское го-родище… отличено от острога и деревень его, построенных московскими людьми». Вінне уточнює дати заснування, але піддає критиці й спростовує твердження Среднєвсько-го, що Недригайлів побудований після 1653 р. Спираючись на царські грамоти, Філаретобстоює думку, що поселення виникло не пізніше 1642 р. До того ж, автор робить при-пущення, що цар прийняв Недригайлів від поляків з фортецею, «где, может быть, стоялкостёл для польских чиновников». Ще до офіційного розмежування у 1644 р. «цар по-спешил … поставить православный собор…».

У 1882 р. у Харківській університетській друкарні вийшла «Историческая хроноло-гия Харьковской губернии», де говорилося, що в 1627 р. існувало «городище Недригай-лова». Забігаючи наперед, зазначимо, що це дійсно так, і городище тоді існувало, але небуло заселеним і пустувало. До того ж знаходимо городище не на тому місці, де нинірозташований Недригайлів, а на протилежному березі р.Сула.

49

Відомий історик Слобожанщини радянського часу А.Г.Слюсарський вважав, що Не-дригайлів виник у 30-40-х рр. ХVІІ століття.

Українська радянська енциклопедія 1962 р. видання замовчує роль поляків у засну-ванні Недригайлова й гласить, що «у середині ХVІІ ст. російський уряд збудував у Не-дригайлові фортецю для захисту Слобідської України від поляків і кримських татар».

Варто відзначити, що радянська історія, як і царська, грішила, «забуваючи» про рольПольської держави у заснуванні ряду населених пунктів Слобожанщини, в т.ч. і Недри-гайлова.

«Історія міст і сіл Української РСР. Сумська область», видана у 1973 р., з посилан-ням на вищезгаданого А.Г.Слюсарського, видруковує таку тезу: «Недригайлів заснова-но в 30-40-х рр. ХVІІ ст. вихідцями з Лівобережної і Правобережної України. Територія,де виник він, належала Російській державі». І знову неправильно. Видана у 1980 р. «Ис-тория городов и сел Украинской РСР. Сумская область» уточнює попереднє україномо-вне видання:

«В ХVІ в. Польские власти построили здесь укрепления, т.н. Недригайловское горо-дище, возле которого на берегу Сулы возникла слобода Недригайлов, превратившаяся к1632 г. в значительный населенный пункт». Тут вперше конкретизується дата виник-нення селища, хоча вона й не відповідала дійсності.

Майже один до одного ця теза про 1632 р. скопійована у розділі про Недригайлів унауковому довіднику «Сумщина від давнини до сьогодення», який вийшов друком у 2000р. Тобто, як це доводиться часто бачити, без абсолютно ніяковісінького дослідженняісторії нашого краю в черговий раз було проведено переписування раніше висунутої гі-потези. До того ж – заперечної.

Зовсім недавно в одному з київських видавництв видана монографія науковця з На-ціонального університету «Острозька академія» Петра Михайловича Кулаковського«Чернігово-Сіверщина у складі Речі Посполитої 1618-1648», в якій на основі ґрунтовноїджерельної бази дуже детально описується історичний проміжок, під час якого і з’яви-лись Недригайлів та цілий ряд населених пунктів краю. Саме ця праця дає змогу відпові-сти на ряд питань історії нашого районного центру. Автор, на основі документів, що збе-рігаються в «Российском государственном архиве древних актов» м. Москви, спираю-чись на ряд польських та російських джерел, наводить незаперечні факти, які дають змогуточно визначити час заснування Недригайлова, хто і як його заснував.

На сьогодні вже можна говорити впевнено, що ця праця остаточно ставить всі крап-ки над «і» в цьому донедавна складному питанні.

НАПЕРЕДОДНІ

Польські джерела говорять про те, що городище Дригайлів, на території якого засе-лено Недригайлів, пустувало до 1634 р.

Польська «Ординація провінцій, від Москви рекуперованих» (рекуперовані-повер-нуті) 1620 р. містила пункт про надання земельних володінь на ленному праві. Власникземель на ленному праві повинен був збудувати захисне укріплення й виставляти загінна випадок війни. Наділення ленними володіннями на Чернігово-Сіверщині польськікомісари провели у другій половині 1620 р. Привілей від 25 вересня 1625 р.надав правоволодіння чернігівському мечнику, а потім і послу до сейму Янові Лютомирському наГрайворон і Дригайлів – «безлюдні городища величиною 500 волок».

50

Процесу наділення передувала волочна поміра, під час проведення якої за одиницювиміру бралася хелмінська волока, поширена у північних та східних регіонах Речі По-сполитої. Середня величина волоки становила 21,35 га, хоча на Смоленщині й Сівер-щині вона могла мати й дещо відмінну величину, яка наразі невідома. Отже, коли припу-стити, що городище Дригайлів і навколишні території віддавалися площею близько 250волок, то це становило більше 5 тисяч гектарів незаселених земель.

Ян Лютомирський отримав півтисячі волок земель на городищах Грайворон і Дри-гайлів із зобов‘язанням збудувати в кожному замочок (фортецю). Попри неодноразовіпідтвердження королем згаданих надань, Лютомирський колонізаційних заходів (засе-лення) на городищах не здійснював; більше того, Липове й Дригайлів опинилися у сферівпливу роменської колонізації.

У 1633 р. було вкотре підтверджено право на земельне володіння городищами Грай-ворон і Недригайлів Яном Лютомирським, проте до них у нього руки так і не доходили.

Ув‘язчий лист надвірного маршалка Адама Казановського у Роменське староствовід 8 травня 1633 р. відносить до цього староства також городища Дригайлів над Сулою,Іванівське над р.Терн, урочища на Хоролі. Це дало юридичні підстави місцевим урядни-кам, зокрема роменському підстарості Криштофові Сіножацькому, проводити інтенсив-ну колонізацію верхнього Посулля.

Незгасаюче кондотьєрство (по суті, мародерство і грабіж), що продовжувало інспі-руватися К.Сіножацьким, й відповідні акції з боку Путивля, які часто, коли не були сан-кціоновані, теж набирали подібного характеру, перервалися Смоленською війною. Ро-менська колонізація нашого краю зазнала під час неї нищівних ударів. Московські війсь-ка двічі (наприкінці 1632 та у середині 1633 рр.) захоплювали «великий острог» Ромен,тобто їх міські укріплення. Слободи ж при цьому знищувалися дощенту. За таких умовпро ведення планомірної колонізаційної діяльності не могло бути й мови – ані з бокуПольської держави, ані з боку Московщини. Хоча апетит в обох на цей ласий куточокнашого краю був неабиякий. Але нинішня Недригайлівщина продовжувала бути рубе-жем зіткнення двох ворогуючих між собою держав.

ПЕРША СПРОБА ОСАДЖЕННЯ (ЗАСНУВАННЯ)

Успішне для Речі Посполитої завершення Смоленської війни відкрило перед такимиорганізаторами колонізаційних акцій, як Криштоф Сіножацький, небачені перед тимперспективи.

Незабаром після укладення Полянівського мирного договору 1634 р. з ініціативиукраїнського магната Лукаша Жулкевського заселяються Нове і Сарське городища. Бувзакопаний стовп з 25-ма вбитими цвяхами, які позначали кількість пільгових років дляпоселенців.

Майже синхронно з освоєнням людьми Л.Жулкевського Нового та Сарського горо-дищ роменський підстароста Криштоф Сіножацький оголосив про початок колонізацій-ного походу на Недригайлівське й Деханське (на р. Терн, територія сучасної Деркачів-ської сільради) городища. Досить швидко на його заклик прибуло близько тисячі осіб,що почали підготовчі роботи зі зведення там укріплень. Втім, К.Сіножацький був лишероменським урядником, а не землевласником значних задніпровських маєтностей, якЛ.Жулкевський, тому його заклики мали більш пропагандистський і менш організова-ний характер.

51

Підсумовуючи викладене, можна з впевненістю сказати, що і до 1625 р., коли горо-дище Дригайлів було віддане польському уряднику Янові Лютомирському, і після цього,до 1634 р., городище Дригайлів було безлюдне і порожнє. Отже, твердження в «Исто-рии городов и сёл Украинской ССР. Сумская область», що Недригайлів уже в 1632 р.перетворився у значний населений пункт, не відповідає дійсності.

Як наслідок, не встигнувши зробити якихось конкретних заходів щодо осадженнязгаданих городищ, роменський урядник оголосив про заселення Курицького городища,розташованого, правдоподібно, при впаданні Куриці до Терну .

Ситуація для Криштофа Сіножацького ускладнювалася ще й тим, що практично од-ночасно відбудовувалася мережа населених пунктів у Роменській волості: зводилися«замочки» у Липовому, Ведмежому, Ромнах, відновлювалися слободи й хутори. Незва-жаючи на це, за свідченням путивльця Олексія Мезенцева, влітку 1634 р. на Недригай-лівському, Деханському й Курицькому городищах люди почали селитися і поставилишалаші, але, почувши про з’їзд царських межових суддів і королівських комісарів, щовідбувся восени цього ж року, та очікуючи на прибуття багатьох московських ратнихлюдей, залишили їх.

Отож другий підсумок нашого дослідження: спроба роменського підстарости та йоголюдей влітку 1634 р. заснувати Недригайлів не вдалася.

ДРУГА СПРОБА

У Ромнах 1639 р. мала місце короткотривала заміна (правдоподібно, на першу полови-ну року) підстарости – Криштофа Сіножацького замінив Матвій Мрочка. Досить оригіна-льно цю зміну пояснювала група путивльських дворян і дітей боярських на чолі з ІваномЧерепковим та Василем Волинцовим. У чолобитній путивльському воєводі Григорію Пу-шкіну в березні 1639 р. вони зазначили, що «Роменський острожок відкупили у пана Каза-новського жиди. А ті жиди найняли в підстарости міста поляка Матвія Мрочку». Втім, іпри новому підстарості господарський наступ роменців на царські землі продовжувався.

К. Сіножацький тим часом займався в черговий раз осадженням (заснуванням) Не-дригайлівського городища. Після невдалої спроби 1634 р., коли восени під тиском коро-лівських комісарів для встановлення державного кордону, зокрема А.Киселя,К.Сіножацький розпорядився вивести людей й очистити городище, він повторно взявсяза колонізацію Недригайлова – стратегічно важливого пункту. Інформація про це надій-шла в Путивль також у березні 1639 р.

До Недригайлівського городища був скерований 15-особовий загін під керівництвомСемена Черепова з вимогою очистити царську землю. Самого К.Сіножацького у цей мо-мент на городищі не було. С.Черепова зустрів його заступник Облонський. Останнійпісля проведення консультацій із М.Мрочкою велів посланцям їхати до Ромен. Підста-роста з ними повівся суворо – відібрав зброю, арештував, стверджуючи, що до завер-шення межування городище належить А.Казановському. Посланці були відпущені з Ро-мен лише після отримання М.Мрочкою листа від Г.Пушкіна у цій справі.

Таким чином, можна говорити про те, що Недригайлів засновано у березні 1639 р.польським урядником Криштофом Сіножацьким, який став натхненником і організато-ром освоєння недригайлівського краю.

Польським Недригайлів залишався де-юре до 1647 р., тобто 8 років, а де-факто – до1644 р., коли був зайнятий підданими московського царя – козаками.

52

Дригайлівське городище існувало ще задовго до визначеної дати на правобережжіСули, на околиці сучасного с.Засулля, де, вважається, знаходилося літописне городищеПопаш. А засноване Сіножацьким Недригайлівське городище було на місці теперішньо-го Недригайлова. Отже, Дригайлівське городище й Недригайлівське городище – це різнінаселені пункти, хоча й розмежовані лише річкою Сулою.

У І половині ХVІІ століття Сула вже не мала на територію сучасного нашого районусудноплавного ходу, оскільки влітку ставала маловодною. Зважаючи на це, як правило,долалася вбрід. Найбільш значним був Піщаний брід, що знаходився на дорозі з Путив-ля до Возовського острожка поблизу впадання до Сули Терну. У квітні 1641 р. спеціаль-но, щоб зберегти контроль над цим бродом, московські ратні люди звели тут Піщанийострожок. Нижче за течією Сули, перед впаданням до неї Великої Хусі (Хусті), знаходи-вся ще один брід – званий Коровиним. З поступом колонізації на річці почали будуватимости. Споруджувалися вони і через притоки Сули. Зокрема, у березні – на початкуквітня 1646 р. за наказом Яреми Вишневецького був зведений міст через ліву притокуОльшанку. Крім цього, влаштовувалися й тимчасові мощені мости, що виконували пев-ну господарську функцію. Так, у травні 1646 р. для перевезення попелу з лівого берегуТерну на правий за 2-3 версти вище від Піщаного острожка за наказом недригайлівсько-го урядника Криштофа Сіножацького був намощений міст.

Поблизу Недригайлова на першу половину ХVII ст. існував ряд городищ.Деханське городище знаходилося на правому березі р.Терн, біля гирла р.Бобрик, за

5 верст від Дригайлівського городища, за 7 верст від Піщаного острожка, 33 – від Пути-вля. А Іваницьке городище було розташоване на лівому березі Терну за 5 верст від Дри-гайлова, за 10 – від Піщаного, за 30 – від Путивля. Обидва городища знаходилися спра-ва за кілька верст від дороги Путивль-Піщаний, а острожок же знаходився на Сулі вищеНедригайлова за 8 верст, вище гирла Ольшанки до Сули – 5 верст, від Путивля – за 40верст.

Коли вести мову про ліси, необхідно згадати про їх масиви, розташовані поза межамиНовгород-Сіверського повіту Роменської волості. Найбільш значний з них – Коренев ліс –переважно знаходився між Біжем, правою притокою Терну, та Сулою. Його важливістьдля Речі Посполитої відзначали навіть у Варшаві. У 1641 р. Владислав ІV в інструкції комі-сарам, визначеним для проведення межування на цій ділянці кордону, наголошував нанебажаності поступки цього лісу Московській державі.

Згідно з даними, зібраними і відображеними на Спеціальній карті Г.Боплана, все пра-вобережжя Сули від Малої Хусі до Ромен було густо покрите лісами. Навпроти гирла МалоїХусі поблизу Недригайлова існував невеликий бір Филипівка. Саме ним проходив держа-вний кордон згідно з Варшавським договором 1644 р. Усі згадані лісові масиви протягом1630-1640-х рр. активно використовувалися для промислових потреб.

ВЕЛИКИЙ ОСАДЧИЙ

Криштоф Сіножацький – роменський урядник, згодом роменський підстароста у 1625-1641, 1644 рр. під протекторатом надвірного маршалка Адама Казановського, у 1648 р.– костянтинівський урядник князя Яреми Вишневецького. Учасник московської експе-диції 1609-1611, а також 1616-1618 рр., учасник Смоленської війни. Був одним з най-більш вмілих організаторів колонізаційного руху й проводив довгий час заселення і роз-ширення території Роменської волості. Завдяки його старанням з’явилися слободи Ли-

53

пова Долина, Костянтинів та цілий ряд інших населених пунктів, що існують і до ниніш-нього часу.

Призначення К.Сіножацького місцевим державцею напевне було ініційоване Щас-ним Вишелем – ніжинським війтом, потім посланником до Москви, який сам, будучиорганізатором колонізаційних акцій на Чернігово-Сіверщині, добре знав кадри місцевихосадчих, до яких належав і Сіножацький. Саме з останнім до 1648 р. пов’язаний розви-ток Ромен та округи, саме під його керівництвом Ромни стали найбільш активним центромколонізаційної діяльності у верхньому Посуллі.

Після спалення московськими військами в грудні 1632 р. більшого Роменського ост-рога Сіножацький збудував два менших, таким чином довівши кількість острожків дотрьох.

2 січня 1633 р. путивльські й рильські загони росіян підійшли під Роменський острогі за версту від нього вступили в бій із загоном роменського урядника Криштофа Сіножа-цького. Бій завершився перемогою московських військ, яким вдалося взяти великий ос-трог. Урядник з оборонцями, які залишились живими, замкнувся в малому острожку,що розташовувався на високому насипі.

У липні 1633 р. нападники взяли й спалили всі три острожки, захопили в полон 30чоловік, у тому числі брата Сіножацького Мерхеля і його дружину Федору (Теодору),яка утримувалася в полоні у Путивлі до 1634 р.

НА РУБЕЖІ КОРДОНІВ І ВІКІВ

Річку Терн і Деханське городище Річ Посполита та Московщина з кінця 1630-х рр.схильні були визнавати міждержавною межею.

Про належність нашого краю до Чернігівського воєводства свідчить подимний ре-єстр його маєтностей 1638 р. До Роменської волості належала територія навколо місцявпадання Ромену до Сули. Ув’язчий лист Адама Казановського у Роменське староствовід 8 травня 1633 р. відносить до староства також городища Дригайлів над Сулою, Іва-нівське над Терном, урочища на Хоролі.

У середині грудня 1641 р. у Піщаному острозі (на території сучасної Вільшанськоїсільської ради) зафіксували приїзд роменського урядника Олександра Яблоновського тайого брата, недригайлівського урядника Петра Яблоновського, на Іванівське й Дехансь-ке городища з метою проведення огляду й виявлення можливостей зведення тут замоч-ків. Голова Піщаного Єлизар Безобразов розпорядився поставити тут застави, а на Де-ханському городищі ще й звести шалаш. На питання, з якою метою люди з Ромен і Не-дригайлова їздили по царській землі, ті відповіли – для ловлі звіра. Один з недригайлів-ців, що трапився Є.Безобразову по дорозі на Іванівське городище, повідомив про планисвого урядника звести на цьому городищі укріплення, для чого переписали всіх недри-гайлівських людей і наказали бути зі зброєю та запасами продуктів. Подібно вчинив іроменський урядник.

Справді, урядники Адама Казановського, який був власником земель Роменської во-лості й інколи навідувався до своїх землеволодінь, з повторним візитом не забарилися.Вже 19 грудня вони у супроводі 90 осіб прибули на Деханське городище, з боєм витис-нули ратних людей, зруйнували шалаш, спалили заготовлене там сіно. Після цього по-вернулися у Недригайлів, але пригрозили, що у разі повторного зайняття ратними лю-дьми Деханського городища знов прийдуть. Зважаючи на це, з Рильська, Севська й Пу-

54

тивля у Піщаний острог було направлене підкріплення – близько 300 ратних людей. Незбиралася відступати й супротивна сторона. Московські розвідники у грудні 1641 р.повідомляли путивльському воєводі Петрові Волконському про одержання роменськимурядником О.Яблоновським від А.Казановського відповідного листа.

Наступного 1642 р., на початку вересня, граничні комісари та межові судді з’їхали-ся . Комісари отримали згоду від сейму поступитися на користь Московської державиНедригайлівським городищем, але така поступка не задовольнила московську сторону.Безплідність довготривалих переговорів усе більше переконувала представників полі-тичної верхівки Речі Посполитої про необхідність встановлення прийнятого для обохсторін статус-кво щодо кордону між державами.

Докорінно ж ситуація почала змінюватися у середині 1640-х рр., коли король Вла-дислав IV здійснив спробу створення антитурецької коаліції, до якої планувалося залу-чити й московську державу. Це сприяло досягненню компромісу щодо спірних діляноккордону між Річчю Посполитою та Московією.

На початку серпня 1644 р. до Варшави прибуло велике московське посольство, яке,провівши переговори з визначеними Владиславом IV «панами радними», досягло згодина підписання договору, який отримав назву Варшавської угоди. Тоді на ділянці нашогокраю був прийнятий польський варіант кордону. Поступившись Недригайловом, Охти-ркою, Вільшаною, польська сторона домоглася збереження для Речі Посполитої біль-шості спірних населених пунктів, включаючи Ромни і Гадяч. Компенсацією за таку «же-ртву» стали Трубчевська, Олешківська волості та заклевенські населені пункти, що пе-редавалися Московській державі.

Вийшовши з болота, лінія кордону прямувала до вершини р.Мала Усь (Хусь). Цієюрічкою кордон тягнувся 7 верст до її впадання в Сулу, ділячи млин, який знаходився за 2версти від гирла, як і саму Малу Усь, наполовину між сторонами. Із Сули кордон вихо-див навпроти впадання Малої Усі та йшов долинкою Іржавцем. Згодом переходив річкуНедригайлівку та пересікав дорогу Недригайлів-Берестівка. Від цієї дороги через боло-то й виварений на селітру курган лінія кордону перетинала Гадяцьку дорогу й направля-лася до двох Хорольських вершин. Тут чернігівська ділянка східного кордону Польсько-Литовської держави завершувалася і починалася – київська.

23 червня 1647 р. було підписано Акт розмежування земель між Московською дер-жавою та Річчю Посполитою.

Показуючи, які міста Польща віддає Росії, в документі говорилося: «Городище Недри-гайловское на р.Суле, старое городище на Путивльской стороне, и новый острог и земля-ной вал за р.Сулою, и посад слободы по обе стороны р.Сулы, да в уезде на той же рекеСуле, на той стороне, на которой острог стоит, выше Недригайлова в 2-х верстах, деревнюКармышевку да деревню Цыбулину выше Недригайлова у 5 верстах на р.Суле на Путив-льской стороне, и с землями и лесами и с водами и с мельницами и со всякими угодиямиотдается царю».

Зверніть увагу: мова йде про два городища – Недригайлівське на р.Сула, яке булозасновано поляками і на якому зараз стоїть Недригайлів, і старе городище на Путивльсь-кій стороні – залишки літописного Попаша на околиці с.Засулля. Це ще раз підтверджуєправильність вищевикладеного припущення.

В одному з документів Севської провінційної канцелярії говориться таке: «ГородНедригайлов на ровном месте, деревянный, построен острогом над рекою Сулою. А скольдавно того ведения не имеется. В округе того города речки малые: Березовка, Недригай-ловка. В оной речке Суле рыбы изобилие щука, плотва, окунь, лин, рак. Около того горо-

55

да пашни паханые. Хлебу всякому род бывает, а больше ржи. От того города леса имею-тся в близости, версты в две и тот лес малой: арешник, клен, ольха. А огородные овощи– капуста, свекла. Садовые: яблока, груша, вишня, слива родятся не ежегодно. А в полютравы и цветы родятся. А оной город в осаде не был и войной не имел. И тому городупрежнего герба не имеется».

У 1602 р. з’явилися згадки про Костянтинів, у 1609 р. – про Вільшану. В цей же часвиникла Червона Слобода, заселяються Коровинці, Курмани та інші села.

Село Сакуниха спочатку з’явилося під назвою Сакунова Слобода (за переказами –від прізвища козака Сакуна, який заснував тут перше поселення). Масово почали засе-лятись тут люди з 1628 р. За переписом, у 1630 р. Сакуниха мала 41 двір, навколишніхутори Коцурове – 20, Козацьке – 13, Чаплина – 8.

Разом з Недригайловом, у 30-ті рр. ХVII ст., виникають села Комишанка і Цибулен-ки. З 1644 р. відомі Хоружівка, яку спочатку називали Хорунжівка, та Беседівка, котрузаснував ставленик І.Вишневецького роменський староста Ян Беседівський. Від йогоімені й отримало назву це село, яке спершу заселили вихідці з Правобережжя. У 1649 р.костянтинівські селяни засновують Кулішівку.

У 1643 р. в Тернівську слобідку поселені путивльським поміщиком Сулешкіним перші5 сімей, хоча датою заснування Тернів вважається 1652 р., коли заселення починає на-бирати масового характеру. Найбільша кількість переселенців до Тернів спостеріга-лася в 1658 р. – 102 родини, 1668 – 134, 1672 – 60, 1675 – 61, 1676 – 78 сімейств.

Про Терни архієпископ Філарет писав: «Название происходит от названия речки,протекающей через Слободу, а речка получила название потому, что выходит из терно-вого куста в 20 км от г.Путивля. И что по берегам этой речки был густой лес с частымитерновыми кустами. Населил эту Слободу Иван Шулешкин около 1655 г. В 1668 г. Тер-ны уже пользовались большой известностью как Слобода многолюдная.

Первая церковь была построена в начале заселения во имя Покрова Пресвятой Бо-городицы. В 1709 г. Петр І в ознаменование победы над шведами заложил церковь По-крова Пресвятой Богородицы, св. и правед. Захария и Елизаветы и святого ХристоваНиколая».

У 1657 р. тернівці скаржилися царю на утиски путивльського поміщика Сулешкіна,який разом із недригайлівськими служилими людьми намагався відібрати в них землю,притісняв, забирав волів і гроші й навіть посадив в острог п’ятьох земляків. Тернівціпросили записати їх на козацьку полкову службу, що захистить від сваволі сусідів. Піс-ля повторної скарги царський уряд, зацікавлений у заселенні краю козаками, задоволь-нив їхнє прохання. Жителі слободи дістали козацькі привілеї і разом з путивльськимислужилими людьми несли городову службу. Царські урядники, враховуючи, що Сулеш-кін самовільно осадив переселенців на своїх землях, виділили йому землі на новому місті.

У другій половині ХVІІ ст. за указами Розрядного приказу багато сімей тернівчанбули відписані на козацьку службу до Сумського слобідського полку. «Опис Тернівськоїволості» за 1678 рік засвідчує, що в Тернах налічувалося понад 700 дворів.

В історико-краєзнавчій літературі здавна має ходження дата заснування Козельно-го – 1778 р. Але автори цього нарису вважають, що цей населений пункт заснований на129 р. раніше , тобто у 1649 р. Стверджувати це дає право грамота від 28 липня 1649року, писана недригайлівським воєводою Д.І.Киреєвим «по Государеву Цареву и вели-кого князя Алексея Михайловича, всея великия и малая и белая Росии Самодержцауказу» недригайлівському соборному Покровському попу Олексію Васильєву. З-поміжінших вказівок і настанов цар велів: «… и лесъ хороший и дровяной по реке Суле и по

56

Терну и по яругам и в Кореневскомъ, и в Козельскомъ, и въ Гриневскомъ лесах сечь имсъ Недригайловцы детьми боярскими и съ казаки вообще». Про козелянські ліси іде моваі в іншій грамоті царевій від 6 лютого 1656 р. За народними переказами, козелянськідуби використовували на будівництві російського флоту за часів Петра І. Як свідчитьзгаданий документ, у 1649 р. існувало вже й село Гринівка.

У першій половині XVIII ст. з’являються Великі Будки, в 1678 р. – Деркачівка (хоча«Історія міст і сіл» 1972 р. видання називає 1730 р.). Путивльський воєвода Ф. Хрущов у1678 р. повідомляв у письмі, що у Недригайлівському повіті в селах Олешенка і Деркачі-вка знаходиться більше 1000 дворів, власники яких українці. Вони не сплачують пода-ток, ще й торгують «безоброчно» вином. Дуже здивувало воєводу те, що в них ще й «при-казного человека никакого нет». Жителі цих сіл заявили, що вони несуть службу в Сум-ському козацькому полку. Таким чином, можна цілком впевнено говорити про те, щоісторія Деркачівки почалася на 152 роки раніше, ніж вважалося до цього.

20-ми рр. ХVІІІ ст. датується перша писемна згадка про Томашівку, в І пол. XVIII ст.виникла Рубанка, у ІІ пол. ХVІІІ ст. з‘являються Маршали. У кінці XVIII ст. виникаєЗасулля, у ІІ пол. ХІХ ст. – Іваниця, Зеленківка, яку, до речі до початку ХХ ст. називалиНижньою Верхосулкою.

Земля для недригайлівців завжди була головним джерелом і засобом виробництва,тому володіння нею залишалося повсякчас найважливішим питанням.

Московський уряд з початку заселення Слобожанщини не проводив рішучої політи-ки щодо самовільних поселенців. Це об’єктивно сприяло зростанню самовільних захоп-лень земель українцями. Про такий стан справ у нашому краї й повідомляли путивльськівоєводи С.Прозоровський та І.Ляпунов до Посольського приказу на початку вересня1649 р. Вони писали, що під Недригайловом по річках Сула і Терн самовільно поселя-ються «литовские люди», захоплюють землі та угіддя, «пчелиные многие пасеки поста-вили и всякой пасечный завод завели». Тим поселенцям незабаром «без бою і без задо-ру» місцева влада запропонувала залишити незаконно зайняті землі й повернутися на«литовскую сторону». Проте, лише частина прибульців виконала це прохання.

Згадані воєводи повідомляли до Москви, що українці з Костянтинова на недригай-лівських полях будують двори, заснували село Кулішівку, обробляють землю, косятьсіно. Недригайлівський сотник Дмитро Киреєв писав у Путивльську канцелярію, що на«государеве земле» вище Недригайлівської слободи Торкмишівки, на річці Сулі, пересе-ленці «живут на пасеках со пчелою и хлеб сеют, и сено косят, и животиною толочат».

На прохання воєвод до уряду дати вказівку, що робити «с заимщиками», на відписцібула поставлена «помета»: «Государю чтена и боярам: подождать того, как к нему потомХмельницкий отпишет».

Селище Недригайлів отримало свою назву, ймовірно, від річки Недригайлівка, якаще називалася Дригайлихою. Такої думки дотримувався сумський історик-краєзнавецьП.А.Сапухін, який писав, що від річки Дригайлихи «одержав свою назву і Недригайлів,а ще раніше Недригайлівське городище – одне серед багатьох у нашому краї укріпленихпоселень дофеодального часу». Такий механізм утворення назв від перенесення їх із при-родних об’єктів досить поширений, і Недригайлів у цьому відношенні не відрізняєтьсяоригінальністю, але...

Справа в тому, що околиці Недригайлова оперезані густим мереживом рік, є багатоболіт. Такий ландшафт був типовий для цієї округи. Ще дослідник В.Г.Ляскоронськийписав, що річка Дригайлиха витікала за 10 верств від Недригайлова з заходу і в течії

57

своїй по кам’янистому, глинокремнистому грунті «как бы дрожит». Самі ж слова «дрег-ва», «драга», «дрига» перегукуються зі старослов’янськими, що означають «болото»,«багно». Власне, Недригайлів розташувався на дещо підвищеному місці, сухішому й більшзручному для поселенців, яке, можна здогадуватися, «не дрижало» так, як навколишніболотисті землі його околиць. Тому досить впевнено можна сказати, що Недригайлівотримав своє ім’я від особливостей цих земель. Отже, природний фактор увічнив себе вназві нашого селища.

У цьому зв’язку пригадуються слова одного дослідника: «Географічне ім’я майженіколи не буває випадковим і позбавленим значення. У ньому в більшій частині виража-ється або яка-небудь ознака самого урочища, або характерна риса місцевості...»

Інші припущення стосовно походження назви селища не мають серйозної аргумен-тації. Дуже часто доводиться чути думку, що назва Недригайлова є ледве не «дитем Пе-тровым», немовби особисто Петро І за визначні заслуги місцевого населення в Північ-ній війні, а саме за те, що вони «не дрогнули» перед шведами, нарік це поселення «Не-дригайловом». Це, м’яко кажучи, неправда. Спростовується така вигадка легко. Доситьпригадати, що назва Недригайлова фігурувала в багатьох документах і на багатьох кар-тах чи не за півстоліття до народження Петра Великого.

Часто згадується й версія, що назва селища складається з двох слів – «недра», і «гаї».Перше немовби засвідчує чи то якусь особливість, чи то багатство місцевих надр, що дужесумнівно, адже відомо, що край бідний на корисні копалини. Друге ж слово «гаї» зв’язу-ється з багатством гаїв, садків і т.д. Важко сказати, чим наші гаї вразили переселенців зістепу та Правобережжя. Отож, слід погодитися з тим, що викладене припущення – прос-та гра слів.

Варто зауважити – в різних джерелах назва Недригайлова зустрічається в різнихграматичних варіантах написання: «Дригайлов», на картах Боплана – Drihalow, «Не-дригайлов», «Недрыгайлов», «Недрыгалов», що, напевно, слід віднести до огріхів тодіш-ніх писарів.

Ще хочеться в цьому зв’язку навести такий цікавий факт. На початку 1998 р. у жур-налі «Київська старовина» вперше почав друкуватися роман відомого українського пись-менника Пантелеймона Куліша, «Владимирия или искра любви. Приключения Недри-гайла из Недригайлова Городка. Посмертные записки моего приятеля». У цьому творійдеться про Недригайла «из Недригайлова Городка», який «считал свое право на дво-рянство столетиями…». Далі автор розповідає, що цей чоловік «был прямым наследни-ком одного из дворян Солонин, и я собственными ушами слышал его рассказ в кругутаких же, как он, дворян, что этот Солонина, прозванный за его воинские подвиги Не-дригайлом, обладал драгоценным свидетельством древности нашего дворянского рода,именно – универсалом Понтийского Пилата, данным сотнику Солонине, присутствова-вшему на распятии Спасителя». Є там і таке: «…некая часть, под именем Недригайлов-щина, сделалась в последствии займищем твоих предков Недригайлов, заимствовавшихштучно от знаменитого Пилатового сотника прозвище Солонины». Якщо наведений ури-вок не художній домисел П.Куліша, то коментарі, як кажуть, зайві.

Література1. Кулаковський П.М. Чернігово-Сіверщина у складі Речі Посполитої 1618-1648 рр. – Київ.:

Темпера, 2006. – 495с.2. Скрипченко І.В. Історія Недригайлова. З найдавніших часів до кінця ХХ століття. – Суми:

Собор, 2000. – 128 с.

58

3. Коцур П.М. Дерево мого роду. – Переяслав-Хмельницький: Книги – ХХІ, 2005. -408 с.4. Воссоединение Украины с Россией / Док. и мат.: В 3 т. – Т. 2. – М.: АН СССР, 1953.5. Історія селянства УРСР. У ІІ т. – Т.1. – К.: Наук. думка, 1967.6. Слюсарський А.Г. Слобідська Україна. Історичний нарис. XV – XV ст. – Х.: Харківське кни-

жково – газетне видавництво, 1954.7. Харьковский календарь и памятная книжка на 1885 г. – Х., 1884.8. Городские поселения Российской империи. – Т. 5, ч. 1. – СПб., 1865.9. Чтения в историческом обществе Нестора Летописца. – Кн. 12. – К., 1898.10. Слюсарский А.Г. Социально – экономическое развитие Слобожанщины XV – XV І вв. –

Х.: Харьковское книжное издательство, 1964.11. Филарет (Гумилевский). Историко – статистическое описание Харьковской епархии. От-

деление ІІІ. – М., 1857.12. Мурзаев Э.М. Словарь народных географических терминов. – М.: Мысль, 1984.13. Булава Л.М., Жук В.Н. Про походження географічних назв Полтавщини // Постметоди-

ка. – 1994.14. Сапухін П.А. З Недригайлівської старовини // Ленінська правда. – 1959. – 11 листопада.15. Кулиш П. Владимирия, или искра любви. Приключения Недригайла из Недригайлова го-

родка. Посмертные записки моего приятеля // Київська старовина. – 1998. – №1.16. Городские поселения Российской империи. – Т. 5, ч. 1. – СПб., 1865.17. Стецюк К.І. Вплив повстання Степана Разіна на Україну. – К.: АН УРСР, 1947.

61

Населення, що мешкало тоді на території сучасного Недригайлівського району, впершій половині XVII ст. займалося рільництвом, що свідчить про його осідлість. У ХVІІІст. овочів недригайлівці вирощували дуже мало. А всього під посівами було зайнято 80453десятини землі. З початку заснування Недригайлова поширеним було бджільництво.Ще в середині XVII ст. по річках Сулі та Терну стояли пасіки І.Гмирі, Т.Рудого, І.Торк-миша, І.Обихора, Ю.Дригайлівця.

Після поразки козацьких повстань 1637-1638 рр. більш активним стає кондотьєрст-во (мародерство, грабіж) з боку Путивля. Його соціальна база сформувалася внаслідокчисленних міграцій козаків і селян з Лівобережної України у межі Московської держа-ви. Осівши в її прирубіжних містах, часто не маючи достатніх коштів для свого життя,вони взялися за грабіжницьке ремесло на спірних територіях, переважно вибираючи зайого об’єкти підприємства ненависних їм шляхтичів та євреїв. Не завжди так виходило,а тому, щоб не повертатися ні з чим, грабували все, що траплялося на шляху.

Так, на початку 1639 р. група «литовських переїждчиків» на чолі з Іваном, Філоно-вим зятем, вирушили на єврейську пасіку на Хоролі. Втомившись від довгої дороги й недійшовши до Хоролу, «путивльські литовці й черкаси» повернули назад і на урочищібіля Терну натрапили на зимовий стан роменських міщан на чолі з Олексою Ілляшен-ком, побрали там коней, волів та майно і продали згодом у Путивлі. Під час розслідуван-ня цієї справи з’ясувалося, що подібні грабіжницькі акції щодо пасік роменських міщанмали місце й у попередньому 1638 р. Весною й восени була пограбована пасіка ЮркаДригайлівця. Зокрема, весною у нього «видрали» рій бджіл, забрали сермягу й сокиру, авосени – 12 роїв бджіл, взяли самопал.

Восени 1638 р., крім його пасіки, постраждали також пасіки на Терні роменських мі-щан Єрошки Єремеєва, у якого «видрали» 59 роїв бджіл і взяли дві сокири, та Васька Єрмі-ста (Яристого), у якого «видрали» 50 роїв бджіл. Іван, Філонів зять, та Сенька Кушнір,підозрювані в організації цих грабежів, визнали свою вину щодо пасіки Юрка Дригайлівцяповністю, що ж до інших пасік із застереженням, що ті могли бути погромлені під часвнутрішнього конфлікту на Задніпров’ї. Того ж 1638 р. корпорацією «литовських переїжд-чиків» та путивльців були пограбовані жителі Ромен єврей Грицько Андрійович та Григо-рій Пащенко. Судячи з пограбованого (худоба, одяг, реманент), постраждали їх стани.Знаменно, що путивльські воєводи, визнаючи законним існування роменських пасік і ста-нів на Терні, задовольняли скарги їх власників і сприяли відшкодуванню збитків.

На прогодування «государевым подьемным лошадям» в кінці XVII ст. воєводи орга-нізували збір і відправку сіна. На цих роботах використовувалися міські жителі, солда-ти, козаки, пушкарі, які служили в Недригайлові. Так, наприклад, у 1688 р. такого сіназаготовлено 620 возів, із яких наступного року відправлено до Рильська та Сум – 320, а300 – залишилося стояти в скиртах.

Із Путивля часто присилали коней на відгодівлю. Недригайлівські сотники роздава-ли їх по селах та місцевим власникам, як правило, «городовой службы черкасам». Так, у1688 р. прислали 4 полкових «подъемных» коней «на корм», один з яких «пал» у поміщи-кових селян с.Будки.

Починаючи з 1633 р., за царювання Михайла Федоровича, почалися переговори пропоступку Польщею так званих путивльських містечок, у тому числі й Недригайлівсько-го. Поляки довго ухилялися від розмежування з Росією, та після російсько-польськоївійни 1632-1634 рр., Полянівського миру, а потім і додаткових переговорів у 1638 р.встановлений був західний кордон Слобожанщини, який проходив повз Недригайлів таКулішівку.

62

Надалі між Росією та Польщею розпочалися переговори про визначення та встанов-лення нових кордонів. І ось у 1647 р. польський король Владислав ІV та московський царОлексій Михайлович домовились передати Недригайлів у володіння Російської корони, ажителі цього населеного пункту повинні були повернутися до Польщі. Цей договір бувпідписаний 13 липня 1648 р. послами Росії – стольником Замятні-Леонтьєвим, диякономГ.Пятовим та від польської сторони – Адамом Свентольдовичем Киселем. Показуючи, якіміста Польща віддає Росії, в акті 1647 р. говорилося: «Городище Недригайловское на р.Суле,старое городище на Путивльской стороне, и новый острог и земляной вал за р.Сулою, ипосад слободы по обе стороны р.Сулы, да в уезде на той же реке Суле, на той стороне, накоторой острог стоит, выше Недригайлова в 2-х верстах, деревню Кармышевку да дерев-ню Цыбулину выше Недригайлова у 5 верстах на р.Суле на Путивльской стороне, и с зем-лями и лесами и с водами и с мельницами и со всякими угодиями отдается царю».

Уже в 1648 р. Недригайлів іменувався «новым отдаточным городом» Російської дер-жави, тобто таким, що недавно віддали поляки. Однак царські воєводи фактично зайнялийого ще до розмежування кордонів, і хоча після 1647 р. жителі повинні були переселитисяна територію, що належала Польщі, багато з них не наважилися кинути обжиті місця.

Москва поселяла в Недригайлів переважно військових людей, а цивільні йшли сюдинеохоче. Російське царство після років «смути» саме значно обезлюдніло й не мало ре-зервів для заселення нових територій. Отут-то на поміч і прийшла українська колоніза-ція, яка проходила швидкими темпами. Московщина охоче прийняла під своє крило «ли-товських людей», як тоді називали українців. Саме вони мали віковічний досвід бороть-би з татарами і могли створити надійний заслін проти цієї загрози. Ще цар МихайлоФедорович у своїй грамоті так сформулював ставлення до цього: «…и они б нам служи-ли нашего государства от бусурман сберегали и нашим жалованием в своих слободах навечное житье строились и пашны пахали, и хлеб сеяли».

Ще в 1644 р. в Недригайлові був збудований православний собор, зведені укріплен-ня з чотирма невисокими баштами. Але чи в такому вигляді Польща передала Недригай-лів Москві – наразі невідомо.

А тим часом приплив населення на недригайлівські землі дедалі зростав. І певнийчас уряд був змушений визнавати за переселенцями право на самоврядування, дозво-ляв безоброчно користуватися землями, надаючи право безмитно торгувати вином, пи-вом, медом. Це зволікання було навмисне, бо стимулювало активне освоєння слобожан-ських земель та зростання кількості населення. Сюди тікали й з Польщі. У зв’язку з цимпольський магнат Я.Вишневецький у листі від 28 січня 1648 р. вимагав від путивльсько-го воєводи Ю.Долгорукова повернення селян, які переселялися на недригайлівські землі.

Основою права власності на землі була так звана вільна займанщина. Потенційнівласники займали землі, а потім уже юридично оформляли право на володіння землею.

У буремні 1630-ті роки окремий загін повстанців гетьмана Тараса Федоровича руха-вся вздовж Сули через Засулля, Рубанку, Овече, Сакуниху, Червону Слободу. Трохипізніше дехто з мешканців Коцурового, Перетічок, Овечого, Лахнівщини, Козацького таМалого Хутора брав участь у повстанні під проводом Якова Острянина.

На початку Хмельниччини, у 1648 р., біля Костянтинова загони Максима Кривоно-са билися з польськими військами Яреми Вишневецького. До золотого фонду українсь-кого мистецтва належить творчість видатного художника Миколи Самокиша, авторакартини «Бій Максима Кривоноса з Ієремією Вишневецьким». На великому полотні май-стер пензля відтворив героїчний момент Хмельниччини. Як стверджують дослідники, табитва, а відтак і відображені на картині події сталися біля села Костянтинів, власником

63

якого на той час був Вишневецький. Його розкішний палац знаходився в Ромнах, а землімагната сягали від Тернопільщини до Хоротубки, Хмелова, Смілого, Костянтинова. Пра-дід Ієремії був представником українсько-шляхетського роду, одним із перших отаманівзапорізького козацтва. Його мученицьку смерть український народ оспівав у думі проБайду Вишневецького. А внуки – покатоличилися, ополячилися, допомагали інтервен-там нагинати власний народ. Ієремія мав войовничу й загарбницьку натуру, землі Посу-лля відвоював у приятеля польського короля Адама Казановського, за що й був вигна-ний з Речі Посполитої. Але могутній шляхтич добився звання посла від підкупленої лу-цької шляхти на сеймі, з’явився до Варшави, пригрозив правом «вето» зірвати засіданняпарламенту, й король Ян Казимир віддав йому Ромни, Коровинці, Липову Долину таКостянтинів.

У новозбудованому замку в Ромнах бував часто. Час його володіння нашим краємстав чорною сторінкою місцевої історії. Ієремія жорстоко мстився землякам за їхню па-тріотичну позицію, та цьому нарешті поклали край. Зашуміла Україна грозовою Хмель-ниччиною. Найближчий соратник Богдана М.Кривоніс розгромив війська польськогофеодала Вишневецького в нашій місцевості. Січ була відчайдушною, на допомогу запо-рожцям прийшли козаки Костянтинова. Вони разом із місцевим населенням утвориликозацьке самоврядування. Богдан Хмельницький високо оцінив дії костянтинівців, міс-ту згодом було надано статус сотенного – центру сотні. Історія цього містечка (нинізанедбане село з незначною кількістю жителів) неодноразово переплітається зі знако-вими подіями того часу.

У період Хмельниччини із нового «отдаточного города» Недригайлова голова ВасильГоловленков з «черниговцом» Данилом Старуновим посилали «в литовский город в Кон-стантинов» стрільця І.Стартонова з товаришами «для проведования всяких вестей».

Основну масу переселенців до Недригайлівщини становили вихідці з Наддніпрянсь-кої України, які тікали від гніту польських та українських панів. Московський уряд ціліміста передавав українцям. Недригайлів з усім озброєнням, припасами дістався пересе-ленцям, а російський гарнізон згодом було виведено. Поселялися тут люди з усіх куточ-ків України. Так, наприклад, на початку 1649 р. до містечка прийшли українці І. Андрєєвз Волині та К.Васильєв з Пирятина на «вечную службу». В 1648 -1649 рр. українці зКонотопського повіту самовільно переселилися до Недригайлова, вступаючи в конф-лікт із місцевою владою. Вони навіть погрожували вбивством недригайлівському воє-воді Дмитру Кирєєву, коли той не погоджувався на переселення.

Велику роль у швидкому заселенні Слобожанщини зіграла нерішуча позиція мос-ковського уряду, який своїм невтручанням допомагав збільшенню самовільних захоп-лень земель. А з початком Хмельниччини царський уряд почав дозволяти переселятисяукраїнцям на територію Росії, час від часу радячись із Б.Хмельницьким. У зв’язку з де-далі зростаючим припливом населення до Недригайлова, необхідністю листування з ко-зацькою адміністрацією та російським начальством воєвода міста Кусаков у липні 1649р. звернувся до Розрядного приказу з проханням виділити йому піддячого, який би воло-дів українською мовою, що згодом і було зроблено.

Отже, логічно припустити, що українська мова в цих краях тоді набула досить широ-кого вжитку. Місцеву громаду довгий час поповнювали саме українські поселенці. Унаселених пунктах, що існували на той час, їх називали «пашенными черкасами». Такуназву отримали вони завдяки основному заняттю – землеробству. Місцеве населенняставилося до переселенців без особливих симпатій, оскільки були від них в «тесноте» і зними «государевым людям в Недригайлове жить немочно». В одній із численних відпи-

64

сок середини XVII ст. недригайлівський воєвода згадує, що в місті «служилых людей»було небагато, тому цивільне населення теж виконувало військові функції. Починаючиз 50-х років XVII ст. у Недригайлові почало переважати українське населення.

Селяни, як окремий стан, з’явилися в цих краях одночасно з козаками. Вони швидкооселялися як вільні хлібороби, зберігаючи ще з Гетьманщини назву «посполиті». До цар-ської скарбниці платили певний податок, але довгий час зберігали за собою право віль-ного переходу з місця на місце.

До недригайлівського краю на поселення приходили люди з різних країв як Украї-ни, так і Росії. Українці-переселенці, які прибували на Слобожанщину, в офіційних ро-сійських документах називалися «черкасами» і поділялися на «начальних», «рядових»або ще «пашенных» та «мищан».

Дещо привілейований статус мали козаки, які поділялися на дві категорії: козаків«виборних» (або компанійців) і «підпомічників». Виборні самі відбували службу, підпо-мічники ж (бідніші козаки) практично не служили, а допомагали виборним грішми, про-віантом, амуніцією. У кожного компанійця могло бути від 2 до 7 підпомічників. Спершуфактично кожен переселенець мав право приписатися в козаки і взяти, на основі займа-нщини, ділянку землі. Таким чином, володіння землею було тісно пов’язане з виконан-ням військових обов’язків. Більшість козаків-підпомічників не мала свого господарстваі вимушена була жити при заможних козацьких сім’ях.

Відлуння деяких історичних подій долітало до стін сотенного містечка. Під впливоммосковського «мідного бунту» 1662 р. відбулися незначні виступи і серед козацько-се-лянських мас Слобожанщини. У Недригайлові зачитувався указ про розправу над учас-никами бунту в Росії.

На час входження Недригайлова до Московського царства у містечку було 145 бу-динків за фортечною стіною і 306 поза нею. За укріпленнями також височіла православ-на церква, збудована у 1644 р. на честь Покрови Пресвятої Богородиці «с приделом вимя Василия архиепископа Кессарийского». Храм був дуже бідний, не мав навіть бага-тьох необхідних для богослужіння книг, і тому жителі невдовзі послали до Москви свя-щеника Олексія Васильєва з проханням «о пожаловании храму их необходимой утва-ри». У тому ж році Покровська церква отримала необхідні речі та книги.

У 1674 р. в соборній церкві служив піп Леонтій Алексєєв, батько якого, Олексій ізБрянська, у цій церкві здійснював службу більше 20 років. Перший священик Покровсь-кої церкви прибув до Недригайлова з Брянська не пізніше 1644 р.

Садиби селян розміщувалися за дерев’яною стіною. У місті було двоє воріт: великіпроїзні від земельного валу та малі. У центрі Недригайлова, біля Сули, на подвійномунасипі стояв дубовий острог, або замок. Там зберігалися зброя, боєприпаси і розміщува-лася сотенна канцелярія. Острог на кожному з чотирьох кутів мав башти, та ще дві – наворотах. У ньому знаходилася церква Василія Блаженного. Кутові вежі мали п’ятигран-ну форму і виступали з острогу на 2,5 метра. Ширина воріт – 5 метрів. Хати були дере-в’яні, зовні і зсередини обмазані глиною, та мали, як правило, по дві світлиці. По пери-метру дерев’яних стін тягнувся глибокий рів, що затрудняв доступ до них. З боку поля,між містечком і болотом, крім рову насипано було ще й земляний вал. Від воріт почина-лася дорога до 6 метрів шириною, якою їздили через Сулу та ставок. Через кілька роківпісля входження до Росії за стінами острогу було 96 дворів, а на посаді – 206. Кожнийшостий із них пустував. Пояснюється це тим, що недригайлівці переселялися з посадуна територію острогу, бо там – безпечніше. Також після передачі міста Росії частинажителів (приблизно 1/6), згідно з угодою, відійшла жити в Польщу.

65

Біля містечка був загачений ставок, на якому ще з середини ХVІІ ст. працювала «ме-льница немецкая». У 1649 р. в Недригайлові через Сулу збудували дерев’яний міст, а чибув до цього тут старий – невідомо.

Згідно з переписом Б.Репіна в 1651 р. Недригайлів охороняли 141 чоловік, у 1660 –295. Значне переселення відбулося в 1651 р., коли за Білоцерківською угодою польськашляхта одержала право повертатися в Україну.

З ІІ половини XVII ст. на Слобожанщині зорганізовуються військово-адміністративніокруги, які за козацькою традицією Подніпров’я отримали назви слобідсько-українськихполків. Було утворено п’ять полків: Сумський, Охтирський, Харківський, Острогозький, Ізюм-ський. З виникненням у 1650-х рр. міста Суми утворено Сумський полк, до якого і належалиНедригайлівська, Вільшанська та Деркачівська сотні. Хоча, як згадує один із дослідниківСлобожанщини, Недригайлів разом з Вільшаною входили «в состав Слободского ахтырско-го полка». Навряд чи це було так, а якщо й було, то, напевне, дуже короткий час.

Козаки відбували військову службу в своїх сотнях, які дислокувалася в межах посе-лень. Слобожанське козацтво значно відрізнялося від запорізького, хоча багато тради-цій і атрибутів запозичено було від них. Владу сумський полковник мав дуже велику:відав устроєм усього полку, тобто керував цілою округою в усіх військових і цивільнихсправах. Полкову старшину складали шість чоловік: полковий обозний, суддя, осавул,хорунжий і два писарі. Полк складався із сотень. Козацький підрозділ «сотня» отримавназву від кількості осіб у ній. Фактично сотня була не тільки військовою, а й адміністра-тивно-територіальною одиницею.

На випадок облоги Недригайлівська сотня мала свої фортифікаційні укріплення,склади з продовольством і боєприпасами.

На чолі Недригайлівської сотні стояв сотник, якого вибирала полкова, тобто сумська,старшина. Але при цьому враховувалася й думка місцевої громади. Подібний випадок при-значення сотника описано Г.Квіткою-Основ’яненком у «Конотопській відьмі». Сотник самвибирав собі сотенну старшину і міг її переобрати за власним бажанням. Крім нього, доскладу керівництва недригайлівської сотні входили отаман, осавул, писар і хорунжий. Булаі сотенна ратуша, чи канцелярія, де отаман з писарем порядкували цивільними справами,а осавул і хорунжий допомагали сотнику у військових справах. Їхнім ділом було навчативійськового мистецтва козаків, займатися бойовою підготовкою сотні.

Озброєне місцеве козацтво було шаблями та пищалями. Сотня мала й свою артиле-рію. Оскільки використання гармат передбачало володіння певними спеціальними знан-нями та вміннями, то пушкарів присилали або ж з Путивля, або з іншого міста. Зокрема,в 1656 р. путивльський воєвода Никифор Юрійович Плещеєв за вказівкою царя приславдо містечка пушкарів для обслуговування місцевої артилерії

У численних документах тої пори здебільшого вживається для назви сотника слововоєвода, яке перекочувало з польської і трималося до 1647 р. Скоріш за все, так позна-чилось тривале перебування Недригайлова в складі Речі Посполитої.

Окреме місце в історії козаччини Слобідської України займає символіка. Полки ісотні мали свої бойові прапори. Хорунжий, за своєю посадою, відповідав за сотеннийпрапор, на якому був хрест і визначалися полк і сотня. На прапорі Сумського полку булозображено Богородицю з Немовлям. Усього відомо 11 прапорів сотень цього полку. Се-ред них – Недригайлівської та Деркачівської сотень. Прапори-корогви слобідських ко-зацьких полків та сотень мали різні форми, символи. Серед кольорів переважали білі,блакитні, жовті, червоні, малинові. На них вишивали золоті зірки, хрести, срібні місяці,ікони Богородиці, Спасителя та інших святих-покровителів, а також назву полку.

66

Сотенні прапори були меншого розміру і називалися – значки. На них вишивалиназву полку, до якого належала сотня, і номер або назву сотні.

На прапорі Недригайлівської козацької сотні XVII ст. на синьому тлі зображено жов-тий хрест, десять жовтих або золотих шестикутних зірок та два білих півмісяці. Жовтийхрест символізував християнську православну віру. До речі, ця традиція притаманна се-редньовіччю. Згадаймо хоча б хрестоносців, які несли хрести не тільки на своїх прапорах,а навіть нашивали їх на одяг. Цей козацький хрест немовби промовляв з прапора: «З намиБог!» Шестикутні золоті зірки нічого спільного з єврейськими «зірками Давида» не мали,швидше за все, кожна з них символізувала десятки козаків, які входили до сотні.

На прапорі Деркачівської сотні – архангел, який убиває змія. Ця сотня у XVII ст.була окремою одиницею. А десь із середини XVIIІ ст. деркачівські козаки відбувалислужбу в недригайлівській сотні, оскільки на той час їх налічувалося не більше двохдесятків. Відповідно до «Ведомости учиненной в Сумской полковой канцелярии» ста-ном на 1755 р. в Недригайлівській сотні проходили службу сотник Василь Кондратьєвта з «походных чинов» – один хорунжий, один отаман, два осавули та 44 козаки. Донедригайлівської сотні були приписані 20 козаків з «села Деркачи» – таку тоді назвумало с.Зелене, що за кілька кілометрів на північ від Недригайлова. Отже, в підрозділінараховувалося всього 69 чоловік.

У другій половині XVII ст. продовжувалася забудова сотенного містечка. Та Руїнадала про себе знати і на кордонах Росії. Так, у 1668 р. недригайлівська церква була по-грабована «шайками Брюховецького», у зв’язку з чим цар Олексій Михайлович наказавграмотою від 25 жовтня 1668 р. воєводі князю Григорію Ромодановському відшукативкрадені речі, а що безповоротно втрачено – придбати за рахунок митних зборів.

Після укладення в 1686 р. мирного трактату з Польщею, прийшли з-за Дніпра доНедригайлова нові поселенці й спорудили в 1688 р. ще одну церкву в ім’я Святого Хри-стова Миколи. Вони привезли з собою священика Максима Миронова, грека за націона-льністю, з роду священиків Македонських. При Миколаївському храмі пізніше служилийого син, онук і правнук – Федір, Петро і Григорій Македонські.

Крім того, що Недригайлів ставав притулком для багатьох переселенців, недригай-лівці теж залишали своє містечко і перебиралися в інші краї. Так, наприклад, опис Ми-ропілля 1671 р. засвідчує, що сюди переселилися з Недригайлова 26 чоловік.

На 1672 р. в Недригайлові мешкали 104 козаки.У січні 1690 р. Степан Петрович Влесков прийняв у воєводи Никифора Васильовича

Коренєва місто Недригайлів разом з острогом, усім майном та справами. Проїзна баштавеликих воріт фортеці стояла без даху й тому вся майже згнила. Від великих воріт на 30м тягнулись острожні стіни і впирались у кутову башту, а далі від неї – на 60 м до рогуострожної стіни. Звідти знов тягнулася на 30 метрів стіна, яка закінчувалася маленьки-ми воротами, що вели до Сули. Від кутової башти через півсотні метрів частоколу стоя-ла ще одна підгнила п’ятистінна башта. Стіна, що огороджувала так званий «малый ка-зенный городок», добряче розвалилася, та й сам острог у багатьох місцях потребувавремонту. На 1690 р. рів перестав регулярно чиститись і нагадував неглибоку канавку.

До складу Недригайлова, крім малого казенного містечка, входило і середнє, якезаймало територію від верхнього містечка до проїзних воріт, на яких стояв зруб. Під часпожежі 1687 р. повністю згоріли острожна стіна і башта. Через два роки стіни загаль-ною довжиною 85 м стараннями всіх міщан були відновлені. Згодом оновлено вал і рів.

Від середнього міста до Гадяцьких воріт простягався насип, на якому стояла 90-мет-рова стіна. Від тих воріт і до слободи Роєвки знов тягнулися дерев’яні стіни. У місті були

67

й Роменські ворота. Велике містечко окреслювала міська стіна, зроблена з сосни. Біль-ше ніяких фортець у місті й біля нього не було.

Навесні значну частину укріплень затопляло водою і стіни швидко гнили. У казен-ному містечку в погребі були складовані зброя і боєприпаси. Там зберігалися порох,свинець, пищалі, ядра, мушкети, льон, коноплі, кирки та інше. У середньому місті стоя-ли церква Покрови Пресвятої Богородиці, митний та «кружечной» двори. У великомумісті стояла друга церква – Миколи Чудотворця.

У той час як східна Недригайлівщина – Недригайлівська, Вільшанська і Деркачівсь-ка сотні – входили до складу Сумського слобідського полку Московського царства, Не-дригайлівщина західна разом із Костянтинівською сотнею належала до ГетьманськоїУкраїни, а відтак – до Польської республіки.

До Костянтинівської сотні належали Малі Будки, Коровинці, Хоружівка, ЧервонаСлобода, Ракова Січ, Бородані. З 1658 р. сюди відійшла Беседівка. У наступному році 2квітня до Беседівки для охорони села направлено три сотні козаків на чолі з сотникомГерасимом Карабутом. А 5 квітня з-під Конотопа до Беседівки підходили татари, з якимивідбувся бій. З 1638 до 1649 року Костянтинівська сотня підпорядковувалася Лубенсь-кому полку. Під час складання «Реєстру Війська Запорізького 1649 року» до Миргород-ського полку було включено і частину скасованого тоді Лубенського полку, в тому числій Костянтинівська сотня.

Миргородський полк був одним із найстаріших серед інших, а також найчисленні-шим у Лівобережній Україні й четвертим за кількісним складом з усіх полків. Його коза-ки здебільшого несли службу з охорони Речі Посполитої від Московського царства, атакож брали участь у воєнних діях.

Землі полку розміщувалися у межиріччі Сули та Псла, у межах західної частинитеперішньої Недригайлівщини, Роменського району Сумської області та північної час-тини Великобачанського, Лохвицького, східної частини Лубенського, Миргородського,Хорольського районів Полтавської області. Площа полку становила близько 7 тис. ква-дратних кілометрів. Восени 1658 р. було знову утворено Лубенський полк, до якого ввій-шла й Костянтинівська сотня. Проіснував він до ліквідації полкового устрою 1781 р.

Полк на 1764 р. мав 23 сотні. У тому числі – Глинська, Роменська, Хмелівська, Смі-лянська, що нині на території Роменського району та «Константиновская (местечко Ко-стантиновъ) в которой 122 селений (селъ, деревень , хуторовъ). Казаков виборных 1853,Казаковъ подпомощниковъ 1792, дворян, разночинцев и посполитых 9089. Итого всехдушь 12734».

Першим сотником Костянтинівської сотні став Тишко Кліша. На посульські землівін прибув зі своїми побратимами-козаками з Білоцерківщини. Ватаги подолян спочат-ку прибули в ліси понад Сулою в 1638 р., про що путивльський воєвода повідомляє царя:«Із-за рубежа, із литовського боку , йдуть на наш бік до Путивля багато люду». А вженедригайлівський воєвода Кусаков 1 вересня 1649 р. скаржився: «Прийшли із військомз Костянтинова і сіно потравили побіля річки Сули і по Терну, ліса спустошили, а він(Кусаков) посилав костянтинівському Тишку про ті образи».

Але подолянам приглянувся наш край. Робочої сили в них діставало, а будівельніматеріали поруч – великі ліси, де тоді ще водилося багато звірини: лосі, олені, сайгаки,кабани, а в річках та ставках – багато риби та птахів. Тож на прохання і попередженняурядників Недригайлова козаки дали таку відповідь: «Коли вам в Недригайлові від настісно, то йдіть собі з Богом а нам, окрім цієї землі, дітися ніде…» Тим більше Костянтинівуже існував як містечко, тож у ньому й зупинилася сотня Тишка Кліші. Козаки відразу

68

почали розбудовувати прикордонне поселення, відновлювати фортечні укріплення. Спо-чатку сотня налічувала 90 козаків, та поступово її кількість зростала.

Невдовзі Тишко запропонував переїхати до себе і своєму рідному брату Яцьку, за-взятому козарлюзі, який неодноразово обіймав виборні козацькі посади. За вказівкоюсамого Богдана Хмельницького Яцько Кліша був записаний до реєстру Андросової сотніМиргородського полку, створеної влітку 1648 р.

Яцько Кліша, який отримав прізвисько Сміливий, облюбував Посулля в районі сілКосенки, Коротище, Гринівка, Томашівка, Беседівка та Сміле, і на правах так званої «за-йманщини» почав освоювати його, розподіливши козаків та селян на найвигідніших уро-чищах, адже сотня на той час ще не мала жодного свого населеного пункту й розміщала-ся в лісах. Частина козаків та прибулих подолян посіла місце, де тепер знаходиться селоТомашівка, заснувавши так звану Томашівську сотню, яка з невідомих причин не булавписана до реєстру усього Війська Запорозького після Зборівського договору з королемпольським Яном Казиміром, складеним 16 жовтня 1649 р. Що ж стосується іншої части-ни козаків, то вони 1 вересня 1649 р. взялися за будівництво фортеці, яка спочатку іназви не мала. Саме цю дату жителі села Смілого Роменського району повинні вважатиза початок заснування свого селища. Бо саме Андросова сотня, яка налічувала 119 коза-ків на чолі з Яцьком Клішою (Сміливим), стала його засновником.

Важлива подія для вітчизняної історії відбулася в Костянтинові у 1658 р. 17 січня доцього сотенного містечка прибули гетьман Іван Виговський, миргородський полковникГригорій Лесницький, легендарний соратник Хмельницького Іван Богун та царський воє-вода М.Зюзін. Сторони намагались вирішити проблему стосунків між Україною та Мос-ковським царством. На жаль, це їм не вдалося.

З-поміж інших і останнім Костянтинівську сотню очолював Степан Андрійович По-летик. На цю посаду 26-річного Степана Андрійовича обрали 10 січня 1754 р. І довелосяйому управляти 27 років. Народився він у один рік з останнім гетьманом України Кири-лом Розумовським. Є документальні підстави того, що вони неодноразово зустрічалисьпо-приятельськи. Закінчивши навчання в Києві, був одружений на доньці роменськогопротопопа Тетяні Павлівні Свіш. Маючи добру освіту, у 22 роки він стає смілянськимсотником. У цей час, у квітні 1750 р., в супроводі полковника Петра Апостола та числен-ної свити, сюди приїздив гетьман Кирило Розумовський. Оглянувши фортецю та храмиСмілого, а також маєток Андрія, пригостившись та відпочивши, гетьман дав високу оці-нку господарським діям молодого сотника в містечку.

Заслуговує на особливу увагу і сотня Кирила Якименка, яка налічувала 159 козаківі на той час дислокувалася в лісах нашого Посулля. Можливо, з цією сотнею пов‘язанінаші Якименки.

У 1668 р. загони гетьмана І.Брюховецького разом з татарами кримського хана Кал-га-Султана з’явились неподалік Недригайлова. Шляхом поширення чуток про те, щоросійський цар має намір передати українців польським панам, Брюховецькому вдалосязалучити на свій бік частину українського населення сотенного містечка. Але більшість,разом із сотником П.Семеновим, залишалася вірною цареві.

Гетьман, перебуваючи в Гадячі, надсилав до Недригайлова «прелестные листы» зтим, щоб жителі підтримали його. Коли прихильники Брюховецького та союзники тата-ри ввійшли до міста, пограбували його, в тому числі храм Покрови Пресвятої Богоро-диці, розорили багато садиб, поранили попа Леонтія, якого потім в кайданах відвезли доРомнів, де той перебував до наступного року. Козаки гетьмана різками та батогами посі-кли російських людей. «Переписная книга» Недригайлова, що складена після вчиненої

69

повстанцями пожежі, зберегла реєстр спалених та розорених садиб. Причину пожежіпояснює приписка, в якій говориться, що недригайлівські черкаси «их изогнали и в точисло дворы их без остатку разорили».

У 1669 р. жителі Недригайлова і Вільшани принесли повинну цареві, сповіщаючи,що їх силою змусили пустити до себе татар і повстанців. І коли ті покинули сотеннемістечко, жителі не забарилися заявити про вірнопідданість царю-батюшці. У відповідьна чолобитну московський монарх писав: «били нам челом недригайловцы сотник Па-вел Семенов со всеми недригайловскими, ольшанскими и с терновскими жителями...Велю их отдать и принять в подданство по-прежнему».

До речі, татари не вперше капостили в нашому краї. Збереглося свідчення, що 30серпня 1658 р. до Путивля тікали недригайлівський піп Олексій Січень та вільшанськийбатюшка Ігнатій. На допиті вони повідомили, що на полі під Недригайловом їх схопили,пограбували й висікли татари. Також розповіли, що татари розбили Вільшанську слобі-дку, взявши в полон чимало людей, а з недригайлівцями бились усю ніч .

На Дону 1668 р. почався бунт під проводом Степана Разіна, відлуння якого докоти-лося і до Слобідської України. Наприкінці 1670 р. в Недригайлові трапився непримітнийінцидент, так чи інакше пов’язаний з цими подіями. Гетьман Лівобережної УкраїниД.Г.Многогрішний послав до царя свого сотника Василя Бурковського з тим, щоб той вМалоросійському приказі «известил словесно» про те, як гетьман ішов з військом доГадяча, а в цей час недригайлівські козаки «подговорили в Недригайлов» голову москов-ських стрільців Михайла Колупаєва. І гетьман повелів за «тот подговор» недригайлівсь-ких чотирьох чоловік схопити й кинути до роменської в’язниці, бо підозрював їх у зв’яз-ках із бунтівниками Разіна. Далі слідством було встановлено, що «за теми недригайлов-цами никакого воровства не объявлялось и с Стенькою Разиным на воровстве нигде небыли». Потім до гетьмана листовно звернувся воєвода, і той відправив назад до Недри-гайлова тих нещасних чотирьох козаків.

Одну з ганебних сторінок в історію Недригайлівщини вписав наш земляк, колишнійкозак Костянтинівської сотні Іван Безпалий. Щоб приховати колонізаційні наміри і про-довжити братовбивчу війну українців, за наказом царя воєвода Ромоданівський в листо-паді 1658 р. біля Варви, неподалік Срібного, організував вибори послушного гетьманаУкраїни. Саме на цю посаду висунули нашого земляка І. Безпалого. Але новоспеченийгетьман не користувався популярністю серед козаків і майже не мав свого війська. Зимуз 1658 на 1658 р. разом з військами Ромоданівського він провів на постої в Ромнах.

29 березня 1659 р. князь Олексій Трубецький, який допомагав своїм військом діямІвана Безпалого, прибув до Костянтинова. Другого дня з Ромнів сюди на розмову при-їхав і гетьман Безпалий. Крім російських військ, які знаходилися в містечку, сюди при-йшов трьохсотенний загін з міста Рибного, яким керував сотник Герасим Карабут. Під-тягування військ на землі Недригайлівщини з боку росіян продовжувалися ще тиждень.А 10 квітня О. Трубецький з І. Безпалим та всім військом, відбувши молебень у Костян-тинівській церкві св. Василя, вирушили в напрямку Смілого, де пробули 4 дні й залиши-ли його, взявши курс на Конотоп. Саме тут 28 червня 1657 р. й закінчилася кар’єра на-шого гетьмана-земляка Івана Безпалого. Гетьман, якого обрали українські козаки, ІванВиговський вщерть розгромив не лише свого суперника-бездару, а й князя Трубецького.Московський цар був у траурі. Тоді він і підшукав нову кандидатуру на гетьмана.

Усі військові та адміністративні справи в Недригайлівській сотні вирішував недри-гайлівський воєвода, якого зазвичай присилали на службу з Путивля. За походженням,як правило, це були росіяни.

70

Відлуння минулих віків донесло імена деяких сотників недригайлівського козацтва.Це – Дмитро Киреєв (1648 р.), Кусаков (1649), Василь Головленков, Дмитро Сторунов(часи Хмельниччини), П.Семенов (1668), Никифор Васильович Коренєв (1689), СтепанПетрович Влесков (1690), Петро Семенович Чаплигін (1699), Гнат Федорович Кулешов(1700), І.П.Верьовкін (1706), Фрол Висковатий (1708), Василь Кондратьєв (1755).

На початок XVIII ст. Недригайлівська фортеця мала 7 башт, двоє воріт, три малихвиходи, близько 400 метрів острожної та до одного кілометра міської стіни.

24 січня 1700 р. воєвода Г.Ф.Кулешов прийняв Недригайлів у П.С.Чаплигіна. А у 1706р. воєводою призначений І.П.Верьовкін, після нього воєводив Фрол Висковатий, на долюякого випало керувати обороною міста під час навали шведів.

Збройний арсенал тоді перебував у жалюгідному стані: пищалі – «худы», а «которо-го году литья и откуда неизвестно». На початок століття було використано декілька кі-лограмів пороху, які «выстреляны на весть о приходе воинских людей в прошлых годах».У збройному амбарі двоє дверей з великими висячими замками кожної доби охоронялипо два чоловіки з «отставных чинов» під командуванням пушкаря Юхима Пошутиліна«с товарищами». Піддячних у приказному будинку не було, а стояла тільки скриня здокументами. На випадок приїзду начальства та посланців з приказу була збудованахата з трьох кімнат та світлиці. Навколо фортеці знаходився міський посад, в якому про-живали люди різних станів та чинів .

Поступово Недригайлів утрачав свої військові функції. Укріплення руйнувалися,зброя іржавіла, козаки займались мирною працею і, напевне, востаннє за свою дорево-люційну (1917 р.) історію недригайлівцям довелось воювати у роки російсько-шведськоїкампанії.

Література:1. Коцур П.М. Дерево мого роду. – Переяслав-Хмельницький: Книги – ХХІ, 2005. – 408 с.2. Слюсарский А.Г. Социально – экономическое развитие Слобожанщины XV- XVІ вв. – Х.:

Харьковское книжное издательство, 1964.3. Воссоединение Украины с Россией / Док. и мат. в 3 т. – Т. 2. – М.: АН СССР, 1953.4. Грушевський М.С. Ілюстрована історія України.5. Филарет (Гумилевский). Историко – статистическое описание Харьковской епархии. От-

деление ІІІ. – М., 1857. – С.543.6. Чтения в императорском обществе истории и древностей российских при Московском уни-

верситете. Под заведыванием Е.В.Барсова. Апрель – июнь. – Кн. 2. – М., 1885. – С.2 – 4, 7, 20.7. Юркевич В. Еміграція на схід і залюднення Слобожанщини за Б.Хмельницького. – К., 1932.8. Багалей Д.И. Очерки из истории колонизации окраины Московского государства. – М.,

1887.9. Сергійчук В.І. Національна символіка України. – К.: Веселка, 1992.10. Лепявко С. Прапори з 1655 року // Пам’ятки України. – 1991. – №3.11. Багалей Д.И. Материалы для истории колонизации и быта Харьковской и отчасти Курской

и Воронежской губерний. – Т.2. – Х., 1890.12. Гужій О.І. До питання про кількість та етнічний склад населення України у другій половині

XV ст. // Український історичний журнал. – 1993. – №4 – 6.13. Сборник Харьковского историко – филологического общества. – Т.5. – Х., 1893.

73

Ця війна між Росією та Швецією тривала 21 рік, і Україну теж втягнули в збройнийконфлікт.

Після того як шведський король Карл ХII поставив на коліна союзників російськогосамодержця – польського короля та саксонського курфюста, його армія завернула в Укра-їну, де чекав гетьман І.С.Мазепа.

Коли війська шведів у 1708 р. ввійшли на Слобожанщину, то зустріли там справдісильний опір. А тим часом у Недригайлові був зачитаний маніфест Петра І від 6 листопа-да 1708 р., який повідомив про вступ шведської армії на територію України та закликавмалоросійський народ до боротьби. Цар обіцяв, що «кто из малороссийского народа изнеприятельского войска» візьме в полон генерала, то отримає 2000 карбованців, полко-вника – 1 тис., за солдата – 5 карбованців, а «за убиение каждого неприятеля, по свиде-тельству явному» обіцяно було по 3 карбованці.

Обставини склалися так, що 18 листопада 1708 р. шведи вступили в місто Ромни,яке за три десятки кілометрів від Недригайлова. Це становило реальну загрозу нападуна містечко, яке мимоволі стало важливим пунктом у планах російського командуван-ня. Шведи залишились у Ромнах і, розквартирувавшись по навколишніх селах на зиму,здійснювали вилазки. Разом з козаками вірного гетьманові Мазепі роменського сотникаГрицька Пирозького шведи робили раптові набіги на околиці Недригайлова та інші насе-лені пункти. Це спонукало місцеве населення вжити рішучих заходів щодо оборони со-тенного містечка.

Уже в першій половині листопада 1708 р. в нашому краї стояла справжня зима зморозами та снігом. Недригайлівці чекали нападу військ «Карлуса шведского» з дня надень. Воєвода міста Фрол Висковатий наказав сховати в найукріпленішій частині міставсе найцінніше і всім жителям передмістя негайно туди перейти.

А тим часом у новій гетьманській резиденції м.Глухові у жовтні 1708 р. обрали ново-го гетьмана І.Скоропадського. Закінчивши вибори «изрядным веселием при пушечномстрелянии», 17 листопада Петро І відбув до Путивля, а потім побував у Тернах та Хору-жівці, де дислокувалася російська піхота і кавалерія, відвідав Вільшану, Марківку таінші села. У Вільшані цар обідав у судді Івана Пустовойта й подарував йому на згадкусрібний кубок.

У Хоружівці конфіскували майно прихильника Мазепи лубенського полковника Гри-горія Гамалії. «Зело довольно обрели хлеба, в скирдах стоящего… Также и вина сыскалибочек с тридцать». З Вільшани царська свита рушила в Марківку, де знаходилася став-ка. А 23 листопада там відбулося урочисте гуляння на честь дня народження О.Мен-шикова.

Поблизу Хоружівки, між Беседівкою та Гринівкою, відбувся бій між шведами та ро-сіянами. І досі неподалік Хоружівки видно два кургани, де поховані шведські воїни. Іщеодин шведський курган знаходиться поблизу Гринівки.

А над Недригайловом згущалися хмари. 30 листопада 1708 р. «перед вечірнею» доНедригайлова під’їхав кінний загін шведських волохів у кількості 50 чоловік і намагавсяувійти в сотенне містечко, зухвало запропонувавши жителям здати місто без бою наласку переможців. Через півгодини до міста прибув загін шведської кавалерії полковни-ка Дукера, того самого, який кількома днями раніше разом із полковником Таубе керу-вав розоренням містечка Сміле. Цей загін налічував уже 1500 шабель і був серйозноюсилою. У Недригайлові військового гарнізону не було, тому цивільне населення готува-лось до бою. Перед цим шведи спалили Вільшану й розігнали населення. Багатьом дове-лося тікати до недригайлівської фортеці, де вже були деркачівці та мешканці інших сіл.

74

Усі жителі закрилися за стінами дерев’яного острогу. Шведи, підійшовши ближче, спі-шилися і строєм, з рушницями наперевіс, розпочали атаку. Вони хотіли, щоб недригай-лівці пустили їх в місто й самі вийшли з фортеці, обіцяючи, що нічого «худого им чинитьне будут». Захисники містечка заявляли, що «… швидше смерть приймуть, ніж ворогапустять». Піші шведські воїни кинулися на штурм укріплень і відкрили сильний вогоньпо фортеці та її захисниках. Недригайлівці зустріли їх дружною стріляниною і приготу-валися до рукопашного бою на той випадок, якщо шведам все ж вдасться вдертися доміста.

Обороною фортеці вміло керував недригайлівський воєвода Фрол Висковатий. Стрі-лянина з-за фортечних стін скоро змусила солдатів ворога припинити штурм. Вони по-чали рубати ворота. Але міська брама не піддавалася, а вогонь захисників не вщухав.Вороги дали по воротах гарматний залп. Підібравши 10 убитих та кількох поранених,шведи відступили. Повертаючись, на знак помсти, вони «стали на подворках и церкви, идворы все сожгли». Передмістя перетворилося на попелище. Але, незважаючи на це,перемога була за Недригайловом.

Сотник Ф.Висковатий послав о другій годині ночі 1 грудня місцевого священика Ан-дрія Олександрова в Лебедин сповістити про ці події генерал-фельдмаршалові Шереме-тьєву. Шведи після невдалої спроби захопити місто готували ще одну акцію проти непо-кірних недригайлівців.

Цар Петро, довідавшись про недригайлівську оборону із донесення Меншикова, 15грудня 1708 р. спорядив на допомогу загін донських козаків на чолі з отаманом капітан-поручиком Д.Ушаковим, ад’ютантом Петра, пославши йому 14 грудня наказ такого змі-сту: «Господин капитан-поручик, по получении сего указу казакам всем, которые с вамиесть, вели идти к Недригайлову, а сам ты одною своею персоною поезжай, не мешкав, кгосподину генералу Аларту, и что он вам прикажет делать, и то по ево приказу исполняйнеотложно. А казаки бы конечно стали у Недригайлова завтра, тоесть декабря 15-го дняк вечеру».

Через два тижні після невдачі 30 листопада захопити з ходу Недригайлів, шведськісолдати знову підступили. Однак і цього разу населення міста, підтримане донськимикозаками, відбило ворожий наступ. У цьому бою багато шведських солдатів було вбито,захоплено в полон, а решта відступила. Козаки взяли в полон шведського ротмістра такількох солдатів, а «інших забили, або гнали під самий Ромен», як доповідав Меншиковукозачий отаман Ушаков. Після такої невдачі шведи більше не наважувалися підходитидо містечка і облишили непокірний Недригайлів. Вони продовжили свій марш у напрям-ку Гадяча.

Стійкість захисників Недригайлівщини скувала значні сили противника. За муж-ність і відвагу Петро І висловив місцевим жителям щиру подяку і, за народними перека-зами, удостоїв нечуваної честі своїм візитом жителів сотенного містечка Недригайлів,де «по обыкновению своему» читав у церкві на літургії «Апостола».

Розповідають, що, повертаючись до Петербурга після Полтавської битви, цар зупи-нявся в Тернах, ночував там дві ночі, заклав нову Петровську церкву (церкву ПокровиПресвятої Богородиці) і дав гроші на її спорудження.

За Сулою, біля с. Засулля, на горі знаходяться рештки укріплень гетьмана Мазепи,звідтоді це місце називають Мазепиною горою. Скоріше всього, самого опального геть-мана там ніколи не було, а лише базувалися вірні йому козаки. Відомо, що в 1708-1709рр. табір мазепинців був оточений глибоким ровом, а на горі у погребі, викладенім дере-вом, зберігалися боєприпаси. У першій половині ХІХ ст. клопотами графа Ю.О.Головкіна

75

там була збудована «красивая беседка», де подорожні могли відпочити і напитися кри-ничної води.

До нашого часу збереглися легенди про мазепинські скарби. Розказують, що відсту-паючі козаки з гори скочували в Сулу бочки з золотом, які буцімто й досі лежать на її дні.

На початку грудня 1708 р. царським урядом було оголошено, що хто знайде скарбиМазепи, тому належатиме половина. До речі, мазепинські скарби згодом шукали в БілійЦеркві, Любецькому замку, Києво-Печерській лаврі та інших місцях. Маєтки опальногогетьмана та його прихильників були розгромлені місцевим населенням або каральнимизагонами Петра І.

Численні легенди про сховані на Мазепиній горі дорогоцінності до цих пір хвилю-ють уяву шукачів скарбів. Розказували й таке, що кілька десятиліть тому двоє немісце-вих молодих людей попрохали колишнього лісника показати могилу під Мазепиною го-рою, назвавшись родичами покійного. Відвідавши могилу через певний час, дід виявив,що вона розрита на півметра в глибину й так залишена.

Свого часу головний редактор Недригайлівської районної газети «Світло Жовтня»В.Я.Стецюра згадував, що перед Великою Вітчизняною війною хлопці принесли з Мазе-пиної гори на Бродок бронзове погруддя якогось вельможі, мабуть ще періоду XVIII ст.М.О.Коваль з Недригайлова розповідав, що в далекому дитинстві він із хлопцями нади-бав біля підніжжя гори цегельний звід з важкими дверима і вхід до якогось схрону. Тутже знайшли великих розмірів замок. Розповідали і про німецького барона, який мав кни-гу, де описувалося про скарби біля Мазепиної гори.

Цілком можливо, що скарби ще чекають своїх відкривачів.Землі поблизу Недригайлова цар у 1711 р. передав державному канцлерові графу

Г.І.Головкіну, про що засвідчила грамота від 6 грудня. Граф прожив до 1734 р. в Петер-бурзі, а спадщина згодом перейшла до його внука Ю.О.Головкіна, який був досить відо-мою в цих краях людиною.

Дарувальна грамота на ці землі за підписом самодержавця в оправі з венеціанськогооксамиту довго зберігалася у Костянтинівській церкві.

Хоружівка до 1709 р. належала генеральному осавулу Гамалії, який пристав до шве-дів і втратив свої маєтки.

Література1. Шутой В.Е. Борьба народных масс против нашествия армии Карла ХІІ. - М., 1958. - С.316.2. Труды Императорского Русского военно-исторического общества. - Т.3. - СПб, 1909.3. Шевченко В.І. Роменщина в Роки шведської інтервенції на Україні (1708 - 1709 рр.). Запис-

ки краєзнавців. - Ромни, 1963.4. Филарет (Гумилевский). Историко - статистическое описание Харьковской епархии. Отде-

ление ІІІ. - М., 1857.5. Сапухін П.А. З Недригайлівської старовини // Ленінська правда. - 1959. - 11 листопада.6. Слюсарський А.Г. Слобідська Україна. Історичний нарис XV - XV ст. - Х., 1954. - С.121 - 122;

Хрестоматія з історії Української РСР. - Т.1. - К.: Рад. школа, 1959.7. Щелков К.П. Историческая хронология Харьковской губернии. - Х., 1882.8. Сапухін П.А. Події Російсько - шведської війни 1708 - 1709 років на території Сумщини. -

Суми, 1958. - С.36.

76

Північна війна в нашому краї

79

На І половину XVIII ст. на території Недригайлова знаходилися три фортеці, які вкомплексі утворювали єдину оборонну систему. Перша називалася «пригородом Недри-гайлівським», мала квадратну форму та одну башту. Оточена земляним валом та наса-дженнями. За її стінами і розміщалися сотенна канцелярія, дерев’яні комори з льохом.

Друга фортеця мала назву Донська. За формою теж нагадувала квадрат, обнесенийвалом та ровом з трьома вежами. На її території височіла церква Покрови Пресвятої Бого-родиці й стояло багато дворів. Третя – звалася Козацькою. Там була церква Святого Ми-коли, при якій, крім усього, ще й дітей навчали. У цій фортеці стояли шинки, де жителіторгували вином та горілкою.

Недригайлів зв’язувався через річку великою греблею з першою фортецею. Гребляскладалася з трьох менших, які називалися (від річок) Березівка, Недригайлівка, Щуп-ликіне болото. За них недригайлівці сплачували грошовий оброк до скарбниці Путивль-ської воєводської канцелярії. На греблях стояли млини, що використовували енергіюводи. На Сулі – три, на Дригайлисі та Щупликіному болоті – чотири. Понад Сулою та зпівдня від р.Березівка простягалися недригайлівські поля, власниками яких були війсь-кові обивателі та однодворці. Містечко складалося з 7 вулиць та 17 провулків з 393 са-дибами.

До третьої чверті XVIII ст. укріплення Недригайлова фактично зруйнувалися, крімКозацької фортеці, яка ще якось трималася. І ніхто вже не поспішав лагодити стіни табашти, бо потреба в них із кожним роком меншала. Саме в цей період забудова почаланабувати цивільного характеру. За Сулою знаходилися значні лісові масиви та сіноко-си, якими з XVII ст. володіли недригайлівці. Але цей ліс майже не використовували ідерево купували в інших місцях. У печах топили очеретом та соломою. В першій поло-вині XVIII ст. в містечку налічувалося близько 350 дворів, 2 церкви, 7 інших будівель.

Політика царя Петра І вимагала надриву всіх провінцій держави, в тому числі й Сло-бідської України. На короткий час, до 1700 р., на козацьких підпомічників накладеноособливий податок – по одному карбованцю з душі.

23 квітня 1702 р. за указом царя недригайлівському воєводі Гнату Кулешову буловелено замість служби зібрати гроші з рейтарів, їхніх дітей та солдатських, з пушкарів,їхніх дітей та рідних. Тобто служба цим людям замінювалася грошовим податком.

У 1727 р. Катерина І подарувала Терни чоловіку своєї двоюрідної сестри СимонуГендрікову, якому імператриця Єлизавета Петрівна у 1742 р. пожалувала титул графа.У 1749 р. імператриця Єлизавета Петрівна затвердила Терни за дочкою Гендрікова Ма-рфою Симонівною і відвідала в цьому році проїздом Терни. І відтоді слобода стала родо-вим володінням Гендрікових.

У 1750 р. тут налічувалося 850 дворів, у яких мешкало близько 5 тис. чоловік, в т.ч.2502 ревізькі душі. Маєток в Тернах мав великий фруктовий сад, 82,5 десятини орноїземлі, 20 десятин сінокосів, 13 млинів на річках Терн, Бобрик, Біж. До маєтку належалитакож 9 хуторів, заснованих тернівськими мешканцями.

Після ліквідації полкового устрою (1765 р.) Терни віднесено до Сумської провінціїХарківського намісництва.

У другій половині XVIII ст. інколи соціальна напруга в місті сягала свого апогею,хоча це не було типовим явищем. Так, наприклад, жителі, підтримані одним із гайдама-цьких загонів, у 1767 р. виступили проти місцевого поміщика М.Головкіна, розгромилимаєток, порозбирали майно.

У 1777 р. помістя Терни дісталося князю Щербатову й поміщику Мамонову. 1778 р.в Тернах налічувалося багато кріпаків, що належали двом поміщикам, а також 55 віль-

80

них селян. В 1797-1834 рр. містечко Терни входило до Слобідсько-Української губернії,а з 1835 р. стало волосним центром повіту Харківської губернії.

З 1770 до 1784 року, між засланнями і каторгами, в наших краях неодноразово з’яв-лявся відомий гайдамака С.І.Гаркуша зі своїми товаришами, який упродовж 15 роківсіяв паніку серед багатіїв Лівобережжя та Слобожанщини. Цій сторінці історії в книзіприсвячено окремий розділ.

Що стосується адміністративно-територіального підпорядкування, то протягом XVIIIст. воно зазнало значних змін. З часу виникнення Недригайлів як сотенне містечко пе-ребував у складі Сумського козацького полку. З початком петровських адміністратив-них реформ у 1708 р. опинився в межах новоствореної Азовської губернії, а з 29 травня1719 р. – Севської провінції Київської губернії. 2 серпня 1728 р. місто значилося за Сев-ською провінцією Бєлгородської губернії. В 1765 р. імператриця Катерина ІІ веліла всіСлобідські полки реорганізувати в гусарські й утворити Слобідсько-Українську губер-нію з центром у Харкові. У 1780 р. губернію перетворили в Харківське намісництво начолі з генерал-губернатором і поділили на повіти. Із 25 квітня 1780 р. Недригайлів вва-жався повітовим містом Харківського намісництва, а з 1796 р. став заштатним містеч-ком, тобто був залишений поза штатом Лебединського повіту як населений пункт з пра-вом на самоврядування. З 1797 р. – центр Недригайлівської волості Лебединського по-віту Слобідсько-Української губернії, яку в 1835 р. перейменовано на Харківську. У ві-домості, складеній в 1799-1801 рр., значиться, що в селі Коровинці мешкало 1740 душ, вхуторах Рубанці – 85, Коцуровому – 26, Перетічках – 34, Раковій Січі – 16, Овечому –18, Лахнівщині – 85, містечку Костянтинові – 674, селах Малі Будки – 536, Кулішівка –367, Курмани – 820, Березняки – 338, Червона Слобода – 259, Хоружівка – 2126, Іва-ниця – 382, Чемоданівка – 83.

Однією з цікавих історичних пам’яток нашого краю є знаменитий герб Недригайло-ва. Катерина ІІ, наближаючи імперію до європейських стандартів, 21 вересня 1781 р. вСанкт-Петербурзі затвердила герби міст тодішньої Харківщини. Недригайлів, як місто,теж отримав свій символічний знак, який склав геральдмейстер Волков.

Стародавній герб міста за формою мав вигляд щита, у верхній частині якого містивсягерб губернського міста Харкова, символікою якого був «Рог изобилия и кадуцей», в яко-му відбилася історична ситуація того часу. Саме наприкінці XVII ст., з пересуванням кор-донів Росії на південь, Харків остаточно втратив своє значення як фортеці. Через цю губе-рнію проходило безліч торговельних шляхів зі сходу на захід. Швидко розвивалися торгі-вля та ремесла, і тому не випадкова поява на гербі емблеми, яка їх символізувала. Ріг до-статку – символ багатства (з міфології Стародавньої Греції). Коза Амалфея, яка годувалав дитинстві Зевса, зачепилася і відламала ріг. На знак подяки Зевс зробив цей ріг чарів-ним: міг давати власникові все, що той забажає. Кадуцей – це жезл, атрибут бога торгівлій покровителя мандрівників Меркурія, який у давньогрецькій міфології має ім’я Гермеса.

У нижній частині герба – зображено 8 чорних слив на золотому полі, що теж символі-зувало багатство та достаток. А також вказувало на велику кількість сливових садів у ціймісцевості. Неабияке змістовне навантаження в геральдиці мають кольори. Так, жовтийколір, на якому зображені сливи (колір золота), символізував багатство, славу, справед-ливість, великодушність, зелене тло верхньої частини – символ природи, оновлення на-дій, радості, достатку, а чорний колір слив – знак печалі, розсудливості, покори.

У XІXст. Б.Кене був розроблений проект нового герба міста, де на лазуровому поліпокладений золотий пояс, на якому – дві лазурових сливи із зеленим листям. У вільній

81

частині – герб Харківської губернії. Щит увінчаний срібною міською короною з трьомавежками та обрамований двома золотими колосками, оповитими Олександрівською стрі-чкою. Але цей проект так і не був затверджений.

Залишки колишнього валу та рову в 1786 р. ще оточували местечко Недригайлів іззаходу та південного сходу. В центрі населеного пункту планувалося спорудити ряд буді-вель для державних служб, зокрема городничого та поліції. Там уже стояли приміщеннядля селянських і винних складів, які тоді називалися магазинами. Завідували ними капте-ри. Також планувалося в центрі Недригайлова розмістити гостинний двір для приїжджих.

На кінець XVIII ст. у Недригайлові налічувалося 7 казенних будівель та 500 садиб.Але на 1787 р. у заштатному містечку, крім приходських дерев’яних церков, інших

будівель, «достойных примечания», не було. Ще не скоро з’явилися заплановані «при-сутственные места». У центрі старого Недригайлова виділялася базарна площа, яку зусіх сторін оточували будинки «провинциальной» архітектури без стильових особливо-стей, що належали місцевим дворянам та купцям. Деякі з цих будівель збереглися аж досередини ХХ ст. Забудову об’єднувала церква, яка архітектурно зв’язувала всі навко-лишні споруди, створюючи колоритний ансамбль центру Недригайлова.

1776 р. в місті перебудовано храм Святого Миколи, бо той «становился очень вет-хим». У незадовільному стані знаходився і Покровський храм. 22 червня 1781 р. стараПокровська церква згоріла, і на її місці згодом збудували й освятили нову дерев’яну це-ркву на честь Богородиці. Це сталося у 1792 р. А наступного року, 22 липня, під часвечірньої служби, яку проводив священик Федір Яскевич, у церкву вдарила блискавка,та, на щастя, пожежі не трапилося. З тих пір жителі Недригайлова згадували цей день з«особенным благоговением».

У березні 1811 р. канцелярія малоросійського генерал-губернатора Лобанова-Рос-товського у місті Полтава одержала від Роменського нижчого земського суду хвилюючеповідомлення: «В селі Кулішівка нещодавно з неба звалився камінь». За негайним нака-зом губернатора у віддалене село довіреної йому губернії було відправлено чиновників,які на місці провели ретельне дізнання. Вони без затримки, так би мовити, по гарячихслідах виявили безпосередніх свідків надзвичайної події. П’ятеро кулішівських селянрозповіли, що стали свідками того, як вночі 28 лютого в небі раптово з’явилося вогненнесяйво з обрамленням якогось предмета. Рухаючись дещо навкіс від вертикалі, з блиска-вичною швидкістю невідомий посланець з космосу із страшенним гуркотом і тріскотомупав на городі їхнього односельчанина Школенка. Близько 5 годин ніхто не наважував-ся підійти до місця падіння невідомого предмету. І лише коли там зібралися майже всіжителі села, серед них знайшлися найсміливіші.

Дарма, що земля була мерзлою, «гість» з неба занурився у ґрунт майже на аршин(дорівнює 71 см). Проте й тоді, як його викопали із землі, він все ще був гарячим. Післязважування виявилося, що вага «інтересного» і ніздрюватого каменя дорівнювала 15,5фунта (1 фунт = 410 грамів).

Якби це було нині, а не 195 років тому, навіть школяр пояснив би здивованим селя-нам, що то звичайний метеорит і що таких згорає дуже багато в атмосфері, не долітаючидо землі. Але тоді той випадок розцінено по-іншому.

«Цей камінь є не чим іншим, як небесним знаменням, таємничою пересторогою, аможливо, й лихим віщуванням», – таке припущення зробили вони, за порадою місцево-го священика віднесли «гостя» до церкви. Поклали на видному місці. Слухаючи пропо-віді батюшки, кулішівці ще старанніше правили молебні, били поклони, аби відвести відсебе гнів Божий. Несподівана новина вихором облетіла навколишні села і хутори. Тож

82

до кулішівської церкви звідусіль почали йти прочани, несучи з собою нескінченне горе йостанні копійки.

Але невдовзі полтавський губернатор Лобанов-Ростовський повідомив про метео-рит тодішнього міністра поліції Балашова, а той, у свою чергу, царя Олександра І. Цеповідомлення в Петербурзі, зокрема в Зимовому палаці, справило сенсацію. За ліченідні до Кулішівки за розпорядженням самого царя Росії прибув чиновник. У його дору-чення входило одне: привезти до Петербурга небесний камінь. Наказ Миколи І буловиконано в найкоротші строки. На початку червня 1811 р. кулішівці віддали небесногопосланця зі своєї церкви. На жаль, подальша доля кулішівського метеорита невідома.

У 1832 р. за ініціативою настоятеля собору протоієрея Василя Васильківського не-дригайлівський купець Г.Ф.Ельфимов доставив усю цеглу на будівництво кам’яної трьох-престольної церкви в Недригайлові за власний рахунок. Значні пожертвування на буді-вництво зробили дружина купця Ганна Іллівна, яка віддала 1500 карбованців сріблом наголовний іконостас, а також церковний староста купець Є.Зезулін, титулярний радникІ.Богданович, міщани Є.Максимова та В.Соколов, унтер-офіцер Канін з дружиною, не-дригайлівський приватний пристав А.Богдановський, волосний голова Л.Гордієнко таінші громадяни.

У 1838 р. розпочато будівництво Покровського храму, який споруджений 1851 р.Йому віддали 210 десятин землі. Храм, збудований на честь Покрови Пресвятої Богоро-диці, мав два престоли – Святої Троїці та Святого Христова Миколи.

13 березня 1843 р. (за старим стилем) до Недригайлова прислано «для следствийчастного пристава с жалованием 400 рублей». У волость згодом призначений і поліцей-ський наглядач – колезький секретар З.Ф.Бутовський. На початку ХІХ ст. у містечкуцерковним старостою був великий фахівець з юридичної справи титулярний радникПилип Безуглов, який раніше служив у Харкові, а потім став секретарем Недригайлів-ської міської ратуші.

До середини ХІХ ст. ратуша відала питаннями місцевого життя. На її печатці, якоюскріплювалися документи, навколо двоголового орла був напис «Печать Недригайловс-кой градской ратуши». До війни з Наполеоном ратманом при ній був Матвій Єльфимов,канцеляристом служив Никифір Попов. Знову переважно російські прізвища мали люди,які уособлювали державну владу в заштатному містечку.

Ті, хто приїздить до міста, і ті, хто з нього від’їжджає повинні були інформувати проце поліцію, а з 11 січня 1849 р. за недоведення до відома властей про своє переміщенняз винних стягувався штраф.

У 1854 році замість ратуші в Недригайлові запровадили міську думу, до складуякої входили голова, двоє гласних і секретар. Судові справи розглядала Лебединськаміська ратуша. Секретар Недригайлівської думи в 1854 р. отримував жалування небільше 150 крб. сріблом за рік. «Присутственные места» в 1854 р. репрезентували такіоргани місцевої влади, як міська дума, сирітський суд, міські депутатські збори та ква-ртирна комісія.

З 7 березня 1839 р. в Недригайлові було дозволено «устраивать крыши из соломы сраствором глины и навозу». В цьому ж році, восени, під Кулішівкою знайшли решткискелета мамонта.

У 1779 році с.Хоружівку Костянтинівської сотні було передано у володіння генерал-поручика І.Костюріна. Тоді в селі проживало «обывателей…616 да крестьян душ 25».«Жители сего села упражняются в хлеборобстве и плантациях табаку, а особливо в ско-товодстве. Хлеб и табак продают в Ромне, а скот отгоняют в Ромен и Смелое на ярмон-

83

ки. Многие из здешних жителей ходят на Дон по рыбу и в Крым за солью. Привозимуюрыбу и соль продают в Ромне, Смелом, а иногда и в Гадяче…»

Власне, жителі Недригайлова, Вільшани, Мелешківки, Томаківки, Деркачівки та де-яких інших сіл кріпаками ніколи не були, бо вели свій родовід з козацтва та державнихселян. А ось селяни окружних сіл жили на землях панів Головкіних, Хвощинських, Ще-рбатових, Шатових, Толстих, Левіних, Калугіних, Капністів, Чапліциних, Кондратьєвих,Збаровських, барона Менгдена та інших поміщиків.

У Коровинцях знаходився маєток В.Г.Полетики (1765-1845 рр.). Цій славній династіїу книзі присвячено окремий розділ.

Абсолютна більшість населения Недригайлівщини займалася сільським господарс-твом. Основною системою землеробства була довгий час трипільна, яка передбачаласівозміну з чергуванням парів, озимих та ярих культур. Пізніше її замінено багатопіль-ною. Хлібороби цих країв більше висівали ярих, ніж озимих хлібів, бо часто траплялисядощові або безсніжні зими, що призводило до випрівання посівів. Для обробітку землівикористовували великі плуги, в які впрягали по чотири, шість чи вісім волів, а пізніше– коней. Застосовували також звичайні сохи з двома сошниками і рало. Для скорішоговесняного посіву землероби звичайно орали свої наділи плугами під зиму (така оранканазивалася зяб), а після того, як у березні відкриється земля, спочатку сіяли мак, даліячмінь, пшеницю, овес, горох, сочевицю, просо, льон, коноплі, а на легких і сухих ґрун-тах – гречку.

Зібране з поля збіжжя відвозили на тік чи стодоли або ставили в ожереди серед поляна нивах. Під час молотьби клали снопи колосом вверх, щоб трохи підсохли. Заможнішіхлібороби для молотьби робили спеціальні клуні. Молотили з розрахунком, щоб, крімвимолоченого зерна, одержати й на годівлю для худоби. У порівнянні з сіном сиромоло-тна солома становила половину зимового раціону худоби. І взагалі, «хороший чи пога-ний урожай залежить, по-перше, від сприятливості весни і літа, потім від придатностігрунту, від часу чи терміну посіву, від доброякісності насіння і, нарешті, від розуму іпраці господаря, що сіє насіння в надра землі», – так зазначали автори «Топографичес-кого описания Харьковского наместничества».

Вимолочене зерно господарі очищали від домішок, просушували під сонцем або напечах і відвозили молоти. Власникові млина, як правило, платили десяту частину хлібазерном, яка називалася «мірчуком». Плата грішми не практикувалася.

Поставлений на токах хліб зберігався в ожердах, а вимолочений ховався у земляні,так звані пашенні ями, внутрішні стіни яких вкривалися рядами соломи. Зверху вонинакривалися соломою або ще й дошками чи хмизом, а потім – землею .

Навколо Недригайлова на значних плантаціях вирощували тютюн, який потім про-давали навіть за кордоном. Переважно вирощували простий тютюн і в незначній кіль-кості віргінський та амофорський. Вирощування цієї культури настільки поширилося,що Недригайлів можна назвати ще й тютюновим містечком. За наказом Катерини ІІ вУкраїні видано інструкцію, яка сприяла розвиткові тютюнництва, а в сусідніх Ромнахстворена спеціальна контора, що займалась розведенням і поліпшенням сортів тютюну.

У повіті на 1785 р. із 163433 десятин землі для сільського господарства розорювало-ся 120680 десятин, під сінокіс відводилось 24656 десятин, під посіви – 80453 десятини,з яких намолочували хлібів у четвертях (1 четверть – 209,9 кг): жита – 37008, яровоїпшениці – 12387, ячменю – 9432, вівса – 60981, проса – 3346, гречки – 21305, гороху –49379. Отже, у процентному відношенні зернові розподілялись так: овес – 42, жито –25, гречка – 15, яра пшениця – 8, ячмінь – 7, просо – 3, горох – 0,003%.

84

У 1787 р. Недригайлівщина пережила голод. Тогоріч 22 липня загорілася Покровськацерква, від якої була велика пожежа. 3 1799 по 1811 рік край значно постраждав від на-льотів сарани, «истребившей все хлебные произростания», біологічній активізації якоїсприяло посушливе літо. Кілька разів нашестя цих комах наносило фатальні рани госпо-дарству недригайлівських селян. Це було справді стихійним лихом, часом неймовірним замасштабами. Колись люди розповідали, що на крилах сарани написано «Попуст Божий».А в літописах її поява сприймалась як кара за людські гріхи. Де пролітала й сідала сарана,все винищувала за якихось дві години і відразу починалася дорожнеча на харчі. Люди їлихліб з лободою, жолудями. Єдиним ефективним засобом проти цих істот були свині, дляяких сарана була смачною їжею. Від неї вони швидко товстіли, однак ніхто потім не хотівїсти їхнього м’яса, бо та нечисть, що скоїла стільки лиха, викликала у людей огиду.

Уряд цими нальотами комах теж був занепокоєний. Навіть у Сенат до Петербурганаказали «прислать саранчи от двох до четырех в спирте в склянницах больших...» Найе-фективнійший засіб влада вибрала такий: «...не упуская и малейшего времени, собравтех и своих сотен обывателей с плугами, те все места, где только саранча залегла назимовку и икру выпустила, велели плугами зорать. И согнав туда обывательские жесвиньи, сколько возможно больше число, допустить рыть и топтать, чтоб оная (саранча)вовсе была выгублена и в будущее лето выплодиться отнудь не могла...».

У 1831 і 1848 рр. спіткала ще одна біда – епідемія холери, від якої в 1831 р. у Недри-гайлові померло 119 чоловік, а в 1848 – 122. Крім цього, в 1826 та 1841 рр. відбувсяпадіж великої рогатої худоби. Так, у 1826 р. загинуло майже дві третини всього поголі-в’я, а в 1841 р. – половина стада. 1831, 1835, 1839 рр. видалися неврожайними.

Крім землеробства, частина жителів була зайнята в обслуговуванні та на переробціпродуктів сільського господарства. У відписках сотників, датованих серединою XVII ст.,згадується, що в Недригайлові на Сулі, в 7 сажнях від острогу, працював млин, власни-ками якого були путивляни Василь Новіков та Юрій Тонкий. З Костянтинова до цьогомлина приїжджали молоти зерно по 50 і більше чоловік .

Як свідчить опис Тернів чиновником вотчинної Колегії 11 січня 1750 року, в Тернів-ській вотчині було три водяні млини на річці Терн (19 каменів), сім – на річці Біж (14каменів), три – на річці Бобрик (4 камені). Вони працювали до революції 1917 р. Крімтого, на околиці Тернів налічувалося кілька десятків вітряків.

Протягом 20-30-х років ХІХ століття обидва тернівські поміщики князі Мамонов іЩербатов заснували винокурний, два селітрові заводи. У 1839 році поміщиця Дмитріє-ва-Мамонова побудувала в Тернах цукровий завод, який згодом став власністю князяЩербатова. Його реконструкція у 1854-1856 рр. дала можливість збільшити виробницт-во цукру до 10 тис. пудів на сезон. У 1854-1856 рр. останній реконструйовано і виробни-цтво цукру зросло до 10 тис. пудів за сезон. У 1879 р. 40 робітників виробили 1350 пудівна суму 8800 рублів. У маєтку князя Щербатова у 1876 р. споруджений цегляний завод,де 15 робітників виробляли 300 тис. цегли на рік.

На початку XVIII ст. біля «Казенного містечка» в Недригайлові працювала «госуда-рева оброчная мельница». На тому млині було два амбари з чотирма каменями, за якимизнаходилися дві товчії по 5 товкачів, а між амбарами шість коліс, які приводились в рухенергією води. Цей млин був на оброці у недригайлівського солдата Володимира Карту-ліна, який сплачував до казни 43 карбованці, 16 алтин і 4 гроша на рік. Млинарствотривалий час залишалося традиційною галуззю господарювання.

У середині XVIII ст. в містечку було дві церкви, 913 будинків, з яких тільки три цег-ляні, 10 магазинів-складів, 6 постоялих дворів. Головним предметом збуту в першій по-

85

ловині XVIII ст. залишався тютюн місцевого виробництва. Ремісники виготовляли талагодили вози, гончарний посуд, поширеними були кравецьке та швецьке ремесла. Та-кож займалися ткацтвом, виробництвом сукна та полотна. Частина жителів зароблялана прожиття чумакуванням. Так, наприклад, у Вільшані цим промислом займалися триродини – Штилі, Андрєєви та Абаровські.

На середину ХІХ ст. в Недригайлові було 65 млинів, працювали миловаренний за-вод і дві миловарні. На цей час всі річки, крім Сули, стали «совсем незначительны» упорівнянні з XVII ст. На них ще було видно залишки гребель і «старики помнили значи-тельность этих плотин и их мельниц». У водоймах недригайлівці ловили щук, карасів,окунів, лящів, йоршів, в’юнів, линів, плотву та раків .

З часом прискорювався процес втягування натурального господарства в товарно-грошові відносини. Сільськогосподарські продукти та вироби ремісників продавали нащотижневих місцевому та навколишніх торгах. У Недригайлові з першої половини XVII ст.на рік проходило чотири значні ярмарки: Успенський – 8 вересня, Дмитрівський – 26жовтня, Миколаївський – 6 грудня. Оборотний їх капітал – 5000 карбованців сріблом.Головні предмети торгівлі – тютюн, хліб, одяг, шкіра. Тютюну вироблялося 10-15 тисячпудів на рік ціною від 30 до 40 копійок. Ярмарки тривали не більше двох днів. Приїздилина них купці з Путивля, Ромнів, Сум, Рильська, Смілого й Тернів. До середини ХІХ ст.продаж тютюну зріс до 50-60 тисяч пудів на рік (800-1120 тонн).

Окремі села мали, говорячи сучасною мовою, вузьку спеціалізацію. Так, у Томашівціякийсь майстер із Межиріччя започаткував виготовлення дерев‘яних коробок із вербита ясена, які купували оптом у Смілому по 15 коп. за штуку. У Шаповалах, приміром,били ступою шерсть, валяли войлок, валянці, шапки-ярмолки.

При сприятливих природних та економічних умовах кількість ярмарків збільшува-лася, і навпаки. Так, у Недригайлові, наприклад, 1779 р. їх було три, а 1787 – жодного. В1787 р. люди пережили, як уже згадувалося, голод. Автори «Топографічного опису Хар-ківського намісництва» вважали, що сумські ярмарки знівельовували торгівлю всіх су-сідніх з ними міст і містечок. Професор Д.І.Багалій дотримувався думки, що сумські яр-марки не шкодили їм, а навіть «приводили до постійної торгівлі». А порівняно меншімасштаби торгових операцій він пояснює тим, що «отсі городи Лебедин, Білопілля, Не-дригайлів й Межиріч – нічим не відріжнялися від слобод» .

До 1861 р. всі двори в Недригайлові несли постій, працювало 3 лавки, 6 заїжджихдворів. Працювали воскобійний завод із медовою банею, сальносвічковий та мильнийзаводи, сума доходу яких рівнялася 2000 карбованців на рік.

На цей час помітно зросло й число чумаків, переважно вихідців з державних селян.Так, у 1861 році в Недригайлові на відлучку видано 542 паспорти, з яких 474 – держав-ним селянам, 7 – купцям і 61 – цеховим людям.

Культурні надбання тогочасного населення Недригайлівщини більш ніж скромні. Ізселян одиниці вміли читати й писати. Носіями грамотності були священики двох церковта деякі дворяни. Саме духовні особи протягом XVII-XIX ст. були головними просвітите-лями в нашому краї: разом зі Словом Божим несли грамоту, знання про навколишнійсвіт. З ініціативи козаків та селян при місцевій церкві ще в 30-х роках XVIII ст. створенашкола початкової грамоти, яку відвідувала незначна кількість учнів. На початку ХІХ ст.в Недригайлові відкрилося парафіяльне училище, яке фактично було школою з релігій-ним нахилом. У 1811 р. в ньому навчалося 22 учні .

До нашого часу зберігся оригінал документа від 9 січня 1811 р. Це довіреність, вида-на міською ратушею «недригайловской жительке дворянке купца Василия Калугина жене

86

Ирине» від «помещицы порутчицы Татьяны Ивановой дочери по отцу Коптевой, а помужу Тимченко-Рубаном подписана, в том сия ратуша за надлежащим подписанием и сприложением казенной печати свидетельствует». Як бачимо, не всі й пани письменні.

У першій половині ХІХ ст. в Недригайлові розпочало працювати ще одне приходсь-ке училище, в якому щорічно навчалося 30-38 учнів. Дехто з багатших сімей мав можли-вість здобувати освіту за межами містечка. Так, у 1830 р. в Харківському «Институтеблагородных девиц» та в губернській гімназії виховувалися і недригайлівські учениці.За їх навчання місцева казна сплачувала 400 карбованців щорічно .

У Недригайлові розпочато будівництво лікарні. В 1843 р. місто одержало «на лечеб-ницу» ще 2000 крб. понад встановленої суми .

У 1870 р. на запрошення князя Щербатова в Тернах з’явився перший приватнийлікар за прізвищем Романов. Крім того, що обслуговував княжу родину і працівниківзаводу, він почав вести прийом хворих тернівчан. Ним у 1876 р. відкрита приватна амбу-латорія зі стаціонарною палатою на три ліжка. Як свідчить І.М. Міхно у своїх спогадах,Романов лікував людей тільки за золоті гроші.

У 1897 р. хоч і з великими труднощами, все ж було в селі відкрито земський медич-но-лікарський пункт на всю Тернівську волость. Він діяв до 1913 р., коли відкрили побу-довану земством лікарню на 20 ліжок з інфекційним відділенням. Там працювали лікар,фельдшер і акушерка. Вони обслуговували 5 волостей з населенням 12146 чоловік.

На середину ХІХ ст. одним із найбільших сіл Недригайлівщини була Хоружівка, депоміщик Стрекалов налагодив виробництво полотна. Тоді на 200 верстатах працювалочотири сотні робітників. А в 1897 р. у 229 хоружівських дворах налічувалось 824 верста-ти. Цікавою сторінкою в історії Хоружівки є перебування цих земель у володінні помі-щика Олександра Фомича Гаршмана (1812 – 1888 рр.), могила якого знаходиться біляс.Дараган. Він розбив навколо свого обійстя дендропарк на площі близько 100 гектарів,де посадив екзотичні дерева, проклав алеї до ставка, який і досі називають Панським,зорганізував хор та сільський театр.

У 1850 р. у Беседівці була збудована нова дерев‘яна церква з дзвіницею, яку за ра-дянської влади перебудували під клуб.

* * *Підсумовуючи соціально-економічний та суспільно-політичний розвиток Недригай-

лівщини феодальної епохи, треба відзначити, що територія сучасного району після мон-голо-татарського нашестя довгий час залишалася пусткою і тільки на початку XVII ст.сюди прийшли люди на постійне проживання. Це були вихідці з Наддніпрянської Укра-їни, а також українці з Московщини та російські селяни. Уряд, виходячи з міркуваньзахисту кордонів, надавав переселенцям значні пільги. Найважливішою поступкою булоправо вільного займу землі для будівництва слобід, міст і особистого користування.

Довгий час край залишався важливим у військовому відношенні пунктом, але з по-дальшим заселенням Слобожанщини та просуванням кордонів на південь поселення по-ступово втрачали первісні функції та ставали цілком цивільними. Соціально-економічнівідносини в цьому краї були типовими для пануючої епохи феодалізму, але на початокХІХ ст. почали з’являтися перші елементи капіталістичних відносин. Натуральне госпо-дарство поступово втягнулося у товарно-грошові відносини.

87

Література1. Кулаковський П.М. Чернігово-Сіверщина у складі Речі Посполитої 1618-1648 рр. – Київ.:

Темпера, 2006. – 495с.2. Через віки та епохи: Нарис з історії с. Терни: у 4-х томах / Книга перша: Шляхами випробу-

вань. // Автор і упорядник А.М. Лісний. – Суми: ВАТ “СОД”, вид-во “Козацький вал”, 2005.3. Дневник поручика Полелипольского // Лебединские известия. – 1918. – 15 августа.4. Слюсарський А.Г. Слобідська Україна. Історичний нарис XV – XV ст. – Х., 1954.5. Слюсарский А.Г. Социально – экономическое развитие Слобожанщины XV – XV І вв. – Х.,

1964.6. Городские поселения Российской империи. – Т. 5, Ч. 1. – СПб., 1865.7. Гербы городов Харьковской губернии // Наука и жизнь. – 1987. – №3.8. Лепявко С. Прапори з 1655 року // Пам’ятки України. – 1991. – №3.9. Мышлаевский А.З. Крепости и гарнизоны Южной Росси в 1718 г. – СПб., 1897.10. Управление главного архитектора г.Харькова. “Горпроект”. Схема планировки Недригай-

лова. – Х., 1947.11. Филарет (Гумилевский). Историко – статистическое описание Харьковской епархии. От-

деление ІІІ. – М., 1857. – С.545, 552.12. Щелков К.П. Историческая хронология Харковской губернии. – Х., 1882.13. Справочная книга Харьковской епархии. – Х., 1904.14. Памятная книжка Харьковской губернии на 1865 год. – Х., 1865. – С.540.15. Сборник Харьковского историко-филологического общества. – Т.5. – Х., 1893.16. Оглоблин Н.Н. Обозрение историко – географических материалов XV и нач. XV вв., за-

ключающихся в книгах Розрядного Приказа. – М., 1884.17. Сахно Ф.І. З історії нашого краю // Світло Жовтня. – 1979. – №130.18. Стецюк К.І. Вплив повстання Степана Разіна на Україну. – К.: АН УРСР, 1947.19. Історія селянства УРСР. У 2 т. – Т.1. – К.: Наук. думка, 1967.20. История Украинской ССР. В 10 т. – Т.3. – К.: Наук. думка, 1983.21. О старозаимочном крестьянском землевладении в местности бывших Слободских полков.

– СПб., 1904. 183.22. Багалей Д.И. Материалы для истории колонизации и быта Харьковской и отчасти Курской

и Воронежской губерний. – Т.2. – Х., 1890.23. Сборник Харьковского историко-филологического общества. – Т.5. – Х., 1893.24. Сочинения, письма и бумаги В.Н.Каразина, собранные и редактированные проф.

Д.И.Багалеем. – Х., 1910.25. Сумський обласний державний архів. – Ф.475, оп. І, спр. 23, арк. 15, 16, 32.26. Экономическое состояние городских поселений европейской России в 1861 – 1862 гг. –

Ч.ІІ. – СПб., 1863.27. Воссоединение Украины с Россией. Док. и мат. в 3 т. – Т. 2. – М.: АН СССР, 1953.28. Топографическое описание Харьковского наместничества. – Х., 1883. – С.33 – 36.29. Сборник Харьковского историко – филологического общества. – Т.5. – Х., 1893. – С.221.30. Багалей Д.И. Краткий исторический очерк торговли (преимущественно ярмарочной) в Ха-

рковском крае в XV – XV вв. – Х.31. Багалій Д.І. Історія Слобідської України. – Х.: Дельта, 1993.32. Экономическое состояние городских поселений Европейской России в 1861 – 1862 гг. –

Ч.ІІ. – СПб., 1863. – С.42.33. Щелков К.П. Историческая хронология Харковской губернии. – Х., 1882.34. Валішевський К. Вокруг трона. – СПб, 1902 р. – С. 100-107.35. Євгеньєва М. Любовники Екатерины. – М.: Воля. – С. 34-58.36. Лісний А.М. Через віки та епохи. – Кн.1. – Суми: Козацький вал, 2005.37. Дуров В.А. Русские награды ХVІІІ – начала ХХ в. – М.: Просвещение, 1997.38. Петров П.Н. История родов русского дворянства. – В 2 т. – СПб, Книгоиздательство Гер-

мана Гокке, 1886.

88

План Недригайлова 1781 року

89

Сімейний герб роду Щербатових

90

Маєток князів Щербатових у Тернах

Портрет княгині П.І.Щербатової, виконаний художником В.Сєровим в 1911 році

91

Родина князів Щербатових на вході до палацу, що знаходився в Тернах

Одне з колишніх князівських володінь у Тернах князя Щербатова

92

Учасник російсько+японської війниЛука Трофимович Кисляк

Цукровий завод у Тернах побудований предводителем дворянства Харківської губернії в XIX ст.

93

Одна з десяти кімнат палацу князів Щербатових у Тернах, в яких розміщалися картиниросійського портретного живопису

94

Фрагменти кімнат старовинної зброї,колекція якої займала три кімнати

в палаці князів Щербатових

97

За даними статистичного комітету 1861 р. в Недригайлові мешкало 5167 чоловік(2835 чоловіків та 2332 жінки). Із них 15 дворян по спадку, 3 особистих дворян, 54 ду-ховні особи, 89 купців, 336 міщан, 60 цехових, 3160 державних селян, 68 чоловік «без-срочно-отпускных чинов». У 1885 р. в заштатному місті Недригайлові населення стано-вило 6761 чоловік. Переважна більшість населення – православні християни.

У ІІ половині ХІХ – на початку ХХ ст. домінуючу роль в економіці Недригайлівщинипродовжувало відігравати сільське господарство. Після 1861 р. оренда й купівля-про-даж землі сприяли соціальному розшаруванню селянства. У Недригайлові налічувало-ся 990 селянських господарств, з яких 65% належали біднякам, 30% було середняць-ких і 5% заможних або кулацьких. 220 десятин землі перебувало у власності церкви.

Згідно з указом 1866 р., за державними селянами містечка Недригайлова в безстро-кове користування закріплено по 2,6 десятини землі в розрахунку на ревізьку душу. ВЛебединському повіті, куди частково входила Недригайлівщина, у 1870 р. дворянам на-лежало більше 100 тисяч десятин, а селянам – 9 тисяч десятин землі. На один поміщи-цький двір у середньому припадало по 1127 десятин, а на селянський – 2 десятини. Якбачимо, у нашому краї наділи дещо перевищували середньоповітові показники .

Недригайлів належав до першої з чотирьох мирових ділянок Лебединського повіту ідо третьої призивної ділянки з центром у слободі Вільшані. До кінця ХІХ ст. кількістьнаселення в містечку зростала. Але в окремі роки – зменшувалося. Так, наприклад, 1882р., народилося 172 хлопчики та 191 дівчинка, а померло 187 осіб чоловічої статі та 199жіночої. Того ж року укладено 72 шлюби, а розлучень – 94. Такі демографічні особли-вості можна пояснити значним неврожаєм, що випав на 1882 р. У цей важкий час насе-лення міста отримало значну хлібну позичку від Лебединського земства, що дозволилостабілізувати ситуацію. Така позика надавалася з умовою обов’язкового повернення.

У 80-ті роки ХІХ ст. у Недригайлові 41% селян були безкінними, що змушувало йтина заробітки, вступати в орендну кабалу. А землевласник Русаков, наприклад, мав побли-зу Недригайлова, на хуторі Овечому, 500 десятин землі та винний завод, купець Калугінна хуторі Перетічки – економію та винний завод. Селяни, які не могли втримати власнегосподарство, продавали землю й ставали найманими робітниками. За роботу в наймах у70-х роках ХІХ ст. платили від 20 до 30 копійок на день. Оплата на весняних сільськогос-подарських роботах становила 27 копійок на день, а на жнивних підвищувалася до 38 копі-йок. На середину ХІХ ст. плата робітникам становила: пішому (в день) – 15 коп., кінному– 45 коп., за літо в середньому отримували 12 крб., а за рік – 20. Щодо цін на товари, тобули приблизно такі: за четверть жита (209,91 л.) сріблом – 1 крб. 80 коп., пшениці – 3крб., житньої муки – 2 крб. 20 коп., пшеничної муки – 3 крб. 95 коп., гречаної муки – 3крб. За пуд конопель доводилося платити 1 крб. 20 коп., льону – 2 крб. 50 коп. Один качанкапусти коштував – 4-10 коп., віз буряків – 40 коп., кавун – 1/2-18 коп., диня – 1/4-7коп., гарбуз – 1-3 коп., вінок цибулі – 3-20 коп., мішок огірків від 6 до 10 коп. За відровишень просили 10-35 коп., слив – 3-15 коп. Пуд меду коштував 2 крб. 50 коп., пуд воску –до 13 крб. За коня у 1846 р. давали від 30 до 85 крб., а до 1903 р. ціна зросла до 400-750 крб.

Фактично існував надлишок робочої сили, тому недригайлівці змушені були частойти на заробітки до промислових центрів Донбасу та в інші місця.

У 1885 р. державних селян перевели на обов’язковий викуп, який мали сплачуватипротягом 44 років, і зрівняли з рештою селян. На 1870 р. у Лебединському повіті 66,5тисячі десятин, тобто половина всіх земельних фондів, належала 19 поміщикам та 40куркулям. Друга половина, значно гірших земель, була розділена між 27097 селянськи-ми господарствами.

98

На 1883 р. у Недригайлові нараховувалося 1662 коней, 886 голів великої рогатоїхудоби, 645 овечок та 1056 свиней.

У 1899 р. по Недригайлівській волості засіяли озимих хлібів на загальній площі 1750десятин, з яких пшениці – 895 десятин, ярими хлібами – 1955 десятин. Зібрано з одноїдесятини урожаю озимих – 7 четвертей, пшениці – 6,5, ярого хліба – 8 четвертей.

Хоча форми господарювання залишалися старими, аграрний сектор краю на почат-ку ХХ ст. досяг помітних успіхів. Так, у 1900-1901 рр. урожай озимини становив 10 чет-вертей з десятини, ярих хлібів намолочували 6,9 четвертей. Це були досить високі пока-зники, враховуючи те, що на той час в середньому по Лебединському повіту урожай-ність озимих, наприклад, становила 7,6 четверті, ярих – 5 четвертей. Але все-таки й цірезультати були нижчі за потенційні можливості хліборобів. Причина – спеки та засу-хи, що в перші роки ХХ ст. тривали майже весь весняно-літній період і згубно впливалина врожай. У 1901 р. під житом знаходилося 1800 десятин недригайлівської землі, яроюпшеницею було засіяно 520 десятин, ячменем – 850, вівсом – 730, гречкою – 260, про-сом – 160. З цих посівних площ зібрано 18000 четвертей жита, 2925 четвертей яриххлібів, 4144 – ячменю, 6843 – вівса, 2210 – гречки, 1200 – проса.

У 1905 р. урожайність з десятини пшениці становила 62 пуди, а орендна плата задесятину землі доходила до 20 карбованців. По Недригайлівській волості середній наділна селянський двір становив 3 десятини землі.

У пореформеному Недригайлові товарно-грошові відносини швидко набирали сили.У 60-х рр. ХІХ ст. в місті було 10 торговельних лавок, 6 заїжджих дворів, відбувалося 4ярмарки на рік, де продавали худобу, одяг, гончарні вироби, тютюн, цибулю, часник таінше. У 1864 р. працювали два пекарі, два шевці, два пасічники, п’ять бондарів, два ко-валі. Промисловий сектор був представлений досить скромно: працювали два свічковихзаводи, один миловарний, один цегляний.

Після 1861 р. згідно з установчою грамотою 1182 колишні кріпаки Тернів одержали2758 десятин землі – по 2 десятини 80 квадратних сажнів на ревізьку душу. За цю зем-лю мали сплачувати щороку по 7880 карбованців викупних платежів, що значно вищеринкової ціни. 52 дворових зовсім не одержали земельних наділів, а на 15 селян такоформили документи, що вони нібито добровільно відмовилися від земельних наділів.Пізніше такі ж наділи одержав ще 1261 селянин.

У травні 1861 р. в обох маєтках почалися заворушення. Відставний унтер-офіцерПавло Приходько читав селянам невідомо ким складений «дейсвительный царский указ»,у якому зазначалося, що «земля поміщицька надається селянам, а поміщикам залиша-ються очерети, болота, щоб було де гніздитися, як нечистим», що поміщик сам повиненобробляти поле, а землі повинен мати стільки ж, як і селянин. П.Приходька заарештува-ли і віддали до суду. В знак протесту на репресії, застосовані проти учасників завору-шень, близько 5 тис. селян понад два тижні не виходили на роботу.

Тернівські селяни працювали в основному в економіях князя Щербатова, який мавдва маєтки. У 1881 р. він володів 9 економіями загальною площею землі 9386 десятин і1687 десятинами лісових угідь. У нього працювали не тільки тернівці, а й селяни навко-лишніх сіл: Ганнівки, Хоружівки, Баби, Товстої, Біжі, Лаврового, Омелянового та інших.

У 1864 р. в Тернах відбувалося чотири ярмарки, ще через десяток років – 5 ярмарківі 2 базари, де торгували тютюном, сіллю, рибою, м’ясом і хлібом. Тут білопільські купціскуповували зерно й вивозили його за кордон. У 90-х роках ХІХ століття працювалокілька кузень, один паровий млин та близько 30 вітряків.

99

У 1909 р. в Тернах почало діяти кредитне товариство, яке надавало місцевим помі-щикам позички і через свій прокатний пункт допомагало машинами. Тоді ж частина те-рнівців, шукаючи кращої долі, продала земельні наділи і переселилася в Томську губер-нію, але чимало з них повернулося назад.

У Недригайлові в 1900 р. працювали 8 торговельних лавок, одна булочна, 2 тютюно-вих склади та три чайних. Число ревізьких душ на початок століття становило 2420,тому середній наділ на душу в Недригайлові дорівнював 2,2 десятини. Наприклад, у Ві-льшані на 2150 душ припадала 8551 десятина й тому середній наділ – більший, становивмайже 4 десятини. По Недригайлівській волості середній наділ був 3 десятини. Під часбазарних днів до церкви з’являлося мало прихожан. Міська дума під тиском духовенст-ва заборонила проведення у неділю торгів та базарів до закінчення церковної служби.

У 1914 р. в Недригайлові діяло позиково-ощадне товариство. У місцевих власниківтоді налічувалося 1130 коней, 996 голів великої рогатої худоби, 885 овечок, 732 свині.

Напередодні Першої світової війни в 1914 р. в Тернах діяли цукровий і 6 цегельних заво-дів, на яких було зайнято півсотні робітників, 2 парові млини (їх обслуговувало 13 робітни-ків). Після проведеної в 1913 р. реконструкції цукровий завод за сезон 1914-1915 рр. пере-робив 388,8 тис. центнерів цукрових буряків і виготовив 60,8 тис. центнерів цукру-піс-ку. На цьому підприємстві нараховувалося 435 робітників. При заводі функціонувавмедпункт. На той час у Тернах проживало 8478 чоловік.

У 1864 р. відкрито початкове народне училище, в якому у 1903 році навчалося 166дітей, в т.ч. 26 дівчаток. У 1904 р. завершено будівництво приміщення на 300 місць. Щеодне початкове народне училище почало працювати у 1913 р. В обох училищах навчало-ся 355 дітей. Але цього було недостатньо, адже в Тернах, за даними перепису 1897 р.,мешкало 7317 чоловік. У 1897 р. засновано бібліотеку на 594 примірників книг. Розмі-щалася вона у найманому приміщенні. У 1901 р. Терни телефонізовано.

У 1897 році по всій Російській імперії був проведений перший перепис населення.Згідно з його матеріалами чисельність постійного (осілого) населення в Лебединськомуповіті на 9 лютого (28 січня) 1897 р. становила 178659 чоловік, з яких: осіб чоловічоїстаті – 49,8%; міського населення – 12%; українців – 95,2%. У Недригайлові на цейчас мешкало 7129 чоловік, що становило 4% від загальної кількості жителів повіту. Дляпорівняння: у Сумах тоді проживало 27575 чол., у Лебедині – 14206, у Ромнах – 22539,у Путивлі – 8865. За даними на 1899 р. у Недригайлівській волості нараховувалося 8164чоловіки.

У 1885 р. головою Недригайлівської міської думи був Г.Ф.Жмака, вихідець із міщан;секретарем – селянин І.І.Вечірка. Міський голова очолював і міську управу – виконав-чий орган думи. До управи також входили заступник голови селянин П.П.Омельченко,селяни Д.Г.Онопрієнко та І.І.Вечірка. Члени міської управи були й членами сирітськогосуду на чолі з тим же Жмакою.

Про 1885 р. відомо ще й те, що влітку була пожежа, від якої згоріло 30 будинків ізавдано збитків на 14500 карбованців, а від поліцейського управління повіту до Недри-гайлова прислано поліцейського наглядача О.С.Голубченка. Величезна пожежа сталасьу 1911р. на Магалівці у Недригайлові, коли вигоріла ціла вулиця.

У 1897 р. у Недригайлові заснована бібліотека.

100

У 1900 р. у містечку налічувалося 924 двори, в яких проживали 5682 чоловіки (5237селян, 265 міщан, 19 купців, 31 духовна особа, 28 дворян). Тогоріч «земство устроило…капитальний мост через р.Сулу в пригородке г.Недригайлов – Засулье на проселочнойдороге, идущей на Терни и Белополье».

Головною проблемою для сільського, у своїй більшості, населення повіту була зем-ля. Саме це й було головною рушійною силою селянських заворушень під час революції1905-1907 рр. Тоді Сумським окружним судом було порушено ряд кримінальних справпроти недригайлівців: Е.К.Закритого – за образу особи самодержця Миколи ІІ,Г.Й.Пономаренка – за пропаганду антимонархічних ідей та інші. Цих громадян чекалав’язниця, а потім особливий нагляд поліції. 1907 р. в Недригайлові проживав наглядачХарківського акцизного управління Ф.М.Лісовський, який вів пропагандистську робо-ту й за поглядами наближався до соціал-демократів.

Під час заворушень 1905-1907 рр. розгромлені три економії Щербатова в Тернах, Хо-ружівці й Ганнівці. У Терни був викликаний загін козаків 16-го козацького донського пол-ку, який і приборкав повстанців. Про тернівський маєток князя Щербатова згадував на-віть вождь світового пролетаріату В.І.Ленін у статті «Боротьба пролетаріату і холопствобуржуазії».

У 1907 рр. у Хоружівці відбувся виступ сільськогосподарських робітників, тоді булиспалені Хоружівська та Бабинська економії Щербатова. Смілянський пристав з козака-ми тоді заарештував близько сотні хоружівців за участь у заворушеннях.

У 1914 р. в Недригайлові діяло так зване спрощене управління, до якого входилиміський староста, його помічник А.С.Васильківський та інші. Посаду недригайлівськоговолосного старшини займав Д.Д.Коровинський, писарем при ньому служив Р.С. Кліще-нко. Головою суду був П.В.Безсмертний. Священиком у Покровській церкві служивГ.П.Макухін.

У Недригайлові на різні витрати використовували кошти, що надходили від так зва-ного оціночного збору, яким обкладалося нерухоме майно. Вартість нерухомості визна-чалася сумою в 44915 крб., а сума обкладеного доходу – 1796 крб. 80 коп. Тому ці податібули обтяжливі й місцеві селяни виступали з вимогою перевести місто в розряд села.

І дійсно, статус села більше підходив цьому населеному пунктові. Переважну біль-шість населення завжди становили селяни. Свідченням цьому й уривок з одного повіто-вого документа: «В Лебединском уезде существует заштатный город Недригайлов. Го-род этот, как известно собранию, представляет из себя заурядный тип деревни: в немнет ни торговли, ни промышленности, ни даже промыслов, а по благоустройству своемудалеко уступает Ольшане, Тернам… и другим селам Лебединского уезда». Можливо,тут дещо перебільшено, але дійсно на початок ХХ ст. Недригайлів був типовим селом ізвідносно великою кількістю населення.

Недригайлівці завжди відзначалися консерватизмом, що, звичайно, притаманно се-лянам і часто застерігало від невиправданих кроків. Подібна психологія місцевого насе-лення історично обумовлена: Слобожанщина не мала досить визначного політичногоминулого, співіснуючи з Гетьманською Україною та Росією.

Простий люд після 1861 р. ще довго залишався неписьменним. Так, у 1870 р. недри-гайлівський волосний старшина Васильченко повідомляв у Лебединську повітову зем-ську управу, що в Недригайлові з числа селян вміли добре читати лише 10 чоловік, а ще12 були малограмотними. З селянок-жінок ніхто не розумів грамоти.

101

Із початком ХХ ст. відбулися помітні зрушення в культурно-освітньому русі. В пер-шу чергу це пов’язано з діяльністю земств. У Недригайлові тоді діяли одне міське при-ходське (з 1893 р.) та жіноче початкове училище (з 1888 р.). Вони утримувалися наспільні кошти Лебедина, Недригайлова та Лебединського повітового земства. У приход-ському 1899 р. навчався 151 учень, а до кінця 1901 р. – 160. Викладачі Недригайлівсько-го приходського училища отримували заробітну плату в 290 карбованців – вищу від но-рмативних окладів на основі постанови Училищної Ради, яка вирішила так, виходячи знаявності «значительного числа учащихся».

У жіночому училищі на початку 1900 р. навчалося 26 дівчаток, а до кінця року – 30.Більшість учителів того часу закінчили курс навчання в церковних закладах, хоч освітавже активно набувала світського характеру. Так, наприклад, вчителька Недригайлівсь-кого жіночого училища Корнієнко, яка працювала з 1892 р., педагогічну освіту здобулав єпархіальному училищі. Також у цьому училищі працювали вчителі Кліщенко, Лихан-ська, Ілларіонова. Учителем Закону Божого одночасно в приходському та жіночому учи-лищах був священик Антоній Дикарєв. Лебединське та Недригайлівське міські товарис-тва витрачали на утримання цих закладів 1841 карбованець, що становило 5 відсотків їхбюджету. Навчальними посібниками училища були укомплектовані повністю.

У приходському училищі викладалися такі предмети, як садівництво, городництво,бджільництво, шовківництво. Закінчивши цей заклад, випускники розумілися на пев-них сільськогосподарських заняттях.

У 1860 р. за ініціативи священика Яновського у Вільшані в приміщенні волосної упра-ви відкрито першу початкову школу, а у 1883 р. у цьому селі почало працювати двокла-сне зразкове училище Міністерства народної освіти, попечителькою якого була помі-щиця Шатова.

У 1864 р. в Тернах для сільських дітей відкрили народне училище, яке утримувалосяна кошти місцевих селян, а у 1884 р. на його базі відкрили дві парафіяльні церковно-приходські школи.

У 80-х рр. ХІХ ст. у Іваниці відкрита церковно-приходська школа. У 1884 р. там збу-дована школа з однією класною кімнатою.

У 1900 р. у Вільшані відкрита жіноча церковно-приходська школа, а в 1912 р. начесть 100-ліття війни 1812 р. на кошти земства – друга початкова школа ім. М.І.Кутузова.

У 1902 р. в Тернах відкрито земську початкову школу, а у 1904 – завершено будів-ництво нової земської школи на 300 місць. У 1911р. розпочалися заняття у Великобуд-ківській школі, збудованій на кошти земства.

Напередодні Першої світової війни також на кошти земства збудовані початкові шко-ли в Червоній Слободі, Козельному, Хоружівці, Курманах, Гринівці, Маршалах, Зелен-ківці, Мелешківці, Деркачівці, Іваниці – діти сільської громади дістали змогу отримува-ти початкову освіту.

Крім шкільних бібліотек, згідно із законом від 15 травня 1890 р., діяла народна біблі-отека. Станом на 1 січня 1914 р. на її полицях стояло 59 книг духовного змісту, 260художніх, 105 – з природознавства, 60 – з географії, 70 – на історичну тематику та інші.Всього бібліотечні фонди становили 750 книг .

У 1897 р. громадським коштом у Тернах відкрита бібліотека з читальнею (594 кни-ги). Для неї орендували приміщення, за яке платили 72 крб. за рік. Пізніше вона пере-йшла на баланс Лебединського повітового земства. Бібліотекарем була О.П.Босенко.На 1 січня 1915 р. у цій бібліотеці налічувалося 1119 книг, 86 із них духовного змісту,591 – художні, 109 – з природознавства, 70 – з географії, 103 – з історії, 85 – з сільсько-

102

го господарства, 20 – з медицини, 5 – з ветеринарії, 50 – українських. Читачами бібліо-теки були переважно службовці цукрового заводу та дехто із селянської молоді. На цейчас у селі було 15,7 % письменних.

У той час медичне обслуговування в місті забезпечував лише один фельдшер. У 1892році Недригайлівська міська дума порушила клопотання перед повітовими земськимизборами про призначення ще одного фельдшера. За відомостями на 1910 р. дві волості –Недригайлівську та Вільшанську з 50 населеними пунктами – обслуговували один лі-кар, три фельдшери та одна акушерка.

Із 1 травня 1913 р. розпочала роботу лікарська дільниця і в зв’язку з цим припинивдіяльність фельдшерський пункт. Та з початком світової війни у 1914 р. до армії мобілі-зовано дільничного лікаря Г.М.Добрицього, а скоро залишила роботу й акушерка.

У 1878 р. в Недригайлові відкрито поштове відділення. Спершу поштовий зв’язокздійснювався між Недригайловом і Ромнами, а з 1892 р. його відкрито між Недригайло-вом і Тернами.

На початку ХХ ст. в Недригайлові знаходилася поштово-телеграфна контора, одна зшести в повіті. Телефонна лінія в Недригайлів проведена з Лебедина в 1902 р. За її про-ведення від села Вільшана до міста сільське товариство Недригайлова сплатило повіто-вій казні 539 крб. 35 коп .

У 1914 р. Лебединські повітові земські збори прийняли рішення асигнувати в насту-пному році 1239 крб. 30 коп. на будівництво в Недригайлові через Сулу до Засулля ново-го моста. Старий – став зовсім непридатним для експлуатації. У межах Тернів було спо-руджено 2 дерев’яних містки через річку Терн ще в дореволюційні часи. Проводячи по-точні ремонти час від часу, їх утримували в задовільному стані.

У 1916 році в Тернах мешкало 7313 чоловік населення, було три церкви і близькосімдесяти служителів культу.

У 1906 р. купчиха М.І.Калугіна заклала перший камінь у нову Митрофанівську цер-кву в Недригайлові. Для її спорудження прихожани добровільно давали кошти, а 75-пудові церковні дзвони пізніше встановлювалися громадою вручну.

Побут і звичаї жителів краю формувалися протягом тривалого часу, переймався до-свід численних поселенців. Хати були дерев’яні, обмазані глиною та побілені. Солом’я-на стріха в голодні роки здиралася на годівлю худоби. Усередині житла, як водилося управославних, на покуті висіли ікони. Освітлювалися хати свічкою або каганцем. З одя-гу носили свити, зимою – кожухи, ще раніше – жупани. Чоловіки одягали кобеняки,кантуші, киреї, сіряки, сиві або чорні смушеві шапки. Дівчата ходили з непокритою го-ловою, а жінки носили очіпок, який надівали ще на весіллі в супроводі пісень та обрядів.Були поширені довгасті очіпки, або як їх ще називали – кораблики. Але поступово одягпочав змінюватися і втрачати старі традиції, які скоро були занедбані й забуті. Причинатого – зростання фабричного виробництва тканин, що витісняли все домоткане. На Сло-божанщині в одязі переважав білий колір, тоді як, наприклад, на Київщині – чорний.

В їжу вживали більше рослинних страв. Улюбленими були борщ з капустою, буря-ками, картоплею, каша з молоком, галушки та інше. Зі спиртних напоїв здебільшоговживали неміцну горілку. Пили більше для товариського проводження часу. «Хоча йпили доволі, та пам’ятали себе».

Значне місце займала віра: сектантів не було і релігійне життя православної грома-ди довгий час трималося на підвалинах старих моральних та духовних принципів. Усе

103

життя людей підпорядковувалося виробленим протягом багатьох років народним звича-ям і традиціям, сутність яких була оповита таємничими забобонами.

Література1. Экономическое состояние городских поселений Европейской России в 1861 – 1862 гг. –

Ч.ІІ. – СПб., 1863. – С.42.2. Харьковский календарь и памятная книжка на 1885 г. – Х., 1884. – С.114, 133, 138.3. Там же. – С.198 – 199.4. Журналы 22 – го Лебединского Земского Уездного Собрания. 2, 3 окт. 1893 г. – Х., 1894. –

С.32.5. Журналы ХХХ/ІІІ Очередного Лебединского уездного земского собрания. 24 сентября 1894

г. – Х., 1894. – С.196.6. Александренко Т.А., Черняков А.В. Перепись населения 1897 года на Сумщине. Тезисы

докладов и сообщений Первой Сумской областной научной историко – краеведческой конферен-ции 5 – 6 апреля 1990 г. – Сумы, 1990. – С.190 – 191.

7. Сумський обласний державний архів. – Ф.251, оп. 1, спр. 115, арк. 3.8. Харьковский календарь и памятная книжка на 1885 г. – Х., 1884. – С.114, 117, 222, 227.9. Стецюра В.Я. На світанку // Світло Жовтня. – 1991. – 8 червня.10. Харьковский календарь на 1914 г. Издание Харьковского Губернского статистического

комитета. – Х. 1913. – с.12, 15, 93.10. Журнал экстренного Лебединского Уездного Земского Собрания 26 мая 1910 г. с прило-

жениями. – Лебедин, Типография М.Е.Когона, 1910. – С.25.11. Сумський обласний державний архів. – Ф.252, оп. 1, спр. 4, арк. 2.12. Журнал L /ХХІІІ Очередного Лебединского уездного Земского Собрания 28, 30 ноября, 2

и 3 декабря 1914 г. – Л.,1915. – С.196, 162, 26.13. Журнал Лебединского Земского уездного Собрания 1889 г. – Х. – 1890. – С.32.14. Сумський обласний державний архів. – Ф. 251, оп. 1, спр. 120, арк. 21.15. Журнал L /ХХІІІ Очередного Лебединского уездного Земского Собрания 28, 30 ноября, 2

и 3 декабря 1914 г. – Л.,1915. – С.468.16. Сумцов М.Ф. Слобожане. Історично – етнографічна розвідка. – К.: Союз. – С.19.17. Кравченко В.И. Город Лебедин и Лебединский уезд в пореформенный период // Тезисы

докладов и сообщений первой Сумской областной научной историко – краеведческой конферен-ции 5 – 6 апреля 1990 г. – Сумы, 1990. – С.67; Історія міст і сіл УРСР. В 26 т. Сумська область. –К.: АН УРСР, 1973. – С.408.

18. Орлов П.А., Будачов С.Г. Указатель фабрик м заводов Европейской России // Материа-лы для фабрично – заводской статистики. – Изд. 3. – СПб., 1894.

19. Історія міст і сіл УРСР: В 26 т. – Сумська область. – К.: АН УРСР, 1973.20. Харьковский календарь и памятная книжка на 1885 г. – Х., 1884. – С.30.21. Сумський обласний державний архів. – Ф.755, оп. 1, спр. 9, арк. 13 – 15.22. Сумський обласний державний архів. – Ф.251, оп. 1, спр. 115, арк. 3.23. Журналы ХХХVІІ/Х Очередного Лебединского Уездного Земского Собрания, 2, 3 и 4 окт.

1901 г. – Лебедин, 1902. – С.24, 40, 49, 50.Труды Харьковского Губернского Статистического комитета. – Выпуск 1. – Х., 1872.24. Харьковский календарь на 1914 г. Издание Харьковского Губернского статистического

комитета. – Х., 1913. – С.12, 15, 93.

104

Виробничі корпуси Тернівського цукрозаводу (фото 50+х рр. ХХ ст.)

Кам’яна лавка, побудована в середині ХІХ ст. і знесена в 70+х рр. ХХ ст. у Недригайлові

105

Знаряддя праці та побуту селянкінця ХІХ ст.

(З колекції Недригайлівськогокраєзнавчого музею)

106

Колиска дитяча

109

Лютнева революція, а потім жовтневі події в Петрограді, поклали початок новітньо-му періоду історії, у вирі якого опинилася й Недригайлівщина.

Після падіння самодержавства в кінці лютого – на початку березня 1917 р. в Лебе-динському повіті був призначений комісар від Тимчасового уряду. На центральній площіНедригайлова вчитель місцевої школи І.М.Олійник на невеликому мітингу сповістивземлякам, що цар відрікся від престолу.

У серпні 1917 р. місцевий поміщик П.Ф.Калугін подав заяву начальнику Роменськоїповітової міліції щодо вжиття термінових заходів по припиненню хвилювань серед сіль-госппрацівників Перетічанської економії Червоно-Слобідської волості. У цьому документіземлевласник повідомляв, що «11 августа …в моей Перетечанской экономии Красно-Слободской волости – полная анархия. Рабочие требуют, чтобы им всем дали работу.Когда же управляющий отделил такое число рабочих, на сколько есть работа, то онипотребовали удалить моих сроковых и месячных рабочих и эту работу отдать им. Управ-ляющий отказался от руководства. Работы прекратились.

Руководят скопом члены земельного комитета Михаил Васильевич Чёрный и жите-ли хутора Перетечек Игнат Яковлевич Рябуха, Иван Жук, Павел Жук, Евдокия Василь-евна Чёрная, Дарья Кравченкова и Мавра Химченкова.

С 1-го сентября буду платить: на экономических харчах 1 рубль 25 коп. в день, потакой цене у меня посторонние рабочие, и по 2 рубля в день – на харчах рабочего, таккак такая цена существует в нашем районе…».

Ще влітку 1917 р. «в заштатном городе Недригайлове было выявлено недовольствоуниверсалом Украинской Центральной Рады».

Вісті про жовтневий переворот в Петрограді швидко досягли Недригайлівщини. Упершій половині січня 1918 р. в населених пунктах нашого краю вперше проголошеноРадянську владу, яку уособлювала виборна волосна рада.

Але така ситуація зберігалася недовго. Згідно з Брестським договором, підрозділинімецьких збройних сил окупували спочатку Конотоп та Ромни, а потім вийшли на ру-біж Коровинці-Недригайлів. По річці Терн до впадання її в Сулу дислокувалися частини5-ї більшовицької армії під командуванням Черепанова, який зі своїм штабом перебуваву м.Ворожба. Більшовицька армійська розвідка контролювала район Хоружівки, Костян-тинова, Недригайлова. Поруч, біля с.Великі Будки, займав позиції 1-й Харківський робі-тничо-селянський полк.

Командуючий 5-ю армією Р.Ф.Сиверс 27 березня 1918 р. видав наказ про дислока-цію і бойові завдання військових частин. Згідно з ним, створювалася Тернівська бойоваділянка, яка займала фронт від Снігирівки по р.Терн до місця впадання її в Сулу. Коман-дувати обороною цієї ділянки належало Черепанову, «коему усиленно оборонять районот северной окраины с.Терны до винного завода и район Дергачи и Будки, высылая раз-ведку по фронту на Черновку и Веселую, а вперед – на Бежевку, Хоружевку, Констан-тиновку и Недригайлов». На фронті 5-ї армії противник базувався в містах Конотоп іРомни. У занятих населених пунктах німці проводили реквізицію запасів. Невеликі за-гони і роз’їзди кайзерівських військ навідувались до Смілого і Коровинців.

У наказі по армії Сиверса згадується факт, який раніше замовчували: «... населениерайона Терны, Недригайлов относится сочувственно к противнику. В г.Сумы иг.Белополье контрреволюционные выступления белой гвардии сдерживаются нашимиотрядами и броневиками». Тепер важко коментувати ці рядки, але зрозуміло, що недри-гайлівці мали й антибільшовицькі настрої.

110

Наприкінці березня німці зайняли Недригайлів. Тим часом більшовики Лебединсь-кого повіту зорганізували в Недригайлові підпільну групу на чолі з Ф.Я.Даниленком.Біографія цієї людини – така. Ще змалечку працював на будівництві залізниці в Крама-торську, на шахтах та заводах. В армії 1 травня 1917 р. вступив до більшовицької партії.У квітні 1918 р. прибув з Одеси в Недригайлів. До таємної організації входили Д.І.Батура,Ф.А.Мацюк, С.Гречаний, О.Я.Даниленко, К.Я.Орловцев, І.В.Козлов, Д.С.Нємцев та інші.Партійний осередок тоді об’єднував 12 комуністів. Та скоро Ф.Я.Даниленка вислідили ізабрали до Лебединської в’язниці.

Одним із активних і послідовних натхненників та організаторів більшовицького рухув Тернах був Єгор Прокопович Прядка, який, народившись у 1891 р., вже встиг попра-цювати писарем до 1907 р. волосного правління, телефоністом, мулярем, вагарем. З Одесиразом з трьома товаришами він прибув до Тернів, щоб пограбувати місцеву економіюзадля потреб світової революції. Втім невдовзі був заарештований і переведений до гу-бернської тюрми, а звідти висланий у Пермську губернію для відбуття покарання. Пото-му в 1912 р. Є.П.Прядка вступив до лав РСДРП(б), а вже у 1914 р. його вдруге засудже-но до 5 років ув’язнення. Напередодні бурхливих подій 1917 р. до Тернів навідувалисяхарківські агітатори від більшовиків, зокрема Жолдан. Після Лютневої революції Пряд-ка повертається до Тернів, де його соратниками стають І.М.Михно, колишній робітниккиївського «Арсеналу», та М.А.Шестопал, які склали ядро Тернівської більшовицькоїорганізації, до якої спочатку входило тільки 7 осіб.

Тернівські більшовики займались усною пропагандою, розповсюджували привезеніз Харкова газети «Правда» й «Донецький пролетарій». 1 травня 1917 р. за їх ініціативипроведено відзначення дня солідарності трудящих, а 8 травня селяни на чолі з Прядкоюв урочищі Кучеряве скосили сіно князя Щербатова.

Після жовтневого перевороту у Петрограді, 12 листопада 1917 р., створено в Тернахревком і червоногвардійський загін. На зборах 20 листопада, де головував Є.П.Прядка, вирі-шили відібрати маєток, завод та економії князя Щербатова. На центральній площі Тернів унього стріляли есери Антон Дорошенко та Степан Терещенко. Як переказують, особливоневдоволені діяльністю більшовиків були місцеві торгаші-лавочники, один з яких на радо-щах, що стріляли в Прядку, обіцяв весь день продавати рибу у своєму магазині на 3 копійкидешевше. «Ще б 3-4 пристелити і було б добре…» – перешіптувались між собою торгаші.

З листопада 1917 по 1919 рік включно, під час німецької окупації, гетьманщини іденікінщини на околицях Тернів діяв партизанський загін на чолі з І.М.Михном. Разом зним партизанив і М.А.Шестопал. У жовтні 1920 р. створено більшовицьку партійну ор-ганізацію при цукровому заводі, а в 1931 – при Тернівській МТС.

Першим секретарем волосного комітету став Шестопал, який одночасно був голо-вою продовольчого комітету і членом КНС.

Комуністи І.Й.Штеба, П.С.Скрипченко, І.С.Пересадько, О.М.Назаренко,В.І.Макаренко у 1929 р. були ініціаторами створення першого колгоспу «Соціалістич-ний шлях», а Є.П.Прядка очолив новостворене на базі 42 дворів ТСОЗ «Вільний шлях»,який потім перейменували в колгосп ім.Петровського. На тернівських землях також булизорганізовані колгоспи «Червоний партизан», «Комсомолець України» та інші.

Під Тернами у січні 1921 р. відбувся бій між загонами Махна та Червоної Армії. Ко-лишній червоноармієць І.Ф.Алексєєв згадував: «Рано вранці ввійшли в селище Терни.Махно вирішив дати бій і ми відійшли на околицю селища. Нас було 270 чоловік, а мах-новців у 5-10 раз більше. Проте кулеметним та гвинтівочним вогнем червоним вдалосявідбити атаку кінноти противника і змусити відступити».

111

Наприкінці січня 1918 р. група заможних тернівчан здійснила заколот, спрямова-ний проти Радянської влади. Під час мітингу, на якому вирішувалося питання про від-правку хліба з Тернів до Харкова, меншовицька солдатська організація напала на черво-ноармійський загін і роззброїла його. Івану Марковичу Михну вдалося втекти до Харко-ва, а звідти повернутися з червоногвардійським загоном, який придушив солдатськийвиступ. Тоді були розстріляні Микола Великодний, Марія Котляревська, Андрій Недо-гарко, Степан Оброшний, Іван Пальоха, Галина Шестопал та інші.

У середині квітня 1918 р. Терни зайняли австро-німецькі війська, які примусили се-лян повернути поміщицьке майно і наклали на них 2 млн. крб. контрибуції. Загін німець-ких солдатів, чисельністю 150 осіб, розмістився в маєтку князя Щербатова, який на тойчас повернувся до Тернів. Дізнавшись, що загін буде скорочено до 40 чоловік, князь 6липня телефонував до Харкова губернському старості й просив у зв’язку з напруженоюситуацією в Тернах чисельність підрозділу не зменшувати. Щербатов відзначав, що йомуне повернуто три сотні волів та іншої рогатої худоби, близько ста коней і всього «мертво-го» інвентаря. Він також просив залишити в Тернах посилений загін на тривалий час.Посилаючись на те, що польові роботи ще далеко не завершені і населення вороже нала-штоване проти нього і тодішньої влади, штаб німецького корпусу, куди була переданателеграма, надіслав до Тернівського маєтку роту піхоти з двома кулеметами.

Для боротьби з окупантами І.М.Михно створив Тернівський партизанський загін.Після приходу до влади Директорії в Терни ввійшли петлюрівські війська. А наприкінцігрудня 1918 р. тут було відновлено Радянську владу.

У травні 1919 р. відбулися вибори волвиконкому, відновила роботу більшовицькапарторганізація. Із захопленням у серпні влади у селищі денікінцями, проти них у ве-ресні 1919 року розгорнув бойові операції місцевий партизанський загін, який налічу-вав до півтори сотні осіб. Від рук денікінців загинули А.І.Шестопал, І.М.Саса,А.М.Шкреба. Для боротьби з партизанами до села прибув білогвардійський Дроздовсь-кий полк, а з півночі в цей час підступали загони 507-го полку Червоної армії, які 19серпня 1919 р. між Тернами і Піщаним розгромили денікінців. 23 загиблих червоноар-мійці поховані в братській могилі в Тернах. На жаль, кількість і прізвища загиблих бій-ців Дроздовського полку не відомі.

На початку грудня 1919 р. в Тернах знову замайорів червоний прапор.У лютому 1920 р. створено комсомольську організацію. У червні того ж року почали

діяти волосний і сільський комнезами, членами якого були 770 чоловік. У той час у за-можних односельців відібрано 2329 десятин землі, 250 коней, 100 корів, 75 хат.

Економічне становище селян погіршувалося. Військові дії негативно впливали наїхнє господарство. Дорожнеча дійшла до того, що в червні 1918 р. пуд сала в Недригай-лові коштував 13500, а пуд борошна – 4150 крб.

Після німецько-австрійської окупації в листопаді 1918 р. Недригайлів опинився підконтролем військ С.Петлюри. У січні 1919 р. з допомогою частин Червоної Армії булавідновлена Радянська влада. Першим органом влади став ВРК (Військово-революцій-ний комітет), головним завданням якого було наведення порядку на місцях та підготов-ка виборів до Рад.

Розпочав роботу волосний революційний комітет – волревком, який очоливФ.Я.Даниленко, створені партійна і комсомольська організації. Головою комітету бідно-ти став Ф.А.Мацюк. Волревком був тимчасовим надзвичайним органом «диктатури про-летаріату», по суті, першим органом радянської влади. Він виконував усі функції Рад і їхвиконкомів, організовував свою роботу на основі постанов і розпоряджень Радянського

112

уряду. Однією з основних відмінностей ревкомів від постійних органів влади був прин-цип їх організації – вони здебільшого не обирались, як Ради, а призначалися вищимиорганами влади.

Після волосного з’їзду Рад, у лютому 1919 р., почав працювати волосний комітетнезаможного селянства (КНС), куди ввійшли Ф.А.Мацюк, Г.І.Дериземля, А.М.Лещенко,Г.К.Токаренко, В.І.Омесенко, П.В.Придуха. КНС діяли на підставі закону, а правом всту-пу до сільських і волосних комнезамів користувалися селяни, які мали до 3 десятин земліі звільнялися від хлібної розверстки, безземельні й малоземельні селяни. Від комітетівбідноти вони відрізнялися ширшою соціальною базою, але також не користувалися пра-вами органів державної влади, а створювалися для сприяння сільським радам і волос-ним виконкомам. На чолі волосних КНС, що формувалися з представників сільськихкомітетів, була президія з 5 чоловік.

Комбіди, як організації сільської бідноти, утворювалися згідно з декретом ВЦВК від11.06.1918 р. Їх завдання полягало в облікуванні продзапасів, вилученні надлишків, роз-поділі сільськогосподарського реманенту тощо. Обирати й бути обраними до комбідумогли всі, крім куркулів.

Відповідно до постанови Лебединської партійної організації від 29 травня 1919 р.,недригайлівські комуністи організаційно підпорядковувалися Вільшанському комітетупартії.

З наближенням військ генерала Денікіна влітку 1919 р. в Недригайлові проведенамобілізація до лав Червоної Армії. Спочатку близько 60 чоловік, переважно комсомоль-ців і комуністів, утворили загін, що влився в Лебединську роту, а потім ще певна кіль-кість чоловіків взяли до рук зброю і діяли в складі Червоної Армії в районі Шостки таСередини-Буди.

У серпні 1919 р. білогвардійці ввійшли в Недригайлів. Почалася реставрація старихпорядків. Напередодні денікінської окупації голова Ревкому наказав комбідівцям поки-нути село, але білогвардійці встигли декого заарештувати. Так, зокрема, загинула одназ перших жінок району, яка стала на бік більшовиків, В.П.Камай. Лідер комуністівФ.Я.Даниленко в підпіллі організував партизанську групу, яка ввійшла до складу Тер-нівського загону, що проводив протиденікінські акції та виконував особливе завданняпартії щодо постачання зброї з прифронтової зони в тил.

Збереглися спогади про той буремний час уродженця с.Вільшана Андрія Федотови-ча Абаровського, 1894 року народження, учасника Першої світової війни: «На першихпорах після революції змін в селі не відчувалося. Хіба що гроші обезцінилися і мені пе-рестали виплачувати пенсію – за царя воював, а він зрікся престолу. Ні до яких політич-них партій я не належав. Ніхто мене не чіпав – ні німці, ні петлюрівці, що зайшли післяних. Потім село зайняли червоні. А потім вже й ладу не дам, були й денікінці, й білогва-рдійці, знову червоні – говорять. Проходила й «Маруся», в нашій хаті ночувала. На тойчас було в нас 2 коней. Так от при відступі «Маруся» коня забрала, а нам взамін залиши-ла жеребу кобилу. Хороша лошиця була, жеребчика від неї вигодували. Кінь на всю округубув. Забрали його в мене під час колективізації. Пропав з голоду в колгоспі. Заїжджалибуло й ще якісь. Вони не завжди називали себе. А ми жили по шляху (де нині будиноккультури у Вільшані). Тож з дороги звернув і уже в дворі. – Хазяїн, давай сало, м’ясо,хліб! Бувало що й з собою в обоз забирали. Всі шкуродери були, а от «Маруся» вчинилачесно, кінь від її кобили хороший був. В 1920 році Радянська влада почала укоренятися.

Тоді й почалися масові грабіжницькі розбої, безпідставне покарання, прискіпуваннядо попів. А в нас їх було два – Грищенко і Бондаренко. Один в Архангело-Михайлівській

113

церкві правив, а інший в Сергіє-Анастасіївській. Всі більшовики були в кожанках – вкого чорна, в кого червона. От мені хотілося такої. А тут невдовзі вони й до нас прийшлив хату. За час отієї нерозберихи (громадянської війни) багато молодих хлопців загинуло– хто в білих, хто в червоних... Запропонували вони мені йти служить до них, в міліцію.Я й погодився. Дали невдовзі кожанку, наган. Велику боротьбу розгорнули проти само-гоноваріння. А ним тоді займалися поголовно. Тож в обов’язки міліції входило вдень похатах самогон «витрушувати» і звозити його у волость, а потім цілу ніч пиячити та дебо-ширити. Прослужив я там трохи більше тижня, а далі не витримав того неподобства. Атут ще й батько підказує: «Не в ті сани сів. Тікай!». Тож вирішив розрахуватися. Так детам. Тоді я зіслався на інвалідність. Розрахували з великим серцем й кожанку забрали.Після того старався до тих «братчиків» менше на очі попадатися. А п’яні розгули і сваво-ля представників нової влади посилювалися. Це викликало обурення у людей.

Пам’ятаю, було це в ярмарковий день. Коли б не на Михайла, а може на Михайловечудо. Зібралися мужики, були і в літах, звідусіль на торзі, та й на своє невдоволення вика-зувать. А тут де не візьмись більшовик на коні з наганом і при шаблі. «Ах ви ж сякі такі,Радянською владою не задоволені?» І прямо в натовп та нагайкою всіх куди попаде. Тутодин дід з Вехівки з мазницею дьогтю прийшов купити, замахнувся на нього черепком.Той, що в кожанці, на коні й вистрілив у нього. Це такий гнів викликало, що вершникавмить з коня зняли і забили до смерті. Пораненого діда до лікарні відправили. На допо-могу кіннотнику ще шестеро під’їхало, але їм довелося тікати від розбурханого народу.Ярмарок перетворився в демонстрацію. Одні наполягали йти до волості й поквитатися звиконкомівцями й «комісарами». Інші пропонували їхати в «уезд» – скаржитися. Алевсе те незабаром затихло.

Під вечір всі розійшлися по домівках. А вночі ми проснулися від пострілів. Гвинті-вочні залпи було чути в сосонках. Це вони зараз велетні, а тоді були метрової висоти.Десь в 400-500 метрах від нашого двору. З братом Матвієм вискочили на подвір’я. Чує-мо і в сусіда Чухрая, навпроти через дорогу, двері рипнули. Постріли ущухли. А з центрусела від волвиконкому наростає гомін – чи то лайка, чи то пісня. Ніч місячна, видно щовдень. Принишкли ми за ліскою, що служила забором, сидимо. Через декілька хвилинпо шляху повз нас повели чоловік 10 мужиків, в оточенні вершників на конях із зброєю.Хоч і видно, але пізнати не вдалося нікого. Один з них дуже лаявся, обзивав матюками інову владу, і більшовиків. По голосу я пізнав Варівона Гученка. Він був на років 3-4 відмене старший, уже жонатий. Інші йшли понуро. Всіх повели в напрямку річки. Це тежвід нас недалеко. Ще через кілька хвилин ми з молодшим братом почули постріли заліском біля Сули. По селу після залпів ще раз піднялося гавкання собак. Другого дня мидізналися, що вночі з Лебедина на підтримку вільшанським більшовикам прибув загінна чолі з комісаром Струною. Разом з підмогою вони серед ночі вдерлися в лікарню,забрали пораненого діда з Вехівки і ще двох потерпілих, вивели їх в ліс і розстріляли.Інші пішли по хатах і забирали прямо з постелі тих, хто був найбільше активним у заво-рушенні. Біля річки тієї ночі розстріляли 8 чоловік: Омеляна Козачка, Никифора Доро-ша, Саливона Кобзаря, Варівона Гученка. Кого ще – вже забув. У Варівона залишилося3 дітей. Найменшому Миколці не було й двох років. Його на виховання забрала ріднатітка з Білоярського. Того ж дня в Мочарівському проваллі, біля Вільшани, безневиннопорубали шаблями Савку Андрієнка і ще когось з багатих, але не пам’ятаю прізвища. Зцеркви викинули труну з прахом покійної, забальзамованої поміщиці Шатової».

За Радянської влади Андрій Федорович за інвалідність пенсію не одержував, але наце не нарікав. Його гордістю на старості літ було таке: «Найголовніше, що під час голо-

114

довки в сім’ї ніхто не помер. Ні в якій банді я не був, а допоміг врятуватися від голодомо-ру і братові, й сестрі». Земля йому пухом.

В останні листопадові дні 1919 р. під натиском Червоної Армії денікінці залишилиНедригайлівщину. Першого грудня знову створили волревком, при якому розпочалироботу такі відділи: земельний, продовольства та постачання, народної міліції та війсь-ковий. Ревком та Комбід частково конфіскували землю у багатих селян і поділили її міжбіднішими, як це визначалося декретом про землю Всеукрревкому від 5 лютого 1920 р.

У кінці квітня 1920 р. відбувся волосний з’їзд Рад робітничих, селянських і солдатсь-ких депутатів. Було обрано волосний виконавчий комітет на чолі з Ф.Я.Даниленком. Зчервня продовжив роботу комітет незаможного селянства, який очолював Ф.А.Мацюк.Згодом, коли Ф.Я.Даниленко переїхав до Лебедина, Мацюк очолив волвиконком, а го-ловою КНС став А.Д.Цирулик.

Організаційно оформився партійний осередок, до якого входило 7 комуністів:К.С.Кігітов, С.Лисенко, Ф.Я.Даниленко, Ф.А.Мацюк, І.Ломонос, А.М.Лозенков,П.С.Міщенко. Три тисячі недригайлівців 1 травня 1920 р. взяли участь у комуністично-му суботнику, який мав започаткувати нове ставлення до праці.

У квітні 1920 р. вибрана Засульська сільрада, яка належала до складу Недригайлів-ської волості. Головою сільради було обрано Миколу Павловича Волохова, секретарем– Федора Пилиповича Коренєва.

Улітку 1920 р. ще вирував смерч братовбивчої війни. На території району діяли різніозброєні групи. У Недригайлові дислокувався підрозділ 12-ї армії в складі 400 червоно-армійців. 19 серпня 1920 р. недригайлівський комітет незаможних селян провів мітинг,в якому взяло участь майже 2000 чоловік. Заслухавши доповідь Даниленка «Про банди-тизм взагалі, зокрема про банду Махна» та доповідь Якубовича «Про поточний момент»,присутні ухвалили резолюцію: «Шлемо свій палкий братерський привіт Червоній Армії,яка захищає інтереси трудящих усього світу, і клянемося, що сприятимемо боротьбі звнутрішнім ворогом – бандитизмом – всіма силами і засобами». Учасники мітингу за-кликали «перемогти як зовнішніх ворогів, так і внутрішніх бандитів, які своїми грабежа-ми розорюють наші селянські господарства». «Обіцяємо, – говорилося в резолюції, –що будемо пильно стежити за ворожими елементами в своєму середовищі і викорінюва-ти їх, а також слідкувати за правильним і своєчасним постачанням фронту» .

На початку січня 1921 р. на Недригайлів здійснив наліт загін отамана Нестора Мах-на. Було страчено 9 чоловік, у тому числі зарубали голову комнезаму комуністаГ.К.Токаренка, міліціонера П.І.Міщенка та двох червоноармійців. 15 січня під Недри-гайловом відбувся бій між махновцями та летючим корпусом начдива 9-ї кавалерійськоїдивізії Нестеровича, якого послав М.В.Фрунзе. У результаті запеклої сутички махновцівтратили 300, а червоноармійці 50 чоловік. Але і це не одвадило хвацького отамана – щераз навідався в ці краї у червні 1921 р., коли йому протистояли частини 7-ї Володимирсь-кої стрілецької дивізії та кілька маневрових загонів Київського й Харківського військо-вих округів. Аналіз дій махновських загонів вищим червоноармійським командуваннямпоказав, що Махно в своїх пересуваннях тяжів до лінії Ромни-Недригайлів, і за наказомР.П.Ейдемана радянські війська були зосереджені в цьому районі.

Переслідували Махна маневрові загони Володимирської дивізії. 10-11 червня в бояхпід Сакунихою та Гринівкою 60-й полк, що складався переважно з росіян та латишів,втратив 83 людей. М.Фрунзе, для з’ясування ситуації поблизу с.Сакуниха, підійшов ізневеликим загоном до села, де потрапив під обстріл махновців, був поранений і змуше-ний відступити.

115

Коли 26 червня прибув сюди «батько», то опинився під нищівними ударами черво-них козаків В.М.Примакова з бригади П.П.Григор’єва та частин сьомої дивізії.

Близько полудня 28 червня 1921 р. Махно був помічений у селі Кімличка. За нимрухався 487-й полк Володимирівської дивізії. Для зустрічного удару зі сторони Недри-гайлова вийшли загін П.Григор’єва та 60-й полк. Бій відбувся в с.Сакуниха. Червоні ко-заки почали атаку, а махновці, кинувши обоз, стали розрізнено відступати назад у Кім-личку, де наштовхнулись на вогонь 487-го полку. Після цього Махно повернув на схід івийшов з-під удару, скориставшись тим, що між загоном Григор’єва та 487-м полкомчерез непорозуміння відбулася перестрілка.

Під Недригайловом махновці відбили атаку піхотного підрозділу й на тачанках вир-валися з оточення. Невідступно переслідували їх в районі сіл Хоружівки, Беседівки, Гри-нівки та Біжівки червоні козаки комбрига Григор’єва. Біля Хоружівки кілька сот махно-вців зайняли кругову оборону, виставивши на головних напрямках до 30 кулеметів. «Ле-тючий корпус» червоних 30 червня атакував їхні рубежі, змусивши відступити до Бесе-дівки. Відступаючи, повстанці Махна у своєму тилу атакували кавалеристів червоногокомандира Нікуліна. Якби не брат відомого командира червоних козаків Володимир При-маков з двома сотнями бійців, то хто зна, як би все скінчилось.

Це був справді запеклий бій. Махно сам водив у атаку кулеметні тачанки, а в напру-жений момент кинув у бій навіть свій штаб і особисту охорону. З боку червоних у боюособисто брав участь, крім Володимира Примакова, комісар першого полку І.Куликов,який згодом помер від отриманих ран. Червоні козаки під Беседівкою захопили знаменомахновців, козак Марко Баринов зарубав махновського прапороносця. Гірко і болячеговорити про війни, особливо ж – про війни громадянські.

Під натиском переважаючих сил червоних формування Махна відступали, але разпо раз зупинялись і вступали в бій. Втрати з обох сторін були значними. Лише червонихкомандирів загинуло 14 чоловік. Командувач збройних сил України, уповноважений Рев-військради республіки М.В.Фрунзе 16 липня 1921 р. видав наказ №1928 про нагоро-дження 48 бійців і командирів винищувального загону червоних козаків комбригаП.П.Григор’єва орденами Червоного Прапора.

Махновців загинуло більше 200, у їх числі командир однієї з груп Забудько, начальникштабу другої групи Феодосій Щусь, який з червня по серпень 1919 р. займав посаду нача-льника кавалерії військ Махна. Згадані події описані безпосереднім їх учасником, черво-ним командиром. Дослівно наведемо фрагмент спогадів, що стосуються періоду з 26 черв-ня по 6 липня 1921 р. «...К 11 часам 27 июня т.Эйдеман с полештабом был в штабе Ромен-ского начуездучастка, причем перекрестным опросом сел по телефону и из доклада начу-частка выяснилась следующая ситуация: река Сула прикрыта, как и требовалось, первымбатальоном 58-го полка, 60-й полк уже сидит на подходах к Коровинцам. ИстреботрядКВО с 8 часов утра двинулся из Ромны туда же. Махно ночевал в с.Чернышовка и 487-йполк его преследует с юга. По телефону дано задание 60-му полку передвинуться в Куста-рник, что 2 версты западнее Недригайлова, стать там в засаду и на случай подхода бандыбить ее, предварительно впустив в село. Одновременно с этим распоряжением два легко-вых автомобиля полештаба выехали с частями в Коровинцы.

Истреботряд был встречен у западной окраины села Коровинцы: «лихие червонцы»двигались в стройном порядке, с хором трубачей, первые шеренги при пиках, настрое-ние бодрое, веселое. Начотряда т.Григорьев тут же получил приказание двинуться по-сле короткого отдыха на соединение к 60-му стрелковому полку и усилился привезен-ной полештабом 1 легковой бронемашиной 45 АБО – типа «Фиат».

116

Полештаб остался в Коровинцах, как центральном пункте связи и, прикрыв подступк селу изъятой у истреботряда ротой стрелков, занялся выяснением обстановки...

Около 151/2 часов вернулся наш разведывательный автомобиль и донес, что в селеКамлычка он в упор наткнулся на банду и ушел под огнем ее. Несколько минут спустямилиционеры с мельничной крыши в Сакунихе сообщили: «у сел Камлычки и Перетич-ки, в поле и по балкам строится много кавалерии».

Вскоре до слуха полештаба долетели звуки долгожданного боя...В этом бою мы взяли в плен три пулемета и часть махновского обоза, убито 56 бан-

дитов. Наши потери оказались невелики количеством, но погиб почти исключительнокомандный состав: были убиты начштаба отряда т.Бучков и адъютант родной брат начо-тряда т.Григорьев...

До полудня 29 июня Махно петлял в восточной части Роменского уезда и западнойполосе Харьковской губернии, удерживаемый от прорыва на запад выдвинутыми засло-нами Харьковского губучастка и преследуемый группой т.Григорьева.

Наконец, в ночь на 30 июня банда повернула вновь на запад и остановилась на ноч-лег в селе Толстое... С рассветом 30 июня Махно двинулся из Толстого на запад к Дер-качевке, преследуемый по пятам 60-м полком...

В то время, как в районе Хоружевки банда была атакована с двух сторон 488-м и 60-мполками и, разрезанная на две части, меньшей своей группой бросилась на юг в с.Будки,где ожидал ее отряд на грузовиках, большей же частью с самим Махно во главе, устре-милась к северу. Т.Эйдеман со всей конницей Григорьева быстрым маневром настиг про-тивника в районе Костичева-Луценков. Атакованная червоными казаками банда подве-рглась беспощадной рубке. По всему полю рассеялись махновцы, ища спасения в бегст-ве, и лишь часть наиболее стойких бойцов под личной командой какого-то атамана сгруп-пировалась под черным своим знаменем, отстреливаясь с пулеметов...

Другая группа махновцев, отступив на с.Будки, подверглась иной участи: первыйбатальон 58-го полка не успел вовремя подойти, отряд же на грузовиках, в силу трусос-ти комсостава (вскоре растреляного по приговору полтавского дивревтрибунала), раз-бежался, не оказав сопротивления. В этом же пункте банда захватила и сожгла послан-ный для связи с частями автомобиль полештаба.

Подошедшие части нашей пехоты не дали банде завладеть брошенным отрядом иму-ществом, но удержать ее от последовавшего прорыва на южный берег реки Сула черезКоровинцы уже не могли.

В течение более чем 2-х суток, вплоть до рассвета 2-го июля махновцы двигалисьразрозненными группами, по всей ширине (с западной до восточной границы) Роменс-кого и Гадячского уездов, заметно скатываясь на юг...».

Водночас були розгромлені дрібні антирадянські групи. Озброєна опозиція була по-топлена в крові.

Література1. Коцур П.М. Дерево мого роду. – Переяслав-Хмельницький: Книги – ХХІ, 2005. -408 с.2. Лихолат А.В. Здійснення ленінської національної політики на Україні – 1917 – 1920 рр. –

К., 1967.3. Сумський обласний державний архів. – Ф.10, оп. 2, спр. 27, арк. 4.4. Гражданская война на Украине (1918 – 1920). – Зб. док. и мат. в 3 т., 4 кн. – Т.1, Кн. 1. – К.,

1967.5. Сумський обласний державний архів. – Ф.30, оп.1, спр. 2, арк.107.6. Сумський обласний державний архів. – Ф.Р – 60, оп.1, спр. 44, арк.10, 25.

117

7. Сумський обласний державний архів. – Ф.Р. – 60, оп.2, спр. 117, арк. 6.8. Сумський обласний державний архів. – Ф.30, оп.1, спр. 2, арк. 107.9. //Колективист-ударник. – 1934. – 16 грудня10. // Ленінська правда. – 1958. – 20 червня.11. Сумський обласний державний архів. – Ф.Р. 60, оп.1, спр. 44, арк. 1 – 22.12. Сумський обласний державний архів. – Ф.Р. – 3388, оп.1, спр. 1, арк. 2.13. Сумський обласний державний архів. – Ф.35, оп.1, спр. 1, арк.1.14. Сумський обласний державний архів. – Ф.166, оп.1, спр. 1, арк. 6.15. Даниленко В. Розгром махновців на Недригайлівщині // Світло Жовтня. – 1987. – 28

травня.16. Белаш А. В., Белаш В. Ф.. Дороги Нестора Махно. – К.: РВЦ «Проза», 1993.

118

Учасник Першої світової війни з Кинашевого Степан Тимченко (справа)

119

Учасник Першої світової війни з Недригайлова Михайло Сінельніковзі своїми братом Григорієм і сестрою Софією

120

Учасник Першої світової війни з Мелешківки, В.І.Гоженко (зліва)

121

Учасник Першої світової війни з Немудруїв Василь Петрович Шевченко (справа)

122

Ф.П.Губський з матір’ю, 1914 рік

Будинок Губських у Вільшані

123

Селянська сім’я в Недригайлові біля своєї хати

Учасник Першої світової війни з БерокАндрій Гриценко

124

І.М.Михно з Тернів

127

Після закінчення громадянської війни на Недригайлівщині створилися сприятливіумови для стабілізації політичного і господарського становища.

Перші роки нової влади частина Недригайлівщини входила до складу Лебединсько-го повіту Харківської губернії, потім було утворено Коровинський район Полтавськоїгубернії та Вільшанський район Харківської губернії.

Недригайлів до січня 1923 р. був містечком Коровинського району Роменської окру-ги Полтавської губернії, а 5 січня 1923 р. став центром однойменного району Роменсь-кої округи Полтавської губернії. До його складу ввійшли Недригайлівська, Засульська,Курманівська, Костянтинівська, Червонослобідська, Сакунівська, Іваницька, Коровин-ська, Рубанська, Томашівська, Гринівська, Беседівська та Маршалівська сільські ради.

Із січня 1923 р., як Недригайлів став райцентром, тут утворені районний виконав-чий комітет, райком Комуністичної партії, райком комсомолу. Недригайлівський районна той час об’єднував 82 населені пункти, в яких проживало 18896 чоловік.

Райком партії складався з трьох осіб. Секретарем був К.С.Чужко, за фахом учитель,уродженець тодішнього Перекопівського району. Як згадував про нього у своєму листідо М.Ю.Демченка наш відомий земляк Олекса Білоус, «він добре розумівся на ідеологі-чній роботі, блискуче виховував учителів нашого району, а це було дуже важливо». Пронього говорили як про порядну людину, «хоч і прийшов до Комуністичної партії черезперебування в меншевицькій організації». Разом з ним працювали З.М.Кабцан, який очо-лював райвиконком, та Л.Браташевський, кандидатом у члени РК партії був С.П.Затула,більшовик з 1917 р.

Невдовзі пост першого комуніста району зайняв Петровець, виходець із первинноїпарторганізації промислового підприємства. Цікаве захоплення було у цього ленінця:«полюбив еквілібристику на велосипеді і їздив по районному центру, стоячи на голові навелосипедному сідлі». Після нього секретарський стілець зайняв син учителя з Полтав-щини, випускник учительської семінарії Бєдін-Синицин. О.Г.Білоус згадував, що «пра-цював він не з усіма вчителями, а більше з недригайлівськими (з ними в робочий часграв у крокет), був людиною не сильної волі й тому потрапляв у різні злигодні, особливопісля Недригайлівського району». На засіданні райкому партії під головуванням Бєдіна-Синицина 22 червня 1925 р. вирішувалися питання, пов’язані з перспективами розвит-ку сільського господарства в районі, зокрема про проблеми землеустрою. А 19 серпнятого ж року прийнято рішення вжити заходів, спрямованих проти самочинного захоп-лення селянами земель та угідь, поставити їх під нагляд народного контролю, з метоюупорядкування земельних відносин та порядку сівозмін у селищі.

Далі партійною організацією району керував «сильний, теоретично зубатий»І.Т.Шумель. Івана Теофіловича «спустили» сюди спокутувати гріхи з окружної роботи.Його «по роботі в Охтирці та по навчанню в Комуністичному університеті ім.Артема вХаркові звинувачено в троцкізмі». У нашому районі за ним гріхів політичних ніхто непомічав. Черговим секретарем РК КПУ став Семен Кравченко, колишній залізничник,який справляв враження людини доброї, але фізично недужої. «Він тігся до високотео-ретичної літератури, перескакуючи через середню ланку. Захоплювався виїздами в селаз доповідями про міжнародне становище. Прогалини щодо формальних знань його ча-сом підводили при відповідях на запитання слухачів».

Комсомольська організація у селищі виникла 1920 р. Чисельність її була незначною,і навіть у 1926 р. кузня кадрів для партії нараховувала 151 члена, які організаційно об’-єднувалися у 9 осередків. Двоє з них вступили до цієї молодіжної спілки у 1920 р., троє– в 1921, ще двоє – 1923, а решта стала комсомольцями у 1924-1926 рр. Довгий час

128

секретарем райкому комсомолу працював І.Гордієнко. У числі перших працівників спіл-чанського комітету був і майбутній кандидат філософських наук з Курманів Олекса Гри-горович Білоус.

Організований у райцентрі комітет незаможного селянства (КНС) очолив П.П.Окунь.Ширився кооперативний рух. При коопераціях функціонував комітет взаємодопомоги,який з 1923 р. очолював комуніст Ф.А.Мацюк. Комітет матеріально допомагав червоно-армійцям та їхнім сім’ям, інвалідам, а також здійснював опіку над сиротами. У 1925 р.його було реорганізовано у товариство взаємодопомоги, члени якого сплачували внескив розмірі від 2 фунтів до одного пуда зерна і гроші – 1 крб. з двору. Найбідніші опікуниотримували допомогу без повернення.

У далекі 20-ті роки Недригайлів поступово втягувався в нове життя: розгорталисяпроцеси, типові для всієї країни. «Так Недригайлів спав, а потім, бликнувши своїми віка-ми, схопився, наче засоромившись за своє спання. Став доганяти тих, хто пішов далековперед. Перед нашими очима проходила організація району. З нічого треба будувативсе», - так писала окружна газета «Влада праці» у 1923 р.

9-10 лютого 1920 р. у Лебедині відбувся повітовий земельний з’їзд волосних земе-льних відділів і волосних революційних комітетів, у роботі якого взяли участь делегативід Недригайлівської волості. На основі Декларації Всеукраїнського ревкому з’їзд ухва-лив постанову, в якій ішла мова про те, що слід негайно приступити «к энергичной рабо-те по проведению в жизнь землеустроительной реформы на местах». Земельна реформапередбачала наділення малоземельних і взагалі безземельних селян землею за рахунокколишніх поміщицьких землеволодінь, а також великих селянських господарств, якізначно перевищували «по своей земельной площади уездную норму на едока» на основі«справедливого уравнительного землепользования».

Розміри земельних ділянок визначалися кількістю їдаків у кожній сім’ї. Постановоюповітового з’їзду анулювалися всі угоди, укладені в часи денікінщини поміщиками пропередачу селянам в оренду чи найм землі. Усі землі, засіяні особами «у коих таковаяпревышает уездную норму», передбачалось розділити між безземельними і малоземель-ними громадянами. «Лиц, у коих будут отобраны посевы, вознаградить за обработку зе-мли и семена за счет лица, получившего таковой», – говорилось у постанові, яка сталапрограмою дій для органів партійно-державної влади в Недригайлові. Земля перерозпо-ділялась на користь бідніших. На господарство комнезамівця в 1923 р. в середньому при-падало по дві десятини землі, а в 1924 – вже 4. Станом на 1926 р. до бідняцьких госпо-дарств у Недригайлові відносилось 32,7% від загальної кількості, до середняцьких –61,8%, до заможних – лише 5,5% .

З 1923 до 1930 р. Терни були центром однойменного району. В кінці 1920-х рр. там влікарні працювало 25 медпрацівників, у т. ч. 9 лікарів, одну з початкових шкіл перетво-рили на семирічку. У ній та в 4 початкових школах навчалось 540 дітей і працювало 25учителів, організовувалися лікнепи в 32 хатах-читальнях.

У 1923 р. знову запрацював тернівський цегельний завод. Цукровий завод поновиввиробництво у 1925 р., а економії невдовзі перетворилися на єдине господарство разомз Тернівським, Хоружівським і Черепівським відділками радгоспу. За виробничий сезонтого року перероблено 283,5 тис. центнерів цукрових буряків.

У 1926 р. в Тернах 23 бідняки об‘єдналися в ТСОЗ. До 1928 р. створено робітничийкооператив, сільськогосподарське, кредитне, буряківниче, машинно-тракторне, меліо-

129

ративне і тваринницьке товариства, промислову артіль для переробки зерна. У квітні1929 р. селяни створили сільгоспартіль «Соціалістичний шлях», головою якої ставО.М.Домарацький. У наступні роки створені колгоспи ім. Будьонного, «Червоний пар-тизан», ім.Леніна, «Комсомолець України», ім. Петровського. В 1931 р. створено Тернів-ську МТС, яка в 1935 мала 58 тракторів, 2 комбайни, 143 жатки. В 1940 р. колгосп «Че-рвоний партизан» (голова І.Д.Моша) зібрав по 366 пудів проса з гектара, 244 пуда ози-мої пшениці, 240 ц картоплі та понад 300 ц з га. За одержання високого на той час уро-жаю вівса – 29,1 центнера з гектара – колгосп ім.Петровського в 1939 році став учасни-ком Всесоюзної сільгоспвиставки у Москві.

На керівні посади в радянських, профспілкових та кооперативних організаціях при-значалися комуністи.

З 1930 р. Терни входили до Улянівського району Сумського округу, а з 1932 року –Харківської області.

При семирічній школі №1 у 1930 р. створено робітфак Харківського ветеринарногоінституту. В 1936 р. цю школу реорганізовано на середню. В селі працювало 2 клуби,п’ять бібліотек, діяли дві кіноустановки.

У 1935 р. в Тернах встановили пам’ятник Леніну.У 1940-му на цукровому заводі було відкрито слюсарну та деревообробну майстер-

ню, модельний цех, кузню, залізничне депо, водокачку, зведено дамбу на річці Терн,прокладено вузькоколійну залізницю з Білопілля до Тернів.

У 1923 р. в Недригайлові розпочали роботу сільськогосподарське кредитне товарис-тво, прокатний пункт, який надавав у користування сільськогосподарські машини, а та-кож здійснював послуги по ремонту техніки, запрацював агропункт .

Ось що писала газета «Влада праці» у 1923 році (№57 за 17 червня), орган Роменсь-кого окрпарткому КП(б)У, виконкому і профбюро:

«10 червня відбулося зібрання Недригайлівського комнезама, заслухавши про золо-тий займ незаможники зрозуміли становище Радвлади, значення золотого займу і щиропішли на допомогу. Ухвалили, не зважаючи на нашу бідність, продати 4 десятини сіно-косу, який повинні були розділити між собою, і на всі гроші купити облігації золотогозайму. По приблизному підрахунку наші незаможники купили 15 облігацій.

Слава Недригайлівським незаможникам!Незаможник Роменщини, рівняйсь по недригайлівцях і не дай в руки спекулянтів

жодної облігації».У цьому ж виданні у 1925 р. порушувалась ще одна злободенна тема – розкрадання

лісових ресурсів: «Хоч уже й писалося про нищення лісів у Недригайлові, але треба йще про це нагадать, бо таки й справді пропадає ліс. Крім того, що крадуть дерево з лісу,деякі дядьки, як от Сокрута Хвотій, торгують деревом з бувших своїх лісків. Сторожалісна теж не варта нічого. В Сокрутиного тестя, наприклад, раз витрусили були краденідуби. Та, випивши четвертину , подарували цю провину. Варто було б кому слід переві-рить дані про цих лісників».

Або таке: «Лісників багато, толку мало. Цікаво було б знати, для чого Недригайлів-ська сільрада держить багато лісників і яка користь з них? Щоправда, ходять-таки вонигуртом по лісу, та не бачать, чи може й недобачають, як вивозяться цінні дуби, самовіль-но нарубані. Правда, також іноді затримують, у декого навіть забирають дрова. А от як11 лютого возив собі дуби Корній Журба ( і навозив собі чимало-таки), так лісники й незабрали. Чи може, вони цього й не бачили?».

130

Ось ще один спогад тої пори, що ілюструє атмосферу нової епохи: «Першою просмерть В.Леніна взнала партячейка. В той же час було призначено її збори разом з осе-редком КСМ. На ранок слідуючого дня, 24 січня, вже в 8 годин ранку в сільбуді булоповно. Партійні, позапартійні, члени і не члени КНС, комсомольці, вчителі, голови сіль-рад, старі і молоді, школярі, дітвора… Всі збентежені… Місць не вистачає, замість 300,на скільки розрахований сільбуд, прийшло понад 800 чоловік… Переходять до театру.Прибувають представники і члени райвиконкому, райпарткому. Тиша… Відкриваютьсязбори. Схвильована промова – повідомлення про смерть проводиря працюючих, геніа-льного керівника світового пролетаріату – у промовця мимоволі переривається голос, убагатьох присутніх котяться сльози… Глибокий жаль співчуття, свідома тверда рішу-чість бути гідними виконавцями заповітів небіжчика і в промовах всіх представників і наобличчях всіх присутніх… 27 січня, день похорон, зворушив ще більше, ще численнішішари селянства районного центру та п‘яти найбільших сіл району, а на слідуючий деньі останні найглухіші закутки…».

У списку Роменського округу на 15 червня 1924 р. серед колективних господарствзначились: артіль ім.Т.Г.Шевченка, зареєстрована 6 лютого 1923 р., костянтинівськакомуна ім. Леніна, хоружівські артілі «Войтове Ставище», «Спартак», курманівська –«Нове життя». Діяло й недригайлівське товариство пасічників ім.Цесельського.

Найбільше тоді сіяли жита – 7634 дес., перевагу надавали ярій пшениці – 3819 де-сятин (озимої – 832). Ячмінь, овес, просо займали відповідно – 2710, 3675, 2284, 1505десятин, коноплі – 300, кукурудза – 47, тютюн – 30, картопля – 856, цукрові буряки –119. Урожайність жита в середньому становила 62,5 пуда з 1 десятини, озимої пшениці– 52,9, ярої – 50,8, ячменю – 55,1, вівса – 62,2, гречки – 51,8, картоплі – 684.

У вирі революційного хаосу у Хоружівці згоріли панський маєток, бібліотека помі-щика Гаршмана, зруйновані обидві церкви.

У лютому 1925 вибори до сільських рад за першим разом не відбулися в 5 сільрадахрайону, в т.ч. й по Недригайлівській сільраді, де проголосувало найменше по округу й погубернії – в цілому 16,7 % виборців. 24 травня у Недригайлові відбулася районна поза-партійна селянська конференція, де прозвучала доповідь «Про міжнародне і внутрішнєстановище СРСР». Селяни щиро, як зазначалося в пресі, підтримали лінію партії «ли-цем до села». У 1925 р. в райцентрі нараховувалося 8598 чоловік.

У середині 1920 рр. населені пункти, що зараз входять до Недригайлівського райо-ну, належали й іншим районам – Тернівському та Вільшанському. На 1 жовтня 1925 р.у власне Недригайлівському районі налічувалось 9 сільрад, 84 села та хутори. Площарайону становила – 488 квадратних кілометри, населення на 1 січня 1926 року станови-ло 38664 чоловік (19641 жінка, 98,7% - українці).

Населені пункти, які були розташовані на території сучасного Недригайлівськогорайону станом на 1 січня 1926 року.

Тодішній Недригайлівський район:Іваницька сільська рада –Дараганів (населення – 298 чоловік), Зелене (367), Іваницьке (1738), Клин (71),

Коновалів (35), Люменарщина (24), Чемоданівка (435).Коровинська сільська рада –Балюрин ( 101), Бороданів (159), Браженці (9), Вільховий Яр (7), Гай (252), Даценків

(11), Деркачів (95), Дігтярівка (424), Звадин (1), Калинів Яр (16), Кас‘янів (84), Ковалів(20), Коровинці (3838), Косенків (16), Курганів (18), Курячий Брід (145), Ліски (169), Лука

131

(301), Меркотанів (48), Муховатий (152), Нещочин (30), Омельченків (28), Павлюків (17),Перекір (Байрацька артіль -43), Ракова Січ (246), Cвячений Яр (45), Симонів (57), Тимо-шенків (169), Тютюнників (79), Холодний Яр (29), Шаповалів (52), Шевченків Лавриків(52), Шульжин І (22), Шульжин ІІ (29), Юхтин (180), Ярмоленків (49).

Костянтинівська сільська рада –Артіль ім. Петровського (24), Комуна ім. Леніна (37), Костянтинів (1065), Кулішів-

ка (1152).Курманівська сільська рада –Березняки (1443), Бродок (510), Глухів (58), Голубці (115), Загір (Мекеш 37), Чер-

воний (160), Курмани (2317).Малобудківська сільська рада – Малі Будки (1308).Недригайлівська сільська рада –Вовків (76), Дігтярка (103), Дідів (141), Дремів (105), Засилля (1156), Коренів (110),

Кременна (228), Маслаків (34), Недригайлів (6542), Переважили (188), Псарів (14),Рижків (34), Терешків (152), Цибулинки (253).

Рубанівська сільська рада –Гавришів (69), Грабарів (21), Красножонів (68), Кущів (60), Овече (251), Радгосп

(х.Овече 49), Омелюстів (20), Пулена Долина (57), Рубанка (993), Шкроботів (179).Сакунівська сільська рада –Баранів ( хут.103), Діброва (337), Загір (29), Зайців (12), Лахнівщина (252), Меле-

шків (140), Савченків (58), Сакуниха (1658).Хоружівська сільська рада –Біж (345), Біж (хут.95), Згода (10), Лаврів (236), Артіль «Нове Життя» (34), Омель-

ків (111), Спартак (27), С.г.Тернівської цукроварні (26), Хоружівка (4279).Червонослобідська сільська рада –Баранів (60), Артіль «Новий господар» (29), Перетічки (376), Придушено (91), Чер-

вона Слобода (1576), Школівщина (26).Смілянський район:Гринівська сільська рада –Беседівка (1773), Бишкінь (85), Богданів (12), Воловиць (8), Гараськів (Мамонська

28), Гриніва (1055), Лебедів (15), Лучки (79), Любчиків (10), Острівний (75), Попови-чів (164), Сорочин (він же Богів 48), Холодний (35).

Маршалівська сільська рада –Гай (45), Гасенків –Власенків (66), Даценків (78), Дяченків (72), Керасірів (82),

Куряків (49), Лученків (337), Маршали-Орли (98), Махновський (61), Мельників (213),Михайленків (7), Москаленків (69), Наваренків (43), Панченків (143), Середин (28),Токманів (96), Яровий (58).

Вільшанський район:В.Будківська сільська рада -Будки (1796), Губський (12), Михно (8), Обход №4 (5), Поділ (369).Деркачівська сільська рада –Березів (24), Гайдуківщина (69), Грицаїв (106), Гончарка (109), Деркачівка (2480),

Козелівка (206), Леменарщина (17), Лемешівка (39).Зеленківська сільська рада –Даників (577), Дудченків (105), Жовтоніжки (137), Зеленківка (1170), Ичиків (38),

Комишанка (352), Кушнірів (110), Мерків (173), Новоселівка (247), Панасюків (47),П‘яти-Дуб (157), Сіталівщина (428), Сорокалітове (246), Суха (207), Хоменків (90).

132

Козелянська сільська рада –Бабенків (44), Берків (203), Бовин (87), Гавриків (121), Голубівщина (261), Гоптове

(74), Кимаки (187), Кинашів (210), Козельне (1356), Косенків (34), Куликів (172), Лит-винів (159), Маслаки (168), Саєво (326), Сердюків (214), Скотоватий (21), Соколів (13),Тимченки (343), Хорол (384), Черці (543), Ясинів (123).

Вільшанська сільська рада _Абаровський (21), Кринички (241), Піски (49), Вільшана (4890), Обход №2 (3), Об-

ход № 7 (7), Рудка (358), Філонове (292).Пушкарська сільська рада –Боговози (317), Вакулки (211), Вехова-Долина (499), Горбусів (108), Залізне (33),

Комарицьке озеро (20), Кривенки (67), Курасів (Шаповалів) – (97), Луки (299), Мелеш-ківка (450), Немудруї (124), Пушкарщина (523), Сотницький (65), Фартушене (168),Шумейків (22), Шумилін (39).

Тернівський район:Володимирівська сільська рада –Володимирівка (Гринівка – 916).Городищанська сільська рада –Городище (741), Фесенків (18).Жуківська сільська рада –Лузанів (31), Світлий (65), Свободний (34), Сергіївський (21), Тарабанчин Яр (16),

Тимофіївка (162), Удедів (10).Сергіївська сільська рада –Сергіївка (1239).Тернівська сільська рада № 1 –Бабаків (120), Долина (119), Зінен (118), Караван (13), Піщаний (202), Рудів (117),

Русівщина (52), Тернівський цукрозавод (219), Терни 1 (4483), Бобрицьке лісництво (9),Урочище Михнове (6), Урочище Сахнове (2), Урочище Семичасне (8), Холодний (190).

Тернівська сільська рада № 2 –Дігтяренків (14), Ковшик (312), Мазний (112), Гострий Шпиль (100), Терни 2 (4508),

Шматів (169).Черепівська сільська рада –Гапонівщина (139), Єрчиха (118), Зайців (127), Клиновий (15), Кононівщина (163),

Карпенків (174), Лузанів (78), Мар’ївка (310), Найдаків (69), Сагарівка (600), Сага (98),Черепівка (2577), Черепівська економія (25).

За часів радянської влади довоєнного зразка в Недригайлові відбулися помітні змінисоціально-культурного характеру. Ідеологізація суспільного життя насамперед внесланизку радянсько-партійних свят, які згодом стали традиційними. Регулярно відзначали-ся мітингами та демонстраціями 1 Травня й річниці Великої Жовтневої Соціалістичноїреволюції, проводилися комуністичні суботники тощо. У Недригайлові, як і по всій кра-їні, збиралися кошти для «політичних в’язнів країн капіталу», на допомогу борцям рес-публіканської Іспанії. Наприклад, кожний колгосп виділив по 50 цнт хліба у фонд допо-моги жінкам і дітям Іспанії.

У 1920 р. 1 травня в Недригайлові проведено суботник, в якому «приняло участиенаселение в количестве 3000 чел. и 500 подвод по починке дорог и мостов».

Читаємо в окружній газеті за 1924 р.: «В лютому в Недригайлові відбулися другічервоні христини. Цього разу у члена профспілки радробітників Пистуновича. На свято

133

були запрохані представники РВК, профспілок, комнезнаму та інших організацій. Ново-народженого на честь Леніна назвали Володимиром. Урочиста частина: взаємне вітан-ня, щирі побажання, щоби з дитяти був справжній побірник волі, борець за визволеннятрудящих всесвіту, гідний носити ймення великого поводиря, яким був Ленін. Святопройшло дуже гарно, залишивши приємне враження. Одним з цікавих моментів його -це коли Пистунович чинно підійшов до кутка, де висіли боги, зняв їх під гучні оплески івигуки і чинно одніс до хазяйки, мовляв, геть і ці дурниці, що нагадують лише про оману,а не про здоровий розум людини. Уявіть собі обурення хазяйки, що викидають геть їїбогів – вона рішуче відмовилась їх прийняти і Пистуновичу нічого не залишалося, якпошпурити ними об двері, так, що замість богів лишилися самі щепки».

Важливим завданням, яке вдалося розв’язати новій владі, була ліквідація неписем-ності. Комітет незаможного селянства виділив приміщення та паливо для організаціїлікнепу, в якому опановували грамоту 53 чоловіки. З того року в районі діяло 15 шкіл, вяких працювали 46 вчителів, більшість із яких не мали належної підготовки, а фахівцівіз вищою освітою в педколективах не було зовсім.

Після закінчення громадянської війни в Недригайлові діяла початкова школа, на базіякої у 1922 р. створена семирічка. На 1 грудня 1925 року в районі налічувалося 13 шкілдо 4 класів, в яких працювало 25 «навчателів», навчалось 1362 учні, в т.ч. 436 дівчаток.У двох семирічках працювало 20 учителів та навчалось 746 учнів. У Недригайлівськійсемирічці навчалося 350 учнів та працювало 13 вчителів. Було організовано товариствоз гучною назвою «Геть неписемність».

У 1925 р. в районі працювало 47 кузень, 276 вітряків, 5 жорнових млинів, 13 крупо-та просорушок, 12 олійниць, 5 артілей з обробки шкіри. Жителів району обслуговувалилише дві амбулаторії та три аптеки. По селах торгували в 56 точках.

Цікаві факти з культурного життя наших земляків повідомляє газета «Радянськежиття» за 1925 р.: «26 січня скликалась районна конференція голів та секретарів сільбу-дів та хат-читалень. Явка була 50%. Інтенсивному проведенню конференції перешко-джала відсутність змоги залишити приїжджих ночувати й дати їм харч. З приходом ве-чора активність делегатів зводилась до нуля, вони мовчали і совались на лавах».

У лютому цього ж року це видання повідомляло ще один цікавий факт: «Недригай-лів. Нещодавно тут відбулася районна конференція делегаток. На неї з’явились всі об-рані особи. Урочисте відкриття відбулося в сільбуді при великій кількості присутніх.Одночасно з конференцією в іншому місці повинні були проводитися збори громадян.Але вони зриваються. Переважна кількість селян в сільбуді біля дверей, тиснуть однеодного – кожному хочеться побачити « як жінка учиться керувати державою». Това-риш, що робить доповідь «Ленін і розкріпачена жінка», зупиняється, з сільради проха-ють громадян іти на збори, але ніхто не рухається з місць».

У 1926 р. у роменській газеті так писалось про завзятість недригайлівських селян:«Наші селяни ще з початку цього року почали вже готуватися до весняної кампанії. Вжев січні заторохтів трієр на сільгоспівському дворі, немов на позиції кулемет. Селяни при-везли своє зерно на доочистку. В лютому привіз збільшився. А оце в березні завжди двірповний селянськими підводами, навіть вночі робота не переривається аж до 12 години.Зайдеш у двір – так просто любо послухать, що там селяни говорять! А розмова у нихлише про те й стоїть, де ліпше посіяти, яке зерно та після якого попередника, коли роз-почнеться посівна і т. д. Таке відношення до посівкампанії свідчить за те, що наші хлібо-роби за роки революційних перетворень стали набагато свідоміші».

134

Активно включилася в соціалістичну розбудову й комсомолія. Влітку 1928 р. Не-дригайлівський райком комсомолу передав до Байрацької сільгоспартілі 15 комсомоль-ців Коровинського осередку, що значно її зміцнило і «піднесло дух старих артільців».Так, до приходу комсомольців ця артіль мала всього 50 га землі, а пізніше – 100 га. 20серпня 1929 р. із Червонослобідського комсомольського осередку передано сільгоспар-тілі «Новий господар», що в Недригайлові, чотирьох комсомольців і одного піонера, «ко-трий не захотів залишатися у батьківському індивідуальному господарстві, а пішов ра-зом з братом до артілі». Помічники з ВЛКСМ допомогли тоді обжнивуватися артільцямна площі 3 га. «Не покладаючи рук працюють тепер артільці над запровадженням агро-технічних заходів, щоб піднести в майбутньому врожаї своїх нив», – говорилося в одно-му з документів того часу.

9 грудня 1929 р. утворилось районне товариство сільськогосподарської зернової ко-операції.

У 1930 р. до складу Недригайлівського ввійшов Вільшанський район Сумської окру-ги Харківської губернії з Будянською, Вільшанською, Деркачівською, Зеленківською,Козелянською, Пушкарською, Товстянською сільрадами. Район належав до другого роз-ряду. Із лютого до середини жовтня 1932 р. Недригайлів входив до складу Харківської, аз жовтня – Чернігівської областей.

Із лютого 1931 р. до складу Недригайлівського району ввійшов Смілянський районРоменської округи. Через 4 роки він виділений зі складу Недригайлівського, і йому пере-дані Беседівська, Гринівська, Маршалівська і Томашівська сільські ради.

У 1930 р., коли Недригайлівський та Вільшанський райони об’єднались, новий рай-партком з 25 комуністів очолив «симпатичний» Яковенко, потім був Медведовський,який на О.Г.Білоуса «справив враження людини несимпатичної, точніше несправедли-вої та чиновної». Під час роботи І.М.Медведовського партосередок складався з 15 кому-ністів та 5 кандидатів.

У 1918 р. у Коровинцях відкрита вища початкова школа, що прирівнювалася до се-мирічці. У 1925 р. на базі першої Вільшанської початкової школи відкрита семирічка.У1931 р. у Козельному завершено будівництво приміщення школи. У 1933 р. у Комишанцізбудували приміщення нової школи.

У 1928 р. в с.Кулішівка зорганізовується семирічна школа. 1 вересня 1930 р. в Дер-качівці відкрилась кущова семирічна школа, а в 1932 р. – семирічка у Іваниці. При Тер-нівській школі відкрито робітфаки Харківського ветеринарного інституту. У 1931 р. уВільшані збудоване двоповерхове приміщення школи, яке використовується й досі.

У райсільбуді проходили прем’єри вистав, урочистості з нагоди свят. На полицяхбібліотек району 1926 року нараховувалось 2558 книг на різну тематику. В райцентріпрацювали поштово-телеграфне агентство й агропункт. Телефонний зв’язок був уста-новлений із 7 сільрадами та окружним центром. У 20-ті рр. діяли медамбулаторія й дитя-ча консультація, де працювали один лікар, фельдшер і акушерка.

Література1. Білоус О. Історії рядки // Світло Жовтня. - 1991. - 23 березня.2. Сумський обласний державний архів. - Ф.Р - 5698, оп.1, спр. 595, арк.4.3. Сумський обласний державний архів. - Ф. - 37, оп.1, спр. 13, арк. 191.4. Трудящиеся Сумщины в борьбе за власть Советов. Сб. док. и мат. - Сумы, 1957.

135

5. Сумський обласний державний архів. - Ф. - 37, оп.1, спр. 17, арк. 16 - 22.6. Сумський обласний державний архів. - Ф. - 37, оп.1, спр. 17, арк. 23, 26, 28, 32 - 36.7. Социалистическое строительство на Сумщине. 1921 - июнь 1941. Сб. док. и мат. - Х., Пра-

пор, 1983. - С.55.8. Сумський обласний державний архів. - Ф. - 37, оп. 1, спр. 23, арк. 5.9. З історії комсомольських організацій Сумщини. Зб. док. і мат. 1919 - 1937 р. - Суми, 1958.10. //Радянське життя. - 1930. - 2 лютого.

136

Приміщення колишнього Недригайлівського райсуду

У цьому будинку працювала редакція Недригайлівської районної газети довоєнного і післявоєнного часу.Тепер на цьому місці магазин «Мікс»

137

138

Стара поліклініка в Недригайлові

Приміщення колишнього Недригайлівського райвійськкомату

139

10+й

окр

ужни

й з’

їзд

Спі

лки

цукр

овик

ів С

умщ

ини.

15–

20 к

віт

ня 1

927

рік

140

Дерев’яний міст через Сулу в Недригайлові

143

10930 рр. Колективізація. Минуло небагато часу, і стараннями партійних та держа-вних органів у Недригайлові створена перша артіль «Червоний хлібороб», головою якоїобрано Г.О.Захарченка. У власності колективного господарства були тринадцяти- таодинадцятирядні сівалки, культиватор, плуги, борони. Цим реманентом селяни оброб-ляли 54 га землі. Одноосібники одержали наділи за мінімальними нормами з розрахунку0,5 га на одного члена родини, але не більше 4 га на господарство.

Комітет комуністів, зібравши 3 січня 1930 р. 80 чоловік активу, на зборах обговорю-вав пов’язане з колективізацією питання. Недригайлів був розчленований на 7 сотень,які поділялись на дільниці. За кожною дільницею закріплялися член активу для наглядуі керівництва. Кампанію з масової колективізації очолили Юрченко, Рябцев, Карапутен-ко. Активність в організації колгоспного життя проявляли члени Недригайлівської радиК.Камай, С.Строколіс, П.Кліщенко, І.Мацюк, М.Козлова, О.Вініченко, Г.Губський,Т.Олійник, М.Веретільник, С.Шевцов, С.Нанка, вчитель Ягницький, а також комнеза-мівці С.Лисенко, А.Захарченко, Г.Захарченко, С.Цирулик, К.Чичоткін, А.Коровинський,комсомольці Шелудченко, Торчицький, Ярошенко, Кириленко та інші. Усі зусилля булиспрямовані на залучення селянина до колгоспу. 70 комсомольців Недригайлова, «вклю-чаючи батрацьку та бідняцьку молодь», на зборах 23 січня 1930 р. ухвалили «прийнятиякнайбільшу участь в засівній кампанії та протягом 10 днів вступити всім комсомоль-цям до СОЗу». «Одноразово викликаємо на змагання за 100% вступу до колективнихоб’єднань Коровинський осередок ЛКСМУ, – говорилось у рішенні. – ...Кожен комсо-молець повинен не тільки сам бути членом колгоспу, а втягти й усю свою родину».

У загальному процесі більшовицьких змін на селі існує й інший бік, що розкриваєчимало драматичних ситуацій, фіксує численні факти свавілля, показуючи, як вибивализ селян почуття господаря, хлібороба і як перетворювали його на безправного, залежно-го виробника продукції в одержавлених колгоспах.

Ось, наприклад, лист середняка одноосібника А.Шеколи із с.Зеленківки тоді ще Ві-льшанського району Сумської округи до Всеукраїнського Центрального Виконавчого ко-мітету (ВУЦВК) з проханням про помилування і зняття надмірного штрафу «за недопо-ставку хліба державі». В архівній справі збереглися документи, про які згадує у своїйзаяві селянин. Зокрема, у вироку народного суду 21-ї дільниці Сумської округи від 9 ли-пня 1929 р. зазначається, що А.Шекола має «30 років, малописьменний, не судимий,позапартійний, одружений, хлібороб, заможний. ...За злісний ухил від здачі лишків зер-нохліба згідно постанови земгромади суд слідством виявив, що 24 травня 1929 року ко-місією Козелянської сільради по хлібозаготівлі згідно постанови земгромади було нара-ховано на обвинуваченого здати злишки зернохліба кооперативним установам 100 пу-дів в трьохденний термін, але обвинувачений здав лише 29 пудів...». За цю провину на-родний суд оштрафував Шеколу на 825 крб., але потім за поданою касацією знизив штрафдо 500 крб.

У своєму проханні про особистий прийом у голови уряду Г.І. Петровського селянинписав: «Маючи шість їдців на 6,5 десятин землі, я згідно із забов’язанням... повиненвивезти з нового врожаю всю недопоставлену раніше кількість хліба. Крім того, требазаплатити сільгоспподаток та самообкладання і прогодувати сім’ю в той час, як озиминапропала. Такий тягар, як 500 карбованців штрафу, цілком руйнує моє середняцьке гос-подарство і не дає мені змоги хліборобствувати надалі нормально, без злиднів...»А.Шекола таки добився перегляду своєї справи. Прийомна ВУЦВК запитала думку сум-ського окружного прокурора щодо доцільності і можливості такого «помилування», іпрокуратура дала згоду «зменшити йому накладений штраф в 500 карбованців наполо-

144

вину». Невдовзі сумському окрпрокурору повідомили, що «прийомна голови ВУЦВК заособистою згодою голови ВУЦВК тов. Петровського...» погодилась зменшити вдвічі на-кладений штраф.

Тоді ще такі слова можна було писати, не боячись за своє майбутнє та майбутнєсвоєї сім’ї, можна було звернутися прямо до вищих інстанцій, сподіваючись на розумін-ня й допомогу. А більш-менш справедливе вирішення тієї чи іншої справи свідчило пронеправомірність дій на місцях, викликало невдоволення селян. Слід наголосити, що намісцях продрозверстка, конфіскації, обшуки, насильницька колективізація робилисяруками земляків.

Насильницькі методи колективізації та утиски одноосібників призводили до протес-тів. Люди ховали хліб, майно, а іноді справа доходила навіть до терористичних актів. Так,під час загальних партійно-комсомольських зборів у Костянтинівській комуні ім.Леніна вніч на 28 жовтня 1930 р. від пострілів терористів загинули два комсомольці – І.К.Тютюнникта А.З.Рябушка. Райпарторганізації та відповідним органам неодноразово доводилось ути-хомирювати виступи жінок проти колгоспів у селах Сакунисі, Курманах, Коровинцях. УСакунисі певний час діяла антирадянська група так званого Левона.

На 1930 р. в районі вже було 44 колгоспи. На базі недригайлівських колективнихгосподарств згодом були утворені три: «Червоний хлібороб», «Друга п’ятирічка» таім.Кірова.

Кількість колгоспів зростала при незначній чисельності працівників у них. А країна,розгорнувши індустріалізацію, вимагала все більше й більше сільськогосподарської си-ровини. Для цього доводилися нереальні державні замовлення хлібоздачі, потім – щенереальніші зустрічні плани. Аби виконати їх, у 1931 р. в Недригайлівському районізастосували насильницькі методи заготівлі. Спочатку вичистили колгоспні комори, дене залишили навіть посівного фонду, не говорячи вже про зерно, яке колгоспники пови-нні отримати за трудодні. Вдалося зберегти тільки страхові фонди для посіву ярини навесну 1932 р. Потім без зайвих церемоній розпочалася конфіскація зерна у населення.

На січень 1932 р. була запланована основна кампанія із хлібозаготівлі, оскільки планвиконали лише на 81,8 %: вимітали все і скрізь. По району на той час основні та зу-стрічні плани виконали тільки Зеленківка та Великі Будки.

Навесні 1932 р. посівна кампанія для колгоспів розтягнулась на 72 дні. Через хроні-чну відсутність фуражу коні не мали сили й тягнути не могли. Станом на 1 березня 1932р. у районі налічувалося 19 тракторів, чого було замало для швидкого проведення польо-вих робіт. Літо видалося дощовим, і ні озимини, ні ярини не вдалося зібрати й половинивід запланованого – більшість перегнила.

Була створена бригада продрозверстки, яка вишукувала і конфісковувала хліб у го-сподарствах селян. Люди ховали його скрізь: у ямах, скиртах, гної, ріпинні, яким на зимуобставляли хату. В цей важкий час при Курманівській МТС створено політвідділ, якийвиконував керівні й каральні функції.

У жовтні 1932 р. до Недригайлова приїздив голова уряду УРСР В.Я.Чубар, який ці-кавився ходом робіт у господарствах району, провів нараду з місцевим активом з питаньколективізації та відвідав с.Курмани.

У роки колективізації і навіть у тяжкий 33-й сторінки районної газети «Колективіст-ударник» рябіли гучними заголовками про рішучу відсіч підкуркульникам, про успішнухлібоздачу, про дедалі зростаючий добробут населення і т.п. Зрозуміло, орган райкомупартії слухняно виконував пропагандистську функцію. Ось лише деякі рядки: «...ганеб-ний стан хлібозаготівлі є наслідком невиконання низкою партійних осередків та уповно-

145

важеними директив партії та РПК про мобілізацію мас на боротьбу за хліб, про боротьбу зопортуністичною практикою... Під більшовицьким проводом ленінської партії – в бій зазаготівлю 2000 тонн хліба протягом першої декади ударного місяця хлібозаготівель».

Із повідомлення газети «Колективіст-ударник», Органу Недригайлівського РККП(б)У, РВК та РРПФ № 6 від 14 січня 1933 року: «Куркулі села Козельне виконалилише 2,4 відсотки твердих завдань по хлібові. Причина цього – куркульська практикаколишньої верхівки села на чолі з секретарем п-о Сердюком та головою сільради Салієм,що фактично зірвало виконання пляну хлібозаготівель, стали зрадниками партії полига-лися з куркулями. Не одиниці, – десятки куркулів у с.Козельному звільнені від твердихзавдань по хлібові на кутку у Хоролі 8 куркулів недоодержали повідомлень, в Саєво – 6,на Берках – 5 і ін. Куркулів залучили до активу в куткові комісії сприяння хлібозаго-тівлі, дали їм повну можливість зривати хлібозаготівлі і внаслідок цього село ганебновідстає, виконавши на сьогодні 86 відс. річного плану. Кол. секретар п-о Сердюк, працю-ючи на кутку Саєво по хлібозаготівлі, ввів до кут. Комісії куркулів Білоблоцького Петра,Шаповала Гордія, Литовченка Федора – в минулому році розкуркулені, сільрада такийсклад затвердила. Ці куркулі на чолі з Сердюком та Салієм надали знижку під гаслом«Зниження дати тим, у кого сторчать самі сохи». Цебто куркулям».

Заготівля хліба йшла наростаючими темпами. У другій п’ятиденці січня 1933 р. в«Недригайловке», як в одному з «решающих районов», хліба заготовили більше, ніж уперші п’ять днів. Місцеві партійні та державні органи намагалися приховати справжнюкартину на підвладній їм території. Зокрема, в «Доповідній записці Харківського обкомупартії ЦК КП(б)У про надзвичайно напружене продовольче становище в окремих райо-нах області» згадувалося, що в Недригайлівському районі (тоді Чернігівської області)зареєстровано лише 5 випадків «... в большей или меньшей степени голода ...». Так тодізвітували керівники райкому партії з Недригайлова.

Місцеві органи НКВС пильно відслідковували ситуацію й ізолювали всіх, хто від-крито проявляв своє незадоволення. Про недригайлівську в‘язницю, що розміщуваласяу підвалі старого приміщення, яке стояло до початку 1970-х років на місці, що поруч ізсучасним управлінням Пенсійного фонду, згадує у своїй книзі «Сповідь приреченого»Лука Гусак, уродженець Чернечої Слободи:

«19 грудня (1932 р.) ранком мене доставили в Недригайлівську районну міліцію. Зразуж побачив весь режим над в‘язнями. Мене повели в дежурку, там знову заповнили анке-ту затриманого, обшукали по карманах, щоб не було нічого такого, як ніж або пояс. Ненайшовши нічого, повели до камери. Як побачив я біля дверей замчище більший, ніж ухазяїв від злодія, уже злякався. Вводячи в камеру, міліціонер наказав в’язням: «Смот-ріть, не троньте нічого», а мені сказав: «Як хто буде до вас лізти, гукайте дежурного».

З цими словами за мною зачинились двері, і я опинився в темному приміщенні, на-повненому людьми. Не можу пригадати того стану, в якому опинився. Зразу мене обсту-пили, прохаючи їжі, а в мене самого тільки хліб. Дав комусь півхлібини, а потім пішов утемний куток. Там, між незнайомими людьми, ліг і до вечора лежав, не спав, не їв і нічо-го не міг думати. Увечері позвали на оправляння, загонили, як якусь отару, до отхожого.

Після оправляння в камері повели розмову про їжу, а я знову ліг, не хотілося ні їсти,ні пити. На ніч мене зігнали з місця, і я мусив лягати спать біля порога у грязі, а тут коломене й параша, куди в’язні оправляються. І так тяжко на душі, а ще й нестерпна вонь. Ядумав, що не переживу й тижня, з досади і голоду умру (їсти не хотілось).

Так пройшло в забутті три дні. На четвертий день я, пересиливши себе, почав приви-кать до камери, знайомитися з людьми, камерним життям і звикатися зі своїм станови-

146

щем. Камера – це проста комора завбільшки 7x5 аршин, з прорізаною і заґратованоюдіркою замість вікна, страшенно забруднена гряззю та різними нечистотами. В куткустоїть параша, з якої йде по камері нестерпна вонь, по стінах вдень і вночі лазять різніпаразити, світло напівтьмяне як удень, так і вночі.

В’язні – люди різні: старі й молоді, з різними поглядами і професіями, тут бандитпоряд із службовцем, піп з безвірником, хлібороб, столяр, слюсар, канцелярист, маляр,спекулянт, конокрад, убивця, підробник документів, контрреволюціонер і міліціонер,багач і бідняк, куркуль і батрак, одноосібник і артілець. Невгамовний шум розмови нарізні теми: тут революція і контрреволюція сплелись в одну тему; сміх, співи, лайка,регіт, бійка й плач, прокляття владі й похвала. Харчування в’язням не дається владоюніякого – живуть передачами, щодня чекаючи, чи будуть. Часті розмови про волю й не-волю, хлібороб хвалиться, як він хазяйнував, розбійник — як грабував, кожний розка-зує свою правдиву біографію; б’ють воші, бриються загостреним пером, куском склянкиі жерстю, розказують байки на різні теми, різноманітна критика на можновладців і під-владних, сміх і плач, молитва і вульгарна лайка.

Я знайомлюсь з верховодами камери: це підробник документів, конокрад і активіст-хапуга. Бували в камері й кражі, інколи й мені давали краденого, я їв, не відмовляючись.

Коли я опинивсь у камері, було нас 36 чоловік, а на другий день начали швидкоприбавлять – найбільше із злочином невиконання хлібозаготівлі й агітації проти міроп-риємств радвлади. Обвинувачують за це по статті 54, параграф 10. Кара від чотирьохроків ув’язнення до десяти років з конфіскацією майна, позбавлення в правах і відбуттякари в далеких таборах Союзу.

До 1 грудня камера була переповнена – 85 чоловік. Було чимало й наших чернечан,найбільше за хлібозаготівлю.

За хорошу мою поведінку з в’язнями (я їх розважав різними байками і приказками)мені без черги дали місце на нарах. Була вказівка — куркулів висилати з сім’ями. Дляцього був зроблений на них окремий список. Була перекличка в’язнів, і після цього япопав у другу камеру, підвал, ще гірший, ніж перша камера. Тут уже ніякого денногосвітла і людей у віконце не видно, крім ніг вартового, який день і ніч ходить біля вікон. Впідвалі я був уже не зовсім новий, і мені дано місце посередині підвалу — не перше і неостаннє. Інколи трапляється, що виконавець принесе газет, я читаю, а камера уважнослухає. Я ніколи ні з ким не лаявся, мене поважали. Дедалі я почав привикать до життяв’язнів, менше плакав; інколи, бувало, з смішного й сміявся.

27 грудня мене позвали на перший допит в ДПУ. Допитував не сам начальник, арядовий член ДПУ, який відразу повів розмову так:

– Ну, раскажі мне все подробно, как і что.Я спитав, що розказувать.– Раскажі, как ти служил у Петлюри.Коли я сказав, що не служив, він підвищеним тоном, вийнявши револьвер, сказав:– Ми все знаєм. Знаєм, що ти петлюровець і организатор всех банд, а потому ти как

ні отнєківайся, от етого тебе не получшає, а похужає. Для тебе будет лучче, єслі ти вовсем прізнаєшся – менше будет наказаній.

Так терзав мою душу годин зо дві, а потім під мою диктовку записав моє життя з1914 року по день арешту, записавши прізвища тих громадян, які зо мною служили, івідправив мене до камери. Знову мука, краса камерного життя.

Одержую передачі уже зготовлені в Недригайлові. Не знаю, хто з дому привозитьпродукти і хто тут готовить мені їжу. Побачить жінку можу лише на оправлянні, відда-

147

лік за забором, побалакать ніяк не можна – не тільки словами, а й на мигах. Кого замі-тять, то переводять у так звану камінну камеру, де сидять невиправні бандити, а тамзнущання, б’ють, знімають одяг, віднімають гроші і відбирають передачі. На це начальс-тво не тільки не звертає уваги, а ще й потурає. Найбільше дістається активістам, які наволі переслідували бандитів. Було, напишу яку записку, де-небудь зашию в рубці білиз-ни й одержую у чистій білизні назад не читану.

Ідучи із допиту, я попросив конвоїра, щоб він завів мене до книгарні купить дещо.Конвоїр був хлопець добрий, дозволив мені зайти, і я накупив книжок. У камері читавдля всіх уголос, мене уважно слухали, і в цьому мені була хоч невеличка розвага.

Празники Різдва пройшли для мене дуже тяжко. Хоч я і не релігійний, але в ці празникия бував у різних знайомих і родичів у гостях, було що їсти й пить, а тут прийшлось мучитисьголодному. Якраз на цей день я не одержав передачі. На початку січня знов допит. Уже нічо-го не записували, крім призвищ деяких службовців, які служили зі мною в той час.

У кінці січня знову допит і запис моєї біографії; крик, погрози і знову все по-старому.Був суд за порушення акцизних правил і зловживання в шинку. Мої вороги дали

безглузді заяви, що я ніби продавав горілку лише спекулянтам по підвищеній ціні, подванадцять карбованців за півлітра, в той час як спекулянти, коли не було в Чернечігорілки зовсім, продавали по вісім карбованців. На мої зауваження суд не звернув ніякоїуваги і засудив мене на десять місяців кваліфікованої примусової праці. Я не оскаржу-вав вироку, бо не було вже надії вийти скоро на волю.

У лютому ще раз визивали на допит, теж нічого не писали, крім деяких прізвищ, і злайкою відпустили. На цей раз був і начальник ДПУ, який сказав: «Ох, он і парень, явіжу, не промах — здорово врет». Після цього вже більше мене не допитували.

У камері був один ув’язнений за підробку документів для себе (його засудили на двароки), він працював у нарслідчого. Я з ним познайомився, і він мені розказував, що поіснуючих законах ДПУ не може держати в’язня більше ста днів. Потім мусить хоч випу-стити, а хоч передать діло до області, а хоч і в’язня туди направить. І я чекав сотого дня».

СПОМИНИ БЕЗПОСЕРЕДНІХ СВІДКІВ ТИХ ЧАСІВ

Авраменко Тетяна Антонівна, с. Хоружівка:– Працювали від зорі до зорі, а якщо і залишалися вдома, то приходили посланці, які

виганяли на роботу. На той час ми не мали навіть шматочка хліба, наша мати пекла такісобі «бур‘яники» з листя і висівок, які ми їли, наче білі пшеничні паляниці, на той часвони здавалися нам смачними.

Часто ми з мамою ходили по листя, яке рвали з берестка чи липи. З інших деревлистя було дуже гірке. Потім його перетирали на муку, додавали трішки висівок чи мукиі пекли такий «хліб». Одного разу ми пішли по листя до молодої посадки, але нас поба-чив лісник і прогнав. Влада не залишала людям ніякої надії на виживання. Вночі по ха-тах ходили бригади, які шукали захований хліб. Вони штирхали гострими металічнимипалицями у піч, підлогу, стіни, намагаючись знайти прихований хліб і дуже гнівались ікричали на матір (батько був на заробітках), що вона бреше, що немає хліба.

Восени, ще коли мій батько був вдома, ми прикопали в садку трохи картоплі, щоббуло що посадити весною. Цим і врятувалися від загибелі. Коли готували картоплю допосадки, то з неї зрізали верхню частину, яку садили, а решту картоплі варили і їли – цебуло небачене диво, найкращі ласощі. Ті люди, в кого була картопля, вважалися багати-

148

ми. А вночі багато хто ходив по щойно посажених городах і виривали картоплю, тожвночі доводилося і нам стерегти свій город.

Моя сестра працювала в комуні «Спартак». Їй було 22 роки. Жили вони в великихбараках. Їли в їдальні, де були довгі столи і лави. Голоду в комуні не було, їсти давалитричі на день, давали навіть кожному по великому шматку хліба, але й працювали дужеважко. Вона працювала на польових роботах: орала, сіяла, молотила. Виходила пра-цювати тільки-но зійде вранішня зоря і працювала доки не стемніє. Було в неї дві парикорів: на одних працювала до обіду, а на других – після обіду. Сестра згадувала недо-брим словом активістів і комсомольців, бо в комуні був склад, куди вони звозили на-грабоване добро: скрині з полотном та одягом, який забирали в селян під час «розкур-кулювання». Після того, як привозили награбоване, «активісти» сходилися дивитисяна нього. Що було краще – забирали собі, а решту здавали до магазину за гроші. Частобуло так, що люди, в яких забирали їхні речі, змушені були йти до магазину наступно-го дня і купувати своє ж за гроші. Або просили купити своїх знайомих, тому що їммогли не продати, так як вони «куркулі».

Ющенко Варвара Тимофіївна, с. Хоружівка:– Нашій сім‘ї вдалося вижити під час голоду, так як мали корову, яка давала багато

молока. Молоко пили самі, а також давали родичам і сусідам. А хліб пекли такий: з су-шеного листя липи робили «муку», в яку додавали трохи розтертого зерна і підливалимолока. Таке «тісто» випікали в печі. Спечений хліб на колір був зелено-коричневий, тай на смак був гірким, але що вдієш – доводилося їсти.

Бригади активістів ходили по селянських хатах і «викачували» зерно. У нас в печімати замазала над грубою мішечок зерна, але прийшли «активісти» з залізними гостри-ми палицями, які називалися «щупами», штирхали їх скрізь: в долівку, в грубу, в піч,доки не знайшли ту торбинку із зерном. Як не плакала мати, як не молила, та забрали іте зерно. Але батько восени у великій діжці закопав зерно у садку, прикидав те місцетравою і листям – так те зерно не знайшли. Ним по весні й засіяли ниву.

Багато сімей померло від голоду, багато ходило пухлих – страшно згадати. Бачилачужу жінку, яка зранку ходила просила їсти, а під вечір вже мертвою лежала біля доро-ги: великий розпухлий живіт і пухлі ноги, шкіра на яких полопалася. Ще одну таку жін-ку бачила пізніше на вулиці, вона лежала під деревом. Багато людей в Хоружівці вими-рали сім’ями.

Найчастіше спочатку помирала мати, так як вона намагалася все віддати дітям. Апотім, коли діти залишалися самі, то, не маючи їжі, помирали і вони. Влада нічим недопомагала голодуючим, а навпаки забирала останнє. Комсомольці і активісти виноси-ли з селянських хат останню зернину. Зима 1932-33 року була найстрашнішою. Найбі-льше людей померло саме тієї страшної зими, як від голоду, так і від холоду, тому щовиснажені голодом люди не мали змоги заготовити дров.

Багатші люди, які могли щось продати, ішли в Ромни, там були так звані «торгсіни»магазини, де можна було обміняти на хліб золото, коштовності чи інші цінні речі. Алетаких людей було дуже мало.

Коли прийшла весна 1933 року і з‘явилася зелень, стало дещо легше. Почали дозрі-вати зернові, люди їли недозрілі колоски, але їхні шлунки, які були виснажені, не моглиперетравлювати таку грубу їжу, і багато людей, а особливо дітей, померло від цього встрашних муках. Голод припинився лише наприкінці літа 1933 року, коли дозріла карто-пля, зерно, зав‘язалися яблука та інші овочі і фрукти.

149

Про факти людоїдства чула від людей, знаю їх прізвища, але з етичних міркувань нехочу називати тих, адже в селі зараз живуть їхні онуки. На вулиці Веньківка жила матиз дітьми. Це було взимку. Мати померла з голоду, а малолітні діти з відчаю і голоду, аможливо, від холоду затьмарився розум, – з‘їли свою матір. Сусіди знайшли лише кіст-ки і голову з довгими косами. Таке страхіття люди розповідають із сльозами на очах...

Ще чула про один випадок, також у Хоружівці, коли матері потьмарився від голодурозум і вона зварила свою дитину, меншого хлопчика, щоб нагодувати старших. Мати істарші діти вижили після голоду, але потім виїхали з Хоружівки невідомо куди і ніхтопро них більше не чув.

Намагаючись врятуватися від голоду, люди їли собак, котів, щурів і ворон. Добрезнаю про долю однієї комсомолки-активістки, яка активно займалася розкуркуленнямселян та пошуками прихованого зерна. Вона померла нещодавно, але помирала довгоюі страшною смертю, мабуть, маючи великі гріхи перед Богом.

Тютюнник Тимофій Сергійович, с.Хоружівка.– У роки голодомору була дружина і двоє маленьких дітей. На щастя, ніхто із сім‘ї

Тютюнників не помер від голоду.На початку 30-х років розпочалася масова колективізація селян. В село приїхала

бригада із Харкова, ходили вони із залізними палицями по хатах і збирали продукти:картоплю, зерно, худобу.

Під час голодомору багато людей з нашого села ходили в інші села в пошуках їжі. Донас в село також приходили «заробітчани». Мій батько також часто їздив у місто Пу-тивль для того, щоб обміняти одяг чи якісь речі на їжу. Голодуючі часто наймалися нароботу до більш заможних людей, заробляючи таким чином чи то шматок хліба, чи тро-хи молока, чи якийсь пуд пшениці. Деякі люди виїжджали з Хоружівки в пошуках кра-щої долі до міст, адже там люди не так голодували, як в селах.

Ходили люди з інших сіл і до нас. Пам‘ятаю, як жінки чи то з Беседівки, чи то зГринівки (сусідні села) зайшли до нас в село. Ходили вони по вулицях і просили їсти, бомали по двоє дітей, а годувати їх було нічим. Так вони проходили день, а надвечір одна зних впала на дорозі нежива. Добрі люди поховали жінку у себе в садку.

Під час голодомору моя сестра ходила сапувати буряки, а брат пас людських корів.Кожного вечора після роботи їх залишали вечеряти багаті селяни, навіть інколи давалидодому хліба або молока. Так і вижили.

Під час голоду 1932-1933 рр. місцева влада ніяк не реагувала на критичне станови-ще людей. В той період в селі була повна комора зерна, але людям не давали ні зернини.В 1932 р. в селі народилося лише дві дитини. Дочка у сім‘ї голови колгоспу та в праців-ника контори.

Змучені голодом люди в пошуках кращої долі ходили аж до далекого Сибіру. Говори-ли, що там голод був не такий страшний і масовий. Багато з цих людей поверталися нарідну землю, але деякі залишалися на чужині назавжди.

Під час 1932-1933 рр. були випадки людоїдства. На Веньківці (назва вулиці) булажінка, яка ловила дітей і їла їх. Голод затьмарював людям розум, спонукаючи на жах-ливі вчинки. Голод підкошував життя людей, не жаліючи ні малого, ні старого.

1932 р. видався врожайним, але незважаючи на це, все зерно кудись забрали. Похатах ходили бригади і забирали худобу, рештки торішнього зерна, картоплю, навітьодяг і побутові речі, одним словом все забрали, а нам не лишали нічого, ніякої надії навиживання.

150

Під час голоду мати моя померла, а я врятувався, бо пас корів. Там мене і годували.У мене були два брати і сестра, які теж пережили голодомор. У нашій сім‘ї було трохипашні, яку ми драли на «драчку». Мішали листя з цією подрібненою пашнею, якщо було,то додавали молоко і пекли млинці. Їли варену картоплю, навар з «хвостиків» буряка.Зрізали на полі колоски, вибивали і їли.

Моїх батька і матір взяли до сільської комуни. Мій батько був дуже хорошим крав-цем. Вони разом із своїм товаришем шили в комуні різний одяг: сіряки, куфайки, валян-ки, костюми, чинарки. В мене ще й досі є така куфайка. За цю роботу батько кожен деньприносив додому по півхлібини і по півлітра молока. Завдяки цьому ми, напевне, і вижи-ли. Наші сусіди ходили в пошуках їжі у Гринівку на поле, де росли буряки. Рвали їх, апотім вдома терли їх на тертушку і варили з водою, потім той солоденький навар пили,щоб хоч трохи втамувати голод. Люди ходили на вижаті поля, збирали залишки зерна,якісь колосочки, зернятка. Зимою було особливо тяжко: все заметено снігом, не булоніякого листочка, ні бруньки.

Не хочеться навіть згадувати про ті страшні часи. Бувало, ідеш по вулиці, а на дорозі чипід дворами лежать пухлі мертві люди. Потім вранці по селу їздила підвода і збирала помер-лих, везли їх десь у ліс чи на кладовище і там без труни скидали в яму і закидали землею.

На полях була приставлена сторожа, яка ловила «злодіїв», яких потім дуже били.Одного чоловіка навіть застрелили за це. Дивлячись на весь цей жах, влада нічим недопомогала голодуючим людям, а навпаки «активісти» забирали в селян останній шма-точок хліба, останню картошину, а людям не лишали нічого. Голодні, вони падали прямона дорогах чи під дворами. Одного разу ми з товаришем поверталися зі школи і в ярузнайшли двох мертвих людей. Ми повідомили про це старших. Потім приїхала підвода,на яку поклали тіла і повезли десь за село, щоб поховати. Траплялося, що по селу бігалилисиці і собаки, які їли трупи.

Ющенко Олекса Якович, м. Київ:– Я в той час був у Ромнах, навчався в сільськогосподарському технікумі і теж бачив

пухлих людей не лише в Ромні, а й в селах району. Чув я й про охоронників на полях, щоїздили з батогами із залізними гайками на кінцях та били ними немічних людей, відганя-ючи від бурячища, а також дітей, які шукали порятунку від голоду. Бачив я на вулицяхРомнів кістлявих, змучених істот, що вже лише нагадували людей. Бачив і мерців.Справжнє земне пекло вирувало. Нам, учням технікуму, було легше: збереглося в амба-рах нашого учбового господарства чимало кукурудзи – одержували качани із тих запа-сів, а окрім того були запаси капусти, моркви, отже, мали якийсь приварок. Була й маку-ха. А ще з Лохвицького цукрокомбінату трохи нашій дирекції вдалося випросити пато-ки. До чаю...

Наша родина вижила: батько міняв сяку-таку одіж в найближчому російському селі– на Курщині – на борошно, а вдома в нас були буряки. І все ж у матері почали пухнутиноги. Після рештків борошна була полова і насіння бур‘янів. Мій вчитель ботаніки Сте-пан Іванович подарував царського карбованця. За ті гроші я купив кілька буханців хлібаі борошна. Додому не йшов, а біг. Траплялися на шляху вже лежачі голодні люди. Водному місці я зупинився, подав шматок хліба хлопчикові, що лежав під вербою. А колипобачив страшного, розкуйовдженого дядька, який ішов до мене, погрожуючи палкою,ледве втік від нього: він помітив форму хліба, що випиналася із торби. Страх підганявмене. Той хліб допоміг моїй матері, він врятував її від видимої смерті.

151

Селянин Кирило Діброва розповідає про своє село Вільшану:– У нашому селі було близько 1200 дворів. Із них розкуркулено 152 господарства, з

яких 72 особи вивезено на далеку північ. Крім цього, багато людей засуджено «трійка-ми» з «тисячників». Цим засудженим оголошували термін кари, але більше від них небуло жодної чутки і ніхто з них не повернувся.

Село було вороже наставлене проти влади, і до 1929 р. у нас не було жодного кому-ніста, крім наїжджих, переважно росіян. До колгоспу селяни не вступали, не дивлячисьна терор «тисячників», прізвищ яких не пригадую, насланих з Росії. Людей викидали здітьми зимою на сніг, майно все вивозили до колгоспу, а хату замикали. По селу бувнаказ: хто пустить розкуркуленого до себе в хату, тому те саме буде. Селянина ДмитраКриштопа, що, не дивлячись на загрозу, пустив до хати свою розкуркулену рідню, таксамо викинули на сніг з малими дітьми і забрали все майно.

До колгоспу селян загнали силою. Намагання поставити головою присланого росія-нина Павла Дєєва ні до чого не довели: селяни вибрали головою чоловіка з свого села.Тоді Дєєва призначили головою кооперації, а обраного селом голову колгоспу незаба-ром зсудили за «саботаж». Після цього знову обрали свого селянина, якого теж засу-джено. Далі вже головували прислані. Всі переконалися, що спротив безнадійний.

1933 р. в селі вимерло від штучного голоду 714 людей, в тому числі 62 цілих сімейств,серед яких вимерла й сім’я священика Павла Бондаренка.

Люди були пухлі та настільки виснажені, що, наприклад, Панько Шевченко пішовдо лісу біля села, нарвав торбу липового листя, але так вибився з сили, що сів під дере-вом і вмер. Трупи померлих ховали у масових могилах. Дітей-сиріт забирали до дитячо-го притулку при колгоспі, а потім їх відправили невідомо куди. Вже у 1934 році сільрадапереписувала людей, але, мені здається, нічого не могла встановити, бо невідомо, чилюдина вмерла, чи десь пішла рятуватися.

Мікулінцев Олексій Прокопович, 1928 року народження:– Коли почався голодомор, то мені лише 4 роки було, що там пам’ятаєш, та таке не

забувається. Ходили, забирали все, що бачили: в основному хліб, а як вже нічого небуло, то й квасолю, кукурудзу. У нас був кінь, та його ми віддали материному брату, авін нам корову. На той час він уже був у колгоспі і був конюхом, а вночі на його змініукрали коня. Отож йому сказали, щоб на другий день кінь стояв на місці, то він і привівнам корову, щоб обмінятись на коня. Батько одразу погодився. Якби не ця корова, то миб померли з голоду. Я вже пухнуть почав, бо що там ми їли: дерли листя з липи та ліщи-ни, сушили та терли, а тоді лип`яники пекли, ото й уся їжа.

Не знаю, як там вже зиму пережили, а потім озимина підспіла, то Варка, сестра, їйбуло 15 років, на жорнах перетирала зерно та з листям мішала, і пекли такі «пампушки».Одного разу перетерте мати поставила у хаті на шафі, а як з хати всі вийшли, так я зсестрою, старшою на 2 роки від мене, дістали миску та й виїли усе, ще й миску вилизали.Ледве живі залишились.

Красти не ходили, боялися, бо або посадять, або зашлють у Сибір. Важко було: іхолод, і голод, краще цього нікому не знати. А вижили ж...

Прийма (дівоче прізвище Мікулінцева) Анастасія Олексіївна (1923 рокународження):

– Ходили по дворах, із кишень витрушували до зернинки, не було вже нічого. З кові-ньками ходили, ширяли кругом ними: у хаті, хлівах, коморах, на подвір‘ї. Пригадується,

152

батько був на роботі, мати вдома, а саме прийшли до нас «шукать». Давай кричати наматір, щоб копала посеред хати, а вона було й каже їм, щоб самі копали, а як щось знай-дуть, то хай їй на місці голову відрубають. Так нічого не знайшли, та що знайдеш, як усім‘ї 12 чоловік, та й у колгоспі всі були (з 1930 р.), важко було, їсти хотілось.

Весною яглицю рвали, варили, качани з кукурудзи товкли та пекли, було хоч щоукусить. Листя з липи дерли. Батько декілька раз патоки приносив, тож з водою розво-дили і з лип‘яниками їли. У нас корова була, то хоч трішки молока ковтнеш. Невістка набазар молоко носила, то там обміняє хоч на стакан пшона чи квасолі, а як коли, то йхлібину принесе, то яке це було багатство та радість у сім‘ї. Корів було важко пасти,ноги пухлі – погано ходити. Літом було з сусідськими дітьми побіжимо через ліс до полята з кущів вирвемо трошки колосків, та й тікаємо додому, щоб об’їждчик не вгледів. По-тім посідаємо у клуні та й виколупуємо по зернинці, а воно ще ж зелене.

Дід один казав: «Дайте хоч з помийниці». Та так і помер. Баба йшла та на дорозівпала та й вмерла. Ховали у рядках, бо не було кому й ями викопати. Одноосібникамбуло гірше, ніж тим, що пішли у колгосп.

Сенько Анастасія Тимофіївна, 1917 року народження, жителька с. Зелене:– У колгосп спочатку приймали тільки бідних. У заможних селян, куркулів забира-

ли зерно. Сім‘я наша в цей час проживала в селі Клин і відносилася до куркульських, бомали корову. Коли дійшли з обшуком до хати, батько, Андрій Маркович, відмовився від-давати корову, його відразу побили і забрали в штаб. Там він ночував у холоді, на ранокприйшов забрав корову, свиню, віялку, віз і повіз усе в Іваницю (сусіднє село – 6 км),здавати у колгосп. З іншими було те саме, хто категорично відмовлявся вступати у кол-госп, всю сім‘ю виганяли з хати, лишали притулку.

Про закон «п‘ять колосків» ходили якісь чутки, але нічого конкретно не знали, хочасповна відчували його дії на собі. Одна жінка з цього села ішла з роботи додому і вирвалакілька цибулин, це було донесено в штаб, ввечері до неї прийшли робити обшук. Її поса-дили на 2 роки до в’язниці. Троє дітей залишилося самі.

У селі померло багато людей. По-сусідськи жила велика сім‘я. Син з невісткою по-їхали в Росію працювати на спиртозавод, а вдома померла мати, сестра з дитиною. Пізні-ше вони повернулися і привезли чимало харчів, батько наївся і помер.

У нашому селі випадків канібалізму не відомо. Але сама ледве не стала жертвою. Унашій сім“ї було три дочки, тож матері було дуже важко. Коли прийшов сусід, то розпо-вів, що по селу ходить жінка і шукає молодих дівчат на роботу, начебто важити зерно.Мати вирішила відпустити мене, найстаршу дочку (було вже тоді 15 років). Пішли зКлину через Зелене на Хоружівку. Дорогою сіли відпочити, а жінка тим часом пішлазабрати ще одну дівчину, яка повинна б була працювати нянькою. Коли йшли, то бачи-ли, що ця жінка ховалася від людей або закривала обличчя. Вже в Хоружівці вона ку-дись відійшла, а ми зайшли в магазин і спитали в людей про жінку, що їх сюди привела.Люди сказали, що це не жінка, а переодягнений чоловік, і його вже розшукують. Я пове-рнулася додому, а вже пізніше дізналася, що того чоловіка заарештували і знайшли ба-гато людських кісток. Він продавав з них м’ясо.

У 1997 р. житель села Зелене на старому дворищі закладав нову будівлю. Коли копа-ли погріб, знайшли скелет людини, загорнутий у ганчірку, у сидячому положенні. Наскелеті був срібний ланцюжок з хрестиком. Звичайно, це було цікаво. Почали розпиту-вати у старих людей і з‘ясували, що на тому місці колись була хата баби Півуарихи.Померла вона в 30-ті роки, близьких рідних у неї не було, поховали сусіди. Її знайшли

153

мертву на печі, закутану в свиту. Закопали в канаві. А скільки ще таких «сумних згадок»залишили після себе 1932-1933 рр.

Бакан Єлизавета Борисівна, 1919 року народження. – У 1932 р. ходили по хатах, забирали хліб. Батько закопав бочку з зерном у кінці

городу, і те знайшли. Ще й полотно забрали. А найменшенька, Галька (з 1926 р.), завечерею й каже: «Мамо, а вони хоч капусти не заберуть?»

Товкли та їли листя з липи, ліщини, берестка, полову, просяку, а тоді молоко з’яви-лося. Теличка тільна була, молока не було, а забить жаль було, а тоді вже почали пух-нуть, то батько й каже: «Як не розтелиться, то завтра й заб`ємо». Та таки вночі розтели-лася, з`явилося молоко, телятко забили, то так і вижили. Красти не ходили, бо чули, щояк хто візьме з поля хоч колосок – засудять, то й боялися.

Страшно було дивитися, як люди ходять пухлі від голоду, часто й вмирають ідучи, адіти з 10 років ідуть на роботу, щоб отримати черпалок баланди.

Каліновська (Васильківська) Марія Петрівна, с.Цибуленки:– У 1930 р. батько пішов у колгосп. У сім‘ї нас було 8 чоловік. Коли почався голодо-

мор, мені було 7 років, та пам‘ятаю, як прийшли до нас 3 чоловіки і жінка з ковіньками ташукали хліб, ширяли у хаті, у хліві, а в клуні були груші та коноплі, то вони забрали і те.

Батько був конюхом, брат на тракторі робив, мати теж на роботу ходила, то їм тамбаланду варили, так вони ще й додому було трохи принесуть. А дома колоски кукурудзитовкли у ступі та на жорнах мололи, листки з липи чухрали, було підеш у ліс з старшимисестрами, а листя вже й нема.

У селі балакали, що як підеш на поле красти, то впіймають, засудять, уб‘ють, то всібоялися й не ходили, хіба що хтось і ходив, то вмів красти. Батько вже пухлий був, коро-ви не було, а коня у колгосп забрали. Що там балакать, усе більшовики зробили, скількилюдей з голоду померло, а вони наживалися з людської праці.

Токмань Марія Сергіївна, 1917 року народження, с. Зелене:– За роки голодомору в селі Зелене померло близько третини дітей. Сюди йшли люди,

шукаючи хоч якоїсь надії на життя. Це значно погіршувало становище тутешніх селян.Та ще й «закон про п‘ять колосків» не давав селянам вільно дихати.

Єщенко Г. заарештували за нелюдський вчинок. Він у 1933 р. укинув у могилу своїх4 дітей, які були майже при смерті. Він зробив це тому, що його сусідка Клименко М.сказала йому, що його діти крали у неї часник. Вона попросила його позбутися своїхдітей.

У родині Пунченків стався безпрецедентний випадок. П’ять членів родини померло,а двоє малих дітей чомусь самі залишилися вдома і, не маючи чого їсти, вони обгризалиодин одному руки.

Люди, як могли, шукали шляхи виходу з цієї ситуації. Одні їхали до міста на заробі-тки, а інші, як Токмань С., ховали зерно. Але спроба Токманя С. була невдалою, бо зернознайшли, а його забрали до міліції, де з нього вимагали гроші не досить правовими мето-дами – пхали його голову в вогонь. Хлібозаготівлею займалися люди з свого села, здебі-льшого комсомольці. Повноважений же по заготівлі був присланий з смт Недригайлів.Але навіть у цей час траплялося, що голодуючі люди допомагали один одному. Так, Ток-мань Г. давала молоко відразу двом сім‘ям, які дуже тяжко переживали голодомор, – цесім‘ї Паращенків та Тютюнників.

154

Тяжко повертає собі народ України духовне здоров’я. І тільки правда здатна знятинаслідки шоку, заподіяною епопеєю насильницької колективізації та голоду. Тільки ви-повівши минулі страждання, крок за кроком пройшовши заново хресну путь своєї дале-кої і близької історії, віднайде себе наш народ, гідний прекрасної долі.

Поночовна Олександра Михайлівна, 1925 року народження, с.Кулішівка:– Щоосені Сталін вимагав від колгоспників дедалі більше хліба, м‘яса, молока, ово-

чів. Усе менше залишалося сім‘ям на зиму. По селах їздили спеціальні загони, як їх по-тім називали «ударники», і збирали все, що залишалося у селян. Люди ховали що моглиі де могли: по ямах, криницях, на горищах, у полах. Та збирачі знаходили скрізь.

Збирачі з‘явилися у хаті несподівано. Почали шукати зерно. Сім‘я лагодилася обіда-ти, у печі стояв горщик з мукою на майбутню зиму, але забрали і те, з горщиком. Їх усім‘ї було троє: дві сестри і брат, батько й мати. Батько їздив міняти усе, що залишилось,на зерно. Міняв сережки, хрести, рублі – усе, що було, міняли на хліб. Коли вже незалишилося нічого, сім‘я була приречена: ходили збирати цвіт липи, конюшини, листкінського щавлю. Усе це просушували, потім терли і пекли пампушки, калачики. Збира-ли усе, що можна було їсти.

Батько збирався йти купувати корову. На шляху у нього вкрали гроші, і він поверну-вся з нічим. Мати ходила садити грядки, за які у день можна було отримати склянкумуки. Муку колотили з водою і отримували баланду, якою вечеряли і снідали. У батькабув брат, який жив у цьому ж селі за 1 км. У нього було 5 дітей. Часто люди чули, як малілежали на порозі і просили їсти. Батько Олександри Михайлівни домовився з односель-цями, що братиме молоко. Хоча молока брав небагато, часто ділив навпіл: для своєї ро-дини і родини брата. Таким чином годував і свою, і братову родину. До голодомору бать-ко працював у колгоспі, мати теж там.

Померлих було багато. Ми малими було біжимо на гору, а там везуть цілу підводумертвих. Поскидають на воза, підвезуть до могилок, викопають велику яму і скинутьусіх кучею. Вимирали вулицями, хуторами. Неподалік нашого села є невелике, схожена хутірець село. Там зосталися одиниці.

Якименко Євдокія Іванівна, 1920 року народження, с.Якименки Гринівсь�кої сільської ради:

– Ходили рвати квіточки з конюшини, листя липи, лободи, кропиви, потім сушили,м‘яли і пекли коржики. Але багато було таких селян, що були змушені їсти собак, котів,щурів, трупи коней, навіть траплялись випадки людоїдства. Одного разу нам‘яли ква-солі і їли всі сім’єю, а я не могла її їсти, хоч і голодна була, кажу, що в мене шлуноктакого не приймає. А коли настала ніч, то всім стало погано, потравилися, а я біля нихцілу ніч бігала рятувала. Батько ходив у Путивль та Конотоп міняти хустки й полотно накартоплю, пшоно, борошно. Шкода хусток було, а мати каже: «Не жалій, доню, ми купи-мо багато хусток, якби тільки лишитись живими». А одного разу я вкрала таку красивухустку, об‘язалась нею і втекла, але все рівно забрали в мене ту хустку і батько вимінявна неї житньої муки. Мати напекла коржиків, але багато їсти не давала, і досі пам‘ятаю,як в мене забирали коржик, бо шлунки були голодні, щоб не померли.

Сім’ям, які мали корів, було легше виживати, але таких людей було мало. В моїхбатьків була корова, але її забрали в 1932 р. «Ми вже їли лободу, нема хліба, нема сала– комсомолія забрала». Але в мене була ще бабуся і в неї корови не відібрали, то вонаінколи давала молока, так і залишились живі. Було ідем з бабусею, так бачили багато

155

померлих людей від голоду і на полях, і на кладовищах, і в ровах лежали. Один так запа-м‘ятався, що лежав, а черви уже і очі повиїдали. Чесно кажучи, мені не дуже хочетьсязгадувати ті страшні часи.

Лаврик Ганна Савелівна, 1922 року народження, с. Коровинці:– Мені було 11 років, коли я пізнала голод. Це був дуже тяжкий і жахливий час. Тоді

в нашій сім‘ї налічувалось 10 чоловік. Жили ми на хуторі Тимощенки. Від голоду помер-ли сестри Палагея, Марійка та брат Іван. Троє з нас дітей вижило: це я, сестра Паша –1930 р. народження, та сестра Наташа – 1920 р. народження. А вижили ми просто чу-дом: їли все, що природа дарувала. Мати пекла маторженики, до складу яких входилолистя з берестка, орішини і капля борошенця. Ділили кожному порівну. Була в нас ікорівчина, молоко пили до маторжеників.

Мати часто брала мене і старшу сестру на поле збирати колоски. Але часто поверта-лися з пустими руками, та ще й побитими спинами, бо на конях їздили об‘їзники. Вонизабирали зібране, а батоги гуляли по спинах людей. Дід, баба, мати і батько були пухлівід голоду, виснажені, безсилі. Проте вони вижили. Ще пам‘ятаю, як люди лежали крайдороги мертві, їм просто неподалік викопували ями і засипали землею.

Ріпа Олександра Григорівна, 1921 року народження, с. Коровинці:– Це було на Луганщині. Мені тоді, в 1933 р., було 12 років. Сім’я складалася із 8

осіб: батько, мати, бабуся, дядя – батьків брат-інвалід, і нас 4 дітей. Я була найстарша,два брати і найменша сестра 4-х років.

Бабуся наша була, як казали, «добитчиця»: вона за Дінцем (Сіверський Дінець) зна-ла в лісі кожний кущик терну, кислиці і восени кожного року приносила з лісу терен ікислиці, сушила, біля хати був вишневий сад. Хліба не було. Батько молов стебла куку-рудзи і ми раділи такому борошну. Вдома обідали узваром (компот із сухофруктів), а мидалі підбирали за старшими кісточки з вишень, і це була наша вечеря. Дуже хотілосьхліба, та ми його не бачили ні крихти. І так вижили всі, хоча хворіли потім шлунки.

У нас в селі (на Луганщині) хороша річка Сіверський Дінець, ось чоловіки і ловилирибу, а ще черепашки, які варили і їли замість м’яса. Врятував нас ліс і річка, а в селахбез річок і лісу багато людей померло.

Дериземля Євдокія Степанівна, 1920 року народження, с. Іваниця:– У сім’ї було шестеро дітей. На той час ще жили одноосібно. Ходили в Іваницьку

початкову школу у латаній спідничці, батьковому піджаку, штанів не було, вдягали пан-чохи мотузками підв‘язані, на ноги взували шкрьоби.

Коли почалася колективізація – виповнилося 10 років. На той час у господарствібатька було: 2 коней, корова, свині, вівці, кури. Була кінна машина, віялка, сікарня,плуги, борони, 3 саней, віз і дроги. Із будівель були клуня, комора. Коли почалася ко-лективізація, у сім’ї забрали все. Заяву у колгосп писали примусово, як не напишеш –висилали на Соловки. Сім`я мала 80 десятин землі: сіяли зернові культури, а рештузасівали буряком на здачу Тернівському цукровому заводу. Зібрали врожай зерна, аколи закінчили молотити, приїхала червона валка і забрала все до зернини. І землютеж відібрали.

А потім почалася голодовка (1932-1933 рр.). Їсти не було чого. Була корівка і таялова, не давала і каплі молочка. Харчувалися кінським щавлем, листям липи, берестка,обривали, сушили і пекли з них галети. Із скрині міняли все, що було, на хліб усе були

156

виміняли, не було у що навіть вдягтися. По селу ходила така приказка: «Мати й батько всозі, діти лазять по дорозі. Нема хліба й сала радянська власть забрала».

Начали всі пухнуть. Менші 2 брати померли від голоду. Сама Євдокія стала сохну-ти, а в сестри-близнючки напухли ноги і почала виділятися із них рідина. Щоб вижи-ти, ходили на колгоспні поля, збирали потайки суху картоплю, колоски на полі і пеклиз них коржики. В той час по селу лежало багато мертвих людей. Не зважаючи на го-лод, людей заставляли підписуватись на позику, батько підписав позику, а для того,щоб заплатити її, сім‘я змушена була продати корову і залишитись без грошей, хліба,молока.

Хоменко Микола Матвійович, 1924 року народження, с. Коровинці:– Ми проживали сім‘єю з 7 чоловік: батько, мати, батькова сестра і 4 дітей. Батько-

ва сестра не пережила голоду – померла. А ми вижили, але їли лободу, гичу, листя зберестка. Кукурудзяні стебла рубали, сушили і товкли в ступі – з такого борошенцяпекли млинці. Їли також коріння лопуха, споришу. Я був уже опух від голоду, коли мененайняв господар пасти вівці. За це мені давали чашку молока і шматочок хліба. А ще,коли господар не бачив, підсовувався під вівцю і смоктав молоко. Так я і вижив.

Конотоп Ганна Яківна, 1916 року народження, с. Іваниця:– У сім‘ї було 7 дітей. Коли почалася колективізація, мені виповнилося 15 років. У

господарстві сім’я мала худобу: корову, свиней, коня, реманент – плуг, борони, віз, сани.Усе забрали в колгосп. Ходила на роботу, носила воду, вчилася в‘язати снопи, молотилаціпами.

Розпочався голодомор, їсти було нічого. Рвали листя, сушили, товкли в ступках,трохи добавляли муки і пекли оладі. Під час саповки буряків у колгоспі виривали молодірослини не товщі як палець і їли, щоб ніхто не бачив.

Колгоспні коні вночі паслись на лузі, як був падіж, то рубали трупи, варили м‘ясо іїли. Завдяки цьому всі вижили.

Косовець Катерина Петрівна, 1924 року народження, смт Терни:– Крім мене, в сім‘ї було ще 2 старші сестри. Батько, Лопатка Петро Степанович,

працював бухгалтером на цукровому заводі, там отримав пайок – 1 кг житнього хліба.Він приносив йому додому і розділяв на всіх. Одна із сестер була заміжнею, але і їй що-разу виділяли частку хліба.

Сім‘я хотіла будувати хату, було заготовлено дерево, залізо на дах. В період колек-тивізації все це було забрано. В голодовку їли насіння еспарцету, яке розминали на бо-рошно, добавляли сушене листя з липи і лушпиння картоплі. Еспарцет був солодкий, адеруни з липи гіркі. В сім‘ї вижили всі.

Чортенко Ганна Іванівна, 1923 року народження, смт Терни:– У мого діда було 3 сини. Жив він заможно, свою землю він розділив між 3 синами

і майно також. Моєму батькові, Чортенку Михайлу Івановичу, крім землі, дісталася ко-мора, із якої збудували хату. Мали свого коня, реманент. Жили ми в той час на хуторіЗінів. У колективізацію все забрали, залишили тільки комору, в якій ми жили.

У голодовку їли гичку з буряків. Пекли млинці із листя липи, куди добавляли лушпин-ня картоплі, яке віддавав нам дід. Весною, коли сіяли в колгоспі, крали зерно, варили йогоі їли. У нашій сім‘ї вижили всі. А от поряд жили сусіди Циганії, то вони всі померли.

157

Голоденко Ольга Василівна, 1926 року народження, смт Терни:– У мого батька, Бабака Василя Андрійовича, було ще 2 брати. Обидва одружені і

всі мали по 2 дітей, жили однією сім‘єю. Жили небідно. Була корова, пасіка, земля. Вперіод колективізації забрали землю і корову. За пасіку не пам’ятаю, де ділася. В пері-од голодомору вижили за допомогою дядька і тітки. Вони жили в Москві, часто приси-лали ситець, білизну постільну, а ми ці речі продавали або міняли на харчі. Їли карто-плю, сушене листя липи. З наших рідних із голоду ніхто не помер, але було дуже важ-ко вижити.

Голубовська Марфа Михайлівна, 1924 року народження, с.Томашівка:– У сім‘ї налічувалось 7 чоловік – батько, мати і 5 дітей. Жили дуже бідно, працюва-

ли в колгоспі. Під час голодомору збирали квітки конюшини, липи, листя липи, розтира-ли і пекли млинчики. В колгоспі загинула корова, оскільки сім‘я працювала – дали тро-хи м‘яса. Зимою варили щось схоже на кутю з кукурудзи, куди добавляли товчені в ступікачани кукурудзи.

Літом 1933 р. вродив ячмінь, потайки збирали колоски і варили кутю. Двоє дітей підчас голоду померло.

Бабій Григорій Антонович, 1924 року народження, с.Томашівка:– У сім‘ї налічувалось 9 чоловік – батько, мати і 7 дітей. Проживали бідно. Коня і

господарський реманент забрали в колгосп. Хліб забрали навіть той, який був захова-ний в ямі. Харчувались бур’янами та збирали цвіт липи, сушили, а потім пекли млинчи-ки. Взимку міняли одяг на квасолю, пшоно. Довелося зарізать корову, завдяки цьомувижили, проте не всі, помер батько і 3 дітей. Літом 1933 року, як появилися колоскиячменю, потайки збирали, м’яли і пекли перепічки. Підривали кущі молодої картоплі.

Нелин Марія Сидорівна, 1922 року народження, с.Томашівка:– У сім‘ї налічувалось 10 чоловік: батько, мати і 8 дітей. Сім’я була заможною, мали

більше 25 десятин землі, був свій млин, 2 комори, клуню, хлів, на той час цегляний льох.В господарстві мали корову, 2 пари коней, свиней, птицю. Мали весь господарський ре-манент: косарки, молотарки, плуги. Під час колективізації сім’ю розкуркулили. Батька істаршого сина вислали в Мурманськ, звідки вони не повернулися. Сім‘ю вигнали з хати,на їх подвір‘ї був створений радгосп «Піонер» в х.Остріщенки. Після цього сім’я переїха-ла в Томашівку, жили в родичів, ходили по наймах. Дітей до школи не приймали, нароботу в колгосп не брали. Під час 1932-1933 років померло 2 дітей. Їли кору дерев,квіти конюшини, сушили, потім м‘яли і пекли млинчики. Влітку збирали ягоди, гриби –за рахунок цього вижили.

Пархоменко Палагея Микитівна, 1918 року народження, с.Червона Слобода:– Сім‘я складалася із 7 чоловік: батько, мати і 5 дітей. Під час колективізації сім‘ю

розкуркулили і вигнали з хати, забрали худобу. Жили в скиртах, жебракували. Батькопомер у 1933 р., померло 2 дітей. Після голодовки повернулися у свою хату.

Сороколіт Марія Антонівна, 1921 року народження, с. Вільшана:– Сім‘я мала власну землю, худобу. Під час колективізації забрали коня з ресоркою.

Вижили за рахунок того, що був одяг, який в зимовий час міняли на пшоно, крупи. Вари-ли квіти конюшини, листя липи.

158

Пилипенко Павло Якимович, 1921 року народження, учасник бойових дійВеликої Вітчизняної війни, смт Недригайлів:

– Народився одинадцятою дитиною в сім’ї після смерті батька. Мати, Мотрона Єго-рівна, давала лад дітям за допомогою старших синів Григорія та Івана. Сім’я мала власнукузню, 2 десятини землі, 2 коней, худобу, птицю. Григорій та Іван працювали в кузні.

Під час колективізації відібрали кузню, коней, худобу, виселили з власного будин-ку. Розпочався голод, харчувалися взимку тим, що забрали мерзлу напівгнилу карто-плю на полі, з якої мати пекла коржі. В ці коржі добавляли потерті на жорнах кукуру-дзяні початки, листя липи. Померло 2 дітей. Старші сини в пошуках заробітків виїхалидо Запоріжжя, а пізніше і вся сім’я. Завдяки цьому вижили. Після голодовки повернули-ся назад, купили стареньку хату, вступили до колгоспу.

Пилипенко Марія Володимирівна, 1920 року народження, смт Недригайлів:– Сім‘я наша складалася з 7 чоловік. Ще було 3 старші брати, але вони жили зі сво-

їми жінками окремо. Мені тоді було 12 років, я була передостанньою дитиною в сім‘ї.Під час голоду в нашій сім‘ї ніхто не помер. Нам, так сказати, дуже пощастило, бо булисередняками по достатках. Мій батько, Володимир Миколайович, з перших днів колек-тивізації пішов працювати у колгосп. Мати, Парасковія Корніївна, теж працювала у кол-госпі разом з батьком. Старші брати теж були у колгоспі, батькам під час голоду не допо-магали, але дома була корова, вівці, птиця. Дуже пощастило з тим, що дома була колго-спна комора, в яку звозили колгоспний хліб, тому потроху крали, також у нас була іколгоспна клуня, у якій колгосп забивав різний скот: бичків, свиней.

Кульбачна Олександра Олександрівна, 1914 року народження, смт Недри�гайлів.

– На моїх очах померла рідна дитина – маленький синочок, якому тоді виповнилося1,5 року. Його не могла поховати протягом 2 днів, бо кладовище знаходилось на горі, асил піднятися туди не було. Життя було і до того нестерпним, а після смерті сина воновзагалі перестало щось означати. Але вистояти допоміг чоловік і ще двоє дітей.

1932 р., збирали покоси майже по зернинці. На зборах начальник колгоспу на тру-додні нічого не давав. Також розповів про закон «п‘яти колосків» та плани хлібозаго-тівлі. Сказав, що наше становище скоро погіршиться, і начебто ненароком випустив ключвід зерносховища. Після зборів всі зібралися і вирішили сховати зерно. Працювали всі:і дорослі, і малі. Ховали хто де міг. Коли приїхали загони, які мали вивести хліб з колго-спу, то виявилось, що його немає. Але начальство заявило, що хліб вже вивезено. Папе-рів не перевіряли, але так звані лишки у людей забрали. Та весною сталось лихо: кількамішків зерна проросло. Коли наглядачі побачили це, то без розслідування вбили керів-ника колгоспу і 10 помічників. Цю весну люди назвали кривавою, а ту долину пшенич-ною. Бо й понині там росте пшениця, яку ніколи ніхто не витоптує і не жне.

Юшку варили з коріння і деревної кори. Сушене листя та сіно було на вагу золота.Птахи були основним прожитком. Весною і влітку було набагато легше. Майже кожно-го дня хтось помирав. За ці два роки село опустіло більше, ніж за Другу світову війну.Але весна 1933 р. принесла нові надії, нові сподівання, нових жителів села. Багато хтопішов світ за очі шукати кращої долі. Одні поверталися, інші – ні. Але одного дня в селозавітали нові люди – переселенці, які поселилися в покинутих оселях. Багатьох з нихсилою примушували йти в іншу місцевість.

Але згодом життя покращало, голод став чорною згадкою в душі кожного.

159

Личко Марія Іванівна, 1916 року народження, с.Коровинці:– Була остання зима нашого навчання в школі 1931-32 року. Наша остання зима

шкільної дружби, любові до школи, вчителів, друзів. Ніхто ще тоді не знав, що повеснібуря голоду рознесе нашу дружбу по всіх усюдах. Ще восени раділи трактору, що вжеорав колгоспне поле, а весною всіх зустрів голод. Ледве-ледве дотягли достатні уроки,щоб одержати атестат про закінчення 7-річної школи.

Обклали тоді селян непосильними податками, підпискою облігацій. Забирали хлібне тільки в заможних, а й в тих, хто не вступив у колгосп. За борги брали все підряд,останні продукти, майно, одіж, скрині, живність в хлівах. Виганяли господарів з хат,голодних з дітьми.

Була організована бригада активістів, які підбирали все, а потім судвиконавець забезцінь все спродував. Пізніше я в конторі колгоспу на Муховатому випадково загляну-ла в комірчину і побачила там цілий ряд скринь і з півдесятка кожухів дядьківських. Змайном часто забирали і господарів з хати, які вже не поверталися додому.

Головою сільради був тоді єврей Борис Вишневецький. У хати, з яких вигнали госпо-дарів, поселяв євреїв. По нашій вулиці поруч поселив Донешевських, Серебрянських,Горловських. Господарів Рябка Федора Павловича, Рябка Степана виселили з сім‘ями ,забрали все і скриню з білизною. Довелося зимувать у сусіда Зайця Івана. У сусідкиЗаєць Явдохи хазяїна забрали і не повернувся. Останню сорочку бідна міняла, щоб вря-тувать свою малечу. Активісти ці належали до тих, хто ледарював тоді, коли «куркулі»,так звані, працювали до сьомого поту.

Отож, ми – семикласники після школи розлізлись хто куди, як миші. Хлопці більшеподались у місто, десь стати на пайок, дівчата на вчительську роботу після курсів.

Пам‘ятаю, як по закінченні школи пішли в ліс і всю дорогу згадували картошку таогірки, а в лісі наїлися цвіту білої акації, тим і були ситі. Хто робив у колгоспі, то давали400 г хліба чорного, як земля, з висівками і макухою та з половою. Той хліб ділили внашій сім‘ї на трьох – мамі, мені і батькові-інвалідові. Рятуючись від голоду, поїхали змамою до сестри в Грозний, брат забрав батька. Та малярія пригнала мене додому. Ізнову голод. Пам’ятаю, як мама купила 10 буряків і ми їх гризли сирими.

Спустіла наша вулиця, спустіли двори, померли з голоду мої друзі Чучвець Віктор,Максим Хоменко. Помер сусід Лаврик Кіндрат з жінкою. Спорожніли дві хати Гузів,хата Ялових, Івченків.

Ціла трагедія в сім‘ї Терещенків. Їхня баба бідна з голоду і папір їла. Вмерли там білябаби мої подруги Марія, Дуня, Галя і їх брат Петро. Наївся бідний сирого м‘яса з впійма-ного останнього кролика. Не діждав ранку, щоб м‘ясо зварити і сам на ранок захолов.Вмираючи сказав, що дуже хотів їсти.

Врятувала мене вчительська робота. Призначення привіз мені сусід-інспектор РВНОКалита Данило Артемович. Пішла працювати в Мухуватську початкову школу. Головапрофспілки Дронь Сава Петрович зразу заніс мене в списки на пайок – муки 16 кг намісяць. І ми хоч трохи ожили. Влітку влаштував мене брат вихователькою в дитсадокпри цукровому заводі в Тернах, то я там підхарчувалась.

Весну 1933 року садили городи хто чим, ті – лушпинням картопляним, ті – як горохкартоплинами. По весні, пам‘ятаю, двоє хлопців підривали посаджені кущики картоплі,щоб знайти старі картоплини. Їх зловили і жорстоко побили за те. Хоменчиха Онися,що вбила хлопчика років 12, в тюрмі відсиділа 3 роки.

Важко згадувати ті роки, але забути не можу. І боюся, щоб ніколи і ніхто не переживтакого.

160

* * *До 1935 року, завдяки неймовірним зусиллям, становище вдалося виправити. Гос-

подарства почали справлятися з посівом та збиранням урожаю.У період індустріалізації було штучно дещо змінено русло річки Сули в нашому ра-

йоні. Розкопування було зумовлене необхідністю переправляти баржами по річці доРомнів недригайлівський ліс, який потім використовували для закріплення у вугільнихшахтах Донбасу. З Ромнів же по воді баржами доправляли мазут на Недригайлівськийовочесушильний завод. На ці роботи з‘їхалося чимало найманих робітників, силами якихрусло розширювалось та вирівнювалось, зрізалися повороти, чистилося дно з тим, щоббаржі з лісом та іншими товарами могли вільно маневрувати. Приїжджий люд тоді помі-тно погіршив, як зараз кажуть, криміногенну ситуацію.

Кампанія колективізації в Недригайлівському районі фактично завершилась у 1934 р.Станом на 29 липня 1934 р. на території Недригайлівської сільради залишилось 347 од-ноосібних господарств.

Колгоспи району обслуговували Недригайлівська, Тернівська Протасівська, Мар-шалівська та Курманівська МТС. У 1935 р. Недригайлівська МТС мала 3 зернозбиральнікомбайни. У період 1933-1937 рр. місцеві господарства в середньому збирали по 10 цен-тнерів зернових з гектара, 155 цнт – цукрового буряка, 5 цнт – коноплі-волокна.

Машинно-тракторні станції в колгоспах виконували комплекс польових робіт. Споча-тку недригайлівські господарства обслуговувала Курманівська МТС, а в 1931 р. у с.Вільшаністворена Недригайлівська МТС для обслуговування 25 господарств. Курманівська МТСрозміщувалася в с.Овече на базі колишнього свинорадгоспу. У Недригайлівській МТСпрацювало 12 тракторних бригад, кожна з яких обслуговувала по 2-3 колгоспи.

Напередодні війни в цій МТС було більше півсотні одиниць різної техніки. Це й ко-лісні трактори «ХТЗ», «Універсали» (один з яких став пам’ятником біля нинішнього «Аг-ротехсервісу»), комбайни «Сталінець-6», «Комунар». Першими механізаторами булиФ.В.Петренко, Х.І.Войтовець з Недригайлова та інші. Першим директором Недригай-лівської МТС став І.О.Заговора.

Трудящі колгоспу «Друга п’ятирічка» в 1935 р. зібрали по 17 цнт збіжжя з гектара,відкрили свиноферму, що вважалось за успіх, і господарство було занесено на районнуДошку Пошани. У цьому ж році сільгоспартіль «Червоний хлібороб» зібрала по 16 цнт/га зерна та по 200 цнт цибулі. Тут були свої коноплесушарки, зерносховище, тварин-ницькі ферми.

13 серпня 1935 р. до Недригайлова завітав перший секретар ЦК(б)У С.В.Косіор. Вінознайомився з господарством, зі станом бурякових плантацій, дав рекомендації щодоборотьби зі шкідниками цукрових буряків.

Недригайлівські господарства й насправді добивалися неабияких успіхів і вважа-лись одними з кращих в області. Це підтверджують і численні нагороди, і те, що головаколгоспу ім. Кірова Д.Ф.Майборода, колгоспники М.М.Пилипенко, В.М.Прокопович ста-ли учасниками Всесоюзної сільгоспвиставки, яка проходила 1940 р. в Москві. У 1937 р.«Червоний хлібороб» отримав нову назву – ім.Дзержинського. Кращі колгоспники наго-роджувались орденами, медалями, грамотами і дипломами.

На початку весни 1936 р. колгоспники Недригайлівського району надіслали листадо трудящих сусідніх районів із закликом розгорнути соціалістичне замагання: «1935сільськогосподарський рік наш Недригайлівський район закінчив зі значними успіхами.Найважливішим підсумком треба вважати той факт, що район подолав своє відставан-ня, вийшов з прориву і по всіх найголовніших показниках зайняв в області одне з пере-

161

дових місць. Достроково, і в числі перших, район виконав державний план хлібоздачі,план натуроплати МТС, першим в області, 25 листопада, виконав план здачі конопле-продукції, а також зі значним перебільшенням виконав план здачі цукрових буряків. Повсіх видах тваринництва виконано державні плани розвитку галузі».

Також повідомлялося, що урожайність зернових зросла з 6,6 цнт з га у 1933 р. до10,4 цнт з га у 1935 р., цукрового буряка відповідно з 48 до 145 цнт з га, коноплі (в пере-рахунку на волкно) – до 5,2 цнт/га.

«Цих успіхів, – згадувалося в листі, – ми добилися в результаті величезної допомо-ги й уваги з боку партії та уряду. Ми не можемо не відзначити, яке велике значеннямали для розвитку району зустріч з його трудівниками т.Косіора, листи і поради Григо-рія Івановича Петровського, систематична допомога від Чернігівського обкому КП(б)У.Наш район дістав велику допомогу машинами і на сьогодні ми вже маємо 101 трактор,15 комбайнів, 64 складні молотарки і сотні інших машин. Все це викликає в нас, колгос-пників і трактористів, робітників радгоспу, агрономів і зоотехніків, однодушний вигук:спасибі урядові, спасибі партії за все, що робиться для нашого життя, щоб жити сталоще краще, ще веселіше».

На 1936 р. колгоспники району брали зобов’язання досягти врожайності по всіх зе-рнових культурах не менше 16 цнт/га, по цукрових буряках – 300 цнт/га, коноплях –70 цнт/га, тютюну – 40 цнт/га. Всі колгоспи включились у стаханівський рух, 100 бри-гад зобов’язались дати зернових не менше 20-25 цнт/га, а 133 ланки – по 25-30 цнт, 17ланок – по 500 і більше цнт/га буряків, 141 ланка зобов’язалась дати від 50 до 100 цнттютюну, 86 ланок – по 80-100 цнт коноплі-трести, 46 трактористів – зорати не менше1200 га на трактор, а в середньому по району кожним трактором зорати не менше 600 га,кожним комбайном зібрати 250 га .

Промислові об’єкти Недригайлівського району були в основному орієнтовані на пе-реробку сільськогосподарської продукції.

У 1932 р. комісія Всеукраїнського об’єднання по плодоовочах ввела в експлуатаціюНедригайлівський овочесушильний завод, який був піонером цієї галузі в Україні. Засвоєю конструкцією, устаткуванням, технологією, пропускною спроможністю він бувпершим в Україні і шостим по Союзу. Початок роботи цього підприємства – відлуннязагального процесу індустріалізації в країні. Завод спеціалізувався на переробці карто-плі та цибулі. При ньому діяли гурток політвиховання і лікнеп. Регулярно організовува-лися соцзмагання. У 1932 р. заводом законтрактована продукція, що мала бути вироще-на на площі 1127 га з кількістю сировини 11 тисяч тонн.

У 1934 р. в райцентрі відкрита середня школа, де першими вчителями сталиН.Назаренко, Ю.Коваль, Є.Глуховець. У 1937 р. в школі урочисто відбувся перший ви-пуск. Коли в 1929 р. навчанням було охоплено лише половину недригайлівських дітей,то в 1932 р. всі діти шкільного віку навчалися. В 1940-1941 рр. в Недригайлівській сере-дній школі навчалося 700 учнів і працювало 40 педагогів.

У 1939 р. у районному центрі почала функціонувати лікарня, де лікарем працювалаП.С.Медвідь. Також діяла театральна капела ім.Леонтовича, актори якої ставили на сценімісцевого клубу різні вистави.

Віруючі могли відвідувати Покровську та Митрофанівську церкви в Недригайловіта будинок євангелістів. У часи войовничого атеїзму 1934 р. Покровський храм, що сто-яв у центрі Недригайлова, був зруйнований. Це не єдиний акт вандалізму в районі. У1923 р. костянтинівські комунари зруйнували й пограбували маєток та економію Хво-щинських, церкву в Костянтинові й скляний склеп з прахом морського офіцера графа

162

Головкіна. У 1935 р. тернівські активісти знищили місцеву Покровську церкву, з Мико-лаївської скинули куполи, зруйнували дзвіницю, внутрішні колони і перетворили примі-щення на сільський клуб.

Ось одне із повідомлень газети «Радянське життя» у 1925 р., яке красномовно ілюс-трує ставлення до релігійних громад того часу: «В с.Недригайлові є «отара» євангеліс-тів, на їх чолі семеро пастирів. Не отримавши від влади дозволу, вони збудували молито-вний будинок. Про це й розглядалася справа 10 серпня в Нарсуді ІІ поділу. Святителіперед Червоним судом намагались вибрехатися, довести, що дім зроблений для помеш-кання в ньому одного з євангелістів Ващенка. А інші «брати» лише допомагали… Фактиж сказали інше. Дім великих розмірів і зовсім не по достатках селянина. Приміщенняуявляє з себе звичайний клуб, печі нема. Ващенко будинку не потребував, оселятисятам не думав, проводилася лише «робота» і мала туманом розгорнутися по селу. Судвиніс належний вирок. Будинок передано РВК».

Гортаючи сторінки архівних матеріалів, дізнаємося, що на кінець 1931 р. в кожномуселі Недригайлівщини були створені сільськогосподарські артілі, до яких залучено 11тисяч одноосібних господарств (50,3 % від загальної кількості дворів), усуспільнено47202 га землі. У районі налічувалося 57 колективних господарств, почали діяти Курма-нівська і Недригайлівська МТС, стала розвиватись переробна промисловість. Про цюмісцевість зрідка писали роменська окружна та харківські центральні газети. 2 грудня1930 р. відбулося засідання бюро Недригайлівського райкому партії під головуваннямЯковенка. Присутні розглянули питання про організацію видання районної газети. Бюрозатвердило редколегію в складі трьох чоловік і редактора, посаду якого зайняв Андру-щенко. Друкарня районки створювалася на базі Роменської та Лохвицької районнихдрукарень, звідки невдовзі до Недригайлова завезли шрифт, друкарську машину, іншенеобхідне обладнання та допомогли кадрами. Під назвою «Колективіст-ударник» газетавиходила спочатку 2, а потім 3 рази на п’ятиденку. Технологія випуску була примітив-на, газета надходила тільки до організацій та колективних передплатників. Бракувалотакож і спеціалістів друкарської справи.

Тираж становив 4030 примірників. У бібліотеці Академії наук України зберігаєтьсяекземпляр газети за номером 39 від 25 грудня 1931 р. У ньому зазначено, що газетавиходить двічі на п‘ятиденку. В 1931 р. вийшов 41 номер. Спочатку вона видавалась насклографі, потім у Роменській друкарні, згодом у район було придбане власне друкарсь-ке устаткування. У 1934 році тираж газети зріс до 4500 примірників, періодичність від-тоді стала 13 номерів на місяць. У 1939 р. редактором працював Шульженко, після ньогоГ.Л.Падалка, Ф.Ю.Кичак. Коли почалася війна, журналісти змінили перо на зброю. Ба-гато з них не повернулися з фронту.

Друкарську машину доводилось крутити вручну, бо електроенергії в районі ще не було.Та згодом тираж газети виріс, поліпшились умови видання і вона стала доступна кожно-му. В 1934 р. тираж її становив 45 тисяч примірників за періодичності 13 разів на місяць.До 1933 р. редактором був Гришко, якого змінив на посаді М.А.Шульженко, з 1935 по1938 рр. – Г.М.Левін, далі – Ф.Х.Сокрута, а перед війною – Ф.Ю.Кичак. У перші дні вере-сня 1941 р. він відвів на схід понад 700 неповнолітніх юнаків, рятуючи від окупантів.

На сторінках цієї газети карбуються друкарською фарбою імена працьовитих і муд-рих людей – творців трудових подвигів. Це ж вони – герої ланів і ферм, славні будівничі,сіячі розумного, доброго, вічного, самовіддані медики, великі майстри культури і мис-тецтв споглядають з фотознімків рідного літопису, наче зважуючи на вагах совісті спра-ви своїх послідовників.

163

Газетою ніхто не забутий, ніщо не забуте. Тут б‘ється пульс різних історичних епох,струменить жива кров наших дідів і батьків, віддзеркалюється доля людей різних професій,оспівується сумлінна праця примножувачів багатства рідної землі, творців її вічної краси.

Декларовані конституцією політичні свободи громадян залишалися тільки на папері.У роки посилення репресій багато недригайлівців необґрунтовано притягувались до кри-мінальної відповідальності несудовими, незаконними органами – так званими «двійками»та «трійками». Серед репресованих – директор Коровинської школи Т.М.Ломонос, дирек-тор Гринівської школи Шевченко, завідувач районного відділу освіти М.І.Майборода, об-ліковець виробничого товариства Недригайлова С.А.Білецький, одноосібник Ф.І.Волковта інші. Всього по району незаконно репресовано більше 300 громадян.

У лютому 1939 р. Недригайлівський район увійшов до складу новоствореної Сумсь-кої області.

Що ж до побуту місцевого населення, то він мало змінився порівняно з дожовтне-вим. Диктатура пролетаріату, диктатура міста щодо села базувалася на дискримінаціїколгоспників. Дерев’яні хати-мазанки, здебільшого покриті соломою, вміщали великібагатодітні сім’ї, а взимку часом і худобу. Більшість часу селяни працювали на колгосп-них полях, урожай з яких реквізувався державою. Поряд із домотканим одягом широко-го вжитку набували військове обмундирування та дешеві фабричні вироби.

Література1. Документи й матеріали. Розкуркулення в УРСР // Український історичний журнал. – 1992.

– №7 – 8.2. Сумський обласний державний архів. Ф. – 37, оп.1, спр. 56, арк. 163.3. Тимошенко І. Розповідають пожовклі сторінки // Світло Жовтня. – 1991. – 2 березня.4. Голод 1932 – 1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів. – К., 1990. – С.192,

329.5. Сумський обласний державний архів. – Ф. – 37, оп. 1, спр. 56, арк. Короткий В. З історії

машинно – тракторних станцій // Голос Посулля. – 1997. – 25 червня.6. //Колективіст – ударник. – 1935. – 15 серпня.7. Социалистическое строительство на Сумщине. 1921 – июнь 1941. Сб. док. и мат. – Х., Пра-

пор, 1983. – С.175 – 176.8. // Колективіст – ударник. – 1932. – 18 квітня.9. // Колективіст – ударник. – 1940. – 12 січня.10. Сумський обласний державний архів. – Ф. – 147, оп.1, спр. 13, арк. 182 – 183.11. Сумський обласний державний архів. – Ф.Р. – 5698, оп.1, спр. 927, арк. 126.12. // Світло Жовтня. – 1990. – 23 червня.13. Сумський обласний державний архів. ф. – 37, оп. 1, спр. 25, арк. 125; Ф. – 37, оп. 2, спр. 8,

арк. 5.14. Періодичні видання УРСР. Газети 1917 – 1960. Книжкова палата Української РСР. Бібліо-

графічний довідник. – Х., 1965.15. //Світло Жовтня. – 1988. – 12 листопада; 1990. – 28 серпня.16. Гусак Л. Сповідь приреченого. – К.: Смолоскип, 2006. – 112 с.

164

Про страшні роки голодомору в Кулішівці нагадують ці хрести на цвинтарі

165

Брати Даниленкизі своєю мамою

Лука Даниленкосеред армійських товаришів.

1930+ті рр.

166

На Михайлівській площі у Києві вшановують пам’ять жертв голодомору посланці Недригайлівщини.25 листопада 2006 року

169

22 червня 1941 року мирні роки будівництва комунізму перервалися німецькою аг-ресією.

З початком Великої Вітчизняної війни жителі Недригайлівського району все життяпідпорядкували вимогам воєнного часу. В колгоспах швидкими темпами збирали уро-жай з полів, місцеві органи влади організовували евакуацію худоби, вивезення хліба,сільськогосподарської техніки вглиб країни, в Саратовську область. Переважна більшістьчоловічого населення влилася в ряди захисників Вітчизни, багато з них на фронт пішлидобровольцями. Ті, хто залишився в тилу, готувалися до збройної боротьби з ворогом натериторії району. Так, більше 1000 чоловік навчалися в загонах народного ополчения,діяли 64 підрозділи з підготовки до виконання військово-спортивного комплексу «Воро-шиловский стрелок» та 58 груп протиповітряної та протихімічної оборони, якими керу-вали 96 інструкторів.

Реально оцінюючи ситуацію та враховуючи можливість окупації, райком компартії всерпні 1941 р. зайнявся створенням підпілля та підготовкою до організації партизансько-го загону. З цією метою під керівництвом І.Д.Решетняка була сформована група в складі162 чоловік, ядром якої стали 25 членів та кандидатів у члени ВКП(б), заготовлено 60гвинтівок, 4 кулемети, 100 гладкоствольних рушниць, 25 тисяч патронів, своєчасно зроб-лені необхідні запаси одягу, продуктів харчування з річного розрахунку на 300 чоловік,підготовлені явочні квартири. Але, незважаючи на такі зусилля, не вдалося зорганізуватиефективний партизанський опір. Причин, об’єктивних і суб’єктивних, багато. Це і помил-кова сталінська воєнна доктрина, яка не припускала можливості війни на своїй території,а отже, не ставила серйозно питання партизанського руху, це і відсутність у районі знач-них лісових масивів, що надзвичайно ускладнювало організацію діяльності народних мес-ників, і, нарешті, помилки у призначенні керівників місцевих партизанських груп.

У с. Засулля розпочав роботу з мобілізації спеціальний пункт. На недригайлівсько-му полі готувався аеродром. Командиром партизанського загону призначеноІ.А.Могильного, комісаром Є.Ф.Могильного. Незадовго до приходу німців під Вільша-ною відбулося термінове засідання фактично вже підпільного Недригайлівського райко-му ВКП(б), за участю секретаря райкому Решетняка, членів райкому – Битнєва і Біли-ка. Обговорювалося становище, що склалося у зв’язку з наближенням ворога, та по-дальші дії.

Німецько-фашистські полчища сунули все далі на схід. Південно-Західний фронт,керований генералом М.П.Кирпоносом, невпинно котився назустріч своїй останній битві.

10 вересня 1941 р. німецька танкова група армії Гудеріана броньованими кліщамизахопила місто Ромни. 40-ва та 21-ша радянські армії не могли утримати цю силу, до якоїна допомогу поспішали танки армії Гота.

Оборонні бої на території Недригайлівського району точилися з 21 вересня по 8жовтня 1941 р. У цих бойових діях брали участь 227-а стрілецька дивізія 40-ї армії, 2-йкавалерійський корпус (командир генерал-майор П.О.Бєлов) та 4-й (Воронезький) полк100-ї (незабаром – 1-а гвардійська, командир – генерал-майор І.М.Руссіянов) стрілець-кої дивізії 21-ї армії. Полком воронезьких добровольців командував герой громадянськоївійни полковник М.Є.Войцеховський.

Після того як 10 вересня німецько-фашистські війська захопили Ромни, шлях на Не-дригайлів виявився відкритим. Німецьке командування скористалося цим, і 18 вереснявелике угруповання піхоти з танками розпочало наступ у напрямку Терни-Недригайлів.

Не допустити ворога до Недригайлова було наказано 4-му (Воронезькому) стрілець-кому полку, сформованому з 3045 бійців у Воронежі в серпні 1941 р. виключно з комуні-

170

стів-добровольців і терміново, 16 вересня, перекинутому під Лебедин, а потім зосере-дженому під Недригайловом. Незабаром цей полк влився в стрілецьку дивізію генералаРуссіянова. 18 вересня 1941 р. наказом Народного Комісара Оборони СРСР чотири стрі-лецькі дивізії, що відзначились у боях на західному напрямку, першими в Червоній Арміїодержали назву гвардійських. З цього дня дивізія Руссіянова стала іменуватися 1-ю ор-дена Леніна гвардійською стрілецькою дивізією.

Воронезькому добровольчому комуністичному полку довелося діяти в ар’єргарді,прикриваючи відхід інших частин. Полк 21 вересня мав зайняти оборону на широкомуфронті від Засулля до Липової Долини. 2-й стрілецький батальйон розгорнувся на діль-ниці Засулля-Коровинці, 1-й – Коровинці-Погожа Криниця, а 3-й повинен був зайнятиЛипову Долину й перекрити дорогу Ромни-Харків. Першими вступили в бій 1-й і 2-йстрілецькі батальйони та полкова артилерія. На р.Сула гітлерівці спробували вибити зпозицій 1-й батальйон, та радянським військам вдалося відбити атаку піхотної роти зтрьома танками і мінометною батареєю. Полкова артилерія, підтримуючи 1-й баталь-йон, вела вогонь прямою наводкою і підбила танк, знищила три гармати, автомашину,спостережний пункт ворога.

У ході цього бою особливо відзначилися командир гармати полкової батареї ОлексійШерстников і навідник Євген Веденєв, які вогнем з відкритої позиції підбили танк і авто-машину. Розвідники знищили 20 мотоциклістів. Наприкінці дня 22 вересня батальйонвідійшов на західну околицю с.Сакуниха, де протягом наступного дня уперто обороняв-ся, забезпечуючи відхід 2-го стрілецького батальйону, який з великими втратами ви-йшов з оточення в районі с.Коровинці й приєднався до 1-го стрілецького батальйону.

Увечері 21 вересня 3-й батальйон перекрив дорогу Ромни-Харків, а на світанку на-ступного дня бійці під командуванням капітана Хаустова пішли в атаку. У відповідь гіт-лерівці відкрили шалений вогонь із гармат і мінометів, над позиціями закружляла авіа-ція, в контратаку пішли танки й піхота. Аби допомогти стрільцям, полковник Войцехов-ський на броні танка особисто повів у атаку восьму й дев’яту роти.

Кожен боєць, демонструючи зразки мужності, на межі людських зусиль боронивземлю від ворога. Криваво пораненим повів у атаку своїх бійців політрук сьомої ротиО.В.Гаврилов. Не залишав поля бою і поранений політрук дев’ятої роти В.К.Кафанов. Акомандира кулеметного взводу Г.Е.Коб’якова, підлеглі якого успішно відбивали фа-шистські навали, лише непритомного винесли в тил.

На світанку 23 вересня почався бій за хутір Шевченко і село Сакуниху, якийтривав до 10-ї години вечора. На смерть стояли, обороняючи Сакуниху, бійці 1-гострілецького батальйону 4-го (Воронезького) полку. На підвищеній південно-захід-ній частині села стояли вітряк, сарай і дві скирти соломи. Там розміщався німецькийспостережний пункт, звідти ворог вів сильний мінометний і кулеметний вогонь. За-вдання ліквідувати цей вузол поклали на роту зв’язку під командуванням політрукаО.М.Попова. Рядовий Г.І.Каніщев першим підкрався до спостережного пункту й під-палив його. Рядовий М.А.Анісімов захопив у ворога кулемет і відкрив з нього вогоньпо піхоті, що контратакувала. Сміливо діяли рядовий М.М.Сухнін, командир відді-лення саперної роти М.Л.Голиман, інші воїни. Артилеристи Шерстников, Веденєв,Матюшкін вогнем гармати знищили 10 автомашин з німецькою піхотою, 2 вогневіточки, мотоцикл, танк.

Увесь день по єдиній не перерізаній ворогом дорозі відходили наші частини – арти-лерія, кіннота, танки, піхота, автомашини. Відходили майже на очах у німців, і ті немогли нічого зробити, оскільки воронезьці скували їх під Сакунихою.

171

Комісар санітарної роти М.В.Вайсберг згадував: «Особливо багато поранених булопід час боїв у районі села Сакуниха на Сумщині. Наші санінструктори, санітари-носиль-ники знаходились у бойових порядках стрілкових підрозділів. Не боячись смерті, вонипід вогнем ворога пробиралися на найбільш небезпечні ділянки, виносили на собі пора-нених, робили перев‘язки.

На той час із транспортом у нас було погано. Як не старались ми пошвидше евакуюватипоранених, їх кількість постійно зростала. Одного разу до вечора в санітарній роті зібралось75 чоловік. А полк вимушений був відходити під натиском переважаючих сил ворога.

Західна частина Сакунихи горіла. Гітлерівці перехопили всі виходи із села. Наштранспорт ще не повернувся із санбату, і ми пробували знайти підводи в селі. Даремно!Хвилювання за долю поранених наростало з кожною хвилиною. Але паніки не було.Кожен спокійно виконував свої обов‘язки, заспокоював поранених, вселяючи в них упе-вненість, що все буде добре.

Уже стемніло, коли прибуло тридцять підвід: це командир полку М.Є.Войцеховський,дізнавшись про тяжке становище санітарної роти, надіслав нам допомогу. Ми швидконавантажили поранених на підводи й обережно почали рухатись городами. Вдалося про-скочити під самим носом у фашистів. Рухалися всю ніч, а потім ще цілий день. Тяжкиймарш ми всі здійснили пішки, оскільки на підводах ледве вистачало місця для поране-них. Лише на п‘ятдесятому кілометрі нас зустріли машини медсанбату дивізії.

Цей епізод став для нас серйозним випробуванням. Ми витримали його з честю.Тяжкий марш, фізична втома особового складу роти, неясність обстановки ніскільки невідобразились на турботі про поранених. Під час походу вони отримували необхідну до-помогу та харчування безперебійно. Ініціатива та винахідливість старшини Сергія Лав-рова значно полегшили становище поранених та особового складу роти під час маршу зСакунихи».

Під час цього бою до 1-го стрілецького батальйону приєднався 2-й, який бився в ра-йоні села Коровинці і з великими втратами вийшов з оточення. В ніч на 24 вересня оби-два батальйони відійшли до Лебедина.

Смертю хоробрих у боях на території Недригайлівського району загинули політрукроти ППО П.І.Литаврін, помічник начальника штабу полку капітан С.З.Шевцов, авто-матник Б.М.Павлов, тяжко поранений політрук роти зв’язку О.М.Попов. Значних втратзазнав 4-й полк. Протягом 21-23 вересня під Недригайловом, Сакунихою і Коровинцямиполк втратив убитими, пораненими і пропалими безвісти 1114 чоловік, тобто майжетретю частину свого складу.

Вітчизна відзначила героїзм своїх синів урядовими нагородами. Орденом ЧервоногоПрапора нагороджені командир 1-го стрілецького батальйону В.А.Петров, політрук ротизв’язку О.М.Попов, орденом Червоної Зірки – М.Л.Голиман.

Військовий диригент М.Г.Діденко пригадує: «Війна є війна, нам часто доводилосябратися за зброю і захищати рідну землю разом з воїнами стройових підрозділів.

Уперше нам довелося брати участь у бою 23 вересня 1941 року за село Сакуниха наСумщині. Для посилення удару по ворогу була створена зведена група з воїнів спецпід-розділів: саперів, зв‘язківців, музикантів. Очолив цю групу інженер полку М.В.Мірошкіні старший політрук Я.М.Долгов. Розлучившись на деякий час зі своїми музичними інстру-ментами, ми взяли зброю, побільше гранат і патронів. І ось ми вже піднялись в атаку…

Ворожі кулі злісно стрекочуть, захлинаючись чергами. У нашому колі рвуться сна-ряди та міни. Ми вже не біжимо, а повземо, щільно притиснувшись до землі. Ховаємосяза копиці необмолоченого жита. Незабаром гітлерівці почали стріляти підпалюючими

172

патронами, і над копицями піднялось полум‘я. До самого вечора точився бій за Сакуни-ху. Передова група, в тому числі бійці нашого оркестру, виконала поставлені перед неюзавдання».

Згадує житель с.Сакуниха Михайло Коцур: «Ніколи не забуду 23 вересня 1941 року.Десь о 5-й годині ранку вдарили кулемети на східній і західній стороні села. Потім затрі-щали автомати, гвинтівки. Завили снаряди і міни. Земля почала труситись і стогнати відвибухів. Запалали хати, сараї, клуні, ферми. Моя мама, Уляна Павлівна Коцур, спробу-вала вилізти з окопу, в якому було дві сім‘ї, але бабуся Олена, її свекруха, вхопила рука-ми її, плакала й благала «не сиротити діточок своїх». Мама хотіла врятувати корову,теличку, свиней, курей, собаку. Тварини мукали, кричали, стогнали в диму й вогні, атисячі куль і осколків вили над нашим окопом. Кривава бойня продовжувалася до пів-ночі. А коли притихло все, тоді побачили у відблисках пожеж руїни, попіл, обвугленихтварин. Повітря напоєне димом. Їдким димом. Лише де-не-де залишився дотліваючийзруб. Сакунихи не стало. Лежали вбиті захисники і вороги. Вітер гуляв над ними. Чу-лось ридання жінок, що оплакували своїх рідних – мирних жителів села. Так загинулимолоді дівчата Катя Мищенко, Одарка Герасимець та багато ін. А скільки було поране-них мирних жителів. Куди б не глянув – всюди бойова техніка німців: танки, бронетран-спортери, – кореспонденти знімали на плівку «незабутню» картину.

На подвір‘ї бабусі Логвинки (так її всі називали) було багато поранених наших бій-ців. Тут надавали першу медичну допомогу пораненим. Та коли ввірвались фашисти,вони стали добивати нещасних, покалічених. 30 людей живцем скинули в колодязь, щестільки ж замкнули в сараї і підпалили його. А одного (що втратив зір в бою) поставилипід стінку сараю. Прив‘язали, облили бензином і підпалили. На фоні палаючого сараюфотографували німецькі воєнні фотографи, доки не згоріло все. Все це бачив старень-кий Сава Герасимець, що гасив пожежу. Горіла його хата. Три дні було заборонено німе-цькими воєнними властями ховати загиблих червоноармійців. Німці своїх ховали на кла-довищах села. Копали ями (80 см завглибшки), клали мертвого солдата, засипали спо-чатку вапном, а потім загортали землею. Ставили березовий хрест з корою, зверху надя-гали німецьку каску. Трохи пізніше перевезли останки в м.Ромни. Надписи на хрестібули виконані німецькою мовою».

Прикро згадувати, але мали місце випадки мародерства, коли окремі з місцевих жи-телів полювали на одяг та взуття вбитих і поранених солдатів.

23 вересня ворог захопив Недригайлів. Із відходом 4-го стрілецького полку до основ-них сил дивізії, рубіж від Вільшани до Василівки зайняли частини 2-го кавалерійськогокорпусу під керівництвом генерал-майора П.О.Бєлова.

Оборонні бої біля сіл Коровинці, Томашівка, Коритище вели частини 9-ї кавалерій-ської та 1-ї стрілецької дивізії, 129-ї танкової бригади.

***Навесні 1974 р. механізатор колгоспу ім.Фрунзе І.Д.Громіка неподалік с. Тимченки

під час копання траншеї землекопачем випадково натрапив на залишки поховань черво-ноармійців, які склали голови тут у вересні 41-го. Окрім уцілілих останків воїнів, булознайдено офіцерську сумку, гудзики від військового одягу, чоботи, на яких були шпори(значить, воїни кавалерійського корпусу) і медальйон одного із загиблих. У місцевій сіль-ській раді вирішили відкрити цей медальйон – і він розпався. Було втрачено останнійшанс дізнатися, хто були ці воїни. Останки захисників Вітчизни були перенесені до брат-ської могили в с. Козельне і там з почестями захоронені.

173

У кінці 70-х рр. жителями села Коритище Томашівської сільської Ради Недригайлів-ського району знайдена гільза від патрона гвинтівки, а в ній – шматочок паперу. Черезрайвійськкомат знахідку відправили до харківського науково-дослідного інституту су-дових експертиз, де провели дослідження і встановили такий текст:

«Я надіюсь што колись побєду войскавозьмутГікляр вбит Яшка Соколов втилу немцев вбітз ліворверв 6 заряднова».«Товариші прошайте 1941.Ми в тылу врага, командір Грібов тяжело ранінНаше знамя в землі на етм месте орудія тоже.Командир. Сатый».Наприкінці 1979 р. червоні слідопити Недригайлівської середньої школи звернули-

ся в архів Міністерства Оборони СРСР з проханням повідомити про бійців, які обороня-лися в цьому районі. Проте документи обліку особового складу цих частин і з’єднаньзбереглись неповністю і встановити якісь відомості про загиблих не вдалося.

***28 вересня о 9 годині 30 хвилин ворог перейшов у наступ: прорвав біля с.Вільшани

оборону 2-го кавалерійського корпусу й вийшов до с.Штепівка. Ділянку фронту Терни-Деркачівка зайняла 227-а стрілецька дивізія 40-ї армії, яка відійшла з рубежу Черепівка-Терни. Межі району вона залишила тільки 8 жовтня у зв’язку з відходом армії на новийрубіж оборони. На початку жовтня 1941 р., коли фронт проходив по річці Терну, 15-річний чернівчанин Володя Булах доставляв червоноармійцям відомості про розташу-вання німецьких військ.

9 жовтня гітлерівці захопили Терни. Недригайлівський район у межах його ниніш-нього адміністративно-територіального поділу був повністю окупований ворогом. Вонирозстріляли 58 чоловік, вивезли на роботи до Німеччини 67 юнаків та дівчат. Серед за-катованих були вчителька С.О.Беновицька, радянські активісти С.А.Кубрак,П.М.Докторов, Л.П.Шмат, юний патріот В.Булах та багато інших.

У повній ворожій окупації район перебував з 8 жовтня 1941 р. по 5 вересня 1943 р.,тобто майже 23 місяці. Упродовж цього часу в районі діяла влада військового управлін-ня в особі місцевої комендатури (ортс-комендатура) на чолі з німецьким комендантомНітчером, начальником поліції став Нємцов, бургомістром Недригайлова – Кліщенко.

Комендатура повинна була забезпечувати повну покору населення окупаційній владіта максимальне використання економічних і трудових ресурсів району в інтересах Ні-меччини.

Виходячи з настанов вищого фашистського керівництва, комендатура встановила врайоні жорстокий окупаційний режим, позбавивши населення найелементарніших люд-ських прав, знецінивши навіть його життя. Всі жителі району з 15-річного віку бралисяна облік і залучалися до безоплатної праці в «общинних господарствах», чи «загальнихдворах», у які окупанти перетворили колгоспи, на шляховому будівництві, інших робо-тах. Населення обкладалося обтяжливими грошовими і натуральними податками у ви-гляді м’яса, молока, яєць, інших продуктів харчування та піддавалося відкритому погра-буванню. Німці ввели «щомісячний громадянський податок з кожної працездатної лю-дини» в розмірі від 10 до 15 крб., а працездатним вважалося населення віком від 15 до 60

174

років. Гітлерівці почали вербовку жителів на роботу до Німеччини. Для цього повсюдирозклеювалися листівки, бралося на облік усе населення віком від 16 років і старше.

Для населення окупанти ввели велику кількість різних заборон і обмежень. Людипозбавлялися права змінювати місце проживання без дозволу окупаційних властей,виходити на вулицю від 18-ї до 5-ї години, різати худобу, приймати немісцевих осіб табагато інших. Існувала також система штрафів, які сягали сотень карбованців.

З приходом німців були відновлені богослужіння у Митрофанівській церкві Недри-гайлова, яка до війни була закрита. Розповідають, що в період окупації відбувалися на-віть вінчання.

Про свої обов’язки та обмеження люди дізнавались із наказів коменданта, які виві-шувалися на видних місцях. У всіх наказах містилась загроза покарання за їх порушен-ня. Серед покарань найбільш поширеними були штрафи, ув’язнення, катування, страта.Розпорядженнями нової влади наказувалося жителям, під страхом ув’язнення і навітьрозстрілу, протягом доби здати радіоприймачі. 27 листопада 1941 р. вийшла директивакерівника сільського господарства Сумської області, згідно з якою всі ліси області з «ин-дустриальными предприятиями, живым и мертвым инвентарем являются собственнос-тью немецкого государства», а керівником їх призначався «украинский лесничий госпо-дин Зотов». Заборонялося будь-кому брати з лісу «дерево срубленное или несрублен-ное, готовые изделия, живой и мертвый инвентарь, техническое оборудование, фураж».

25 березня 1942 р. командуючий областю підписав наказ, у якому говорилось, що уразі нальоту партизанських загонів «волость несет полную ответственность за безопас-ность в своем районе». При невиконанні цього передбачалося розстріляти вдвічі більшемирних жителів, ніж постраждає німецьких солдатів. При виявленні мінувань доріг тамостів передбачався розстріл «не меньше 3 человек из числа населения». Той, хто бездозволу бургомістра «дает пристанище и пищу не принадлежавшим к волости личнос-тям... несмотря на то – мужчина это или женщина, будет повешен». Згідно з іншимирозпорядженнями німецької влади «соучастникам большевизма – варварам украинско-го народа будет беспощадная кара».

Для наочного підтвердження намірів щодо покарань окупанти на площі в центріНедригайлова спорудили шибениці, на яких вішали патріотів. Місцями катувань і роз-стрілів стали тюрма, сосновий бір біля селища, скотомогильник біля села Коровинці.

Селом відала сільська управа на чолі зі старостою села, який очолював і колишнійколгосп, який при німцях називався загальним двором.

Як згадує у своїй книзі «Дерево мого роду» П.М.Коцур, тільки в Сакунисі було всімвідомих 5 поліцаїв. Часто навідувався з райцентру Недригайлова сільгоспкомендантНітчер, який приїжджав трійкою коней, запряжених у карету. Спереду нижче сидів ку-чер, а ззаду вище – комендант і перекладачка. Фашист відвідував місця праці сакунів-ців, поліцаїв, управу. В руках у нього постійно був батіг зі свинцевою кулькою, яким бивусіх, хто йому не подобався, на поясі висів револьвер».

Страждання і горе принесли окупанти на нашу землю. За перші місяці гітлерівськоїнавали на Недригайлівщині окупанти повісили 17 чоловік, 441 розстріляли, серед яких26 комуністів. Місцем катувань і розстрілів стало урочище Трохмишівка, що біля ниніш-нього лісництва. Там були розстріляні у 1942 р. комуністи Ф.Х.Сокрута, В.Х.Сокрута,М.П.Бистрий та інші. За період окупації з Недригайлівського району 4450 чоловік наси-льно відправлено до Німеччини, з них 500 – із Недригайлова. Гітлерівці стратили патрі-ота М.М.Омесенка та його сина за переховування зброї для партизан. Багато недригай-лівців розстріляно біля с.Герасимівки Роменського району.

175

Незалежно від військової влади в районі діяла влада поліцейська – гестапо, єдинезавдання якої полягало у викоріненні протидії окупантам.

Обидві ці влади – і військова, і поліцейська – спрямували свої дії на масове вини-щення не тільки тих, хто чинив окупантам опір, а й ні в чому не винних людей. Окупантиздійснювали це за допомогою поліції, жандармерії, військових підрозділів.

Для прикриття жорстокого окупаційного режиму фашисти створили так зване міс-цеве самоврядування, зокрема районну, общинні та сільські управи. Районна управаочолювалась начальником, общинні і сільські – старостами. Це місцеве самоврядуван-ня стало слухняним знаряддям у руках окупаційної влади: проводило в життя всі вказі-вки комендатури і гестапо; вело облік населення; складало списки комуністів, комсомо-льців, радянських активістів; виявляло партизанів, підпільників, незареєстрованих осібта тих, хто надавав їм притулок; залучало населення до праці, стягувало податки; бралоучасть у покараннях та виконувало інші завдання окупантів. Всі управи мали поліцію,створену за вказівкою коменданта, і використовували її для виконання своїх завдань, втому числі для репресій проти мирного населення. Перші удари окупанти спрямувалипроти комуністів, партизанів, підпільників і тих, хто їм допомагав.

Уже 29 вересня 1941 р. в с. Віхове був розстріляний житель с. Коровинці, кандидатв члени ВКП(б) Тимченко Іван Степанович, а в грудні – комуніст із Недригайлова Нико-ненко Кирило Степанович.

До кінця року німцями та поліцаями виявлені й розгромлені партизанські групи вселах Вільшана, Іваниця, підпільні групи в селах Засулля, Терни. Повішені бійці парти-занських груп Бережний Василь Артемович, Бирченко Степан Іванович із с.Іваниця,Дейнека Петро Климович із с.Деркачівка, розстріляні Бордун Федір Трохимович, Ко-роль Марія Іллівна, Фесенко Іван Омелянович із с.Деркачівка, Дубинка Дмитро Івано-вич із с. Вільшана. Повішені зв’язкова Іваницької партизанської групи Федосенко Олек-сандра Юхимівна та за зв‘язок з партизанами Дремлюга Михайло Хомич із с. Деркачів-ка; розстріляні за допомогу партизанам Демиденко Яків Іванович із с.Зеленківка, Кор-чамаха Микола Григорович із с.Новоселівка, Сердюк Надія Іванівна із с.Вільшана таінші. Розстріляні члени підпільної групи с.Терни Вертіль Марко Якович та ДокторовОлександр Михайлович.

У 1942 р. в с.Хоружівка розстріляні члени підпільної групи Дериземля МихайлоТихонович, Затула Василь Петрович, Ющенко Антон Петрович; повішені за допомогупартизанам Коренев Олексій Андрійович із с.Кореневе, Омесенко Михайло Михайло-вич, його син Іван Михайлович, Чечоткін Петро Савич із с.Засулля, Сирота Дмитро Іва-нович із с.Вільшана, розстріляні Бистрий Михайло Петрович, Сокрута Василь Хомич ізс.Пушкарщина. Знищено багато учасників антифашистського руху опору та активістів.

З метою залякування населення окупанти жорстоко розправилися з сім’ями парти-занів і тих, хто мав з ними зв’язок. 5 грудня 1941р. в с.Деркачівка вчинена дика розправанад сім’ями розстріляних Бордуна Федора Трохимовича, Король Марії Іллівни та Фесе-нка Івана Омеляновича. Розстріляно 9 чоловік, з них п’ятеро дітей у віці від 4-х до 7-мироків, причому дружина Бордуна – Наталія Павлівна і дочка Фесенка – Лідія Іванівна(1934 р.) – поранені і закопані живими. Оселі спалені. У с.Іваниця розстріляні діти Фе-досенко Олександри Юхимівни – Станіслав та Анатолій.

Особливо лютували фашисти навесні 1943 р. після повернення із зимового відсту-пу. Під час каральних акцій, які проводилися на територіях Недригайлівського, Липово-долинського, Синівського, Смілівського та Улянівського районів, окупанти нещадно роз-правлялися з усіма, хто виявляв радість із приводу повернення радянських військ. Бага-

176

то людей, заарештованих у названих районах, були доставлені до Недригайлова, ув’яз-нені в тюрмі й розстріляні в сосновому бору, а 29 чоловік – у самій тюрмі.

Як заручники розстріляні 6 жителів с.Великі Будки, серед них Баглай Микита Гри-горович, 8 жителів с.Малі Будки; вбитий інвалід дитинства чотирирічний Єщенко Ва-силь із Недригайлова.

На території району знищено 5 єврейських сімей, серед них сім’я Вишневецьких ізс.Коровинці. Найстарша із них – Ганна Йосипівна – мала 62 роки, наймолодшому, Во-лодимирові, не було і двох. Крім того, на скотомогильнику біля с.Коровинці розстрілянодві групи євреїв (близько 40 чол.), пригнаних із м. Ромни.

Нещадно розстрілювали окупанти мирних жителів під час свого відступу. Тільки вс. Терни 6-9 вересня вбито 17 чоловік, серед них Роженко Мотрона Архипівна. За такихже обставин убиті Іващенко Георгій Семенович із с.Малі Будки, Негрійко Параска Фе-дорівна із с. Томашівка та інші.

Усього за час окупації в районі ворогом знищено 562 мирні жителі, серед них 456чоловіків, 78 жінок, 28 дітей, в тому числі: розстріляно – 439, повішено – 17, померлипісля катувань – 13, загинули від бомб, снарядів та під час бойових дій – 93.

Тяжким злочином окупантів проти мирного населення стало примусове вивезення,переважно молоді, на каторжні роботи до Німеччини. Людей викликали на збірні пунк-ти повістками, доставляли туди під конвоєм поліцаїв, забирали під час облав. У товар-них вагонах, як худобу, їх везли до Німеччини, де розподіляли для роботи на промисло-вих підприємствах, в сільському господарстві. Багатьох продавали. У районі не залиши-лося жодного населеного пункту, з якого не було б вивезено кілька десятків чоловік, ато й – сотні. Так, наприклад, із Іваницької сільради вивезено 103 чол., Засульської –124, Вільшанської – 366, Коровинської – 480, з Недригайлова – 536, а всього з району –4450 чоловік. Від нелюдських умов життя в таборах, тяжкої праці, голоду, холоду, по-стійних знущань багато невільників загинуло.

Загиблі від рук окупантів мирні жителі поховані в місцях страт у Недригайлові, ба-гатьох селах району та біля с. Герасимівка Роменського району.

Під час розкопок семи ям у сосновому бору біля Недригайлова виявлено 235 роз-стріляних, в тому числі 7 жінок. Серед розстріляних родичами впізнані тіла СокрутиФедора Хомича, Майковського Сидора Івановича із с.Сакуниха, Терещенка Мусія Ни-кифоровича із с. Вільшана, Захарченка Федора Купріяновича із Недригайлова. Вониперепоховані і пам’ять їх увічнена.

За час окупації район зазнав значних матеріальних збитків: були спалені або зруйно-вані Недригайлівський овочесушильний завод, сінопункт, цукровий завод в с.Терни, бу-дівлі колгоспу «Нове життя» в с.Деркачівка та багато іншого. У с.Малі Будки, наприклад,спалено 54 двори, забрано у населення 135 голів худоби. Загалом, постраждали всі селарайону. По Недригайлівській селищній Раді нанесені матеріальні збитки становили біль-ше 6 млн. карбованців, у Вільшані – більше 20 млн., Деркачівці – 67, Іваниці – 44, Кулі-шівці – 7, Курманах – 9, Рубанці – 6,5, Козельному – 1,8, Засуллі – 26, Сакунисі – 1 млн.Загальна сума збитків по району становила 240 млн. карбованців у цінах того часу.

Під час німецько-фашистської окупації в районі діяли партизанські та підпільні гру-пи, які вели боротьбу з ворогами. У період з 23 вересня по 5 грудня 1941 р. біля с.Вільшанидіяла партизанська група з 12 чоловік на чолі з комуністом А.К.Калиниченком. На поча-тку грудня 1941 р. вона напала на німецьку заставу в с.Великі Будки, знищивши 18 сол-датів та офіцерів ворога. Але за допомогою зрадників фашисти влаштували облаву, за-хопивши 7 партизанів. Група припинила своє існування. Командирові групи Калиничен-

177

ку вдалося уникнути арешту, і він подався до Курська. Після війни працював у органахдержавної безпеки.

У цей же період діяла також Іваницька партизанська група з 15 чоловік. Та на поча-тку грудня 1941 р. фашисти схопили 11 її членів і стратили.

Ще одна підпільна група, до якої входило 7 чоловік, з вересня 1941 р. діяла в Тернах.Була створена за ініціативою Улянівського РК КП(б)У, і очолював її редактор Улянівсь-кої районної газети Роман Юхимович Тищенко. До групи входили А.М.Докторов,П.М.Докторов, А.В.Вертіль. С.А.Кубрак, Л.П.Шмат. Але в групі виявився зрадник і напочатку 1942 р. всі підпільники, крім керівника, були заарештовані гестапо й страчені.Тищенка своєчасно попередили, йому вдалося втекти й дочекатися радянських військ.Після війни й до виходу на пенсію він працював редактором районної газети у Львівсь-кій області. Зрадника, який видав підпільників, було затримано органами безпеки і завироком суду в 1943 р. страчено.

Окреме місце в історії недригайлівського партизанського руху займає факт зрадиокремих осіб, який фатально вплинув на долю груп опору. Доводилось чути розповідіпро зраду Білика і Могильного, та авторам не вдалося знайти відповідних підтверджень,які б внесли ясність у це серйозне питання.

Ще в серпні 1941 р. в районному центрі була створена підпільна комсомольська гру-па, яка діяла до вересня 1943 р., тобто протягом усього періоду окупації. До організаціївходили безпартійна А.С.Капура, яка очолювала групу, комсомолки О.Г.Сидоренко,З.М.Логінова, Р.М.Рідкошиєнко.

Імовірно, група створена стихійно кількома патріотами, без якогось впливу зверху.Штаб підпільної організації знаходився в с.Засуллі в будинку Юхима Григоровича Пса-рьова, у якого квартирувала Анна Севастянівна Капура (Кострикова). Про цю жінку ві-домо, що вона, колишня співробітниця Орловської надзвичайної комісії, до війни про-живала у Воронежі. Коли туди увійшли німці, то, хвора на малярію, покинула свій дім ібільше місяця блукала містами та селами, аж доки не зупинилася в сім’ї Псарьових.Чоловік її воював на фронті. У А.Капури була легенда, що вона донька Юхима Григоро-вича і до війни виходила заміж у Воронеж, а після мобілізації чоловіка повернулася.

До війни вона викладала у Воронезькому військовому училищі, добре друкувала намашинці. Стала начальником штабу недригайлівського підпілля. Даючи клятву не зра-дити своїх товаришів, вона кров’ю розписалася на листку з текстом присяги.

Вікторія Рідкошиєнко з 1935 по 1940 рік навчалася в Лебедині, закінчила 9 класів.Потім разом із сім’єю переїхала у місто Кременець Тернопільської області. Відмінно плава-ла, знала військову справу, в 1937 – вступила в комсомол. Закінчивши в 1941 р. 10 класів такурси медсестер, з перших днів війни була мобілізована на фронт. Із санітарним поїздомпотрапила до Сум, за станом здоров’я отримала відпустку на два місяці й жила в Недри-гайлові.

Ольга Сидоренко, уродженка Недригайлова, з сім’ї робітника, до війни працювала ус. Зеленому. За часів окупації їй запропонували працювати перекладачем, але вона від-мовилася, пішла з дому, спочатку жила на Бабі у подруги Ольги, потім у Псарьових вЗасуллі. У тайнику Сидоренко зберігалися комсомольські квитки і сплачені внески під-пільниць.

Повному і всебічному вивченню історії недригайлівського підпілля заважає ряд тру-днощів, пов’язаних із недостатністю, або й просто відсутністю документальних свідчень,оскільки про цю організацію стало відомо тільки після визволення району. Значну робо-

178

ту по відродженню історичної правди, відтворенню давно минулих подій свого часу про-вела З.Ф.Даниленко з Недригайлова. Вона люб’язно надала багато матеріалів, що сто-суються цієї організації. Зоя Федорівна листувалася з багатьма людьми, причетними довизволення Недригайлова від фашистських окупантів, її домашній архів містить чималоцікавих свідчень очевидців. Одним із таких людей, з якими вона листувалася, був Григо-рій Оксентійович Кузьменко, який у чималій серії листів виклав свою розповідь про дія-льність підпільників. Зауважимо, що про події, які стали предметом цієї розповіді, відо-мо надзвичайно мало. Їх достовірність свого часу перевіряли державні, партійні органи,служба безпеки, але, на жаль, так і не змогли з’ясувати, що ж було насправді.

Народився Г.О.Кузьменко у 1912 році в с.Іваниця Недригайлівського району. Закін-чивши у 1928 р. семирічку, подався до Харківського зоотехнічного технікуму, який за-кінчив у 1932 р. До призову 1935 р. у лави Червоної Армії працював зоотехніком у рад-госпі «Червоний» Березянського району Чернігівської області. В 1937 р. закінчив війсь-кове училище у Житомирі. Потім проходив службу у військовій частині, яка дислокува-лася в місті Перемишлі Львівської області. З початком фашистської агресії брав участьу бойових діях. «Під час оборони Києва, – писав Григорий Оксентійович, – був тяжкопоранений і опинився на окупованій території».

Пробираючись до своїх, Кузьменко увійшов у Засулля. Вночі, крадучись по вулиці,почув, як з однієї хати линула тихенька мелодія радянської пісні. Його обережно впус-тили до хати, де він побачив хлопців і дівчат. Назвавшись радянським офіцером Григорі-єм Кириловим, повідомив, що пробирається аж із-під Києва. Так зав’язалося знайомст-во з підпільниками. Потім, поселившись у рідній Іваниці, Кузьменко-Кирилов включив-ся у діяльність організації. Зокрема, у своїх листах він розповів, що зі своїм товаришемветфельдшером П.Г.Пилипенком симулювали хвороби свиней і корів, щоб їх не забира-ли німці. «Завгоспом колгоспу на той час, – пише Кузьменко, – був колишній куркуль ітаємний агент поліції П.М., який видав «всех активистов и коммунистов гестапо».

Організація недригайлівських підпільників мала назву група №36, що було умовнимпаролем для всіх членів підпільної організації. Капура стала одночасно і начштабу, і заввідді-лом пропаганди та агітації серед населення, О.Сидоренко – інструктором цього відділу.

Кузьменко згодом забезпечив Капуру паспортом німецької комендатури на прізвищеПсарьової Ганни Юхимівни. Дівчата-підпільниці діяли безпосередньо під керівництвомА.Капури, яка особисто приймала рішення. Вночі вона посилала зв’язкових до Кузьменкав Іваницю. Справжнє прізвище Кирилова знали тільки Ольга Сидоренко, її батько й мати.Підпільна організація ні з якими іншими пов’язана не була і діяла автономно. Кузьменконамагався встановити зв’язок з «каким-нибудь подпольным центром или хотя бы найтикакого-нибудь члена ВКП(б)», але це йому не вдалося. Він повідомляв, що загальне керів-ництво підпільниками здійснював саме він. Підпільна група мала три автомати.

В одному з листів Г.О.Кузьменко згадує про трагічну смерть колишнього голови Іва-ницької сільської ради Бережного.

Після визволення від фашистів Кузьменко короткий час очолював сільраду в Іва-ниці, потім був призваний в армію і служив до кінця війни. Його дружина родом із Баш-кирії, тому виїхав туди. Перевірити справедливість розповідей Г.О.Кузьменка – дужеважко. Але одне зрозуміло – крапка в цій історії ще не поставлена.

Підпільники розповсюджували листівки, які скидали радянські літаки, а якщо їх невистачало – то переписували самі друкованими літерами. Друкарську машинку згодомвдалося викрасти в німецькій сільськогосподарській комендатурі. Вороги теж не гаяличасу. Поліцаї переривали скирти соломи на полях, проводили облави, нишпорили по

179

лісах, але не змогли натрапити на слід підпільників. А тим часом дівчата проводили під-пільні збори молоді, інформували населення про події на фронтах, псували молотаркита іншу техніку, підкидали на дорогу Ромни-Недригайлів цвяхи, колючий дріт, щоб виве-сти з ладу автомобілі.

Схопили їх на містку, коли йшли на Засулля з червоною тканиною для прапорів. Чихтось видав їх, чи самі незадовго до приходу радянських військ забули про конспірацію?Після арешту дівчат вивели на площу, куди зігнали чоловіків, жінок і дітей. Гестапівсь-кий офіцер підводив Олю й Зіну до кожного і питав, чи не спільник. Дівчата заперечливохитали головами. Два дні тривали тортури в хаті М.І.Ващенко. Лише одинадцять годинне дожили підпільниці до визволення.

В акті, складеному 8 вересня 1943 р. лейтенантом медичної служби Г.В.Горовим,старшими лейтенантами Ш.Л.Газманом, Є.А.Срібняком у присутності жителівЛ.Н.Коваль, Р.К.Сокрути, М.Д.Даниленко, говориться: «Фашистские людоеды зверскизамучили двух молодых девушек-комсомолок Логинову Зинаиду Николаевну, 19 лет, иСидоренко Ольгу Григорьевну, 21 год. На трупе Зинаиды Логиновой обнаружены следу-ющие раны: левая рука выкручена, ладонь насквозь пробита кинжалом, мускулы на рукеперерезаны, ножом пробит бок, нос пересечен пополам, пальцы правой руки выкруче-ны, голова прострелена в затылок, по всему телу множество кровоподтеков. У ОльгиСидоренко прострелены насквозь плечевые суставы, тело все избито, а затем застреле-на разрывной пулей в висок. Обе несчастные фашистскими людоедами изнасилованы».

Проходячи в Недригайлові на перехресті вулиць Леніна і Кошового, часто мимоволізупиняєш свій погляд на гранітному обеліскові з викарбуваними іменами дівчат-підпіль-ниць. На ньому зазначено: «В данину пам’яті по-звірячому замучених комсомолок-підпі-льниць Недригайлова під час окупації району німецько-фашистськими загарбниками ЗіниЛогінової, Віти Рідкошиєнко, Олі Сидоренко. Їх імена вічно в нашій пам’яті». Але нацьому пам’ятникові немає імені четвертої підпільниці, яка теж прийняла мученицькусмерть, Анни Капури. Наш земляк письменник І.М.Власенко присвятив відважним під-пільницям свою книгу «Над Сулою синє небо».

1942 року для організації підпілля через лінію фронту в с. Сакуниху прибувА.В.Кравченко. Але він був заарештований і в червні 1942 р. розстріляний німцями вРомнах.

Навесні 1942 р. в лісі Гаї висадився радянський загін десантників. Розвіднику Ми-колі Семикошу та його радистці – рідній сестрі – Марії Семикош, вдалося врятуватись,а решта бійців були знищені. Микола і Марія до звільнення нашого регіону систематич-но передавали командуванню Радянської Армії розвіддані про становище в тилу ворогата про місце дислокації ворожих військових підрозділів. До війни вони навчалися в Тер-нівській середній школі. Жили по вул. Першотравневій, садиба № 14.

Цікавою і в той же час загадковою особистістю в селищі часів окупації був Фенюк.З‘явився тут невдовзі перед окупацією. Ніхто із старожилів не міг назвати ні його справ-жнього імені, ні звідки він родом. Працював цирульником. Його робочим місцем був дру-гий поверх кутового двоповерхового будинку (дім купця Кононова) в центрі селища. Задва тижні до визволення Тернів Фенюк зник. Коли селище звільнили від фашистів і орга-ни НКВС почали проводити слідство з виявлення тих, хто співробітничав з окупантами, вруках слідчих знаходились фотографії, зроблені цим загадковим чоловіком. Це були дока-зи, яких не можна було нічим спростувати. На них зафіксовано, як і хто вішав підпільни-ків, руйнував пам‘ятник Леніну, розстрілював патріотів. Лише тоді жителі селища зрозу-міли, що це робота Фенюка. Загадкою залишається і те, як це йому вдавалося зробити.

180

Ще восени 1941 р., разом з відступаючими частинами Радянської Армії, район зали-шили партійні й господарські керівники І.Д.Решетняк, Є.Ф.Могильний та інші. Для відно-влення підпілля і партизанського руху в кінці серпня 1942 р. на територію району десанто-вано групу парашутистів з 17 чоловік. До неї входили колишній секретар райкому партіїІ.Д.Решетняк, а також А.І.Щебетун, Т.В.Рогуля, Н.Г.Лаврик, А.І.Шевченко та інші.

Підпільний райком партії очолив І.Д.Решетняк. Йому вдалося організувати з числапатріотів партизанський загін ім.Кірова, командиром якого став А.І.Щебетун, і повестина північ у Хінельські ліси. У січні 1943 р. недригайлівський загін, що складався з 80чоловік, увійшов до партизанського з’єднання М.І.Наумова. Комісаром загону було при-значено І.Д.Решетняка.

Іван Дмитрович Решетняк народився в багатодітній сім’ї сільського коваля в с. Шу-льгівка, що на Дніпропетровщині. Після служби в лавах Червоної Армії спочатку пра-цював на Дніпропетровському заводі ім.Дзержинського, а потім на зміцненні МТС вс. Овечому біля Недригайлова. У 1938 р. Решетняка призначено першим секретарем РККП(б)У в Недригайлівському районі. У 1941 р. Іван Дмитрович поїхав до Краснокутськадля влаштування евакуйованих з району. Звідти його, досвідченого комуніста, виклика-ли в ЦК і переправили в німецький тил для організації партизанського загону.

На початку 1943 р. Недригайлівський райком, разом з Конотопським, був виділенийдля організації політичної роботи серед населення під час рейду на півдні Сумщини. Злютого того року з’єднання Наумова вирушило в рейд по південних областях України.

На світанку весняного дня 1943 р. в село Шляхова, що на Кіровоградщині, вступилакінна розвідка партизанів. Невдовзі підійшло все з’єднання. Раптом в небі з’явився ні-мецький розвідувальний літак «рама», зробив коло над селом, лісом і полетів у бік Пер-вомайська. За ним кілька разів з’являвся бомбардувальник і наносив удари до приходукарателів. Запеклий бій тривав з 10 години ранку до 10 години вечора. Із закликом «Ко-муністи, вперед!» піднявся комісар Решетняк, ведучи за собою в атаку недригайлівців іконотопців. Поруч зі смертельно пораненим комісаром впав і начальник штабу недри-гайлівського загону Сергієнко.

Під час форсування Прип’яті, коли недригайлівці охороняли відхід партизанів, заги-нув командир загону А.І.Щебетун. На вшанування пам’яті героя та загиблих на фронтахйого батька і братів одна з вулиць Недригайлова носить їхнє ім’я. У селі Шляхова спору-джено пам’ятник з барельєфом бою партизанів-кіннотників і викарбуваними іменами 42загиблих партизанів. Серед них ім’я Івана Дмитровича Решетняка.

У липні 1943 р. Недригайлівський загін переформований у роту автоматників дляохорони штабу з’єднання.

У західному рейді 1944 р. брала участь недригайлівчанка Г.А.Гордієнко. З універси-тету вона потрапила до школи особливого призначення, а в партизанському загоні ста-ла начальником друкарні газети «Народний клич».

Після Сталінграда й Курська пішов відлік останніх років Третього рейху. РадянськаАрмія почала свій визвольний похід на захід. Визволення району від ворога здійснили141-ша стрілецька дивізія 60-ї армії Центрального фронту та 167-ма, 340-ва Сумські,24-та, 180-та стрілецькі дивізії 38-ї армії Воронезького фронту в період з 5 по 12 вересня1943 р.

Розвиваючи наступ після визволення Сум і Білопілля, радянські війська 5 вереснявступили на територію району. Цього дня 141-а стрілецька дивізія вийшла на рубіж Те-рнів, а 240-ва, 180-та, 167-ма, 340-ва – зайняли Городище, Деркачівку, Великі Будки,Зеленківку, Комишанку. 6 вересня частини 240-ї стрілецької дивізії визволили Терни. У

181

наступні дні ворог був вибитий з сіл Чемоданівка, Рудка, Беседівка, Гринівка, Курмани,Сакуниха. 8 вересня 157-а стрілецька дивізія під командуванням генерал-майора І.І.Ме-льникова визволила Недригайлів.

167-ма стрілецька дивізія, а також полки, що входили до її складу, за успішні бойовідії нагороджені бойовими орденами. 109 воїнів цієї дивізії стали Героями РадянськогоСоюзу, а на кінець війни вона іменувалася 167-ма Сумсько-Київська двічі Червонопра-порна стрілецька дивізія.

...З репродукторів прозвучало зведення інформбюро: «В течении 9 сентября Совет-ские войска вели наступательные бои на Прилуцком направлении и, продвинувшисьвперед от 8 до 10 километров, заняли свыше 80 населенных пунктов, в том числе район-ные центры Сумской области Смелое, Недригайлов, Синевка и крупные населенныепункты Курманы, Сакуниха, Семеновка, Капустницы...»

Ветеран Великої Вітчизняної війни, колишній командир гармати 576-го артилерій-ського полку 167-ї дивізії П.Ф.Єременко згадував, що частини його дивізії ввійшли вНедригайлівський район з боку Штепівської греблі й Верхосулки. На кордоні тодішньо-го Штепівського і Недригайлівського районів зав’язався бій, який тривав до трьох діб.167-а дивізія, починаючи від Комишанки, наступала вздовж Роменського шосе і правішевід нього, звільнила ряд населених пунктів Недригайлівського району. Ветеран згаду-вав, що його трофейна 105-міліметрова гармата в бою під Кулішівкою вистріляла по во-рогові цілу автомашину снарядів. До речі, гармата зайняла вогняну позицію «у неболь-шой речушки с историческим памятником мамонту».

На рубежі Беседівка-Коровинці-Рубанка-Берестівка радянські війська зустріли впер-тий опір ворога і 10-11 вересня не просунулися вперед. Але 12 вересня визволення Не-дригайлівського району було завершене.

У ході бойових дій на території району радянські воїни виявили свої кращі риси: не-зламну стійкість, високий наступальний порив, відвагу і справжній героїзм.

П.Ф. Єременко у своїх листах згадував, що при вступі на територію Недригайлівсь-кого району кінний роз’їзд 7-ї батареї 576-го артполку в складі чотирьох чоловік вночівирушив виконувати наказ командира дивізіону капітана Ланя – вийти в зазначений накарті район для встановлення зв’язку з командиром батальйону 465-го стрілецького полкукапітаном Титовим. Туманним вересневим ранком бійці проскочили передній край обо-рони противника й опинились в оточенні. Ворог відкрив по них вогонь. Розвідник Силь-ченко і лейтенант Полушин впали, підкошені свинцем, сержант Шалопаєв був поране-ний. Командир роз’їзду старший лейтенант Любимов відправив пораненого Шалопаєваз документами пробиватися до своїх, а сам, ховаючись за вбитого коня, відстрілювавсядо останнього патрона. Поранений, непритомний Любимов потрапив у полон. Фа-шистські кати вирізали йому на грудях зірки, ножем прокололи м’язи на руках і ногах,прокололи горло. Поховали старшого лейтенанта на хуторі Кушніри Комишанської сіль-ради Недригайлівського району, а пізніше останки Любимова, Полушина і Сильченкаперезахоронили в братську могилу с.Зеленківки.

Цікаві спогади Героя Радянського Союзу, генерал майора Ф.В.Карлова, у роки вій-ни командувача 163-ї Роменсько-Київської, ордена Леніна, Червонопрапорної, орденівСуворова та Кутузова стрілецької дивізії, яка визволяла наш край:

«Прохолодним вересневим ранком після короткої артилерійської підготовки баталь-йони 529-го полку піднялись в атаку. Ворог, не витримавши натиску розпочав відступ досела Сакуниха. У повітрі з‘явились ворожі бомбардувальники; обрушившись на бойовіпорядки полку, вони допомогли своїй піхоті, яка відступала, відірватись від пересліду-вання та зайняти вигідний оборонний рубіж.

182

Стало зрозуміло: виконати завдання швидко, силами одного полку не вдасться. Количерез добу підійшов 1918-й полк Федора Івановича Дременкова, ми розпочали підготов-ку до нового удару по противнику. Але він раптово перейшов у контратаку. Складаласядосить складна ситуація. Хоча наші артилеристи вогнем прямої наводки підпалили декі-лька гітлерівських танків, фашистська піхота, що рухалася за ними, продовжувала на-ступ уперед. Виручили мінометники: вони вдало накрили лінію противника; гітлерівцізалягли за сотню метрів від наших позицій і майже всі були знищені вогнем стрілецькоїзброї. Контрнаступ ворога зірвався.

Критично проаналізувавши свої дії, ми не могли не визнати, що гітлерівцям вдалосявипередити нас, виграти час. Тому нам довелося заново організовувати наступ, зміню-вати побудову бойових порядків, підвозити боєприпаси. На це пішов майже цілий день.Лише під вечір вибили, нарешті, фашистів із Сакунихи, витіснили їх до Ромнів».

У стрімкій атаці радянських військ під час визволення Тернів особливо відзначивсясапер Михайло Панченко, який першим перейшов річку Терн, повів за собою бійців іпотім організував вогневе прикриття для піхоти, що форсувала річку. За цей бій він на-городжений медаллю «За відвагу», а пізніше, за форсування Дніпра, йому присвоєнезвання Героя Радянського Союзу. В цьому ж бою виявив героїзм і старший лейтенантКіндрат Гладков, здібний і сміливий командир, учасник радянсько-фінської війни 1939-1940 рр. Кулеметникам під його командуванням вдалося відбити контратаки противни-ка. За цей бій був нагороджений орденом Червоної Зірки. Медалями «За бойові заслуги»були нагороджені командир взводу зв‘язку Михайло Дорошенко, начальник рації сер-жант Іван Грязнов, командир кулеметної роти лейтенант І.Ф. Карцев, медаллю «За від-вагу» – лейтенант Казиликашвілі. Відзначився в бою за село Шмати старшина Володи-мир Балашов.

При звільненні селища під час бою 5-6 вересня 1943 р. від ворожих куль та осколківзагинуло багато тернівчан. Московця Павла Йосиповича, 1922 р. народження, фашистив ці дні спалили живцем, вкинувши його в вогонь палаючої хати, яку він гасив. Від фаши-стських куль загинуло 38 чоловік, які намагалися врятувати від вогню свої садиби. Се-ред них Степаненко Й.Г., Босенко А.І., Романенко А. та інші.

6 вересня 1943 р. 30-й стрілецький корпус із 130-м і 163-ім винищувальними проти-танковими полками визволив Терни. В боях за село віддали своє життя 215 радянськихвоїнів, серед яких росіяни О.Г. Копаєв і І.І. Юхневич, казах Шубай Кандибаєв, узбекСаре Хаїтов, башкир Захір Фаттахов.

Тільки-но фашисти покинули Терни 6 вересня 1943 року, ввечері в приміщенні лі-карні влаштовується прифронтовий госпіталь.

Після визволення Недригайлівщини від ворога під Білоярським у Кислому лісі донастання холодів діяв військовий польовий госпіталь. Сім радянських воїнів померловід ран і поховані на місці. У 1958 р. їх останки перенесені в Червону Слободу, тоді центрсільради, якій підпорядковувалося с.Білоярське. На жаль, прізвища воїнів не відомі.

За роки війни район втратив 7258 жителів. На примусові роботи до Німеччини буловивезено 4480 чоловік. Жертвами війни (розстріляно, повішено, померло після кату-вань, убито бомбами та снарядами) стали 555 чоловік.

Із загальної кількості понад 10 тис. уродженців та жителів району, які брали участьу боях на фронтах війни, додому не повернулось 6703 чоловіки, з яких загинуло 3163(на території області – 38, при визволенні Європи – 662, на фронтах у межах Радянсько-го Союзу – 1953, померло в госпіталях – 510), пропало безвісти – 3540.

183

У боротьбі з ворогом загинули 22 партизани та 10 підпільників.Під час бойових дій у 1941 і 1943 роках на території району загинуло 1467 воїнів, які

поховані в 34 братських та трьох індивідуальних могилах. Великі братські могили є вселищі Терни (484 похованих), селах Коровинці (170), Сакуниха (163), Вільшана (76),Іваниця (75), Червона Слобода (64), Деркачівка (57), Городище (56).

Пам’ять загиблих воїнів увічнена спорудженими на їх могилах 23 скульптурнимипам’ятниками, 4 стелами та 10 обелісками. На надмогильних пам’ятниках викарбуваніімена 544 загиблих воїнів. У селах району на честь загиблих воїнів споруджено 15 па-м’ятників.

За звершені подвиги понад 6 тисяч уродженців і жителів району нагороджені ордена-ми та медалями. Капітан артилерії Костянтин Матвійович Бобошко з с. Великі Будки, ге-нерал-майор Михайло Іванович Денисенко з Тимченок (народився у Вільшані), генерал-лейтенат Володимир Несторович Кашуба з Хоружівки, капітан-політрук Василь Михай-лович Молчанов з с. Володимирівка, лейтенант Василь Кіндратович Шаповал із с. Коми-шанка, сержант Василь Трохимович Цис з с. Хоружівка стали Героями Радянського Сою-зу, а Володимир Іванович Міщенко з смт Терни, Василь Матвійович Рибалко з с. Вільша-на, Василь Павлович Ситенко з с. Хоружівка – повними кавалерами ордена Слави.

Тривалий час у Тернах у повоєнні роки жив і працював Герой Радянського СоюзуПетро Сергійович Тимченко з Тростянецького району.

У 1944 р. за ратний подвиг звання Героя Радянського Союзу посмертно отрималиОмелян Лукич Сокіл та його син Григорій Омелянович Сокіл із Козельного, які, як ви-явилось пізніше, контуженими потрапили до німецького полону і залишилися живими.Але в 1948 р. у райвійськкоматі нагороди у них забрали. У цій історії крапка не поставле-на й досі. Цій драматичній історії присвячений матеріал в розділі цієї книги «Історичніпостаті».

Високого звання Героя Радянського Союзу був удостоєний ще один наш земляк,уродженець с. Кринички (нині Весногірське), розвідник Петро Савич Бережний. Алейого доля розпорядилася так, що Золоту Зірку і орден Леніна не отримав, для цього невистачило кілька днів. Коли у Недригайлівський райвійськкомат у 1946 р. надійшло по-відомлення про те, щоб П.С.Бережний прибув у штаб Київського військового округу дляотримання високої нагороди, Петро Савич вже знаходився в слідчому ізоляторі місцево-го відділу внутрішніх справ – скоїв злочин. Не будь того повідомлення з Москви, вирокбув би, на той час, однозначним – розстріл. Але як бути з Героєм? Судді лише черезвісім місяців винесли вирок.

У селищі Недригайлів у центрі скверу була братська могила з трьома надмогильни-ми чавунними плитами, на лівій з яких – імена тих, які «загинули від рук бандитів», направій – «в роки громадянської війни», на центральній – «учасники Великої Вітчизняноївійни, які поховані в братській могилі». На центральній викарбувані імена:

1. Белокур Тимофей Николаевич, рядовой, умер от ран.2. Ковальов Михаил Васильевич, рядовой, убит.3. Колесник Иван Наумович, рядовой, умер от ран 13.09.1943 г.4. Кольцов Павел Семенович, рядовой, умер от ран 12.09.1943 г.5. Фанаков Петр Алексеевич, рядовой, убит.6. Барабошин Семен Григорьевич, рядовой, умер от ран.7. Донченко Петр Степанович, убит 19.09.1941 г.Зараз у сквері Недригайлова височить новий пам’ятний обеліск з іменами загиблих,

який реставровано у 2004 році під час створення меморіалу Скорботи і Слави району.

184

У 1969 р. на вулиці Шевченка споруджено меморіальний комплекс, на 17 плитахякого викарбувані імена недригайлівців, які не повернулися з війни. У 1974 р., до 29-їрічниці Перемоги, на території недригайлівського овочесушильного заводу встановле-но пам’ятник загиблим робітникам підприємства. Автори його: колишній головний інже-нер заводу М.С.Чорний і художник І.П.Бублик.

До 50-річчя Перемоги (1995 р.) вийшов 8-й том Книги Пам’яті, де вміщені історич-ний нарис про події 1941-1945 рр. на території Недригайлівського району та списки тих,хто не повернувся з війни. Підготовка матеріалів для Книги Пам’яті супроводжуваласяпошуковою роботою, метою якої були виявлення прізвищ загиблих або пропалих безві-сти воїнів-земляків та необхідних даних про них, виявлення невідомих або забутих по-ховань воїнів та прізвищ похованих, деталізація подій війни на території району. В ре-зультаті було виявлено 1614 нових імен загиблих, пропалих безвісти, померлих від ран.

За кожною цифрою – героїзм і відвага радянського народу, який захищав свою Віт-чизну, горе мільйонів, які втратили своїх рідних. Знайомі і незнайомі – всі вони зали-шаться в серцях майбутніх поколінь назавжди.

Література1. Коцур П.М. Дерево мого роду. – Переяслав-Хмельницький: Книги – ХХІ, 2005. -408 с.2. Советская Украина в годы Великой Отечественной войны 1941–1945 гг. – 2-е изд. – Сб.

док. и мат. в 3 – х т. – Т. 1. – Х., 1985.3. Центральний архів Міністерства Оборони СРСР. – Ф. 393, оп. 9005, спр. 108, арк. 51, 52 – 55.4. Бойцы вспоминают минувшие дни (Боевой путь 2 – й гвардейской механизированной бри-

гады). – Воронеж, 1967.5. Воронежский добровольческий. Сб. восп. ветеранов 4 – го гвардейского добровольческого

полка. – Воронеж, 1972.6. Дудченко К. Вони боронили наш край // Світло Жовтня. – 1973. – 19 липня.7. Центральний архів Міністерства Оборони СРСР. – Ф. 393, оп. 9005, спр. 108, л. 51, 52.8. Сумська область в період Великої Вітчизняної війни. Зб. док. і мат. //Світло Жовтня. –

1988. – 10 вересня.9. Сумская область в период Великой Отечественной войны Советского Союза 1941–1945 гг.

Сб. док. и мат. – Х., 1963.10. Сумський обласний державний архів. – Ф. Р. – 2191, оп.1, спр. 100, арк. 7, 22, 78, 81; ф.Р.

– 2445, оп. 7, спр. 25, арк. 6, 12, 30.11. Сумський обласний державний архів. – Ф. – 4, оп.ЗП, спр. 294, арк. 92, 97, 98, 102 – 107.12. Даниленко З.Ф. Дівчина з легенди // Світло Жовтня. – 1968. – 12 листопада; Грабор П.

Хто ви, Анна Капура? // Світло Жовтня. – 1973. – 5 липня; Даниленко З.Ф. Над Сулою небосинє // Світло Жовтня. – 1981. – 1 вересня.

13. Архів З.Ф.Даниленко. Із листування з Г.О.Кузьменко у 1974 р.14. Стецюра В. Нескорені // Голос Посулля. – 1995. – 26 квітня. //За победу. – 1943. –

№184.15. Сумський обласний державний архів. – Ф. – 8, оп. 3П, спр. 294, арк. 92, 97, 98, 102 – 107.16. Наумов М.И. Степной рейд. – К., 1964.17. Наумов М.И. Западный рейд. Дневник партизанского командира. – К., 1980.18. Яковенко І. Комісар Іван Решетняк // Світло Жовтня. – 1971. – 23 лютого. Даниленко З.

Комісар // Світло Жовтня. – 1981. – 20 червня.19. Центральний архів Міністерства Оборони СРСР. – Ф. 393, оп. 9005, спр. 108, л. 51, 52, 55.20. Гринченко И.Т., Головин И.М. Герои Советского Союза. Подвиг. Изд. 3 – е. – Х., 1983.21. История городов и сел УССР. Сумская область. – К., 1980.22. Книга пам‘яті України. Сумська обл., том 8. – Суми: ВВП “Мрія-1” ЛТД, 1995. – 708 с.23. Абаровський І.К. Подвиг скасуванню не підлягає // Земляки : Альманах. Видання Сумсь-

кого земляцтва в Києві. – Суми: Собор, 2004.

185

Сім’я Щебетунів перед війною

Біля рейхстагу в Берліні в переможний травневий день 1945 року.В центрі наш земляк із Вільшани Іван Вовк

186

Брати Ковалі з Недригайлова. Олексій Овсійович загинув у 1944 році.Микола повернувся з війни. Володимир та Юрій були танкістами

187

І.О.Міневрін (загинув у бою) командиргвардійського артполку в 1941 р.

М.П.Латишев – комісар Воронезькогодобровільного полку

Т.В.Рогуля – партизан,уродженець с. Хоружівка)

І.Г.Волков – учасник боїв за оборонуСевастополя з Недригайлова. Фото 1945 р.

188

Антоніна Мілова – радисткаНедригайлівського партизанського загону

Р.М.Рідкошиєнко

З.Н.Логвінова Г.А.Гордієнко – редактор газетиНедригайлівського партизанського загону

189

В.О.Петров. Заступник командираВоронезького добровільного полку в 1941 р.

Н.Д.Козін – командир 85+го стрілецькогополку в 1941 р.

Усю війну пройшов старшина ВасильІванович Гоженко з Мелешківки

Іван Любимов – офіцер+розвідник (загинувпри визволенні с. Кушніри)

190

Шаповал Василь Кіндратович,Герой Радянського Союзу, с.Комишанка

Булах Анастасія Михайлівна, молодшийлейтенант медичної служби, смт Терни

Лаврик Федір Хомович, старшина першоїстатті, с. Сакуниха

Зіненко Іван Симонович, старшийлейтенант, смт Недригайлів

191

І.Д.Рішняк – комісар Недригайлівськогопартизанського загону (до війни – секретар

Недригайлівського райкому партії)

О.Г.Сидоренко

Учасники Великої Вітчизняноївійни брати Дмитро Григоровичта Микола Григорович Білоуси

з с. Курмани

192

«Аус+вайс» – окупаційний документ німецької владидля населення району

193

З 1941 по 1945 рік захищав морські рубежі Іван Семенович Коцур із Засулля

194

Братська могила в Тернах, вякій поховані понад 400 воїнів,що загинули при звільненні села

від фашистів

195

Братська могила в Тернівському лісі. Тут воїни+десантники, що загинули від рук ворога в 1942 р.

196

У радісний День Перемоги було про що пригадати П.І.Биценку, М.Ю.Демченку, М.А.Нишкуру, 1985 р.

Біля Меморіальної стели в райцентрі

197

Меморіальний комплекс в с. Засулля

198

Під час святкування чергової річниці визволення Недригайлівщини від німецько+фашистських загарбників(вересень 1985 р.)

І.П.Головченко – мужній воїн другої світової війни. Фото 1978 р.

199

В святковій колоні 9 Травня в Недригайлові

І.Барабошин біля могили свого батька Семена Григоровича Бараболина в Недригайлові

200

Зустріч генерал+майора Уманського в Тернах під час відкриття Меморіального комплексу в 1972 р.

Салют на честь Дня Перемоги, 2005 р.

203

У перші повоєнні роки районний комітет компартії очолив Микола Іванович Кузько,колишній фронтовик, якого перевели у Недригайлів з посади голови Тростянецькогорайвиконкому. У нашому краї він пропрацював недовго. Недригайлівський районнийвиконавчий комітет при ньому очолював Михайло Іванович Миронов, колишній парти-зан. Після М.І.Кузька першим секретарем райкому партії став Василь Абрамович Пєш-ков, потому – Іван Сергійович Сердюк. До речі, сучасники згадують, що партійний і ра-дянський лідери В.А.Пєшков і М.І.Миронов дуже добре співпрацювали і знаходили спі-льну мову з вирішення практично всіх питань.

Уже в 1944 р. відновила роботу Курманівська МТС, яка одержала 10 тракторів таінші сільгоспмашини з Росії. Колгоспи отримали незначні кредити, а також свиноматокз Саратовської і Тамбовської областей, а з Чувашії, Дагестану та Узбекистану – овець.На кінець 1950 р. господарства району обробляли всі довоєнні площі і перевищили дово-єнний рівень тваринництва.

У 1944 р. на плодоконсервному заводі Недригайлова було вироблено 65 тонн про-дукції і згодом тут працювало до 130 робітників. Відбудовуючи цукровий завод у Тернах,його одночасно реконструювали.

У 1947 р. з‘явився проект прокладання залізниці з Сум на Ромни, яка мала б прохо-дити між Недригайловом та Сакунихою. Але цей задум так і залишився на папері.

У 1956 р. на паї колгоспів засновано міжколгоспне будівельне управління (МБУ-15,з 1979 р. – міжгосподарська організація). Тут працювало 250 робітників. Підприємствомало свою майстерню, пилорамний та слюсарний цехи, гараж, 20 автомашин тощо. Уміжгосподарській будівельній організації та дорожньо-ремонтному будівельному управ-лінні в 1971 р. працювало відповідно 69 та 101 чоловік.

У 1957 р. Терни отримали категорію селища міського типу спочатку Білопільського,а з 1965 р. – Недригайлівського району.

30 травня 1958 р. Недригайлів отримав статус селища міського типу.До складу Недригайлівського району у 1960 р. знову ввійшли Гринівська й Томашів-

ська сільські ради. У 1962 р. в результаті злиття Недригайлівський район був ліквідова-ний, а сільські ради, які перебували у його складі, відійшли до Роменського та Лебедин-ського. 4 січня 1965 р. Недригайлівський район було відновлено.

У повоєнний період на тернівських землях діяло 8 колгоспів, які в 1950 р. об‘єдналив три – ім.Чапаєва, «Україна» і «Перше травня», а згодом їх залишилося два. На кінецьчетвертої п’ятирічки в Тернівській лікарні працювало 5 лікарів та 17 середніх медпраці-вників. Діти навчалися в середній, семирічній і трьох початкових школах. З 1948 р. за-працювала школа робітничої молоді. У школах 1950 р. навчалося 1500 учнів і працюва-ло 85 вчителів. У селі діяли два клуби, бібліотеки, 10 хат–читалень і червоних кутків.

За післявоєнний період побудовано 27 ферм для худоби, три тракторні майстерні ітри гаражі, три зерносклади.

Після ліквідації в грудні 1962 р. Улянівського району Терни відійшли до Білопільсь-кого, а з 1965 – до Недригайлівського району. На початок 1970-х років працювали сере-дня, дві 8-річні та музична школи. В яких навчалося 1180 учнів і викладало 92 вчителі.Картини місцевого художника П.П.Литвинцева експонувалися на виставках у Києві таСофії.

На початку 1965 р. в селищі проживало 9070 чоловік.Станом на 1973 р. в Тернах мешкало 6400 чоловік. На той час селищній раді були

підпорядковані села Бабакове, Володимирівка, Гострий Шпиль, Долина, Ківшик, Маз-

204

не, Озерне, Русівщина, Холодне, Черепівка, Шматове.На полях місцевих господарствпрацювало 154 трактори, 23 зернозбиральних комбайни, 127 автомашин.

Ведучим підприємством району залишався цукровий завод, який був основним на-повнювачем бюджету району. У 1978 р. завод виробив понад плану 1830 ц цукру, реалі-зувавши продукції на 98 тис. крб. більше завдання. Для того, щоб завод зміг переробля-ти за добу 18 тис. ц буряків замість 15 тис. було встановлено новий апарат ВАЗ-600. У1979 р. підприємство виробило 18886 ц цукру. На цукровому заводі трудилося тоді 815чоловік. Населення Тернів у 1980 р. становило 6 тис. чоловік.

28 жовтня 1962 р. у Недригайлові сталася визначна подія – відкриття пам’ятникаТ.Г.Шевченку, який зберігся до наших днів. На відкриття пам’ятника прибуло багатомитців з Києва, приїхали онук сестри Т.Г.Шевченка Катерини Дмитро ФилимоновичКрасицький, автор пам’ятника – сумчанин скульптор Я.Д.Красножон. У присутностідекількох тисяч недригайлівців на урочистому мітингові виступили голова райвикон-кому Я.К.Федорченко, перший секретар райкому партії П.Т.Гайдуков, поети-землякиДмитро Білоус та Олекса Ющенко, Д.Ф.Красицький, представниця трудящих ланковаколгоспу Н.Т.Кирна, школярі .

Над площею пролунали музичні твори на слова Шевченка, народні пісні, а ввечері вРБК відбувся шевченківський літературний вечір. Не залишилась осторонь цієї події ітворча інтелігенція країни. Звідусіль надходили до Недригайлова листи і телеграми звітальними словами з нагоди відкриття пам’ятника Шевченкові.

Ось лише крихітна частина з великого потоку кореспонденції того часу. МаксимРильський писав: «Від щирого серця вітаю недригайлівців з відкриттям пам’ятника Ше-вченкові».

Телеграфував і Володимир Сосюра: «Моє привітання недригайлівцям з відкриттямпам’ятника безсмертному синові українського народу Тарасові Шевченку». «Радий, не-вимовно радий, – писав відомий гуморист і сатирик Олександр Ковінька, – що з містаНедригайлова пішов такий чудовий рух – користування книгою комуністичними мето-дами, а це дізнався ще про одну велич – у Недригайлові споруджено пам’ятник геніаль-ному синові народу – Тарасові Шевченку. Спасибі вам за талановитий народ».

Російські майстри слова теж гаряче вітали відкриття пам’ятника. Корній Чуковсь-кий надіслав ось такі рядки: «Шлю вам горячий привет и от всей души поздравляю соткрытием памятника Великому поэту – Борцу – Гению Украинского Слова». Зі щири-ми вітальними словами прилетіли до райцентру вісточки від Самуїла Маршака, Михай-ла Ісаковського, Олександра Прокоф’єва та багатьох інших діячів культури, журналіс-тів, колективів музеїв .

Наш земляк поет Олекса Ющенко написав вірш «На відкриття пам’ятника в Недри-гайлові», де, зокрема, є такі рядки:

Сюди прийшов Тарас не в гості –Він рідний у сім’ї своїй.На калиновім чудо)мостіПонад Сулою вічно стій.

Очевидець і безпосередній учасник відкриття пам‘ятника письменник Б.Антоненко-Давидович, який жив колись у Недригайлові, видрукував на початку 1963 р. у журналі«Дніпро» свої спогади про цю подію під назвою «Нове у старому Недригайлові». Зокре-ма, згадував таке:

205

«Це велике українське село, з білими хатами, що потонули в рясній пазелені садків,з дальніми луками на берегах звивистої мальовничої Сули, з соковитими левадами, деміж гіллястих верб блукає крихітна річечка Зарудка, називалось до революції – заштат-ним містом Недригайловом.

Про те, що Недригайлів не просто собі село, а якоюсь мірою – місто, свідчив недола-дний, невідомо для чого призначений колись, присадкуватий будинок з чотирма грубез-ними колонами, яких не зметикував би тепер жодний прибічник архітектурної зайвини;коло цього похмурого будинку, що навіював недригайлівцям недовіру й острах, – такийже похмурий, неодмінний у кожному місті «городовик» – поліцай з червоним револьве-рним шнурком і сірий ряд розсохлих бочок пожежної команди, які місяцями, а то й рока-ми чекали нагоди бути комусь корисними... Якщо до цього додати нотаріальну контору звідставним капітаном-нотаріусом, який зрідка завіряв тут «купчие крепости» на землюміж поміщиками й куркулями, «винопольку», що жваво торгувала горілкою, від якої тутже на споришу часом відсипався той, хто перебрав міру, дві міцні кам‘яні церкви з бага-топудовими дзвонами та ще два-три одноповерхові будинки під бляхою, на цьому можнай закінчити «міський» пейзаж старого Недригайлова. Все інше – і хати з навислими навікна стріхами, що мов розбіглись подалі від центрального майдану і його казенного ви-гляду, і своє селянське життя в тих хатах, чуже й незрозуміле поліцейському приставуй нотаріусу, і спогади дідів про колишній сотенний, козацький Недригайлів, і українськапісня, то безпорадно сумна, то безжурно весела, що інколи зривалась на дальніх околи-цях, усе це було тоді – «за штатом». А втім, у ті далекі часи, з якими мене зв‘язуютьуривчасті, туманні спогади дитинства, вся Україна і її працьовитий народ, що мовчкитужив по волі, його висміяна панами мова й чарівна, але закута пісня – були теж позаштатом, поза тою одноманітною, безбарвною дійсністю, яку репрезентували в Недри-гайлові пристав, нотаріус і кілька довколишніх поміщиків...

Мені важко в сьогоднішньому районному центрі Сумської області впізнати той за-штатний Недригайлів, дивлячись сьогодні на нього з вихідної точки майже півстолітньоїдавнини, коли я бачив його очима дитини, що вперше відкрила для себе взагалі світ.Сюди не раз возили мене малого батьки з Брянська й згодом з Охтирки погостювати вбаби по батькові Олександри й дядька Євлантія. З Недригайловом мене в‘яжуть не тіль-ки згадки про перші дитячі радощі й жалі, а й перше уявлення про Україну й те незви-чайне почуття, коли, відкриваючи для себе рідну землю, ніби вдруге народжуєшся, зна-ходиш втрачений батьками свій народ і воднораз самого себе. Багато паралелей і мери-діанів перетнув мій життєвий шлях, та маленька цятка на земній кулі з дивною характе-рною назвою, позначена далеко не на кожній географічній карті, завжди лишалась умоїй пам,яті й серці. Бо то – батьківщина, священна земля предків...

Запрошений сюди на відкриття пам‘ятника Тарасові Шевченку, я навряд чи пізнавби сьогодні колишній старозавітний Недригайлів, якби не той зацілілий недоладний бу-динок з чотирма колонами, обернутий після капітального ремонту в цілком пристойнукрамницю. Таж сьогодні нема навіть того безіменного майдану-вигону, на якому стоявцей будинок з городовиком, – замість нього розрісся сквер з пам‘ятником Леніну наодному кінці й з, ще завішеним білим покривалом, пам‘ятником Шевченкові на другому.

Нема на майдані й громіздкої кам‘яної церкви, та що там – церкви! Два роки томузрікся сану останній недригайлівський піп. Отже, в сьогоднішньому не заштатному Не-дригайлові остаточно вичерпались, так би мовити, «духовні» штати... Цікаво, що пер-шою книжкою, яка посіяла атеїстичні сумніви в голові колишнього служителя культу,були «Співомовки» С. Руданського, яку молодий священик узяв почитати на дозвіллі в

206

недригайлівського книголюба Ф.І. Сахна. Того самого колишнього старшого лейтенан-та міліції, Феодосія Івановича Сахна, що став ініціатором і натхненником цікавого рухуза створення картотек комуністичного користування приватними книгозбірнями. Проце починання багато вже писалося і в нашій республіканській, і в союзній пресі, точи-лись палкі дискусії, де лунали пристрасні голоси побічників і перестороги скептиків,але хочеться ще раз коротко спинитись на ньому.

Велике часто-густо починається з малого. До недригайлівської районної бібліотекизайшов чоловік, якому дуже хотілося прочитати «Поднятую целину» М. Шолохова, такнижки не було, бо її хтось забарився повернути. Старший лейтенант міліції Ф.І. Сахно,що нагодився на цю пору, запропонував розчарованому відвідувачеві взяти цей твір унього. Через якийсь час незнайомець повернув узяту книжку й попросив дати йому щепочитати щось із особистої чималої книгозбірні працівника міліції – книголюба. «А чомуб такий випадок не поширити й не надати йому певних організованих форм»? – подумавФ.І. Сахно. «Адже й мене самого цікавить література з теорії та історії малярства, доякого мене вабить змалку, але де її дістати, якщо в бібліотеці нема? Може, вона є десь уприватних книгозбірнях?» Феодосій Іванович склав картотеку власних книжок і виста-вив її в читальному залі недригайлівської бібліотеки, мовляв, – якщо не знайдете потрі-бної книжки на полицях бібліотеки, прошу, – візьміть у мене. Людина ж бо в комуністи-чному суспільстві – друг, товариш і брат!

Та минуло два місяці, а картотека Сахна була самотня в читальному залі, наслідува-чів доброго прикладу щось не об’являлось. «Треба вдатись з своїми думками до преси,ачей відгукнуться однодумці», – вирішив Феодосій Іванович і написав до районної газе-ти «Ленінська зоря» статтю-заклик «За комуністичні форми користування книжками».Та добре діло скоро мовиться, але не скоро робиться. Тодішній редактор газети І.Є. Пе-тій завагався і не зважився опублікувати статтю: діло нове, такого, мовляв, ніде не чув іне бачив; хтозна, що з цього вийде, а тим часом безпечніше утриматись... Але, коли Пе-тій пішов у відпустку через три місяці, молодий його заступник І.П. Барсук не побоявся«лізти поперед батька», взяв та й надрукував статтю, сам того не сподіваючись, якийширокий відгомін вона викличе.

Першим відгукнувся на заклик Сахна вчитель з ближнього села Коровинці ФедірВасильович Ховайко, а далі посипались листи зблизька й здалека, і почався справжнійрух книголюбів за комуністичне користування книжками.

Проте заради справедливості треба відзначити, що недригайлівський ультраобере-жний редактор Петій виявився не самотнім. Коли ініціатор цього цікавого всіма сторо-нами руху Ф.І. Сахно захотів поділитися своїм благородним задумом з ширшим ко-лом книголюбів і вдався до журналу «Библиотекарь», старший редактор цього орга-ну Ю. Вайсман, який, здавалось би, повинен був підхопити ініціативу «глухої периферії»,раптом ошелешив нашого книголюба такою відповіддю:

«Облік книг, що Ви пропонуєте, викликає великі сумніви... Повідомляти про книж-ки, а тим більше надавати їх у користування іншим, – це значить ставати в суперечністьз нашою конституцією, з принципами соціалізму (?!) ...Як бачите, нема потреби вишуку-вати якісь форми користування особистими бібліотеками»...

Та інакше подивилась на заходи Ф.І. Сахна газета «Правда», яка побачила, що рухнедригайлівських книголюбів дає багатьом корисним книгам друге життя, інакше гля-нув на цю справу й директор Державної ордена Леніна бібліотеки СРСР імені В.І.ЛенінаІ.П. Кондаков, який висловився, що ініціатива недригайлівців заслуговує широкої про-паганди.

207

Але вартий того, щоб про нього широко казати, і сам цей сумний випадок, коли доці-льна й потрібна ініціатива знизу загальмувалася попервах тільки тому, що вона нова йне встигла дістати апробації «згори». Хай він стане доброю наукою для тих наполоханихперестрахувальників, які у своїй роботі не можуть і досі позбутися заціпеніння, набуто-го за часів культу особи Сталіна...

Ініціативу недригайлівців поширили не тільки інші області України, вона перенес-лась і в інші радянські республіки, нею зацікавились і за кордоном – у країнах народноїдемократії, і Феодосій Іванович, дарма що вийшов на пенсію через поранення на опера-тивній роботі, бідкається, бо не стає часу самому відповідати на незліченні листи тих,хто бачить у книзі не стільки прикрасу квартири, скільки потужний двигун культури,ціна якого збільшується в міру зростання читачів, що користувалися даною книгою.

Феодосій Іванович веде мене через місток на Зарудці до того місця, де була хата моєїбаби, і чи то від гами спогадів, бо ніби перегортаєш книгу власного буття і знов порина-єш у те давнє, що відійшло набезвік, чи то від розмови з цією скромною, симпатичноюлюдиною, яка сьогодні без галасу й самореклами робить велике діло культурного підне-сення народних мас, я відчуваю, що йде там, де, за словами Шевченка:

...на оновленій земліВрага не буде супостата,А буде син, і буде мати,І будуть люди на землі.

І на душі стає так хороше, тепло, дарма що навколо осінь і сумні осінні присмерки...На бабиному подвір‘ї нема й сліду від її затишної хати під стріхою з гніздом чорногу-

за, нема ні маленького садка та городу, стоїть лиш новий будиночок під черепицею, а заним пустка аж до левади над Зарудкою.

Якби не сусідська повітка, яка чудом стоїть і досі, мов музейний експонат, такою жперекошеною, як і за мого дитинства, я б не впізнав того куточка, де баба Олександратак цікаво розповідала мені й іншим своїм онукам казки про відьом та вовкулаків і напів-фанстатичні перекази про діла «славних козаченьків» у боях з турками, татарами й поль-ською шляхтою. Баба Олександра була співуча, любила сама співати, загадувала й нам,малечі, тягти за нею «Тече річка невеличка», під якою я уявляв собі не яку іншу, яктільки річку Зарудку, або «Козаченьку, куди йдеш» – пісню про того козака, що тількидесь нещодавно, мабуть, «заснув в бою сердяга довіку». Від цієї ж баби Олександри явперше почув Шевченків «Заповіт», але тільки першу й останню, незаборонені тоді, стро-фи. Імені ж того, чия поезія, дійшовши у вигляді народної пісні, так зворушувала її, бабаніколи не називала. Журно виводячи високим голосом знайомі тепер кожному словавеличного «заповіту», баба, через свою малописьменність, певно, не знала навіть іменійого автора. Бабі й на думку не спадало, яку глибоку межу виоре ця сумна пісня в свідо-мості її народу, поклавши кінець жалю й покорі і давши початок гніву й бунту:

Поховайте та вставайте,Кайдани порвітеІ вражою злою кров‘юВолю окропіте!

Нема чого дивуватись моїй старій, давно вже померлій бабі! Читати книжки, цікави-тись літературою, а тим більше українською, їй просто не належало, як-то кажуть, «по

208

штату» в її затишному Недригайлові. Тоді не могло бути й мови про таку, наприклад,кампанію, яку провели 1961 року, в сторіччя смерті великого українського поета, недри-гайлівські книголюби: «Кобзар» Тараса Шевченка – в кожну хату.

За баби Олександри на все це велике село була лише одна двокласна школа, буди-нок якої стоїть і нині. Але яким же маленьким здається мені сьогодні цей відремонтова-ний шкільний будинок, що уявлявся мені в далекому дитинстві академією премудрості!Як знітився він і одійшов на задній план перед новою повною середньою школою і капі-тальним будинком культури!.. До речі, кілька слів і про цей будинок, що теж характери-зує сьогоднішній Недригайлів і його жителів: адже він теж якоюсь мірою «понадштат-ний». Збудований силами трудящих порядком самозобов‘язання, цей будинок культуриаж ніяк не поступається своїм розміром і вигодами першому ліпшому міському. Зараз уньому гарячкове готування до вечора, присвяченого відкриттю в Недригайлові пам‘ят-ника Шевченкові й, у зв‘язку з цим, зустрічі з київськими українськими письменниками,з якими прибув сюди і внук Шевченкової сестри Катерини, Дмитро Филимонович Кра-сицький. Будинок культури може вмістити близько п‘ятисот чоловік, але ж охочих по-бувати на такому винятковому вечорі буде далеко більше. Що ж робити?..

Я знову думаю про бабу Олександру. Чи ж бачила вона за свій довгий вік хоч однутеатральну виставу? В затишному Недригайлові не було жодного місця, де б міг відбу-тись сякий-такий концерт, а не то що аматорська вистава. За єдину розвагу людностіправили обідні й вечірні в церкві та зрідка пожежі на селі. В оновленому Недригайлові єпостійне кіно, велика сцена в будинку культури, де вільно можуть гастролювати при-їжджі театральні колективи, по хатах радіо й електрика. Обертом пішла б тобі, бабусю,голова, якби ти могла глянути сьогодні разом зі мною на твій Недригайлів.

З раннього ранку 28 жовтня 1962 року до безіменного колись вигону, що віднинізветься «майданом Кобзаря», подались окремими групами, юрбами й на переповненихмашинах колгоспники Недригайлова й сіл району. Не можна не помітити й окремих во-зів з сивими дідами, що забажали подивитись на пам‘ятник «нашому Тарасові». Людийдуть і йдуть, і вже ні сквер, ні майдан не можуть вмістити всіх прибулих і нових відти-скають на прилеглі вулиці.

Лагідна осінь дарує сьогодні останнє тепле, мов спеціально прибережене до такогонезвичайного дня, проміння незахмареного сонця, деякі дерева коло пам‘ятника ще збе-регли пожовкле листя. Яка чудова днина для вшанування того, чиє життя так небагатомало ясних, незатьмарених днів!..

О 12-й годині на трибуну коло пам‘ятника підводяться представники недригайлівсь-ких трударів, члени райвиконкому й райкому КПУ, київські письменники й скульпторЯків Денисович Красножон, який спеціально приїхав на свято із Сум. Це ж він, невисо-кий на зріст, сором‘язливий чоловік, що весь час намагається бути непомітним, щировідгукнувся на ініціативу недригайлівських книголюбів – увічнити пам‘ять полум‘яногоборця за соціальне й національне визволення українського народу, створив цей оригіна-льний, гарний пам‘ятник і подарував його Недригайлову. Цей благородний вчинок скро-много митця – цілком співзвучний рухові книголюбів-ентузіастів, він виходить за межітих давніх стосунків, де «моє» переважало «наше» і матеріальні блага за виконану пра-цю превалювали над творчою радістю і вдячністю колективу. Такий уже подув новогочасу в старому Недригайлові, в країні, де будується комунізм, і саме тому, може, в душібагатотисячного натовпу в цей ясний осінній день – такий піднесений весняний настрій.

Серед напруженої тиші голова райвиконкому Я.К. Федорченко відкриває вступнимсловом це велике, справді народне свято.

209

– Живе й житиме у віках натхненне слово великого українського поета, революціоне-ра-демократа Тараса Григоровича Шевченка! – закінчує він, і під урочисті звуки гімнівУкраїни й Радянського Союзу з восьмиметрового пам’ятника спадає біле покривало...

На високому постаменті стоїть на весь зріст, мовби допіру прийшов сюди, безсмерт-ний Тарас і задумливо дивиться на свій народ.

До пам‘ятника підносять вінки. Їх багато, понад сто. Ці колгоспні вінки з ялиновоговіття й яскравих паперових квітів – прості, як простий був і той, кому їх призначено, алескільки тепла й любові вклали в них натруджені селянські руки, що плели їх, які звору-шливо-прості, щирі слова написано на червоних биндах, що звисають з вінків!..

– Тільки в країні, де переміг соціалізм, де торжествує ленінська національна політи-ка, можливе таке всенародне вшанування велетнів людського духу, борців за щастя йволю, кращих представників передової думки, до яких належить і наш Кобзар, – відзна-чив у своїй промові перший секретар райкому КПУ П.Т. Гайдуков.

Промовляє ланкова колгоспу Н.Т. Кирна, ллється дзвінкий голос учениці Недри-гайлівської середньої школи Світлани Дядченко, яка обіцяє від піонерів подбати, щобколо підніжжя пам‘ятника росли улюблені Шевченкові квіти, виголошують привітальніпромови завідуючий райнаросвітою І.А. Канівець і поет-земляк Дмитро Білоус, поетОлекса Ющенко читає вірша, присвяченого відкриттю пам‘ятника. Особливо зворуш-ливою була хвилина, коли від імені сімох онуків і понад двадцятьох правнуків з родуШевченка сивоголовий Дмитро Филимонович Красицький обіймає скульптора Крас-ножона, дякуючи йому за створення цього хорошого пам‘ятника Тарасові, і гучні опле-ски з вигуками «Слава!» довго переконуються з кінця в кінець майдану Кобзаря й то-нуть десь на ближчих вулицях. То дякує народ митцеві, що працює, не вимагаючи на-городи, для народу.

Кінчились промови, щільно тулячись один до одного, охопили постамент пам’ятни-ка барвистим кільцем численні вінки. Зведений великий хор, під супровід духового ор-кестру співає Шевченкові «Думи мої».

В Україну ідіть, діти!В нашу Україну,Попідтинню, сиротами,А я – тут загину...

Ні, не сиротами повернулись з далекого туманного Петербурга палкі Шевченковідумки на Україну! Розійшлись буревісниками по світах, не сиротами попідтинню, а жа-даними гістьми стали вони скрізь, де рвуться поневолені народи на свободу!

І ось стоїть він сьогодні і в Недригайлові, найпростіший з простих, найупосліджені-ший з упосліджених, що величчю духу й силою слова піднісся над своєю епохою і зем-лею, яка породила його, він, чиє ім‘я, як символ правди й боротьби, йде через віки йконтиненти. Стоїть він і з високого постамента пильно дивиться на свій народ.

Хор урочисто співає «Заповіт». Знайому всім мелодію підхоплюють на трибуні, вгущавині людського натовпу, і вже здається, його співає весь Недригайлів – не колиш-ній, заштатний, а сьогоднішній – радісний і веселий, дарма що на очах багатьох усміхне-них людей блищать сльози...

Линуть далеко за Сулу, на широкі засулчанські луки останні слова:

І мене в сім’ї великій,В сім’ї вольній, новій...

210

І я мимоволі згадую свою бабу Олександру, що самотньо співала колись ці ж саміслова. Чи могло їй наснитись щось подібне в її рідному старозавітному Недригайлові?..»

У 1961 р. у Коровинцях за кошти місцевого колгоспу «Комінтерн» було відкрите новеприміщення школи на 4 класи, а з 1 вересня 1970 року стала до ладу нова сучасна шко-ла. У 1967 р. на відзнаку 50-річчя Великої Жовтневої Соціалістичної революції в Кулі-шівці збудовано нове приміщення школи та відкрито нову школу в с.Томашівка.

Про достаток та побут селянських родин на початку 60-х говорить один цікавий спо-гад стосовно Хоружівки: «…У кожному дворі мається по 1-2 велосипеди, на село 50 мо-тоциклів, дві легкові автомашини «Москвич», в кожній хаті – радіо, в половині хат –електрика. Крім радіосітки, в селі є до 10 радіоприймачів і радіол, один телевізор. Наодну тисячу населення передплачується 510 примірників газет та журналів. Так, напри-клад, сім‘ї колгоспників Д.А.Бережного та В.М.Лихна передплачують по 5 примірниківгазет та журналів, а агроном колгоспу І.І. Лавренко передплачує 6 примірників спеціа-льної с/г преси».

9 лютого 1944 р. районна газета була перейменована на «Сталінський клич». У першіповоєнні роки газету редагували Ф.Ю.Кичак, А.П.Гордієнко, М.А.Дігтяренко, І.Є.Пе-тій. З 1 листопада 1956 р. видання називається «Ленінська зоря» і стало чотиристорін-ковим. У період з травня 1962 року по квітень 1965 року, коли район було розформова-но, газета в районі не виходила, а з 1965, з відновленням району, назву змінили на «Сві-тло Жовтня». Редактором газети був В.Л.Хілько, заступником О.С.Хекало. Ця назвапроіснувала до 1991 року, але чимало читачів старшого покоління й досі називають ра-йонку «Світло Жовтня». Працівники газети зворушені такою незрадливою читацькоюлюбов‘ю протягом багатьох десятиліть.

Література1. Управление главного архитектора г. Харькова “ГОРПРОЕКТ”. Схема планирования Не-

дригайлова. – Х., 1947.2. Короткий В. З історії машинно – тракторних станцій // Голос Посулля. – 1997. – 25 черв-

ня.3. Короткий В. З історії машино – тракторних станцій // Світло Жовтня. – 1987. – 5 березня.4. История городов и сел УССР. Сумская область. – К., 1980.5. Прокопенко А.І. Пам’ятники у Недригайлові // Світло Жовтня. – 1987. – 13 жовтня.6. Витоки // Голос Посулля. – 1995. – 28 червня.7. Сумський обласний державний архів. – Ф. – 37, оп. 2, спр. 8, арк. 5;.8. Періодичні видання УРСР. Газети 1917 – 1960 рр. Книжкова палата Української РСР. Біб-

ліографічний довідник. – Х., 1965. – С. 315.9. Заповідники Недригайлівщини // Світло Жовтня. – 1987. – 27 серпня.

211

Біля пам’ятника Леніну. 1956 р.

Колишнє приміщення райвиконкому

Колишня початкова школа в смт Недригайлів

Клуб і держбанк у райцентрі

Центральна площа райцентру. 1946 р.

Колишня школа

Гребля і міст через Сулу

смт Недригайлів: 1940–1950+ті рр.

212

Група передовиків сільськогосподарського виробництва Недригайлівського району, удостоєних урядових нагород.Вересень 1966 р.

Група учасників спільного урочистого засідання Недригайлівського райкому партії та районної ради,присвяченого 50+річчю утворення СРСР.Зліва направо – перший ряд: Глазько Я.Т., Губський Ф.П., Нечитайло

М.І., Шелемін І.Ф., Сердюк О.С., Петій І.Є., Коломієць Ф.Т., другий ряд – Терещенко О.Н., Дубровін С.Є.,Абаровський Л.О., Шестопал М.А., Гордієнко І.П., Битков А.О., Бойко С.Р., третій ряд – Троян Г.І., Моша

І.Д., Залозний І.І., Шаповал В.К., Довгозв’яга М.О., Боженко В.І., Холод І.П.

213

Учасники семінару комсомольських організацій Недригайлівського району. 1974 р.

214

Випуск вільшанських десятикласників. 1954 р.

Засідання виконкому Пушкарської сільської ради

215

Актив Зеленківської артілі

«Городські хлопці» у відпустці на Недригайлівщині

216

Криничанські дівчата. 1961 р.

217

Біля пам’ятника Леніну в Недригайлові

218

Трактористка Борисенко М.І. із Зеленківки

Трактор на п’єдесталі біля ТОВ «Недригайлівське підприємство «Агротехсервіс»

221

«Керівну і направляючу роль» у всіх сферах життя в районі, як і в країні в цілому,виконувала Комуністична партія.

Першими секретарями Недригайлівського райкому компартії, а відтак фактичнимикерівниками району були Петро Тихонович Гайдуков, Григорій Єгорович Різниченко, до1968 р. – Микола Іванович Деркач, з 1968 по 1973 рр. – Олексій Йосипович Громико, з1973 по 1975 – Микола Іванович Нечитайло, з 1975 до 1986 – Анатолій Лукич Сопік.

У 1960 р. районна парторганізація налічувала 1600 комуністів. У селищі діяли 23партійні організації, які об’єднували 430 комуністів. Пліч-о-пліч з ними працювали 23комсомольські організації, які об’єднували 890 юнаків і дівчат.

О.Й. Громику згадують як гарного оратора. До нашого району він потрапив з кріслаголови Великописарівського райвиконкому, що було цілком закономірною практикоюпартійної кадрової політики. Проте, як згадують його тодішні колеги, схильність до зло-вживання спиртним поставила крапку у кар‘єрі партійного секретаря. Його перевелиінструктором райкому партії в Білопілля, де внаслідок нещасного випадку він трагічнозагинув.

П.Т.Гайдуков після Недригайлова працював у Сумах головою облпрофради, але хо-тів повернутися в наш район, бо по-справжньому любив село, сільськогосподарську пра-цю. Далі працював начальником сільгоспуправління у Бурині, директором інкубатора.

При М.І.Деркачеві у 1969 р. райком партії і райвиконком перейшли у нове чотири-поверхове приміщення.

На початок 1970-х рр. площа Недригайлівського району становила 1035 квадратнихкілометрів, а мешкало на тут 47,8 тис. чоловік, з яких 36 тис. належали до сільськогонаселення.

Середня густота населення становила 47 чоловік на квадратний кілометр. У 1972 р.у Недригайлові проживало 5400 чоловік, Тернах – 6400, Вільшані 2426, Гринівці – 713,Деркачівці – 1142, Засуллі – 707, Зеленківці – 710, Іваниці – 747, Козельному – 708,Коровинцях – 2672, Курманах -1060, Рубанці – 443, Сакунисі – 835, Томашівці – 1216,Хоружівці – 1687, Червоній Слободі – 575 чоловік. Двом селищним і 14 сільським Ра-дам депутатів трудящих підпорядковувалось 115 населених пунктів, діяло 62 первинніпартійні, 81 комсомольська і 102 профспілкові організації.

20 колгоспів і радгосп користувалися 79,7 тис.га сільгоспугідь, у районі працювало11 промислових підприємств, флагманами серед яких були Тернівський цукровий та Не-дригайлівський овочесушильний заводи.

У районі діяло тоді 47 медичних закладів, 49 загальноосвітніх шкіл (у т.ч. 8 середніх,16 восьмирічних та 25 початкових), де навчалось у 1972 р. – 7569 учнів. У музичнійшколі та її філії навчалося 198 дітей, у районі працювали 12 будинків культури, 44 клу-би, 55 бібліотек, 54 кіноустановки.

Трудові звершення наших земляків високо відзначалися соціалістичною Батьківщи-ною. У 1950 р. звання Героя Соціалістичної Праці отримала телятниця з КоровинецьОльга Семенівна Сердюк, у 1966 р. – механізатор з цього ж села Іван Іларіонович Зало-зний, у 1971 – голова колгоспу ім.Чапаєва з Тернів Григорій Іванович Троян, у 1973 –голова коровинського колгоспу «Комінтерн» Іван Никонович Яловий, у 1976 – коровин-ська доярка Віра Михайлівна Таряник, у 1981 р. – механізатор з «Комінтерну» МиколаАндрійович Лаврик. Десятки трудівників полів і ферм були нагороджені орденами тамедалями.

Золоту Зірку Героя І.Н.Яловому приїжджав вручати член обкому партії М.П.Лушпа.Очевидці розповідають, що після офіційного вручення, вже за святковим столом, за не-

222

писаною традицію Золоту Зірку кидали у склянку горілки, яку змушений був випитивинуватець урочистостей.

У грудні 1971 р. у район приїздив заступник Голови Ради Міністрів УкраїниВ.Є.Семичасний, який при М.С.Хрущову очолював органи безпеки Союзу РСР. У свійчас був депутатом Верховної Ради УРСР від виборчого округу, куди входив і наш район.Після офіційної частини високих гостей пригощали обідом у кафе біля автовокзалу ра-йонного центру, де донедавна був магазин колишнього хлібокомбінату «Гарячий хліб».Вночі, коли відкритим вогнем розігрівали водяну систему опалення цього кафе, яка за-мерзла, сталася пожежа і згорів дах приміщення. Цей випадок приїжджав розслідуватиіз Сум особисто секретар обкому партії І.С. Єременко.

У 1971-1975 рр. середня врожайність зернових з гектара становила 22 ц, цукровихбуряків – 229, кукурудзи – 32 ц; виробництво м‘яса на 100 га сільськогосподарськихугідь досягла 38 ц, молока – 360 ц. Надходження колгоспів виросло до 1,5 млн.крб.,оплата людино-дня дорівнювала 3,5 крб. Щомісячно зарплата механізаторів становила130, доярок – 120 крб.

У 1975 р. недригайлівський колгосп ім.Дзержинського мав 34 трактори, 10 комбай-нів, 18 автомашин. Основні сільськогосподарські роботи були механізовані – на фермахустановлені автопоїлки, транспортери, кормозапарники, застосовувалися електродоїльніапарати.

На базі колгоспів ім.Дзержинського та ім.Калініна (центральна садиба його знахо-дилася в с.Курмани) в 1976 р. було утворене спеціалізоване господарство з виробницт-ва овочів – радгосп «Недригайлівський». За господарством було закріплено 9774 га ріллі.У 1979 р. в радгоспі трудилося 1320 робітників та службовців. Машинно-тракторнийпарк господарства мав у наявності 82 трактори, 36 автомашин, 18 зернозбиральних ком-байнів. Середня врожайність зернових з гектара за 1976-1979 рр. становила 24 ц, виро-бництво м`яса на 100 га сільгоспугідь – 60 ц, молока – 380 ц.

У 1976 р. організовано об‘єднання «Птахопром», до якого входили комбікормовийзавод, 2 птахофабрики. Щороку воно виробляло близько 7,5 млн.штук курячих яєць.

У 1980 році населення району становило 43,3 тисячі чоловік.У тіні партійних органів діяла структура влади Рад, які, по суті, були театралізова-

ною демонстрацією волевиявлення трудящих.Недригайлівська селищна рада керувала господарським і культурним будівництвом.

На своїх сесіях депутати розглядали й вирішували питання, які стосувалися виконаннядержавних планів, подальшого розвитку народного господарства селища, покращанняроботи культурно-просвітницьких закладів. До складу селищної ради обрано 90 чоло-вік. Серед них – 59 робітників, 31 службовець. Майже половину депутатів – 42 особи –складали жінки. Бюджет селищної ради за 1979 р. з надходження становив 170900 крб.На народне господарство асигновано 75 тис.крб., благоустрій – 65 тис.крб., народнуосвіту та охорону здоров‘я – 28 тис.крб.

У 1977 р. у райцентрі було встановлено новий пам‘ятник Леніну із бронзи, який зарішенням селищної ради у 2007 р. перенесено до скверу Жабки.

У 1983 р. у районі створено державний гідрологічний заказник місцевого значенняна площі 650 гектарів, які охоплюють заплаву Сули від с.Засулля до с.Коровинці.

На початку 80-х шляхом підриву була знищена Кулішівська церква.30 листопада 1985 р. районний комітет Комуністичної партії очолив В.Є.Мельник,

який перебував на цій посаді до дня ліквідації райкому партії в кінці серпня 1991 р.

223

20 липня 1986 р. в Недригайлові відкрито культурно-спортивний комплекс, якийстав окрасою райцентру й району в цілому. Новобудовами п’ятирічки також стали центра-льна районна аптека, приміщення санепідемстанції.

Восени 1987 р. в районі стартувала газифікація. Через декілька років природний газстає звичним у побуті явищем для багатьох жителів райцентру та сіл району. Розпоча-лися будівельно-монтажні роботи на першому етапі прокладання газопроводу високоготиску з території Липоводолинського району від системи «Прогрес» до Недригайлова.На цій лінії споруджено дві автоматичні газорозподільні станції – в с.Білоярське та Не-дригайлові. Цей газопровід високого тиску держкомісією прийнято в червні 1990 р.

У 1973 р. в Сакунисі починає працювати нова двоповерхова школа загальною пло-щею 1720 кв. м. з десятьма класними кімнатами, їдальнею, майстернею, спортивнимзалом. Тут навчалися школярі з Сакунихи, Великої Діброви, Перетічок, Лахнівщини,Баранового, Мухуватого, Мелешківки. Цього ж року в школі завдяки ініціативі та ста-ранням вчителя історії П.М.Коцура створюється музей бойової і трудової слави, якийдіє і досі.

У 1974 р. у Великих Будках введено в дію нове двоповерхове приміщення школи. У1991 р. збудоване нове приміщення Маршалівської школи.

У 1982 р. в Деркачівці відкрито музей П.Й.Капельгородського.На початку 90-х відновились богослужіння в Митрофанівському храмі в Недригай-

лові. У зв‘язку з перебудовою, на початку 90-х років, приміщення Божого храму в Тер-нах передали віруючій громаді.

Багато хлопців з нашого району проходили військову службу в Афганістані. Двоє з них– Сергій Линник із Засулля та Олексій Гашенко із Зеленого – загинули на чужій землі.

На пленумі райкому партії у квітні 1991 р. обговорювалося питання про подальшеорганізаційне та ідейне зміцнення партійних організацій відповідно до рішень XXVIIIз’їзду Компартії України. У районі тоді налічувалося 1954 комуністи.

У понеділок 19 серпня 1991 р. в кабінеті першого секретаря зібралися працівникиапарату райкому партії і по телевізору проглянули інформаційне повідомлення про ство-рення «ГКЧП». Цього ж дня, коли ситуація в країні залишалась не дуже зрозумілою,В.Є.Мельник відбув до Києва вирішувати господарські питання, серед яких підведеннязалізниці до Тернів. З обкому по телефону дали вказівку закликати трудові колективидо дисципліни й порядку, не порушуючи політичних питань.

Аппарат райкому, який на той час налічував 19 відповідальних працівників, по інерціїпрацював до 29 серпня, доки не було опломбовано приміщення. Його працівники з ча-сом розійшлися працювати за спеціальностями, які обіймали у дорайкомівський час.

Владу в районі уособив виконком районної ради, який очолював В.А.Ященко.

На межі 80-90-х рр. ХХ ст. в Україні поширився рух за незалежність. Не залишиласьосторонь цього і Недригайлівщина. Найбільш радикально налаштовані прихильники цієїідеї, яку сповідувала тоді ще громадсько-політична організація – Народний Рух Україниза перебудову, що пізніше стала партією, зібралися восени 1990 р. для вироблення спі-льних дій. На зборах було вирішено створити районний осередок Народного Руху Укра-їни, до якого ввійшли: Степан Янковий, Борис Глазько, Євген Олійник, Анатолій Подо-ляка з Недригайлова, Сергій Натаров, Микола Лісний – з Тернів, Валерій Сивокінь,Анатолій Сема, Володимир Васильченко, Микола Лаврик – із Коровинець, Григорій За-нзівер із Рубанки.

224

Головою організації обрали Євгена Васильовича Олійника. Головним завданням булопоширення засадничих положень державної незалежності, історичних фактів просправжнє минуле як України, так і СРСР, про події, які ще до того часу офіційно замов-чувалися. Збори для спілкування із населенням проводились у першу та третю неділіщомісяця, а інколи й частіше біля пам‘ятника Тарасу Шевченку в центрі Недригайлова.Щоразу виставлявся національний блакитно-жовтий прапор, були виготовлені різнома-нітні лозунги, плакати, розповсюджувалася київська та західно-українська незалежнапреса, значки із синьо-жовтою символікою, тризубом.

Тодішня місцева комуністична влада різко негативно сприйняла ініціативу рухівціві всіляко намагалася заборонити такі зібрання. У районній газеті розпочалась широко-масштабна кампанія проти місцевих «бандерівців», аж до думки одного із читачів щодофізичної розправи над ними. На роботі керівництво погрожувало звільненням рухівсь-ким активістам. Але різноманітні нападки не зламали духу прихильників незалежностіУкраїни.

Було вирішено видавати свою районну газету, яку назвали «Майдан». Спочатку проб-ний номер сформували як стінгазету, яку вивішували на спеціальному стенді під часзборів біля пам‘ятника Т.Шевченку. З грудня 1990 р. невеликим форматом і накладомдо 500 примірників розпочали видавати її щомісяця за рахунок членських внесків. Ред-колегія «Майдану» складалася з Є.Олійника, С.Натарова, А.Семи, В.Сивоконя,М.Лісного. Значну частину витрат та організацію тиражування взяв на себе АнатолійСема, який з цією метою їздив до Києва та Львова, бо робити тираж на Сумщині булопроблематично. Підготовлений макет розмножували на ксероксі, зокрема у Львові засприяння нашого земляка-дисидента із Курманів, відомого письменника, публіцистаМихайла Осадчого.

Матеріали, що друкувалися в «Майдані» як місцевого характеру, так і викривально-го антикомуністичного характеру та національно-просвітницького, зацікавили мешкан-ців Недригайлівщини, і газета розповсюджувалася досить активно, передавалась із руку руки.

Під час зборів до пам‘ятника Шевченку часто підходили земляки, які висловлювалисвою солідарність і прихильність до рухівських ідей, але через відомі обставини не мог-ли відкрито виступити на їхній стороні. Було проведено декілька мітингів, у тому числі йза участю народних депутатів України, рухівці брали участь у різноманітних заходах зісвяткування козацьких ювілеїв та історичних українських національних дат. У найближчідні після спроби державного перевороту ГКЧП у серпні 1991 р. недригайлівські рухівці,багато чим ризикуючи, як завжди вийшли до пам‘ятника Кобзарю з плакатами та лозун-гами проти путчу. Тоді влада залишилася на стороні демократичних сил, що додало на-строю українцям до прихильності державної незалежності. На референдумі 1 грудня1991 року Україна зробила свій вибір, ставши незалежною державою. Свій внесок у цюсправу внесли і місцеві борці за неї – рухівці нашого району.

На перших виборах глави держави, які відбулися 1 грудня 1991 року, в районі пере-міг Леонід Кравчук, якого підтримали майже 80 відсотків виборців, що на 18% вищезагальноукраїнського показника.

Відбулися зміни у структурі органів місцевої виконавчої влади. Поряд із посадоюголови Ради, згідно з Указом глави держави від 9 квітня 1992 р., вводився інститут пред-ставника Президента України в областях і районах. Представником Президента Украї-ни в Недригайлівському районі призначено В.А.Ященка. Виконком районної Ради на-родних депутатів, його відділи й управління сільського господарства продовжували ви-

225

конувати покладені на них функції на період до завершення організації адміністраціїпредставника Президента України в районі.

На виборах президента у 1994 р. у другому турі найбільше голосів на Недригайлів-щині одержав Леонід Кучма – майже 72 відсотки. Знову недригайлівці ледве не на 20 %випередили Україну.

Улітку 1994 р. посада представника Президента України ліквідувалася й влада скон-центрувалася в руках голови районної ради.

26 червня 1994 р. відбулися прямі вибори голови і депутатів районної ради. На поса-ду голови претендувало три кандидатури: голова районної ради О.І.Коренев, колишнійперший секретар РК партії В.Є.Мельник, представник Президента України в Недригай-лівському районі В.А.Ященко.

Голоси виборців розподілились так: за О.І.Коренева проголосувало 8985 виборців(32,4%), за В.Є.Мельника – 7336 (26,5%), і за В.А.Ященка 6964 (25,1%). За результа-тами виборів головою районної Ради обраний О.І.Коренєв. Одночасно він став і головоювиконкому районної ради. У цей же час була ліквідована адміністрація представникаПрезидента України, а виконавчим органом став виконком районної Ради. Восени 1995року утворена районна державна адміністрація як орган виконавчої влади. Указом Пре-зидента України головою райдержадміністрації призначено колишнього голову район-ної ради О.І.Коренєва. У складі адміністрації в 1997 р. функціонували 3 управління й 17відділів. Безпосередньо в апараті адміністрації було задіяно 26 працівників.

29 березня 1998 р. відбулися вибори народних депутатів, депутатів місцевих рад,сільских, селищних голів. 23 квітня 1998 р. відбулася перша сесія районної ради 23-госкликання. На посаду голови районної ради претендувало два депутати: пенсіонерВ.А.Ященко та колишній голова райдержадміністрації О.І.Коренєв. Головою районноїради обрано О.І.Коренєва. Розпорядженням Президента України 19 червня 1998 р.О.І.Коренєв звільнений з посади голови Недригайлівської райдержадміністрації у зв’яз-ку з обранням його головою районної ради. Також розпорядженням Президента Украї-ни від 19 червня 1998 р. головою Недригайлівської райдержадміністрації призначеноМ.П.Макаренка, який до цього займав посаду першого заступника голови адміністрації.Таким чином був здійснений, відповідно до Конституції, розподіл влади на виконавчу тапредставницьку. Із приходом в область на губернаторське крісло В.П.Щербаня на Сум-щині почалася нова кадрова політика. 17 серпня 1999р. розпорядженням ПрезидентаУкраїни головою Недригайлівської районної державної адміністрації призначеноІ.Г.Карпенка.

Напередодні президентських виборів, 29 жовтня 1999 р. Коровинці, Недригайлів таВільшану відвідав Президент України Л.Д.Кучма, який зустрівся з жителями району. Усвиті тодішнього глави держави був і голова Нацбанку В.А.Ющенко. У ті дні в райцентріпобував перший космонавт незалежної України Леонід Каденюк.

На президентських виборах 1999 р. у районі в першому турі перемогла Наталія Віт-ренко, а у другому – Петро Симоненко, що викликало виразне незадоволення як район-ної, так і обласної влади. У грудні 1999 р. уродженець Хоружівки В.А.Ющенко був при-значений Прем‘єр-міністром України. Він очолював уряд до квітня 2000 р.

Процес формування багатопартійної системи в Україні дався взнаки і в нашому ра-йоні. Тут першими зареєстровані осередки шести політичних партій: Народного руху,Комуністичної, Аграрної, Народно-демократичної партії, «Громади», Демократичногосоюзу, а дещо пізніше – СДПУ(о). Станом на 2005 р. райпарторганізацій налічувалосяуже до 50.

226

Станом на 1 січня 1998 р. на території Недригайлівського району зареєстровано 16релігійних громад. Серед яких вісім – Української Православної церкви, а також єван-гельські християни-баптисти та адвентисти сьомого дня, п’ятидесятники. Часто з‘явля-ються в Недригайлові й свідки Ієгови з Липоводолинського району, які залучають досвоєї громади місцевих жителів.

31 березня 2002 р. по всіх виборчих дільницях району відбулися парламентські ви-бори, участь у яких з 24671 взяли 22602 виборці. Підрахунок показав,що найбільше го-лосів набрав виборчий блок Віктора Ющенка «Наша Україна» – 13898 голосів (61,5%),за Соцпартію проголосували 3126 (13,8%), провладний блок «За єдину Україну» набрав2115 (9,3%) голосів, комуністи – 986 (4,4%), а блок Наталії Вітренко задовольнився106 (0,5%) голосами.

На мажоритарних дистанціях до парламенту перемогу одержав І.М.Рішняк –9454(41,8%) голоси, другим у районі був О.В.Біловол – 6131(27,1%), третім –В.А.Ященко – 2150(9,5%). Брати В.А. та П.А.Ющенки були також обрані до ВерховноїРади за партійними списками.

До обласної ради пройшли Л.Ф.Волік, В.І.Бузов та М.П.Коваленко, яких підтриму-вала влада, і які досить легко випередили кандидатів З.О.Полоз та А.Ф.Руденка.

25 квітня 2002 р. у залі засідань адмінбудинку відбулося офіційне представленняновопризначеного голови райдержадміністрації В.О.Тимошенка, який до цього працю-вав першим заступником голови Сумської райдержадміністрації.

Роки незалежності супроводжувалися падінням промислового виробництва райо-ну. Виробництво продукції на флагмані районної промисловості – консервному заводі– з року в рік знижувалося. У 1996 р. це підприємство виробило її на суму, що стано-вила 10% від рівня 1995 р., а з часом завмерло в стані банкрутства, у якому перебуваєі зараз.

Головною причиною занепаду виробництва на заводі стала втрата основного спожи-вача. Справа в тому, що за часів Радянського Союзу замовниками продукції були Мініс-терство оборони, підприємства й організації Крайньої Півночі та Далекого Сходу. З роз-падом супердержави недригайлівське підприємство втратило головний ринок збуту.

У середині 90-х остаточно зупинився Тернівський цукрозавод, який невдовзі буввизнаний банкрутом і тепер від нього залишились одні стіни та труба димоходу.

Недригайлівський завод продовольчих товарів – підприємство, яке начебто й шука-ло себе в ринковій економіці. Заводський млин випускав борошно вищого і першого га-тунків, працювали кондитерський, ковбасний, олійний цехи, цех безалкогольних напо-їв, пекли хліб, пряники, коржики, кекси, 7 найменувань печива. Трудовий колектив з 87чоловік (станом на жовтень 1998 р.) за 9 місяців 1998 р. випустив продукції на 23 тисячігривень більше, ніж у 1997 р. Темпи зростання тоді становили 110 відсотків. Виробленупродукцію підприємство реалізовувало як у районі, так і за його межами. Наприклад,сумським фірмам та підприємствам, які охоче брали товари заводчан. Але зміна власни-ків скинула й це підприємство на економічне дно – воно припинило своє існування..

Намагається виживати у ринкових умовах «Агротехсервіс». Життєво необхідне фі-нансове забезпечення підприємства в 1990 – початку 2000 рр. було у прямій залежностівід надходжень коштів з господарств за ремонтні та транспортні послуги. Та, незважаю-чи ні на що, це підприємство й досі продовжує працювати.

Тривалий час не отримували зарплати і в колективі «Райагробуду». В січні 1996 р.почалося масове звільнення робітників. З часом організація залишилась без багатьох

227

будівельних матеріалів. Заборгованість КСП за будівельно-монтажні роботи перед «Рай-агробудом» у 1996 р. становила більше 13 млрд. крб. На жаль, ситуація так і не змінила-ся на краще, і це призвело до закриття єдиної в районі будівельної організації, яка існу-вала з 1957 р. Тепер майно цього підприємства-банкрута пішло з молотка.

Економічна криза державного масштабу гостро відбилася на функціонуванні агро-промислового комплексу району. Хронічна нестача коштів, відсутність пально-масти-льних матеріалів, систематичне відключення електроенергії, невидача заробітної пла-ти прискорювали руйнівні процеси. Протягом 1998 р. відкритому акціонерному това-риству «Недригайлівський маслозавод» вдалося припинити спад виробництва, приско-рити темпи зростання, перевиконати план. Підприємство переробляло молоко, яке ку-пувало у господарств району та приватного сектору. Та потім воно перетворилось напідрозділ з приймання молока Роменського молококомбінату й з часом припинило своєіснування.

У січні 1997 р. Недригайлівський завод райспоживспілки за добу випікав до 4 тоннхліба, а коли зменшувалося завезення аналогічної продукції конкурентів, зокрема сум-ських, недригайлівський завод збільшував добове випікання до 8 тонн.

За сім років (з 1990 по 1997 р.) в районі підприємством «Газсільгоспенерго» та інши-ми підрядниками прокладено 123 кілометри газопроводів. Згодом «Газсільгоспенерго»припинило свою діяльність, а в 2006 р. було продане приватному власнику.

З початку 1990 рр. припинило виробництво продукції підприємство «Престехніка»,яке розміщувалось на території Митрофанівського храму.

Напередодні нового 2001 р. до рідної Хоружівки завітав тодішній Прем‘єр-міністрУкраїни В.А.Ющенко в супроводі віце-прем‘єра М.Жулинського та міністра освітиВ.Кременя. Тоді високих посадовців на недригайлівській землі, починаючи вже з райце-нтру, зустрічали голова облдержадміністрації В.П.Щербань, голова обласної радиМ.А.Берфман, голова райдержадміністрації І.Г.Карпенко, голова районної радиО.І.Коренєв.

27 лютого 2001 року в Недригайлові відбулися установчі збори зі створення район-ної організації «Союз Чорнобиль України», а 9 березня на конференції затвердили ста-тут і обрали головою О.І.Пуляха.

Навесні 2001 р. за ініціативи обласної та районної рад у Недригайлів придбано тех-нічне обладнання для функціонування станції розподілу телевізійних сигналів. Коштина придбання апаратури в сумі 50 тис.грн. виділив обласний бюджет, а решту – 40 тис.зібрали як добровільні внески населення – по 15 грн. з двору. Супутникові та ретранс-ляційні антени встановили на даху недобудованого палатного корпусу лікарні, що далозмогу приймати 6 додаткових телеканалів жителям Недригайлова та найближчих сіл.

Перші місяці 2002 р. проходили на тлі підготовки до весняних виборів до парламен-ту й органів місцевого самоврядування. Одним із шести кандидатів у народні депутатипо виборчому округу, куди входив і наш район, був житель Недригайлова В.А.Ященко,тоді – голова районного осередку Компартії.

7 лютого на міжпартійній конференції осередків, що підтримували «Нашу Україну»,делегати проголосували за єдиний виборчий список до районної ради, куди ввійшли 16претендентів: 1 – від УНР, 11 – від ЛПУ, 1 – від НРУ та три безпартійних. Своїх канди-датів до районного представницького зібрання підготували й керівники районного під-розділу блоку «За ЄдУ», проте значно менш демократичним способом. Списки ретельноскладалися й коригувалися у владних кабінетах. Дуже незначній кількості кандидатів-«самостійників» вдалося потрапити в депутатські крісла районного парламенту.

228

12 лютого у Недригайлові відбулася публічна презентація виборчих блоків політпар-тій «За єдину Україну!» та «Блок Віктора Ющенка «Наша Україна», де було прийнятозвернення до жителів району. Взагалі намагання схрестити на рівні району два проти-лежні політичні блоки «НУ» і «ЗаЄдУ» виглядало цікаво, адже роль Ліберальної партіїяк троянського коня навіть тоді бачилась неозброєним оком. Що, втім, дуже швидко йпідтвердилося на практиці.

До районної ради було обрано всіх 57 депутатів. Головою районної ради на першійсесії нового скликання на безальтернативній основі обрали О.І.Коренєва.

У вересні 2002 р. за ініціативи районних осередків КПУ та «Батьківщини» на площібіля колишнього ресторану відбувся політичний мітинг, у якому взяли участь близькосотні недригайлівців. Звучала різка критика на адресу районного керівництва, режимуКучми, а також позиції В.А.Ющенка.

У Недригайлові на базі одного із приміщень овочесушильного заводу у вересні 2001 р.розпочато спорудження цеху Роменського молококомбінату з виробництва твердогосиру, який став до ладу на початку 2003 р. Там встановили обладнання, яке вже працю-вало в Голландії, проте за вітчизняними стандартами було досить високопродуктивним.Відповідно до проектної потужності цех здатен переробляти 40 тонн молока за зміну йвиготовляти твердий сир у брусках і кругах. Підприємство почало працювати без нале-жних очисних споруд, що призвело до виходу з ладу селищної системи очистки і забру-днення Сули. Це стало причиною зупинки даного підприємства.

29 листопада 2003 р. в районному будинку культури відбувся районний форум гро-мадськості на підтримку політичної реформи, в якому взяли участь 29 делегацій з 17сільських та селищних рад району. Вони підтримали запропонований Л.Д.Кучмою про-ект змін політичної системи в нашій державі.

Деякі зміни відбувалися в мас-медійному просторі району. Вже 17 років недригай-лівський часопис називається «Голос Посулля» й залишається вірним своїм принципам– правдиво відображати дійсність, бути дзеркалом і літописцем рідного краю, неопали-мим кличем до творення нового життя. Барвами веселки переливалися на шпальтахпрізвища творців газети: Є.М.Литвиненко, І.П.Носаля, М.М.Науменка, А.П.Тимченка,К.І.Надолько, В.Ф.Федька, В.Я.Стецюри, О.С.Хекала, З.Ф.Даниленко, М.Г.Зубенка,І.О.Житника, О.Т.Коренєва, І.К.Абаровського. Районка стала початковою школою жур-налістики для Владислава Бойка, Михайла Дорошенка, Григорія Білоуса, Віктора Бой-ка, Миколи Гриценка, Анатолія Тимченка, Івана Бойченка, Володимира Зленка, ВасиляШевчуна, Ірини Панасенко та інших, які нині працюють в обласних та республікансь-ких виданнях, у поважних владних установах.

Особливо щирими позаштатними друзями газети є П.М.Коцур, М.П.Нелин,М.Ю.Демченко, А.М.Лісний, А.І.Найденко, М.А.Зерніченко, К.Д.Костюк та багато іншихдописувачів, без матеріалів яких видання не стало б таким різнобічним, багатоплано-вим, людяним. До речі, наш земляк із Сакунихи Петро Михайлович Коцур – автор трьохкниг: «У кожного своя доля», «Розкажуть про все берези», «Дерево мого роду».

Змінювались історичні віхи – змінювалось і обличчя рідного літопису. Як нелегкобуло Україні в перші часи становлення незалежності, так нелегко й творцям газети три-мати пера на вістрі часу непростої й неоднозначної епохи. Але на шляху до утвердженнялегко й не буває. Головне те, що районка всі ці роки завжди прагнула жити турботамилюдини праці.

Як додаток до районної газети «Голос Посулля», певний час випускалася газета вгазеті «Сусіди», яку готували для недригайлівців журналісти з Лебединщини та Липо-

229

водолинщини. З жовтня 2003 р. почала (хоча й не регулярно) виходити приватна газета«Недригайлів сьогодні». Напівлегально скромним тиражем продовжувала розповсюджу-ватись рухівська газета «Майдан».

З метою вивчення досвіду аграріїв країн Європи у Німеччині побувала делегація знаших керівників сільгосптовариств на чолі з головою райдержадміністрації. Проте цівідвідини Європи не дали ніяких практичних результатів у нашому зубожілому аграрно-му секторі.

У березні 2004 р. через Недригайлів проліг маршрут шанувальника екстремальноготуризму з Київського університету С.І.Гордієнка, який втілює намір обійти пішки земнукулю від Севастополя до Севастополя. Долаючи перший відрізок подорожі «Транс-Євра-зія», він навмисне скоригував свій маршрут так, щоб перетнути наш край, побачити ле-гендарний пам‘ятник мамонту в Кулішівці, побувати на батьківщині тоді ще лише лідера«Нашої України» В.А.Ющенка.

У 1997 р. брати Петро та Віктор Ющенки започаткували будівництво храму АндріяПервозваного в рідному селі Хоружівці. Восени 1999 р. біля церкви було посаджено садз фруктових дерев. Завдяки Ющенку в Хоружівці зроблено євроремонт усіх трьох при-міщень школи, побудовано майстерню, їдальню, котельню, дитячий ігровий майданчик.Але найголовніше, за що вдячні хоружівці видатному земляку, так це за підведення при-родного газу. Перший блакитний вогник в Хоружівці запалено 8 листопада 2000 р. Та-кож голубе паливо з‘явилось у Тернах, Костянтинові, Курманах та Кулішівці. У цей жечас в Деркачівці підприємцем з м.Сургут, уродженцем цього села Г.П.Фесенком розпо-чато спорудження церкви, яка є зменшеною копією храму на Поклонній горі в Москві.

На початок 2005 року у нашому районі налічувалось 11558 присадибних господарстві проживало 28524 осби. У Недригайлові на цей час мешкало 5683 жителі (6289 – всьо-го по селищній раді), у Тернах – 3248 (3694 по селищній раді), Вільшані – 2172 (2614 –всього по сільраді), Великих Будках – 721, Гринівці – 331 (457), Деркачівці – 638 (772),Засуллі – 738 (1384), Зеленківці – 338 (1025), Іваниці – 400 (949), Козельному – 523(1265), Коровинцях – 2575 (3340), Кулішівці – 314 (567), Курманах – 578 (997), Мар-шалах – 404 (415), Рубанці – 302 (350), Сакунисі – 462 (692), Томашівці – 604 (1385),Хоружівці – 776 (1078), Червоній Слободі – 290 жителів ( 580 – всього по сільраді).

230

Довоєнний райком партії

Колишнє приміщення Недригайлівської селищної ради

231

Кафе в смт Недригайлів, 1961 р.

Приміщення колишньої райміліції

232

Центр Недригайлова в 60+х роках ХХ ст.

233

Комуністичний суботник у Недригайлові 1960+ті рр.

Кафе «Теренок» у Тернах

234

Магазин «Книги» у райцентрі, 1965 р.

Лазня, 1976 р.

235

Кінотеатр, 1971 р.

Буд.бригада, яка споруджувала кінотеатр

236

1Травня, 1980+ті рр.

237

Старий пам’ятник Леніну у Недригайлові(побуд. 1944 р.)

Святкування 1 Травня на початку 1970+х рр.

238

Райпобуткомбінат, 1973 р.

Вони споруджували побуткомбінат

239

Нар

одни

й хо

р Н

едри

гайл

івсь

кого

РБ

К в

70+

х ро

ках

240

Адмінбудинок райцентру

Депутати районної ради. 1977 р.

241

Будинок суду. 1975 р.

Приміщення центральної районної лікарні

242

Вільшанське автотранспортне підприємство, 1992 р.

Вільшанський будинок культури, 1990 р.

243

Пам’тникТ.Г.Шевченкув Недригайлові

(скульпторЯ. Красножон)

244

Ще дерев’яний місток на стадіон

Реставрується приміщення колишнього ресторану «Сула»

245

Старий пам’ятникзагиблим воїнам у

сквері Недригайлова

246

Зустріч виборців із народним депутатом України 4+го скликання по 162+му округу І.М.Рішняком

Генерал Лебідь – уродженець Тернів

249

Кілька останніх місяців, що передували виборам президента 2004 року, в нашомурайоні активно йшла підготовка до дня голосування.

3 липня В.А.Ющенко відвідав рідну Хоружівку, взяв участь у церковній літургії, отри-мав благословення від матері на участь у виборній кампанії.

В усіх сільських та селищних радах (крім Хоружівської) місцева влада на вимогурайонної зорганізовувала сходки громадян, зустрічі в трудових колективах, агітконцер-ти, так звані єдині інформаційні дні, де головною метою була беззастережна підтримкакандидата В.Ф. Януковича. Але, як показала практика, цей адміністративний вплив мавлише зворотний ефект.

У вересні 2004 р. наш район отримав один мільйон гривень на добудову палатногокорпусу ЦРЛ, до кінця року уряд В.Ф.Януковича обіцяв ще один мільйон на цей довгобуд,проте його так і не діждались. А «перший мільйон» пішов в основному на заміну дерев‘я-них вікон на склопластикові пакети, будівництво ґанків та опоряджувальні роботи.

23 вересня 2004 р. мала відбутися зустріч кандидата в Президенти УкраїниВ.А.Ющенка з громадськістю нашого району, але, зважаючи на ускладнення стану здо-ров‘я у зв‘язку з отруєнням, Віктор Андрійович не зміг взяти участь у запланованомупередвиборному заході, натомість до Недригайлова прибула група підтримки кандидатана найвищу посаду в державі. Перед жителями району з тривалою промовою виступиланародний депутат України Ю.В.Тимошенко. В її виступі звучали гостра критика на адре-су всіх гілок влади України та емоційні заклики підтримати на виборах В.А.Ющенка. Їїпідтримала у своєму виступі й народний депутат Л.С.Григорович.

На цьому заході було використане досить якісне сценічне та технічне обладнання,яке дозволило забезпечити належний звуковий супровід та демонстрацію агітаційнихвідеороликів. Після виступу політиків на імпровізованій сцені з глядачами спілкувалисянародні артисти Дмитро Гнатюк та Анатолій Паламаренко.

У жовтні 2004 р. Недригайлівщина відсвяткувала 60-річчя визволення України віднімецько-фашистських загарбників.

8 жовтня у РБК відбулася районна конференція активістів громадського руху «Новавзаємодія», в якій взяли 325 делегатів від усіх сільських та селищних рад району. Вониухвалили рішення з пропозиціями щодо розподілу коштів Держбюджету по об‘єктахНедригайлівщини на наступний рік.

Районний штаб кандидата в Президенти України В.А.Ющенка очолював колишнійголова райдержадміністрації М.П.Макаренко, а В.Ф.Януковича – тодішній голова ра-йонної ради О.І.Коренєв.

У неділю, 10 жовтня, о 19-й годині на центральному майдані Недригайлова відбула-ся зустріч учасників агітпоїзда «Зустріч друзів», у ході якої було встановлено телемістНедригайлів-Київ, працювала громадська приймальня кандидата на пост ПрезидентаВ.Ф.Януковича.

Чекаючи на приїзд Януковича, районна влада авральними темпами прискорювалабудівництва меморіалу Слави і Скорботи району, вартість якого за проектно-кошторис-ною документацією становила 350 тис. грн. Фактично ж на рахунок селищної ради булоперераховано лише 264 тисячі, які повністю використані за призначенням. Ці коштибули зібрані за рахунок пожертв громадян, жителів району, які віддали на цю справу по4-денному заробітку. Півроку приватне підприємство «Д.А.С.» з Лебедина зводило вНедригайлові цей меморіал.

20 жовтня 2004 р. в рамках робочої поїздки до Сумщини наш райцентр відвідав Пре-м‘єр-міністр України В.Ф.Янукович, який взяв участь в урочистостях з нагоди відкриття

250

меморіалу Скорботи і Слави району, а також поспілкувався з жителями Недригайлів-щини, яких кілька тисяч організовано звезли з усіх сільрад, крім Хоружівської. Майжевсі присутні на площі слухняно вистояли і мовчки вислухали ораторів. Лише в одного –жителя Недригайлова Ігоря Щербака – тоді вистачило духу підняти напис «Так! Ющен-ко!», і тримати його, аж поки спритні хлопці «в цивільному» з охорони Януковича силоюне відібрали саморобний транспарант. Цього ж дня прем‘єр відвідав Ромни, Конотоп,Буринь, Білопілля і Суми.

24 жовтня 2004 р. в районі відбулися вибори депутата обласної ради замістьМ.П.Коваленка, який склав депутатські повноваження. На безальтернативній основібуло обрано Ю.П. Міхна, тоді керівника «Роменського молочного комбінату» і довіренуу виборчому окрузі особу кандидата в Президенти В.Ф.Януковича.

29 жовтня 2004 р., за день до виборів президента, в Недригайлові побував кандидатв президенти В.А.Ющенко, якого земляки чекали кілька годин. Він виступив перед кіль-катисячною громадою на площі біля колишнього ресторану «Сула», а потім завітав дорідної Хоружівки, де подарував місцевій школі автобус з яскравою виборною символі-кою. Того ж дня Віктор Андрійович відбув до обласного центру.

31 жовтня 2004 р. в усіх 46 виборчих дільницях нашого району відбулися вибориПрезидента України. За Ющенка віддали свої голоси 87,2 відсотка виборців, за Януко-вича – 6,01%.

21 листопада другий тур голоcування відбувся теж по всіх виборчих дільницях Не-дригайлівщини. Серйозних порушень під час виборів зафіксовано не було. Перемогу врайоні, як це і очікувалось, одержав В.А.Ющенко, за якого віддали голоси 20154 ви-борці, що становить 93,9 відсотка тих, хто взяв участь у голосуванні. В.Ф.Янукович на-брав лише 1072 голоси (5,0 %).

У вівторок, 23 листопада, перед центральним входом адмінбудинку Недригайловавідбувся багатолюдний мітинг, який зорганізував штаб кандидата Ющенка. У цій акції,яка тривала з 10-ї до 13-ї години, взяли участь до 2 тисяч жителів райцентру та району.Підсумковим документом стало звернення, в якому, зокрема, зафіксована пропозиціяскликання позачергової сесії районної ради.

З перших днів помаранчевої революції багато недригайлівців побували на Майдані вКиєві, де взяли участь в акціях протесту.

25 листопада відбулася позачергова сесія Недригайлівської селищної ради, на розглядякої виносилось одне питання – про політичну оцінку ситуації в селищі й державі. Підсум-ком сесійного засідання стало прийняття рішення, яким селищна рада висловила недові-ру Центральній виборчій комісії, підтримала нашого земляка В.А.Ющенка, звернулася доспівзасновників районної газети і районної радіостудії з проханням вжити заходів щодоналагодження об‘єктивного та неупередженого висвітлення подій життя району. Подібнірішення прийняті на сесіях Хоружівської, Маршалівської, Кулішівської, Вільшанської,Зеленківської сільських та Тернівської селищної рад, а потім і в інших селах.

Цього ж дня, 25 листопада, відбулася позачергова сесія Недригайлівської районноїради, яка розглянула найактуальніші питання політичної ситуації в районі й державі.Депутати прийняли рішення транслювати хід сесії на майдан перед адмінбудинком, деперед початком сесії зібрався багатолюдний мітинг, в якому взяли участь більше двох зполовиною тисяч жителів райцентру та району.

У результаті бурхливого обговорення питань порядку денного районна рада вирішила:- підтримати рішення сесії Київської міської ради та деяких сільських і селищних рад

Недригайлівського району про недовіру Центральній виборчій комісії, визнання недійс-

251

ним підрахунок голосів, здійснений ЦВК по виборах Президента України, та оприлюд-нення чесних підсумків голосування від 21 листопада 2004 року;

– звернутись до депутатів обласної ради з проханням на своїй сесії підтримати рі-шення Київської міської ради;

– дане рішення направити Верховній Раді України та Верховному Суду України;– редакції газети «Голос Посулля» на підставі протоколів дільничних виборчих комі-

сій по виборах Президента України опублікувати підсумки голосування 31 жовтня та 21листопада 2004 року по району;

– продовжити трансляцію 5 каналу телебачення на території району;– районній газеті «Голос Посулля» об‘єктивно висвітлювати громадсько-політичне

життя району;– підтримати проведення Всеукраїнського політичного страйку.Територіальна виборча комісія повідомила про підсумки повторного голосування в

межах територіального виборчого округу № 164 таке: кількість голосів виборців, пода-них за кожного кандидата на пост Президента України:

Ющенко Віктор Андрійович – 106661, Янукович Віктор Федорович – 16199;Про свою підтримку Президента-земляка заявила переважна більшість працівників

райвідділу міліції. Спроба обласних міліцейських чиновників приборкати недригайлів-ських стражів порядку була заблокована жителями райцентру, які оточили приміщенняРВ УМВС і не пропустили непроханих гостей.

У суботу, 27 листопада, за ініціативи районного штабу кандидата в Президенти Укра-їни В.А.Ющенка була проведена політична акція, в якій взяли участь кілька тисяч жите-лів Недригайлівщини. Від східного кордону району, від Комишанки, до західної межі зРоменщиною вздовж дороги Суми-Київ було утворено живий помаранчевий ланцюг.Мета акції – підтримка нашого земляка В.А. Ющенка, протест проти фальсифікації ви-борів, вираз солідарності з мітингуючими на майдані Незалежності в Києві.

На знак підтримки жителів району, які цього дня вийшли на вулиці, подавали про-тяжні сигнали водії автомашин, які рухались по трасі, обвішані помаранчевою символі-кою та з прапорами «Так! Ющенко!»

Із Ромен через Недригайлів у Хоружівку – за таким маршрутом відбулася 24 грудняпідсумкова передвиборна акція під назвою «Земляки, вперед до перемоги!». Малася наувазі повна перемога кандидата в Президенти України, нашого земляка В.А.Ющенка напереголосуванні другого туру.

26 грудня на Недригайлівщині відбувся «третій тур» голосування, який проходив вумовах цілковитої демократії, без втручання влади і всіляких сумнівних штабів.

За Ющенка проголосувало 97,74 відсотка виборців району, за Януковича – 1,34%.Після інавгурації Президента України В.А.Ющенка в Недригайлові й багатьох селах

району люди збирались на вулицях, у громадських приміщеннях, накривали столи і свя-ткували перемогу свого земляка.

7 лютого голова районної ради О.І.Коренєв після візиту до нього групи від «помара-нчевих» за власним бажанням склав повноваження спікера районного парламенту. Обо-в‘язки голови були покладені на його заступника М.І.Чортенка.

А тим часом кілька тижнів у районі тривав період безвладдя. Де-юре стара владабула ще чинною, а фактично вже не мала відповідного впливу на ситуацію. Помаранчевіактивісти складали так звані «чорні списки» тих, хто, на їхню думку, підлягав звільнен-ню із займаних посад. Поряд із цим складалися й списки на заміщення майбутніх вакан-тних посад, починаючи з голови райдержадміністрації й нижче.

252

Затягнуте непризначення нової влади спонукало до появи у суботу 19 лютого наме-тового блок-посту на фасаді районного адмінбудинку, який у понеділок тимчасово недопускав до робочих місць держслужбовців і керівництво редакції районної газети. Цяакція була ініційована і проведена активістами ВГПО «Патріот». На її підтримку в поне-ділок зранку зійшлося до сотні громадян, а більшість жителів розцінила цю акцію якзапізнілу реакцію на невизначену політичну ситуацію в районі. Пікетувальники такожпровели кількаденне соціологічне опитування серед місцевих жителів з тим, щоб вивчи-ти думку громади щодо кандидатур на посаду голови адміністрації та його команди. Уперший день існування цього наметового містечка з учасниками акції зустрілися головаоблдержадміністрації М.І.Лаврик та його заступник з аграрних питань, а в недавньомуминулому керівник Хоружівського сільгосппідприємства В.І.Сапсай.

Лише 12 березня 2005 року головою райдержадміністрації призначенийМ.В.Коваленко, який до цього очолював ВАТ «Племптахорадгосп «Посульський».

8 квітня на 31 сесії районної ради депутатам так і не вдалося обрати голову. Булозапропоновано 4 кандидатури. М.І. Чортенко зняв свою кандидатуру, а М.С.Донцов,М.І.Звязка і С.І.Свириденко не набрали достатньої для перемоги кількості голосів. По-вторні вибори вирішили перенести на наступну сесію. Спікеріада закінчилась 23 квітня2005 р., коли головою районної ради було обрано М.І.Звязку, який до цього працювавдиректором комунального підприємства «Паливосервіс».

Одночасно із підтримкою на Недригайлівщині чимала група активістів із районуперебувала на Великому Майдані в Києві й підтримувала свого земляка – кандидата вПрезиденти В. А. Ющенка. Особливі організаторські здібності тоді продемонстрували:Віктор Ломонос, Федір Кривопатря, Іван Миненко, Олександр Пулях та інші. Вони ра-зом із однодумцями по кілька тижнів брали участь в акціях підтримки народного Прези-дента.

У період помаранчевих подій були також активізовані дії громадської організації«Недригайлівське земляцтво у м. Києві», очолюваного письменником і громадським дія-чем Миколою Гриценком. Земляки підтримували прямі зв’язки із приїзжджими людьмиз Недригайлівщини, допомагали коштами, продуктами, усім необхідним, а також влаш-товували на ночівлю. Особливу активність у ті дні проявили кияни-земляки: АнатолійМокренко, Олекса Ющенко, Володимир Руденко, Григорій Науменко, Микола Грицен-ко, Іван Влас енко, Михайло Дорошенко, Григорій Короткий, Віктор Бурлака, СергійОсиковий та інші, хто щиро й самовіддано виступив на захист справедливості й підтри-мав свого найближчого земляка В. А. Ющенка.

* * *Недригайлівщина, починаючи з 1960-х рр. щоліта збирає біля Сули в день Івана Ку-

пала земляків, які проживають за межами району. Незмінними гостями земляцьких зу-стрічей були письменники Дмитро Білоус, Олекса Ющенко, інші відомі земляки. Зу-стрічі на Івана Купала упродовж багатьох років гуртують недригайлівців і повертають їхдо рідних порогів.

Особливу активність із підтримки своєї батьківської землі проявили всі члени не-дригайлівських земляцтв, утворених у Києві (голова М. Гриценко), Харкові (В. Марти-ненко), Сумах (І. Бойченко), Полтаві (В. Ющенко). У нелегкі для району часи землякинадавали й надають усіляку допомогу в першу чергу незахищеним верствам населеннята дітям, беруть участь у масових заходах, що відбуваються в районному центрі та селахНедригайлівщини.

253

Помаранчевий ланцюг у Недригайлові. 2004 р.

Недригайлівський майдан підтримує свого земляка,кандидата в Президенти України В. А. Ющенка. 2004 р.

254

Помаранчеві святкують перемогу В. А. Ющенка

Намети біля адміністрації у лютому 2005 р.

257

Напередодні парламентських і місцевих виборів 2006 р. в Недригайлівському районібуло зареєстровано 51 районну партійну організацію.

Участь у виборних перегонах за мандати до районного парламенту взяли 18 партій-них осередків та їх блоків, 199 кандидатів прагнули стати депутатами райради.

26 березня 2006 р. 18208 виборців узяли участь у голосуванні. Найбільше голосівотримали районні організації політичної партії «Народний Союз Наша Україна» – 5762,Блоку Юлії Тимошенко – 4020, СПУ – 2001, Народного Блоку Литвина – 931, Українсь-кого Народного Блоку Костенка і Плюща – 677. Лише ці 5 суб‘єктів виборного процесузмогли переступити 3-відсотковий бар‘єр і потрапити до районної ради. Таким чином із57 депутатських крісел 25 належать НСНУ, 17 – БЮТу, 8 – Соцпартії, 4 – блоку Литви-на, 3 – блоку Костенка-Плюща.

18 квітня 2006 р. відбулася перша сесія районної ради п‘ятого скликання, в якій взя-ли участь всі обрані депутати. У новообраному парламенті району працюють 15 жінок, 8освітян, 9 партійних керівників, 1 пенсіонер, 2 безробітних. Найстаршому депутатові 69років, наймолодшому – 29.

На посаду голови районної ради було висунуто три кандидатури: начальника район-ного вузла поштового зв‘язку Г.О.Пилипенка (НУ-НС), директора ТОВ «Недригайлівсь-ке» А.І.Кужеля (БЮТ), голови райдержадміністрації М.В.Коваленка (НУ-НС). У резуль-таті таємного голосування найбільше голосів набрали кандидати А.І.Кужель іМ.В.Коваленко. Після проведення повторного голосування спікером районного парла-менту обрано М.В.Коваленка.

Із 19 сільських та селищних голів було обрано 9 нових лідерів громади, решта 10переобрані ще на один строк.

На початку червня 2006 р. головою райдержадміністрації було призначеноВ.П.Петльованого, який до цього очолював ВАТ «Недригайлівське підприємство «Агро-техсервіс».

На Недригайлівщині на початок 2008 р. проживало проживало 27,6 тис. осіб. За-гальна площа району – 1025 км2, що становить 4,3% від території області. Сільського-сподарських угідь на Недригайлівщині 83,1 тис. га, з них ріллі — 65,8 тис. га., лісів –13,4 тис. га.

Останніми роками в район зайшли так звані інвесторські групи, на які припадає ле-вова частка сільськогосподарського виробництва. Це – «Нафком-Агро», «Лотуре Агро»,«Групінвест», «Українські аграрні інвестиції», «Агротрейд». Із самостійних агрофірм за-лишились товариства «Хоружівка», «Фрунзе» та «Довіра – 2008».

У 2008 р. працює два промислових підприємства – дочірнє підприємство «Недригай-лівський Агролісгосп» та ВАТ «Коровинський коноплезавод». Агролісове господарство93,3% обсягів продукції переробки деревини спрямовує на експорт. У цьому році вс.Коровинці підприємством ТОВ «Тайм-2002» розпочата робота з виробництва палив-них брикетів, у с. Вільшана на базі колишнього ВАТ «Недригайлівський завод продтова-рів» розпочало свою діяльність підприємство ПВКФ «Віса». А на базі колишнього ВАТ«Недригайлівське АТП-15943» – транспортно-експедиційне підприємство «ВлаТа». Врайоні працюють приватні заводи: цегельний у с. Вільшана та на базі колишнього комбі-кормового заводу в с.Засулля.

Останніми роками введено в експлуатацію підвідний газопровід від Вільшан до сілВ. Будки та Деркачівка, а також підвідний газопровід до сіл Іваниця, Зеленківка, Коми-шанка, на будівництво якого виділено субвенцій із Державного бюджету на суму 1200тис. грн. Проводиться будівництво підвідного газопроводу до сіл Сакуниха та Перетіч-

258

ки, на що виділено 700 тис. грн. субвенцій з Державного бюджету. Під’єднано газ досушильного комплексу потужністю 100 тонн/год в смт Терни.

У 2006 р. введено в експлуатацію палатний корпус на 120 ліжок. Побудовано два спор-тивних майданчики зі штучним покриттям, два ігрові та два тренажерні комплекси. За2007–2008 рр. введено в експлуатацію 29 житлових будинків загальною площею 2675 м2.

Згідно з програмою цифронізації телефонної мережі в смт Недригайлів та в селахрайону (Хоружівка, Вільшана, Коровинці, Беседівка, Великі Будки, Гринівка, Деркачів-ка, Іваниця, Комишанка, Кулішівка, Курмани, Маршали, Рубанка, Терни, Томашівка),проведена заміна координатних автоматизованих телефонних станцій на нові цифровіавтоматизовані станції, що дало можливість збільшити кількість нових абонентів понад900 та покращити якість телефонного зв’язку.

У 2007-2008 навчальному році в районі працювало 22 загальноосвітні школи, 9 до-шкільних та 3 позашкільних навчальних заклади. Дана мережа освітніх установ повніс-тю задовольняла потреби жителів щодо отримання дітьми дошкільної, загальної серед-ньої та позашкільної освіти. Загальну середню освіту здобували 2755 учні, що на 237осіб менше минулорічного показника.

За останні 3 роки середня наповнюваність класів зменшилася із 13,2 до 12,1 учня, апитома вага учнів, які навчаються за індивідуальною формою навчання, збільшилась на30 % (2005 рік – 59, 2008 – 76 учнів).

Першого вересня нового 2008-2009 навчального року за парти сіли – 167 першокла-сників, що на 22 дитини менше, ніж у попередньому навчальному році. Через відсут-ність учнівського контингенту у 5 навчальних закладах (Томашівська, Деркачівська, Іва-ницька, Веходолинівська, Саївська школи) не функціонуватимуть перші класи. У 2007році таких шкіл було 3. Контингент учнів щороку зменшується на 180-200 осіб (8 %). Заостанні 6 років припинили існування 8 шкіл. В перспективі на наступні 3 роки прогнозу-ється припинення діяльності, реорганізація навчальних закладів у школи І-ІІ, І ступенівще 5 шкіл.

Мережа лікувальних закладів району поєднує центральну районну лікарню, Тернів-ську селищну лікарню, 5 сільських лікарських амбулаторій, 31 ФАП і ФП.

У районі функціонують 32 клубних, 26 бібліотечних закладів, 2 школи естетичноговиховання учнів, 1 краєзнавчий музей.

У районі під охороною держави перебувають 123 пам’ятники: з них історії – 49, ар-хеології – 46, монументального мистецтва – 10. На даний час проводяться заходи щодопаспортизації пам’яток історії та культури. З часу відкриття Недригайлівського крає-знавчого музею у 2006 р. зібрано понад три тисячі експонатів.

Традицiйно проводяться в селищi обласнi турнiри з волейболу, пам’ятi воїна-афган-ця Сергiя Линника та пам‘ятi генерал-лейтенанта І.М.Русiянова, у якому беруть участькоманди сусiднiх районiв. Значних успіхів досягла футбольна команда «Іскра», яка у 2010 р.святкуватиме 30-річний ювілей. Вона успішно виступає в 1-й групі чемпіонату Сумщи-ни, вперше у своїй історії стала володарем Кубка області.

У райцентрі діють відділення чотирьох банків – Ощадного, «Аваля», «Приватбанку»і «Брокінвестбанку».

Напередодні Великодня 2005 р. в Недригайлові відчинилися двері нового торговель-ного закладу – маркету «Посулля».

259

На початку червня 2005 р. піввіковий ювілей відсвяткувала Недригайлівська поже-жна частина, якій міністерство подарувало новий пожежний автомобіль, а у вересні цьогож року срібний ювілей відзначило місцеве вище професійне училище.

Одна з київських фірм придбала триповерхову будівлю колишнього ресторану «Сула»,яке майже 10 років пустувало і де ремонтні роботи значною мірою уже завершені. Тамрозмістилися служби юстиції, нотаріату та зал для весільних урочистостей.

На прохання віруючих приміщення колишнього кінотеатру «Україна», що в Недри-гайлові, районна рада передала місцевій православній громаді Київського патріархату,проте споруджувати новий храм згодом вирішили в іншому місці – напроти школи. Алеостаточно місцем для будівництва храму обрали Сквер Скорботи і Слави в центрі Не-дригайлова. На Великдень, 27 квітня 2008 р., Президент України В.А.Ющенко взяв участьв закладанні і освяченні наріжного каменю під будівництво Свято-Миколаївського хра-му, роботи зі зведення якого ідуть повним ходом.

У районі видаються дві газети: комунальна «Голос Посулля» та приватна «Недри-гайлів сьогодні», редакторами яких стали Ігор Скрипченко та Євген Даниленко.

260

В.М.Головань з ТОВ «Хоружівка»

Жнивують в «Агробізнес ТСК»

261

Нед

рига

йлів

ськи

й на

родн

ий х

ор у

Пет

рикі

вці

Дні

проп

етро

вськ

ої о

блас

ті

262

Народні музики

Духовий оркестр РБК, 2006 р.

263

Золоті голоси Недригайлівщини – сім’я Токманів

У музичній школі райцентру

264

«Нащадки Томаша» з Томашівки

Ровесниця незалежностіУкраїни Аня Токмань

265

Хор

вет

еран

ів «

Бер

егин

я»

266

Юні танцюристи з Тернівської школи мистецтв

Подарунки від місцевого мецената П.П.Фесенка учням Зеленківської школи

267

Випускники 2005 року

Конкурсантки «Міні міс Недригайлівщини+ 2007»

268

А.М.Лісному – 70 років. Привітання від керівників районної влади

Вшанування багатодітних матерів. 2007 р.

269

Майбутні майстри пензля Недригайлівщини

На весільний рушник

270

Місцеві підприємці на презентації виробів Недригайлівського хлібозаводу

У сесійній залі під час голосування депутатів райради. 2006 р.

271

Традиційні літературні читання «На Миколая» у Козельному. 2006 р.В гостях у земляків письменники:

М. Гриценко (з хлібом+сіллю), В. Мордань, П. Засенко (праворуч)

Ветерани на суботнику. 2007 р.

272

Відкриття нової аптеки в райцентрі. 2006 р.

Біля каплички в Недригайлові

273

Магазин «Водолій» і його господарка Н.І.Качинська

Хоружівський дитячий будинок. 2006 р.

274

Футбольна команда ветеранів Недригайлова

Переможці спартакіади регіональних профспілок 2005+2006 рр.

275

Хокей на Сулі

Змагання з дзюдо у ДЮСШ

276

Добровольці+ентузіасти чистять Сулу біля пляжу в Недригайлові. 2005 р.

Кандидат у майстри спорту з шашок Г.О.Пилипенко (праворуч) і О.Д.Любивий під час турніру

277

50 років Недригайлівської пожежної частини. 2005 р.

Колектив редакції районної газети «Голос Посулля» під час дозвілля

278

В оновленому сквері райцентру

281

Посульська земля стала джерелом натхнення і дала путівку в життя тисячам своїхсинів і дочок, які, розлетівшись по далеких світах, і досі називають Посулля своєю ма-лою батьківщиною. Історія нашого краю багата на історичні події та славиться іменамибагатьох відомих людей, які яскравими постатями увійшли в українську історію, при-множуючи славу посульської землі.

Недригайлівщина по праву пишається своїми людьми. Наші земляки освоїли тисячіпрофесій, працюють у різних сферах виробництва та суспільно-політичного життя, сво-єю невтомною працею сприяють розбудові незалежної Української держави.

Посульська земля народила Україні Народного Президента Віктора Ющенка. Наща-док древнього козацького роду Калнишевських, він ще з дитинства виховувався в кра-щих традиціях українського козацького краю.

Батьки Віктора Андрійовича – сільські вчителі – все своє життя присвятили навчан-ню та вихованню підростаючого покоління. Батько, Андрій Андрійович, викладав анг-лійську мову, а мати, Варвара Тимофіївна, – математику. Своїм учням вони давали нелише знання, а вчили, насамперед, бути людьми: добрими, чуйними, чесними. Такимивиховували і своїх синів: старшого Петра та молодшого Віктора.

Удома тримали підсобне господарство: корову, птицю, город, пасіку. Бджоли булиулюбленим заняттям для Андрія Андрійовича. Ними захоплювався і його батько, і дід, іпрадід… Бджільництво в родині Ющенків стало сімейною справою. Це передалося і мо-лодшому сину Віктору.

Батько, Андрій Андрійович Ющенко, пройшов через пекло фашистських концтабо-рів, йому не раз доводилося дивитися у вічі смерті, тож своїм синам намагався прищепи-ти кращі людські якості: доброту, чесність, порядність, повагу до людей, любов до земліта рідного краю… Хотів, щоб сини мали професії, які приносили б користь людям.

Петро та Віктор росли звичайними сільськими хлопцями, звичними для будь-якоїроботи, хіба що суворі батьки-вчителі ставили занадто високі вимоги до їх виховання,адже вчительські діти в ті часи були взірцем для учнів і в поведінці, і в навчанні, і вроботі. Швидко пролетів час. Петро і Віктор здобули освіту й знайшли своє місце в житті,заслужили повагу людей… Батьківська наука проросла в їхніх душах щедрими плодами,турбота про людину праці стала життєвим кредо.

Нестримне бажання покращити долю простого українця та бачити Україну сучас-ною європейською державою, змусило Віктора стати не лише одним із кращих фінанси-стів, а й політиком, якому український народ довірив свою долю…

4 липня 2004 р. в Україні стартувала напружена президентська виборна кампанія. Аза день до цього, 3 липня, в Хоружівці відбулася урочиста подія: благословення канди-дата в Президенти України Віктора Ющенка. Саме тут, на рідній землі, він отримав бла-гословення матері, поклонився могилі батька, почув щирі побажання односельчан.

У рідній Хоружівці, біля стін храму св. Андрія Первозванного, він сказав: «Я іду вПрезиденти!». І, посміхаючись, пожартував: «Хоружівка буде мати свого Президента!»

Варвара Тимофіївна зустрічала Віктора на порозі рідної хати з іконою Миколая Уго-дника. Поцілувавши та перехрестивши сина, вона подарувала ікону й дала материнськеблагословення. Зі сльозами на очах Варвара Тимофіївна говорила: «Благословляю тебе,синку, на великі діла, щоб ти робив добро людям…». Материнське серце ще тоді відчува-ло, на яку важку дорогу став її син, але добре розуміла, що це необхідно, щоб зробитижиття людей кращим.

Плакала мати, плакали і люди, які стояли поруч, адже всі розуміли, якою важкоюбуде ця виборна кампанія. Але тоді, напевне, один Всевишній знав, що доведеться пере-

282

жити матері, скільки горя випаде на долю рідних, яка смертельна небезпека нависне надВіктором. Тоді все лише починалось… Чим ближче наближались вибори, тим брудніши-ми ставали виборні технології, тодішня влада, розуміючи непопулярність «єдиного кан-дидата», вдавалася до відвертих погроз, підкупу, шантажу. Недригайлівщина, як батькі-вщина Ющенка, зазнала чи не найбільших знущань з боку влади.

У ті дні Хоружівка стала об‘єктом «паломництва» численних ЗМІ. Фотографувалиспустілі, зарослі бур‘янами дворища, калюжі на сільських дорогах, осінню багнюку, на-магалися знайти в селі людей, які мали б хоч щось погане розповісти про родину Ющен-ків, і розчаровані говорили, що не може бути, щоб він був такий ідеальний.

Варвара Тимофіївна продовжувала жити в Хоружівці. Вона не вмикала останнім ча-сом і телевізора, щоб не чути всього бруду, який щедро лився з усіх каналів, не слухаларадіо й не читала ніяких газет, окрім «Cільських вістей» та «України молодої». Це булигазети, яким вона довіряла і з нетерпінням чекала від листоноші. Саме з «України моло-дої» Варвара Тимофіївна дізналася про замах на Віктора на Херсонщині. Усвідомившисмертельну небезпеку, що нависла над її сином, материнське серце не витримало: став-ся серцевий напад. Наприкінці серпня здоров‘я Варвари Тимофіївни погіршилось і її від-правили на лікування до Києва. А попереду ще було 5 вересня…

Довго про отруєння сина Варварі Тимофіївні нічого не говорили. Такої звістки її серцеуже б не витримало… У лікарні її ізолювали від зовнішнього світу: там не було ні телевізо-ра, ні радіо, ні газет. Варвара Тимофіївна спілкувалася лише із близькими та рідними, якінічого не говорили про отруєння сина. Із Віктором говорила по телефону. Після повернен-ня з австрійської лікарні він приходив до неї лише увечері, коли було вже темно… Кажуть,що спотвореного обличчя свого сина Варвара Тимофіївна так і не бачила.

У жовтні виборна кампанія набирала обертів. Влада, розуміючи непопулярність «єди-ного» кандидата, вдавалася до найбруднішого піару, погроз, підкупу. Демократичністьвиборів у нашому районі була під загрозою. Не допустити фальсифікації виборів на Недри-гайлівщині та підтримати свого земляка одностайно вирішили і хоружівці. Більше 120чоловік стали членами дільничних комісій та спостерігачами на всіх виборчих дільницяхрайону. Присутність там хоружівців району не дала можливості владі сфальсифікувативибори, і в третьому турі 98,4 % виборців Недригайлівщини сказали: «Ющенко! Так!»

Дочекалася Варвара Тимофіївна і радісної звістки. 23 січня 2005 р. відбулася урочи-ста інавгурація Народного Президента України. А 31 січня серце Варвари Тимофіївниперестало битися. Відійшла у вічність душа цієї мужньої жінки…

Віддати шану та провести в останню путь Варвару Тимофіївну прийшла вся Хоружі-вка, приїхали тисячі людей з усієї України. Були сказані найтепліші слова, до могилипоклали найкращі троянди, які пронизливий, морозний вітер вмить перетворював накришталеві самоцвіти… Та чим можна виразити біль душі, біль неймовірної втрати?

Про що думав Президент, проводжаючи маму в останню путь?.. Чи ж не занадтодорогою ціною дісталася йому ця перемога? А в пам‘яті односельчан і всіх, хто її знав,Варвара Тимофіївна завжди залишиться такою, якою була за життя: привітною, доб-рою, мудрою…

Опустіла батьківська оселя Президента, але щодня сюди приїжджає багато людей.Вони хочуть побачити землю, яка народила Україні Народного Президента, покласти кві-ти на могили його батьків, відчути потужну енергетику древньої посульської землі і нама-гаються зрозуміти, як простий сільський хлопець зміг досягти вершин владного Олімпу.

Валентина Ющенко, с.Хоружівка

283

НАЩАДКИ КОШОВОГО ЗАПОРІЗЬКОЇ СІЧІ З ХОРУЖІВКИ

У Роменському краєзнавчому музеї є унікальний експонат – Євангеліє, на якомувигравіюваний надпис: «Сія книга Євангелія іздєлана коштом Войска Запорожского ни-зового судді військового Петра Івановича Калнишевського 1760». Пуд срібла пішов наобрамлення цього шедевра (довжина – 56 см, ширина – 32, товщина – 10 см). У свій часцей витвір мистецтва коштував 600 карбованців золотом (для порівняння: за доброгоконя тоді давали не більше п‘яти карбованців). Коли була виготовлена ця пам‘ятка, нашземляк Калнишевський був ще суддею...

Народився він у селі Пустовійтівці сусіднього Роменського району в липні 1691 р. Аз історичних джерел відомо, що майже половина території нинішньої Недригайлівщинисвого часу належала до Роменського повіту, округу, району. В тому числі Коровинці,Курмани, Рубанка, Малі Будки, Костянтинів, Ракова Січ, Березняки, Хоружівка... Тожостаннього кошового війська Запорізького по праву можемо вважати своїм земляком.До того ж, є ще одна досить цікава річ. Справа в тім, що декілька років тому краєзнавецьФ.І.Сахно (вже покійний), збираючи по архівах та інших схронах матеріали про своєрідне містечко Сміле, що межує на півночі з нашим районом, з-поміж інших довідок ви-писував і ті, що стосуються Калнишевського. Утворилося розгалужене дерево родоводукошового періоду другої половини 17 та 18 століття. Дякуючи доброму товаришу Фео-досія Івановича, письменнику-досліднику Данилу Кулиняку з Ірпіня, автор цих рядківмає змогу повідати читачам про родинні зв‘язки Петра Калнишевського безпосередньо зНедригайлівщиною. А саме з пращурами Ющенків із Хоружівки.

Взагалі рід Калнишевського досить розлогий. У 1771 р. священиком Миколаївськоїцеркви у Смілому був його рідний брат – Семен Іванович. За переписом 1767 р. в Смі-лянській сотні значиться і козак Панас Калнишевський, ще один брат кошового, якийпідписав переписну відмість разом із сотником Василем Громекою, що свідчить про йогонеабиякий авторитет у містечку. Племінник останнього кошового Йосип Калнишевсь-кий був козацьким полковником. Інший племінник Сава жив у Плавинищах. Ще одинбрат Степан – у Процівці, неподалік Ромна.

З листа сумського міщанина Григорія Швеця, датованого 1 жовтня 1768 р. й адресо-ваного П.І.Калнишевському, довідуємося, що в останнього кошового були дві сестри.Григорій – син однієї з них, Агафії. З листування Петра Івановича відомо, що мав ще йплемінника Стефана Чемериса, племінниць Уляну Лук‘янович, Тетяну Підгайну-Сер-дюченко, кума Афанасія Шкляревича у Ромнах, брата Нечипора Ющенка, козацькогостаршину з Хоружівки.

22 липня 1971 р. Ф.І.Сахно писав до Києва листа видатному письменнику-поетуОлексі Ющенку. Ось уривок з нього: «Десь давненько я обіцяв надіслати вам деякі замі-тки з вашої родословної. У зв‘язку з тим, що Хоружівка з давніх часів пов‘язана своєюдолею, економічним та іншим життям з нашим Смілим, довелося читати різні спільнідокументи цих двох козацьких поселень, натрапив на згадки про ваших предків. Найда-вніші з них були козаки-брати Федір та Олекса Ющенки, що належали до Білоцерківсь-кого полку, яким командував Михайло Громеко. Про Олексу є запис у реєстровій книзівсього війська Запорізького після Зборівського договору з польським королем Яном Ка-зиміром, що складений 16 жовтня 1649 року. Ці реєстри видав О.Бодянський в Москві1874 р. Ющенки були досить кмітливими козаками, тож особисто Богдан Хмельниць-кий доручав їм відповідальні завдання при таємному листуванні з Олексієм Михайлови-чем Романовим...»

284

В «Актах Юго-Западной России» (СПБ, 1878 р.) є запис, що в грудні 1653 р. козакФедько Ющенко привіз від Богдана Хмельницького листи до Переяславського полков-ника Павла Тетері, а той віддав листи будівничому Троїце-Сергіївського монастиря ста-рцю Арсемію Суханову, будівничий, у свою чергу, надіслав царю відписку (Олексію Ро-манову).

Ющенки залишилися посланцями в Тетері, а коли в березні 1654 р. П.Тетеря входивдо складу посольства в Москву і випрохав собі в царя грамоту на Сміле, то заселяв ці щемало заселені краї своїми людьми, надаючи їм уже від себе відповідні ділянки, де можнабуло будувати водяні млини. Отже, Ющенки були першопоселенцями в складі сотні синаГромеки і поселилися над Хуссю.

Саме Ющенки та ще Іван Хоружий і Никін Хоружий заснували село Хоружівку. Такщо і письменник Олекса Якович Ющенко, і Президент України Віктор Андрійович Юще-нко та їхні прямі родичі цілком можуть вважати себе нащадками того Нечипора Ющен-ка з XVIII століття, який був братом Петра Калнишевського – відтак і нащадками остан-нього кошового отамана Січі Запорізької. Як вказано в «Описі справ» (1713-1776 рр.)«Архіву Коша Нової Запорізької Січі» (Опис справи 253. ст.120-121), виданому 1994року в Києві («Наукова думка») «...До Петра Калнишевського писали ... родичі ЙосипКалнишевський, Нечипір Ющенко, Сава Нестерович Буженко...»

У реєстрі усього війська Запорізького після Зборівського договору з королем поль-ським Яном Казиміром, складеному 16 жовтня 1649 року в Черкаському полку, зокремав сотнях Саварського, Вовченка, Кулаківського, Островського зустрічаємо прізвища ко-заків: Андрій Ярмоленко, Олекса Коломієць, Ярема Пилипенко, Артип Клименко, Ва-силь Ющенко, Іван Юрченко, Макар Ященко, Іван Сапсай, Васько Бут, Опанас Міщен-ко, Андрій Жук, Олешко Довгаленко, Кость Мартиненко, Лаврін Кужель, Процик Дем-ченко, Тимко Гриценко, Олексій Момотенко, Мартин Скрипченко, Каленик Волошин,Павло Антоненко...

Ці прізвища зустрічаються й донині в Хоружівці та районі. А це ще один доказ, щонаші пращури з Наддніпрянщини.

І.К.Абаровський

285

На святкуванні 90+річчя Хоружівської школи.У центрі – мати майбутнього Президента – Варвара Тимофіївна Ющенко

Василь Сергійович Литвиненко з Президентом України В. А. Ющенком

286

В.А.Ющенко 14 жовтня 2006 р. у Недригайлові

289

І. Часова стратиграфія топонімної системи

Топонімна система Лівобережної України, як і вся місцева мовна система, сформу-валися у процесі складного, багатовікового розвитку та взаємодії удільних явищ і тихрис, що виникли внаслідок тривалого дозаселення краю. Засвідчений історичними па-м’ятками період застає на цих землях розгалужену, густішу на захід від Сули мережуполянсько-сіверянських поселень, назви яких було зафіксовано лише частково, колибіля них відбувалися певні історичні події, що їх літописці вважали за важливі. За всієївагомості літописних записів слід сказати, що як фон для описуваних у літопису війсь-ково-політичних подій там згадано лише близько 180 населених пунктів у межах тери-торії сучасної України (сучасних ойконімів – близько 30 тисяч). Цілком очевидно, щоце співвідношення (0,6 %) не може дати навіть віддаленого уявлення про реальні масш-таби і склад тодішньої топонімної системи, адже сотні й тисячі сіл і дрібніших поселень,сучасних літописцю, не дістали своєї фіксації в літопису.

Фактом залишається, що переважна більшість прадавніх назв дійшла до нових часіввиключно шляхом усної народної традиції і лише від ХVI-XVII ст. була поетапно зафік-сована письмово на географічних картах.

Проте мінімальні позитивні наслідки зіставлення сучасної топонімії зі жменькоюназв, яким пощастило опинитися в літопису, все таки є. Стає цілком очевидно, що за800, 900 або 1000 років усного вжитку нашими предками частина назв, уперше письмо-во засвідчених у варязькі часи, залишилася практично без змін: Любомль, Пирятин, Ко-рсунь, Канів, Київ, Чернігів, Новгород-Сіверський, Сосниця, Глухів, Путивль, Білгород,Луцьк, Шумськ, Звенигород, Галич, Ізяслав, Кременець, Микулин, Деревич, Броди,Меджибіж тощо.

Інша частина назв змінилася, але незначно, і цілком упізнавана: Полоний, Дядьков,Чучин, Баруч, Лубно, Роман, Бохмач, Березний, Носов, Серебряний, Блистовит, В’я-хань, Голтав, Лтава, Вручий, Іскоростень (сучасні Полонне, Дяківці, Баликове-Щучин-ка, Баришівка, Лубни, Ромни, Бахмач, Березна, Носівка, Срібне, Блистава, Віхове, Гов-тва, Полтава, Овруч, Коростень). Нарешті, ще й інші селища позникали або існують підіншими назвами.

Так само й сучасні гідроніми ще більшою мірою упізнавані в літописних назвах рі-чок: Дніпро, Дністер, Снов, Ворскла, Сула, Десна, Локня, Сейм, Трубіж, Хорол, Голта,Псел, Тесмень, Рось, Тетерів, Здвижень, Уша, Буг, Бог, Случ, Горинь, Хомора, Стир,Ушиця тощо.

Коли ж ідеться не про малу частку сучасних топонімів, зафіксовану в літопису, а прозбережену усною традицією величезну загальну топонімну систему України, «ми неможемо зараз перерахувати всі відомі тут назви поселень і річок з домонґольської доби,зазначимо лише, що йдеться про велику кількість ойконімів і гідронімів (назв поселень ірачок), стратиграфія яких включає до свого складу шари доскіфського, скіфо-ірансько-го,фракійського,балто-слов’янського,тюркського, вкраплення ґерманського, кавказько-го, фінського та іншого походження. Що ж до переважної більшості [топонімії], то вона,як правило, є слов’янською й не становить чогось абсолютно відмінного від аналогічнихназв інших територій східнослов’янського (а то й слов’янського взагалі) світу, більшетого, вона, як правило, тісно пов’язана з нею на тому чи іншому... рівні».

За висновком О.Стрижака, «історична Лівобережна Україна, будучи рецептороміміґраційних потоків із Задунайщини, згодом сама стала джерелом сильного еміґрацій-ного відпливу на північ у верхів’я Дніпра та його лівої притоки Десни, а потім, в епоху

290

Київської Русі, – в басейн Оки». Пізніші історичні епохи залишили на Лівобережжі на-зви татаро-монґольського походження, далі почався вплив Литви, Польщі, Московськоїдержави. Спробуймо зробити короткий огляд цих нашарувань у топонімії у зворотномухронологічному порядку – від сучасності до щораз давніших часів.

1. Колись нащадки вивчатимуть географічні межі поширення радянського періодунашої історії за ключовими топонімами: там, де є Червона Слобода, – там поруч і Горь-кове, де Жовтневе – там і Кірове чи Спартак. Пов’язані за змістом через складні істо-ричні події, які не перекажеш двома словами, ці ключові показники радянського топоні-мічного пласту утворюють так званий фрактал (від лат. fractus ‘розбитий, розчленова-ний’) – мозаїчні вкраплення у загальну картину топонімії краю. Сукупність послідовниху часі фракталів можна дослідити і виявити часовий порядок напластування назв: цим ізаймається топонімічна стратиграфія.

Топонімічні фрактали цікаві тим, що відтворюються як генетичний код у кожній гео-графічній «клітинці» суспільства, – наприклад, у межах одного району, області, регіону.Є типові «набори» назв, які, хоч і з варіаціями, повторюються в межах цілої України,інші – в межах кількох сусідніх країн, або й цілої Слов’янщини. Відкриття типізованостітополандшафтів становить важливе надбання сучасної топоніміки.

2. Є свій фрактал у дорадянського періоду входження частин українських земель доскладу імперій – російської або австро-угорської. На Лівобережжі він зберігся післярадянських часів переважно у назвах урочищ або ставків, як-от: хутір Поповичів, Кріпа-ків, ур. Попова Лука, Панська Лука, Великодній, Москаленкове, ст. Панський, Крупо-дерин.

3. Є козацький фрактал часів від антипольського повстання 1648 р. до ліквідації ав-тономії Гетьманщини в 1802 р.: ур. Сотницьке і хут. Сотницький, Гайдуківський, Сердю-ки, Ракова Січ, Козацьке, Мазепина Гора, ур. і ст. Полуботок.

4. Польська присутність на Лівобережжі (1569-1648) залишила в цілому менші слі-ди, ніж на Правобережжі: с. Томашівка (пол. Tomasz ‘Хома’), поруч с. Закроївщина –безсумнівно, з попередньої форми *Закревщина ‘взяття в заручники кровних (krewnych)родичів’, – пор. с. Закрівці (Іванофранківщина) і численні села у Польщі Zakrzew,Zakrzewo, Zakrуw (усього понад 70 назв). Є поодинокі назви польского часу і по сусідніхрайонах: с. Королівщина (Ромни), м. Кролйвець См з типовим «польським» наголосомна передостанньому складі. На звуковому рівні польський слід помітний у назвах хут.Гловин (Головин), Худомент, Сементовського або залізничної станції Блотниця біля вже«підправленої» назви с. Болотниця (Чернігівщина).

5. Назви литовського періоду (1350-1569) потребують глибших пояснень фахівця,адже крім с. Литвини є ще ур. Круті, Крутківщина (від лит. krutas ‘груди; пагорб, берег’,– пор. відоме с. Крути під Бахмачем), або хут. Гуки (від лит. gugа ‘горбок’). А глибшецих пластів побутова свідомість, як правило, не сягає. У поквапних буднях людям небуло коли зафіксувати, чому одне село має назву Цибуленки (хіба сусіди цибулі не сади-ли?), а інше Чемоданівка (у часи мішків і клунків хтось перший наважився таку річ ку-пити?). Це галузь побутових знань, яка традиційно живить легенди – нерідко про те,чого насправді не було. Втім частина назв і так досить прозора і пояснень взагалі непотребує: Гострий Шпиль, Шаповалове, Зелена Діброва, Зелений Гай, Острівне, Польо-ве, Городище, Кушніри, Дігтярка, Засулля, Бродок, Комишанка, Клин, Ярмоленкове, Бе-різки, Березняки.

Однак є пласти місцевих назв, настільки змінених за багато століть, що їхня почат-кова внутрішня форма цілком утрачена й тепер герметично закрита поки що і для фахів-

291

ців: Коцупіївка, Ницаха, Ціпка, Реви – тут висловлюють хіба що припущення. Інші на-зви самі спонукають до пошуків: чому Калинів Яр, а не калиновий чи калинний ? ЧомуМухувате, а не мухове чи мушине ? Письмові свідчення, на жаль, не йдуть надто глибо-ко, але вони – справжні ліхтарі минулого. Сучасна загадкова назва с. Курмани виглядаєяк Komani на карті України Ґ.де Боплана 1650 р., а це – самоназва половців-куманів.

Часом можуть допомогти картографічні матеріали інших районів України зі схожеюісторичною долею: назві села Біж, як виглядає, більше тисячі років, адже це давня при-свійна форма, упізнавана в назвах Стрибіж, Небіж Жт або Старий Тараж Лв (тобто буква-льно: ‘Стрибогове’, ‘Небогове’, ‘Таранове’). У сусідньому районі ця топооснова зберіга-ється у назві с. Біжівка (Буринь) або вже у дещо зміненій назві Бошівка (Білопілля). Ім’ярічки й хутора Бішкінь (<*Біж-кінь «божий кінь») вводить нас у світ вельми архаїчнихдохристиянських вірувань. (Значки <* читаються: «що походить від імовірної, тобто пись-мово не засвідченої, форми»). Інша річ, що у християнські часи, як у нас, так і на Заході,старі успадковані назви було внесено до нової світоглядної системи і переосмислено, томунасправді значно давніші Біж, і Святошин, і Біла Церква, і Богуслав Кв, і без перебільшен-ня сотні інших тепер сприймаються як фраґменти християнського фракталу назв.

У разі, коли в межах району трапляється не один, а декілька фраґментів фракталу,раніше вже дослідженого на ширшому топонімічному масиві, тоді ймовірність правиль-них висновків зростає. Багатий історичний матеріал. І. дозволив, зокрема, поставити водин ряд з групою топонімів Біж, Бішкінь, Біжівка низку імен зниклих хуторів і урочищ,серед яких ойконім Боговози вже не залишає жодних сумнівів у понад тисячолітній да-вності всієї цієї групи назв (поняття ‘віз для ідолів’ виявлене, наприклад, у дравідійсь-ких мовах, споріднених з алтайськими).

6. Долитовські часи – татарські (1240-1350): кочовики мали тут хіба що зимівники(кишлаки), проте кілька тюркських назв у районі є – ур. Караван, Майдан, с. Саєве (тюрк.сай ‘річка’), – пор. с. Саї та Беєве (Липова Долина). Згадані половці – це мовні родичітатар, тому до цього ж фракталу слід віднести і ойконім Курмани (Komani).

7. Від часів Київської Руси (911-1240) у літопису згадані під 1147 р. городки Попаш(у Переяславській землі) і В’яхань (у Чернігівській землі), а також під 1127 роком Рат-мирова діброва, яка займала північну половину теперішнього Недригайлівського райо-ну між с. Терни і м. Ромни: «Половців тим часо прийшло сім тисяч з [ханом] Осулуком,і стали вони коло Ратмирової діброви за [рікою] Виром». Через 20 років усобиць удільнікнязі-призвідці Гліб Юрійович і Святослав-Михайло Всеволодович восени 1147 року на-магалися схилити мешканців м. Вир (сучасне Білопілля), аби вони перейшли на їхнійбік, відлучившись від Ізяслава-Пантелеймона Мстиславича (1096-1154), на той час Ве-ликого князя Київського: «І послали вони до вирівців, кажучи: «Якщо ви нам не здасте-ся, ми віддамо вас половцям на добичу». Та вони сказали їм: «Князь у нас – Ізяслав», – іне здалися їм. І звідтіля пішли вони до [города] В’яханя, і там не дістали нічого. А звідтипішли вони до Попаша. І туди прийшов до них Ізяслав Давидович, і вони билися, і взялиПопаш. І в той час прийшла Ізяславу вість, Мстиславичу, що В’яхань та інші городиодбилися, а Попаш вони взяли».

Традиційно історики ототожнювали літописний Попаш із с. Засулля за 7 км на західвід р. Попаді (два городища і три поселення), а В’яхань – з городищем на околиці с.Городище в ур. Городок. Проте якраз топонімічний аналіз веде до інших висновків. Заданими І.К.Абаровського, на захід від Засулля в околицях с. Костянтинів збереглося уро-чище Попаш, що є визначальним для атрибуції літописного Попаша (назва дійшла донашого часу без жодних змін). Що до В’яхані, то у зв’язку з навколишніми численними

292

волоськими (кельтськими) назвами виникає підстава етимологізувати цю незвичну зазвуковим складом назву на кельтському мовному матеріалі. Серед інших розглянутихможливостей найбільш переконливою для ролі першоджерело виглядає основа ірл. fiacal[f’нOk-ml] ‘зуб, зубець; гострий мис скелі або дернового берега (turf bank)’. Названу то-пографічну особливість має с. Віхове (=Вехова Долина) на Сулі. Разом з переконливоюблизькістю самого звучання топоніма (Віхове/ Вехове/ В’яхань) це змушує визнатисаме в ньому сучасне продовження літописної В’яхані, відхиливши інші інтерпретації.

Таким чином, у 2007 р. першій письмовій фіксації обох назв виповниться по 860 ро-ків. Це доводить, що за 8-9 століть усного вжитку назви можуть залишатися цілком абомайже тотожними, але це зовсім не означає, що так мало змінюються всі назви, або щов Посуллі не збереглося давніших назв.

8. По-перше, таким є потужний пласт докиївської (доруської, доварязької) традиціїмісцевого язичницького слов’янського населення, сіверян і полян VI-X ст., він детальнорозглянутий окремо нижче, у розділі ІІI цього дослідження.

9. По-друге, це помітні сліди аваро-монгольського фракталу VI ст., представленогоойконімами с. Хоружівка, Добринівка (=Хорол), хут. Абаровський і с. Хохи (<*Холхи).Етнонім обрів-аварів найповніше збережений у назві хут. Абаровського, – пор. с. Обер-тень (Охтирка). Синонімічна назва с. Хорол Добринівка – як і сотні однотипних по цілійСлов’янщині – найімовірніше походить не від прикметника «добрий», ані від імені Доб-риня, але від етноніма обрів: <*Обринівка. Назва с. Хохи настільки ж незвична за зву-ковим складом серед сусідніх назв поселень, наскільки й близька до своєї імовірної по-передниці *Холхи (монг. халх, хелx ‘щит, заслон; захист, протекція’), – пор. назву р.Холх у Брянській обл. за українським кордоном, як і сучасний етнонім халха-монголів,– подробиці. Неподалік є також с. Могильчин ‘мо(н)гольський’ (Білопілля). В околицяхчимало інших алтаїзмів, як-от Шепелівка (монг. жуп-, шеп- ‘жупа, округ’), Буняківка(хан Боняк), Верх. і Ниж. Жужманівка (? монг. жаш(к)- ‘ясак, влада, уряд’).

10. Догунські часи, як не дивно для декого, також представлені в топонімах на карті.Першим очевидним свідченням цього є назви від основи Ант-, які мають відповідати да-внім антам – племінним групам слов’ян, що свідомо стали гунськими побратимами позброї. Класичним прикладом є назва с. Антики під Путивлем (від алтайс. antїk- ‘склада-ти присягу’). Значно більше пізніших пристосувань – с. Антонівка, Андріївка тощо.

11. Піти на такий крок – укласти союз з войовничими азійськими кочоівниками –слов’ян спонукали збиткування їхніх попередніх володарів – готів: цей період доситьдетально досліджений (див., наприклад, книгу: Х. Вольфрам. Готы. – М., 2003). Готизмушували своїх холопів тяжко працювати на видобутку металів (міді й заліза) та набудівництві земляних укріплень, відомих в Україні як Змійові вали, – див. детальніше:Тищенко К.М. Мовні дарунки давніх сусідів: від скіфів до аварів // Урок української.№ 5-6, 2004. – С. 1-32 (вкладка); Тищенко К. Про кельтську спадщину деревлян //Україна. Наука і культура. Вип. 32. – К., 2004. – С. 150-179.

12. Попередніми зверхниками слов’ян, як випливає з даних словника й топонімії,були кельти (норці, волохи, волхви). Вони також залишили помітний слід серед назв накарті. Досить сказати, що принаймні 215 річок України беруть початок біля сіл з кельт-ськими назвами Трибухів, Болехів, Носове, Гранів, Глухове тощо (у перекладі відповіднітопооснови означають «Хутір, Зруйноване, Високе, Болотяне, Дощовий навіс»), – по-дробиці див.: Тищенко К. Кельтські назви селищ на витоках річок України // Народнатворчість та етнографія. № 5-6, 2003; продовження: № 3, 2004. Чималий слід залишиликельти й у топонімії Недригайлівщини.

293

Про можливе походження назви р. Хорол висловлено кілька гіпотез – від слов’янсь-кої (давнє сх. хрълъ ‘швидкий’, але звідки походить саме це слово?) до іранської (від ір.hu- ‘добрий’). Проте з огляду на топографічні особливості річки, як і досить помітну мо-нгольську присутність у цьому районі, не можна обминути й можливість алтайської ети-мології: у двох десятках евенкійських діалектів horol означає ‘крутитися, обертатися;обійти, об’їхати навколо; перевернути. Справді, таке значення добре відповідає харак-теру течії р. Хорол, яка у межах Сумської області кілька разів змінює напрям. Беручи доуваги, що вказаному евенкійському слову відповідають серед. монґ. horиi- ‘крутитися,обертатися’, бурятс. эрьюл ‘те саме’ (цrцl), виходило б, що назви Хоролу і географічноблизької Орелі можуть походити з одного алтайського джерела.

Окрему проблему становить назва річки Сула. Цей гідронім традиційно вважаютьтюркським за походженням (suvlaг ‘водопій, водойма’, татарс. тюменс. sulau ‘водопій,місце, багате на воду, тур. sulaq ‘те саме’). У зв’язку з поширеністю назви (її мають ще 4річки) М.Фасмер припускав і можливе слов’янське походження назви, додаючи іншііндоєвропейські паралелі: норв. sцьla ‘твань, бруд, болото’, лит. sulа ‘сік дерева’ тощо.Проте, як і для Хоролу й Орелі, ми схиляємося до реалістичнішої монґольської етимо-логії Сули від нанайс. сулв ‘залишити, зберегти’, сугле ‘дарувати’, письмо монґ. salga-,монґ. салга- ‘відділяти`.

За особливостями своєї мовно-звукової форми назви сіл Хоружівка, Хоружі, Хоро-шки стають в один ряд з найдавнішими монґолізмами гунського і аварського походжен-ня. Саме слово хоругов ‘корогва’, як і теліга ‘віз’, і відоме з топонімії *сула / сурга ‘дару-нок з військової здобичі’ (пор. дієслово укр. сурганити), є першими монґольськими за-позиченнями V-VI ст. у слов’янських мовах, зокрема хоругов походить від дав. монґ.horoKгa ‘прапор’. Оскільки сучасний монґольський прототип слова не має початковогох- (oruKgo, oruKga ‘знак, прапор’), то це х- намагалися пояснити як доказ тюркськогопосередництва; проте К.Менґес переконливо показав питомий характер х- у давньомон-ґольській формі. На відміну від форм з -н-, українські топоніми типу Хоружівка відпові-дають за формою чеським korouhev, korъhva і серболужицьким на крайньому заході сло-в’янщини (влуж. khorhoj <*khoruhowм, нлуж. chуrgoj, chуrugoj), що свідчить на користьформування цієї топонімної форми в гунсько-аварські, а не польські часи (тоді було б*Хорунжівка). Прояснити датування топонімів з основою Хоруж- може зіставний ана-ліз алтаїзмів у їхніх навколишніх тополандшафтах (рис. 1). Як видно з таблиці, в околи-цях майже всіх ойконімів від основи Хоруж- є назви з етнофорними основами гунів (он-, un-), хинів (гін-, хін-), киданів (кийдан-), обрів-аварів, моголів та їхніх владних установ– солот- / золот- ‘дарунки з військової здобичі’, болян- ‘боян, аварський володар’, ко-хан- ‘каган’, джеп-/ шеп-т- ‘місце / місця харчування’ (пор. Шепетівка, Шпетівка, Ше-птичі, Шпетки, Шпитьки), жаж-к- ‘ясак, влада’. Крім того, наявність надійно засвідче-них у Чехії кількох гнізд однокореневих топонімів від основи Chorouћ- / Korouћ- прак-тично у тому самому за тематикою топонімічному оточенні може говорити лише прогунсько-аварський період появи цих назв (адже пізніші монґоли так далеко на захід непроникали). На відміну від гунів, авари перейшли до систематизованого владного й по-даткового освоєння підкорених земель.

К.Менґес звертає увагу на те, що запозичене в гунсько-аварські часи слово хорюгъвь,яке означало в давнині ‘бойовий прапор’, у сучасних мовах утрималося у значенні ‘цер-ковний прапор’: – це «цікавий поворот у семантичному розвитку, який ще чекає на своєпояснення». Cам дослідник його й пропонує дещо згодом, коли пише, що монґольськеслово (ім’я не власне, а загальне, тобто апелятив) *horoKго означало такий важливий

294

предмет, як прапор, у шаманській практиці: він розглядався як вмістилище духів-покро-вителів, званих згодом sьlde(s). В імперії Ляо прапорам і барабанам приносили жертви.Зупиняючись на причинах малої вживаності слова у письмових пам’ятках, К.Менґесзазначає: «Гідно подиву, що слово [orungu, *horoKго] так мало засвідчене тюркськими йдавніми монґольськими текстами. Імовірно, причина цього – в первісно вагомому, ви-ключно шаманському сенсі цього позначення «священного прапора», вмістилища духів-захисників..., так само як у буддійській перекладній літературі, а надто в мусульмансь-кому середовищі слів цього роду по можливості уникали. Це становить цікаву паралельдо різко неґативного ставлення у давній слов’янській перекладній писемності до термі-нології власного язичницького минулого» (!).

Аналогією до згаданої К.Менґесом тенденції уникати сакральних термінів є виявле-на система табуїзації язичницьких за змістом топонімів. Табуїстична зміна назв полягаєу свідомій незначній деформації звучання в такий спосіб, щоб назва залишалася впізна-ваною для втаємничених у давню світоглядну міфологію.

«Перші зіткнення між аварами й слов’янами мали місце у 558-562 роках, коли антипісля героїчного опору кочовим ордам зазнали остаточної поразки... Тоді слов’яни-антимали жити між Дніпром і Дністром. Після тої події багато слов’янських племен надовгоопинилися під аварським пануванням. Вони навіть були змушені брати участь у грабіж-ницьких походах на землі обох Римських імперій аж до самого кінця аварської держави,повністю знищеної двома ґрандіозними походами Карла Великого в 791 і 795-796 роках,а також у подальші роки». До цих відомостей К.Менґеса слід зауважити, що у світлісучасної науки ґрандіозність антиаварських походів Карла є перебільшеною: Аварськийкаганат, як виглядає, занепав сам, вичерпавши власні сили, що стає очевидним з відпо-відних розділів фундаментальної праці Д.Хеґерманна «Карл Великий».

К.Менґесу належить блискуче доведення тези про раннє запозичення слова хорюгъвьдо праслов’янської мови на підставі зіставлення характеру його вокалізму з діагностич-но важливим для хронології іншим запозиченням – іменником «король». Як відомо, ім’яКарла Великого «стало у слов’ян загальним словом для позначення монарха, короля,князя, кагана, хана в тому сенсі, який надають цим фіґурам на Заході; пор. Karl > *Korljь> цсл. краль, [укр., білор.], рос. король, чес. krбl, пол. krуl, сх. крвљ тощо... Це слово немогло бути запозичене раніше від правління Карла (768-814), і, можливо, до знищенняаварської держави в останнє десятиліття VIII ст., але в ньому [вже] повністю вираженіознаки праслов’янської метатези плавних [-ar- / *-or- / -ra- / -rу- / -oro-]» [Менгес,165]. Звідси К.Менґес робить важливий висновок, що «протомонґольське аварське*horoKго було запозичене слов’янами значно раніше від імені Карла Великого» [там само],адже там ґрупа -оrо- у всіх слов’янських мовах дала подібне, «нібито повноголосне» про-довження без метатези (перестановки) плавної р, – отже, саме явище метатези є з оче-видністю пізнішим щодо цього запозичення. Цією важливою обставиною ми ще скорис-таємося далі.

Порівняно зі східною за походженням назвою Хоружівка, яку на підставі фонетич-них особливостей і наявності ранніх алтаїзмів у топонімічному оточенні можна датува-ти гунсько-аварським часом, до назви Недригайлова веде західний слід. Навіть на картіУкраїни де Боплана 1650 року назва Недригайлова надійно засвідчена як Drihalow: такназвані чітко зображені на карті фортеця, городище (Н) і річка (R).

Беручи до уваги розміщення давнього Дригалова на межі Переяславського й Черні-гівського князівств (Попаш був чернігівським, В’яхань – переяславською), а в козацькічаси – на межі Речі Посполитої та Великого князівства московського, можна зрозуміти,

295

що місто упродовж століть жило прикордонним життям. Це пояснює можливі причинибезсумнівно пізньої народної переробки старої незрозумілої назви на нову із значенням«місто, що не здригається». (Як зазначає К.Менґес, при засвоєнні запозиченого або дав-нішого незрозумілого слова у спільноті мовців «має місце якесь зіставлення з уже відо-мими конкретними предметами, що звичайно веде до народної етимології та пов’язаної знею зміни форми запозиченого слова»). Сама ж прадавня основа Дриг-, упізнавана і вновій формі топоніма Недригайлів, указує на етнонім дриги («Чий город ? Дригалів») ідалі – дреговичі.

Дриги – це ім’я, яким ятвяги (кельто-балтійське плем’я) називали своїх сусідів, схі-дних слов’ян. Тобто, це ятвязька назва певної племінної групи наших предків, тому вонай досі зберігається в місцевих назвах України – на Лівобережжі: Недригайлів См, Дри-жина Гребля Пл, Drzy Pole Пл [Боплан], б. Дрищівський Ліс Дц, р. Дреголіт, Дришлева,Дрижава Чг; на Правобережжі Дрижиполе+ Кв, на Поліссі (Дриглів), в УкраїнськихКарпатах (пот. Дрижини, Дрижина). Є такі назви і в Росії (балка Дрыжин Яр (Курськаобл. РФ) і в Білорусі (Дрыгучі, Дрычін(2), Адрыжын). В Україні побутує також і прізви-ще Дриґа.

Щодо походження назви дреговичі, відомої лише в часи Київської Руси, дослідникиохоче обмежуються «народною етимологією» (немовби від білор. дрыгва ‘болото’), хочапри тому, скажімо, М.Фасмер і вказує на неясність співвідношення кореневих голоснихе і я у варіантах цієї назви]. З іншого боку, ще О.Попов звернув увагу на явно «квазі-патронімічне» оформлення етноніма суфіксом -ичі (що означало б буквально «сини бо-лота» (?)), але не зробив звідси якихось дальших висновків. Пряме сусідство з дрегови-чами на заході ятвягів, якраз і дає підстави зблизити з назвою дреговичів також і ятвязь-ку назву східних слов’ян взагалі – дриги «руські».

Дриґала (пристрій для підвішування колиски на полі)

296

Як відомо, пам’яток празького типу, надійно пов’язуваних зі слов’янами, на північвід Прип’яті не знайдено. На цих землях балтів перші ґрупи слов’янського населенняз’являються не раніше VIII ст. Хоча прип’ятське лівобережжя колонізували саме дерев-ляни, їхній етнонім тут невідомий. Зате згодом місцеві племена згадуються під назвоюдреговичів (бр. дрыгавічы). (Цей важливий факт пояснимий як наслідок синонімічності,семантичної близкості самих етнонімів, яку видно з їхньої етимології). Про близькістьплемен говорить і той факт, що в обох ґруп племен пам’ятки дуже схожі.

Якраз у зв’язку із значенням «слуги венетів» для етноніма слов’яни і щойно розгля-нутою кельтською кон’юнктурою етноніма деревляни не можна проминути ймовірне ке-льтське першоджерело для назв дреговичі і дриги. Кімр. drwg , мн. dryg(i)au означає«погана, зіпсована, ледача людина», «поганого роду», «нечемна людина», — очевидно,на противагу боярам як кращим людям. Право на кельтську етимологію ятвязькій назвінадає кельто-неврська атрибуція милоградської культури [та віднесення самих ятвягівза мовними ознаками до кельтського або кельтизованого населення, перехідного до бал-тійського, керованого князями-волхвами на зразок Скомонда. На користь такого пояс-нення говорить той факт, що відповідні топоніми поширені на всій посткельтській тери-торії: пор. нім. Driggen, Dretzen, Dresden (=верх.-луж. Drjeћdџany) і пол. Dryga, Dryganek,Drygulec, Dry]yna. Не виключено, що першоджерелом назви могли бути й інші апеля-тиви: гал. drungus, droing «народ, плем’я», ірл. drong «ґрупа», асакс. dryht «народ», ґотс.driugan «служити солдатом», а також ґотс. triggws ‘вірний’.

З розглядуваним етнонімом, так чи інакше поєднаним зі світом кмітливих кельтів,слід пов’язувати кілька технічних пристроїв чи засобів без з’ясованої етимології: укр.[дриґбла] ‘пристрій для підвішування колиски на полі’; бр. [дрыгблы] ‘припасовані докінців задньої осі возу криві жердини для перевезення колод’; укр. [дригбти] ‘молоти нажорних’; [дръги] ‘рідко, спеціально на насіння посіяні коноплі’ і особливо [дригула]‘снасть для лову сомів’, – пор. пол. dryga ‘вид невода для осетрів’, drygawica, drygulica

Мовні релікти дреговичів і дриг

297

‘рибальська сіть. В усіх наведених апелятивах впадає в око географія їх поширення: вонине виходять за межі діалектів української, білоруської та польської мов, предки носіївяких у своїй історії мали тривалі й не раз драматичні контакти з ятвягами.

ІІ. Топонімічні околиці Хоружівок

Скориставшись датуванням назв від топооснови Хоруж- IV-VI століттям (отрима-ним як з фонетичної характеристики слова, так і з фактів реґулярного оточення такихсіл гунсько-аварськими етнофорними топонімами), спробуємо тепер дослідити деталь-ніше прилеглі до них тополандшафти. Для уявлення про характер проаналізованих намипонад 30 тополандшафтних районів у статті наведено топограми (просторові схеми гео-графічного розміщення топонімів) навколо сіл Хоружівка См, Хоружі Пл, Хорошів Хм іХороцеве ІФ щоразу на площі розмірами близько 60 х 40 км.

Зіставлення тополандшафтів різних сіл України з топоосновою Хоруж- та її ймовір-ними похідними Хорош-, Хороц- унаочнює несподівану, але явну схожість звукового йморфемного матеріалу навколишніх топонімів у важливій семантичній області, де вира-зно проглядають елементи язичницького міфологічного світогляду місцевого населен-ня. Іншими словами, роблячи висновки з топонімічної картини, з’ясовуємо, що гунсько-аварські кочовики у різних місцях Наддніпрянщини й Прикарпаття, де вони розміщува-ли якісь свої опорні пункти з корогвами, заставали схожий стан язичницьких вірувань.

Таким чином, уже при зіставленні топонімних масивів цих 6 районів вдається вичле-нувати у них 5 тематичних блоків повторюваних топооснов:

1. Хрещенський блок: виразне розміщення пізніших християнських осередків (їхніназви написані жирним шрифтом біля хрестика) поблизу селищ з узагальненим позна-ченням місць язичницьких культів, – пор., з одного боку, с. Попівка, Черниче, Хрещате,Греки, а з іншого – Гришки, Божкове, Божки, Біжівка.

2. Язичницький теофорний блок: пор. основи Лук- / Левк-, Тарас- / Грім-, Біл-, Тют-,Кукул-.

3. Блок ознак кельтського язичництва: пор. основи Граб-, Дуб-, Губ- / Ковал-, Ясн-,Кобл-, Кост- / Череп- / Голов-; етнофорні основи Волх-, Нор- та інші.

4. Блок включеності слов’ян: пор. слов’янські етнофорні назви (Дриг-), політофорніназви Мал- / Терн-, Дід-, також Страх-, Холод- / Азар-, Баб-, Чиж-, Весел-, ойкофорніКал-, Мох-, Марш-, Карв-, Глух-, Син-, Мак-, Бор-.

5. Алтайський блок (його назви на топограмах виділені курсивом): діагностична ос-нова Хоруж-, етнофорні назви типу Гуньки, Онишки, Обертин, Добряни, Хідновичі,Кийданці, Могильне та політофорні назви на зразок Зашковичі, Сурож, Ординці, Коха-нівка.

Кожний район має свої особливі, рідше вживані топоніми, іноді – унікальні, які ви-явилися також належними до кельтського фракталу, дослідженого останніми роками учисленних публікаціях (подробиці далі).

Сенс більшості перелічених назв досить прозорий, семантика назв досліджена вна-слідок тривалих кельтських етимологічних студій. Їхнє накопичення і систематизаціяуможливили досягнення нової якості знань, які проливають світло на відтворювану втопонімії загальну картину суспільної дійсності Наддніпрянщини часів раннього Серед-ньовіччя. Ідучи за наведеною схемою з 5 тематичних блоків, цю картину можна короткохарактеризувати у такий спосіб.

298

1. Хрещенський блок. Пізніша присутність ченців або священиків (попів) відзначе-на переважно біля місць із узагальненим позначенням язичницьких культів (Божкове,Божиків, Біж, Боговози, Бішкінь). При цьому послідовники тих культів згодом дістализафіксовану в ойконімах християнську оцінку як грішники (Гришки, Гришівці, Гришко-ве), а місця перших хрещень місцевого населення упізнавані за назвами Хрещатик, Хре-щате, Хрестителеве або вказівок на зразок Греки, Гречинці, Гречани, Воскресенці. Що-найменше 8 назв Хрещатик, Хрещате свідчать про те, що дані в домонґольські часи, колице слово пробутувало у нашому словнику як звичайний апелятив і зі значенням ‘місцехрещення’.

З дослідження ширшого матеріалу випливає, що в більшості своїй села з назвоюХрещатик, Хрещате, Хрестище розміщуються в одній сільраді з селом, у назві якого ві-дображене протиставлення сусідів як нехрещених, – Тубільці, Репужинці ‘перечинці’(що дозволяє припустити цей же сенс у назвах Перекір, Перекора), Пигарівка (<*Пика-рівка, від кімр. pecwr ‘грішник’; саме ця кельтська основа у незмінності збереглася уназві с. Пекурівка), – або як язичників: Тарасівка (<Тараніс), Марсівка, Білеве (<Біле-нус), Біжівка, Бішкінь, Лучки (<Левкетіус), Стрільців, чи принаймні вказує на принале-жність давнього населення тих сіл до кельтського середовища (Гальчин, Косарівщина).

У місцях колишнього вогнехвальства каплиці й церкви згодом одержували іменахристиянських святих, атрибути яких у народній свідомості все-таки асоціювалися згромом (св. Ілля), сонцеворотом (св. Варвара: «Варвари ночі увірвали»), вогнем (Архис-тратиг Михаїл, зображуваний на іконах з вогняним мечем-різкою). Не заглиблюючись удеталі, досить сказати, що серед храмів Недригайлівського району, за данимиІ.К.Абаровського, якраз і були церкви во ім’я св. Варвари і св. Михаїла.

2. Язичницький теофорний блок складається з назв, утворених від імен кельтськихбожеств блискавки, грому, сонця, а також ремесел і провідників на той світ – відповід-но, Левкетіуса, Тараніса, Біленуса, Тевтата, Деї Кукулаті, добре відомих з кельтологіч-них праць. Вельми показово, що божество грому в топонімії по цілій Україні масово пред-ставлене кельтським ім’ям Тараніс, а не слов’янським Перун чи балтійським Перкунас.У народній традиції до ХХ ст. побутувало поняття громових свят –від 8 липня до 6 серп-ня ст. ст. з головним святом Іллі (20 липня ст. ст.). Народну назву Громниця має христи-янське свято Стрітення (2 лютого = 15 лютого н. ст.): весна буде ранньою, «коли наГромницю півень нап’ється водиці». У V томі Етнографічного Збірника НТШ, виданогоза ред. д-ра І.Франка у Львові 1898 року, серед записів з Гуцульщини зберігся рідкіснийзразок фольклорного тексту язичницького змісту: «Поклоняю си тобі і всі твої сили, гро-мам і громовен[я]там, тучам і тучен[я]там».

3. Блок топонімів – носіїв ознак кельтського язичництва містить топооснови Граб-,Дуб- (символи бога грому Тараніса), Губ- (< кімр. gof ‘коваль’: саме Тараніса вважалипокровителем ковалів), Ясний, Світлий (епітети Біленуса), Кобл- < кімр. cafell, cawell‘корзина; труна; святилище’, – з очевидними наслідками тривалого практикування кри-вавих культів – кістками, костяками, черепами, головами.Сюди ж віднесені етнофорніоснови назв, які супроводжують місця треб: Волох- ‘кельт, волох, волхв’, Комар- ‘кімер,чемер’, Нор- ‘норець’, Гал- ‘галл’ та ін.

4. Слов’янський блок (залученості слов’ян до кельтської язичницької системи) скла-дається з порівняно рідко вживаних вказівок на слов’ян – етнофорних назв типу Дригивід ятвязького дриги ‘київські слов’яни, дреговичі’ [Гаучас], Вендичани, Дуліби тощо.Сюди залучені політофорні назви кельтської владної системи (Мал-, Терн- / Черн-‘князь’, Влад- / Вод- ‘володар, владика’, Дід- / Діт- ‘замирені, приборкані села’), далі

299

Таблиця 1.Алтайський складник у тополандшафтах навколо сіл із назвою Хоріжівка і подібних

типові назви від основи Страх- (Страшевичі, Страхолісся), Холод- (від халдеї, середньо-вічної біблійної назви вавилонських язичників-вогнехвальців); також Азар- (вживанетюркськими завойовниками для означення місцевих вогнехвальців слово іранського по-ходження вzar ‘вогонь; листопад’, що згодом зазнала слов’янських переробок на зразокКозар, Назар, Лазар); свідчення чужомовності кельтських сіл: Баб- ‘бурмотливі’ (пор. ідитячу страшилку: «Цить, бо Бабай прийде»), Мазур- ‘шепеляві’, Чиж- ‘чужі, чужинці’;поширене означення цих язичницьких сіл Веселе. До цієї ж ґрупи віднесені ойкофорніназви від кельтських основ Кал- (кімр. caill ‘овеча отара’, – пор. сучасні назви сел назразок Овеча), Мох- (кімр. moch ‘свиня’), Марш- (кімр. march ‘жеребець, огир’), Карв-(корова), Глух- (навіс від дощу для худоби), Син- (кімр. sinach ‘неужитки, ялові, неро-дючі землі’), Мак-, Бор- ‘високі’, Рог- ‘яруга’, Бак- (кімр. bach ‘закрута, звивина річки’, –пор. відоме с. Ббкота Хм на Дністрі, Ббкоти Хм під Кременцем, Бакути Пл тощо).

5. Алтайський блок містить, як сказано, діагностичну основу Хоруж- ‘корогва’, імо-вірно, гунсько-аварського часу, про що свідчать навколишні саме гунські й аварські ет-нофорні ойконіми і типові політофорні назви різноманітних владних проявів гунів і ава-рів: якраз їхня реґулярна присутність і дає підставу датувати появу цілого алтайськогоблоку часом IV-VI ст. н.е.

Дивовижно, що долучення контрольних тополандшафтів з Польщі, Чехії, Німеччи-ни (у слов’янській Лужичині), Хорватії, Білорусі, Підмосков’ї підтверджує наявність

300

практично того самого топонімічного фракталу на всіх вивчених землях Слов’янщини.Тобто, ці язичницькі вірування – наскільки вони відображені в топонімії – виявляютьсяспільними не тільки на всій території Наддніпрянщини, але й в усіх досліджених земляхпівденного, західного і східного слов’янства, – а це ще раз вказує на праслов’янськийперіод виявленого топонімічного фракталу.

Таким чином, послідовне застосування до аналізу інослов’янських топонімних ра-йонів методики, опрацьованої на тополандшафтах України, дає несподівано стабільнірезультати. Переважна більшість тематичних полів з пробного списку знаходять своїреґулярні відповідники в досліджених тополандшафтних районах від Лужичини в Німе-ччині до Балкан і Карпат та від Білорусі й Смоленщини до околиць Москви. Цим наконкретному матеріалі підтверджується висловлена О.Стрижаком теза про однотипністьойконімії на всьому слов’янському просторі старого заселення.

Окрім спільних топооснов 5 тематичних блоків, у кожному тополандшафтному ра-йоні існують свої власні особливі назви, також упізнавані щодо їхньої етномовної при-належності на підставі попередніх студій кельтського фракталу на слов’янських землях(див. список літератури). При зіставленні між собою унікальних назв окремих районіввиявляється, що більшість їх також повторюється у якомусь іншому районі, тобто вониє не унікальними, а рідше повторюваними чи гірше збереженими. До цих назв нале-жать, наприклад, такі : Пл (Оржиця): Райозеро; Хм (Білогір’я): назви Шельвів, Корит-не, Коритниця, Кур’янка; Лв (Мостиська): Корчунок, Крив’яки, Гусаків; ІФ (Яремча):Микуличин, Фітьків, Корнич, Коршів; Лв (Самбір): Зарайське, Блажів (2), Корналовичі/ Гординя, Корнеличі; Хм (Славута): Конотоп (і р.), Бронники, Бесідка;

ІІІ. Пласт назв Недригайлівщини докиївських часів

Як бачимо, зіставлення наведених тополандшафтів взаємно віддалених слов’янсь-ких земель виявляє виразну однотипність топооснов, яка в такій кількості повтореньжодним чином не може бути випадковою: вона є доказом існування цієї частини топоні-мічного ландшафту від спільнослов’янських часів. Її повторювані чи відтворювані ділян-ки виразно помітні також у топонімній системі Недригайлівщини.

Ця система досі зберігає помітний фрактал ґотського металевого виробництва ІІІ-VIст.: Рудка^Філонове, Бродок^Берізки, Бороданове, Клин, Голубці^Березняки, Рубанка,Коритище, ур. Гасенки, хут. Гасенків, Русівщина. Перша з цих назв говорить про те, щокопальня (болотяної?) руди була в околицях с. Рудка. Поруч із нею – село з цікавою, боявно грецькою назвою Філонове, яке можна інтерпретувати як «Любо-гунове»: присут-ність грецькомовних ченців-василіан у ті часи тепер засвідчена за даними топонімії вбагатьох місцях Лівобережжя, зокрема на Сіверщині.

Є деталізовані вказівки на окремі етапи виробництва металу: Коритище (для ливар-ного процесу); Берізки, Березняки (тверда березова деревина дає високу температурузгоряння, необхідну для людвісарства – виплавлення металу); Рубанка (готових брилметалу); Голубці (Голубий гарт). В назвах ур. Гасенки, хутір Гасенків може зберігатисятопооснова від ґерм. GeiЯ ‘відлита брила заліза у шлаку’, – пор. Гезівка См. Згадуютьсяготові продукти металевого виробництва: Клин (клинці, клинки, клинкова зброя); Бро-док, Бороданове (сокири, з ґерм. Bart, букв. ‘борода’, названа так за подібність форми:пор. Бородянка, Бродники ‘озброєні сокирами’).

301

Часову прив’язку до гунських часів (375-451 рр.) дають як ойконім Філ-онове, так іетнофорна назва Русівщина: до Х ст. русь означало ‘скандинави, варяги’, – подробицідив.: Стриннгольм А. Походы викингов. – М., 2002. – С. 280; Партицький О. Скандина-вщина в давній Руси. – Львів, 1887; Константин Багрянородный. Об управлении импе-рией. – М., 1990 (коментар на с. 304-305). На ґотів вказує також назва Відрадне (<*Вод-, <Год), що показане на численних інших тополандшафтах України.

У сусідніх районах на півдні Сумщини і особливо на Сіверщині топонімічні свідчен-ня окремих складових процесів ливарництва кельтських і ґотських часів збереглися зна-чно повніше. Одночасна присутність ґотів і кельтів на цих землях пояснює діагностичноважливу назву Маршали, первісно – ‘конюхи’, від кімр. march ‘кінь, жеребець’ + ґерм.skalks ‘слуга’, – пор. Шалигине під Глуховом. Саме такого походження є і західноєвро-пейське слово «маршал», – пор. сенешаль (придворний титул), первісно – ‘старший слу-га’, від лат. senex ‘старий’ + ґерм. skalks ‘слуга’.

Як було згадано вище, потужний пласт у топонімії Недригайлівського району скла-дають назви докиївського часу (VI-ІX ст.) місцевого слов’янського населення. У цьомупласті повторюється обмежена кількість (до півсотні) топооснов, які можна згрупуватиу кілька тематичних груп:

1. Кельтські язичницькі теоніми в сучасних географічних назвах Недригайлівщини.2. Етнічна приналежність язичницького населення – сусідів слов’ян. 3. Політичні тагосподарські інституції дохристиянського соціуму. 4. Культ вогнепальців. 5. Свідченняодночасного кельто-слов’янського сусідства. 6. Християнське подолання язичництва.

Коротко зміст цих тематичних груп можна викласти так:1. У місцевих назвах засвідчені імена кельтських язичницьких божеств: Левкетіуса,

Тараніса, Біленуса, Тевтата, Ґана Кінаха; причому їхні атрибути виражені по-слов’янсь-ки: стріла (блискавка), божки.

2. Назви кількох сіл містять вказівки на етнічну приналежність їхніх давніх мешка-нців – волохів, кимерів.

3. Ґрупа політофорних назв пов’язана з назвами давніх кельтських князів (Терн-,Мал), згадують про замирені, покарані села (Дід-, Кос-).

Ойкофорні назви свідчать про поширення ковальства (Губ-, Гоп-, Молот-) і родови-ща мідної руди (Кубр- від кімр. copr ‘мідь’), влаштування гребель (Корен-), навісів віддощу для худоби (Глух-), розведення свиней, овець, корів, коней, дають характеристикупоселень, ступеня їхньої придатності для господарювання (Син-).

4. Несподівано добре збережені ознаки культу вогнепальців.5. Свідченням одночасного кельто-слов’янського сусідства є назви типу Страшів,

Бабакове, Зайців, які вказують на жорстокість культів і забобонність сусідів, на те, щовони говорять іншою мовою.

6. Досить похмуру картину середньовічного минулого дещо наближають до сучас-ності упізнавані основи назв Черці, Хрещатик, церкви во ім’я св. Варвари, св. Архістра-тига Михаїла, якими християнство витісняло язичницькі культи.

Слід нагадати, що приблизно такий самий набір назв поширений на величезній те-риторії від Чехії до Надоччя, що неодноразово відзначали інші дослідники, не заглиблю-ючись у значення цих назв.

Нижче від Недригайлова по правому березі Сули від с. Вощилихи до Волошнівки(через Вовківці (=Волхівці), Сененкове, Сененки, Овлаші, Левченки, Артюхівку, Лок-ню, Чеберяки) простягалося 50-кілометрове пасмо давніх курганів часів залізної доби,

302

відомих археологам від ХІХ ст. Говорячи про городища й могили, датовані грецькими,римськими й арабськими монетами сумарно І-VII ст. н. е., В. Мавродин цитуєД.Я.Самоквасова: «Кількість могильників цього змісту в областях Сули, Псла і Ворскливеличезна. Досить сказати, що в межах Роменського повіту, на правому березі Сули язустрів майже безперервний курганний могильник, що простягся на 50 верст від с. Вол-хівці до с. Волошнове, безперечно споріднений з сіверянськими могильниками, але по-бутові предмети якого належали до глибокої давнини й давали можливість встановитифактичну спорідненість сіверян останніх століть язичництва і давніми народами...». ДаліВ. Мавродин слушно нагадує, що північними сусідами скіфів були кімери: як з’ясовановнаслідок сучасних досліджень, в народі вони були відомі як чемери і волохи. Залиша-ється додати, що на сучасній карті цього суцільного пасма поховань уже нема: більшістьіз них розкопані, залишилися лише поодинокі кургани. Крім того, за сто років спогадипро волохів і волхвів відійшли ще далі в минуле, і тому село, згадане у Д.Самоквасова якВолховци, на карті 1993 р. – Волковци, а в довіднику АТП – Вовківці.

Внаслідок втрати розуміння (поступового забуття значення) основи Волох- як ‘кельт,норець, чемер’ значна частина похідних назв цієї ґрупи почала неминуче втрачати пер-вісну мотивованість (Вощилиха, Лахівщина). Зате інші досі зберігають дуже давні риси,як-от Овлаші (Ромни): тут протетичне о- є типовим для давньої вимови у частини степо-вого населення, пор. сучасне мадярс. olasz ‘італійський’, історично – ‘волоський, кельт-ський’.

Окремого пояснення потребує назва річки Хусь. У 1863 р. в с. Хоружівка згадуютьр. Хуса, СГУ наводить варіанти Хуста, Хустка (на сучасних картах Хусь). Сусідня річкамає назву Хусть (л. Бішкіні, п. Сули, у с. Беседівка); ще інша р. Хусь – п. Біжі (1650:Biez), п. Сули. Річку Хустку згадують у Костянтинівській сотні у ХVІІІ ст.: «на речкеХустинc». Проте в іншому документі про село Хоружівку 1859 р. написано «при Гусc».Наявність цих варіантів дозволяє зробити припущення, що народна назва цих річок булавсе-таки *Гусь, *Гуска. Проте внаслідок наслідування старої вимови польських урядов-ців, авторитетної для освіченого прошарку місцевого населення у ХVІІ-ХVІІІ ст. поши-рилася «нібито польська» вимова Хусь. Дальша траєкторія деформації такої назви – зви-чайно до найближчого осмисленого слова, отже – Хусть, Хустка. (Про реальний поль-ський мовний вплив y XVII ст. говорить, наприклад, назва *Krowince, вказана як нібитоім’я села, окремого від сусідніх Korowincze (сучасні Коровинці) на карті Ґ. де Боплана).

Цей момент виглядає принципово важливим, адже прадавня назва Гусь знову при-водить нас до кельтських міфологічних уявлень, адже «гуси для кельтів символізуваливійну і протекцію, тому гусей часто опускали в могилу разом з тілами загиблих воїнів».З іншого боку, завдяки цьому факту надходить час замислитися над непояснимо вели-ким поширенням топооснови Гус- у слов’янському світі: Гусятин, Гусівка (у самій лишеУкраїні 30 назв), Husinec, Husovice, Husн Lhota... З цими назвами явно пов’язана і якасьзагадкова ґрупа назв, яка справляє враження свідомо видозмінених: Густиня, Гуштиня,Гуслів і численні Усівки.

Так на проаналізованому фактичному матеріалі ми виходимо на ще одну характернуособливість дохристиянської топонімії – табуїстичну деформацію сакральних назв. Цеявище полягає у свідомій незначній звуковій зміні звучання назви, яка залишається впі-знаваною для втаємничених у давню світоглядну міфологію, як-от у щойно наведенихзмінених формах від основи Гусь-. В Україні збереглося 15 селищ з назвою Білоусівка:чому не БілоВусівка? Мабуть тому, що втаємничений співрозмовник мав зрозуміти:йдеться не про якісь білі вуса (не сиві, а саме світлі, білі), але про священних білих гу-

303

сей. У такий спосіб більша частина сакральних назв, наприклад, Таранівок, маскувала-ся під численні Тарганівки, Драганівки, Таращі, Трускавці, Тростянці; Гримки – під Гри-ньки, Гринівки; Гремове – під Дремове, Гримайлів – під Дрімайлів; Пекареве – під Лека-реве, Озаринці – під Козаринці. В міру згасання язичницької традиції обов’язковістьтабу (по-кельтськи «гейсів») слабшала, і тому частина назв дійшла до нас без змін: як-раз вони й уможливлюють тепер відновлення зв’язку з ними інших, свідомо деформова-них форм. Таких «прозорих» замін у топонімії України виявлено сотні. Вони відрізня-ються від стихійної «народної етимології» саме незначною деформацією звукової фор-ми, яка не робить її невпізнаваною, – і тиражуванням, багаторазовим повторенням отри-маної табуїстичної форми в сусідніх областях України. Шедевром зухвалості у цій табу-їстичній переробці назв залишаються досі благополучно вживані ойконіми Велика і МалаКадигробівка Хк 520, 491 в оточенні кельтських назв: у такому звучанні втаємниченийміг легко вловити «споконвічно рідне» *Котигромівка! Оскільки означення Велика зав-жди відповідає давнішому поселенню, а Мала – новішому, це означає,що між їхнім за-снуванням пройшло чимало часу, за який назва зовсім не втратила привабливості длямешканців.

К.М.ТИЩЕНКО, доктор філологічних наук,завідувач кафедри сходознавства

Київського Національного університету ім. Т.Г.Шевченка, професор.

Література1. Абаровський І.К. Топоніми Недригайлівського району. Список (препринт). – Недригайлів,

2005.2. АТП – Українська РСР.Адміністративно-територіальний поділ. – К., 1973.3. Белополье. Сумы. Топографическая карта. М 1: 100 000. – К., 1999.4. Гаучас П. К вопросу о восточной и южной границах литовской этнической территории в

Средневековье // Балто-славянские исследования. 1986. – М., 1988. – С. 195-212.5. ЕСУМ – Етимологічний словник української мови: В 7 т. – К., 19..6. ЕУ – Енциклопедія українознавства: В 11 т. – Львів, 1993-2002.7. КМЕ – Кельтская мифология. Энциклопедия. – М., 2002.8. Конотоп. Ромны. Топографическая карта. М 1: 100 000. – К., 2000.9. Кухаренко Ю.В. Полесье и его место в процессе этногенеза славян // Полесье. Лингвис-

тика, археология, топонимика. – М., 1968. – С. 42.10. Мавродин В.В. Очерки истории Левобережной Украины. – СПб., 2002.11. Менгес К.Г. Восточные элементы в «Слово о полку Игореве». – Ленинград, 1979.12. Попов А.И. Названия народов СССР. Введение в этнонимику. – Ленинград, 1973.13. Поршнев Б.Ф. О начале человеческой истории.Проблемы палеопсихологии. – М., 1974.14. Самоквасов Д.Я. Северянская земля и северяне по городищам и могилам. – М., 1908.15. СГУ – Словник гідронімів України. – К., 1979.16. Спеціальна карта України Ґійома Левассера де Боплана 1650 року. – К.,Львів, 2000.17. СТМ – Сравнительный словарь тунгусо-маньчжурских языков: В 2 т. – Ленинград, 1977.18. Сумская область. Карта. М 1: 200 000. – К., 1993.19. Тищенко 2001 – Тищенко К. Литва на сіверщині. Топонімічні свідчення // Пам’ятки Укра-

їни. № 1-2, 2001. – С. 104-117, 161, 209.20. Тищенко 2004 – Тищенко К. Мовні дарунки давніх сусідів: від скіфів до хозарів // Урок

української. № 6-7, 2004. – С. 1-32 (вкладка).21. Тищенко 20051 – Тищенко К. Тюринґи – ґерманське плем’я з монґольськими зв’язками

// Етнічна історія народів Європи. Вип. 18. – К., 2005. – С. 11-18.

304

22. Тищенко 20052 – Тищенко К. Гунські і аварські топоніми Сіверщини // Збереження істо-ричних і культурних надбань Сіверщини. – Глухів, 2005. – С. 14-24.

23. Тищенко 20053 – Тищенко К.М. Гунсько-аварські топоніми у Європі // Вісник Львівсько-го університету. Серія філологічна. Вип. 36. – Львів, 2005. – С. 28-48.

24. Тищенко 2006 – Тищенко К. походження назв літописних племен // (в друці).25. Трубачев 1974 – Трубачев О.Н. Ранние славянские этнонимы – свидетели миграци славян

// Вопросы языкознания. – 1974. – № 6.26. Фасмер М. Этимологический словарь русского языка: В 4 т. – М., 1964-1974.27. Mac Bain A. An Etymological Dictionary of the Gaelic Language. — Glasgow, 1982. (Digital

version, 1990).28. Robert – Le petit Robert. Dictionnaire encyclopйdique de la langue franзaise: En 2 vols. –

Paris, 1980-1989.29. Seabac An. Learner’s Irish-English Dictionary. – Dublin, 1959.

307

З того часу, коли наша держава набула незалежності, почалися великі перетворен-ня у напрямку відродження духовності й культури нашого народу. Закон «Про свободусовісті й релігійні організації в Україні», а трохи пізніше Основний закон України – нашаКонституція створили нові умови для розвитку на демократичних засадах діяльностіцеркви та релігійних організацій.

Сьогодні Слово Боже викликає певний інтерес у школах, вузах, лікарнях, військо-вих частинах, читачів.

Люди, народжені й виховані в державі, що сповідувала атеїзм, на думку автора цьо-го нарису, хочуть якомога більше знати про минуле Церкви. А їх, як стало відомо з істо-ричних джерел, у межах існуючого нині Недригайлівського регіону до Жовтневої рево-люції 1917 року діяло близько тридцяти. Уявляєте? А скільки залишилося на 1990 рік?Жодної діючої. Є надія, що після ознайомлення з цією розвідкою читачі знайдуть привіддля роздумів, для визначення своїх власних шляхів духовного відродження. А це по-сприяє поширенню християнської моралі, миру, любові та злагоди.

КОСТЯНТИНІВСЬКІ ЦЕРКВИ

У 1828 р. збудована й освячена Костянтинівська церква. Вона стоїть за селом крайпольового шляху на підвищенні правого берегу Сули. Внаслідок розташування в зонінайвищої композиційної активності церква домінує в ландшафті, її добре видно з відда-лених видових точок.

У середині XVІІ ст. неподалік Костянтинова стояла парафіяльна дерев‘яна Василів-ська церква. 1780 р., коли власником села був граф Іван Олександрович Головкін, зауказом київського митрополита Василівську церкву розібрали й на її місці коштомІ.О.Головкіна спорудили нову дерев‘яну церкву Успіння Богородиці з бічним вівтаремсв. Василя Великого. Через 46 р. без відомих причин церкву зламали і на її місці за кош-ти вже іншого власника села графа Юрія Олександровича Головкіна збудували цегля-ний храм у класичних архітектурних формах. У 1930-х роках церкву закрили й до кінцярадянської доби використосвували як колгоспну комору. Біля церкви були поховані вла-сник маєтку граф Ю.Головкін та його спадкоємець Є.Голіцин. Обидва склепи зруйно-вані й пограбовані в роки революційних подій та громадянської війни 1917-1922 рр.

Церква має об‘ємно-просторову структуру, традиційну для української сакральноїархітектури, проте дещо трансформовану під вливом класичних розпланувально-прос-торових схем. Храм тридільний, однобанний, збудований «кораблем». Напевне, за заду-мом замовника, який займався морськими справами при царському дворі тодішньої Росії.За характером архітектурних форм Успенська церква близька до типу храму-пам‘ятни-ка. Мурована з місцевої цегли на вапняно-піщаному розчині ланцюговою системою. Нафасадах по цегляних профілях штукатурним ліпленням були виконані вишуканого ри-сунку карнизні тяги з сухариками. Західна і східна арки стягнуті парними залізнимизатяжками. На деяких вікнах збереглися первісні ковані залізні грати ромбоподібногорисунка. За радянської доби первісні дахи втрачені.

Церква в Костянтинові, не зважаючи на часткові втрати й руйнування, є рідкісноюза цільністю образу й досконалістю композиції архітектурною пам‘яткою пізнього про-вінційного класицизму. Тут органічно поєднано традиції української церковної архітек-тури зі стильовими рисами загальноімперського класицизму та певними впливами ро-мантизму.

308

У 1892 р. в Костянтинівській церкві службу Божу правив Георгій Вікторович Затво-рницький, допомагали йому псаломники Данило Харламович Яременко та Анатолій Са-фронович Братишевський. Підлога в церкві, на відміну від інших (як правило, дощаноїабо з керамічної плитки), майстерно викладена кругляками з дерева, що відповідали однеодному як за формою, так і за розмірами. Перед входом до церкви – паперть. У притворізнаходилися миряни, які вивчали ази віри та правила християнського благочестя. У ньомумолилися й ті, хто за найтяжчі гріхи тимчасово відлучався від причастя святих ТїнствХристових. У середній частині храму під час богослужіння стояли і молилися – чолові-ки праворуч, а жінки ліворуч. У східній частині храму на підвищенні знаходився вівтар.Перед ним праворуч та ліворуч – півчі та читці. Тут же стояли церковні хоругви, яківиносилися з храму під час хресних ходів.

Іконостас являв собою дощану стіну, прикрашену іконами, які розташовувалися го-ризонтально в кілька рядів. Вшанування їх суворо визначено. Праворуч – образ Спаси-теля, ліворуч – Божої Матері. За іконою Спасителя – Пресвята Богородиця. Далі розмі-щали святі лики тих, кого особливо шанували в нашій місцевості. Збоку правого рядуіконостаса знаходилися одностворні двері, які вели до жертовника. Через них виносилисвяте Євангеліє, святі дари, Животворний хрест і святу Плащаницю у визначені момен-ти богослужіння. Через них же виходили диякон і священик для здійснення кадіння,виголошення проповіді.

Дзвіниця, була побудована дещо пізніше церкви, теж із цегли. За розмірами значноменша за церкву, але далеко вища за неї. Шістнадцять дзвонів різних розмірів, розміще-них на дзвіниці, скликали мирян на богослужіння, повідомляючи їм про радісні та недо-брі новини. Від Божого храму майстерно виготовленими з білого мармуру східцями мо-жна було спуститися аж до річки Сули. По них у визначене свято носили святити воду.

Щороку в десяту п‘ятницю після Великодня всі миряни Костянтинівського приходу,а це означає – жителі «деревни Березняки и местечка Константиновъ Крестовымъ хо-домъ шли къ часовне, где когда-то обновилась была чудотворная икона Божіей Матери,неизвестно теперь где находящейся...» Це свято переходило у всенародне гуляння. За-гальна кількісь мирян приходу в 1892 р. становила 1169 осіб. За рік в них народилося 29дівчаток та 43 хлопчики, померло 48 душ, зареєстровано 26 шлюбів.

На території садиби святині були побудовані церковна сторожка та будинок для це-рковного притчу. Божому храму належало 78 десятин. З них 6,5 дес. під садибою, 17,5дес. лісу та 54 дес. ріллі та пасовищ. Священик тоді за рік отримав 90 карбованців плати,псаломщики – по 27 карбованців.

Суспільної землі у мирян налічувалося близько 1 тисячі десятин. «Общественноговыгона у крестьян собственников с.Константиновъ Курмановской волости 13 дес. 1538кв. саж.; у козаковъ, по плану, 64 дес. 1300 саж., но они его запахали и пользуютсялишъ крестьянским. Полевая земля в нихъ въ 3-х сменахъ. Дальше поле въ 5 верстахъ.Поля бугроватые. Почва глинистая. Есть небольшой участок заливного сенокоса околор.Сулы. Поля удобряют, иначе урожая не бываетъ. Скотъ пасутъ по выгоне, толоке, сте-рне и по неудобнымъ местамъ (провальямъ). Некоторые хозяева отдаютъ скотъ на вы-пасъ в экономию, плата по 5 руб. Отъ штуки рабочего скота за все лето, и по 3 руб. – загулевой, при экономическомъ пастухе».

У 1901 р. настоятелем Божого храму Успіння Богородиці стає молодий священикМикола Ананійович Комарицький, який на відміну від попереднього отримував заробіт-ної плати за рік 300 карбованців. Беззмінним церковним старостою протягом багатьохроків є селянин Іван Іванович Федина. Потім було побудовано ще один притчовий буди-

309

нок, а в церковній сторожці знаходилась бібліотека. Церковно-приходська школа розмі-щалась у власному будинку і церковно-приходського попечительства. Додалося на по-чаток ХХ ст. в церкві й прихожан. Згідно зі звітністю – 630 жінок і 613 чоловічої статі. У1910 р. у самому лише Костянтинові в 186 господарствах проживало 1103 душі.

Останнім батюшкою Костянтинівської святині був Іван Діятолович, який після за-криття церкви поселився в Березняках, де і помер з голоду в страшному 1933 р. Неодно-разово пограбований, знедолений, як і його священик та прихожани, храм з роками ставприходити в непридатність.

Будівлю в 1990 р. було досліджено заслуженим працівником культури України, чле-ном-кореспондентом Української академії архітектури Віктором Васильовичем Вечер-ським і включено до Зводу пам’яток історії та культури України, поставлено на держав-ний облік як пам’ятку архітектури й містобудування місцевого значення з охороннимномером № 300-СМ

ХОРУЖІВСЬКІ ЦЕРКВИ

На зламі ХVІІІ та ХІХ ст. Хоружівка була досить заселеним пунктом. Майже в 900дворах налічувалося понад 4,5 тисячі жителів. Займалися вони здебільшого землеробс-твом, тваринництвом. Хоча були тут і ремісники, ткачі, шевці, ковалі.

У 1797 р. в селі завершено будівництво дерев‘яної Катеринівської церкви з дзвіни-цею. До приходу належало 2524 особи. Церква мала 48,5 десятини землі, на двох з якихрозміщалися церковні споруди. У 1899 р. на зміну священику Петру Івановичу Богда-новському, який віддав Божій службі майже 50 років свого життя, прийшов ОлексійФедотович Греченко. Псаломниками свго часу служили Олександр Олексійович Велич-ко, Олексій Стефанович Гонтаровський, з 1901 р. – диякон Іван Федорович Богдановсь-кий. З 1855 по 1911 рік віддав церковній службі псаломник «и стихаръ с 1856 года» ІванОлексійович Рибка. Церковні справи на початку ХХ століття вів староста селянин Ми-кита Корнійович Ворона. Заштатним псаломником вважався Олександр Олександро-вич Величко.

Через сім років хоружівці неподалік існуючої побудували нову церкву, яку освятилина Михайла 1804 р., а тому й назвали Божий храм Архангело-Михайлівським. Вона та-кож була дерев‘яною з такою самою і дзвіницею. Зведена на кошти генерал-аншефа Сте-пана Степановича Стрекалова. Оскільки хоружівські церкви були недалеко одна від одної,«на одномъ посте», то церковна сторожка у них була спільною. Там розміщалися: біблі-отека, школа грамоти і церковно-приходське попечительство. В будинку псаломника зна-ходилося земське училище.

Окремо існувала жіноча школа грамоти. Церкві належало 50 десятин і 1846 квадра-тних сажень землі. Майже на двох десятинах знаходилися церковні будови. СвященикАрхангело-Михайлівського храму Аврамій Григорович Димаров, який обіймав цю поса-ду з 1877 р. і до приходу до влади більшовиків, за рік отримував 140 карбованців платні.Псаломники Семен Григорович Димаров, Микола Федорович Браташевський та дияконОлексій Кирилович Вакулинський (у Хоружівці з 1888 р.) отримували зарплату відпові-дно по 53 та 36 карбованців за рік. Про надходження церковного старости селянина ІванаВасильовича Єщенка відомості не збереглися.

До цього приходу в 1894 р. належало 1160 осіб чоловічої та 1201 особа жіночої статі.В обох хоружівських церквах за цей рік було зареєстровано шлюб 48 молодих пар (май-

310

же 100 весіль!), народилося в селі 236 дітей, а померло 185 селян. Здебільшого діти доодного року, люди похилого віку, є й літнього, молоді.

До цього часу Хоружівка понад 100 років виконувала функції волосного села. Тож уцентрі його знаходилися квартира урядника і будинок для волосної старшини. Жителікористувалися послугами 5 магазинів (лавок) та шинку. Кожної неділі відбувалися ба-зари. Торги на ярмарках проходили: 25 березня, 24 червня, 6 серпня та 24 листопада (застарим стилем). У користуванні селян на той час знаходилося близько 5 тисяч десятинземлі.

У записах статистичного бюро Полтавського губернського земства Роменськогоповіту (до нього тоді належала Хоружівка) зустрічаємо запис за 1878 р.: «с. Хоружевка.По выписи уездного землемера, в общественном владении состоить: выгона 41 дес. 505саж., под проездом (6 саж. ширины 12 дес. 916 саж., под провальями, горами и глинища-ми 7 дес. 594 саж., под водою и кладбищем 6 десятин 2189 саж. Выгонами пользуютсявсе без различия, под баштан никогда не отдавались: по ним пасут только свиней и гу-сей и они служат для прогона скота. Прежде уходило много хозяев на переселение заДон, с половины 80-х годов стали уходить в Томскую губернию и вследствии этого пере-дают свои наделы другим лицам, с согласия и приговора общества, по 60-70 рую за дес.и с обязателством получившего надел выплачивать выкупные и другие платежи; пре-жде платили и по 100 руб., а теперь много народу уходит и покупать некому по беднос-ти. Полевая земля всех 5 обществ в трех сменах, с обязательной ежегодною толокой. Вкаждой смене есть яры, совершенно ровных полей нет. Почва черноземная. Сенокосови лесов нет. Полевая земля в общинном владении, переделов земли со времени выдачиуставной грамоты не было. Рабочий скот и овец пасут на толоке, а гулевой отдают навыпас в соседние экономии, с платою деньгами по 5 руб. за годовика или третьяка за вселето или на отработок: вывезти своего навоза 40 возов на владельческое поле; некото-рые для этого покупают навоз на стороне, плате по 10 коп. за воз. Общественного дохо-да с шинка получают 170 руб. в год и с лавок 40 руб. в год. Деньги эти идут на уплатужалованья сельской администрации».

На цей час в 901 будинку села проживало 5165 жителів. Навіть враховуючи річнийприріст села 45-55 осіб, на 1901 р. в Хоружівці населення зменшилося на 253 особи.Недорахувалися й 64 господарських дворів. На це значною мірою вплинуло переселен-ня хоружівців до малоосвоєних земель Сибіру та Далекого Сходу. Люди йшли на пошу-ки кращої долі й життя.

У Хоружівці «в 1886 году сооружен памятник, отлитый из цинка, в Бозе почившемуИмператору Александру ІІ, по ходотайству хоружевских сельских общин, в память осво-бождения их от крепосной зависимости».

На жаль, пам‘ятник царю Олександру ІІ, так само як і Архангело-Михайлівська таКатеринівська церкви у Хоружівці, були зруйновані з приходом у село радянської вла-ди. В акті відділу управління Роменського Окружного виконкому від 24 травня 1923 р. усписках про ліквідацію печаток, забраних із церков округу, знаходимо «список печатейизьятых из учреждений и обществ в виду их ликвидации, уничтоженных комиссией....медная печать Екатерининской церкви с.Хоружевки». Того ж дня також були знищені«Три медных печати Покровской церкви с.Томашовки, медная печать Николаевскойцеркви с.Красной Слободы, Александро-Невской церкви с. Березняки», Введенськогохраму с.Кулішівки, Миколаївської та Михайлівської церков с.Коровинці, Георгіївськоїцеркви с.Сакуниха, «медная печать и каучуковый штамп Косьмы-Демьяновской церквис.Беседовка, две медных печати Архангело-Михайловской церкви с. Гриневка».

311

Усього згідно з актом 24 травня 1923 р. в Роменському округу було знищено 82 (вісі-мдесят дві!) різних мідних, залізних, каучукових церковних печатки. Лише в сусідньомумістечку Смілому конфісковано в Успенській, Покровській, Миколаївській та Преобра-женській церквах 6 печаток. На жаль, на цьому влада не обмежилася. Із сільських свя-тинь по-бандитськи вигрібалися цінні церковні речі. Але це був лише початок…

Не може залишитися поза увагою в Хоружівці комплекс шкільних будівель, зведе-ний ще на початку минулого століття на рівній ділянці у центрі села. Усі три корпуситоді будувалися одночасно. Згідно із задумом замовників Роменського повітового відді-лу народної освіти, Хоружівської волосної управи, архітектора (при фінансовій підтримцімісцевих меценатів), одне навчальне і два житлових приміщення поставлено посередшкільного подвір‘я в ряд, перпендикулярно до головної вулиці. Найближче до шляхустоїть навчальний корпус, звернений до неї причілком. Усі будівлі цегляні, одноповер-хові, прямокутні в плані. Серед них значними розмірами й пластичною розробленістюфасадного декору вирізняється навчальний корпус. Житлові корпуси, в яких первісномістилися квартири вчителів, значно менші, зі скромнішим декором.

Навчальний корпус збудовано за житловим проектом, що використовувався на по-чатку ХХ століття: корпус прямокутний у плані, з ризалітами на чоловому й тильномуфасадах. Капітальними стінами й перегородками він поділений на п‘ять класів та учи-тельську, які згруповані довкола видовженого холу, що служить одночасно комуніка-ційним вузлом та рекреацією. Чоловий фасад симетричний, тривісний. Бічні вісі акцен-товано двовіконними ризилітами. Вхід – на осі чолового фасаду. Мистецький ефект то-дішніх майстрів створює дворядний зубчастий карниз, що дає активну орнаментальнутінь при сонячному освітленні. Загалом будівля дуже масштабна, має вишукані пропорціїта добре знайдену міру декоративності форми, що наближає її до витворів народногомистецтва.

Комплекс будівель сільського училища в Хоружівці є рідкісним за збереженістю йвисокими мистецькими якостями зразком цивільної архітектури українського села по-чатку ХХ століття. Над дослідженням цих будівель у 1990 р. працював кандидат архіте-ктурних наук, лауреат Державної премії України в галузі архітектури В.В.Вечорський.Їх внесено до зводу пам‘яток історії та культури України. Нині використовуються вонияк навчальні корпуси Хоружівської середньої школи. У них свого часу навчалися учні,чиї імена пізніше стали знаними не лише в Україні, а й за її межами: письменник, заслу-жений діяч мистецтв України, заслужений працівник культури Білорусії, лауреат пре-мій ім.П.Тичини, ім.П.Артеменка, ім. М.Коцюбинського, ім. М.Хвильового, ім. Олекса-ндра Олеся, кавалер багатьох орденів та медалей, Почесних грамот Президії ВерховноїРади України, Білорусії, Чувашії Олекса Якович Ющенко; генерал-лейтенант бронетан-кових військ, Герой Радянського Союзу Володимир Нестерович Кашуба; повний кава-лер орденів Слави Василь Павлович Ситенко, Герой Радянського Союзу Василь Трохи-мович Цис; заслужений діяч науки і техніки України, лауреат республіканської преміїім. М.Островського з фізики, член-кореспондент Академії педагогічних наук УкраїниЮрій Іванович Горобець та інші.

У цій школі навчалися і видатний український політик і державний діяч, ПрезидентУкраїни Віктор Андрійович Ющенко, його брат народний депутат Петро АндрійовичЮщенко. Їхній батько Андрій Андрійович тривалий час був директором цієї школи. МатиВарвара Тимофіївна також працювала в цій школі вчителем математики.

Понад десять років тому з ініціативи братів Ющенків у селі Хоружівка вирішиливідновити Божі храми. Село заслуговує на це! Тож непроста ділянка роботи дісталася

312

отцю Геннадію (у миру Геннадій Сергійович Коробейник), коли прибув сюди на роботу.Під майбутню святиню було закладено лише фундамент. На молитву, послухати СловоБоже від батюшки у 1994 р. люди збиралися в колишній їдальні на території школи. Алебудівництво ішло інтенсивно. До його освоєння залучався й отець Геннадій – постійнівідрядження, доставка будівельних матеріалів, вирішення різних питань. Зведення хра-му велося за кошти родини Ющенків при допомозі агрофірми «Хоружівка», місцевої сіль-ської ради й пожертвувань прихожан.

«Буваючи в різних місцях України при вирішенні проблем на спорудженні храму,доводилося зустрічатись з різними людьми, – розповідає настоятель храму Андрія Пер-возваного отець Геннадій на сторінках районної періодики. – І всі вони, дізнавшись, щопослуги потрібні для церкви, докладали усіх зусиль, аби допомогти. А ще коли скажеш,що храм будується в рідному селі Ющенка, то взагалі підтримували, як рідних. ВіктораАндрійовича люди дуже любили, хоч він і в опалі був у тодішньої влади».

Настав довгожданий, не лише для хоружівців, день. На відкриття храму Андрія Пе-рвозваного 20 вересня 2000 р. сюди їхали з усього району і не тільки. Раніше 2 церкви вселі розділяли хоружівців на 2 приходи річкою. Новозбудована церква об‘єднала всюгромаду в єдине. Із цією метою її верхній храм освячений на честь Андрія Первозванно-го, а нижній – на честь святої Катерини і Архистратига Михаїла.

Новозведеному храму колишній житель хутора Дараганового Хоружівської сільсь-кої ради, ветеран праці, народний цілитель, знана і шанована в районі людина ВасильСергійович Литвиненко передав сорок власновиготовлених ікон. На вічну пам‘ять.

ГРИНІВСЬКА ЦЕРКВА

Письмова згадка за Гринівку належить до 1665 року. Саме тоді це село було подаро-ване царем Олексієм Михайловичем Києво-Печерській Лаврі, на прохання архімандри-та Гізеля. Інокентій Гізель був досить освіченою людиною. 1642 р. закінчив Києво-Мо-гилянську академію, навчався за кордоном, був професором і ректором. З 1656 року ар-хімадрит. Його батьківщина – містечко Сміле сусіднього Роменського району. На бать-ківщині намагався бути якомога частіше. Тут був його будинок. Кімната, в якій він пере-бував найдовше, була вимазана зсередини воском. Тут він писав наукові філософськіпраці «Мир з Богом людині», «Синоптис». Тож і звернувся він до царя-батюшки, аби тойвіддав у підданство Лаври його рідне містечко і навколишні села. Прохання Гізеля, яквідомо, було виконано. Про це свідчить текст царської грамоти:

«Пожалували ми нашої царської величності богомілля із Києво-Печерського монас-тиря архімадрита Інокентія Гізеля з братією, що в нинішньому 1665 р. бив чолом нам,великому государю.., що Печерський їх монастир від ворогів весь розорений без остат-ку, а маєтності, які були до того монастиря, всі попалені, а зараз їм харчів і одягу взятинемає де, і служби Божої відправляти нізащо.

А тому нашої царської величності гетьман і боярин Іван Брюховецький то того їхПечерського монастиря дав містечко Смілую із селами Чернеча Слобода, Томашівка,Гринівка, Беседівка, дати нашої царської величності сверхувальну(?) грамоту.

І ми, великий государ, цар і великий князь Олексій Михайлович, всієї Великої і Малоїі Білої Русі самодержець, Києво-Печерського монастиря архімандрита Інокентія Гізеляз братією пожалували – містечко Смілую з чотирма селами Чернеча Слоблда, Томашів-ка, Гринівка, Беседівка до Печерського монастиря надати повеліли.

313

І по нашій государевій милості архімандриту Інокентію Гізелю з братією тим містеч-ком володіти і прибутки всякі імєть, окрім козацьких дворів і земель та угідь до тих має-тків, доки вотчинні їх села на тому боці Дніпра після розорення не відбудуються.

А як відбудуються, тоді то містечко указали ми, великий государ, взяти на нас, вели-кого государя».

Але, як бачимо з подальшого розвитку історичних подій, ці села, в тому числі й Гри-нівка, міцно закріпилися за Києво-Печерською Лаврою. Влітку 1739 року, Собором Ки-єво-Печерської Лаври у Смілянському маєтку засновано священне намісництво, якомубув підлеглий ще й Омбишський монастир (с.Омбиш Борзнянського району, Чернігівсь-кої області). Тепер, щойно утвореній, так званій Смілівській Лаврській волості було під-порядковане духовенство всіх смілянських церков, а також сіл Чернеча Слобода, Тома-шівка, Гринівка, Беседівка та ще села Буровка (Лебединського повіту), Шилівка (Ди-канського), Омбиш (Ніжинського), Радичівка (Коронського повіту).

У 1779 р. у Гринівці вже було 26 дворів козаків (52 хати), підпомічників – 25 дворів(37 хат), підданих Києво-Печерської Лаври – 54 двори (86 хат). Останні підселені в Гри-нівку після отримання Лаврою цього села. До того часу це було виключно козацьке по-селення без «казенныхъ крестьянъ».

У 1859 р. в Гринівці (на річці Хустці й Воловиці) вже проживало в 191 будинку 1644особи – без врахування оточуючих хуторів. В Якименках, Нелинах, Бардаках, Попови-чах, Острівному, Мельниках, Москаленковому, Хрещатику, Серединому мешкало бли-зько тисячі жителів. Лише в х.Повіреному в 20 оселях жило 147 чоловік, в Панченково-му – 138, Керасіровому – 69, Закроївщині – 78 душ (10 дворів).

У 1888 р. за гринівцями значилося 29 дес. 2230 кв.саж. у трьох наділах по окраїнахсела та вигону, який служив їм для прогону худоби та випасання малих телят, поросят.«У казенныхъ крестьянъ земли, приобретенныя въ личную собственность отъ козаковъ,превышаютъ площадь надельную». Орну землю селяни через кожних три роки перероз-поділяють на ревізійні душі. Сінокоси ж доводилося перерозподіляти щорічно «вследст-віе ихъ разнокачественности и стремленія къ управленію ими».

Козацькі й селянські землі були розділені на 4 сівозміни, 3 толочних і одну степову.Толочні – навкруги села, а степова – на кордони з Харківською губернією, «въ 9 верстахотъ села. Казенная надельная земля находится около с.Хрещатика, верстахъ въ 18 паше-тся ежегодно. Степная смена ровная, а остальные бугроватые, прорезаны многими балка-ми и въ годы, богатые весеннею водою, обвалы заносят посевы глиною. Почва на ровныхместах черноземная, а по ярамъ и буграмъ глинистая. Земля есть очень плохая, удобрятъихъ необходимо, что и делаютъ. У козаков по ярамъ и балкамъ, а у казенных кр-нъ около р.Бышкини есть болотистые сенокосы. Лес мелкий, дровяной: липа, осина, орешникъ. Скотъпасуть по лесамъ глубокою осенью, когда опадаетъ листъ, считая, что тогда скотъ деревь-евъ не портитъ. Иные хозяева продаютъ скотъ на зиму, особенно телятъ».

У цей час до Архангело-Михайлівської церкви прибув священик Феофан Михайло-вич Павловський, псаломником був Іван Іванович Яновський, посада пономаря лишала-ся вакантною. До приходу, крім Гринівки, належали три хутори – Луценків, Панченків,Острівний. У чотирьох населених пунктах проживало 1136 осіб жіночої та 1089 чолові-чої статі. Народилося у них за рік 51 хлопчик та 48 дівчаток, взяли шлюб 24 молодихпари, померло 82 мирян.

Церкві на той час належало 33 десятини землі. Під церковною садибою було зайня-то 5 дес. 800 саж. кв. У будинку для притчу розміщалася бібліотека, церковно-приходсь-ка школа грамоти. У селі на той час знаходилася волосна управа та лавка.

314

Із церковного звіту за 1901 р. бачимо, що особливих змін за останні десять років невідбулося. Церковним старостою на той час був селянин Григорій Іванович Мовчан.

У 1910 р. в Гринівці в 185 будинках проживало 1177 осіб. У 102 оселях жили козаки,у 77 – селяни різних найменувань, у 1 – євреї, у 5 – «привилегированные».

У 1912 р. в центрі села, неподалік від церкви, у глибині подвір‘я побудовано за типо-вим проектом 1-4 комплектних училищ для Роменського повіту, цегляну сільську шко-лу. Ця будівля є цікавим зразком провінційного модерну на селі. Її внесено до зводу па-м‘яток історії та культури України й поставлено на державний облік як пам‘ятник архі-тектури.

Незабаром відзначатиме свій 125-літній ювілей Гринівська церква св.Михайла. По-будована з дерева, стоїть вона на підвищеному рівному місці в центрі села, неподалік відвулиці на земельній ділянці, яку займає нині місцева школа.

Дерев‘яна Михайлівська церква у с.Гринівка відома з 1747 р. Замість неї у 1883 р.звели нову дерев‘яну на цегляному підмурку, яка й збереглася донині. Первісно булахрещатою, одноверхою, з дзвіницею на західному фасаді. Під час активного наступу набогослужіння радянської влади в 1930-х роках верхній ярус дзвіниці та світловий вось-мерик з верхом зруйнували. Службу в церкві припинено в 1965 р., і до кінця радянськоїдоби в ній містився шкільний спортзал. І лише в роки незалежної України гринівці тажителі навколишніх сіл взялися за відбудову Божого храму. Фінансували реставраційніроботи сільгосппідприємства імені Кірова (с.Гринівка), «Колос» (с.Томашівка), «Мир»(с.Беседівка), «Прогрес» (с.Маршали). Ще не завершилися ремонтні роботи, а отецьАнатолій в 1994 р. вже розпочав проводити у церкві богослужіння.

Основне ядро храму п‘ятизубне, хрещате. Центром композиції є широкий восьме-рик, до якого прилягають гранчастий вівтар і рамена. Обабіч вівтаря є гранчасті зруби-ки жертовника й дияконника. Будівля має скромний декор, виконаний у формах так зва-ного єпархіального стилю другої половини ХІХ ст.: прямокутні вікна мають дощану ли-штву з трикутними сандриками. Підвіконна частина стін, відокремлена профільованоютягою, омальована дошками вертикально в стик, решта площин ошальовані горизонта-льно. Карнизи прикрашені наскрізним різбленням. Ідеологічно домінуючі частини бу-дівлі виділені незвичайними формами віконних отворів: маленьке п‘ятикутне віконце всхідній грані вівтаря, видовжені п«ятикутні вікна в діагональних гранях центральноговосьмерика. Північний та південний причіпки, завершені трикутними щипцями, акцен-товані мотивом біфорія. На західному фасаді зберігся чотириколонний ґанок оригіналь-ної форми.

Церква складена із соснового брусу на цегляному потинькованому підмурку. Підло-га з дощок. Дахи щипцеві по дерев‘яних кроквах, укриті покрівельною сталлю. Михай-лівська святиня в Гринівці є характерним взірцем церковної будівлі єпархіального сти-лю в річищі неоруського напрямку історизму останньої чверті ХІХ століття, що виріше-на скромними засобами, проте дуже професійно. Ця будівля також досліджена в 1990 р.В.В.Вечерським і внесена до зводу пам’яток історії та культури України й поставлена надержавний облік з охоронним № 298-СМ.

МИТРОФАНІВСЬКИЙ ХРАМ

З-поміж тих святинь, які збереглися в районі, незважаючи на їх варварське знищен-ня місцевою владою за часів радянського режиму, заслуговує на увагу церква святого

315

Митрофана в Недригайлові. Вона також, як і Костянтинівська та Гринівська, охороня-ється державним законом як пам‘ятка архітектури й містобудування місцевого значен-ня з охоронним номером 295-СМ. Її дослідженням теж займався В.В.Вечерський.

Мурована однобанна церква міститься на південній околиці Недригайлова. Її силу-ет потрапляє на вісь шляху, що веде з Липової Долини. До вулиці церква звернена чоло-вим західним фасадом. В оточенні одноповерхової садибної забудови та двоповерховихколишніх заводських корпусів вона є досить імпозантною містобудівною домінантою.

Уперше однойменна дерев‘яна церква була збудована в 1858 р. як кладовищенська.1907 р. за кошти недригайлівської купчихи М.І.Калугіної на місці дерев‘яної почали бу-дувати муровану церкву, яку освятили в 1913 р. Невдовзі в цій церкві поховано й самуМарію Іванівну (поховання зруйноване в перші роки дикого розгулу більшовизму). Бо-гослужіння в ній було заборонено в 30-х роках минулого століття. Під час Великої Віт-чизняної війни тут знову розпочав свою роботу священик. Але в 1962 р. працівникаммісцевого райкому партії вдалося переконати отця Миколу відмовитися від святого сану.Храм було закрито.

Про необ‘єктивні приводи для зняття з реєстрації в 1960 році Митрофанівської пра-вославної громади в Недригайлові свідчать документи, які збереглися в архіві обласногоуправління у справах релігій:

«Реєстраційна справа Митрофанівської церкви смт Недригайлів»:«ЗаключениеУполномоченого Совета по делам русской православной церкви при Совете Ми)

нистров СССР по Сумской области.На снятие с регистрации Митрофановской религиозной общины в

пос.Недригайлове Сумской области.В 1932 году религиозная община в пос.Недригайлове распалась, а занимаемое

общиной кирпичное здание церкви местными органами власти было передано рай)потребсоюзу.

В период временной немецкой оккупации территории Сумской области религи)озная община вновь возобновила свою деятельность, незаконно заняв для молит)венных целей здание райпотребсоюза...

В результате улучшения атеистической пропаганды в поселке многие верую)щие на протяжении 1959)1960 гг. порвали с религией и прекратили посещать цер)ковь.

На основании изложенного прошу поддержать мое заключение о снятии с реги)страции религиозной общины в пос.Недригайлове...

Уполномоченный Совета Е.Валахов».

Звичайно, такі дії викликали незадоволення у людей. Суцільним потоком до різнихінстанцій йшли скарги. Три листи написали віруючі Митрофанівської громади доМ.С.Хрущова з проханням відмінити рішення місцевих органів влади й не закриватицеркву. Ось один з них:

«Вх. 2462 від 15.08.62 р.Дорогой Никита Сергеевич!... У нас под большим устрашением забрали ключи, открыли церковь, вывезли

все имущество в с.Кулешовку... Просим Вас дать по этому делу свои указания.Ф.Олейник, Г.Мозговой и другие».

316

Після довгих місяців мовчанки нарешті віруючі отримали ось таку відповідь:

«Ваши три заявления, адресованный Председателю Совета Министров СССРтов. Н.С.Хрущову, рассмотрены. Сообщаем, что решение исполкома областногоСовета депутатов и Совета по делам русской православной церкви является окон)чательным и пересмотру не подлежит.

Зам. председателя исполкома Сумского областного Совета депутатов трудя)щихся А.Денчик».

Коментарі після ознайомлення з цими документами зайві.За період з 1960 по 1964 р. в області безпідставно знято з реєстрації та закрито 35

православних храмів, призупинено насильно діяльність 19 релігійних громад євангель-ських християн-баптистів. Це вже роки влади далеко не Сталіна. Але ж режим той са-мий – комуністичний.

Через 15 років територію довкола церкви зайняло промислове підприємство Путивль-ського об‘єднання «Сейм», яке пристосувало храм під один із виробничих цехів. До церквизробили прибудови з північного заходу, півдня і південного заходу, навколо побудуваливиробничі цехи й адміністративні корпуси, територію обнесли залізобетонною огорожею.

Церква прямокутна в плані, з прямокутними ризалітами вівтаря та західного при-твору. За структурою вона хрестовокупольна, тринавова, чотиристовпна. Масивні хре-щаті пілони за допомогою півциркульних профільованих арок і сферичних трикутнихпандативів несуть 12-віконний циліндричний підбанник зі сферичною банею. Висота дозеніту – 25 метрів. Рамена просторового хреста перекриті коробовими склепіннями, на-ріжні ділянки хрестовими. Притвор тридільний. Середня його ділянки перекрита коро-бовим склепінням, а бічні – плоскими стелями. У північно-західній дільниці збереглисясходи на дзвіницю, якою первісно увінчався притвор.

На відміну від структури внутрішнього простору, яка походить від прототипів щеКняжої доби, фасади вирішені в модернізованих формах неокласицистичного напрямкутак званого цегляного стилю. Будівля має чітко виділену цокольну частину. Наріжникиакцентовані широкими рустованими лопатками, фасади розчленовані на прясла спаре-ними пілястрами тосканського ордера на п‘єдесталах й завершені неповним антаблеме-нтом з енергійно винесеним уперед карнизом та невисоким аттиком над ним. У кожно-му пряслі є по одному великому, на всю висоту будівлі, віконному чи дверному отвору.

В оформленні аркових отворів використано мотив так званої римської композицій-ної ділянки: тосканські пілястри, що фланкують отвір, несуть широкі імпости, на якіспирається тонко профільований архівольт із виділеним замковим каменем. Дуже знач-на висота віконних отворів північного й південного фасадів дещо порушує загальниймасштаб будівлі та масштабність її членувань.

На відміну від цього, західний фасад вирішено дуже вдало й масштабно: ризаліт він-чає лучковий фронтон і франкують пілони, декоровані тосканськими пілястрами й заве-ршені маленькими трикутниками фронтончиками. Понижений дверний отвір оформле-но двоколонним тосканським портиком з масивним антаблементом і трикутним фронто-ном. Баня храму вирішена дуже лаконічно й монументально: вікна прямокутні, без об-лямувань, підбанник членують пілястри.

За радянської доби інтер‘єр храму численними перегородками був поділений наокремі приміщення. Стіни й склепіння білилися, малювання зникли. Від первісного де-кору збереглася лише двоярусна біломармурова вівтарна перегорожа з неовізантійсь-ким декором.

317

Будівля мурована з червоної цегли досить високої якості на цементному розчині.Підмурки цегляні стрічкові. Під західною частиною є підвал. Дах вальмовий, по дерев‘я-них кроквах, укритий покрівельною сталлю. Підлога викладена керамічною плиткою нацементному розчині. Митрофанівська церква – характерна пам‘ятка неокласичного на-прямку пізнього «цегляного стилю» на Сумщині.

У 1991 р. віруючі Недригайлова за активної підтримки мешканців райцентру вирі-шили відновити роботу Митрофанівської церкви. Найбільшу наполегливість і організа-торські здібності в цьому проявив житель вулиці Кошового, ветеран праці, народнийцілитель, віруючий Василь Сергійович Литвиненко. Маючи неабиякий авторитет не лишесеред односельців, а й у навколишніх селах, він побував не в одного з голів колгоспу,керівників підприємств. Просив, переконував: «Хто не бездушний, не зачерствів душеюі серцем – допоможіть реставрувати наш храм і розпочати службу Божу в ньому. Це нетільки важливо для нас, а й для наших дітей, онуків, правнуків. Будьте чуйними і мило-сердними!» І це мало успіх. До того ж на відбудову храму зі свого боку запросив окреміорганізації й райвиконком, очолюваний на той час В.А.Ященком. У НедригайлівськомуАгропромбанку було відкрито рахунок № 701302, на який миряни могли перерахуватисвої пожертвування. Активно включилася в цю роботу й місцева районна газета, об-ласні засоби масової інформації. Від хати до хати ходили посланці від церкви. У збирачівпожертвувань були офіційні книги, завірені і пронумеровані, як документ храму.

Церковна рада приходу 4 листопада 1991 р. офіційно звернулася до дирекції заводу,який експлуатував приміщення церкви, з вимогою: 1) негайно повернути общині церко-вний будинок; 2) з добудови до храму зняти верх і панелі, надати можливість знестидобудову; 3) демонтувати заводську бетонну огорожу і надати можливість поставитицерковну; 4) звільнити всю церковну площу і повернути її в користування мирян.

Як бачимо, вимоги серйозні. І коли б із подібним віруючі-недригайлівці звернулисядо влади років на 5-10 раніше, то лиха не обібралися б. Але то вже були не ті часи. Хочапроцес передачі церкви проходив занадто повільно. Лише після втручання районної таобласної рад народних депутатів справу було вирішено на користь віруючих. На віднов-лення храму (документація, будматеріали, заробітна плата тощо) було використано по-над 300 тисяч карбованців. Реставраційні роботи виконували місцеві майстри-умільці,художники, очолювані Н.М.Кізенком.

На Вербну неділю 1992 р. отець Михайло розпочав у Митрофанівській церкві служ-бу Божу. Відкриття храму стало великою радістю не лише для жителів Недригайлова, ай навколишніх сіл. Народу не змогла помістити в собі щойно відреставрована святиня.День видався теплим і сонячним. Тож приїжджі з Мелешківки, Пушкарщини, Білоярсь-кого, Козельного, Тимченок, Саєвого, Сакунихи та інших сіл стояли на подвір‘ї. Це булодійсно свято, свято волевиявлення народу, його віри в Бога.

Через кілька років силами прихожан поблизу Митрофанівської церкви була спору-джена дзвіниця, встановлено дзвін.

БЕСЕДІВСЬКА ЦЕРКВА

У межах нині існуючих кордонів Недригайлівщини в дореволюційний час Божу слу-жбу справляли в 25 діючих церквах. Крім трьох описаних вище, 12 Божих храмів булипідпорядковані єпархії Полтавської Духовної Констисторії (Роменського повіту) і 10Харківській Духовній Консисторії (Лебединського повіту).

318

До найстаріших, що існували на початку ХХ ст., слід віднести «Космо-Даміановскую»церкву с. Беседівка, про що довідуємося з «Довідника за Полтавську єпархію», складе-ного в 1902 р. Полтавською Духовною Консисторією. Побудована вона в 1722 р. на цег-ляному підмурку. В церковній сторожці розміщалися церковно-приходське попечитель-ство та школа грамоти, у якій дячки Михайло Порфирович Прокопенко та Ілько Лук‘я-нович Дейнека вчили сільських дітей читати й писати. За 1894 р. священик Федір Тимо-фійович Букшований, який перебував у цьому сані в Беседівці з 1878 р., обвінчав 11молодих пар, охрестив 59 хлопчиків та 39 дівчаток, здійснив 60 поховань мирян. До при-ходу належало 890 осіб чоловічої та 904 жіночої статі. Церковні справи вів староста«казенный крестьянинъ» Устим Іванович Омета.

У 30-ті рр. ХХ ст. була зруйнована й досі не відновлена.

КОРОВИНСЬКІ ЦЕРКВИ

Такий вигляд мали Коровинці за свідченням очевидців більш ніж 100 років тому: «...знаходились в 22 верстах від м.Ромни на р.Сула. У ньому земське училище, волость,урядник, земельний начальник. Працює 4 лавки, базари на неділях і 5 ярмарків: 30 січ-ня, 17 березня, 24 червня, 1 серпня, 30 листопада (за старим стилем). В користуванніжителів понад тисячу десятин земської землі. В селі дві церкви...».

Миколаївська церква дерев‘яна, на кам‘яному підмурку, з такою ж дзвіницею, побудо-вана в 1751 р. на кошти Бунчукового товариша Андрія Павловича Полетики. Церковнасторожка зведена з цегли. У ній знаходяться церковна бібліотека й прихідська земськанародна школа. Церква мала 33 десятини власної землі, в т.ч. 550 кв. сажень присадибної.Прихожан було відповідно 1461 чоловічої та 1474 жіночої статі. На молитву до Миколаїв-ської церкви ішли й мешканці хуторів Муховатого, Бороданевого, Овечого та Ракової Січі.Священик Федот Йосипович Греченко в Коровинській церкві прослужив (на 1902 р.) 42роки. За труди праведні перед людьми і Богом був нагороджений орденом святої Анни ІІст., щороку отримував 140 карбованців платні. За 1894 р. він у Миколаївській церкві обві-нчав 8 молодих пар, охрестив 66 хлопчиків і 67 дівчаток, упокоїв своєю молитвою 91 душу(померлих 46 жінок та 45 чоловіків). Служителями в церкві в кінці ХІХ та на початку ХХстоліть були Михайло Іванович Михайлець, Кость Семенович Мільгевський, АсигкритГаврилович Саввин, Віктор Федотович Греченко (син батюшки). Незмінним церковнимстаростою протягом багатьох років був козак Григорій Дмитрович Тютюнник.

Історична будова, яка прикрашала село і згукувала його жителів щонеділі, щосвята,в добру і лиху годину, на превеликий жаль, існувала до тих пір, доки за духовність невзялися активісти нової влади на місцях у тридцятих роках ХХ століття. Від Божогохраму, який споруджувався Полетикою на віки, не залишилося й місця.

Архангело-Михайлівська церква в Коровинцях побудована в 1752 р. У її сторожцітакож розміщалися бібліотека, приходська жіноча школа та церковно-приходське попе-чительство. Приміщення були дерев‘яні на цегляному фундаменті. Церква мала 1/2десятини присадибної, а також 33 десятини землі для обробітку. На її рахунку було 400карбованців (а це не малі на той час кошти). Священик Олексій Іванович Андрієвськийу Коровинській церкві з 1885 р., псаломник Іван Семенович Федоров тут з 1865 р., дия-кон Лев Афанасійович Гродинський з 1896 року. Пізніше на службу Божу прийшов Оле-ксій Йосипович Греченко (брат Федота Йосиповича). Церковним старостою довгий часбув селянин Яків Логвинович Красножон. До Архангело-Михайлівського приходу від-

319

несено частину с.Коровинці та хутори: Дігтярка, Гай, Юхти, Шкроботове, Шульговсь-кий, Косяків. У них відповідно проживало на той час 199 осіб у 30 дворах у Дігтярці, 71чоловік – у 11 дворах в Гаю, 173 жителі – у 27 обійстях у Юхтах (на відміну від інших,всі до єдиного члени господарств хутора козацького походження), 129 чоловік – у 18хатах у Шкроботах, 86 – у 13 оселях Касяновому, 19 осіб – у 4 обійстях у Шульговсько-му. Всього до приходу належало 2943 особи. За рік вони відсвяткували 19 парам весіл-ля, народили 66 дівчаток та 63 хлопчиків, у потойбічний світ провели 142 мирян.

У кінці ХХ ст. храм відновили, тривають богослужіння.

ІВАНИЦЬКА ЦЕРКВА

У 1776 р. в Іваниці за кошти генерала-аншефа Івана Івановича Костюрина була побу-дована Троїцька церква. Біля неї в церковній сторожці розміщалася книгозбиральня таприходська жіноча церковна школа, де навчалося 16 дівчаток с.Іваниці та двоє з Чемодані-вки. Земське народне училище існувало окремо, там здобували науку лише хлопці. Усіцерковні споруди були дерев‘яні, без підмурків. Церква мала 23 десятини землі для обро-бітку і десятину під забудовою. Члени приходу, а їх налічувалося разом із жителямис.Чемоданівка (в 58 дворах 320 осіб) 2089 душ, мали в громадському користуванні 1018десятин орної землі та пасовищ. У 1894 р. у Троїцькій церкві засвідчили свій шлюб 27молодих пар. Народилось у двох селах 119 дітей. Померло за цей рік в Іваниці та Чемода-нівці 90 жителів. До 1899 р. службу Божу тут правив священик Григорій Федорович Се-меновський. На зламі двох століть йому на зміну прийшов Микола Прохорович Саменов-ський (рідний племінник Григорія Федоровича). Тоді ж на посаду псаломника прийшов іАндрій Дмитрович Петровський, замість Дмитра Зубка, який працював до цього. Іншийпсаломник Григорій Львович Дручевський у церкві працював з 1885 р. Церковні справивів староста селянин Пилип Михайлович Вінніченко. У свій час в Іваницькій Троїцькійцеркві службу Божу справляли батюшка Прохір Федорович Семеновський (рідний братГригорія Федоровича) та псаломник Іван Васильович Клепачевський.

У 30-ті рр. ХХ ст. була зруйнована й досі не відновлена.

КУРМАНІВСЬКА ЦЕРКВА

У 1774 р. з ініціативи запорізького козака Федора Тарана в Курманах розпочато бу-дівництво дерев‘яної церкви. За її зведення він піклувався та виділяв кошти до посвя-чення, яке відбулося восени 1777 р. Назвали церкву на честь святого Миколи. Того жроку завершено і будівництво дерев‘яної дзвіниці та церковної сторожки, у якій знахо-дилися бібліотека, приходська земська народна школа та церковне попечительство. Бу-динок для квартири священика побудовано пізніше. Під церковними приміщеннями булозайнято більше двох десятин землі. Церква мала 6,5 десятини лісу та 60 десятин орноїземлі та пасовищ. У володінні прихожан знаходилося близько 2 тисяч десятин поля талук. До приходу належало 1607 осіб чоловічої та 1603 жіночої статі. Миколаївська цер-ква об‘єднувала в собі, крім Курманів, «часть деревни Березняки та хутор Голубцовый».У 1894 р. священик Володимир Миколайович Терлецький обвінчав у Курманах 38 моло-дих пар. У церковній книзі, метричних записах в другій та третій частинах зареєстрова-но за рік 152 новонароджених дітей (86 хлопчиків і 66 дівчаток) та 133 похорони.

320

Кожного року в десяту п‘ятницю після Великодня з Миколаївської церкви здійсню-вався хресний хід мирян за село до святої криниці для освячення води «по уверениюочевидцев – целительной». Люди з Курманів, Голубцевого та Березняків до проведенняцього обряду ставилися серйозно, з відповідальністю. Це для них увійшло в традицію.

До 1894 р. в церкві псаломникамии були Іван Григорович Жуменко та Іван Стефано-вич Гонтаровський. Наступного року їм на зміну прийшли Іпатій Максимович Падалкінта Іван Григорович Раковський. Заробітна плата в церкві священика, дячка та псалом-ника становила відповідно 140, 36 та 30 карбованців за рік. Про зарплату церковногостарости міщанина Віктора Миколайовича Васильєва дані відсутні. У 30-ті рр. ХХ ст.церква зруйнована й досі не відновлена.

У 1902 р. в Курманах знаходилися волость, земське училище, земський лікар, 2 ма-газини. Збиралися на рік 4 ярмарки: у день Святої Троїці, на 10 п‘ятницю після Вели-кодня, 15 серпня та 1 жовтня. В 348 дворах налічувалося 2165 жителів.

МАЛОБУДКІВСЬКА ЦЕРКВА

Село Малі Будки в дореволюційний час було підпорядковане Курманівській волості. Вньому проживали в 14 садибах козацькі сім‘ї, в 175 селяни різних найменувань, одна єврей-ська сім‘я та одна непривілейована. 1120 жителів обробляли 1076 десятин землі. Плотни-цькою справою займалися 11 чоловік, швейною (пошиттям одягу) – одна жінка та 7 чоло-віків, чоботарством – двоє, ткацькою – 50 жінок, коваль був один. Церкву тут побудованов 1791 р. Висвятили її перед Покровою, тож так і назвали Покровська. Церква була дере-в‘яна, на дубових підвалинах. Під садибами знаходилося майже 3 десятини землі. У влас-ності Божого храму було 39 десятин землі для обробітку та 3,5 десятини лісу. Завідувавцерковними справами у 1902 р. староста селянин-власник Іван Мусійович Білоус. Свяще-ник Іван Павлович Трипільський та псаломник Матвій Васильович Брайловський маливеликий досвід у церковній справі. Перший у церкві в Малих Будках з 1860 року, а другийз 1857 р. До того ж останній ще займався й віршуванням. Це додавало йому авторитетусеред мирян. До приходу разом з жителями хуторів Повірений, Лучки, Омеляненко нале-жало 1368 осіб. Невідомо з яких причин кількість жіночої статі в приході у 1902 р. проти1894 р. скоротилася майже на 10 осіб. Приріст населення села за 1892 р. становив 19чоловік. Тогоріч тут справили весілля 16 пар.

У 30-ті рр. ХХ ст. зруйнована й досі не відновлена.

ТОМАШІВСЬКА ЦЕРКВА

Томашівка – село козацьке. Навіть у 1888 р. в замітках селянського господарюван-ня в Роменському повіті, зокрема характеристиці Гринівської волості, до якої належалаТомашівка, так і сказано: «Выгона у козаковъ 23 дес. 1160 саж., изъ которого ежегодно4-5 дес.отдается, по 16 руб. за дес., однообщественникамъ подъ распашку; деньги идутна общественные расходы; остальной выгон служитъ отчасти для пасьтьбы лошадей имелкого скота. У казенных крестъянъ выгона нетъ. Общественного леса у козаков 8 дес.,где пасутъ скотъ; теперъ, впрочемъ, лесъ срублен, осталась только мелкая заросль. По-левая земля у козаковъ и крестьянъ въ 3 толочныхъ и 1 степной сменахъ. Только 3-я истепная смены ровные, остальные горбаты и въ ярахъ. Некоторые хозяева сдают скотъ

321

на выпасъ къ помещикамъ или за плату по 5 рублей отъ пары волов, или за вспашку отъпары воловъ 1 дес. пахоты. Овец и телят на зиму продаютъ. Кроме доходов съ общест-венных земель, получается еще съ общественного шинка 88 рублей въ годъ та лавки».

У 1910 р. тут у 267 дворах з 338 наявних проживали козацькі родини. Ще в далекому1648 р. побратими Яцька Тиші принесли сюди з поділля козацьке ремесло. А були не-абиякими майстрами. Ще й на той час у Томашівці 16 чоловік виготовляли на продажколеса, чоботярською справою займалося10 чоловік. Плотницькою та столярною теждесять. Були тут і шевці, і вичинщики, і ткачі.

У 1793 р. томашівці завершили будівництво дерев`яної церкви з дзвіницею. Якраз наПокрову, на козацьке свято, освятили її та так і нарекли – Покровською. Щоб захищалакозацьких синів та дочок від різних негараздів. Пізніше в церковній сторожці було нако-пичено цікавих книг, відкрито церковно-приходську школу, яка несла селу освіту. Нацерковному дворі зведено й будинок для священика. До 1888 р. ним був Василь Ананійо-вич Комарицький, який віддав церкві майже пістоліття свого життя. Йому на зміну при-йшов Олександр Васильович Станіславський. Відбулися переміщення в цей час і середінших служителів. Диякон Федот Федорович Браташевський за станом здоров’я зали-шив посаду. Його місце зайняв Михайло Миколайович Петровський, який до цього тутслужив псаломником. Його посаду прийняв син Ф.Ф.Браташевського Микола Федото-вич. Також заштатним псаломником (таке зустрічаємо рідко) був Максим ФедоровичІчанський. Слід зауважити, що плинність кадрів у духовенстві була зведена до мініму-му. За період з 1 січня 1893 р. до 10 березня 1895 р. у Роменському повіті (до якого тодіналежали вищеперелічені села) у духовних колах не відбулося жодного переміщення.

На рахунку Томашівської Покровської церкви в 1894 р. було 1600 карбованців. Вонаволоділа 365 десятинами землі. До приходу, крім Томашівки, належали хутори Якимен-ки, Нелини, Бардаковий, Коробчин, Косенки. Церква об‘єднувала 2844 мирян. За рікобвінчалися 27 пар. Народилося 6 жителів приходу: 62 хлопці та 61 дівчина. Померло 49жінок та 40 чоловіків. Як бачимо, народжуваність над смертністю перевищувала на 23особи.

У 30-ті рр. ХХ ст. була зруйнована й досі не відновлена.

ЧЕРВОНОСЛОБІДСЬКА ЦЕРКВА

Письмова згадка про Червону Слободу належить до того часу, коли на нашій, майжене заселеній ніким території, почали поселятися виходці з Правобережної України, якітікали від гніту польської шляхти. Переселенці часто прибували сюди цілими сім«ями,доставляючи на нове місце проживання своє добро та худобу, запозичене на своїй попе-редній батьківщині ремесло. І, звичайно, християнську віру. Нові поселення, в більшостівипадків, мали назву від прізвища або імені новоприбулих. Так, на місці нинішньої Чер-воної Слободи, тільки вище на буграх, бо внизу текла р.Хорол, існували козацьке посе-лення Красне, Мале Озеро, Полуботок, Шкалівщина.

Згодом люди переселилися ближче до річки, одночасно освоюючи береги і значноменшої річки Рубанка. Виникла Красна Слобода. У 1927 р. її перейменували в ЧервонуСлободу.

У 1831 р. в селі, на кошти графа Георгія Олександровича Головкіна, розпочато буді-вництво церкви. Зводили її майстри з дерева на кам`яній основі, на одному фунда-менті, з такою самою дзвіницею. Освятили Божий храм у 1838 р., напередодні святого

322

Миколи. Тож і церкву назвали Миколаївською. На десятині церковної садиби звели двабудинки для притчу, розмістилися бібліотека та земська церковно-приходська школа. У1893 р. церква мала 500 карбованців грошима та 35 десятин землі. Річний заробітоксвященика Дмитра Григоровича Доленицького становив 160 карбованців. До приходуналежали «крестьяне Красной Слободы и трехъ хуторовъ Симоновъ, Сотницкий и Голу-бовый». За цей рік народилося 112 дітей, зареєстровано 12 шлюбів та 72 поховань. Уволосному селі, якому, крім названих хуторів, були підпорядковані Сакунова Слобода іх. Переточки, знаходилися волосне приміщення, 2 власних магазини та шинок. Тут тра-диційно щороку проводилися чотири ярмарки: на Вербну неділю, 23 квітня, 20 липня та1 листопада (за старим стилем). У володінні червонослобідців було на той час більшепівтори тисячі десятин землі.

Прихожан у Миколаївській церкві додавалося з кожним роком. У 1902 р. їх налічу-валося 767 чоловічої та 736 жіночої статі, що майже на 30 осіб більше проти перепису за1892 рік. На 1910 р. лише в самій Червоній Слободі в 222 господарствах проживало1508 жителів. На цей час у селі вже існувало окремо земське народне училище.

Службу Божу в Миколаївській церкві справляв священик Іван Кіндратович Яреще-нко, присланий Полтавською духовною консисторією в 1900 р., маючи вже тоді 39-річ-ний стаж у сані священика. На посаді псаломника був Григорій Якович Миницький.Церковні справи вів запасний солдат Трохим Іванович В’юн.

Тяжкі випробування випали на долю Червонослобідської церкви майже з першихроків радянської влади. Диктаторсько-більшовицький режим використав навіть голодна Україні та Поволжжі в 1922-1923 рр. Під виглядом допомоги голодуючим згідно здирективою ВУЦВК від 8 лютого 1922 р. почалося вилучення церковного майна, виро-бів із срібла та золота. Що це робилося зовсім не для допомоги голодуючим, свідчитьрішення Політбюро ЦК РКП (б) від 20 лютого 1922 р., яке забороняло заміну вартостіцерковного майна грошима або продуктами харчування. Не обійшло це лихо і Божийхрам у Червоній Слободі. З Миколаївської церкви, у середині травня було вилучено ра-зом із церковною печаткою майно приходу: чаші, хрести, книги в срібному обрамленнітощо. Взагалі ж розрахунок держави на великі багатства церкви не виправдався і в еко-номічному плані не приніс бажаних результатів. Тоді Л.Троцький писав В.Красикову:«При всех обстоятельствах дела следует, что главные церковные ценности исчезли загоды революции. Осталось лишь громоздкое серебро». Тобто, найцінніше розійшлосяпо власних кишенях та схронах місцевих більшовицьких реквізаторів ще задовго до го-лодомору 1922 р. Вилучення церковних цінностей тоді стало ганебною політичною акці-єю. Викликавши цим самим незадоволення людей, а місцями й опір, вона поклала поча-ток тотальної боротьби з церквою, відкрила дорогу до знищення храмів і репресій духо-венства у подальші роки. Згідно з офіційною статистикою, яка опублікована в радянсь-кій пресі, лише за перших п‘ять років більшовицької влади за рішенням так званих судіврозстріляно 1 млн.800 тис. чоловік, у тому числі 2 митрополитів, 28 архієпископів, 1404священиків. А скільки без суду і слідства?

Зникла в Червоній Слободі церква, як і не було її. Зупинили своє існування ярмарки.Лише в незалежній Україні в цьому селі кожного року 9 серпня став проводитись свят-ковий ярмарок. У цей день відзначається День села. Тільки в листопаді 2005 р. в Черво-ну Слободу прибув на проживання молодий священик, направлений сюди для залучен-ня віруючих у лоно церкви та проповідування Слова Божого.

323

САКУНИСЬКА ЦЕРКВА

Виникнення Сакунихи безпосередньо пов‘язане з графом Г.І.Головкіним. У грудні1711 р. Петро І подарував Гаврилу Івановичу кілька сотень десятин землі, що розки-нулися довкола містечка Костянтинів і сягали аж до Берестівки сусіднього нині Липо-водолинського району. Цей простір був малозаселеним. Тож невдовзі господар цихугідь з курманівських, березняківських та костянтинівських людей створив СакуновуСлободу. До того ж графи Головкіни, як старший, так і молодший Олександр Гаврило-вич, з повагою ставились до своїх підданих. На відміну від інших, селяни на їх поляхпрацювали лише 3 дні на тиждень, замість 4-5 днів. Тому у них часто шукали притулкуутікачі з Придніпров‘я, яких вони розселяли по селах, в тому числі й у Сакуновій Сло-боді, Кімличці, Красній Слободі тощо. Перевагу надавали тямущим, роботящим, доб-розичливим.

Саме таким виявився Федір Прозеба, що прийшов до Сакунихи з Білоцерківщини.Вести господарство, доглядати за худобою, ходити біля землі навчився ще в Придніпров‘ї.До того ж, мав потяг до бджільництва, медоносних комах привіз із собою. Свій життє-вий досвід трудівника Федір передавав своєму синові Григорію – наймолодшому середйого дітей, народженому в Сакунисі. Йшли роки. Не стало Федора Прозеби. Та йогосправу продовжив син Григорій. До його земельного наділу щороку додавалися десяти-ни. Власна пасіка налічувала близько ста вуликів. Виростала худоба. Працював, не по-кладаючи рук, збираючи копійку до копійки. Була в нього заповітна мрія. Будучи самглибоко віруючим православним, вирішив у своєму рідному селі звести церкву.

У 1862 р. прочув, що в м. Лебедині планують будувати нову, кам‘яну церкву, а ту,що була дерев‘яна, виставлено на торг. Подався, не задумуючись. І за власні кошти ви-купив її. Два роки пішло на те, щоб бережно розібрати святиню (адже стояла в Лебединіз 1808 по 1862 рік), перевезти і відбудувати знову. Всіма справами при будівництві Бо-жого храму опікувався 74-річний Григорій Федорович Прозеба. Світлого весняного дняна святого Григорія, 1864 р. відбулося в церкві перше богослужіння.

Церква, крім садибної ділянки в одну десятину, землі на той час не мала. Але через25 років тут уже зведено 2 дерев‘яних будинки для церковного притчу. На рахунку Бо-жого храму накопичилося 1300 карбованців! Священик Петро Федорович Андрієвськийта псаломник Гнат Мокійович Падалкін отримували за свою службу відповідно по 160та 36 карбованців за рік. Крім Сакунової Слободи Красно-Слобідської волості Роменсь-кого повіту, до приходу входили хутори: Мелешковий Вільшанської волості Лебединсь-кого повіту Харківської губернії та х.Діброва, Берестівської волості Гадяцького повітуПолтавської губернії. (Ось де кордони проходили). У цих трьох населених пунктах, яківідвідували Георгіївську церкву, проживало 945 осіб жіночої та 940 чоловічої статі. На-родилося у них за рік 35 хлопчиків та 44 дівчаток, зареєстровано 24 шлюби.

Уже тоді, незважаючи, що Сакунова Слобода була не волосним селом, тут існувалалавка, щороку відбувалися три ярмарки. У користуванні сакунівці мали півтори тисячідесятин землі. «Общественного выгона 18 д. 224 с., расположенъ онъ кругомъ селенія,служитъ для прогона скота на толоку. Поля въ 3 сменахъ тоже расположены вокругъселения. В двух сменах къ с.Коровинцамъ и м.Недригайлову, поверхность горбоватая, авъ третьемъ – ровная. Пробовали сеять озимую пшеницу, но по недостатку удобренияона родилась плохо, а потому бросили. Весь скотъ пасутъ на общественной толоке истерняхъ. Одинъ чужеобщественникъ къ пользованию пастбищемъ не допускается инанимаетъ его у помещика. Беруть толоку въ Харьковской губернии и у местныхъ поме-

324

щиковъ за отработокъ: отъ штуку (рабочий или гулевой – все-равно) скосить и свезти1 дес. хлеба. Пастухъ долженъ быть свой...»

В описі церков Полтавської єпархії за 1902 р. про Георгіївську в Сакуновій Слободіговориться, що вона дерев‘яна, на кам‘яному фундаменті, з такою самою дзвіницею. Удвох будинках притчу розмістилися: бібліотека, квартира священика, церковно-приход-ська школа грамоти. Церква вже на той час мала 33 десятини землі, в тому числі 1 деся-тина під будівлями.

Прихід відвідувало 1777 осіб обох статей. На посаді священика перебував МиколаІванович Грабовський, псаломника – Іван Григорович Жуменко. Про церковні справипіклувався староста селянин Денис Тихонович Коцур.

У самій лише Сакуновій Слободі на 1910 р. в 243 будинках проживав 1471 житель.Серед них чоботарі, кравці, столяри, троє – інтелігентних занять.

Детальніше зупинимося на біографії отця Миколи (Комарецького М.А.), одного ізсвящеників Георгіївської церкви с. Сакуниха, який віддав Божому храму і його прихо-жанам більше 8 років свого життя.

Народився 4 травня 1877 р. в місті Лохвиця Полтавської губернії в родині священика.З дитинства ріс спокійним богобоязненним хлопчиком, і за прикладом свого батька й стар-шого брата Василя, обрав шлях пастирства. У 1899 р. після закінчення Полтавської Духо-вної семінарії прийняв священний сан, служив священиком до 1907 року в селі СакуноваСлобода (нині Сакуниха Недригайлівського району Сумської області) у Георгіївській церкві.

З 1907 по 1912 рік був благочинним містечка Костянтиново Роменського повітуПолтавської губернії (нині с.Костянтинів Недригайлівського району). У цей же час бувобраний депутатом від м. Полтава в ІІІ Державну Думу. Під час перебування депутатомДуми був слухачем Санкт-Петербурзького Археологічного інституту. З травня 1912 по19 червня 1914 р. Комарецький М.А. обіймає посаду полкового священика, благочин-ний церкви 145 Новочеркаського полку на Охті у Санкт-Петербурзі. До того ж отецьМикола короткий час також служив пастирем військової в‘язниці.

У 1914 р. стає полковим священиком лейб-гвардії Кінного полку й призначається доБлаговіщенської церкви Пресвятої Богородиці. З початку першої світової війни по лис-топад 1917 р. отець Микола безвідлучно перебуває на фронті разом зі своїм полком.Мужній, безстрашний священик отримує бойові військові нагороди за своє служіння йхоробрість при виконанні обов‘язку. Зокрема, орден св.Володимира з мечами та св. Ган-ни ІІІ ступеня з мечами в 1914 р., орден св. Ганни ІІ ступеня з мечами у 1915 р., золотийхрест на Георгіївській стрічці у 1916 році.

У 1917 р. Комарецький М.А. призначений настоятелем у Петрограді в церкву Симо-на і Єлизавети при патріотичному інституті. В 1917 р. рукопокладений у протоієреї, бувостаннім настоятелем церкви перед її закриттям в 1918 р.

Після жовтневого перевороту з березня 1918 р. по березень 1919 р. отець Миколаперебував за штатом, потім знову повернувся в Благовіщенський храм, де служив до1922 р., коли був арештований за опір під час вилучення церковних цінностей й ув‘язне-ний у Петрограді. У цьому ж році судом виправданий і повернувся настоятелем церквиБлаговіщення, де й прослужив до 1928 р.

Загалом у храмі Благовіщення отець Микола прослужив 17 років, церква стала йогоостаннім храмом, а він – його останнім настоятелем. Храм став одним з перших, знище-них безбожниками під час гоніння. Отець Микола важко пережив трагедію нищення йзакриття рідного храму, занедужав, зліг, хоча продовжував служити до 1931 р. на Ко-невському подвір‘ї на Охті, у церкві Великоохтинського цвинтаря. Напередодні Храмо-

325

вого дня, престольного свята Охти, отець Микола знову заслаб. На цьому святі він ви-мовив свою останню проповідь у цвинтарній Нікольській церкві. Напередодні кончини,на Арсенія в Коневському храмі служив архієрейську всенощну службу єпископ Мико-ла (Ярушевич), знаючи, що Комарецький М.А. уже відходить, він прочитав всенароднумолитву за отця Миколу. Дружина отця Миколи записала у своєму щоденнику: «Деньпреподобного Арсения Коневского.День, который он особенно чтил. Святой, в храм ко-торого он перенес все, что потерял в храме Благовещенья… И этот день стал «его» днем…Этот святой взял его с собой в обители вечныя! Не верится, что его нет. Не верится, чтоон ушел…».

25 червня 1931 р. отець Микола помер. Місце поховання його – в Санкт-Петербурзіна Великоохтинському цвинтарі.

Перші випробування і насилля з боку влади зазнали Сакуниська церква і її свяще-ник М.М.Карасевич навесні 1923 р. Тоді прибулі сюди представники влади конфіскува-ли з Божого храму все, що найцінніше: зі срібла, золота. Разом із майном безпідставноприхопили і мідну печатку Георгіївської церкви. Відтоді розпочалося відкрите цькуван-ня церковного притчу. Найбільше діставалося святому отцю. Аби відмовився від духов-ного сану. Христовідступники з числа місцевих гультяїв, нероб та п‘яничок глумилисянад ним, як хотіли. Адже священик для сакунівців був першоосновою віри. Богохуливдавалися проти нього до шантажу, вживали різні заходи, аби скомпрометувати як осо-бу серед мирян. Врешті-решт відрізали йому бороду. Не витримав тих знущань Карасе-вич у 1928 р., помер від серцевого нападу на хуторі Савченковому, де знаходилася йогопроста селянська садиба, дружина, діти.

З відходом батюшки у потойбічний світ Георгіївську святиню у Сакунисі місцеві ак-тивісти закрили, зірвали з купола хрест. Її приміщення до Великої Вітчизняної війнивикористовувалося як зерносклад. Під час німецької окупації прихожани все робили,аби повернути, відтворити попередній вигляд всередині церкви. І це їм вдалося. Та впіслявоєнний час правлячий режим знову взявся за своє. У 1957 р. трактором було зі-рвано дзвіницю. Плотники залатали отвір над будовою, і церква знову стала колгоспнимзерноскладом. Але й відтоді минуло майже півстоліття. Час зробив своє. Убоге, обшар-пане вітрами та сніговіями приміщення, з прогнилим в окремих місцях дахом, зберегло-ся й донині. Вистояло! Можливо, чекає на земляка-сакунівця, який би унаслідував при-клад гуманіста позаминулого століття Григорія Федоровича Прозеби.

Розвиток політичних подій після жовтневого (1917 р.) перевороту вплинув на цер-ковну ситуацію в Україні. Історично склалося так, що саме на її теренах було найбільшескупчення християнських церков, у тому числі й протестантських. Це характерно і длянашого краю. В 20-ті роки почали діяти релігійні громади євангельських християн-бап-тистів у Недригайлові, Коровинцях, селах Воропаї Липоводолинського, Волошнівка Ро-менського районів та інших населених пунктах Сумщини.

У селі Вехове (тоді Вехова Долина) діяла перша нині в межах Сумської області гру-па християн віри євангельської п‘ятидесятників, яка спочатку організаційно входила дозареєстрованої громади євангельських християн-баптистів с.Коровинці. Її першим ду-ховним наставником був Лаврик Захар Іванович (1895-1971 рр.).

Але нова влада більшовиків ставилася як до євангельського руху, так і церковнослу-жителів однозначно: урядовий терор, репресії духовенства, пограбування Божих храмів.

Станом на 1 січня 2006 р. мережу релігійних громад у районі складали 31 релігійнаорганізація різних конфесій, серед яких найчисельнішими є : УПЦ – 13 громад (Недри-

326

гайлів, Вільшана, Терни, Хоружівка, Деркачівка, Коровинці, Гринівка, Томашівка, Іва-ниця, Великі Будки, Козельне, Мелешківка, Костянтинів), УПЦ КП – 7 громад (Недри-гайлів, Терни, Великі Будки, Комишанка, Рубанка, Сакуниха, Червона Слобода), Єван-гельські християни-баптисти – 5 громад (Недригайлів, Великі Будки, Коровинці, Терни,Червона Слобода), християн віри Євангельської – 3 (Коровинці, Терни, Віхове).

Крім названих громад, у районі діють Адвентисти 7-го дня (Недригайлів), єдине вобласті об‘єднання релігійних громад християн віри Євангельської «Церква Божа в про-роцтвах» в Україні» (Костянтинів) та єдина в області зареєстрована, але не діюча Росій-ська вільна православна церква (закордонна) у Вільшані. Не діють на даний момент такірелігійні громади: УПЦ Успіння Божої Матері с. Костянтинів, Свято-Троїцька УПЦ с.Іваниця, Свято-Духівська УПЦ с. Великі Будки, Свято-Покровська УПЦ КП смт Терни,Свято-Георгіївська УПЦ КП с. Сакуниха.

Діючими в районі релігійними організаціями опікуються 19 священнослужителів.11 березня 2006 р. в центрі селища Недригайлова відбулося урочисте закладення

каменя на місці будівництва нової споруди Свято-Миколаївської УПЦ КП. У заходівзяли участь єпископ Сумський і Охтирський Мефодій,голова Сумської облдержадмі-ністрації Н.М.Гаркава, заступник голови облдержадміністрації В.І.Сапсай, народні де-путати України П.А.Ющенко та М.Й. Чечіль, гості з міста Харкова, керівництво райо-ну, віруючі та духовенство Недригайлівського та Липоводолинського районів. Плану-ється церква висотою 33 метри та площею 400 квадратних метрів у стилі українськогобароко.

Щорічно до Дня партизанської слави в с. Сакуниха проходить панахида по загиблиху роки Великої Вітчизняної війни за участю представників районної державної адмініс-трації, районної ради, учнів Недригайлівської, Сакуниської шкіл, ВПУ-41, ветеранів.

Настоятель храму Різдва Пресвятої Богородиці с. Комишанка о. Володимир разом зісвоїми парафіянами взяли участь у конкурсі церковних хорів області, де поділили пер-ше місце з хором Сумського Георгіївського храму.

Протягом року кілька разів паломницькі поїздки до Києво-Печерської Лаври органі-зовує настоятель Митрофанівської церкви в Недригайлові о. Андрій. Вартість поїздкидоступна навіть найбіднішим прихожанам.

Настоятель храму Андрія Первозваного в Хоружівці о. Геннадій разом із сім‘єю береучасть у фестивалі «Єдина родина». Матушка Валентина опікується недільною школою,яку відвідують до 3-х десятків дітей. На заняттях розучуються колядки, щедрівки, релі-гійні піснеспіви. Вихованці школи беруть участь у заходах на Різдво, Пасху, обжинки,День села, готують програму до Дня матері.

У червні 2005 р. жителі Курманівської сільської ради Недригайлівського району ор-ганізували та провели збори громади, на яких вирішували питання про відкриття в селіцеркви. На зборах прийняте рішення про відкриття церкви у колишньому приміщеннібудинку побуту. Але питання не вирішувалося. У лютому 2006 р. Курмани відвідалиєпископ Сумський і Охтирський Мефодій та настоятель Свято-Миколаївської УПЦ КПселища Недригайлів о. Володимир, але справа не зрушила з місця. Щоб розібратися вситуації, на засіданні комісії сприяння додержанню законодавства про свободу совістіта релігійні організації при райдержадміністрації розглядалися «Проблемні питання дія-льності Свято-Миколаївської УПЦ КП на території Курманівської сільської ради.»

6 грудня 2006 р., на Митрофана, у Недригайлівському Митрофанівському храмі від-булася святкова Божа служба, на яку з‘їхалися священнослужителі нашого і Липоводо-линського районів та міста Сум. По закінченні служби відбувся хресний хід.

327

Уже близько 2 років у Недригайлівському районі працює Всеукраїнська місія «Го-лос надії», місіонери якої проводять просвітницькі, благодійні заходи.

У 2005 р. у с.Червона Слобода відкрито УПЦ КП святого Пантелеймона.Під опікою релігійних громад району знаходиться територіальний центр обслугову-

вання інвалідів та одиноких непрацездатних громадян, де віруючі проводять зустрічі здітьми, роздають подарунки, проводять духовно-просвітницькі бесіди. Священики – частігості й у центральній районній лікарні.

При Свято-Миколаївському храмі селища Недригайлів діють мистецький центр де-коративно-прикладного мистецтва та музичний гурток, православна бібліотека та відео-тека. За 2005 р. у районному будинку культури відбулося 2 персональні виставки насто-ятеля храму о. Володимира під назвою «Наша церква – Київський Патріархат».

Ряд релігійних заходів, які заслуговують на увагу, відбулися й у 2006 р. 8 січня на-стоятель Митрофанівського храму о. Андрій і його громада організували в центрі сели-ща Недригайлів поблизу новорічної ялинки свято прославлення Різдва Христового. Групадітей представила вертеп – театралізоване дійство на тему народження Ісуса Христа.

19 лютого в Недригайлів була привезена Охтирська ікона Божої Матері, визнанаСвятійшим Синодом ще у 1751 р. чудотворною. Прибули також архієпископ Сумський іОхтирський Марк, настоятелі Сумського і Охтирського соборів, священики Недригай-лівського, Липоводолинського, Роменського районів з представниками своїх паств. Бли-зько двох тисяч віруючих взяли участь у хресному ході, який проліг від каплиці в цент-ральному сквері селища до Митрофанівської УПЦ МП, де пройшло урочисте богослу-жіння. У заході також взяли участь представники місцевої влади, засобів масової інфор-мації, молодь.

Настоятелі Митрофанівського та Свято-Миколаївського храмів смт Недригайлівзапрошуються на урочисті проводи юнаків до лав Збройних Сил України. У 2006 р. такедійство відбулося 29 березня на базі Недригайлівського вищого професійно-технічногоучилища №41.

У районі відновлюються храми. На сьогодні ведеться будівництво Петропавлівсько-го храму УПЦ у с. Деркачівка, молитовного будинку Євангельських християн-баптистіву смт Недригайлів, збудовано храм Андрія Первозваного УПЦ у с. Хоружівка.

Література1. Синодик гнаних, замучених, в узах безневинно постраждалих православних священно-цер-

ковнослужителів і мирян Санкт-Петербургської єпархії. ХХ сторіччя. – Спб., 1999. – С.61.2. Ми пам‘ятаємо…// Середня Рогатка. До 2000-річчя Різдва Христового. Четвертий спеціа-

льний випуск «Московський проспект», № 128. – С.4.3. Антонов В.В., Кобак А.В. Святині Санкт- Петербурга. Історико-церковна енциклопедія в

трьох томах. Т.2. Спб.: Видавництво Чернишова, 1996. – 328 с.4. Синодик гнаних, замучених, в узах безневинно постраждалих православних священно-цер-

ковнослужителів і мирян Санкт-Петербургської єпархії: ХХ сторіччя. – 2-ге видання доповнене.– Спб., 2002. – 280 с.

5. Санкт-Петербурзький мартиролог. – Спб.: Видавництво «Миръ», «Громада святителя Васи-ля Великого», 2002. – 416 с.

328

Миколаївська церква смт Терни до революційних подій 1917 року

329

Покровська церква в Тернах понад 100 років тому

330

Михайлівська церква в Коровинцях на початку ХХ століття

331

Такий вигляд мала на початку 1920+х років Покровська церква в Малих Будках

332

Капличка в райцентрі

333

Відновлена Митрофанівська церква в Недригайлові

334

Храм Успіння Богородиці в Костянтинові до відновлення

Введенська церква с.Кулішівка, підірвана в 1986 році

335

Миколаївська церква в Недригайлові у 30+х роках минулого століття

Храм Андрія Первозваного в Хоружівці, сучасне фото

336

Архангело+Михайлівська церква, побудована у Вільшані в 1856 році

Церква св.Миколи у Великих Будках, побудована в 1773 році

337

Миколаївська церква в Коровинцях, зруйнована в 30+х роках минулого століття(мал. О.П.Забари)

338

Молитовний будинок у Вільшані, 2007 р.

Нановозбудована Петропавлівська церква в Деркачівці

339

Священик Прокіп Свиридонович Вінніченко.Службу Божу справляв у багатьох

приходах, зокрема в Митрофанівськійцеркві Недригайлова

Настоятель Божого храму в Костянтиновіта Сакунисі отець Микола

Отець Микола (КомарицькийМикола Ананійович) зі своєю

сім’єю в 1903 році

340

Василь Сергійович Литвиненко – колишній житель хутора Дарагановий, народний цілительпередав до новозбудованої церкви в Хоружівці 40 власновиготовлених ікон

Настоятель Михайлівського храму с. Коровинці отець Михайло

341

Піриїзд до Митрофанівської церкви архієпископа Сумського і Охтирського Маркапід час привезення Охтирської ікони Божої Матері

Хліб+сіль від прихожан УПЦ КП Недригайлівщини землякові,народному депутату України П. А. Ющенку

342

Отець Михаїл з церковним старостою В.С.Литвиненком на освяченні пасок у Тернах

Отець Володимир освячує паски в Недригайлові, 2000+ні роки

343

Митрополит УПЦ Київського патріархату Філарет під час відвідин Недригайлова. 2005 р.

Під час храмового свята у Митрофанівському храмі 6 грудня

344

Благочинний ВолодимирМиколаївської церкви Київського

патріархату в Недригайлові

Громадську панахиду в пам’ять загиблих у роки Великої Вітчизняної війни у Сакунисі проводитьБлагочинний Недригайлівського і Липоводолинського районів отець Андрій

345

Отець Анатолій на Водохрещі у Вільшані,1996 р.

Богослужіння у Митрофанівському храмі Недригайлова

346

Хоружівський святий отець Геннадій у місцевій школі, 2005 р.

Храмове свято у Миколаївській церкві Київського патріархату у Недригайлові 19 грудня 2007 р.

349

Ігор СКРИПЧЕНКО

* * *Слово «некрополь» у країнах Давнього Сходу та античного світу означає – кладови-

ще, могильник, де поховані знамениті люди.На території Недригайлівського району є цілий ряд історичних кладовищ та окре-

мих поховань.Тема ця надзвичайно важлива не тільки в меморіальному, але й історико-пізнаваль-

ному плані. Практично без залучення цієї категорії пам’яток неможливо відтворити об’-єктивну історію як кожного населеного пункту, так і України в цілому.

КУРГАННИЙ МОГИЛЬНИК ЕПОХИ БРОНЗИ (II ТИС. ДО Н.Е.)

На території Вільшанської сільської ради, неподалік від с.Вільшани, праворуч відшляху на с. Великі Будки (у 1,7 км від мосту через р.Сулу), Посульською розвідуваль-ною групою Інституту археології СРСР виявлений і обстежений курганний могильник,датований епохою бронзи, II тис.до н.е. Три насипи розкопані Середньодніпровськоюекспедицією ІА АН УРСР у 1977 р. Матеріали археологічних досліджень зберігаються вархіві Інституту археології України.

Могильник налічує 127 насипів. Кургани сконцентровані двома епіцентрами, кіль-кість яких збільшується в східній частині. Рови не простежуються, великі насипи на-ближаються за формою до напівсфери. Діаметр курганів від 5 до 13 м, висота – від 0,3 мдо 1,3 м. На трьох курганах проводилися археологічні розкопки. Під насипами виявленіпрямокутні неглибокі могильні ями, орієнтовані з північного заходу на південний схід.Залишки скелета виявлені лише в одному випадку, речовий матеріал відсутній. В одно-му з насипів знайдено фрагмент кераміки епохи бронзи.

Десять насипів пошкоджені, ймовірно, шукачами скарбів. Реставраційні роботи непроводились. Пам’ятник має великий науковий інтерес у зв’язку з вивченням епохи бро-нзи на території України.

КУРГАННИЙ МОГИЛЬНИК VІ�ІІІ СТ. ДО Н.Е.

Могильник виявлений на правому високому березі р.Сула, на відстані 4 км відс. Коровинці. Цю археологічну пам’ятку досліджували в 1904 р. відомий археологМ.О.Макаренко з місцевими краєзнавцями С.А. Мазаракі та Б.Ф.Беспальчевим. Мате-ріали розкопок зберігаються в Державному історичному музеї України. Кургани дато-вані ранньоскіфським часом, їх залишило місцеве населення Середнього Придніпров’я,яке підкорили племена скіфів.

У курганній групі розкопаний один насип висотою 3 м, діаметром 49 м, глибиною0,75 м. Дослідниками знайдено ліпний горщик і наконечник дротика скіфського типу.Дві ліпних посудини з колекції Б.Ф.Беспальчева походять з великого кургану, розташо-ваного біля с. Коровинці.

Археологічні знахідки є зразками матеріальної культури скіфського типу Посульсь-кої околиці VI-ІІІ ст.

350

КУРГАННИЙ МОГИЛЬНИК V�ІV СТ. ДО Н.Е.

Археологічна пам’ятка в урочищі Заводище, що за 1 км від с. Малі Будки Коровинсь-кої сільської ради, досліджувалася в 1906 р. археологом М.О.Макаренком, який провіврозкопки на 4 курганах, науковим співробітником Інституту археології АН УРСРЄ.В.Махно, який у 1949 р. обстежував два насипи. М.О.Макаренко писав про 42 курга-ни в цьому місці, а Є.В. Махно нарахував уже лише 24.

Цей могильник відноситься до посульської групи пам’ятників скіфського часу й да-тують V-ІV ст. до н.е. Матеріали розкопок 1906 р. зберігаються в Історичному музеївм.Москви, а 1949 р. – в Сумському краєзнавчому музеї.

Насипи розташовані на високому, майже трикутному виступі надзаплавної терасилівого берега р.Сула, який розділений яром на дві частини. На кожній з них розміщеніпо 2 групи курганів скіфського типу.

Дослідники провели розкопки на 6 курганах. У двох із них виявлені сліди вогнищ увигляді вугілля, обпаленої глини. В одному насипі знайдено скелет, очевидно старої жін-ки, в інших двох – розкидані людські кістки та кілька наконечників стріл. У шостомукургані знайдено обвуглений дерев’яний склеп з розкиданими людськими кістками тачерепами від 9 осіб. Також виявлено ліплені невеличкий глекоподібний кухлик та гор-щик із зливом з одного боку, два глиняних прясла, 2 бронзові стріли V-ІV ст. до н.е.

Археологічні знахідки доповнюють уявлення про посульську групу пам’яток скіфсь-кого часу, матеріальну культуру, характер поховальних звичаїв та свідчать про густузаселеність Посулля в скіфські часи.

КУРГАННИЙ МОГИЛЬНИК VI�III СТ. ДО Н.Е.

До 1917 р. курганний могильник, що розташований на схід від с. Великі Будки, до-сліджувався археологами С.А.Мазаракі, В.В.Хвойкою, Д.Я.Самоквасовим, В.Г.Ляс-коронським, а в 1946-1949 рр. – В.А.Ільїнською.

Могильник складається з 16 насипів, десять з яких розташовані в один ряд уздовжр. Сула протяжністю 1 км. Частина курганів знаходиться на ділянці 1000x500 м й оточе-на валами. Місце поховання руйнувалося оранкою.

ПОХОВАННЯ БІЛЯ ЦЕРКОВ

У 1907 р. купчиха М.І.Калугіна заклала нову Митрофанівську церкву в Недригай-лові й після смерті була похована на її території. У перші роки радянської влади могилабула розорена, а останки місцеві жителі перепоховали на кладовищі. Місце похованнябуло упорядковане на початку 90-х років минулого століття.

У с.Костянтинів Кулішівської сільської ради збереглася цегляна церква, яка булаосвячена 28 серпня 1828 р. І в наші дні храмове свято в цьому селі відзначається 28серпня, на Успіння Пресвятої Богородиці. Церква споруджена за проектом архітектораО.О.Паліцина. Неподалік від неї стояв розкішний маєток графів Головкіних, яким нале-жали ці землі.

351

Біля церкви похований граф Ю.О.Головкін, склеп могили якого був пограбованийневідомими ще до 1917 р. Згодом маєток перейшов у спадок внукові Ю.О.Головкіна кня-зю Є.Ю. Голіцину, капітану другого рангу флоту Російської імперії. Він помер ус.Костянтинів і похований на церковному подвір’ї. Могила була обгороджена металеви-ми ланцюгами з якорями, встановлений великий хрест із чорного мармуру. Це похован-ня розграбоване на початку 20-х років XX століття місцевими комунарами. Частина хре-ста з написом валялась до середини минулого століття, а потім невідомо де поділася.

На сьогодні від могили Ю.О.Головкіна і Є.Ю.Голіцина майже не залишилося слідів.

ПОХОВАННЯ ЧАСІВ ГРОМАДЯНСЬКОЇ ВІЙНИ ТА ПЕРШИХ РОКІВРАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ

У центрі смт Недригайлів знаходиться могила активних учасників установленнярадянської влади, які загинули від рук денікінців у серпні 1919 р., та члена комнезамуГ.К.Токаренка, вбитого махновцями у січні 1921 р. Також поруч знаходиться могиларадянських активістів.

У с. Козельне, біля клубу, знаходиться могила активних учасників установленнярадянської влади, які загинули у 1920 р.

На кладовищі с. Комишанка знаходиться могила активного прибічника радвладиС.Х.Сітала, який загинув у 1922 р.

У центрі с.Коровинці знаходиться могила учасника встановлення радянської владиН.Я.Шолудька, який загинув у 1919 р., і активіста колгоспного руху П.Т.Шеремета, якийпомер у 1940 р.

Біля церкви, що в с.Костянтинів, знаходиться могила комсомольців, які загинулипід час колективізації.

На північно-західній околиці села Хоружівка, праворуч від дороги до с.Беседівка,знаходиться могила червоноармійців, які загинули під час громадянської війни у 1919 р.Прізвища їх невідомі. У 1975 р. на могилі встановлено обеліск. Поряд знаходиться моги-ла І.Ю.Прохоренка, активіста колгоспного руху, який загинув у 1932 р.

ПОХОВАННЯ ЗАГИБЛИХ У ПЕРІОД ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ

У боротьбі з окупантами загинуло 22 партизани та 10 підпільників. Жертвами війни(розстріляно, повішено, померло після катувань, убито бомбами і снарядами) стали 555чоловік. Під час бойових дій у 1941 і 1943 рр. на території району загинуло 1467 воїнів,які поховані в 34 братських та 3 індивідуальних могилах. Пам’ять загиблих воїнів увіч-нена 23 скульптурними пам’ятниками, 4 стелами та 10 обелісками.

У центрі смт Недригайлів у братській могилі поховано 15 радянських воїнів, з якихвідомі прізвища 13.

П‘ять братських могил знаходиться в смт Терни. У них покояться 502 радянськихвоїни, з яких відомі імена лише 114.

У с. Володимирівка, Гострий Шпиль, Мазне, Шмати Тернівської селищної ради вшести братських могилах поховано 94 радянських воїни. У Володимирівці поховано 7радянських воїнів. Прізвища загиблих невідомі. У с.Гострий Шпиль поховано 45 радян-ських воїнів. Відомі прізвища всіх загиблих. У Мазному біля приватної садиби Мазного

352

В.І. поховано 5 радянських воїнів. Відомі прізвища всіх загиблих: рядові Андрєєв Лук’янТрохимович, Попов Василь Єгорович, Клепіков Тихін Єгорович, єфрейтор Башілов Оле-ксій Іванович, молодший сержант Войков Тіт Степанович. У цьому ж селі біля приват-ної садиби Рудь Г.І. поховано 6 радянських воїнів. Відомі прізвища всіх загиблих: стар-ший сержант Заботін Микола Михайлович, сержант Загладін Віктор Семенович, рядовіТолстоличенко Федір Сергійович, Хардиков Самуїл Сергійович, єфрейтор Шестаков Оле-ксандр Іванович, лейтенант Ямщиков Георгій Нестерович.

А в с.Шмати поховано 8 радянських воїнів. Відомі прізвища всіх загиблих: рядовіЄвсєєв, Звягінцев Матвій Антонович, Остріков Олексій Егорович, Сєдой Іван Федоро-вич, Стулоб Яків Іванович, Устіменко Петро Олексійович, молодший лейтенант Коно-сов Володимир Олександрович, лейтенант Тетерін Володимир Олександрович. Там по-ховано також 27 радянських воїнів. Відомі прізвища всіх загиблих.

У Тернах на присадибній ділянці Яєшника О.І. по вул. Окіп поховано 3 радянськихвоїнів. Прізвища загиблих невідомі. У центрі селища похований 481 радянський воїн.Відомі прізвища 113. На околиці Тернів, біля залізничного мосту, поховано 3 радянсь-ких воїнів. Відомі прізвища всіх загиблих: рядовий Берзілов Петро Якович, молодшийлейтенант Суслов Кузьма Герасимович, сержант Тесленко Олексій Маркелович.

У с.Городище Деркачівської сільради у центрі села, в братській могилі біля клубупоховано 107 радянських воїнів. Відомі прізвища всіх загиблих.

У с.Деркачівка у центрі села, біля сільради, поховано 57 радянських воїнів. Відоміпрізвища 21 загиблого.

У братській могилі с.Вільшана захоронені 102 радянських воїни, імена яких відомі.У с. В.Будки в братських могилах поховані 17 загиблих, в Гринівці – 10, Деркачівці

– 37, Городищі – 58, Засуллі – 22, Іваниці – 75. У с.В. Будки біля школи поховано 10радянських воїнів. Відомі прізвища 4: рядові Блужін Андрій Сергійович, Байцов МиколаОлександрович, Гусєв Георгій Сидорович., Скороход Леонід Сергійович.

У с. Комишанка на кладовищі знаходиться могила Героя Радянського СоюзуВ.К.Шаповала.

У с. Зеленківка в братській могилі поховано 45 загиблих радянських воїнів, в с. Кулі-шівка – 7, Костянтинові -15, Козельному – 57, Курманах – 47, Рубанці – 11, Сакунисі –180, Великій Діброві – 12, Лахнівщині – 6, Томашівці – 9, Беседівці – 7, Хоружівці – 32,Червоній Слободі – 63, Малих Будках – 8, на хуторі Зеленому Гаю – 2.

У Коровинцях у центрі села у 10 братських могилах поховано 170 радянських воїнів.Відомі прізвища 32 загиблих. Братська могила є в с.Бородані Коровинської сільради,поховано 2 радянських воїни. Відоме прізвище одного: молодший військовий фельдшерСараєв Олексій Маркович.

У с.Малі Будки Коровинської сільради у центрі села поховано 8 радянських воїнів.Відомі прізвища 7: рядові Єремченко Дмитро Федорович, Курбанов Апоркул, ТімченкоВасиль Степанович, Апальков Федір Пилипович, Федченко Іван Євграфович, лейтенантМакєєв Сергій Єгорович, лейтенант Соломко Петро Михайлович, Білостоцький Анато-лій Юхимович.

У центрі Сакунихи поховано 180 радянських воїнів. Відомі прізвища 126.У центрі с.Велика Діброва Сакуниської сільради поховано 12 радянських воїнів. Ві-

домі прізвища 10: Кузьмін Панас Євдокимович, рядові Долгополов Яків Кирилович, Кіп-тенко Микола Іванович, Лєбєдєв Василь Полікарпович, Мінібаєв Григорій Ісупович,Пятаченко Микола Якович, Сітніченко Степан Дмитрович, Терещенко Михайло Павло-вич, Тригуб Іван Петрович, Чшарєв Очан.

353

Братська могила радянських воїнів знаходиться й у с.Лахнівщина цієї сільради. Ві-домі прізвища всіх загиблих: молодший лейтенант Зайцев Олександр Петрович, молод-ший лейтенант Коврігін Іван Павлович, лейтенант Муравйов Микола Миколайович,рядові Подмазко Василь Федорович, Фірсов Конон Тарасович, молодший лейтенантШабаєв Костянтин Якович.

Індивідуальні могили радянських солдатів є в селах Коровинці та Кулішівка.У центрі Кулішівки поховано 7 радянських воїнів. Відомі 4 прізвища: рядові Безин-

гаєв В.Ф., Войтенко О.Ф., Гожа І.Г., лейтенант Шошін М.Г.У центрі с.Костянтинів Кулішівської сільради, біля клубу, поховано 15 радянських

воїнів. Відомі 2 прізвища: старші лейтенанти Бобилєв Костянтин Тимофійович та Селі-фанов Олексій Дмитрович.

Пам’ятний знак на честь загиблих воїнів-земляків установлено й у с.Беседівка То-машівської сільрада. У центрі села, біля клубу, поховано 7 радянських воїнів. Відомі 4прізвища: рядові Козін Андрій Єгорович, Самодуров Яків Юхимович, сержант ШелєповЯків Фірсович, Шелудченко Михайло Миколайович.

У центрі Гринівки, біля сільради, поховано 10 радянських воїнів. Відомі прізвищавсіх загиблих: рядові Безладний Олексій Григорович, Демченко Федір Савелійович,Калістий Кирило Іванович, Кісленській Іван Олексійович, Лєбєдєв Григорій Варфірійо-вич, Мочалін Андрій Васильович, Назаренко Клим Григорович, Попов Андрій Максимо-вич, Хабібзянов Шаміль.

У центрі Засулля поховані 24 радянських воїни. Відомі прізвища всіх загиблих.У центрі Зеленківки поховано 45 радянських воїнів. Відомі прізвища 11 загиблих.У центрі Іваниці поховано 75 радянських воїнів. Відомі прізвища 67 загиблих.У центрі Козельного поховано 57 радянських воїнів. Відомі прізвища 56 загиблих.У центрі Курманів поховано 47 радянських воїнів. Відомі 4 прізвища: рядові Коробов

Микола Євсевійович, Корякін Борис Іванович, Руденко Павло Петрович, молодший се-ржант Сержанов Теджен.

У центрі Рубанки, біля відділення зв’язку, поховано 11 радянських воїнів. Відомі 3прізвища: старший лейтенант Архипенко Павло Григорович, капітан Штатнєв Михай-ло Калістратович, Дудченко Петро Максимович.

У центрі Томашівки, біля школи, у парку поховано 10 радянських воїнів. Відомі прі-звища всіх загиблих: рядові Мірошніков Петро Федорович, Понамарьов Григорій Васи-льович, Разінков Іван Петрович, молодший лейтенант Сальніков Єгор Васильович, єфрей-тор Шабаєв Чіклад, сержант Шуваєв Василь Іванович, молодший лейтенант ФілімоновМикола Іванович, лейтенант Артюшенко Микола Никифорович.

У центрі Хоружівки поховано 32 радянських воїни. Відомі прізвища 11 загиблих.У центрі Червоної Слободи, біля сільради, поховано 63 радянських воїни. Відомі прі-

звища 26 загиблих.Переважна більшість братських могил – це перезахоронення останків радянських

воїнів з окремих поховань, яке відбулося в 1956 р. Більшість обелісків на могилах замі-нені на стели і пам’ятники в 1984 р. до 40-річчя Перемоги.

ПОХОВАННЯ ВОЇНІВ�ІНТЕРНАЦІОНАЛІСТІВ

Військові дії біля озера Хасан забрали життя червоноармійця 118-го стрілецькогополку 40-ї стрілецької дивізії жителя смт Недригайлів Євдокима Микитовича Строколі-

354

са. 1 серпня 1938 р. похований він в братській могилі в районі бою своїми однополчана-ми. Євдоким Микитович за ратні подвиги нагороджений орденом Червоного Прапора.

Серед 6472 загиблих воїнів, що утримували натиск японських загарбників у районіХалхін-Гола, значиться прізвище і нашого земляка молодшого лейтенанта В.Ю. Харьказ с. Іваниця. Василь Юхимович народився у 1914 р. Отримав звання офіцера. Службупроходив у 127-му стрілецькому полку 67-ї стрілецької дивізії. Загинув 28 серпня 1939р. Похований в братській могилі на дивізійному кладовищі.

Гузь Петро Гнатович народився 4 лютого 1964 р. у Недригайлові. Звідси в грудні1983 р. призваний на військову службу. Матрос, радіотелеграфіст в/ч 2241. Оберігавводні рубежі тодішнього Союзу. Помер під час проходження військової служби. Похова-ний за місцем проживання.

На кладовищі с. Засулля знаходиться могила лейтенанта Сергія Григоровича Лин-ника (1960-1982), який загинув у Афганістані 27 травня 1982 р.

У с.Зелене Іваницької сільської ради, на кладовищі, знаходиться поховання рядово-го Олексія Миколайовича Гашенка (1967-1986), який загинув у Афганістані 15 березня1986 р.

Життя нинішнього покоління – це продовження життя тих, хто переступив порігвічності. Вогонь Пам‘яті вищий усіх обелісків. Минуть десятиліття, приходитимуть усвіт нові покоління, але ніколи не померкне подвиг нашого багатостраждального народуУкраїни в ХХ столітті. Пам‘ятаймо!

Література:1. Військові поховання на території Сумської області – 1-ше вид. – Суми: МакДен, 2005. – 136 с.2. Загиблі на чужині. – К.: Пошук.-вид. агентство «Книга пам‘яті України», 2003. – 624 с.

357

Микола ФЕНЕНКО

* * *Народився я на хуторі Ходумент біля села Вільшана, що розкинулось на лівому бе-

резі Сули. Пам’ятаєте? – «Коні іржуть за Сулою...» Так говориться у «Слові о полкуІгоревім». То не виключена можливість, що Вільшана ще тоді була облюбована кимосьіз дружинників князя Ігоря. Бо то справді благодатний, квітучий край. Село старовинне,багате й красиве. Вільне козацьке село. Дві церкви вінчали його панораму. Вони входи-ли в небо своїми золотими хрестами і банями. Одна церква дерев’яна, друга — кам’яна.Село поділялося на дві громади і два приходи. Дерев’яну церкву збудувала громада, ка-м’яну – пані Анастасія з родини Тарновських. Кам’яна церква була збудована на зразокВолодимирського собору в Києві, але, звичайно, менша за розмірами. Тут був мармуро-вий, красивого різьблення іконостас.

Але прийшли тридцяті роки і принесли із собою горе і смуток: церкви зруйновано,хори і служителі розігнані або заарештовані.

Кам’яна церква стояла у парку серед села. Тут же містився панський маєток. Його яне застав, він згорів за часів революції. Ще до революції померла господарка маєтку.Пані Анастасія багато зробила для нашого села. Вона безкоштовно віддала селянам увічне користування свою землю в урочищі Голубівщина. Заповідала, щоб землю оброб-ляли спільно, не ділили між собою. Обробітком та польовими роботами керувала во-лость: спільно засівали, спільно збирали врожай. Хліб зсипали в сільські магазеї, побу-довані земством на східній околиці села. Магазеїв було три чи чотири. На загальній сходцівсієї громади вирішували, кому й скільки можна відпустити хліба, коли хтось із громадипопросить. Громада вирішувала, кому дати хліба з тим, щоб з нового врожаю повернув,а кому й без повернення, якщо то був бідний чоловік: чи багатодітний, чи погорів, чипотерпів від якогось лиха. На випадок градобою або посухи люди мали запаси хліба і напрожиття, щоб уникнути голоду, і на посів. За цей спільний хліб у селі спорудили вели-кий паровий млин. Мука була найвищого помолу, трохи гіршого і ще простішого. Тут жеобробляли просо на пшоно, гречку – на крупи, били олію.

При в’їзді в село земство спорудило лікарню, школу. Вільшанська лікарня слави-лась. Тут працювали кваліфіковані земські лікарі. У цій лікарні я проходив лікарськупрактику – звісно, значно пізніше.

Люди в селі жили заможно – в більшості. Бідних ніхто не зневажав, навпаки, стара-лися допомогти. Жила, скажімо, від нас через один двір удова Параска Волошина. Чоло-вік її загинув чи то на Першій світовій війні, чи в громадянську. Залишилась вона з мали-ми дітьми, то і мій батько, й інші сусіди старались чимось їй допомогти.

На початку двадцятих років родина наша переїхала на хутір, який звався КислийЛіс. Він потопав у садах. У косовицю, та й пізніше, коли возили хліб з поля, хуторянивиносили відра слив і ягід, ставили над дорогою, накривали лопухами й залишали. Хтоїхав чи йшов, брав собі скільки хотів, без грошей. Не пропадати ж добру! Люди з пова-гою ставились одне до одного. Робили одне одному добро.

Батько мій, Фененко Демид Харитонович, був середняк. Радянська влада дала йому5 десятин землі, мав пару коней, дві корови, десяток овечок. Приблизно такого ж доста-тку були усі наші сусіди. Було кілька багатших родин. Але ніхто з них не брав наймитів,ніхто не був глитаєм, як потім їх вважали.

Кілометрів за два від нашого хутора жили два брати, Василь і Федір Колдуни. Особ-ливо не вирізнялись серед інших ні будівлями, ні худобою. Жили як усі. Але от купили

358

вони трактор «Фордзон». Яка то була дивина для всіх, а особливо для малечі! На іншомухуторі громадою теж купили якусь машину – схожу на молотарку, а головне — самаїхала. Село міцніло й механізовувалося, хотіло жити по-новому.

Але настали тривожні часи. З’явилися нові, не чувані раніше слова – колективіза-ція, колгосп, розкуркулення. Батько мій трохи знав грамоти, був чесний і трудящий.Його за це поважали. Громада обрала батька соткомом. Не знаю, чи скрізь була такавиборна посада, чи тільки у нас. Це щось на зразок посередника між громадою і першимщаблем влади – сільрадою. Це не те, що зараз виконавець при сільраді. Сотком був ста-ршим у громаді. А тут саме розпочався наступ на селян. Почали розкуркулювати. Наїха-ли з району та з області представники. З ними був голова сільради, покликали й могобатька. Пішли «куркулити». Моєму батькові наказали забирати в людей худобу, майно,хліб. Батько навідріз відмовився виконувати наказ. «Чоловік мені нічого не винен, і я унього брати нічого не буду», – з цими словами сотком залишив комісію і пішов геть.

З цього почалися наші біди. Записали батька в підкуркульники і розкуркулили ра-зом з іншими. А далі розкуркулювання почало охоплювати все ширші верстви населен-ня, незалежно від того, хто скільки мав землі, хто посідав яке місце за майновим станом.Залежало від того, хто записався до колгоспу, а хто ні.

У нас забрали худобу, забрали хліб, кожухи та інший одяг. Розібрали клуню, хліви. За-лишилась кобила, бо старша сестра працювала нею десь у радгоспі. Не взяли й комори навідчепі, бо була засипана відібраним у людей хлібом. З хати нас вигнали. Зробили там «штаб»по розкуркуленню та колективізації. Правда, через кілька тижнів нам дозволити жити усвоїй хаті. Чи то зглянулись на малих дітей, чи подіяла батькова скарга в область. Проте«штаб» так і залишився у нас. Я в свої десять років усе спостерігав, що діялось.

До нас у хату заганяли селян і примушували записуватись до колгоспу. Під образа-ми стояв широкий і довгий стіл, не покритий скатертиною, її викинули геть. На столілежав наган без кобури. За столом сиділо чоловік 5–6 представників. Ми, малеча,– напечі. От приводять нещасного селянина і вимагають писати заяву. Коли хтось огинався,йому показували нагана. Коли й це не допомагало, у нього забирали з двору й хати все, асамого садовили в холодну. Холодна була при сільраді – це вже на іншому хуторі, Пуш-карщині. Вели заарештованого під вартою. В руки давали помело, замість прапора, а накожусі на спині писали крейдою, коли кожух був чорний, а коли білий – вуглиною: «Зло-сный несдатчик хлеба государству». У холодній його тримали – аж доки нещасний ненапише заяви. Родина ж залишалась на вірну смерть, бо забирали буквально все: хліб,якщо він десь ще затримався, картоплю, буряки, кукурудзу, навіть одвійки, насіння со-няшникове, гарбузи, квасолю. Були випадки, що ревізували останній печений хліб, ви-носили учинену діжу, яка була підготовлена хазяйкою, щоб завтра спекти хліба. Цяродина уже сьогодні не мала що їсти. А треба ж було жити: осінь, зиму, весну.

Вітряки й млини зіпсували або спалили. Люди призвичаїлись до жорен. Знаходиликаміння біля розбитих вітряків або одрізали два кругляки з дуба, набивали їх битимиуламками з чавунів, прилаштовували і на них мололи муку. Треба ж було якось жити.То й такі пристрої розбивали. Порятунку не було ніде, усі були голодні й голі. Заможнихвисилали на Соловки як класових ворогів. Середняк та біднота помирали на місці. Тако-го знущання не знав світ.

Мого батька так само саджали у холодну, писали на спині написи, наставляли нанього нагана, та батько заяви до колгоспу не написав.

Одного разу я сидів на печі. Туди вліз один із «кональців» (себто виконавців), одгор-нув дрантя й побачив рукавець пшона, десь кілограмів 4 чи 5. Він його забирає, а я вче-

359

пився й не даю. Тягну до себе. Тоді він стяг мене разом із торбинкою з печі, підняв надголовою і вдарив об підлогу. Я знепритомнів. Пшоно випустив з рук. Мене відлили во-дою. Та не все знайшли оті гицелі. Дещо залишилося в нас. Зиму якось перебивались.Старша сестра Параска (нині уже покійна) возила з радгоспу до Васильківської ґуральнікукурудзу й картоплю, то й нам дещо перепадало. Хоч і мізерія, але ж то була великадопомога. Мати ще з осені товкли в ступі жолуді, підмішували трохи мукички і пекли,так звані, «галети». Та коли настала весна, живитись уже не було чим. Тоді прочули, щодесь кілометрів за 10-15 в буртах згнила картопля. Смерділа вона на 5-6 кілометрів. Яходив туди з братом. Ми приносили цю гниль, добре промивали. Залишався тільки самкрохмаль, вонючий, але ж крохмаль.

Коли зазеленіло, чухрали листя з липи, рвали лободу, в лісі – пшінку, пізніше —яглицю. На городі зеленіла цибуля, посаджена під зиму. Із зелені, нарваної в лісі, вари-ли борщ. Часом мати насипали такого борщу й посилали мене до сусідів. Давали ще йчаснику та цибулі. Я приносив їм цю їжу, і вони жадібно накидались на неї. Пригадуюдружину розкуркуленого діда Івана Пилипенка та його доньку. Сиділи вони на полу, аперед ними стояла сковорода із сухою гречаною половою. Для людини вона не могладати нічого. Вони вже були опухлі й немічні. Син Кирило пішов у радгосп «Овече» знадією за роботу одержувати колотуху, та дорогою помер. Не було вже сили дійти. Якосьдід Іван зайшов до нас весь опухлий. Мати дала йому варений буряк, якого він жадібнопроковтнув. Потім пішов до інших сусідів. Там, у повітці, побачив на яйцях квочку, віді-рвав їй голову, з’їв сирою із пір’ям, повипивав яйця і помер. Померли невдовзі його доч-ка й дружина.

Мати посилали мене із тим борщем і до дальших сусідів. Старші в сім’ї померли зголоду. Залишились тільки два сини: один старший за мене, другий – менший. Коли яприйшов, старший, Олексій, товк у ступі пусті торішні качани кукурудзи в надії мати зтого хоч якусь поживу. Менший, Мишко, лежав уже без пам’яті, непритомний. Сльозитекли з його очей, з рота бігла слина, їсти він уже нічого не міг. Того ж дня й помер.Альоша виїхав у Донбас до дядька. У нього на це ще вистачило сил.

Смерть косила людей нещадно, на хуторах і в селах валялись трупи.Не пригадую, чи тої весни 1933 р., чи раніше, в 1932 р., ми з батьком і матір’ю та

меншим братом Іваном зібрали всякий одяг, який не вдалося забрати «кональцям», со-рочки й спідниці, керсетки і дівочий посаг, і поїхали своєю підводою на Курщину. Тамусе міняли на хліб, картоплю та інші продукти. Це нас виручило хоч якоюсь мірою.

Весною 1933 р. сусідський хлопець, старший за мене, поїхав на торфорозробку десьбіля станції Тьоткіно. Звідти прислав листа, в якому кликав молодшого свого брата при-їхати туди, бо там давали за роботу колотуху. Це вода, у якій розколочено трохи борошна.Ми й вирушили туди удвох. Пішли на Деркачівку, Терни, Черепівку. До вечора дійшли достанції Буринь. Вечоріло. Ночувати збирались на станції. Та ось іде обірваний, пухлий зголоду чоловік років 50–55. Він з трудом рухався. Підійшов до нас: «Бідні діти, де ж вамночувать? Ходімо, я вас пущу». Ми погодились. Ішли, може, півкілометра. Там у бур’яністояла пустка. Зайшли разом із старим. Він з трудом переставляв опухлі ноги. Полягалипросто на підлозі. Через який час, коли ми вже дрімали, а наш добродій думав, що мипоснули, він накинувся на нас і ну душити. Наше щастя, що сил у нього майже не було.Ми вирвались і втекли. Прийшли знову на вокзал. У нас на хуторі та й у Вільшані людоїд-ства не було чути. Але чутки ходили, що у сусідніх селах такі жахливі випадки були.

На ранок ми пішли на Путивль. Ночували у якихось людей. Господарі були добрілюди: постелили нам на підлозі, дали вечеряти. У них був такий голод, як і всюди. На

360

вечерю – борщ із лободи, як у нас вдома. Та ще й без солі... На ранок ми човном перепли-вли Сейм і рушили на Тьоткіно. Дорогою знову заночували. Люди, що пустили нас, булизаможніші, ніж ми. На вечерю дали нам молока і хліба. Другого дня, коли ми збиралисьу дорогу, мені було запропоновано залишитись у них за пастуха. А мій товариш пішовшукати свого брата.

Цей страшний голод, що забрав мільйони людей на Україні та на Кубані, був органі-зований. Він не був наслідком якогось стихійного лиха. Урожаї були хороші. Особливодобре у 1932 р. вродило просо. Такого проса давно не бачили старі люди. Добре вродилий інші культури. В коморі мого батька та в коморі сусідів, що померли з голоду, булизасипані тисячі пудів пшениці, відібраної у селян. Можна було хоч би по пуду роздатиїм, і то порятовано було б тисячі людей. Так ні ж, хліб охороняла озброєна варта. А людипадали з голодної смерті. Тож пом’янімо тих великомучеників добрим словом. А мучите-лям їхнім пошлемо прокляття!

Окремо треба сказати про так званого класового ворога, якого тисячами відправля-ли на Соловки, до Сибіру, всіляко знищували.

Уже в шістдесятих роках я лікував тодішнього заступника голови Черкаського обл-виконкому Петра Двірняка. Він був одним із виконавців сталінської лінії на селі в часиколективізації. Як розповідав мені Петро Іванович, він за наказом «зверху» особистовідправив на висилку цілий ешелон куркулів з Черкащини. Людей хапали, в чому хтостояв. Дозволялось узяти з собою невеличкий вузлик з харчами та з деякою одежиною.Чоловікам на штанах поодрізали ґудзики, щоб не могли тікати. Штани треба було по-стійно тримати в руках, а це обмежувало рух.

– Одвіз я їх особисто аж до місця призначення, у глуху тайгу. Така була вказівка.Кілометрів за 300-500 довкола не було й хатини, не те що села. Там їх і залишили,–згадував оповідач.

Через кілька років після тих трагічних подій почалася Вітчизняна війна, Двірнякапризвали до війська. Він став інтендантом. Згадував:

– Поки Україна не була окупована, постачання армії не знало особливих проблем.Коли ж німці окупували Україну, воно ускладнилось. Доводилось скрутно. А дай, ду-маю, поїду до своїх земляків у тайгу. Треба ж було заготовляти і м’ясо, й хліб. Та й хоті-лось побачити, чи вижили куркулі. Найпевніше, що їм у тих умовах – гаплик. Видно,згинув класовий ворог. Поїхав. Довго довелося блукати, доки знайшов. І не повірив сво-їм очам. Стояло село. Не хати, а котеджі. Тайга довкруг розчищена, викорчувана. Полячисті, любовно оброблені. Паслась худоба, було багато птиці. Коли дізналися, чого яприїхав, скликали сходку. Оголосили збір – пожертву для Червоної Армії. Стільки нада-вали хліба, м’яса, овочів, яєць, теплого одягу, що я заповнив кілька студебекерів. Споча-тку боявся, щоб не вбили з давнього зла, а потім мої сумніви розсіялись. Стрівся зі своїмколишнім сусідою, згадали минуле. «Ти, Петре, хотів, щоб я згинув. Та Бог не допустив.А за що ти наді мною позбиткувався? За що влада побачила у мені ворога? Чи я хочслово проти неї сказав, чи скривдив кого, чи визискував чужий труд? Сам трудився івдень, і вночі. Ночами молотив на току сніпки. Перепочити лягав на сніп. Проснуся —та й знову молотити... А ти мене до Сибіру, в тайгу, на загибель. За що? — майже крізьсльози дорікав мені колишній мій сусіда.— Ти ж бачиш, що ми й тут не загинули...»

...А я ще тоді, малим, думав: за що такий глум над цими нещасними гречкосіями,—за те, що годують півсвіту?..

(33)й: голод. Народна Книга)Меморіал / Упор.: Л.Б.Коваленко, В.А.Маняк. – К.: Рад.Письменник, 1991. – 584 с.)

361

Микола ГРИЦЕНКО

ЗОЛОТЕ ДНО

Осінньої пори року 1932-го з раннього-рання, як і будь-якої осені, виходили селяни вполе збирати урожай.

...І зібрали люди все до колоска. І звезли до комор. І обмолотили. І запаслись назиму, хто як старався, і в кого скільки сил було та потреби. І пішов сніг. І десь далекосеред зими відбив годинник на Спаській вежі в Москві гучним дзвоном дванадцять ра-зів, сповістив про народження року 1933-го. Тільки не долітав той дзвін до хуторів, роз-ривався на шмаття холодними вітрами, заплутувався в завірюсі.

Люди спали стомлено і тихо. Дзвін вони почують завтра позавтра... Тільки той дзвінуже буде по багатьох з них...

* * *...Ой загуду)загуду,Я в хуторі не буду.Та, що во хуторі ворогиКругом хату облягли./З нар. пісні/

«Вибирали «канальщиків» в основному з бідняків. Душ по п’ять. Зразу ходили вонив Тимченках по багатих хазяїнах. Потому – до середняків добрались. Забирали все під-ряд. А особливо у тих, хто не хотів у колгосп вступати. З такою ключкою ходили і ширя-ли нею скрізь. І чавуни з печі витягували та їжу виливали надвір. Нічогісінько не остав-ляли.

Дядько мій, Іван Тихонович Берко, не вступав у колгосп. То його, бідного, так обі-брали! Хоча б полову яку оставили. Жінка його в піст померла. Дядько Іван до літа дотягі також помер. А потім і три сини: Митрофан, Микола, Михайло – слідком за ними...Микола і Михайло пошти в один день померли. А ями нікому копать, бо всі безсилі. Підхатою була стара ямка, що в ній буряки і картоплю на зиму закопували, то в ту ямкуобох і впустили, і засипали вже як могли. А найменшеньку з дядькової сім’ї, пухленькуМарусю, тато мій вже забрали до себе. Хоч і самі пухлі ходили, а її взяли.

Ох, ті «канальщики»! Як же вони допікали! Походять от поназбирують у людей, атоді щось там у сільраду одвезуть, часто самі все і з’їдали. На Берках у них хата булатака, де збирались. Весною 33-го, видно, хтось із тутешніх мужиків стрельнув із ружжячерез вікно в ту хату. Самого главного їхнього вбив. /Він чужак, не нашинський був/.То всі ті остальні «канальщики» так мстили за того бандюгу, що чуть півсела не переби-ли-порішили.

А наші у тій кумпанії тоже були: активісти, комсомольці. Йшли в банду, бо знали,що там з голоду не вмруть.

А пізніше, коли в 41-му війна почалась, то, кажуть, на фронті у спину тих активістівпошти всіх і постріляли. Свої люди постріляли...»

* * *...Хтось у лісі блукає,)Дочка неньки шукає.Ськала, ськала, не знайшла,

362

Заплакала та й пішла.Найшла в полі купину –Матінчину могилу./З нар. пісні/.

«Вибрали «канальщики» все у нас. І хату розтягли. І пішла я старцювати на кацап-щину. Двох діточок оставила батьку-матері, а сама пішла. На кацапщині голоду не було.І булки вони пекли гарні та високі. Люди там не злі. Без шматка хліба не відпускали зхати. Отак походжу я, походжу, поки сухарів тих назбираю і додому на хутір Озеро до-биваюсь. Та хіба ж того стане? Розділили на багацько ротів, поїли, і все. Мати моя, Гор-пина Наумівна Шаповал, все од себе одбирали дітям та внукам... До весни якось добули.Мати ще й на роботу щодня дибуляли.

Сіяли якось під Хоролом жінки рижій. Зернятка маненькі такі, гіркущі. А мати моя іпросять їх:

– Дайте, жіночки, мені того насіння попоїсти.А вони їй:– Бабо, не можна, бо після нього вмрете.– Дайте, – кажуть мати, – щоб я вмерла і не мучилась.Дали... Так в полі того дня і померли. Старші мої сестри Явдоха та Уляна насилу

знайшли матір в бур’яні. Самі ж тільки ноги пересували, пухлі ходили. Додому тягтинесила була. Вигребли вони сяку-таку ямку і загорнули матір, в чім була. Бо тоді сільра-да строго судила, щоб вороняччя не розтягувало кістки. Ой строго!...

А батько наш через кілька днів у чужих людей під піччю померли».

* * *...Чорна хмара насуває,Брат з сестрою розмовляє:) Ой ти, сестро перепілко,) Скажи правду – дітей скільки?) Раз – четверо, раз – п’ятеро,А всіх буде дев’ятеро./З нар. пісні/.

«...Батьки мої Іван Максимович і Мокрина Іванівна Мартиненки жили на хуторі Бе-рки. Дев’ятеро діток в сім’ї було. Живих троє осталось. Я ж близнятком був... народивсяразом із сестрою Марійкою. Нема Марійки. Батька нашого ще перед голодовкою загна-ли в другу область в радгоспі одроблять. Бо вважався неблагонадійним. Дуже вже він дохазяйства був охочий, найлуччу хату в селі вистроїв. А мати не в силі була прогодувать.

Найменшого брата мого Миколу... Було це літом 33-го. Вже кой-хто із людей обсія-вся і ждав урожаю. У сусіда нашого пшениця на городі росла, почала колоски викидать.От Микола, брат мій менший, пухлий з голоду – переповз через обніжок і вирвав триколосочки. Сусід побачив, прибіг на город. Підняв хлопця за руки, за ноги і з розгонувдарив ним об землю. Так з колосочком в руках Коля і захолов».

* * *...Вийди, таточку,На порадочку.Розкажу тобіЯ всю правдочку.

363

«В Кинашеві сім’я Сичів була найбіднішою. Та все ж ніхто з них у «канальщики» непішов. Думали – виживуть якось. Десь недалеко перед 33-м тільки ж поженились Мак-сим і Полька Сичі, ще й діток, слава Богу, не нажили. Так от Полька вмерла весною 33-го. І Максим бук уже такий... на підході. Видно, одне з одним останнім бур’яном діли-лись. Захолола Полька. Зійшлися, хто іще міг ходить, вигребли сяку-таку яму, затяглитуди Польку. Вже й присипати думали. А котрийсь із мужиків і каже: .

– Що ж, на Максима яму копать уже сил не стане. Тягніть, мабуть, сюди і Макси-ма... Все одно не сьогодні-завтра...

Максим ще й, кажуть, просився:– Куди ви мене, дядьку, тягнете?– До Польки, – кажуть. – До Польки... – ...Так і закопали їх, мов пару голуб’ят».

* * *...Ой добре, браття,Чужих дітей бить.)Ані лається.Ні змагається,Вишитим рукавцемУтирається./З нар. пісні/

Гмирі жили на Маслаках бідненько. Сімейство чимале: хазяїн – Гмиря Юхим Власо-вич, жінка його, сестра і четверо дітей. Мерли один за одним, їх у клуню стягували,стягували, аж доки останній із сім’ї не вмер. Бо сили не було яму копать для кожного.

Хто перші померли, вже почали розкладаться... А як семеро їх у клуні стало, тодісільрада дала команду – копать одну велику яму на всіх. Отак всіх гуртом і поховали.

А недалеко од них жили Гриценки: Пилип Іванович, жінка, двоє діток. Зразу в голо-довку мов і перебивались непогано, їх рятувала худюща корівчина, з якої вони виціджу-вали якусь там кружку молока. А перед весною корову їхню вкрали. Більше на хазяйствінічого не було, все «канальщики» вимели. Їли вони кору з дерев, бур’янець.

Першим помер Пилип Іванович. Він ще справно і в бригаду ходив. Та одного дняйого, мертвого, на підводі додому привезли з тої бригади. Днів через два жінка його вме-рла, за нею дитина. А другу... сусіди з’їли. Хоч потім і самі померли. Мабуть, від гріхавеликого померли...»

* * *...Ой, орьол, ти орьол,Ти, товаришу мой.Ти літаєш високо.Ти буваєш далеко.Ой чи був же ти, орьол,На Вкраїнушкє родной?../З нар. пісні/

«Нашу хату, що стояла на Маслаках, ще в 32-му активісти розібрали на дрова, а сімей-ство вигнали надвір. Мати наша в колгосп не хотіли вступати, ось вони й зробили...

Пішли ми з хати в хату по чужих людях кочувать. Батька у нас не було – ще в 1914з війни не повернувся. А сімейство: дід Омелян Костянтинович, мама наші, МотронаОлександрівна Криворотенко, і дітей четверо.

364

Бог, видно, на нас зглянувся, що з голоду не померли. Врятували два мішечки сухихгрушок, які заховані були, та роздовбана ямка із гнилою картошкою.

Ходив я у Білорусію милостині просить. Ночував, де прийдеться. Я ж іще пацаномбув. Багато забулось, багато слізьми вийшло... Одне в пам’яті стоїть кріпко: якось в селібілоруському дальньому-дальньому, в болотах, куди, видно, наші люди не доходили, –один дядько довго дивувався, що я прийшов просить милостиню з України. І все не ві-рив.

– Ну, як же це так може буть, – казав він, – у вас на таких землях солодких табагатих і... голод? Та у вас же... /він ніяк не міг підшукать підходящі слова ... Та у васже, у вас – ЗОЛОТЕ ДНО...»

Золоте дно. Україна. Скільки ж людей лежить на тому золотому дні? І, може, вонозолоте лиш тому, що золоті люди наші встелили його? І земля родить на крові, на кіст-ках народу нашого великого, працелюбного, покірного, доброго. Воістину – золоте дно.

...Проходив 33-й рік. Проходив і входив у землю плачем. Восени ті, хто вижив, зібра-ли сякий-такий урожай. Люди розправляли крила, піднімали голови.

І прийшла зима року 34-го. І випав сніг. Високий і багатий, І люди вірили в народніприкмети про майбутній гарний урожай. І вперше посміхались. І почали ходити один доодного в гості. І хоч бідно, але вже було що поставити гостям на стіл. Наступало Різдво.І вперше під вікнами убогих хутірських хат почулась щедрівочка:

Молода ГалечкаПо городу ходила.Святий вечір.По городу ходила,Бога просила.Святий вечір.Та й уроди, Боже.В цей сад виноград.Святий вечір.Золоті яблучкаТо для батечка.Святий вечір.Червоні ягідкиТо для матінки.Святий вечір.

ВІД АВТОРА:Спогадами про нелегкі пережиті дні ділились:Берко Анастасія Андріївна /с. Тимченки/,Гриценко Палагея Іванівна /х. Озеро/,Мартиненко Іван Іванович /х. Берки/,Криворотенко Сергій Сергійович /х. Маслаки/.За останні 20 років на території Козелянської сільської Ради кількість хуторів зменшилась

вдвічі. Лишилось чотири села. Серед знищених хуторів: Озеро, Маслаки, Черці, Гаврики...Розрівняв бульдозер і приплюснуті могилки голодомору. Десь серед великого поля розгорну-

та могила і померлого від голоду мого діда – Гриценка Павла Івановича, що жив на хуторі Озеро.Немає і хутора Кинашеве, де народились моя мати – Гриценко Олександра Михайлівна. Ці

рядки пісень, наведених мною вище, наспівувала вона мені зимовими вечорами. Це – пісні нашогокраю, співані-переспівані століттями. Це – пісні нашого Золотого дна, живучі і нев’янучі, і вічні,як сама земля, як життя на землі...

365

Михайло КУРИЛО, уродженець с.Придушине

ТІНІ ЕПОХИ

Моє «щасливе» дитинство почалося в селі Червона Слобода Недригайлівського райо-ну у великій хаті мого діда Максима Івановича Курила. Цей досить дебелий, зовні похму-рий господар мав чотири сини і чотири дочки. Згодом тут одна за одною з’явилися триневістки, в тому числі і моя майбутня мати, незабаром, як це водиться в житті, дідуся табабусю щедро стали дарити онуками. Так що в загальному рахунку цієї комунії я посівтринадцяте місце, і займав найбільш вигідне положення в цьому громадсько-родинномуосередку. До мене ще і не доходили ніякі життєві вітри і громовиці. Моїм надійним приту-лком була колиска, яку я хазяйновито зайняв після моєї двоюрідної сестрички.

Коли ж я став самостійно залишати своє помешкання і час від часу здійснювати незавжди м’яке приземлення на піл, а то й на долівку, то батьки стали класти мене на нічміж собою, а вдень – прив’язували до ніжки стола, бо колиска була вже зайнята іншимгромадянином. Та всьому приходить кінець, прийшов він і нашому спільному перебуван-ню під дахом дідової хати.

Дід, який за роки НЕПу міцно став на ноги, почав по черзі відділяти синів. Йогощедрість була рівною для всіх. Давав наділ землі, дерева на хату, теличку, лошака, паруовечок на розплід... А вже далі – як кожен зуміє.

Саме в таку ситуацію були поставлені мої батько й мати, що мали за плечима трохибільше двадцяти років.

Було це глибокої осені, з переходом на зиму, а за день чи за тиждень хати не побуду-єш. Наша дорога пролягла на один хуторів – Придушину /нині Горького/, що був запо-чаткований за 2-3 кілометри від Червоної Слободи. У цьому хуторці на той час уже об-жили собі місце три сім’ї: Буцани, Плахотники, Паськи. Добрі люди – дядько Грицько ітітка Химка. Плахотникови, пухом їм земля, пустили нас на квартиру. В маленькій їхнійхатині, де майже половину місця займала піч, тепер і знайшла затишок і наша сім’я, вякій було вже двоє дітей. Така ж сім’я і в господарів.

При всьому цьому ми знайшли в цій хаті дружбу, душевне тепло, моральну підтрим-ку і практичну допомогу. Батько і дядько Грицько з раннього ранку до пізнього вечорапрацювали на будівництві нашої хати, матері займалися господарством і дітьми. Такминали дні і ночі, непомітно промайнула й зима.

Райским куточком в моїй пам’яті на все життя залишився наш чарівний хутір. Намежі двох районів – Липоводолинського і Недригайлівського. З півдня на північ на декі-лька кілометрів протягся неглибокий розлогий яр. У верхній його частині невеличкакриничка з чистою, як кришталь, водою. Звідси брав початок голубий струмок, що пет-ляв униз в бік Червоної Слободи.

На пагорбах по обидва боки яру, десь у 1927 р., розбудувалося близько 30 сімей. Це,як правило, молоді люди, сильні, працьовиті подружжя, що пнулися один перед іншим,аби своїм господарством не відстати від сусіда. Завдяки тяжкій праці таких трударів наголій степовій рівнині за 3-4 роки з’явилися не лише хати, а й хліви, комори, клуні та, якводиться, колодязь на обніжкові, щоб зручно було й сусідам.

Не сиділи склавши руки й мої батьки. День і ніч не розгинаючи спин, тягли хлібороб-ську лямку. Не сподіваючись на якусь «гуманітарну» допомогу. Вони надривали жили,аби примножити те, що їм дісталося. Не байдикували без діла й діти: кому корову пасти,кому свиню з поросятами, кому вичищати в хліві.

366

Залишивши дідову хату, мої батьки надумали нажити хоч якусь конячину. Дід давтеличку і пообіцяв лошака, який ще мав підрости. Тож батько продав теличку і, не чека-ючи, поки підросте лошак, купив на ярмарку у циган уже не молодого, до того ще й кри-вого на задню праву ногу коня за кличкою Воронько. Незважаючи на свій далеко непривабливий вигляд, він відразу зарекомендував себе як безвідмовний трудівник.

Тим часом наше господарство міцніло. Тож батько поїхав на ярмарок в село Беєве,продав там Воронька та двох поросят і купив кобилу Зорьку. Молоду, гнідої масті, висо-ку, струнку, необижену кормами, стрімку в ході з переходом на біг, з білою зіркою налобі. Після Воронька це було чарівне диво на нашому подвір’ї. Згодом з’явилася у наскорова. Майже одночасно на сусідньому хуторі батько купив два вулики бджіл, з яких,до речі, через 3 роки у нас виросла хоч і невелика, але достатня для сім’ї пасіка – деся-ток бджолосімей. Тут я не можу не згадати широко відоме у народі означення про те, щоземля—мати всього багатства, праця – його батько.

Так, земля, на якій невтомно трудилися молоді хлібороби в Придушині, віддячувалаїм рясними врожаями. Тут легко дихалося, охоче працювалось. Тут людям хотілося жити,співати, спілкуватися, примножувати достаток.

Влучно сказано, що не місце людину красить, а навпаки.Через кілька років у березні біля нашого хутора зашуміли верби, а вздовж дороги –

осокори, майже в кожній сім’ї в кінці садиби з’явилась копанка з проточною водою, дежінки прали білизну, білили полотно, а ми, дітлахи, купались і ловили рибу.

Та недовго мої земляки вільно господарювали на благодатних придушанських землях,коротким було їхнє хліборобське щастя. Швидко стало сідати сонце за обрій, небо затьмари-лось холодними брудними хмарами. Чоловіки при зустрічі стали вживати досі незнайоміслова: СОЗ, колгосп, куркуль, глитай, більшовик, уповноважений. Набувало поширенняслово Сталін. У хуторі поселилися нові «жителі»: страх, тривога, довіра, стогін, плач...

Десь у 1930 р. після неодноразових викликів до уповноваженого, після зборів, щопочинались вдень і тривали до пізньої ночі, прийшов додому наш батько і, тяжко зітхну-вши, промовив: «Написав заяву в СОЗ». На зойки і сльози матері тільки й промовив:«Кидать пісок проти вітру—тільки очі запорошиш».

Через кілька днів батько вивів з хліва Зорьку і вона від сонця і свіжого повітря сталавигравати і весело іржати. Потім потягнув повід, вивів її на дорогу і попрямував на базу– так у нас називали новостворене колективне господарство. Мати тихо плакала, вити-раючи очі краєчком хустки, разом з нею по-своєму пхикали і ми з меншою сестрою. Такпочинався наш шлях у «світле майбутнє». Згодом відвели туди ж і корову. Правда, черездекілька місяців селяни корів розібрали. Привів і я додому нашу Чайку.

Попереду селян чекала довга-довга смуга страждань і поневірянь, яких, мабуть, незнали наші предки в найтяжчі часи історії – чи то в роки татаро-монгольського нашестя,чи від утисків польської шляхти, чи за кріпацтва, або в інші лихоліття.

У газетах все настирливіше і все крупнішим планом стали горіти заклики: «Ліквіду-ємо куркульство як клас!», «Дамо рішучу відсіч глитаям і експлуататорам!» В колгоспішвидко сформувалась ціла орда різних управителів: голова, бригадир, рахівник, обліко-вець, вагар, завгосп, комірник, об’їжчик... Це саме ті, що за своє домашнє господарствоособливо не вболівали, охоче займали посади, де не треба було перти плуга. Пухом зем-ля їм усім, кого вже немає в живих.

Тепер сумлінна праця хлібороба перестала бути єдиним джерелом достатку і благо-получчя сім’ї. Поступово, але досить швидко ввійшли в життя пристосуванство, підла-бузництво, лицемірство, уміння пригостити начальство, рабська перед ним покірливість,

367

обдурювання, продажність, а згодом... і крадіжки. Через кілька років увесь цей духов-ний бруд Сталін кваліфікує як «революція свідомості у психології людей». Наш голова –тепер він тільки Йосип Іванович – дуже охочий був до швидкої, з вітерцем, їзди на ре-сорці. Декілька разів на день він пролітав мимо нашого двору, їдучи то в сільраду, то вкооперацію, то до телефону в Червону Слободу, аби подзвонити в район і доповісти, щоколективізація йде успішно. І кожного разу, порівнявшись з двором, його кобила повер-тала свою красиву голову в бік нашого хліва, бо в оглоблях ресорки була... наша Зорька.Та Мишенко, як жокей, вправно натягував віжки і гнав її далі.

Одначе недовго розкатувався голова. Незабаром Зорька захиріла, стала важко ди-хати, дуже схудла, а через якісь два чи три місяці її труп витягли з конюшні й відправилина скотомогильник. Та списали цей злочин на «ворогів народу», підкуркульників, що,мовляв, діяли тихою сапою.

Саме на терені цих подій одного дня після уроків у школі мене покликав в учительсь-ку завідуючий школою Гробець Іван Федорович і повідомив, що мені як кращому учневідоручається важливе завдання – вдома написати на газеті об’яву і завтра принести вшколу. При цьому він дав мені газету та невеличкого папірця і звелів читати вголос.Пересохлими губами я став читати, що такого-то числа і місяця, о такій-то годині ранкув приміщенні сільбуду відбудеться суд над «куркулями». Далі йшов список кращих гос-подарів з Червоної Слободи та з навколишніх хуторів. Три чоловіки з них були нашимисусідами, всі по прізвищу Осінні. Ті, в яких від поту ніколи не висихали сорочки.

Отак я потрапив в «актив» місцевих більшовиків. Писав я ту зловісну об’яву, мати,безумовно, поцікавилась, що ж я пишу. Вона тоді ще не вміла читати, хоча заняття влікнепі відвідувала і дещо пізніше читати таки, хоч і з трудом, але могла. Тож я їй роз‘яс-нив, що до чого. З переляку вона знітилась, а потім стала слізно благать, аби я викинувгеть і ту газету, і той папірець, що дав мені вчитель. Та я, не вагаючись, з пафосом відпо-вів: «Так я ж кращий піонер!». Далі все пішло за єдиним сценарієм. Місцеві опричники взимову холодну ніч повикидали сусідів з рідних хат, посадили їх в сани і швидко погналиконі на Недригайлів, а далі – під конвоєм – в Ромни, на залізницю, де на них чекали«телячі» вагони...

Опір селянства щодо колективізації було зломлено, люди були поставлені на колі-на. Пізніше більшовики цей злочин безсоромно наречуть «роком великого перелому»,на весь світ хвастовито проголосять, що «в колгосп пішов середняк». Дійсно, це був ве-ликий перелом хліборобського хребта, після якого цей хребет і зараз залишається скалі-ченим. Щоб остаточно зламати той опір, який чинило селянство колективізації, повніс-тю розчавити рештки нормального світосприймання людей, ВКП(б) мала здійснити щосьнебувале і нечуване. Треба було завдати по них такого удару, від якого вони не встоялиб на ногах. Таким ударом міг бути лише голод. Тут більшовики, очевидно, пригадалибезсмертну поему М.О.Некрасова «Железная дорога», де є такі рядки:

«В мире есть царь: этот царь беспощаден,Голод названье ему».Саме на такого «царя» і зробили ставку більшовики. На словах це прикривалось де-

магогічними закликами про те, що треба, мовляв, поділитися хлібом з робітничим кла-сом, який героїчно трудиться на ниві індустріалізації... Насправді це був злочинний за-дум, аби знесилити хлібороба, зробити його безсловесною, тупою істотою, без волі імислі. І це більшовикам удалося.

Одне за одним стали з’являтися пухлі люди в селах, щодня в хату заходили жебра-ки, аби дали їм щось поїсти. Одна така нещасна жінка упросилася на ночівлю до хати,

368

що стояла навпроти нашої на протилежному боці яру. Я добре пам’ятаю господаря цієїоселі, його дружину і двох їхніх дочок, але рука відмовляється написати їх прізвище.Господар вночі зарізав жебрачку, аби нагодувати сім’ю... Ця страшна звістка швидкорознеслася на всю округу, міліція забрала вбивцю, а в людських душах на хуторі наста-ла ніч. Дуже в скрутному становищі опинилася і сім’я діда Луки Свириденка: сини по-втікали від голоду, хто куди. Була в них теличка, хотіли діждатися з неї корови, алеголод все дужче стискував свої страшні лещата. Після поради сусідів теличку зарізали,аби врятувати сім’ю від голодної смерті. За що придушанський дід зазнав настирливихпереслідувань міліції, адже забій молодняка великої рогатої худоби був суворо заборо-нений.

За якихось пару років спустошився наш колись чудовий хутір, обезлюднів, наче піс-ля якогось нашестя.

Іван АБАРОВСЬКИЙ

ТРАГЕДІЯ СЕЛА

На початку 2007 р. в 96 населених пунктах району проживало в 11121 дворі 27826мешканців. У селищах Недригайлів і Терни відповідно по 5966 та 3401 чоловіки. В сіль-ській місцевості – 18459 осіб. Найбільше в Коровинцях – 2489 жителів, у Вільшані –2127, Хоружівці – 741, Засуллі – 713, Великих Будках – 687. У Деркачівці, Курманах таТомашівці мешкає майже по 600 громадян. У Козельному, Сакунисі, Комишанці на цейчас проживало відповідно 494, 416 та 419 особи. У шести селах (Маршали, Іваниця,Віхове, Гринівка, Зеленківка, Березняки) налічується трохи більше ніж по 300 прожи-ваючих.

У Рубанській сільській раді живе лише 300 чоловік, Маршалівській – 404, Кулішів-ській – 472, Червонослобідській – 573, Сакунихській – 618. З 11 населених пунктівТернівської селищної ради в семи селах (Мазне, Холодне, Шматове, Гострий Шпиль,Бабакове, Володимирівка, Озерне) проживає від 8 до 36 чоловік. Від 5 до 37 жителівзалишилося по селах Жовтневе, Бороданове, Зелений Гай, Перекір, Тютюнникові, Ти-мошенкове, Гай, Юхти Коровинської сільської ради. За останній час не залишилося жод-ного жителя в селах Гаврики, Кинашеве та Черці Козельненської сільської ради. Зниклий села Шаповали Вільшанської сільської ради та Баранове Сакуниської сільської ради.У 36 селах району проживає від 1 до 40 осіб, здебільшого пенсійного похилого віку.

Тенденція до зменшення проживаючих в селах простежується ще з 30-х років мину-лого століття (насильницька колективізація, голодомор, репресії, Велика Вітчизняна вій-на, відбудова селянами міст тощо), а вже пізніше сільські жителі стали тікати в місто, бопобачили там краще життя. Нині ж спішать туди аби заробити сім‘ї на прожиток, як неприкро, але здебільшого покидають родинне гніздо назавжди.

Село Пушкарщина на 1927 р. налічувало 523 жителі. Йому як центру сільської радипідпорядковувалося 16 населених пунктів: Боговози (317 чол.), Вакулки (211), ВеховаДолина (499), Горбусів (108), Залізне (33), Комарицьке Озеро (20), Кривенки (67),Шаповали (97), Луки (299), Мелеківка (450), Немудруї (124), Сотницьке (65), Фарту-шине (168), Шумейків (22), Шумилів (39 чол.) По сільській раді 80 років тому лишедітей до 1 року було 110 (63 хлопчики і 47 дівчаток). Понад 3 тис. проживало у Пушкар-

369

ській сільській раді. А сьогодні? 8 із 16 перелічених сіл та хуторів зникли ще задовго дорозпаду Союзу. Не стало й сільради у Пушкарщині. Занепали пологовий будинок, фель-дшерсько-акушерський пункт, школа, клуб, бібліотека, магазини. У селі залишилося 38проживаючих. Стоїть пусткою близько 50 хат.

Тенденція до зникнення сіл продовжується. Відповідно до «Предварительных ито-гов Всесоюзной переписи населения 1926 года», видрукуваних у 1927 році, в Тернівсь-кому та Вільшанському районах (ці села на той час були райцентрами) налічувалося157 населених пунктів. У Тернах мешкало понад 10 тисяч жителів, у Вільшані – 4890. У13 сільських радах Тернівського та 7 сільрадах Вільшанського районів проживало відпо-відно 31863 та 26426 осіб.

У Недригайлівському районі, до якого на той час входили Червонослобідська, Саку-ниська, Рубанська, Коровинська, Курманівська, Костянтинівська, Хоружівська, Іваниць-ка та Недригайлівська сільські ради мешкало 38664 жителів. 19641 з них – жіночої статі.Господарювали вони в 84 населених пунктах з 7142 дворами. Тож загальна кількість про-живаючих в трьох районах, площа яких нині займає Недригайлівський район, становила103954 чоловіки. Томашівська, Гринівська, Маршалківська та Беседівська сільські радидо цього числа не входили, вони тоді були підпорядковані Смілянському району.

У Зеленківці нараховувалося 573 чоловіків та 597 жінок. Тут за 1926 р. народилося45 дітей. У 15 селах та хуторах цієї сільської ради (Даників, Дудченків, Жовтоніжки,Комишанка, Кушнірі, Мерки, Новоселівка, Панасюків, П‘ятидуб, Сіталівщина, Сорока-літів, Суха, Хоменків) переписом було виявлено 4084 осіб різної статі. З них 211 дітейвіком до 1 року. На сьогодні в семи селах цієї сільської ради (інші перестали існувати)проживає 963 особи. В самій Зеленківці – 322.

У Вільшанській сільській раді 80 років тому в п‘яти хуторах (Абаровський, Кринич-ки, Піски, Рудка, Філонове) та двох сторожках для лісників проживало 5866 осіб. Зок-рема в Криничках на 38 подвір‘ях займалися сільським господарством 120 жінок та 121чоловік. У їх сім‘ях виховувалося близько сотні дітей. На сьогодні у Весногірському (нованазва Криничок) лише 23 жителі. Серед них тільки один не пенсійного віку.

Жителі Козельненської сільської ради на ту пору господарювали у 21 населеномупункті: хуторах Бабенковому, Берки, Бовин, Гаврики, Голубівщина, Гоптове, Кимачин,Кинашеве, Косенків, Куликів, Литвини, Маслаки, Саєве, Сердюків (перший і другий),Скотоватий, Соколів, Тимченки, Хорол, Ясинів, Черці. У останньому проживало 543особи, дітей до одного року – 14. Тут існували школа, бібліотека, був високо розвинутийкустарний промисел (маслобійки, олійниці, ткацькі верстати, вітряки, ручні пилорамитощо). Було… Останньою залишила цей хутір у 2002 р. Кульбачна Марія Федорівна.

Тоді ж у 847 дворах сільської ради проживало 5143 дорослих особи. За рік народило-ся у них 196 дітей. За останні роки в Козельненській сільській раді за рік народжуєтьсяпо 2-3 немовлят.

Найменшою на той час у Тернівському районі вважалася Городищанська сільськарада, де проживало 759 чоловік. З них у самому Городищі – 741 особа. Інші в хуторіФесенковому (або Голованченому). На сьогодні в древньому Городищі мешкає 62 осо-би. Про існування хутора тут давно забули. Не стало і сільської ради.

Лише 108 жителів проживають у знаменитому Костянтинові.Це сотенне містечко уминулому було досить знаковим поселенням. У деякі роки кількість його мешканців ся-гала понад 10 тисяч. А нині?

За 80 років на Недригайлівщині перестали існувати 145 населених пункти. Окремі зних (хутори Губський, Михнів Великобудківської сільської ради, Гайдуківщина, Грица-

370

їв, Лемешівка, Леменарівщина, Козилівка Деркачівської сільської ради, Жовтоніжки,Панасків, Сіталівщина, Суха, Хоменків Зеленківської сільської ради, Бовин, Гоптове,Косенків, Соколів, Скотоватий, Ясенів, Сердюків (другий), Маринине озеро Козельнен-ської сільської ради, Абаровський, Миколаївка Вільшанської сільської ради, Кубраків,Коцюбин, Земляків, Удодів, Рокитний, Зінин, Пархоменків, Конононівщина, ЛузанівкаТернівської селищної ради, Гавришеве, Коцурів, Савченків Сакуниської сільської радита ін.) стерті з лиця землі. Не одна сотня убогих, а в більшості й добротних садиб, поки-нутих людьми, світить вибитими вікнами і дверима в десятках сіл Недригайлівщини.Тут вже не чути весільних пісень, дзвінкоголосого щебету дітей, навіть сивочолі бабусіне чекають на своїх онуків у гості. Це – пусті села. Двори яких позаростали бур‘яном.

Покинуті села – видовище сумне. Запустіння їх усі бачили. Ще в 60-х роках головиколгоспів підраховували: наступного року на пенсію піде стільки душ, а ще через рік –удвічі більше. Заміни – ні душі. Бачили, підраховували, доповідали. Чекали перемін. Амінялися хіба що назви сіл. Боговози, з його споконвічною назвою, встигли побувати іХрущовим, і Зеленим Гаєм, нині – Білоярське. А в ньому вже за часів самостійної укра-їнської державності клуб став зяяти пустими отворами вікон та дверей, з колись капіта-льних приміщень ферм вивезли останніх корів. Половина працездатних білоярців зали-шилася без роботи. Куди подітися? Побільшало хат із забитими вікнами. Щорічно сіль-ське населення по району зменшується майже на 10 відсотків. На скільки ж років йоговистачить? Сумна статистика. Вимерлі села й покинуті хати – це перервана сув‘язьлюдського роду. Це наше – і матеріальне, і духовне зубожіння. Це – трагедія. Вселюдсь-кий біль нації!

373

СЕМЕН ГАРКУША

Цікаві свідчення дають нещодавно повністю видрукувані протоколи його допиту підчас слідства 1784 р. у Роменському повітовому суді. Десять днів «два раза уходивший скаторги Семен, Иванов сын, Гаркуша...» давав відповіді на запитання царських чиновни-ків. Слід мати на увазі, що свідчення ці давалися «під ударами канчуків», тому Гаркушазображує свій загін як купку невдах-чумаків, дрібних торгашів, а то й просто гультяїв.

Ось що, зокрема, розповідають скупі рядки. Після того як загін гайдамаків на чолі зС.Гаркушею пограбував у с.Вороніж (нині Шосткинський район) будинок панаМ.І.Холодовича й поділив поцуплені гроші та майно, Гаркуша зі своїм товаришем Рома-ном Босенком ще 6 днів залишалися на квартирі якогось Бардака, «будучи оным угоща-емы». Можливо, це був не хто інший, як «живущий за Смілим в хуторі козак смілянсь-кий Кондрат Бардак». Потім, залишивши у нього відібрані в пана гроші й узявши з нихлише сто карбованців на дорогу, поїхали шукати міста, «где бы поселиться». Їхня дорогапролягла через Костянтинів (нині село Недригайлівського району), а звідти повз Бро-док (Недригайлівського району) та Ромоданівський тракт.

Одного разу ватагу Гаркуші переслідували козаки. Тікаючи від погоні, гайдамаць-кий ватажок цілісінький день переховувався на болоті, а потім, як стемніло, добрався дотого ж Бардака, котрий «сожелея об нем», віддав Гаркуші залишок грошей та відвіз йогона підводі в хутір Ракова Січ (нині теж Недригайлівського району). Гаркуша там швидкозорієнтувався, найняв місцевого чоловіка, сказавши йому, що відстав від своїх возів, наяких привозив рибу, і поїхав з ним назустріч новим пригодам.

Далі 26 лютого (9 березня) 1783 р. у неділю після обіду приїжджали в с.Засулля підНедригайловом і зупинялися у якогось чоловіка на прізвище Кухар, «ростом небольшо-го», сказавши йому, що вони «кременчуцкие купцы». Заночувавши в Кухаря, «совсем незнающего, что оны воры», гаркушівці наступного дня, у понеділок першого тижня Вели-кого посту, поїхали в Коровинці й Костянтинів, але зупинилися там лише «для покорм-ления лошадей». Потім вирушили до Путивля. Доля їх ще раз закидала і під Засулля, іна Коровинський шлях, але скоро «компанія була узята в Ромні під караул» і опиниласяза ґратами.

Ось таке і багато іншого повідав на допиті Семен Гаркуша, якому в 1785 р. був вине-сений вирок – довічна каторга на будівництві Херсону. Одна з баз Гаркуші у свій часбула за Тернами, праворуч від дороги Терни-Білопілля. Цю місцину місцеві жителі нази-вали Гаркавкою.

Література:Протоколи допиту С.Гаркуші // Український історичний журнал. – 1990. – №10–11.

374

Дмитро БІЛОУС

ГАРКУША, ЛИЦАР СЛОБОЖАНСЬКИЙ

Поема

Збирайтеся, панове)молодці,Та все нарід молодий,Та й поїдем, панове)молодці,У той лісок Лебедин.Народна пісня.

Пройшли літа, відгомонілиу безвість синю вікову…у безвість? Ні, літа летіли,Легенду творячи нову…Де Ромен, гаї примружені,де замшів криничний зруб,де повстанці йшли Гаркушині,де стоїть Гаркушин дуб…Сірі злидні, чорна бідність –можна звикнуть мимохіть.Але є в людини гідність,щоб принижень не терпіть.За цариці Катеринидука міг, коли хотів,за провину й без провинимордувати кріпаків.З мужиками, як ведеться,визначавши долю їх,міг робить, що заманеться,лиш на смерть карать не міг.Миколаєнко Семенков десять років горя спив,коли шляхтич-глитаєнкобатогом татуся бив.Був хлопчак глибокодумнийі невстріливий, меткий,по-старечому розумнийпо-дитячому палкий.Заспіває – стільки чару –завмирає все в гаю,як пасе було отару(звісно, панську, не свою).Зненавидів пана змалку:як же так на світі жить?

375

Тут овечку вдарить жалко,а він батька батожить!Хтів забутися хлопчина,а воно його пече:все батіг перед очима,шляхтич батька ним січе…Біль пекучий душу крає:в полі десь на споришіу сопілочку заграє –чи полегша на душі?Глянув – гудина баштаннапостелилась навкруги.Лють скипає: й тут у панабатожила, батоги…Що з тобою, любий хлопче?Зло проймає все єство:топче, весь баштан він топче, -помсти, помсти торжество!Зненавидів люто, палкотих, що сіють зло кругом:тут овечку вдарить жалко,а він – батька батогом…Пан пекучий гнів потроїв –у маєтку стук і грюк:«Це Семен біди накоїв,Миколаєнків байстрюк!»«Це Семен, – волає пані, -весь баштан наш погубив.Це Семен, бо на баштаніі сопілку загубив!»Чує це, тікає хлоня,мов сполоханий десь птах.Панських слуг за ним погоня.Марно – вже в очеретах…Далі – ген аж у сторожці(насувала чорна ніч).Підібрали запорожці,що верталися на Січ.В товаристві чоловічімпризвичаївшись до змін,став Гаркушею на Січі,бо гаркавив трохи він.«Пане! Знатимеш закон ти,божий грім тебе побий!» -В Коліївщину до Гонтийшов Гаркуша молодий.Що сказав – як припечатав,

376

чорні очі – як огонь.Задивлялися дівчатана кучерики його.Йшли повстанці тисячами,гніву сповнені ущерть.Та коли вже їх страчали –явна гибель, явна смерть –від загибелі Семенудовелось тікати пріч;душу знов його спасеннупригорнула мати Січ.За цариці Катерини(людям добре в пам‘ятку):легше жить було тварині,ніж бідасі-кріпаку.Ой, Семене, набереш тихлопців-месників у гурт,будуть каторги, арешти,а ти знов у людський нурт.Ой крута твоя дорогаіз кайданням на ногах.Але втік ти з Таганрогай опинився у Тернах.Розкували люди добрі,українські ковалі.Рідні луки, рідний обрій,запах рідної землі…А цариця, баба вражазруйнувала Січ. Як жить?Козаки у землі нашідо Гаркуші йшли служить.Повідали, як ордоюйшов москаль і ніс ярмо.Козаки стають до зброї:«Січ скорити не дамо!» -Йдуть на орди бузувірні,А Калниш* давай спинять:«Це ж брати єдиновірні!Схаменіться! Не стрілять!» -Але що брати робили –крає серце, як ножем:гірше турків, котрих билипри Кагулі з Калнишем.До Гаркуші йшли повстанці –дух відваги, помсти шал! –присягались новобранціпід суворий ритуал,

377

карабіна заряджалиі зі спущеним курком в саме дуло цілували,промовлявши як закон:«Присягаю, Боже, з миромвсім святим, що в серці є.Якщо я клянусь не щиро,куля хай мене уб‘є».-Так робили з хлопця мужа,як сюди приходив він.Так робив і сам Гаркуша,як засновував загін.Йшли колошкать панський вирідодчаяки січові,мстить за покриток, за сиріт,мстить за кривди вікові.Насмерку не раз, не двічінападали на панівз хащів Ракової Січі,Томашівки, Маршалів…Та сказав старий Закрильний,дід Закрильний – «Глуходід»:– Будь, Семене, більш, ніж пильний,рискувать не завжди слід.Провіщали щось зозулі,як підходив до Ромна.На розхресті у Засуллістрілась дівчина одна:«Гей, Семене, озирнися!Стережись підступних змов!» -Серцем чула щось Орися,нерозділена любов…Пси роменські виють, виють,аж відлуння на Сулі.Ой не їдьте, вас накриютьв Суховієнка Іллі.Троє збройних із-за клена –жандарі ідуть на лов.Упіймали знов Семена,упіймали хлопців знов.Як на полум‘ї, на вістрі,після мук, після терзань,хлопцям вирізали ніздріі – на каторгу в Казань…

І Гаркуша знов за гратами –не співатиме й не гратиме…

378

«Ой чи воля чи неволяОй да довела мене до горя…» -У вікно проміння скіснечерез грати забіжить:ти на волю кличеш, пісне,а мені в неволі жить?Зуби зціплюються з болю(б`ють, катують дуже зле).Рветься все живе на волю,Можна тут сконать, але –де пролізе миша тлуста,є щілина й для вола,якщо сум і боягузтвоне обернуть на осла.Долото вони придбали,працювали, як воли,за ніч стіну продовбалиі на ранок утекли…Хлопці шастають ночами –буйні коні-гривані. –Чинять суд над богачамито в Лубнах, то у Ромні.Де Семен, ніхто не віда,вдень дає він хропакато у діда «Глуходіда»,то в Кіндрата Бардака.Злапать хлопців поодинцічи гуртом – попробуй, встеж.Вже були на волосинціі вони, й Гаркуша теж.– Хто, – скажуть, – Гаркушу бачив? –в Курмани наряд примчав.Між людей жандарм маячив:– Хто Гаркушу зустрічав?До дядьків: – Кажіть, ну живо!де Гаркуша Семен?А дядьки йому глузливо:– Повіз кури на Ромен!

Очі – пломінь. Рухи – бистрі.Погляд – блискавка крута,(тільки б трохи рвані ніздріскрила вусів повнота).Йде Гаркуша – сила, звага –все під силу, все з руки.З ним іде його ватага,одчайдухи – друзяки.

379

Має кулю-нещадимку –захищать простих людей,має шапку-невидимку,що хистить від злих очей.Спробуй ти його затримай –дужим вітром пронесе,бо Гаркуша невловимий,невловимий, та й усе.Діє мужньо і сміливо,вже не раз тікав з тюрми,діє щиро, справедливоперед Богом і людьми.Для Вкраїни, для народусерця вірного биття.Друзі з ним – в огонь і в воду,не шкодуючи життя.Царське військо розсівають,появляючися там,де їх зовсім не чекають,чосу знов дають панам.Вдень ховаються в криївці,по тривожних вечорах –то у Бобрику й Процівці,то у Смілому й Тернах.Звідти вихором шалениму діброву престару…Ночували під Зеленимв Гусаковому Яру…

Для Гаркуші милим, любимбув чи праліс, чи лісок,де сидів часом під дубом,чув зозулин голосок.Він життя поклав на благобідаків… А час біжить…– Ой зозуле, сива птахо,– Скільки мені років жить?Так, дивись, і вік пролине –що ж я встигну на віку?А вона йому з калини,а вона йому: – Ку-ку!..– Куй, зозуле, сива птахо,ворожи, та не бреши.А ти, Господи, на плахуне потрапить поможи.«Все на світі з волі Бога –розмишляв під шерех віт, –

380

хто в житті я?.. і для чогоя прийшов на білий світ?Жить не панським лизоблюдом,бути – горе чи біда –з рідним краєм, бідним людом,як казав Сковорода…

Ще в Ромні волають: пробі!Ще кричать: Гаркуша зник!Об‘явився в Конотопіневгамовний бунтівник.Конотопський городничихБазидевич, знатний пан,взяв давно собі за звичаймордувать своїх селян.Завдає немало лихай городничого жона,люта пані Базилиха –кари здійснює й вона.За одне яйце несвіжепоміж зданих на оброккосу дівчині одріже –ось тобі, мовляв, урок!О пани черстві, бездушні:в панський лан воли зайшли –полосують на конюшнічоловіка за воли.То й повстанці ходять-бродять,хоч в огонь готові йти.В Бога руки не доходять –слід йому допомогти.Проникають в панські зали,домагаються свого.Базилевича зв‘язали,оддубасили його.Хлопці дужі та здорові:– Пробуй, пане, нагаї!Ти з такої ж плоті й крові,як і піддані твої.Пані хвора, в пані нежить?Поквитаємось колись.Хай-но зв‘язана полежить, -ми в дорогу запаслись.Хліб і гроші, й сала бодня –тільки ж «зажалів» багач:ледь на шлях – козацька сотняза Гаркушею навскач…

381

Двох піймали, посадилив Недригайлівський острог,одного повстанця вбили,та вберіг Гаркушу Бог…

Коли саме (невзабарі),уточнити не берусь –був Гаркуша на базаріпо дорозі в Білорусь.На базарі в місті Чопську,де людей, числа їм несть,захистив він «мову хлопську»,захистив він «хлопську честь».Звичайнісінька «зав‘язка»:до купця звернувсь дідок;-Зважте-но мені, будь ласка,кілька фунтів ягідок.А купець: – Ты зря тривожишь. –Став глумитись над дідком. –Человеческим ты можешьобращаться языком?А Гаркуша до купчини:– Ах ти ж бестія така!Так тобі, лиха личино,наша мова не людська?!В мідних ґудзиках чинушаде не взявсь: – Ты кто такой?А Семен: Хто я? – Гаркуша!– А, так ты Гаркуша? Стой!Эй, полиция! Жандармы!Взять! – І тут же – полісмен.Що ж, пручатися надарма:вже під вартою Семен.Гриць, напарник безборонниймусить голову схилить;край базару коло конейсамокруточку цмолить.І Гаркуша – нічим критибачить, виходу нема:«Дайте, – каже, – прикуритив того, що коней трима. –Підійшов і враз: «По конях!» -крикнув Грицеві Семен.І – повіддя у долонях –без сідла і без стременмчить Гаркуша в ліс дубовий,полісменові кричить:

382

– Вибачай, бувай здоровий –не тобі мене ловить!

Знов гримить Гаркуші слава,слава месницька гримить,але – ой – не спить держава,ой, імперія не спить.Знов полюють на Гаркушу,вусом знов жандарм пряде,знов чига на грішну душу:– Де, кричить, – Гаркуша? Де?– Де Гаркуша? – люто гляне.А селяни: – Не питай! –Насміхаються селяни:– Вчора вибув у Китай!..О ні, Гаркуша наш не вибув,у рідній діє стороні.Його поява – наче вибух…та знов… Спіймали у Ромні…Пани його очима жерли,бісились: як його провчить?!Кати із нього шкуру дерли, –вони катують, він мовчить…Криваво закусивши губи,уже в непам‘ять поринав,у корчах зцілюючи зуби,але… але не застогнав…Пани в шинку за милу душуП‘ють оковиту, глушать ром.А з рідного Ромна Гаркушупровадять в Таврію з тавром…В Ромні наручники наділи,в Херсон – на каторгу нову…Пройшли літа, відгомоніли,У безвість синю вікову.У безвість?Ні, літа летіли,Легенду творячи нову…

* Калниш – Калнишевський Петро (1690-1803) – останній кошовий Запорізької Січі. Під йогокомандуванням загін запорожців, у якому був і Гаркуша, брав участь у російсько-турецькій війні1768-1774 рр., зокрема в битві на річці Кагулі.

383

Василь СТЕЦЮРА

ГАРКУША

Уривок з роману

Широкий Ромоданівський шлях сірим сувоєм, отороченим розмаїттям квітів, розмо-тувався перед Гаркушею і аж там, на виднокраї, впирався в зелену повінь лісу. Обіручбарвами веселки вигравав степ. Серед ковили ніжно-білим сузір‘ям цвів ромен, жовти-ми свічками палахкотіли коров‘яки. А над всім цим роздоллям у вицвілій від сонця бла-киті, шугали яструби та шуліки.

Степ. Він завжди манив Семена у свої обійми, пестив і голубив, ніби ніжні руки рідноїненьки. Кожної пори він був своєрідно прекрасним, завжди чарує своєю неповторністю. Ітоді, коли наприкінці квітня на бурій торішній підстилці молода весна щедро розкидає роже-во-фіолетові хустки барандушки і спалахують вогники «небових» ключиків» – первоцвітувесняного. І коли трохи згодом весь степ запалахкотить – золотовогнисто зацвіте горицвіт.

Наймиліший степ на початку червня. Об цій порі ніби райдуга впала на траву, а ві-тер-пустун бавиться нею. У фіолетову синь шавлії вплетені сніжно-білі шапки гадючни-ка, бузкофіолетовий залізняк, ясно-червоні, мов язики полум‘я, синяки, чебрець. Колизацвіте ковила, то степ стає шовковисто-срібним дивом, маревом, сном. Неповторна,дивовижна краса! Вона будить душу, очищає її від втоми, приурочує до її величності.Краса породжує той тривожний щем в якихось підсвідомих глибинах людського єства,що викликає світлі сльози перед творінням природи.

Яскраві барви буяння гаснуть у другій половині літа. Лише де-не-де по зелено-буромунасту видніються рожеві та жовті плями. То квітують звіробій та височенні, здалеку схожіна язики полум‘я, кущі дивини. Зимою степ закутаний у снігову шубу і не менш чарівний,волохатий, підсинений сутінками, іній, у сон-півсон, у мрії про тепле літечко.

Повітря, настояне на запахах різнотрав‘я, збуджувало, п‘янило. Тому Семен, не зва-жаючи на втому, йшов бадьоро. Він був середнього зросту, широкоплечий, коренастий.Русяве волосся вибилося з-під старенького бриля і вітерець-пустун бавився ним. Сині,широкі в поставі очі випромінювали скалочки весняного неба і пробудження волі. Якийсь,до дитячої зухвалості, настрій опанував Семеном. Цієї миті забулося все: і недавні три-воги небезпечної подорожі, і невідомість завтрашнього. Він жив. Він радів хвилинам тогосупокою, які зараз щедро дарувало йому життя.

Семен звернув зі шляху, бігцем вискочив на скіфську могилу, скинув бриль, підста-вив груди сонячному літеплу.

– Воля! – вирвалося в нього мимохіть. – Здрастуй, ненько Україно! Трохи забарив-ся, та приймай в обійми свого блудного сина!

З перших днів каторги в Таганрозі, куди його було заслано торік після спіймання вРомні, Гаркуша не втрачав надії про втечу і повернення на Україну. І така нагода прилу-чилася. Якось його і такого ж в‘язня Данила Малого під конвоєм солдата Тимофія від-правили на виноградники. Солдатам жилося не краще від каторжників. Потерпання відутисків, наруги та знущання офіцерів та нижчих чинів. Тимофій був замкнутий і пригні-чений: кілька днів тому за наказом коменданта його було проведено «через стрій» – по-бито шпіцрутенами.

Семен зумів розговорити ображеного солдата. Розповів про Запоріжжя, вільні сте-пи Таврії, про волю, запропонував тікати разом. І Тимофій зголосився. Втрьох чагарни-

384

ками і високою травою непомітно пробралися в яр, а потім у балку, а далі – в безкраїпівденні степи. Щоб замести сліди, вирішили на певний час стати послушниками черні-гівського Євецького монастиря. Але за відсутністю письмових видів у місцях за монас-тирською брамою святі отці їм відмовили. Тоді втікачі розійшлися. Гаркуша і Малийподалися на Посулля, а Тимофій найнявся до чернігівських купців везти хліб на Данціг.

Охоплений нестримним почуттям радості, Семен упав горілиць на барвистий килимтрав і задивився в небо. Там, у високості, вільно, табунцями пливли білі хмаринки, аз-поміж них, так же свобідно шугав степовий орел, видивляючи собі на землі здобич.Семен усміхнувся, посварив десницею володареві синього безмежжя:

– Чи не мене видивляєш, горбодзьобий? – підморгнув птиці-велету. – Аби пошарпа-ти мою плоть? Так рано, мій друже, ми ще погуляємо тут, на грішній землі, хоч, правда,мені й не вільніше від твого!..

Раптом настояну чебрецями тишу порушила пісня. Тиха, скорботна, вона линуладесь із-за пагірка. Семен прислухався, далі рвучко схопився на ноги, надів бриля і прям-цем попрошкував на чарівну мелодію кобзи.

Село виринуло відразу. Воно вільно і просторо розкинулося на схилах широкої бал-ки, посеред якої ніс свої тихі води Бішкінь. Приземисті, під важкими солом’яними таочеретяними стріхами хатки ніби перебували в стрімкому пориві здолати узвишшя, тастомлені в немочі так і застигли на півдорозі до мети, розніжилися на осонні, заспокої-лися в ласкавих обіймах лісу, що сам спустився з пагорків до села і тепер пестить його,оберігає і в літню спеку, і в осінню слякотняву, і від зимових хурделиць.

На краю села Семен побачив юрбу селян. Дівчата та юнаки обступили кобзаря, щовмостився з поводирем під розлогою вербою, наперебій перепрошували перебендю. Збокуспинилося кілька селянських хур, їздові стояли осторонь, попихкували люльками, спо-стерігали в зацікавленні. Всі були в захопленні кобзарем. А відтак ніхто й не примітив,як Гаркуша узвозом збіг до гурту, причаївся за вербою, почав оглядати видовисько, при-звичаюватися. Звабно вигравав перебендя. Сивий, з довгим, ніби пасмо конопель, осе-ледцем на голові і такими ж вусами, усміхався до молоді, що півколом обступила його.Кобзар підвів голову і вражений Семен побачив темні впадини на місці очей і довгий,через всю щоку, темно-синій шрам.

Гаркуша мало не скрикнув. Та це ж Максим! Максим Чорний із загону Гонти!За часів Коліївщини Чорний, підступністю москалів, потрапив до рук ляхів. Тоді тисячі

гайдамаків було жорстоко страчено – посаджено на палі, колесовано, четвертовано, обезго-ловлено. А кожного десятого, кого лишили в живих, ляхи покарали каліцтвом навхрест –відрубали ліву руку і праву ногу або навпаки. Максиму теж судилася лиха доля. Ворогивикололи йому очі і пустили по світу в науку тих, кому надоумиться посягнути на унію.

Та Чорний і таким віднайшов собі грізну зброю для продовження боротьби. Пісню,яку так шанує пригноблений люд. Ось і ходить старий перебендя межи людей, розва-жає, розвіює тугу, а найперше – закликає до помсти над панством. Незрячий, зі своєюбандурою та думами-піснями, він став, далебі, страшнішим для можновладців, аніж колигасав з гострою домахою в загонах гайдамак. Адже його пісні – то згусток гіркої правдипро життя народу, що будить у ньому жагучі поривання до священної волі.

Семен вже давно бачився з Максимом, а відтак зворушено відзначав зміни в кобза-реві. Постарів, але в могутній кістлявій постаті, в рисах обличчя світилася притаманнакозаку непокора.

Дівчата стрекотали сороками біля старого:– Дідусю, про Залізняка заспівайте!

385

– Про Гонту повідайте!– Про Січ Запорізьку!Кобзар витер спітніле чоло довгим рукавом сорочки, сховав під сивими вусами щиру

посмішку:– Кому що, а дівчатам подавай оповідь про лицарів славних. Ну що ж, слухайте!Обличчя його враз змінилося, на переніссі лягли глибокі складки. Голос став твер-

дим і суворим:– Було цеє недавно, як виступали гайдамаки на святу борню зі шляхтою. Землю

свою та народ боронити від унії триклятої!..Принишкли дівчата, застигла мовчанка. Старий перебендя неквапом зручніше вмо-

стив на колінах бандуру, підняв проти неба темні впадини незрячих очей, пружно вда-рив по струнах. З першого акорду пісня здійнялася над прижуреною юрбою і полинуланад селом, жайвором затріпотіла над степом:

Ой, не знали славні Залізняк і Гонта,Як в неволі жити,Гей, зібрали військо горде та удале,Пішли ляхів бити…

Пісня! Семен вже й забув, коли чув її – ось таку щиру, правдиву, задушевну. Хібащо п‘яні оргії офіцерів з команди охорони під дзвін арештантських кайданів там, у тага-нрозькій темниці. Коли хотілося не слухати, а заїхати в пику поручику чи хорунжому закривди, приниження людської гідності.

Гаркуша дивиться на пошрамоване, але принадне у своїй одержимості, обличчя, надовгі, вибілені часом вуса, на кістляві пальці, що легко торкаються струн бандури, а вуяві його зринає минувшина.

Волею долі їм двом – запорізькому козакові Максиму Залізняку і, як не дивно, улюб-ленцю самого польського магната Потоцького, старшому уманському сотнику Івану Гонті– судилося очолити повстання коліїв проти польських конфедератів по правий берег Дніп-ра. Воно стало відповіддю на нелюдські екзекуції уніатів проти схизматиків. Страшний імасовий був вогонь народного гніву. Спалахнули Київщина, Волинь, Поділля. Не залиши-лася байдужою до кривди українців і Січ Запорізька. Кошовий Петро Калнишевський від-правив на підмогу коліям свого хрещеника – Семена Гаркушу із загоном козаків.

Ой, у чистім полі рано)пораненькуЗійшло сонце красне.Гей, тут чорна хмара, ворожа навалаВкрила землю рясно.Ой, та не злякались хлопці)гайдамакиГрізної навали,Гей, взяли в руки та й вірненьку зброю,Добре битись стали… –

співає Максим свою сувору героїчну думу. А в уяві Семена постають величезні муриУмані – центру володінь графа Потоцького, фортеці, яку шляхта вважала неприступ-ною. А відтак і сховалася в ній з усіх усюд. Гупають гармати, тріскочуть мушкети і піс-толі, з мурів на голови гайдамак ллється кипляча смола, але ніщо не в змозі перепинитиживу лавину ненависті і гніву. Не витримали конфедерати. Неприступна фортеця про-трималася лише тридцять годин.

386

Кілька днів гайдамаки бучно святкували свою перемогу, розташувавшись укріпленимобозом під Уманню. З ранку до ночі під гарматну кононаду і рушничні залпи лунала славана честь ватажків повстання. Залізняка колії величали гетьманом України, смілянськимкнязем і батьком козацтва. Гонту проголосили полковником і князем уманським.

І ніхто не міг провидіти, що попереду в них було лише шістнадцять днів волі… Семенуник гіркої участі своїх побратимів тим, що Гонта направив його із загоном до Брацлав-щини виганяти шляхту. Незабаром туди до нього дійшла страшна вість. Російські війсь-ка, що спершу прибули, аби присмирити конфедератів, раптом напали на своїх єдино-кровних братів. Вчинили це підступно, віроломно і підло.

Прибувши під Умань, загони царських військ розташувалися поряд із табором Залі-зняка і запропонували свою допомогу для звільнення від шляхти Волині. Гайдамаки зра-діли такій підмозі, за традиційною українською гостинністю щедро частували гостей. Аті, у свою чергу, по-царськи споювали довірливих господарів. І коли гайдамацький табірбув обложений, повстанців майже всіх полонили. І знову, вже вкотре, на теренях, на-віть скріпленої державними угодами, дружби, Росія знехтувала одвічними законами честі,ба ні, – звичайнісінької добропорядності, поглумилася над кровним братством і віддалаодновірців на криваву поталу схизматам.

Дізнався Семен і про найпершого винуватця, вигадника тієї мерзенної підлоти –командуючого військовою кривавою експедицією – генерала Колгривова. І в його душізажевріла тоді жарина ненависті і помсти. Бо назавше втямив, що немає на землі біль-шого гріха, аніж на довіру, добро і гостинність відповісти підступною зрадою. Вона за-слуговує найвищого покарання!

З глибокої задуми Гаркушу вивів ґвалт, що враз увірвався в пісню перебенді. Глип-нув перед себе, і найперше, що впало в очі, – два вершники. Огрядний, буцматий, укоштовному кунтуші козак, з гарапником у правиці, владно вигарцьовував на баскомуКаштані, здавалося, над всенькою юрбою. За ним, теж на огирі, зовсім юний, трохи зні-чений джура в старенькій вдяганці.

– Чого зібралися, злидні, немов на Великдень? – продовжував ґвалтувати буцма-тий. – Чи вже вам на панській ниві діла забракло? Ану геть, до роботи, ледацюги!

Гурт принишк, неквапно подався і супроти нього лишився сидіти старий кобзар тахлопчина-поводир сторожко причаївся за його спиною. В тривожній мовчанці чутно булолише, як невдоволено хропе, побрязкуючи вудилами Каштан. Та по миті верхівець напо-сівся на перебендю:

– Це ти, старий дурню, зборисько зібрав, крамолу несеш, народ бентежиш. Заліз-няк і Гонта – бунтарі, гайдамаки, вбивці, а ти що верзеш?

Кобзар спокійно і твердо мовив:– Сущу правду-матінку людям речу, вельможний пане. Незрячий я, не бачу, хто пе-

реді мною, та скажу, так може говорити лише схизмат або перевертень.– Замовч, бовдуре! – вирячився вершник. – Ти в мене в холодній попатякаєш, – і до

джури: – В буцегарню його! Бандуру відібрати і… розтрощити!Хлопчина несміло, але покірно зіскочив з сідла, направився до бандуриста. І тут, як

постріл, гримнуло Гаркушине:– Не руш! – Семен прожогом вигулькнув із-за верби, перепинив парубійка, шарпнув

за руку так, що той аж скривився. І вже насмішкувато мовив: «Це ж хто тебе, сопливцю,надоумлює старих людей не шанувати, гріх на душу брати? Ану геть звідси, паршивцю!»

Вершник отетерів, а далі, ніби ошпарений, зарепетував:– Що, хто посмів перечити! Та я зараз провчу нечестивця! – в руці його рудою гади-

ною звився довгий черкеський чарапник.

387

Та Гаркуша ніби чекав на це, мить – і він з люттю шарпнув Каштана за повіддя так,що баский кінь звівся на диби, а сідок ледве втримався в сідлі.

– Не гоже так, ясновельможний пане! – зиркнув з-під бриля лихим оком на вершни-ка Семен, коли кінь присмирнів. – Добрий господар на худобу канчука не здіймає, аперед тобою ж люди…

Козак глипнув і закам‘янів.– Семене, ти? – запитав розгублено. – Звідки ти взявся?Пізнав і Гаркуша Михайла Квашу, колишнього запорожця. Він з глумом посміхнувся:– З того світу… А ти, бач, як утямив волю козацьку. Кого мордувати зібрався? Пра-

вду і совість. Хоч це, притьмом схоже на тебе! Чував я ще й тоді, що ти на царські пода-чки спокусився. Продався іродам, допомагав виловлювати гайдамаків. Далебі, дорогозаплатили. Бач, у дуки випнувся. Лакузою у можновладців пристосувався. Тьху, прямі-ше – христопродавцем.

– Ні, ні, то обмова! – швидко, збиваючись, заговорив Михайло. – Після Умані я наСіч подався. А це недавно хутірець придбав…

– Помовч, нікчемо! – Гаркуша окинув його зневажливим поглядом. – Гонті Потоць-кий двоє сіл подарував, старшим сотником Умані наставив, домігся в короля нобілітаціїна його шляхетство. Аби під свою руку задобрити. Та він зрікся і багатства, і почестей.Бо палко любив свій пограбований уніатами, нарід, матір-Україну! В ім‘я борні за волю,в ім‘я їх! – Семен кинув поглядом на хури, що вже губилися в куряві Ромодану, – Гонтапішов на Голгофу!

Незрячий перебендя, що прислухався до розмови, протіг перед себе десницю:– Чую добрий і знайомий голос. Не обізнався, либонь, це ти, Семене.Гаркуша кинувся до Максима, допоміг звестися на ноги:– Я, батьку Максиме, я!Кобзар випростався і став край дороги високий, гордий і величний. Одною рукою він

обняв Гаркушу, а другою ніжно повів по обличчю, затримався на місцях злодійських знаків:– Змарнів ти як. Що вони з тобою зробили, іроди прокляті!– Нічого, батьку! – збадьорів Семен. – Були б кістки цілі, а м’ясо наросте.– Давненько не чутно було тебе в цих краях. Забарився. А я, як бачиш, все ходжу

межи людей, співаю, розповідаю…– Я теж заслухався тебе, батьку! Пригадалася минувшина, вірні побратими. За піс-

ню – спасибі! – Семен поклав хлопчині-поводирю кілька монет, – візьми, поки що чимбагатий. Співай – велике діло робиш: душі людській не даєш заснути!

– Спасибі й тобі на добрім слові!Вони розпрощалися. Перебендя з хлопчиною пішов курним шляхом, а Гаркуша зве-

рнув у степ і неходженим путівцем попростував до лісу.– Стривай! – похопився Михайло до Семена. – Я знаю, ти з каторги, то зайдемо до

моєї господи. Залишимося друзями…Гаркуша ніби спіткнувся, неквапом обернувся, заговорив сухо, з іронією:– Дякую, пане-добродію! Тільки друг тобі нині той, що в болоті водиться. Та й, призна-

тися, не вірю я у твою щирість, – рушив, а далі продовжив: – А втім, ми люди не горді,відвідаємо, при нагоді, скористаємося гостинністю. Так що чекай, чи в свята, чи й в будні.

Михайлів Каштан гарцював на краю шляху, аж доки Семена не поглинула зеленаповінь лісу, а сам вершник не провів його лиховісним поглядом, і раптом лють, яка весьчас нуртувала в ньому, вихлюпнулася брудною лайкою.

– У-у, взяти його, харцизяку! – вдарив кулаком об луку сідла. – На дибу гайдамаку!

388

Іван АБАРОВСЬКИЙ

ПОЛЕТИКИ

Навіть у 26-томній «Історії міст і сіл Української РСР: Сумська область» про цейславний рід згадується лише одним рядком. До того ж в описі не нашого Недригайлівсь-кого, а сусіднього Роменського району: «...у Ромнах працював збирач документів з історіїУкраїни XVII-XVIII ст. В.Г.Полетика (1765-1845)». З цього джерельця інформації проПолетиків автор і почав дослідження династії, представники якої творили, працювали...

Іван Полетика – засновник родуВ Україні у XVII-XVIII століттях вже було чимало родин, які мали шляхетну освіче-

ність і залишили за собою помітний слід в історії служіння Вітчизні, зокрема в царинікультури, науки, військового мистецтва, суспільно-політичного життя тощо. До такихналежали і Полетики.

Їхній родовід походить з Волині. Край знаходився під владою то польських панів, тотурецьких феодалів, які намагалися перетворити грізну фортецю Хотин в опорний пунктдля подальшого загарбання українських земель.

В одній із чергових битв із ляхами у 1673 р. біля Хотина і склав голову волинянинІван Полетика.

...Павло Іванович – продовжувач родуЗанадто мало відомостей і про сина хотинського героя. За документальним підтверд-

женням, Павло був єдиним спадкоємцем Івана.Служив у війську, обіймав старшинські посади. Теж боронив рідну Вітчизну. Його

помешкання знаходилося вже на Полтавщині, неподалік Лубен. Тихий плин історії до-ніс до нас скупі відомості про молодого шляхтича Павла Полетику, родичем якому бувгетьман Дем’ян Многогрішний. Відомо, що юнак пройшов у Києві повний курс наук вакадемії, не залишався осторонь тих подій, які розвивалися на наших землях під часшведського походу в Росію на початку XVIII століття. Павло був учасником знаменитоїПолтавської битви з Карлом XII і залишився тут, на бранному полі, в 1709 р. назавжди.

Обставини спонукають до неоднозначності існуючих оцінок і характеристик тогоісторичного періоду. Ворожа Україні пропаганда докладала зусиль, щоб протягом май-же трьох століть спотворити образ російсько-шведської війни, а саме реальну участь уцій різанині українського народу. Як відомо, значна частина українських козаків та се-лян стала під знамена тогочасного гетьмана України Івана Мазепи. Окремі зайняли ви-чікувальну позицію. Решта, жахаючись свавілля, до якого вдавалося військо Петра І зйого сатрапом Меншиковим, воюючи на їхній стороні, гинула «... не за царя, а за Росію».

...Андрій Павлович і його синиСвоїм народженням 1682 р. Андрій продовжив рід Полетик. Після смерті батька пе-

реїздить у Ромни. Невдовзі його тут обирають міським війтом. Невдовзі одружуєтьсяз онукою лубенського полковника Ілляшенка і племінницею роменського сотника Сте-пана Ласченка. Вдалий шлюб із Ганною Іванівною поповнив їхню родину п’ятьма сина-ми і двома доньками. Григорій, Іван, Степан, Кузьма та Андрій вийшли в люди. Дівчатаповіддавалися за достойних людей.

389

Андрій Павлович на посаді роменського війта перебував недовго, згодом вступив доЛубенського полку і служив у ньому до 1757 р. Пішов у відставку в чині бунчуковоготовариша. В Коровинцях мав свою садибу, земельні наділи. До селян ставився з вели-кою повагою і піклуванням. Про цю його турботу збереглися документи. У «Довідникуза Полтавську єпархію», складеному в 1902 р. Полтавською Духовною Консисторієюдля керівництва приходів, читаємо: «В с. Коровинцях знаходиться Миколаївська церк-ва. Дерев’яна, на кам’яному фундаменті, з такою ж дзвіницею. Побудована в 1751 роціна кошти Бунчукового Товариша Андрія Павловича Полетики.

Церковна сторожка камінна, бібліотека. В приході земська народна школа і церков-но-приходська. Землі 33 десятини та 550 кв. сажень, в т. ч. присадибної 550 кв. сажень.Прихожан 1474 чоловічої та 1461 жіночої статі...»

Неймовірно, 250 років виповнилося б тій історичній будові, яка прикрашала село ізгукувала його жителів щонеділі, щосвята, в добру і лиху годину. На превеликий жаль,служба Божа справлялася в церкві Полетики доти, доки по-справжньому за духовенст-во не взялися активісти нової влади на місцях у тридцятих роках XX століття.

У багатодітній родині Полетик шанувався культ козацької слави. Тут пишалися геро-їчними звитягами предків, які брали участь у походах Хмельницького, Виговського, Мно-гогрішного тощо. Всі п’ятеро синів готували себе до служби у війську і тяглися до науки йкультури. Ганна Іванівна та Андрій Павлович дали своїм дітям добру освіту. Тому й сталивони відомими постатями їхнього козацького, шляхетського, а згодом дворянського роду.

Григорій серед хлопців був найстаршим. Письменник, перекладач, історик, бібліо-філ, громадський і політичний діяч (за нього мова окремо).

Іван народився в Коровинцях у 1726 р. (на рік пізніше від Григорія). Опанувавшипрофесію лікаря у Києво-Могилянській академії, згодом здобув звання доктора медици-ни аж у Лейденському університеті, став медичним світилом в Україні. Після навчаннякороткий час працював у Ромнах. Пізніше отримав посаду в місті Васильків Київськоїгубернії, де ще один з них, Михайло, став секретарем імператриці Марії Петрівни, апісля звільнення отримав солідну пенсію – 4500 руб. на рік та 500 душ у Тамбовськійгубернії. Тож подальші сліди цієї родини слід шукати саме там.

Менший син Івана, Петро, народився 15 серпня 1778 р. теж на Київщині, в п’ятьроків залишився без батька. Виховувався у шляхетському корпусі, але на військовійслужбі перебував недовго. Став служити в колегії іноземних справ. Посилали його зрізними дорученнями до командуючих військами за кордоном. Брав участь у двох бит-вах, був радником російського посольства у Філадельфії та Ріо-де-Жанейро.

Майже протягом усього періоду перебував у діючій армії. Незважаючи на високіпосади, які доводилося обіймати Петру Івановичу, знаходив час для близьких стосунківз гуртком Миколи Михайловича Карамзіна, був членом «Арзамаса». Про нього у своїхзаписах добре відгукуються великі люди тодішньої Російської імперії. Відомий поет І.І.Ко-злов присвятив йому один із своїх віршів «Явление Франчески». Вже визнані на той часО.С.Пушкін та В.А.Жуковський були в числі близьких до нього людей, особливо остан-ній. Збереглися архіви їхнього листування.

Петро Полетика не відносив себе до письменників, хоча і написав французькою мо-вою «Состояние общества в США». Будучи у відставці, розпочав писати свої спогади,але завершити їх не встиг. Помер 26 січня 1849 р. в Петербурзі. Лише через 36 р. післяйого смерті в «Русском архиве» побачили світ оті мемуари.

Степан – середній син Андрія Павловича. Найкращі риси характеру успадкував відбатька та матері. Маючи титул малоросійського дворянина, чималі земельні володіння і

390

достаток, залишався чесною і порядною людиною в очах простих селян-хліборобів такозаків.

Будучи сотником костянтинівським, зіславшись на слабке здоров’я, відмовився братиучасть у комісії для перепису, який сприяв би ще більшому пригнобленню малоросійсь-кого населення.

Кузьма був п’ятою дитиною в сім’ї Ганни Іванівни та Андрія Павловича. Служив урідному Лубенському полку значковим товаришем. Довелося пережити й утиски на за-порізьку вольницю і малоросійське козацтво, від Григорія він знав, що після скасуваннягетьманства (12 листопада 1764 р.) до Петербурга приїхали запорожці на уклін до Кате-рини II. Очолював їх у столиці сам кошовий війська Запорізького Петро Калнишевсь-кий. Два роки просиділи вони в Петербурзі, так нічого й не добившись. Саме тоді кошо-вий отаман П.Калнишевський подарував у бібліотеку Г.А.Полетики універсали та гра-моти: короля польського Стефана Баторія 1576 р., короля польського Прецлава Ланцко-ронського 1508 р., гетьмана України Богдана Хмельницького, інші. Ознайомлення з нимидало змогу Григорію глибше уникнути у договірні умови двох «братніх народів» при воз-з’єднанні, порівняти їх з реальністю, більш детально визначити свою особисту позиціюяк депутата і дворецького радника. Тож коли невдовзі Григорій Андрійович ознайомив-ся з «Наставлением выборному от Малороссийской коллегии», яке було писане під дик-товку Петра Румянцева, з 10 висунутих і запропонованих пунктів для прийняття пого-дився лише з одним. І це в присутності цариці Катерини!

Що ж стосується загальних висновків по «наставлениях», то Григорій Андрійовичписав: «Предлагаемые Малороссийской коллегией к поправленню состояния нашегосредства все принуждены, все насильны, все отяготительны, все не сходны ни с состоя-нием нашего народа, ни с воспитанием, ни с обыкновением оного. Описан с худой сторо-ны и неприятельными красками наш народ, который правами и поведением своим нель-зя сказать, чтобы других был хуже. Представлены способы к нашему отягощению и,можно сказать, к неминуемому разорению». Вчитайтеся й уявіть, у якому тоні і при яко-му настрої звертається до імператриці Полетика. Його слова пройняті тривогою за долюукраїнського народу і сподіванням.

Однак не прислухалася до слів Полетики цариця. 25 липня 1765 р. в Петербурзівидано указ про ліквідацію польського устрою, на Слобожанщині утворено, на зразокРосії, Слобідсько-Українську губернію. До її складу увійшли Недригайлів, Вільшана,Терни, Деркачівка, В.Будки, Козельне та інші населені пункти нинішнього Недригай-лівського району.

Андрій – наймолодший. Чи за старим українським звичаєм, чи з інших спонукань танамірів, Андрій Андрійович жив біля батьків. Був колезьким радником у Ромнах.

Якось до Ромен завітав президент Малоросійської колегії генерал-фельдмаршал графП.О.Румянцев. Плазувати перед царедворцем було не в манері Андрія Андрійовича, вінбільше уваги, свого вміння і розуму приділяв облаштуванню рідного йому міста, вирі-шенню соціальних потреб жителів, економічному розвитку краю. Сам же фельдмаршалпро свої враження від тих відвідин розповідав: «Чудовий край! Райські місця. Хоч мушусказати відверто – неспокійно і сутужно нині в Малоросії...»

Саме на той час на території нинішньої Недригайлівщини, Роменщини, Конотопа,Білопілля діяв загін повстанців-захисників бідного та ображеного народу на чолі із Се-меном Гаркушею. Його однодумці й соратники наводили неабиякий жах на місцевихпоміщиків-гнобителів. З тими ж, хто перебував із селянами в добрих стосунках, братчи-ки Гаркуші й відносини мали добрі. Палали садиби-палаци Базилевичих, Зіменків, Сте-

391

паниди Парпурихи. Протестували проти впровадження подушного податку, відмовля-лися виконувати повинності й тікали у вільні місця сім’ями сіряки канцлера Головкіна зКостянтинова, графа Мамонова з-під Тернів. Помістям дворян Полетик ні в Коровин-цях, ні в Костянтинові, ні в Ромнах це не загрожувало.

А.А.Полетика був вельми шанованою людиною, як і його батько та брати. Саме до-свідченістю, чесністю та працелюбністю зажив цієї слави. Таким залишився в пам’ятідля тих, з ким спілкувався, такими ж залишилися записи про нього для нащадків. Померв кінці 1773 р. в Ромнах (за іншими даними – в Коровинцях).

Найобдарованіший – найстарший Григорій. Народився 27 листопада 1725 р. В Ром-нах та Коровинцях промайнуло дитинство. Вирізнявся допитливістю і нахилом до наук.Синову здібність запримітив батько і зробив усе можливе, аби паростки натхнення незів’яли. Відправив до Києво-Могилянської духовної академії, яку той в 1745-му закін-чив. Саме в Києві зробив свої перші спроби на поетичному терені, але поетом не став.Досконало вивчив кілька мов: латину, давньогрецьку, німецьку. По завершенні навчан-ня отримав запрошення до Петербурга. Відомий поет і перший у державі академік Ва-силь Кирилович Тредіаковський особисто екзаменував провінційного малороса, записа-вши в доповідній записці президенту академії й гетьману малоросійському КириловіРозумовському, що Григорій Полетика, перекладаючи з латини, «тот язык изрядно ра-зумеет в рассуждении речей й целых изображений».

Двадцятирічний юнак був зарахований у штат перекладачів Академії наук, підпо-рядкований безпосередньо Михайлу Ломоносову, який вирішив освоїти велику програ-му з видавництва зарубіжної наукової літератури. Значущу роль відвела історія Г.А. По-летиці, який віддавав себе сповна, перекладаючи твори античних, грецьких і латинсь-ких філософів, середньовічні богословні трактати. Невдовзі талант і працелюбність пе-рекладача запримітили в Синоді й, незважаючи на заперечення Академії наук, перевелидо свого штату, де Григорій Андрійович трудився майже півтора десятиріччя. Весь часцікавився історією, особливо України

Інтелігенція того часу почала відстоювати свої національні інтереси. ПерекладачГенеральної військової канцелярії Семен Дівович складає натхненний трактат «Розмо-ва України з Великоросією», в якому доводить політичну і суспільну рівність двох країн,пробуджується інтерес до стародавніх козацьких та національних реліквій, зокрема на-писання портретів знаних козацьких предків. До любителів старожитностей належав іГ. Полетика, дід і прадід якого загинули за волю України.

З-під пера синодального перекладача з’являється кілька розвідок, зокрема про осві-ту в Україні від часів Ярослава Мудрого. Згодом – «Історична звістка, чому Мала Росіябула під Республікою Польщею?», «Листи до приятеля» тощо. Ця справа стала голов-ною для нього, навіть залишив посаду, яку обіймав. Повернувшись на державну службув 1764 році, був призначений головним інспектором шляхетського кадетського корпусута надвірним радником, де працював до 1773 року (за власним бажанням пішов у відста-вку). Морський шляхетський корпус сплачував йому сімсот карбованців на рік. Голо-вне, що вистачало на книжки. Адже у нього на той час була вже чи не найкраща бібліо-тека у столиці.

Ще 1760 р. в мандрах по Україні, визбируючи по особистих архівах потрібні докуме-нти, познайомився з родиною колишнього генерального судді Івана Андрійовича Гамалії.Затримався в нього, бо той дав Полетиці переписати цікавий літопис Грабянки, складе-ний у Гадячі 1710 р. Були там усі договірні статті українських гетьманів з російськимицарями: Богдана і Юрія Хмельницьких, Дем’яна Многогрішного, Івана Самойловича з

392

государем Олексієм Михайловичем та Івана Мазепи з Петром І. Старий Гамалія похо-див зі шляхетського роду, про який охоче розповідав. А ще мав гарну доньку Олену. 35-річному Григорію подобалися і розповіді Івана Андрійовича, і його дочка. Невдовзі два-дцятирічна Олена пов’язала рушниками старостів Полетики. Влітку 1767 року подруж-жя вже мало двох синів – дворічного Василька та тримісячного Іванка.

Найголовнішою справою життя Г.А.Полетики стало нагромадження бібліотеки, пер-шу книгу до якої придбав, ще навчаючись у Київській академії. У Петербурзі активізувавпошук книг про минуле України. Особливо цікавлять його рукописи й видання про ріднийкрай іноземними мовами – польською, німецькою, французькою. Бібліотека швидко роз-ростається, збагачується унікальними книгами й документами. Ними вже користуютьсяне тільки Полетики, а й відомі тогочасні історики: Щербатов (до речі, уродженець Тернів),Шлесер та інші. Про своє унікальне й цінне книжкове зібрання Григорій Андрійович пи-сав президенту адміралтейської колегії Івану Голенищеву-Кутузову (батько видатногоросійського полководця Михайла Кутузова): «Скажу без зайвих похвалянь Вашому сіяте-льству, що такої бібліотеки ні в однієї з партикулярних (цивільних) осіб не було, та й середдержавних російських бібліотек моя перша щодо рідкісних і древніх книг...»

На жаль, книгозбірні випала трагічна доля: 23 травня 1771 р. загинула в полум’їпожежі. Небагато книг і рукописів удалося порятувати. Для нашого земляка-бібліофілато був страшний удар. Він подає у відставку, щоб залишити Петербург, де так багатонагадує йому про бібліофільські захоплення. Через деякий час прохання Полетики булозадоволене і він залишає столицю. Поселяється в родовому маєтку в Коровинцях. За-ймається сільським господарством, облаштуванням обійстя. Безмежні простори, що роз-кинулися за Коровинцями аж до Муховатого, загадковий ліс обабіч дороги, яка веде доТомашівки, Смілого, Хмелевого, тихоплинна Сула дещо вгамували душевну недугу. Вінзнову повертається до свого захоплення – починає збирати бібліотеку. Тільки теперуже не в столиці, а на батьківщині, в Коровинцях.

Звісно, відродити таке безцінне зібрання йому вже не вдається. Але за останні три-надцять років сільського життя він зібрав чимало рукописів та стародруків, які розпові-дали про минуле України – славне і сумне, героїчне і печальне, як і доля самого збирача.Помер Григорій Андрійович 18 грудня 1784 р.

Опубліковані відомим українським істориком О.М.Лазаревським (народився вс. Гирявка під Конотопом) у журналах «Киевская старина» за 1891, 1895 рр. документиіз сімейного архіву Полетик свідчать, що займався Григорій і працював над твором зісторії України. Увійшов у минувшину вітчизняної культури як пристрасний бібліофіл,письменник і володар славнозвісної і чи не найкращої не лише в Україні, а й усій Росій-ській імперії бібліотеки.

Книжкове зібрання батька перейшло до старшого сина Василя (1765–1845). Ім’яйого добре знають ті, хто цікавиться історією дожовтневої України. Був він високоосві-ченою людиною. Володів кількома мовами, друкувався в «Вестнике Европы». Відомийгромадський діяч, письменник, збирач історичних документів та стародруків, якого за-раховують до кола українських патріотів початку ХІХ століття. Його ім’я згадується ушкільних підручниках.

П’ятнадцятирічним юнаком він розпочинає навчання у Вітебському училищі, яке у1782 закінчив. Пізніше брав найактивнішу участь у роботі губернських та повітовихдворянських зібрань, свідченням чого є низка «промов», чотири з яких надруковані напочатку ХІХ століття як зразки ораторського мистецтва і приклади відданого служіннягромадським справам.

393

З-під його пера вийшло «Описание г. Ромны и его повета составленное В.Г.Полетикоюв 1807-1808 годах» – зберігається праця в Інституті рукописів НБ України й донині є май-же невідомим навіть фахівцям. А його описово-статистичні джерела могли б зробити бага-то уточнень під час вивчення минулого, про яке ми не так уже багато й знаємо.

Досить цікаву сторінку з життя видатного земляка відкриває нам листування з О.Ф.Козачинським, цивільним губернатором Полтавської губернії, до якої належав тоді Ро-менський повіт, у т.ч. нинішні Коровинська, Томашівська, Гринівська, Хоружівська,Сакуниська, Курманівська, Кулішівська та Червонослобідська сільські ради. Для повно-го господарського опису губернії в 1802 р. Вільне Економічне Товариство розіслало довсіх дворянських маршалів прохання, аби ті сприяли, підшукували для виконання цієїскладної та об’ємної праці осіб, які б могли скласти за кожен повіт опис. Але ця роботазатяглася на кілька років. Пояснювалось це тим, що окремі маршали не володіли необ-хідною інформацією, та й достатньо грамотних людей не було. У листопаді 1809 р. з цієюсправою почав розбиратися губернатор. У березні 1810 р. він відправив у ВЕТ 12 описівповітів, замість 15, які й склали основу для опису губернії. О.Ф.Козачинський, у своючергу, просив нагородити і «принять в особое внимание труды роменского поветовогомаршала Полетики и сочинившего за повет Гадяцкий описание отставного майора Ста-ниславского, которые занимались тем с большим старанием сие сочинение послужилодля некоторых примером».

Перші роки ХІХ століття були досить насиченими для Василя Григоровича. Крімпосади маршала дворянства, яку він обіймав з 1802 до 1812 р., у 1807 р. стає попечите-лем Роменського господарства богоугодних закладів, у 1811 році обраний почесним на-глядачем Роменського повітового училища, вів широку благодійницьку роботу. Ви-словлюючи йому подяку за «усердный подвиг» на ниві благодійності, генерал-губерна-тор Я.І.Лобанов-Ростовський вважав своїм обов’язком клопотатися про відзнаку. Офі-ційним підтвердженням заслуг стали нагороди: ордени св. Володимира IV ступеня з діа-мантовим перснем «За отличную службу и особенные подвиги к пользе общей» у 1811 р.,орден св. Анни II ступеня в 1828 р., «Знак отличия» в воздание 25-летней безпорочнойслужбы» в 1832 р., а також чини, останній з яких – статського радника – В.Полетикаодержав у 1825 р.

Василь Григорович користувався неабияким авторитетом не лише в повіті та губернії,мав чималий вплив на відомих представників української інтелігенції. Засновник учили-ща та приватного пансіонату в Прилуках, енциклопедично освічений письменникП.Білецький-Носенко ставився до Василя Григоровича з любов’ю і повагою, користува-вся його порадами в освітніх справах, як й І.І.Халанський під час укладення проектуНовгород-Сіверського університету та гімназії. Відомий знавець історії А.Чепа вважавдружбу з В.Полетикою «приображением безценным, событием счастливым. Я был бысчастлив обходясь с вами и пользуясь вашим просвещением и наследственными и собс-твенными вашими познаниями». Сумлінність, ґрунтовність, відповідальність, з якимивін брався за всі справи, демонструють солідну ерудицію, обізнаність із широкими кола-ми різноманітних джерел, уважне ставлення до інформації.

Історикознавець із Дніпропетровська Т.Ф.Литвинова, ознайомившись із його твор-чою спадщиною, була в захваті: «Той, хто захоче подумки опинитися у провінційномумістечку початку ХІХ століття, через «Описание...» В.Полетики одержить таку можли-вість. При описі повіту він подав повну картину сільського господарства, сільського ре-месла, промислів, «побочных работ» мешканців чоловічої і жіночої статі. Причому жі-ночі «упражнения» розписані по місяцях, перелічені всі види рукоділля, способи оброб-

394

ки і фарбування вовни, льону, полотна. Бажаючі готувати страви за старовинними спо-собами знайдуть у його праці про рідний край рецепти закваски, соління, сушіння різ-них продуктів, виробництва домашнього масла, сиру та інше».

***Тож недаремно літературне надбання нашого земляка високо відзначив у своїй книзі

«Образцы сочинений в прозе знаменитых древних и новых писателей» відомий поет іперекладач кінця ХІХ – початку ХХ століть В.Ф.Воєйков.

Понад сто п’ятдесят років точилися запеклі диспути про те, хто автор досить цікавоїі змістовної «Історії Русів». Над виявленням цієї істини працювали титуловані вчені йдослідники Осип Бодянський, Олександр Лазаревський, Михайло Драгоманов, Михай-ло Возняк, добре знаний сучасний український письменник Юрій Хорунжий, інші. Бага-то істориків-літераторів, зокрема в першу чергу Лазаревський та Бодянський, схилили-ся до думки, що цю працю почав писати Григорій Андрійович, а завершив – Василь Гри-горович Полетика. Тож гордитися є чим, писана вона нашими земляками-першовідкри-вачами. Їхньою книгою, як свідчить ректор Київського університету кінця ХІХ століттяМ.Максимович, користувався Микола Гоголь, працюючи над безсмертним «ТарасомБульбою». Захоплювався нею й Олександр Пушкін.

Майже 200 років після її написання вона так і не вийшла друком: ані за царськоїімперії, ані за часів Радянської влади. Світ побачила вже у сучасній Україні, навіть двічі.

Василю Григоровичу було відміряно Всевишнім прожити 80 років. Усе життя вінпродовжував батькову справу. Поряд з усім тим, що доводилося виконувати протягомдесятиліть, він поповнював сімейну бібліотеку новими книгами, документами, рукопи-сами, журналами. Зібрана Полетиками бібліотека зацікавила одного з найбільших того-часних російських колекціонерів та бібліофілів канцлера імператорського двору Мико-лу Петровича Румянцева (сина вже згадуваного фельдмаршала П.О.Румянцева), засно-вника Румянцевського музею, книжкове зібрання якого за часів Радянської влади ляглов основу бібліотеки імені Леніна в Ленінграді. Кілька разів канцлер звертався до ВасиляГригоровича з проханням продати йому зібрання, давав немалі гроші, проте щоразу отри-мував ввічливу, але категоричну відмову.

Про наукову вартість їхньої бібліотеки свідчить складений 1812 р. реєстр: зберіга-лося кілька десятків томів грамот, універсалів, рескриптів, виданих українськими геть-манами, польськими королями та російськими царями. А чого варті безцінні автографиФеофана Прокоповича, Стефана Яворського, Антиоха Кантеміра, географічні карти іпоземельні плани, копії дипломатичних донесень XVII–XVIII століть про Україну. Са-мих родинних документів Полетик налічувалося 360 аркушів. І це все в Коровинцях!Два століття тому.

Яка ж подальша доля книгозбірні Полетик? Напівдраматична, неочікувана.У кінці 40-х років ХІХ століття бібліотеку в спадщину унаслідував Василь Васильо-

вич Полетика – син Василя Григоровича. На відміну від батька і діда, він мав зовсім іншіінтереси у своєму житті і здатний був поміняти рукописи і безцінні книги давнини навидання сучасних йому авторів. Лише енергійне втручання видатного історика, автора«Історичного опису деяких місцевостей Чернігівської губернії» Михайла Івановича Ха-ненка на якийсь час порятувало бібліотеку від розпорошення. Він слізно застерігав, про-сив господаря не розпродувати безцінної реліквії покійних Григорія Андрійовича та Ва-силя Григоровича. Проте доля бібліотеки була вже визначена: Василь без жалю роз-прощався з книгозбірнею, яка займала кілька кімнат. На щастя, рукописи, серед яких

395

знаходилися «Літопис Величка» та «Літопис Грабянки» придбав у нього Михайло Суді-єнко. Решта ж опинилася на горищі, де пролежала кілька десятиліть. Господар вів іншийспосіб життя, надовго відлучався з Коровинець.

Про запроторене на горище було призабуто. І тільки в кінці восьмидесятих роківрештки книгозбірні за невелику суму купив відомий колекціонер старовини та меценатВ.В.Тарнавський і з часом подарував Київській публічній бібліотеці. Деякі з цих книгзнаходяться й нині в бібліотеці НАН України імені В.І.Вернадського, науковій бібліо-теці Київського державного університету імені Т.Г.Шевченка.

На сьогодні в Україні історія – навіть щось більше, ніж наука. Минувшина привер-тає до себе увагу широких кіл громадськості. Виникають суперечливі питання, відкри-ваються незнані сторінки історії. А які славні династії, які фантастичні долі людські ібезодня недослідженого, невивченого і досить часто безповоротно втраченого. Та щотам про узагальнене говорити, далеко не кожен з наших співвітчизників може сьогоднірозповісти про свій родовід хоча б до четвертого коліна. Замулилися річки пам’яті нашоїминувшини.

Автор розповіді про династію Полетик вважає її незавершеною. Адже багато зали-шилося невизначеного в цій славній козацькій родині.

ЛІТЕРАТУРА1. Черниговского намесничества топографическое описание. Шафонский А. Киев, 1851.2. Русский архив, 1866.3. Русская старина. Дневник статс-секретаря Вилламова, 1912 г. Январь.4. Русская старина». 1874 г. т. ХІ..5. Україна від найдавніших часів до сьогодення. Верстюк В. Київ, 1995.6. Роменская старовина. І.О.Курилов. 1898 г.7. Черниговского намесничества топографическое описание». А.Шафонский «Объ уезде Ро-

менском. Гл.9. Киев. 1851 г.8. //«Родослав», № 5, березень1991 р.9. Из истории южно-русского ощества . Начало 19 века. В.Горленко «Киевская старина» 1893

г. № 1.10. Збірник наукових праць. «1100-літній Ромен: Сторінки історії». Т.Ф.Литвинова.11. Терлецький В.В. О.С.Пушкін в колі українських друзів / Віктор Терлецький // Сумська

старовина, 1999. – № V-VI.12. Микола Сузієнко – український етнограф та історик, видавець «Черниговского намесни-

честватопографическое описание».13. Памятная книга Полтавской губернии за 1865 год». П.И.Бодянский.

396

Іван АБАРОВСЬКИЙ, Ольга ДАНИЛЕНКО

ЛУКА ДАНИЛЕНКО

Є дати, які навічно вкарбувалися на скрижалях рідної землі. І немає у світі такоїсили, аби стерла їх чи відлила натомість інші. Є на світі імена людей, які десятками літ,століттями золотими злитками відбиваються у людській пам‘яті. І найбільшому мудре-цю ще не вдалося скуйовдити її, умертвити. Пам‘ять вічна.

Коли із товщі літ в людській пам‘яті просвічуються імена, дати, мимоволі запитуєш:«Хто вони, ці люди, і який слід залишили на землі?».

Мабуть, не випадково доля подарувала нам зустріч з цікавою неординарною люди-ною, яка в черговий раз приїжджає на святу батьківську землю в село Віхове, щоб покло-нитися їй і за себе, і за батька, Луку Мокійовича Даниленка, кадрового офіцера, артилери-ста, життя котрого обірвалося в 33 роки в сталінських катівнях у далекому травні 1938-го.

Нинішня осінь для Юрія Лукича Даниленка особлива, ювілейна: батьку б виповни-лося 100, батьку, якого не знає і ніколи не бачив. Його образ уявляє лише з розповідейматусі та ще дядьків Давида і Харитона. Одне тільки твердо знає: батько загинув за пра-вду. Він був першим із земляків, хто виступив із протестом проти знищення своїх земля-ків-селян в 1932 р. Виступив відкрито, сміливо проти неправди, жорстокості й лицемір-ства. А тому був зметений кривавою хвилею великого терору.

У сім‘ї Мокія та Анастасії Даниленків Лука третя й остання дитина. Харитон і Давидбули в батьків старшими. За соціальним походженням сім‘я належала до селян-бідняків. Тахоч як скрутно не було і з грошима, і з одягом, батьки дали хлопцям початкову освіту. Передреволюційними подіями 1917 р. закінчив 2 класи Пушкарської сільської школи і Лука.

У 1926 р. пішов служити в лави Робітничо-Селянської Червоної Армії. Служба в тіроки була почесною. Стрункий, міцної статури, Лука твердо заявив, що стане офіцером.Ніхто на те не заперечував, навіть дехто заздрив з його ровесників, бо свої бідування вселі відчував кожен.

Лука готував себе до армійського життя. Мрія збулася. Він вступив до Ленінградсь-кої військової школи артилеристів, що готувала командний склад для армії. Саме він,Лука Даниленко, найперший отримав відзнаку «Відмінний артилерист». Під час навчан-ня стає кандидатом, а згодом і членом ВКП(б). Тут знайшов своє кохання. Устина Про-копівна стала його і дружиною, і кращим та надійним другом життя.

Улітку 1932 р. молодий офіцер після успішного завершення курсу навчання, отри-мавши звання лейтенанта, перед направленням у військову частину одержує коротко-строкову відпустку на малу батьківщину. Яка ж то радість – знову побути у рідномукраю! Скільки там не був!

БЕЗПІДСТАВНО ЗВИНУВАЧЕНИЙДо батьківського порога Лука Даниленко повертався з молодою дружиною Усти-

ною, якій щойно виповнилося 20. Її дитинство і юність минули в Білорусії на Вітебщині.Та Лука був певний, що його батьківщина сподобається коханій, а його родина стане і їїродиною.

А ось і рідне село. Тільки щось не чути людського гомону, дитячого щебету. Замістьтого зажурливі обличчя перехожих, сумні сполохані погляди. Коли дійшли до рідногообійстя і зустрілися з братом Давидом, запитав: «Що це?» І той повідав йому, що змінневеселих відбулося тут чимало.

397

Боявся брат про те в листі писати, страшно й розповідати. У Вакулках та сусідніхЛуках два роки тому створили колгосп «Червоний Жовтень». Довго розповідав він про«добровільний» вступ у нього земляків, про місцевих «куркулів». Його, Давида Мокійо-вича, обрали першим головою, бо вважався письменним на той час. Та вже встигли ріктому й переобрати. Не підійшов, як кажуть, до двору. Але оскільки був одним з небага-тьох письменних, то залишили членом Пушкарської сільради. Моторошно стало Луцівід того, про що повідав Давид. Як же справді тяжко жилося селянам.

1932 р. був надзвичайним. Земля, мозолями оброблена, потом полита, слізьми скро-плена, віддячила селянинові врожаями і зернових, і технічних культур. Та пізніше хлі-бозаготівля перетворилася в справжню війну проти селян. По селах з‘являлися уповно-важені з району, мета яких – викачати із села продукти харчування.

У с.Віхове в селян були повимітані всі насіннєві, фуражні та продовольчі фонди. Крімхліба, вивозилися картопля, насіння, м‘ясо, птиця. Люди вимирали цілими сім‘ями, кутка-ми. Голодну смерть сприймали як порятунок від мук. У селі можна було побачити опух-лих, збожеволілих, конаючих. Доходило до найстрашнішого – до людожерства.

Хіба міг це спокійно сприймати офіцер Червоної Армії? А тут на поріг і сам уповно-важений з району по заготівлі хліба. Це вже в котрий раз по хатах «вимітають» хліб.Давид же, як член сільради, повинен був вести «щупаря» туди, де ще в селян залишивсяхліб. Але той сперечався й відкрито сказав, що по хатах не піде. Ось тоді й утрутився всуперечку Лука Даниленко. Він витягнув наган і наказав: «Геть з цього села!». 27-річ-ний офіцер сміливо виступив проти вказівок Компартії, членом якої був.

Про ці події повідав своєму рідному племіннику, Юрію Лукичу, через 60 років відтих подій Давид Мокійович Даниленко. І це лиш тоді, коли прочитав статтю в «Сільсь-ких вістях» про створення в столиці уже незалежної України «Меморіалу голодомору».

Вислухав ту сповідь Юрій Даниленко й із більшою наполегливістю почав оббиватирізні державні установи, архіви, сховища, аби повернути правду про батька, передатихижацьку суть тодішньої сталінської влади. Невдовзі з‘явилася його публікація в трав-невому номері журналу «Україна» за 1993 р.

Про дальші події з молодим офіцером читаємо в часописі з розповіді його сина ЮріяЛукича: «Пригнічений, поїхав батько в літні військові табори, а пізніше до місця своєїслужби... І ось – перший документ зі справи Л.М.Даниленка: «Виписка з протоколу № 4засідання полкового бюро ВКП(б) 31 артполку від 4 лютого 1933 р.

Слухали: конфліктну справу Даниленка Л.М. Суть: «...був у районі на сільгоспзаго-тівлі, бачив, як колгоспники голодують, живуть, хліба їм не дають...».

Постановили: «...з лав ВКП(б) виключити».Намагаюся збагнути сенс цього документа. Чому слухали «конфліктну» справу? З ким

батько конфліктував? З державою? З державою конфліктувати не можна. От тобі і... з лавВКП(б) – виключити. І ще. Навіть з цього документа видно, що батько приховав від слідс-тва розповідь рідного брата. Сказав, нібито бачив голодомор і чув про нього в районі насільгоспзаготівлі. І своїм свідченням врятував дядька Давида від неминучої смерті.

А ось інший документ. Витяг з протоколу № 19 засідання парткомісії при Головномупартійному управлінні Радянської Армії та Військово-Морського флоту від 15.11.1989року. З грифом «таємно» її надіслано в Ленінградський райком Компартії Україним.Львова, аби син дізнався про батькову долю. На руки документа не видали, тількиознайомили під розписку. Добре, хоч дозволили переписати...

Батьків виступ у с.Віхове на захист селян від голодомору потяг за собою звичнийланцюжок: донос на батька в органи НКВС, звідти – їхніми каналами до партійних орга-

398

нів Червоної Армії, потім – на засідання первинного партосередку (4 лютого 1933 року),і, нарешті, виключення з лав ВКП(б) і його затвердження парткомісією при політуправ-лінні Приволзького військового округу 22 квітня 1933 року... Людина вже була з тав-ром, але ще на волі. І служила далі в армії. Адже витрачено кошти на вишкіл, а молодшо-го командирського складу бракує... 1935 р. батька перевели на Далекий Схід. Того жроку народився син Едуард, а 1937 р. народився і я. За контрреволюційну діяльністьсеред військовослужбовців батька заарештовано».

...Устина Прокопівна, як тільки могла, підтримувала чоловіка і його долю пропусти-ла крізь все своє життя. «Ворог народу», – ось таке друге ймення дали офіцеру ЧервоноїАрмії Л.М.Даниленку. З ним до табору могли відправити і його родину – дружину з ма-лолітніми дітьми: дружину арештувати, а дітей віддати в дитячий будинок.

Та Господня рука відвела родину від цієї трагедії. Вночі після арешту Луки Мокійо-вича у військовому містечку Бікін, де залишилася його сім‘я, хтось подзвонив у кімнату,а потім передав у вікно Устині Прокопівні квиток на поїзд.

З великою тривогою за дітей і чоловіка вона місяць добирається до Харитона, рідно-го брата Луки, який проживав на Сумщині в селі Пушкарщина. А восени 1937 р. УстинаПрокопівна їде на рідну Вітебщину до брата Максима, де влаштовується на одній із фа-брик, аби прогодувати дітей. Серце обкипало кров‘ю за Луку, який в цей час зазнававтяжких знущань у хабаровській в‘язниці.

ОРДЕР № 14. КРИМІНАЛЬНА СПРАВА № П-6224Минули десятки літ з тих трагічних часів. По краплиночці збирав правду про батька

всі роки його молодший син Юрій, якому було тільки 10 днів від роду, коли батька арешту-вали. Які ж саме злочини він вчинив? На столі цілі копи копій протоколів допитівЛ.М.Даниленка, анкети арештованого, протоколи обшуку, постанови УДБ НКВС, звину-вачувальні висновки, вирок. Читаєш і просто не усвідомлюєш, як можна за відсутністюскладу злочину піддавати нелюдським тортурам живу душу й тіло, позбавляти життя,лишаючи сиротами дітей, що тільки-тільки з‘явилися на світ? Як можна брудом брехні йнаклепу замазувати очі правді, яка, скільки б літ не пройшло, восторжествує. РозстрілялиЛ.М.Даниленка всупереч усім канонам кримінального права – в день оголошення вироку.

4 вересня 1993 р. в часописі «За вільну Україну» Ю.Л.Даниленко розповідає про цютрагедію батька в публікації «Був батько і... залишився акт». Як дорогу реліквію зберігаєЮрій Лукич лист від заступника голови Служби безпеки України, начальника УСБУ поЛьвівській області нині генерал-лейтенента Василя Горбатюка, в якому той розповівправду про батька Луку Мокійовича, незламну жертву ГУЛАГу, на пам‘ять його нащад-кам. Варто навести цього листа з деякими скороченнями.

«Трагедія офіцера Луки Мокійовича Даниленка розпочалася в 1933 р. Він був свід-ком тяжкого життя селян на Україні і відверто говорив про те з колегами по службі. Алев державі, котра будувала «світле майбутнє», не було місця для гострих проблем та осіб,які насмілилися б поставити під сумнів правильність курсу, оголошеного партією. ДоЛуки Даниленка, як рядового члена ВКП(б), виникли претензії. Його почали «пророб-ляти» в райкомівських кабінетах. А він знову порушив «правила гри»: кинув партквитокна стіл, відмовившись бути членом партії, котра не бажала визнавати власних помилок.

«Систематично проводив серед військовослужбовців контрреволюційну правотро-цькістську агітацію, доводячи, що «в колгоспи загнали всіх під примусом, а тепер колго-спники голодують», «всі заарештовані і вислані, котрих зараз мільйони, схаменуться іповстануть, і тоді пощади не буде нікому», зводив наклепи на рішення пленуму ЦК ВКП(б)

399

– «говоримо про досягнення, про розширення посівної площі, а ціни на хліб підвищу-ються і на Україні голодують». Ось як виглядали в той час правоопортуністичні вислов-лювання, яких тоталітарний режим не вибачив офіцерові Червоної Армії.

Командир батареї 35-го артилерійського полку 35-ї стрілецької дивізії лейтенант ЛукаДаниленко був заарештований 31 липня 1937 р. і лише через 9 місяців – 8 травня 1938 р.з‘явився власноручно написаний ним документ, у якому він визнав себе винним у тому,що був «учасником правотроцькістської контрреволюційної організації» та назвав щеряд «контрреволюціонерів» – спільників. Ваш батько, Лука Даниленко, був без сумнівупорядною, чесною і мужньою людиною. Далеко не кожному дано було витримати 9 мі-сяців знущань від дня арешту до дня, коли «контрреволюціонера-троцькіста» Луку Да-ниленка врешті-решт зламали як особистість і змусили написати покаянну заяву.

Сценарій подальших подій був простий, відпрацьований до автоматизму на мільйонахжертв. Слідство було проведене в рекордно короткі строки – за 2 тижні. 14 днів від моме-нту визнання вини до оголошення вироку. Останнє речення в тексті вироку звучить якзаперечення здоровому глуздові: «Приговор окончательный и на основании постановле-ния ЦИК СССР от 1-го декабря 1934 года подлежит немедленному исполнению».

Наступний документ – довідка під грифом «таємно» – засвідчує, що вирок про роз-стріл Даниленка Л.М. виконано в м.Хабаровську 22 травня 1938 р.».

Чи розуміли судді, що віддають на кару смерті офіцера, який був більшим патріотомдержави, ніж всі вони, разом узяті, патріотом не режиму, а держави в істинному розу-мінні цього слова. Лука Даниленко був заарештований в суботу, розстріляний у неділю.Репресивний апарат працював без вихідних.

У 1959 р. Військова Колегія Верховного Суду СРСР своєю ухвалою відмінила вироквід 22 травня 1938 р. і припинила справу за відсутністю складу злочину. А після реабілі-тації з‘ясувалося, що співробітники НКВС, які заарештували Луку Даниленка, як ка-жуть, під шумок пограбували «ворога народу», прихопивши з собою під час обшуку ми-сливську двостволку. І не тільки рушницю. Позарилися навіть на кожух і шинель...

«Громадянам СРСР гарантується недоторканність особи. Ніколи не можна арешто-вувати інакше, як по постанові суду або санкції прокурора» (стаття 127 сталінської Кон-ституції).

Приводом для арешту Л.М.Даниленка став ордер № 14, виданий сержанту управ-ління держбезпеки по Далекому Сходу від 31 липня 1937 р. Кузнецову. В ньому жодноїпричини чи підстави на арешт. Зате в примітці читаємо: «Всі посадові особи і громадянизобов‘язані надавати названому співробітникові обов‘язкову допомогу». Кругла печат-ка. Капітан держбезпеки. Підпис.

Який цинізм! Після арешту більше ніхто з рідних Луку не бачив.У день 31 липня 1937 р., коли Луку Даниленка арештували, був проведений перший

допит нашого земляка помічником оперативного уповноваженого особливого відділу 35стрілецької дивізії Батурським. Невже це злочин, коли офіцер Червоної Армії не змігспокійно дивитися на те, що у його рідному селі голодують селяни, що голод впроваджу-ється штучно?

ДИВЛЯЧИСЬ ПРАВДІ У ВІЧІ«...Должен чистосердечно признаться еще в том, что я болезненно переживал продза-

труднения в некоторых колхозах, считал огульно виноватыми за это руководителей кол-хозов и районов. Будучи летом и осенью 1932 г. по службе и отпуске в колхозах, у меняскладывалось представление об отсутствии хлеба и голодовании колхозников, о чем по

400

приезде в часть я говорил некоторым командирам из числа своих знакомых, когда онименя спрашивали о положении в деревне... У меня сложилось впечатление о том, что ци-фры о посевных площадях в колхозах являются дутыми, так как я считал, что колхозы неполучают того урожая, который, скажем, мог бы я получить, если бы производил посев.Колхозы на этом куске земли собирали 5 копен хлеба, а если бы я его обработал, то мог бысобрать 20 копен...» (Свідчення Л.М.Даниленка на допиті від 31 липня 1937 р.).

Як проглядається із свідчень арештованого Л.М.Даниленка в наступних протоко-лах допитів, голодомор селян найбільше болів молодому офіцеру і він про це відкритозізнавався на допитах.

Із протоколу допиту звинуваченого Л.М.Даниленка від 9 серпня 1937 р.Вопрос: «В чем выражалась проводимая вами антисоветская агитация?».Ответ: «Моя антисоветская агитация выражалась в следующем. ...Я говорил: «На

Украине жить тяжело, хлеба нет, люди едят какую-то смесь, некоторые из-за нестаткахлеба с голоду пухнут. Кто не выполнил план хлебозаготовок, того арестовывают». Встоловой среди командиров я говорил: «Я потерял всю свою родню, все свое потомство,все вымерли от голода...».

«...Основное, что послужило стать на путь антисоветской агитации – это то обстоя-тельство, что будучи в отпуске 1932 г. на Украине, где мне пришлось достаточно озна-комиться с положением в колхозах и жизни колхозников, я пришел к выводу, что в ре-зультате неправильного руководства колхозами на местах и в районах колхозы не рен-табельны. Труд в колхозах не производителен, обработка земли плохая, в результатечастые недороды, неурожаи...».

Свідчення про голод на селі проходить червоною ниткою через усі протоколи допи-тів. І хто пережив ті страшні 32-33 роки, хто бачив голодну смерть рідних і сам вижив,дякуючи Богу, той скаже: «Хай таке більше не повториться». Хочеться навести ще рядсвідчень на допиті від 2 вересня 1937 р. «...В период обсуждения решения Пленума ЦКВКП(б)... у меня сложилось мнение, что в области сельского хозяйства эти успехи при-увеличены,... говорим об достижениях, посевную площадь расширили, урожай хорош, анормы хлеба рабочим сбавили, цены повышаются, на Украине голодают...».

Вопрос: «Следствием установлено, что вы клеветнически истолковывали решение17-го съезда ВКП(б), клеветали на вождя партии тов.Сталина».

Ответ: «У меня сложилось мнение, что все решения съезда зависят от Сталина. Всевыступавшие делегаты говорят об одном и том же, что и Сталин. На этой почве я гово-рил: «Все докладчики крутятся вокруг доклада Сталина и боятся в сторону куда-то за-йти, а поэтому и получился съезд с единым мнением...».

На запитання про контрреволюційну агітацію в Червоній Армії відповідь була та-кою: «...народ у нас очень неустойчив из-за голодовки, ведь только два-три месяца, какдали достаточно хлеба, да и то дорого, так что воевать с голодным народом нельзя. Еслибудет война, то мы в этой войне не выиграем, так как народ сейчас слишком озлоблен инаш тыл во время войны будет не крепким,... у рабочих начали отнимать хлебные карто-чки, а заработная плата маленькая...».

«...Долгое непродвижение меня по службе породило до некоторой степени демоби-лизационные настроения. Я говорил: «Из партии исключили, теперь осталось как-бы изармии уйти. Понаслушался этой политики о пятилетках да о посевных так, что можна сума сойти. И когда сойдешь, то хлеба паек отнимут, не то, чтобы помочь чем-нибудь...».

Вопрос: «Какой характер носил ваш разговор среди военно-служащих вашего полкана ДВК по вопросу заключенных, строивших железную дорогу?»

401

Ответ: «Я говорил: «Все арестованные и выселенные, которых сейчас миллионы, водно время одумаются, восстанут и тогда держись, пощады не будет никому».

Вопрос: «Следствием установлено, что вы взяли под сомнение выявленных враговнарода, в частности банду Тухачевского, проводили в этом направлении агитацию?»

Ответ: «Объявление приказа наркома обороны о банде Тухачевского, Якира и дру-гих, а также самоубийство Гамарина, арест на востоке Калмыкова, Санчурского – всеэто создало у меня впечатление о том, что я не помню, чтобы эти люди в прошлом коле-бались. Почему же они как враги народа так долго работали над разоблаченными? Япришел к такому выводу, что сейчас вообще никому верить нельзя. Что же касаетсятого, что я вел агитацию в защиту врагов народа, я это отрицаю».

Вопрос: «Следствие установило, что вы проводили занятия с бойцами по учебникуврага народа Тухачевского?»

Ответ: «Нет, я это отрицаю так, как я с красноармейцами занятия по учебнику Ту-хачевского не проводил. Был случай, накануне проверки начсостава нашего полка явзял в библиотеке курс стрельбы, утвержденный Тухачевским, и по этому курсу подго-тавливался. На самой стрельбе, увидев у меня этот учебник, мне предложили его унич-тожить и больше им не пользоваться, что мной и было сделано».

ІСТИНА ДОРОЖЧА ЗА ПАРТІЙНИЙ КВИТОКОфіцер Червоної Армії Лука Даниленко не дорожив партійним квитком ради правди,

яка відкривала йому очі на дійсність як на військовій службі, так і в житті села. І це булотеж злочином. «Я демонстративно заявил о выходе из рядов ВКП(б) и тут же отдал парт-документы, оставаясь на прежних позициях (із протоколу допиту від 8 серпня 1937 р.).

Це було через місяць-два після арешту. Попереду ще багато довгих місяців зневагиі тортур. Тут, у в‘язниці, Л.М.Даниленко довідувався, що десятки людей, яких вважалисовістю народу, оголошувались його ворогами, шпигунами іноземних розвідок.

Після довгих знущань над 33-річним Лукою Даниленком 8 травня 1938 р. з‘явиласязаява звинуваченого, в якій той «...осознал бессмысленность запирательства и будучив достаточной степени изоблечен следствием в контрреволюционной деятельности...»визнав себе винним...

9 травня 1938 р. з‘являється постанова, в якій Л.М.Даниленко звинувачується, якучасник військово-троцькістської змови в Окремій Червонопрапорній ДалекосхіднійАрмії. 10 травня в аналогічній постанові вирішено слідчу справу № 13023 об‘єднати зісправою № 11954, матеріали в яких підтверджують контрреволюційну діяльність вжеколишнього лейтенанта Даниленка Л.М.

Через 8 днів звинувачувальний висновок у злочинах, передбачених статтями 58-1б,58-7, 58-8 та 58-11 УК РРФСР, на трьох аркушах затверджують заступник начальникаУНКВС, майор держбезпеки Осинін та помічник головного військового прокурора РСУАбригадвоєнюрист Калугін.

21 травня відбулося підготовче засідання Військової Колегії Верховного Суду СРСР.Його весь зміст передано на одному аркуші. «Дело заслушать в закрытом судебном за-седании и без участия сторон обвинения и защиты и без вызова свидетелей».

ДАВАЙ ОСОБУ, А СТАТТЮ ПІДШИЄМОТого самого дня Л.М.Даниленко отримав копію звинувачувального висновку, про

що свідчить його розписка в справі. Цікавий той факт, що бланк розписки виготовленов друкарні, на якій залишились її вихідні дані ТИП.НКО6210-37. Видрукуваний він ще в

402

минулому 1937 р. У заготовлений текст вписувалися лише прізвище, ім‘я та по батьковізасудженого. Механізм нищення був спланований: давай особу, а статтю підшиємо.

22 травня 1938 р. о 20 год. 20 хв. виїзна сесія Військової Колегії Верховного СудуСРСР винесла вирок: розстріляти!

РЕАБІЛІТОВАНИЙ ПОСМЕРТНОУстину Прокопівну та її двох синочків Едурда і Юрія прийняла сім‘я Харитона Мокі-

йовича Даниленка з Пушкарщини. Так і жили в страхові, чекаючи на найгірше. Аджеоргани НКВС робили свою чорну справу і на Недригайлівщині. Вони стояли над парті-єю, над народом. Минали дні, місяці, роки. Зажевріла було надія у дружини та брата наповернення Луки. Адже від нього і про нього не було ні добрих, ні лихих вістей.

А невдовзі українську землю почали топтати гітлерівські супостати. Восени 1941 р.непроханими гостями забрьохалися вони й до Пушкарщини, стали встановлювати своїпорядки, приймаючи до себе на службу різних посіпак. Невідомо з якої причини у жовтніприйшли з обшуком до садиби Х.М.Даниленка. У валізі Устини знайшли деякі документиЛуки, статут ВКП(б), його фото у формі офіцера Червоної Армії. Цього було досить, абичотирирічного Юру (Едик був на Вітебщині у брата Устини) і згорьовану жінку вивести наподвір‘я і поставити під хлівом на розстріл. Ще мить – і німецькі вояки, клацнувши затво-рами гвинтівок, приготувалися дати залп по Устині Прокопівні та її маленькому синові.

За лічені секунди до трагедії невідомо звідки на подвір‘ї Харитона з‘явився старшийнімецький офіцер і відмінив команду розстрілу. Хтось із селян-пушкарців устиг пові-домити йому, що чоловік тієї жінки вже розстріляний радянською владою. Про цей фактрозповіли Микола Макарович Кириченко, 1922 року народження, та 75-річна ГалинаСидорівна Слиш із c.Віхове.

Завершилася війна. Виросли діти. Лише в 1959 р. вони дізналися про батькову долю.На львівську адресу, де раніше мешкала У.П.Даниленко, надійшов лист із ВійськовоїКолегії Верховного Суду Союзу РСР. У довідці, а також висновку (на двох аркушах)військового прокурора після перевірки і розгляду архівно-слідчої справи № 957888 зізвинувачення Л.М.Даниленка визнано, що Лука Мокійович був засуджений безпідста-вно. Керуючись ст.378 УПК РСФРР, вирок від 22 травня 1938 р. відмінено і справу при-зупинено за відсутністю складу злочину. Правда перемогла. На жаль, із запізненням.

67 років минуло від того зловісного дня, коли наш земляк Л.М.Даниленко загинувза правду, ставши невинною жертвою сталінських репресій. Але й понині його сину ЮріюЛукичу не дали права ознайомитися з другим томом справи його батька на 31 сторінцідоносів і наклепів, що знаходиться в Сумському управлінні СБУ.

Його ж син, вже головою Шевченківського братства України, провів у 1991 р. відо-му подію, що увійшла в історію як похід-реквієм «Останнім шляхом Кобзаря», який заве-ршився в Каневі після 14-денного переходу з Петербурга через Москву–Серпухів–Тулу–Глухів–Кролевець–Борзну–Ніжин–Київ до Канева.

ПАМ‘ЯТЬ– І понині я по крихітці збираю свідчення про батька, – говорить Юрій Лукич. – Я

часто замислююсь: може, той шматок хліба, який він зберіг для селян, вберіг когось ізтих, хто його потім засудив і засуджує досі. Земляки, народ, Україна і молоде її поколін-ня повинні пам‘ятати тих, хто на повен зріст піднявся проти несправедливості, протизнищення людей голодом, хто відав своє життя ради правди на землі.

403

Геннадій ІВАНУЩЕНКО

УКРАЇНСЬКИЙ РОЗВІДНИК ІВАН ЛИТВИНЕНКО

З дитинства кожен із нас захоплювався книжковими історіями про відважних розві-дників, їх сміливістю, розумом і відданістю справі. Окрема тема – кінематограф. Фільмпро Штірліца став утіленням легенди про радянських розвідників часів Другої світовоївійни, персоніфікацією зусиль кількох груп агентів у лабіринтах Третього рейху.

А що ми знаємо про українських розвідників? Про тих, чиє жертовне служіння Ба-тьківщині на рідних теренах чи на чужині до останнього часу мало досліджене? Майженічого, і тут є кілька причин. По-перше, в умовах бездержавності, коли на розвідувальніслужби ворогів України працювала вся військово-політична машина країн-агресорів,робота української розвідки могла вестися тільки зусиллями винятково відданих і гли-боко законспірованих людей. По-друге, родини героїв, їх друзі і, можливо, зв’язкові, за-лишаючись на окупованій території, постійно ризикували бути викритими і знищеними.Тож, якщо по закінченні Другої світової війни на книгах про Зорге чи Кузнєцова вихову-вали молодь, українська наука в діаспорі практично нічого писала про наших героїв.Справжній розвідник не залишає слідів...

Одним із таких є Іван Данилович Литвиненко – людина, яка пройшла через горнилодвох визвольних змагань українського народу, але подробиці життя якого відомі насті-льки, наскільки вони стосуються української справи.

Про особисте – дуже мало... У метричній книзі Катерининської церкви с.Хоружівказа 1891 р. знаходимо запис, що 4 січня (за новим стилем 17 січня) народився хлопчикІван. Про батьків сказано: «...села Хоружівка селянин власник Данило КостянтиновичЛитвиненко і законна дружина його Анастасія Кузьмина дочка, обоє православного ві-росповідання».

Що було далі? Далі, очевидно, навчання в місцевій школі, інших освітніх закладах.Під час Першої світової війни Іван Литвиненко – офіцер царської армії. З 1917 р. – вАрмії Української Народної Республіки. Отримав ранг полковника.

Перша його посада в українській армії – командир куреня 1-го Київського вартовогополку. Далі він відомий як помічник командира, командир 1-го Запорозького пішого пол-ку ім. гетьмана П. Дорошенка. Ця військова одиниця була сформована у Харкові в бе-резні 1918 р. у складі Запорозького корпусу. Організовувався корпус уже після першоїукраїнсько-російської війни і складався з уцілілих полків української армії, які спочаткуз тяжкими боями відступали на захід, а потім у складі Запорозької дивізії визволялиУкраїну від більшовицької навали. Колишній старшина Запорозького корпусу сотникМонкевич називає дорошенківців одним із найперших полків української армії.

Дослідження, проведені істориком Романом Ковалем, висвітлюють подальшу долюукраїнського військового діяча: командир 1-ї Запорозької дивізії, 6-го загону Запорозь-кої дивізії (січень 1920).

Наступна сторінка війни за державність, в якій активну участь брав Іван Данило-вич, – Перший зимовий похід Армії УНР по тилах більшовиків і денікінців, який ставбезпрецедентним в історії воєн за своїм характером і героїчністю. В поході, яким керу-вав генерал-полковник Армії УНР Михайло Омелянович-Павленко, взяло участь близь-ко 10000 осіб. Армію перед походом було поділено на чотири збірні групи:

1. Запорізька збірна група або Запорізький корпус. Командиром Збірного запорозь-кого кінного полку ім. Богдана Хмельницького був Іван Литвиненко.

404

2. Київська збірна група, що складалася з 5-ї та 12-ї Селянських дивізій, полку Мор-ської піхоти, частин Залізної дивізії та Корпусу Січових Стрільців.

3. Волинська Збірна група.4. 3-тя Стрілецька дивізія або група, до складу якої входили частини тієї ж 3-ї стріле-

цької дивізії, Спільна Юнацька школа .Більшість подій у той час відбулась на території сучасної Черкаської області. Після

заняття Черкас далеко по Лівобережжю піднялися чутки, що «українське військо вжедо Дніпра дійшло». Від Полтави, Чернігова, Харкова, Мелітополя, Луганська приходи-ли посланці. Активізувався і повстанський рух українських селян. Тільки на територіїсучасної Сумщини та прилеглих районів Чернігівщини й Полтавщини за різними оцін-ками оперувало кілька сотень українських повстанських загонів.

Однією із славетних сторінок Зимового походу стали події 16 квітня 1920 року у Воз-несенську, де, завдавши поразки частинам 14-ї більшовицької армії, війська Дієвої арміїУНР захопили 28 гармат, 32000 гарматних набоїв. Також було захоплено 48 кулеметів і5000 рушниць та 2000000 набоїв до них, 4000 возів з одягом, взуттям та іншим майном, таще й 10000000 рублів. За твердженням Р.Коваля, героєм бою за м. Вознесенськ(16.04.1920) був командир Збірного запорозького кінного полку ім. Богдана Хмельниць-кого Іван Литвиненко. Пізніше один із найближчих співробітників полковника Литвинен-ка на Волині Тарас Боровець згадуватиме, що участь у Зимовому поході для здоров‘я ІванаДаниловича обернулася тяжкою недугою: гострим ревматизмом та пухлиною ніг.

За оцінками воєнних істориків, перший Зимовий похід Армії УНР є найгероїчнішоюсторінкою воєнного мистецтва періоду національно-визвольних змагань в Україні в 1917– 1921 рр., під час якого українська армія вперше вдало застосувала партизанські мето-ди боротьби з численними ворогами. Була здійснена головна найважливіша мета – збе-режена армія УНР. Зимовий похід дав зразки характерної партизанської війни. За весьрейд по тилах ворога пройдено 2500 км, проведено більше 50 успішних боїв. Подальшадоля полковника Литвиненка пов‘язана з командуванням 2-ю бригадою 1-ї Запорозькоїстрілецької дивізії Армії УНР, згодом він – голова військової делегації до Добровольчоїармії генерала П. Врангеля.

Історія промовчує про те, де і за яких обставин Іван Литвиненко став професійнимвійськовим розвідником. Як зазначає доктор історичних наук В.Сідак, Литвиненко-Мо-розенко був залучений до роботи керівником спецслужб УНР Микитою Чеботаревимще в 1924 р. Тож подальша діяльність полковника-ветерана була тісно пов‘язана з контр-розвідкою Державного Центру УНР в екзилі.

У червні 1927 р. Литвиненко-Морозенко був направлений Чеботаревим, який тодіще очолював другу секцію військового міністерства, спочатку на посаду керівника роз-відувального пункту у Могиляни (поблизу м. Острога), а з осені 1928 р. – у Рівне, де ізакінчив свою розвідувальну діяльність у 1935 р. Потому, як стверджує В.Сідак, Литви-ненко перебрався до Варшави і до січня 1936 р. перебував у розпорядженні іншого відо-мого контррозвідника генерала Всеволода Змієнка. Свідчень щодо його причетності доуенерівських спецслужб у пізніший період не віднайдено.

Причетним до розвідувальної діяльності ДЦ УНР в екзилі був, крім уже згаданихосіб, український військовий і політичний діяч Тарас Бульба-Боровець, який писав проце так: «Полковник Іван Литвиненко мешкав тоді в Рівному. З наказу уряду УНР вінкерував українською розвідкою на польсько-радянському кордоні. Я одразу став йогоспівпрацівником для виконання кур’єрних обов’язків. З наказу полковника Литвиненканаша молодь передавала на другу сторону директиви уряду УНР та літературу, а звідти

405

отримувала різні матеріали, сов’єтську пресу та книжки. Ця наша робота була особливопожвавлена під час великого голоду на Україні 1932-1933 рр. Ми приносили з-за кордо-ну цілу масу зразків «хліба», печеного з дерев’яної кори, листя, просяної лупи, буряківта інших складників... Ці експонати голоду в СРСР уряд УНР із меморандумами надси-лав до Ліги Націй та поширював на весь світ, хоч той світ був на все глухий... Ми вклю-чились до антибільшовицької кампанії усією душею і проводили боротьбу всіма можли-вими засобами...».

З вуст Т. Боровця відома і чи не єдина коротка характеристика розвідника: «Полко-вник Іван Данилович Литвиненко був одним з найактивніших членів нашої організаціїз-посеред старшої генерації. Військовою мовою – він був наче начальник штабу. Я за-приязнився з ним ще в 30-х роках. Це палкий патріот трудової України, відважний вояк,далекозорий політик, найщиріший товариш і батько вояка. Зразу після капітуляціїПольщі, восени 1939-го року, ми зустрілися з ним у Варшаві».

Отже, організовуючи на Волині й Поліссі на початку Другої світової війни «Полісь-ку Січ», отаман Бульба – Боровець спирався передусім на військовий і розвідувальнийдосвід полковника Литвиненка. Про це він неодноразово згадує у своїх спогадах. З іншихджерел відомо, що з 1941 р., очевидно з метою конспірації, Литвиненко працює директо-ром млина в с.Межиріч Острізького району на Рівненщині. Згодом, у вересні 1943 рокувін ще з двома колишніми полковниками армії УНР переходить до Української Повстан-ської Армії. Його організаторський хист і бойовий досвід стають у великій пригоді моло-дій українській формації, яка повела боротьбу проти гітлерівської Німеччини і сталінсь-кого СРСР. Він стояв практично біля витоків розвідки УПА, як начальник відділу розві-дки Краєвого Військового Штабу УПА — Північ. Згодом розпочинає викладацьку діяль-ність – стає інструктором старшинської школи УПА «Дружинники». Через прогресую-чу недугу звільняється з військової служби і деякий час, очевидно, перебуває в підпіллі.

Пізніше був виявлений і заарештований органами НКВС. У 1946 р. проходив по слід-ству у справі члена першого проводу ОУН П. Кожевнікова. Подальша його доля невідо-ма. У нелегкій, завжди оповитій серпанком таємничості роботі розвідника І.Литвинен-ко користувався псевдонімами: «Морозенко», «Солончак». В УПА мав псевдонім«Євшан».

Минають роки, десятиліття, все далі й далі віддаляючи нас від тих часів, коли кар‘є-ра військового розвідника починалася для молодої людини не з питання про розмір зар-плати, а з внутрішньої потреби служити Україні, справі визволення її народу.

406

Іван АБАРОВСЬКИЙ

ГЕНЕРАЛ ДЕНИСЕНКО

ДИТИНСТВО У ВІЛЬШАНІКороткі липневі ночі. Не встигають ущухнути звечора скрип возів на дерев‘яних ко-

лесах, лемент та іржання коней у вузьких вулицях Вільшани, як нічний морок розрізаєранкове світло. А з настанням дня вулиця на краю села, при дорозі, що веде на Ромни –через Вехівку, Недригайлів, Коровинці, знову наповнюється буденним гаміром.

Рано починається день на Денисенковому подвір’ї, пізно приходить сюди ніч. Ажилося бідно – в хаті не було зайвого шматка хліба, зайвої копійки, їхня низька хати-на стояла третьою від дороги. Двома віконцями дивилася на подвір`я і одним – на ву-личку. Наче кущиста стареча брова, звисала над віконцями солом“яна покрівля. Осьтак само з-під нахмурених брів дивився навкруги Андрій Денисенко, глава обійстя, щовласними руками збудував колись ці приземкуваті стіни. Старий Денисенко був суво-рою і вимогливою людиною. Під всевидющим поглядом його уважних, з роками вицві-лих очей жила й працювала вся родина – сини з жінками та їх дзвінкоголоса малеча,дружина. Півтора десятки душ на одному подвір`ї. У цій родині 1899 р. народився Ми-хайло Денисенко.

«В Слободе Ольшаны, в государственных крестьян Ивана, Андреев сын Денисенкои законной его жены Пелагеи Григорьевны – оба православные 24 июля родился сынМихаил» – сповіщає про це запис в метричній книзі Сергіє-Анастасіївської церкви с.Вільшана Лебединського повіту, Харківської Духовної Консисторії. У Івана та Пелагеїце була перша дитина.

– Козак. Продовжувач роду нашого, – радів новонародженому й дід Андрій, вбачаю-чи в хлопчикові-малюкові, у недалекому майбутньому, пастушка, погонича, трудівника-землероба на їхньому дворі.

Йшли роки. Семирічний Михайлик вже випасав на широких луках біля Сули худо-бу. А ще допомагав доглядати своїх менших братиків – Дмитра та Якова. Це вже пізні-ше, коли був школярем, народилися сестра Оксеня та брат Антон.

У центрі села, неподалік від церкви, поруч з хлібними амбарами, стояла на той часдещо довша й вища за інші хати. Стіни її, постійно вибілені вапном, привертали увагупроїжджих. Це було Вільшанське двокласне міністерське училище. Опіку над ним утри-мували не волость і не повітове земство, а держава. За кошт міністерства освіти навчав-ся два роки в ньому і Михайло. Вдома на нього терпляче чекали менші брати, щоб надве-чір примоститися біля чисто вискобленого столу і, підперши кулаками щоки, дивитися,як старший виводить у зошиті букви й цифри. Писав ладно, вірно й чисто. Тож сусідинерідко заходили до Денисенків, аби хлопчик написав для них прохання, листа або ска-ргу. В їхній сім’ї він тоді був єдиним, хто міг це зробити.

Двокласну сільську школу Михайло закінчив на відмінно.– Ну й добре! Тепер слід за роботу братися, а книжки облиш, – мовив дід на те,

склавши вдвоє посвідчення про набуту науку Михайликом, засовуючи його подалі засволок у хаті.

– Мені хочеться вчитись, – почав було онук.Дід скоса подивився на нього і з жалем промовив:– Далі йти в науку – гроші потрібні. Наші ж достатки не дозволяють. Вже не малень-

кий, повинен розуміти. Та й менших до школи слід віддавати.

407

Учорашній школяр мовчки пішов до хатнього порога. Добре знав дідову вдачу і розу-мів, що більше говорити ні про що. На тому й закінчилася його наука. Про те, що колисьнавчатиметься він у вищому навчальному закладі Ленінграда, ніхто й гадки не мав. Таце буде майже через 20 років. А тоді підліток уже добре засвоїв, як доглядати худобу, щоутримувалася в їхньому господарстві, як ходити біля землі, аби та давала віддачу. Вліт-ку, коли виповнилося чотирнадцять, наймався на сезонну роботу до графині Шатової,яка володіла сотнями десятин землі під Вільшаною. За місяць одержував З карбованціплатні. Але які то були дорогі гроші. Зароблені своєю працею.

У ГОСТІ В ТИМЧЕНКИЗа рік до початку війни з фашистами, після десятирічної розлуки з рідними – батька-

ми, братами та сестрами – М.І.Денисенко разом із дружиною та доньками приїхав уТимченки.

Дикий сталінський режим гуляв тоді по українських селах. Мабуть, не знайти насе-леного пункту, де б не виявили слуги насильницької влади «ворогів народу».

– Михайле, що робиться в державі? Розкуркулення, голодовка, арешти. Чи не зна-ють про це там, на горі владної верхівки, наші кермачі? – запитував полковника призустрічі наодинці його молодший брат Дмитро.

– Мовчи. Накличеш біду на свою голову тими розмовами. Приїдуть, заберуть, – ні-хто й не дізнається, де подівся, – пригнічено, але чесно застерігав Михайло свого наїв-ного брата.

Досвідчений військовий добре знав про диктаторський терор сталінщини на прикладахзнищення в армії талановитих кадрів. До 1934 р. командуючим військами Приморської гру-пи ОЧДСА, де проходив службу М.Денисенко, командував В.К.Путна. Вітовт Казимировичбув високоосвіченим командармом. Уже на той час мав військово-історичні праці і був авто-ром кількох художніх творів. Але це не стало перешкодою на шляху його знищення.

Після нього керівництво приморським угрупованням військ очолив земляк Михай-ла Івановича, уже досить відомий тоді радянський військовий начальник І.Ф.Федько.Його бойовий досвід років громадянської війни вивчався у військових академіях. Він буводин із чотирьох, нагороджених у той час чотирма орденами Червоного Прапора. Нанавчаннях і маневрах при новому командуючому-землякові відпрацьовував тоді ще капі-тан Денисенко багато цікавих оперативно-тактичних питань.

Інколи під час вивчення способів бойових дій військ у поглиблених операціях брав участьособисто й командуючий Окремою Червонопрапорною Далеко-Східною Армією маршалВ.К.Блюхер. Які стратеги були! Та де вони зараз? Склали свої талановиті голови в беріївсь-ких застінках. Та хіба лише вони. Продовжуючи службу на Далекому Сході, сорокарічнийполковник відчував брак їхнього досвіду і вміння. Було чути брязкіт гітлерівської військовоїдоктрини, наближалася неминуча війна. Ось би тих військових стратегів... Не воскресиш.

Та чи міг тоді Михайло повідати про це своїм братам? Ні. Ті захоплено розглядалийого форму, знаки розпізнавання на петлицях, новенький портупей. Десятирічна Машата чотирирічна Ніна, Михайлові дочки, безтурботно гуляли з своїми двоюрідними бра-тами та сестрами Уляною, Марійкою, Галею, Вірою, двома Мишками. Олена, його дру-жина, допомагала по господарству Пелагеї Григорівні. Разом з ними готувала нехитрістрави до столу для гостей її дочка Оксеня.

– Я теж буду військовим. Захищатиму Вітчизну від ворогів, – розповів про своюмрію, не відходячи від офіцера, племінник Олексій. – Ось тільки закінчу школу й подам-ся до танкового училища. Допоможете, дядьку?

408

– Я тебе подамся, я тебе подамся! – почули обидва невдоволений голос свого, вже влітах, батька і діда Івана.

– Досить одного «воєнного». Більше десяти років не був дома. Вже й забули зі ста-рою, який ти є, Михайле. Он бач Яків. Не військовий, то й приїздить у гості кожноголіта. Влаштувався в Луганську.

– Кожному своє, тату, – лагідно відповів на те батькові Михайло, підвівся з колоди,що служила лавкою за столом в розлогому саду. – Та чи думаєте не хочеться мені сюди,до вас? На крилах би полетів. Так ні. Не виходить. А військова служба для мене – жит-тя. До речі, Олексію, життя нелегке. І якщо дійсно хочеш, щоб здійснилася твоя запові-тна мрія, готуй до цього себе вже нині. Те, що на перекладині займаєшся, я бачив. А як зуспіхами в школі?

– Альошка наш майже круглий відмінник, – за племінника відповів Грицько, наймо-лодший серед братів Денисенків, що лише на 6 років був старший за Олексія, який, по-чувши серйозну сімейну розмову, підійшов до гурту.

– Я пропоную йому йти вчитися в педагогічний або на журналіста. Так ні, лише увійськове. А нам зі спеціальною освітою люди потрібні, – розсудливо вів розмову Григо-рій. На той час він працював у редакції Недригайлівської районної газети «Колективіст-ударник». Мав серйозні наміри.

Дмитро у ту розмову не встрявав. Знайшовши свою долю в Тимченках, разом із дру-жиною Тетяною виховували шестеро дітей. Дбали про них, як могли. Від політики ста-рався бути подалі, далеко від рідного села не бував.

– Краще, Михайле, розкажи про себе, про сім’ю. А то коли бачилися, коли й щепобачимося, – поклав він край у спільній розмові.

– Десять років тому закінчив Ленінградське військове училище. Спочатку працю-вав на політичній роботі, а з 1931 р. – на командних посадах. Від командира роти докомандира бригади. В Ленінграді познайомився з нинішньою дружиною. Вона в мене ізграмотних – чотири мови знає. Там побралися. А невдовзі, коли народилася Маша, ви-кликали мене в штаб округу й дали направлення для подальшої служби на ДалекомуСході. Умови там не з легких. Близький сусід – вороже налаштована Японія. Саме черезце тоді проводилися термінові заходи з укріплення далекосхідних кордонів. Найбільшехвилювало питання переїзду сім`ї до нового місця служби. Про те, як прилаштуються вумовах Ворошилово-Усурійська дружина й донька. Адже Олена Михайлівна – корінналенінградка, закохана у своє місто. Але хоч квартира, в якій довелося поселитися, йбула без зручностей – жили щасливо, цікаво...

Із задоволенням розповідав Михайло Іванович про колективні недільні виїзди в тай-гу, особливо осінню, коли навкруги розлите море фарб. А також весняні прогулянки наквітучі приморські луки й озера. Сім`ї командирів були в тісних зв’язках між собою, жилив умовах сердечної дружби і міцного товариства. Офіцерський будинок був справжнімвогнищем цікавого та змістовного культурного життя. Молодь прагнула наслідувати ста-рших, а люди в літах мимоволі переймалися радісною безпечністю молодих.

Душевна розмова продовжувалася й тоді, коли в затінку саду за столом зібралася всяродина Денисенків – батько, мати, їх дочка з чоловіком, четверо синів (три з дружинами)та більше десятка онуків. Розповідям не було кінця. Та найбільше слухали гостя. Розпові-дав полковник Денисенко не лише про романтику, а й про небезпечну службу поруч ізяпонцями. Про те, як улітку 1938 р. (вже мав звання підполковника) самураї мали наміроволодіти радянською територією поблизу манжурського кордону біля озера Хасан. Прозапеклі бої з японськими порушниками кордону весною 1939 р. на річці Халхін-Гол.

409

Затамувавши подих, слухали розповідь про героїчну оборону Примор`я бійцями Чер-воної Армії не лише 16-річний Олексій, а й сивочолий Іван Андрійович. Адже вів мовупро це очевидець, їхній син і брат полковник Михайло Денисенко.

А другого дня недільний літній ранок брати зустрічали на річці. Адже Вільшанка про-тікає в них прямо за городом, її тихий плин нагадував Михайлові дитинство. Коли разом зісвоїми однолітками, в далекому 1914 р., він тут ловив рибу, купався. Це ж було йому тодістільки, скільки нині Олексію. І поплелися, як мамине шиття, його життєві дороги...

Про військову професію тоді й не мріяв. Думки були, як заробити на життя. Адже всім‘ї, серед інших дітей, найстарший. А в батька, що недавно переселився з Вільшани уТимченки, землі було обмаль. Поближче до неї, разом із ним, перейшли з волосногосела на хутір сім’ї Кульбачних, Кужелів, Бережних. Земля – найбільша годувальниця,але її не вистачало.

Тож, порадившись із дідом Грицьком (батько матері) з Маслаків та отримавши доб-ро від батька, шістнадцятирічним юнаком подався на заробітки. Були вони не з легких.Спочатку працював грабарем на будівництві залізниці, а пізніше – вантажником у томуж самому Звенигородському повіті Київської губернії.

Неспокійно було тоді в Царській Росії. Стихійні події лютого 1916 р. похитнули ба-гатовіковий устрій держави. Революційні жовтневі дні 1917 р. сколихнули весь світ. Аяк відомо, революції, яка б могла вмить перемогти, а найголовніше – переконати, при-мусити повірити в себе, не буває. Вихором пронеслися ті події й по Україні, по доляхмільйонів людей. У тому коловороті закружляла й Михайлова молодість.

У 1919 р. він стає бійцем робітничо-селянської Червоної Армії. Полк, у якому слу-жив Денисенко, спочатку утримував фронт проти Денікіна, пізніше на Полтавщині гро-мив батька Біленького. Саме тут з ним стався прикрий випадок.

Пізньої осені 1920 р., виловлюючи по лісах та переярках останки цього угрупован-ня, взвод, у якому знаходився Михайло, потрапив у кільце ворога. Сили були нерівни-ми. В живих, з-поміж побратимів, залишився він один. До того ж закінчилися набої вгвинтівці. Позаду болото й річка Удай, а навкруги обступили вороги.

– Ну що, попався, червона голото?! Будеш висіти на шибениці в селі. Ха-ха-ха!– Та пристрелимо його, – це вже інший бандит пропонує.– Подаруємо йому життя. Перепливе на той бік річки – значить залишиться незайма-

ним. А ні... – з насмішкою мовив ватажок. – Ну то як? – думка працювала миттєво. Цеостанній шанс.

– А слова свого дотримаєш? – гордо глянувши смерті у вічі, запитав Михайло.– Дотримаю...– білозубий оскал лісовика у відповідь.Ще мить – і червоноармієць, розламуючи могутнім тілом ледь скресшу ріку, взяв

курс до іншого берега. Неначе бритвою, лід різав йому руки і ноги, все тіло пройнялакрижана вода. Не відчував кінцівок, та в думках було єдине прагнення: «Тільки б нестріляли навздогін. Допливу».

До берега залишилося кілька метрів, і в цей момент з бандитського берега йому вслідпосипалися кулі. Одна з них підняла фонтанчик води прямо перед обличчям. Під ногамивідчув твердь. Кілька хвилин – і ріка залишилася позаду. Але які то були хвилини! Вицо-куючи зубами від холоду, застиг за горбочком, який, рятуючи йому життя, одиноко піді-ймався над таким рідним берегом.

– Випустили. Мазили. Казав прикінчити, – ледь доносилася груба лайка впереміш-ку з матюками з протилежного боку ріки. Постріли вщухли. У крижану воду ніхто збандитів лізти не посмів.

410

– Не дотримав слова, вороже, – подумав Михайло, поринаючи в небуття. Коли при-йшов до тями, то почув тріск дров, що палали в печі селянської оселі.

– Проснувся, парубче? Ось гарячого чаю зараз подам. А це для внутрішнього підо-гріву, – по-змовницькому підморгнув лівим оком літній господар хати. – Вип‘єш стакан-чик, все минеться. Міцний ти, виявляється, земляче. Геройський козак, генералом бу-деш, – пророче, неначе сам до себе, говорив дід. Він повідав, що ворожі постріли почулиМихайлові однополчани. Тож підоспіли на підмогу. Привезли його до хати. А самі пода-лися за бандитською зграєю. Того ж 1920 р. М.І.Денисенко став членом більшовицькоїпартії, яка відіграла значну роль у його подальшому житті, виховала з відважного воїна,вмілого керівника, командира, славного сина нашої Вітчизни.

Попереду були жорстокі бої з ворогами молодої держави. Тоді й вирішив червоноар-мієць пов’язати свою подальшу долю з армією. Після громадянської війни навчається уПолтавській піхотній школі. Саме в цей час тут у 1921-1922 рр. здобував військову осві-ту й прославлений полководець М.Ф.Ватутін. Про їхні стосунки у стінах цього закладупоки що немає документальних підтверджень. Але те, що їхній життєві шляхи перети-налися саме тут, – факт беззаперечний. Одержавши середню освіту, молоді червоні ко-мандири роз’їхалися по своїх життєвих дорогах.

Скромна посада командира взводу була першим його призначенням після навчання.Цілими днями був зі своїми бійцями: вчив їх військової справи, часто по-дружньому роз-мовляв із ними. Добре знав їх внутрішнє життя, прагнення, турботи, піклувався просвоїх підлеглих. І сам наполегливо навчався».

Тож у 1927 р. М.І.Денисенка як відмінного командира командування направило нанавчання до Ленінградського військового училища.

СТАЛІНГРАДСЬКА ЕПОПЕЯЗустрівши серйозний опір на підступах до Сталінграда, гітлерівське командування

стало нарощувати сили. Битва набирала все більшого розмаху.На південь від міста 23 серпня 1942 р. фашисти вийшли до Волги, але розширити

прорив і захопити південну частину Сталінграда їм не вдалося. Важкі обставини тогочасу не дають точного й повного уявлення про чисельний склад і силу військ того чиіншого підрозділу. «Одна танкова бригада вранці 14 вересня мала тільки один танк, двіінші танкові бригади залишилися зовсім без танків і невдовзі були переправлені на лі-вий берег Волги на формування. Зведений загін з різних бригад і дивізій увечері 14 вере-сня мав у своєму складі близько 200 багнетів, тобто менше одного штатного батальйо-ну. Чисельність сусідньої 244-ї стрілецької дивізії не перевищувала 1500 чоловік, 42-гастрілецька бригада мала 666 чоловік, а багнетів – не більше двох сот», – пригадує умемуарах маршал Радянського Союзу В.І.Чуйков.

Ось у таке пекло війни 17 серпня 1942 р. потрапила 36-та стрілецька дивізіяМ.І.Денисенка. На розслаблення не було часу. Прибувши о 12 годні ночі на передовірубежі, воїнів о 6 годині 30 хвилин розбудили інтенсивний артилерійський вогонь про-тивника і розриви авіабомб. З району Розгуляєва фашисти перейшли в наступ силамипіхотної дивізії з танками. Ці дії противника комдив Денисенко розцінив як бойову роз-в`язку. Адже ще вчора на рубежі, який зайняли його війська, залишилося не більше ба-тальйону пошарпаних у боях піхотинців: відбивати удари ворога було нічим.

Зупинивши перші атаки фашистів, щоб випередити їх, командир вирішив контрата-кувати ворога. Розуміючи, що можливості їхній дій досить обмежені, на швидку перемо-гу не розраховував, а сплутати противнику карти, позбавити його ініціативи можна.

411

І цей маневр удався. На полі бранному фашисти залишили майже половину своїх тан-ків, сотні вбитих, а ще більше поранених. Висота з відміткою 30,5 перейшла в руки Черво-ної Армії. Таким було бойове хрещення дивізії та її командира полковника Денисенка.

Відчайдушний опір наших військ на близьких підступах до міста склав другий етапСталінградської операції і тривав із 15 серпня до 12 вересня. Місто на Волзі тоді сталояк для Гітлера, так і для Сталіна важливим стратегічним пунктом. Ось чому вони кидалив цю вогненну прірву все нові й нові дивізії. Не шкодували крові ані німецьких, ані ра-дянських солдатів. У своїй книзі «Похід на Сталінград» учасник штурму міста, гітлерів-ський генерал Ганс Льорр писав пізніше: «Час для проведення великих операцій остато-чно минув. Із просторих степів війна перейшла на порізані ярами приволзькі висоти зперелісками і балками, у фабричні райони міста. Кілометр, як міра довжини, був заміне-ний метром, карта генерального штабу – планом міста, відстань між нашими військамиі противником була гранично мала».

З серпня 1942 р. 57-ма армія, до складу якої входила 36-та стрілецька дивізія, героїчнозахищала підступи до Сталінграда, не пропустивши жодної фашистської піхотної дивізії,4-ту танкову армію до Волги. Пізніше (з 23 листопада 1942 р. по 2 лютого 1943 р.) вонабрала участь у розгромі ворожого угруповання гітлерівців у складі Донського фронту. Лишез 10 січня по 2 лютого було розгромлено близько 20 дивізій ворога. За цей період до поло-ну потрапила 91 тисяча німецьких солдатів, у тому числі понад 2500 офіцерів і генералів.Загальні втрати німецької арміїі в Сталінградській битві за час наступу радянських військз 19 листопада 1942 р. по 2 лютого 1943 р. становили понад 800 тисяч осіб, близько 2тисяч танків, понад 10 тис.гармат і мінометів, до 3 тисяч літаків, 70 тис. автомашин.

Але втрати з боку радянських військ були не меншими. Про те, як М.І.Денисенко табійці довіреної йому дивізії захищали сталінградські рубежі, говорять нагороди. Понад2300 чоловік одержали ордени. Усі воїни дивізії були нагороджені медаллю «За оборонуСталінграда» й іншими бойовими медалями. Полковника Денисенка було представленодо звання Героя Радянського Союзу. Поки що, серед багатьох, немає однозначної відпо-віді на питання: чому тоді не отримав тієї нагороди? Хоча на Золотій Зірці Героя, якуМихайлу Івановичу було вручено в 1944 році за інші бойові подвиги, стоїть номер 1437...Високим званням Героя тоді не балували. Лише близько сотні кращих радянських воїніводержали його за Сталінградську епопею. А Михайло Іванович отримав генеральськіпогони, орден Леніна. Дивізія, якою він командував, стала гвардійською.

ЛИСТ ВІД ДРУЖИНИНастала весна 1943-го. Під теплими променями сонця оголилася земля. Заливні дощі

змивали останній сніг. Вирували балки, розливалися струмки і ріки, вийшов з берегівСіверський Донець. Українська природа щедра і навіть кваплива. Ще вчора на поляхгуляли хуртовини, а сьогодні томиться над полями синювате марево, на теплій землізеленіє трава, подекуди кучерявляться рідкі озимі.

Хліборобського роду син, Михайло Денисенко, не продовжив батьківського ремес-ла. З молодих літ обрав іншу професію – захищати Вітчизну. Але побачив ніжні хлібніпаростки й защеміло серце генерала. Пригадалася рідна домівка в Тимченках – мати,батько, брати, сестри. Як вони там? Адже з літа 1941 р. від них жодної звістки. Сумщинаще знаходилася під фашистським ярмом. Давно не одержував листів і від дружини тадоньок.

В один із сонячних квітневих днів на галявину в низькорослому переліску, в розта-шування військового підрозділу, неподалік якого знаходився штаб дивізії, завітав лис-

412

тоноша. Його завжди всі чекали, мріючи отримати добру вісточку з різних місць, відблизьких, за якими на фронті з тугою згадували літні й молоді воїни. Чекали листів віддружин і дітей, матерів і коханих дівчат. Одним листоноша вручав їх частіше і разом задресатами від щирої душі радів добрим новинам. Іншим...

– Товаришу генерал, вам лист, – почув голос ординарця Молодикова, не по рокахзмужнілого гвардії капітана.

Нехитро складений трикутник опинився в правиці командира.– Від дружини, її почерк, – мовив Михайло Іванович. І серце забилося частіше. «Як

там діти?» – подумав, акуратно розгорнувши згорнуті листки з учнівського зошита і жаді-бно вп’явся очима в написані рядки. «Дорогий Миша, одержала від тебе листа. Скількирадості, що ти живий! Я писала тобі листи й раніше, а на цей даю відповідь без затримки...»

Його кохана Ольга Михайлівна писала про життя в далекому тилу, про те, що в да-лекосхідньому місті Мінусинську, куди переїхали перед війною, все налаштоване надопомогу фронту, для швидшої перемоги над проклятим ворогом. А ще розповідала, якза татком скучають його доньки Ніна та Марійка.

Ще раз перечитав дорогого листа. Піднесений і величний дух, непохитність волі йогодружини додав настрою

– Зустрітися б сім‘єю, – подумав. – Та де там. Війна. Попереду було визволенняДонбасу, Харкова, Краснограда, Полтави. До бойових нагород генерала додалися орде-ни Суворова II ступеня та Червоного Прапора, медалі.

НА БЕРЕГАХ ДНІПРАВійська Степного фронту, до складу якого пізніше входила 36-та гвардійська дивізія

під командуванням генерал-майора Денисенка, переслідуючи ворога, вийшла до Дніпранеподалік Верхньодніпровська. Саме тут розгорталися бойові дії Нижньодніпровської стра-тегічної операції, яка тривала 86 днів і ночей. Велична за своїми масштабами, вона у своє-му складі мала 112 дивізій, 8 корпусів та 17 бригад. Ця операція була завершальною вбитві за Дніпро, її головне завдання полягало в повному звільненні Лівобережної України,форсуванні Дніпра, захопленні та розширенні плацдармів на правому березі ріки.

Але водний рубіж гітлерівці перетворили у важливу оборонну лінію, назвавши його«Східним валом». «Скоріше Дніпро потече назад, ніж росіяни подолають його», – заяв-ляв Гітлер на нарадах у Берліні.

Старанно проаналізувавши обстановку, що склалася, командир девізії дав командустягувати до місця форсування ріки рибацькі човни, плоти й інші засоби переправи. 25вересня під прикриттям темряви першими долали річку на підручних засобах штурмовігрупи, які мали в своєму складі від взводу до батальйону, їм було віддано наказ захопитиплацдарм і забезпечити форсування своїх полків і дивізій в цілому.

Виконуючи завдання комдива, передові підрозділи невдовзі з мінімальними затрата-ми висадилися на правому березі й вибили ворога з перших траншей оборони. ГенералМ.І.Денисенко переправився на щойно захоплений плацдарм і особисто керував боєм.

Ворог прагнув будь-якою ціною не дати можливості нашим військам закріпитися йрозширити територію відвойованого берега. Позбавляв їх допомоги з лівого берега, на-магався не допустити будівництва мостів, поромних і десантних переправ. Бійцям і ко-мандирам доводилося бути в крижаній воді під сильним артилерійським і мінометнимвогнем, ударами ворожої авіації.

Але на відбитий у ворога берег з лівого боку прибували все нові й нові сили дивізії.Не витримавши стрімкого натиску воїнів-гвардійців, фашисти залишили опорний пункт

413

на висоті 134,4. Невдовзі від гітлерівців визволили і перший населений пункт – селоСошинівку, повністю знищивши в ньому гарнізон та захопивши чотири 76 мм гармати,міномет та два станкових кулемети.

Бій тривав і наступного дня. Дещо оговтавшись після нічного удару, ворог сконцен-трував свої сили і вісім разів кидався у контратаки, аби скинути сміливців у дніпровськіводи. Та фашистам так і не вдалося повернути втрачені позиції. Героїчні дії дивізіїМ.І.Денисенка забезпечили успішне просування на захід 68-го стрілецького корпусу,зокрема форсування Дніпра. У наказі від 23 жовтня 1943 р. Верховного Головнокоман-дуючого Й.Сталіна відзначалося: «Отличившейся в боях за овладение городом и желез-нодорожной станцией Верхне-Днепровск 36-й гвардейской стрелковой дивизии гене-рал-майора Денисенко присвоить наименование «Верхнеднепровской...» У цьому ж на-казі оголошувалася подяка всім воїнам бойової частини. А 6 листопада 1943 р. в Москвіна честь дивізії та ще 64-х з`єднань і частин Червоної Армії було проведено салют 24артилерійськими залпами з 324 гармат. Цього ж дня дивізія, якою командував наш зем-ляк з Тимченок, була удостоєна почесного звання «Київська».

Командира дивізії відзначено найвищою нагородою держави. У нагороджувальномулисті (зберігається в Роменському краєзнавчому музеї) говориться: «Тов. ДенисенкоМихайло Іванович! За Ваш героїчний подвиг, виявлений при форсуванні річки Дніпра,міцне закріплення плацдарму на його західному березі президія Верховної Ради СРСРУказом від 20 грудня 1943 року присвоїла Вам звання Героя Радянського Союзу...»

ПІСЛЯ КИЄВАОрганізаторські здібності М.І.Денисенка яскраво проявилися і під час інших насту-

пальних операцій. Його особистий приклад, мужність і відвага надихали солдатів і офі-церів на бойові подвиги в ім’я рідної Батьківщини. Після завершення Корсунь-Шевчен-ківської операції дивізія на незначний період відводиться на переформування. Післяпоповнення влилася у діючі частини 3-го Українського фронту, продовжувала братиучасть у визволенні Правобережної України, громила ворога в районі на південь від Ки-шинева. Дальший її шлях відзначений перемогами під час визволення від гітлерівців на-родів західної Європи, як 12-ї повітряно-десантної дивізії.

На початку січня 1945 р. на базі 7-ї Армії та гвардійських з’єднань повітряно-десан-тних військ була сформована 9-та гвардійська армія, яку очолив Василь Васильович Гла-голев. Михайлу Івановичу Денисенку тоді доручили очолити в цій армії 105-ту гвардій-ську повітряно-десантну дивізію. Невдовзі вона вже вела бої, здобуваючи перемоги, біляозера Балатон, розгорнула успішний наступ на столицю Австрії. Директива Генераль-ного штабу тоді гласила: «Командуючому військами 3-го Українського фронту в оборон-них боях виснажити танкове угруповання противника, що наступає з району Секешфе-гервара, після чого не пізніше 15-16 березня ц.р. правим крилом фронту перейти до на-ступу з метою розбити противника північніше озера Балатон і розвивати удар у загаль-ному напрямі на Папа, Шопрон. 9-ту гвардійську армію в оборонні бої не втягувати, авикористовувати її для розвитку удару і остаточного розгрому противника», – пригадуєМаршал Радянського Союзу С.М.Штеменко у книзі «Генеральний штаб у роки війни».

Трохи більше ніж через місяць, 28 квітня 1945 р., Президією Верховної ради СРСРбуло підписано Указ про чергове нагородження бойового генерала Денисенка. Зокрема,в нагородному листі (зберігається у Вітебському музеї ВВВ) говориться: «105 гв. дивізіяпід командуванням г/м Денисенка одна з перших почала наступальні дії. За чотири дніжорстоких боїв просунулася вперед до 50 кілометрів і вийшла до річки Дунай, західніше

414

міста Тульк, завдаючи ворогові значних втрат в живій силі й техніці при незначних втра-тах своїх військ.

Дивізія, відбиваючи шалені атаки німців із Заходу, які мали за мету з’єднатися звідрізаним Віденським угрупованням, значно розширила коридор наших військ, забез-печивши заволодіння містом Відень.

За 11 днів наступальних боїв у важких умовах гірської і лісистої місцевості дивізіяпройшла 85 кілометрів, оволодівши при цьому 5 містами і понад 170 населеними пункта-ми. Гвардії генерал-майор Денисенко знаходився безпосередньо в бойових рядах час-тин, чітко керував ними в бою, правильно організовував взаємодії родів військ з піхо-тою. Тактично підготовлений. Хорошо розуміється на методах сучасного бою.

Висновок: за вміле і мужнє керівництво дивізією під час наступу, досягнення при цьо-му успіху гідний нагородження урядовою нагородою – орденом Кутузова II ступеня».

І підписи командуючих. Від командира 38 гвардійським корпусом до командуючогоЗ-м Українським фронтом.

Високу нагороду Михайло Іванович отримав напередодні 9 травня 1945 р. Але щебула Прага. Дарма, що звучали переможні салюти. Радянське стратегічне керівництвовсіляко прагнуло зберегти від руйнувань це чудове древнє місто з його численними па-м’ятками культури і випередити своїх союзників.

План Празької операції – останньої великої операції Радянських Збройних Сил вЄвропі – остаточно був виконаний у середині травня 1945 р. У ті дні особливо гірко булобачити жертви війни, яка ще тривала. За визволення Чехословаччини віддали своє жит-тя понад 140 тисяч наших солдатів і офіцерів. Не без втрат обійшлося на завершальномуетапі військових походів і в 105-ї гвардійській дивізії, яка була тоді підпорядкована 2-муУкраїнському фронту. Лише завдяки вмілому керівництву комдива Денисенка вони булизначно меншими від інших. Останньою бойовою нагородою Михайла Івановича за війсь-кові дії в роки війни був орден Червоного Прапора за № 68752.

ДЕНИСЕНКІВ ПАМ’ЯТАЮТЬНа фронтах Великої Вітчизняної, крім Михайла Івановича, воювали три його рідні

брати та племінник. Брат Дмитро через вади із зором кував перемогу в трудовій армії.Яків – 1905 року народження. Захищав Батьківщину з перших і до останніх днів

війни. У повоєнні роки жив і працював в Краснодарському краї.Антон – 1912 року народження. Бойовий шлях розпочав з Тимченок, після визво-

лення села військами Червоної Армії у вересні 1943 р. Перемогу зустрів у Німеччині.Після війни постійним місцем проживання обрав Казахстан. В Усть-Каменогорську, по-близу кордону з Монголією. Там і пішов на вічний спокій в 70-х роках.

Григорій – 1918 року народження. Був мобілізований в липні 1941 р. Мав званняофіцера. Спочатку від нього одержували листи з фронту. Дарма, що відступали, вірив уперемогу над ворогом. Коли нашу місцевість зайняли фашисти – зв’язок обірвався. Ілише коли окупантів погнали на захід, Палагея Григорівна та Іван Андрійович одержалиповідомлення – загинув їхній Гриша під Москвою в далекому 1942 р.

Олексій – рідний племінник М.І.Денисенка, 1924 року народження. Мріяв стативійськовим, як дядько. На фронт пішов добровільно, маючи за плечима лише 16 прожи-тих років. Воював відважно. Мав бойові нагороди. Лише один лист надійшов від ньогобатькам. Загинув у боях на Курській дузі влітку 1943 р. Похований у с. Мечта, могила №502. У 1965 р. місце загибелі рідного брата відвідав Михайло Денисенко, який нині про-живає в с.Тимченки, менший син Дмитра Івановича, рідний племінник Героя.

415

Свято береже пам’ять про своїх рідних дядьків, що захищали Вітчизну в чорні днілихоліття від фашистської навали, й інший племінник, що теж проживає в Тимченках,син Оксені Іванівни, Михайло Андрійович Тимченко. Нині він на заслуженому відпочи-нку. Але свого часу здобував трудові перемоги в мирні дні за штурвалом комбайна, тра-ктора, жатки. За сумлінну працю має нагороди. Серед них Почесна Грамота ПрезидіїВерховної Ради України.

Генерал-майор Денисенко прожив коротке життя – народився за рік до початку ми-нулого століття, а в перші повоєнні роки перестало битися його серце. Але життя вимі-рюється вкладом людини в ту справу, заради якої вона жила, творила, боролася, добива-лася підкорення наміченої цілі. Історія – переконливий тому приклад. Славні справи іподвиги, які учинив Михайло Іванович, обезсмертили його ім’я.

«Невтомний, життєдіяльний, витриманий, з незламною волею, а разом з тим над-звичайно проста і лагідна людина», – так відгукувалися однополчани-фронтовики зм. Петухова Курганської обл. В.А.Колчин, Ф.Г.Курмаз та М.О.Соломенцев з Рязані укнизі відгуків музею повітряно-десантних військ м. Рязані. Тут експонуються портретнашого земляка й розповідь про нього.

«У Михайла Івановича гармонійно поєднувалися простота спілкування з підлегли-ми, вимогливість, уважне ставлення до потреб людей. Перед ним хотілося розкрити душу,поділитися найприхованішим», – писав до рідних Героя його побратим, колишній снай-пер десантної дивізії, а пізніше поет Борис Жаворонков 18 квітня 1977 р. Бойовому ге-нералу тоді й присвятив свого вірша:

«Десантники! Печалиться не надо!Жив Денисенко в памяти людей!Он смерть попрал в окопах СталинградаС прославленной дивизией своей!И снова – в бой!.. Его парашутистыБерут плацдарм за огненным Днепром.И где она, спокойной жизни пристань?Покоя нет! Гремит железньїй гром!Его бойцы – мы помним, как под Веной,Когда огонь кромешный грохотал.В атаку – волевой й дерзновенный )Рванулся с автоматом генерал...Его судьба для нас, живых, священна.К его могиле, где кипит листва,Приводит внуков бабушка Елена )Седая генеральская вдова.А в Киржаче, Тюмени и РязаниРостят детей десантники его...Забвенья нет! Вернувшись с поля брани,Мы утверждаем жизни торжество».

Рано пішов за вічну межу наш земляк. Неспокійні роки, бойові рани громадянськоїта війни з гітлерівцями підірвала його здоров`я. 1949 рік став для нього завершальним.Похований М.І.Денисенко у Вітебську, де проходили останні роки його військової слу-жби. Там жила його дружина, там проживають нині його дочки та онуки. Про Героя,генерала-земляка пам’ятають і пам’ятатимуть вічно!

416

Іван АБАРОВСЬКИЙ

ПОДВИГ СКАСУВАННЮ НЕ ПІДЛЯГАЄ

Життя не щадило Героїв Радянського Союзу батька і сина Соколів із с.Козельного.Та зламати їх було неможливо.

Лінія фронту після битви на Курській дузі стрімко наближалася до нашого краю.Настав довгожданий вересень 1943 р. У ряди визволителів вливалися нові сили. Ті, когофашисти не встигли відправити на роботи до Німеччини. Одні, навіть не переодягнув-шись у військову форму, поклали голови в боях на території Липоводолинського райо-ну. Бо погнали на вогонь ворога необізнаних у військовій справі, необстріляних. Інші,вцілівши, пішли на захід визволителями.

Першого осіннього місяця 1943 р. пішли на захист Вітчизни і батько з сином Соколи– Омелян Лукич та Григорій Омелянович. Воювали хоробро. Ворожим кулям не кланя-лися. Та й доля берегла їх. До Дніпра. А тут горя випити довелося сповна.

Остільки на сьогодні в живих не залишилося ні старшого, ні меншого з героїв-Соко-лів, то вдамося до документів. Зокрема, нагороджувальних листів на представлення їхдо найвищих нагород держави:

«21 октября 1943 года в районе деревни Синяк противник предпринял ожесточен-ную контратаку танков и пехоты. Несмотря на явную опасность для жизни, пулеметчикСокол Е.Л. с занимаемой позиции ни шагу не отступил. Пропустив вражеские танки,ураганным огнем своего пулемета заставил залечь немецкую пехоту, при этом большуючасть немецких солдат он уничтожил и тем самым отрезал пехоту от танков. Немецкийофицер, заметив огневую точку, повернул три танка на пулеметчиков – Соколов. Ноотец и сын Соколы, взяв у тяжелораненого бойца противотанковое ружье, подбили дваползущих на них танка. Прорвавшийся третий танк замял гусеницами отца и сына. Па-вший смертью храбрых, пулеметчик Е.Л.Сокол посмертно удостоен звания Героя Сове-тского Союза».

Точно таке ж подання третього дня після бою надійшло в Москву і на дев’ятнадцятирі-чного червоноармійця-кулеметника Григорія Сокола. Нагороджувальні листи підписаликомандир 1144-го стрілецького полку 340-ї Сумської стрілецької дивізії майор Карпович.

Свої висновки стосовно героїчного вчинку зробили на листові командир дивізії пол-ковник Зубарєв, командир корпусу генерал-майор Мартиросян, командуючий 38-ю ар-мією генерал-полковник Москаленко, член Військової ради генерал-майор Єпішев. Є нацих документах підписи і командуючого військами 1-го Українського фронту генералаармії Ватутіна та члена Військової Ради фронту генерала Крайнюкова.

Не минуло й трьох місяців – і на сторінках газети «Красная звезда» був опублікова-ний Указ Президії Верховної Ради СРСР від 10 січня 1944 року, в якому кулеметникамСоколам було присвоєне звання Героїв Радянського Союзу. Це був єдиний випадок зароки війни, коли батько і його син одночасно були удостоєні такої високої нагороди замужність і героїзм у боях з німецько-фашистськими загарбниками.

Тоді ж детально про подвиг Омеляна Лукича та Григорія Омеляновича першою роз-повіла газета «Правда України». У тому ж номері йшлося і про мітинг колгоспників набатьківщині героїв, наводилася розповідь дружини і матері Варвари Остапівни Сокол:«Сколько трудов стоило мне и Емельяну сохранить Григория, спасти его от угона в не-мецкое рабство. Никогда не забуду я его слов: «Ну, дождусь освобождения и я немцамза все отомщу».

417

Високу оцінку подвигу Героїв Радянського Союзу Соколів, наших земляків, дав усвоїй доповіді на шостій сесії Верховної Ради УРСР 1 березня 1944 р. партійний лідерУкраїни М.С.Хрущов. Про них писалося в газетах – республіканських, фронтових, диві-зійних. Зокрема «Сталинская правда», друкований орган 1 -го Українського фронту, за14 січня 1944 р. (№ 310) писала: «...Мы не знаем, что тогда отец говорил сыну и сынотцу, но каждому из нас ясно, о чем они думали в тот последний момент, когда вступилив единоборство с танками и смерть глазела им прямо в лицо. Они думали об одном – омести врагу, об его истреблении, о победе Отчизны».

Але сталося непередбачене. Батько і син, Омелян Лукич і Григорій, не загинули, нерозім’яли їх гусениці німецького танка. Контужені й оглушені, посічені осколками –залишилися в живих Соколи! Війна рідко, але підносила людям такі сюрпризи. Німці,підібравши немічних червоноармійців, відправили їх до свого лазарету, вилікували. Во-рог інколи віддавав належне відважним смільчакам Червоної Армії, аби на їх прикладівиховувати своїх вояків.

А далі – полон. Зміна концтаборів у глибині Німеччини. Вистояли і тут Соколи! Пе-ренесли всі табірні муки і на чехословацькій землі. Зблизившись з чеськими патріота-ми, брали активну участь у роззброєнні міцної охорони фашистського концтабору в містіАвсик. 5 травня 1945 р. з допомогою місцевих партизанів вирвалися на волю. Попередуїх чекали нові випробування.

Як відомо, до тих, хто перебував у фашистському полоні, тоді ставилися з неабиякоюпідозрою. Їм повезло. Вони не потрапили, як багато інших їхніх побратимів, до жодного збільш ніж сотні концтаборів, підготовлених за вказівкою Сталіна для військових, котріповерталися з полону на Батьківщину. Можливо, якимось чином вплинула їхня участь узбройному повстанні в концтаборі Чехії? Після проходження фільтраційних процедур ря-дові Соколи були зараховані в 214-й запасний полк 5-ї гвардійської армії, а пізніше у війсь-кову частину ПХ № 537. Саме тут вони й дізналися про присвоєння їм за бої на Лютізько-му плацдармі, при форсуванні Дніпра, звання Героїв Радянського Союзу (посмертно).

У жовтні 1945 р. Омелян Лукич був демобілізований і відбув у с. Козельне на Недри-гайлівщину, а Григорій продовжував службу в армії. Перед тим як поставити на військо-вий облік прибулого в рідне село старшого Сокола, в районі провели ще одну спецпере-вірку, але ніяких компрометуючих даних не виявили, про що свідчить фільтраційна справа№ 27349.

Коли ж стало відомо, що Соколи залишилися в живих, Управління кадрів сухопут-них військ звернулося в органи держбезпеки з пропозицією ще раз провести перевірку«обоснованности» присвоєння високих звань Героїв Соколам.

У 1946 р. 7-й відділ третього управління КДБ зробив висновок: «Обоснованно». Ілише тоді, 12 жовтня 1946 р., батька і сина запросили до Києва. Через кілька днів уКозельне О.Л.Сокол та його син поверталися з високими відзнаками Героїв Радянсько-го Союзу. Командуючий Київським військовим округом генерал армії А.А.Гречко вру-чив їм заслужені нагороди. Омеляну Лукичу Соколу – медаль «Золота Зірка» за № 8155та орден Леніна № 46774, а Григорію Омеляновичу – медаль «Золота Зірка» № 6685 таорден Леніна № 43298.

Піднімалися з руїн у перші післявоєнні роки міста і села. Було нелегко. Скрізь по-трібні робочі руки. А їх не вистачало, особливо чоловічих. Раділа за своїх чоловіка і синаВарвара Остапівна. Не лише повернулися її Соколи з війни живими, а й Героями. На тойчас вона працювала в Козельному завідуючою фермою. Омелько Лукич – колгоспнимлісником, їхній син Григорій, демобілізувавшись з армії, навчався на курсах шоферів у

418

Сумах. Тут і познайомився з миловидою дівчиною Машею, яка працювала в дорожньо-му управлінні обласного центру. На Покрову, 14 жовтня 1947 р., молоді побралися. Стру-нким високим Григорієм із Зіркою Героя та чарівною, синьоокою Марійкою не моглинамилуватися козеляни, куди привіз молоду дружину менший Сокол. Жили дружно,радісно. Мир і злагода панували в хатині над сільським ставком у Козельному, непода-лік млина. В сім‘ї Омеляна Лукича та Варвари Остапівни росли ще дві доньки – Люба таОля.

Дівчата готувалися до видання, були привабливими. Тож багато парубків оббивалипороги їхнього обійстя. Багато хто з односельчан по-доброму заздрив сім’ї Соколів. Та іяк не позаздриш – і таким батькам, і таким дітям. Лише не в усіх завидощі були щирими.Саме з цього все й почалося.

– Я теж воював на фронті, ноги позбувся. А нагороди обійшли мене. Омелько з своїмГрицьком у полоні були, а їм ще й Героїв присвоїли. Тут щось не так. Незаслужено но-сять Соколи ордени і медалі, – пускав по селу плітки вчитель місцевої школи. А невдовзізлий заздрісник зробив чорну справу, написавши пасквіля-скаргу на ім’я самого ГоловиПрезидії Верховної Ради СРСР. Якими фарбами і яким брудом обливав паплюжник Ге-роїв, стало відомо лише через 43 роки.

Свідомого читача не варто переконувати, що означало в роки сталінсько-беріївськоївлади «настукати» на когось доноса. Тож вилитий бруд у листі місцевого «стукача» Л.зіграв у подальшій долі орденоносців Соколів негативну роль. 18 січня 1948 року вониотримали повістки з Недригайлівського військкомату. Районний військком В. вимагавприбути їм обом на 10-ту годину наступного дня за зазначеною адресою з військовимиквитками і фронтовими нагородами.

– Прибули вчасно, як і годиться. Не встигли переступити поріг, як військком безніяких пояснень наказав без затримки здати ордени і Золоті Зірки, – розповідав, будучиживим, Григорій Омелянович своєму синові Миколі, пригадуючи ті гіркі хвилини. – Миз батьком не підкорилися наказу: «Не ви їх нам вручали – не вам їх і забирати». Тодівійськком В. відкрив кобуру, миттю вихопивши звідти пістолет...

Григорій Омелянович до кінця своїх днів не міг заглушити в собі кривду на райвійськ-кома, який несправедливо зірвав нагороди. Так, той офіцер був не правий, не оголосив-ши фронтовикам рішення про позбавлення їх високого звання, не склав акт про забранінагороди. Він виконував наказ зверху. Але виконував бездумно і бездушно.

Важкий моральний удар, нанесений нікчемним наклепником, і тодішній режим вла-ди безжалісно розтоптали героїчний подвиг на Дніпрі батька і сина Соколів, але не вики-нули їх із життєвої колії. Молодший Сокол – Григорій Омелянович разом із дружиноюМарією Харитонівною виїхали на постійне проживання до обласного центру, чесно пра-цювали там, ростили дітей – доньку Ніну та сина Миколу. Невдовзі побудували в Сумахвласний будинок, забрали до себе своїх батьків з Козельного. Старший Сокіл трудивсятут, у будівельному тресті. Життєвий шлях батько і син пройшли нелегкий. Мали неви-соку освіту, скромну натуру. Те, що перебували в німецькому полоні, – факт беззапере-чний. Тож, деякою мірою, змирилися із позбавленням їх нагород. Обидва розуміли йтогочасну політику. Що там їх, рядових, он генералів, адміралів, професорів і академі-ків, Героїв і двічі Героїв Радянського Союзу косили, як траву, беріївські «косарі». У конц-таборах Колими, Уралу та Сибіру відбували немалі строки сотні тисяч їхніх фронтовихпобратимів, колишніх військовополонених.

У 1965 р. до рук Г.О.Сокола потрапила книга двічі Героя Радянського Союзу полко-вника С.Ф.Шутова «Червоні стріли». На її сторінках він знайшов розповідь про їхній з

419

батьком подвиг на Дніпрі. Защеміло серце ветерана. Дав почитати Омеляну Лукичу –батькові. Той, у свою чергу, колезі по роботі П.І.Бабусенку. Петро Іванович у минуломубойовий льотчик, орденоносець, ознайомившись із документальною повістю, де йшлосяпро них, Соколів, порадив написати апеляцію Л.І.Брежнєву, допоміг у цьому.

Перевірка про запеклі бої під Синяком через 27 років була продовжена. Генеральнапрокуратура СРСР встановила і додаткові дані, хоча вони на сутність попередніх висно-вків не вплинули. До того ж відповіді на адресу Соколів від Генерального секретаря ненадійшло.

22 листопада 1983 року, на 79 році життя, перестало битися серце Сокола-старшо-го. Через 2 роки Сокол-молодший на могилі батька спорудив обеліск, а на ньому над-пис: «Сокол О.Л. 1904-1983 рр. Герой Радянського Союзу». Коли б не той надпис насірому камені, хтозна, чи дізналися б читачі про героїчну і трагічну, незвичайну істо-рію Соколів.

У 1990 р. досвідчений журналіст, власний кореспондент столичної газетиВ.К.Савченко хоронив на одному з сумських кладовищ товариша. Кинувши за христи-янським звичаєм у могилу три жменьки землі, почав пробиратися до центральної доріж-ки цвинтаря. Тоді й помітив за металевою огорожею однієї з доглянутих могил викарбу-вані слова про героя. Вони примусили зупинитися.

– У своєму журналістському архіві зібрав неначебто біографії усіх героїв-сумчан, аось такого прізвища не пригадав, – розповідає Віктор Кирилович. Невдовзі він відшукавГригорія Омеляновича Сокола, автора невеликого монумента батькові.

– Так, це моя робота. Коли ставив пам’ятника з такими словами, дехто з товаришівзахвилювався. Що ти робиш? Покарають. А мене й так жорстоко покарано. А за віщо?Коли помру, мої діти, впевнений, теж напишуть на надгробнику подібне, – повідав призустрічі тоді Віктору Кириловичу Г.О.Сокол. Між ними відбулася чотиригодинна роз-мова, після якої В.К.Савченко почав збирати документальні дані, довідки, аби воскреси-ти славні імена Соколів із Козельного. Чим далі протоптував доріжку до істини, ведучижурналістське розслідування, тим більше відкривав фактів мужності і слави, підлості йзаздрощів, бруду й бездушності...

Отримавши листа-доноса в Президії Верховної Ради СРСР, секретар парламентудержави Олександр Горкін надсилає його генеральному прокурору СРСР К.Горшеніну зприписом: «Направляем Вам переписку по делу Сокола Е.Л. й Сокола Г.Е. Прошу датьзаключения о возможности сохранения за ними званий Героев Советского Союза». Зве-рніть увагу: «о возможности сохранения». Що це? Гуманний крок державного діяча повідношенню до долі двох рядових бійців чи, можливо, боязливість перед генералісиму-сом Сталіним, у якого не було полонених, а були зрадники і який міг запитати: «Які виукази підписуєте, товаришу Горкін»?

І маховик розслідування, до того ж однобокого, почав набирати обертів. У ході слід-ства кожен захищав свої інтереси, аби не потрапити під беріївського репресивного кот-ка. Головному військовому прокурору генерал-лейтенанту юстиції т. Афанасьєву дору-чалося «... привлечь к ответственности должностных лиц, по вине которых награды вру-чены Соколам». Військова прокуратура Прикарпатського військового округу, в свою чер-гу, вчинила допит колишнього командира полку Мердамшаєва (що підписував докумен-ти на подання нагород Соколам). Той, виправдовуючись, пише, що про подвиг кулемет-ників Соколів йому доповів його заступник підполковник Рябишев. Останній заперечуєпро цей факт, мовляв, я під час бойових дій поблизу села Синяк знаходився в іншомубатальйоні і про дії Соколів нічого не відаю. За його словами, бій був важким, німці вве-

420

ли нові сили і батальйон змушений був відступати. Загинув його командир капітан Ов-чаренко. (Також удостоєний звання Героя Радянського Союзу посмертно).

У документах прокуратури збереглися докази і двох свідків-земляків, які воювалиразом із Соколами. Свідок Михайленко показав, що після жорстокого бою офіцери вдивізії про дії Соколів говорили як про дії героїчні. Про їхній подвиг і смерть йшла моваміж солдатами. Інший свідок – Бережний, – разом із Соколами потрапив до полону. Вйого свідченні йдеться лише про те, що «видел, как Емельян тащил свой пулемет в неме-цкий штаб». Оце і всі підтвердження про їхню позитивну чи негативну причетність доподвигу. Зрозуміло, що цього недостатньо, аби дати висновок. І тоді розпочалася накру-тка інших фактів, які не мають ніякого відношення до поведінки солдатів у бою на Дніпрі.«Проверкой установлено, – писав Генеральний прокурор, – что Сокол Емельян впер-вые был призван в Советскую Армию в июле 1941 года. В начале августа попал в окру-жение и без сопротивления сдался в плен немцам, а затем ими отпущен, и до 8 сентября1943 года жил дома. Проживая на территории, оккупированной немцами, Сокол Емель-ян являлся бригадиром сельскохозяйственной общины. По показанию свидетеля Без-смертного, на одном из собраний общины он высказывался в антисоветском духе. Со-кол этот факт отрицает и другими материалами дела он не подтверждается».

Цікаво, хто ж установив, що «без сопротивления сдался в плен, а затем отпущен»?Дійсно, Омелька Лукича призвали на фронт 26 липня 1941 р. Через три дні він разом зіншими новобранцями прибув до Чернігова. На ранок марш-кидок понад Десною до Дніп-ра. А вже вечором 3 серпня необстріляний підрозділ зайняв оборону, вранці наступногодня опинившись у ворожому оточенні. У кінці вересня О.Сокол здійснив втечу з німець-кого табору і, добравшись додому, став працювати на рядових роботах у вже утворено-му сільгосптоваристві.

Який же висновок зробила союзна прокуратура? «Установлено, что обстановка наполе боя была сложная, – писав К.Горшенін Президії Верховної Ради СРСР, – рота, всоставе которой находились отец и сын Соколы, была смята гусеницами танков против-ника, и у очевидцев зтого боя могло создаться впечатление, что пулеметчики погибли.Проверить это обстоятельство на поле боя было трудно, так как батальон был оттеснен,а убитые сильно обезображены. Командование полка без должной проверки подготови-ло представление о присвоении посмертно отцу и сыну Соколам звания Героя Советс--кого Союза. Считаю, что за ними не может быть сохранено зто звание».

Ось так: загинув – герой, залишився в живих – не герой. Неозброєним оком бачимо,що проявив поспішність з висновками Генеральний прокурор. До того ж, слідство вело-ся однобоко, без бажання посиленого вивчення ситуації. Адже в той час ще можна булорозшукати (як виявилося через десятиліття) командира і бійців другої кулеметної роти.Тоді ж, по гарячих слідах, капітан Василь Лютиков міг розповісти, що це він, командиртієї хороброї і безсмертної роти, разом із заступником командира батальйону майоромМедведєвим порушили клопотання про присвоєння кулеметникам-Соколам високихнагород. До того ж невідомо з якої причини прокуратурою не було взято до уваги і ви-сновок 7-го відділу третього Управління Комітету держбезпеки.

Нелегка одісея зі встановлення істини батька і сина Соколів тривала. Вони ще разписали листа, тільки тепер уже міністру оборони СРСР Д.Ф.Устинову, аби той допомігнавести довідки про справжню причину позбавлення їх високих нагород.

На цей раз військова прокуратура встановила додаткові дані. Зокрема, про те, щоСоколи добросовісно виконували свій військовий обов’язок, про що неодноразово за-значено в донесеннях начальника політвідділу дивізії. Колишні посадові особи 1114-го

421

стрілецького полку дали позитивну оцінку діям кулеметників у боях. Але залишавсяфакт про перебування їх у полоні. Тож у підсумковому документі на адресу ПрезидіїВерховної Ради СРСР Державний радник 1 класу М.Маляров написав: «Оснований длявосстановлення Сокола Е.Л. и Сокола Г.Е. в звании Героев не имеется. Полагал бы воз-можным вручить Соколу Е.Л. и Соколу Г.Е. медали «За отвагу»...».

Чи не наруга над уже сивочолими ветеранами? Інші нагороди – будь ласка. А кров’юокроплені Зірки Героїв – зась! За даними, які доходили ще з тих часів, маршал Устинову відповідь на клопотання про відновлення високих нагород Батьківщини колишнім вій-ськовополоненим говорив: «Какие там еще в плену герои? Таковых нет у нас...»

– З того часу куди тільки не зверталися дід і батько, – розповідає син Григорія Оме-ляновича, Микола Григорович Сокол, який нині проживає в Сумах, – але ніхто їм невідповідав, все замовчувалося. Ні Андропов, ні Черненко, ні Горбачов, на ім’я яких писа-ли вони листи. Вожді не допомогли.

Наткнувся на непробивну бюрократичну стіну при встановленні правди і журналістВ.К.Савченко. І тоді в 1990 р. вони разом із Григорієм Омеляновичем звернулися донародного депутата СРСР останнього скликання земляка О.М.Царенка. ОлександрМихайлович запросив необхідні документи з Комітету державної безпеки та Головногоуправління кадрів Міністерства оборони СРСР. Відповідь не забарилася. Героїчний вчи-нок батька і сина був з’ясований. Про підстави для їх реабілітації були віднайдені доку-менти. Але до них бюрократичні чиновники доклали довідку з очевидним натяком: ди-вись, мовляв, народний депутате, які вони Соколи герої. Ось вона: «На оккупированнойтерритории по месту жительства Сокол Е.Л. был начальником полицейского отделе-ния, а его сын Сокол Г.Е. начальником следственного отделения. Принимали активноеучастие в карательных зкспедициях. Предатели осуждены».

– Інший депутат, можливо, підписався б і все. Але Олександр Михайлович не ставповідомляти про цей черговий пасквіль моєму батькові, старому солдату. Він доручивжурналістові В.К.Савченку провести особисте розслідування цієї історії. Зробив усеможливе, щоб кореспондента прийняли у Військовій прокуратурі СРСР, надали йомудопомогу ознайомитися з архівними документами. І тільки після того, як було все з’ясо-вано, О.М.Царенко надіслав батькові листа, – розповідає Микола Григорович Сокол.

Ні! Соколи не були засуджені. Вони не карателі і не зрадники. Вони справжні герої.Віктору Кириловичу Савченку вдалося відшукати в архівах справжні документи. І ось ціпожовклі папери.

«Во время оккупации Сокол Е.Л. трудился в общине на разных сельхозработах, свя-зей с немецкими властями не имел никаких. Это подтверждает Мордань Кузьма Ивано-вич, Валюх Геннадий Васильевич, Валюх Прасковья Максимовна и др.».

Інший документ, як і перший, завірений підписами голови колгоспу та бухгалтером,печаткою. Тут же підписи голови та секретаря сільської ради с. Василівка колишньогоШтепівського району.

«Во время оккупации Сокол Г.Е. трудился в общине на разных работах, связей снемецкими властями не имел. В 1943 году его угоняли в рабство в Германию, но он сдороги убежал и прятался дома до дня освобождения». І підписи – Катерина Тищенко,Катерина Сидоренко, Марія Коржова, Галина Гамбургська, Катерина Мотрик.

Наступний документ датований 15 травня 1946 р.: «Члены проверочно-фильтраци-онной комиссии, рассмотрев фильтрационное дело на Сокола Е.Л., прибывшего по мес-ту жительства, не установили преступлений, действующих в пользу немецкой власти,постановили: фильтрационное дело сдать в архив».

422

Не пам’ятають і нині козелянські старожили про те, щоб хтось із Соколів у їхньомуселі служив поліцаєм у німців. Заперечують те звинувачення і в Помірках, де два рокиперед війною і два під час війни жила сім’я Соколів.

– Героїв Соколів я знав особисто. Чогось аморального за ними не спостерігалося.Хороша була сім’я. У селі всі люди на виду. Нагороди з них познімали. За що – не знаю.Кажуть, вчитель Л. листа написав у Москву...

Про те, що служили в поліції, – брехня. Та й самі посудіть. Чи повернулися б вони,маючи за собою такий гріх, після цього в рідне село. Тим більше з полону? – підвів рискунашій розмові інвалід праці, пенсіонер, житель с. Козельне Василь Шевченко.

Тут я не називаю прізвищ тих, хто вготував Героям-Соколам тавро зрадників Батькі-вщини. Бог їм суддя – в них теж є діти. А ось інших людей, без яких не вдалося б розста-вити все на свої місця на життєвому шляху Соколів, називаю: народні депутати СРСРостаннього скликання О.М.Царенко та В.А.Шевченко. Вже покійний, генерал-майор СБУпо Сумській області Володимир Комаров. Члени ради державного музею-заповідника«Битва за Київ у 1943 році» полковник М.Д.Захарьян, підполковник П.М.Тимохович,А.І.Осадченко, зібравши фронтові листівки, газети, повідомлення про подвиг Соколів,інші матеріали, у квітні 1991 р. звернулися особисто до М.С.Горбачова. Вони писали:«Красноармейцы Емельян и Григорий Соколы – боевой расчет «Максима» из 2-й ротывторого батальона, 1144 стрелкового полка 340 стрелковой дивизии – были незаконнолишены звания Героя Советского Союза, ошибочным решением Президиума Верховно-го Совета СССР «За пребывание их в немецком плену». Ветерани чекали від останньогоГенсека і Президента СРСР справедливого вердикту, але не отримали навіть казенноївідповіді. Імперія розпалася.

– Мне, как и многим моим коллегам, отдавшим многие годы поиску и раскрытиюподвига, документального подтверждения ошибочности решения Президиума Верхов-ного Совета СССР об отмене своего Указа о присвоении звания Героя Советского Сою-за Соколам Е.Л. и Г.Е., остается ждать положительного решения вопроса на правах го-сударственных органов Украины и России, на уровне их Президентов, – такої думкиМикита Давидовим Захар’ян. «И отец, и сын Соколы до сих пор не исключены из числа2438 человек, удостоенных звания Героя Советского Союза за форсирование Днепра,захват и расширение плацдармов, опубликованных в 16 указах Президиума ВерховногоСовета СССР в период с 16 октября 1943 года по 22 февраля 1944 года», – пише він востанньому листі дружині Григорія Омеляновича, Марії Харитонівні Сокол. З вересня1999 р. пішов на вічний спокій старий солдат Сокол-молодший. На його могилі, що зна-ходиться на Засумському цвинтарі в Сумах, встановлено обеліск із надписом: «Тут по-хований Г.О.Сокол – Герой Радянського Союзу».

У музеї-заповіднику звільнення Києва постійно діє стенд, присвячений ОмелянуЛукичу та Григорію Омеляновичу.

– Правда, як бачимо, взяла верх. Діда і батька було реабілітовано в очах усієї гро-мадськості. Я горджуся ними, – знову повертаємося до розмови з Миколою Григорови-чем Соколом.

Про Героїв Соколів тепер дізнається і Недригайлівщина, яка їх народила.

423

Семен Гаркуша (мал. Н.М.Кізенка)

424

Знак Костянтинова

Григорій Андрійович Полетика Василь Григорович Полетика

425

Родовий герб Полетиків

Петро Іванович Полетика Андрій Андрійович Полетика

426

Полковник Української народної армії І.Д.Литвиненко (зліва), 1917 р.

427

Іменне поле Героя Радянського Союзу генерала М.І.Денисенка в с.Тимченках

Посвідчення водія М.І.Денисенка. 1937 р.

428

Командир дивізії М.І.Денисенко з командирами полків. 1945 р.

429

М. І. Денисенко М. Д. Денисенко (племінник Героя)

Брати Героя Радянського Союзу М. І. Денисенка – Антон та Яків

430

Герой Радянського Союзу Г.О.Сокол, 1946 р.Герой Радянського Союзу О.А.Сокол. 1946 р.

Григорій Омелянович Сокол з дружиною Марією Харитонівною невдовзі після весілля. 1947 р.

431

Будинок Героїв Соколів у Козельному. 1947 р. (мал. О.П.Забари)

Родина Соколів. Кінець 1970+х рр.

432

Василь Якович Стецюра,редактор Недригайлівської райгазети

«Світло Жовтня» у 1970–1980+х роках,автор публікацій із історії краю

Фото повоєнного життя: 1940–1950+ті роки

435

Олекса ЮЩЕНКО, заслужений діяч мистецтв України, відомий українсь�кий поет, уродженець с. Хоружівка.

Певне, кожен, хто в силу якихось обставин, життєвих ситуацій мусив попрощатисязі своїм місцем народження, зі своєю хатою, рідними, відчував десь нестачу саме тієїхати, навіть під солом‘яною стріхою, із бузком за маленьким віконцем, із півонією, м‘я-тою, канупером близько біля хати. А ще з криницею на подвір‘ї.

На моєму подвір‘ї не було ні колодязя, ні криниці, але все ж була криниця в полі, вярку, в місцині, про яку говорили «то невдобна земля», тобто – непридатна для хлібо-робства. Одначе, саме такий ярок сподобався моєму батькові, ніхто з нашого кутка незазіхав на ці «сотки». І саме там викосив батько бур‘яни, викопав криничку, посадиввербу над нею. До речі, брав і мене з собою, ніби привчав любити землю. Будяччя вико-сив, але мальви лишив. І такий гарний куточок природи приваблював потім подорожніхта й жителів нашого кутка, який звався «Шкодівка». Мабуть хтось колись займавсяшкодою! Батько пояснював: «Певне ж, були такі шкідники, а нам треба своїм життямдовести, що той, хто шкодить комусь, то шкодить і собі, – врешті люди дізнаються протаких і назавжди знеславлять». Чомусь одну родину на кутку називали «шкоденками» –мабуть, десь у минулому предки виправдовували таке назвисько…

А в нашій криничці, затіненій вербою, вода була чиста, прозора, як роса вранішня настеблах рослин.

Певне, вже тоді, в дитинстві, з‘явилася любов до природи, до землі, до рідних лісів –«Дубини», «Шамрая», до озер – найкраще з них було під Шамраєм, звалося «Соломаши-ним» (назва лишилась таємницею), ставків у селі було більше семи, найближчий до нас«Круподерен» – назва зрозуміла – був водяний млин.

Я брав посильну участь у сільській праці – трохи і за плугом погоничем, а першаучасть – пастухом кілька літ. Пастівник біля долини, а після жнив – навіть на стернях,де проростали трави, всіляке зілля, також біля лісу.

Закінчив семирічку і за прикладом старшого брата Михайла та за порадою батькавчився в сільськогосподарському технікумі, в Ромні. Агрономічну практику потім, післячотирирічного навчання, відбував у селі Количівці близько від Чернігова. Весною водаповені сягала села, пробуджена, випробовувала свою силу. Краса рідної Посульщини ідеснянські береги – все викликало в мене здивування і пробивалось у віршовані рядки…

Рік працював агрономом у селах свого Недригайлівського району – в Кулішівці, де йжив у хаті Коваленків, у Бродку, Зеленому та в «Перевазі», що вналежав до Недригай-лова – така моя дільниця. В Кулішівській стайні після поїздок полями відпочивав мійкінь.

Почалося віршування – навіть одного вірша було надруковано в районці, здається, вінбув присвячений Іспанії, Мадриду, написаний про тогочасні події. Вірша того не пам‘я-таю. А потім вірша надрукувала роменська газета, коли я був студентом, 1935 р. Звавсявірш «Весняні пісні», у ньому – про землю, про сівбу… тобто – з агрономічним ухилом.

Отож, відчув велику спрагу вивчення мови та літератури. Не вдалося вступити доХарківського педагогічного, то, поагрономувавши, вступив до Ніжинського учительсь-кого інституту, дворічного, де мені допоміг професор, він же й поет, Микола ПилиповичСайко опанувати теорію віршування. А практику викладача мови та літератури відбув уодній з ніжинських шкіл. Особливо хвалили мене за уроки, присвячені Архипові Теслен-ку. Навіть кілька вчителів зі стажем були вражені моїми успішними уроками. Казали,що я так зворушив читанням оповідання «Що б з мене було», що дехто навіть сплакнув.

436

Єй-же-єй, це похвальба немарна, таке було! Все ж вчителювати не довелося: мої вірші,друковані в Ніжинській газеті як початківські спроби, стали відомими керівництву ком-сомолом України, і після закінчення інституту мені запропонували роботу в чернігівсь-кій обласній молодіжній газеті «Молодий комунар» завідуючим відділом літератури тамистецтва. Я погодився.

І де потім не жив, чи в Ніжині в час навчання, та вже й у Чернігові, завжди в часканікул чи відпустки я повертався додому, до своєї хати, вже не під соломою, до нашоїкринички, до нашого найбільшого і найдрімучішого Шамрая. Тобто – повертався до «малоїбатьківщини». «Малої»? Дивно звучить! Вона ж бо чи не найбільша, бо нагородила жит-тям, обдарувала любов‘ю до рідної землі, до всього, що побачив уперше, що доторкну-лось до твоєї душі вічною симфонією краси і сили природи, своїм вирієм… Це й хотілосьвисловити поетичним словом.

Про вирій знав я із дитячих літ:Птахи летять у теплий дальній світ,Дитячий смуток серце довго краяв –Не близько пташці до отого краю…І я свою веснянку)долю вимрію,Яка вона – з дитинства ще не знав.Земля своя здається вище вирію,До неї завжди серцем долинав.Мій вирій теплий і в зимову стужу,Його плекаю в рідному краю.В чужій сторонці око ледь примружу, )Всю землю бачу, матінку мою.Я нерозлучний з рідною землею,Моя любов найвища і земна,І я іздалеку лечу до неї,А в сні до мене приліта вона.В сердечнім співі та розмові щирійЯк непомітно відпливає час…Там, де Хоружівка – мій теплий вирій,Де я на щедрих луках сонце пас.

Свій край – то джерело натхнення. Хтось може сказати: «Це надто пишномовно», яж завжди відчував його, коли повертався додому. Навіть вже в дорозі пригадував дні,коли навідувався хоч на короткий час. Пригадував своїх вчителів – Василя Трохимови-ча Циса, що за участь у боях проти фашизму отримав звання Героя Радянського Союзу,першу вчительку Маргариту Володимирівну Димарову, Анатолія Костянтиновича Три-пільського...

Василь Трохимович любив мистецтво, особливо театральне, був уважний до учнів,сам добре декламував вірші, передавав своє вміння дітям. Я пам‘ятаю його і як виконав-ця ролей у п‘єсах. До речі, в селі здавна був гарний драматичний гурток, організованийтогочасною «Просвітою». У тому гуртку брав участь і мій батько, пам‘ятаю його в «На-зарі Стодолі». Ми, колишні учні, коли приїздили «додому» в час канікул, – той з Харко-ва, хто з Ніжина, я з Чернігова – за прикладом наших селянських артистів минулих літтакож ставили п‘єси. Я навіть був «режисером» вистави «Безталанна». Ставили навіть«Наталку-Полтавку», і не тільки в своєму селі, а й сусідньому – Беседівці (туди нас за-просили, коли почули гарні відгуки про ту чи іншу виставу).

437

Пригадувався і завідуючий школою Данило Софронович Науменко – він дружив ізмоїм батьком, а я з його сином Василем. Завідуючий школою був відзначений як кращийпедагог обласним керівництвом освіти.

Заслужили шани і математики – Павло Іванович Ворона, Людмила Юр‘ївна Лепська.Не можу не згадати і брата Михайла, що теж пізніше був директором школи, зі старшимиучнями посадив чимало плодових дерев – біля школи, отже, могли потім учні ласуватисвоїми плодами. Брата потім запросили на роботу завідуючого районним відділом освіти,а після добрих результатів його служби запрошено на посаду інспектора Міністерстваосвіти України, де він і працював до кінця свого життя.

Мій дім не лише рідне село, а й рідний Ромен, де я прожив не один рік, навчаючись утехнікумі. Ромен відбився також у моїй творчості. Це й пісня «Ромен-цвіт», написана зПлатоном Майбородою після гостювання в Широкому Ярі у вчителя й поета ЙосипаДудки, це й поема «Шевченко на ярмарку в Ромні», і поема про Деревську ОлександруАврамівну, що всиновила шістдесят сім дітей-сиріт, матір-Героїню, яку я назвав «Ромен-ська мадонна».

Чимало віршів та нарисів – про славетних людей цього краю: це Іван Петрович Кава-лерідзе, Степан Йосипович Шкурат, вчителі Андрій Кузьмич Лезя, художник Іван Же-лаєв, бандурист Євген Адамцевич, народні художники, що працюють і в наші дні – ІванКирилович Цюпка, Надія-Полуян Внукова, до них додам ще відоме ім‘я – їх колегу зНедригайлова Нестора Кизенка…

«Мій дім» це й сусідній район – Білопільський, звідки родом славний лірик Олек-сандр Олесь – йому я присвятив понад тридцять віршів – це своєрідна біографія поети-чна, ще ж і землякові Миколі Хвильовому віддав шану книжкою «Зоря Миколи Хвильо-вого»…

Додому їду ніби на пораду і на свято. Був на відкритті пам‘ятника Тарасу Шевченкув Недригайлові з Антоненком-Давидовичем та з правнуком Шевченка Дмитром Краси-цьким 1962 р., а в Ромні – на відкритті оновленого пам‘ятника 1982 р. Тримаю, як мо-виться, зв‘язок зі своїм краєм-домом. Не забуваю свою рідну школу, дарую книги, бувприсутнім на святкуванні поважної дати – 90-річчя її.

Усе це викликає добрий творчий настрій, що і зветься натхненням. І як не написатинового вірша, коли почуєш весняну симфонію Шамрая, солов‘їне чарівне соло! Ніби нідетак не виспівують чарівники птаства, як вдома!

Ну, що ти скажеш! Не хотівПисати знов про солов‘їв,Але промовчать не зумів!Ой, невсипущі солов‘ї!Всі переповнили гаї:«Дубини» рідні, «Шамраї»…І що вони там виробляли –Життю раділи, світ вітали,Піснями в серце залітали!Життя дарує скільки втіх…Запам‘ятав і плач, і сміх,Шамраю, солов‘їв твоїх…А скільки пережив я мук,Вслухаючись у кожен звук,Той кожен звук – чарівний лук –Із нього в серце йшла стріла…

438

Напевне, пронизать моглаЙ таке, що в нім безодня зла!Співайте ж, рідні солов‘ї,В Дубині, в любім Шамраї,Малі натхненники мої!Натхненники мої малі,Всі ваші радощі й жаліВпізнав у рідному селі…

Повертаюсь додому на зустрічі з тими, що лишились на землі, ще працюють, повер-таюсь на зустрічі ніби на звіт, на пораду до земляків. Сумський автобус зупиняється уНедригайлові, в райцентрі. Звідти вже якимось іншим транспортом користуюсь, абовипадковою автомашиною, або підводою продовжую свою мандрівку. В самому ж Не-дригайлові завжди відвідую давнього товариша, педагога, краєзнавця Миколу Юхимо-вича Демченка. Він один із тих, хто дбає за культуру, організовує зустрічі вихідців свогорайону із земляками. Ось він запрошує побувати в Томашiвці – там гарний вчительсь-кий колектив, працює своя художня самодіяльність, особливо визначився своїм хором,користується успіхом у слухачів не лише у своєму селі, добре ведеться вивчення рідноїмови та літератури. А в Хоружівці перша зустріч з Андрієм Ющенком, з ним були і впастухах, і вчилися в одній школі (їх тоді було аж три – одна основна, побудована губе-рнським земством, а дві невеличкі, на кутку тому ж Шпаківці – у звичайній хаті, а третя– в центрі біля сільради) – тоді учнів було понад тисячу, то в одній школі не могли вміс-титись).

Про Андрія Ющенка я розповів у своїй книзі прози, про його трагічні сторінки жит-тя, був навіть з номерком у страшному Освенцімі – вибитий той номер 11367 на гру-дях… Усе ж витерпів фашистську каторгу й до кінця свого життя вчителював разом іздружиною Варварою Тимофіївною в рідній школі…

Уже ніколи не зустрінуся ні з ним, ні з Євгеном Поляком, Калініченком Юрієм, Ва-силем Науменком, Фаїною та Інною Павловськими, Дудченком Олексієм, генераломВасилем Цисом – Героєм – переможцем фашизму…

Ось вони лишилися на цих фотографіях та в моїй пам‘яті…Часто зустрічаюсь із уродженцем сусіднього села Тернів, народним артистом Ана-

толієм Мокренком. Він, до речі, і в моєму селі, і на інших вечорах, чудово виконую пісню«Ромен-цвіт», написану на мої слова Платоном Майбородою.

Завжди, повертаючись додому, відвідував школу, спілкувався з вчителями, згадува-ли багатьох сучасників.

Віршем про вчителя-воїна Василя Трохимовича Циса й закінчую цю словесну манд-рівку, ніби повертаючись додому…

Минають дні, жаркі й студені, )Не кожен в пам‘яті лишивсь…Та не забув, коли на сцені,В моїй Хоружівці колисьЗіграли славно Ви герояВ сліпій «Родині щіткарів»,А вже й війна… Вас після боюПоміж героїв я зустрів.Було в газеті Ваше фото,(Воно в кімнаті на стіні),

439

Які уроки і турботиБули у грозовиті дні…Земляче мій і старший брате,Ми з Вами бачились давно…Вам незвичайну роль зігратиБуло самим життя дано.Війни тягар взяли на плечі,Сміливо рушили Ви з ним.Вас не скувала холоднеча,Не стало серце крижаним.Щоб знову малиново дзвоникУ школі рідній задзвонив,Щоб вільний край – сонцепоклонник –Збирав гаряче злото нив.Як серце Ваше не прославить,Що скільки натворило див –Його вогонь метал розплавитьІ кригу також розтопив.Ви йшли за Правди чисте злото,Таке, як плід в ряснім саду,І я дивлюсь на Ваше фотоІ з Вами бесіду веду…

Анатолій МОКРЕНКО, народний артист, професор, лауреат Національноїпремії ім.Т.Шевченка, уродженець смт Терни

БУНТ ПЕТРА ШЕЛЕСТА

Сьогоднішній патріарх українського письменництва Олекса Якович Ющенко роз-казував мені недавно, як десь на початку 70-х років минулого століття, здається, післяз‘їзду письменників України, відбулася така собі прогулянка пароплавом по Дніпрувеликої групи письменників разом із першим секретарем ЦК КПУ Петром Юхимови-чем Шелестом, і як той у розмові з ними ділився планами – мовляв, треба якомогаскоріше звести меморіал українському козацтву на Хортиці. Як відомо, це йому не вда-лося, хоча розроблявся вже навіть проект такого меморіалу з оприлюдненням йогоідей. Видав усе ж книжку «Україна наша радянська», сповнену не лише тривіальногорадянського, а й українського патріотизму, що було тоді, як знаємо, криміналом. Цепривело до гострого невдоволення Москви і жорсткої опали: Петро Юхимович опини-вся в засланні у Москві без права повернення на Україну. Його московські посади вженічого не значили, бо були лише камуфляжем справжнього смислу акції-розправи зпартійним високопосадовцем, не до кінця зламаним імперією. Так він там і помер, зне-важений, а доля його так нагадує долю гетьмана Петра Дорошенка, геніального кіно-режисера Олександра Довженка тощо, чиї могили і досі плачуть там за Україною.

Пригадується його останнє інтерв‘ю у «Комсомольськой правде», де він зізнається:« Політика – брудна справа, що змушує бути нещирим». І за цим його висловом стоїтьнадто багато неоднозначного у його діяльності. З одного боку, значна фігура радянсько-го тоталітаризму та імперської системи, з іншого – патріот України, що, безперечно,вболівав за її долю, проти національного приниження, зросійщення, подавлення україн-

440

ського духу. З відомих нині матеріалів знаємо і про те, що це був єдиний партійний керів-ник великої радянської республіки, який мав мужність відстоювати перед Москвою їїекономічні інтереси.

Звичайно ж, постать суперечлива. Однак її фінал і оте згадане висловлювання надтобагато пояснюють. Можливо та й напевно, хтось знає більше. Але все ж таки бунт Ше-леста – БУВ. І навіть я особисто певним чином був його свідком. Хай хоча б у певномуаспекті, який і досі, навіть на п‘ятнадцятому році незалежності України, залишаєтьсягострим для великої європейської нації – українства.

Перше, що пам‘ятаю і що мене подивувало своєю прямотою, це промоваП.Ю.Шелеста на з‘їзді письменників України (головою СПУ тоді був Олесь Терентійо-вич Гончар), яку я прочитав у газеті «Радянська Україна». У ній, зокрема, наголошува-лося, що в українських сім‘ях діти повинні говорити українською мовою, тобто, іншимисловами, опиратися русифікації, зберігати національну ідентичність, і цим повинні опі-куватися батьки. Саме це мені запам‘яталося, мабуть, тому, що мовне роздвоєння бать-ків і дітей в українських сім‘ях мене тоді особливо хвилювало, бо, маючи малих дітейтут, у Києві, я напружено шукав способу, як захистити їхню українську домашню мовувід російської мови дитячого садочка та школи. Врешті домашня наша мова лишиласяукраїнською, діти, а нині й онуки, знають її досконало, але це завжди коштувало менідушевних мук. Тим зрозумілішим був мені мовний бунт Петра Юхимовича, якому я бувсвідком не лише подивованим, а просто враженим.

Улітку 1972 р. відзначалося 50-річчя радянської влади в Грузії. У Тбілісі планувало-ся помпезне відзначення цієї дати, і всі радянські республіки надсилали туди свої деле-гації для участі у святкуванні. Я тоді був солістом Державної опери, заслуженим артис-том і, довідавшись, що удостоєний честі бути членом такої делегації від України, навітьздивувався, бо на той час, як правило,у таких чи подібних заходах брали участь більшзаслужені мої колеги. У всякому разі, одного ранку делегація мала вилетіти до Тбілісі, ілише на аеродромі у Борисполі я дізнався, що нас так мало – всього шестеро: головаделегації – П.Ю.Шелест та члени делегації – секретар Дніпропетровського обкому партіїВатченко, президент Академії наук Патон, двічі Герой Соціалістичної Праці шахтар Стре-льченко, голова колгоспу «Грузія» з Вінниччини та я. Серед усіх єдиним моїм знайомимбув Іван Стрельченко, з іншими стрічався вперше.

У переобладнаному салоні літака ми розсілися навколо круглого столу, і тут я заува-жив, що ми не самі: з нами ще летіли дружина Петра Юхимовича Іраїда Павлівна з ону-ком Петею та дружина Щербицького Рада Гаврилівна. Злетіли. Звичайно, вся компаніяговорить російською мовою, не кажучи вже про жінок. Шелест говорить підкресленоукраїнською, ніби цього не помічаючи. Перезнайомилися.

– Свєто! – гукає він стюардесу.– Я вас слухаю, Петре Юхимовичу.– Давай.Приносить Свєта, красива молода жінка, на тарелі товсте «в долоню» сало, горілку,

вино, цукерки, хліб – і ніяких делікатесів. Випили по чарці за щасливий політ. Точитьсярозмова про те, про се, про що можуть говорити незнайомі або мало знайомі люди. Пет-ро Юхимович вперто говорить українською. Патон та я докидаємо слова також україн-ською (хоча я, звісно, більше слухав), всі інші – російською, окрім ще Свєти – стюарде-си. Більше говорить хазяїн. Про різне. Але все більше про своє рідне село на Харків-щині, про батракування, тобто такий собі екскурс в дитинство та молодість… Ось ужепід нами й гори біліють вершинами: Кавказ!

441

У Кавказ я залюблений давно – ще з часів страшної окупації в своєму селі, коли нахолодній печі при каганці кілька разів за окупацію я, 8-літній, перечитав «Кобзаря» іколи особливо чомусь закарбувалася в пам‘яті тема «Кавказ». Може, тому, що «за гора-ми гори хмарою повиті, засіяні горем, кров‘ю политі», як тоді було і у нас… Ну а пізнішебули короткочасні заняття альпінізмом у Сванетії, а ще пізніше – два літа на кавказько-му високогір‘ї у геологічній розвідці… Багато згадувалося.

Святкування у Тбілісі було дійсно помпезне. Моєю метою є нині не його описання,хоча дещо справило на мене особливе враження. Ну от хоча б те, що на великій демон-страції люди несли не портрети членів Політбюро ЦК КПРС, а портрети… грузинськихвидатних письменників, артистів, вчених, чого ніколи не трапилось у нас. Були, звичай-но, портрети Леніна і Сталіна, хоча більше – Сталіна – і це зрозуміло: Джугашвілі.

Зрозумів я, нарешті, і для чого я був включений до делегації: Петро Юхимович над-звичайно любив українські народні пісні. Були у нас в Грузії у ці дні численні зустрічі зінтелігенцією, робітниками. І там уже російською Петро Юхимович, виступаючи, підво-див: от, мовляв, у нашій делегації є співак, так от він заспіває нам українську народнупісню. Я піднімався і співав без усякого супроводу музичного якусь українську пісню.Пам‘ятаю, як на заключному пишному бенкеті на прийомі всіх делегацій на чолі з Бреж-нєвим повертається до мене Петро Юхимович і каже тихенько:

– Треба б заспівати…(Хоча там виступали виключно грузинські артисти, жодного з інших республік!).– А що ж заспівати? – питаю.– Та українську народну… але, щоб усі її знали, – шепоче, бо поруч Брежнєв сидить.– Треба подумати. (Думаю). Може, «Дивлюсь я на небо»? Наче ж дуже відома.– От добре! Підходить. Давайте.Ну і знову, мовляв, в українській делегації є співак і так далі. Я співав, а в цей час,

слухаючи пісню, плакала дружина тодішнього першого секретаря Грузії Мжаванадзе –українка, з якою той одружився колись давно, ще відбуваючи службу в армії на Україні.Виявляється, це була її улюблена пісня.

Вразило мене тоді й те, що завжди, пригощаючи нашу делегацію у багатьох цікавихмісцях у горах, куратор нашої делегації – міністр харчової промисловості Грузії Хуродзекожного разу починав застілля одним і тим же тостом з чудесним грузинським акцентом:

– Дарагіе друз‘я! Пасматрітє в акно: ета наша прєкрасная Грузія. За Грузію!!!На той час ми, українці, були так залякані жупелом «українського буржуазного на-

ціоналізму», що така національна «сміливість» у присутності партійних верхів видава-лася просто неймовірною, адже це йшло так урозтіч з обов‘язковими титульними тоста-ми про партію та Радянський Союз.

Ну і ще був я вражений сентиментальністю Брежнєва на одному з унікальних у мо-єму житті застіль, де возсідали Брежнєв та всі перші (і тільки!) секретарі ЦК всіх союз-них республік. І туди мене потягнув Шелест! І справа ж не в мені особисто, а в йоголюбові до нашої пісні. Звичайно, довелося мені співати і, як завжди, без супроводу. Алевражений я був, як Брежнєв розчулено витирав сльозу, слухаючи старовинний російсь-кий романс «Калитка» у виконанні Нані Брегвадзе (окрім нас, там ще був ілюзіоністАкопян), а потім, до речі, непогано читав напам‘ять поезії Єсеніна, так само розчулюю-чись: очевидно, то був його улюблений поет.

Про ще один нюанс цього несподіваного для мене застілля мушу сказати. Говорив восновному таки «дорогой Леонід Ілліч» і, я б сказав, досить зверхньо щодо своїх підлег-лих колег, які дружно, один перед одним демонстрували своє захоплення патроном та

442

свою вторинність васалів. Окрім Шелеста. Він сидів з незалежним виглядом, підпершикулаком голену голову, якій бракувало, за тодішньою моєю фантазією, лише чуба Тара-са Бульби. Я сидів за ним і таємно був гордий його поведінкою, що демонструвала влас-ну гідність. Та ще більше я був вражений самим Петром Юхимовичем, коли ми вже від-літали з Тбілісі. Знову розсідаємося в літаку, за круглим столом. І знову:

– Свєто, давай…І тут Свєта раптом заговорила… російською. Дуж-ж-же строго глянув на неї Ше-

лест. Поклав спокійно важкого кулака на стіл і при всьому не дуже українському това-ристві, відчеканюючи кожен склад, похмуро прорік:

– Щоб я це чув в ос-тан-ній раз…– Ой, пробачте, Петре Юхимовичу, – залепетала злякана Свєта, – це я багато гово-

рила російською в Тбілісі з друзями та знайомими… Пробачте…Не варто коментувати цього епізоду. Він красномовний. «У відстороненні Шелеста

від влади, – стверджує очевидне і колишня партійна функціонерка Тамара Главак, –відіграла роль і жорстка українізація, що проводилася за його вказівкою. В 1965 роцімене, тоді секретаря ЦК комсомолу України, зобов‘язали виступати перед комсомоль-ським активом Криму українською мовою». Очевидно, було в діяльності Петра Юхимо-вича Шелеста і біле, і чорне. Щось він робив поза власною волею і власними переконан-нями, а в чомусь прагнув бути сам собою. «Політика змушує бути нещирим»… Зробитите, де був щирим, не дали. Заховали його щирість у землі московській. Та забувати пронеї не варто, як не забуваємо ми Петра Дорошенка та Олександра Довженка. Різний бувїхній час, різні долі і, звичайно ж, не рівноцінні. Та однаковим був їхній кінець, а цебагато значить,бо пояснює головне у їхніх стремліннях і чим була для них Україна.

Петро КОЦУР

ДО КОБЗАРЯ

Був чудовий літній день. Аромат квітучої гречки полонив усе навкруги. У високомуголубому небі дзвеніли жайворонки. Хвилями котилась озима пшениця. Гули бджоли. Узеленій траві стрекотали коники. Марево жаркого дня обгорнуло і безкрайні поля, і густіпереліски, і далеке село, що ховалося за обрієм.

Широкі лани цукрових буряків, соняшників та кукурудзи тікали в голубу далечінь.Починалась Черкащина – благословенний край Великого Кобзаря.

Ми прибули сюди, щоб поклонитися Т.Г. Шевченку, його генію, пам’яті, величі духу.Ступивши на землю Канева, всі відчули: ось-ось перед нами буде найсвятіше місце

на землі – могила Тараса Шевченка, в якій вічний спокій знайшов поет.Залишаємо свій транспорт і якусь мить стоїмо незворушно. Тільки чуємо, як сивий

Дніпро хлюпає до наших ніг, як плачуть білі чайки.Річкові судна підчалюють до високого берега. На нього якось тихо і урочисто схо-

дять пасажири.Люди купують квіти і прямують далі. Ми також купуємо квіти і всією сім’єю вливає-

мось у людську ріку. Ступаємо на гранітні сходи, що ведуть на вершину кручі, що ховаєть-ся в могутніх деревах. Шлях довгий і звивистий. Все тяжче сходити вгору. А люди йдутьмовчки. Лише дзюркотливий струмок обривається і падає до підніжжя Тарасової гори.

443

Та ось, нарешті, подолано останні сходи. Перед нами могила Т.Г. Шевченка, а на нійвеличний пам’ятник Кобзареві. Люди кладуть яскраві квіти на могилу, кладемо й ми істоїмо в зажурі біля святого місця. Цієї миті подумалось: “Хто ж вони, ці люди? Якогосоціального стану, яких релігійних конфесій, нарешті, нації якої? Хто організував їх,згуртував, привів сюди?”

Так, тут були люди з різних куточків України. І не тільки. Сам великий поет – то вженаціональна ідея. Дух свободи, велич нації, її гордість, безсмертя. І подумалось тоді: «Цеж треба було народитись ось такій людині в знедоленій кріпацькій сім’ї?»

– Сюди не запрошують. Тут ніхто не наказує, не агітує, а люди самі йдуть та йдуть.От і я прийшов, щоб поклонитися Кобзареві. В моєму житті він порадник і захисник мій,– сказав молодий чоловік.

...Крокуємо далі. Ось і музей його імені. Тут царство експонатів про життя і діяль-ність Великого Кобзаря, але це з розповіді того, хто не раз тут бував. А поки що... вінзакритий, бо проводився ремонт.

Надворі пильно оглядаємо карту-схему „Останній шлях Кобзаря”. Знаходимо зна-йомі міста Сумщини, через які везли домовину з тілом поета, щоб перепоховати тепервже назавжди „на Вкраїні милій”.

Підходимо до хрестів біля музею, що були спочатку першими пам’ятниками на мо-гилі Т.Г.Шевченка. Усім присутнім кинулась у вічі звичайна біленька хата, що стоїть тутмайже поряд. Чомусь подумали всі, що це хата дитинства Тараса. Але це не так. У ційхаті жив до останнього не один десяток літ старенький наглядач за могилою Кобзаря.Він похований тут, недалеко, від хати. Вдячні нащадки поставили пам’ятник на йогомогилі. Викарбували немеркнучі слова на граніті. Тут, як і на могилі поета, квітнутьживі квіти, полум’яніють живі букети.

Потихеньку спускаємося з Дніпровської кручі. Знову зупиняємося біля могили по-ета. Ще раз вклоняємось йому. Стоїмо в задумі.

А люди йдуть та йдуть. Квіти лягають і лягають.Спускаємось на берег Дніпра. Тут автори книг про Кобзаря продають їх. Художники

запрошують придбати картини про Т.Г.Шевченка. Скульптори пропонують своє творін-ня на честь поета.

А сивий Дніпро велично і гордо несе та несе свої води, обмиваючи високі кручі та«лани широкополі». І все ж так стоїть на високому постаменті поет. Здається, ось-осьвін зійде з нього і запитає присутніх:

– Ви до мене прийшли, діти мої? За порадою, кажете? Читайте, перечитуйте мого«Кобзаря», любі мої, і він вам допоможе стати на істинний шлях.

Вже й сонечко почало хилитися на захід. Потягло вечірньою прохолодою. Затріпоті-ли клени та липи блискучими листочками. Зашелестіли тоненькими вітами білокорі бе-рези, тонесенькі осики. Запах хлібного поля крокував понад Дніпром.

Протяжно й урочисто поплив по хвилях могутньої ріки вечірній прощальний гудоктеплохода. Ми залишали Канів.

444

НЕСКОРЕНИЙ КРАЙ

… Недригайлівщина! У цій географічній назві, дивній для людини заїжджої,закладений могутній характер тих, хто народився на цій землі. Наш край – про-стий, щирий, відкритий для добра й непокірливий до всього лихого. Саме віко-вий нескорений дух Недригайлівщини й недригайлівців передають автори цьо-го унікального видання.

Історія не є десь там, поза нами, вона – у нас самих, як кров, що по краплиніпередається від покоління до покоління. Основне, не видавати себе за когосьіншого, аніж ти є насправді, не вдаватися до самообману чи самозакоханості.Ми такі, які є: діти своїх батьків, онуки своїх дідів-прадідів…

Важливо, щоб сторінки нашої історії, якими б вони гіркими не були, ніхтоне почав писати «з чистовика». Наша історія – суцільний «чорновик», списанийнерівно, часом – кров’ю, ледь розбірливо, часом так, як би й не хотілось… Алеце – НАША історія і нам з нею жити, нею гордитись і на ній учитися. А ще –порівнювати, аналізувати помилки й, по можливості, не допускатися їх в майбу-тньому – це основний виховний чинник будь-якої ІСТОРІЇ, а історії рідного краютим паче.

Цю правдиву аксіому взяли за основу автори нарисів із історії Недригайлів-щини Ігор Скрипченко та Іван Абаровський. Книга є ПЕРШИМ найповнішимкласифікованим історичним дослідженням за весь час існування Недригайлісь-кого регіону (і в районному статусі, і в статусі належності до інших адміністра-тивних одиниць).

А ще, окрім усіх людських та історичних вартостей, наш район унікальнийсвоєю древньою маленькою річкою Сулою, яка всупереч традиціям не розділяєнас, недригайлівців, на два береги: лівий і правий, а навпаки – об’єднує ще міц-ніше. Бо своєю чергою її живлять маленькі струмочки, що збігаються до Сулизвідусіль: і справа, і зліва, аби додати їй живильної вологи, сили, стрімкості й недати всохнути…

Ось така наша річка. Ось такі ми, недригайлівці: вільшанці й тернівці, хору-жівці й козеляни, томашівці й комишанці… що здавен поселилися по обидва бокиСули.

Велике значення для виховання підростаючого покоління мають приклади зжиття не чужих героїв, а людей близьких, що народилися, так само як і ти, внедригайлівських селах, а чи в самому «стольному» Недригайлові.

«Значить і я можу бути Президентом!» – скаже сам до себе юнак чи юнка. Іотака гоноровість, якщо вона виправдана, безумовно, стане запорукою того, щослава нашого краю і наших людей ніколи не вичерпається: народяться нові дер-жавні та громадські діячі, вчені, письменники, директори, ректори, справжні го-сподарі, які й надалі примножуватимуть славу Посульського краю .

Так було. Так є. Так неодмінно буде.

Микола Гриценко,письменник, координатор видання, голова громад-ської організації «Недригайлівське земляцтво ум. Києві».

445

Автори:

СКРИПЧЕНКО Ігор Васильович, 1967 р.н., за освітою вчительісторії, працює редактором Недригайлівської районної газети «Голос Посу-лля», автор книги «Історія Недригайлова», виданої у 2000 році.

АБАРОВСЬКИЙ Іван Кирилович, 1958 р.н., народився в с. Білояр-ське Недригайлівського району. За фахом журналіст, працює директоромНедригайлівського районного музею. Автор ряду досліджень і публікацій зісторичного краєзнавства.

Контактні телефони авторів:(05455) 5-28-81, 5-53-91, 5-25-26, 5-59-06,050-0568819, 097-9294203.

446

Автори висловлюють щиру подяку:

М.С.Гриценку, письменнику-земляку, голові Недригайлівського земляцтва в м.Києві;

І.Т.Бойченку, голові Недригайлівського земляцтва у м. Суми;В.М.Ющенку, голові Недригайлівського земляцтва в м. Харків;

І.М.Панасенко, видавцю, викладачеві кафедри журналістики та філології Сумськогодержавного університету;

А.П.Коцуру, доктору історичних наук, завідувачу кафедри української історії та етно-політики Київського Національного університету ім. Т. Шевченка;

К.М.Тищенку, доктору філологічних наук, завідувачу кафедри сходознавства Київсь-кого Національного університету ім. Т. Шевченка;

П.М.Кулаковському, науковцю Національного університету «Острозька академія»;

А.Ю.Мокренку, народному артисту СРСР, лауреату Державної премії ім. Т.Шевченка;В.І.Гоженку , історику із м.Рівне;

Г.І.Короткому, ректору Академії житлово-комунального господарства;

І.А.Яременку, голові правління ВАТ «Недригайлівський «Агрохім»;М.Ю.Демченку, ветерану війни і праці, літературознавцю, краєзнавцю;

Ж.В.Абаровській, заступнику редактора Недригайлівської районної газети «ГолосПосулля»,;

О.М.Даниленко, Н.І.Постоєнко, Л.Д.Слиш, журналістам Недригайлівської районноїгазети «Голос Посулля»;

Н.Г.Вальчук, оператору комп‘ютерного набору газети «Голос Посулля»;

Ю.В.Кубах, головному спеціалісту відділу внутрішньої політики райдержадміністрації;

А.М.Валюх, заслуженому учителю України, пенсіонерці;О.П.Забарі, заступнику директора Козельненської ЗОШ І-ІІІ ст.;

В.О.Остапенко, завідуючій бібліотеки Роменського краєзнавчого музею;

В.Г.Миколаєнко, директору Хоружівського дитячого будинку;Л.Д.Давидовій, завідуючій бібліотекою Сумського обласного краєзнавчого музею;

О.І.Токаренку, спеціалісту відділу освіти Недригайлівської райдержадміністрації;

М.Д.Сергєєву, Рубанському сільському голові;С.І.Коцуру, пенсіонеру райвідділу МВС з с.Сакуниха;

К.І.Терещенко, ветерану праці з смт Недригайлів;

І.М.Бережному, колишньому голові колгоспу ім. Фрунзе, ветерану праці с. Козельне;В.І.Реві, голові районного осередку товариства «Просвіта»;

В. В. Чубуру, членові Національної спілки письменників України, викладачеві кафед-ри журналістики та філології Сумського державного університету;

В. О. Садівничому, кандидатові наук із соціальних комунікацій, викладачеві кафедрижурналістики та філології Сумського державного університету.

У книзі використані матеріали краєзнавців (нині покійних)Пилипа Івановича Биценка з Недригайлова, Якова Васильовича Шейка

та Володимира Андрійовича Даниленка з Тернів.

447

ЗМІСТ

Анатолій Коцур. До читачів ....................................................................... 3

Природні умови краю .................................................................................... 7Найдавніші часи .......................................................................................... 13Пам‘ятник мамонту ..................................................................................... 21Доба Київської Русі ..................................................................................... 25Під Литвою та Польщею .............................................................................. 41Виникнення населених пунктів ................................................................... 45За часів козаччини ....................................................................................... 59У роки Північної війни ................................................................................. 71ХVІІІ–ХІХ століття ..................................................................................... 77У період капіталізму: 1861–1917 роки ........................................................ 95Встановлення Радянської влади ................................................................ 107Політичне та економічне життя в 1920 роках ........................................... 125Колективізація і голодомор ....................................................................... 141В огні .......................................................................................................... 167Післявоєнна відбудова .............................................................................. 201Недавнє минуле ......................................................................................... 219Недригайлівщина помаранчева ................................................................. 247Наш край сьогодні ..................................................................................... 255Наш Президент .......................................................................................... 279Топонімія Недригайлівщини: вікно в дописемну історію України ............ 287Храми......................................................................................................... 305Некрополі .................................................................................................. 347Тіні епохи ................................................................................................... 355Історичні постаті ....................................................................................... 371Спомини .................................................................................................... 433

Микола Гриценко. Нескорений край ....................................................... 444

Підписано до друку 19.01.2010 р. Формат 70х1001/16

. Папір офсетний.Гарнітура «QuantAntiquaC». Друк офсетний.

Умов. друк. арк.36,296. Облік.-вид. арк. 42,93.Вид. № 0110. Зам. №

Видавництво «Собор»40000, м. Суми, вул. Соборна, 32.

E-mail: sobor_sumy@ukr.net.

Віддруковано з готових діапозитивівна ВАТ «Білоцерківська книжкова фабрика».

09100, Україна, м. Біла Церква, вул. Л. Курбаса, 4.

ISBN 978�966�7164�64�5

Науково-популярне видання

СКРИПЧЕНКО Ігор ВасильовичАБАРОВСЬКИЙ Іван Кирилович

НЕДРИГАЙЛІВЩИНА:У ДЗЕРКАЛІ ІСТОРІЇ

Нариси з історії Недригайлівського району Сумської областіз найдавніших часів до початку ХХІ століття

Відповідальний за випуск: М. ГриценкоЛітературний редактор: В. ЧубурТехнічний редактор: О. ЗахарченкоКомп’ютерна верстка: В. СадівничийКоректор: Н. Гавриленко