3Коліжанка

ЗІРКОВЕ ІНТЕРВ'Ю

“Якщо я не хочу втратити людину, то

боротимуся за неї”Із Анною, вродливою дівчиною і неймовірно цікавою співрозмовницею, ми зустрілися у кав’ярні неподалік “Вернісажу”, щоби поспілкуватися про театр, професію актора та життя і

творчість загалом. Якось непомітно легка бесіда переросла у

розмову тривалістю декілька годин. Офіціант приніс уже третє горнятко

кави, а теми, які хотілося обговорити, все не

вичерпувалися. Мушу зізнатися: “взяти інтерв’ю”

мені не вдалося. Зате вдалося попити доброї кави, чудово

провести час, вдалося по-дружньому поспілкуватися із

пристрасною кавоманкою, полтавчанкою за походженням, але

львів’янкою за покликанням, акторкою Національного академічного українського драматичного театру ім. Марії

Заньковецької Анною Матійченко.

“Якщвтратити л

боротим

Із Анною, вродливонеймовірно цікавоюспіврозмовницею, мкав’ярні неподалікщоби поспілкуватиспрофесію актора та

творчість загалом. Яклегка бесіда пер

розмову трдекілька гприніс уже

кави, а темобговорити

вичерпувализізнатися: “в

мені не вдалосяпопити доброї ка

провести час, вдалодружньому поспілкува

пристрасною кавоманкополтавчанкою за походж

львів’янкою за покликанняНаціонального академічногодраматичного театру ім. М

Заньковецької Анною Ма

ннаМатійченко:

А

4 Коліжанка

ЗІРКОВЕ ІНТЕРВ'Ю

Герої сидять на поличках і махають ногами…

– Аню, розкажи, як сьогодні минув твій день. Як узагалі ми нає звичайний день актора?

– Кожен звичайний актор-ський день розпочинається об 11-й ранку репетицією, яка триває до 14-ї години. Після чого маємо перерву, а ввечері – вистава. Сьогодні – чу-довий день. Нині понеділок, і це для більшості людей – робочий день, по-чаток тижня. А для мене – вихідний! Він буває раз на тиждень, оскільки і в суботу, і в неділю ми працюємо.

– Чи давно ти працюєш у теа-трі ім. Марії Заньковецької?

– Це ювілейний, десятий, се-зон для мене як для актриси Націо-нального академічного українського драматичного театру ім. Марії Зань-ковецької. Не кривитиму душею, коли скажу, що це найкращий театр України, зі своїми традиціями, мен-

ß – çàíüê³â÷àíêà äóøåþ ³ ò³ëîì, óñ³ì

ñâî¿ì ºñòâîì. Íàìàãàþñÿ

øëÿõåòíî íåñòè öå çâàííÿ.

5Коліжанка

ЗІРКОВЕ ІНТЕРВ'Ю

тальністю, зі своєю незмінністю. Я –заньківчанка душею і тілом, усім сво-їм єством. Намагаюся шляхетно не-сти це звання.

– Чим для тебе є твоя робота?– Робота… Думаю, що це слово

доречно вживати щодо тих людей, які сидять в офісі чи працюють фізично. Для мене робота – це можливість висловитися, навіть посповідатися. Звісно, це не хобі чи просто приємне проведення часу. Згідно з одним со-ціологічним дослідженням, є дві най-важчі професії – шахтаря і актора. І я з цим погоджуюся, бо ми дуже багато віддаємо, надто в емоційному аспек-ті. Нерідко працюємо і поза межами театру. Наприклад, коли я варю каву чи їду в маршрутному таксі, в мені прокидається моя героїня і, можли-во, підказує, що я вчора на репетиції проґавила, на що не звернула уваги, де недопрацювала.

– Як співіснують твої герої та повсякденне життя?

– Вони всі в моїй підсвідомості, й нікуди їх не дінеш. Добре, хоч не за-важають. І, слава Богу, не перелазять у життя, бо це був би справжній жах! (усміхається – авт.) Вони всі мають якісь свої полички в голові. Є ті, які комфортно всілися на свій полиці, ма-хають ногами і чекають, щоб заявити про себе під час вистави. А є нахаби,

що повсякчас нагадують: “Ось я є, зверни на мене увагу!”

– Скільки тебе справжньої, реальної є у твоїх героях?

– Так склалося, що в мене ба-гато вікових персонажів, жінок, яким приблизно сорок. Я поки що не досяг-ла того віку (усміхається – авт.) До-водиться щось черпати у своїх знайо-мих, із книжок чи з життя. Є героїні, які дуже співзвучні зі мною своїми

думками чи вчинками. З ними зручно і комфортно. А є такі, до яких я дуже довго звикала, мені була абсолютно незрозуміла їхня мотивація, їхні дії, спосіб поведінки, думки… Там не дія-ло правило: “А як би зробила я? Що би я вчинила в такій ситуації?”.

Театр – мистецтво колективне

– За яких умов ти могла би від-мовитися від ролі?

– За жодних. Актори не обира-ють для себе ролей, їх призначають

Äëÿ ìåíå ðîáîòà –

öå ìîæëèâ³ñòü âèñëîâèòèñÿ,

íàâ³òü ïîñïîâ³äàòèñÿ.

6 Коліжанка

ЗІРКОВЕ ІНТЕРВ'Ю

режисери. Буває, що не подобається персонаж, не розумієш його, як ін-коли ми не розуміємо одне одного. В мене була така ситуація, коли я навіть плакала, просила: “Ну зніміть мене з ролі”. Мені відмовили. Тепер це одна з моїх улюблених ролей. І не уявляю, як би я була без неї. Це Климентина, героїня “Завчасної паморозі” Рільке. Прийдіть подивіться. Сподіваюся, зрозумієте.

– Ти лише акторка чи ще й глядач?

– Люблю бути в ролі глядача. Я відвідую всі львівські театри. Там пра-цює багато моїх друзів, і їм приємно, що про них не забувають. Я чудово проводжу час! У нас прекрасні теа-три, Львів має чим пишатися! Є Львів-

ський академічний театр імені Леся Курбаса, Перший український театр для дітей і юнацтва (у них є і вечірня сцена для дорослих!), Львівський об-ласний театр ляльок, Львівський ака-

демічний духовний театр “Воскре-сіння”, який іноді тішить львів’ян вуличними виставами. А ще –Львівський академічний театр імені Лесі Українки із чудовим колекти-вом, мої сусіди – Львівський націо-нальний академічний театр опери та балету імені Соломії Крушельниць-кої. Я відвідую всі прем’єри, не зва-жаючи на те, що про цю виставу кажуть мої знайомі, що пише преса, критикують її чи хвалять. Я не пові-рю, поки сама не піду й не матиму власної думки.

– Наскільки успіх вистави за-лежить від актора, яка роль коман-ди?

– Театр – мистецтво колек-тивне. Сам ти нічого не зробиш. Ак-тор – наче льотчик. Якщо літак не-справний – він не злетить. Тому на виставу працюють усі – пошивний цех, грим-цех, реквізиторський цех, монтувальники, режисер, актори, композитор, балетмейстер… І ще без-ліч людей. Від чого залежить успіх? Від глядача. Коли 25 хвилин лунають оплески й акторів не відпускають зі сцени – це неймовірне відчуття, його важко з чимось порівняти…

– У тебе дуже виразні жести, міміка, вигуки й усмішка. Можна подумати, що це професійне. А ти щира?

Áóâàº, ùî íå ïîäîáàºòüñÿ ïåðñîíàæ, íå

ðîçó쳺ø éîãî, ÿê ³íêîëè ìè íå

ðîçó쳺ìî îäíå îäíîãî.

7Коліжанка

ЗІРКОВЕ ІНТЕРВ'Ю

Коліжанка

³ä ÷îãî çàëåæèòü óñï³õ? ³ä ãëÿäà÷à. Êîëè 25 õâèëèí ëóíàþòü îïëåñêè é àêòîð³â íå â³äïóñêàþòü ç³ ñöåíè – öå íåéìîâ³ðíå â³ä÷óòòÿ, éîãî âàæêî ç ÷èìîñü ïîð³âíÿòè…

8 Коліжанка

ЗІРКОВЕ ІНТЕРВ'Ю

Досьє “Коліжанки”

Анна Матійченко – актриса.Народилася 8 липня.Освіта – Полтавське музич-

не училище імені Миколи Ли-сенка, акторський факультет, курс народного артиста Украї-ни Віктора Панасовича Мірош-ниченка та народного артиста України Віталія Степановича Кашперського;

Львівський національний університет імені Івана Франка, факультет культури і мис-тецтв, акторське відділення, курс народної артистки України Таїсії Йосипівни Литвиненко.

Нагороди:

Перша премія Всеукраїнського конкурсу читців імені Тара-са Шевченка;

Перша премія Регіонального конкурсу читців імені Олексан-дра Пушкіна;

Перша премія 14-го Всеукраїнського конкурсу професійних читців імені Лесі Українки;

“Вишуканий психологічний образ” ІХ-го Міжнародного те-атрального фестивалю жіночої творчості імені Марії Занько-вецької (за виконання ролі Анни Сергіївни у виставі “Дама з собачкою” А.Чехова).

У 2006 році Анна Матійченко приймала участь у Всеукра-їнському турі пам’яті Івана Франка, у рамках якого відбулися концерти в Харкові, Одесі, Херсоні, Києві, Донецьку, Кам’я-нець-Подільську. У цих концертах актриса була єдиним читцем творів класика.

9Коліжанка

ЗІРКОВЕ ІНТЕРВ'Ю

– Я думаю, що краще запита-ти про це у моїх друзів. Так, я щира людина, не вмію брехати, ніколи не використовую в житті професійних навичок. А що ж до рухів, жестів, то насамперед дякую Богові та моїм батькам за те, що я є такою, якою є. Усмішка в мене мамина, це всі кажуть (усміхається – авт.). А на пластич-ність рухів вплинуло, мабуть, те, що я від двох із половиною років відвідую заняття балетом.

Дружба – це поняття цілодобове

– Аню, ти згадала про друзів. Розкажи, хто вони. Яке місце посіда-ють у твоєму житті?

– Є люди, які в моєму житті надзвичайно багато років. Є ті, кого доля розкидала в різні міста України й не тільки. Але ми спілкуємося. І слава Богові, що й тепер я можу зателефо-нувати о третій ночі, й вони візьмуть слухавку і запитають: “Щось трапи-лося чи ми просто поговоримо?”

Я пишаюся тим, що маю друзів . Їх не багато, але вони вірні, справжні, чисті. Вони сприймають мене такою, якою я є. Із розумінням ставляться до того, що я тижнями не беру слухав-ки. Бо, наприклад, триває допрем’єр-ний період, коли ні на що не вистачає

часу. І друзі не ображаються на від-сутність уваги.

У моєму рідному театрі теж маю вдосталь друзів. Кажуть, що жін-ки-актриси не можуть по-справжньо-му товаришувати. Але це неправда! У своєму колективі я знайшла людей, яких можу назвати справжніми коле-жанками. Одна з них сказала фразу, яка дуже добре відображає моє став-лення до дружби і стала в нас афориз-мом: “Дружба – це поняття цілодобо-ве”.

– Над дружбою, над зміцнен-ням стосунків треба працювати?

– Дружба – це не проїзний квиток: скористався – і викинув. Якщо щось “не клеїться”, потрібно виправляти свою помилку. Й річ тут не в гордості. Якщо я не хочу втра-тити людину, то боротимуся за неї. Зрештою, ці слова можна застосу-вати не лише до дружби, бо вона мало чим відрізняється від стосун-

ß ïèøàþñÿ òèì, ùî ìàþ äðóç³â . ¯õ íå áàãàòî, àëå âîíè â³ðí³, ñïðàâæí³,

÷èñò³. Âîíè ñïðèéìàþòü ìåíå òàêîþ, ÿêîþ ÿ º.

10 Коліжанка

ЗІРКОВЕ ІНТЕРВ'Ю

ків двох людей, які кохають одне одного.

– Яке ж місце у твоєму житті посідає кохання?

– Я чітко розрізняю закоха-ність і кохання. Закоханість виві-трюється, минає, не затримується. І майже не залежить від особи, в яку ти закохана. Кохання – це коли не можеш без цієї людини їсти, спати, дихати. Опускаються руки, нічого не хочеш і не можеш робити. Кохан-ня змінює. Це можливість відчувати себе дитиною, бути ще більше собою. Ти абсолютно чистий, як аркуш папе-ру, який можна розмалювати, але не-одмінно вдвох.

Інша річ – кохання невзаємне. Ми не знаємо, що робити з цим пекучим, болючим, колючим почуттям, яке з’явилося раптово і просто висмоктує енергію! (Жінки зрозуміють, про що йдеться). Бо позбутися його немож-ливо! Воно породжує безліч проблем, яких раніше не було, з’являється не-впевненість у собі, бо ти не можеш зреалізувати свої почуття… Якось у мене був такий період, але я виборса-лася. Завдяки дружбі.

Люблю Львів усією душею…

– Ти дуже красива на сцені: виразні очі, правильно підібрані

11Коліжанка

ЗІРКОВЕ ІНТЕРВ'Ю

прикраси, одяг, який відповідає епосі, – це твоя героїня. А якою ти робиш себе сама, без яких аксесуа-рів, косметики не минає твій день?

– Якби не моя професія, я вза-галі не знала б, що таке тональний крем, туш, олівець і навіть помада! Коли б я працювала, наприклад, бух-галтером, то щонайбільше – вищи-пувала б брови і користувалася яко-юсь гігієнічною помадою… У житті не використовую ні-чо-го, крім кре-му для обличчя та крему для рук. Я переконана, що жінка красива тоді, коли вона не нафарбована. Я себе люблю і без макіяжу, і з косметикою на обличчі. За 8–9 хвилин перед ви-

ходом на сцену роблю мейк-ап – на більше просто не вистачає часу, а без цього не обійтися.

Більше за макіяж мене вранці хвилює наявність у домі кави. Якщо її немає – це катастрофа. Навіть не телефонуйте мені такого ранку, бо… нічого доброго я вам не скажу. Я мушу випити кави. Мене такою зро-бив Львів… Не протестую!

О, мало не забула! Всі мої друзі знають, що з мандрівок мають при-везти мені магніт на холодильник і шарфик. Обожнюю шарфики! А ще – хомути, хустки різних кольо-рів фактур і форми. Не уявляю себе без них.

Á³ëüøå çà ìàê³ÿæ ìåíå âðàíö³ õâèëþº íàÿâí³ñòü ó äîì³ êàâè. ßêùî ¿¿ íåìຠ– öå êàòàñòðîôà.

12 Коліжанка

ЗІРКОВЕ ІНТЕРВ'Ю

– Аню, тебе, полтавчанку, доля привела у місто Лева. Розкажи чи-тачкам “Коліжанки”, що воно озна-чає для тебе.

– Один мій хороший друг, львів’я-нин, якось зауважив, що Львів для мене є “святою землею”. І це правда. Я не можу без цієї бруківки, без бу-динків, без львівського неба – воно не таке, як усюди, ні на що не подіб-не! Для когось Львів – місто кави, для когось – кохання. А для мене… Це просто “моє” місто. Люблю Львів усією душею і на жодне інше його не проміняю. Немає кращого міста в Україні, а можливо, не тільки в Украї-ні, я в цьому переконана!

– Актор – завжди трохи психолог. Поділися власними спостережен-нями. Чого, на твою думку, бракує українським жінкам? Чого не виста-чає українським чоловікам?

– Жінкам… Трішки відірватися від пателень-сковорідок, кухні, побу-ту, зняти з себе бігуді, звернути ува-гу на себе. І йдеться не про зовніш-ність… Треба більше відкриватися!

Українським чоловікам бракує мужності, відповідальності за свої вчинки. Іноді мені здається, що чо-ловіки забули, що вони чоловіки, що є головами сімей, що мають на-самперед утримувати свою родину і матеріально, і морально… Й взага-

лі, чоловіки, зніміть із себе обтислі штани, перестаньте користуватися гелем для волосся, проколювати собі вуха. Одягніть краватки, сорочки, ко-стюми… Ви ж такі гарні! Й почистіть туфлі – то важливо! (усміхається – авт.)

– Що робить тебе щасливою?– Може ощасливити промінчик

сонечка, який торкнувся вранці об-личчя і розбудив мене… Або дитина, яка йтиме вулицею і всміхатиметь-ся. Або чийсь телефонний дзвінок. Узагалі, що таке щастя? Як говорить героїня однієї з вистав, у якій я беру участь, “щастя треба ловити, а не од-пихати”. І це правда… Щастя – це миттєвість, але якщо його плекати всередині себе, бути готовим до ньо-го, вміти сприйняти й утримати – то вдасться його примножувати і трішки частіше відчувати… Адже щастя не виміряєш у кілограмах, не візьмеш у рамки. Щастя просто тут, зараз, цієї миті, тихого теплого вечора, коли можна сидіти надворі, загорнувшись у плед, і насолоджуватися вечірнім Львовом. Щастя – в гармонії.

СпілкуваласяВарвара СЕРАФИМ

Львовом. Щастя в гармонії.Спілкувал

Варвара СЕРАФИ