Н А Ш П Е Р Е Д П Л А Т Н И Й І Н Д Е К С – 3 3 5 4 5

2019 рікСічень

Число 1 (395)Видання Історичного клубу “Холодний Яр”

БЕРЕМО З ІСТОРІЇ ВОГОНЬ, А НЕ ПОПІЛ

Д О Р О Г І Д Р У З І Т А О Д Н О Д У М Ц І !

АФОРИЗМИ МОГО ДІДУСЯ

У Вишгородській районній бібліотеці, у школі вихідного дня з поглибленим вивченням україн-ської мови, Роман Коваль прочитав лекцію. Почав він з тези про необ-хідність плекати вояцьку психоло-гію нашого народу. “Нещодавно Україну і світ облетіла вістка про захоплення українських кораблів та українських моряків, – сказав Роман Коваль. – Наша преса переповнена обуренням діями Росії і співчуттям до полонених. Деякі журналісти на-віть намагаються зобразити наших моряків героями, – хоч вони, маючи зброю, не прийняли бою. Політики, військові й преса виправдовують наших моряків, мовляв, сили були нерівні, правильно зробили, що зда-лися, живими ж залишилися! Якщо керуватися такою логікою, нам, очевидно, варто вже капітулювати, бо ж Росія сильніша – і людським по-тенціалом, і військовим.

Пригадуєте, як рік тому, під час новорічного обміну полоненими, жінки щиросердечно вітали наших, які верталися з полону: “Герої! Ге-рої!” Чи герої?..

У Радянському Союзі під час війни з німцями було не так. Якщо ти потрапив у полон – ти зрадник. Такий принцип. Жорсткий? Так! Але червоноармієць бився до ос-таннього, не здавався і коли був у меншості. Пригадуєте міфологізо-ваний подвиг 28 панфіловців, які прийняли бій з переважними сила-ми німців? Пригадуєте пісню:

Врагу не cдается наш гордый “Варяг”, пощады никто не желает.

А подвиг маленького фінського народу, який героїчно став в оборо-

ні своєї землі наприкінці 1930-х – на початку 1940-х проти величезного Радянського Союзу?

Уславили себе у віках 300 спар-танців, які стали проти величезної армії перського царя Ксеркса. Ми пам’ятаємо їхній подвиг і через 2500 літ. Не забули й героїзм вояків Армії УНР. Але міністр оборони Полторак виправдовує капітуляцію наших вій-ськовослужбовців. І це чують інші українські вояки. Які висновки вони зроблять? “То й ми наступного разу здамося, нащо нам ризикувати своїм життям в обороні Батьківщини?” З таким міністром оборони ми війни не виграємо! Людина з такою нево-яцькою психологією не має мораль-ного права очолювати наше військо”.

І Роман Коваль детально розпо-вів про бій 13 козаків Армії УНР про-ти трьох сотень москалів-червоноар-мійців на Поділлі під с. Котюжанами 11 листопада 1920 року. У тому бою 10 козаків і 2 хорунжих під проводом сотника Михайла Шила, командира 3-ї сотні Лубенського полку ім. Мак-сим Залізняка, розбили червоний батальйон, взявши в полон 272 чер-воних окупантів. Начальник штабу 2-ї бригади Окремої кінної дивізії Армії УНР підполковник Адріан Ма-рущенко-Богданівський написав, що сотник Шило в бою під Котюжана-ми “предосконало підтвердив” вій-ськовий афоризм про несподіванку (“Найкращий привілей, який дає війна, є несподіванка: вона дощен-ту нищить ворога”). І зазначив, що досягнув такого успіху Шило завдя-ки “бистрій орієнтації в складних обставинах бою, знанню кавалерій-

ської служби, умінню вгадати воро-жі наміри і непохитній рішучості”.

Розповів Роман Коваль і про подільського отамана Якова Ор-ла-Гальчевського, який до бою йшов “як дівка до танцю”, і про ге-роїчну Гуцульську сотню УСС, яка йшла на бій з Росією як на свято, і про командира 3-ї сотні полку гай-дамаків Холодного Яру Сидора Тем-ного. Всі вони прагнули герцю з ро-сіянами і йшли до бою як до танцю.

“А зараз правнуки цих героїв хо-ваються від війни у Європі, а часто і в Росії… Плекати героїчний дух треба змалечку, зі шкільної парти. А для цього треба вивчати рідну іс-торію, яка дає безмежну кількість прикладів для нашої національної гордості”. І Роман Коваль звернув-ся до козака Михайлика, який був присутній на зустрічі, з проханням зачитати присягу 2-го Запорозького полку. Козака Михайлика двічі про-сити не треба. Він з почуттям проде-кламував:

Тобі, мій краю дорогий,Складаю я свою присягу –Тебе любить, Тобі служить,За Тебе вмерти біля стягу.І прапор наш жовто-блакитнийКлянусь довіку боронить.І за народ забутий, рідний,Останню кров свою пролить.

Старші люди щиро дякували Михайликові оплесками.

Після нього виступив хор “Лю-бисток” із с. Демидова.

Організували зустріч, у якій взяли участь з півсотні осіб, радник міського голови Степанія Сідляр і депутат Вишгородської міської ради Валерій Виговський, який на знач-ну суму закупив для шкіл і бібліотек м. Вишгорода книжки Історичного клубу “Холодний Яр”. Щира подяка організаторам і тим вишгородцям, які прагнуть пізнати героїчну істо-рію нашої Батьківщини!

Козакам слава!

Історичний клуб “Холодний Яр”На світлинах – “Запорозька Січ”

Юхима Божка. Заліщики, весна 1919 р. та картина хорунжого Теодо-ра Грінченка “Гордієнківці по дорозі в околиці м. Умані після здобуття Ставища Запорожською групою від денікінців”.

Основною метою діяльності Іс-торичного клубу “Холодний Яр” є дослідження боротьби українсько-го народу за побудову національної держави, відновлення історичної справедливості щодо полеглих, увічнення їхнього подвигу.

Члени Історичного клубу “Хо-лодний Яр” зробили чимало добрих справ.

Історичний клуб “Холодний Яр” – це відроджені могили героїв, це десятки книжок і фільмів про Визвольну боротьбу, сотні радіо-передач і вечорів пам’яті героїв, тисячі статей. Це робота в архівах.

Це пам’ятники українським геро-ям, меморіальні дошки, перейме-нування вулиць на їхню честь. Це Всеукраїнські щорічні вшанування героїв Холодного Яру, які, на думку Юрія Сиротюка, стали головною культурною подією року.

Завдяки великій праці ми стали – колись зруйнованою ворогом – лан-кою між героями доби УНР і ниніш-нім поколінням, яке має реалізувати нарешті державницьку ідею вояків Армії УНР, отаманів нескореної Укра-їни та вояків УПА.

Хто бажає сприяти діяльності Історичного клубу “Холодний Яр”,

просимо надсилати пожертви на наш рахунок: р/р: 26003052681886, МФО: 320649, ЄДРПОУ: 41265356, ПАТ КБ “Приватбанк”.

При сплаті вказувати призна-чення платежу: “безповоротна фі-нансова допомога”.

Здійснити внесок можна і на картку скарбника Історичного клубу “Холодний Яр” Марини Хаперської, ПриватБанку: 5168 7427 1193 6546.

Щиро дякуємо за бажання допо-могти у шляхетній праці Історично-го клубу “Холодний Яр”.

Історичний клуб “Холодний Яр”Краса не потре-

бує прикрас.Вір не тому, що

говорять, а тому, про що мовчать.

У всесвіті центру нема, є тільки по-чаток.

Ніхто не знає, що він може.

Нещасна людина, яка не має про кого думати.

Стид – це сублімований страх. Невже він доживає свій вік?

Виховувати легше, ніж перевихо-вувати.

Як не збрешеш, то правди не діб’єшся.

Патріотизм, батьківська і дружня любов – це родовий інстинкт самоз-береження.

Індивід гине, а нація залишається.

Сільвестр БАРИКДо 1975 р.

“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України

В І Ч Н А С Л А В А !

БОЛБОЧАН У ЗАПОРІЖЖІ

ГАВРИЛКО, КОБЗАР І МИ

ЗРОБИ ЯК ЄВДОКІЯ ДОБРОВОЛЬСЬКА!

50 років тому, 10 січня 1969 р., у м. Первомайську Миколаївської обл. помер Олексій ЗДОРОВЕЦЬ-КИЙ, козак 1-ї Запорозької дивізії, учасник Першого зимового походу Армії УНР, учасник переможного бою під м. Вознесенськом, батько Тамари Здоровецької, козачки Істо-ричного клубу “Холодний Яр”.

Вічна слава!

На світлині – Олексій Здоро-вецький і Мефодій Мацковий, ко-зак отамана Андрія Гулого-Гуленка та 1-ї Запорозької дивізії Армії УНР. Ананіїв, 10 березня 1919 р.

На стіні Запорізького обласно-го театру ляльок малюють мурал,

на якому зображено українських воїнів різних епох. Центральну ча-стину зображення займає портрет полковника Армії УНР Петра Бол-бочана. Поруч із ним – зображення козака та сучасного українського військового. Автор ескіза муралу – художник Михайло Дяченко. Робо-ти з розпису фінансує бюджет Запо-різької області.

За словами директора депар-таменту культури, туризму, націо-нальностей та релігій Запорізької ОДА Владислава Мороко, образи запорозького козака, Болбочана і сучасного учасника бойових дій символізують тяглість української військової традиції.

Петро Болбочан – видатний український воєначальник, який увійшов в історію як один з найкра-щих полководців УНР.

Радіо “Свобода”

Здавалось, усі роботи скуль-птора Михайла Гаврилка знищено. Та книга Романа Коваля “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” ви-кликала не тільки інтерес до цієї унікальної постаті, а й пошук його робіт. І вони почали виринати на світ Божий…

І ось нова знахідка! В Іва-но-Франківську у приватному помешканні знайдено Гаврилків образ Тараса Шевченка в плоско-різьбі, тонованій під бронзу. Розмір 61х41 см. Створений у Болехові в 1911 році. Придбати його можна було в торгівлі “Надія”. У Болехові тоді створили стипендійний комі-тет ім. Шевченка, який дбав, щоб кошти за продаж барельєфів ішли

на фонд та Рідну Школу. З цього невеличкого містечка і був приве-зений у Станіславів скульптурний портрет Тараса Шевченка.

Ніхто із членів родини франків-ців уже не пам’ятає, як у них з’явив-ся цей образ Кобзаря. Він переда-вався від батька до сина, до онуків. І зберігся до наших днів!

А ми, болехівці, пишаємося, що в центрі нашого міста поруч із пам’ятником Наталії Кобринській від вересня 2014 року є й пам’ятник Михайлові Гаврилку!

Полтавським козакам і болехів-ським козачкам слава!

Лариса ДАРМОХВАЛм. Болехів, Прикарпаття

Газету “Незборима нація” по-стійно передплачує Євдокія Добро-вольська із с. Погар Сколівського району Львівської області, але че-рез утрату зору вже не читає її 7 ро-ків. Передплачує, щоб допомогти газеті. Роздає людям. І на 2019 рік вже передплатила!

Напишіть, будь ласка, у газеті їй подяку за підтримку Вашої УКРАЇН-СЬКОЇ газети.

Олексій ДМИТРАХм. Рудки Самбірського р-нуЛьвівська обл.

“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України

2 НЕЗБОРИМА НАЦІЯ Число 1 (395) 2019 р. Січень

Олена Степанівна Барик народи-лася 23 вересня 1893 р. в Куликові, що під Львовом. Була громадянкою Австро-Угорської імперії, сповіду-вала греко-католицьку релігію. На-селення Куликова жило із шевства, кушнірства, кравецтва та гендлю-вання. Про куликівців у Львові го-ворили з усмішкою, може, й зверх-ньою: “Куликівці? О, то мудралі!”

Олена Курило (Барик) зі своїм чоловіком Василем жили на вулиці Загорода, через стежку з родиною Агати Турчинської, майбутньої письменниці, яка у своєму тво-рі “Бузькове зілля” (Київ: Дніпро, 1982) вивела своїх сусідів світлими барвами.

“Ліворуч від нашої хати, як було іти з містечка, стояла хата добрих наших сусідів Курил, – писала Ага-та Турчинська. – Туди недавно при-йшла з жовківського передмістя го-лубоока, із золотою косою навкруг голови, молода невістка Оленка Ба-ричиха. До неї в гімназичній фор-мі ходив не раз її молодший брат Сильвестр, що навчався у Львові, і ми заздро поглядали на нього. Для нас він був уже пан. На весілля до Оленки Баричихи ми бігали диви-тися, і нас там добре гостили. І те весілля, і щире гостювання пам’ят-не мені, як наша вулиця (Загоро-да)”.

На іншій сторінці своєї книги Ага-та Турчинська зазначає, що колись польський король Ян III поселив у Куликові турецьких і татарських бранців, які виробляли коци і бур-ки. Турчинська пише, що її родину по-вуличному прозивали Турками: на її маму казали “стара Турчиха”, а на батька – Федько Турко. Жили в Куликові й Шахи та інші люди з ту-рецькими і татарськими коренями у прізвищах.

Ця інформація прояснює ситуа-цію мого родоводу по материнській лінії. Дослідник прізвищ тюрксько-го походження Микола Баскаков у своєму дослідженні “Русские фамилии тюркского происхожде-ния” (Москва: Наука, 1979) писав, що ймовірною основою прізвища Барик може бути старотюркське слово baryg, що означає “тонкий, худий, худорлявий”. Це слово тюр-ки запозичили з фарсі (barik) – “ху-дий”. Імовірним етимоном цього прізвища, пише Микола Баскаков, могло бути слово barag (собака з во-лохатою і довгою шерстю, який від-значався незвичайною швидкістю і спритністю й вважався найкращим серед мисливських собак). Назва цього собаки часто використову-валася серед тюркських народів як чоловіче ім’я, наприклад ім’я поло-вецького хана Барак.

Отже, завдяки рішенню Яна III розселити турецьких і кримсько-татарських бранців у Куликові й виникла мамина гілка мого роду, тобто в мені нуртує половецька або ж кримськотатарська чи турецька, а може, й іранська кров. Та все одно я почуваю себе стовідсотковим українцем... Який має симпатію до

кримських татар та іранців. І вва-жає їх братніми народами.

Є в Агати Турчинської й такий аб-зац: “Жінки в Куликові переважно займалися гендлюванням: ходили по околишніх селах з великими ко-шиками і скуповували масло, яйця, сир. А потім це все тягли на собі до Львова на ринок”. Коло цього аб-заца моя мама олівцем дописала: “Моя бабуся Марія...”

Як же опинилася ця гілка мого роду на Київщині? З маминих роз-повідей знаю, що її батьки були біженцями Першої світової війни. До Переяслава приїхали 1915 року. Агата Турчинська пише, що бага-то куликівців “надіялися на ласку руського царя”, багато з них хворі-ли на “москвофільський дурман”. І коли православний священик, який з’явився разом із приходом росій-ських військ, 1915 року, у час росій-ського відступу збирав людей коло церкви і радив рушати на схід, “бо війна повертає вже сюди і тут бу-дуть великі бої”, люди з розумінням поставилися до його аргументів. Може, того священика послухали і мої рідні...

Знаю напевно, що в момент виїз-ду мого дідуся Василя і бабусі Оле-ни хата їхня запалала. Тепер уже не згадаю, чи ворог її підпалив, чи самі вони запалили, рушаючи на схід...

Уже в Переяславі Олена Степанів-на народила Надійку – мою маму.

Олена Курило померла 24 грудня 1968 р. в Києві.

Вона любила мене, опікувалася. Ця світлина на підвіконні бабусиної квартири на Тарасівській вулиці в Києві, куди ми так охоче з братом Андрієм приїжджали з Горлівки, засвідчує, як вона ніжно мене обе-рігає.

Вічна любов і подяка, моя дорога бабусю Олено!

Роман КОВАЛЬКиїв, 24 грудня 2018 р.

Друзі мої! Є дуже хороша нови-на: за рекомендацією Міністерства освіти у програмі з історії для 10-го класу з’явилася тема про Холодний Яр. Ця яскрава частина нашої істо-рії була табу в радянські часи та, на жаль, і в незалежній Україні.

Але крига скресла! Завдяки до-слідникам, які відкрили для нас цю таємницю! Роман Коваль вже понад 20 років досліджує Холодний Яр, його історію, отаманів. Ним написа-но безліч книжок, 10 разів він пере-видав легендарну книгу “Холодний Яр” Юрія Горліса-Горського.

Мій чоловік Олександр Навроць-кий став членом Історичного клубу “Холодний Яр”, згодом прийняли й мене – це велика честь для нас! Зна-ючи, що Олександр уже не перший рік бере участь у вшануванні героїв Холодного Яру, вчителька історії по-

просила Олександра провести урок про Холодний Яр.

Під час лекції Олександр показав копію прапора Холодного Яру, кни-ги, брошури, фото та фільм. Діти сприйняли це із захопленням. Я впевнена, що в них з’явиться бажан-ня перечитати книги та обов’язково відвідати цю легендарну землю.

Не можу передати, яка я рада, що в школі учні матимуть змогу позна-йомитися з героїчними сторінками нашої історії! Цього б не сталося без багаторічної діяльності Історичного клубу “Холодний Яр”!

Слава козакам-холодноярцям! Їхні нащадки зараз нас захищають на Сході!

Тетяна НАВРОЦЬКАІсторичний клуб “Холодний Яр”Одеса

З Борисом Дмитровичем Анто-ненком-Давидовичем мене звела потреба вдосконалення української науково-технічної термінології і взагалі нашої дощенту занедбаної технічної лексики.

1972 року я вирішив написати для вищої школи підручник з теорії обробки металів тиском. Звернувся з відповідною пропозицією до ви-давництва “Вища школа” і тодіш-нього заступника міністра вищої і середньої спеціальної освіти УССР В. Маланчука. Тривале листуван-ня не дало бажаного результату: підручник мені не дали написа-ти, оскільки, мовляв, є аналогічні підручники російською мовою. Та лиха без добра не буває. Завдяки своєму намірові я мав нагоду дов-ший час спілкуватися в питаннях рідної мови з її великим знавцем Борисом Дмитровичем. Двадцяти-дворічне поневіряння у в’язницях і таборах ГУЛАГу не згасило в ньому палкої любові до рідного слова…

Одного разу я запитав Бориса Дмитровича про Володимира Сосю-ру. І ось що він написав мені в листі від 31 травня 1979 року.

“Питаєте, як я розцінюю по-стать В. Сосюри? Маєте рацію: це,

справді, була дуже емоційна й екс-пресивна людина, інколи й слабо-духа. Мені здається, що він трохи й хитрував, удаючи “наївнячка”, а за сталінщини й божевільного, що врятувало його від загибелі, на яку він мав усі шанси.

Наприкінці 20-х років В. Сосю-ра як член партії проходив чист-ку. Надій на те, щоб залишитися в партії, – в нього не було ніяких: сам він жив тоді дуже розбещено, міняючи мало не щомісяця жінок, а минуле теж погане – козак 3-го Гайдамацького полку… Як на те, й голова чистильної комісії була стара “дева”, за висловом Сейфулі-ної, – “женщина, просидевшая на партийной работе свой пол”. І що ви думаєте? Наш Володя попросив цю “деву” дозволити йому прове-сти її додому, щоб поговорити. Та погодилась, і Володя “з копита” за-свідчився їй у коханні… Це “палке кохання” тривало місяць, поки не закінчилася чистка й Володі повер-нуто партквиток, після чого Володя одразу ж розлюбив свою партійну Дульцинею… Чи не вправний ша-ховий хід конем?

Потреба заробляти великі гро-ші штовхала його переінакшувати на новий штиб давні твори, напри-клад “Червона зима” виглядала в першотворі зовсім іншою:

За нами крики дальнії –У бога, в вєру, в мать!Хоть волосонку дай меніУ сні поцілувать!..

Та й балада про комсомольців була спочатку “Баладою про гайда-маків”, що кінчалася словами: “Я – гайдамака! Стріляй!”

Сосюра ґвалтував свою музу, змушуючи її бездарно відгукува-тись на всякі офіційні дати, і водно-раз пописував нишком усякі “заха-лявні” вірші… Це трагедія поета, а може, й усієї нашої сучасної літе-ратури. Двоїстість губила в Сосюрі поета, дарма що в душі він лишався таким же, яким пішов 1918 року в

3-й Гайдамаць-кий полк.

Н а п р и к і н -ці 1920-х років у “Червоному шляху” були опу-бліковані “Спо-гади козака 3-го Гайдамацького полку”, які Сосю-ра читав публіч-но в Києві на своєму вечорі, приїхавши з Харкова, тодішньої сто-лиці України. З публіки надійшла за-писка: “Володю! Тебе вітають два твої товариші, колишні козаки 3-го Гай-дамацького полку”. Сосюра благаль-но простяг до зали руки: “Товариші! Вийдіть сюди – я хочу привітатися з вами!...” Звісно, ніхто не вийшов…

На початку 1960-х років він прийшов до мене з поемою, при-свяченою мені, й написав: “Доро-гому козакові 2-го Запорізького полку Б. А.-Д. від козака 3-го Гай-дамацького полку В. С.”.

На жаль, цю щиру поему в мене вилучено під час трусу 1977 року…

Про його ставлення до орто-доксальної критики свідчить його епіграма про Л. Новиченка:

Ти вже не раз терзав поетаЗа те, що любить рідний край:В душі ти просто спірохета,В літературі – поліцай!

Здається, я дав Вам вичерпну відповідь на Ваше питання про Сосюру.

Вибачте, що пишу рукою, а не друкую на машинці: 27/V у мене знову не стало моєї машинки (за-брали під час трусу. – Г. Г.)…”

Григорій ГРЕБЕНЮКм. Краматорськ

Дж.: Нескорена нація. Видання українського націоналіста (Київ). – 1993. – Ч. 13 (36).

На світлинах – Борис Антонен-ко-Давидович і Володимир Сосюра.

БОРИС АНТОНЕНКО-ДАВИДОВИЧ ЗГАДУЄ СОСЮРУ

П Р О Л І К А Р Я Б О Г Д А Н І В С Ь К О Г О П О Л К У І Й О Г О С Л А В Н У Р О Д И Н У

М О Я Б Е Р Е Г И Н Я5 0 Р О К І В Т О М У , 2 4 Г Р У Д Н Я 1 9 6 8 Р . ,

П О М Е Р Л А М О Я Б А Б У С Я О Л Е Н А

ІСТОРІЮ ХОЛОДНОГО ЯРУ ВИВЧАТИМУТЬ У ШКОЛАХ

Дивишся на фотографію подруж-ньої пари Бризгунів – Костя та Людмили – і серце радіє: які чисті й красиві люди були в історії нашо-го народу! І ось радість: зустріч з їхньою дочкою Оксаною Соколик та онуком Всеволодом Соколиком у Києві 3 грудня 2018 року!

Кость Бризгун у 1917 – 1918 рр. був лікарем Богданівського пол-ку. Його дружина працювала зем-ським лікарем у Трипіллі, Обухові й Гурівщині. Костів брат, Михай-ло Бризгун, старшина Армії УНР, загинув у бою з будьонівцями під Сорокодубами 6 липня 1920 року.

Ось фрагмент того бою решток Спільної юнацької школи під ко-мандою полковника Хоми Пар-хомюка:

“Спочатку будьонівці атакува-ли із запілля, а тоді вже із фрон-ту, – писав я про цей бій у книжці “За волю і честь”. – Але юнаків добре вчили: влучними постріла-ми вони валили одного ворожого вершника за другим. Утративши кілька десятків коней і людей, червоні відступили. Тепер юнаки могли порахувати набої. І сумом наповнилися їхні серця... Брак патронів і вирішив долю бою... Переконавшись, що рушниці “пєтлюровцев” мовчать, будьонів-ці без поспіху затягували аркан. Спочатку обережно, потім сміли-віше. Ось і оточили. Юнаки були приречені – куди не сягали їхні погляди, всюди наштовхувалися на табуни більшовицької кінноти. Вихід знайшов хоробрий полков-ник Пархомюк.

– Хлопці, ми є в колі, – вигукнув він, – нам залишився тільки один вихід – вмерти в чеснім бою за нашу справу...

Коли будьонівці вже підійшли зовсім близько, Пархомюк ки-

нув останню свою коман-ду:

– На багне-ти!

І юнаки кинулися на ворога, але “дика хвиля червоної кін-ноти” залила їх, не давши опам’ятати-ся...”

2007 року я був на цьо-му полі смер-ті разом з дочкою Оле-сею, Рома-

ном і Тарасом Беднарчиками. Ми вшанували полеглих хвилиною мовчання…

У 1939 р. Кость Бризгун “виїхав до Карпатської України допома-гати будувати молоду державу”… Ширше про цю славну родину я розповім у книжці “Скажи бать-кам, що був чесним”.

Менша дочка лікаря-богданів-ця, Оксана Соколик, – музикант, викладач історії музики, плас-тунка (як і мама та старша сестра Леся), невтомний громадський діяч і меценат. У 1992 – 2002 рр. п. Оксана очолювала Світову фе-дерацію українських жіночих ор-ганізацій. З чоловіком Ярославом вона народила синів – Всеволода та Ігоря.

І ось тепла зустріч із Всево-лодом та його мамою в Києві, у

Музеї гетьманства. Участь у ній взяла і директор музею Галина Ярова, яка провела екскурсію всі-ма залами.

Родина Соколиків передала мені родинні та архівні матеріали про свою родину, а отже, я зможу розширити свою розповідь про подвиг братів Бризгунів та їхніх рідних.

Хоч пані Оксані вже за 90, почу-вається вона, слава Богу, бадьоро. Розумна, метка, жартівлива!

Коли вона гортала томи енци-клопедії “«Подєбдарський полк» Армії УНР”, які я їй подарував, виявилося, що багатьох наших героїв-подєбрадців вона знає, то-варишувала з ними в Канаді, – як і її батьки.

Весь час показувала синові: “Дивись, ось Євген Маланюк, ось Олександр Палієнко. А Олексан-дра Палієнко-Крат у Канаді мала зовсім не такий вигляд…” І по-сміхнулася.

Участь у спілкуванні взяв мій товариш – член Історичного клу-бу “Холодний Яр” Ігор Гаврищи-шин.

Вічна слава борцям за волю України – Костеві Бризгуну та Людмилі Скорюк!

Шана їхнім нащадкам!

Роман КОВАЛЬ

На світлинах – Кость і Людмила Бризгуни, грудень 1917 р.

Всеволод Соколик, Оксана Бризгун-Соколик, Роман Коваль і Галина Ярова. 3 грудня 2018 р.

3НЕЗБОРИМА НАЦІЯ Число 1 (395) 2019 р. Січень

Україна – напередодні пре-зидентської виборчої кампанії. Основні претенденти вже ведуть запеклу боротьбу. В умовах вій-ни з Росією тема відсічі агресорові вийшла на чільне місце. Недарма ж у тріаді Петра Порошенка (“Армія! Мова! Віра!”) перед веде армія.

Дискусія кінця 1980-х – початку 1990-х щодо того, як ставитися до Росії й “московських демократів”, завдяки Путіну зійшла нанівець.

Тоді, на початку 1990-х, тих, хто стверджував, що Росія – ворог, що російська демократія закінчується там, де починається питання укра-їнської незалежності, що напад на Україну неминучий, вважали не-сповна розуму. Нині про російських окупантів та імперську політику “демократичної” Росії не говорять лише платні агенти Кремля.

Кувати гострим словом модер-ну українську націю почали Тарас

Шевченко, Леся Українка, Євген Маланюк, Дмитро Донцов. До су-часних магів цього вогняного ре-месла належить і Роман Коваль, якого 1991 року виключили з ан-тисовєтської, антикомуністичної УРП… за український націоналізм!

Як це могло статися в партії Левка Лук’яненка?! Відповідь знай-демо в публікаціях Романа Кова-ля, що увійшли до книги “Здолати Росію”. Це спогади і статті першої половини 1990-х його самого та ідеологічних учителів і побратимів – Зеновія Красівського, Василя Бар-ладяну, Анатолія Лупиноса, Гри-горія Приходька, Івана Кандиби, Галини Гордасевич, Анатолія Щер-батюка, Володимира Яворського, інших творців національної Укра-їни. Тодішні щоденникові запи-си-спостереження Коваля унаоч-нюють перетворення пересічного київського лікаря-терапевта на сучасного ідеолога “українського буржуазного націоналізму”.

Автор адресує своєрідні публі-цистичні мемуари “новим моло-дим”. Справді, країна зачекалася “нових облич” – так само як перші демократичні вибори до Верхов-ного Совєта УССР виштовхнули на поверхню політичного процесу перших тогочасних активістів-не-формалів. Тоді “новими обличчя-ми” стали шістдесятники і молоді неофіти, згуртовані навколо них. Серед яких був Роман Коваль.

Як “непохитно-беззаперечні авторитети… апостоли дисидент-ства” перетворилися на гальмо революції, на угодовців, Роман Ко-валь спостерігав ізсередини. “Ди-сиденти справді не хотіли ризику-вати, щоб знову не повернутися до в’язниць, – пише він. – Тож обрали шлях еволюційний, обережно-по-ступовий – шлях вповзання в само-стійність і як союзника обрали не націоналістичну молодь, а Кравчу-ка та його команду”. Ці зміни зни-щили моральний авторитет коли-шніх політичних в’язнів і надовго

відбили в молоді тягу до великої політики, чим відкрили шлях до неї злодійкуватим бізнесюкам. Не побудувавши демократії, Україна стала олігархічно-клановим сиро-винним додатком розвинутих дер-жав.

Із першої титли публіцистика Коваля насичена героїкою бороть-би за Українську Самостійну Собор-ну Державу, культом сильної особи, мілітарної потуги українців, зреш-тою українського наступу. Рупором письменника стали спершу “Неско-рена нація”, потім “Незборима на-ція” – газети ВПО “Державна само-стійність України”, котру й очолив Коваль. “Повноцінній національній ідеї тісно в межах власної націо-нальної держави, вона експансив-но виходить за межі внутрішніх національних проблем, їй властиві месіаністичні поривання”, – така політична філософія ДСУ.

Гасло Миколи Міхновського “Україна для українців!” є для Ро-мана Коваля не дороговказом, а спонукою до дії, спочатку як прак-тичного політика, ідеолога, публі-циста, пізніше – як авторитетного історика, архівіста, дослідника героїчної боротьби повстанців під час Визвольних змагань 1917 – 1920-х років. Його безкомпромісна публіцистика зростила покоління українців, для яких імперативом є усунення від керівництва Укра-їною росіян, інших нацменів і за-йняття вивільнених депутатських та урядових посад українцями-па-тріотами.

Тисячу років нащадки аріїв протистоять угро-фінській навалі племен “країни Моксель”, понад три століття Святий Київ уярмле-но Московією, вже чотири роки триває новітня фаза війни Росії з Україною, але й після трагедій Іло-вайська та Волновахи знаходяться телепні, котрі продовжують кам-лати: “Нас не попередили! Ми не очікували такого від «братнього» народу!”

Книга Романа Коваля – пере-конливий доказ, що попереджали ще навіть до того, як Україна прого-лосила незалежність.

19 липня 2018 р. ізраїльський парламент, Кнесет, ухвалив Ос-новний закон, яким проголосив Ізраїль “національною державою єврейського народу… історичну батьківщину євреїв та їхній «на-ціональний дім», у якому вони реалізують своє право на націо-нальне, культурне, релігійне та історичне самовизначення”. Така ж заповітна мрія українських на-ціоналістів – мати національну державу на рідній землі.

Час завершувати Національну революцію: лише Велика Україна – держава, омріяна поколіннями укра-їнців, здолає відвічного ворога Росію!

Костянтин ДИКАНЬГазета “Молодь України”

Маленька дівчинка, співаючи із сестрами в центрі Львова, заробила гроші й вирішила пожертвувати їх на реабілітацію пораненому офіце-рові Артуру Кірєєву.

“Дитина пішла співати, щоб від-дати свій перший заробіток мені! Я дивлюсь на те все і не знаю, що ка-зати... Бо мені бракує слів”, – сказав воїн.

Дякую тобі, дівчинко!

Євген ШТУРМАК

Лікарі оцінювали його шанси на життя у 3 %.

Але він вижив, навчився всьому наново, ще й одружився!

Київські волонтери допомогли організувати весілля 26-річному бійцю АТО Євгенові Редьку, тяжко пораненому на Донбасі, коли на-магався знешкодити протитанкову міну...

#Ukraine#війна#Україна #war #ЗСУ #ООС

1 січня 1894 р. народився Єв-ген ОНАЦЬКИЙ, член Української Центральної Ради та ОУН, історик.

1 січня 1904 р. прийшов у світ бандурист Євген АДАМЦЕВИЧ, який зберіг для нащадків “Запо-розький марш”.

1 січня 1909 р. народився Сте-пан БАНДЕРА, провідник ОУН.

1 січня 1979 р. помер майор УПА Микола САВЧЕНКО (ПЕТРО МИКО-ЛЕНКО-“БАЙДА”, “377”), коман-дир підрозділу ВО “Маківка”, сотні “Східняки”, заступник командира 26-го (Лемківського) ТВ “Лемко” та командир Перемиського куреня УПА, заступник шефа Місії УПА за кордоном, земляк Петра ДЯЧЕНКА, командира полку Чорних запорож-ців.

1 січня 1994 р. помер Юрій КРО-ХМАЛЮК (“ТИС”, “ТИС-КРОХМА-ЛЮК”), письменник, військовий історик, вояк дивізії “Галичина”, дійсний член ВУАН, співредактор науково-історичного журналу “Вісті комбатанта”. Старший брат Романа КРОХМАЛЮКА, члена військової управи й референта набору до диві-зії “Галичина”.

4 січня 1899 р. прийшов у світ Василь МИРОН, десятник 8-ї сот-ні УСС, чотар Галицької армії, представник ППШ, зв’язковий між Уманським повстанкомом, Зве-нигородською повстанською ор-ганізацією та Цупкомом. Учасник Листопадового повстання 1918 р. в Галичині.

5 січня 1919 р. загинув Свирид СОТНИЧЕНКО, кубанський банду-рист, член Кубанської ради.

5 січня 1923 р. народився сотен-ний УПА Мирослав СИМЧИЧ-“КРИ-ВОНІС”, багатолітній політв’язень російських катівень.

6 січня 1938 р. прийшов у світ Василь СТУС, поет-борець, Герой України (посмертно).

10 січня 1969 р. помер козак 1-ї Запорозької дивізії Армії УНР Олексій ЗДОРОВЕЦЬКИЙ.

11 січня 1969 р. народився Ва-лерій САМОФАЛ, водій 3-го від-ділення 2-го взводу 6-ї роти 2-го батальйону 92-ї Окремої механі-

зованої бригади ЗСУ. Загинув у ра-йоні міста Мар’їнки Донецької обл. від пострілу ворожого снайпера.

11 січня 1979 р. народився Дмитро ФУРДИК, командир відді-лення 6-ї роти Окремої механізо-ваної бригади ЗСУ, “кіборг Доне-цького аеропорту”, лицар ордена “За мужність” III ст. (посмертно).

14 січня 1649 р. гетьман Бог-дан ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ, переможець польського війська, тріумфально в’їхав до Києва.

14 січня 1894 р. народився Пав-ло ДУБРІВНИЙ, начальник куль-турно-освітнього відділу 1-ї Сірої дивізії Армії УНР, сотник Армії УНР, редактор газет “Воля” (м. Конотоп, 1918) і “Вістки сірих” (Луцьк, 1919), випускник Української господар-ської академії в Подєбрадах (1928), редактор журналу “Сільський го-сподар” (1929 – 1932), окружний агроном Калуського, Галицького і Долинського повітів, член-корес-пондент НТШ та УВАН, доцент і професор УТГІ (Нью-Йорк, 1974), голова Товариства українських ін-женерів у Філадельфії, лицар Заліз-ного хреста, автор спогадів та нау-кових праць.

14 січня 1944 р. загинув Роман СУШКО, командир 2-ї дивізії Січо-вих стрільців, крайовий командант УВО, полковник Армії УНР.

15 січня 1984 р. народився Андрій ЗАХАРОВ-“ЗАХАР”, боєць ДУК “Правий сектор”, потім Укра-їнської добровольчої армії. Підір-вався на міні.

16 січня 1964 р. народився Віталій СОЛОМКІН-“ВІТЬОК”, бо-єць ДУК “Правий сектор”, потім 54-ї бригади ЗСУ, загинув у бою неподалік м. Світлодарська Доне-цької області.

18 січня 1894 р. народився Ми-хайло ХРОНОВ’ЯТ, чотар УСС, сот-ник УГА, поручник дивізії “Галичи-на”, член НТШ.

18 січня 1974 р. народився Во-лодимир ТІТЕНКО, гранатомет-ник 40-го батальйону тероборони “Кривбас”. Загинув у серпні 2014 року під час виходу з Іловайського котла т. зв. зеленим коридором.

21 січня 1919 р. Всенародні Збо-ри в Хусті ухвалили приєднати За-карпаття до УНР.

22 січня 1918 р. Центральна Рада IV Універсалом проголосила незалежну Українську державу.

22 січня 1919 р. на Софійському майдані в Києві проголошено Акт Злуки – об’єднання УНР і ЗУНР.

22 січня 1974 р. помер Іван ГНО-ЙОВИЙ, хорунжий Армії УНР, учи-тель, закінчив Українську господар-ську академію в Подєбрадах (1927), інженер-гідротехнік, автор спогаду “З українського руху Січеславської залоги в році 1917”.

22 січня 1984 р. помер Остап ПОЛЯКІВ-СКВИРСЬКИЙ, поруч-ник Армії УНР, учасник Першого зимового походу Армії УНР, соліст Львівської опери, хорунжий диві-зії “Галичина”, учасник битви під Бродами, “досвідчений, відважний та ініціативний старшина”, актор театру Володимира Блавацького (Німеччина).

24 січня 1979 р. народився Сергій ГОЛУБЄВ-“ГОЛУБ”, снай-пер-стрілець батальйону “Айдар” (літо 2014), головний сержант 2-го взводу 1-ї штурмової роти 24-го Окремого штурмового ба-тальйону “Айдар” 53-ї ОМБр (з 10.2015). Після поранення по-вернувся на передову. “Один з найкращих, найадекватніших, чудовий боєць”. Лицар ордена “За мужність” ІІІ ст. (посмертно).

25 січня 1979 р. народився Та-маз СУХІАШВІЛІ, вояк 93-ї Окре-мої механізованої бригади ЗСУ, “кіборг Донецького аеропорту”, лицар ордена “За мужність” III ст. (посмертно).

26 січня 1979 р. у Мюнхені по-мер Богдан ПИТЛИК, хорунжий УГА, старшина дивізії “Галичина”, доктор медицини.

27 січня 1839 р. прийшов у світ Павло ЧУБИНСЬКИЙ, автор слів українського гімну “Ще не вмерла України…”.

31 січня 1949 р. в бою з моска-лями загинув полковник Олекса ГАСИН-“ЛИЦАР”, начальник Голов-ного військового штабу УПА.

Я пишу книжку “Скажи бать-кам, що був чесний”. У грудні за-вершив розділ “Сестра-вояк Тіна Пекарчук”. 2005 року я вже писав про неї в книжці “Багряні жнива Української революції”. Той нарис називався “Прекрасна українка Ха-ритина Пекарчук”. Нова розповідь про неї значно ширша, детальніша.

Користуючись нагодою, сердечно дякую Юркові Юзичу та Андрієві Іванцю, які знайшли низку невідо-мих мені матеріалів з еміграційної преси.

Звичайно, шукаю я і світлини для кожного розділу. Й ожила стара проблема. “Літопис Червоної Кали-ни” (ч. 1, 1930) і журнал “Дорогов-каз” (ч. 1 – 2, 1964) опублікували одну й ту ж світлину з різними під-писами – “Чорношличниця Тетяна” і “Харитина Пекарчук”. То хто ж на фото?

Далі подаю фрагмент нарису “Сестра-вояк Тіна Пекарчук”: “Тіна Книшенко (Харитина Пекарчук) кинулася наздоганяти Запорозьку Січ, яка мандрувала залізницями Румунії. Невдовзі опинилася з нею в Галичині – у тихому місті Заліщи-ках. У Тіни була ще одна причина наздоганяти Запорозьку Січ – кінну сотню цієї бойової частини очолю-вав її наречений – Іван Пекарчук із Брацлава.

У Заліщиках жив поет Осип Маковей. З ним і сфотографував-ся штаб Запорозької Січі. Серед старшин, що стали біля старого кам’яного будинку, можливо гім-назії, де викладав Маковей, був і сотник Іван Пекарчук. Біля цього ж будинку окремо знимкувався ота-ман Юхим Божко – зі старовинною кривою шаблею і дорогоцінним кинджалом. У козацькому строї,

із шаблею біля кам’яного будинку дала можливість увічнити себе й Тіна Пекарчук. Зберігся і груповий знімок Запорозької Січі (у повному складі), але обличчя людей не роз-гледіти, бо світлину зроблено здаля (але одягненого в чорне Осипа Ма-ковея розпізнати можна). Напев-но, ці світлини зробив у Заліщиках один і той же фотограф. Далі вже було не до фотосесій – почався за-гальний наступ на більшовиків”.

Що ж до чорношличниці Тетя-ни, то у спогадах Петра Дяченка, старшин і козаків полку Чорних запорожців, які я опрацював, готу-ючи книжку Петра Дяченка “Чор-ні запорожці. Спомини команди-ра…”, чорношличниці Тетяни я не зустрічав.

І ще. У книжці А. Боляновсько-го “Українські військові формуван-ня в Збройних силах Німеччини (1939 – 1945)” поруч з іменем Івана Пекарчука зазначено ім’я зв’язко-вої Тетяни Пекарчук. Отже, мож-ливо, що Тетяна – одне з імен Тіни (Харитини) Пекарчук (Ізбицької, Книшенко), яка розуміла вагу кон-спірації.

Усі світлини, які пропоную по-дивитися, на мою думку, зробив один і той же фотограф в один і той же день біля одного й того ж будин-ку. Отже, приходжу до висновку, що козачка з шаблею – це Харитина Пекарчук.

Роман КОВАЛЬ14 – 24 грудня 2018 р.

“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України

ІСТОРИЧНИЙ КЛУБ “ХОЛОДНИЙ ЯР” РЕКОМЕНДУЄ ВІДЗНАЧАТИ ТАКІ ДАТИ

В І Н П І Ш О В , Щ О Б П О В Е Р Н У Т И С Я

Т І Н А Ч И Т Е Т Я Н А ?

ДИСИДЕНТСТВО Й УГОДОВСТВО

Д И Т И Н А - Г Р О М А Д Я Н И Н

СЛАВА КОЗАКАМ І КОЗАЧКАМ!

5 листопада 2018 р. минув рік, як відійшов у засвіти Володимир Караташ, вірний син нації, великий патріот України, стрілець сотні УПА командира “Сталевого” – “Глек”, довголітній в’язень сталінських тюрем і таборів, громадсько-по-літичний діяч, автор трьох книг-спогадів “Обережно – гра-

нати”, “Проме-тей Заполяр’я” і “На барика-дах Кінгіра”. У 1951 р. за створення (ра-зом з політв’яз-нем Володими-ром Юрківим) п і д п і л ь н о ї О р г а н і з а ц і ї у к р а ї н с ь к и х націоналістів, яка готувала повстання в зоні № 2 Речла-гу, засуджений

до розстрілу. У камері смертників пробув 52 дні. Пізніше розстріл був замінений на 25 років таборів.

Володимир Караташ – актив-ний учасник Кенгірського пов-стання, член Всеукраїнського по-літичного об’єднання “Державна самостійність України” та Істо-ричного клубу “Холодний Яр”.

У 2007 р. нагороджений ор-деном “За мужність”. Лауреат Лі-тературної премії імені Євгена Маланюка, лауреат Літературної премії імені Юрія Горліса-Гор-ського.

Володимир Караташ був на-роджений боротися за Україну, його життєве кредо – вистояти, не здатися, жити, діяти! Минув рік, як його не стало... Він пішов, щоб повернутися пам’яттю в наші серця.

Пройде час, і благородні на-щадки увіковічать пам’ять ле-гендарного повстанця УПА, ха-рактерника-козака Володимира Караташа.

Степан ПЕТРАШ, бойовий побратим, козак Історичного клубу “Холодний Яр”

На світлині – Володимир Кара-таш (ліворуч) і Степан Петраш у Чигирині.

РедакторРоман Коваль

ВерсткаОлександр Литвин

КоректорНадійка Овчарук

Інформаційне забезпеченняМикола Владзімірський,

Іляна ГайдукЛюба Криворот

Технічний директорМаксим Селюзкін

Адреса для листування 03049, Київ,

вул. Курська, 20, пом. 14.Тел./факc: 242-47-38

kovalroman1@gmail.comРедакція залишає за собою право

редагувати та скорочувати тексти.Видання зареєстровано 28.12.1993 р.

у Державному комітеті України у справах видавництв, поліграфії

та кнгигорозповсюдження. Серія КБ №325.

Наклад 2000 примірників.Видруковано 03.01.2019 р.

ТОВ “Прес Корпорейшн Лімітед”Номер замовлення 1710324

ЗасновникРоман Миколайович Коваль

Її редактор Роман Коваль – дослідник Визвольної боротьби українців за свою державу у 1-й по-ловині ХХ століття.

Ця газета – про долі Україн-ських січових стрільців, вояків Галицької армії, Армії УНР, пов-станських отаманів та їхніх ко-заків, Карпатську Січ, ОУН, УПА, вояків АТО, а також про кобзарів, письменників, нові книжки про Визвольну боротьбу, які видає Іс-торичний клуб “Холодний Яр”.

Ціна на рік – 68.42 грн.Наш індекс – 33545

ЧЕРЕЗ “НОВУ ПОШТУ” МОЖНА ПРИДБАТИ

Про бандуриста Євгена Адам-цевича я довідався зі статті Олек-сандра Правдюка в журналі “На-родна творчість та етнографія” (1968. – Ч. 5). Тому, плануючи свою мандрівку на літо 1969 року, намітив відвідати і його. 6 червня в Роменському краєзнавчому му-зеї познайомився із завідувачем відділу середньовіччя поетом Да-нилом Кулиняком, який був добре знайомий з Адамцевичем (перед тим деякий час у його оселі квар-тирував). Кулиняк охоче запро-понував відвести мене до банду-риста. Дорогою попередив, що Адамцевич має складний харак-тер, тому радив бути обережним і дипломатичним у спілкуванні з ним.

Євген Олександрович разом із дружиною Лідією Дмитрівною жили у хатці біля залізничної ко-лії. Мали трьох дорослих дочок і онуків, але далеко від Ромен (ав-тор використовує первісну назву міста, сьогодні воно називається на російський лад – Ромни. – Ред.).

Представивши мене як нау-ковця-фольклориста, Кулиняк пішов, залишивши мене зніяко-вілим від цієї фальші. Я тут же виправив становище, представив-шись тим, ким я є справді, – інже-нером з Донбасу, шанувальником кобзарства. Метою моїх відвідин є поспілкуватися з відомим бан-дуристом, послухати його мисте-цтво.

Господарі виявилися добро-сердечними людьми, схильними до щирої відвертої розмови (з Кулиняком вони не зійшлися на дрібничковому щоденно-побу-товому ґрунті). Євген Олексан-дрович – високий, худорлявий, із довгими вусами, його дружина – маленька, худенька. Мабуть, я їм сподобався. Відчувалося, що вони мені довіряють. Пробув у них дов-

ше, ніж сподівався. Вони мене й обідом пригостили.

Адамцевич розповів, що наро-дився 1 січня 1904 р. в с. Солониці під Лубнами у родині станційного службовця.

Осліп у два роки. Деякий час навчався в Київській школі для сліпих. Потім проживав у бабусі в Ромні. Грати на бандурі навчився в талановитого місцевого банду-риста Мусія Олексієнка, від якого разом зі способом гри перейняв багатий репертуар. У 1920-ті роки Ромен ще був визначним культурним центром. У місті діяв драматичний театр, існував зна-чний осередок кобзарів, які ви-ступали зі сцен палаців культури, клубів.

Пережив Адамцевич 1930-ті роки – часи фізичного винищення кобзарства (саме тоді був розстрі-ляний як “ворог народу” видатний кобзар Іван Кучугура-Кучеренко). На схилі літ, не маючи офіційного трудового стажу, залишився без пенсії і, отже, без засобів до існу-вання. Жив із гри та співу на ро-менському базарі. Але радянські власті, як і колись царські, трак-тували це як жебрацтво й переслі-дували. Міліція не раз проганяла Адамцевича з базару. Були випад-ки, що його, сліпого, міліціонери вивозили далеко від міста і зали-шали самого на безлюдді. Бувало, що й саджали під арешт.

Саме перед моїми відвідина-ми Українське хорове товари-ство зібрало залишки живих тра-диційних кобзарів в Об’єднання співців-кобзарів. Їх виявилося настільки мало, що довелося включити туди зовсім молодих бандуристів (братів Василя та Миколу Литвинів, Галину Мен-куш, артиста Юрка Демчука). Назбирали 14 осіб.

Коли постало питання обран-ня голови об’єднання, всі одно-стайно виступили проти канди-датури Михайла Полотая, хоч той докладав чималих зусиль для створення об’єднання. Товари-ство остерігалося його схильно-сті до диктаторства. Мовляв, “як буде головою, то він нас поїсть”. Обрали на голову молодого Олек-сандра Чумака. Від посади заступ-ника голови Полотай рішуче від-мовився: “Е ні, я собі ціну знаю”. Проте, з власної ініціативи, фак-тично правив об’єднанням.

Адамцевич із піднесенням розповідав про перший великий концерт кобзарів у Київському оперному театрі, який не вмістив і половини бажаючих, про вели-чезний успіх концерту. Згадав, як начальство давало настанови ви-конувати радянський “фольклор” про Леніна, про партію, а банду-рист Михайло Башловка катего-рично відкинув ці вимоги.

Критикував Юрка Демчука за надто голосний, не кобзарський спів, за безмірно довгу “бурю”, яку він витворював на струнах, за

гучне відкашлювання і проби го-лосу за лаштунками, що заважало іншим кобзарям зосереджувати-ся перед виступом, і, нарешті, за вкриту товстим шаром пилу під струнами, занехаяну бандуру.

Я чув спів Демчука по телеві-зору. Перше, що спадає на думку: а до чого тут бандура? Потужний голос, оперний характер співу.

Не зачіпає за душу, не викли-кає сліз розчулення, як неголос-ний кобзарський голос. Отак у серпні 1992 р. в Тамані на свя-ті 200-річчя переселення запо-рожців на Кубань загальне за-цікавлення слухачів святкового концерту викликав оголошений виступ бандуриста з України. На велику, спущену на воду морської затоки сцену-пліт, де перед тим виступали чудові самобутні ста-ничні хори, Кубанський козачий хор Віктора Захарченка, ступив Юрій Демчук і могутнім голосом, що заглушив звуки бандури, затяг не думу, а справжню оперну арію. Ніяково було за цього представ-ника кобзарства України. Слушно сказав в оперному театрі Демчу-кові Євген Адамцевич: “Співати

треба душею, а не горлянкою!” Мабуть, бандура Демчукові по-трібна для привернення до себе більшої уваги, для колориту, так би мовити...

Нарешті Адамцевич узяв бан-дуру. Вона в нього чернігівської фабрики, але перероблена. До неї кобзар прилаштував “щоку”, збільшивши кількість басів. Поз-німав приструнки верхньої окта-ви, що дало змогу зручніше розта-шувати півтони, чим забезпечити більшу рухливість пальців по при-струнках і віртуозність гри. Тому його гра справляла враження зву-чання двох, а то і трьох бандур. Для зручності тримання бандури Євген Адамцевич застосував знім-ний штир-підпірку. Його бандура мала 13 басів і 25 приструнків.

Проспівав він лише дві пісні, які я досі не чув. Перша з них по-чиналася словами:

Життя стареє УкраїниТепер минувало.Тільки думи, та спомини, Та пісні зостались...

Друга пісня “Моя сердеш-на Україно”. Вперше почув я від Адамцевича й “Запорозький марш”.

Розпачливі слова цих пісень, трагічний голос кобзаря справи-ли незабутнє враження. Задубло все тіло, довго не міг я отямити-ся й відповідати на звертання го-сподарів. Я і зараз, майже через 35 років, як на яву чую цей спів. Який то величезний вплив має та-лановитий співець! Тому ж то їх і винищувала імперська москов-сько-більшовицька влада!

Більше Євген Олександрович не співав – нездужав на жовтяни-цю. А проте, подружжя провело мене містом до дороги на Засул-ля. Запрошували приїхати іншим разом.

Того самого літа я ще побував у Адамцевичів, на цей раз із бра-том Василем. Прийняли нас гос-тинно. Гостювали три дні. Запи-сували гру і спів, гуляли містом, спілкувалися. Зважаючи на його слабке здоров’я, Лідія Дмитрівна як могла обмежувала вживання ним горілки і тютюну. Це викли-кало його протести, мовляв, і так у житті мало радощів:

– А тут саме брати приїхали, а не якась там пошесть прийшла.

Тож за обідом чарку перехи-ляв.

Уранці Адамцевичі вибирали-ся на заробітки на базар. Ішли з ними й ми. Євген Олександрович, остерігаючись міліції, сідав на ослінчику не на самому базарі, а над стежкою, що круто звивалася горою – від долини притоки Сули річки Ромен (від неї й пішла наз-ва міста). Місце тут малолюдне, і міліція сюди не заходить.

Співав пісень народних й лі-тературного походження. Рап-том заспівав складену давно на замовлення “На смерть Леніна” (пам’ятаю слова з неї: “То нашого дорогого Ілліча ховають”). Лідія Дмитрівна різко смикнула його і сказала сердито:

– Годі! – Що, погана? – тихо спитав

той. – Погана! – кинула сердито

вона.Треба сказати, що Лідія Дми-

трівна була його першим цензо-ром. Вона визначала, в яких об-ставинах що можна співати – аби не вскочити в халепу.

Репертуар Адамцевича був ве-ликий: народні пісні “Ой попли-ви, вутко”, “Через мої ворітечка”, “Дозволь мені, мати”… Викону-вав танцювальні мелодії, жартів-ливі пісні “Ой п’є вдова, гуляє”, “Невдалий обід”, історичні пісні “Про Морозенка”, “Про Палія Се-мена” тощо. Все ж тяжів до творів

літературного походження: на слова Тараса Шевченка, Олексан-дра Олеся “Сміються, плачуть со-лов’ї”, Якова Щоголіва “Хортиця”, Миколи Вороного “Євшан-зілля”, Павла Грабовського “Сон”... Усі ці пісні я записав на магнітофон. Знав Адамцевич багато анекдо-тів, співав під чаркою сороміцькі куплети, але делікатні, без бру-тальних слів. Пізно вночі, не для запису, співав пісні про примусо-ву колективізацію, “розкуркулен-ня” кращих господарів, Голодо-мор, репресії.

Розповідав як його примушу-вали творити “радянський фоль-клор”.

– Напиши та й напиши думу про Федька!

Іван Федько – радянський військовий діяч родом із Ромен-щини, страчений як “ворог” на-роду, потім реабілітований. Дали музейні друковані матеріали про нього.

– Краще б я три дні безперерв-но грав та співав без плати, ніж ту думу вигадував. А проте, мусив! – зітхнув Адамцевич.

Коли виникло Об’єднання співців-кобзарів, його матеріаль-не становище дещо поліпшилося. Оплачувалися виступи на органі-зованих музично-хоровим това-риством концертах. Узимку 1970 року поїхали з концертом навіть до Москви, де Адамцевич висту-пав разом з іншими кобзарями в Інституті світової літератури та в інших установах.

Брат Василь із патріотичних почуттів опікувався ними, супро-воджував їх по Москві. Розповідав, як на запрошення земляка – співа-ка Івана Козловського – відвідали його оселю. Той саме приймав ван-ну. Кобзарям здалося, що він надто довго відбуває ту процедуру. Це їх обурило, і вони демонстративно пішли геть. Козловський вислов-лював із цього приводу щирий жаль.

Із настанням у 1972 р. нової хвилі репресій та утисків укра-їнської культури поволі згорта-ло свою діяльність і кобзарське об’єднання.

Хворий Адамцевич із дружи-ною переїхали до дочки в с. Хол-мівку Бахчисарайського району в Криму. Тут він і помер 28 листо-пада 1972 р. на 68-му році життя. Київські шанувальники його та-ланту Володимир Данилейко та Олександр Фисун над білим крей-дяним горбком його могили про-співали Шевченків “Заповіт”, уя-вивши, який би то був урочистий похорон, якби Адамцевич помер у Ромнах.

Євгенові Адамцевичу нале-жить почесне місце в історії укра-їнського кобзарства.

Вічна Йому пам’ять!

Ренат ПОЛЬОВИЙм. ІрпіньКиївська область

“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України

4 НЕЗБОРИМА НАЦІЯ Число 1 (395) 2019 р. Січень

Р О М Е Н С Ь К И Й К О Б З А Р Є В Г Е Н А Д А М Ц Е В И Ч1 СІЧНЯ ВИПОВНИЛОСЯ 115 Р. ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ КОБЗАРЯ ЄВГЕНА АДАМЦЕВИЧА, ЯКИЙ ЗБЕРІГ ДЛЯ НАС “ЗАПОРОЗЬКИЙ МАРШ”. А НАШ ДРУГ РЕНАТ ПОЛЬОВИЙ ЗБЕРІГ ДЛЯ НАС ОБРАЗ САМОГО АДАМЦЕВИЧА. НЕХАЙ ЦЕЙ ЩИРИЙ СПОМИН НАГАДАЄ

ПРО ОБОХ ДОРОГИХ НАМ ЛЮДЕЙ. ЇХ УЖЕ ДАВНО НЕМАЄ, АЛЕ ГРІЄ, ЩО ЦІ ТИХІ ЛИЦАРІ БУЛИ В ІСТОРІЇ НАШОГО НАРОДУ

ЩИРО ДЯКУЄМО ЗА ПІДТРИМКУ ГАЗЕТИ “НЕЗБОРИМА НАЦІЯ”

Світлана МИРОНЧАК (Хмельниччина) – 100 грн.Віктор КОБЗАР (Січеславщина) – 100 грн.

Ігор СМЕТАНСЬКИЙ (Калуш) – 100 грн.Юрій РОМАНЧА (с. Мельники) – 210 грн.

Алла БУГАЄНКО (Івано-Франківськ) – 430 грн.Сергій КУЛИК (Харків) – 700 грн.

У редакції через “Укрпошту” можна придбати такі книги:(ціну вказано, враховуючи вартість пересилки книг поштою):“Здолати Росію” Романа Коваля – 215 грн.“Сумщина в боротьбі” Р. Коваля, В. Моренця та Ю. Юзича – 190 грн.“Яків Орел-Гальчевський: боротьба і філософія боротьби” Романа Коваля – 67 грн.“Подєбрадський полк” Армії УНР Романа Коваля, Віктора Моренця та Юрія Юзича (т. 1) – 225 грн.“Подєбрадський полк” Армії УНР Романа Коваля, Віктора Моренця та Юрія Юзича (т. 2) – 125 грн.“Український календар Визвольної боротьби” Романа Коваля – 80 грн.“Отаман Зелений” Романа Коваля – 95 грн.“Історія Холодноярської організації” Романа Коваля – 50 грн.“Отаман Орлик” Романа Коваля – 85 грн.“Сто історій Визвольної війни” Романа Коваля – 97 грн.“Крізь павутиння змосковщення” Романа Коваля – 90 грн.“Шевченкіана Михайла Гаврилка” Романа Коваля – 100 грн.“Історія України-Русі” Миколи Аркаса (2-ге, краківське, видання) – 95 грн.“Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” Романа Коваля – 550 грн. “Тиха війна Рената Польового” Романа Коваля – 350 грн.

Книги можна придбати, попередньо переказавши кошти електронним переказом на ім’я Р. М. Коваля, вул. Курська, 20, пом. 14, Київ, 03049.

HTTP://NEZBORYMA-NACIYA.ORG.UA/

Книжки можна придбати че-рез “Нову пошту”, попередньо пе-реказавши кошти на картку Рома-на Коваля у ПриватБанку:

5168 7556 2267 7496. Переславши гроші, зателефо-

нуйте до редакції. Повідомлення можна зробити

й електронним листом на адресу редакції. Окрім вартості книжки, замовник оплачує й доставку.

Тел. (044) 242-47-38, 067-726-30-36.

“Яків Орел-Гальчевський: бо-ротьба і філософія боротьби” Рома-на Коваля – 45 грн.

“Здолати Росію” Романа Коваля – 170 грн.

“Сумщина в боротьбі” Романа Коваля, Віктора Моренця та Юрія Юзича – 150 грн.

“Український календар Ви-звольної боротьби” Романа Кова-ля – 55 грн.

“Отаман Зелений” Романа Коваля – 70 грн.

“Подєбрадський полк” Армії УНР Романа Коваля, Віктора Моренця та Юрія Юзича (т. 1) – 200 грн.

“Подєбрадський полк” Армії УНР Романа Коваля, Віктора Моренця та Юрія Юзича (т. 2) – 100 грн.

“Отаман Орлик” Романа Коваля – 60 грн.

“Історія Холодноярської органі-зації” Романа Коваля – 30 грн.

“Сто історій Визвольної війни” Романа Коваля – 70 грн.

“Крізь павутиння змосков-щення” Романа Коваля – 60 грн.

“Шевченкіана Михайла Гаврил-ка” Романа Коваля – 80 грн.

“Історія України-Русі” Мико-ли Аркаса – 70 грн.

“Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” Романа Коваля – 500 грн.

“Тиха війна Рената Польово-го” Романа Коваля – 300 грн.