Культреванш № 7 (9) - Липень 2010

ЗМIСТ

КУЛЬТ ПОДIЇ

Мурашка. Хвестиваль у місті «Х» -------------------------------------------------------- 1

МУЗАЇКА

Дід Музай – один за всіх ------------------------------------------------------------------ 8

КУЛЬТ ГОСТЯ

Ігор Сід. «Конкуренція у справі любові» (спiлкувалася Наталка Пасiчник – digest) ----------------------------------------- 12

ЗАЕКРАННЯ

Михайло Бриних. «Імаджинаріум доктора Парнаса»: шити білими натяками» (digest) ------------------------------------------------------- 19

МАШИНА ЧАСУ

Автор невизначений. «Правдива історія Великого Комбінатора» (digest) ----------------------------------------------------------------------------------------- 23

КУЛЬТ ПОДIЇ Культреванш ¤ Богемний вісник № 7 (9) ¤ липень 2010

1

Хвестиваль у місті «Х»Цього року місто Херсон у черговий раз перетворилося на вели-

кий мистецький мурашник з епіцентром у музично-драматичному театрі імені Миколи Куліша. Ймення мурашникові – «Мельпомена Таврії». Виходячи з того, що фестиваль інкарнувався вже вдвадця-те, покровителька театру Мельпомена вельми небайдужа до таврій-ських степів, олешківських пісків та гостинних херсонців. Нині вона благословила на виступи дев’ятнадцять (!) театральних колективів. Україна, Білорусь, Росія, Молдова, Румунія, Угорщина, Польща зі грали двадцять дві вистави за шість днів і один вечір. Передусім слід зазначити, що організовано фест на високому рівні. Одразу зга-дую адміністратора Славка, який уважно стежив, аби, не дай Боже,

ніхто з журналістів під час фестивалю не схуд. Хоча це могло трапи тися навряд, бо в кафе «Театральному» го-тують таку смакоту і таки-ми порціями, що треба мати неабияке здоров’я, щоб усе подужати! Але відволічуся від спогадів тлінного тіла. У нетлінної душі – їх теж достатньо.

Втім, говоритиму лише про кілька спектаклів. У жодному разі не хочу образити інших учасників фестивалю, але всі ви чудово розу-мієте, що театр – організм живий і сприйняття тієї чи іншої вистави залежить від багатьох чинників – тут і зараз. Більше того, в силу зрозумілих обставин подекуди на різних театральних майданчиках дійства відбувалися в один час. Тож уже як є…

«Чайка» і «Гамлет». Вистави двох різних театрів, але у постанов-ці того самого режисера, а саме Сергія Павлюка. До слова, минуло-го року Сергій отримав Гран-прі фестивалю за виставу «Страшна помста» за оповіданням М. Гоголя. Вистава за Чеховим у програмці подана як «театральні роздуми на три дії». Показали чомусь лише

КУЛЬТ ПОДIЇКультреванш ¤ Богемний вісник № 7 (9) ¤ липень 2010

2

дві, але все виглядало цілком завершено. Чи то скоротили виставу, чи то помилилися у програмці – невідомо. Хвала директорові театру М. Берсону за сміливість, адже Павлюк перетворив сцену на су-цільне озеро у буквальному розумінні. Чеховські герої «водяться» у величезному басейні. Дійство розгортається на двох окремих пірсах-причалах, які, подібно до атлантів, то відсувають, то зсувають му-жики у кирзових чоботах та сорочках навипуск. У Тригоріна на цьо му озері є власний човник, у якому він пише свою белетристику і кохається то з Зарєчною, то з Аркадіною, затуляючись від гляда-чів за «широкоформатною» білою парасолькою. Такий собі псевдо-вітрильник на псевдоозері. Адже води тут менше ніж по коліно, і це періодично засвідчує Трєплєв, ніби закликаючи припинити жити ілюзіями. Та марно… Загалом постановка – супервидовище з масою живих спецефектів, але… За всім цим майже не видно акторів. Вони заховалися. Зникли. У цьому прорахунок Павлюка як режисера.

Уявіть собі, що якісь персонажі раптом узяли і вирішили не жи ти так, як написав автор. От, власне, таких «дисидентів» зробив із шекспірівських героїв у своїй п’єсі «Тікати з Ель-синора» Віктор Понізов. Гамлет підбурює решту ко-лег по сцені змінити заве-дений хід речей. Фактично оголошує війну… Вільяму Шекспіру. Поза тим режисер Сергій Павлюк і режисер-постановник Влада Бєлозоренко інтерпретують Гамлета-богоборця як збірний об-раз усіх кривавих вождів. І демонструють нам наш же світ – але гіперболізований, збільшений, до нудоти бридкий. Наш світ – це звалище старих холодильників і телевізорів. Це перманентна війна, і тому персонажі у військовій формі. У нашому світі вже нема чим дихати – звідси протигази, вони ж символізують і відрізані голови, на звалищі яких у п’яному чаду лежить тиран-Гамлет. Світ, де син

КУЛЬТ ПОДIЇ Культреванш ¤ Богемний вісник № 7 (9) ¤ липень 2010

3

легко може отруїти матір, де рікою ллється алкоголь і за окрему плату у будь-який момент рука невідомого просто з унітазу пропонує тобі порцію кокаїну. У цьому світі не йдеться про шляхетність – тут навіть слова такого не знають і на шпагах давно не б’ються; тут роз-махують пістолетами… Страшно? Отож!

Звичайно, можна зараз захопитися критичним аналізом збочено-го гамлетизму драматурга і режисера, виявленого у їх ставленні до Шекспіра чи, скажімо, до Бреговіча… Але робити цього не випадає з тієї причини, що вистава досягла мети – після неї хочеться у першу чергу помитися, а потім викинути телевізор і купити пакунок пам-персів у будинок «Малятко» для безбатченків.

Замельдувалася на фес-тивалі ще одна вистава у по-становці Сергія Павлюка, називається «Жаба». Йде у репертуарі театру М. Кулі-ша на новоствореній сце ні «Під дахом». За творами О. Пушкіна і Л. Фі латова «Моцарт і Сальєрі». Не пи-сатиму про цей «мистець-кий абсурд» нічого… Є ли-ше прохання до режисера:

Сергію, відпустіть жаб, не гнівіть Бога. Нелюдство – тримати їх у трилітровій банці, ще й одягати на цю банку напудрену перуку, ще й ту ж таки банку безжально трясти… Словом, “Грінпісу” на вас не має (я не жартую)!

Вперше на сцені з’явився легендарний Сірко. І далеко не на На-ціональній сцені і навіть не у драматичному театрі… Херсонський обласний театр ляльок узявся розробити тему і створив за мотивами народних легенд і пісень неймовірну виставу «Легенда про отамана Сірка». Будете у Херсоні – не проминіть цього спектаклю! Режисер Б. Чуприна і художник О. Гоноболіна, вправні чарівники, вибудува-ли дивовижний світ, який поглинає тебе всього, аж від сцени очей не можеш відвести. Тут тобі і крихітне село, і помпезна фортеця, острів

КУЛЬТ ПОДIЇКультреванш ¤ Богемний вісник № 7 (9) ¤ липень 2010

4

Хортиця, церква і ліс, у якому цвіте папороть, а за мить кримське ханство та навіжені орди басурманів…

Зворушливу історію про мешканців одного з дворів повоєнної Оде си зіграв театр одеського розливу «Лонжерон». Повість О. Ка-нєв ського адаптована і йде на сценах багатьох театрів в усьому світі. Десь називається «Євреї нашого двору», десь – «Таке єврейське щас-тя». Вистава, а точніше моновистава одеситів однойменна з книгою – «Теза з нашого двору». Більше того, як розповіла режисер і директор цього театру Галина Панібратець, вони познайомилися з Олексан-дром Канєвським, який навіть дописав спеціально для їх спектаклю ексклюзивні речі. Відверто кажучи, сам факт, що це моновистава, трохи насторожував, адже такий великий матеріал – і раптом один виконавець… Але Віталій Бондарєв не просто актор – він класний актор! За допомогою валізи, краватки, капелюшка, фати, тільняшки і червоних гамашів він відтворив кожного з персонажів твору. За півтори години глядачі ридали і сміялися, проживаючи їхні долі…

І ніяк не можна оминути увагою гостей з Пермі – «Театр у Мос-та», які привезли виставу «Сиротливий Захід» за п’єсою нині по-пулярного ірландського драматурга Мартіна Макдонаха. Жахлива історія про життя глибинки, де казяться від безнадії. Де речі займа-ють значне місце, а життя людини ціниться дешевше, ніж пачка чип-сів. Коли безвір’я і безнадія такі, що навіть священик іде і топиться у річці глибокій. Де кожен день схожий на попередній… І ти сидиш у залі дві години, спостерігаєш за перебігом сюжету, і нестерпно тобі, і не втямиш: як вони всі можуть ТАК жити? І усвідомлюєш, що такі самі люди є поруч із тобою… За постановку Макдонаха цей театр свого часу отримав найвищу нагороду своєї країни – «Зо-лоту маску». На «Мельпомені Таврії» журналістське журі віддало перм’якам Гран-прі…

Святкова карнавальна хода учасників центральною вулицею міс-та, урочистий гала-концерт, де мер красується у футболці з логоти-пом фестивалю… І це лише дрібка про безумні шість днів і один вечір у театральній столиці України – місті «Х»…

Мурашка

5

Юля Гушул

«Малювати я мріяла завжди, але почала тільки чотири роки тому: майбутній чоловік, щойно зі мною познайомившись, подарував мені на день народження фарби і пензлі. І дуже швидко з’ясувалося, що у моїй голові живе дика зграя не-ймовірних яскравих образів, про існування яких я і не здогадувалася. Варто мені лише засісти за малювання – і вони самі вистрибують на папір. У мене немає навіть відчуття, що це я їх вигадую...Зараз я працюю у різних техніках і з різними матеріалами (зокрема – з речами). Якщо у вас покращиться настрій після перегляду моїх робіт, або ж виникне ім-пульс до творчої самореалізації – буду щаслива. Адже, по-перше, гарного за-багато не буває, по-друге, кожна людина – самобутній художник, незалежно від того, чи поінформована вона про це… »

6Юля Гушул Застiлля» (папiр, гуаш)

Юля Гушул «Спогади про Великдень» (папiр, гуаш)

7

Юля Гушул «Кіт-тумбочка» (папір, гуаш)

Юля Гушул «Твої очi - пара закоханих риб» (папір, гуаш)

МУЗАЇКАКультреванш ¤ Богемний вісник № 7 (9) ¤ липень 2010

8

Хто стежить за цим від початку (мова саме про «Ґорґішелі», а не про «Чорний вересень») – мабуть, помітить, що гурт не міняє маски, а дотримується у своєму русі певного напрямку. І тому дуже до-бре видно, що звучання стає все впевне-нішим і водночас прозорішим – іншими словами, якість росте на очах, і це при-ємно. Крім того, дуже тішить, що «Ґор-ґішелі» все більше уваги приділяють пісням грузинською мовою – цього разу вони становлять уже майже половину

альбому. Відповідно, тепер ще дужче хочеться дочекатись альбому, записаного виключно грузинською... Втім, коли чуєш щось на зра-зок «Боже, не йди», навіть ладен почекати трохи довше. Зрештою, те, що робить зараз «Ґорґішелі», цілком можна окреслити висловом «просто рок» – але це не є формальним визначенням. Скоріше – етичний принцип, за яким стоїть чесність. Звичайна чесність – але її в сучасній музиці, на жаль, не так і багато. До речі, і ромбамбар (або ревінь) тепер якось не так часто і зустрінеш на українському столі – а раніше ж він (ревінь) був абсолютно звичною його (столу) окрасою...

Агов, товариство! А вгадайте-но: хто тута з вами?! А то я, дід Музай! І кри-чу вам: «Банзай!» Маєте погодитися, що з’ява моя максимально вчасна, ще й ефектна: Ганна Бук пішла у відпустку, Язиката Хвеська – туди ж, навіть шеф-редактор наш десь загуляв … А я взяв і повернувся… Мені вже тих відпо-чинків – доста. Страх як працювати хочеться! І повернення вашого улюбле-ного діда позначено реформаторством. Самі побачите, що «Музаїка» віднині виглядатиме інакше, ніж раніше: менше тексту – більше артефактів. Ганна Бук злобливо стверджує, що цю концепцію я у неї передер, та не вірте! Все так від початку було замислено і шеф-редом затверджено. Ну а з приводу його загулу я, звісно, пожартував – куди нам без головного ідеолога?! Йому просто ліньки стало вступи свої офіційні писати. Літо-бо… Щодо літа – це теж жарт. Ги-ги-ги…

Comp music, 2010

МУЗАЇКА Культреванш ¤ Богемний вісник № 7 (9) ¤ липень 2010

9

Навіть не віриться, що цього треба було чекати так довго – але «Піккардійська Терція» видала нарешті свій перший концертний DVD. Крім того, йдеться про концерт у Львові – тож є вели-ченький шанс, що атмосферу ви крізь запис відчуєте справді особливу. Не лише тому, що Львів такий. Не лише тому, що «піккардійці» такі. А й тому, що Львів – це дім, а вдома концерти завжди звучать дуже тепло, особисто, гранично щиро – правда ж? Втім, тепер кожен має можливість переконатися в цьому безпосередньо. Ну а переконува-ти в тому, що воно того варте, – мабуть, нікого і не потрібно. Зрештою, сьогодні

«Піккардійська Терція» – чи не найпопулярніший в Україні ака-пельний колектив...

Ну ось нарешті і вийшов довгоочікува-ний альбом нового «Бумбоксу» – но-вого у плані звучання. Фішка в тому, що це – матеріал, записаний у рок-ма-нері. Саме тому робота і зветься «Все включено» – бо тут усе зроблено за до помогою «живих» інструментів, і зокре ма – за участю справжньої ритм-сек ції. Ні, звичайно ж, без комп’ютера не обійшлося, і DJ Valik без роботи не сидів – ну а як же без прикрас? Влас-

не, якщо не враховувати вокал Хливнюка, саме Валентин Матіюк робить звучання нового матеріалу упізнаваним – попри зміну за-гального антуражу. А щодо вокалу – якщо ви бодай раз чули, як Андрій Хливнюк співає джаз, то погодитеся: сьогодні його, схоже, можна назвати одним із найкращих, найуніверсальніших наших ви-

UKRmusic, 2010

Lavina Music, 2010

МУЗАЇКАКультреванш ¤ Богемний вісник № 7 (9) ¤ липень 2010

10

конавців. Не дивно, що і в рок-амплуа він почувається абсолют-но вільно і природно. Тож залишається, схоже, сказати, що «Все включено» – це насправді гарний, якісний альбом, і щоб це помі-тити, не конче потрібно знати, яким був «Бумбокс» раніше. А втім, порівняння таки може бути цікавим – мабуть, не випадково нещо-давно гурт видав компіляцію «The Best Of»…

Новий диск від гурту «Скрябін» – це, власне, не так альбом, як просто лег-кий подарунок до літа. Щоправда, тут є одна нова пісня – «Джаламбай» – ство-рена спеціально для цього видання. Але основною ідеєю збірки є – дивися на-зву – танцювальність. Відповідно ви по-бачите тут знайомі пісні – але звучання відрізнятиметься від звичного: це екс-клюзивні ремікси українських діджеїв. Оскільки ж збірка призначається для вжитку під час відпочинку – зрозуміло,

що тут немає глибоко експериментальних електронних досліджень. Хоча пісні, які сюди потрапили, в оригіналі були не надто життє-радісними, тут вони, завдяки обробці, несуть зовсім інший настрій. Тож таке сполучення задумливого змісту і легкої обкладинки – може бути справді цікавим…

Насправді порядок слів у назві мав би бути дещо іншим: «найкраще та нове» – бо основу цього видання становлять піс-ні, вже добре відомі за двома першими альбомами проекту Lama. Власне, нових пісень тут рівно дві – і доволі символіч-но, що це саме перша і остання пісні на диску. Таким чином, коло замикається – і ключем до нього виявляється новий до-свід, оскільки він здатний перетворити

Moon records, 2010

Artur Music, 2010

МУЗАЇКА Культреванш ¤ Богемний вісник № 7 (9) ¤ липень 2010

11

коло на спіраль. І ще – зверніть увагу: як ексклюзивний бонус цей диск містить усі 10 кліпів проекту, включно з найсвіжішими. А досі, як відомо, всі ці відео офіційно ще не видавалися.

за матеріалами сайту umka.com.ua

Юля Гушул «Мокоша» (папір, гуаш) Юля Гушул «Кактус» (папiр, гуаш)

КУЛЬТ ГОСТЯКультреванш ¤ Богемний вісник № 7 (9) ¤ липень 2010

12

Ігор Сід: Конкуренція у справі любові(digest: саéт zaxid.net)

Ігор Сід народився 1963 року в Криму. Закінчив біологічний факультет Дні-про петровського держуніверситету. Літературні публікації з початку 1980-х. В 1985-91 рр. – працює за спеціальністю «біолог», потім – «художник-натура ліст» в експедиціях (країни та острови афроазійського регіону, а також Антарктика). В 1993-95 кура тор літературно-культурологічних фестивалів «Боспорський фо-рум» у Керчі, з 1995 – Кримського геопоетичного клубу в Москві. Організатор багатьох міжнародних культурних проектів, зокрема російсько-українського лі-тературного фестивалю «Південний акцент» (1999), першого афро-українсько-го фестивалю «Ангола-Україна» (2001), співорганізатор українсько-російсько-білоруського фестивалю «Барикада на Тузлі» (2008). Розбудовує і реалізує на практиці ідеї геопоетики, організатор 1-ої та 2-ої міжнародних конференцій з гео-поетики (1996, 2009, Москва). Засновник кримсько-московської поетичної групи «Півострів». Укладач першої аудіоантології сучасної російської поезії «СПА» («Сучасна Поезія від Авторів»). Крім власних віршів і есеїв, публікував пере-клади української поезії та прози (Ю. Андрухович, С. Жадан та ін.). Займається питаннями співробітництва з країнами Африканського регіону та Мадагаскаром. Член Російського ПЕН-клубу. Живе в Москві та Керчі.

– Російськомовну літературу в Україні сьогодні презентує ряд яскравих імен. Які у неї, на Вашу думку, перспективи на українському та російському книжкових ринках?

– Тут варто відокремити белетристику від літератури некомер-ційної. Першу я знаю погано, хоча особисто знайомий з двома ви-знаними лідерами сьогоденного процесу. З талановитим белетристом Яном Валєтовим ми взагалі однокласники. З 1975 по 80-й рік ми складали вдвох наймолодшу, «шкільну» секцію Дніпропетровського Клубу Фантастів. Я ще в студентські роки перейшов на вірші та есеї, Ян, після довгої павзи, – на політичний детектив та «економічний трилер». Це єдиний автор в подібних жанрах, якого я читаю, – при-чому з великим задоволенням. Він увійшов на український ринок з першими повістями та романами в середині 2000-х (з цього приводу

КУЛЬТ ГОСТЯ Культреванш ¤ Богемний вісник № 7 (9) ¤ липень 2010

13

скористаюся нагодою подякувати за дружню підтримку Костянтино-ві Родику), зараз активно видається ще й у Петербурзі.

Андрій Курков – головний метр детектива та споріднених з ним жанрів. Гадаю, він має на російському ринку великі перспективи; на українському ж та європейському він уже давно зайняв важливе місце.

Щодо російськомовної літератури мало- та некомерційної, насам-перед поезії, яка мені знайома набагато краще, то вона перспектив не матиме на будь-якому ринку. Навряд чи тут можливі «національні особливості»: епоха капіталізму всюди має, окрім очевидних плю-сів, однакові неминучі мінуси. Скаржитися безглуздо, краще просто «фандрайзити», шукати підтримку цій літературі з боку бізнесу, ме-ценатів або державних інституцій. Список найцікавіших авторів тут починається для мене, в будь-якому жанрі, з сімферопольця Андрія Полякова...

– А чи існує якась підтримка власне з російського боку?

– Про якусь спеціальну фі-нансову підтримку з боку Росії я, на жаль, не чув; можливо, це запитання до кон спірологів... (Сміється) Як, до ре чі, не чув і про підтримку з боку України, – чого мені, чесно кажучи, шкода ще більше. Втім, існує підтримка Ро сії нерегулярна й не орієнтова-на конкретно на Україну – у вигляді літературних премій; скоріше за все, існують також якісь гранти. По-перше, це «Русская премия», яку присуджують росій-ськомовним літераторам з усього світу, окрім самої РФ. Цього року друге місце в номінації «поезія» отримав якраз киянин Олександр Кабанов з «крос-культурною» книжкою «Бэтмен Сагайдачный» (ви-давництво «Арт Хаус медіа»). Гадаю, це непогана новина не тільки для поета Кабанова, але й для країни України...


14

Ми з дружиною пішли подивитися на вручення. Проект цей очевидно імперський, точніше постімперський. Можна наполягати на його суто політтехнологічних завданнях, але варто згадати про аналогічну культуртрегерську роботу з розповсюдження та розвитку своїх мов у світі, яку проводять колишні метрополії колоніальних імперій – французької, британської, португальської та інших. Мож-на доводити, що російськомовна культура в Україні – «П’ята Коло-на Імперії Зла», але скоріше, все ж таки, це один із двох основних культурних ресурсів держави, і його слід теж розбудовувати та під-тримувати... Так чи інакше, доки російськомовна культура в Україні перебуває в ситуації пасербиці, вона бачитиме свій духовний центр у Росії. Друге є наслідок першого, перше підігрівається другим. Далі виходить зачароване коло...

– Ви вже згадували про Андрія Полякова. Як оцінюєте «білінгвальний» проект «Кордон», над яким Ви працювали разом із ним та Сергієм Жаданом?

– Гадаю, що попри велику кількість позитивних рецензій та від-гуків, проект цей був вповні невчасним. Авдиторія ще не звикла до ідей геопоетики, на принципах якої збудована книга. Формальні інновації були теж досить різкими: відсутність імен авторів у змісті (перша справжня реалізація «смерті автора» за Роланом Бартом), провокативна «єдина» російсько-українська абетка, за якою ском-поновано вірші трьох авторів, що пишуть двома мовами... Тому «білінгвальність» мені здається терміном не зовсім точним: у мета-форичному сенсі, в цьому випадку справді маємо таку собі єдину мову, що не має стосунку до лінгвістики української чи російської. Мову прикордонного метакультурного домену чи зони «внутрішньої транзитності», як висловився Жадан. Можна жартувати про «мета-фізичний суржик», але Поляков сказав про це ще простіше: «одна поезія»...

– У Берліні щойно вийшла інтернаціональна наукова збірка «Geopoetiken» – перша в історії книга з цієї проблематики. В пе


15

ред мові укладачі Сільвія Зассе та Магдалена Маршалек посилаються на Ваш Кримський клуб у Москві як на «найуспішніший вияв геопоетичних ідей». Прокоментуйте, будь ласка.

– Коли я в 90-ті роки, за саркастичним формулюванням живого класика сучросліту Миколи Байтова, «носився з цією геопоетикою, висолопивши язика», ніхто не міг припустити, що за півтора деся-тиліття слово, вигадане паризьким поетом Кеннетом Уайтом, стане поняттям не лише концептуального мистецтва, а ще й гуманітарної науки. Принаймні якби мені хтось таке сказав, я б не повірив! Наго-лошую, з мене кепкували навіть найближчі друзі... І я дуже вдячний Юркові Андруховичу, який, виступаючи з лекціями в університетах Заходу, як справжній місіонер, повернув туди цей термін, – додавши йому академічного блиску.

– Ви часто пишете про спорідненість між геопоетикою та геополітикою. Наскільки це жарт, а наскільки серйозно?

– Зараз я прийшов уже до максимально «гібридного» формулю-вання... «Геопоетика – це продовження геополітики, але лагідними методами». Звісно, тут існує багато переконливих винятків, але все ж вони – винятки з певного правила. Наприклад, розвиток геопоетики як наукової дисципліни в сьогоднішній Європі, без сумніву, тісно пов’язаний із завданнями культурного та ментального поєднання двох Німеччин – що були розколоті процесами суто геополітичними.

Ще яскравий приклад – фестиваль «Барикада на Тузлі», який я допомагав організувати Олесеві Донію. Для участі в проекті, покли-каному, зокрема, означити геокультурну самість України, приїхали кілька зірок російської поезії. В якийсь момент на березі моєї, не побоюся сказати, рідної Тузли зненацька з’явився музейний махнов-ський кулемет – незмінний лейбл «Барикади», використання якого мені дуже імпонує. Це щоразу дуже смішно та драйвово. Але коли він повернувся приблизно в бік Кубані – колеги звинувачували мене (слава Богу, лише впродовж кількох хвилин, доки не з’ясувалася пародійна суть акції) в підтримці ксенофобії...


16

А недавно я вперше за 22 роки відвідав Абхазію – край моєї юності, з яким пов’язані в мене сильне почуття щастя та дивовижні спогади. Мене запросили на відкриття культурного центру імені Да-ура Зантарія, класика абхазької прози, з яким ми дружили з 1986 року, коли я вперше був у відрядженні до Новоафонського рибкол-госпу як іхтіолог. Знову сильні почуття, – як під час повернення до субтропічного Едему... Якщо я спробую зробити там новий по-етичний, себто геопоетичний проект, а спробувати дуже хочеться, – уявляю собі майбутні звинувачення в амбіціях геополітичних! Цього разу, відповідно – імперських.

– Ви так упевнено говорите про майбутні проекти. Невже вдається все, за що беретеся?

– Звичайно, ні! Зроблено далеко не все, що заявлено, дещо – зроблено набагато пізніше, ніж планувалося. І накопичилися пара-друга проектів, які вперто гальмуються, незважаючи на свою пере-конливість...

З мадагаскарським контекстом усе зрозуміло: там перманентна урядова криза, країна знову роздирається «між двома президента-ми», аж ніяк не до міжнародних арт-концептів. Важче зрозуміти, чому застряг Футурологічний конгрес, ще в 90-х роках запропо-нований для Дніпропетровська, як ідеальне іміджеве рішення для цього супер-індустріального, напівкосмічного мегаполіса. Зворотним боком медалі, популярним додатком до елітарних дискусій мусив стати фестиваль мистецтв «Рідкісна птиця» – недарма ж місто ле-жить на середині Дніпра (точніше, його українського відрізка). Чес-но кажучи, я сам ще не брався всерйоз за втілення цього наміру, але мої друзі-ентузіасти час від часу кладуть роздруківку на стіл відповідальним чиновникам та потенційним спонсорам. Між іншим, кілька років тому вони бачили у високих кабінетах заяву з тією ж концепцією та тією самою назвою, але за дещо іншим авторством. (Сміється) Але надалі – така сама тиша. І я думаю: певно, в ідеї нема взагалі жодних перспектив, якщо вона не працює навіть тоді, коли її вкрали?..


17

– Колись ви писали щось кумедне про конкуренцію між росіянами та українцями в справі любові до південних країв, особливо до Мадагаскару...

– Так, писав років десять тому. Показово вже те, що статті мені замовили одночасно два московських ЗМІ – «Русский журнал» та «Украинское обозрение», що його очолював покійний нині Олек-сандр Руденко-Десняк, чудова людина та письменник, першопублі-катор російських перекладів Миколи Хвильового. Дозволю собі процитувати кілька фраз з «УО»: «…Звертає на себе увагу вража-юча частота українських прізвищ на ключових постах і у важливих пунктах культурної співпраці. Ім’я першого директора радянського Будинку дружби в Антананаріву – Андрій ЛАПОТЕНКО. Перший представник АПН на острові – Юрій ОЛЕЙНІЧЕНКО. Перший і беззмінний голова Товариства дружби СРСР–Мадагаскар, що пере-стало існувати разом із Союзом, – Юрій РОМАНЕНКО. Перший (і поки що беззмінний) директор російського Клубу друзів Мада-гаскару – Ігор СИДОРЕНКО. <...> Радянський тренер малагасій-ських збірних з футболу (і кавалер, між іншим, Ордена Заслуг перед Мадагаскаром) – Євген КОВАЛЕНКО. У книжки-фентезі «Острів Русь», де з Мадагаскаром ототожнюється Київська Русь – два автори: Юлій Буркін і Сергій ЛУК’ЯНЕНКО...» (Нагадаю, що Сидоренко – це моє прізвище за пашпортом.)

Так от, кілька місяців тому до мене звернулася в Москві автор першого російськомовного туристичного путівника по Мадагаскару та запропонувала стати науковим редактором цього піонерного ви-дання. Звуть автора – Ольга ЧЕРЕДНИЧЕНКО. Як я писав колись з іншого приводу, «ноу, как говорится, комментс!»

– І наостанок – побажання читачам від Ігоря Сіда.

– 2008 рік я практично цілком прожив в Україні. І побачив, що українська преса пише про Росію так само тенденційно та часто не-справедливо, як російська преса – про Україну. (Взагалі, хоча пози-тивні сторони в України та Росії сильно відрізняються, їх негативні


18

сторони сильно збігаються.) Тож хочу побажати читачам обох країн критичніше сприймати будь-яку інформацію в пресі, а в разі мож-ливості – більше спілкуватися між собою особисто, щоб не підпада-ти під медіа-стереотипи. Я цілком згоден із славетним українським філософом (за визначенням, знову ж, Жадана) Леонідом Кучмою, який висунув епохальний слоган «Україна – не Росія». Але ця мак-сима не значить, що якась із двох країн краща. Вони просто різні.

Cпілкувалася Наталка Пасічник

Юля Гушул «Сонцеглоти» (папір, гуаш) Юля Гушул «Банка» (папір, гуаш)

ЗАЕКРАННЯ Культреванш ¤ Богемний вісник № 7 (9) ¤ липень 2010

19

«Імаджинаріум доктора Парнаса»: шити білими натяками

(digest: саéт zaxid.net)

…скаржитися на диктатуру поетичного кіна в Україні – це завелика розкіш. Хоча б тому, що нам час од часу нагадують про цей жанр лише іноземці. Найближ-че нагадування відбудеться на початку лютого, коли в українському прокаті з’явиться стрічка американського живого класика Тері Гільяма «Імаджинаріум доктора Парнаса».

Не так давно довелося мені почути від знайомого режисера, у чому полягає найбільша біда вітчизняного кіномистецтва. «Наше кіно приречене, – казав він, – бо не може позбутися поетичного про-кляття. Хоч які б з’являлися таланти – всі вони опиняються в одній і тій-таки писаній торбі».

На користь цієї «містичної» версії можна було б за бажання на-громадити добрячу кучугуру аргументів. Дуже спокуслива це пер-спектива: уявляти нашу країну якоюсь відгородженою від часу та простору резиденцією кіношного естетизму, де кожна спроба творен-ня бойовика – це кармічний злочин, а сам тільки намір зняти горор волає про кару до самісінького неба; і де кожен може осквернити чистоту метафори, але ніхто не здатний позбутися її заради масового успіху.

А втім, скаржитися на диктатуру поетичного кіна в Україні, – це завелика розкіш. Хоча б тому, що нам час од часу нагадують про цей жанр лише іноземці.

Найближче нагадування відбудеться на початку лютого, коли в українському прокаті з’явиться стрічка американського живого кла-сика Тері Гільяма «Імаджинаріум доктора Парнаса».

Одразу мушу визнати, що я теж не люблю поетичне кіно. Але не тому, що вірю в його специфічне «українське прокляття». Бо якщо й існує тепер у світі його резиденція, то шукати її варто десь між недоїдками та сміттям на задрипанках голівудських кіностудій, чиї

ЗАЕКРАННЯКультреванш ¤ Богемний вісник № 7 (9) ¤ липень 2010

20

метафізичні філії щедро розкидані по всенькій планеті (звісно, крім на-шої гордої вітчизни).

Тері Гільям, творець Монті Пай-тона та його своєрідного гуморис-тичного канону, автор жорсткої та жорстокої до глядача стрічки «Кра-їна напливів», майже стандартного фантастичного трилера «12 мавп» та екранізації Хантера Томпсона «Страх і ненависть у Лас-Вегасі», – це низка карколомних перевтілень режисера, який настільки ж упізна-ваний за стилем, як і непередбачуваний у своєму жанровому виборі. Цього разу він виготовив двогодинний атракціон, в якому немає ні-чого, крім поезії.

Є в мене підозра, що початковий задум Гільяма не передбачав аж такого розпорошення сюжетної лінії, від якої у підсумку залишилося кілька клаптів, шитих білими натяками. Почасти це сталося вна-слідок загибелі виконавця однієї з головних ролей, Хіта Леджера, якого режисер вирішив замінити аж трьома акторами. За словами

Гільяма, він спробував розщепити образ авантюриста й шахрая Тоні на кілька іпостасей. Так, це була виму-шена й парадоксальна імпровізація. Човен тонув, і Гільям вирішив силь-ніше розгойдати його. Внаслідок цього внутрішня рима у верлібрі

режисера зникає, і вже на наступній сторінці текст розривають вкра-плення зорової поезії, мішанина різних шрифтів перетворюється на випадковий набір символів. Хоч як це дивно, численні сенсові втрати не зашкодили доктору Парнасу, а його страждання полегшили лише фінальні титри.

Зрештою, Гільям не вперше розродився стрічкою, що гіпнотизує са мою лише фантазією автора й оре чев леними мареннями. Хоча це, зда ється, перша його робота, яка безпо се редньо присвячена уяві та її межам.

ЗАЕКРАННЯ Культреванш ¤ Богемний вісник № 7 (9) ¤ липень 2010

21

Як і більшість поетичних тек-стів, які запам’ятовуються мені окремими рядками та метафо-рами, «Імаджинаріум доктора Парнаса» також залишив по собі жменьку розрізнених фрагмен-тів, у кожного з яких – мішок за плечима.

Гільям починає свою історію з того, що світ – це театр, о’кей, але ця теза потребує кількох уточнень. Бо театр настільки застарілий, обдряпаний і нецікавий для сучасного глядача, що його вистави на-віть не рятує присутність на сцені деміурга, доктора Парнаса. Вся слава і поклоніння – в минулому. Тепер він занадто старий і втомле-ний. Якщо простіше – це обшарпаний Дамблдор на останній стадії алкоголізму, який засинає під час п’єси і падає зі стільця. Так, свого часу він уклав невигідний контракт з демонічним містером Ніком, зіграним Томом Вейтсом (це не перша така його роль). Контракт іс-нує, проте Гільям і сам не знає, що там понаписувано. Зрештою, для стрічки має значення лише його неподоланність.

Доктор Парнас пропонує людям втілити мрії про ідеаль-не життя, – кожен може вва-литися в свідомість деміурга й оселитися там на деякий час. І в цьому є безпосередній інтер-ес чудового Тома Вейтса. Який саме – Гільям не знає. Нато-мість він пропонує низку сум-нівів і запитань.

Ось сходи до небесної вежі, і голос деміурга-Парнаса обвалюєть-ся на епізодичного дрібного негідника: «Ти гарно поводився? Напев-но, не дуже, якщо потрапив сюди».

Десь так цей розбишака й уявляв собі найближчі перспективи. Але проблема ось у чому: той, хто мислить наше існування, чию свідомість ми залюд нюємо своїми чеснотами і грі хами, може вияви-

ЗАЕКРАННЯКультреванш ¤ Богемний вісник № 7 (9) ¤ липень 2010

22

тись у підсумку не Господом, а дріб ною жертвою уго ди з дияволом, якимсь фокус ником із над мір ними повноваженнями. Та й диявол, якщо уважніше на нього по глянути, теж недалеко втік від спито-го доктора; вся його перевага – суто тактична, він виявився трохи спритніший. Гільям не просто створює якусь здрібнілу й жалюгідну модель вічного протистояння добра і зла, а ще й підпирає її низкою дивовижних метафор; чого варта лише його архітектурна галюцина-ція, в якій менший світ тримається на більшому, а той спирається на ще більший, – уявити істинний масштаб цієї вертикалі, звісно ж, неможливо, як немає жодного шансу визначити координати нашого земного перебування.

Режисер-сновида обрав для своїх міркувань форму, в якій при-близно однакове значення мають гігантські модельні черевички й бутафорне дзеркало, крізь яке кожен із нас може прошмигнути. І не має значення, віримо ми доктору Парнасу чи ні; набагато важливі-ше, чи не заснув він на сцені.

Михайло Бриних

Юля Гушул «Вечір» (тканина, акрил)

Юля Гушул «Вона» (тканина, акрил)

Юля Гушул «Рибний день» (тканина, акрил)

МАШИНА ЧАСУ Культреванш ¤ Богемний вісник № 7 (9) ¤ липень 2010

23

Правдива історія Великого Комбінатора(digest: саéт zostko.net)

Який би оце нелюд не знав Остапа Бендера?! Якщо хто й не читав творів Ільфа і Петрова, то напевно дивився одну з численних екранізацій про пригоди Великого комбінатора. Відомо, що Остап Бендер – образ збірний. Однак прототип усе-таки був, та ще який! Ім’я його – Осип Шор.

Народився він 30 травня 1899 р. у м. Нікополі (зараз – Дніпро-петровська область) у родині власника магазину колоніальних то-варів, купця другої гільдії Веніаміна Шора та Катерини (Куні)

Бергер – дочки великого одеського банкіра. Виріс Ося в Одесі, куди Шори переїхали, коли йому виповнився рік. Там сім’я Шорів мешкала у будинку №78 на вулиці Полтав-ської перемоги (нині Канатній). Осип, або Остап, як називали його домашні та друзі, був другою дитиною в сім’ї. Його старший брат Натан згодом зіграв у житті Остапа важливу роль. 1901 року їхній батько по-мер від серцевого нападу. Через кілька років Ка те рина Бергер вдруге вийшла заміж. Її обранцем став петербурзький купець Давид

Раппопорт. Від цього шлюбу народилася дівчинка Ельза, майбутня відома художниця. У1906 році юний Шор вступив до чоловічої гім-назії «Іліада». Через багато років Ільф і Петров «помістили туди» Остапа Бендера, який, як стверджують автори «Золотого теляти», на все життя запам’ятав «латинські винятки», зазубрені в третьому класі. Якщо виходити з оцінок, то до точних наук Ося мав більший хист, ніж до гуманітарних .Єдина трійка серед тринадцяти дисциплін у нього була з російської мови та словесності, зате з законознавства, зауважте, п’ятірка! Вступивши на фізико-математичний факультет Новоросійського університету, а потім передумавши навчатися в цьому чудовому виші, не маючи ні копійки в кишені, сімнадцяти-

МАШИНА ЧАСУКультреванш ¤ Богемний вісник № 7 (9) ¤ липень 2010

24

річний Осип-Остап вирушив до Санкт-Петербурга, щоб спробувати свої сили на механічному факультеті Технологічного інституту імені імператора Миколи I. Але, як кажуть в Одесі, недовго музика грала: студентські перспективи Шора «завалилися» 13 вересня 1917-го.

У Шора було безліч геніальних ідей, але він мріяв знайти курку, яка б несла йому золоті яйця. І він зустрів цю курку в буквальному сенсі. Осип знайшов її на дорозі, та щось у її зовнішньому вигляді було непристойне – вона не мала жодної пір’їнки. Попереду їх че-кало прекрасне майбутнє на сільськогосподарській виставці. Лиса курка стала знаменитістю. Одеські газети рознесли звістку про ди-вовижне відкриття вітчизняних селекціонерів, мрію кухарів і до-могосподарок – курку, яку не треба скубати! На це повідомлення одразу ж відреагувала м’ясна промисловість. Власники найбільших м’ясозаводів прислали до Одеси своїх агентів, яких було запроше-но до місцевого наукового товариства. Сивочолий професор прочи-тав їм довгу лекцію про революцію в галузі птахівництва. У ролі професора виступив переодягнений Шор. Фірма «Ідеальна курка» уклала контракти з найбільшими птахофабриками півдня Росії. Од-нак у призначений термін кури замовникам не надійшли. Власники заводів забили на сполох, але професора і фірму знайти не вдалося. Знайшли тільки курку, у якої на шиї висіла записка: «Ми, одеські селекціонери, також вивели курку без голови і кісток».

30 травня 1918 Осип Шор святкував своє 19-річчя. Вітати його зібралися вельми шановані люди – власник цукрового заводу Єв-лампій Кутякін, бандит Васька Косий та рабин місцевої синагоги Берштейн. Усі вони зверталися до іменинника з великою пошаною і дякували йому за геніальні ідеї. Купець Кутякін був зобов’язаний Осипу до кінця життя за те, що той допоміг позбутися його конку-рента купця Розенбаума. Обидва вони консервували вино цукром, і в обох воно прокисало, не доїжджаючи і до Самари. Шор нашептав купцеві Розенбауму таємний рецепт – якщо у вино додати борної кислоти, то воно не перетвориться на оцет, навіть доїхавши до Ха-баровська. Внаслідок цього Розенбаум розорився – у вина виявився такий насичений букет, що навіть останнім п’яницям продукт не пі-шов.


25

Банда Васьки Косого давно придивлялася до одного банку задля грабунку, але там були величезні двістікілограмові двері з кодовими замками, до яких неможливо було підступитися. Тільки поглянувши на будівлю банку, Осип зрозумів, що двері відкривати не потрібно, потрібно лише переодягтися сажотрусами і потрапити всередину че-рез пічні труби. Чи варто говорити, що Шор отримав свій відсоток після вчиненого пограбування.

Та найдотепнішу ідею він запропонував рабину. Берштейн хотів кращого життя для своїх парафіян і за порадою Осипа почав про-давати місця в райському саду. Для наочності на стіні синагоги була вивішена схема раю, представлена, як дорогий пансіонат. Внизу було почеплено прейскурант, де кожен міг обрати собі місцину до смаку і за гаманцем. На внески охочих рабин відреставрував синагогу і від-ремонтував власний будинок.

Проте, звичайно, особливої уваги заслуговує його десятитимі-сячна подорож із Москви до Одеси. Навколо панував хаос, ось і викручувався безгрішний Осип, як міг. Чим він тільки не промиш-ляв дорогою додому! Не вміючи до пуття грати в шахи, авантюрист представлявся гросмейстером, не тримаючи жодного разу в руках пензля, він влаштувався художником на пароплав, що курсував з агітаційними рейсами, навідувався в різні заклади як пожежний ін-спектор... Крім того, Осип одружився з огрядною жінкою, яка по-служила прототипом мадам Грицацуєвої. Зрозуміло, що зробив він це з меркантильних міркувань: у голодні часи дружина – власниця крамниці – справжня знахідка. Так і зиму пережив.

Наш герой повернувся до Одеси, коли було найважче. За дуже короткий період там змінилося чотирнадцять влад. На вулицях ору-дували банди Мішки Япончика. Місто тонуло у бандитизмі. Молоді одесити почали об’єднуватися в народні дружини під егідою місцевої міліції. Шорові фізичного розвитку ніяк не бракувало. Ще в гімна-зії він захоплювався класичною боротьбою, гирьовим спортом і фут-болом. Аби заробити на життя, Осип влаштувався в одну з таких дружин і незабаром став провідним оперуповноваженим з боротьби з бандитизмом Одеського карного розшуку. Він не шкодував нальот-чиків, а тих, які чинили опір під час затримання, нещадно ліквідо-

МАШИНА ЧАСУКультреванш ¤ Богемний вісник № 7 (9) ¤ липень 2010

26

вував. Спійманих допитували з таким запалом, що вони видавали спільників пачками. Природно, Мішка Япончик розпорядився опера Шора застрелити. У кафе на Ланжеронівській вулиці сталася зна-менита перестрілка, після якої банда не дорахувалася чотирьох на-йманих убивць, а Осип не отримав навіть подряпини.

І все-таки йому помстилися. Бандити вбили його брата, поета Ана толія Фіолетова. Напавши на слід, детектив особисто з’явився в бан дитську малину у Другому Заливному на Пересипі, виклав імен-ну зброю на стіл і запитав: «Хто з вас, негідників, убив мого брата?» У широкому піджаку, матроській сорочці і капітанці на голові, Шор, страшний і могутній, довго стояв перед убивцею, поки він каявся. А потім... простив йому. Всю ніч Остап провів у бандитів. При світ-лі недогарків вони пили чистий спирт, не розбавляючи його водою. Читали вірші вбитого поета і плакали. З першими променями сон-ця Остап сховав у дерев’яну кобуру маузер і безперешкодно пішов. Загибель брата подіяла на Шора гнітюче.Він присягнувся не брати більше до рук зброї, звільнився з карного розшуку і поїхав до Петро-града. Там одразу ж потрапив у в’язницю за бійку із громадянном, що образив його супутницю.

В ув’язненні Осип не затримався: звільнили колишнього опера, як тільки дізналися про його бойове одеське минуле і почали вмов-ляти піти на службу в Петроградський кримінальний розшук.

У 1934 році Шор їде в Челябінськ допомагати піднімати народне господарство своєму другові Василеві Іллічову, директорові трактор-ного заводу.

У 37-му Іллічова заарештовують співробітники НКВС у його службовому кабінеті. Остап учиняє з ними бійку. Вчи нок, без сум-ніву, вельми сміливий. Шора взяли під арешт, але він знову зро бив щось неймовірне – втік. Переховувався в Ленінграді, а потім пе ре-брався до Москви, де жив у свого одеського приятеля, відомого авто-ра «Трьох товстунів» і «Заздрості» Юрія Олеші.

Під час Великої Вітчизняної війни Остап намагається пробитися в блокадний Ленінград, де перебувають його родичі. Це йому не вда-ється. Врешті-решт внаслідок пережитого у нього розвинулася сер-йозна хвороба – екзема, яка переросла згодом у рак шкіри. Хворого


27

Остапа евакуйовують у Ташкент до його сестри, уже згадуваної Ельзи Раппопорт (до речі, першої дружини Леоніда Утьосова). Тут Осипа й вилікували. Після війни він із Ельзою переїхав до Москви.

Дітей у Шора не було – сім’ї Осип Веніамінович так і не створив. Людина мирної професії, він вийшов на пенсію за інвалідністю, але до останніх років працював провідником поїзда Москва-Ташкент. Ро-бочий графік виглядав так: 15 днів – на потязі в Ташкент, 15 днів – назад у Москву, місяць – у сестри, в крихітній кімнатці. Шор носив потертий макінтош і сандалети і на старості вже ні з ким не спіл-кувався. Перенісши два інфаркти й осліпнувши на одне око, Осип дожив майже до 80 років, і був похований на Востряковському кла-довищі в Москві у 1978 році.

автор невизначений, матеріал перекладено та адаптовано редакцією

Юля Гушул «Калейдоскоп» (папір, гуаш)

28

Юля Гушул «Хороший настрій» (папір, гуаш)

Юля Гушул «Окате» (папір, гуаш)

Культреванш. Богемний вісник. Щомісячний журналwww.kultrevansh.com № 7 (9). Липень 2010

Шеф-редактор: Роман Скиба Літредактор номера: Світлана Богдан

Відповідальний секретар: Наталка Пасічник Більд-редактор: boga4. Дизайн і верстка: Роман Коник

На обкладинці використані художні роботи: Юля Гушул. Розробка сайту: Олег Артюх

Редакція журналу не завжди поділяє думку своїх авторів, має право редагувати та скорочувати матеріали.

Рукописи не рецензуються і не горять. Автори, що прийшли по гонорари, не повертаються J

Гонорарний спонсор номеру: п. Михайло Барабаш (США)

Культреванш № 7 (9) - Липень 2010

Documents