Підпишіться на новини для вступників у магістратуру:

Питайте:

WWW.SOC.UNIV.KIEV.UA

OFFICE@SOC.UNIV.KIEV.UA+380 (44) 521-32-63

Шукайте:студентські групи

«Факультет соціології КНУ імені Тараса Шевченка»у Facebook і ВКонтакте

інформацію розміщено на правах реклами

ГОЛОВНИЙ РЕ ДАКТОР,МИХАЙЛО С ЛУКВІН

У період підготовки цього номеру ча-сопису мені довелося відвідати факуль-тет соціології ХНУ ім. Каразіна. В одній із лекційних аудиторій на традиційному для шкільних класів місці, де розташовується державна символіка або портрет Тара-са Шевченка, цього разу примітно висів близький до соціологічної авторитетності вислів. Не переказуючи дослівно, в ньому йшлося про обов’язок соціолога відстою-вати власний незаанґажований погляд і, опираючись політичному тиску, боронити право говорити від імені наукового знання.

Здавалося б, правдива позиція, яка має цілком захистити соціологічне угіддя від зовнішніх впливів, накладаючи санкції на політичних перебіжчиків абощо. Од-нак замкнена таким чином соціологія не звільняється від своїх родових зв’язків із політикою, владою та іншими соціальними практиками (як тут не згадати хоча б «Си-стему позитивної політики» Огюста Конта?), а лише мовчазно витісняє їх у безсвідоме.

Справа в тім, що, як і науковий проект вищезгаданого французького філософа, обрамлене над дошкою висловлювання, схоже, залишається у межах суб’єкт-об’єк-тної моделі наукового пізнання, котра ще з часів Просвітництва живиться буржуазним ідеологічним фантазмом звільненого від будь-яких соціальних детермінант чисто-го «суб’єкта», здатного осягнути «істинне об’єктивне» знання.

У зв’язку з цим головна тема цього ви-пуску – «публічна соціологія» – є тим більш проблематичною. Адже такі категорії, як публіка, народ, публічне завжди передба-чають безліч конкурентних визначень, що їм прагнуть надати різні часткові погляди політичного моменту. Тому класичне лені-

ністське питання: «демократія для кого?» залишається корисним мірилом у соціоло-гічних дискусіях стосовно наддетермінова-ності власної практики, і сьогодні ми також повинні постійно запитувати: «знання для чого?», «об’єктивне для кого?», «яка публі-ка?» і т. д.

Артемій Дейнека розпочинає номер критикою поширених уявлень щодо пу-блічної соціології як інструменту грома-дянського суспільства. Анастасія Фітісова порівнює соціологічну спільноту з етнічною групою та наголошує, що завдання публіч-ної соціології не в тому, щоб давати полі-тичні поради: «як жити далі?», а в тому, щоб формулювати альтернативні наративи про світ і у такий спосіб «протікати» до здоро-вого глузду не-соціологів. У статті Катери-ни Тягло йдеться про новітню соціологію «прямої дії» засобами театру, а у рецензії Євгенії Козловської – про потенціал демо-кратичних перетворень засобами утопіч-ного мислення. Із винахідливою критикою капіталізму, котрий неочікувано постає не під звичною маскою тотальної системи, а у формі тривожних емоційних наслідків, властивих капіталізмові як особливому ре-жиму існування, ви можете ознайомитися у перекладі публічної лекції Брюно Латура. Стаття Романа Кириченка – приклад сту-дентської рефлексії з приводу прийдешніх змін у навчальних планах. Інтерв’ю з Мари-ною Соболевською відкриває можливості мислити теоретичне знання інакше. Також ми публікуємо продовження інтерв’ю з ви-пускником Утрехтського університету – Ти-мофієм Бріком.

SVOIE_JOURNAL@GOOGLEGROUPS.COM

VK.COM/SVOIE

FACEBOOK.COM/GROUPS/SVOIE/

Приєднуйтеся, пишіть тексти, надсилайте Ваші статті, відгуки та коментарі:

Зміст Що вміє соціологія,

але не робить Буравой?

Інакше про публічну соціологію

Битва спеціалізацій і новий навчальний план

«Театр пригнічених»: від соціології аналізу до

соціології «прямої дії»

Прагматика утопічного мислення. Рецензія на книгу Еріка Оліна Райта

«Вдивляючись в реальні утопії»

«Про деякі емоційнінаслідки капіталізму»

Академическая публичность и эпистемологическое поле социологии:

интервью с Мариной Соболевской

Інтерв`ю з Тимофієм Бріком«Сучасне суспільствознавство

дуже „історизується“»

4Артемій Дейнека / artemiydeineka@gmail.com аспірант ф-ту соціології КНУ ім. Т. Шевченка

10Анастасія Фітісова / fitisowa@gmail.comаспірантка ф-ту соціології КНУ ім. Т. Шевченка

16Роман Кириченко / mskod482@gmail.comстудент ф-ту соціології КНУ ім. Т. Шевченка

20Катерина Тягло / katte.tyaglo@gmail.com кандидат соц. наук, Інститут СоціологіїНАН України

28Євгенія Козловська / kea15011994@gmail.comстудентка ф-ту соціології КНУ ім. Т. Шевченка

34Брюно Латур професор Паризького інститутуполітичних досліджень (Sciences Po)

48розмовляв Артемій Дейнекаartemiydeineka@gmailаспірант ф-ту соціології КНУ ім. Т. Шевченка

56розмовляв Володимир Шелухін vashelukhin@i.ua аспірант ф-ту соціології КНУ ім. Т. Шевченка

6

СВОЄ

Що вміє соціологія, але не робить Буравой?

Ключове питання тут: у якому напрямку здійснюватиметься інтервенція? Соціологія розширюватиме власну публіку чи

публіка (або т. зв. «громадянське суспільство») опанує та інструменталізує соціологію?„

“

ДВІ «ПУБЛІЧНИХ СОЦІОЛОГІЇ»Свого часу Вальтер Беньямін писав у

відомому есе, що на противагу естетиза-ції політики необхідно політизувати мис-тецтво. Ця інверсія може здаватися дещо темною і не до кінця зрозумілою, але вона схоплює у собі важливу теоретичну інтуї-цію: у пошуках зв’язку між двома царина-ми слід враховувати також і напрямок, в якому цей зв’язок вибудовується. Інакше ми ризикуємо міряти одним мірилом Лені Ріфеншталь та французьких авангардистів. Ця стаття не про зв’язок мистецтва й полі-тики, а про соціологію у її відношенні до публічного. Але ми все ж скористаємося наведеним вище розрізненням для того, щоб означити два альтернативні способи тлумачити це словосполучення – «публіч-

куди більш привабливим і справедливим стосовно нашої науки, ніж друге.

Щоб одразу уникнути звинувачень у дурній метафізиці й схильності мислити «чи-стими формами», скажу, що соціологія й пу-блічна сфера ніколи не існували як окремі й автономні області. У кожної соціології є своя публіка, і в кожної публіки – своя соціологія. Принциповим є лише спосіб позиціонування одного стосовно іншого. У загальному вигля-ді соціологію (як і будь-яке інше гуманітар-не знання) можна розуміти двояко: з одного боку, ми маємо справу з сукупністю спеці-алізованих висловлювань, що окреслюють дискурсивне поле соціології як академічної науки; з іншого боку, соціологічна концеп-туалізація є цілком «природною» функцією буденної свідомості. Як інколи говорять про

на соціологія». Залежно від того, на яко-му з двох слів ми наголосимо, матимемо два принципово різних проекти. Ключове питання тут: у якому напрямку здійснюва-тиметься інтервенція? Соціологія розши-рюватиме власну публіку чи публіка (або т. зв. «громадянське суспільство») опанує та інструменталізує соціологію? Зазначу, що перше формулювання видається мені

повсякденну психологію чи філософію, ми можемо вести мову про повсякденну соціо-логію (не плутати з соціологією повсякдення) як про схильність не ангажованих у акаде-мічне знання людей продукувати соціоло-гічні судження. Мабуть, кожному з нас дово-дилося чути від наших друзів-несоціологів щось про «боротьбу з системою» або про те, як «соціум тисне на людину», чи, можливо,

7

випуск 1 (11) 2015

оригінальні міркування з приводу власної «національної ідентичності» і т. п. Навіть наївні судження такого типу є результатом рефлексивної роботи, котру проводить бу-денне мислення, концептуалізуючи власний життєвий світ у рамках певних смислових горизонтів. Наразі не так важливим є похо-дження подібних міркувань, як їх фактична наявність. Живучи спільно, ми так чи інакше вимушені уявляти собі цю спільність. Тим паче, що кожна людина є компетентним учасником суспільного життя, кожен яко-юсь мірою сам собі соціолог. Між «нами» і «ними» не існує принципової межі, ця межа скоріше дискурсивна і пов’язана не стільки з характером виробленого знання, скільки зі стилістичним умінням у правильній мане-рі посилатися на актуальні для академічної спільноти прізвища та контексти. Подекуди доводиться чути вкрай безглузді висловлю-вання від велемудрих академічних речників, тоді як далекі від університету люди виявля-ються надзвичайно вправними і досвідчени-ми теоретиками щодо багатьох соціологічно релевантних тем. Тож, говорячи про публічну соціологію, слід завжди пам’ятати, що, якою б не була публіка, своєрідна соціологія заз-далегідь присутня у її арсеналі. Залишається тільки з’ясувати, в яких порядках, вимірах та пропорціях соціологічна і публічна ком-поненти мають поєднуватися, аби на виході ми не отримали чергову ідеологічну потвору або інтелектуально незграбного гомункула.

ЩО НЕ ТАК ІЗ ПРОЕКТОМ МАЙКЛА

БУРАВОГО?Давайте проаналізуємо той спосіб мис-

лити публічну соціологію, котрий пропонує нам автор цього проекту. Почнемо з того, що Буравой загалом досить дивакуватим

чином визначає соціологію як «науку, що вивчає світ із позиції громадянського су-спільства». Принаймні, так він говорить про це у своїй лекції з курсу «Global Sociology», котру подибуємо на Ютубі. За цим визна-ченням стоїть схематика Антоніо Ґрамші, котрий відмежовував громадянське суспіль-ство водночас від ринку і від держави як самостійну третю сферу. Тут ми бачимо той самий «сферичний» спосіб мислення, згід-но з яким пиріг суспільства ділиться на три окремих шматки: економічний, політичний та власне соціальний. Наведену вище де-фініцію автор підкріплює міркуванням про те, що в авторитарних (або тоталітарних) суспільствах, де публічна сфера цілковито монополізована державою, соціологія, як правило, займає доволі маргінальне поло-ження. Безвідносно до того, наскільки спра-ведливим є таке судження, можна сказати, що в означеній тривимірній схемі вже ціл-ком простежується доволі типова схильність до «онтологізації» теоретичних узагальнень, тобто помилкового їх розміщення по той бік нашого дослідницького погляду, наче вони виявляють внутрішню структуру світу, що іс-нує «там ззовні». Але Буравой говорить не тільки про субстанціональну окремішність ринку стосовно держави, а громадянського суспільства стосовно їх обох так, ніби ве-дення боротьби та встановлення миру між цими трьома царствами складає сутність колективного життя людей. Він стверджує, що соціологія фактично є одним із інсти-тутів громадянського суспільства, одним із суспільних акторів, діяльність якого не зво-диться ані до економічної, ані до політичної логіки, а має натомість свою власну логіку, укорінену в сфері громадськості. Погляд соціолога, таким чином, постає як погляд

8

СВОЄ

«громадського діяча», що займається дослі-дженням та вирішенням актуальних соці-альних проблем, «відвойовуючи» тим самим територію у ринку й держави.

Далі Буравой пропонує доволі специ-фічний погляд на структуру соціологічного знання, беручи за основу дві простих дихо-томії: а) соціологія може виконувати або ін-струментальну, або рефлексивну функцію; б) вироблене нею знання може орієнтува-тися або на академічну, або на поза-акаде-мічну аудиторію. На перехресті цих опози-цій з’являються чотири комірки, в одній із яких причаїлася наша головна героїня:

громадського діалогу щодо них. Цікаво, що автор тут вдається до моралізаторської метафорики, говорячи, що публічна соці-ологія – це совість прикладної соціології, котра застерігає останню, щоб та не потра-пляла до ринкових або державницьких те-нет, задовольняючи примхи своїх клієнтів. У професійної соціології, котра займається академічними дослідницькими програ-мами, теж є своя совість, що носить ім’я критичної соціології. Остання покликана виявляти приховане підґрунтя академіч-них досліджень, примушуючи професійну соціологію позбавлятися властивих їй упе-реджень, що замилюють дослідницький по-гляд, роблять його нечутливим до певних соціальних процесів і ведуть до дискримі-нації окремих соціальних груп. Ліва крити-ка теорій соціального консенсусу або фемі-ністична критика патріархальних настанов – це приклади, котрі наводить Буравой для ілюстрації ефективної роботи соціології та-кого типу.

Отже, соціологічна наука постає насам-перед як специфічне середовище професі-оналів, що виконують прагматичні наукові завдання, орієнтуючись на т. зв. «онтоло-гічні виклики» і беручи до уваги внутрішні або зовнішні запити, а потім копаються у

Для Буравого соціологічна наука постає насамперед як специфіч-не середовище професіоналів, що виконують прагматичні наукові завдання, а потім копаються у самих собі та присоромлюють одне

одного за невідповідність емансипативним ідеалам Просвітництва.„“

Академічна аудиторія

Поза-академічна аудиторія

Інструмен-тальнезнання

Професійна соціологія

Прикладна соціологія

Рефлексивне знання

Критична соціологія

Публічна соціологія

Для нас важливо пам’ятати, що кожна з цих чотирьох соціологій, за логікою Бура-вого, заздалегідь є специфічним субститу-том громадянського суспільства, але тільки одна з них має статус «публічної». Публічна

соціологія, таким чином, – це орієнтоване на неакадемічну аудиторію рефлексивне знання, що дистанціюється від прикладної діяльності і займається радше виявленням соціальних проблем та інтенсифікацією

самих собі та присоромлюють одне одного за невідповідність емансипативним іде-алам Просвітництва. Можливо, така кар-тина видається дещо карикатурною, але вона цілком відтворює логіку авторського

9

випуск 1 (11) 2015

аргументу, а разом із тим – авторського ангажементу. У будь-якому разі, множинні варіанти компонування професійної соціо-логічної діяльності та критичної рефлексії щодо неї (чи то всередині академічного світу, чи то поза його межами) не дають можливості скласти пазл соціології у за-вершену картину. Цій картині не вистачає чогось фундаментально важливого.

ЗА ІНШУ ПУБЛІЧНУ СОЦІОЛОГІЮТеза, з якої розпочнеться подане ниж-

че міркування, наступна: соціологія = «те, про що пише Буравой» + «іще щось надзви-чайно важливе». Але що саме? Окрім 4 ком-понентів, описаних Буравим, існує також своєрідний «5-й елемент», що не вміщуєть-ся ні в які інституційні рамки і взагалі не є однією із рубрик у структурі соціологічного

Антоніо Грамші, Вальтер Беньямін, Майкл Буравой і Невідомий

10

СВОЄ

зі здатністю компетентно і послідовно практикувати ті способи мислення, котрі були винайдені соціальними теоретиками протягом останніх двох століть. Далеко не кожен із них іменував себе соціологом, а тим паче «професійним соціологом». Конт мріяв про створення нової науки, але не мав університетської кафедри; Маркс за-кладав підвалини сучасного критичного мислення, але висміював Конта разом із його проектом; Зімель нерідко вживав сло-ва «соціологія», «філософія» та «психоло-гія» як свого роду синоніми, а Вебер час від часу дистанціювався від соціології, імену-ючи свої заняття «наукою про культуру». Жоден із них не був представником соці-ологічної професії у тому сенсі, як її розу-міє Буравой. Але ми об’єднуємо їх у рамках єдиного соціологічного пантеону через те, що мислимо так, як вчили нас вони, і кори-стуємося тими словами, котрими розмовля-ли вони. За кожним із них стоїть потужна філософська традиція, кожен із них провів усередині світу власні специфічні розріз-нення, котрі дали можливість побачити світ по-новому.

знання, але має стосунок до кожної із них: ідеться про соціологію як про виробництво специфічних способів мислення. Вище ми вже згадували, що соціологічне мислення – це те, на що (певною мірою) прирече-на будь-яка людина. Поділяючи спільний життєвий простір із іншими, кожен із нас, незалежно від того, маємо ми соціологіч-ну освіту чи ні, вимушений продукувати певні інтерпретативні схеми, аби пояснити самому собі та іншим, що значить жити у колективах. Попри те, що у випадку з про-фесійними соціологічними дослідженнями ці схеми подекуди перетворюються на ви-вірений пізнавальний інструмент, їхня роль не є суто інструментальною. Мислити соці-ологічно означає описувати світ у певний спосіб, проводити всередині світу розріз-нення, пов’язані із особливостями нашого з вами співіснування. Це екзистенційна необ-хідність людського життя, а не привілей ок-ремої науки. Тому «професійні соціологи» – лише учасники спільної гри, в яку грають усі без винятку люди, виявляючи для себе і для інших, чим є суспільство. Вони – не арбітри, а тільки команда на полі, котра, як

нам відомо, діє не надто злагоджено. Але, незважаючи на цю внутрішню множинність, ми цілком здатні впізнати «своїх». А отже, нас щось об’єднує. От тільки що?

Як було сказано вище, межа між «сво-їми» і «чужими» для соціологів не має суб-станціонального підґрунтя, вона конструю-ється дискурсивно і пов’язана насамперед

Якщо поставити собі запитання, якою могла б бути альтернативна публічна соціо-логія, тобто така публічна соціологія, котра не була б «моральним голосом» громадян-ського суспільства та інструментом у його руках, а виступала б як самоцінне джерело продуктивних розрізнень, здатних зосере-джувати довкола себе публіку, то відповідь

«Професійні соціологи» – лише учасники спільної гри, в якуграють усі без винятку люди, виявляючи для себе і для інших, чим є

суспільство. Вони – не арбітри, а тільки команда на полі, котра, як нам відомо, діє не надто злагоджено.„

“

11

випуск 1 (11) 2015

лежатиме саме в області фундаментальної соціології. Як не парадоксально це звучить, але хороша публічна соціологія – це пе-редусім вишукана соціологічна теорія, що стала спроможною здійснити інтервенцію у царину повсякдення, тобто описати із-се-редини світ, у якому ми співіснуємо так, щоб він втратив для нас свою очевидність, став незнайомим, примушуючи нас диву-ватися і непокоїтися. Публічна соціологія означає експансію способів мислення, здатних простежити всередині світу лінії та візерунки, котрі могли б збентежити пу-бліку, створити для неї особливий «matter of concern». Саме такою нам вбачається пу-блічна «місія» соціології як науки. Соціоло-гії, котрій водночас вдається бути публічно релевантною і дисциплінарно незалежною від т. зв. актуальних суспільних проблем та

«онтологічних викликів». Коли ми, соціо-логи, чуємо заклики не перетворюватися на кабінетних щурів, щоби слідувати цим закликам, нам зовсім не обов’язково зали-шати по собі в кабінетах «притрушені пи-лом» книжки, буцімто без них ми на щось спроможні. Не спроможні. І цілком спра-ведливою метою «публічної соціології» було б спробувати довести всім іншим, що їх це стосується не менше. Тож струсімо пил із книжок. Адже робити соціологію пу-блічно – це значить займатися соціологією у такий спосіб, щоб вона могла зацікавити якомога ширше коло людей, становлячи при цьому не засіб, а самостійну царину з власними смисловими горизонтами.

АР ТЕМІЙ ДЕЙНЕК А,КНУ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

«Публічна соціологія означає експансію способів мислення, здатних простежити всередині світу лінії та візерунки, котрі могли б збентежити публіку».

12

СВОЄ

Ідея про те, що соціологія – це інсти-тут громадянського суспільства (а цією ідеєю серед широкого загалу, власне, і прийнято послуговуватися, якщо йдеться про зовнішній критерій легітимації), не є настільки очевидною, як здається на пер-ший погляд.

Найбільше непокоїть поширеність цієї ідеї. Розповсюджені, соціально бажані, а отже, і банальні думки використовуються перформативно. Вони мають установчий характер. Їхній референт нікого не ціка-вить. Є наука, що потребує фінансування, є спеціальність у кодифікаторі – і все це легітимується тим, що існують проблеми з громадянським суспільством, яке слід роз-будовувати і плекати. Але, як ми знаємо з власного досвіду та попереднього числа журналу (див. статтю «Бути соціологом…»), переважна більшість соціологів – людей, котрі випускаються з відповідними доку-

ментами про освіту – працює зовсім не на логіку громадянського суспільства, а на ло-гіку ринкового попиту, тобто на маркетин-гові та політичні (рейтингові) замовлення. Що ж стосується дослідницької (читай: наукової) діяльності, то орієнтація на «гро-мадянське суспільство», яке піддається різного роду «глобалізаційним викликам», свідчить скоріше про звичку легітимувати актуальність наукової роботи постфактум, аніж про оригінальну констатацію стану речей, котрий це дослідження пропонує описати.

Якщо зробити наголос на досить пе-реконливій тезі про властивість наукового знання прагнути автономії (від логіки по-літичних, економічних, релігійних інсти-тутів), то ідея громадянського суспільства, на яку нібито працює соціологія, починає викликати деякі сумніви. Звісно, що теза про належність просвітницького утопічно-

Інакше про публічну соціологію

Ця стаття є спробою по-новому укомплектувати публічну соціологію. Хтось може сказати, що вона переповнена ідеалізаціями. Звісно, в реальному житті («реальне

життя» – також ідеалізація) не існує науки, політики, соціології як таких. Є лише люди, вони створюють наративи. Утім, бувають наративи більш і менш переконливі. Визначення публічної соціології шляхом апеляції до ідеї громадянського суспільства

є слабким через його політичну тенденційність. У статті вирішується декілька завдань: спочатку розщеплення «Публічної соціології» на соціологію та громадянське суспільство, потім робота з елементом «Соціологія» і

нарешті – спроба запропонувати альтернативний проект публічної соціології.

13

випуск 1 (11) 2015

го проекту «громадянського суспільства» полю політики також не є очевидною, і по-ряд з ідеєю про громадянське суспільство як ідеальний тип, що з’являться навіть не в теорії політичної науки, а в проекті модер-ну разом із самим розрізненням науки та політики, видається дещо заангажованою.Але, яку б із двох наведених вище тез ми не обстоювали, треба погодитися з тим, що ідея громадянського суспільства, наскільки б автономним і критичним проектом вона не була, у публічному дискурсі часто ви-користовується на користь конкретних по-літичних суб’єктів. Таким чином, розмови про «громадянське суспільство» у межах соціологічної спільноти завжди відчувають на собі певну політичну тенденційність. Отже, ідея громадянського суспільства, якою б позитивною вона не здавалася, є не

«ОЧИЩЕННЯ» ПУБЛІЧНОЇ СОЦІОЛОГІЇБудь-яке визначення, в т.ч. публічної

соціології, передбачає рух за схемою, яку Брюно Латур називає «політикою пояснен-ня». Є набір експланадум (речі, що поясню-ються) та набір експланс (речі, за допомо-гою яких пояснюють). Те, що пояснюється, виступає як проблематичне, невідоме, тоді як ті речі, якими пояснюється невідоме, завжди самозрозумілі, вони не можуть бути проблематичними. Щоб повірити у визна-чення А, потрібно запропонувати набір пе-реконливих, самозрозумілих ознак B, С, D. Отже, щоб визначити публічну соціологію, треба, аби компоненти самого визначення не викликали сумнівів (хоча б у тих, кого це визначення стосується).

Новий час започаткував те, що назива-ють «замиканням причинових рядів», а вже

тим, що слід ідеалізувати в якості смисло-вого горизонту суспільного життя та науки, а тим, що, як і багато інших ідеологем, слід постійно піддавати вільній та невимушеній науковій (і не тільки) дискусії.

Як визначити публічну соціологію, не ґрунтуючись на ідеї громадянського су-спільства? Навіщо взагалі звертатися до ідеї публічності, якщо ринок праці відчу-ває потребу у переважно не співвідносних із публічною соціологією компетенціях і якщо наукове виробництво знання цінне передовсім у межах певної теоретичної логіки, недоступної широкій публіці? І, зрештою, навіщо соціологічним способам мислення виходити у публічний простір?

згаданий Латур – результатами «політики очищення». Дюркгеймівська формула «Со-ціальне слід пояснювати соціальним» є про-явом новочасового світогляду, у межах яко-го кожна наука повинна була замкнути свої каузальні ряди подібними настановами: біологічне пояснюється лише біологічними фактами, фізичне – фізичними тощо. Один і той самий феномен, зафіксований буден-ною свідомістю, одночасно може виступати як предмет вивчення декількох наук. Напри-клад, самогубство може бути зафіксовано як психічний факт (експланадум) і поясню-ватися причинами, пов’язаними з психікою (експлананс), а може фіксуватися як соці-альний факт та пояснюватися соці-

Отже, розмови про «громадянське суспільство» у межах соціологічної спільноти завжди відчувають на собі певну

політичну тенденційність.„ “

14

СВОЄ

альними причинами. Аргументи соціології та психології можуть виглядати більш або менш переконливими, але полеміка між ними неможлива, оскільки вони належать різним логікам визначення самогубства. Отже, перш ніж визначати публічну соціо-логію, потрібно обрати ту логіку, що буде задавати доречне та доцільне для нас по-яснення. Визначення «публічна соціологія є інститутом громадянського суспільства» належить логіці політичного, натомість ло-гіка наукового є автономною і самоцінною.

А тепер, ми пропонуємо поки що за-

лишити слово «публічна» та запропонувати деяку замкнену (від інших, окрім соціоло-гії, логік) модель того, що мається на увазі під «соціологією».

СОЦІОЛОГІЯ ЯК РІЧ У СОБІ, PUBLICA NON GRATA

Спершу позичимо в етносоціологів одне привабливе визначення. (Нижче «ет-нічна ідентичність» читай: «ідентичність соціології»).

«Для етнічної ідентичності властиві, хоча і різною мірою, шість найважливіших

«Подібно до того, як на рівні буденної свідомості відтворюється хімічна, психологічна, філософська компетентності, могли б стати більш рефлексивними і соціологічні способи мислення».

15

випуск 1 (11) 2015

ознак, – пишуть Гатчісон і Сміт у статті «Що таке етнічність?»:

• власне ім’я, аби мати змогу ідентифіку-вати себе і говорити про «суть» спіль-ноти;

• міф про спільне походження: скоріше міф, ніж факт, – міф, який містить ідею спільного витоку у часі та просторі;

• спільну історичну пам’ять, включно зі спогадами про героїв і події та їхнім увічненням;

• спільну культуру, до якої належить і… мова».П’яту і шосту ознаки етнічної іден-

тичності ми залишимо осторонь. Вони не є релевантними для визначення ідентичнос-ті соціології. Краще додамо ще одну по-хідну від імені ознаку: дискурсивна межа

висловлювань класиків «під’єднуються», щоб розвинути або заперечити їх). Остан-ня, п’ята ознака – спільна культура, про неї варто говорити детальніше.

СОЦІОЛОГ ЯК ТОЙ, ХТО КОРИСТУЄТЬ-СЯ МЕТАКОДОМ

Спершу відкинемо всі визначення культури, що розуміють культуру як суб-станцію. Культура – це не сукупність ду-ховних і матеріальних цінностей людства (соціологів). Не смішіть нас, ніхто не нако-пичує позитивне знання уже давно! Пози-тивістське визначення культури – слабке, оскільки є глухим кутом для подальших теоретичних «під’єднань». Так, культура – це наше знання про світ, але це не знання в коробочці, а «колективні уявлення», що

Культура як елемент ідентичності соціології – це не сукупність текстів, написаних соціологами, а те, що дає змогу говорити про

специфічне бачення світу соціологами, епістемічна культура.„ “«ми – вони». Це важливо, оскільки відси-лає до дисциплінарної межі. З першими чотирма ознаками все більш-менш зрозу-міло: 1) ідентичність починається там, де з’являється позначення (номінація), котре співвідносить ім’я та об’єкт; штучне слово «соціологія» розпочинає історію свого ре-ферента; 2) відносини «ми – вони», іншими словами, дисциплінарна межа між соціоло-гією та не-соціологією? 3) «археологічні» розвідки витоків соціології (на кшталт «хто батько?») серед істориків соціології – сер-йозна справа; 4) пантеон класиків як сим-волічний ресурс ідентичності (перш ніж почати дослідження – легітимуйся, зроби посилання на Вебера або на ще когось сла-ветного!) та як продовження дискурсу (до

конституюють світ таким, яким він нам зда-ється. Культура – це система розрізнень, це те, у що ми віримо, на що ми непро-блематично покладаємося, щоб помислити хаос нерозрізненості (кольорових плям, нерозчленованих звуків, незрозумілих до-тиків тощо), який нас оточує; те, що дозво-ляє мислити світ так, а не інакше. Тут мож-на звернутися до метафори програмного коду, що задає всі можливі траєкторії, та сам при цьому залишається невидимим. Він написаний іншою мовою; категорії, якими користуються в межах деякої спільноти, мовою коду прописуються в лапках. Звід-си випливає, що культура – це метакод, це приховані структури, згідно з якими ми ді-ємо. Тому культура як елемент ідентичнос-

16

СВОЄ

ті соціології – це не сукупність текстів, на-писаних соціологами, а те, що дає змогу говорити про специфічне бачення світу соціологами, епістемічна культура. Події, факти, явища – усе це може бути зафік-совано соціологами лише зі специфічного ракурсу, розпізнано за умови використан-ня спеціального програмного коду. Віктор Вахштайн запропонував вдалу метафору радару: «…радар дозволяє спостерігати за літаками задовго до їхньої появи у зоні безпосередньої видимості. Для того, щоб оператор зміг їх побачити, у систему ма-ють бути закладені відображення деякого сегмента простору, умовна координатна площина, представлена на моніторі, окрім цього – складна сукупність ідентифікацій

термінуючі сили суспільства, аутопоетичні самореферентні системи, практики, поля, габітуси, фрейми, мобільності тощо.

СОЦІОЛОГІЯ ЯВЛЯЄ СЕБЕ ПУБЛІЦІВизначення соціології як сукупності

дискурсивних практик, що відтворюють-ся у закритій спільноті, викликає слушне запитання: навіщо сучасному світу така замкнена на собі «соціологія»?

Дозволю собі пригадати дві лекції Макса Вебера, що він прочитав в остан-ні роки свого життя – одну за кафедрою («Наука як покликання і професія», 1918), а іншу за трибуною («Політика, як покли-кання та професія», 1919). Наукова діяль-ність, за Вебером, ціннісно-раціональна, в

та розрізнень (літак/не-літак, свій/чужий тощо). При цьому у нас (соціологів) ніякої «зони безпосередньої видимості» немає. Ніхто не бачив «соціальних установок» та «суспільства» на власні очі. Система лока-ції лише створює референції своїх об’єк-тів на моніторах завдяки власним засобам уявлення».

Минаючи різні спроби визначення соціології ззовні (зокрема, шляхом апеля-ції до громадянського суспільства), варто почати з того, що таке соціологія згідно з її внутрішньою логікою? А соціологія як така – це, в першу чергу, спосіб мислен-ня, «стратегія погляду», оптика, що доз-воляє розрізняти суспільство, колективні уявлення, раціональність людської дії, де-

її основі лежить пізнання, а пізнання – це цінність. Тут можна безкінечно ставити запитання, аналізувати, відкривати. Звіс-но, конкретне дослідження передбачає конкретний результат, але якщо це дослі-дження наукове, результат не є принци-повим. Принциповим є те, наскільки це дослідження вбудовується у загальну на-укову комунікацію: по-перше, його твер-дження повинні відсилати до попередніх досліджень; по-друге, отримавши резуль-тат, думка не зупиняється, досліджен-ня ставить нові запитання, тож постійно відтворює комунікацію. Власне наукова комунікація жодного громадянського су-спільства не стосується, усе, на що вона орієнтується, – горизонт істини. Політична

Незаангажовані пояснення того, що відбувається – або могло б відбутися – у світі, створюють не опитування громадської думки, а

оригінальні теоретичні концепції, котрі пропонують специфічні мисленнєві траєкторії.„

“

17

випуск 1 (11) 2015

діяльність – ціле-раціональна. Політика – це «служіння загальнолюдським цілям». У політиці потрібні не питання, а рішення. «Realpolitik», – говорить Бісмарк. Геть мораль і релігію, лише зважені реальною прагматикою рішення! Ніяких цінностей!

Що дає нам це посилання на вебе-рівське розрізнення науки та політики? А те, що соціологія – це не діяльність, спря-мована «зупинити насильство та об’єд-нати країну». Не можна плутати науку і політику, експертні оцінки та політичні рішення. Уся соціологічна місія, спрямо-вана за межі себе самої, полягає у ство-ренні альтернативного наративу про події, котрий базується на нейтральній (від по-літичного дискурсу) моделі опису. Авто-номні, незаангажовані пояснення того, що відбувається – або могло б відбутися – у світі, створюють не опитування громад-ської думки, з якими почасти і асоціюєть-ся «соціологія» у більшості, а оригінальні теоретичні концепції, котрі пропонують специфічні мисленнєві траєкторії. Саме тут і міститься ресурс публічної соціології. Цьому ресурсу, епістемічній культурі нау-ки, можна знайти застосування у двох вза-ємопов’язаних площинах: експертизі та формуванні соціологічної компетентності на рівні буденної свідомості.

Як ми визначили вище, соціолог – це передусім знавець, котрий володіє ори-гінальним апаратом опису та пояснення подій, що відбуваються в світі. Експерт, – пише Олександр Філіпов, – це не тільки знавець, не тільки компетентний у своїй галузі професіонал, а й публічна фігура. На його думку посилаються як на автори-тетну. Він має серйозну символічну вла-ду. При цьому довіра до експерта – це

радше не довіра до конкретної людини, а довіра до інституту, що за ним стоїть. Наукове знання, а отже, наука серед усіх інших місць, де виробляється знання, має незаперечний авторитет (навіть прибіч-ники нетрадиційної медицини розуміють, що видалити пухлину за фотографією не вдасться). Наукове знання має статус дже-рела найбільш перевіреного й об’єктив-ного знання. Разом із цим, експерт – це не той, хто під’єднаний до наукової кому-нікації, зорієнтованої на уявний горизонт істини, і не той, хто приймає політичні рішення. Експерт – фігура публічної аргу-ментації. Він легітимує не тільки політичні рішення, а й царину науки, яку репрезен-тує.

Що може означати вираз «публічна соціологія»? Передовсім деякий конвен-ційний та непроблематичний образ соціо-лога як такого. Чи можна сприяти форму-ванню такого образу? Думаю, так. Перш за все, слід працювати над тим, щоб явити себе публіці в якості авторитетного знав-ця. Не стільки такого, що посилається на опитування та статистичні дані, скільки та-кого, що здатний формулювати оригіналь-ні та переконливі метапояснення. Довіра до наукового експерта передбачає інте-рес до царини знання, котру він репре-зентує, а отже, і формування спеціальної компетентності на рівні здорового глузду. Подібно до того, як на рівні буденної сві-домості відтворюється медична, психоло-гічна, філософська компетентності, могли б стати більш рефлексивними і соціологіч-ні способи мислення.

АНАС ТАСІЯ ФІТІСОВА,КНУ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

18

СВОЄ

Реформа вищої освіти, яка вже названа найрадикальнішою, має на меті поглибити спеціалізацію всіх дисциплін, розширити можливості студентів самостійно формувати навчальний план. Її реалізація почнеться вже з нового семестру, тому факультети й інсти-тути готують нові навчальні плани та нові пе-реліки навчальних дисциплін. Не оминула ця процедура і факультет соціології КНУ імені Тараса Шевченка. Новий перелік дисциплін містить у собі ряд спеціалізацій, які може обрати студент за власним бажанням. Здава-лося б, нарешті студенти зможуть вивчати те,

що їм здається необхідним і корисним. Але чи справді це так?

У своєму нещодавньому інтерв’ю «Фак-там» заступниця міністра освіти Інна Совсун заявила, що «в деяких університетах спеці-альності та кафедри створювалися під окре-мих людей», але чи не буде так зі спеціаліза-ціями? Хто створює переліки та наповнення нових спеціалізацій та на що орієнтується у теперешній ситуації? Чи будуть вони гнучки-ми, з можливістю обирати курси? Чи студенти не програють знову? І яким ці студенти хо-чуть бачити новий навчальний план?

БИТВА СПЕЦІАЛІЗАЦІЙ І НОВИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ПЛАН

Ця стаття має на меті викласти бачення випускників факультету щодо сучасної навчаль-ної системи. Їхні думки є дуже актуальними, оскільки зараз у зв’язку з реалізацією реформи освіти розробляються нові навчальні плани та програми дисциплін. Проте серед студентів існують побоювання, що вони виявляться не краще за старі, а можливості впливати на на-вчальний процес, так щедро обіцяні новим Законом про вищу освіту, будуть нівельовані.

19

випуск 1 (11) 2015

ЗНАЙОМСТВО З «САМОСТІЙНИМ ВИБО-РОМ ДИСЦИПЛІН»

Можливість самому принаймні частково формувати навчальний план мені особисто завжди здавалася привабливою, оскільки це дозволить певною мірою контролювати ха-рактер свого навчання в університеті.

Під час другого семестру навчання я вже познайомився з «самостійним» вибо-ром на практиці. У лапках, бо насправді сво-бода вибору умовна. Обирає предмет група зі списку. У списку містяться, як правило, непрофільні дисципліни. Предмети кожно-го списку належать певному факультету чи спеціальності (тобто група має обирати з кількох філологічних спеціальностей одну). Із наступним нюансом цієї «свободи» я стик-нувся уже на другому курсі: тоді в якомусь із списків містилися такі непотрібні, на думку студентів, предмети (філологічного спряму-вання), що ми намагалися цілим потоком до-сягти того, аби замість одного такого пред-мета була вільна пара, навіть підписи через профком збирали. Але це не допомогло, очевидно, необхідність заповнити такі ласі викладацькі години (це, в принципі, стосу-ється викладачів усіх спеціальностей) куди важливіша, ніж інтереси студентів.

Зміни, які обіцяє новий Закон про вищу освіту, мають збільшити можливість вибору дисциплін, але чи не буде обмежений цей вибір боротьбою за викладацькі години? Адже на формування списку дисциплін сту-денти впливу не мають, відповідно, існує ризик того, що вони будуть «загнані» у певні рамки вибору, який фактично стане «вибо-ром без вибору».

Якщо першокурсник і може бути неком-петентною особою у формуванні навчаль-ного плану чи переліку дисциплін, такого

не скажеш про випускників факультету со-ціології, людей, котрі встигли пройти через його навчальну систему. Саме тому ми вирі-шили звернутися до них по змістовну оцінку навчання на факультеті соціології (чотири інтерв’ю з випускниками різних кафедр). Варто зазначити, що ці особи вже не пов’я-зані з факультетом соціології, тому їхні дум-ки є цілком щирими.

«УСЕ ПОЧИНАЛОСЯ З ПЛАТОНА І АРИС-ТОТЕЛЯ»

В основному оцінка навчання на фа-культеті в усіх респондентів була високою. Так само високо оцінили і компетенцію викладачів, хоча компетенція все ж різна. «Якість навчання у нас, я б сказав, неодно-значна, дуже залежить від викладачів, тому може коливатися від одного до п’яти», – за-уважив випускник теорії й історії соціології. При цьому претензій до навчального плану вистачало у кожного.

Усі опитані зазначили те, що дуже ча-сто предмети та їхній зміст дублювався. Як сказав представник кафедри методів, «усі предмети починалися з Платона і Аристо-теля, тож для підготовки можна було вико-ристовувати той самий конспект». Особливо цим страждали філософські дисципліни, бо вивчалися і загальна філософія, і філософ-ські категорії, і соціальна філософія, і філо-софія та методологія науки, зміст яких зага-лом був схожий.

При цьому дублювалися не тільки філо-софські дисципліни. За словами випускниці кафедри соціальних структур та соціальних відносин, факультетська навчальна програ-ма потерпала від надмірного «розчлену-вання» предметів, які реально було викла-дати єдиним курсом. Вона порівняла нашу

20

СВОЄ

систему з тією, яка є у Вільному університеті Берліна, де вона наразі навчається. Усього за семестр було тільки 6 предметів, половина з яких обиралася. «При цьому в університет можна було приходити три рази на тиждень, а то, можливо, і два рази на тиждень. Ти тоді можеш на чомусь сфокусуватися і щось справді вивчити», – відзначила вона. Відмін-ним, за її словами, було й те, що дисципліни мали загальний характер, не було притаман-ного нашій системі прагнення зробити яко-мога більше дисциплін із однієї галузі знань, що призводить до появи соціологій усього на світі. Водночас Вільний університет у самій Німеччині досить часто критикують, вважаю-чи, що навантаження в ньому надто велике, а контролю над якістю навчальних досягнень забагато. Та це не заважає йому залишатися авторитетним вишем.

бачає більш поглиблене теоретичне знання, вона передбачає подальше заняття нау-кою», – зазначив один із них, говорячи про академічну орієнтацію спеціальності.

При загалом позитивній оцінці якості навчання випускники мали ряд побажань щодо покращення навчальної системи на факультеті. Що цікаво, у представників різних кафедр вони були майже ідентич-ні (лише в кафедри методів та методології було чітко виражене прагнення до вивчен-ня більш «практичних» дисциплін). Ці поба-жання досить легко згрупувати:

• Предмети чи бодай їхній зміст не ма-ють дублювати один одного. Однієї фі-лософії достатньо, щоб ознайомитися зі спадщиною Платона і Аристотеля. Так само соціологію кіно легко буде осяг-нути у рамках соціології культури.

Щодо контролю над якістю навчання, то тут також були претензії до факультету. За словами випускників, його було біль-ше, ніж треба, і часто він був несерйозний і беззмістовний, а практика списування на екзаменах була цілком нормальною і по-ширеною. Тобто контроль за знаннями був радше фікцією, аніж реальною спробою їх перевірки.

Випускники кафедри методів та мето-дології ще наголошували на певній відір-ваності навчальної системи на факультеті від того, чим реально більшість випускників займається. «Університетська освіта перед-

Чи стане інтерес студента вище інтересу викладача, який прагне перетягнути на себе більше академічних годин? Звісно, ми можемо просто сидіти і чекати відповіді на ці запитання, але є ризик, що ці

інтереси будуть не враховані просто тому, що їх ніхто не наважиться озвучити.„

“

• Збільшити можливість самостійно оби-рати дисципліни відповідно до індиві-дуальних інтересів.

• Зменшити масштаби контролю за знан-нями, але збільшити його якість. Це сто-сується і навчального навантаження як такого.

ЧИ ВРАХУЄ НОВА НАВЧАЛЬНА СИСТЕ-МА ІНТЕРЕСИ СТУДЕНТІВ?

Уже під час підготовки цієї статті Рада молодих учених факультету соціології закли-кала студентів у соціальних мережах надси-лати свої варіанти покращення навчального

21

випуск 1 (11) 2015

процесу на їхню електронну адресу. Схожу ініціативу взяв на себе заступник декана, створивши гугл-форму для внесення про-позицій щодо змін на факультеті. Ініціативи непогані, але чи будуть взяті до уваги подані пропозиції? Чи стане інтерес студента вище інтересу викладача, який прагне перетягнути на себе більше академічних годин? Звісно, ми можемо просто сидіти і чекати відповіді на ці запитання, але є ризик, що ці інтереси будуть не враховані просто тому, що їх ніхто не наважиться озвучити. Власне, ця стаття є спробою звернути увагу на важливість вра-хування вподобань та позицій студентів під час формування навчальної системи на фа-культеті, оскільки з вищезгаданих інтерв’ю видно, що колишня система не зовсім за-довольняла студентство. Ніхто не гарантує, що так не станеться з новою. У зв’язку з цим ми ініціюємо широке обговорення нової навчальної системи на факультеті, в якому братимуть участь і студенти, і викладачі як рівноцінні учасники навчального процесу. Маємо надію, що наш голос буде почутий.

Але на цю проблему можна погляну-ти і з іншого боку. Не можна з упевненістю говорити про те, що у студентів є чітко ви-значена позиція з цього питання, що вони взагалі готові висувати якісь вимоги щодо навчального плану (винятки одиничні). Не можна стверджувати, що взагалі існує «гро-мадська думка» студентів з цього питання (особливо якщо зважити на той факт, що аб-солютна більшість студентів факультету не бачила нового навчального плану). Водночас невідомо, чи може університет/факультет/викладачі задовольнити запити студентства щодо навчального плану? У цій статті ми не можемо відповісти на всі поставлені запи-тання. Дослідження факультетської думки щодо цього питання якраз і є гарним спосо-бом спробувати це зробити. Саме тому ми анонсуємо його проведення. Із результатами можна буде ознайомитись в одному з на-ступних номерів журналу.

Традиційне інтелектуальне змагання різних спеціалізацій факультету соціології КНУ ім. Т.Шевченка, 2015

КИРИЧЕНКО РОМАН,КНУ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

22

СВОЄ

Поле соціологічної науки, як і поле будь-якої соціальної діяльності, має власні закономірності, відхилення від яких кон-тролюється його межами. Діяльність со-ціолога так чи інакше обмежена рамками вимірювання, опису, аналізу і пояснення соціальних феноменів: явищ, структур та

процесів. Активні соціальні перетворення залишаються прерогативами інших сфер – політики, ідеології, культурного менедж-менту.

Для соціолога, вихованого класичною освітою, немає іншої суспільно схвальної ролі, окрім ролі об’єктивного аналітика,

«ТЕАТР ПРИГНІЧЕНИХ»:

ВІД СОЦІОЛОГІЇ АНАЛІЗУ ДО СОЦІОЛОГІЇ «ПРЯМОЇ ДІЇ»

«Одне маленьке дерево краще за купу каміння» — Августо Боаль

Автор ідеї театру пригноблених Августо Боаль під час репетиції

23

випуск 1 (11) 2015

інтелектуала, котрий максимально відсто-ронено рефлексує про соціальні явища. Завдання зміни соціальної дійсності не від-повідає цій ролі. Якщо ж він наважується виступити в ролі а́ктора соціальних змін, то його професійна роль зміщується від соціолога-аналітика до політика, ідеолога, вчителя, громадського активіста тощо, але всі вони перебувають на периферії поля соціології або ж в інших соціальних полях. Вразливість цієї «високо-наукової» позиції в тому, що «споживачами» соціологічно-го знання й результатів окремих наукових досліджень залишається академічна спіль-нота, в кращому випадку, ще специфічний сегмент зацікавлених інтелектуалів-не со-ціологів, до якового належать представни-ки соціо-гуманітарних дисциплін, окремі митці та журналісти, у кожному разі сфера поширення і дискусійний простір соціоло-гічних ідей, теоретичних побудов і практич-них висновків залишається вузькою. Вихід за ці рамки в поле ширших інтелектуальних взаємодій суворо «карається» внутрішніми законами поля соціології.

Яким має бути соціолог-«діяч» сьогодні і чи взагалі є актуальна потреба в ньому? Чи не буде це штучним синтезом громадян-ського й наукового дискурсів, які ефектив-но існують і автономно?

Маємо справу з тим же протиріччям, з яким стикаються представники більшості соціогуманітарних наук при викладанні – наукові теорії і концепції помітно відстають від суспільних реалій, і, відповідно, навча-ючи соціологів (і політологів, і соціальних філософів), ми не можемо гарантувати, що засвоєні під час навчання алгоритми й мо-делі будуть релевантними тому соціуму, для його вони мали б застосовуватись. Однак

не можна сказати, що такі знання абсолют-но непридатні для застосування, адже вони пропонують універсальні принципи, за якими освічений індивід, орієнтований на пошук нових знань на основі вже набутих, може вивчати суспільство. Слабке місце освіти скоріше полягає не в тому, що вона не може запропонувати всі можливі ситуа-ційні моделі соціальної взаємодії, а в тому, що академічне навчання від початку нала-штовує свого «вихованця» залишатися без-порадним перед об’єктивною дійсністю і, за змогою, не втручатись у її зміну, оскільки це не входить до його дослідницьких завдань. Значна кількість соціологів у професійній діяльності намагається дистанціюватись від прийняття будь-яких суспільно-значущих рішень. Публічне висловлення своєї пози-ції і, що ще небезпечніше, підтвердження її діями (або відсутністю певних дій) може призвести до таврування соціолога як «ідеолога» або до звинувачення в непро-фесійності. І те, і інше не сприяє розвитку бурхливих громадсько-політичних дискусій у середовищі соціологів навіть за таких со-ціальних обставин, як нинішні, коли градус суспільного хвилювання досягає гранично високих позначок і залишитись абсолютно «нейтральним» вже не є для соціолога ані прийнятним, ані навіть можливим.

Це пов’язано з багатьма важливими со-ціальним чинниками, зокрема, прогалина-ми у розвитку громадянського суспільства в Україні (як і у багатьох пострадянських кра-їнах), але не виключно з ними. Які б зовніш-ні несоціологічні чинники не спровокували цю соціальну безпорадність, альтернативна до неї активна поведінка не є схвальною ані всередині соціологічної спільноти, ані в полі «високої» науки загалом. Тому для

24

СВОЄ

того, аби «виправдати» свої активні дії – наукові чи публіцистичні тексти, публічні висловлювання – без ризику бути засудже-ним спільнотою професіоналів, соціолог має «мімікрувати», виходити за межі своєї професійної царини і переходити до інших: царини журналістики, політики, художньої літератури, де ставлення до активної гро-мадянської позиції принципово відмінне.

«Ігри за правилами» іншого поля – літератури, наприклад, як найбільш демо-кратичного з точки зору застосовування у ньому різноманітних ресурсів, – з одного боку, розширюють можливості соціолога бути «почутим» громадськістю і своєю по-тенційною аудиторією, але, з іншого боку, знижує його капітал в полі науки. Для того, аби зберегти важливу для себе професійну ідентичність, соціолог як новатор суспіль-ного життя має або винаходити нові форми висловлювання, або використовувати ті, що були апробовані в інших полях й заслужили визнання в них. Ми зосередимось на другій моделі підвищення рівня своєї соціальної активності соціолога – тобто за допомогою ефективних методів, апробованих в інших полях.

коли у Бразилії та країнах Латинської Аме-рики було встановлено диктатуру. Успішний бразильський театральний режисер, драма-тург і політик, Боаль запропонував суспіль-ству, в якому жив, альтернативу класичному театрові, що дозволяє не тільки отримувати насолоду від мистецького твору, спостері-гаючи за ним як глядач, але й самому без-посередньо брати участь у його створенні. Анітрохи не применшуючи суспільної ваги класичного театру, Боаль запропонував та-кий театр, в якому звичайні люди без спеці-альної освіти можуть «грати», висловлювати свої проблеми і знаходити відповідь на бо-лючі для них питання. Сам собі собою «те-атр пригнічених» не дає ні відповіді на пи-тання, ні універсальних рецептів вирішення суспільних проблем, але він дозволяє гра-нично наближено до життя сформулювати проблему, питання, ситуацію і спробувати змінити її таким чином, щоб вона стала прийнятною, вирішити актуалізований кон-флікт.

Цю методику можна застосувати в су-часному українському суспільстві для пе-реосмислення, аналізу і, що найважливіше, – модифікацій соціальних подій: окрім ролі

Аби «виправдати» свої активні дії – наукові чи публіцистичні тексти, публічні висловлювання – без ризику бути засудженим спіль-нотою професіоналів, соціолог має «мімікрувати», виходити за межі своєї професійної царини і переходити до інших: царини журналісти-

ки, політики, художньої літератури, де ставлення до активної громадянської позиції принципово відмінне.„

“

Однією з таких специфічних несоціоло-гічних методик ефективної участі у суспіль-них перетвореннях є «Театр пригнічених» («Theatre of Oppressed»), заснований Авгу-сто Боалем у 60-х роках минулого століття,

простого споглядача, постає роль співавто-ра подій.

Протягом становлення «Театру пригніче-них» у світі було винайдено кілька різнопла-нових технік для роботи з різними формами

25

випуск 1 (11) 2015

пригнічення. Для кожної проблеми можна обрати найбільш релевантну техніку або по-єднання кількох. З-поміж відгалужень «Теа-тру пригнічених» є такі методики, як «Музей невимовного», «Веселка бажань», «Невиди-мий театр», «Театр-газета», «Законодавчий театр». На останній ми плануємо зосереди-тись. Законодавчий театр – це засіб роботи з пригніченими соціальними спільнотами, що не мають соціальної підтримки, який дозволяє передовсім максимально точно виявити і викрити, а далі у вигляді законо-проекту сформулювати їхні потреби. Мето-дика законодавчого театру, хоча і не ставить собі такої мети, є одним із дієвих засобів формування громадянського суспільства.

Формування відповідальних поглядів на со-ціальні процеси відбувається шляхом засво-єння всіма учасниками «вистави» того дос-віду, який, можливо, був відсутній у їхньому житті. У такий спосіб відбувається виявлення соціальних проблем тих груп та прошарків, які є найбільш обмеженими в своїх правах. Це особливо актуально для тих ситуацій, де сам дослідник може виявитись приналеж-ним до однієї або навіть кількох «соціально уражених» груп. Як би це не заперечувалося на офіційному рівні, в українському соціумі до таких груп так чи інакше належать пра-цівники сфери освіти, науковці, співробіт-ники державних дослідницьких структур, інтелектуали загалом. Тож для них участь

Театралізована екскурсія «Майдан сьогодні» у музеї Майдану, 18 січня 2015.

26

СВОЄ

у процесах створення «законодавчого те-атру» може мати як суто дослідницьку, так і прагматичну користь. Звісно, далеко не в усіх суспільствах актуальність методик «фо-рум-театру» полягає саме в цьому.

«Законодавчий театр», як і весь «театр пригнічених», є спільним творчим актом, у процесі якого формуються певні пропозиції з подолання пригнічення соціальної групи. Він має на меті передачу соціальних запи-тів «знизу» до чинних законодавчих органів. Самі представники пригнічених соціальних груп чи спільнот виступають тут водночас у ролі експертів, акторів і законотворців. У

процесі взаємодії всі учасники театрально-го експерименту виховують у собі соціальну відповідальність за ту реальність, яка підля-гає видозміні.

Боаль називає цей тип законодавчо-го процесу «перехідною демократією», що перебуває десь посередині між прямою демократією Стародавньої Греції та сучас-ною представницькою демократією. Прак-тичність застосування цієї театралізованої техніки підтверджується хоча б тим, що під час застосування «законодавчого» театру в Ріо-де-Жанейро, коли А. Боаль був пред-ставником міського парламенту (міської

Фото з репетиції «Театру для діалогу», Київ, 2014 р. Дослідження гендерного пригнічення з Кріс Рірдон, засновницею та художньою директоркою театру “Третій шлях” («Third-Way Theatre»)

27

випуск 1 (11) 2015

ради – відповідно до наших реалій), було створено ряд законопроектів, частина з яких потім була офіційно прийнята. Ця тех-ніка набула застосування і в інших країнах, зокрема у Великобританії та Канаді.

Звичайно, ми не маємо романтичних очікувань, що ця мистецько-громадська практика буде беззаперечно впроваджена у діяльність законодавчих органів України. Але сама можливість такого соціального акту є надзвичайно важливою. Філософія «Театру пригнічених» передбачає три етапи роботи з соціальною проблемою. Перший етап – обговорення індивідуальних історій та виділення основних конфліктних момен-тів пригнічення. Майбутні естетичні образи формуються на основі фактів: пережитих історій учасників або відомих їм життєвих ситуацій. На другому етапі відбувається (ре)конструювання цих ситуацій. Тут можуть бути застосовані різні художні засоби: за-вершені сценки, мовчазні фігури, доповнені звуками та символами, у яких відтворюють-ся певні ситуації. Третій етап – етап безпо-середньої взаємодії, присвячений пошуку моделей вирішення конфліктної ситуації або переведення її у менш конфліктний стан. На цьому етапі закінчується власне мистецький

дослідженнях, немає «правильних» і «не-правильних» відповідей, є тільки спектр можливих вирішень, кожне з яких однаково прийнятне. Як і під час масових опитувань, тут немає встановлених норм відповідей, оскільки інтерес становить саме розмаїття пропонованих рішень. Тому, на наш погляд, технології «Театру пригнічених» ефективні для реалізації соціальних трансформацій як на мікро-рівні (рівні групи), так – у подаль-шому – і на макро-рівні. Соціолог за таких обставин може обрати для себе одну з ро-лей – учасника, котрий грає/формує/змінює ситуацію (актора театру пригнічених), або ж модератора – «фасилітатора», «джоке-ра» (так називають у «театрі пригнічених» фасилітатора й аналітика процесу), котрий «проблематизує» взаємодію, порушуючи пи-тання. Конструктивна соціальна активність знаходить свій вияв в обох ролях.

Зміна традиційної ролі соціолога на активно діючого суб’єкта, що трансформує дійсність, хоча б у ігровій формі, додає до його ролі нових функцій. А саме – функцій трансформації соціального світу, ставлення до нього не виключно як до об’єкту спосте-режень, а й як до предмету перетворень. Звичайно, для більшості фахових соціологів

акт і починається акт соціальний. Кожний із присутніх на виставі «глядачів» може у певний момент змінити пропоновану сцен-ку-ситуацію, аби вирішити поставлену в ній проблему, причому тут, як і в соціологічних

ця думка вдасться єретичною і протилеж-ною усталеним правилам наукової етики, але ніхто не заперечуватиме, що більшість соціальних теорій пристосовані до вивчен-ня й аналізу стабільного соціального світу,

Зміна традиційної ролі соціолога на активно діючого суб’єкта, що трансформує дійсність, хоча б у ігровій формі, додає до його

ролі нових функцій. А саме – функцій трансформації соціального світу, ставлення до нього не виключно як до об’єкту спостережень,

а й як до предмету перетворень.„“

28

СВОЄ

соціальної статики, і набагато менше власне соціологічних інструментів, що придатні до вивчення трансформацій і динаміки. Таким інструментом – одних з багатьох – можуть бути і мистецькі методики, які можуть зба-гачувати інструментарій «соціології надзви-чайних суспільних станів».

Роль соціолога-реформатора не є типо-вою в нашому суспільстві, хоча в ньому і є запит на соціологів, здатних брати на себе відповідальність в умовах соціальних пере-творень та надзвичайних соціальних події. Академічна соціологія звикла працювати з «нормативними» суспільствами, тоді як на-разі ми спостерігаємо зсуви у структурі со-ціальної дійсності. Для ефективної діяльно-сті за таких умов соціолог має виходити за затишні межі «високої науки», занурюватись у тканину повсякденності, використовуючи

для цього не тільки класичний соціологічний інструментарій, а й здобутки та інструменти інших полів, зокрема поля мистецтва. Поєд-нання соціологічного аналізу та театральних технік дозволяє бути соціологом-діячем, не скочуючись до соціолога-ідеолога, засліпле-ного власною «єдиною можливою» позиці-єю. Звичайно, представлений тут метод взає-модії соціолога із проблемними соціальними групами соціальною реальністю не є ані єди-но можливим, ані навіть найоптимальнішим. На даному етапі ініціатива «Театру для діа-логу», що продовжує і розвиває ідеї «Теа-тру пригнічених», діє в Україні більше року, початок її діяльності співав із «Революцією гідності». Це був, безумовно, той критичний для суспільства час загострення протиріч між протилежними і часто не розуміючими одна одну соціальними групами, коли значна част-

Український дім, перший виступ «Театру для діалогу» 16 лютого 2014 р.

29

випуск 1 (11) 2015

ка людей не знаходила свого місяця у цьому соціальному процесі. Саме з цих проблемних питань, а також з усвідомлення долі «Майда-ну» в українському суспільстві і почалась діяльність «джокерів» в Україні – практиків «Театру пригнічених» з цього світу (Болівії, Бельгії, Німеччини, Великобританії та інших країн), що приїхали ділитись досвідом у п’ять українських міст.

Зараз учасники «Театру для діалогу» працюють із новими «пригніченими» соці-альними групами, що з’явилися в україн-ському суспільстві, – переміщеними особа-ми, сім’ями тих, хто перебуває у зоні АТО. «Діалоги» відбуваються не тільки про війну: протягом 2014 року були проведені май-стер-класи з дискримінації жінок у різних сферах, раз по раз під час роботи над черго-вою форум-сценкою актуалізувалися питан-ня корупції на різних рівнях, пригнічення за соціальним статусом, проблеми ставлення до ЛГБТ-спільноти. Усі ці та ще багато проблем-них питань є сферою «діалогу», який має від-бутися в суспільстві.

щають незалежність країни, що з минулого досвіду варто забути, а що – ні.

В ініціативи є також «надзавдання» – видання українською мовою книги Авгу-сто Боаля «Ігри для акторів та неакторів» і презентація її у різних містах. Взимку було організовано збір грошей на «Спільнокошті», кампанія успішно завершилася, і зараз три-ває переклад українською дуже потрібної як самим активістам, так і просто активним творчим громадянам книги. Є приводи споді-ватися, що «Театр для діалогу» не залишить-ся тільки практикою для невеличкого кола осіб, а й буде поширювати свої соціально вагомі ідеї вже в найближчому майбутньому.

Як зазначає один із «джокерів» «Театру пригнічених», бельгієць Олів’є Форж, необ-хідною умовою для подолання протиріч є почути одне одного. В українському суспіль-стві поки що немає ефективного діалогу: вій-ськові дії на Сході, терористичні акти в різ-них містах, ескалація напруги, неоднозначне ставлення до переміщених осіб – усе це не сприяє взаєморозумінню. Але за наявності

З останніх відкритих заходів «Театру для діалогу» в Києві можна пригадати те-атралізовану екскурсію музеєм Майдану. Вона проводилася 18 січня з метою пере-осмислення досвіду Євромайдану 2013-2014 рр. Відвідувачі музею змогли долучитися до образів повстанців, волонтерів, беркутівців, посидіти на умовних барикадах і вирішити, який образ вони підтримують саме сьогодні, а також відповісти для себе на питання, хто ж «робив» Майдан, як почувають себе жінки, чиї чоловіки після київських барикад захи-

ефективного інструменту діалогу він цілком може бути реалізований навіть із найбільш «закритими» і ураженими групами.

«Театр, – говорить Боаль в одному із виступів, – це форма знань. Він може і має бути способом трансформації суспільства». Театр дозволяє активізувати діалог, створю-вати бажане майбутнє, активно брати участь у соціальних перетвореннях, а не тільки спо-стерігати їх на віддалі.

«Театр, – говорить Боаль в одному із виступів, – це форма знань. Він може і має бути способом трансформації суспільства». „ “

К АТЕРИНА ТЯГЛО,ІНС ТИТ У Т СОЦІОЛОГІЇ НАН УКРАЇНИ

30

СВОЄ

Праця американського соціолога Еріка Оліна Райта (Erik Olin Wright) «Реальні уто-пії» («Envisioning Real Utopias») є яскравим прикладом демократичного стилю мислен-ня. За словами самого автора, у книзі вико-ристовується «те, що можна назвати ради-кальним демократичним егалітаризмом» для побудови стрункої моделі ідеального суспільства, котре фактично є утопією,

тобто ідеалізованою формою, фантазією щодо того, яким має бути соціум.

Зазвичай науковці критично ставлять-ся до утопій, «оскільки досягнення їх прак-тично неможливе». Для буденної свідомо-сті утопічне мислення – це скоріше гарна неіснуюча картинка, плід бажання чутли-вих ідеалістів, котрим боляче жити в цьому світі, або проект уніфікації: життя в одна-

Прагматика утопічного мислення

Рецензія на книгу Еріка Оліна Райта «Вдивляючись в реальні утопії», 2010

Внутрішній вигляд Стенфордського тора, малюнок Доналда. Е Девіса

31

випуск 1 (11) 2015

кових будинках, однаковий одяг, однакова їжа та чіткий директивний розподіл праці.

Але Е.О.Райт, не вдовольняючись пу-стими нереальними мріями, виходить на науковий рівень, розпочатий ще Марксом та Енгельсом. Вчений знімає з «картини ідеального стану суспільства» покров не-досяжності та ілюзорності. Точніше, він не каже, що утопію легко і можливо вті-

утопій: вони відходять від рівня абстрак-ції тоді, коли на шляху до них суспільство змінюється.

Проте навіть з такої позиції не всі утопії можуть бути реальними. Науковець для обґрунтування означеної тези виріз-няє три критерії: 1) бажаність (desirability); 2) життєздатність (viability); 3) досяжність (achievability). Бажаність утопії – це риса, що характеризує відповідність основних ідей утопії потребам реального суспіль-ства. Життєздатність у цьому випадку є можливістю функціонування такої моделі за чинних умов, а стосовно досяжності, то це характеристика, яка описує той суспіль-ний стан, що має бути наявним, аби наяв-ною стала сама утопія. У цій ситуації чим більше таких умов, тим менш вона недо-сяжна.

Далі пан Райт вибудовує власне ба-чення ідеального стану суспільства, базую-чи його на двох засадах: 1) соціальна спра-ведливість та 2) політична справедливість, що пояснюються наведеним нижче чином.

Утопічне мислення виконує особливу функцію, і цією

функцією є розвиток.„ “лити в життя, – якраз навпаки. Проте, на думку вченого, утопічне мислення вико-нує особливу функцію, і цією функцією є розвиток. Коли індивіди прагнуть вдоско-налювати своє життя, працюють над його покращенням, воно не стане гіршим. Якщо розтягнути ці намагання в часі, звичайно. Суспільство як динамічне утворення не стоїть на місці. Але, якщо не брати під кон-троль напрямок його руху або хоча б не

намагатися це робити, то суспільство «піде власним шляхом». І досить малоймовірно, що цей «шлях» принесе очікуване щастя. Радше навпаки: призведе до низки соці-альних катастроф. Пан Райт пропонує аль-тернативу – розвиток, найоптимальніший напрямок якого він вбачає у намаганнях втілити утопію в життя. Не тому, що її мож-на втілити, а тому, що кроки до цього роз-винуть кожного, хто їх робить, – і не тільки його, якщо ці кроки будуть глобальними рухами. Саме в цьому полягає реальність

Соціальна справедливість (social justice) полягає тут у рівномірному досту-пі до необхідних для життя та розвитку ресурсів. Доступ до цих ресурсів сприяє людському розквіту (human flourishing). Останнє поняття вчений визначає як ба-гаторівневу концепцію, котра забезпечує стан людського добробуту (здоров’я, наяв-ність ресурсів, розвиток і т.д.).

Що ж до політичної свободи (political justice), то її значення для пана Райта полягає у двох основних принципах, без

Пан Райт пропонує альтернативу – розвиток, найоптимальніший напрямок якого він вбачає у намаганнях втілити утопію в життя.„ “

32

СВОЄ

дії яких вона не існує як соціальне яви-ще, – це свобода (freedom) та демократія (democracy).

Перший визначається як «наявність можливості приймати рішення щодо влас-ного життя», другий – як «наявність мож-ливості брати участь в ефективному кон-тролі колективних рішень, що впливають на життя одного індивіда як члена певного суспільства, якому він належить». Такий варіант політичної справедливості, впев-нений пан Райт, необхідний для ідеального суспільства, адже без цієї сукупності «мож-ливостей» суспільство, котре спершу було соціально справедливим, надавало своїм членам рівномірний доступ до всіх благ, можливості для спокійного життя та ефек-

Таким чином, ці принципи є необхід-ною частиною реальної утопії пана Райта, без яких остання ризикує перетворитися на просто утопію, неможливу для застосу-вання. Місце такої утопії – на всіма забу-тих полицях бібліотеки у старій, нікому не відомій книзі: хтось, може, візьме цю кни-гу, прочитає, сумно зітхне і покладе назад. От і все її «велике» майбутнє.

Та гармонійне поєднання цих двох чинників, а саме, соціальної справедливо-сті та політичної справедливості, де одна контролює і підтримує іншу, може, бодай приблизно, стати досяжним, і це робить його вивчення важливим не лише для соціологів та вчених, а й для всіх людей. І хоча важко віриться в настання такого

Райт наголошує, що капіталізм сприяє розквіту та укріпленню соціальної нерівності, хоч і не є причиною її виникнення. Тому

існує неабияка необхідність боротися проти нього системою різних шляхів, аби досягти бажаного результату, – трансформації

капіталістичного ладу. „“

тивного розвитку, просто перейде до рук одиниць, які узурпують владу і видозмінять попередній ідеальний устрій суспільства, заступивши його з часом чимось подібним до того, що ми маємо зараз. Політична справедливість виступає не тільки правом індивідів на самореалізацію, а отже, скла-довою соціальної справедливості, котра й забезпечує членів суспільства умовами для прояву їхніх здібностей та бажань. Політич-на справедливість – це і шлях суспільно-го контролю за вже наявним і досягнутим суспільним устроєм, метод його підтримки, надання йому можливості розвиватися в усіх сферах соціального життя, що відштов-хується від уже набутих результатів.

часу, коли всі представники нашого виду житимуть на планеті в умовах, що забезпе-чуватимуть їхній різносторонній розвиток, втім, за словами пана Райта, прагнути до такого стану суспільства краще, ніж взагалі не прагнути ні до чого або ж проповідува-ти сумнівні чи загрозливі для певної групи людей теорії.

Крім того, вчений аналізує сучасне сус-пільство з точки зору найвпливовішої його частини, без функціонування якої настав би свого роду соціальний колапс. Ідеться про капіталізм. Незважаючи на те, що цьо-му типу суспільного ладу, фактично, влас-тива приблизно така ж кількість переваг і недоліків, що й іншим типам, пан Райт

33

другий випусквипуск 1 (11) 2015

33

34

СВОЄ

наголошує, що капіталізм сприяє розквіту та укріпленню соціальної нерівності, хоч і не є причиною її виникнення. Тому існує неабияка необхідність боротися проти нього системою різних шляхів, аби досяг-ти бажаного результату, – трансформації капіталістичного ладу. Найоптимальнішою ж альтернативою капіталізму є, на думку вченого, демократія, спрямована на те, аби сприяти розвитку і становленню усіх соціальних процесів та структур з ураху-ванням думок і бажань більшості.

взаємодії різних соціальних сил, вплив яких буде спрямований у потрібному на-прямку. Інакше кажучи, тільки політики чи, наприклад, культури недостатньо задля реалізації мети, зате проти їхнього спіль-ного впливу не вистоїть жоден суспільний устрій. Саме тому лише кооперація окре-мих сфер суспільного життя може тран-сформувати капіталізм.

І вчений доходить висновку, що не-обхідним соціальним інститутом за цих обставин виступає наука, а передусім

На питання про можливість трансфор-мації такого роду вчений відповідає пози-тивно, зауважуючи, що навіть у разі від-сутності стримувальних та протиборчих суспільних сил капіталізм у ході власного розвитку дійде до стану самознищення і автоматично перейде в інший суспільний лад. Але, на думку пана Райта, а також пана Маркса, якого він цитує, така само-стійна «смерть» капіталістичного устрою може затягтися на дуже тривалий істо-ричний період, тоді як існують проблеми, вирішення яких не варто відкладати чи кидати напризволяще. Відповідно, вчений розглядає альтернативний варіант тран-сформації чи усунення капіталістичного ладу, суть якого зводиться до приведен-ня в дію (а точніше – протидію) низки суспільних сил, що відповідають таким невід’ємним сферам соціального світу, як політика, культура, частково економіка і так далі. Звідси випливає, що результат може бути досягнутий тільки в активній

соціологія. Звичайно, наразі всі науки є важливими, та саме соціологія, яка вивчає суспільство, може претендувати на про-гнозування його розвитку, оскільки вона знається на формах суспільного устрою, шляхах ефективної роботи з ними та до-слідженні їх. Соціологічна наука виступить джерелом і виробником саме того знання, яке буде корисним як під час роботи над трансформацією капіталізму, так і тоді, коли ця мета буде досягнута. Адже, як зазначає вчений, світ, що не живе за за-конами капіталістичного устрою, – це не кінцева мета: більшість не стане щасли-вою, щойно зникнуть капіталісти. Ідеться радше про створення умов, які були б для розвитку суспільства більш сприятливи-ми, ніж капіталізм; про ґрунт, який сам по собі не дасть жодних благ, але умож-ливить створення останніх. Таким чином, постає необхідність постійно працювати над удосконаленням суспільства, укладом його функціонування, його нормами, його

Соціологічна наука виступить джерелом і виробником саме того знання, яке буде корисним як під час роботи над трансформацією

капіталізму, так і тоді, коли ця мета буде досягнута.„ “

35

випуск 1 (11) 2015

орієнтаціями. Найменша похибка може призвести до цілої плеяди небажаних ре-зультатів, тож у роботі потрібно спиратися на знання. Знання, які може дати лише со-ціолог, котрий вивчає та досліджує зміни суспільних процесів.

На підтвердження своїх ідей вчений наводить приклади реального функціону-вання частини таких утопій. Одним із таких прикладів є діяльність економічних об’єд-нань Квебеку, спрямована на створення сприятливих умов для виховання дітей та підлітків. Пан Райт цитує Ненсі Німтам, представницю цих об’єднань, котра ха-рактеризує їхню діяльність як перероз-поділ «зайвого» прибуткового надлишку забезпечених осіб, згодних брати участь у проекті, на потреби соціальної допомо-ги дітям. Така діяльність організована за принципом демократії і працює, за сло-вами пані Німтан, ефективно. Іншою ілю-страцією утопічної реальності є діяльність

нити утопію пана Райта за ним же створе-ними критеріями, то, як він сам зізнається у своїй книзі, описаний стан суспільства маловірогідний. Треба докласти надзви-чайно багато зусиль, аби розроблена ним утопія переросла з абстракції в реальність, особливо якщо взяти до уваги численні системні перепони, котрі є функціональни-ми частинами капіталізму.

Водночас, можливо, суттєво зовсім не те, чи досягнутий утопічний ідеал, а те, чи робитимуться кроки до його досягнення і якими ці кроки будуть. Як вже зазначалося на початку, вигадана гарна ідея набуває ре-альності не завтра чи на Новий рік, а тоді, коли певна частина суспільства прагнутиме втілити цю ідею в життя. Краса та ідеаль-ність не визначають досяжність ідеї, адже кроки назустріч їй вже реальні, вже впли-вають на суспільство, і утопія на якусь соту частину себе вже не є утопією. У такий спо-сіб розкривається прагматичний потенціал

проекту «Wikipedia», де у вільному доступі завдяки кооперації продукується різнома-нітна освітня інформація. Виведення не-досяжного досі знання на масовий рівень полегшує процес навчання, дає можливість більшій кількості людей легко й ефективно розвиватися.

Все ж, коли йдеться не про реалізацію частин утопічної моделі, а про можливість її реального функціонування в цілому, по-чинають виникати питання. Отже, якщо оці-

Ілюстрацією утопічної реальності є діяльність проекту «Wikipedia», де у вільному доступі завдяки кооперації продукується різноманітна освітня інформація. Виведення недосяжного досі знання на масовий

рівень полегшує процес навчання, дає можливість більшійкількості людей легко й ефективно розвиватися. „

“

ЄВГЕНІЯ КОЗ ЛОВСЬК А,КНУ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

утопічного мислення: наявність утопії як специфічного смислового горизонту задає орієнтири для цілком раціональних рішень. Це і намагається, на мою думку, донести Ерік Олін Райт. Він не закликає думати про нездійснені ідеали, а якраз радить, не ду-маючи про нездійсненність, прямувати до них. Саме цим по-справжньому цінна його наукова праця.

36

СВОЄ

«ПРО ДЕЯКІ ЕМОЦІЙНІ НАСЛІДКИ КАПІТАЛІЗМУ*»

* Переклад виконано за оригінальним транскриптом лекції «On some of the affects of capitalism», що знаходиться за посиланням: http://bruno-latour.fr/sites/default/files/136-AFFECTS-OF-K-COPENHAGUE.pdf** «Англійський текст був люб’язно відредагований Майклом Флауером. Я вдячний учасникам воркшопу AIME у Копенгагенській бізнес-школі 25-26 лютого за їхні ідеї».

Брюно ЛатурЛекцію прочитано у

Королівській академії наук, Копенгаген

26-го лютого 2014 року**

Суто для дискусії(Друкується з дозволу автора)

37

випуск 1 (11) 2015

«Якби світ був банком, вони б його дав-но врятували». Це гасло писали радикальні представники Ґрінпісу під час однієї із не-щодавніх кампаній. Те, що це висловлю-вання для нас є не кумедним, а, навпаки, до трагічності реалістичним, свідчить про рівень нашої інтелектуальної зіпсованості. Воно містить таку ж сувору дозу реалізму, як і відомий афоризм Фредеріка Джеймісо-на: «Сьогодні легше уявити кінець світу, ніж кінець капіталізму!».

Якщо назвати світ – я маю на увазі той світ, у якому ми всі живемо, – «першою природою», а капіталізм нашою «другою природою» (в тому сенсі, що ми цілковито призвичаїлися до нього і повністю його на-туралізували), то вищенаведені висловлю-вання говорять про те, що друга природа є більш міцною, менш мінливою та менш крихкою, ніж перша. Нема чого дивува-тися: трансцендентний світ потойбічного завжди був витривалішим, ніж бідна земна юдоль. Але новим тут є те, що цей потой-бічний світ – не світ спасіння й вічності, а світ економічних справ. Як сказав би Карл Маркс, царину трансцендентного цілковито привласнили банки! Несподівано перекру-чуючи його вислів, скажемо: світ економіки, котрий аж ніяк не втілює тверезий призем-лений матеріалізм або палку пристрасть до земних благ та надійної матерії фактів, став сьогодні остаточним і абсолютним. Як сильно ми помилялися! Мабуть, Ісус мав на увазі закони капіталізму, коли застерігав апостолів: «Небо й земля проминуться, але не минуться слова Мої!» (Від Матвія 24:35).

Ця інверсія ролей між минущим і вічним більше не нагадує жарт. Особливо відтоді, як те, що можна назвати «австралійською стратегією добровільного руху лунатиків у напрямку катастрофи», почали в повному обсязі впроваджувати після останніх ви-борів: не вдовольнившись демонтажем ін-ститутів, наукових установ та інструментів, котрі могли б підготувати його виборців до зустрічі із новими глобальними загрозами з боку кліматичних змін1, прем’єр-міністр Тоні Ебот на додачу один за одним розва-лює факультети суспільствознавчих та гу-манітарних наук2. Ця стратегія справді має рацію: якщо ти австралієць, то, враховуючи, що несе для Австралії зміна клімату, не ду-мати наперед – мабуть, найраціональніша стратегія. «Не думати» – таким, мабуть, є гасло дня, якщо зважити, що у самих тіль-ки Сполучених Штатах витратили близько мільярда доларів3 – так, одного мільярда, – щоб тримати громадськість у невіданні про антропогенні корені кліматичних змін. У минулому науковці й інтелектуали скар-жилися на незначний обсяг коштів, виді-лених на вивчення певної проблеми, але їм ніколи не йшлося про ту прірву грошей, що витрачається на забування вже відомих речей. Якщо в минулому критичне мислен-ня асоціювалося з поступом вперед, спро-можним вивести нас із темного минулого, то сьогодні гроші витрачаються на те, щоб стати ще темнішими, ніж учора. «Аґнотоло-гія», наука про конструювання невігластва, створена Робертом Проктором, стала най-більш важливою дисципліною сьогодення4.

1http://www.desmogblog.com/2013/10/09/australia-s-new-prime-ministersurrounded-climate-science-denying-voices-and-advisors2 http://www.australianhumanitiesreview.org/archive/Issue-November-2012/bode&dale.html3 http://www.theguardian.com/environment/2013/dec/20/conservative-groups-1bn-against-climate-change

38

СВОЄ

Завдяки цій новій науці безліч людей сьо-годні може сказати у серці своєму: «Хай згине світ, якщо мій банк вціліє!». Продов-жувати мислити, коли сили розуму кида-ються на те, щоб покласти край мисленню, і рухатися вперед із широко заплющеними очима – справа відчайдушна.

Що ж у цій другій природі породжує та-кий брак чутливості до земних умов нашого існування? Це та проблема, яку ми повинні розплутати.

Я братиму капіталізм не як явище, що

4 Robert Proctor and Londa Schiebinger. Agnotology: The Making and Unmaking of Ignorance. Stanford: Stanford University Press, 2008.

Чому так складається, що коли нас просять або закликають боротися з капіталізмом, ми відчуваємо – я відчуваю – таку безпорадність?„ “

існує в світі, а як особливий спосіб бути вра-женим (being affected), коли намагаєшся розі-братися в тій дивовижній мішанині злиден-ності й розкоші, з котрими ми стикаємося у спробі підвести підсумок у запаморочливій грі його «плюсів» і «мінусів». Капіталізм – це концепт, вигаданий для того, щоб зробити стравною цю чудернацьку суміш із мрії про золоті гори, що вивела мільярди людей із жалюгідної бідності та обурення, гніву й люті, викликаних злигоднями, що спіткали мільярди інших людей. Особливу тривогу викликає у мене відчуття безпомічності, ко-тре супроводжує будь-яку дискусію в еко-номіці і котре так важко примирити з тим, що я вважаю головними результатами нау-ки та політичного життя, – відкриттям но-вих можливостей та забезпеченням просто-ру для маневру. Чому так складається, що коли нас просять або закликають боротися з капіталізмом, ми відчуваємо – я відчуваю

– таку безпорадність? Стикнувшись із цим запитанням, я розпочну з думки, що один із емоційних наслідків капіталізму – а, якщо точніше, наслідків мислення за правилами капіталізму, – полягає у створенні відчут-тя безпорадності в більшості людей, котрі не отримують вигоди від його багатств, та непомірного ентузіазму у поєднанні із при-тупленням чутливості в тих небагатьох, ко-трі пожинають його вигоди. Тож, коли ми застосовуємо капіталізм, щоб збагнути, що відбувається довкола, то, з одного боку, ми

отримуємо обмежуючі необхідності із яких неможливо виплутатися, і потяг до бунту проти них, котрий нерідко увінчується без-помічністю, а, з іншого боку, – необмежені можливості, поєднані з повною байдужістю щодо їхніх довгострокових наслідків.

Ця дивна мішанина з приреченості й зарозумілості – однозначно не той стан, у якому людство вперше стикнулося з пер-шою природою: ані безпорадність, ані безмежний ентузіазм чи байдужість до на-слідків не дозволили б людству довго про-триматися на планеті. Скоріше, непохитний прагматизм, стримана впевненість у влас-ній вправності, розсудлива повага до сил природи, дбайливі зусилля з підтримання крихких людських починань – це, мабуть, і є чесноти, необхідні для взаємодії з пер-шою природою. Турбота й обережність – цілковито буденне усвідомлення небезпек та можливостей тутешнього земного світу.

39

випуск 1 (11) 2015

час як для другої групи це один із голов-них винуватців. Оце так битва! Чи готові ми сказати, що набагато точніше знаємо, чим є друга природа, ніж те, як функціонує перша? Чи можемо сказати, що економісти відкрили достовірні й незаперечні закони, котрі стоять вище законів фізики? Що їх-ній СО2 реальніший, ніж СО2 кліматологів? У такому разі Ґрінпіс правий: «Якби світ

був банком, вони б його давно врятували». Те, що це не так, очевидно будь-яко-

му науковцю-практику незалежно від того, біолог він, хімік чи фізик. І тим паче це очевидно для будь-якого економіста-прак-тика. Перевірка, обчислення, поєднання законів природи (йдеться про першу при-роду) не породжують ані відчуття безпо-мічності, ані відчуття зіткнення з незапе-речними потребами. Якраз навпаки. Гасло науковців у лабораторії – не «Yes, we can!» Обами, але щонайменше «Yes, we could». І дискусії серед них розгортаються миттєво. Чим ближче ви до науки, тим більше від-кривається перед вами можливостей. Чим тісніше ви контактуєте з першою приро-дою, тим більше сюрпризів на вас чекає, тим більш неочікувані агенти* дають про себе знати, тим більше простору для мане-вру у вас з’являється. Чи це не той самий

5 У нещодавньому радіокоментарі ранкового випуску «Французької культури» (13 лютого, між 8:20 та 8:35) жур-наліст Бріс Кутюрьє сказав, що «вважати, нібито політика спроможна пересилити закони економіки, – це ілюзія», а також що ці закони «подібні до законів фізики».* Латур тлумачить поняття «агентності» максимально широко, так, що об’єкти природи також постають як активні учасники світу. Докладніше про це див. у Б. Латур. Пересборка социального. Введение в акторно-се-тевую теорию. – М.: Изд. дом Высшей школы экономики, 2014 – С. 90-122 [Прим. пер.].

Ви в цьому переконаєтеся, читаючи Тіма Ін-ґольда або Маршала Салінза чи будь-якого іншого антрополога, котрий вивчав «еко-номіку кам’яної доби».

Часто кажуть, що причина того, що друга природа є такою непорушною і трансцендентною, полягає у тому, що нею керують «закони економіки», такі ж вічні й непорушні, як «закони фізики».

Я чув цей давній афоризм лише кілька днів тому на «Радіо Франції»5. Але сьогод-ні вже значно складніше накласти закони другої природи поверх законів першої. Як відомо, кліматологи використовують закони фізики, щоб з’ясовувати, що від-бувається з першою природою, тоді як ті, хто заперечує зміну клімату, нацьковують закони економіки проти законів, які керу-ють планетою. Для першої групи законів СО2 взагалі не має ніякого значення, в той

досвід, який усі ми переживаємо, читаючи або пишучи наукову літературу? У науці, коли виникають потреби, можливості при-множуються.

Але чому ж при зміщенні в бік другої природи та при зіткненні з її потребами можливості зникають, а їхнє місце займає глибоке відчуття безпорадності? Чому під-текстом будь-якої згадки про капіталізм є

Чи готові ми сказати, що набагато точніше знаємо, чим є другаприрода, ніж те, як функціонує перша? Чи можемо сказати, що

економісти відкрили достовірні й незаперечні закони, котрістоять вище законів фізики? „

“

40

СВОЄ

сумна констатація: «Вибачте, іншого шля-ху немає»? Це говориться навіть тоді, коли самі економісти люто сперечаються одне з одним, тож відчуття безпомічності при зітк-ненні з законами другої природи викликає не їхня одностайна згода (пригадайте сар-кастичний жарт президента Трумена: «Будь ласка, приведіть мені однорукого еконо-міста!», коли той втомився чути від своїх радників: «On the one hand, this» та «On the other hand, that»). Попри те, що економісти, звісно, перебувають під капіталістичним впливом, вони – не єдина причина того, що результати їхніх досліджень наприкінці на-гадують начертання долі.

Чому доля, або по-старому фатум, від якого ніхто не може втекти, завжди вияв-ляє себе у зв’язку з модернізацією – мо-дернізацією, котра визначає сама себе або, принаймні, раніше визначала саму себе як взірцеве втілення анти-фаталізму. У капіта-лістичній ідеї має бути щось надзвичайно отруйне, якщо її вплив на мислення робить немислимою будь-яку альтернативу.

Про історію цієї отрути вже багато на-писано. Сам по собі розподіл необмежених можливостей на користь невеликої меншо-сті у поєднанні з обмежуючими необхідно-стями, на котрі прирікається більшість, іс-нував так само здавна, як і торгівля. Свого часу Фернан Бродель показав, що будь-яка ринкова площа створює для деяких завзя-тих посередників можливості (помножені завдяки фінансовим механізмам) обходити-ся з друзями та родичами як із абсолютними чужинцями, а з далекими незнайомцями як із близькими друзяками. Капіталізм, у цьому сенсі, живиться ринком, паразитує на ньому

і викривлює його. Ринки та капіталізм, як показав Бродель, спираються на цілковито протилежні пристрасті. Не так давно Дей-від Ґрейбер6 нагадав нам про тісний зв’язок між армією, боргами, державою, грошима та ринками. Ця стара як світ або, скоріше, стара як імперія комбінація аж до сьогодні лежить у самісінькому осерді двовладдя держави та ринку.

Такий перерозподіл кордонів між дру-зями та чужинцями, внутрішнім та зовнішнім, тим, що поруч, і тим, що далеко, означає оку-пацію простору-часу, від якої суспільства, за словами Карла Поланьї, аж до ХVIII століття постійно намагалися себе захистити – і не без успіху. Цей споконвічний опір зламав випадковий збіг трьох елементів, описаних Поланьї: паровий двигун, що різко збільшив обсяги виробництва, завдяки чому значно розширив радіус дії капіталу у просторі-часі; технічна модель саморегульованих механіз-мів (від початку пов’язана з найбільш відо-мим винаходом Вата – відцентровим регу-лятором); поява нової наукової дисципліни – економіки, що цілком і повністю присвя-чувала себе, як майстерно показав Мішель Фуко, тому, щоб переконати сторонніх три-матися подалі від її внутрішньої кухні. До цього слід додати несподівані територіальні здобутки колоніальних імперій, незворот-ну експансію у інші землі з метою розвитку того, що саме по собі не має ніякої землі, бо за сутністю своєю є утопією. Проблема експансивності аж до сьогодні залишається з нами: скільки планет вам потрібно, щоб розвиватися, – дві, дві з половиною, чотири, чи, можливо, п’ять?! І це при тому, що вже не лишилося жодного колоніального рубежу.

6 David Graeber. Debt: The First 5,000 Years. Melville House, 2011

41

випуск 1 (11) 2015

Якщо охопити одним поглядом всю довгу історію економічної думки, стає зро-зуміло, що вона становить собою історію постійного нашарування захисних пластів, аби стороннім (читай: політикам і звичай-ним людям) було все важче встрявати. Від-городившись від допитливих поглядів, вона надбала всі ті хитромудрі засоби, які дозво-ляють їй здаватися альтернативною приро-дою, що функціонує автоматично. Цей про-цес натуралізації спостерігали та викривали ще з часів Карла Маркса. Якщо досить про-сто побачити за образом «невидимої руки» руку Провидіння, то її значення можна під-сумувати і більш тривіально за допомогою такого застереження, адресованого усім, хто любить пхати руки в те, що їх найбіль-ше обходить: «Руки геть!». Припускається, що те, з чим ми маємо справу, є абсолют-но природним, саморегульованим, автома-тичним і нікому не підконтрольним. З ХІХ століття природу успішно наділяли тим, що Мальтус називав «окривавленим іклом»*, а Дарвін ретроспективно переносив на природничу історію першої природи, після чого цю характеристику знову перетягува-ли з першої на другу природу. Смисл цієї думки полягав у тому, що обмежити злидні робітників і порятувати невдах неможливо й аморально. Відтоді соціал-дарвінізм став нашим другим єством.

Справді дивовижно те, що протягом останніх двох століть самі поняття двох природ здійснили обмін властивостями: перша природа вступила в антропоцен**, у межах якого відрізнити наслідки людських дій від сил природи доволі складно і який наразі сповнений переломних моментів, пі-ків, штормів та катастроф, в той час як лише друга природа зберегла старі ознаки неза-лежної, позачасової і повністю автоматич-ної природи, що керується кількома фунда-ментальними та неспростовними законами, абсолютно відстороненими від політичного життя та людського впливу! І сьогодні ця природа стала чимось принципово відмін-ним від старої ідеї соціального дарвінізму. Що означає підкорятися «закону джунглів», якщо тепер сама Гея погрожує взяти ре-ванш (як стверджує Джеймс Лавлок), повні-стю позбутися капіталізму, а також – усього людства в додачу! Здається, нинішні люди менш схильні говорити про переваги «зако-ну джунглів».

Як нещодавно стверджував Тімоті Міт-чел у своїй «Вуглецевій демократії»***, саме в той час, коли межі першої природи стали відчутними, а це сталося близько 1945 року, було раз і назавжди винайдено «Економіку» як нескінченну і безмежну царину, повністю байдужу до земного існування та до само-го поняття меж, повністю самозамкнену та

* Насправді цей вислів належить не Мальтусу (помилка автора), це цитата зі знаменитої поеми «In Memoriam A.H.H.» Вільяма Тенісона:

І той, хто Бога возлюбив, любов був сам,Що є Творіння головний закон,Попри природу з окривавленим іклом,Що з шалом опиралася його думкам [Прим. ред.].

** Антропоцен – неформальний геохронологічний термін, що використовують для позначення поточної геоло-гічної епохи, під час якої людська активність спричиняє визначальний вплив на стан навколишнього середовища [Прим. пер.].*** Timothy Mitchell. Political Power and the Age of Oil. Verso, 2011 [прим. пер.].

42

СВОЄ

самокеровану. Якщо до війни ще існувало те, що досі іменується «політичною еконо-мією», а саме, міркування про дефіцитність і розподіл рідкісних благ, то Економіка пов-ністю відірвалася від будь-яких обмежень. Домінік Пестр показав, що цей процес від-чалювання, процес обезмеження трапився іще раз у 1970-ті роки, коли Римський Клуб у першій своїй доповіді намагався показа-ти, що перша природа діє на другу7. Про-тягом кількох років після цього обмеження

7 D. Pestre. Knowledge and Rational Action. The Economization of Environment, and After. «Можливе пояснення по-лягає в тому, що відбувся перехід від охорони довкілля до економіки довкілля; від довкілля як такого до теології досконалих ринків; від визнання неминучості вибору до чудесних «інструментів», здатних поєднати непоєдну-ване. Цей (зрозумілий) привілей, виданий економічному зростанню разом із могутністю грошей у нерегульова-ному світі (попри заяви бізнесу про зацікавленість в екологічній модернізації та стійкому розвитку), дозволяв перетравлювати найгірші застереження, потайки переписуючи більшість рішень. Але сильна віра в теорію, особливо у панівну економічну теорію, зіграла свою роль, сіючи впевненість у тому, що було впроваджено раціо-нальні способи розв’язання проблем і що планету буде врятовано».

відпали, і будь-який зв’язок між першою і другою природами урвався.

І справді, в наш час згаданий афоризм Джеймісона почав набувати реальності: закони капіталізму стали нескінченно ви-тривалішими, важливішими, необмежені-шими та, не побоюся цього слова, більш трансцендентними, ніж закони геофізики та геобіології, цих молодих наук, що на-магаються наздогнати антропоцен, тобто людський поступ. Карл Поланьї назвав еко-номіку «світською релігією», аби позначити те, що сталося у ХІХ столітті, і він, бідолаха, був впевнений, що ця релігія була цілковито дискредитована, коли у 1949 році вийшла друком його «Велика трансформація». Хіба міг він уявити, що ця релігія настільки

«по-великому трансформується», що зможе остаточно реалізувати свою трансцендент-ну мету, раз і назавжди досягнувши напри-кінці ХХ століття землі обітованої. У цей час, коли її останній ворог, комунізм, зник сам собою, Економіка досягла неземного стату-су: нарешті вона стала нестримна, нерегу-льована, необмежена.

У цей самий час – і в цьому велика іро-нія нашої доби – екологічні зміни нарешті почали застерігати всіх, що слід готувати-

ся до іще величнішої «великої трансфор-мації», ніж та, на яку очікували раніше. На цьому етапі дві природи обмінялися ролями назавжди. Якщо бажаєте дізнатися, якою могла бути ідея Природи у ХVII столітті, тоб-то перед настанням антропоцену, читайте «The Wall Street Journal»! У нинішніх уявлен-нях функціонування капіталізму подається так, як функціонування давньої природи го-лоцену, тоді як перша природа, в котрій усі ми живемо, пропонує наразі надзвичайно складну, тривожну, проблемну і катастро-фічну панораму науки, моралі, дискусій та політики – всього впереміш. Історичність перейшла в інший табір: тепер Земля в запаморочливому темпі зазнає підривних впливів, а Економіка – тобто друга природа

Закони капіталізму стали нескінченно витривалішими, важливішими, необмеженішими та, не побоюся цього слова,

більш трансцендентними, ніж закони геофізики та геобіології.„ “

43

випуск 1 (11) 2015

– усе ще працює як годинник. Доволі кумед-но наразі те, що під пильним поглядом Геї, котра вже виглядає як небезпечний персо-наж історії, ми майже не чуємо про Дарвіна та про переваги «боротьби за виживання». Можливо, саме тут криється причина того, що одні й ті самі люди заперечують кліма-тичні зміни і не вірять у еволюцію.

Тим, хто намагається осягнути цей не-ймовірний масштаб війни проти обізнаності щодо кліматичних змін, не потрібно шукати далеко: сучасна абсолютно трансцендент-на релігія Економіки пішла у наступ проти абсолютно іманентної науки про Землю. Економіка застрягла у голоцені. Прем’єр-мі-ністр Австралії, пан Тоні Ебот, таки правий: не думати наперед – єдиний раціональний

вихід. Заперечення висновків кліматології стало таємним паролем, що відрізняє дру-зів від ворогів у наших громадянських вій-нах. Але ключовим моментом є те, що при-кметник «природний» перейшов з одного табору в інший. Це те, що налаштовує еко-логію проти Економіки: вони мають справу з різними природами. Перемога однієї над іншою визначить наше майбутнє.

Щоразу, коли ми маємо справу з от-рутою, нам слід шукати протиотруту. Як її знайти? У спостереженні за тим, як капіта-лізм, тобто мислення через концепт капі-талізму, впливає на наші думки. Почувши слово «капіталізм», багато людей у наших інтелектуальних колах сприймають його як «mot d’ordre»*, тобто як звуки маршу.

* Наказ (фр.) [прим. ред.].

Брюно Латур за кафедрою. Лекція про глобальні виклики в епоху Антропоцену

44

СВОЄ

Але маршу в напрямку якої з ліній фронту?Повалення капіталізму – не найкра-

щий вихід. Схоже на те, що капіталізму до вподоби ідея його повалення, доки на нього накидаються як на тотальну систему, що підлягає тотальному знищенню. Адже, і це цілком природно, що систематичні-шим ви є, то вірогідніше чинитимете опір спробам вас повалити: для цього й існує система! Можна по-різному тлумачити сум-ний досвід ХХ століття, але мені здається, що остаточним результатом наявних спроб «революціонізувати капіталізм» (це мало б бути очевидним від початку) був тріумф капіталізму та фантастичне зростання його системної проекції. Від боротьби за тоталь-ну революцію зберігся тільки прикметник

добрим капіталізмом та повною руйнаці-єю вашого життєвого середовища. І все це заради радикальної модернізації! Коли я чую, що Китай показує шлях у майбутнє, здригаюся ще сильніше, ніж коли чую про нещодавні рішення пана Ебота скасувати черговий закон про захист прав.

Тотальна революція – це отрута, а не протиотрута. І отрута ця ще токсичніша, коли після сторіччя невдач ви однаково до-ходите висновку, що були праві, ігноруючи глибину власного провалу. Це вже невилі-ковно хворе мислення, адже ви позбавля-єте нові випробування шансу змінити вашу думку. Невдачам потрібно давати шанс, щоб на них навчатися; їх не можна пере-творювати на внутрішній комфорт власної

«тотальна» у значенні тотальної безпорад-ності, що випала на долю невдах, та ще тотальнішого тоталітаризму, що дістався переможцям. Як концепт, що розподіляв необмежений ентузіазм та абсолютну не-обхідність за байдужості до віддалених на-слідків, капіталізм неможливо було відріз-нити від його близнюка – комунізму. Що й не дивно, відколи держава і ринок є двома головами одного звіра.

Такими вони залишаються і до сьогод-ні. Фактично новий привид, який блукає Європою, – це зовсім не привид комунізму, а те, що можна назвати «китайським син-дромом», тобто відчуттям безпорадності у кількох різних аспектах: повна відсутність політичної свободи у поєднанні зі старим

Як і наука, політичне життя відкриває можливості. Воно не повинне асоціюватися із невдачею і безпорадністю. Якщо ви

програли, вам слід вчиняти революцію не проти капіталізму, арадше проти вашого способу мислення.„

“правоти, адже ваша спроба вирватися із ле-щат капіталізму зазнала нищівної поразки. Така байдужість до досвіду руйнує душу і спустошує політичний ландшафт, в якому ми живемо, коли ті, хто іменують себе лі-вими чи навіть радикальними лівими, вод-ночас впевнені у своїх невдачі та правоті. Так, вони праві, але в тому сенсі, що охоче підіграють правим у ще більшій системати-зації капіталізму. Як і наука, політичне жит-тя відкриває можливості. Воно не повинне асоціюватися із невдачею і безпорадністю. Якщо ви програли, вам слід вчиняти рево-люцію не проти капіталізму, а радше проти вашого способу мислення. Якщо ви раз у раз програєте, так і не змінивши його, це не означає, що ви стикнулися з непереможним

45

випуск 1 (11) 2015

8 Eric Voegelin. «The New Science of Politics, and Science.» Modernity without Restraint. The Collected Works of Eric Voegelin. Volume 5: The Political Religions, The New Science of Politics, and Science, Poltiics and Gnosticism (edited by Manfred Henningsen). Ed. Henningsen, Manfred. Columbia and London: The University of Missouri Press, [1952] 2000.

чудовиськом, це означає, що ви насолод-жуєтесь, ви любите, вам подобається бути побитим цим монстром. Це приклад пси-хо- або, краще сказати словами Ерика Фе-ґеліна, пневмо-патології, форми духовного мазохізму, а не відваги8. Однак моральна планка все ще задається людьми, котрі по-вчають інших, не маючи ніякого додатко-вого джерела авторитету, окрім гнітючих поразок у спробах що-небудь змінити.

Ми починаємо розуміти, наскільки важко розплутувати суперечливі емоцій-ні наслідки, що спричинені появою кон-цепту капіталізму: капіталізм породжує надзвичайний ентузіазм щодо освоєння безкрайніх можливостей; антиутопічне почуття цілковитої безпорадності для тих, хто підкорюється його декретам; повну безвідповідальність щодо довгострокових результатів діяльності тих, хто наживається на ньому; перверсивний комплекс гордого самовдоволення у тих, хто зазнав невдачі в боротьбі з його поступом; зачарованість його залізними законами в очах тих, хто бе-реться вивчати його розвиток і кому ці за-кони врешті здаються більш злагодженими, ніж закони природи; суцільну байдужість до того, у який спосіб освоювався ґрунт, на якому капіталізм укорінений; повну розгу-бленість щодо того, кого вважати абсолют-ним чужинцем, а кого близьким сусідом. Та передусім він позначає модернізацію, котра позбавляє легітимності всіх, хто за-лишився позаду, як масу невдах. Особливо тепер, коли вважається, що у капіталізму немає ворогів, він просто перетворився на синонім невблаганного руху в напрямку

модернізації. Ці сплутані ефекти породжу-ють у мене тільки одне почуття – почуття гострої безпомічності. Достатньо тільки згадати про капіталізм, щоб я втратив дар мови… Краще б відмовитися від цього по-няття взагалі.

Пригадайте гамлетівський вислів у «18-му брюмера…» Маркса: «Добре риєш, старий кроте!». Де той кріт, що зміг би про-рити вдосталь, аби остаточно зруйнувати не капіталізм, а деякі емоційні наслідки, породжені цим чудернацьким способом осмислення історії, і дати вихід нашим по-риванням та обуренням? Чи є у нас альтер-натива? Схоже на те, що розв’язання при-несе не діалектика (коли капіталісти «самі вириють собі могилу»), а перша природа. Є своя іронія у тому, скільки слини було ви-трачено на захист високих цінностей від ризиків меркантилізму, тоді як доцільніше було б поставити питання про повернення всієї цієї справи назад на землю. Але на яку Землю? Як протистояти трансцендентності капіталізму, залишаючись показово іма-нентними?

Щоб зберегти час, дозвольте мені за-пропонувати можливу альтернативу у ви-гляді низки тез. Сподіваюсь, ви пробачите мені, що їх саме одинадцять, адже за взі-рець їм слугує найбільш відомий перелік, запропонований Марксом в його критиці Фоєрбаха.

З очевидних причин я почну з остан-ньої, тобто 11-ї тези:

Теза 11: Досі економісти лише всіля-ко змінювали світ; та річ у тім, щоб його витлумачити.

46

СВОЄ

Теза 1: Економічна наука та пов’язані з нею навички та види діяльності – бухгал-терський облік, маркетинг, дизайн, мер-чандайзинг, бізнес-тренінги, дослідження організацій, менеджмент – становлять не науку, що вивчала б матеріальний світ, а гру-пу дисциплін, перед якими стоїть завдання виокремити з суспільного і природного світу інший світ, котрий міг би залишатися тран-сцендентним і без цього силуваного акту перформативної участі* (this violent act of performation).

Теза 2: Економіка як дисципліна сприя-ла оформленню локальних форм «ринкових організацій», котрі є повністю буденним, імпровізованим підприємництвом, настіль-ки сильно залежним від культури, права та

та нестійкої «системи» треба утримуватися від потрапляння в пастку боротьби з систе-мою. Адже система ця не трансцендентна і не підпорядкована ніяким впровадженим якою-небудь «ринковою організацією» законам, а тому її можна покращувати, модифікувати, псувати, реформувати або реорганізовувати. Щоб бути радикальною, критиці варто прямувати точнісінько тими ж шляхами, через які відбувається поши-рення стандартів, шаблонів та метрологіч-них ланцюгів**. Щойно вона перестрибує на вищий рівень, вона припиняє бути ра-дикальною, тобто близькою до коренів*** проблеми.

Теза 4: Якщо слово «економіка» та слово «свобода» («liberty») упродовж іс-

* Латур протиставляє «остенсивне» та «перформативне» визначення предмету суспільствознавчих наук. Згідно з першим підходом, соціальна, політична або економічна сфери тлумачаться як реальності особливого роду, котрі існують як «зовнішні», систематичні явища, що мають власну причину у самих собі. Другий підхід передбачає, що означені феномени є лише тимчасовим ефектом спільної діяльності великої кількості акторів, кожен із яких інвестує власні зусилля і вносить свій специфічний внесок у загальний перебіг подій. Докладніше про це у S. S. Strum, B. Latour. Redefining the social link: from baboons to humans / Social Science Information (SAGE, London) 26, 4 (1987), pp. 783-802 [Прим. пер.].** Йдеться про здатність критики іти від конкретного до конкретного в рамках окремої акторної мережі. Економіка, за Латуром, реалізує себе через розгалужену соціотехнічну інфраструктуру, що уможливлює її іс-нування як єдиного цілого. Прикладом такої інфраструктури є поширені стандарти та метрологічні схеми [Прим. пер.].*** Радикальний від лат. radix – корінь [Прим. пер.].

географії, що воно ні за яких обставин не по-винне перетворитися у «систему», а надто у «природну» систему. Слово «закон» у вислові «закони економіки» слід розуміти так само, як у вислові «цивільні закони», тобто як такі, що дуже легко переглядаються політичними установами, а не як закони трансцендентно-го світу, якими керує невидиме божество.

Теза 3: Щоб бути радикальною, «ради-кальній критиці» несправедливої, руйнівної

торії були пов’язані одне з одним, то цю свободу слід розширити. Так, радикально розширити на всі прилади, досліди, інстру-менти, механізми голосування, акції та фонди, котрі становлять імпровізоване, ру-котворне та постійно перетворюване осна-щення економіки. Лібералізм означає: «не пропустити нічого, не дати нічому пройти непоміченим».

Теза 5: Для того, щоб бути радикаль-

Як протистояти трансцендентності капіталізму, залишаючись показово іманентними? „ “

47

випуск 1 (11) 2015

ною, а отже і ліберальною, інтерпретація принципів функціонування економіки та її «ринкових організацій» має бути приземле-ною. Ніякі потойбічні сили, ані Бог, ані Ма-мона, не причетні до того, як працює еконо-міка. Якщо економіка справді бере витоки з давньої «oeconomia» грецьких Отців Цер-кви, що означає «владу» («dispentatio») Бога Творця*, то вона повинна також перейняти всі властивості того провіденційного заду-му, а саме, покласти край фатуму, рабству та пануванню, і перебрати на себе всі обітниці спасіння. Покликатися на Провидіння як на закостенілу силу фатуму, яку знову накину-то людству, тільки-но воно вирвалося з ле-щат убозтва, – не що інше, як блюзнірство.

Теза 6: Трансцендентність потойбіч-ного світу було настільки усунуто з земної юдолі, що просторові і часові координати зазнали докорінного викривлення. Простір став байдужим до місця, землі та місцевості. Друзі, співрозмовники та однодумці стали сприйматися як абсолютні чужинці. Майбут-нє і минуле впорядкували у щось на кшталт «похилої площини», так, наче майбутнє – це не що інше, як виплата вчорашніх боргів. У такий спосіб трансцендентне перетвори-лося на утопію. Звідси і жорстокість, що так тісно пов’язана з модернізацією.

Теза 7: Існує глибоке протиріччя між вивільненням безмежних можливостей на-уки та технології, з одного боку, і постій-ним використанням упродовж історії еко-номічної думки «природничих моделей», з іншого. Ньютонівська фізика, природнича історія, дарвінізм, термодинаміка, кіберне-тика, імунологія, комп’ютерні та нейронау-ки – десятки дисциплін використовувалися

свого часу як моделі функціонування еко-номічних сил. І кожна з них, в свою чергу, скористалася економічною теорією задля розробки власних понять, аж поки «при-роднича економіка» не перетворилася на оксюморон. Цей постійний обмін поняттями між першою і другою природами завжди призводив до того, що неминучість еконо-мічного фатуму набувала ще більшої безпе-речності. Екологізація економіки не може означати нового заклику до природи, ко-трий гарантуватиме, що все більше людей буде усунуто з автоматичного функціону-вання «природних циклів». Навпаки, така екологізація – це спосіб наново заселити сцену, яку було спустошено.

Теза 8: Значне розширення радіусу дії «ринкових організацій» вздовж метрологіч-них ланцюгів породило глобальну царину трансцендентної реальності – другу при-роду, – котра сьогодні стикається із іншим буденним, іманентним світом планети Зем-ля, або Геєю, котра відрізняється від при-роди, позаяк має свою власну історичність, реактивність, можливо, чутливість і, поза сумнівом, силу. Наш час позначений новою битвою між цими двома світами. Землі слід повернути її землян!

Теза 9: Немає нічого вродженого, ту-більного, одвічного, природного і транс-цендентного у звичках, що сформувалися протягом кількох століть, коли «ринкові організації» досягли глобального розмаху. Ніяка ознака Homo oeconomicus не є дуже давньою: її суб’єктивний світ, її хист до ра-ціонального розрахунку, її когнітивні здіб-ності, її система пристрастей та інтересів – усе це нещодавні історичні утворення,

* Від англ. «God’s economy» - Божий промисел [Прим. ред.].

48

СВОЄ

48

СВОЄ

49

випуск 1 (11) 2015

так само, як і «блага», що їх така людина повинна купувати, продавати і споживати; і так само, як величезна міська та індустрі-альна інфраструктура, в середовищі якої вона вчилася виживати. Те, що створили так швидко, можна так само швидко розі-брати. Те, що було спроектовано, можна перепроектувати. Немає ніякого фатуму ані в широкій панорамі нерівностей, які ми пов’язуємо з економікою, ані в нерівномір-ному розподілі «вигод» та «збитків». Усе це – тільки повільно нагромаджений масив незворотностей. Тепер, коли історичність перейшла зі сцени за лаштунки людської діяльності – тобто від другої природи до першої, – активістам слід стати на бік пла-нети, щоб боротися проти глобалізму.

послуговуються, щоб привітати першу при-роду з поверненням, цілком доречний. Він наштовхує на думку, що кінець капіталізму більш реалістичний, аніж кінець світу.

Сподіваюся, що ви пробачите ту емо-ційну манеру, в якій я виклав ці 11 тез. Я тільки хотів звернути увагу на новий смисл, котрий недавня історія вклала у відомий вислів Валері «Ми, цивілізації, тепер знає-мо, що смертні»: «Ми, природа, або радше Гея, тепер знаємо, що смертні». В афоризмі Джеймісона є щось глибоко тривожне. Але зараз, коли історичність перемістилася в першу природу, з’явився шанс, хай навіть мізерно малий, знову стати цивілізацією, тобто перейти у той стан, який культивує власну скінченність. Інший вихід, на жаль,

Теза 10: Сентенція Джеймісона прав-дива з того погляду, що в капіталізмі таки є щось нескінченне у технічному сенсі від-сутності часових і просторових меж, а та-кож у сенсі відсутності кінця як мети або «телосу». Як вже давно продемонстрував Маркс, капіталізм є безкінечним завдяки циклу, що визначає його зростання (Г-Т-Г). Форма життя, що не може помислити свій кінець – бодай у часі та просторі, – за-слуговує поваги ще менше, ніж людина, котра не визнає себе смертною. Саме з цієї позиції апокаліптичний тон, котрим

найімовірніший, полягає у тому, що ка-піталізм у його гіпер- або, точніше, смер-тельно-сучасній формі дослівно сприйме джеймісонівський афоризм і вирішить, що минущу й швидкоплинну Землю варто опанувати у повному обсязі за допомогою геоінженерії, встановивши над нею найза-розумілішу форму панування . У такому разі, оскільки світ не має привілеїв банку, «вони його не рятуватимуть».

Форма життя, що не може помислити свій кінець – бодай у часіта просторі, – заслуговує поваги ще менше, ніж людина, котра не

визнає себе смертною. Саме з цієї позиції апокаліптичний тон, котрим послуговуються, щоб привітати першу природу з

поверненням, цілком доречний. Він наштовхує на думку, щокінець капіталізму більш реалістичний, аніж кінець світу. „

“

9 Clive Hamilton. Earthmasters. The Dawn of the Age of Climate Engineering. New Haven: Yale University Press, 2013.

ПЕРЕК ЛА Д З АНГЛ. АР ТЕМІЯ ДЕЙНЕКИПІД РЕ Д. ТАРАСА ЦИМБА ЛА

50

СВОЄ

Ввиду того, что выпуск посвя-щён вопросам публичной социо-логии, наш разговор хотелось бы привести в некоторое соответствие с этой темой. Но при этом хотелось бы не выпускать из виду и вашу мо-нографию. Поэтому первый вопрос будет касаться обеих проблем. Совсем недавно почтенная социо-логическая публика и не менее по-чтенный мета-теоретический дис-курс сошлись в одном месте – на факультете социологии – при обсу-ждении вашего докторского иссле-дования. Как Вы расцениваете для себя этот опыт? Что он для Вас зна-чит? Что сам формат мероприятия больше напоминает: напряженное обсуждение актуальных проблем социологии или скорее инициа-ционный ритуал, мучительную про-цедуру перехода?

Академическая публичностьи эпистемологическое поле

социологии: интервью с Мариной Соболевской

если говорить о публичности, вспоминая Буравого, то, конечно, здесь этого не про-исходит. А по поводу самой защиты, то мне кажется, что это во многом чисто символи-ческий момент, не столько, может быть, как ритуал инициации, сколько как обо-значение одного из формальных этапов, на который ты выходишь. И на этом этапе

Честно говоря, вера в то, что публич-ная социология существует в нашей стране и имеет какие-то перспективы, остается только верой. Потому что, как бы мы ни го-ворили о публичности «защиты», приходят на такие мероприятия по большей мере лишь те, кому это необходимо по долгу службы или по роду их деятельности. И

На фото Марина Соболевська

51

випуск 1 (11) 2015

ты уже выступаешь перед публикой, перед сообществом. Хотя я не могу сказать, что до самой защиты работа не обсуждалась или не обсуждались какие-то моменты из моей монографии. Это происходило по-стоянно и на семинарах на факультете, и на конференциях, так что всё это такой большой-большой процесс, и саму защиту я рассматриваю только как один из этапов. Возможно, это действительно завершаю-щий этап, некоторое подведение итогов, но он определенно не является решаю-щим. Здесь ты выступаешь перед хорошо тебе знакомыми людьми, перед людьми, которых давно знаешь, с которыми ты об-щался до этого, и общий настрой которых в отношении тебя и твоей работы уже был сформирован.

В жизни студентов есть процедура, в некотором смысле довольно похожая на защиту диссертации, а именно – защита курсовых и дипломных работ. Разумеет-ся, масштаб совсем не тот, и всё гораздо проще, но часто у студенчества возникает некоторая неясность касательно статуса самой этой процедуры. Это действитель-но очень мало напоминает «решающую схватку», хотя сам фрейм взаимодействия предполагает, что это должна быть как раз «решающая схватка». Нет ли здесь неко-торого противоречия?

Всё-таки я думаю, что защита ди-пломной работы и защита диссертации, даже уже не кандидатской, а докторской, немного разные по уровню, в том смысле, что для того, чтобы прийти к защите док-торской работы, нужно проделать очень большой путь. Путь апробации. И, в прин-

ципе, благодаря этому ты к защите уже совершенно готов, тем более что имеется множественный опыт различных «защит», благодаря которому защита докторской не воспринимается как нечто принципиально новое. Вспоминая свою защиту диплома, могу сказать, что всё было по-другому: предо мной сидели люди, от которых не знаешь, чего ожидать. А теперь меня окру-жали знакомые лица, многие из которых – это мои учителя, которые помнят меня ещё студенткой, я «росла» у них на глазах, и они, в этом смысле, являются для меня ав-торитетами. Я думаю, что это скорее некий опыт длительного пребывания в научном сообществе, который, может быть, уже и не приносит ничего нового, зато укрепляет твои позиции. В отличие даже от защиты кандидатской, которая действительно свя-зана с новизной ощущений, множеством сложных вопросов, которые тебя озада-чивают, немножко напрягают и вызывают некоторое волнение, здесь этого самого волнения не ощущаешь. Ну и, конечно, играет свою роль опыт преподаватель-ской деятельности, приобретенное умение выступать перед аудиторией – это тоже смягчает обстановку.

А можно ли сказать, что в структуре Вашего биографического времени благо-даря защите появилась некая грань, раз-деляющая жизнь на «до» и «после»? Или же это не более чем логичное завершение длительного процесса?

В том-то и дело. Самое парадоксаль-ное, что процесс ещё не завершен. И ощу-щения того, что сегодня утром ты просну-лся в новом статусе, совсем нет. Может,

52

СВОЄ

из-за того, что впереди меня еще ожидает процесс подготовки документов и провер-ки-подтверждения в аттестационной ко-миссии, но до окончания всего этого пока далеко. И, видимо, осознание того, что ты стал несколько другим, чем раньше, тоже придет лишь со временем.

эту мысль в умы молодых людей, может, они её примут и разделят, но пока вся наша наука выстроена именно в ракурсе практи-ческого применения. И это не только фор-мальные требования, которые выдвига-ются к диссертационным исследованиям, где обязательным пунктом числится прак-

Так сформирована вся наша научная действительность. И объяснять, зачем именно, помимо эмпирического применения,

нужна теория, – это значит заниматься подрывной работой против того устоявшегося формата социологической науки, который у нас

сегодня существует.„“

В ходе обсуждения Вашего текста не-сколько раз поднимался вопрос о «прак-тической применимости» той непростой социологической саморефлексии, кото-рую Вы предложили в своей работе. Как Вы смотрите на подобные упрёки в адрес теоретической мысли? Действительно ли социологические концепты должны быть в обязательном порядке соединены с эм-пирическими исследованиями самым не-посредственным образом, или всё-таки способ их применения несколько другой?

Вопрос этот, безусловно, за-ковыристый и сложный. И правда, очень хочется, чтобы было как-то иначе, но пока наше научное сообщество видит ситуацию только в свете того, что любая теория до-лжна быть подчинена практической не-обходимости, иначе непонятно, в чём её смысл и зачем к ней обращаться. Но мне кажется, что мы, наверное, ещё не готовы к принятию тезиса о том, что теория может быть основанием чего-то большего, чем ответов на практические запросы. Мы, по крайней мере, будем постепенно внедрять

тическая значимость исследования. Так сформирована вся наша научная действи-тельность. И объяснять, зачем именно, по-мимо эмпирического применения, нужна теория, – это значит заниматься подрыв-ной работой против того устоявшегося формата социологической науки, который у нас сегодня существует. И, конечно же, эта работа будет восприниматься как неч-то иное, непонятное и непринятое.

В этой связи можно вспомнить Никла-са Лумана, который однажды позволил себе критическое высказывание совер-шенно неожиданного свойства. Он сказал, что существующая социологическая тео-рия недостаточно абстрактна. Подводя итоги Вашего исследования, как Вы счи-таете, оправдан ли этот тезис? Существует ли в социологии реальный запрос на тео-ретический поиск на мета-уровне?

Я думаю, что здесь Луман нащупал очень важную проблему для социологи-ческого теоретизирования. Хотя сам он, в общем-то, тоже пришел к построению

53

випуск 1 (11) 2015

своей системной теории из исследователь-ской практики, даже от какого-то личного опыта работы в организациях, чему по-священы его первые работы. В этом смыс-ле, зная изнутри то, как меняются формы практической рациональности в деятель-ности организаций и поведении отдельных людей, он, как никто другой, понял острую необходимость в переходе от частных эм-пирических наблюдений к более общим теоретическим схемам, которые помогли бы нам понять происходящее. Ведь высо-кий уровень абстракции как раз и пред-полагает, что теория способна объяснить уникальность каждого момента, который мы ощущаем, который мы видим. И очень часто, как мне кажется, этим страдает наша отечественная социология: она фокусирует внимание на уникальности, уходя от того, что есть некие общие проявления, общие тенденции. В случае моего исследования я как раз и пыталась найти общую логи-ку построения социологических теорий, представленных неофункционализмом и постструктурализмом. Но все почему-то ухватываются за концепт социального по-

проблем. Но на самом деле значимость мо-жет быть не только в практическом реше-нии, но и в попытках осмысления ряда важ-ных процессов, происходящих не столько, и даже в первую очередь не столько в социальной реальности, сколько внутри самой социологии как науки. Это вопросы очень серьезные, затрагивающие глубин-ные структуры социологического познания, и они сталкивают нас с множеством про-блем, над которыми стоит еще очень долго размышлять.

В контексте этой темы возникает ещё один вопрос, касающийся проблемы по-строения теоретического дискурса и по-становки исследовательских задач. Ведь сила теории обычно определяется ее спо-собностью реагировать на так называемые «онтологические вызовы», существующие в данный момент. И здесь возникает во-прос, а что же всё-таки должно служить оп-ределяющим фактором: логика развития аргументов внутри самого теоретического дискурса или те социальные вызовы, с ко-торыми сталкивается современный мир?

У социологической теории есть своя собственная специфическая логика, которая диктуется, как я пыталась показать в своем

исследовании, логикой дискурса, логикой языка, которым пользует-ся наука, логикой некоторых дисциплинарных ограничений и фор-

матом того, что Фуко называет эпистемологическим полем.„“

рядка и считают, что своим исследованием я должна была раскрыть проблему суще-ствующего порядка и более того, порядка, существующего здесь и сейчас в Украи-не. Мне думается, что для нас требование практической значимости обычно означает поиск решения для каких-то актуальных

Опять несколько провокационный во-прос. Ведь, и правда, традиция, согласно которой теория должна реагировать на онтологические изменения, нам уже слиш-ком хорошо знакома и понятна. Поэтому я думаю, почему бы не попробовать мыслить иначе? Ведь у социологической теории

54

СВОЄ

есть своя собственная специфическая ло-гика, которая диктуется, как я пыталась показать в своем исследовании, логикой дискурса, логикой языка, которым пользу-ется наука, логикой некоторых дисципли-нарных ограничений и форматом того, что Фуко называет эпистемологическим по-лем, в рамках которого развивается наука. Она задается некоторыми структурами, которые нами не осознаются, но которые активно производятся и воспроизводят-ся в исследовательских практиках. Это, в самом деле, глубинные вещи, о которых теоретики, как мне кажется, иногда даже боятся говорить, боятся вникать в эту про-блему. Ведь социология как наука, которая привязана к действительности, к онтоло-гии, к непрекращающимся социальным изменениям дает многим повод считать, что мета-рефлексия – это выход за рамки возможностей социальной теории, и что этим могут заниматься только философы. Но, как показывают проекты некоторых американских социологов, например, Рен-дала Коллинза, посмотреть на проблему социальной обусловленности познания, и в том числе познания социологического, – это работа, которая может дать очень интересные результаты и породить, в этом смысле, очень неожиданные эффекты.

В сообществе украинских социологов довольно часто транслируется высказыва-ние о том, что «украинские реалии» – это некая особенная социальная действитель-ность, не та, которая на Западе, и не та, которая в России, и вот, исходя из этого убеждения, украинские теоретики долж-ны выстраивать свою теоретическую ра-боту. Что Вы об этом думаете, насколько

релевантно выстраивание национальных границ в теоретической работе?

Надо сказать, что поиски чего-то уни-кального и особенного для украинской социологии – это важный момент в про-цессе выстраивания ее собственной иден-тичности и формирования её самосозна-ния. Но нам подчас сложно понять, что не мы изобрели велосипед, и что здесь ско-рее важно подключение к некоему обще-му дискурсу… уже существующему… уже созданному... С одной стороны, да, анализ особенностей украинского общества – это важная задача для нашей социологии, но всецело сосредотачиваться на этой про-блеме не правильно. Существует масса других интересных вещей, которые мы можем изучать с помощью социологии, видя не только нечто специфическое и уникальное, но также и нечто такое, что объединяет нас не только с восточной Ев-ропой, не только с пост-тоталитарными обществами, но, например, с эпохой Мо-дерна, с переходом к Постмодерну и так далее. Социология способна увидеть то общее, что дает о себе знать в окружаю-щей нас повседневной действительности и понимать существующие тенденции. Та же публичная социология… Она появилась на западе, а теперь стала популярна у нас. Мы не существуем в вакууме, мы подключаем-ся к этому дискурсу. И при всей своей уни-кальности мы не должны забывать, что мы включены в этот общий процесс, и для нас важно понять свое место в нем и увидеть логику, которой он подчиняется.

Если обратиться к содержанию Ва-шего докторского исследования, то в его

55

випуск 1 (11) 2015

основание была положена методологиче-ская схема Мишеля Фуко, предполагаю-щая анализ отношений между «порядком слов» и «порядком вещей». Возникали ли у Вас трудности с применением этого раз-личения в области социологии, учитывая ее особенный дисциплинарный статус и объект исследования (особенно в кон-тексте тезиса Дюркгейма о том, что со-циальные факты следует рассматривать как вещи)? Можно ли последовательно и непротиворечиво тематизировать со-циальную реальность как вещь?

Тут нужно вспомнить о том, что требо-вание, которое выдвигал Дюркгейм, имеет

да Шюца, который обратил внимание на то, что понятия, которыми пользуются социаль-ные науки, – это, в сущности, конструкты второго порядка, также имеющие собствен-ную историю. Они формируются в нашей повседневной жизни, на уровне обыденного знания. А Дюркгейм с его требованием ка-сательно «вещей» – это, в принципе, уста-новка классической эпистемы, о которой говорит Фуко. Потому соотношение слов и вещей в данном контексте может также рас-сматриваться через призму исторического развития, в ракурсе определенных истори-ческих периодов, когда слова и вещи тож-дественны, когда между ними проводится различие и когда отношение между ними

Поиски чего-то уникального и особенного для украинской социологии – это важный момент в процессе выстраивания ее собственной идентичности и формирования её самосознания.

Но нам подчас сложно понять, что не мы изобрели велосипед, и что здесь скорее важно подключение к некоему общему дискурсу…

уже существующему… уже созданному...„“

сугубо методологический характер. Как об этом любят писать в учебниках по истории социологии, он не говорил, что социаль-ные факты есть вещи, он просто предпо-лагал, что мы как исследователи должны занять по отношению к ним определенную позицию. И эта позиция предполагает, что мы ничего не знаем о социальных фактах, и что нам следует заведомо отказаться от всех предпонятий, которые у нас уже есть в отношении изучаемого объекта. Но это установка классической методологии, и се-годня мы уже знаем множество других под-ходов, которые, наоборот, показывают, что предыстория нашего знания о мире также очень важна. Тут можно вспомнить Альфре-

опосредуется некими знаковыми системами, к чему приходит современная эпистема. В этом смысле я могу сказать, что Дюркгейм не сильно вмешивался в моё исследование, по-скольку я опиралась на идею историчности в том виде, в котором её предлагал Фуко. И даже пыталась проследить, как происходил в рамках социологической науки переход от классической эпистемы к современной, которая не только опирается на некие тео-ретические принципы, постулаты, аксиомы, но и обращает внимание в первую очередь на эмпирию, в которой, по словам Фуко, социология ищет возможность для обрете-ния своей позитивности. И если вернуться к началу нашего разговора, к вопросу о том,

56

СВОЄ

возможна ли социология без эмпиричности, то можно сказать, что в исторической ретро-спективе эпистем социология является пред-ставительницей современной эпистемы, где ориентация на эмпирию становится неко-торым залогом позитивного знания. Социо-логия в этом смысле является заложницей уже разработанной схемы, и, разумеется, теория сегодня невозможна без выхода в практическое измерение. Иначе речь шла бы о какой-то другой социологии и, навер-ное, другой эпистеме, переход к которой, так или иначе, я думаю, осуществится, но по-чувствуем мы это и поймем гораздо позже.

Но, тем не менее, если еще раз обра-титься к теме соотношения слов и вещей, нет ли здесь некоторой сложности? Ведь, если исходить из фукианской схемати-ки, на которую Вы полагаетесь, то она, так или иначе, предполагает проведение различия между социальной связью как некоторым фактическим состоянием («по-рядок вещей») и тем дискурсом, который вокруг этого фактического состояния воз-

зазор между фактическим, онтологиче-ским положением вещей и тем, как оно описывается дискурсивно?

Здесь тоже можно вспомнить школу Бурдьё, те же «Начала практической со-циологии», где очень большое внимание уделяется работе с понятиями. Предста-вители этого направления как раз счита-ют, что очень важна рефлексия по поводу распространенных понятий, попадающих в социологический дискурс имея давнюю историю, зачастую историю политическую, которая нередко обусловлена символами социальной реальности, распределением власти, игрой сил в рамках определенно-го поля и т.д. Рефлексия над этими поня-тиями как над используемыми учеными конструктами должна так или иначе совер-шаться. Я думаю, неудивительно, что, на-пример, тематика кандидатских диссерта-ций на нашей кафедре в рамках истории и теории социологии часто вовлекает имен-но распространенные концепты, которые используются современными социологами

Поиски чего-то уникального и особенного для украинской социологии – это важный момент в процессе выстраивания ее собственной идентичности и формирования её самосознания.

Но нам подчас сложно понять, что не мы изобрели велосипед, и что здесь скорее важно подключение к некоему общему дискурсу…

уже существующему… уже созданному...„“

никает («порядок слов»). Но ведь тот же Шюц показал, насколько сложно провести подобную грань между непосредствен-ным опытом повседневной жизни и теми смысловыми структурами, которые этот опыт организуют. Не видите ли Вы здесь проблемы, как можно зафиксировать этот

с тем, чтобы разобраться, как они устро-ены, и что они способны описать. Поэто-му такая работа с понятиями мне кажется очень важным аспектом теоретической деятельности в социологии. Прояснение понятий, прояснение концептуального аппарата – это очень серьезная задача.

57

випуск 1 (11) 2015

РОЗМОВУ ВІВ АРТЕМІЙ ДЕЙНЕКА,КНУ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

И здесь мы действительно не можем не выходить на онтологический уровень, где связь между самим социальным взаимо-действием и тем, как это взаимодействие описывается, сохраняется даже на уров-не интуиции. Опять-таки, возвращаясь к социальному порядку как центральной

ходит со временем. Вот для меня в рамках работы над диссертацией решающим мо-ментом стала подготовка и издание моно-графии, ведь с текстом самой диссертации ознакомился очень ограниченный круг людей. А выход в свет монографии – это возможность проникнуть в более широкие

категории моего исследования, я это ощу-щала в отзывах тех, кто читал работу. Это попытка найти этот порядок, найти способ объяснения социального порядка, в то вре-мя как даже название моей монографии «Порядок дискурса порядка» показывает, что здесь я выхожу на некий более вы-сокий уровень абстракции, не связанный с самой действительностью, и имею дело именно с порядком слов, посредством ко-торых описывается порядок.

Если подводить итог всей длительной эпопеи, связанной с подготовкой док-торского исследования, не могли бы Вы обозначить некие новые горизонты, ко-торые открылись перед Вами в результате тщательной проработки этого направле-ния? Куда здесь можно двинуться даль-ше? Какие переориентации произошли в результате сделанной работы?

Ну, есть несколько моментов. Я ду-маю, что любой исследователь на каком-то этапе ощущает некоторую усталость от проделанного труда и некий груз. Работа тоже по-своему давит. С другой стороны, возможные перспективы, которые от-крываются при этом… Их понимание при-

слои и массы. Я думаю, это очень правиль-но, что книги пишутся. И в будущем мне хотелось бы заняться написанием ещё од-ной книги. О чем могла бы быть эта книга? Уже в своих предыдущих исследовани-ях – в моей кандидатской работе, где я анализировала творчество Пьера Бурдьё, а потом и в докторской диссертации, где в центре моего внимания пребывала про-блематика построения социологического дискурса, – я так или иначе выходила на проблему рефлексивности социологиче-ского познания. Мне хотелось бы в даль-нейшем заняться именно этой темой. Не знаю, насколько мне удастся этот замысел, но я считаю, что это очень важный тренд развития современной социологии, и ра-бота в этом русле очень важна. Но тут, ра-зумеется, многое зависит от вдохновения и еще множества других обстоятельств, ведь интеллектуальная жизнь тоже не-предсказуема.

Что же, пожелаем, чтобы все ожидаю-щие Вас непредсказуемости были макси-мально приятными!

Я думаю, это очень правильно, что книги пишутся. И в будущем мне хотелось бы заняться написанием ещё одной книги.„ “

58

СВОЄ

ПОЧАТОК У ПОПЕРЕДНЬОМУ НОМЕРІ НА СТ. 14

Які складнощі чатують на до-слідника: методологічні, органі-заційні, інтелектуальні? Ти згадав про доступність даних, але ти як людина, що залучена в різні акаде-мічні системи, бачиш в Україні пев-ні бар’єри для міждисциплінарних студій?

Так, абсолютно! Дуже гарне, дуже важливе запитання. Синтез історії і будь-якої іншої науки – іс-торична демографія, економічна історія, зараз вже й історичні дослі-дження в соціології. У першу чергу, складність полягає в кооперації з істориками, оскільки самому соці-ологу буде дуже складно опрацьо-вувати цей матеріал. Це і вміння читати історичні документи, які писалися зовсім іншою мовою, і на-віть банальний досвід знаходження в архіві. Чи багато з нас знають, як треба йти в архів, як треба реєстру-ватися, робити запит і таке інше?! Ну, це технічні проблеми. Мето-дичні проблеми полягають у вмінні

доволі складними, не обмежуються кореля-ційними аналізами чи регресійними, методи достатньо складні. І це пояснюється наявніс-тю даних, даних багато, дані – величезні,

ТИМОФІЙ БРІК:

Сучасне суспільствознавство дуже „історизується“»

«

© Kyiv School of Economics

аналізувати дані. Насправді багато істориків не мають такої підготовки в статистичних методах, але й соціологи мають розуміти, що ті методи, які зараз використовуються, є

Під час конференції “Ukraine - Escaping from its Post-Soviet Legacy” Журналу компаративної економіки, 26.04.2015

59

випуск 1 (11) 2015

треба вміти правильно з ними працювати. А проблеми методологічні, проблеми навіть філософії науки полягають у тому, що різні дисципліни по-різному концептуалізують одні й ті самі поняття, відповідно, це може ускладнювати комунікацію з іншими дослід-никами, але це виклик. Як би це правильно сформулювати?! Те, що я пережив на влас-ному досвіді, – це переосмислення власної спеціалізації. Я розумів, що соціологія не завжди дає релевантні відповіді на ті питан-ня, які мене цікавлять, тому мусив шукати відповіді в інших дисциплінах – в економіці, демографії. Відповідно, мені довелося про-сто вчити інші дисципліни.

У нас зараз багато говорять про міждис-циплінарність, але особливість академічної системи в тому, що не надто багато інститу-ціоналізовано форм, які би таку співпрацю уможливлювали. Наприклад, не так давно була ідея створити спільний семінар соціо-логів і кібернетиків з проблем математично-го моделювання соціальних процесів на базі нашого факультету.

Дуже цікаво!

Так, але вона не прижилася: фахівці з різних наук говорять різними мовами, наче з різних планет. Ти можеш назвати зі свого досвіду якісь практики саме інституційно-го характеру, які пов’язані з організацією освітнього процесу в західноєвропейських університетах, які створюють спільні фору-ми для фахівців з різних дисциплін?

Ті дослідження, якими я займаюся, їхня інституціоналізація почалася 10-20 років тому, економічна історія, історична демо-

графія вже існують певний час, і вони мали чимало проблем із пошуком порозуміння. Справді, в західноєвропейських університе-тах, які мають автономію, діє система, коли студент може обирати курси, відповідно, студент може отримувати більш ґрунтовні економічні чи історичні знання. Вже на рівні магістерських і аспірантських дипломів іде залучення рецензування або навіть залучен-ня опонентів до захисту з інших дисциплін. Наприклад, мої старші колеги-соціологи, що захищали дисертації, вони дискутували з істориками і демографами. Це я кажу про Утрехт. Що стосується мого досвіду навчання і праці в Мадридському університеті, то сам факультет є міждисциплінарним: факультет соціальних наук, він об’єднує економічних істориків, соціологів і політологів. Ми маємо

Те, що я пережив на власному досвіді, – це переосмислення

власної спеціалізації.„ “спільні академічні семінари, де запрошені дослідники з різних університетів світу мо-жуть презентувати свої дослідження. Відпо-відно, соціологи постійно щось слухають про економічну історію, а економічні історики щось про соціологію. І з такої просто міжо-собистісної комунікації виникає зацікавле-ність, обізнаність у цих тематиках. І, звісно, йдеться про конференції, майстер-класи, літні школи. Ось через місяць я відправля-юся в Швецію, де в місті Лунд – університет якого дуже відомий своєю демографічною школою – відбуватиметься десятиденний майстер-клас, метою якого є зібрати пред-ставників різних дисциплін: соціологів, істо-риків, політологів, які б вчилися спеціалізо-ваним методами демографічної статистики.

60

СВОЄ

Як аналізувати різні когорти, смертність, на-роджуваність саме на історичному матеріалі.

Говорячи про український контекст, нині чимало вказують на необхідність поси-лення науково-дослідного потенціалу уні-верситетів, щоби перетворювати студентів у молодих дослідників. Коли ж торкаються питань практичного продумування втілен-ня у життя вищезазначеної цілі, перше пи-тання, що блокує подальші дискусії, – фі-нансове. Якщо лишити його аналітично «за бортом» і зосередитися на організаційній стороні, що б ти порадив зі свого досвіду із зарубіжних академічних практик, які варто би було впроваджувати?

Це теж дуже гарне питання. Скажу ві-дразу – це моя перша реакція – я би не ра-див залишати питання фінансів аналітично «за бортом» (посміхається). Це дуже важли-ве питання, яке є наріжним для будь-якого європейського університету. Особливо в умовах достатньо обмеженого державно-го фінансування фундаментальних дослі-джень. Величезна кількість людей тільки тим і займається, що шукає відповідні фінанси, намагається їх перерозподілити. Тобто ака-демічний менеджмент у цій царині надзви-чайно важливий.

У такому випадку нам слід готувати ме-неджерів у цій сфері офіційно.

Так, чому б і ні?! І дослідник має розу-міти, що його кар’єра буде пов’язана із цією діяльністю. Щодо твого питання, я знаю: різ-ні університету по-різному його вирішують, виходячи з власної культури, традицій і тих проблем, на які вони натрапляють. Напри-

клад, голландські бакалаври дуже часто за-хищають дипломи разом. Тобто два студен-та можуть писати диплом спільно.

А можуть це робити студенти з різних дисциплін?

Я думаю, що ні, але в рамках спільного напряму там можуть бути міждисциплінар-ні пошуки. Наприклад, у соціальних науках соціолог із демографом зможуть кооперу-ватися. Чи з кібернетиком – не знаю, але в межах соціальних наук – так, так. Робиться це з дуже простою метою: зекономити час. Викладачі не хочуть перевіряти сто дипло-мів, вони можуть перевірити п’ятдесят.

І обсяг текстів!

Так, так! Обсяг менший, ніж у нас, звісно. Наприклад, для мого магістерсько-го диплому він був встановлений на рівні двадцяти сторінок. Такий розмір є цілком підходящим для статті і може бути опублі-кований у науковому журналі.

Це є рекомендацією для всіх – писати в якості статті з можливістю публікації?

Так, абсолютно. І бакалаврські дипло-ми пишуться в подібний спосіб. Виклада-чі намагаються мінімізувати витрати часу, аби вивільнити його на власні дослідження. Вони активно запрошують магістрів до ви-кладання. Наприклад, магістри викладають дуже багато курсів для першокурсників. Усі задоволені, бо першокурсникам приємніше спілкуватися з молодими, магістрам хочеть-ся тренуватися, старші викладачі хочуть мати більше часу для проведення власних

61

випуск 1 (11) 2015

досліджень. Це не є системою для всіх уні-верситетів, але це те, що я побачив саме на факультеті в Утрехті. Вони так захотіли зро-бити, усі дають собі раду по-своєму.

А якщо говорити про практики, які ви-кликали дискомфорт, відштовхували, ви-кликали відторгнення? Від чого ти, можли-во, закликав би утриматися у впровадженні в нашій системі?

По-перше, я повинен сказати, що на-вчався я давно, і, можливо, наша система з того часу зазнала багатьох змін. Наприклад, моя магістерська програма була першою експериментальною дворічною. Тому, мож-ливо, моя критичність була пов’язана з тим, що це була лише перша спроба.

Ти говори у відповідності до свого дос-віду, гадаю, читачі відкоригують у відповід-ності до свого.

Так, у моєму досвіді видавалося, що магістерська програма була надто перена-вантажена великою кількістю лекцій і се-мінарів. Я можу порівняти з Утрехтським університетом, де в нас було лише три пари на тиждень, відповідно, ми мали відвідувати університет, наприклад, у понеділок, середу і п’ятницю. Тим не менше, це не означало, що ми не працювали. Самостійна робота.

Якісь форми перевірки її були перед-бачені?

Лише на спецкурсах із методології: чи спрацювала твоя модель, чи ні. В усіх ін-ших випадках ми займалися обговоренням текстів, які ми писали. Працювали в дуже

невеликих групах – 10-13 осіб. Ми могли читати тексти один одного, давати поради, і викладач виступав радше модератором. Я вважаю, що невеликі групи працюють знач-но ефективніше.

Ти свого часу виступав як публіцист?

Так, було таке.

Ті тексти були пов’язані з гострою про-блемою для України: стереотипним сприй-няттям соціологів, або з махінаціями, або з політикою чи ще чимось. З «висоти років» свого нинішнього досвіду, як би ти дав оцін-ку такому сприйняттю, як це варіюється в різних країнах, чи може спрацьовувати на користь соціологам?

З мого досвіду перебування в Нідер-ландах та Іспанії можу сказати, що все одно у пересічних громадян немає чіткого розу-міння того, ким є соціолог, чим він займа-ється, так, як кожна людина може уявити собі хіміка чи фізика. Тим не менше, є такі сфери життя громадян, за загальним пере-конанням слід досліджувати і організову-вати у відповідності до якихось раціональ-них менеджерських підходів. Тобто сфера громадського співіснування, співіснування держави та особистості, все, що пов’язано з економічними відносинами між держа-вою і особою (оподаткування, тарифи, пен-сійні фонди, іпотеки) – величезна кількість інформації, яку отримують люди відносно цього, отримується ними саме від соціоло-гів. Тому, можливо, вони не можуть сфор-мулювати стереотипу «хто такий соціолог», але вони дуже добре знайомі з результата-ми його роботи.

62

СВОЄ

Це якось перебуває у контрасті із укра-їнською специфікою сприйняття?

Я думаю, що в нас все поступово змі-нюється, і мало-помалу я бачу європейський вектор руху, але наразі я бачу вельми силь-ний контраст. Мені дуже важко уявити, що сучасний пересічний український громадя-нин може сприймати соціолога як експерта, наприклад, з домогосподарських фінансів. Які борги мають наші домогосподарства, як краще накопичувати гроші – такі дуже ба-нальні питання, які стосуються кожного з нас. Але насправді саме на це є попит серед єв-ропейських громадян, з якими я спілкувався і яких бачив. І ще є більша увага серед органів влади, серед людей, які займаються впрова-дженням політики, контролем, вони зверта-ються до соціологічного знання. Я переко-наний, що, навіть коли я говорю «політика», люди сприймають це як «парламент», «пре-

зидент»; коли я говорю про «впровадження політики» в Європі, маю на увазі: яким буде тариф на проїзд у метро, куди буде поверну-тий вентилятор, котрий будуватимемо десь в громадському просторі. Ось такі речі.

Ти би погодився з думкою, що намаган-ня профанізувати соціологію в громадській думці пов’язане з небажанням владних суб’єктів допускати фахівців до громадсько-го обговорення. Припустимо, є певні владні суб’єкти, які формують «мейнстрім» думки, і соціолог із його якимись міркуваннями тут зайвий, його треба виставити дурнем в очах суспільства?

Це цікава думка, зізнаюся, не дуже силь-но думав про це. Кожного разу, розміркову-ючи щодо цих питань, я насправді критично ставився до самих соціологів, які не завжди готові компетентно дискутувати на актуальні

© Kyiv School of Economics

На конференції Журналу порівняльної економіки

63

випуск 1 (11) 2015

теми в суспільстві. Більше того, коли ти ска-зав про стереотипізацію соціолога і «що таке соціологія» серед населення, я сказав би, те, що мені дуже не подобається в Україні, – це стереотипізація соціологів серед самих со-ціологів. У нас усталена традиція сприймати соціологію як «опитування громадської дум-ки». Навіть самі соціологи ставлять знак рів-ності між соціологією та опитуваннями. Від-повідно, прогнозування соціальних процесів будується на опитуваннях людей. Я можу вигадати з голови. Наприклад, якби я хотів дати відповідь на питання «Що станеться з Україною?», а для того опитав 400 людей: «Як Ви думаєте, що станеться з Україною?». Соціологи мають більше акцентувати увагу на даних, що їх дає офіційна статистика, вмі-ти аналізувати поточну економічну ситуацію, демографічну ситуацію, знати більше про мі-кроекономіку. Не забувати про експеримен-ти, про психологію.

Це нас трішки повертає до попередніх тем. Зі свого українського навчального дос-

не дослідження суспільства». Я погоджуюся. Вважаю, що міждисциплінарність і загальна суспільствознавча ерудиція мають заклада-тися ще в університеті на рівні бакалаврату. Бакалавр, який завершує університет, не-обов’язково повинен йти в магістратуру, він може йти працювати в бізнес або може піти навчатися на інші дисципліни.

Ти маєш досвід публікацій у зарубіжних журналах?

Ні. Те дослідження, над яким я працюю, сподіваюся надіслати в журнал наприкін-ці цього літа (розмова відбувалася у липні, 2014 – прим. В. Ш..).

Але ти публікувався у вітчизняному ча-сописі?

Так, але моя публікація не була пов’яза-на з дослідженням: це було намагання голов-ного редактора Євгена Івановича Головахи («Соціологія: теорія, методи, маркетинг» - В.

Міждисциплінарність і загальна суспільствознавча ерудиція мають закладатися ще в університеті на рівні бакалаврату.„ “

віду, чи тобі не здається, що вітчизняна си-стема більше спрямовує дослідників замика-тися у своїй досить вузькій галузі і збільшує пуризм у ставленні до спеціальності: «це со-ціологія, а це вже – не соціологія»?

Так, я стикався з такими проявами, вони можуть бути деструктивними: не мож-на одночасно говорити, що «ми любимо міждисциплінарні дослідження», і водночас змушувати студентів всюди вставляти слово «соціологія» в теми дипломів. «Соціологіч-

Ш.) запустити дискусію з приводу якості ді-яльності соціологічних служб і моя роль по-лягала в тому, щоби написати невеличкий есей про збір інформації. Тим не менше, наскільки я пам’ятаю, з тією дискусії багато чого не вийшло, але був такий досвід.

Це проблема слабкості комунікації в са-мій соціологічній спільноті?

Так. Але з того що бачу, – українські со-ціологи добре дають собі раду із сучасними

64

СВОЄ

способами комунікації, спілкуючись через Інтернет, у спеціалізованих групах, які самі створюють, на Фейсбуці, наприклад. Викла-дають блоги, діляться попередніми резуль-татами досліджень, посиланнями на літера-туру. У принципі, мені здається, комунікація існує і розвивається.

Як тобі дається адаптація до вимог, ко-трі прийняті в практиці зарубіжних фахових видань?

У мене був перехідний період, і мені було важливо опрацювати всі ці проблеми під час підготовки магістерського диплому. Власне, вся моя магістерська програма була акцентована на дипломі. З двох років про-грами – півтора ми писали диплом. Мені довелося багато звикати до нового формату, нових норм. Скажу чесно, я дуже з цим бо-ровся. Деякі речі, що прийняті у нас, – не-обов’язково від них відразу відмовлятися.

Наприклад?

Мені здається, що сучасні європейські соціологічні журнали надзвичайно сухі. Грубо кажучи, там є формат чи шаблон, який ти маєш «заповнити». Є постановка дослідницького питання, гіпотеза, тест цієї гіпотези, опис результатів, висновок – «так, я підтвердив цю гіпотезу». Я не думаю, що написання тексту такого формату стимулює глибоку наукову дискусію.

Тобто бажаним би було збереження певної «різножанровості»?

Так, так. Мені подобаються фундамен-тальні тексти, більше того, здається, що в

людей атрофується здатність писати краси-во, писати фундаментально, глибоко.

Більш есеїстично?!

Так, більш есеїстично – я вважаю, що це важливо. Ми вже говорили про міждисци-плінарність, різні дисципліни передбачають різні жанри. Наприклад, історики пишуть більш есеїстично, економісти – менш. Завж-ди хочеться знайти свою аудиторію. І якщо, наприклад, мені завтра доведеться писати для істориків, я не хочу втрачати навички писати для цієї аудиторії. Не хочу писати ву-зько, лише для соціологів.

Тож міждисциплінарність може бути чинником, який підштовхує до вміння пра-цювати з різними аудиторіями?

Так, так, відповідно, з різними жанрами, різними форматами. Більше того, я бачу різ-ницю між журналами американськими і єв-ропейськими. На диво, великі американські журнали, наприклад, “American Sociological Review” – фундаментальні журнали, саме там збереглися статті по 50 сторінок, з відсиланнями до М. Вебера та Е. Дюркгай-ма, де ви справді можете побачити внесок у теоретичні розробки. Хоча в нас є такий стереотип, що американці більш прагматич-ні, а європейці більше прив’язані до тради-ції, тим не менше, я бачу певну зміну. Якщо порівняти “European Sociological Review” та “American Sociological Review”, можете побачити, що в першому середня кількість сторінок – 20, кількість таблиць більша, ніж кількість тексту, а в американських журна-лах люди не забувають про цікаві та важливі розмірковування.

65

випуск 1 (11) 2015

Які наукові тексти останніх років спра-вили на тебе особливе враження?

Сучасне суспільствознавство дуже «іс-торизується». Практично всі фундаментальні проблеми економіки, політології, соціології отримали можливість бути осмислені заново завдяки історичним даним. Бестселер з 2006 року Асемоглу і Робінсона “Why nations fail” та новий бестселер Томаса Пікеті “Capital in the 21 century” – яскраві приклади. Особи-сто на мене справили особливе враження статті з різних сфер, які об’єднані надзви-чайно глибоким і методично виваженим історичним аналізом. Частина з цих статей вже встигла стати «класикою» (як у випад-

ку Асемоглу) або стрімко набрати ваги (як у випадку Вудбері). Отож, Acemoglu, Johnson, Robinson. 2002. Reversal of fortune: Geography and institutions in the making of the modern world income distribution – стаття досліджує історію збагачення і збідніння країн сучас-ного світу. Показує, як найбагатші країни минулого втратили свою вагу і можливість економічного розвитку через брак необхід-них інститутів. Knigge, Maas, van Leeuwen, Mandemakers. 2014. Status Attainment of Siblings during Modernization – стаття вико-ристовує шлюбні записи в Нідерландах в XIX столітті, щоб продемонструвати, наскіль-ки статус дітей був відмінний від статусу батьків протягом економічної модернізації. Дослідження показує, що індустріалізація, розвиток освіти і урбанізація не сприяли соціальній мобільності у вказаний період. А ось масовий транспорт і комунікація, навпа-ки, допомогли. Ці результати переосмислю-ють попередній теоретичний доробок в галу-зі досліджень соціальної мобільності.

Woodberry. 2012. The missionary roots of liberal democracy – стаття демонструє, що сучасні країни Азії, Африки, Латинської Аме-рики та Океанії, де історично були присутні потужні протестантські місії, мали більшу ймовірність стати демократичними. Branko Milanovic. 2012. Global Income Inequality by the Numbers: in History and Now – стаття аналізує нерівності в доходах між країнами та всере-дині країн. З точки зору історичного аналізу вона показує, що нерівності між класами, які існували сто років тому, сьогодні набагато менші, ніж нерівності між країнами.

© Kyiv School of Economics

Під час доповіді

РОЗМОВЛЯВ ВОЛОДИМИР ШЕЛУХІН, КНУ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

SVOIE_JOURNAL@GOOGLEGROUPS.COM

VK.COM/SVOIE

FACEBOOK.COM/GROUPS/SVOIE/

Приєднуйтеся, пишіть тексти, надсилайте Ваші статті, відгуки та коментарі:

Всеукраїнський студентський соціологічний часопис «Своє» Колективний некомерційний проект покликаний сприяти розвитку комунікації поміж

студентів та молодих вчених спеціальності соціологія.

Випуск 1 (11 ), 2015

Головний редактор: Михайло СлуквінЛітературна редакція: Анна ГнедковаДизайн та верстка: Владислав Микитюк

Автори висловлюють власні погляди, які не завжди збігаються з поглядами редакції.

Попередні числа часопису можна проглянути за веб-посиланням: http://issuu.com/svoye

Будемо вдячні за пропозиції щодо співпраці та підтримки:svoie_journal@googlegroups.com

Матеріали журналу «Своє» надруковано на умовах публічної ліцензії Creative Commons Attribution —

Noncommercial - No Derivative Works 3.0 Unported License.

Копія ліцензії доступна за веб-посиланням ttps://creativecommons.org/licenses/by-nc-nd/3.0

Ми дозволяємо вільне копіювання та поширення матеріалів (повністю або частково),

якщо в матеріали не внесено жодних змін чи доповнень, та за обов’язкової умови

посилання на «СВОЄ: всеукраїнський студентський соціологічний часопис».

Використовувати матеріали з комерційною метою заборонено.Ці умови можуть бути змінені за дозволом автора.

Просимо повідомляти про передрук матеріалів на редакційну електронну скриньку: svoie_journal@googlegroups.com

Це видання здійснено за підтримки Відділу преси, освіти та культуриПосольства США в Україні. Точка зору, відображена у даному виданні,може не збігатися з офіційною позицією уряду США.