Відділ культури і туризмуЧеркаської райдержадміністрації

КЗ „Районний організаційно-методичнийцентр бібліотечної та краєзнавчої роботи”

Черкаської районної ради

80 років від дня народження Юрія Герасимовича Іллєнка (9.05.1936 – 15.06.2010)

Мистецько-біографічний нарис

Черкаси 2016

85.37С 25

Свобода для митця – це талант (80 років від дня народження Юрія Герасимовича Іллєнка): мистецько-біографічний нарис/ Комун. закл. "РОМЦ БКР" Черкас. райради; авт.-укладач Л.В. Воскобійник. – Черкаси: [б.в.], 2016 – 12 с.

Внесок Юрія Іллєнка в розвиток і розбудову українського кінематографа ХХ століття важко переоцінити: режисерська, операторська, сценарна діяльність, пошуки в царині кінотеорії, робота щодо організації української кіносправи. Творчість видатного майстра, стала знаковою не тільки для українського кінематографа, але й увійшла до скарбниці світового кіномистецтва ХХ століття. А ще Юрій Іллєнко був одним із творців нового напряму в кінематографі — "українського поетичного кіно"

Видання адресоване учнівській та студентській молоді, бібліотечним працівникам, освітянам та широкому колу читачів

Автор-укладач Л.В. ВоскобійникКомп’ютерний набір Л.В. ВоскобійникВідповідальна за випуск В.М. Канюка

Підписано до друку 5.05.2016Тираж 5

Комунальний заклад "Черкаський районний організаційно-методичний центр бібліотечної та краєзнавчої роботи" Черкаської районної ради, 2016.

2

Я завжди вважав себе людиною, запрограмованою на боротьбу, мені здається, в тому і полягає зміст життя. У сутичках. З них і силу черпаєш, і поразку сприймаєш як передумову поступу.

(Ю. Іллєнко)

Юрій Іллєнко – талановитий український кінорежисер, кінооператор, сценарист, актор, продюсер, автор неперевершених кінострічок "Криниця для спраглих", "Білий птах з чорною

ознакою", "Лебедине озеро. Зона", "Молитва за гетьмана Мазепу", народний артист України (1987), лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка (1992), Державної премії імені Олександра Довженка за внесок у кіно (2005), академік Академії мистецтв України, єдиний з України академік Європейської кіноакадемії, кінопедагог. Постать Юрія Іллєнка у загальній культурі України стоїть дуже високо. Цінували його і зарубіжні митці, неодноразово запрошуючи його працювати за кордон. Митець увійшов до списку ЮНЕСКО "100 найкращих режисерів світу".

Народився Юрій Іллєнко 9 травня 1936 року в м. Черкаси. Батько — Герасим Савелійович — працював інженером на заводі у Дніпропетровську. Під час війни, у 1941 році, хлопчик разом із мамою та братами опинився в самому серці Сибіру — селі Філіповці Ординського району, на Обі. У 1944-му вони повернулись на спалену, спустошену, знекровлену Україну. У Черкасах не знайшлось достатньо дітлахів і вчителів, щоб відкрити другий клас, Юрію довелось вдруге вчитися в першому і то російськомовному. В 1946-му родина Іллєнків переїздить до Москви: батько, демобілізований з фронту, завербувався на найшкідливіше виробництво скловати "Ізопліт" аби мати можливість поставити дітей на ноги, дати їм пристойну освіту

Жили на робітничій околиці Москви. Повоєнний час був особливо важким, однак батьки знаходили можливість, аби прищепити дітям любов до краси, до навколишнього світу. Мама – Марія Тарасівна – була справжньою майстринею художньої вишивки. Батько захоплювався фотографією – навіть у бараці він знайшов місцину, де обладнав фотолабораторію.

Юрій мріяв стати архітектором (у 1950-ті роки професія була престиж-ною, бо країну відбудовували після війни), однак вступити на архітектурний факультет юнакові не вдалося: екзамени з професійних предметів здав на

3

"п'ятірки", але завалив математику і диктант. У приймальній комісії не знали, що робити – бачили, що він талановитий. Кілька разів дозволяли перездавати, але не склалося. Та його інтерес до архітектури не зник, а вже у зрілому віці втілився в справжньому "диві світу" — в будинку в с. Прохорівка на Черкащині, який Іллєнко особисто спроектував, створивши своєрідне продовження автохтонної сільської хати.

У 19 років Юрій вступив до Всесоюзного державного інституту кіне-матографії (ВДІК), на операторський факультет, у майстерню Б. Волчека, як і брат Вадим. Це був особливий період у радянському кінематографі – пора так званого "розкріпачення", творчого самовияву, піднесення людини на п’єдестал, її ідеалізації. Юрій Іллєнко був серед тих, хто плекав сміливі творчі задуми, був готовий творити нове кіно, тож ще студентом розпочав творчі пошуки.

В інституті Юрій познайомився зі своєю майбутньою дружиною Ларисою Кадочниковою, яка навчалась на акторському факультеті. Їхній шлюб тривав 18 років.

В 1960-му Іллєнко зняв дипломну роботу "Прощавайте, голуби" (перший в історії інституту повнометражний фільм) і отримав найвищі нагороди на світових кінофестивалях в Празі і Локарно за найкращу операторську роботу.

По закінченні навчання молодий оператор працював на Ялтинській кіностудії (1960-1963 роки). У 1962 році Юрій Іллєнко знявся у фільмі "Вулиця Ньютона, дім № 1", де зіграв молодого й талановитого фізика. Цій ролі він віддав багато власних почуттів та переконань, наділив героя рисами власної особистості.

Завдяки творчим експериментам у фільмі "Десь є син" (1962) Іллєнко-оператор набув іміджу професіонала, його роботою зацікавилися видатні режисери. З Київської кіностудії надійшла телеграма від Сергія Параджа-нова, який запросив Юрія працювати над фільмом "Тіні забутих предків", приуроченим до 100-літнього ювілею М. Коцюбинського.

Під час роботи над цією стрічкою склалася чудова мистецька тріада — режисер С. Параджанов, оператор Ю. Іллєнко і художник Г. Якутович.

4

Талановитими художниками були всі троє, тому й зуміли якнайповніше та якнайвиразніше розкрити в зорових образах зміст та ідею фільму, використовуючи композиційні, тональні, колористичні рішення та засоби тогочасної техніки. Після виходу в світ цей фільм за короткий час став лауреатом більш як ста міжнародних кінофестивалів і… приніс його творцям чимало клопотів на батьківщині. Бо стрічку, зняту за твором поетичного наповнення, що з любов’ю показала Гуцульщину та її людей, партійні ідеологи тут же витлумачили по-своєму, намагаючись звинуватити авторів в українському буржуазному націоналізмі.

На Україні лише через 25 років (у 1991 році) режисера С. Параджанова, актрису Л. Кадочникову, художника Г. Якутовича та оператора Ю. Іллєнка було відзначено Шевченківською премією. Іллєнко тоді, єдиний з цієї групи, відмовився від премії, пояснивши, що йому не потрібна нагорода за фільм який він робив 20 років тому. Хоча в "Тінях забутих предків» Юрій Іллєнко показав видатну операторську роботу, що заворожувала силою художності, неймовірною винахідливістю і красою. За кращу операторську роботу він одержав нагороду в Аргентині, мав відзнаки на інших фестивалях.

Це був тріумф. Після якого талановитий творець вирішив стати кінорежисером і кінодраматургом. Дебют Юрія Іллєнка у режисурі — "Криниця для спраглих" за сценарієм Івана Драча про винищення українського села.

Порівняно з фільмом "Тіні забутих предків", у якому буяла феєрія ко-льору та ефектного зображення, ця стрічка мала звужену творчу палітру — до чорного й білого кольорів. Однак краси у фільмі не стало менше — навпаки, вона трансформувалася в усі відтінки двох кольорів. Чорно-білим, контрастним зображенням у "Криниці для спраглих" сигналізувалась тривога з приводу моралі, людського егоїзму та байдужості до минулого і власного коріння. Режисер сфокусував увагу на проблемі міграції молоді, яка, залишивши рідні оселі, забула про старих батьків. Українське село, що споконвіку було осередком краси, заносить піском, а Криниця, з якої люди століттями пили воду, замулюється.

Фільм викликав потрясіння своєю мистецькою силою і правдою. Високу оцінку цьому фільму дали письменники, кіномитці після першого ж перегляду. Потрясіння викликав кінотвір і в офіційних колах, тому і був заборонений постановою ЦК КП України аж на довгих 22 роки…

Наступний фільм "Вечір напередодні Івана Купала" — алегорична історія України, було знято з екрану рішенням міністра культури СРСР Романова і покладено на полицю аж на 18 років. Фільм реабілітовано в 1988-му. В 1967 році дирекція Венеційського кінофестивалю персонально

5

запрошувала Юрія Іллєнка з фільмом "Вечір на Івана Купала" на фестиваль з гарантією головного призу "Золотий Лев" Святого Марка, але міністр культури СРСР Романов стверджував, що такого фільму взагалі не існує.

Партійне керівництво боялося непередбачуваного й талановитого митця, від якого можна було очікувати будь-яких несподіванок, тому майже на три роки його відлучили від кінозйомок. Проте Іллєнко не міг сидіти, склавши руки, його діяльна натура потребувала постійного пошуку та праці. Разом із Є. Хринюком він підготував сценарій до фільму "Маленька порція отрути" (за К. Паустовським), який мав знімати А. Войтецький. Але фільм заборонили.

Іллєнко поїхав до Москви, щоб на Мосфільмі, на експериментальній студії Григорія Чухрая зняти фільм про Катерину Білокур "Очі землі". Але новопризначений "міністр кіно" України — Василь Большак — вимагав перевести постановку на студію імені Олександра Довженка і вже через місяць ліквідував проект на вимогу ЦК КПУ.

В 1971 році на XXIV з'їзді комуністичної партії України вустами першого секретаря Львівського обкому КПУ тов. Добрика було заборонено наступний, третій фільм Іллєнка"Білий птах з чорною ознакою, як "найбільш шкідливий фільм, що колись було зроблено в Україні, особливо шкідливий для молоді". У фільмі вперше в історії було виведено як головного героя вояка УПА. Рятуючи себе, Петро Шелест, перший секретар ЦК КПУ, бо саме він дозволив показати фільм з'їздові, посилає «Білого птаха» на Московський міжнародний кінофестиваль. Фільм тріумфально виборює Гран Прі фестивалю, завдяки півгодинній овації шести тисяч глядачів кремлівського палацу з'їздів, де проходив кінофестиваль. Шелеста після цього зняли, фільм не випустили в прокат. Але на зарубіжні екрани він просочився.

Далі була дворічна еміграція в Югославію, де Юрій Іллєнко зняв фільм "Жівіо заінат", що перекладається як "живу наперекір всьому". Стрічка, в якій митець у поетичній формі оспівав боротьбу південних слов’ян проти турецьких загарбників, отримала "Срібну арену" на фестивалі в Пулі та приз за кращу чоловічу роль, але в Україні її так і не допустили на екрани.

А сценарій фільму "На поклони", у якому Ю. Іллєнко та І. Миколайчук звернулися до актуального на той час серед кінематографістів світового кіно мотиву самоаналізу митця, почали нищити ще під час його проходження через різні інстанції. Роботу над стрічкою зупиняли більше сорока разів. Проте здавати позицій Іллєнко не збирався. Режисер сподівався, що йому вдасться подолати спротив чиновників. Але часи змінилися, завданням новопризначеного керівництва була боротьба з

6

поетичним кіно, а отже — з Миколайчуком та Іллєнком. У процесі роботи першу назву фільму було змінено на "Мріяти і жити" (1974).

Це була остання робота Юрія з дружиною Ларисою Кадочніковою. У 1975 році вони розлучилися. Невдовзі Іллєнко одружився на починаючій актрисі Людмилі Єфіменко, яку він також знімав у своїх фільмах. Разом вони прожили майже 35 щасливих років. Людмила народила йому двох синів – Пилипа та Андрія.

У наступні роки Іллєнкові не дозволили реалізувати жодного проекту — ні п’єси про О. Довженка "Той, що чув лева", ні

сценарію "Ненаситець" (про гетьмана Мазепу); заборонили екранізацію творів Т. Шевченка "Великий льох" та "Варнак".

Юрій Герасимович не припиняв знімати, але в часи застою за можливість працювати в кіно доводилось платити незалежним художнім мисленням, згортаючи крила своєї образності та символічності. Вихід із цієї ситуації він побачив у спробі перенести на екран українську класику — драму-феєрію Лесі Українки "Лісова пісня". Кінострічку "Лісова пісня. Мавка" (1980) було удостоєно спеціального призу "За послідовні пошуки зображальних засобів кіно" на XIV Всесоюзному кінофестивалі у м. Вільнюсі.

Юрію Іллєнку не дали зняти стрічки "Князь Ігор", "Володимир Красне Сонечко", "Ярослав Мудрий". З цієї серії глядач побачив лише фільм "Легенда про княгиню Ольгу" (1983), до якого Юрій Герасимович сам написав сценарій.

Відображенням творчих пошуків Юрія Іллєнка став фільм, поставлений за оповіданнями Є. Гуцала "Солом’яні дзвони" (1988). Це — подорож "крізь час", яка відбувається шляхом занурення у спогади героя — Яшки Чернеги, хлопчика з багатодітної сільської родини.

На початку 1990-х роках, увібравши найновіші досягнення тогочасного кінематографу, Іллєнко повернувся до образів художньої мови у фільмі "Лебедине озеро. Зона" (1990), у якому дав оцінку країні, що існувала під знаком серпа і молота. Сюжет стрічки був навіяний розповідями С. Параджанова про його перебування у в’язниці.

На Каннському фестивалі фільм отримав два призи: ФІПРЕССІ — від Міжнародної федерації кінопреси та "Ескор" — від незалежної молодої кінокритики. Однак в Україні стрічка "Лебедине озеро. Зона" у прокат так і

7

не вийшла. З ексклюзивними правами щодо показу її придбала російська телекомпанія ОРТ і поклала на полицю.

Після "Лебединого озера..." творча пауза Юрія Іллєнка тривала понад десять років. Однак він навіть не думав здаватися: написав сценарій "Агасфер", монографію "Парадигма кіно" — перший в Україні підручник із кінорежисури; писав статті для українських видань; викладав на кінофакультеті Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. І.К. Карпенка-Карого; влаштовував виставки власних живописних і графічних творів. Юрій Герасимович зізнавався: "...нічого, більш вражаючого, аніж кіноробота, немає. Я вже десять років у простої — і мені регулярно сняться сни, що я знімаю кіно. Я прокидаюсь щасливий, а потім з жахом усвідомлюю, що це просто сон".

Можливість знімати кіно з’явилася тільки в 2000 році, коли було виділено кошти на фільм про гетьмана Мазепу. Іллєнко добре усвідомлював, що ця стрічка може стати для нього останньою. Тож вклав у неї все, до чого йшов майже все своє життя, щоночі бачачи уві сні епізоди, які прагнув втілити на екрані.

Фільм "Молитва за гетьмана Мазепу" шокував усіх, хто не звик бачити кіно такої зображальної концентрації: яскраві фарби, розкішні бутафорії, що посилюють оригінальність містифікованих образів. Іллєнко виявив себе як неперевершений майстер сюрреалістичного напряму в кінематографії.

Принципово важливою для режисера була назва стрічки. "Молитва..." — як протистояння Анафемі, яку церква наклала на Івана Мазепу в 1709 році, і яку так і не було відмінено.

Фільм "Молитва за гетьмана Мазепу" (2002) показаний "поза конкуренцією" в офіційній програмі Берлінського МКФ, отримав приз "Золота Рибка" за кращий іноземний фільм на XXIX МКФ "Інське кінолято" в Польщі. Для показу в Росії "Молитву..." заборонив тодішній міністр культури РФ Михайло Швидкой. Утім, це стосувалося не лише Російської Федерації. В Україні стрічку зняли з кіноекранів, заборонили для показу на телебаченні, не випустили на відео. Не пустили фільм і за кордон, хоча було багато пропозицій, які перекривали видатки на нього в десятки разів.

8

Цей фільм став сьомим фільмом Юрія Іллєнка, який заборонила влада, не рахуючи заборонених сценаріїв (з 42 написаних сценаріїв лише 7 стали фільмами). Заборона "Молитви... " стала поштовхом до рішучого кроку Іллєнка — він пішов з кіно.

Поза межами кінематографа Іллєнко виявив себе як блискучий, оригінальний літератор. На сторінках тритомника Юрія Іллєнка "Доповідна Апостолові Петру" він відверто розповів про своє життя, побудувавши розповідь на основі власної біографії, спогадів про зйомки стрічок, до створення яких був причетний. Використав і традиційний для фантастів прийом подорожей у часі.

Книга афоризмів Юрія Іллєнка "Криниця для спраглих", побачила світ вже після смерті Великого Майстра. За словами Ірини Фаріон: "Він мислив бездонно, бачив невидиме, знав непізнане, відчував завтрашнє — впаковував це у стисло-філігранні згортки слів, як у кадри, що застигали істинами та мистецтвом".

У всіх своїх фільмах — чи на матеріалі сучасності ("Криниця для спраглих", "Лебедине озеро. Зона"), чи на матеріалі історії ("Білий птах з чорною ознакою", "Легенда про княгиню Ольгу", "Молитва за гетьмана Мазепу"), чи на міфологічному матеріалі ("Вечір на Івана Купала", "Лісова пісня. Мавка") Юрій Герасимович уперто і натхненно відроджував міф України. Показуючи рідну землю навіть у часи, коли вона була виснажена і занесена піском, понівечена вибухами й смертями, він освідчувався їй у любові.

За якимось містичним збігом Юрій Іллєнко відійшов у Вічність 15 червня — того ж дня, коли народився Іван Миколайчук — його великий друг, однодумець, побратим. Прах митця покоїться в капличці, яку Юрій Іллєнко збудував на власному подвір’ї.

Наш талановитий земляк протягом сорока восьми років роботи в кіно половину з них був по суті безробітним. Та, незважаючи на всі перепони і переслідування, він став і лауреатом Державної премії імені Тараса Шевченка, і народним артистом України, академіком Академії мистецтв України, професором кафедри кінорежисури і кінодраматургії, Почесним доктором "Міжнародної кадрової академії". Був нагороджений орденами Трудового Червоного Прапора, "Знаком пошани", "Медаллю Миру" та Почесною відзнакою Президента України (1996).

9

Юрій Іллєнко: факти біографії та творчості

Юрій Іллєнко мав дві дати народження: 9 травня 1936 року він народився у місті Черкаси на вулиці Калініна, 62, у будинку свого діда, а 18 липня був зареєстрований у місцевому ЗАГСі, тож по документах пишуть по-різному.

Всі фільми, починаючи зі студентських, митець спершу малював. Практично всі підручники він перемалював, усі портрети, які були в підручниках, за що його перший раз вигнали зі школи. Далі Юрія постійно виганяли, а з Інституту кінематографії навіть двічі. Саме за малювання.

Під час навчання у ВДІКу часто заходив у гості до поетеси Белли Ахмадуліної. Ходити із самвидавом по Москві було небезпечно, вона дозволяла йому читати вдома заборонені твори.

Кумиром Юрія Герасимовича був американський режисер Орсон Веллс, на його честь він назвав улюбленого собаку-ротвейлера.

Колекціонував старі наручні годинники.

Фільм "Криниця для спраглих" знімали у селі Трушівці Чигиринського району нашої області. Це місце славиться дивовижними піщаними кучугурами.

Зайнятий зйомками фільму “Жівіо заінат” в Югославії, Юрій Іллєнко з передачі “Голос Америки” почув, що його офіційно запрошують підписати контракт із Голівудом. Мовляв, просто не можуть його в СРСР знайти. Через якийсь час чорногорський продюсер Чедо Булевич передав Іллєнкові сам контракт і у порту Бар провів на пором: “Дав двісті доларів і сказав: з капітаном узгоджено, замовляй кожні 15 хвилин порцію віньяку і за три години дістанешся Італії. Я зійшов з порому, бо знав, що коли рушу в Голівуд, моїх двох братів у Києві — Вадима і Михайла… рушать туди, куди й Стуса”.

Малював олійними фарбами, здебільшого портрети дружини Людмили. У Києві (1968) і Відні (1992) пройшли виставки його живописних робіт.

10

Використані джерела1. Борщ М. Талант пошанований світом / Микола Борщ // З вершин

славетних черкащан. – Черкаси: Вид. С.Г. Кандич, 2013. – С. 259 – 264.2. Борщ М. Юрій Іллєнко народився в Черкасах / М. Борщ // Черкаський

край. – 2011. – 22 лип. (№ 55). – С.6.3. Бухарева Т. Вдова Юрия Ильенко Людмила Ефименко: "Юра попросил

сыновей его поднять. Посмотрел в окно, откуда виден Днепр, и умер у них на руках" [Електронний ресурс] / Таисия Бухарева // Сайт "Факты и комментарии". – Текстові дані. – Режим доступу: http://fakty.ua/14869-vdova-yuriya-ilenko-lyudmila-efimenko-yura-poprosil-synovej-ego-podnyat-posmotrel-v-okno-otkuda-viden-dnepr-i-umer-u-nih-na-rukah (дата звернення: 28.04.2016). – Назва з екрана.4. Зеленько Л. У Прохорівці вшанували пам'ять Юрія Іллєнка / Лариса

Зеленько // Перс Центр. – 2009. – 19 вересня (№25). – С. 7.5. Іллєнко Юрій Герасимович [Електронний ресурс] // Сайт Чернігівської

ОУНБ імені В.Г. Короленка. – Текстові дані. – Режим доступу: file:///C:/Users/bibliomist/Desktop/%D0%86%D0%BB%D0%BB%D1%94%D0%BD%D0%BA%D0%BE/%D0%86%D0%BB%D0%BB%D1%94%D0%BD%D0%BA%D0%BE%20%D0%AE%D1%80%D1%96%D0%B9%20%D0%93%D0%B5%D1%80%D0%B0%D1%81%D0%B8%D0%BC%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87.htm (дата звернення: 28.04.2016). – Назва з екрана.6. Корженко С., Столярчук І. Режисер Юрій Іллєнко помер від раку

[Електронний ресурс] / Світлана Корженко, Іван Столярчук // Сайт «Газета по-українськи». – Текстові дані. – file:///C:/Users/bibliomist/Desktop/%D0%86%D0%BB%D0%BB%D1%94%D0%BD%D0%BA%D0%BE/%D0%A0%D0%B5%D0%B6%D0%B8%D1%81%D0%B5%D1%80%20%D0%AE%D1%80%D1%96%D0%B9%20%D0%86%D0%BB%D0%BB%D1%94%D0%BD%D0%BA%D0%BE%20%D0%BF%D0%BE%D0%BC%D0%B5%D1%80%20%D0%B2%D1%96%D0%B4%20%D1%80%D0%B0%D0%BA%D1%83%20_%20%D0%9D%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D0%BD%D0%B8%20%D0%BD%D0%B0%20Gazeta.ua.htm (дата звернення: 29.04. 2016). – Назва з екрана.7. Режисер Юрій Іллєнко збудував на Черкащині капличку, де й покоїться

нині його прах // "Прочерк". – Текстові дані. – Режим доступу: file:///C:/Users/bibliomist/Desktop/%D0%86%D0%BB%D0%BB%D1%94%D0%BD%D0%BA%D0%BE/%D0%A0%D0%B5%D0%B6%D0%B8%D1%81%D0%B5%D1%80%20%D0%AE%D1%80%D1%96%D0%B9%20%D0%86%D0%BB%D0%BB%D1%94%D0%BD%D0%BA%D0%BE%20%D0%B7%D0%B1%D1%83%D0%B4%D1%83%D0%B2%D0%B0%D0%B2%20%D0%BD%D0%B0%20%D0%A7%D0%B5%D1%80%D0%BA%D0%B0%D1%89%D0%B8%D0%BD%D1%96%20%D0%BA%D0%B0%D0%BF%D0%BB%D0%B8%D1%87%D0%BA%D1%83,%20%D0%B4%D0%B5%20%D0%B9%20%D0%BF%D0%BE%D0%BA%D0%BE%D1%97%D1%82%D1%8C%D1%81%D1%8F%20%D0%BD%D0%B8%D0%BD%D1%96%20%D0%B9%D0%BE%D0%B3%D0%BE%20%D0%BF

11

%D1%80%D0%B0%D1%85%20%E2%80%94%20%D0%9F%D0%A0%D0%9E%D0%A7%D0%95%D0%A0%D0%9A.%D1%96%D0%BD%D1%84%D0%BE.htm (дата звернення: 28.04.2016). – Назва з екрана.

Науково-популярне видання

«Свобода для митця – це талант»80 років від дня народження Юрія Герасимовича Іллєнка

(9.05.1936 – 2010)

Мистецько-біографічний нарис

Автор-укладач Л.В. ВоскобійникКомп’ютерний набір Л.В. ВоскобійникВідповідальна за випуск В.М. Канюка

Підписано до друку 5.05.2016Тираж 5

Видавець:Комунальний заклад «Черкаський районний організаційно-методичний

12

центр бібліотечної та краєзнавчої роботи» Черкаської районної ради18000 м. Черкасивул. Дахнівська,52e-mail: bibliotekaromc@gmail.com

13