Стилістичне функції числівників План

1. Особливості вживання кількісних числівників у діловому мовленні 2. Поєднання числівників із іменниками 3. Синонімія кількісних і збірних числівників 4. Стилістичні функції числівників.

1. Усі поняття, що піддаються обчисленню (найчастіше це іменники),

потребують позначення свого кількісного вияву. Для цього використовують числівники, які становлять лексико-термінологічну основу математики.

Чи с л і в н и к и — слова із значенням певної, чітко визначеної кількості. Кожний власне числівник точно вказує на кількість або порядок при лічбі: п'ятдесят (50) — це не менше і не більше, як п'ять десятків. Лексичне значення числівника завжди можна позначити цифрою. Це стосується і неозначено-кількісних числівників: кілька (декілька), кільканадцять, кількадесят, кількасот, бо, наприклад, кілька — це невизначена мала кількість у межах від трьох до десяти, кільканадцять — від одинадцяти до дев'ятнадцяти, кількадесят — кілька десятків і т. ін.

Слова багато, мало, чимало вважають о с о б л и в им и к і л ь к і с н им и п р и с л і в н и к ам и , бо вони мають ступені порівняння, позначають кількісно неточний вияв певної дії, процесу: зроблено багато — кількісний (кількісно-означальний) прислівник; минуло багато років — прислівник з невизначеним кількісним значенням. Отже, немає достатніх підстав вважати ці слова числівниками, навіть неозначено-кількісними.

За значенням і граматичними ознаками числівники поділяються на кількісні і порядкові. Кількісні числівники відповідають на питання скільки? Вони означають назви абстрактних чисел чи кількість предметів. Кількісні числівники поділяються на власне кількісні (п'ять, сто), збірні (двоє, шестеро), дробові (одна п'ята, дві шостих), неозначено-кількісні (чимало, декілька, багато).

Порядкові числівники означають порядок предметів при лічбі або місце предмета в ряду однорідних. Вони відповідають на питання котрий? котра? котре?

За будовою числівники поділяються на прості, складні і складені. Прості числівники складаються з однієї основи (шість, шостий, шестеро), складні — з двох і більше основ (тринадцять, п'ятсот, сто-двадцятип'ятитисячний), а складені — з кількох слів (сто два, сто другий).

І. Відмінювання кількісних числівників

За нормами української літературної мови відмінюються всі розряди числівників. Поширеними помилками усного мовлення є вживання ненормативних форм числівників, неповне відмінювання складених і складних числівників. Розглянемо основні правила від-мінювання числівників.

1. Числівник один (одне (-о), одна, одні) відмінюється так: Н. (скільки?) один — одне (-о) одна одні Р. (скількох?) одного однієї (-ої) одних Д. (скільком?) одному одній одним З. = Н. або Р. одне (-о) одну = Н. або Р. О. (скількома?) одним однією (-ою) одними М. (на скількох?) (на) одному (ім) (на) одній (на) одних

Форми середнього роду одно і одне є паралельними, але одне — це частіше вживана форма. Вживання форми одно в науковому й офіційно-діловому стилях не допускається.

2. Числівники два (дві), три, чотири відмінюються так: Н. два — дві три чотири Р. двох трьох чотирьох Д. двом трьом чотирьом 3. = Н. або Р. =Н. або Р. =Н. або Р. О. двома трьома чотирма

М. (на) двох (на) трьох (на) чотирьох 3. Числівники п'ять — десять, числівники на -дцять і на -десят у непрямих

відмінках мають паралельні (стилістично нейтральні) форми і відмінюються за таким зразком: Н. п'ять десять Р. п'яти (п'ятьох) десяти (десятьох) Д. п'яти (п'ятьом) десяти (десятьом) 3. п'ять або п'ятьох десять або десятьох О. п'ятьма (п'ятьома) десятьма (десятьома) М. (на) п'яти (п'ятьох) (на) десяти (десятьох)

У числівниках шість, сім, вісім при відмінюванні відбувається чергування: Н. шість сім вісім Р. шести (шістьох) семи (сімох) восьми (вісьмох) Д. шести (шістьом) семи (сімом) восьми (вісьмом) З. шість або шістьох сім або сімох вісім або вісьмох О. шістьма (шістьома) сьома (сімома) вісьма (вісьмома) М. (на) шести (шістьох) (на) семи (сімох) (на) восьми (вісьмох)

Запам'ятайте: у числівниках на -десята в українській мові (на відміну від російської) перша частина не змінюється, порівняйте: російська мова українська мова И. шестьдесят Н. шістдесят Р. шестидесяти Р. шістдесяти (шістдесятьох) Д. шестидесяти Д. шістдесяти (шістдесятьом) В. Шестьдесят 3. шістдесят або шістдесятьох Т. Шестьюдесятью О. шістдесятьма (шістдесятьома) П. (о) шестидесяти М. (на) шістдесяти(шістдесятьох)

4. Числівники сорок, дев'яносто, сто у всіх непрямих відмінках, крім знахідного, що дорівнює називному, мають закінчення -а: Н. сорок дев'яносто сто Р. сорока дев'яноста ста Д. сорока дев'яноста ста 3. сорок дев'яносто сто О. сорока дев'яноста ста М. сорока дев'яноста ста

5. У числівниках, що позначають сотні, відмінюються обидві частини: Н. триста сімсот Р. трьохсот семисот Д. трьомстам семистам 3. = Н. або Р. = Н. або Р. О. трьомастами сьомастами (сімомастами) М. (на) трьохстах (на) семистах

Запам'ятайте паралельні форми орудного відмінка числівників п'ятсот — дев'ятсот: п'ятьмастами (п'ятьомастами), шістьмастами (шістьомастами), сьомастами (сімомастами), вісьмастами (вісьмомастами), дев'ятьмастами (дев'ятьомастами).

6. Числівник тисяча відмінюється як іменник першої відміни мішаної групи (тисяча, тисячі, тисячі, тисячу, тисячею, (на) тисячі), мільйон, мільярд відмінюються, як іменники другої відміни твердої групи (мільйон, мільйона, мільйону тощо).

7. Збірні числівники двоє, троє, четверо в непрямих відмінках мають форми відповідних кількісних числівників: двоє, двох, двом..., троє, трьох, трьом...

Як числівник два відмінюються збірні числівники обидва, обидві, обоє. Збірні числівники п'ятеро — двадцятеро і тридцятеро мають у непрямих відмінках

форми, що збігаються з вторинними формами відповідних кількісних числівників (у родовому, давальному, місцевому відмінках це форми на -ох, -ом, в орудному відмінку —

обидві форми). 8. У складених кількісних числівниках відмінюються всі складові частини:

Н. тисяча чотириста сорок п'ять Р. тисячі чотирьохсот сорока п'яти (п'ятьох) Д. тисячі чотирьомстам сорока п'яти (п'ятьом) З. тисячу чотириста сорок п'ять (п'ятьох) О. тисячею чотирмастами сорока п'ятьма (п'ятьома) М. (на) тисячі чотирьохстах сорока п'яти (п'ятьох)

9. У дробових числівниках перший компонент відмінюється, як кількісний числівник, другий — як прикметник: Н. п'ять шостих три десятих Р. п'яти шостих трьох десятих Д. п'яти шостим трьом десятим З. = Н. З. = Н. О. п'ятьма шостими трьома десятими М. (на) п'яти шостих (на) трьох десятих

10. Числівники півтора (півтори) і півтораста не відмінюються. 11. Після прийменника близько кількісний числівник обов'язково ставиться у

родовому відмінку: близько ста сорока кілограмів, близько двохсот шістдесяти кілометрів, близько тисячі семисот сторінок.

12. Необхідно обирати правильну форму кількісних числівників при творенні складних слів (іменників і прикметників). Основними правилами є такі:

1) числівник один у складних словах має форму одно-: однокласник, одноліток, одноколірний, одногорбий, однолюб;

2) у двох формах виступають у складних іменниках і прикметниках числівники два, три, чотири. Елементи дво-, три-, чотири- приєднуються до кореня, який починається на приголосний: двобортний, двовуглекислий, двопроцентний, двотижневик, трибарвний, три-серійний, тритомник, тришаровий, тритижневий, триборство, чотирикімнатний, чотирикілометровий, чотириденний, чотирикутник тощо. Форми двох-, трьох-, чотирьох- виступають в окремих словах, другий компонент яких, як правило, починається на голосний: двохатомний, двохосьовий, трьохелементний, трьохелектродний, чотирьохактний, чотирьохетапний, а також двохсотліття, двохмільйонний тощо, хоча: двоокий, двоокис, двооксид, двоопуклий, двоутробний.

Форми родового відмінка традиційно вживаються у прикметниках, що закінчуються на -тисячний, -мільйонний, -мільярдний, а також у словах, компонентом яких є складний числівник: двохтисячний, трьохмільйонний, чотирьохмільярдний, двадцятидвохрічний, двадця-тичотирьохповерховий, двохтисячоліття;

3) числівники п'ять — десять, числівники на -дцять і на -десят у складі прикметників та іменників мають форму родового відмінка (із закінченням -и): п'ятигодинний, шестиденка, десятилітровий, де-в'ятнадцятиденний, п'ятдесятиметровий;

4) числівники дев'яносто, сто в складних словах зберігають форму називного відмінка: стоголосий, стодвадцятиміліметровий, стодвадцятип'ятилітній, стоквартирний, дев'яностопроцентний, дев'яносторіччя;

5) числівники сорок, двісті — дев'ятсот виступають у складних словах у формі родового відмінка: сорокавідерний, сорокап'ятирічний, сорокаденний, двохсотлітній, п'ятисотрічний;

6) числівник тисяча входить до складу іменників і прикметників у формі тисячо-: тисячочотирьохсотліття, тисячотонний, тисячоватний, тисячоголосий, тисячокілометровий, тисячогранний, тисячоголовий, тисячократний.

2. Числівник один (одна, одне) узгоджується з іменником у роді й відмінку: один стілець, одного стільця.., одна проблема, однієї проблеми...

При числівниках два, три, чотири, обидва іменники вживаються у формі називного відмінка множини: два підручники, три студенти, чотири столи, обидва клени. При сполученні з цими числівниками іменників із суфіксом -ин, який зникає у формах множини,

останні набувають форми родового однини: два громадянина, три селянина, чотири киянина. У непрямих відмінках числівники два, три, чотири, обидва узгоджуються з іменниками: двох підручників, трьом хлопцям, обома черевиками.

У російській мові ці числівники в називному відмінку завжди вимагають родового однини: два сына, три фильма, четыре стола, оба продавца.

Прикметник, що входить до складу кількісно-іменного словосполучення (з числівниками два, три, чотири, обидва), набуває форми називного або родового відмінка множини: три сині (синіх) капелюшки, чотири безтурботні (безтурботних) дні.

Усі кількісні, а також збірні числівники, крім слів один, два, три, чотири, обидва, обидві, керують іменниками в родовому відмінку множини: п'ять книжок, шістсот сторінок, двоє парубків. У непрямих відмінках числівники узгоджуються з іменником: у п'я-ти зошитах, двадцятьом журналістам.

Числівники тисяча, мільйон, мільярд вимагають від іменників родового відмінка множини у всіх формах: мільйон жителів, мільйона жителів.. , тисяча кілометрів, тисячі кілометрів, тисячею кілометрів.

Керування складених числівників визначається останнім словом: тридцять один учень, двадцять два пасажири, сорок чотири будинки, сімдесят шість депутатів, сто п'ятдесят мешканців.

Дробові числівники в усіх відмінках вимагають від іменника родового відмінка однини: одна друга площі, однієї другої площі, десять сотих гектара, десяти сотих гектара, десятьма сотими гектара.

У мішаних дробах, що включають у себе елемент з половиною, з чвертю, характер керування визначається числівником, який виражає цілу частину: один з половиною літр, два з половиною метри, п'ять з половиною кілометрів.

У мішаних дробах керує іменником дробова частина, якщо вона приєднується сполучником і: два і одна третя літра, п'ять і дві третіх метра, двадцять і п'ять десятих відсотка.

8. У називному, родовому, знахідному відмінках числівник півтора керує іменником у родовому відмінку однини, числівник півтораста вимагає родового множини. В інших трьох відмінках ці числівники сполучаються з відповідними формами множини іменників:

Н. півтора аркуша півтораста кілометрів Р. півтора аркуша півтораста кілометрів Д. півтора аркушам півтораста кілометрам З. півтора аркуша півтораста кілометрів О. півтора аркушами півтораста кілометрами М. (на) півтора аркушах півтораста кілометрах 9. У сполученнях, що позначають дати, на зразок восьме березня, перше вересня,

відмінюється тільки перша частина: до восьмого березня, з восьмим березня, присвячено першому вересня. При поєднанні дати із словами свято, день числівник і назва місяця вживаються у родовому відмінку: привітати зі святом восьмого березня, приготувати до дня першого вересня. Конструкції привітати зі святом восьме березня, привітати зі святом перше вересня належать до сфери розмовної мови.

II. Відмінювання порядкових числівників Порядкові числівники відмінюються, як прикметники твердої групи (п'ятий, п'ятого,

п'ятому, сотий, сотого, сотому, ...), лише числівник третій відмінюється, як прикметник м'якої групи (третього, третьому ).

У складених порядкових числівниках відмінюється тільки остання складова: тисяча дев'ятсот п'ятдесятий рік, тисяча дев'ятсот п'ятдесятого року, тисяча дев'ятсот п'ятдесятому рокові, у тисяча дев'ятсот п'ятдесятому році; дві тисячі перший рік, дві тисячі першого року, у дві тисячі першому році тощо.

3. Синонімія існує між кількісними і збірними числівниками: два хлопці — двоє

хлопців, два відра — двоє відер. При виборі граматичного синоніма враховуються семантичні, функціонально-стилістичні особливості двох розрядів числівників.

3бірні числівники виражають кількість предметів як сукупність, як одне ціле: троє синів, п'ятеро робітників, двадцятеро співробітників. Кількісні числівники позначають роздільну кількість, а також уживаються як назви числа і цифри: сто зошитів, сорок метрів, дев'ять ділиться на три, нуль. Збірні числівники вживаються для позначення невеликої кількості (двоє — двадцятеро, тридцятеро). Вони не можуть бути компонентами складених числівників, отже, такі словосполучення, як сто п'ятеро учнів, сорок двоє студентів, є порушенням норми. Кількісні числівники не мають обмежень у вираженні кількісних понять.

3бірні числівники широко використовуються в розмовному і художньому стилях, а науковому й офіційно-діловому — невластиві. Кількісні числівники належать до стилістично нейтральних одиниць і використовуються у будь-якому стилі.

Розрізняються числівники двох розрядів і сполучуваністю. Так, збірні числівники вживаються:

а) з іменниками, субстантивованими прикметниками і дієприкметниками, що називають осіб чоловічої статі, а також з іменниками спільного роду: троє сусідів, двоє лікарів, двоє приїжджих, троє чергових, п'ятеро відпочиваючих, четверо невдах, двоє забіяк. Відповідно до літературної норми збірні числівники не сполучаються з іменниками, що називають осіб високого суспільного становища. 3 такими іменниками вживаються кількісні числівники: три генерали, два президенти, три академіки;

б) з іменниками, що мають лише форму множини: двоє вил, троє окулярів, двоє санчат, двоє дитячих ясел;

в) з іменниками діти, малята, хлоп'ята, дівчата, особи: двоє хлоп'ят п'ятеро осіб, троє дівчат, четверо малят;

г) з особовими займенниками: нас сьогодні четверо, їх було шестеро; ґ) з іменниками середнього роду, що є назвами малят тварин і предметів: четверо

курчат, семеро качат, шестеро поросят, двоє пальт, четверо вікон, троє відер; д) з назвами парних предметів (при цьому зазначається кількість

пар): троє черевиків, четверо рукавиць, двоє панчіх; е) у субстантивованому значенні: двоє прийшли, троє працювали. Певна обмеженість у сполучуваності властива і кількісним числівникам: вони не

поєднуються з іменниками множинної форми, з іменниками середнього роду, що називають малят тварин, не вживаються у субстантивованому значенні. Отже, кількісні числівники не можуть замінювати збірні у конструкціях: двоє саней, троє ягнят, троє відповідали. При іменниках жіночого роду — назвах осіб жіночої статі та іменниках чоловічого і жіночого роду — назвах неживих предметів використовуються лише кількісні числівники: дві доярки, три столи, дві ночі і под.

Збірні іменники від двоє до восьмеро утворюють здрібніло-пестливі форми: двійко, трійко, четвірко, п'ятірко, шестірко, семірко, восьмірко; двоєчко, троєчко. Такі форми притаманні розмовному стилю.

Синонімами числівників можуть виступати іменники з числовим значенням: десять, десятеро — десяток; дванадцять, дванадцятеро — дюжина; сто — сотня; одна друга — половина, одна третя — третина, одна четверта — чверть. Іменники десяток, дюжина, сотня властиві розмовному мовленню.

Збірні числівники обидва, обоє, обидві синонімічні займенниковим виразам: "і цей і той", " і один і другий", " і ця і та", " і одна і друга".

4. Стилістичне використання числівників буває двох видів: • самостійне, суто кількісне: До дев'яти додати п'ять; Від шістнадцяти віднімемо одинадцять;

• значеннєво несамостійне (коли вони поєднуються з іменником або із субстантивованим словом): Три обличчя здаються сіро-блідими (В. Винниченко). Числівник синтаксично підпорядковує собі іменник: два, три, чотири —> обличчя, п'ять —> облич, але п'ятьох <— облич, п'ятьма <— обличчями, одне <—

обличчя. По-особливому стилістично виразні форми числівників у фольклорі: ...у тебе

діток так багато: раз четвірко і раз п'ятірко, а всіх разом дев'ятірко (Нар. творчість). Числівник — виразно своєрідна, лексично й граматично обмежена група слів

(кілька десятків), кількість яких не поповнюється. Значення кількості чи порядку при лічбі в мисленні й мовленні людей — це категорії здебільшого незмінні й однозначні. І все ж числівники не завжди стилістично нейтральні. За різних мовленнєвих ситуацій, по-різному інтонуючись, вони набувають неоднакової значеннєвої (отже, й стилістичної) важливості. Особливо очевидним це стає тоді, коли числівники семантично зовсім інші, пор.: Мене премійовано на 50 гривень і Мене премійовано на 500 гривень. Різний кількісний зміст сказаного в обох реченнях, як, можливо, й неадекватне інтонування, не може не впливати й на сприймання сказаного різними особами (навіть особою-мовцем).

Отже, лексично обмежений вияв числівників своєрідно важливий і стилістично. Наприклад, форми числівника один (одна, одне, одно, одні) мають немало лексико-семантичних значень. Цей числівник входить до багатьох сполучень слів, зокрема: не один (декілька, багато): Старезний самотній прадуб, що шумів віттям не один рік, похилився над Дніпром вже майже без гілля (О. Довженко); ні один — ніхто, ніщо з усіх, жоден: Роман... дуже несміливий: ніколи він не зачіпав ні однієї дівчини ні словами, ні жартами (І. Нечуй-Левицький); один-два, один-другий — вживаються як назви неточної, приблизної кількості: Все це триває... не більше одної-двох хвилин (Леся Українка); один на один — тобто з кимось на самоті, без свідків, віч-на-віч, сам-на-сам: Так піду я в поля неозорі, Із піснями один на один (А. Малишко) або без чиєї-небудь участі, допомоги чи втручання: Ото як зчепляться з Павлом. Один на один... (А. Головко). Широко використовується числівник один також і в складі інших сполучень слів, серед них і фразеологізованих: один одним, один одинцем, один-єдиний, один-однісінький, одним один, в один голос, в одну душу, в одну мить, в одну шкуру, все одно, один і той же, один і той самий, одне і те ж, одне й те саме, одним миром мазані, одна нога тут, а друга там; одним вухом чути; одним духом, одним оком подивитися, стояти однією ногою в могилі, один до одного, одного поля ягода, ставати на одну дошку, стригти всіх під одну гребінку, один з одним, один за одним, один перед одним, одне слово, одне побіля одного, одної весни (зими...), одного разу, що за один та ін.

Типовим (особливо для розмовно-побутового мовлення) є стилістичне вживання числівника один (одна, одно) у значенні слів інших частин мови:

— займенників (переважно вказівного, неозначеного): ...Я живу одним [таким] життям, ти — іншим

(П. Загребельний); Було колись в одній [якійсь] країні... (Леся Українка); — прислівника (весь час, постійно, тільки): Лежить Карно на лаві плазом,

мов зарізаний кабан, і пальцем не ворухне, одно постогнує (М. Коцюбинський). При числівниках два, три, чотири синтаксично залежний іменник уживається

в називному відмінку множини, але з наголосом на першому складі: хороші сини, брати, але два, три, чотири сини, брати (це залишок колишньої двоїни — окремої форми числа іменників, які вживалися з числівником два), але п'ять — двадцять п'ять синів (чи братів). Недотримання цього орфоепічного правила призводить до мовленнєвої неправильності, а з нею і до стилістичної невправності, помилки.

Стилістичні функції порядку слів у реченні План

1. Синтаксична і стилістична роль порядку слів у реченні. Інверсія. 2. Узгодження підмета і присудка. 3. Особливості вживання складного іменного присудка.

1. В українській мові порядок слів вважається вільним, тобто не існує певного

місця у реченні за тим чи іншим його членом. Вільний порядок слів значить, що кожне речення може мати різні варіанти, наприклад: Ця прогулянка розрахована лише на три години. Розрахована ця прогулянка лише на три години. Лише на три години розрахована ця

прогулянка. Існує прямий і непрямий порядок слів, або інверсія. Розглянемо два речення:

Спеціальний стаж іноді підтверджується показаннями свідків. Цей навчальний заклад завжди забезпечував високий рівень підготовки фахівців з вищою освітою. Для них характерне таке розташування членів речення: 1) підмет стоїть перед присудком (стаж підтверджується, заклад забезпечував); 2) узгоджене означення передує означуваному слову (спеціальний стаж, цей навчальний заклад, високий рівень); 3) неузгоджене означення стоїть після означуваного слова (показання свідків, фахівців з освітою); 4) додаток стоїть після слів, від яких залежить (підтверджується показаннями, забезпечував рівень); 5) обставина часу передує присудку (іноді підтверджується, завжди забезпечував). Порядок слів у наведених реченнях є прямим.

Прямий порядок слів домінує у мові. Він вважається нейтральним і є характерним для офіційно-ділового та наукового стилів.

При інверсії основний зміст речення зберігається, але зміна порядку слів дозволяє внести додаткові змістові відтінки, підсилити виразність слів. Наприклад, у реченні В Українському домі вітали з п'ятиріччям Академію муніципального управління комунікативним завданням є повідомлення про те, що відбулося. При іншому порядку слів Академію муніципального управління вітали з ювілеєм в Українському домі підкреслюється місце, де святкувався ювілей. У реченні Академію муніципального управління вітали в Українському домі з ювілеєм повідомляється про характер ювілею — п'ятиріччя. Із цих при-кладів бачимо, що кінець речення — це сильна позиція для будь-якого члена речення і найпростішим способом виділення якогось слова чи словосполучення є винесення його на останнє місце у реченні.

Інверсія часто спричинює зміну експресивного забарвлення речення, отже, непрямий порядок слів частіше зустрічається в розмовному та художньому стилях.

Наведемо кілька правил, що регулюють порядок членів речення. В офіційно-діловому та науковому стилях переважає передування підмета присудку (прямий порядок слів): Дублікат трудової книжки заповнюється за загальними правилами. Ремонт будівель здійснюватиметься без відселення мешканців.

Не виключаються у цих стилях конструкції з інверсією головних членів речення. Йдеться про такі випадки, коли при зміні розташування підмета і присудка зберігається нейтральність висловлювання. Наприклад, нормою є передування присудка підметові у словах автора, які розривають пряму мову або стоять після неї: "Комп'ютеризація пошти, — розповідає директор Львівської дирекції "Укрпошти" Анатолій Кидисюк,— дала можливість закласти надійну технічну базу для розширення сфери послуг"; "У Володимирі-Волинському працює сьогодні 1200 підприємств", — інформує міський голова Петро Данилович Саганюк.

Нормативним є передування присудка підметові у реченнях, на початку яких стоять обставинні слова, як-от: Значно зменшує імовірність крадіжки у квартирах встановлення автономної сигналізації; На території. України діють норми безплатної видачі робітникам спеціального одягу.

Що стосується узгодженого означення, то нейтральною позицією для нього є передування означуваному слову: Зовнішньоекономічна діяльність є важливим фактором розвитку національної економіки кожної держави.

Прикметник ставиться після іменника, якщо необхідно виділити ознаку. Такий порядок слів використовується у художньому та публіцистичному стилях: Тут люд осілий. Тут шанують труд. І рух дадуть і кругові, і кросну. Кують залізо із місцевих руд. І мають славу дуже розголосну (Л. Костенко); Осики лист каро-зелений тремтить на вітрі і тремтить (В. Стус); Не бажаємо вам легких доріг. Бажаємо вам доріг чесних (О. Гончар).

Постпозиція узгодженого означення щодо іменника використовується в термінах і назвах товарів при класифікації об'єктів, що входять у загальний клас. Іменник при цьому означає родове поняття, а прикметник — видову ознаку: ромашка лікарська, ромашка за-пашна, м'ята перцева, модрина європейська, річкова мінога українська, норка звичайна, підлога паркетна, ванни емальовані чавунні, щітки масажні, білизна постільна. У цих

прикладах постпозиція прикметника не має експресивно-стилістичного забарвлення, отже, вони є прикметою наукового, офіційно-ділового та публіцистичного (з позначкою "спец.") мовлення.

Поширене означення, виражене дієприкметниковим зворотом, може стояти як у препозиції, так і в постпозиції до означуваного слова, порівняйте: Арбітражний суд повернув позовну заяву і додані до неї документи без розгляду. Арбітражний суд повернув позовну заяву і документи, додані до неї, без розгляду. Зазначену суму необхідно внести у передбачені угодою терміни. Зазначену суму необхідно внести у терміни, передбачені угодою.

Частіше дієприкметниковий зворот ставиться після означуваного слова. Постпозиція (позиція "після") є єдино можливою для дуже поширених дієприкметникових зворотів, як-от: Суми допомоги, не одержані своєчасно з вини органу соціального захисту населення, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком; Громадяни, які одержують авторські винагороди, повинні вести облік доходів і витрат, пов’язаних зі створенням того чи іншого конкретного. За наявності кількох означень на першому місці ставляться означення, виражені займенниками: Ці традиційні концерти стають справжнім святом для шанувальників музичної класики; Спосіб одержання майнового паю вибирається в кожному конкретному випадку з урахуванням побажань пайовика. Ніхто не має права виселити громадянина із службової квартири без надання іншого житлового приміщення.

Зміна розташування означень з метою їхнього змістового та інтонаційного виділення використовується у художніх і публіцистичних творах: Степан Маркович впевнений, що степова ця піраміда була не нижча, ніж єгипетські піраміди.,, (О. Гончар); Справжнє ім'я і прізвище Юрія Клена — Освальд Бургардт. Iм'я, і прізвище не залишають жодних сумнівів щодо національного походження видатного нашого письменника (Є. Маланюк).

При кількох неоднорідних означеннях, виражених якісним і відносним прикметниками, першим ставиться якісний прикметник, а другим — відносний як такий, що виражає більш суттєву чи постійну ознаку: конкретна моральна шкода, якісний харчовий продукт, свіжий український хліб.

Якщо іменнику передують два відносні прикметники, що є неоднорідними означеннями, то першим ставиться прикметник, що виражає більш вузьке поняття: середня заробітна плата, державна виконавча влада, добровільні протипожежні формування, колективні трудові спори, особисте підсобне господарство, дитяче шкіряне взуття, борошняні кондитерські вироби, пересувна дрібнороздрібна торговельна мережа.

Неузгоджене означення ставиться після означуваного слова: громадяни похилого віку, право на обслуговування, пенсія за віком, допомога на дітей.

Додаток звичайно стоїть після слова, що ним керує: власник кімнати, продукти харчування, доставка палива, відшкодувати працівникам затверджено постановою.

У конструкціях з кількісними числівниками іменник розташовується після числівника: сто грамів, п'ять кілометрів, три години. При зміні порядку слів виражається приблизність: кілограми чотири, кілометрів п'ять, години дві-три.

Порушення правил розташування членів речення може спричинити двозначність висловлювання. Неправильно побудованим є, наприклад, таке речення: Великий інтерес викликала лекція про наркоманію у батьків. Можна подумати, що лектор розповідав про батьків-наркоманів. З речення Комісія розглянула два тижні тому висунуті пропозиції незрозуміло, що відбувалося два тижні тому — висунення пропозицій чи їх розгляд комісією. Потрібно було сказати: Великий інтерес у батьків викликала лекція про наркоманію. Два тижні тому комісія розглянула висунуті пропозиції або Комісія розглянула всі пропозиції, висунуті два тижні тому.

Порушенням норми вважається розташування поряд двох прийменників, наприклад: Необхідно ознайомитися з доданими документами (замість:... з документами, поданими до позовної заяви); Квиток дійсний тільки у цьому рейсі (замість:... на рейс, зазначений у ньому).

2. Узгодження підмета з присудком

І. Узгодження присудка з підметом, вираженим числівником або кількісно-іменниковим зворотом

Кількісно-іменниковий зворот — це сполучення слова, що має кількісне значення, з іменником або займенником у формі родового відмінка. Головним компонентом у звороті можуть виступати кількісні числівники (два проекти, сім тижнів, двісті гривень), збірні числівники (двоє працівників, п'ятеро екскурсантів), дробові числівники (півтора аркуша, дві третини присутніх), неозначено-кількісні числівники (кілька пропозицій, декілька зауважень, багато проблем, чимало ідей), а також іменники із значенням визначеної або невизна-ченої кількості (більшість присутніх, сотня олівців, дюжина книжок, сила грошей, решта працівників).

При підметах, виражених числівником або кількісно-іменниковим зворотом, присудок може стояти в однині та множині.

1. Присудок уживається в однині: якщо підмет, виражений числівником, позначає абстрактну цифру, наприклад:

Вісім ділиться на два і чотири; якщо підмет — складний числівник — закінчується на один: Сорок один працівник

підприємства отримав премію з нагоди професійного свята; якщо головним компонентом кількісно-іменникового звороту у ролі підмета

виступає кількісний іменник (десяток, сотня, решта, сила, сила-силенна): Решта квитків на денну виставу вмить щезла з каси (В. Голота); Як колись сказав Шекспір, а слідом за ним повторила вже, може, сотня драматургів — "ніхто нічого не знає", а путі господні несповідимі, це єдине, що точно відомо (В. Собко); І тепер сила вудіїв сидить по березі, а я дома (М. Кропивницький);

якщо підмет позначає міру часу, ваги, простору і под.: Минуло кілька місяців, і в газетах та журналах можна було прочитати про перші літальні машини — аероплани й відважних людей-авіаторів, що знімаються в повітря на тих машинах (Б. Антоненко-Давидович); Виповнилося чверть віку літературному об'єднанню "Вись", що діє при редакції газети "Червона зірка" Новомиргородського району на Кіровоградщині (з газ.);

якщо підмет, виражений іменником з компонентом пів-, наприклад: півгодини, півміста (у минулому часі присудок ставиться у формі середнього роду): Ви зовсім забули, що тут щодня буває півсотні й більше людей (В. Підмогильний); Висить, як меч, півмісяия над нами Серед зірок навмисне золотих (Г. Чубач); Півліта минуло, неначе піввіку, Ранкової сойки розпачливий спів (А. Перерва), але: Цього року навчатимуть українських учнів півмільйона вчителів (з газ.).

2. Присудок ставиться у множині: якщо при підметі стоїть означення у формі множини: Стояли всі троє примовклі й

довго дивилися у той бік (О. Гончар); Зрештою, при моїх заняттях та захопленнях ці три місяиі промайнули як один день... (В. Шевчук); Сиділи на балконі й відпочивали — всі четверо (Н. Романович-Ткаченко); Оті. шість класів, що при матері ще закінчив, були його очною освітою (Л. Вернигора); Кращі п'ять робіт були відзначені преміями.

3. У багатьох випадках при підметах — кількісно-іменникових зворотах можливе використання присудка в однині і в множині: Більшість дворової челяді подалася геть — на вільний хліб, до землі або й до міста (Ю. Хорунжий); Переважна більшість оперних співаків у Галичині на переломі XIX і XX століть вийшли із школи Висоиького (В. Врублевська). Розглянемо основні правила вживання таких конструкцій:

при кількісно-іменникових зворотах, другий компонент яких називає істот, множина присудка вказує на активну або роздільну дію, однина — на пасивну або спільну дію: Знову кілька осіб відійшло (Н. Кобринська); Я лікувався в санаторії, де одночасно лікувалося п'ять тисяч робітників (О. Ковінька); До студентських лав вступають 2,5 тисячі осіб; Багато їхніх студентів_роз'їдуться цього літа на розкопки хто в Крим, хто до Кам'яної Могили на річці Молочній ... (О. Гончар); Поранені все прибували. Більшість із них, як і Духнович, добиралися сюди самотуж ... (О. Гончар);

якщо другий компонент у кількісно-іменниковому звороті називає неістот, форма

однини вказує на загальну сукупність предметів, форма множини — на окремі предмети: Вже надійшло півтори тисячі заявок на цю машину; Триста воєнних прапорів, колись буйних і гордих, — принишкло на землі (Б. Лепкий); Багато пізніших спогадів стерлись у моїй пам'яті (С. Васильченко); Кілька автомашин з курсантами на околиці роз'їхалися в різні боки (М. Олійник).

при позначенні приблизної кількості літературною нормою допускається варіантність форм, але частіше використовується форма однини: Підлеглого митові більше не знайшлося нічого, та знайшлося з десяток українських книжок галицького видання (В. Леонто-вич); Дуже багато праці й клопоту завдав собі Амвросій Крушель-ницький, поки довів хор до пуття. У ньому брало участь близько сорока чоловік (В. Врублевська); Минає так щось з півгодини (М. Коцюбинський); 3 півдесятка сусідів товпилися біля Карпа, давали йому останні поради і настанови (Г. Тютюнник

ІІ. Узгодження присудка з однорідними підметами

При однорідних членах речення присудок може стояти як у множині, так і в однині. Вибір форми присудка залежить від форми зв'язку підметів, від розташування присудка (після чи до однорідних підметів) та ін.

Якщо однорідні члени речення вжито без сполучників або з єднальними сполучниками і, та, присудок може стояти як у множині, так і в однині.

При прямому порядку слів (присудок стоїть після підмета) присудок частіше вживається у множині: І мати, і донька разом побіліли, стали прислухатись і миттю схопились (І. Котляревський). При значеннєвій близькості підметів постпозитивний присудок може стояти в однині: Порядок і термін отримання майнового паю визначається у Положенні про паювання майна; Періодичність і рівень деталізації управлінської інформації залежить від внутрішньої організації банку.

При непрямому порядку слів (присудок передує підметові) звичайно вживається форма однини: Для продажу квартири, співвласником якої є неповнолітній, необхідний письмовий дозвіл органу опіки і піклування району, на території якого знаходиться квартира; Коло півночі обгорнула їх така сонливість і втома, що похід треба було зупинити (Б. Лепкий). Форма однини можлива навіть, якщо один із підметів має форму множини: Пролітають мотоциклети, автомашини.., то там, то там зривається пісня, веселі вигуки та крики на озері, до запаморочення пахне біла акація... (О. Вишня); Для проведення державних кваліфікаційних іспитів у навчальному закладі створюється державна кваліфікаційна комісія або кілька державних кваліфікаційних комісій залежно від кількості професій, спеціальностей, за якими проводиться підготовка фахівців.

Множина присудка, вжитого перед однорідними підметами, підкреслює множинність предметів і роздільність дії суб'єктів: На засідання комісії запрошуються працівник, який атестується, та його безпосередній керівник: На першому поверсі будуть велика бібліотека. чималий вузол телефонного зв'язку та приймальні пункти побутового обслуговування; Увечері в Національній філармонії ювілярів привітали лауреат Шевченківської премії 1974 року Павло Загребельний та прем'єр-міністр Віктор Ющенко (з газ.).

Зазначені вимоги не є категоричними: присудок перед однорідними членами речення і після них може виступати і в однині, і в множині, пор.: Правдиво казали: убогу хатину сміх і пісня ніколи не кидали. Заможню ж обору вічно облягали сум і гірка лайка (О. Ковінька); Дикий крик і свист тривожив вечірню тишу (Б. Лепкий).

Якщо однорідні підмети з'єднуються протиставним сполучником не ... а, не тільки...а й, не стільки... скільки, присудок ставиться в однині: Не дикі гуси. а дике збіговисько ворогів налетіло з чужого краю, скривавило воду в тихім Дунаї і на всій тихій землі (М. Стельмах); Мене не кохання гризе. а непевність. розрада (М. Старицький); Не тільки всяка робота. а, здавалося, й саме життя обтяжувало його і змушувало часто зітхати. скрушно хитати головою в такт своїм невеселим думкам (Б. Антоненко-Давидович).

Якщо однорідні члени речення з'єднані розділовими сполучниками (або, чи),

узгодження присудка може бути різним. Форма однини присудка використовується у тих випадках, якщо присудки належать до однакового граматичного роду: Такі оплески навряд чи чув Маяковський або там Пантелеймон Романов у Києві (Б. Антоненко-Давидович); Стримана насмішка чи усмішка вийшла з куточків, дійшла до половини очей, а в других половинах так само оксамитилась темна глибінь (М. Стельмах). Якщо підмети є іменниками різного роду, то присудок ставиться у формі множини: Брехня чи бажання когось розіграти ніколи не прикрашали ні молодість, ні старість (В. Собко); ...Деіндезабовваніють кущ глоду або груша-дичка. мовби хто причаївся, і знову неозорий простір... (А. Дрофань).

При однорідних підметах, вжитих із єднальним сполучником ні.ні присудок може мати форму однини і множини: Вже років зо два він пише кандидатську дисертацію, але коли її закінчить — того не знає ні професор Перетятько. ні сам Віктор Платонович (Б. Антоненко-Давидович); Ні старий гетьманський мід. ні угорське вино не смакувало так, як та чиста вода (Б. Лепкий); Ні Стелла. ні тим паче Геннадій Борисович. навіть прислухавшись, нічого не почули (В. Дарда); Проте, мабуть, і по-дитячому благальні очі Лизавети Миколаївни, яким годі було відмовити, не могли б спонукати Солодовникова взятися за цю непевну операцію, якби він наперед передбачив те, про що й гадки не мали ні він, ні лікарі на консиліумі (Б. Антоненко-Давидович).

Стилістичні функції засобів словотвору План

1. Словотвір. Стилістичні можливості словотвору. 2. Синонімія словотворчих афіксів.

1. Винятково важлива роль у вираженні найрізноманітніших лексичних значень, які властиві словам і багатьом сполученням слів, належить з а с о б ам с л о в от в о р у , особливо афіксам (префіксам, суфіксам, частково і флексіям), основоскладанню. Кожен словотвірний афікс завжди вагомий і функціонально, бо надає кореневій частині слова із зовнішньою чи нульовою флексією або кореневій частині незмінного повнозначного слова чогось нового, якоїсь додаткової семантики, а з нею й певної експресивності, емоційності, пор.: дід дідусь — дідуньо — дідусько — дідисько — дідище — дідуган; білий — біліший — пребілий — біленький — білесенький — біловастий — білявий — найбіліший.

Функції словотвірних засобів мовних одиниць практично реалізуються у мовленні всіх носіїв конкретної мови, отже, і тих, хто не обізнаний з мовознавчою теорією, а в її межах і з теорією словотвору.

Усі слова нашої мови можна поділити на слова з непохідними основами (від яких утворюються інші слова) та слова з похідними основами. Під основою прийнято розуміти частину слова без закінчення (колір…). Непохідні основи мають у своєму складі лише корінь, похідні — ще й хоча б один словотворчий афікс (префікс, суфікс, постфікс). До слів з непохідними основами належать, наприклад, ліс, сад, море, поле, літо, синій, чорний, п'ю; до слів з похідними основами — перелісок, садівник, заморський, польовий, літній, посиніти, зчорнітися, допити.

Префікси, корені суфікси, закінчення, (флексії) та постфікси називаються значущими частинами слова, або морфемами. Префікс (від лат. Prae — попереду та fixus — прикріплений) — значуща частина слова, яка стоїть перед коренем і служить для творення нових слів чи нових форм (колір…). Наприклад: казати — сказати, наказати, переказати, підказати доказати, вказати; сумнівний — безсумнівний; миліший — наймиліший. Корінь — це спільна частина споріднених слів (колір …). Наприклад, для споріднених слів сад, садок, садівник, садовий коренем є спільна частина сад-; для ходити, заходити, перехід, вхід, вихід — частина ход- (хід- у закритому складі) . Суфікс (від лат suffixus — прикріплений) — значуща частина слова, яка стоїть після кореня і служить для творення нових слів чи нових форм (колір …). Наприклад: малий — маленький, малесенький, малюсінький; трава — травинка, травиця, травиченька; погойдати — погойдувати. Закінчення — це змінна морфема, яка стоїть після суфікса чи після кореня (у непохідних основах) і служить для зв'язку слів між собою (колір ---); нульове закінчення позначається 0: наприклад: кохання, швидкий, мужність0, малює. Постфікс (від лат: postfixus — прикріплений після) — значуща частина, що стоїть після закінчення і служить для творення нових слів чи нових форм (графічне позначення таке ж, як і суфікса). Наприклад: бити — битися, скажи — скажи-но. Процес творення нових слів у мові має назву словотворення. Нові слова утворюються на базі вже існуючих. Слово, яке служить базою для утворення іншого, називається твірним. Наприклад, для іменника правдивість твірним словом є прикметник правдивий, а для правдивий — іменник правда; для прикметника ялинковий твірним словом є іменник ялинка, а для ялинка — іменник ялина. Твірною основою (колір …) є та частина твірного слова, яка входить до складу нового (похідного) слова (при цьому флексія до уваги не береться). Наприклад: правдивість - правдивий - правда ялинковий - ялинка - ялина преніжний – ніжний. Твірною основою може бути і ціле твірне слово. Так, у наведених прикладах твірні слова і твірні основи збігаються: передивитися - дивитися, накреслити - креслити, підрозділ - розділ, хористка - хорист - хор, надзвичайно - звичайно. Ряд спільнокореневих слів, розташованих відповідно до послідовності їх творення, називається словотворчим гніздом. Наприклад: плід - плідний - плідник - плідниковий; газета - газетяр - газетярство; чорний - чорніти - почорніти - почорніння.

2 . Сл о в от в і р н и й аф і к с — це явище одночасно і лексичне, і морфологічне, і стилістичне, бо кожен суфікс чи префікс завжди надає семантиці кореневої (основної, стрижневої) частини слова або зовсім нового лексичного значення (пісня - пісняр, будова -

перебудова), або значення тільки додаткового, особливого, яке доповнює, видозмінює те, що виражається кореневою частиною слова. Словотвірний афікс, як відомо, перетворює структурно непохідне слово в похідне. Індивідуальність, своєрідність афіксного оформлення слів залежить від їх частиномовної належності, бо слова кожної окремої частини мови мають у певному обсязі свою неповторну систему префіксів і суфіксів, наприклад, суфікси -анн-, -енн-, інн- належать до суфіксів віддієслівних іменників (кохання, бажання, зіставлення, горіння). Такі іменники, будучи семантично спорідненими із близькозвучними дієсловами (кохати, бажати, зіставляти, горіти), характерні здебільшого (крім кохання і кохати) для книжних стилів мови, особливо офіційно-ділового й наукового, позначають опредмечену дію і належать до продуктивних мовних одиниць.

Стилістичне значення, функція змінного повнозначного слова виражається всією властивою йому формою, яка є носієм найсуттєвіших для слова якостей — його лексичного й граматичних значень. Словотвірні афікси — це своєрідні форманти, тобто частини слова, з яких воно утворюється. Ними по-різному видозмінюється семантика слів, їх коренева частина, яка репрезентує лексичне ядро слова, котре в більш чи менш розгорнутій групі споріднених із ним слів: рука — руці — ручка — заручений; мова — розмова — мовний — розмовляти — замовляти — промовляти та ін. Просте повнозначне слово може мати в своїй основі (в частині слова без флексії) кілька афіксів, але не більше п'яти префіксів: пере-штовх-ува-нн-я, с-по-рід-не-н-ий, як-най-все-до-з-вол-ен-іш-ий.

Окрема проблема в теорії і практиці словотвору — це переважаюча належність лексем із певним словотвірним афіксом до стилю мови. Помітно усталеної закономірності у цьому немає, бо тільки зовсім обмежена кількість суфіксів ні за яких умов не може використовуватись у певних жанрах конкретного стилю. Наприклад, слова із суфіксом (суфіксами) суб'єктивної оцінки (пестливості чи зневажливості) не властиві таким писемним жанрам офіційно-ділового мовлення, як заява, оголошення, автобіографія, посвідчення, довідка тощо. Не характерні слова з такою експресією, емоційністю також і для академічно-наукового підстилю (жанру). Натомість суфіксальні слова з виразною об'єктивно-суб'єктивною оцінкою (ніжності чи згрубілості і под.) природні й функціонально активні за багатьох комунікативних ситуацій у розмовно-побутовому і художньому стилях, принаймні в деяких жанрах цих стилів, у доброзичливому чи осудливому домашньому мовленні тощо.

Українська мова має дуже розгалужену систему словотвірних засобів, особливо суфіксальних. їх семантичні можливості і стилістичні функції незліченні. Кожен окремий словотвірний афікс-суфікс чи афікс-пре-фікс — це семантично й стилістично неповторна, суто індивідуальна мовна одиниця, яка не може бути компенсована й замінена жодним іншим афіксом, бо кожен із них виконує в структурі слова свою функцію. Наприклад, суфікс -еньк- комунікативно зорієнтований на вираження словом додаткового значення зменшеності або пестливості, голубливості (річенька), тоді як із суфіксом -ищ- нерідко пов'язана експресія, емоційність чогось або позитивного (веселище, видовище, переможище), або не-гативного (дідище). Група слів із цим суфіксом може сприйматися і нейтрально: становище, пристанище, прізвище та ін.

Роль словотвірного афікса щодо кореневої частини слова завжди семантична, але нерівноцінна, бо в одних випадках суфікс чи префікс утворює нову лексему (море — моряк, дід —- прадід), а в інших тільки надає їй якогось значеннєвого відтінку: сніг — сніжок, старий — престарий. Перший спосіб словотвору можна вважати семантичним, другий — напівсемантичним, бо, наприклад, слова автор і співавтор, друг — недруг, школа — школяр, учитель — учителька семантично різні, а писати — написати, ліс — лісок — об'єднані спільністю семантики: вони розрізняються тільки лексично-значеннєвим відтінком. Словотвірна основа в обох випадках лексико-семантична, семантична: до уваги беруть лексичне значення слів і властиву їм експресію (виражальну спроможність і функціональну зорієнтованість), які привносяться суфіксом (суфіксами) чи префіксом (префіксами) до кореневої частини слова. Залежно від суфікса чи префікса повнозначне слово набуває такої стилетвірної якості, яка також визначає і його належність до певного стилю мови.

Стилістичну диференціацію засобів словотвору (передусім суфіксів) у мовознавстві вже осмислено й визначено досить повно. Це засвідчується як навчальною літературою з

проблем словотвору (І. Чередниченко, А. Коваль, О. Пономарів та ін.), так і низкою спеці-альних досліджень, статей (І. Ковалик, Н. Клименко, В. Грещук, К. Городенська, В. Горпинич, 3. Сікорська та ін.).

Стилістичні особливості односкладних і двоскладних речень План

1. Речення двоскладні і односкладні. 2. Типи односкладних речень, їх стилістичні функції 3. Речення повні і неповні, їх стилістична обмеженість.

1. Односкладні речення порівняно з двоскладними в більшості випадків

структурно значно менші за обсягом, проте вживаються в усіх стилях мови. їм властива стилістична своєрідність, яка не може бути зовсім адекватно виражена синтаксичною будовою двоскладного речення.

О д н о с к л а д н і р е ч е н н я — речення з одним головним членом, які для вияву повноти і своєрідності своєї синтаксичної будови і об'єктивно-суб'єктивного змісту не потребують доповнення їх другим головним членом речення.

Серед односкладних речень виокремлюють такі різновиди: � означено-особові речення: Вітчизну сонячну свою люблю високою

любов'ю (В. Сосюра); � неозначено-особові речення: Весною в селі встають рано (Г.

Тютюнник); � узагальнено-особові речення: Не вчи орла літати (Нар. творчість); � безособові речення: Ледь почало розвиднятись (С. Скляренко);

Нема без втрати перемоги, без горя радості нема (О. Олесь); / стало скрізь тихо (П. Тичина);

� інфінітивні речення: Куди мені діватись? Де помочі шукати?

Кого просити? (І. Котляревський); � номінативні речення: Мітинги. Радість. Пісні. Братання.

Хвиля народного ентузіазму (Г. Тютюнник). Автор теорії односкладних речень О. Шахматов визначав односкладні

речення як речення тільки з одним головним членом речення. У шкільній навчально-лінгвістичній практиці г о л о в н и й ч л е н о д н о с к л а д н о г о

р е ч е н н я прийнято умовно називати або присудком (в односкладних дієслівних реченнях — означено-особових, неозначено-особових, узагальнено-особових, безособових, інфінітивних), або підметом (в односкладних номінативних, або називних, реченнях).

В усіх стилях і жанрах мови односкладні речення вживаються з неоднаковою активністю. За кожним з різновидів односкладних речень закріпилась у мові й певна своєрідна стилістична функція (функції).

2. Типи односкладних речень, їх стилістичні функції

Стилістика означено-особових речень Своєрідну синтаксичну і стилістичну сутність мають о з н а ч е н о -

о с о б о в і р е ч е н н я — такі комунікативні структури, в яких виконувач дії мислиться означено, а головний член речення виражається дієсловом у формі 1-ї або 2-ї особи — однини чи множини теперішнього, майбутнього часу або наказового способу (пишу, пишеш, пишемо, пишете; писатиму, писатимеш,

писатимемо, писатимете; буду писати, будеш писати, будемо писати, будете

писати; пиши, пишімо, пишіть) або формою доконаного виду цього ж дієслова (напишу, напишеш, напишемо, напишете, напиши, напишімо, напишіть).

До цих речень у мовленні здебільшого вдаються тоді, коли немає потреби в логічному виділенні особи (осіб) у таких займенникових формах, як форми 1-ї або 2-ї особи однини чи множини: я, ти, ми, ви: Люблю тебе; Читай голосніше!;

пор.: Я люблю тебе; Ти читай голосніше (двоскладні речення, акцентується підмет-займенник я і ти). Односкладне речення більш стисле, економніше. В

цьому полягає його стилістична індивідуальність, а на цій основі й комунікативна потреба в односкладних означено-особових реченнях. Отже, односкладні означено-особові речення (Працюю), з одного боку, і двоскладне речення ( Я працюю) — з другого, семантично тотожні, але розрізняються структурно й стилістично. Це паралельні, синонімічні, але синтаксично повні конструкції. Неповнота граматичної будови односкладних означено-особових речень створюється не пропуском займенника я, ти, ми, ви (відсутність їх — типова синтаксична ознака цих речень), а відсутністю (пропуском, випущенням) дієслова або дієслова із синтаксично залежним від нього словом (словами): Вранці вже й оратимемо свій

наділ. — Панську землю? — вражено запитала Докія... — Ні, не панську.

Свою! (М. Стельмах). Лише виділені односкладні означено-особові речення синтаксично неповні. Своєрідність їх стилістики полягає передусім в економній, але дуже характерній формі вираження певної думки. Синтаксично повні односкладні означено-особові речення майже з однаковою активністю використовуються в усіх стилях мови.

Стилістика неозначено-особових речень Серед односкладних речень виокремлюють н е о з н а ч е н о - о с о б о в і —

речення, у яких виконувач дії мислиться неозначено, а головний член речення виражений формою 3-ї особи множини теперішнього, майбутнього часу або ж формою множини минулого часу чи множинною формою умовного способу: читають; будуть читати; читатимуть; читали, прочитали; читали б,

прочитали б ; Будуть стояти до загину в непохитній боротьбі (Т. Масенко); Хліб у народі завжди берегли, цінували, ставились до нього як до святині (А. Артюх); Призначили б уже, нарешті, мене директором (Розмовне).

Стилістичний сенс фрази Латину тільки що сказали, що од Енея єсть

посли (І. Котляревський) полягає в тому, що автор свідомо не називає того, хто повідомив про прибуття послів. Такий мовно-художній прийом стилістично вмотивований, бо з погляду комунікативного стилістично важливим є не джерело дії (сказати), а сама дія.

Немає потреби в номінації суб'єкта дії і в реченні Чуєте, як у селі

співають? (М. Стельмах). Саме в невизначеності суб'єкта дії полягає перевага своєрідності сутності неозначено-особових речень, що значеннєво й стилістично відрізняє їх від односкладних речень усіх інших типів.

Те, про що йдеться в неозначено-особових реченнях, може стосуватись тільки осіб, а не тварин чи предметів. Неозначено-особових речень типу В гаю

цвірінькають; У лісі дзюркотять; Над шляхом клубочаться не може бути саме тому, що суб'єкт у них не може бути особовим.

Односкладні неозначено-особові речення є загалом інтерстильовими (міжстильовими) конструкціями, бо майже з однаковою частотністю і стилістичною функцією вживаються в усіх стилях і жанрах мови.

Стилістика узагальнено-особових речень Односкладні узагальнено-особові речення найчастіше вживають у

розмовно-побутовому, художньому і, менш часто, в публіцистичному стилях мови. Майже зовсім не характерні вони для офіційно-ділового стилю мови в його писемному вияві (формі).

У з а г а л ь н е н о - о с о б о в і р е ч е н н я — це такі односкладні конструкції, в яких дія (стан) сприймається узагальнено, як така, що за певних умов може стосуватись будь-якої особи, кожного. Головний член в узагальнено-особових односкладних реченнях виражається дієсловом у формі 2-ї особи (зрідка — іншими особовими формами): Вчись не до старості, а до смерті; Працюватимеш вволю —

матимеш долю; Давніх друзів не забувають (Нар. творчість).

Стилістична своєрідність узагальнено-особових речень також полягає в тому, що вони, як правило, виступають структурами мовлення афористичного, тобто мовлення узагальненого і водночас образного. Це здебільшого прислів'я, приказки, загадки, влучні вислови, зміст яких втілює в собі народну мудрість, найрізноманітніші узагальнені думки, сентенції, повчання. Ступінь узагальнення дійової особи, її неконкретності буває неоднаковим. Найчастіше виконувати дію може кожен, будь-хто: Шануй учителя як родителя; Сім раз відмірте, один раз

відріжте; Друзів пізнають у біді. Все це в л а с н е у з а г а л ь н е н і р е ч е н н я . їх своєрідним різновидом є ч а с т к о в і у з а г а л ь н е н о - о с о б о в і к о н с т р у к ц і ї :

Тільки й зазнав я того щастя, як був малим хлопцем. Що було набігаєшся з

хлопцями по тих горах, по тих долинах!... Що було накупаєшся в Росі, налазишся

по тих скелях високих... (І. Нечуй-Левицький). Вдаючись до форми 2-ї особи, оповідач ніби сам себе усуває від названих дій, вчинків, чим акцентує на тому, що вони типові й для інших. Ідеться не про враження співрозмовника, а про враження особисті, про почуттєвий стан оповідача. Особисте, як зазначає О. Пєшковський, поєднується «із загальним, суб'єктивне з об'єктивним. І чим інтимніше яке-небудь переживання, тим охочіше він [мовець] зодягає його у фор-му узагальнення, переносячи це переживання ніби на всіх...».

Стилістично близькі до щойно розглянутих узагальнено-особових структур речення, які формально мають у своєму складі «підмет» — займенник ти, ми або ви і узгоджене з ним дієслово: Другим ми часто пророкуємо, Я к

знахарі, чуже толкуєм, Собі ж шукаєм циганок (І. Котляревський); Що тут

вдієш, коли ти йому допомагаєш, а він не розуміє цього. Сказане в обох реченнях стосується не конкретного ми або ти, а будь-кого, передусім самого мовця. Це своєрідна збірна множинність, бо той, хто висловлюється, об'єднує себе з іншими якоюсь спільною дією.

Отже, семантико-синтаксична і, внаслідок цього, стилістична своєрідність односкладних узагальнено-особових речень виразно своєрідна й неповторна за ви-конуваною комунікативною функцією. Це переважно конструкції емоційні, образні.

Стилістика безособових речень

У всіх стилях мови з неоднаковою активністю використовуються безособові односкладні речення.

Б е з о с о б о в и м и називаються такі речення, головний член яких означає стихійну дію чи стан природи або ж таку дію чи стан особи, які трапляються з нею незалежно від її волі: / світає, і смеркає, День Божий минає... (Т. Шевченко); Давненько не дощило (О. Ільченко); Немає пісні без любові, Немає пісні без труда

(В. Сосюра); О, сліз таки вже вилито чимало (Леся Українка); Жаль стало

батька (М. Коцюбинський). Стилістична індивідуальність безособових речень наочно проступає при

зіставленні їх із синонімічними до них двоскладними структурами, пор.: Далеко

не завжди я працюю творчо і Далеко не завжди мені працюється творчо, або: Я

не пишу і Мені не пишеться. В першому і третьому двоскладних реченнях особа виступає активною, від її волі залежить настання певної дії (працюю; не пишу), в другому і четвертому односкладних безособових реченнях суб'єкт дії або стану пасивний — те, що відбувається з ним, настає само по собі і не залежить від його волі, бажання.

У безособових реченнях немає суб'єкта дії (стану), який сприймався б активно, саме як конкретний діяч чи «творець» або ж носій певного стану. Тому немає безособових речень спонукально-наказових у їх типовому вияві, бо ніхто не може зробити так, щоб скоріше чи пізніше світало, вечоріло, хмарило, дощило,

мрячило, не стукотіло в скронях тощо. Певним винятком у цьому можуть бути окремі й особливі випадки, наприклад звертання мовця до нічної природи: Світай же! — це побажання, висловлене вкрай метафорично.

Семантично, також і стилістично, можливе вживання формально двоскладної конструкції замість односкладної безособової: Вже небо на сході

ясніло (І. Нечуй-Левицький), підмет і присудок у цьому реченні «несправжні», бо йдеться про природну стихію, пор.: На сході вже ясніло. Стилістична вагомість таких структур у їх логічній контрастності, незвичності, метафоричності, а отже, і в їх винятковій образності, художності: Чи зоря світає на небі, чи сонце грає, чи

ніч вкриває землю, думка про тебе тліє в моєму серці (І. Нечуй-Левицький). Тільки структурно-стилістичною є також своєрідність односкладних безособових речень і двоскладних речень у тих випадках, коли йдеться про явища, процеси, які перебувають поза активною дією людини: Прожекторами небо пописано (П. Тичина) і Прожектори небо пописали; або: Я к мені хочеться взяти перо,

обмокнути його в блакить неба і Я к я хочу взяти перо...

Безособові речення, як жодні інші односкладні конструкції, семантично, структурно і стилістично розгалужені, неоднотипні. Серед них найбільш суттєво розмежовані речення, які містять таку інформацію:

про певні явища природи: Уже смеркалося. Незатишно, бездомно

шуміли вгорі акації, накрапало (В. Дрозд); про фізичний чи психічний стан людини, який не залежить від її волі:

Однак мене морозить; В голові йому немов світало... (М. Коцюбинський); Не

щастить йому (О. Копиленко); Плакать хочеться мені, немов ображеній дитині

(В. Сосюра); безособові речення, в яких ідеться про незалежну від волі людини

наявність чи відсутність у ній чого-небудь: Чи вистачає вам на прожиток (І. Нечуй-Левицький); Вистачило сили волі йти далі... (І. Ле); А чи стане цієї каші

на всіх? (І. Нечуй-Левицький); Браку є арфі струн, Співцеві слів (Леся Українка). Найчисленнішу групу безособових речень становлять речення з особовим

дієсловом, ужитим переносно, в безособовому значенні, пор.: Похмурніло навколо в

ці дні (М. Стельмах) і Обличчя моє похмурніло (підмет і присудок); У тихому морі

темніє (Леся Українка) і Тихо в полі, гай темніє, Наступає літній вечір (Леся Українка); Прохолодою повіяло з лісу (М. Стельмах) і Прохолода повіяла з лісу.

Обидві структури синонімічні, але стилістично дещо інші: виразнішою є метафо-ричність змісту двоскладної конструкції.

Синтаксично розгалужені й стилістично особливі також і всі інші різновиди безособових речень: Спокою на серці в них не було (В. Собко); Де нема

святої волі, Не буде там добра ніколи (Т. Шевченко); / ніде ні садочка, ні

квіточки (І. Нечуй-Левицький), тобто немає, не було (еліптична конструкція); Як

гарно марилось на шкільній лаві, скільки робилось сміливих... проектів (М. Ко-цюбинський); Враз було вбито всі хлоп'ячі надії (0. Донченко); Зоряно, тихо в

просторі (О. Гончар); Жаль стало батька (М. Коцюбинський); Сором тобі таке

говорити (Леся Українка); Князь рече до воїнів: — Пора! (М. Бажан) — еліптичне речення; Вранці скажете, чого вам потрібно (І. Вільде).

Безособові речення — найуживаніша, синтаксично й стилістично багатогранна група односкладних речень. Вони широко використовуються в усіх стилях мови, особливо ж у розмовно-побутовому і художньому, утворюють складну гаму перехідних типів речення — від повної безособовості в них до безособовості більш чи менш очевидної або тільки можливої. Стилістична різноманітність безособових речень має в своїй основі їх своєрідну семантику, особливо те, що зв'язок дії з діячем чи ознаки з її носієм у безособових реченнях або зовсім відсутній (коли головний член виражається безособовим дієсловом у його прямому

значенні), або цей зв'язок пасивний з боку мовця, носія ознаки.

Стилістика інфінітивних речень В усіх стилях і в обох формах мови — усній і писемній — за багатьох

мовленнєвих ситуацій використовуються речення інфінітивні, по-своєрідному близькі до речень безособових.

І н ф і н і т и в н и м и називають односкладні речення, які мають синтаксично незалежний інфінітив у ролі головного члена: Тільки зирнути, радо

заплакать, Раз пригорнути, раз побалакать (П. Грабовський); Мовчать! Взяти

їх — офіцери відтісняють солдатів у куток (О. Довженко). Інфінітивні речення, на відміну від безособових речень, не допускають

вставлення до своєї структури модальних слів ( н е ) треба, ( н е ) можна, ( н е )

варто і под., пор.: / вам, мамо, вчитися треба (М. Куліш); Коли б ще лиха собі не

напитав, бо на кордоні не вільно стріляти (М. Коцюбинський) — обидва речення безособові із залежним від модального слова інфінітивом; Бути у нас

субтропікам чи не бути? (О. Гончар); Хіба ж мені, мамо, цілий вік у чотирьох

стінах сидіти і світу Божого не бачити? (Панас Мирний) — інфінітив в обох реченнях синтаксично незалежний, модального слова в них немає, його введення до складу речення не допускається змістом речення. Отже, це — інфінітивні ре-чення.

Трапляються й проміжні випадки, коли вставлення модального слова можливе, але від цього змінюється комунікативно-стилістична сутність конструкції, пор.: Зняти головні убори! (О. Гончар) — речення інфінітивне, спонукально-наказове і Треба зняти головні убори. — речення безособове, розповідне.

За синтаксичним оформленням головного члена, а на цій структурній основі також і за стилістичною функцією, інфінітивні речення поділяють на дві групи: без частки би ( б ) і з часткою би ( б ) .

1. Інфінітивні речення без частки би ( б ) . Вони найбільш частотні й стилістично різноманітні:

мають значення необхідності дії-стану, її неминучості, невідворотності, неможливості і под.: Бути Києву містом зразковим; Ані піти тобі, ані погуляти,

ані чого забажати (Марко Вовчок); інфінітивні речення спонукальні: виражають наказ, прохання, пораду,

побажання або заклик що-не-будь зробити чи не робити: Патрони берегти!

Стріляти лише по цілі і напевне (І. Підсуха); Стояти тут! Нема шляхів назад

(М. Бажан); Жити й працювати по-сучасному!; інфінітивні речення із значенням недоцільності дії, її зайвості,

недоречності: Чим же було тут захоплюватись?; інфінітивні речення, якими виражається сумнів у доцільності дії,

нерішучість, непевність, вагання: Хіба піти самому в хату? (І. Тобілевич). 2. Інфінітивні речення з часткою би ( б ) . Цими реченнями виражається: — дія бажана чи небажана: Відпочити б трохи, дух перевести (М.

Стельмах); побоювання або застереження з приводу здійснення чи нездійснення

певної дії: Тільки б не програти змагання; оцінка певних дій співрозмовника: Тобі б не бригадою командувати, а

банно-пральним загоном (О. Довженко); постійна або часта схильність особи (осіб) до певної дії-вчинку: Вам

тільки б сміятись (М. Стельмах). Стилістика інфінітивних речень досить розгалужена. Немалою мірою це

пояснюється семантико-структурною своєрідністю їх структури, властивою цим ре-

ченням спонукальною чи питальною модальністю, через що моделі інфінітивних речень нерідко використовуються з навчально-виховною метою: Сидіти тихо!;

Слухати уважно!; Переписати!; Розв'язати! та ін. або в державно-управлінській сфері: Зобов'язати!..; Виконати!., та ін.

Отже, інфінітивні односкладні речення (в шкільному курсі мови їх вважають різновидом безособових речень) позначені своєрідною структурою, семантичною сутністю, а на цій основі — також і неповторними, суто індивідуальними комунікативно-стилістичними функціями.

Стилістика номінативних речень Семантично, структурно й стилістично н о м і н а т и в н і ( н а з и в н і )

р е ч е н н я суттєво відрізняються від дієслівних односкладних конструкцій: у номінативних односкладних реченнях йдеться про буття предмета, особи чи явища. Головний член речення у них виражається іменником, іменниковим займенником або субстантивованим словом у називному відмінку: Високі сосни.

Серпень. Спека. Усе так звично. Синь ріки. Летять над Ворсклою лелеки. А ген

над гаєм — літаки (І. Муратов); Яка висока і густа трава! (Ю. Смолич); 24

серпня 2001 року.

Називний відмінок, будучи єдино можливою морфолого-синтаксичною формою номінативних речень, виконує на рівні речення дві функції: номінативну (називальну) і комунікативну (інформативно-повідомлювальну), іноді й додаткову спонукальну функцію чи спонукально-окличну. Обидві функції реалізуються з допомогою особливої інтонації — номінативно-буттєвої, номінативно-вказівної, номінативно-спонукальної, окличної тощо.

Логіко-семантична й комунікативно-стилістична сутність номінативних речень полягає в ствердженні того, що певна особа, предмет, явище, поняття існує і сприймається в момент свого називання в теперішньому часі.

У номінативних реченнях можуть уживатися й означення, а також і додаток, який синтаксично залежить від головного члена в називному відмінку: Поле, огороджене колючим дротом. Небо сіре. Хмари низькі. Вибух (О. Довженко). Небо сіре; Хмари низькі — двоскладні речення; Сіре небо; Низькі хмари — односкладні номінативні речення. Обидва різновиди речень синонімічні за семантикою і стилістичною функцією. У номінативних реченнях не буває обставини, бо її наявність передбачає семантичну присутність дієслова в ролі го-ловного члена. О. Шахматов зазначає: «...визнаючи Мороз реченням односкладним, ми речення Тепер мороз повинні визнати двоскладним і допустити в ньому пропуск присудка».

Нерідко певне слово в номінативному реченні набуває форми, яка є типовою для обставини. Проте його функція щодо головного члена атрибутивна — функція неузгодженого означення, яке можна замінити узгодженим: Сухумі.

Сонячне місто на Кавказі. Місто золотих пляжів, субтропічної рослинності. На

Кавказі — неузгоджене означення, бо допускає синонімічну заміну на кавказьке,

тому речення є номінативним. Коли ж така заміна виявляється неможливою, — речення вважається двоскладним, з обставиною у своєму складі: Крейсер (де?) у

затоці (О. Гончар); Огірки в степу (О. Гончар); На вулиці три жінки (О. Довженко) — речення двоскладні, еліптичні.

Майже загальноприйнятою є функціонально-стилістична, частково й семантико-стилістична, класифікація номінативних речень на такі різновиди:

буттєві номінативні речення, власне номінативні: Я — сам. Вікно. Сніги...

Зимовий вечір. Тиша. Ви (П. Тичина); вказівні номінативні речення: Ось вулиця, будинок і квартира (М.

Рильський); / от Чернігів (П. Тичина); Ось і Дунай! Столиця над поважною рікою

(П. Ляшенко);

спонукальні номінативні речення: Закінчується дія викликами:

Заньковецька! — Садовський! — Заньковецька! (І. Під суха); оцінні номінативні речення: Справді славна дівчина; Дуже порядна

людина, — кивнула головною Югина (М. Стельмах); оцінно-окличні речення: Яка висока і густа трава! (Ю. Смолич); Такий

нещасливий випадок!; Що за консерватизм!... (І. Вільде); Справні вуха маєш.

Молодець! (П. Ляшенко); номінативні називні речення: Верховна Рада України; Роман П .

Загребельного «Диво»; Київ; уявно-номінативні речення («називний уявлення» — за О. Пєшковським):

Сковорода! Людина і символ! Син України і син планети... (П. Тичина). Номінативні речення становлять активну й дедалі кількісно поширювану

конструкцію сучасної мови. Особливо це стосується буттєвих, вказівних і номінативно-називних односкладних структур. Виразна структурно-семантична специфіка номінативних речень зумовлює таку ж специфіку їх стилістики.

Сфера стилістичного вживання номінативних речень різногалузева, а самі вони — поліфункціональні. Кожен з різновидів номінативних речень неоднаково виявляє свої функції, які, проте, в усіх випадках детермінуються не стільки внутрішньосинтаксичною сутністю цих конструкцій, скільки позареченнєвими чинниками — контекстом, конкретністю мовленнєвої ситуації. Наприклад, буттєві номінативні речення можуть передавати динаміку вражень, думок, що прискорено з'являються і прискорено зникають, як і реалії з поля зору мовця (наприклад, у швидкісному поїзді пасажир не має часу зосередитись і все повно сприйняти, докладно проаналізувати й оцінити спостережуване). За таких ситуацій можна назвати тільки дещо з побаченого, зафіксувати лише контури навколишніх об'єктів: Рубіжне... Знову путь... Володіне... Кабанне... Нарешті,

Сватове, і крикнув поїзд: «Стій!» (В. Сосюра); Роти. Коні. Повіддя. Шаблі. Кращі

снайпери, кроком вперед! (П. Усенко). За наявності єднального сполучника між номінативними реченнями в

складносурядній конструкції втрачається деяка енергійність їх функції, уповільнюється темп вимови, помітнішим стає відтінок переліку відповідних об'єктів: День, і дим, і даль, і рима. Бадьорий крик, бадьорий спів. Шумлять

міста... А десь над ними, у небі арками легкими цвіте мереживо мостів (В. Сосю-ра). Загалом такі ж стилістичні функції зберігаються за номінативними реченнями однотипного змісту й у випадку поєднання їх (чи деяких із них) розділовими сполучниками: Ставок... А б о Дніпро... А б о Ворскла, Псьол, Десна.

Сідайте так під лозою, в руках у вас вудочка, на однім кінці на тій вудочці

черв'як, на другім — ви, рибалка (Остап Вишня). За такої структурної своєрідності номінативних речень відтворюються всі елементи певної широкої картини зображуваного, зберігається швидкий перебіг і перелік певних об'єктів, явищ, подій у часі й просторі, а також невимушений колорит усномовної розповіді.

Завдяки своїй семантичній місткості й структурній стислості номінативні речення слугують засобом створення наочно-образних картин життя, особливо в художньому тексті різних жанрів. Вони відразу й легко вводять мовця (читача) в певну конкретну обстановку мовлення. У драматичних творах синтаксичні номінативи функціонують як ремарки, у художніх текстах вони простежуються на початку їх частин, глав, абзаців, газетних кореспонденцій (пор.: Вінниця. Стадіон

«Локомотив» ...10 тисяч глядачів), наявні в описах явищ, процесів, станів природи, пейзажів, житла, предметів побуту, при складанні протоколів, у заго-ловках усіх інших документів. Подекуди простежується ціла низка номінативів, що дає змогу об'єднати розрізнені об'єкти в одне ціле, а крім цього, створити живий, емоційний тонус оповіді. В той же час прийом розгорнутого вживання

номінативних речень, надмірне нанизування їх одне на одне не завжди стилістично доречне, може навіть скидатись на словесний шарж: Різноліття...

Різнодення... Сон. Гроза. Незагнуздане натхнення. Сміх. Сльоза. Різнодум'я...

Різноцвіття... Радість. Гріх. Недостояне поліття. Сльози. Сміх (М. На-гнибіда). Більшість структурних різновидів номінативних речень з неоднаковою

активністю використовується в таких стилях мови, як публіцистичний, розмовно-побутовий і художній; також слугують назвами документів; найменш характерні номінативні речення для мовлення наукового, передусім суворо академічного.

3. Будь-яке речення в мові граматично повне або неповне. Комунікативно-стилістична сутність усіх різновидів неповних речень (серед них речень еліптичних і приєднувальних) полягає в тому, що за умови стилістичного користування ними мовець щоразу може висловитись і найприродніше, і, що вкрай важливо, найе- кономніше, лаконічно: Я і так багатий. — Чим? (пор.: Чим я багатий?) — народною силою, народною любов’ю (М. Коцюбинський); А тим часом стародавню Січ розруйнували: Хто на Кубань, хто на Дунай (Т. Шевченко); Свободу кожному народу! (П. Тичина). Як зауважує І. Білодід, «неекономність — одне з лих нашого мовлення. У мові вченого воно викликане часто незнанням відповідних економічних дефініцій, визначень, формул, силогізмів, які становлять специфіку наукової мови…, у багатьох… ораторів, виступаючих неекономність пояснюється невмінням, оперуючи словесним матеріалом, виділити основні думки і через їх вершини вести мовлення з максимальною економією словесного матеріалу. Вносяться пропозиції…, щоб до характеристики ділових якостей людини додавати ще й мовну характеристику: уміє (чи не вміє) економно висловлювати свої думки».

Стилістично вмотивоване користування неповними реченнями вагомо засвідчує вміння висловлюватися стисло, точно і найприродніше.

На практичну доцільність еліпсисів (пропусків) слів, зумовлених потребою досягнення стислості і економності у висловленні думки, вперше вказав німецький учений Л. Босс у своїй праці «Еліпсис у грецькій мові» (1702). У 20—30-ті роки XIX ст. відомому німецькому лінгвістові Дж. Рісу здавалось, що еліптичні (неповні) структури вживаються переважно тоді, коли людина перебуває в стані сильного збудження, підвищеної афектації. Нині таке розуміння причин використання пропуску слів видається дещо наївним.

Неповними є речення, в яких одна з ланок їх внутрішньосинтаксичної будови (один чи кілька членів речення, навіть частина одного з членів речення) не вимовляється (не пишеться), але усвідомлюється, повністю чи достатньо зрозуміла.

Різноструктурні і стилістично неоднакові неповні речення поділяють на такі три основні структурно-семантичні групи (різновиди):

1) власне неповні речення. Вони неповні синтаксично і незрозумілі за змістом, якщо їх розглядати поза контекстом, конкретною ситуацією мовлення, тобто окремо від інших речень: У груди набрав повно повітря (не зрозуміло, про кого йдеться). Але: Юра спинився. У груди набрав… (Ю. Смолич) — це неповне речення з не- названим (пропущеним, випущеним) підметом Юра;

2) еліптичні речення. Ці речення неповні тільки граматично (синтаксично, формально), але повні за змістом, бо зрозумілі без сусідніх речень: Дівчина так швиденько травою-травою до хати (А. Тесленко) — дієслово (присудок) у цьому двоскладному реченні, будучи лексично й формально не вираженим, все ж загалом зрозуміле, хоч і сприймається синонімічно (пішла, побігла, подалася тощо);

3) неповні приєднувальні речення, конструкції (їх ще називають видільними, парцельованими). До них належать:

а) означальні приєднувальні речення: О! Моя Варвара — золота жінка… Спокійна, розсудлива, прихильна (М. Коцюбинський);

б) обставинні приєднувальні конструкції: — способу дії: Марта ревнувала Антона. Вперто, затаєно, сильно (М.

Коцюбинський); І слухає мій сум природа. Люба. Щира. Крізь плач. Крізь сміх (П. Тичина); — обставини місця: А ми, упоравшись, пішли шукати новоі хати і знайшли зелену

хату і кімнату. У гаї темному. В лугах. В степах широких, в байраках крутих, глибоких (Т.

Шевченко); — обставини часу: Упала на піл Марія й ридала як ще ніколи. До самого вечора

(А. Головко); — обставини причини: Може, цигарку позволиш? Ах, правда, не вживаєш, —

пам’ятаю! З принципу (І. Франко); — обставини міри: Почалися жнива. За роботою люди й про біду забули. Та не

дуже (Б. Лепкий); — додаткові приєднувальні конструкції (з функцією додатка): Сам без душі і

довкола себе бездушність розпускає. Пустоту (І. Рябокляч); Нічого не ощадила мені доля за ті три роки. Ані розчарувань, ані ганьби, ані багатства, ані бідності (І. Франко).

Епізодично неповні приєднувальні речення трапляються в поезіях Т. Шевченка, прозі І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, творах інших авторів. Системно, широко і своєрідно вдавався до приєднувальних конструкцій М. Коцюбинський. Зрідка він навіть починав ними рядки-абзаци. За таких умов приєднувальні речення інтонуються з особливою виразністю, на них зосереджується максимум уваги: Які очі в неї? Не встиг роздивитись… Протискуюсь плечем і стрічаюся з нею.

— Наче фіалки після дощу. — Темні, м’які, блискучі. Найпоширенішими серед неповних речень є: 1) власне неповні. Це контекстуальні й ситуативні конструкції, в яких з певної

стилістичної причини (щоб висловитися стисло, без повторення того, про що вже йшлося, що зрозуміле, відоме) не називається, випускається головний член односкладного речення (підмет, присудок) або другорядний член речення. До них належать:

а) неповні двоскладні речення: Осіннє сонце сідало за хмари. Прощаючись з землею, заливало хмари й землю огняним світлом (Панас Мирний) — неповне двоскладне речення з неназваним підметом (сонце); Вони реготали, мов діти. Вона — тонко і дзвінко, як молода дівчина. Він — грубіие, передчасним баском двадцятилітнього парубка (М. Коцюбинський) — неповні речення з випущеним присудком реготали;

б) неповні односкладні речення: — означено-особові неповні речення: Можемо виробляти, що хочеш! Свистіти,

співати (О. Гончар); — неозначено-особові неповні речення: Зачувши далеку стрілянину,

насторожився. Моргуненко (прислухаючись). Десь за річкою. Нібито в Кримці (О. Гончар); Траву дивися вдень, як обсохне, а дівку — в будень, коли вона боса (Нар. творчість);

— безособові неповні речення: …Черниша дуже? [поранено] — В голову, в бік (О. Гончар);

— інфінітивні неповні речення: …хоч трошки, на один сантиметр підлізти. А там — круча в прірву (він зна це). На один сантиметр хоч би (А. Головко);

— номінативні неповні речення: Година… Друга. Старшина біля бійниці жде (М. Нагнибіда);

в) двоскладні й односкладні неповні речення з неназваним додатком або іншим другорядним членом речення: Подавай заяву. Садовенко вже подав (І. Рябокляч); Я не пущу Насті, — понуро сказав він. — Ба пустиш! — Ба не пущу (М. Коцюбинський); Сонце опалило їхні обличчя, вітер висушив шкіру (В. Собко);

2) еліптичні речення. Особливий різновид неповних речень, котрі, як і власне неповні речення, бувають двоскладними й односкладними, поширеними, непошире- ними, розповідними, питальними й спонукальними. Слово-термін «випущення» (опущення, пропуск) на означення формальної нестачі члена речення в еліптичному реченні вважається невдалим, бо може наштовхувати на думку, ніби в еліптичних реченнях мовець наперед або в процесі мовлення так формує фразу, речення, що свідомо пропускає якусь ланку (член речення) в ній. Однак цього у більш чи менш виразних еліптичних реченнях не буває. Зміст і граматичні форми еліптичних речень дають змогу синонімічно «домислити» в них певний член речення (переважно дієслівний) і при цьому не ускладнити, не зневиразнити обміну думками. В еліптичних реченнях не вербалізується, словесно не виражається:

— дієслово (найчастіше) із значенням руху, пересування в просторі: Так мати мерщій до хазяїна мене в село одно (Панас Мирний);

— речення з еліпсисом присудка (або головного члена односкладного речення) переважно спонукальної чи питальної модальності: Води! — скрикнув смотритель. — Води! (Панас Мирний); Зброю на землю! — крикнув сивобородий (О. Копиленко); Тихіше, тихіше, Омеляне… (М. Стельмах);

— еліптичні речення без лексично вираженого буттєвого дієслова: Солдати в тривозі (О. Довженко); Уже сонце на небі (Ю. Яновський);

— речення з еліпсисом дієслова мовлення: Сердито й лагідно: «Ось де він, заволока» (С. Васильченко); Хоч одне слово [скажи, промов]; Нікому ні слова; А він мені на це;

— інші різновиди еліптичних конструкцій: Іти лиш в хату… [треба] (Т. Шевченко); Пройшло лиш місяців коло двох в тісноті, що ні лягти, ні присісти (А. Тесленко); Пора додому, — сказала Івга (Панас Мирний); або еліптичні речення з неназваним підметом чи додатком: Зорі сяють: серед неба горить білолиций (Т. Шевченко); — Значить, свіженького, Давиде, змелемо? — Вже ж не торішнє (А. Головко).

Від цих еліптичних конструкцій відрізняються (сферою застосування і стилістичною функцією, але не структурою) еліптичні речення, які здебільшого активно використовуються в публіцистичному мовленні, в газетних заголовках: 3 любов’ю до України; 3 новою Конституцією; За рідну мову!; Усе життя з музикою; Перший крок до перемоги; На ваших екранах; Ми всі — з однієї родини; Погляд із вічності; 3 останньої пошти; Від редакції та ін.

Неповні речення (усіх різновидів, синтаксичних виявів, форм) особливо характерні для мовлення розмовно-побутового, усного й писемного, переважно діалогічного, в якому вони нерідко однослівні: Хто?, Що?, Де?, Куди?, Чому?, Коли?, Тут, Там та ін.

Неповні речення (власне неповні, еліптичні, приєднувальні) формуються під впливом відповідних повних речень. Без асоціації, порівняння з повним реченням неповне речення було б незрозуміле, комунікативно неспроможне. Випущення члена (членів) у неповних реченнях надає розповіді особливо виразної лаконічності, стислості. Будучи вмотивованим стилістично, неповне речення сприймається як максимально природна форма висловлювання. Характер уживання неповних речень у художньо-літературних текстах зумовлюється також жанром твору і певними естетично-стилістичними намірами, завданнями. Вживання їх залежить також від особливостей творчої манери письменника. Будь-яке невмотивоване використання повних речень замість неповних перевантажує вислів, робить його стилістично недовершеним, незручним. Тільки гармонійне поєднання повних і неповних структур є запорукою і виявом мовлення з усіх поглядів найдоречнішого, найбільш зрілого, тобто стилістичного.

Стилістичні особливості використання займенників План

1. Стилістичні особливості особових займенників. 2. Особливості вживання присвійних, неозначених, вказівних та зворотного займенника.

3. Стилістичні функції займенників.

1. Стилістичні особливості особових займенників. Форми займенників третьої особи (він, вона, воно, вони) після

прийменників починаються з н: до нього, біля неї, у них. В орудному відмінку займенники мають н і без прийменника: захоплююся нею, задоволений ними, керувати ним. Після прийменників, що вимагають давального відмінка (завдяки, всупереч, наперекір, назустріч, вслід, на противагу, навперейми), вживаються форми без н: завдяки їй, назустріч йому, навперейми їм.

У майстрів слова минулого як відображення говіркової особливості зустрічаються форми займенників без н, як-от: Хай держава сама піклується про їх і дає їм притулок (В. Підмогильний); Ганна дивилась на його і, сама не помічаючи того, не могла одірвати від його очей (Б. Грінченко); Не звертай на його уваги (Н. Романович-Ткаченко).

Займенники він, воно у місцевому відмінку мають стилістично рівноправні (нейтральні) варіанти — (на) ньому і (на) нім. Більш уживаною є перша форма.

При вживанні займенників третьої особи (він, вона, вони) може виникнути змістова неясність, якщо займенник співвідноситься за родом і числом з кількома іменниками, наприклад у таких реченнях: 1) Коли Омельченко познайомився із Забродським, він (?) уже був начальником відділу; 2) Ми дуже вдячні за можливість ознайомитися з рекламою продукції вашої фірми. Вона (?) справила на нас приємне враження ; 3) Підприємство виконало замовлення нашого села, незважаючи на те що воно (?) працює зараз у дуже складних умовах. Уживаючи займенники, необхідно завжди перевіряти їх зв'язок з іменниками.

Покажемо способи редагування наведених вище конструкцій із неправильно вжитими займенниками. У першому реченні двозначність спричинена тим, що займенник він співвідноситься з іменниками Омельченко і Забродський. Якщо займенник стосується другого іменника (Забродський), то у підрядному реченні замість слова він можна вжити вказівний займенник той, який завжди стосується іменника, що є об'єктом у попередньому реченні: Коли Омельченко познайомився із Забродським, той уже був начальником відділу. Якщо слово він заміщає іменник Омельченко, потрібно перебудувати речення, відмовившись від займенника: Познайомившись із Забродсь-ким, Омельченко вже був начальником відділу. Або: Омельченко вже був начальником відділу, коли познайомився із Забродським.

У другому прикладі займенник вона стоїть після трьох іменників жіночого роду — реклама, продукція, фірма, через що зміст речення сприймається неоднозначно. Щоб уникнути збігу граматичних форм, замінюємо іменник продукція іменником у множині (вироби або товари), тоді співвідносний з множинною формою займенник вони усуне значеннєву неясність: Ми дуже вдячні за можливість ознайомитися з рекламою виробів (товарів) вашої фірми. Вони справили на нас приємне враження.

У третьому прикладі займенник воно заміщає іменник підприємство, але між цими словами стоїть іменник середнього роду (село) і така побудова речення спотворює його зміст. Потрібно перебудувати речення так, щоб займенник слідував за тим словом, яке він заміняє: Незважаючи на те, що підприємство працює в дуже складних умовах, воно виконало замовлення нашого села.

Спричинює неясність змісту вживання в реченні однакових займенників щодо різних іменників, як-от: Інженер Григоренко закінчив роботу над проектом, він наполягає на якнайшвидшому його обговоренні. У цьому прикладі займенник він (у формах називного і знахідного відмінка) заміщає різні іменники — Григоренко і проект. Редагуючи речення, перебудовуємо його на просте, при цьому займенник він відкидаємо: Інженер Григоренко

закінчив роботу над проектом і наполягає на якнайшвидшому його обговоренні. Типовою помилкою є введення займенника у формі, невідповідній іменникові, який

замінюється, наприклад: Тепер ти, Петре, знаєш, що відчуває людина, коли його зневажають. Тут займенник його "узгоджений" або з російським словом человек, або з українським чоловік — синонімом слова людина. Не відповідає літературній нормі вживання займенника вони як співвідносного із збірним іменником; У мене на дні народження зібралось дуже цікаве товариство. Майже всіх їх (?) я знаю ще з інституту.

Уживаючи особові займенники, слід уникати їх нагромадження, одноманітного повторення, як у висловленні: Мій брат цього року закінчив школу. В атестаті у нього тільки дві "четвірки". Він збирається вступати до університету. Він давно вже вирішив стати юристом. Я думаю, що в нього є непогані шанси для цього, адже, як на мене, він дуже наполеглива і цілеспрямована людина.

Особові займенники можуть вживатися переносно. Так, у науковому і публіцистичному стилях у значенні "я" використовується займенник ми (так зване "етикетне ми"): Нам би хотілося детальніше зупинитися на цій проблемі; У нашому дослідженні ми поділяємо цю точку зору; Нами було проаналізовано такі архівні матеріали, як...

У художньому мовленні займенник ми вживається замість я для відтворення особливостей селянського мовлення: Де ж таки я сяду перед панією? Ми до цього не призвичаєні! (М. Кропивницький).

Займенник ми може вживатись у значенні другої особи однини і множини, створюючи відтінок співчуття, поблажливості (найчастіше у мові лікарів): Як ми себе почуваємо? Добре? Я так і думала, — Поліна Іванівна підвела на Настю очі. — Ну, чого мовчите? Погано спали? (Л. Романюк).

Займенник ви використовується при ввічливому звертанні до однієї особи (це так звана пошанна множина): Ви самі ж росіянин? (М. Куліш); Чого ви, тітко, смієтесь? (І. Карпенко-Карий).

Пошанна множина у третій особі властива народно-розмовній мові: Вони [батько] інколи бувають-таки дуже добрі (М. Кропивницький); Писали вони [брат] нам, що живуть у столиці, працюють по різних університетах, читають лекції, в газетах пишуть (О. Вишня).

2. Вживання зворотного і присвійних займенників

Стилістично розрізняються конструкції з присвійними займенниками їхній, їхня, їхнє, їхні і конструкції, в яких у присвійній функції виступає форма родового відмінка займенника вони — їх: їхні проблеми — їх проблеми, їхня машина — їх машина. Стилістично нейтральна форма їх уживається в офіційно-діловому, науковому стилях. В інших стилях перевага віддається присвійним займенникам.

У російській мові форми ихний, ихняя, ихнее, ихние належать до просторічних, тобто характеризуються більшою, ніж в українській мові, стилістичною обмеженістю.

Присвійні займенники чоловічого і середнього роду у місцевому відмінку однини мають варіанти: (на) моєму — (на) моїм, (на) твоєму — (на) твоїм, (на) нашому — (на) нашім, (на) вашому — (на) вашім, (на) своєму — (на) своїм, (на) їхньому — (на) їхнім. Частіше вживаються перші з наведених паралельних форм, а в науковому й офіційно-діловому стилях вони є єдино допустимими.

Форми родового і давального відмінків присвійних займенників мойого, твойого, свойого, мойому, твойому, свойому належать до просторічних. їх літературними відповідниками виступають форми: мого, твого, свого, моєму, твоєму, своєму.

Редагування потребують речення, в яких форми особових займенників їх, його, її у присвійній функції, а також займенники себе, свій співвідносяться з кількома іменниками, що є причиною виникнення двозначності, наприклад: Степанець після закінчення консерва-торії 5 років грав у камерному ансамблі. Його (?) виступи завжди проходили з аншлагом; Вчителька запропонувала нам описати в домашньому творі свою (?) квартиру; Андрій пристав на пропозицію Івана потримати свою (?) машину у себе (?) в гаражі.

Часто у реченнях присвійний займенник свій є зайвим: У своєму атестаті я не маю жодної трійки. За все своє життя не чув нічого смішнішого.

Вживання означальних, вказівних, неозначених, відносно-питальних

займенників. У давальному і місцевому відмінках однини займенників чоловічого і середнього

роду наявні варіанти: чийому і чиєму (Д. в.), (на) чому і (на) чім, (на) чийому, (на) чиєму і (на) чиїм, (на) тому і (на) тім, (на) цьому і (на) цім, (на) всьому і (на) всім (М. в.) тощо. Давні форми із закінченням -ім вживаються у сучасній українській мові рідше, ніж варіантні форми, а вживання їх у науковому й офіційно-діловому стилях не допускається.

З варіантів родового й орудного відмінків займенників жіночого роду — тієї і тої, цієї і цеї, тією і тою, цією і цею — більш уживаними є перші з наведених форм, а вживання їх у науковому й офіційно-діловому стилях не допускається.

Займенник оцей, оця, оці, ота, отой, оті належать до розмовних. Архаїчний характер мають займенники сей, ся, тії, тая, цеє, ції, такеє, такії і под. Вони вживаються у діалектному мовленні, в усній народній творчості і (з метою стилізації) у художній літературі.

У кількох означальних займенників наявна повна і коротка форма: кожний і кожен, жодний і жоден, усякий і усяк. Два останніх займенники вживаються у розмовному мовленні, всі інші належать до загальностильових.

Стилістично розрізняються неозначені займенники, утворені за допомогою часток аби-, казна-, хтозна- (абихто, казна-що, хтозна-який) і займенники із частками -небудь і будь- (хто-небудь, будь-який). Перші займенники мають відтінок розмовності, другі вжива-ються в усіх стилях.

Російські займенники любой, другой мають омонімами в українській мові прикметник (любий) і числівник (другий). Міжмовна омонімія є причиною вживання слів любий і другий у невластивому їм значенні. Отже, слід розрізняти відповідники у двох мовах:

російська мова українська мова любой будь-який (займенник) дорогой, любимый любий (прикметник) другой інший (займенник) второй другий (числівник) 7. Запам'ятайте стійкі словосполучення із займенниками, при

вживанні яких у результаті калькування російських відповідників іноді трапляються помилки:

російська мова українська мова в одном и том же (месте) у тому самому (місці) один и тот же той самий в подобном случае у такому разі подобным образом таким чином и тому подобное і таке інше ни под каким видом ні в якому (в жодному) разі в другой раз іншим разом 8. Близькі, але не тотожні за значенням займенники кожний, всякий, будь-який. У

певних контекстах вони можуть взаємозамінюватись, наприклад: Думаю, що зможу відповісти на будь-яке (кожне, всяке) запитання викладача; Кожна (будь-яка, всяка) дитина потребує уваги і тепла. У цих прикладах займенники використовуються для виділення предмета з групи однорідних.

Заміна неможлива, коли займенники реалізують властиві їм відтінки значення: кожний — "усі по одному" (Хіба це відпочинок? Кожного дня йшов дощ!); всякий — "різноманітний, різний" (У нашому класі є всякі учні); будь-який — "який завгодно на вибір" (Мене влаштує будь-який квиток).

9. Двозначність виникає у тому випадку, якщо вказівний займенник це може бути віднесений до кількох явищ, наприклад: Директор звільнив Богачука з обійманої посади і призначив на його місце Остапенка. Це (?) рішення не схвалюють у колективі.

Кожен займенник (як і кожен числівник) стилістично особливий,

неповторний, може використовуватися не з однією функцією, а з кількома, що й стає об'єктом лінгвістичного аналізу. Числівники і займенники (як і всі інші повнозначні й неповнозначні слова) мають своє неповторне буття в усіх стилях, а також у багатьох жанрах мови, використовуються в них активно або пасивно, навіть епізодично чи й зовсім стилістично «чужі» для них.

Стилістичні можливості словосполучень План

1. Синонімічне вживання прийменникових і безприйменникових конструкцій. 2. Особливості узгодження і керування в текстах офіційно-ділового стилю.

1. Для культури мовлення важливим є стилістичне використання всієї

різноманітності словосполучень у структурі речення. С л о в о с п о л у ч е н н я — лексико-семантична й граматична цілість щонайменше двох повнозначних слів, поєднаних підрядним або сурядним зв'язком.

У словосполученнях, особливо підрядних (значно численніших), широко представлена синоніміка мовлення, яка усвідомлюється і реалізовується не тільки в контексті речення, а й тоді, коли лексично й стилістично близькі словосполучення розглядають парами, навіть і не в реченнєвому контексті, напр.: «Заповіт» Шевченка — Шевченків «Заповіт»; розповідь Миколи — Миколина

розповідь; синочок батька — батьків синочок; любов матері — материна любов;

подарунок брата — братів подарунок — значення присвійності й офіційності виразніше виявляється у словосполученні з двох іменників.

Ще активніше в усному і писемному мовленні вживаються: синонімічні словосполучення з відносним прикметником, який

синтаксично підпорядкований іменникові, і словосполучення, в яких замість прикметника вживається іменник: нічна тиша — тиша ночі; дивізійний штаб —

штаб дивізії (повністю термінологічне словосполучення); міські вулиці — вулиці

міста, делегація заводу — заводська делегація; синонімічні безприйменникові й прийменникові словосполучення різної

частиномовної побудови: річний звіт — звіт за рік; приміський ліс — ліс при

місті; безсловесна пісня — пісня без слів; безтурботна старість — старість без

турбот; вихідного дня — у вихідний день; придорожні будинки — будинки вздовж

дороги; пор. також: будинки від дороги й будинки через дорогу (їх синонімічність менш очевидна);

синонімічні словосполучення з віддієслівним іменником (особливо в публіцистичному мовленні): питання про вступників (не розв'язане) — ...із

вступниками; нарада про тваринництво (...з тваринництва). Пор.: бути,

відсутнім через хворобу — стилістично майже нейтральне, бути відсутнім з

причини хвороби — книжне сполучення слів. Синонімічними, отже й стилістично розрізнювальними, вважаються

словосполучення п'ятиповерховий палац і палац із п'яти поверхів; при

сорокаградусній температурі і при температурі в сорок градусів.

Не менш розгалужена синоніміка в системі дієслівних словосполучень. Наприклад, у реченні Українська мова утверджується як державна (3 газети) синтаксично залежну частину підрядного дієслівного словосполучення утверджується як державна можна трансформувати, зокрема, на: у функції

державної, на правах державної, на державному рівні.

Різні структурні форми, а на їх ґрунті й стилістична своєрідність синонімічних дієслівних словосполучень, пояснюються здатністю певних дієслів підпорядковувати собі іменники (або субстантивовані слова) із залежним прийменником: плакати від радості — плакати з радості; страждати від

сорому — страждати із сорому; придатний до життя — придатний для

життя; працювати з дозволу — працювати за дозволом; підібрати під колір —

підібрати за кольором; неприємність через нерозуміння (...від нерозуміння, ...з

нерозуміння); не прийшов через хворобу (...по хворобі); увійшов до кімнати (...в

кімнату); просіяти крізь сито(...через сито); їхати в метро(...на метро); жити

між людьми (...між людей)'; літати над хмарами (...над хмари, ...понад хмари);

працював вечорами(...по вечорах); летіти на літаку (...літаком) та ін. У сурядних словосполученнях синоніміка дещо менш розгалужена, але

також досить широка й стилістично виразна, пор.: Працею людина і сильна, і

красива (О. Гончар) і Працею людина сильна, красива (багато важить інтонування таких словосполучень).

2. Словосполучення становить речення або його частину: Розвинена мова;

Любов і ненависть; Невже тебе не зачудовує, — як наш народ в труді росте? (П. Тичина). Словосполучення поза реченням (сонячний день, читати статтю,

працюю наполегливо) не є комунікативною одиницею. Для теорії і практики стилістики становлять інтерес як п і д р я д н і

с л о в о с п о л у ч е н н я , які більш частотні, структурно і за змістом різноманітніші, так і с у р я д н і с л о в о с п о л у ч е н н я . У підрядному словосполученні зв'язок між компонентами підрядний, бо форма залежного в ньому компонента (найчастіше окремого повнозначного слова, часто в поєднанні з прийменником або часткою) детермінується, зумовлюється семантикою і морфологічними властивостями головного слова, а також і його синтаксичною функцією в реченні. В підрядному словосполученні зв'язок підрядний: або узгодження (безсмертний - подвиг), або керування (зневага до ледарів), або прилягання (відвідаю - завтра).

Слова у словосполученнях (і реченнях) завжди поєднуються семантично й граматично. Таке поєднання обов'язкове. Без нього словосполучення неможливе. Поєднання слів дерев'яне озеро, носити озеро безглузді за змістом, у них наявна тільки морфологічна модель деяких різновидів словосполучення, nop.: глибоке

озеро; вивчати озеро. У поєднаннях слів глибоким озеро, вивчати озером немає нормативної граматичної (морфологічної) моделі словосполучення. В підрядному словосполученні завжди наявне г р а м а т и ч н о н е з а л е ж н е с л о в о (головне, стрижневе, опорне, підпорядковуюче, пояснюване, означуване) і г р а м а т и ч н о

з а л е ж н е (підпорядковане, пояснююче, означаюче). Сурядні словосполучення формуються сурядним зв'язком, який забезпечує

поєднання синтаксично рівноправних, незалежних один від одного компонентів. Кількість таких компонентів у з а к р и т и х с у р я д н и х с л о в о с п о л у ч е н н я х

сягає двох одиниць: Не тільки розумом, а й ділами любіть Україну; натомість у в і д к р и т и х с у р я д н и х с л о в о с п о л у ч е н н я х ця кількість може бути багатокомпонентною, кількісно не обмеженою: Словом, я до безумства люблю

небо, трави, зорі, задумливі вечори, ніжні осінні ранки (М. Хвильовий). Стилістика словосполучень, тобто їх функції, виявляються тільки в

контексті, у реченні. В окремо взятому словосполученні: сонячний ранок наявна лише модель (семантична й морфологічна) підрядного словосполучення — номінативна одиниця з двох елементів. Ця словесна модель може стати синтаксичною й комунікативною одиницею (реченням) і набувати різних модифі-кацій, змін, виявів: Сонячний ранок; Сонячний ранок!; Сонячний ранок?;

Сонячний ранок!? і т. ін. Отже, словосполучення поза реченням тільки існує, а будучи реченням, стилістично діє. З повною комунікативною самостійністю словосполучення виявляється лише у структурі речення.

Основа розмежування лексично адекватних словосполучень (сонячний

ранок) і речень (Сонячний ранок!) дещо руйнується спільністю семантики цих мовних одиниць, однак таке руйнування не ліквідовує принципової індивідуальної своєрідності словосполучення порівняно з однозвучним реченням: сонячний ранок —- це тільки найменування певного явища природи за тією самою ознакою (він, ранок, — сонячний): і сьогоднішній, і вчорашній, і той, який був тиждень тому, та ін.; натомість Сонячний ранок! як конкретне речення з'яв-ляється тоді, коли йдеться про ранок саме той, а не інший, наприклад, тільки про

сьогоднішній, учорашній або якийсь інший ранок. Стилістичне використання та-ких мовних одиниць, як слова, словосполучення, сполучення слів, реалізується в реченні. Будь-яке речення — це наслідок індивідуальної, зрідка колективної мовленнєвої творчості.

Термін «сполучення слів» неадекватний термінові «словосполучення»: у словосполученні два члени речення (підрядне словосполучення) або два, кілька чи багато членів речення (сурядне словосполучення), у сполученні слів — лише один: Чорне море; Вінницька область; Микола Іванович; Ніна Лаврентіївна Івасюк;

піду подивлюсь, переді мною, з тобою, ідіть же і т. ін. Предикативна основа в реченні На збори з'явилась більшість студентів сформувалася з одного словосполучення (два члени речення), але з двох сполучень слів: з'явилась <-

більшість (узгодження) і більшість -> студентів (керування); Я буду працювати:

одне словосполучення з двох членів речення і два сполучення слів: Я -» буду

(узгодження), буду -» працювати (прилягання). Окреме словосполучення прийнято розглядати не тільки на власне

синтаксичному рівні (із застосуванням до нього терміна «член речення»), а також на рівні лексико-морфологічному — як підрядне чи сурядне поєднання щонайменше двох повнозначних слів.

Кожне із словосполучень мови, яке використовується на синтаксичному рівні, завжди позначене певною стилістичною функцією. Нестилістичних словосполучень (як і слів) немає.

Стилістичні особливості дієслова та його форм План

1. Утворення і вживання певних форм часу і способу дієслів. 2. Особливості дієслівних категорій часу, виду, перехідності-неперехідності. 3. Стилістичні функції дієслівних форм особи, часу, способу, виду. 4. Творення і вживання дієприкметників та дієприслівників.

I. Неозначена форма дієслова

Стилістично нейтральні форми інфінітива на -ти (вболівати, майструвати, виступати, шити) не мають функціональних обмежень. Варіантні форми інфінітива на -ть (співать, стрибать, шукать) вживаються в усному мовленні, фольклорі та в художній літературі, наприклад:

Мені шляху не питать: Прямо степом мандрувать, Гей-гей, долю доганять! (Нар. пісня); Іде гроза дзвінка і кучерява садам замлілі руки цілувать (Л. Костенко). Деякі дієслова мають паралельні форми інфінітива. До стилістично

рівнозначних (хоча семантично — за значенням одно- чи багатократності, інхоативності, інгресивності, дуративності і т. ін. — не тотожних) належать, наприклад, такі варіанти: виштовхнути і виштовхати, випхнути і випхати, витягнути і витягти, досягнути і до-сягти, застигнути і застигти, надягнути і надягти, скреготати і скреготіти і под. Стилістично розрізняються форми із суфіксами -ува- (-юва-) і -а- (-я-), як-от: витискувати і витискати, витягувати і витягати, випробовувати і випробувати, доповнювати і доповняти, закруглювати і закругляти, замінювати і заміняти, затрачувати і затрачати. Першим з варіантів віддається перевага у науковому та офіційно-діловому мовленні, другі частіше використовуються у розмовному і художньому стилях.

II. Форми теперішнього часу

Подвійні форми теперішнього часу мають різновідмінювані дієслова, як-от: дути — дму, дмеш... і дую, дуєш...; клепати — клепаю, клепаєш... і клеплю, клеплеш...; колисати — колисаю, колисаєш... і колишу, колишеш... ; мугикати —мугикаю, мугикаєш... і мугичу, му-гичеш... ; скакати — скакаю, скакаєш... і скачу, скачеш... ; смикати — смикаю, смикаєш... і смичу, смичеш... ; стругати — стругаю, стругаєш... і стружу, стружеш... і т. ін. Ці форми подаються у словниках як рівноправні, стилістично нейтральні.

Стилістично розрізняються форми першої особи і множини (розуміємо — розумієм, бачимо — бачим, радіємо — радієм) і форми третьої особи однини (співає — співа, виглядає — вигляда, поливає — полива). Перші з наведених варіантів є стилістично нейтральними, другі належать до стилістично знижених форм, які вживаються у розмовному мовленні і (як елемент стилізації) у художній літературі: Розпитуєм Мину Омельковича про сина Гришуню, товариша наших дитячих літ (О. Гончар); Дихаєм на повні груди, прозираєм далі (П. Тичина); ...Бува, така пласка глупота однозначна себе ховає за гучні слова (Л. Костенко); Я співаю пісню морю, І воно мені співа (О. Олесь).

Для відтворення просторіччя у художніх творах використовуються ненормативні (в тому числі діалектні) форми першої і третьої особи однини, наприклад: Сама світом нуджу, а сердюсь на тебе, думаю: що ж це він дурить мене, чи що? (І. Карпенко-Карий); Петрик заліз на пічку і з пічки визирає, а я сидю на лаві і тремтю вся (М. Хвильовий); Ой, як тяжко розійтись з милим і не знать, чи він любе тебе? (І. Карпенко-Карий); В країнах теплих дике море До вас співає і говоре... (О. Олесь).

Елементом просторіччя є форма хотять. Літературній нормі української мови відповідає форма хочуть.

3. Дієслово бути в усіх особах однини і множини вживається у формі є: Звичайно година робіт для дівчат є з усіх шкільних годин най- милішою (У. Кравченко); Шукай краси, добра шукай! Вони є все, вони є всюди (І. Франко);

Нестрінутий друже, колись в ранню рань, якщо ти ще є у безмежжі, то швидше між мною і вічністю стань в чистішій од неба одежі... (Т. Осьмачка); Я думаю про Вас. Я знаю, що Ви є. Моя душа й від цього вже світає (Л. Костенко). У художньому та публіцистичному стилях з метою створення урочистої мови використовуються архаїчні особові форми від бути: (я) єсмь, (ти) єси, (ви) єсть, (ми) єсьмо, (ви) єсте, (вони) суть. Форма єсть може виступати у всіх особових формах: Я єсть народ, якого правди сила ніким звойована ще не була (П. Тичина); Ти щира єсть людина; тобі я як сестрі одкрию душу всю свою (І. Карпенко-Карий); А чи єсть у тебе рушники? (Т. Шевченко).

Іноді під впливом російської мови замість форми є у ролі зв'язки використовуються особові форми дієслова являтися: Підприємство являється юридичною особою. Вони являються моїми найкращими друзями. Така заміна є порушенням норми. В українській мові дієслово являтися не використовується як зв'язка, воно вживається із значенням "з'являтися, примарюватися, снитися", як у прикладах: Не раз у сні являється мені, О люба, образ твій, такий чудовий... (І. Франко); Чого являєшся мені У сні? Чого звертаєш ти до мене Чудові очі ті ясні, Сумні, Немов криниці дно студене? (Там само).

III. Форми минулого часу

Частина дієслів із суфіксом -ну- має у минулому часі дублетні форми: гаснути — гас і гаснув, замовкнути — замовк і замовкнув, зів'яти —зів'яв і зів'янув, мерзнути — мерз і мерзнув, м'якнути — м'як і м'якнув, пожовкнути —пожовк і пожовкнув, стихнути — стих і стихнув, тиснути — тис і тиснув, щезнути — щез і щезнув і под. Стилістично паралельні форми не розрізняються, більш уживаними є короткі форми, хоча за семантикою дієслова з суфіксом -ну- означають, як правило, однократність.

IV. Форми майбутнього часу

Дієслова доконаного виду утворюють просту (синтетичну) форму майбутнього часу: побачу, відпочинеш, сконструюють. Дієслова недоконаного виду мають синтетичну й аналітичну форми майбутнього часу: буде проводитись/проводитиметься, будуть контролювати/контролюватимуть, буде визначати/визначатиме, буде забезпе-чуватись/забезпечуватиметься, будемо забезпечувати/забезпечуватимемо. У діловому і науковому стилях уживаються обидві форми. В інших стилях перевага віддається простим формам дієслова: снідатимемо, танцюватимеш, пропонуватимуть.

V. Форми наказового способу

Для української мови характерні прості форми першої особи множини: ходімо, встаньмо, дивімось, зробімо, пишімо, снідаймо. У російській мові форми першої особи множини можуть бути простими і складеними. Перші збігаються з відповідними формами дійсного способу (бежим, встанем, летим), другі утворюються за допомогою частки давайте (давайте смотреть, давайте сделаем, давайте писать, давайте прочитаем). Українській мові подібні форми не властиві.

Деякі дієслова у наказовому способі мають дві паралельні форми другої особи однини, які стилістично не диференціюються: визначити — визнач і визначи, застругати — застругай і застружи, креслити — кресль і кресли, плескати — плещи і плескай, провітрити — провітр і провітри, хникати — хникай і хнич і т. ін.

У варіантних формах вживаються дієслова у другій особі множини: бережіть — бережіте, скажіть — скажіте, несіть — несіте. Давні форми на -іте, вживані у художній літературі, надають висловленню урочистості, наприклад:

Ідіте ж, вірні слуги, принесіте Важкий ланцюг з скарбівні щирозлотий І на співця — шанібно возложіте Ясу царської нашої щедроти (П. Куліш).

4. Творення і вживання дієприкметників

Дієприкметником називається неособова форма дієслова, яка відповідає на питання який? і поєднує ознаки дієслова та прикметника. Дієприкметники виражають не просто ознаку предмета (як прикметники), а ознаку за виконуваною дією. Ще однією

відмінністю дієприкметників від прикметників є здатність керувати іменником, пор.: прикметники високий будинок, якісний ремонт і дієприкметники підготовлений (де?) у департаменті, вишитий (ким?) майстринею, насичений (чим?) киснем.

Виділяється невелика кількість дієприкметників, що перейшли в іменники: керуючий, відпочиваючий тощо.

1. Активні дієприкметники теперішнього часу сучасній українській мові невластиві. Слова із суфіксами -уч- (-юч-), -ач- (-яч-) звичайно є віддієслівними прикметниками, які вказують не на дію, а на постійну ознаку: правлячий (режим), квітучий (сад), пекучий (біль), родючі (поля), блискуча (поверхня), лежачий (камінь) та ін. Свідченням переходу цих слів до прикметників є втрата здатності керувати іменниками. Слова на зразок радіючий, голосуючий, малюючий, співаючий, їдучий, бажаючий тощо є штучними утвореннями. Іншими словами, таких слів у сучасній українській літературній мові просто немає.

При перекладі з російської мови активні дієприкметники теперішнього часу відтворюються підрядними означальними реченнями; дієприкметники, що перейшли у прикметники та іменники, замінюються відповідними частинами мови, як-от: ведущий — який (що) веде, провідний; вступающий — який (що) вступає, вступник; движущийся — який (що) рухається, рухомий; заведующий — який (що) завідує, завідувач; красящий — який (що) фарбує, барвний, фарбувальний; начинающий — який (що) починає, початківець; окружающий — який (що) оточує, навколишній; решающий — вирішальний, який (що) вирішує; служащий — який (що) служить, службовець; соединяющий— який (що) з'єднує, сполучний, з'єднувальний; соответствующий — який (що) відповідає, дійсний; учащийся — який (що) навчається, учень і под.

Часто трапляються помилки при перекладі російського слова следующий, яке може бути і дієприкметником, і прикметником. Дієприкметник следующий відповідно до певного значення передається в українській мові описовою конструкцією із сполучником: следующий через станцию поезд — поїзд, що проходить через станцію; следующий советам врача пациент — пацієнт, який слухає порад лікаря; следующие из сказанного выводы — висновки, що випливають із сказаного, следующая остановка — наступна зупинка; следующие вопросы — такі питання і т. ін. Прикметник следующий має такі українські відповідники: наступний, дальший, другий. У значенні займенника (як правило, перед перерахуванням або поясненням) це слово передається займенником такий: Сейчас будут выступать следующие депутаты... — Зараз виступатимуть такі депутати Скажу вам следующее... — Скажу вам таке Вызываются следующие лица ... — Викликаються такі особи ... Запам'ятайте відповідники російських словосполучень зі словом следующий: в следующий раз — наступного разу; на следующий день — на другий день, другого (наступ-ного) дня; следующим выступает — далі виступає; следующим образом — так, таким чином, у такий спосіб.

2. Активні дієприкметники минулого часу творяться за допомо- гою суфікса -л-: дозрілий, загорілий, зарослий, навислий, побілілий, по- жовклий, посивілий, почорнілий, пошерхлий.

Активні дієприкметники з суфіксом -ш- (-вш) у сучасній українській літературній мові не вживаються. Російські активні дієприкметники в українській мові відтворюються описовою формою або дієприкметником із суфіксом -л-: помогший — той, що допоміг; окончивший — той, що закінчив; победивший — той, що переміг; вспыхнувший — той, що спалахнув, наболевший (вопрос) — наболіле (питання) тощо.

3. Пасивні дієприкметники у сучасній українській мові мають форму тільки минулого часу, яка утворюється за допомогою суфіксів -н-, -ен-, -т-: записаний, зірваний, завершений, зігрітий, здертий. Дієслова з основами на -ну і на -о можуть утворювати паралельні форми дієприкметників: висунути — висунутий і висунений, коло- ти — колотий і колений, повернути — повернутий і повернений, поро- ти — поротий і порений, стиснути — стиснутий і стиснений.

Російські пасивні дієприкметники теперішнього часу при перекладі на

українську мову замінюються описовими конструкціями або дієприкметниками минулого часу: анализируемый (документ) — аналізований (документ), желаемый результат — бажаний (результат), заключаемый (договор) — укладаний (договір), занимаемая (должность) — обіймана (посада), записываемый (протокол) — записуваний (протокол), освещаемый (в прессе) — висвітлюваний (у пресі), употребляемый (всеми) — вживаний (усіма), применяемый (в промышленности) — застосовуваний (у промисловості), який зас-тосовується (у промисловості), принимаемый (регулярно) — який приймається (регулярно), поставляемая (вовремя) — яка постачається (вчасно), приобретаемые навыки — набувані навички тощо.

4. При відтворенні українською мовою російських конструкцій з дієприкметником не слід зловживати описовими зворотами. Мило- звучність і органічність перекладу досягається використанням різно- манітних мовних засобів — дієслів, прикметників, іменників. Чимало способів передачі російських дієприкметників знаходимо у майстрів перекладу.

Ось як, наприклад, використовує можливості української мови М. Пилинська, перекладаючи роман "Золоте теля" І. Ільфа та Є. Петрова:

Російський текст Переклад українською

мовою Спосіб передачі російських активних дієприкметників теперіш-нього та минулого часу та пасивних дієприкметників теперішнього часу

Она схватила со стола уже засохший бутерброд и подступила к голодающему

Вона вхопила зі столу засохлий бутерброд і посунула на голодуючого

Використання пасивного дієприкметника минулого часу

В устах разомлевших туристов грубое слово "первач" звучало нежно и заманчиво

В устах розомлілих туристів грубе слово "первак" звучало ніжно, манливо

Використання пасивного дієприкметника минулого часу

Успокоенный, он снова заснул, но вместо лица обожаемого монарха тотчас же увидел председателя месткома товарища Суржикова

Заспокоєний, він знову заснув, але замість обличчя обожнюваного монарха одразу ж побачив голову місцевкому товариша Суржикова

Використання пасивного дієприкметника минулого часу

Высокие договаривающиеся стороны переругались в первую же минуту и уже не обращались друг к другу иначе как с добавлением бранных эпитетов

Високі договірні сторони перегризлися в першу ж хвилину і вже не зверталися одна до одної, не вживаючи най-лайливіших епітетів

Використання прикметника

К утру побелевший от бессонницы Александр Иванович забрел на окраину города

На ранок блідий від безсоння Олександр Іванович забрів на околицю міста

Використання прикметника

В глубине помещения толпились школьники, осведомлявшиеся насчет дефицитных тетрадей

У глибині помешкання юрмилися школярі, ці-кавлячись дефіцитними зошитами

Використання дієприслівника

Сдружившиеся путе-шественники расселись по своим машинам

Здружившись, мандрівники посідали у свої машини

Використання дієприслівника

Насытившийся Балаганов благодарно взглянул на своего спасителя и начал

Попоївши досхочу, Ба-лаганов вдячно глянув на свого рятівника і почав

Використання дієприслівникового звороту

рассказ розповідь Новый звонок, извещавший о конце аврала, вернул служащих в номера

Новий дзвінок, що по-відомляв про закінчення авралу, повернув службовців у номери

Використання підрядного речення

Сдружившиеся дети лейтенанта Шмидта вышли из-за угла и под-ступили к окну предсе-дательского кабинета

Діти лейтенанта Шмідта, що вже встигли потоваришувати, вийшли з-за рогу і стали під вікном кабінету голови виконкому

Використання підрядного речення

Поднаторевший в тор-жественных финишах Козлевич лихо осадил машину перед самой трибуной

Козлевич вже набив руку на урочистих фінішах і спинив машину перед самісінькою трибуною

Використання дієслівного фразеологізму

Убегавший часто огля-дывался назад, и на его благообразном актерском лице можно было разглядеть выражение ужаса

Утікач щоразу озирався і на його благовидному акторському обличчі можна було розгледіти вираз жаху

Використання іменника

Лагерь купающихся был многолюден

Табір купальників був багатолюдний

Використання іменника

Виділені у двох останніх рядках слова (убегавший, купающиеся) є

субстантивованими дієприкметниками, тобто такими, що вживаються як іменники. Саме тому вони перекладаються іменниками утікач і купальники.

Творення і вживання дієприслівників

Дієприслівники недоконаного виду утворюються за допомогою суфіксів -учи (-ючи) і -ачи (-ячи): пишучи, читаючи, мріючи, лежачи, ходячи, стоячи. Форми із суфіксом -а (-я) (лежа, сидя, стоя, ходя) для сучасної української мови є ненормативними.

Дієприслівники доконаного виду утворюються за допомогою суфікса -вши (-ши): прочитавши, приготувавши, зробивши, принісши, перемігши.

Дієприслівник означає додаткову дію до дієслів-присудків (працював, щось наспівуючи; зрозумівши все, посміхнулась). Отже, дія, що виражається дієприслівником, обов'язково повинна стосуватися підмета, наприклад: Туристський автобус, петляючи між поліських залісків, невдовзі вискочив на широку луку (В. Скуратівський); Увінчавши яблуком найближчий до нас стовпчик, дядько Роман далі пішов, озираючись (О. Гончар).

Порушенням норми є речення, в яких суб'єкти дій, виражених дієприслівником і присудком, не збігаються, як-от: Відпочиваючи у Карпатах, мені надзвичайно сподобалось обслуговування. Спіткнувшись вчора, у нього зломилася нога. (Виходить, що відпочивало у Карпатах обслуговування, а спіткнулася нога). Дієприслівник не може приєднуватись до пасивної конструкції: Докладаючи всіх зусиль, урожай збирається без втрат. Працюючи тиждень, ремонт був завершений.

У безособовому реченні дієприслівник може вживатись тільки у тому випадку, якщо у складі присудка є інфінітив: Іноді доводилось попід віттям і крізь ліани пролазити, мов у темну нору, зігнувшись (І. Багряний)... Будували нову хату і біля неї обов'язково висаджували калину, щоб восени, вставляючи подвійні вікна, можна було покласти між шибами пучки червоних грон (В. Скуратівський). В інших випадках уживання дієприслівника в безособових реченнях не відповідає нормі: Вивчаючи географію, у нас не було ніяких проблем. Граючи в спортлото, мені часто щастить. Правильно: Вивчаючи географію, я не мав ніяких проблем. Коли я граю в спорлото, мені часто щастить.

У кожній розвиненій мові дієслова становлять найчисленнішу (після іменників і

прикметників) групу лексем. Д і є с л о в о — повнозначне слово, яке позначає дію, стан предмета як процес.

Значення дієслів виявляються у граматичних (морфологічних) категоріях особи, виду, стану, способу, часу, а також числа і роду (мин. час, умовний спосіб).

Разом з іменниками, прикметниками дієслова формують основу словникового складу мови. Вживанням дієслів задовольняється важлива потреба кожного з мовців у спілкуванні з іншими.

Стилістична потужність дієслів міститься і в їх семантиці, і в розгорнутій системі морфологічних форм — способових, часових, тому що більшість дієслів має по шість форм у теперішньому і в майбутньому часах недоконаного й доконаного видів (читаю; читатиму, буду читати; прочитаю), по три форми в наказовому способі (читай, читаймо, читайте; прочитай, прочитаймо, прочитайте), по чотири форми в минулому часі (читав, читала, читало, читали) і в умовному способі (читав би, читала б , читало б , читали б ) .

Багатство, розгалуженість дієслівних форм зумовлюють багатство й розгалуженість функцій, які властиві дієслівним формам.

Як засіб відтворення динаміки життя, дієслово найчастіше використовується в усно-розмовному і художньому мовленні, значно рідше в стилях офіційно-діловому і науковому, бо в них ідеться здебільшого про статику, про менш змінюване й дієве в природі і суспільстві, про більш чи менш постійні ознаки, якості предметів. Якщо в побуті через його виняткову широчінь, багатовекторність, найрізноманітнішу тематику широко вживаються дієслова у формах минулого часу й наказового способу, то в інших стилях це простежується настільки невиразно, що звести його до певних і чітких норм нереально. Однак частина дієслів (телитися, ягнитися, текти, ржавіти та ін.) здебільшого позначає процеси в тваринному й рослинному світі, в неживій природі. Функціонально обмежені й інші дієслова неповної особової парадигми, у яких немає всіх звичних для дієслова форм, зокрема форми 1-ї особи теперішнього і майбутнього часу (чудитися, колоситися, рясніти та ін.). Безособових дієслів із загальною семантикою «стан природи» не більше двох десятків: весніти, вечоріти, видніти, вітрити, віхолити, гарячіти, дніти, дощити, зоріти, мрячити, морозити, поночіти, пустіти, рясніти, світати, сльотити, студеніти, хмарити, хурдели-ти, ясніти, напр.: За скелями починало ясніти, тобто світало вже (С. Васильченко). У прямому значенні безособові дієслова не поєднуються з лексемами-іменни-ками, коли виступають назвою активного носія ознаки (суб'єкта дії або стану), бо такий носій при них неможливий. Власне безособові дієслова іноді вживають і у формах 1-ї й 2-ї осіб, але з метафоричним, переносним значенням. У цьому теж виявляється стилістична своєрідність цієї групи дієслів: Баштани рясніють кавунами, динями, гарбузами (С. Добровольський); ...Ряснію, множусь, дихаю травою. І вся земля натягує струну... (А. Малишко). Але в реченні Рясніє в природі дієслово вжито у власне безособовому значенні.

Поширеними і стилістично вагомими можуть бути такі мовленнєві процеси: стилістична заміна в системі дієслівно-часових, способових і числових форм:

Пишемо! замість Пиши! чи Пишіть!; заміна однієї часової форми іншою: Пароплав відпливає через годину (теп. час замість

майб. часу); Пароплав відпливав через годину (мин. час замість майб. — рідше); Реве та стогне Дніпр широкий (Т. Шевченко).

Дієслова, будучи семантично й граматично дуже розгалуженою системою своєрідних повнозначних слів, винятково багаті синонімічно, бо, як правило, широко вживаються і в прямому, і в переносному зна

ченні (див. СУМ): Так ніхто не кохав. Через тисячі літ лиш приходить подібне кохання (В. Сосюра). Інші значення переносні або ж близькі до кохати: Добра дочка дуже кохала свого батька (М. Коцюбинський); Хто кохав життя ледаче, Непереливки тому (Л. Глібов); або кохати в значенні «дбайливо вирощувати, плекати що-небудь, ходити коло чогось»: Лукаш усю садовину ростив та кохав (Марко Вовчок); старанно доглядати що-

небудь: Запустіє та оселя, що цілий рід кохав її та доглядав (Панас Мирний); виховувати, ростити кого-не-будь, старанно доглядаючи: Доню моя... Як ягідку, як пташечку, кохала, ростила... (Т. Шевченко); виношувати, плекати (намір, думку) тощо: Вони... вкупі кохали свої молоді наміри (Дніпрова Чайка); або синонімічне до кохати дієслово любити: відчувати глибоку відданість, прив'язаність до кого-, чого-небудь: Я к я люблю тебе, мій рідний краю, Я к я люблю твій люд (І. Франко); майже в значенні кохати: Вміє розставатись той, хто вмів любить (М. Рильський); мати інтерес до чогось, високо цінувати що-небудь, надавати перевагу чомусь; мати нахил, пристрасть до чого-небудь: Добре жить Тому, чия душа і дума Добро навчалася любить! (Т. Шевченко); Горпина не їла — вона змалку не любила молочної каші (Панас Мирний).

Стилістичне значення, функція дієвості, перебування в певному стані особливо актуалізується при дієслівній однорідності. Наприклад, у реченні Та ось все стихло, причаїлось, наче збиралось з силами. І раптом небо пойнялось вогнем, розкололось посередині і з страшним тріском завалилось на землю, церква похитнулася, стіни в школі розсипались. І все щезло і затихло... (М. Коцюбинський) відтворено неспокійний, динаміч-ний і збурений стан природи.

Частиномовна сутність дієслів стилістично безмежна, тому що вони містять безмежність мислено-мовленнєвої енергії, дії, вчинків.

Близькими за семантикою (значенням дії, стану) до дієслів є їх складові форми — дієприкметники, дієприкметникові звороти і дієприслівники, дієприслівникові звороти.

Отже, чим більше в мовленні дієслів, тим значнішою є його динаміка, енергія, стилістична виразність сказаного чи написаного.

Стилістичне використання фразеологізмів План

1. Фразеологія української мови. 2. Типи фразеологізмів. 3. Стилістичне забарвлення фразеологізмів у контексті.

1. Одним із стилістичних засобів мови й мовлення, по-особливому виразних,

оригінальних і емоційних є фразеологізми. Фразеологізми (грец. phrasis — зворот і logos — слово, вчення) — семантично й

граматично пов'язані сполучення слів, а також речення, які використовуються в мові як її усталені і здебільшого легко й образно сприймувані одиниці.

Фразеологізми як особливі мовні одиниці становлять об'єкт фра з е о л о г і ї , а теорія і практика використання їх у всенародному мовленні є предметом стилістики.

Фразеологізми, на відміну від формально подібних до них «звичайних» словосполучень або речень, не створюються у процесі мовлення за усталеною в мові семан-тичною і синтаксичною нормою (нормами), а тільки, як і слово, відтворюються. Звичайні словосполучення із семантично й граматично поєднаних слів можна вважати в і л ь н им и , бо вони виразно поділяються на два члени речення — синтаксично незалежний і синтаксично залежний (підрядне словосполучення) або на два чи більше синтаксично незалежних (однорідних, неоднорідних) членів речення (сурядні словосполучення). Фразеологічні сполучення слів, які не бувають словосполученнями як особливими синтаксичними одиницями щонайменше з двох членів речення, завжди становлять тільки один член речення (ідіоми) або окреме просте чи складне речення, в якому лише з певною умовністю можна визначати члени речення: Чесне діло роби сміло (Нар. творчість); Чуття єдиної родини (П. Тичина). Фразеологізм може також виконувати функцію одного члена речення: Він сказав що-небудь? — Ні, набрав у рот повітря (мовчав), будучи ідіомою.

І д і о м а (грец. idioma — особливість, самобутній зворот), або ідіоматичне сполучення слів, — це стійке, семантично й синтаксично неподільне поєднання слів, у багатьох випадках близьке за лексичним значенням до окремих повнозначних слів: клювати носом (дрімати), накивати п'ятами (втекти), дивитись крізь пальці (не помічати), робити з мухи слона (перебільшувати), правити теревені (базікати), вусом не повести (не звернути уваги), танцювати під чужу дудку (підкорятися), залишитися з носом (зазнати невдачі), пальці знати (невправно), триматикамінь за пазухою (затаїти образу, бути нещирим), попасти пальцем в небо (не вгадати) та ін. Однослівних ідіом не буває.

Ідіоми виразно відображають національну своєрідність кожної мови і зазвичай іншими мовами дослівно не перекладаються. Їх характеризує неоднакова самостійність тих частин, з яких утворилась кожна окрема ідіома. Якщо, наприклад, у семантиці таких сполучень слів, як ні пари з уст, тримати язик за зубами, ще певною мірою відчувається зв'язок із стрижневим словом пара (пара не виходить з уст, якщо людина мовчить) або зі словом зуби (коли язик притиснутий до зубів, говорити не можна), то загальне значення ідіом дати (піднести) гарбуза, пекти раки, байдики бити та інших не можна пов'язати з наявними в них словами, напр.: / директор, і вчитель запитально дивились на Курила. А він пік раків посеред кімнати (Ю. Збанацький). Ідіома пік раків означає червонів, і в ній не відчувається зв'язку ні з іменником рак, ні з дієсловом пекти. Більшість ідіом (частково і фразеологічних одиниць) групується навколо найуживаніших у мові слів (особливо іменників та дієслів): голова, очі, зуб, брати, вчити, йти тощо: мати голову на плечах, голова йде обертом, голова стала дірявою, капустяна голова і т. ін.; зуб на зуб не попадає, кидати на зуб, держати язик за зубами, не по зубах; йти на поводу, йти в одній упряжці, йти в далеку дорогу, йти на рожен, йти на той світ і т. ін.; брати (взяти) в лещата, брати (взяти) в штики, брати (взяти) до тями та ін.

Крім ідіом, серед фразеологізмів розрізняють фр а з е о л о г і ч н і о д и н и ц і — менш стійкі, ніж ідіоми, сполучення слів, які мають здебільшого структуру речень. Це прислів'я, приказки та влучні («крилаті») вислови, творцями яких є переважно письменники, вчені, державні діячі та ін.: Серцю не накажеш; Серце не камінь; Птицю пізнати по пір'ю, а

чоловіка по бесіді; Що посієш, те пожнеш (Народна творчість); Всякому городу нрав і права (Г. Сковорода); Лиш той ненависті не знає, Хто цілий вік нікого не любив (Леся Українка); Перемагать і жить (П. Тичина); Де згода, там і вигода (А. Головко); Прийшов, побачив, переміг (Юлій Цезар, лат. Veni, vidi, vici) крокодилячі сльози (тобто фальшиві); чистити авгієві стайні (знищувати бруд, наводити порядок у чомусь занехаяному) та ін.

Більшість фразеологізмів (особливо прислів'їв і приказок) породжена талантом і мудрістю народу, конкретні їх автори не відомі. Джерела української фразеології всеосяжні: немає такої галузі соціального життя, в якій би не продукувались фразеологізми: грати першу скрипку, сходити зі сцени, з іншої опери (з мовлення музикантів, артистів); куди голка, туди й нитка (з мовлення кравців); куй залізо, поки гаряче (з мовлення ковалів); на ловця і звір біжить (з мовлення мисливців); підносити на щит (з мовлення військових); берегти, як зіницю ока; вавилонське стовпотворіння (античні, біблійні вислови); бути не в своїй тарілці (засвоєння з французької мови), дивитися крізь пальці (з німецької мови) та ін.

Фразеологізми — це продукт багатовікової й особливої розумово-мовленнєвої творчості народу. У фразеології об'ємно й виразно відображено національну самобутність кожного народу, його духовну індивідуальність, зрілість, тільки йому властиве мовленнєве багатство.

Подібно до слова (але на відміну від словосполучення і речення), фразеологізм існує в мові у «готовому» вигляді, в колективно усвідомленій і всіма прийнятій формі, яка тільки частково може змінюватись в індивідуальному мовленні, напр.: десята (або сьома) вода на киселі (дуже далека рідня), як (мов, ніби та ін.) вода вмила (змила) (хто-небудь швидко чи раптово зник; що-небудь безслідно щезло). Є й синонімічні фразеологізми: як водою змило — як вітром здуло — як крізь землю провалилось — я к у воду впало — як корова язиком злизала і под.

Якщо слова становлять первинні номінації, то фразеологізми, особливо ідіоми, є вторинними мовними одиницями. Як про це пише відомий український мовознавець Арнольд Грищенко (нар. 1936), вони сформувалися «внаслідок переосмислення первинних значень компонентів», тобто слів, які найтісніше поєднані в одне семантичне ціле. Фразеологізми — це надслівні і відтворювані мовні одиниці.

У фразеологічній системі мови досить широко побутують проміжні між ідіомами і фразеологічними одиницями явища — фр а з е о л о г і з о в а н і о д и н и ц і . Серед них умовно виокремлюють:

сполучення слів типу шкода й гадки, невелике цабе, куди твоє діло, ні се ні те, нехай Бог боронить, чого доброго, чорт візьми, цур тобі пек, ось тобі на і под.;

такі сполучення слів, як брати участь, брати до уваги, розв'язати справу, вирішити питання, домогтися зрушення (перемогти) і под.

Ці групи фразеологізованих сполучень слів характеризує властива їм синтаксична неподільність (сукупно вони становлять один член речення), семантична й структурна єдність чи й зовсім ослаблена метафоричність або її відсутність, але велика усталеність у мові і звичність для більшості її носіїв.

2. Фразеологічні одиниці мають багато різновидів. Тому одностайної думки

щодо їх класифікації немає. Найкращу класифікацію фразеологічних одиниць запропонував академік В.

Виноградов, поділивши їх на три основні групи: фразеологічні зрощення (ідіоматичні звороти), фразеологічні єдності, фразеологічні сполучення.

Фразеологічні зрощення

Це сталі сполучення слів, що позначають цілісне поняття, значення якого не можна пов'язати з тими словами, що входять до даного виразу. Наприклад: набити руку, собаку з'їв, у сорочці народився, піднести гарбуза, скакати в гречку.

Значення фразеологічних зрощень може бути різним і нічим не вмотивованим. Так, вислів "набити руку" означає набути вміння в будь-чому; "собаку з'їсти" — означає: він майстер; "у сорочці народився" — означає бути щасливим; "піднести гарбуза" — відмова дівчини тому, хто до неї сватається;

"скакати в гречку" — зрадити дружині чи чоловікові. Вловити зв'язок між значенням наведених висловів і словами, які до них

входять, важко. Академік В. Виноградов визначає такі чотири типи фразеологічних

зрощень: а) фразеологічні зрощення, до складу яких входять слова, що не вживаються

в сучасній українській мові: кричить на всю Іванівську, розводити теревені, шитися в дурні та ін.;

б) фразеологічні зрощення, до складу яких входять синтаксично неподільні архаїзми: притча во язицех;

в) лексичне неподілені фразеологічні зрощення, які виражають різні емоції: от так клюква, чого доброго;

г) фразеологічні зрощення, які становлять таку єдність, що лексичне значення окремих компонентів не впливає на сприйняття цілого: сидіти на бобах; попасти пальцем у небо; товкти воду у ступі; нагнати на слизьке; утерти носа.

Фразеологічні єдності

Це сталі, неподільні мовні вислови, загальне значення яких пов'язане з тими словами, що входять до їх складу. Наприклад: п'ятами накивати; класти зуби на полицю; держати камінь за пазухою; пошитися в дурні; на городі — бузина, а в Києві — дядько; робити з мухи слона; брати гору; серед білого дня; дивитися крізь пальці; тримати язик за зубами та ін.

Ця фразеологічна категорія стала, в ній немає незрозумілого. До її складу входять фразові штампи, професійні вирази, що набули метафоричного значення, часто вживані образні вислови, узяті з мови народу, біблійні вирази тощо.

Фразеологічні сполучення

Це стійкі мовні звороти, які характеризуються самостійністю складових елементів. Тут значення кожного компонента відокремлюється й чітко усвідомлюється. У фразеологізмах цієї групи відсутня образність. У переносному значенні вживають лише один компонент. Наприклад: справа честі, храм науки, людина великої душі, поле діяльності, задирати носа, ламати голову та ін.

У фразеологічних сполученнях цього типу один із компонентів може виражатися синонімічним словом, тому допускається заміна компонентів. Наприклад: охопити поглядом (можна сказати: охопити очима).

3. В усному й писемному мовленні фразеологізми використовуються з цілком чи

достатньо виразною стилістичною метою. Мислення, почуттєва сфера людини від-творюється, відображається фразеологізмами сконденсовано, глибокозмістовно й почуттєво-емоційно, експресивно. Неемоційних, стилістично незорієнтованих фразеологізмів не буває. За найрізноманітніших мовленнєвих ситуацій вони сприймаються як своєрідні й образні одиниці мовлення. З їх допомогою можна відтворити майже кожне з явищ дійсності не тільки змістовно і виразно, а й дотепно, влучно, яскраво й оригінально, колоритно, бо у фразеологізмах найбільшою мірою закарбовано віковий досвід, етику й естетику, мудрість народу. Усе ним усвідомлене й сказане сприймається як раціональне в усіх можливих вимірах, гранично логічне, природне й емоційне. Особливо доречні фразеологізми в художній творчості, а також — значною мірою — в розмовно-побутовому мовленні. Від того, як письменник використовує елементи фразеології, залежать його індивідуальний мистецький стиль і частково розгортання сюжету в творі, природність художніх образів. Наприклад, фразеологізмами Голодній кумі хліб на умі, Ні риба ні м'ясо образно схоплюється одна з типових якостей людини. У багатьох давніх і сучасних фразеологізмах прославляється, зокрема, позитивне ставлення до праці, освіти, науки і засуджується боягузтво, брехливість, нечемність, нещирість, пияцтво та інші людські вади: Праця чоловіка годує, а лінь марнує; Хто знання має, той і мур зламає; Книга вчить, як на світі жить; Де господар добре робить, там і поле буйно родить; У страху великі очі; Брехнею світ

пройдеш, та назад не вернешся; Ледачому все ніколи; П'яний та дурний — рідні брати і т. ін. Фразеологізми, особливо народні приказки, прислів'я, — це здебільшого своєрідна

окраса і згусток думки-судження, емоційної наснаги текстів, у тому числі і їх заголовків і підзаголовків. Фразеологізми є дуже вагомими виражальними стилістичними засобами мови, індивідуального мовлення, вони широко використовуються майже в усіх стилях мови (крім певних жанрів офіційно-ділового мовлення), як готові й усталені, постійно оновлювані або щойно створені образні конструкції, які містять почуттєву характеристику певних осіб, персонажів, їхніх вчинків тощо.

Стилістика складних речень План

1. Особливості складу і структури складних речень 2. Стилістичне використання різних типів складних речень 3. Стилістичні функції сполучників і сполучних слів. 4. Паралельні синтаксичні конструкції.

1. Складне речення порівняно з простим реченням здебільшого становить

синтаксичне утворення дещо вищого рівня складності — змістової, граматичної і стиліс-тичної.

Складне речення — речення з різною кількістю найрізноманітніших предикативних частин, поєднаних сполучником, сполучним словом чи тільки інтонаційно.

Майже кожну з частин складного речення можна перетворити на окреме просте самостійне речення. Таке перетворення не буває стилістично нейтральним, бо найчастіше спричиняє певні зміни простого речення, особливо в ритмомелодиці, в інтонації синтаксичної конструкції. Воно завжди потребує для своєї появи та вияву деяких особливих розумово-мовленнєвих зусиль, творчості, пор.: Скоро вдарили перші морози, снігом завіяло село (В. Кучер) і Скоро вдарили перші морози. Снігом завіяло село. Перше речення — складне безсполучникове, це окрема комунікативна одиниця. За граматичною будовою та інтонацією складне речення становить одне своєрідне ціле, окрему структурну єдність, яка постає дещо інтонаційно розірваною в двох простих реченнях. Безсполучникове складне речення і сформовані на його основі обидва прості речення становлять синонімічні синтаксичні конструкції, які семантично тотожні, але розрізняються синтаксично і стилістично: вони мають не зовсім однакову тональність, що позначається й на сприйманні мовцем висловленого в складному реченні і в двох простих реченнях.

2. Особливо виразним є стилістичне розмежування складнопідрядних речень і

простих ускладнених речень з дієприкметниковим, прикметниковим чи дієприслівниковим зворотами. Обидва різновиди речень — синонімічні конструкції, пор.: Не робіть незвичних жестів, які притягують до себе надмірну увагу (І. Томан) і Не робіть незвичних жестів, притягуючих до себе надмірну увагу; Тепло дихнула в лице пухка чорна рілля, яка була повна спокою надії і Тепло дихнула в лице пухка чорна рілля, повна спокою надії (М. Коцюбин-ський); Чіпка поїхав після того, як упорався коло хазяйства і Упоравшись коло хазяйства, Чіпка поїхав (Панас Мирний).

Предикативні частини складного речення мають здебільшого будову простих речень, об'єднаних у складне речення — за змістом, структурно та інтонаційно, утворюючи окрему комунікативну одиницю. Тому частини складного, особливо складнопідрядного, речення лише умовно можна називати реченнями. Однак це допускається з методичних міркувань — щоб полегшити вивчення синтаксису складного речення (переважно у шкільному курсі). Водночас очевидним є те, що «речення» як предикативна частина складного речення саме собою не виражає відносно закінченої думки, не має інтонації окремо вживаного речення, не виконує функції речення — ці ознаки притаманні всьому складному реченню, а не його предикативним частинам.

Стилістика, зміст і структура складного речення щонайбільше зумовлюються сутністю простих речень, з яких воно сформувалось. У складному реченні Реве Дніпро, й лани широкополі медами пахнуть, колосом шумлять (А. Малишко) обидва прості сурядні речення можна було б оформити як окремі прості речення: Реве /'ніпро. И лани широкополі медами пахнуть, колосом шумлять. Але тоді між обома простими самостійними реченнями послабиться смисловий зв'язок, зневираз-ниться з'єднувальна роль сполучника й, прості речення зримо роз'єднаються інтонаційно, що вплине на сприймання зображуваного, пор.: Хмара напливає на місяць, і навколо все знову тоне в темряві (В. Козаченко) і Навколо все тоне в темряві тому, що хмара знову напливла на місяць. Ще слабше сприймається цей зв'язок у двох простих реченнях: Хмара напливає на місяць. І навколо все знову тоне в темряві. З вилученням сполучника семантичний зв'язок між обома реченнями

послаблюється ще більше: Хмара напливає на місяць. Навколо все знову тоне в темряві. Прості речення, трансформовані (перетворені) в складні, змінюються стилістично,

пор.: Гомонять тополі. Шелестять осики (М. Терещенко) і Гомонять тополі, шелестять осики. У першому прикладі обидва речення інтонаційно завершені, через що роз'єднані тривалішою паузою, містять повідомлення про менш щільно пов'язані між собою явища природи. У другому прикладі інтонація завершеності властива тільки останній лексемі складного речення, тоді як перше сурядне речення вимовляється з інтонацією, яка спонукає до продовження розповіді. У ньому тісніше сприймається зв'язок між обома явищами природи. Отже, прості речення помітно втрачають у складному реченні свою значеннєву й синтаксичну самостійність (навіть тоді, коли повністю зберігають свою граматичну будову). Перетворення простих речень на складні зумовлює синоніміку і стилістичну різноманітність різноструктурних складних конструкцій.

Синтаксичні паралелі на рівні складного речення простежуються не завжди. Часто певний різновид складного речення виступає лише в одному варіанті і з тільки йому властивою стилістичною сутністю: Лиш той не знає смерті, хто творить сам життя (В. Сосюра) — друге просте речення відповідає на питання, яке зумовлене змістом першого (хто саме не знає смерті?), і пояснює підмет (той). Ці прості речення можна вжити й окремо, але при цьому частково зруйнується зміст, виражений обома простими реченнями в складнопідрядному реченні. Перетворення обох предикативних частин цього речення на окремі прості самостійні речення потребувало б такої докорінної перебудови їх лексико-синтаксичної сутності, внаслідок якої складнопідрядне речення і обидва прості речення, сформовані на його основі, опинилися б поза рамками синонімічності.

Отже, перетворення одного складного речення на два чи більше простих завжди стилістично вагоме, пор.: Важка дорога, що покрита твердим покровом сніговим, лягає коням під копита, гарячим коням вороним (Я. Шпорта) — Важка дорога лягає під копита гарячим коням. Дорога покрита твердим покровом сніговим; Сонце ллється, ніби дощ, крізь хмар жовтавий пух (М. Рильський) — Сонце ллється крізь хмар жовтавий пух. Ніби дощ. Унаслідок синтаксичних перетворень складних речень на два прості змінилась інтонація простих речень (порівняно з інтонуванням їх у складному реченні), послабився або змінився (чи навіть частково деформувався) смисловий зв'язок між ними. Речення Дорога покрита твердим покровом сніговим стало семантично відірваним від першого речення, виникла стилістична незграбність — зайве повторення слова дорога, а звідси й одноманітність вислову. Змінилась інтонація простого речення Ніби дощ, яке внаслідок цього набуло додаткової приєднувальної функції — через значну відірваність від дієслова-присудка ллється це речення здається не зовсім вмотивованим стилістично.

Чимало різновидів складних речень специфічні за своєю граматичною (синтаксичною) будовою і не можуть бути перетворені на окремі прості речення: Я жив би двічі і помер би двічі, якби було нам два життя дано (М. Бажан); Хто любить людей, того й люди люблять (І. Томан); Під вечір по селу розійшлося, що йдуть козаки (М. Коцюбинський); Щоб урожаї добрі мати, треба землю глибше орати (Нар. творчість); Ні вітерець не війне, ні хмарка не збіжиться (Марко Вовчок).

Прості речення сприймаються несамостійно, незавершено в багатьох різновидах складнопідрядного речення і в складному безсполучниковому реченні з його неоднорідними предикативними частинами. Всі частини будь-якого складного речення завжди утворюють од-ну-єдину інтонаційну цілість, отже, й одне речення — як одиницю синтаксичну і стилістичну.

Семантика, весь зміст і стилістика складного речення залежать від семантики (лексичного значення) слів, що входять до його складу, і службових слів (слова), якими виражаються певні логічні (смислові) відношення між простими реченнями — частинами складного речення. Ці відношення називають с и нт а к с и ч н и м и в і д н ош е н н ям и . Вони бувають єднальними, зіставними, розділовими, часовими, просторовими, умовними, цільовими, причиновими, наслідковими, причиново-наслідковими, допустовими тощо.

Прості речення в складному реченні реалізують своє смислове (змістове, логічне, поняттєве) значення тільки сукупно. Окрема предикативна частина складного речення

нерідко несамостійна і формально, структурно, синтаксично, і в смисловому відношенні, напр.: Скінчився денний труд, і з брами заводської ідуть робітники (В. Сосюра) — друге речення без першого помітно несамостійне і граматично, і своїм змістом. Воно виражає наслідок того, про що йдеться в першому реченні. На граматичний зв'язок між цими реченнями вказує сполучник і.

Якщо простим реченням (навіть багатослівним) виражається одна відносно закінчена думка, то складне речення виражає щонайменше дві думки в їх різних взаємовідношеннях. Об'єктом цих думок є різні явища в природі, суспільстві, в особистому житті тощо. Маючи (порівняно з простими реченнями) більші можливості для вираження різних синтаксичних відношень, які відображають реальні відношення між предметами, явищами дійсності, складні речення внаслідок цього широко використовуються в науковому й офіційно-діловому мовленні.

Особливим різновидом складного речення є п е р і о д — семантично, структурно і стилістично вагома й оригінальна синтаксична конструкція, напр.:

Коли весна рожева прилетить І землю всю вбере і заквітчає, Коли зелений гай ласкаво зашумить І стоголосо заспіває, Коли весні зрадіє світ увесь І заблищить в щасливій долі, І ти одна, в квітках і травах, в полі десь, Серед весни, краси і волі Не зможеш більше серця зупинить, Що в грудях буде битись, мов шалене, І скрикнеш, — знай, не долетить Уже твій скрик тоді до мене... (0. Олесь). Розгорнуте складне речення, яке логічно, за змістом та інтонацією членується на

дві частини: першу (попередню) — багатослівну, яка вимовляється з поступовим нарощуванням голосу до кульмінації після слів / скрикнеш, і другу (заключну) — завжди вкрай стислу, яка відмежовується від попередньої частини тривалою паузою (між обома частинами) і зниженням голосу, тобто інтонацією.

Така ж загалом побудова та інтонація періодів простежується і в недіалогічному, прозовому мовленні, напр.: Що земля поділяється на шматочки, що людей усе більшає, а землі не прибуває, що вже й тепер чимало бурлаків, а далі й більше буде — це кожний бачить і знає (М. Коцюбинський).

Цілком очевидною є чітка двочастинна будова цього періоду, його оригінальна ритмомелодика, не дуже розгорнутий зміст, обсяг і, як наслідок цього, неповторність усієї синтаксичної будови періодичної структури вислову, його виразно індивідуалізована стилістична своєрідність, яка найчастіше притаманна мовленню художньо-літературному.

3. Складні речення не закріплюються за певними сферами мовлення, але активніше

вони використовуються у книжних стилях — науковому, офіційно-діловому та художньому. Відзначимо кілька видів помилок у побудові складних речень. У складнопідрядних реченнях підрядна частина може займати будь-яку позицію

щодо головної, порівняйте: Який би спосіб інформування не застосовувався, інформація про ціни на товари має бути доступною і достовірною; Інформація про ціни на товари, який би спосіб інформування не застосовувався, має бути доступною і достовірною. Інформація про ціни на товари має бути доступною і достовірною, який би спосіб інформування не застосовувався.

При розміщенні підрядного речення всередині головного, в останньому іноді спостерігається зміщення конструкції, тобто неузгодження окремих форм, наприклад: Головне, на чому наполягав доповідач, це на необхідності захисту прав споживачів; Найважливіше, на що ми повинні звертати увагу, це на підвищення якості продукції. (Правильно: Головне, на чому наполягав доповідач, — це необхідність захисту прав

споживачів; Найважливіше, на що ми повинні звертати увагу, — це підвищення якості продукції).

Серйозним недоліком є надмірне ускладнення речення підрядними, як-от: Зважаючи на те, що докази відповідача, що позивачка була прийнята на посаду, якої немає в штатному розписі, і що вона несумлінно виконувала обов'язки, не можуть бути взяті до уваги, оскільки це не пов'язано із звільненням позивачки з роботи, і керуючись ст. 310, 311 ЦПК України, судова колегія у цивільних справах ухвалила залишити без зміни рішення Дарницького райсуду м. Києва про поновлення Кузьмук Л. О. на роботі і виплату їй належної заробітної плати. Через нагромадження підрядних речень дуже важко зрозуміти, про що тут йдеться. Подібні конструкції повинні спрощуватися шляхом скорочення, поділу на кілька речень тощо: Докази відповідача, що позивачка була прийнята на посаду, якої немає в штатному розписі, і що вона несумлінно виконувала обов'язки, не можуть бути взяті до уваги, оскільки це не пов'язано із звільненням позивачки з роботи. Зважаючи на всі обставини і керуючись ст. 310, 311 ЦПК України, судова колегія у цивільних справах ухвалила залишити без зміни рішення Дарницького райсуду м. Києва про поновлення Кузьмук Л. О. на роботі і виплату їй належної заробітної плати.

Помилкою вважається використання як однорідних конструкцій підрядного речення і члена речення, наприклад: Ви повинні визначити вузькі місця у виробництві і чи поінформовані працівники про основну мету підприємства. Виправити речення можна двома способами: Ви повинні визначити, чи є вузькі місця у виробництві і чи поінформовані працівники про основну мету підприємства; Ви повинні визначити вузькі місця у виробництві і поінформованість працівників про основну мету підприємства.

Правки потребують речення з послідовним підпорядкуванням однотипних підрядних частин, наприклад: В указі роз'яснюється, що до зовнішньої реклами належить будь-яка реклама, що розміщується на окремих спеціальних конструкціях, щитах, екранах, що розташовуються просто неба, на фасадах будинків та споруд тощо. Це речення включає 3 підрядні означальні речення, які вводяться за допомогою сполучного слова що. Речення звучатиме краще, якщо одне з підрядних речень замінимо дієприкметниковим зворотом, а друге — введемо за допомогою сполучного слова який: В указіроз'яснюється, що до зовнішньої реклами належить будь-яка реклама, розміщена на окремих спеціальних конструкціях, щитах, екранах, які розташовуються просто неба, на фасадах будинків та споруд тощо. Можна також використати безсполучниковий зворот між першим і другим реченням: Указ роз'яснює: до зовнішньої реклами належить будь-яка реклама, що розміщується на окремих спеціальних конструкціях, щитах, екранах, розташованих просто неба, на фасадах будинків та споруд тощо.

Необхідно правильно визначати місце підрядного речення, перевіряти, чи не виникає двозначності у сприйнятті фрази. Невдало побудоване, наприклад, таке речення: Міжнародна виставка "ЕКСПО-2000" відбулася в найбільшому виставковому центрі Європи в Ганновері (Німеччина) під девізом "Людина. Природа. Техніка", яка умовно підіб'є підсумки досягнень людства за останнє тисячоліття в галузі виробництва, наукових досліджень, інформатики. Редагуючи таке речення, необхідно поставити підрядне речення після означуваного слова (виставка, яка підіб'є..)) або поділити складне речення на два прості: У найбільшому виставковому центрі Європи в Ганновері (Німеччина) під девізом "Людина. Природа. Техніка" відбулася Міжнародна виставка "ЕКСПО-2000", яка умовно підбила підсумки досягнень людства за останнє тисячоліття в галузі виробництва, наукових досліджень, інформатики; Міжнародна виставка "ЕКСПО-2000" відбулася в найбільшому виставковому центрі Європи в Ганновері (Німеччина) під девізом "Людина. Природа. Техніка". Вона умовно підбила підсумки досягнень людства за останнє тисячоліття в галузі виробництва, наукових досліджень, інформатики.

Підрядне речення не може виступати в ролі присудка двоскладного речення, наприклад: Самовільне підключення до електромережі — це коли електрична енергія споживається громадянами без укладення з електропостачальником договору.

Типовою помилкою є змішування прямої і непрямої мови. Виявляється ця помилка у тому, що підрядне речення містить елементи прямої мови (форми особових займенників і

дієслів): У своєму виступі Петренко П. С. висловив обурення діями голови профкому, що як же ви можете порушувати чергу на отримання квартир і що тепер у мене немає сумнівів у вашій непорядності.

4. Свідченням багатства української мови є різноманітність мовних засобів усіх

рівнів. Великий вибір варіантів надає мовцям синтаксис. Необхідно навчитися правильно вибирати ті конструкції, які забезпечують найточніше висловлення певної думки і якнайкраще відповідають конкретній ситуації мовлення.

Основними видами синтаксичних синонімів є такі: а) двоскладні речення з дієприкметниковим присудком і односкладні речення з формою на -то, -но у ролі головного члена речення: Виставка розгорнута в краєзнавчому музеї/Виставку розгорнуто в краєзнавчому музеї; Стороннім вхід заборонений / Стороннім вхід заборонено; Нарада була проведена на високому рівні / Нараду було проведено на високому рівні; Ця площа відреставрована до ювілею міста /Цю площу відреставровано до ювілею міста;

б) дієприслівникові звороти і підрядні речення, наприклад: Купуючи харчові продукти, обов'язково перевіряйте дату виготовлення / Коли ви купуєте харчові продукти, обов'язково перевіряйте дату виготовлення; Читаючи протокол допиту, свідок повинен простежити, щоб його відповіді були записані якомога точніше / Коли свідок читає протокол, він повинен простежити, щоб його відповіді були записані якомога точніше; Повертаючи майно в неробочому стані, Орендар відшкодовує завдані збитки /Якщо Орендар повертає майно в неробочому стані, він відшкодовує завдані збитки;

в) підрядне речення і дієприкметниковий зворот: Акти оформлюються комісією, що її створює керівник підприємства / Акти оформлюються комісією, створеною керівником підприємства; Генпідрядник зобов'язаний здати Замовникові устаткування в терміни, які обумовлюються договором / Генпідрядник зобов'язаний здати Замовникові устаткування в терміни, обумовлені договором;

г) підрядні речення і члени речення, наприклад обставини: Незважаючи на погану роботу транспорту у нашому місті, наші співробітники ніколи не спізнюються на роботу / Хоча транспорт працює погано, наші співробітники ніколи не спізнюються на роботу; 3 метою кращого забезпечення ліками населення у місті відкрито кілька нових аптек / У місті відкрито кілька нових аптек, для того щоб краще забезпечувати населення ліками; 3а умови доітрчмання водіями правил дорожнього руху аварії траплятимуться рідше / Аварії траплятимуться рідше, якщо водії будуть дотримуватися правил дорожнього руху; Внаслідоклеотримання замовником товару у нас виникли серйозні проблеми / У нас виникли серйозні проблеми, тому що замовник неотримав товар;

ґ) обставини і дієприслівникові звороти: Після закінчення роботи колектив повинен подати Замовнику звіт про використання матеріально-технічних ресурсів / Закінчивши роботу, колектив повинен подати Замовнику звіт про використання матеріально-технічних ресурсів; Оформлюючи замовлення, ви повинні визначити кількість деталей, необхідних для ремонту телевізора / При оформленні замовлення ви повинні визначити кількість деталей, необхідних для ремонту телевізора.

В офіційно-діловому мовленні перевага віддається обставинам, оскільки вони мають більш книжний характер порівняно з підрядними реченнями і дієприслівниковими зворотами.

Паралельними засобами вираження думки є безособові, пасивні та особові конструкції. В особових конструкціях підкреслюється активність суб'єкта дії, в безособових і пасивних конструкціях увага зосереджується на дії, порівняйте: Патенти видаються податковим органом / Податкові органи видають патенти; Перерахування коштів ринкового збору до відповідного бюджету здійснюється адміністрацією ринку один раз на місяць / Адміністрація ринку здійснює перерахування коштів ринкового збору до відповідного бюджету один раз на місяць; Усі ці порушення було розглянуто Регіональним управлінням НБУ / Регіональне управління НБУ розглянуло всі ці порушення.

Пасивні й безособові конструкції надають висловленню офіційного характеру, вони активно використовуються в ділових паперах. Часто в безособових конструкціях, що

вживаються в офіційно-діловому стилі, суб'єкт дії взагалі відсутній, як-от: Орендареві передаються запаси сировини, матеріалів, незавершене виробництво і готова продукція; Договір може бути змінено за угодою сторін. Такі конструкції не мають паралельних особових конструкцій.

Та ж сама думка може бути висловлена за допомогою простих і складних речень. Ті й інші речення можуть використовуватись у будь-якому стилі мовлення, але з різною частотністю. Прості речення переважають у розмовно-побутовому мовленні. Складні речення активніше вживаються у науковому та офіційно-діловому мовленні. Найчастіше зазначені стилі використовують складнопідрядні речення, за допомогою яких виражаються найрізноманітніші причинно-наслідкові чи часові відношення.

Наявність синонімічних засобів дозволяє уникнути однотипності конструкцій, а отже допомагає нам урізноманітнити мовлення.

Стилістичне використання синонімів у діловому мовленні

План 1. Синонімія як стилістичний засіб мови 2. Ідеографічні та стилістичні синоніми. 3. Загальномовні та контекстуальні синоніми. 4. Особливості використання синонімів у діловому мовленні.

1. Синоніми — це слова відмінні одне від одного своїм: звуковим складом,

але близькі або тотожні за значенням. Наприклад: сміливий, відважний, хоробрий, безстрашний, героїчний. Синоніми поділяються на три основні групи: 1) лексичні синоніми, що відрізняються смисловими відтінками {відомий —

видатний — славетний — знаменитий); 2) стилістичні синоніми — це слова, що відрізняються, стилістичним і

емоційним забарвленням (говорити — мовити — пророчити — верзти); 3) абсолютні синоніми — зовсім не відрізняються значенням і в усякому

контексті можуть вживатися без будь-якої відмінності {мовознавство — лінгвістика; століття — сторіччя). Таких синонімів в українській мові небагато. Синонімічні засоби мови мають глибоко національний характер. Вони свідчать про самобутність і специфіку мови. Уміле використання їх дозволяє розкрити те або інше поняття в усій його повноті. Однак надмірне нанизування синонімів, не виправдане змістом висловлювання, тільки засмічує мову.

Важливим засобом урізноманітнення мовлення є використання синонімів (від грецьк. synonymia — однойменність), тобто слів, у яких значення повністю чи частково збігаються, як-от: метелиця, заметіль, сніговиця, завірюха, хуртовина; байдужий, апатичний; двоєдушний, дволичний, лицемірний; акцент, наголос, наголошування; асоціація, об’єднання, товариство, спілка. Група слів, об’єднаних синонімічними відношеннями, називається синонімічним рядом. Наприклад, для позначення форми державного устрою, побудованого на визнанні народу джерелом влади, на принципах рівності й свободи, використовується синонімічний ряд демократія, народовладдя, народоправство. Значення “який має лікувальні властивості” об’єднує в синонімічний ряд прикметники лікарський, лікувальний, фармацевтичний, медикаментозний, помічний. У складі синонімічного ряду одне слово є основним, стрижневим, його називають домінантою (від лат. dominans — панівний). Так серед синонімів боржник, дебітор, довжник домінантою є боржник, у ряду вішалка, вішак, вішало як стрижневе слово визначаємо слово вішалка. Домінанта у словниках синонімів подається першим як семантично наймісткіше, найуживаніше і стилістично нейтральне слово.

Синоніми поділяються на абсолютні (лексичні дублети), і відносні (чи

часткові). Абсолютні синоніми виявляють повний збіг значення, відносні відрізняються одним чи кількома значеннями або відтінками значення. Абсолютними синонімами є, наприклад, слова лінгвістика і мовознавство, кожне з яких означає науку про загальні закони будови і функціонування людської мови. Ці слова є взаємозамінними, як і синоніми, що вживаються на означення “скам’янілої смоли хвойних дерев”, — бурштин і янтар. Як приклад відносних синонімів наведемо слова екземпляр — примірник. Вони збігаються у значенні “одиничний предмет з ряду тотожних, однорідних”: 100 примірників (екземплярів) посібника. Лише слово екземпляр вживається у значенні “представник якогось роду — тварин, рослин” (рідкісний екземпляр жоржини), в якому воно не замінюється словом примірник. Відносні синоніми інвентар і реманент об’єднуються значенням “сукупність предметів, необхідних для якоїсь галузі діяльності”, але словом реманент позначаються предмети, що використовуються

лише в сільському господарстві. Синоніми процент — відсоток збігаються у значенні “сота частка числа, яке приймається за ціле, за одиницю”. Тільки процент (причому переважно у формі множини) вживається у значенні “дохід, який одержують на кожні сто грошових одиниць капіталу або грошової суми, покладеної в ощадну касу або банк”. Розбіжності у значенні спричиняють різну сполучуваність синонімів. Розглянемо, наприклад, синонімічний ряд водій — шофер. Слова заміняють одне одного, якщо йдеться про особу, яка працює на автомобільному транспорті: водій автобуса — шофер автобуса, водій вантажівки — шофер вантажівки, водій таксі — шофер таксі тощо. Слово шофер не може замінити слово водій, якщо йдеться про керування іншими засобами пересування, отже, єдино можливими є словосполучення: водій трамвая, водій тролейбуса, водій танка тощо. Серед синонімів із значенням “добре пристосований для користування” слова зручний, вигідний мають широку сполучуваність, прикметник похватний вживається лише щодо предметів, які можна взяти в руки, слова комфортабельний, комфортний звичайно є означеннями назв приміщень та меблів. Різна сполучуваність може виявлятися у неоднаковому керуванні синонімів залежними словами, як-от: кохати, любити кого, умирати, пропадати, сохнути за ким; дорожити ким, чим, цінувати, цінити кого, що; брак кого, чого, нестача, нестаток чого, у чому, дефіцит чого, у чому, з чим, скрута з чим, яка, голод на що, криза яка; опановувати що, оволодівати чим, освоювати що. Крім значення, синоніми можуть відрізнятися емоційним забарвленням, стилістичними особливостями (тобто закріпленістю за певними сферами чи ситуаціями спілкування). Наприклад, у значенні “чоловік стосовно своїх дітей” можуть вживатися слова батько і тато. Перше слово не має функціональних обмежень, друге використовується переважно у розмовно-побутовій мові. У синонімічному ряду зі значенням “негативна ознака кого-, чого-небудь; те, що є невигідним, незручним для когось” об’єднуються слова нейтральні (вада, недолік, хиба), книжні (дефект, мінус) та розмовні (ґандж, порок). Функціональними особливостями відрізняються синоніми нейтрального слова індик: слово дундук є розмовним, гиндик і трухан належать до діалектної лексики. У синонімічному ряду зі значенням “іти вперед, напираючи на кого-небудь, штовхаючи інших” нейтральні слова лізти, пхатися об’єднуються з фамільярним пертися. Синонімічний ряд можуть утворювати слова і словосполучення, наприклад: лікарняний листок — листок непрацездатності — бюлетень; двоюрідний — у перших — стриєчний (діал.); навколишнє середовище — довкілля; мер — голова міськради (міськадміністрації). Семантико-стилістичні особливості синонімів обов’язково враховуються при їх використанні. Слова, що відрізняються відтінком розмовності, вживаються лише у невимушеному розмовному мовленні. У текстах офіційно-ділового та наукового стилю повинні використовуватися ті слова, які забезпечують нейтральність викладу і допомагають найточніше висловити думку. Наявність синонімів допомагає урізноманітнити мовлення, уникнути повторення слів, найточніше висловити думки і почуття. 2. Багатство кожної мови визначається наявністю в ній синонімів. Лексичні синоніми (від гр. synonymos - однойменний) – це слова, близькі або тотожні за значенням, які по-різному називають той самий предмет, явище, ознаку, процес та ін. Однакові за значенням та емоційно-експресивним забарвленням слова мають назву абсолютних синонімів: азбука - абетка - алфавіт, визначення - дефініція, мовознавство - лінгвістика, обрис - контур, відтінок - нюанс, іспит - екзамен, площа - майдан, любий - милий, баритися - гаятися, скрізь - усюди. Вони використовуються в мовленні для того, щоб уникнути повторів.

Ідеографічні (значеннєві) синоніми, позначаючи той самий предмет, явище,

ознаку, процес та ін., відрізняються окремими елементами своїх значень: хотіти - бажати, жадати, прагнути; рішучий - твердий, незламний, непо-хитний; дорога - шлях, тракт, путівець, траса, шосе, автострада.

Синоніми, які різняться елементами значень та емоційно-експресивним забарвленням і є характерними для певного стилю, називаються стилістичними: їсти - уминати, трощити, глитати, жерти; зрозуміти - второпати; набриднути - остобісіти, осточортіти; дурний - дурноголовий, дурноверхий.

3. Більшість із наведених у прикладах синонімів є загальномовними,

синонімічні зв’язки між ними не залежать від контексту. Слова, які виступають синонімами лише в контексті, називаються контекстуальними синонімами. Наприклад: Бій палав недовго, не більше півгодини, але був він жорстокий і кривавий (О. Довженко). І вдень і вночі кипіла робота. Виділені слова є контекстуальними синонімами до тривати.

На явищі синонімії будується така стилістична фігура, як перифраза (гр. periphrasis) - мовний зворот, який описово, через характерні ознаки передає зміст іншого слова. Наприклад: ліс - зелений друг, вугілля - чорне золото, цукор - біле золото і біла смерть, Великобританія - Туманний Альбіон. Це загальноприйняті, загальнозрозумілі перифрази. Окрім них виділяються ще й ситуативні, індивідуально-авторські, зміст яких зумовлений конкретним контекстом.

Наприклад: Я вранці голос горлиці люблю. Скрипучі гальма першого трамваю я забуваю, зовсім забуваю… Чи, може, це ввижається мені той несказанний камертон природи, де зорі ясні і де тихі води? (Ліна Костенко).

Синонімія лежить і в основі евфемізму (гр. euphemismos) - слова чи вислову, що пом’якшує зміст висловлюваного шляхом використання іншої ознаки: говорити неправду (замість брехати), навіки спочити (замість померти), у нетверезому стані (замість п’яний) і под.

4. Незнання синонімічних можливостей призводить до помилок. Часто виникають ускладнення, коли в російській мові на позначення певних понять існує одне слово, а в українській мові — кілька. Деякі слова відрізняються лише префіксами. Тут треба бути особливо уважними, бо заміна однієї букви може вплинути на значення слова та всього тексту.

Запам'ятайте значення слів-синонімів, що часто вживаються в діловому мовленні:

Замісник. Заступник. Замісник — посадова особа, яка тимчасово виконує чиїсь обов'язки, тобто

заміщає відсутнього керівника. Заступник — це офіційна назва посади. Квиток. Білет. Квиток — вживається у словосполученнях: театральний квиток,

залізничний квиток, студентський квиток тощо. Білет — кредитний, банківський, екзаменаційний.

Наступний. Подальший. Слово наступний вживається лише з конкретним поняттям: наступна

зупинка, наступний тиждень. На означення абстрактного поняття вживається слово подальший: подальше життя, подальша доля.

Положення. Становище. Стан.

У російській мові на ці слова існують два відповідники — положение, состояние. Щоб правильно підібрати потрібне слово, визначаємо значення кожного з них. Слово положення вживається у словосполученнях: горизонтальне положення, вертикальне положення. Становище — міжнародне, офіційне; вживається в значенні: знайти вихід з певного становища.

Слово стан — у таких словосполученнях: стан економіки, фінансів, стан справ, стан хворого. Спиратися. Опиратися.

Спиратися на знання, досвід, уміння. Опиратися — чинити опір. Суспільний. Громадський. Суспільний — прикметник вживається у словосполученнях: суспільний лад

або клас; суспільна система, праця; суспільне становище, виробництво, буття тощо.

Громадський —це обов'язок, осуд, порядок, діяч; громадська робота, справа і т. д.

Тепер. Зараз. Нині. Сьогодні. Ці слова різні за лексичним значенням. Слово тепер виражає теперішній

час. З таким же значенням вживаються слова нині, сьогодні. Зараз — характеризує момент розмови, тобто цієї миті, цієї хвилини.

Стилістичне використання іменників в офіційно-діловому стилі

План. 1. Стилістичні можливості категорії роду іменників. 2. Особливості використання категорій числа в офіційно-діловому стилі. 3. Особливості відмінкових закінчень іменників. 4. Стилістичні особливості конкретних, абстрактних і матеріально-речовинних іменників

5. Стилістичні особливості загальних і власних іменників

1. Стилістичні можливості категорії роду іменників. Стилістичні функції морфологічних форм мови прийнято характеризувати за тими

морфологічними категоріями, значеннями, які властиві словам певної частини мови. Іменники, наприклад, здебільшого витлумачуються стилістично за категоріями роду, числа і відмінка, іноді окремо розглядаються стилістичні функції власних і загальних іменників, стилістичні особливості варіантних форм певної іменникової лексеми і т. ін.

І м е н н и к и — слова самостійної частини мови, назви предметів, істот, явищ тощо. Порівняно зі словами всіх інших частин мови іменників незрівнянно більше в будь-якій мові.

У різних стилях мови категорія роду іменників виявляється неоднаково. Р і д і м е н н и к і в української мови — одна з її визначальних морфологічних (ширше — граматичних), серед них і стилістичних ознак.

Немає жодного іменника у формі однини, який би не належав до певного роду. Виняток становлять лише іменники, яким властива тільки парадигма (система форм) множини: ворота, двері, вершки, нутрощі та ін.

В українській мові іменники стіл, берег чоловічого роду, іменники книга, осінь — жіночого, а поле, весілля — середнього. Пояснити належність іменників до певного роду можна лише загально, посилаючись на внутрішні закони розвитку мови. Рід іменників у різ-них мовах не збігається. Наприклад, іменник дівчина (дівчинка) в українській мові є іменником жіночого роду, а іменник das Meuchen (дівчина) в німецькій мові належить до середнього роду; дитя, дитинчатко, дитинятко, дитятко — середнього роду, а дитина, ди-тинка, дитиночка — жіночого. Окремі іменники мають форми чоловічого і жіночого родів: учитель, співробітник, викладач, професор, лікар, аспірант, студент (чол. р.) і вчителька, співробітниця, викладачка, професорка, лікарка, студентка (жін. р.). В офіційно-діловому і науковому мовленні зазвичай вдаються до форм чоловічого роду, а в мовленні розмовно-побутовому звичніше й умотивованіше з погляду стилістичного сприймаються форми жіночого роду. Крім того, ці іменники використовуються не з однаковою частотністю і стилістичною вмотивованістю. Наприклад, іменники викладачка, професорка, на відміну від викладач, професор, сприймається дещо менш офіційно й шанобливо. Іменники інженер, шофер, директор, геній, педагог, пілот, вожак належать до чоловічого роду, не розрізня-ються за статевою ознакою (певною мірою через переважання чоловіків у цих професіях). З цим, однак, зовсім не узгоджується родова сутність іменників педагог, лікар. Вони належать до чоловічого роду, хоча значно частіше в цій сфері діяльності працюють жінки. Немає статевого розрізнення в іменниках кінь і коник (зменшено-пестливе до кінь), коняка (зневажливе), а також у фразеологічних сполученнях слів: на білому коні в'їхати (про переможця); на коні бути (бути у вигідному становищі); хід конем (про рішучий захід, до якого вдаються у крайньому разі).

У мовленні переважно зі стилістичною метою вживаються іменники так званого спільного роду — слова на позначення осіб чоловічої і жіночої статі за характерними рисами їхньої поведінки: писака, кусака, читака, потіпака, посіпака, верещака, витріщака, рубака, задавака, позивака, служака, одчаяка, заводіяка, базіка, недоріка, кривляка, гуляка, трудяга, стиляга, бідняга, бідага, молодчага, волоцюга, ледацюга, жаднюга, сердяга, бродяга, добряга, скуп'яга, знайда, пройда, роззява, шельма, невидимка, плакса, рюмса, замазура, невдаха, бідолаха, рева, причепа, підлиза, нездара, ненажера, потвора, заїка, каліка, нероба, ябеда, єхида, недоторка, листоноша та ін. Вони з однаковою стилістичною функцією

вживаються на позначення осіб чоловічої і жіночої статі. Іменники спільного роду можуть використовуватися як іменники чоловічо-

жіночого роду (вовчище), жіночого й середнього (дівчисько), а найчастіше вони одночасно є назвами чоловічого й жіночого (власне спільного) роду: Знадобився ще один постріл, перш ніж страшний вовчище висолопив язика (3 газети); Господи, що те дівчище не натерпілося за свій вік (І. Франко); Чи у тебе встиду-сорому нема. Що тебе заблуда кожний обніма (Л. Первомайський); Іде молода листоноша... І з чорної сумки на боці біліють газети й листи (В. Сосюра).

Більшість іменників спільного роду стилістично маркована, бо вони використовуються переважно в розмовно-побутовому й художньому, частково в публіцис-тичному стилях мови. Іменники спільного роду вкрай обмежено вживаються в офіційно-діловому і науковому мовленні.

Отже, категорія роду іменників стилістично важлива, в багатьох випадках нею привноситься в мовлення певна значеннєвість, своєрідна емоційність.

2. Стилістичні особливості категорії числа іменників Однією із словозмінних морфологічних (граматичних) категорій, яка містить у собі

вказівку на кількість осіб, предметів, явищ, позначуваних іменниками, є к ат е г о р і я ч и с л а .

Категорія числа іменників має здебільшого дві форми вияву — однину й множину. їх стилістична сутність майже адекватна, пор.: Навчаю учня і Навчаю учнів. Ці речення розрізняються своїм змістом і морфологічно. Йдеться про навчальні зусилля суб'єкта, які зорієнтовані тільки на одного об'єкта, особу (учня — одн.) і на двох, кількох чи багатьох об'єктів (учнів — множ.), тому й стилістика обох речень неоднакова: сприймання мовцем змісту сказаного в обох реченнях пов'язане з його ставленням до кількісного вияву об'єкта тієї самої дії.

Стилістична місткість категорії числа найочевидніша тоді, коли слова вживаються переважно або тільки в однині (читання, мислення, запровадження, вдосконалення, орієнтація, м'ясо, сміх та ін.), або тільки в множині. До іменників із значенням множності, множинності найчастіше належать такі іменники:

назви предметів одиничних, парних або таких, які утворилися з кількох частин: вила, ворота, ночви, сани, терези, граблі, ноші, посилки, лапки, кліщі, панталони, сіни, шахи, в'язи, баки та ін.;

іменники, лексичне значення яких матеріально-речовинне: вершки, дріжджі, прянощі, висівки тощо;

назви тих реалій, які мають значення збірності і вказують на сукупність предметів: гроші, надра, фінанси, копалини, джунглі, хащі та ін.;

найменування дій, процесів: заходеньки, походеньки, витребеньки, дебати, відвідини, жмурки, пересміхи, хвастощі, пустощі, гульбища тощо;

найменування певних відрізків часу, свят, обрядів: сутінки, канікули, іменини, роковини, заручини, входини, вхідчини, жнива, обжинки і т. ін.;

найменування почуттів, емоцій, станів: радощі, гордощі, жалощі, веселощі, мудрощі, прикрощі тощо;

власні назви, що мають лише форму множини: Прилуки, Суми, Афіни, Альпи, Карпати, Гімалаї та ін.

Деякі з цих іменників з певною видозміною в семантиці й емоційному забарвленні можуть уживатись і у формах однини: Ця кадра неперспективна (в розмовно-побутовому мовленні — із зниженим, іронічним відтінком). Іноді «стилістична» множина може заміню-вати собою граматичну однину: Лежали битих м'яс копиці (І. Котляревський); Забери з собою всі лиха, всі зла (Т. Шевченко).

Такі іменники, як сіль, сталь, дим, масло, вода,-гли-на, кукурудза, гречка, пшениця, крейда, світ і под., уживаються в множині тоді, коли ними потрібно позначати різні види, Гатунки того, що виражається одниною: мінеральні води, солі мікроелементів, різні жири, напр.: На той год [рік] ми хочем знов їхати куди-небудь на води (Леся Українка); Він вже

пив валер'янку, нюхав солі — нічого не допомогло (Ю. Смолич); Стоять сухі кукурудзи... (М. Вінграновський); Менше вживати жирів — це для здоров'я (З газети).

У художньому і розмовному стилях вживаються іменники в обох числах: Гладжу рукою соболину шерсть ячменів (М. Коцюбинський); О, земле юрб і добр, о, земле сил і дій!.. (М. Бажан); Є любов до сестри, і до матері, і до дружини, Є багато любовей (В. Сосю-ра). Однинна форма іменника може вказувати на збірність чи множинність, сприймаючись при цьому з деякою метафоричністю: Багацько трупа там палилось (І. Котляревський); У темнім лісі за горами Зібравсь усякий звір (Л. Глібов).

Множинної форми можуть набувати й власні од-нинні назви, чим завжди привноситься у мовлення значеннєво-стилістичний відтінок узагальненості, легкої іронії чи й недоброзичливого ставлення до особи, явища: Семени, Івани, Надівайте жупани (Т. Шев-ченко); дві Ганни, три Оксани; чотири Петренки; Ви ...побачили усякого начиння по тих Італіях (Леся Українка); Щоб більше не з'являлись ні гітлери, ні Сталіни (3 газети).

Однинні іменники типу шляхта, братія, мишва, маючи значення збірності, здебільшого тільки своєю семантикою надають висловленому негативної оцінки, зневаги, сарказму тощо: Понура шляхта, мов хорти, За двері вийшла (Т. Шевченко); А братія мовчить собі, Витріщивши очі (Т. Шевченко); Задумала мишва вчинить велике діло (Л. Глібов).

Окреме явище становлять випадки числової неузгодженості присудка в реченні з підметом, що нерідко стилістично відображає давню традицію (характерну для українців) шанобливого ставлення до своїх батьків, родичів, старших за віком друзів, товаришів і т. ін.: Встали мати, встали й татко, Де ластовенятко? (П. Тичина); Як то тепер живуть дідусь, чи живі й здорові? Чи згадують Остапа? (М. Коцюбинський).

У художніх текстах, у яких відображається минуле, можна натрапити й на числові форми колишньої двоїни, які в наш час перебувають поза межами сучасної літературності, нормативності: дві колесі, дві яйці, дві руці, три відрі та ін.; Перед хатою стоять дві грушці (В. Стефаник).

Отже, категорія числа іменників вагома також і стилістично, бо нею суттєво розгортаються виражальні можливості іменників у їх числовій формі.

3. Стилістичні функції відмінкових форм іменника Усі іменники мають граматичне значення відмінків. Кожна відмінкова форма

іменника виражається або однією фонемою (найчастіше) чи двома, трьома фонемами, або відмінкові форми певної групи іменників нульові, незвукові (у незмінних словах).

В і д м і н о к — граматична (морфологічна) категорія слів, які належать до іменних частин мови. Цією категорією виражаються різні синтаксичні зв'язки і семан-тико-синтаксичні відношення між словами в словосполученні й реченні.

Самостійно, непідпорядковано категорія відмінка виявляється тільки в іменниках і деяких займенниках, а категорія відмінка прикметників, порядкових числівників і дієприкметників залежить від форми відмінка іменників. Наприклад, синтаксично залежні від іменника Україна (Н. в.) слова рідна, наша, непереможна нормативно використовуються тільки в називному відмінку.

Всі змінювані іменники (їх в українській мові найбільше) мають своєю основною формою називний відмінок, яким виражається певний синтаксично незалежний або залежний лексико-граматичний зв'язок одного іменника з іншим іменником чи з неіменниковим повнозначним словом у структурі словосполучення й речення.

Змінюване слово (крім дієслова і властивих йому дієприслівникових форм та форм на -но, -то) завжди використовується в певному відмінку. Кожен відмінок (їх сім в однині і в множині) виконує особливу, тільки йому властиву функцію.

Форма відмінка іменників, її поєднання з іншими (залежними чи незалежними від нього) словами у реченні завжди залежить від конкретної мети висловлюваного. Значення кожного з відмінків іменника доповнюється морфологічним значенням числа, а в однині — також і значенням певного роду. За кожним відмінком іменника історично закріпилось певне категоріальне (визначальне) значення, яке також можна вважати стилістичним, бо

іменникове, зокрема, слово має своєю кінцевою метою вираження певного лексичного значення і пов'язаної з ним своєрідної стилістичної функції. Іменник має такі визначальні значення відмінків: суб'єктне, об'єктне, обставинне, означальне (виражається здебільшого прикметником, синтаксично залежним іменником і числівником чи займенником). Функція називного відмінка іменників найчастіше суб'єктна, вона полягає в позначенні того, хто-виконує певну дію або перебуває в певному стані: Пахне істиною хліб (І. Драч). У реченні Я візьму той рушник, простелю, наче долю (А. Малишко) іменник у знахідному відмінку рушник виконує об'єктну функцію, а в реченні Береже життя народу наша сила молода (Д. Павличко) іменник народу є неуз-годженим означенням (пор.: народне життя).

Різними іменниковими відмінками виражаються граматичні, а на їх основі й стилістичні, зв'язки між іменниками, субстантивованими словами та іншими лексемами. Сутність відмінка одночасно і морфологічна, і синтаксична, однак не семантична, бо лексичне значення іменника в усіх відмінках те саме. Однаково спроможний кожен відмінок також і стилістично. Немає астилістичних (нестилістичних) відмінків. Водночас на їх основі витворились у мові різні семантико-стилістичні варіанти висловлювання — залежно від інто-нування мовленого, логічного наголосу, від наявності або відсутності при тому самому іменнику прийменника тощо: принести другові — принести для друга.

Формально (граматично) й функціонально категорія ^ відмінка іменників розмежовується за морфологічно менш місткими категоріями, які прийнято називати і м е н н и к о в и м и г р ам ати ч н им и (м о рф о л о г і ч н им и ) з н а ч е н н ям и . Це значення кожного з відмінків. Називний відмінок — прямий, усі інші — непрямі. За кожним з відмінків історично закріпилась певна морфологічна форма, її синтаксичне використання і стилістична функція (функції). Кожен відмінок іменника поліфункціональний, хоча й неоднаковою мірою і по-різному. Наприклад, найхарактерніша функція знахідного відмінка полягає в тому, що іменник у його формах позначає об'єкт, на який дія спрямована прямо (прямий додаток): Читаю книгу; Орють поле; Чекав друга. Непрямий додаток у формі знахідного відмінка часто поширюється прийменником, набуваючи здебільшого значення і функції або об'єктної (Піклуюсь про учнів), або обставинної: Дивлюсь у вікно; Ми їхали через болото; У село приїхали артисти.

Досить широко вживаються в українській мові варіантні (паралельні), певною мірою стилістично незамінні й неповторні відмінкові форми: Підійшов до стола і Підійшов до столу. Вибір кожної з них залежить від конкретного контексту мовлення: перша форма більш офіційна, загальноприйнята, звична, друга — обмежена переважно побутовою сферою.

Отже, в кожну з відмінкових форм іменника всенародною мовленнєвою практикою закладено ту чи іншу стилістичну функцію (функції), знання якої (яких) суттєво й позитивно позначається на рівні культури мовлення носіїв мови.

4. Стилістичні особливості конкретних, абстрактних і матеріально-речовинних іменників

У мисленні і мовленні людей переважають к о н к р етн і і м е н н и к и . Ними прийнято називати дискретні (роздільні, окремі) предмети, тобто речі, явища, факти, які можна порахувати: стіл, книга, вулиця, море та ін. Конкретні іменники здебільшого вживаються у формах однини і множини. Значна частина цих іменників має або тільки однинну (зокрема, будь-яке прізвище, ім'я), або тільки множинну форму. Іменники з од-нинною формою можуть використовуватись у множині тільки метафорично і з особливою комунікативною метою: Двох Україн не може бути (3 газети).

Особливий різновид іменників становлять іменники з абстрактним значенням. Семантично а б ст р а кт н і і м е н н и к и досить різні. Це переважно похідні лексеми, які утворилися від прикметників і дієслів. Називаючи узагальнені поняття, частина іменників з абстрактним значенням сприймається або нейтрально, або з певною почуттєвістю, емоційністю.

До абстрактних іменників найчастіше належать: назви якостей, властивостей особи (осіб): щирість, доброта, мужність, героїзм,

патріотизм та ін.; назви дій, процесів: балакучість, біганина, їжа тощо; назви почуттів, різних виявів психічного, емоційного станів людини: кохання,

любов, ненависть, сум, здивування, злість та ін.; назви фізичного і фізіологічного стану людини: здоров'я, хвороба, біль,

непритомність і т. ін.; назви наукових понять: діалектика, капіталізм, дарвінізм, вічність, клімат,

повільність, швидкість та ін. Більшість абстрактних іменників характеризується неповнотою парадигми числа,

тому що вони сформувалися у формі однини і позначають нематеріальні явища, які не підлягають обчисленню: краса, чорнота, терпіння, правда, велич, зухвальство, мовознавство, боротьба та ін. Частина абстрактних іменників має форму тільки множини: вибори, дебати, переговори, сутінки, іменини, перегони, оглядини та ін.

Деякі абстрактні іменники вживають і в однині, і в множині: швидкість, швидкості (Р. в. одн.), але швидкості, швидкостей (Р. в. множ.); глибини (Н. в. множ.) від глибина, можливості (Н. в. множ.) від можливість та ін.

За семантико-граматичними й стилістичними особливостями виокремлюють м ат е р і а л ь н о - р е ч о в и н н і і м е н н и к и — назви однорідних за своєю сутністю понять, які можна поділяти на частини, вимірювати, але які не підлягають рахунку. Це назви багатьох матеріалів, речовин і продуктів: залізо, срібло, сталь, бронза; кисень, водень, азот; аспірин, пірамідон, кордарон;

молоко, хліб, пиво; жито, пшениця, ячмінь; звіробій, бузина, шипшина, бузок; малина, смородина, морква; цемент, вапно, глина; цукор, мед, сіль та ін. Вони вживаються переважно в однині, але з виразною стилістичною метою в усіх стилях мови можуть використовуватись і в множині: Вівса, пшениці, ячмені — все се зіллялось в , одну могутню хвилю; вона все топить, все забирає в полон (М. Коцюбинський).

Конкретні, абстрактні і матеріально-речовинні іменники розрізняються тематично, за властивою їм семантикою і певною сукупністю своєрідних морфологічних ознак, отже, внаслідок цього вони неадекватні і стилістично. Якщо, наприклад, іменники з конкретним значенням найчастіше вживаються в розмовно-побутовому мовленні, значною мірою і в публіцистичному, то абстрактні іменники активно використовуються у мовленні суто науковому, академічному. Функціонально доцільне використання їх вагомо впливає на зростання загальномовної культури кожного, хто послуговується українською мовою.

5. Стилістичні особливості загальних і власних іменників Спілкування між людьми відбувається переважно внаслідок використання

з а г а л ь н и х н а з в , які становлять узагальнені найменування предметів (предметом у граматиці прийнято називати все те, до чого майже в усіх випадках можна поставити запитання хто? або що?). Отже, загальні іменники — це назви людей, тварин, речей, явищ, подій тощо: поет, брат, олень, сонце, будинок, озеро, райдуга, свято. Загальні іменники, як правило, найважливіші і семантично, і стилістично (функціонально) в мовленні кожного мовця.

Активно використовуються в усіх стилях мови і в л а с н і н а з в и — прізвища, імена, імена по-батькові. Нині в світі майже 6 мільярдів людей, і кожна людина має ім'я та інші власні назви свого Я, якими персоніфікується, своєрідно вирізняється з-поміж усіх інших. Нерідко тим самим іменем, прізвищем називають велику кількість осіб. У власних іменах українців з особливою виразністю подекуди проступає їхня національна належність саме до українського народу — з його особливою національною ментальністю, інтелектом.

Власні назви українців ніяк не відтворюють їхньої сутності: рис характеру, темпераменту, уподобань, професії і под., але якщо когось називають, наприклад, Яковом, то це означає, що йдеться про особу чоловічої статі.

На власній мовній основі упродовж усієї української історії сформувалась система власних назв (імен і прізвищ) українців: Ждан, Неждан, Нечай, Третяк, Буян, Зима, Береза, Лев, Орел, Сокіл; Горе, Захворій, Непийво-да; Мирослав, Радослав, Володимир, Всеволод,

Рати-бор, Златослава, Зореслава, Мирослава та ін. Однак у мовленні переважають імена іншомовні, засвоєні в різні часи переважно з давньогрецької і латинської мов, частково з давньоєврейської та ін.: Іван, Олексій, Михайло, Григорій, Петро, Федір, Ганна, Олена, Катерина, Марія та ін. Деякі з них на українському мовному ґрунті набули специфічно українського звукового оформлення: Алла і Аліна, Ганна й Анна, Наталія і Наталя і т. ін. Активно в українській мові вживаються й такі славетні в світовій історії прізвища, як Гомер, Данте, Шекспір, Сервантес, Гете, Пушкін, Шевченко та ін.

В усно-розмовному мовленні власними іменами узагальнено називають (подекуди з іронією) осіб, які наслідують у чомусь інших: Щось немає серед наших поетів ні Шевченків, ні Лесь Українок. Не зродились поки що, хоча є в нас Ліна Костенко (3 газети).

Із стилістичною метою використовують назви Гіт-лер, Сталін, Дон Кіхот, Гобсек, Собакевич та ін. На знак неповаги чи презирства їх пишуть з малої літери: гітлери, Сталіни; гобсеки, дон-кіхоти тощо.

Використання власних іменників нерідко відображає певні реалії, факти національної або всесвітньої історії. Наприклад, у 20-ті роки XX ст. були поширеними екстравагантні, політично зорієнтовані імена: Кармія (від рос. Красная Армия), Кім (від Комуністичний Інтернаціонал молоді) і под. Стилістично недоречними (особливо у вимірах сучасного сприймання) були бтакі власні назви, як Матильда Іванівна, Венедикт Йосипович, Вілофор Степанович та ін. Вони сприймаються гумористично чи навіть саркастично.

Основою стилістики власних назв значною мірою слугує їх розгорнута варіантність. Наприклад, у Закарпатті виявлено 70 варіантів імені Ганна, серед них є і місцеві, діалектні: Аннуца, Анда, Анцина, Аньча, Гани-зя, Ганішка, Ганьча, Низя, Онизя, Онища та ін.

Кількість імен, прізвищ зростає, відображаючи динаміку життя, зміни в ньому, появу нових соціальних уподобань і особистих смаків. З позицій власне стилістичних у використанні власних імен людей повинні гармонійно узгоджуватись і традиція, і паростки нового в свідомості й почуттєвій сфері українського народу. Тільки за цієї умови є можливим дотримання належної етики й естетики слова-імені, досягнення його гармонійної співзвучності з українською мовленнєвою традицією, розумово-почуттєвими уподобаннями українців.

Стилістичне використання антонімів і паронімів у діловому мовленні.

План 1. Антоніми. Обмеженість антонімів в офіційно-діловому стилі. 2. Антоніми загальнонародні і контекстуальні. 3. Стилістичні прийоми антонімів. 4. Пароніми. Семантичні зв’язки між паронімами. 5. Стилістичні функції паронімів.

1. Антонімія (протилежність) слів формується протилежністю їх лексичного значення.

Антоніми (грец. anti — проти і onyma — ім'я) — пари слів, які семантично протилежні одне одному.

Антоніми належать до тієї ж самої частини мови, становлять замкнене попарне об'єднання слів: життя — смерть, чоловічий — жіночий, говорити — мовчати, завжди — ніколи. Це лексичні різнокореневі антоніми, тобто слова іншого звукового складу і з протилежною семантикою. Менш типові однокореневі (лексико-граматичні, словотвірні) антоніми: логічний — алогічний, ініціативний — безініціативний, мобілізація — демобілізація, надія — безнадія.

Слова з не виступають антонімами лише тоді, коли з цим префіксом вони набувають нового, протилежного значення: воля — неволя, друг — недруг. Парні слова білий — небілий, холодно — нехолодно не є антонімами: першим словом позначається наявність певної ознаки, а другим — заперечується.

Слова-антоніми, як і майже всі інші повнозначні слова, бувають полісемантичними (багатозначними). В антонімічну пару таке слово входить із якимсь одним лексичним значенням. Унаслідок цього утворюються найрізноманітніші за своєю семантикою сполучення слів: свіжий хліб — черствий хліб (антонімічні словосполучення), але: свіжий вітер (холодний) — теплий вітер; свіжий огірок (не підданий обробці) — солоний огірок; свіжий погляд (оригінальний) і застарілий погляд — не антоніми, бо протилежного значення в цих поєднаннях слів немає, в усякому разі воно маловиразне.

Антонімічний ряд слів формується лише тоді, коли обидва слова (антоніми), будучи повністю семантично протилежними, все ж мають якусь спільність, бо вказують:

на наявність або відсутність певної ознаки: розквіт — занепад, веселий — сумний, мовний — позамовний, народний — антинародний;

на початок дії або стану чи їх припинення: увімкнути (електоролампочку) — вимкнути, заснути — прокинутись, зацвісти — відцвісти, зайти — вийти;

на більший чи менший вияв ознаки (більше — менше): далекий — близький, великий — малий, широкий — вузький, спека — мороз, ускладнювати — полегшувати, пізно — рано;

на вік: молодий — старий, сучасний — минулий; на простір: північ — південь, схід — захід, лівий — правий, широта —

довгота, горизонтальний — вертикальний; на смакові відчуття: солодкий — гіркий, свіжий — сухий; на стать: чоловік — жінка, батько — мати, хлопець — дівчина, співак —

співачка; на інтелектуальні, морально-етичні й естетичні властивості особи:

розумний — дурний, щедрий — скупий, дружній — ворожий, жорстокий — ніжний, любити — ненавидіти.

Найбільше антонімів серед іменників (початок — кінець, радість — горе), прикметників (гострий — тупий), дієслів (нагрівати — охолоджувати). Зовсім мало антонімів серед займенників (всі — ніхто, всякий — ніякий) і прийменників (від

— до, під — над). Антонімами не бувають:

власні іменники: Микола, Олена, Львів, Україна та ін.; іменники, що позначають конкретні предмети: стіл, вікно,рука, сталь,

море, вино та ін.; усі числівники: один, дев'ять, п'ятсот та ін.; більшість займенників: я, він, цей тощо; галузеві (мовознавчі, хімічні тощо) терміни, серед них і вузькоспеціальні:

фонема, афікс, сполучник, розчин і т. ін.; прикметники: голубий, зелений, червоний, материн та ін.; дієслова: копати, читати, майструвати тощо. 2. Окрему групу становлять контекстуальні антоніми. Наприклад, тільки в

певних реченнях слова чорний — тендітний, землянка — хата можуть тлумачитись як антоніми: У мужички руки чорні, в пані рученьки тендітні; В мужика землянка вогка, в пана хата на помості (Леся Українка).

Антоніми належать до важливих і оригінальних художньо-зображувальних засобів мови. їх стилістичні функції широкі, розгалужені. Антонімами формується антитеза — мовний зворот, вислів, у якому різко протиставляються думки, явища, риси характеру, поведінки особи тощо з метою посилення враження від мовленого — сказаного чи написаного. Тому антоніми широко використовуються в художньому, науковому, публіцистичному та інших стилях мови; зовсім обмежено вдаються до них в офіційно-діловому мовленні, а також і в народній творчості: / любов, і гнів у тому гомоні морськім (М. Рильський); Навіть трудно розказати, що за лихо стало в краю — люди мучились, як в пеклі, пан втішався, мов у раю. Пан гуляв у себе в замку, у ярмі стогнали люди (Леся Українка); Брехня стоїть на одній нозі, а правда на двох (Нар. творчість).

Отже, антоніми становлять досить численну групу лексем — семантично контрастних, протилежних, водночас широко вживаних і стилістично виразних, здебільшого наснажених очевидною емоційністю.

3. Стилістичними прийомами є антитеза, оксиморон, іронія Антитеза (грец. αντιθεσις — протиставлення) — стилістичний прийом, що

полягає у зіставленні протилежних думок або образів для посилення враження.

Наприклад: Так, тут це все було: і жага до вбивства і жага до любові. Стилістична фігура, зіставлення контрастних явищ, образів і понять. В

основі антитези часто лежать антоніми. Напр.: «Згинь старе із мріями — йди нове з героями» (П. Тичина). А. вживається в ліриці, художній публіцистиці, поширена як ораторський прийом.

Оксиморон (грец. οξόµωρον — нісенітниця), — це стилістична фігура, що полягає у зведенні слів або словосполучень, значення яких взаємовиключає одне одного, створюючи ефект смислового парадоксу.

Оксиморон дуже виразний стилістичний прийом: використовуючи мінімум мовленнєвих засобів, він характеризує складність, внутрішню суперечність описуваного предмета або явища:

Ні, я хочу крізь сльози сміятись, Серед лиха співати пісні, Без надії таки сподіватись, Жити хочу! Геть думи сумні! (Леся Українка)

Деякі найвідоміші оксюморони

У сучасному мовленні багато оксиморонів, уживаючи які, ми нерідко навіть не звертаємо увагу на суперечливість їхнього первинного сенсу.

Розмовні оксюморони:

живий труп; страшенно вродливий(-а); нелюдське життя; палючий холод; молодий старик; правдива казка; Оксюморони, що увійшли в науково-популярний вжиток: владний безлад (рос. беспредел) (владу як таку, створено, для наведення порядку) — цей оксюморон є частим у вжитку, скажімо, опозиційної до діючої влади політичної сили; складна простота (коли за уявною простотою і довершеністю «стоїть» чимало зусиль і праці); штучна людина (в двох значеннях — і про людину, «нашпиговану» технічними пристроями, і про людиноподібного робота). Іронія - художній троп, який виражає глузливо-критичне ставлення митця

до предмета зображення. Іронію, як і будь-яке складне і давнє явище мовного вираження людини,

можна розглядати на багатьох рівнях, включно з тим, який зводить її іронічно-невхопний зміст до якогось одного з її значень (найчастіше до значення не поняття іронії, а до слова «іронія»), які часто можна «приписати» до якогось історичного періоду. Таким чином, розуміння іронії як процесу, як дії або енергії, залежить від досвіду її, а розуміння іронії як результату, або ергону, від інструментального знання того, що приводить до іронії, — передусім іронії, вираженої через тропи.

У стилістиці фігура, яку називають «антифразис», коли висловлювання набуває у контексті протилежного значення. Іронія — це насмішка, замаскована зовнішньою благопристойною формою.

Осмислення іронії як естетичної категорії, як ідейно-емоційної оцінки явищ дійсності сягає античності, зокрема філософії Сократа. Проте іронія Сократа заперечує реальну істину і суб'єктивне уявлення її: «Я знаю тільки те, що нічого не знаю». 4. Особливу групу слів лексики української мови становлять пароніми.

Пароніми (грец. para — біля, поряд і onyma — ім'я) — однокореневі слова, які належать до тієї ж самої частини мови, мають різне або частково інше лексичне значення, однак близькі між собою фонетично, різняться афіксом (афіксами) чи окремими звуками або тільки одним звуком (фонемою).

До паронімів належать слова абонемент — документ на право користуватися (за плату чи безплатно) чим-небудь — книжками з бібліотеки, телефоном, місцем у театрі і под. і абонент — той, хто користується абонементом; адресант — той, хто адресує, посилає кому-небудь листа, телеграму і т. ін., відправник, і адресат — той, кому пишуть, адресують, надсилають лист і т. ін.; адреса — місце проживання чи перебування кого-небудь або місцезнаходження чого-небудь і адрес — письмове вітання кого-небудь з нагоди певної видатної події в його житті; гарнітур — комплект, набір предметів, котрі служать якій-небудь одній меті (гарнітур меблів) і гарнітура — повний комплект певних друкарських шрифтів; ступінь (вчений ступінь) і степінь (математичний термін); компанія — група людей і кампанія — суспільно-політичний або господарський захід та ін.

Слова-пароніми завжди поєднані одне з одним семантично й фонетико-граматично, і цей зв'язок між ними усвідомлюється мовцями. Паронімами може стимулюватись поява певної (позитивної чи негативної) емоційності, в конкретному мовленнєвому контексті ними може створюватись і більш чи менш очевидна калам-бурність. Близькозвучністю і своєрідною семантичною близькістю паронімів породжується неповторність властивої їм експресії, що відповідно налаштовує мовців емоційно, не залишає їх байдужими до висловлюваного. Пароніми використовують в усіх стилях мови. їх стилістична наснага й енергія найширше виявляється в художніх текстах і у фольклорі: Не знаходжу в них [у футбольних м'ячах] нічого ні динамічного, ні демонічного (О. Гончар) — сказано інтригуюче, частково й каламбурно (звукова близькість, але семантична віддале-ність: це, імовірніше, омонімія); Я певний, ви знайдете, зв'яжетесь... — Ні з ким я в'язатися не буду... (С. Журахович) — вислів помітно контрастний, пароніми в ньому створюють ефект незвичності, отож, і досить виразної емоційності. Поетичний вислів І невідь звідки падають ці сни... Лечу на крилах персів в країну персів, в державу персів, в князівство персів, у Персію, сказати б (І. Драч) пародійний, стилістично зорієнтований на збудження певного почуттєво-гумористичного стану людини, наповнює сказане відтінком незлої насмішливості.

Паронімія як одне з мовних явищ використовується ораторами, письменниками, поетами, публіцистами. Вона лежить в основі створення особливого роду стилістичної фігури, - так званої парономазії, сутність якої полягає в навмисному змішанні або в навмисному зіткненні паронімів: не тупий, а дуб, і глухий і дурний.

Отже, пароніми становлять досить виразний елемент і засіб мовлення різностильового, найчастіше — художньо-літературного.

5. До типових помилок у слововживанні належить нерозрізнення мовцями паронімів, тобто слів, близьких за звучанням, але різних за значенням, наприклад:

земельний — земляний, особистий — особовий, професійний — професіональний, завдання — задача, жорсткий — жорстокий, рясніти — ряснішати, розбещувати — розпещувати. Пароніми, як правило, належать до однієї частини мови. Виділяють

пароніми різнокореневі (боцман — лоцман, бювет — кювет, ящір — ящур, дистанція — інстанція, експандер — еспандер, дерен — терен, тафта — тахта, розбещений — розпещений) і спільнокореневі (людський — людяний, увага — уважність, рекордсмен — рекордист, збіднити — збідніти). Спільнокореневі пароніми відрізняються префіксом, суфіксом, закінченням, пор.: вдача — удача, подвижник — сподвижник, стримувати — утримувати, уповноваження — повноваження, адресат — адресант, гірський — гірничий, округ — округа, адрес — адреса. Більшість паронімів близькі за походженням і, отже, виявляють певний змістовий зв’язок, як-от: зледеніти (покритися льодом, перетворитися на лід) — обледеніти (покритися льодом, обмерзнути з усіх боків, по всій поверхні); підслідний (який перебуває під слідством) — підслідчий (призначений для тих, хто перебуває під слідством); рятівник (той, хто врятував чи рятує когось або щось) — рятувальник — (той, хто професійно займається рятуванням когось, чогось). Деякі пароніми в окремих значеннях збігаються і можуть уживатися як синоніми. Так, прикметники рідкий і

рідкісний взаємозамінюються у значенні “який трапляється, буває зрідка; який дуже мало зустрічається; незвичайний”: рідкісна/рідка квітка, рідкісний/рідкий випадок, рідкісна/рідка порода. Із цих паронімів лише прикметник рідкий реалізує значення “негустий, який іде, розташований нещільно один за одним або повторюється через певні проміжки часу тощо”, а також значення “негустий”— рос. “жидкий” (суп, борщ і т. ін.). Отже, у словосполученнях з іменниками тісто, волосся, туман, гребінець, вибухи вживаємо лише прикметник рідкий. Слова запитання і питання мають спільне значення — “словесне звертання до кого-небудь, яке вимагає відповіді; тема для відповіді”. Реалізуючи це значення, кожен з паронімів може сполучатися з такими словами, як: розумне, останнє, численні, формулювати, уточнювати, відповідати (на), ставити (задавати). Слово питання має значення, не властиве слову запитання, — “положення, проблема, справа, які потребують обговорення, вивчення, вирішення, дослідження, уваги і т. ін.”. У цьому значенні воно утворює такі словосполучення: актуальне/злободенне/національне/наукове питання; розробка/вивчення/дослідження/аналіз/виклад/розгляд питання; досліджувати/висвітлювати/аналізувати/розробляти/ставити на голосування/розв’язувати питання. Така сполучуваність не властива слову запитання. Дієслова відзначати і зазначати об’єднуються значеннями “виділяти позначкою”, “звертати увагу на щось”: відзначати/зазначати на полях, промовець відзначив/зазначив. Слово відзначати має, крім зазначених, ще два значення: 1. Вирізняти кого-, що-небудь похвалою, нагородою тощо (відзначати переможців, відзначати цінним подарунком). 2. Здійснювати певні заходи з приводу свята, події тощо (відзначати ювілей, відзначати урочисту подію). Пароніми банківський і банковий збігаються у значенні “який належить банку, має причетність до нього”, але почасти розходяться в сполучуваності: ми говоримо банківська (банкова) справа, банківська (банкова) політика, банківські (банкові) операції, банківський (банковий) документ, банківський (банковий) переказ, але тільки: банківська система, банківський контроль, банківський службовець (працівник). Виділяються пароніми, що об’єднуються антонімічними зв’язками, наприклад: адресат — адресант (той, кому адресується, надсилається лист, телеграма тощо — той, хто надсилає кому-небудь лист, телеграму і т. ін.); аверс (лицьовий бік медалі чи монети) — реверс (зворотний бік монети чи медалі); еміграція — імміграція (масове переселення з батьківщини в іншу країну — в’їзд іноземців у певну країну на постійне або тривале проживання); персона ґрата (особа, кандидатура якої на посаду дипломатичного представника схвалюється урядом країни, в якій її мають акредитувати) — персона нон ґрата (особа, кандидатура якої на посаду дипломатичного представника викликає заперечення уряду держави перебування). Пароніми можуть відрізнятися активністю вживання. Так, іменники напрямок і напрям збігаються у всіх значеннях. Коли йдеться про лінію фізичного руху на невеликих відстанях, то частіше вживається слово напрямок (вітер змінних напрямків). Коли йдеться про заходи важливого суспільно-політичного значення, що провадяться в широких масштабах, про суспільну, наукову чи літературну течію, угруповання переважає іменник напрям (основні напрями розвитку економіки, літературні напрями тощо). Звукова подібність паронімів спричинює невмотивовані взаємозаміни цих слів. Саме тому необхідно з увагою ставитись до слів із схожим звучанням, з’ясовувати відтінки їх значень. Перевірити значення паронімів можна за тлумачним словником, спеціальним словником паронімів, а також за довідником з культури української мови. Значна частина паронімів

використовується в офіційно-діловому стилі, отже, розрізнення їх є актуальним і для ділової мови.

Стилістичне використання прислівників і службових частин мови План

1. Стилістичне забарвлення прислівників, їх функції і особливості використання їх у діловому мовленні.

2. Вживання деяких сполучників і часток у текстах офіційно-ділового стилю. 3. Особливості використання прийменників у діловому мовленні.

1. Особливу семантику і, передусім, морфологічне оформлення, обмеженість

синтаксичних функцій мають прислівники. Цим визначається і стилістичне використання п р и с л і в н и к і в — повнозначних слів, якими виражається якісна або кількісна ознака дії чи стану, ознака іншої ознаки (тобто ступінь або міра вияву іншої ознаки).

Прислівники не становлять різновекторної, різнопланової системи повнозначних слів, тому що є словами незмінюваними, представленими в мові тільки в одній формі. У цьому полягає їх помітна стилістична обмеженість. Прислівники, становлячи своєрідну, однак не дуже розгалужену сукупність морфологічних і синтаксичних ознак, не можуть у семантико-стилістичному плані не поступатися іменникам, дієсловам, прикметникам. Саме тому більшість мовознавців (О. Гвоздєв, Д. Розен-таль, М. Ільїн, В. Кононенко, І. Чередниченко, А. Коваль, О. Пономарів, М. Пентилюк та ін.) не розглядають їх у стилістичних вимірах. Зовсім стисло витлумачено стилістичні можливості прислівників в академічній колективній монографії «Сучасна українська літературна мова. Стилістика» (1973).

Стилістична функція прислівників загалом допов-нювальна, бо вони тільки своєрідно розгортають семантичне значення, виражене найчастіше дієсловом.

Прислівники становлять слова із загальним значенням ознаки дії, стану, якості, рідше предмета. Інакше кажучи, прислівник виражає ознаку дії, стану (Працював щоденно, Спав спокійно) або ж ознаку якості (Він був дуже збуджений) чи ознаку предмета (Навіть удвічі багатший не зарадить цьому).

Для того щоб стилістично, тобто вміло, користуватися прислівниками (як і словами інших частин мови) у кожному конкретному випадку, потрібно знати властиву їм семантико-граматичну сутність, своєрідніть, зокрема й те, що вони поділяються на такі групи:

1. Означальні прислівники. До них належать: якісно-означальні: розумно, вдало, добре, гаряче, міцно, урочисто; кількісно-означальні: вдвічі, вдвоє, вкрай, тричі, дуже, надзвичайно, багато, ледве-

ледве, дотла, трохи; означальні прислівники способу дії: спросоння (сказати), (пропав) безвісти, (йшли)

гуртом, (їхали) слідом, (турбувались) по-батьківськи, (розмовляли) втрьох, (зробили) по-нашому і под.

2. Обставинні прислівники. Серед цієї групи розрізняють: прислівники часу: вдень, вночі, вчора, завтра, вранці, ранком, тепер, влітку,

взимку, зроду-віку, донині, колись, віддавна та ін.; прислівники місця: внизу, здалеку, угорі, праворуч, всюди, зверху, навколо, скрізь,

туди, сюди, дорогою, лісом, шляхом, спіднизу тощо; прислівники причини: згарячу, зопалу, здуру, знічев'я, зосліпу, спересердя та ін.; прислівники мети: на зло, навмисно, наперекір, напоказ та ін. Предикативні прислівники. Вони виражають певний стан природи або людини,

те, що не залежить від її волі: холодно, вітряно, тепло, лячно, розумно, радісно, сиро, зоряно, похмуро, сонячно; треба, потрібно, необхідно, можна та ін.

Модальні прислівники. Це прислівники, якими виражається ставлення мовця до висловленої ним думки (значення можливості, імовірності, припущення, ствердження, реальності, достовірності і т. ін.): мабуть, гріх, жаль, біда, безперечно, диво, лінь, сором,

охота, страх, страшно, пора, час та ін. Визначальне в семантиці прислівників полягає в тому, що їм здебільшого властиве

широке, різноаспектне й своєрідне значення ознаки: Вкрай тяжко хворий наприкінці зустрічі ледве заговорив. Логічний центр цього речення представлений підметом (субстантивованим іменником) хворий; він заговорив (значення дії, тобто значення певної ознаки); заговорив -» ледве (ледве — ознака ознаки до заговорив); тяжко — хворий (прислів-ник тяжко виступає ознакою (означенням) до хворий; вкрай <- тяжко (вкрай, будучи кількісно-означальним прислівником і обставиною міри, ступеня, слугує ознакою іншої ознаки — тяжко). Отже, прислівник здатний виражати не тільки ознаку кого-небудь або чого-небудь, а й ознаку іншої ознаки. На цьому й ґрунтується широка гама стилістичного використання прислівників, їх семантико-стилістична гнучкість, активне вживання в усіх стилях мови. Прислівники суттєво розширюють виражальні засоби мови, додають мовленню неповторних значеннєвих елементів і емоційності. їм властива пряма і непряма, тропеїчна семантика, пор.: — На плечах несете мливо? [борошно]. — Тяжко? — Аби тільки було що нести (М. Стельмах); переносні значення: В неволі тяжко, хоча й волі, Сказать по правді, не було (Т. Шевченко); Тяжко мені. Тяжко, мамо! Нащо дала вроду? (Т. Шевченко). Тільки море хлюпотілося ласкаво та камінці журхотіли по-домашньому (Ю. Збанацький).

Прислівникову функцію можуть виконувати й такі фразеологічні чи фразеологізовані сполучення слів, у яких немає прислівника: Пішов я світ за очі (Т. Шев-ченко); Як люди линуть в ранню рань до Дніпрогесівської греблі (М. Рильський).

Кожне стилістично довершене використання прислівника (як і слова іншої частини мови) — це один із раціональних за певною ознакою (ознаками) спосіб мовленнєвої комунікації, в якому дуже важливо враховувати те, що:

якісно-означальним прислівникам, як і якісним прикметникам, властиві форми вищого і найвищого ступенів порівняння: високо — вище, більш високо і найвище, найбільш високо. Ці форми морфологічно незмінні; синтетичні (однослівні) прислівники активніше використовуються в художньому і розмовно-побутовому мовленні, аналітичні (складені, двослівні) переважають у мовленні науковому і офіційно-діловому;

група прислівників в українській мові однозвучна з іншими повнозначними і службовими словами:

— прикметниками: Панас Кандзюба хвилювався найбільше (М. Коцюбинський), найбільше — прислівник, але: Найбільше щастя для мене — незалежна Україна — слово найбільше є прикметником;

— іменниками: Матері кожної дитини жаль (жаль — модальний прислівник), але Я маю жаль до неба, бо хмари, що проходять по ньому, не лишають там жодного сліду... (М. Коцюбинський), жаль — іменник; Додолу верби гне високі, Горами хвилю підійма (Т. Шевченко), горами — іменниковий прислівник, але: За горами гори хмарою повиті (Т. Шевченко), горами — іменник;

прийменниками: Довкола розкинулись мило дрібні береги (Леся Українка), довкола — прислівник, але: В лісах довкола села [за селом] паслися корови і воли (І. Франко), довкола — прийменник;

частками: Молодь вся була на полі, Бо якраз настали жнива (Леся Українка), якраз — прислівник, але: Вранці-рано, в Пилипівку, Якраз у неділю, Побігла за водою... (Т. Шевченко), якраз — частка (саме), яку легко вилучити з речення;

сполучниками: Як передати листа, щоб він...?; Як там Вам усім живеться? (М. Коцюбинський), як — прислівник; Не надишусь я тобою, як зорю не розлюблю (В. Сосюра), як — сполучник, пор.: ...і зорю не розлюблю.

Отже, прислівники становлять для стилістики багатий, лексично своєрідний, дієвий та ефективний (з погляду логічного, власне значеннєвого й почуттєвого) мовний матеріал.

Стилістика сполучників

В усіх стилях мови й мовлення активно використовуються с п о л у ч н и к и — неповнозначні (службові) слова, якими поєднуються в одне семантико-синтаксичне ціле однорідні члени речення або предикативні (реченнєві) частини складного речення.

Сполучники, на відміну від прийменників, помітно автономніші складові речення, вони нейтральніші, бо не входять до складу жодного з членів речення. їх семантико-синтаксична функція полягає в тому, щоб сурядним чи підрядним зв'язком поєднувати в певну змістову єдність як окремі слова, члени речення, так і предикативні частини речення (сурядні чи підрядні) в одне синтаксично складне речення. Тому й витворились у мові спо-лучники сурядні і сполучники підрядні.

С ур я д н і с п о л уч н и к и . До них належать: єднальні (їх приблизно 15): і(й), та, ні...ні, та ні... та ні, ані...ані, ні...ані...; близькі

до них (із значенням градації, нанизування, підсилення) а, ай, а що, а ще й, та ще й, а навіть...;

зіставно-протиставні (не менше 20): а, але, та (в значенні але), зате, проте, однак, хоч...зате, хоч...та, як...так, не тільки (не лише)...а й, не стільки...скільки, а втім, так (у сполучниковій функції), тим часом, а (але й), не то що...а (але) , не так...як;

розділові сполучники (до 20): або (або...або), чи (чи...чи), то (то...то), не то...не то, хоч (хоч...хоч), як...так і, не тільки...але і (й ) , не лише...а й, не лише... але і (й ) , не стільки...скільки, якщо не...то...;

П і д р я д н і с п о л уч н и к и і с п о л уч н і с л о в а . У різних функціях їх більше 110: що (сполучник або сполучне слово), щоб, чи, немов, ніби, наче, бо, якщо, аби, коли б , для того щоб та ін. (тільки сполучники).

Сутність с у р я д н о г о с п о л у ч н и к о в о г о зв'я з ку полягає в синтаксично рівноправному, взаємозалежному поєднанні слів, словосполучень і речень, а п і д р я д н и й с п о л у ч н и к о в и й з в ' я з о к — це зв'язок нерівноправних одиниць (слів, речень), одна з яких синтаксично залежить від іншої.

Сполучником (сполучниками) завжди виражається один із різновидів смислових відношень між однорідними членами речення, і це вагомо позначається на змісті всього речення, на його модальності, тобто на зв'язках, відношеннях сказаного частинами речення і всім реченням до дійсності. Те, що виражається сполучником (сполучниками) в структурі речення, специфічно доповнює висловлене всім реченням, особливо часто — формами дієслова в реченні, інтонацією всього речення, синтаксично ізольованими словами в реченні — вставною чи вставленою частиною, звертанням тощо: Людина, птиця і бджола люблять погожу днину (Нар. творчість), пор.: Людина, і птиця, і бджола...; І людина, і птиця, і бджола...; Людина, а також птиця, і бджола... Можна утворити й інші варіанти цього речення з трьома однорідними підметами, і щоразу один, два чи три однакові або ж фонетично різні сполучники привноситимуть у речення якийсь інший стилістичний відтінок, речення змінюватиметься інтонаційно, що також впливатиме на його зміст, створюватиме відтінок чогось особливого, індивідуального, відтінок розмовності чи книжності, поетичності або інтимності, фамільярності тощо.

Сполучники в складі речень і між реченнями використовуються в найрізноманітніших поєднаннях, і це завжди важливо з погляду стилістичного. Наприклад, повторення сурядного сполучника і на початку рядків поетичного, зокрема, тексту об'єднує строфи в одне змістове й поетичне ціле, створює мовленнєву образність висловлювання:

Хтось ударив без жалю по серці моїм, — / забилося серце в вогні золотім... І посипались іскри ясні, І в дзвінкі обернулись пісні... Погасло з літами і серце сумне... Та прийшла ти і вдарила в серце мене, — / летіли знов іскри ясні, І в дзвінкі обертались пісні (О. Олесь). Загалом такий же стилістичний ефект закладено і в кількаразовому повторенні

підрядного сполучника, напр.: У тім садку, де ми колись сиділи, Стоять вишні і Журяться похилі, Що в хмари

сонечко зайшло, Що листя й квіти облетіли, Що їх снігами замело... (О. Олесь). Співзвуччя початку трьох останніх рядків певною мірою прозаїчне перетворює в поетичне. Книжне за

своєю сутністю слово що стає таким, що не порушує образності художнього тексту. Отже, кожен доречно використаний у мовленні сполучник стилістично вагомий.

Стилістика часток

У системі службових, або неповнозначних, слів стилістично особливе, водночас і виразне, значення мають ч а стк и — слова, які надають окремим словам, словосполученням, реченням певних додаткових смислових, модальних і емоційно-оцінних відтінків або використовуються для утворення форм слова (наприклад, форм умовного способу).

Часток у мові приблизно 80 — разом із фонетичними варіантами тієї самої частки, а також разом з деякими повнозначними чи службовими словами, які теж використовуються як частки. Виокремлюють такі групи (різновиди) часток:

а) словотвірні частки: аби-, будь- (-будь), -небудь, каз- на-, хтозна-; би(б), ж(ж); не, ні, ані, з яких утворені лексеми абищо, будь-хто, як-небудь, казна-хто; якби, щоб, він же; неабиякий, ніби, нічийний, аніякий та ін.;

б) формотвірні частки би(б), хай, нехай; тільки умовно може вважатись часткою -ся (с ь ) : читав би; Нехай про-цвітає Україна!; сміятися (сміятись);

в) вказівні: ось, от, он, то і займенникові слова це, оце, воно — кожне у функції частки;

г) означальні частки: ледве, якраз, саме, просто, власне, майже;

ґ) обмежувально-видільні: тільки, лише, лиш, хоч, хоча, хоч би та ін.; д) підсильно-видільні: і, й, та (сполучники вжиті як

частки), таки, аж, навіть, ж, же, бо; е) модальні частки: із значенням припущення, сумніву, непевності: мов, немов, мовби, немовби,

немовбито, мовляв, ледве чи, наче, неначе, ніби, навряд та ін.; частки, якими підсилюється, увиразнюється повідомлюване: і, та, так, аж, все,

таки, уже, ще, же(ж), бо, саме, якраз, десь, якось, собі, куди, воно та ін.; частки, кожною з яких встановлюється зв'язок повідомлюваного з його джерелом, з

певною подією: мов, мовляв та ін. Така класифікація часток засвідчує, що вони є споконвічними, «справжніми», власне

частки, що у функції часток нерідко використовують слова інших частин мови. Кожна частка стилістично важлива, бо надає висловлюванню якогось додаткового

семантико-стилістичного відтінку, пор.: Що ж Ви прочитали? — частка ж конкретизує запитання, що спонукає до конкретнішої відповіді, передає більшу, ніж звичайно, зацікавленість в одержанні відповіді. Стилістична функція частки ж (як і кожної іншої) посилюється за умови її подвійного чи кількаразового використання, особливо разом із повторенням повнозначного (чи напівповнозначного) слова (слів), як, наприклад, у такій поетичній строфі:

Де ж тії пестощі вітру летючого, Де ж тії квітоньки гаю пахучого, Де ж тії ночі сріблясто-блакитні, Де ж тії ранки рожеві, привітні, Де ж тії усміхи сонця блискучого?! (О. Олесь). Кількаразове повторення частки ж у цьому контексті надає усій строфі

милозвучності, змістової й мовленнєвої оригінальності. Відсутність цієї частки в тексті спричинилася б до помітної зміни його значеннєво-емоційної тональності, меншого логічного виділення слів де і тії. Частки казна-, хтозна- вживаються переважно в розмовно-побутовому мовленні. Вони майже зовсім не характерні для мовлення офіційно-ділового, особливо для документального (заява, акти, постанови та ін.).

Багаторазове повторення слів, серед них і часток (сполучників), є однією з типових

ознак поетичного мовлення Олександра Олеся (1878—1944). Значною мірою це стосується й художнього мовлення інших письменників.

Отже, кожна стилістично використана частка комунікативно значеннєва, емоційно досить виразна і привносить у висловлювання певний відтінок почуттєвості.

Стилістика прийменників Службові слова, які в поєднанні з повнозначними словами виражають

залежність їх від інших слів у реченні або в словосполученні, називаються п р и й м е н н и к а м и . Вони використовуються для вираження най-різноманітніших відношень між синтаксично незалежним і залежним словом у реченні або в словосполученні. Прийменники вживаються тільки з непрямими відмінками іменних слів.

Прийменники в українській мові здебільшого розподіляють на такі групи: первинні прості прийменники. У різних фонетичних варіантах з

урахуванням властивих їм функцій таких прийменників більше, ніж 50: без, у

( в ),від, для, між, ради, серед, к(ік),у ( в ), о, на, над, через, з(із, зі), під та ін; первинні складені прийменники. У цій групі 35— 38 слів: задля, з-за, з-

під, з-посеред, проміж, щодо та ін.; вторинні прості прийменники. їх у мові понад 80: вглиб, вздовж, близько,

довкола, замість, зсередини, кругом, мимо, наперед, обабіч, оддалік, опріч, опісля,

попереду, посередині, праворуч, поряд, стосовно, шляхом, вслід, всупереч,

назустріч, напереріз та ін.; вторинні складені прийменники. Вони утворюють найчисельнішу групу

— більше 100 слів: в ім'я, за винятком, за рахунок, з боку, на випадок, на адресу,

на основі, на зразок, на кшталт, у бік, у душу, в напрямі, у плані, в галузі, в

рамках, поза межами, близько від, незалежно від, подібно до, стосовно до,

починаючи з, праворуч від, у напрямі, на шляху до, на ( у ) противагу, зважаючи,

незважаючи на, у відповідь на, з огляду на, вслід(слідом) за, нарівні з, паралельно

з, поруч, у згоді з, у співдружності з та ін. Кількість вторинних прийменників приблизна, розподіл їх — дещо

сумнівний, хоча він простежується і в словниках: наприклад, слово близько (див. СУМ) у реченні Близько лікоть, — та не вкусиш (Номис) виступає прислівником, а в реченні Рад був [Андрій] жити близько батька... (І. Франко) це ж слово вживається як синонім до біля, коло (набуває функції прийменника при родовому відмінку іменника), а також: жити при батькові.

Прийменник, будучи службовим словом, виражає певну низку семантичних і стилістичних відношень між повнозначними словами, семантично скріплює їх синтаксично-підрядним зв'язком. Отже, значення прийменників релятивне (відносне), його сутність полягає у вираженні прийменником певних семантичних відношень між повнозначними словами.

Прийменники, вступаючи у різні відношення, зв'язки із повнозначними словами, разом з ними виражають семантико-синтаксичні значення, стилістичні функції, використовуються багатозначно: звернувся до друзів (об'єктне значення), поїхав до міста (значення місця), вставав до зорі (значення часу), нагрів до

двадцяти градусів (значення міри і ступеня). У складі речення іменник із прийменником до виступає обставиною (працював до ночі), додатком (підійшов до

нього); зрідка прийменник входить до складу головного члена речення (Брат із

сестрою [підмет] поводилися ввічливо).

Прийменникам властива значна динаміка розвитку, їх стає дедалі більше внаслідок зневиразнення й ослаблення значення деяких повнозначних слів, переважно іменників і прислівників, які все частіше використовуються із службовою функцією.

Кожен прийменник якоюсь мірою фонетично й стилістично особливий,

зовсім адекватно не може бути замінений іншим. Особливо значеннєві стилістично вторинні складені прийменники, які подекуди репрезентують собою дещо архаїчне у мові або мають публіцистичний чи виразно книжний, нерозмовно-побуто-вий відтінок: Дарунок згоди ліпший над здобуток, що на війні ціною крові

взято (Леся Українка) — над здобуток замість по-сучасному стилістично зручнішого від здобутку; пор. також: розмовно-нормативне кров'ю взято. Отже, з часом деякі мовні форми змінюються, минуле нерідко контрастує із сучасним, не узгоджується з ним, однак талановито художнє й дотепер залишається стилістично вагомим. Про це свідчать твори класиків української літератури, зокрема Івана Нечуя-Левиць-кого (1838—1918), Панаса Мирного, Лесі Українки (1871—1913), Івана Франка, Михайла Коцюбинського.

Отже, з допомогою прийменників виражаються найрізноманітніші відношення, семантичні й морфолого-синтаксичні зв'язки між повнозначними словами, між членами речення і складниками одного члена речення: Кожен з нас

трудар і воїн (В. Сосюра), кожен з нас — складений підмет. Частина прийменників, особливо вторинних і складених ( у відповідь на, у

зв'язку з, під впливом, незалежно від, незважаючи на, всупереч бажанню),

значеннєво вагома такою мірою, що їх можна загалом вважати семантичними. Ця семантика відносна, особлива, часткова, бо лексичне значення, наприклад, іменника (відповідь, зв'язок та ін.) чи прислівника (близько, вглиб, вздовж і под.) при цьому послаблюється, виконує службову функцію.

Допоміжна синтаксична функція прийменника полягає в тому, що він виражає певне відношення між повнозначними словами, своєрідно поєднуючи їх в одне семантичне ціле, хоча й словесно розчленоване. В цьому заявляє про себе й стилістична роль кожного прийменника. Його функція особливо очевидна тоді, коли він уживається повторно, що найчастіше характеризує мовлення розмовно-побутове, особливо фольклорно-пісенне. Прикметникове означення при цьому вживається після пояснюваного іменника: За сльозами, за гіркими І світа не

бачить; Пішла в садок у вишневий (Т. Шевченко); За колодою, за дубовою, Там

козинії роги (Нар. творчість). Стилістично увиразнюється художній текст і тоді, коли повтор

прийменника простежується в сполученні інших слів (не тільки в сполученнях «іменник — прикметник»): І з города із Глухова Полки виступали (Т. Шевченко) сполучення «іменник — іменник», пояснювальне слово і пояснююче (города

Глухова); З весною вас, з вербою, з водою, з бідою (О. Довженко). Отже, прийменники (як і сполучники, частки) завжди важливі

функціонально: вони об'єднують повнозначні слова у всенародну усвідомлювану цілість (речення) і завжди додають будь-якому сполученню слів певного стилістичного значення, відтінку.

У більшості випадків вибір прийменника визначається традицією, наприклад: їхати на Кавказ — їхати у Крим, відпочивати у санаторії— відпочивати на туристичній базі, у вихідні — на цьому тижні тощо. Досить часто у мовленні трапляються неправильні прийменникові конструкції, як-от: вітер п'ять метрів на секунду, враження про виставу, дотичний з проблемами, застерігати про небезпеку, знатися в кулінарії (замість нормативних словосполучень: вітер п'ять метрів за секунду, враження від вистави, дотичний до проблем, застерігати від небезпеки, знатися на кулінарії).

Вживаючи прийменники, важливо враховувати їх стилістичну характеристику. Так, прийменники внаслідок, у зв'язку з, згідно з, відповідно до, у справі, у питанні, по лінії властиві діловому мовленню, сфера функціонування прийменників проміж, побіч, насупроти, попри обмежена розмовною мовою.

Іноді стилістично розрізняються конструкції з нейтральними прийменниками, наприклад: алергія до ліків, алергія на ліки (нейтр.) — алергія від ліків (розм.), порівнювати з

минулим (нейтр.) — порівнювати до минулого (застар.), розповідати про тебе (нейтр.) — розповідати за тебе (діал.).

3. Поширеною помилкою є вживання прийменникових конструкцій замість безприйменникових і навпаки: зрікатися від ідеалів (замість зрікатися ідеалів), відступатися ідеалів (замість відступити-ся від ідеалів), користуватися з фотоапаратом (замість користуватися фотоапаратом), оплатити за проїзд (замість оплатити проїзд), приурочувати відкриттю (замість приурочувати до відкриття), не поступатися за красою (замість не поступатися красою) тощо.

Іноді в прийменникових конструкціях іменник ставиться у неправильному відмінку. Найчастіше порушується характер керування при прийменниках, що вимагають давального відмінка: всупереч проблем, завдяки тренування, наперекір рішень (замість нормативних конструкцій: всупереч проблемам, завдяки тренуванню, наперекір рішенням).

Недоліком є нагромадження у вузькому контексті однакових прийменників, як-от: На наступному тижні на честь свята на сценах театрів, на відкритих майданчиках, на Центральному стадіоні відбудуться найрізноманітніші концерти, на які ми запрошуємо киян і гостей нашої столиці (реклама в київському метро).

СИНОНІМІЯ ПРИЙМЕННИКОВИХ КОНСТРУКЦІЙ І. Прийменники, що передають відношення мети Відношення мети виражають прийменники для, з метою, на предмет, задля,

заради, ради, в ім'я. Нейтральний прийменник для є домінантою цього синонімічного ряду, він уживається в усіх стилях мовлення. Прийменник з метою має відтінок книжності і використовується в офіційно-діловому та науковому стилях. Для офіційно-ділового мовлення характерний прийменник на предмет. Прийменники задля, ради, заради, в ім'я, в інтересах реалізують відтінок присвяти, що обов'язково має враховуватися при їх використанні.

Із словом заходи на позначення мети вживаються прийменники щодо, до, для. Найширше використовуються конструкції з прийменниками щодо, до: заходи щодо зміцнення дисципліни, заходи до поліпшення умов праці. Сполучення іменника заходи з прийменником по (заходи по вихованню, заходи по охороні) не відповідає літературній нормі.

До взаємозамінних належать такі конструкції: берегти на всякий випадок — берегти про всякий випадок, йти по гриби — йти за грибами, склянка для сметани — склянка на сметану.

II. Прийменники, що виражають причинові відношення Прийменник завдяки містить вказівку на причину, яка сприяє здійсненню чогось,

прийменник через (і його досить часто вживаний ненормативний російський мовний із-за) вказує на причину, що заважає здійсненню чогось. Отже, слід говорити: виконав завдання завдяки твоїй допомозі, зробив помилку через неуважність.

Для позначення причинових відношень з обмеженим колом іменників уживаються прийменники від, з: кричати від (з) болю, плакати з (від) радості, підскочити від (з) несподіванки тощо.

III. Прийменники, що виражають часові відношення Паралельно вживаються конструкції: на ту пору — в ту пору, за всіх часів — в усі

часи, за давніх часів — у давні часи, під час війни — за часів війни, через два дні — за два дні. Стилістично розрізняються конструкції: з дня народження — від дня народження, з

дня заснування — від дня заснування. Перші з наведених конструкцій породжені впливом (інтерференцією) російської мови, а тому їх вживання в науковому та офіційно-діловому стилях не допускається. Як нейтральна і розмовна розрізняються конструкції: після вечері — по вечері.

IV. Прийменники, що виражають просторові відношення Синонімічними зв'язками об'єднуються такі прийменники цієї групи: біля —

близько — коло — поряд (з) — поруч (з), край — кінець, обіч — обабіч — збоку — побіч (розм.) — обік (розм.), напроти — навпроти — проти — супроти — насупроти (розм.),

серед — посеред. Нормативними є конструкції: їхати до міста, йти до школи, завітати до музею,

мешкати на вулиці Франка, будинок по вулиці Васи-ленка, надсилати на адресу, мешкати за адресою, серед яких, серед села, навпроти будинку.

V. Прийменники, що передають відношення відповідності Синонімічний ряд утворюють прийменники: відповідно до, згідно з, залежно від,

виходячи з, у світлі, у дусі, у розрізі. Всі наведені прийменники характерні для офіційно-ділового мовлення. Прийменникової сполуки у відповідності до в українській мові немає, вона є калькою російського прийменника в соответствии с.

VI. Прийменники, що передають допустові відношення Розрізняються сферою вживання синоніми незважаючи на і попри. Прийменник

попри використовується тільки у розмовному і художньому стилях. Його стилістично нейтральний синонім не має функціональних обмежень. Не відповідає сучасним нормам української мови вживання у ролі прийменника словосполучення не дивлячись на (результат калькування російського прийменника несмотря на). Слово (не) дивлячись (на) функціонує в сучасній українській мові лише як дієприслівник: Учень відповідав, не дивлячись на дошку.

VII. Прийменники, що передають об'єктні відношення Синоніми стосовно, стосовно до, щодо мають тотожні значення. В усному

мовленні, публіцистиці, художніх творах переважно вживається прийменник щодо. Прийменникам стосовно, стосовно до, що вирізняються відтінком книжності, надається перевага у науковому й офіційно-діловому мовленні.

ПРИЙМЕННИКОВІ КОНСТРУКЦІЇ РОСІЙСЬКОЇ МОВИ ТА ЇХ

УКРАЇНСЬКІ ВІДПОВІДНИКИ 1. Найчастіше трапляються помилки у перекладах з російської мови конструкцій з

прийменником по. В окремих значеннях цей прийменник має в українській мові різні відповідники. При перекладі деяких російських словосполучень українською мовою прий-менник випускається. Наведемо російські конструкції з прийменником по та їх українські відповідники:

Позначення шляху руху або місця, де відбувається дія бегать по стадіону бігати по стадіону идти по тропинке йти стежкою подниматься по лестнице підніматися сходами гулять по городу гуляти по місту

Позначення напрямку идти по ветру йти за вітром плыть по течению пливти за течією по почте за адресою по дороге дорогою

Позначення способу називання называть по фамилии називати за прізвищем называть по имени и отчеству називати на ім'я і по батькові

Позначення причини отпуск по болезни відпустка через хворобу по ошибке через помилку по недоразумению через (з) непорозуміння по случаю з нагоди по вашей вине з вашої вини по семейным обстоятельствам через родинні обставини по счастливой случайности завдяки щасливому випадкові

Позначення часу по выходным дням у вихідні дні (вихідними днями) по праздникам у (на) свята (святами) по вечерам вечорами

по целым дням цілими днями (цілі дні)

Позначення мети, призначення вызвать по делам службы викликати у службових справах комиссия по составлению комісія для складання резолюції резолюции ателье по обслуживанию ательє для обслуговування фотолюбителей фотолюбителів мероприятия по улучшению быта заходи щодо (до, для) поліпшення

побуту Позначення кількості

по чайной ложке по чайній ложці по 5 литров по 5 літрів

Позначення понять, що окреслюють певне коло знань, галузь науки, діяльності, спеціальності тощо

агент по снабжению агент з постачання инспектор по технике інспектор з техніки безпеки безопасности специалист по микробиологии фахівець з (у галузі) мікробіології чемпион по теннису чемпіон з тенісу работать по технической части працювати в галузі техніки дежурный по этажу черговий по поверху приказ по армии наказ по армії занятия по психологии заняття з психології учебник по химии підручник з хімії экзамен по фонетике екзамен з фонетики

Позначення якості, властивості, відношення важный по значению важливий за значенням добрый по натуре добрий за вдачею (доброї вдачі) большой по обьему великий за обсягом

старший по возрасту старший за віком (старшого віку) необычный по вкусу незвичайний на смак по единой форме за єдиною формою по состоянию на 1 января за станом на 1 січня

Позначення часових відношень по прибытии поезда після прибуття поїзда по получении телеграммы після одержання телеграми по истечении срока після закінчення строку

Позначення засобу зв'язку послать по почте послати по пошті (поштою) сообщить по телефону повідомити по телефону

(телефоном) Позначення об'єкта туги, суму, співчуття

скучать по детям скучати за дітьми тоска по дому туга за домівкою грустить по мужу сумувати за чоловіком

Позначення відповідності по инициативе з ініціативи

по приказу за наказом (згідно з наказом)

по поручению за дорученням

по заказу на замовлення

по состоянию здоровья за станом здоров'я 2. Труднощі виникають при перекладі конструкцій і з іншими прийменниковими

конструкціями. Запам'ятайте такі російсько-українські відповідники: сейчас без четверти семь зараз за чверть сьома встретимся без четверти сем зустрінемось за чверть до сьомої в алфавитном порядке за абеткою в девять часов о дев'ятій годині в защиту на захист в наш адрес на нашу адресу в сущности по суті ввести в состав ввести до складу вступать в силу набувати чинності в те времена у ті часи (за тих часів) в трех километрах за три кілометри возводить в степень підносити до степеня получить в рассрочку одержати на виплат

поставить в пример поставити за приклад превратить в шутку перетворити на жарт пьеса в трех действиях п'єса на три дії сказать в двух словах сказати двома словами за дальностью расстояния через далеку відстань за недостатком сведений через брак відомостей идти за водой йти по воду ходить за грибами ходити по гриби (за грибами) к началу года на початок року к трем часам на третю годину говорить на двух языках говорити двома мовами на следующий день наступного дня писать на украинском языке писати українською мовою смеяться над ним сміятися з нього издеваться над тобой знущатися з тебе волноваться о тебе хвилюватися за тебе дом с пяти комнатах будинок на п'ять кімнат идти около часа йти близько години (з годину) при всех обстоятельствах за всіх обставин при жизни за життя при исполнении служебных під час (виконання) службових обязанностей обов’язків при условии за умови при сём прилагается до цього додається согласно приказу згідно з наказом, відповідно до

наказу

Стилістичні особливості використання прикметників План

1. Особливості утворення і вживання форм ступенів порівняння прикметників. 2. Вживання повної і короткої форм прикметників. 3. Особливості творення і вживання присвійних прикметників. 4. Стилістичні функції прикметників.

1. Особистісна сутність людини, її фізіологічна й духовна індивідуальність,

винятковість, неповторність і окремішність усього живого й неживого в природі, всіх пізнаних людиною істот і предметів створюється певною сукупністю тих якостей, ознак, які властиві будь-кому і будь-чому. Серед них розрізняють постійні ознаки (у прикметниках) або ознаки динамічні, змінювані в часі (у дієприкметниках), пор.: біле волосся і побіліле волосся.

Пр и км етн и к и — це різновид повнозначних слів, які виражають, називають ознаки, якості людей, тварин, речей, явищ. Найчастіше прикметники використовуються у «звичайному» (базовому) ступені порівняння, виражаючи найстабільніші, усталені, водночас і розрізнювальні, індивідуальні властивості предметів. Такою семантичною ознакою один суб'єкт, об'єкт чи обставина відрізняється від усіх інших: чорний, білий, зелений тощо. Своєрідною є також морфологічна сутність прикметників, їх закінчення в кожному відмінку, роді, в обох числах (однині і множині): веселий, весела, веселого, веселі.

В українській мові розрізняють два ступені порівняння — вищий і найвищий, які можуть виражатися простими (синтетичними) і складеними (аналітичними) формами. Ступені порівняння властиві тільки якісним прикметникам.

І. Вищий ступінь порівняння Проста форма вищого ступеня утворюється додаванням суфіксів -іш- або -ш- до

основи чи кореня звичайного ступеня прикметника: надійний — надійніший, могутній — могутніший, тонкий — тонший, довгий — довший. Кілька прикметників утворюють просту форму вищого ступеня порівняння суплетивно (від іншої основи): поганий — гірший, гарний — кращий, великий — більший, малий — менший.

Окремі прикметники утворюють паралельні форми вищого ступеня: грубший — грубіший, здоровший — здоровіший, швидший — швидкіший, тонший — тонкіший. Деякі з паралельних форм розрізняються відтінками значення, вужчою/ширшою сполучуваністю, на-приклад: гірший (досвід, доля) — гіркіший (перець), гладший (предмет) — гладкіший (чоловік, людина), молодший (вік, посада) — моло-діший (вік), рідший (випадок, можливість) — рідкіший (гребінь, сітка, суп), старший (вік, посада, соціальний стан) — старіший (вік), товщий (предмет, людина) — товстіший (чоловік, людина).

У розмовному і художньому мовленні прикметники вищого ступеня іноді вживаються в усіченій формі: А сонце, як і літом, радісно-блискуче, а небо — ще синіш (Н. Романенко-Ткаченко); Кохаючи Валентина, Леся все ж бачила, що Валентин удвічі безпорадніш навіть нешасніш за неї, вона вже бачила, нарешті, що він може тільки стояти їй на перешкоді (М. Хвильовий); Справа тут багато складніш (там само).

Складена форма вищого ступеня утворюється поєднанням слів більш, менш і звичайної форми якісних прикметників: більш дошкульний, менш важливий, менш вередливий. Для деяких прикметників складена форма вищого ступеня (як і найвищого) є єдино можливою: більш винний, менш радий, більш роботящий, менш завидющий, менш вартий і под.

У російській мові форми вищого ступеня порівняння вживаються у поєднанні з родовим відмінком іменника (день длиннее ночи) або зі сполучником чем (Эта книга интереснее, чем та). В українській мові нормі відповідає вживання вищого ступеня порівняння з прийменником (від, за, порівняно з, проти) або зі сполучником (ніж, як): Від ясних днів ще спокійніші ночі, — На синій стрісі срібний чорногуз... (П. Филипович); І дівчата українські які бойові були! Навіть за хлопців міцніші! Не будь же гірша за них, Марто! (В. Підмогильний); — Ви молодші, ніж я. — А ви сильніші від мене, вас і довбнею не діб'є (Б. Лепкий); Нема вже на світі нічого гіршого, як люта свекруха (Н. Кобринська);

Дисципліна у класі порівняно з минулим роком стала кращою; Проти 8-Б класу ми набагато серйозніші.

Найуживанішими є стилістично нейтральні конструкції з прийменником від і сполучником ніж. Рідше вживаються конструкції із сполучником як, що також відзначаються стилістичною нейтральністю. Сполучення вищого ступеня порівняння з прийменниками за і проти характерне для розмовного мовлення. Науковим й офіційно-діловим стилями обмежене використання конструкцій з прийменником порівняно з. У письменників минулого вищий ступінь прикметників поєднувався також з прийменником над: Чи може що крашого бути Над небо, задивлене в море? (Б. Лепкий). Такі конструкції належать до архаїчних.

II. Найвищий ступінь порівняння Проста форма найвищого ступеня утворюється додаванням префікса най- до форми

вищого ступеня: найдобріший, найсмачніший, найкращий, найлегший. Перед цим префіксом для підсилення якості вживаються частки як, що: якнайшвидший, якнайкращий, щонайдо-рожчий, щонайлегший.

Складена форма утворюється сполученням слів найбільш, найменш із прикметником звичайного ступеня: найбільш зрозумілий, найменш зручний. Складена форма найвищого ступеня, утворена за допомогою слова самий (самий розумний, самий досконалий), має в ук-раїнській мові просторічний характер (у російській мові форми із словом самый — самый умный, самый совершенный — відповідають літературній нормі).

III. Стилістичне розрізнення простої і складеної форм ступенів порівняння прикметників

Проста форма і найвищого ступенів порівняння переважає в художньому, публіцистичному, розмовному мовленні. Складена форма ступенів порівняння має відтінок книжності, отже, вона прийнятніша для наукового й офіційно- ділового стилів. Без стилістичних обмежень уживається синтетична форма ступенювання тих прикметників, що не утворюють простої форми.

IV. Помилки у вживанні форм ступеня порівняння Порушенням літературної норми є поєднання вищого ступеня прикметника з родовим

відмінком іменника без прийменника (він дужчий тебе, яблуня вища груші) або вживання вищого ступеня із відносно-питальним займенником чим (я спокійніший, чим ти). Ці помилки виникають під впливом російської мови, в якій такі конструкції становлять літературну норму.

Досить часто трапляються випадки контамінації (змішування) простої і складеної форм ступенювання: більш легший, найбільш легший, більш простіший, найбільш простіший. Літературними є форми: більш легкий, легший, найбільш легкий, найлегший, більш простий, простіший, найбільш простий, найпростіший.

Поширеною помилкою є неправильне узгодження простої форми вищого ступеня, як-от: Мій брат вище, ніж ти; Валя стала набагато серйозніше; Ці яблука дешевше від тих. У цих реченнях потрібно вжити форми вищий, серйозніша (серйознішою), дешевші, оскільки в українській мові проста форма вищого ступеня має категорії роду, числа, відмінка і має узгоджуватися за ними, наприклад: Гарячіше сонце в нашому дитинстві, ласкавіше, голубіше, ближче небо, золотіші зорі, різноманітніший, цікавіший, багатіший увесь широкий світ (С. Васильченко). Зазначена помилка виникає під впливом російської мови, в якій, на відміну від української, проста форма вищого ступеня не змінюється за родами, числами, відмінками, пор.: Вечер (ночь, утро) сегодня теплее, чем вчерашний (-яя, -ее); Их дом (квартира, село, окна) больше, чем у нас.

Від відмінюваних ступеневих форм прикметника потрібно відрізняти невідмінювані прислівникові форми. Порівняйте, наприклад, використання форм вищого ступеня прикметників і прислівників у таких реченнях:

...Одинокому мені Здається кращого немає Нічого в бога, як Дніпро Та наша славная країна (Т. Шевченко); ...Сяють дукачіта дороге намисто на шиї, з-під чорного шовку на голові вибивається дівоча пиха — краща од шовку, темніша од ночі дівоча коса; а що вже теє личко, то хто його знає, які й малярі його малювали! (С. Васильченко); Краще гірка

правда, ніж солодка омана (М. Олійник); Краще своє латане, ніж чуже хватане (прислів'я); Краще гірка правда, ніж солодка брехня (прислів'я). У перших двох реченнях виділені слова є прикметниками і, отже, потребують граматичного узгодження з іменником у роді, числі, відмінку. В трьох останніх прикладах (двокомпонентних реченнях з некоординованими головними членами) слово краще — це прислівник, який, звичайно, не узгоджується з підметом.

Приклади неузгодження вищого ступеня прикметників зустрічаються у творах письменників-класиків, наприклад: Аж страх погано У тім хорошому селі: Чорніше чорної землі Блукають люди... (Т. Шевченко); Завжди величніше путь На голгофу, ніж хід тріумфальний; Так з передвіку було І так воно буде довіку... (Л. Українка). Для сучасної української мови такі конструкції є ненормативними.

Зміст усіх трьох семантичних груп прикметників — відносних (їх у мові найбільше),

якісних і присвійних — незмірно широкий. Від більшості іменників можна утворити прикметник: книга —» книжний, озеро —» озерний, радість —> радісний, синь —> синій, Марія —> Маріїн, канікули —» канікулярний.

Стилістична наснага й важливість прикметників особливо очевидні тоді, коли вони: створюють у реченні групу однорідних членів: Безлюдна, безводна, безлісна

земля розлягається навкруги (О. Гончар); вживаються тропеїчно, передусім метафорично, через що стають засобом

художньо-образного вислову; це зазвичай епітети, які бувають відносними і якісними, невідокремленими і відокремленими: На галяві озерце — кришталеве люстерце (Т. Коломієць); Звичайна хмара, сіра і осіння, пропише раптом барви золоті (Л. Костенко); Любили один одного, щасливі, просвітлілі й сумні (М. Стельмах); Пахло медом, і здавалось, що це шумить весняний молодий дощик, запашний і веселий (С. Васильченко).

Відносні прикметники мінеральні добрива, мовний аналіз, арніка гірська, паперовий кораблик вказують одночасно і на якість, і на зв'язок з предметом, від якого вони утворилися (мінеральний від мінерал), але у сполученні слів надзвичайний і повноважний посол прикметник надзвичайний походить від прикметника звичайний; повноважний має форми більш поважний, повноважніший.

Досить поширеним в усіх стилях мови, особливо в розмовно-побутовому, є процес термінологізації прикметників, переважно якісних. Прикметник у таких назвах вказує на власне якісну ознаку предмета, яка могла б сприйматися з різним ступенем вияву (вищого й найвищого), але сприймається як ознака постійна, стандартна, відносна. Це також досягається тим, що такий прикметник у сполученні з іменником усталився на другому місці в сполученні слів: полин гіркий (назва), порічки червоні, синюха блакитна, бузина чорна.

Від складних прикметників (яскраво-червоний, південно-східний, західноукраїнський, українсько-німецько-французький) форми вищого й найвищого ступенів утворюються тоді, коли основи складного прикметника належать до якісних прикметників (яскраво-червоніший, яскраво-найчервоніший); ступені порівняння не утворюються від відносних чи присвійних прикметників: народногосподарський, загальнонародний, шестиповерховий, самодержавний. Форми самодіяльніший, найсамодіяльніший; зелено-біліший, білішо-зелений є напівнормативними і вживаються переважно в розмовно-побутовому мовленні.

Зовсім неможливі ступені порівняння від тих складних прикметників, які утворилися від двох відносних: громадсько-політичний діяч, ранньовесняна городина. Основна стилістична вимога до таких прикметників полягає в тому, щоб використовувати їх вдумливо і з урахуванням мовленнєвих вимог стилю. Складні прикметники найактивніше побутують у книжних стилях мови.

Помітною є стилістична своєрідність обох форм вищого й найвищого ступенів порівняння прикметників: сильніший і більш сильний (форми вищого ступеня), найсильніший і найбільш сильний (форми найвищого ступеня). Прості однослівні (синтетичні) форми вищого й найвищого ступенів порівняння економніші, історично традиційні, давні, вони використовуються в усіх стилях мови, особливо в розмовно-побутовому і художньому: Стає для мене ширшим синій обрій (Т. Коломієць); Ольга була вища, ніж я пам'ятав. Вона стала

наче старша (Ю. Смолич); Обніміте ж, брати мої, Найменшого брата (Т. Шевченко). Натомість складені (двослівні, аналітичні) форми вищого й найвищого ступенів порівняння прикметників хоча й побутують в усіх стилях мови, все ж природніші для книжних стилів, особливо наукового й офіційно-ділового. Кожне висловлювання в них має бути точним, тому синтетичні форми ступенів порівняння прикметників менш нейтральні, більш емоційні, ніж паралельні їм аналітичні форми, позначені відтінком книжності. Важливим є також ін-тонування прикметника в реченні, виділення його логічним наголосом. Цим актуалізується лексичне значення прикметника, а на цій основі також і його стилістична вагомість.

У мовленні, зокрема радіо і телебачення, трапляються такі прикметникові утворення, як більш чорніший, більш зрозуміліший, у яких слово більш зайве, алогічне.

Унаслідок зростання загальної мовленнєвої культури працівників усіх сфер розумової діяльності, особливо науковців, журналістів і творців художнього слова, частіше стали використовуватись:

• прикметники з префіксами архі-, ультра-, гіпер-, над-: архісерйозний, ультрависокий, гіперзвуковий, надзвуковий (більше, ніж найвищий вияв ознаки);

• слова із суфіксами -єн-, -енн-, -езн-, -анн- та ін.: довершений, здоровенний, величезний, старанний, незрівнянний;

• різноструктурні і різнофункціональні складні прикметники: радіофізичний, народнопоетичний, вищепідписаний, давньоверхньонімецька (мова), двадця-типоверховий.

Це свідчить про зростання й ускладнення атрибутивного (означального) мислення мовців.

2. Деякими особливими стилістичними якостями позначені повні й короткі прикметники. Майже всі прикметники в українській мові п о в н і , кожному з них властиве певне закінчення: -ий, -а, -е, -і; -ій, -я, -є, -ї: голубий, голуба, голубе, голубого, голубі; синій, синя, синє, сині і т. ін.

Повні прикметники з неоднаковою активністю використовуються в усіх стилях мови. Серед них найзвичнішими і найчастотнішими є ст я г н е н і фо рми п о в н и х п р и к м етн и к і в — повністю нормативні і міжстильові. Крім них, у фольклорі, в розмовно-побутовому мовленні і в деяких жанрах художніх текстів широко вживаються й н е ст я г н е н і фо рми п р и км етн и к і в : зелений — зеленая — зеленеє — зеленії. Вживання нестягнених форм прикметників у сучасному літературному мовленні стилістично обмежене, якоюсь мірою відтворює собою певну українську мовленнєву минувшину, національно забарвлену й оригінальну, самобутню: Гори мої високії! Простіть високії, мені! Високії і голубії! Найкращі в світі й найсвятії! (Т. Шевченко); Ви щасливі, пречистії зорі, Ваші промені — ваша розмова; Якби я ваші промені мала, Я б ніколи не вимовила слова, Ви щасливі, високії зорі... У серці моїм переможнії співи лунають (Леся Українка) або: Ночі безмірнії, ночі безсоннії, Горе моє! Мозок наляжуть думки невгамовнії, В серці грижа, мов павук той, полоннїі Сіті снує (І. Франко).

Короткими прикметниками є слова незмінні, кожне з яких має тільки одну форму. Це невелика кількість широковживаних лексем: годен, дрібен, зелен, красен, ладен, певен, славен та ін. У словниках короткі прикметники звичайно подаються разом з повними при-кметниками. Короткі прикметники вживаються:

із синтаксично означальною функцією: За ворітьми зелен явір, там я буду на тебе ждати (Нар. творчість);

із синтаксично предикативною функцією, коли акцентується певна означувана якість особи, предмета, явища: Там повен двір любистку... (М. Рильський); Я не годен з тобою змагатися (Нар. творчість).

Стилістично вагомим, емоційно виразним, очевидним є п р и к м етн и к о в и й з в о р от — поєднання прикметника як синтаксично незалежного слова із синтаксично залежним від нього словом чи сполученням слів: Під самою кручею застигло болото, повне пташиного галасу (О. Копиленко).

3. Присвійні прикметники означають належність предмета особі. Вони утворюються від назв осіб за допомогою суфіксів -ів (-їв), -ин (-їн): батьків, сестрин, Коваленків, Сергіїв,

Софіїн. В українській мові належність особі може позначатися не тільки присвійними

прикметниками, а й іменниками у родовому відмінку, наприклад: братова квартира — квартира брата, Іванів "Москвич" — "Москвич" Івана, Марусина донька — донька Марусі. Наведені словосполучення кваліфікуються як синтаксичні синоніми, але стилістично вони не рівноцінні. У науковому, офіційно-діловому, публіцистичному стилях можливі лише конструкції з родовим належності. Присвійні прикметники побутують переважно у фольк-лорі, розмовному та художньому мовленні, як-от: Текла річечка через батьків двір. Через батьків двір та й на поговір (нар. пісня); Сотників кінь летів у напрямі Батурина (Б. Лепкий); В кухні дружина коопера-торова кінчала останні господарські справи перед тим, як іти на посаду (В. Підмогильний).

Просторічне забарвлення мають сполучення двох присвійних прикметників, а також поєднання присвійного прикметника і родового належності: Бачу, тут лежить бабин Марусин одяг і твій лежить (Є. Гуцало); І він вийняв з книги портрет Тарасів Шевченків та й його почепив, поруч з Оуеном, у рямцях за склом (Б. Грінченко); тітки Ольжина скриня, у дядька Михайловій майстерні і под.

ІІ. Присвійно-відносні прикметники

До цього розряду належать прикметники, утворювані від назв осіб за допомогою суфіксів -ськ-, -ач, -ий, а також від назв тварин, птахів за допомогою суфіксів -ин (-їн), -ов (-ев), -ач та нульового (з безпосереднім приєднанням прикметникових закінчень до твірної основи). Присвійно-відносні прикметники означають групову належність і властивість предмета за зв'язком з особою або твариною, а отже, поєднують у семантиці посесивну і відносну ознаку, наприклад: студентський гуртожиток (гуртожиток для студентів), студентський фестиваль (фестиваль студентів), студентський загін (загін, який складається зі студентів); бджолина сім'я (сім'я бджіл), бджолиний мед (мед, зібраний бджолами); кроляча клітка (клітка для кролів), кроляча шапка (шапка з кролячого хутра); норковий розплідник (розплідник для вирощення норки), норковий комір (комір із норкового хутра).

Прикметники із суфіксами -яч та нульовим можуть означати належність одній тварині (при поєднанні з назвою частини тіла): вовчий хвіст, заяча лапа, коняча голова. Індивідуальну належність виражають у деяких випадках і прикметники із суфіксом -ськ-: Мотря впивалася запахом квіток серед зими і п'яніла від гетьманських слів (Б. Лепкий); Поштар сватачів до тебе хоче прислати та прийшов дізнатися, що ти на се скажеш. Ми вже дали свою згоду — будь і ти розумна, ґаздинею поштарською станеш! (О. Маркуш).

Присвійно-відносні прикметники можуть метафоризуватися, набуваючи якісного значення, порівняйте: ведмежий барліг, вовчий капкан, черепашачий панцир, курячі сліди, піратський корабель (присвійно-відносне значення) і ведмежа хода, вовчий апетит, черепашача швидкість, курячий мозок, піратська поведінка (якісне значення). Значення переносно вжитих присвійно-відносних прикметників передається за допомогою порівняльних зворотів: дитяча наївність — наївність як у дитини, собачий нюх — нюх як у собаки, мишачий колір — колір як у миші.

4. У конкретних умовах мовлення перевага віддається одній з паралельних

конструкцій залежно від її семантичних, синтаксичних, стилістичних особливостей. Враховується, наприклад, те, що сполучення з прикметником мають загальніше значення, ніж сполучення з іменником у ролі неузгодженого означення: материнські почуття — це почуття матері і почуття, пройняті любов'ю і турботою; журнальна стаття — це і конкретна стаття в журналі, і вид статті; заводські робітники — це робітники конкретного заводу і робітники усіх заводів.

Семантико-синтаксичною особливістю словосполучення із двох іменників є те, що іменник у непрямому відмінку (на відміну від прикметника) може мати при собі пояснювальні слова, які допомагають точніше, конкретніше висловити думку, пор.: взуттєвий магазин — магазин жіночого взуття, студентський відпочинок — відпочинок студентів Харківського університету, вуличні ліхтарі — ліхтарі на львівських вулицях.

Сполучення іменника з іменником належать до стилістично нейтральних конструкцій, сполучення з прикметником-означенням можуть мати стилістичні обмеження. Наприклад, конструкції з присвійними прикметниками використовуються лише в розмовному і художньому мовленні.

Отже, прикметники — це дуже важливий матеріал для стилістики мовлення. Вони часто використовуються як художні означення (метафори, епітети), які суттєво впливають на розум, на почуттєву сферу людини.

Стилістичне використання вставних конструкцій у діловому мовленні План

1. Стилістичні функції вставних слів. 2. Визначення відтінків значень вставних слів і словосполучень у реченні.

1. Усі мовні одиниці набувають у мовленні тільки їм властивих функцій, які

мовець усвідомлює чи тільки уявляє. До таких мовних і мовленнєвих одиниць належать, зокрема, в ст а в н і і в ст а в л е н і с л о в а , с п о л у ч е н н я с л і в і р е ч е н н я , які містять додаткові, часто побіжні повідомлення, зауваження до того, що виражається членами (членом) речення в багатьох реченнях, висловлюваннях.

Усне і особливо писемне мовлення — усвідомлюваний процес, який майже завжди супроводжується бажанням мовця висловитись стилістично, правильно, бездоганно. Виявляючи своє неповторне Я, мовці найповніше репрезентують себе мовленням розгорнутим, семантично й граматично впорядкованим. Усі лінгвальні (мовні) засоби в мовленні виконують одночасно смислову й стилістичну функцію. Щоб розкрити стилістичну спрямованість, налаштованість вставної чи вставленої мовної одиниці, щоразу потрібне достатнє осмислення змісту й форми всього ускладненого речення — в контексті сусідніх речень або й усього тексту.

У простих ускладнених реченнях із вставністю (особливо) чи вставленістю часто виникає комунікативна потреба. Кожен з мовців навіть у межах не дуже розгорнутого висловлювання використовує речення з такими вставними словами чи вставними сполученнями слів, як безперечно, без сумніву, звісно, правду кажучи, м'яко кажучи, мабуть, здається, на жаль, на щастя, шкода, нічого гріха ховати, хвалити долю, по-моєму, на мій погляд, по-вашому, за висловом.., до речі, по-перше, по-друге, приміром, наприклад, значить, виходить, слово честі, отже, одним словом, зрештою і под. Напр.: Мабуть, людині не можна без страждань, бо й хто ж на цім світі, крім людини, здатен на це почуття? (П. За-гребельний) — вставним словом мабуть автор висловлює певний сумнів у слушності висловлюваної думки, применшує її категоричність, обов'язковість. Вставне слово надає реченню певної модальної спрямованості, відображає саме таке, а не інше сприймання мовцем ним же мовленого (говореного чи писаного). Без слова мабуть речення-вислів набуде іншої модальності — сповниться значенням категоричності, беззаперечності. Отже, вставне слово (з погляду синтаксичного — навіть не член речення) суттєво видозмінює зміст висловлення, що переконує в його комунікативній важливості.

Своєрідний стилістичний ефект може бути створений і повторенням вставного слова чи сполучення слів в одному реченні. Це посилює модальність, значеннєвість і стилістичну функцію вставної частини у реченні: У тих скиртах ще, може, шукатиме притулку, в тих посадках ще, може, займатиме бойові рубежі (О. Гончар). Паралельно можуть уживатись:

— синонімічні вставні одиниці: Може, справді, нічого не було? (П. Загребельний);

однокореневі вставні слова: В метро не знав, куди подіти валізу, незграбно тримав її поперед себе, привертав усі погляди, можливо, його хтось упізнав, може, дивувалися... (П. Загребельний);

несинонімічні вставні одиниці, які внутрішньо розчленовують модальність речення: До речі, моїй доньці, мабуть, стільки років, як і вам...; Може, вдруге, справді, такого не буває; Поки стрибав, то, може, й кріль, а раз я його вбив, то, виходить, заєць (П. Загребельний).

За наявності в синтаксично членованому реченні вставного речення будь-якої структури на ньому сконцентровується увага, посилюється комунікативна важливість вставності. Однак і в цьому випадку найбільше важить те, якою мірою логічно виділяється вставність у структурі речення: Соя... радився з шахтарями в будь-якій справі і, як кажуть, знав, хто чим дихає (Д. Ткач) — вставне речення зі структурою односкладної неозначено-особової конструкції; Т а от, уяви собі, і не довелось (А. Головко) — вставність у формі односкладного означено-особового речення. Деякі речення вставністю завершуються, і

вставне слово (сполучення слів) не може бути перенесене в препозицію або ж у серединну частину речення, тому що це не допускається змістом і структурою синтаксично основної частини речення: Та от і не довелось, уяви собі.

Стилістика вставлених слів, сполучень слів і речень визначається властивою їм семантикою і граматичною сутністю, а також своєрідними особливостями інтонування, а в писемному мовленні — розділовими знаками (переважно дужками).

У зв'язному мовленні вставленість тільки зрідка буває однослівною, повнозначне слово часто доповнюється службовим. До вставленості з уточнюючою функцією найчастіше вдаються в писемному мовленні, зокрема в художніх текстах, наприклад у ремарках: А це вміння (розмовляти і слухати) дуже важливе для письменника. Друге (слухати) навіть більш важливе (М. Рильський); Невже (таки) в пансіонаті не знайшлося місця великому реформаторові? (М. Хвильовий); Може, слід сказати: твори особистого споживання і твори (чи продукція) для промислових потреб... (П. Загребель-ний); Одсвяткував 18 серпня Український народний театр 100-літній ювілей від часу першої постановки «Наталки Полтавки». Було урочисто. Грали кращі артисти: П. К. Саксаганський (Виборний), Мар'яненко (Микола), Сабінін (Возний), Литвиненко-Вольгемут (Наталка), Козловський (Петро), Нікольська (Тер-пелиха), був повнісінький театр... (Остап Вишня); Найбільшої врожайності досягнуто в Козятинському (Вінницька область) і в Лубенському (Полтавська область) районах (3 газети); Неофіт-раб (після тяжкої задуми). Ні!.. Не можу. Не збагну я свого слова. Єпис-коп(владним дужим голосом). Геть, сатано! Твоєї влади тут немає! (Леся Українка).

Стилістична своєрідність вставленості (порівняно із вставністю) найбільше зумовлюється тим, що:

у мові всі слова (навіть неповнозначні), сполучення слів, речення можна використати із вставленою функцією;

інтонування вставленості енергійніше, виразніше, ніж вставності, воно в більшості випадків прискоре-ніше, виділяється в мовленні повніше й чіткіше, більш тривалою паузою (паузами).

Основне речення зберігає при вставленості свою інтонаційну самостійність, увесь його склад вимовляється так (чи майже так), як і без вставленого компонента.

Вставленість найрізноманітнішої синтаксичної будови і стилістичної своєрідності може займати будь-яке місце в реченні, в тексті, хоча препозиція для вставле-ності — явище рідкісне: це переважно ремарки в драматичних творах. Щоправда, деякі автори (В. Винничен-ісо) різною за обсягом і структурою вставленістю нерідко розпочинають текст синтаксично основної частини речення, а вставка (вставленість) становить окремий абзац або його початок (роман «Лепрозорій»). Такий спосіб оформлення вставленості можна трактувати як один і з своєрідних авторських прийомів якнайбільшого виділення того, що закладене в змісті вставленого елемента речення, сприйманого в контексті всього речення. В уривку з тексту В. Винниченка вставленими сегментами (частинами) є конструкції різного типу: спершу вставленість у формі кількох речень, з яких сконструйовано абзац, а в другому абзаці використано явища різ-ноструктурної вставленості: (Я вже виразно бачила, що йому було зовсім не так уже й приємно від моїх нагадувань. А тому я із ще більшою настійністю і точністю робила їх) .

— Через те, — ви казали, — все людство почуває себе більше чи менше постійно заборгованим перед Богом та Його представниками на землі (священиками). Бо кожний з людей неодмінно не раз не міг виконати тої чи іншої заповіді. Через те (ви казали) все людство живе в концентраційному моральному таборі. (І цей вираз справив на мене, пам'ятаю, сильне враження). А тому кожний, казали ви, раз у раз хоче обманути дозорців цього табору (священиків, громадську опінію, суд) і втекти з цього... «Люби ближнього, як самого себе»... Але, коли виконуватиму заповідь чесно й послідовно до кінця, люблячи убійників, значить, помагаючи їм (б о любов же повинна бути на ділі, а не на словах, правда ж). Отже, помагаючи їм... (В. Винниченко).

Речення із вставністю чи вставленістю (з обома цими структурами) є важливим мовностилістичним засобом і з деякою своєрідністю використовуються в усіх стилях мови.

Стилістика речень з однорідними членами План

1. Стилістичні функції однорідних членів речення. 2. Узагальнюючі слова при однорідних членах речення. 3. Сполучники і прийменники при однорідних членах речення.

1. Члени речення, які виконують однакову синтаксичну функцію

(певного головного або другорядного члена речення), перебувають у тих самих синтаксичних відношеннях з якимсь іншим членом речення і поєднуються між собою сурядним зв’язком, називають однорідними членами речення . Вони (нерідко в поєднанні з узагальнюючим словом чи сполученням слів) розгортають речення синтаксично, своєрідно збагачують його семантично. На цій основі речення модифікується стилістично, функціонально.

Обсяг однорідного ряду, його кількісний вияв і лексико-граматична сутність регулюються певною комунікативною потребою. Кожна із структур речень з однорідними членами має свою неповторну індивідуальну сутність, вагому стилістично, бо нею що-небудь активізується в усьому складі речення, логічно виділяється, набуває певної особливої ваги, звучання.

Навіть у простих ускладнених реченнях, представлених тільки двома однорідними членами, що з’єднані сурядним сполучником чи тільки інтонацією, від зміни порядку членів речення змінюється їх стилістика: Минають дні і ночі; Минають дні, ночі; Дні і ночі минають; Дні, ночі минають. В усіх чотирьох реченнях однорідність двочленна, зв’язок між однорідними підметами сполучниковий або безсполучниковий, але кожний із варіантів речення відрізняється акцентом і сприйманням однорідних підметів. Синтаксична одно-рідність є водночас і семантично-значеннєвою однорідністю: Синє море хвилювалось і кипіло на березі піною (М. Коцюбинський), пор.: Синє море хвилювалось на березі піною. Синє море кипіло на березі піною. Однорідністю забезпечується економність вислову, бо два речення «ніби Об’єднались в одному; двома дієсловами-присудками при одному підметі в цих реченнях акцентується на двох різних діях, обидва однорідні присудки вирізнені значеннєво, також і емоційно, експресивно, тобто стилістично. У реченні По гарячому небу повзли довгі і сірі, як павутиння, хмаринки (М. Коцюбинський) двома однорідними узгодженими означеннями привертається увага до двох ознак зображуваного явища природи — хмаринки, і це в реченні комунікативно найсуттєвіше, через що й виділяється логічно, поглиблюється порівнянням як павутиння. Майже те саме простежується і в реченнях з двома однорідними членами, які поєднані тільки інтонацією — без сурядного сполучника: Тремтять, летять звабливі звуки (Г. Чупринка); Ми всі живемо, працюємо один для одного (3 газети).

Наявність у реченні двох однорідних членів — це тільки елементарний вияв однорідності, отже, й початкова ланка її формування, мінімальна форма однорідності. І все ж, як стверджує О. Пономарів, «однорідність виникла на вищому ступені розвитку людської свідомості, людського пізнання. Спочатку відбувалося нагромадження, потім добір складників одного ряду. Після добору людина почала класифікувати дібране».

Чим більше в реченні однорідних членів, тим повніша в ньому однотипна розчленованість висловлюваної думки, тим вона ширша й багатша, тим повніше охоплюються нею певні реалії життя.

Особливо виразним є компактне вживання в тексті семантично й синтаксично різнотипних однорідних членів речення. Таким уживанням однорідності забезпечується неповторний лад мислення й мовлення, бо при цьому

нагромаджується одноплановість деяких елементів висловлюваного, увага слухача (читача) певним чином привертається до однотипних реалій — осіб, явищ, дій, ознак, обставин, ситуацій. Цьому сприяє й сама інтонація однорідності, яка завжди певною мірою контрастує з неоднорідною мовленнєвою інтонацією: Образно кажучи, гроші… — не ідеальний раб. Розумієте? Це раб, який все знає, все вміє, все може. Він мовчазний, покірний, безсоромний, вірний. Ми хронічні, спадкові рабовласники… Так, так, моя дорога, і Пужа- релі, Дюртеі, і я, і ви, й навіть ваш Бернар, навіть ваш чорний святий Кюре, всі. Це сидить у нашій крові, в нашій натурі, переданій нам через тисячоліття (В. Винниченко).

Однорідний ряд формується лише одномірними за певною ознакою членами речення. Немає однорідності в такому логічно хибному, отже, й стилістично невдалому реченні, як Навколо озера росли дерева й верби: родове поняття дерева семантично не поєднується з видовим поняттям верби. Алогічність несумісна з однорідністю, отже, також із стилістичністю. Логічно хибною, через що й неоднорідною в одній із своїх частин є й така фраза-речення: Все більш злагоджено й перспективно починають працювати навчальні заклади, школи, інститути, університети, а також позашкільні установи й дитячі садки — виділені сполучення слів є родовими поняттями, всі інші — видові поняття.

Однорідність притаманна всім стилям мови. Однак у літературно-художньому стилі вона часто набуває тропеїчного звучання, сприймається метафорично — як засіб художнього вислову. В той же час у художніх текстах може простежуватись певною мірою невиправдане, навіть набридливе вживання однорідних членів речення: Захряс майдан… захряс горбами, возами, кіньми, коровами, вівцями, волами, телятами, горшками, мисками, курми, вовною, лантухами, хмелем, смушками, матерією, чобітьми, цукерками, пряниками, квасом, пивом, руською гіркою, гребінками, косами, шкірами, ременем, чавунами, прядивом, хустками, полотном, дьогтем, дранчаками, сорочками, спідницями, килимами, щетиною, дужками, рогами, шайками, воском, медом, малясом, таранею, оселедцями, ходами, яйцями, запасками, плахтами, пирогами, салом, м’ясом, ковбасою, смаженою рибою, ряднами, скринями, гвіздками, молотками, свинями, крамарями, циганами, баришниками, людьми, дітьми і сліпцями (Остап Вишня).Надмірне вживання дієслів не динамізує вислову, перебігу думки, сприймається обтяжливо, зводить до мінімуму художність написаного: І все ворушиться, дихає, курить, кричить, лається, мукає, мекає, ірже, ігікає, ремигає, позіхає, кувікає, хреститься, божиться, матюкається, заприсягається, пахне, смердить, воняє, кудкудахкає, квокче, смалить одне одного по руках, грає на гармонії, на скрипці, причитає, п’є квас, їсть тараню, одригує, ікає, «будькає», лускає насіння і крутиться на каруселі. (Остап Вишня). Великою кількістю однорідних членів речення створюється почуття комічності, яке ґрунтується на певній» логічній невмотивованості, навіть стилістичній надокучливості.

Посиленню однорідності сприяють сполучники, якими поєднуються однорідні елементи. Стилістично об’єктивною може вважатись така закономірність: чим більший сполучниковий ряд, чим більше однотипних сполучників у реченні з однорідними членами або також чим словесно розгалуженіші сполучники (неоднослівні), тим виразніше й емоційно відчутніше виражається з їх допомогою значення однорідності — як на основі єднального ряду, так і на основі зв’язку протиставно-зіставного чи розділового: Довкола розкинулись мило Барвисті дрібні береги, Домочки, й садочки, і люди, Отари, і лу-ки, й луги (Леся Українка); Хлопці, щоб не заважати в хаті, вчились або в клуні, або в садку, чи деінде (М. Коцюбинський); Чи то садок видніє, чи город, чи поле (Панас Мирний).

Виразно підсилюється значення тих однорідних членів, які поєднуються попарно: Життя — це ріка, в якій попутно й повально тече минувшина й теперіш-ність, добро й зло, правда й кривда (І. Федорів).

При іменникових однорідних членах речення в центр уваги слухача (читача) потрапляє певне поєднання чимось близьких між собою осіб чи однотипних за якоюсь ознакою предметів. Наприклад, за наявності однорідних прикметників у межах одного речення увага сконцентровується на найменуваннях різних якостей людини чи предмета, а наявність у реченні дієслівної однорідності наповнює його зміст очевидною дієвістю, динамікою, енергією руху.

Художній текст із певного згустку різнотипних однорідних і неоднорідних членів також може бути позначений і деякою стилістичною своєрідністю, зокрема описовістю, тональною рівністю, певною словесною переобтя-женістю, навіть помітною відчуженістю від художньої образності й виразності: На широкім облоні, на бориславській і бонській толоці збиралися грізні хмари: се ріпники сходилися на велику виробницьку раду. Всі цікаві на нову, досі нечувану появу; всі повні надії і якогось таємного страху; всі згідні з роз’єренню і ненавистю на своїх гнобителів. З гумором або шепотом, більшими або меншими купками з горішнього і долішнього кінця або із середини Борислава плили-напливали вони. Чорні зароплені кахтани, лейбики, сіраки та гуні, такі ж сорочки, переперезані то ременями, то шнурками, то ликом, бліді, пожовклі та позеленілі лиця, пошарпані та зароплені шапки, капелюхи… (І. Франко),

Незаперечною є також участь синтаксичної однорідності в створенні поетичної ритміки вислову: А я плачу, літа трачу, Його виглядаю (Т. Шевченко). Римованими однорідними явищами може створюватись один з домінуючих ефектів стилю народної думи: Брати! Будем жити, вино пити, Яничара бити, А курені килимами, Оксамитом крити (Т. Шевченко); Старший брат теє зачуває, Словами промовляє, Уже дрібними сльозами поливає (Нар. творчість).

Речення з однорідністю й узагальнюючим словом, незважаючи на свою начебто структурну обтяжливість, можуть сприйматися і цілком поетично, оригінально: Є світ над нами високо такий: Без бур, без туч, без хуг, без гроз, без граду, Що в літній день житам приносить зраду, Що в очі б’є квіток, неначе кий (Б.-І. Антонин).

З участю однорідності чи на її основі можуть також створюватись такі стилістичні фігури поетичного мовлення:

а) алітерація, утворювана повторенням певної приголосної фонеми.: Пливли хмарини, немов перлини… (П. Тичина); Прибігли тіні — сумні хвилини (П. Тичина);

б) епіфора — повторення однакових звукосполучень, слів з метою посилення виразності й мелодійності вислову: Шевченка вулиця зелена. Нагадує його слова, Що зійдуться землі племена — Сім’я велика і нова (М. Рильський);

в) ампліфікація — художнє нагромадження однорідних синонімів, епітетів, порівнянь, антонімічних слів для підсилення характеристики певних осіб, явищ:

Насторожена, трохи перелякана. Пригорталась ціла —- гаряча, гнучка, тріпотлива (У. Самчук);

г) градація — художній прийом, фігура, яка полягає в поступовому нагнітанні певних засобів виразності, в переході від одного до іншого, від нижчого ступеня до вищого чи навпаки: Так, мабуть, і в часи Бояна Квітчалася пора весняна, І накрапали молоді дощі, І хмари насувалися з Таращі, І яструби на обрій углибали. І дзвінко озивалися цимбали, І в пролісах озера голубі Вглядалися в небесну дивну ясність… Все — як тоді. А де ж вона, сучасність? Вона

в найголовнішому: в тобі (В. Мисик). 3. Помилки у вживанні однорідних членів речення можуть бути пов'язані з

порушенням норм керування. Не можна вживати один додаток, який стосується кількох однорідних членів речення, якщо вони вимагають різного відмінка залежного слова. Розглянемо три речення: 1) Рада акціонерного товариства контролює і регулює діяльність правління; 2) Одним із обов'язків головного бухгалтера є нарахування і виплата винагород працівникам підприємства; 3) Ми цінуємо і пишаємося нашими ветеранами. Перші два речення є правильними, оскільки однорідні члени речення в них мають однаковий характер керування (контролювати і регулювати що?, нарахування і виплата чого?). Порушення лексико-граматичної сполучуваності відзначається у третьому прикладі. Помилка виникла внаслідок того, що при двох однорідних членах речення, які вимагають різного відмінка ке-рованого слова (цінуємо кого?, пишаємося ким?) стоїть один додаток. Різний характер керування обов'язково повинен бути врахований при побудові цієї конструкції. Виправити речення можна за допомогою займенника, що замінює слово ветерани: Ми цінуємо наших ветеранів і пишаємося ними.

Однорідні члени речення можуть уживатися з узагальнюючими словами. Значення узагальнюючих слів має включати значення всіх слів, що є однорідними членами речення: Хімічній чистці не підлягають такі вироби: хутряні речі кустарної вичинки, старі речі, пошкоджені міллю, килими кустарного виробництва та ін. Порушується ця вимога у такому реченні: Нова аптека пропонує широкий вибір лікарських засобів, як-от: пігулки, настоянки, бальзами, мазі, гелі, грілки, гірчичники, медичні довідники тощо.

Однорідні члени речення вживаються у тій само формі, що й узагальнююче слово, наприклад: Трудова угода повинна містити такі реквізити: дату і місце складання, зміст угоди, юридичні адреси сторін, печатку підприємства. Узагальнююче слово реквізити стоїть у знахідному відмінку, таку ж форму мають й усі однорідні члени речення.

Наведемо основні правила вживання прийменників та сполучників при однорідних членах речення.

1. Однакові прийменники можуть повторюватися або не повторюватися перед кожним однорідним членом речення, наприклад: Конфлікт розглядатиметься у примирній комісії або у трудовому арбітражі; За рік до закінчення навчання замовники подають вузу — виконавцю державного замовлення інформацію про перелік місць працевлаштування та про умови, які будуть створені випускникам; Венецію Гете назвав мрією, що зіткана з води, землі і повітря (В. Врублевська); Уразі продажу товару за зразками, каталогами, поштою гарантійні строки обчислюються з дня доставки товару; Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.

2. Прийменники не упускаються: а) якщо однорідні члени речення вимагають різних прийменників: Закон "Про

рекламу" містить спеціальні правила для реклами на транспорті та в кінотеатрах; Ця стаття передбачає покарання за порушення тиші на вулицях, площах, у парках, гуртожитках, житлових будинках та інших громадських місцях; Існує ряд робіт, передусім з підвищеною небезпекою: в електроустановках, на висоті, в колодязях, де правилами передбачене обов'язкове призначення відповідальних за безпечне виконання робіт;

б) при однорідних членах речення, пов'язаних повторюваними (і —і, ні — ні, то — то, або — або, чи — чи) або парними (не тільки — але й, не стільки — скільки, як — так і) сполучниками: Спасибі тобі, щирий мій друже, і за папір, і за лист твій, ще кращий паперу (Т. Шевченко); Для Віті це вже було не новина, а я витріщав очі і на конку, і на трамвай, і на поодинокі автомобілі, яких ще зроду не бачив (Б. Антоненко-Давидович); У Законі "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)" простежується орієнтація не тільки на соціальну функцію трудового права, а й на функцію виробничу; Складалося враження, що плете він свої кошики не стільки для ярмарку, скільки для

власної втіхи (О. Гончар); Не так від роботи, як від глухого внутрішнього хвилювання, дівчина почувала себе до краю стомленою (В. Підмогильний);

в) при однорідних членах речення, значно поширених залежними словами: Моральна шкода може проявлятися у приниженні честі, гідності або ділової репутаиії, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, у моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, порушенням права власності тощо; Директор розповів про роботу всіх, без винятку, підрозділів підприємства у третьому кварталі иього року і про перспективи розвитку на наступний рік.

3. Частини парних сполучників (не тільки... але (а) й, не лише... а й, не стільки... скільки) повинні стояти безпосередньо перед однорідними членами речення, наприклад: Людину можна образити не тільки словом, але й дією. Ми маємо претензії не стільки до пшщівників иеху, скільки до його керівництва. Це правило порушується у таких реченнях: Директор не лише піклується про виробництво, а й про людей, що працюють на підприємстві. Директор піклується не лише про виробництво, а й виявляє увагу до людей, що працюють на підприємстві. Однорідними членами у першому реченні є додатки виробництво і людей, у другому — присудки піклується, виявляє увагу, отже частини сполучника мають стояти безпосередньо перед цими словами: Директор піклується не лише про виробництво, а й про людей, що працюють на підприємстві. Директор не лише піклується про виробництво, а й виявляє увагу до людей, що працюють на підприємстві.

Отже, семантико-синтаксична однорідність у реченні, вирізняючись у ньому інтонаційно, завжди по-особливому розгортає зміст речення. Однорідністю створюється своєрідна логічна й емоційна сутність речення, а на цій основі і така ж його стилістична, функціональна неповторність, індивідуальність, яка ніколи не буває адекватною із стилістикою речень усіх інших структурних різновидів.

Стилістичні особливості речень з відокремленими членами і звертаннями. План

1. Стилістичні функції відокремлених членів речення. Особливості використання речень із відокремленими членами в офіційно-діловому стилі.

2. Звертання. Види звертань. Стилістичні функції речень із звертаннями.

1. Одним із часто реалізовуваних способів вираження думки є речення з відокремленим членом (членами) речення, серед них і з уточнюючим відокремленим членом.

В і д о к р е м л е н н я в р е ч е н н і — це своєрідне смислове та інтонаційне виділення в ньому одиничного або поширеного (дво- чи кількаслівного) члена речення. Комунікативно раціональне використання речень з відокремленим елементом сприяє формуванню у мовців стилістичної культури мовлення.

Усяке відокремлення в реченні — відокремлене слово чи відокремлений зворот — семантично й граматично доповнює весь склад конкретного речення, своєрідно розгортає його. Тільки взаємозв'язком з елементами всього речення, з його невідокремленою частиною і на фоні позареченнєвого буття всього речення виявляється справжня сутність відокремленої частини в кожному конкретному реченні, його функціональна неповторність, стилістична індивідуальність. На стилістиці відокремленої одиниці, її функціональних ознаках, на посиленні семантики відокремлення, його емоційності, що безпосередньо впливає на змістову тональність усього висловлення, репрезентованого у с к л а д н е н им р е ч е н н ям , позначається виразність її вимови, зумовлена відокремленою інтонацією, паузою чи паузами.

Відокремлення — явище оригінальне не тільки з погляду семантичного, граматичного (передусім синтаксичного), а й у функціональних вимірах, за стилістичними ознаками, серед них і за частотністю та своєрідністю використання відокремлених елементів речення в різних стилях мови, в її усній і писемній формах, у діалогічному й монологічному мовленні. Відокремлені й невідокремлені члени речення можуть виражатись тими ж самими лексемами.

Своєрідна сутність відокремлення з особливою виразністю усвідомлюється і сприймається при порівнянні того ж самого члена речення у двох його виявах (коли він відокремлений і коли не відокремлений): З вікон вагона видно степ, пробуджений весною (Ю. Яновський) і 3 вікон вагона видно пробуджений весною степ. У першому реченні змістова вагомість відокремленого означення, вираженого дієприкметниковим зворотом, актуалізована і має зовнішній вияв. Відокремлене узгоджене означення відмежоване від попередньої, синтаксично основної частини речення, виокремлене логічно, інтонаційно, а також особливою (відокремленою) паузою. У другому ^реченні дієприкметниковий зворот не відокремлений, отже, комою не виділений. Відокремлювати чи не відокремлювати певну частину речення — це вирішує мовець залежно від комунікативної мети, яку ставить до певних елементів висловлюваної думки: Микола, гірник, справу свою знає добре (3 газети) і Гірник Микола справу свою знає добре. У першому реченні акцентується увага на професії особи — через семантико-синтаксичне і стилістичне відокремлення й пунктуаційне виділення лексеми гірник. Отже, перше речення засвідчує доцільність відокремлення, друге — його факультативність, необов'язковість.

Найсуттєвіше й найвиразніше явище в теорії і практиці стилістики відокремлених членів речення стосується стилістики таких синтаксичних одиниць, як дієприкметникові, прикметникові та дієприслівникові звороти і співвідносні з ними підрядні речення. Кожен дієприкметниковий, прикметниковий, дієприслівниковий зворот можна перетворити на відповідний різновид підрядного речення. Це зумовлює появу синонімічних структур речення — на рівні синтаксично простої форми (просте речення) і на рівні складного речення (складнопідрядного): Б'ється моє серце, сповнене любові до землі (В. Сосюра); пор.: ...яке (що) сповнене любові до землі — дієприкметниковий зворот (поширене відокремлене означення) і підрядне означальне речення; Під самою кручею застигло болото, повне пташиного галасу (О. Копиленко) — прикметниковий зворот і Під самою кручею застигло болото, яке було повне пташиного галасу — підрядне означальне речення, як і ...яке на-

повнилось пташиним галасом; Часом я засинав ще до вечері, дивлячись на зорі, або на Десну, або на вогонь, де варилась каша (О. Довженко), пор.: Часом я засинав ще до вечері, коли дивився на вогонь...; В його шафах і на столах лежали товсті купи паперу, списані його рукою (І. Нечуй-Левицький) і В його шафах і на столах лежали списані його рукою товсті купи паперу — дієприкметниковий зворот виконує функцію увиразнення напівпредикативної ознаки, у другому реченні ця стилістична функція відсутня (дієприкметниковий зворот уживається в препозиції до пояснюваного слова і, отже, не відокремлюється).

Різнотипні відокремлені члени речення у морфологічній формі одного із зворотів частотніші в писемному мовленні, а також в усному мовленні переважно інтелігенції, ерудованих осіб. Це вкрай комунікативно необхідні речення в мовленні теоретично зрілому або суміжному з ним чи близькому до нього.

У всіх відокремлених членах речення закладено (неоднаковою мірою) індивідуалізовані стилістичні якості, часто й емоційно-зображувальні (переважно в художньому мовленні). Частотність уживання деякими письменниками (І. Нечуй-Левицький, М. Коцюбинський, Ю. Яновський, О. Гончар та ін.) речень з відокремленими зворотами у художніх текстах неоднакова, але досить розгалужена: 10—15% від загальної кількості вжитих речень без відокремленої частини. Загалом така ж кількість їх і в науковому стилі. Зовсім обмежено використовуються звороти з активним дієприкметником: Все ж він, оглушений боєм, палаючий кров'ю, почув той писк і зупинився над окопом (О. Гончар); Навіть здоровому важко було плутатися в густих комишах, зарослих павутиною, перескакувати з купини на купину, щоб не попасти в багнисту безодню (М. Коцюбинський). Замість активних дієприкметників на -чий, -лий у мовленні вживають підрядні означальні конструкції: Ось стара цегельня в лісі — сумна руїна, що дихає легендами (С. Васильченко), пор.: ...сумна руїна, дихаюча легендами; Ноги у неї були тонкі і бліді, як парості, що проростають навесні з картоплі (Ю. Щербак), пор.: ...проростаючі навесні з картоплі — заміна стилістично незграбна, нехудожня.

Відокремлення тільки частково може вважатись типовою ознакою окремого стилю. Загалом же форми відокремлення певною мірою притаманні всім стилям. Відокремленою частиною в структурі простого речення завжди виразно актуалізується цей елемент думки.

Стилістичне значення відокремлених однослівних чи кількаслівних мовних одиниць очевидне, виразно індивідуалізоване. Вдаючись до відокремлення в будь-якій його формі, мовці досягають певної економії у висловлюванні, словесно скорочують його. Відокремленням зумовлюється поява й використання паралельної форми вислову загалом того самого змісту. Цим збагачується загальна синтаксична синоніміка мовлення, його виражальні засоби і форми, посилюється комунікативна гармонія сказаного.

2. Важливою семантико-структурною та інтонаційною особливістю

багатьох речень є наявність у них звертання (звертань). Звертання — інтонаційно виділене в реченні слово або сполучення слів

(не член речення), що ним називається істота або персоніфікований предмет, якому адресується мовлення в усній або писемній формах.

Морфологічно звертання має дві форми вияву — кличний і називний відмінки іменника або ж субстантивованого слова. Наявність у реченні одного чи кількох звертань завжди своєрідно позначається на інтонації всього речення. Інтонацію звертання можна назвати звертальною: слово чи сполучення слів у функції звертання вимовляється сконцентровано, дещо відокремлено, з певним відмежуванням від усього речення, але в той же час без виразної інтонаційної відірваності від членів (члена) речення в реченні. Пауза витримується тільки після звертання (перед звертанням її звичайно майже немає). У структурі речень із звертанням простежується така загальна закономірність і зумовлена нею стилістична своєрідність речення: звертання на початку речення звичайно вимовляється активніше, енергійніше, з дотриманням тривалішої паузи після нього, ніж звертання в середині чи в кінці речення. Проте щоразу це реалізується

дещо індивідуально, залежно від почуттєвого стану мовця, мети висловлювання і всієї структури речення із звертанням.

Чим семантично вагоміше звертання в реченні, тим, як правило, більша звертальна наснага, емоційність речення: Україно моя, мені в світі нічого не треба, тільки б голос твій чути і ніжність твою берегти (А. Малишко); Слово, чому ти не твердая криця... (Леся Українка); Благословенний будь, мій рідний краю! (Д. Павличко); Добрий вечір, дівчино. Ти не заблудилась у наших полях?

(М. Старицький); На схід ти поглянь, кохана (П. Тичина); Помолись за мене, мій ти сину (Т. Шевченко); Де зброя, громадо? (Леся Українка); Прийми мене, весно рожева. Слугою твоєї краси. Візьміть мене братом, дерева, Візьміть мене в прийми, ліси (О. Олесь); Як я люблю тебе, мій рідний краю (І. Франко); Завтра буду я далеко, далеко, Оксано... (Т. Шевченко). У цих реченнях звертальна частина вислову домінує майже семантично і стилістично.

Звертаннями може утворюватись ряд повторюваних або однорідних слів. Після них здебільшого ставлять кому, однак можливий і знак оклику, після якого текст записують з великої літери: Гетьмани, гетьмани, якби ви встали. Встали, подивились на той Чигирин... (Т. Шевченко); Мамо, мамо! Не плач, не треба... (В. Со-сюра); Марійко! Марійко! Годі тобі! Людей соромся! (М. Івченко). Допускається після знака оклику і написання наступного слова з малої літери (правописом це не врегульовано): Сини мої! орли мої! Летіть в Україну, — хоч і лихо зустрінеться, так не на чужині (Т. Шевченко). Отже, комою позначається менша почуттєвість, енергійність мовлення, а знаком оклику писемно фіксується енергійність більша, виразніша: Сину мій! Дитино моя! — угледівши, скрикнула мати і кинулась до Петра (Панас Мирний); Донеччино моя! Моя ти батьківщино, тобі любов моя і всі мої чуття (В. Сосюра); Орли мої!; Ви щасливі, високії зорі, все на світі вам видно звисока (Леся Українка); Діти наші, квітоньки. Хлопчаки і дівоньки! Нум гуртом співать (Л. Глібов). Можлива й інша пунктуація, яка обов'язково впливатиме на інтонування всього вислову, пор.: Діти наші! Квітоньки! Хлопчаки і дівоньки!..

Стилістичність синтаксичних конструкцій із звертанням (звертаннями) своєрідна і різнопланова. За стилістично-функціональною ознакою найчастіше виділяють власне звертання і риторичні звертання.

Власне звертання. Це найуживаніші, звичайні, масові звертання-назви особи (осіб), до якої (яких) мовці звичайно звертаються за найрізноманітніших комунікативних умов і з певною метою. Основна сфера вживання власне звертань — усне розмовно-побутове мовлення, яким здебільшого й охоплюється широке, до того ж пряме використання найрізноманітніших синтаксичних конструкцій із звертанням. Меншою мірою власне звертання простежуються в інших стилях мови.

Звертання найчастіше вживаються в таких комунікативних різновидах речень, як спонукальні і питальні. Формою таких речень співрозмовника спонукають до певної дії, до відповіді. У цьому найбільше виявляється стилістична зорієнтованість висловлюваного, передаваного структурою спонукального чи питального речення із звертанням: Де зараз ви, кати мого народу? (В. Симоненко); Учителю! Навчайте нас життю — своїх дітей своєї батьківщини (М. Сингаївський).

Мабуть, ніхто з мовців не звертається до співрозмовників (реальних чи уявних) нейтрально з погляду почуттєвого. У звертаннях мовців один до одного завжди відчутне певне конкретне Я, виявляються взаємини людей, передаються симпатії і антипатії. Називаючи адресата певним звертанням, адресант (мовець) здебільшого його характеризує — позитивно або негативно, але з неоднаковою почуттєвістю, емоційністю.

Звертанням мовець привертає увагу до висловлюваного, тому воно

завжди викликає експресію слухача (читача), яка нерідко проектується тим, хто створює речення із звертанням. Повторення того самого звертання чи його синонімічний вияв посилює звертальність і здебільшого сприймається як засіб художньо-образного висловлювання: Марусе, Марусе! Голубонько! Прийди хутенько! (Марко Вовчок); Ой Буже, Буже! Далеко від тебе забилисьмо (О. Гончар); Україно-земле, о рідна моя! Чи ж знову повернеться слава твоя? (О. Левицький); Любове грізна! Світла моя муко! Непереможна радосте моя! Бери мене! У материнські руки, Бери моє маленьке грізне Я! (В. Симоненко).

Звертання характерні для художніх творів багатьох українських письменників, особливо — для прози Григорія Квітки-Основ'яненка (1778—1843) і Марка Вовчка. Вони вдаються до звертань, пройнятих народнопісенною звучністю, що також помітно впливає на особливу індивідуальну тональність прози: Доню моя мила, доню моя люба! Багацько ти мене журила, та нехай Господь подарує!; Сину мій! Дитя моє кохане! Погуляв би ти в світі...; Марто, ясочко моя! — шепче (Марко Вовчок).

Риторичні звертання. Своїм змістом, стилістичною зорієнтованістю, функцією, мовленнєвою метою вони відрізняються від власне звертань. Риторич-ним звертанням не спонукають співрозмовника (його не мають на увазі) до відповіді на поставлене питання. Мовець, адресуючи риторичне звертання самому собі, ставить за мету не спілкування з особою, до якої звертається, а виявляє свій душевний стан, думки, почуття тощо: Слово, моя ти єдиная зброє, ми не повинні загинуть обоє! (Леся Українка); Красо України, Подолля! Розкинулось мило, недбало! (Леся Українка); Вона вас любила, рожевії квіти, і про вашу долю любила співать (Т. Шевченко); О земле рідна! Знаєш ти свій край, шлях у бурі, у негоді! (М. Рильський); Україно, Україно, пісне далечі доріг! Вірне серце твого сина я кладу тобі до ніг (Т. Петриненко); Ой вербо, вербо, де ти зросла? (Нар. творчість); Ой сніги, мої сніги, срібні та пухнасті, наче все, що навкруги, потонуло в щасті (В. Сосюра). Риторичне звертання може являти собою загальну чи власну назву (особи, речі, предмета, рослини, тварини, абстрактного поняття, міфічного персонажа, історичної особи, до якої непрямо, а тропеїчно, переважно метафо-рично, звертається мовець: А ти, Бетховене, прости мене за те, Що я не мав часу прийти до тебе, Що знаю я симфонії полів, Але твоєї жодної не знаю. Прости мене, Бетховене, за це..., Простіть, Родени, Моцарти, Ейнштейни (І. Драч); Оставайтеся здорові, мої високії тополі і хрещатий барвіночку! (Т. Шевченко); Прощай, синє море безкрає, просторе (Леся Українка).

До риторичних звертань — з більшою чи меншою активністю і тільки їм властивою стилістичною функцією — найчастіше вдаються у мовленні розмовно-побутовому, художньому і в деяких жанрах мовлення публіцистичного. Майже не властиві риторичні звертання офіційно-діловому мовленню.

Проміжне місце між власне звертаннями і риторичними звертаннями належить звертанням, які, будучи ніби прямо адресованими конкретній чи кон-кретним особам, усе ж не зорієнтовані на те, щоб спонукати когось до певної конкретної відповіді чи до якоїсь іншої безпосередньої реакції. Такими звертан-нями виражається емоційний стан мовця, його бажання викликати певне почуття в себе і в інших, навіть у деяких уявлюваних співрозмовників: Мої друзі літ моїх дитячих, Щирі і незлобні диваки! Ви від кривд людських, недобрих мачух! На луги втікали, на річки (М. Рильський).

Звертання — це завжди найрізноманітніша за активністю форма вольових виявлень людини, тому найчастіше зорієнтована на певне фізичне діяння мовців. Невипадково речення із звертанням набувають спонукальної чи питальної модальності. Це глибоко особистісні, задушевні вирази типу брате, чоловіче, люди добрі, друже, голубе, батечку (мій), козаче, душко пане, добродію,

пане-добродію і под. Нерідко такі звертання є напівзверненнями, бо ними здебільшого Позначають не конкретних адресатів мовлення, до яких прямо звертаються, а уявлюваних. Вживання таких звертань іноді механічне, непредметне, але узвичаєне в розмовно-побутовому мовленні: Мій батечку! Що діється на світі! (Марко Вовчок); Братці, він кепкує! (О. Чорногуз); Гей, люди, поможіть блазневі! (П. Загребельний); Я тебе, козаче, не впізнаю (О. Чорногуз); Хам ти брате, ось що (О. Довженко).

Звертання, категоріально не змінюючи синтаксичної будови речення, не впливаючи на його належність саме до цього, а не до іншого структурного різновиду печень (двоскладних чи односкладних, непоширених чи поширених і т. ін.), все ж привносить у речення Певний стилістичний елемент, рису, ознаку, функціональне забарвлення, бо частково чи й суттєво змінює всю реченнєву тональність, мовленнєву орієнтацію вислову. Звертання до інших може бути зумовлене певним розумово-почуттєвим стимулом, найрізноманітнішою емоційною збудженістю людини.

Особливим синтаксичним, інтонаційним і стилістичним різновидом звертань є звертання-речення які функціонують у мовленні як окремі комунікативні конструкції без членів (члена) речення або як особливі слова-речення: Відчинивши двері до ванькірчика (маленької кімнати... — П.Д.), він крикнув: — Федьку!... — Федько, хлопець років шістнадцяти, вийшов з ванькірчика і став до каси (М. Коцюбинський); Марто! - загрозливо озвався з порога Варчук. І дівчина злякан метнулася вбік (М. Стельмах). Звертанням-реченця (Федьку!..; Марто!) не продовжується, не розгортається речення будь-якої будови. Це окремі й самодостатні комунікативні конструкції з особливою спілкувальною функцією — загалом звертальною, але з певною особливою почуттєвістю, емоційністю. Як видно з прикладів Федько з одного звертання-речення зрозумів, що це потрібно йому зробити, і відповідно зреагував на нього; служниця Марта теж відразу збагнула загрозливість і категоричність наказу-оклику господаря Варчука і тому «злякано метнулася вбік».

Отже, звертання-речення — це звертання з особливою комунікативно-стилістичною функцією. Вони вжинаються самостійно, не входять до складу жодного з речень, завжди виразно емоційні.

Основи теорії звертань-речень розробив 0. Шахматов, який називав їх вокативними (лат. vocativus — кличний відмінок) реченнями. Учений вважав такі структури особливими односкладними реченнями, в яких «головним і єдиним членом є звертання, ім'я особи, до якої звернене мовлення, якщо це ім'я вимовлене з особливою інтонацією, що викликає складне уявлення, в центрі якого стоїть ця особа; такою думкою можуть бути виражені жаль, докір, закид, обурення. Наприк-лад, Коля!, сказане тоном дорікання... і таке, що викликає думку: навіщо це ти зробив, навіщо ти так учинив, як тобі не соромно? ».

Отже, структурно обмежені форми взаємних звертань мовців (тільки називний і кличний відмінки) — це досить активні мовленнєві одиниці. Ними супроводжується спілкування мовців за найрізноманітніших мовленнєвих ситуацій. Усний і писемний вияв звертань і звертань-речень, крім зовсім поодиноких випадків, стилістично дуже вагомий, почуттєвий, емоційний.

Стилі сучасної української літературної мови

План 1. Загальне поняття про стиль. 2. Функціональні стилі сучасної української літературної мови:

а) розмовний стиль; б) художній стиль; в) науковий стиль; г) публіцистичний стиль.

3. Офіційно-діловий стиль, його призначення і функції 1.Стиль літературної мови — різновид мови (її функціональна

підсистема), що характеризується відбором таких засобів із багатоманітних мовних ресурсів, які найліпше відповідають завданням спілкування в даних умовах. Це своєрідне мистецтво добору й ефективного використовування системи мовних засобів із певною метою в конкретних умовах і обставинах. Д. Свіфт влучно зауважив, що стиль — це властиві слова на своєму місці.

Кожний стиль має:

� царину поширення й уживання (коло мовців); � функційне призначення (регулювання стосунків, повідомлення,

вплив, спілкування тощо); � основні ознаки (форма та спосіб викладу); � систему мовних засобів і стилістичних норм (лексику, фразеологію,

граматичні форми, типи речень тощо). Ці складники конкретизують, оберігають, певним чином регламентують,

унормовують кожний стиль і роблять його досить стійким різновидом літературної мови. Оскільки стилістична норма є частиною літературної, вона не заперечує останньої, а лише використовує слова чи форми в певному стилі чи з певним стилістичним значенням.

Наприклад, слова акт, договір, наказ, протокол, угода є нормативними для офіційно-ділового стилю, хоча в інших стилях вони також можуть мати забарвлення офіційності, якщо їх використання буде стилістично виправдане.

Досконале знання специфіки кожного стилю, його різновидів, особли-востей — надійна запорука успіхів у будь-якій царині спілкування.

Термін «стиль мовлення» слід розглядати як спосіб функціонування пев-них мовних явищ. Розрізнення стилів залежить безпосередньо від основних функцій мови — спілкування, повідомлення, дії та впливу.

Високорозвинена сучасна літературна українська мова має розгалужену систему стилів, серед яких: розмовний, художній, науковий, публіцистичний, епістолярний, офіційно-діловий і конфесійний.

Для розрізнення стилів важливе значення мають форми мови — усна й

писемна, розмовна і книжна. Усі стилі мають усну й писемну форми, хоча усна форма більш притаманна розмовному стилеві, а іншим — зазвичай писемна. Оскільки останні сформувалися на книжній основі, їх називають книжними.

Структура текстів різних стилів неоднакова: якщо розмовному стилеві властивий діалог (полілог), то іншим — переважно монолог.

Відрізняються стилі мовлення й багатьма іншими ознаками. Але спільним для них є те, що вони — різновиди однієї мови, представляють усе багатство її виражальних засобів і виконують важливі функції в житті суспільства — забезпечують спілкування в різних його галузях

У межах кожного функціонального стилю сформувалися свої різновиди — підстилі — для точнішого й доцільнішого відображення певних видів спіл-кування та реалізації конкретних завдань.

Поряд із функціональними стилями, ураховуючи риси експресивності мовних складників, вирізняємо їх різновиди: урочистий, офіційний, фамільярний, інтимно-ласкавий, гумористичний, сатиричний та ін.

2. Розмовний стиль. Сфера використання — усне повсякденне спілкування в побуті, у

родині, на виробництві. Основне призначення — бути засобом впливу й невимушеного спіл-

кування, жвавого обміну думками, судженнями, оцінками, почуттями, з'ясування виробничих і побутових стосунків.

Слід розрізняти неформальне й формальне спілкування. Перше — нерегламентоване, його мета і зміст значним чином визначають особисті (суб'єктивні) стосунки мовців. Друге — зумовлене соціальними функціями мовців, отже, регламентоване формою і змістом.

Якщо звичайне спілкування попередньо не плануємо, не визначаємо його мету і зміст, то ділові контакти передбачають їх попередню ретельну підготовку, визначення змісту, мети, прогнозування можливих висновків.

У повсякденній розмові мовці можуть торкатися різних, часто не пов'язаних між собою тем, отже, їхнє спілкування має частіше довільний інформативний характер.

Ділова ж розмова зазвичай не виходить за межі визначеної теми, має конструктивний штиб і підпорядкована розв'язанню конкретних завдань, досяганню заздалегідь визначеної мети.

Основні ознаки:

� безпосередня участь у спілкуванні; � усна форма спілкування; � нерфіційність стосунків (неформальний); � невимушеність спілкування; � непідготовленість до спілкування (неформальний); � використання несловесних засобів (логічних наголосів, тембру,

павз, інтонації); � використання позамовних чинників (ситуації, пози, рухів, жестів,

міміки); � емоційні реакції; � потенційна можливість відразу уточнити незрозуміле, акцентувати

головне. Основні мовні засоби:

� емоційно-експресивне забарвлення (метафори, порівняння, синоніми й ін.);

� суфікси суб'єктивного оцінювання (зменшено-пестливого забарв-лення, зниженості);

� прості, переважно короткі речення (неповні, обірвані, односкладові);

� часте використовування різноманітних займенників, дієслів із двома префіксами (попо-, пона-, поза);

� специфічні фразеологізми, фольклоризми, діалектизми, просторічна лексика, скорочені слова, вигуки й т. д.;

� заміна термінів розмовними словами (електропотяг — електричка, бетонна дорога — бетонна).

Розмовний стиль поділяють на два підстилі: а) розмовно-побутовий; б) розмовно-офіційний.

Типові форми мовлення — усні діалоги та полілоги.

Норми розмовного стилю встановлюються не граматиками, як у книжних стилях, а звичаєм, національною традицією — їх відчуває і спонтанно обирає кожен мовець.

Художній стиль. Цей найбільший і найпотужніший стиль української мови можна

розглядати як узагальнення й поєднання всіх стилів, оскільки письменники органічно вводять ті чи інші складники стилів до творів, надаючи їм більшої переконливості та достовірності в зображенні подій.

Художній стиль широко використовують у творчій діяльності, різно-видах мистецтва, у культурі й освіті.

Як у всіх зазначених царинах, так і в белетристиці (красному пись-менстві) цей стиль покликаний крім інформаційної функції виконувати найсуттєвішу — естетичну: впливати засобами художнього слова через систему образів на розум, почуття та волю читачів, формувати ідейні переконання, моральні якості й естетичні смаки.

Основні ознаки:

� найхарактерніша ознака художнього відтворення дійсності — об-разність (образ-персонаж, образ-колектив, образ-символ, словесний образ, зоровий образ);

� поетичний опис словом навіть у прозових і драматичних творах; � естетика мовлення, призначення якої — викликати в читача

почуття прекрасного; � експресія як інтенсивність вияву (урочисте, піднесене, увічливе,

пестливе, лагідне, схвальне, фамільярне, жартівливе, іронічне, зневажливе, грубе й ін.);

� зображувальність (тропи: епітети, порівняння, метафори, алегорії, гіперболи, перифрази тощо; віршова форма, поетичні фігури), кон-кретно-чуттєве змальовування дійсності;

� відсутня певна реґламентація використання засобів, про які йти-меться далі, і способів їх поєднання, відсутні будь-які нормування;

� визначальним є суб'єктивізм розуміння та відображення (індивіду-альне світобачення, світовідчуття і, відповідно, світовідтворення автора спрямоване на індивідуальне світосприйняття й інтелект читача).

Основні мовні засоби:

� наявність усього багатства найрізноманітнішої лексики, зазвичай конкретно-чуттєвої (назви осіб, речей, дій, явищ, ознак);

� використання емоційно-експресивної лексики (синонімів, антонімів, омонімів, фразеологізмів);

� запровадження авторських новотворів (слів, значень, виразів), формування індивідуального стилю митця;

� уведення до творів зі стилістичною метою історизмів, архаїзмів, діалектизмів, просторічних елементів, навіть жаргонізмів;

� поширене вживання дієслівних форм: родових (у минулому часі й умовному способі): Якби ми знали, то б вас не питали (Н. тв.);

� використовуванням суто наукової фразеології, стійких терміноло-гічних словосполук;

� залученням цитат і посилань на першоджерела; � як правило, відсутністю авторської індивідуальної манери та

емоційно-експресивної лексики; � приявністю чіткої композиційної структури тексту (послідовний

поділ на розділи, частини, пункти, підпункти, параграфи, абзаци із застосуванням цифрової або літерної нумерації);

� окрім переважного вживання іменників та відносних прикметників приявністю дієслівних форм, зазвичай безособових, узагальнених чи неозначених, як правило, теперішнього часу, що констатують певні явища й факти; значну роль відіграють дієприслівникові та дієприкметникові звороти, які додатково окреслюють дії, предмети та явища;

� своєрідною монологічністю текстів; � переважанням різнотипних складних речень, стандартних виразів

(кліше). � особових (у теперішньому й майбутньому часі дійсного способу):

Все на вітрах дзвенітиме, як дзбан (Л. Костенко); у наказовому способі: В квітах всі улиці кричать: нехай, нехай живе свобода! (П. Тичина);

� широке використовування речень різноманітних типів, синтаксич-них зв'язків, особливості інтонування та ритмомелодики;

� повно представлено всі стилістичні фіґури (еліпсис, періоди, рито-ричні питання, звертання, багатосполучниковість, безсполучни-ковість та ін.).

За родами й жанрами літератури художній стиль поділяємо на підстилі, які мають особливості мовної організації тексту:

а) епічні (прозові: епопея, казка, роман, повість, байка, оповідання, новела, художні мемуари, нарис);

б) ліричні (поезія, поема, балада, пісня, славень, елегія, епіграма); в) драматичні (драма, трагедія, комедія, мелодрама, водевіль); г) комбіновані (ліро-епічний твір, ода, художня публіцистика, драма-

феєрія, усмішка). Науковий стиль.

Сфера використання — наукова діяльність, науково-технічний прогрес, освіта.

Основне призначення — викладання наслідків досліджень про людину, суспільство, явища природи, обґрунтування гіпотез, доведення істинності теорій, класифікація й систематизація знань, роз'яснення явищ, активізація інтелекту читача для їх осмислення.

Основні ознаки:

� ясність (понятійність) і предметність тлумачень; � логічна послідовність і довідність викладу; � узагальненість понять і явищ; � об'єктивний аналіз; � точність і невелемовність висловлювань; � арґументація та переконливість тверджень; � рівнозначне пояснення причиново-наслідкових стосунків; � докладні висновки.

Основні мовні засоби спрямовані на інформування, пізнання, вплив і характеризуються:

� значною кількістю наукової термінології (транскрипція, турбулен-ція, дистиляція,реорганізація, атомова маса й т. ін.);

� наявністю схем, таблиць, графіків, діаграм, мап, систем матема-тичних, фізичних, хемічних та ін. знаків і позначок;

� оперуванням абстрактними, зазвичай чужомовними, словами (тео-

рема, вакуум, синус, параграф, ценз, шифр й ін.); � використовуванням суто наукової фразеології, стійких терміноло-

гічних словосполук; � залученням цитат і посилань на першоджерела; � як правило, відсутністю авторської індивідуальної манери та

емоційно-експресивної лексики; � наявністю чіткої композиційної структури тексту (послідовний

поділ на розділи, частини, пункти, підпункти, параграфи, абзаци із застосуванням цифрової або літерної нумерації);

� окрім переважного вживання іменників та відносних прикметників наявністю дієслівних форм, зазвичай безособових, узагальнених чи неозначених, як правило, теперішнього часу, що констатують певні явища й факти; значну роль відіграють дієприслівникові та дієприкметникові звороти, які додатково окреслюють дії, предмети та явища;

� своєрідною монологічністю текстів; � переважанням різнотипних складних речень, стандартних виразів

(кліше). Науковий стиль унаслідок різнорідності галузей науки та освіти має такі

підстилі: а) власне науковий (із жанрами текстів: монографія, рецензія, стаття,

наукова доповідь, повідомлення, курсова й дипломна праця, реферат, тези), який, своєю чергою, поділяється на науково-технічні та науково-гуманітарні тексти;

б) науково-популярний — застосовується для дохідливого, приступного викладу інформації про наслідки складних розслідів для нефахівців, із використанням у нефахових часописах і книгах навіть засобів художнього та публіцистичного стилів;

в) науково-навчальний — реалізується у підручниках, лекціях, бесідах для приступного, логічного й образного викладу й не виключає використання елементів емоційності.

Публіцистичний стиль.

Сфера використання — громадсько-політична, суспільно-виробнича, культурно-освітня діяльність, навчання.

Основне призначення:

� інформаційно-пропаґандистськими методами розв'язувати важливі актуальні, животрепетні суспільно-політичні проблеми;

� активний вплив на читача (слухача), спонукання його до діяльності, до потреби зайняти певну громадянську позицію, змінити погляди чи сформувати нові;

� пропаганда певних думок, переконань, ідей, теорій та активна агі-тація за втілювання їх у повсякдення.

Основні ознаки:

� приступність мови та формулювань (орієнтація на широкий загал); � поєднання логічності доводів і полемічності викладу; � поєднання точних найменувань, дат, подій, місцевості, учасників,

виклад наукових положень і фактів з емоційно-експресивною об-разністю;

� приявність низки яскравих засобів позитивного чи неґативного ав-торського тлумачення, яке має здебільшого певну тенденційність;

� широке використовування художніх засобів (епітетів, порівнянь, метафор, гіпербол і т. ін.).

Основні мовні засоби:

� синтез складників наукового, офіційно-ділового, художнього й роз-мовного стилів;

� лексика насичена суспільно-політичними та соціально-економічними термінами, закликами, гаслами (електорат, багатопартійність, приватизація та ін.);

� використовують багатозначну образну лексику, емоційно-оцінні слова (політична еліта, епохальний вибір та ін.), експресивні сталі словосполуки {інтелектуальний потенціял, одностайний вибір, рекордний рубіж), перифрази (чорне золото — вугілля, нафта; бла-китні магістралі —ріки; легені планети — ліси та ін.);

� уживання в переносному значенні наукових, спортивних, музичних, військових та інших термінів (орбіти співробітництва, президентський старт, парламентський хор, опозиційний наступ й под.);

� із морфологічних засобів зчаста використовують чужомовні суфікси -іст (-ист ), -атор, -аціяйін. (полеміст,реваншист, провокатор, ра-тифікація); префікси псевдо-, нео-, супер-, інтер- й ін. (псевдотеорія, неоколоніалізм, супердержава, інтернаціональний);

� синтаксисові публіцистичного стилю властиві різноманітні речення питальні, окличні та спонукальні, зворотний порядок слів, складні речення ускладненого типу з повторюваними сполучниками й ін.;

� ключове, вирішальне значення мають влучні, афористичні, інтригуючі наголовки.

Публіцистичний стиль за жанрами, мовними особливостями та спосо-бами подавання інформації поділяємо на такі підстилі:

а) стиль ЗМІ — засобів масової інформації (часописи, листівки, радіо, телевізія тощо);

б) художньо-публіцистичний стиль (памфлети, фейлетони, політичні доповіді, нариси тощо);

в) есей (короткі нариси вишуканої форми); г) науково-публіцистичний стиль (літературно-критичні статті, огляди,

рецензії тощо).

Епістолярний стиль.

Сфера використання — приватне листування. Цей стиль може бути складовою інших стилів, наприклад красного письменства, публіцистики («Посланія» І. Вишенського, «Листи з хутора» П. Куліша, «Листи до сина» Ф. Честерфілда й ін.).

Основні ознаки — наявність певної композиції: початок, що містить шанобливе звертання; головна частина, у якій розкрито зміст листа; кінцівка, де підсумовують написане, та іноді постскриптум (P.S. — припис до закінченого листа після підпису).

Основні мовні засоби — поєднання елементів художнього, публіцис-тичного й розмовного стилів.

Упродовж сторіч він, як і всі зазначені раніше стилі, зазнавав змін. Сучасний епістолярний стиль став більш лаконічним (телеграфним), скоротився обсяг обов'язкових раніше вступних звертань й заключних формулювань увічливості.

Конфесійний стиль.

Сфера використання — релігія та церква. Призначення — обслуговувати релігійні потреби як окремого вірянина,

так і всього суспільства. Конфесійний стиль утілюють (реалізують) в релігійних відправах, проповідях, молитвах (усна форма) й у Біблії та інших церковних книгах, молитовниках, требниках тощо (писемна форма).

Основні засоби:

� суто церковна термінологія і слова-символи (дар праведности, грі-ховність тіла, усі люди — Божий храм);

� непрямий порядок слів у реченні та словосполуці (Не може родить добре дерево плоду лихого, ані дерево зле плодів добрих родити1);

� значна кількість метафор, алегорій, порівнянь (Я зруйную цей храм рукотворний, — і за три дні збудую інший, нерукотворний2);

� наявність архаїзмів. Конфесійний стиль від інших відрізняє небуденна урочистість, підне-

сеність, наявність зазначених раніше виражальних засобів і поділяється на такі підстилі: публіцистичний, науковий, художній. Повернення до загальнолюдських та давньонаціональних цінностей зобов'язує нас уважніше ставитися до конфесійного стилю як до складової загальнонаціональної культурно-духовної скарбниці та складової нашої історії.

Офіційно-діловий стиль

У ст. 11 Закону «Про мови в Українській PCP» записано: «Мовою роботи, діловодства й документації, а також взаємовідносин державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ, організацій є українська мова».

Офіційно-діловий стиль (ОДС) — функційний різновид мови, який слугує для спілкування в державно-політичному, громадському й економічному житті, законодавстві, у царині управління адміністративно-господарською діяльністю. Належить до виразно-об'єктивних стилів; вирізняється найвищою мірою книжності.

Основне призначення — регулювати офіційні ділові стосунки в зазначених раніше галузях та обслуговувати громадянські потреби людей у типових ситуаціях.

Під функційним різновидом мови слід розуміти систему мовних одиниць, прийомів їх виокремлення та використання, визначених соціальними завданнями,.

Мовленню у царині управління притаманна низка специфічних особливостей. Учасниками ділового спілкування є органи та ланки управління — організації, заклади, підприємства, посадовці, працівники. Характер і зміст інформаційних зв'язків, у яких вони можуть бути задіяні, залежать від місця установи в ієрархії органів управління, її компетенції, функцій-ного змісту діяльності. Ці стосунки стабільні й регламентуються чинними правовими нормами.

Специфіка ділового спілкування полягає в тому, що, незалежно від того, хто є безпосереднім укладачем документа й кому безпосередньо його адресовано, офіційним автором і адресатом документа майже завжди є організація в цілому.

Іншою важливою специфікою ділового спілкування є конкретна адресність інформації.

Суттєвим чинником ділового спілкування, що впливає на рису управлінської інформації, є повторність дій і ситуацій. Управлінська діяльність — це завжди «гра за правилами». Як наслідок цього повторність управлінської інформації приводить до реґулярності використовування весь час однакових мовних засобів.

Наступною своєрідною рисою ділового спілкування є тематична обмеженість кола завдань, що розв'язує організація, а це, у свою чергу, є наслідком певної стабільності її функцій. Отже, можна вирізнити такі властивості управлінської інформації в умовах ділового спілкування:

— офіційність; ■— адресність; 1 характеризуються: — значною кількістю наукової термінології (транскрипція, турбуленція, дистиляція,реорганізація, атомова маса й т. ін.); 1— приявністю схем, таблиць, графіків, діаграм, мап, систем математичних, фізичних, хемічних та ін. знаків і позначок; — оперуванням абстрактними, зазвичай чужомовними, словами (теорема, вакуум, синус, параграф, ценз, шифр й ін.);

— повторність; — тематична обмеженість. Специфіка ОДС полягає в певних стильових рисах (ознаках), що притаманні

лише йому, а саме: — невтральний тон викладу змісту лише у прямому значенні; — точність та ясність мають поєднуватися з лаконічністю, стислістю й

послідовністю викладу фактів; — документальність (кожний офіційний папір повинен мати форму документа),

приявність реквізитів, котрі мають певну черговість, що дозволяє довго зберігати традиційні стабільні форми;

— приявність усталених одноманітних мовних зворотів, високе стан-дартування вислову;

— сувора регламентація тексту; для чіткої організації текст поділяють на параграфи, пункти, підпункти.

Ці основні риси є визначальними у формуванні системи мовних одиниць і прийомів їх використання в текстах ділових (управлінських) документів.

Мовознавець М. Пилинський зазначав, що найпершою традиційною ознакою досконалості для групи «нехудожніх» стилів, до яких належить й офіційно-діловий, залишається стислість, а також такі вимоги:

— дотримання основних загальномовних і функційно стилістичних мовних норм;

— слова й вислови, безпосередньо пов'язані з думкою, мають стояти в тексті якнайближче;

— дотримування максимально чіткого, послідовно-логічного і граматичного зв'язку між реченнями, що містять окремі судження;

— уставні речення, застереження, супровідні твердження, усілякі відхилення від основної думки мають значно поступатися обсягом викладові основної думки [35, с. 170-171].

У результаті багатовікового розвитку в ОДС сформувалися такі мовні засоби та способи викладу змісту, які дозволяють найефективніше фіксувати управлінську інформацію й відповідати всім вимогам, що до неї висувають, а саме:

1) широке використовування суспільно-політичної та адміністративно-канцелярської термінології (функціювання закладу, узяти участь, регламентація дій);

2) фразеологія повинна мати специфічний характер (ініціювати питання, висунути пропозицію, поставити до відома);

3) доконечна відсутність будь-якої авторської мовної індивідуальності та емоційно-експресивної лексики;

4) синонімію слід звести до мінімуму, щоби не спричиняти двозначності сприймання;

і громадянами та службовцями. Зреалізовується в Конституції, законах, указах, статутах, постановах та ін.

Дипломатичний — використовується у царині міждержавних офіційно-ділових стосунків у галузі політики, економіки, культури. Регламентує офіційно-ділові стосунки міжнародних організацій, структур, окремих громадян. Зреалізовується в конвенціях (міжнародних угодах), комюніке (повідомленнях), нотах (зверненнях), протоколах, меморандумах, договорах, заявах, ультиматумах і т. ін.

Юридичний — використовується у юриспруденції (судочинство, дізнання, розслідування, арбітраж). Цей підстиль обслуговує й реґламентує правові та конфліктні стосунки:

— між державою й підприємствами та організаціями всіх форм власності; — між підприємствами, організаціями, установами; — між державою і громадянами; — між підприємствами, організаціями й установами всіх форм власності та

громадянами; * — між громадянами. Зреалізовується в актах, позовних заявах, протоколах, постановах, запитах,

повідомленнях й ін. Адміністративно-канцелярський — використовується у професійно-

виробничій царині, правових стосунках і діловодстві. Він обслуговує та реґламентує:

— службові (офіційні) стосунки між підприємствами спільного й різного підпорядкування;

— службові стосунки між структурними підрозділами спільного під-порядкування;

— службові стосунки між громадянином та організацією, установою, закладом і навпаки;

— приватні (неофіційні) стосунки між громадянами. Зреалізовується в офіційній кореспонденції (листах), договорах, контрактах,

заявах, автобіографіях, характеристиках, дорученнях, розписках та ін.

Сучасник так чи інакше долучений до наукової чи виробничої царини. Це — одна з передумов злиття наукового й офіційно-ділового стилів унаслідок їхнього спільного функціювання в одному часі й просторі. Ці два стилі не лише функційно близькі — вони є спорідненими з походження, що принципово уможливлює їхнє зближення за умов історичної потреби.

У період становлення ці два стилі «поряд із процесами диверґенції3 завжди показували багато пунктів конверґенції4, у результаті чого утворився складний конґломерат схожих спільностей і пізніших сходжень і взає-мопроникнень» [24, с. 127]. Нині відбувається процес відродження — на якісно новому рівні — книжної мови (а українці, як відомо, мали високо-розвинену книжну мову ще в XIV—XVI ст.).

Той факт, що більшість сучасних людей функціонує в науково-виробничій царині, є причиною взаємопроникнення двох інших різновидів мови — писемної (книжної) та розмовної (яку не варто обмежувати лише розмовно-побутовим стилем). Розмовний стиль уже має досить істотно виявлений різновид — розмовно-офіційний (професійний), тобто мову, якою спілкуються не в побуті, а у виробничій, освітній та інших царинах.

Формулюючи поняття «ділова мова», слід мати на увазі принаймні три сучасні стилі — офіційно-діловий, науковий, розмовний, оскільки ділова мова містить близькі, взаємопроникні й навіть спільні мовні засоби різних рівнів. Уміле використовування цих засобів — безперечна передумова досягання успіхів у професійній царині.

Із часу запровадження курсу «Ділова українська мова» у вищих навчальних закладах (1992) відбулася певна переорієнтація щодо розуміння самого предмета викладання.

Низький рівень культури усної й письмової ділової мови спричинений багатьма чинниками як об'єктивного, так і суб'єктивного характеру, серед яких основними є: 1. Знання мови й мовна грамотність не усвідомлюються певною категорією

суспільства як такі, що є обов 'язковими для досягання високих щаблів у кар'єрі. 2. Невміння відділяти явища, одиниці, структури однієї мови від іншої в умовах

функціювання на одних теренах двох і більше мов.

3 Дивергенція (від латин. йіюег§еге — відхилятися, розходитися) — тут утворення самостійних стилів. 4 Конверґенція (від латин. сотег§епПо на ґрунті сопнемо — сходжусь, наближаюсь) — тут розвиток подібних рис у різних стилях унаслідок тісних і

тривалих контактів.

і громадянами та службовцями. Зреалізовується в Конституції, законах, указах, статутах, постановах та ін.

Дипломатичний — використовується у царині міждержавних офіційно-ділових стосунків у галузі політики, економіки, культури. Регламентує офіційно-ділові стосунки міжнародних організацій, структур, окремих громадян. Зреалізовується в конвенціях (міжнародних угодах), комюніке (повідомленнях), нотах (зверненнях), протоколах, меморандумах, договорах, заявах, ультиматумах і т. ін.

Юридичний — використовується у юриспруденції (судочинство, дізнання, розслідування, арбітраж). Цей підстиль обслуговує й реґламентує правові та конфліктні стосунки:

— між державою й підприємствами та організаціями всіх форм власності; — між підприємствами, організаціями, установами; — між державою і громадянами; — між підприємствами, організаціями й установами всіх форм власності та

громадянами; * — між громадянами. Зреалізовується в актах, позовних заявах, протоколах, постановах, запитах,

повідомленнях й ін. Адміністративно-канцелярський — використовується у професійно-

виробничій царині, правових стосунках і діловодстві. Він обслуговує та реґламентує: — службові (офіційні) стосунки між підприємствами спільного й різного

підпорядкування; — службові стосунки між структурними підрозділами спільного підпорядкування; — службові стосунки між громадянином та організацією, установою, закладом і

навпаки;

3. Відсутність навичок користування довідковою літературою, недостатність такої, завелика вартість подібних видань (словників, енциклопедій, довідників тощо).

4. Шаблонність, несамостійність мислення, нетворчий підхід у розв'язуванні різноманітних проблем як загального характеру, так і в офіційній царині.

5. Спрощений підхід до вивчання як мови документів, так і їхньої структури і як наслідок — невміння врахувати конкретні чинники, що впливають на ситуацію [29, с. 8]. Вислідом документування є документ — зафіксована на матеріяльно-му носієві

інформація з реквізитами, які дозволяють її ідентифікувати. Носій — це матеріяльний об'єкт, який використовують для закріплювання та зберігання на ньому мовної, звукової чи зображувальної інформації, у тому числі в перетвореному вигляді.

Окрім паперу, нині широко використовують і нові носії — магнетні стрічки, дискети, диски, флешки, які дозволяють використовувати для документування технічні й автоматизовані засоби.

Документування — регламентований процес запису інформації на папері чи іншому носієві, який забезпечує її юридичну силу.

Слово і його значення. Стилістичне використання багатозначних слів та

омонімії

План. 1. Слово – центральна одиниця мови. 2. Однозначні і багатозначні слова. Стилістичні функції полісемії.

Пряме і переносне значення слів. 3. Омоніми. Стилістичні можливості омонімії. Стилістичні функції омонімів. 4. Мовленнєві помилки, що пов’язані з використанням багатозначних слів та

омонімів у текстах офіційно-ділового стилю

1. Слово — це найважливіша структурно-семантична одиниця мови, що являє собою єдність звукового чи графічного знака і значення. Із слів складаються речення — основний засіб вираження думки. Усі слова, що вживаються в якійсь мові, становлять її лексику (від грецьк. lexis — слово), або словниковий склад. Найважливіша функція слів — називна. Слова можуть називати предмети, явища, ознаки, дії і стан тощо. Співвіднесеність слова з певним поняттям, явищем дійсності називається лексичним значенням слова. Наприклад, слово росинка є назвою поняття “крапля води”, слово пресумний означає “дуже сумний”, лексичне значення слова роз’яснювати словник визначає як “робити що-небудь ясним, зрозумілим; пояснювати”.

За характером співвіднесеності з дійсністю слова поділяються на повнозначні й

службові. Усі повнозначні слова — іменники, прикметники, займенники, числівники, дієслова, прислівники — мають лексичне значення, доповнене граматичним. На відміну від інших повнозначних слів займенники не називають, а вказують на значення, що даються в інших словах. Смисловою специфікою займенників є загальність, абстрактність. Значення займенників залежить від значення того слова, на яке вони вказують чи замість якого вони вживаються. Отже, у висловлюванні будь-який займенник (наприклад, він, дехто, хто-небудь, ніхто, всі) набуває цілком конкретного змісту. Службові слова — прийменники, сполучники, частки — позбавлені предметної відповідності, не називають предметів, явищ, ознак тощо, наприклад: на, від, за, проти, і, а також, мов, але, щоб, не, ні, б, нехай. Вони вказують на залежність між повнозначними словами і вживаються для зв’язку між словами, реченнями або надають різноманітних відтінків значенню слів чи всьому реченню. Як назва слово може співвідноситися і з конкретними предметами, ознаками, діями: палац, парк, зелений, твердий, проводжати, голосно, і з такими явищами, які не можна сприймати почуттєво: бачити, чути і под., рішучість, впевненість, дуже, занадто, можна. Значення слова містить не лише вказівку на дійсність, а й ставлення мовця до дійсності. Тому значення слова часто включає й оцінний момент, а слово набуває того чи іншого емоційного забарвлення. Наведемо приклади слів, у яких на лексичне значення накладається оцінне: ручисько, рученька, Катруся, Івасик, дідусь, дідуган, варнякати, грудомаха тощо.

2. Слова української мови поділяються на однозначні та багатозначні. Слова,

що мають одне значення, називаються однозначними. Такими словами є, наприклад, іменники: прейскурант — “офіційний довідник цін на товари й послуги”, дендрологія — “розділ ботаніки, що вивчає деревні рослини”, толь — “покрівельний та гідроізоляційний матеріал, застосовуваний у будівництві”. Однозначність є характерною ознакою термінів будь-якої галузі. Багатозначні слова мають кілька значень, як-от: ТРИБУНА — 1) Підвищення для виступу промовців. 2) Споруда для глядачів, де ряди місць розташовані уступами вгору (напр., на стадіоні). 3) Місця для публіки, журналістів та ін. в парламентах. 4)

Переносно — засіб, що його використовують для політичної діяльності; ПРЕМ’ЄР — 1) Глава уряду, особа, яка очолює кабінет міністрів, раду міністрів. 2) У театрі — артист, що виконує головні ролі; СТИМУЛ — 1) Причина, що спонукає до дії. 2) Зацікавленість у здійсненні чого-небудь. 3) Подразник, який викликає реакцію.

Дуже широкі, значеннєво-стилістичні можливості мови, її виражальні багатства представлені такими її якостями, ознаками, як полісемія.

Полісемія (грец. poly — багато і sema — знак, значення), або багатозначність слів — наявність у семантичній структурі мовної одиниці двох, кількох чи багатьох значень.

Одне із значень для певного слова пряме і основне, а всі інші — тропеїчні (непрямі, переносні). Т р о п (tro-pos — зворот) — це мовностилістичний засіб, який полягає у вживанні слова або сполучення слів у непрямому, переносному значенні. Пе р е н о с н е з н а ч е н н я с л о в а завжди похідне, вторинне, воно розвивається з прямого, вихідного значення слова. Отже, полісемічним вважається слово з прямим значенням і щонайменше з одним переносним. Свідомо спрощуючи задля навчальної мети таке мовленнєве явище, процес, як полісемія, усі три терміни (полісемія, багатозначність і тропеїч-ність слів) можна вважати синонімічними.

Полісемічні слова протиставні м о н о с е м і ч н им (грец. monos — один і sema — знак, значення), або о д н о з н а ч н и м , якими найчастіше виступають терміни, котрі також нерідко підлягають лексико-семантичним змінам, безпосередньо пов'язані з формуванням полісемії слів. Наприклад, астрономічний термін орбіта, яким позначається шлях руху небесного тіла, штучного супутника, орбітальної станції і т. ін. у космічному просторі навколо іншого тіла: Признаюсь — заздрю планетам: вони мають свої орбіти, і ніщо не стає їм на їхній дорозі (М. Коцюбинський); у прямому значенні слово орбіта використовується і в анатомії — у значенні «кісткова порожнина, в якій рухається очне яблуко»: Широкі брови в нього... чорніли, мов крила ворона, ховаючи глибоко в орбітах карі, вдумливі очі (А. Шиян). Крім двох прямих значень, лексемі орбіта властиві й переносні, зокрема: Боротьба загострювалася, в її орбіту втягувалися все нові й нові люди (О. Гуреїв). Набагато частіше одне пряме лексичне значення слова поглиблюється, доповнюється, розгортається одним, двома, кількома чи багатьма переносними. До таких слів здебільшого застосовують термін с л о в о -ти п . Полісемічних (багатозначних чи неоднозначних) слів (нетермінів) багато в кожній розвиненій літературній мові, переважно в її розмовно-побутовому, художньому і публіцистичному стилях. Вони сконцентровують у собі основне лексичне, а на цьому ґрунті також і синтаксичне й стилістичне багатство мови, яке виявляється в контексті. Наприклад, іменник голова (СУМ) може означати: 1) частину тіла людини чи тварини; 2) одиницю лічби худоби (тисяча голів свиней); 3) велику квітку чи плід на кінці стебла рослини (голова соняшника); 4) мозок (роїлися думки в голові); 5) керівника установи, об'єднання (голова сільради); 6) щось головне, основне (Хліб — усьому голова); 7) розум, свідомість (розумна голова); 8) передню частину групи, загону (голова колони). Ця ж лексема (голова) увійшла до складу багатьох фразеологізмів, що також засвідчує розгалуженість її лексичних значень і стилістичних функцій, бо там, де з'являється кожне нове лексичне значення полісемічного слова, виникає й нова, додаткова його стилістична функція: братися за голову (впадати в розпач), вбивати в голову, видавати з головою, викинути з голови, головою відповідати, голова йде обертом, голову гризти, голову зак-ручувати (позбавляти здатності розумно діяти), заливати голову, голову зложити, головою накласти, голову крутити, підвести голову, схиляти голову, давати голову на відріз, забити собі в голову, з головою поринути, перекладати з хворої голови на здорову, по головах ходити, не вкладається в голові, в голову брати, як сніг на голову, гаряча голова, голову втрачати, капустяна голова (про людину, яка не має здорового глузду), мати голову на плечах, сам собі голова та ін. Дієслово іти (йти), прикметник легкий мають більше 30 лексичних значень.

Конкретне стилістичне значення полісемічної лексеми визначається її сполученням з іншими словами, тобто в контексті, або ж увиразнюється певною ситуацією мовлення. Правильно побудований контекст усуває багатозначність у сприйманні слова, не створює двозначності. В кожному окремому контексті багатозначне слово має сприйматись тільки в

одному значенні. Виняток становлять випадки, коли мовець з певною комунікативною метою затінює справжню суть висловлюваного або свідомо надає йому гумористичного, подекуди навіть каламбурного звучання.

Пряме значення — найсуттєвіше для слова, переносні значення слова ніби допоміжні, але за деяких умов тільки й можливі або комунікативно найдоречніші: прикметник старий (антонім до молодий — який прожив багато років, досяг старості); деякі інші значення похідні, напівпрямі, близькі до переносних: старі книжки (протилежне до нові), стара піч; Він старий льотчик, хоч зовсім ще молода людина (А. Трипільський); старий хліб, старі часи, старий стиль, старий замок, старе суспільство і т. ін.

У прямих і переносних значеннях слів (як і в омонімах, синонімах, антонімах тощо) своєрідно, через призму рідної мови відображається бачення кожним народом навколишнього світу, себе самого в ньому. Кожне окреме пряме чи переносне значення слова — це один з конкретних виявів мислення, сприймання людиною певної реалії життя.

До найрозгалуженіших значень і виявів переносності належать метафора, метонімія і синекдоха.

Найпоширеніший вияв (різновид) переносного вживання слів прийнято називати м етафо р ою (грец. те-taphora — переміщення, віддалення). Це дуже поширене, різноманітне вживання слів у переносному значенні. Метафора породжена тим, що між предметами, явищами, процесами, ознаками різних предметів немало спільного, схожого, тому однією лексемою позначають особи, істоти, предмети, дії, ознаки тощо, які чимось подібні.

Метафора виникає у мовленні на різній основі: — на схожості форми, зовнішнього вигляду предметів, явищ, дій та ін.: Ідуть

дощі. Холодні осінні тумани клубочать угорі і спускають на землю мокрі коси (М. Коцюбинський); крапля дощу і крапля надії; ніс людини і ніс судна, черевика;

'4 — на подібності кольору: Я пам'ятаю чорний жах... (В. Сосюра); ...на їхні голови насунулась чорна година (С. Чорнобривець); чорна туга (доля, гризота, безнадія, невдячність і т. ін.); золотий перстень (пряме значення) і золоте сонце, золотий характер — переносні;

на подібності якихось властивостей людини, її почуттів, поведінки і под.: Думки, спогади краяли серце Костомарова (О. Іваненко); Загине все без вороття, Що візьме час, що люди, Погасне в серці багаття, І захолонуть груди (О. Олесь);

на одночасній схожості предметів за формою і функцією: крила птаха і крила літака (вітряка і под.) або Ярема гнувся, бо не знав, Не знав, сіромаха, Що виросли крила, Що неба дістане, коли полетить (Т. Шевченко);

на близькості емоційних вражень людини від когось, чогось: ведмідь як назва тварини і ведмідь — незграбна, неповоротка людина; пахощі трав і пахощі думок; легка хмара (явище природи) і хмара думок.

Одним із різновидів метафори є е п і т ети (грец. ері-іпетхт — прикладка) — художні означення, художні прикладки: милі обрії, ясні зорі, карі очі, гірка розлука, коханий край, зелений сум, бистра вода, дрібні сльози, синій сніг, червоні троянди, колюча шипшина зневаги, владарка-ніч, цар-деспот і т. ін. Близькі до метафори й х у д ожн і п о р і в н я н н я : синя, як небо; струнка, як тополя; гарна, як червона калина; чистіша від сльози.

Лексико-семантичне перенесення назви з однієї групи осіб, предметів, явищ на іншу на основі схожості за певною ознакою називають м ето н і м і єю (грец. metonimia — перейменування).

Метонімією є такі перенесення: — назви країни, міста, вулиці, установи, приміщення на назви осіб у них: Про кого

найбільше повинна дбати Україна? (тобто її громадяни); Шумить Хрещатик туго, як прибій (В. Сосюра); Університет святкує своє 50-річчя (замість: Усі, хто працює, навчається в університеті, святкують...);

— прізвища чи псевдоніма автора на назву його твору: читаю Олександра Олеся, слухаю Івасюка (замість читаю, слухаю твори...);

— назви предмета на назву того, що міститься в ньому: випив склянку (пор.: випив усе, що в склянці); танк запалили пляшкою (пор.: запалили тим, що в пляшці, в скляній посудині);

— назви знаряддя дії на назву самої дії: Перу І. К. Біло-діда належать ґрунтовні праці про... мову окремих письменників (М. Рильський), пор.: І. К. Білодід написав...;

— назви певного матеріалу на назву виробу з нього: Наш панич вже має собі панну: ...ходить уся в золоті (І. Нечуй-Левицький), тобто в прикрасах із золота;

— результат, місце дії на назву самої дії: Автобусна зупинка, пор.: Автобус зупиняється.

— назви захворювання якого-небудь органа, частини тіла на назву цього органа, частини тіла: Дайте таблетку від голови (від горла, від серця) , тобто від болю в голові (горлі, серці);

— назви певної науки на назву того об'єкта, який нею (наукою) вивчається: Лексика — один з розділів мовознавства (замість: лексикологія, бо саме вона становить вчення про лексику мови).

Своєрідною метафорою є с и н е к д о х а (грец. Synekdoche — співвіднесення) — перенесення назви з одного предмета на інший за певним кількісним співвідношенням (зв'язком) між ними.

Синекдохою називають такі мовленнєві явища: — вживання замість назви всього предмета назви його частини (частин): іменником літо називають увесь рік: Либонь, уже десяток літ, Як людям дав я «Кобзаря» (Т. Шевченко); слова день, борода, спідниця, якщо вжито їх у значенні доба, дід з бородою, жінка, молодиця, дівчина; багнет, язик, парус у значенні піхотинець, полонений, парусне судно і т. ін.; Повз них все йшли і йшли підняті коміри, капелюхи, кепки і спецівки, окуляри і берети, цокали туфельки і човгали матерчаті боти (Є. Носова); Він скрізь руку має (І. Карпенко-Карий);

— вживання однини замість множини або множини замість однини: Наш люд має в собі багато сили, щоб родити Шевченків, Федьковичів і Франків (В. Стефа-ник), пор.: наші люди; Шевченка і т. ін.; Державна копійка любить точний облік (Ю. Збанацький), пор.: копійки, тобто гроші.

Отже, полісемія слів — це їх здатність уживатись з різною семантикою, з неоднаковими лексичними значеннями. Такі значення об'єднує що-небудь спільне. Тому при полісемії наявне тільки одне слово, яке в словниках витлумачують у межах однієї словникової статті, але з різними лексичними значеннями.

Мова, як зазначав В. Виноградов, «збагачується разом з розвитком ідей». При цьому «одна і та ж зовнішня оболонка слова обростає пагонами нових значень і смислів». Мова за своєю сутністю неспроможна називати кожну окрему ідею, кожне окреме лексичне значення фонетично іншим словом. Внаслідок цього те саме слово дуже часто набуває кількох лексичних значень, які близькі одне до одного. Полісемічне слово в словниках — це тільки одне слово, одна лексема із схожими за певною ознакою значеннями.

Джерело багатозначності слів — у їх прямому і переносних значеннях (у метафорі, метонімії, синекдосі). Ці значення становлять величезне стилістичне багатство нашої (і кожної іншої) мови, слугують потужними засобами її образності, виразності, емоційності. Без слів із переносним значенням немає, зокрема, художніх творів. У реченні Плачуть голі дерева, плачуть солом'яні стріхи, вмивається сльозами убога земля і не знає, коли усміхнеться (М. Коцюбинський) виділені слова письменник використав переносно (тропеїчно, метафорично), і це значною мірою зумовило їх яскраве художнє звучання, стилістичну оригінальність.

Отже, полісемія слів, як і лексична синоніміка, — це найсуттєвіші лексико-семантичні набутки літературної мови, безмежне джерело і вияв її стилістичних функцій.

Значення багатозначних слів поділяються на прямі й переносні. Основне, вихідне значення називається прямим. Воно звичайно є нейтральним, позбавленим образності. Переносне значення слова може бути мовним, тобто

таким, що закріпилося в мові, і індивідуально-авторським, тобто таким, що зустрічається лише у цьому тексті. Мовні переносні значення відображаються у словниках; переносні значення, образність яких усвідомлюється мовцями, супроводжуються пояснювальною позначкою перен., наприклад: ПРОСТИГАТИ — 1) Втрачаючи тепло, ставати холодним. Розпалена за день земля швидко простигала (З. Тулуб). 2) перен., розм. Заспокоюватися. Він швидко сердився, швидко й одходив й простигав, як звичайно буває з дуже нервовими людьми (І. Нечуй-Левицький). РУЇНА — 1) Залишки зруйнованої споруди, населеного пункту. 2) перен., розм. Немічна від старості або хвороби людина. 3) Повний розвал, розруха. 4) Руйнування, знищення чого-небудь. 5) Повне розорення, занепад чого-небудь. Індивідуально-авторські переносні значення у словниках не фіксуються.

4. Омо́німи (від грец. homos — однаковий і грец. onyma — ім'я) — це слова,

які однаково звучать та пишуться, але мають різне значення. В народі омоніми часто не відрізняються від омографів та омофонів. Це частково пов'язано з тим, що в українській мові слова пишуться та читаються однаково.

Омоніми з'являються внаслідок: � звукових змін у слові у процесі розвитку мови; � смислових змін у слові у процесі розвитку мови; � випадкового збігу звучання слова рідної мови та запозиченого з іншої

мови; � випадкового збігу звучання форми різних слів.

Розрізняють омоніми: повні (абсолютні) — омоніми, у яких збігається уся система форм.

Наприклад, ключ (від замку) — ключ (джерело), рукав (елемент одягу) — рукав (річки).

часткові — омоніми, у яких збігаються за звучанням не всі форми. Так, слово кадри, що означає склад працівників, вживається тільки у множині, а слово кадри, що означає окремі сцени чи епізоди з кінофільму, знімки на кіноплівці, є формою множини іменника кадр.

Групи часткових омонімів

Омофони (фонетичні омоніми) — це слова, однакові за звучанням, але різні за написанням (стати по три — потри; вгорі — в горі).

Омографи (графічні омоніми) — це слова, які однаково пишуться, але фонетично відрізняються. В українській мові вони зазвичай різняться тільки наголосом (по ́тяг — потя ́г; за́мок — замо́к; бра ́ти — брати ́).

Омоформи (граматичні омоніми) — це слова, звучання яких збігається лише в окремих граматичних формах (покласти на віз — віз дрова; жовте поле — поле город).

Омоморфеми (омонімічні морфеми) — морфеми, які збігаються у написанні і вимові, але мають різні граматичні значення (чистий став(ок) — став, як вкопаний).

Зовнішньо омонімія подібна до полісемії (багатозначності). Проте за своїм змістом і походженням це різні явища.

Кожне переносне значення багатозначного слова обов'язково так чи інакше пов'язане з його первинним значенням: вогнище — 1) купа дров, що горить; 2) місце, де розкладали вогонь; 3) своя оселя, родина (у давнину близькі люди збиралися навколо вогнища); 4) центр, зосередження чогось.

Омоніми семантичної спільності не мають: бал (оцінка), бал (вечір із танцями); стан (корпус людини), стан (становище), стан (стоянка), стан (механізм,

прокатний стан). Лексичні омоніми поділяють на повні (абсолютні) і неповні (часткові). Повні омоніми збігаються в усіх граматичних формах: Балка (дерев'яний чи металевий брус), балка (яр): обидва іменники в усіх

відмінках однини й множини мають однакові форми. Точити (робити гострим), точити (цідити): обидва дієслова змінюються

абсолютно однаково. Моторний (швидкий), моторний (пов'язаний із мотором): обидва

прикметники однаково змінюються за родами, відмінками та числами. Неповні омоніми збігаються лише в частині граматичних форм: Баранці (молоді барани) — має всі форми однини й множини, баранці (піна

на гребенях хвиль) — має тільки форми множини. Захід (одна з чотирьох сторін світу) — має форми лише однини, захід (дія

для досягнення якоїсь мети), захід (спуск небесного світила за обрій) — мають і форми однини й множини.

Злити (викликати злість), злити (полити): у них усі інші форми різні, крім форм минулого часу й умовного способу.

Неповними омонімами є також збіги окремих форм різних частин мови: а)

іменників і відіменникових прислівників: кружка (довкола) і кружка (родовий відмінок іменника кружок); боком (не прямо) і боком (орудний відмінок іменника бік); б) іменників і звуконаслідувальних вигуків: рип (рипіння — рип дверей) і рип (різкий звук від тертя — двері рип); стук (удар — почувся стук) і стук (різкий звук удару — щось у вікно стук); в) інші випадкові збіги: мати (рідна людина) і мати (володіти чимось); коли (у який час) і коли (наказовий спосіб дієслова колоти); їм (перша особа однини теперішнього часу дієслова їсти) і їм (давальний відмінок займенника вони).

У мові омоніми найчастіше з'являються внаслідок запозичень. Є два випадки звукових збігів таких слів:

а) звуковий збіг запозиченого слова з українським: мул (дрібні частинки у водоймах) і мул (назва тварини, запозичена з латинської мови); клуб (маса кулеподібної форми) і клуб (назва організації, запозичена з англійської); як (прислівник) і як (назва тварини, запозичена з тибетської);

б) звуковий збіг різних запозичених слів: гриф (міфічна істота, з грецької), гриф (частина струнного музичного інструмента, з німецької) і гриф (штемпель на документі, з французької); метр (міра довжини, з грецької), метр (віршовий розмір, з грецької) і метр (учитель, з французької); кран (трубка із закривкою, з голландської) і кран (механізм для піднімання вантажів, з німецької)

5. Багатозначність — це один із найважливіших шляхів розвитку словникового складу мови. Багатозначні слова є джерелом виразності, до якого активно звертаються письменники і публіцисти. Але в окремих сферах існують певні обмеження щодо функціонування багатозначних слів. Так, зважаючи на те, що науковий та офіційно-діловий стилі вимагають максимально точного позначення понять, у наукових працях та офіційних документах переважають однозначні слова, а багатозначні (чи потенційно багатозначні) вживаються лише у прямому значенні, що забезпечує правильне сприйняття тексту. Необхідно пам’ятати, що першим правилом вибору слова у будь-якій сфері спілкування є чітке знання мовцями його значення. При вживанні слова у неправильному значенні зміст висловлювання стає перекрученим, спотвореним, незрозумілим, отже, спілкування може втратити свою ефективність. Французький філософ і математик Декарт радив: “Уточнюйте значення слів — і ви врятуєте світ від

безлічі непорозумінь”. Цікаве висловлення з вимогою точності слововживання належить Льву Толстому: “Якби я був цар, то видав би закон, що письменник, який вжив слово, значення якого він не може пояснити, позбавляється права писати й отримує сто ударів різок”. Невмотивоване використання слів забруднює мову, у спілкуванні людей воно може стати причиною непорозуміння, а то й конфлікту. Немає сфери комунікації, для якої вимога точності слововживання була б неактуальною. Серйозну небезпеку для мови становить явище, яке дістало назву “суржик”. Цей термін запозичений із сільськогосподарської галузі — із млинарства. Суржиком називали суміш зерна — жита, пшениці, ячменю, вівса, а також борошно з такої суміші. Зрозуміло, що це борошно низького ґатунку. Суржиком називають ще одну суміш — мовну, яка незрідка стає об’єктом для глузування. Суржик неприпустимий у спілкуванні. Однак чуємо російсько-українську мішанину не лише у побутовій мові, а й в офіційно-діловій сфері. Так, дуже часто замість українських слів папір, аркуш, кошторис, митниця, тези, ухвалили, відрядження, збігатися, конкурентоспроможний, наступний можна почути російські або схожі на них бумага, лист, смета, таможня, тезиси, командировка, співпадати, конкурентоспособний, слідуючий. Іноді російські слова набувають “українського звучання” (бувший, віддихати, вмішуватися, всігда, міроприємство, надобність, накінець, обіщати), але такі перетворення не роблять їх українськими. Замість них необхідно вживати: колишній, відпочивати, втручатися, завжди, захід, потреба, нарешті, обіцяти. Типовою помилкою, яка створює суржик, є калькування (переклад по частинах) російських виразів. Дослівний переклад з російської мови речень “Собрание состоялось вчера”, “Бригада отрабатывает новую технологию” дасть речення, що відповідають нормам української мови, — “Збори відбулися вчора”, “Бригада відпрацьовує нову технологію”. Але у багатьох випадках калькування спричинює утворення не властивих українській мові конструкцій, наприклад, ненормативних словосполучень “приймати участь”, “крупні недоліки”, “для видимості”, “глуха ніч”, “вид з вікна”, “на ніч дивлячись” замість правильних “брати участь”, “значні (великі) недоліки”, “для годиться (про людське око)”, “глупа ніч”, “краєвид з вікна”, “проти ночі”. Наведемо невеликий словник російсько-українських відповідників, який застерігає від калькування російських виразів, уживаних у діловій сфері:

російська мова українська мова бросаться в глаза, впадати в око (в очі, у вічі) в двух словах, кількома словами в конце концов, врешті-решт, зрештою в порядке исключения, як виняток в противном случае, інакше ввести закон в силу, надати чинності (сили) законові ввести запрет (на что-то), заборонити (щось) взыскать неустойку, стягнути недотримку вы правы, ви маєте рацію вынести благодарность, скласти подяку выписка из протокола, витяг з протоколу денежные средства, кошти добиваться расположения запобігати ласки (в кого) (чьего), Добро пожаловать! Ласкаво (уклінно)просимо! заказное письмо рекомендований лист зайти в тупик зайти у безвихідь (у глухий кут) круглый год цілий рік

на мой взгляд на мою думку, як на мене на протяжении года протягом (упродовж) року на ступень выше на щабель вище нанесенные убытки завдані збитки наносить вред завдавати шкоди не в состоянии решить неспроможний вирішити неотложное дело нагальна справа несопоставимые цифры непорівнянні цифри общими силами спільно, гуртом, спільними зусиллями отменить решение скасувати рішення пара слов кілька слів по возможности быстрее якомога швидше повестка дня порядок денний получить отказ дістати відмову пользоваться успехом мати успіх понести потери зазнати втрат поступили предложения надійшли пропозиції прийти к убеждению переконатися принести вред завдати шкоди приложить усилия докласти зусиль приступаем к обсуждению розпочинаємо обговорення Приятного аппетита! Смачного! произносить речь виголошувати промову прошу без личностей прошу без особистих образ сеть предприятий мережа підприємств склоняться к предложению погоджуватися з пропозицією текучесть кадров плинність кадрів тормозить реформы гальмувати реформи ужесточить требования посилити вимоги

Джерелом неправильного слововживання може бути нерозрізнення слів російської та української мов, що звучать однаково (чи схоже), але мають різні значення (так званих міжмовних омонімів).

Ось кілька прикладів таких слів: російська мова українська мова баня (лазня) заказывать (замовляти) злодей (лиходій) лечить (лікувати) лишить (позбавити) луна (місяць) мешать (заважати) неделя (7 днів тижня) орать (репетувати) рожа(морда) уродливый (потворний) час (година) баня (верхівка, маківка церкви, рос. “купол”) заказувати (забороняти, рос. “запрещать”) злодій (той, що краде, рос. “вор”) лічити (рахувати, рос. “считать”) лишити (залишити, рос. “оставить”) луна (хвиля, відбита від перешкоди, рос. “эхо”) мішати (розмішувати, рос. размешивать) неділя (сьомий день тижня, рос. “воскресенье”) орати(обробляти землю рос. “пахать”) рожа (мальва, рос. “мальва, штокроза”) вродливий (красивий, рос. “красивый”) час (рос. “время”). При перекладі з російської мови необхідно враховувати, що багатозначні російські слова не обов’язково відтворюються багатозначним українським словом. Наприклад, російське слово военный перекладається двома прикметниками: воєнний і військовий, російський іменник отношения передається кількома словами: відношення, відносини, стосунки (взаємини), ставлення, відповідниками багатозначного дієслова предупреждать є в українській мові слова попереджати, запобігати, випереджати тощо

Слова іншомовного походження в діловому мовленні

План 1. Власне українська лексика і слова іншомовного походження. 2. Інтернаціоналізми. Запозичені слова. Власне іншомовна лексика. 3. Стилістична роль слів іншомовного походження.

1. У сучасній українській мові широкі стилістичні можливості мають

іншомовні слова — слова, запозичені з інших мов. Іншомовна лексика української мови охоплює слова і сполучення слів, які увійшли до її складу:

� під впливом зовнішніх (немовних) причин — найрізноманітніших, давніх і теперішніх контактів (економічних, політичних, культурно-освітніх, військових тощо) нашого народу з іншими народами;

� під впливом причин внутрішніх (власне мовних), серед яких потреба звузити, стилістично (функціонально) розмежувати використання іншомовних і власне українських слів і сполучень слів: імпорт і ввіз (товарів), лінгвістика і мовознавство і наука про мову, асиміляція звуків і уподібнення звуків та ін.

Термін «іншомовна лексика» в словниковій системі української (і кожної іншої) мови дещо умовний і однобічний, бо прикметниковими формами «іншомовне», «іншомовні» можуть позначатись і ті слова, іншомовність яких уже не відчувається (школа, левада — давні засвоєння із давньогрецької мови), і виразно чужомовні, що усвідомлюють навіть ті, хто не володіє лінгвістичними знаннями з історії слів рідної мови.

Чужомовні слова й сполучення слів українська мова засвоювала з часів активного формування нашої мови (з VI ст.), їх кількість важко визначити навіть приблизно.

В українській нормативній лексиці прийнято виділяти за походженням такі її основні шари:

� спільноіндоєвропейські слова: мати, батько, брат, сестра, око, ніс, серце, дім, двері, піч, череда, вівця, ягня, вовк, бути, жити, їсти, спати, влада, слава, один, два, три та ін.

� праслов'янські (спільнослов'янські) слова: коса, граблі, лопата, сніп, пшениця, цілина, мука, віл, корова, теля, бджола, кожух, полотно, відро, молот, слива, ягода, сад, часник, озимина, сіни, двір, жито, варити, пряжити та ін;

� власне українські слова: вуглець, кисень, водень, мрія, матінка, добриво, добробут, вибрик, примхи, перекотиполе, багаття, бандура, гайворон, дружина, козацтво, батьківщина, карбованець, гривня, гай, смуга, деруни, вареники, корж, галушка, кремезний, чарівний, баритися, зволікати, линути, очолити, напувати, байдуже, мабуть, бо, адже та ін.

Слова, які мають спільноєвропейські, праслов'янські корені, в українській мові зазнали різних змін: фонетичних (зачарований — чарівний; шести — шостий) і граматичних, особливо морфемних. До них належать:

� назви осіб чоловічої статі із суфіксом -ій: вередій, плаксій, багатій, торохтій і под.;

� іменники із суфіксом -ощ-, які позначають ознаки, процеси, стан людини: веселощі, жалощі, пустощі, хитрощі, лінощі і под.;

� іменники із суфіксами -ень (красень), -шн- (дітлашня ), -от (голота), -ук- (ковальчук), -неч- (ворожнеча ), -анн- (бажання), -ив- (вариво), -езн- (старезний), -ісіньк-, -есеньк-, -юсіньк- (гарнісінький, білесенький, тонюсінький) та ін.

Окрему групу іншомовної лексики становлять старослов'янізми: врата, брег, вождь, храм, єдність, мислитель, гординя, глашатай, грядущий, премудрий, соратник та ін.

Багато засвоєнь в українській мові з інших слов'янських мов: з російської мови: промисловість, котел, вислуга, безробіття,

передовиця, народоволець, кадет, завод, паровоз, указ,різночинець, декабрист, нігіліст, есдек, есер;

з польської мови: перешкода, конати, кодло, хлоп, хлопець, міщанин, поєдинок, урядник, збруя, ковадло, вензель, гасло, міць, шлюб, недолугий, дощенту, цілком,раптом, принаймні та ін.;

з чеської мови: брама, влада, огида, паркан, карк; із білоруської мови: розкішний, обридати, нащадок, маруда та ін.; із болгарської мови: глава, владика, сотворити та ін. Найтиповіші і наймасовіші запозичення й засвоєння іншомовних слів —

це ті лексеми, які в різний час українська мова переймала з неслов'янських мов, зокрема:

з давньогрецької мови (грецизми): ангел, ідол, ікона, єпископ, Євангеліє, монах, монастир, клірос, лампада; філософія, історія, етнографія, педагогіка, фонетика, граматика; демократія, партія, пролетаріат; електрон; поема, ода, епос, проза, комедія, хорей, ідея; Андрій (свіжий, бездоганно здоровий); Панас, Афанасій (безсмертний); Василь (царський); Євген (благородний); Зоя (життя); Галина (спокій, ясність); Лідія (народжена в Лідії); Олександр (захисник чоловіків); Петро (ка-мінь, скеля); Тарас (неспокійний, бунтівний) та ін. Вони проникли в нашу мову безпосередньо або через старослов'янську та інші європейські мови;

з латинської мови (латинізми): адміністрація, декрет, агітація, агресія, конгрес, конституція, оратор; юрист, адвокат, нотаріус, прокурор, апеляція; ангіна, ампутація, аспірин, інстинкт, рецепт; антена, колектор, турбіна; вектор, інтеграл, аберація; асиміляція, афікс, префікс, інфінітив; абітурієнт, аудиторія, атестат, декан, інститут, університет, екзамен, конспект, лекція, ректор, факультет, студент, літера; латинізми особливо прислужились у збагаченні суспільно-політичної лексики, різних галузевих термінологій — юридичної, медичної, математичної, граматичної тощо;

з німецької мови: штаб, князь, агент, командир, юнкер, офіцер; броня, панцир, лафет, патронташ; галстук, рюкзак; графин, верстат, домкрат, кран, стамеска; камертон, лейтмотив, танець; абзац, шрифт; шахта, штрек; бухгалтер, вексель, касир, маклер, штраф; фартух, кітель; акція тощо. Це найчисленніші запозичення — порівняно із засвоєннями з інших сучасних європейських мов;

з французької мови: імперіалізм, націоналізм, абсолютизм, бюрократ, комюніке, саботаж, шантаж; ансамбль, балет, бюст, акомпанемент, амплуа, рояль; авангард, арсенал, бригада, гарнізон, парашут; вуаль, блуза, велюр, пальто, трикотаж, одеколон; режим, прем'єр;

з англійської мови: бульдозер, комбайн, блюмінг, комп'ютер; сейф, телетайп; трактор, трамвай; бункер, танк, мічман, снайпер; бізнес, банкнот, бюджет; бокс, волейбол, матч, гол, рекорд, нокаут, спортсмен, теніс, гольф, футбол; джаз, гумор, памфлет, клоун тощо;

з італійської мови: бенкет, макарони; карета; банк; газета; акорд, алегро, альт, арія, бас, віолончель, інтермецо, кантата, квінтет, концерт, піаніно, соло та ін.;

з голландської мови: бак, баркас, флот, каюта, шкіпер, вимпел, фарватер, румб, яхта, румпель;

з тюркських мов (тюркізми): батіг, казан, аркан, капкан, газ, торба, тапчан; кинджал, кайдани, орда, осавул, отаман, сагайдак; гайдамака, бурлака, козак, хан, султан, ярлик; аршин, базар, кабала, казна; беркут, кабан, бугай, судак, сазан; ковбаса, балик, лапша, кумис, халва; капкан, халат, чалма, каптан та ін. Такі засвоєння досить давні, деякі з них сягають дописемних часів;

з фінської мови: камбала, морж, норка, нерпа, пельмені, салака, сьомга. Частина іншомовних слів особливо активізувалась уже в незалежній

Україні: істеблішмент (структура та інститути влади; правлячі, панівні кола суспільства); комп'ютер (електронна обчислювальна машина); маркер1 (той, хто прислуговує під час гри на більярді та підраховує очки) і маркер 2 (сільськогосподарське знаряддя або пристосування в сівалці, яким роблять на ріллі борозенку перед сівбою, садінням); маркет (магазин самообслуговування з великим асортиментом продовольчих товарів); маркетинг (система управління підприємством, яка передбачає комплексне врахування становища на ринку збуту для прийняття рішень); імплементація (виконання державою міжнародних правових норм; введення результатів референдумів у конституцію держави); ксерокс (апарат, яким що-небудь написане, сфотографоване копіюється методом ксерографії, з використанням особливого пристрою); дистрибуція (розподіл, розчленування; у лінгвістиці — сума всіх оточень, текстів, у яких трапляється певна мовна одиниця, бо кожна з них (крім речення) має більш чи менш обмежену здатність поєднуватися з іншими подібними до неї одиницями); офіс (установа; контора, канцелярія якої-небудь фірми, підприємства).

2. Велика кількість іншомовних лексем — це інтернаціоналізми, тобто

слова, котрі, як правило, у фонетично й граматично видозміненій формі використовуються майже в усіх літературних мовах, особливо в мовах європейського і північноамериканського регіонів.

Інтернаціоналізми входять у лексичний склад мови разом з новими поняттями. Осн. частину інтернаціоналізмів становлять терміни з галузі науки, техніки, суспільно-політичного життя, літератури, мистецтва тощо. Значна частина інтернаціоналізмів — слова з грецької мови (автономія, театр), латинської (клас, рецепт), французької (ансамбль, комуна), німецької (гастроль, курорт), англійської (чемпіон, катер), з італійської, голландської та ін. мов. Лексика багатьох мов світу збагачується на термінологію з російської мови (совет, спутник).

Поряд з іншомовними словами, які увійшли до української лексичної системи, виділяють варваризми (від грецьк. barbarismos — іншомовний, чужоземний) — іншомовні слова, які вживаються в українському тексті, але не засвоєні українською мовою. Варваризми можуть передаватися графічними засобами мови-джерела чи українською графікою: лат. homo sapiens або гомо сапіенс (людина розумна), tertium non datur (третього не дано), volens-nolens (хоч-не-хоч);

англ. happy end (щасливий кінець), okay чи о'кей (все гаразд, добре), high life (високе життя); фр. adieu! (прощавайте!), bonjour! (добридень!), merci або мерсі (дякую!); італ. finita la comedia (виставу закінчено), evviva! (хай живе!).

Межі вживання іншомовних слів є дуже важливим питанням культури мовлення. Неодноразово проблема запозичення слів ставала предметом наукових дискусій, на яких обговорювалося питання, чи загрожують українській мові іншомовні слова, чи необхідно об-межувати потік запозичень тощо.

За підрахунками фахівців, кількість іншомовних слів у складі української лексики не перевищує 10 %. Це означає, що твердження про засилля запозичених слів в українській мові є перебільшенням. Така частка запозичень не може становити загрози самобутності мови.

3. Необхідно розуміти, що наявність іншомовних слів у мові є закономірним

явищем, яке відображає зв'язки певного народу з іншими. Запозичення — закономірний шлях збагачення лексики будь-якої мови. Відкритість мови вважається ознакою її сили, а не слабкості. Саме тому культура української мови проголошує не викоренення іншомовних слів, а вимогу не зловживати ними. "Без іноземних слів у культурній мові не обійтись. Але варто вживати їх тільки тоді, коли вони справді доконче потрібні — і, це вже безумовно, у властивому їм значенні..." (М. Рильський). Питання про іншомовні слова має вирішуватися з погляду потреби. Якщо в українській мові немає для позначення поняття власного слова, то можна послуговуватися запозиченим. Якщо поняття може бути виражене українським сло-вом, то саме йому має віддаватися перевага, а не його дублетові-за-позиченню. Іншомовні слова не завдають шкоди українській мові, якщо вони не витісняють українську лексику, якщо мовці використовують їх доречно, тобто відповідно до їх значення і до конкретної си-туації мовлення.

Дехто вважає, що вживання іншомовних слів підкреслює освіченість, інтелектуальні здібності людини. Таку думку спростовують як мовознавці, так і майстри слова. Зокрема, письменник О. Югов пише: "Чим освіченіша людина, тим глибше вона зобов'язана знати мову свого народу. А отже, і потреба хапатися за іншомовне слівце у того, хто зважується писати статті й книги, має виникати значно рідше, ніж у людини з недостатньою освітою". Пам'ятаймо про це!

Отже, іншомовна (чужомовна) лексика дуже численна, тематично й структурно різноманітна. Вона використовується в усіх стилях мови, особливо в науковому, дещо менше — в публіцистичному.

Ця лексика значною мірою демонструє собою той чи інший стан, рівень розвитку кожної окремої літературної мови, її словникове багатство, різноаспектні стилістичні можливості.

Використання іншомовної лексики підлягає певним загальним стилістичним нормам, найголовніша з яких — однозначність. їх слід уживати з усталеною семантикою, фонетико-граматичною формою, з дотриманням вимог стилю. Тільки доладне використання запозичень не переобтяжує мовлення, посилює такі його якості, як сучасність, простота, зрозумілість, доречність, тобто стилістичність висловлення.

Складні випадки керування в службовому документі

Інформація, яка міститься в службовому документі, повинна бути

виражена максимально точно та зрозуміло для адресата. Недостатньо чітке формулювання, з одного боку, збільшує обсяг тексту, а з другого — викривлює зміст написаного.

1. Особливо часто помилки виникають внаслідок того, що при дієсловах, які вимагають неоднакових відмінків, уживається спільний додаток, наприклад: ... у доповіді було також відзначено, що ми повинні прагнути до вдосконалення і повного опанування методами. Порівняйте: опанування — методами, але вдосконалення — методів; значить спільний додаток тут неможливий. Ще приклад: ... для організації мас на активні політичні дії замало самого інформування, повідомлення фактів. Порівняйте; повідомлювати — факти, інформувати — про факти; спільний додаток неможливий.

2. Помилки з'являються й тоді, коли в стійкому словосполученні змінюються окремі слова або вводяться нові слова. Від цього словосполучення руйнується, а текст стає неграмотним, наприклад: кожного

взяло за самолюбство, за робітничу гордість (замість узяло за живе); для відома і для діла, для розуму і для душі (замість до відома) та т.

3. Близькозначні слова можуть вимагати після себе неоднакових відмінків; ми підміняємо одне слово іншим, зберігаючи спосіб керування — і робимо помилку. Ось які близькозначні слова найчастіше взаємозамінюються (зверніть увагу на те, яких відмінків після себе вони вимагають):

Близькозначні слова Яких відмінків вимагають Властивий, характерний Опанувати, оволодівати Завідувач, завідуючий Сповнений, наповнений Оснований, заснований Багата, славиться Дорівнювати, рівнятися Торкатися, доторкатися Кому? Для кого? Що? Чим? Чого? Чим? Чого? Чим? На чому? Ким? На що? Чим? Чому? На що? Чого? До чого? 4.Часом помилка е результатом нерозрізнення засобів української і

російської мов: те саме (за значенням) дієслово може вимагати в обох мовах від додатків неоднакових відмінкових форм, порівняйте:

Російська мова Українська мова Благодарить (кого?) Дякувати (кому?) Причинять (что?) Завдавати (чого?) Снабжать (чем?) Постачати (що?) Нуждаться (в чём ?) Потребувати (чого?) Подражать (кому?) Наслідувати (кого?)

Як бачимо, наведені дієслова, хоч і тотожні за значенням в обох мовах,

вимагають після себе неоднакових відмінкових форм. Те саме за змістом дієслово в обох мовах може мати різні прийменники

(при наявності прийменникового типу керування), порівняйте: Російська мова Українська мова Подготовиться к Підготуватися до Стремиться к Прагнути до Предупреждать о (об) Попереджувати про Думать о (об) Думати про Забота о (об) Піклуватися про Случилось по Трапилося через Работать по Працювати за Выполнять по Виконувати за Обратиться по Звернутися на

1. У діловому стилі є ряд особливо часто повторюваних усталених

словосполучень дієслівного типу, де вибір прийменників неможливий. Так, лише витрати на..., відрахування на..., винагорода за..., покладається на... та ін.

Тому при складанні службових документів особливо важливо стежити за

правильністю вживання прийменників у таких усталених словосполученнях. Можливість вибору прийменника є не в усіх синтаксичних конструкціях.

Використовується ця можливість звичайно для підкреслення певного відтінку думки. Наприклад, напрям усередину чогось, перебування всередині чогось — при називанні транспортних засобів — позначається прийменником в (у): їхати у вагоні, зайти в каюту; вид транспортного засобу — без прийменника: поїздом, літаком, пароплавом або з прийменником на: на літаку та ін.

Деякі з паралельних конструкцій набувають специфічного значення саме в ділових текстах, наприклад: за звітний період — за увесь час, взятий разом, як одно нерозчленоване ціле; у звітний період — протягом певного часу, за який звітуються.

Окрім того, що такі прийменники створюють відтінки у значенні, вони ще й надають тексту певного стилістичного забарвлення. Наприклад, прийменники по лінії, з боку, в напрямку, з метою широко використовуються в діловому стилі і мають «канцелярське», тобто офіційне, беземоційне забарвлення.

У більшості випадків вибір прийменника визначається мовною традицією; він зумовлений також і конкретним текстом (лексико-граматичними зв'язками окремих слів, які сполучаються). Так, наприклад, конструкції з на типу на місцеві потреби — і для місцевих потреб різняться відтінками думки: на — вказує сферу вживання, для — мету. Серед трьох варіантів: протягом, на протязі, в протягу, коли мова йде про час, то традиційно віддається перевага першому.

Також традиційно закріпилося вживання прийменника проти в діловому мовленні із значенням «порівнюючи з чимось: Збільшити обсяг виробництва у 2 рази проти 2004 року. Якщо ж у реченні один з порівнюваних компонентів стоїть у вищому ступені, тоді прийменник проти не вживається (неправильно: Ярових посіяно на 20 га більше проти озимих; треба — ніж озимих, чим озимих).

Прийменник завдяки (він вживається з давальним відмінком: завдяки зусиллям колективу) має відтінок значення дякуючи; тому коли йдеться про причини, що заважають чомусь, він замінюється прийменником через. Прийменники в - на розрізняються не лише за змістовими відтінками (про що вже згадувалося), а й за традицією вживання, наприклад: вчитися в школі, технікумі, інституті, університеті та ін., але вчитися на курсах, на вечірньому відділенні інституту, на заочному відділенні університету та ін.; працювати в науково-дослідній установі, в школі, в колгоспі та ін.; але працювати на заводі, на підприємстві, на складі та ін.

Прийменник всупереч вживається лише з давальним відмінком (вживання з родовим відмінком — вияв незнання норм).

Серед поширених помилок можна назвати ще такі: 1. Відсутність прийменника, що створює двозначність (лист

організації — від організації? до організації?). 2. Повторювані прийменники можуть пропускатися при однорідних

іменниках, якщо останні мають однакову форму, близькі за змістом і не поширені означеннями. Проте повторення прийменника обов'язкове, якщо однорідні слова пов'язуються повторюваними або парними сполучниками, якщо прийменники при однорідних іменниках неоднакові, якщо однорідні слова з'єднуються протиставними сполучниками, якщо однорідні члени по-ширені залежними словами. Прийменники повинні повторюватися перед кожним однорідним членом, якщо є потреба логічно виділити кожне слово з тих, що перераховуються.

3. Не завжди чітко розрізняються такі конструкції: заготовлено кормів на кожну корову і надоєно молока від кожної корови (в останньому випадку часто

неправильно вживають на; такі помилки проникають і в газетні тексти). 4. Існує тенденція в усній мові скорочувати деякі прийменникові

словосполучення: замість на засіданні бюро, на збиранні буряків, на зборах правління та ін. звичайно говорять на бюро, на буряках, на правлінні та ін. Використання таких зворотів у мові документів небажане і недоречне.

5. Багато помилок виникає при т. зв. «вільному» (тобто не перевіреному за словником) перекладі усталених прийменникових конструкцій ділового стилю з російської мови на українську. А відмінності тут часом значні. Порівняйте:

Російська мова Українська мова по приказу за наказом согласно приказу згідно з наказом соответственно приказу відповідно до наказу по возвращении після повернення поставить в пример поставити за приклад (не в приклад) ввести в состав ввести до складу (не в склад) по указанию за вказівкою (не по вказівці) по всем правилам за всіма правилами (не по всіх

правилах) по инициативе з ініціативи (не по ініціативі) речь по вопросу промова в питанні (не промова по

питанню) несмотря на незважаючи на не глядя на не дивлячись на

В українській літературній мові до деяких російських словосполучень

цього типу існує не один, а кілька можливих варіантів відповідників. Це дає можливість вибирати найточніший, якщо між ними е смислова відмінність, найвідповідніший (залежно від синтаксичної будови речення) або зупинитися на традиційному в цьому виді документів:

Російська мова Українська мова по закону по закону, за законом згідно з законом получать по счету одержувати за рахунком, одержувати

згідно з рахунком по нашей инициативе з нашої ініціативи, за нашою

ініціативою отпуск по болезни відпустка через хворобу, у зв'язку з

хворобою по подозрению в чем підозріваючи в чому, маючи підозру,

що, за підозрінням в чому мероприятия по заходи щодо, для, до по март включительно до березня (по березень) включно с 2001 по 2004 год з 2001 по 2004 рік (до 2004 року); 6. Важкими для перекладу є, зокрема, російські конструкції з

прийменником по, які в українській мові перекладаються цілим рядом прийменникових і безприйменникових конструкцій, наприклад:

- конструкціями з прийменником по: кампанія по виборах, черговий по вокзалу, наказ по школі, різьба по дереву, по всій Україні, товариші по інституту, по можливості, спеціаліст по проектуванню шляхів тощо;

- конструкціями з прийменником за: за дорученням, за пропозицією,

за свідченням, за власним бажанням, за своїми масштабами, за способом, економіст за освітою тощо;

- конструкціями з прийменником з: з нагоди чого, з багатьох причин, дослідження з фізики, курс лекцій з аграрного питання, матеріали з питань економіки, з ініціативи, з примусу тощо;

- конструкціями з прийменником на: називати на ім'я та по батькові, схожий на смак, знати на вигляд, на мою адресу, на його бажання, на замовлення, на пропозицію, на вимогу тощо;

- конструкціями з прийменником у(в): викликати у службових справах, в усіх напрямках, комітет у справах роззброєння, у вихідні дні, а також у свята тощо;

- конструкціями з прийменником для: комісія для складання резолюції, гурток для вивчення тощо;

- конструкціями з прийменником через: через помилку, через неуважність, через непорозуміння тощо;

- конструкції з прийменником після: після повернення, після закінчення строку повноважень, після одержання документів, після розгляду чогось, після прибуття та ін.;

- конструкції без прийменника (з орудним відмінком іменника): повідомити телефоном, поштою; старший віком, величезний своїми масштабами; культура національна формою тощо.

Професійна і термінологічна лексика, її мовні і стилістичні функції

План 1. Загальновживана лексика і лексика обмеженого вживання. 2. Особливості використання термінологічної лексики в офіційно-діловому

стилі. 3. Терміни і номенклатурні назви. 4. Канцеляризми і сфера їх використання.

1. В усіх стилях і жанрах мови соціально й комунікативно найважливішою є

загальновживана лексика. Загальновживана лексика — слова й лексичні сполучення слів, якими

користується кожен, хто володіє певною мовою. Вони пов'язані з повсякденним життям усіх громадян, позначають такі

реалії, в яких кожен мовець щодня має потребу, і тому вони всім зрозумілі. До загальновживаної лексики належать: � назви осіб за родинною ознакою: мати, батько, син, дочка,родич та ін.; � назви осіб за найпоширенішою професією: учитель, лікар, студент,

директор і т. ін.; � назви осіб за типовими рисами характеру, іншими прикметами і

якостями: трудівник, працелюб, ледар, боягуз, сміливий, ледачий та ін.;

� назви частин тіла людини і тварин: голова, ноги, руки, роги, хвіст і т. ін.;

� назви сфер людської діяльності, галузей знань: філософія, математика, біологія, медицина і под.;

� назви найуживаніших знарядь праці: ніж, лопата, молоток, відро, ножиці т. ін.;

� назви найвідоміших абстрактних понять: боротьба, життя, смерть, любов, земля, небо тощо;

� назви типових явищ суспільного життя, природи: вода, сніг, дощ, тварина, говорити, їсти, спати, сьогодні, ніколи, один, десять і под.;

� назви предметів домашнього вжитку: хата, стіл, вікно, гривня та ін.; � назви народів, культур, мов: українці, французи, греки,римська

культура, французька і т. ін.; � найуживаніші прийменники, сполучники, частки, вигуки: з, від, до,

між, і, а, або, чи, о, ох та ін. Загальновживана лексика здебільшого використовується як стилістично й

емоційно нейтральна чи майже нейтральна, бо загальновживані слова зазвичай не містять оцінки, відображають не чуттєве, а логічне сприймання їх мовцями. Водночас і на загальновживані слова з усталеним лексичним значенням і гра-матичними ознаками може нашаровуватись значення виразно стилістичне, передусім емоційне. Слова йти, дощ емоційно нейтральні, але речення Пішов дощ можна вимовити не тільки з нейтральною розповідною інтонацією, а й з більшою чи меншою почуттєвістю (радістю чи смутком: Пішов дощ!), відповідно речення сприйметься не нейтрально, а емоційно. Отже, виокремлення в лексиці мови емоційно нейтральних загальновживаних слів (і наукових термінів) переважно умовне. Загальновживані слова окремо і особливо в реченні (Книга!, Сонце!) можуть набувати найрізноманітнішої емоційності.

Активний розвиток у XX ст. науки, техніки і культури спричинився до розвитку загальновживаної лексики, до ширшого, ніж раніше, використання її не тільки в нейтральному, а й у певному стилістично забарвленому, емоційному значенні. Слова, які спершу належали тільки до професійної лексики (радіо,

трамвай, лекція, конференція, ракета, атомна енергія, телебачення та ін.), стали загальновживаними.

Загальновживана лексика властива всім стилям літературної мови в їх писемній і усній формах, тому її називають міжстильовою. На фоні цієї лексики розпізнають шари незагальновживаної лексики.

Стилістично обмежена лексика. Увесь словниковий склад літературної

мови (частково і діалектного мовлення) становить загальновживана лексика і лексика стилістично обмежена (незагальновживана, або спеціальна).

У своєму повному вияві стилістично обмежена лексика охоплює всі слова й лексичні сполучення слів, які перебувають поза межами лексики загально-вживаної. В єдності всіх своїх шарів стилістично обмежена лексика найчисельніша, комунікативно й стилістично найрозгалуженіша.

Схематично можна виділити такі групи стилістично обмеженої нормативно-літературної лексики:

� професійно-виробнича, � офіційно-ділова, � науково-термінологічна, � побутова й емоційна та ін.

Кожна з груп незагальновживаної лексик має своє стилістичне забарвлення й використання. Водночас фонетико-граматичні й функціональні межі між ними не усталені, мінливі, проміжні, взаємодоповнювальні, стилістично чітко не розмежовані. Наприклад, загальновживане за радянських часів слово-термін процент тепер стало пасивним, тоді як слово відсоток функціонально активізувалось, перейшло до активного лексичного складу мови.

Професійно-виробнича лексика. Ця група охоплює дуже велику кількість слів, які властиві мовленню осіб певної професії. Це переважно назви знарядь і матеріалів праці, виробничих процесів, характерних для різних професій, спеціальностей. Наприклад, "лексеми оранка, сівба, боронування, угноєння, хімічні і мінеральні добрива, косовиця, обмолот тощо переважають у мовленні працівників сільського господарства, врубмашина, штрек, вуглекомбайн — у мовленні шахтарів, слова домна, мартен, вагранка частіше за інших використовують металурги, бетон, цегла, поверх, риштування — будівельники, вмикач, вимкнення струму, рубильник, високовольтна дуга — електрики, рея, камбуз, кубрик, такелаж, нордвест — моряки і т. ін.

Обсяг професійно-виробничої лексики швидко збільшується, уточнюється семантично в науковій, навіть у побутовій сфері, через що розгортається стилістично, функціонально. Терміновані професійно-виробничі лексеми нерідко наповнюються певними особистісними емоціями, зрозумілими багатьом учасникам розмови. Цю лексику дедалі ширше використовують в усному виробничому мовленні, у публіцистиці, в художній літературі тощо, напр.: Кожен з робітників так небагато виготовляє — гайку, болт, елерон, частину фюзеляжу, крісло для пілота, шасі... А всі разом — літак! (В. Собко).

Лексика професійно-виробничих галузей, маючи своєю основою минуле, активно створюється і в наш час.

Науково-термінологічна лексика. Однією з найчисленніших груп лексем у словниковому складі кожної сучасної розвиненої літературної мови, отже й української, є науково-термінологічна (наукова) лексика, яка обслуговує потреби загальнонаукового і галузево-наукового спілкування. Ця лексика відображає минуле і сучасне в науковому сприйманні людиною себе самої і всього навколишнього, зберігає вже пізнане людством для прийдешніх поколінь.

У науковій лексиці розрізняють такі основні шари:

— загальнонаукова лексика (іншомовна і українська). Це слова-терміни, які використовуються в усіх галузях знань, у виробництві, частково і в сучасному побуті освічених верств населення: аналіз, аналізувати, синтез, індукція, дедукція, клас, класифікація, класифікувати, демонстрація, експеримент, система, систематизація, аргумент, абстракція, теорія, аналогія; наука, дослідження, твердження, положення, практика, спостереження та ін.;

— науково-галузева (спеціальна) лексика. Розрізняють лексику філософську, етично-естетичну, психологічну, педагогічну, історичну, філологічну (мовознавчу й літературознавчу), математичну, фізичну, біологічну, медичну, сільськогосподарську, інженерно-технічну, будівельну та ін.

Нині в світі сукупно налічується понад 22 тисячі різних наук, їх розділів, професій, спеціальностей, і всі вони оперують певною кількістю розрізнювальних термінів.

Термінами є однозначні слова й сполучення слів. Це лексеми з точно визначеною семантикою. З поширенням наукових знань терміни все більше використовуються у мовленні, доповнюючи собою загальновживану лексику: трактор, комбайн, мотор, апарат, термометр, грип, переливання крові, суспільство, виробництво, шахта, вугілля тощо. Загальновживані слова, які використовуються у певних галузях знань, також сприймаються як терміни. Наприклад, слово корінь у біології — частина рослини, яка міститься в землі і якою рослина висмоктує з ґрунту воду з поживними речовинами. На основі первинного значення цієї лексеми сформувалися інші значення: корінь (слова) в лінгвістиці і корінь у математиці. Ці три семантично різні лексеми є омонімами. Слово «корінь» використовується і переносно: Вони [єзуїти] всьому злу корінь (Панас Мирний); Багато що в ній [статті] подобалося й Тарасові, особливо думки про єдиний корінь слов'янських народів (О. Іваненко).

Наукова лексика найповніше відображає всесвітній і національний прогрес, інтелектуальне зростання, оновлення, збагачення всіх народів.

Стилістична спроможність власне наукових лексем досить обмежена, проте не зовсім нейтральна, бо кожне слово може вживатись тропеїчно, переносно, забарвлюючись у таких випадках певною почуттєвістю, емоційністю.

Побутова лексика. Як і науково-термінологічна, побутова лексика становить одну з найпоширеніших груп у словниковому складі мови.

Побутову лексику часто називають специфічно-побутовою, її використовують у побутовій сфері життя людини. Елементами побутової лексики є назви деталей побуту (селянського, робітничого та ін.), найчастіше — назви одягу, їжі, предметів, меблів тощо.

У специфічно побутовій лексиці розрізняють кілька груп: - слова, поширені в побуті майже всіх груп населення: сніданок, обід,

постіль, стіл, шапка, віник, борщ, каша, підлога, стеля, коридор; - слова, які в минулому широко вживалися представниками окремих верств

населення, переважно сільськими мешканцями: свитка, кожушина, запаска, очі-пок, ослін, макогін, мисник.

Побутова лексика широко використовується в щоденному невимушеному, найтиповішому, наймасовішому усному спілкуванні, а також у багатьох творах ху-дожньої літератури, в публіцистиці.

Специфічно побутова лексика постійно поповнюється спеціальними назвами з різних галузей техніки, культури, напр.: телевізор, радіоприймач, холодильник, пральна машина, електром'ясорубка, овочерізка, газова плита, домашня бібліотека тощо.

Отже, побутова лексика стилістично різноманітна і життєво важлива, тому широко й часто використовується у мовленні усіх стилів мови, хоча, певна річ, з

неоднаковою частотністю в кожному з них. Емоційна лексика. Виокремлення в лексиці літературної мови емоційних,

емоційно-експресивних лексем здійснюється не за власне мовною ознакою, а за почуттєвою, тобто позамовною, ознакою. Номінативне словосполучення «емоційна лексика» є відносною термінологічною назвою, бо кожне слово (поле, вікно, зе-лений, читати тощо) може стати в певному реченні, контексті емоційним, набути виразної почуттєвості. Якнайбільшою мірою це залежить від суб'єктивно-ін-дивідуального враження, почуття, з яким конкретний мовець використовує певне слово в усному чи писемному мовленні.

Існують, однак, дві основні умови, за яких слова можуть ставати виразниками позитивної чи негативної емоційності, почуттєвості:

1) слово само по собі має таку індивідуальну сутність, яка дає йому змогу виражати певне почуття, емоцію. До них належать:

слова, яким властива органічна емоційність: позитивна (кохання, радість, здоров'я, щастя, дружба, відданість, щирість, веселий, чудовий, прекрасний, захоплюючий, порядний, радісно, весело, чудово) або негативна (ворог, ненависть, огида, погань, злість, злодій, боягуз, бандит, жахливий, огидний, мерзенний, зрадливо, противно);

похідні слова, в лексичне значення яких емоційність (позитивна чи негативна) привноситься афіксом (префіксом, суфіксом або обома цими частинами слів одночасно): земелька, земелечка, доземелечка, приземелечка, землиця, землище, землюга; носик, носатий, носач, носичок, носище, носюга; чорнявий, чорнявенький, пречорний, пречорненький, чорнище; вітерець, вітронько, вітрище; біленько, по-біленькому, білесенько, пребілий, пребілесенький;

слова дитячого мовлення, здебільшого позитивно забарвлені: цяця (іграшка), няня, кизя, ляля, паця (свиня), му-му (корова), ам-ам (їсти) тощо;

органічно поетичні слова: година (в значенні час, пора), звитяга, витязь, линути, мовити, кедр, кипарис, тополя, калина (як символи) та ін.

2) залежно від контексту (в писемному мовленні) або ж від конкретної ситуації (в усному мовленні) будь-яке емоційно нейтральне чи емоційно забарвлене слово може вживатись неоднозначно, набувати різної емоційності, навіть протилежної порівняно з тією, яка найчастіше об'єктивно (позаконтекстно й позаситуативно) йому властива. Так, прикметник смачний має значення «приємний на смак», однак у реченні Той борщ був такий смачний, що вербівські бурлаки, виголодавшись після дороги, через велику силу набивали ним пельку (І. Нечуй-Левицький) слово смачний сприймається з негативним, іронічним забарв-ленням. Слово милостивий із значенням «який виявляє милість» у реченні Отам-то милостивії ми Ненагодовану і голу Застукали сердешну волю Та й цькуємо (Т. Шевченко) має протилежне, негативне, осудливе, іронічне значення.

Отже, емоційна лексика сама собою, особливо ж у контексті, в певній конкретній життєвій ситуації, стилістично досить виразна, експресивна, що й дає змогу кожному мовцеві вдаватись до емоційної лексики за найрізноманітніших обставин мовлення і з певною комунікативно-стилістичною метою.

2. Офіційно-ділова лексика. Вона представлена словами, рідше — сполученнями слів, які найчастіше використовуються в писемному мовленні: в ділових паперах, у канцелярському спілкуванні, в урядових, державних актах, постановах (заява, оголошення, справа, акт, довідка, розпорядження та ін.). Офіційно-ділова лексика найбільшою мірою формує офіційно-діловий стиль мови.

Окремий шар офіційно-ділової лексики — це назви державних організацій, закладів і позадержавних (об'єднань за інтересами, віросповіданням, віком тощо): міністерства; партії, клуби, церкви та ін., а також і найменування осіб, які обіймають відповідні посади: Президент України, міністр; староста та ін.

Офіційно-ділова лексика широко використовується в усному мовленні (в діалогах і монологах), у державних установах, на виробничих підприємствах тощо. Частина ділової лексики стає загальновживаною.

Надмірне використання офіційно-ділової лексики поза типовими для неї сферами може надавати мовленню гумористичного, іронічного забарвлення. Отже, тільки у власне діловому мовленні ця лексика стилістично найдоречніша і комунікативно вмотивована. 3. Терміни – це цілком офіційні, прийняті й узаконені в певній галузі науки чи техніки позначення, назви понять, наприклад: муз. дієз, діатоніка,

валторна, глісандо, нюансування, колоратура, рапсодія, мейстерзингер, нотоносець, музикознавство, камерна музика,

локрійський лад, мелодичний мажор, паралельні тональності, струнні

інструменти і т.ін. Специфіка термінів зумовлена сферою функціювання термінологічних одиниць, а саме тим, що терміни є номінативними одиницями мови науки й техніки, а не одиницями природної мови загалом. Саме в науковій сфері мови терміни виконують свої основні функції: номінативну – назви класу спеціальних об’єктів чи їх ознак; сигніфікативну – позначення загального поняття, яке належить до системи спеціальних понять цієї галузі знання; комунікативну – передавання в часі і просторі спеціального знання та ін.

Основними ознаками, які можна використати у процесі виділення термінів у складі спеціальної лексики, є такі: 1) специфічність використання (кожний термін належить до спеціальної галузі знань); 2) функція називання поняття; 3) дефінійованість (наявність наукової дефініції); 4) точність значення (яка встановлюється дефініцією); 5) контекстуальна стійкість (значення терміна є зрозумілим без контексту і мало залежить від контексту); 6) стилістична нейтральність; 7) езотеричність (точне значення терміна відоме тільки спеціалістам); 8) конвенційність (цілеспрямований характер появи); 9) номінативний характер (термін – це зазвичай іменник або словосполучення на основі іменника); 10) відтворюваність у мовленні (яка є важливою для словосполучень)

Професіоналізми – це напівофіційні слова чи словосполуки, які частіше поширені в розмовному мовленні серед людей певної професії, спеціальності, але, по суті, не є строгими науковими позначеннями понять. Наприклад, муз. акустика (у значенні: 1) звуковідтворювальна

апаратура; 2) музика, яка виконується без використання електронних інструментів); муз. Апарат (у значенні:1) комплекс звуковідтворювальної апаратури; 2) магнітофон або плеєр); муз. Пилесмок (у значенні: гармонь, баян, акордеон) та ін.

Проблему співвідношення термінів і професіоналізмів у складі спеціальної лексики дискутують в мовознавстві упродовж тривалого часу, й однозначного вирішення цього питання немає й досі.

Слід зазначити, що на проблему співвідношення термінології та професійної лексики існують, принаймні, три погляди. Перший з них ототожнює

ці два поняття (М. М. Шанський, О. С. Ахманова). Другий – розмежовує професійну лексику й термінологію деякою

історико-тематичною рисою (М. Д. Степанова, І. І. Чернишова, В. М. Портянникова, Ф. Клуге, В. М. Жирмунський, О. М. Трубачов).

Третій погляд, констатуючи наявність значної спільної частини цих лексичних шарів, може пояснити й існування частин, які не збігаються (О. В. Калінін, В. М. Прохорова, Н. І. Фоміна, В. М. Серг’єв, Н. М. Медведєва, С. Д. Шелов).

Особливості, які допомагають відрізнити професіоналізми від термінів: 1) професіоналізми належать до ненормативної спеціальної лексики на

відміну від термінів, які є нормативною частиною спеціальної лексики наукової мови;

2) професіоналізми рідко подають у загальних та спеціальних словниках й існують переважно у сфері функціонування, на відміну від термінів, які фіксуються словниками і функціонують одночасно у двох сферах (фіксації та функціонування);

3) домінантною сферою функціювання термінів є письмове мовлення, а професіоналізми використовують переважно в усному, розмовному мовленні;

4) професіоналізми мають дещо ширшу сферу спеціальної діяльності; терміни ж можуть бути відомі навіть людям, не пов’язаним із окресленою професійною сферою;

5) професіоналізми виникають в умовах професійного спілкування як вторинні форми вираження і функціюють найчастіше як професійно-розмовні дублети офіційних термінів.

6) у професіоналізмах певної галузі системні зв’язки виражено меншою мірою, ніж у термінах;

7) професіоналізми характеризуються прагненням до виразності, образності, експресії, на відміну від термінів, які позбавлені конотації;

8) у професіоналізмах спостерігається менша, порівняно з термінами, спеціалізація словотвірних засобів;

9) у сфері професіоналізмів помітна тенденція до скорочення спеціальних виразів, які застосовують в професійному мовленні дуже часто; наприклад, у мовленні музикантів зустрічаються такі скорочення: клавішник (музикант, який грає на клавішному інструменті), ударник (музикант, який грає на ударному інструменті) і т.ін.

10) професіоналізми належать до периферії відповідної термінологічної системи, тимчасом як терміни належать до її центру.

Професійна лексика досить численна й неоднорідна. Обсяг і різноманітність професійної ненормативної лексики зумовлено особливостями формування та функціювання відповідної терміносистеми.

Номенклатурні позначення – це символічні, умовні назви словесно-буквеної чи цифрової структури, які спеціально створюються на базі термінів денотативного типу, наприклад: муз. медіатор MD 2, медіатор MD 3, камертон

TF-288/a, камертон PP-100, блокфлейта DSR-351, гітара HW 220, гітара HW

300 NS, звукознімач single SP-001, звукознімач humbucker LP-001, модель струни

Silver 203, модель струни 6C301 і т.ін. Треба підкреслити, що в термінознавчих працях упродовж багатьох

десятиліть неодноразово порушували й обговорювали питання про номенклатуру. Однак і досі лінгвістична теорія терміна не виробила єдиного погляду на сутність і місце цих номінативних одиниць у підсистемі спеціальної лексики.

Уперше поняття термінологія і номенклатура розмежував Г. Й. Винокур. Це розмежування вкоренилось у науці про мову, і з його невеликими

корективами поділяє більшість сучасних термінознавців. Г. Й. Винокур зазначав: Щодо номенклатури, то, на відміну від термінології, під нею треба розуміти систему абсолютно абстрактних й умовних символів, єдине призначення яких – дати максимально зручні з практичного погляду засоби для позначення предметів, речей без прямого стосунку до потреб теоретичної думки, яка оперує цими речами. При цьому, чому предмет названий так, а не інакше, для номенклатурних позначень більш чи менш байдуже, тимчасом як для терміна, який прагне мати осмислену внутрішню форму, це дуже важливе питання.

О.О. Реформатський, услід за Г. Й. Винокуром, розмежовує термінологію й номенклатуру, базуючись на тому, що номенклатурні слова – незліченні й етикетують об’єкти науки, однак вони безпосередньо не співвіднесені з поняттями науки, а терміни для кожної науки обчислювані й примусово пов’язані з поняттями науки, оскільки словесно відображають систему понять науки. Значення номенклатурних слів конкретніше й точніше, ніж значення термінів, номенклатурні слова можуть позначати предмети одиничні, а тому бути й власними іменами.

О. С. Ахманова, своєю чергою, пропонує таке визначення номенклатури у «Словнику лінгвістичних термінів»: «Номенклатура – сукупність спеціальних термінів-назв, які вживаються у цій науковій сфері; назви типових об’єктів цієї науки (на відміну від термінології, яка включає позначення абстрактних понять і категорій)».

Згідно з концепцією, яку розробив у термінознавстві В. М. Лейчик, номенклатура є проміжною ланкою між термінами і власними назвами. За його твердженням, терміни у плані змісту полярно протилежні власним назвам. На одному полюсі великого класу номінативних одиниць мови – класи предметів, загальні поняття про них і відповідно терміни; на іншому – унікальні предмети, одиничні поняття про них і відповідно власні назви. У плані вираження терміни й власні назви також мають значні розбіжності. Терміни здебільшого – це позначення класу предметів на основі виявлених загальних, причому суттєвих, їх ознак. Власні назви – це позначення унікальних предметів на основі виявлених несуттєвих, другорядних зовнішніх ознак. Третя відмінність термінів і власних назв полягає в тому, що терміни об’єднують в складну й розгалужену систему з ієрархічними відношеннями, а власні назви об’єднують в ряди, можуть виростати в систему, але дуже просту. Отже, терміни й терміносистеми, з одного боку, власні назви та їх набори, – з іншого, характеризуються специфічними особливостями плану змісту і плану вираження, перебувають на різних полюсах величезного класу номінативних мовних одиниць.

На думку В. М. Лейчика, до номенклатури можна віднести списки назв, виробів будь-якого підприємства, товарів будь-якого магазину, сортів і т.ін. Номенклатурні знаки, на відміну від ласних назв, не пов’язані з одиничними поняттями, а, подібно до термінів, є позначеннями загальних понять, але не будь-яких, а специфічних. Специфіка понять, які служать планом вираження номенклатурних одиниць, полягає в тому, що вони (ці поняття) обов’язково є членами ряду однорідних понять, які різняться несуттєвими, другорядними, зовнішніми ознаками. Як підкреслює В. М. Лейчик, існування одиничного номенклатурного знака неможливе, оскільки номенклатурна одиниця є членом системи – номенклатури.

Отже, згідно з концепцією В. М. Лейчика, номенклатурою можна назвати систему позначень класів предметів, які належать до однорідного ряду, на основі свідомо вибраних несуттєвих зовнішніх ознак цих предметів. Планом змісту номенклатурних одиниць, як і термінів, є загальні поняття, а планом вираження, як і власних назв, служать несуттєві часткові ознаки. У цьому сенсі можна

твердити, що номенклатура є проміжною зв’язковою ланкою в низці номінативних одиниць – між термінами і власними назвами.

Отже, основними ознаками номенклатурних знаків, або номенів, які допомагають виділіти їх у складі спеціальної лексики, є такі:

1) номени співвіднесені з поняттями через терміни і функціюють у спеціальній комунікації внаслідок існування відповідних термінів, причому співвіднесені не з будь-яким поняттям, а з таким, яке є показником класу;

2) вони є власними назвами або посідають проміжну позицію між термінами і власними назвами;

3) номени входять до такої системи, яка належить до найпростіших і є переліком однорідних понять, які лежать на одному рівні абстракції і відображають класи однорідних предметів;

4) вони є нижчою ланкою спеціальної лексики в тому сенсі, що розуміння їх неможливе без співвіднесенності з іншими термінологічними одиницями;

5) номени мають підсилену денотативність і конвенційність внаслідок того, що вони є результатом штучної номінації, призначеної для найменування спеціальної діяльності людини;

6) номенклатурні найменування характеризуються смисловою похідністю і вторинністю;

7) номенклатурні позначення перебувають на периферії відповідної терміносистеми, на відміну від термінів, які належать до її центру;

8) номени не фіксуються словниками та існують лише у сфері функціонування;

9) номенклатурному найменуванню, яке характеризує предмет, відповідає опис, який містить ознаки цього предмета, тимчасом як терміну відповідає дефініція, яка відображає істотні ознаки поняття.

Слід додати, що номенклатура кожної галузі знання й діяльності утворюється своїми особливими прийомами і визначається значною мірою екстралінгвальними причинами.

4. Одним із джерел забруднення літературної мови є словесні штампи — слова і

вирази, позбавлені образності, часто й одноманітно повторювані без урахування контексту, які збіднюють, знеособлюють мову. В основі таких виразів часто лежить якийсь образ, але цей образ унаслідок частого вживання втратив свою оригінальність. Наведемо приклади словесних штампів, які міцно утвердилися в мові засобів масової інформації: творча співпраця, люди в білих халатах (лікарі), рідке золото (нафта), чорне золото (вугілля), за рахунок підвищення продуктивності праці, набути широкого розмаху, піддати різкій критиці, приділяти найсерйознішу увагу, активна підтримка громадськості, викликає занепокоєння стан справ, висвітлити цілий комплекс проблем, набула гостроти ситуація, пом'якшити гостроту проблем, відбувся предметний обмін думками, працювати на педа-гогічній ниві.

У розповідях про сучасного керівника підприємства, який має успіхи у роботі, не обійдеться без висловів типу: людина невтомної енергії, має організаторські здібності, пройшов всі сходинки службової кар'єри, талановитий керівник, реалізує новаторський підхід дороботи, людина високих професійних якостей, має високий авторитет серед колег, знаходить спільну мову (з), на посаді ... виявив себе мудрим господарником, ініціативним керівником-організатором, постійно перебуває у творчому пошуку, бере курс на людський фактор. А підприємство, очолюване цим керівником, характеризуватиметься таким чином: вийшло на передові рубежі вітчизняної економіки, випускає продукцію широкої номенклатури, робить вагомий внесок (у), колективом наполегливо вирішуються питання галузі.

Навички писати штампами людина може набути ще в школі. Читаючи твір сучасного школяра, ми обов'язково натрапимо на вирази: "автор яскраво зображує", "яскравим образом

твору є", "незабутнє враження справив на мене", "образ героя виховує в нас такі якості, як" тощо. Із штампованих знеособлених фраз часто складається привітання: бажають звичайно творчих успіхів у роботі, міцного здоров'я, сімейного благополуччя тощо.

Стандартизація мовних засобів є однією з особливостей офіційно-ділового стилю. На лексичному рівні ця риса виявляється у використанні канцеляризмів, тобто слів, словосполучень, виразів, які вживаються у ділових паперах як стійкий шаблон, трафарет для висловлення часто повторюваних думок, як-от: реалізація завдань, контроль за виконанням завдань покласти (на), підвищення ефективності заходів, набути розвитку, приділити особливу увагу, вжити термінових заходів, здійснювати контроль за дотриманням (чогось), прийняти до виконання. Стандартизовано звучать вислови із книжними прийменниками з метою, у відповідності до, у справі, зважаючи на і под., наприклад: з метою посилення контролю, відповідно до чинного законодавства, з боку керівництва, у справі підвищення добробуту, зважаючи на особливості виконання проектно-кошторисних робіт, у разі сплати комунальних послуг, оформлення на підставі заяв.

Закріплені в діловому мовленні формули сприймаються однозначно, отже, допомагають лаконічніше та точніше передати певний зміст. Існування "заготовок" полегшує створення документа і сприйняття інформації, а отже, в цілому сприяє результативності офіційного спілкування. Саме тому стандартні фрази у діловому стилі є функціонально доречними. Необхідно, однак, і в межах ділового стилю визначати доцільність використання канцеляризмів. Наприклад, в усному діловому мовленні або в деяких видах службових листів (привітаннях, запрошеннях) надмірне вживання стандартних фраз знижує ефективність спілкування.

Негативним явищем є проникнення канцеляризмів у публіцистичну та розмовну мову, шаблонні фрази збіднюють її, роблять сухою, мертвою, важкою для розуміння, надають казенного звучання. Таке явище отримало назву канцеляриту.

Термін "канцелярит" винайшов відомий російський дитячий письменник, справжній цінитель слова К. Чуковський. У своїй книжці "Живой как жизнь", присвяченій проблемам російської мови, він робить висновок про поступове розширення сфери функціонування канцелярських висловів, зокрема про засилля їх у розмовно-побутовій мові. Письменник на яскравих прикладах демонструє, як штучне перенесення засобів одного стилю в інші робить спілкування людей сухим, безбарвним, неживим. К. Чуковський виявив явище канцеляриту у російській мові, але це явище притаманне будь-якій із сучасних мов. Тож не можна не прислухатися до застережень, зроблених письменником. Навіть у перекладі українською мовою приклади канцеляриту, які спостеріг К. Чуковський, є досить красномовними. Наведемо фрагмент із згадуваної книжки "Живой как жизнь":

"Я чув на власні вуха, як один відвідувач ресторану, бажаючи замовити собі свинячу котлету, сказав офіціантові без тіні посмішки:

— А тепер загостримо питання на м'ясі. І як один дачник під час прогулянки в лісі дбайливо запитав у дружини: — Тебе не лімітує плащ? Звернувшись до мене, він відразу повідомив не без гордості: — Ми з дружиною ніколи не конфліктуємо! Причому я відчув, що він пишається не лише відмінною дружиною, але й тим, що

йому доступні такі слова, як конфліктувати, лімітувати. Ми познайомилися. Виявилося, що він ветеринар, зоотехнік і що під Харковом у

нього є чи то город, чи то сад, у якому він дуже любить поратися, але служба відволікає його.

— Фактор часу... Нічого не поробиш! — знову похизувався він культурністю своєї мови.

Із таким франтівством я зустрічаюся буквально на кожному кроці. У потязі молода жінка, розговорившись зі мною, вихваляє свій будинок у підмосковному колгоспі:

Щойно вийдеш за хвіртку, одразу ж зелений масив! У нашому зеленому масиві так багато грибів та ягід. І видно було, що вона дуже пишається собою за те, що в неї така "культурна мова".

Та ж гордість почулася мені в голосі одного незнайомця, що підійшов до мого друга, який ловив рибу в сусідньому ставку, і, явно хизуючись високою "культурністю мови", запитав:

Яких заходів вживаєте ви для активізації клювання? Стережу індивідуальних свиней! — сказав мені років десять тому один бородатий

пастух. Якими б різними не були ці люди, їх об'єднує одне: усі вони вважають правилом

гарного тону якомога частіше вводити до своєї мови (навіть під час розмови один з одним) слова й звороти канцелярських паперів, циркулярів, реляцій, протоколів, доповідей, повідомлень, рапортів.

Дійшло до того, що багато хто з них при всьому бажанні не може висловлюватися інакше: так глибоко загрузли вони у своєму департаментському стилі.

Юнак, проходячи повз сад, побачив біля хвіртки п'ятирічну дівчинку, що стояла і плакала. Він ласкаво нахилився над нею і, на мій подив, сказав:

— Ти з якого питання плачеш? Почуття в нього були найніжніші, але для вираження ніжності не знайшлося

людських слів". Яскравий взірець канцеляриту наводить відомий український письменник В. Дрозд у

"Повісті про Сластьона". Небезпідставно сам автор назвав Йосипа Македоновича Сластьона майстром бюрократичного жаргону. Поспостерігаймо за мовою цього селянина, якого (за його власними словами) було "мобілізовано начальством у колгоспну номенклатуру". Ось кілька прикладів виступів Сластьона перед односельцями: " — Шановні товариші, розгортання фронту будівельних робіт гальмується з причини недостатнього забезпечення начальника по будівництву службовим транспортом. Хоч на даних етапах будівництво — вирішальний фактор у колгоспі, я поставлений в умови пішохідні і на попутних. Народ неправильно ці питання зрозуміє, і спостерігатиметься обмаль авторитету"; "— Окультуримо наш будівельний колектив і піднімемося дружно на вищий рівень, щоб усі за нами ішли в ногу"; "— Ми угорі постановили усі сили бригади кинути на тік, бо наближаються жнива, а тік не готовий до збиральної кампанії, треба негайно довести його до потрібної кондиції, піднять це питання на рівень сучасних завдань і ще вище".

Будь-яка думка, висловлена Сластьоном, набуває офіційного звучання. Затримку із будівництвом погреба він пояснює замовникові (своєму односельцеві) таким чином: "Я заслужений дружинник, за порядком на кутку і в ширших масштабах відповідаю, а ти підходиш до мене критично і недовір'ям підриваєш авторитет! У мене такий принцип: дав слово — виконай! А затримка вийшла, бо я теорію вивчав, як погреби робити, реалізацію ж намітив на завтра". Коли ж після закінчення роботи замовник відмовляється влаштувати мітинг, Сластьон емоційно-бюрократично висловлює своє обурення: "— Я тобі погріб робив, як на виставку, як високому начальнику, хоч ти — ніхто, сірий. Позаяк на всіх етапах я борюся згідно з вищими вказівками за якість. А ти не захотів святкового феєрверка для моєї залюб-леної душі організувать. Бо я люблю, щоб бути на видноті і увазі громадськості".

Сластьон постійно працює над собою, за його словами, "підвищує культурний рівень". Ось як він оповідає про свої спроби освоїти музичне мистецтво: "— Я самостійно, по самовчителю штурмую вершини музики і чекаю од вас як спеціаліста високого класу по-мочі"; «Сьогодні планую сто разів "Сонце низенько", грав до першої години ночі, але план музпрограми виконав на сто процентів: по дев'яносто разів — "Краков'як" і "Місяць на небі", а також додатково вивчив слова двох сучасних пісень на тему дня. .. .Планую в скорому майбутньому персонально писати слова пісень і створювати музику на тему будівельних робіт і про виконання планів будівельниками колгоспу".

Не менш оригінально сформульовано й бажання навчитися грати у більярд чи просто піти на полювання: "— Хочу до тебе в науку — штурмувать вершини культури шляхом більярду"; "З метою дальшого окультурення на предмет руху вперед по довжності мушу стати на рівень мисливських завдань...»

В. Дрозд відзначав, що "сластьонівську" мову ("своєрідну бюрократичну" феню) він не вигадував, вишукував письменник "перлини" такого стилю у виступах на різних зборах,

де можна було почути: "Спад надоїв пішов донизу. Знаємо наші недостатки на сьогоднішнє сьогодення, працюємо над ними. Стратегію прискорення взяли на свої плечі. Завдання ми знаємо, але я настроєна їх повторити... Різко перебудуватись і одержати високу продуктивність тваринництва, ставши на інтенсивний шлях розвитку. Ми осилимо питання про перебудову та інтенсифікацію, зрозумівши його раз і назавжди."; "Деякі керівники повільно перебудовуються у дусі часу. Без потрібної відповідальності, інертно, тобто слабо перебудовуємося. Мало в нашій роботі оперативності, мало сучасного партійного мислення. В процесі перебудови не слід забувати про людину, але головна мета перебудови та ж, яка ставилася раніше, тобто економічна, виробнича.".

Насичені штампами тексти не викликають емоцій та почуттів, вбивають живий інтерес у читачів чи слухачів. Саме в цьому полягає їхній шкідливий вплив. Відомий мовознавець Б. Головін радить:

"Для того щоб такого впливу не було, для того щоб його подолати, необхідна боротьба зі словесним стереотипом, а вона має підтримуватися не лише вивченням мови, її виражальних можливостей, але й активною роботою думки і почуттів авторів мови: дуже часто словесні стереотипи залишаються неподоланими через властиве чималій кількості людей ледарство думки і душевної байдужості: чи не однаково, як сказати, лише було б, як дозволено...".

Шлях до очищення мови від канцелярського мовного стереотипу лежить через розвиток у мовців чуття живого, незаштампованого слова.

Вступ. Предмет і завдання курсу «Стилістика ділового мовлення».

Поняття і категорії стилістики. Норми сучасної української літературної

мови.

План. 1. Предмет і завдання курсу «Стилістика ділового мовлення». Місце предмет і

його зв'язок з іншими науками. 2. Стилістика мови і стилістика мовлення. 3. Основні поняття стилістики. 4. Поняття «мовна норма». Види норм. 5. Культура мовлення.

1. Стилістика - це розділ мовознавства, що вивчає стилі літературної

мови та мовні засоби, які створюють їх особливості. Назва стилістика (лат.stilus, stylus, від гр. stylos- паличка для письма)

утворилася від слова стиль, яким у стародавні часи та середні віки називали загострений стрижень з кісті, метала чи дерева, що ним писали на воскових дощечках або берестині.

Стилістика — розділ мовознавства й літературознавства (поетики), що вивчає функційно-стильові засоби мови та їхнє застосування з погляду норм, їхніх варіантів (нормативна стилістика) і відхилень (літературна стилістика) в синхронному й діахронному (історична стилістика) перекрої. Основний предмет вивчення — стиль в усіх мовознавчих значеннях цього терміна (індивідуальна манера виконання мовленнєвих актів, функціональний стиль мовлення, стиль мови тощо). Стилістика також досліджує еволюцію стилів у зв'язку з історією літературної мови, мову художнього твору в її еволюції, експресивні засоби мови, фігури та тропи.

Основні завдання стилістики

Основні завдання, які стоять перед тими, хто хоче засвоїти курс стилістики сучасної української мови, зосереджуються на двох її планах: теоретичному і практичному. В теоретичному плані завдання зводяться до розв'язання основних проблем, що стоять перед стилістичною наукою. До них належать:

визначення основних понять стилістики (стиль, стиль мови і стиль мовлення, функціональний стиль, стилістичне значення, стилістичні ресурси, стилістична норма);

розробка основних принципів та критеріїв класифікації і внутрішньожанрової диференціації стилів;

дослідження витоків, формування і становлення основних етапів розвитку функціональних стилів української літературної мови;

з'ясування таких питань, як мовленнєва системність стилів, співвідношення функціональних стилів і форм мовлення, взаємодія стилів і їх цілісність;

виявлення об'єктивного і суб'єктивного (індивідуального) в стилі, закономірностей функціонування мови у різних сферах спілкування;

характеристика стилістичного матеріалу в аспектах синхронії і діахронії, парадигматики і синтагматики;

виявлення в стилістиці української мови співвідношень інтралінгвістичиого і екстралінгвістичного порядку, співвідношень націоиально-специфічних стилістичних рис та інтернаціональних.

Виражально-функціональний аспект мовних одиниць залежить від їх матеріальної природи, мовної якості, тому з розвитком і поглибленням наших

знань про мовні одиниці, їх системні якості розширюються й уточнюються і наші знання про їх стилістичні ознаки і можливості.

Розв'язання теоретичних завдань дасть основу для вирішення практичних завдань, до яких належать:

оволодіння стилістичною системою сучасної української мови, тобто глибоке, усвідомлене вивчення мовцями стилістики ресурсів і функціональної стилістики української мови;

вироблення у мовців умінь визначати стильові і жанрові мовні ознаки текстів;

вироблення вмінь помічати й оцінювати стилістичні ефекти в тексті та виявляти стилістичні засоби, за допомогою яких вони досягаються;

ознайомлення зі стилістичними прийомами і способами використання мовних одиниць відповідно до умов і цільової настанови;

вироблення у мовців умінь оцінювати стилістичні можливості наявних мовних одиниць;

закріплення стилістичних навичок мовців шляхом конструювання стилістично довершеного тексту;

оволодіння стильово-жанровим текстотворенням; піднесення культури творчого, професійного і щоденного побутового

мовлення; розвиток мовного чуття і мовного смаку.

З усіх лінгвістичних дисциплін стилістика найтісніше пов'язана з

психолінгвістикою — наукою, що вивчає основи мовленнєвої діяльності людини, психологію мовлення, механізми породження і сприймання мовлення. Цей зв'язок виявляється в тому, що і психолінгвістика, і стилістика, маючи кожна свій предмет дослідження, повинні постійно тримати в полі зору не тільки мовлення, а й того, хто його породжує, враховувати тип мовця, а також того, на кого розраховане мовлення, хто його сприймає чи повинен сприйняти, тобто тип слухача, співбесідника.

Стилістика орієнтується на добірне, зразкове мовлення, а отже, гарне, і в цьому плані вона тісно пов'язана з естетикою. Стилістику з певною мірою умовності можна назвати естетикою мови.

Естетика глибоко проникає в спосіб нашого життя, щоденної праці, поведінки і, звичайно, мовного спілкування. Зробити щоденне спілкування точним, досконалим за змістом і мовною формою допомагає стилістика. Однак вона має ще й суто естетичне завдання — вивчати мистецтво слова і пропагувати його. Мова у кращих її зразках сама є мистецтвом і спроможна справляти художньо-естетичний вплив, формувати мовні смаки, виробляти норми.

Стилістика української мови допомагає глибше пізнати матеріальну природу і суспільну сутність мови, зв'язок структурного і функціонального аспектів, особливості формування і тенденції розвитку функціональних стилів української літературної мови. Вона досліджує і показує світові невичерпну виражальну силу мови, її художньо-естетичну цінність, її віковічні надбання. З усіх лінгвістичних дисциплін тільки стилістика зосереджує увагу на тому, що можливості творчого використання мови закладені уже в ній самій. Проте реалізація її творчих можливостей залежить і від мовотворчої здатності мовця, від розвитку його особистості і багатства культури. В тому, що називається мовленням, текстом, постійно взаємодіють логічні, психологічні і лінгвістичні начала. Стилістика тримає в полі зору не тільки мову, а й мовців: тих, хто говорить, і тих, для кого говорять.

2. Терміни «стилістика мови» і «стилістика мовлення» треба розмежовувати, як і терміни й відповідні їм реалії «мова» і «мовлення».

Наукові підвалини для розмежування цих лінгвальних явищ заклав відомий німецький лінгвіст, основоположник теорії загального мовознавства Вільгельм фон Гумбольдт (1769—1835). Кожне мовлення, на його думку, суб'єктивне, але передусім — об'єктивне і тому всім зрозуміле.

В україністиці терміни «мова» і «мовлення» широко усталились тільки у 80-ті роки XX ст. Цьому вагомо сприяла праця сучасного російського лінгвіста Олексія Леонтьева (нар. 1936) «Язык, речь, речевая деятельность» (1963) і дослідження методичного спрямування українського мовознавця-психолога І. Синиці, автора книги «Психологія усного мовлення учнів» (1984). У 1965 р. вийшла його праця «Психологія писемної мови учнів» (мало б бути «мовлення», а не «мови»).

Явища «мова» і «мовлення» не протиставні одне одному, але й не тотожні. Співвідношення між мовою і мовленням — це співвідношення загального (мови) і часткового (мовлення). У цьому співвідношенні мова є провідним і регулюючим началом, бо мовлення індивіда витворюється під впливом мовлення колективу, бере початок від уже наявної мови і тому є вторинним явищем. У мовленні конкретно виражається мова — у формі усної розмови або в записаному тексті. Мовлення — це суб'єктивний вияв мови, який піддається дослідженню значно важче, ніж мова, що являє собою абстрактну систему своєрідних знаків. В

У розрізненні понять «мова» й «мовлення» цілком очевидна не тільки теоретична, а й практична потреба.

Наприклад, лікують не дефекти мови (їх немає), а дефекти мовлення окремих носіїв мови. Учителі формують культуру мовлення учнів. Прийнято також говорити чи писати про логічність та емоційність мовлення дикторів радіо, телебачення, артистів, учителів тощо. Тільки мовлення буває логічним, точним або ж алогічним, неточним, зрозумілим чи незрозумілим, образним, доречним, тихим, напівтихим, голосним, дуже голосним, стислим, тривалим і т. ін. Скільки мовців — стільки й індивідуальних, певною мірою неповторних мовлень.

Кожна з «живих» літературних мов є спільною для певного народу (або зрідка для двох чи й кількох народів, націй): українська — для українців, французька — для французів і т. ін. У кожній розвиненій мові сотні тисяч або й мільйони слів, ще більше властивих їм лексичних значень, морфологічних форм. Зі смертю людини припиняється існування її мовлення (лише частково воно може зберегтися в записах: у книжках, статтях, листах померлого або на магнітній плівці, лазерному диску тощо), але зберігається мова, бо вона — явище всенародне.

Отже, поняття «мова» й «мовлення», а відповідно і «стилістика мови» й «стилістика мовлення», відрізняються одне від одного.

Стилістика сучасної української літературної мови. Цей термін засвідчує високий рівень виражальних і зображувальних засобів нашої мови (лексичних, фонетичних, граматичних), а на цій основі також і рівень її стилістичних ресурсів, функціональних можливостей, відшліфованість, усталеність усіх мовних форм, їх обов'язковість для всіх носіїв української літературної мови. Стилістика мови — це стилістичний матеріал мови в межах усіх її стилів і жанрів, відпрацьованість стилістичних функцій кожної мовної одиниці; її здатність виражати весь комплекс думок і почувань, у яких мають потребу всі, хто послуговується українською мовою.

Стилістика сучасного українського літературного мовлення. Вона становить теорію і практику найраціональнішого — усного й писемного — вживання мовних одиниць із тими функціями, які закріпились за ними в системі літературної мови.

Стилістика мовлення — найтиповіше, зразкове, нормативне й комунікативно доречне використання мовцем, українським етносом усього того, що позначається терміном «стилістика української літературної мови».

Стилістика українського (за національною ознакою) мовлення реалізується в нормативному мовленні передусім тих, хто володіє усталеною технікою користування українською мовою в її літературно-нормативному вияві. Індивідуальні особливості мовлення завжди несуттєві, вони лише відрізняють мовлення однієї особи від мовлення іншої і не повинні ускладнювати взаємного розуміння, отже, й повноцінного спілкування.

Стилістика мови (мовних одиниць) вивчає стилістичні ресурси всіх мовних рівнів: лексики, фразеології, морфології, синтаксису

Стилістика мовлення (функціональна) вивчає стилі мовлення – розмовний і книжні (науковий, публіцистичний, офіційно-діловий, художній); загальні ознаки стилю:

� функцію висловлювання (спілкування, повідомлення); � завдання мовлення, мовленнєву ситуацію, тему й форму висловлювання; � стильові риси (образність – відсутність образності, емоційність – нульова

емоційність); � мовні засоби (фонетичні, лексичні, словотвірні, морфологічні, синтаксичні).

Стилістика художньої літератури досліджує взаємодію літературної мови і різних стилів художньої літератури в історичному розвитку. Сюди належить стилістика індивідуального мовлення (стилю) письменника або окремого твору.

Стилістика як наука про стилі мовлення включає і явище синонімії, що охоплює не тільки лексику, а й граматичну будову мови. До стилістичних засобів належать багатозначні слова, слова з переносним значенням, омоніми, антоніми.

Емоційно-експресивне забарвлення мовних явищ – теж невід’ємний компонент стилістики. Емоційно-експресивні елементи невіддільні від явища синонімії, оскільки вони характерні для окремих синонімічних варіантів як засіб вираження їх стилістичної функції (наприклад, губи – стилістично нейтральне слово, уста – має відтінок урочистості).

Стилістика пов’язана з культурою мовлення. Стилістику й культуру ділового мовлення єднає спільне завдання – збагатити мовлення кожної людини, зробити його кращим, змістовнішим, правильнішим; без систематизації й узагальнення знань зі стилістики не можна навчити студентів варіативно висловлювати думку з добором стилістично доцільних мовних засобів.

3. Основними поняттями стилістики є: стиль, мовний стиль, теоретична і

практична стилістика, загальнонародна мова і літературна мова. Мовний стиль – це сукупність мовних засобів, вибір яких зумовлюють

зміст, мета і ситуація мовлення. Кожна галузь знань, отже й стилістика, послуговується неповторно-

індивідуальною теорією і мовленнєвою практикою. Нерідко простежується така невмотивована реалія: йдеться про вживання слів-означень «теоретична» і «практична» до пояснювального (означуваного) слова «стилістика».

Умотивованим видається запитання про можливість або тільки теоретичної стилістики, яка б оперувала лише певною лінгвістичною теорією і зовсім не послуговувалась би при цьому конкретними фактами конкретної мови, або тільки практичної стилістики, тобто лише сукупності різнотипних мовних одиниць певної мови (без трактування властивих їм функцій). Немає стилістики суто теоретичної чи суто практичної, бо вона становить єдність певної мовности-лістичної теорії і практики. Така єдність наявна в усіх науках і їх розділах. Вона

діалектична, тобто внутрішньо нерозривна. Тільки із спеціальною, переважно навчальною, метою можна вдаватись до термінологічних номінацій типу практична стилістика, як і практична фонетика, практична морфологія чи теоретична стилістика, теоретична фонетика іт. ін. Будь-яка конкретна галузь знань, отже й стилістика, становить теоретично-практичний набуток і таку ж неповторну, індивідуальну важливість.

Загальнонародна українська мова охоплює сукупність усіх слів, усіх особливостей вимови людей, що користуються нею.

Літературна мова — це мова державних, громадських i політичних установ та організацій, шкіл, науки, преси, художньої літератури, театру, радіо, кіно i всіх галузей життя. Це форма національної мови, що має певні норми в граматиці, лексиці, вимові.

4. Упродовж віків випрацьовувалися певні нормативні правила та засади,

які стали визначальними й обов'язковими для сучасних носіїв літературної мови. Головною ознакою літературної мови є унормованість, для якої обов'язкова

правильність, точність, логічність, чистота і ясність, доступність і доцільність висловлювання. Будь-яке мовне явище може виступати мовною нормою. Взірцем унормованості може бути звук і сполука звуків, морфема, значення слова і його форма, словосполука й будь-яке речення. Але слід пам'ятати, що мовна норма — категорія історична, оскільки змінюється разом із розвитком суспільства.

Сукупність загальноприйнятих, усталених правил, якими керуються мовці в усному та писемному мовленні, складає норми літературної мови, які є обов'язковими для всіх її носіїв.

Мовні норми Реґулюють правильність Приклади

графічні передавання звуків на письмі робочі, а не робочи; чотирма, а

не чотирьма

орфографічні

написання слів згідно з чинним правописом

гніт у діжці — ґніт у гасовій лампі; феєрверк, а не фейєрверк; фін, а не фінн; на-гора, а не нагора

лексичні слововживання у властивих їм значеннях відповідно до змісту на сучасному етапі

надійшло, а не прийшло повідомлення; настала, а не наступила зима

морфологічні уживання морфем найперший, а не самий перший;

протягом, а не на протязі року

синтаксичні

керування, узгодження, поєднання і розміщення слів, речень

Повідомлення надіслані за при-значенням, а не За призначенням повідомлення надіслані; кабінет завідувача кафедри, а не кабінет завідуючого кафедри

стилістичні відбору мовних складників відповідно до умов спілкування

Він кваліфікований працівник, а не він добрий роботяга

пунктуаційні уживання розділових знаків, коли вони змінюють/ спотворюють зміст вислову

Заборонити, не можна дозволити Заборонити не можна, дозволити

Ці правила оберігають літературну мову від проникання до неї суржику, сленгу, діалектизмів і всього того, що може розхитати, спотворити її структуру.

Існують своєрідні мовні табу, які не можна порушувати: лексико-фразеологічні — їх порушення переформатовує значеннєве

наповнення слів і нерозкладених словосполук: спотворення значень слів, заміна компонентів стійких словосполук;

фонетичні — їх порушення утруднює вимову: збіг декількох приголосних, зіяння, зсув наголосу;

морфологічні — їх порушення утруднює словозмінні парадигми: спотворювання у відмінкових формах, аномальне ступенювання;

синтаксичні — їх порушення ламають нормативну забудову мовних словосполук і речень: заміна звичайного порядку слів у реченні, пропуск семантичного ядра, змішування прямої та непрямої мови;

орфографічні — їх порушення суперечить вимогам сучасного правопису: відкидання великої літери, довільне її використання, відмова від дефісів;

пунктуаційні — їх порушення не відповідає чинним правилам уживання розділових знаків: заміна позиції знака, повне або часткове нехтування засобами пунктуації.

5. Культу́ра мо́влення — це дотримання сталих мовних норм усної і

писемної літературної мови, а також свідоме, невимушене, цілеспрямоване, майстерне вживання мовно-виражальних засобів залежно від мети й обставин спілкування.

Наука про культуру мови — окр. галузь мовознавства, яка, використовуючи дані історії української літературної мови, граматики, лексикології, стилістики, словотвору, виробляє наук, критерії в оцінці мовних явищ.

Культура мовлення оцінюється щодо точності, ясності, виразності, стиліст. вправності, майстерності мовця у використанні лексичних, граматичних синонімів, у доборі варіантів висловлювання тощо. Існують, зокрема, синтаксичні засоби увиразнення ораторської мови — риторичні питання, звертання до слухачів, різноманітні форми діалогізації мови, які надають оратор. стилеві емоційності, невимушеності, жвавості. Висока К. м. означає володіння стиліст, багатством мови, уникнення у мовній практиці газетних штампів, канцеляризмів, діалектизмів, досягнення такої усної і писемної форми спілкування, яка б найповніше, найточніше передавала зміст думки. Мовні стереотипи, недбалість у висловленні — це бідність думки. Культура мови безпосередньо пов’язана із станом нормування, кодифікації літературної мови, відбитим у словниках, граматиках, практичних курсах мови. Культура усної мови — це традиції усного спілкування освічених кіл суспільства, багатого на варіанти порівняно з культурою писемної мови.

В культурі мовлення виділяють: � правильне мовлення; � мовна майстерність.

Правильне мовлення - це додержання усталених мовних норм української літературної мови.

З цієї точки зору мова може розцінюватися як правильна (норма), так і неправильна (помилка).

Мовна майстерність - це володіння здатністю, використовуючи мовні норми, вибирати із можливих варіантів найбільш вдалий для викладення у мовленні чи на письмі своїх думок та відношень.

Яскравими прикладами мовної майстерності можуть служити художні твори видатних українських письменників.