ПРАВОВИЙ РЕЖИМ ЗЕМЕЛЬ ВОДНОГО ФОНДУ...
TRANSCRIPT
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
НАЦІОНАЛЬНИЙ ЮРИДИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
імені ЯРОСЛАВА МУДРОГО
На правах рукопису
ДРОВАЛЬ ОЛЬГА МИКОЛАЇВНА
УДК 349.6(477)
ПРАВОВИЙ РЕЖИМ ЗЕМЕЛЬ ВОДНОГО ФОНДУ УКРАЇНИ
12.00.06 – земельне право; аграрне право;
екологічне право; природоресурсне право
ДИСЕРТАЦІЯ
на здобуття наукового ступеня
кандидата юридичних наук
Науковий керівник:
Гетьман Анатолій Павлович,
доктор юридичних наук, професор,
заслужений діяч науки і техніки
України, академік НАПрН України
Харків – 2016
2
ЗМІСТ
ВСТУП ………………………………………….…………………..….............. 3
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ ОСНОВИ ДОСЛІДЖЕННЯ
ПРАВОВОГО РЕЖИМУ ЗЕМЕЛЬ ВОДНОГО ФОНДУ УКРАЇНИ …………... 10
1.1. Історико-правові аспекти становлення та розвитку правового регулювання
використання і охорони земель водного фонду в Україні ………...….…………….… 10
1.2. Визначення та склад земель водного фонду України ……………………... 37
1.3. Правові основи управління у сфері використання і охорони земель
водного фонду України................................................................................................. 59
Висновки до розділу 1 …………………………………………………….…. 71
РОЗДІЛ 2. ПРАВОВІ ПРОБЛЕМИ ВИКОРИСТАННЯ ЗЕМЕЛЬ
ВОДНОГО ФОНДУ УКРАЇНИ ............................................................................... 73
2.1. Теоретико-правові основи використання земельних ділянок водного
фонду України .............................................................................................................. 73
2.2. Правові засади користування земельними ділянками прибережних
захисних смуг, смуг відведення, берегових смуг водних шляхів і водоохоронних
зон ………………………………………………………………………….…...…….. 93
2.3. Оренда земельних ділянок водного фонду України ............................. 105
Висновки до розділу 2 …………………………………………………….... 125
РОЗДІЛ 3. ПРАВОВА ОХОРОНА ЗЕМЕЛЬ ВОДНОГО ФОНДУ
УКРАЇНИ ………………………………………………………………………..… 128
3.1. Деякі аспекти правового регулювання охорони земель водного фонду
України ....................................................................................................................... 128
3.2. Особливості юридичної відповідальності за порушення законодавства у
сфері використання та охорони земель водного фонду України .......................... 157
Висновки до розділу 3 …………………………………………………...…. 180
ВИСНОВКИ ……….……………………………………………….............. 185
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ………………………………... 188
ДОДАТКИ ……………………………………….………………………….. 222
3
ВСТУП
Актуальність теми. Широкомасштабне перетворення природних
екосистем на теренах нашої держави, а також надмірна господарська діяльність
у межах водних об’єктів призвели до значного порушення співвідношення між
стабілізуючими (ліса, болота) й деструктивними (забудовані землі, рілля)
підсистемами на користь останніх, що спричинило суттєве погіршення якісних
характеристик водних і земельних ресурсів, біохімічні процеси яких тісно
пов’язані між собою і становлять єдиний екологічний комплекс. У результаті
сьогодні в України постійним явищем є антропогенне евтрофування (цвітіння)
поверхневих вод, розмив берегів, змив ґрунту в річки, поступове їх замулення
тощо. Погіршенню екологічного стану річок сприяє й надмірна розораність
прибережних захисних смуг до урізу води. З огляду на це сучасні земельно-водні
проблеми набули загальнодержавного значення й стали одним із головних
чинників національної безпеки України.
Серед найпоширеніших проблем у даній сфері сьогодні є: згубна дія
водної та вітрової ерозії; підтоплення, заболочення, засолення, деградація,
утворення ярів через негативну дію вод; підвищений рівень їх радіоактивного
забруднення або засмічення; забудова земель водного фонду; відсутність
встановлення меж водоохоронних зон та прибережних захисних смуг; не
розробленість в установленому порядку проектів відведення земельних ділянок
за їх призначенням; брак дійового контролю за станом використання й охорони
водних об’єктів.
Таким чином, проблема правового регулювання використання та охорони
земель водного фонду в останні роки набула надзвичайної актуальності, що
пояснюється як специфікою останніх, так і суперечностями, які існують між
земельним і водним законодавством України. Вирішення цієї проблеми
зумовило необхідність розробки й обґрунтування нових теоретичних і
нормативних підходів до розуміння правового режиму земель водного фонду,
підготовки пропозицій і рекомендацій з удосконалення правового регулювання
4
суспільних відносин у сфері використання та охорони цієї категорії земель з
урахуванням системи національного законодавства і правозастосовчої практики,
специфіки правової системи України та її правової традиції, що й визначило
вибір теми даної дисертаційної роботи.
Науково-теоретичним підґрунтям дисертації стали наукові праці таких
українських учених у галузі екологічного та земельного права, як
В. І. Андрейцев, Г. В. Анісімова, Г. І. Балюк, А. Г. Бобкова, В. Л. Бредіхіна,
А. П. Гетьман, В. І. Гордєєв, О. В. Донець, Т. В. Єрмолаєва, В. М. Єрмоленко,
В. А. Зуєв, І. І. Каракаш, М. В. Краснова, В. В. Костицький, П. Ф. Кулинич,
Н. Р. Малишева, А. М. Мірошниченко, В. В. Носік, В. В. Овдієнко,
С. В. Розметаєв, А. К. Соколова, Є. П. Суєтнов, О. М. Ткаченко,
М. К. Черкашина, В. С. Шахов, Ю. С. Шемшученко, В. В. Шеховцов,
М. В. Шульга та ін. Крім того, у дисертації використовувались доробки таких
зарубіжних представників науки екологічного й земельного права, як
М. М. Бринчук, О. К. Голиченков, В. К. Григор’єв, І. О. Іконицька,
О. С. Колбасов, О. М. Колотинська, М. І. Краснов, О. І. Крассов, В. В. Петров,
Д. О. Сіваков, О. М. Турубінер та ін.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація
виконана на кафедрі екологічного права Національного юридичного
університету імені Ярослава Мудрого відповідно до цільових комплексних
програм «Правове забезпечення реалізації політики держави на пріоритетних
напрямах економічного розвитку та у сфері екологічної безпеки» (номер
державної реєстрації 0111U000962) і «Проблеми вдосконалення правового
регулювання користування природними ресурсами та комплексами в Україні»
(номер державної реєстрації 0116U006161).
Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційної роботи є розробка
комплексного теоретичного підходу до розуміння правового режиму земель
водного фонду України в умовах проведення земельної реформи, формулювання
власних наукових висновків, а також підготовка пропозицій і рекомендацій з
удосконалення правового регулювання суспільних відносин у сфері
5
використання та охорони земель водного фонду України.
Відповідно до поставленої мети визначено основні завдання
дисертаційного дослідження, а саме:
– проаналізувати історико-правові аспекти становлення та розвитку
правового режиму використання і охорони земель водного фонду в Україні,
охарактеризувати основні періоди його формування;
– розкрити сутність та істотні ознаки земель водного фонду України, їх
склад, сформулювати авторське визначення поняття «землі водного фонду»;
– дослідити правові основи управління у сфері використання і охорони
земель водного фонду;
– визначити сутність та особливості правових форм використання земель
водного фонду в сучасних умовах;
– визначити особливості правової охорони земель водного фонду;
– з’ясувати специфіку настання відповідальності за порушення
законодавства щодо використання та охорони земель водного фонду;
– охарактеризувати стан сучасної правової бази з питань використання та
охорони земель водного фонду, виявити прогалини та запропонувати шляхи
вдосконалення законодавства в цій сфері.
Об’єктом дослідження є система суспільних відносин, що склалися в
процесі використання та охорони земель водного фонду.
Предмет дослідження – правовий режим земель водного фонду України.
Методи дослідження. Для досягнення поставленої мети
використовувалися загальнофілософські, загальнонаукові та спеціальнонаукові
методи дослідження, зокрема, діалектичний, аналізу та синтезу, індукції і
дедукції, моделювання, формально-логічний, системно-структурний,
порівняльно-правовий, конкретно-історичний, формально-догматичний та
прогностичний тощо. Методологічну основу дисертації становить діалектичний
метод пізнання явищ і процесів, застосування якого дало змогу дослідити
суспільні відносини щодо використання та охорони земель водного фонду в їх
єдності та взаємозв’язку з іншими природними об’єктами і явищами,
6
проаналізувати динаміку розвитку законодавства у цій сфері. Метод аналізу та
синтезу використано при розробці заходів правової охорони земель водного
фонду, їх складу, а також узгодженості законів і підзаконних нормативно-
правових актів у цій сфері, їх ефективності та результативності. За допомогою
прийомів індукції і дедукції зроблені логічні умовиводи щодо використання і
охорони земель водного фонду від часткового до загального, від окремих фактів
до узагальнень і навпаки, від загальних суджень до часткових висновків. При
підготовці конкретних пропозицій щодо модернізації чинного законодавства
України застосовано метод моделювання. За допомогою формально-логічного
методу дослідження проаналізовано норми чинного законодавства, які є
правовою основою використання та охорони досліджуваної категорії земель,
виявлено особливості застосування різних видів юридичної відповідальності,
здійснено формулювання визначень і висновків відповідно до мети дослідження.
Застосування системно-структурного методу дозволило дослідити систему
органів виконавчої влади, які здійснюють управління у зазначеній сфері та їх
повноваження, розкрити склад земель водного фонду і вивести їх класифікацію.
Порівняльно-правовий метод використано для порівняльного аналізу правового
режиму земель водного фонду України та інших держав, що дозволило виявити
позитивний досвід правового регулювання в цій сфері. Для визначення етапів
становлення та розвитку правового регулювання використання та охорони
земель водного фонду в Україні використано конкретно-історичний метод
пізнання. За допомогою формально-догматичного методу розкрито особливості
норм права України та інших країн у сфері використання та охорони
досліджуваної категорії земель. Застосування прогностичного методу дало
можливість спрогнозувати наслідки запропонованих пропозицій з
удосконалення чинного законодавства та внесення змін до Земельного і Водного
кодексів України (далі відповідно – ЗК і ВК України), Кодексу України про
адміністративні правопорушення (далі – КУпАП України) та Кримінального
кодексу України (далі КК України).
Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що робота є
7
першим у вітчизняній юридичній науці комплексним науковим дослідженням
теоретичних і практичних проблем правового режиму земель водного фонду
України, спрямованим на вдосконалення чинного законодавства у даній сфері.
Основний зміст одержаних результатів, які мають наукову новизну і виносяться
на захист, конкретизується в таких положеннях:
уперше:
– розроблено наукову періодизацію становлення й розвитку правового
регулювання використання і охорони земель водного фонду в Україні та
охарактеризовано основні періоди його формування, серед яких періоди:
Стародавнього світу (час древніх слов’ян V ст. до н.е. – IX ст. н.е.; доба Київської
Русі IX ст. – поч. XII ст.), Середньовіччя (друга половина ХІV ст. – перша
половина ХVІІ ст.), Нового часу (кін. ХVІІ ст. – ХІХ ст.), Радянський період (поч.
XX ст. – кін. XX ст.) та незалежної України (новітній) (кін. ХХ – до теперішнього
часу);
– запропоновано науково обґрунтоване юридичне визначення земель
водного фонду, під якими слід розуміти водовкриті землі (покриті водою більшу
частину року), болота, острови, а також землі, призначені для використання,
обслуговування та охорони водних об’єктів і водогосподарських споруд
(пристроїв), що надаються фізичним і юридичним особам на праві власності,
оренди, постійного користування для використання їх за цільовим
призначенням;
– запропоновано наукову класифікацію земель водного фонду за різними
юридичними критеріями – походженням, розміщенням земельної ділянки по
відношенню до водного об’єкта, метою використання та об’єктом розміщення;
удосконалено:
– визначення поняття «прибережна захисна смуга» як частина території
водоохоронної зони водного об’єкта, в тому числі внутрішніх морських вод і
територіального моря, що встановлюється з метою охорони поверхневих водних
об’єктів від забруднення, засмічення та збереження їх водності;
– визначення складу земель водного фонду, до яких відносяться: землі,
8
зайняті водними об’єктами, болотами та островами, не зайнятими лісами;
прибережні захисні смуги вздовж водних об’єктів, крім земель, зайнятих лісами;
землі, на яких знаходяться гідротехнічні й інші водогосподарські споруди та
канали, а також виділені під смуги відведення для них; берегові смуги водних
шляхів; штучно створені земельні ділянки біля водних об’єктів (під водними
об’єктами);
набули подальшого розвитку:
– положення теоретичної концепції «двогалузевого правового поля», яку
запропоновано застосовувати і до земель водного фонду з огляду на земельно-
водний характер їх правового регулювання;
– підходи до класифікації наукових поглядів щодо включення до складу
земель водного фонду водоохоронних зон, а саме: водоохоронні зони є одним із
видів земель водного фонду, поряд із землями водних об’єктів і землями
захисних смуг уздовж морів, річок та навколо водойм; водоохоронні зони не
відносяться до земель водного фонду, оскільки вони відсутні в переліку (складі)
земель водного фонду, передбаченому ч. 1 ст. 58 ЗК України; лише частина (в
межах прибережних захисних смуг) водоохоронних зон входять до складу
земель водного фонду.
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що
сформульовані в роботі пропозиції та висновки можуть бути використані: в
науково-дослідній сфері – для подальшої розробки еколого-правових проблем
правового режиму земель водного фонду, визначення нових напрямків розвитку
законодавства в цій сфері; у нормотворчій діяльності – як основа модернізації
чинного законодавства України у сфері використання та охорони земель водного
фонду; у правозастосовній діяльності – для вдосконалення (поліпшення)
діяльності органів державної влади та здійснення державного контролю у сфері
використання та охорони таких земель; у навчальному процесі – при підготовці
навчально-методичної літератури та викладанні навчальної дисципліни
«Земельне право», а також під час викладання спецкурсів еколого-правового
спрямування.
9
Апробація результатів дисертації. Основні теоретичні висновки й
практичні рекомендації, що містяться в дисертаційній роботі, обговорювалися та
були схвалені на засіданнях кафедри екологічного права Національного
юридичного університету імені Ярослава Мудрого. Результати, отримані у ході
дослідження, оприлюднені на таких міжнародних і вітчизняних наукових і
науково-практичних конференціях і круглих столах: «Динаміка наукових
досліджень – 2007» (27-28 липня 2007 р., м. Дніпропетровськ); «Наукова думка
інформаційного століття – 2008» (16-31 березня 2008 р., м. Прага, Чехія);
«Проблеми вдосконалення земельного законодавства та правового забезпечення
аграрного виробництва» (17-18 квітня 2008 р., м. Біла Церква); «Екологічне
право в системі міждисциплінарних зв’язків: методологічні засади» (4 грудня
2015 р., м. Харків); «Приоритетные направления научных исследований» (15-16
червня 2016 р., м. Чернівці); «Актуальные достижения европейской науки –
2016» (15–22 червня 2016 р., м. Софія, Болгарія); «Проблеми реалізації та
забезпечення ефективності правових реформ» (16 червня 2016 р., м. Київ);
«Сучасний стан і перспективи розвитку держави і права» (17-18 червня 2016 р.,
м. Львів); «Актуальные научные достижения – 2016» (22-30 червня 2016 р., м.
Прага, Чехія); «Юридичні науки: проблеми та перспективи» (24-25 червня 2016
р., м. Запоріжжя).
Публікації. Основні результати дисертаційної роботи відображено в
16 публікаціях, у тому числі в 6 статтях у фахових періодичних виданнях з
юридичних наук, одна з яких – у зарубіжному виданні, а також у 10 тезах
доповідей на наукових і науково-практичних конференціях.
Структура дисертації обумовлена метою та завданнями дослідження.
Робота складається зі вступу, трьох розділів, які містять 8 підрозділів, висновків
до кожного розділу, загальних висновків, списку використаних джерел та трьох
додатків. Загальний обсяг дисертації – 226 сторінок, з яких основний текст
становить 187 сторінок, список використаних джерел налічує 309 найменувань
на 34 сторінках, 3 додатки – на 5 сторінках.
10
РОЗДІЛ 1
ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ ОСНОВИ ДОСЛІДЖЕННЯ ПРАВОВОГО РЕЖИМУ
ЗЕМЕЛЬ ВОДНОГО ФОНДУ УКРАЇНИ
1.1. Історико-правові аспекти становлення та розвитку правового
регулювання використання і охорони земель водного фонду в Україні
Земельні відносини на теренах України з давніх часів були невід’ємною
частиною суспільного життя й регулювалися ще нормами звичаєвого права [52,
с. 110]. Земля, вода, ліси сприймалися людьми як суто окремі елементи природи, без
встановлення їх взаємозв’язку між собою. Земельні ресурси розглядались ними,
насамперед, як джерело прожитку, об’єкт, задіяний у господарському обороті, а
тому поділялись за характеристиками родючості та оранки на добрі, середні та худі.
Води річок та озер використовувались для задоволення питних потреб, лову риби,
судноплавства, облаштування млинів та ін. Люди намагалися вести спостереження
за режимом річок та їх впливом на навколишнє природне середовище. Так, у
літописах багатьох монастирів, які на той час були осередками церковно-
релігійного, науково-освітнього та культурно-мистецького життя, до дрібниць
описувалися повені та посухи, стан річок у різні часи, наявні на них мілини, пороги,
вирії та ін. [13, с. 623]. Ці відомості використовувалися при судноплавстві,
облаштуванні річищ і берегів, захисті населення від посух і повеней [83, с. 197].
Взагалі саме береги річок і озер стали першим місцем для поселення слов’янських
племен. Землі, що знаходилися навколо поселень, вважалися загальними, їх поділяли
між окремими особами чи родинами шляхом жеребкування [282, с. 4].
Саме у VІІІ‒Х ст.ст. у суспільній свідомості відбувається процес сприйняття
території свого проживання як «власної» землі: «у полян своє княжіння, у дреговичів
своє» [262, с. 5]. У давньоруському праві ще не застосовувався загальний термін для
означення відносин власності. Разом із тим з появою власності та розвитком
суспільного поділу праці між пастушими й землеробськими племенами, родовими
11
громадами з’явилася необхідність обмежувати землі, тобто встановлювати границі
територій, що використовуються. Спочатку при такому обмеженні земель
використовували великі ріки, озера, водотоки та інші елементи рельєфу. Потім стали
застосовувати спеціальні знаки та позначки, що встановлювалися на межах (камені,
стовпи, дороги та ін.) [282, с. 4].
У часи Київської Русі (IX – початок XII ст.) правовідносинам з використання
та охорони земель водного фонду (в сучасному розумінні) окрема правова увага не
приділялась, однак порядок використання вод і сполучених з ними земель можна
знайти у загальних правових основах використання земель і вод. Саме в цей період
відбувається поступове формування традиції закріплення земель за окремими
членами общини (крім виморочних, покинутих ділянок, лісових угідь, пасовищ та
сіножатей, які залишаються в общинному користуванні) ‒ відбувається процес
формування феодального поземельного устрою та «окняжіння» вільних земель [132,
с. 36]. Поряд з общинним виникає князівське, боярське та церковне феодальне
землеволодіння, яке з часом набирає все більшої ваги й сприяє руйнації общинних
земельних відносин.
Із Книг Законних, поширених на Україні в XIII-XIV ст., дізнаємося, що в ті
часи вже використовувались млини, а отже, землі, зайняті водними об’єктами, були
широко задіяні в господарському обороті й могли перебувати у приватній власності
[132, с. 38; 14, с. 127]. Люди вміли використовувати енергію води, збільшувати або
зменшувати рівень води у водних об’єктах, розуміли негативну дію вод. Так, в
обов’язок власника млина входило попередження збитків, які можуть бути завдані
водою, що протікає до млина, а якщо їх не можна попередити ‒ припинення роботи
млина [123, с. 36-37]. Разом із тим власник земельної ділянки, обтяженої
проведенням по ній води, мав право заборонити використання своєї земельної
ділянки іншою особою, а також зобов’язати її дотримуватись певних вимог і
територіальних меж користування (гл. 83 Землеробського закону) [132, с. 36; 14,
с. 127]. Цікавим є факт поділу власності на відповідні території залежно від «статусу
суб’єкта» власності. Наприклад, у Двінській, Обонежській, Печерській грамотах, які
вважаються найдавнішими після «Руської правди» законодавчими пам’ятками,
12
«лукою» називали морський берег, відомий простір моря, який становив власність
риболова. Звідси володіння рибалок поділялися на луки, як поля на чверті, луки – на
копи [82, с. 142].
Крім того, з тексту «Руської правди» – літературної пам’ятки ХІ ст. ‒ стає
зрозумілою наявність на рівні держави пріоритетності приватної власності на землі
[263]. Функцію ж межових знаків до розподілу земель все ще у більшості випадків
відігравали саме річки, водотоки, канали, озера [82, с. 8, 12]. У цей же період
відбувається формування й встановлення правовідносин сервітуту щодо права
землевласника допускати чи забороняти протікання води з чужого млину своєю
землею. Таким чином, враховуючи, що водний об’єкт був приналежністю земельної
ділянки, а власник таких ділянок мав право на обмеження прав інших користувачів,
вважаємо, що саме в цей період починається формування так званого «берегового
права» [268]. Слід зазначити, що в системі національного законодавства поняття
«берегове право» відсутнє. Проте у доктрині права дефініцію «берегове право»
розглядають як узагальнюючий термін, який означає, що право на води є похідним
від права приватної власності на землю [39, с. 56]. На нашу думку, ця норма стала
похідною від поняття повної власності на землю, що діяла як за часів Польсько-
Литовської доби, так і в Російській імперії. «За правом повної власності на землю
власник її має право на всі витвори її поверхні, на все, що лежить у надрах її, на
води, що знаходяться в її межах, і взагалі на всі її приналежності» [69, ст. 424]
Наступним періодом, який зазвичай виокремлюють дослідники історії та права
України, є Польсько-Литовська доба (XIV‒XVII ст.ст.), за якої відбувається
«природне взаємопроникнення правових систем» [74, с. 25] Польського королівства
(з 1347 р.), Великого князівства Литовського (з 1452 р.) та частини земель України
[51, с. 113]. Після об’єднання територій України з Росією (частково з 1654 р.,
остаточно з 1842 р.) діяло законодавство Російської імперії. Землі Східної Галичини,
Північної Буковини та Закарпаття перебували під владою Австрійської (пізніше
Австро-Угорської монархії, 1848 р.) [186, с. 9].
У земельно-правовому регулюванні Польсько-Литовської доби поряд із дією
звичаєвого права, все більшого розвитку набувають такі нормативно-правові акти, як
13
«Саксонське Зерцало», Литовські статути (1529, 1566, 1588 рр.), «Статті
Магдебурзького права» Бартоломея Троїцького (1556 р.), «Устава на волоки»
Сигізмунда ІІ Августа і волочна поміра (1557 р.), «Акти права Магдебурзького»
(1629 р.) і «Титули права Магдебурзького» [265; 68; 277; 287; 132, с. 45; 133].
Спочатку земельно-правові положення характеризуються розрізненістю, проте
згодом з’являються акти, що мають для регулювання земельних відносин більш
комплексний характер і винятково велике значення. Наприклад, реформа
Сигізмунда-Августа (або так званий «волочний перемір») залишила нащадкам цілу
низку організаційних новацій: внутрішній землеустрій, поділ ріллі за якістю,
земельний кадастр, межування сіл тощо [132, с. 42]. Право власності на землю тепер
посвідчується відповідними документами, наприклад, на Галичині ‒ ствердними
грамотами. Окрім того, представники польської шляхти ‒ землевласники за
Віслицьким статутом (1347 р.) і Кошицьким привілеєм (1374 р.) були звільнені від
сплати податків і примусів. Земля вважалася повною їх власністю [50, с. 310].
На теренах Україні було сприйнято значну кількість положень «Саксонського
зерцала» ‒ найдавнішої правової збірки Німеччини (1210–1234 рр.), що містить
низку постанов, які: 1) стосуються користування громадськими водоймами для
транспорту та рибної ловлі; 2) встановлюють й охороняють приватні права на річки,
ставки та інші водойми; 3) визначають певною мірою основи загального
водокористування в наведений період часу. Наприклад, «проточне водоймище є
загальним для транспорту та рибної ловлі. Рибалка вправі навіть використовувати
бечевник у відповідного берега такої ширини, на яку він може зробити крок з судна»
[186, 1, 28, § 4]. Водночас «Саксонське зерцало» охороняло і права приватного
власника на водойми, що знаходиться в його володінні, погрожуючи пенею в
3 шилінги тому, хто буде ловити рибу в природному водоймищі, що належить
іншому, і пенею в 30 шилінгів тому, хто буде ловити рибу в чужому, штучно
виритому ставку [186, 1, 28, § 1, 2; 40, с. 9].
Принципи «берегового права» також знайшли своє закріплення у Статуті
Великого князівства Литовського 1588 р. Так, «якщо річка становить кордон між
чиїмись маєтками або землями, полями, луками, лісами, до цієї річки прилеглими, то
14
кожен від свого берега має право користуватися цією річкою до половини. А коли
порубіжна річка нанесла до якогось берегу пісок, склала там приріст, то все це
повинно належати тому господареві, чий берег. А якщо річка раптово повернула свою
течію в інший бік, то старе русло залишається надалі кордоном, і якщо буде воно
приносити яку-небудь користь, то кожен від свого берега має право користуватися
ним до половини. Обидва ж берега такої річки, що повернулась в інший бік, належать
тому, чиєю землею вона прийняла свою течію» [275, с. 121] (Тут і далі переклад наш.
– О. Д.). Також Статутом регулювалося питання правової охорони приватної власності
на водні об’єкти шляхом встановленої заборони вилову риби в чужому озері та
привласнення чужого озера або іншого водного об’єкта, навіть «якщо вони
знаходяться в твоєму лісі» [275, с. 121]. Крім того, Статутом визначалися правові
основи сервітутних відносин. Наприклад, встановлювалася вимога, згідно з якою «хто
має свої бортії або озера, луги в чужому лісі, той може їздити на озеро з неводом, але
не брати собак, рогатин, рушниць, чим би міг завдати шкоду звіру» [275, с. 120].
Статутами Великого князівства Литовського вже встановлювалася відповідальність за
шкоду: 1) нанесену перекопуванням ріки сусіда та необхідністю її виправлення;
2) спричинену приватним водним об’єктом [275, с. 96-97].
У ці часи земля стає привілеєм шляхетського стану, але водночас
залишається у спадковому володінні селян, і за нормами звичаєвого права
первинним способом одержання прав на землю, як і в часи Київської Русі, є
«заволодіння», «заїмка» [74, с. 25]. Поряд із дією звичаєвого права, як зазначає
А. М. Мірошниченко, все більший розвиток отримують і нормативно-правові акти
як джерела права, що мають винятково велике значення для регулювання
земельних відносин. Нове земельне встановлення отримало назву «Устава на
волоки» й фактично стало законом про проведення волочного переміру, в якому
визначалися нові принципи організації фільваркового господарства на
великокнязівських землях [287; 51, с. 113]. А детальний опис умов земельного
сервітутного права міститься у Грамоті Польського короля Владислава IV 1633 р.,
якою підтверджено угоду про володіння островом на р. Піні. Проаналізувавши зміст
грамоти, Р. І. Марусенко робить висновок про існування норм звичаєвого права,
15
якими встановлювалась можливість проходу по чужих володіннях [123, с. 45].
Значну роль у розвитку правового регулювання земельних відносин України
відіграло Соборне Уложення 1649 р. ‒ звід законів Московської держави, пам’ятник
російського права XVII ст., яке діяло аж до 1832 р. Воно регулювало широке коло
земельно-правових відносин, таких як: земельні сервітути, норми продажу земель у
вотчину та їх ціну, вирішення спорів з приводу знищення межових знаків тощо [154,
с. 71-72; 261, с. 190; 282, с. 16]. Аналіз літературних пам’яток того часу дозволяє
дійти висновку, що відносно користування землями водного фонду й водними
об’єктами вже широко застосовувалося так зване «берегове право», згідно з яким
власником річки до її середини стає власник прилеглої земельної ділянки, а право
власності на «проточні води» обмежується лише правами власників інших земель,
що лежать за течією тієї ж текучої води; землі, зайняті водними об’єктами,
переважно перебували в приватній власності, але й могли знаходитись у загальному
користуванні (якщо йшлося про судноплавні ріки). Відповідно води поділялися на
публічні та приватні, причому критерієм такої класифікації стає судноплавність або
несудноплавність водного потоку; розвивається судноплавство, для чого уздовж
берегів водного шляху (ріки або каналу) залишали сухопутну полосу для
перетягування линвою човнів, плотів, облаштування причалів, інших потреб
судноплавства. Як і за часів Київської Русі, люди будували греблі, змінювали русла
рік, збільшували або знижували рівень води у водних об’єктах тощо, у зв’язку з чим
законодавством встановлювалась відповідальність за шкоду, спричинену діями
людини в процесі використання вод.
Особливі земельні відносини історично склалися на Галичині. З ослабленням
Речі Посполитої в 1772 р. Галичина потрапляє під владу Австрії, а з розпадом
Австро-Угорської імперії в 1918 р. ‒ до складу Польщі. У 1939 р. західні українські
землі приєднуються до СРСР. В Австро-Угорському законодавстві цікавим
видається співвідношення прав на земельну ділянку та прав на водні об’єкти. Декрет
надвірної канцелярії від 14.06.1776 р. про сплавні ріки відніс їх до об’єкта прав
корони, як і острови на них. Острови на несплавних ріках могли належати
приватним власникам [132, с. 80]. Державним законом про води (30.05.1869 р.) та
16
крайовим законом для Галичини (14.03.1875 р.) всі ріки від місць, де можливе
проходження ними різних плавучих засобів, визначалися публічною власністю [155,
с. 118; 132, с. 36].
У другій половині XVIІ ст. на українські землі поступово поширюється
російське законодавство. У 1783 р. запроваджується поділ її території на
намісництва. Провідною пам’яткою того періоду, з точки зору земельного права в
цілому, а також регулювання правовідносин щодо використання земель водного
фонду та водних об’єктів, є неофіційний збірник кодифікованих актів «Права, за
якими судиться малоросійський народ» 1743 р. (далі ‒ Права). Норми Права так і не
були затверджені царським урядом, але поширювалися в Україні в рукописних
списках і застосовувались судами на її території [184]. Багато його норм
дублювали статті Литовського статуту 1588 р., наприклад, щодо порядку визначення
власника земель, охорони його прав, встановлення відповідальності за підтоплення
своїм ставком або греблею сусідського млину сіножаті або дороги тощо [184, с. 330,
332, 334, 336].
У цей період уже прописується публічний характер судноплавних річок і
порядок їх загального користування: «Поточна (тікуча) ріка і береги цієї ріки, окрім
устних занятих озер, мають бути загальні і вільні, кожному судами ходити, до берега
приставати і для рибної ловлі їздити, а риболовам берега використовувати на один
триаршинний сажень, по ньому ходити, неводи сушити, салаши будувати, човни
прив’язувати, інших же будівель ніяких не робити…» [184, с. 337]. Крім того,
Правами в цілях розвитку судноплавства встановлювалася заборона займати пруди,
робити греблі для перешкоди порту на річках знатних, при яких порт де-небудь
буває або може бути, а хто зробив, той повинен вільне місце для проходу залишити
[184, с. 338]. Таким чином, наведена норма вперше встановлювала певні обмеження
щодо будівництва споруд на прибережних землях та провадження діяльності, яка б
обмежувала використання водних об’єктів для судноплавства.
Серед новел законодавства того часу, яке стосується використання та охорони
земель водного фонду (в сучасному розумінні), можна виділити також обов’язок
місцевих мешканців «дбати» (охороняти) береги річок з метою попередження
17
шкідливої дії вод; закріплювалися відносини щодо боротьби із ярами, які
утворюються берегами рік через негативну дію вод, та зобов’язання населення щодо
своєчасного їх усунення або попередження [184, п. 1 арт. 3]. Крім того, у п. 2
зазначеного артикулу наголошувалося на економічній зацікавленості власника землі
проваджувати украплення берегів від підтоплення та виникнення ярів.
У 40-х рр. ХІХ ст. система права, що існувала в Україні, була остаточно
замінена російським законодавством, основу якого складало «Зібрання законів
Російської імперії» [74, с. 25]. В царській Росії землі, зайняті ріками, річками,
ярами, болотами, ставками, водороїнами та іншими незручними місцями,
відносились до земель, незручних для ріллі й сінних покосів [161]. Однак при
межуванні земель вони залишались у власності володільців, до чиїх маєтків були
віднесені та відображалися на планах і в межових книгах (скільки десятин під
кожним із цих міст знаходиться). Як і раніше озера, ріки, річки, що ніколи не
пересихали, слугували земельними межами [37, с. 44]. Проте таку категорію, як
землі водного фонду, законодавство того періоду не виокремлювало. Їх правове
регулювання здебільшого здійснювалось нормами водного права, оскільки в Росії
й на територіях сучасної України до революції 1917 р. не тільки не було єдиного
водного закону, а й не всі види водокористування взагалі були унормовані в
законодавчому порядку. Окремі галузі водного господарства регламентувалися
різними нормативними актами, поза органічного зв’язку між собою, і відповідні
норми були розкидані по всім томам Зібрання законів Російської імперії.
Постанови з водокористування знаходили своє місце і в цивільних законах, і в
положенні про сільське господарство, і в статуті шляхів і сполучень, і в
будівельному статуті, і в низці положень, що стосуються управління окраїнами
царської Росії (Кавказ, Туркестан тощо) [39, с. 34]. Слід зазначити, що питання
про необхідність упорядкування та розвитку водного законодавства постійно
порушувалось у наукових працях І. Миклашевського, К. П. Победоносцева,
М. М. Рейнке, Д. Флексора, Д. С. Шилкина та ін. [129; 157; 257; 37; 186; 300].
Однією з головних проблем, що склалась у водному господарстві того часу,
був незадовільний стан вод в Європейській частині Росії (до неї входила й
18
територія України), що з’ясувалося під час проведення шестирічної роботи
Експедиції у басейнах верхів’їв Волги, Дніпра, Оки та Сизрані, організованої при
Міністерством землеробства і державного майна. Під час Експедиції було
встановлено такі факти: брак вод для потреб сільського господарства,
промисловості та судноплавства; осушення водних об’єктів; забруднення водних
ресурсів (здебільшого річок) [258]. У зв’язку з цим виникла необхідність розробки
та впровадження заходів щодо попередження подальшого прогресивного і в
багатьох випадках загрозливого погіршення стану вод. Вирішенням цієї
проблеми, за пропозицією М. Рейнеке, мало стати видання єдиного спеціального
закону, що містив би заходи по охороні вод та прибережних земель (такі як
заборона вирубки лісів у ярах і лощинах, встановлення вздовж берегів річок
заповідної смуги відповідної ширини, на якій було заборонено вирубувати ліси й
робити оранки, закріплення вершин діючих ярів, висадка лісу в заповідних смугах
по берегах річок, обводнювання луків за допомогою влаштування загат і про
врегулювання млинного права [258, с. 179-180]. Але на практиці ця ідея не була
реалізована в повному обсязі. Разом із тим багато законодавчих пропозицій щодо
охорони вод і прибережних земель, зроблених за результатами Експедиції, були
впроваджені в діюче законодавство того часу на рівні Правил. Так, у «Проекті
тимчасових правил збереження вод» вперше було сформульовано визначення вод
річкових басейнів та річок, які потребують захисту [258, п. 1, 4. ст. 5, с. 179, 198].
Також визначалися заходи, «що захищали води від висихання, виснаження і
забруднення» (п. 2 ст. 1 Правил), та орган контролю за станом водних об’єктів і
здійснення водоохоронних заходів, а обов’язок охороняти водні об’єкти вперше
пропонувалося покласти на всіх зацікавлених землеволодільців. До прийняття
тимчасових правил щодо охорони вод (при вирішенні питань, що стосувалися
збереження вод), застосовували правила про збереження лісів, оскільки останнє
сприяє збереженню вод [267, ст. 793–840].
У доктрині права панує думка, що в основі дореволюційного водного
законодавства Росії лежить берегове право [39, с. 42]. Крім того, «відповідно до
права повної власності на землю власник її має право на всі витвори її поверхні, на
19
все, що залягає в надрах її, на води, що знаходяться в її межах, і взагалі на всі її
приналежності» [268, ст. 424]. Згідно з роз’ясненнями Сенату, «природні води (ріки
та озера) не вважаються самостійним предметом права власності; право на ці води
повинно розглядатися лише як наслідок права на берегову землю й існує лише у
зв’язку з правом на цю землю; предметом особливого права води стають тільки з
особливих постанов або актів або за згодою з береговими власниками [186].
Вказаний принцип дореволюційного водного права стосувався також регулювання
всіх сфер водного господарства, а саме рибної ловлі, меліорації, іригаційних робіт і
т.п. [39]. Разом із тим право власності на води берегових власників було не повним,
а обмежувалося правом участі загального або правом інших берегових власників,
які знаходяться за течією тієї ж річки [268]. Так, «право проходу та проїзду по
великих дорогах і водним сполученням становить загальне користування всіх без
вилучення, і що власники земель, через які великі дороги пролягають, не повинні
жодним чином перешкоджати проходу і проїзду по них» (ст. 434 цивільних
законів). А всі води за дореволюційним законодавством поділялися на дві категорії:
а) води, що «знаходяться в загальному користуванні в інтересах судноплавства і
сплаву», б) води, які не служать для цієї мети, а тому й «не знаходяться в
загальному користуванні». І тільки морські води залишалися в загальному,
вільному для всіх користуванні й не передавались у приватну власність [39].
У законодавстві Російської імперії вже більш детально регулювалося питання
визначення кола суб’єктів управління в цій царині (наприклад, органом контролю за
водним господарством виступало Управління землеробства та державного майна), а
також питання охорони земель водного фонду та водних об’єктів. Так, у положеннях
Лісного статуту 1905 р. визначено два види лісів: захисні ‒ для збереження вод (статті
713, 714) та водоохоронні, до яких належали ліси, що захищають верхів’я і джерела
рік або їх приток (ст. 710) [37, с. 96]. У захисних лісах, кому б вони не належали,
заборонялися суцільні вирубки лісу, корчування пнів, випасання худоби. Крім того,
дозволялося викуповувати приватні ліси з метою їх охорони. Також було розроблено
систему норм, що передбачали відповідальність за пошкодження водогосподарських
споруд. Низка правових і техніко-організаційних заходів охорони водних і земельних
20
ресурсів була передбачена на рівні статутів. Так, у Статуті будівельному, у зв’язку з
розплануванням селянських поселень, передбачалися нормативи відступу поселень
від берегів «текучих вод», розміщення токів (т. 12, ч. 1). А у Статуті шляхів
сполучення були передбачені правила влаштування гребель, загат, канав тощо, у
Статуті сільського господарства ‒ правила влаштування осушувальних канав (у тому
числі на чужих землях), у Статуті лісовому ‒ правила влаштування на земельних
ділянках захисних лісів та чагарників. Численні нормативи, що стосувались земель
біля вод, закріплювалися також в актах цивільного законодавства (наприклад, Звід
законів цивільних Російської імперії (1914 р.) передбачав нормування земель вздовж
водних шляхів (призначених для мотузяної тяги), навколо озер (призначеної для
причалювання), для промислів тощо) [270; 132].
Починаючи з 1906 р. активно формується земельне законодавство,
приймаються закони «Про зміну та доповнення деяких постанов про селянське
землеволодіння» від 14.06.1910 р., «Про землевпорядкування» від 24.05.1911 р. та ін.
[132]. Водночас система джерел права поповнюється такими новими складовими, як
постанови Ради міністрів та «мнєнія» Державної ради, що мали підзаконний
характер і були обов’язковими для всіх органів виконавчої влади.
У жовтні 1917 р., після приходу до влади більшовиків, були встановлені нові
земельні відносини. Початком розвитку радянського земельного законодавства стало
прийняття Декрету РНК «Про землю» від 26 жовтня (8 лютого) 1917 р. [132, с. 80].
Вирішення земельного питання зводилося до наступного: власність поміщиків на
землю скасовується негайно без будь-кого викупу, а землі селян і козаків не
конфіскуються (ст. 1) [266, с. 11-12]. У «Селянському наказі про землю», що був
невід’ємною частиною Декрету, разом із землею до держави переходили всі надра
землі, а також ліси і води загальнодержавного значення [39, с. 58]. Принцип
націоналізації водних ресурсів також знайшов своє закріплення в Конституції СРСР
1936 р.: «земля, її надра, води, ліси ... є державною власністю, тобто всенародним
надбанням». На території УРСР, за аналогією із союзним законодавством, усі водні
ресурси поділялися на категорії за господарським призначенням і використанням, а
водні потоки та водойми було розподілено на потоки та водойми загальносоюзного,
21
республіканського і місцевого значення [39, с. 66].
Першим кодифікованим актом земельного законодавства УРСР став Тимчасовий
земельний закон, прийнятий Українською Центральною Радою 18.01.1918 р., але його
положення не були втілені в життя з політичних причин [280]. Тому, як зазначає
Ю. С. Шемшученко, реально діючим кодифікованим законодавчим актом нашої країни
прийнято вважати Земельний кодекс УРСР від 25.10.1922 р. [79]. Відбиваючи політичні
й економічні реалії того часу, Кодекс 1922 р. закріплював націоналізацію землі та
скасування приватної власності на неї, забороняв купівлю-продаж та інші угоди,
пов’язані з відчуженням землі [77, с. 6]. Радянське законодавство як і раніше не
виділяло земель водного фонду в самостійну категорію, але окремі норми регулюючого
характеру закріплювалися в різних галузях законодавства СРСР, переважно водного
(разом із тим єдиного водного закону (кодексу) не було).
Існуюча система поділу земель на категорії, залежно від основного цільового
призначення, за часів існування Радянського Союзу складалася поступово [182]. У
Положенні ВЦВК «Про соціалістичний землеустрій і про заходи переходу до
соціалістичного землеробства» від 14.02.1919 р. наголошувалось, що всі землі
становлять єдиний державний фонд. Встановлювався інститут охорони земель
губернськими відділами, які завідували та розпоряджались землями в цілях їх охорони
від виснаження та провадження заходів зі збільшення продуктивності [165].
Відповідно до п. «г» ст. 9 даного документа «розподілу й одноосібному користуванню
не підлягають землі спеціального призначення: міські, селітебні, селищні, курортні,
зайняті промисловими, фабрично-заводськими підприємствами, шляхами сполучення
і т.д.». Таким чином, окрім земель сільськогосподарського призначення поступово
з’являються землі спеціального призначення.
У загальному вигляді землекористування та землеустрій у 1922–1928 рр.
містили поділ єдиного державного земельного фонду (залежно від господарського
призначення окремих категорій земель) на землі сільськогосподарського призначення,
землі спеціального призначення, міські землі та державний земельний запас.
Натомість, землі, покриті водою, та «водообслуговуючі» землі до впровадження
спеціальної категорії земель водного фонду знаходились безпосередньо у складі
22
єдиного державного земельного фонду та входили до інших категорій земель
(наприклад, Інструкція «Про порядок введення державного обліку земель і реєстрації
земель», затверджена Мінсільгоспом СРСР 23.02.1956 р., визнавала площі великих
водойм (озер, водоймищ) землями запасу, але вони реєструвалися окремим рядком).
До земель, наданих органам водного господарства для спеціальних потреб,
законодавець відніс площі, зайняті обводнювальними, зрошувальними,
осушувальними каналами, водоймищами, «смугами відводу» та дамбами [272]. Отже,
тривалий час більшість земель водного фонду відносились до земель спеціального
призначення, правовою основою використання та охорони яких були правила,
положення та інструкції, виданні міністерствами та відомствами СРСР і союзних
республік [143; 144; 146; 164].
Для формування земель водного фонду як самостійної категорії земель
особливого значення набуло запровадження поділу вод на дві групи: 1) охоронні
води (підлягають спеціальній охороні), щодо користування якими встановлено
особливий правовий режим; 2) усі інші води, які такому режиму не підпорядковані.
Причому, особливий правовий режим встановлювався в межах так званої
«санітарної зони» і «водоохоронної зони», які вперше отримали більш-менш
достатню правову регламентацію. Так, ще постановою РНК РРФСР «Про лікувальні
місцевості загальнодержавного значення» від 20.03.1919 р. передбачалося
встановлення зон санітарної охорони лікувальних місцевостей, які мали
загальнодержавне значення, з метою їх огородження в санітарному відношенні [138].
До зон санітарної охорони включалися території, в межах яких знаходилися всі
джерела, що забезпечували дану лікувальну місцевість питною водою [140]. Після
прийняття постанови ЦВК і РНК СРСР «Про санітарну охорону водопроводів і
джерел водопостачання» від 17.05.1937 р. зони санітарної охорони водойм
встановлювалися для попередження заболочування та розповсюдження низки
хвороб (наприклад, малярії), у зв’язку з чим їх створення та використання
регулювалося здебільшого санітарним законодавством [140]. З метою поліпшення
водного режиму та боротьби з обмілінням великих річок (Волги, Дону, Дніпра та
ін.), а також провадження заходів, спрямованих на охорону захисних лісів, радянське
23
законодавство передбачало виділення водоохоронних зон, у межах яких
встановлювався особливий режим лісового господарства (з урахуванням значення
захисних лісів у справі регулювання водного режиму рік і попередження їх від
обміління) [39; 142].
Пізніше на доктринальному рівні формується висновок, що безпосереднім
об’єктом охорони водних об’єктів є не лише самі водні ресурси, а й ті природні й
штучно створені умови (штучні споруди та обладнання, що забезпечують
використання водних ресурсів у різноманітних галузях народного господарства), які
забезпечують накопичення, зберігання, транспортування, правильний розподіл і
дбайливе витрачання води [39]. Одним із заходів охорони іригаційних систем того
часу стало встановлення берегової охоронної смуги ‒ смуги землі, відведеної для
потреб іригації по обидва боки природних джерел зрошення (річки, струмка та
озера) і каналів всіх видів, а також навколо гідротехнічних споруд. Берегова
охоронна смуга призначалася для забезпечення водного нагляду, можливості
спостереження за станом джерел зрошення, вживання своєчасних заходів проти
аварій, а також організації очищення та ремонту зрошувальної мережі [39]. Крім
того, на берегових смугах проваджувалася діяльність зі створення водогосподарчих
споруд, дренажних траншей тощо. В їх межах встановлювався особливий правовий
режим користування відповідними земельними ділянками. Першість у створенні
таких берегових смуг належить країнам із засушливим кліматом, в яких
передбачалась особлива берегова охоронна смуга на зрошувальній мережі. Так, у
Законі Туркестану від 01.08.1922 р. містилися правила охорони деревних насаджень
у приаричній смузі [39]. Про берегову смугу йшлося також у водному Законі від
16.05.1924 р. [39]. Земельно-водний кодекс Узбекистану 1929 р. передбачав, що в
порядку водоустрою встановлюються «місця проїзду, прогону і водопою худоби,
дороги на зрошувальних каналах і штучних водосховищах» (п. «д» ст. 201) [39].
На думку Л. І. Дембо, берегова охоронна смуга повинна бути віднесена до
категорії земель спеціального призначення [39]. У подальшому на законодавчому
рівні закріпився поділ між береговими смугами загального користування в
природних водних об’єктах та «смугами відводу» спеціального користування
24
каналів [272]. Так, у 1955 р. згідно з нормами Статуту внутрішнього водного
транспорту визначалися берегові смуги уздовж природних водних шляхів
сполучення (річок, озер), які не вилучались у землекористувачів, але перебували в
особливому правовому режимі. При цьому «берегова смуга» уздовж каналів
закріплювалася за органами, у віданні яких перебували самі канали, обмежувалася
межовими знаками і визнавалася смугою відводу [284, с. 90].
Серед новел радянського законодавства щодо визначення поняття, складу та
правових основ використання земель водного фонду є остаточне правове
закріплення земель каналів, іригаційних водоймищ, водоприймачів, значних
приводних смуг водогосподарчих відомств [298, с. 41–46]. Крім того, на особливу
увагу заслуговують комплексні природоохоронні акти того часу (наприклад,
постанови Ради Міністрів УРСР «Про охорону природи на території УРСР» від
03.06.1949 р., «Про заходи щодо упорядкування використання та посилення охорони
водних ресурсів Української РСР» від 21.06.1960 р. та ін.) [232; 284], в яких як
охоронні заходи земель водного фонду виділяли заборону надпланової вирубки
гірських лісів, що мають водоохоронне значення, а також забезпечення відновлення
рослинного покриву (в першу чергу лісових масивів) як найбільш дієвого засобу
боротьби з ерозією ґрунтів. Постанова Ради Міністрів СРСР «Про заходи для
поліпшення організації робіт із захисту ґрунтів від вітрової та водної ерозії» 1975 р.
також відіграла значну роль у посиленні роботи з охорони земель від негативного
впливу вод, якому особливо піддаються землі водного фонду [139].
Подальше оновлення та розвиток земельне законодавство України отримало з
прийняттям Основ земельного законодавства СРСР (далі ‒ Основи), де землі
державного водного фонду вперше було виокремлено в самостійну категорію (ст. 4)
[153]. Згідно зі ст. 44 Основ землями державного водного фонду визнавалися землі,
зайняті водоймищами (річками, озерами, водосховищами, каналами, внутрішніми
морями, територіальними водами і т.п.), льодовиками, гідротехнічними та іншими
водогосподарськими спорудами, а також землі, виділені під смуги відведення по
берегах водоймищ, зони охорони та ін.
На нашу думку, передумовою появи земель водного фонду як окремої
25
категорії земель стали два напрями наукових дискусій дореволюційних і радянських
правників, а саме наукове обговорення питань охорони вод та цілісності єдиного
земельного фонду, його поділ на частини. Подібне твердження ґрунтується на тому,
що наприкінці ХІХ ст. науковцями вже було звернуто увагу на вжиття термінових
заходів як законодавчого, так і практичного характеру щодо охорони водних
об’єктів. Для цього поряд з охороною вод пропонувалася охорона берегів річок,
визнання схилів, прилеглих до водосховищ, землями захисними, обмежений
господарський режим по берегах річок (наприклад, заборона проводити
розорювання землі надто близько до водних джерел, випасання там худоби) і т.д.
Крім того, в процесі розвитку земельного права за радянських часів здійснювався
пошук більш ефективного використання державного земельного фонду. Критерієм
поділу земель спочатку стає господарське призначення землі в процесі її
використання (наприклад, положення «Про соціалістичний землеустрій та заходи
щодо переходу до соціалістичного землеробства» від 14.02.1919 р., а пізніше
з’являється термін «за цільовим призначенням» [165]. У зв’язку з цим видатний
радянський науковець Г. О. Аксеньонок зазначав, що правова класифікація земель
встановлювалася в міру розвитку радянського земельного законодавства, визначення
в ньому поняття єдиного державного земельного фонду і окремих його частин [1,
с. 162]. Схожу позицію зайняв і М. І. Краснов, наголосивши, що з розвитком
радянського земельного законодавства змінювалася правова класифікація земель
єдиного державного земельного фонду, а також зміст правових режимів окремих
видів земель [101, с. 11]. У будь-якому разі в післявоєнні роки предметом дискусії
правників-науковців стає поділ єдиного державного фонду на частини й відповідно
питання, які саме категорії земель повинні складати державний земельний фонд.
Саме в цій науковій дискусії народилася пропозиція виділення земель водного
фонду в самостійну категорію земель. Подібну точку зору відстоювали
Г. О. Аксеньонок, Н. Д. Казанцев, Г. Н. Полянська, А. А. Рускол, А. М. Турубінер та
ін. [2; 85, с. 43-44; 169, с. 37–39; 284, с. 86–88; 101, с. 92].
Водночас існував підхід, за яким виділення земель водного фонду в
самостійну категорію вважалося недоречним. Так, В. К. Григор’єв зазначав, що
26
уникнути прогалин у складі єдиного державного земельного фонду при розподілі
його на окремі складові частини можна в тому випадку, якщо земельна територія,
точніше земна поверхня, розподілятиметься в площині, а не в об’ємному відношенні,
й з таким розрахунком, щоб окремі категорії земель держфонду тісно межували одна
з одною, не допускаючи ніяких перерв у фізичному сенсі. Кожна ділянка земної
поверхні, з розташованими на ній або під нею природними багатствами, має
включатися в одну із категорій земель єдиного державного фонду [35, с. 86]. Він
наголошував, що враховуючи розпорошеність води серед різних землекористувачів,
а також мінливість водних джерел (наприклад, висихання водойм, затоплення водою
земельних площ), стає очевидним, які великі труднощі стоять перед законодавцем
при створенні єдиної системи норм, що встановлює правовий режим усього
комплексу земель, зайнятих водами. Тому пропозицію про виділення земель,
зайнятих водами, в самостійну категорію земель єдиного державного земельного
фонду навряд чи можна враховувати при кодифікації земельного законодавства [35,
с. 91]. Схожу позицію займав і М. І. Краснов [101]. На нашу думку, більш
мотивованою є позиція прихильників першої точки зору, за якої землі водного
фонду потрібно виділити як самостійну категорію земель. І однією з причин
необхідності окремого правового регулювання земель вказаної категорії має бути
охорона водних об’єктів.
У розвиток Основ 1968 р. видаються окремі союзні та республіканські акти,
зокрема: «Про адміністративну відповідальність за порушення земельного
законодавства» від 14.05.1970 р. [141], «Про затвердження Положення про
державний контроль за використанням земель» від 14.05.1970 р. [162], Земельний
кодекс УРСР від 08.07.1970 р. [78]. Останній застосовувався до земельних
правовідносин, що виникали після його введення в дію, тобто з 01.01.1971 р., і
фактично дублював положення, викладені в Основах, які стали своєрідним
підсумком радянського земельного права. Так, земельний фонд проголошувався
власністю виключно держави; заборонялися цивільно-правові угоди щодо
відчуження земельних ділянок. Земельний фонд поділявся на шість категорій земель
(відповідно до їх основного цільового призначення), однією з яких були землі
27
водного фонду [76, с. 7-8]. До них законодавець відносив землі, зайняті водоймами
(ріки, озера, водойми, канали, внутрішні моря, територіальні води та ін.),
гідротехнічними та іншими водогосподарськими спорудами, а також землі, виділені
під смуги відведення вздовж берегів водойм, під зони охорони тощо [77].
Недосконалість цього визначення полягала в обмеженому переліку земель, які
можна віднести до земель водного фонду. Крім того, не повно перелічувались
покриті водою землі, до яких не увійшли, наприклад, болота. Також законодавець
виділяв слово «водойми» як загальне поняття для всіх вод, у тому числі річок, що, на
нашу думку, є недоречним, оскільки водоймою є безстічний або із сповільненим
стоком поверхневий водний об’єкт. Річки є не водоймами, а водотоками, оскільки
перебувають у стані безперервного руху. Тому більш доречним є вживання
словосполучення «водний об’єкт», яке міститься в сучасному понятті земель
водного фонду.
Разом із тим даний нормативно-правовий акт містив низку новел, серед яких
можна виділити закріплення мети використання смуг відведення та зони охорони як
складових земель водного фонду (ст. 142). Так, землі у смугах відводу надавались
органам водного господарства та іншим організаціям для спеціальних потреб і
повинні були використовуватись ними для лісопосадок, ремонту споруд,
будівництва переправ, виробничих приміщень, складів тощо. Зони охорони
встановлювалися навколо водойм, водних джерел і гідротехнічних споруд для
виконання комплексу санітарних, протиерозійних заходів і захисних лісонасаджень
з метою збереження і поліпшення водних ресурсів. Метою використання земель
водного фонду визнавалося будівництво та експлуатація споруд, що забезпечують
задоволення питних, побутових, оздоровчих та інших потреб населення, а також
задоволення сільськогосподарських, промислових, енергетичних, транспортних,
рибогосподарських та інших державних і громадських потреб. Користувачами
таких земель були колгоспи, радгоспи та інші підприємства, організації та установи,
яким ці землі надавалися в користування згідно із законодавством.
Аналіз змісту ЗК УРСР 1970 р. дозволяє дійти висновку, що землі водного
фонду первинно використовувались не стільки для охорони вод, скільки для
28
забезпечення господарських потреб, наприклад таких, як обслуговування і ремонт
споруд, будівництво переправ, виробничих приміщень, складів або споруд, що
забезпечують задоволення питних, побутових, оздоровчих та інших потреб
населення, а також задоволення сільськогосподарських, промислових, енергетичних,
транспортних, рибогосподарських та інших державних і громадських потреб тощо.
Разом із тим норми цього Кодексу, що встановлювали правове регулювання
використання і охорони земель водного фонду, мають виняткове значення в процесі
становлення правового регулювання охорони та використання досліджуваної
категорії земель. Його прийняття фактично стало першою спробою окреслити на
законодавчому рівні мету використання земель даної категорії, уточнити перелік
земель, що входять до земель водного фонду, а також коло суб’єктів їх використання
та ін. Тобто правове регулювання цих земель стає вже більш визначеним.
Важливий крок у напрямку правового регулювання використання та охорони
земель водного фонду зроблено з розвитком водного законодавства. Так, ВК УРСР
1972 р. визначалися теоретико-правові основи використання деяких складових
земель водного фонду, хоча окремої статті щодо відповідних земель він не містив
[19]. Згідно зі ст. 24 цього Кодексу до прибережних смуг (зон) відносили берегові
смуги внутрішніх водних (судноплавних і лісосплавних) шляхів та смуги відводу
магістральних і міжгосподарських каналів. Смуги відводу встановлювались для
потреб експлуатації й захисту магістральних і міжгосподарських каналів на
зрошувальних і осушувальних системах, магістральних скидів, головних та інших
гідротехнічних споруд, зрошувальних каналів, а також водоймищ і гребель на
річках. Смуги відводу передбачали особливий режим користування (ст. 70). А
відповідно до ст. 84 ВК УРСР берегові смуги встановлювалися на судноплавних і
лісосплавних водних шляхах за межами міських поселень для проведення робіт,
пов’язаних із судноплавством і лісосплавом. Вони надавались у загальне безплатне
користування. Користування береговою смугою для потреб риболовства в місцях, де
вона використовується для потреб судноплавства, допускалося за погодженням з
органами Головного управління річкового флоту при Раді Міністрів УРСР.
Крім того, ст. 23 ВК УРСР встановлювався окремий порядок проведення робіт
29
на водних об’єктах і в прибережних смугах (зонах). Так, будівельні,
днопоглиблювальні та вибухові роботи, добування корисних копалин і водяних
рослин, прокладання кабелів, трубопроводів та інших комунікацій, рубання лісу і
чагарників, бурові, сільськогосподарські та інші роботи на водних об’єктах або в
прибережних смугах (зонах) водойм, що впливають на стан вод, проводилися за
погодженням з органами по регулюванню використання і охороні вод, виконавчими
комітетами місцевих рад депутатів трудящих та іншими органами відповідно до
законодавства Союзу РСР і Української РСР.
За радянських часів правовий режим категорії земель водного фонду значною
мірою визначався технічними нормами й правилами. Наприклад, «Правила технічної
експлуатації осушувальних систем» від 01.10.1970 р. охоплювали широке коло
питань експлуатації та облаштованості даних водогосподарчих комплексів;
передбачалось періодичне зачищення дна каналів і водоймищ, утворення валів з
витягнутих ґрунтів у нагорних каналів тощо [185].
На початку 70-х рр. XX ст. значна увага приділяється проблемам охорони та
раціонального використання природних ресурсів, ухвалюється низка відповідний
нормативних актів. Так, ЦК КПРС і Радою Міністрів СРСР приймається постанова
«Про посилення охорони природи та поліпшення використання природних ресурсів»
від 29.12.1972 р., відповідно до якої встановлюється систематичний контроль за
проведенням робіт щодо боротьби з ерозією ґрунтів, правильним використанням
колгоспами, підприємствами, організаціями земель, вод, лісів, надр та інших
природних багатств; із запобігання забруднення і засолення ґрунтів, поверхневих і
підземних вод, збереження водозахисних і захисних функцій лісів [145]. В Україні за
аналогією приймається постанова ЦК КПУ і Ради Міністрів УРСР «Про посилення
охорони природи і поліпшення використання природних ресурсів республіки» від
08.05.1973 р., яка нормативно закріпила державну політику у сфері охорони водних
та інших природних ресурсів [236]. Суттєвим кроком у розвитку земельного
законодавства було прийняття в новій редакції «Основ законодавства Союзу РСР і
союзних республік про землю» від 28.02.1990 р. [152], якими закріплювалися
принципово нові положення та з’явилися такі інститути, як право довічного
30
успадкування, платність землекористування, оренда тощо. Таким чином, прогрес у
розвитку правового регулювання водно-земельних відносин за радянських часів
пов’язується з кодифікацією законодавства про природні ресурси, інституалізацією
громадської підтримки екологічної політики України, введенням у дію водного
кадастру, встановленням чіткого державного контролю у сфері охорони водних і
земельних ресурсів.
Історія розвитку земельного права незалежної України розпочинається з
прийняттям 18.12.1990 р. Верховною Радою України постанови «Про земельну
реформу», якою всі землі УРСР з 15.03.1991 р. були оголошені об’єктом земельної
реформи (п. 1). Вона стала складовою частиною економічної реформи, здійснюваної
в Україні у зв’язку з переходом економіки держави до ринкових відносин. Її
завдання полягали в перерозподілі земель з одночасною передачею їх у приватну та
колективну власність, а також у користування підприємствам, установам і
організаціям з метою створення умов для рівноправного розвитку різних форм
господарювання на землі, формування багатоукладної економіки, раціонального
використання й охорони земель. Механізм здійснення земельної реформи полягає в
поетапній реалізації комплексу правових, технічних та організаційних заходів:
паювання, видача сертифікатів, реалізація прав на земельну частку (пай),
реструктуризація, розвиток ринку земель тощо [264].
Для впровадження необхідних положень щодо правового забезпечення
реформування та вдосконалення характеру земельного устрою 18.12.1990 р. було
прийнято ЗК України. Концептуально він дещо відрізнявся від ЗК УРСР 1970 р. Усі
землі проголошувалися власністю народу України. Для підприємств, установ і
організацій, яким надавалися земельні ділянки, основним залишалося право
землекористування. Водночас для громадян передбачалося надання земельних
ділянок переважно на праві довічного успадкованого володіння землею, що давало
їм можливість передавати земельні ділянки у спадок [76, c. 8].
Згідно зі ст. 78 ЗК України 1990 р. до земель водного фонду належали землі,
зайняті ріками, озерами, водоймами, болотами, гідротехнічними та іншими
водогосподарськими спорудами, а також землі, виділені по берегах водойм під
31
смуги відведення [11]. Таким чином, на той час законодавець уже розмежував землі,
зайняті ріками та водоймами, однак нічого не зазначив про моря; ввів нову
підкатегорію – «болота». Крім того, в цій статті більш чітко визначалися ознаки зон
охорони, які встановлювалися навколо водойм, водних джерел і гідротехнічних
споруд для виконання комплексу санітарних, протиерозійних заходів і створення
захисних лісонасаджень з метою збереження і поліпшення водних ресурсів. Землі у
смугах відведення надавалися органам водного господарства та іншим організаціям
для спеціальних потреб і використовуються ними для лісопосадок, ремонту споруд,
будівництва переправ, виробничих приміщень, складів тощо. На землях водного
фонду заборонялася будь-яка діяльність, що суперечила їх цільовому призначенню.
Також закріплювалася можливість надання земель водного фонду, що знаходилися в
користуванні водогосподарських підприємств і організацій, у тимчасове
користування для сінокосіння і риборозведення (ст. 79) [11]. Позитивним зрушенням
наведеної статті можна вважати закріплення мети використання таких земель, яка
отримала більшу деталізацію та спрямування на відображення цільового
призначення земель водного фонду (відсутнє будівництво та експлуатація споруд,
вказується тільки на сінокосіння і риборозведення).
У 1995 р. приймається ВК України, який вперше розкрив на законодавчому
рівні такі визначення, як болото, водний об’єкт, прибережна захисна смуга, уріз води
та норми правового регулювання земель водного фонду (ст. 4), до яких було
віднесено землі, зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими
водоймами, болотами, а також островами; прибережними захисними смугами вздовж
морів, річок та навколо водойм; гідротехнічними, іншими водогосподарськими
спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них;
береговими смугами водних шляхів [17].
З 1995 р. в Україні розпочинається процес більш активного формування
правових засад використання та охорони як земель водного фонду, так і
безпосередньо самих водних об’єктів, зокрема:
– 1995 р.: затверджено перелік водно-болотних угідь, які мають міжнародне
значення, головним чином як місця оселень водоплавних птахів. Водночас активних
32
заходів щодо їх охорони не проводилося [218];
– 1996 р.: 1) постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження
Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення
господарської діяльності в них» від 08.05.1996 р. № 486 встановлено єдиний
правовий механізм визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режим ведення
господарської діяльності в них; 2) постановою Кабінету Міністрів України «Про
затвердження Порядку користування землями водного фонду» від 13.05.1996 р.
№ 502 визначено механізм користування землями водного фонду, виконання
комплексу водоохоронних заходів і проведення експлуатаційних робіт для
створення сприятливих умов утримання цих земель [175; 178]. Порядок надання
земель водного фонду в користування та припинення права користування ними
визначається земельним законодавством. Встановлювались обмеження на ведення
господарської діяльності в межах прибережних захисних смуг, 3) наказом
Держводгоспу України «Про затвердження Положення про порядок видачі дозволу
на будівельні, днопоглиблювальні і вибухові роботи, видобування піску, гравію,
прокладанню кабелів, трубопроводів та інших комунікацій на землях водного
фонду» від 29.02.1996 р. № 29 закріплено детальну процедуру видачі, анулювання,
здійснення переоформлення дозволу та видачу дублікатів дозволів у разі проведення
днопоглиблюваних робіт, прокладання кабелів, трубопроводів та інших комунікацій
на землях водного фонду (крім проведення робіт на землях водного фонду у межах
прибережних захисних смуг уздовж морів, морських заток і лиманів, у внутрішніх
морських водах, лиманах і територіальному морі);
– 1997 р.: постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку
складання паспортів річок і Порядку установлення берегових смуг водних шляхів та
користування ними» від 14.04.1997 р. № 347 визначено механізм складання паспортів
річок для оцінки їх екологічного стану й оперативного використання
водогосподарськими та іншими заінтересованими організаціями під час вирішення
питань комплексного використання водних ресурсів і охорони від забруднення, а
також для розроблення прогнозу і заходів щодо оздоровлення річок) [181];
– 1998 р.: постановою Кабінету Міністрів України «Про правовий режим зон
33
санітарної охорони водних об’єктів» від 18.12.1998 р. № 2024 визначено правові
засади встановлення зон санітарної охорони (далі – ЗСО) з метою забезпечення
охорони водних об’єктів у районах забору води для централізованого
водопостачання населення, лікувальних та оздоровчих потреб [238]. Постанова
закріпила поділ ЗСО поверхневих та підземних водних об’єктів та віднесла їх до
складу водоохоронних зон, що поділяються на три пояси особливого режиму тощо.
Значним досягненням на шляху реформування земельного законодавства в
Україні стала розробка та прийняття ЗК України від 25.10.2001 р. № 2768-III (з
наступними змінами й доповненнями), що містить загальні засади регулювання
земельних правовідносин [75]. Як зазначає Ю. С. Шемшученко, «земельний кодекс
спрямований на завершення земельної реформи і забезпечення стабільних земельних
відносин в умовах ринкової економіки» [76, c. 85]. З його прийняттям намітився
новий етап позитивної тенденції щодо формування правового режиму земель
водного фонду, а саме: закріплювалася можливість перебування земель водного
фонду як у державній, так і в комунальній та приватній власності, надання цих
земель відповідним суб’єктам у постійне користування, використання на умовах
оренди земельних ділянок прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових
смуг водних шляхів, а також озер, водосховищ, інших водойм та островів для
сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних,
спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо.
З 2001 р. і по сьогоднішній день ЗК України зазнав позитивних змін і
уточнень, у результаті чого сформулювалося більш ємне визначення складу земель
водного фонду України. Крім того, саме з його прийняттям до переліку водних
об’єктів застосовується загальне поняття «водний об’єкт», а також виділяється нова
підкатегорія земель водного фонду: «штучно створені земельні ділянки в межах
акваторій морських портів»; землі водного фонду відокремлюються від земель,
зайнятих лісами; зазначаються суб’єкти, цілі та форми користування вказаною
категорією земель (передача у власність, надання у постійне користування, передача
на умовах оренди); вживається нове поняття «аквакультура»; встановлений новий
порядок передачі водного об’єкта в оренду – тепер разом з водним об’єктом в
34
оренду обов’язково передається прибережна земельна ділянка, Кабінетом Міністрів
України затверджений Типовий договір на передачу земель водного фонду в оренду
тощо. Таким чином, ЗК України 2001 р. було деталізовано статус земель водного
фонду як самостійної категорії земель. Це, а також закріплення деяких новацій у
сфері використання та складу цих земель, значно вплинули на формування їх
правового режиму.
Характеризуючи стан правового регулювання земель водного фонду незалежної
України, слід зазначити, що у розвиток окремих положень Конституції та ЗК України
прийнято низку нормативно-правових актів, зокрема: закони України «Про оренду
землі» від 06.10.1998 р. № 161-XIV [228], «Про охорону земель» від 19.06.2003 р.
№ 962-IV [230], «Про правовий режим земель охоронних зон об’єктів магістральних
трубопроводів» від 17.02.2011 р. № 3041-VI [237], «Про забезпечення санітарно-
епідемічного благополуччя населення» від 24.02.1991 р. [209], «Про внесення змін до
Водного і Земельного кодексів України щодо прибережних захисних смуг» від
02.12.2010 р. № 2740-VI [197]; постанови Кабінету Міністрів України «Про
затвердження Порядку видачі дозволів на проведення робіт на землях водного фонду»
від 12.07.2005 р. № 557 [173], «Про внесення змін до Порядку видачі дозволів на
проведення робіт на землях водного фонду» від 30.07.2015 р. № 574 [200], «Про
затвердження Типового договору оренди водних об’єктів» від 29.05.2013 р. № 420
[281], «Про заходи щодо охорони водно-болотних угідь, які мають міжнародне
значення» від 23.11.1995 р. № 935 [219], «Про затвердження Порядку визначення
розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них»
від 08.05.1996 р. № 486 [172], «Про затвердження Порядку користування землями
водного фонду» від 13.05.1996 р. № 502 [178], «Про затвердження Порядку складання
паспортів річок і Порядку установлення берегових смуг водних шляхів та
користування ними» від 14.04.1997 р. № 347 [181], «Про правовий режим зон
санітарної охорони водних об’єктів» від 18.12.1998 р. № 2024 [238], «Про порядок
використання земель у зонах їх можливого затоплення внаслідок повеней і паводків»
від 31.01.2001 р. № 87 [176]; накази Держводгоспу: «Про затвердження Методики
розрахунку розмірів відшкодування збитків, заподіяних державі внаслідок порушення
35
правил охорони водних ресурсів на землях водного фонду, пошкодження
водогосподарських споруд і пристроїв, порушення правил їх експлуатації» від
29.12.2001 р. № 290 [126], «Про затвердження форми дозволу на проведення робіт
(крім будівельних) на землях водного фонду та зразка заяви на його отримання» від
09.10.2007 р. № 199/517 [216] та ін.
Дослідження зазначених нормативно-правових актів дає змогу дійти висновку,
що майже всі постанови та декрети Кабінету Міністрів України, будучи
розробленими й ухваленими на підставі відсилочних норм ЗК України та законів, а
також відповідно до указів Президента України, за своєю кількістю та обсягом
виконують роль основного регулятора правовідносин щодо використання та
охорони земель водного фонду. Крім того, важливу роль у правовому регулюванні
земель водного фонду відіграють акти органів місцевого самоврядування
(наприклад, у місті Києві важливе регулятивне значення щодо використання земель
вказаної категорії має рішення Київської міської ради від 04.03.2015 р. № 195/1060
«Про внесення змін до рішення Київської міської ради від 28.02.2013 р. № 63/9120
«Про Тимчасовий порядок передачі (надання) земельних ділянок у користування або
у власність із земель комунальної власності в місті Києві» [201].
При застосуванні земельного законодавства за часів незалежності України
значну роль відіграли узагальнення судової практики з питань вирішення
земельних спорів, зроблені вищими судовими інстанціями України. Серед них,
зокрема, постанови Пленуму Верховного Суду України «Про внесення змін та
доповнень до постанови Пленуму Верховного Суду України від 1604.2004 р. № 7
«Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді
цивільних справ» [202], «Про визнання недійсним договору оренди земельної
ділянки» від 03.02.2009 р. № 11/6618 [194], «Про повернення самовільно зайнятої
земельної ділянки» від 28.03.2006 р. № 40/140 [234]; постанови та роз’яснення
Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики розгляду
справ у спорах, що виникають із земельних відносин» від 17.05.2011 р. № 6 [207],
«Про практику застосування господарськими судами земельного законодавства»
від 02.02.2010 р. № 04-06/15 [239], «Узагальнення судової практики розгляду
36
господарськими судами справ у спорах, пов’язаних із земельними
правовідносинами» від 01.01.2010 р. [285] та ін.
Крім того, для розвитку правового регулювання земель водного фонду України
велике значення мали міжнародні конвенції та міжнародні угоди, серед яких:
1) Конвенція «Про водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення, головним
чином в якості місця проживання водоплавних пташок» (Рамсар, 02.02.1971 р.), що
мала на меті захист водно-болотних угідь, тобто районів боліт, фенів, торфовищ або
водойм природних або штучних, постійних або тимчасових, стоячих або проточних,
прісних, солонуватих або солоних, включаючи морські акваторії, глибина яких під час
відпливу не перевищує шести метрів, а також водоплавних птахів, екологічно
пов’язаних з водно-болотними угіддями; 2) Конвенція з охорони та використання
транскордонних водотоків і міжнародних озер (Гельсінкі, 17.03.1992 р.), згідно з якою
встановлюється зміст низки термінів, що пояснюють характеристики об’єктів
правового регулювання, та перелік заходів, необхідних для охорони екосистем і
ресурсів транскордонних водних об’єктів [92; 94]. Дія Конвенції поширюється на
прибережні держави, тобто ті, що межують з одними й тими ж транскордонними
водами; 3) Конвенція про захист Чорного моря від забруднення (Бухарест,
21.04.1992 р.), яка регулює питання боротьби із забрудненням Чорного моря
небезпечними речовинами та матеріалами з будь-яких джерел, у тому числі що
знаходяться на суші [55, с. 83, 87]. Особливе місце належить Конвенції про захист
навколишнього середовища за допомогою кримінального закону (Страсбург,
04.10.1998 р.). Вона відіграла істотну роль у своєрідній уніфікації кримінально-
правової реформи у сфері відповідальності за екологічні злочини навіть для тих країн,
які її не підписали. Конвенція містить визначення умисних та неумисних злочинів,
вказівка на інші злочини, юрисдикцію, кримінальні санкції, конфіскацію, приведення
навколишнього середовища в належні стан тощо [55, с. 109].
Взагалі ж увесь історичний розвиток законодавства з регулювання
використання та охорони земель водного фонду, на нашу думку, можна поділити на
п’ять основних періодів (періоди становлення та розвитку законодавства, яке діяло
на теренах України, і може стосуватися правового режиму земель водного фонду), а
37
саме [13]: Стародавнього світу (час древніх слов’ян V ст. до н.е. – IX ст. н.е.; доба
Київської Русі IX ст. – поч. XII ст.), Середньовіччя (друга половина ХІV ст. –
перша половина ХVІІ ст.), Нового часу (кін. ХVІІ ст. – ХІХ ст.), Радянський
період (поч. XX ст. – кін. XX ст.) та період незалежної України (новітній) (кін. ХХ
– до теперішнього часу) (див. Додаток А).
Аналіз нормативно-правових актів, що закріплювали правове становище
земель водного фонду, дозволяє виявити деякі особливості становлення їх правового
режиму, а саме:
– по-перше, розвиток законодавства щодо земель водного фонду був
неоднорідним і неодночасним;
– по-друге, безупинні зміни характеру відносин щодо використання та
охорони земель водного фонду, які мали місце впродовж усього історичного
розвитку суспільства, зумовили впровадження та розвиток нормативної
регламентації цих суспільних відносин в окремих нормативних актах. Це слід
вважати однією з причин виділення окремої категорії земель у сучасному
земельному законодавстві України – земель водного фонду;
– по-третє, незважаючи на достатню кількість нормативно-правових актів,
прийнятих після ухвалення ЗК України 2001 р., на сьогодні багато питань щодо
використання та охорони земель водного фонду залишаються невирішеними, а
правове регулювання відносин з використання зазначених земель переважно
здійснюється на рівні підзаконних актів, що не відповідає вимогам сьогодення.
Правовий режим земель водного фонду не має завершеності в правовій
регламентації й потребує подальшого вдосконалення.
1.2. Визначення та склад земель водного фонду України
Широкомасштабне перетворення природних екосистем в Україні, надмірна
господарська діяльність у басейнах річок призвели до суттєвого порушення
співвідношення між стабілізуючими (луки, ліси, болота та ін.) і деструктивними
підсистемами (рілля, забудовані землі, інфраструктура та ін.) на користь останніх,
38
що обумовило значне зниження екологічної стійкості ландшафтів і розвиток
ерозійних процесів. Одночасно відбулося суттєве погіршення природних умов
формування водного стоку, стану гідрографічної сітки, якісних характеристик
водних ресурсів, що призвело до втрати самовідновної і самоочисної здатності
водних екосистем. Унаслідок цього сучасні земельно-водні проблеми з регіональних
набули загальнодержавного значення, стали одним з головних чинників
національної безпеки України.
Землі водного фонду відіграють значну соціально-економічну, екологічну і
біосферну роль. По-перше, виконуючи свою спеціальну функцію, вони слугують
захисним бар’єром водних об’єктів від шкідливої дії зовнішнього середовища як
природного, так і антропогенного характеру. По-друге, землі водного фонду
призначені для збереження і раціонального використання гідроресурсів,
виправдовуючи своє місце в екосистемі. По-третє, вони є вмістилищем для водних
об’єктів, а також зоною водозбору. Саме в результаті цих особливостей землі
водного фонду утворюють захисний природний (ландшафтний) бар’єр для водних
об’єктів.
У законодавчому регулюванні відносин, що виникають у зв’язку з
використанням, відновленням та охороною земель водного фонду, здійсненням
заходів правової регламентації, ключова роль належить юридичним категоріям,
поняттям і визначенням. Вони відображають погляди на землі водного фонду як
об’єкт правового регулювання, а також зміст окремих елементів екологічної
політики, що сформувалися й отримали визнання у державі.
Для найбільш повного й ґрунтовного розкриття теми дисертаційного
дослідження необхідно визначити поняття земель водного фонду, що обумовлено
низкою причин. По-перше, їх аналіз дозволить скласти уявлення щодо цих земель як
об’єкта використання та правової охорони. По-друге, постановка зазначеного
питання вимагає окреслити коло супутніх теоретичних і прикладних проблем, аналіз
яких є предметом даного дослідження. По-третє, в юридичній літературі проблема
термінологічного визначення тривалий час була і залишається в межах наукових
дискусій. І це не випадково, оскільки використання в законодавстві відповідних
39
понять пов’язано з вирішенням концептуальних і практичних питань застосування
норм права, визначенням шляхів кодифікації та уніфікації законодавства України
[26, c. 111; 28].
Таким чином, перелічені чинники визначили необхідність порушення та
дослідження питання: що являють собою «землі водного фонду»?
Враховуючи водно-земельний характер земель водного фонду, їх призначення,
а також порядок використання, основною їх правового регулювання є ЗК України
2001 р. [77] та ВК України 1995 р. [17].
Відповідно до ст. 58 ЗК України «до земель водного фонду належать землі,
зайняті: а) морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об’єктами,
болотами, а також островами, не зайнятими лісами; б) прибережними захисними
смугами вздовж морів, річок та навколо водойм, крім земель, зайнятих лісами;
в) гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також
землі, виділені під смуги відведення для них; г) береговими смугами водних шляхів;
ґ) штучно створеними земельними ділянками в межах акваторій морських портів».
Слід зазначити, що ст. 4 ВК України майже дублює положення ст. 58 ЗК
України, однак в її змісті відсутній такий вид земель, як «штучно створені земельні
ділянки в межах акваторій морських портів», а також відсутні посилання в п.п. «а»,
«б», щодо виключення з числа земель водного фонду відповідних земель, зайнятих
лісами. Крім того, схожою за змістом до наведених статей ЗК і ВК України є ст. 2
постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку користування
землями водного фонду» 1996 р. (далі – Порядок). Разом із тим вона містить певні
розбіжності як із ЗК (ідентичні до відмінностей ВК України), так і з ВК України (до
земель водного фонду не включає водосховища, які передбачені ст. 4 ВК України та
ст. 58 ЗК України).
Таким чином, на законодавчому рівні три нормативно-правові акти
визначають, які саме землі відносяться до земель водного фонду України і які є
різними за своїм змістовним наповненням. Подібну ситуацію вважаємо
неприйнятною й пропонуємо уніфікувати національне законодавство шляхом
внесення відповідних змін до ст. 4 ВК України та ст. 2 Порядку.
40
Крім того, на законодавчому рівні взагалі відсутнє визначення такої категорії
земель, як землі водного фонду (ст. 58 ЗК України розкриває «Склад земель водного
фонду»). Для обґрунтування цієї точки зору можна навести порівняльно-
термінологічний аналіз таких дефініцій, як «визначення», «поняття» та «склад».
У Великому тлумачному словнику сучасної української мови термін
«поняття» визначається для означення «однієї з форм мислення, результату
узгодження суттевих ознак об’єкта дійсності; розуміння кимсь чого-небудь, що
склалося на основі якихось відомостей, власного досвіду» [13, c. 1049]. У
теоретичному аспекті «поняття» є елементарною логічною формою, що відображає
предмет міркування в сукупності його суттєвих ознак. Воно утворюється за
допомогою виявлення методом аналізу ознак предмета, відволікання (абстрагування)
від несуттєвих ознак, узагальнення (синтезу) і закріплення (фіксації) словом
суттєвих ознак [119, c. 208]. «Визначення» – це формулювання, вислів, у якому
розкривається зміст чого-небудь, його істотні ознаки [13, c. 135].
Як бачимо, терміни «поняття» і «визначення» мають спільні риси (мова йде
про суттеві (істотні) ознаки предмету). Отже, а ні поняття, а ні визначення не можуть
тлумачитися шляхом перелічення складових об’єкту, оскільки повинні розкривати
зміст предмету, використовуючи для цього його характерні риси, ознаки. Будь-яке
юридичне визначення повинно бути точним, не допускати двозначності та
різночитання, повино відображати суть правовідносин, що визначаються.
Тлумачний словник визначає термін «склад» як сукупність окремих частин,
що утворюють що-небудь ціле [13, c. 1331]. Водночас «склад» не є результатом
узгодження суттевих ознак об’єкта дійсності.
Аналіз ст. 58 ЗК України, ст. 4 ВК України та ст. 2 Порядку свідчить про
видсутність у них ознак земель водного фонду, оскільки вони лише перелічують,
якими саме об’єктами повинні бути зайняті землі, щоб їх можливо було віднести до
земель досліджуванної категорії.
Крім того, саме змістовне наповнення цих статтей викликає певні зауваження.
Наприклад, згідно з п. «а» ст. 58 ЗК України до земель водного фонду належать
землі, зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними
41
об’єктами, болотами, а також островами, не зайнятими лісами. Наведенна
конструкція містить, на нашу думку, низку недоліків.
По-перше, не зрозуміло, навіщо законодавець наводить перелік об’єктів (море,
річка, озера, водосховища), якщо потім об’єднує все у загальне поняття «водний
об’єкт». У цьому контексті розглянемо термінологічне наповнення даної норми.
Море – частина океану, яка відокремлена від нього суходолом, підвищеннями
підводного рельєфу або островами і має своєрідний гідрометеорологічний режим,
відрізняється властивостями та складом води (солоністю, прозорістю, температурою
та біологічним складом) [308]. У доктрині права та в нормативно-правовій базі
можна зустріти низку термінів, які використовуються в юриспруденції (внутрішні
морські води, територіальне море, відкрите море тощо). Так, згідно зі ст. 1 Конвенції
про відкрите море 1958 р. «відкрите море означає всі частини моря, які не входять ні
в територіальне море, ні у внутрішні води будь-якої держави» [93]. Це визначення не
відповідає сучасному розмежуванню морських просторів за їх правовим режимом. У
Конвенції ООН з морського права 1982 р. відсутнє визначення відкритого моря [91;
93]. Водночас згідно зі ст. 86 ч. VII цієї Конвенції положення про відкрите море
застосовуються до всіх частин моря, що не входять ні у виключну економічну
зону, ні в територіальне море або внутрішні води будь-якої держави, ні в
архіпелажні води держави-архіпелагу. Дану формулу можна використовувати при
визначенні відкритого моря, проте в ній відсутня вказівка на таку важливу деталь:
відкрите море – це не просто частина моря, а його водна частина, оскільки дно
морів і океанів має особливий правовий статус. Перераховані в ст. 86 морські
простори, за межами яких знаходиться відкрите море, можна об’єднати в
територію, на яку поширюється національна юрисдикція прибережних держав: у
повному обсязі суверенітет – на внутрішні та архіпелажні води і на територіальне
море; в установленому нормами міжнародного права обсязі – на виняткову
економічну зону.
Річка (ріка) – поверхневий водний об’єкт, води якого течуть по поверхні землі
або в частині свого русла можуть текти під землею і знаходяться в стані
безперервного руху [135].
42
Озеро – природна западина суші, заповнена прісними або солоними водами
(ст. 1 ВК України) [17].
Водосховище – штучна водойма місткістю більше 1 млн м3, збудована для
створення запасу води та регулювання її стоку (ст. 1 ВК України) [17].
Водний об’єкт – це природний або створений штучно елемент довкілля, в
якому зосереджуються води (море, річка, озеро, водосховище, ставок, канал,
водоносний горизонт) (ст. 1 ВК України) [17].
Таким чином, поняття «водний об’єкт» є всеохоплюючим по відношенню до
таких термінів як море, річка, озеро та водосховище, а їх виділення в досліджуваній
статті не має додаткового правового навантаження чи специфічного правового
регулювання. У зв’язку із чим, вважаємо за необхідне викласти наведену норму в
новій редакції. Також слід зауважити, що якщо в п. «а» ст. 58 ЗК України як
всеохоплююче вживається поняття «водні об’єкти», то вже в п. «б» ч. 2 цієї статті, а
також статей 60–64 [77] як всеохоплююче вживається поняття «водойми» –
безстічний або із сповільненим стоком поверхневий водний об’єкт, що ще раз
підтверджує неузгодженість чинного законодавства України.
По-друге, необхідно звернути увагу на те, що відповідно до ВК України
болота не належать до водних об’єктів, а є надмірно зволоженою земельною
ділянкою із застояним водним режимом і специфічним рослинним покривом (ст. 1
ВК України). Болота – це своєрідні природно-територіальні комплекси, у
формуванні яких важливу роль відіграють поверхневі й ґрунтові води. У них
специфічні ґрунти, рослинність та мікрокліматичні умови. Болота сприяють
живленню рік і озер водою. Так, О. В. Ільїна, досліджуючи питання щодо
використання боліт зазначає, що болота, як і інші природні системи,
характеризуються не тільки набором загальних властивостей і ознак, але і певною
індивідуальністю, внутрітиповими відмінностями [84]. Протягом тривалого часу
болота розглядали лише з позиції їх народногосподарського значення: в якості
родовищ цінної органічної сировини, лісогосподарських угідь. Більше того, їх
вважали непотрібними і навіть «шкідливими» природними утвореннями. Деякі зміни
у використанні боліт намітились наприкінці 1960-х рр., коли з’явились докази
43
негативних наслідків меліоративних робіт і стали очевидними питання охорони
болотних ландшафтів. На думку О. В. Ільїної, очевидною є необхідність розробки
єдиної стратегії використання болотних геосистем, які є не лише об’єктами
землекористування і джерелами цінної органічної сировини, але й унікальними
природними утвореннями, що виконують важливі біосферні функції [84, с. 367].
Разом із тим Модельний водний кодекс для держав-учасниць СНД, прийнятий
постановою від 16.11.2006 р. № 27-10 (далі – Модельний кодекс), визначаючи водні
об’єкти (поверхневі) як зосередження вод на поверхні суші у формах її рельєфу, що
має межі, обсяг і риси водного режиму і являє собою окремий і значний елемент
поверхневих вод: річка, струмок, озеро, водосховище, ставок, болото та інші водні
об’єкти в природних або штучних западинах (ст. 1), тим самим відносить болота до
водних об’єктів [135]. Подібна неузгодженість правових норм потребує
найскорішого вирішення, основою якого повинні стати доктринальні дослідження з
означеного питання.
По-третє, поняття дефініції «острів» відсутнє як у ЗК, так і у ВК України.
Режим островів встановлено Конвенцією ООН з морського права, ратифіковану
Законом України від 03.06.1999 р. № 728-XIV (728-14) (далі – Конвенція) [244].
Відповідно до неї острів є природно утвореним простором суші, оточеним водою, яке
знаходиться вище за рівень води при приливі (ст. 121 Конвенції). Правовий режим
островів залежить від режиму водних об’єктів [71, с. 432]. На островах
встановлюється режим обмеженої господарської діяльності, передбачений для
прибережних захисних смуг. Крім того, чинним законодавством не приділяється
належна увага правовому режиму островів, які виникають на штучних водоймах (при
наповненні водосховищ), іноді й на природних водоймах. Низка важливих питань, що
стосуються правового регулювання використання земель, зайнятих островами, наразі
не знайшли наукового й законодавчого вирішення.
У доктрині права вже неодноразово наголошувалося на відсутності правових
норм щодо окреслення правового режиму земельних ділянок, які знаходяться під
водами територіального моря України [205]. Між тим потреба в такому визначенні
існує. Зокрема, багато спірних питань виникає при використанні акваторій портів
44
тощо. Істотною специфікою правового режиму характеризується континентальний
шельф, який, в принципі, також є об’єктом земельного права і має режим земельних
ділянок під водоймами [132, с. 170]. Щоправда, ні законодавство, ні правова
доктрина поки що континентальний шельф під таким кутом зору здебільшого не
розглядають.
До земель водного фонду відносять також землі, зайняті прибережними
захисними смугами вздовж морів, річок і навколо водойм, крім земель зайнятих
лісами; береговими смугами водних шляхів; виділені під смуги відведення для
гідротехнічних та інших водогосподарських споруд і каналів. Вони призначені
головним чином для охорони об’єктів від забруднення, засмічення, виснаження та
здійснення певної господарської діяльності, пов’язаної з використанням водних
об’єктів [71. с. 432]. Особливістю зазначених земель є те, що для них
встановлюється особливий режим використання. Розглянемо деякі проблемні
питання правового регулювання таких земель.
Так, прибережна захисна смуга – частина водоохоронної зони відповідної
ширини вздовж річки, моря, навколо водойм, на якій встановлено більш суворий
режим господарської діяльності, ніж на решті території водоохоронної зони (ст. 1 ВК
України). За Модельним кодексом прибережна захисна смуга (прибережна смуга,
берегова смуга) – частина території водоохоронної зони водного об’єкта, в тому
числі внутрішніх морських вод і територіального моря, яка безпосередньо примикає
до акваторії водного об’єкта (берегової лінії) і в межах якої забороняється
здійснення господарської та іншої діяльності, за винятком випадків, передбачених
національним водним законодавством (ст. 1). А згідно зі ст. 60 ЗК України та ст. 88
ВК України вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм в
межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні
смуги. Таким чином, різні правові норми виокремлюють в якості прибережних
захисних смуг частину водоохоронної території (в межах водоохоронних зон)
вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм, в тому числі
внутрішніх морських вод і територіального моря. Вважаємо, що із метою уніфікації
правових норм з означеного питання, потрібно внести зміни до національного
45
законодавства і визначити прибережні захисні смуги як частину території
водоохоронної зони водного об’єкта, в тому числі внутрішніх морських вод і
територіального моря, яка встановлюється з метою охорони поверхневих водних
об’єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності і безпосередньо
примикає до акваторії водного об’єкта (берегової лінії). Прибережні захисні смуги
встановлюються на земельних ділянках всіх категорій земель, крім земель морського
транспорту.
Для забезпечення експлуатації та захисту від забруднення, пошкодження і
руйнування каналів зрошувальних і осушувальних систем, гідротехнічних та
гідрометричних споруд, водойм і гребель на берегах річок виділяються земельні
ділянки смуг відведення з особливим режимом використання (ст. 64 ЗК України).
Земельні ділянки в межах смуг відведення надаються для створення водоохоронних
насаджень, берегоукріплювальних та протиерозійних гідротехнічних споруд,
будівництва переправ тощо. Відповідно до наказу Державного комітету України у
справах містобудування і архітектури № 252 від 19.12.1995 р. «Про затвердження
Методики обстеження і паспортизації гідротехнічних споруд систем гідравлічного
вилучення та складування промислових відходів» гідротехнічні споруди
визначаються як такі, що призначені для використання водних ресурсів, а також для
боротьби зі шкідливим впливом вод: греблі й дамби різного призначення та їхні
конструктивні елементи; водоскиди, водоспуски, споруди водовідведення: тунелі,
канали, труби, лотки; регуляційні споруди, накопичувачі промислових відходів,
ставки, відкриті водозабори, гідромеханічне та механічне обладнання, призначене
для нормального функціонування споруд [124].
Крім того, згідно з ч. 2 ст. 58 ЗК України для створення сприятливого режиму
водних об’єктів уздовж морів, навколо озер, водосховищ та інших водойм
встановлюються водоохоронні зони, розміри яких визначаються за проектами
землеустрою [17]. Якщо порівняти ЗК і ВК України в частині викладення правових
норм по землям водного фонду, в тому числі їх складу, можна побачити певні
неточності та навіть розбіжності. Так, із тексту статей 58–64 ЗК України вбачається,
що землями, які сприяють охороні вод, є водоохоронні зони, прибережні захисні
46
смуги, смуги відведення, берегові смуги водних шляхів. Однак такий перелік не
збігається зі схожим переліком, що містить гл. 18 (статті 85–93) ВК України [77],
оскільки у ньому виокремлено ще й зони санітарної охорони, які встановлюються з
метою охорони водних об’єктів у районах забору води для централізованого
водопостачання населення, лікувальних і оздоровчих потреб та поділяються на
пояси особливого режиму. Слід наголосити, що водоохоронні зони та зони
санітарної охорони за своїм змістом та призначенням є різними, на що звертає увагу
законодавець (назва гл. 18 ВК України «Користування землями водного фонду.
Водоохоронні зони та зони санітарної охорони»). Крім того, на нашу думку ці зони
не відносяться до складу земель водного фонду, а є додатковими правовими
конструкціями для забезпечення ефективної охорони вод. Таким чином, подібна
неузгодженість норм водного та земельного законодавства має бути усунута. Тому
пропонуємо привести в ідентичність норми ЗК і ВК України. Хоча логічно буде,
якщо всі норми, що стосуються регулювання земельних відносин (у тому числі
земель водного фонду), будуть викладені тільки в ЗК України, що позбавить від
зайвого дублювання правових норм.
Окремо треба торкнутись нововведень у визначенні земель водного фонду, а
саме: згідно з п. «ґ» ст. 58 ЗК України до земель водного фонду відносяться «землі,
зайняті штучно створеними земельними ділянками в межах акваторій морських
портів», де акваторія морського порту (портова акваторія) – визначена межами
частина водного об’єкта (об’єктів), (крім суднового ходу), призначена для
безпечного підходу, маневрування, стоянки і відходу суден (ст. 1 ВК України), а
акваторія – водний простір, обмежений природними, штучними або умовними
кордонами (ст. 1 Модельного кодексу).
Такі зміни внесено у зв’язку з прийняттям Закону України «Про морські порти
України» [225] та підготовкою проекту Закону України «Про штучно створені
земельні ділянки на водних об’єктах в межах акваторії морських портів», що було
зумовлено необхідністю комплексного врегулювання правовідносин, пов’язаних зі
створенням та використанням штучних земельних ділянок на водних об’єктах в
межах акваторії морських портів, а також закріплення правових та організаційних
47
засад для будівництва на них будівель, споруд та/або їх комплексного освоєння,
оформлення відповідних дозвільних документів, визначення правового статусу
таких земельних ділянок, цілей та порядку їх утримання та експлуатації. Планується,
що відповідні нормативно-правові акти сприятимуть модернізації існуючих та
будівництву нових потужностей у морських портах та залученню значних приватних
інвестицій. У зв’язку з цим додатково виникає необхідність збільшення території
морських портів. Цю проблему будуть вирішувати за рахунок штучно створених
земельних ділянок на водних об’єктах та земельних ділянок, які відведені в
установленому законодавством порядку для розміщення, обслуговування та
будівництва об’єктів портової інфраструктури.
Вважаємо, що віднесення вищевказаних земель до ч. 1 ст. 58 ЗК України є
некоректним, оскільки цільове призначення штучно створених земельних ділянок в
межах акваторій морських портів стосується обслуговування портів, а тому більше
відноситься до спеціальної категорії: «землі промисловості, транспорту, зв’язку,
енергетики, оборони та іншого призначення».
Відповідно до Закону України «Про транспорт» від 10.11.1994 р. [247] до
земель морського транспорту не належать території, насипані або намиті в акваторії
за кошти портів. Із прийняттям Закону України «Про морські порти України» від
17.05.2012 р. [225] позитивним для галузі земельного права є визначення поняття
штучно створеної земельної ділянки. Відповідно до п. 17 ст. 1 зазначеного Закону,
«штучно створена земельна ділянка – земельна ділянка, створена (намита, насипана,
створена із застосуванням інших технологій) в межах акваторії морського порту».
Недоліком є те, що це поняття не відображене в ЗК України. Крім того, враховуючи
направленість Закону України «Про морські порти України» зазначимо, що до ЗК
України потрібно включити, в якості узагальнюючого поняття визначення штучно
створених земельних ділянок без їх прив’язки до місця створення – меж акваторії
морського порту, оскільки за інших обставин воно буде звужувати місце
розташування таких ділянок тільки в межах акваторії морського порту. Разом із тим
штучно створені земельні ділянки широко використовуються в міський зоні для
будівництва будівель, доріг і т.п. У зв’язку із цим пропонуємо усунути зазначені
48
недоліки шляхом внесення відповідних змін до земельного законодавства України.
У теорії земельного права пропонується перейменувати землі водного фонду
на землі водогосподарського призначення [122]. Перш ніж приймати таке
кардинальне рішення необхідно звернутися до витоків поділу земельного фонду на
окремі категорії земель та з’ясувати, як формувались назви цих категорій та чим це
обґрунтовувалось.
Як відомо, назва категорії «землі водного фонду» пішла ще з радянських часів
(уперше назву даної категорії офіційно було зазначено в ст. 4 «Основ земельного
законодавства Союзу РСР і союзних республік» 1968 р., а пізніше вона знайшла своє
закріплення в ЗК УРСР 1970 р.). Усі землі в Радянському Союзі складали єдиний
державний земельний фонд.
Якщо звернутися до тлумачення категорій «фонд» і «земельний фонд», можна
побачити такі їх значення. Фонд (фр. Fond від лат. Fundus) – сукупність систем і
елементів, що працюють одним цілим для досягнення спільної мети; від фр. Fonds –
грошові кошти чи матеріальні цінності держави, підприємства тощо, призначені для
якоїсь мети; ресурси, запас чого-небудь [291; 292].
Земельний фонд – загальна площа земель, що належать групі
землекористувачів, підприємству, кооперативу, або земель, що входять до
адміністративно-територіальної одиниці; сукупність земель усіх форм власності (за
Я. Ф. Кулинич) [10; 256; 113].
Отже, якщо говорити, що назва земельної категорії «землі водного фонду»
випливає із загальної категорії «земельний фонд», то можна зробити висновок, що в
даному випадку землі водного фонду позначають сукупність (становлять загальну
площу) всіх земель, зайнятих морями, ріками, озерами та іншими водними
об’єктами, а також землями, зайнятими прибережними захисними смугами,
гідротехнічними та іншими спорудами та каналами, береговими смугами водних
шляхів, штучно створеними земельними ділянками в межах акваторій морських
портів, які входять до адміністративної території України. Але в такому визначенні
втрачається зв’язок з їх цільовим призначенням.
Одним із принципів землекористування в СРСР, який пізніше перейшов у
49
законодавство незалежної України, є цільовий характер права користування
землями, тобто розподіл земель на категорії залежно від їх цільового призначення
[100, с. 26]. На думку Г. О. Аксеньонка, правовий режим вод та правові форми
господарської експлуатації тих чи інших водних джерел залежать насамперед так
само, як і правовий режим земель, надр, і лісів, від їх господарського призначення,
від відмінності в можливостях використання тих чи інших водних джерел в
народному господарстві [2, с. 179]. Таким чином, стає зрозумілим, що до води, землі,
так само як і до інших природних ресурсів, за радянські часи держава підходила з
господарської точки зору, тобто розглядала, як об’єкт задоволення людських потреб
в народному господарстві (такий підхід здебільшого залишається і дотепер).
Як зазначає М. І. Краснов, поняття про ту чи іншу категорію земель єдиного
державного земельного фонду, тобто про коло земельних ділянок з певним правовим
режимом, що входять в ту чи іншу категорію земель, скласти неважко. Наприклад,
коли йдеться про землі державного лісового фонду, то маються на увазі земельні
ділянки, призначені для потреб лісового господарства [101, с. 37]. Постає питання:
чи тотожні категорії цільове призначення та господарське призначення?
Так, визначення поняття цільового призначення земель дає у своїй праці
Т. Жиравецький, наголошуючи, що це встановлені законодавством порядок, умови,
межа експлуатації (використання) земельних ділянок для досягнення конкретних
цілей з урахуванням категорій земель, який має особливий правовий режим [63].
Класифікація видів цільового призначення земель затверджена Наказом № 548
Державного комітету України із земельних ресурсів від 23.07.2010 р., відповідно до
якої землі водного фонду використовуються для експлуатації та догляду за водними
об’єктами, для облаштування та догляду за прибережними захисними смугами, для
експлуатації та догляду за смугами відведення, для експлуатації та догляду за
гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами і каналами, для догляду за
береговими смугами водних шляхів, для сінокосіння, для рибогосподарських потреб,
для культурно-оздоровчих потреб, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей,
для проведення науково-дослідних робіт, для будівництва та експлуатації
гідротехнічних, гідрометричних та лінійних споруд, для будівництва та експлуатації
50
санаторіїв та інших лікувально-оздоровчих закладів у межах прибережних захисних
смуг морів, морських заток і лиманів, а також для збереження та використання
земель природно-заповідного фонду [86].
В цій класифікації законодавець перелічує виключно господарське
застосування земель водного фонду, а отже опосередковано ототожнює категорію
«цільове призначення» з категорією «господарське призначення».
У даному випадку можна провести аналогію із землями лісогосподарського
призначення. До внесення змін у ЗК України (31.03.2006 р.) ці землі називались
землями лісового фонду. Відповідно до ст. 5 Лісового кодексу України до земель
лісового фонду належали лісові та нелісові землі, які надані та використовуються
для потреб лісового господарства (визначення станом на 2005 р.) [118]. Нині до
земель лісогосподарського призначення належать лісові землі, на яких розташовані
лісові ділянки, та нелісові землі, зайняті сільськогосподарськими угіддями, водами й
болотами, спорудами, комунікаціями малопродуктивними землями тощо), які надані
в установленому порядку та використовуються для потреб лісового господарства).
Тобто основною ознакою цих земель є їх використання для потреб лісового
господарства.
У випадку із землями водного фонду, вказані землі використовуються не
тільки для потреб водного господарства. У них багатогранне призначення, окрім
того, що вони є вміщенням для водних об’єктів (водного фонду нашої держави). Так,
землі водного фонду є одним з елементів навколишнього природного середовища,
що беруть участь у природному функціонуванні всієї екосистеми [Див.: 307]. Земля
виступає тут у багатогранному значенні: 1) як просторовий базис, в межах якої
знаходяться водні об’єкти, острови, а також гідротехнічні інші водогосподарські
споруди тощо, 2) як засіб охорони, що забезпечує охорону водних об’єктів від
забруднення і засмічення та збереження їх водності; захист від забруднення,
пошкодження і руйнування каналів зрошувальних і осушувальних систем, споруд
тощо (в цьому виявляється природоохоронна функція дослідженої категорії земель),
3) як засіб експлуатації відповідних об’єктів (наприклад, морських портів чи
гідротехнічних та гідрометричних споруд тощо), в цьому аспекті землі водного
51
фонду виконують економічну функцію, 4) як частина навколишнього природного
середовища, яка має низку властивостей, що притаманні землі як об’єкта природи,
як то природне походження таких земель (окрім штучно створених земельних
ділянок в межах акваторій морських портів), їх локальність, обмеженість та
неможливість перенесення у просторі, а також наявність постійного зв’язку з
навколишнім природним середовищем (у даному випадку землі водного фонду
виконують екологічну функцію).
Проаналізуємо природоохоронну функцію таких земель окремо, що
виявляється у забезпеченні охорони водних об’єктів від забруднення і засмічення та
збереження їх водності тощо і випливає безпосередньо з властивостей таких земель
[24]. Так, вбирна здатність ґрунту – одна з його найважливіших властивостей –
забезпечує й регулює поживний режим ґрунту, сприяє накопиченню багатьох
елементів мінерального живлення рослин, регулює реакцію ґрунту, його водно-
фізичні властивості. Згідно з висновкам науковців щодо геохімічних функцій ґрунту,
ґрунт робить істотний вплив на склад і властивості поверхневих, підземних вод і всю
гідросферу Землі. Фільтруючись через ґрунтові шари, вода витягує з них особливий
набір хімічних елементів, характерний для ґрунтів водозбірних територій. А
оскільки основні господарські показники води (її технологічна та гігієнічна цінність)
визначаються змістом і співвідношенням цих елементів, то порушення ґрунтового
покриву проявляється також у зміні якості води [215]. Такі висновки
підтверджуються в дослідженні С. А. Фадєєва, який вивчав особливості
прибережних територій [288]. На думку науковця, прибережні мегаполіси є не тільки
основним джерелом надходження нафтопродуктів у шельфову зону, а й головним
агентом, винним у забрудненні Світового океану. Наприклад, найвища концентрація
важких металів відзначається у прибережних водах, у районах прямого забруднення
стічними водами з суші та у внутрішніх водоймах з обмеженою циркуляцією водних
мас. Особливість циркуляції вод у прибережній зоні така, що більшість матеріалу
надходить з суші відкладається тут і не виноситься у відкритий океан. Таким чином,
шельф являє собою техногенний геохімічний бар’єр, тобто зону, де відбувається
різке зменшення інтенсивності міграції хімічних елементів і, як наслідок, їх
52
концентрація. Чим ширше цей бар’єр, тим більше осідання поллютантів та їх
концентрація. У межах шельфової зони, у свою чергу, можуть виникати макро-,
мезо- і мікрогеохіміческіе бар’єри. За його висновками, прибережний простір можна
розцінювати як біохімічний бар’єр з функціями фільтра гігантського масштабу [288].
Таким чином, природоохоронна функція земель водного фонду не може
вважатися їх господарським призначенням. Разом із тим потрібно зазначити, що
хоча у згаданому класифікаторі упущена охоронна функція земель водного фонду,
але відмічено, що вони використовуються також для збереження та використання
земель природно-заповідного фонду.
На нашу думку, виходячи з того, що поділ земель на категорії в земельному
законодавстві України відбувається за їх цільовим призначенням, логічне було і
назви категорій земель викладати у взаємозв’язку із їх цільовим призначенням.
Однак назва категорії повинна відображати і головну характеристику земель
вказаної категорії. М. І. Краснов зазначає, що «… для того, щоб охопити склад
земельних ділянок, які позначені в законодавстві землями спеціального призначення
(туди входили і землі водного фонду) (примітка наша. – О. Д.), необхідно вказати на
ті функції народного господарства, культурного і державного будівництва,
виконання яких обслуговують ці земельні ділянки» [101, с. 38]. За таких обставин
вважаємо, що більш доцільно було б говорити про фонд земель, що обслуговують
водні об’єкти (фонд земель, що обслуговують водний фонд). З такою назвою не
звужуються основні функції земель водного фонду, надані природою. Але подібна
назва не відповідає усталеній конструкції побудови назв окремих категорій земель
(землі лісогосподарського призначення, землі історико-культурного призначення,
землі рекреаційного призначення тощо). Цікавою є позиція білоруського дослідника
Є. И. Шаршуна, який у процесі дослідження земель сільськогосподарського
призначення висловив думку, що в новому Кодексі Республіки Білорусь про землю,
який розробляється, доцільно ввести поняття «сільськогосподарські землі», яке є
ширшим від поняття «землі сільськогосподарського призначення» [113. с. 552].
Подібна ідея може знайти своє відображення і в Земельному кодексі щодо земель
водного фонду (наприклад, замінити землі водного фонду на «водні землі»). Отже,
53
питання назви даної категорії земель і нині залишається дискусійним, а отже
потребує додаткового розгляду.
Важливе теоретичне й практичне значення має питання про структуру земель
водного фонду та їх класифікацію. Як вбачається з наведених норм ЗК та ВК
України, визначення поняття цієї категорії земель в чинному законодавстві України
розкривається лише через вказівку на її склад. Класифікацію земель водного фонду
можна провести за різними юридичними критеріями: 1) за походженням: природні
земельні ділянки водного фонду; штучно створені земельні ділянки в межах
акваторії морських портів; 2) за критерієм розміщення земельної ділянки відносно
водного об’єкта: водовкриті землі; землі, що невкриті водою, але є прилеглими до
водного об’єкта та використовуються для його охорони чи в інших
водогосподарських потребах; 3) за метою використання: землі, що
використовуються як засіб охорони водного об’єкта (наприклад, прибережна
захисна смуга); землі, що використовуються для захисту від забруднення,
пошкодження і руйнування каналів зрошувальних і осушувальних систем, споруд
тощо (наприклад, смуги відведення); землі, що є просторово-територіальним
базисом для розміщення водних об’єктів або певних гідротехнічних споруд та інших
об’єктів; 4) за об’єктом розміщення: землі, які розташовуються під водними
об’єктами (водовкриті землі); землі, зайняті болотами і островами; землі, зайняті
гідротехнічними спорудами; землі, зайняті гідрометричними спорудами; землі,
зайняті каналами на зрошувальних і осушувальних системах, тощо.
Слід наголосити, що землями водного фонду мають визнаватися лише земельні
ділянки, на яких водні об’єкти знаходяться постійно або більшу частину року, на
відмінну від земельних ділянок, що заливаються водою під час, наприклад, весняного
паводку [131, с. 524]. Основною частиною земель водного фонду є землі, покриті
водою. Фактично всі водні об’єкти займають земельні ділянки, на яких вони
знаходяться, крім підземних вод і джерел. Також не належать до цих земель і земельні
ділянки, на яких розташовані штучні плавальні басейни, системи комунальних і
промислових водопроводів тощо [72, с. 330]. Крім того, враховуючи екологізацію
земельного законодавства, класифікацію земель України, на нашу думку, необхідно
54
проводити по їх природним властивостям, а господарське призначення повинно
випливати як другорядний фактор. Усе це свідчить, що в доктрині права йде пошук
найбільш оптимального розуміння сутності цієї категорії земель.
Отже, на наш погляд, склад земель водного фонду формують землі, зайняті:
а) водними об’єктами, болотами, а також островами, не зайнятими лісами;
б) прибережними захисними смугами вздовж водних об’єктів, крім земель, зайнятих
лісами; в) гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а
також землі, виділені під смуги відведення для них; г) береговими смугами водних
шляхів; ґ) штучно створеними земельними ділянками біля водних об’єктів (під
водними об’єктами). З огляду на це пропонуємо внести відповідні зміни до чинного
земельного та водного законодавства.
Далеко не всі землі, зайняті водними об’єктами, водогосподарськими
спорудами чи іншими об’єктами, відносяться до категорії земель водного фонду.
Вони можуть перебувати у складі земель лісового фонду, земель оздоровчого
призначення, промисловості, транспорту, зв’язку, оборони та ін. У зв’язку з цим
виникає непросте завдання обґрунтованого відмежування земель водного фонду від
низки інших категорій земель, для чого, у свою чергу, потрібне чітке визначення
земель названої категорії. Так, на думку А. М. Турубінера, основною ознакою
класифікації частин єдиного державного земельного фонду слід визнати цільове
(господарське) призначення земель [284, с. 84]. Як уже зазначалось, ЗК України не
містить прямого роз’яснення, в чому полягає цільове призначення земель водного
фонду, що породжує неоднозначне (часто нецільове) їх використання.
Розмежування земель водного фонду та земель сільськогосподарського
призначення. Як відомо, для цілей розвитку галузі сільського господарства заплавні
землі досить привабливі своєю високою родючістю. Щорічні паводки намивають на
ці угіддя родючий мул, що сприяє високої урожайності сільськогосподарських
культур на цих землях. І це все, що дуже важливо, без будь-яких істотних витрат з
боку господарств – землекористувачів. Отже, у землевпорядників виникає завдання
розмежування земель сільськогосподарського призначення та земель водного фонду,
виділення водоохоронних зон і прибережних захисних смуг. Це не завжди легко
55
зробити, тому що існує традиційне прагнення залишити більшу частину території у
складі земель сільськогосподарського призначення [271].
У теорії сільськогосподарське виробництво не повинно завдавати шкоди
чистоті водойм, якщо сільськогосподарські виробники дотримуються запобіжних
заходів при застосуванні добрив, заборон використання ядохімікатів та виконуються
інші водоохоронні міри. На практиці ж подібна ситуація відбувається зовсім інакше
(наприклад, продовжує погіршуватись якість води у Дністрі, Дунаї, Південному Бузі.
За якісними показниками вода р. Дністер не відповідає навіть ІІІ класу води
поверхневих джерел, тому очисні споруди Одеського водозабору на р. Дністер не
забезпечують стабільну якість питної води, що має відповідати ГОСТу 28-74-82
«Вода питна». Під впливом щорічного виносу на поверхню ґрунтів та водойм
значної кількості мінеральних добрив та ядохімікатів відбувається забруднення
підземних вод області аміаком, нітратами, пестицидами тощо [120].
З метою попередження та унеможливлення таких ситуацій при виділенні
земельної ділянки в натурі (тобто на місцевості) повинна бути позначена границя
названих двох категорій земель, що має відбитися в Державному земельному
кадастрі. Керуючись особливостями та роллю земель водного фонду в загальної
екосистемі регіону, землевпорядники зобов’язані виявляти території, для яких
необхідні заходи щодо охорони водотоків і водойм. Уявляється, що даний підхід до
розмежування земель випливає із розуміння земель водного фонду як площ,
призначених для збереження й використання гідроресурсів, утворення й
регулювання водних об’єктів. Тому без чітких орієнтирів можна «втратити» у
загальній масі земель ділянки, необхідні для спеціальної охорони водних об’єктів,
або, виявивши зайву заощадливість, надмірно розширити водоохоронну зону земель,
що теж небажано.
Отже, категорія земель водного фонду через просторовість і розгалуженість
водної системи вимагає як формального (за обліковими кадастровими даними), так і
фактичного їх відмежування від інших категорій земель України. Це стосується
земель промисловості, транспорту, зв’язку та іншого призначення, слід особливо
відзначити цю категорію земель, тому що транспортні водні шляхи збігаються з
56
водною системою, що сполучається з гідроенергетикою, активним розселенням і
промисловим будівництвом.
Розмежування земель водного фонду та земель транспорту. Інтерес до
земель транспорту обумовлений спряженістю їх з водними об’єктами, причому не
замкнутими, а такими, що утворюють судноплавну водну систему. Крім того, на
практиці вони можуть нерідко межувати із землями водного фонду. Відповідно до
ст. 67 ЗК України до земель транспорту належать землі, надані підприємствам,
установам та організаціям залізничного, автомобільного транспорту і дорожнього
господарства, морського, річкового, авіаційного, трубопровідного транспорту та
міського електротранспорту для виконання покладених на них завдань щодо
експлуатації, ремонту і розвитку об’єктів транспорту. Так, Т. М. Лебедєва зазначає,
що в місцях перетинання автомобільної дороги з водними об’єктами земельні
ділянки будуть мати не одне цільове призначення: по-перше, цільове призначення
цих земель – забезпечення водогосподарчих й інших потреб, пов’язаних з
використанням водних об’єктів, по-друге, ці ж землі використовуються для
експлуатації об’єктів транспорту. У цьому випадку землі одного цільового
призначення перебувають у складі земель іншого цільового призначення [117, с. 48].
Разом із тим стосовно однієї й тієї ж земельної ділянки одночасно не може існувати
подвійний правовий режим. Правовий режим різних категорій буде істотно
відрізнятися, отже, різним буде порядок використання й охорони земельних ділянок,
що належать до тієї або іншої категорії земель. Відповідно, правовими нормами
будуть встановлені суб’єкти права власності або права користування, заходи
охорони, суб’єкти управління й т.д., які для кожної категорії земель будуть різні.
Так, на праві постійного користування земельні ділянки водного фонду надаються
тільки державним водогосподарським організаціям. У свою чергу, землі
автомобільного транспорту та дорожнього господарства можуть надаватися в
постійне користування лише транспортним підприємствам. Застосування всіх
правових норм, що встановлюють правовий режим двох різних категорій, щодо
однієї земельної ділянки неможливо [117, с. 49]. Аналогічна ситуація відбувається й
при використанні земель інших категорій земельного фонду.
57
Розмежування земель водного фонду та земель житлової та громадської
забудови. Населені пункти практично завжди створювалися на берегах або поблизу
зручних для людини водних об’єктів, що відігравали та відіграють у сучасному місті
по-своєму вирішальну роль. Вони несуть на собі господарське, рекреаційне,
природоохоронне, протипожежне й інше навантаження. Ландшафти із включенням
вод можуть мати культурно-історичну або естетичну цінність. Водна система є
ідеальною екологічною основою для зелених зон міста й пригороду, садово-
паркового комплексу, лісових масивів і лісопаркового захисного поясу.
Так, до земель житлової та громадської забудови відносяться земельні ділянки,
які використовуються для розміщення об’єктів житлової забудови та громадських
будівель комунально-побутового і соціально-культурного призначення. Отже, землі
наприклад, природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного призначення та інші, які
розташовані у межах населених пунктів, повинні належати до відповідної категорії
земель з усіма наслідками, які з цього випливають. Унаслідок багатопланового
використання земельних ресурсів населених пунктів відбувається «злиття» правових
режимів використання різних категорій земель, розташованих у їх межах.
Безперечно, заміна поняття «землі населених пунктів» поняттям «землі житлової та
громадської забудови» усунула традиційно «подвійну» підставу розподілу
земельних ресурсів країни на землі населених пунктів та усі інші землі. Проте і в
діючому ЗК України не визначено критерії відмежування земель житлової та
громадської забудови від інших категорій земель, що ускладнює додержання
правового режиму їх використання [73, с. 231-232]. З цього приводу М. В. Шульга
зазначає, що правовий режим земель залежить від питомої ваги юридично значимих
елементів, що складають його основу. При цьому визначальним для правового
режиму є основне цільове призначення землі. Тому не може існувати одночасно і в
однаковій мірі той чи інший правовий режим по відношенню до однієї і тієї ж
земельної ділянки. На земельну ділянку повинен розповсюджуватися повністю або
переважно один з правових режимів, хоча не виключається, звісно, розповсюдження
на дану ділянку окремих елементів іншого правового режиму. Домінуючим же
повинен бути саме той режим, в основі якого – головне цільове призначення
58
земельної ділянки [303].
На нашу думку, при визначенні правового регулювання в таких ситуаціях
необхідно враховувати два режими користування, передбачені для тієї чи іншої
категорії земель, однак пріоритет віддавати тому режиму користування, який більш
сприяє збереженню природного ресурсу. В цьому може допомагати проведення
екологічної експертизи, перед тим, як визначати конкретний режим користування
природним ресурсом.
Таким чином, досліджуючи норми земельного та водного права в частині
правового регулювання земель водного фонду та їх відмежування від інших категорій
земель, доходимо висновку, що основою такого поділу повинні стати природні
характеристики землі (при розмежуванні із землями сільськогосподарського
призначення також повинні враховуватися якісні показники ґрунтів відповідних
ділянок), економічна доцільність такого використання та в обов’язковому порядку,
екологічні наслідки такого «віднесення», але не адміністративні акти щодо розподілу
земель. В останні інформація повинна бути внесена для оперативного користування та
проведення низки функцій екологічного управління, як то контролю чи обліку тощо.
Отже, землями водного фонду повинні визнаватися: землі під водними
об’єктами, болотами та островами; землі, що виконують функції охорони,
обслуговування і використання водних об’єктів; землі надані для потреб водного
господарства, розміщення відповідної виробничої чи обслуговуючої інфраструктури;
землі, що використовуються для використання і обслуговування гідротехнічних
споруд, захисту від забруднення, пошкодження і руйнування каналів тощо.
Проведений аналіз категорії земель водного фонду дає підстави для висновку
про відсутність в чинному законодавстві України поняття земель водного фонду. На
нашу думку, визначення таких земель має випливати з їх цільового призначення та
безпосередньо збігатися з термінологією ВК України. Однак недолік ЗК України
полягає в тому, що він прямо не вказує, в чому полягає цільове призначення земель
водного фонду. Це можна зрозуміти з тексту статей 60–64 ЗК України. Таким чином,
викладене дає підстави для формулювання такого доктринального поняття
досліджуваної категорії земель: землі водного фонду – це водопокриті землі (покриті
59
водою більшу частину року), болота, острови, а також землі, призначені для
використання, обслуговування та охорони водних об’єктів і водогосподарських
споруд, (пристроїв), які надаються фізичним і юридичним особам на праві власності,
оренди, постійного користування для використання їх за цільовим призначенням.
1.3. Правові основи управління у сфері використання та охорони земель
водного фонду України
Управління у сфері використання та охорони земель водного фонду є
складовою державного управління охороною навколишнього природного середовища
в цілому і природокористування зокрема. Але саме специфіка його об’єкта, відносин
щодо раціонального використання та охорони землі як основного національного
багатства, що перебуває під особливою охороною держави, відрізняють його від
інших сфер державного управління [71, с. 259]. Сфера використання земель водного
фонду потребує особливо ретельної організації, оскільки від цього залежить якісний
стан як відповідної земельної ділянки, так і водного об’єкта безпосередньо, що, у свою
чергу, впливає на стан економіки держави, здоров’я і добробуту українського народу.
Окремі питання управління у сфері використання та охорони земель водного
фонду були предметом наукових досліджень багатьох учених, зокрема
А. Г. Аксененока, В. І. Андрейцева, А. В. Венедиктова, А. П. Гетьмана, В. І. Гордєєва,
В. К. Григорьєва, Л. І. Дембо, О. В. Ільїної, Н. Д. Казанцева, М. І. Краснова,
А. В. Красса, А. М. Мірошниченка, К. П. Побєдоносцева, Г. Н. Полянської,
М. М. Рейнке, А. А. Рускола, А. К. Соколової, А. М. Турубінера, Д. С. Шилкіна та ін.
За сучасних умов реформування земельних відносин, зміни сутності
державного управління у галузі використання, охорони та відтворення земель і
вдосконалення системи його принципів під останнім слід вважати засновану на
законі організаційно-правову діяльність уповноважених органів із забезпечення
ефективного й раціонального використання земель та їх охорони у межах,
визначених законодавством України [71, с. 259].
Розглянемо доктринальні підходи до сутності управління у сфері
60
використання та охорони земель у цілому.
Так, А. М. Мірошніченко до управління у галузі земельних відносин відносить
діяльність із використання владного примусу, спрямовану на забезпечення
раціонального використання, охорони та відтворення земель [131, с. 214].
Виділяють також таке поняття як «державне управління земельним фондом».
А. П. Гетьман розглядає його як організаційно-правову діяльність уповноважених
органів з забезпечення раціональної та ефективної експлуатації земель усіма
суб’єктами господарювання у межах, визначених земельним законодавством
України [72, с. 179].
Термін «державне регулювання земельних відносин» у своїх наукових працях
використовує Б. В. Ерофеєв, визначаючи його як цілеспрямовану діяльність
державних органів з організації раціонального використання земель та їх охорони
шляхом застосування економіко-правових заходів [60, с. 254].
Таким чином, у доктрині права вживаються такі терміни, як «управління у
галузі земельних відносин», «державне управління земельним фондом», «державне
регулювання земельних відносин» тощо. Разом із тим вони не тотожні. З цього
приводу А. М. Мірошніченко зазначає, що термін «управління земельним фондом»
значно вужче терміна «управління у галузі земельних відносин» й означає розподіл
та перерозподіл земель, організацію їх використання, а отже, є його складовою [131,
с. 214].
Суб’єктом управління у сфері використання та охорони земель є система
уповноважених органів, які відповідно до земельного законодавства здійснюють
організаційно-правову діяльність щодо забезпечення раціонального використання та
охорони земельних ресурсів [71, с. 260]. Деякі автори всі органи, що здійснюють
управління у галузі земельних відносин, розподіляють залежно від обсягу
компетенції на: органи загальної компетенції (компетенція цих органів не обмежена
ні певною галуззю, ні функціональним напрямком); міжгалузеві (компетенція цих
органів охоплює певний функціональний напрямок діяльності); галузевої
компетенції (що здійснюють повноваження у певній галузі), спеціально
уповноважений орган з питань земельних ресурсів [131, с. 215].
61
Якщо слідувати такому розподілу, можна зазначити, що до органів загальної
компетенції, які здійснюють управління землями водного фонду, належать:
Верховна Рада України, Верховна Рада АР Крим, Кабінет Міністрів України, Рада
міністрів АР Крим, органи місцевого самоврядування, місцеві державні адміністрації
та ін.
До міжгалузевих органів відносяться: Міністерство екології та природних
ресурсів України, Міністерство регіонального розвитку, будівництва та житлово-
комунального господарства, Міністерство аграрної політики та продовольства
України.
Звичайно, основним міжгалузевим органом є Міністерство екології та
природних ресурсів України, яке здійснює свою діяльність у галузі охорони
навколишнього природного середовища, екологічної безпеки, поводження з
небезпечними відходами та речовинами, а також проведення державної
екологічної експертизи. Міністерство наділене повноваженнями у сферах
відтворення та охорони земель, вод (поверхневих, підземних, морських),
раціонального використання водних ресурсів тощо. Крім того, відомство
забезпечує нормативно-правове регулювання розвитку водного господарства і
меліорації земель, геологічного вивчення та раціонального використання надр,
контролю за дотриманням природоохоронного законодавства [130].
До галузевих органів, що здійснюють управління і контроль у сфері
земельних ресурсів (зокрема, земель водного фонду), відносяться Державна
служба України з питань геодезії, картографії та кадастру [42], Державне
агентство водних ресурсів України [43], Державна екологічна інспекція України
[40] та їх територіальні органи на місцях, Державне агентство лісових ресурсів
України [72], Державне агентство рибного господарства України [74], Державне
агентство з управління зоною відчуження [166] і донедавна відносилась ще
Державна інспекція сільського господарства, яка на сьогоднішній день проходить
процедуру ліквідації [221].
Особливістю земель водного фонду є те, що основні функції спеціально
уповноваженого органу, що здійснює їх управління, розподіляють між собою два
62
органи виконавчої влади, а саме: Державна служба України з питань геодезії,
картографії та кадастру (Держгеокадастр) [42] та Державне агентство водних
ресурсів України [40].
Так, Державна служба України з питань геодезії, картографії та кадастру є
центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і
координується Кабінетом Міністрів України через Віце-прем’єр-міністра України –
Міністра регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального
господарства і який реалізує державну політику у сфері топографо-геодезичної і
картографічної діяльності та земельних відносин, а також у сфері Державного
земельного кадастру.
Держгеокадастр (відомство, реформоване з Держземагенства України) є
комплексним органом по відношенню до управління земельними ресурсами й
забезпечує раціональне використання та охорону земель, організацію землеустрою,
формування і управління ринком землі, ведення державного земельного кадастру,
організацію грошової оцінки земель, організацію проведення земельних аукціонів,
забезпечує проведення державної експертизи землевпорядної документації,
здійснення ліцензування та сертифікації, реформування земельних відносин тощо.
Його завданням є реалізація політики держави щодо науково обґрунтованого
перерозподілу земель, формування раціональної системи землеволодінь і
землекористувань з усуненням недоліків у розташуванні земель, створення
екологічно сталих ландшафтів і агросистем. Основними завданнями
Держгеокадастру щодо охорони земель, які покладено на територіальні органи
земельних ресурсів, є забезпечення збереження та відтворення земельних ресурсів,
екологічної цінності природних і набутих якостей земель. На цій підставі до
повноважень органів земельних ресурсів щодо охорони земель належить:
1) обґрунтування і забезпечення досягнення раціонального землекористування;
2) збереження природних водно-болотних угідь; 3) захист сільськогосподарських
угідь, лісових земель та чагарників від необґрунтованого їх вилучення для інших
потреб; 4) захист земель від ерозії, селів, підтоплення, заболочування, вторинного
засолення, переосушення, ущільнення, забруднення відходами виробництва,
63
хімічними та радіоактивними речовинами та від інших несприятливих природних і
техногенних процесів та ін.
Важливими напрямами діяльності Держгеокадастру є участь у розробленні та
виконанні державних, галузевих і регіональних програм з питань топографо-
геодезичної і картографічної діяльності, створенні та розвитку національної
інфраструктури геопросторових даних, встановленні та унормуванні географічних
назв [42].
Не менш значущим для управління землями водного фонду є Державне
агентство водних ресурсів України (Держводагентство) [43]. Агентство є
центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і
координується Кабінетом Міністрів України через Міністра екології та природних
ресурсів і який реалізує державну політику у сфері розвитку водного господарства та
гідротехнічної меліорації земель, управління, використання та відтворення
поверхневих водних ресурсів.
Основними завданнями Держводагентства є: реалізація державної політики у
сфері управління, використання та відтворення поверхневих водних ресурсів,
розвитку водного господарства і меліорації земель та експлуатації державних
водогосподарських об’єктів комплексного призначення, міжгосподарських
зрошувальних і осушувальних систем; внесення пропозицій щодо забезпечення
формування державної політики у сфері розвитку водного господарства та
гідротехнічної меліорації земель, управління, використання та відтворення
поверхневих водних ресурсів та ін.
Відповідно до покладених на нього завдань Держводагентство: 1) видає,
анулює, здійснює переоформлення дозволів на проведення робіт на землях водного
фонду (крім проведення робіт на землях водного фонду в межах прибережних
захисних смуг уздовж морів, морських заток і лиманів, у внутрішніх морських водах,
лиманах та територіальному морі) і видає їх дублікати; 2) надає висновки дозвільним
органам щодо можливості видачі дозволу на спеціальне водокористування;
3) розробляє та бере участь у виконанні державних цільових програм з питань
водного господарства, меліорації земель, управління, використання та відтворення
64
поверхневих водних ресурсів; 4) розробляє та встановлює режими роботи
водосховищ комплексного призначення, водогосподарських систем і каналів,
затверджує правила їх експлуатації; 5) встановлює режими роботи водосховищ та
ставків, наданих у користування на умовах оренди; 6) затверджує правила та
встановлює режим експлуатації загальнодержавних і міжгосподарських
меліоративних систем, забезпечує їх дотримання; 7) здійснює контроль за
дотриманням режимів роботи водосховищ, водогосподарських систем і каналів;
8) проводить моніторинг технічного стану меліоративних систем і гідротехнічних
споруд підприємств, установ та організацій, що належать до сфери його управління;
9) проводить моніторинг меліоративного стану зрошуваних та осушуваних земель, а
також ґрунтів у зонах впливу меліоративних систем; 10) проводить моніторинг
водних об’єктів за радіологічними показниками на територіях, які зазнали
радіоактивного забруднення; 11) проводить моніторинг за переформуванням берегів;
12) погоджує межі зон санітарної охорони водних об’єктів; 13) погоджує договори
оренди та паспорти водних об’єктів; 14) погоджує створення на річках та у їх
басейнах штучних водойм і водопідпірних споруд; 15) погоджує проекти щодо
розмірів та режиму користування смуг відведення; 16) здійснює паспортизацію річок
і джерел питного водопостачання; 17) здійснює інвентаризацію та паспортизацію
загальнодержавних і міжгосподарських меліоративних систем та ін.
Держводагентство здійснює свої повноваження безпосередньо та через
утворені в установленому порядку територіальні органи. До його відання входять
водогосподарські організації по території України, такі як басейнові управління
водних ресурсів, обласні управління водних ресурсів, управління каналів, технічні
школи, державні підприємства (наприклад ті, що обслуговують водні ресурси та
споруди ДП «Укрводсервіс», проектно-вишукувальні інститути і т.п.) [43].
На регіональному рівні розпорядженням по використанню і охороні земель
водного фонду займаються місцеві державні адміністрації (ст. 17 ЗК України, статті
16, 21 Закону України «Про місцеві державні адміністрації») та місцеві ради (статті
8–12 ЗК України, Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні», Закон
України «Про столицю України – місто-герой Київ»). Вказані органи займаються
65
реалізацією державної політики у сфері охорони і відтворення земельних і водних
ресурсів як безпосередньо, так і через створені ними підприємства.
На сьогоднішній день в управлінні землями водного фонду існує великий
недолік щодо неузгодженості функцій (взаємодії) між Держгеокадастром,
Держводагенством, місцевими державними адміністраціями та органами місцевого
самоврядування. Наприклад, Держгеокадастр є комплексним органом по
відношенню до управління земельними ресурсами і забезпечує раціональне
використання та охорону земель, збереження природних водно-болотних угідь. Із
цього вбачається, що даний орган здійснює управління та охорону всіх категорій
земель, у тому числі земель водного фонду.
Разом із тим Держекоінспекція України відповідно до покладених завдань
здійснює державний нагляд (контроль) за додержанням законодавства про
використання та охорону земель, збереження водно-болотних угідь, виконання
екологічних вимог при наданні у власність і користування, в тому числі в оренду,
земельних ділянок, встановлення та використання водоохоронних зон і прибережних
захисних смуг, а також щодо додержання режиму використання їх територій.
Держводагентство: видає, анулює, здійснює переоформлення дозволів на
проведення робіт на землях водного фонду; проводить моніторинг за
переформуванням берегів; проводить моніторинг технічного стану меліоративних
систем та гідротехнічних споруд підприємств, установ та організацій, що належать
до сфери його управління; проводить моніторинг меліоративного стану зрошуваних
та осушуваних земель, а також ґрунтів у зонах впливу меліоративних систем.
Держрибагенство серед іншого здійснює погодження видачі дозволів на
проведення робіт, у тому числі меліоративних, у рибогосподарських водних
об’єктах, на землях водного фонду.
Із наведеного вбачається, що деякі функції державних органів відносно
охорони та використання земель водного фонду дублюються. Разом із тим жодного
положення, яке б визначало взаємодію та розподіл функцій між вказаними органами
щодо земель водного фонду, не існує, що призводить до неналежного управління та
охорони досліджуваної категорії земель.
66
У системі державного управління землями водного фонду існують також
органи, які опосередковано здійснюють управління і контроль вказаної категорії
земель. Так, Держрибагентство є центральним органом виконавчої влади, діяльність
якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра
аграрної політики та продовольства України (далі – Міністр). Держрибагентство
входить до системи органів виконавчої влади й утворюється для реалізації державної
політики у сфері рибного господарства та рибної промисловості, охорони,
використання та відтворення водних живих ресурсів, регулювання рибальства,
безпеки мореплавства суден флоту рибного господарства.
Оскільки в рибному господарстві безпосередньо використовуються землі
водного фонду, функціями Держрибагенства серед інших є: погодження видачі
дозволів на проведення робіт, у тому числі меліоративних, у рибогосподарських
водних об’єктах, на землях водного фонду; здійснення державного контролю
технічного стану рибозахисних споруд, проведення рибозахисних заходів на
водозабірних та інженерних спорудах меліоративних систем; узгодження проектів
будівництва, реконструкції, консервації та ліквідації підприємств і споруд, виконання
інших робіт, а також впровадження нової техніки, технологій, матеріалів і речовин,
що впливають або можуть вплинути на стан рибогосподарських водойм, бере участь у
проведенні експертизи таких проектів; ведення реєстру гідротехнічних споруд
рибогосподарських водних об’єктів щодо їх технічної експлуатації та використання з
метою отримання максимальної рибопродуктивності тощо [41].
Державне агентство лісових ресурсів України (Держлісагентство) є
центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і
координується Кабінетом Міністрів України через Міністра аграрної політики та
продовольства і який реалізує державну політику у сфері лісового та мисливського
господарства. Враховуючи, що до земель водного фонду належать землі, зайняті:
морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об’єктами, болотами, а
також островами, не зайнятими лісами; прибережними захисними смугами вздовж
морів, річок та навколо водойм, крім земель, зайнятих лісами, то можна зазначити, що
землі по берегам лісів, зайняті лісами відносяться до земель лісогосподарського
67
призначення, а отже підпадають під управління Держлісагентства. На наш погляд, це
не зовсім вдале розподілення, оскільки землі по берегах річок виконують
водообслуговуючу і водозахисну функцію, що є прерогативою земель водного фонду.
Держлісагентство веде державний лісовий кадастр та облік лісів, здійснює моніторинг
лісів, приймає рішення про віднесення лісів до відповідної категорії, у тому числі до
водоохоронних [41]. Традиційно однією з функцій екологічного управління виділяють
екологічний контроль. Разом із тим у доктрині права, нині порушилося питання щодо
співвідношення управління та контролю. Взагалі контроль за використанням і
охороною земель полягає в забезпеченні додержання органами державної влади,
органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями і
громадянами земельного законодавства України (ст. 187 ЗК України) [77].
Так, в теоретичному плані А. П. Гетьман [27] розглядає державний контроль з
традиційних адміністративно-правових позицій – переважно як функцію управління
[27]. Хоча в окремих роботах, наприклад, В. М. Горшенева та І. Б. Шахова, контроль
одночасно характеризується і як правова форма діяльності [34].
З цього приводу А. К. Голиченков зазначає, що в частині контролю
екологічного, пропонується наступне визначення земельного контролю, як правової
форми діяльності: «земельний контроль як правова форма діяльності являє собою
систему дій по забезпеченню використання земельного та інших галузей
законодавства (в частині норм, що регулюють земельні відносини), застосуванню
передбаченого або державного примусу» [30]. Є. А. Бавбекова основне призначення
державного контролю за використанням земель вбачає у виявленні невідповідності
діяльності його об’єктів вимогам земельного законодавства для подальшого
застосування заходів реагування [6].
На нашу думку, такий підхід не є вірним, оскільки державний контроль, як
складова державного управління, слугує одночасно превентивною мірою земельним
правопорушенням, а тому виявлення невідповідності законодавству може і не
наступити. Також потрібно відзначити позицію А. М. Мирошніченка, який зазначає,
що контроль за використанням і охороною земель більш доцільно розглядати як
діяльність уповноважених суб’єктів із перевірки дотримання норм земельного
68
законодавства, із вжиття заходів щодо припинення його порушень та притягнення
порушників до юридичної відповідальності. Він вважає, що функція контролю
пов’язана із функцією моніторингу, проте на відміну від моніторингу, для контролю
характерний владний вплив на порушників [132, с. 225].
На сьогоднішній день в Україні контролюючим органом у сфері охорони
навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення і
охорони природних ресурсів, а також здійснення нагляду (контролю) за
використанням і охороною земель взагалі й за землями водного фонду зокрема, є
Держекоінспекція України [40], яка входить до системи органів виконавчої влади та
підзвітна Міністерству екології та природних ресурсів України.
Основним завданнями Держекоінспекції України є: реалізація державної
політики зі здійснення державного нагляду (контролю) за додержанням вимог
законодавства у сфері охорони навколишнього природного середовища,
раціонального використання, відтворення та охорони природних ресурсів. У
зв’язку з цим Держекоінспекція України відповідно до покладених завдань
здійснює державний нагляд (контроль) за додержанням всіма органами
установами, організаціями незалежно від форм власності й господарювання, а
також юридичними й фізичними особами: а) законодавства про екологічну та
радіаційну безпеку, додержання вимог висновків державної екологічної
експертизи; б) законодавства про використання та охорону земель щодо:
збереження водно-болотних угідь; виконання екологічних вимог при наданні у
власність і користування, в тому числі в оренду, земельних ділянок; здійснення
заходів щодо запобігання забрудненню земель хімічними і радіоактивними
речовинами, відходами, стічними водами; додержання режиму використання
земель природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення, а також
територій, що підлягають особливій охороні; встановлення та використання
водоохоронних зон і прибережних захисних смуг, а також щодо додержання
режиму використання їх територій; ведення будівельних, днопоглиблювальних
робіт, видобування піску і гравію, прокладення кабелів, трубопроводів та інших
комунікацій на землях водного фонду; в) законодавства про охорону і раціональне
69
використання вод та відтворення водних ресурсів щодо: наявності та дотримання
умов виданих дозволів, установлених нормативів гранично допустимого скидання
забруднюючих речовин, лімітів забору і використання води та скидання
забруднюючих речовин; дотримання встановленого режиму господарської
діяльності у зонах санітарної охорони джерел питного та господарсько-
побутового водопостачання, водоохоронних зонах, прибережних захисних
смугах, смугах відведення та берегових смугах водних шляхів; здійснення
водокористувачами заходів із запобігання забрудненню водних об’єктів стічними
(дощовими, сніговими) водами, що відводяться з їх території; здійснення
погоджених у встановленому порядку технологічних, лісомеліоративних,
гідротехнічних та інших заходів щодо охорони вод від вичерпання, поліпшення їх
стану, а також припинення скидання забруднених зворотних вод (стічні, шахтні,
кар’єрні, дренажні води), баластних та лояльних вод; використання, відтворення і
охорони морського середовища і природних ресурсів внутрішніх морських вод,
територіального моря, виключної (морської) економічної зони України та
континентального шельфу України, додержання норм екологічної безпеки;
д) законодавства про охорону, захист, використання та відтворення лісів, у тому
числі використання полезахисних лісосмуг, водоохоронних і захисних лісових
насаджень, та законність рубки насаджень у цих місцях [40]. До повноважень
Держекоінспекції входить широкий спектр заходів з перешкоджання екологічним
порушенням аж до тимчасового зупинення роботи підприємств.
Держекоінспекція має розгалужену систему територіальних органів у кожній
області України.
Ще одним органом контролю цієї категорії земель донедавна була
Державна інспекція сільського господарства (Держсільгоспінспекція України),
яка є центральним органом виконавчої влади й діяльність якої спрямовується та
координується Кабінетом Міністрів України через Міністра аграрної політики та
продовольства України. Основні її завдання – реалізація державної політики
щодо здійснення державного нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі
(в тому числі в частині дотримання земельного законодавства, використання та
70
охорони земель усіх категорій та форм власності), а також внесення на розгляд
Міністра пропозицій щодо формування державної політики у зазначених сферах
[41]. Однак відповідно до постанов Кабінету Міністрів України «Про
оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади» від 10.09.2014 р. №
442 [226] та «Про ліквідацію територіальних органів Державної інспекції
сільського господарства» від 30.06.2015 р. № 447 [221] Держсільгоспінспекцію
та її територіальні органи було ліквідовано, поклавши функції із здійснення
державного нагляду (контролю) щодо дотримання земельного законодавства,
використання та охорони земель усіх категорій і форм власності та родючості
ґрунтів на Державну екологічну інспекцію.
Таким чином, сьогодні землі водного фонду не мають єдиного органу
управління і контролю. Система їх управління складає розгалужену структуру
окремих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, що
призводить до дублювання управлінських і контрольних функцій та породжує
численні підзаконні нормативно-правові акти й негативно впливає на правове
регулювання використання і охорони земель водного фонду.
Статтею 19 ЗК України визначено лише окремі категорії земель, серед
яких і землі водного фонду. На нашу думку, самостійна категорія земель
передбачає специфічний правовий режим її регулювання й детально визначене
управління. Причому, якщо функції управління не концентруються в окремо
визначеного державного органу, вони повинні бути детально визначені
(розписані, поділені) між державними і місцевими органами спеціальної
компетенції. У зв’язку з цим, на нашу думку, вищий орган виконавчої влади має
визначити окремий орган, який відповідатиме за таку важливу категорію як
землі водного фонду, або детально розподілити повноваження щодо їх
регулювання та охорони між Держгеокадастром, Держводагенством, місцевими
державними адміністраціями та місцевими радами з метою уникнення
дублювання їх повноважень по відношенню до земель водного фонду,
неякісного правового регулювання, неефективного витрачання коштів
державного і місцевого бюджетів на відповідні цільові програми.
71
Висновки до розділу 1
1. У законодавчому регулюванні використання та охорони земель водного
фонду в Україні запропоновано виділити п’ять основних періодів, а саме:
Стародавнього світу (час древніх слов’ян V ст. до н.е. – IX ст. н.е.; доба Київської
Русі IX ст. – поч. XII ст.), Середньовіччя (друга половина ХІV ст. – перша
половина ХVІІ ст.), Нового часу (кін. ХVІІ ст. – поч. ХІХ ст.), Радянський (кін.
XІX ст. – поч. XX ст.) та період незалежної України (новітній) (кін. ХХ – поч. ХХІ
ст., який триває по теперішній час).
2. До складу земель водного фонду запропоновано віднести водопокриті
землі (покриті водою більшу частину року), болота, острови, а також землі,
призначені для використання, обслуговування та охорони водних об’єктів і
водогосподарських споруд (пристроїв), які надаються фізичним і юридичним
особам на праві власності, оренди, постійного користування для використання за
цільовим призначенням.
3. Запропоновано класифікацію земель водного фонду за такими
юридичними критеріями: за походженням – природні земельні ділянки водного
фонду, штучно створені земельні ділянки в межах акваторії морських портів; за
критерієм розміщення земельної ділянки по відношенню до водного об’єкта –
водовкриті землі, землі, що не вкриті водою, але є прилеглими до водного об’єкта
та використовуються для його охорони чи в інших водогосподарських потребах;
за метою використання – землі, що використовуються як засіб охорони водного
об’єкта (наприклад, прибережна захисна смуга), землі, що використовуються для
захисту від забруднення, пошкодження і руйнування каналів зрошувальних і
осушувальних систем, споруд тощо (наприклад, смуги відведення), землі, що є
просторово-територіальним базисом для розміщення водних об’єктів або певних
гідротехнічних споруд та інших об’єктів; за об’єктом розміщення – землі, які
розташовуються під водними об’єктами (водовкриті землі), землі, зайняті
болотами і островами, гідротехнічними та гідрометричними спорудами, каналами
на зрошувальних і осушувальних системах тощо.
72
4. У зв’язку з тим, що землі водного фонду не мають єдиного органу
управління і контролю, а їх система складає розгалужену окремих органів
виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, що призводить до
дублювання управлінських і контрольних функцій, породжує численні підзаконні
нормативно-правові акти й негативно впливає на їх правове регулювання,
запропоновано деталізувати повноваження з реалізації державної політики у сфері
використання та охорони досліджуваної категорії земель між Держгеокадастром і
Держводагенством України, місцевими державними адміністраціями та місцевими
радами з метою уникнення дублювання їх повноважень відносно земель водного
фонду, неякісного правового регулювання, а також неефективного витрачання
коштів державного і місцевого бюджетів.
73
РОЗДІЛ 2
ПРАВОВІ ПРОБЛЕМИ ВИКОРИСТАННЯ ЗЕМЕЛЬ
ВОДНОГО ФОНДУ УКРАЇНИ
2.1. Теоретико-правові основи використання земельних ділянок водного
фонду України
У процесі встановлення правового регулювання законодавець будь-якої
держави бачить недосконалість єдиного підходу до регулювання всіх груп відносин,
відсутність у деяких випадках системного підходу та чіткого застосування норм
чинного законодавства залежно, наприклад, від правової сім’ї, до якої віднесено
правову систему. У зв’язку з цим виникає додатковий інструментарій у правовій
системі кожної держави. Одним із таких елементів юридичної форми для сучасного
українського законодавства є правовий режим. Він фактично стає особливим
правовим інструментом (юридичним виключенням) законодавця при формуванні
правової системи України й має застосовуватися з обов’язковим обмеженням за
такими параметрами: суб’єкт, об’єкт, територія застосування, час застосування.
Таким чином, правовий режим можна розглядати як особливий порядок правового
регулювання, встановлений державою у вигляді правових норм та забезпечений
державним примусом [98].
У доктрині права існує низка поглядів щодо змісту такої дефініції як правовий
режим. Так, І. Л. Бачило узагальнено визначає правовий режим як «нормативно
встановлені правила відносно певного предмета відносин або ситуації, які повинні
дотримуватися учасниками відносин з приводу цього предмета (об’єкта або певної
ситуації)» [209, с. 812]. На думку Г. О. Аксеньонка, землю як об’єкт земельних
правовідносин слід розглядати не як дар природи, а як таку, відносно якої
встановлено відповідний правовий режим, у зв’язку з чим вона стає об’єктом
земельних правовідносин [1, с. 137].
Велику увагу науковому поняттю терміна «правовий режим земель» приділив
М. І. Краснов. На його думку, «правовий режим земель передбачає встановлений
74
нормами радянського права порядок можливої чи належної поведінки стосовно
землі як об’єкта права виключної власності держави, державного управління
земельним фондом, права землекористування та правової охорони і який
направлений на забезпечення раціонального використання земель в якості загальної
умови праці й основного (головного) засобу виробництва в сільському господарстві»
[101, c. 346]. Вчений наголошує: «правовий режим земель являє собою визначення в
законодавстві змісту права власності, інших прав на земельні ділянки, управління
використанням й охороною земель, заходів з охорони земель, за допомогою
встановлення основного цільового призначення земель, зонування, обмеження прав,
публічних сервітутів і встановлення дозволеного використання» [105].
Питання правового режиму земель водного фонду розглядалися такими
вченими, як А. П. Гетьман [58], В. І. Гордєєв [32], І. І. Каракаш [74], П. Ф. Кулинич
[40], В. В. Носік [40], О. М. Погорелова [158], М. В. Шульга [58] та ін. Враховуючи,
що основним цільовим призначенням земель водного фонду є обслуговування
діяльності, безпосередньо пов’язаної з використанням та охороною вод, зміст
правового режиму цих земель здебільшого збігається зі змістом правового режиму
вод. Тому правовий режим використання земель водного фонду необхідно
розглядати в комплексі з правовим режимом водних об’єктів. Такі відносини ще
називають водно-земельними, які виступають єдиним комплексним об’єктом
правового регулювання [158].
Розглянемо деякі особливості законодавства України щодо правового режиму
земель водного фонду взагалі та їх використання зокрема.
Поняття користування земельними ділянками взагалі та земельними
ділянками водного фонду зокрема в земельному законодавстві не розкривається.
Так, у ЗК України вживаються терміни «використання земель» і «користування
землями». Наприклад, автори підручника «Екологічне право» зазначають, що термін
«використання» природних ресурсів за змістом ширший, ніж «користування»,
оскільки включає в деяких випадках крім правомочності «володіння» ще й
«розпорядження» природними ресурсами. Це має місто у випадках користування
природними об’єктами на праві приватної власності (передача їх в оренду або
75
суборенду) [58, с. 95]. У свою чергу М. В. Шульга обґрунтовує положення, що
використання землі – категорія не юридична, а еколого-економічна. З урахуванням
приписів земельного законодавства дану категорію можна визначити як комплекс
юридично значущих дій власників і користувачів землі щодо ефективної
експлуатації земельних ділянок в межах встановлених вимог і правил з метою
реалізації суб’єктами своїх інтересів. Це поняття виявляється у двох основних
правових формах – праві власності та праві користування, що за своїм правовим
змістом характеризуються схожими і відмінними рисами.
Правові основи земельних відносин щодо користування земельними
ділянками водного фонду України, які склалися за радянських часів, на сучасному
етапі певною мірою стали перешкодою у вирішенні низки принципових питань
використання земельних ресурсів в умовах формування ринкових відносин. Тому
концептуальні основи, які були раніше закріплені в законодавстві та вироблені
наукою земельного права, вже не відповідають реаліям часу, а отже втрачають своє
значення.
Процес реформування земельних відносин заклав правову основу для зміни
відносин власності на землю в Україні, що відбувається й реалізується на підставі
Конституції України, ЗК України, а також інших законів, які видаються відповідно
до них. Об’єктом права власності на землю є певна земельна ділянка – частина
земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з
визначеними щодо неї правами (ч. 1 ст. 79 ЗК України). Право власності на земельну
ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні
об’єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться, якщо інше не
встановлено законом та не порушує прав інших осіб. Правові засади формування
земельної ділянки як об’єкта цивільних прав передбачено ст. 791 ЗК України [77].
Основним принципом, який визначає напрямки реформування земельних
відносин, є відміна монополії держави на землю і встановлення багатосуб’єктності
права власності на даний об’єкт природи. Множинність форм власності на землю є
наслідком й об’єктивною необхідністю, зумовленою розвитком ринкових відносин.
У соціально-економічному аспекті під формою власності на землю слід розуміти
76
спосіб привласнення землі. Тому в земельному законодавстві знайшли своє
закріплення приватна, комунальна та державна форми власності (ч. 3 ст. 78 ЗК
України) [77].
Слід зазначити, що з 01.01.2013 р. землі публічної власності України поділено
на землі державної та комунальної власності, а одним із напрямів земельної реформи
є приватизація земель державної власності. Разом із тим ЗК України передбачено
перелік земель, які не підлягають передачі в приватну чи комунальну власність. Так,
згідно з ч. 4 ст. 84 ЗК України до земель державної власності, які не можуть
передаватись у комунальну власність, належать землі водного фонду, крім випадків,
визначених цим Кодексом. Аналогічна вимога за своїм змістом стосується і земель
комунальної власності. У ч. 4 ст. 83 ЗК України зазначається, що до земель
комунальної власності, які не підлягають приватизації, належать землі водного
фонду, крім випадків, визначених цим Кодексом [77].
Водночас у ч. 1 ст. 59 ЗК України вказується, що землі водного фонду України
можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності. Виникає
питання: «Що саме слід вважати критерієм за яким та чи інша земельна ділянка
водного фонду буде належати до державної, комунальної чи приватної форми
власності?» У 2006 р. на розгляд до Верховної Ради України було внесено проект
Закону «Про об’єкти національного надбання та інше майно, що може перебувати
виключно у державній або комунальній власності» [253], згідно з яким виключно до
державної власності пропонувалося віднести води (поверхневі, підземні, морські),
водні об’єкти (моря, річки, озера, водосховища, ставки, канали, водоносні
горизонти); природні ресурси континентального шельфу України, виключної
(морської) економічної зони України; землі під водними об’єктами
загальнодержавного значення (ст. 2). А виключно до комунальної власності тоді б
відносилися землі водного фонду, крім випадків, визначених ЗК України (ч. 2. ст. 3).
Отже, чітких критеріїв розмежування земель водного фонду комунальної власності,
наприклад, з приватною цей законопроект не містив. Разом із тим це була перша
спроба встановлення на рівні закону чітких критеріїв такого поділу.
Друга спроба врегулювання даної проблеми мала місце у 2009 р., але, знов
77
таки, тільки на рівні законопроекту «Про внесення змін до водного кодексу
України» [252], відповідно до якого пропонувалося внести зміни до ВК України в
частині встановлення правових засад власності на водні об’єкти та землі водного
фонду, а саме:
1. Водні об’єкти та землі водного фонду є об’єктами права власності
Українського народу.
2. Водні об’єкти та землі водного фонду можуть перебувати в державній,
комунальній та приватній власності. У державній власності перебувають: водні
об’єкти загальнодержавного значення; землі, зайняті прибережними захисними
смугами, береговими смугами водних шляхів водних об’єктів загальнодержавного
значення за межами населених пунктів; землі, зайняті гідротехнічними та
гідрометричними спорудами, а також землі, виділені під смуги відведення для них.
3. У комунальній власності територіальних громад перебувають водні об’єкти,
крім віднесених до державної власності, а також землі водного фонду в межах
населених пунктів та землі водного фонду за межами населених пунктів, на яких
розташовані об’єкти комунальної власності чи об’єкти нерухомого майна, що є
спільною власністю територіальної громади та держави.
4. У приватній власності можуть перебувати природні та штучно створені
відповідно до законодавства у межах приватизованих земельних ділянок замкнені
водні об’єкти площею не більш як 3 га, розташовані поза межами населених пунктів.
Сьогодні згідно з ч. 2 ст. 59 ЗК України громадянам і юридичним особам за
рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть
безоплатно передаватись у власність замкнені природні водойми (загальною площею
до 3 гектарів). Хоча ця норма ЗК України суперечить ст. 6 ВК України «Власність на
води (водні об’єкти)», в якій зазначено: «Води (водні об’єкти) є виключно власністю
Українського народу і надаються тільки у користування». Таким чином пропонуємо
ст. 6 ВК України змінити, виклавши її в такій редакції: «Води (водні об’єкти) можуть
надаватися як у власність, так і користування».
Власники на своїх земельних ділянках можуть у встановленому порядку
створювати рибогосподарські, протиерозійні та інші штучні водойми. Поняття
78
«замкнена природна водойма» законодавство не містить. Аналіз водного
законодавства дозволяє зробити висновок, що замкненими водоймами є невеликі за
площею і непроточні водоймища, які не мають гідравлічного зв’язку з іншими
водними об’єктами [75, с. 151]. Іншими словами, у приватну власність можуть
передаватися такі земельні ділянки водного фонду, на яких розташовані невеликі
водні об’єкти, площа водної поверхні яких не перевищує 3 га. Цією ж статтею
встановлено, що власники на своїх земельних ділянках можуть у встановленому
порядку створювати рибогосподарські, протиерозійні та інші штучні водойми. На
думку О. М. Погорєлової, це означає, що такі земельні ділянки після будівництва на
них згаданих штучних водойм можуть бути переведені до категорії земель водного
фонду [158]. Схожа норма знайшла своє закріплення і в Законі України «Про
фермерське господарство» від 19.06.2003 р. № 973-IV [249]. Так, згідно з ч. 8 ст. 7
цього Закону землі водного фонду, що входять до складу сільськогосподарських
угідь, не можуть передаватися у приватну власність для ведення фермерських
господарств, за винятком невеликих – до 3 га ділянок під замкненими природними
водоймами. Фермерське господарство має право проводити залісення частини
земель та будувати замкнену водойму на земельній ділянці, що належить
фермерському господарству чи його членові на праві приватної власності. Як
зазначають А. М. Мірошниченко та Р. І. Марусенко, під замкненою водоймою
мається на увазі водойма, що повністю знаходиться всередині земельної ділянки, яка
передається у приватну власність [134]. Не забороняє закон і придбання у власність
земель водного фонду, що вже перебувають у приватній власності.
Слід наголосити, що Законом України «Про меліорацію земель» від
14.01.2000 р. № 1389-XIV передбачається приватизація земельних ділянок водного
фонду (смуг відведення) [222]. Так, згідно з ч. 3 ст. 23 цього Закону землі, зайняті
окремими об’єктами інженерної інфраструктури меліоративних систем
(меліоративною мережею з гідротехнічними спорудами та насосними станціями,
захисними дамбами, спостережною мережею, технологічними дорогами та спорудами
на них), а також землі, виділені під смуги відведення для них, надаються у
користування або у власність суб’єктам права власності на меліоративні системи, які
79
забезпечують відповідно до цього Закону експлуатацію меліоративних систем або
утворюють з цією метою спеціальні служби. Порядок їх надання у користування або у
власність встановлюється ЗК України, однак у ньому такої підстави як приватизація
земель водного фонду немає й не розроблено відповідний порядок. Наявність подібної
суперечності між двома нормативно-правовими актами викликає неузгодженість
правозастосовчої практики та відповідні правові позиції в доктрині права. Так,
А. М. Мірошниченко та Р. І. Марусенко вважають, що не можуть бути підставою для
розширення переліку випадків, в яких можлива приватизація земельних ділянок
водного фонду (смуг відведення), положення ч. 3 ст. 23 Закону України «Про
меліорацію земель», оскільки Закон України, прийнятий пізніше від означеного
Закону, не передбачає можливості приватизації смуг відведення [134]. Погоджуючись
з подібною точкою зору, зазначимо, що ч. 4 ст. 59 Закону України передбачає
можливість оренди громадянами та юридичними особами смуг відведення, але не їх
приватизацію. Проте на практиці складається зовсім інша ситуації, навіть якщо не
розглядати період часу до прийняття Закону України. Наприклад, аналізуючи
узагальнення судової практики розгляду судами Дніпропетровської області спорів, що
виникали із земельних правовідносин у 2013-2014 рр., знаходимо таке: «При розгляді
спорів щодо користування земельними ділянками з меліоративними системами не
завжди враховувались положення ст. 26 Закону України, яка регулює порядок
використання таких земельних ділянок, а також і положення Закону України «Про
меліорацію земель», яким визначено осіб, що мають права власності на інженерну
інфраструктуру меліоративних систем, а також органи управління цими системами»
[285]. Подібна ситуація є неприйнятною. У зв’язку з цим пропонуємо привести
положення Закону України «Про меліорацію земель» щодо приватизації земель
водного фонду у відповідність до положень ЗК України з метою уніфікації
національного законодавства України.
Юридична особа чи громадянин, зацікавлені в отриманні земельної ділянки
водного фонду у власність, звертаються з клопотанням (заявою) до уповноваженого
органу за місцем розміщення земельної ділянки. До заяви додаються відомості про
юридичну (фізичну) особу, план меж земельної ділянки, що передана у власність, та
80
водний об’єкт, який не переданий у власність, але вкраплений у межі
землеволодіння відповідної особи. У разі відповідності заявленої вимоги земельному
і водному законодавству, уповноважений суб’єкт надає заявленій особі дозвіл на
розроблення проекту відведення у власність земельної ділянки водного фонду у
розмірі, що не перевищує трьох гектарів. Проект землеустрою щодо відведення
земельної ділянки розробляється організаціями, які мають відповідні ліцензії на
проведення землевпорядних робіт. Проект землеустрою щодо відведення земельної
ділянки водного фонду погоджується й затверджується в порядку, передбаченому
законодавством України. Після перенесення проекту в натуру, заповнення,
підписання та реєстрації права власності на земельну ділянку в Держреєстрі особа
набуває право власності на земельну ділянку водного фонду.
Взагалі цікавим є той факт, що світова практика здебільшого так само
закріплює державну власність на землі водного фонду, але обов’язково визначає
випадки їх набуття в приватну власність. Наприклад, згідно зі ст. 7 ВК Республіки
Казахстан від 09.06.2003 р. № 481-ІІ (станом на 29.10. 2015 р.) земельні ділянки зі
складу земель водного фонду, зайняті водогосподарськими спорудами (зрошувальні
та дренажні системи) міжрайонного (обласного) та міжгосподарського (районного)
значення, а також іригаційні споруди, які обслуговують земельну ділянку одного
господарюючого суб’єкта, можуть перебувати у приватній власності громадян і
недержавних юридичних осіб Республіки Казахстан у разі приватизації зазначених
споруд [21]. Земельні ділянки, перераховані в п. 2 цієї статті, які обслуговують двох і
більше власників земельних ділянок або землекористувачів, надаються їм на праві
спільної власності або загального землекористування. Порядок надання земель
водного фонду у власність або землекористування регулюється законодавчим актом
Республіки Казахстан про землю.
Слід зазначити, що ст. 122 ЗК України визначено повноваження органів
виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо передачі земельних
ділянок у власність. Так, сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у
власність із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для
всіх потреб. Обласні, районні ради передають земельні ділянки у власність з
81
відповідних земель спільної власності територіальних громад для всіх потреб.
Районні державні адміністрації на їхній території передають земельні ділянки із
земель державної власності, крім випадків, визначених ч. 4 і ч. 8 ст. 122 ЗК України,
у власність у межах сіл, селищ, міст районного значення для всіх потреб та за
межами населених пунктів для ведення водного господарства. Обласні державні
адміністрації на їхній території передають земельні ділянки із земель державної
власності у власність у межах міст обласного значення та за межами населених
пунктів, а також земельні ділянки, що не входять до складу певного району, або у
випадках, коли районна державна адміністрація не утворена, для всіх потреб, крім
випадків, коли відповідне рішення приймають держрайадміністрації на їхній
території, Держгеокадастр та його територіальні органи, Кабінет Міністрів України
згідно з нормами ЗК України. Кабінет Міністрів України передає земельні ділянки із
земель державної власності у власність або в користування у випадках, визначених
ст. 149 ЗК України, та земельні ділянки дна територіального моря. Державні органи
приватизації здійснюють продаж земельних ділянок, на яких розташовані об’єкти,
що підлягають приватизації.
Отже, аналіз чинного земельного законодавства України в частині
регулювання відносин власності на землі водного фонду дає підстави стверджувати
про відсутність чітких критеріїв для віднесення земель водного фонду до державної
чи комунальної власності. У даному випадку можна використовувати як базові
норми статей 83, 84 ЗК України, за якими в комунальній власності перебувають:
а) усі землі в межах населених пунктів, крім земельних ділянок приватної та
державної власності (загальний критерій: якщо водний об’єкт та відповідні земельні
ділянки розміщуються в межах населеного пункту, то вони знаходяться в
комунальній власності, окрім тих, що перебувають у державній чи приватній
власності. Вважаємо, що в даному випадку слід враховувати значення водного
об’єкта (загальнодержавне чи місцеве), від якого буде залежати і форма власності:
загальнодержавного значення – державна власність, місцевого – комунальна);
б) земельні ділянки, на яких розташовані будівлі, споруди, інші об’єкти нерухомого
майна комунальної власності незалежно від місця їх розташування (отже, за такою
82
конструкцією, від форми власності на споруду чи інший об’єкт, що розміщується на
землях водного фонду, буде залежати і форма власності на самі землі). Що ж
стосується підстав та порядку користування землями водного фонду, то, перш за все,
потрібно визначитися з категоріальним апаратом даного питання.
У науковій правовій літературі під правом природокористування розуміють
використання корисних для людини властивостей навколишнього природного
середовища – економічних, екологічних, культурних, оздоровчих тощо [187, с. 143].
Отже, право природокористування становить система норм екологічного права, що
регулюють використання природних об’єктів і їх комплексів. Правом користування
конкретним об’єктом довкілля слід вважати або сукупність норм, які регламентують
повноваження особи, яка ним користується (право користування в об’єктивному
значенні), або конкретне право, що належить природокористувачу (суб’єктивне
право користування) [16].
На думку М. К. Черкашиної, користування природними ресурсами можна
розглядати, по-перше, як правомочність власника на користування природним
ресурсом поряд з володінням і розпорядженням ним, по-друге – як правовий титул
використання природного об’єкта, на підставі якого суб’єкт володіє природним
ресурсом та експлуатує його, але не є його власником. Але інколи права власників і
користувачів виявляються настільки тотожними і потребують відповідного
правового захисту, що розглядати їх окремо недоцільно або навіть неможливо [296].
Взагалі ж право землекористування виступає як право конкретної особи на
користування, володіння, а у випадках, передбачених законом, і розпорядження [33,
с. 86–95] наданою їй індивідуально визначеною земельною ділянкою. Це свідчить
про складний зміст даного суб’єктивного права, який включає в себе декілька
взаємопов’язаних між собою правомочностей, що зближує його з поняттям права
власності на землю [301].
Як уже зазначалось, правове регулювання користування земельними
ділянками водного фонду слід розглядати в комплексі з правовим регулюванням
водних об’єктів. Тобто ці відносини регулюються як водним, так і земельним
законодавством. Використання земель водного фонду може здійснюватись у таких
83
видах: 1) використання земельної ділянки під водним об’єктом; 2) використання
виключно прибережної зони (без водного об’єкта); 3) використання водного об’єкта
разом із прибережною зоною; 4) використання гідротехнічних та інших
водогосподарських споруд. Тобто, якщо узагальнити, можна стверджувати, що
користування землями водного фонду може відбуватись як у поєднанні з
водокористуванням, так і без нього.
Відповідно до статей 46–48 ВК України розрізняються такі види
водокористування – загальне і спеціальне. Загальне водокористування здійснюється
громадянами для задоволення їх потреб (купання, плавання на човнах, любительське і
спортивне рибальство, водопій тварин, забір води з водних об’єктів без застосування
споруд або технічних пристроїв та з криниць) безкоштовно, без закріплення водних
об’єктів за окремими особами та без надання відповідних дозволів. На водних
об’єктах, наданих в оренду, загальне водокористування допускається на умовах,
встановлених водокористувачем, за погодженням з органом, який надав водний об’єкт
в оренду. Загальне водокористування може бути обмеженим з метою охорони життя і
здоров’я громадян, охорони навколишнього природного середовища та з інших
передбачених законодавством підстав. А саме: районні та міські ради за поданням
державних органів охорони навколишнього природного середовища, водного
господарства, санітарного нагляду та інших спеціально уповноважених державних
органів встановлюють місця, де забороняється купання, плавання на човнах, забір
води для питних або побутових потреб, водопій тварин, а також, за певних підстав,
визначають інші умови, що обмежують загальне водокористування на водних
об’єктах, розташованих на їх території. Місцеві ради зобов’язані повідомляти
населення про встановлені ними правила, що обмежують загальне водокористування
[17]. На водних об’єктах, наданих в оренду, загальне водокористування допускається
на умовах, встановлених водокористувачем, за погодженням з органом, який надав
водний об’єкт в оренду (ст. 85 ВК України). Водокористувач, який узяв водний об’єкт
у користування на умовах оренди, зобов’язаний доводити до відома населення умови
водокористування, а також про заборону загального водокористування на водному
об’єкті, наданому в оренду. Якщо водокористувачем або відповідною радою не
84
встановлено таких умов, загальне водокористування визнається дозволеним без
обмежень. Відповідні положення мають бути відображені при встановленні правового
режиму земель водного фонду з метою забезпечення можливостей громадян як до
використання водних об’єктів, так і вільного доступу до берегової смуги.
Натомість спеціальне водокористування – це забір води з водних об’єктів із
застосуванням споруд або технічних пристроїв, використання води та скидання
забруднюючих речовин у водні об’єкти, включаючи забір води та скидання
забруднюючих речовин із зворотними водами із застосуванням каналів. Спеціальне
водокористування здійснюється юридичними і фізичними особами насамперед для
задоволення питних потреб населення, а також для господарсько-побутових,
лікувальних, оздоровчих, сільськогосподарських, промислових, транспортних,
енергетичних, рибогосподарських (у тому числі для цілей аквакультури) та інших
державних і громадських потреб. Не належать до спеціального водокористування:
1) пропуск води через гідровузли (крім гідроенергетичних); 2) скид води з водних
об’єктів для підтримання санітарних витрат у річці та з метою запобігання
виникненню гідродинамічних аварій; 3) подача (перекачування) води
водокористувачам у маловодні регіони; 4) усунення шкідливої дії вод (підтоплення,
засолення, заболочення); 5) використання підземних вод для вилучення корисних
компонентів; 6) вилучення води з надр разом з видобуванням корисних копалин;
7) виконання будівельних, днопоглиблювальних і вибухових робіт; 8) видобування
корисних копалин і водних рослин; 9) прокладання трубопроводів і кабелів;
10) проведення бурових, геологорозвідувальних робіт; 11) інші роботи, які
виконуються без забору води та скидання зворотних вод.
Критерієм розмежування загального та спеціального водокористування слід
вважати мету такого використання та застосування певних технічних засобів.
Розмежування загального та спеціального водокористування здійснюється із
застосуванням споруд або технічних пристроїв (насосні станції, дамби та ін.).
Відповідно, як зазначає І. О. Костяшкін [99], використання водних об’єктів без
застосування відповідних технічних засобів визнається загальним
водокористуванням, яке може здійснюватись громадянами і юридичними особами
85
без ліцензії. На думку О. І. Крассова, загальне водокористування може
здійснюватись як на водних об’єктах загального користування, так і на водних
об’єктах, що не перебувають в загальному користуванні, в порядку, передбаченому
законодавством [103].
У випадках загального водокористування основним юридичним фактом, в
силу якого в того чи іншого суб’єкта виникає право користування конкретним
водним об’єктом, є волевиявлення заінтересованої особи, що полягає, як правило, в
практичному використанні вибраного об’єкта. Однак гарантом практичної
можливості такого волевиявлення виступає відповідна законодавча норма, що
передбачає порядок реалізації права загального водокористування [33, с. 86–95].
Отже, наведений порядок реалізації загального водокористування дає підстави
розглядати землі водного фонду як об’єкт права загального землекористування (яке
не передбачено ЗК України). Як стверджує В. І. Андрейцев, «значна частина цих
різновидів водокористувань має здійснюватись на землях водного фонду із правовим
режимом загального землекористування» [4]. Практично будь-яка діяльність,
пов’язана із задоволенням рекреаційних потреб на водних об’єктах, передбачає
використання прибережної та берегової зони. Важко уявити собі ситуацію, коли
користування водним об’єктом може здійснюватись без використання земель
водного фонду [104]. Більше того, право землекористування в такому випадку є
необхідною умовою реалізації права громадян на загальне використання вод, а
відтак, є безоплатним, не потребує виділення чи закріплення земельної ділянки за
конкретною особою. Землі водного фонду забезпечують вільний доступ до водних
об’єктів та одночасно потребують самостійного правового регулювання як
природного ресурсу, що використовується громадянами для задоволення
рекреаційних та оздоровчих потреб [99, с. 158]. При цьому застосовується принцип
вільного використання земель водного фонду за винятком обмежень, про які
громадяни мають бути повідомлені. Як правило, це земельні ділянки прибережних
захисних смуг вздовж річок, морів і навколо водойм, які використовуються для
відпочинку, або шляхи вздовж водних об’єктів. До їх переліку можна віднести також
місця масового відпочинку, зокрема пляжі, прибережні захисні смуги.
86
В історичному плані цікавим є Закон 1972 р США про управління
прибережною зоною з метою забезпечити уніфікацію програм штатів у сфері
правового регулювання землекористування прибережними зонами в країні. Зокрема,
на підставі цього закону кожен штат-учасник програми був зобов’язаний дати
визначення поняття «пляж» і розробити порядок використання та охорони
громадських пляжів та інших прибережних земель, що знаходяться в суспільній
власності та мають екологічне, рекреаційне, історичне, естетичне та культурне
значення, а також забезпечити доступ до відповідних територій. Так, на виконання
вказаних вимог, у 1976 р. був прийнятий Закон штату Каліфорнія про прибережну
зону, який передбачав розробку програми штату по управлінню прибережною
зоною. Однією з основних його цілей було забезпечення максимально можливого
доступу громадськості до прибережних територій [259].
Отже, за аналогією з водокористуванням, право користування землями
водного фонду можна класифікувати в порядку загального та спеціального
користування [231, с. 38]. В порядку загального користування реалізується
закріплене Конституцією України право кожного громадянина користуватися
природними ресурсами (наприклад пляжними зонами). До спеціального
користування землями водного фонду можна віднести отримання спеціальних
дозволів (у тому числі укладання договорів оренди таких земель) з метою
користування землями досліджуваної категорії для спеціальних цілей. Наприклад,
проведення днопоглиблювальних робіт, видобуток піску на землях водного фонду та
ін. На сьогоднішній день таке спеціальне користування землями водного фонду
регулюється постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку
видачі дозволів на проведення робіт на землях водного фонду» від 12.07.2005 р.
№ 557 [172] із змінами і доповненнями згідно з постановою Кабінету Міністрів
України від 30.07.2015 р. № 574. Однак ЗК України не містить положень щодо видів
користування землями водного фонду.
У зв’язку з цим пропонуємо внести до гл. 12 ЗК України правову норму, яка
б визначала види користування землями водного фонду, а саме порядок
загального та спеціального користування.
87
У науковій літературі висловлюється думка про те, що в законодавстві
повинен бути закріплений принцип пріоритету права загального користування
землями водного фонду в рекреаційних цілях [187]. Необхідність нормативного
закріплення цієї вимоги пояснюється тим, що зменшуються площі пляжів,
погіршується їх стан внаслідок їх використання для добування гравію, гальки, піску
тощо. Відсутність законодавчих положень щодо права загального використання
земель водного фонду вже сьогодні створює громадянам значні перешкоди, а
подекуди й унеможливлює використання як земель, так і водних об’єктів для
задоволення життєво необхідних потреб.
Порядок використання земель водного фонду регулюється також постановою
Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку користування землями
водного фонду» від 13.05.1996 р. № 502 [178], яка визначає механізм користування
землями водного фонду, виконання комплексу водоохоронних заходів і проведення
експлуатаційних робіт для створення сприятливих умов утримання цих земель.
Однак вказана постанова давно не зазнавала змін і доповнень, а тому в ЗК та ВК
України міститься більш повна інформація щодо правового регулювання земель
водного фонду.
Так, згідно зі ст. 86 ВК України на землях водного фонду можуть проводитися
роботи, пов’язані з будівництвом гідротехнічних, лінійних та гідрометричних
споруд, поглибленням дна для судноплавства, видобуванням корисних копалин
(крім піску, гальки і гравію в руслах малих та гірських річок), розчисткою русел
річок, каналів і дна водойм, прокладанням кабелів, трубопроводів, інших
комунікацій, а також бурові та геологорозвідувальні роботи. Місця і порядок
проведення зазначених робіт визначаються відповідно до проектів, що
погоджуються з обласними, Київською міською державною адміністрацією,
центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері
розвитку водного господарства (крім робіт на землях, зайнятих морями), та
центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері
геологічного вивчення та раціонального використання надр.
Порядок видачі дозволу на ці види робіт встановлений на підставі п. 7 ст. 14
88
ВК України та постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку
видачі дозволів на проведення робіт на землях водного фонду» від 12.07.2005 р.
№ 557 із змінами і доповненнями згідно з постановою Кабінету Міністрів України
від 30.07.2015 р. № 574 (далі – Порядок) [172; 200]. Дозвільний порядок не
поширюється лише «...на випадки проведення робіт, пов’язаних з:
природоохоронною та протипаводковою діяльністю, яку провадять органи
Державного агентства водних ресурсів України; безпекою судноплавства на
внутрішніх водних шляхах України; будівництвом і реконструкцією водних об’єктів
у лісах для протипожежних цілей» (п. 2 Порядку). Обов’язкові умови, якими
обумовлюється видача дозволу, визначено п. 4 Порядку.
За строком користування землями водного фонду можна поділити на постійне
та тимчасове. За аналогією з ч. 1 ст. 92 ЗК України право постійного користування
земельними ділянками – це право володіння і користування земельною ділянкою,
яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку. Так,
Ю. О. Вовк зазначав, що незважаючи на те, що це право в законодавчому порядку
закріплюється терміном «землекористування», його зміст охоплює й право
володіння земельною ділянкою. Включення до складу права землекористування й
права землеволодіння визначається специфікою земельної ділянки як об’єкта права,
яким неможливо реально користуватися без володіння ним у правовому змісті.
Більше того, право володіння земельною ділянкою в переважній більшості випадків
становить необхідну передумову правомірного користування ним у значенні
використання його корисних властивостей [16, с. 151]. Право постійного
користування земельними ділянками водного фонду має свої особливості, які
зумовлені цілями їх надання в користування, умовами, правами та обов’язками
землекористувачів. При дослідженні правовідносини постійного землекористування
В. І. Андрейцев виділяв такі їх головні риси: а) можливість виникнення виключно на
базі державної або комунальної власності на землі й земельні ділянки; б) суб’єктами
цих правовідносин відповідно до норм ЗК України можуть бути лише юридичні
особи, тобто підприємства, установи й організації, що здійснюють свою діяльність
на підставі державної або комунальної власності; в) правовідносини постійного
89
землекористування виникають у порядку надання або вилучення і наступного
надання земель або земельних ділянок на невизначений термін для конкретно
встановленого цільового використання; г) правоустановчим документом, що
юридично фіксує виникнення правовідносин для конкретних осіб, є державні акти на
право постійного землекористування; д) такі правовідносини за змістом мають
компенсаційний характер для їх суб’єктів, що зобов’язує останніх вносити плату за
землю в установленому законом порядку [3, с. 85-86]. Зазначені риси притаманні й
правовідносинам постійного користування земельними ділянками водного фонду.
Разом із тим у чинному законодавстві України є певна неузгодженість норм щодо
означеного питання.
Згідно з ч. 3. ст. 59 ЗК України землі водного фонду за рішенням органів
виконавчої влади або органів місцевого самоврядування надаються в постійне
користування: а) державним водогосподарським організаціям для догляду за
водними об’єктами, прибережними захисними смугами, смугами відведення,
береговими смугами водних шляхів, гідротехнічними спорудами, а також ведення
аквакультури тощо; б) державним підприємствам для розміщення та догляду за
державними об’єктами портової інфраструктури; в) державним рибогосподарським
підприємствам, установам і організаціям для ведення аквакультури [77].
Узагальнюючою ознакою таких суб’єктів є їх форма власності – державна.
Аналіз норм ЗК України дозволяє дійти висновку, що право постійного
землекористування на землях водного фонду обмежено як за формою власності
юридичних осіб, так і за цілями використання. Законодавством чітко встановлено
суб’єктів постійного землекористування – державні водогосподарські організації,
всім іншим юридичним і фізичним особам земельні ділянки водного фонду
надаються в користування на умовах оренди (ч. 3 ст. 59 ЗК України) [77].
У ч. 2 ст. 85 ВК України зазначається, що в постійне користування землі
водного фонду надаються водогосподарським спеціалізованим організаціям, іншим
підприємствам, установам і організаціям, в яких створено спеціалізовані служби по
догляду за водними об’єктами, прибережними захисними смугами, смугами
відведення, береговими смугами водних шляхів, гідротехнічними спорудами та
90
підтриманню їх у належному стані [17]. У даній статті вже відсутнє посилання на те,
що означені суб’єкти повинні бути державної власності, й виокремлюються дві
категорії суб’єктів: 1) водогосподарські спеціалізовані організації; 2) інші
підприємства, установи та організації, в яких створено спеціалізовані служби по
догляду за водними об’єктами, прибережними захисними смугами, смугами
відведення, береговими смугами водних шляхів, гідротехнічними спорудами та
підтриманню їх у належному стані. Однак законодавець не визначає обмежень щодо
форм власності суб’єктів, які можуть отримати землі водного фонду в постійне
користування. На нашу думку, така неузгодженість між ЗУ і ВК України є
неприпустимою й правові норми мають бути уніфіковані.
У наданні земель водного фонду в постійне користування існує ще один
недолік. Так, сьогодні в Україні державними водогосподарськими організаціями є
організації, підпорядковані Державному агентству водних ресурсів, яке, у свою
чергу, має обласні управління з водних ресурсів. Однак більшість земель водного
фонду перебувають у містах на балансі місцевих рад або комунальних підприємств,
за якими закріплено право з охорони, утримання та експлуатації земель водного
фонду. І саме міські ради розпоряджаються місцевими земельними ресурсами.
Таким чином, вказана норма ускладнює належне здійснення охорони та експлуатації
земель водного фонду.
Наприклад, відповідно до розпорядження Київської міської державної
адміністрації за комунальним підприємством «Плесо» на праві господарського
відання закріплено внутрішні водні об’єкти, гідротехнічні споруди, що
розташовуються на території міста Києва. Цим же розпорядженням зобов’язано
комунальне підприємство забезпечити розроблення проектів землеустрою щодо
відведення земельних ділянок під вказаними водними об’єктами та отримання
правовстановлюючих документів на землю. Водночас вищезазначена норма ч. 3 ст.
59 ЗК України передбачає таку передачу лише державним водогосподарським
організаціям. Оскільки КП «Плесо» є комунальною господарською організацією,
воно позбавлене можливості отримати в постійне користування земельні ділянки
водного фонду для догляду за водними об’єктами на території міста Києва, а
91
використання їх на умовах оренди потребуватиме значних витрат комунального
підприємства на сплату орендної плати за землю [201].
З огляду на це пропонуємо привести до єдиної редакції ч. 3 ст. 59 ЗК України
та ч. 2 ст. 85 ВК України, а також внести зміни до переліку суб’єктів, яким можуть
бути передані землі водного фонду в постійне користування, додавши сюди
комунальні підприємства. Це дозволить органам місцевого самоврядування
належним чином здійснювати господарське відання землями водного фонду та
гідротехнічними спорудами, що розташовані на їх території.
Об’єктом права постійного користування землями водного фонду є земельні
ділянки державної або комунальної власності, метою використання яких є догляд за
водними об’єктами, прибережними захисними смугами, смугами відведення,
береговими смугами водних шляхів, гідротехнічними спорудами тощо. Порядок
надання в постійне користування земельних ділянок врегульовано ст. 123 ЗК
України, відповідно до якої надання земельних ділянок державної або комунальної
власності у користування здійснюється Верховною Радою Автономної Республіки
Крим (далі – АРК), Радою міністрів АРК, органами виконавчої влади або органами
місцевого самоврядування. Рішення зазначених органів приймається на підставі
проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок у разі надання земельної
ділянки із зміною її цільового призначення та формування нової земельної ділянки
(крім поділу та об’єднання) [77; 203; 176, с. 154-155].
Надання у користування земельної ділянки, зареєстрованої в Державному
земельному кадастрі відповідно до Закону України «Про Державний земельний
кадастр» [203], право власності на яку зареєстровано у Державному реєстрі речових
прав на нерухоме майно, без зміни її меж та цільового призначення здійснюється без
складення документації із землеустрою. В інших випадках надання здійснюється на
підставі технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної
ділянки в натурі (на місцевості). У цьому разі розроблення такої документації
здійснюється на підставі дозволу, наданого органом виконавчої влади або органом
місцевого самоврядування, відповідно до повноважень, визначених ст. 122 ЗК
України, крім випадків, коли особа, зацікавлена в одержанні земельної ділянки у
92
користування, набуває право замовити розроблення такої документації без надання
такого дозволу. Земельні ділянки державної та комунальної власності, на яких
розташовані будівлі, споруди, інші об’єкти нерухомого майна, що перебувають у
державній чи комунальній власності, передаються особам, зазначеним у п. «а» ч. 2
ст. 92 ЗК України, лише на праві постійного користування.
У тимчасове користування за погодженням з постійними користувачами
земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення та берегових смуг
водних шляхів можуть надаватися підприємствам, установам, організаціям,
об’єднанням громадян, релігійним організаціям, громадянам України, іноземцям та
особам без громадянства, іноземним юридичним особам для сінокосіння,
рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і
туристичних цілей, а також для проведення науково-дослідних робіт. Користування
цими ділянками у зазначених цілях здійснюється з урахуванням вимог щодо
охорони річок і водойм від забруднення, засмічення та замулення, а також з
додержанням правил архітектури планування приміських зон та санітарних вимог у
порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Право користування земельною ділянкою на землях водного фонду виникає
після встановлення меж цієї ділянки в натурі (на місцевості) та одержання
відповідного документа, що посвідчує це право. Право постійного користування
землями водного фонду засвідчується державним актом, який видається і
реєструється сільськими, селищними і міськими радами, а право тимчасового
користування оформляється договором, який укладається між відповідною радою і
юридичною або фізичною особою. Користувачі земель водного фонду зобов’язані:
виконувати заходи щодо охорони земель від ерозії, підтоплення, забруднення
відходами виробництва, хімічними й радіоактивними речовинами та від інших
процесів руйнування; суворо дотримуватися встановленого режиму для зон
санітарної охорони, прибережних захисних смуг, смуг відведення, берегових смуг
водних шляхів; запобігати проникненню у водні об’єкти стічних вод, пестицидів і
добрив через прибережні захисні смуги. Користувачі, що експлуатують
гідротехнічні (водопідпірні, водопропускні, водозахисні або водозабірні) споруди
93
водогосподарських систем, зобов’язані дотримуватися встановлених режимів їх
роботи та правил експлуатації, здійснювати посадку, догляд і охорону лісів у смугах
відведення каналів, гідротехнічних та інших споруд міжгосподарського значення. На
ділянках із штучно створеними лісонасадженнями та природними лісами у смугах
відведення каналів, гідротехнічних споруд та інших споруд міжгосподарського
значення допускаються рубки догляду та санітарні рубки, що проводяться згідно з
рекомендаціями органів лісового господарства.
Отже, користування землями водного фонду має здійснюватися із
дотриманням низки вимог, передбачених як земельним, так і водним законодавствам
(наприклад, щодо раціонального використання таких земель, забезпечення
оптимальної функціональної організації земельних ділянок водного фонду з
урахуванням перспектив його подальшого розвитку або забезпечення паритету між
громадськими та приватними інтересами користування земельними ділянками
водного фонду України. Певні особливості у використання земель водного фонду
пов’язані з видом таких земель (прибережні захисні смуги, смуги відведення тощо).
2.2. Правові засади користування земельними ділянками прибережних
захисних смуг, смуг відведення, берегових смуг водних шляхів і водоохоронних
зон
Велику шкоду поверхневим водотокам і водоймам наносить господарська
діяльність на їх берегах, що призводить до забруднення та засмічення водних
об’єктів. Щоб захистити водні об’єкти від забруднення, замулення й виснаження, а
також зберегти навколишнє середовище вітчизняне законодавство пішло шляхом
створення водоохоронних і санітарних зон. Даний підхід схожий із правовими
методами деяких штатів США, де у законодавчому порядку обмежували забудову
берегів, рік, озер, морських узбереж. Допускалось лише будівництво тільки таких
об’єктів, яким дійсно необхідний вихід до водного фронту, тобто доступ до акваторії.
Згідно з п. 2 постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження порядку
визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської
94
діяльності в них» від 08.05.1996 р. [175] водоохоронні зони встановлюються для
створення сприятливого режиму водних об’єктів, попередження їх забруднення,
засмічення і вичерпання, знищення навколоводних рослин і тварин, а також
зменшення коливань стоку вздовж річок, морів та навколо озер, водосховищ і інших
водойм.
У доктрині права й по нині йде активний пошук найоптимальнішого
визначення водоохоронної зони (далі – ВЗ). Так, деякі науковці під ВЗ розуміють
територію, що виділяється у встановленому порядку для охорони вод від
забруднення, на якій забороняється чи обмежується господарська діяльність та
проводяться інтенсивні лісовідновлюючі роботи [100, с. 113]. Проте такі негативні
процеси, що впливають на водойми, як засмічення або вичерпання, в даному
визначені не враховуються. З наведеного випливає, що ВЗ призначена лише для
охорони вод і водного об’єкта. Але даний висновок звужує роль цих зон. Як доречно
зауважив В. І. Гордєєв, ВЗ є територія, що прилягає до акваторії, тому вона
перешкоджає розвитку певних негативних процесів і на узбережжі. В цій зоні
повинен бути встановлений такий режим, що містить комплекс природоохоронних
заходів та певні обмеження та заборони господарської діяльності. ВЗ – це територія,
що прилягає до акваторії водного об’єкта, щодо якої встановлюється спеціальний
правовий режим з метою попередження забруднення, засмічення, вичерпання вод та
замулення водного об’єкта [31, с. 6]. З урахуванням наукових досягнень слід
прагнути до повного попередження шкідливого впливу на водні об’єкти, виходячи із
взаємозв’язку всіх екологічних об’єктів. Нинішній стан свідчить про те, що вони
забруднюються не лише в результаті викидів відходів господарської діяльності
безпосередньо, але і через ґрунт в процесі поверхневого стоку та поверхневого змиву
ґрунтів, ґрунтового живлення водних об’єктів, через атмосферу в процесі її
безперервного активного контакту з водами річок тощо [32, с. 91].
В. В. Петров під ВЗ розуміє територію суші, що прилягає до водного об’єкта, в
межах якої встановлюється спеціальний режим, що сприяє зменшенню та
попередженню забруднення, засмічення та вичерпання вод, припиненню переробки
берегів, яке буде перешкоджати переходу підтоплених берегів в категорію
95
заболочених, їх деградації та розвитку ерозійних процесів на узбережжі [156, с. 192–
197]. Із наведеним визначенням не погоджується В. І. Гордєєв, зазначаючи, що воно
«має певні недоліки. По-перше, ВЗ не лише слугує для зменшення забруднення,
засмічення та вичерпання вод, але й перешкоджає замуленню малої річки. По-друге,
у даному визначені не вказується довжина ВЗ; кожна ВЗ повинна встановлюватись
на всій довжині малої річки і йти суцільною смугою вздовж цих водних об’єктів. І ця
істотна ознака повинна бути відображена у визначенні поняття водоохоронної зони.
Цим вони і відрізняються від лісозахисних смуг уздовж річок, санітарних зон та
рибоохоронних смуг» [32, с. 89]. І. В. Труфан, розглядаючи питання щодо
водоохоронних заходів малих річок, зазначає, що ВЗ малої річки є частина території
суші на протязі всієї довжини річки, для якої характерна наявність спеціального
правового режиму, що встановлюється для зменшення та попередження
забруднення, засмічення, вичерпання вод, замулення малої річки, розвитку
ерозійних процесів, припинення переробки берегів, переходу підтоплених берегів у
категорію заболочених [283, с. 49].
На законодавчому рівні визначено, що у ВЗ дотримується режим регульованої
господарської діяльності. На її території забороняється: 1) використання стійких та
сильнодіючих пестицидів; 2) влаштування кладовищ, скотомогильників, звалищ,
полів фільтрації; 3) скидання неочищених стічних вод, використовуючи рельєф
місцевості (балки, пониззя, кар’єри тощо), а також у потічки.
ВЗ має внутрішню і зовнішню межі. Її внутрішня межа збігається з
мінімальним рівнем води у водному об’єкті, а зовнішня межа, як правило,
прив’язується до наявних контурів сільськогосподарських угідь, шляхів, лісосмуг,
меж заплав, надзаплавних терас, бровок схилів, балок та ярів і визначається
найбільш віддаленою від водного об’єкта лінією: затоплення при максимальному
повеневому (паводковому) рівні води, що повторюється один раз на 10 років;
берегоруйнування, меандрування; тимчасового та постійного підтоплення земель;
ерозійної активності; берегових схилів і сильноеродованих земель. Згідно з п. 3
вищенаведеної постанови Кабінету Міністрів України від 08.05.1996 р. [175] до
складу ВЗ обов’язково входять заплава річки, перша надзаплавна тераса, бровки і
96
круті схили берегів, а також прилеглі балки та яри. Наприклад, в Одеської області на
поточний час ВЗ винесені в натуру в м. Одесі (частково) – вздовж берега моря на
територіях Жовтневого, Приморського, Київського районів, в Комінтернівському
районі – села Корсунці, Воронівка, Ново-Дофінівка, у Білгород-Дністровському
районі (с. Затока).
Аналіз чинного земельного та водного законодавства України, а також
доктринальних підходів щодо складу земель водного фонду дозволяє дійти висновку
про наявність трьох підходів щодо доцільності віднесення до складу досліджуваної
категорії земель водоохоронних зон. Так, існує точка зору, що ВЗ є одним із видів
земель водного фонду (поряд із землями під водними об’єктами, прибережними
захисними зонами, захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм
тощо). Цієї думки дотримується О. М. Погорєлова [158], О. В. Чорноус [297].
Прихильники іншої точки зору, наприклад В. І. Гордєєв, зазначають що ВЗ не
відносяться до земель водного фонду, бо вони відсутні в переліку (складі) земель
водного фонду, передбаченому в ч. 1 ст. 58 ЗК України. Разом із тим
А. М. Мірошниченко [131, с. 352] зазначає, що лише частина (в межах прибережних
захисних смуг) ВЗ входить до складу земель водного фонду. Інша територія ВЗ
використовується за своїм цільовим призначенням з певними обмеженнями
господарської діяльності. Вважаємо більш вдалим до означеної проблеми підхід,
відповідно до якого в межах ВЗ виділяють прибережні захисні смуги, однак ВЗ не
відносяться до складу земель водного фонду. На підтвердження даної точки зору
зазначимо, що згідно з п. 3 Постанови Кабінету Міністрів України від 08.05.1996 р.
[175] до складу ВЗ обов’язково входять заплава річки, перша надзаплавна тераса,
бровки й круті схили берегів, а також прилеглі балки та яри, тому ВЗ як самостійну
складову земель водного фонду виділяти не потрібно. На нашу думку, вони (як і
зони санітарної охорони) є певною правовою надбудовою, спрямованою на охорону
водного об’єкта, що може перебувати в будь-яких категоріях земель, в тому числі й
земель водного фонду. Дане твердження випливає зі змісту п. 6 означеного вище
Порядку, згідно з яким: «межі водоохоронних зон встановлюються з урахуванням …
цільового призначення земель, що входять до складу водоохоронної зони» [175].
97
До речі, схожу правову природоохоронну конструкцію можна спостерігати в
законодавстві США [24], в якому до основного способу правового регулювання
використання і охорони земель відносять зонування. Цей правовий інститут полягає
у виділенні на території адміністративних одиниць цільових зон землекористування,
встановленні в їх межах цільового правового режиму використання земель та
здійсненні контролю за його дотриманням. Класифікація зон землекористування
проводиться відповідно до цілей правового регулювання господарської чи іншої
діяльності на даній території [24, с. 143]. Традиційно виділяють три його види:
урбаністичне, сільськогосподарське та екологічне [24, с. 155].
Метою екологічного зонування є: охорона навколишнього середовища від
шкідливого впливу природних факторів; збереження натуральних, природних умов
процесу відновлення і поновлення вичерпних природних ресурсів. Прикладами
екологічних зон є зони зволожених земель (болота), затоплюваних територій,
водозборів, ерозійно-небезпечних земель, зон на територіях, схильних до зсувів і т.п.
Як бачимо, ці характеристики відносяться до земель водного фонду.
Характерною рисою екологічного зонування є те, що воно здійснюється часто
паралельно з традиційними його видами. У даному випадку відбувається накладення
правових режимів зонування. При цьому межі екологічних зон не збігаються з
межами урбаністичних і сільськогосподарських зон [24, с. 181-182] Тобто,
повертаючись до правової природи водоохоронної зони в українському
законодавстві, відбувається накладення правового режиму цієї зони із правовим
режимом категорії земель, на якому вона знаходиться.
У США контроль за впливом господарської діяльності на навколишнє
середовище при екологічному зонуванні здійснюється шляхом: 1) покладання на
землекористувачів обов’язку щодо запобігання шкоди навколишньому середовищу;
2) проведення попередньої екологічної експертизи господарських проектів;
3) встановлення державою так званих функціональних стандартів
землекористування, такі як якість землі та інших природних ресурсів. До таких
стандартів належать, наприклад рівень стоку талих і дощових вод з земельної
ділянки, рівень ґрунтових вод і їх якість, величина ерозійних процесів (обсяг виносу
98
гумусу), наявність рослинності певних видів і щільності на одиницю площі земельної
ділянки. Особливість даної правової конструкції екологічного зонування полягає в
тому, що нормативно закріплюється модель функціонування природних об’єктів. Ми
б сказали, функціонування природних об’єктів в своїй міні екосистемі. В основу
даного підходу покладено наукову концепцію потенційної ємності екологічної
системи сприймати антропогенне навантаження, за межами якої додаткове її
збільшення неминуче веде до незворотних екологічних наслідків [24, с. 184–186].
ВК України визначає прибережні захисні смуги (далі – ПЗС) як частину ВЗ
відповідної ширини вздовж річки, моря, навколо водойм, на якій встановлено більш
суворий режим господарської діяльності, ніж на решті території ВЗ. Землі ПЗС
розташовуються ближче до водного об’єкта, ніж інші землі ВЗ, і саме вони
потенційно розглядаються можливим об’єктом забудови зацікавленими особами.
Але ПЗС є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської
діяльності. ПЗС запобігає руйнуванню водних екологічних систем, зсувам, ерозії,
появі необґрунтованої забудови.
ПЗС встановлюються по берегах річок та навколо водойм уздовж урізу води (у
меженний період) шириною: для малих річок, струмків і потічків, а також ставків
площею менше 3 га – 25 м; для середніх річок, водосховищ на них і ставків площею
більше 3 га – 50 м; для великих річок, водосховищ на них та озер – 100 м. Якщо
крутизна схилів перевищує три градуси, мінімальна ширина прибережної захисної
смуги подвоюється. ПЗС встановлюються на земельних ділянках усіх категорій
земель, крім земель морського транспорту. Землі ПЗС перебувають у державній та
комунальній власності та можуть надаватися в користування лише для цілей,
визначених ВК України. У межах існуючих населених пунктів ПЗС встановлюється з
урахуванням містобудівної документації. ПЗС встановлюються за окремими
проектами землеустрою. Наприклад, в Одеській області відкоригована ПЗС у
населених пунктах: сіл Владичень, Виноградівка, Оксамитне, Криничне Болградського
району та у м. Болграді, в селі Озерне Ізмаїльського району, селах Новосільське,
Котловино, Плавні Ренійського району. Рішенням Одеської міської ради № 122-ХХІІ
від 27.02.1997 р. «Про затвердження проекту «Схеми функціонально-планувальної
99
організації приморських територій» [213] встановлена границя ПЗС Чорного моря в
межах від парку ім. Т. Г. Шевченка до мису Великий Фонтан.
Слід погодитися з позицією С. С. Дубняк та С. А. Дубняк [54, с. 25–39], що
підхід до визначення розмірів і меж ВЗ водних об’єктів базується на максимальному
вивченні і врахуванні природних умов, що склались, взаємного негативного впливу
прилеглої до урізу суші і води, господарського освоєння території. Успадкованість
підходів до визначення розмірів і меж ВЗ та режимів господарювання в їх межах
дозволяє зберегти при мінімальних корективах уже розроблені раніше проекти ВЗ і
продовжувати ці роботи в наступному, строго дотримуючись визначення поняття
«водоохоронна зона» та її призначення. Зовсім по іншому склалась ситуація з ПЗС,
які згідно зі ст. 88 ВК та ст. 60 ЗК України є складовою частиною ВЗ. Принципова
різниця між ними в тому, що ВЗ є природоохоронними територіями господарської
діяльності, що регулюється (ст. 87 ВК України), а ПЗС – це також природоохоронні
території з режимом обмеженої господарської діяльності (ст. 89 ВК, ст. 61 ЗК
України). Це означає, що, як і в радянському водному і земельному законодавствах,
ПЗС, у порівнянні з рештою ВЗ, є територіями більш суворих обмежень на режим
господарської діяльності.
Уздовж морів та навколо морських заток і лиманів встановлюється ПЗС
шириною не менше двох кілометрів від урізу води. У межах ПЗС морів та навколо
морських заток і лиманів встановлюється пляжна зона, ширина якої визначається
залежно від ландшафтно-формуючої діяльності моря, але не менше 100 м від урізу
води, що включає: території, розташовані між лінією максимального відпливу та
лінією максимального напливу хвиль, зареєстрованих під час найсильніших
штормів, а також територію берега, яка періодично затоплюється хвилями;
прибережні території – складені піском, гравієм, камінням, ракушняком, осадовими
породами, що сформувалися в результаті діяльності моря, інших природних чи
антропогенних факторів; скелі, інші гірські утворення. Пляжна зона не
встановлюється в межах ПЗС морів та навколо морських заток і лиманів на
земельних ділянках, віднесених до земель морського транспорту, а також на
земельних ділянках, на яких розташовані військові та інші оборонні об’єкти,
100
рибогосподарські підприємства. Користування пляжною зоною у межах ПЗС морів
та навколо морських заток і лиманів здійснюється з дотриманням вимог щодо
охорони морського середовища, ПЗС від забруднення та засмічення і вимог
санітарного законодавства.
До узбережжя морів, морських заток і лиманів у межах пляжної зони
забезпечується безперешкодний і безоплатний доступ громадян для загального
водокористування, крім земельних ділянок, на яких розташовані гідротехнічні,
гідрометричні та лінійні споруди, санаторії та інші лікувально-оздоровчі заклади,
дитячі оздоровчі табори. У разі надання права користування пляжною зоною
користувачі зобов’язані забезпечити безперешкодний та безоплатний прохід вздовж
берега моря, морської затоки чи лиману. У межах населених пунктів місцевими
органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування виділяються та
облаштовуються пляжні зони для безперешкодного та безоплатного користування.
Постанова Кабінету Міністрів України від 08.05.1996 р. [175], а також статті 86–
93 ВК України передбачають, що ПЗС у межах ВЗ можуть використовуватися для
провадження господарської діяльності за умови обов’язкового виконання вимог,
передбачених статтями 89 та 90 ВК України. А саме: діє режим обмеження
господарської діяльності в прибережних захисних смугах уздовж річок, навколо
водойм та на островах, у межах яких забороняється: 1) розорювання земель (крім
підготовки ґрунту для залуження і залісення), а також садівництво та городництво;
2) зберігання та застосування пестицидів і добрив; 3) влаштування літніх таборів для
худоби; 4) будівництво будь-яких споруд (крім гідротехнічних, навігаційного
призначення, гідрометричних та лінійних), у тому числі баз відпочинку, дач, гаражів
та стоянок автомобілів; 5) миття та обслуговування транспортних засобів і техніки;
6) влаштування звалищ сміття, гноєсховищ, накопичувачів рідких і твердих відходів
виробництва, кладовищ, скотомогильників, полів фільтрації тощо. Об’єкти, що
знаходяться у ПЗС, можуть експлуатуватись, якщо при цьому не порушується її
режим. Не придатні для експлуатації споруди, а також ті, що не відповідають
встановленим режимам господарювання, підлягають винесенню з ПЗС. Закон
забороняє будівництво у ПЗС, роблячи виняток для будівництва «гідротехнічних,
101
гідрометричних та лінійних» споруд. В Україні існує практика забудови узбережжя в
межах ПЗС т. з. «елінгами» – приміщеннями для збереження маломірних суден, які у
дійсності є житловими помешканнями з усіма комунальними зручностями. При цьому
не тільки порушується навколишній ландшафт, а й забруднюється навколишнє
середовище, знищуються об’єкти рослинного світу, в тому числі унікальні. Крім того,
поширеною є практика огородження прибережних ділянок капітальними парканами
до самого урізу води. Ні описані елінги, ні капітальні паркани не відповідають
поняттю «гідротехнічних, гідрометричних та лінійних» споруд, тому їх зведення у
ПЗС є незаконним [18]. Поняття та загальна характеристика гідротехнічних споруд
(тобто споруд для використання водних ресурсів, а також для боротьби зі шкідливим
впливом вод – дамб, гребель, водоскидів, водоспусків, споруд водовідведення тощо)
визначаються ДБН В.2.4-3:2010 «Гідротехнічні, енергетичні та меліоративні системи і
споруди, підземні гірничі виробки. Гідротехнічні споруди. Основні положення» [44].
Крім того, ПЗС уздовж морів, морських заток і лиманів входить у зону
санітарної охорони моря і може використовуватися лише для будівництва
військових та інших оборонних об’єктів, об’єктів, що виробляють енергію за
рахунок використання енергії вітру, сонця і хвиль, об’єктів постачання, розподілу,
передачі (транспортування) енергії, а також санаторіїв, дитячих оздоровчих таборів
та інших лікувально-оздоровчих закладів з обов’язковим централізованим
водопостачанням і каналізацією, гідротехнічних, гідрометричних та лінійних споруд.
У ПЗС уздовж морів, морських заток і лиманів та на островах у внутрішніх морських
водах забороняється: 1) застосування стійких та сильнодіючих пестицидів;
2) влаштування полігонів побутових та промислових відходів і накопичувачів
стічних вод; 3) влаштування вигребів для накопичення господарсько-побутових
стічних вод обсягом більше 1 м3 на добу; 4) влаштування полів фільтрації та
створення інших споруд для приймання і знезаражування рідких відходів. У межах
пляжної зони ПЗС забороняється будівництво будь-яких споруд, крім
гідротехнічних, гідрометричних та лінійних.
Водночас вказані території використовуються для задоволення рекреаційних,
оздоровчих, естетичних, духовних, інших потреб необмеженого кола громадян,
102
оскільки, межуючи з водними об’єктами, містять унікальні природні властивості.
Законодавець не встановлює будь-яких обмежень щодо використання відповідних
земельних ділянок для вищевказаних потреб. Однак відсутність законодавчих
гарантій реалізації права загального землекористування може призвести до
необґрунтованих обмежень такого права фактично на будь-якій ділянці земель
водного фонду.
Разом із тим виділення в натурі як ПЗС, так і ВЗ, само по собі ще не гарантує
поліпшення екологічного стану водного об’єкта. Мінімальні розміри зон і смуг
наносяться на Генеральні плани забудови міст та інших поселень, плани
землекористування, інші планово-картографічні матеріали. ВЗ й їхні смуги
обов’язково повинні наноситися на плани й земельні карти. На місцевості вони
мають супроводжуватися спеціальними знаками. ВЗ й смуги спочатку
замислювалися для малих рік, але потім поширилися й на інші водні об’єкти. При
цьому на багатьох великих ріках всупереч водному законодавству ПЗС та ВЗ взагалі
не встановлюються, або відкрито порушуються. За результатами перевірок,
організованих Генеральною прокуратурою України щодо стану додержання
земельного законодавства та захисту інтересів держави у цій сфері [12], встановлено,
що Черкаським регіональним управлінням водних ресурсів винесена в натуру ПЗС
Кременчуцького водосховища довжиною лише 300 км при загальній довжині
вказаної захисної смуги у 800 км. Поряд із цим будь-які дані щодо встановлення
ПЗС навколо об’єктів природно-заповідного фонду в управлінні взагалі відсутні.
Заходи щодо встановлення ПЗС з 1996 р. не вживались. Крім того, Донецьким
регіональним управління водних ресурсів протягом останніх двох років не
вживались заходи на забезпечення розроблення проектів ВЗ та вирішення органами
місцевого самоврядування питання про можливість фінансування таких робіт. Згідно
з висновками постанови міжвідомчої наради при Генеральній прокуратурі України
від 02.09.2011 р. [12] було зазначено, що контроль за охороною та використанням
земель водного фонду належним чином не здійснюється. Як наслідок, у цей період в
натурі встановлено ПЗС на площі усього 99 тис. га із наявних у державі 4,6 млн га
земель водного фонду. По цей час залишаються самовільно зайнятими земельні
103
ділянки водного фонду загальною площею 333 га. Сума нарахованих збитків за
порушення законодавства у цій сфері перевищила 300 млн грн.
У цьому плані цікавою видається ст. 9 Водного кодексу Республіки Білорусь
від 30.04.2014 р. № 149-З [20], що визначає, на відміну від водного законодавства
України, де саме не встановлюються ВЗ та прибережні полоси. А саме:
«Водоохоронні зони і прибережні смуги не встановлюються для: 1) рік і ручаїв (їх
частин), укладених в закритий колектор; 2) каналів меліоративних систем;
3) тимчасових водотоків, утворених стіканням талих і дощових вод;
4) технологічних водних об’єктів; 5) ставків-копанок».
Для потреб експлуатації та захисту від забруднення, пошкодження і руйнування
магістральних, міжгосподарських та інших каналів на зрошувальних і осушувальних
системах, гідротехнічних та гідрометричних споруд, а також водойм і гребель на
річках встановлюються смуги відведення з особливим режимом користування (статті
90–93 ВК України). Розміри смуг відведення та режим користування ними
встановлюються за проектом, який розробляється і затверджується
водокористувачами за погодженням з обласними, Київською, Севастопольською
міськими державними адміністраціями, органом виконавчої влади АРК з питань
охорони навколишнього природного середовища та центральним органом виконавчої
влади, що реалізує державну політику у сфері розвитку водного господарства. Смуги
відведення повинні проектуватися у відповідності до положень чинних нормативних
документів у галузі будівництва, зокрема, ДБН В.2.4-3:2010 «Гідротехнічні,
енергетичні та меліоративні системи і споруди, підземні гірничі виробки.
Гідротехнічні споруди. Основні положення» [44], які встановлюють вимоги до
проектування каналів, водосховищ, берегозахисних, захисних, регуляційних та
огороджувальних споруд, та СН 474-75 «Норми відводу земель для меліоративних
каналів» (затверджені постановою Держбуду СРСР від 14.07.1975 р. № 120). Останні
безпосередньо передбачають правила встановлення смуг відведення як на період
будівництва каналів, так і для їх експлуатації.
Земельні ділянки в межах смуг відведення надаються центральному органу
виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері розвитку водного
104
господарства, та іншим організаціям для спеціальних потреб і можуть
використовуватися ними для створення водоохоронних лісонасаджень,
берегоукріплювальних та протиерозійних гідротехнічних споруд, будівництва
переправ, виробничих приміщень. Разом із тим спірним є питання щодо того, чи
дозволене в межах смуг відведення будівництва виробничих приміщень. Частина 3
ст. 91 ВК України передбачає таку можливість, а відповідна норма ЗК України
(ст. 63) – ні. На наш погляд, будівництво виробничих споруд у смузі відведення
можливе, проте лише у випадку, коли воно потрібне «для забезпечення експлуатації
та захисту від забруднення, пошкодження і руйнування каналів зрошувальних і
осушувальних систем, гідротехнічних та гідрометричних споруд, водойм і гребель»
(ч. 1 ст. 63 ЗК України, ч. 1 ст. 91 ВК України).
На судноплавних водних шляхах за межами міських поселень для проведення
робіт, пов’язаних із судноплавством, встановлюються берегові смуги. Розміри
ділянок берегових смуг судноплавних водних шляхів, що потребують відведення
земель для проведення робіт, пов’язаних із судноплавством, і розміщення
необхідних споруд для річкового флоту, визначаються за проектами землеустрою
берегових смуг водних шляхів. Розроблення проектів відведення земель для потреб
річкового флоту здійснюється відповідно до земельного законодавства [181].
Відповідно до п. 6. «Порядку складання паспортів річок і Порядку встановлення
берегових смуг водних шляхів та користування ними» від 14.04.1997 р. № 347 [181] у
межах берегових смуг водних шляхів дозволяється: влаштування причалів,
установлення пристроїв для навантаження і розвантаження самохідних суден і барж,
тимчасових пристроїв для швартування суден і наплавних споруд, а також тимчасове
зберігання вантажів та механічної тяги суден; установлення берегових навігаційних
знаків; установлення гідрометрологічних постів; зберігання твердого палива для суден
підприємств і організацій водного транспорту, а також тимчасове зберігання
суднового обладнання; влаштування тимчасових зимових приміщень і проведення
інших робіт у разі випадкової зимівлі чи виходу з експлуатації судна. Слід зазначити,
що користувачі берегових смуг водних шляхів зобов’язані: користуватися береговими
смугами за призначенням; суворо дотримувати встановленого режиму використання
105
смуг відведення для водних шляхів; вживати заходів для охорони земель берегових
смуг водних шляхів від ерозії, зсувів, руйнування, підтоплення і забруднення;
забезпечувати непроникнення стічних вод, отрутохімікатів і мінеральних добрив
через берегові смуги водних шляхів у річки та водойми. На берегових смугах водних
шляхів забороняється діяльність, що суперечить їх цільовому призначенню, а
господарська діяльність обмежується.
На нашу думку, необхідне подальше поліпшення роботи місцевих рад, щодо
розробки проектів водоохоронних зон, прибережних захисних смуг водних об’єктів,
дотримання зон і смуг та їх режимів. При проведенні охоронних заходів щодо
водних об’єктів важливо мати не лише належну правову базу, але й слід домогтися
високого рівня виконання правових приписів, здійснювати постійний контроль за
ходом проведення цих заходів, підвищити роль юридичної відповідальності за
порушення екологічного законодавства у сфері використання, відновлення та
охорони водних об’єктів в Україні.
2.3. Оренда земельних ділянок водного фонду України
На сьогоднішній день правові засади оренди земель водного фонду України та
водних об’єктів передбачено у ЗК [77], ВК [17] і ЦК України [294], Законі України
«Про оренду землі» від 08.09.1999 р. [228] і здійснюються з урахуванням Закону
України «Про аквакультуру» від 18.09.2012 р. [192], постанов Кабінету Міністрів
України «Про затвердження Типового договору оренди водних об’єктів» від
29.05.2013 р. № 420 [281], «Про затвердження Типового договору оренди землі» від
03.03.2004 р. № 220 [218], «Деякі питання оренди земель» від 13.12.2006 р. № 1724
[48], наказу Міністерства екології та природних ресурсів України «Про
затвердження Порядку розроблення паспорта водного об’єкта» від 18.03.2013 р.
№ 99 [180] та локальних підзаконних актів.
Відповідно до ст. 1 Закону України «Про оренду земель», оренда землі – це
засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною
ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів
106
діяльності [228]. На думку П. Ф. Кулинича, під час оренди землі має місце
комплексність його правового регулювання, оскільки в його структурі представлені
норми принаймні двох галузей права – цивільного і земельного. Тому Закон України
«Про оренду землі» є земельно-цивільним законом, який не тільки базується на
нормах Земельного і Цивільного кодексів (далі – ЦК) України, а й містить як
земельно-правові, так і цивільно-правові норми [113, с. 355].
Крім того, вчений зазначає, що практика природокористування свідчить про
необхідність особливого підходу до правового регулювання відносин щодо
використання земель та тісно пов’язаних з нею природних ресурсів – лісових і
водних. Ця особливість полягає в необхідності застосування до правового
регулювання зазначених суспільних відносин норм не однієї, а двох поресурсних
галузей права – земельного і лісового та земельного і водного. Такі норми мають
тісно взаємодіяти, що може бути забезпечене формування «двогалузевого правового
інструментарію». Відповідно «двогалузеве правове поле» характеризується
наявністю правових норм та правових понять, які мають не галузевий, а
міжгалузевий характер. Зокрема, в оновлену в 2006 р. редакцію Лісового кодексу
України (ст. 1) введено поняття «земельна лісова ділянка», яка являє собою ділянку
лісового фонду з визначеними межами, виділену відповідно до цього кодексу для
ведення лісового господарства та використання лісових ресурсів без вилучення її у
землекористувача або власника землі. Отже, земельна лісова ділянка являє собою
єдиний об’єкт земельно-лісових правовідносин, що об’єднує два природних ресурси.
Аналогічним є й правовий режим земельної ділянки, на якій розташований водний
об’єкт. На практиці, передача в користування замкнених водних об’єктів
оформлюється як передача в оренду водного простору, а також земельної ділянки
під водним об’єктом. Тому уявляється доцільним введення у ВК і ЗК України
правових норм, що відображали б особливості земельної водної ділянки як єдиного
дворесурсного об’єкта правових відносин [110, с. 215–219]. Вважаємо, що наведена
позиція є слушною і заслуговує на підтримку, оскільки включення подібної норми
до чинного законодавства України надасть більш дієвої правової регламентації
охороні таких земель.
107
Згідно зі ст. 59 ЗК України громадянам та юридичним особам органами
виконавчої влади або органами місцевого самоврядування із земель водного фонду
можуть передаватися на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних
смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, озера, водосховища, інші
водойми, болота та острови для сінокосіння, рибогосподарських потреб (у тому
числі рибництва (аквакультури), культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і
туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт, догляду, розміщення та
обслуговування об’єктів портової інфраструктури і гідротехнічних споруд тощо, а
також штучно створені земельні ділянки для будівництва та експлуатації об’єктів
портової інфраструктури та інших об’єктів водного транспорту.
Отже, в оренду можуть передаватись: землі водного фону, що не вкриті водою
(земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг
водних шляхів, болота, острови); «водовкриті» землі водного фонду, а точніше –
водні об’єкти разом із землями водного фонду. Правове регулювання оренди у
певних випадках буде відрізнятися.
Розглянемо положення законодавства щодо оренди земель водного фонду (без
передачі в оренду водного об’єкта).
Правові засади оренди земель водного фонду є такими ж, як і для земель
інших категорій, однак з урахуванням особливостей, передбачених гл. 12 ЗК
України. Отже, у даних правовідносинах будуть застосовуватись ЗК і ЦК України,
Закон України «Про оренду землі», постанови Кабінету Міністрів України «Про
затвердження Типового договору оренди землі», «Деякі питання оренди земель» та
локальні підзаконні акти органів місцевого самоврядування.
Об’єктом договору оренди в такому випадку буде земельна ділянка водного
фонду. Однак законодавець визначив виключний перелік земель водного фонду, які
можуть бути передані в оренду, а саме: земельні ділянки прибережних захисних
смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, болота, острови, штучно
створені земельні ділянки. Як вбачається, в цьому переліку відсутні водоохоронні
зони. На нашу думку, це є законодавчою прогалиною, яка підлягає виправленню.
Тобто зазначені зони також можуть бути передані в оренду, але з урахуванням
108
обмежень, встановлених їх спеціальним статусом та законодавством України. У
зв’язку з цим пропонуємо визначений ст. 59 ЗК України перелік земель, що можуть
бути передані в оренду, доповнити водоохоронними зонами.
Орендодавцями земельних ділянок можуть виступати громадяни та юридичні
особи, сільські, селищні, міські ради, районні, обласні ради та Верховна Рада
Автономної Республіки Крим, органи виконавчої влади, які відповідно до закону
передають земельні ділянки у власність або користування. Орендарями земельних
ділянок можуть виступати юридичні або фізичні особи, яким на підставі договору
оренди належить право володіння і користування земельною ділянкою. Закон
визначає конкретний перелік суб’єктів, які можуть бути орендарями земельних
ділянок, а саме: а) районні, обласні, Київська і Севастопольська міські державні
адміністрації, Рада міністрів Автономної Республіки Крим і Кабінет Міністрів
України в межах повноважень, визначених законом; б) сільські, селищні, міські,
районні та обласні ради, Верховна Рада Автономної Республіки Крим у межах
повноважень, визначених законом; в) громадяни і юридичні особи України, іноземці
та особи без громадянства, іноземні юридичні особи, міжнародні об’єднання та
організації, а також іноземні держави.
До особливостей оренди земель водного фонду можна також віднести
встановлений законодавством закінчений перелік мети використання таких земель, а
саме: для сінокосіння, рибогосподарських потреб (у тому числі рибництва
(аквакультури), культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних
цілей, проведення науково-дослідних робіт, догляду, розміщення та обслуговування
об’єктів портової інфраструктури і гідротехнічних споруд тощо, а також штучно
створені земельні ділянки для будівництва та експлуатації об’єктів портової
інфраструктури та інших об’єктів водного транспорту.
Згідно зі ст. 124 ЗК України передача в оренду земельних ділянок, що
перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі
рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування
згідно з їх повноваженнями, визначеними ст. 122 ЗК України, чи договору купівлі-
продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом
109
укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права
оренди земельної ділянки.
Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у власності громадян і
юридичних осіб, здійснюється за договором оренди між власником земельної
ділянки і орендарем. Підставою для укладення договору оренди може бути також і
цивільно-правовий договір про відчуження права оренди.
Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або
комунальній власності, здійснюється за результатами проведення земельних торгів
(аукціону), що є підставою для укладення договору оренди.
Не підлягають продажу на конкурентних засадах (земельних торгах) земельні
ділянки державної чи комунальної власності або права на них у разі:
а) розташування на земельних ділянках об’єктів нерухомого майна (будівель,
споруд), що перебувають у власності фізичних або юридичних осіб; б) використання
земельних ділянок для потреб, пов’язаних з користуванням надрами, та спеціального
водокористування відповідно до отриманих дозволів; в) використання релігійними
організаціями, які легалізовані в Україні, земельних ділянок під культовими
будівлями; г) будівництва об’єктів, що в повному обсязі здійснюється за кошти
державного та місцевих бюджетів; ґ) надання земельних ділянок державним та
комунальним підприємствам, бюджетним установам, вищим навчальним закладам, а
також господарським товариствам, у статутному капіталі яких державна або
комунальна частка акцій (часток, паїв) перевищує 60 %; д) надання земельних
ділянок підприємствам, установам і громадським організаціям у сфері культури і
мистецтв (у тому числі національним творчим спілкам та їх членам) під творчі
майстерні; е) надання земельних ділянок в оренду для реконструкції кварталів
застарілої забудови, для будівництва соціального та доступного житла, якщо
конкурс на його будівництво вже проведено; є) розміщення іноземних
дипломатичних представництв та консульських установ, представництв
міжнародних організацій згідно з міжнародними договорами України; ж) надання
земельної ділянки, викупленої для суспільних потреб чи примусово відчуженої з
мотивів суспільної необхідності для забезпечення таких потреб; з) надання
110
земельних ділянок державної або комунальної власності для потреб приватного
партнера в рамках державно-приватного партнерства відповідно до закону; и)
надання земельної ділянки замість викупленої для суспільних потреб чи примусово
відчуженої з мотивів суспільної необхідності та повернення такої земельної ділянки
колишньому власнику чи його спадкоємцю (правонаступнику), у разі якщо така
потреба відпала; і) будівництва, обслуговування та ремонту об’єктів інженерної,
транспортної, енергетичної інфраструктури, об’єктів зв’язку та дорожнього
господарства (крім об’єктів дорожнього сервісу); ї) створення озеленених територій
загального користування; й) будівництва об’єктів забезпечення життєдіяльності
населених пунктів (сміттєпереробних об’єктів, очисних споруд, котелень, кладовищ,
протиерозійних, протизсувних і протиселевих споруд); к) передачі громадянам
земельних ділянок для ведення фермерського господарства, ведення особистого
селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування
жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка),
індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів, для
сінокосіння і випасання худоби, для городництва; л) надання земельних ділянок
особам взамін тих, що були викуплені (примусово відчужені) для суспільних потреб
чи з мотивів суспільної необхідності за рішенням органів державної влади, Ради
міністрів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування;
м) розміщення інфраструктури оптових ринків сільськогосподарської продукції;
н) надання земельних ділянок суб’єктам господарювання, що реалізують відповідно
до Закону України «Про особливості провадження інвестиційної діяльності на
території Автономної Республіки Крим» зареєстровані в установленому порядку
інвестиційні проекти. Надання такої земельної ділянки у власність здійснюється
згідно із законодавством після завершення строку реалізації інвестиційного проекту
за умови виконання суб’єктом господарювання договору про умови реалізації цього
інвестиційного проекту на території Автономної Республіки Крим; о) надання
земельної ділянки, викупленої для суспільних потреб чи примусово відчуженої з
мотивів суспільної необхідності для забезпечення таких потреб; п) надання
земельної ділянки взамін викупленої для суспільних потреб чи примусово
111
відчуженої з мотивів суспільної необхідності та повернення такої земельної ділянки
колишньому власнику або його спадкоємцю (правонаступнику) у разі, якщо така
потреба відпала; р) поновлення договорів оренди землі; с) використання земельних
ділянок для здійснення концесійної діяльності; т) передачі в оренду, концесію
майнових комплексів або нерухомого майна, розташованого на земельних ділянках
державної, комунальної власності; у) надання в оренду земельних ділянок
індустріальних парків керуючим компаніям цих індустріальних парків; ф) надання
земельних ділянок в інших випадках, визначених законом. Земельні торги не
проводяться також у випадках: надання (передачі) земельних ділянок громадянам
України, які мають право на безоплатне отримання їх із земель державної або
комунальної власності в установлених розмірах (ст. 121 ЗК України); надання
громадянам земель для сінокосіння і випасання худоби (ст. 34 ЗК України); надання
громадянам або їх об’єднанням із земель державної або комунальної власності в
оренду земельних ділянок для городництва (ст. 36 ЗК України), а також надання
земель загального користування садівницькому товариству та дачному кооперативу.
Розглянемо процедуру передачі земель водного фонду в оренду без
проведення аукціону, якщо орендодавцем виступає сільська, селищна, міська рада
(далі – Орендодавець).
Зацікавлена особа звертається до виконавчого органу за місцем знаходження
об’єкта оренди із заявою стосовно надання в оренду земельної ділянки водного
фонду. До заяви додаються: 1) технічна документація з нормативної грошової оцінки
земельної ділянки (за наявності); 2) план або схема земельної ділянки, яка
передається в оренду; 3) кадастровий план земельної ділянки з відображенням
обмежень (обтяжень) у її використанні та встановлених земельних сервітутів; 4) акт
визначення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості); 5) проект відведення
земельної ділянки у випадках, передбачених ЗК України та Законом України «Про
оренду землі»; 6) виписка з ЄДРПОУ (для юридичних осіб та фізичних осіб-
підприємців); 7) копія статуту юридичної особи-орендаря, завірена належним чином;
8) копія паспорта та ідентифікаційного номера (для фізичних осіб) [113].
Сільська, селищна, міська рада шляхом голосування приймає рішення щодо
112
надання особі в оренду земельної ділянки. Після цього виконавчий орган сільської,
селищної, міської ради готує три екземпляри проекту договорів, які підписуються
головою виконавчого органу та орендарем. Підписаний договір оренди землі
подається до органу, який проводить його реєстрацію відповідно до Закону України
«Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від
01.07.2004 р. № 1952-IV [206]. Договір оренди землі укладається у письмовій формі
та набирає чинності з моменту його державної реєстрації в реєстраційній службі
відповідного територіального управління юстиції. Один примірник договору
зберігається в орендаря, другий – у виконавчому органі сільської, селищної, міської
ради, третій – в органі, який здійснив державну реєстрацію права оренди.
Що ж стосується істотних умов договору оренди землі, то чинне
законодавство відносить до них: предмет договору, об’єкт оренди (кадастровий
номер, місце розташування та розмір земельної ділянки); строк дії договору; орендну
плату (із зазначенням її розміру, індексації, способу та умов розрахунків, строків,
порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату). Типовий договір
оренди землі містить й інші важливі умови, такі як: умови використання земельної
ділянки (у т.ч. умови збереження стану об’єкта оренди); умови і строки передачі
земельної ділянки в оренду; умови повернення; обмеження (обтяження) щодо
використання земельної ділянки; права та обов’язки сторін; ризик випадкового
знищення або пошкодження об’єкта оренди чи його частини; страхування об’єкта
оренди; зміна умов договору і припинення його дії тощо. У разі якщо договором
оренди землі передбачено здійснення заходів, спрямованих на охорону та
поліпшення об’єкта оренди, до договору додається угода щодо відшкодування
орендарю витрат на такі заходи.
У разі закінчення строку, на який було укладено договір оренди землі,
орендар, який належно виконував обов’язки за умовами договору, має переважне
право перед іншими особами на укладення договору оренди землі на новий строк
(поновлення договору оренди землі). У разі зміни межі або цільового призначення
земельної ділянки поновлення договору оренди землі здійснюється у порядку
одержання земельної ділянки на праві оренди. Зміна умов договору оренди землі
113
здійснюється за взаємною згодою сторін шляхом укладення додаткової угоди до
договору оренди землі. Підставами для внесення змін до діючого договору оренди
землі шляхом укладання відповідної додаткової угоди є зміна розміру орендної
плати, зміна назви юридичної особи, її юридичної адреси, інших умов договору, на
підставі яких не передбачено укладання нового договору оренди землі.
Передача земельних ділянок або їх частин в суборенду здійснюється тільки за
письмовою згодою Орендодавця та при виконанні низки умов: 1) функціональне
використання земельної ділянки не змінюється; 2) умови договору суборенди є
такими самими і не суперечать договору оренди землі; 3) строк суборенди не може
перевищувати строк, визначений договором оренди землі, та у разі його припинення
чинність договору суборенди припиняється. За згодою сторін договір суборенди
земельної ділянки посвідчується нотаріально та підлягає державній реєстрації в
обов’язковому порядку.
Необхідно зазначити, що договір оренди землі припиняється у разі:
а) закінчення строку, на який його було укладено; б) викупу земельної ділянки для
суспільних потреб та примусового відчуження земельної ділянки з мотивів
суспільної необхідності в порядку, встановленому законом; в) поєднання в одній
особі власника земельної ділянки та орендаря; г) смерті фізичної особи-орендаря,
засудження його до позбавлення волі та відмови осіб, зазначених у ст. 7 Закону
України «Про оренду землі» [228], від виконання укладеного договору оренди
земельної ділянки; ґ) ліквідації юридичної особи-орендаря; д) відчуження права
оренди земельної ділянки заставодержателем; е) набуття права власності на
житловий будинок, будівлю або споруду, що розташовані на орендованій іншою
особою земельній ділянці; є) припинення дії договору, укладеного в рамках
державно-приватного партнерства (щодо договорів оренди землі, укладених у
рамках такого партнерства). Договір оренди землі припиняється також в інших
випадках, передбачених законом. Крім того, договір оренди землі може бути
розірваний за згодою сторін.
Договір оренди земельної ділянки державної чи комунальної власності може
бути розірваний у разі прийняття рішення про використання земельної ділянки для
114
розміщення об’єктів, визначених ч. 1 ст. 7 Закону України «Про відчуження
земельних ділянок, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які
перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної
необхідності» від 17.11.2009 р. № 1559-VI [196]. У разі прийняття рішення про
використання для суспільних потреб лише частини земельної ділянки може бути
заявлена вимога про виділення такої частини в окрему земельну ділянку та
розірвання договору оренди. Вимога про розірвання договору оренди, може бути
пред’явлена органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування,
уповноваженими надавати земельні ділянки для суспільних потреб відповідно до ст.
122 ЗК України, а також однією із сторін цього договору. У рішенні органу
виконавчої влади, органу місцевого самоврядування про використання земельної
ділянки державної чи комунальної власності, яка перебуває в оренді, для суспільних
потреб зазначаються: площа, місцезнаходження земельної ділянки або її частини,
кадастровий номер земельної ділянки (за наявності); договори оренди землі, що
підлягають розірванню; суспільні потреби, для задоволення яких здійснюється
розірвання договорів оренди землі; особа, якій після розірвання договору оренди
передається земельна ділянка для задоволення суспільних потреб, з визначенням
умов такої передачі.
Також слід наголосити, що договір оренди може передбачати надання в
оренду декількох земельних ділянок, що перебувають у власності одного
Орендодавця (а щодо земель державної та комунальної власності – земельних
ділянок, що перебувають у розпорядженні одного органу виконавчої влади чи
органу місцевого самоврядування).
На нашу думку, Типовий договір оренди землі, затверджений постановою
Кабінету Міністрів України «Про затвердження Типового договору оренди землі»
від 03.03.2004 р. № 220 [218], не враховує особливості земель водного фонду, а саме
їх водно-земельний характер. Крім того, в договорі майже не приділяється увага
охороні землі та інших природних об’єктів, з якими пов’язаний об’єкт оренди.
Таким чином пропонуємо доповнити ст. 59 ЗК України спеціальними істотними
умовами, які повинні зазначатись в договорі оренди земель водного фонду і
115
невиконання яких може бути підставою для дострокового припинення договірних
відносин. До таких можна віднести вимоги щодо охорони земель вказаної категорії
(проведення противозсувних та протиерозійних заходів, розчищення берегів водних
об’єктів, інше) та графік проведення таких робіт. Подібні обов’язкові охоронні
заходи, на нашу думку, повинні бути розроблені вченими геологічних наук та
враховувати особливість ґрунту земель водного фонду та екомережі в цілому. Крім
того, у договорі пропонуємо відображати положення ст. 85 ВК України, відповідно
до якої користування земельними ділянками водного фонду здійснюється з
урахуванням вимог щодо охорони річок і водойм від забруднення, засмічення та
замулення, а також з додержанням правил архітектури планування приміських зон та
санітарних вимог у порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Окрема процедура передбачена законодавством України при оренді водних
об’єктів, а також земель водного фонду під ними. П. Ф. Кулинич, розглядаючи
питання щодо укладення договорів оренди об’єктів водного фонду [114, с. 29-30],
зазначає, що у ст. 58 ЗК України до земель водного фонду належать, зокрема, землі,
зайняті морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об’єктами, а
також островами. Таким чином, з точки зору земельного права водний об’єкт
розглядається як частина земної поверхні (земельна ділянка), яка є місцем
розташування природної чи штучної водойми (озера, ставка) або іншої водойми.
Фізично водний об’єкт не можна використовувати без земельної ділянки, на якій він
розташований та прибережною зоною (для підходу до води). Тому передача в
оренду водного об’єкта повинна оформлятися як укладення договору оренди
земельної ділянки водного фонду та водного об’єкту. На сьогоднішній день практика
йде по вищевказаному шляху та договори оренди водних об’єктів укладаються
разом з орендою земель водного фонду.
Типову форму договору оренди водних об’єктів затверджено Постановою
Кабінету Міністрів України від 29.05.2013 р. № 420 [281]. Крім того, з 01.07.2013 р.
набрав чинності Закон України «Про аквакультуру», який змінив існуючий підхід до
процедури надання водних об’єктів в користування на умовах оренди [192].
Відповідно до ст. 51 ВК України у користування на умовах оренди для
116
рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, лікувальних, рекреаційних,
спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт можуть
надаватися водосховища (крім водосховищ комплексного призначення), ставки,
озера та замкнені природні водойми. Не підлягають передачі у користування на
умовах оренди для рибогосподарських потреб водні об’єкти, що:
а) використовуються для питних потреб; б) розташовані в межах територій та
об’єктів, що перебувають під охороною відповідно до Закону України «Про
природно-заповідний фонд України» від 16.06.1992 р. № 2456-XII [241].
Об’єктом оренди за договором оренди водного об’єкта є вода (водний простір)
водного об’єкта, а також земельна ділянка під водним об’єктом. На нашу думку,
недоліком тут є визначення законодавцем тільки земельної ділянки під водним
об’єктом, оскільки орендар використовує берег як доступ до води. Крім того, з
метою забезпечення збереження і охорони водного об’єкта, орендар повинен
піклуватися як про воду, так і про прибережні зони. Таким чином, вважаємо, що в
оренду разом із водним об’єктом мають передаватися земельні ділянки під водою та
біля води. В ідеалі це повинна бути прибережна захисна смуга. У зв’язку з чим
пропонуємо внести відповідні зміни до ВК України та постанови Кабінету Міністрів
України «Про затвердження Типового договору оренди водних об’єктів» від
29.05.2013 р. № 420.
Невід’ємними частинами договору оренди водного об’єкта (його частини) є:
план або схема об’єкта оренди; кадастровий план земельної ділянки з відображенням
обмежень (обтяжень) та інших прав третіх осіб в її використанні та встановлених
земельних сервітутів; акт визначення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості);
акт приймання-передачі об’єкта оренди; проект відведення земельної ділянки;
паспорт водного об’єкта, а в разі надання в оренду рибогосподарської технологічної
водойми – паспорт та/або технічний проект рибогосподарської технологічної
водойми. Також у договорі оренди водного об’єкта зазначаються вимоги щодо
експлуатації водного об’єкта та дотримання режимів його роботи. У договорі оренди
водного об’єкта повинно бути зазначено: найменування об’єкта оренди,
місцезнаходження, площа водного дзеркала в гектарах і об’єм у тисячах кубічних
117
метрів; мета оренди (відповідно до ст. 51 ВК України); розмір орендної плати,
порядок її зарахування; строк дії договору; права та обов’язки сторін, умови оренди і
відповідальність за невиконання умов договору та умов погодження, в тому числі за
нераціональне (нецільове) використання, порушення правил експлуатації водного
об’єкта, ушкодження гідротехнічних споруд тощо; умови загального
водокористування з максимальним урахуванням інтересів населення та
водокористувачів; порядок та умови повернення водного об’єкта Орендодавцю і
порядок відшкодування збитків (при виснаженні, зниженні біопродуктивності,
пошкодженні гідротехнічних споруд та ін.); умови внесення змін та доповнень до
договору, в тому числі щодо змін орендної плати; умови дострокового припинення
договору, вирішення спірних питань; порядок догляду за належним технічним
станом, витрати на утримання і ремонт гідротехнічних споруд; рівневий режим
роботи водного об’єкта (скид води, пропуск паводка, режим наповнення) тощо.
Надання водних об’єктів у користування на умовах оренди здійснюється за
наявності паспорта водного об’єкта. Порядок розроблення паспорта водного об’єкта
затверджено наказом Міністерства екології та природних ресурсів від 18.03.2013 р.
№ 99 та зареєстровано в Міністерстві юстиції України 18.05.2013 р. за № 775/23307
[180]. Виготовлення паспорту водного об’єкта – орендар звертається до обласного
управління водних ресурсів або до інституту «Діпрогіпроводгосп». Виготовлений
паспорт погоджується з Державним агентством водних ресурсів України у строк, що
не перевищує 15 робочих днів з дня його надходження. Замовником робіт із
розроблення паспорта водного об’єкта є його Орендодавець. Паспорт водного
об’єкта погоджується з Державним агентством водних ресурсів України у строк, що
не перевищує 15 робочих днів з дня його надходження. Після закінчення строку
оренди орендар повертає свій примірник паспорта водного об’єкта Орендодавцю.
Якщо інше не передбачено договором оренди водного об’єкта, паспорт водного
об’єкта підлягає перегляду кожні 5 років, а також у разі змін технічних параметрів
водного об’єкта і гідротехнічних споруд, зміни гідрологічного режиму річки
(водотоку) та відповідному коригуванню. Коригування паспорта водного об’єкта
здійснюється відповідно до Порядку його розроблення.
118
Водні об’єкти надаються у користування за договором оренди земель водного
фонду на земельних торгах у комплексі із земельною ділянкою водного фонду
органами, що здійснюють розпорядження земельними ділянками під водою (водним
простором) згідно з повноваженнями, визначеними ЗК України, відповідно до
договору оренди, погодженого з центральним органом виконавчої влади, що реалізує
державну політику у сфері водного господарства. За ст. 122 ЗК України повноваження
щодо надання земельних ділянок під водними об’єктами у користування на умовах
оренди у межах населених пунктів належать сільським, селищним та міським радам, а
за межами населених пунктів – обласним державним адміністраціям.
Слід наголосити, що водні об’єкти надаються в користування на умовах
оренди без обмеження права загального водокористування, крім випадків,
визначених законом. У ст. 47 ВК України передбачено можливість та порядок
обмеження права загального водокористування. На водних об’єктах, наданих в
оренду, загальне водокористування допускається на умовах, встановлених
водокористувачем, за погодженням з органом, який надав водний об’єкт в оренду,
що може бути врегульовано у договорі оренди або у додатковій угоді між ними.
Водокористувач (орендар), який узяв водний об’єкт у користування на умовах
оренди, зобов’язаний доводити до відома населення умови водокористування, а
також про заборону загального водокористування на водному об’єкті, наданому в
оренду. Орендарі водного об’єкта зобов’язані передбачити місця для безоплатного
забезпечення права громадян на загальне водокористування (купання, плавання на
човнах, любительське і спортивне рибальство тощо). При визначенні таких місць
перевага надається традиційно розташованим місцям масового відпочинку. У межах
населених пунктів взагалі забороняється обмеження будь-яких видів загального
водокористування, крім випадків, визначених законом. Також потрібно відмітити,
що заборона загального водокористування водними об’єктами, наданими в
користування на умовах оренди, та їх нецільове використання є підставою для
розірвання договору оренди.
Методику визначення розміру плати за надані в оренду водні об’єкти
затверджено наказом Міністерства екології та природних ресурсів від 28.05.2013 р.
119
№ 236 та зареєстровано в Міністерстві юстиції України 17.06.2013 р. за № 986/23518
[210]. Вона є обов’язковою для застосування органами виконавчої влади та органами
місцевого самоврядування при укладанні ними договорів оренди водних об’єктів
(водосховищ (крім водосховищ комплексного призначення), ставків, озер та
замкнених природних водойм). Сплата орендної плати за водний об’єкт не звільняє
від сплати орендної плати за земельну ділянку під цим об’єктом. Розмір орендної
плати за користування земельною ділянкою водного фонду визначається грошовою
оцінкою земель водного фонду відповідно до Закону України «Про оцінку земель»
та Податкового кодексу України. У договорі оренди водного об’єкта визначаються
зобов’язання щодо здійснення заходів з охорони та поліпшення екологічного стану
водного об’єкта, експлуатації водосховищ та ставків відповідно до встановлених для
них центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері
водного господарства, режимів роботи, а також необхідність оформлення права
користування гідротехнічними спорудами.
На відміну від земельного законодавства передача орендарем права на оренду
водного об’єкта іншим суб’єктам господарювання забороняється. Натомість
орендарі, яким водний об’єкт надано в користування на умовах оренди, можуть
дозволити іншим водокористувачам здійснювати спеціальне водокористування в
порядку, встановленому цим Кодексом.
Слід наголосити, що орендар набуває права користування водним об’єктом
після державної реєстрації погодженого договору оренди водного об’єкта, який
підписується сторонами після проведення торгів. Щодо діючих договорів, укладених
до 01.07.2013 р., то відповідно до ст. 651 ЦК України зміна або розірвання договору
допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або
законом. Відповідно до ст. 652 ЦК України у разі істотної зміни обставин, якими
сторони керувалися при укладенні договору, договір може бути змінений або
розірваний за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або не випливає із
суті зобов’язання. Разом із цим, відповідно до ст. 770 ЦК України у разі зміни
власника речі, переданої у найм (оренду), до нового власника переходять права та
обов’язки наймодавця (Орендодавця), якщо інше не передбачено договором.
120
Наведемо стислу процедуру передачі водного об’єкту разом із землями
водного фонду в оренду, якщо орендодавцем виступає сільська, селищна, міська
рада [125–128].
Сільська, селищна, міська рада депутатів затверджує перелік об’єктів водних
об’єктів у комплексі із земельною ділянкою, які можуть бути передані в оренду.
Виконавчий орган місцевого самоврядування проводить земельні торги. За
результатами земельних торгів починається підготовка документації для укладення
договорів оренди. Для оформлення права оренди водного об’єкта фізична чи
юридична особа, якій розпорядженням голови виконавчого органу надається в
оренду водний об’єкт у комплексі із земельною ділянкою (орендар), звертається до
виконавчого органу місцевої ради депутатів з відповідною заявою. До заяви
додаються: а) технічна документація з нормативної грошової оцінки земельної
ділянки (за наявності); б) план або схема земельної ділянки, яка передається в
оренду; в) кадастровий план земельної ділянки з відображенням обмежень
(обтяжень) у її використанні та встановлених земельних сервітутів; г) акт визначення
меж земельної ділянки в натурі (на місцевості); ґ) проект відведення земельної
ділянки у випадках, передбачених ЗК та Законом України «Про оренду землі»; д)
паспорт водного об’єкта, а у разі надання в оренду рибогосподарської технологічної
водойми – паспорт та/або технічний проект рибогосподарської технологічної
водойми; е) виписка з ЄДРПОУ (для юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців);
є) копія статуту юридичної особи-орендаря, завірена належним чином; ж) копія
паспорта та ідентифікаційного номера (для фізичних осіб) [316].
Підготовка проекту договору оренди водного об’єкта здійснюється
виконавчим органом місцевого самоврядування. Після досягнення сторонами згоди
щодо умов договору оренди водного об’єкта, виготовляються три примірники
договору, які підписуються орендарем, візуються департаментом екології та
природних ресурсів, обласним управлінням водних ресурсів та подаються на підпис
голові виконавчого органу сільської, селищної, міської ради. У разі недосягнення
згоди щодо умов договору оренди водного об’єкта спір вирішується в судовому
порядку. У разі розміщення земельної ділянки під водним об’єктом на території
121
більше ніж однієї місцевої ради, у договорі оренди водного об’єкта має бути
визначено площу земельної ділянки, розмір нормативної грошової оцінки та
орендної плати за землю окремо по кожній частині земельної ділянки, яка
знаходиться на території відповідної ради.
Договір оренди водного об’єкта укладається у письмовій формі згідно з
вимогами ВК України, Закону України «Про аквакультуру», постанови Кабінету
Міністрів України «Про затвердження Типового договору оренди водних об’єктів»
та погоджується з центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну
політику у сфері водного господарства (його територіальними органами).
Особа, зацікавлена в поновленні договору оренди водного об’єкта, звертається
до спливу строку договору оренди у строк, встановлений цим договором, до
обласної державної адміністрації (за межами населених пунктів) або до відповідного
органу місцевого самоврядування (у межах населених пунктів) з листом-
повідомленням про поновлення договору оренди водного об’єкта та проектом
додаткової угоди. Проект додаткової угоди подає орендар до спливу строку
договору оренди у строк, встановлений договором. За наявності на водному об’єкті
(його частині) гідротехнічних, господарських та інших споруд орендар водного
об’єкта укладає окремий договір з їх власником – документ на гідроспоруду. Орган,
якому відповідно до ст. 122 ЗК України належить розпорядження земельними
ділянками, приймає рішення про поновлення договору оренди водного об’єкта.
Строк оренда земельної ділянки може бути не більше 50 років. Під строком
розуміється момент чи відрізок часу (період), з настанням чи закінченням якого
закон пов’язує певні правові наслідки. Строки вносять визначеність у регулювання
суспільних відносин, дисциплінують їх учасників. У екологічному законодавстві
визначені строки тимчасового природокористування. Вимоги законодавства про
строки мають безпосереднє відношення і до договорів, які виступають правовою
формою тимчасового природокористування. Проте навіть при наявності правового
регулювання строків природокористування сторонам надано широке право
варіювання строками у межах, встановлених законодавцем [283, с. 27-28]. Особливе
значення набувають строки в договорах оренди земельних ділянок водного фонду. У
122
ВК України вказуються строки спеціального користування водними об’єктами.
Зокрема, законодавець поділяє його на короткострокове (до 3 років) та
довгострокове (від 3 до 25 років). При цьому в цій статті закріплено переважне право
орендаря на поновлення договору по завершенню строку його дії. У разі
необхідності даний строк може бути продовжено на період, що не перевищує
відповідно короткострокового чи довгострокового водокористування. Продовження
строків у договорі здійснюється за взаємною згодою сторін, адже інакшого у
водному законодавстві України не встановлено. Отже, в оренду земельна ділянка
водного фонду може бути здана на строк до 25 років, а в разі потреби строк може
бути продовжений до 50 років. У разі коли строк у конкретному договорі не
визначений сторонами і між ними виник спір про строк в договорі, то слід виходити
із строків, встановлених законодавцем. Тому дуже важливо, щоб у кожному договорі
був вказаний строк його дії, так як по закінченню строку настають певні наслідки:
припинення договору, право на його поновлення та ін. У всіх випадках строки у
договорах повинні бути визначені за взаємною згодою сторін.
Договір оренди водного об’єкта (його частини) набирає сили, як і договір
оренди землі, після його державної реєстрації. Необхідність державної реєстрації
договорів оренди земельних ділянок водного фонду зумовлюється декількома
чинниками. По-перше, специфічні характеристики об’єкта договору землі вимагають
державного втручання на рівні правового регулювання договірних відносин. По-
друге, в орендних відносинах нерідко бере участь й сама держава через свої
уповноважені органи, оскільки в цих відносинах часто зачіпаються державні
інтереси. По-третє, державою видаються нормативні акти по регулюванню орендних
відносин з диспозитивним спрямуванням, які забезпечують правову можливість
суб’єктам оренди землі обирати конкретні варіанти оформлення своїх
взаємовідносин [304, с. 39]. Договори оренди земельних ділянок водного фонду
реєструються в Державному земельному кадастрі на підставі постанови Кабінету
Міністрів України «Про затвердження порядку ведення Державного земельного
кадастру» від 17.10.2012 р. № 1051 [171].
Серед особливостей, притаманних договору оренди водного об’єкта разом із
123
земельною ділянкою водного фонду, потрібно відмітити орієнтовний склад проекту
відведення земельної ділянки, який повинен містить наступні документи: дозвіл
місцевої державної адміністрації на розробку проекту відведення; технічне завдання
на складання проекту відведення земельної ділянки (погоджене з обласним головним
управлінням земельних ресурсів); земельно-кадастрова інформація; умови відведення
земельної ділянки; пояснювальна записка; акт встановлення та погодження меж
земельної ділянки; графічні матеріали: ситуаційний план М 1:10000 або М 1:25000;
план земельної ділянки; кадастровий план земельної ділянки з відображенням
обмежень (обтяжень) в її використанні та встановлених земельних сервітутів.
До проекту відведення земельної ділянки додаються ряд висновків: висновок
сільської (селищної) ради по матеріалах відведення земельної ділянки; висновок
районного відділу земельних ресурсів по матеріалах відведення земельної ділянки;
висновок головного санітарного лікаря району по матеріалах відведення земельної
ділянки; висновок головного архітектора району по матеріалах відведення земельної
ділянки; довідка відповідного управління водного господарства по матеріалах
відведення земельної ділянки (складається з довідки та акта обстеження водойм);
висновок басейнового управління водних ресурсів; висновок Державного управління
охорони навколишнього природного середовища; висновок головного обласної
державної рибної інспекції по матеріалах відведення земельної ділянки.
Що ж стосується пояснювальної записки, то в неї повинно бути обов’язково
зазначено: 1) визначення, встановлення та винесення прибережних захисних смуг,
так як це є однією із істотних умов договору оренди (відповідно до ст. 15 Закону
України «Про оренду землі»); 2) обґрунтовану ширину встановленої прибережної
захисної смуги відповідно вимог ст. 88 ВК та ст. 60 ЗК України, із зазначенням
крутизни схилів прилеглої території; 3) відведення в оренду водного об’єкта як
цілісного комплексу з прибережними захисними смугами та гідротехнічними
(греблею, водоскидною, водозабірною спорудою, тощо), рибозахисними,
рибопропускними спорудами, з метою охорони поверхневих водних об’єктів від
забруднення і засмічення та збереження їх водності, забезпечення контролю за
режимом обмеженої господарської діяльності відповідно до ст. 61 ЗК та 89 ВК
124
України, забезпечення цілісності гідротехнічного комплексу ставок-гребля, для
дотримання встановлених режимів роботи водогосподарських систем та правил
експлуатації відповідно до ст. 78 ВК України; 4) виділена смуга відведення з
особливим режимом використання для забезпечення експлуатації та захисту від
забруднення, пошкодження і руйнування гідротехнічних та гідрометричних споруд,
водойм і гребель на річках відповідно до ст. 63 ЗК України; 5) обґрунтовану ширину
встановленої смуги відведення; 6) місце розташування та розмір земельної ділянки з
зазначенням площі під водним об’єктом, гідротехнічними спорудами та
прибережною захисною смугою, що відводяться; 7) мету використання земельної
ділянки яка відводиться в оренду; 8) власника (користувача) в якого на балансі
перебувають гідротехнічні споруди, що знаходяться на даному водному об’єкті.
Крім того, в графічних матеріалах до проекту відведення земельної ділянки
повинно бути відображено наступне: на ситуаційному плані повинно бути виділено
та позначено земельну ділянку, що відводиться в оренду, для встановлення
гідрологічного зв’язку з іншими водними об’єктами в басейні водотоку та
відповідного режиму роботи водного об’єкта згідно з вимогами ст. 76 ВК України. А
на плані земельної ділянки, що відводиться в оренду, повинно бути відмічено: опис
меж земельної ділянки; експлікація земель, із зазначенням площі під водним
об’єктом, гідротехнічними спорудами та прибережною захисною смугою (смугою
відведення – якщо вона виділяється), що відводяться; виділено та позначено
земельну ділянку з нанесенням меж площ під водним об’єктом, гідротехнічними
спорудами та прибережною захисною смугою, (смугою відведення – якщо вона
виділяється), що відводиться в оренду; ширину прибережної захисної смуги (смуги
відведення – якщо вона виділяється), що відводиться в оренду; вказано умовні
позначення. На кадастровому плані земельної ділянки повинні бути відображені
обмеження (обтяження) у її використанні та встановлені земельні сервітути.
На нашу думку, Типовий договір оренди водних об’єктів, затверджений
постановою Кабінету Міністрів України від 29.05.2013 р. № 420, не враховує водно-
земельний характер об’єкта оренди. У договорі не приділяється увага охороні земель
водного фонду, на яких розташований водний об’єкт та прибережних земель. Тому
125
пропонуємо доповнити ст. 51 ВК України та вищевказану постанову Кабінету
Міністрів України спеціальними істотними умовами, які повинні зазначатись в
договорі оренди водного об’єкта разом із землями водного фонду. До таких можна
віднести вимоги щодо охорони земель водного фонду, проведення протизсувних і
протиерозійних заходів, розчищення берегів водних об’єктів та ін. Подібні охоронні
заходи, на нашу думку, повинні бути розроблені вченими геологічних наук та
враховувати особливість ґрунту земель водного фонду та відповідної екомережі в
цілому. Крім того, у договорі пропонуємо відображати положення, що користування
водними об’єктами здійснюється з урахуванням вимог щодо охорони земель
водного фонду від забруднення, засмічення, а також з додержанням правил
архітектури планування приміських зон та санітарних вимог у порядку, що
встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Отже, оренда земель водного фонду в умовах розвитку ринкової економіки в
Україні набуває все більшої актуальності. З огляду на це можна зробити висновок,
що договір оренди земель водного фонду має певну специфіку правового
регулювання, яка полягає в застосуванні двогалузевого правового поля, а саме
водно-земельних норм. Такий характер договору визначається особливостями
об’єкта оренди, який може бути сполучений з водним об’єктом (водним простором).
Саме специфічний об’єкт і правове регулювання орендних відносин земель водного
фонду перетворюють ці правовідносини із цивільно-правових на земельно-правові.
Висновки до розділу 2
1. На підставі аналізу чинного земельного законодавства України в частині
регулювання відносин власності на землі водного фонду зроблено висновок про
відсутність чітких критеріїв віднесення земель водного фонду до державної чи
комунальної власності та необхідність урахування значення водного об’єкта
(загальнодержавне чи місцеве), від чого залежатиме і форма власності на
відповідні землі.
2. Доведено, що землі водного фонду можуть використовуватись як:
126
а) земельна ділянка під водним об’єктом; б) виключно прибережна зона (без
водного об’єкта); в) водний об’єкт разом із дном та прибережною зоною; г) землі
під гідротехнічними та іншими водогосподарськими спорудами. Отже,
користування землями водного фонду може відбуватись як у поєднанні з
водокористуванням, так і без нього, у зв’язку з чим, за аналогією з
водокористуванням, право користування землями водного фонду можна
класифікувати в порядку загального та спеціального користування.
3. За результатами аналізу загальнотеоретичних і земельно-правових
підходів щодо віднесення водоохоронних зон до складу земель водного фонду
розроблено їх класифікацію й виокремлено такі з них: а) водоохоронні зони є
одним із видів земель водного фонду (поряд із землями водних об’єктів і
землями захисних смуг уздовж морів, річок та навколо водойм); б) водоохоронні
зони не відносяться до земель водного фонду, оскільки відсутні в переліку
(складі) земель водного фонду, передбаченому ч. 1 ст. 58 ЗК України; в) лише
частина водоохоронних зон (у межах прибережних захисних смуг) входять до
складу земель водного фонду. Водночас у межах водоохоронних зон
виділяються прибережні захисні смуги, смуги відведення, берегові смуги водних
шляхів, які чинним законодавством України віднесено до категорії земель
водного фонду. На нашу думку водоохоронні зони є певною правовою
надбудовою, спрямованою на охорону водного об’єкта, а їх межі
встановлюються з урахуванням цільового призначення земель, що входять до
складу водоохоронної зони.
4. Доведено, що з метою збереження і охорони земель водного фонду,
договір оренди земель вказаної категорії та договір оренди водного об’єкта має
містити чітко визначений перелік охоронних заходів (наприклад розчищення і
укріплення берегів, проведення протиерозійних заходів, спорудження дренажу) та
графік їх виконання. Ці заходи повинні входити в безпосередній обов’язок
орендаря, невиконання яких буде підставою для дострокового розірвання договору.
4. Запропоновано доповнити ст. 59 ЗК України спеціальними умовами, які
повинні включатись у договір оренди земель водного фонду (проведення
127
протизсувних заходів, розчищення берегів водних об’єктів тощо). Ці охоронні
заходи мають враховувати природну специфіку земель водного фонду. Крім
того, у договорі необхідно відображати положення ст. 85 ВК України, за якої
користування земельними ділянками водного фонду здійснюється з урахуванням
вимог щодо охорони річок і водойм від забруднення, засмічення та замулення, а
також із додержанням правил архітектури планування приміських зон та
санітарних вимог у порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України.
5. Зроблено висновок, що недоліком ст. 51 ВК України та постанови
Кабінету Міністрів України «Про затвердження Типового договору оренди
водних об’єктів» від 29.05.2013 р. № 420 є визначення законодавцем обмеженого
об’єкта оренди. Тобто законодавцем не враховано земельну ділянку біля води
(прибережну зону), хоча Орендар використовує берег як доступ до води. Крім
того, з метою забезпечення збереження і охорони водного об’єкту, Орендар
повинен піклуватися як про воду, так і про прибережні зони. Таким чином,
вважаємо, що в оренду разом із водним об’єктом мають передаватись земельні
ділянки як під водою, так і біля води. В ідеалі це повинна бути прибережна
захисна смуга. У зв’язку з чим пропонується внести відповідні зміни до ВК
України та постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Типового
договору оренди водних об’єктів» від 29.05.2013 р. № 420.
6. Наголошено, що Типовий договір оренди водних об’єктів, затверджений
постановою Кабінету Міністрів України від 29.05.2013 р. № 420, не враховує водно-
земельний характер об’єкта оренди. У договорі не приділено увагу охороні земель
водного фонду, на яких розташований водний об’єкт, та прибережних земель. З
огляду на це пропонуємо доповнити ст. 51 ВК України та вищевказану постанову
Кабінету Міністрів України спеціальними істотними умовами, які повинні
зазначатись в договорі оренди водного об’єкта (земель водного фонду). До таких
можна віднести вимоги щодо охорони земель водного фонду, проведення
протизсувних заходів, розчищення берегів водних об’єктів та інше. Подібні охоронні
заходи, на нашу думку, мають бути розроблені вченими-геологами й враховувати
особливість ґрунту земель водного фонду та екомережі в цілому.
128
РОЗДІЛ 3
ПРАВОВА ОХОРОНА ЗЕМЕЛЬ ВОДНОГО ФОНДУ УКРАЇНИ
3.1. Деякі аспекти правового регулювання охорони земель водного фонду
України
З метою поліпшення гідрологічного, морфологічного і гідрохімічного режиму
водоймищ та водотоків, створення умов для збалансованого розвитку біоти та
сталого використання її людиною, сприяння збільшенню видового різноманіття
тваринного світу та рослинності у водних об’єктах та забезпечення можливості
громадянам користуватися чистими й безпечними водоймами, а також з метою
попередження негативного впливу на екологічну ситуацію на водних об’єктах,
попередження їх засмічення, забруднення й вичерпання ЗК України передбачено
виділення самостійної категорії земель, що виконує природоохоронну функцію, –
земель водного фонду. Разом із тим, як показує практика, такі землі й самі
потребують суттєвої охорони. Як приклад наведемо ситуацію, що склалася в
Дніпропетровській області на території м. Кривого Рогу, де управлінням екології
виконкому міської ради за участі спеціалістів відділу екологічного контролю
природних ресурсів Криворізького регіону Державної екологічної інспекції у
Дніпропетровській області, ВСП «Криворізьке міськрайонне Управління Головного
управління Держсанепідслужби у Дніпропетровській області», виконкомів районних
у місті рад з 15.06.2015 р. по 07.07.2015 р. проведено обстеження стану
водоохоронних зон та прибережно-захисних смуг водних об’єктів м. Кривого Рогу.
За результатами обстеження виявлено непоодинокі випадки засмічення побутовим
сміттям водоохоронних зон та прибережних захисних смуг річок Інгулець і
Саксагань; розорювання земель водоохоронних зон р. Саксагань під городи у
Жовтневому районі м. Кривого Рогу, а саме по вулицям Городна, Привільна,
Станюкевича, Петроградська, Войкова, Новобудов; у прибережній захисній смузі
річки Інгулець уздовж вул. Гжатської в Інгулецькому районі земельні ділянки
використовуються мешканцями приватної забудови під розміщення городів та
129
випасу худоби [306] тощо. Крім того, потрібно враховувати, що землі прибережної
захисної смуги розташовуються ближче до водного об’єкта, ніж інші землі
водоохоронної зони, і саме вони потенційно розглядаються можливим об’єктом
забудови зацікавленими особами. Але прибережна захисна смуга є
природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності, яка
запобігає руйнуванню водних екологічних систем, зсувам, ерозії, появі
необґрунтованої забудови. У зв’язку із чим, в її межах забороняється будівництво
будь-яких споруд (окрім гідротехнічних, гідрометричних і лінійних), у тому числі
баз відпочинку, дач, гаражів і стоянок автомобілів.
Але ситуація із забороною забудови земельних ділянок під прибережними
захисними смугами уздовж і навколо водних об’єктів та на островах не настільки
однозначна, як може здаватися. Так, ще постановою Державного будівельного
комітету СРСР від 16.05.1989 р № 78 визначався регламент забудови у водоохоронних
зонах. Питання встановлення водоохоронних зон у вже існуючих населених пунктах
цими нормами не врегульовувалося й залишалося відкритим. Хоча саме це питання є
вкрай важливим, адже у більшості випадків забудова прибережних територій
відбувалася до встановлення водоохоронних зон і прибережних захисних смуг у
містобудівній документації. Наслідком чого стала масштабна забудова відповідних
земель сучасних населених пунктів, які фактично є землями водного фонду
(водоохоронними зонами). Отже, по-перше, потреба встановлення прибережних
захисних смуг виникла вже в період існування забудови на різних, іноді навіть
критичних, відстанях від акваторій водних об’єктів, по-друге, виникло питання
можливої подальшої забудови вільних земельних ділянок, які теоретично мали
знаходитися в межах прибережної захисної смуги, але на суміжних ділянках на такій
же відстані від тієї ж акваторії забудова вже існувала. Як бачимо, нині питання
ефективності правової охорони земель водного фонду стоїть гостро і невідкладно,
підтвердженням чого можна вважати відповідні статистичні дані. А саме, з усіх
земель водного фонду України, що займають 3,4 млн га або 5,6 % території країни, в
тому числі природні водотоки (річки та струмки) – 243,8 тис. га, озера та лимани – 927
тис. га, ставки – 326,4 тис. га, штучні водосховища – 742,2 тис. га та болота – 953,5
130
тис. га, водотоки малих річок забруднені на порядок вище від великих річок; у
прибережних захисних смугах ведеться самовільне будівництво; у зонах впливу
водосховищ підтоплено близько 500 тис. га сільськогосподарських угідь тощо [212].
У системі українського законодавства передбачено інститут правової охорони
земель, яка одночасно є завданням національної екологічної політики, спрямованої на
екологічно збалансоване використання природних ресурсів [96, с. 170]. Норми щодо
охорони земель містяться в Конституції України (ст. 14), ЗК України (розд. VI гл. 26),
законах України «Про охорону навколишнього природного середовища» від
25.06.1991 р. № 1264-XII, «Про охорону земель» від 19.06.2003 р. № 962-IV [230],
«Про державний контроль за використанням та охороною земель» від 19.06.2003 р.
№ 963-IV (далі – Закон про контроль) [204], «Про внесення змін до деяких
законодавчих актів України з питань здійснення державного контролю за
використанням та охороною земель» від 23.02.2012 р. № 4444-VI [198] та ін.
Охорона земель – система правових, організаційних, економічних,
технологічних та інших заходів, спрямованих на раціональне використання земель,
запобігання необґрунтованому вилученню земель сільськогосподарського
призначення для несільськогосподарських потреб, захист від шкідливого
антропогенного впливу, відтворення і підвищення родючості ґрунтів, підвищення
продуктивності земель лісового фонду, забезпечення особливого режиму
використання земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-
культурного призначення (ст. 1 Закону України «Про охорону земель»). Майже
аналогічне визначення охорони земель відображено і в ст. 162 ЗК України (із
деякими редакційними змінами).
Потрібно відмітити, що в доктрині права вже неодноразово наголошувалося на
недосконалості такого визначення, відсутності докладної регламентації охорони всіх
категорій земель [25, с. 159–193; 113, с. 439–542; 292, с. 73–79]. Як зазначає
М. О. Фролов, це тлумачення зорієнтоване насамперед на охорону земель
сільськогосподарського призначення, а правові засади охорони інших категорій
(несільськогосподарських земель) визначає досить побіжно й поверхнево [292, с. 73–
79]. При цьому слід мати на увазі, що різна роль землі в окремих галузях народного
131
господарства обумовлює особливості їх правового режиму, а він, у свою чергу,
обумовлює специфіку охорони цих земель [61] чи їх використання. Окрім того,
потрібно враховувати, що використання земель для різних цілей, по-перше, зумовлює
вплив на них різних факторів, а, по-друге, є причиною пред’явлення до них певних
вимог. Як наслідок, із наведеного випливає, що ЗК України в питанні охорони земель
окремих категорій обмежується загальними положеннями [25, с. 185-186]. Таким
чином, у наведеному визначенні взагалі відсутня специфіка охорони земель водного
фонду, як окремої категорії земель, що є істотним недоліком для забезпечення
охорони відповідних земель.
Деякі автори у своїх працях уже висловлювались з приводу того, що кожна із
категорій земель, зазначених в ЗК України, повинна мати свою специфіку охорони.
Так, П. Ф. Кулинич, пропонуючи свою класифікацію земель як об’єкта правової
охорони, зазначає, що як об’єкт використання та охорони земля може мати різне
господарське, економічне призначення, від якого значною мірою залежатимуть
правовий режим земель та поведінка людей щодо їх охорони, яка повинна
враховувати специфіку кожної із категорій, зазначених в ЗК України [113, с. 311-
312]. О. В. Донець з цього приводу зазначає, що «окремими об’єктами охорони слід
вважати землі, віднесені до кожної з передбачених у ЗК України категорій земель, в
межах кожної з яких можуть бути землі, вимоги щодо охорони котрих істотно
відрізняються від вимог, що поширюються на всі землі відповідної категорії» [52,
с. 144]. Таким чином, зазначимо, що на нашу думку для забезпечення ефективної
правової охорони земель водного фонду чинне земельне законодавство України
повинно містити прямі норми щодо охорони таких земель, які б відображали їх
специфіку, а також цільове та функціональне призначення.
Відповідно до ст. 164 ЗК України охорона земель включає в себе:
а) обґрунтування і забезпечення досягнення раціонального землекористування;
б) захист сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників від
необґрунтованого їх вилучення для інших потреб; в) захист земель від ерозії, селів,
підтоплення, заболочування, вторинного засолення, переосушення, ущільнення,
забруднення відходами виробництва, хімічними та радіоактивними речовинами та
132
від інших несприятливих природних і техногенних процесів; г) збереження
природних водно-болотних угідь; ґ) попередження погіршення естетичного стану та
екологічної ролі антропогенних ландшафтів; д) консервацію деградованих і
малопродуктивних сільськогосподарських угідь.
Закон України «Про охорону земель» не оперує поняттям «зміст охорони
земель», а натомість вживає поняття «система заходів у галузі охорони земель», на
що звертає увагу А. М. Мірошниченко. Він зазначає, що така система заходів
виділяється зовсім за іншими критеріями [132, с. 272]. Так, відповідно до ст. 22
цього Закону система заходів у галузі охорони земель включає в себе: 1) державну
комплексну систему спостережень; 2) розробку загальнодержавних і регіональних
(республіканських) програм використання та охорони земель, документації із
землеустрою в галузі охорони земель; 3) створення екологічної мережі;
4) здійснення природно-сільськогосподарського, еколого-економічного,
протиерозійного та інших видів районування (зонування) земель; 5) економічне
стимулювання впровадження заходів щодо охорони та використання земель і
підвищення родючості ґрунтів; 6) стандартизацію і нормування [230]. Подібна
ситуація термінологічної неузгодженості, на наш погляд, повинна бути виправлена.
Вважаємо, що всі дефініції в сфері охорони земель змістовно повинні бути узгоджені
між собою, а зміст охорони земель повинен відповідати законодавчому визначенню
зазначеної категорії, не суперечити їй та відображати всі категорії земель.
Коли ж заходи з охорони земель отримують правове закріплення правомірно
говорити про правову охорону земель. У зв’язку з цим потрібно відмітити, що часто в
доктрині права та правозастосовчій практиці терміни «охорона земель» та «правова
охорона земель» вживаються як синоніми [132, с. 271]. Однак це не зовсім вірно. На
нашу думку, поняття «охорона земель» більш ширше ніж поняття «правова охорона
земель», оскільки включає в себе, окрім правових заходів, також систему
організаційних, економічних, технологічних та інших заходів, спрямованих на
раціональне використання та охорону земель. Із цього приводу П. Ф. Кулинич
зазначає, що правова охорона земель являє собою систему врегульованих нормами
права організаційних, економічних та інших суспільних відносин щодо забезпечення
133
раціонального використання земельного фонду країни, запобігання необґрунтованому
вилученню земель із сільськогосподарського обороту, захисту земельних ресурсів від
шкідливих антропологічних впливів, а також відтворення та підвищення родючості
ґрунтів, продуктивності земель лісогосподарського призначення, забезпечення
особливого правового режиму земель природоохоронного, оздоровчого,
рекреаційного та історико-культурного призначення [113, с. 304-305]. Тобто основним
завданням правової охорони земель є забезпечення збереження та відтворення
земельних ресурсів, екологічної цінності природних і набутих якостей земель. За
своєю суттю правова охорона земель є комплексними правовідносинами.
Слід від значити, що встановлюючи диференціацію правових режимів різних
категорій земель, особливості земельної правосуб’єктності власників земельних
ділянок і землекористувачів, права та обов’язки учасників земельних правовідносин,
держава тим самим проводить політику охорони земель. Таким чином, охорона
земель здійснюється як на регулятивному, так і на охоронюваному рівні реалізації
правовідносин [292].
Доречно зазначити, що в юридичній літературі охорону земель розглядають у
широкому та вузькому розумінні. Охорона земель у широкому розумінні включає в
себе весь комплекс регулятивних правовідносин, в яких опосередковуються
організаційні, економічні, науково-технічні заходи, що спрямовані на забезпечення
збереження земель, їх ощадливе та раціональне використання. Здійснення цих
заходів відбувається за допомогою державно-владного впливу на поведінку
учасників земельних правовідносин. Таким чином, це свідчить про наявність
системи правових заходів як форми юридичної реалізації економічних,
організаційних, науково-технічних заходів, з одного боку, а з іншого – про відносно
самостійну групу заходів охорони земель як правової охорони земель, тобто у
вузькому конкретно-юридичному розумінні [292]. Погоджуючись із такою позицією,
відмітимо, що сукупність різноманітних заходів, спрямованих на охорону земель,
опосередковуючись у правовій формі, набуває властивостей конкретно-юридичного
розуміння охорони земель, тобто правової охорони земель. Потрібно також
наголосити, що в чинному законодавстві України поширеним є закріплення земель
134
як природного ресурсу, і зовсім не враховано особливості поєднання землі як
екологічного компонента навколишнього природного середовища – природного
об’єкта, як природного ресурсу та територіального базису і як основного засобу
виробництва, на що звертає увагу О. В. Донець [52, с. 183].
У здійсненні завдань правової охорони земель важливу роль відіграє держава
шляхом виконання низки своїх функцій. Як зазначає П. Ф. Кулинич, у процесі
здійснення правової охорони земель держава виконує чотири основні функції –
регулюючу, стимулюючу, контрольну та каральну.
Регулююча функція правової охорони земель зводиться до встановлення
правил раціонального використання земельних ресурсів. Такі правила можуть
встановлюватися, наприклад, у формі обов’язків власників і користувачів земельних
ділянок щодо їх раціонального використання, нормативів допустимої експлуатації
земель, нормативів їх якісного стану та допустимого антропогенного навантаження
на земельні ресурси.
Стимулююча функція полягає в запровадженні економічних стимулів
раціонального використання та охорони земельних ресурсів, які передбачені,
зокрема, ст. 205 ЗК України.
Контрольна функція зводиться до здійснення відповідними органами
державної влади та місцевого самоврядування державного контролю за
використанням та охороною земель.
Каральна функція виявляється у встановленні санкцій за порушення правил
раціонального використання і охорони земель та їх застосуванні до порушників
земельного законодавства. Такі санкції застосовують суди, а також державні
інспектори з контролю за використанням і охороною земель та деякі інші посадові
особи [111, с. 351].
Також зазначимо, що правова охорона земель починається не із застосування
норм права за вчинене правопорушення у цій сфері суспільних відносин, а з
розробки і прийняття нормативно-правових актів, направлених на охорону земель.
Від того, наскільки повно і всебічно питання охорони земель урегульовані в
законодавчих актах, залежатиме ефективність їх охорони [170]. Разом із тим кожна
135
категорія земель має свої особливості щодо їх охорони. Така охорона, перш за все,
різнитиметься за об’єктно-суб’єктним складом охорони, а також змістом суспільних
охоронювальних відносин, їх правовими основами охорони. Розглянувши в
попередніх розділах дисертаційного дослідження склад земель водного фонду та
систему органів управління, які мають певні повноваження щодо контролю за
використанням та охороною таких земель, а також реалізації державної політики з
означеного питання, відзначимо, що, на нашу думку, особливості правового
регулювання охорони земель водного фонду випливають саме з їх специфічного
водно-земельного характеру. У зв’язку з чим норми щодо охорони земель водного
фонду знайшли своє відображення як в водному законодавстві, так і в земельному
законодавстві. Однак об’єктом охорони виступають саме землі, що відносяться до
категорії земель водного фонду.
Спеціальні норми щодо охорони земель водного фонду містяться в ЗК України
(статті 61, 62) [77], ВК України (статті 89, 90) [17], Міжнародній угоді «Конвенція
про водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення, головним чином як
середовище існування водоплавних тварин» від 02.02.1971 р. [94], постановах
Кабінету Міністрів України «Про заходи щодо охорони водно-болотних угідь, які
мають міжнародне значення» від 23.11.1995 р. № 935 [219], «Про Порядок надання
водно-болотним угіддям статусу водно-болотних угідь міжнародного значення» від
29.08.2002 р. № 1287 [179], «Про затвердження Порядку визначення розмірів і меж
водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них» від
08.05.1996 р. № 486 [175], «Про затвердження Порядку користування землями
водного фонду» від 13.05.1996 р. № 502 [178], «Про затвердження Порядку
складання паспортів річок і Порядку установлення берегових смуг водних шляхів та
користування ними» від 14.04.1997 р. № 347 [181], «Про правовий режим зон
санітарної охорони водних об’єктів» від 18.12.1998 р. № 2024 [238], «Про
затвердження Порядку видачі дозволів на проведення робіт на землях водного
фонду» від 12.07.2005 р. № 557 [172] та ін.
Розглянемо основні правові засади охорони земель водного фонду України.
Перш за все необхідно зазначити, що у більшості випадків при здійсненні правової
136
охорони земель (зокрема, земель водного фонду) держава застосовує саме
регулюючу функцію, що полягає у встановленні правил раціонального використання
земельних ресурсів. Насамперед такі правила встановлюються у формі обов’язків
власників і користувачів земельних ділянок щодо їх раціонального використання
(статті 91, 96 ЗК України), нормативів допустимої експлуатації земель, нормативів їх
якісного стану та допустимого антропогенного навантаження на земельні ресурси
[77, с. 305]. Наприклад, прибережні захисні смуги визнаються природоохоронною
територією з режимом обмеженої господарської діяльності (ст. 89 ВК, ст. 61 ЗК
України). В їх межах встановлюється низка обмежень щодо провадження
господарської діяльності, як то зберігання та застосування пестицидів і добрив,
миття та обслуговування транспортних засобів і техніки або влаштування звалищ
сміття, гноєсховищ, накопичувачів рідких і твердих відходів виробництва,
кладовищ, скотомогильників, полів фільтрації тощо. Подібні обмеження введені з
метою попередження погіршення якісних показників як водного об’єкта, так і
зазначених земель. Так само встановлюються обмеження господарської діяльності в
прибережних захисних смугах уздовж морів, морських заток і лиманів та на
островах у внутрішніх морських водах (ст. 90 ВК, ст. 62 ЗК України). Відповідні
порушення чинного законодавства не є поодинокими. Наприклад, 23.03.2016 р. на
території поблизу селища Новосілки у Вишгородському районі було виявлено 500 га
розораних заплавних луків поблизу Десни у 10 км вище Деснянського водозабору. У
деяких місцях сільгоспроботи велися на відстані 15 м від берега річки. На сьогодні
поблизу розореної заплави просто неба розміщувалися 60 т азотних добрив [23].
Додатковою проблемою в сфері правової охорони земель водного фонду можна
назвати їх фактичну юридичну відсутність, тобто більшість з них не винесено в
натуру і не закріплено на місцевості. Це є однією з причин численних порушень
обмеженої господарської діяльності в межах прибережних захисних смуг
безпосередньо і водоохоронних зон зокрема, які відмічаються при обстеженнях.
Отже, для покращення екологічного стану, раціонального використання й охорони
водних ресурсів річок, ставків, водосховищ та інших водних об’єктів потрібно
винести в натуру та закріпити прибережні захисні смуги за органами місцевого
137
самоврядування, на території яких вони знаходяться.
Разом із тим чинне законодавство передбачає низку виключень із таких
обмежень господарської діяльності. У даному випадку насамперед йдеться про
проведення підготовки ґрунту для залуження і залісення в межах ПЗС, що
дозволяється проводити. Наприклад, протягом 2013 р. у Вінницькій області в басейні
Південого Бугу було залужено 1,4 га та заліснено 1,7 га прибережних захисних смуг
на орендованих водних об’єктах. Взагалі ж в останні 10–15 рр. в області залужено
майже 2,6 тис. га та висаджено лісонасаджень на площі 3,3 тис. га [5]. Необхідно
відмітити, що залуження та створення лісонасаджень на прибережних захисних
смугах, схилах, балках та ярах є одним із заходів щодо запобігання шкідливої дії вод.
Правове регулювання запобігання шкідливої дії вод складають в основному
програмні документи, прийняті на тривалий період з урахуванням досвіду повеней
1998, 2001 рр. Їх правову основу складають постанови Кабінету Міністрів України
«Про затвердження Комплексної програми захисту сільських населених пунктів і
сільськогосподарських угідь від шкідливої дії вод на період до 2010 р. та прогноз до
2020 р.» від 03.07.2006 р. № 901 [89], «Про порядок використання коштів
державного бюджету, які виділяються для захисту територій від шкідливої дії вод,
державного моніторингу поверхневих вод, ведення державного водного кадастру,
паспортизації та управління водними ресурсами» від 30.06.2005 р. № 529 [177], «Про
затвердження Комплексної програми ліквідації наслідків підтоплення територій в
містах і селищах України» від 15.02.2002 р. № 160 [90]. Разом із тим не виключалась
і розробка та впровадження відповідних заходів на місцевому рівні, затверджених
ОДА чи відповідними радами. Наприклад, розпорядження КМДА «Про заходи щодо
розробки Комплексної програми ліквідації наслідків підтоплень територій м. Києва
на період 2004–2010 роки» від 21.10.2003 р. № 1942 [220] або рішення Донецької
облради «Про програму ліквідації наслідків підтоплення територій у містах і
селищах Донецької області на 2004-2005 роки і на період до 2010 року» від
16.12.2003 р. № 4/13-342 [242] та ін. А здійснення заходів (проведення
меліоративних робіт, внесення органічних, мінеральних добрив тощо), спрямованих
на збереження та відтворення природної рибопродуктивності земель, зайнятих
138
ставками, озерами та іншими водними об’єктами, проводиться з обов’язковим
дотриманням вимог природоохоронного законодавства України (ст. 43 Закону
України «Про охорону земель»).
Крім того, в ПЗС дозволяється будівництво гідротехнічних, навігаційного
призначення, гідрометричних та лінійних споруд. Визначення цих видів споруд дано
в ДБН В.2.4-1-99 «Меліоративні системи та споруди», затверджених наказом
Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України від
25.06.1999 р. № 153 [45]. У цих нормах зазначається, що, наприклад, до «лінійних
споруд» відносяться експлуатаційні та польові дороги, лінії електропередач,
телефонізації, кабелі зв’язку, огорожі, огороджувальні дамби, берегоукріплення,
газопроводи, водопроводи, огороджувальні нагірні канави для перехвату
поверхневих вод, ловчі дренажі для перехоплювання підземних вод, закриті
осушувальні колектори, зрошувальні канали, водоохоронні лісосмуги, вали-канали.
При спорудженні та експлуатації лінійних інженерних споруд (доріг, трубопроводів,
ліній електропередачі та зв’язку, а також інших лінійних інженерних споруд)
спеціально уповноважені органи виконавчої влади в галузі охорони земель
здійснюють постійний контроль за станом ґрунтового покриву на цих та прилеглих
до них земельних ділянках.
Під гідрометричними спорудами розуміються споруди, що безпосередньо
призначені або обслуговують мету визначення рівня води, глибини водного об’єкта,
рельєфу дна, швидкості та напрямів течій, витрат води тощо. А гідротехнічні
споруди, відповідно до наказу Міністерства інфраструктури України «Про
затвердження Положення про організацію та порядок здійснення технічного нагляду
за гідротехнічними спорудами воднотранспортного комплексу» від 16.01.2014 р.
№ 21 [167], визначаються як споруди, що підпадають під вплив водного середовища,
призначені для використання і охорони водних ресурсів, а також для захисту від
шкідливого впливу вод. Розрізняють гідротехнічні споруди загального і
спеціального призначення. Під час експлуатації таких споруд повинна бути
забезпечена їхня безпека та надійна робота, а також безперебійна й економічна
робота технологічного устаткування з дотриманням вимог охорони навколишнього
139
середовища (наприклад, під час експлуатації ГЕС повинні бути враховані потреби
неенергетичних галузей народного господарства (водного транспорту, зрошення,
рибного господарства, водопостачання) і вимоги охорони природи (п. 7.2.1.1
Гідротехнічні споруди, водне господарство і технічне водопостачання – Технічна
експлуатація електричних станцій і мереж [28]), або згідно з п. 1.1.4 ДБНВ.2.4-3:2010
закріплено, що «при проектуванні, будівництві та експлуатації гідротехнічних
споруд необхідно дотримуватися вимог безпеки життя і здоров’я людини.
Гідротехнічні споруди повинні відповідати вимогам законодавства України з питань
захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та
природного характеру та ДБН В. 1.2-4, охорони здоров’я людей та навколишнього
природного середовища та ДБН В. 1.2-8. Проектування, будівництво, реконструкцію
та експлуатацію річкових і морських гідротехнічних споруд усіх видів і класів
повинна провадитися із дотриманням вимог ДБН В.2.4-3:2010 Гіротехнічні соруди.
Основні вимоги [44]).
Аналогічні вимоги щодо обмеження будівництва стосуються і прибережної
захисної смуги уздовж морів, морських заток і лиманів, що входить у зону санітарної
охорони моря і може використовуватися лише для будівництва військових та інших
оборонних об’єктів, об’єктів, що виробляють енергію за рахунок використання
енергії вітру, сонця і хвиль, об’єктів постачання, розподілу, передачі
(транспортування) енергії, а також санаторіїв, дитячих оздоровчих таборів та інших
лікувально-оздоровчих закладів з обов’язковим централізованим водопостачанням і
каналізацією, гідротехнічних, гідрометричних та лінійних споруд.
Порушення встановлених обмежень господарської діяльності у цих випадках
вважається правопорушенням і призводить до несприятливих наслідків для
користувачів земельних ділянок земель водного фонду. Відповідно до ст. 110 ВК
України особи, винні в порушенні режиму господарської діяльності в
водоохоронних зонах і на землях водного фонду, несуть відповідальність згідно з
чинним законодавством [71, с. 442]. А догляд за прибережними захисними смугами,
наданими в оренду, покладено на орендарів, які проводять санітарну очистку, а за
потреби, залуження та заліснення їх територій.
140
По-друге, потрібно відмітити, що великий вплив на санітарно-
епідеміологічний стан земель водного фонду мають виноси забруднюючих речовин
з населених пунктів і сільгоспугідь, розташованих у водоохоронних зонах річок, а
також винос забруднюючих речовин зі зворотними водами промислових та
комунальних підприємств. Більшість очисних споруд побудовані в 60-70-х рр.
ХХ ст. і потребують ремонту та реконструкції. Незважаючи на те, що об’єм
споживання поверхневих вод за останні роки значно скоротився, кількість скинутої
забрудненої води практично не змінилася. Всі ці чинники негативно впливають на
екологічний та санітарно-епідемічний стан річок, водосховищ і ставків, погіршують
якість поверхневих вод і, як наслідок, призводять до погіршення екологічного стану
самих земель, їх забруднення.
Забруднення земель ‒ накопичення в ґрунтах і ґрунтових водах унаслідок
антропогенного впливу пестицидів і агрохімікатів, важких металів, радіонуклідів та
інших речовин, вміст яких перевищує природний фон, що призводить до їх
кількісних або якісних змін (ст. 1 Закону України «Про державний контроль за
використанням та охороною земель» [204]). Також використовується термін
засмічення земель, тобто привнесення у землі твердих відходів, сміття і тому
подібних твердих тіл, що перешкоджає використанню земельної ділянки за цільовим
призначенням. Землі, які зазнали змін у структурі рельєфу, екологічному стані
ґрунтів і материнських порід та у гідрологічному режимі внаслідок проведення
гірничодобувних, геологорозвідувальних, будівельних та інших робіт відносяться до
порушених.
Єдиним узагальнюючим терміном, що використовується в діючому
законодавстві, є псування земель ‒ порушення природного стану земель, яке
здійснюється без обґрунтованих проектних рішень, погоджених та затверджених в
установленому законодавством порядку, забруднення їх хімічними, біологічними та
радіоактивними речовинами, в тому числі тими, що викидаються в атмосферне
повітря, засмічення промисловими, побутовими та іншими відходами, неочищеними
стічними водами, порушення родючого шару ґрунту, невиконання вимог
встановленого режиму використання земель, а також використання земель у спосіб,
141
що погіршує їх природну родючість [204, ст. 1.
Отже, токсикація земель водного фонду зумовлена антропогенною діяльністю
людини. Їх забруднення здійснюється при застосуванні пестицидів і агрохімікатів в
сільському господарстві, застосуванні осадів стічних вод, скиданні недостатньо
очищених стічних вод та вод, що забираються із забруднених джерел, витоках з
трубопроводів, що транспортують небезпечні речовини. Ґрунти забруднюються
промисловими викидами, відходами будівництва, попелом теплових електростанцій,
пустою породою, вилученою з шахт і кар’єрів при видобувних роботах,
нафтопродуктами, побутовим сміттям.
Взагалі ж господарська та інша діяльність, яка зумовлює забруднення земель і
ґрунтів понад установлені гранично допустимі концентрації небезпечних речовин,
забороняється. Крім того, чинним водним законодавством встановлюються вимоги
щодо скиду забруднюючих речовин до водного об’єкта. Так, скидання стічних вод у
водні об’єкти допускається лише за умови наявності нормативів гранично
допустимих концентрацій та встановлених нормативів гранично допустимого
скидання забруднюючих речовин. У свою чергу водокористувачі зобов’язані
здійснювати заходи щодо запобігання скиданню стічних вод чи його припинення,
якщо вони: 1) можуть бути використані у системах оборотного, повторного і
послідовного водопостачання; 2) містять цінні відходи, що можуть бути вилучені;
3) містять промислову сировину, реагенти, напівпродукти та кінцеві продукти
підприємств у кількості, що перевищує встановлені нормативи технологічних
відходів; 4) містять речовини, щодо яких не встановлено гранично допустимі
концентрації; 5) перевищують гранично допустимі скиди токсичних речовин та
містять збудників інфекційних захворювань; 6) за обсягом скидання забруднюючих
речовин перевищують гранично допустимі нормативи; 7) призводять до підвищення
температури води водного об’єкта більш ніж на 3 градуси за Цельсієм порівняно з її
природною температурою в літній період; 8) є кубовими залишками, шламами, що
утворюються в результаті їх очищення і знезараження. Скидати стічні води,
використовуючи рельєф місцевості (балки, пониззя, кар’єри тощо), забороняється. У
разі перевищення встановлених нормативів гранично допустимого скидання
142
забруднюючих речовин скидання стічних вод у поверхневі водні об’єкти може бути
обмежено, тимчасово заборонено (зупинено) чи припинено в порядку,
встановленому законодавством. Також забороняється скидання стічних вод та вод,
що забираються із забруднених джерел, якщо внаслідок цього може відбутися
деградація і забруднення ґрунтів небезпечними речовинами (ст. 42 Закону України
«Про охорону земель»).
Умови скидання дренажних вод у водні об’єкти врегульовано ст. 73 ВК
України, де зазначається, що підприємства, установи і організації, які експлуатують
дренажні системи для ліквідації підтоплення, заболочення чи вторинного засолення
зрошуваних земель, зобов’язані впроваджувати ефективні технології для зниження
рівня природного і техногенного забруднення дренажних вод перед скиданням їх у
водні об’єкти. Умови скидання цих вод у водні об’єкти встановлюються обласними,
Київською, Севастопольською міськими державними адміністраціями, органом
виконавчої влади Автономної Республіки Крим з питань охорони навколишнього
природного середовища.
Крім того, потрібно відмітити, що для оцінки екологічної безпеки виробництва
встановлюються галузеві технологічні нормативи утворення речовин, що
скидаються у водні об’єкти та тих, що подаються на очисні споруди, тобто
нормативи гранично допустимих концентрацій речовин у стічних водах, що
утворюються в процесі виробництва одного виду продукції при використанні однієї і
тієї ж сировини. Галузеві технологічні нормативи утворення речовин, що
скидаються у водні об’єкти та тих, що подаються на очисні споруди, розробляються
та затверджуються відповідними центральними органами виконавчої влади за
погодженням з центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування
державної політики у сфері охорони навколишнього природного середовища (ст. 39
ВК України). Скидання у водні об’єкти речовин, для яких не встановлено нормативи
екологічної безпеки водокористування та нормативи гранично допустимого
скидання, за загальним правилом забороняється і може бути дозволено тільки у
виняткових випадках центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну
політику у сфері охорони здоров’я, центральним органом виконавчої влади, що
143
реалізує державну політику у сфері охорони навколишнього природного
середовища, та центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну
політику в галузях рибного господарства та рибної промисловості, за умови, що
протягом встановленого ними періоду ці нормативи будуть розроблені та
затверджені. Замовниками на розробку нормативів екологічної безпеки
водокористування та нормативів гранично допустимого скидання цих речовин є
водокористувачі, які здійснюють їх скидання.
Таким чином, погоджуючись з А. М. Мірошниченко, зазначимо, що до
системи заходів охорони земель, а в нашому випадку земель водного фонду України,
в першу чергує, потрібно відносити встановлення державою стандартів і нормативів
в цій галузі. А враховуючи той факт, що від якості екологічного стану вод
залежатиме показник санітарно-епідеміологічного стану земель водного фонду, то
розробка та впровадження галузевих технологічних нормативів утворення речовин,
що скидаються у водні об’єкти та нормативів гранично допустимих концентрацій
речовин у стічних водах в певній мірі спрямована і на охорону відповідних земель.
Взагалі ж стандартизація і нормування в галузі охорони земель полягає у
забезпеченні екологічної та санітарно-гігієнічної безпеки громадян шляхом
визначення вимог щодо якості земель, родючості ґрунтів і допустимого
антропогенного навантаження та господарського освоєння земель (ст. 28 Закону про
охорону). Нормативні документи в галузі охорони земель розробляються,
затверджуються, перевіряються і переглядаються в порядку, встановленому Законом
України «Про стандартизацію» від 05.06.2014 р. [245]. Наприклад, правову основу
стандартизації і нормування у використанні водоохоронних зон складають: ВК
України, ЗК України, постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження
Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення
господарської діяльності в них» від 08.05.1996 р. № 486, ДБН 360-92**
«Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень» [46], СОУ
00032632-005:2009 «Землеустрій. Проекти землеустрою щодо створення
водоохоронних зон. Правила розроблення» (затверджений наказом Держкомзему від
17.07.2009 № 375) [46], Методика упорядкування водоохоронних зон річок України
144
2004 р. [127], ВБН 33-4759129-03-05-92 «Проектування, упорядкування та
експлуатація водоохоронних зон водосховищ» [254]. Разом із тим застосування ДБН
360-92** «Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень»,
СОУ 00032632-005:2009 «Землеустрій. Проекти землеустрою щодо створення
водоохоронних зон. Правила розроблення», Методики упорядкування
водоохоронних зон річок України, ВБН 33-4759129-03-05-92 «Проектування,
упорядкування та експлуатація водоохоронних зон водосховищ» можливе лише в
частині, що не суперечить чинному законодавству. Також потрібно відзначити, що
використання і технологічних водойм (ставки-охолоджувачі теплових і атомних
станцій, рибницькі ставки, ставки-відстійники та інші) повинно проводитись
відповідно до норм і правил експлуатації, визначених у технічних проектах,
затверджених у встановленому законодавством порядку.
У разі ж виявлення фактів забруднення ґрунтів небезпечними речовинами
спеціально уповноважені органи виконавчої влади у галузі охорони земель вживають
заходів до обмеження, тимчасової заборони (зупинення) чи припинення діяльності
підприємств, установ, організацій, незалежно від форм власності, притягнення винних
до відповідальності згідно із законом і проведення в установленому порядку робіт з
дезактивації, відновлення забруднених земель і визначення режимів їх подальшого
використання. Крім того, зазначимо, що особливості режиму і порядку використання
забруднених земель погоджуються з центральним органом виконавчої влади, що
реалізує державну політику у сфері охорони навколишнього природного середовища,
центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері
земельних відносин, та центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну
політику у сфері санітарного та епідемічного благополуччя населення. Нормативи
гранично допустимих концентрацій небезпечних речовин у ґрунтах, а також перелік
цих речовин встановлює Кабінет Міністрів України (ст. 45 Закону України «Про
охорону земель»).
Також, потрібно зазначити, що особливо багато земель порушується під час
добування корисних копалин відкритим способом. Токсичні сполуки, винесені на
поверхню землі, забруднюють оточуючу територію і згубно діють як на рослинні й
145
тваринні організми, так і на якісні показники самих земель. У зв’язку із чим, у
водоохоронній зоні добування піску і гравію може бути дозволено в окремих
випадках але виключно за межами земель водного фонду на сухій частині заплави, у
праруслах річок за погодженням з державними органами охорони навколишнього
природного середовища, водного господарства. Разом із тим на практиці існує
багато прикладів, коли під виглядом «розчистки» несудноплавних річок, фактично
здійснюється незаконне видобування піску, гальки гравію тощо або намивання
нових територій з метою подальшої забудови або «відсування» межі прибережної
захисної смуги. Слід наголосити, що ст. 86 ВК України дозволяє лише
днопоглиблювальні роботи на судноплавних річках, при цьому вони повинні
відбуватися відповідно до положень ч. 2 ст. 86 ВК України та законодавства про
надра (якщо передбачається видобування корисних копалин) [190]. При здійсненні
відповідних робіт слід керуватися положеннями ВБН В.2.4-33-2.3.03-2000
«Регулювання русел річок. Норми проектування» [15].
У зв’язку з цим наголосимо, що певним заходом охорони земель водного
фонду можна назвати дозвільний порядок здійснення робіт на землях цієї категорії.
Так, наприклад, постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження
Порядку видачі дозволів на проведення робіт на землях водного фонду» від
12.07.2005 р. № 557, із змінами, внесеними постановою Кабінету Міністрів України
«Про внесення змін до Порядку видачі дозволів на проведення робіт на землях
водного фонду» від 30.07.2015 р. № 574, визначається механізм видачі дозволу на
проведення днопоглиблювальних робіт, прокладення кабелів, трубопроводів та
інших комунікацій на землях водного фонду. А наказом Держводгоспу України
«Про затвердження Положення про порядок видачі дозволу на будівельні,
днопоглиблювальні і вибухові роботи, видобування піску, гравію, прокладанню
кабелів, трубопроводів та інших комунікацій на землях водного фонду» від
29.02.1996 р. № 29 встановлюється детальна процедура видачі, анулювання,
здійснення переоформлення дозволу та видачу дублікатів дозволів у разі проведення
днопоглиблюваних робіт, прокладання кабелів, трубопроводів та інших комунікацій
на землях водного фонду (крім проведення робіт на землях водного фонду у межах
146
прибережних захисних смуг уздовж морів, морських заток і лиманів, у внутрішніх
морських водах, лиманах і територіальному морі.
Також, на нашу думку, до заходів охорони земель водного фонду України
можна віднести спостереження за станом таких земель (екологічний моніторинг [24,
с. 91-92]) та контроль [24, с. 102] в означеній сфері.
Екологічний контроль за охороною земель на законодавчому рівні поділяється
на державний, самоврядний або громадський контроль (статті 19–21 Закону України
«Про охорону земель»). Крім того, виділяють регіональний екологічний контроль як
складову частину екологічного контролю, тобто такий стан екологічних суспільних
відносин, який виникає у зв’язку з діяльністю органів державного управління,
органів місцевого самоврядування і громадських екологічних об’єднань та
забезпечує додержання вимог його суб’єктами в межах, визначених законодавством
адміністративно-територіальних одиниць або природно-географічних районів
України [26, с. 33]. Контроль за використанням і охороною земель полягає у
забезпеченні додержання органами державної влади, органами місцевого
самоврядування, підприємствами, установами, організаціями і громадянами
земельного законодавства України (ст. 187 Закону України). Здійснення державного
контролю за використанням та охороною земель урегульовано Законом України
«Про державний контроль за використанням та охороною земель» від 10.06.2003 р.
[204] Державний контроль за використанням та охороною земель базується на
конституційних засадах, функціонує на основі встановлених норм права і тягне за
собою певні юридичні наслідки. Державний контроль за використанням та
охороною земель здійснюється Держсільгоспінспекцією України, а за додержанням
вимог законодавства про охорону земель – Держекоінспекцією України
(повноваження яких досліджено в розд. 1.3.). Самоврядний контроль за
використанням та охороною земель, здійснюють сільські, селищні, міські, районні та
обласні ради [77, с. 307] (ст. 20 Закону України «Про охорону земель»), а
громадський – громадськими інспекторами. На думку деяких учених, громадський
контроль є тим інструментом, який за певних умов дозволяє ефективно розв’язувати
екологічні проблеми і попереджувати виникнення нових [305, с. 1].
147
Разом із тим потрібно зазначити, що відповідно до висновків постанови
міжвідомчої наради при Генеральній прокуратурі України від 02.09.2011 р. контроль
за охороною та використанням земель водного фонду належним чином не
здійснюється. Як наслідок, у цей період у натурі встановлено прибережні захисні
смуги на площі усього 99 тис. га із наявних у державі 4,6 млн га земель водного
фонду. По цей час залишаються самовільно зайнятими земельні ділянки водного
фонду загальною площею 333 га. Сума нарахованих збитків за порушення
законодавства у цій сфері перевищила 300 млн грн [12]. А, наприклад, Управлінням
водного господарства в м. Києві та Київській області у 2010 р. виявлено порушень на
землях водного фонду, якими завдано збитків державі на загальну суму понад
13,5 млн грн. Однак позовів про відшкодування завданих збитків не заявлено
жодного. Усього при виявлені порушень на землях водного фонду загальною
площею 2,3 тис. га заявлено позовів про усунення порушень на землях площею
379 га, з яких реально усунуто на площі 311 га. Отже, наведені приклади є одним із
наслідків неналежного виконання Держгеокадастром України, Держводагенством
України, Держсільгоспінспекцією України, Держекоінспекцією України, місцевими
державними адміністраціями та органами місцевого самоврядування своїх
обов’язків щодо здійснення контролю в означеній сфері.
Слід наголосити, що при галузевих органах, які здійснюють управління і
контроль у сфері земельних ресурсів (зокрема земель водного фонду), таких як
Держгеокадастр України та Держводагентство України, функціонують
Громадські ради [70], які є постійно діючим або тимчасовим колегіальний
виборним консультативно-дорадчим органом, що утворюється для забезпечення
участі громадян в управлінні державними справами та здійснення громадського
контролю. Вони діють на підставі постанови Кабінету Міністрів України «Про
забезпечення участі громадськості у формуванні та реалізації державної
політики» від 03.11.2010 р. № 996 і беруть участь в обговоренні рішень
регулятивного характеру на засіданнях державних органів, направляють
звернення в компетентні органи щодо порушення земельного законодавства,
публікаціями звертають увагу на гострі ситуації щодо необхідності охорони того
148
чи іншого земельного (або водного) об’єкта. Наприклад, Громадська рада при
Державному агентстві водних ресурсів України, розглянувши на своєму засіданні
08.12.2015 р. питання щодо впровадження проекту днопоглиблювальних робіт,
запланованих ТОВ СП «Нібулон» на річках України, зокрема, на річці Південний
Буг (ділянка Вознесенськ-Миколаїв), висловила свою занепокоєність
екологічними та соціальними загрозами від впровадження цього проекту, а також
щодо виконаних процедур експертної оцінки і надання дозволів на зазначені
роботи. У в’язку з цим Рада звернулась із зверненням до Комітету Верховної Ради
України з питань екологічної політики, природокористування та ліквідації
наслідків Чорнобильської катастрофи щодо припинення виконання
днопоглиблювальних робіт, як таких, що не оформлені належним чином, та
надання Проекту днопоглиблювальних робіт, разом із розділом про ОВНС, на
погодження до Мінприроди, Держводагентства, Держгеонадр [70].
До громадського контролю у сфері охорони земель водного фонду України
може бути віднесена також діяльність неурядових організацій (міжнародних,
національних, регіональних), таких як Всеукраїнська рада Українського товариства
охорони природи, ГІС-Асоціація України, Всеукраїнська громадська організація
«Всеукраїнська екологічна ліга», Всеукраїнська екологічна громадська організація
«МАМА-86», Всеукраїнська громадська організація «Товариство меліораторів та
водогосподарників України» та ін. Наприклад, «Національний екологічний центр
України» (далі – НЕЦУ) є активним членом Української річкової мережі та
інформаційним координатором мережі, бере участь у підготовці та проведенні
робочих зустрічей Української річкової мережі (з 2000 р.). Спільно з іншими
експертами НЕЦУ здійснив проект екологічного оздоровлення басейну Дніпра
(2001–2003 рр.). А Миколаївський місцевий осередок НЕЦУ виконував проект
«Застосування принципів комплексного управління береговою зоною для
оптимізації довгострокового економічного розвитку Тилігульського лиману»
(підтримка Британської Ради/British Counsil) та проект «Розробка та впровадження
пілотного проекту з відновлення водно-болотних угідь Нижнього Дніпра»
(підтримка UNDP/GEF) (2003) [53]. Інші екологічні організації проводять не менший
149
об’єм роботи, завдяки чому можна зазначити, що громадський екологічний контроль
підлягає державному сприянню та розвитку в Україні.
Що ж стосується моніторингу земель водного фонду України, то з цього
приводу потрібно зазначити, що він проводиться з метою своєчасного виявлення
зміни стану таких земель та властивостей ґрунтів, оцінки здійснення заходів щодо їх
охорони, збереження та відтворення родючості ґрунтів, попередження впливу
негативних процесів і ліквідації наслідків цього впливу. Залежно від цілей
спостережень та охоплення територій моніторинг земель може бути національним,
регіональним і локальним (ст. 54 Закону про охорону). Однак на сьогоднішній день в
Україні моніторинг щодо земель водного фонду не дає достовірних даних щодо
кількості земель цієї категорії та їх меж, а від так не відповідає вимогам чинного ЗК
України та реаліям часу. Вважаємо, що з метою підвищення ефективності
використання існуючого потенціалу моніторингу таких земель необхідно розробити
спеціальні програми для одержання інформації щодо цих земель, а також створити
центри на загальнодержавному і регіональному рівнях, а також на рівні суб’єктів
системи моніторингу, які розроблятимуть програми та координуватимуть їх
виконання з метою забезпечення збирання, збереження, оброблення та аналізу даних
і підготовки необхідної інформації щодо стану таких земель.
До недавнього часу статистична звітність з кількісного обліку земель велася
територіальними органами Держгеокадастру відповідно до наказу Державного
комітету статистики України «Про затвердження форм державної статистичної
звітності з земельних ресурсів та Інструкції з заповнення державної статистичної
звітності з кількісного обліку земель» від 05.11.1998 р. № 377 (форми №№ 6-зем, 6а-
зем, 6б-зем, 2-зем) [215]. В основу збору статистичної звітності були покладені не
категорії земель, які вказані в ЗК України, а Стандартна статистична класифікація
землекористування ЄЕК, розроблена Статистичною комісією та Європейською
економічною комісією ООН, та Класифікація видів економічної діяльності ДК 009-
96, затверджена і введена в дію наказом Держстандарту України від 22.10.1996 р.
№ 441. У зв’язку з цим державні органи, в тому числі державний земельний кадастр,
не містить достовірних даних щодо реальної площі наявних у державі земель
150
водного фонду. Так, на запити щодо кількості земель водного фонду Державна
служба України з питань геодезії, картографії та кадастру може відповісти щодо
площ земель України, зайнятих водою (див. Додаток В). І хоча станом на
01.01.2016 р. цей наказ втратив чинність на підставі наказу Державної служби
статистики України від 19.08.2015 р. № 190 [195], замість нього прийнято новий
підзаконний нормативно-правовий акт, який, на нашу думку, також не забезпечує
точність і повноту інформації щодо земель України.
На сьогоднішній день статистична звітність щодо земель України ведеться на
підставі наказу Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-
комунального господарства України «Про затвердження форм адміністративної
звітності з кількісного обліку земель від 30.12.2015 р. № 337 (форми №№ 11-зем, 12-
зем, 15-зем, 16-зем) та Інструкцій щодо їх заповнення» [214] (див. Додаток Б). Ця
Інструкція визначає порядок заповнення форми адміністративної звітності з
кількісного обліку земель № 16-зем (річна) «Звіт про землі та земельні ділянки за
власниками та угіддями», яка відображає кількість власників, кількість і площу
земельних ділянок, що перебувають у власності фізичних та юридичних осіб, за
організаційними формами суб’єктів економіки, визначеними відповідно до
Статистичного класифікатора організаційних форм суб’єктів економіки,
затвердженого наказом Державної служби статистики України «Про затвердження
Статистичного класифікатора організаційних форм суб’єктів економіки (СКОФ)» від
29.09.2014 р. № 271 (далі – СКОФ), видами економічної діяльності, визначеними
відповідно до національного класифікатора ДК 009:2010 «Класифікації видів
економічної діяльності», затвердженого наказом Державного комітету України з
питань технічного регулювання та споживчої політики «Про затвердження та
скасування національних класифікаторів» від 11.11.2010 р. № 457 (зі змінами), із
зазначенням кодів на рівні класу (КВЕД), видами земельних угідь (наприклад,
сільськогосподарські угіддя, землі без рослинного покриву або з незначним
рослинним покривом, ліси та інші лісовкриті землі, води, землі під житловою
забудовою та ін.). Форма звітності складається окремо для кожного виду цільового
призначення земель і знов таки не відповідає категоріям земель, визначених в ЗК
151
України. На нашу думку, це позбавляє державу ефективно здійснювати планування і
управління землями, які визначені законодавством.
У зв’язку з цим уявляється необхідними розробка та прийняття підзаконного
акта, який би регулював питання моніторингу земель залежно від їх категорій,
визначених у ЗК України, в тому числі щодо моніторингу земель водного фонду.
По-третє, законодавством прописуються окремі положення, які регулюють
випадки господарської та іншої діяльності, яка може призвести чи призвела до
погіршення якісних характеристик відповідних земель. Так, певні особливості
охорони земель водного фонду можна виокремити, наприклад, зі змісту Закону
України «Про охорону земель», а саме: в розд. VI «Охорона земель при здійсненні
господарської діяльності» законодавець виділяє деякі особливості охорони земель:
а) при здійсненні меліорації (ст. 38), б) при веденні водного господарства (ст. 42),
в) водного фонду, наданих для рибогосподарських цілей (ст. 43), г) при спорудженні
та експлуатації лінійних інженерних споруд (ст. 44), ґ) від ерозії та зсувів (ст. 47).
Одночасно держава покладає на землекористувачів правові обов’язки, що сприяють
охороні земель водного фонду та їх раціональному використанню.
Так, підприємства, установи та організації при проведенні меліорації земель
зобов’язані здійснювати заходи, спрямовані на запобігання підтопленню,
заболоченню, засоленню, забрудненню ґрунтів, вітровій і водній ерозії меліорованих
земель, їх деградації, погіршенню стану водних об’єктів. Меліорація земель
здійснюється згідно з проектами, затвердженими в установленому законодавством
порядку. А використання ерозійно- та зсувонебезпечних земельних ділянок
дозволяється за умови вжиття заходів щодо їх протиерозійного і протизсувного
захисту, передбачених законодавством України. З метою захисту земель від ерозії та
зсувів у землевпорядній, містобудівній та іншій документації передбачаються заходи
щодо забезпечення протиерозійної та протизсувної стійкості території. Крім того,
забороняється розорювання схилів крутизною понад 7 градусів (крім ділянок для
залуження, залісення та здійснення ґрунтозахисних заходів). На схилах крутизною
від 3 до 7 градусів обмежується розміщення просапних культур, чорного пару тощо.
Власники земельних ділянок та землекористувачі, у тому числі орендарі, зобов’язані
152
здійснювати ґрунтоохоронні заходи з метою запобігання погіршенню їх якісного
стану та якісного стану суміжних земельних ділянок і довкілля в цілому. Як зазначає
О. В. Донець, захист земель від ерозії, селів, підтоплення, заболочування,
вторинного засолення, переосушення та ущільнення спрямовується на збереження
саме якісного стану земель. А основною причиною неефективної реалізації захисту
земель від вказаних негативних техногенних та природних чинників є низький
рівень фінансування відповідних заходів охорони земель [52, с. 169].
Охорона земель водного фонду, наданих для рибогосподарських цілей,
здійснюється шляхом вжиття заходів щодо запобігання погіршенню водних живих
ресурсів, а також затопленню, підтопленню та заболоченню продуктивних земель,
що прилягають до водних об’єктів. На водних об’єктах (їх частинах), які
використовуються для промислового добування риби та іншого водного промислу
або мають значення для відтворення їх запасів, права водокористувачів можуть бути
обмежені в інтересах рибного господарства та водного промислу. Водокористувачі,
яким надано в користування рибогосподарські водні об’єкти (їх частини),
зобов’язані утримувати в належному санітарному стані прибережні захисні смуги в
місцях вилову риби. Проведення гідромеліоративних робіт у місцях, де перебувають
водоплавні птахи, хутрові звірі, а також промисловий вилов риби в місцях, де
розводяться бобри і хохулі, здійснюється за погодженням з центральним органом
виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері рибного господарства, і
центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері
мисливського господарства. Інші питання користування відповідними землями для
потреб рибного і мисливського господарства регулюються Законом України «Про
тваринний світ» від 13.12.2001 р. № 2894-III [246], іншими законодавчими актами.
Підприємства, установи та організації трубопровідного транспорту несуть
відповідальність за забруднення земель небезпечними речовинами, що
транспортуються трубопроводами, та відшкодовують шкоду, завдану власникам
земельних ділянок і землекористувачам, у тому числі орендарям, у порядку,
визначеному Кабінетом Міністрів України (ст. 44 Закону «Про охорону земель»). А
при розміщенні, проектуванні, будівництві, реконструкції та експлуатації
153
водогосподарських об’єктів передбачаються заходи, спрямовані на запобігання
підтопленню, заболоченню, засоленню та забрудненню продуктивних земель,
погіршенню якості ґрунтів. При веденні водного господарства охорона земель
водного фонду здійснюється шляхом обмеження антропогенного впливу на них і
додержання особливого режиму їх використання відповідно до закону (ст. 42 Закону
України «Про охорону земель»).
Крім того, землі водного фонду виступають як складова екомережі України на
підставі Закону України «Про екологічну мережу» від 24.06.2004 р. [208]. Власники і
користувачі територій та об’єктів, включених до переліків територій та об’єктів
екомережі, беруть на себе зобов’язання щодо збереження природних ресурсів, їх
екологічно-збалансованого та раціонального використання. Після прийняття даного
Закону на Кабінет Міністрів України покладався обов’язок розробити та прийняти
нормативно-правові акти з приводу екомережі України. Однак реалізація цього
завдання наразі є нездійсненою, а отже це впливає на ефективність охорони земель
вказаної категорії. Крім того, повністю погоджуємося з А. К. Соколовою, яка
зазначає, що чинні законодавчі положення не отримали подальшого розвитку та
проведення дослідження в цьому напрямку є вкрай перспективним. На нашу думку,
присвоєння землям водного фонду такого статусу як складовий структурний
елемент екологічної мережі повинно бути відображено в ЗК та ВК України та не
може не відбитися на їх правовому регулюванні [274, с. 136–140].
Окремо в межах порушеного питання потрібно розглянути правові засади
охорони водно-болотних угідь, що включені ЗК України до змісту правової охорони
земель. Крім того, згідно з ч. 1 п. «а» ст. 58 ЗК України, болота належать до земель
водного фонду. Взагалі загальна площа боліт з відкритою водною поверхнею в
Україні становить 939 тис. га, а перезволожених і заболочених земель – 3630,5 тис.
га. Найбільше боліт у поліській частині України, де пересічна заболоченість досягає
понад 6 % території. Болота – це своєрідні природно-територіальні комплекси, у
формуванні яких важливу роль відіграють поверхневі й ґрунтові води [22], які мають
специфічні ґрунти, рослинність та мікрокліматичні умови. Болота сприяють
живленню рік і озер водою [84, с. 367]. В Україні проведено великі меліоративні
154
роботи щодо використання боліт, заболочених і перезволожених земель. Це
насамперед пов’язано з меліорацією поліських земель. Особливо широкомасштабне
будівництво відбувалося в 1966–1986 рр. Усього в країні споруджено близько 60
осушувальних систем, які охоплюють площу в 3,2 млн га [22]. Побудовано мережу
меліоративних каналів, шлюзи-регулятори, насосні станції, польдерні системи,
проведено роботи зі спрямування русел рік і їх очищення. Меліоративні роботи
сприяли розширенню посівних площ, поліпшенню їх використання та підвищенню
врожайності. Однак осушувальні меліоративні роботи мали і негативні екологічні
наслідки: погіршення водного режиму малих річок, зниження рівня ґрунтових вод,
втрата родючості торф’яно-болотних ґрунтів, дефляція ґрунтів, усихання окремих
ділянок лісу.
Міжнародна правова охорона водно-болотяних угідь починається в 1971 р. у
місті Рамсар (Іран) укладенням Конвенції про водно-болотяні угіддя [94], що мають
міжнародне значення, головним чином як середовища існування водоплавних
птахів» (англ. – The Convention on Wetlands of International Importance, especially as
Waterfowl Habitat). Нині мета даної Конвенції охоплює всі аспекти збереження та
збалансованого використання водно-болотяних екосистем, цінних для збереження
біологічного різноманіття та забезпечення існування людини.
Україна приєдналася до Рамсарської конвенції 01.12.1991 р. У 2002 р. з метою
реалізації положень Закону України «Про участь України в Конвенції про водно-
болотяні угіддя, що мають міжнародне значення, головним чином як середовища
існування водоплавних птахів» (1996 р.) [248] постановою Кабінету Міністрів
України був затверджений «Порядок надання водно-болотяним угіддям статусу
водно-болотяних угідь міжнародного значення». Цей Порядок визначив процедуру
надання водно-болотяним угіддям статусу міжнародного значення відповідно до
критеріїв Рамсарської конвенції. Він також передбачає, що на всі водно-болотяні
угіддя міжнародного значення складаються паспорти, забезпечується установлення
спеціальних знаків на їх межах, а межі наносяться на плани та карти відповідних
земельних ділянок. Зараз мережа водно-болотяних угідь міжнародного значення в
Україні нараховує 33 водно-болотяних угіддя загальною площею 676 251 га, правові
155
засади охорони яких врегульовано нормами: ВК України, ЗК України, постанов
Кабінету Міністрів України «Про заходи щодо охорони водно-болотних угідь, які
мають міжнародне значення» від 23.11.1995 р. № 935 [219], «Про Порядок надання
водно-болотним угіддям статусу водно-болотних угідь міжнародного значення» від
29.08.2002 р. № 1287 [179], наказу Мінекоресурсів України «Про затвердження
Структури, змісту і порядку ведення паспорта водно-болотного угіддя міжнародного
значення» від 27.12.2002 р. № 524 [279] та ін. На підставі аналізу наведених актів,
зазначимо, що на нашу думку першочерговим завданням на шляху формування
дієвої системи правової охорони таких угідь має стати формування їх правових
визначень та включення їх до ВК України та ЗК України, а також визначення
порядку їх використання та охорони. Адже зміст правової охорони (ст. 164) вже
містить у собі такий структурний елемент.
Таким чином, підсумовуючи все вище наведене, зазначимо, що до заходів,
спрямованих на охорону земель водного фонду, можна віднести: 1) визначення
територій зі спеціальним водоохоронним режимом користування; 2) заходи щодо
охорони вод у процесі виробничої та іншої господарської діяльності; 3) заходи щодо
запобігання шкідливим діям вод та аваріям на водних об’єктах і ліквідації їх
наслідків; 4) стандартизацію та нормування у сфері використання як самих земель
даної категорії так і безпосередньо водних ресурсів; 5) спостереження за станом
таких земель (державний моніторинг); 6) дозвільний порядок здійснення робіт на
землях цієї категорії; 7) контроль за охороною земель водного фонду; 7) включення
таких земель до складу екологічної мережі; 8) обмеження їх вилучення (викупу) для
інших потреб та обмеження антропогенного впливу на них тощо. Також певною
мірою на охорону земель водного фонду спрямовані деякі заборонні приписи, а
саме: заборона введення в дію підприємств, споруд та інших об’єктів, що можуть
впливати на стан води; заборона скидання у водні об’єкти відходів і сміття; заборона
підприємствам і громадянам забруднювати, засмічувати поверхні водозаборів,
льодового покриву водоймищ, а також морів, їх заток, лиманів виробничими,
побутовими та іншими відходами, сміттям, нафтовими, хімічними та іншими
забруднюючими речовинами та ін. Такий висновок ми робимо безпосередньо на
156
підставі особливостей таких земель, їх нерозривному зв’язку із водним об’єктом.
Отже, комплекс організаційно-технічних заходів, спрямованих на відтворення
природного стану земель водного фонду та підтримання їх у належному стані, на
нашу думку, повинен включати: 1) контроль за господарською діяльністю на річках
та прибережних захисних смугах у відповідності до вимог водного та земельного
законодавства; 2) контроль за якістю води в річках, своєчасне виявлення
забруднених вод; 3) проведення обстежень та нагляд за дією вод, виявлення їх
негативного впливу на русла річок, прибережні захисні смуги, гідротехнічні
споруди, пропускну здатність русел річок тощо; 4) спостереження за станом земель
водного фонду, їх еродованістю, забрудненням, засміченням тощо; 5) визначення
розмірів шкідливої дії вод, своєчасне виявлення загрози виникнення надзвичайних
ситуацій та запровадження запобіжних заходів; 6) виконання поточних робіт щодо
облаштування прибережних захисних смуг та покращення стану водних об’єктів;
7) відведення, заліснення та залуження прибережних захисних смуг; 8) розробка та
проведення дій, спрямованих на попередження підтоплення, заболочування,
засолення, еродування та ін. земель водного фонду, особливо прибережних захисних
смуг та водоохоронних зон; 9) створення спеціалізованих служб по догляду за
річками, прибережними захисними смугами, гідротехнічними спорудами та
підтримання їх у належному стані; 10) впровадження ґрунтозахисної системи
землеробства з контурно-меліоративною організацією території водозабору;
11) здійснення агролісомеліоративних, агротехнічних та гідротехнічних
протиерозійних заходів, а також створення для організованого відводу поверхневого
стоку відповідних споруд (водостоки, акведуки тощо) під час будівництва і
експлуатації шляхів, залізниць та інших інженерних комунікацій; 12) створення
гідрологічних пам’яток природи; 13) залуження та створення лісонасаджень на
прибережних захисних смугах, схилах, балках та ярах; 14) будівництво
протиерозійних, гідротехнічних споруд, земляних валів, водоскидів, захисних дамб,
водосховищ-регуляторів; 15) спорудження дренажу; 16) укріплення берегів;
17) проведення контролю за експлуатаційно-доглядовими роботами на
гідроспорудах, дамбах та інших спорудах, вчасністю їх проведення. До таких робіт
157
можна віднести, наприклад, ремонтні роботи, очистку від снігу та околку льоду,
очистку дренажного каналу від мулу та наносів, планування та підсипку гребель,
окоску трав’яної рослинності, встановлення водоохоронних знаків тощо.
3.2. Особливості юридичної відповідальності за порушення законодавства
у сфері використання та охорони земель водного фонду України
Зміст поняття «охорона земель» включає в себе як саму охорону земель, так і
охорону прав на земельні ділянки. Коли охороняється якісний стан земної поверхні,
це означає, що земля охороняється всебічно: і як елемент навколишньої природи, і
як загальна умова життя людей, і як засіб виробництва, і як об’єкт власності та
користування. Охорона прав користувачів землею полягає в охороні прав і законних
інтересів зазначених суб’єктів права та відповідальності за порушення покладених
на них обов’язків. Порушені ж права користувачів землею підлягають відновленню в
порядку, що передбачений законом [52, с. 188]. У сфері охорони земель водного
фонду застосовуються різні види юридичної відповідальності, кожному з яких
притаманні індивідуальні риси, але які також є складовими юридичної
відповідальності.
В юридичній науці наразі бракує єдиного тлумачення поняття «юридична
відповідальність». В одному випадку вона розглядається як негативні наслідки,
що покладаються на правопорушника за вчинене, в іншому – як неправові
відносини із застосування при цьому, до останнього негативних заходів, що
передбачає покладення на нього обов’язку, який до вчинення правопорушення не
існував, але виник лише у зв’язку з цим, або позбавлення існуючого права у
зв’язку з учиненням особою правопорушення [7]. У загальній теорії екологічного
права традиційно вирізняють такі види юридичної відповідальності як
кримінальна, адміністративна, цивільна і дисциплінарна. Разом із тим у доктрині
права інколи висловлюється точка зору щодо наявності ще такого виду
відповідальності за порушення земельного законодавства, як земельно-правова
або спеціальна [62, с. 404], що є спірним і не отримало широкого поширення [81,
158
с. 171–190; 149, с. 14; 36, с. 435–454; 102, с. 314–322]. У даному випадку слід
погодитися з думкою Ю. С. Шемшученка, В. Л. Мунтяна та Б. Г. Розовського, що
спеціальної водно-правової чи земельно-правової відповідальності в діючому водному
і земельному законодавстві не передбачено [62, с. 407; 73, с. 414–439; 299, с. 30]. У
зв’язку з цим найбільш обґрунтованою уявляється позиція М. В. Шульги, який
вважає, що традиційні види юридичної відповідальності повною мірою забезпечують
необхідний вплив в тому числі і на носіїв земельних прав та обов’язків [301, с. 212].
Отже, відповідальність за порушення екологічного законодавства – це різновид
юридичної відповідальності, яка полягає в покладенні на винну особу специфічного
обов’язку зазнавати відповідних обмежень особистого чи майнового характеру за
вчинене правопорушення відповідно до санкцій порушеної норми права [57, с. 171].
Правові проблеми юридичної відповідальності за порушення земельного
законодавства в цілому були предметом дослідження В. І. Андрейцева, Г. І. Балюка,
Х. А. О. Джавадова, С. М. Кравченко, В. Л. Мунтяна, В. В. Носік, Т. Оверковської,
Б. Г. Розовського, В. І. Семчика, Н. І. Титової, М. В. Шульги, Ю. С. Шемшученка та
ін. А правові проблеми охорони земель водного фонду шляхом застосування
окремих видів юридичної відповідальності майже не досліджувалися в Україні.
Серед поодиноких праць на цю тему можна назвати дисертаційне дослідження
М. В. Кумановського [115]. Крім того, частково дане питання висвітлювалось у
науково-практичних коментарях і монографіях з питань кримінально-правової
охорони довкілля та в навчальній літературі такими авторами, як П. С. Березін,
С. Б. Гавриш, О. В. Дубовик, О. О. Дудоров, Е. М. Жевлаков, Т. В. Корнякова,
Н. О. Лопашенко, Ю. І. Ляпунов, В. К. Матвійчук, М. І. Мельник, І. І. Митрофанов,
А. М. Мірошніченко, Н. В. Нетеса, П. Ф. Повеліцина, А. М. Притула,
М. І. Хавронюк, А. М. Шульга та ін.
Особливістю юридичної відповідальності за порушення законодавства щодо
використання та охорони земель водного фонду є те, що вона може наступати за
порушення не тільки земельного, але і водного законодавства України. На нашу
думку, через вбирну здатність ґрунту шкода землям водного фонду може наступати
не тільки через прямий вплив на них, а і через негативний вплив на води. У
159
кримінальному праві є така категорія як «ідеальна сукупність злочинів», коли однією
і тією ж дією винна особа вчиняє два чи більше злочинів, передбачених різними
статтями Кримінального кодексу України (далі – КК України) [108, с. 107]. За цією
аналогією можна сказати, що при скоєнні правопорушення щодо забруднення
водного об’єкта одночасно може відбуватися скоєння правопорушення відносно
забруднення земель водного фонду, що є ідеальною сукупністю правопорушень
(злочинів). Тобто в якості наукової дискусії можна зазначити, що підставою для
притягнення до відповідальності за порушення екологічного законодавства України
щодо земель водного фонду може виступити як землепорушення (земельне
правопорушення), так і водопорушення, якщо це негативно вплинуло на землі
водного фонду, структуру яких утворюють об’єкт, суб’єкт, об’єктивна сторона та
суб’єктивна сторона [72; 283].
Об’єктом таких правопорушень будуть виступати суспільні відносини з
приводу використання і охорони земель, зайнятих: а) морями, річками, озерами,
водосховищами, іншими водними об’єктами, болотами, а також островами, не
зайнятими лісами; б) прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та
навколо водойм, крім земель, зайнятих лісами; в) гідротехнічними, іншими
водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги
відведення для них; г) береговими смугами водних шляхів; ґ) штучно створеними
земельними ділянками в межах акваторій морських портів. А суб’єктами можуть
бути юридичні, фізичні особи, у тому числі іноземні юридичні особи і громадяни,
що вчинили правопорушення, пов’язані з користуванням чи охороною земель
водного фонду або водних об’єктів, якщо це призвело до забруднення безпосередньо
таких земель.
Для об’єктивної сторони відповідних правопорушень характерна наявність
трьох елементів: протиправної поведінки, заподіяння чи реальна загроза заподіяння
екологічної шкоди та причинний зв’язок між протиправною поведінкою і нанесеною
екологічною шкодою чи реальною загрозою заподіяння такої шкоди. А суб’єктивна
характеризується виною правопорушника (за винятком випадків відповідальності
власника джерела підвищеної небезпеки) [8, с. 41–44; 231; 283, с. 168]. Під виною
160
розуміється психічне відношення правопорушника до своєї протиправної поведінки,
що може виявлятися в дії чи бездіяльності, та до її результатів [255].
Законодавством передбачено дві форми вини: умисел (прямий чи непрямий) і
необережність. Навмисним є екологічне правопорушення, при якому порушник
передбачає настання суспільно шкідливих наслідків своєї поведінки і бажає чи
свідомо допускає їх настання (наприклад, підприємець скидає токсичні відходи
свого виробництва у прибережній смузі, тобто не в установленому для цього місці).
Необережність буває двох видів: самовпевненість і недбалість. Самовпевненість має
місце тоді, коли особа, що порушує екологічні вимоги, передбачає суспільно
шкідливі наслідки своєї діяльності, але легковажно розраховує на можливість
уникнути їх. Недбалість виявляється в тому, що особа не передбачає настання
шкідливих наслідків, хоча за даних умов повинна була і могла їх передбачити [283,
с. 120–121].
Юридичною підставою відповідальності в зазначеній сфері виступають
відповідні нормативні приписи. Саме вони чітко фіксують елементи складу
правопорушення і містять його юридичні ознаки. Взагалі ж відповідальності за
порушення екологічного законодавства щодо використання та охорони земель
водного фонду виражена як в нормах загального характеру, так і в спеціальних
нормах. До норм загального характеру відносяться такі положення, які стосуються
не тільки земель водного фонду, але й інших категорій земель або навколишнього
природного середовища. Прикладом таких норм можна навести положення Закон
України «Про охорону навколишнього природного середовища» [231, статті 68–70],
ЗК України [77, розд. VIII, гл. 37], ВК України [17, гл. 23]. Зазначені нормативно-
правові акти фактично перелічують відповідні правопорушення і по суті відсилають
до норм кримінального, адміністративного, цивільного законодавства, якими
передбачені санкції за вчинення конкретних правопорушень. Серед особливостей
правового регулювання юридичної відповідальності в означеній сфері, можна
навести відсутність у чинному ЗК України дисциплінарної відповідальності за
порушення земельного законодавства. На нашу думку, це законодавчий недолік,
оскільки дисциплінарна відповідальність може застосовуватись одночасно при
161
застосуванні цивільно-правової, адміністративної або кримінальної відповідальності.
До речі, ВК України, на відміну від ЗК України, вже містить повний перелік видів
відповідальності, передбачених Конституцією та загальною теорією права (ст. 110
ВК України). На підтвердження даної точки зору наведемо той факт, що більшістю
регіональних управлінь водних ресурсів за останні 5-7 років не вживаються заходів
на забезпечення розроблення проектів водоохоронних зон та вирішення органами
місцевого самоврядування питання про можливість фінансування таких робіт.
Головним недоліком у роботі цих органів встановлено факт не замовлення розробки
проектів та не встановлення на місцевості прибережних захисних смуг та
водоохоронних зон. Крім того, досить часто органи місцевого самоврядування,
незважаючи на вимоги ст. 88 ВК України встановлюють прибережні захисні смуги
значно меншої ширини, ніж вимагає закон [12, с. 69].
Як приклади спеціальних норм юридичних підстав відповідальності в
зазначеній сфері можна навести відповідні нормативні приписи ВК України, а саме
порушення режиму господарської діяльності у водоохоронних зонах та на землях
водного фонду; використання земель водного фонду не за призначенням (ст. 110)
тощо.
Розглянемо особливості правового регулювання окремих видів юридичної
відповідальності за порушення законодавства про охорону та використання земель
водного фонду України. Насамперед зазначимо, що серед найбільш
розповсюджених правопорушень в означеній сфері є самовільне захоплення земель
вказаної категорії, порушення законодавства при проведенні робіт на землях водного
фонду, в тому числі пов’язаних з будівництвом гідротехнічних споруд та
поглибленням дна; порушення вимог законодавства при використанні земель
водного фонду на території об’єктів природно-заповідного фонду. Відповідні
результати було встановлено із матеріалів перевірки прокуратури м. Києва 2013 р.,
яка проводилася на виконання завдання Генеральної прокуратури України щодо
стану додержання земельного та водного законодавства при наданні та забудові
земель водного фонду, а також забезпечення доступу громадян до водних об’єктів на
території міста. Крім наведених правопорушень, перевіркою було встановлено
162
непоодинокі факти незаконного відведення Київською міською радою земельних
ділянок за рахунок прибережних захисних смуг та земель водного фонду для потреб,
не передбачених ст. 59 ЗК України. Серед найбільш розповсюджених
правопорушень землекористувачів (у більшості випадків суб’єктів господарювання)
є несплата орендної плати за землю водного фонду, розміщення суб’єктами
господарювання без дозвільних документів тимчасових споруд в місцях загального
користування водними об’єктами на землях водного фонду тощо. Останнім часом
набирає обертів тенденція до широкомасштабного видобутку піску, гальки, гравію,
глини, які зазвичай добувають у прибережних зонах або на дні водойм, тобто на
землях водного фонду. Нерідко основним критерієм при виборі місць видобутку тих
чи інших розсипних корисних копалин приймається потужність відкладень, без
урахування екологічних потреб. Однак такий підхід може призвести до
катастрофічних явищ, пов’язаних з різким посиленням абразії морських берегів і
трансформації опадів на самому шельфі. Наприклад, у районі Сакського пересипу на
Чорному морі видобуто близько 15 млн м3 ґрунту. Створений тут дефіцит наносів
спричинив відступ берега на 200-300 м. На його природне відновлення за умови
повного припинення відповідних робіт потрібно близько 200 років. Крім порушення
екологічного балансу на даній ділянці прибережної зони, в цьому випадку можна
говорити про серйозну нераціональність в управлінні прибережною зоною.
Відновлення нормального функціонування даної території може зажадати значно
більших витрат ніж вигода, отримана від видобутку будівельного матеріалу [229].
Особливості кримінальної відповідальності за злочини проти земель
водного фонду України. Кримінальна відповідальність за злочини проти земель
водного фонду була введена в Україні тільки у 2009 р. на підставі Закону «Про
внесення змін до законодавчих актів України щодо відповідальності за
правопорушення у сфері довкілля» від 05.11.2009 р. шляхом доповнення розд. VIII
«Злочини проти довкілля» ст. 239-2 «Незаконне заволодіння землями водного фонду
в особливо великих розмірах» [109; 108; 199]. На нашу думку, в КК України
містяться статті, які:
1) є загальними і визначають кримінальну відповідальність за злочини проти
163
довкілля, зокрема проти земель усіх категорій. Наприклад, забруднення або
псування земель (ст. 239); незаконне заволодіння ґрунтовим покривом (поверхневим
шаром) земель (ст. 239-1); умисне знищення або пошкодження територій, взятих під
охорону держави, та об’єктів природно-заповідного фонду (ст. 252); безгосподарське
використання земель (ст. 254), самовільне зайняття земельної ділянки та самовільне
будівництво (ст. 197-1). Розглянемо ст. 197-1 «Самовільне зайняття земельної
ділянки та самовільне будівництво» як найбільш поширений злочин, що зазіхає на
права та законні інтереси власників земель, землекористувачів, у тому числі
орендарів [12, с. 6]. Цікаво, що КК України не розкриває суть терміна «самовільне
зайняття земельної ділянки». Його законодавче визначення міститься в ст. 1 Закону
України «Про державний контроль за використанням та охороною земель» [204], де
визначається як будь-які дії, що свідчать про фактичне використання земельної
ділянки за відсутності відповідного рішення органу виконавчої влади чи органу
місцевого самоврядування про її передачу у власність або надання в користування
(оренду) або за відсутності вчиненого правочину щодо такої земельної ділянки, за
винятком дій, які відповідно до закону є правомірними. Однак, на думку
А. М. Мірошниченка, це визначення штучно звужує розуміння «самовільного
зайняття» [134, с. 443], а О. В. Лугина вважає, що воно сприяє встановленню хибної
практики, за якою використання земельної ділянки, щодо якої прийнято рішення про
її надання, але без правовстановлюючих документів, не вважається самовільним
захопленням [121]. Також потрібно зазначити, що відповідно до ч. 1 ст. 197-1 КК
України самовільне зайняття земельної ділянки визнається злочином за умови, якщо
законному володільцю або власнику завдано значної шкоди, яка у 100 і більше разів
перевищує неоподаткований мінімум доходів громадян, а об’єктивна сторона
цього злочину характеризується лише активними протиправними діями;
2) опосередковано стосуються земель водного фонду. До них можна віднести:
порушення правил екологічної безпеки (ст. 236); невжиття заходів щодо ліквідації
наслідків екологічного забруднення (ст. 237); порушення правил охорони вод
(ст. 242); забруднення моря (ст. 243); порушення законодавства про
континентальний шельф України (ст. 244); проектування чи експлуатація споруд без
164
систем захисту довкілля (ст. 253) тощо;
3) є спеціальними і стосуються саме досліджуваної категорії земель. Це,
наприклад, ст. 239-2 КК України «Незаконне заволодіння землями водного фонду в
особливо великих розмірах». Диспозиція даної статті визначає кримінальну
відповідальність за незаконне заволодіння поверхневим (ґрунтовим) шаром земель
водного фонду в особливо великих розмірах (ч. 1), яке вчинене повторно або за
попередньою змовою групою осіб (ч. 2) і якщо такі дії спричинили тяжкі наслідки
(ч. 3) [115, с. 10; 137; 106; 240]. Під особливо великим розміром у цій статті слід
розуміти обсяг поверхневого (ґрунтового) шару земель, який становить більше, ніж
10 м3. А незаконність заволодіння в даному випадку означає заволодіння
поверхневим (ґрунтовим) шаром земель водного фонду без отримання на такі дії
спеціального дозволу від уповноваженого органу влади. Однак, визначаючи
критерій правомірності робіт на землях водного фонду, необхідно звертатись до
спеціальних норм земельного, водного та природоохоронного законодавства [172;
200; 168]. З’ясовуючи зміст законодавчого формулювання «незаконне заволодіння
ґрунтовим покривом (поверхневим шаром) земель», слід враховувати, що самовільне
зайняття земельної ділянки утворює склад злочину проти власності. Якщо незаконне
заволодіння ґрунтовим покривом за умов, вказаних у ст. 239-2 КК України,
поєднується із самовільним зайняттям земельної ділянки, передбаченим ст. 197-1 КК
України, вчинене потребує кваліфікації за сукупністю цих злочинів. Якщо незаконне
заволодіння ґрунтовим покривом поєднується із вчиненням дій, спрямованих на
отримання можливості розпорядження або користування майном у вигляді знятого
покриву земельної ділянки (перенесення такого покриву на іншу земельну ділянку, у
певне сховище, перевезення транспортним засобом тощо), вчинене має
кваліфікуватись не лише за ст. 239-2, а й за відповідними нормами КК України про
злочини проти власності, зокрема, за ст. 185 або ст. 186 КК України [106].
Слід зазначити, що ступінь суспільної небезпечності даного діяння, на підставі
чого воно кваліфіковано як злочин, пов’язується з тим, що порушення поверхневого
шару земель водного фонду зменшує пропускну здатність річок та інших водних
об’єктів, що в свою чергу, викликає загрозу повеней та інших тяжких наслідків, а в
165
більш глобальному аспекті здатне потягнути за собою істотну зміну екологічного
балансу на відповідній території, деградацію навколишнього природного
середовища; заподіяння шкоди землям водного фонду призводить до істотного
порушення їх структури, погіршення корисних властивостей та зниження
економічної цінності [137; 106].
Слід наголосити, що в науці екологічного та кримінального права немає
тотожності в розумінні об’єкта, предмета такого злочину і навіть його змісту чи
термінологічного наповнення [115, с. 15; 9]. Так, об’єктом даного злочину
визначають: 1) встановлений порядок використання і захисту земель водного фонду,
2) суспільні відносини, що забезпечують екологічну безпеку у сфері використання
земель водного фонду як складової літосфери, а предметом – поверхневий
(ґрунтовий) шар земель водного фонду [137; 115, с. 4]. На нашу думку, більш точним
визначенням об’єкта злочину, передбаченого ст. 239-2 КК України, є саме суспільні
відносини що стосуються використання і охорони земель водного фонду України.
Вважаємо, що забезпечення екологічної безпеки у сфері використання земель
водного фонду, як складової літосфери є зайвим узагальненням, яке стосується
більше екологічного права в цілому, та яке складно буде доводити слідчому при
розслідуванні кримінального провадження.
Деякі науковці пропонують удосконалити диспозицію вказаної статті.
Наприклад, М. В. Кумановський формулює таку редакцію ч. 1 ст. 239-2 КК України:
«Незаконне зняття ґрунтового шару земель водного фонду в істотному розмірі або
незаконне штучне утворення земельної ділянки на землях водного фонду чи
незаконне виведення земельної ділянки зі складу земель водного фонду» [115]. Таким
чином, учений спробував розширити диспозицію цієї статті, об’єднавши декілька
різних види правопорушень проти земель водного фонду, що фактично не
врегульовані національним законодавствам, у зв’язку із чим відсутні дієві інструменти
боротьби з ними. З необхідністю вирішення подібних проблем шляхом закріплення в
КК України відповідних злочинів ми погоджуємося, однак, на наш погляд, різні види
правопорушень (склади злочинів) краще виділяти в окремі статті КК України. Разом із
тим деякі автори взагалі піддають сумніву доцільність доповнення КК України
166
ст. 239-1 «Незаконне заволодіння ґрунтовим покривом (поверхневим шаром) земель»
та ст. 239-2 «Незаконне заволодіння землями водного фонду в особливо великих
розмірах», вважаючи що це заклало цілу низку суперечностей не лише між приписами
чинного земельного законодавства, але й між відповідними нормами Особливої
частини КК України. Так, на думку А. Мірошниченка і П. Березіна, до доповнення КК
України вищезгаданими статтями труднощі щодо кримінально-правової оцінки
незаконного заволодіння ґрунтовим покривом (поверхневим шаром) земель майже не
виникали, оскільки такі дії за певних підстав могли кваліфікуватися за ст. 185
(крадіжка) або ст. 254 (безгосподарське використання земель) КК України (наприклад,
залежно від того, чи знімався незаконно ґрунт з власної чи чужої земельної ділянки).
Однак на сьогоднішній день на практиці виникають проблеми, які стосуються
неправильного «відтворення» бланкетного змісту диспозицій статей 239-1 і 239-2 КК
України, у зв’язку з чим юридичні конструкції складів цих злочинів мають чималі
вади. Крім того, вказані автори пишуть про невідповідність диспозицій норм КК
України земельному законодавству. У більшості випадків це стосується ст. 239-1, в
ч. 1 диспозиції якої використовується поняття ґрунтового покриву, що ототожнюється
з поверхневим шаром земель, а не поняттям ґрунту. Разом із тим науковці зазначають,
що поняття ґрунтового покриву є похідним від поняття ґрунту і вказує на певний
поверхневий шар ґрунту, що розташовується у просторі земельної ділянки (землі).
Водночас поняття ґрунтового покриву в законодавстві розуміється як родючий шар
ґрунту земельної ділянки, на зняття та перенесення якого власник земельної ділянки
чи землекористувач повинен отримати спеціальний дозвіл [173]. До того ж поняття
поверхневого шару в законодавстві використовується як тотожне поняттю ґрунтового
шару, на який поширюється право власності на земельну ділянку в її межах.
Таким чином, якщо враховувати зміст дефініції ґрунтового покриву, наведеного
в абз. 2 п. 2 Порядку видачі та анулювання спеціальних дозволів та перенесення
ґрунтового покриву (родючого шару ґрунту) земельних ділянок, А. Мірошниченко та
П. Березін роблять висновок, що при закріпленій у ЗК України рівнозначності
(синонімічності) понять поверхневого шару та ґрунтового покриву на так званому
«підзаконному» рівні поняття родючості не завжди використовується як таке, що
167
позначує обов’язкову ознаку поверхневого шару ґрунту. Зокрема, у положенні
Порядку видачі та анулювання спеціальних дозволів та перенесення ґрунтового
покриву (родючого шару ґрунту) земельних ділянок воно (поняття родючості)
використовується як додаткове до поняття поверхневого шару. Це, у свою чергу,
незважаючи на закріплену ЗК України рівнозначність (синонімічність) їх понять
(термінів), спричиняє плутанину, змішування смислу поверхневого шару та
ґрунтового покриву при тлумаченні положень ч. 1 ст. 239-1 КК України [9]. З даною
позицією науковців неможливо не погодитися, у зв’язку з чим наголосимо на
необхідності приведення диспозицій ст. 239-1 КК України у відповідність до норм
земельного законодавства. Однак у цілому доповнення КК України статтею, яка б
передбачала заволодіння земельним покривом, було зроблена вірно і відповідало
вимогам часу, оскільки ні склад ст. 185, ні ст. 254 КК України не замінювали її. Разом
із тим, на нашу думку, дійсно можна піддати сумніву необхідність існування ст. 239-2
за наявності ст. 239-1 КК України, яка може виступати загальною по відношенню до
всіх категорій земель. Отже, окремо виділяти відповідальність для аналогічного
складу злочину по землям водного фонду можливо й не доцільно. Більш актуальним
на сьогоднішній день є доповнення КК України правовою нормою про
відповідальність за незаконне створення (нанесення) штучних берегів, що наносить
значну шкоду землям водного фонду зокрема та екомережі в цілому.
Особливості адміністративної відповідальності за правопорушення проти
земель водного фонду України. Визначення складу екологічних правопорушень,
порядок притягнення винних до адміністративної відповідальності за їх вчинення
встановлюються Кодексом України про адміністративні правопорушення від
07.12.1984 р. № 8073-X (далі – КупАП) [88]. Необхідно одразу зазначити, що
КУпАП не містить спеціальних (прямих) норм, які б передбачали адміністративну
відповідальність за порушення законодавства відносно земель водного фонду і
наразі таке питання визначається (застосовується) в рамках земельних
правопорушень взагалі, які передбачені гл. 7 КУпАП «Адміністративні
правопорушення у сфері охорони природи, використання природних ресурсів,
охорони культурної спадщини». До них відносяться: псування
168
сільськогосподарських та інших земель, забруднення їх хімічними і радіоактивними
речовинами, нафтою та нафтопродуктами, неочищеними стічними водами,
виробничими та іншими відходами, а так само невжиття заходів щодо боротьби з
бур’янами (ст. 52); використання земель не за цільовим призначенням, невиконання
природоохоронного режиму використання земель, розміщення, проектування,
будівництво, введення в дію об’єктів, які негативно впливають на стан земель,
неправильна експлуатація, знищення або пошкодження протиерозійних
гідротехнічних споруд, захисних лісонасаджень (ст. 53); самовільне зайняття
земельної ділянки (ст. 53-1); перекручення даних державного земельного кадастру, а
також приховування інформації про стан земель, розміри, кількість земельних
ділянок, наявність земель запасу або резервного фонду (ст. 53-2); порушення
посадовою особою встановленого законодавством строків видачі державного акта на
право власності на земельну ділянку (ст. 53-5); порушення встановлених законом
строків внесення відомостей до Державного земельного кадастру, надання таких
відомостей, вимагання не передбачених законом документів для внесення
відомостей до Державного земельного кадастру та для надання таких відомостей
(ст. 53-6); порушення строків повернення тимчасово зайнятих земель або
невиконання обов’язків щодо приведення їх у стан, придатний для використання за
призначенням та не проведення рекультивації земель (ст. 54); відхилення від
затверджених в установленому порядку проектів землеустрою (ст. 55); знищення
громадянами межових знаків меж землекористувань (ст. 56) та ін.
Крім того, гл. 6 КУпАП передбачено адміністративні правопорушення, що
посягають на власність, серед яких можна виділити ст. 48 «Порушення права
державної власності на води», яка передбачає самовільне захоплення водних
об’єктів або самовільне водокористування, переуступку права водокористування, а
також укладення інших угод, які в прямій чи прихованій формі порушують право
державної власності на води. Якщо в цьому випадку вести мову про ідеальну
сукупність правопорушень, то можна зазначити, що при самовільному захопленні
водних об’єктів одночасно може здійснюватися і самовільне захоплення земель
водного фонду (наприклад прибережних земель або земель під водою). Однак
169
вказане діяння вже буде кваліфікуватися як самовільне зайняття земельної ділянки
(ст. 53-1 КУпАП).
Крім того, вважаємо, що норми адміністративної відповідальності за
порушення законодавства про землі водного фонду потребують доопрацювання. В
обґрунтування наведеної позиції зазначимо, що чинним законодавством України не
передбачено жодного виду відповідальності за порушення встановлених ВК та ЗК
України заборон щодо використання водоохоронних зон, прибережних захисних
смуг тощо, якщо не наступили негативні наслідки для земель водного фонду. На
нашу думку, такий гуманний підхід до порушень земельного законодавства
суперечить самому принципу охорони вказаних земель. У зв’язку з цим пропонуємо
доповнити КУпАП відповідною нормою, яка б визначила адміністративну
відповідальність за сам факт порушення таких вимог. Подібна норма може бути
схожою з адміністративною відповідальністю, передбаченою за порушення правил
охорони та використання територій та об’єктів природно-заповідного фонду (ст. 91
КУпАП) і викладена в такій редакції: «…здійснення в межах територій земель
водного фонду, водоохоронних зон, зон санітарної охорони забороненої
господарської та іншої діяльності, порушення інших вимог режиму цих територій та
об’єктів, самовільна зміна їх меж, невжиття заходів для попередження і ліквідації
негативних наслідків аварій або іншого шкідливого впливу на землі водного фонду
України тягнуть за собою накладення штрафу на громадян від дев’яти до двадцяти
чотирьох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з конфіскацією знарядь і
засобів вчинення правопорушення та незаконно добутих природних ресурсів чи без
такої і на посадових осіб – від п’ятнадцяти до тридцяти неоподатковуваних
мінімумів доходів громадян з конфіскацією знарядь і засобів вчинення
правопорушення та незаконно добутих природних ресурсів…».
Особливості цивільно-правової відповідальності за правопорушення проти
земель водного фонду України. Відповідно до ст. 66 Конституції України кожен
зобов’язаний не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати
завдані ним збитки. Крім того, Закон України «Про охорону навколишнє природне
середовище» зобов’язує громадян раціонально використовувати природні ресурси,
170
здійснювати заходи щодо запобігання псуванню, забрудненню, виснаженню
природних ресурсів, негативному впливу на стан довкілля. А серед основних
екологічних обов’язків громадян визначає обов’язок відшкодувати шкоду, заподіяну
забрудненням та іншим негативним впливом на навколишнє природне середовище
(ст. 12), що покладається в основу цивільно-правової відповідальності, сутність якої
полягає в покладенні на особу, винну у вчиненні екологічного правопорушення,
несприятливих майнових наслідків; обов’язку особи, винної в порушенні земельного
(екологічного) законодавства, зазнати пропорційні правопорушенню адекватні
позбавлення благ особистісного або майнового характеру [57, с. 180]. Так,
визначається, що підприємства, установи, організації та громадяни зобов’язані
відшкодовувати шкоду, заподіяну ними внаслідок порушення законодавства про
охорону навколишнього природного середовища, в порядку та розмірах,
встановлених законодавством України.
Особливістю цивільно-правової відповідальності у сфері земельних відносин є
те, що вона настає за наявності факту порушення земельного законодавства
(неправомірність дій особи), наслідком яких є майнова шкода (природним ресурсам,
землям, правам та інтересам власників землі, землекористувачів) незалежно від
притягнення правопорушника до інших видів відповідальності [71, с. 337].
Застосування заходів дисциплінарної, адміністративної або кримінальної
відповідальності не звільняє винних від компенсації шкоди, заподіяної
забрудненням навколишнього природного середовища та погіршенням якості
природних ресурсів. Шкода, заподіяна внаслідок порушення законодавства про
охорону навколишнього природного середовища, підлягає компенсації в повному
обсязі. Особи, яким завдано такої шкоди, мають право на відшкодування
неодержаних прибутків за час, необхідний для відновлення здоров’я, якості
навколишнього природного середовища, відтворення природних ресурсів до стану,
придатного для використання за цільовим призначенням. Особи, які володіють
джерелами підвищеної екологічної небезпеки, зобов’язані компенсувати заподіяну
шкоду громадянам та юридичним особам, якщо не доведуть, що шкода виникла
внаслідок стихійних природних явищ чи навмисних дій потерпілих (ст. 68 Закону
171
України «Про охорону навколишнього природного середовища»). Слід зазначити,
що крім збитків, які виражені у грошовій формі, в результаті неправомірних дій
особи можливе завдання ще й екологічної шкоди [57, с. 180]. Тобто спричинення
певного погіршення якісного стану навколишнього середовища [260, с. 3–45].
Фактично це є видом майнової відповідальності, що полягає у примусовому
застосуванні до порушника прав і законних інтересів власників землі та
землекористувачів (існуючого земельного правопорядку) заходів (санкцій)
майнового характеру, які впливають на економічну сферу порушника та
забезпечують таке майнове положення власника земельної ділянки або
землекористувача, яке було б при утриманні винної особи від здійснення ним
земельного правопорушення, а також відшкодування реальних збитків та упущеної
вигоди [49, с. 6].
Крім того, ЗК України відносить відшкодування збитків, заподіяних
землевласникам, землекористувачам до способів захисту прав на земельні ділянки
(ст. 152). Спори у сфері охорони навколишнього природного середовища
вирішуються судом, місцевими радами чи органами, які утворюються ними,
відповідно до їх компетенції і в порядку, встановленому законодавством України.
Цивільно-правова відповідальність за загальним правилом настає при наявності
вини особи, яка заподіяла шкоду. Але відповідно до ст. 1187 ЦК України
передбачаються випадки відповідальності без вини, зокрема, відшкодування шкоди,
завданої джерелом підвищеної небезпеки [294].
На нашу думку, особливості цивільно-правової відповідальності за
правопорушення проти земель водного фонду, в першу чергу, виявляються в
комплексному правовому регулюванні даної категорії земель. Тобто при застосуванні
цього виду відповідальності будуть застосовуватись норми як земельного, так і
водного законодавства. Оскільки загальні принципи цивільно-правової
відповідальності у сфері земельних відносин закріплені земельним законодавством,
норми цивільного законодавства застосовуються субсидіарно, якщо ці відносини не
регулюються спеціальним законодавством [71, с. 337]. Отже, при визначенні порушень
законодавства щодо земель водного фонду первинно будуть застосовуватись норми
172
земельного і водного законодавства, а додатково – норми ЦК України та інші
нормативно-правових актів. Наприклад, відшкодування шкоди здійснюватиметься
відповідно до положень статей 156, 157 ЗК України та гл. 82 ЦК України. Аналогічної
позиції дотримується і Х. А. О. Джавадов, який вказує, що шкода, заподіяна в
результаті здійснення земельних правопорушень, хоч і відшкодовується за нормами
цивільного законодавства, але з урахуванням у необхідних випадках вимог земельного
і екологічного законодавства [49]. Крім того, відповідно до постанови ПВСУ «Про
судову практику у справах про злочини та інші правопорушення проти довкілля» від
10.12.2004 р. № 17 при вирішенні вимог про відшкодування матеріальної шкоди,
спричиненої порушенням законодавства про охорону природи, необхідно керуватися
нормами екологічного законодавства, а в питаннях, не врегульованих цим
законодавством, – відповідними положеннями ЦК України.
За загальною теорією цивільного права юридичною підставою цивільно-
правової відповідальності є закон, а фактичною – склад цивільного правопорушення
[293]. Також існує позиція, що підставою цивільно-правової відповідальності за
порушення земельного законодавства є сам факт вчинення відповідного
правопорушення [49, с. 7]. Взагалі даний вид відповідальності настає за наявності:
а) протиправної поведінки (дії чи бездіяльності) особи; б) шкідливого результату
такої поведінки (шкоди); в) причинного зв’язку між протиправною поведінкою і
шкодою; г) вини особи, яка заподіяла шкоду. Перші три умови – протиправність,
шкода та причинний зв’язок – є об’єктивними, а четверта – вина – суб’єктивною
підставою цивільно-правової відповідальності [293].
Для настання цивільно-правової відповідальності в означеній сфері
протиправна поведінка особи буде виражатися в порушенні закону чи іншого
нормативного акта або в невиконанні чи неналежному виконанні договірного
зобов’язання. Наприклад, якщо особа порушує умови договору оренди земель
водного фонду, а наслідки правопорушення є визначальними при виборі
процесуальних заходів застосування цивільно-правової відповідальності за земельні
правопорушення [49].
Що ж стосується шкоди – другої неодмінної умови цивільно-правової
173
відповідальності, то під нею Х. А. О. Джавадов пропонує розуміти зменшення або
втрату (загибель) певного особистого чи майнового блага [49, с. 8]. Залежно від
об’єкта правопорушення розрізняють майнову або немайнову (наприклад, моральну)
шкоду. Грошовий вираз майнової шкоди називають ще збитками [293]. До складу
збитків (шкоди), заподіяних внаслідок земельного правопорушення, включаються:
витрати, які особа чиє право порушене, зробила або повинна буде зробити для
відновлення порушеного права; невикористані витрати власника земельної ділянки,
що становить його збитки й підлягають відшкодуванню [49, с. 12-13]. На думку
Б. Г. Розовського, ці два поняття взаємозалежні, однак володіють і відносною
самостійністю. Шкода – більш широке поняття, ніж збитки. Під шкодою законодавець
розуміє соціальні, моральні, матеріальні та інші наслідки правопорушення в натурі.
Збитки – це матеріальні наслідки правопорушення у вартісній оцінці. У праві шкода
поділяється на види: матеріальна, фізична, моральна та ін. Даний поділ не виключає, а
навпаки, передбачає існування єдиного поняття шкоди, якому властиві різні якості
[260, с. 11-12]. А відповідно до ст. 22 ЦК України відшкодування збитків є одним зі
способів відшкодування шкоди. Разом із тим у Законі України «Про охорону
навколишнього природного середовища» (статті 68, 69), ВК України (ст. 110), ЗК
України (ст. 111) мова йде лише про відшкодування майнової шкоди, що є складовою
частиною цивільно-правової відповідальності. Майнова відповідальність настає як у
разі порушення екологічного, водного, земельного законодавства (зокрема землям
водного фонду), так і спричинення шкоди життю та здоров’ю людей, іншим
природним ресурсам, майну організацій і громадян.
Таким чином, правопорушники, притягаючись до цивільно-правової
відповідальності за порушення законодавства щодо земель водного фонду, повинні
компенсувати реальну шкоду, спричинену землям водного фонду в повному обсязі, а
також відшкодувати законним власникам або користувачам цих земель неодержаний
прибуткок за час, необхідний для відновлення здоров’я, якості навколишнього
природного середовища, відтворення природних ресурсів до стану, придатного для
використання за цільовим призначенням (ст. 69 Закону України «Про охорону
навколишнього природного середовища»).
174
Також необхідно відзначити, що особливості цивільно-правової
відповідальності за порушення законодавства у сфері охорони та використання
земель водного фонду чітко виявляються в орендних відносинах (враховуючи
необхідність укладення договору оренди щодо комплексного об’єкта – на
відповідний водний об’єкт та земельну ділянку під ним). У зв’язку з цим при
наявності факту правопорушення використання таких природних ресурсів при
орендних відносинах підрахунок завданих збитків буде включати збитки, завдані як
водному об’єкту, так і земельній ділянці. Спори, пов’язані з орендою землі,
вирішуються в судовому порядку (ст. 35 Закону України «Про оренду землі»). Разом
із тим Орендодавець несе також відповідальність за недоліки переданої в оренду
земельної ділянки, що не були передбачені договором оренди і перешкоджають
використанню земельної ділянки за договором. У разі виявлення таких недоліків
орендар має право вимагати: зменшення орендної плати або відшкодування витрат
на усунення недоліків; відрахування з орендної плати певної суми своїх витрат на
усунення таких недоліків з попереднім повідомленням про це Орендодавця;
дострокового розірвання договору. Орендодавець не несе відповідальності за
наслідки, пов’язані з недоліками переданої в оренду земельної ділянки, якщо такі
недоліки обумовлені договором оренди (ст. 36 зазначеного Закону).
Відшкодування шкоди за загальним правилом регулюється нормами
цивільного законодавства. Однак у земельному праві існують спеціальні
нормативно-правові акти, які встановлюють порядок розрахунків і відшкодування
шкоди, заподіяної внаслідок порушення земельного законодавства, наприклад,
постанови Кабінету Міністрів України «Про порядок визначення і відшкодування
збитків власникам землі і землекористувачам» від 19.04.1993 р. [174] та «Про
затвердження Методики визначення розміру шкоди, заподіяної внаслідок
самовільного зайняття земельних ділянок, використання земельних ділянок не за
цільовим призначенням, зняття ґрунтового покриву (родючого шару ґрунту) без
спеціального дозволу» від 25.07.2007 р. [212]. Так, розміри збитків визначаються
комісіями, створеними Київською та Севастопольською міськими, районними
державними адміністраціями, виконавчими комітетами міських (міст обласного
175
значення) рад. У разі, коли збитки заподіяні погіршенням якості земель або
приведенням їх у непридатність для використання за цільовим призначенням, до
складу комісій включаються також представники природоохоронних і
контролюючих органів, які розраховують попередній розмір збитків [174].
Розрахунок розміру шкоди, заподіяної державі, територіальним громадам внаслідок
самовільного зайняття земельних ділянок, використання земельних ділянок не за
цільовим призначенням, зняття ґрунтового покриву (родючого шару ґрунту) без
спеціального дозволу, проводиться Держекоінспекцією та її територіальними
органами або Держсільгоспінспекцією та її територіальними органами, а розміру
шкоди, заподіяної юридичним і фізичним особам, – територіальними органами
Держсільгоспінспекції на підставі матеріалів обстежень земельних ділянок,
проведених відповідно до Порядку виконання земельно-кадастрових робіт та надання
послуг на платній основі державними органами земельних ресурсів, затвердженого
постановою Кабінету Міністрів України від 01.11.2000 р. № 1619 [170].
Відшкодуванню підлягають: вартість житлових будинків, виробничих та
інших будівель і споруд, включаючи незавершене будівництво; вартість
плодоягідних та інших багаторічних насаджень; вартість лісових і деревно-
чагарникових насаджень; вартість водних джерел (колодязів, ставків, водоймищ,
свердловин тощо), зрошувальних і осушувальних систем, протиерозійних і
протиселевих споруд; понесені витрати на поліпшення якості земель за період
використання земельних ділянок з урахуванням економічних показників, на
незавершене сільськогосподарське виробництво, на розвідувальні та проектні
роботи; інші збитки власників землі і землекористувачів, у тому числі орендарів,
включаючи і неодержані доходи, якщо вони обґрунтовані.
Так само існує спеціальний підзаконний нормативно-правовий акт, який
визначає розрахунок збитків спричинених забрудненням вод, а саме затверджена
наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища України від
20.07.2009 р. № 389 «Методика розрахунку розмірів відшкодування збитків,
заподіяних державі внаслідок порушення законодавства про охорону та раціональне
використання водних ресурсів» [125], яка встановлює порядок визначення розмірів
176
відшкодування збитків, заподіяних державі внаслідок порушення законодавства про
охорону та раціональне використання водних ресурсів, у разі: 1) забруднення водних
об’єктів, у тому числі пов’язаного із самовільними та аварійними скидами у водний
об’єкт забруднюючих речовин та фізико-хімічних показників із зворотними водами
або забруднюючих речовин у чистому вигляді, у складі сировини, продукції чи
відходів, крім випадків забруднення територіальних і внутрішніх морських вод та
виключної морської економічної зони України із суден, кораблів та інших плавучих
засобів; 2) забруднення поверхневих та підземних вод під впливом полігонів
(сміттєзвалищ) твердих побутових та промислових відходів; 4) забору, використання
води та скиду забруднюючих речовин із зворотними водами з порушенням умов
водокористування, встановлених у дозволі на спеціальне водокористування.
Особливості дисциплінарної відповідальності за правопорушення проти
земель водного фонду України. Дисциплінарна відповідальність за порушення
законодавства щодо земель водного фонду спеціальними правовими нормами в
Україні не врегульована. У законодавстві України дисциплінарна відповідальність за
екологічні (у тому числі земельні) правопорушення передбачається ст. 68 Закону
України «Про охорону навколишнього природного середовища», ст. 110 ВК
України, ст. 56 Закону України «Про охорону земель». Ще раз наголосимо, що ЗК
України не передбачено такого виду юридичної відповідальності як дисциплінарна.
Дисциплінарна відповідальність застосовується до осіб, які перебувають у
трудових відносинах з підприємством, установою, організацією, винних у вчиненні
дисциплінарних проступків земельно-правового характеру, заходів особистого
впливу у вигляді накладення дисциплінарних стягнень [97]. При цьому
дисциплінарні проступки можуть бути як земельно-правового, так і водно-правового
характеру, оскільки багато норм щодо використання та охорони земель водного
фонду містяться у водному законодавстві.
Суб’єктами дисциплінарних проступків виступають лише ті працівники та
посадові особи підприємств, установ та організацій, до чиїх трудових обов’язків
входить додержання вимог екологічного законодавства, зокрема щодо земель
водного фонду. Тобто дисциплінарна відповідальність може застосовуватися за
177
порушення законодавства щодо земель водного фонду лише до тих працівників, у
чиї трудові обов’язки входило дотримання таких норм. Також необхідно розрізняти
відповідальність працівників, які працюють на підприємстві за трудовими
договорами, та працівників, які виконують роботи на підприємстві за господарсько-
правовими договорами. У даному випадку до дисциплінарної відповідальності
можуть бути притягнуті тільки особи, які мають трудові відносини з підприємством.
Особи, які виконують роботи за господарсько-правовими договорами, будуть нести
цивільно-правову відповідальність.
Об’єкт правопорушення тут подвійний: правила внутрішнього розпорядку і
правила використання та охорони земель водного фонду. Для притягнення винної
особи до дисциплінарної відповідальності за порушення законодавства щодо земель
водного фонду необхідний збіг дисциплінарного проступку і правопорушення,
скоєного відносно земель водного фонду, тобто невиконання працівником трудового
обов’язку одночасно має бути порушенням ним правопорядку щодо земель
досліджуваної категорії. Разом із тим правовий аналіз обов’язків власників землі та
землекористувачів, закріплених у ЗК України, свідчить, що вони, як правило,
звернені до юридичних осіб. Невиконання земельного обов’язку юридичною особою
не може бути визнано дисциплінарним проступком працівника, що перебуває з ним
у трудових відносинах. Тому ідеальна сукупність дисциплінарного проступку і
земельного правопорушення можлива вкрай рідко. У зв’язку з цим ЗК України не
вказує на існування дисциплінарної відповідальності за вчинення земельних
правопорушень. Хоча дисциплінарна відповідальність може мати місце за
порушення земельного законодавства, наприклад, якщо ведення земельно-
кадастрової книги було покладено на агронома сільськогосподарського
підприємства, а він не виконував цього обов’язку, чим порушив свої трудові
обов’язки і не виконав припис земельного законодавства. Таким чином,
дисциплінарна відповідальність являє собою застосування до учасників трудових
відносин підприємств та їх посадових осіб, винних у здійсненні дисциплінарних
проступків, заходів особистого впливу морального характеру у вигляді накладення
дисциплінарних стягнень [97].
178
За загальним правилом до правопорушників можуть бути застосовані
стягнення у вигляді догани або звільнення [132, с. 297]. При цьому для окремих
категорій працівників статутами й положеннями про дисципліну цих категорій
працівників можуть передбачатися також інші дисциплінарні стягнення, які,
зокрема, можуть бути застосовані до відповідних осіб при вчиненні ними
дисциплінарних стягнень у галузі охорони навколишнього природного середовища
[59, с. 356-357]. Так, ст. 68 Закону України «Про охорону навколишнього
природного середовища» визначає, що посадові особи та спеціалісти, винні в
порушенні вимог щодо охорони навколишнього природного середовища та
використання природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки за поданням
Держекоінспекції, згідно з рішеннями їх органів управління позбавляються премій за
основними результатами господарської діяльності повністю або частково. Порядок
позбавлення премій визначається законодавством України.
Щодо підстав дисциплінарної відповідальності за екологічні, земельні чи водні
правопорушення, то деякі науковці відносять до них передбачені чинним
законодавством України правопорушення [59, с. 356-357]. За такою аналогією
зазначимо, що до підстав притягнення до дисциплінарної відповідальності за
порушення законодавства щодо земель водного фонду можна віднести:
1) здійснення заборонених видів господарської діяльності у прибережних захисних
смугах уздовж річок, навколо водойм та на островах; 2) здійснення заборонених
видів господарської діяльності в прибережних захисних смугах уздовж морів,
морських заток і лиманів та на островах у внутрішніх морських водах; 3) здійснення
в водоохоронних зонах забороненої діяльності; 4) порушення режиму господарської
діяльності у водоохоронних зонах та на землях водного фонду; 5) використання
земель водного фонду не за призначенням; 6) самовільне захоплення водних
об’єктів; 7) забруднення та засмічення вод; 8) руйнування русел річок, струмків та
водотоків або порушення природних умов поверхневого стоку під час будівництва і
експлуатації автошляхів, залізниць та інших інженерних комунікацій; 9) введення в
експлуатацію підприємств, комунальних та інших об’єктів без очисних споруд чи
пристроїв належної потужності; 10) самовільне проведення гідротехнічних робіт
179
(будівництво ставків, дамб, каналів, свердловин; 11) пошкодження
водогосподарських та гідрометричних споруд і пристроїв, 12) порушення правил
експлуатації та встановлення режимів їх роботи; 13) незаконне створення систем
скидання зворотних вод у водні об’єкти та несанкціоноване скидання зворотних вод;
14) неповідомлення (приховування) відомостей про аварійні ситуації на водних
об’єктах; 15) відмову від надання (приховування) проектної документації та
висновків щодо якості проектів підприємств, споруд та інших об’єктів, що можуть
впливати на стан вод, а також актів і висновків комісій, які приймали об’єкт в
експлуатацію; 16) порушення правил охорони внутрішніх морських вод та
територіального моря від забруднення та засмічення; 17) укладення угод з
порушенням земельного законодавства; 18) самовільне зайняття земельних ділянок;
19) псування земель водного фонду, їх забруднення хімічними та радіоактивними
речовинами і стічними водами, засмічення промисловими, побутовими та іншими
відходами; 20) розміщення, проектування, будівництво, введення в дію об’єктів, що
негативно впливають на стан земель; 21) невиконання вимог щодо використання
земель за цільовим призначенням; 22) порушення строків повернення тимчасово
займаних земель або невиконання обов’язків щодо приведення їх у стан, придатний
для використання за призначенням; 23) знищення межових знаків; 24) приховування
від обліку і реєстрації та перекручення даних про стан земель, розміри та кількість
земельних ділянок; 25) знищення або пошкодження протиерозійних і гідротехнічних
споруд, захисних насаджень; 26) ухилення від державної реєстрації земельних
ділянок та подання недостовірної інформації щодо них; 27) порушення строків
розгляду заяв щодо відведення земельних ділянок; 28) порушення строку видачі
державного акта на право власності на земельну ділянку тощо. Перераховані види
правопорушень залежно від розміру шкоди, нанесеної землям водного фонду, а
також інших обставин, можуть стати підставою для притягнення правопорушника не
лише до дисциплінарної, а й адміністративної, кримінальної та цивільно-правової.
Працівник, який заподіяв шкоду землям водного фонду, може відшкодувати її в
добровільному порядку. У протилежному випадку відшкодування здійснюється
через суд. Розмір шкоди, нанесеної землям водного фонду, в даному випадку буде
180
розраховуватись як і при цивільно-правовій відповідальності, на підставі Методики
розрахунку шкоди, встановленої законодавством.
Отже, дисциплінарна відповідальність за порушення законодавства щодо
земель водного фонду стосується лише захисту майнових та інших приватних
інтересів роботодавців і не є дієвим інструментом захисту земель досліджуваної
категорії. Однак як психологічний стримуючий фактор для працівників, у комплексі
з іншими видами відповідальності, вона відіграє позитивну роль для раціонального
використання та охорони природних ресурсів, зокрема земель водного фонду. З
огляду на це пропонуємо ст. 211 ЗК України доповнити таким видом
відповідальності як дисциплінарна, що відбиватиме загально-правову концепцію
юридичної відповідальності.
Висновки до розділу 3
1. Визначено особливості правового регулювання охорони земель водного
фонду, що обумовлені їх водно-земельним характером, та моніторингу даної
категорії земель. Наголошено, що наразі моніторинг не надає достовірних даних
щодо кількості земель водного фонду та їх меж, а відтак не відповідає вимогам
чинного ЗК України та реаліям часу. Статистичні дані містять у собі лише
інформацію щодо кількості площ земель, зайнятих водою. В основу збору
статистичної звітності покладено не категорії земель, які вказано у ЗК України, а
Статистичний класифікатор організаційних форм суб’єктів економіки,
національний класифікатор ДК 009:2010 «Класифікації видів економічної
діяльності» із зазначенням кодів на рівні класу і видів земельних угідь. У зв’язку з
цим державні органи, в тому числі Державний земельний кадастр, не отримують
достовірних даних щодо реальної площі наявних земель водного фонду, що
негативно відбивається на правових заходах з їх охорони та позбавляє державу
можливості ефективно здійснювати планування й управління ними. З огляду на це
запропоновано внести зміни до національного законодавства, спрямовані на
визначення моніторингу земель залежно від їх категорії, в тому числі щодо земель
181
водного фонду.
2. У зв’язку з відсутністю законодавчого закріплення дисциплінарної
відповідальності за порушення законодавства щодо земель водного фонду
України запропоновано доповнити ст. 211 ЗК України таким видом відповідальності
як дисциплінарна, що відповідатиме загально-правовій концепції юридичної
відповідальності.
3. Доведено, що через вбирну здатність ґрунту шкода землям водного фонду
може завдаватись не лише прямим впливом на них, а й через негативний вплив на
води. У кримінальному праві існує така категорія як «ідеальна сукупність
злочинів», коли однією й тією ж дією винна особа вчиняє два чи більше злочинів,
передбачених різними статтями КК України. За цією аналогією можна
стверджувати, що при скоєнні правопорушення щодо забруднення водного
об’єкта одночасно може скоюватися правопорушення й відносно забруднення
земель водного фонду, що є ідеальною сукупністю правопорушень (злочинів).
4. Запропоновано правові норми, які містяться в КК України та
передбачають відповідальність за землі водного фонду (як прямо так и
опосередковано), поділити (узагальнити) на наступні групи:
1) статті, які є загальними і визначають кримінальну відповідальність за
злочини проти довкілля, зокрема проти земель усіх категорій. Наприклад,
забруднення або псування земель (ст. 239); незаконне заволодіння ґрунтовим
покривом (поверхневим шаром) земель (ст. 239-1); умисне знищення або
пошкодження територій, взятих під охорону держави, та об’єктів природно-
заповідного фонду (ст. 252); безгосподарське використання земель (ст. 254),
самовільне зайняття земельної ділянки та самовільне будівництво (ст. 197-1);
2) статті, які опосередковано стосуються земель водного фонду. До них
можна віднести: порушення правил екологічної безпеки (ст. 236); невжиття
заходів щодо ліквідації наслідків екологічного забруднення (ст. 237); порушення
правил охорони вод (ст. 242); забруднення моря (ст. 243); порушення
законодавства про континентальний шельф України (ст. 244); проектування чи
експлуатація споруд без систем захисту довкілля (ст. 253) тощо;
182
3) статті, які є спеціальними і стосуються саме досліджуваної категорії
земель. Це, наприклад, ст. 239-2 КК України «Незаконне заволодіння землями
водного фонду в особливо великих розмірах».
5. Більш точним визначенням об’єкта злочину, передбаченого ст. 239-2 КК
України, є саме суспільні відносини, що стосуються використання й охорони
земель водного фонду України. Забезпечення екологічної безпеки у сфері
використання земель водного фонду як складової літосфери є зайвим
узагальненням, яке стосується більше екологічного права в цілому та яке складно
буде доводити слідчому при розслідуванні кримінального провадження. Разом із
тим дійсно можна піддати сумніву необхідність існування ст. 239-2 КК України,
за наявності ст. 239-1 КК України, яка може виступати загальною по відношенню
до всіх категорій земель. Отже, окремо виділяти відповідальність для
аналогічного складу злочину по землям водного фонду можливо й не доцільно.
Більш актуальним на сьогоднішній день є доповнення КК України правовою
нормою про відповідальність за незаконне створення (нанесення) штучних
берегів, що наносить значну шкоду землям водного фонду зокрема та екомережі в
цілому.
6. Запропоновано до заходів, спрямованих на охорону земель водного
фонду віднести: 1) визначення територій зі спеціальним водоохоронним режимом
користування; 2) охорону вод у процесі виробничої та іншої господарської
діяльності; 3) запобігання шкідливим діям вод та аваріям на водних об’єктах і
ліквідації їх наслідків; 4) стандартизацію та нормування в сфері використання як
самих земель даної категорії так і безпосередньо водних ресурсів;
5) спостереження за станом таких земель (державний моніторинг); 6) дозвільний
порядок здійснення робіт на землях цієї категорії; 7) контроль за охороною земель
водного фонду; 8) включення таких земель до складу екологічної мережі;
9) обмеження їх вилучення (викупу) для інших потреб та запобігання
антропогенного впливу на них тощо. Також певною мірою на охорону земель
водного фонду спрямовані й деякі заборонні приписи, зокрема: введення в дію
підприємств, споруд та інших об’єктів, що можуть впливати на стан води;
183
заборона скидання у водні об’єкти відходів і сміття; заборона підприємствам і
громадянам забруднювати, засмічувати поверхні водозаборів, льодового покриву
водоймищ, а також морів, їх заток, лиманів виробничими, побутовими та іншими
відходами, сміттям, нафтовими, хімічними та іншими забруднюючими
речовинами та ін. Такий висновок ми робимо безпосередньо на підставі
особливостей таких земель, їх нерозривного зв’язку з водним об’єктом. Отже, для
ефективної охорони земель водного фонду аналогічні заходи повинні
здійснюватись і по відношенню до водних об’єктів України.
7. Зроблено висновок, що комплекс організаційно-технічних заходів,
спрямованих на відтворення природного стану земель водного фонду та
підтримання їх у належному стані, повинен включати в себе: 1) контроль за
господарською діяльністю на річках та прибережних захисних смугах у
відповідності до вимог водного та земельного законодавства; 2) контроль за
якістю води в річках, своєчасне виявлення забруднених вод; 3) проведення
обстежень та нагляд за дією вод, виявлення їх негативного впливу на русла річок,
прибережні захисні смуги, гідротехнічні споруди, пропускну здатність русел
річок тощо; 4) спостереження за станом земель водного фонду, їх еродованістю,
забрудненням, засміченням тощо; 5) визначення розмірів шкідливої дії вод,
своєчасне виявлення загрози виникнення надзвичайних ситуацій та
запровадження запобіжних заходів; 6) виконання поточних робіт щодо
облаштування прибережних захисних смуг та покращення стану водних об’єктів;
7) відведення, заліснення та залуження прибережних захисних смуг; 8) розробку
та проведення дій, спрямованих на попередження підтоплення, заболочування,
засолення, еродування земель водного фонду, особливо прибережних захисних
смуг та водоохоронних зон; 9) створення спеціалізованих служб по догляду за
річками, прибережними захисними смугами, гідротехнічними спорудами та
підтримання їх у належному стані; 10) впровадження ґрунтозахисної системи
землеробства з контурно-меліоративною організацією території водозабору;
11) здійснення агролісомеліоративних, агротехнічних і гідротехнічних
протиерозійних заходів, а також створення для організованого відводу
184
поверхневого стоку відповідних споруд (водостоки, акведуки тощо) під час
будівництва і експлуатації шляхів, залізниць та інших інженерних комунікацій;
12) створення гідрологічних пам’яток природи; 13) залуження та створення
лісонасаджень на прибережних захисних смугах, схилах, балках та ярах;
14) будівництво протиерозійних, гідротехнічних споруд, земляних валів,
водоскидів, захисних дамб, водосховищ-регуляторів; 15) спорудження дренажу;
16) укріплення берегів; 17) проведення контролю за експлуатаційно-доглядовими
роботами на гідроспорудах, дамбах та інших спорудах, вчасністю їх проведення.
До таких робіт можна віднести, наприклад, ремонтні роботи, очистку від снігу та
осколку льоду, очистку дренажного каналу від мулу та наносів, планування та
підсипку гребель, косіння трав’яної рослинності, встановлення водоохоронних
знаків тощо. Крім того, для ефективної охорони земель водного фонду подібні
заходи повинні бути розроблені і здійснюватись по відношенню і до водних
об’єктів України.
185
ВИСНОВКИ
У дисертаційному дослідженні теоретично узагальнено й запропоновано
вирішення наукового завдання, яке полягає у визначенні особливостей, специфіки та
змісту правового режиму земель водного фонду. Виходячи зі змісту викладених у
дисертації теоретичних положень, результатів дослідження сучасних наукових
напрацювань, а також аналізу національного законодавства України й зарубіжного
досвіду в даній сфері, сформульовано низку висновків, які мають теоретичне і
практичне значення.
1. У законодавчому регулюванні використання та охорони земель водного
фонду в Україні виділено такі періоди: Стародавнього світу (час древніх слов’ян
V ст. до н.е. – IX ст. н.е.; доба Київської Русі IX ст. – поч. XII ст.), Середньовіччя
(друга половина ХІV ст. – перша половина ХVІІ ст.), Нового часу (кін. ХVІІ ст. –
ХІХ ст.), Радянський (поч. XX ст. – кін. XX ст.), незалежної України (новітній)
(кін. ХХ – до теперішнього часу).
2. На основі аналізу чинного законодавства України та доктринальних
підходів до розуміння сутності досліджуваної категорії земель визначено, що
землями водного фонду є водовкриті землі (покриті водою більшу частину
року), болота, острови, а також землі, призначені для використання,
обслуговування та охорони водних об’єктів і водогосподарських споруд
(пристроїв), які надаються фізичним і юридичним особам на праві власності,
оренди, постійного користування для використання їх за цільовим
призначенням.
3. Сформульовано основне цільове призначення земель водного фонду, а
саме: для використання, обслуговування та охорони водних об’єктів і
водогосподарських споруд (пристроїв).
4. Землі водного фонду запропоновано класифікувати за такими
юридичними критеріями: за походженням – природні земельні ділянки водного
фонду, штучно створені земельні ділянки в межах акваторії морських портів; за
критерієм розміщення земельної ділянки по відношенню до водного об’єкта –
186
водовкриті землі, землі, що не вкриті водою, але є прилеглими до водного
об’єкта та використовуються для його охорони чи в інших водогосподарських
потребах; за метою використання – землі, що використовуються як засіб
охорони водного об’єкта (наприклад, прибережна захисна смуга), землі, що
використовуються для захисту від забруднення, пошкодження і руйнування
каналів зрошувальних і осушувальних систем, споруд тощо (наприклад, смуги
відведення), землі, що є просторово-територіальним базисом для розміщення
водних об’єктів або певних гідротехнічних споруд та інших об’єктів; за об’єктом
розміщення – землі, які розташовуються під водними об’єктами (водовкриті
землі), землі, зайняті болотами і островами, гідротехнічними та
гідрометричними спорудами, каналами на зрошувальних і осушувальних
системах тощо.
5. Запропоновано віднести штучно створені земельні ділянки в межах
акваторій морських портів (п. «ґ» ст. 58 ЗК України) до спеціальної категорії
земель промисловості, транспорту, зв’язку, енергетики, оборони та іншого
призначення.
6. Доведено, що з метою збереження і охорони земель водного фонду,
договір оренди земель вказаної категорії та договір оренди водного об’єкта
повинен містити чітко визначений перелік охоронних заходів (наприклад
розчищення і укріплення берегів, проведення протиерозійних заходів,
спорудження дренажу) та графік їх виконання. Ці заходи повинні входити в
безпосередній обов’язок орендаря, невиконання яких буде підставою для
дострокового розірвання договору.
7. З метою вдосконалення правового регулювання охорони земель водного
фонду запропоновано доповнити гл. 12 ЗК України правовими нормами, які
мають визначати види користування землями водного фонду, а саме
регламентувати порядок загального та спеціального користування.
8. З метою вдосконалення правового регулювання охорони земель водного
фонду запропоновано доповнити КУпАП відповідною нормою, яка визначає
адміністративну відповідальність за порушення законодавства щодо земель
187
даної категорії, а також ст. 211 ЗК України таким видом відповідальності як
дисциплінарна, що відповідає загально-правовій концепції юридичної
відповідальності. При цьому дисциплінарні проступки можуть бути як земельно-
правового, так і водно-правового характеру, оскільки багато норм щодо
використання та охорони земель водного фонду містяться у водному
законодавстві.
9. Доведено, що через вбирну здатність ґрунту шкода землям водного
фонду може завдаватись не лише безпосереднім впливом на них, а й через
негативний вплив на води. У кримінальному праві існує така категорія як
«ідеальна сукупність злочинів», коли однією й тією ж дією винна особа вчиняє
два чи більше злочинів, передбачених різними статтями КК України. За цією
аналогією можна стверджувати, що при скоєнні правопорушення щодо
забруднення водного об’єкта одночасно може вчинятися правопорушення й
відносно забруднення земель водного фонду, що є ідеальною сукупністю
правопорушень (злочинів).
10. Запропоновано доповнити КК України правовою нормою щодо
відповідальності за незаконне створення (нанесення) штучних берегів, що
наносить значну шкоду як землям водного фонду зокрема, так і екомережі
взагалі.
188
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Аксененок Г. А. Земельные правоотношения в СССР / Г. А. Аксененок.
– М. : Госюриздат, 1958. – 424 с.
2. Аксененок Г. А. Право государственной собственности на землю в
СССР / Г. А. Аксененок ; под ред. Н. Д. Казанцева. – М. : Гос. изд-во юрид. лит.,
1950. – 307 с.
3. Андрейцев В. І. Земельне право і законодавство суверенної України:
актуальні проблеми практичної теорії / В. І. Андрейцев ; Київ. нац. ун-т імені
Тараса Шевченка, юрид. ф-т, Євраз. асоц. правн. шк. та правників, Центр правн.
допомоги та дослідж. – Київ : Знання, 2005. – 445 с.
4. Андрейцев В. І. Конституційно-правові імперативи використання
власності на землю / В. І. Андрейцев // Вісник Київ. Нац. ун-ту імені Тараса
Шевченка. Юридичні науки. – 2004. – № 58/59. – С. 96–99.
5. Бабань В. Роль прибережних захисних смуг в оптимізації штучних
водойм басейну Південного Бугу Вінницької області [Електронний ресурс] /
В. Бабань // Е-конференції. – Режим доступу : http://econf.at.ua/
publ/konferencija_2015_03_19_20/sekcija_1_ekologija_i_prirodokoristuvannja/rol_pri
berezhnikh_zakhisnikh_smug_v_optimizaciji_shtuchnikh_vodojm_basejnu_pivdennog
o_bugu_vinnickoji_oblasti/16-1-0-226.
6. Бавбекова Э. А. Совершенствование функции государственного
земельного контроля в условиях земельной реформы / Э. А. Бавбекова //
Актуальні проблеми держави і права : зб. наук. праць. – Одеса, 2003. – Вип. 18. –
С. 654–658.
7. Байсаров І. Л. Конституційні засади юридичної відповідальності за
земельні правопорушення / І. Л. Байсаров // Проблеми законності : республік.
міжвідом. наук. зб. – Харків, 2008. – Вип. 95. – С. 120–123.
8. Басай В. Д. Відшкодування шкоди, заподіяної екологічними
правопорушеннями : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.06 / Віктор Давидович Басай ;
Львів. держ. ун-т ім. Івана Франка, юрид. ф-т. – Львів, 1996. – 164 с.
189
9. Берзін П. Про законодавчі потуги вирішувати уявні проблеми в
кримінальному праві / П. Берзін, А. Мірошиченко // Юридичний вісник України. –
2012. – № 24 (16-22 черв.). – С. 6.
10. Борисов А. Б. Большой экономический словарь / А. Б. Борисов. – М. :
Книж. мир, 2003. – 895 с.
11. Будзилович І. Перший Земельний кодекс України та проблеми
сучасного земельного законодавства / І. Будзилович, А. Юрченко // Право
України. – 1998. – № 2. – С. 93–98.
12. Бюлетень науково-практичного семінару на тему «Проблемні питання
захисту прокурорами інтересів громадян і держави у сфері земельних відносин» /
Нац. акад. прокуратури України, Ген. прокуратура України, Голов. упр.
представництва в суді, захисту інтересів громадян та держави при виконанні суд.
рішень. – Київ, 2011. – 100 с.
13. Великий тлумачний словник сучасної української мови. 250 000 /
[уклад. і голов. ред. В. Т. Бусел]. – Київ ; Ірпінь : Перун, 2005. – 1728 с.
14. Византийский земледельческий закон: текст, исследование,
комментарий / [подгот. : Е. Э. Липшиц, И. П. Медведев, Е. К. Пиотровская] ; под
ред. И. П. Медведева. – Л. : Наука, 1984. – 280 с.
15. Відомчі будівельні норми. Регулювання русел річок. Норми
проектування [Електронний ресурс] : ВБН В.2.4-33-2.3.03-2000 : вид. офіц. /
Держ. ком. України по вод. госп-ву. – Київ, 2000 // ДНАОП – законодавча база. –
Режим доступу : http://www.dnaop.com/html/40596/doc%D0%92%D0%91%D0%9
D_%D0%92.2.4-33-2.3-03-2000.
16. Вовк Ю. А. Советское природоресурсовое право и правовая охрана
окружающей среды. Общая часть : учеб. пособие / Ю. А. Вовк. – Харьков : Изд-во
при Харьков. ун-те ИО «Вища школа», 1986. – 160 с.
17. Водний кодекс України : від 06.06.1995 р. № 213/95-ВР // Відом.
Верхов. Ради України. – 1995. – № 24. – Ст. 189.
18. Водний кодекс України. Науково-практичний коментар [Електронний
ресурс] // Законодавство України. Кодекси та закони. – Режим доступу :
190
http://uazakon.ru/ukr/vku/89/default.htm.
19. Водний кодекс Української РСР : затв. і введено в дію Законом УРСР
від 09.06.1972 р. № 771–VIII // Відом. Верхов. Ради УРСР. – 1972. – Дод. до № 24.
– Ст. 200.
20. Водный кодекс Республики Беларусь от 30.04.2014 г. № 149-З
[Электронный ресурс] // Национальное водное законодательство стран ВЕКЦА. –
Ташкент, 2015. – Ч. 1: Республика Беларусь, Украина. – С. 5–66. – Режим доступа
: http://www.cawater-info.net/library/rus/legal_37.pdf.
21. Водный кодекс Республики Казахстан от 09.07.2003 г. № 481-ІІ (с изм.
и допов. по состоянию на 08.04.2016 г.) [Электронный ресурс] // Юрист –
комплекс правовой информации (законодательство) Республики Казахстан. –
Режим доступа : http://online.zakon.kz/Document/?doc_id=1042116&doc_id2=
1042116#pos=7;72&pos2=410.
22. Водойми України: озера, лимани, водосховища. Болота і канали
[Електронний ресурс] // Географіка – географічний портал. – Режим доступу :
http://geografica.net.ua/publ/galuzi_geografiji/fizichna_geografija_ukrajini/vodojmi_uk
rajini_ozera_limani_vodoskhovishha_bolota_i_kanali/39-1-0-533.
23. Воду у Деснянському водозаборі можуть отруїти – екологи
[Електронний ресурс] // Українська правда – Київ. – Режим доступу :
http://kiev.pravda.com.ua/news/56f2a14075c6d.
24. Галятин М. Ю. США: правовое регулирование использования земель /
М. Ю. Галятин. – М. : Наука, 1991. – 243 с.
25. Гетьман А. П. Організаційно-правовий механізм охорони довкілля
(екологічне управління) / А. П. Гетьман // Правова охорона довкілля: сучасний
стан та перспективи розвитку : монографія / А. П. Гетьман, А. К. Соколова,
В. Анісімова та ін. ; за ред. А. П. Гетьмана. – Харків : Право, 2014. – С. 56–109.
26. Гетьман А. П. Проблеми юридичної термінології в екологічному
законодавстві України / А. П. Гетьман // Українська державність: становлення,
досвід, проблеми : зб. наук. ст. (за матеріалами XII Харків. політолог. читань). –
Харків, 2002. – С. 111–113.
191
27. Гетьман А. П. Регіональний екологічний контроль: теорія правового
регулювання : монографія / А. П. Гетьман, Л. М. Здоровко ; Ін-т законодав.
передбачень і прав. експертизи. – Київ, 2004. – 216 с.
28. Гетьман А. П. Термінологія екологічного законодавства: методологічні
засади та перспективи уніфікації / А. П. Гетьман // Вісник Академії правових наук
України. – Харків, 2003. – № 2/3. – С. 580–592.
29. Гідротехнічні споруди, водне господарство і технічне водопостачання –
Технічна експлуатація електричних станцій і мереж [Електронний ресурс] //
Электрические сети. – Режим доступу : http://leg.co.ua/knigi/pravila/tehnichna-
ekspluataciya-elektrichnih-stanciy-i-merezh-4.html.
30. Голиченков А. К. Экологический контроль: теория, практика правового
регулирования : автореф. дис. … д-ра юрид. наук : 12.00.06 / А. К. Голиченков. –
М., 1992. – 48 с.
31. Гордеев В. И. О землях водного фонда / В. И. Гордеев // Проблеми
законності : республік. міжвідом. наук. зб. – Харків, 2008. – Вип. 95. – С. 128–131.
32. Гордеев В. И. Правовые вопросы использования и охраны малых рек в
Украине : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.06 / Владимир Иванович Гордеев. –
Харьков, 1994. – 173 с.
33. Гордеев В. И. Содержание права водопользования / В. И. Гордеев //
Проблеми законності : республік. міжвідом. наук. зб. – Харків, 2005. – Вип. 71.–
С. 86–95.
34. Горшенев В. М. Контроль как правовая форма деятельности /
В. М. Горшенев, И. Б. Шахов. – М. : Юрид. лит., 1987. – 176 с.
35. Григорьев В. К. Вопросы теории земельного права / В. К. Григорьев. –
М. : Госюридздат, 1963. – 210 с.
36. Гусев Р. К. Юридическая ответственность за земельные
правонарушения / Р. К. Гусев // Земельное право : учебник / под ред.
Г. Е. Быстрова. – М., 2006. – С. 435–454.
37. Действующее законодательство по водному праву. Систематический
сборник узаконений об орошении, обводнении, судоходстве, сплаве, пользовании
192
водой для промышленных целей, рыболовстве, минеральных источниках и пр. с
разъяснениями Гражданского Кассационного Департамента Правительствующего
Сената / [сост. Д. Флексор]. – Изд. третье, испр. и допол. – СПб. : Изд. юрид.
книж. магазина И. И. Зубкова под фирмой «Законоведение», 1912. – 508 с.
38. Декрет о земле [Электронный ресурс] : принят II Всерос. Съездом
Советов Рабочих, Солдат. и Крестьян. Депутатов 27 окт. 1917 г. // Библиотека
нормативно-правовых актов Союза Советских Социалистических Республик. –
Режим доступа : http://www.libussr.ru/doc_ussr/ussr_4.htm.
39. Дембо Л. И. Основные проблемы советского водного законодательства
/ Л. И. Дембо. – Л. : Изд-во Ленинград. гос. ун-та, 1948. – 135 с.
40. Державна екологічна інспекція України [Електронний ресурс]. – Режим
доступу : http://dei.gov.ua/menyu-3/meta-diyalnosti.html.
41. Державна інспекція сільського господарства України [Електронний
ресурс]. – Режим доступу : http://www.disgu.gov.ua/.
42. Державна служба України з питань геодезії, картографії та кадастру
[Електронний ресурс] : офіц. веб-сайт. – Режим доступу : http://land.gov.ua/.
43. Державне агентство водних ресурсів України [Електронний ресурс] :
офіц. сайт. – Режим доступу : http://www.scwm.gov.ua.
44. Державні будівельні норми України. Гідротехнічні, енергетичні та
меліоративні системи і споруди, підземні гірничі виробки. Гідротехнічні споруди.
Основні положення [Електронний ресурс] : ДБН В.2.4-3:2010. – Київ :
Мінрегіонбуд України, 2010 // ProfiDom : нац. энцикл. строительства. – Режим
доступу : http://profidom.com.ua/v-2/v-2-4/1704-dbn-v-2-4-32010-gidrotehnichni-
sporudi-osnovni-polozhenna.
45. Державні будівельні норми України. Меліоративні системи та споруди
[Електронний ресурс] : ДБН В.2.4-1-99 : вид. офіц. – Київ : Держбуд України,
2000 // Державні будівельні норми України. – Режим доступу :
http://dbn.at.ua/load/normativy/dbn/1-1-0-288.
46. Державні будівельні норми України. Містобудування. Планування і
забудова міських і сільських поселень [Електронний ресурс] : ДБН 360-92. – Київ :
193
Держбуд України, 2002 // Державні будівельні норми України. – Режим доступу :
http://dbn.at.ua/load/normativy/dbn/dbn_360_92_ua/1-1-0-116.
47. Державні санітарні норми та правила «Гігієнічні вимоги до води
питної, призначеної для споживання людиною» (ДСанПІН 2.2.4-171-10) : затв.
наказом М-ва охорони здоров’я України 12.05.2010 р. № 400 // Офіційний вісник
України. – 2010. – № 51. – Ст. 1717.
48. Деякі питання оренди земель : постанова Кабінету Міністрів України
від 13.12.2006 р. № 1724 // Офіційний вісник України. – 2006. – № 50. – Ст. 3338.
49. Джавадов Хікмет Аловсат огли. Цивільно-правова відповідальність за
порушення земельного законодавства (на прикладі України, Азербайджану та
Росії) : автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.06 / Хікмет Аловсат огли
Джавадов ; Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України ; наук.
керівник Ю. С. Шемшученко. – Київ, 2008. – 18 с.
50. Домашенко М. В. Власність і право власності: нариси з історії,
філософії, теорії і практики регулювання відносин власності в Україні /
М. В. Домашенко, В. Є. Рубаник. – Харків : Факт, 2002. – 550 с.
51. Донець О. В. Історико-правові засади розвитку законодавства у сфері
охорони земель / О. В. Донець // Правова охорона довкілля: сучасний стан та
перспективи розвитку : монографія / А. П. Гетьман, А. К. Соколова, В. Анісімова
та ін. ; за ред. А. П. Гетьмана. – Харків : Право, 2014. – С. 110–123.
52. Донець О. В. Правове забезпечення охорони земель / О. В. Донець //
Правова охорона довкілля: сучасний стан та перспективи розвитку : монографія /
А. П. Гетьман, А. К. Соколова, В. Анісімова та ін. ; за ред. А. П. Гетьмана. –
Харків, 2014. – С. 110–193.
53. Досягнення Національного екологічного центру України [Електронний
ресурс] // Національний екологічний центр України. – Режим доступу :
http://necu.org.ua/about/dosyagnennya/.
54. Дубняк С. А. Оцінка стану і проблеми законодавчого регулювання
водоохоронних зон водних об’єктів України / С. А. Дубняк, С. С. Дубняк //
Гідрологія, гідрохімія, гідроекологія : період. наук. зб. – Київ, 2005. – Т. 7. –
194
С. 25–39.
55. Дубовик О. Л. Экологическое право : учебник / О. Л. Дубовик,
Л. Кремер, Г. Люббе-Вольфф ; отв. ред. О. Л. Дубовик. – М. : Эксмо, 2005. – 768 с.
– (Российское юридическое образование).
56. Екологічна ситуація та стан питних вод України [Електронний ресурс]
// Екологія життя. – Режим доступу: http://www.eco-live.com.ua/content/
blogs/ekologichna-situatsiya-ta-stan-pitnikh-vod-ukraini.
57. Екологічне право України : підручник для студентів юрид. спец. вищ.
навч. закл. / М-во освіти і науки України, Нац. юрид. акад. України ім. Ярослава
Мудрого ; за ред. А. П. Гетьмана, М. В. Шульги. – Харків : Право, 2005. – 382 с.
58. Екологічне право України : підручник / М-во освіти і науки України,
Нац. юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого ; за ред. А. П. Гетьмана,
М. В. Шульги. – Харків : Право, 2009. – 328 с.
59. Екологічне право України. Академічний курс : підручник для вищ.
навч. закл. / Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, Київ. ун-т
права ; за заг. ред. Ю. С. Шемшученка. – Київ : Юрид. думка, 2005. – 848 с.
60. Ерофеев Б. В. Земельное право : учебник / Б. В. Ерофеев ; под ред.
Г. В. Чубукова. – М. : Новый юрист, 1998. – 544 с.
61. Ерофеев Б. В. Земельное право России : учебник / Б. В. Ерофеев ; отв.
ред. Н. И. Краснов. – 9-е изд., перераб. – М. : Юрайт-Издат, 2004. – 656 с.
62. Ерофеев Б. В. Земельное право России : учебник / Б. В. Ерофеев. – М. :
ООО «Профобразование», 2002. – 656 с.
63. Жиравецький Т. Використання земель за цільовим призначенням як
принцип земельного права / Т. Жиравецький // Проблеми державотворення і
захисту прав людини в Україні : матеріали ХІ регіон. наук.-практ. конф. (3-4 лют.
2005 р.). – Львів, 2005. – С. 256–257.
64. Загальнодержавна програма охорони та відтворення довкілля
Азовського і Чорного морів : затв. Законом України від 22.03.2001 р. № 2333-III //
Відом. Верхов. Ради України. – 2001. – № 28. – Ст. 135.
65. Загальнодержавна цільова програма розвитку водного господарства та
195
екологічного оздоровлення басейну річки Дніпро на період до 2021 року : затв.
Законом України від 24.05.2012 р. № 4836-VI // Відом. Верхов. Ради України. –
2013. – № 17. – Ст. 146.
66. Закон о землеустройстве от 29 мая 1911 г. и изданный на основании
сего закона Наказ землеустроительным комиссиям от 9 июня 1911 г. – СПб. : Тип.
Сельского вестника, 1911. – 166 с.
67. Закон об изменении и дополнении некоторых постановлений о
крестьянском землевладении от 14.06.1910 г. [Электронный ресурс] // Проект
«Исторические материалы». – Режим доступа : http://istmat.info/node/36384.
68. Законодательные акты Великого княжества Литовского XV–XVI вв. :
науч. изд. / ЛГУ им. А. С. Бубнова, Ист. фак. ; подгот. И. И. Яковкин. – Л. :
Госсоцэкгиз. Ленингр. отд-ние, 1936. – 155 с.
69. Законы гражданские: свод законов с объяснениями по решениям
Гражд. кассац. департамента Правительствующего Сената / [сост.
А. Боровиковский]. – Изд. 11-е. – СПб. : Тип. А. С. Суворина, 1904. – Т. 10, ч. 1. –
966 с.
70. Звернення від 21 грудня № 1 громадської ради при Держводагенстві
[Електронний ресурс] // Державне агенство водних ресурсів України : офіц. сайт.
– Режим доступу : http://www.scwm.gov.ua/index.php?option=com_content&view=
article&id=3450:-1&catid=91:2012-05-30-13-09-52&Itemid=202.
71. Земельне право : підручник / М-во освіти і науки України, Нац. ун-т
«Юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого» ; за ред. М. В. Шульги. – Харків :
Право, 2013. – 520 с.
72. Земельне право України : підручник / Нац. юрид. акад. України
ім. Ярослава Мудрого ; за ред. М. В. Шульги. – Київ : Юрінком Інтер, 2004. – 368 с.
73. Земельне право України : підручник / Одес. нац. юрид. акад. ; за заг.
ред. О. О. Погрібного, І. І. Каракаша. – Київ : Істина, 2003. – 448 с.
74. Земельне право України : підручник / Одес. нац. юрид. акад. ; за ред.
О. О. Погрібного, І. І. Каракаша. – Вид. 2-ге, перероб. і допов. – Київ : Істина,
2009. – 600 с.
196
75. Земельний кодекс України : наук.-практ. коментар / за ред.
А. П. Гетьмана, М. В. Шульги. – Вид. 6-е, допов. – Xарків : Одіссей, 2009. – 624 с.
76. Земельний кодекс України : наук.-практ. коментар / Ін-т держави і
права ім. В. М. Корецького НАН України ; за заг. ред. В. І. Семчика. – 2-ге вид.,
перероб. і допов. – Київ : Ін Юре, 2004. – 748 с.
77. Земельний кодекс України від 25.10.2001 р. № 2768-ІІІ // Відом.
Верхов. Ради України. – 2002. – № 3/4. – Ст. 27.
78. Земельний кодекс Української РСР : вводиться в дію Законом УРСР від
08.07.1970 р. // Відом. Верхов. Ради УРСР. – 1970. – № 29. – Ст. 205.
79. Земельний кодекс УРСР : постанова ВЦВК від 29.11.1922 р., введено в
дію 25.10.1922 р. // Збірник узаконень та розпоряджень Робітничо-Селянського
Уряду України. – 1922. – № 51. – Ст. 750.
80. Земельний фонд України [Електронний ресурс] // Лексика – українські
енциклопедії та словники. – Режим доступу : http://leksika.com.ua/
14650717/legal/zemelniy_fond_ukrayini.
81. Земельное право : учебник для вузов / рук. автор. кол. и отв. ред.
С. А. Боголюбов. – М. : НОРМА-ИНФРА-М, 1999. – 400 с.
82. Иванов П. Опыт исторического исследования о межевании змель в
России : монография / П. Иванов. – М. : Тип. С. Селивановского, 1846. – 151 с.
83. Исмайылов Г. Х. Мировой водный баланс и водные ресурсы земли,
водный кадастр и мониторинг водных объектов : учебник для вузов /
Г. Х. Исмайылов, А. В. Перминов ; М-во сел. хоз-ва Рос. Федерации ; Моск. гос.
ун-т природообустройства. – М. : МГУП, 2013. – 324 с.
84. Ільїна О. В. Болота Волині: особливості поширення й антропогенні
зміни / О. В. Ільїна // Наукові праці Укр. науково-дослідного
гідрометеорологічного ін-ту. – Київ, 2007. – Вип. 256. – С. 367–372.
85. Казанцев Н. Д. Право колхозного землепользования в СССР /
Н. Д. Казанцев. – М. : Изд-во АН СССР, 1951. – 160 с.
86. Класифікація видів цільового призначення земель : затв. наказом Держ.
ком. України із зем. ресурсів від 23.07.2010 р. № 548 // Офіційний вісник України.
197
– 2010. – № 85. – Ст. 3006.
87. Кодекс України про надра від 27.07.1994 р. № 132/94-ВР // Відом.
Верхов. Ради України. – 1994. – № 36. – Ст. 340.
88. Кодекс України про адміністративні правопорушення від 07.12.1984 р.
№ 8073-X // Відом. Верхов. Ради УРСР. – 1984. – № 51. – Ст. 1122.
89. Комплексна програма захисту сільських населених пунктів і
сільськогосподарських угідь від шкідливої дії вод на період до 2010 року та
прогноз до 2020 року : затв. постановою Кабінету Міністрів України від
03.07.2006 р. № 901 // Офіційний вісник України. – 2006. – № 27. – Ст. 1942.
90. Комплексна програма ліквідації наслідків підтоплення територій в
містах і селищах України : затв. постановою Кабінету Міністрів України від
15.02.2002 р. № 160 // Офіційний вісник України. – 2002. – № 8. – Ст. 346.
91. Конвенция Организации Объединенных Наций по морскому праву от
10.12.1982 г. [Электронный ресурс] // Верхов. Рада України : офіц. веб-портал. –
Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_057.
92. Конвенция по охране и использованию трансграничних водотоков и
международных озер [Электронный ресурс] : Хельсинки, 17.03.1992 г. // Верхов.
Рада України : офіц. веб-портал. – Режим доступу : http://zakon.rada.
gov.ua/laws/show/994_273.
93. Конвенція про відкрите море від 29.04.1958 р. [Електронний ресурс] //
Верхов. Рада України : офіц. веб-портал. – Режим доступу :
http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/995_180.
94. Конвенція про водно-болотяні угіддя, що мають міжнародне значення,
головним чином як середовище існування водоплавних птахів від 02.02.1971 р. :
офіц. пер. // Офіційний вісник України. – 2013. – № 30. – Ст. 1065.
95. Конвенція про континентальний шельф від 29.04.1958 р. [Електронний
ресурс] // Верхов. Рада України : офіц. веб-портал. – Режим доступу :
http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/995_179.
96. Концепція національної екологічної політики на період до 2020 року :
схвалено розпорядж. Кабінету Міністрів України від 17.10.2007 р. № 880-р //
198
Офіційний вісник України. – 2007. – № 79. – Ст. 2961.
97. Корнєєв Ю. В. Земельне право : навч. посіб. / Ю. В. Корнєєв,
М. О. Мацелик. – Київ : Центр учб. літ., 2009. – 240 с.
98. Коссе Д. Д. Значення та сутність правового режиму в правовій системі
України / Д. Д. Косе // Часопис Київського університету права. – 2010. – № 2. –
С. 25–29.
99. Костяшкін І. О. Правове регулювання реалізації права загального
землекористування громадян на землях водного фонду / І. О. Костяшкін // Вісник
Хмельницького інституту регіонального управління та права. – 2004. – № 4. –
С. 157–162.
100. Кравченко С. М. Актуальні проблеми міжнародного права
навколишнього середовища / С. М. Кравченко, А. О. Андрусевич, Дж. Е. Бонайн ;
за заг. ред. С. М. Кравченко. – Львів : Видав. центр ЛНУ ім. Івана Франка, 2002. –
336 с.
101. Краснов Н. И. Правовой режим земель специального назначения /
Н. И. Краснов. – М. : Госюриздат, 1961. – 215 с.
102. Крассов О. И. Земельное право : учебник / О. И. Крассов. – 2-е изд.,
перераб. и допов. – М. : Юристъ, 2005. – 671 с.
103. Крассов О. И. Земельное право : учебник / О. И. Крассов. – М. :
Юристъ, 2000. – 624 с.
104. Крассов О. И. Комментарий к Земельному кодексу Российской
Федерации / О. И. Крассов. – М. : Юристъ, 2002. – 782 с.
105. Крассов О. И. Понятие и содержание правового режима земель /
О. И. Крассов // Экологическое право. – 2003. – № 1. – С. 20–24.
106. Кримінальне право. Особлива частина [Електронний ресурс] :
підручник // Навчальні матеріали онлайн. – Режим доступу : http://pidruchniki.com
/1584072059860/pravo/kriminalne_pravo_.
107. Кримінальний кодекс України : наук.-практ. коментар / Акад. прав.
наук України, Нац. юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого ; за ред.
В. В. Сташиса, В. Я. Тація. – 3-тє вид., перероб. та допов. – Харків : Одіссей, 2006.
199
– 1183 с.
108. Кримінальний кодекс України від 05.04. 2001 р. № 2341-III // Відом.
Верхов. Ради України. – 2001. – № 25/26. – Ст. 131.
109. Кримінальний кодекс України від 28.12.1960 р. // Відом. Верхов. Ради
УРСР. – 1961. – № 2. – Ст. 14.
110. Кулинич П. Ф. Земельна ділянка як об’єкт правових відносин: поняття,
ознаки, види / П. Ф. Кулинич // Часопис Київського університету права. – 2010. –
№ 3. – С. 215–219.
111. Кулинич П. Ф. Правова охорона земель / П. Ф. Кулинич // Семчик В. І.
Земельне право України : підручник / В. І. Семчик, П. Ф. Кулинич, М. В. Шульга.
– Київ : Вид. Дім «Ін юре», 2008. – Розд. 13. – С. 349–380.
112. Кулинич П. Ф. Правовий режим земель водного фонду / П. Ф. Кулинич
// Земельне право України: теорія і практика. – 2008. – № 5/6. – С. 18–31.
113. Кулинич П. Ф. Правові проблеми охорони і використання земель
сільськогосподарського призначення в України : монографія / НАН України, Ін-т
держави і права ім. В. М. Корецького ; П. Ф. Кулинич. – Київ : Логос, 2011. – 688 с.
114. Кулинич П. Ф. Правочини щодо земельних ділянок: теоретичні та
практичні аспекти / П. Ф. Кулинич // Земельне право України. – 2006. – № 4. –
С. 28–38.
115. Кумановський М. В. Кримінальна відповідальність за незаконне
заволодіння землями водного фонду в особливо великих розмірах: соціальна
зумовленість та склад злочину : автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.08 /
Михайло Володимирович Кумановський ; НДІ вивч. проблем злочинності ім.
акад. В. В. Сташиса НАПрН України ; наук. керівник Л. М. Демидова. – Харків,
2014. – 20 с.
116. Лапшин Н. Н. Рекомендации по гидрогеологическим расчетам для
определения границ второго и третьего поясов зон санитарной охраны подземных
источников хозяйственно-питьевого водоснабжения / Н. Н. Лапшин,
А. Е. Орадовская. – М. : ВНИИ ВОДГЕО, 1983. – 22 с.
117. Лебедєва Т. М. Правовий режим земель автомобільного транспорту та
200
дорожнього господарства: проблеми та шляхи вирішення : монографія /
Т. М. Лебедєва ; наук. ред. М. В. Шульга. – Харків : ФІНН, 2009. – 192 с.
118. Лісовий кодекс України від 21.01.1994 р. № 3852-XII // Відом. Верхов.
Ради України. – 1994. – № 17. – Ст. 99.
119. Логіка : підручник для студентів вищ. навч. закл. / М-во освіти і науки
України, Нац. юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого ; за заг. ред.
В. Д. Титова. – Харків : Право, 2005. – 208 с.
120. Лоєва І. Д. Водні ресурси одеської області і стратегія їх раціонального
використання [Електронний ресурс] / І. Д. Лоєва, В. І. Моцаренко // Экология
окружающей среды: экологические проблемы окружающей среды, пути и методы
их решения. – Режим доступу : http://www.eco-mir.net/show/306/.
121. Лугина О. В. Проблеми нормативного визначення терміна «самовільне
зайняття земельних ділянок» / О. В. Лугина // Земельне право України. Теорія і
практика. – 2007. – № 3. – С. 59–65.
122. Мартин А. Г. Сучасна класифікація земельних ділянок за цільовим
призначенням [Електронний ресурс] / А. Г. Мартин // Земельна спілка України. –
Режим доступу : http://zsu.org.ua/andrij-martin/82-2011-02-08-11-56-31.
123. Марусенко Р. І. Правові аспекти земельних сервітутів в Україні : дис.
… канд. юрид. наук : 12.00.06 / Роман Ігорович Марусенко ; Київ. нац. ун-т
ім. Тараса Шевченка. – Київ, 2005. – 211 с.
124. Методика обстеження і паспортизації гідротехнічних споруд систем
гідравлічного вилучення та складування промислових відходів та хвостів
[Електронний ресурс] : затв. наказом Держ. ком. України у справах
містобудування і архітектури від 19.12.1995 р. № 252 // Верхов. Рада України :
офіц. веб-портал. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/z0466-95.
125. Методика розрахунку розмірів відшкодування збитків, заподіяних
державі внаслідок порушення законодавства про охорону та раціональне
використання водних ресурсів : затв. наказом М-ва охорони навколиш. природ.
середовища України від 20.07.2009 р. № 389 // Офіційний вісник України. – 2009.
– № 63. – Ст. 2242.
201
126. Методика розрахунку розмірів відшкодування збитків, заподіяних
державі внаслідок порушення правил охорони водних ресурсів на землях водного
фонду, пошкодження водогосподарських споруд і пристроїв, порушення правил їх
експлуатації : затв. від 29.12.2001 р. № 290 // Офіційний вісник України. – 2001. –
№ 5. – Ст. 188.
127. Методика упорядкування водоохоронних зон річок України /
А. В. Яцик [та ін.] ; М-во охорони навколиш. природ. середовища України, Держ.
ком. України по вод. гос-ву ; наук. керівник А. В. Яцик. – Київ : Оріяни, 2004. –
128 с.
128. Методичні рекомендації щодо надання у користування на умовах
оренди земель водного фонду та водних об’єктів, розташованих на території
Рівненської області, затв. розпорядженням Голови облдержадміністрації
14.04.2014 р. № 108 [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
:http://www.ecorivne.gov.ua/environmental_water_objects/.
129. Миклашевский И. Н. Водное законодательство и право в России /
И. Н. Миклашевский // Русская мысль : ежемесяч. литератур.-полит. изд. Год
шестнадцатый. Август. – М., 1895. – Кн. 8. – С. 138–156.
130. Міністерство екології та природних ресурсів України [Електронний
ресурс] : офіц. веб-сайт. – Режим доступу : http://www.menr.gov.ua.
131. Мірошниченко А. М. Проблемні правові питання поділу земель на
категорії / А. М. Мірошниченко // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2005.
– № 12. – С. 42–51.
132. Мірошниченко А. М. Земельне право України : навч. посіб. / Ін-т
законодавства Верхов. Ради України ; А. М. Мірошниченко. – Київ, 2007. – 432 с.
133. Мірошниченко А. М. Земельне право України : підручник /
А. М. Мірошниченко. – Київ : Алерта, 2009. – 712 с.
134. Мірошниченко А. М. Науково-практичний коментар Земельного
кодексу України (за станом нормативно-правових актів та судової практики на
15.01.2009 р.) / А. М. Мірошниченко, Р. І. Марусенко. – Київ : Правова єдність,
2009. – 496 с.
202
135. Модельный Водный кодекс для государств-участников Содружества
Независимых Государств [Электронный ресурс] : принят на двадцать седьмом
пленар. заседании Межпарламент. Ассамблеи государств-участников СНГ
(постановление № 27-10 от 16.11.2006 г.) // Ca Water Info: Портал знаний о
водных ресурсах и экологии Центральной Азии. – Режим доступа :
http://www.cawater-info.net/bk/water_law/pdf/model_water_code.pdf.
136. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за ред.
М. І. Мельника, М. І. Хавронюка. – 7-е вид., перероб. та допов. – Київ : Юрид.
думка, 2010. – 1288 с.
137. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України
[Електронний ресурс] // Мего-Інфо – Юридична бібліотека № 1 : юрид. портал-б-
ка України он-лайн з новіт. прав. літ. для навчання, роботи та консультації. –
2009. – Т. 2. – Режим доступу : mego.info/матеріал/науково-практичний-коментар-
кримінального-кодексу-України-том-2-ковальський-вс-2009р.
138. О лечебных местностях общегосударственного значения : декрет СНК
от 20.03.1919 г. // Собрание узаконений и распоряжений Рабочего и
Крестьянского правительства РСФСР. – 1919. – № 19. – Ст. 231.
139. О мерах по улучшению организации работ по защите почв от ветровой
и водной эрозии [Электронный ресурс] : постановление Совета Министров СССР
от 13.10.1975 г. № 884 // Библиотека нормативно-правовых актов Союза
Советских Социалистических Республик. – Режим доступа : http://www.libussr.ru
/doc_ussr/usr_8742.htm.
140. О санитарной охране водопроводов и источников водоснабжения :
постановление ЦИК и СНК СССР от 17 мая 1937 г. // Собрание законов и
распоряжений робоче-крестьянского правительства СССР. – 1937. – № 35. –
С. 143.
141. Об административной ответственности за нарушение земельного
законодательства : Указ Президиума Верхов. Совета СССР от 14.05.1970 г. //
Ведом. Верхов. Совета СССР. – 1970. – № 20. – Ст. 165.
142. Об образовании Главного Управления лесоохраны и лесонасаждений
203
при Совете Народных Комиссаров Союза ССР и о выделении водоохраной зоны :
постановление ЦИК и СНК СССР от 02.07.1936 г. // Собрание законов и
распоряжений робоче-крестьянского правительства СССР. – 1936. – № 35. – Ст.
311.
143. Об организации управления рыбным хозяйством РСФСР [Электронный
ресурс] : декрет ВЦИК и СНК от 25.09.1922 г. // Библиотека нормативно-правовых
актов Союза Советских Социалистических Республик. – Режим доступа :
http://www.libussr.ru/doc_ussr/ussr_1396.htm.
144. Об основах организации рыбного хозяйства Союза ССР :
постановление ЦИК и СНК СССР от 21.11.1924 г. // Собрание законов и
распоряжений Рабоче-Крестьянского Правительства СССР. – 1924. – № 25. –
Ст. 214.
145. Об усилении охраны природы и улучшении использования природных
ресурсов [Электронный ресурс] : постановление ЦК КПСС и Совета Министров
СССР от 29.12.1972 г. № 898 // Библиотека нормативно-правовых актов Союза
Советских Социалистических Республик. – Режим доступа : http://www.libussr.ru
/doc_ussr/usr_7960.htm.
146. Об утверждении Временного Положения об устройстве,
переустройстве и содержании водоподпорных сооружений на мелкой речной сети
РСФСР : декрет ВЦИК и Совнаркома РСФСР от 12.07.1926 г. // Собрание
узаконений и распоряжений Рабочего и Крестьянского Правительства РСФСР. –
1925. – № 47. – Ст. 356.
147. Об утверждении Положения о рыбном хозяйстве РСФСР [Электронный
ресурс] : постановление ВЦИК, СНК РСФСР от 25.07.1927 г. // Правовая Россия.
– Режим доступа : http://lawru.info/dok/1927/07/25/n1201807.htm.
148. Общая теория советского земельного права / отв. ред. : Г. О. Аксеньонок,
И. А. Иконицкая, Н. И. Краснов. – М. : Наука, 1983. – 357 с.
149. Оверковська Т. К. Правові засади охорони земель від забруднення та
псування в Україні : автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.06 /
Т. К. Оверковська ; Київ. нац. ун-т ім. Тараса Шевченка. – Київ, 2008. – 20 с.
204
150. Оверковська Т. Особливості цивільно-правової відповідальності у сфері
охорони земель від забруднення та псування / Т. Оверковська // Юридична
України. – 2010. – № 2. – С. 68–71.
151. Основні напрями державної політики України у галузі охорони
довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки :
затв. постановою Верхов. Ради України від 05.03.1998 р. № 188/98-ВР // Відом.
Верхов. Ради України. – 1998. – № 38/39. – Ст. 248.
152. Основы законодательства Союза ССР и союзных республик о земле :
приняты Верхов. Советом СССР 28.02.1990 г. // Ведом. Верхов. Совета СССР. –
1990. – № 10. – Ст. 129.
153. Основы земельного законодавства Союза ССР и союзных республик :
утв. Законом СССР от 1312.1968 г. № 3401–VII // Ведом. Верхов. Совета СССР. –
1968. – № 51. – Cт. 485.
154. Памятники русского права / под ред. К. А. Софроненко. – М. : Гос. изд-
во юрид. лит., 1957. – Вып. 6: Соборное Уложение царя Алексея Михайловича
1649 года. – 504 с.
155. Петрів Р. Право Австрії та Східної Галичини (70-ті роки XVIII – 70-ті
роки XIX ст.) / Р. Петрів // Право України. – 2000. – № 6. – С. 117–118, 139.
156. Петров В. В. Правовая охрана природы в СССР : учебник /
В. В. Петров. – М. : Юрид. лит., 1984. – 384 с.
157. Победоносцев К. Курс гражданского права / К. П. Победоносцев. –
СПб. : Синод. тип., 1896. – Ч. 1: Вотчинные права. – 745 с.
158. Погорєлова О. М. Особливості використання земель водного фонду на
орендних умовах / О. М. Погорєлова // Актуальні проблеми держави і права : зб.
наук. праць. – Одеса, 2010. – Вип. 52. – С. 212–218.
159. Погрібний С. О. Юридична відповідальність за порушення земельного
законодавства / С. О. Погрібний // Земельне право України : підручник / за ред.
О. О. Погрібного, І. І. Каркаша. – Київ, 2003. – Розд. 26. – С. 414–439.
160. Позняк С. П. Ґрунтознавство і географія ґрунтів : підручник /
С. П. Позняк. – У 2 ч. –Львів : ЛНУ ім. Івана Франка, 2010. –Ч. 2. – 286 с.
205
161. Полное Собрание законов Российской империи. – СПб. : Тип. ІІ Отд-ния
Собств. ЕИВ Канцелярии, 1830. – Т. 42, ч. 1: Указатель алфавитный. – 1048 с.
162. Положение о государственном контроле за использованием земель :
утв. постановлением Совета Министров СССР от 14.05.1970 г. № 325 // Собрание
постановлений Правительства СССР. – 1970. – № 9. – Ст. 71.
163. Положение о землях, предоставленных органам водного хозяйства для
специальных нужд [Электронный ресурс] : утв. постановлением Совета
Министров РСФСР от 26.09.1962 г. № 1255 // Библиотека нормативно-правовых
актов Союза Советских Социалистических Республик. – Режим доступа :
http://www.libussr.ru/doc_ussr/usr_5888.htm.
164. Положение о рыбном хозяйстве [Электронный ресурс] : постановление
Совета труда и обороны СССР от 03.07.1925 г. // Полное собрание
законодательства СССР. – Режим доступа : http://www.ussrdoc.com
/ussrdoc_communizm/ussr_2545.htm.
165. Положение о социалистическом землеустройстве и о мерах перехода к
социалистическому земледелию [Электронный ресурс] : принято ВЦИК
14.02.1919 г. // Правовая Россия. – Режим доступа : http://lawru.info/dok/1919/02
/14/n1205985.htm.
166. Положення про державний департамент – Адміністрацію зони
відчуження і зони безумовного (обов’язкового) відселення : затв. постановою
Кабінету Міністрів України від 11.08.2000 р. № 1263 // Офіційний вісник України.
– 2000. – № 33. – Ст. 1410.
167. Положення про організацію та порядок здійснення технічного нагляду
за гідротехнічними спорудами воднотранспортного комплексу : затв. наказом М-
ва інфраструктури України від 16.01.2014 р. № 21 // Офіційний вісник України. –
2014. – № 23. – Ст. 725.
168. Положення про порядок видачі дозволу на будівельні,
днопоглиблювальні і вибухові роботи, видобування піску, гравію, прокладанню
кабелів, трубопроводів та інших комунікацій на землях водного фонду
[Електронний ресурс] : затв. наказом Держводгоспу України від 29.02.1996 р.
206
№ 29 // Верхов. Рада України : офіц. веб-портал. – Режим доступу :
http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/z0165-96.
169. Полянская Г. Н. Советское земельное право / Г. Н. Полянская,
А. А. Рускол. – М. : Госюриздат, 1951. – 248 с.
170. Поняття, завдання і зміст охорони і раціонального використання земель
[Електронний ресурс] // Студопедия. – Режим доступу : http://studopedia.org/8-
70218.html.
171. Порядок ведення Державного земельного кадастру : затв. постановою
Кабінету Міністрів України від 17.10.2012 р. № 1051 // Офіційний вісник України.
– 2012. – № 89. – Ст. 3598.
172. Порядок видачі дозволів на проведення робіт на землях водного фонду
: затв. постановою Кабінету Міністрів України від 12.07.2005 р. № 557 //
Офіційний вісник України. – 2005. – № 28. – Ст. 1631.
173. Порядок видачі та анулювання спеціальних дозволів на зняття та
перенесення ґрунтового покриву (родючого шару ґрунту) земельних ділянок :
затв. наказом Держ. ком. України по зем. ресурсах від 04.01.2005 р. № 1 //
Офіційний вісник України. – 2005. – № 4. – Ст. 236.
174. Порядок визначення і відшкодування збитків власникам землі і
землекористувачам [Електронний ресурс] : затв. постановою Кабінету Міністрів
України від 19.04.1993 р. № 284 // Верхов. Рада України : офіц. веб-портал. –
Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/284-93-%D0%BF.
175. Порядок визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режим
ведення господарської діяльності в них [Електронний ресурс] : затв. постановою
Кабінету Міністрів України від 08.05.1996 р. № 486 // Верхов. Рада України :
офіц. веб-портал. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/486-96-
%D0%BF.
176. Порядок використання земель у зонах їх можливого затоплення
внаслідок повеней і паводків : затв. постановою Кабінету Міністрів України від
31.01.2001 р. № 87 // Офіційний вісник України. – 2001. – № 5. – Ст. 188.
177. Порядок використання коштів державного бюджету, які виділяються
207
для захисту територій від шкідливої дії вод, державного моніторингу поверхневих
вод, ведення державного водного кадастру, паспортизації та управління водними
ресурсами : затв. постановою Кабінету Міністрів України від 30.06.2005 р. № 529
// Офіційний вісник України. – 2005. – № 27. – Ст. 1561.
178. Порядок користування землями водного фонду : затв. постановою
Кабінету Міністрів України від 13.05.1996 р. № 502 // Зібрання постанов Уряду
України. – 1996. – № 11. – Ст. 326.
179. Порядок надання водно-болотним угіддям статусу водно-болотних
угідь міжнародного значення : затв. постановою Кабінету Міністрів України від
29.08.2002 р. № 1287 // Офіційний вісник України. – 2002. – № 36. – Ст. 1693.
180. Порядок розроблення паспорта водного об’єкта : затв. наказом М-ва
екології та природ. ресурсів від 18.03.2013 р. № 99 // Офіційний вісник України. –
2013. – № 42. – Ст. 1517.
181. Порядок складання паспортів річок і Порядок установлення берегових
смуг водних шляхів та користування ними : затв. постановою Кабінету Міністрів
України від 14.04. 1997 р. № 347 // Офіційний вісник України. – 1997. – № 16. –
С. 80.
182. Посохова М. Співвідношення понять цільового призначення, цільового
використання та категорії земель за законодавством України / М. Посохова //
Юридична Україна. – 2010. – № 12. – С. 73–78.
183. Почва [Електронний ресурс] / ВикипедиЯ : свобод. энцикл. – Режим
доступу : :https://ru.wikipedia.org/wiki/Почва.
184. Права, за якими судиться малоросійський народ. 1743 р. /
О. М. Мироненко, К. А. Вислобоков, І. Б. Усенко, В. В. Цвєтков,
Ю. С. Шемшученко ; за ред. О. М. Мироненко ; НАН України, Ін-т держави і
права ім. В. М. Корецького, Ін-т української археографії та джерелознавства
ім. М. С. Грушевського. – Київ : Глобус, 1997. – 547 с.
185. Правила технической эксплуатации осушительных систем. – М. :
Колос, 1972. – 33 с.
186. Право на воды: по разъяснениям Гражданского Кассационного
208
Департамента Правительствующего Сената / [сост. Д. Флексор]. – СПб. : Типо-
Литогр. М. Ф. Пайкина, 1898. – 150 с.
187. Право природопользования в СССР / Ин-т государства и права АН
СССР ; отв. ред. И. А. Иконицкая. – М. : Наука, 1990. – 196 с.
188. Правова система України: історія, стан та перспективи : у 5 т. / редкол. :
В. Я. Тацій (голова) [та ін.] ; за заг. ред. Ю. С. Шемшученка ; Акад. прав. наук
України. – Харків : Право, 2008. – Т. 4: Методологічні засади розвитку
екологічного, земельного, аграрного та господарського права. – 480 с.
189. Правовая охрана природы. – М. : Знание, 1984. – С. 43–64.
190. Правовий режим окремих різновидів земель водного фонду
[Електронний ресурс] // Сайт Анатолія Миколайовича Мірошниченка. – Режим
доступу : http://www.amm.org.ua/ua/study-book/20-water-fund/154-water-fund-types-
particularities.
191. Природоресурсовое право и правовая охрана окружающей среды / под
ред. В. В. Петрова. – М. : Юрид. лит., 1988. – 503 с.
192. Про аквакультуру : Закон України від 18.09.2012 р. № 5293-VI // Відом.
Верхов. Ради України. – 2013. – № 43. – Ст. 616.
193. Про Верховну Раду Автономної Республіки Крим [Електронний
ресурс] : Закон України від 10.02.1998 р. № 90/98-ВР. – Режим доступу :
http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/90/98-%D0%B2%D1%80.
194. Про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки
[Електронний ресурс] : постанова Верхов. Суду України від 03.02.2009 р.
№ 11/6618 // Верхов. Рада України : офіц. веб-портал. – Режим доступу :
http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/v6618700-09.
195. Про визнання таким, що втратив чинність наказу Державного комітету
статистики України від 05.11.1998 р. № 377 «Про затвердження форм державної
статистичної звітності з земельних ресурсів та Інструкції з заповнення державної
статистичної звітності з кількісного обліку земель (форми №№ 6-зем, 6а-зем, 6б-
зем, 2-зем)» : наказ Держ. служби статистики України від 19.08.2015 № 190 //
Офіційний вісник України. – 2015. – № 77. – Ст. 2570.
209
196. Про відчуження земельних ділянок, інших об’єктів нерухомого майна,
що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних
потреб чи з мотивів суспільної необхідності : Закон України від 17.11.2009 р.
№ 1559-VI // Відом. Верхов. Ради України. – 2010. – № 1. – Ст. 2.
197. Про внесення змін до Водного і Земельного кодексів України щодо
прибережних захисних смуг : Закон України від 02.12.2010 р. № 2740-VI // Відом.
Верхов. Ради України. – 2011. – № 18. – Ст. 122.
198. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань
здійснення державного контролю за використанням та охороною земель : Закон
України від 23.02.2012 р. № 4444-VI // Відом. Верхов. Ради України. – 2012. –
№ 49. – Ст. 555.
199. Про внесення змін до законодавчих актів України щодо
відповідальності за правопорушення у сфері довкілля : Закон України від
05.112009 р. № 1708-VI // Відом. Верхов. Ради України. – 2010. – № 5. – Ст. 44.
200. Про внесення змін до Порядку видачі дозволів на проведення робіт на
землях водного фонду : постанова Кабінету Міністрів України від 30 .07.2015 р.
№ 574 // Офіційний вісник України. – 2015. – № 65. – Ст. 2154.
201. Про внесення змін до рішення Київської міської ради від 28.02.2013 р.
№ 63/9120 «Про Тимчасовий порядок передачі (надання) земельних ділянок у
користування або у власність із земель комунальної власності в місті Києві»
[Електронний ресурс] : рішення Київ. міс. ради від 04.03.2015 р. № 195/1060 //
Київська міська рада : офіц. інтернет-сайт. – Режим доступу:
http://kmr.ligazakon.ua/SITE2/l_docki2.nsf/alldocWWW/3D8D1817897DE48FC2257E
1900687354?OpenDocument.
202. Про внесення змін та доповнень до постанови Пленуму Верховного
Суду України від 16.04.2004 р. № 7 «Про практику застосування судами
земельного законодавства при розгляді цивільних справ» : постанова Пленуму
Верхов. Суду України від 19.03.2010 р. № 2 // Вісник господарського судочинства.
– 2010. – № 3. – С. 6.
203. Про Державний земельний кадастр : Закон України від 07.07.2011 р.
210
№ 3613-VI // Відом. Верхов. Ради України. – 2012. – № 8. – Ст. 61.
204. Про державний контроль за використанням та охороною земель : Закон
України від 19.06.2003 р. № 963-IV // Відом. Верхов. Ради України. – 2003. –
№ 39. – Ст. 350.
205. Про державний кордон України : Закон України від 04.11.1991 р.
№ 1777-XII // Відом. Верхов. Ради України. – 1992. – № 2. – Ст. 5.
206. Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх
обтяжень : Закон України від 01.07.2004 р. № 1952-IV // Відом. Верхов. Ради
України. – 2004. – № 51. – Ст. 553.
207. Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із
земельних відносин : постанова Пленуму Вищ. госп. суду України від 17.05.2011 р.
№ 6 // Вісник господарського судочинства. – 2011. – № 3. – С. 6.
208. Про екологічну мережу України : Закону України від 24.06.2004 р.
№ 1864-IV // Відом. Верхов. Ради України. – 2004. – № 45. – Ст. 502.
209. Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення :
Закон України від 24.02.1994 р. № 4004-XII // Відом. Верхов. Ради України. – 1994.
– № 27. – Ст. 218.
210. Про затвердження Методики визначення розміру плати за надані в
оренду водні об’єкти [Електронний ресурс] : наказ Міністерства екології та
природних ресурсів від 28.05.2013 р. № 23, зареєстровано в Міністерстві юстиції
України 17.06.2013 р. за № 986/23518. – Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua
/laws/show/z0986-13.
211. Про затвердження зон санітарної охорони водовидобувних свердловин
№ 579, 629-резервна шахти «Червоноградська» [Електронний ресурс] : рішення
Сокал. райради від 28.07.2006 р. № 26 // Сокальська центральна районна
бібліотека ім. В. Бобинського. – Режим доступу : http://www.library.sokal.lviv.ua/
vlada_naselennia-rajrada_iiisesijav26.html.
212. Про затвердження Методики визначення розміру шкоди, заподіяної
внаслідок самовільного зайняття земельних ділянок, використання земельних
ділянок не за цільовим призначенням, зняття ґрунтового покриву (родючого
211
шару ґрунту) без спеціального дозволу [Електронний ресурс] : постанова
Кабінету Міністрів України від 25.07.2007 р. № 963. – Режим доступу :
http://land.gov.ua/info/postanova-kabinetu-ministriv-ukrainy-vid-25-lypnia-2007-r-
963-pro-zatverdzhennia-metodyky-vyznachennia-rozmiru-shkody-zapodiianoi-
vnaslidok-samovilnoho-zainiattia-zemelnykh-dilianok-vykorystanni/.
213. Про затвердження проекту «Схеми функціонально-планувальної
організації приморських територій» : рішення Одес. міськради від 27.02.1997 р.
№ 122-ХХII // Офіційний сайт міста Одеса. – Режим доступу :
http://omr.gov.ua/ua/.
214. Про затвердження форм адміністративної звітності з кількісного
обліку земель (форми №№ 11-зем, 12-зем, 15-зем, 16-зем) та Інструкцій щодо їх
заповнення [Електронний ресурс] : наказ М-ва регіонального розвитку,
будівництва та житлово-комунального господарства України від 30.12.2015 р.
№ 337. – Режим доступу : http://land.gov.ua/info/116590/.
215. Про затвердження форм державної статистичної звітності з земельних
ресурсів та Інструкції з заповнення державної статистичної звітності з кількісного
обліку земель (форми №№ 6-зем, 6а-зем, 6б-зем, 2-зем) : наказ Держ. ком.
статистики України від 05.11.1998 р. № 377 // Офіційний вісник України. – 1998. –
№ 50. – С. 218.
216. Про затвердження форми дозволу на проведення робіт (крім
будівельних) на землях водного фонду та зразка заяви на його отримання : наказ
Держ. ком. України по вод. гос-ву М-ва охорони навколиш. природ. середовища
України від 09.10.2007 р. № 199/517 // Офіційний вісник України. – 2007. – № 93.
– Ст. 3420.
217. Про затвердження та надання чинності галузевим стандартам
[Електронний ресурс] : наказ Держ. ком. України із земел. ресурсів від 17.07.2009
р. № 375 // Правова бібліотека України. – Режим доступу :
http://www.uapravo.net/akty/postanowi-osnovni/akt5djjz8n.htm.
218. Про затвердження Типового договору оренди землі [Електронний
ресурс] : постанова Кабінету Міністрів України від 03.03.2004 р. № 220. – Режим
212
доступу : http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/220-2004-%D0%BF.
219. Про заходи щодо охорони водно-болотних угідь, які мають міжнародне
значення [Електронний ресурс] : постанова Кабінету Міністрів України від
23.11.1995 р. № 935 // Верхов. Рада України : офіц. веб-портал. – Режим доступу :
http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/935-95-%D0%BF.
220. Про заходи щодо розробки Комплексної програми ліквідації наслідків
підтоплень територій м. Києва на період 2004-2010 роки [Електронний ресурс] :
розпорядж. Київ. міськ. держ. адмін. від 21.10.2003 р. № 1942 // ЛІГА:ЗАКОН :
голов. прав. портал Украины. – Режим доступу :
http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/MA031942.html.
221. Про ліквідацію територіальних органів Державної інспекції сільського
господарства [Електронний ресурс] : постанова Кабінету Міністрів України від
30.06.2015 р. № 447. – Режим доступу : http://www.dkrp.gov.ua/info/4566.
222. Про меліорацію земель : Закон України від 14.01.2000 р. № 1389-XIV //
Відом. Верхов. Ради України. – 2000. – № 11. – Ст. 90.
223. Про місцеве самоврядування в Україні : Закон України від 21.05.1997 р.
№ 280/97-ВР // Відом. Верхов. Ради України. – 1997. – № 24. – Ст. 170.
224. Про місцеві державні адміністрації [Електронний ресурс] : Закон
України від 09.04.1999 р. № 586-XIV. – Режим доступу :
http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/1999.
225. Про морські порти України : Закон України від 17.05.2012 р. № 4709-VI
// Відом. Верхов. Ради України. – 2013. – № 7. – Ст. 65.
226. Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади
[Електронний ресурс] : постанова Кабінету Міністрів України від 10.09.2014 р.
№ 442. – Режим доступу : http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/442-2014-%D0%BF.
227. Про оренду водних об’єктів [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
http://gayrayrada.gov.ua/dlya-miskoho-ta-silskyh-holiv/pro-orendu-vodnyh-obektiv.
228. Про оренду землі : Закон України від 06.10.1998 р. № 161-XIV // Відом.
Верхов. Ради України. – 1998. – 46/47. – Ст. 280.
229. Про основні напрями державної політики України у галузі охорони
213
довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки :
постанова Верховної ради України від 05.03.1998 р. № 188/98-ВР // Відом. Верх.
Ради України. ‒ 1998. ‒ № 38-39. ‒ Ст. 248.
230. Про охорону земель : Закон України від 19.06.2003 р. № 962-IV //
Відом. Верхов. Ради України. – 2003. – № 39. – Ст. 349.
231. Про охорону навколишнього природного середовища : Закон України
від 25 .06.1991 р. № 1264-XII // Відом. Верхов. Ради України. – 1991. – № 41. –
Ст. 546.
232. Про охорону природи на території УРСР : постанова Ради Міністрів
УРСР від 03.06.1949 р. № 1432 // Збірник постанов і розпоряджень Уряду УРСР. –
1949. – № 11. – Ст. 40.
233. Про питну воду та питне водопостачання : Закон України від 10.01.2002 р.
№ 2918-III // Відом. Верхов. Ради України. – 2002. – № 16. – Ст. 112.
234. Про повернення самовільно зайнятої земельної ділянки [Електронний
ресурс] : постанова Суд. палати у госп. справах Верхов. Суду України від
28.03.2006 р. № 40/140 // Верхов. Рада України : офіц. веб-портал. – Режим
доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/v40_1700-06.
235. Про порядок введення в дію Земельного кодексу Української ССР :
Указ Президії Верхов. Ради УРСР від 25.12.1970 р. // Відом. Верхов. Ради УРСР. –
1971. – № 1. – Ст. 18.
236. Про посилення охорони природи і поліпшення використання
природних ресурсів республіки : постанова ЦК КПУ і Ради Міністрів УРСР від
08.05.1973 р. № 223 // Збірник постанов і розпоряджень Уряду УРСР. – 1973. –
№ 5. – Ст. 35.
237. Про правовий режим земель охоронних зон об’єктів магістральних
трубопроводів : Закон України від 17.02.2011 р. № 3041-VI // Відом. Верхов. Ради
України. – 2011. – № 37. – Ст. 371.
238. Про правовий режим зон санітарної охорони водних об’єктів :
постанова Кабінету Міністрів України від 18.12.1998 р. № 2024 // Офіційний
вісник України. – 1998. – № 51. – С. 31.
214
239. Про практику застосування господарськими судами земельного
законодавства [Електронний ресурс] : рекомендації Вищ. госп. суду України від
02.02.2010 р. № 04-06/15 // Верхов. Рада України : офіц. веб-портал. – Режим
доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/v06_1600-10.
240. Про практику застосування судами України законодавства у справах
про деякі злочини проти безпеки дорожнього руху та експлуатації транспорту, а
також про адміністративні правопорушення на транспорті [Електронний ресурс] :
постанова Пленуму Верхов. Суду України від 23.12.2005 р. № 14 // Верхов. Рада
України : офіц. веб-портал. – Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/
laws/show/v0014700-05.
241. Про природно-заповідний фонд України : Закон України від 16.06.1992 р.
№ 2456-XII // Відом. Верхов. Ради України. – 1992. – № 34. – Ст. 502.
242. Про програму ліквідації наслідків підтоплення територій у містах і
селищах Донецької області на 2004-2005 роки і на період до 2010 року
[Електронний ресурс] : рішення Донец. облради від 16.12.2003 р. № 4/13-342 //
Донецька обласна рада : офіц. сайт. – Режим доступу : http://sovet.donbass.com
/?lang=ua&sec=02.01&iface=Public&cmd=showdoc&args=id:356.
243. Про Раду Міністрів Автономної Республіки Крим [Електронний
ресурс] : Закон України від 16.06.2011 р. № 3530-VI. – Режим доступу :
http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/2011.
244. Про ратифікацію Конвенції Організації Об’єднаних Націй з морського
права 1982 року та Угоди про імплементацію Частини XI Конвенції Організації
Об’єднаних Націй з морського права 1982 року : Закон України від 03.06.1999 р.
№ 728-XIV // Відом. Верхов. Ради України. – 1999. – № 31. – Ст. 254.
245. Про стандартизацію : Закон України від 05.06.2014 р. № 1315-VII //
Відом. Верхов. Ради України. – 2014. – № 31. – Ст. 1058.
246. Про тваринний світ : Закон України від 13.12.2001 р. № 2894-III //
Відом. Верхов. Ради України. – 2002. – № 14. – Ст. 97.
247. Про транспорт : Закон України від 10.11.1994 р. № 232/94-ВР // Відом.
Верхов. Ради України. – 1994. – № 51. – Ст. 446.
215
248. Про участь України в Конвенції про водно-болотяні угіддя, що мають
міжнародне значення, головним чином як середовища існування водоплавних
птахів : Закон України від 29.10.1996 р. № 437/96-ВР // Відом. Верхов. Ради
України. – 1996. – № 50. – Ст. 279.
249. Про фермерське господарство : Закон України від 19.06.2003 р. № 973-
IV // Відом. Верхов. Ради України. – 2003. – № 45. – Ст. 363.
250. Програма розвитку водопровідно-каналізаційного господарства
[Електронний ресурс] : затв. постановою Кабінету Міністрів України від
17.11.1997 р. № 1269 // Верхов. Рада України : офіц. веб-портал. – Режим доступу
: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/1269-97-%D0%BF.
251. Проект Загальнодержавної програми використання та охорони земель
[Електронний ресурс]. – Київ : Державний комітет України по земельних
ресурсах, ДП «Головний науково-дослідний та проектний інститут землеустрою»,
2005. – Режим доступу : http://www.myland.org.ua /index.php?id=1532&lang=uk.
252. Проект Закону України «Про внесення змін до Водного кодексу
України» від 12.06.2008 р. № 2634 [Електронний ресурс] // ЛІГА:ЗАКОН : глав.
правовой портал Украины. – Режим доступу :
http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/JF21600V.html.
253. Проект Закону України «Про об’єкти національного надбання та інше
майно, що може перебувати виключно у державній або комунальній власності від
04.08.2006 р. № 1278 [Електронний ресурс] // Верхов. Рада України : офіц. веб-
портал. – Режим доступу : http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2
/webproc4_2?pf3516=1278&skl=6.
254. Проектування, упорядкування та експлуатація водоохоронних зон
водосховищ. ВБН 33-4759129-03-05-92 / [упоряд. : А. І. Томільцева та ін.]. – Київ,
1993. – 74 с.
255. Рабінович П. М. Основи загальної теорії права та держави : посіб. для
студентів спец. «Правознавство» / П. М. Рабінович. – Вид. 2-ге, зі змінами й
допов. – Київ, 1994. – 236 с.
256. Райзберг Б. А. Современный экономический словарь / Б. А. Райзберг,
216
Л. Ш. Лозовский, Е. Б. Стародубцева. – 5-е изд., перераб. і допов. – М. : ИНФРА-
М, 2007. – 495 с.
257. Рейнке М. М. К вопросу о сохранении водных богатств / М. М. Рейнке
// Журнал Министерства юстиции. – 1899. – № 10, декабрь. – С. 182–206.
258. Рейнке М. М. Проект закона об упорядочении водного хазяйства в
центральних черноземных губерніях России / М. М. Рейнке // Журнал
Министерства юстиции. – 1903. – № 1, январь. – С. 179–193.
259. Робинсон Н. Правовое регулирование природопользования и охраны
окружающей среды в США / Н. Робинсон ; под ред. : О. С. Колбасова,
А. С. Тимошенко ; пер. с англ. – М. : Прогресс, 1990. – 528 с.
260. Розовский Б. Г. Правовое стимулирование рационального
природопользования / Б. Г. Розовский. – Киев : Наук. думка, 1981. – 238 с.
261. Российское законодательство Х–ХХ веков : в 9 т. / под общ. ред.
О. И. Чистякова. – М. : Юрид. лит., 1985. – Т. 3: Акты Земских соборов. – 512 с.
262. Рубаник В. Є. Правове регулювання земельних відносин у Київській
Русі та феодально-роздробленій Русі / В. Є. Рубаник // Земельне право України. –
2006. – № 5. – С. 3–13.
263. Руська правда Правда Руська = Русская Правда: тексты на основании 7
списков и 5 редакций / Укр. Акад. Наук ; [сост. С. В. Юшков]. – Киев : АН УССР,
1935. – 194 с.
264. Саблук П. Т. Земельна реформа в системі аграрних перетворень /
П. Т. Саблук // Землевпорядний вісник. – 2001. – № 3. – С. 20–23.
265. Саксонское Зерцало // Хрестоматия по истории государства и права
зарубежных стран : учеб. пособие / [сост. В. Н. Садиков]. – 2-е изд., перераб. и
допол. – М., 2010. – С. 166–176.
266. Сборник документов по земельному законодательству СССР и РСФСР
(1917–1954) / [сост. : Н. Д. Казанцев, О. И. Туманова]. – М. : Госюриздат, 1954. –
719 с.
267. Свод законов Российской империи, издания 1857 года. – СПб. : Тип.
Второго Отд-ния Собств. ЕИВ Канцелярии, 1857. – Т. 8, ч. 1: Уставы лесной,
217
оборочных статей, Устав казенных населенных имений в западных и
прибалтийский губерниях. – 718 с.
268. Свод законов Российской империи, издания 1857 года. – СПб. : Тип.
Второго Отд-ния Собств. ЕИВ Канцелярии, 1857. – Т. 10, ч. 1: Законы
гражданские. – 604 с.
269. Свод законов Российской империи, издания 1857 года. – СПб. : Тип.
Второго Отд-ния Собств. ЕИВ Канцелярии, 1857. – Т. 12, ч. 2: Уставы о
городском и сельском хозяйстве, О благоустройстве в казенных и казачьих
селениях, и о колониях иностранцев в империи. – 591 с.
270. Свод законов Российской империи. – Петроград : Гос. тип., 1916. –
Т. 10, ч. 1: Свод Законов Гражданских. Издание 1914 г. – 464 с.
271. Сиваков Д. О. О правовом регулировании водно-земельных отношений /
Д. О. Сиваков // Журнал российского права. – 2002. – № 3. – С. 74–79.
272. Сиваков Д. О. Правовой режим земель водного фонда : дис. … канд.
юрид. наук : 12.00.06 / Дмитрий Олегович Сиваков ; науч. рук. И. Ф. Панкратов. –
М., 2004. – 209 c.
273. Соколова А. К. Договоры на пользование природными ресурсами /
А. К. Соколова. – Киев, 1998. – 154 с.
274. Соколова А. К. Правові аспекти режиму земель водного фонду /
А. К. Соколова // Науковий вісник Херсонського державного університету. Серія:
Юридичні науки. – 2015. – Вип. 1, т. 2. – С. 136–140.
275. Статут Великого княжества Литовского с подведением в надлежащих
местах ссылки на конституции, приличные содержанию онаго : пер. с пол. – СПб. :
Печатан при Правительствующем Сенате, 1811. – Ч. 2: От седьмого раздела до
конца. – 480 с.
276. Статут Великого княжества Литовского с подведением в надлежащих
местах ссылки на конституции, приличные содержанию оного : пер. с пол. – СПб. :
Печатан при Правительсвующем Сенате, 1811. – Ч. 1: С первого раздела по
седьмой. – 543 с.
277. Статьи Магдебургского права Бартоломея Гроицкого (1558 г.) //
218
Хрестоматия памятников феодального государства и права стран Европы / под
ред. В. М. Корецкого. – М., 1961. – С. 773–776.
278. Строительные нормы и правила. Гидротехнические сооружения.
Основные положения проектирования [Электронный ресурс] : СниП 2.06.01-86 /
Гос. строит. ком. – М., 1987 // Бесплатная библиотека стандартов и нормативов. –
Режим доступа : http://www.docload.ru/Basesdoc/1/1974/index.htm.
279. Структура, зміст та порядок ведення паспорта водно-болотного угіддя
міжнародного значення : затв. наказом М-ва екології та природ. ресурсів України
від 27.12.2002 р. № 524 // Офіційний вісник України. – 2003. – № 4. – Ст. 165.
280. Тимчасовий земельний закон УНР, 18 січня 1918 р. [Електронний
ресурс] // Центральний державний архів вищих органів влади та управління
України. – Режим доступу : http://tsdavo.gov.ua/4/webpages/62934820.html.
281. Типовий договір оренди водних об’єктів : затв. постановою Кабінету
Міністрів України від 29.05.2013 р. № 420 // Офіційний вісник України. – 2013. –
№ 47. – Ст. 1692.
282. Третяк А. М. Історія земельних відносин та землеустрою в Україні :
навч. посіб. / А. М. Третяк. – Київ : Аграрна наука, 2002. – 280 с.
283. Труфан І. В. Правовий режим малих річок в Україні : монографія /
І. В. Труфан. – Івано-Франківськ : Видав.-дизайнер. від. ЦІТ, 2006. – 168 с.
284. Турубинер А. М. Право государственной собственности на землю в
Советском Союзе / А. М. Турубинер. – М. : Изд-во МГУ, 1958. – 332 с.
285. Узагальнення судової практики розгляду господарськими судами справ
у спорах, пов’язаних із земельними правовідносинами від 01.01.2010 р.
[Електронний ресурс] // Верхов. Рада України : офіц. веб-портал. – Режим доступу
: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/n0001600-10.
286. Узагальнення судової практики розгляду судами Дніпропетровської
області спорів, що виникають із земельних правовідносин за період 2013-2014 рр.
[Електронний ресурс] // Судова влада України : офіц. веб-портал. – Режим
доступу : http://dpa.court.gov.ua/sud0490/141257/.
287. Устава на волоки (1 квітня 1557 р.) (Витяг) [Електронний ресурс] //
219
Підручники онлайн : електрон. б-ка. – Режим доступу : http://textbooks.net.ua/
content/view/880/17.
288. Фадеев С. А. Трансформация прибрежных зон в Западной Европе и
Европейской России: делимитация и управление : дис. … канд. геогр. наук :
11.00.02 [Електронний ресурс] / Сергей Алексеевич Фадеев ; Ин-т географии РАН ;
науч. рук. С. Б. Шлихтер. – М., 1998. – 133 с. – Режим доступа :
http://www.dissercat.com/content/transformatsiya-pribrezhnykh-zon-v-zapadnoi-evrope-
i-evropeiskoi-rossii-delimitatsiya-i-upra.
289. Федоровська О. Б. Правове забезпечення громадського екологічного
контролю в Україні : автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.06 /
О. Б. Федоровська. – Київ, 2007. – 19 с.
290. Фонд [Электронный ресурс] // ВикипедиЯ : свобод. энцикл. – Режим
доступа : https://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D0%BE%D0%B D%D0%B4.
291. Фонд [Электронный ресурс] // Грамота.Ру – справочно-
информационный интернет-портал – русский язык для всех. – Режим доступа :
http://www.gramota.ru/slovari/dic/?word=%D1%84%D0%BE%D0%BD%D0%B4&all
=x&lop=x&bts=x&zar=x&ag=x&ab=x&sin=x&lv=x&az=x&pe=x.
292. Фролов М. О. Охорона земель як еколого-правовий імператив
земельного законодавства / М. О. Фролов // Вісник Хмельницького інституту
регіонального управління та права : наук. часоп. – 2002. – № 3. – С. 73–79.
293. Цивільне право України : підручник : у 2-х кн. / Київ. нац. ун-т ім.
Тараса Шевченка ; за ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнєцової. – Київ : Юрінком Інтер,
1999. – Кн. 1. – 864 с.
294. Цивільний кодекс України від 16.01.2003 р. № 435-IV // Відом. Верхов.
Ради України. – 2003. – № 40–44. – Ст. 356.
295. Черкаська Н. В. Обмеження прав на земельні ділянки : дис. ... канд.
юрид. наук : 12.00.06 / Наталя Вікторівна Черкаська ; Донец. нац. ун-т ; наук.
керівник А. Г. Бобкова. – Донецьк, 2008. – 224 с.
296. Черкашина М. К. Юридичні гарантії права природокористування :
монографія / М. К. Черкашина ; Нац. юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого ; за
220
ред. А. П. Гетьмана. – Харків : ФІНН, 2010. – 176 с.
297. Чорноус О. В. Правовий режим водоохоронних зон [Електронний
ресурс] / О. В. Чорноус. – Режим доступу : http://www.justinian.
com.ua/article.php?id=2998.
298. Шейнин Л. Б. Правовой режим государственных ирригационных
систем / Л. Б. Шейнин. – М. : Юрид. лит., 1978. – 72 с.
299. Шемшученко Ю. С. Юридическая ответственность в области охраны
окружающей среды / Ю. С. Шемшученко, В. Л. Мунтян, Б. Г. Розовский ; Ин-т
государства и права АН СССР. – Киев : Наук. думка, 1978. – 280 с.
300. Шилкин Д. С. Водное хозяйство / Д. С. Шилкин ; Высочайше учрежд.
Особое Совещание о нуждах с.-х. промышленности. – СПб. : Тип.
В. Ф. Киршбаума, 1904. – 173 с. – (Свод трудов местных комитетов по 49
губерниям Европейской России).
301. Шульга М. В. Актуальні проблеми правового регулювання земельних
відносин в сучасних умовах : автореф. дис. … д-ра юрид. наук : 12.00.06 /
М. В. Шульга ; Нац. юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого. – Харків, 1998. –
37 с.
302. Шульга М. В. Актуальные правовые проблемы земельных отношений в
современных условиях : монография / М. В. Шульга. – Харьков : Консум, 1998. –
224 с.
303. Шульга М. В. Вопросы правового регулирования земельных
отношений в населенных пунктах УССР / М. В. Шульга // Проблемы
социалистической законности : республик. междуведомств. науч. сб. – Харьков,
1988. – Вып. 22. – С. 114–117.
304. Шульга М. В. Проблемы права частной собственности на землю /
М. В. Шульга // Проблеми провадження правових реформ в Україні : зб. наук.
праць. – Харків, 1996. – C. 76–82.
305. Щодо надання роз’яснення щодо дозволу на зняття поверхневого
(родючого) шару ґрунту при геологічному вивченні та дослідно-промисловій
розробці надр на землях сільськогосподарського призначення [Електронний
221
ресурс] : лист Держ. агенства зем. ресурсів України, Держ. інспекції з контролю за
використанням і охороною земель від 15.11.2007 р. № 6-8-2073/1105 // Закони
України : юрид. портал. – Режим доступу :
http://www.uazakon.com/documents/date_bf/pg_gvuwwf.htm.
306. Щодо стану водоохоронних зон та прибережних захисних смуг річок
Інгулець та Саксагань в межах міста Кривого Рогу [Електронний ресурс] //
Офіційний сайт міста Кривого Рогу та Криворізького міського Виконавчого
комітету. – Режим доступу: http:// kryvyirih.dp.ua/ua/news/pg/50815173797974_s/.
307. Экологический энциклопедический словар / [сост. И. И. Дедю]. –
Кишинев : Главная редакция Молдавской Советской Энциклопедии, 1990. – 408 с.
308. Энциклопедический словарь юного географа-краеведа / [сост.
Г. В. Карпов]. – М. : Педагогика, 1981. – 384 с.
309. Юридическая энциклопедия / отв. ред. Б. Н. Топорнин. – М. : Юрист,
2001. – 1272 с.
222
ДОДАТКИ
Додаток А
Періодизація історичного розвитку правового регулювання
використання і охорони земель водного фонду в Україні
I період – Стародавнього світу (час древніх слов’ян V ст. до н.е. – IX ст. н.е.;
доба Київської Русі IX ст. – поч. XII ст.), який умовно можна почати з поселень
стародавніх слов’ян до падіння Київської Русі, оскільки саме з часів цієї цивілізації
до нас дійшли перші згадки про порядок використання земель, що в подальшому
будуть виокремлені в самостійну категорію – землі водного фонду. Відбувається
зародження вітчизняного законодавства у даній сфері, встановлюються перші
обмеження права власності чи користування водними об’єктами та відповідними
земельними ділянками, берегами тощо.
II період – Середньовіччя (друга половина ХІV ст. – перша половина
ХVІІ ст.). Для Українських земель ця епоха позначилась перебуванням у складі
Литви та Польщі (деякі території – у складі Угорщини, Австрії, Туреччини), що
призвело до розвитку земельних відносин під впливом європейського законодавства.
Саме в ці часи відбувається перехід від звичаєвого права до писаних норм права,
з’являються окремі законодавчі норми, що регулюють правовідносини земель під
водою та біля води, зароджуються принципи «берегового права», які зберігали свою
дію аж до ХХ ст.
III період – Нового часу (кін. ХVІІ ст. – ХІХ ст.). Для розвитку земельного
правового регулювання цей період можна умовно позначити входженням України
під протекторат Росії. Відмінною рисою для нього є звернення уваги на охорону вод
та прибережних земель, боротьбу з негативною дією вод, що вперше закріплювалось
на законодавчому рівні. Саме в період перебування Українських земель у складі
царської Росії відбуваються спроби узагальнення водного законодавства; активно
розвивається меліорація, іригація (осушення і обводнення земель); відбувається
усвідомлення необхідності в загальному користуванні водами та прибережними
зонами. На нашу думку, саме в цей період закладаються передумови для виділення
223
земель водного фонду в окрему категорію, метою яких є охорона вод.
IV період – Радянський (поч. XX ст. – кін. XX ст.). Окремо необхідно виділити
Радянський період для розвитку законодавства, починаючи з жовтневої революції
1917 р. Соціалізація земель. Проголошення державної власності на землю та води.
Прийняття першого Земельного кодексу 1922 р. 1922–1968 рр. – проголошення
націоналізації земель, прийняття Основ земельного законодавства, Формування
земельного фонду країни, який поділявся на категорії. 1968–1990 рр. – введення в
дію Земельного кодексу УРСР, прийняття нової редакції Основ земельного
законодавства, розпад СРСР. У цей період починає формуватися галузь земельного
права в Україні, вперше землі водного фонду виокремлено в самостійну категорію
земель.
V період – незалежної України (новітній) (кін. XX ст. – до теперішнього часу).
У цей період започатковано реформування земельних відносин щодо використання
та охорони земель водного фонду. Земельний кодекс України від 25.10.2001 р.
закріпив низку нововведень у сфері використання та охорони земель водного фонду,
які значно вплинули на формування правового режиму цих земель.
224
Додаток Б
Земельний фонд України станом на 1 січня 2016 р. та динаміка його змін у
порівнянні з даними на 1 січня 2015 р. *
Види основних земельних
угідь та економічної
діяльності
Станом на 01.01.2016 р. Станом на 01.01.2015 р. Динаміка
(тис. га) усього, тис.
га
% до
загальної
площі
України
(території)
усього тис. га % до
загальної
площі
України
(території)
1 2 3 4 5 6
Сільськогосподарські
землі
42726,4 70,8 42731,5 70,8 -5,1
у тому числі:
сільськогосподарські
угіддя
41507,9 68,8 41511,7 68,8 -3,8
з них: рілля 32541,3 53,9 32531,1 53,9 10,2
перелоги 233,7 0,4 239,4 0,4 -5,7
багаторічні насадження 892,4 1,5 892,9 1,5 -0,5
сіножаті 2406,4 4.0 2407,3 4,0 -0,9
пасовища 5434,1 9,0 5441 9,0 -6,9
Інші сільськогосподарські
землі
1218,5 2,0 1219,8 2,0 -1,3
Ліси та інші лісовкриті
площі
10633,1 17,6 10630,3 17,6 2,8
у тому числі: 0
вкриті лісовою
рослинністю
9698,9 16,1 9695,2 16,1 3,7
не вкриті лісовою
рослинністю
216,9 0,4 217,3 0,4 -0,4
інші лісові землі 313,2 0,5 313,5 0,5 -0,3
чагарники 404,1 0,7 404,3 0,7 -0,2
Забудовані землі 2552,9 4,2 2550,4 4,2 2,5
у тому числі: під
житловою забудовою
488,9 0,8 487,7 0,8 1,2
землі промисловості 224,7 0,4 224,1 0,4 0,6
землі під відкритими
розробками, кар’єрами,
шахтами та відповідними
спорудами
157,1 0,3 156,3 0,3 0,8
землі комерційного та
іншого використання
55,4 0,1 54,9 0,1 0,5
землі громадського
призначення
281,3 0,5 281,7 0,5 -0,4
землі змішаного
використання
29,0 0,0 29,3 0,0 -0,3
землі, які
використовуються для
транспорту та зв’язку
496,8 0,8 496,7 0,8 0,1
землі, які
використовуються для
технічної інфраструктури
74,2 0,1 74,4 0,1 -0,2
землі, які
використовуються для
відпочинку, та ін.
745,5 1,2 745,3 1,2 0,2
225
Продовж. Додатку Б 1 2 3 4 5 5
Відкриті заболочені
землі
982,3 1,6 982,6 1,6 -0,3
Сухі відкриті землі з
особливим рослинним
покривом
13,2 0,0 17,9 0,0 -4,7
Відкриті землі без
рослинного покриву або
з незначним рослинним
покривом (кам’янисті
місця, піски, яри та ін.
1020,6 1,7 1015,8 1,7 -5,2
Всього земель (суша) 57928,5 96,0 57928,5 96,0 0
Води (території, що
покриті поверхневими
водами)
2426,4 4,0 2426,4 4,0 0
Разом (територія) 60354,9 100,0 60354,9 100,0 0
*Джерело: Держгеокадастр України: http://land.gov.ua/info/zemelnyi-fond-ukrainy-stanom-na-
1-sichnia-2016-roku-ta-dynamika-ioho-zmin-u-porivnianni-z-danymy-na-1-sichnia-2015-roku/
226
Додаток В
Інформація Держгеокадастру щодо площ земель України, зайнятих водою,
в динамиці по Україні та в розрізі адміністративно-територіальних одиниць
Площа земель, зайнятих водою в цілому по Україні
№ з/п Станом на Площа земель, зайнятих водою (тис. га)
1 01.01.2000 р. 2426,2
2 01.01.2010 р. 2423,2
3 01.01.2015 р. 2426,4
Площа земель, зайнятих водою, в розрізі адміністративно-територіальних
одиниць станом на 01.01.2015 р.
№ з/п Адміністративно-територіальна одиниця Води
(тис. га)
А Б
1 Автономна Республіка Крим 211,6
2 Вінницька область 43,4
3 Волинська область 45,4
4 Дніпропетровська область 155,5
5 Донецька область 42,4
6 Житомирська область 48,6
7 Закарпатська область 18,4
8 Запорізька область 174,9
9 Івано-Франківська область 23,8
10 Київська область 175,2
11 Кіровоградська область 76,8
12 Луганська область 22,0
13 Львівська область 42,8
14 Миколаївська область 128,8
15 Одеська область 211,0
16 Полтавська область 148,4
17 Рівненська область 43,3
18 Сумська область 30,9
19 Тернопільська область 19,3
20 Харківська область 60,7
21 Херсонська область 430,8
22 Хмельницька область 42,3
23 Черкаська область 135,8
24 Чернівецька область 18,8
25 Чернігівська область 68,0
26 м. Київ 6,6
27 м. Севастополь 0,9
Україна 2426,4