Тіні забутих предків

По далеких горбах

самотіли тихі

гуцульські оседки, вишневі

од смерекового диму.

●Переходячи потік за потоком,

минаючи хмурі ліси, де

озивалась часом дзвінком корова

або білиця сипала вниз під смереку об'їдки шишок. Сонце

починало пекти, і кам'яниста

доріжка мулила ноги. Тепер вже хати попадалися

рідше.

Ліси уступали місце гірським сіножатям, м'яким і повним.

А стежка вела все далі, кудись у ломи, де гнили одна на одній голі колючі

смереки, без кори й хвої, як кістяки. Пусто і дико було на тих лісових

кладовищах, забутих богом й людьми, де лиш готури гутіли та вились гадюки. Тут

була тиша, великий спокій природи, строгість і сум...

Далекі гори одкривали один за одним свої верхи, вигинали хребти, вставали, як хвилі

в синьому морі...