МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДВНЗ «КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ

УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ВАДИМА ГЕТЬМАНА»

Кафедра політичної історії

РЕФЕРАТ НА ТЕМУ:

Процес міжнародного визнання УCPP (Ризький і Рапалльський договори)

Виконала:

Студентка I курсу

денної форми навчання

6507 - маркетинг

I група

Слуцька Тетяна Сергіївна

Викладач: Якубенко Н. Т.

Київ 2015

План

1. Вступ

2. УСРР на початку 20-х років.

3. Варшавський договір УНР з Польщею та його наслідки. Ризький мирний договір між Польщею та Росією та його наслідки для України

4. Рапалльський договір.

5. Висновки

6. Список літератури

a.

2

Вступ

Після закінчення громадянської війни основна частина українських

земель входила до складу Української СРР — однієї з 13 держав, що виникли

на руїнах колишньої Російської імперії. Якщо Польща, Фінляндія та країни

Прибалтики стали справді незалежними, то радянська Україна у цей час мала

формальний статус самостійної держави, яка виявляла незначну

дипломатичну активність на міжнародній арені.    За Конституцією УСРР

мала всі ознаки незалежної держави. Проте фактично вона залишалася

частиною колишньої імперії, відродженої більшовиками в дивній формі

конгломерату самостійних держав. Історія України (упродовж майже 70

років) нерозривно пов’язана з історією багатонаціональної Радянської

держави - Союзу Радянських Соціалістичних Республік (СРСР).

   Після завершення громадянської війни Україна перебувала у складному

соціально-економічному й політичному становищі.

Українська Соціалістична Радянська Республіка була проголошена 10

березня 1919 року на 3-му Всеукраїнському з'їзді Рад у Харкові стосовно

території, що знаходилася під контролем Червоної армії РСФРР[8]. До

початку 1923 року мала формальні ознаки незалежної держави, що від грудня

1920 року мала союзні відносини із РСФРР, БСРР, ЗСФРР. На час створення

УСРР керівною силою в УСРР була проголошена КП(б)У, що входила на

правах обласної організації доРКП(б) і спиралася на збройні сили РСЧА

РСФСР. КП(б)У була на той час малочисельною (4364 членів, з яких 130

українців, наприкінці 1918 р. на десятки мільйонів українського населення)[9])

і, внаслідок цієї обставини, не була представником ні робітничого класу, ні

селянства.

3

УСРР на початку 20-х років.

Діяльність української радянської дипломатії на початку 20-х років

умовно можна поділити на два суттєво відмінні етапи: перший (кінець 1920

— квітень — травень 1922 р.) — рішучий дипломатичний прорив, вихід із

ізоляції; другий (червень 1922 — серпень 1923 р.) — поступове згортання

зовнішньополітичної діяльності.

На першому етапі окреслилося коло завдань та визначилися магістральні

напрями діяльності української дипломатії: розбудова дипломатичних

структур; встановлення дипломатичних відносин та укладення договорів;

створення правової бази дипломатичної діяльності; робочі контакти з

представництвами іноземних держав в УСРР. Основною метою України на

міжнародній арені був вихід з дипломатичної ізоляції шляхом досягнення

юридичного визнання УСРР великими державами, врегулювання відносин з

прикордонними державами, укладення взаємовигідних міжнародних торгово-

економічних договорів.

Першу мирну угоду радянської України було підписано Ф. Коном та

Ю. Коцюбинським 14 лютого 1921 року з Литвою. Протягом 1921 р. УСРР

встановила дипломатичні відносини з Латвією та Естонією. 2 січня 1922 року

було підписано договір про дружбу і братерство між Туреччиною та

Україною, що мало надзвичайно важливе значення для становлення та

активізації зовнішньої торгівлі республіки, адже в другій половині 20-х років

45% усього обігу зовнішньої торгівлі УСРР припадало на Туреччину.

На цьому етапі плідно йшла розбудова дипломатичних структур. Усією

роботою керував наркомат закордонних справ УСРР, який очолював голова

Раднаркому України X. Раковський. Для налагодження ефективного

економічного співробітництва було утворено Наркомат зовнішньої торгівлі

(НКЗТ). Наприкінці 1921 р. Україна мала власний експортний фонд, який

становив 60 млн. крб. золотом, а до сфери впливу НКЗТ республіки за

4

домовленістю з наркоматами Росії входили Польща, Чехословаччина,

Румунія, Туреччина, Балканські країни.

На початку 20-х років напруженими залишалися відносини радянської

України з великими державами. І все ж у квітні 1921 р. в Берліні було

підписано угоду між УСРР і Німеччиною про обмін військовополоненими та

інтернованими громадянами — радянська Україна визнавалася Німеччиною

де-факто. А ще через рік — у квітні 1922 р. — під час роботи конференції

глав європейських держав, що проходила в італійському містечку Генуї,

скориставшись суперечностями, російська делегація, до складу якої входив

X. Раковський, у містечку Рапалло уклала рівноправну угоду між РСФРР та

Німеччиною. У листопаді 1922 р. дія цієї угоди була поширена на Україну.

Отже, на початку 20-х років УСРР вийшла з міжнародної ізоляції.

Складалося враження, що Україна в цей час справді була самостійною і

незалежною державою в зовнішніх зносинах, яку Москва не тільки не

обмежувала, а навпаки — підтримувала. Наприклад, у червні 1921 р. Г.

Чичерін телеграфував X. Раковському: «Нам здається, що було б краще, якби

УСРР частіше виступала самостійно, одна, виявляючи самостійність своєї

зовнішньої політики, і тільки в найважливіших випадках ми могли б

подавати дипломатичну допомогу». Фахівці вважають цю заяву серйозною

акцією, а не пустопорожньою декларацією.[1, c.190]

Навіщо ж Росії потрібна була самостійна зовнішня політика України?

По-перше, тому що самостійною вона була лише формально, оскільки

зовнішньополітична лінія УСРР визначалася рішеннями Політбюро ЦК

КП(б)У, що керувався настановами з Москви; координувалася з РСФРР;

контролювалася центром (так, наприклад, українсько-литовські переговори,

що передували підписанню договору, відбувалися в Москві). По-друге,

«самостійна» зовнішня політика створювала ілюзію справжньої української

державності, що давало змогу, з одного боку, нейтралізувати активність

5

національно-визвольних сил, які боролися за відродження незалежної

української держави, з іншого використовувати УСРР як додатковий

інструмент для здійснення прорадянської політики на міжнародній арені.

На жаль, незважаючи на порівняно інтенсивну діяльність України на

міжнародній арені, в 1921 — на початку 1922 р. все чіткіше вимальовується

тенденція обмеження дипломатичної активності республіки. Це було

зумовлено як зовнішніми причинами — небажанням західних держав

юридично визнати усі радянські республіки, що утворилися на уламках

Російської імперії, так і внутрішніми — зміцненням централізації,

посиленням унітаризму, концентрацією владних важелів у руках Москви.

Певну роль у цьому процесі відіграло послаблення позицій X. Раковського,

пов´язане з його протистоянням зі Сталіним, хворобою В. Леніна та

політичною ізоляцією Л. Троцького.

Під тиском центру на початку квітня 1922 р. УСРР змушена була

ліквідувати свою дипломатичну місію в країнах Балтії. Лише тимчасово було

залишено представництво в Литві, а повноваження представництва в Латвії

та Естонії передавалися місії РСФРР. У цей час Москва взяла курс на

витіснення української дипломатії з міжнародної арени.

Тенденція до обмеження дипломатичної активності української

дипломатії в другій половині 1922 р. почала переростати в процес ліквідації

зовнішньополітичного представництва УСРР. 18 жовтня 1922 року ЦК

КП(б)У приймає постанову «Про згортання апарату НКЗС», а вже в серпні

1923 р. консулати та дипломатичні служби України були злиті з апаратом

союзного НКЗС. Нарешті, 20 вересня 1923 року остаточно перестав існувати

апарат НКЗС УСРР. З того часу майже протягом двох десятиліть Україна

навіть формально не здійснювала власних дипломатичних кроків, не

виявляла активності на міжнародній арені. [6. c.648-649]

6

Варшавський договір УНР з Польщею та його наслідки. Ризький

мирний договір між Польщею та Росією та його наслідки для України

Після того, як 15 листопада уряд УНР покинув Кам'янець-

Подільський, С. Петлюра, псрсбравшись до Варшави, взяв участь у

розпочатих ще в жовтні переговорах із польським керівництвом про

укладення українсько-польської угоди "хоч би й ціною значних

територіальних поступок". Ці переговори швидко дали результати, хоча

голова уряду УНР І. Мазепа неодноразово робив заяви про недопустимість

розв'язання укра- їнсько-польських суперечностей коштом Східної Галичини.

Українська місія у складі А. Лівицького, Л. Михайлова, В. Рі- пецького, П.

Понятснка вже 2 грудня підписала угоду про встановлення українсько-

польського кордону по річці Збруч, відмовившись, таким чином, від Східної

Галичини. За цією угодою проблема Східної Галичини визнавалась

внутрішньою справою Польщі та мала розв'язуватися "польським урядом з

представниками українського народу, мешкаючого в тій провінції".

Так трапилось і навесні 1920 p., коли уряд С. Петлюри підписав із

Польщею угоду про відмову від Галичини, що спричинило шалене обурення

як галичан, так і Великої Британії. Інформацію про українсько-польську

угоду члени лондонської місії отримали, як не дивно, з англійських

друкованих видань та з міністерства закордонних справ Великої Британії, що

не додало Україні авторитету. Обґрунтовуючи підписання договору,

вчорашній прихильник єдності всіх українських земель, О. Шульгин писав:

"Галичина була віддана полякам, по-перше, тому, що ці землі фактично вже

були в руках поляків; по-дру- ге, тому, що галичани самі мріяли, щоб їх

залишили в спокої бо сподівалися, що без нас виграють ліпше справу проти

поляків у Лізі Націй; по-третє, серед важких обставин цією, і тільки цією

ціною можна було визволити решту України, себто чотири п'ятих нашої

території, і, нарешті, цим, і тільки цим можна було урятувати державу".

7

21 квітня 1920 р. міністр закордонних справ Директорії, голова

дипломатичної місії УНР у Польщі Л. Лівицький та міністр закордонних

справ Польщі Я. Домбський підписали Варшавську угоду. Умови угоди

передбачали:

Польський уряд визнавав право УНР на незалежне існування в

межах на північ, схід і південь, які будуть визначені

домовленостями зі сусідніми державами. Одночасно Польща

визнавала Директорію суверенної Української Народної

Республіки на чолі з Головним отаманом Петлюрою як верховну

владу в УНР.

Кордони УНР встановлювали таким чином, що Річ Посполита, в

обмін на визнання незалежності України, отримувала Східну

Галичину, Західну Волинь, Холмщину, Підляпппя, Полісся.

Польща визнавала за УНР територію до кордонів 1772 р. (тобто

першого поділу Польщі).

Обидві сторони взаємно зобов'язувалися не укладати міжнародних

угод, небезпечних для будь-якої з них.

Національно-культурні права мали забезпечуватися громадянам

української та польської національностей на територіях обох держав. [2. c.84-

85]

Аграрна реформа в Україні здійснюватиметься конститу- антою

(установчими зборами, які скликаються з метою розроблення конституції). А

до її скликання юридично забезпечувалися права землевласників польської

національності в Україні.

Укладалася військова конвенція, що становила невід'ємну частину

цього договору.

8

Умова залишалася таємною, і без згоди обох сторін не могла бути

опублікована, за винятком параграфа 1, який оголошувався відразу ж після

підписання угоди.

Умова набувала чинності негайно по її підписанню. Як таємний,

договір не підлягав ратифікації.

У розвиток угоди від 32 квітня вже 24 квітня представники УНР та

Польщі підписали військову конвенцію, за якою польська сторона

зобов'язувалася надати військову допомогу УНР у війні з більшовиками. При

цьому бойові дії обох сторін могли провадитися лише під польським

командуванням. Натомість економічне життя Україпи ставало дедалі більш

підконтрольним Польщі, оскільки запроваджувалась спільна валюта.

Польському управлінню підпорядковувалися українські залізниці. Україна

зобов'язувалася постачати польському війську харчування, коней, волів,

підводи тощо.

Отже, згідно з Варшавським договором, армія УНР мала наступати на

Україну разом із польським військом під загальним керівництвом польського

командування. Поляки зобов'язалися брати участь у цих операціях лише до

Дніпра, в межах Правобережної України, яку вони вважали своєю (кордони

до 1772 р.). Тепер же нібито погоджувалися визнати цю територію за УНР.

На Лівобережжі поляки відмовлялися допомагати військам УНР.[3. c.40]

Однак, уклавши угоду з поляками, українцям не вдалося врятувати

державу. В умовах ворожого ставлення французького уряду до ідеї

української державності єдиною та найбільш прихильною залишалась

позиція Великої Британії. За таких обставин, ідучи через укладання

українсько-польської угоди на зближення з французькою позицією

"відбудови Великої Польщі та єдиної і неподільної Росії", український уряд

об'єктивно виступив проти свого потенційного союзника в особі Англії, яка

9

протистояла загрозі французького домінування на континенті. Тому

закономірним був факт, що британці вели переговори з більшовиками та

встановлювали торговельні стосунки з ними. Щодо місця України в цьому

комплексі, то, за визначенням відомого дослідника Є. Фон Валя: "При

розчленуванні Російської імперії Англія буде зацікавлена в залишенні

України під більшовицьким пануванням, оскільки Лондону спочатку було

важливим зберегти більшовизм, як елемент, що руйнував Росію".

Підписання такої несподіваної угоди призвело навіть до урядової

кризи. Пішов у відставку соціалістичний уряд І. Мазепи. На чолі нового

уряду став соціаліст-федераліст В. Про- копович. Осудила договір та

оголосила його незаконним конференція українських есерів у Празі на чолі з

М. Грушевеьким. В. Винниченко виїхав до України, щоб переконати

керівництво республіки створити самостійну Радянську Україну, але зазнав

невдачі й повернувся назад. [4. c.22]

Практично відразу після підписання, 25 квітня, розпочалася реалізація

домовленостей — похід об'єднаних польсько-українських військ на Київ. У

цьому поході взяли участь 2 дивізії УНР. За умовами конвенції, в процесі

походу мали бути сформовані ще 4 українські дивізії, але поляки не дали па

цс згоди. Не захотіли вопи використати й частини УГЛ, що перейшли

польський кордон і були інтерновані, оскільки ці боєздатні частини були

антипольськи налаштовані.

Під час спільного походу вдалося звільнити чимало територій від

чужоземних військ Червоної армії, яка відступала. Об'єднане військо зайняло

б травня 1920 р. Київ. Влада Директорії була ненадовго повернута. Водночас

незабаром мобілізовані частини Червоної армії відновили контрнаступ і

перетворили відступ польських військ на втечу, яка припинилася аж під

Варшавою, де наступ червоних військ згодом також завершився повсюдним

10

відступом. 12 липня від Англії на адресу Раднаркому, Польщі та Врангеля

надійшла пропозиція щодо посередництва в переговорах. Радянський уряд

відмовився від такого посередництва. Тоді 22 липня польський уряд

звернувся до Радянської Росії з пропозицією розпочати мирні переговори.

Але наступ червоних військ тривав. І лише після ультиматуму Англії від 4

серпня 1920 р. до Раднаркому з вимогою зупинити наступ Червоної армії на

польському фронті дали певні результати. В разі відмови вона погрожувала

направити англійський флот проти Росії. Тоді 7 серпня Радпарком розпочав у

Мінську, а потім у Ризі мирні переговори з Польщею. [5. c.41]

Делегація УНР до цих переговорів не була допущена, оскільки

декларації як Антанти, так і більшовиків виявилися примарними. Не знайшли

урядовці УНР порозуміння і в Москві, що визнавала тільки незалежну

Українську радянську республіку, створену самими ж більшовиками, чию

делегацію і допущено до переговорів. До того ж, учорашні союзники поляки,

визнали УСРР, чим поставили українців поза межі ризьких переговорів.

Намагалася взяти участь у роботі мирної конференції у Ризі делегація ЗУНР,

але стараннями делегацій Раднаркому та УСРР її також не допустили до

участі в переговорах. Доволі швидко стали зрозумілими причини такого

кроку.

Напередодні 12 жовтня 1920 р. польський і радянський уряди,

знайшовши порозуміння, підписали прелімінарний договір. Ним визначили

погоджений сторонами кордон між Польщею та Україною, який проходив по

річці Збруч, далі Волинню через Остріг до впадіння Горині в Прип'ять. 319

жовтня до 9 листопада встановлювалося перемир'я. Цим підступно

скористався Радянський уряд, оскільки 10 листопада червоні війська зробили

глибокий прорив на українському фронті неподалік від Могилева-

Подільського та змусили українські національні частини відступити за Збруч.

Там українська армія була інтернована в польських таборах. На цьому

11

завершилася відкрита боротьба російських більшовиків за території України.

[7. c.38]

Незабаром, 18 березня 1921р., між Польщею та Росією в Ризі було

підписано мир. Подібно Директорії УНР, російські більшовики, заявляючи на

словах бажання єдності національних прагнень українців, укотре на ділі

відмовилися від своїх заяв, виявивши повне нехтування українськими

інтересами. Лише за польське визнання УСРР російські більшовики

заплатили українськими територіями Польщі. Холмщина, Підляшшя, Західна

Волинь та Західне Полісся отримала Польща, а Східну Волинь — Росія. Доля

Східної Галичини становила для більшовиків внутрішню справу Польщі,

оскільки не була предметом їхнього зацікавлення. Договором заборонялося

перебування на території Польщі урядів, організацій та військ, ворожих

Раднаркому Росії. Тому уряд УНР та всі українські організації змушені були

перейти в Польщі на нелегальне становище.

Таким чином, Україна знову не змогла втримати свою державність. Її

вкотре розчленували на окремі частини, що опинилися під владою сусідніх

держав. Чимало українських земель увійшли до складу радянської УСРР,

діяльність якої на міжнародній арені провадилася чітко у фарватері

зовнішньополітичної діяльності Раднаркому Росії.[8. c.167]

12

Рапалльський договір

Політичні наслідки розкладу Російської імперії у 1917 р. поставили

державні утворення, що виникли на її території, перед такими потребою

включення їх у систему міжнародних відносин та міжнародного права й

врегулювання прикордонних стосунків із сусідніми державами, більшість із

котрих були складовими колишніх імперій (Російської та Австро- Угорської).

Такі завдання постали й перед Україною, на території якої, вперше чітко

окресленої Брест-Литовським договором 1918 р. численні уряди змінювали

один одного впродовж 1917-1922 рр. Вирішення проблеми територіальної

юрисдикції українських урядів та врегулювання прикордонних відносин

вимагало укладання відповідних угод із такими сусідами, як Росія, Австро-

Угорщина та Німеччина, до завершення Першої світової війни, згодом із

Польщею тощо. Такі договори, як підписані у Брест-Литовську країнами

Четверного союзу з УНР та РСФРР, Варшавський С.Петлюри із Ю.

Пілсудським, Ризький договір 1921 р., договір про утворення СРСР та

Рапалльський договір 1922 р. мали вирішальне значення для окреслення

територіальних меж України, на котрі поширювалася юрисдикція

українського уряду, незалежно від його зовнішньо- та внутрішньо-

політичних пріоритетів, та закладали основи державності. Ці основи

складають і теперішню державність України.

І Росія, і Німеччина були державами, що програли Першу світову

війну. Для Росії вона завершилась сепаратним Договором з Центральними

державами у Бресті-Литовському (березень 1918), для

Німеччини — Версальським договором з державами Антанти (червень 1919).

Політичні діячі Росії і Німеччини розглядали ці договори як несправедливі і

«грабіжницькі», що і підштовхувало їх до взаємодії.

Договір передбачав негайне відновлення в повному

об'ємі дипломатичних і консульських відносин між РРФСР і Німеччиною.

13

Сторони взаємно відмовлялися від претензій на відшкодування військових

витрат і невійськових збитків і домовлялися про порядок врегулювання

розбіжностей між собою. Німеччина визнавала націоналізацію німецької

державної і приватної власності в РРФСР і відмовлялася від претензій, що

випливали «із заходів РРФСР або її органів по відношенню до німецьких

громадян або до їхніх особистих прав за умови, що уряд РРФСР не

задовольнятиме аналогічних претензій інших держав».

Обидві сторони визнали принцип найбільшого сприяння як основу

правових і економічних відносин, зобов'язувалися сприяти розвитку

торговельно-економічних зв'язків. Німецький уряд заявляв про свою

готовність надати німецьким фірмам допомогу в справі розвитку ділових

зв'язків з радянськими організаціями.[9. c.486-487]

Договір було укладено без вказівки терміну. Крім того сторони

обмінялися секретними нотами з приводу погодження дій відповідно до ст. 2

Договору на випадок визнання Росією претензій якоїсь третьої держави.

Стабільність правової системи СРСР мала забезпечуватися тим, що

перебування України у складі Союзу ускладнювало процедуру перегляду

договору про утворення союзного утворення, що, у свою чергу, відкидало

можливість перегляду підnисаних раніше РСФРР та УСРР Ризького та

Ралалльського договорів у міжвоєнний період, а, відповідно, і відродження

легітимності Варшавського договору С. Петлюри з Ю. Пілсудським 1920-ro

р. та Брест-Литовського. Рапалльський договір, як такий, що визначав не

лише територіальні межі СРСР, а й можливості розширення сфери впливу

Радянського Союзу шляхом приєднання інших держав до цього договору,

непокоїв країни Антанти, зокрема Великобританію. Про це свідчило питання

посла Великобританії в Німеччині лорда д' Абернона, яке він задавав

міністерству закордонних справ Німеччини: чи не приєднаються до цього

договору інші країни, крім перерахованих в договорі про поширення дії

14

Рапалльського договору на союзні республіки? Отже, у створенні СРСР у

якості наддержавного утворення провідною була також роль Німеччини,

оскільки позиція цієї держави створювала РСФРР політичну базу для

налагодження стосунюв із іншими європейськими країнами.

Німеччина була єдиною державою в світі на початок 1920-х рр., котра

мала врегульовані договором (хоча й таким, що був розірваний, але

залишався основою побудови стосунків між двома державами), а саме Брест-

Литовським, правові стосунки із РСФРР і, відповідно, виступала

посередником у її діалозі із іншими державами світу, зокрема Антанти, а

також "представляла" РСФРР та утворений згодом Радянський Союз світові.

Також було очевидно, що доля СРСР у політико-правовому відношенні

залежала від Німеччини, про що свідчать факти обов'язкового повідомлення

німецької сторони радянською про зміни зовнішньо- та

внутрішньополітичних орієнтирів РСФРР. Це добре усвідомлювали німецькі

політики та дипломати. Хоча й СРСР, як заявляв народний комісар

закордонних справ РСФРР Г. Чичерін у 1920 р., був державою, котра

створила Німеччині умови повноправного члена світового слівтовариства та

змусила країни Антанти зважати на неї Адже репараційне питання було

засобом позбавлення Німеччини ініціативи в зовнішній політиці та політико-

правової ізоляції, на зразок оголошеної Антантою блокади радянських

республік.[10. c. 547-548]

15

Висновки

Отже, на початку 20-х років УСРР вдалося здійснити дипломатичний

прорив і вийти з дипломатичної ізоляції. Проте зовнішньополітичну

діяльність республіки не можна назвати незалежною політикою незалежної

держави, оскільки ця політика визначалася, координувалася та

контролювалася Москвою, яка намагалася використати українську

дипломатію для нейтралізації активності національно-визвольних сил та як

додатковий інструмент для здійснення прорадянської політики на

міжнародній арені. З часом тенденція до обмеження активності українських

дипломатів призвела до цілковитої ліквідації зовнішньополітичного

представництва УСРР.

Внутрішнє становище УСРР у цей час характеризується економічною

розрухою, занепадом промисловості та сільського господарства, посиленням

у соціальній сфері процесів маргіналізації та декласування, наростанням

соціальної напруженості та політичної нестабільності, активізацією та

поширенням повстанського руху. Своєрідним каталізатором зазначених

процесів та явищ став голод 1921—1923 pp.

16

Список літератури

1. В. Д. Мирончук, Г. С. Ігошкін Історія України; рецензенти: Л. Г.

Мельник, д-р іст. наук, проф. В. Ю. Омельчук, д-р іст. наук,

проф.- 2-ге вид., випр. - К: МАУП, 2002. - 328 с.

2. Грушевський М. На порозі нової України // Грушевський М. Хто

такі українці і чого вони хочуть. — К.: 1991. — С. 144.

3. Винниченко В. Відродження нації: У 3 ч. — К.: Вид-во політ, л-ри

України, 1990. — С. 69.

4. Нагаєвський І. Історія української держави двадцятого століття. —

К.: Укр. письменник, 1993. — С. 75.

5. Шульгин О. Політика (Державне будівництво України і

міжнародні справи): Статті, документи, промови. — Кам'янець-

Подільський, 1918. — С. 54.

6. Довiдник з iсторiї України: А-Я: Посiбник / Пiд ред. I.Пiдкови,

Р.Шуста. — 2-ге вид., доопр. i доповн. — К.: Генеза, 2001. — 1136

с.

7. Винниченко В. Відродження нації: У 3 ч. — К.: Вид-во політ, л-ри

України, 1990. — С. 61.

8. Винниченко В. Відродження нації: У 3 ч. — С. 290.

9.  Із колективної ноти союзних держав німецькій делегації на

Генуезькій конференції.— В кн.: Советско-германские отношения

от переговоров в Брест-Литовске до подписания Рапалльского

договора / Сб. докум. Ред. коллегия: С. Дёрнберг, Х. Зайдевиц, Н.

Н. Земсков и др.— Т.2 (1919—1922 гг.).— М.: Политиздат, 1971.—

С. 850

10. Советско-германские отношения от переговоров в Брест-Литовске

до подписания Рапалльского договора / Сб. докум. Ред. коллегия:

С. Дёрнберг, Х. Зайдевиц, Н. Н. Земсков и др.— Т.2 (1919–1922

гг.).— М.: Политиздат, 1971.— С. 900

17