ЗБІРКА МАТЕРІАЛІВ ДНІВ ТЕОРІЇ ТА ПРАКТИКИ...

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Державний вищий навчальний заклад "Донецький національний технічний університет"

Присвячується 90-річчю ДВНЗ "ДонНТУ"

ЗБІРКА МАТЕРІАЛІВ

ДНІВ ТЕОРІЇ ТА ПРАКТИКИ

ІНВЕСТУВАННЯ

Всеукраїнська науково-практична конференція студентів і молодих вчених

"Сучасні проблеми управління інвестиційною та інноваційною діяльністю"

Всеукраїнський конкурс бізнес-планів інвестиційних проектів

24-25 березня 2011 р. м. Донецьк

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Державний вищий навчальний заклад "Донецький національний технічний університет"

ВСЕУКРАЇНСЬКА НАУКОВО-ПРАКТИЧНА

КОНФЕРЕНЦІЯ СТУДЕНТІВ І МОЛОДИХ

ВЧЕНИХ "СУЧАСНІ ПРОБЛЕМИ УПРАВЛІННЯ

ІНВЕСТИЦІЙНОЮ ТА ІННОВАЦІЙНОЮ

ДІЯЛЬНІСТЮ"

(тези доповідей і повідомлень)

24 березня 2011 р.

м. Донецьк

УДК 330.332

Збірка матеріалів Днів теорії та практики інвестування: тези доповідей

Всеукраїнської науково-практичної конференції студентів і молодих вчених "Сучасні проблеми управління інвестиційною та інноваційною діяльністю" / За заг. ред. д.е.н., проф. В.М. Хобти – Донецьк: ДВНЗ "ДонНТУ", 2011. – 290 с.

Метою проведення Днів теорії та практики інвестування є підвищення рівня підготовки студентів економічних спеціальностей, розвиток їхньої ділової активності, піднесення престижу обдарованої молоді, задоволення потреб підприємств у фахівцях з теорії та практики інвестування.

У рамках заходу проведено Всеукраїнську науково-практичну конференцію студентів і молодих вчених "Сучасні проблеми управління інвестиційною та інноваційною діяльністю" та Всеукраїнський конкурс бізнес-планів інвестиційних проектів.

Збірка матеріалів містить тези доповідей Всеукраїнської науково-практичної конференції студентів і молодих вчених "Сучасні проблеми управління інвестиційною та інноваційною діяльністю".

Редакційна колегія: Башков Є.О., д.т.н, проф., проректор з наукової роботи ДВНЗ "Донецький національний технічний університет", Дементьєв В.В., д.е.н., проф., директор ННІ „ВШЕМ” ДВНЗ "Донецький національний технічний університет", Кравченко С.І., к.е.н., доц., декан факультету економіки ДВНЗ "Донецький національний технічний університет", Хобта В.М., д.е.н., проф., зав. кафедри "Економіка підприємства" ДВНЗ "Донецький національний технічний університет", Попова О.Ю. к.е.н., доц., професор кафедри "Економіка підприємства" ДВНЗ "Донецький національний технічний університет"

© ДВНЗ "Донецький національний технічний університет", 2011

ЗМІСТ

Секція 1 СУЧАСНІ МЕХАНІЗМИ

УПРАВЛІННЯ ІНВЕСТИЦІЙНОЮ ДІЯЛЬНІСТЮ

Алакоз І.С., Кравцова Л.В. Необхідність інвестування в людський капітал ............................................................ 10

Башкевич Ю.В., Хобта В.М. Обґрунтування ефективності інвестиційних проектів ................................................. 13

Богоявленська Ю.В. Ефективність інвестиційної діяльності: методи аналізу й управління ...................... 16

Гунченко З.В., Кісельова О.І. Дослідження підходів до оцінки виробничого потенціалу вугледобувних підприємств ....................................................................................................................... 19

Заворотнєва О.Ю. Стан та перспективи підвищення ефективності використання водних ресурсів у господарській діяльності підприємств ........................................................ 22

Кривонос К.О., Тищенко А.О. Вдосконалення організації виробництва на промисловому підприємстві ................ 25

Кузнецова К.В., Хобта В.М. Обґрунтування інвестиційних рішень на основі методів оцінки економічної ефективності ............................................................................................... 27

Лупека О.О., Шилова Л.І. Підвищення ролі інвестиційного планування на підприємстві .................................. 30

Макаренко А.В., Веретенникова О.В. Доцільність реалізації соціального інвестування в сучасних умовах економічного розвитку .................................................................................................... 32

Морозова О.Г., Степанова Т.А. Формирование инновационного потенциала ................................................................ 36

Мухін Д.І. Стратегічні аспекти розвитку чорної металургії України ........................................... 39

Мухіна А.В., Фіщенко О.М. Шляхи удосконалення механізму формування і використання прибутку від інвестиційної діяльності ............................................................................................ 43

Рак Ю.І., Моісєєва Ю.Ю. Інвестиційна привабливість Донецького регіону для іноземних інвесторів ............. 46

Рєзнік А.С., Бондарєва І.О. Обґрунтування стратегій інвестування оборотних коштів .......................................... 50

Романенко Н.О., Богоявленська Ю.В. Бізнес-планування проектів з оплати праці .................................................................. 53

Роменський А., Шилова Л.І. Реалізація інвестиційних проектів як фактор досягнення збалансованності вугледобувного підприємства ......................................................................................... 56

Ситова Ю.С., Шилова Л.І. Інвестиційна оцінка виробничого потенціалу підприємства ...................................... 58

4

Соболєв К.В. Мотивація праці і соціально-професійна адаптація фахівців ..................................... 60

Сурікова І.А. Інвестиційна сфера як складова забезпечення економічного розвитку ..................... 63

Тимошенко І.О. Розвиток інвестиційного планування на підприємстві................................................ 66

Томаш О.М. Фактори впливу на інноваційні витрати підприємства ............................................... 67

Уманська Н.І., Степанова Т.О. Податкові стимули активізації інвестиційної діяльності підприємств ...................... 70

Федин В.В, Шилова Л.И. Формирование оценки потенциала основных фондов ................................................ 72

Фундеряка К.В., Шилова О.Ю. Принципи формування інвестиційної стратегії підприємства ................................... 75

Хохотва К.А., Кісельова О.І. Методика інтегральної оцінки інвестиційної привабливості підприємств і організацій ........................................................................................................................ 78

Шилова В.А., Прудникова Л.А. Инвестиции в экологизацию производства .................................................................. 80

Якуба Д.С., Мєшков А.В. Підвищення інвестиційної привабливості української економіки ............................. 82

Секція 2

СУЧАСНІ ПРОБЛЕМИ ЗДІЙСНЕННЯ ІННОВАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ

Алексеева Т.В., Киселёва А.И. Университетские центры трансфера технологий как инструмент интеллектуализации экономики Украины .................................................................... 86

Батракова А.І., Тищенко А.О. Проблеми інноваційного розвитку машинобудівних підприємств в Україні ........... 90

Гажев Д.Ю. Сучасні проблеми розвитку інноваційних процесів в паливно-енергетичному комплексі ............................................................................................... 93

Деркач М.Ю., Хобта В.М. Класифікація факторів безпеки інноваційного підприємства .................................... 97

Калякін М.П., Лаврик У.В. Демотивація персоналу, як несприятливе явище для інноваційної діяльності підприємства ................................................................................................ 100

Картузов О.С., Попова О.Ю. Види і методи контролю інноваційної діяльності підприємства ............................. 103

Колобова В.В., Фіщенко О.М. Особливості формування прибутку інноваційних підприємств ............................... 106

Котлова Ю.В., Фіщенко О.М. Проблеми управління інноваційними процесами на підприємстві ......................... 109

5

Крамчанінов А.С., Лаврик У.В. Енергозбереження, як шлях підвищення ефективності діяльності інноваційного підприємства ......................................................................................... 111

Лелякова Е.С., Степанова Т.А. Научно-методическое обеспечение планирования инновационной деятельности субъекта хозяйствования ....................................................................... 113

Львова К.С., Попова О.Ю. Оцінка факторів формування еколого-економічної ефективності інноваційних проектів ................................................................................................... 117

Маловецкая Д.П., Руднева Е.Ю. Внедрение инноваций в области машиностроения .................................................... 119

Нагуляк М.Ю., Смірнов В.В. Проблеми інноваційного розвитку в Україні .............................................................. 123

Орлов Є.В., Попова О.Ю. Переваги використання зарубіжного досвіду інноваційної діяльності на вітчизняних підприємствах ........................................................................................... 125

Панкова М.В., Кравченко С.І. Уточнення сутності ризиків в інноваційній діяльності ............................................. 128

Перепеткевич І.С., Рудавка Н.В. Необхідність підвищення інвестиційно-інноваційної активності промислових підприємств ............................................................................................. 131 Прохоренко О.О., Хобта В.М. Інструменти обґрунтування інноваційних проектів ................................................... 133

Самара Є.О., Шилова Л.І. Особливості організації інноваційного управління персоналом підприємства ................................................................................................................... 136

Сова О.Ю. Сучасний стан та перспективи розвитку інноваційної діяльності підприємств України ...................................................................................................... 139

Стефаненко-Шупік А.П. Класифікація монокритеріальних моделей формування портфелю інноваційних проектів ................................................................................................... 144

Сухачева Е.П. Роль социальных инноваций в развитии трудового потенциала страны ................. 147

Тішина Л.М., Степанова Т.О. Інноваційний потенціал підприємства як чинник економічного розвитку України ............................................................................................................................ 151

Ткачук У.В., Руднева Е.Ю. Внедрение инноваций в системе управления качеством на примере ЗАО «Горловский машиностроитель» ......................................................................... 153

Токарева А.В., Губанова М.Г. Проблемы внедрения инновационных технологий в деятельность коммерческих банков Украины .................................................................................... 156

Устименко М.Е., Степанова Т.О. Інноваційні стратегії розвитку підприємств ............................................................... 159

6

Фролова А.С. Моделі оцінки вартості інтелектуального потенціалу: переваги та недоліки для вітчизняних підприємств ....................................................................... 162

Челпанова В.І., Попова О.Ю. Сутність і види розвитку суб’єктів господарювання ................................................. 165

Шарох Ю.В., Степанова Т.О. Стратегічне управління інноваційною діяльністю підприємства ............................ 168

Секція 3

ФІНАНСОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ІНВЕСТИЦІЙНИХ ПРОЕКТІВ

Антонова О.С., Прудникова Л.А. Роль инвестиций в инновационных процессах .......................................................... 171

Балацький О.С., Хобта В.М. Інвестиційна привабливість підприємств України: стан та напрями підвищення ..................................................................................................................... 173

Бекузаров Р.Е., Крапівницька С.М. Інвестиційна привабливість підприємства на основі його фінансового стану ................................................................................................................................ 176

Вінтова Л.В., Крапівницька С.М. Проблеми залучення інвестицій на вітчизняні підприємства ................................... 179

Воробйова К.С., Фіщенко О.М. Використання прибутку при фінансуванні інвестиційних процесів ....................... 181

Вороніна К.І., Хобта В.М. Формування об'єктивної оцінки привабливості підприємства ................................. 184

Глотова Т.М., Лаврик У.В. Іпотечне кредитування та його роль у фінансовому забезпеченні інноваційних підприємств ............................................................................................ 187

Гундарева А.Д., Степанова Т.А. Необходимость привлечения инвестиций в сферу услуг производственного предприятия как фактор повышения его конкурентоспособности ................................................................................................ 191

Карпов Є.О., Крапівницька С.М. Проблеми використання методики дисконтування грошових потоків ................... 194

Кириленко А.О., Сова О.Ю. Напрями активізації інвестиційної діяльності в Україні ........................................... 197

Кострова І.С., Хобта В.М. Фінансове забезпечення інноваційного розвитку металургійних підприємств .................................................................................................................... 200

Ливчук Е.Э., Зюзгина А.С. Инвестиционная привлекательность туризма в Украине .......................................... 202

Литвинова А.С., Крапівницька С.М. Прибутковість підприємства як результат інвестиційної діяльності ....................... 206

Любимова Т.Ю., Кулаков В.О. Ринок іпотечного кредитування: пропозиції щодо первинної нерухомісті ............ 209

7

Масленников А.М., Ефременко Т.Н. Определение оптимальной структуры капитала в проекте разработки и реализации высокомоментного электропривода ........................................................ 212

Мороз О.В., Кравцова Л.В. Необхідність залучення інвестицій до підприємств поліграфічної галузі Донецької області ........................................................................................................... 215

Перекатова Ю., Прудникова Л.А. Характер инвестиций в инновационных процессах ................................................... 218

Спєвакова О.О., Степанова Т.О. Проблеми іпотечного кредитування в Україні ........................................................... 221

Степанова А.В., Шилова Л.І. Формування вартісної оцінки виробничих фондів підприємства ............................. 223

Субрись О.В., Степанова Т.О. Залучення інвестицій як фактор розвитку виробничого потенціалу підприємств вугільної промисловості.......................................................................... 225

Філіпков Ю.С. Стан фінансування виробництва інновацій................................................................. 228

Секція 4

ОЦІНЮВАННЯ ІНВЕСТИЦІЙНИХ РИЗИКІВ В СИСТЕМІ ПРИЙНЯТТЯ УПРАВЛІНСЬКИХ РІШЕНЬ

Акулова Ю.О. Факторы инвестиционной привлекательности ........................................................... 231 Андріянова К.О., Лаврик У.В. Підвищення ефективності використання ресурсного потенціалу підприємства ................................................................................................................... 233

Білоусова К.П., Хобта В.М. Проблеми та перспективи венчурного інвестування в Україні ................................ 236

Васильченко О.О. Сучасні методи управління фінансовими ризиками .................................................. 239

Вишинський Д.Я. Оцінка конкурентоспроможності підприємства ......................................................... 241

Гармаш О.С. Методи стратегічного управління підвищенням ефективності виробництва .................................................................................................................... 244

Дзюба М.В., Хобта В.М. Урахування впливу інфляції при оцінці ефективності інвестицій ........................... 246

Ищенко Д.В., Моисеева Ю.Ю. Необходимость инвестирования альтернативных источников энергии в Украине ........................................................................................................................... 249

Криволапов Е.С., Шилова Л.І. Инвестиционное обеспечение повышения производительности труда ................... 252

Левашова О.П., Хобта В.М. Виявлення можливостей підвищення інвестиційних процесів на стадії планування ...................................................................................................................... 254

8

Лихопуд Н.В., Кошкaрьов А.П. Оптимізація використання виробничих потужностей підприємства ...................... 257

Мельниченко Т.В., Кошкaрьов А.П. Методичні підходи до аналізу ефективності використання матеріальних ресурсів на підприємстві ............................................................................................... 260

Мітіна М.О., Попова О.Ю. Сутність трансферу технологій на підприємстві ....................................................... 263

Надь О.А. Розвиток системи мотивації праці ............................................................................... 266

Пирогова Ю.В., Бондарєва І.О. Особливості впровадження логістичних систем матеріального забезпечення інноваційних процесів в Україні .......................................................... 270

Сипко В.В. Напрямки підвищення ефективності діяльності підприємства ................................ 273

Слащина Н.Г., Фіщенко О.М. Управління інвестиційними витратами на підприємстві .......................................... 275

Ткаченко Я.В. Сутність оцінювання вартості підприємства .............................................................. 278

Халаімова А.В., Фіщенко О.М. Особливості методів управління інноваційними ризиками ...................................... 281

Харченко Д.І., Шилова О.Ю. Інструменти антикризового управління в сучасних умовах ..................................... 284

Чермошенцева Є.С. Чинники, що перешкоджують інвестуванню в базові галузі економіки ................. 288

10

Секція 1 СУЧАСНІ МЕХАНІЗМИ УПРАВЛІННЯ ІНВЕСТИЦІЙНОЮ

ДІЯЛЬНІСТЮ УДК 331

Алакоз І.С.,

Кравцова Л.В., ас.

Автомобільно-дорожній інститут

Державного вищого навчального закладу

„Донецький національний технічний університет”

НЕОБХІДНІСТЬ ІНВЕСТУВАННЯ В ЛЮДСЬКИЙ КАПІТАЛ

Необхідність постійного навчання та розвитку персоналу обумовлена

рядом причин, серед яких можна виділити: розвиток науки та техніки, динаміка

зовнішнього середовища, зміна попиту споживачів, нові пропозиції конкурентів

та ін. Природно, що постійне виробниче навчання вимагає певних інвестицій у

людський капітал. Людський капітал є дуже важливою формою інвестування в

різних ринкових економіках.

Проблема інвестування в людський капітал знайшла своє відображення в

роботах багатьох вчених-економістів. У різні періоди вагомий внесок у

дослідження окремих аспектів цієї проблематики зробили такі вчені: К.

Макконнелл, С. Брю, В. Васильченко, А. Гриненко, В. Антонюк та інші.

Мета статті — визначити особливість людського капіталу як чинника

економічного та соціального розвитку країни за умов ефективного його

використання та інвестування.

Поняття «людський капітал» означає не лише усвідомлення вирішальної

ролі людини в економічній системі суспільства, а й визнання необхідності

інвестування в людину, оскільки капітал набувається і збільшується шляхом

інвестування (за рахунок обмеження поточного споживання) і приносить

тривалий економічний ефект.

11

Інвестиції в людський капітал являють собою будь-які дії, що

підвищують професійну кваліфікацію та продуктивні здібності людини і тим

самим продуктивність її праці. Витрати, що сприяють підвищенню людської

продуктивності, можна розглядати як інвестиції, оскільки поточні витрати

здійснюються з тим розрахунком, що їх буде багаторазово компенсовано дедалі

значнішим потоком доходів у майбутньому.

К. Макконнелл і С. Брю дають таке визначення: «Інвестиції в людський

капітал – це будь-які дії, які підвищують кваліфікацію і здібності і, тим самим

продуктивність праці працівників. Витрати, які сприяють підвищенню

продуктивності, можна розглядати як інвестиції, бо питомі витрати

здійснюються з тим розрахунком, що дані витрати будуть багаторазово

компенсовані зростаючим потоком доходів в майбутньому».

Інвестиції в людський капітал являють собою дії, що підвищують

професійну кваліфікацію та продуктивні здібності людини і тим самим

продуктивність її праці. Витрати, що сприяють підвищенню людської

продуктивності, можна розглядати як інвестиції, оскільки поточні витрати

здійснюються з тим розрахунком, що їх буде багаторазово компенсовано дедалі

значнішим потоком доходів у майбутньому.

До інвестицій в людський капітал можна віднести:

- матеріальні і часові щоденні затрати людини в процесі життєдіяльності

(читання газет, книжок, журналів тощо);

- часові затрати в процесі спілкування соціально адаптованих осіб між

собою.

Інвестиції в людський капітал мають особливості, що відрізняють їх від

інших видів інвестицій. Віддача від інвестицій у людський капітал залежить

безпосередньо від терміну його використання, тобто визначається часом, що

залишився до закінчення працездатного періоду життя людини. Чим раніше

зроблено інвестиції в людину, тим довше, за інших рівних умов, вони

12

даватимуть віддачу. Але слід враховувати, що якісніші та триваліші інвестиції

приносять, як правило, більший і триваліший ефект.

Порівняно з інвестиціями в інші форми капіталу, інвестиції в людський

капітал, за оцінками багатьох економістів, є найвигіднішими як для окремої

людини, так і для суспільства в цілому.

Характер, масштаби і види інвестицій у людину зумовлені історичними,

національними, культурними особливостями та традиціями суспільства,

менталітетом народу. Наприклад, рівень освіти і вибір професії дітьми значною

мірою залежать від сімейних традицій, професії та рівня освіти їхніх батьків.

В ринковій економіці однією з вагомих проблем є проблема

раціонального вибору об’єкта інвестування, як напрямку формування

людського капіталу підприємства.

В умовах обмеженості ресурсів (людських, фінансових, матеріальних),

конкуренції, ризиків керівник кожного підприємства змушений визначати які

кошти, в яку сферу, на який термін інвестувати і яка буде від них віддача.

Рівень інвестицій в людський капітал є важливим чинником, який

впливає на розвиток економіки держави. Бо саме людський капітал в ринкових

умовах виступає найважливішим чинником відтворювання національного

багатства і його необхідним елементом. Людський капітал, сформований в

результаті інвестицій і накопичений людиною, визначений запас здоров’я,

знань, навиків, спроможностей, мотивацій, що доцільно використовуються в тій

чи іншій сфері суспільного відтворення, сприяє зростанню продуктивності

праці й ефективності виробництва і тим самим впливає на зростання

матеріального добробуту людини та економічне зростання держави.

Таким чином, проведений аналіз дозволяє зробити висновки, що

виникнення теорії людського капіталу є відповіддю на зміни макроекономічних

тенденцій, таких як технічний прогрес, галузева перебудова, посилення

конкуренції. Ці зміни вплинули на господарську діяльність підприємств у

13

виробничій, технічній і соціально-економічній сферах і визначили необхідність

кардинальних змін у теорії й практиці управління людьми в організаціях.

Управління людьми стає фактором, який визначає успіх або невдачу

підприємства. Співробітники організації перетворюються на конкурентне

багатство, капітал підприємства, який необхідно розвивати й мотивувати для

досягнення необхідних цілей підприємства.

УДК 330.322

Башкевич Ю.В.,

Хобта В.М., д.е.н., проф.

Державний вищий навчальний заклад

"Донецький національний технічний університет"

ОБГРУНТУВАННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ ІНВЕСТИЦІЙНИХ ПРОЕКТІВ

На сучасному етапі економічного розвитку України діяльність суб’єктів

господарювання є недостатньо ефективною. Про це свідчить питома вага

збиткових підприємств, яка в цілому по Україні за 2008 рік збільшилася з 32,5%

до 39%. До того ж не має стабільного росту обсягів виробництва, так в 2007 р.

вони збільшилися на 10,2% відносно попереднього періоду, а в 2008 р. темпи їх

зростання складають 96,9%. Рентабельність підприємств України в 2008 р.

складає 3,9%, це нижче ніж в 2007 р. на 2,9%. Такий рівень цього показника є

досить низьким. Половина всіх наявних основних засобів в Україні зазнає

фізичного (матеріального), економічного спрацювання, або техніко-

економічного старіння. Хоча розмір капітальних інвестицій з кожним роком

зростає: в 2008 р. вони склали 272074 млн. грн., що більше за 2007 р. на

49395 млн. грн. або на 22%, але на фоні різкого спаду на попередніх етапах все

одно цього недостатньо, щоб здійснювати постійне відтворення основних

засобів. Необхідними умовами розвитку діяльності та підвищення

конкурентоспроможності підприємств є постійне вдосконалення виробничих

14

процесів та впровадження прогресивних технологій. Тому важливим є

обґрунтування ефективності інвестиційних проектів.

Питанням обґрунтування ефективності інвестиційних проектів присвячені

праці таких провідних учених: Бікулової Д.І., Вовчак О.Д., Гайдис Н.М.,

Грачевої М.В., Гриньова А.В., Деділової Т.В., Дмитріва І.А., Дуки А.П.,

Коюди В.О., Коюди О.П., Лепейко Т.І., Мойсеєнко І.П., Пересади А.А.,

Тарасюка Г.М., Хобти В.М., Череп А.В., Чорної М.В., Шершенюк О.М. та ін.

Але недостатньо висвітлені в літературі та потребують поглибленого наукового

опрацювання питання особливостей оцінювання ефективності інвестиційних

проектів в умовах непередбачуваності подій, високого рівня ризикованості

інвестування, та розробки чіткої методики та системи показників оцінювання

ефективності інвестиційних проектів.

Метою даної статті є поглиблення теорії та удосконалення практичних

інструментів з обґрунтування ефективності інвестиційних проектів.

Важливою умовою підвищення ефективності інвестиційної діяльності

підприємств є обґрунтування рішень щодо доцільності вкладення коштів з

використанням економіко-математичних моделей та застосування сучасних

методів оцінки ефективності інвестиційних проектів. Основним завданням

оцінки ефективності інвестиційного проекту є встановлення його цінності, яка

визначається різницею позитивних результатів та негативних наслідків. При

цьому важливим є з'ясування витрат на проект та визначення результатів з

різних позицій, а саме: 1) інтересів акціонерів (власників); 2) організацій, які

беруть участь у реалізації інвестиційного проекту; 3) зовнішнього середовища в

якому реалізується проект; 4) економіки загалом.

Основні критерії, за якими необхідно здійснювати обґрунтування

інвестиційного проекту, наступні: технічна здійснюваність проекту; фінансова

та екологічна доцільність; оцінка альтернатив проекту та ризику й

невизначеності зовнішнього середовища. В свою чергу, вибір конкретного

критерію для прийняття рішення про фінансову чи економічну доцільність

проекту залежить від різних факторів: ринкова перспектива, існування

15

обмежень на ресурси для фінансування проекту, коливання чистих потоків

фінансових ресурсів.

До основних етапів реалізації інвестиційного проекту, які необхідно

запроваджувати слід віднести:

ü всебічний аналіз ринкових можливостей підприємства, яке планує

залучити інвестиційні ресурси;

ü підготовка підприємства до залучення інвестицій, що базується на

розробці інвестиційної стратегії підприємства та позиціонування його на ринку;

ü розроблення інвестиційного проекту у вигляді детального бізнес-плану;

ü практична реалізація бізнес-плану інвестиційного проекту, а саме пошук

потенційних інвесторів та розподіл джерел фінансування інвестиційного

проекту, контроль за виконанням основних планових показників проекту.

Для обґрунтування доцільності інвестування та вибору найбільш

оптимального інвестиційного проекту необхідно визначити обсяг

беззбитковості, розрахувати критерії ефективності проекту та оцінити проектні

ризики. Визначення мінімального обсягу діяльності підприємства забезпечить

покриття витрат підприємства, зменшить ризик інвестора та дає змогу провести

аналіз беззбитковості. Необхідною умовою економічної доцільності реалізації

проекту є позитивна теперішня вартість, перевищення внутрішньої норми

рентабельності над ставкою дисконту проекту, а коефіцієнт вигід/витрат

повинен перевищувати одиницю.

Серед принципів обґрунтування ефективності інвестиційних рішень

потрібно розглядати: оцінку ефективності інвестування, яка базується на

зіставленні грошового потоку, що формується при реалізації заданого проекту

зі вкладеннями (ресурсами), які були здійснені у ході його втілення; розрахунок

інвестиційного капіталу та грошового потоку до єдиного розрахункового року;

дисконтування грошових потоків за ставками дисконту, що відображають

альтернативну вартість капіталу.

Дотримання основних принципів інвестування та використання критеріїв

ефективності проекту при аналізі інвестиційних проектів дасть можливість

16

прийняти оптимальне рішення щодо вибору того чи іншого альтернативного

проекту та стане основним механізмом вдосконалення обґрунтування

доцільності інвестування.

УДК 338.2 : 330.4

Богоявленська Ю. В., к. е. н., доцент

Житомирський державний технологічний університет

ЕФЕКТИВНІСТЬ ІНВЕСТИЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ: МЕТОДИ АНАЛІЗУ Й

УПРАВЛІННЯ

Розуміння сутності інвестиційних процесів і інвестиційної діяльності

сьогодні зазнає значних трансформацій. Ситуація змінилась після рецесії та

кризи 2008–2009 рр. і особливо видозмінилась у 2011 році. Це обумовлено тим,

що змістились акценти в урядовій і підприємницькій політиці з фізичного на

інтелектуальний капітал, отримавши відповідне ресурсне та правове

забезпечення. Проблема залишається у тому, що нині край потрібно розробляти

новітні підходи як до визначення ефективності інвестиційної діяльності в

цілому, з урахуванням розвитку економіки знань, так і щодо випрацювання

більш сучасних методів аналізу й управління, в тому числі за рівнями

економіки, галузями та підприємствами (в частині інвестиційної привабливості

останніх). Зазначене й віддзеркалює мету дослідження.

Сьогодні до найпопулярніших методів, що застосовуються для визначення

ефективності інвестиційної діяльності, належать методи аналізу чистої

теперішньої вартості та внутрішньої норми рентабельності. Проте, на ряді

підприємств використовуються методи ануїтету, ліквідності та розрахунок

терміну окупності. На наш погляд, при їх використанні перевагу отримають

перші два, що ми окреслили. А з переліку трьох останніх доцільно звернути

увагу на ануїтет; решту ми відносимо до переліку традиційних, відомих.

Обґрунтуємо наш висновок. Використовуючи метод чистої теперішньої

17

вартості, можна визначити інтегральний економічний ефект від конкретного

інвестиційного проекту. Показник NPV відобразить, наскільки ефективно

застосовано інвестиційні ресурси та являтиме поточну вартість вигід від них.

Власне, ще на етапі попереднього планування задається майбутня вартість

потоку очікуваних вигід та поточна вартість нинішніх і наступних витрат

проекту [1]. Тому незалежно від того, який з традиційних методів використано

для визначення терміну окупності, різниця дисконтованих вигід і

дисконтованих витрат і без спеціального розрахунку дозволить встановити

термін окупності конкретного проекту з урахуванням дисконтування. Тому

NPV і відображатиме єдність методик, що мали б використовуватись при

традиційних підходах. Натомість отримуємо оптимізацію витрат по

визначенню показників ефективності проекту поза тривалих розрахунків, а це в

умовах обмеженості часу є домінантною перевагою.

Далі, визначаючи внутрішню норму рентабельності, спрощення полягає у

порівнянні значення IRR із ставкою рефінансування банків Національним

банком України в переважній частині випадів аналізу інвестиційних проектів.

Але зауважимо, як змінювалась і змінюється ця ставка в Україні (табл. 1) [2]:

Таблиця 1 – Процентні ставки рефінансування банків Національним

банком України, % річних

Період

Облікова ставка НБУ, на кінець року

Середньозважена ставка за всіма інструментами

У тому числі

кредити,

надані шляхом

проведення

тендера

кредити овернайт

операції репо

кредити,

надані

для

підтримання

довгострокової

ліквідності банків

стабілізаційні

кредити

операції своп

кредити рефінансування

під заставу майнових

прав

на кошти

банківського

вкладу

(депозиту)

, розміщеного

в НБУ

інші кредити

кредити,

надані для

фінансування

чемпіонату

Європи-

2012

2000 27,0 29,6 – 30,9 28,0 – – – – – – 2001 12,5 20,2 16,5 20,4 22,0 – – – – 21,0 – 2002 7,0 9,2 9,2 10,7 11,7 8,0 – – – – – 2003 7,0 8,0 8,3 8,0 8,0 7,0 – – – – – 2004 9,0 16,1 13,0 17,1 13,5 7,0 14,9 – – – – 2005 9,5 14,7 12,9 14,9 12,0 – 15,0 – – – – 2006 8,5 11,5 10,4 12,1 10,7 9,5 – – 8,5 – – 2007 8,4 10,1 10,0 11,1 – – – – 8,3 – – 2008 12,0 15,3 16,6 16,0 13,8 – – 15,1 – 14,1 – 2009 10,25 16,7 20,6 18,1 21,6 – – 23,1 – 16,0 11,0 2010 7,75 11,6 11,1 11,3 9,4 – – – – 11,9 11,0

18

Тому можемо відзначити, що рентабельність інвестиційних проектів має

бути адекватною ситуації на фінансовому ринку, а також на ринку банківських

послуг. Останнє положення обґрунтовується тим фактом, що ставка

рефінансування нині є не єдиним об’єктом для порівняння. Так, сучасні

суб’єкти підприємницької діяльності доволі часто проводять порівняння IRR із

ставками по довгостроковим депозитам у комерційних банках. Це має

виправдання – замість того, щоб нести підвищенні ризики, СПД воліють

вкладати вільні ресурси на депозити (так наприклад, на кінець 2010 р. розмір

цієї ставки становив 19,8% у національній валюті). Отже, використання даного

методу в якості одного з основних є виправданим.

Щодо ануїтету, то його можна і надалі застосовувати для оцінки

економічного ефекту ANPV (річного) від інвестиційного проекту. І тоді вже

застосовувати для визначення величини NPV саме через дисконтований ANPV.

Визначені методи аналізу вимагають багатоаспектного управління. Тобто,

застосування таких методів управління, що забезпечуватимуть належну

точність, стійкість, якість.

Тому саме багатоаспектність дозволить і надалі удосконалювати спектр

індикативних показників, що в оптимально короткі терміни дозволятимуть

аналізувати і оцінювати інвестиційні проекти, та сприятиме підвищенню

ефективності інвестиційної діяльності в цілому. Відтак, визначені результати

мають перспективу подальшого розвитку.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Богоявленська Ю. В. Проектний аналіз [Текст] : [навч. посіб.] /

Ю. В. Богоявленська. – К. : Кондор, 2006. – 336 с.

2. Процентні ставки рефінансування банків Національним банком України,

% річних. Офіційний сайт НБУ [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://www.bank.gov.ua/statist/Stat_data/Inter_r_ref.xls. – Назва з екрану.

http://www.bank.gov.ua/statist/Stat_data/Inter_r_ref.xls

19

УДК 330.341.1

Гунченко З.В.,

Кісельова О.І.



ДОСЛІДЖЕННЯ ПІДХОДІВ ДО ОЦІНКИ ВИРОБНИЧОГО ПОТЕНЦІАЛУ

ВУГЛЕДОБУВНИХ ПІДПРИЄМСТВ

Формування ефективних, адаптованих до сучасних умов розвитку

виробничих відносин механізмів управління вугледобувним підприємствами

неможливе без комплексного і системного дослідження поняття „виробничий

потенціал”, визначення його структурних елементів і характеру взаємодії між

ними. Вирішення цієї задачі не можливе без розробки та впровадження

принципово нових підходів до визначення ролі і місця виробничого потенціалу

у формуванні стратегії розвитку підприємств в умовах невизначеності і

динамічності зовнішнього середовища. Питання дослідження сутності поняття

„виробничий потенціал”, завжди привертало увагу вчених. Широко відомі

роботи Амоші О.І., Астахова О.С, Батченко Л.В., Воронкової А.Є., Зубков В.,

Галушко О.С., Кабанова А.І., Москаленко В., Райхеля Б.Л., Решетілової Т.Б.,

Саллі В.І. та ін.

Основною метою цієї статті є вдосконалення підходів до оцінки

виробничого потенціалу вугледобувних підприємств.

Сформовано три основні підходи до визначення виробничого потенціалу:

ресурсний (або обліково-звітний), структурний (функціональний) та цільовий

(проблемно-орієнтований).

1.Ресурсний підхід, зорієнтований на визначення виробничого потенціалу

як сукупності виробничих ресурсів, визначає його розмір як суму фізичних і

вартісних оцінок окремих його складових. Для оцінювання виробничого

потенціалу згідно з ресурсним підходом використовуються звичні обліково-

звітні документи, на основі яких розраховуються відповідні показники. Цим

20

забезпечується доступність інформації та відкриваються можливості широкого

застосування відомих методик і методів дослідження зазначеного потенціалу,

зокрема щодо внутрішніх показників. Втім, оцінюючи виробничий потенціал

вугледобувного підприємства, варто враховувати матеріально-технічні ресурси

з окремими поглибленими дослідженнями знарядь і засобів праці; трудових

ресурсів, енергетичних та інформаційних ресурсів, фінансових (грошових)

ресурсів з метою визначення їх наявності, відповідності та взаємозамінності.

Останні – інформаційні та фінансові ресурси – є найбільш взаємозамінними з

рештою ресурсів. Проте ресурсний підхід не дає змоги оцінити, чи відповідає

ВПП необхідним характеристикам, які зумовлюють його належне

використання. Він орієнтує, здебільшого, або на нагромадження всіх видів

ресурсів (якщо мета – розвиток потенціалу), або на жорстку економію без

урахування потреб зростання.

Отже, потрібно враховувати, вивчати та вдосконалювати структуру

складових виробничого потенціалу з метою досягнення максимальних у

поточних умовах результатів.

2. Структурний підхід, зорієнтований на визначення раціональної

структури виробничого потенціалу вугледобувного підприємства, визначає

його розмір згідно з прогресивними нормами і нормативними

співвідношеннями, заданими найбільш досконалими технологіями,

організацією виробництва загалом і окремих підсистем підприємства, що

використовуються в галузі.

Для аналізу структурних характеристик виробничого потенціалу крім

стандартної документації необхідно залучати результати спеціальних

досліджень: системного та організаційного аналізу, аналізу техніко-

організаційного рівня операційної системи, елементи стратегічного аналізу.

Аналіз та оцінка структурних характеристик виробничого потенціалу

пов’язані з певними труднощами, оскільки всі його елементи

функціонують одночасно, у сукупності та взаємодії. Це призводить до того, що

21

важко встановити значення кожного типу ресурсів окремо для діяльності

всього потенціалу.

Проблеми структурного характеру виробничого потенціалу полягають у

тому, що відповідність одних елементів іншим стримує розвиток і

вдосконалення потенціалу загалом. Так, застарілі верстати та обладнання

вугледобувних підприємств заморожують відсталі технології, які є енерго-,

матеріало- та трудомісткими, а це, у свою чергу, не дає змоги виготовляти

конкурентоспроможну продукцію. У якості вдосконалення слід створити

ефективну структуру виробничого потенціалу,що зумовлює економію всіх

видів ресурсів (сировини, матеріалів, енергії, фінансів, витрат живої та

матеріалізованої праці), оскільки завдяки досягненню синергії між ними —

елементами потенціалу – можна з меншою їх кількістю задовольнити більшу

кількість потреб, виробивши більшу кількість продукції. Це можливо лише за

умови підвищення якісного складу всього виробничого потенціалу та окремих

його складових.

3. Цільовий (проблемно-орієнтований) підхід, спрямований на визначення

відповідності наявного потенціалу досягненню поставлених цілей, визначає

його розмір як рівень відповідності окремих складових потенціалу

необхідному. Рівень виробничого потенціалу визначається у процесі його

використання й оцінюється з погляду його результативності, тобто ступеня

задоволення (порівняно з конкурентами) потреб клієнтів, які споживають

вироблену продукцію (надані послуги). Тому важливим етапом стратегічного

аналізу є цільові оцінки виробничого потенціалу підприємства. У цьому разі

йдеться про аналіз та оцінювання рівня відповідності потенціалу підприємства

тим цілям, які поставлені керівниками на перспективу. Така постановка

проблеми докорінно відрізняється від поширеної оцінки нагромадження

підприємством чи організацією ресурсів лише з кількісного боку. Цільова

оцінка потенціалу – якісна його оцінка, що дає змогу оцінити можливості

досягнення певних результатів, створити умови для обґрунтованого підходу до

планування процесу трансформації окремих його частин і потенціалу загалом

22

на основі правильного розподілу дій та ресурсів за виконавцями та термінами

для якісного та своєчасного отримання необхідних параметрів і набуття

навичок, а отже, забезпечити досягнення поставлених цілей.

Слід зазначити, що використання того або іншого підходу залежить від

обраних цілей оцінки, виду і повноти вихідної інформації, специфіки складових

елементів потенціалу підприємства, що оцінюються, та інших чинників.

УДК 330.15 : 628.1

Заворотнєва О.Ю.


«Донецький національний технічний університет»

СТАН ТА ПЕРСПЕКТИВИ ПІДВИЩЕННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ

ВИКОРИСТАННЯ ВОДНИХ РЕСУРСІВ У ГОСПОДАРСЬКІЙ ДІЯЛЬНОСТІ

ПІДПРИЄМСТВ

Водні ресурси виконують важливу функцію у здійсненні господарської

діяльності підприємств, виконуючи роль як енергетичних, так і матеріальних та

інших ресурсів виробництва та споживання. Проте постійне нарощування

масштабів виробництва, виснаження природно-ресурсного потенціалу

призводить до суттєвих обмежень за якісними та кількісними показників ми

стану водних ресурсів. Саме тому одним з головних державних пріоритетів

соціально-економічного розвитку вітчизняних підприємств є формування

такого підходу до водоспоживання, що враховує регіональні особливості

процесів використання водних ресурсів та мета якої полягає у збереженні

функціональної цілісності водних об'єктів і збалансованості системи

водокористування.

У сучасній еколого-економічній науці вчені Балацький О. Ф., Бережна І.

В., Бриндзя З. Ф., Буркинський Б. В., Галушкіна Т. П., Герасимчук З. В.,

Данилишин Б. М., Дмитрієва О. А., Дорогунцов С. І., Єфремов О. В., Кравців В.

23

С., Крижановський Р. О., Мельник Л. Г., Прокопенко О.В., Садченко О. В.,

Харічков С. К., Хачатуров Т. С., Хвесик М. А., Л. Хенс, Хлобистов Є. В., Яцик

А. С. та інші обґрунтовують необхідність та напрямки розв’язання проблем

водокористування на підприємстві, що впливає на темпи та напрями розвитку.

Тому метою даної роботи є оцінка поточного стану та визначення

перспективних напрямків покращення використання водних ресурсів на

підприємствах.

В Україні у середній за водністю рік загальні запаси природної води

складають 94 км3, з яких доступні для використання 56,2 км3. Основна

частина водних ресурсів, що постійно відновлюються, припадає на річковий

стік — 85,1 км3 (без Дунаю). 60% річкового стоку формується на території

України (місцевий стік), 40% — за її межами (транзитний стік). Щонайбільше

свіжої води (48% загального споживання) споживає промисловість, 40% води

йде на потреби сільського господарства, 12% припадає на комунальне

господарство міст та інших населених пунктів.

Слід зауважити, що проблема забруднення водних ресурсів торкається не

лише вітчизняних умов господарювання, а й набуває світового масштабу. Так

виснаження водних ресурсів в результаті втрати їх якості є більшою загрозою

ніж їх кількісне виснаження (1 м3 неочищених стічних вод забруднює і робить

непридатними 40-50 м3 природної річкової води). Забруднення багатьох водних

об'єктів суші (особливо в країнах Західної Європи і Північної Америки) і вод

Світового океану досягло небезпечного рівня. Щорічно в океан потрапляє (у

млн.. т): 0,2 – 0,5 отрутохімікатів; 0,1 – хлорорганічних пестицидів; 5 – 11 –

нафти і інших вуглеводнів; 10 – хімічних добрив; 6 – фосфорних сполук; 0,004

– ртуті; 0,2 – свинцю; 0,0005 – кадмію; 0,38 – міді; 0,44 – марганцю; 0,37 –

цинку; 1000 – твердих відходів; 6,5 – 50 – твердого сміття; 6,4 – пластмас. У

Північній Атлантиці нафтова плівка займає 2 – 3% площі.

У 2009 році забір та використання води в Україні зменшилися порівняно

з 2008 роком на 1466 та 1293 млн. м3, об'єм зворотних вод, скинутих у водні

об'єкти, зменшився на 524 млн. м3. Із загальної кількості скинутих зворотних

24

вод -2555 млн. м3 становили недостатньо очищені (на 617 млн. м3 менше, ніж у

2008 р.) і 758 млн. м3 (на 9,5 млн. м3 більше, ніж у 2008 р.) - без очищення. У

2009 році загальна потужність очисних споруд, через які проходять зворотні

води перед скидом до водних об'єктів, зменшилася, порівняно з 2008 р. на 31

млн. м3 і становить 7629 млн. м3. Дві третини контрольованих водних об'єктів

перебувають у стані антропогенного навантаження, а решта - екологічної

напруги з елементами регресу. Найбільша забрудненість спостерігається у

басейнах річок Дунай, Дністер, Південний Буг, Дніпро та Сіверський Донець.

Найбільший вплив на стан поверхневих вод мають стічні води підприємств

різних галузей промисловості, сільського і комунального господарства. Але

слід відзначити і позитивне - економія свіжої води у 2009 році (завдяки

впровадженню систем оборотного і повторно-послідовного водопостачання)

становила 84,45%.

До заходів ощадливого і раціонального використання водних ресурсів

на сьогодні фахівці відносять: впровадження систем зворотного

водопостачання та безстічного водокористування (із циклом повного

очищення відпрацьованих вод); розробка і впровадження науково

обґрунтованих норм зрошення (поливу); заміна водяного охолодження

агрегатів повітряним; зменшення в структурі господарства України частки

водоємних виробництв; проведення комплексу заходів щодо охорони

поверхневих і підземних вод від забруднення тощо. Для забезпечення

збалансованого використання та охорони вод на підприємствах потрібно:

здійснити розробку комплексних програм моніторингу охорони та

використання джерел водопостачання населення та якості питної води в

регіонах України, впровадити маловодні та водозберігаючі технології, нові

сучасні засоби обробки та знезаражування води в технологіях, що

використовуються на об'єктах водопостачання, та посилення управлінської

підтримки зусиль підприємців щодо створення вітчизняного водоочисного

обладнання.

Визнаючи пріоритет раціонального використання водних ресурсів

25

необхідним є розробка комплексних моделей обґрунтування «справедливої»

ринкової ціні водних ресурсів, що сприятиме встановленню та дотриманню

стандартів та нормативів водоспоживання с урахуванням специфіки

господарської діяльності підприємств та рівня його впливу на стан природно-

ресурсного потенціалу.

УДК 338.312

Кривонос К.О.,

Тищенко А.О., асистент



ВДОСКОНАЛЕННЯ ОРГАНІЗАЦІЇ ВИРОБНИЦТВА НА ПРОМИСЛОВОМУ

ПІДПРИЄМСТВІ

Важливим показником розвитку економіки є ВВП, який характеризує

кінцевий результат виробничої діяльності у сфері матеріального і

нематеріального виробництва.У поточних цінах в 2010 р. обсяг ВВП в Україні,

Росії, Білорусі і Казахстані склав відповідно 131; 1224; 39 і 95 млрд. дол. На

фоні таких країн, як США, Канада, і найбільших країн Західної Європи ці

показники, звичайно ж, невеликі. Так, наприклад, ВВП США в цей же період

склав близько 14 трлн дол., що в 11 разів більше ВВП Росії і в 105 разів —

України.

Україна, на відміну від інших країн, істотно відстає за показниками ВВП і

ВВП на душу населення, тому важливою задачею є підвищення ефективності

економіки. У сучасних умовах одним з необхідних факторів виробництва є

здатність враховувати зміну попиту замовників і швидко переходити на випуск

нової продукції. В результаті удається уникнути випуску продукції, що не

знаходить попиту і одним з напрямів вирішення цієї задачі є вдосконалення

організації виробництва.

26

Гнучкі виробничі системи — це найбільш ефективний засіб

автоматизації серійного виробництва, що дозволяє переходити з одного вигляду

продукції на іншій з мінімальними витратами часу і праці. Гнучкість

виробничої системи дозволяє понизити потребу в кваліфікованих верстатниках

і верстатах, підвищити якість продукції.

Таким чином, в межах підприємства організовується єдиний виробничий

процес, що є системою взаємозв’язаних, цілеспрямованих технологічних і

трудових процесів.

Властивості гнучкості виробництва:

- допускає зміни номенклатури виробів, які випускаються, але без зміни

його технологічного оснащення;

- виробляє широку номенклатуру виробів;

- швидко і економічно переходить від випуску одного до випуску іншого

вигляду виробів в межах встановленої номенклатури;

- інтеграція технічної підготовки і виробництва в єдину виробничу систему;

- обробка деталей повністю в гнучкій виробничій системі. Концентрація як

можна повнішої обробки кожної деталі на одному оброблювальному центрі;

- стирання меж виробництва: масового, серійного, одиничного;

- скорочення тривалості виробничого циклу, яке забезпечується обробкою

деталі в одну операцію від запуску до випуску без перерв і повною

автоматизацією транспортно-складських процесів.

Одним з засобів підвищення гнучкості виробництва є оснащення

виробництва автоматизованим устаткуванням. В той же час таке виробництво

буде багато коштувати. Його дороге автоматизоване устаткування буде

використовуватися з низьким коефіцієнтом завантаження. З цієї причини

здійснювати створення гнучких виробничих систем можливо на іншій основі -

груповій обробці виробів виробничої програми.

Отже, особливості гнучкого виробництва полягають в тому, що вона

дозволяє повністю інтегрувати весь виробничий процес, від ідеї до випуску

готових виробів, в єдине ціле на основі централізованого управління.

27

У процесі проведеного дослідження виявлено, що гнучке виробництво –

це автоматизоване виробництво, яке за короткий час і при мінімальних

витратах на тому ж устаткуванні, не перериваючи виробничий процес і не

зупиняючи устаткування, в міру необхідності дозволяє переходити на випуск

нової продукції довільної номенклатури в межах технічних можливостей і

призначення устаткування.

Перевагами гнучкого виробництва є: підвищення мобільності

виробництва; підвищення продуктивності праці; скорочення виробничого

циклу; підвищення якості продукції; зниження витрат на виробництво.

Недоліками гнучкого виробництва є: великі первинні капіталовкладення;

складнощі при проектуванні і впровадженні системи управління; проблеми

підготовки кадрів; складність проектування і виконання техніко-економічного

аналізу.

УДК 330.322.01

Кузнецова К.В.,

Хобта В.М., д.е.н., професор



ОБҐРУНТУВАННЯ ІНВЕСТИЦІЙНИХ РІШЕНЬ НА ОСНОВІ МЕТОДІВ

ОЦІНКИ ЕКОНОМІЧНОЇ ЕФЕКТИВНОСТІ

У сучасних умовах економічної нестабільності, характерної для

ринкового середовища, від якості, своєчасності прийняття і реалізації

інвестиційних рішень залежать реальні можливості досягнення

короткострокових і довгострокових цілей, стабільний соціально-економічний

розвиток як окремих підприємств, так і країни в цілому. У складно

прогнозованому економічному середовищі, що постійно змінюється,

обмеженість і недостатність інформації, яка необхідна для реалізації

28

інвестування, не сприяє ухваленню ефективних і оптимальних рішень. У зв'язку

з цим необхідним стає дослідження основних наукових методів розробки та

обґрунтування інвестиційних рішень.

Проблема ухвалення ефективних інвестиційних рішень привертає увагу

багатьох як зарубіжних, так і вітчизняних дослідників. Дослідження різних

аспектів інвестиційної діяльності, ефективності інвестиційних проектів і рішень

здійснили в своїх наукових працях наступні вчені-економісти: І. Бланк, Т.

Головач, М. Денисенко, Н. Ковшун, Р. Козаченко, Т. Майорова, Т. Морщенок,

А. Пересада, В. Савчук, П. Сорока, Д. Черваньов, В. Хобта та інші.

Метою даної статті є визначення основних показників і критеріїв

обґрунтування доцільності ухвалення інвестиційних рішень, виявлення

основних переваг і недоліків даних показників.

Сучасні умови процесу розробки і прийняття рішень вимагають від осіб,

що приймають їх, постійного усвідомлення того, що прийняте інвестиційне

рішення має бути науково обґрунтованим, оптимальним, ефективним і

результативним.[1]

З метою вибору найкращого інвестиційного рішення необхідно

скористатися надійними інструментами оцінки їх ефективності. Отже, процес

ухвалення рішень повинен супроводжуватися відповідними розрахунками, на

підставі яких можливо зробити висновок про доцільність вкладення засобів в

конкретний проект. У сучасній інвестиційній практиці найчастіше

використовуються дві групи показників оцінки економічної ефективності

рішень відносно інвестування: статичні, які базуються на облікових оцінках, та

динамічні, які базуються на дисконтованих оцінках.

Проте статичні показники не є адекватними сучасним умовам, оскільки

не враховують зміну вартості грошей у часі, характер розподілу грошових

потоків у часі, доходи від можливого реінвестування капіталу, чинник інфляції

при порівнянні грошових потоків.[1] Розглянемо основні показники

ефективності інвестиційного проекту, засновані на дисконтованих оцінках, а

29

також критерії обґрунтування доцільності прийнятя рішень, основні переваги

та недоліки даних показників.

Одним з найбільш поширених показників є чиста дисконтована вартість

(NPV). У якості основної переваги показника можна назвати адитивність у

просторі та часі, тобто NPV різних інвестиційних рішень можна безпосередньо

підсумовувати з метою визначення привабливості інвестиційного портфеля. У

той же час відомі основні недоліки показника, які полягають в тому, що NPV не

дає можливості оцінити резерв безпеки інвестиційного рішення, тобто не

відповідає на питання, наскільки велика вірогідність, що реалізація проекту

принесе збиток. Також істотним недоліком є необхідність детального прогнозу

грошових потоків.[2]

Розглянутий метод доповнює такий показник, як внутрішня норма

прибутковості/рентабельності (IRR), основною перевагою якого є його

відносний характер, а також, на відміну від NPV, можливість оцінки

ризикованого проекту та існуючого резерву безпеки. Проте існують недоліки

даного методу, які полягають у тому, що він не має властивості адитивності та

не відображає розмір грошових потоків; крім того, існують випадки

(неординарні грошові потоки), коли проект може мати декілька значень IRR.

Вказані методи також доволі часто доповнюють такими показниками, як

індекс прибутковості/рентабельності (PI) та період окупності (PP). Індекс

прибутковості може бути використаний як з метою порівняльної оцінки, так і

як визначальний показник при ухваленні рішення, проте він не має властивості

адитивності. Період окупності може бути використаний для оцінки не лише

ефективності інвестицій, але і рівня інвестиційних ризиків, пов'язаних з

ліквідністю; проте не враховує ті грошові потоки, які формуються після періоду

окупності інвестицій.[1]

Отже, розглянуті методи оцінки ефективності інвестицій мають свої

переваги та недоліки, а також знаходяться між собою в тісній взаємозалежності.

Виходячи з цього, показники слід розглядати в комплексі. Такий підхід

дозволяє врахувати різні аспекти інвестиційних процесів і вибрати варіант

30

інвестиції, оптимально відповідної інтересам інвесторів, а також прийняти

найбільш ефективне рішення відносно конкретного проекту.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:

1. Т. Морщенок Прийняття та обґрунтування інвестиційних рішень в умовах

ризику. - «Економіка промисловості», 2009 - №4 - с. 109-111

2. В. Даськовський, В. Кисельов Вдосконалення оцінки ефективності

інвестицій. - «Економіст», 2009 - №1 - с. 42-45

УДК 336.144.2:330.341.1

Лупека О.О.,

Шилова Л.І., к.е.н., доцент

Державний вищій навчальний заклад


ПІДВИЩЕННЯ РОЛІ ІНВЕСТЕЦІЙНОГО ПЛАНУВАННЯ НА


Сучасні економічні умови пред'являють серйозні вимоги до підприємства.

Складність і висока рухливість процесів, що відбуваються, створюють нові

передумови для підвищення рівня планування.

У ринковій економіці підприємці не можуть добитися стабільного успіху,

якщо чітко і ефективно не будуть планувати свою діяльність, постійно збирати і

акумулювати інформацію, як про стан цільових ринків, положення на них

конкурентів, так і про власні перспективи і можливості. Фінансове планування

є важливим елементом корпоративного планового процесу. Кожен менеджер,

незалежно від своїх функціональних інтересів, має бути знайомий з методами і

прийомами виконання і контролю фінансових планів, принаймні настільки,

наскільки це стосується його діяльності.

Життєдіяльність фірми неможлива без планування, "сліпе" прагнення до

отримання прибутку приведе до швидкого краху. При створенні будь-якого

31

підприємства необхідно визначити цілі і завдання його діяльності, що і

обумовлює необхідність довгострокового планування. Довгострокове

планування визначає зміст і показники середньострокового і короткострокового

планування, які розраховані на менший термін і тому мають більший ступінь

деталізації і конкретизації. Основою планування є план збуту, оскільки

виробництво орієнтоване в першу чергу на те, що продаватиметься, тобто має

попит на ринку. Об'єм збуту визначає обсяг виробництва, який у свою чергу,

визначає планування потреби усіх видів ресурсів, у тому числі трудових

ресурсів, сировинних запасів і запасів матеріалів. Це обумовлює необхідність

фінансового планування, планування витрат і прибутку. Планування повинне

здійснюватися за впорядкованим процесом, у якому виконуються розрахунки

багатьох економічних показників.

В сучасних умовах при створенні нового підприємства завжди виникає

необхідність в інвестиціях, тому виникає потреба у інвестиційному плануванні

на підприємстві. Діюча компанія може інвестувати в нове устаткування для

розширення виробництва, тому що додатковий прибуток від додаткових

продажів робить такі інвестиції привабливими. Також можна інвестувати в

оновлення зношеного і застарілого устаткування, щоб поліпшити ефективність

витрат. Тут обґрунтуванням інвестицій має бути зменшення виробничих

витрат. Інвестиції також можуть бути необхідні для забезпечення витрат щодо

просування товарів на ринок з метою збільшити кількість продажів і таким

чином, зростання комерційного прибуток від більшого об'єму діяльності.

Інвестиційне планування полягає в складанні прогнозів найбільш

ефективного вкладення фінансових ресурсів в земельні ділянки, виробниче

устаткування, будівлі, природні ресурси, розвиток продукту, цінні папери і інші

активи.

Інвестиційне планування є стратегічним і одним з найбільш складних

завдань управління підприємством. При цьому процесі важливо враховувати

усі аспекти економічної діяльності компанії, починаючи від довкілля,

показників інфляції, податкових умов, стану і перспектив розвитку ринку,

32

наявності виробничих потужностей, матеріальних ресурсів і закінчуючи

стратегією фінансування проекту.

УДК 336.144.2:330.341.1

Макаренко А.В.,

Веретенникова О.В., к.е.н., доц.,

Донбаська національна академія будівництва та архітектури

ДОЦІЛЬНІСТЬ РЕАЛІЗАЦІЇ СОЦІАЛЬНОГО ІНВЕСТУВАННЯ В

СУЧАСНИХ УМОВАХ ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ

Сучасний етап розвитку суспільства вимагає посиленої уваги до

соціального інвестування як цілеспрямованого вкладення ресурсів в розвиток

соціальної сфери з метою отримання корисного суспільного ефекту в

майбутньому. Результати соціального інвестування виявляються як в посиленні

соціальної орієнтації всієї економічної системи, так і в окремих аспектах

соціально-економічного розвитку, зокрема стимулюванні економічного

зростання, нагромадженні людського капіталу, розвитку ринку праці, підтримці

високого рівня та якості життя населення, забезпеченні державних соціальних

гарантій та базових соціальних послуг, підтримці соціальної стабільності та

екологічної безпеки в суспільстві.

Окремі аспекти соціального інвестування як визначення етичної ролі

бізнес-одиниць в соціальній сфері викладені в роботах таких авторів, як

І.Ю. Бєляєва, О.Р. Зикова, М.А. Ескіндарова, С.В. Івченко, М.І. Ліборакіна,

С.Є. Литовченко, Л.А. Плотіцина, Ю.М. Попова, С.В. Туркіна, В.М. Якимець

та ін. Переважно вони досліджують основні характеристики соціального

інвестування та фінансового забезпечення їх реалізації.

Ефективна соціальна політика бізнесу в умовах посилення значення

людського капіталу як основного фактору конкурентоспроможності економіки,

33

створює основу для розвитку інновацій та зростання інвестиційної

привабливості країни.

За визначенням російських економістів В. Лаврова та Н. Кричевського

соціальні інвестиції – це вкладення в об’єкти соціальної сфери з метою

отримання доходу та підвищення рівня й якості життя людей шляхом

задоволення їх матеріальних, духовних або соціальних потреб. Водночас

видається доцільним розширення трактування соціальних інвестицій за межі

суто економічного підходу та їх усвідомлення як вкладень, що спрямовані на

забезпечення можливостей для всебічного людського розвитку, а не лише

певних потреб населення [2]. Результати соціального інвестування виявляються

як в посиленні соціальної орієнтації всієї економічної системи, так і в окремих

аспектах соціально-економічного розвитку, зокрема стимулюванні

економічного зростання, нагромадженні людського капіталу, розвитку ринку

праці, забезпеченні державних соціальних гарантій та базових соціальних

послуг, підтримці соціальної стабільності та екологічної безпеки в суспільстві

[3].

До основних суб’єктів соціального інвестування на національному рівні

належать держава, підприємства різних форм власності, неприбуткові

організації, домогосподарства та окремі особи. Соціальні інвестиції не ставлять

собі за мету безпосередньо збільшення доходів компанії, але зменшують як

систематичний, так и несистематичний ризик діяльності підприємства.

Соціальні інвестиції приносять компанії, яка їх здійснює, цілий комплекс

відчутних переваг на ринку: додаткові можливості для PR і реклами, зростання

вартості бренду, отримання переваг перед конкурентами, розширення впливу

на місцеві спільноти, поліпшення відношень з регіональною владою,

поліпшення роботи зі ЗМІ, зміцнення репутації тощо. З іншого боку, в процесі

їх реалізації здійснюється реальна соціальна допомога населенню,

територіям. Саме в такому поєднанні двох основних напрямків діяльності

бізнесу, фірм і компаній і знаходить своє відображення ідея соціальної

відповідальності бізнесу, яка на Всесвітньому бізнес-конгресі з питань сталого

34

розвитку отримала наступне трактування: “Корпоративна соціальна

відповідальність - це постійна прихильність бізнесу принципам ведення справи

на основі етики і готовність вносити свій внесок в економічний розвиток,

поліпшуючи одночасно якість життя і своїх працівників з їх сім’ями, і

суспільства в цілому” [1].

Основна мета соціально відповідального інвестування – сполучення

економічної ефективності вкладень коштів з етичними цінностями інвестора.

При цьому виділяють такі основні технології реалізації соціальних проектів і

програм: точкова, масова, ринкова і агресивна.

Технологія точкового виду соціального інвестування передбачає

створення спеціальних експериментальних об'єктів або сегментів з режимом

найбільшого сприяння для реалізації соціального інвестиційного проекту.

Технологія масового виду соціального інвестування припускає розробку

типових нормативів, заснованих на уявленнях розробників проекту та

інвесторів про властивості і якості соціального інвестиційного

продукту. Технологія ринкового виду соціального інвестування ґрунтується на

ринковій складовій проекту, припущенні, що ринок як механізм здатний сам

відрегулювати стихійний процес реалізації, а економічна ефективність

соціального інвестиційного проекту базується в основному на прибутковості

інвестиційного продукту. Технологія агресивного вигляду соціального

інвестування характеризується максимальною активністю при

впровадженні соціального інвестиційного проекту: рекламною кампанією в

ЗМІ, по ТБ і радіо, використанням мережевого маркетингу з залученням

великої кількості реалізаторів, відкриттям точок розповсюдження або

впровадження у вже наявні точки нового продукту в якості пріоритетного [3].

На відміну від інвестицій у виробництво або маркетинг, що

безпосередньо позначаються на бізнес-процесах, соціальні інвестиції

передбачають більш складні і непрямі механізми повернення вкладених коштів.

Ти не менш, в кінцевому підсумку соціальні інвестиції позначаються саме на

35

базових бізнес-процесах: виробництві товарів і послуг, їх просування

і продажах, залученні капіталу.

Для будь-якого проекту ефективність виражається відношенням

отриманого результату до понесених витрат. Економічна ефективність, як

кінцевий результат господарської діяльності, може характеризуватися

вартісними або натуральними показниками. Стосовно до соціальних інвестицій

економічна ефективність відображає тільки одну частину загальних показників

ефективності. Іншу частину відображають показники соціальної ефективності

соціальних інвестицій, серед яких показник соціального ефекту, що

характеризує ступінь задоволеності населення якістю життя; показник

соціально-економічної ефективності, який дає уявлення про економічну

ефективність інвестиційних вкладень у соціальну сферу з урахуванням

досягнутого соціального ефекту [4].

Головний критерій ефективності соціальних інвестицій бізнесу -

зростання його інвестиційної вартості в довгостроковому періоді. Але

реалізація соціальних проектів бізнесу впливає не тільки на ефективність

підприємства, але й на економічний і соціальний розвиток суспільства в цілому,

призводячи до зміни структури суспільного виробництва.

Тому, впровадження соціальних інвестицій на підприємствах є

необхідною передумовою розвитку системи інвестування - як на рівні окремих

підприємств та галузей, так і на загальнонаціональному рівні. Аналіз стану

соціального інвестування та його пріоритетів дозволить не лише підвищити

ефективність витрачання ресурсів на соціальні цілі, а й виявити поточні

проблеми в цій сфері, привернути суспільну увагу до практики соціально

відповідального ведення бізнесу. Ефективність соціальних інвестиційних

проектів виражається у зростанні ВВП країни, створення нових робочих місць,

збільшення податкових надходжень, зменшення виплат з фондів соціального

страхування, підвищення середньої тривалості життя, збереження і розвиток

фізичного і душевного здоров'я дітей та молоді.

36

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1. Акимов Д.И. Социальный маркетинг / Д.И. Акимов. – К. : Наук. думка,

2008. – С. 81–90.

2. Борецька Н.П. Розвиток джерел формування людського і соціального

капіталу в Україні / Н.П. Борецька // Управление экономикой переходного

периода : сб. науч. трудов Института экономики промышленности НАН

Украины, 2009. – С. 68-77.

3. Герасименко Г.В. Напрями раціоналізації соціальних інвестицій держави в

умовах економічної кризи / Г.В. Герасименко //Збірник наукових праць

Національного університету державної податкової служби України, 2010, № 1 .

– С. 49-55.

4. Юзык Л.А. Социальные инвестиции как форма социальной

ответственности /Л.А. Юзык//Наука й економіка, 2009, № 3 (15). – С. 295 – 300.

УДК 330.322:336.145

Морозова О.Г.,

Степанова Т. А., к.э.н, доцент

Государственное высшее учебное заведение

«Донецкий Национальный Технический Университет»

ФОРМИРОВАНИЕ ИННОВАЦИОННОГО ПОТЕНЦИАЛА

На сегодняшний день вопрос инновационного развития является

ключевым для всех субъектов хозяйствования. Большинство подходов к оценке

инновационного потенциала имеет ряд существенных недостатков: учеными

вкладывается разный смысл в понятие "инновационный потенциал" и выделяют

различные его составляющие, не учитываются определенные параметры этих

составляющих, что приводит к неполноте или завышения результатов оценки.

Уровень инновационного потенциала предприятия определяется путем оценки,

по комплексу показателей, состав которых у разных исследователей

37

существенно отличается, что не дают возможность получить достоверную

информацию об уровне инновационного потенциала предприятия. Оценка

инновационного потенциала является важной характеристикой предприятия,

обеспечивает конкурентоспособность предприятия. В разработку научных

основ оценки инновационного потенциала и инновационного развития большой

вклад внесли зарубежные и отечественные ученые Р.Солоу, Б.Санто, Р.Харрод,

Й.Шумпетер, М.Портер, А.Амоша, В.Семиноженко, Н.Чумаченко и другие.

Для достижения технологического лидерства на мировом рынке

необходимо немедленно обеспечить интенсивное развитие инновационной

сферы металлургического комплекса. В настоящее время понятие

инновационного потенциала предприятия рассматривается как интегральная

характеристика, обеспечивающая его способность к осуществлению

инновационной деятельности и призванное играть важнейшую роль в

управлении развитием предприятия.

Определение потенциала предприятия связано с учетом его

целенаправленной деятельности и достижения максимальных возможностей в

какой-либо сфере деятельности. Для оценки потенциала предприятия

необходимо учитывать, что любая целенаправленная деятельность ограничена

рамками его функционирования. Потенциал любого предприятия как

экономической системы оказывает влияние не только на конечные результаты

его деятельности, но и на параметры экономического роста и структурного

развития всей страны. Существуют разные подходы к толкованию понятия

инновационный потенциал. Одни авторы делают акцент на наличии ресурсов,

другие - на возможности их использования. В рамках ресурсного подхода

инновационный потенциал рассматривается как совокупность ресурсов, среди

которых особо выделяют такие его элементы как кадровая, информационная,

технико-технологическая, организационная и материально-техническая и

другие составляющие. Рассмотрим состав этих составляющих.

38

Рыночный потенциал отображает уровень соответствия возможностей

предприятия внешним рыночным потребностям с учетом уровня инноваций,

которые генерируются рыночной средой.

Интеллектуальный потенциал определяет возможности генерации и

восприятие идей и замыслов новаций и доведение их до уровня конкретных

управленческих решений в сфере технологий, машин, механизмов,

организационной и управленческой деятельности.

Кадровый потенциал характеризует возможности персонала предприятия

применить новые знания и технологии, инновационные управленческие

решения, выполнить разработку и изготовить новую инновационную

продукцию.

Технико-технологический потенциал отображает способность оперативно

переориентировать производственные мощности и наладить экономически

эффективное производство новых продуктов, которые отвечают рыночным

потребностям.

Информационный потенциал отображает информационную

обеспеченность, предприятия, степень полноты и точности информации,

необходимой для принятия эффективных инновационных решений.

Научно-исследовательский потенциал отображает наличие созданного

резерва результатов научно-исследовательских работ, достаточного для

генерации новых знаний, способность проведения исследований с целью

проверки идей новаций и возможности их использования в производстве новой

продукции.

Все составные части, которые имеют влияние на развитие инноваций,

должны быть согласованы между собой и выполнять определенные функции

согласно механизму их использования, который разрабатывается на

предприятии. Рассмотрение потенциала лишь как совокупности ресурсов и

возможностей их использование есть ограниченным. Такое представление о

нем не учитывает целевой характеристики этой категории. Использование

ресурсов всегда является целенаправленным и определенным образом

39

организованным для реализации нужд общества и субъектов хозяйствования.

Целями инновационной деятельности могут быть выживание предприятия и

сохранение ниши на рынке, увеличение конкурентоспособности продукции,

увеличение прибыли и т.п. Следует учитывать и внешние экономические

факторы, которые влияют на инновационный потенциал, такие, как

государственная инновационная политика, политика кредитных учреждений,

конкурентные стратегий потребителей, поставщиков, финансовых посредников,

изменения во вкусах потребителей.

Итак, ресурсный подход является недостаточным для определения

понятия “инновационный потенциал”. Инновационный потенциал следует

рассматривать как сложную динамическую систему генерирования, накопление

и трансформирование научных идей и научно-технических результатов в

инновационные продукты, процессы. Инновационный потенциал предприятия -

это подсистема целостной системы, в которой он взаимодействует с другими

потенциалами предприятия.

УДК 330.322:336.145

Мухін Д.І.



СТРАТЕГІЧНІ АСПЕКТИ РОЗВИТКУ ЧОРНОЇ МЕТАЛУРГІЇ УКРАЇНИ

Українська чорна металургія - одна з найбільш відповідних галузей для

осмислення необхідності і можливості оновлення стратегічних орієнтирів

розвитку вітчизняної економіки в сучасних умовах. По-перше, ця галузь у

високому ступені залучена в конкуренцію на світових ринках. По-друге, питома

вага чорної металургії в промисловості та експорті значна. По-третє, власники

провідних сталеливарних компаній амбітні і прагнуть до постановки та

вирішення крупних стратегічних завдань у своєму бізнесі. По-четверте,

40

зарубіжні компанії вже реалізують стратегії, покликані забезпечити їм

порівняльні переваги в умовах формування постіндустріальної економіки.

Аспектам просування українських металургійних підприємств на

зовнішніх ринках присвячені роботи вітчизняних і зарубіжних економістів,

таких як Л. Батченко, Б. Буркинський, О. Горбашко, В. Зав 'ялов, Г. Іспірян, В.

Лісін, Д. Лук' яненко, Ю. Макогон, Г . Скудар, С. Аптекар.

До цих пір визначальна роль в аналізі стратегічних проблем розвитку

чорної металургії відводиться тенденціям, які складаються на стороні

виробництва. Не менш значні зміни, що відбуваються на стороні попиту, який

формується на світовому ринку. Велике значення мають організаційно-

економічні чинники конкурентоспроможності, хоча проявити себе повною

мірою вони можуть лише в поєднанні з технологічними факторами.

Недостатній облік стратегій конкурентів в організаційно-економічній

сфері залишається слабким місцем вітчизняних програмних розробок для

чорної металургії і не тільки для неї. Багато в чому саме в цій сфері

вирішується питання про здатність виробництва швидко задовольняти мінливі

запити споживачів ─ ключове питання конкуренції в постіндустріальному світі.

Провідні сталеливарні компанії світу пов'язують перспективи свого

розвитку не тільки з успіхами в боротьбі за зниження витрат, але і з

нарощуванням свого інноваційного потенціалу. Такому курсу відповідає

включення в найбільші бізнес-групи металургійного профілю відповідних НДІ.

Новим для цих груп напрямком використання організаційних чинників

конкурентоспроможності є вертикальна інтеграція з виробниками

конструкційних матеріалів. Така інтеграція відповідає посиленню орієнтації

виробництва на споживача, націлена на комплексне задоволення його запитів в

конструкційних матеріалах. У цілому вітчизняна чорна металургія зуміла

пристосуватися до нових ринкових умов і є тепер одним з впливових чинників

зростання української економіки. Від орієнтації насамперед на зовнішні ринки

галузь поступово розгортається у бік внутрішнього ринку. Тим не менш, рівень

споживання металопродукції в перерахунку на одного жителя в Україні до цих

41

пір значно нижче в порівнянні з розвиненими країнами світу, що дає підставу

для оптимістичних прогнозів розвитку внутрішнього попиту на

металопродукцію, але можливості нарощування виробництва сталі за рахунок

вже наявних вітчизняних потужностей практично вичерпані. Це дозволяє

констатувати, що період розвитку галузі на основі більш повного використання

існуючих потужностей в цілому завершено.

Подальше нарощування виробництва сталі без значних інвестицій у

будівництво нових сталеплавильних потужностей і модернізацію виробництва

неможливо. Інвестиційні ресурси галузі багато в чому визначаються

рентабельністю виробництва, яка, у свою чергу, залежить від рівня цін на

металопродукцію. Тому, для перспектив розвитку вітчизняної сталеливарної

промисловості велике значення має неупереджена оцінка цінової ситуації на

українському ринку сталі. Хоча з 2000 р. подорожчання чорних металів в

Україні перевищило зростання цін у промисловості в середньому, воно істотно

менше темпів зростання цін на ресурсів, які споживають сталеливарні компанії.

Одним з підтверджень ринкового характеру цін на українському ринку сталі є

той факт, що швидше за інших розвивалися саме ті вітчизняні галузі, де велике

споживання продукції чорної металургії, ─ будівництво, машинобудування і

металообробка, паливна промисловість. Хоча українська модель приватизації

не сприяла формуванню сучасних структур управління, вітчизняні сталеливарні

компанії в цілому впоралися з вирішенням цього завдання. Основний тягар

вирішення проблем, пов'язаних з економічними реформами, ліг на плечі

керівників вищої та середньої ланок. Перш за все, їм належить заслуга

збереження матеріальних, кадрових та організаційних основ промислово-

виробничого потенціалу в багатьох галузях національного господарства,

демпфування соціальної напруженості в країні. Зміцнення позицій менеджерів

як акціонерів своїх підприємств стало чинником посилення стратегічної

орієнтації українських сталеливарних компаній.

Аналіз стратегічних можливостей української чорної металургії свідчить,

що якість рудно-сировинної бази вітчизняної металургії не дає їй стійких

42

порівняльних переваг на світовому ринку. Тому стратегія розвитку української

чорної металургії повинна передбачати необхідність великих інвестицій в

розвиток цієї бази. У перспективі світові позиції української сталі все в більшій

мірі будуть визначатися технологічними та організаційними чинниками

конкурентоспроможності.

Кліматичні умови, територіальна довжина країни надають особливу роль

енергетичній та інфраструктурній базам розвитку чорної металургії.

Формування українським металургійним бізнесом власних енергетичних і

транспортних структур є засобом протидії тиску на галузь з боку відповідних

монополій. Така диверсифікація бізнесу постає способом зміцнення його

конкурентних позицій. Ці обставини викликають потребу у розвитку в нашій

країні таких металомістких галузей, як енергетика, будівництво, транспорт.

Внутрішній ринок - важливий чинник конкурентоспроможності української

сталі. Значну роль в активізації цього чинника здатні зіграти самі металурги,

інвестуючи кошти в галузі, які споживають сталь.

Принциповий орієнтир такого роду вкладень - формування ліквідних активів,

продаж яких дозволить при необхідності мобілізувати ресурси для розвитку

базового виробництва.

Реалізація конкурентних переваг української чорної металургії у великій

мірі залежить від співпраці держави і бізнесу. Вона необхідна для зниження

інвестиційного ризику при реалізації капіталомістких проектів, активізації

внутрішнього попиту на сталь, формування ефективної цінової та тарифної

політики у сфері природних монополій, прискорення реструктуризації галузі та

вирішення пов'язаних з цим соціальних проблем. Доводиться констатувати, що

поки взаємодія держави і бізнесу в даній галузі, як і в багатьох інших галузях,

залишає бажати кращого. В останні роки на державному рівні були зроблені

зусилля з вироблення стратегії розвитку для вітчизняної чорної металургії.

Проте наявні стратегічні напрацювання не приділяють достатньої уваги до

організаційних чинників конкурентоспроможності галузі, не враховують

сучасних тенденцій розвитку світової економіки.

43

УДК 330.112.2;330.143

Мухіна А.В.,

Фіщенко О.М., к.е.н., доцент



ШЛЯХИ УДОСКОНАЛЕННЯ МЕХАНІЗМУ ФОРМУВАННЯ І

ВИКОРИСТАННЯ ПРИБУТКУ ВІД ІНВЕСТИЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Ситуація, що склалася на ринку України, потребує від підприємств

економічно обізнаного, обґрунтованого та раціонального підходу до

планування своєї господарської діяльності, до визначення засад фінансової,

виробничої та соціальної політики, проведення аналітичних робіт. Оскільки

характерною рисою сьогодення стала велика кількість збиткових підприємств,

зростає потреба у дослідженні причинно-наслідкових зв’язків, пов’язаних із

процесом формування прибутку підприємства, ефективністю його

використання.

На сьогоднішній день, для кожного підприємства прибуток є найбільш

значущим критерієм при веденні бізнесу. Стабілізація прибутку та пошук

резервів його зростання є чи не найголовнішим завданням управлінців. З огляду

на це, на кожному підприємстві необхідно систематично проводити аналіз

формування, використання і розподілу прибутку, щоб знати величину

прибутку, його складові частини і основні тенденції їх змін. Саме ці аспекти і

визначають актуальність обраної теми дослідження.

Питанням оцінки фінансового стану підприємства присвячено безліч

праць авторів різних країн. Засновниками розробки й розвитку питань

прибутковості, фінансової залежності, стійкості вважають представників англо

– американської школи – Р. Фоулк, Дж.Кеннон, Р.Сміт та ін. В Україні – у

працях С.Ф.Покропивного, А.М.Поддєрьогіна, С.Б.Довбні, М.Я.Коробова, Д.С.

Молякова, І. А. Бланка та інших.

44

Поняття прибутку в економічній системі з'явилося у зв'язку з наявністю

товарно-грошових відносин, появою і розвитком інституту власності, особливо

приватної.

Прибуток – це частина чистого доходу, що залишається підприємству

після відшкодування всіх витрат, пов'язаних з реалізацією продукції та іншими

видами діяльності.

В умовах ринку прибуток є джерелом усіх фінансових ресурсів

підприємства. Величина прибутку характеризує фінансові результати роботи

підприємств і країни загалом та визначає її фінансовий стан.

Прибутки підприємств в умовах ринкової економіки відіграють важливу

роль, а саме є:

– головною метою підприємницької діяльності;

– базою економічного розвитку держави;

– критерієм ефективності конкретної виробничої діяльності;

– основним внутрішнім джерелом формування фінансових ресурсів;

– головним джерелом зростання ринкової вартості;

– важливішим джерелом задоволення соціальних потреб суспільства.

Прибуток від інвестиційної діяльності характеризує підсумковий

фінансовий результат від операцій з придбання (спорудження, виготовлення) і

продажу — основних фондів, нематеріальних активів і інших необоротних

активів, а також короткострокових фінансових інвестицій, які не є

еквівалентами коштів.

У 2009 році був різкий спад прибутків і під’єм збитків підприємств різних

галузей промисловості, тому фінансовий результат їх діяльності має від’ємне

значення. Проте 2010 рік приніс більш оптимістичні результати. За

статистичними даними фінансовий результат від інвестиційної діяльності

підприємств у 2010 році склав 44615 млн. грн. (порівняно з -12556,2 млн. грн. у

2009 р. і 110773,7 млн. грн. у 2008 р.).

За даними Державного комітету статистики України у 2009 р. 41,3%

підприємств працювали збитково, а сума чистого збитку становила 130593,6

45

млн. грн. Необхідно зазначити, що 58,7% підприємств, що працювали

прибутково, отримали лише 99003,7 млн. грн. чистого прибутку, що свідчить

про значний спад економіки України.

Поліпшення економічного і, зокрема, фінансового стану всієї країни, є

завданням кожного підприємства без виключення. Адже саме вони формують

загальні показники, що мають місце в Україні. Поліпшенню інвестиційної

діяльності має сприяти зміна в організації та управлінні інвестиціями та

інвестиційної сфери в цілому. Тому виникає необхідність постійного

вдосконалення й розвитку системи управління прибутками кожного окремого

підприємства загалом.

Щодо удосконалення формування та використання прибутку підприємств

можуть бути запропоновані такі заходи:

§ необхідність правильного обчислення прибутку на підприємстві,

використовуючи прямий та аналітичний методи;

§ зниження на підприємстві рівня як постійних, так і змінних витрат за

рахунок скорочення витрат на управління господарською діяльністю,

правильне обчислення амортизаційних відрахувань, забезпечення для

підприємства вигідних умов закупки та реалізації продукції (товарів),

скорочення запасів закупленої продукції;

§ збільшення товарообігу за рахунок зниження термінів оборотності

запасів продукції, яка повинна реалізовуватись, збільшення реалізації вже

відомих на ринку брендів і т. ін.;

§ удосконалення постачальницько – збутової діяльності, застосовую-чи

оптимальні розрахунки щодо маршрутів та комплектації;

§ удосконалення системи ціноутворення на підприємстві.

Перелік посилань:

1. http://www.ukrstat.gov.ua

2. Прыкина Л.В. Экономический анализ предприятия: Учебник для вузов //

М.: ЮНИТИ-ДАНА – 2001. – с. 211-215.

http://www.ukrstat.gov.ua

46

УДК 330.332

Рак Ю.І.,

Моісєєва Ю.Ю.,асистент

Красноармійський індустріальний інститут

ДВНЗ «Донецький національний технічний університет»

ІНВЕСТИЦІЙНА ПРИВАБЛИВІСТЬ ДОНЕЦЬКОГО РЕГІОНУ ДЛЯ

ІНОЗЕМНИХ ІНВЕСТОРІВ

На сучасному етапі розвитку світового господарства однією з

найактуальніших проблем для країн з ринковою економікою та країн, що

розвиваються, є залучення та ефективне використання іноземних інвестицій,

оскільки вони зачіпають глибинні основи господарської діяльності, визначаючи

процес економічного росту як окремих регіонів, так і країни в цілому, а також

виступають найважливішим засобом забезпечення умов виходу зі сформованої

економічної кризи, структурних зрушень у народному господарстві,

забезпечення технічного прогресу, підвищення якісних показників

господарської діяльності.

Сьогодні існує багато досліджень щодо стану іноземних інвестицій в

Україні. Важливу роль у цій сфері відіграють праці сучасних вітчизняних

вчених та практиків: В. Д. Базилевича, О. І. Баранівського, О. Г. Білоруса,

Т.О.Білої, Д. Г. Лук’яненка, О. М. Мозгового, В. Є. Новицького, А. А.

Пересади, Д. М. Черваньова, В. К. Черняка, О. Ю. Чубукової, В. Я. Шевчука,

Г. К. Ялового та інших. Окремим питанням іноземних інвестицій на певних

територіях країн присвячені праці зарубіжних економістів-науковців Н.Жек’є

(Швейцарія), Я.Монкевича (Польща), Ж.Дюшена (Франція), Е.Лоувена

Німеччина), Р.Боліна (США), К.Міягіви та С.Наїто (Японія) та ін.

Цілями даної роботи є:

- розкриття понять іноземних інвестицій та інвестиційної

привабливості України;

- дослідження інвестиційної привабливості Донецького регіону;

47

- визначення шляхів підвищення інвестиційної привабливості

Донецького регіону для іноземних інвесторів.

Іноземні інвестиції - це вкладення за кордоном матеріальних і фінансових

ресурсів, а також таких специфічних активів, як компетенція управляючих і

технічні знання, які реалізуються через операції по налагоджуванню іноземного

виробництва, в результаті чого встановлюється контроль над процесом

прийняття рішень та передбачають в тій чи іншій мірі контроль інвестора за

підприємством, в яке вони вкладені [5, с.225].

До держав, які потребують стабілізації національної економіки, належить

і Україна, оскільки не має достатніх внутрішніх фінансових ресурсів для

розв'язання економічних і соціальних проблем, через що наша економіка

щорічно потребує майже 40 млрд. іноземних інвестицій.

Обсяги іноземних інвестицій в будь-якій країні визначаються її

інвестиційною привабливістю - сукупністю політичних, соціальних,

інституціональних, екологічних, макро- і мікроекономічних умов

функціонування національної економіки, яка забезпечує стабільність

інвестиційної діяльності вітчизняних і зарубіжних інвесторів .

Основними країнами-донорами інвестицій в Україну є Кіпр, Німеччина,

Нідерланди, Російська федерація, Великобританія, Швеція, Австрія, Франція,

США, Віргінські острови, Британські острови.

За статистичними даними іноземні інвестиції нерівномірно

розподіляються по регіонах України. Найбільш привабливими у 2004-2009

рр.для іноземних інвестицій виявились: Західний регіон, Донецько-

Придніпровський (Донецька, Луганська, Запорізька, Дніпропетровська області)

та Південний регіон [8]. Велика частина іноземних інвестицій Донецької

області (84%) сконцентрована в 5 містах (Донецьк, Макіївка, Артемівськ,

Маріуполь, Єнакієво).

Приємно відмітити, що існує значна зацікавленість українських та

зарубіжних компаній щодо розвитку бізнесу на території нашої області. Це

пояснюється досить значною інвестиційною привабливістю Донецького

48

регіону: динамічним розвитком бізнесу, значним технологічним і кадровим

потенціалом, а також розвинутою ринковою інфраструктурою, можливістю

перспектив розвитку таких галузей, як енергетика, хімічна та нафтопереробна,

машинобудівельна та харчова промисловості, наявністю унікальних

рекреаційних зон, багатої мінерально-сировинної бази, виробничою

потужністю вуглевидобувних підприємств, металургійної промисловості.

Формування позитивного іміджу Донецької області в Україні та за кордоном, а

також зміцнення економіки є спільним завданням влади, політиків та бізнесу.

Донецька ТПП, зі свого боку, відкрита до міжнародної співпраці й готова

всебічно сприяти як іноземним інвесторам, що планують розпочати бізнес в

Донецькій області.

Яскравим прикладом ефективного впровадження в економіку Донецького

регіону іноземних інвестицій, зокрема у сільське господарство, є діяльність

підприємства «АПК-ІНВЕСТ» (інвестори Франції), та наявність значної

пропозиції обладнання для шахт з боку підприємств США, Германії, Італії,

Росії, Білорусі [9].

На жаль, останнім часом частка інвестиційного потенціалу області

скоротилася з 7,61% - до 6,15%, а частка інвестиційного ризику зросла з 6,63% -

до 7,37% [9], на що вплинули економічна криза, політична нестабільність,

недосконалість законодавства, недостатнє інформаційне забезпечення, досить

великий рівень корупції. Через це існує необхідність у створенні дієвої системи

шляхів щодо покращення стану Донецького регіону і залучення більшого

обсягу іноземних інвестицій: забезпечення політичної стабільності країни;

здійснення реконструкції та технічного переобладнання шахт області,

металургійних, хімічних виробництв на базі безвідходних, маловідходних та

екологічно чистих технологій; надання потужного імпульсу у розвиток

малоенергомістких виробництв середнього та точного машинобудування,

автомобіле- та літакобудування; розробка системи стимулів спрямування

іноземних капіталів в регіональні економіки (податкові канікули, спеціальні

митні режими тощо); налагодження транскордонного співробітництва;

49

створення в Україні сучасної інфраструктури, включаючи транспорт, технічно

оснащене складське господарство, телекомунікації, ділову інфраструктуру

(офіси, ділові центри, банки даних та інші об'єкти) та побутовий сервіс.

Одним з механізмів перспективного розвитку і наступної трансформації

промислового потенціалу області є реалізація Програми науково-технічного

розвитку Донецької області на період до 2020 року.

Саме за нинішньої ситуації в Україні інвестиційна діяльність має стати

однією з головних умов успішного розвитку економіки. Притік іноземних

інвестицій в країну та її регіони зокрема значною мірою сприяє розвитку

виробничих відносин, створенню нових робочих місць, розвитку

інфраструктури.

Література

1. Закон України «Про інвестиційну діяльність» від 13.03.92 №2198-XII

2. Закон України «Про режим іноземного інвестування» від 19.03.96

№93/96 – ВР

3. Гаврилюк О. В. Інвестиційний імідж та інвестиційна привабливість

України // Фінанси України. — 2008. — № 2 (147). — С.68-81

4. Безродний В.П. Донеччина. Сучасний вимір. Книга друга., 2007.-256с.

5. Дука А.П. Теорія та практика інвестиційної діяльності. Інвестування:

Навч. посіб./ Дука А.П. – К.: Каравела, 2007. – 424 с.

6. Плахій М.О. Вплив інвестиційної політики на економічний розвиток

регіонів // Фінанси України - 2004 - № 8

7. Татаренко Н.О., Поручник А.М. Теорії інвестицій. - К.: КНЕУ, 2000. -

160с

8 www.ukrstat.gov.ua

9 Бельтюков Є.А., Некрасова Л.А., Дискіна А.А. Основні проблеми

інвестування промислових підприємств/ Режим доступу:

http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/Prom/2010_2/Beltyukov.pdf


http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/Prom/2010_2/Beltyukov.pdf

50

УДК 330.322.2:330.142.26 Рєзнік А. С.,

Бондарєва І. О., к.е.н., доцент



ОБҐРУНТУВАННЯ СТРАТЕГІЙ ІНВЕСТУВАННЯ ОБОРОТНИХ КОШТІВ

В умовах реформування економічної системи України особливої

гостроти набула проблема ефективного управління оборотними коштами, яка

пов’язана не тільки з формуванням необхідного обсягу оборотних активів, а й

визначення структури джерел їх фінансування, що є одним із завдань

фінансової політики підприємства. Раціональне формування та використання

оборотних активів впливає на їх оборотність, і, як наслідок, на фінансові

результати та фінансовий стан підприємства.

Оборотні кошти підприємств промисловості складають 49,4% усіх їх

активів [1, с.64-65], разом з цим більшість підприємств не мають необхідного

обсягу власних джерел фінансування оборотного капіталу і гостро потребують

запозичення ресурсів, тому управління інвестиціями в оборотний капітал

відіграє важливу роль в інвестиційній діяльності підприємства.

Наукова постановка і розробка окремих аспектів досліджуваної теми

знайшли відображення у працях вітчизняних і зарубіжних учених: І. Бланка,

Є. Брігхема, В. Ковальова, А. Поддєрьогіна, Р. Сороки, Є. Стоянової та ін.

Метою даної статті є аналіз основних методичних підходів до

обґрунтування стратегій інвестування оборотних коштів підприємства та

визначення області їх застосування.

У процесі визначення необхідного обсягу оборотних активів

підприємства можуть бути реалізовані різні стратегії інвестування, серед яких

основними є так звані «сильна» та «слабка» стратегії. При «сильній» стратегії

інвестування підприємство підтримує необхідний обсяг реалізації за рахунок

мінімального обсягу оборотних активів [2, с.235]. У цьому випадку виникають

51

деякі заперечливі обставини. Ідеальним варіантом підтримання достатнього

обсягу товарно-матеріальних запасів є постійне їх поповнення у розмірі

щоденної виробничої потреби. Що частіше робляться замовлення, то більші

витрати на їх підготовку і виконання. В такому випадку виникають додаткові

витрати, пов’язані із виплатою заробітної плати працівників відділу

постачання, витрати на комп’ютерну обробку інформації про замовлення та ін.

Також низький рівень оборотних активів посилює ризик втрати ліквідності і

неплатоспроможності підприємства, оскільки його виробничо-збутова

діяльність не має достатнього фінансового забезпечення. Така політика

інвестування оборотних активів може використовуватись і приносити значну

вигоду лише в умовах стабільного ринку та за наявності на підприємстві

висококваліфікованих менеджерів з управління оборотним капіталом.

«Слабка» стратегія інвестування характеризується високим рівнем

оборотного капіталу, яким підприємство підтримує визначений обсяг реалізації.

Основними результатами реалізації такої стратегії є наявність у підприємства

достатнього для стабільної виробничої діяльності обсягу оборотного капіталу й

зниження рентабельності виробничого процесу внаслідок неефективного

використання ресурсів. Як правило, до такої політики інвестування оборотних

активів фінансові менеджери вдаються у разі нестабільної роботи

постачальників, зростання цін на сировину та матеріали, а також при можливих

непередбачуваних змінах на ринках збуту продукції та в розрахунках з іншими

суб'єктами ринку [2, с.236].

При «слабкій» стратегії завеликий рівень оборотного капіталу

призводить до його консервації у надлишкових запасах товарно-матеріальних

цінностей, а отже до зменшення прибутку. При цьому виникають витрати на

організацію збереження, а також витрати, пов’язані із втратою матеріалів через

їх псування тощо. Отже, запаси слід збільшувати тоді, коли користь від цього

перевищує вартість утримання додаткових запасів.

Проведений аналіз дозволяє зробити висновок про те, що у сучасних

умовах нестабільності ринку (зростання цін на сировину, мінливість ринку

52

збуту продукції) більш доцільним є застосування «слабкої» стратегії. Для

вирішення проблеми перебільшення обсягу запасів ресурсів і пов’язаних із цим

витрат рекомендовано наступні заходи:

- оптимізація запасів ресурсів і незавершеного виробництва;

- поліпшення організації матеріально-технічного забезпечення;

- більш детальне оцінювання динаміки цін кожного постачальника

протягом періоду, що планується;

- прискорення оборотності коштів, що зумовить зменшення потреби в

них, вивільнення цих коштів з обороту;

- створення оптимально функціонуючої гнучкої системи управління

оборотними коштами, що швидко адаптується до змін, що відбуваються.

Раціональне формування та ефективне використання оборотного

капіталу з використанням вищезазначених заходів мають значний вплив на

процес виробництва, на фінансовий стан підприємства, сприяють досягненню

мети з мінімально необхідним обсягом оборотного капіталу та з мінімальним

рівнем ризику й сприяють виявлення резервів підвищення ефективності

системи фінансування. Отримані результати служать підґрунтям для здійснення

ефективного застосування «слабкої» стратегії інвестування

Таким чином, вибір відповідної стратегії інвестування оборотних

активів зрештою визначає співвідношення між рівнем ефективності

використання капіталу і рівнем ризику фінансової стійкості і

платоспроможності підприємства. З урахуванням цих чинників і будується

ефективна політика управління фінансуванням оборотних активів.

Перелік посилань:

1. Статистичний щорічник України за 2009 рік. Державний комітет

статистики України. – К.: Державне підприємство «Інформаційно-аналітичне

агентство», 2010. – 566 с.

2. Шелудько В. М. Фінансовий менеджмент. - К. : Знання, 2006. - 439 с.

3. Брігхем Є. Основи фінансового менеджменту: Підруч.: Переклад з

англ. – К.: Молодь, 1997. – 1000 с.

53

УДК 330.322:336.145

Романенко Н. О.,

Богоявленська Ю. В., к.е.н., доцент


БІЗНЕС-ПЛАНУВАННЯ ПРОЕКТІВ З ОПЛАТИ ПРАЦІ

Розвиток ринкових відносин підвищує відповідальність і самостійність

підприємств у виробленні і прийманні управлінських рішень по забезпеченню

ефективної їх праці. Для виявлення та використання резервів і підвищення

ефективності праці являється глибокий економічний аналіз організації та

бізнес-планування господарської діяльності підприємства. Одним із варіантів

максимізації прибутків суб’єктів господарювання через зменшення витрат є

економія фонду оплати праці працівників. Тому нині підприємства приділяють

значну увагу бізнес-плануванню оплати праці працівників.

На сьогоднішній день складність ситуації, яка склалася із бізнес-

плануванням оплати праці, пояснює актуальність вибраної теми. Метою

дослідження є бізнес-планування проектів з оплати праці на підприємстві.

Об’єктом виступає система бізнес-планування оплати праці. Предметом –

сукупність методів бізнес-планування проектів з оплати праці та механізмів їх

впровадження на підприємствах.

Бізнес-план у ринковій системі господарювання виконує дві найважливіші

функції: 1) зовнішню – ознайомити різних представників ділового світу із

сутністю та основними аспектами реалізації конкретної підприємницької ідеї;

2) внутрішню (життєво важливу для діяльності самого підприємства) –

опрацювати механізм самоорганізації, тобто цілісну, комплексну систему

управління реалізацією підприємницького проекту.

Бізнес-планування проектів з оплати праці охоплює планування фонду за-

робітної плати. Плановий фонд заробітної плати – це вся сума коштів, що

спрямовується на оплату праці працівників у плановому періоді [1]. Він має

бути максимально раціоналізований, а це означає, що перш за все має бути

54

достатньо обґрунтованим кількісний та якісний склад персоналу; і має

враховувати і планований обсяг виробництва, і вимоги до якості продукції, її

матеріаломісткість, енергомісткість та трудомісткість, а також необхідність

розвитку персоналу, підтримання в працездатному стані всієї інфраструктури

підприємства та вирішення інших поточних і перспективних завдань.

Методи планування фонду заробітної плати залежно від стадій планування

поділяють на укрупнені та детальні. Укрупнені методи застосовують на стадіях

попереднього планування на перспективу та ґрунтуються на врахуванні

динаміки чисельності працівників та середньої заробітної плати. Методи

детального бізнес-планування застосовують для розрахунку фонду заробітної

плати на черговий плановий рік з поквартальною розбивкою та із зазначенням

конкретних заходів зі зменшення витрат по заробітній платі на одиницю

продукції [2]. Вихідними даними для розробки бізнес-плану по заробітній платі

є: планові завдання; трудомісткість продукції; планова чисельність персоналу

по категоріях; врахування професій та спеціальностей; штатний розпис;

застосування форм та систем оплати праці; положення про преміювання;

законодавчі акти України з питань праці та заробітної плати.

Основними завданнями аналізу бізнес-планування фонду оплати праці на

підприємствах є: 1) визначення суми абсолютної і відносної перевитрати

(економії) ФОП та виявлення причин, що її зумовили; 2) вивчення структури

ФОП, застосування матеріальних стимулів за високі результати праці;

3) визначення резервів, які має підприємство для зменшення витрат на оплату

праці і відповідно для підвищення рентабельності його роботи. У зв’язку з цим

насамперед визначаються склад і структура ФОП, динаміка цих показників.

На нашу думку, доцільним є проведення розрахунку зі співвідношенням

витрат на оплату праці працівників по підрозділам підприємства з метою

виявлення резервів витрат для ефективного бізнес-планування оплати праці.

Доцільність цього методу полягає в можливості оцінити динаміку витрат на

оплату праці по підрозділах та виявити причини зростання фонду оплати праці.

Щоб покращити бізнес-планування оплати праці працівників потрібно, в

55

першу чергу, покращити бізнес-планування діяльності підприємства.

Здійснювати бізнес-планування підприємства потрібно виключно із

урахуванням економічних показників, фінансових можливостей, технічного

забезпечення, виробничої потужності. На основі проведених досліджень ми

дійшли висновків про важливість бізнес-планування оплати праці працівників

та бізнес-планування підприємницьких підрозділів підприємства, які є досить

тісно взаємопов’язаними між собою.

Таким, чином бізнес-планування оплати праці тісно взаємопов’язане з

виробництвом. Тому, найважливішою умовою збільшення фонду оплати праці,

а також зростання оплати праці, є підвищення продуктивності праці так, щоб

випереджувати зростання заробітної плати, причому і в підрозділах.

Отже, в сучасних умовах бізнес-планування набуває значення важливого

інструменту ефективного управління, що потребує подальших ретельних

досліджень. Прибутковість підприємства може бути забезпечена завдяки

бізнес-плануванню його діяльності, яке включає: обґрунтування системи

доказів доцільності певного виду діяльності; встановлення перспектив

соціально-економічного розвитку; прогнозування економічних ризиків.

Розробку бізнес-плану запропоновано проводити в три взаємопов’язані етапи,

що дозволяє: оцінювати технічні, ресурсні й інші фінансові можливості

підприємства; обґрунтовувати ефективність обраного шляху розвитку,

дохідності та окупності коштів; чітко планувати діяльність функціональних

підрозділів та забезпечувати їх взаємозв’язок; надавати гнучкості та

мобільності у перебудові виробництва під впливом зовнішніх чинників.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Грішнова, О. А. Економіка праці та соціально-трудові відносини

[Текст] : [навч. посіб.] / О. А. Грішнова. – К. : Знання, 2006. – 559 с.

2. Завіновська, Г. Т. Економіка праці [Текст] : [навч. посіб.] /

Г. Т. Завіновська. – К. : КНЕУ, 2003. – 300 с.

56

УДК 330.322

Роменський А.,




РЕАЛІЗАЦІЯ ІНВЕСТИЦІЙНИХ ПРОЕКТІВ ЯК ФАКТОР ДОСЯГНЕННЯ

ЗБАЛАНСОВАННОСТІ ВУГЛЕДОБУВНОГО ПІДПРИЄМСТВА

Вугілля було і залишається головним енергоносієм у національній

економіці, що є запорукою забезпечення енергетичної незалежності держави.

Проте протягом тривалого часу вугледобувні підприємства перебувають у

системній кризі, про що свідчить значне погіршення основних показників їх

роботи. Незадовільний техніко-економічний і соціальний стан став наслідком

тривалої фінансової незбалансованості, яка підтримувалась за рахунок дотацій з

державного бюджету. В умовах дефіциту бюджетних коштів загострилася

проблема досягнення, забезпечення і підтримки збалансованої діяльності

підприємства як складної економічної системи.

Основним підґрунтям вирішення цієї проблеми має бути забезпечення

економічної збалансованості з одного боку, як відповідності між окремими

елементами потенціалу підприємства, з іншого, як необхідності дотримання

певних матеріальних і вартісних пропорцій. Теоретичне значення забезпечення

збалансованості тісно пов’язане з практичними аспектами, тому що

узагальнюючими показниками діяльності вугледобувного підприємства є

фінансові, що посилює необхідність фінансової збалансованості.

Для шахт Центрального регіону Донбасу, типовим представником яких є

ДП «Артемвугілля», характерними є надзвичайно складні гірничо-геологічні

умови видобутку вугілля, тривалий термін експлуатації шахтного фонду,

нестабільність фінансово-економічного середовища, невирішеність соціальних

проблем, постійне зростання витрат і утворення від’ємних фінансових

результатів.

57

Аналіз доходів та витрат ДП «Артемвугілля» дозволило виявити основні

чинники, які перешкоджають фінансовій збалансованості підприємства. Серед

них слід виділити загальне зниження доходів від реалізації продукції, зростання

її собівартості, підвищення економічної залежності від бюджетних асигнувань,

неможливість покриття витрат на оплату праці надходженнями від реалізації

продукції. Подолання негативного впливу зазначених факторів можливе за

умови виділення фінансової збалансованості як пріоритетного напряму

економічного розвитку підприємства. Для цього необхідно вирішення

проблеми інвестиційного забезпечення реалізації наступних завдань:

- підвищення доходу від реалізації продукції шляхом збільшення

обсягів видобутку вугілля;

- пошук резервів оптимізації всіх витрат на основі проведення

функціонально вартісного аналізу.

Зростання обсягів видобутку вугілля може бути забезпечено шляхом

розробки та реалізації інвестиційних проектів, які передбачають системні

зрушення в усіх сферах діяльності ДП «Артемвугілля» і передбачають

проведення наступних заходів:

- введення в експлуатацію нових лав й збільшення проходження гірничих

виробіток;

- підвищення якості вугілля підприємства шляхом зниження його

зольності;

- проведення механізації очисних робіт шляхом придбання обладнання

для озброєння механізованих лав, що заплановані до введення в експлуатацію;

- здійснення заходів з енергозбереження шляхом використання шахтного

метану та води в технічних цілях, загальної модернізації шахтного фонду;

- капітальне будівництво, метою якого є введення в експлуатацію нових

горизонтів;

- організаційні заходи з підвищення продуктивності праці основних

робітників з видобутку вугілля.

58

Формування і реалізація інвестиційних проектів, метою яких є розвиток

гірничих робіт, а саме освоєння нових горизонтів і введення нових лав,

дозволить забезпечити досягнення спочатку беззбиткового, а в подальшому і

збалансованого здійснення господарської діяльності вугледобувного

підприємства без державної підтримки.

УДК 330.341.1

Ситова Ю.С.,

Шилова Л.І., к.е.н., доц.



ІНВЕСТИЦІЙНА ОЦІНКА ВИРОБНИЧОГО ПОТЕНЦІАЛУ ПІДПРИЄМСТВА

Будучи основною ланкою господарського комплексу, підприємство

концентрує в собі всі ресурси виробництва. Тут розгортаються головні

економічні процеси, створюється і примножується народне багатство,

формується національний дохід суспільства, забезпечується рішення

економічних і соціальних задач, складаються виробничі і соціальні відносини.

У зв'язку з цим підвищення виробничих можливостей підприємств, а також

параметрів і характеристик їх виробничого потенціалу має бути однією з

основних задач як на рівні держави, так і на рівні підприємств.

Актуальність даної теми полягає в тому, що кожне підприємство,

володіючи власністю, прагне її примножити, що і викликає потребу суб’єктів

господарювання в інвестиціях. Прийняття інвестиційних рішень потребує

врахування багатьох чинників серед яких значне місце займає оцінка стану

виробничого потенціалу підприємства.

Серед робіт вітчизняних учених з питань дослідження потенціалу слід

зазначити праці таких економістівО.В.Ареф’єва, О.І. Шаманська, М.Тимощук,

59

А.Воронкова, Н.С. Краснокутська, О.С. Федонін та багатьох інших українських

та російських вчених.

Головна складність оцінки виробничого потенціалу підприємства полягає

у потребі дослідження та оцінки всіх компонентів у взаємозв'язку та динаміці.

Виробничий потенціал як наявні та приховані можливості підприємства

щодо залучення та використання факторів виробництва для випуску

максимально можливого обсягу продукції (послуг) необхідно розглядати також

як сукупність ресурсів, що функціонують і здатні виробляти певний обсяг

продукції. Тому виробничий потенціал є поліструктурною системою у складі

якого виділяються потенціал землі та природно-кліматичні умови, потенціал

основних фондів, потенціал оборотних фондів, потенціал нематеріальних

активів, потенціал технологічного персоналу.

Найвагомішою та однією з найважливіших складових виробничого

потенціалу є потенціал основних фондів. Важливим фактором підвищення

ефективності виробництва на промислових підприємствах є забезпеченість їх

основними фондами в необхідній кількості та асортименті й більш повне їх

використання, тому найбільша частина інвестицій на підприємствах України

направляється на оновлення та їх модернізацію.

Ухвалення позитивного інвестиційного рішення вимагає розрахунку не

тільки фінансово-економічних показників діяльності підприємства, але і оцінку

стану основних фондів.

У процесі аналізу необхідно встановити обсяг основних фондів, їх

динаміку та структуру, коефіцієнти оновлення, вибуття, приросту та коефіцієнт

зносу основних фондів, виконують аналіз складу основних фондів за їх

функціональним призначенням, тобто за їх роллю і участю у виробничому

процесі та в процесі основної діяльності. Така деталізація потрібна для того

щоб виявити резерви підвищення ефективності їх використання на основі

оптимізації їх структури. Для узагальнюючої характеристики ефективності

використання основних фондів необхідно розрахувати також показники

60

фондовіддачи, фондомісткості, рентабельності, відносної економії основних

фондів.

Негативна динаміка цих показників повинна бути додатковою

підтверджуючою характеристикою для обґрунтування необхідності інвестицій з

метою підвищення і оновлення потенціалу основних фондів підприємства.

УДК 330.322:336.145

Соболєв К.В.



МОТИВАЦІЯ ПРАЦІ І СОЦІАЛЬНО-ПРОФЕСІЙНА АДАПТАЦІЯ ФАХІВЦІВ

Успішність фахівця багато в чому залежить від мотивів та потреб, що

спонукають його до трудової діяльності і від ступеня адаптаційних

можливостей. Тому актуальним є вивчення проблем мотивації праці й

професійної адаптації, особливо у період становлення людини, як

професіонала. Мотивація співробітників займає одне із центральних місць у

керуванні персоналом, оскільки вона виступає безпосередньою причиною їх

поведінки. Орієнтація працівників на досягнення цілей організації по суті є

головним завданням керівництва персоналом. Тільки ті люди, які

усвідомлюють зміст своєї діяльності і прагнуть до досягнення цілей організації,

можуть розраховувати на одержання високих результатів.

Мотивація й адаптація співробітників займає одне із центральних місць у

керуванні персоналом. Проблеми мотивації одержали розробку в працях

психологів А. Маслоу, Ф. Герцберга, Д. Мак Клелланда, В. Вруму, Портеру –

Лоулера, Р. Хакмана та Г. Олдхема. Дослідженням проблеми соціальної

адаптації займалися вчені : А.А. Богданов, Т.Ю.Базаров, А.Г. Здравомислов,

В.Н. Іванов, Г.А. Пруденський, Г.В. Осіпов, В.А. Отрут.

61

Однак, на сьогоднішній день залишається недослідженим взаємозв'язок

мотивації праці й соціально-професійної адаптації з урахуванням їх

особливостей і нез'ясовані відмінності мотивації праці й соціально-професійної

адаптації між співробітниками, що перебувають на різних етапах професійної

адаптації.

Метою даної роботи є дослідження мотивації праці й соціально –

професійної адаптації і їх взаємозв'язку; виявлення особливостей і відмінності

мотивації праці та соціально-професійної адаптації для співробітників, що

перебувають на різних етапах професійної адаптації.

Для проведення дослідження із існуючих методик було обрано три :

• методика соціально-психологічної професійної адаптації (СППП)

М.Нікіфорова, яка дозволяє оцінити рівень професійної адаптації робітника,

• методика ППМ – показник потенціалу мотивації - Ю.А. Тукачева, за

допомогою якої можна оцінити рівень вираженості мотивації,

• метод кореляційного аналізу Пірсона, який дозволяє встановити та оцінити

взаємозв'язок між мотивацією праці й соціально – професійною адаптацією

робітника.

Опитувач соціально-психологічної професійної адаптації містить 54

питання, на які даються 3 варіанта відповіді. Він містить 8 шкал і шкалу

неправди. Відповідно до ключа підраховується сума балів окремо для кожної

шкали. Потім шкали підсумуються і визначається сумарний загальний рівень

адаптації.

Методика «Показник потенціалу мотивації» (ППМ) розроблений

кафедрою психології професійного розвитку Російського професійно-

педагогічного університету в 1999-2005 роках. Теоретичною основою розробки

опитувача є теорія мотивації Р. Хакмана та Г. Олдхема.

Опитувач містить 8 шкал, представлених 40 затвердженнями:

Шкала «Різноманітність навичок» (5 затверджень);

Шкала «Значимість завдання» (7 затверджень);

Шкала «Автономія» (5 затверджень);

62

Шкала « Зворотний зв'язок» (6 затверджень);

Шкала «Відношення до керівництва» (4 затвердження);

Шкала «Справедливість оплати» (5 затверджень);

Шкали №5 - №8 є додатковими.

Завдання методу кореляційного аналізу Пірсона є встановлення та оцінка

взаємозв'язків між окремими ознаками для певної сукупності об'єктів. Цю

роботу починають з побудови кореляційних таблиць (таблиць спряженості двох

ознак двовимірними таблицями). Вони дають змогу впорядковувати

інформацію про розподіл сукупності об'єктів за двома ознаками.

Для проведення дослідження взаємозв'язку мотивації праці й соціально–

професійної адаптації обираються співробітники, які мають загальний стаж

роботи в даній організації від 3 до 24 місяців. Вони розподіляються на дві групи

залежно від етапу професійної адаптації: фахівці на етапі первинної адаптації

(I) і фахівці на етапі вторинної адаптації (II).

Для проведення дослідження надаються тексти опитувачів, бланки

відповідей і інструкція до тестів. До випробуваних пред'являється прохання,

заповнювати опитувачі самостійно, відповідати не роздумуючи, не радитися

один з одним, якщо з'являться питання звертатися до діагноста.

За результатами проведеного дослідження за допомогою описової

статистики робиться первинна обробка даних, тобто визначаються такі

характеристики вимірюваних шкал, як середнє арифметичне, мода, медіана,

дисперсія, стандартне відхилення і т.д. Для обробки отриманих результатів

застосовується кореляційна статистика, для вивчення взаємозв'язку між

ознаками СППА і ППМ використовується метод кореляційного аналізу

Пірсона. За допомогою кореляційного аналізу виявляється зв'язок за декількома

показниками у двох групах, у разі чого і буде підтверджена гіпотеза про

взаємозв'язок між мотивацією праці й соціально – професійною адаптацією.

У роботі були використані методи: теоретичний аналіз літератури,

опитувач соціально-психологічної професійної адаптації М. Нікіфорова,

методика «ППМ» Ю.А. Тукачева, метод кореляційного аналізу Пірсона.

63

Практична значимість даного дослідження укладається в тому, що його

результати дозволять розробити програми адаптації для молодих фахівців і

рекомендації для мотивації співробітників.

УДК 330.322.01

Сурікова І.А.


ІНВЕСТИЦІЙНА СФЕРА ЯК СКЛАДОВА ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ

Однієї з найбільш гострих проблем сучасної України залишається

досягнення стабільного економічного росту. У числі факторів, що роблять

безпосередній вплив на динаміку економічного розвитку, безсумнівно,

належить інвестиційній сфері.

Слово „інвестиція” походить від латинського „invest”, що означає

вкладати. Окремі автори, визначаючи термін „інвестиції”, вважають, що їх

існування можливе тільки у грошовій формі. Але, по своїй суті, інвестиції

стосуються глибинних основ господарської діяльності, визначаючи процес

економічного росту в цілому [1, с. 41]. Тому інвестування може здійснюватися

також у будь-якій іншій майновій формі або у формі немайнових активів

(досвіду роботи, пакетів програм, інших форм інтелектуальної власності);

сукупності технічних, технологічних, комерційних та інших знань;

виробничого досвіду; права користування землею, водою, ресурсами,

спорудами тощо.

У поточній ситуації інвестиції виступають найважливішим засобом

забезпечення умов стабілізації національної економіки у посткризовий період,

впровадження сучасних досягнень технічного прогресу, підвищення якісних

показників діяльності на мікро- і макрорівнях. Активізація інвестиційного

64

процесу є одним з найбільш дієвих механізмів подальших соціально-

економічних реформ.

Тому в даний час, значення інвестицій в економіці підприємств досить

високе. Для того, щоб підприємство могло успішно функціонувати,

підвищувати якість продукції, знижувати витрати виробництва і підвищувати

конкурентноздатність своєї продукції, воно повинно спрямовувати фінансові

ресурси на інвестиції.

В умовах ринкової економіки можливостей для інвестування досить

багато. Разом з тим, будь-яке підприємство має обмежені вільні обігові кошти,

доступні для інвестування. Тому для багатьох компаній постає завдання

пошуку джерел фінансування інвестиційних проектів та оптимізації

інвестиційного портфеля. Крім того, потрібно враховувати, що інвестиційна

діяльність завжди здійснюється в умовах невизначеності, ступінь якої може

значно мінятися. А, отже, потрібно забезпечити достовірність розрахунків, що

проводитимуться.

Окрім економічної компоненти, вагомою є й управлінська складова.

Прийняття рішень інвестиційного характеру, як і будь-який інший вид

управлінської діяльності, ґрунтується на використанні різних формалізованих і

неформалізованих методів. Ступінь їхнього поєднання визначається різними

обставинами, у тому числі і тим, наскільки менеджер знайомий з наявним

управлінським апаратом, що може бути застосований щодо конкретного

випадку. У вітчизняній і закордонній практиці відомий цілий ряд

формалізованих методів, розрахунки за допомогою яких можуть бути основою

для прийняття рішень в області інвестиційної політики. Універсального методу,

придатного для усіх випадків, не існує. Проте, маючи деякі оцінки, отримані

формалізованими методами, нехай навіть певною мірою умовні, легше

приймати остаточні рішення [2, с. 83].

Інвестиції забезпечують динамічний розвиток і дозволяють вирішувати

такі задачі, як розширення підприємницької діяльності за рахунок

нагромадження фінансових і матеріальних ресурсів; придбання нових

65

підприємств; диверсифікованість діяльності внаслідок освоєння нових областей

бізнесу тощо. Пріоритетними напрямками для залучення і підтримки

стратегічних інвесторів можуть бути визначені ті, де наявні традиційні

виробництва, є необхідний ресурсний потенціал, потреби ринку у відповідній

продукції, зокрема: виробництво легкових і вантажних автомобілів; тракторо- і

комбайнобудування; авіа- і ракетобудування; суднобудування; замкнутий цикл

виробництва палива для АЕС; розвиток енергогенеруючих потужностей; нафто-

і газовидобуток, зокрема на Чорноморському шельфі; впровадження

енергозберігаючих технологій; переробка сільгосппродукції; транспортна

інфраструктура.

Як висновок, до вище сказаного, можна додати лише те, що інвестиції та їх

ефективність, відіграють винятково важливу роль як в економіці країни, так і

будь-якого підприємства, тому що вони виступають основою для:

1) систематичного відновлення основних виробничих фондів підприємства і

здійснення політики розширеного відтворення; 2) прискорення НТП і

покращення якості продукції; 3) структурної перебудови суспільного

виробництва і збалансованого розвитку всіх галузей народного господарства;

4) створення необхідної сировинної бази промисловості; 5) вирішення чи

пом’якшення проблеми безробіття тощо.

Таким чином, інвестиції потрібні для оздоровлення економіки країни і на

цій основі вирішення багатьох соціальних проблем, насамперед – підйому

життєвого рівня населення.

Список використаних джерел

1. Глазунов В. Н. Финансовый анализ и оценка риска реальных

инвестиций / В. Н. Глазунов. – М. : Финстатинформ, 1997. – 135 с. – (рос.

мовою).

2. Экономика предприятия : [учебник] : в 2-х томах / [под ред.

С. Ф. Покропивного]. – Т. 1. – К. : „Хвиля-прес”, 1995. 378 с. – (рос. мовою).

66

УДК 330.322:336.145

Тимошенко І.О.



РОЗВИТОК ІНВЕСТИЦІЙНОГО ПЛАНУВАННЯ НА ПІДПРИЄМСТВІ

Подальший розвиток економіки неможлив без активізації інвестиційної

діяльності всіх секторів національної економіки. Розвиток інвестиційного

процесу визначається складними умовами господарювання. Саме тому, на

підприємстві використовується інвестиційне планування.

За даними Держкомстату загальний обсяг прямих іноземних інвестицій,

вкладених в Україні, на 1 січня 2010 року склав 40 млрд 026,8 мільйона доларів,

що на 12,4% більше обсягів інвестицій на початок 2009 року, і в розрахунку на

одну людину становив 872, 6 доларів .

Чистий приріст іноземних інвестицій в економіку України в 2009 році

склав 5 мільярдів 634,6 мільйона доларів, що становить 51,6% надходжень 2008

року. З країн ЄС надійшло 4 млрд 016,8 мільйона доларів (71,3% загального

обсягу), з країн СНД - 1 мільярд 064,7 мільйона доларів (18,9%), з інших країн

світу - 553,1 мільйона доларів (9,8%). У той же час капітал нерезидентів

зменшився на 941 мільйон доларів.

У цілому приріст сукупного обсягу іноземного капіталу в економіці

країни, з урахуванням його переоцінки, втрат і курсової різниці, за 2009 рік

склав 4 мільярди 410,4 мільйона доларів, що становить 72,6% рівня

попереднього року. Інвестиційне планування полягає у складанні прогнозів

найбільш ефективного вкладення фінансових ресурсів у земельні ділянки,

виробниче устаткування, будинки, природні ресурси, розвиток продукту, цінні

папери та інші активи.

Планування інвестицій є стратегічним і одним з найбільш складних

завдань управління підприємством. При цьому процесі важливо враховувати всі

аспекти економічної діяльності компанії, починаючи від навколишнього

середовища, показників інфляції, податкових умов, стану та перспектив

67

розвитку ринку, наявності виробничих потужностей, матеріальних ресурсів і

закінчуючи стратегією фінансування проекту.

Основними завданнями інвестиційного планування є:

• Визначення потреби в інвестиційних ресурсах.

• Визначення можливих джерел фінансування та розгляд пов'язаних з цим

питань взаємодії з інвесторами.

• Оцінка плати за це джерело.

• Підготовка фінансового розрахунку ефективності інвестицій з

урахуванням повернення позикових коштів.

• Розробка детального бізнес-плану проекту для представлення

потенційному інвестору.

До основних методів аналізу інвестиційних пректів відносять:

1) - Метод простий (бухгалтерською) норми прибутку.

2) - Метод розрахунку періоду окупності проекту.

3) - Метод чистої теперішньої (поточної) вартості (NPV).

4) - Метод внутрішньої норми рентабельності (IRR).

Кожен з методів аналізу інвестиційних проектів дає можливість

розглянути окремі характеристики та особливості проекту. Найбільш

ефективним способом оцінки й вибору інвестиційних проектів потрібно

визнати комплексне застосування всіх основних методів при аналізі кожного з

проектів.

УДК 330.341.1

Томаш О.М.



ФАКТОРИ ВПЛИВУ НА ІННОВАЦІЙНІ ВИТРАТИ ПІДПРИЄМСТВА

В сучасних умовах інноваційна діяльність стала невід’ємною складовою

будь-якого економічного процесу. Це обумовлено тим, що теперішній розвиток

68

техніки та технологій стимулює появу нових видів діяльності суб’єктів

господарства. Виходячи з цього можна зробити припущення, що для більш

раціонального управління інноваційною діяльністю, необхідно більш детально

розглянути основні аспекти управління витратами на інноваційну діяльність.

Однією з основних проблем в галузі управління інноваційними витратами є

проблема оптимізації витрат.

Значний внесок у вивчення та поглиблення питання управління витрат

внесли українські та зарубіжні автори, а саме: О.Г. Кірдіна, Т.П. Коваленко,

Н.В. Сабліна, О.В. Хаджинова, Н.В. Поліщук. Хобта В.М., Шилова О.Ю,

Кравченко С.І. Проте ще залишається чимало невирішених питань, пов’язаних з

особливостями управління витратами інноваційного підприємства.

Мета роботи – обґрунтування факторів, що формують величину

інноваційних витрат.

Величина інноваційних витрат - найважливіший показник, від якого

залежить ще цільовий показник управління - величина корисного ефекту.

Збільшуючи або зменшуючи витрати інноваційного підприємства, змінюючи їх

склад, можна впливати на результати інноваційної діяльності. Необхідно

заздалегідь знати, до яких наслідків приведуть рішення по управлінню

витратами.

Незважаючи на різноманітність інноваційних процесів і діючих при

цьому численних витратостворюючих факторів, що не дозволяють вивести

однозначну функцію витрат, можна виділити кілька типових та суттєвих

залежностей, кожна з яких визначає величину витрат з того чи іншого

конкретного рішення.

Першим фактором за ступенем впливу на величину інноваційних витрат

слід назвати масштабність вирішуваних завдань. Розмір витрат на один

інноваційний проект буде зростати на один-два порядки в міру зростання

масштабності. Зростання масштабності інноваційних результатів призводить до

створення нових видів продукції масового застосування, нових технологій,

нових виробництв супроводжується збільшенням витрат (вони можуть

становити десятки відсотків вартості основних фондів підприємства чи галузі).

69

Другий фактор - це залежність величини витрат від стадії інноваційного

процесу, на якій вони здійснюються. Витрати на кожній наступній стадії

інноваційного процесу зростають у порівнянні з попередньою.

Третій фактор, що визначає величину інноваційних витрат, - ступінь

використання наявних ресурсів, існуючого потенціалу при розробці та

реалізації інноваційних рішень. Чим більшу частку становлять у забезпеченні

проекту існуючі об'єкти основних фондів (власні, придбані, орендовані),

підготовлений персонал, документація і технологія, матеріальні потоки,

інформаційні, виробничі і ринкові системи зв'язку, тим менше (за інших рівних

умов) потреба в інноваційних витратах.

Четвертий фактор - потреба у витратах суміжних виробництв, споживачів

у зв'язку з реалізацією інноваційного рішення. Чим менше коло таких

виробництв і галузей, тим менше величина необхідних витрат.

П'ятий фактор - рівень цільових показників створюваних об'єктів. Приріст

на певну величину цільового параметра вимагає відносно невеликих витрат,

якщо рівень цього параметра не дуже великий (низька швидкість переміщення

або обертання, невисока ступінь поділу різних часток у сумішах і т. п.). Але у

випадку збільшення значень необхідних характеристик питомі витрати на

приріст параметра на ту ж величину виявляються помітно вище. Ця

закономірність ще більш помітна, якщо мова йде про досягнення теоретичної

межі, наприклад 100%-ної ступеня очищення речовини.

Шостий фактор - перехід до нового технічного принципу вирішення

завдання. Подолати зазначену вище закономірність подорожчання кожного

наступного кроку поліпшення цільовий параметр продукції можна,

перейшовши до використання нового технічного принципу.

Сьомий фактор - величина створюваного об'єкта. У міру збільшення

розмірів, потужності машин, устаткування, виробництв витрати на створення

об'єкта зазвичай ростуть. Однак у розрахунку на одиницю об'єму, площі,

потужності витрати знижуються при простому зростанні розмірів об'єкта.

Восьмий чинник - рівень цін, тарифів, ставок на використовувані в

інноваційних процесах ресурси, на виконання організаційно-правових дій. Тут

70

має місце пряма залежність величини інноваційних витрат від рівня цін на

ресурси.

Дев'ятий чинник - об'єктивно зумовлені і технічно обґрунтовані розміри

(норми) витрат матеріальних, енергетичних і трудових ресурсів у процесах,

пов'язаних з розробкою і реалізацією інноваційних рішень.

Вплив на ці фактори, може допомогти підприємству оптимізувати свої

витрати. До цих факторів, відносять: масштабність, стадія життєвого циклу,

ступень використання наявних ресурсів та інші. Розподіл відповідальності

серед них допоможе більш ефективно управляти роботою інноваційного

підприємства.

Існує ще багато аспектів у управлінні інноваційними витратами, що

потребує подальшого опрацювання: дослідження особливостей оподаткування

інноваційних витрат, залежності їх суми та структури від стадії розробки

нововведення. Комплексне розв’язання цих актуальних проблем дозволить

забезпечити пожвавлення інноваційної активності і економічний розвиток

суб’єктів господарювання.

УДК 330.322:336.145

Уманська Н.І.,

Степанова Т.О., к.е.н., доцент



ПОДАТКОВІ СТИМУЛИ АКТИВІЗАЦІЇ ІНВЕСТИЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ


Податки є важливою ланкою фінансових відносин у суспільстві і як

форма фінансових відносин виникають одночасно з появою держави. З

розвитком товарно-грошових відносин оподаткування здійснюється в

основному в грошовій формі. Податки - це обов'язкові платежі, що їх

встановлює держава для юридичних і фізичних осіб з метою формування

71

централізованих фінансових ресурсів, які забезпечують фінансування

державних витрат. У країнах з ринковою економікою податкова політика є чи

не головним важелем державного управління. З одного боку, вона полягає в

забезпеченні дохідної частини держбюджету задля фінансування витрат,

обов’язок яких покладено на державу. З іншого - у виконанні регулюючої

функції податкової служби таким чином, щоб співіснування влади і бізнесу

було мирним і взаємовигідним. Тільки в разі поєднання обох зазначених

складових Україна зможе подолати негативні наслідки фінансової кризи,

причому вийти з неї оновленою й загартованою в економічному плані.

В сучасному світі все більше країн вводять податкові стимули, щоб

зацікавити бізнес у збільшенні видатків на наукові дослідження, оскільки

впровадження інноваційних розробок у виробництво є основним фактором

підвищення його продуктивності і забезпечення довгострокового економічного

росту. Актуальність задач прискорення науково-технічного прогресу і

інноваційних процесів підсилюється у зв’язку зі світовою економічною кризою,

яка продовжується та імовірно буде мати другу хвилю. Стратегії подолання

кризи ведучих країн світу направлені на інноваційний розвиток на основі

використання передових науково-технічних досягнень. Тому всупереч

фінансовим обмеженням, обумовленим кризою, витрати на дослідження і

розробки зростають, і більшу частину їх несуть промислові компанії, прагнучи

підвищити власну конкурентноздатність в боротьбі за перерозподіл ринків.

Інтенсивність проведення науково-дослідних і дослідно-

конструкторських робіт в різних країнах визначним чином залежить від

активності національного бізнесу в цій сфері. Для окремого підприємства

здійснення витрат на науково-дослідні і дослідно-конструкторські роботи

пов’язано з високим ризиком втрати грошових коштів у зв’язку з невизнанням

нових розробок на ринку. Водночас суспільно-економічна користь науково-

дослідних і дослідно-конструкторських робіт висока, адже вперше зроблене і

застосоване на одному підприємстві, з часом розповсюджується і

використовується на багатьох інших, забезпечуючи економічний та технічний

прогрес країни.

72

Оскільки науково-технічні досягнення, зроблені за приватні грошові

кошти, перетворюються в суспільне благо, бізнес старається убезпечитися від

втрати прибутку на інвестиції. Отже вирішальна роль в стимулюванні

приватних витрат на проведення науково-дослідних і дослідно-

конструкторських робіт належить державі. Держава повинна впливати на

продуцюювання наукового знання, необхідного для економічного розвитку.

Держава має застосовувати цілий спектр власних інструментів регулювання

об’ємів вкладення грошових коштів в проведення науково-дослідних і

дослідно-конструкторських робіт.

Інтерес серед представників бізнесу інвестувати в економіку виник після

прийняття Податкового кодексу України, який передбачає, що підприємства не

сплачуватимуть податок на прибуток, якщо ці кошти вкладатимуться в

модернізацію виробництва. В цілому, в Податковому кодексі передбачили для

бізнесу такі поняття, як прискорена амортизація, спрямування частини

прибутку на енергозбереження, на інноваційні процеси; ця частина прибутку

звільняється від оподаткування.

Реалізація представлених положень – в випадку їх належного виконання –

дозволить підвищити прибуток наукової та інноваційної діяльності для

приватного бізнеса, а також – забезпечити зростання добробуту України за

рахунок модернізації національної економіки на інноваційній основі.

УДК 330.322:336.145

Федин В.В,

Шилова Л.И., к.е.н., доцент


"Донецкий национальный технический университет"

ФОРМИРОВАНИЕ ОЦЕНКИ ПОТЕНЦИАЛА ОСНОВНЫХ ФОНДОВ

Повышение потенциала основных фондов промышленного предприятия в

современных условиях становится основной материальной предпосылкой

73

ускорения экономического развития и является реальным содержанием

инвестиционных процессов. Между ними существует взаимосвязь – чем выше

технико-экономический уровень элементов потенциала и степень их

использования, тем мощнее база (материально – техническая) экономического

развития, тем шире горизонты внедрения достижений научно-технического

прогресса, больше возможностей для совершенствования и повышения уровня

других элементов потенциала предприятия.

При этом формирование потенциала основных фондов промышленного

предприятия напрямую связано с темпами социально-экономического развития

региона и национальной экономики в целом. Улучшение его использования

способствует росту инвестиционных ресурсов и активизации инвестиционной

деятельности. А качественные характеристики потенциала основных фондов

определяют и само качество экономического и социального развития.

Ухудшение же использования потенциала основных фондов повышает

единовременные вложения и текущие затраты на каждую денежную единицу

прироста национального дохода, поскольку для обеспечения стабильных

темпов роста экономики становится необходимым отвлекать все возрастающую

часть национального дохода на наращивание производственного потенциала

для компенсации его снижающейся отдачи. Таким образом, снижение уровня

использования потенциала напрямую уменьшает потенциал социально-

экономического развития.

Для обоснования необходимых инвестиционных ресурсов важное

значение приобретает стоимостная оценка основных фондов, достоверность

которой зависит от правильного выбора методов оценки. В настоящее время

сложились три методических подхода к оценке: имущественный,

сравнительный и доходный.

Имущественный подход базируется на принципе замещения и при оценке

отдельных видов основных фондов предусматривает расчет расходов на

воспроизводство или замещение точной копии объекта оценки или его аналога,

за вычетом потерь от всех видов износа, старения и обесценивания. Данный

74

подход к оценке машин и оборудования в конкретной ситуации практически

реализуется на основе использования следующих методов: расчёт по цене

однородных объектов; анализ и индексация расходов; поэлементный расчёт

расходов; определение себестоимости по укрупненным нормативам.

Сравнительный подход основывается на определении рыночной

стоимости основных фондов путем анализа и сравнения цен недавних продаж

идентичных или аналогичных объектов. При выборе объектов сравнения во

внимание принимаются: функциональная похожесть основной функции,

которую призваны выполнять сравниваемые объекты; классификационная

принадлежность объекта оценки и его аналога до одного класса или вида по

соответствующим классификаторам объектов техники; сходство по

конструкционной схеме, состава и однородности элементов и по принципам

технологического действия.

Доходный подход позволяет определить текущую стоимость объекта

имущества как совокупности будущих доходов от его использования и может

быть реализован методами дисконтированных доходов, прямой капитализации

доходов и равнозначного аналога. Основной проблемой применения данного

подхода и его методов является сложность, а иногда и невозможность

выделения части дохода, которая может быть отнесена за счет конкретной

единицы машин и оборудования или других групп основных фондов.

Важное значение при выполнении оценочных работ имеет

идентификация объекта оценки, т.е. установление соответствия между

документацией на объект и его реальным состоянием. В процессе

идентификации составляется или уточняется инвентарный список оценочных

единиц оборудования по их фактическому наличию, проверяется и приводится

в соответствие к их реальному состоянию основная исходная информация об

объектах оценки. Это создает основу описания (листинга) оборудования,

которое подлежит оценке, и позволяет обеспечить достоверность информации

для обоснования инвестиционных проектов и бизнес-планов по развитию

потенциала основных фондов.

75

УДК 330.322

Фундеряка К.В.,

Шилова О.Ю, к.е.н., доцент



ПРИНЦИПИ ФОРМУВАННЯ ІНВЕСТИЦІЙНОЇ СТРАТЕГІЇ

ПІДПРИЄМСТВА

Ефективне використання інвестиційних ресурсів є запорукою стійкого

положення підприємств на ринку, та їх загального економічного розвитку, а

отже, і розвитку держави. У зв’язку з цим в сучасних умовах, які

характеризуються обмеженістю інвестиційних ресурсів, постає проблема

вибору та обґрунтування оптимальних шляхів управління інвестиційною

діяльністю. Ефективним інструментом, підпорядкованим реалізації цілей

економічного розвитку підприємства, є інвестиційна стратегія. Ключове

завдання формулювання та обґрунтування стратегії полягає в пошуку шляхів

подолання конкуренції на ринку та забезпеченні високих темпів економічного

розвитку підприємства за достатньої фінансової стійкості.

Розробкою теоретичних, методичних і практичних основ формування

стратегії розвитку підприємств займаються багато зарубіжних і вітчизняних

вчених, зокрема Р. Акофф, І.Ансофф, Ю.Бажал, М. Войнаренко,

А.Гальчинський, В. Герасимчук, В. Геєць, С.І.Кравченко, А.Дж. Стрікленд,

А.Томпсон, А.Чандлер, В.М. Хобта, П.Фадєєв, O.Ю. Шилова. Не дивлячись на

різноманітність поглядів щодо формування інвестиційної стратегії

підприємства, ученими підкреслюється важливість та складність цього процесу.

В той же час залишаються ще недостатньо опрацьованими питання, що

стосуються принципів і формування інвестиційної стратегії. Необхідність

поглиблення теоретико - методичних напрацювань у сфері стратегічного

76

управління інвестиційною діяльністю, зумовила вибір теми і визначила мету

роботи.

Метою дослідження є визначення основних принципів розробки

інвестиційної стратегії.

Формування інвестиційної стратегії – це складний процес, що включає

багато етапів дослідження і аналізу великої кількості макро– і

мікроекономічних факторів, що визначають актуальність, доцільність стратегії,

ії відповідність основним цілям підприємства. Перш ніж приступати до

формування стратегії необхідно визначитися з принципами, які будуть

покладені в основу цього процесу. Оскільки формування стратегії

інвестування є одним з елементів стратегічного планування, то, на наш погляд,

в основі цього процесу мають лежати принципи, що використовуються в

плануванні [1,с.23-26;2].

1. Принцип системності вимагає підпорядкування інвестиційної стратегії

загальній стратегії розвитку підприємства. Крім того, при плануванні слід

враховувати не тількі стратегічні цілі, а й оперативні, поточні завдання

інвестиційної діяльності.

2. Принцип оптимальності визначає необхідність враховувати

обмеженість наявних інвестиційних ресурсів та визначати найбільш

оптимальний з альтернативних джерел фінансування.

3. Принцип економічності полягає в перебільшенні величини

інвестованих ресурсів отриманим ефектом (соціальним, економічним,

технологічним)

4. Принцип ситуативності, у відповідності з яким інвестиційна стратегія

повинна бути адаптивною до змін чинників зовнішнього інвестиційного

середовища.

5. Принцип участі передбачає залучення до процесу планування

інвестиційної діяльності всіх керівників функціональних підрозділів. Але, які б

фахівці не залучалися до розробки окремих параметрів інвестиційної стратегії

77

організації, її реалізацію повинні забезпечувати підготовлені фахівці -

інвестиційні менеджери.

6. Принцип безперервності. У відповідності з цим принципом процесс

розробки та реалізації стратегії повинен здійснюватися безперервно, тобто: цілі

та заходи з їх реалізації повинні здійснюватися циклічно.

7. Принцип зворотного зв’язку. Використання цього принципу має на

увазі, що при розробці інвестиційної стратегії цілі ставляться від досягнутого.

Отже, підводячи підсумки, можна стверджувати, що початковим етапом

формування інвестиційної стратегії розвитку підприємства є визначення

принципів – правил, використання яких значно полегшує цей процес. З огляду

на те, що інвестиційна стратегія є елементом загального плану розвитку

підприємства, доцільно використовувати класичні принципи планування, але

розтлумачені на основі реалій і умов прийняття інвестиційних рішень. В той

же час, слід зазначати, що визначення норм є лише початковим етапом

обґрунтування і вибору інвестиційної стратегії. Отже, подальші дослідження

мають бути спрямовані на пошук оптимального алгоритму та етапів вибору

інвестиційної стратегії підприємства.

Використана література:

1. Богатирьов А.М. Планування діяльності підприємств харчової

промисловості в умовах ринку: Монографія / А.М. Богатирьов, А.І. Бутенко,

І.О. Кузнєцова. – Одеса: Інститут проблем ринку та економіко-екологічних

досліджень НАН України., 2007.

2. Відоменко О.І. Сучасні підходи до формування інвестиційної стратегії

підприємства// Інноваційно – інвестиційні проблеми.

http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Ekhp/2010_2/st2.pdf

http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Ekhp/2010_2/st2.pdf

78

УДК 330.322

Хохотва К. А.,

Кісельова О. І., асистент



МЕТОДИКА ІНТЕГРАЛЬНОЇ ОЦІНКИ ІНВЕСТИЦІЙНОЇ ПРИВАБЛИВОСТІ

ПІДПРИЄМСТВ І ОРГАНІЗАЦІЙ

Ефективність сучасного економічного розвитку будь-якого суб’єкта

господарювання нерозривно пов'язана із підвищенням інвестиційної

привабливості підприємств як для залучення іноземних інвестицій, так і для

міжрегіонального перерозподілу інвестиційних ресурсів. У період становлення

ринкових відносин дослідження інвестиційної привабливості стало

надзвичайно поширеними у науковій літературі.

Теоретичні та практичні аспекти економічного аналізу інвестиційної

привабливості знайшли висвітлення у наукових працях вітчизняних і

зарубіжних економістів: І.А.Бланка, І.А.Бондарчука, С.М.Бутки, О.І.Вакаріної,

Б.М.Вишиваної, Л.Д.Гитмана, О.О.Гончаренка, В.С.Головатюка, А.В.Захаріної,

А.Колосової, Я.Д.Крупки, О.Лашко, А.Мокія, О.Моліної, А.В.Омельченко,

А.А.Пересади, С.Романюка, Л.Г.Чернової, У.Ф.Шарпа та інших. Не

применшуючи ролі здійснених ними досліджень, слід відмітити наявність

невирішених проблем у формуванні ефективної системи економічного аналізу

інвестиційної привабливості. А саме: ще й досі остаточно не з’ясовано

змістовного наповнення інвестиційної привабливості, не розроблено досконалої

методики її оцінки.

При здійсненні оцінки інвестиційної привабливості підприємства можна

використовувати «Методику інтегральної оцінки інвестиційної привабливості

підприємств і організацій», затверджену наказом Агентства з питань

запобігання банкрутству підприємств та організацій, яка базується на

79

визначенні інтегральної оцінки інвестиційної привабливості або показника, у

якому відтворюються значення інших показників. Основними групами

показників для визначення інвестиційної привабливості підприємств є

показники оцінки майнового стану інвестованого об’єкта, оцінка фінансової

стійкості (платоспроможності) підприємства, оцінка ліквідності активів

інвестованого об’єкта, оцінка прибутковості підприємства, показники оцінки

ділової активності та показники ринкової активності інвестованого об’єкта.

Основна мета цієї методики – оцінити інвестиційну привабливість підприємств

за допомогою економіко-математичного аналізу даних річного балансу та звіту

про фінансові результати діяльності підприємств. Ця методика дозволяє

інвестору комплексно оцінити теперішнє становище підприємства, але не

враховує майбутніх перспектив розвитку суб’єкта господарювання.

Необхідно зауважити, що проблема оцінки інвестиційної привабливості

підприємства може бути вирішена лише після визначення усіх факторів, що

впливають на її рівень як зовні, тобто з боку держави, регіону та галузі, так і з

середини, з боку самого підприємства. Виходячи з цього оцінку інвестиційної

привабливості підприємства треба проводити за двома напрямами з

урахуванням зовнішніх та внутрішніх факторів впливу:

- оцінка попереднього та поточного фінансово-економічного стану

підприємства (короткострокова життєдіяльність підприємства);

- визначення прогнозних значень показників діяльності підприємства

(довгострокова діяльність підприємства).

Будь-яка система показників має завершуватися загальним показником

визначення інвестиційної привабливості підприємства. Тому визначення

збалансованої системи інтегральних та комплексних показників доцільності

вкладання капіталу інвестором в об’єкт інвестування має стати результатом

подальших досліджень.

80

УДК 330.322

Шилова. В.А.,

Прудникова Л.А. ст. преподаватель


«Севастопольский национальный технический университет»

ИНВЕСТИЦИИ В ЭКОЛОГИЗАЦИЮ ПРОИЗВОДСТВА

На современном этапе развития экономики и все большей

технологизации производства особенно актуально становится вопрос защиты

окружающей среды от техногенного воздействия производств. По этой причине

особую важность занимает вопрос инвестирования в производственные

технологии, способствующие защите окружающей среды.

Под экологическими технологиями понимают средства, призванные

уменьшить негативное влияние производств на экологическую среду. К ним

относят установление фильтров на трубы промышленных предприятий,

фильтрация сбрасываемых отходов, использование альтернативных источников

электроэнергии, вторичное использование отходов производства.

При этом инвестирование в данном направлении очень дорогостоящее и

большинство предприятий Украины сложно выделить ресурсы для

экологизации своих производств, для этого требуются крупные инвестиции.

Для того что бы проект был привлекателен для инвестирования он

должен нести за собой определенный экономический и социальный эффект.

Значительный экономический эффект несет за собой использование

альтернативных источников энергии. Использование ветрогенераторов на

территориях, имеющих подходящие природные условия позволяет

предприятию в меньшей степени зависеть от внешних источников и как

следствие приводит к уменьшению расходов. Аналогичного эффекта можно

допиться путем установки солнечных батарей.

Для предприятий с большим объемом энергопотребления или

непрерывным циклом производства это может показаться необоснованным, но

81

энергию альтернативных источников можно использовать для помещений

административного, хозяйственного или вспомогательного назначения.

В данном случае предприятие понесет единоразовые расходы на

установку ветрогенератора либо солнечной батареи, но в долгосрочной

перспективе получит экономию на постоянных платежах за электроэнергию.

Установление специальных воздушных и водных фильтров несут больше

социальный эффект, так как способствуют сохранению экологии как на

территории страны так и в мире.[1]

Несомненно, процесс экологизации хозяйственной деятельности в

регионе осуществляется под влиянием определенных условий и факторов.

Исходя из сущности процесса экологизации, их систематизация позволяет

выделить в качестве основных следующие группы: правовые, экономические,

экологические, организационно-технологические, социальные и

международные, что предопределяет в дальнейшем детальную выработку

стратегии экологизации производственной сферы.

Прежде всего, для оценки потенциала региона необходим анализ

прогнозов социально-экономического развития, возможных изменений

законодательства, экологической обстановки и т.д. Данные экологической

паспортизации являются важнейшими при оценке экологической обстановки и

потенциала региона в области экологизации хозяйственной деятельности.

Экологическая паспортизация должна стать частью более сложной

нормативно-правовой системы, чем существующая в настоящее время,

определяющей взаимоотношения между природопользователями, органами

государственного управления и окружающей природной средой.

Представляется целесообразным создание системы взаимоувязанных

экологических паспортов, содержащих основные данные о состоянии,

характере использования и тенденциях изменения природно-ресурсного

потенциала различных территорий, природных объектов, отдельных

природопользователей.[2]

82

В зарубежной практике экономики можно встретить ряд организаций,

направленных на то, что бы помочь предприятиям внедрить эколого- и

ресурсосберегающие технологии. Помимо предоставления конкретных

продуктов они так же осуществляют консультационную поддержку,

разрабатывая программы, наиболее подходящие под конкретное предприятие.

Литература:

1.Лукьянчиков Н.Н. Экономика и организация природопользования: учебник

для студентов вузов, обучающихся по направлению 521600 «Экономика» /Н.Н.

Лукьянчиков, И.М. Потравный. – 4-е изд., перераб. и доп. – М.: ЮНИТИ-

ДАНА, 2010.- с.483.

2. Акимова Т.А., Хаскин В.В. Экономика Природы и Человека. – М.: ЗАО

«Издательство «Экономика», 2006, с.32.

УДК 330.322 (477)

Якуба Д.С.,

Мєшков А.В., к.е.н., доцент



ПІДВИЩЕННЯ ІНВЕСТЕЦІЙНОЇ ПРИВАБЛИВОСТІ УКРАЇНСЬКОЇ

ЕКОНОМІКИ

Будь-яку країну з ринковою економікою характеризує велика кількість

різних аспектів, з яких складається рівень її розвитку. Капіталовкладення є

одним з найважливіших елементів, на якому ґрунтується економіка і добробут

держави, розвиток виробництва, підприємництва та бізнесу. Одним з

найважливіших критеріїв, що характеризує рівень інвестиційного розвитку

країни, є її інвестиційна привабливість. Вона складається з кількох важливих

факторів, від яких безпосередньо залежить приплив капіталу в країну, а

83

відповідно і її потенційні можливості до розвитку. У свою чергу ці фактори

грунтуются на багатьох показниках життя країни.

Треба зазначити, що дослідження цієї проблеми відбувалось в численних

роботах вітчизняних вчених, таких як: О. Герасимчук, Б. Кваснюка, А. Яценко,

О. Завгородньої, В. Тарасович, О. Задорожна, О. Лапко та інших. Ці автори

запропонували низку заходів, які передусім потрібні для стимулювання

інвестиційних процесів з метою покращення відносин між іноземними

інвесторами, місцевими підприємцями та державою. Але, нажаль, ці заходи не

повною мірою враховують теперішній стан країни і можливості його

покращення.

Згідно зі звітом, опублікованого британською компанією Maplecroft за

підсумками 2010 року, Україна займає 74-е місце, опинившись між Буркіна-

Фасо (Африка, 73-е місце) і Республікою Східний Тимор (Індонезія, 75 - е

місце ). Крім того, згідно з даними Maplecroft, в Україну, як і практично на всій

території СНД, зберігається високий ризик для інвестицій приватного бізнесу.

Так за підсумками 4 кварталу 2010 року Індекс інвестиційної привабливості

України досяг показника 3.28, продемонструвавши незначне коливання в

порівнянні з третім кварталом цього року (у 3 кварталі показник Індексу склав

3.20). Про це свідчать результати опитування перших осіб компаній-членів

Європейської Бізнес Асоціації, проведеної Асоціацією за підтримки InMind у

вересні 2010 року. У першому кварталі 2011 року, на думку більшості

інвесторів, ситуація залишається без змін.

Найбільш важливим для інвесторів є фактор, за словами генерального

менеджера компанії Astellas Pharma Europe BV, Україні бракує -

передбачуваності. Люди, які приносять і вкладають свої гроші, повинні

розуміти, що з ними станеться протягом місяця, року, п'яти чи десяти

років. Неважливо, що це середовище може бути нестабільне. Нестабільність

повинна бути теж передбачена. Цього чинника в Україні поки що, на жаль,

немає. Індекс не росте і ні падає. Люди просто чекають, що буде. На його

думку, для успіху Україні не вистачає ще і волі - бажання отримати інвестиції.

84

На сьогоднішній день в Україні можна виділити цілу низку проблем, що

перешкоджають поліпшенню інвестиційного клімату України - це погіршення

показника корпоративного управління і макроекономічної стабільності,

недотримання прав людини в роботі правоохоронних органів, критичне

зниження рівня освіти, постійні зміни в законодавстві, ріст корупції,

національна підприємницька культура призводить до недовіри до вітчизняного

топ-менеджменту. Значної шкоди Україні завдала світова фінансова криза, в

умовах якої інвестори не ризикують вкладати свої засоби в нестабільну

українську економіку.

Тому перед нашою державою стоїть складне і досить делікатне завдання:

залучити в країну іноземний капітал, і, не позбавляючи його власних стимулів,

спрямовувати його заходами економічного регулювання на досягнення

суспільних цілей.

На нашу думку, глобальними завданнями для підвищення інвестиційної

привабливості України є:

- стимулювання зовнішніх і внутрішніх інвесторів,

- регулювання законодавчої бази,

- стабілізація економічного та політичного стану,

- наявність висококваліфікаційного персоналу,

- розвиток інноваційної діяльності,

- зміцнення корпоративного управління,

- посилення дисципліни виконання контрактів,

- розвиток банківської системи та інститутів фінансового ринку,

- посилення відповідальності представників органів виконавчої влади

й органів місцевого самоврядування за вчинення корупційних та інших дій,

- проведення земельної реформи.

Залучення в широких масштабах національних та іноземних інвестицій у

економіку переслідує довгострокової стратегічної цілі створення

цивілізованого, соціальноорієнтованого суспільства, що характеризується

високою якістю життя населення, в основі якого лежить змішана економіка,

85

передбачає не тільки спільне ефективне функціонування різних форм власності,

але і інтернаціоналізацію ринку товарів, робочої сили і капіталу.

Іноземний капітал може принести в Україну досягнення науково-

технічного прогресу та передовий управлінський досвід. Залучення іноземного

капіталу в матеріальне виробництво набагато вигідніше, ніж отримання

кредитів для покупки необхідних товарів, які як і раніше витрачаються

безсистемно і лише множать державні борги.

Запропоновані заходи дозволять, як очікується, підвищити інвестиційну

привабливість. Разом з тим, у подальших дослідженнях необхідно враховувати,

що для досягнення цього ефекту необхідно опрацювати питання фінансування

запропонованих заходів, підтримка інвестиційного клімату, забезпечити

прискореного соціально-економічного розвитку регіонів та пріоритетних

галузей виробництва, також стимулювати іноземні інвестиції у наукову,

науково-технічну та інноваційну діяльність.

86

Секція 2 СУЧАСНІ ПРОБЛЕМИ ЗДІЙСНЕННЯ ІННОВАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ

УДК 330.322.(477)

Алексеева Т.В.,

Киселёва А.И.



УНИВЕРСИТЕТСКИЕ ЦЕНТРЫ ТРАНСФЕРА ТЕХНОЛОГИЙ КАК

ИНСТРУМЕНТ ИНТЕЛЛЕКТУАЛИЗАЦИИ ЭКОНОМИКИ УКРАИНЫ

На сегодняшний день можно выделить ряд проблем, сдерживающих

развитие процесса интеллектуализации экономики и его позитивное влияние на

инновационные процессы. В качестве одной из них выступает отсутствие

эффективных инструментов активации ресурсов для обеспечения практической

реализации результатов современных научных разработок. Особенно остро

стоит вопрос недостаточной поддержки отечественной науки. В сложившихся

условиях субъекты хозяйственной деятельности в большей степени

сориентированы на внедрение зарубежных разработок и опыта ведения

бизнеса, игнорируя тот факт, что исследования украинских ученных

соответствуют условиям функционирования отечественных предприятий и

уровню развития производительных сил в Украине. Выше сказанное

подтверждает актуальность разработки инструментов, обеспечивающих

эффективную коммерциализацию результатов исследований отечественных

разработчиков, посредствам налаживания продуктивного сотрудничества

между наукой, высшим образованием и бизнесом

В Украине целесообразно применять механизмы и мероприятия,

направленные на стимулирование ВУЗов и научных учреждений к повышению

эффективности исследовательской работы, обеспечение ее соответствия

современным условиям хозяйствования, и организацию процессов

коммерциализации результатов разработок отечественных ученных.

87

Достижению поставленной цели может способствовать создание центров

трансфера технологий при ВУЗах. С их помощью может осуществляться

некоммерческая деятельность, направленная на создание в учебных

учреждениях, на основе имеющихся научных разработок, наукоемких

технологий с целью дальнейшей их передачи (трансфера) на производство, а

также обеспечиваться процесс трансфера (коммерциализации) технологий в

интересах ВУЗов, их сотрудников, студентов, аспирантов, докторантов и

оказываться консалтинговый , научно-технический и образовательный сервис в

инновационной сфере. Центр трансфера технологий (ЦТТ) призван

содействовать развитию инновационной деятельности, созданию условий

эффективного взаимодействия университета с промышленностью, обеспечению

трансфера результатов научно-исследовательской деятельности сотрудников

посредствам лицензирования технологий, созданию технологических

компаний на базе университетских технологий. Особое внимание в ЦТТ

должно уделяться повышению осведомленности, обучению и

консультированию сотрудников и студентов в области коммерциализации

научных результатов и предпринимательства в научно-технической сфере.

Задачи ЦТТ:

-разработка формы представления информации о научных разработках

подразделений ВУЗа, и систематический сбор информации по разработанной

форме;

-проведение переговоров с потенциальными покупателями, инвесторами,

проявляющими заинтересованность в создании и коммерческом использовании

результатов научной и образовательной деятельности ВУЗа;

-гражданско-правовая и административная защита прав, законных

интересов ВУЗа, его работников-авторов в области коммерциализации

разработок, включая защиту от недобросовестной конкуренции,

предотвращение неправомерного получения прав на объекты интеллектуальной

собственности третьими лицами, несанкционированное использования таких

объектов;

88

-осуществление управления интеллектуальной собственностью

посредством сбора и оценки коммерчески перспективных технологий, их

маркетинга, защиты объектов интеллектуальной собственности, разработки

стратегии коммерциализации и трансфера технологий (лицензирования,

создания компаний на базе университетских технологий);

-создание банков данных по имеющимся завершенным технологиям,

которые могут быть востребованы промышленностью;

-осуществление содействия в привлечении в ВУЗ исследовательских

контрактов и грантов с промышленностью, стимулирование совместных

инициатив по сотрудничеству между университетом, промышленностью,

фондами и другими организациями в научно-технической сфере;

-формирование пакета (банка) заказов на технологии и разработки,

необходимые промышленности;

-разработка политики ВУЗа в области управления интеллектуальной

собственностью и трансфером технологий, разработка необходимых

документов и форм для обеспечения трансфера университетских технологий;

-проведение научных исследований по вопросам развития инновационной

деятельности и трансфера технологий;

-обеспечение консультирования сотрудников и студентов университета в

вопросах управления интеллектуальной собственностью, трансфера

(коммерциализации) технологий и администрирования контрактными

(заказными) НИОКР;

-информирование бизнес-сообщества, государственных организаций и

ведомств, а также других потенциальных участников кооперации с ВУЗом о

возможностях ВУЗа в научно-технической сфере и сфере трансфера

технологий, распространение и пропаганда научного знания;

-содействие развитию междисциплинарных связей учебно-научных

подразделений ВУЗа с академическими научно-исследовательскими

учреждениями и промышленностью;

89

-привлечение в установленном порядке дополнительные ресурсы для

успешной деятельности в сфере трансфера технологий;

- организация и сопровождение конкурсов на выполнение промышленно

ориентированных научных исследований и инновационных проектов;

-организация конференций и семинаров по вопросам, связанным с

трансфером технологий, предпринимательством и научно-техническим

обменом;

-развитие международной кооперации и сотрудничество в области

трансфера технологий, научно-внедренческой, производственной деятельности;

-разработка инновационных образовательных программ и организация

обучения по этим программам;

В качестве источников финансирования ЦТТ выступают средства,

полученные в результате деятельности Центра, аккумулирующиеся на

расчетном счете Университета. К таковым относят:

- средства, получаемые от предпринимательской и иной, приносящей

доход деятельности;

- добровольные пожертвования и целевые взносы юридических и

физических лиц, в т.ч. зарубежных;

- получение средств из других источников, не противоречащее

действующему законодательству;

Внебюджетные средства Университета, полученные от

образовательной деятельности, не могут привлекаться на реализацию задач

Центра. Средства, полученные в результате деятельности, могут

расходоваться на основании сметы расходов, утверждаемой ректором

университета. Контроль за расходованием денежных средств Центра

осуществляется ректором Университета. Учет финансово-хозяйственной

деятельности Центра осуществляется бухгалтерией Университета.

Создание ЦТТ при университетах на подобных условиях, обеспечит

благоприятные условия для коммерциализации результатов вузовских

90

разработок, и как следствие повысить инновационную активность

отечественных предприятий.

УДК 621:330.341.1 (477)

Батракова А.І.,

Тищенко А.О.



ПРОБЛЕМИ ІННОВАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ МАШИНОБУДІВНИХ

ПІДПРИЄМСТВ В УКРАЇНІ

В сучасних умовах машинобудуванню належить важлива роль у

прискоренні науково-технічного прогресу. Машинобудування є провідною

галуззю промисловості. Воно постачає народному господарству верстати,

транспортні засоби, генератори для електростанцій, технологічне обладнання

для виробничіх підприємств і тим самим сприяє розвитку всіх галузей

народного господарства, впровадженню в них досягнень науково-технічного

прогресу. Цей комплекс є основою важкої індустрії й відіграє вирішальну роль

у створенні матеріально-технічної бази. Рівень розвитку машинобудування є

одним з основних показників економічного, розвитку країни, він забезпечує

економічну незалежність країни.

Проблемами забезпечення конкурентоспроможності виробників

продукції машинобудування присвячено багато праць вчених- економістів :

Н.П. Карачина, P.M. Журило, Шилова О.Ю., О.О. Шапуров, М.К. Колісник. У

той же час означені проблеми в Україні вирішені не в повній мірі. Тому аналіз

сучасного стану машинобудівного комплексу України і формування

рекомендацій з його розвитку є актуальним.

Проаналізуємо динаміку змін обсягів виробництва машинобудування на

основі даних з Комітету Статистики України.

91

Табл.1 Обсяг реалізованої продукції машинобудівної галузі, млн. грн. 2006 2007 2008 2009 Машинобудівництво: 68730,6 98339,9 121780,4 85833 Виробництво машин та устакування 22423,2 30100,4 37271,5 34245,7 Виробництво електрич.,електроного та оптичного устаткування 15510,3 21216,5 25580,5 24504,7 Виробництво транспортних засобів та устаткування 30797,1 47023 58928,4 27082,6

Обсяг реалізованої продукції на одно підприємство в Україні 0,576691 0,800937 0,977104 0,685004

Обсяг реалізованої продукції на одно підприємство в Україні

0

0,2

0,4

0,6

0,8

1

1,2

2006 2007 2008 2009

Обсяг реалізованоїпродукції на однопідприємство вУкраїні

Рисунок 1. Обсяги реалізованої продукції на одно підприємство

З 2007 року спостерігається значне зростання обсягів реалізованої

продукції з 98339,9 млн. грн. до 121780,4 млн. грн. ,значною мірою за рахунок

збільшення випуску машин та устаткування на 7171,1 млн. грн. У 2009 році

обсяги зменшились до 85833 млн. грн. також за рахунок зниження обсягу

виробництва транспортних засобів та устаткування.

Можна зазначити основні проблеми машинобудівної галузі на сьогодні

(рис. 2).

У той же час Україна має сприятливі передумови для розвитку цієї галузі

виробництва. Це обумовлено наявністю металургійної бази, значними

промислово-виробничими фондами, великою кількістю трудових ресурсів,

потужною науково-дослідницькою базою.

92

Рис. 2 Проблеми розвитку машинобудування в Україні

Проблеми машинобудування і шляхи їх рішення обговорювались у

листопаді 2010 року колегією Міністерства промислової політики України.

Заступник міністра промполітики Віталій Немилостивий на засіданні

підкреслив: «У перспективі машинобудування повинно зайняти більш вагоме

місце як у структурі промисловості, так і у формуванні експорту України». Для

цього необхідно удосконалити галузеву структуру машинобудування,

розширити асортимент його продукції за рахунок підвищення питомої ваги

галузей, що виробляють товари народного споживання. Для підвищення

Проблеми розвитку машинобудування в Україні:

Застарілість основних засобів на підприємстві, що негативно впливає на конкурентоспроможність, якість та собівартість продукції.

Недостатній рівень платоспроможності товаровиробників, що негативно впливає на фінансово- економічний стан підприємств ...машинобудування.

Обмежений внутрішній попит на вітчизняну продукцію.

Низький рівень інноваційної активності підприємств.

Залежність вітчизняних підприємств від постачань вузлів, деталей та комплектуючих виробів з інших країн

Неефективна політика держави щодо діяльності монополістів і посередників, що призводить до підвищення вартості матеріалів, енергоресурсів.

93

конкурентоспроможності потрібна модернізація машинобудівних заводів, їх

технічне переоснащення з використанням сучасних технологій. Необхідно

налагодити виробництво високоефективних машин та їх систем для всіх

галузей і сфер народного господарства, приладів і апаратів, швидкісної

електронно-обчислювальної техніки нових поколінь, виробництва систем

зв'язку, засобів управління, автоматизації тощо. Спеціалізацію і кооперування

виробництва в машинобудуванні необхідно орієнтувати на вітчизняні

підприємства, створювати замкнуті цикли виробництв у середині країни.

Отже, в Україні створені передумови для інноваційного розвитку

машинобудування. У перспективі для цього необхідно розширити асортимент

продукції машинобудування, інтенсифікувати процеси оновлення й технічного

переоснащення машинобудівних підприємств. Важливим є створення

високоефективних машин і їх систем для всіх галузей і сфер господарства

України. Розвиток приладобудування повинен бути зумовлений тим, що

потреби України в основних видах продукції приладобудування

задовольняються неповністю, що обумовлює необхідність розвитку цієї галузі.

УДК 338.012:686.862.81

Гажев Д.Ю.



СУЧАСНІ ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ ІННОВАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ В

ПАЛИВНО-ЕНЕРГЕТИЧНОМУ КОМПЛЕКСІ

Створення конкурентоспроможної і ефективної економіки України в

майбутньому певною мірою залежатиме від стану базових галузей промисловості,

серед яких важливе місце займає паливно-енергетичний комплекс (ПЕК). Від

стабільного функціонування підприємств ПЕК залежить можливість розвитку

різноманітних сфер виробництва. Вартість продукції ПЕК безпосередньо впливає

94

на конкурентоспроможність вітчизняної продукції, а отже і рівень добробуту

населення. Роль ПЕК відповідно зростає з огляду на специфіку вітчизняної

економіки, а саме велику долю крупних і енергоємних виробництв, продукція

яких складає основу промисловості країни та її експорту [1].

Проблемам інвестиційного забезпечення промисловості у напрямі

інноваційної моделі розвитку завжди приділялася належна увага. У цій сфері

відомі праці В.П. Александрової, Ю.М. Бажала, Є.Р. Бершеди, В.Й. Едельмана,

М.З. Згуровського, Т.А. Коцко, О.О. Лапко, В.Ф. Леонтьєва, В.Н. Лівшиця, Б.А.

Малицького, Б.Г. Санєєва і багатьох інших авторів.

Проблема інноваційного розвитку, такої консервативної галузі, як

енергетики носить системний характер в нових економічних умовах [2]. В

результаті проведеного аналізу сучасного стану підприємств ПЕК виявлені

наступні невирішені проблеми:

– невизначеність пріоритетів розвитку енергетичної галузі;

– монопольне положення енергетичних компаній на ринку;

– управління підприємствами ПЕК за застарілими авторитарними

стереотипами;

– відсутність організаційно-управлінських механізмів реалізації та

ефективного впровадження інновацій;

– стійка тенденція до зростання собівартості виробництва продукції;

– обмежені можливості відтворення основного капіталу підприємств;

– критичний знос основних виробничих фондів при гострому дефіциті

інвестиційних ресурсів;

– відсутність фінансових ресурсів для здійснення інноваційної політики;

– відсутність інвестиційного клімату в країні.

Масштабна реалізація інноваційних рішень (особливо в капіталомістких

енергетичних галузях, неможлива без великих інвестицій, а ефективні

інвестиції – без інновацій. У підприємств можуть бути кошти, але відсутні

організаційно-управлінські механізми реалізації їх ефективного впровадження

і, навпаки, за існуючих сучасних технологій немає механізму залучення коштів.

95

За відсутності в країні фінансових ресурсів для здійснення інноваційної

політики варто створити умови для залучення іноземного капіталу. Це

дозволить за певних умов одержати устаткування і технології без збільшення

зовнішньої державної заборгованості, збільшити зайнятість населення і

надходження в бюджет. За цих умов непрямі методи стимулювання набувають

важливого значення для інноваційної діяльності і, зокрема, пільговий

податковий режим у вигляді «податкових канікул» на період реалізації

пріоритетних проектів. Такий підхід може зробити залучення іноземних

позикових коштів в Україну економічно доцільним і, власне кажучи, є

реальним економічним механізмом повернення цих коштів [3].

Використання інноваційних технологій, зокрема у сфері виробництва

електроенергії, створює умови для вдосконалення діючої системи тарифного

регулювання на електроенергетичному ринку в напряму інтернаціоналізації

зовнішніх витрат, що у перспективі дозволить зменшити тарифне навантаження

на споживачів енергетичної продукції і створити сприятливі умови для

фінансування інноваційного розвитку енергетики. Проте монопольне

положення енергетичних компаній на ринку дуже стримує розвиток та

впровадження масштабних технологічних інновацій.

Багатоаспектний характер прояву інноваційного ефекту організаційно-

управлінських та технологічних рішень в енергетичному виробництві зумовили

необхідність урахування їх впливу не лише на показники комерційної

ефективності відповідних інвестиційних проектів, а й на фінансовий стан

суб’єктів господарювання, на рівень загроз економічній, енергетичній та

екологічній безпеці держави й окремих її територій. З методологічної точки

зору це вимагає врахування також впливу відповідних рішень на розмір

зовнішніх витрат, адже від їх зменшення суттєво залежить можливість

ефективного фінансування інвестиційної діяльності.

Технологічні інновації об'єднують як радикальні нововведення, тобто

принципово нові продукти і технології, так і менш значущі з точки зору

новизни зміни у продуктах і виробничих процесах, що призводять, наприклад,

96

до зниження собівартості, підвищення якості продукції.

Потрібне невідкладне проведення радикальних інноваційних перетворень

в енергетиці, які б дозволили у межах визначеного терміну досягти відчутного

поліпшення техніко-економічних показників підприємств цієї найважливішої

галузі і відновити її інвестиційне забезпечення.

Потрібно враховувати, що конкретні рішення, спрямовані на

забезпечення економічно стабільного функціонування суб'єктів господарської

діяльності, є водночас передумовою досягнення прийнятного рівня

конкурентоспроможності й економічної безпеки держави.

Ініціатива та самостійність підприємств в просуванні інновацій мають

першорядне значення. У той же час, враховуючи жорсткий характер

економічних реформ, які зараз впроваджуються, байдужість законодавчої та

виконавчої влади до інноваційних процесів є неприпустимою [4]. Необхідно

забезпечити, перш за все, більш істотну підтримку держави, а також прийняття

законів, які забезпечують реальні гарантії та стимули для вітчизняних і

зарубіжних інвестицій в інноваційну діяльність.

Література:

1. Коцко Т.А. Економічне оцінювання інтеграційних управлінських

рішень в паливно-енергетичному комплексі: автореф. дисертації кандидата

економічних наук: 08.02.03, Національний університет “Львівська політехніка”,

Львів, 2006. – 25 с.

2. Москалев К. Инновации в энергетике // ЭнергоРынок, 2004. – №5. –

С. 18–20.

3. Частоколенко И.П. Инновационные решения в производстве

электроэнергии как способ улучшения финансово-экономических показателей

энергопредприятий // Вісник Сумського державного університету. Серія

Економіка. – 2003. – №6. – С. 79–88.

4. Частоколенко І.П. Економічна оцінка інноваційних управлінських

рішень в енергетиці: автореф. дисертації кандидата економічних наук: 08.02.03,

Інститут економічного прогнозування НАН України, Київ, 2003. – 23 с.

97

УДК 65.07:004.056.5

Деркач М.Ю.,




КЛАСИФІКАЦІЯ ФАКТОРІВ БЕЗПЕКИ ІННОВАЦІЙНОГО


На сучасному етапі розвитку України перед підприємствами постало

завдання формування внутрішньої самооцінки і прогнозування свого стану в

аспекті виконання їх виробничих функцій, впровадження заходів їх захисту, а

саме забезпечення економічної та інформаційної безпеки підприємства від

різноманітних негативних для нього проявів зовнішнього і внутрішнього

походження, які впливають на виробничий і інноваційний потенціал

підприємства, створення системи спостереження та обробки показників

безпеки, а також встановлення їх граничних значень, і, при необхідності,

вжиття заходів протидії загрозам. Обрана проблема освітлювалась у роботах

дослідників В.А. Голубєва, Б.Ю. Аніна, В.В. Домарєва, В.В. Дорошева, В.П.

Захарова, М.В. Гуцамок, Ю.П. Воронова, Л.І. Донця, З.Б. Живко, В.І. Ярочкіна,

В.К. Сенчагова та ін. Але цілий ряд питань, що стосується основ інформаційної

безпеки залишаються нерозкритими, що обумовлює актуальність цієї теми.

Фактори інформаційної безпеки підприємства різноманітні і специфічні в

кожній галузі виробництва. Однак можна виділити і загальні фактори, які

забезпечують основний вплив на рівень безпеки підприємства незалежно від

галузі. Це фактори виробництва, попит на продукцію, надійність

постачальників, зовнішня конкуренція, надійний захист комерційної таємниці,

компетентність керівництва підприємства.

Фактори виробництва - це основні чинники, які безпосередньо

забезпечують діяльність виробництва. Сюди відносять: розміщення

підприємства, природні ресурси, що знаходяться в розпорядженні

98

підприємства, умови їх розташування на території, доступність і якісні

показники, наявність трудових ресурсів, їх кваліфікаційний рівень, виробнича

інфраструктура, соціально-економічна інфраструктура та рівень забезпечення

населення.

Попит на продукцію - фактор, який відіграє також важливу роль у

забезпеченні рівномірності розвитку виробництва. Він включає укладені

довгострокові контракти на реалізацію продукції, рівень

конкурентоспроможності виробленої продукції, надійність постачальників,

насамперед постачальників основної сировини і матеріалів, зовнішню

конкуренцію на експортовану продукцію, надійний захист комерційної

таємниці, а також компетентність керівництва підприємства.

Надійність постачальників - визначається, насамперед, надійністю

постачальників основної сировини і матеріалів. Для цього між підприємством з

постачальниками мають бути укладені довгострокові договори на постачання

основної сировини і матеріалів, з огляду на їх якість і терміни поставки. Також

підприємству необхідно стежити за станом на ринку сировини, знати

можливості постачальників і намагатися виключати Монопольність їх

поставок. Практика свідчить, що потрібно мати не менше трьох постачальників

сировини і матеріалів. Цим гарантується чесність ціноутворення на сировину,

матеріали і комплектуючі.

Зовнішня конкуренція на експортовану продукцію на увазі, що остання

повинна відповідати міжнародним стандартам, бути конкурентоспроможною за

якісними показниками, підтримувати конкурентоспроможність по відношенню

до імпортованої продукції з метою скорочення ввезення в Україну тієї

продукції, яка може виготовлятися підприємствами всередині країни.

Під поняттям надійного захисту комерційної таємниці розуміють гарантії

держави щодо таємниці інноваційних досягнень, нових технологій,

інтелектуальної власності, в тому числі і комерційної таємниці. Однак і

підприємство також, у свою чергу, повинно піклуватися про захист своєї

комерційної таємниці, проводити систематичне технічне оновлення охоронних

99

систем для підтримки рівня захисту інформації, яка містить комерційну

таємницю, в актуальному стані.

Компетентність керівництва підприємства. Рівень професіоналізму

керівництва інноваційного підприємства, а також менеджерського складу

істотно впливає на ступінь економічної та інформаційної безпеки підприємства.

Також, на неї значною мірою впливає підготовка, форма навчання кадрового

складу, створення для нього належних виробничих і соціальних умов.

Поряд з перерахованими вище, існують і інші чинники безпеки

інноваційного підприємства, які не мають безпосереднього зв'язку з

виробничою діяльністю, але також в деякій мірі впливають на економічний

стан підприємства. Вони, зокрема, пов'язані з поведінкою окремих людей, їх

моральними якостями.

Отже, загрози безпеці інформації визначено як дію дестабілізуючих

факторів, пов'язаних з недобросовісною конкуренцією та порушенням законів і

норм, що приводять до потенційних або, найчастіше, реальним втратам для

підприємства. У свою чергу, економічна безпека підприємства - це стан

захищеності інтересів підприємства від внутрішніх і зовнішніх загроз, що

формується адміністрацією і персоналом підприємства, головним чином,

шляхом реалізації заходів технічного, економічного і організаційного

характеру.

Отже, виявлення та ідентифікація факторів ризику і загроз виходять на

перший план серед завдань забезпечення економічної безпеки інноваційного

підприємства. Кожне підприємство має визначити можливі загрози і небезпеки

з урахуванням ситуації, в якій знаходиться, і виробити систему методів та

конкретних засобів, кінцевою метою яких є своєчасне виявлення і

попередження факторів, здатних вчинити негативний вплив на загальний стан


100

УДК 65.012

Калякін М.П.,

Лаврик У.В., к.е.н., доцент



ДЕМОТИВАЦІЯ ПЕРСОНАЛУ,ЯК НЕСПРИЯТЛИВЕ ЯВИЩЕ ДЛЯ

ІННОВАЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА

Інноваційна складова української економіки з року в рік скорочується, і

сьогодні не перевищує 6%. Тоді як у країнах Євросоюзу - 60%, Південної Кореї

і Японії - 65-67%, США - 78%. За роки незалежності з прийнятих близько 500

державних програм, повністю не виконано жодної. Причиною цього є цілий

комплекс проблем різного характеру.Але які б не були прекрасні ідеї, новітні

технології, кращі зовнішні умови, без добре підготовлених трудових ресурсів

високої ефективності роботи добитися неможливо. Тому правильна оцінка

трудових ресурсів, розумне їх використання, налагодження системи швидкої

адаптації людей з кон'юнктурою ринку,створення соціально-комфортних умов

для самореалізації особистості стають першочерговими завданнями в

діяльності поширення інновацій. Удосконалення інноваційної діяльності за

рахунок мотивації праці персоналу фірми - актуальна і важлива тема.

І це цілком зрозуміло, зацікавленість співробітників в результаті їх

діяльності визначає економічне та соціальне здоров'я фірми, впливає на

задоволеність своєю роботою самого персоналу.

Мотиви діяльності людей активно досліджувалися А. Маслоу, Л. Ерхардом,

X. Лейбенстайн, П. Друкером, А. Герценом, М. Огарьовим, М. Чернишевським

та іншими.

Робота персоналу без належної енергії та ентузіазму, втрата ініціативи та

відповідальності, сприйняття співробітниками перебування на робочому місці

101

як просте проведення часу - все це вказує на ярковираженний симптом відомої

хвороби - демотивації працівників.

Співробітник, вперше приступаючи до виконання своїх обов'язків на

новому робочому місці, зазвичай зацікавлений у тому, щоб добре

зарекомендувати себе. Навколишнє оточення, зміна характеру діяльності - все

цікаво, привабливо. Але, як часто це буває, потім натхнення і натиск спадають,

причому через особливості керівництва.

Ситуація, що склалася для фірми може обернутися не в кращу сторону,

оскільки внаслідок цього її кращі співробітники можуть піти в офіс іншого

роботодавця, і добре, якщо не в конкуруючу фірму (що може призвести до

швидкого краху компанії).

Це буває викликано наступними причинами:

• надмірне втручання з боку безпосереднього керівника;

• невикористання будь-яких навичок співробітника, які він сам цінує;

• ігнорування ідей та ініціативи;

• брак інформації;

•відсутність почуття причетності до команди;

• відсутність відчуття досягнення мети, не видно результатів, немає особистого

і професійного зростання;

• відсутність визнання досягнень і результатів з боку керівництва та колег;

• відсутність змін у статусі співробітника.

Ці чинники викликають у рядового працівника почуття приниженості,

підривається почуття гордості, впевненості в собі, у стабільності свого

становища і можливості подальшого просування.

Рекомендації:

Знати те, що ти потрібен команді для досягнення спільної мети, є тим

стимулом, який добровільно забирає у співробітників особистий час і інтереси.

Повідомляти співробітників про події у компанії, залучати до

загальнокорпаративних заходів.

102

Ідеї та пропозиції не завжди будуть геніальними, але часто в них можна

знайти щось корисне і інтересное.Нужно завжди пояснювати, чому та чи інша

ідея не підходить для реалізації.

Створювати для співробітників проекти або короткострокові завдання, в яких

вони могли б проявити свої навички.Актівно стежити за проміжними

результатами, і звичайно заохочувати (не обов'язково матеріально).

Грамотний керівник повинен вчасно помітити і вміти запобігти (або

пом'якшити) насувається демотивацію працівників.

Якщо розглянути динаміку демотивації за стадіями, то перша

характеризується розгубленістю співробітників, які перестають розуміти, що

потрібно робити і чому робота не ладиться. На цій стадії співробітники легко

контактують з колегами, зростає продуктивність праці, тому що вони

намагаються впоратися з труднощами за рахунок більш інтенсивної роботи.

Поведінка співробітників на другій стадії має дещо демонстративний

характер, при безпосередньому спілкуванні з керівництвом схильні або

замикатися в собі, або займють оборонну позицію. Якість роботи поки

залишається цілком задовільною. Реакції співробітників на управлінські впливи

стають все більш імпульсивними.

Наступна стадія відрізняється тим, що співробітники намагаються

працювати досить багато і з граничною відповідальністю в надії

зарекомендувати себе з кращого боку, отримати визнання керівництва.

Четверта стадія характеризується тим, що продуктивність і якість праці

знижується до мінімально допустимого рівня: співробітники виконують всі свої

обов'язки, але ініціативи більше не проявляют.В випадку наростання

демотиваційних процесів є небезпека переходу до п'ятої стадії. Особливість цієї

стадії - спроба співробітників підкреслити словами чи вчинками, що «ця робота

- не моє». Інакше кажучи, співробітники намагаються максимально звузити

межі своїх обов'язків, починають вести себе зухвало, помітно нехтуючи

роботою, змінюється система моральних цінностей, якої людина дотримувався

раніше, в колектив вноситься розлад.

103

Заключна, шоста, стадія демотивації проявляється в тому, що, остаточно

розчарувавшись у своїй роботі, співробітники або перейдуть на інше місце, або

будуть ставитися до роботи як до каторги.

У висновку можна сказати, що співробітників набагато легше

демотивувати. Більшість керівників це вміють робити так добре, що процес

стає незворотнім.Тому розробка механізму мотивації праці, який би відповідав і

інтересам роботодавців, і потребам працівників, є однією з найактуальніших

проблем сьогодення, на розв'язання якої спрямована подальша робота.

УДК 330.341.1.003.13

Картузов О.С.,

Попова О.Ю., к.е.н., доцент



ВИДИ І МЕТОДИ КОНТРОЛЮ ІННОВАЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ


В сучасних умовах інноваційного розвитку зростають вимоги до

ефективності управління підприємством, які обумовлюють необхідність

функціональної активізації контролю і процесу його здійснення. Це потребує

якісно нового теоретичного осмислення суті й ролі механізму контролю

інноваційної діяльності. Це потребує якісно нового теоретичного осмислення

суті й ролі контролю ефективності на інноваційних підприємствах. Це питання

неодноразово підіймали вітчизняні науковці, а саме Попова О.Ю., Кравченко

С. І., Хобта В.М., Андреєва В.Д., Білухи М.Т., Богомолова А.М., та

зарубіжними, такими як Тоффлер Е., Дойль П, Гільде Е., Енніс Д. В роботах

цих дослідників було визначена сутність контролю, однак залишається

проблема кількісного визначення ефекту від здійснення контролю та

використання різних методів проведення контролю залежно від різних видів.

104

Тому метою роботи є розмежування видів і методів контролю, розробка

рекомендацій щодо визначення ефективності від використання функції

контролю.

Контроль – це процес забезпечення досягнення цілей організації шляхом

постійного спостереження за її діяльністю та усунення відхилень, які при цьому

виникають. Внаслідок непередбачених змін зовнішнього оточення і

непередбачених внутрішніх обставин, чи то змушені зміни чи усвідомлені,

тривалість виконання програми і фактична її вартість відрізняються від

запланованих величин, тому на всіх етапах інноваційного процесу повинен

відбуватися всебічний контроль діяльності.

Розрізняють наступні види контролю:

1. Контроль вартості інноваційного проекту передбачає управління

змінами з метою зменшення негативних наслідків перевитрат бюджету проекту.

Контроль вартості включає відстеження вартісного виконання для своєчасного

виявлення відхилень від планових завдань; гарантування того, що всі відповідні

зміни точно відображені у вартісній основі; запобігання включенню у вартісну

основу неправильних, невідповідних або незатверджених змін.

2. Контроль часу виконання робіт за інноваційним проектом

передбачає управління змінами з метою зменшення наслідків, що були

спричинені перевитратами запланованих часових ресурсів. Цей вид контролю

повинен включати відстеження відхилень у часі виконання, своєчасне

коригування часового та фінансового бюджету проекту, запобігання включення

до проекту хибних часових рамок виконання проекту.

3. Контроль обсягу виконання робіт, що передбачає спостереження та

коригування фактичних витрат відповідно вартості запланованої вартості

обсягу робіт, фактичного споживання матеріально-технічних ресурсів та

передбачених потреб.

4. Контроль якості інноваційного проекту передбачає відстеження

конкретних результатів проектної діяльності з метою визначення їх

105

відповідності стандартам і вимогам за якістю, визначення шляхів усунення

реальних та потенційних невідповідностей.

5. Контроль ризику інноваційного проекту передбачає моніторинг

змін зовнішнього та внутрішнього середовища підприємства, що можуть

вплинути на ефективність інноваційного процесу загалом. Метою контролю

ризику є відстеження змін що вже відбулися та потенційних змін та розробка

механізму усунення наслідків, що можуть бути спричинені проекту.

Контроль за усіма представленими видами націлений на збір і

систематизацію інформації про стан інноваційної діяльності та її результати,

оцінку одержаних результатів діяльності, аналіз причин відхилення і чинників,

які впливають на результат діяльності, підготовка і реалізація рішень, які

спрямовані на досягнення поставлених цілей розвитку та подолання відхилень.

Відповідно до поставлених цілей використовуються наступні методи контролю

інноваційної діяльності підприємства:

Метод простого контролю відслідковує тільки моменти завершення

детальних завдань (існують тільки два ступені завершеності завдання: 0 і

100%). Іншими словами, вважається, що робота виконана тільки тоді, коли

отриманий її кінцевий результат.

Метод детального контролю за часом передбачає виконання оцінок

проміжних робіт, з яких складається повне виконання завдання. Даний метод

потребує оцінювання відсотку завершеності для робіт, що знаходяться в

процесі виконання. Метод детального контролю за бюджетом надає можливість

обліку деякого проміжного результату для незавершених робіт. Ступінь

завершеності роботи визначається в момент, коли робота витратила зазначений

відсоток бюджету.

Метод за подіями процесу застосовується для тривалих робіт. Робота

поділяється на частини подіями, кожна з яких представляє визначений ступінь

завершеності роботи.

Використовуючи один з цих методів, можна розробити інтегровану

систему контролю, що зосереджує увагу на ступені завершеності робіт, а не

106

тільки на тимчасових і об'ємних параметрах програми і задовольняє критерії

обґрунтування фінансування.

Таким чином, конкретизувавши сутність поняття, проведено аналіз

різновидів контролю інноваційної діяльності одним із представлених методів,

виявлено, що проведення контролю одним із представлених методів

передбачає відстеження змін за представленими видами та передбачає

визначення ефективності прийнятого рішення, щодо зміни в інноваційному

процесі, у кількісному вираженні. Слід відзначити, що нестабільність як

зовнішнього так і внутрішнього середовища передбачає проведення контролю

за інноваційною діяльністю не за окремими видами, а за всіма одночасно, що

надасть підприємству можливість еластичного реагування на такі зміни.

УДК 338.515:330.341.1

Колобова В.В.,




ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ ПРИБУТКУ ІННОВАЦІЙНИХ


В умовах сучасного економічного розвитку країни та формування

реальної самостійності підприємств прибуток відіграє значну роль, оскільки в

ринкових умовах він виступає не тільки основним джерелом розвитку

господарської діяльності будь-якого підприємства, але й стимулом його

діяльності.

Розмір отриманого прибутку має досить велике значення в діяльності

підприємства. Величина прибутку підприємства впливає на формування

фінансових ресурсів підприємства; збільшення ринкової вартості підприємства;

ефективність виробничої діяльності підприємства; економічний розвиток

107

держави. Отже, значна роль прибутку в розвитку підприємства і забезпеченні

інтересів його власників та персоналу, а також держави визначають

необхідність дослідження питань формування прибутку та пошуку резервів

його збільшення в сучасних умовах ринкової економіки [1, c. 79].

Значну увагу питанням формування прибутку підприємств, його

прибуткової діяльності в різних аспектах приділено в працях науковців України

і зарубіжжя. Серед них визначимо: Л. Бадалова, І. Балабанова, С. Баранцеву,

М. Білик, І. Бланка, Б. Данилишина, Дж. Джурана, С.Г. Кірейціва, М. Коробова,

Г. Крамаренко, С. Мішину, А. Поддєрьогіна, Р. Солоу, Р.Сайфуліна, О.

Стоянову, В. Худу та ін. Вклад вчених у вирішення питань формування

прибутку підприємства є вагомим, але при цьому слід звернути увагу на

необхідність подальшого поглиблення теоретичних засад щодо формування

прибутку інноваційних підприємств в сучасних умовах ринкової економіки.

Метою написання цієї роботи є аналіз впливу інноваційної діяльності на

формування прибутку підприємств в сучасних умовах ринкової економіки.

Насамперед зазначимо, що у світовій практиці виділяють три основних

джерела формування прибутку:

− перше джерело утворюється за рахунок монопольного положення

підприємства по випуску тієї або іншої продукції або унікальності продукту. В

умовах відсутності таких протидіючих сил, як антимонопольна політика

держави і жорстка конкуренція, це джерело здатне деформувати фінансово-

господарські результати діяльності підприємства;

− друге джерело пов’язано безпосередньо з виробничою і підприємницькою

діяльністю. Ефективність його використання залежить від знання кон’юнктури

ринку і уміння пристосовувати розвиток виробництва під цю постійну зміну

кон’юнктури, успішності маркетингової діяльності підприємства;

− третє найбільш надійне для досягнення джерело отримання прибутку

виникає з інноваційної діяльності підприємства. Воно передбачає постійне

використання продукції, що випускається, забезпечення її

108

конкурентоспроможності, зростання обсягів реалізації і збільшення обсягу

прибутку [2, c. 4].

В умовах зростаючої конкуренції активна інноваційна діяльність на

підприємствах дедалі більше визначає успіх підприємницької діяльності. Нові

ідеї і продукти, нові технології та організаційні рішення виводять підприємства

з кризових ситуацій і гарантують їм отримання прибутку і фінансову

стабільність. Тому слід більш приділити уваги формуванню прибутку

інноваційного підприємства.

Інноваційне підприємство – це підприємство, що розробляє, виробляє і

реалізує інноваційні продукти і продукти чи послуги, обсяг яких у грошовому

вимірі складає значну частину загального обсягу продукції і послуги (у

відповідності з Законом України «Про інноваційну діяльність» 60%) [3, c.15].

Інновація – це головний елемент забезпечення інтенсивного зростання

валових доходів і поліпшення фінансових результатів – чистого прибутку.

Підприємства не можуть розвиватися тільки завдяки зниженню собівартості і

реінжинірингу. Більшість минулих спроб диверсифікації потерпіли невдачу в

основному в створенні необхідного зростання валового доходу. Підприємства

звертаються до інноваційної діяльності для забезпечення приросту прибутку,

що забезпечить високу конкурентоспроможність і стабільний розвиток.

Однак отримання прибутку від інноваційної діяльності в умовах

сучасного ринку пов’язано з ризиком – підприємству завжди буде загрожувати

втрата вкладеного капіталу цілком або частково. Тому для здійснення

інноваційної діяльності та отримання максимального прибутку підприємству

необхідно розробити ефективні заходи по ліквідації цих ризиків.

Отже кожне підприємство прагне отримати максимальний прибуток для

подальшого розвитку своєї діяльності. Основним джерелом отримання

максимального прибутку, забезпечення конкурентоспроможності, і стійкого

розвитку виступає інноваційна діяльність. Тому сучасні підприємства активно

розвивають свою діяльність в напрямку інновацій. Формування прибутку

інноваційних підприємств має свої особливості, які проявляються в наявності

109

високого рівня ризику. У подальших дослідженнях необхідно детальніше

розглянути питання, пов’язані з ліквідацією ризиків інноваційної діяльності й

розробити ефективний механізм формування інноваційного прибутку.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Пігуль Н.Г. Управління прибутком//Збірник наукових праць/ Державний

вищий навчальний заклад "Українська академія банківської справи

Національного банку України" - 2010.- № 28. – с.79-85.

2. Шарманська С.О. Особливості формування та використання прибутку в

трансформаційній економіці//Формування ринкових відносин в Україні:

Збірник наукових праць.К.: – 2008.- № 8 – с. 3-8.

3. Економіка інноваційного підприємства: Конспект лекцій для студ.

спец.8000014 "Управління інноваційною діяльністю"/ Уклад. Хобта В.М.,

Крапівницька С.Н., Пудрик Д. В. – Донецьк: ДонНТУ, 2010 – с.116

УДК 330.322:336.145

Котлова Ю.В.,




ПРОБЛЕМИ УПРАВЛІННЯ ІННОВАЦІЙНИМИ ПОРЦЕСАМИ НА


У сучасних умовах практично кожна організація будь-якої галузі

національної економіки вирішує завдання зміні й поліпшень, які й створюють

конкурентну перевагу однієї компанії над іншими, дозволяють зберігати й

підсилювати свої позиції на ринку. Матеріальні ресурси мають властивість

вичерпуватися. Інтелектуальні ресурси організації, регіону, країни - це єдине

невичерпне джерело, що дозволяє залишатися на світовому рівні розвитку.

Здатність нових знань заощаджувати необхідні витрати праці й ресурсів надає

110

їм особливу споживчу вартість - можливість знижувати вартість зробленої

продукції або послуг.

Сучасне управління - це особлива сфера економічних відносин, що має

свою логіку розвитку. Кожна фірма є унікальною, тому не існує єдиної моделі

управління.

Терміни «інновація» і «інноваційний процес» близькі, але не однозначні.

Інноваційний процес пов'язаний зі створенням, освоєнням і поширенням

інновацій.

Інновація може бути розглянута як у динамічному, так і в статичному

аспекті. В останньому випадку вона представляється як кінцевий результат

науково-виробничого циклу.

Інновацію як результат варто розглядати нерозривно з інноваційним

процесом. Інноваціям властиві рівною мірою три властивості: науково-технічна

новизна, виробнича застосовність, комерційне втілення.

Інноваційний процес визначається як комплекс послідовних робіт від

одержання теоретичного знання до використання товару, створеного на основі

нового знання, споживачем. Інноваційний менеджер має справу з різними

фазами інноваційного процесу й з обліком цього будує свою управлінську

діяльність.

Стимулювання застосування інновацій у виробництві пов'язане із

проблемою їхнього правильного вибору. Складність відбору для впровадження

у виробництво того або іншого пропонованого наукою й технікою рішення

полягає в розмаїтості можливого впливу кожного із цих рішень на

виробництво.

Державна інноваційна політика орієнтована на стимулювання створення

сприятливого клімату для інноваційних процесів і є сполучною ланкою між

сферою наукової й інноваційної діяльності й виробництвом.

Інтерес до дослідження управління сучасних інноваційних процесів в

економіці країни, визначається значенням технологічного розвитку як чинника

конкурентоспроможності підприємств зокрема, і України в цілому.

111

Процес формування механізму управління інноваціями ринкового типу в

Україні відбувається повільно. Це пояснюється і нерозробленістю методик, і

недосконалістю правової, фінансової й податкової баз інноваційної діяльності,

що зумовлює необхідність вивчення і узагальнення досвіду становлення

інноваційного шляху розвитку України та розробки нових підходів до

активізації інноваційних процесів на підприємствах. Україна зможе зайняти

належне місце в Європі і у світі лише за умови вибору інноваційного шляху

розвитку. Тільки таким чином можна змінити сировинний вектор нашого

економічного розвитку.

УДК 330.341;330.322

Крамчанінов А.С.,




ЕНЕРГОЗБЕРЕЖЕННЯ, ЯК ШЛЯХ ПІДВИЩЕННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ

ДІЯЛЬНОСТІ ІННОВАЦІЙНОГО ПІДПРИЄМСТВА

Розвинені країни споживають електроенергії на одну людину в 4,5 - 5

разів більш ніж що розвиваються, і в 24-25 разів більше, ніж слаборозвинені.

Кожна одиниця електроенергії приносить валового національного продукту в

розвинених країнах в 1,5 разу більше, ніж в тих, що розвиваються, і в 2 рази

більше, ніж в слаборозвинених. Навіть зростання тривалості життя

безпосередньо пов'язане з вжитком електроенергії.

Над питанням як підвищити ефективність інноваційного виробництва,

добитися його зростання і при цьому понизити вжиток ресурсів б'ються багато

дослідницьких лабораторій і підприємства, а також ряд учених: Суслов Н.І.,

Лоза В.М., Поровський Н.І., Щекін А.Р., Дзядикевич Ю.В., Гевко Р.Б., Розум

Р.І., Буряк М.В., Ігнатов В.М. та ін.

112

Розробка інноваційної продукції і інноваційного технологічного процесу

також впливає на динаміку вжитку енергоресурсів в організації. Процеси мають

бути розроблені так, щоб мінімізувати надлишкові потоки. Загальновідомо, що

запобігання витокам більш ефективно, ніж їх усунення. У стандартних схемах

промислових процесів в першу чергу обирається шлях створення виробу, а

після цього ставляться питання мінімізації відходів. Такий підхід обмежує

можливості запобігання витрат.

Одним з методів цього етапу є "ретросинтез" - підхід з використанням

алгоритмів і програмних засобів, що дозволяє при створенні інноваційного

виробу з метою мінімізації втрат і, отже, витрат на переробку відходів

працювати у зворотному напрямі - від цільового матеріалу до вихідної

сировини. Розробка виробничого процесу з використанням спеціальних

обчислень або методу кінцевих елементів може сприяти зниженню

виробничого браку, отже, меншому вжитку енергії, а також підвищенню

ефективності діяльності інноваційного підприємства, наприклад, трудовитрат,

не говорячи вже про покращення якості інноваційної продукції.

Слід також розглянути можливість закупівлі нового устаткування, його

окупність з позиції енергоефективності. Доцільно також визначити напрями

ефективнішого вжитку енергії.

Одним з методів такої роботи є порівняння питомих витрат на даному

інноваційному підприємстві з врахуванням значень його річної продуктивності

і тому подібне. Іншим методом визначення напрямів підвищення

енергоефективності є проведення зовнішнього енергоаудиту і внутрішньої

експертизи. Проте використання декількох експертів може виявитися

невиправданим, оскільки безліч енергозбережних заходів знаходяться на

пересіченні різних областей. Краще залучити консультанта, що має досвід

роботи у всіх цих областях.

Багато з проектів, які здаються невигідними виходячи з терміну

окупності, може виявитися успішним з інших економічних параметрів. Не

варто відмовлятися від моніторингу режимів роботи енергетичного

113

устаткування. Наприклад, на великому промисловому підприємстві є сенс

організувати центри обліку вжитку енергії з врахуванням продуктивності

машин і механізмів. На основі аналізу питомих витрат енергоресурсів

визначаються цілі, напрями і етапи роботи по зниженню енергоспоживання з

підготовкою регулярних звітів про використання енергії, в яких відбивається

хід досягнення ефективності діяльності інноваційного підприємства.

Зниженню загального вжитку енергії, природно, більш всього сприяє

використання енергоефективного устаткування. Але інколи його вартість

значно вища за вартість заощаджених ресурсів. Обов'язково потрібно

проводити економічну оцінку ефективності впровадження такого устаткування

і лише на цій підставі приймати рішення про його інсталяцію, що

безпосередньо призведе до підвищення ефективності інноваційного


В завершенні можна підкреслити, що, оцінюючи ресурси, досягнення

науки і практики енергозбереження, можна інтегрувати всі ланки виробничо-

технічного ланцюга інноваційного підприємства в єдиний енергоефективний

комплекс. На рішення цієї актуальної задачі буде направлена подальша робота.

УДК 658.589

Лелякова Е.С.,

Степанова Т.А., к.э.н., доцент



НАУЧНО-МЕТОДИЧЕСКОЕ ОБЕСПЕЧЕНИЕ ПЛАНИРОВАНИЯ

ИННОВАЦИОННОЙ ДЕЯТЕЛЬНОСТИ СУБЪЕКТА ХОЗЯЙСТВОВАНИЯ

Процесс экономических и политических преобразований, происходящих

в нашей стране, привел к необходимости проведения существенных изменений

в деятельности экономических субъектов. На современном этапе становления

114

рыночной экономики в Украине, в условиях широкомасштабной структурной

перестройки экономики в целом, важнейшее значение приобретает

эффективное использование системы планирования, обеспечивающего

эффективное инновационное развитие деятельности экономических субъектов

в условиях нестабильной внешней среды.

Проблемы инновационной деятельности приобрели особую актуальность,

поскольку именно инновации обеспечивают конкурентоспособность субъектов

хозяйствования. Поэтому решением этих проблем стали заниматься

непосредственно сами предприятия как институциональные единицы рыночной

экономики. Несмотря на сложное экономическое положение многих

экономических субъектов, в настоящее время проявляется тенденция к

усилению их инновационной активности.

Вопросами планирования инновационной деятельности и эффективности

внедрения инноваций занимались такие ученые, как Балабанов И.Т., Ван Дейн

Я., Завлин Н.П., Кляйнкнехт А., Комаров Е.И., Маковеев Н.П., Менш Г.,

Миронова Г.В., Осипова Г.И., Перлов В.И., Б. Твисс, Фаенсон М.И., Фримен X.,

Шумпетер Й. и другие. Вместе с тем, практически открытой остается проблема

разработки научно-методичких подходов к оценке динамики инновационной

деятельности предприятий в процессе планирования, что в определенной

степени связано с отсутствием однозначной непротиворечивой трактовки

понятий «инновация» и «инновационная деятельность».

При наличии более ста трактовок понятия «инновация», каждое из

которых отражает ее важные аспекты, целесообразно определиться с

конкретной формулировкой, в рамках которой и осуществлять дальнейшее

исследование процессов деятельности предприятий.

Инновацию можно определить как первое практическое применение

нового научно-технического, технологического, производственного,

организационно-управленческого, экономического или какого-либо иного

решения, которое позволило получить тот или иной полезный (коммерческий)

эффект после его внедрения.

115

Инновации в настоящее время являются результатом эффективного

взаимодействия технологий, рыночных запросов, экологических и социальных

требований, которые постоянно изменяются под влиянием внешней среды.

Шумпетер Й., например, рассматривал инновацию в динамике, то есть

инновационный процесс как «…изготовление нового продукта, а не «новый»

продукт; внедрение нового метода, а не «новый метод»; освоение нового

рынка….».

В настоящее время практически отсутствуют научно-правовые,

экономические, социальные и экологические критерии, позволяющие оценить

интенсивность осуществления внедрения новаций в деятельность предприятий,

что является препятствием для их быстрого и эффективного продвижения в

хозяйственную практику.

Твисс Б. рассматривал инновационный процесс как преобразование

нового знания, научных идей, изобретений в физическую реальность

(нововведения), которая изменяет общество. Собственно инновационный

процесс представляет собой деятельность, направленную на поиск

возможностей, которые обеспечивают практическое использование научного,

научно-технического и интеллектуального потенциала с целью получения

нового или улучшенного продукта, способа его производства и удовлетворения

общественных потребностей в конкурентоспособных товарах и услугах.

Инновационный процесс можно рассматривать как комплекс последовательных

взаимосвязанных действий, обеспечивающий развитие новации от идеи до

конкретного продукта, а также эффективное его практическое использование.

На развитие инновационного процесса влияет множество факторов, которые

способствуют или препятствуют внедрению инноваций.

Следует отметить, что инновационная деятельность представляет собой

сложную динамическую систему действия и взаимодействия различных

методов, факторов и органов управления, которые занимаются научными

исследованиями, созданием новых видов продукции, совершенствованием

оборудования и предметов труда, технологических процессов и форм

116

организации производства на основе новейших достижений науки, техники и

т.д. Для обеспечения эффективности и динамичности этого процесса

целесообразно проведение исследований, связанных с планированием,

финансированием и координацией научно-технического прогресса;

совершенствованием экономических рычагов и стимулов; разработкой системы

мер по регулированию комплекса взаимообусловленных мероприятий,

направленных на ускорение развития научно-технического прогресса и

повышение его социально-экономической эффективности.

Актуальными в настоящее время становится решение проблем, связанных

с разработкой критериев новизны, процессом планирования и обеспечения

достижения предприятием этих критериев в ходе осуществления

инновационной деятельности. Особую важность приобретает в целом процесс

управления внедрением инноваций, то есть инновационный менеджмент,

частью которого является планирование инноваций.

Таким образом, для обеспечения эффективной инновационной

деятельности субъекты хозяйствования должны определиться с самими

инновациями, степенью их новизны, критериями оценки инновационного

процесса, возможностями его улучшения в ходе научно-исследовательской и

производственной деятельности, продвижения инновационного продукта к

потребителю, а также разработать мероприятия по обеспечению всех функций

управления инновационным процессом.

Библиографический список:

1. Андреева О.Д. «Технология бизнеса»: Учеб. пособие. - М.: Дело, 2000.-

198 с.

2. Басовский Л.Е. «Прогнозирование и планирование в условиях рынка»:

Учебное пособие. - М.: ИНФРА-М, 2001. - 260 с.

3. Бочаров В.В. «Инвестиционный менеджмент». - СПб.: Питер, 2001. - 160 с.

4. Валдайцев СВ. «Оценка бизнеса и инноваций». - М.: Филинъ, 2007. - 336 с.

5. Камбуров СВ., Нистратов В.В. «Инновационные процессы в

промышленности США и Японии. Сравнение стратегических установок.

117

Инновационная политика развитых капиталистических государств ВНИИ

системных исследований». - М.: Экономика, 2001. - 780 с.

6. Уткин Э.А. «Инновационный менеджмент». - М.: АКАЛИС, 2006. - 360 с.

УДК 330.322:336.145

Львова К.С.,




ОЦІНКА ФАКТОРІВ ФОРМУВАННЯ ЕКОЛОГО-ЕКОНОМІЧНОЇ

ЕФЕКТИВНОСТІ ІННОВАЦІЙНИХ ПРОЕКТІВ

Ключовим інструментом прискорення розвитку суб'єктів господарювання

та підвищення його економічних результатів є формування принципово нового

типу економічних відносин у сфері природокористування, оптимізації темпів

відтворення природно-ресурсного потенціалу, економічного обґрунтування

заходів у галузі охорони навколишнього природного середовища, що сприяє

посиленню екологічної безпеки соціально-економічного розвитку суспільства.

Сьогодні дана проблема досить детально розглянута на теоретичному рівні

в працях Сударкіна О.О.,Ястрибинського В.І., Захаркіна О.О.,Болдуєва М. та

інших. Також проблемі формування еколого-економічної ефективності

інноваційних проектів присвячені роботи учених: Ратушняка О.Г., Мороза О.В.,

С.І. Наконечного, С.М.Клименка. Однак названі роботи розкривають

переважно теоретичні аспекти, практичне же розглядання даної проблеми

недостатньо освітлені в роботах сучасних вчених.

Метою даної роботи є розробка адекватного економічного

інструментарія, що дозволить більш ефективно використовувати науковий

потенціал.

Проведене дослідження свідчить, що сутність інноваційних програм і

проектів природоохоронного значення представляє комплекс інноваційних

118

процесів і проектів підтримки інноваційної діяльності у сфері охорони

довколишнього середовища, узгоджених за ресурсах, виконавцями і термінами

їх здійснення, а також що забезпечують ефективне вирішення завдань по

освоєнню і поширенню принципово нових способів захисту довколишнього

середовища від шкідливої дії промисловості.

Для інноваційної діяльності природоохоронного значення в українській

промисловості характерна низька віддача. Це підтверджується, перш за все,

малою часткою інноваційних технологій екологічного значення в загальному

об'ємі промислової продукції. В основі низької результативності інновацій

лежить комплекс чинників. Нестійка економічна ситуація в країні затрудняє

достовірну оцінку попиту на інноваційну продукцію навіть на короткострокову

перспективу. Деколи необхідність в подібній продукції може відпасти ще до її

появи на ринку. В сукупності з недостатнім досвідом маркетингових

досліджень чинники формування інноваційної програми можуть послужити

серйозною перешкодою на шляху просування нових продуктів до споживача на

внутрішньому ринку, а низький рівень конкурентоспроможності інноваційної

продукції і послуг ускладнює їх просування на зовнішні ринки.

Для підвищення обґрунтованості рішень із впровадження інноваційних

проектів природоохоронного значення запропоновано розкладати відхилення

ефективності на фактори, за рахунок яких відбулась зміна рівня

результативності процесу інвестування капіталу до інноваційних проектів. Як

фактори, виокремлено постійні та змінні витрати, а також доходи, отримані за

рахунок інтенсивних та екстенсивних факторів, управління якими дозволить

сформувати відповідний інтересам учасників інноваційної діяльності рівень її

ефективності.

Використання даних рекомендацій можливе не лише при негативних

відхиленнях, що характеризуються зниженням ефективності, але й у випадках

підвищення рівня результативності інноваційної діяльності для закріплення

тенденцій поліпшення стану навколишнього середовища, що намітились, в

довгостроковій перспективі.

119

УДК 330.322.212

Маловецкая Д.П.,

Руднева Е.Ю., ассистент

Автомобильно-дорожный институт

Государственного высшего учебного заведения

«Донецкий национальный технический университет»

ВНЕДРЕНИЕ ИННОВАЦИЙ В ОБЛАСТИ МАШИНОСТРОЕНИЯ

В сложившихся на сегодняшний день условиях оживление

инновационной деятельности машиностроительных заводов является ключевой

проблемой, так как такой капиталоемкий сектор экономики, как тяжелая

промышленность, не может нормально функционировать и интенсивно

развиваться при отсутствии необходимых для этого условий. В этой связи,

создание благоприятного инновационного климата в регионе и стране означает

использование инноваций как инструмента выхода из экономического кризиса.

Исследованиями в этом направлении занимались такие зарубежные и

украинские ученые как: В. Александрова, А. Амоша, Н. Бекетов, А. Гальчин-

ский, В. Гончаров, Ю. Деречинский, П. Друкер, Д. Кларк, С. Коверга, Л. Ма-

зитова, М. Портер, Н. Савчук, О. Собко, В. Хобта и др. Их работы посвящены

развитию инновационной деятельности, а также проблемам снижения

инновационной активности в условиях кризиса.

Внедрение инноваций все больше рассматривается отечественными

компаниями как единственный способ повышения конкурентоспособности

производимых товаров, поддержания высоких темпов развития и уровня

рентабельности, поэтому предприятия, особенно те, которые находятся в

экономически трудном положении, ведут разработки в области инноваций.

Изменение требований покупателей к качеству товаров и услуг,

возрастающее многообразие новой продукции с одновременным сокращением

времени ее выведения на рынок, усиление конкуренции, вызывают

120

необходимость адекватного реагирования со стороны товаропроизводителей на

изменения внешней среды. Важным побудительным мотивом для разработки

инноваций является желание и стремление руководства вести стратегическую

деятельность вообще и осуществлять инновационную в частности.

Другим основным условием для внедрения инноваций является наличие

эффективной системы маркетинга и сбыта, осуществляющей связь предприятия

с конечными потребителями с целью постоянного выявления новых требований

покупателей, предъявляемых к качеству производимых товаров и услуг [1].

От состояния инновационного потенциала зависит выбор той или иной

стратегии, который в данном случае можно определить, как «меру готовности»

выполнить поставленные цели в области инновационного развития

предприятия. Следует отметить, что успех инновационных технологий может

во многом зависеть от системы управления, применяющейся на предприятии

вообще и инновационными технологиями в частности.

В экономической литературе до настоящего времени не выработан

единый подход к определению понятия «инновационная активность».

Инновационную активность следует различать в узком и широком

смысле. В узком смысле под инновационной активностью следует понимать

комплексный результат отражения динамики и текущего состояния

хозяйствующего субъекта и степени внедрения инновационных технологий. В

широком смысле - систему финансовых, экономических, политических,

социальных и управленческих отношений, возникающих по поводу

целесообразности разработки и внедрения инноваций в определенном

хозяйствующем субъекте. Под инновационной активностью промышленного

сектора понимается обобщенная характеристика с точки зрения новизны,

перспективности, выгодности, эффективности и минимизации риска вложения

финансовых средств в его развитие. Инновационная активность на различных

уровнях определяется следующими факторами (рисунок 1).

121

Рисунок 1 – Основные факторы, определяющие инновационную активность

ЗАО «Горловский машиностроитель» («ГМС») - предприятие,

выпускающее горно-шахтное оборудование не только для предприятий

Украины, но и других стран. Поэтому разработка стратегии

инновационного развития ЗАО «ГМС» не может быть оторвана от общих

тенденций развития машиностроительного комплекса страны. Данная стратегия

направлена на реализацию мероприятий, повышающих эффективность

исследовательской стадии процесса разработки и внедрения промышленных

инноваций. Это связано с тем, что результаты деятельности завода в

инновационной сфере в значительной мере зависят от того, насколько

удачными были решения, заложенные на основе НИОКР жизненного цикла

новых изделий. В сфере разработки организован централизованный научно-

Инновационная активность страны

Инновационная активность региона

- социально-политическая стабильность; - уровень емкости и платежеспособности внутреннего рынка; - уровень инфляции, коррупции и криминализации общества в экономических сферах; - степень правового обеспечения инновационной деятельности, стабильность нормативной базы предпринимательской и инвестиционной деятельности, налоговая политика; - развитость фондового рынка; - уровень развития технологий; - стабильность в функционировании банковской системы.

- географическое положение, обеспеченность ресурсами, их доступность; - состояние окружающей среды; - структурное разнообразие экономики; - состояние и развитие инфраструктуры рынка; - развитие культуры и образования населения; - социально-политическая и экономическая стабильность; - взаимодействие органов управления с предприятиями; - информационное и нормативно-правовое поле.

Инновационная активность отрасли Инновационная активность предприятия

- ёмкость отраслевого рынка; - степень монополизации рынка; - продуктов питания; - эластичность цен; - норма доходности на капитал; - капиталоемкость отрасли; - степень налогового бремени; - уровень конкуренции; - социальные проблемы в отрасли; - возможность формирования стратегических союзов и иных взаимоотношений с контрагентами. - уровень сложности технологии и производства; - степень развития инфраструктуры инвестиционного рынка; - степень государственного регулирования отрасли.

− форма собственности, финансовое состояние предприятия, его размер;

− возможность проникновения на новые рынки и укрепления завоеванных позиций;

− наличие средств для проведения инвестиционной деятельности;

− эффективность управления инвестиционными проектами;

− научно-технический потенциал предприятия; − система стимулирования инновационной деятельности внутри предприятия, уровень инновационной активности;

− степень изношенности основных фондов; − наличие платежеспособного спроса на продукцию.

122

технический комплекс конструкторских, технологических и научно-

исследовательских подразделений, что дает возможность осуществить

централизацию научных и конструкторско-технических работ, проведения

единой научно-технической политики.

За 2008-2009 г. в научно-техническом комплексе предприятия

осуществлялись работы, направленные на повышение его эффективности за

счет переоснащения техническими средствами и внедрения новых

программных продуктов автоматизации проектирования.

С целью увеличения объема производства и освоения новых рынков

сбыта на заводе проводится постоянная, целенаправленная работа по

техническому перевооружению производства, по созданию и освоению новой

техники [2].

Выводы. Основным направлением повышения производства на заводе в

последние годы является техническое перевооружение действующего

оборудования, которое обеспечит увеличение товарных объемов, повышение

качества и надежности горно-шахтного оборудования, что выпускается на ЗАО

«ГМС», а так же снижение трудоемкости на производстве. Внедрение новой

техники, новых технологий осуществляется на основе модернизации

производства, технологического обновления и реконструкции производства.

Инновационная деятельность на заводе связана не только с производственной

сферой, но и охватывает сферу реализации продукции, связанную с

использованием новых технологий продвижения товара на рынке и

предоставлением отдельных коммерческих услуг при реализации товара.


1. Роль инноваций в процессе формирования стратегии предприятия

[Эл. ресурс] – Режим доступа: http://www.stplan.ru/articles/practice/statya12.htm

2. В.А. Корчагин Инновационный потенциал предприятия: Монография/ В.А.

Корчагин, Ю.Н. Деречинский, С.В. Коверга, Д.В. Солоха; - под общ. ред. В.А.

Корчагина

http://www.stplan.ru/articles/practice/statya12.htm

123

УДК 330.322:336.145

Нагуляк М. Ю.,

Смірнов В.В., асистент



Красноармійський Індустріальний Інститут

ПРОБЛЕМИ ІННОВАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ В УКРАЇНІ

Сучасна інноваційна діяльність напряму пов’язана з управлінням змінами,

викликаними переходом до ринкової економіки та розвитком перспективних й

швидкозростаючих виробництв. Від ефективності інноваційної політики

залежить стан виробництва, рівень технічного оснащення основних фондів

підприємств народного господарства, вирішення соціальних і екологічних

проблем. Основною, на сьогодні є зміцнення конкурентоспроможності України,

а також підвищення адаптивності її економічної системи.

Однією з цілей даної статті є визначення факторів, що перешкоджають

інноваційному розвитку в Україні.

В цілому, на сьогоднішній день, заходи які приймає держава для

стимулювання інноваційної діяльності – неефективні. Конкуренція, як й раніше

залишається одним з головних пробуджуючих факторів для впровадження

інновацій на промислових підприємствах.

Для зниження матеріальних витрат і підвищення продуктивності

виробництва промислові підприємства впроваджують нові засоби механізації і

автоматизації виробничих процесів, освоюють прогресивні технологічні

процеси. Але, нажаль, масштаби такої діяльності дуже невеликі.

Драматичною є ситуація в галузях інформаційних і телекомунікаційних

технологій, біотехнологій, окремих напрямках машинобудівництва.

Падіння попиту на вітчизняну продукцію, витіснення її з внутрішнього

ринку – наслідок відкриття українського ринку для іноземних товарів. В деяких

галузях відставання набуло необоротного характеру, витрати на підтримку

124

технологічного рівня продукції настільки великі, що набагато вигідніше її

імпортувати. Типовим прикладом цього явища, є ліки.

Загальний імпорт високотехнологічних товарів з кожним роком зменшується

все з більшими темпами, обернена ситуація відбувається з експортом.

Відповідно, в цій сфері , переважають іноземні виробники, що в свою чергу

призводить до згортання вітчизняного корпоративно - промислового сектора

науки. Інновації, які потрапляють в Україну з-за кордону, не сприяють

конкурентоспроможності українських виробників не тільки на зовнішньому, а й

на внутрішньому ринку.

Побудова інноваційного суспільства можлива лише в умовах: активної

державної підтримки; створення довгострокових мотивацій науково-технічної

творчості, стимулювання розвитку фундаментальних і корпоративних наук.

Відповідний позитивний досвід мають навіть країни, які в недалекому

минулому пережили глибоку структурну кризу й були аутсайдерами за рівнем

розробок та впровадження прогресивних технологій.

Наприклад, на початку ХХ ст.. в Китаї взагалі не було власних наукових

установ. Зараз, це лідер в багатьох інноваційних областях:

- космічна;

- медична;

- хімічна промисловість;

- машинобудування;

- біотехнології;

- генетика людини.

Світовий досвід свідчить, що інноваційна сфера, особливо в країні з

перехідною економікою, не здатна «Одужати» з використанням механізмів

саморегуляції. Обов’язковим є впровадження державних програм, направлених

на покращення інноваційної ситуації в країні.

Отже, результат розвитку інноваційної діяльності в Україні недостатньо

високий і ступінь його впровадження на підприємствах зовсім незначна,

управління інноваційними процесами позбавлено системності і прозорості, не

125

спрямовано на ефективне використання обмежених бюджетних ресурсів і

стимулювання інноваційної діяльності. В країні необхідно провести аналіз

показників діяльності підприємств, сфери з найгіршими показниками –

покращити, удосконалювати виробничу сферу шляхом впровадження нових

технологій виробництва. Однією з цілей повинно залишатися стимулювання

розвитку інноваційної діяльності на підприємствах усіх форм власності. Аналіз

основних проблем, які стоять перед Україною на шляху розвитку інноваційної

економіки, потребує подальших досліджень.

УДК 658.589

Орлов Є.В.,




ПЕРЕВАГИ ВИКОРИСТАННЯ ЗАРУБІЖНОГО ДОСВІДУ ІННОВАЦІЙНОЇ

ДІЯЛЬНОСТІ НА ВІТЧИЗНЯНИХ ПІДПРИЄМСТВАХ

На сучасному етапі розвитку вітчизняної економіки більшість

українських підприємств зіштовхуються з різними проблемами щодо

ефективного управління інноваційною діяльністю. Щоб ефективно протистояти

цим проблемам підприємства повинні вивчати передовий досвід провідних

компаній світу.

Вивченню новітніх підходів організації інноваційної діяльності

присвячено ряд статей, серед яких дослідження А. Дерев’янченко, А. Звєрєва,

Ю. Колесника, С. Кравченка, В. Хобти, О. Корнєвої.

Метою даної роботи є виявлення переваг організації інноваційної

діяльності приватних компаній світу на прикладі компанії Siemens.

126

Науково-дослідницька та інноваційна діяльність у Німеччині

здійснюється, як державними, так і недержавними суб’єктами. Загальні витрати

у економіці на ці види діяльності у 2009 р. склали 2,63% ВВП (шосте місце у

Європі).

Підприємства, не зважаючи на кризу та фінансові труднощі,

продовжують інвестиції у НДДКР, сприймаючи їх, як інвестиції у майбутнє. У

сфері медецинської техніки, полупроводникової оптики й техніки, а також

нанотехнологій, машинобудівництві, енергоефективності, використання

сонячної енергії Німеччина займає провідні позиції у світі по інноваціям.

Усі німецькі концерни витратили у 2009 р. на дослідження і розробки

57,4 млрд. євро, практично стільки ж, скільки у докризовому 2008 р. Якщо

раніше конкуренція проводилась за кращих співробітників, сировину, капітал,

ринки сбуту, то зараз на перший план вийшла боротьба за дослідників,

новаторів, інновації.

Серед галузей німецької економіки лідерами за витратами на науку й

інновації за підсумками 2009 р. є : виробництво транспорту – 23,7 млрд. євро;

ІТ-індустрія – 10,4 млрд. євро; хімічна промисловість – 8,3 млрд. євро;

машинобудування – 5,5 млрд. євро.

За приклад представлена компанія Siemens, яка не один рік працює в

Україні і має позитивний досвід інноваційної діяльності і на території нашої

держави.

Концерн Siemens у меншій мірі розраховує на власні сили і частіше

залучає закордонних спеціалістів, експертів. Під данний підхід підведена

теоретична база. Так, голова дослідницького підрозділу концерну П. Ахатц

вважає, що “дослідників у башті з слонової кістки” більше не існує. Сьогодні

існує більший попит на участь у міжнародних проектах та соціальні здібності.

У сфері досліджень й розробок на концерні працюють більш ніж 30 тис.

співробітників.

Розроблена концепція «відкритих інновацій», коли активно дослідницькі

127

задачі більше не вирішуються всередині фірми. Навпаки, такі концерни, як

Siemens, могли б ставити конкретні дослідницькі задачі на спеціальній науковій

платформі в Інтернеті й кожен би мав можливість зробити спробу їх вирішити.

Такий досвід був використаний при розробці автоматизації поштових відділень.

У центрі уваги концерна – технології, пов’язані з охороною

навколишнього середивища. Концерн хоче стати «зеленим інфраструктурним

гігантом». У минулому фінансовому році подібна продукція (від

електростанцій на сонячній енергії до енергоефективних компьютерних

томографів) склала приблизно третину загальної виручки фірми – до 25 млрд.

євро. Тим самим концерн обійде свого основного конкурента – компанію

General Electric.

Щоб утриматись у світових лідерах, Siemens щорічно інвестує більш ніж

1 млрд. євро у дослідження у сфері охорони навколишнього середовища. При

цьому концерн не зупиняється перед тим, щоб перекупити інтеллектуальний

потенціал конкурентів. Так, у Данії був «придбаний» один з піонерів у галузі

вітряної енергетики Х. Штиздаль, який винайшов вітряк, який може обходитися

без складних технічних приладів, суттєво менше важить й легше у зборці й

ремонті. Siemens, не зважаючи на кризу, не знижує витрати на науку й

інновації. Так у 2009 р. Siemens витратив на розробки 3,9 млрд. євро, що склало

5,1% від річного обороту компанії, або 9,5 тис. євро у перерахунку на одного

співробітника.

Siemens проводить дослідження по всьому світу. З ним у стані

співробітництва знаходяться більш ніж 600 вишів з 70 країн, при чому концерн

традиційно тісно пов’язан з елітними університетами. Особливо міцний союз

існує з Технологічним інститутом штату Массачусетс (США) та з

університетом Тонджі (Китай). Концерн інвестує у різні проекти більш ніж 40

млн. євро, щорічно заключаючи майже тисячу нових контрактів.

Не зважаючи на величезні досягнення, інноваційна діяльність Siemens все

ж таки має проблемні місця. По-перше, концерн недостатньо спритний,

128

особливо у ситуації швидкої зміни споживацьких настроїв, як, наприклад, у

випадку з виробництвом мобільних телефонів. Тому продукти для кінцевого

споживання він виробляє сумісно з фірмою Bosch, домашні прилади й

електротовари – зі своєю дочірньою компанією Osram. По-друге, на концерні

дуже сильно позначились наслідки скандалу, пов’язаного з корупцією.

Таким чином, можна сказати, що виявлення переваг досвіду организації

інноваційної діяльності приватних компаній та держави у різних країнах світу

може служити важливим елементом розроблення інноваційних рішень у нашій

країні. Необхідно вивчати практику інших країн світу для того, щоб отримати

правильні орієнтири та індекатори оцінки розвитку інноваційної діяльності,

щоб співвіднести їх з власними зразками з метою визначення критичних точок

та альтернативних шляхів досягнення високого рівня функціонування

української інноваційної системи.

УДК 330.131.7:330.341.1

Панкова М.В.,

Кравченко С.І., к.е.н., доцент



УТОЧНЕННЯ СУТНОСТІ РИЗИКІВ В ІННОВАЦІЙНІЙ ДІЯЛЬНОСТІ

Нестабільність та мінливість сучасної економіки примушують більшість

підприємств функціонувати в умовах невизначеності й ризику. В таких умовах

особливо важливого значення набувають питання управління ризиками.

Як відомо, ефективність управління будь-якими процесами в значній мірі

залежить від чіткості й точності визначення об’єкту управління. Проте,

сьогодні в науковій літературі не існує однозначної думки з приводу того, що

розуміти під ризиком в інноваційній діяльності, тобто кожен автор вносить

129

різний зміст в даний термін. Різноманітність думок вчених про сутність ризику

в інноваційній діяльності пояснюється багатоаспектністю цього явища та

обумовлює необхідність уточнення сутності даного поняття.

Проведений аналіз визначень ризиків в інноваційній діяльності довів, що

думки вчених з приводу визначення сутності даного поняття різняться у двох

характерних аспектах: щодо впливу нововведень на ефективність діяльності

підприємства та щодо формулювання об’єкту управління.

Перший аспект полягає в тому, що під ризиком в інноваційній діяльності

вчені розуміють або негативне, або позитивне явище. Так, наприклад,

Фатхутдінов Р.А. під ризиком розуміє «ймовірність досягнення позитивного

або негативного проектного результату в залежності від дії внутрішніх чи

зовнішніх факторів, які визначають ступінь невизначеності об’єкту й суб’єкту

ризику або процесу з їх функціонування» [3,с.230]. У роботі Ілляшенка С.М.,

ризик – це «можливість чи загроза відхилення результатів конкретних дій чи

рішень від очікуваних» [1,с. 137].

Слід зазначити, що відхилення від запланованих результатів інноваційної

діяльності дійсно можуть відбуватися як у позитивну, так і в негативну

сторону. Але якщо під можливістю досягнення позитивного результату

інноваційної діяльності розуміти подію, що протилежна ризику, то, згідно зі

словником Ожегова С.І., дана категорія матиме назву шанс, як «вірогідна

можливість здійснення чого-небудь» [2]. Виходячи з цього, ризик можна

сприймати як негативне явище, а шанс – як позитивне. Тобто, з точки зору

теорії ймовірностей ризик та шанс утворюватимуть повну групу подій:

Р(А) + Р(Ā) = 1,

де Р(А) – ймовірність настання несприятливого результату (ризик);

Р(Ā) – ймовірність досягнення сприятливого результату (шанс).

Таким чином, під ризиком в інноваційній діяльності доцільно розуміти

саме негативне явище, а не позитивне.

130

Другим аспектом сприйняття ризиків в інноваційній діяльності є те, що під

загрозою виникнення втрат суб’єктами господарювання в результаті

інноваційної діяльності науковці розуміють як ризик в інноваційній діяльності,

так й інноваційний ризик, тобто ці поняття часто ототожнюються.

Якщо аналізувати ці два поняття з точки зору лінгвістики, то під

інноваційними ризиками правильніше розуміти якісь нові види ризиків, що

виникають при здійсненні діяльності. Ризики в інноваційній діяльності

правильніше визначати саме як можливість виникнення втрат в результаті

інноваційної діяльності. Тобто, недоцільно одне й те саме явище називати

різними термінами, тому що це призводить до невизначеності сутності об’єкту

управління.

Враховуючи все вищезазначене й погоджуючись з думкою вчених, які

пов’язують ризик в інноваційній діяльності з можливістю настання негативного

результату, можна сформулювати наступне визначення: ризик в інноваційній

діяльності – це ймовірнісна величина, що характеризує можливість настання

негативного результату від розробки й освоєння новацій, який призводить до

часткових або повних втрат ресурсів та/або недоотримання запланованих

результатів.

Більш точне й повне визначення ризиків в інноваційній діяльності

сприятиме чіткішому розумінню сутності об’єкту управління, що, у свою чергу,

надасть змогу ефективніше управляти ризиками в інноваційній діяльності за

рахунок адекватно підібраних методів управління.


1. Ілляшенко С.М. Управління інноваційним розвитком: проблеми,

концепції, методи: Навч. посібник. – Суми: ВТД «Університетська книга»,2003.

2. Ожегов С.И. Словарь русского языка – М.: Рус.яз., 1984.

3. Фатхутдинов Р.А. Инновационный менеджмент. Учебник, 4-е изд. –

СПб: Питер, 2004.

131

УДК 330.322

Перепеткевич І.С.,

Рудавка Н.В., асистент




НЕОБХІДНІСТЬ ПІДВИЩЕННЯ ІНВЕСТИЦІЙНО-ІННОВАЦІЙНОЇ

АКТИВНОСТІ ПРОМИСЛОВИХ ПІДПРИЄМСТВ

В сучасних умовах одним з найбільш суттєвих способів адаптації

підприємств до навколишнього середовища являється швидке та якісне

впровадження напрямків інноваційно-інвестиційних процесів для поліпшення

умов діяльності. Ця економічна складова роботи підприємства відіграє значну

роль у підвищенні його ринкової ефективності.

Серед вітчизняних вчених, які займалися дослідженням даних процесів,

можна відзначити наступних: Федулова Л.І., Комков Н.І., Яковець Ю.В., Борщ

Л.М., Лепьохін О.В., Алимов О., Беленький П., Гурков І., Єфіменко Т.,

Кабаліна В., Лапко О. та багато інших вчених-економістів. В написаних ними

наукових працях надані пропозицій та рекомендацій щодо проведення

інноваційно-інвестиційної політики на підприємствах та способи переходу до

нових методів організації виробництва.

Останнім часом відбуваються значні зміни щодо пошуку та впровадження

ресурсів та джерел, які визначають пріоритетні напрямки розвитку суб’єктів

підприємницької діяльності. Обмеженість традиційних методів зумовлює

необхідність застосування організаційних, соціальних, технологічних, наукових

інновацій, які є головною стратегічною складовою успішної діяльності. Сучасні

підприємства являються економічною ланкою, яка може збільшити вартість

своїх активів за рахунок ефективного використання удосконалених процесів,

технологій, робіт на базі можливих інвестиційних ресурсів.

132

Головною метою існування підприємства на ринку є задоволення потреб

покупців і примножування своїх доходів. Для цього створюється нова

продукція або поліпшується якісна складова старої продукції. Впровадження

інноваційної політики у напрямку удосконалення технологічної складової

виробництва вважається у цьому контексті найбільш доцільним. Це знаходить

відображення в предметах, умовах або засобах праці, в ресурсах, інформації, в

продукції або послугах, в методах організації та проведення управління, в

маркетинговій політиці. Аналіз підприємств, які продуктивно здійснюють

інноваційну діяльність, показує, що основним мотивом для впровадження

інновацій є можливості досягнення позитивних результатів завдяки сучасній

стратегічній політиці. Іншою умовою для цього можна визначити злагоджений

зв'язок між виробником і кінцевим споживачем, що надає можливість швидко

та ефективно реагувати на зміни в потребах останнього. І, мабуть, це найбільш

суттєвий показник, тому що успіх мають тільки ті нововведення, які знайшли

позитивний відгук покупців та змогли надати їм нові вигоди.

Інвестиційні та інноваційні процеси слід розглядати не окремо, а в

сукупності. Це є передумовою виникнення моделі, яка складається з двох

взаємодіючих та взаємопов’язаних компонентів: інвестиційного та

інноваційного, об’єднаних за єдиною системою методів та механізмів

реалізації. Основними засадами створення зазначеної моделі є наступні вимоги:

по-перше, формування інвестиційної компоненти повинно передбачати, що

цикл відтворення кожної одиниці капітальних вкладень має містити

нововведення; по-друге, інноваційність повинна стати вимогою до вибору

інвестиційних пріоритетів розвитку підприємств; по-третє, з метою

організаційної та фінансової підтримки науково-технічної діяльності, мають

застосовуватись додаткові адміністративно-правові стимули і механізми.

Успішна реалізація інноваційно-інвестиційної моделі можлива за наступних

умов:

1) узгодженість необхідності інновацій та можливих обсягів залучення

інвестицій;

133

2) визначення реальних часових кордонів для впровадження нововведень,

які дають змогу залучати інвесторів, що усвідомлюють цінність інновацій;

3) оптимальність поєднання очікуваного досягнення прибутковості від

вкладання інвестицій в інновації та потенційних ризиків у перспективному

періоді.

Також модель потрібно доповнювати елементами орієнтування на

постійний моніторинг щодо реагування на зміни можливостей інвестиційного

та інноваційного ринків. А для підтримки можливостей їх безперервного

розвитку, необхідно стимулювати появу нових форм взаємодії та науково-

технічного співробітництва наукових установ та промислових комплексів, які

діють як технопарки, технополіси, науково-промислові комплекси різних видів.

Таким чином, одним з найважливіших показників економічної діяльності

підприємств є їх інноваційна активність. Високий її рівень дозволяє

підвищувати конкурентоспроможність продукції та розширювати її асортимент,

створювати нові ринки збуту, вдосконалювати процеси управління,

покращувати умови праці.

УДК 330.341.1

Прохоренко О.О.,

Хобта В.М., д. е. н., проф.



ІНСТРУМЕНТИ ОБҐРУНТУВАННЯ ІННОВАЦІЙНИХ ПРОЕКТІВ

На даному етапі розвитку економіка України знаходиться в стані

нестабільності: незважаючи на поступове зростання обсягу реалізованої

продукції промисловості, її якість досі не відповідає вимогам сучасного

світового ринку. Така ситуація свідчить про недосконалість чинної системи

управління інноваційними процесами і обумовлює необхідність більш

134

детального та всебічного обґрунтування інноваційних рішень з урахуванням

постійної трансформації національних умов господарювання. В умовах

жорсткої цінової, технологічної та екологічної конкурентної боротьби

необхідно вірно і точно оцінювати можливі економічні наслідки проектів, що

реалізуються. Тому суттєве значення має такий етап інноваційного проекту, як

економічне обґрунтування проекту.

Проблема обґрунтування інноваційних проектів сьогодні дуже актуальна

і продовжує набирати обертів. Теорію інновацій та методи обґрунтування

інноваційних проектів досліджували такі вітчизняні вчені як: В. Геєць, М.

Герасимчук, С. Ілляшенко, С. Кравченко , В. Хобта і закордонні: О. Бузгалін,

Н. Іванова, В. Макаров, Й. Шумпетер та ін. Незважаючи на різні сучасні

підходи, спостерігається єдність думок щодо важливості обґрунтування

інноваційних рішень в умовах ринкової економіки. В той же час фінансово-

економічний стан підприємств в Україні свідчить, що як теорія так і практика

обґрунтування інноваційних рішень потребує розвитку.

Метою цієї статті є розробка рекомендацій з комплексного використання

методів оцінки ефективності інноваційних проектів для забезпечення зростання

рівня обґрунтованості рішень.

У методології оцінки інноваційних проектів центральне місце займають

такі оціночні показники як DPP, NPV, IRR, MIRR, WACC, їх використання в

комплексі забезпечує підвищення об'єктивності результатів економічного

обґрунтування рішень. Але відносно інноваційних проектів ці показники рідко

досягають єдності висновку щодо доцільності впровадження рішення.

Доцільно погодитися з позицією деяких авторів, що у випадку, коли

показники NPV та IRR суперечать один одному, перевагу доцільно віддавати

показнику NPV, а не IRR, тому що останній додатково має ряд суттєвих

недоліків.

Недоліки показника IRR:

- IRR є відносним показником і безпосередньо не відображає розмір

збільшення капіталу підприємства при розгляді альтернативних проектів;

135

- Оцінка інноваційних проектів із його допомогою іноді може бути

ускладнена чи зовсім неможлива через мультиплікативність;

- Показник IRR не придатний для аналізу проектів, в яких грошовий потік

чергується притоком і відтоком капіталу. В цьому випадку висновки, зроблені

на підставі показника IRR, можуть бути некоректні;

- При аналізі розміру цього показника, як вартості залученого капіталу,

може виникнути ситуація, коли на ринку капіталу така процентна ставка

відсутня й порівняння неможливе. Це знижує ступінь обґрунтованості рішень.

Окремої уваги заслуговує дослідження процедури встановлення величини

планового горизонту проекту при оцінці інновацій. Слід пам’ятати, що від

співвідношення розміру планового горизонту і терміну окупності залежить

рішення інвестора. Якщо плановий горизонт буде менший за термін окупності –

інвестор прийме негативне рішення. Для збільшення мотивації інвестора щодо

впровадження проекту необхідно забезпечити протилежну нерівність. Чим

більше плановий горизонт буде перевищувати термін окупності, тим

привабливішим буде проект для інвестора.

Залежно від обраної величини планового горизонту один і той же проект

може бути як привабливим для інвестора, так і непривабливим. Враховуючи,

що відмінними рисами інноваційних проектів є порівняно низький рівень

ліквідності та високий рівень ризику, розглянуту величину треба чітко

формалізувати у наступному вигляді:

( ) ( )∑∑== +

≤+

max

max

max

max00 11

pp

ttpp

tpp

ttpp

t

IRR

CIF

IRR

COF

де maxppIRR – величина показника внутрішньої норми прибутковості,

який розраховано на підставі заданої величини максимально припустимого

періоду окупності інвестицій (PPmax);

CОFt та CIFt – інвестиційні витрати та чисті грошові надходження за

проектом в періоді (t), відповідно;

136

Таким чином, ми отримаємо рівень прибутковості, при якому

інвестиційні витрати мають бути якомога меншими за надходженнями від його

реалізації не за весь період, що аналізується (плановий горизонт), а тільки за

максимально припустимий (заданий) період окупності.

Інноваційні проекти передбачають високу ризикованість, але якісне

обґрунтування їх окупності за відносно короткий дозволить підвищити

привабливість інноваційних рішень для інвесторів. Використання такого

підходу дозволяє більш обґрунтовано обирати швидкоокупні й у той же час

високоефективні інноваційні проекти, що досить важливо в сучасних умовах

господарювання в Україні.

Таке комплексне використання оціночних показників з урахуванням їх

сутності і особливостей, взаємоузгодженості дозволяє отримати обґрунтовані

характеристики очікуваних результатів та встановити найбільш інвестиційно-

привабливий інноваційний проект.

УДК 331.108:330.341.1

Самара Є.О.,




ОСОБЛИВОСТІ ОРГАНІЗАЦІЇ ІННОВАЦІЙНОГО УПРАВЛІННЯ

ПЕРСОНАЛОМ ПІДПРИЄМСТВА

У сучасних умовах господарювання усе більшого значення для розвитку

підприємств набуває проблема створення інноваційного управління

персоналом, вирішення якої створює передумови для формування здатності

працівників вести інноваційну діяльність, генерувати нові ідеї та розвивати їх.

Актуальність проблеми організації інноваційного управління персоналом

підтверджується інноваційною спрямованістю розвитку суспільства,

137

динамічністю умов господарювання, впровадженням новацій, зміною поглядів

на управління взагалі.

Дану проблему розглядали такі вчені, як Крушельницька О.В., Швець

І.Б., Арсеньєв Ю.Н., Почтаренко М.С., Стадник В.В. та інші. Однак постійне

підвищення вимог до інноваційного рівня як підприємств, так і працівників

потребує подальшого розвитку підходів до організації інноваційного

управління персоналом підприємства.

Управління персоналом здійснюється за допомогою оцінювання,

навчання, управління кар'єрою, а також стимулів, що дуже важливі на багатьох

підприємствах. Цілі, позитивні приклади розвитку персоналу, системи

оцінювання – все це може впливати на бажання працівників ризикнути і

спробувати зробити щось нове. До того ж підприємства таким чином

створюють свої системи найму, щоб залучати працівників, схильних до

інноваційної діяльності. Найважливішим елементом системи управління

персоналом інноваційної організації є стимули, але поряд з ними існує безліч

інших управлінських факторів впливу на зацікавленість працівників в

інноваційній діяльності. Не варто виключати з цих факторів такі елементи

системи управління персоналом як наймання працівників, розвиток персоналу,

індивідуальні цілі, оцінювання й мотивація персоналу.

Необхідно зазначити, що істотна відмінність інноваційних підходів до

управління персоналом від звичайних, перш за все, у системі відбору

працівників. При традиційному підході потрібний обсяг роботи з набору

визначається значною мірою розходженням між наявною робочою силою і

майбутнім попитом на неї. В інноваційній діяльності, яка характеризується

невизначеністю й ризиком, передбачити майбутні потреби в трудових ресурсах

досить складно. Також робота в інноваційній організації висуває додаткові

вимоги до можливого працівника. Окрім звичайних властивостей (теоретичні

знання, досвід, працьовитість, здоров'я і т.д.) йому потрібно володіти гнучкістю

й рухливістю мислення, творчим потенціалом, потребою у творчій

самореалізації, умінням пристосовуватися до швидко змінюваних умов роботи,

138

схильністю і здатністю до навчання та перенавчання, підвищення кваліфікації.

У більш інноваційних, творчих організаціях існують дві риси політики

найму: перша – акцент на пошуку і найманні творчих працівників, друга –

пошук працівників різної кваліфікації, підготовки. Одні інноваційні організації

приділяють більше уваги цим критерієм, інші менше, але традиційно всі вони

прагнуть залучити працівників широкого діапазону підготовки. Інноваційні

компанії не лише приймають творчих працівників, а й розвивають їх творчий

потенціал за допомогою ротації (переходячи з одного місця роботи на інше,

людина постійно зустрічається з новими ідеями і новими ситуаціями,

піддається дії змін), управління просуванням персоналу (інноваційне

підприємство прагне до того, щоб у вищому управлінні було представлено

безліч різних професійних позицій) тощо.

Кожен працівник в інноваційних організаціях є принциповою ланкою в

мережі інформації та знань організації. На додаток до технічних і загальних

знань, які працівник забирає із собою, він забирає і його здатність спілкування в

організації властивою йому мовою. Знову найнятий працівник може мати ті ж

самі технічні навички, але він зовсім не обов'язково зуміє так само просто

спілкуватися з іншими працівниками в організації, не буде знати історії та

традицій компанії, а також тієї системи цінностей, яка описує поведінку людей

в організації.

Інноваційне управління персоналом стосується, звісно, й плинності

кадрів, тому що інноваційні організації починають управляти плинністю кадрів

навіть ще до того, як працівника приймають на роботу. Коли відбувається

відбір кандидатів, в ході інтерв'ю організація цілеспрямовано шукає

працівників, які націлені на тривалу роботу в одній компанії. Решта

інноваційних організацій не настільки очевидно націлені на наймання

працівників на тривалий термін, але вони тим не менше прагнуть до того, щоб

люди якомога довше працювали в їх компанії.

Кожна організація по різному оцінює працівників. У традиційній

організації дивляться на те, що людина робить і як (відмінно або погано). У

139

результаті робиться короткий висновок, від якого залежить чи людина

залишиться працювати у компанії, чи ні. Деякі організації розробили свою

систему оцінювання, в якій не робиться висновків типу «відмінно» або

«погано» щодо минулої діяльності людини. Вони виходять з того, що негативне

оцінювання демотивує працівників. Тому пропонують систему оцінювання,

яка мотивує працівників більш ефективно. Вона полягає у тому, що менеджер

організації буде обговорювати зі своїми підлеглими питання щодо тих заслуг

перед компанією, які працівник зробив за останній рік, тоді менеджер особисто

додасть щось до цього списку та обговорить з працівником очікувані

просування по службі. Ця система дає кожному члену організації можливість

відзначитися якимось своїм способом.

Отже, кожне підприємство повинно самостійно розробляти і

впроваджувати систему управління персоналом, за результатами якої можна

сказати, що вона є інноваційною та дієвою. Це буде відображатися і на

інноваційній активності персоналу, що буде підвищуватися, і на рівні

конкурентоспроможності та інноваційності підприємства в цілому.

УДК 331.108:330.341.1

Сова О.Ю., старший викладач

Університет економіки та права «КРОК», м. Київ

СУЧАСНИЙ СТАН ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ ІННОВАЦІЙНОЇ

ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВ УКРАЇНИ The author examines the problems of innovative activity of enterprises of Ukraine and

conducts the formulation of notions of «innovation». The measures of increase the efficiency of

innovative policy are offered.

Інноваційна діяльність у сучасних умовах є важливим фактором

забезпечення економічного розвитку держави на макрорівні і суб’єктів

господарювання на мікрорівні. Пошук раціональних напрямів інноваційної

140

політики і стимулювання технологічних змін необхідно проводити з

урахуванням потреб у перспективних технологіях, а також на основі аналізу

виробничого і фінансового потенціалу учасників інноваційної діяльності.

Інноваційна діяльність – діяльність, що спрямована на використання і

комерціалізацію результатів наукових досліджень та розробок і зумовлює

випуск на ринок нових конкурентноздатних товарів і послуг [2].

Впровадження нового в господарську діяльність і визначається як

нововведення. З моменту прийняття рішення про впровадження новація

здобуває нову якість і стає інновацією. Інновації є однією з умов розвитку

суб’єктів господарювання, підвищення якості та кількості продукції, появи

нових товарів і послуг [5, с. 150].

Інновації як результат інноваційної діяльності, з одного боку, повинні

бути орієнтовані на краще, більш повне задоволення запитів споживачів, а з

іншого – на отримання певного економічного ефекту у вигляді прибутку для

підприємств, що ініціюють їх розроблення і упровадження [4, с. 124].

Підкреслимо, що нові якісні або вдосконалені продукти праці стають

інноваціями лише за умови їх споживання, тобто практичного застосування.

Проаналізувавши різні погляди вчених-економістів щодо змісту категорії

інновація, наведемо таке узагальнююче визначення: інновація – це результат

втілення чи матеріалізації новаторської ідеї у певній предметній субстанції:

продукті, технології, засобі людської діяльності чи послузі, для якої властиві

нові споживчі якості, а реалізація передбачає зміну усталених, звичних способів

діяльності, створення нового чи урізноманітнення старого попиту з метою

отримання економічного, соціального, екологічного чи іншого ефекту [3, с. 49].

Під інноваційно активним підприємством вітчизняна статистика розуміє

підприємство, що займається інноваційною діяльністю. Вітчизняна статистика

інноваційно активними вважає навіть підприємства, в яких частка реалізованої

інноваційної продукції у загальному обсязі реалізації становить менше 1 %.

До напрямів інноваційної діяльності традиційно відносять: здійснення

досліджень і розробок; придбання нових технологій (у тому числі придбання

141

права власності на винаходи, корисні моделі, промислові зразки, а також

ліцензій на використання зазначених об’єктів), придбання машин, обладнання,

інших основних фондів і здійснення капітальних витрат, пов’язаних з

упровадженням інновацій; виробниче проектування, інші види підготовки

виробництва для випуску нових продуктів, впровадження нових методів їх

виробництва; здійснення маркетингових інновацій [8, с. 16].

Під інноваційним розвитком прийнято розуміти сукупність безперервно

здійснюваних у просторі та часі якісно нових, прогресивних змін. Інноваційний

розвиток вітчизняних підприємств можна оцінити за рівнем впровадження

інновацій. Частка вітчизняних підприємств, що впроваджували нововведення є

незначною (див. табл. 1.).

Таблиця 1.

Інноваційна активність промислових підприємств України [6]. Показник 2007 2008 2009

Питома вага підприємств, що впроваджували інновації, % 11,5 10,8 10,7

Питома вага реалізованої інноваційної продукції в обсязі промислової, % 6,7 5,9 4,8

Освоєно інноваційні види продукції, найменувань 2526 2446 2685

з них нові види техніки 881 758 641

Впроваджено нові технологічні процеси, процесів 1419 1647 1893

у т.ч. маловідходні, ресурсозберігаючі 634 680 753

Із даних табл. 1 видно, що відносна кількість промислових підприємств

України, які займаються інноваційною діяльністю, протягом 2007-2009 рр.

зменшилася на 0,8 п.п., і обсяг реалізованої інноваційної продукції зменшився

за відповідний період на 1,9 п.п..

Головними перешкодами на шляху розгортання інноваційних процесів є:

обмеженість централізованого фінансування; відсутність власних коштів у

підприємств; недостатня привабливість довгострокових вкладень для інвесторів

через високий ризик; відсутність розвинутої інфраструктури інноваційного

ринку.

Реальною стає перспектива того, що вже через 3–4 роки Україна

142

зіштовхнеться з проблемою нездатності за допомогою національного науково–

технологічного потенціалу власними силами забезпечити потреби економіки

своїх країн. Це неминуче прирече державу вирішувати внутрішні проблеми за

рахунок перманентної закупівлі техніки і технології, потрапляючи при цьому в

тривалу технологічну залежність від зовнішніх джерел, що в кінцевому рахунку

може привести до підриву національної безпеки країни [1, с. 129].

Ефективність державної інноваційної політики визначається можливістю

забезпечення розвитку «полюсів зростання» національної економіки та впливом

політичних, правових, економічних, соціально–психологічних, технологічних,

інформаційних чинників, що обумовлюють можливості її інтенсифікації. У

розвинених країнах світу державна інноваційна політика є одним з основних

чинників забезпечення економічного зростання, вона характеризується високою

результативністю у вирішенні проблем суспільства та створює умови для

підвищення ефективності національних інноваційних систем [7, с. 32].

Для підвищення ефективності інноваційної діяльності запропонуємо

наступні заходи:

− вдосконалення нормативно-правового забезпечення інноваційної

діяльності і механізмів її стимулювання;

− забезпечення пріоритетності державної підтримки наукомістких

технологій і стимулювання виробничо-технологічних інновацій;

− виявлення і підтримка технологій, освоєння яких у виробництві

забезпечить підприємствам України конкурентні переваги на світовому ринку,

а також стимулювання підприємств, що впроваджують вітчизняні науково-

технічні розробки;

− розробка і реалізація програм інноваційного розвитку України;

− підвищення кваліфікації фахівців у сфері інноваційної діяльності;

− стимулювання розвитку малого наукомісткого бізнесу;

− підтримка функціонування і розширення сучасної інноваційної

інфраструктури;

143

− стимулювання комерційних банків та інших фінансово-кредитних

установ, що кредитують виконання інноваційних проектів;

− розвиток системи позабюджетних фондів для забезпечення

фінансування науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт в інтересах

галузей промисловості та ін.

Реалізація зазначених заходів матиме вагомий позитивний вплив на

підвищення ефективності державної інноваційної політики та розвиток

інноваційної діяльності суб’єктів господарювання в Україні.


1. Богуславська О.Г. Інноваційна діяльність як фактор забезпечення

економічного розвитку / О.Г. Богуславська // Збірник наукових праць.

Гуманітарний вісник Запорізької державної інженерної академії. – 2008. – Вип..

35. – С. 125–136

2. Закон України «Про інноваційну діяльність» // Відомості Верховної

Ради України. – 2002. – № 36. – 266 с.

3. Зянько В.В. Щодо визначення сутності інновації як категорії

економічної теорії / В.В. Зянько // Науковий вісник Волинського національного

університету імені Лесі Українки. – 2008. – № 7. – С. 48-51.

4. Іжевський В.В. Економічна суть інновації та інноваційної діяльності

підприємств / В.В. Іжевський // Науковий вісник Національного лісотехнічного

університету України . – 2010. − Вип. 20.3. – С. 121–127.

5. Корінько М.Д. Інновації у діяльності суб’єктів господарювання / М.Д.

Корінько // Актуальні проблеми економіки. – 2009. – №5(95). – С. 149-154.

6. Офіційний сайт Державного комітету статистики України.

[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.ukrstat.gov.ua/ .

7. Сільченко І.А. Державна інноваційна політика в умовах формування

інноваційної моделі розвитку / І.А. Сільченко // Вісник Бердянського

університету менеджменту і бізнесу. – 2010. – № 1(9). – С. 31–35.

8. Яценко О.В. Аналіз інноваційної активності промислових підприємств

України / О.В. Яценко // Збірник наукових праць черкаського державного

технологічного університету . – 2009. – Вип. 22. Ч.2. – С. 16-21.

http://www.ukrstat.gov.ua/

144

УДК 330

Стефаненко-Шупік А.П.



КЛАСИФІКАЦІЯ МОНОКРИТЕРІАЛЬНИХ МОДЕЛЕЙ ФОРМУВАННЯ

ПОРТФЕЛЮ ІННОВАЦІЙНИХ ПРОЕКТІВ

За останні роки практично в усіх промислово розвинутих країнах світу

зріс інтерес до управління інноваційними процесами. Завданням ефективного

виробництва повинна бути постійна орієнтація на поліпшення якості продукції,

своєчасну її заміну, мінімізацію запасів товарно-матеріальних ресурсів,

гнучкість і мобільність технологічних процесів. Для досягнення рівня

виробництва з такими параметрами, підприємствам необхідно постійно

впроваджувати новації, здійснювати адаптовані до ринкових умов техніко-

технологічні та організаційні перетворення. Зазначене вказує на високу

актуальність досліджень в сфері менеджменту інноваційної діяльності

підприємств України, невід’ємною частиною якого е планування портфелю

інноваційних проектів.

Вагомий внесок у дослідження проблеми планування інноваційних

процесів здійснили такі вітчизняні і зарубіжні вчені: І.Ансоффа, П.Друкера,

Д.Сахала, Р.Форрестера, Е.Менсфілда, Б. Твісса та інщих. Серед вітчизняних

вчених - економістів, які займаються дослідженням даної проблеми, слід

виділити: О.Алімова, О.Амошу, Г.Андрощука, Ю.Бажала, Л.Безчасного,

Є.Бойка, І.Бузько, Б.Гінзбурга, Л.Збаразьку, Р.Івануха, О.Зарєчнєва,

А.Чабанова, В.Чиркова, В.Фере та інших.

Тому метою даної роботи є розробка класифікації монокритеріальних

моделей формування портфелю інноваційних проектів на підприємстві.

Моделі формування портфеля інноваційних проектів доцльно розділити

на два великі класи: монокритеріальні і багатокритеріальні завдання.

Монокритеріальні моделі ухвалення рішень про відбір проектів до портфелю з

145

обліку невідомих чинників можна поділити на детермінованих, стохастичних і

моделі з елементами невизначеності. Існуючі моделі формування портфеля,

що реалізовуються в умовах визначеності, а також залежно від вигляду

цільової функції і обмежень можна поділити на чотири види: 1) лінійні, 2)

нелінійні, 3) динамічні і 4) графічні. Науковці рекомендують використання

наступних класифікація моделей, з використанням яких можливе формування

портфеля проектів (рис. 1).

Рисунок 1 – Класифікація монокритеріальних моделей формування

портфелю інноваційних проектів

За наявності достатньої визначеності вихідних даних, рішення про

формування портфеля приймаються в наступній послідовності. По-перше,

визначається критерій, за яким буде здійснюватися відбір проектів до

портфелю. По-друге, обчислюються оцінки проектів, вибраних на етапі

аналізу ефективності, за вибраним критерієм. По-третє, варіант з найкращим

значенням рекомендується до включення в портфель.

Найбільшою різноманітністю відрізняється група лінійних моделей. У

лінійних моделях цільова функція і обмеження лінійні за основними

змінними. На сьогоднішній день найвідоміші наступні лінійні моделі: задача

про ранець; статична модель Діна; одноступінчата модель Альбаха;

багатоступінчаста модель Хакса і Вайнгартнера; модель з декількома

виробничими рівнями – розширена модель Ферстнера-Хенна; модель з

можливостями вибору установок і дезінвестіций Якоба. Авторами нелінійних

Математичні моделі формування портфелю проектів

Детерміновані моделі

Моделі стохастичного програмування

Моделі прийняття рішень в умовах невизначеності

Лінійні моделі

Нелінійні моделі

Динамічні моделі розподілу

Графічні моделі

Моделі,що базують ся на елементах теорії ігор

Імітаційні моделі

146

моделей є Бумба, Ментцен-Шольц, Якоб, Дітхл, Петерс і ін. Динамічні моделі

були розроблені Вагнером, Лайером, Зєєлбахом.

Графічні моделі представлені різними модифікаціями сітьових моделей.

Основною перевагою одинкритерійних задач формування портфеля є їх

відносна простота. Але одинкритерійні моделі не відображають багатоцільової

суті проектів і портфелів проектів. Таким чином, така перевага

одинкритерійних моделей одночасно є і їх основним недоліком.

Одинкритерійні задачі формування портфеля не відображають синергетичного

ефекту портфеля проектів.

Синергетичний ефект портфеля проектів, зокрема, полягає в

одночасному досягненні кращих економічних, фінансових, соціальних і інших

кінцевих результатів. Під ефектом синергізму портфеля проектів розуміється

ситуація, коли отримувана корисність від реалізації портфелю проектів

перевищує корисність від реалізації проектів портфеля окремо. Можливим є

опис синергетичних ефектів трьома змінними: збільшення прибутку,

зниження витрат, зменшення потреби в інвестиціях і динаміку зміни цих

змінних. Таким чином, загальний синергетичний ефект можна було б виразити

за допомогою зростання величини грошових потоків.

На сучасному етапі розвитку завдань формування портфелів проектів

найбільшого поширення набули завдання оптимізації портфелю за критеріями

«ризик-прибутковість».

Отже, підводячи підсумок можна сказати, що планування інноваційної

діяльності будучи однією функцій інноваційного менеджменту постає у якості

підсистеми системи загального планування діяльності підприємства. В

загальному виді планування інноваційної діяльності можна представити у

вигляді ієрархічної структури у верхній частині якої буде знаходитися

продуктово-тематичне планування діяльності, яке полягає у складанні

портфелів інноваційних проектів і програм, а у нижній техніко-економічне

планування інноваційної діяльності, що передбачає визначення обсягів робіт

за кожним окремим інноваційним проектом.

147

УДК 330.344.1

Сухачева Е.П.



РОЛЬ СОЦИАЛЬНЫХ ИННОВАЦИЙ В РАЗВИТИИ ТРУДОВОГО

ПОТЕНЦИАЛА СТРАНЫ

В XXI веке стратегической перспективой и основной тенденцией

устойчивого динамичного социально-экономического прогресса государств

становится социально ориентированное развитие – изменения в политике,

экономике и общественных отношениях, ориентированные на расширяющееся

воспроизводство социального и человеческого потенциала. Одним из главных

генераторов такого развития могут и должны стать социальные инновации,

нацеленные на гармоничное, сбалансированное развитие человека и общества,

сберегающее и рациональное использование трудового капитала.

В современном социальном государстве именно социальные инновации

формируют инновационную среду, которая способствует научно-техническим,

технологическим и информационным нововведениям, обеспечивают их

ускорение, повышение эффективности использования новой техники и

технологий, сокращение инновационных издержек. Вопросам экономического

регулирования развития социальных процессов посвящены работы таких

отечественных исследователей как: А.И. Амоши, С.И. Бандура, Д.П. Богини,

В.М. Гейца, В.М. Гринёвой, Г.И. Губерной, М.И. Долишнего, С.И. Дорогун-

цова, А.М. Колота, В.И. Куценко, А.Ф. Мельник, В.М. Новикова, В.М. Тара-

севича и др.

Основной целью инновационной деятельности в социальной сфере должно

быть решение социальных проблем современного общества. Если предлагаемое

нововведение позволяет хотя бы снизить остроту социальной проблемы, то им

должна быть обеспечена поддержка государственных органов управления [1,

с.140].

148

Человеческий капитал является тем ресурсом, который позволяет не

только обеспечить развитие национальной экономики и повысить качество

жизни населении, а также представляет основу повышения её

конкурентоспособности, значимости государства в мировой экономической

системе, включенностью её во все мировые социально-экономические

процессы и определяет степень влияния и рейтинг страны в международном

пространстве.

Таким образом, успешное функционирование предприятия, регионов и

национальной экономики в современных условиях в целом зависит от уровня

обеспеченности высококвалифицированными специалистами, и, что весьма

значимо, эффективной системы их использования. Рынок труда Украины

характеризуется все большим ростом числа выпускников высших учебных

заведений, которые трудоустраиваются не по полученной специальности;

несоответствием между фактическим спросом и фактической необходимостью

на работников с высшим образованием; дефицитом высококвалифицированных

представителей рабочих профессий; необходимостью переподготовки

специалистов, что требует дополнительных затрат [2, с.41; 3, с.4].

Проблема оптимизации трудовых отношений выступает как часть общей

программы социального партнерства, направленной на модернизацию

социальной сферы во всем обществе. Неэффективная социальная политика,

которая проводится государством, неэффективное взаимодействие между

работниками, органами власти и экономическими структурами (работода-

телями), резкая экономическая дифференциация между регионами тормозит

формирование структур и элементов социального государства [4, с.14].

Особая значимость социальных инноваций состоит в том, что они в

максимальной мере способствуют развитию творчества и трудового потенциала

личности, чем существенно развивают социальный потенциал [5]. Осознание

перспективности и высокий уровень социальной ответственности за развитие

инновационной деятельности и инновационной среды, активно

поддерживаемый в обществе, во всех государственных и бизнес-структурах,

149

обеспечивают рост не только научного, технологического и экономического,

но, что не менее важно, – трудового и человеческого потенциала. Эти процессы

не только обогащают социальные взаимодействия в областях науки, техники и

технологий, но и улучшает структуру социального пространства. Этот фактор

особенно важен для стран, испытывающих сильное давление со стороны так

называемых «потребительских культурных ценностей», порождённых

разнообразными проявлениями массовой культуры, которые внедряются в

общественное сознание [6, с.647].

На современном этапе развития страны одной из наиболее важных

проблем является расширяющееся воспроизводство социального,

человеческого и трудового потенциала. Формирование инновационной среды и

социальные инновации нацелены на успешное решение этой проблемы.

Однако, на наш взгляд, без вмешательства государства в рыночную экономику,

и конкретно в сферу трудовых отношений, этот вопрос так и останется

нерешенным. Для экономики Украины, которая мало ориентирована на

рыночное социальное развитие, необходимо решать вопрос о предоставлении

свободы рыночным саморегулирующимся процессам для стимулирования

социального и экономического роста, что может способствовать построению

эффективной социальной экономики. Для этого правительство должно

разрабатывать и внедрять реформы в сфере социальной жизни общества, что

будет способствовать повышению уровня экономики страны с целью

устранения проблем, которые препятствуют эффективному развитию Украины.

В частности: несовершенство правового и налогового законодательства,

сильный «теневой» сектор, коррупция в руководящих составах.

Целенаправленное государственное регулирование в этой области в

совокупности с другими мерами на остальные сферы экономики может быть

по-настоящему эффективным.

Таким образом, успешное внедрение социальных инноваций в развитие

трудового потенциала Украины является необходимым и обязательным

условием эффективного развития страны. Целенаправленная и организованная

150

деятельность, как отдельного человека, так и государства, способна вывести

данный процесс внедрения инноваций на предприятии, в национальной

экономике на новый уровень развития. Это сложный и многофункциональный

процесс, однако, его эффективная реализация возможна при наличии

инновационных идей, новых способов оптимизации трудовых отношений,

инновационной направленности деятельности предприятий и направленности

на саморазвитие личности как неотъемлемого субъекта в процессе социальной

деятельности.

Литература

1. Социальная инноватика в управлении: муниципал. финанс. –

производ. группы: учебн. пособие для вузов / В.Н. Иванов, С.Б. Мельников (и

др.); под общ. Ред. В.Н. Иванова, С.Б. Мельникова: Академия наук социал.

технологий и местн. самоуправл. – 4 изд., перераб. и доп. – М.: Муниципальный

мир, 2010. – 260 с.

2. Богиня Д.П. Регулювання соціально-трудових відносин на ринку

праці в умовах міжнародної інтеграції / Д.П. Богиня // Вісник соціально-

економічних досліджень. Збірник наукових праць. – Одеса : ОДЕУ, 2009. –

Випуск 32. – с. 39 – 46.

3. Шаленко М. Концепція територіальної сегментації ринку праці

України і її практичне використання//Економіка України, 1994 р., №7. – 4 с.

4. Бандур С.І. Система пріоритетів державної політики зайнятості в

парадигмі формування інноваційної моделі розвитку економіки України / С.І.

Бандур // Ринок праці та зайнятість населення. – 2008. – №1. – с.10 – 15.

5. Князева Е.Н. Взращивать социальные инновации – значит

управлять креативно. [Електронный ресурс] – Режим доступа:

spkurdyumov.narod.ru/Knyazeva36.htm

6. Геєць В.М. Суспільство, держава, економіка: феноменологія

взаємодії та розвитку / В.М. Геєць . – К. : НАН України. Ін-т екон. та прогнозув.

НАН України, 2009. – 864 с.

151

УДК 658.589+330.341(477)

Тішина Л.М.,




ІННОВАЦІЙНИЙ ПОТЕНЦІАЛ ПІДПРИЄМСТВА ЯК ЧИННИК

ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНИ

Українська економіка намагається стати на шлях інноваційного розвитку.

Актуальним питанням є створення дієвого механізму перетворення реальних

знань у технологічні нововведення, за рахунок чого прогнозується можливість

значного підвищення конкурентоспроможності національної економіки. Нові

ідеї і продукти, нові технології та організаційні рішення виводять підприємства

з кризових ситуацій і гарантують їм зростання та фінансову стабільність.

Динаміка інноваційних процесів є визначальною характеристикою

економічного розвитку не лише підприємств, а й країни в цілому. Спектр

оцінювання здатності забезпечити впровадження інноваційного рішення в будь-

якій сфері діяльності є досить широким та визначає зміст та сутність

інноваційного потенціалу підприємства. Для визначення напрямків розвитку

необхідне попередне оцінювання наявного інноваційного потенціалу

підприємства. Світова практика свідчить про те, що досягти цього можливо на

підставі створення державою сприятливих умов для розвитку підприємств, а

також впровадження інноваційної моделі їх розвитку.

Для забезпечення гарантованого інноваційного піднесення економічної

сфери на рівні держави доцільно:

- формування системної довгострокової державної політики, спрямованої

на стимулювання інноваційного розвитку;

- наявність можливостей створення великих національних компаній, що

здійснюють масштабні програми виробництва і просування на ринки

конкурентоспроможної продукції інноваційного характеру;

152

- здійснення розвитку інноваційної інфраструктури, що сприяє

інтенсифікації прогресивних зрушень в країні.

Структура інноваційного потенціалу може бути представлена єдністю

трьох його складових: ресурсної, внутрішньої і результативної. Ресурсна

складова інноваційного потенціалу є основою для його формування. Вона

містить у собі наступні основні компоненти, які мають різне функціональне

призначення: матеріально-технічні, інформаційні, фінансові, трудові та інші

види ресурсів. Результативна складова виступає відбиттям кінцевого

результату реалізації наявних можливостей у вигляді нового продукту,

отриманого в ході здійснення інноваційного процесу. Тобто вона є цільовою

характеристикою інноваційного потенціалу. Внутрішня складова забезпечує

дієздатність і ефективність функціонування всіх попередніх елементів. У

цілому внутрішня складова характеризує можливість цілеспрямованого

здійснення інноваційної діяльності, тобто визначає здатність системи на

принципах комерційної результативності залучати ресурси для ініціювання,

створення й поширення необхідних нововведень.

Цей взаємозв'язок ресурсної, внутрішньої й результативної складових

інноваційного потенціалу визначає необхідність теоретичного обґрунтування

їхнього оптимального співвідношення виходячи з ролі, що вони відіграють у

формуванні умов для економічного зростання.

Інноваційний потенціал підприємства - це комплексна категорія, яка

характеризує частоту, інтенсивність та ефективність впровадження інновацій на

підприємстві. Слід відзначити, що ризик під час фінансування, модернізації та

оновлення виробництва є досить високим. З метою зниження ризиків та

забезпечення сталого процесу оновлення та зростання національної економіки

доцільно створити постійно діючу комунікативну групу для прогнозування

розвитку країни на підставі дієвих інноваційних стратегій і програм,

визначення базових принципів інноваційної політики, формування комплексу

адаптивних гнучких заходів, що будуть враховувати зміни зовнішнього

середовища та сприяти подальшому розвитку інноваційного потенціалу

кожного підприємства та країни в цілому.

153

УДК 330.322.212

Ткачук У.В.,

Руднева Е.Ю., ассистент




ВНЕДРЕНИЕ ИННОВАЦИЙ В СИСТЕМЕ УПРАВЛЕНИЯ КАЧЕСТВОМ НА

ПРИМЕРЕ ЗАО «ГОРЛОВСКИЙ МАШИНОСТРОИТЕЛЬ»

Для отечественных товаропроизводителей, в том числе и предприятий

машиностроения, проблемы повышения качества продукции все больше

актуализируются из-за изменений во внешней экономической среде. Усилить

свои конкурентные позиции на рынке и улучшить экономические результаты

деятельности способны только те предприятия, которые своевременно

реагируют на изменение потребностей и требований потребителей, внедряют и

используют современные технологии управления качеством.

Значительный вклад в разработку применяемых в настоящее время

систем управления качеством внесли такие ученые: Б. Бергман, А.М. Длин,

В.С. Мхитарян, Л. Ноулер. Проблему внедрения системы качества на

предприятии анализировали: М.Г. Круглов, К.М. Рахлин, М.З. Свиткин, Л.Е.

Скрипко и др.

В настоящее время положение с качеством во всех сферах экономики

Украины тяжелое, разрыв в качестве продукции Украины и ведущих

промышленно развитых стран увеличивается.

Во всем мире качество продукции превратилось в основной рычаг

экономического развития отдельных организаций и государств в целом. Во

многих странах достижение высокого качества продукции, отвечающей

требованиям потребителя, стало основным элементом экономической стратегии

и важным фактором рыночного и финансового успеха.

Система качества важна при проведении переговоров с зарубежными

154

заказчиками, считающими обязательным условием наличие у производителя

системы качества и сертификата на эту систему, выданного авторитетным

сертифицирующим органом. Система качества должна учитывать особенности

предприятия, обеспечивать минимизацию затрат на разработку продукции и ее

внедрение[2].

Проблема обеспечения стабильно высокого качества производимой

продукции – комплексная. Ее нельзя решить проведением отдельных и даже

крупных, но разрозненных мероприятий. Только путем системного и

комплексного, взаимосвязанного и одновременного осуществления

технических, организационных, экономических, правовых и социальных

мероприятий на научной основе можно быстро и устойчиво совершенствовать

качество продукции.

В практике управления качеством зарубежных фирм особое внимание

отводится стратегическому планированию качества, которое считается

настолько важным, что стало частью общего стратегического планирования

деятельности фирмы. При разработке стратегии качества устанавливаются

конкретные цели и сроки их выполнения.

Некоторые зарубежные фирмы используют готовые программы,

разрабатываемые специализированными организациями, или заказывают их.

Например, в США программы «Ноль дефектов» предлагает фирма Ф. Кросби.

Одна из наиболее популярных программ, составленная Ф. Кросби для фирмы

«Хьюлет-Паккард» (США), включала такие положения, как убеждение

сотрудников в важности осуществления программы и личного участия в этом

каждого; определение уровня дополнительных затрат на качество; разработку

приемов мотивации качественного труда; конкретизация методов контроля;

установление единого «дня размышлений» (дня качества); разработка

индивидуальных программ бездефектной работы; поощрение достигнутых

результатов и т. д. Вся работа в рамках программы заканчивается обычно

анализом проделанной работы, подведением итогов, внедрением программы на

следующий срок.

155

Отношение к таким программам в разных странах неоднозначно. В

Германии, например, небольшие фирмы применяют такие программы, а

ведущие компании принципиально против принципа «ноль дефектов». Они

разрабатывают свои собственные методики.

Анализируя опыт западногерманских фирм, следует отметить, что работа

по внедрению систем обеспечения качества ведется поэтапно, на каждом этапе

реализуется определенная программа, подготовленная группой менеджеров по

качеству. Каждый этап завершается внедрением конкретных мер, повышающих

эффективность работы по качеству, что может быть выражено, например, через

снижение расходов на качество[1].

Несмотря на значительный интерес к вопросам внедрения системы

управления качеством в практическую деятельность предприятия, украинские

товаропроизводители продолжают испытывать значительные проблемы на этом

пути.

Так, в результате анализа системы управления качеством ЗАО

«Горловский машиностроитель» выявлены следующие причины, влияющие на

уровень брака: шероховатость обработки деталей в механических цехах; подача

в производство материалов, сырья и оборудования не имеющих

положительного заключения по входному контролю; недостаточный контроль

твердости на крупногабаритных изделиях и температуры при испытаниях;

недостаточный уровень профессиональной подготовки кадров; человеческий

фактор; износ устаревшего оборудования и т.д.

Для повышения качества продукции и устранения брака необходимо

провести ряд мероприятий: внедрить прогрессивные технологические процессы

и высокопроизводительное оборудование; внедрить новые мероприятия в

области качества, опираясь на опыт зарубежных компаний по управлению

качеством; усилить систему входного контроля сырья, материалов,

оборудования и комплектующих; внедрить новые методы неразрушающего

контроля; внедрить магнитно-порошковый контроль поверхностных трещин;

внедрить аппаратуры для организации видеонаблюдения; провести курсы

156

повышения квалификации персонала предприятия; компьютеризировать все

структурные подразделения предприятия, создать заводскую компьютерную

сеть.

Выводы. Одной из главных задач, стоящих перед предприятием, является

повышение надежности и долговечности своей продукции. Очень важным

моментом для завода является снижение потерь от брака, связанных с

человеческим фактором. Устойчивое сопряжение работников с предметами

труда и средствами производства для создания высококачественной продукции

обеспечивается путем разрешения возникающих технических,

технологических, экологических и других проблем, а также предвидения

вероятности нестандартных ситуаций и установления приоритетов действий.


1. Дипломная работа Управление качеством продукции на

предприятии [Электронный ресурс] – Режим доступа:

http://revolution.allbest.ru/management/00312801_0.html

2. Управление качеством. Учебник / С. Д. Ильенкова, Н. Д.

Ильенкова, С. Ю. Ягудин и др. М.: ЮНИТИ, 198 с.

УДК 336

Токарева А.В.,

Губанова М.Г., ст.пр.




ПРОБЛЕМЫ ВНЕДРЕНИЯ ИННОВАЦИОННЫХ ТЕХНОЛОГИЙ В

ДЕЯТЕЛЬНОСТЬ КОММЕРЧЕСКИХ БАНКОВ УКРАИНЫ

Для успешного функционирования на финансовом рынке в условиях

жесткой конкуренции коммерческие банки вынуждены постоянно заниматься

http://revolution.allbest.ru/management/00312801_0.html

157

инновационной деятельностью. Однако внедрение инновационных технологий

в банковскую сферу Украины вызывает ряд трудностей. В связи с этим особую

актуальность приобретает выявление возможных проблем и путей их решения.

Анализ и исследование банковской деятельности рассмотрены в трудах

многих ученых и специалистов-практиков в области финансовой деятельности,

и прежде всего Анчишкина А.И., Гвишиани Д.М., Глазьева С.Ю., Жукова Е.Ф.,

Константинова Ю.А., Лившица А.Я., Медведева П.А., Носковой И.Я.,

Хандруева А.А. и др. Содержание инноваций, их классификации и различные

аспекты управления ими отражены в работах Л.Водачкова, О.Водачковой,

П.Друкера, А.Клайнкнехта, Б.Санто, Б.Твисса, А.Пригожина и др. Несмотря на

наличие научных публикаций по данным направлениям исследования, на

сегодняшний день нет работ, объединяющих проблемы управления банковской

деятельностью с проблемами управления инновациями в банковской сфере.

Целью исследования является определение сущности и содержания

инновационных процессов в коммерческих банках, определение способов,

методов, технологий и проблем их реализации в условиях рыночной экономики

Украины и выявление эффективных направлений внедрения инновационных

услуг в коммерческих банках.

Г.И.Медведева определяет инновацию в банковской сфере как

комбинированную, либо нетрадиционную форму банковского обслуживания.

Большинство западных авторов считают инновацией внедрение в практику,

осуществление и использование идеи, предложения, модели. Инновационный

процесс охватывает все стороны деятельности банка: от разработки концепции

или идеи до ее практической реализации.

Применение инновационных процессов в украинских банках требуется

для совершенствования программного и аппаратного обеспечения банковской

деятельности, развития телекоммуникационных сетей, универсализации

банковских услуг, ускорения процесса доставки их потребителю,

оперативности освоения банками новых продуктов, информационной

безопасности. С целью их решения в условиях значительно возросшей

158

конкуренции банкам необходимо стремиться к расширению спектра

предоставляемых услуг, а также к переходу из разряда специализированных в

универсальные. Расширение клиентской базы может быть реализовано за счет

внедрения новых информационных технологий, в частности, на базе интернета.

Поэтому в настоящий момент ведущие банки активно осваивают интернет-

пространство, выходят на рынок электронного бизнеса и ориентируются на

внедрение современных высокотехнологичных решений.

Усиление в потребительской системе ценностей влияния мотивов

предпочтения лучших сервисных условий обуславливает необходимость

использования технологии удаленного банковского обслуживания, что позволяет

обеспечивать: круглосуточный доступ к банковским продуктам вне зависимости от

местоположения клиента, повышение скорости и качества обслуживания при

одновременном снижении себестоимости операций, реализацию

коммуникационной функции, формирующей имидж банка, как

высокотехнологичной клиентоориентированной финансовой организации.

С целью предоставления клиентам возможности самим выбирать, какими

средствами или способами получать услуги, коммерческие банки стремятся создать

и эффективно управлять системой отношений с клиентами (CRM), включающей

современные технологии дистанционного обслуживания – офисы

самообслуживания (автоматизированные банковские системы), телебанкинг,

эквайринг, Интернет-банкинг и WAP-банкинг, активное использование

электронных денег, внедрение стратегии «Clicks and Bricks Strategy»,

применение услуг онлайнового управления персональными финансами:

пакетирования и агрегирования продуктов и услуг.

В современной практике инновационной деятельности возможности

одного коммерческого банка ограничены собственными мощностями,

финансовыми ресурсами и инновационным потенциалом. Поэтому в сфере

инновационного управления банковской деятельностью отмечено появление

межструктурных образований, получивших формы долгосрочных

стратегических союзов, партнерских соглашений. В процессе их осуществления

159

происходит обмен ноу-хау, базами данных, использование совместных

площадей, совмещение технологий, коммуникационных сетей. В частности, в

2006 г. была создана “Банковская холдинговая группа “ТАС” с целью

реализации общей стратегии Инвестиционно-финансовой группы “ТАС”.

Важной проблемой внедрения инновационных технологий также

является человеческий психологический фактор. Большая часть населения

Украины в сложившихся условиях развития аферизма в электронных сетях не

склонно доверять дистанционному самообслуживанию. Еще часть людей не

осведомлена и не обучена способам пользования современными технологиями

банковского обслуживания. В результате большинство клиентов предпочитает

традиционные формы банковского обслуживания.

Таким образом, одним из важнейших факторов роста

конкурентоспособности коммерческих банков Украины становится широкое

внедрение и использование инноваций, поэтому в современных условиях

необходимо внедрение передовых информационных технологий. Для решения

перечисленных проблем их внедрения рекомендуется проведение активных

маркетинговых мероприятий по продвижению услуг с использованием

инновационных технологий, а также создание эффективной системы

консультирования клиентов компетентными работниками банка по поводу их

использования.

УДК 330.322:336.145

Устименко М.Е.,

Степанова Т.О. к.е.н., доцент



ІННОВАЦІЙНІ СТРАТЕГІЇ РОЗВИТКУ ПІДПРИЄМСТВ

Проблема ефективної діяльності та конкурентоспроможності вітчизняних

підприємств сьогодні – це, перш за все, управління на основі постійних

160

нововведень. Тобто треба говорити про необхідність активізації інноваційної

діяльності. Якщо говорити про інноваційну діяльність окремого підприємства,

то вона передбачає визначення мети і стратегій його розвитку на перспективу,

виходячи з його можливостей і наявних ресурсів.

Вагомий внесок у дослідження проблем інноваційного розвитку зробили

іноземні та вітчизняні науковці Бажал Ю., Валдайцев С., Ільєнкова С., Завлін

П., Калецькі М., Кондратьєв Н., Корєнной А., Лапко О., Нейкова Л., Санто Б.,

Солоу Р., Твісс Б., Черваньов Д., Шумпетер Й. та інші. Проте і на сьогоднішній

день питання доцільності стратегічної орієнтації підприємств, формування

інноваційної стратегії залишається об’єктом дискусій.

Інноваційна стратегія ґрунтується на розробці та запровадженні новітніх

наукових ідей та найпередовіших досягнень техніки й технології у

виробництво.

Розробка інноваційної стратегії підприємства є прерогативою вищого

менеджменту. Найчастіше стратегію в загальному вигляді розглядають як

пошук найбільш результативних варіантів введення в дію ресурсів (капіталу,

робочої сили) згідно з головними цілями підприємства, орієнтований на

найближчу і майбутню перспективу.

Стратегічний аспект у діяльності підприємства полягає в необхідності

постійного узгодження його поточного стану з стратегічними цілями та

подальшої адаптації до змін у зовнішньому середовищі шляхом формування та

реалізації ефективних стратегій.

Стратегія інновацій може працювати на трьох рівнях, формуючи

інноваційну піраміду. На найвищому рівні знаходяться ідеї, які підтримала

компанія і які фактично стали її стратегічним курсом. На другому рівні маємо

набір перспективних ідей, які підтримуються спеціально створеними для цього

командами. Основою піраміди є ідеї на їх ранній стадії. Вплив такої піраміди

поширюється від вершини до основи. Тобто інновація, яка лежить на вершині і

впливає на всю компанію, впливає на інновації середньої важливості, а вже ті

161

— на найнижчий рівень інновацій.

Складовою загальної стратегії підприємства є інноваційна політика, яка

визначає цілі та умови здійснення інноваційної діяльності підприємства,

націленої на підтримання його конкурентоспроможності та оптимальне

використання наявного потенціалу.

Стратегічні цілі відображають дві сторони очікуваного результату:

кількісну (частка ринку, товарообіг і т. д.), якісну (інноваційна поведінка).

Вихідною базою для вибору і розроблення стратегій підприємств є постановка і

формулювання стратегічних цілей.

Вищезазначені інноваційні стратегії тією чи іншою мірою зв'язані з

інноваційним ризиком.

На жаль, єдиної та успішної для всіх підприємств моделі інноваційної

стратегії не існує. Вибір стратегії залежить від різноманітних виробничих,

технічних, ринкових, соціальних, культурних та інших факторів.

Кризова ситуація в інноваційній сфері української економіки зумовлена

насамперед відсутністю інноваційної стратегії в управління інноваційною

діяльністю.

В умовах жорсткої конкурентної боротьби підприємства повинні не лише

концентрувати увагу на внутрішньому стані справ, але і дотримуватись

довгострокової стратегії поведінки, яка давала б їм змогу встигати за змінами,

що відбуваються в їх оточенні. Зміни відбуваються постійно в усіх сферах

сучасного життя. Зростання конкуренції за ресурси, інтернаціоналізація

бізнесу, широка доступність сучасних технологій, зміна ролі людських

ресурсів, поява нових несподіваних можливостей для бізнесу, стрімкий

розвиток науки і техніки, розвиток інформаційних мереж, що роблять

можливим блискавичне поширення і здобуття інформації, а також ряд інших

причин привели до різкого зростання значення стратегічного управління.

162

УДК 330

Фролова А.С.

ВАТ «Южніігіпрогаз»

МОДЕЛІ ОЦІНКИ ВАРТОСТІ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОГО ПОТЕНЦІАЛУ:

ПЕРЕВАГИ ТА НЕДОЛІКИ ДЛЯ ВІТЧИЗНЯНИХ ПІДПРИЄМСТВ

У сучасній господарській діяльності вартість матеріальних активів

інформаційно-насичених підприємств складає менш, ніж половину від їх

загальної ринкової вартості. Решта - це вартість капіталу, створюваного

співробітниками. Активи, не відображені у звітності складають у середньому у

5-10 разів більш, ніж вловимі активи. Проте, цей капітал дотепер не знайшов

відображення у фінансово-економічній звітності підприємства, оскільки

вважаться що матеріальні активи та людський капітал ніяк не пов’язані. Деякі

дослідження доводять, що майбутнє зростання визначається не показниками

фінансової звітності, а такими факторами як навички управління, здатність до

інновацій, бренди та колективне ноу-хау робочої сили. Питання виміру цінності

знань та управління ними залишається актуальним у системі управління

знаннями.

Проблемою виміру та оцінки інтелектуального капіталу (ІК) займалися

такі західні вчені як К.Свейбі, Л.Едвінсон, Т.Стюарт, Н. Бонтіс, А. Пулік та ін.

Істотний розвиток у формування концепції оцінки інтелектуального капіталу

внесли й вітчизняні вчені – Козирев А., Іноземцев В., Кравченко С., Корнєва О.,

Кєндюхов О. та ін. Вченими висвітлюються різні підходи до оцінки

інтелектуального капіталу та пропонуються методи обліку невловимих активів.

Однак, проблема виміру та урахування невловимих активів залишається

недостатньо дослідженою у частині оцінки вартості інтелектуального капіталу,

що безпосередньо впливає на ринкову вартість підприємства.

Тому метою даної роботи є визначення переваг та недоліків використання

методів оцінювання вартості інтелектуального капіталу на підприємстві.

163

У теперішній час основні моделі виміру ІК умовно можна розподілити

між 4 основними групами методів: метод підрахунку очок, метод прямого

виміру інтелектуального капіталу, метод віддачі на активи та окремо

виділяються методи економіко-математичного моделювання.

Одним з найвідоміших є метод Скандіа Навігатор (Skandia Navigator).

«Скандіа» є першою великою компанією, яка зробила відчутну спробу виміряти

активи знань та уперше розробила внутрішній звіт з ІК. Л.Едвінсон - головний

створювач ініціативи «Скандіа» розвив динамічну та цілісну модель звіту з ІК

названу «Навігатор» із 5 сферами концентрації: фінанси, покупець, процес,

відновлення і розвиток, людський капітал. Згідно із моделлю «Скандіа»

приховані фактори людського та структурного капіталу при додаванні один до

одного й визначають ІК [5,с.4].

Наступною розповсюдженою моделлю є ІК-індекс (IC-index). Індекс ІК

являє собою приклад практик «другого покоління», які спробували

консолідувати різні індивідуальні індикатори в один єдиний індекс та

встановити взаємозв’язок між змінами в інтелектуальному капіталі та змінами

ринку. ІК-індекс є дуже контекстуально специфічним і таким чином обмежений

у своїй універсальності у використанні між компаніями. Визначення,

стратегічні пріоритети, вибір індикаторів - всі порівнюють будь-яку абсолютну

загальну величину ІК, розраховану для різних компаній.

Іншим підходом до оцінки ІК є модель «технологічного брокеру»

(Technology Broker). Е.Брукінг робить практичний внесок у вимір ІК,

пропонуючи 3 моделі виміру з тим, щоб підрахувати цінність ІК у грошовому

виразі. Якщо організація складає аудит «Технологічний брокер», Брукінг

пропонує 3 методи калькуляції грошової цінності, яка була представлена

аудитом: вартісний підхід, що базується на визначенні вартості ціни заміщення

активу; ринковий підхід, що використовує ринкові переваги для оцінки вартості

активу; доходний підхід, що оцінює здатність активу приносити доход (чиста

дисконтована вартість). Основна слабкість у цих міркуваннях це істотний

164

розрив, який існує між якісними результатами опитувальника з дійсною

грошовою цінністю цих активів. Наприклад, використання ціни заміщення

передбачає, що вартість дійсно відображає цінність, та не дивлячись на їх

унікальну цінність для створення конкурентних переваг, вартість заміщення

дійсно може бути детермінована для таких невловимих активів як системи

менеджменту та бренди. У ринково-орієнтованій оцінці існує невизначеність

ефективних ринково-обгрунтованих цін для багатьох елементів ІК. Отже,

модель доходного підходу має недолік - суб’єктивність оцінки усередині моделі

грошових потоків.

У моделі монітор невловимих активів (Intangible assets monitor) Свейбі

пропонує концептуальну побудову, що застосовується на 3 групах невловимих

активів: зовнішня структура (бренди, покупець та відношення постачальників),

внутрішня структура (організація: менеджмент, легальна структура, НДДКР,

програмне забезпечення) та індивідуальна компетенція (освіта, досвід). У його

концептуальній моделі Свейбі ідентифікує 3 індикатори виміру: ріст та

оновлення, тобто зміни, ефективність та стабільність для кожного з трьох

невловимих активів. IAM може бути інтегрований у інформаційну систему

менеджменту. Автор пропонує специфічні індекси для кожного з трьох

показників росту та оновлення, ефективності та стабільності виміру.

Індикатори використовуються, щоб оцінити кожну категорію невловимих

активів організації знань, щоб виміряти професійну компетенцію для

невловимих активів

Слід зазначити, що описані вище методики не є взаємовиключними,

оскільки кожна з них базується на специфічному наборі показників. Вони

також не є взаємодоповнюючими, бо існують окремо та висвітлюють певну

сторону оцінки ІК. У подальшому необхідно довести придатність вказаної

моделі до апробації на практиці та зібрати необхідну інформацію щодо

факторів, які впливають на величину ІК підприємства.

165

УДК 65.016

Челпанова В.І.,

Попова О.Ю., к.е.н., професор


“Донецький національний технічний університет ”

СУТНІСТЬ І ВИДИ РОЗВИТКУ СУБ’ЄКТІВ ГОСПОДАРЮВАННЯ

В сучасних умовах економічний розвиток підприємств потребує

всебічного розглядання господарюючих процесів. Розвиток суб’єктів

господарювання стає однією із структуротворчих ланок, який забезпечує

виробництво продукції, конкурентоспроможність продукції, підвищення

соціального і культурного рівня життя. Видові прояви розвитку суб’єктів

господарювання дуже різноманітні, і на ці прояви здебільшого впливають зміни

зовнішнього середовища. Такі, як мінливість і невизначення оточення

підприємства, безперервне виникнення нових тенденцій у розвитку економіки,

прискорення науково-технічного прогресу.

Філософська категорія розглядає розвиток підприємств таких авторів, як

Н.П.Масленікова, А.А.Бєляєв, Е.М.Коротков, Е.А.Смирнов, Н.В.Афанасьєва,

В.Д.Рогожин, В.І.Рудика, Л.Д.Забродська, І.В.Богатирьов. З економічної точки

зору розвитком суб’єктів господарювання займались такі вчені, як А.Сміт,

Д.Рікардо, Т.Мальтус, Ж.Б.Сей, Й.Шумпетер, К.Маркс, Є.Домар, Дж.М.Кейнс,

Р.Харрод, Р.Солоу, Дж.Робінсон, Л.Г.Мельник, Л.Хенсон, Н.В.Афанасьєв,

В.Д.Рогожин, В.І.Рудика.

Мета роботи полягає у розвиненні поняття “розвиток підприємства” та

розробка класифікації видів розвитку підприємств.

Дослідження наукових праць , присвячених проблемам визначення

сутності розвитку свідчить про спробу розкриття змісту цього поняття за

допомогою різних інструментів. Відсутність єдиної позиції не дозволяє

розробити дієві інструменти активізації та прискорення розвитку, тому

рекомендується поняття “розвиток підприємства” представляти у вигляді

166

якісних змін кількісних показників діяльності підприємства, його

корпоративної культури, також це процеси, які впливають на функціонування

підприємства у часі під впливом факторів внутрішнього і зовнішнього

середовища.

У деяких класифікаціях відбувається дублювання видів розвитку

підприємств, також на рівні підприємства зовсім не приділяється увага

середовищу та часовому аспекту виникнення розвитку, тому для розглядання

пропонується така класифікація видів розвитку суб’єктів господарювання:

1. Залежно від цільових орієнтирів: − внутрішньо-орієнтований (ендогенний) здійснюється за рахунок

розширення асортименту товарів, збільшення підрозділів;

− зовнішньо-орієнтований (екзогенний) досягається включенням в суміжні

галузі виробництва шляхом злиття і приєднання до інших компаній;

2. Залежно від можливості управління змінами:

− керований (гнучкий) – стан підприємства, за якого всі зміни, що

відбуваються, є результатом управлінських дій;

− спонтанний є результатом впливу факторів, які підприємство може тільки

враховувати, а не впливати на них в процесі управління;

3. Залежно від мети розвитку:

− спрямований на досягнення певних результатів;

− випадковий – проявляється у випадку отримання незапланованих

результатів;

4. Залежно від масштабів розвитку підприємства:

− скерований на розвиток окремих елементів діяльності підприємства;

− скерований на загальний розвиток підприємства, який охоплює всі сфери

господарювання;

5. За термінами розвитку підприємства:

− довгостроковий – розвиток підприємства, який коливається в інтервалі від

10 років;

− середньостроковий - розвиток підприємства, який коливається в інтервалі

від 1 до 10 років;

167

− короткостроковий розвиток підприємства, який коливається в інтервалі до

1 року;

6 За швидкістю розвитку підприємства:

− швидкий – характеризує розвиток, який випереджає розвиток

конкурентних підприємств;

− повільний – розвиток, який навпаки уповільнений відносно конкуруючих

підприємств;

7 Залежно від середи розвитку підприємства:

− конкурентна середа – розвиток підприємств пов’язаний із постійною

боротьбою між підприємствами за споживачів;

− середа монопсонії – розвиток підприємств, які орієнтовані на одного

споживача;

− монопольна середа – розвиток підприємств у випадку відсутності

конкурентів;

− олігопольна середа – розвиток підприємств серед декількох великих

підприємств, де діє недосконала конкуренція.

Такий прояв розвитку суб’єктів господарювання показує, що розвиток

підприємств не може належати до однієї якоїсь класифікаційної ознаки. Тому

що розвиток представляється різноманітними проявами, різносторонніми

напрямками руху господарюючих суб’єктів, а також складними

характеристиками, тобто є досить складним об’єктом дослідження.

Проведене дослідження дозволило уточнити сутність розвитку, дозволило

сформувати сконцентровану, але дуже важливу класифікацію видів розвитку і

ця класифікація дозволяє обрати інструменти управління розвитком, дозволяє

обрати ключові показники, на основі яких можна зробити висновки про

направленість, сфери розвитку.

У подальшому необхідно зробити конкретні економіко-математичні

моделі обґрунтування рішення зі сприятливого управління розвитком


168

УДК 65.0141:658.589

Шарох Ю.В.,




СТРАТЕГІЧНЕ УПРАВЛІННЯ ІННОВАЦІЙНОЮ ДІЯЛЬНІСТЮ


В сучасних умовах функціонування підприємств України головним є

забезпечення сталого економічного зростання у довгостроковій перспективі. Це

завдання можливо виконати використовуючи систему стратегічного

управління. Щоб надати підприємству особливих конкурентних переваг

необхідно використовувати найбільш сучасні прогресивні ідеї щодо розвитку

суб’єкту господарювання шляхом впровадження інновацій.

Проблемам інновацій присвячено значну кількість публікацій сучасних

зарубіжних і вітчизняних науковців, зокрема: А.А Коваля; А.В Гриньова; Д.І.

Кокуріна, В.В Стадника; М.А Йохна; Г.І. Жица; Т.М. Янковця та інших. Але

незважаючи на поширення дослідження інновацій у контексті стратегічного

розвитку, невирішеною проблемою залишається обґрунтування вибору

найбільш прийнятної в точки зору відповідності сучасним потребам

суспільства та адекватної стану ринкового середовища стратегії розвитку

підприємства із урахуванням його можливостей.

Інноваційна стратегія являє собою модель розвитку підприємства, що

робить в конкурентній боротьбі ставку на нововведення. Розрізняють такі

основні стратегії: наступальна, оборонна та імітаційна. В залежності від

можливостей та потреб суспільства підприємство обирає одну з них чи

комбінує декілька з них. При визначенні інноваційної стратегії як моделі

розвитку підприємства заздалегідь визначаються із ступенем агресивності цієї

стратегії та виділяють: наступальну, оборонну та імітаційну стратегії.

169

Наступальна стратегія характерна для підприємств, націлених на

посилення ринкових позицій, нарощування своєї частки ринку. Необхідною

умовою її реалізації виступають: наявність власної науково-дослідної бази або

тісну співпрацю зі спеціалізованими в даній сфері організаціями. У рамках

наступальної інноваційної стратегії виділяють кілька різновидів:

а) стратегія досягнення переваг по витратах за рахунок здешевлення

виробничих операцій за рахунок застосування нових техніки чи технології;

б) стратегія створення нових ринків, що передбачає розробку і випуск

принципово нових видів товарної продукції;

в) стратегія орієнтації на конкретний ринковий сегмент для максимально

повного задоволення запитів певної групи споживачів.

Оборонну стратегію використовують підприємства, що в цілому

задоволені своїм становищем на ринку і утримують його. При цьому параметри

продукції періодично поліпшуються, але не радикально.

Імітаційна стратегія характерна для підприємств, які не є інноваційними

лідерами галузі, але володіють достатнім потенціалом для оперативного і

успішного копіювання основних споживчих властивостей продукції передових

конкурентів.

При розробці стратегії інноваційного розвитку сучасне підприємство

враховує як ринковий, так і ресурсний компонент, тобто використовує

комплексний підхід. Перша складова - ринкова передбачає всебічний аналіз

зовнішнього по відношенню до суб'єкта господарювання середовища та його

безпосереднього оточення. Друга складова - ресурсна встановлює основним

фактором економічного успіху якість управління ресурсами підприємства і

передбачає оцінку його сильних і слабких внутрішніх сторін.

Виходячи з вищенаведеного можна констатувати, що для здійснення

ефективного стратегічного управління здійсненням інновацій доцільно

визначити тип стратегії, рівень її агресивності, проаналізувати стан

зовнішнього середовища, можливості, які виникають в цьому середовищі та

використання цих можливостей на підприємстві, розглянути наявні ресурси та

170

їх достатність для здійснення обраної стратегії, а при їх нестачі – варіант

залучення ресурсів ззовні. Таким чином стратегічне управління здійснює весь

комплекс заходів зі стратегічного аналізу, розвитку, реалізації та контролю за

інноваційним розвитком підприємства.

171

Секція 3 ФІНАНСОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ІНВЕСТИЦІЙНИХ ПРОЕКТІВ

УДК 330.322:336.145

Антонова О.С.,

Прудникова Л.А., ст. преподаватель



РОЛЬ ИНВЕСТИЦИЙ В ИННОВАЦИОННЫХ ПРОЦЕССАХ

Проблема инвестиций и инноваций особо актуальна для украинских

компаний, так как рынок капиталов в Украине еще недостаточно развит,

финансирование инноваций реально может происходить за счет собственных

средств предприятия, зачастую – ограниченных. Один из аспектов разрешения

проблемы – интеграция усилий всех участников, заинтересованных в

коммерциализации технологий: частного сектора, исследовательских и

учебных организаций, а также государства. Еще более важным представляется

качественный уровень самого инновационного процесса (или тождественного с

ним процесса коммерциализации технологий), определяющий возможный

успех проекта – отношение уровня финансовой отдачи к начальным

инвестициям, а также риски участников реализации инвестиций. Также

предприятие разрабатывает инвестиционную стратегию – систему

долгосрочных целей инвестиционной деятельности организации, определяемых

общими задачами её развития и инвестиционной идеологией, а также выбор

наиболее эффективных путей их достижения, одним из которых являются

инновации.

Разработка инвестиционной стратегии основана на современной

концепции «стратегического менеджмента», активно внедряемой с начала 70-х

годов в корпорациях США и большинства стран Западной Европы. Концепция

стратегического менеджмента отражает четкое стратегическое

позиционирование организации, представленное в системе принципов и целей

его функционирования, механизме взаимодействия субъекта и объекта

172

управления, характере взаимоотношений между элементами хозяйственной и

организационной структуры и формах адаптации к изменяющимся условиям

внешней среды. Внедрение инноваций в хозяйственную жизнь организации

естественно требует вложения финансовых средств в их разработку и освоение.

При этом установлена эмпирическая зависимость – чем большую прибыль от

нововведения рассчитывает получить в будущем организация, тем к большим

затратам она должна быть готова в настоящем. Иными словами, наиболее

выгодны инвестиции в инновации, развивающие отличительные способности

организации. Главная характеристика любых инвестиций — соотношение

риска и доходности. В случае с инвестициями в инновационные проекты

уровень риска достаточно высок. С доходностью также много вопросов:

потенциально прибыль от новых разработок может быть очень высокой, однако

практически всегда на начальном этапе требуются большие инвестиции, а

отдача происходит через значительное время.[1] Нестабильность налогового

законодательства, слабая защита интеллектуальной собственности, неразвитая

судебная система, бюрократические препоны не дают предпринимателям

возможности вкладывать средства в подобные проекты. Методическое

улучшение возможностей может звучать не слишком привлекательно, но есть

яркие примеры компаний, которые сделали это и добились потрясающих

результатов. Например Apple Computer. В период отсутствия основателя

компании Стива Джобса в начале 90-х, когда он занимался анимационной

студией Pixar, Apple следовала новой продуктовой стратегии запуска не

примечательных версий ранних моделей и клонов коробок IBM/Microsoft.

Исчезли оригинальное позиционирование Apple в качестве производителя

классных машин, нравившихся студентам и художникам по графике. После

возвращения м-ра Джобса в 1997 году, он вновь отладил двигатель инноваций,

уволил множество инженеров и устроил перетряску всего процесса разработки.

Он слушал рынок, провел реорганизацию и вскоре запустил целую серию

интересных новых продуктов, включая iMac, iBook и iPod. В основном

благодаря сильным новым продуктам доходы Apple выросли на 36 процентов в

четвертом квартале 2003 года. М-р Джобс повысил эффективность инноваций,

173

сфокусировавшись на возможностях, а не расходах. Схожая история

разворачивается в Hershey Foods Corporation. Десятилетиями легендарный

производитель сладостей полагался на Reese’s, Hershey’s и другие старые

брэнды. Но, начиная с 2001 года, новый президент Ричард Лени запустил

программу новых продуктов. В дополнение к сокращению издержек и

изменению маркетинговых подходов м-р Лени внедрил радикально новую

программу инноваций. Результатом стал ряд новых продуктов (30 только в

2003 году), включая батончик FastBreak, Reese’s и Hershey’s Kisses Limited

Editions, и Sugar Free. Во втором квартале 2003 года продажи выросли на 3

процента. И все эти инновации произошли без изменений бюджета на R&D. [2]

Как показывают Apple и Hershey, множество компаний могут добиться более

высокого возврата на инвестиции и роста. Только после того, как они повысят

эффективность, они могут начинать больше тратить, чтобы больше

зарабатывать.


1. Бясов К.Т. Основные аспекты разработки инвестиционной стратегии

организации // Финансовый менеджмент № 4, 2003, с. 21 - 25.

2. Дойль П. Маркетинг-менеджмент и стратегии. - СПб.: Питер, 2003. - 544 с.

УДК 330.322(477)

Балацький О.С.



“Донецький національний технічний університет”

ІНВЕСТИЦІЙНА ПРИВАБЛИВІСТЬ ПІДПРИЄМСТВ УКРАЇНИ: СТАН ТА

НАПРЯМИ ПІДВИЩЕННЯ

Інвестиційна привабливість є дуже важливим показником в інвестиційній

діяльності, оскільки вона характеризує доцільність вкладення коштів в певний

суб'єкт господарювання. Враховуючи сучасне негативне становище

174

вітчизняних підприємств, актуальною є проблема підвищення їх інвестиційної

привабливості, що дозволить вирішити питання забезпечення сталого розвитку

не тільки на рівні суб'єктів господарювання, а й на рівні держави в цілому.

В результаті дослідження сучасних міжнародних рейтингових оцінок

встановлено, що Україна займає в них низькі позиції. Наприклад, згідно Індексу

глобальної конкурентоспроможності, який оцінює 134 країни за 110

показниками, до недоліків, що найсуттєвіше впливають на інвестиційну

привабливість українських підприємств, можна віднести: захист прав власності

(123 місце), захист інтелектуальної власності (114 місце), незалежність судової

влади (119 місце), ефективність правової системи (116 місце), прозорість

прийняття політичних рішень (114 місце) та інші. Також недоліком

інвестиційного клімату України є великий рівень корупції, що створює значні

перешкоди для здійснення господарської діяльності. У сучасних умовах

більшість інвесторів по відношенню до України займають позицію

вичікування, це зумовлено політичною та економічною нестабільністю

держави. Однак, незважаючи на зазначені недоліки, експерти ООН відносять

Україну до двадцятки найпривабливіших держав для здійснення прямих

іноземних інвестицій.

У зв'язку з цим, враховуючи динамічність розвитку економічної системи

та сукупність зовнішніх і внутрішніх факторів, для вирішення зазначеної

проблеми необхідним є пошук та використання напрямів підвищення

інвестиційної привабливості українських підприємств. Тобто необхідно

постійно проводити її аналіз та впроваджувати теоретичні і практичні розробки.

Дослідженням інвестиційної привабливості підприємств та

позиціонування України в міжнародних рейтингах присвячені численні праці

вітчизняних науковців, серед яких слід виділити А. Гайдуцького, В.

Козловського, Г. Копалову, Н. Коренєву, Б. Погріщука, Є. Сталінську, Г.

Харламову та О. Ястремську. Незважаючи на велику кількість наукових робіт,

питання підвищення інвестиційної привабливості підприємств і, як наслідок,

України недостаньо розкрито, саме тому для його вирішення необхідно

175

впровадити нові методологічні розробки, котрі будуть ефективними у

сучасному економічному середовищі.

Лише правильна оцінка інвестиційної привабливості підприємств

забезпечить прийняття відповідних управлінських рішень щодо пошуку та

використання напрямів її підвищення. Існує багато методик визначення

інвестиційної привабливості підприємств, вони мають свої переваги та

недоліки. В той же час кожна з них потребує визначення ключових чинників,

що впливають на привабливість підприємства для потенційних інвесторів. До

таких чинників можна віднести показники діяльності, що, незалежно від галузі,

характеризують фінансовий стан суб’єкта господарювання, оскільки

найбільший вплив на інвестора в процесі прийняття рішення здійснюють саме

такі показники. Також необхідно для кожного з таких показників визначити

резерви та ступінь їх впливу на інвестиційну привабливість підприємства, що

дозволить визначити загальні наслідки при використанні потенціалу кожного з

показників. За результатами такого аналізу можна буде виділити напрями

підвищення інвестиційної привабливості підприємства, згідно зі ступенем

впливу кожного чинника на її загальний рівень.

Таким чином, можна сказати, що сучасний стан економіки нашої держави

не є привабливим для іноземних інвесторів, оскільки відсутні належні умови

для здійснення капіталовкладень у промислові підприємства. У міжнародних

рейтингах Україна займає низькі позиції, але, незважаючи на це, українські

підприємства розглядаються інвесторами, як вигідні напрями вкладення

фінансових ресурсів. Інвестиційна привабливість та, відповідно, шляхи її

підвищення залежать від багатьох чинників. Тобто для підвищення рівня

інвестиційної привабливості підприємств України необхідно визначити

ключові чинники, що будуть характеризувати їх загальний фінансовий стан та

детально проробити шляхи їх використання. Раціональний підхід до вирішення

цих задач та контроль за ним забезпечить українським підприємствам сталий

розвиток та позитивно вплине на економіку країни, що дозволить підвищити

соціально-економічний рівень життя населення.

176

УДК 330.322:658.1

Бекузаров Р.Е.,

Крапівницька С.М., к.е.н., доцент



ІНВЕСТИЦІЙНА ПРИВАБЛИВІСТЬ ПІДПРИЄМСТВА НА ОСНОВІ ЙОГО

ФІНАНСОВОГО СТАНУ

Одним з найбільш важливих завдань, які постають перед інвестором, є

обґрунтований вибір об’єктів інвестування, що мають найкращі перспективи

розвитку та можуть забезпечити найвищу ефективність інвестицій. Основу

такого вибору складає оцінювання та прогнозування інвестиційної

привабливості окремих суб’єктів господарювання.

Під інвестиційною привабливістю розуміють сукупність характеристик

фінансово-господарської та управлінської діяльності підприємства, перспектив

його розвитку та можливостей залучення інвестиційних ресурсів. Дуже

важливою характеристикою інвестиційної привабливості є фінансовий стан

підприємства. Фінансовий стан підприємства – це комплексне поняття, яке є

результатом взаємодії всіх елементів системи фінансових відносин,

визначається сукупністю виробничо-господарських факторів і характеризується

системою показників, що відображають наявність, розміщення та використання

фінансових ресурсів .

Дана проблема була досліджена в роботах Аньшина В.М., Ковальова

В.В., Ушакова Н.М., Глазунова В.М., Мойсеєнко І.П., Бланка І.О.,Сєрова В.М.,

Хобти В.М., Майорова Т.В. та інших. Разом з тим, ця проблема потребує

подальшого розвитку в умовах сучасної економічної кризи.

Метою даної статті є подальший розвиток теоретичних основ

інвестиційної привабливості суб'єктів господарювання в сучасних умовах.

Традиційно для оцінки інвестиційної привабливості підприємства

використовують підхід, заснований на аналізі його фінансового стану за

177

допомогою сукупності певних груп коефіцієнтів. Це показники майнового

стану, ліквідності, фінансової стійкості, ділової активності, рентабельності,

позиції на ринку цінних паперів.

Інші автори поряд з аналізом фінансової звітності підприємства,

пропонують додаткові складові для формування комплексної системи

показників для оцінки його інвестиційної привабливості. Це загальна

характеристика суб'єкта господарювання, технічна база, номенклатура

продукції, виробнича потужність, місце підприємства в галузі, на ринку, рівень

його монопольності, система управління, статутний фонд, структура витрат,

обсяг прибутку та напрямки його використання тощо.

Необхідно зазначити, що розглянуті підходи відрізняються тільки складом

певних груп фінансових коефіцієнтів, що дозволяють оцінити окремі сторони

інвестиційної привабливості підприємства без урахування їх взаємозв'язку. З

цієї точки зору, певний інтерес представляє інтегральний підхід до оцінки

інвестиційної привабливості суб'єкта господарювання, який дозволяє об'єднати

в єдину систему всі показники, що раніше розглядалися окремо.

Також важливо розглядати інвестиційний клімат на підприємстві, що

залежить від його фінансової стійкості, організаційної структури управління,

системи внутрішнього контролю, кадрового потенціалу, рівня диверсифікації

продукції та видів діяльності. Також для оцінки інвестиційної привабливості

підприємства необхідний всебічний аналіз його маркетингової, виробничої та

фінансової діяльності, дослідження основних чинників, що визначають

прибутковість і можливості подальшого її збільшення. Такий підхід є

складовою комплексного розгляду інвестиційної привабливості.

На нашу думку, інвестиційну привабливість підприємства доцільно

визначати із застосуванням методів багатовимірного факторного аналізу для

виявлення загальних явних та прихованих тенденцій. Система показників, яку

необхідно використовувати в процесі визначення інвестиційної привабливості

суб'єктів господарювання, повинна характеризувати всі види економічних

ресурсів підприємства:

178

- фінансові — за напрямками аналізу ліквідності, рентабельності, ділової

активності, фінансової стійкості підприємства;

- матеріальні, що включають показники ефективності використання

основних засобів, витрат оборотних коштів;

- трудові - за допомогою коефіцієнтів зайнятості працівників тощо.

Таким чином, оцінка інвестиційної привабливості суб'єктів

господарювання повинна опиратися на систему показників, які враховують дію

чинників на макро-, мезо- та мікрорівні. При цьому якщо інвестор вкладає

кошти в короткостроковому періоді, оцінку інвестиційної привабливості можна

обмежити аналізом коефіцієнтів його фінансового стану, що дає можливість

прийняти обґрунтовані тактичні управлінські рішення. Але для довгострокового

інвестування таких показників недостатньо, необхідна комплексна

характеристика всіх видів діяльності та ресурсів для обґрунтування

стратегічних інвестиційних рішень.


1. Аньшин, В. М. Инвестиционный анализ / В. М. Аньшин. – М.: Дело,

2000. – 280с.

2. Бланк, И. А. Инвестиционный менеджмент: учебн. курс / И. А. Бланк. –

К. : Эльга-М; Ника-Центр, 2002. – 448с.

3. Проблеми розвитку інвестиційної діяльності: монографія /

В.М. Гриньова та інш.; заг. ред. В. М. Гринькова. – Х. : ХДЕУ, 2002. – 464с.

4.Ушакова, Н. Н. Инвестирование, финансирование, кредитование:

стратегия и тактика предприятия / Н.Н. Ушакова, Т.Е. Унковская, Н. Н. Гуляева

– К. : КГТЭУ, 1997. – 192с.

5. Ковалев, В. В. Введение в финансовый менеджмент / В. В. Ковалев. –

М. : Финансы и статистика, 2000. – 768с.

6. Кузьмін, О. Складові інвестиційного клімату і чинники, які його

формують/О. Кузьмін, С. Князь, В. Хльорко//Схід. – 2003. – №4(54). – С. 33–39.

179

УДК 330.322:336.145

Вінтова Л.В.,




ПРОБЛЕМИ ЗАЛУЧЕННЯ ІНВЕСТИЦІЙ НА ВІТЧИЗНЯНІ ПІДПРИЄМСТВА

Сучасний стан розвитку економіки України характеризується не

найкращими показниками підприємницької діяльності, щоб привабити

потенційного інвестора. Для успішного розвитку підприємства однією з

головних умов є ефективне проведення інвестиційної політики на підприємстві.

Над проблемами інвестиційних процесів України працює безліч

вітчизняних вчених-економістів, серед яких можна виділити таких, як

І.А.Бланк, В.С.Будкин, А.С.Гальчинській, Ю.В.Макогон, В.М. Хобта та інші.

Аналіз їх останніх публікацій та досліджень показує, що інвестиції сьогодні

стали тим ресурсом, який у будь-якому вигляді може сприяти поліпшенню

діяльності вітчизняних підприємств. Але деякі аспекти, зокрема зарубіжний

досвід організаційної роботи по залученню інвестиції, розкриті не повністю.

Одним з пріоритетів економічної політики України на сучасному етапі її

розвитку є пошук шляхів поліпшення інвестиційного клімату.

На сьогоднішній день інвестиційна політика в Україні є неоднозначною.

Для зміни ситуації, що склалася, і залучення грошових коштів в інвестиційний

процес виникає потреба у вдосконаленні регулювання інвестиційної діяльності

і в забезпеченні на цій основі активізації інвестування.

Для отримання інвестиційних ресурсів підприємство повинно відповідати

ряду характеристик, тобто бути інвестиційно привабливим. Інвестиційна

привабливість - це не тільки фінансово-економічний показник, але і модель

кількісних та якісних показників – оцінок зовнішнього

середовища(політичного, економічного, соціального, правового) та

внутрішнього позиціонування об’єкта у зовнішньому середовищі, оцінка його

фінансово-технічного потенціалу.

180

Можливо виділити такі причини недостатньої інвестиційної

привабливості:

− нестабільність політичної ситуації;

− збільшення монополізації ринків, ріст рівня інфляції;

− наявність зовнішнього та внутрішнього боргу;

− нестабільність законодавства, зокрема податкового;

− скорочення пільг для інвесторів;

− високий рівень податків, їх велика, необґрунтована кількість;

− відсутність інфраструктури, нерозвиненість банківської системи;

− нерозвиненість страхового та фондового ринків;

− криміналізація економіки, активність тіньового бізнесу;

− низький рівень конкуренції виробництва, інноваційної активності та

невисока платоспроможність підприємств;

− високі інвестиційні ризики та низька норма рентабельності більшості

промислових підприємств;

− тривалість і громіздкість процедури реєстрації підприємств;

− відсутність сучасних інформаційних систем зв’язку з потенційними

інвесторами та багато іншого.

Активізація процесів інвестування повинна передбачати розробку та

реалізацію комплексу заходів як на макроекономічному рівні, так і на рівні

окремих суб'єктів господарювання.

Так, для вирішення вищезгаданих проблем необхідно:

− стабілізувати політичну ситуацію в країні;

− надати іноземним інвесторам правові гарантії;

− удосконалити систему пільг для інвесторів;

− створити спеціалізовані інвестиційні банки із забезпеченням пільгових

умов кредитування інвестиційних проектів;

− спростити податкові ліцензійні, сертифікаційні зовнішньоекономічні і

митні процедури.

В Україні необхідно активізувати створення інформаційних мереж для

181

інформаційної підтримки вітчизняного бізнесу та забезпечення його

конкурентоспроможності.

Планування та регулювання інвестиційної діяльності і сьогодні

залишаються актуальними. Ще не достатньо відпрацьована сфера формування

джерел і ресурсів інвестицій, що може бути предметом подальших досліджень,

причому, обговорюючи дані питання, необхідно враховувати інтереси інвестора

в ув'язці з економічними інтересами держави.

Список літератури:

1. Карпенко Г.В. Нормативно-правове забезпечення корпоративного

управління: проблеми залучення інвестицій на вітчизняні підприємства/

Г.В.Карпенко, А.П.Данькевич // Фінанси України. – 2009. – № 7. – С. 39-46.

2. Вербицька Ю. М. Інвестиційно-інноваційна діяльність як чинник соціально-

економічного розвитку регіону // Актуальні проблеми економіки. -2007. - №8

(74). - С. 101-105.

3. Марцин В.С. Стратегія розвитку інвестиційної діяльності в економіці

України // Актуальні проблеми економіки. - 2007. - №9 (75). - С. 57-63.

УДК 338.515:330.322

Воробйова К.С.,




ВИКОРИСТАННЯ ПРИБУТКУ ПРИ ФІНАНСУВАННІ ІНВЕСТИЦІЙНИХ

ПРОЦЕСІВ

Власні джерела фінансування інвестиційних процесів є найнадійнішими. В

ідеальній ситуації кожна комерційна організація повинна завжди прагнути до

самофінансування. Лише у цьому випадку не виникає проблеми, де взяти гроші,

знижується ризик банкрутства. Є й інші позитивні сторони. Зокрема,

182

самофінансування розвитку підприємства означає його добрий фінансовий

стан, а також наявність певних переваг перед конкурентами, що не мають

таких можливостей. Інвестиційні кошти, що вкладають у розвиток України,

формуються здебільшого за рахунок власних джерел, тому що Україна на цей

час не може забезпечити всі інвестиційні процеси фінансовими ресурсами. У

2009р. лише 7,1% проектів було забезпечено державними коштами (рис.1).

Рисунок 1 – Розподіл інвестицій в основний капітал на бюджетні та

позабюджетні

Підприємству для розвитку, використання інвестиційних проектів потрібні

гроші, тому вони і змушені шукати найбільш привабливі для себе джерела

позабюджетного фінансування, а це, насамперед, є саме чистий прибуток.

Прибуток є найважливішим джерелом інвестування на рівні організації, так як з

прибутку, який залишається в розпорядженні організації, формуються цільові

фонди і фонд накопичення.

Окремо проблему фінансування інвестиційних ресурсів за рахунок чистого

прибутку на цей час майже ніхто не розглядав, усі труди направлені на аналіз

загалом джерел фінансування. Головною метою цієї публікації є аналіз

сучасного стану фінансування інвестиційних процесів за рахунок чистого

прибутку підприємства.

Кожне підприємство повинно звертати увагу на те, що при витратах, які

були фактично вироблені за рахунок прибутку, що залишається в

розпорядженні підприємств сфери матеріального виробництва, звільняється від

оподаткування прибуток, який було спрямовано цими витратами на

183

фінансування капітальних вкладень (у тому числі в порядку пайової участі), а

також на погашення кредитів банків, отриманих і використаних на ці цілі ( у

тому числі відсотки за кредитами). Але ця пільга надається лише

підприємствам, які здійснюють розвиток власної виробничої бази, за умови

повного використання ними сум нарахованого зносу (амортизації) на останню

звітну дату.

На підприємстві повинні дотримуватися такого важливого правила:

прибуток повинен сприяти реалізації перспективного плану розвитку

підприємства. У багатьох випадках примат виробництва при розподілі

прибутку пояснюється і тим, що розвиток виробництва зрештою призводить до

збільшення маси прибутку, а отже, надалі сприяє також і вирішенню

соціальних завдань колективу підприємства.

Якщо проаналізувати статистичні дані, то в Україні у 2009 р. підприємства

одержали негативний фінансовий результат від звичайної діяльності до

оподаткування на рівні 42414,7 млн.грн. (лише 60,1% підприємств є

прибутковими), а у 2010р. ця сума значно збільшилася, фінансовий результат

став позитивним і склала 63266,4 млн.грн (частка прибуткових підприємств

склала 63,2%)(рис.2). Хоча з кожним роком і спостерігається спад інвестицій в

основний капітал за рахунок власних коштів підприємств та організацій, їх

частка у загальній сумі інвестицій все одно складає більше 50%.

Рисунок 2 – Фінансові результати від звичайної діяльності до

оподаткування за 2009-2010р.

Таким чином, існує обмеженість обсягу залучення фінансових ресурсів для

розширення інвестиційної діяльності підприємства. На цей час дуже важливим

184

для підприємств є переорієнтація з використання позикових коштів для

фінансування інвестиційних процесів на самофінансування, як мінімум, тому

що у випадку самофінансування підприємство не має залежності від банку,

інвестиційної фірми, іншого підприємства та ін., також у разі залучення коштів

підприємство має додаткові витрати з погашення кредитів, і , нарешті,

фінансування інвестиційних процесів за рахунок чистого прибутку є

показником платоспроможності та фінансової стабільності об’єкту

господарювання.

На цей час з’являється все більше і більше нових форм фінансування

інвестицій, тому подальші дослідження автора будуть спрямовані саме на

вивчення і аналіз цих джерел.

УДК 330.322.01

Вороніна К.І.,


Державний вищий Навчальний заклад


ФОРМУВАННЯ ОБ'ЄКТИВНОЇ ОЦІНКИ ПРИВАБЛИВОСТІ


На сьогоднішній день однією з проблем розвитку підприємництва в

Україні є проблема вибору об'єкта інвестування, який має найкращі

перспективи розвитку і може забезпечити високу ефективність вкладеного

капіталу. Або, іншими словами – вибір підприємства, що володіє високою

інвестиційною привабливістю.

Визначення ступеня привабливості значно впливає на рішення щодо

капіталовкладення. Інвестиційна привабливість кожного підприємства є

основою привабливості регіону, яка, у свою чергу, впливає на формування

інвестиційного клімату держави в цілому. Загострення проблеми використання

185

цієї характеристики сприяло посиленню інтересу до питань розробки

методичних положень, які використовуються для оцінки інвестиційної

привабливості підприємств.

За останні роки з'явилося досить багато робіт зарубіжних авторів з питань

оцінки об'єктів інвестування, до числа яких відносяться Беренс В, Бірман Г.,

Ван Хорн, Норкотт Д., Хавранек П, Шарп У., Шмідт З. Однак умови та

специфіка розвитку українського інвестиційного ринку поки що не дозволяють

з достатньою ефективністю використовувати закордонний досвід управління

інвестиціями. Дослідженням інвестиційної привабливості присвячені також

наукові роботи Т. П. Басюк, І. А. Бланка, А. Д. Бутко, М. В. Стирского, К. В.

Ізмайлової, Т. Л. Малова, О.В. Носовий, Л. С. Селіверстової, С. Д. Супрун, Л.

П. Толстова, В. М. Хобти, А. Л. Шерстюка, С. В. Юфімчук та інших

вітчизняних авторів. Проте часто вони багато в чому використовують зарубіжні

підходи і методи без належної їх адаптації до умов українського інвестиційного

ринку, також у них відсутня достатня дослідна база.

Метою даної статті є формування методичного підходу до визначення

інвестиційної привабливості підприємства.

Привабливими з точки зору інвестора вважаються ті підприємства, які

мають найкращі перспективи розвитку і можуть забезпечити високу

ефективність вкладеного капіталу. Оцінка інвестиційної привабливості

залежить як від внутрішніх характеристик самого підприємства, так і від стану

інвестиційного клімату певного регіону або країни в цілому. Підвищенню

мотивації інвестиційної діяльності сприяє тісний взаємозв'язок аналізу стану

підприємства та ефективності вкладеного капіталу. В існуючих методиках

оцінки інвестиційної привабливості використовуються різні підходи.

Враховуючи величезну кількість методів і підходів визначення привабливості

підприємства необхідна їх порівняльна оцінка, що враховує переваги і недоліки

кожного методу. Такий підхід дозволить інвестору найбільш об'єктивно

оцінити підприємство, тому що будуть враховані основні показники, що

впливають на ефективність об'єктів інвестування. Основними методами оцінки

привабливості підприємства є:

186

1. Метод суми коефіцієнтів

2. Метод комплексної оцінки

3. Метод суми місць

4. Метод інтегральної оцінки.

Кожен вживаний метод має як переваги, так і недоліки. У даному

дослідженні здійснюється спроба об'єднання основних переваг наведених

методик в один комплексний спосіб визначення привабливості підприємства.

Застосування інтегральної оцінки дозволяє об'єднати в одному показнику

багато різних за назвою, одиницям вимірювання, вагомістю та іншими

характеристиками факторів. Це спрощує процедуру оцінки конкретної

інвестиційної пропозиції, а іноді розглядається як єдиний можливий варіант її

проведення та надання об'єктивних кінцевих висновків. Щоб позбутися

недоліку даного методу, необхідно приділяти увагу групі показників, вагомість

яких в загальній сукупності є максимальною. Також оцінку інвестиційної

привабливості окремого підприємства можна проводити на основі визначення

середнього геометричного значення чотирьох показників діяльності

підприємства: обігу активів, прибутковості капіталу, фінансової стійкості та

ліквідності активів. Потім на основі аналізу максимальних індивідуальних

оцінок аналітичних показників підприємств і вибору оптимальних інтегральних

показників проводиться розрахунок всіх варіантів оцінок інвестиційної

привабливості, також ранжування підприємств в рамках однієї області. У

результаті проведеної оцінки виділяють наступні групи підприємств:

1. Інвестиційно-привабливі

2. З низькою інвестиційною привабливістю

3. Інвестиційно-непривабливі

Запропоновані рекомендації щодо використання існуючих методів оцінки

інвестиційної привабливості підприємства дозволять потенційним інвесторам

врахувати дані оцінок моніторингу підприємств в залежності від показників

інвестиційної привабливості. А менеджерам – більш ефективно організувати

підприємство, підвищуючи мотивацію інвестування об'єктів.

187

УДК 330.322:336.145

Глотова Т.М.,

Лаврик У.В., к.е.н.



ІПОТЕЧНЕ КРЕДИТУВАННЯ ТА ЙОГО РОЛЬ У ФІНАНСОВОМУ

ЗАБЕЗПЕЧЕННІ ІННОВАЦІЙНИХ ПІДПРИЄМСТВ

Формування інноваційної стратегії соціально-економічного зростання

України є необхідною складовою подальшого розвитку державної економіки та

її інтеграції у світовий економічний простір. Тому все більша увага

приділяється пошуку ефективних методів стимулювання інноваційної

діяльності. Одними з найефективніших стимулів активізації інноваційної

діяльності є фінансові, тому питання, пов'язані з формуванням і пошуком

перспективних джерел її фінансування, набувають актуальності. Це зумовлено

обмеженістю фінансових ресурсів, майже повною відсутністю доступу до

банківського кредитування, що вимагає визначення нових ефективних форм

фінансового забезпечення інноваційної діяльності.[1] Метою цієї статті є аналіз

та оцінка іпотечного кредитування та його роль у фінансовому забезпеченні

інноваційної діяльності України та визначення можливих джерел фінансування.

Відомо, що рівень розвитку країни залежить від рівня розвитку

інноваційної діяльності, тому впровадження інновацій є головним чинником

успіху підприємства, який впливає і на рівень розвитку країни загалом.

Інноваційна діяльність підприємств стримується відсутністю фінансування.

Тому для рішення цієї проблеми потрібне залучення нових джерел

фінансування розвитку промисловості на новій технічній і технологічній базі,

однак у самих промислових підприємств вільних коштів для реалізації великих

інвестиційних проектів немає, а залучення іноземного капіталу поки що є

незначним у порівнянні з виробничим потенціалом держави. За цих умов

188

особливого значення набуває фінансування реального сектора економіки та

збільшення його капіталу за рахунок іпотеки, котра забезпечує стабільне

зростання доходів у різних галузях економіки.[2]

Однак проблеми розвитку іпотечного ринку як найважливішої складової

усієї фінансово-кредитної системи через об'єктивні історичні обставини вивчені

недостатньо. Проблемі іпотеки постійно приділяють значну увагу такі

вітчизняні дослідники як: В.Валентинов, О.Євтух, М.Дем’яненко, Т.Ковальчук,

В.Кравченко, С.Кручок, В.Лагутін, Б.Луців, І.Лютий, А.Мороз, О.Онищенко,

К.Паливода, А.Пересада, В.Поляченко, І.Пучковська, В.Радченко, П.Саблук,

М.Савлук, С.Юргелевич, С.Юрій, а також російські вчені Ю.Агєєв, Н.Журкіна,

М.Логінов, В.Кудрявцев, О.Кудрявцева, О.Лаврушин, та вчені інших країн

Б.Батлер, І.Бернард, Л.Гітман, Ф.Мишкін, Р.Міллер, Д.Ван Хуз, Р.Страйк,

Т.Стейнметц, Ф.Уітт, Ф.Фабоці.

Разом із тим, у працях вітчизняних і зарубіжних вчених низка важливих

питань теоретико-методологічного та практичного спрямування розвитку

іпотечного кредитування та його ролі у фінансовому забезпеченні інноваційних

підприємств залишаються розглянутими не в повній мірі, при цьому частина із

них є дискусійними.

В 2005-2008 роках, коли обсяги іпотечного кредитування зростали

прискореними темпами, здавалося, що цей процес незворотний, ще трохи й

Україна зможе похвалитися європейською моделлю банківського іпотечного

кредитування. Але криза остудила їх запал і тепер питання, що робити з

іпотечними кредитами є дуже актуальним.

У статті досліджено проблеми і подальший розвиток іпотечного

кредитування в Україні. Безумовно, центральною проблемою розвитку

іпотечного кредиту в Україні є нестача (обмеженість) вільних фінансових

ресурсів і пошук інвесторів. Назріло питання про створення

загальнонаціональної системи іпотечного кредитування, яка б включала

первинний і вторинний ринки іпотечних кредитів.[3]

189

Бурхливе зростання іпотеки в Україні до осені 2008 р. ще не означало, що

вона зайняла належне їй місце в українській економіці. Іпотечний портфель

українських банків становив лише 8,3 % від ВВП (у розвинених країнах він

становить 60-80 % і більше). [4]

Більше 88% іпотечних кредитів – валютні, 92% іпотеки мають термін

погашення більше п`яти років, а саме довгострокові позики виплачуються

особливо погано. На відміну від короткострокових їх складно

реструктуризувати, преференції з перерахунку ставок і збільшення терміну в

даному випадку істотно не поліпшать структуру платежів. У результаті –

банківська система "обросла" іпотечними валютними кредитами населення

майже на 10 млрд. дол.. Питання не стояло б так гостро, якби девальвація

гривні не носила такий хаотичний характер і національна валюта залишалася на

рівні 5,3-5,5 грн./дол., як планувалося спочатку. Тепер же валютні кредити з

курсом близько 8 грн./дол. є реальною соціальною проблемою України.

Девальвація гривні призвела до того, що реальна вартість валютних кредитів

виросла більш, ніж на 60%. Цілком логічно на законодавчому рівні

реструктуризувати валютні іпотечні кредити в гривневі за докризовим курсом,

при цьому різницю у вартості кредитів - близько 6-7 млрд. грн. - оформити

цінними паперами з терміном погашення 7-10 років. При цьому надати банкам

правом використовувати ці цінні папери, як і держоблігації, при отриманні

рефінансування від НБУ, а також враховувати їх на своєму балансі.

Позичальники отримають можливість на даний момент погашати іпотечні

кредити за старим курсом. При цьому вони компенсують курсову різницю, але

з розстрочкою на десять років. Банки дістануть можливість скоротити свої

резерви під проблемні іпотечні кредити і вивільнять грошові кошти для нових

позик. А держава позбудеться ще однієї соціальної проблеми, хоча на

первинному етапі доведеться знайти кошти в держбюджеті, щоб викуповувати

цінні папери у фінустанов через НБУ.[6]

Склад лідерів іпотечного ринку:

190

Лідером по обсягам і темпам приросту іпотечного портфеля у IІІ кварталі

2009 року став ОТП банк, який спромігся видати за три місяці близько 3,4 млн.

грн. іпотечних кредитів, перевищуючи середні ринкові темпи зростання в 4

рази (61,7% у ОТП банка проти 15,3% в загальному по ринку).[ 5]

Таким чином, з огляду на вже наявний досвід, можна стверджувати, що

іпотечне кредитування є одним з економічно привабливих способів

інвестування інноваційних підприємств. Серйозною перешкодою в його

практичному застосуванні є недосконалість законодавчо-правової бази,

відсутність збалансованого і відпрацьованого механізму його організації,

загальна економічна і політична нестабільність у країні. Усе це обумовлює

високий ступінь ризику здійснення подібних угод, невпевненість потенційних

інвесторів у надійності своїх вкладень і, відповідно, гальмує розвиток

реального сектора української економіки.

Література.

1. Федулова Л. І. Оцінка інноваційного потенціалу економічного розвитку

як складова його стратегії / Федулова Л. І., Волкова М. В. // Проблеми науки. -

2004. - № 12. - С. 9-14.

2. Солоха Д.В. Інноваційний розвиток як запорука забезпечення

економічного зростання // Актуальні проблеми економіки. - 2007. - № 6 (72). -

С.26.

191

3. Даймонд Дуглас Б. Механізми рефінансування вторинного ринку /

Дуглас Б. Даймонд // Матеріали семінару ["Іпотечне фінансування"], (Київ, 11-

13 листопада 2004 р.)

4. Кручок С. І. Іпотечне кредитування : європейська практика та

перспективи розвитку в Україні / С. І. Кручок. - К. : Урожай, 2008.

5. Офіційний сайт Української національної іпотечної асоціації

[Електронний ресурс]. - Режим доступу : www.unia.com.ua.

6. http://news.finance.ua/ua/~/2/0/all/2010/04/01/192097

УДК 338.46:339.137.2

Гундарева А.Д.,

Степанова Т. А., к.э.н., доцент



НЕОБХОДИМОСТЬ ПРИВЛЕЧЕНИЯ ИНВЕСТИЦИЙ В СФЕРУ УСЛУГ

ПРОИЗВОДСТВЕННОГО ПРЕДПРИЯТИЯ КАК ФАКТОР ПОВЫШЕНИЯ

ЕГО КОНКУРЕНТОСПОСОБНОСТИ

В условиях рыночной экономики успех предприятия во многом зависит

от уровня его конкурентоспособности, наличия у него конкурентных

преимуществ. Исследование, проводимое Boston Consulting Group, показало,

что 47% всех доходов ведущих предприятий Германии, Австрии, Швейцарии

составляют доходы от послепродажного обслуживания [1]. Таким образом, два

аналогичных предприятия, производящие товары – субституты в одинаковом

объеме и проводящие аналогичный маркетинг, могут завоевывать лояльность

клиентов посредством сферы предоставляемых услуг (предпродажный сервис,

услуги в момент продажи, послепродажный сервис), что в свою очередь

увеличивает объемы продаж, а соответственно и доходы предприятия по

сравнению с конкурентом. Исходя из этого можно сделать вывод, что чем

http://www.unia.com.ua

http://news.finance.ua/ua/~/2/0/all/2010/04/01/192097

192

больше спектр и качество предоставляемых услуг на производственном

предприятии, тем более прочные позиции занимает оно на рынке.

Современные ученые Европы вплотную занялись исследованием данного

вопроса. Среди них можно отметить Ханса Гессингера, Манфреда Брума,

Кристиана Грабе, Питера Свободу и других. Большое количество

исследований в этой области проводят различные всемирно известные

агентства (Assenture, Boston Consulting Group). Среди отечественных

исследователей данную проблему затрагивают В. Николайчук, М. Бурменко,

С.Даниленко.

Целью статьи является определение необходимости целевого развития

сферы предоставления услуг на производственном предприятии наряду с его

основным занятием.

Как показало исследование, проведенное Assenture (2006 г.), ранее

производственные предприятия пренебрегали предоставлением каких-либо

услуг [7]. В настоящее время меняется ситуация в лучшую сторону.

Крупнейшие украинские предприятия также следуют этой тенденции. Так,

например, НПК «Горные машины» определил себе пятилетний план по

разработке пакета послепродажного сервиса [5]. Как отмечает Ральф Гессингер,

предоставление услуг предприятием наряду с основным занятием -

производством продукции помогает предприятию получать стабильный доход

и во время кризиса [3]. Это объясняется тем, что состоявшийся клиент в

период финансовых трудностей в случае поломки купленного изделия скорее

прибегнет к ремонту, чем купит новое изделие. Кроме того, например,

послепродажное обслуживание помогает производителю определить

пожелания клиентов, которые он может потом использовать для разработки

новой продукции.

В настоящий момент украинские предприятия концентрируются на

основном занятии – производстве. Это объясняется нехваткой финансовых

средств и отсутствием национальных инвесторов, готовых вложить свой

капитал в развитие сферы предоставления услуг предприятия. Выходом в

193

данной ситуации являются прямые иностранные инвестиции (ПИИ). Согласно

данным Госкомстата объем ПИИ в 2010 году составил 5 млрд 986,0 млн долл.,

что на 6,2% больше, чем в 2009 г. - 5 млрд 634,6 млн долл. Из них около 10 %

направлены на развитие объема предоставляемых услуг производственных

предприятий [4]. Большая часть ПИИ в сферу услуг производственных

предприятий была осуществлена ведущими ТНК в Украине, такими как Nestle,

Kaercher, Bosh, Praktiker, Siemens в свои дочерни предприятия.

Для привлечения ПИИ в украинские предприятия прежде всего

необходимо ввести международные стандарты финансовой отчетности,

организовать центры по привлечению ПИИ, разработать систему льгот для

иностранных инвесторов, вкладывающих свои средства в развитие сферы услуг

производственных предприятий.

Таким образом, можно сделать вывод, что в настоящий момент продажа

услуг производственным предприятием повышает его конкурентоспособность,

дает ему большие шансы в получении прибыли, помогает определить

потребительские предпочтения, а также получать стабильный доход в период

кризиса. Для обеспечения развития данной сферы деятельности предприятия

целесообразно разработать систему, способствующую привлечению ПИИ в

сферу услуг производственных предприятий.


1. Elena, Sergio Cavalieri. A framework for the configuration of after-sales service

processes/ Production Planning & Control.-2009.-№20(2).- S. 113.

2. В. Николайчук. Маркетинг и менеджмент услуг / Питер.-2005.–253с.

3. Hans und Ralf Gössinger. Dienstleistungsmanagement./ Vgl. Corsten.- 2007 .-

S. 21.

4. Госкомстат. Макроэкономические показатели Украины.

http://www.ukrstat.gov.ua/ .- 04.03.2011

5. Официальный сайт НПК «Горные машины».- http://www.mmc.kiev.ua. -

02.03.2011

http://www.ukrstat.gov.ua/

http://www.mmc.kiev.ua

194

6. А.А. Кириченко, О.И. Харченко. Антикризисная инвестиционная политика

Украины/ Актуальні проблеми економіки.-2010.-№1(103).-С.64- 78.

7. A.Morris. Winning in the Aftermarket/ Harvard Business Review.-2006.-№ 84

(5).- S. 129.

УДК 330.322:336.145

Карпов Є.О.,




ПРОБЛЕМИ ВИКОРИСТАННЯ МЕТОДИКИ ДИСКОНТУВАННЯ

ГРОШОВИХ ПОТОКІВ

Розвиток та удосконалення методик оцінки інвестиційних проектів, в

сучасних умовах, набуває все більшої необхідності. Висока динамічність

середовища господарювання вимагає від інвесторів постійних економічно

обґрунтованих дій. Інвестиційна діяльність як складова частина управління

фінансовим станом підприємства відіграє в процесі управління одну з

найважливіших ролей.

Фінансовий стан підприємства визначає, з однієї сторони, його

інвестиційні можливості як суб’єкта інвестицій, а з іншої – інвестиційну

привабливість підприємства як об’єкта уваги інвестора.

Питанням розробки, покращення та використання методики

дисконтованих грошових потоків займались такі зарубіжні та вітчизняні вчені

як Виленский П. Л., Ліпсіц І.В., Хобта В.М. Смоляк С. А., Е. Янг, Б. Твісс та

інші.

Метою досліджень у галузі інвестування є покращення системи

комплексної оцінки інвестиційного проекту, підвищення якості прогнозу

195

основних показників діяльності проекту у майбутньому та розробка

прогресивних інвестиційних моделей.

Оцінка інвестиційних проектів, як правило, виконується на основі методу

дисконтування грошових потоків. Але результати, отримані за допомогою

цього методу не є достатньо однозначними.

Однією з проблем є те, що при розробці інвестиційних проектів будуються

прогнози, які несуть велику частку невизначеності. Одним з варіантів

мінімізації невизначеності є включення в аналіз інвестиційного проекту оцінок

ймовірностей для діапазонів коливань основних значень проекту з подальшою

оцінкою розподілу ймовірностей вже для показника NPV.

Традиційний підхід до обчислення NPV доцільно також доповнити

додатковим аналізом чутливості. Такий імітаційний підхід дозволить отримати

набір ймовірностей досягнення того чи іншого значення NPV, та виявити як

потенціал росту, так і межі зниження ефективності проекту.

Поряд з невизначеністю існує проблема вибору ставки дисконтування.

Дослідження реалізації ряду інвестиційних проектів показали, що на практиці

найчастіше встановлюють так звану завищену бар’єрну ставку дисконтування,

яка значно перевищує середньозважену вартість капіталу підприємства. Це не

тільки дуже сильно контрастує з теоретичною моделлю, але й призводить до

відсічення реалізації найбільш інноваційних проектів, що, як правило, несуть

більшу долю ризику. Між тим, на практиці невизначеність дозволяє у деяких

випадках знайти шляхи для розвитку підприємства.

Більш-менш адекватним підходом до обчислення ставки дисконтування у

розвиненому економічному середовищі є методика CAPM (Capital Asset Pricing

Model), яка передбачає, що вартість власного капіталу дорівнює вартості

безризикових інвестицій (як правило державних цінних паперів) та премії за

ризик. Премія залежить від ринкової ризикованості проекту, яка

характеризується коефіцієнтом бета. Цей коефіцієнт базується, на біржових

196

індексах, таких як S&P (Standard & Poor's), DJIA (Dow Jones Industrial Average)

та ін.

Таким чином, в українських умовах господарювання досить тяжко судити

про адекватне визначення коефіцієнту дисконтування. Що пов’язано зі слабкою

розвиненістю фондового ринку, нестабільністю економічного стану держави,

низьким ревенем нормативно-правової бази.

Важливим питанням при використанні методу дисконтованих грошових

потоків є аналіз стратегічних альтернатив розвитку підприємства. Тобто,

доцільно прийняти до уваги динаміку та еволюцію розвитку підприємства,

виконання інших інвестиційних проектів та їх вплив на проект що аналізується.

Поряд с тим, аналіз інвестиційних проектів методом дисконтованих

грошових потоків відіграє дуже важливу роль в оцінці можливостей

підприємства, пов’язаних з реалізацією проекту. Цей метод є невід’ємним, але,

у той же час, потребує використання додаткових методик оцінки, що існують у

сучасній практиці інвестування.

Впровадження розкритих вище методів покращення оцінки інвестиційних

проектів дозволить складати більш якісні та інформативні прогнози, приймати

економічно обґрунтовані та зважені рішення, що як результат позитивно

вплине не тільки на фінансову складову стану підприємства, а й на

ефективність його діяльності в цілому.


1. И. В. Липсиц, В.В. Коссов «Экономический анализ реальных

инвестиций». Учебное пособие. 2-е изд. – Москва 2004. – 347с.

2. Берзон Н.И.,Аршавский А.Ю., Буянова Е.А. «Фондовые индексы.

Фондовый рынок» 3-е изд. – М.: Вита, 2002. – 559 с.

197

УДК 330.322:336.145

Кириленко А.О.,

Сова О.Ю., ст. викл.

Університет економіки та права «КРОК»

НАПРЯМИ АКТИВІЗАЦІЇ ІНВЕСТИЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В УКРАЇНІ

Економічний прогрес національної економіки, пов’язаний із циклічністю

відтворювальних процесів, які об’єктивно консолідуються навколо

інвестиційної діяльності. Інвестиційну діяльність сучасності треба розглядати в

обов’язковому контексті розгортання глобальних світових фінансових

механізмів, міжнародного руху капіталів. Адже інвестиційна діяльність не

лише обумовлює конкурентоспроможність підприємств у ринковому

середовищі, але й відіграє ключову роль в економічному й соціальному

прогресі всього суспільства. Саме фактор інвестиційної діяльності спричинив

стрімке економічне зростання більшості країн світу, а висока інвестиційна

активність дозволяє їм не втрачати своїх конкурентних переваг на ринках.

Мета роботи – розкрити теоретичні положення та надати рекомендації

щодо активізації інвестиційної діяльності в Україні.

В умовах розвитку української економіки гострою проблемою є потреба у

великих іноземних інвестиціях. У більшості країн світу (США, Німеччині,

Франції, Великобританії, Південній Кореї, Тайвані) каталізатором інвестиційної

активності став саме іноземний капітал, який відіграв активну роль у розвитку

й перебудові їхніх економік. Україні варто використати цей досвід для

залучення на взаємовигідних умовах прямих іноземних інвестицій із метою

розв’язання завдань структурної трансформації, розвитку імпортозамінних

виробництв і поступового нарощування експортного потенціалу.

Основними чинниками, що гальмують розвиток інвестиційного процесу і

відповідно виконання державних програм економічних перетворень на

сучасному етапі становлення державності і економіки України, є вкрай

198

обмежені можливості внутрішніх джерел фінансових ресурсів підприємств і

держави і стримування іноземних інвесторів від вкладень в економіку країни.

Аналіз соціально-економічних досягнень окремих зарубіжних країн дав

змогу обґрунтувати переваги та недоліки залучення й функціонування

іноземного капіталу (див. рис.1).

Рис.1. Переваги та недоліки залучення іноземного капіталу в економіку

України [4, с. 350]

Одним із важливих шляхів залучення інвестицій в Україну є вітчизняні й

міжнародні інвестиційні фонди. Іноземний капітал потрібен насамперед у таких

сферах економіки, активізація нарощування виробничого потенціалу яких

сприятиме виведенню країни із кризи, усуненню соціального напруження в

суспільстві та подоланню залежності економіки від імпорту [3, c. 63-64].

Інвестиційний потенціал України характеризується високою

неоднорідністю, тому інвестиційну політику необхідно проводити виходячи з

можливостей і потреб розвитку кожного регіону.

Для стимулювання внутрішніх інвестицій у регіони є виправданим

надання пільг малому та середньому бізнесу, запропонування до реалізації вже

розроблених інвестиційних проектів, що потребує створення спеціальних

інформаційно-економічних підрозділів на рівні регіонів. [2, c. 71].

Залучення іноземного капіталу

Переваги -створення стратегічних альянсів між українськими й зарубіжними підприємствами;

-використання зарубіжного організаційного й управлінського досвіду;

-збільшення обсягів капітальних вкладів;

-упровадження сучасних

Недоліки - збільшення залежності

країни від іноземного капіталу;

- трансферт частини прибутків за кордон;

- жорстка експлуатація вітчизняних сировинних ресурсів.

199

Пожвавлення інвестиційних процесів має бути підкріплене державними

діями, спрямованими на стимулювання довгострокового інвестування. Мається

на увазі [1, c. 281]:

− переорієнтація виробництва на випуск продукції, яка реально

забезпечується споживчим попитом;

− проведення активної політики ресурсозбереження;

− вдосконалення відносин між державою і державними підприємствами.

Подальше нарощування інвестиційної активності й надалі залишається

вагомим чинником стабілізації та вирішення основних соціальних завдань,

підвищення рівня життя населення України.

Можуть бути запропоновані наступні напрями активізації інвестиційної

діяльності в Україні:

– формування сприятливого інвестиційного клімату;

– посилення інвестиційної спрямованості банківської системи,

обґрунтування надання кредитів під гарантії уряду;

– пошук джерел фінансування, активізація інвестиційної активності

населення;

– визначення пріоритетних сфер та активізація інвестування на

регіональному рівні;

– обґрунтування ефективності інвестицій;

– активізація фондового ринку як фактора інвестування;

– посилення інвестиційної спрямованості приватизації, надання податкових

пільг для стратегічних інвесторів;

– активізація лізингу;

– реформування амортизаційної системи та ін.

Акумулюючи підприємницький, державний та іноземний капітали,

відкриваючи доступ до сучасної техніки і технології, використання інвестицій

сприяє формуванню національного інвестиційного ринку, динамізує факторні

ринки та ринки товарів і послуг, підтримує заходи макроекономічної

стабілізації.

200


1. Денисенко М.П. Основи інвестиційної діяльності: Підручник для

студентів вищих навчальних закладів / М.П. Денисенко/ – К.: Алерта, 2003. –

338 с.

2. Малютін О.К. Концепція поліпшення інвестиційного клімату в Україні /

О.К. Малютін // Фінанси України. – 2008. – №11. – С.64-74

3. Худавердієва В.А. Стратегія залучення іноземних інвестицій у

економіку України / В.А. Худавердієва // Фінанси України. – 2010. – №6. –

С.62-71.

4. Шляхи підвищення інвестиційної діяльності в Україні / [Федоренко

В.Г., Степанов Д.В., Чувадинський О.Г., Денисенко М.П., Юрковська О.М.],

В.Г. Федоренко (ред.). – К. : Аспект-Поліграф, 2003. – 724с.

УДК 330.322:336.145

Кострова І.С.,




ФІНАНСОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ІННОВАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ

МЕТАЛУРГІЙНИХ ПІДПРИЄМСТВ

Важливими задачами українських металургійних підприємств є

підвищення конкурентоспроможності продукції, оновлення техніки і

технології, збільшення обсягів виробництва забезпечених попитом,

стимулювання використання високоякісного металу на внутрішньому ринку

України. Іх можна вирішити за рахунок прискорення інноваційних процесів,

які повинні забезпечити рентабельне використання нововведень, нових

технологій, видів продукції і послуг, організаційно-технічних і соціально-

економічних рішень виробничого, фінансового, комерційного,

201

адміністративного та інших видів характеру. Їх здійснення можливе тільки при

умові фінансового забезпечення. Питаннями теоретичних основ фінансування

інновацій в Україні займалися вітчизняні і зарубіжні фахівці. Значний вклад до

вивчення даної теми внесли наступні учені-економісти: Валдайцев С.В.,

Воробйов В.П., Громека В.І., Хобта В.М., Кравченко С.І., Кабаков В.С., Лапін

Н.І., Мінделі Л.Е., Друкер П., Санто Б., Твісс Б.І., Фостер Р., Фрімен Д.О.,

Шумпетер І.І і ін. Важливим аспектом цієї роботи є аналіз джерел

фінансування, розширення можливостей використання, розробка державної

підтримки венчурного фінансування.

Враховуючи той факт, що металургійна промисловість України

забезпечує приблизно 30-40% валютних надходжень держави і підтримує

життєдіяльність регіонів, єдиним перспективним шляхом розвитку економіки

країни є дорога інноваційного розвитку.

Кабінет Міністрів України затвердив в 2004 році Державну програму

розвитку і реформування металургійного комплексу до 2011 року, проте, до

теперішнього часу, ця програма залишається нереалізованою. Основною

причиною невиконання програми є дефіцит фінансових ресурсів на реалізацію

інноваційних проектів.

Аналіз джерел фінансування інноваційних заходів підприємств України

за останні роки засвідчив, що із загальної суми використаних на інноваційні

цілі фінансових ресурсів майже 60 – 70% становили власні кошти підприємств,

а фінансування з державного бюджету складало лише 2 – 4%. Кошти, які

виділяє держава, вистачає лише для рішення проблем першої необхідності, а

саме, відновлення зношених основних засобів з недостатнім рівнем

реконструкції і модернізації. Очевидно, що підприємства у цій важливій справі

не можуть розраховувати на державну підтримку, а мають спиратися виключно

на власні можливості

Була розглянута можливість фінансування інноваційного розвитку за

рахунок кредитування, але беручи до уваги великі відсоткові ставки та

202

тривалий термін окупності інноваційних проектів, цей вид фінансування

являється неефективним.

Іноземні інвестори також неохоче вкладають гроші у розвиток

металургійних підприємств, тому що в Україні дуже застаріле обладнання і

технології виготовлення металевої продукції. На реконструкцію і введення

нових розробок необхідно багато часу і дуже великі інвестиції, що лякає

іноземних інвесторів.

Запропоновані наступні рішення фінансового забезпечення інноваційної

діяльності металургійних підприємств:

1) звільнити від оподаткування інноваційні проекти, які здійснюються

металургійними підприємствами для модернізації і реконструкції виробничих

потужностей, що дозволить максимально стимулювати інноваційну діяльність.

2) доцільно відновити діяльність державного інноваційного фонду

України, який раніше формувався за рахунок 1% відрахувань від господарської

діяльності підприємств всіх форм власності.

Це дасть можливість збільшити інтенсивність розробок і впровадження

результатів фундаментальних і прикладних науково-дослідних робіт. Зробить

інноваційні проекти більш привабливими та підсилить мотивацію вкладення

капіталу в розвиток металургійних підприємств.

УДК 330.322:338.48

Ливчук Е.Э.,

Зюзгина А.С.

Государственный Университет Информатики и Искусственного Интеллекта

ИНВЕСТИЦИОННАЯ ПРИВЛЕКАТЕЛЬНОСТЬ ТУРИЗМА В УКРАИНЕ

В статье рассмотрены факторы инвестиционной привлекательности

туристической сферы Украины. Освещены основные существующие проблемы

203

и перспективы отрасли, а так же возможность использования важных

спортивных и культурных мероприятий для развития туристической отрасли.

Сфера туризма и курортов не играет значительной роли в экономическом

развитии нашей страны и создании позитивного международного имиджа.

Общемировые тенденции развития туризма и рекреации подтверждают, что эта

отрасль при соответствующих условиях может стать катализатором

оздоровления экономики как страны в целом, так и конкретных регионов. Во

многих регионах, наряду с агропромышленным комплексом, туризм и

рекреация относятся к отраслям хозяйственной специализации.

Политическая нестабильность − вот один из главных факторов,

сдерживающих приток иностранных инвестиций в туристическую сферу. Еще

один момент, который беспокоит инвесторов не меньше, чем политическая

ситуация, − это нестабильность законодательной базы, в частности правил

налогообложения. Ведь начав работу по одним правилам, уже через год

инвестор может столкнуться с чем-то совершенно противоположным.

Для успешного развития отрасли туристического бизнеса, необходимо

создать специальные условия, которые стимулировали бы приток частных

инвестиций, в частности из-за границы.

Чтобы привлечь туристов, место назначения должно соответствовать

туристическим основам стоимости, удобства и своевременности. Туристы, как

и прочие потребители, взвешивают цены и преимущества мест назначения, а

также вложение времени, усилий и ресурсов и возможную прибыль в

образовании, опыте, развлечениях, расслаблении и воспоминаниях. Удобство

включает: время переезда от аэропорта до места размещения, отсутствие

языкового барьера чистоту и санитарию, доступ к интересным местам (пляжи,

аттракционы) и особые потребности (диеты, медицинское обслуживание, факс

и другие виды коммуникации, прокат автомобилей) [5].

Инвестиции в туризм бывают как сравнительно небольшими (фестивали,

события), так и мультимиллионными (стоимость инфраструктуры стадионов,

транзитных систем, аэропортов и центров для проведения съездов). Несмотря

204

на стоимость, те, кто планирует обновление городов, хотят разместить туризм в

самом сердце города. Способность сосредоточить аттракционы, удобства и

услуги в удобном, доступном месте совершенно необходима, чтобы сделать

такие места назначения особенно притягательными [2, С. 20-21].

Туризм необходим, чтобы заработать твердую валюту для торговли и

развития экономики; кроме того, он служит национальным интересам. Развитие

туризма в очень большой степени зависит от общественных инвестиций,

которые абсолютно неадекватны при отсутствии частных инвестиций и

рыночных механизмов, которые были бы в состоянии отвечать меняющимся

желаниям и потребностям клиентов.

Необходимо увеличение инвестиций в курортное и туристско-

рекреационное строительство, а также предоставление льгот в

налогообложении данного вида услуг, аренды земли и использовании

энергоресурсов для создания возможной и более скорой конкуренции Украины

на туристическом рынке. Для решения всех этих проблем необходимо

определить научно обоснованные приоритеты резервирования,

функционального использования и охраны курортно-рекреационных

территорий с учетом всех региональных особенностей. Необходимо определить

комплексную, стоимостную оценку земель как природного ресурса, которая

ведет к повышению уровня обоснованности решений, принимаемых

относительно целевого использования земель при формировании систем

регионального развития [1, С. 526].

Однако для привлечения туристов одних инвестиций мало. Необходимо

расширить сферу услуг, особенно общественную безопасность, контроль за

дорожным движением и скоплениями народа, скорую помощь, санитарные

службы и уборку улиц. Следует также заниматься внутренним продвижением

туризма, рассчитанным на собственных жителей и бизнес: розничных

торговцев, турагентства, рестораны, финансовые институты, государственный

и частный транзит, размещение, милицию и должностных лиц. Необходимо

205

инвестировать в найм на работу и тренинг, лицензирование и наблюдение за

бизнесом, имеющим отношение к туризму [5].

Что касается Евро 2012 необходимо всячески поддерживать проекты

обустройства и модернизации туристической инфраструктуры – гостиниц,

аэропортов, вокзалов, дорог, пунктов общественного питания, зон отдыха и

развлечений и т.д.

Крым с его колоссальным природно-ресурсным и курортно-

рекреационным потенциалом − уникальная территория, где еще не заполнена

ниша для вложения капиталов и, соответственно, низкий уровень конкуренции.

Высокодоходная во всем мире туристская индустрия в крымских условиях

сулит колоссальную прибыль. Финансовые вложения в эту сферу на

полуострове позволяют окупиться за 5 лет и давать прибыль до 20% годовых в

валюте, что как минимум вдвое превышает самую благоприятную отдачу с

банковских депозитов или вложений в ценные бумаги. По данным пресс-

службы Совета министров АРК, иностранные инвестиции поступают в Крым из

34 стран мира. Наибольшие объемы финансовых поступлений осуществляются

резидентами Российской Федерации, вклад которых составляет 47% общего

объема капиталовложений, Узбекистана – более 10%, Швейцарии – около 9%,

США – свыше 7%. В целом в Крыму сейчас насчитывается свыше 100

предприятий с иностранными инвестициями. Примечательно, что значительная

доля инвестиций идет из оффшорных зон. В основном это российский капитал,

который возвращается на "историческую родину" [3].

Исходя из вышесказанного, можно с уверенностью говорить о

необходимости разработки и усовершенствования механизмов

государственного регулирования и финансовой поддержки курортно-

рекреационной отрасли хозяйства страны.

Перечень ссылок

1. Агафонова Л.Г. Проблеми державного регулювання розвитку туризму в

Україні // Культура і освіта фахівців туристичної сфери: сучасні тенденції

та прогнози. – К.: КУТЕП, 2005. – С. 521-526.

206

2. Пугачова М.В., Щербаков И.К. Инвестиции в экономику Крыма:

тенденции последних лет // Украинская туристическая газета. – 2007. – №

4. – С. 19-24.

3. Инвестиции в туризм дают прибыль 20% годовых в валюте // Ежедневная

электронная газета Российского союза туриндустрии – [Електронний

ресурс] – Режим доступу:

4. http://www.ratanews.ru/news/news_2122002_12.stm.

5. http://mincult.kmu.gov.ua/ – Министерство культуры и туризма Украины.

6. http://ubr.ua/ Український бізнес ресурс.

УДК 330.322.5

Литвинова А.С.,




ПРИБУТКОВІСТЬ ПІДПРИЄМСТВА ЯК РЕЗУЛЬТАТ ІНВЕСТИЦІЙНОЇ

ДІЯЛЬНОСТІ

Сучасний стан багатьох підприємств України характеризується

динамічністю, що проявляється у збільшенні обсягів виробництва продукції та

підвищенні прибутковості. Але зростання прибутку завдяки прискореному

оновленню матеріально-технічної бази значною мірою залежить від вкладених

інвестицій, економічна природа яких зумовлена закономірностями

розширеного відтворення. Активна інвестиційна діяльність підприємств

дозволяє прискорити темпи відтворення засобів виробництва.

Все це зумовлює необхідність теоретичного обґрунтування і практичного

уведення в дію чинників, які сприяють підвищенню ефективності використання

інвестицій та активізації інвестиційної діяльності підприємств.

Вагомий внесок в теорію інвестиційної діяльності, оцінки ефективності

http://www.ratanews.ru/news/news_2122002_12.stm

http://mincult.kmu.gov.ua/

http://ubr.ua/

207

інвестицій та інвестиційної привабливості підприємств, а також в управління

фінансовим забезпеченням інвестиційного процесу зробили вітчизняні

науковці: Г. Александер, Г. Бірман, Д. Бейлі, І.О. Бланк, К.С. Берестовий,

Л.М. Борщ, В.П. Галушко, Л. Гітман, О.І. Гуторов, М.С. Герасимчук,

С.О. Гуткевич, М. Джонк, М.І. Кісіль, Л. Крушвіц, П.А. Лайко, І.І. Лукінов,

Т.В. Майорова, А.С. Музиченко, Д. Норткотт, Б.Й. Пасхавер,

Г.М. Підлісецький, А.А. Пересада, П.Т. Саблук, П.А. Стецюк, В.П. Савчук,

А.М. Третяк, В.М.Хобта, А.В. Чупіс, І.В. Шалигіна У. Шарп, С. Шмідт,

Ф. Фабоцци, М. Яхяєв та ін. Проте з’ясування економічної сутності та

важливості інвестиційної діяльності для підвищення прибутку підприємства

вимагають подальшого розвитку та удосконалення.

Станом на 1.01.2011 р. обсяг прямих іноземних інвестицій в Україну склав

44708,0 млн.дол.США, на 1.01.2010 р. – 40026,8 млн.дол.США, а на 1.01. 2009

– лише 35723,4 млн.дол.США. Більшу частину іноземних інвестицій

спрямовано у промисловість (37,3% загального обсягу), але ця галузь вийшла

на перше місце за отриманням іноземних інвестицій лише у 2007 р. Така

тенденція сприяє підвищенню конкурентоспроможності вітчизняних

підприємств, оскільки інвестиції спрямовуються на оновлення основних фондів

та впровадження нових технологій виробництва.

Метою даної роботи є обґрунтування прибутковості підприємства, як

результату інвестиційної діяльності.

Прибуток є найважливішим джерелом інвестиції. Він є вартісним

інструментом і важелем ринкової економіки, джерелом власних фінансових

ресурсів, необхідних для забезпечення фінансово-господарської діяльності.

Створення і функціонування кожного підприємства спрощено уявляє собою

процес інвестування фінансових ресурсів на довгостроковій основі з метою

отримання прибутку. В Україні створене сприятливе середовище для

здійснення інвестиційної діяльності, але головним в оцінці інвестиційної

208

привабливості підприємства є те, що потенціальних іноземних та й вітчизняних

інвесторів необхідно переконати в її доцільності.

Слід зазначити, що низькі показники прибутку пов’язані з погіршенням

фінансового стану підприємницьких структур, обумовленого загальною

економічною кризою і зростанням витрат виробництва.

На кожному підприємстві повинні передбачатися планові заходи щодо

збільшення прибутку. Загалом ці заходи можуть бути наступного характеру:

- збільшення обсягів випуску продукції;

- покращення якості продукції;

- зниження собівартості продукції за рахунок більш раціонального

використання всіх ресурсів;

- диверсифікація виробництва;

- розширення ринку продажу та ін..

Таким чином, враховуючи те, що інвестиційна діяльність спрямована на

забезпечення відтворювальних процесів, можна дійти до висновку, що вона

повинна бути спрямована не тільки на забезпечення високого результату

інвестування, але й на покращення його фінансового стану та на зростання

прибутковості. Тому подальші дослідження повинні бути спрямовані на

побудову економіко-математичних моделей зв’язку результатів інвестування

капіталу і основних фінансових показників господарської діяльності.


1. Закон України «Про інвестиційну діяльність» від 18.09.1991р.

http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=1560-12

2. Державний комітет статистики України

http://ukrstat.gov.ua/

http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=1560-12

http://ukrstat.gov.ua/

209

УДК 336

Любимова Т.Ю.,

Кулаков В. О., к. т. н., доцент




РИНОК ІПОТЕЧНОГО КРЕДИТУВАННЯ: ПРОПОЗИЦІЇ ЩОДО ПЕРВИННОЇ

НЕРУХОМІСТІ

В сучасних умовах все більше значення набуває іпотечний кредит, як

специфічний різновид кредитування. Специфіка його визначається тим, що як

застава використовується нерухоме майно, яке водночас може

використовуватися, як об’єкт кредиту. Особливе місце займає первинна

нерухомість. Тому дослідження стану ринку іпотечного кредитування щодо

первинної нерухомості є актуальним й необхідним для визначення перспектив

розвитку даного фінансового інструменту в Україні.

На даний момент проблемами іпотеки та іпотечного кредитування

займаються такі українські вчені, як: О. Євтух, О. Любунь, Г. Шемшученко, Н.

Внукова, О. Бажанов та інші. Їх численні роботи, написані переважно у вигляді

статей та монографій, розроблені з метою розкриття основних характеристик й

особливостей іпотеки. Але зазначені роботи не піднімають питання сучасного

стану ринку, в тому числі дослідження надання кредитів на первинну

нерухомість.

На даний момент первинне житло користується попитом серед

позичальників комерційних банків не дивлячись на те, що ціни на таке житло є

незмінними.

На ринку іпотеки первинного житла, зазвичай, об’єктом кредитування

вважається нерухомість, яка вже знаходиться в експлуатації або добудована на

80-90%. Переважно, банки не видають кредитів на житло, яке знаходиться на

210

етапі будівництва, а якщо такий продукт і може бути виданий банком, то на

жорстких умовах з завищеною відсотковою ставкою [2,3].

Таблиця 1 – Умови, за якими відбувається кредитування на ринку первинного

житла (пропозиції банків з найбільшими кредитними портфелями) [1,3]

Назва банківської установи

Власники Відсоткова ставка у гривнях

Максимальний термін

кредитування

Розмір комісії

Укрексімбанк держава 28% 10 років 1,2% Ощадбанк держава від 19,5% 20 років 1%

Кредитпромбанк

«Финтест Трейдинг Лимитед» (Кіпр), «Хомертрон Трейдинг Лимитед» (Ірландія), «Папунидис К.» (Греція)

15% 15 років 1,75%

Форум

«Комерцбанк Аусландсбанкен Холдинг АГ» (Німеччина)

від 17,5% 15 років 3-5%

Сбербанк России

«Сбербанк Российской Федерации»

від 18% 20 років 1,8%

УнікредитБанк «Банк Польска Касса Опеки» (Польща)

22,89% 5 років 1%

Ерсте Банк «Эрсте Груп Банк» (Австрія)

20,99-21,49% 15 років 1,5%

Імексбанк - 19% 2 роки -

VAB Банк

TBIF Financial Services B. V. (Нідерланди), «Батман Трейд» (Украина), Максимов С. В.

14% 20 років -

Київська Русь - 19-23% 20 років 1-3%

211

На початок лютого 2011 року кредитування первинного житла

здійснюють 19 фінансових установ, для порівняння у минулому році цей

показник становив 6 банків [1].

Розглянемо, які основні витрати необхідно понести позичальнику для

отримання іпотечного кредиту на первинне житло (середньоринкові оцінки):

- первинний внесок – 30-50% від вартості житла;

- реальна відсоткова ставка – 20-23% річних;

- термін кредитування – до 15-20 років;

- страхування житла – 0,25 – 0,3% вартості житла на рік;

- страхування позичальника – 0,4-0,6% суми кредиту на рік [3].

Найменша відсоткова ставка за кредитами, зазвичай пропонується тими

банками, які фінансують будівельну компанію й відповідно у продажу

побудованих квартир зацікавлений сам банк.

Таким чином, позичальник, який бажає взяти кредит на первинну

нерухомість на сьогоднішній день повинний мати значний офіційний заробіток

на місяць та заощадження на первинний внесок та інші супутні витрати

(наприклад, вартість житла складає 140-160 тис. долл., термін кредитування 10-

15 років, реальна відсоткова ставка – 20-23% - позичальнику необхідна сума від

50 до 60 тис. долл., розмір щомісячної заробітної плати повинен складати 30-40

тис. грн. [3]). Відповідно, щоб іпотечний кредит на первинне житло став

доступним середньостатистичному українцю необхідно впроваджувати ряд

заходів з боку держави, комерційних банків, страхових та будівельних

компаній й інших суб’єктів даного ринку.


1. Деньги №2 (2011 год)/П. Харламов «Ипотека вернулась на «первичку» с.35

2. Деньги №3 (2011 год)/Е. Буруль « Банки вырвались из кризиса» с.12

3. Деньги №23 (2010 год)/Т. Сидоренко «Первичка» не дешевеет» с.36

212

УДК 658.14

Масленников А.М.,

Ефременко Т.Н., к.т.н., доцент

Национальный технический университет

"Харьковский политехнический институт"

ОПРЕДЕЛЕНИЕ ОПТИМАЛЬНОЙ СТРУКТУРЫ КАПИТАЛА В ПРОЕКТЕ

РАЗРАБОТКИ И РЕАЛИЗАЦИИ ВЫСОКОМОМЕНТНОГО

ЭЛЕКТРОПРИВОДА

Продукт проекта направлен на замену высокомоментного тихоходного

электропривода, который находит свое применение в системах

автоматизированного управления. Эти системы применяются на

производственных комплексах, в энергетике, в выставочных стендах, в приводе

больших телескопов и др. Как правило, такой привод состоит из быстроходного

асинхронного двигателя и редуктора, что порождает ряд недостатков агрегата:

инерционность, высокая энергоемкость узла, необходимость отдельного

тормозного устройства для двигателя, наличие пусковых токов двигателя (в 5-

7∙раз превышающие значение тока в номинальном режиме). Существующие

потребности в высокомоментном электроприводе покрываются

дорогостоящими аналогами зарубежных производителей.

В настоящее время на кафедре «Электрические машины» в НТУ «ХПИ»

был спроектирован и разработан двигатель для высокомоментного

электропривода. Технологичность конструкции двигателя, отсутствие

перечисленные недостатков, использование минимального количества цветных

металлов позволяет конкурировать с приводом, состоящим из

высокоскоростного двигателя и механического редуктора. Это вызывает

интерес с точки зрения коммерциализации идеи для замены массивного

привода на один электродвигатель. Для этого был разработан проект.

Период реализации проекта включает два этапа: подготовительный и

213

эксплуатационный. Подготовительный этап включает такие виды работ как

технико-экономическое обоснование проекта, поиск арендуемого помещения,

регистрация предприятия и др. Продолжительность подготовительного этапа

составляет 6 месяцев. Эксплуатационный период предприятия основан на

реализации двигателей по созданной за время подготовительного этапа

конструкторской документации. Общая длительность проекта составляет 1 год,

в течение которого оплачивается аренда помещения, выплачивается нанятым

сотрудникам зарплата и проводятся предусмотренные работы. Сумма всех

статей расходов на первое полугодие составляет 286 тыс.грн. За второе

полугодие планируется реализовать 290 двигателей на сумму 1218 т. грн., при

этом 692 тыс.грн. – текущие расходы, связанные с изготовлением и

реализацией продукции.

После определения объемов финансирования возникает вопрос о

количестве привлекаемого заемного и собственного капитала. Заемный капитал

привлекается в случае необходимости наиболее полного финансирования

проекта в условиях ограниченности средств собственного капитала. Кроме

того, его привлечение выгодно в силу действия финансового рычага. С точки

зрения стоимости и эффективности использования привлекаемого капитала для

реализации проекта их сочетание должно иметь определенную пропорцию,

характеризующую структуру капитала.

В настоящее время разработаны методы определения оптимальной

структуры капитала для предприятий, что может быть использовано для

расчетов в инвестиционных проектах. На структуру капитала проекта

оказывают влияние различные факторы: кредитная и дивидендная политика,

риски проекта, его доходность и др. При формировании оптимальной

структуры капитала необходимо учитывать общее желание кредиторов и

собственников проекта – получение максимальной прибыли на вложенные

средства от реализации проекта. Размер прибыли обычно пропорционален

сумме вложенных средств, т.е. чем выше доля заемных средств, тем выше

214

выплаты процентов по ним. Причем собственники проекта желают иметь

наименьшую процентную ставку по заемным средствам и получить

максимальную прибыль от его реализации. Для этого оптимальная структура

капитала проекта должна быть рассчитана на предмет определения ее

минимальной стоимости и максимума отдачи собственного капитала.

Для реализации проекта необходимо 286 тыс.грн. Из них 246 тыс.грн –

собственный капитал с дивидендными выплатами не превышающими 32%, что

обусловлено значением IRR проекта. Заемный капитал в сумме 40 тыс.грн.

планируется привлечь под 25% годовых. Расчет показывает, что в таких

условиях средневзвешенная стоимость капитала равна 31,02%, а структура

капитала состоит из 86% собственного капитала и 14% заемного. Для

определения минимальной средневзвешенной стоимости капитала доля

собственного капитала должна быть уменьшена, а заемного капитала –

увеличена. В результате проведенных расчетов наименьшая средневзвешенная

стоимость капитала составила 27,06%, дивидендные выплаты – 26,4%, ставка

процентов за кредит – 27,5%, оптимальная структура капитала сформирована

при 40% собственного капитала и 60% заемного капитала.

По критерию максимизации рентабельности собственного капитала

оптимальная структура капитала формируется при 50% долевого участия

заемного и собственного капитала. Причем коэффициент рентабельности

собственного капитала при смешанной структуре капитала составил 9,24%, а

при полном финансировании только за счет собственного капитала в сумме

286тыс.грн. – составляет 8,1%.

Использование заемного капитала в общей структуре финансирования

проекта имеет положительный эффект, но ведет к возрастанию финансового

риска проекта. Для рассматриваемого проекта оптимальная структура капитала

достигнута при 50% долевого участия заемного и собственного капитала. Что

позволяет максимизировать рентабельность собственного капитала и

уменьшить средневзвешенную стоимость капитала.

215

УДК 655.003

Мороз О.В.,

Кравцова Л.В., ас.




НЕОБХІДНІСТЬ ЗАЛУЧЕННЯ ІНВЕСТИЦІЙ ДО ПІДПРИЄМСТВ

ПОЛІГРАФІЧНОЇ ГАЛУЗІ ДОНЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

На сьогодні поліграфія – одна з високотехнологічних та швидко

зростаючих галузей промисловості світової економіки, з кожним роком обсяги

реалізації якої продовжують зростати. При цьому поліграфічний сектор

України переживає свої не найкращі часи. Це пояснюється технічною

відсталістю поліграфічного виробництва, нерозвиненістю вітчизняної

сировинної бази. Окрім цього, триває залежність від імпорту, наявна

недосконалість податкового і митного законодавства. У зв’язку з цим, для

поліграфічних підприємств актуальним є залучення інвестиції для розвитку

своєї діяльності, що дозволить оперативно реагувати на нові тенденції розвитку

галузі, підвищити свою конкурентоздатність, отримати нові переваги на ринку

з метою кращого задоволення потреб споживачів і, як результат, покращити

діяльність підприємства в цілому.

Вивченню сучасного стану та перспектив розвитку поліграфічної галузі

України, і зокрема Донеччини, присвячені роботи вітчизняних вчених, серед

яких можна виділити: Назарову Л.І., Сухорукову О.А., Юденкову О.П.,

Михайловську О.В., Лебеденко М.С. та ін. Але не дивлячись на велику

кількість робіт з цього питання проблема залучення інвестицій до підприємств

поліграфічної галузі Донецької області є ще не вивченою.

Тому, за мету роботи поставлено аналіз сучасних умов для залучення

інвестицій до підприємств поліграфічної галузі Донецької області, та

перспектив щодо подальшого їх функціонування.

216

Станом на кінець 2008 року ємкість українського поліграфічного ринку

оцінена у 2,5 млрд. дол., що складає трохи менше 0,5% від світової частки. З

них менше половини припадає на витратні матеріали та біля третини на

поліграфічне устаткування. За прогнозами експертів ця цифра продовжує

зростати, а ринок залишається інвестиційно привабливим як зараз, так і у

найближчі декілька років. Внутрішнім чинником позитивних тенденцій у

поліграфічній сфері є також і перспектива економічної стабілізації. За даними

Держкомінформу невдовзі книжкова справа в Україні стане однією з 5 – ти

найприбутковіших галузей національної економіки.

Дослідження кількості підприємств за регіональним розміщенням, дає

можливість стверджувати, що Донецький регіон є одним із лідерів за кількістю

видавничих та поліграфічних осередків. Станом на 2010 до видавничо-

поліграфічного комплексу Донецької області входять 720 суб’єктів видавничої

справи, які здійснюють: видавничу діяльність (біля 70 книжкових видавництв і

видавничих організацій), виготовлення видавничої продукції (понад 250

підприємств), розповсюдження видавничої продукції (біля 400

книготорговельних одиниць). Саме тому можна сказати, що на сьогодні вже

сформовані умови для залучення інвестицій у видавничо-поліграфічний

комплекс Донецької області.

Розвиток поліграфічних підприємств в області здійснюється шляхом

опанування нових видів продукції та впровадження сучасних технологій. Але

переважна більшість підприємств використовує старе обладнання та

традиційно займається випуском газетної, бланкової, зображувальної та

пакувальної продукції, хоча на сьогодні у світовій поліграфічній галузі помітна

тенденція до впровадження більш інноваційної продукції.

Також треба враховувати, що процес підготовки й виготовлення

видавничої та іншої друкованої продукції є трудомістким і тривалим, у якому

працюють висококваліфіковані фахівці. Враховуючи це в Донецькій області на

даний момент існують перешкоди для успішного розвитку поліграфічної галузі.

По-перше, це висока вартість типографічного оснащення. Для успішної

217

діяльності необхідно зробити ставку на устаткування для високоякісного друку,

а ціна сучасних друкарських машин або комплексу оснащення складає

щонайменше 1 млн. дол. У зв’язку з цим, в Донецькій області все більше

поліграфічних підприємств інвестують у поліграфічне устаткування, що вже

було у використанні. По-друге, наявний брак спеціалістів, тому що кадри в

Україні готують тільки два поліграфічні інститути: в Києві та Львові. По-третє,

не вистачає обігових коштів, тиснуть непомірні податки, дається взнаки низька

платоспроможність населення і юридичних осіб, у результаті чого падає попит

на поліграфічну продукцію і зростає дебіторська заборгованість.

Як відомо, в усьому світі стимулюється імпорт прогресивних техніки і

технології. З метою зменшення цін на поліграфічні послуги і підвищення

конкурентоспроможності вітчизняної поліграфічної продукції слід ініціювати

питання про відновлення переліку товарів критичного імпорту, які при ввезенні

на митну територію України не обкладаються податком на додану вартість,

включивши до нього насамперед: технологічне устаткування, запчастини, деякі

поліграфічні матеріали, які в Україні не випускаються.

Необхідно відмітити низький поріг інвестицій в поліграфічну галузь, які

за даними Держкомстату в 2007 році склали лише 3 млн. дол. А також те, що

річний об’єм типографічного оснащення, що доставляється в Україну, складає

третину потреб галузі. Крім того станом на 2009 рік характерно погіршення

інвестиційного клімату.

Таким чином, аналіз умов реалізації інвестиційних проектів у видавничо-

поліграфічному комплексі Донецької області свідчить про те, що більшість

діючих підприємств потребують розвитку та реконструкції. Такі інвестиції

суттєво знизять терміни окупності капіталу, ціни на продукцію, збільшать

якість продукції, і що дуже важливо – для їх реалізації є відповідна

інфраструктура. Для залучення інвестицій до видавничо-поліграфічного

комплексу Донецької області існують усі необхідні умови: швидкий ріст

внутрішнього ринку, наявність підприємств галузі та зручне географічне

розташування, що сприяє швидкому збуту видавничої продукції.

218

УДК 330.322:336.145

Перекатова Ю.,

Прудникова Л.А., ст. преподаватель



ХАРАКТЕР ИНВЕСТИЦИЙ В ИННОВАЦИОННЫХ ПРОЦЕССАХ

В современных условиях развития конкурентной среды одним из

основных способов решения экономических, социальных и экологических

проблем является использование новейших достижений науки и техники.

Каждое предприятие стремится к тому, чтобы экономический рост был

интенсивным, т.е. был следствием применения более совершенных факторов

производства и технологий. Предпосылкой интенсивного роста является

использование в практической деятельности предприятия инновационной

стратегии.

Инновационный процесс невозможен без инвестиционной деятельности,

которая включает: маркетинговые исследования; вложение средств с целью

сохранения и увеличения капитала; проектирование, строительство, пуск или

приобретение готового объекта (при финансовых инвестициях отсутствует);

получение прибыли. Целью инвестиций является получение прибыли от

вложенных средств, а целью инноваций - улучшение объекта инвестирования.

Решение крупномасштабных научно-технических проблем обеспечивается

путем финансирования целевых, комплексных программ, формирования

фондов из средств бюджетов всех уровней. Для финансирования инноваций

часто привлекаются заемные средства, источниками которых являются

банковские и коммерческие кредиты, лизинг.

В современных условиях интенсивного научно-технического развития

освоение нововведений практически невозможно без инвестиций. Это

понимают как частные предприниматели и крупные промышленные компании,

219

так и руководители государств, поэтому для содействия внедрению в

производство новейших достижений науки используются экономические

механизмы, позволяющие свести к минимуму финансовые риски инвесторов.[1]

Одним из них является рисковое финансирование нововведений -

венчурные инвестиции. Венчурный бизнес не только изменил структуру

производственных сил общества, но заметно повлиял на сложившиеся

производственные отношения.

На авансцену современной экономики вышли малый и средний

наукоемкий бизнес и стоящие за ним новые институциональные структуры,

обеспечивающие плодотворное объединение новых научных знаний, финансов

и методов управления. Это нашло отражение и в экономической теории,

которая в новых моделях экономического роста наравне с традиционными

факторами производства - трудом и капиталом - выделяет и фактор

человеческого капитала. Венчурное финансирование отличается

принципиально от бюджетного финансирования и банковского кредитования

тем, что капитал инвестируется под перспективную идею без гарантированного

обеспечения имеющимся имуществом, сбережениями или прочими активами

предпринимателя. Залогом служит приобретение прав на все новации как

запатентованные, так и беспатентные (ноу-хау) и, в случае успеха, участие в

прибыли венчурных компаний. Еще одно отличие состоит в том, что инвесторы

наряду с предпринимателем активно участвуют в управлении финансируемыми

проектами на всех этапах их осуществления. Венчурные инвестиции чреваты

высокой степенью риска, но в то же время, в случае успеха, обеспечивают

высокие сверхприбыли. Поэтому инвесторы берут на себя проведение

экспертизы бизнес-плана, заботятся о привлечении других инвесторов,

размещении акций, помогают формировать команду высших менеджеров

фирмы. Но даже этих усилий часто бывает недостаточно для успешной

реализации инновационных проектов, немалая часть которых по разным

причинам завершается неудачно.

220

Венчурное финансирование приходит на помощь предпринимателю в

случаях, сопряженных с высокой степенью риска и неопределенности, когда

отказываются работать традиционные механизмы кредитования. Солидные

размеры вознаграждения - это премия за риск и одновременно за высокие

профессиональные навыки инвесторов, сумевших распознать и вовремя

поддержать перспективные проекты. За последние 20 лет механизм венчурного

финансирования превратился в важный элемент национальных инновационных

систем большинства развитых стран мира. Основная функция этого механизма

заключается в предоставлении финансовых ресурсов на осуществление

предпринимательских проектов на начальных, самых рискованных и трудно

прогнозируемых стадиях. Структура венчурного капитала в разных странах

сильно отличается, что является следствием особенностей законодательного

регулирования и сложившимися нормами в финансовой сфере. Стабильное

место среди источников венчурного капитала занимают промышленные и

торговые корпорации, страховые компании, пенсионные и другие фонды.[2]

Развитие любого успешно действующего в условиях рыночной экономики

предприятия следует рассматривать как постоянный процесс создания

инноваций, как непрерывный процесс творческой деятельности, направленный

на создание новой продукции и услуг, технологии и материалов, новых

организационных форм, обладающих научно-технической новизной и

позволяющие удовлетворить новые общественные или индивидуальные

потребности.


1. Баркер А. Алхимия инноваций. - М.: ООО «Вершина», 2004. - 224 с.

2. Хагстрем Р.Г. Путь Уоррена Баффета. Стратегии инвестиций величайшего в

мире инвестора. - М.: ЛОРИ, 2000. - 223 с.

221

УДК 330.322:336.145

Спєвакова О.О.,

Степанова Т.О., доц., к.е.н.



ПРОБЛЕМИ ІПОТЕЧНОГО КРЕДИТУВАННЯ В УКРАЇНІ

Ринок іпотечного кредитування почав швидко розвиватися за останні

кілька років. Тому не дивно, що рівень розвитку системи іпотечного

кредитування багато в чому характеризує й загальний рівень економічного

розвитку тієї чи іншої країни в цілому.

Але існують безліч проблем щодо іпотечного кредитування. Найбільшою

проблемою є наше недосконале законодавство, яке не гарантує кредитору

першочергове право на задоволення своїх вимог при реалізації заставленого

майна, і, крім того, дорога і складна процедура реалізації застави. Також

сьогодні в Україні відсутні стандарти іпотечного кредитування, які зараз

розробляються за участю Української національної іпотечної асоціації.

Проблеми іпотечного кредитування в інвестиційной діяльності сьогодні

набувають особливої актуальності. Їм приділяють значну увагу такі вітчизняні

дослідники як: С.Юрій, В. Валентинов, О.Євтух, М. Дем’яненко, В. Кравченко,

а також російські вчені Ю.Агєєв, Н.Журкіна, М.Логінов, В.Кудрявцев,

О.Лаврушин, а також вчені інших країн: Р.Міллер, Д.Ван Хуз, Р.Страйк,

Т.Стейнметц, Ф.Уітт та інші.

Метою статті є оцінка сучасного стану та перспектив розвитку іпотечного

кредитування в інвестиційній діяльності, можливі шляхи його удосконалення.

Сьогодні ставка з іпотечних кредитів складає 20 – 25 % у національній

валюті, такий рівень ставок не є прийнятним для багатьох людей, незважаючи

навіть на те, що рівень платоспроможності громадян України має тенденцію до

зростання.

На розвиток іпотечного кредитування впливають такі фактори, як

222

відсоткова ставка за кредитом, терміни кредитування та наявність адекватної

сучасним вимогам працездатної законодавчої бази. При збільшенні терміну

кредитування до 20 років, а також при поліпшенні законодавчих актів,

іпотечний ринок буде розвиватися більш динамічно. За словами Євтуха О.Т.

іпотека може стати одним з важливих інструментів під час створення

національної системи заощаджень. При широкому впровадженні іпотечного

кредитування в країні збільшаться інвестиційні надходження, зросте

відтворення робочої сили та її мобільність. За рахунок управління

розгалуженими фінансовими потоками держава має можливість впливати на

соціально-економічні процеси в країні. Особливо велика роль іпотеки

проявляється в пожвавленні та стабілізації економіки в умовах формування

внутрішнього ринку.

Однією з найважливіших проблем є те, що подальший, збалансований

розвиток економіки нашої країни стримується обмеженістю інвестиційних

ресурсів. Вартість основних засобів, які потребують постійного оновлення

відповідно до вимог сучасних технологій, складає 512,7 млрд. грн. (2009 р.) та

має тенденцію до нарощування. У разі їх капіталізації економіка може отримати

величезні додаткові фінансові ресурси, забезпечені нерухомістю. Із розвитком

іпотечного кредитування пов`язується можливість суттєвих якісних змін в

економіці.

До числа чинників, які перешкоджають розвитку іпотечного

кредитування, слід віднести: інфляційні ризики, непрозорість взаємовідносин

учасників ринку, нерозвиненість механізмів залучення коштів населення.

Знижує кредитний ризик і забезпечує належну надійність іпотечного

кредитування стандартизація й уніфікація процедур іпотечного кредитування,

але досі не створено необхідних правових засад, що законодавчо забезпечують

цей процес.

У сучасних умовах розвиток іпотечного кредитування стає в Україні

надзвичайно важливим і гострим завданням подальшого розвитку кредитно-

банківської реформи. Іпотечний кредит є важливим самостійним інститутом

223

ринкової економіки, одночасно він сприяє збільшенню інвестиційних

надходжень.

Необхідність створення та розвитку цивілізованого іпотечного ринку в

нашій країні є об'єктивною реальністю, обумовленою сучасним етапом

становлення ринкових відносин в Україні. Формування і удосконалення

функціонування іпотечного ринку відкриває нові фінансові можливості для

економічного і соціального розвитку країни.

УДК 330.133

Степанова А.В.,




ФОРМУВАННЯ ВАРТІСНОЇ ОЦІНКИ ВИРОБНИЧИХ ФОНДІВ


Різноманітність економічних інтересів кредиторів, інвесторів, держави,

акціонерів, постачальників страхових компаній визначає безліч видів вартісної

оцінки основних фондів в інвестиційній діяльності.

Формування вартісної оцінки визначає необхідні цілі відповідно до

економічних інтересів: підвищення ефективності поточного управління

підприємством; визначення вартості цінних паперів у разі купівлі – продажу

акцій підприємства; реструктуризація підприємства; розробка плану

економічного розвитку підприємства і вартості застави за кредитування;

установлення бази оподаткування; укладання страхової угоди в процесі чого

визначається необхідність визначення вартості активів.

Особливого значення набуває оцінювання вартості для активізації

інвестиційної діяльності. Поряд з цим інвестиційна вартість визначається при

обґрунтуванні інвестиційних проектів з врахуванням конкретних умов, вимог

224

та мети інвестування в об’єкт оцінки.

У практиці обліку і планування відтворення основних фондів підприємства

використовуються як грошові, так і натуральні показники, оскільки основні

фонди у виробничому процесі виступають не тільки як носії вартості, але і як

сукупність певних засобів труда.

Грошова оцінка основних фондів необхідна для обліку їхньої динаміки,

планування розширеного відтворення, установлення зносу, нарахування

амортизації, визначення собівартості продукції і рентабельності підприємства, а

також для здійснення господарського розрахунку.

Виробнича структура основних фондів і її зміна за той або інший відрізок

часу дають можливість характеризувати технічний рівень промисловості й

ефективність використання капітальних вкладень в основні фонди.

Майже кожне підприємство може поліпшити структуру основних

виробничих фондів за рахунок підвищення частки виробничого устаткування і

можливо це завдяки більш раціональному розміщенню устаткування усередині

цехів, розміщення його на відкритих площадках, де це можливо, а також виносу

з виробничих майданів невиробничих служб і розміщення на них додаткової

кількості устаткування.

Формування вартісної оцінки виробничих фондів поділяється на ступені

ринковості і цілі оцінки, за умови що ця градація буде розсудлива і точна.

Споживча вартість характеризується як еквівалент цінності, яку конкретну

власність має для конкурентного користування, має суб’єктивний характер і

пов’язав з ринковими операціями.

Страхова вартість визначається при обґрунтуванні суми покриття при

укладанні страхового договору або забезпечення вимог у зв’язку з втратою або

пошкодженням активів.

Заставна вартість – це вартість активів, яку кредитна установа сподівається

одержати від продажу цих активів при неплатоспроможності одержувача

позики або невиконання ним боргових обов’язків.

Утилізаційна вартість об’єкта власника за винятком земельної ділянки не

225

при існуючому використанні об’єкта, а як сукупна вартість матеріалів з якої

складається даний об’єкт.

Оподаткована вартість визначається відповідно до діючих нормативних

документів, що відносяться до оподаткованої вартості.

Спеціальна вартість - це сума ринкової вартості і надбавки до неї, що

формується за наявності не типової мотивації та особливої зацікавленості

покупця в об’єктні оцінки.

Використання відповідних видів вартості дозволяє підвищити

об’єктивність загальної оцінки і забезпечити позитивний вплив інвестиційної

діяльності на зростання вартості підприємства.

УДК 330.322:330.341.1:553.9

Субрись О.В.,




ЗАЛУЧЕННЯ ІНВЕСТИЦІЙ ЯК ФАКТОР РОЗВИТКУ ВИРОБНИЧОГО

ПОТЕНЦІАЛУ ПІДПРИЄМСТВ ВУГІЛЬНОЇ ПРОМИСЛОВОСТІ

Виробництво – це основа бізнесу промислових підприємств, а отже, воно

потребує знаходження нових, цілеспрямованих і конкретних рішень для

підвищення його потенціалу з урахуванням вимог і побажань споживачів

продукції для отримання стійких конкурентних переваг на ринку в

довгостроковій перспективі. Відповідно до технологічних перетворень,

інноваційного розвитку у виробництві особливої актуальності набуває

розуміння потенціалу підприємства як характеристики практичного та

результативного виконання виробничих операцій і максимального

використання технологічних можливостей.

Проблемам виробничого потенціалу в різних його аспектах присвятили

226

свої праці вчені-економісти, зокрема Е. Менсфілд, Б. Сонто, Б. Твісс. У

першому десятиріччі ХХ ст. цю проблему досліджували українські та російські

вчені – А. Анчішкін, Л. Абалкін, О. Амоша, А. Борисов, В. Геєць, О. Іванілов,

Г. Косовська, О. Олексюк, П. Осіпов, А. Поддєрьогін, В.Свободін, Д.Черніков

та ін.. Однак не досить повно розглянуто аспекти, повязані із інвестиційною

діяльністю.

Виробничий потенціал підприємства - це наявні в нього потенційні

можливості по випуску конкурентоспроможної продукції при використанні

сукупності наявних на підприємстві технічних, трудових і матеріально -

енергетичних ресурсів, якісне вдосконалення якого набувається шляхом

здійснення інвестиційних процесів

На 01.01.2009 р. на балансі Міністерства вугільної промисловості

перебувало 35 шахт із валовим добутком вугілля до 100 тис. т у рік. З 98 шахт

тільки на 16 середня ціна тонни товарної продукції перевищувала собівартість

на 7,3 - 33,8%, у т.ч. на 10-ти шахтах собівартість у середньому нижче на 56

грн. Це є наслідком відсутності необхідної цінової політики держави на

вітчизняному ринку енергоносіїв. Також більше половини (53%) шахт

перебувають у діапазоні річного валового видобутку нижче 300 тис.т у рік. Ці

шахти, вочевидь, вимагають найбільших інвестицій при збереженні

монотоварной орієнтації, а тому потенційно можуть стати номинантами для

диверсифікованості в багатопрофільне виробництво.

На сьогоднішній день недолік фінансових ресурсів на вугільних

підприємствах приводить до зниження заділу потужностей, зривам у закладках

нових потужностей, відставанню реконструкції шахт. В умовах

реструктуризації вугільної промисловості, посилення ролі вугілля в паливно-

енергетичному балансі країни залучення інвестицій є найбільш актуальною й

досить болісно розв'язуваною проблемою, оскільки існує обмеження

бюджетних можливостей, щодо підтримки підприємств державою і небажання

абсолютної більшості комерційних банків фінансувати проекти вугільних

підприємств. У цей час 72% інвестицій фінансується за рахунок власних

227

джерел. Однак абсолютна величина фінансових ресурсів не достатня для

реалізації великих інвестиційних проектів.

На відміну від закордонних країн в Україні не знайшли поширення такі

прогресивні форми взаимоспівробітництва з виробниками гірничодобувної

техніки як лізинг, що могло б істотно знизити витрати на техніку. Основна

причина відсутності попиту на таку форму господарських взаємин є високий

ризик - фінансова ненадійність потенційних споживачів техніки й економічна

нестабільність у країні. У цих умовах орієнтація на економічне оздоровлення

всіх шахт нереальна.

Підвищити інвестиційну привабливість вугільних шахт, наявних у

державному реєстрі України, можна потенційно збільшивши їх дохідність,

підвищивши конкурентоспроможність виробленої товарної продукції й

збільшивши попит на неї. У сформованих кризових умовах перехід

вуглевидобувних підприємств до многотоварного виробництва є найбільш

ефективною мірою в умовах ще не сталого ринку енергоносіїв. Практика

диверсифікованості світового виробництва, що почалася в другій половині

минулого століття, одержала інтенсивний розвиток, хоча й зв'язана зі значними

витратами виробників на інновації й звичайно супроводжується

подорожчанням товарів. У широкому змісті під диверсифікованістю товарів

мається на увазі об'єднання в діяльності підприємства традиційних і

специфічних ресурсів. В умовах відпрацьовування вугільних родовищ

можливий симбіоз комерційних інтересів власника гірського відводу й

інвесторів. Інтерес першого - у традиційному ресурсі, а другого - у попутних не

специфічних ресурсах (метан, шахтна вода, породні відвали й ін.) або в ресурсі,

що не має достатнього ринкового попиту (буре вугілля). Широка номенклатура

продукції, що випускається, забезпечує високу стійкість в умовах динамічності

ринкової економіки й сприяє перетеканню капіталу в більш прибуткові галузі,

що є також одним з факторів інвестиційної привабливості.

Підводячи висновки, можна сказати, що інвестиції формують виробничий

потенціал на новій науково-технічній базі й визначають конкурентні позиції

підприємства на світовому ринку, а активізація інвестиційної активності

228

спричиняє економічний ріст. З огляду на інвестиційну непривабливість

більшості вуглевидобувних підприємств України, де головна роль в

забезпеченні необхідного рівня енергетичної безпеки України відведена

коштам Державного бюджету (у тому числі коштам державних інвестиційних і

інноваційних фондів) і власним коштам шахт. Однак цих засобів недостатньо,

тому перед підприємствами вугільної промісловості виникає проблема

залучення інвестицій. Підвищити інвестиційну привабливість вугільних шахт

можна шляхом підвищення конкурентоспроможності виробленої продукції та

збільшення попиту на неї, а також шляхом здійснення диверсифікації

виробленої продукції.

УДК 330.322.3:001

Філіпков Ю.С.

асистент кафедри менеджменту та ММРП

Одеський національний університет імені І.І. Мечникова

СТАН ФІНАНСУВАННЯ ВИРОБНИЦТВА ІННОВАЦІЙ

На сучасному етапі у вирішенні завдань забезпечення економічного

зростання та підвищення рівня життя населення першорядна роль належить

інноваціям, інноваційній діяльності, що здатні забезпечити безперервне

оновлення технічної та технологічної бази виробництва, освоєння та випуск

нової конкурентоспроможної продукції, ефективне проникнення на світові

ринки товарів та послуг. Якщо на наукову діяльність виділяється менше 0,4%

ВВП, наука перестає виконувати свою економічну функцію. Економіка країни

за таких умов не в змозі конкурувати з провідними економіками світу.

Розглядом питань, що пов’язані з дослідженням фінансування

інноваційної діяльності та інвестицій в наукові дослідження в Україні

займаються багато науковців, зокрема такі вчені як Л.В. Лаврентів, А.А.

Пересада, О.О. Другов, Б.А. Маліцький, О.С. Попович, В.П. Соловйов, І.Ю.

Єгоров, І.О. Булкін, Т.В. Шокун, та ін.

229

Основним завданням науки у суспільстві є створення наукових

(спеціалізованих) знань, яке здійснюється шляхом науково-дослідних та

науково-технічних робіт, характеризується слабою прогнозованістю

ефективності його результатів, переважно, тривалим терміном здійснення

розробок, а відтак високим рівнем ризикованості, потенційним отриманням

прибутків лише після реалізації проекту на ринку, потребою у спеціальному

обладнанні, техніці та IT.

Згідно Закону України «Про наукову та науково-технічну діяльність»,

відрахування в науково-дослідну сферу передбачені в розмірі не менше 1,7%

ВВП, що значно менше рівня відповідних інвестицій в країнах Євросоюзу,

США та Японії (від 1,8 до майже 4 відсотків від ВВП). Лише при такому рівні

фінансування науки в Україні наукова та інноваційна діяльність почне

відігравати свою економічну функцію [1].

Нажаль ситуація на сьогодні в Україні є невтішною: інвестовані кошти

держбюджету в наукові дослідження в 2009 році склали 3398,6 млн. грн, що є

близько 0,37% від ВВП (при загальних витратах близько 0,86%) [2].

Таблиця 1.

Динаміка витрат на наукові дослідження в Україні

в 2002-2010 рр. (в % ВВП)

2002 2003 2004 2005 2006 2007 2008 2009 2010 3міс 6міс 9міс

Витрати на науку з державного бюджету 0,31 0,40 0,42 0,39 0,37 0,39 0,41 0,37 0,32 0,30 0,29 Загальні витрати на наукові дослідження 1,15 1,35 1,23 1,17 0,95 0,85 0,85 0,86 0,93 0,82 0,76

Як видно з таблиці 1, в Україні в 2001-2010 роках фінансування науки

жодного разу не досягало того порогового значення, починаючи з якого можна

сподіватися на істотний вплив науки на розвиток економіки. Ввесь час

зберігається тенденція до зниження загального фінансування наукових

досліджень, хоча частка витрат на науку з державного бюджету до 2009 року

залишалась приблизно на одному рівні 0,4 % від ВВП. Проте за 9 місяців 2010

року видно більш суттєве зменшення витрат на науку з держбюджету 2326,0

230

млн. грн (близько 0,3 % від ВВП) і загального фінансування науки в цілому –

5990,7 млн. грн [2].

Таким чином подальший розвиток наукоємних виробництв в Україні

вимагає суттєвих фінансових вливань в науку та НДДКР, які являються одними

з найприбутковіших видів інвестицій.

Аналіз статистичної звітності країн Європейського Союзу свідчить, що

країни з найвищим відсотком відрахувань на наукові дослідження в Європі

(Фінляндія – 3,48%, Швеція – 3,86% [3]) належать до найбільш

конкурентоздатних країн світу. Саме внаслідок суттєвих інвестицій в науку до

90 відсотків економічного розвитку ведучих країн світу досягається завдяки

науково-технічному прогресу.

Незадовільний стан інвестування у НДДКР в Україні призвів до падіння

основних показників наукової діяльності. Зокрема, починаючи з 1998 р., в

країні зменшується число організацій, що займаються науковою діяльністю — з

1518 до 1404 у 2007 р. Ще яскравіше це відбилося на чисельності виконавців

НДДКР, яка знизилася з 313 тис. осіб у 1991 р. до 97 тис. осіб у 2007 p., тобто

більше ніж утричі.

Вищевикладене засвідчує необхідність розв’язання проблеми

ефективного інвестування в НДДКР. В українській економіці на перепоні

вирішення цієї проблеми стає низька інноваційна активність, відсутність

розвиненої інноваційної структури, низька капіталізація інтелектуального

потенціалу, яка є відповідно, причиною низької інвестиційної привабливості

наукових організацій.


1. Маліцький Б.А., Попович О.С., Соловйов В.П. та ін. Раціональне

фінансування науки як передумова розбудови знаннєвого суспільства в Україні.

-К.: Фенікс, 2004 .-32с.

2. Державний комітет статистики України [Електронний ресурс] – Режим

доступу: www.ukrstat.gov.ua

3. European commission statistics [Електронний ресурс] – Режим доступу:

http://epp.eurostat.ec.europa.eu


http://epp.eurostat.ec.europa.eu

231

Секція 4 ОЦІНЮВАННЯ ІНВЕСТИЦІЙНИХ РИЗИКІВ В СИСТЕМІ ПРИЙНЯТТЯ

УПРАВЛІНСЬКИХ РІШЕНЬ

УДК 330.322:336.145

Акулова Ю.О., асистент

Симферопольский университет экономики и управления

ФАКТОРЫ ИНВЕСТИЦИОННОЙ ПРИВЛЕКАТЕЛЬНОСТИ

Условно факторы инвестиционной привлекательности инновационных

проектов и программ можно разделить на две группы: финансово-

экономические и внеэкономические. В большинстве случаев инвестора

привлекают высокие финансовые показатели, однако, существуют ситуации,

при которых инноватор вынужден реализовать новшество, несмотря на его

прямую экономическую непривлекательность. Например, если речь идет об

экологических мероприятиях, которые практически всегда имеют

отрицательные финансовые показатели; тем не менее, промышленные фирмы,

заботящиеся о своем высоком имидже, ведут активную деятельность в этой

области. К другим внеэкономическим факторам инвестиционной

привлекательности инновации может быть отнесена отраслевая

принадлежность как идеи для последующей практической реализации, так и

предприятия-инноватора. Сверхпривлекательный инновационный проект

может быть отвергнут только потому, что у фирмы- инноватора недостаточного

опыта работы в той отрасли, где необходимо реализовать проект. Или,

наоборот, фирма вынуждена искать альтернативные сегменты рынка, если речь

идет о межотраслевой диверсификации.

Технический прогресс неосуществим без риска. Это обусловлено его

вероятностной природой. Затраты и особенно результаты выявляются в течении

длительного времени и зачастую бывают трудно предсказуемы. Риск включает

в себя три главных момента: вероятность получения желаемого результата

(удачи), возможность наступления нежелательных последствий (неудачи) при

реализации выбранной альтернативы, вероятность отклонения от заданной

232

цели. При этом отклонения возможны как отрицательного, так и

положительного свойства.

Уровень рисков может быть уменьшен, главным образом, за счет

привлечения к инновационным проектам максимально внешнего

информационного потенциала, контрагентов из числа лучших научно-

технических центров, наиболее передовых производственных,

инженеринговых, сервисных и консалтинговых фирм, за счет

интернационализации технически рискованных проектов, а также подключения

к ним правительственных и межправительственных организаций,

контролирующих сферы науки, техники, образования, экологии и др. основным

ограничением для снижения уровня технических рисков являются финансовые

и информационные ограничения.[1]

Как инвестор, так и инноватор при принятии решения о реализации

нововведения сталкиваются с проблемой определения нижней границы

доходности инвестиций, в качестве которой, как правило, выступает норма

прибыли. Норма прибыли определяется инноватором и инвестором с разных

точек зрения. Организация, реализующая нововведение, исходит из внутренних

ограничений, к которым в первую очередь относятся цена капитала, внутренние

потребности производства (объем необходимых собственных средств для

реализации производственных, технических, социальных программ), а также

внешние факторы, к которым относится ставка банковских депозитов, цена

привлеченного капитала, условия отраслевой и межотраслевой конкуренции.

Руководство компании-инноватора сталкивается, как минимум, с одной

альтернативой инвестиций — вложить временно свободные средства в

банковские депозиты или государственные ценные бумаги, получая

гарантированный доход без дополнительной высокорисковой деятельности.

Поэтому доходность инновационных проектов должна превосходить ставку по

банковским депозитам и доходность предъявленных к погашению

государственных ценных бумаг.

Механизм влияния конкуренции на определение внутренней нормы

прибыли не работает впрямую: отраслевая доходность может быть выше, чем

233

производственная рентабельность инноватора. Это связано с различными

масштабами производства: сохраняя конкурентоспособность продукции и

удерживая под контролем значительную часть рынка, крупная компания может

умышленно сбивать цены, обеспечивая достаточный объем прибыли

значительными объемами продаж. Поэтому, устанавливая норму прибыли по

средним значениям рентабельности, ее, как правило, соизмеряют с масштабами

производства.[2]

Эффективность инновационного проекта может быть разной (исходя из

особенностей инновации): техническая, технологическая, экологическая,

социальная, организационная эффективность. Наряду с техническими

критериями выбора инновации инвесторы предъявляют экономические

ограничения на инновационные процессы, стремясь обеспечить себе гарантию

не только возврата вложенных средств, но и получения дохода. Немаловажным

фактором, который инвесторы учитывают при принятии решений о финанси-

ровании инновации, является также период, в течение которого будут

возмещены понесенные расходы, а также период, необходимый для получения

расчетной прибыли.


1. Альгин А.П. «Грани экономического риска» - М., 2001 г.

2. Устенко О.Л. «Теория экономического риска: Монография» - К., 2007 г.

УДК 330.322:336.145

Андріянова К.О.,




ПІДВИЩЕННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ ВИКОРИСТАННЯ РЕСУРСНОГО

ПОТЕНЦІАЛУ ПІДПРИЄМСТВА

Забезпечення конкурентоспроможності та реалізації конкурентних переваг

234

суб’єктів господарювання в умовах розвитку ринкової економіки в Україні

тісно пов'язане з процесами раціонального формування й ефективного

використання ресурсного потенціалу. У зв'язку з цим вимагають теоретичного й

практичного розв’язання проблеми стратегічного і тактичного управління

ресурсами як єдиної підсистеми в економіці підприємства. Прийняття

обґрунтованих управлінських рішень потребує належного апарату оцінки, що

дозволяє визначити, на якому рівні нині знаходиться підприємство та які його

перспективи. Торгівля, яка стрімко розвивається у сучасних умовах, залучає у

сферу своєї діяльності значні матеріальні, фінансові та трудові ресурси, що

визначає актуальність наукових досліджень у галузі оцінки можливостей,

ефективності формування й функціонування сукупності ресурсів на рівні

окремих підприємств.

Певні проблеми управління ресурсами й потенціалом підприємств

досліджували такі зарубіжні вчені-економісти: Ансофф І., Байє М., Йєннер Т.,

Піндайк Р., Рубінфельд Д., Росс С., Лесбенстейн Х., Друкер П., Мескон М. Х.,

Альберт М., Хедоурі Ф., Леклерк Е. та ін. Питання оцінки ефективності

використання окремих видів ресурсів, формування стратегічного, економічного

та виробничого потенціалів підприємства розглядали Гальперін В.М., Ігнатієва

С.М., Моргунов В.І., Градов О.П., Попов Е.В., Джаін І.О., Донець Ю.Ю.,

Плишевський Б., Герасимчук В.Г., Кондратьєв М.Д., Лапін Е.В. та ін.

Дослідження спрямоване на вирішення проблем щодо забезпечення

підвищення ефективності використання ресурсного потенціалу підприємства

шляхом оптимізації складових ресурсного потенціалу, обґрунтування

пропозицій з удосконалення механізму відтворення ресурсів підприємств, що

створює передумови для налагодження рентабельного виробництва та

забезпечення сталого розвитку.

Виходячи з економічного змісту поняття "ресурсний потенціал",

визначається як 1) матеріальна умова для розширеного відтворення; 2)

розглядається як з погляду продуктивних сил, так і виробничих відносин; 3)

збалансованість повинна враховувати не тільки технологію виробництва, але і

235

якісне співвідношення ресурсів, що у свою чергу впливає як на саму

технологію, так і на розмір будь-якої організаційно-правової форми.

Характеризуючи ресурсний потенціал з погляду економічної теорії, він

розглядається як матеріальна умова для розширеного відтворення земельних,

трудових і матеріально-технічних ресурсів і як сукупність збалансованих

факторів для ефективного функціонування різноманітних організаційно-

правових форм.

Досліджуючи взаємодію елементів ресурсного потенціалу, у сучасних

умовах доцільно виділяти організаційно-технічні, економічні, соціально-

економічні, екологічні фактори. Фактори визначаються як причини, рушійні

сили, під впливом яких змінюється баланс і повнота використання ресурсного

потенціалу. Таким чином, за своєю суттю збалансованість елементів ресурсного

потенціалу виступає не тільки критерієм, але й основним методологічним

принципом оцінки ресурсного потенціалу.

В даний час в умовах реорганізації багатьох підприємств основні

методологічні принципи й оцінку ресурсного потенціалу необхідно розглядати

з погляду мети підприємства на якийсь визначений період часу.

Якщо розглядати підприємство в його розвитку, то можна виділити деякий

принцип зміни, властивий будь-якій суспільній формації. На різних етапах

процесу виробництва (зародження, зростання, стабільність, занепад)

змінюються і рушійні сили (організаційно-технічні, економічні, соціально-

економічні й екологічні фактори), що визначають якісні характеристики

потенціалу.

Таким чином, хоча за формою одиниці виміру як ресурсного, так і

виробничого потенціалів є тотожними, внутрішній зміст цих одиниць виміру

зовсім різний: у випадку ресурсного потенціалу вони відбивають витратну

сторону процесу виробництва, його вихідні передумови, а у випадку

виробничого потенціалу - його результат, його завершальний момент.

Комплексне вирішення завдань удосконалення виробництва, підвищення

його організаційного і технічного рівнів своєю чергою вимагає від ресурсного

потенціалу підприємства гнучкості і мобільності, його адаптації до динамічних

236

процесів ринкового середовища. Формування ресурсного потенціалу потребує

відповідних організаційно-економічних форм, які охоплюють кількісні і якісні

характеристики як ресурсів, так й кінцеві результати виробництва. Ресурсний

потенціал об’єднує організовану сукупність: техніку, працю, матеріали

технологію і зумовлює рівень ресурсної ефективності виробництва продукції.

Необхідність системного підходу до процесу відтворення ресурсного

потенціалу підприємства визначається передусім принципами

ресурсоощадності, мобільності та гнучкості. Оновлення технології є складовою

процесу відтворення ресурсного потенціалу, яка включає впровадження нових

способів перетворення ресурсів у готовий продукт, що ґрунтується на

принципово нових підходах, зорієнтованих на ресурсоощадність.

Для ефективного функціонування підприємств і різного типу виробничих

утворень необхідно створити системи управління їх виробничими комплексами

як багаторівневих систем з розгалуженими взаємозв’язками окремих ланок і

елементів. Управління використанням і відтворення ресурсного потенціалу

полягає в цілеспрямованому впливі на ці процеси задля забезпечення найвищої

ефективності виробництва за загальних обмежень на витрати і терміни

виконання.

УДК 330.322.4.053.3.(477)

Білоусова К.П.,



Донецький національний технічний університет

ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ ВЕНЧУРНОГО ІНВЕСТУВАННЯ В

УКРАЇНІ

На сьогоднішній день інвестиційні процеси характеризуються достатньо

високим ступенем ризику. Враховуючи, що венчурні інвестиції є порівняно

237

новими для національної економіки,особливої актуальності набуває визначення

ступеня ризику, динамічності, та інвестиційної привабливості в Україні.

Даним питанням присвячено ряд робіт зарубіжних і вітчизняних

економістів таких як Ф. Аугусто, В. Бочарова, А. Гальчинського, М. Грачова,

М. Портера, С. Майєрса,В.М. Хобта, М. Хучека, Й. Шумпетера, а також

висвітлено в наукових статтях С. Архієреєва , Л. Долгополової , А. Лобанова, С.

Москвіна , О. Попадинця ,О. Романішина, , Т. Цихан та інші.

Основна мета даної статті полягає у визначенні проблем та встановлення

перспектив на основі методів зниження ризиків та створення умов для

підвищення обсягів інвестування в Україну для сприятливого розвитку

венчурного інвестування.

Розглянемо проблеми, які стримують розвиток венчурного інвестування в

Україні:

- слабка законодавча база;

- нестача джерел фінансування інвестицій;

- погіршення ситуації в секторі генерації наукових знань;

- брак на ринку венчурного інвестування “якісних” проектів, які

визначаються потужною маркетинговою стратегією та потенційною місткістю

ринку;

- відсутність фахівців у сфері венчурного менеджменту, які володіють

технологіями виявлення та оцінки інноваційних проектів.

У зв’язку з визначеними проблемами необхідно визначити політики та

стратегію, виміряти ризик за допомогою різних методів, а також класифікувати

ризики.

Вимір ризику можна здійснювати статистичним методом, методом

експертних оцінок, комбінуванням статистичного й експертного методів і

спеціальними методами. Мета цього процесу полягає у встановленні розміру

зміни аналізованого фактора, що характеризує доходи або витрати і ймовірність

його настання.

238

Для визначення можливого збитку необхідно проаналізувати джерела і

причини ризику. Цей етап можна назвати якісним аналізом ризику. Його

здійснення базується на класифікації ризиків.

По-перше, ризики можна поділити за сферою їх виникнення:фінансові,

політичні, економічні, інвестиційні. Наприклад, до інвестиційних ризиків

відносять ризик неякісного пророблення техніко-економічних обґрунтувань,

ризик збільшення вартості проекту. На діяльність інвестора впливає політична

обстановка (політичний ризик), що може призвести до несприятливої ситуації.

На результати інвестиційної діяльності може вплинути зміна законодавства,

динаміка цін, неплатоспроможність дебіторів, розвиток науково-технічного

прогресу й інші фактори, зв’язані з виробничої господарською діяльністю, у

рамках якої здійснюється проект.

Тому при аналізі ризику інвестиційного проекту необхідно

систематизувати можливі фактор негативних впливів. Усі ризики повинні бути

згруповані на стадію підготовки проекту, стадію створення інвестиційного

об’єкта і стадію використання інвестиційного об’єкта. У результаті чого

створюється струнка система причин і джерел ризику.

Таким чином, венчурне інвестування – досить привабливий вид вкладень

з перспективною отримання значних прибутків. Але на даному етапі розвитку

економіки України існує ще багато перепон для ефективної роботи в даній

сфері. Для рішення цієї проблеми необхідно знизити ризики за допомогою

різних методів. Також необхідно вирішити ряд складних комплексних проблем

як у правовому аспекті так і в напрямку розвитку інфраструктури венчурного

підприємництва. З метою її вирішення необхідно прийняти відповідне

законодавство, яке б дало визначення суті, функцій, принципів діяльності саме

венчурних фондів і венчурних компаній.

239

УДК 519.865.7

Васильченко О.О.



СУЧАСНІ МЕТОДИ УПРАВЛІННЯ ФІНАНСОВИМИ РИЗИКАМИ

На даний момент управління ризиками і ціна ризику займають одну з

першочергових проблем підприємств і інвесторів. Це підтверджується

практикою відбору інвесторами альтернативних варіантів інвестицій, за

статистикою 86% інвесторів і банків в першу чергу дивляться на вірогідність

ризику і ціну ризику.

Управління ризиками – тема дуже обширна, якою присвячено немало

публікацій, серед яких виділяються основні роботи таких дослідників, як

Ляпунова С.І., Шапкіна А.С., Бланка І.А., Ф.Найта, Четиркін Є.М., Чупринов

Б.П. Однак розроблені методи управління ризиками неможна застосувати на

практиці.

Метою статті є аналіз існуючих методів та інструментів управління

фінансовими ризиками, виявлення переваг та недоліків, притаманних кожному

з них та надання рекомендацій щодо сфери їх застосування.

Для управління фінансовими ризиками сформувався загальний алгоритм

системи управління фінансовими ризиками підприємства. Він включає ряд

блоків:

1) формування цілей управління фінансовими ризиками;

2) визначення фінансових ризиків, які виявляються в діяльності підприємства

(складання карти ризиків);

3) аналіз і моніторинг особливостей прояви конкретного фінансового ризику;

4) розробка управлінського рішення про метод нейтралізації фінансових

ризиків;

240

5) аналіз економічної ефективності і результатів від управління фінансовими

ризиками.

Найважливішим та найбільш проблемним пунктом цієї системи є вибір

методу нейтралізації фінансових ризиків. Існують різні механізми нейтралізації

фінансових ризиків на підприємстві. Їх можна розділити на внутрішні і

зовнішні. До внутрішніх відносяться такі методи, як уникнення, лімітація,

диверсифікація, трансферт, самострахування фінансових ризиків, хеджування

фінансових ризиків з використанням похідних фінансових інструментів. До

зовнішніх методів можна віднести страхування.

Внутрішні методи нейтралізації фінансових ризиків на підприємстві

вимагає висококваліфікованих кадрів, професіоналів у сфері управління

ризиками, яких в сучасних умовах дуже мало, а ті що є - потребують відповідно

високої винагороди за свою роботу. Тому внутрішні методи не є ефективними.

Таким чином, страхування фінансових ризиків страховими компаніями

стало виступати важливим дієвим інструментом в корпоративній політиці будь-

якого підприємства, направленим на мінімізацію ефекту і втрат від негативних

ринкових подій, які супроводжують фінансово-господарську діяльність

підприємства. Проблема полягає в тому, що страхувати всі ризики

підприємства і інвесторів дуже витратний процес, а кваліфікованого персоналу

недостатньо. Тобто з'являється проблема компетентного прогнозування

ризиків і надалі правильного вибору стратегії по їх запобіганню. Це

пояснюється тим, що теоретичні методи управління ризиками в більшості

випадків недієві на практиці. Тому слід розробити такі методи, які дійсно

можна буде використовувати багатьом підприємствам та інвесторам. Або є

альтернативний варіант – використовувати послуги компетентних компаній в

області ризиків, в яких є своя розроблена методологія – ця альтернатива буде

коштувати менш ніж страхування, але і в цьому варіанті є свої певні недоліки.

241

УДК 330.322:336.145

Вишинський Д.Я.



ОЦІНКА КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА

Умови функціонування суб’єктів господарювання, які характеризуються

динамічністю зовнішнього середовища, зниженням платоспроможності

населення, загостренням конкурентної боротьби, підвищенням рівня

комерційного ризику, тяжким фінансовим станом більшості підприємств

потребують пошуку засобів виживання підприємств та забезпечення їхнього

ефективного функціонування. У зв'язку з цим виникає необхідність у

вдосконаленні управління конкурентоспроможністю підприємства шляхом

використання сучасних принципів менеджменту і маркетингу до забезпечення

стратегічного підходу до їхньої діяльності, оскільки управління

конкурентоспроможністю підприємства стає все більш важливим в умовах

ринкових відносин і на сьогодні є запорукою успішної підприємницької

діяльності.

Метою роботи є дослідження основних конкурентних переваг та способи

їх досягнення підприємством, дослідження базових різновидів конкурентних

стратегій, основних типи ринків та відповідні їм ефективні стратегії

конкуренції, дослідження загальних та специфічних чинників, що визначають

рівень конкурентоспроможності підприємства, дослідження сутності загальної

концепції управління конкурентоспроможністю підприємства та специфічні

особливості управління конкурентоспроможністю організацій різних типів.

Для більш глибоко розуміння змісту категорії «конкурентоздатність»

необхідно перш за все проаналізувати найбільш розповсюджені визначення.

Ряд авторів розуміє конкурентоздатність, як можливість запропонувати

продукцію, що відповідає визначеній якості, в потрібній кількості у необхідний

242

термін і на більш вигідних умовах ніж фірми –конкуренти.

Інші трактують конкурентноздатність, як рівень його компетенції

відносно інших підприємств – конкурентів у нагромадженні та використанні

виробничого потенціалу певної спрямованості, а також окремих складових, що

знаходять вираження в результуючих показниках, якості продукції,

прибутковості, продуктивності.

Таким чином, поняття конкурентоспроможності характеризує властивість

об'єкта задовольнити певну конкретну потребу як порівняти з аналогічними

об'єктами, які подані на даному ринку, тобто конкурентоздатність підприємства

характеризується конкурентоздатністю продукції.

У ринкових умовах оцінка конкурентоспроможності товару - надзвичайно

важливий етап діяльності підприємств при розробці й зміні їх виробничих

програм. Оцінка конкурентоспроможності майбутньої продукції — чи не

найважливіший етап процесів визначення пріоритетності інвестиційних

проектів, науково-технічних програм і напрямків розвитку науки і техніки.

Конкурентоспроможність підприємства визначається за допомогою

показників, які відображають конкурентоспроможність продукції що

випускається та ефективність використання ресурсів. Перша група включає

показники, які характеризують економічні параметри. Друга група включає

показники, які характеризують стан та використання живої праці, основних

виробничих фондів, матеріальних затрат, обігових коштів, а також

фінансовий стан підприємства. Третя група – нормативні параметри, які

показують чи відповідає виріб стандарту, нормам, правилам, що регламентують

кордони, з яких даний параметр не має права виходити.

Таким чином, можна запропонувати загальну схему оцінки

конкурентоспроможності:

1. Визначення мети дослідження.

2. Вибір продукції, по якій буде проводитися аналіз чи формуватися

вимоги до майбутнього виробу, визначатися номенклатура параметрів, які

243

приймають участь в оцінюванні. При аналізі повинні використовуватися ті ж

самі критерії, якими оперує споживач, обираючи товар.

3. Порівняння по групах параметрів, яке показує наскільки ці параметри

близькі до відповідного параметру потреби.

4. Підрахунок групових показників, що виражають відмінність між

аналізованою продукцією та потребою по даній групі параметрів та дозволяє

судити про ступінь задоволення потреби по цій групі.

В результаті оцінювання конкурентоспроможності використовуються для

вироблення висновку про неї, а також - для вибору шляхів оптимального

підвищення конкурентоспроможності продукції для вирішення ринкових задач.

У той же час, існують визначені шляхи підвищення конкурентоздатності і

основний з них це підвищення якості продукту, що виробляється та послуги,

що надається. Якість, в поєднанні зі зниженням всіх видів витрат і укріплення

економічної стабільності підприємства є основою, на якій і тримається

конкурентоспроможність підприємства.

Таким чином, конкурентоспроможність підприємства як соціально-

економічна категорія це спроможність, вміння досягати законним шляхом

найвищих економічних та соціальних переваг. Поняття

конкурентоспроможності інтерпретується і аналізується в залежності від

економічного об`єкту, що розглядається. У багатогранній практичній діяльності

по досягненню конкурентоспроможності акценти повинні бути розставлені

наступним чином: 1) конкурентоспроможність персоналу;

2) конкурентоспроможність підприємства; 3) конкурентоспроможність

продукції.

Подальші дослідження з управління конкурентоспроможністю

підприємства повинні будуватися на врахуванні конкурентоспроможності

персоналу і оцінці її впливу на результати діяльності. Це дасть змогу

підвищити ефективність функціонування суб’єктів господарювання.

244

УДК 338.34.055.2

Гармаш О.С.



МЕТОДИ СТРАТЕГІЧНОГО УПРАВЛІННЯ ПІДВИЩЕННЯМ

ЕФЕКТИВНОСТІ ВИРОБНИЦТВА

На сучасному етапі розвитку національної економіки велике значення має

проблема інвестування в розробку та здійснення проектів на підприємствах.

Ефективність виробництва є одним з найважливіших факторів оцінки будь-

якого підприємства. Всі підприємства мають достатньо обмежені ресурси та

бажають використовувати їх з найбільшою ефективністю.

Ефективність виробництва являє собою комплексне відображення

кінцевих результатів використання засобів виробництва і робочої сили за

визначений період часу. Ефективність - співвідношення ефекту та витрат, що

викликали його, тобто це відносна величина, вимірювана в частках або у

відсотках, що характеризує результативність витрат. Критерієм ефективності є

максимізація ефекту при заданих витратах або мінімізація витрат на

досягнення заданого ефекту. Економічний ефект - це, по суті, ріст

продуктивності праці і зниження трудомісткості, зниження матеріалоємності і

собівартості продукції, зростання прибутку і рентабельності, зниження

чисельності робітників. На рівні підприємства ефектом вважають або чисту

продукцію, або частину чистої продукції - прибуток. Ефектом є і зниження

витрат живої праці, собівартості, матеріальних ресурсів, капітальних вкладень і

оборотних коштів, що приводити до росту чистого продукту.

Ефективність виробництва має поліморфність визначення й застосування

для аналітичних оцінок та управлінських рішень. З огляду на це важливим є

розподіл за окремими ознаками відповідних типів ефективності, кожний з яких

має певне практичне значення для системи господарювання. Відповідні типи

ефективності виробництва виокремлюються переважно на підставі

245

одержуваних ефектів господарської діяльності підприємства. У зв’язку з цим

виникає необхідність навести сутнісно-змістову характеристику окремих типів

ефективності. Економічну ефективність відображають через різні вартісні

показники, що характеризують проміжні та кінцеві результати виробництва на

підприємстві чи в іншій інтеграційній виробничій структурі. До таких

показників належать:

• обсяг товарної, чистої або реалізованої продукції;

• величина одержаного прибутку, рентабельність виробництва;

• економія тих чи тих видів ресурсів (матеріальних, трудових) або загальна

економія від зниження собівартості продукції;

• продуктивність праці тощо.

Кожне підприємство прагне знайти для себе найбільш ефективний спосіб

використання ресурсів. Так як ця проблема стоїть перед усіма підприємствами

в світі вже давно, то з’явилась необхідність групування різноманітних способів.

Це треба для більш ефективного вибору виробничої стратегії підприємства.

Розподіляють таки види економічної ефективності, як: ефективність

капіталовкладень, ефективність оборотних коштів, ефективність праці та інше.

Система показників економічної ефективності виробництва повинна

відповідати наступним принципам:

• забезпечувати взаємозв'язок критерію і системи конкретних показників

ефективності виробництва;

• визначати рівень ефективності використання всіх видів, вживаних у

виробництві ресурсів;

• забезпечувати вимір ефективності виробництва на різних рівнях

управління;

• стимулювати мобілізацію внутрішньовиробничих резервів підвищення

ефективності виробництва.

Кожне підприємство прагне підвищити свою ефективність, тому

з’являються методи підвищення ефективності, які змінюються практично з

кожним днем в відповідності до потреб різноманітних підприємств. Деякі

246

підприємства роблять акцент на підвищення ефективності праці робітників,

деякі – на підвищення ефективності технологій, деякі – на більш ефективне

використання матеріальних ресурсів. Але всі ці показники пов’язані між собою,

тому неможливо постійно підвищувати ефективність одного показника при

незмінності інших. Тому підприємство обирає для себе більш приоритетний

показник ефективності на даний момент часу, та роблять на нього упор, при

цьому посильно поліпшують останні показники. З проходженням часу

приоритетні напрямки могуть, та повинні, змінюватися. Так як ефективність це

загальна величина, то при такій тактиці підвищується ефективність

виробництва в цілому.

Виходячи з цього можна зробити висновки, що проблема ефективності

виробництва ніколи не втратить своєї актуальності та буде розвиватися

відповідно потребам сучасних підприємств. Будуть знаходитися нові методи

оцінки та підвищення ефективності, які більш повно будуть оцінювати

ефективність в сучасних умовах розвитку економіки підприємства та країни в

цілому.

УДК 330.322.011

Дзюба М.В.,




УРАХУВАННЯ ВПЛИВУ ІНФЛЯЦІЇ ПРИ ОЦІНЦІ ЕФЕКТИВНОСТІ

ІНВЕСТИЦІЙ

Ухвалення рішення інвесторами про доцільність капіталовкладень

значною мірою пов'язане з оцінкою економічної ефективності, яка повинна

бути адекватна умовам здійснення. Особливістю нашої країни можна назвати

значні інфляційні процеси. Для поглиблення методичних положень по обліку

247

впливу інфляції при оцінці ефективності інвестицій, необхідно правильно

обґрунтувати прогнозні значення інфляції, альтернативних доходів і ставки

кредитування. Проблему залежності величини інвестицій від рівня інфляції

розглядали багато відомих економістів: Пол Кругман, Джозеф Стиглиц,

Джеффри Сакс, Бен Бернанк, В.П.Савчук, К.Макконел, С.Брю, але повністю ці

проблеми не вирішені. Тому метою даного дослідження є розробка

рекомендацій з обліку впливу інфляції при оцінці ефективності інвестицій. Слід

зазначити, що країни, що мають річні темпи інфляції в розмірі від 2 до 5%

користуються найбільшим попитом в інвесторів. В Україні на 2011 рік урядом

заявлена прогнозована величина темпів інфляції на рівні 8,9%, однак багато

економістів схиляються до того, що ця цифра багато в чому занижена, а

реальний рівень інфляції може скласти від 15 до 20%. У цьому й полягає

основна проблема при виборі критеріїв оцінки ефективності інвестицій.

Виникає питання про правильність використання, у формулі чистого грошового

потоку, для обліку фактору часу, ставки (r), як вартості капіталу залученого для

інвестиційного проекту, або як втраченої вигоди від інших інвестиційних

проектів:

,(1)

де NPV- чистий дисконтований дохід,

Cfi — чистий грошовий потік,

r — вартість капіталу, залученого для інвестиційного проекту.

Проблема полягає в тому, даний показник не в повній мірі інформує інвестора

про ефективність його проекту, а особливо в умовах нашої Української

економіки. Найбільш правильним було б розглядати ставку (r), як сукупний

показник

Trr p += , (2)

де r p - реальна процентна ставка вартості капіталу, Т — темп інфляції. Але з

урахуванням того, що в нашій країні існує кілька прогнозованих значень

248

інфляції може виникнути ризик невизначеності. Для розуміння повної картини

ефективності інвестицій рекомендується враховувати не тільки заплановану

урядом інфляцію, але й проводити власні розрахунки прогнозованої величини

збільшення цін, як на свою продукцію, так і на ресурси, які будуть

використовуватися в даному інвестиційному проекті. У перспективі можливо

організувати каталог, в котрому кожний виробник буде показувати

прогнозований рівень цін на його продукцію (будь-то борошно, бензин, метал),

як мінімум на півроку, це дозволить інвесторам з більшою ефективністю

підходити до оцінки проекту. Інфляція впливає на величину інвестицій, адже

чим більше рівень інфляції, тим меншим буде чистий дохід інвестора, у певній

країні, з обліком дисконтування. А величина інвестицій у країну на пряму

пов'язана з рівнем ВВП і загальним добробутом суспільства. Одним з

найважливіших факторів для інвесторів повинне бути вплив інфляції на їхні

вкладення. Також поточний рівень інфляції може дати ключі до розуміння

позиції, у якій перебуває економіка на економічному циклі й допоможе

забезпечити інформацію про майбутній рівень процентних ставок. Негайним

ефектом темпу інфляції, що підвищується, є падіння вартості облігацій і

підвищення цін на акції, а також зниження вартості інвестицій чутливих до

зміни процентних ставок. Таким чином, інвестор повинен ураховувати дані

фактори й уважно відслідковувати рівень інфляції й ризику пов'язаного з

кожним конкретним інструментом, що дозволить йому успішно брати участь на

ринку інвестицій, як у сьогоденні, так і в майбутньому.


1) http://www.klerk.ru/

2) http://www.masters.donntu.edu.ua/2001/fem/savchttpo/diss/publ/inflation.htm

3) Richard M. Levich, International Financial Markets: Prices and Policies, Irwin

McGraw-Hill, 1998, Boston

4) Ann-Marie Meulendyke, U. S. Monetary Policy and Financial Markets, Federal

Reserve Bank of New York, 1998 New York

http://www.klerk.ru/

http://www.masters.donntu.edu.ua/2001/fem/savchttpo/diss/publ/inflation.htm

249

УДК 620.9

Ищенко Д.В.,

Моисеева Ю.Ю., ассистент

Красноармейский индустриальный институт



НЕОБХОДИМОСТЬ ИНВЕСТИРОВАНИЯ АЛЬТЕРНАТИВНЫХ

ИСТОЧНИКОВ ЭНЕРГИИ В УКРАИНЕ

В современном мире всё чаще можно столкнуться с вопросами экологии

и энергетической безопасности. Проблемы, связанные с этими вопросами, с

каждым разом сильнее влияют на нашу жизнь, поскольку увеличивается

загрязнение окружающей среды, нарушается тепловой баланс атмосферы, что

приводит к глобальным изменениям климата.

В настоящее время наиболее используемыми источниками энергии

являются гидро-, тепло-, и атомные электростанции. Однако дефицит энергии и

ограниченность топливных ресурсов с нарастающей остротой показывают

необходимость перехода к альтернативным источникам энергии. [1]

Целью статьи является обоснование актуальности перехода к

альтернативным источникам энергии за счет привлечения инвестиций.

Альтернативная энергетика стала одним из направлений, которые

наиболее стремительно развиваются в мировой экономике. Вопросы

эффективного использования энергетических ресурсов изучались многими

украинскими иностранными учеными-экономистами, а именно: Т.Аль Сеади,

О. Борщ, Й. Гольм-Нильсен, О. Гаганов, П. Градзюк, М. Григорьев, Е.Гутник,

М. Волков, П. Иваненко, Н. Ильчук, Ю. Каранов, В. Клименко, В.Коврига, М.

Корчемный, В. Котелянець, Б. Косцік, А. Лоза, А.В.Македонский, О.

Медведовский, Т. Новацкий, А. Огинский, В. Руда, П. Саблук, О. Суходоля, В.

Щербань.

Основными законодательными актами, которые регулируют

250

альтернативную энергетику в Украине, являются следующие: Закон Украины

«Об альтернативных источниках энергии» № 555-IV от 20.02.2003 г. Закон

Украины «Об альтернативных видах жидкого и газообразного топлива» №

1391-XIV от 14.01.2000 г. Закон Украины «Об электроэнергетике» № 575/97-ВР

от 16.10.1997 г. Закон Украины «О внесении изменений в Закон Украины «Об

электроэнергетике» относительно стимулирования использования

альтернативных источников энергии» от 01.04.2009 года № 1220-VI.

Альтернативная энергетика — совокупность перспективных способов

получения энергии, которые распространены не так широко, как традиционные,

однако представляют интерес из-за выгодности их использования при низком

риске причинения вреда экологии района. Согласно Закону Украины «Об

альтернативных источниках энергии» альтернативными источниками энергии

являются восстанавливаемые источники энергии, к которым принадлежат

энергия солнца, ветра, геотермальная энергия, энергия волн и приливов,

гидроэнергия, энергия биомассы, газ из органических отходов, газ

канализационных очистительных станций, био-газ и вторичные энергетические

ресурсы, к которым принадлежат доменный и коксовый газ, газ метан

дегазации угольных месторождений, превращения сбросного энергопотенциала

технологических процессов.

Альтернативная энергетика является одной из самых привлекательных

отраслей для инвестирования. Согласно отчёту ООН, в 2008 году во всём мире

было инвестировано $140 млрд в проекты, связанные с альтернативной

энергетикой, тогда как в производство угля и нефти было инвестировано $110

млрд. Во всём мире в 2008 году инвестировали $51,8 млрд в ветроэнергетику,

$33,5 млрд в солнечную энергетику и $16,9 млрд в биотопливо. Страны Европы

в 2008 году инвестировали в альтернативную энергетику $50 млрд, страны

Америки — $30 млрд, Китай — $15,6 млрд, Индия — $4,1 млрд.[3] Западная

Европа активно финансирует проекты по созданию альтернативных источников

энергии и биотоплива из государственного бюджета с целью снижения

зависимости от добывающих стран. К сожалению, сегодняшнее финансовое

251

положение Украины, не позволяет в большом объеме инвестировать

государственные средства в данных сектор. Поэтому, для развития направления

должен привлекаться крупный и средний бизнес, создавая благоприятные

условия для реализации высокоэффективных инвестиционных проектов и

развития энергопроизводства из возобновляемых источников. [2]

Реализация инвестиционных проектов по созданию альтернативных

источников энергии путем привлечения инвестиций, основана на высокой

экономической эффективности данных проектов, за счет введения «зеленого»

тарифа.

Актуальность и важность скорейшего перехода к альтернативным

источникам энергии за счет привлечения инвестиций можно рассматривать в

нескольких аспектах:

Глобально-экологический: факт пагубного влияния на окружающую

среду традиционных энергодобывающих технологий (в т.ч. ядерных и

термоядерных).

Политический: та страна, которая первой в полной мере освоит

альтернативную энергетику, способна претендовать на мировое первенство и

фактически диктовать цены на топливные ресурсы.

Экономический: переход на альтернативные технологии в энергетике

позволит сохранить топливные ресурсы страны для переработки в химической

и других отраслях промышленности.

Социальный: численность и плотность населения постоянно растут. При

этом трудно найти районы строительства АЭС, ГРЭС, где производство

энергии было бы рентабельно и безопасно для окружающей среды.

Общеизвестны факты роста онкологических и других тяжелых заболеваний в

районах расположения АЭС, крупных ГРЭС, предприятий топливно-

энергетического комплекса, хорошо известен вред, наносимый гигантскими

равнинными ГЭС, - всё это увеличивает социальную напряженность.

Эволюционно-исторический: в связи с ограниченностью топливных

ресурсов на Земле, а также экспоненциальным нарастанием катастрофических

252

изменений в атмосфере и биосфере планеты существующая традиционная

энергетика представляется тупиковой; для эволюционного развития общества

необходимо немедленно начать постепенный переход на альтернативные

источники энергии. [1]

Введение «зеленого» тарифа является мощным стимулом для

производства электроэнергии из возобновляемых источников. Необходимость

государственного регулирования данной отрасли объясняется высоким износом

существующих мощностей ТЭЦ и АЭС, которые функционируют на границе

своих возможностей. На сегодняшний день существует потребность в новых

производственных мощностях и конечно, предпочтение стоит отдавать

экологически безопасным способам производства электроэнергии [2].


1. Альтернативная энергетика // http://www.gtc-ministry.com

2. Инвестиции в альтернативную энергетику. Создаем товар или экономим

ресурсы? // http://www.vip-consulting.net.ua

УДК 620.9

Криволапов Е.С.,




ИНВЕСТИЦИОННОЕ ОБЕСПЕЧЕНИЕ ПОВЫШЕНИЯ

ПРОИЗВОДИТЕЛЬНОСТИ ТРУДА

В современных условиях одним из основных показателей, который

определяет возможности развития, как отдельного предприятия, так и

национальной экономики в целом, является уровень конкурентоспособности,

который в свою очередь формируется в результате действия многих факторов,

среди которых наиболее важным следует выделить уровень

http://www.gtc-ministry.com

http://www.vip-consulting.net.ua

253

производительности труда.

Производительность труда, как один из показателей результативности

хозяйственной деятельности предприятия, характеризует эффективность его

работы. Сравнительный анализ уровня производительности труда выступает

источником для принятия управленческих решений по повышению

рентабельности, технического и организационного реформирования

производства, управления человеческими ресурсами, оценки

конкурентоспособности, определению ценовой политики, оценки

приоритетности сфер, регулированию внешнеэкономических связей и т.д.

Уровень производительности труда сфер, регионов или экономики в

целом определяется суммарным уровнем производительности отдельных

элементов, которые их образуют. Поэтому основная работа по повышению

производительности должна осуществляться именно на предприятиях, а органы

государственной власти всех уровней могут и должны обеспечивать условия

путем создания эффективной нормативно-правовой базы.

Производительность труда зависит от многих факторов: материально-

технических, социально-экономических, организационных и.т.д. Для

повышения показателя производительности можно использовать различные

способы. Первый заключается в необходимости минимизировать затраты на

производство фиксированного объема выпуска. Это предполагает

использование меньшего количества исходных ресурсов на производство

неизменного объема продукции. Второй метод связан со временем,

затраченным на производительный цикл. Когда на производство

фиксированного объема продукции затрачивается меньше времени, показатель

производительности значительно возрастает. Для этого следует инвестировать

капитал в прогрессивную технику и технологии, которые позволят повысить

качество продукции и снизить ее трудоемкость.

Однако при повышении технического уровня производства обязательно

возрастают требования к квалификации персонала, поэтому возникает

необходимость в дополнительных инвестициях для переподготовки.

254

Повышение квалификационного уровня работников должно соответствовать

повышающемуся инновационному уровню предприятия. Кроме того, обучение

способствует тому, что работники будут чувствовать себя неотъемлемой

частью компании и процесса производства труда, а также у них повышается

потребность в самовыражении, чему способствуют новые навыки. Обучение,

конечно же, требует инвестиции в трудовые ресурсы, что крайне необходимо

для достижения максимальной производительности рабочей силы. Вот почему

необходимо рассматривать расходы на обучение в качестве инвестиций на

повышение эффективности работы предприятия.

Если определить производительность труда как доминирующий

интенсивный фактор роста экономики в течение последующих лет, то можно

утверждать, что система управления предприятием должна быть направлена на

эффективное решение данной стратегической задачи. Это позволит создать

условия для реализации политики социально ориентированной экономики.

УДК 330.322.014

Левашова О.П.,




ВИЯВЛЕННЯ МОЖЛИВОСТЕЙ ПІДВИЩЕННЯ ІНВЕСТИЦІЙНИХ

ПРОЦЕСІВ НА СТАДІЇ ПЛАНУВАННЯ

Інвестиційні процеси торкаються найбільш глибинних основ

господарської діяльності, визначаючи процес економічного зростання країни в

цілому Нині економіка України потребує активізації інвестиційних процесів

при забезпеченні їх відповідної ефективності. За статистичними даними

протягом 2000-2008 рр. обсяг інвестицій в основний капітал збільшився з 23629

млн.грн. до 233081 млн.грн., але вже на початку 2009 р. темп росту даного

255

показника склав 62,1 % відносно 2008 р. Така негативна тенденція пояснюється

глибокою світовою економічною кризою, внаслідок якої держава втратила

одночасно і внутрішні, і зовнішні джерела інвестування: у загальній сумі

інвестицій 2010 р. частка бюджетних коштів складає лише 5,2 %, основна ж їх

частка здійснюється за рахунок коштів підприємства та організацій (57,4 %).

Суттєве зменшення інвестиційних капіталовкладень заважає процесам

економічної стабілізації та вирішенню соціальних проблем, впровадженню

сучасних технологій і підвищенню якісних показників. Проблема налагодження

стабільного інвестиційного процесу стає однією із першочергових для нашої

країни.

Дослідження проблем інвестування економіки завжди знаходилося у

центрі уваги фахівців. Зокрема дослідженням ефективності інвестиційних

процесів займалися І. Бланк, С. Реверчук, Н. Ревчук, І. Скоморович, В.

Мильнік, А. Пересада, В.М. Хобта, Д. Черваньов, Л. Нейкова, О. Ястремська та

ін. Але, враховуючи, що на сьогодні Україна значно відстає від розвинутих

країн світу за прибутковістю інвестиційних вкладень, необхідно більш детально

проробити питання обґрунтування та оцінки інвестиційних проектів для

сприяння в майбутньому втіленню лише перспективних і ефективних проектів.

Основною ціллю роботи є пошук можливостей підвищення ефективності

інвестиційних процесів за рахунок виявлення факторів і резервів на етапі

попередньої оцінки.

Недостатня кількість інвестиційних вкладень у вітчизняні підприємства

обумовлена неефективністю проектів, що реалізуються. Тому в першу чергу

будь-який інвестиційний проект повинен бути ретельно обґрунтований,

всебічно оцінений і відкоригований за окремими напрямами. Схематично

прийняття рішення про втілення інвестиційного проекту представлено на

рис. 1.

256

Рис.1 – Алгоритм формування інвестиційного проекту У разі виявлення недостатньої ефективності проекту необхідно

здійснювати пошук можливостей його вдосконалення і покращення за рахунок

прихованих і не розритих резервів (табл..1).

Таблиця 1 – Заходи з вдосконалення інвестиційних проектів

Фактори зниження витрат Фактори збільшення доходів 1. Пошук ринків збуту 2. Покращення якості продукту 3. Збільшення обсягів виробництва

4. Використання альтернативних видів ресурсів

5. Втілення прогресивних технологій

1. Збільшення обсягів виробництва

2. Скорочення часу реалізації проекту

3. Розширення виробничої бази 4. Отримання конкурентних переваг на ринку

Планування інвестиційного проекту

Всебічна оцінка задуму

Джерела фінансування

Розрахунок показників ефективності проекту

Визначення ризиків

Відповідність системі цілей підприємства

Висновок про доцільність реалізації проекту

Високо ефективний проект

Недостатньо ефективний проект

Не ефективний проект

Втілення Пошук факторів і резервів підвищення ефективності

Відмова Відмова

Збільшення доходів

Зниження витрат

257

Розробку інвестиційного проекту можна розглядати як сукупний

послідовний процес. Для остаточного ухвалення інвестицій необхідно

здійснити такі процедури, як:

- планування проекту із розбиттям його на окремі стадії;

- оцінка реальності та ефективності задуму: визначення джерел

фінансування, оцінка ризиків до етапу реалізації, перевірка його

відповідності системі цілей підприємства, а також оцінка чутливості.

- у разі визнання проекту неефективним – визначення оптимальних заходів

для його вдосконалення.

Таким чином, детальний розгляд факторів і резервів підвищення

результативності інвестицій на стадії планування забезпечить підвищення

ефективності інвестиційних проектів, посилить мотивацію інвесторів і

сприятиме активізації інвестиційних процесів.

УДК 330

Лихопуд Н.В.,

Кошкaрьов А.П., д.е.н., проф.

Приватний вищий навчальний заклад

«Макіївський економіко-гуманітарний інститут»

ОПТИМІЗАЦІЯ ВИКОРИСТАННЯ ВИРОБНИЧИХ ПОТУЖНОСТЕЙ


Визначення економічно обґрунтованого рівня використання виробничої

потужності в управлінні є однією з необхідних умов успішного функціонування

підприємства в ринкової економіці. Оптимальний рівень використання

виробничої потужності визначається не тільки технічними та технологічними

можливостями засобів виробництва, але й значенням інших, не менш важливих,

факторів, до числа яких належать робоча сила, ресурсне забезпечення, розмір

попиту на продукцію. Основну визначаючу роль при цьому грає величина

258

попиту, в зв’язку з чим рівнів ефективного використання виробничої потужності

може бути стільки ж, скільки й значень обсягу виробництва при різних рівнях

попиту на продукцію. В окремих випадках кількість визначаючих факторів

може скоротитися до двох, наприклад засоби виробництва та робоча сила, з яких

кожен фактор може мати обмежуюче значення для рівня використання

виробничої потужності. В умовах змінного попиту на продукцію оптимальний

рівень використання виробничої потужності є величиною змінною й залежить

від конкретних умов роботи підприємства, в тому разі від можливостей збуту

продукції.

Метод критичних обсягів виробництва до останнього часу знаходив

застосування в обмеженої області задач для встановлення точки беззбитковості.

Разом з цим метод критичних обсягів виробництва дозволяє більш широко

ставити й вирішувати задачі управління, зокрема шляхом визначення й оцінки

критичної маси ресурсів що використовуються в виробництві, таких як

виробничі потужності, матеріалоємність, фонд оплати праці, чисельність

персоналу, та інших з метою отримання насамперед необхідного розміру

доходів або прибутку. Загальні методологічні принципи керування обсягами

виробничих ресурсів та доходами можуть бути сформульовані в рамках теорії

критичних мас. Для рішення даного класу задач потрібні спеціальні методики,

які повинні дати оцінку критичним обсягам виробництва як у вартісному, так і в

натуральному вираженні, бо необхідно враховувати, що поняття виробничої

потужності в технічному плані відноситься до конкретного технологічного

процесу та конкретного натурального продукту. Зведені оцінки виробничих

потужностей для ряду продуктів можливі лише у відносній мірі.

Відомо, що точка критичного обсягу виробництва може бути визначена на

основі співставлення обсягу реалізації продукції, постійних та змінних витрат

виробництва по формулі:

Хмб = Sc / ( 1 – Sv / РП ), (1)

де Хмб – обсяг продукції в точці беззбитковості;

РП – вартість обсягу реалізованої продукції;

259

Sc – повні постійні витрати;

Sv – повні змінні витрати.

Незважаючи на важливість цього показника він, тем не менш, не

задовольняє потреби системи керування виробництвом, бо не відповідає на

питання, яким повинен бути обсяг продукції для забезпечення необхідного

доходу, отже не задовольняє цілям аналізу критичного стану виробництва.

Абсолютно конкретним поняттям стає критична маса продукту при

продуктивно використовуючихся виробничої потужності та відповідних

ресурсів, що забезпечують необхідний випуск товарної продукції при заданій

рентабельності і, виходячи з цього, необхідний обсяг прибутку, звичайно, за

умови вдалої реалізації усього товарного випуску. Для вирішення цього

завдання запропоновано спеціальний метод, який відрізняється тим, що в

розрахунки введено показник рентабельності товарної продукції, а рішення

надається у вартісному та натуральному вираженні. Критична маса продукту в

натуральному вираженні при заданій рентабельності товарної продукції

визначається по формулі:

X(q) = Sc(1+R) / ( p-zv(1+R)), (2)

де X(q) – критична маса продукту в натуральному вираженні, од.;

Sc - повні постійні витрати, грн.;

р – ціна одиниці продукції, грн.;

zv – змінні витрати на одиницю продукції, грн.;

R – коефіцієнт рентабельності.

Критична маса продукту в вартісному вираженні визначається по

формулі:

X(s) = Sc(1+R) / (1- zv/p(1+R), (3)

де X(s) – критична маса продукту у вартісному вираженні, грн.

Окремий випадок рішення по цій формулі при нульовій рентабельності

призводить до відомого метода для точки беззбитковості:

X(s)мб = Sc / (1- zv/p), (4)

де X(s)мб – обсяг виробництва в точці беззбитковості у вартісному

260

вираженні, грн.

Обсяг продукції в точці беззбитковості у вартісному вираженні можна

перерахувати в натуральний обсяг по формулі:

X(q)мб = X(s)мб / р, (5)

де X(q)мб - обсяг виробництва в точці беззбитковості у натуральному

вираженні, грн.

Практичне застосування розглянутого методу в реальних виробничих

умовах характеризується порівняною простотою та максимальною

універсальністю для різних умов виробництва, що дозволяє найбільш повно

враховувати його характер, а також вплив змінюючихся внутрішніх та

зовнішніх факторів та ринкового становища.

УДК 330.31:334.716

Мельниченко Т.В.,

Кошкaрьов А.П., д.е.н., проф.

Приватний вищий навчальний заклад

«Макіївський економіко-гуманітарний інститут»

МЕТОДИЧНІ ПІДХОДИ ДО АНАЛІЗУ ЕФЕКТИВНОСТІ ВИКОРИСТАННЯ

МАТЕРІАЛЬНИХ РЕСУРСІВ НА ПІДПРИЄМСТВІ

Проблема факторів виробництва є основоположною в сучасній

економічній теорії. Правильне розуміння цього поняття, надасть можливість

подивитись на економіку як на багаторівневу систему, яка породжується

взаємодією багатьох чинників, які походять безпосередньо чи опосередковано з

факторів виробництва.

Глибоке досліджень проблем управлення матеріальними ресурсами в

господарській діяльності підприємств здійснили ряд як вітчизняних, так і

зарубіжних авторів. Дж. С. Мілль капітал характеризує як «нагромаджений

запас продуктів минулої праці». К. Маркс поділяє капітал на постійний і

261

змінний. Постійний капітал переносить свою цінність на створюваний продукт

частинами, а змінний повністю. В сучасній економічній літературі та чинному

законодавстві частиною капіталу є основні засоби, предмети праці та в їх

єдності засоби виробництва. М.Д. Фасоляк, К.А. Смірнов, Ю.І. Рижиков, В.А.

Сакович, Г.Я. Шахова обґрунтовують матеріальні ресурси як предмети праці,

так і засоби праці тобто засоби виробництва. Однак недостатньо комплексно

представлена система критеріїв і нормативів співвідношень видів матеріальних

ресурсів.

Аналіз використання матеріальних ресурсів на промислових

підприємствах показує, що існує певна закономірність впливу відхилень від

норм застосування ресурсів на кінцеві результати виробництва, що необхідно

враховувати на всіх етапах виробничого менеджменту.

Метою даної роботи є розробка методичних рекомендацій щодо аналізу

ефективності використання матеріальних ресурсів на підприємстві.

Проблема ефективності використання факторів виробництва є

основоположною в сучасній економічній теорії. Тому вплив на показник

ресурсозбереження змін різноманітних видів матеріальних та прирівняних до

них витрат слід розглядати окремо в калькуляційному та елементному розрізі.

Це дозволить визначити види витрат, які негативно впливають на показник

ресурсозбереження, та усунути їх вплив. В цілях детального аналізу

визначається також вплив відхилень в цінах на сировину, матеріали, паливо,

енергію в нормах їх витрат. Для оцінювання впливу змін в складі та

номенклатурі ресурсів здійснюється аналіз структури матеріальних ресурсів та

динаміки витрат з урахуванням структурних зрушень.

Порядок розрахунку відповідних відхилень наступний.

Загальне відхилення в споживанні матеріальних ресурсів:

∆Рз = Рок Цок – Рбк Цбк , грн. (1)

де Рок, Рбк – витрати к-го виду матеріальних ресурсів, грн.

Цок, Цбк – ціна к-го виду матеріальних ресурсів в звітному та базисному

періоді, грн.

262

Відхилення із-за різниці в цінах:

∆Рц = Рок ( Цок - Цбк ) , грн. (2)

Відхилення від прийнятих норм витрат:

∆Рн = ( Рок - Рбк ) Цбк , грн. (3)

В цьому випадку нормативні витрати ресурсів порівнюються із

фактичними витратами.

Структурні зрушення в складі ресурсів розраховуються по формулі:

∆Рнстр = Σ Рок Цбк – (Σ Рбк Цбк / Рбк ) Σ Рок , грн. (4)

Одним з основних показників, що характеризують використання

матеріальних ресурсів на виробництві продукції, є показник матеріалоємності

продукції. Він розраховується як відношення величини матеріальних витрат до

обсягу продукції в вартісному вираженні. До складу показників ресурсоємності

та ресурсозбереження входять не тільки матеріальні ресурси, що витрачаються

на виробництво продукції, але й виробничі запаси як частина матеріальних

ресурсів, які хоча й не вступають у виробничий процес, але забезпечують його

надійність та стабільність.

Для підприємств є актуальним й визначення приросту потреби в

матеріальних ресурсах за рахунок їх економії як важливішого показника, що

характеризує дійсне ресурсозбереження.

Розрахунок приросту обсягів виробництва за рахунок економії сировини,

матеріалів, паливно-енергетичних ресурсів можливий по формулі:

∆ТПе = ( ТПот – ( ТПб МЗот / МЗб )) / ( ТПот – ТПб ) , (5)

де ∆ТПе - приріст обсягу виробництва за рахунок економії матеріальних

ресурсів, %;

ТПб, ТПот – обсяг продукції відповідного базисного та звітного років,

грн.

МЗб, МЗот – матеріальні витрати на випуск продукції відповідного

базисного та звітного років в вартісному вираженні. Вони дозволяють

визначити приріст товарної продукції за рахунок економії усіх матеріальних

ресурсів.

263

Таким чином, запропонована система показників ефективності

використання матеріальних ресурсів за видами дозволить приймати більш

обґрунтовані господарські рішення і підвищити фінансово-економічну

результативність діяльності підприємства. Ступінь відповідності сформованого

ресурсного потенціалу ринковому попиту може бути оцінена лише у процесі

виробництва і реалізації продукції. Слід зауважити, що сформовані до

теперішнього часу організаційні й економічні умови в Україні поки не містять

реальних передумов забезпечення стійкого зниження ресурсооємності

промислової продукції. Тому у подальшому важливим є розробка та

впровадження на підприємствах принципів ресурсоспоживання в умовах

розширеного відтворення, в яких повинно бути досягнуто випереджаюче

зростання обсягів виробництва продукції, а саме чистої продукції, у порівнянні

зі зростанням матеріальних витрат.

УДК 658.149.3

Мітіна М.О.,

Попова О.Ю., к.е.н., професор



СУТНІСТЬ ТРАНСФЕРУ ТЕХНОЛОГІЙ НА ПІДПРИЄМСТВІ

Сучасний етап розвитку вітчизняної економіки, науково-технічний

прогрес, конкуренція на ринку визначає інноваційну модель розвитку

економіки країни, галузей та окремих підприємств. Розвиток й ідентифікація

сучасного виробництва повинні цілком базуватися на нових рішеннях в галузі

технології, техніки, організаційних форм, економічних методів господарювання

для більш ефективної роботи підприємства, збалансованого існування у

ринковій економіці.

264

Економічно-правове формування інноваційної сфери, закони «Про

інноваційну діяльність» та «Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки»

разом з державними програмами підтримки і структурної перебудови

інвестиційної та інноваційної сфери створюють необхідні умови для

спеціальних режимів взаємодії науки і виробництва.

Загальним проблемам інтеграції науки виробництва і освіти в сучасних

ринкових умовах присвячені наукові розробки вчених К.Боумена,

Н.Кондратьєва, С.Кравченко, Б.Саймона, В.Ільчука, О.Фіщенко,

С.Корсунського, І.Макаренко, В.Олександрової, О.Сиволовської та інші.

Метою роботи є розробка теоретичного підходу до комплексного аналізу

впровадження інновацій, тому що сьогодні зростає актуальність системної,

своєчасної передачі інформації від науково-дослідницьких інститутів до

підприємств.

Трансфер технологій – необхідний інструмент здійснення інноваційного

процесу, метою якого є передача знань для вирішення тих чи інших завдань.

Комерціалізація технологій являє собою процес, за допомогою якого

результати НДДКР вчасно трансформуються в продукти і послуги на ринку.

Цей процес вимагає активного обміну ідеями і думками, як за технологіями, так

і з питань ринку.

Трансфер технологій у формі технічної допомоги здійснюється на платній

або безоплатній основі шляхом надання експертних консультацій з чітко

визначеного окремого питання фахівцями дослідницької установи на запит

промислового підприємства. Безкоштовні технічні консультації можуть

надаватися, більше з рекламною метою в розрахунку на укладення контракту в

майбутньому. Технічна допомога може бути надана також шляхом доступу

фірм до унікального дослідницького обладнання, яке знаходиться в

розпорядженні наукової організації або лабораторії. За орендну плату фахівці

компанії можуть мати можливість провести дослідження, які без цього

обладнання були б неможливими або занадто коштовними. Найчастіше

трансфер технологій повинен здійснюватися шляхом інформаційного обміну.

265

Принциповою відміною цього виду трансферу технологій від інших є те, що

будь-хто з учасників цього процесу може отримати можливість доступу до

існуючої технічної інформації, яка не є спеціалізованою щодо потреб

конкретного розробника або користувача. Використання цієї інформації не

пов’язане з трансфером прав інтелектуальної власності і є вигідним настільки,

наскільки ця інформація відповідає потребам споживача, рівню його технічної

підготовки та ступеню обізнаності з предметом досліджень.

Результати процесу комерціалізації приносять вигоди не тільки у виді

повернення інвестицій у НДДКР, але й у збільшенні обсягу продукції,

підвищенні її якості і зниженні ціни, допомагають визначити потреби до

утворення і перенавчання кадрів для забезпечення вже існуючих і виникаючих

місць на ринку. Саме комерціалізація технологій часто є головною рушійною

силою, що викликає створення нових і омолодження старих секторів

промисловості.

Зв’язок між технологічними інноваціями і процвітанням економіки,

розвитком ресурсів, ринків і створенням робочих місць передбачає щось

більше, ніж просте вливання інвестицій в економіку. Крім поліпшених

економічних характеристик, що досягаються у вигляді ефективності і

продуктивності, важливі і інші показники. Необхідні гнучкість, мінливість і

пристосовність. При таких показниках з відповідними інвестиціями організація

може пристосуватися до непередбаченої конкуренції.

Зростаюча актуальність проблеми трансферу результатів НДДКР

визначається тим, що в даний момент державні лабораторії, галузеві науково-

дослідні інститути й університети усього світу стали більш турбуватися про

прикладне технологічне використання результатів своїх досліджень. Робота

лабораторій, інститутів, університетів науково-дослідного співтовариства

усього світу в більшому ступені оцінюється з точки зору економічно

ефективного використання технологій на світовому ринку.

Трансфер технологій має на увазі застосування знань, цільове їх

використання, є особливо складним видом комунікації, оскільки найчастіше

266

вимагає злагоджених дій двох і більш індивідуумів або функціональних

осередків, розділених структурними, культурними та організаційними

бар’єрами. Розуміння важливості ролі людського фактору в процесі трансферу

технологій не дозволяє уявити його, як просте переміщення інформації з пункту

А в пункт Б. Трансфер технологій необхідно розглядати як процес взаємодії та

взаємообміну інформації між людьми протягом тривалого періоду часу.

Таким чином, підбиваючи підсумки, відмітимо, що трансфер технологій –

це передавання суб’єктам, які не є авторами технологічних новацій, права на їх

використання через продаж ліцензій і надання інжинірингових послуг.

Подальшим розвитком трансферу технологій можуть бути конкретні моделі

співробітництв підприємств з науково-дослідницькими інститутами.

УДК 331.101.3

Надь О.А.



РОЗВИТОК СИСТЕМИ МОТИВАЦІЇ ПРАЦІ

На сучасному етапі економіки пріоритетним напрямом в управлінні

персоналом стає творче, продуктивне, інтелектуальне ставлення працівника,

спрямоване на досягнення високих показників діяльності підприємства. Для

цього слід сформувати ефективну систему мотивації праці персоналу, що

відповідає ринковим умовам господарювання, і тим самим забезпечити успішну

діяльність і розвиток підприємств та всієї економіки країни. Сьогодні в Україні

з різних засобів мотивації праці застосовують тільки її окремі елементи – ця

обставина підкреслює необхідність створення цілісної системи мотивації праці

персоналу, орієнтованої на розвиток трудового потенціалу працівників та

результативність діяльності підприємства в цілому. Тому вирішення цього

267

завдання є науковою проблемою, розв’язання якої потребує удосконалення

науково-теоретичного й методичного забезпечення.

Проблемам мотивації праці присвятили свої наукові роботи такі відомі

вчені минулого та сучасності, як К. Альдефер, В. Врум, Ф. Герцберґ, Д. Мак-

Ґреґор, Д. Мак-Клелланд, А. Маслоу, Е. Мейо, М. Мескон та ін. Теоретичною

базою для аналізу мотивації праці стали наукові праці російських вчених

В. Адамчука, О. Виханського, Б. Генкіна, А. Здравомислова, С. Каверіна,

А. Леонтьєва, В. Травіна, Л. Шаховської, В. Ядова та ін. Серед вітчизняних

науковців вагомий внесок у розвиток проблеми мотивації праці персоналу

зробили В. Абрамов, Д. Богиня, В. Данюк, В. Гриньова, О. Грішнова,

Г. Дмитренко, М. Дороніна, О. Єськов, Й. Завадський, Т. Завіновська,

М. Карлін, А. Колот, В. Пономаренко, О. Пушкар, Л. Червинська та ін.

У роботах вітчизняних і зарубіжних авторів досліджено теоретичні й

практичні проблеми мотивації праці, проте недостатньо висвітленими

залишаються питання побудови системи мотивації праці, що узгоджує інтереси

різних груп їх носіїв на підприємстві, визначення рівня її якості, вибір

найвагоміших складових даної системи та удосконалення методичних засад

щодо їх формування. Тому незавершеність обраного напряму наукового

дослідження зумовлює необхідність побудови та удосконалення цілісної

системи мотивації праці персоналу і розроблення способів її оцінювання й

подальшого розвитку.

Мотиви до економічної діяльності безпосередньо залежать від

економічного стану, розвиваються і зростають в міру розвитку людини, її

розумових та психологічних властивостей. В умовах сьогодення України,

неспроможності задоволення багатьох потреб, що стосуються фізичного

вживання, домінуючим мотивом до праці є матеріально-грошовий фактор. В

процесі поширення творчої діяльності мотивом до праці дедалі більше стає

вільний час, який людина спроможна використовувати для особистого

розвитку. Також праця, набуваючи ознак творчої, спроможна сама стати своєї

268

діяльності, при цьому досягнення певного результату не є обов’язковим, метою

такої праці стає сам процес.

В сучасних умовах так званої “перехідної” української економіки,

заробітна плата є основою систем мотивації на підприємствах, тобто саме вона

(заробітна плата) здійснює основний вплив на мотивацію працівників. Загалом

теорія мотивації включає ще й інші напрями (трудова, статусна) мотивації, але

сучасний стан речей в нашій економіці змушує концентрувати увагу саме на

матеріальній мотивації, тобто заохоченні людини через надання їй матеріальної

(переважно в грошовому виразі) винагороди.

Дослідження розвитку трудових теорій про зміст і регулювання

мотиваційних процесів дало змогу визначити, що зі зміною розвитку

суспільства змінюється і напрямок розвитку мотивації: від напрямку

стимулювання фізичної активності робітників мотивація поступово стала

орієнтуватися на підвищення якості праці і стимулювання творчої активності і

ініціативи робітників.

Аналізуючи і систематизуючи мотиви та їх формування, потреби та

установлення, які знаходять своє відображення у різних теоретичних

концепціях мотивації праці, доцільно зазначити, що в нових умовах

господарювання необхідно формувати і впроваджувати в практику новий

мотиваційний механізм, який би враховував потреби сучасної економічної

системи. Даний механізм передбачає: формування певного мислення трудової

поведінки, спонукання робітника до реалізації своїх фізичних та

інтелектуальних здібностей в процесі праці. Визначення мотивів, які впливають

на робітника: те, що для одного робітника є мотивом до праці, може таким не

бути для іншого. Мотивувати необхідно правильно і ефективно - це означає, що

необхідно вивчати і досліджувати кожного робітника. Успішна мотивація має

бути індивідуальною. Основою мотиваційної функції є заробітна плата.

Винагороди та премії, як частина заробітної плати, мають бути змінною

частиною, яка залежить від зусиль робітника, а отже в людині прокинуться

мотиви, які мають підвищити ефективність його трудової діяльності.

269

Чим важливіша ціль, тим вищє має бути її мотиваційне значення, а отже, і

вищими розміри преміювання. Головну увагу потрібно спрямувати на

персонал, на те, щоб зусилля кожного робітника були найбільш ефективними.

Метою мотиваційного механізму має бути стимулювання досягнень

оптимального корпоративного результату на основі підвищення продуктивності

праці кожного працівника. Зміни в системі оплати праці і преміюванні мають

суттєво підвищити мотиваційний потенціал підприємства.

Мотиваційний механізм має включати спеціальні системи преміювання,

стимулювання розвитку професійних знань, високий рівень досвіду для

досягнення поставленних цілей, пошук нових шляхів в організації і управлінні

підприємством.

Необхідно враховувати певні правила в організації оплати праці: існує

необхідність визначення оптимальних мотивуючих показників, які будуть

справедливими і стимулюючими до економічного зростання. Робітник має

розуміти, що якщо його кваліфікація відповідає вимогам і він успішно

виконує свою працю, то і винагорода буде зростати відповідно до витрачених

зусиль. Розмір премій має корегуватися з тією метою, щоб у робітника

формувалося очікування підвищення винагороди.

Плідною є концепція конвергенції — поступового зближення, часткового

злиття інтересів потреб підприємства та його працівників. При цьому у

сформованих колективах необхідно вивчати потреби, мотиви, цілі персоналу та

узгоджувати їх з цілями підприємства, їз стратегією його розвитку.

Вивчення механізмів мотивації сприяє виробленню ефективної політики

в галузі праці та трудових відносин і є обов'язковим в період трансформації

перетворень, при впровадженні та удосконаленні системи мотивації

стимулювання праці на перспективу.

Розроблення та формування системи мотивації праці повинно відбуватись

в аспекті узгодження потреб, цілей підприємства та працівників в умовах

формування ринкових основ господарювання.

270

В рамках данного дослідження було розглянуто теоритичні основи

мотивування, сучасні теорії мотивації, принципи впливу на мотивацію людей.

Було удосконален мотиваційний механізм. Проаналізовано сучасні проблеми

розвитку системи мотивації праці. Систематизовано і проаналізовано існуючу

систему мотивації праці, в результаті чого зроблено висновок про необхідність

врахування всіх найбільш вагомих факторів, які впливають на процес

формування системи мотивації трудової діяльності. Обрана тема дослідження є

досить об’ємною, тому в рамках даної роботи знайшли вирішення лише окремі

її аспекти, визначені в рамках проведеного аналізу дискусійні та проблемні

питання потребують подальших досліджень.

УДК 65.012.34

Пирогова Ю.В.

Бондарєва І.О., к.е.н., доцент



ОСОБЛИВОСТІ ВПРОВАДЖЕННЯ ЛОГІСТИЧНИХ СИСТЕМ

МАТЕРІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ІННОВАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ В

УКРАЇНІ

Зростання економіки країни нерозривно пов'язане з інноваційним

характером її розвитку. Крім того, інноваційний фактор стає вирішальною

умовою сталого економічного стану підприємств на середньострокову та

довгострокову перспективу. Такий тип розвитку вимагає комплексного

матеріального забезпечення інноваційних процесів. Однак, застосовувані в

даний час методи і моделі управління матеріальними поставками не

дозволяють точно визначити й об’єктивно оцінити планові показники

формування обсягів матеріальних ресурсів з урахуванням змінних умов

інноваційного виробництва. Методологічні та практичні засади організації

271

матеріального забезпечення інноваційних процесів потребують детального

опрацювання, оскільки зарубіжний досвід у цій сфері не може бути

адаптований в Україні. Тому в даний час в умовах насиченого ринку у

діяльності господарюючих суб'єктів виникає об'єктивна необхідність в освоєнні

сучасних логістичних систем для організації матеріальних потоків в

інноваційному виробництві. В період глобалізації економіки, коли окремі ланки

виробничого технологічного ланцюжка істотно рознесені в просторі інтеграція

новітніх логістичних систем у виробництво є особливо актуальною.

Вивченням цих проблем займалися такі вітчизняні та зарубіжні вчені:

Бульбах Н.О., Стадник В.В., Анікін Б.А., Крикавський Є.В., Пономарьова Ю.В.,

Окландер М.А., Райнхард Юнеман, Гринів Н.Т., Богач А.Г., Чухрай Н.І. та інші.

Але питання дослідження особливостей та ролі логістичних систем у

матеріальному забезпеченні інноваційних процесів в Україні залишаються

недостатньо проробленими.

Метою наукової публікації є визначення шляхів впровадження та інтеграції

сучасних логістичних систем в процес матеріального забезпечення інноваційної

діяльності промислових підприємств України.

Інноваційний шлях розвинення підприємства має свої специфічні

особливості, які вимагають залучення комплексного підходу до організації

забезпечення матеріальними ресурсами виробничого процесу. Традиційні

методи розрахунку потреби у ресурсах та забезпечення підприємства

матеріалами передбачають визначення параметрів траєкторії переміщення

матеріалів, тобто акцентують увагу на виборі постачальника, споживача, на

кількості та найменуванні матеріальних ресурсів, що потребуються. Тобто,

традиційні методи базуються на розрахунку показників, що мають статичний

характер та не можуть розглядати діяльність з забезпечення виробництва

ресурсами як динамічну систему взаємопов’язаних процесів. Саме тому постає

необхідність застосування більш сучасних підходів то управління

забезпеченням матеріальними ресурсами, а саме впровадження сучасних

логістичних систем, що формуються на базі цілеспрямованого економічного

272

матеріального потоку. Ступінь взаємодії визначається ступенем інтеграції

логістики в систему підприємства: спроможністю, можливостями та готовністю

системи підприємства до сприйняття логістичних методів, принципів та

інструментів управління потоковими процесами. Форма існування

матеріального потоку залежить від етапу просування матеріально-речовинних

утворень на шляху руху матеріальних ресурсів у рамках логістичної системи

від джерела генерації до пункту призначення. При цьому управління

потоковими процесами здійснюється комплексно, як єдиним цілим, але

враховуються окремі особливості, залежно від стадії інноваційного циклу, що

характеризуються диференцьованою потужністю та різним складом

логістичного ланцюга.

Роль і масштаб участі сучасних логістичних систем в управлінні

інноваційною діяльністю підприємства визначається рівнем значимості

оперативного управління матеріальних ресурсів для даного підприємства, а

також матеріалоємністю та характером забезпечення ресурсами підприємства

та його підрозділів. В якості факторів, що визначають основні параметри

логістичних систем у матеріальному забезпеченні інноваційних процесів можна

назвати розмір номенклатури ресурсів, що використовуються, складність

транспортації, рідкість використовуваних ресурсів, рівень монополізації ринку

по кожному виду споживаних матеріалів, тривалість та складність

інноваційного виробничого циклу.

Таким чином, оптимізація матеріального забезпечення інноваційних

процесів з урахуванням їх складності, унікальності матеріалів, важкості

прогнозування обсягів виробничих запасів, невизначеністю тривалості

виробничого процесу можлива завдяки використанню логістичних принципів

до управління. Це дозволить організувати процеси переміщення всіх потоків

ресурсів виходячи з єдиних принципів функціонування підприємства та

реалізації інноваційної діяльності, зокрема. Тому, інтеграція логістичних

потоків є основою для оптимізації матеріального забезпечення технологічних

процесів інноваційного виробництва.

273

УДК 330.322:336.145

Сипко В.В.



НАПРЯМКИ ПІДВИЩЕННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ ДІЯЛЬНОСТІ


Підвищення соціально-економічної ефективності виробництва і

відтворення є найважливішим джерелом задоволення постійно зростаючих

матеріальних потреб суспільства. Теорія економічної ефективності

виробництва і відтворення як самостійний розділ економічної науки найбільш

активно розвивається в останні десятиріччя. За статистичними даними

Держкомстату зростання ВВП України в 2010 році склало 4,1%. У 2011 році

уряд очікує прискорення економічного розвитку до 4,5%. Однак згідно з

прогнозом Світового банку, після зростання ВВП на 4,3% в 2010 році

економічна динаміка в Україні в 2011 році сповільниться до 4%. Тому

необхідно ще багато зробити у сфері економічних досліджень, оскільки сучасна

економічна практика підприємств повинна ґрунтуватися саме на ефективному

функціонуванні у довгостроковій перспективі. В цьому контексті тема доповіді

представляється актуальною і своєчасною.

Досягнення в розвитку теорії економічної ефективності пов’язані з

іменами таких вчених, як Абалкін Л.І., Хачатуров Т.В., Федоренко Н.Н.,

Канторович Л.В., Новожилов В.В., Лур’є А.Л., Портер М. і багатьох інших, які

представляли різні школи і напрямки пошуків в цій багатогранній області.

Метою даної роботи є визначення впливу на ефективність діяльності

підприємства заходів по збільшенню обсягів виробництва продукції і

підвищенню продуктивності праці, розгляд основних теоретичних аспектів

підвищення економічної ефективності підприємства

Сутність проблеми підвищення ефективності виробництва полягає в тім,

щоб на кожну одиницю ресурсів — трудових, матеріальних і фінансових —

274

досягати максимально можливого збільшення обсягу виробництва, доходу або

прибутку. Виходячи з цього, єдиним критерієм ефективності виробництва стає

зростання продуктивності праці. Кількісна визначеність і зміст критерію

відображаються в конкретних показниках ефективності виробничо-

господарської та іншої діяльності суб’єктів господарювання.

Головними внутрішніми і зовнішніми чинниками підвищення

ефективності діяльності підприємства повинні бути:

1. Технологія. Технологічні нововведення, особливо сучасні форми

автоматизації та інформаційних технологій, справляють найбільший вплив на

рівень і динаміку ефективності виробництва продукції. Устаткуванню повинно

належати провідне місце в програмі підвищення ефективності параметрів

виробництва.

2. Матеріали та енергія позитивно впливають на рівень ефективності, якщо

розв'язуються проблеми ресурсозбереження, зниження матеріаломісткості та

енергоємності продукції.

3. Працівники. Основним джерелом і визначальним чинником зростання

ефективності діяльності повинні бути працівники – керівники, менеджери,

спеціалісти, робітники. Ділові якості працівників, підвищення продуктивності

їхньої праці багато в чому зумовлюється діловим мотиваційним механізмом на

підприємстві, підтриманням сприятливого соціального мікроклімату в

трудовому колективі.

4. Методи роботи. За переважання трудомістких процесів досконаліші

методи роботи стають достатньо перспективним для забезпечення зростання

ефективності діяльності підприємства.

5. Стиль управління, що поєднує професійну компетентність, діловитість і

високу етику взаємовідносин між людьми, практично впливає на всі напрямки

діяльності підприємства. Від цього залежить, у якій мірі враховуватимуться

зовнішні чинники зростання ефективності діяльності на підприємстві.

275

6. Інфраструктура. Важливою передумовою зростання ефективності

діяльності підприємств повинен бути достатній рівень розвитку мережі

різноманітних інституцій ринкової та виробничогосподарської інфраструктури.

Таким чином, резерви підвищення ефективності діяльності

підприємства комплексні, як і науково – технічний прогрес та удосконалення

організації виробництва, праці й управління. Тому в кожний конкретний період

необхідно використовувати ті з них, що забезпечують максимальну економію

праці за мінімальних витрат.

Пошук і аналіз резервів повинен ґрунтуватися на порівнянні

інформації, одержаної під час вимірювання й оцінки досягнутого рівня на

підприємстві. Для пошуку резервів підвищення ефективності виробництва

необхідно заохочувати висококваліфікованих представників різних

спеціальностей, що володіють фундаментальністю і широтою поглядів та

вміють бачити перспективу. Використання резервів повинно базуватись на

максимальному ефекті при мінімальних затратах. Лише комплексне

використання всієї системи перелічених чинників може забезпечити достатні

темпи зростання ефективності виробництва (діяльності).

УДК 330.322:336.145

Слащина Н.Г.,




УПРАВЛІННЯ ІНВЕСТИЦІЙНИМИ ВИТРАТАМИ НА ПІДПРИЄМСТВІ

На сьогоднішній день в Україні намітились позитивні зміни в

інвестиційному процесі. Темпи надходжень в основний капітал випереджають

динаміку темпів ВВП. Є певні позитивні зрушення в інвестиційному кліматі

України та поліпшенні інвестиційного іміджу держави. Розвиток української

276

економіки значною мірою має сприяти ефективна інвестиційна діяльність усіх

суб'єктів господарювання, оскільки за будь-яких умов вона створює

матеріальну базу суспільства і сприяє покращенню добробуту населення.

Інвестиційна діяльність є однією з необхідних умов сталого зростання

економіки, досягнення ефективного функціонування,

конкурентоспроможності, розвитку підприємств. Вона здійснюється у формі

розробки та реалізації окремих інвестиційних проектів і, внаслідок впливу

факторів зовнішнього і внутрішнього середовища, завжди пов’язана з ризиком.

Діючий в Україні механізм управління інвестиційною діяльністю

організацій має певні вади, що істотно обмежує діяльність керівників у

застосуванні всього спектру схем, способів, методів управління суб’єктами

господарювання, які залежать від прийнятої системи управління ризиками.

Оскільки повністю уникнути ризиків неможливо, то ними треба і можна

керувати, з урахуванням того, що всі види ризиків взаємопов’язані, а їхній

рівень постійно змінюється під впливом динамічного оточення.

Витратами підприємства треба управляти, а особливо інвестиційними,

тому що вони більш всього схильні до ризику. Управління витратами — це

динамічний процес, який включає управлінські дії, мета яких полягає у

досягненні високого економічного результату діяльності підприємства. Воно

не зводиться лише до зниження затрат, а поширюється на всі елементи

управління. Предметом управління витратами є спожиті ресурси підприємства

у процесі кругообігу господарських засобів з точки зору їх мінімізації. Спожиті

ресурси підприємства знаходять свій вираз у такій формі, як затрати —

матеріальні, трудові, фінансові, а також інвестиційні. Мета управління

інвестиційними витратами — підвищення ефективності проектів. Загалом,

управління витратами виконує декілька функцій: розробка рішень, їх реалізація

та контроль.

Досягнення будь-якої мети, забезпечення кінцевого результату потребує

витрат. Витрати виробництва - це вартість усіх видів факторів виробництва, що

витрачаються для виготовлення певної кількості товарів, витрати різних видів

277

економічних ресурсів (сировини, праці, основних засобів, послуг, грошей),

безпосередньо пов'язані з виробництвом економічних благ. Витрати

класифікуються за різними ознаками, це – за ступенем однорідності, за місцем

виникнення, за видами виробництва, за видами діяльності, залежно від об'єкта

управління, за економічними елементами, за калькуляційними статтями, згідно

з роллю у процесі виробництва, за доцільністю, за охопленням плануванням.

Управління витратами надзвичайно тісно пов'язане з калькулюванням,

тобто економічними та інженерно-економічними розрахунками собівартості

окремих видів продукції, деталей, вузлів, конструктивних елементів тощо.

Калькуляція необхідна для обґрунтування цін на продукцію, визначення

прибутку, рівня рентабельності, порівняння собівартості продукції (робіт), яка

виробляється на різних підприємствах або які виконуються різними

організаціями. Собівартість продукції – це грошова форма витрат на

підготовку її виробництва, виготовлення і збут. Собівартість показує всі успіхи

і невдачі підприємства в організації виробництва того або іншого продукту.

Розрізняють цехову собівартість, собівартість готової продукції, собівартість

реалізованої продукції, галузеву собівартість.

Витрати, в тому числі інвестиційні, є найважливішими економічними

категоріями. Їхній рівень багато в чому визначає розмір прибутку і

рентабельності підприємства, ефективність його господарської діяльності.

Зниження й оптимізація витрат є одними з основних напрямків

удосконалювання економічної діяльності кожного підприємства. Для

оптимального управління інвестиційними витратами треба збільшити рівень

нагромадження в економіку інвестиційних ресурсів та їх залучення до

фінансування наукомістких, високотехнологічних галузей економіки,

розвивати малий та середній бізнес, створити сприятливі умови для залучення

іноземних інвестицій і захисту суб’єктів господарювання.

Перелік посилань

1. І.Є. Давидович. Управління витратами : навч.посібник. – Київ «Центр

Учбової літератури» 2008 р.

278

2. А.М. Турило, Ю.Б Кравчук, А.А. Турило. Управління витратами :

підруч. – Київ 2006 р.

3. Ю.М. Великий, В.В. Прохорова, Н.В. Сабіна. Управління витратами :

підруч. – Харків ВД «Інжек» 2009 р.

4. Регіональна економіка.- К., 2010 - № 3(57).

УДК 658.1

Ткаченко Я.В.



СУТНІСТЬ ОЦІНЮВАННЯ ВАРТОСТІ ПІДПРИЄМСТВА

Трансформаційні процеси, що сьогодні відбуваються в економіці

України, значною мірою позначаються на діяльності і вартості підприємства як

на важливих складових економіки країни. Головним стратегічним критерієм

успішної діяльності підприємства, на думку вітчизняних та закордонних

фахівців, є як економічне позиціонування України поряд із іншими країнами,

так і забезпечення умов для сталого розвитку національної економіки.

Оцінювання – це основа господарських операцій, обліку ресурсів, аналізу

результатів господарської діяльності, вона слугує фундаментом економічних

досліджень. Найбільш важливими критеріями вартісної оцінки бізнесу служать

величина грошового потоку і ринкова вартість підприємства. Вартість

(дисконтований грошовий потік) – краща міра результатів діяльності

підприємства, - підкреслюють автори широко відомої в діловому світі книги

«Вартість компаній: оцінка й управління». За усіма викладеними методиками і

прийомами, - вважають вони,- криється наша віра в те, що максимізація

вартості для акціонерів є або повинна бути головною метою всіх підприємств.

Актуальність оцінки вартості підприємства обумовлена тим, що складає

важливу частку в структурі держави в цілому, тому правильне її визначення

279

дозволить скласти характеристику економічного становища.

Проблемою оцінки вартості підприємства займались: Коупленд Т.,

Коллер Т., Мурин Дж, Джордан Б., Кеовн А., Скот Д., Меладзе В.Е,

Герасимовим Н., Павловцевим В., Єрофєєвої Т.А., Головача Н., Колісник М.,

Терещенко О.О. та інші. Але не дивлячись на те, що багато вчених, як країн

заходу так і країн пострадянського простору, займались проблемами

оцінювання вартості підприємства, але ці проблеми не втрачають актуальності

для підприємств функціонуючих в умовах ринкової економіки.

Основною метою статті є аналіз та систематизація методів оцінювання

вартості підприємства в сучасних умовах господарювання. Одним з ключових етапів концепції управління вартістю підприємства є

оцінювання, результати якого стають критерієм прийняття рішень відносно

напрямку подальшого розвитку підприємства. В процесі оцінки важливим

етапом є врахування особливостей об’єкту оцінювання. Підприємство є досить

специфічним об’єктом оцінювання, оскільки воно одночасно виступає об’єктом

і суб’єктом ринкових відносин. Як суб’єкт ринкових відносин підприємство

здійснює функції купівлі-продажу. З іншого боку, підприємство може бути й

об’єктом ринкових відносин через те, що має вартість і в певний момент може

бути проданим, тобто стає товаром, що зумовлює необхідність оцінки його

вартості. По-перше, підприємство – це інвестиційний товар, вкладення у яке

здійснюється з метою отримання прибутку в майбутньому. По-друге,

підприємство є системою, складність і структура якої визначають можливість

купівлі-продажу як системи в цілому, так і окремих її елементів. По-третє,

вартість підприємства динамічно змінюється, оскільки залежить від впливу

внутрішніх і зовнішніх чинників.

Ще одним ключовим питанням у методологічній оцінці є визначення

критерію оцінювання. Оскільки критерій виявляє суть оцінювання, її головну

ідею, то він повинен бути науково обґрунтований, а економічна природа

показника, який прийнятий як критерій, повинна бути єдиною для усіх видів

підприємств, що оцінюються.

280

Рисунок 1 - Методи визначення ринкової вартості підприємства

Відповідно до обраного критерію використовуються відповідні методичні

підходи до оцінювання вартості підприємства. на сьогодні найбільш

актуальним питанням теорії оцінювання є коригування та адаптація існуючих

методичних підходів та методів до сучасних умов господарювання з

урахування специфіки розвитку української економіки. Для вирішення цієї

проблеми важливим етапом є складання конкретного переліку переваг та

Підхід

Особливості

Порівняльний Витратний (майновий) Дохідний

Орієнтація на використання ринкових цін на аналогічні підприємства і на фактично досягнуті результати діяльності підприємства

Розглядає вартість підприємства з погляду понесених витрат. Проводиться оцінка ринкової вартості кожного активу,

визначається вартість всіх активів з яких відраховується вартість

зобов'язань

Ґрунтується на тім, що потенційний покупець не заплатить за об’єкт суму

більшу ніж поточна вартість майбутніх доходів, на врахуванні

інвестиційних інтересів, коли покупця цікавить не набір конкретних активів, а доходи, які він буде одержувати від

їх використання

Переваги - визначення ціни об'єкта на основі фактичної ціни купівлі-продажу аналогічних об'єктів в аналогічних умовах придбання ; - відображення фактично досягнутих результатів експлуатації об'єкта.

- можливість проведення досить точної оцінки витрат, пов'язаних зі створенням об'єкта; - нормативно-методична урегульованість

- враховується ринкова ситуація, оскільки приведення чистого операційного доходу в поточну вартість враховує ризик інвестицій; - дозволяє оцінити майбутню прибутковість об'єкта, а також врахувати перспективність і значення об'єкта на ринку виробництва і реалізації продукції.

Недоліки - ігнорування перспектив розвитку об'єкта в майбутньому; - потреба збору повної і достовірної інформації з великої кількості аналогів, що є досить трудомістким процесом.

- обмежене використання ринкової інформації в оцінці; - трудомісткість оцінних процедур; - труднощі оцінки з великим терміном служби через складність визначення зносу.

- в основі лежить прогнозування, а не тільки фактична інформація про результати діяльності; - дає надійні результати тільки у випадку можливості чіткого прогнозування доходів, передбачуваних витрат, процентної ставки доходу на тривалу перспективу.

Галузевих

співвідношень

Ринку

капіталів

Угод

(продажу)

Накопичення

активів

Коригування

балансової

вартості

активів

Розрахунку

ліквідаційної

вартості

підприємства

Дисконтуванн

я грошових

потоків

Прямої

капіталізації

Ринкова вартість підприємства

281

недоліків, які притаманні існуючим методичним підходам. В рамках даної

статті, на основі аналізу досвіду вітчизняної та закордонної теорії та практики

оцінювання (рис. 1) наведена порівняльна характеристика методичних підходів

оцінювання вартості підприємства. встановлений в рамках даного рисунка

перелік переваг та недоліків кожного з методичних підходів стане першим

кроком на шляху до створення комплексної та об’єктивної методики

оцінювання вартості підприємства.

Так, в рамках даного дослідження було проаналізовано значний перелік

методів оцінювання вартості підприємства, визначено особливості їх

використання, також певні переваги, недоліки та труднощі застосування у

сучасних умовах господарювання вітчизняних підприємств і узгодження

отриманих за кожним з них результатів. Перевагами та недоліками існуючих

методів оцінювання є те, що вони використовуються для певних окремих умов.

Це зумовлює необхідність створення універсального методу оцінки вартості


УДК 658.589

Халаімова А.В.,




ОСОБЛИВОСТІ МЕТОДІВ УПРАВЛІННЯ ІННОВАЦІЙНИМИ РИЗИКАМИ

В сучасних умовах жорсткої конкурентної боротьби серед підприємств за

залучення нових інвесторів та покращення умов інвестування підприємства

повинні постійно підвищувати свою інвестиційну привабливість, намагаючись

зберегти та зміцнити свої конкурентні позиції на ринку, розширювати сфери

своєї діяльності, покращувати показники своєї діяльності, тобто доказати

потенційним інвесторам, що це підприємство більш інвестиційно привабливе у

282

порівняні із іншими, підприємствами-конкурентами, що інвесторам вигідніше

вкласти кошти у це підприємство. Тому підприємства вимушені весь час

шукати нові ідеї, впроваджувати найсучасніші технології та виготовляти нову

продукцію для задоволення постійно зростаючих та мінливих потреб

вимогливих споживачів. Але впровадження нових технологій та випуск нових

товарів супроводжується значними ризиками, оскільки поняття «інновація» і

«ризик» тісно взаємопов’язані.

Аналіз останніх публікацій і досліджень показав, що даною проблемою

займалися Р. Базел, І. Балабанов, Т. Бачкаі, В. Витлинський, С. Вайлдайцев,

В. Ведяхін, Г. Клайнер, Р. Купер, С. Філін, які розглядають різні аспекти

аналізу ризиків на етапах інноваційного процесу. Однак вони носять локальний

характер, оскільки відсутня єдина класифікація інноваційних ризиків.

Тому метою даного дослідження є систематизація методів управління

інноваційними ризиками.

Управління ризиком представляє собою процес вивчення параметрів

об'єкта і суб'єктів ризику, зовнішніх і внутрішніх факторів, що впливають на

об'єкт і поведінку суб'єкта ризику, його оптимізації, планування, обліку і

контролю, мотивації і регулювання виконання робіт з управління ризиком

Управління ризиками можна звести до п'яти функцій (рис. 1):

Рис.1 Функції управління ризиками

1. Планування управління ризиками - планування діяльності з управління ризиками проекту, включаючи набір методів, засобів і організації управління ризиками

2.Ідентифікація факторів ризику - визначення ризиків, здатних вплинути на проект, і документування їх характеристик

3. Оцінка ризиків - якісний і кількісний аналіз ризиків з метою визначення їх впливу на проект

4.Планування реагування на ризики - розробка заходів, що забезпечують мінімізацію ймовірності та ослаблення негативних наслідків ризикових подій при загальному підвищенні ймовірності успішного завершення проекту

5.Моніторинг та контроль ризику - моніторинг настання ризикових подій, визначення нових ризиків, виконання плану управління ризиками проекту та оцінка ефективності дій з мінімізації ризиків

283

Розглядаючи всю сукупність методів кількісного аналізу ризиків, можна

сказати, що застосування конкретного методу залежить від ряду специфічних

чинників (рис.2)

Рис.2. Умови вибору методу кількісного аналізу ризиків

Отже, для ефективного аналізу всього різноманіття ризиків у діяльності

підприємства необхідно застосовувати цілий комплекс методів, що, у свою

чергу, підтверджує актуальність розробки комплексного механізму управління

ризиками. Все вищезазначене дозволяє зробити висновок про те, що для

ефективного аналізу всього різноманіття ризиків у діяльності підприємства

необхідно застосовувати цілий комплекс методів, що, підтверджує актуальність

розробки комплексного механізму управління ризиками.

Проаналізуємо у вигляді таблиці 1 методи кількісної оцінки інноваційних

ризиків при різних характеристиках та на різних етапах розвитку інноваційного

проекту.

Фактори, що впливають на вибір методу

для кожного типу аналізованого ризику існують свої методи аналізу та конкретні особливості їх реалізації. Наприклад, при аналізі техніко-виробничих ризиків, пов'язаних з відмовою устаткування найбільшого поширення набули методи побудови дерев;

для аналізу ризиків істотну роль грає обсяг і якість вихідних даних. В іншому випадку найімовірніше застосування експертних методів чи методів нечіткої логіки;

при аналізі ризиків принципово важливо враховувати динаміку показників, що впливають на рівень ризику. Що стосується аналізу ризиків на ринках у стані шоку ряд методів просто непридатний;

при виборі методів аналізу слід брати до уваги не тільки глибину розрахункових даних, але і горизонт прогнозування показників, що впливають на рівень ризику;

велике значення має терміновість і технічні можливості проведення аналізу;

ефективність застосування методів аналізу ризику підвищується при формалізаціі ризику з метою математичного моделювання його впливі на результати діяльності підприємства. В даний час не тільки економічні системи, а й промислові комплекси досягли такої складності, що часто розрахунок їх стійкості неможливий без елементів теорії ймовірностей;

слід враховувати вимоги державних контролюючих органів до формування звітності про ризики. У тому випадку, якщо на нормативному рівні потрібно використання методів імітаційного моделювання, їх застосування обов'язково.

284

Таблиця 1 – Порівняльна характеристика методів кількісної оцінки ризику Методи кількісної оцінки ризику

статистичний аналітичний дерева рішень

фінансової стійкості

експертних оцінок

нормативний аналізу чутливості

аналогій

Умови застосування

Відомі дані про минулі періоді господарювання

Наявність детальних даних про проект чи діяльність

Відомі чинники ризику та ступінь їхнього впливу

Відомий баланс

підприємства

Дефіцит інформації

Відомі головні фінансові показники діяльності

Наявність детальних даних про проект чи діяльність

Наявність аналогів і

незмінність умов господарювання

Вид оцінки

Абсолютна Відносна Абсолютна Абсолютна Відносна Відносна Відносна Абсолютна Точність оцінки

Незначна Середня Висока Середня Незначна Незначна Середня Незначна Витрати

Середні Незначні Значні Незначні Значні Незначні Незначні Середні Можливість урахування дій чинників ризику

Незначна Неможливо врахувати

Найвища Практично неможливо врахувати

Практично неможливо врахувати

Неможливо врахувати

Практично неможливо врахувати

Незначна

Слід зазначити, що кожне підприємство, виходячи із специфіки своєї діяльності, стабільності розвитку, етапу життєвого циклу та інших чинників, обирає той метод, який найбільше підходить для нього, оскільки кожен із наданих у цих таблицях методів має свої переваги і недоліки й використовується в цілком конкретних ситуаціях. Отже, універсального методу, прийнятного для всіх випадків, не існує. Тому рекомендується застосовувати декілька методів, комбінувати риси одного із рисами іншого. Для кожного підприємства має бути створено відділ експертів, які б на базі статистичної інформації про діяльність підприємства виконували ретроспективний аналіз, та аналізували майбутній розвиток підприємства, можливі ризикові ситуації.

УДК 330.322:336.145

Харченко Д.І.,

Шилова О.Ю., к.е.н., доцент



ІНСТРУМЕНТИ АНТИКРИЗОВОГО УПРАВЛІННЯ В СУЧАСНИХ УМОВАХ

Світова фінансово-економічна криза набула глобального розмаху і

285

повною мірою торкнулась економіки України. Наслідки кризи стали значно

відчутними для багатьох вітчизняних підприємств. Вагомими причинами цього

процесу на сучасному етапі стали економічна і політична нестабільність,

недосконалість ринку товарів і послуг та все більше відкриття вітчизняного

ринку для зарубіжних товаровиробників. Проблема дослідження можливостей

виживання в умовах глобальної економічної кризи являється на сьогодні

однією із самих актуальних для всіх господарюючих суб'єктів. В цих умовах

метою роботи є дослідження інструментів антикризового управління.

Криза на підприємстві – це загострення суперечностей у соціально-

економічній системі організації, що загрожує її життєстійкості в

навколишньому середовищі та вимагає від неї якісно нових змін.

Об’єктом подальшого дослідження являється фінансова криза на

підприємстві та пошук більш вагомих інструментів антикризового управління.

Типовими наслідками економічної кризи для фінансово-господарського

стану підприємства можуть стати: утрата клієнтів та покупців готової

продукції, зменшення кількості замовлень та контрактів з продажу продукції,

неритмічність виробництва, неповне завантаження потужностей, підвищення

собівартості та різке зниження продуктивності праці, збільшення розміру

неліквідних оборотних засобів та наявність понаднормових запасів, суттєве

зменшення обсягів реалізації та, як наслідок, недоодержання виручки від

реалізації продукції, криза прибутковості (перманентні збитки «з'їдають»

власний капітал, і це призводить до незадовільної структури балансу), криза

ліквідності (коли підприємство є неплатоспроможним або існує реальна загроза

втрати платоспроможності).

Аналізуючи розвиток економіки України, бачимо, що нестабільність та

кризовий стан є характерними явищами для нашої держави. Сильний вплив на

діяльність вітчизняних підприємств справляють глобальна фінансово-

економічна криза, політичний колапс, недосконалість законодавства,

недостатній рівень державної регуляторної політики та великий рівень

дебіторської та кредиторської заборгованості підприємств. У таких умовах

286

господарювання в управлінні підприємствами має бути врахований високий

рівень впливу факторів зовнішнього середовища, а отже управління має

постійно у певній мірі носити антикризовий характер.

Антикризове управління діяльністю підприємства, на відміну від

поточного управління, має певні особливості, до яких можна віднести гнучкість

і адаптивність управління, мотивацію персоналу до ентузіазму, терпіння і

впевненість, мобільність і динамічність у використанні ресурсів, реалізації

інноваційних програм, здійснення програмно-цільових підходів у технологіях

розробки і реалізації управлінських рішень .

З метою попередження настання кризових ситуацій на підприємствах має

постійно проводитись робота в таких напрямах.

1. Систематичний аналіз умов зовнішнього середовища з метою виявлення

симптомів кризи.

2. Готовність підприємства до реагування на форс-мажорні ситуації .

3. Обмеження економічних втрат у період кризи .

4. Робота з персоналом.

Одним із найважливіших етапів виведення підприємства із кризового

стану повинна бути розробка та реалізація антикризових заходів. Перелік

заходів з покращення становища індивідуальний для кожного з підприємств та

залежить від сфери бізнесу, групи продукції, кон’юнктури ринку, регіональної

інфраструктури, системи управління підприємством, структури витрат на

виробництво та управління, техніко-технологічних особливостей.

Аналіз практичного досвіду вітчизняних підприємств показує, що одними

із основних інструментів, що застосовуються y компаніях в кризових умовах –

це нормування всіх статей витрат і жорсткий контроль за виконанням

встановлених нормативів. Але це не єдині важелі, які можуть привести

фінансовий стан підприємства до норми та вивести його із фінансової кризи.

Економічна криза призвела вітчизняні підприємства до неможливості

одержання необхідних фінансових ресурсів, зниження платоспроможності та

порушення фінансової стійкості. Це відобразилося на значному підвищенні

287

кредиторської заборгованості перед банками та другими фінансовими

установами, що з часом ще більше посилило негативний вплив на українську

економіку. Якщо дослідити причини погіршення фінансового стану

підприємства, то підвищення кредиторської заборгованості займає вагоме місце

серед чинників негативного впливу на стан підприємства.

Реструктуризація кредиторської заборгованості - комплекс заходів,

спрямованих на скорочення зобов'язань підприємства перед контрагентами,

бюджетом,позабюджетними фондами.

Найпоширеніші способи реструктуризації банківської позики - відстрочка

платежів за тілом кредиту (кредитні канікули) та збільшення строку

кредитування (пролонгація). При реструктуризації враховуються фінансові

показники компанії-боржника (регулярність грошових надходжень, доходи і

витрати компанії, майбутні грошові потоки), поточна ринкова вартість бізнесу,

а також перспективи відповідної галузі. Компанії необхідно розрахувати

майбутні грошові потоки та надати кредиторові докладний план фінансових

надходжень та їх джерел у майбутньому. В таблиці наведені етапи укладання

угоди реструктуризації.

На сьогоднішній день міжнародна практика та досвід проведення

реструктуризації в Україні свідчать про те, що реструктуризація - це одне з

найскладніших та важливіших управлінських завдань в антикризовому

управлінні підприємством. Це процес, який повинен враховувати безліч

обмежень і специфіку тієї компанії, в якій він проводиться. Проводити його

необхідно маючи чіткі цілі, концепцію реструктуризації, розуміння кожного з

його етапів і методів, за допомогою яких необхідно діяти.

Запровадивши процес реструктуризації підприємство зможе досягти

стабілізації фінансового положення. Позитивним аспектом цього процесу є

зміна графіка платежів по кредитам, збільшення терміну реалізації кредитних

зобов’язань, зміна розмірів відсотків, звільнення від сплати пені, штрафів,

використання цих положень дасть змогу нормалізувати діяльність


288

Як підсумок, можемо сказати, завдяки узгодженим управлінським

рішенням та активним антикризовим заходам, підприємства зможуть скоротити

та оптимізувати свої витрати, зменшити кредиторську заборгованість, привести

до норми платоспроможність, і загалом, зменшити вплив кризи на фінансовий

стан підприємства.

УДК 330.322:336.145

Чермошенцева Є.С.



ЧИННИКИ, ЩО ПЕРЕШКОДЖУЮТЬ ІНВЕСТУВАННЮ В БАЗОВІ ГАЛУЗІ

ЕКОНОМІКИ

Сучасний стан української економіки після 20 років трансформаційного

періоду свідчить про певні реформаційні перетворення й позитивні практичні

зрушення. Можна говорити, що дані результати мають місце внаслідок

суспільно-економічних змін в державі, а саме: лібералізації торгівлі,

реформування власності, поступового розширення приватного сектора в

економіці. Разом із тим подальшому розвитку економіки перешкоджає низька

інвестиційна активність суб'єктів господарювання, яка повинна створювати

матеріальну базу суспільного виробництва.

Аналіз сучасних тенденцій інвестиційної діяльності свідчить про зниження

інвестиційної активності в 2008 – 2010 роках, хоча протягом 1995-2007 рр.

обсяг капітальних вкладів зростав. Це пов’язано з наслідками економічної

кризи, негативним політичним станом, розгортанням механізму інфляції. З

іншого боку має місце зростаюча потреба в оновленні основного капіталу,

ступінь спрацювання якого зріс з 43% в 2000 році до 60% у 2010 році. Таким

чином метою роботи є обґрунтування чинників, що перешкоджають

інвестиційному клімату в сучасних умовах для базових галузей економіки.

289

Вугільна промисловість відноситься до найважливіших базових галузей

національної економіки, оскільки забезпечує розвиток електроенергетики,

металургійного виробництва, вугільного машинобудування, і створює

передумови національної енергетичної безпеки.

В вугільній галузі склалася ситуація, при якій, з одного боку, існує гостра

необхідність в прямому інвестуванні підприємства, а з іншої - гострий дефіцит,

насамперед, вітчизняних джерел фінансування. Це призводить до необхідності

залучення коштів зарубіжних компаній, банків і інших фінансових інститутів.

Разом з тим, ці джерела фінансування залишаються недостатніми через низку

причин.

Причинами, які заважають залученню іноземних інвестицій в Україну,

можна визначити такі: іноземним інвесторам практично не надається жодних

гарантій щодо забезпечення їх прав власності; іноземні інвестори розраховують

на повернення своїх вкладень через 5 років при середньорічній прибутковості

38 (це значно перевищує максимальну рентабельність операційної діяльності);

у багатьох країнах потенційні інвестори недостатньо проінформовані про стан

та перспективи розвитку економіки України; основним недоліком чинних

нормативних документів, що регулюють інвестиційну діяльність в Україні, є їх

неузгодженість між собою. Ще одним основним чинником, що впливає на

умови інвестування, є тривалий термін окупності проекту.

Ряд факторів, що перешкоджають залученню іноземного капіталу,

пов’язані із збереженням інтересів інвесторів.

Право використання інвестором корисної копалини в межах гірського

відведення має бути винятковим, тобто не може одночасно надаватися і іншим

особам, лише так інвестор може нести повну відповідальність за наслідки своєї

інвестиційної діяльності.

Інвестор, як правило, зацікавлений в наявності державних гарантій оплати

кінцевої продукції. Однак у випадку приватного капіталу це неефективно з

погляду забезпечення національних інтересів.

290

Відповідність національних правил амортизації основних засобів і

устаткування міжнародним стандартам бухгалтерського обліку впливає на

прийняття приватним інвестором рішення про капітальні вкладення через

механізм ціноутворення на кінцеву продукцію.

Іншими важливими чинниками забезпечення ефективності інвестиційного

рішення є механізм врахування шкоди, завданої навколишньому середовищу в

процесі здійснення господарської діяльності.

Одним з найважливіших напрямів аналізу під час інвестування повинно

бути вивчення інвестиційної привабливості підприємства-реципієнта, яка

повинна визначатися зовнішніми і внутрішніми чинниками до яких відносять:

галузь, місцезнаходження, відносини з владою, власники, виробничий потенціал,

фінансовий стан, менеджмент, інвестиційна програма та інші.

Динаміка інвестиційної привабливості реципієнта забезпечує істотне

зниження ризиків інвестування.

Таким чином, інвестиції потрібні для оздоровлення економіки країни і на

цій основі вирішення багатьох соціальних проблем. Негативний вплив на

інвестиційні процеси в Україні роблять невирішені проблеми в кредитно-

грошовій сфері. Необхідно приймати радикальні міри для подальшого розвитку

інвестиційної сфери для пожвавлення діяльності базових галузей:

реструктуризація підприємств; стабільності законодавства; лібералізувати

ринок і так далі.

В подальшому необхідно здійснювати детальне обґрунтування обсягів

капіталовкладень, напрямів їх використання що забезпечить своєчасність і

об’єктивність оновлення технології.

Наукове видання

ДНІ ТЕОРІЇ ТА ПРАКТИКИ ІНВЕСТУВАННЯ

Збірка матеріалів Всеукраїнської науково-практичної конференції студентів і молодих вчених "Сучасні проблеми управління інвестиційною та інноваційною діяльністю"

Мовою оригіналу

Відповідальний за випуск д.е.н., проф. В.М. Хобта

Формат 60х84 161 . Ум. друк. арк. – 11,7

Тираж – 250 екз. 83000, м. Донецьк, вул. Артема, 58, ДВНЗ "ДонНТУ"

ЗБІРКА МАТЕРІАЛІВ ДНІВ ТЕОРІЇ ТА ПРАКТИКИ...

Documents