Ярослав Грицак

КУДИ РУХАЄТЬСЯ ЦЕЙ СВІТ?

Лекція з нагоди 4-ої річниці компанії pro.mova

Виголошена у Львові 19 грудня 2010 р.

Передбачаю, що дехто з вас піде з цієї лекції розчарований. Бо якщо ви дійсно очікуєте від мене відповіді на питання «Куди рухається світ», то відразу скажу, що я, як історик, цієї відповіді не знаю. Як й інші гуманітарні дисципліни, історія найменше надається на роблення прогнозів. Найбільше, що можу тут сказати: історія є принципово непередбачуваною.

Своє завдання яко історика бачу не в тому, щоб давати Вам готові відповіді, а радше у пропонуванні певного способу думання. Історія є важливою в тому сенсі, що вона справляє терапевтичну дію. Вона прояснює наш мозок й допомагає звертати увагу на речі, які інакше пройшли б непоміченими. Або, як казав один з великих: вивчення минулого є необхідною передумовою для визволення нашого розуму.

Як український історик, я займаюся переважно українською історією. Сьогодні, однак, говоритиму не про Україну, а про світ. Маю на це свої виправдання. Як мабуть уже знаєте, останні декілька років я пишу нову історію сучасної України. Одне з головних питань, яке виникає у цьому випадку — це вибір масштабу: що є тим ширшим контекстом, в який треба вписувати національну історію?

Якби я писав таку історію 25-30 років тому, то відповідь була би дуже простою: оскільки тоді дозволено було писати лише історію Української РСР, то природнім контекстом був би російський — чи то пак, радянський. Падіння комунізму призвело до зміни оптики. Українські історики звернулися до метафори, що виникла у міжвоєнну добу поза Українською РСР, а після 1991 р., разом з іншими концептами, була імпортована з діяспори в пост-радянську Україну. Цією метафорою є «Україна між Сходом і Заходом». Схід у тій цивілізаційній формулі був синонімом всього, що стримувало Україну в її дорозі до Заходу: візантійської спадщини, євроазійського степу, комунізму та Російської (Радянської) імперії. Досить скоро, однак, стало очевидним, що ця формула не працює і що Україна як би застряла у своєму розвитку, на маючи ані сили, ані волі рухатися на Захід. Іншою пропозицією тоді стала т.зв. «євроазійська парадигма» — котра в

академічному виконанні була іншою, розширенішою версією концепту «між Сходом і Заходом», тільки що без оціночних (позитивних чи негативних) конотацій, а в політичному вимірі слугувала Кремлеві та його союзникам утримати усі пост-радянські республіки у сфері впливу Росії.

Впродовж останніх років я пробував по черзі застосувати ці масштаби для своєї історії України. Чим довше я це робив, тим більше у мене зростало внутрішнє переконання у правоті слів Марка Блока: єдина справжня історія — це історія глобальна. Може памятаєте, що десь на початку 1990-х років у Тернополі вийшов глобус України. Недавно бачив такий глобус в одному з львівських книжкових магазинах. Як й у кожному жарті, у цьому є своя частка правди: єдиний повноцінний контекст для зрозуміння кожної країни є контекст глобальний. У цьому контексті, Україна постала і розвивалася внаслідок декількох хвиль глобалізації, з котрих сучасна є найбільшою, але не найпершою. Усе почалося з кінця 15 ст. Або, як я пробую довести у своїй майбутній книжці: без Колумба не було би України.

Історія глобальна є новою дисципліною. На відміну від інших, усталених, вона має свої правила писання. Тому, хто займається глобальною історією, не треба просиджувати в архівах чи корпіти над старими газетами. Головне у глобальній історії — це читання і передумування того, що уже написали інші. Для її практикування треба двох речей: знання декількох мов і доступ до доброї бібліотеки — а якщо такої нема, то добра зарплата, яка би дозволяла купувати потрібні книжки через інтернет.

Те, що слідує далі, постало з інтенсивного читання таких книжок. Але почну я з найбільш недавньої історії. За декілька днів, 31 грудня 2010 року, закінчиться перше десятиліття нового тисячоліття. Поки що не маємо назви для нього. Воно було позначене декількома драматичними подіями: 11 вересня 2001 року та вторгненням США і НАТО в Афганістан й Ірак; динамічним розвитком країн БРІК-у (Бразилії, Росії, Індії та Китаю), що призвів до зміни світового господарства і геополітичного укладу; хвилі кольорових революцій, яка прокотилася євроазійськими просторами, але котра майже всюди, за винятком Сербії і Грузії, зазнала хоча, може, й тимчасової, але дошкульної поразки; й, нарешті, великої економічної кризи, що почалася 2008 року

Кожна з цих подій по-своєму значна і велика. Але жодна з них не надається на центральний символ десятиліття — таким, як скажімо, для 1990-х було

падіння Берлінської стіни у 1989 р. Історики уже назвали останні десять років як «Ніяке десятиліття» або «Десятиліття без назви». А це на свій спосіб виказує нашу розгубленність і наше безсилля перед питанням “Куди рухається цей світ?”

У таких ситуаціях є добра порада, яку я не змучуюся повторювати: якщо не знаєш відповіді, спробуй розширити контекст. А цей контекст є такий: ми живемо у час безпрецедентних і швидких змін. Найбільше і найвимовніше про ці зміни говорить демографія — єдина соціальна наука, дані котрої тяжко (хоча багато й пробували) сфальсифікувати. Отже, демографія каже, що населення на землі постійно зростає — і то чим далі, тим більше. Якщо взяти за початкову точку відліку 1650 рік, то з того часу загальне число населення на землі подвоїлося через 200 років. Наступне подвоєння сталося уже за 100 років (1850-1950), а по ньому — за 50 років (1950-2000). Чергове подвоєння передбачають до 2025 року — тобто протягом одного покоління.

Нас не лише стало більше — ми ще й стали жити довше. За оцінками демографів, від початків писаної історії до кінця 16 століття тривалість людського життя суттєво не змінювалася і становила у середньому 25 років.

За наступні 100 років тривалість життя зросла до 45 років, а наприкінці 20 століття — до 60 років.

Ми ніколи не були такими багатими. Наші життєві стандарти перевищують не тільки стандарти наших батьків і дідів — вони є вишими за рівень монарших дворів найбільших імперій минулого. Звичайно, немає сенсу порівнювати «тоді» і «тепер» за кількістю холодильників чи комп’ютерів — того, чого не було 50-100 років тому. Є, однак, інший і надійніший показник. Ним є що й як ми їмо. Скажімо, те, як часто ми споживаємо м'ясо чи спеції, котрі у минулому були найвимовнішою ознакою багатства. Зараз відходить у вічність останнє покоління, яка знало і памятало, що таке справжній голод — не просто, коли смокче шлунок, а коли на все довкола дивишся як на потенційну їжу.

Це стільки добрих новин. Тепер новини не дуже добрі або й зовсім погані. Ми живемо довше і багатше. Але ми не стали від того щасливішими. Ще у 1970 році американський професор Річард Істерлін сформулював парадокс, який відтоді називають його іменем: у міру того, як ми стаємо багатшими, ми не стаємо щасливішими.

Це явище добре відоме українським соціологам: коли вони пробують оцінювати самопочуття українців, ті з року в рік скаржаться, що живуть усе гірше й гірше. Але коли водночас спитати, чи придбали вони в останні роки телевізор, холодильник комп’ютер, машину чи квартиру, більшість відповість «так». Це не означає, що в одному з двох випадків вони говорять неправду. Просто бідність перестала бути абсолютною й стала відносною. Іншими словами: наше задоволення не вимірюється тим, що ми маємо, а тим, що ми хочемо мати. Особливо у порівнянні з нашими сусідами по будинку, місту, регіоні чи країні. І якщо ми цього не маємо, ми відчуваємо себе нещасливими.

Що гірше: ми втрачаємо довіру до один до одного — див. карту нижче:

Пояснення до карти: Карта порівнює почуття «довіри і причетності» у 22 європейських країнах серед молоді 15-24 років. Довіра вимірються у показниках від 0 до 10, і чим вищий показник (див. палітру кольорів у лівому верхньому куті), тим нижча довіра.

Без цієї довіри суспільство розпадається на дрібні атоми — а це у свою чергу унеможливлює суспільну солідарність й ефективну демократію. Як показують недавні дослідження, 20 років після падіння Берлінської стіни більшість людей по обидві її колишні сторони готові пожертувати свободою ради багатства (див. схему нижче).

Якщо ж дивитися 20 років не назад, а уперед, то там, цілком правдоподібно, нас узагалі чекає кінець. Як прогнозують фахівці з оцінки світових ресурсів, невпинне зростання населення та технологій спровокує близько 2030 року світову катастрофу через брак їжі, енергії та води (http://news.bbc.co.uk/2/hi/uk_news/7951838.stm).

Усі ці зміни означають не що інше, як заламання модерності. Її можна описати короткою формулою так званого sustainable growth (безперервного зростання): «І більше, і більше, і більше — і швидше, і швидше, і швидше».

Пояснення до схеми: схема подає відповіді опитуваних у різних країнах Європи, Росії та США на питання «Що є дорожче»: синім кольором позначена відповідь «щоб ніхто не перебував у нужді», рожевим — «свобода реалізувати свої життєві цілі».

Модерність не є просто часом швидких змін — для неї характерний суспільний настрій, який свідомий цих змін і ці зміни вітає, бо дивиться на них з надією. Віднедавна зміни перестали приносити нам радість. Ми стали боятися їх, бо відчуваємо загрозу, яку вони несуть з собою. Наше суб’єктивне почуття є дійсно «пост-модерним», бо позначене втратою віри у модерність.

В останні десятиліття появилося багато книжок, які намагаються сконцептуалізувати наш сучасний стан. Я хочу зосередитися лише не декількох із них. Першою є книжка одного з найбільших сучасних істориків Тоні Джадта «Ill Fares the Land». Вона вийшла у березні 2010 року, за декілька місяців до його смерті — й уже її перше речення звучить як діагноз: «Є щось підставово неправильне у тому, куди рухається наш світ». Ця неправильність полягає у першу чергу у зростаючій прірві між багатими і бідними. «Важливим є не те, — твердить Джадт — наскільки багатою є країна, а наскільки нерівною вона є». Досить навести статистику з Доповіді міжнародного бюро праці (2008): у 2007 році виконавчі директори 15 найбільших американських компаній отримували заробітну плату у 520 раз вищу за середнього службовця; у 2003 ця різниця становила «всього» 360 раз.

Різниця доходів між бідними і багатими вимірюється так званим «індексом Джіні» (Gene Index). Статистика показує прямий пропорційний зв'язок між цим індексом і тривалістю життя та рівнем злочинності, й обернено пропорційний — із соціальною мобільністю, тобто можливістю піднятися вгору по соціальній драбині. З останнім пов‘язують смерть «американської

мрії» — віри те, що кожен новоприбулець при достатній мірі працьовитості, таланту і впертості може досягти вершків суспільства. Насправді, так не є: як показують недавні дослідження, абсолютна більшість американців кінчають своє життя у тому класі, в якому вони народилися.

Схема: Зв'язок між соціальною нерівністю і соціальною мобільністю

Подібні негативні наслідки спостерігаються і в політичній сфері: існує зв'язок між зростанням нерівності та занепадом суспільної довіри — тої субстанції, яка уможливлює функціонування ефективної демократії. Найнижчий рівень довіри серед молодих людей припадає на ті західні країни, які з найбільшою безоглядністю стали на шлях нерегульованого капіталізму — Великобританії, Ірландії та США. У результаті, відмічає Джадт, розвинуті країни стають все більше схожими на країни відсталі: як і в перших, так і в других, позірно усі громадяни користають з економічного росту — але насправді цей ріст збагачує лише привілейовану меншість.

Зростання нерівності є порівняно недавньою тенденцією. З кінця 19 століття й аж до 1970-х років всі розвинуті суспільства стреміли до вирівнювання доходів, шляхом прогресивного оподаткування, державної допомоги бідним та збільшенням субсидій та соціальних виплат. Результатом стало економічне диво 1950-1980 років — те, що німці називають Wirtschaftswunder (господарське чудо), французи Les Trente Glorieuses (славетні тридцять років), а англійці Age of Affluence (добою багатства). Це були тридцять років безпрецедентої соціальної мобільності. Як писав Ральф Дарендорф, «ніколи раніше так багато людей не мали так багато життєвих шансів».

Але тут історія знову зіграла свій злий жарт. Покоління, породжене економічним чудом, це економічне чудо і поховало. Привілей пізнішого народження заощадив молодим людям досвіду депресії і воєн й, відповідно, позбавив їх страху перед ринком. Ніколи раніше культурне провалля, що відділяло «батьків і дітей», не було таким глибоким, як у 1960-х роках. Лозунги цього покоління «60-х» — «doing your own thing», «letting it all hang out», «making love not war» — звучали революційно і привабливо. Вони були, однак, спрямовані на утвердження індивідуальних, а не суспільних інтересів.

Що більше: на переломі 1980-х і 1990-х років ці «діти» стали тим поколінням, яке згідно з законами «політичної біології» (мій термін) перейняло на свої плечі тягар політичної влади. Чоловіки і жінки, які донедавна домінували чи все ще домінують у сучасній політиці — Біл і Гіларі Клінтон, Тоні Блер, Гордон Бравн, Герман ван Ромпей, Анґела Меркель — є з покоління «60-их». На противагу до покоління Черчілля, де Ґолля й Аденауера, вони не сповідують жодної упорядкованої системи поглядів. Тому, пише Джадт, від них не віє ані переконанням, ані авторитетом. Він називає їх «політиками-light» (за аналогією з Cola-Light чи Marlboro-Lights), а час, в якому вони правлять — «добою пігмеїв». Роки їхнього правління стали «втраченими роками» та «роками, які поїла сарана». Вони позначені кризою, тероризмом, кліматичними змінами і провіщають прихід нової доби — доби страху і непевності.

Головна проблема, вважає Джадт, вкорінена не у навколишньому світі, а в наших головах: «ми» втратили можливість навіть уявити інший стан речей та говорити про інший тип суспільства; «ми» надто розгублені; у «нас» немає більше справжніх масових політичних рухів. Із занепадом великої віри — чи то в Бога, чи то в прогрес історії — «нашій» політиці бракує ідеалізму. А без здорової дози ідеалізму сучасна політика зводиться до такої собі суспільної бухгалтерії. Щоб відвернути можливу катастрофу, «ми» потребуємо нової інтелектуальної революції.

Книжка Джадта власне є спробою змалювати контури цієї революції. Якщо дуже стисло її окреслити, то це має бути поява «нової «нової лівиці» (new new Left) — на відміну від «старої», комуністичної і соціал-демократичної лівиці першої половини 20 століття, й нової лівиці (New Left) у 1960-х. В основу ідеології цієї найновішої лівиці має бути покладено переосмислення ролі держави: «Держава не є найкращим вирішенням — принаймні до тої міри, як

про неї думали у середині 20 століття — але вона рівно ж не є й найгіршим доступним».

Книжка Джадта написана як політичний заповіт й адресована у першу чергу до молодих людей по обидва боки Атлантики. Вона написана стисло й афористично, а сила аргументації та усвідомлення обставин, за яких вона виникла — Джадт писав її перед своєю смертю, а привид смерті провокує на максимальну відвертість — допомагає їй промовляти водночас до розуму і до серця. Тоні Джадт сам належав до покоління «60-х», займався головно повоєнною історією, а до того ж був людиною лівих переконань. Кожен з цих фактів його біографії спонукав його до застосування короткотривалої історичної перспективи. Таким чином він узагальнював досвід свого покоління, свої власні дослідження та віру «лівиці» у те, що більшість проблем породжені конкретними обставинами. У підсумку, як здається, він сам став жертвою короткоривалої перспективи: він не пробує підважити чи зревізувати саму формулу модерності — бо, це, як правило, є заняттям правих, консервативних інтелектуалів.

Заради справедливості треба сказати, що у своїй книжці Джадт час до часу виходить за межі повоєнної доби подає ширші історичні порівняння. Він порівнює 1950-80-і з передднем Першої світової війни: ніколи світ не виглядав так добре економічно і стабільно політично, як тоді. Характерно, що рівня 1913 року більшість країн Заходу досягнули лише у 1950-х роках. Інше порівняння Джадта — межа 18 і 19 століття, час появи різних сучасних «ізмів»: все, що сталося у 20 столітті, було написане у 19-му.

Такі історичні екскурсії необхідні, але, на мою думку, не є достатньо глибокими, бо не сягають до самого коріння модерності. Заради цього я хочу звернутися до іншого найбільшого історика сучасності, Феліпе Фернандес-Арместа — так, принаймні характеризує його Sunday Times на обкладинці його найновішої книжки «1492. The Year Our World Began» («1492. Рік, коли почався наш світ», London, Berlin, New York, 2010). Книжка оглядає події, що сталися наприкінці 15 століття в ісламському світі, Середземномор'ї (у першу чергу — в Італії та Іспанії), німецьких землях, Східній Європі і Росії, Китаї, Японії, Кореї та в імперіях ацтеків і майя.

Вибір 1492 року як переломного є простим і переконливим. До того часу світ був поділений на різні ізольовані екосистеми й культури. Поділ почався близько 150 мільйонів років тому. Тоді первісно єдина суцільна маса суші,

що піднімалася над рівнем світових океанів, почала розділятися на окремі континенти й дрібніші острови. З плином часу континенти й острови все більше віддалялися один від одного, формуючи свої власні моделі життя. Останні так відрізнялися між собою, що коли їхні представники почали вперше зустрічатися між собою, вони мали труднощі з тим, щоб визнати один одного представниками того самого людського роду.

Край дивергенції поклало відкриття Америки у 1492 році. Помилка Колумба — він шукав коротшого шляху з Європи до Індії — стала поворотним пунктом у світовій історії. Вона розпочала зворотний процес конвергенції розрізнених цивілізацій й екосистем в один-єдиний глобальний світ. Що більше: перша хвиля глобалізації, започаткована Колумбом, призвела до глобального панування Європи як універсальної моделі розвитку — моделі, яку ми сьогодні за браком кращого терміну називаємо «модерністю».

Якщо дивитися на цей процес не з сучасної перспективи, а з перспективи 1492 року, то з усіх можливих кандидатів на глобальне домінування шанси Європи були чи не найменшими: як нагадує нам Фернандес-Арместа, при кінці 15 століття Індія, а не Європа, була символом багатства; іслам переживав період динамічної експансії, й Індійський океан по-суті був його внутрішнім морем; а тогочасний Китай був найближчим до того, що ми сьогодні назвали б модерною державою зі стабільним економічним розвитком.

Щоб зрозуміти причини піднесення Західної Європи, варто співставити відкриття Америки з іншими подіями, що сталися того ж року. На самому його початку, 1 січня 1492, війська іспанських монархів Фердинанда й Ізабели ввійшли у Гренаду, останнє місто-фортецю, яким володіли араби, і тим самим завершили Реконквісту — визволення Іберійського острова від мусульманського домінування. Ця перемога, як писав баскійський літописець, «спасла усю Іспанію, а навіть усю Європу». «Європа» тоді була синонімом християнського, чи, вірніше, католицького світу. У Ватикані, де перемогу святкували чи не найголосніше, старий і хворий Інокентій VІІІ надав іспанським королям надали титул «католицьких монархів». Це відповідало істині ще й тому сенсі, що після взяття Гранади Фердинанд й Ізабела наказали вигнати з півострова іновірців — мусульман та іудеїв, й відтоді Іспанське королівство дійсно стало чисто католицькою монархією.

Була ще одна подія, яка надавала усім іншим особливого значення: з наближенням 1500 р. католицький світ чекав свого кінця. В Європі ширилися віра і надія на прихід останнього християнського імператора. Він мав приспішити друге пришестя Христа, звільнивши світ перед самим його приходом від влади Антихриста. Фердинанд найкраще підходив на цю роль. І то не тільки тому, що він щойно переміг мусульман. Були ще й інші знамення: віру в «останнього імператора» ширив сіцілійський монах-містик Йоахім де Фіоре, а Сіцілія належала Фердинанду по праву як королю Арагону. Один з його успадкованих титулів після шлюбу з Ізабелою, королевою Кастилії, був «король Єрусалиму». Коли Колумб просив Фердинанда дозволу і підтримки, він переконував, що тріумф його трансантлантичної подорожі та навернення на християнство останніх поган дорівнюватиме визволенню Єрусалиму і Святої землі з під влади невірних. Придворні літописці занотували, що при цих словах на лиці Фердинанда появилася посмішка. Більшість істориків трактували її як вираз імператорського цинізму. Фернандес-Арместа схильний однак вважати, що за цією посмішкою крилося що інше: у словах Колумба Фердинанд ще раз почув пітвердження того, що він є останнім християнським імператором, на якого Бог поклав особливу місію.

Так чи інакше, три великих події 1492 року — кінець Реконквісти, подорож Колумба й очікування кінця світу — були тісно повязані між собою. Звісно, не можна відкидати особистих прагматичних розрахунків Колумба: він хотів розбагатіти і здобути високий знатний титул. Але до них не можна звести всієї особистої його мотивації: Колумб шукав нової дороги до Індії, думаючи, що робить богоугодну справу. Близький прихід Христа вселяв надію, а не розпач серед європейців чи то пак католиків — а щонайменше мотивував їх на великі справи.

До недавнього часу, пише Фернандес-Арместа, історики так зосереджувалися на Колумбові, що забували про світ навколо нього. Перенесення центру уваги з Колумба на світ показує, що в основі піднесення Заходу лежали релігійні причини. Сам Фернандес-Арместа таких висновків не робить. Головна зміна, яка сталася в історичній науці протягом в останньому часі, полягає у тому — признається він, — що історики його покоління відмовилися від пошуків причин, закорінених у далекому минулому Перспектива long durée, що так надихала великих істориків першої половини 20 століття, скрахувала. Один із уроків сучасного світу для

людей віку Фернандес-Арместа й старших від нього полягає у тому, що зміни стаються раптово й непередбачувано. Він не погоджується, щоправда, з тими, які вважають що світ, в якому ми живемо, утворився за життя одного покоління — інакше він не написав би книжки, яка виводить наш світ з 1492 року. Однак його відповідь на питання, чому з усіх існуючих цивілізацій тільки західноєвропейська відчула потребу поширюватися далі і відкривати нові світи, є простою: Європі вдалося це тільки тому, що інші тогочасні цивілізації такої потреби не мали і не відчували. Вони були щасливими такими, якими уже є. Захід же став багатим, бо в порівнянні з ними був дуже бідним. Йому пощастило, бо з трансатлантичними відкриттями він дістав доступ до дешевих ресурсів. Завдяки цьому він розбагатів і встановив владу над усім світом.

Таке пояснення by default навряд чи може задовільнити прискіпливого читача. Адже, як ми знаємо — і цьому присвячує окремий розділ своєї книжки Фернандес-Арместа — очікування кінця світу у 1492 році були такими ж сильними у православному християнському світі, хоча з іншої причини. Десь близько того часу Московське князівство звільнилося від влади монгол і підкорило Новгород — а тим самим теж почало свій довгий шлях до перетворення в одну з найбільших у світі імперій — Російську. Її завоювання відкрили їй доступ до величезних природніх та людських ресурсів. Сучасна Росія є єдиною державою, яка зберегла свої колонії. Вони послужили матеріалом не лише анекдотів про чукчів та місцем для природньої велитенської тюрми у вигляді Сибіру, а й джерелом місцевого нафту й газу, котрий є підставою відродженої російської могутності. Тим не менше, ані за останні 500, ані навіть 100 років Росія не стала символом модерності та sustainable growth — таким як донедавна був Захід.

Попри відмінності підходів Джадта й Фернандес-Арместа, читання їхніх книжок допроваджує до подібного висновку: для інтенсивного і стабільного розвитку мало одних тільки твердих, обєктивних фактів. Вони мають бути підкріплені м`якими факторами — людською уявою й мотивацією. Моїм ідеалом історії є історія без імен і дат. Історія, яка вивчає і розкриває минуле як процеси, так само хімик досліджує хімічні реакції, а фізик проводить лабораторні експерименти. Я розумію, що така історія є неможливою і що сучасні історики мусять сильно обмежувати свої амбіції. Однак маю надію, що між довго- і короткотривалою історичними перспективами можливі якісь прагматичні компроміси. Надію на них від недавнього часу дає Світове

дослідження цінностей (World Value Survey) — глобальний соціологічний проект, який під проводом Ровена Інгельгардта був започатковаий у Мічиганському університеті на початку 1980-х років, а зараз охоплює абсолютну більшість країн, включно з Україною. Дані цього проекту узагальнені у світовій карті цінностей. Для істориків ця карта є приблизно тим, чим для хіміків є таблиця Менделєєва: вона допомагає упорядкувати спосіб думання про зв’язок минулого і сучасного (я відтворив цю карту на обкладинці своєї останньої книжки «Життя, смерть та інші неприємності» (2008), і не змучуюся повторювати всім, що цю книжку варто купувати уже ради обкладинки).

Коротко підсумувати результати цього проекту можна декількома реченнями: цінності — у те, що ми віримо і що ми готові відстоювати — таки «мажуться на хліб» (хоча у який спосіб, ми досі не розуміємо і не можемо це пояснити). Вони визначають рівень нашого достатку і ступінь розвитку — усього того, що ми ототожнюємо з модерністю. Немає чогось такого, як один великий і широкий шлях до модерності: кожна спільнота йде до неї своїми власними стежками. Але існує щось на зразок стежкової залежності:

туди, куди ми попадемо, залежить від того, звідки ми прийшли. І у найгрубшому наближенні цим «щось» є релігія. У загальній драбині цивілізаційного розвитку простежується певна залежність: якщо хочеш бути «багатим і славетним», то краще належати до монотеїстичної, а не політеїстичної спільноти; серед моноїстичних релігій краще бути християнином, аніж не-християнином (єдиний виняток становить конфуціанство); у колі християнських країн більше шансів мають західно- аніж східно-християнські; а серед західних християн краще ведеться протестанам, аніж католикам.

Іншими словами, релігія служить не лише натхненням для віруючих, чи, навпаки, як думають атеїсти, «опіумом для народу» — вона ще й визначає дорогу до модерності. І якшо ми відчуваємо зараз занепад Заходу й кризу модерности, то чи не є секуляризація західних суспільств одною з причин цього занепаду і цієї кризи — причиною, звісно не єдиною, але й не другорядною? Звичні теорії модернізму говорять, що те, що зараз є правдою на Заході, має бути правдою і для решти культур у майбутньому. Відповідно, секуляризація рано чи пізно неминуче пошириться й на інші суспільства. Недавні дослідження підважують цю тезу. Насправді те, що ми найчастіше називаємо «секуляризацією» — падіння ролі релігії у суспільному житті — є виключно європейською моделлю і не має відповідників на інших континентах. Навіть у США кількість практикуючих віруючих не спадає, й ріст т.зв. «релігійного фундаменталізму» охоплює там усі релігійні спільноти — як протестантів, так і католиків, як мусульман, так й іудеїв.

Тому «кінець історії», про який почали говорити 20 років тому, є не кінцем історії, а радше кінцем Заходу, який втратив релігію як свою головну мотиваційну силу. Й ця втрата пов’язана з поколінням, яке описує і до якого належить Джадт.

Можна однак, спромогтися й на інші, не такі песимістичні висновки. Хоча Захід і перестає бути моделлю, його рано ще списувати на смітник історії. Країни БРІК-у за якістю життя у перерахунку на душу населення населення коливаються десь між Нігерією (Китай) і Мексикою (Росія).

Пояснення до карти: різні кольори відображають річний рівень доходів на душу населення — від менше 500 американських доларів (червоний колір) до 30.000 і більше (темно синій колір).

Вони не становлять релігійної спільноти, і політично вони є поділені: Китай і Росія є авторитарними режимами, а Бразилія та Індія — функціонуючими демократіями. Єдиною спільною моделлю, яку пропонує БРІК, є інтенсивне використання дешевих, але багатих ресурсів. БРІК ще не досяг стандратів життя Заходу, але вже має його проблеми: зростання прірви між багатими, які стають все багатшими, і бідними, які стають все біднішими. Велимовною є й інша історична паралель: Японія була першою країною, яка у 1970 році проламала «домінування Заходу». У 1990-х роках виглядало, що японський капітал здомінує американською економікою. Зараз, 20 років по тому, японське економічне диво виглядає економічною бульбашкою.

Іншими словами, кожна з чотирьох країн БРІК-у мала би ще показати і доказати, що вона спроможна на стабільне і безперервне зростання. А для такого розвитку важливо те, що економісти називають «фактором Х» — культура, ментальність, звички тощо. 500 років тому Європа очікувала кінця світу, але з релігійним почуттям, яке змушувало діяти. Тепер ми знову ведемо розмови про кінець світу, але без будь-якої сильнішої мотивації до дії. Ми живемо у пост-модерному світі — але ми не маємо пост-модерних відповідей на його кризу.

Нам дійсно потрібна велика інтелектуальна революція. Але не конечно та, яку пропонує Джадт. Нам потрібна революція, пише він, котра задовольняє нашу потребу у сенсі нашого життя. Ціна життя, однак, вимірюється тим, що

ми готові за нього віддати. Признаймося ж собі щиро: скільки з нас готові пожертвувати собою ради переробленого й зревізованого соціалізму, формулу якого пропонує Джадт? Чи, якщо вже на то пішло, будь якого іншого «ізму» — лібералізму, консерватизму а навіть націоналізму?

Мені особисто ближча теза Лєшка Колаковського і Чарлза Тейлора, інших великих мислителів сучасності, що тільки релігія може послужити надійним джерелом для суспільної солідарності та довіри один до одного. З певністю віри, пише Колаковський, зникла і певність невіри. Бо світ просвіченого атеїзму — обіцяного нам зручного світу, захищеного приязною до нас природою — насправді є світом хаосу, позбавленим будь-якого сенсу й напрямку, будь-якої структури і будь-якої орієнтації. Відсутність Бога, словами Колаковського, стала відкритою раною європейського духу.

Європа, а в ширшому розумінні і весь Захід, повинен признатися до свого християнського коріння. І діяти відповідно до цього. Якщо цього не станеться, то ми, здається, будемо останнім поколінням, яке знало, що таке спокій і благополуччя.