2 / Василь Мойсишинnung.edu.ua/files/attachment/kolo.pdfМойсишина –...

1 / Давні луни

КОЛОКОЛОКОЛОКОЛОКОЛОВАСИЛЬ МОЙСИШИН

Івано�ФранківськЛілея�НВ

2013

2 / Василь Мойсишин


КОЛОКОЛОКОЛОКОЛОКОЛОВАСИЛЬ МОЙСИШИН


ББК 84(4УКР) 6�5 М 74

ISBN 978�966�668�305�5

У ліричних творах Василя Мойсишина, що радшенагадують неквапливу й розлогу наративну оповідь,проступає авторська спроба осягнутинаціонально#духовне начало з допомогоюорганічної єдності раціональних та ірраціональних,свідомих і підсвідомих, сакральних і профаннихвимірів людського буття.

Вступне слово доктора філологічних наукпрофесора Степана Хороба

Книжка вийшла у світ за сприяння інформаційно�аналітичного управління Івано�Франківської обласноїдержавної адміністрації в рамках програми,що передбачає підтримку видання творівприкарпатських авторів

© В. Мойсишин, «Коло», 2013© С. Хороб, вст. слово, 2013© Видавництво «Лілея�НВ», 2013


Мойсишин Василь Михайлович –доктор технічних наук,

професор, академік Українськоїнафтогазової академії,

дійсний член НТШ.Народився 11 квітня 1959 р.

в шахтарському містечкуВерхньодуванному

(тепер м. Суходільськ)Краснодонського району

Луганської області.Дитинство та шкільні роки

пройшли в м. Калушіна Прикарпатті.

У 1982 р. закінчив механіко�математичний факультет

Київського державногоуніверситету ім. Тараса Шевченка.

Після навчання працювавінженером, молодшим,


а згодом старшим науковимпрацівником науково�дослідного

сектору Івано�Франківськогоінституту нафти і газу

(нині Івано�Франківськийнаціональний технічний

університет нафти і газу).Від 1991 р. асистент, доцент (1992),

професор (1997),завідувач кафедри вищоїматематики цього вишу.

Опублікував понад 200 науковихта навчально�методичних робіт,

серед яких 10 книжок(монографії, навчальні посібники,

збірники задач), три інструктивнідокументи. Крім цього,

у своєму доробку має науковевідкриття в царині геомеханіки,

за яке нагороджений срібноюмедаллю імені П. Капіци,

і ряд патентів на віброзахисніпристрої, обважнені бурильні

труби, ґвинтовий вибійнийдвигун та ін.

Основні напрямки науковихдосліджень – стійкість і коливання

бурових систем, ліквідація аварійта ускладнень при буріннісвердловин, геомеханіка.

Входить до складу секції гірничоїсправи Комітету з Державнихпремій України в галузі науки

і техніки (2006), експертної радиДАК України з розробки корисних

копалин і металургії (2010),спеціалізованої вченої ради

із захисту кандидатськихі докторських дисертацій (1996),


редколеґій чотирьох науковихжурналів.

Очолює Івано�Франківськийосередок Наукового товаристваім. Шевченка та його механіко�

математичну комісію.Редактор�упорядник книжки

«Івано�Франківський осередок НТШ:біобібліографічний покажчик

(2000–2008)» (Івано�Франківськ:Лілея�НВ, 2009. – 622 с.).

Засновник і головний редакторжурналу «Прикарпатський вісник

НТШ», який від 2008 року виходитьу чотирьох серіях «Число»,«Слово», «Думка», «Пульс».

Автор збірок поезій «Тірас» (2000),«Бескид» (2006), кількох добірок

віршів, опублікованих у періодиці.


ПОЕТИЧНІ ВІЗІЇ ВАСИЛЯ МОЙСИШИНА

Серед творчої інтеліґенції Прикарпатського краюшироко знане ім’я Василя Мойсишина – професораІвано�Франківського національного технічногоуніверситету нафти і газу, багатолітнього керівникаобласного осередку Наукового товариства іменіШевченка, незмінного головного редактора«Прикарпатського вісника НТШ». А ще він відомий яктонкий лірик, що бездоганно і тонко передаєвнутрішній світ свого героя, зчаста заглиблюючись векзистенційні засновки людського буття. Поетичнізбірки «Тірас» (2000) і «Бескид» (2006) засвідчилийого вміння шукати нові образи й мотиви, знаходитивдалі, нерідко художньо довершені засоби новітньоїверсифікації, свіжі форми ліричного самовияву.

У такому ж руслі можна розглядати і щойнопідготовлену до друку чергову книжку поезій ВасиляМойсишина – «Коло», яка, як і попередні, дещобентежить сучасного читача, вихованогоздебільшого на класичних традиціях українськогописьменства. Передусім впадає у вічі по суті свідомавідмова автора від використання в поетичних візіяхзасобів класичної версифікації. Тож уже цим він нелише відрізняється від багатьох нинішніх поетів, а ймимохіть сягає (бодай окремих виявів) тих засадвіршування, що їх свого часу блискучевикористовували, приміром, Артюр Рембо взахідноєвропейської поезії, або ж Юрій Тарнавськийу поезії української діаспори, чи поети українськогоаванґарду двадцятих років минулого сторіччя.

Ще одна посутня риса нової збірки поезій «Коло»Василя Мойсишина: кожен з її розділів («Давні луни»,«До календаря волхвів, або Великого кола», «ЛеґендиЧорногори», «Барви життя» і «З чужих садів»)


становить собою окремий цикл, що, не замикаючисьу собі, спонукає до витворення наступного. Ба більше,кожен із них несе в собі домінуючу, знакову,закодовану на семантиці мову, що нагадує нейтральнутечію прозової мови. Тому твори цих розділів�циклівне тільки радикальні, а й раціональні, бо в них більшерозмислів, медитацій, екзистенцій, аніж емоційно�чуттєвих образних алюзій. Це простежується навітьтоді, коли Василь Мойсишин вдається дофольклорних (здебільшого леґенд і вірувань гуцулів)мотивів чи сюжетних трансформацій, які художньоекстраполюються в наш день. Як, скажімо, в поезії«Скит Манявський»:

...Ся вічнашарпанина «за столи».Невже не втямимо?Хіба нам, мудрим,важко зрозуміти,що в герці за бунчукруйнується держава?!

Такий місткий, а то й жорсткий раціоналізмпоетичних візій Василя Мойсишина, либонь,виплеканий як власними літературно�мистецькимипошуками, так і сучасним багатовимірнимполітизованим та генетично маніпульованим світом.У його ліричних творах, що радше нагадуютьнеквапливу й розлогу наративну оповідь, проступаєавторська спроба осягнути національно�духовненачало за допомогою органічної єдностіраціональних та ірраціональних, свідомих іпідсвідомих, сакральних і профанних вимірівлюдського буття. Важливо, що така версифікаційнаспецифіка поетичних творів Василя Мойсишиназначною мірою викликана тим, що він використовує


семантичні властивості української мови. А це своєючергою відкриває для неї нові можливості вобразотворенні, розвиває техніку поезії, писаноїпрозою.

Поетична збірка «Коло», як і «Тірас» та «Бескид», завсієї складності їхньої версифікаційної системивиразно оприявнюють авторське прагнення якомогазусібічнішого наближення до сокровенноголюдського «я». Цим, власне, вони почастигерметизуються, однак розпросторюються емоційновглиб, а до сприйняття їх зовнішньої і внутрішньоїструктури спонукають відповідно підготовленогочитача із загостреним відчуттям і тонкою культуроюрозуміння такого ідейно�образного світу, як йогостворив у новій поетичній книжці ВасильМойсишин. Бо й справді на її сторінках: нестримніконі у зоряну ніч летіли («Леґенда про Чернелицькийзамок»), ведмідь ходить по воду, а ведмедиця узваромз лісових ягід відпоює при застуді («Про Чугайстра»),ховає каміння розгадку («Скелі Довбуша в Бубнищі»),на Різдво в Карпатах колядують бджолі («Липа»),Мурко... носить сон в рукаві («Кіт»), осінь, як печаль(«Осіннє рівнодення»), чорні коні опришків їли дим,пили багаття, їх бартки зчіплювалися в коло(«Літнє сонцестояння»), Всесвіт для кожного з наспочинається з колискової пісні («Як виник світ?») ібагато інших метафор, алегорій та асоціацій.Зрештою, й сама назва нової поетичної збірки ВасиляМойсишина «Коло» читається як колообігприродного і людського життя, зітканого з реальногота ірреального, раціонального й емоційного,сакрального і профанного, народних вірувань, леґенді міфів.

Такі поетичні візії нової книжки Василя Мойсишина.

Степан Хороб


ДАВНІ ЛУНИ

Звізди праведників

вертають до Сонця…


ТЕРНОШОРСЬКІ ЕТЮДИ

І. Кам’яний круг

Так я і не маю світлиниз тим білим конемна тлі терношорського каменя,що нагадує Сонце.Того буйногривого красеняя заманював і коржем,і ґалкою цукру, і спілими дичками.Він брав харчі з рук,дивився оливковими очима,але до каменя не йшов.Мабуть, щось відчував:чи то перехідзі світу профанногоу трансцендентний,чи то лускатого зміяз підземного царства,що сторожує скарбиу глиняних скриняхі кріси�пістоліу бербеницях з оливою.Десь же мають бутиті диво�скарби,про які п’яний грішниквигукував:– Господи, помилуй,та в мене тих статків,що до кінця світу стане.


Гуцули вірять,що при народженні чоловікавідривається долька Сонцяйому на звізду.Як чоловік помирає –то вона гасне і падає.Звізди праведниківвертають до Сонця,а звізди грішниківлетять у безмежжя.Мабуть, до кінця світуще дуже далеко,бо ж Сонце велике.

21.ХІІ.12


ІІ. Лада

Дугою�Веселкою,що п’є воду з потоку,зійшла Лада�Мати на землю,щоб лишитись між цихстіжкуватих вершину «краї�де�все�почалося».З тих прадавніх часів,коли тануть снігиі жайвір приносить вістку,що весна вже в дорозі,жінки хороводятьі співають «ладовиць» –аби був лад на душі.Бо Велика Богиняприйшла на цю землюдля творення гармоніїабо, як кажеІгор Каганець,когерентного полябілої раси.Надто мене вже вабитьйого предивна гіпотеза про те,що камінна подобаВеликої Матеріслугувала зразкомдля створеннямаленьких фігур�оберегів,які давні борійціпорозносили світамивід Антлантики до Байкалу.

30.ХІІ.12


ЛЕҐЕНДАСОКІЛЬСЬКИХВЕРШИН(канва – «Король Гуцул»Юрія Федьковича)

На Йвана Купала,коли зозуля цілком твердне1 ,йшли Сокільським хребтомвід черешневого Тюдовадо різьбленого Яворова,щоб підважити віко віківі побачити кам’яного Сокола –Першоптаха і Першобога,який тут осів з часівпротошумерських.Сподівались зірватиквітку папороті,аби знати, про щозвірі і птиці говорять,а ще побачити,як сім по сімсот соколів(мабуть, з цілої Європи злетяться)семикратно облітають скелі,розступаються пущові смереки,відкриваються кам’яні склепінняі виходять з печер запечатанихруські вої князя Гуцула,яких Білобог приспав.

1 Перестає кувати.


Леґенда свідчить,що на Сокільськийдо кам’яних подобБілобога і Чорнобогагуцули щолітадари привозили:дванадцятьма білими кіньми –Діду�Білобогуі дванадцятьма чорними –Диву�Чорнобогу.Чи то на одному з білих конейбуло дарів замало,чи то один з чорних конейзашкутильгав,але кам’яні боги ожилиі зчинили бучу.Люто бились два велетні,що колись за наказом Соколаз’їли по молодильному яблукуі стали безсмертними.Коли замагав Білобогз вогненним мечем –то наступав день,коли ж гору брав Чорнобогз вогнедишним змієм –то надходила ніч.Було, певно, затемнення Сонця,як Білобог підупав,а князь Гуцул, кепкуючи з нього,так поорав Чорнобога,що той змієм по камені вився.Образився світлий Дід. Сказав:– Там, де б’ються боги,


не слід смертному заважати, –і приспав на вікикнязя Гуцула з військом.Обіцяв, що колись на Купалаїх хмара сокoлів розбудить.

Слідом за Миколою Кугутяком2

на Сокільському ми знайшликам’яних птахів і зміїв,мамонта і ящерів,десятки петрогліфів.А соколи цього літане прилітали.Мабуть, ще не час. 20.Х.12

2 Кугутяк М. Скельні святилищасокільських вершин. – Івано Франківськ:Лілея#НВ, 2008. – 128 с.


СКЕЛІ ДОВБУШАВ БУБНИЩІ

Коли блякли осінні барвиі сизіли перші морози,сюди заходили опришкина чорних гуцульських конях.Лагодили захисні споруди,поправляли старі добудови,наповняли засікиі розкладали ватру –зимівник оживав.На Малому Одинцівиставляли сторожу,а на Великому –мали крутний камінь,яким затуляли вхіду підземні печери.Кажуть, численні скарбиі до сьогодні в них пріють:сяють коралі і чаші,світить коштовне каміння,колти, сережки, браслети…Про коштовності – просто леґенда,а от Довбуш з поплічникамитаки заходили справді.З яр�весни до снігівносились Підгір’ям,зсажували з конейсвавільну шляхту,захланних лихварів і дук,пускали з димом їхні маєтки,


а взимку грілися біля вогнюі розказували небилиці...

Десь в часах королеви Бони –свавільної донни міланської, –за міжусобицьТарнавського й Кмітитут залишились

руїни.Історики і краєзнавцідонині гадають –чим вони були раніше.Чи то капище білих хорватів,скельна княжа фортеця,монастир, замок болохів,вілла Потоцьких?Ховає каміння розгадку.

31.VII.00


ПРО ЧУГАЙСТРА

Чий то ликна Гарбузівському камені1 –божий, людський, демонічний?Хоч подібні образидатують віками,коли зображали богів,та остання версіямені видається найкращою.Круглолиций чолов’ягаз очима�щілинамивельми нагадує Чугайстра,якого сусід заклявдо суду�віку лісами блукати.Та Дід не злиться на світ:звів собі хижу під сухим листям,пасе вівці і кози,з пастухами і лісорубамина німо аркан танцює.Чоловікові зла не чинить,тільки в сніги�заметілізаходить до стаї грітися.Скрутиться біля вогнюі піпою попахкує.

Його слухає всякий звір:ведмідь ходить по воду,а ведмедиця узваромз лісових ягідвідпоює при застуді.

1 Гарбузівські камені входять до складуСокільського хребта на Косівщині.


А ще вітри до змагу просятьнавперегін бігатиі страшенно бояться нявки –його неодмінна здобич.Кажуть: якби не Чугайстер,то би нікому в лісахбісиці проходу не дали. 17.ІІ.13


ПИСАНИЙ КАМІНЬ(канва – «Вість про велетів»Станіслава Вінценза)

Цю оповідькортить переказуватимайже дослівно:як сплили давні водиі почали рости гори,вилетіло з цих верховинпокоління воїнів�велетів –давніх володарів Землі.Вилетіло, як зграямисливських соколів.По морях гуляли,понад хмари заходили,будували храми і замки,закладали міста і держави.Це вони приручили коняі винайшли колесо,гострими бартками на каменіперше письмо писали.

А ще вірили в топірі мали над собоюкороля�віщуна,котрий чув з небес голосиі накази отримував.Коли ж патріархподав у трембітуверховинське гасло,то всі велети як одинвернулись у гори,


щоб почути думу правіку –прощальну піснюпрабатька королів.

По смерті правителянанесли курган,поклали поверх домовину,червоною і чорною фарбамирозписану.Лишили біля неїпідводу і коней, наїдки і зброю,бо вірили, що господарвідходить в далеку дорогу.Накрили все кам’яним вікомзі шпарою посередині,а потім,підносячи в танці топори,повели коло величне і грізнена честь того, хто відійшов.

Про що мовчить камінь,карбами�самскрутами списаний?Які віки в нім відлунюють?Може, це про вождів�оріїв,що йшли на нові земліз тугою за правітчизною?Чи про агафірсів –онуків Гераклових,що знали свої закониу вигляді пісень?Чи про богів з Нібіру –напівміфічної планети,що раз


на тридцять шість сторічнаближалась до Землі,аж поки не впала на Юпітер?Не знаємо.Поки що вчимось читати. 18.ХІ.12


ЛЕҐЕНДАЧЕРНЕЛИЦЬКОГО ЗАМКУ

Свою другу дружину –Єфросинію СтаниславицькуМихайло Чорторийськийпривіз в Чернелицю уже по Різдвіроку тисяча шістсот п’ятдесятого.Варшавська красунечкавиблискувала на балах,аж паничі очі зривали,а воєвода брацлавськийгонорувався і вус підкручував.Та згодом заграли сурмипро новий похід на османів.Князь скликав свої хоругвиі помчав на війнуздобувати військову звитягу,бо ж не личить рубацілюбити жону більше Ойчизни.

Балів більше не було,дітей не знайшлося,й гуляв замком смуток.Тож княгинечкастала вдягатисьв легку зрібну сорочку,розшиту калиновим ґроном,сідлати коня вороногоі мчати щоднини на Дністер –журбу розганяти.Якось у серпневу неділюзустрівся чорнявці музика –


скрипаль бистроокий.Як глянув очима вогненними,як заспівав про кохання,то й забрав юне серце з собою.До світанку щасливцілугами блукали,обіймалися, цілувалися,нестримними кіньмиу зоряну ніч летіли.Коли ж слава пішла каламутнапро правдиве кохання шляхтянки,недоречними стали порадипро кінець неповторної казки.

В дощі по Покровіпримчався верхівець самотній,сповіщав, аби князя стрічали.Єфросинія бачила з вежі,як зовсім натомлені коніповолі тягнули ридвані не звертали увагина свист батогай візникові прокльони.Щось стиснуло горло красуні,бо дихання стало гарячим,й вона полетіла вдолину,щоб з нелюбом не зустрітись.

Князь вибіг з карети,підняв понівечене тілой на управителя гаркнув,аж вилиці захрустіли.Разом непритомну шляхтянку


віднесли потаєним ходомв одне з відгалужень льоху.Позвали немудрого Йоську,щоб замурував господинюспільно з огарком свічі,кухлем квасу й окрайчиком хліба.Відтак управитель впритулзастрілив нещасного майстра,скинув тіло в рівчакі прикидав землею.– Щоб і сліду не стало! –зашипів Чорторийськийі понісся в Варшаву…

Вже четверте сторіччяЧернелицьким замкомблукає примара княгинів сорочці калиновій.Хоче вона на Дністер –аби разом з коханимпід зоряним небом побути.

7.VІІІ.12


СКИТ МАНЯВСЬКИЙ

Вже чорні жовнивидовбали злото,зарубанеопришками з Ґорґанв червоні стовбурикарпатських буків,і маківкиМанявського скита,заснованогоЙовом Княгиницьким,заліплює сльотажовтавиммокрим листом...За муром кам’янимще тепляться лампадиі декілька ченців,звертаючись до Бога,бажають спoкою усімі благодаті.

З золи непам’ятівихоплюєм, що тут –в некрополіВоздвиженської церквизнайшов спочинокславний полководецьІван Виговський.То він гетьманувавпо смерті Хмеляі розтрощивсто тисяч москалів


під Конотопом.То він уклав трактатпро унію Руси,Великої Литвиі Польської Корони,який йому згадаєчорна рада,підбурена «борцями»за клейноди.... Ся вічнашарпанина «за столи».Невже не втямимо?Хіба нам, мудрим,важко зрозуміти,що в герці за бунчукруйнується держава?! 8.І.02


ЛЕҐЕНДА ГОРИ ЛІСНИЧКИ

Під снідaвською Лісничкоюзеленіє найперше.Ще ніде нема рясту –лиш тануть сніги,а тут – соковиті трави.Правда, люди це місце минають –бо лісницька данцовня.

Кажуть, піввіку томупід горою пас вівцімолоденький вівчар –Гриць Туманюк.Літніми вечорамивін грав на сопілцітужливо і ніжно.Якось по Зеленому четверговиторкнулась його плечаюна красунечкау білій, як сніг, сорочціта й повела за собою,обіцяючи щастя.Зеленою скатеркоюзавела у видолинок,де нявки зібрались гуляти.– Грай, леґеню, грай! – благала.І заспівала чарівносопілонька калинова.А нявки пустились з вітрамиу танець довкола ліщини.– Гуляй, Грицю, з нами! –запрошували.


Три дні гуляв Туманюкз лісничками,не маючи ані зілля,ані лукатого часнику за ременем.За те, що потішив їх,відпустили красуні хлопця.Взяли слово, що буде мовчатипро їхню данцовню.Уже знайома лісничкапровела вівчаря крізь туманв полонину.Вівці паслися там,де їх музика залишив.Що сталося з ним –сорок літ не казав нікому,боявся, аби бісицілиха не наробили.

22.ХІІ.12


ПРО СРІБНИЦЬКОГО1

МУТАНТА

Зоологи кажуть,що розміри саламандризалежать від літа.Як літо сльотаве і тепле,то личинки їдять планктоні ростуть поволі,якщо ж сухе і задушливе,то дужчі особинипожирають слабшихі ростуть швидше.

Чи то палкі місяцікінця п’ятдесятихнапрочуд сприяли,чи одне зі срібницьких озербуло на радіаційній плямці,але той тупорилий ящірвимахав за п’ять метріві замість слимаків та мухроздирав дичинуабо кіз чи овець,що паслися на полонинах.Найважче булопідібратись до жертви,а далі цупкий язикі дужі лапизавершували лови.

1 Срібник – потік і хребет наВерховинщині. Останній укритийлісами та непрохідними хащами.


Селяни розказували,що плямистий мутантсторожує скриніз колтами і браслетами,золотими монетами,шийними гривнамиі намистом.Саме намистозаповзявся знайтиІван Гуцуляк –плечистий леґінь,що хотів одружитись з Анничкою,та не смів підійти до красуніз порожніми руками.

Отже, сів парубокна червоного коняі подався шукати амфібію.За тижденьдоріг і розпитуваньзнайшов ящерову печеру.Оглянув прилеглу місцину,поклав плоский камінь над прірвою,перекинув на той бік смереку,відвів далі коня�моцаряі заграв на сопілчині,ногами притупуючи.

Здивований мутантвиліз зі свого лігва,закліпав скляними очиськамиі почав досить вправноплазувати до хлопця.


Іван продовжував грати…Обминувши непевне каміння,вискочив на кладкуі давай танцювати над прірвою.Тритонний велетеньішов за ним, мов зчарований.

А далі берег тріснув,камінь зсунувся,і масивне тілоскотилось у прірву.Від страшного ударузадвигтіла земля,а від злого свиступожовкли дерева.Ще декілька днівкривавий потікніс потравленихпстругів і підустів.

Вчора з Іваном Гуцуляком –місцевим лісничим –вертались зі Срібника.Говорили про згубний впливсучасної господаркина довкілля.Шукали білих грибів,а може, й денцівки2,яка помагає з Карпатмутантів виводити. 1.VІІІ.11

2 Денцівка – коротка сопілка.


ПРО СКРИПАЛЯ МOҐУРАІ ЗАВЕДІЮ

Про Василя Грималюка казали,що має солод в руках і музику в серці,а ще знається з чортом,струни його скрипки замовлені,а сам колись в Чорногорібуде град кувати.

Але його капелузаповідали за півроку,бо то був гонір, що сам Моґур грає.Гостей приходило більше,повниця повнішала,а весілля шаліло з буйности.

Тієї неділі музики гралив Криворівні на Заріччі.Скрипаль з кута данцовнідрібно сік по струнах.Було далеко за північ.Музики один перед одноговиспівували щось сороміцьке:– У суботу на вулuціпросив заєць у лисиці,а вона йму відповіла,що ти чорний, а я біла,що ти вартий шибениці –не такої молодиці.


Кружала ходили вихором,постоли миготіли і дерлися,з підлоги тріски летіли.Василь взяв до танцю Калину –чорняву красуню з Ільців,до якої нерівно дихав:– А чия то дівчинонька,що з нею танцюю,а най буде чия буде –її поцілую.Вони йшли рівненькоу згоді з музикою,а цимбали грали такої,що ноги самі притупували.

Ніхто й не примітив,як в хату зайшов Заведіяз двома родаками.Небесійчуків в окрузі боялися,бо були загонисті й дужі.Взимку брали сокириі рубали смереки,а влітку їх гнали Черемошемз Буркута до Кут.

Старша верства казала,що хтось з родиниспричинився до смертісорока добровольців під Хом’яком,які йшли в Хуст до Волошинавоювати за Україну Карпатську.


Заведію, правда, шанували,бо водив боївку Служби безпеки ОУН.

Нині, певно, ніхто не скаже,що сталось насправді:чи то пара зачепила опришка,чи того щось гризло,чи просто злість взяла,що він нипає лісами,а дівчина віддає перевагуне йому – першому танцівникові,а сидюху�скрипичнику.

То й гуцул пальнув угору,аж ґазди перехрестились,недобре глянув на Моґураі загадав:– Як заграєш такої,що зараз заплачу,то лишишся жити.І то могла бути правда,бо чоловік трохи випив,в руках була зброяі йшов сорок восьмий.

Стало німо і тихо.Чулося, як в садкугоріхи торохкають.Моґур почав з аркана.Зразу неквапно і терпко,а згодом шалено і дико.Заграв так, ніби тріскався лід,


ніби різало скло,ніби гладив вогоньгладку плоть молодої трепети.

Заведія танцював сам.Зайшов до уявного кола,що творило вогненний знак.Сам став часткою знаку.Заклав руки за плечіуявним опришкамй почав розхитуватисьповільно та важко –вліво�вправо, вліво�вправо.Далі рушив з місця,і коло, ватагом якого був,закрутилосяшвидше і швидше.

Танцював, як і жив,розхристано і затято.Краї кептаря розгорнув,мов крила яструба,і летів, летів, летів…Потім крила опали,запал вийшов,коло почало зникати.

А яворова скрипказаплакала так,що туск краяв серце,розпадалась душа,зорі до дір прогоріли.


Заведія затерп,затис кулакиі вийшов, як оленьна ніж мольфара,зі сльозою у карих очах. 5–6.VІІІ.10


ДО КАЛЕНДАРЯ ВОЛХВІВ,

АБО ВЕЛИКОГО КОЛА

Та тільки затягнуться рани,знов мрієш про зорі туманні,

бракує тобі золотої стерніза Дністром.


ЯЛИНКА(символ першого місяця зими)

Першої суботи по Йорданірозбираємо ялинку,що три тижні стоялав трикутнику еркера.Різдвяне деревце висохло(не пило води)і немилосердно кололось.З пожовклих гілокобережно знімаємо іграшки.Спочатку – давніші,виготовлені п’ятдесят років тому,які привезли з Казахстанурепресовані батьки дружини.Потім – новіші, купованідітям до свята.Знімаємо маківку,дощик, ґірлянди,рожеві бурулькиі великі розмальовані кулі.Годинник, на якомуза п’ять дванадцята,котиків, що визирають з кошика,сонечко з казахськими вилицями,аксакала з довгою бородою,хлопчика на ковзанахі дівчинку на санчатах.Потім ідутьдо горіхової валізисова – мудра голова,білочка з зайченям,

До календаря волхвів,або Великого кола


їжаки – білий і сірий,різдвяний павукзі скляних трубочок,боровики і козарі,метелики й бабки,овочі, фрукти, шишки,пірамідки…Все загортаємов цигарковий папірі укладаємо шарамина дно валізи,застеленої газетоюза тридцять перше грудняшістдесят якогось року.Насамкінецьберемо Миколая –веселого і кремезного.Навіть коли Настусі,маленькій онуці,виповниться півтора року –буде дивитись на ньогознизу вгору.Втискуємо святогов поставлену на торецькоробку,закручуємо шурупамидиктове вікоі ховаємо в куті комірчини –до наступного разу…

Завершується карнавал,роздано обіцянки�цяцянки,пора знімати аґітки з білбордів.


В яку! скриньку,в яку! шабатуркувтискують національну ідею,закидують, як непотріб,на верхню полицю комори.Коли ж ми нарешті почнемонаводити лад в Україні?

ІІ–ІV.10



ВОВК(символ другого місяця зими)

Як на Андрія Стратилатазапахне осінню в Карпатах,тоді й сюди –в найвище пасовищевернуться вівці.Їх будуть паститроє вівчарів,а стерегтимутьдужі пси карпатські.Й ти, сіроманцю,кілька раз на тижденьбудеш між каменямикрастися до них,терпляче вижидати проти вітрувівцю, що відіб’ється від отарина сиву латкузлежаного снігу,рятуючись від злючої мушви.Але то в казцісірий вовк – залізний,зі всім на світівміє дати раду,і яр�вівчур для нього –рідний брат.А так – ночамихухаєш на лапи,бо вже попідростали вовченята,які захланнокинуться на здобич,котру сьогодні,


може, принесeш,якщо тебе минутьвівчарська куляі гострі зубидужих псів карпатських. 8.ІХ.03



СОВА(символ третього місяця зими)

Під Мyнчелом,якому до двох тисячбракує півтора метра,у троговій1 долині рікибанує ця птаха.Ні, то не вонапереноситьдуші померлиху потойбіччя.Але тоді, як червоне,подібне до оленя сонцезникає в прогалині гір,вона залітає безшумнов безвітряну плюшеву нічі плаче, пронизливо плаче,наводячи жах на дрібнотуі припізнілих дорожніх.Місцеві жителі кажуть,що місяців зо два томуза Дзембронею били громиі розкололидуплаву смереку.Відтoді сова й затужила,шукаючи совенятміж трутовиківна краях торфовищу долині мілкої ріки,під камiнними

1 Обробленій давнім льодовиком.


сховками гір,навіть в забутих редутах.І маркотно усімвід її голосінь. 12.Х.03



БЕРЕЗА(символ першого місяця весни)

Озеро Шибeне,до якого сім потоківсвої води несуть,постало відносно недавно.Років зо двісті томухмароломи над Шурином1

вилили стільки дощу,що гори сповзлиі утворили гать.Навіть за півтора вікувершки давніх смерек,які тут рослидо появи плеса,з води стриміли.

Хтозна�чомуце місце облюбували бісиці.Після зимового снуз’являлись на троїцькому тижні –вигулькували нагими з води,на гіллі дерев гойдалися,у дівчат сорочок просили:– Хоч не тоненьких, аби біленьких.І навіть колистарий буркутун Топельникзабороняв пустункамсеред білого дня

1 Шурин – одна з вершинЧорногірського хребта.


з’являтись над озером,то хто його слухав.

Кажуть, якось юна красючказагралась на бeрезіі не встигла сховатисьу прохолодний дім.Побачив її смаглочолий Хорс,що випрягав білих конейз колісниці зі срібними зорями.Потягнувся до неїсвоїми променями,спочатку зігріваючи,а потім і обпікаючитіло білявки.Спробувала втекти дівчина,та не пустив її бог.

А Топельник,не дорахувавшись пустунки,перетворив її на берізку.Лишилася вона між смерекна сонечку грітись.Знайшла собісорочину біленькузі слідами цілунків Хорсових.

25.VІІ.12



ОЛЕНЬ(символ другого місяця весни)

Колись їх було чимало.Коли вони йшли,місячи розплющеними ратицямибезміри зжовклих снігівмежи Прутом й Черемoшем Чорним,то здавалось,що рухається земля.Цієї зимиїх тільки зо два десяткивешталось низинамиу пошуках їжі.Напровесні, коли в горахможна угледітипагін вербичи нанюхати молоду траву,старий рогак вів їх вище,бо хоч внизу більше їжі,але й небезпека більша.Він обирав безпечні шляхи,вів попри талі потоки,уникаючи відкритих вершинз крижаними вітрами.Правда, якось блідавої ночіпід голодну співaнку вовківвидерся аж на вершину,вхопив місяць на рогиі заніс у дрімучі нетрі,аби приховати стадовід недоброго ока,поки ліс не зодягнеться листом,


аби ночі настали такі,які Чорногорі пасують.Бо ж негоже шляхетним оленямзавертати в чужі Бескидичи верхи марамороські.

28.VIII.03



СОЛОВЕЙ(символтретього місяця весни)

То повернувся перший соловейв розкішний білий сад, що став перецвітати.Він обминув ловецькі сіті�кільцяй тепер свої витьохкує колінця,напившись рос із черешневих віт.

Знов защеміло серце від руладтого співця про зорі і тумани,що, опустивши крилечка рахманні,торкнеться серцем дикої троянди,яка на ранок цвітом заятрить.

26.VІ.12


ЛИПА(символ першого місяця літа)

Липа цвіте –пахощ літа до краю Дунаю.З�під кореня б’ють джереласолодкі, студені,з середини «Божі птиці»мед в борті складають,а на вершку днює Сонце.

На Різдво в Карпатахколядують бджолі,«щоб була весела»,бо вона, родичка птерозавра,жила в світі ще до людейі має дозвіл від Богаз лип поживу збирати.

Колядники йдуть на пасіку,стають на коліна,сріблясті хрестина снігу малюють.Бартки ручками до себескладають у коло,в яке шапки летять додолуі ґаздиняпшениченьку сіє.Після цього встають,колядки співають,танцюють за сонцем.Темно�бордові сардакито вгору, то вниз злітають.



Відтак знову вклякають,малюють хрести,підіймають шапкиі зсипають зерно господинів запаску квітчасту.Бажають, щоб чисті роїносили меди і патокувід вологи земної,роси небесної,зел квітучих;щоб стільниковий зв’язокне заважав «Божій птиці»дорогу знаходити,бо як не стане бджіл,то не стане нас.

10.VІІ.12


ПЕС(символ другого місяця літа)

О, ті відьми – то людоньки хитрі –можуть навіть до неба добратись.Одна, кажуть, зуміла Місяцьобернути коровоюі доїла молоко з нього,аж поки пси святого Юране перевернули цебер,женучи хмари перед собою.Відтоді Чумацький Шлях білий,перелітні птахи знають,куди у вирій летіти,а старі пастухисеред вівчарських псівярчука тримають.То він має вовчий зубі відьом за сто прутів1 чує.Не дає їм роси збиратиз трав полонинських,молоко у худоби крастиі чортам продавати.А ще б’є горшки на печі –поцуплені дощ і зоріна волю пускає. 15.ІІ.13

1 Прут – міра довжини, що становитьблизько 40#ка метрів.



ЛЕЛЕКА(символ третього місяця літа)

Лелеченьку�лельку,і ти колись був чоловіком.Через власну цікавістьзазирнув в Перунів мішокй тепер визбируєш гадь по світу.Вже би давно визбирав,якби не множиласьтак шалено…Тулишся до людського житла:тішишся, коли в домі лад,журишся, коли негаразди.По Спасі, як жовтая ябліньта й жовтії яблучка зродить,рушаєш в далеку дорогу,щоб скупатися в озері Чад,під цитриновим сонцем зігрітись.Правда, й там стертим криламнемає спокою –мусиш, брате, малих муринятрозносити.Та тільки затягнуться рани,знов мрієш про зорі туманні,бракує тобі золотої стерніза Дністром.І не годні спинити тебені абіссинська стріла,ні півмісяця ятаган,ні холод останніх снігів,що в українах стрічає.

25.V.12


КАЛИНА(символ першого місяця осені)

Втретє під кінець літапливемо Дністровськимканьйономвід Нижнева до Заліщиків.Знимкуємо гори і доли,птахів і небо.Рибалимо, варимо юшку,співаєм, що літо догорає.Час від часулишаємо рафт на березіі вештаємосьпо печерах і гуках,дохристиянських святилищахі зруйнованих замках.Любуємось, як дикі мальвиз пузатих гарбузів кепкують.Кажуть: якби не вориння,то би в Дністер скотились.А лінивці мовчать,долонями чола прикриваютьі жовтаві боки гріють.

Спиняємось біля калини,найбільшої у каньйоні.Ясно�червоні кетягидодолу гнуть віти зелені.Наше Древо життя,що небо на собі тримає.Цей образ – на рушниках,писанках і кераміці.



Тепер плоди берутьпо приморозках,аби з ягід гіркота вийшла.А от за царя Тимкавони ще з ранньої осеніпід стріхами пломеніли –розказували, де є дівка на виданні.

Від Першої Пречистоїпочинались «походи на калину».Дівчата у празниковій одежі,супроводжувані дітлахами,вирушали в луги,де рясно калина зродила.Знаходили «первака»,на якому сонечко днює.Довкруг куща танцювали,сміялися, жартували,на любчиків натякали:на шевчиків, на кравчиківта й на музиченька,що відразу на трьох скрипках грає.

Відтак полуднували:вузлики розв’язували –хто що приніс, показували,дітей смаколиками частували.Раптово зривалися –на кущ накидалися,калину ламали –суджених накликали.

Наламавши вдосталь пучків,плели віночки червоні,


в яких додому вертались.На півдорозі хтозна�звідкиз’являлися парубки:зачіпалися, обіймалися,ягодами щоки натирали,вдавали, що кетяги відбирають.Дівчата пручалися,в боргу не лишалися –тих шевчиків та кравчиківкалиною фарбували.

Зі спасівчанськими піснямивходили в село,де їх батьки зустрічали.Біля воріт відданицідавали пучки матерям,а ті бажали,щоб калина була гожана коровай, на гільце,квіти весільні та хрестильні.

І ходили селом сватиаж до Різдва Богородиці,а після Покровимузики весілля грали. 13.VІІІ.12



КІТ(символ другого місяця осені)

– Щось ти, Мурку,мишей не ловиш, –сміється тато,виходячи з комори. –Попробували свяченого,стали лиликами1

та й понеслися в нічпроти місяця.

Муркo дивиться винувато,але знає, що його люблять,бо він носить сон в рукаві,ходить з лівої лапи,бачить тонкі світиі стереже дімвід даремної напасті.Лиш не треба йогопроти шерсті –подряпає. 11.ХІ.12

1 Кажанами.


ВОРОН(символ третього місяця осені)

Я – ворон, брат вітру,чорний пророчий птах,що здавна ці гори пантрує.В найнепрогляднішу нічя для них продираю небо,щоб сонце на землю пустити.

То ви даремно: – Нечистий,харчується падалиною,несеться за військом,передчуваючи здобич,з тим світом спілкується.Я просто – прадавній.Ні добрий, ні злий,бо живу за цією межею.

Правда, в мені дари мольфара,що не мав кому хист передатисеред здрібнілого люду.Тому я даю знак про вовків,котрі йдуть на отару,сповіщаю про повінь і мор,про орди, що сунуться в гори.Ви лиш слухайте!Не за серце хапайтесь, а зброю,аби долю не проклинати.Я байдужію. Я не мольфар,



але мушу терпляче чекати,коли гори народять людину,яка зможе цю ношу понести.

14.VІІІ.12


ЛЕҐЕНДИ ЧОРНОГОРИ

…щотравняЮрій сходить на Смотрич,

виймає з тобівки золоті ключі,розмикає небо і землю –весну на світ випускає.


ЛЕҐЕНДА ПЕТРОСА(2020,2 м над рівнем моря)

Ближче літа, колипозбігають снігикам’янистими схилами,відтанцюють вітриз повітрулямиі зігріється лист яворовий,можна вчутидуші незіпсутій,як на Петросітріскає камінь.То набрали снагидивні айстри –білотки альпійські.Слуги вітровіїх сторожуютьі вважаютьпосестрами зір.

Як надходятьгодини вечірні –квіти світятьпозиченим світломпозолоченихґрон Оріонових.Вони можутьсказати напевне,звідки з космосувпало насіння,від якого пішловсе живе,й кудидуші померлихвідходять. 13–15.ІХ.03

Леґенди Чорногори


ЛЕҐЕНДА ГОВЕРЛИ(2060,8 м над рівнем моря)

То тепер на Говерлудорогу втоптали –ходять, як на базардо Косова.А колись крізь жерепняклише пастухи та опришкизаходили.

Розказують, барон Янош Нодьбув чоловіком маєтним,безбідно жив у своєму вароші1 –пив, бенкетував,гості від ньоготижнями не вибирались.Коли ж довідався, що ніхто з мадярівне був на найвищімчубку Чорногори,то надумав першийзійти на вершинуі назвати її своїм ім’ям.

Сказано – зроблено.Взяв з собоюдванадцять челядниківрослих і жвавих,чверть сотні конейбілих�білих.Одну половину – для верхівців,а другу – для шкіряних бесагів

1 Місті.


зі спорядженням і харчами.Вся Угорщина зналапро похід Нодя,що мав принести панові гонір,а державі – славу.Про те, що на горібезліч разів побували гуцули,ніхто й не згадував.

Мап ще не склали,возових доріг не було,тому йшли поволідолинами й плаями,обминаючи буреломи і ґреґоти,переганяючи конейчерез буйні ріки.Аж за два місяцідібрались до невеликогокарпатського села,звідки до верхарукою подати.

Барон зупинився,наказав отаборитись,два дні відпочивав,а на третійдвох слуг з кіньмизалишив у таборі,а з рештоюподерся вгоручерез брили і ломи,вільху і жереп.Сонце пекло нестерпно,



дихати не було чим.Одного з парубків,що розбив взуттяі хотів вертатись назад,пан спересердя застрелив.

Надвечір вийшли з хащів.Нодь не відчував утоми,аж летів до вершини,щоб стати першим над горами.Ніхто й не помітив,як небо затягли хмари.Пішов густий сніг,і почалася шарґа.За півметра не було видно.Рятуючись від бурі,слуги розбіглись хто куди.Даремно їх Нодь зупиняв –ніхто пана не слухав.

За ніч намело стільки снігу,що люди ледве ноги тягли…Лишень троє угріввернулись у табірзмучені, злі, голодні.Тряслися, як лист на трепеті.Решта з барономнавіки лишились в заметах…– Говерло! Говерло! –кричали мужі ошелешені.Ніхто з них не чувпро сніги серед літа.


Відтoді той верх звуть Говерлою2 –сніжною горою.Мовознавці, правда, шукаютьслов’янське походження назви.Так, письменникСтепан Пушик знайшову карпатській казці фразу:– Шкода тої землі,що отак говерлує,тобто пустує,ніким не обробляється. 4–5.ХІ.12

2 Від угорського hovar – снігова гора.



ЛЕҐЕНДАОЗЕРА НЕСАМОВИТОГО

– У Несамовитого дно – не саме, –твердив старий гуцул, –під ним кузні Градового Царя,в яких душі самогубціві страчеників град кують.Коли нова душапотрапляє до них,то вони тішаться,нечестиві танці справляють,а потім хапають міхи з льодомі розлітаються навсібіч.Де розв’язують свої торби,там і падає град з неба.

– Якось, вертаючись з торгівна сиґетському ярмарку, –продовжував верховинець, –зупиняюсь на ніч коло озера.Припнув коня до смереки,розклав ватру, взяв кітлик,аби набрати води на кулешу.Лишень раз зачерпнув –чую якийсь гуркіт.Глянув, мчить куций паноку файній бричці,запряженій двома кіньми.– Що ви тут робитетак пізно? – питає.– Та, кажу, хочу повечерятиі ніч перебути,


бо страшно темними горамимандрувати.– Що ж ви тут будетекулешею давитисьі під кущем мерзнути.Я тут недалеко живу,то й вас прийму як гостя.

Сіли ми в каретуі рушили просто в озеро.Воно розступилося,й постав красний замок.Вікна світилися,з хоромів линула музика.Запросив мене Цар за стіл,що ломився від страв і напоїв.Балюємось, розмовляємо.Як лиш вдарило за північ –вогні згасли, в домі лягли спати.Та на подвір’ї хтось не вгавав,стукотів без упину.Глянув я у вікноі бачу, як гурт людейвизбирує лід коло кузні.– Що за дивна роботау них серед літа? – питаю.– Та, то душі грішниківзбирають град, –розтлумачив господар. –Коли вони жили,я їм підслуговував,а тепер вони мусятьмені відробляти…



Аж тоді я зрозумів,що то Нечистийдо мене говорить,і тричі перехрестився.Озеро завирувало,вдарило мене хвилеюі викинуло на берег.Скочив я на коняі аж до Криворівнінісся без відпочинку. 11.ХІ.12


ЛЕҐЕНДА РЕБЕР(2001,1 м над рівнем моря)

Нині він не висів,присилений до голого неба,а, зіпершись крильмина студене ребро верховини,чистив пера від зсохлої крові.Той чужинець посмівзалетіти в його Чорногору!Молодий, непоступливий, дужийпочинав вже його замагатий щось опришківсько�впертерозбудив біля самого серця.Синім дзьобом, гострішим від бартки,він роздер тому займанцю грудиі погнав, ніби здобич тарчасту,за моренні гребені хребтів.Так, він – беркут, володар цих пасем,і ніякий чужак не посмієу його володіннях ширяти!Як припинить кривавити тіло(переможники гояться швидко),він, розкинувши крила метрові,впaде з Рeбер в холодне повітряі полине у свoю долинудо нащадка на зламанім буці. 26.ІХ.03



ЛЕҐЕНДА ШПИЦЬ(1863,1 м над рівнем моря)

Ще з середніх віківчерез гори Шпиці,як стовпи з ялиці,гуцули ходилина сиґетські ярмарки.Саме тут вони й оселилиДіда Первовічного,що сидить у кам’яній коморіза дубовим столомй важку книгу правіку читаєпро давнину незапам’ятнуі майбутню зорю світанкову1,а заодно сторожуєзлого Ґорґона і скарби велетівна добрі справи заповідані.Старець, напевно, й сампоходить із велетів,бо дав собі раду зі змієм,котрий виріс з вужа,що сім літ птаха не чуві сонця не бачив.

Дід, розказують,мав колись на подвір’їкриницю з молоком,за яким до ньогопівокруги ходило.Коли Ґорґон відростив крила,почав села палити й людей хапати,

1 С. Вінценз «На високій полонині».


то внадився до дідової криниці,бо дуже любив молоко.Після того, як черговий разґазда побачив колодязь порожнім,залив у нього сім діжок горілки.Опівночі змій напився,сп’янів і заснув.Дід зв’язав злодія,відволік в гориі прикував до скелідев’ятьма ланцами.Доти, кажуть, ті кайданибудуть силу мати,поки буде люд хрещенийписанки писати. 28.Х.12



ЛЕҐЕНДА ГОРИГУТИН ТОМНАТИК1

(2016,4 м над рівнем моря)

Федь Головачопришкував у горахзадовго до Довбуша.Спочатку парубок був несвідомийсвого призначення.Спокійно господарював, пас овець,громадив сіно і клав у копиці.Якщо й виказував силу,то в невинних забавах.Міг легкодвійко скупаних коненятвинести з потоку, –аби ноги не заталапали,або вимкнутитрирічного бучка з землі,щоб розігнатибуйних сусідських хлопців.Та коли мадярські гайдукиспалили хату і зруйнували ґаздівство,а батько помер від катувань,то закипіла буйна крову молодих жилах.А як розшукав юнакабогатирський кінь,якого й кільканадцять мужівне втримають,то відразу спливли в пам’ятіненькові оповіді

1 Осіннє пасовище (з румунської).


про їхнє походження з велетіві про те, що світ стоїть сторчма.

І почав леґіньразом з побратимамина конях літативище лісів стоячихпо Галичині й Угорщині,Польщі й Молдавії,наводити жах на шляхту,карати панів і орендарів,лихварів і дуків,що нарід кривдили.З дубового канона,оббитого залізними обручами,розбивав палаци і замки,фільварки і тюрми –світ рівняв.Згодом, коли освоївсязі своєю силою,осів на Гутині Томнатицькому,перестав розбивати маєтки,а лишень висилаводного з поплічниківз чепеликом – опришківським знаком.Пани самі складали викупзгідно з вимогамиабо тікали світ за очі,де їх не чули й не бачили.

Тієї весни біс зовсім знахабнів:нищив птахів і худобу,ламав млини і греблі,



кепкував з неба –громи передражнював.Набридло це парубкові.Надвечір, коли підплитниквкотре розтарахкався над озерцем,він вирвав зі скелі брилуі з розмаху жбурнув нею в чорта,аж гори здригнулися,а з ріжкатоголишень темна кров цівкнула.Вимастився нею Головачз голови до ніг,і з тих пір не брали йогоні вогонь, ні шабля, ні куля.А слава про Федора�бісовбивцюдалеко полинула.Зробила його втричі вищим,всемеро дужчим.Казали, що в лицарських постолахдіти, як в ночвах,по Тисі плавали.

На Спаса аж з Відняпримчали посланці від цісаряз проханням, аби Головачборонив крайвід турецької напасті,обіцяли війська –скільки сам захоче.Понісся опришок в Семигород,став на високім міжгір’їі наказав ладувати канонистрільним порохом.


А як дим розвіявся –врізався в лави бусурманські,рубав наліво й направо,аж поки ворог не втік.Цісар призначив героягірським воєводою,кликав до бурґа мешкати,та Головач подякував,казав, що йому на Гутині ліпше.Не образився пан�цісар –навпаки, наказав щотижнядоставляти в гориміх борошна й діжку винаяк офіру за подвиги.

До сивої старостісидів богатир на Гутині:літував і зимував,годував велетенські стада,ґаздів розсуджував.Рештки його мурованиць,якщо добре шукати,і нині можна знайтив Чорногорі. 26–27.VІІІ.12



ЛЕҐЕНДА БРЕБЕНЕСКУЛА1

(2035,8 м над рівнем моря)

То – найбільший ведмідьЧорногори.Смерекові лісивід Костриці до Смотричабули в межахйого володінь.На Шпицях пантрувавскарби хлопців Олексових,вздовж хребта –родіолові корені,а в Черeмоші –срібло пстругів.

Того рокупогода зіпсулася –всеньке літодощило і хлюпало.Кілька ягід,горішок буковий –то й згадалосяловецьке ремесло.В чагаряхсеред вільхи і жерепапідстеріг білу сарнулісовчину2

і погнавдо зрадливого каменя

1 Барвінкової гори (з румунської).2 Лісовки – нявки, що випасаютьлісових звірів.


в бербенеськіоблізлі верхи.Аж тоді зрозумів,що лісовчина,як косулядо урвища скочила.

Сарну він приховавмежи травамивід голодних птахівтрупожерливихі пішов у лісигосподарити.Коли ж очіз планетою3 стрілися,то не сталоведмедеві дихання.Звір затерп.Він і досі стоїтьзаворожений,як йти внизвід Вухатого Каменя. 18–20.Х.03

3 Планета – тут нечиста сила (Чорт,Нявка, Відьма), що вночі панує.



ЛЕҐЕНДИ СМОТРИЧА(1898,4 м над рівнем моря)

І. Про подвиг святого Юрія

Коли ворон був білий, як сніг,і сумирний, як голуб,серед гадів ґаджинських1

жили такі,що сім літ голосів не чули.Саме з них виростали ті змії,що джерела святі вартували.Кажуть, восени замість афиннайбільший з нихзжер якусь кардашину2

і почав пухнути.Через зиму вимахалострашне одороблозі скляними очима,яке викидало з пащіжерла вогню і диму.Воно замикало всі водиі ні дня без вівціне могло прожити.Як скінчилась худоба,гуцули з Дземброні3

вимолили собі в помічсвятого Юрy на білім коні.

1 Ґаджина – полонина в Чорногорі.2 Кардашuна – стерво.3 Дземброня – село, річка і гора наВерховинщині (від давньо#слов’янського «дзембр» – зубр).


Він примчав з гострим списомі двосічним мечем,вдарив смока серед окай убив смока на вік#вічний.

З тих пір щотравняЮрій сходить на Смотрич,виймає з тобівки золоті ключі,розмикає небо й землю –весну на світ випускає. 17.І.13



ІІ. Про ґотицю

На гребінь між Смотричемі Вухатим Каменемжодна птиця, крім ворона,не сідає.Певно, чує багатоголову ґотицю,яка десь тут у печері мешкає –живу і мертву воду пантрує.За тепло і пожертвупускає соки трьома потоками,які з�під гряди збігають,а за гріхикарає нaрід посухою.Лискучі замерзлі гуки –то насправді і єскляні замки на Смотричі.

Ґотиця давно має крилаі вміє літати,та лише кілька разівпокидала сховок.Вона чекає на западь снігупо церковні вікна,коли ніхто в гори не йдеі не може джерела втворити.Тоді свистить страшним свистом,здіймається в небо,що полуменем горить,і шукає якусь поживу:козу, оленя чи навітьпізнього подорожнього,бо зголоднілапісля сльотавого літа.

13.І.13


ДЗЕМБРОНСЬКІ ЕТЮДИ

Миколі Кугутякові

І. Качка

Давно, як Карпатипостали з водиі не малині смерек, ні буків,залетіла сюдизлота вутінка.І знесла воназолоте яйце�райце,із якого все живевилупилось.

Кого прірву віківвперто повторюютьось ці качкоконі,ліплені з глиниі різані з кості?Чи то живу пташку,чи кам’яну подобудзембронськоїбогині�птиці,що сонечко возитьпідземним дунаєм,аби зранку воновсміхалося,твердь зогрівало. 22.І.13



ІІ. Жаба

На Благовіщення –коли зимуу візку виряджають,а літечкоу човні привозять,земля отворяється,і володарка «нижнього світу»на сонечку гріється.Вона слугуєВеликій Богині –стереже водиземні і небесні.Навіть найдужчий змійне сміє цій панні перечити,бо забере душу. 22.1.13


ІІІ. Вухатий Камінь(1850 м над рівнем моря)

Понад тисячу літна «Золотих лугах» аль�Масуді1

пасеться споминпро храм у серці Карпат,де самітник�волхврухає патерицеюкості мерців з могил.

То йдеться про Вухатий Камінь –брилу�голову тура чи зубраз відстреленим правим вухому Першу світову.Під вершиною науковці локалізуютьалатир�вівтар,на якому горяниприносили жертви богам,а на середній терасі –святиню�капище.

Важко сказати,якою вона була.Чи справді з корала червоногоі смарагду зеленого,чи з різьбленого дереваі тесаного каменю?Але зрозуміло,

1 Йдеться про твір арабськогонауковця#енциклопедиста аль#Масуді«Золоті копальні і розсиписамоцвітів», або «Золоті луги».



що тут ходив Бог�Отець.То Він, коли Оріаназайшла під сузір’я Тільця,дбав, аби на Землібули мир і достаток.То Його слідвідбився на камені. 25.І.13


ЛЕҐЕНДАПОГАНОГО МІСЦЯ

Чому верх пасмаміж горами Чорною і Дзембронеюназивають Поганим місцем,достеменно не знаю.Одні кажуть – щоб затертипоганське минуле верхів’я,другі – через те,що сюди часто�густоб’ють блискавиці.Сам бачив, як сім літ томурятувальники зносилитіла трьох студентів.Треті ж пов’язують назвуз улоговиною Пільцeм,де колись нелеґальноторгували худобою.Австріяки закрили чорний шлях,розмістили в горах сторожуі дали дозвіл стрілятив порушників заборони.Розказують: неподалікще парубкомпас вівці Олекса Довбуш.Якось небо затягло хмарами,почало гриміти і лускати.Вихор відколов шмат скеліі поніс вдолину.Бачить хлопець – дідькопливе по небу,з очей іскри летять.



Схопив рушницю,набиту ярим зерномі рештками підкови,додав срібний ґудзик,зірваний з сардака,націлився і стрілив.Осинавець зойкнуві гепнув на землю.Нараз гримоти стихли,дощ перестав падати.Олекса вигнав з гущака овецьі почав собі щось наспівувати.Підійшов до нього стрункий чоловіку білій одежі, мабуть, ангел.Звідав, що хлопець хочеза вбивство чорта –чи грошей міхами,чи королем стати.Вівчар сказав, що нічого такогойому не треба,хіба що сили побільшета щоб куля і бартка не брали.Так і сталося:ніхто з парубкомне міг силою мірятись.А Олекса кинув вівчарити,одяг білу сорочку рантухову,портківниці червоні пасовані,купив два пістолі дубельтовихі капелюх з жовтою бляхоюта й став опришкувати.

9.ХІ.12


ПРО ПІП�ІВАН,АБО ЧОРНУ ГОРУ(2028,5 м над рівнем моря)

Псоголовцітой верх обминали.На ній мешкавстарий чорноризець,що був, певно,найближче до Бога.Він замолювавлюдські гріхи,розумів силутрав і коріння,чувся дужчимкарпатськихопришківі лишив на горідикий камінь –тоскну згадкупро власну подобу.

Брилу довгокришили вітри,а потiмкололи гуцули,що возилиз Шибeного кіньмивгору камінь,дошки і столярку,аби коштомповітряних силспорудити



модерну будівлюдля вояківі астрономів.Саме з неївдивлялисьу зоряне небоі, чи не перші в Європі,пускалирадіозонди,які говорилипілотампро стан атмосфери.

... Призабутіфундамент і стінище чекаютьтеперішніх зодчих. 25–26.Х.03


БАРВИ ЖИТТЯ

Які зорі рясні опівночінад Костричем!

Як п’янять черемховівітри!


* * *– Як виник світ? –вкотре запитуєш ти,і я розказую,правда, щораз по�іншому.Спершу, коли тобіроків зо п’ять, –про двох голубів,що обіймалися,на дно морське опускалися,виносили рінь і каміннячко.З ріні – ґрунт і трави,з каміннячка – сонце й небо.Потім, уже школярикові, –про Око, що летілоз вічності у вічністьі залишило крапельку сльозив імлі космічній.Та сьогодні – весна,і мені не хочеться вгадувати,де ми там на параболі Лінде1 .Я просто скажу,що Всесвіт для кожного з наспочинається з колискової пісні.

12.ІІ.12

1Андрій Лінде – професор фізикиСтенфордського університету, авторінфляційної моделі Всесвіту.

Барви життя


* * *Господиня до святавипікає ягнятокй роздає по ягняткупастушкам за колядку.Ходить Велес тим часомколо букових яселта й питає худобу,чи дбайливий господар.Як стайні вичищаєі телят напуває,як розчісує гривисвоїм коням грайливим –тоді буде багатий,що кожух волохатий. 8.ІV.07


* * *Серед Посту всі свої рокипише Україна писанки.В графіку узорів і значківзаплітає спогади віків.А зобразить радощі й жалі,позбирає грудочки малій згадує, чим пращури жили…Лиш би ми вчитатися змогли.

6.V.96



СОЛОВЕЙ1

Ох, ці травневі солов’їзлетілися, защебетали,кохання нам начарували,напившись рос вишневих віт.

Ох, ці травневі солов’їцілунків нам наворожили,щоб ми щасливо вік прожили,любов’ю виповнивши світ.

А той найперший щебетун,що оминув ловецькі сильця,щемкі витьохкував колінцядо світанкової пори.

Спустивши крилечка рахманні,співав про зорі і тумани,й кололось серце до троянди,яка на ранок заятрить. 25.VІ.12

1 Другий варіант.


ВІХИ РОКУ,АБО МАЛЕ КОЛО

І. Зимове сонцестояння

Вічний крук гойдається на вітрі.Тишина. Довкруг анітелень.В мерехтливо�білому повітрідогорає найкоротший день.

Йде Мара глибокими снігами,загляда під скелі і кущі:знає певно – за Малим Ґорґаном1

має Божич народитись уночі.

Всі плаї замели перемети,поховали знаки і сліди.Жодної знайомої прикмети –знову не віднайде Коляди.

Знову чорний мудрий птах злукавить:– Йди на річку, в пущу, до скали.Черпай воду, ліс рубай, рви камінь…Тільки козенятка не бери.

19.І.12

1 За Малим Ґорґаном стоїть гораСиняк, давня назва якої Паршива Бабасимволізує «погашення» язичницькогокульту.



ІІ. Весняне рівнодення

Піде провесінь в гори,понесе фіолети ночами.Буде тріскати бук,поженуться в Дністер ручаї.Повернеться з�за морявіщунка�зозуля з ключами,святий Юрій заграєвояцькі мотиви свої.Відімкне в Чорногорівеснарку ясну, смерекову,зіб’є з озера лід –розіллється тепло золоте…Але ще вітровії прозоріне відносять морози на зорі,ще подрімує світі не знає, коли зацвіте. 17–19.ІІ.12


ІІІ. Літнє сонцестояння

Шаріло літо вишнею простою,на Ігрівці запалювали ватру.Із вівканням і дикою пальбоюз’їжджалися опришки на Купала.

Їх чорні коні їли дим, пили багаття,їх гострі бартки зчіплювались в коло.Так танцювало чорногірське браття,що розлітались пущі смерекові.

Терпким вином наповнювались плеса,ридала скрипка, постоли мигтіли,неслись в потоки вогняні колеса,тіла горянок ув обіймах мліли.

Губились в травах золоті дукати,пекли купальські роси між плечима…А в березні смугляві гуцулятанароджувались з чорними очима.

10.ІІІ.12



IV. Осіннє рівнодення

Це – рівнодення…Осінь, як печаль.Ледь жовте листязовсім облетіло.Зі Смотричарозбурханий ручайрозграфлюєвершини біле тіло.

Тут пограниччясмертних і богів,сакральні камені,притрушені снігами.Петрогліфиязичницьких віківбажають намне бути ворогами. Х–ХІ.10


* * *Одним з моїх,ніким не визначених,клопотів на роботіє рецензування спроблюбителів математикидовести велику теорему Фермачи дати радуз якоюсь іншоюпроблемою Ґільберта.

… Пригадую жінку з виразними очима,що прилітала в Карпатиз Балканабата (колишнього Небіт�Даґа)і приносила свої трактатипро чотиривимірні фігурита їхні проекції.Якось авторцінавіть здалося,що відкрила два новінапівправильні многогранники,подібні до Архімедових,як ліва рукавичка на праву.То вже потім ми з’ясували,що дзеркально симетричніплосконосі куби й додекаедриз погляду геометрії тотожні.

З японської жилкий коктейлевих трубочоквона будувала дивні зорі,які чимось нагадували



наших різдвяних павуків.В осерді цих зірбули многогранники,а по боках – пірамідки.Тіла називалаСашковими звіздамив пам’ять про покійного чоловіка,на чиїй могилі проплакалачотирнадцять місяців,не розуміючи, чому ще дихає.

Одна з таких звіздзалишилась в моїм кабінеті –не як вияв жадання слави,а як спомин щемкий про весну. ХІ–ХІІ.09


* * *Була б то звичайнісінька мандрівка –два вільні дні в околицях Яремчі,яких шукали піввесни по Інтернету,бо безконечні прикарпатські зливинам заважали вибратись з Франківська.Лиш заясніло на початку червня –ми до схід сонця в звичних обладункахчимчикували в полонину Явір,минаючи руді калюжі на узбіччі.Цвіли малини, ґоґодзи1, суниці,п’янив чебрець, туманилися гори,у неглибокім дзеркалі водикупалась рання легкокрила птаха.

Була б то звичайнісінька мандрівка,якби не пасмо брил явірникових2,блукання мерехтливими плаямикрізь мочарі, завали�вітроломиу пошуках проходу на Синяк,якби не танґо виплесків багаттяі юшка з двох десятків козарів,які знайшлися винятково рано.Чомусь карпатські духи не пускалинас до вершини того надвечір’я,а попросили залишитись в лісі.

Була б то звичайнісінька мандрівка,якби не чай зі смаком чебрецю

1 Брусниця.2 Хребет Явірник вкритий ґорґами –розлогими розсипами з кам’янимибрилами.



і здивування щире олениці:«Звідкіль взялися ці міські приблуди?»Якби не вперте двогодинне продираннякрізь триметрові хащі жерепіві радість з того, що знайшли вершину,що захрумтіли ґорґи під ногами.

Була б то звичайнісінька мандрівка… 8.VІ.10


* * *Восени, серед листопадапіти в Чорногору.Брести по коліна в снігахкрізь хурделиці і туманина той верх, де вітри попівають.

Зайти в черево «слона»1,обліпленого сніжницею,ніби гніздами,аби відпочити,доекіпіруватись сухою курткоюі плетеними шкарпетками,з’їсти пайок і випити чаю.

Не йти переметамина запланований Смотрич,бо за три метринічого не видно,а вертати до срібних сосон,вертати своїми ж слідами назад.

Заночувати у стаїдесь на Веснарці чи Шешулі.Розкласти з приятелями вогонь,наварити борщу за власним рецептомі, знимкуючи язики ватри,

1 Засніжені стіни обсерваторії на горіПіп#Іван місцеві мешканці називають«білим слоном», а саму гору Попіваном,бо вона наспівує (попіває) вітрами.



розказувати туристичні байкиабо планувати чергові вимаршіна тянь�шанські хребти і хрест Шхельди2.

А вдомасолодкий запах смерекових дровне відпустить тебе до травня.

16.ХІ.09

2 Гірський масив у центральнійчастині Великого Кавказу.


* * *Коли світ ошаліє,мов змилений кінь,і набухнуть бруньки верболозу,пора брати наплічникі йти в сині гори.Нині, певно,на Кострицьке пасмо –там розтали снігиі зійшли первоцвіти,вкрили землю до обрію,ще й небеса зачепили.…Зайти в горипотоком з�під Красника.По дорозі піднятиоблізлих зайців,що не встиглизмінити хутро.На північному схиліобминути слідикарпатського вуйка –господаря сеї місцини.Величезні – куди тамтибетському єті.… Зупинитись під Костричем –звідки Чорногора найкраща:срібна, горда, пречиста.Постелити наметина смерекові лапи,розкласти вогоньі під гомін струмкасьорбати рибну юшку



з сімсотграмового ляща,завбачливо взятогоз дому.…Прокинутись до схід сонця,коли за наметамимінус вісім,ще навіть птахів не чутно.Висуватись зі спальника тихо,аби не збудити друзів,яким снятьсяверхи Шиша�Панґми,(повз гору вертаютьсяз вирію гуси,й на них можнадивитися зверху).Забути про цифровикна тринозі,що полює на сотні світлинсвітанкових,бо … зорі:їх можна рукамихапати зі сфериі гріти у жевриві�грані…А весна зробить все,аби ти, зачарований,видихнув:– Які зорі рясніопівночі над Костричем!Як п’янятьчеремхові вітри!

28.ІV.10


З ЧУЖИХ САДІВ

Життя – то сувораі не завжди шляхетна штука.


НІЧНИЙ СТОРОЖ(з Давида Самойлова)

В турбазі, недалеко від Тапи,жив незвичний нічний сторож.Казали, що ночами він пише нотиі грає на гобої в котельні.Якoсь ми розговорилисьпро Ґлюка, про Моцарта й Гайдна.Сторож узяв невеликий футляр,щоб досягти інструмент.Гобой лежав, занурений в оксамит,рознятий на три нерівні частини,чорний, гладенький, лискучий,як воронi в обладунках.Музика поз’єднував трубки,і чорне дерево механізмувідгукнулось камергерському блискусрібних клапанів і реґістрів.Я попросив зіграти. І сторожвидув з легкістю склодувакілька неголосних пасажів…Потім став у концертну позуі заграв легко, мов маестро,початок моцартівського квартету.Та раптом гобой спіткнувся і пискнув.І сторож недбало промовив: «Досить!»Він не міг виступати на сцені,бо мав поламані ребраі легені, випалені війною.Віддихавшись, він закурив…Ось чому дивний сторожграє ночами в котельні,

З чужих садів


а не в якомусь скромному джазіу заміськім ресторані.

Завдячуйте долі, поети,за те, що вам не потрібно легень,аби дути в мундштук гобоя чи флейти,не потрібно швидкості пальців,аби не спікатись на фортепіано,що вам майже нічого не треба, –а все, що треба, –те завжди з вами. 8.ІІІ.12


ФАНТАЗІЯ ПРО РAДНОТІ(з Давида Самойлова)

В сорок п’ятому роціколо Оранієнбурґадві похнюплені шкапитягнули велику підводубезлюдним гостинцем.Візничий у камізельціі чорному капелюсійшов поряд з тим тарантасом,подібний до італійця.– Хто ви? – спитав по�німецькия у худого мандрівця.Погонич здвигнув плечима,і тарантас зупинився.Зиркнуло зі щілинидекілька личок дитячихблідих, переляканих, сонних.Потім з�під тенту з’явивсястарий чоловік у лахміттііз поглядом божевільним.Сиве волосся стирчало,як віхті брудної соломи.Він закричав по�німецьки:– Я, Рaдноті Міклош, –великий угорський поет!У рідному Будапештімене знає усякий собака.Мене підібрали цигани,бо в мене мандрівне серце.Це дивовижне плем’я,яке не здолати нікому,



йому ж бо призначило небосвободу, музику, коні.Немає у цілому світікрасивіших за циганок!Тут я хочу помертипід скрипку і кінське іржання!До біса – колишня слава!До біса – минуле щастя!Я люблю! Я люблю тільки вас,цигани, музико, коні!..

Так горлав навіженийшкарбун із циганського воза.Слухали мовчки циганимову незрозумілу!Наші ж солдати стоялий думали: дідо схибнувся.

Пізніше я з’ясував,що віршник Рaдноті Міклошзагинув зовсім молодиму Сербії, в таборі смерті.

Може, причулось мені.Та ні, до сих пір пам’ятаю,як божевільний старийгорлав, що він Рaдноті Міклош. 8.ІІІ.12


КАФЕ «ФЛАМЕНҐО»(з Роберта Рождественського)

Кафе називалось за іменем птаха – «Фламенґо»Воно не хвалилось вогнями,воно не шуміло.Курило кафе,прохолодні напої ковтало…І була в нім гітара.

Ах, якою була в нім гітара!Нечесаний хлопець сидів на малюсінькій сцені.Він був непокірний, як ліс,недосяжний, як скелі.Та в гулі гітари посріблені чулися труби, –з шаленством такимвін жбурляв свої пальціна струни!Заплющував очі, гойдаючись напівзабуто…В гітарі жили то вечірня дорога,то смуток,то вперта веселість,а то колискова дитяча.Гітара металась!Гітара заходилась плачем!В ній чулися моря прибій



і орлиний розгніваний клекіт,і стукіт зубів,і дівочі оголені плечі,і замріяний світ,і початок залізного ритму…Гітарасміялась!Гітара з людьми говорила.Чотири оркестри зуміла б вонапереграти…Кафе називалось, як давня забута соната, –«Фламенґо».Диміло кафеі в повітрі витало…А хлопець завершив концерті погладив гітару.Уже незнайомий,безпристрасний і чужийвід столу до столуз тарілкою рушивкрізь дим.Він йшов так, як ходять по шклу, –поволі звичайно.І дзенькали гроші.І він посміхався печально.Як всіх обійшов,


до брудної стіни притулився…Я згадую,згадую завжди того гітариста!Я власним єством відчуваю,як у малюсінькім колів прокуренім зовсім кафе під найменням«Фламенґо»,поволі німію від болю.Ледь чутно читаю рядки.Усміхаюсь.А потімодин ступаю посеред бентежної ночі.Від столу до столуз мілкою тарілкою.Мовчки. 10.ІІІ.12



ВІЛЬНИЙ ВІРШ(з Давида Самойлова)

Професор Вільям Росс Ешбівважає мозок негнучкою системою.Професор, напевно, має рацію.Якби мозок був гнучкою системою,то він би давно прогнувся,він би прогнувся, як лист бляхи,від машинного гуркоту, від швидкостей,від криків динаміка, від повістей,від телебачення, від дебатів,від артилерії, від мандатів,від погроз, від брехливих слів,детективів, сердитих брів,проґресу науки, сімейних чвар,відсутності грошей, поблажливих кар,поняття безмежності, досягнень професії,законотворення і поезії,новин медицини, зневаженого коханняй недосконалості.Але мозок не гнеться.І тільки гуде під страшною напругою.І все�таки залишається прямим.Мені хочеться вірити професорові Ешбіі не хочеться вірити письменникові Кафці.Будь ласка, виберіть час,вимкніть радіо, відіспітьсяі відчуйте в собі наявність мозку –цієї міцної негнучкої системи.

8.ІІІ.12


Я ДОЩ ЛЮБЛЮ(з Миколи Старшинова)

Я дощ люблю спокійний, чистий,коли він свіжістю бринить,стікає яблуневим листом,пелюстку зважує на мить.

Коли не чутно грому, тріску,бо блискавиці в небі сплять,коли в полях і середмісті,і в серці – сон і благодать.

Коли під дахом небозводу,тло загубивши голубе,мовчить задумана природа.Мовчить і слухає себе.

8.ІV.12



ПОЧУТИ ВОНА ЗУМІЛА(з Хуана Рамона Хімeнеса)

Я якось зронив у мові,почути вона зуміла:– Як хочеться, щоб весноюлюбов зодяглась у біле.

Підвела ясні зіниці,поглянула так несміло,і тільки дитячі губисподіванкою горіли.

З тих пір, коли через площупроходив травневим ранком,серйозна, у білій сукністояла вона на ґанку.

10.ІІІ.12


САҐА ПРО КИТОБОЯ1

Передмова

На безлюдному Естaдосібіля протоки ДрейкаМікал Мартінсенпрожив сім довгих літ,харчуючись м’ясомптахів і тюленів.Китові ребрабули йому за дрова,дика селера –за вітаміни,а пінґвіняча кістка –за голку.

В погожі дні,щоб не схибнутись,чоловік лупав дикий камінь,перемуровував житло,а в мерзенну сльотушив шкіряну одіжі складавдовжелезні листи Ґреті –насмішкуватій білявціз Берґена,з якою хотів одружитись.

1 За канву цього ритмізованого,досить#таки довільного переказу (неперекладу) взято повість ОлександраІванченка «Десятый выстрел» (Тамза горизонтом…: Повести, роман. –М.: Сов. писатель, 1986. – 509 с.).



Бездонними ночами,коли не спалось,він слухавшлюбні піснігорбатих китів,вирізняв діалектиу цоканні кашалотів,передчував жахдрібних риб,яких дружні косаткиглушили хвостами,фарбуючи пурпуромводу.


Оповідь перша.Як стати гарпунером

Раніш гарпунеромміг стати кожен,хто добре стріляві знав норов китів.Та, починаючиз двадцятих років,флот скорочувався,китові стада рідшали,і досвідчені китобоїутворили спілку гарпунерів,яка видавала дипломиі розподіляла на роботу.

Відтепер,щоб стати гарпунером,треба було наплаватикапітанський ценз,займати посадуне нижчепомічника капітаната внести до касисуму, рівнупіврічному заробку.

І головне –у визначенийдля іспитів часзробити десятьзалікових пострілівз таким розрахунком,



щоб вполюватидесятьох китів.Бодай один промах,і іспити переносилина другий рік.

Допускатидо гармати когось,хто не мавгарпунерського диплома,суворо заборонялось.Кожен з претендентівмав тільки п’ятьпробних пострілівбезпосередньоперед іспитом.

А пробитисядо морської еліти –стати капітаном�гарпунеромозначало для моряказробити добру кар’єру,жити в достатку,бо ніхто в морібільше не заробляв.

І зорі сприяли Мікалові:пощастило влаштуватисьна китобійний флот,скласти іспитна штурманадалекого плавання,стати старшим помічником


капітана судна,яким буврідний брат Маріус.

То й морякрозмалював мрії:оранжевим – свято літа,коли вся Норвегіясміялась і танцювала,синім – очі коханої,яка обіцяла чекати,білим – віллуз видом на фйординедалековід рідного дому.



Оповідь друга.Про Вільяна Паульсена

Іспити, як правило,кандидатискладали парами.Коли один стріляв –інший йомузаряджав гармату.На одному судніекзамен могли скластиводночас двоє.Проте, на випадок удачі,вакансію гарпунеравіддаваликращому з них.Тому претендентистежили один за одним,як могли.

Мікаловим суперникомбув Вільян Паульсен –довготелесий фіфак,зовсім лисийу свої двадцять сім.Ходила чутка,нібито він небіжголовного штурманафлотилії,бо інакше б як його,зовсім молодого хлопця,що заледве наплававкапітанський ценз,надіслали на суднодублером капітана.


Отримати таку посадуна норвезькому флотібуло неможливо.Дублерами капітанівмогли бутилишень інспекториСпілки гарпунерів.Вони ніколине стояли на вахті,не займались на суднініякою корисною роботою,проте платнюодержували справну –в чотири рази більшу,ніж у матросівпершого класу.І йшла вонаіз загального паю команди.

Для інспекторацей молодикбув надто юний,але працюватитакож не хотів,тож взяв на себеобов’язкидобровільногоцерковного проповідника.Він тількизухвало посміхався,коли йому натякали,що на китобійцяхне проповідямизаробляють гроші.



Навіть коли «дев’ятка»з шістьма фінваламина буксирійшла на базуздавати здобичі почало штормити,Вільян не вийшовна аврал,а зачинився в каюті,читав молитвиі не відповідавна стук.

Море вирувало,біліло від пінита уламків криги,гриваті хвиліперекочувалисьчерез палубу,важкі хмариводи, граду і снігубуквально насідалина борти, надбудови,ванти і щогли.

Вся командазі шланґамиз гарячою водою,кирками і лопатамишість годин збивалакрижане покриття,бо обважніле судномогло втратити остійністьі перекинутись.


Лишень Вільянчитав молитви.Матроси були готовівиламати дверіі побити його,але старий Ольсенїх зупинив: – Живі потребують роботи,а причиною звільненняможе статибудь�яка зачіпка.Писати доносицей жевжик уміє.

Багато потімбуло авралів,але проповідникабільше не чіпали.Лишень були враженійого витримкоюі незворушністю,бо не кожензможе кілька сезонівпрожити в тісномукорабельному колі,вдаючи, що не помічаєхолоду і зневаги.



Оповідь третя.Іспити. Перша спроба

Паульсен мав певнийпрактичний досвід,бо два роки ходивучнем гарпунерана англійському судні.Там за грошідозволяли гатити з гарматскільки завгодно.Мікал Мартінсензайвих грошейне наскладав,але хвацько наґвинчуваввибуховий зарядна гарпун,відмінно знав гарматуна братовій «дев’ятці»:її пристрілюваність,вигідну дистанцію,кут стрілянняі багато іншого.

Тридцять восьмого року,ще до виходу в рейс,Спілка гарпунерівпризначила іспитина п’ятнадцяте лютого –в місяць штормів.Але день видавався лагідним,океан сяяв, мов озеро.Боячись проґавити погоду,


Вільян попросивсястріляти першим,і Мікал відмовивсявід жереба.

Святенник піднявсяна майданчик з гарматою,опустився навколішкиі молився…тридцять хвилин,годину, півтори…Він навмисне тягнув час,аби весь погожий деньприпав тільки йому.

При такомускупченні китівсвої п’ять пробнихі десять залікових гарпуніввін встигне вистрілятище сьогодні,а Мікалів іспитдоведеться перенести на завтра,а то й узагаліна наступний рік,якщо почнеться шторм.Більше трьох днівіспити не тривали,бо заважалинормальному промислу.

– Послухайте, Вільяне –стримуючи гнів,



кинув Мікал, –якщо саме зараз ваш богпотребує стількох молитов,то я повертаю собіправо жереба.Паульсен не ворухнувся,ще хвилин п’ятнадцятьшепотів отченаш,потім поволі встав,широко перехрестивсупротивникаі сумовито мовив:– Нехай Господь простить вам,Мартінсене.

Далі довгов’язий демонділовито підійшовдо гармати і почаввицілювати китів.На третьому заліковому пострілісвятенник зрізався.Він зблід,його тонкі білі рукизатремтіли.– Господь каже «не вбий»,а ми вбиваємо, –сказав неголосноі запропонував Мікаловізайняти місцебіля корабельної зброї.

Залишалосьще сім годин денного часу,


по краях велетенськогокитового стадапроглядалисьчорні силуети китобійців,лунали, притишені відстанню,вибухи.Після семи вдалих пострілівМікал подав стерновому знакповертати праворуч.На відстані трьох кабельтових2

він зауважив здобич.

Корабель підійшов ближче,і моряки побачилибойовисько.Кашалот бивсяз велетенським кальмаром.Десятиметровими щупальцямиспрут обвив головуморського хижакаі пошматувавйого нижню щелепуна клапті.Без неї спермуел не мігані проковтнути кальмара,ані позбутись тісних обіймів.

Наблизитись до китаможна булона будь�яку відстань,

2 Кабельтов – міра довжини длявимірювання в морі невеликихвідстаней; становить 185,2 метра.



але взяти на приціл –майже неможливо.Шукати іншого велетня,відмовившись від цього,Мікалові не дозволяла гордість.Пальцем лівої рукивін натиснув гашетку,і гарпун влучивточно на три дюйми нижчевід лівого плавця.

Постріл був вдалий,але одразупісля розриву ґранатив китовому тілінаспів могутній удароб корму корабля.Накрите хвилею суденцезатремтіло.Китобої вже знали,що то інший лютий самецьходить коло убитого.

– Германсене, лінь! –крикнув мисливець.Механік рвонувважіль лебідки на себе,і дерев’яні колодкиамортизаторівгусто задиміли.Манільський канатще трохи просунувся впереді провис. Кит знесилів.


Канонір ухопивсяза бортовий леєр3,метнув в тушупорожнисту піку,аби через неїзакачати в китаповітря.Інакше здобич потонепри обрізанні ліня.

Удар повторився.Чудовисько зновутаранило корабель.Дві лопаті гребного ґвинтаніби язиком злизало,судно ламало вібраціями.Мікал скомандував«Стоп машина»і усвідомив,що промисел завершено.

До кінця сезону«дев’ятка» теліпаласьна швартoвихпід бортом флаґмана,а потім на заводіу Ґрютвікенізализуваласліди сутичок з китом,штормами і кригою.Про Норвегію булогоді й думати.

3 Леєр – туго натягнутий трос,обидва кінці якого закріплено.



Оповідь четверта.Друга спроба

Наступного рокуМікал Мартінсенстріляв сам.Усі три дні іспитівВільяна палила гарячка.Десять залікових гарпунівпройшли влучно,але восьмийне зарахували.

Норвежці полювалибіля островів Балленів морі Росса.Було тихо і холодно,розріджене повітрякололо в грудях.Увесь простір до обріюзаймали айсберґиі бурі плями планктону –пасовиська вусатих китів.

Ще до полудняв «дев’ятки» на прив’язігойдалося вісім фінвалів.Після обіду марсовий,ледь піднявшись на щоглу,загорлав: – Блювали! Блювали!Мікал скомандував«Тихше хід»


і обрав для себенайбільшого самця зліва.

Кит підпустив до себена метрів двадцять п’ять.Моряк подумав,що схибити неможливо,і стрілив, майже не цілячись.Гарпун увійшовза три метри від лівого плавця,застряг у спиніі лишень приглушив кита.

Звір хвилинулишався непорушним,потім стрепенувся,довго ходив на глибиніширокими колами,а далі випірнуві різко рвонувуздовж корпусу корабля,пускаючи забарвлені кров’юфонтани.

Колодки амортизаторіввід швидкого обертаннязачаділи, мов у пеклі.Поки старший механікгальмував лебідку,розмоталосьзо триста метрів ліня.Черговий раз виринаючи,кит зачепив ним



гребний ґвинт.Роздерти намотані кільцямашині забракло потуги.

Звір завалювавсяна правий бік,проте силив півторатонному тілібуло досить.Він ще міг протягнути судномиль двадцять до рапаків –позатоплюваних по шиюайсберґів, що поплавцямибіліли на горизонті.

Мікал прив’язав до жердкифленшерного ножаі поплівся на корму.Треба було рубати лінь,що означало втратити китаі заліковий гарпун.Два роки простирчати в льодах,і вернутись ні з чим. – Проклята тварюка! –вилаявся моряк.

– Германсене! – гаркнув він. –Що роблять ваші машини? – Заплішило шатуниу двигуна, – відповів механік. – Голову вам заплішило.Чому стопорили пізно? – Я чекав наказу.


Мікалові стало ніяково.Механік був дещо повільний,але думати вмів.

– Не ріжте лінь, Мікале.Кит стомлюється,бачите рожеві плями?Дочекайтесь слабиниі накиньте лінь на шпиля4 .Нехай китпозмагається з машиною. – Гаразд, Германсене,давайте гак.Канат, кількома виткаминакинутий на шпиля,задзвенів, мов сталевий,і машина ривкамипідтягала блювала до судна.

Звір був знесилений,але живий.Його треба було добивати.Оскільки «дев’ятка»мала єдину гармату,то згідно з правиламиздобич зараховували тому,хто підійде першийі зробить добійний постріл.

4 Шпиль – машина з вертикальнимвалом, застосовується на суднах дляполегшення швартових робіт тапереміщення вантажів, які є на палубіабо за бортом.



Старий Якобсенладен був віддатимолодшому Мартінсеновіне тільки цього синього кита,але й увесь свій улов.Та вирішував не він,а рада гарпунерів.


Оповідь п’ята.Спроба третя і остання

На третій рікПаульсен знову схибив.Третій заліковий гарпунковзнув по спині китаі буцнувся в воду.Мабуть, не мав панздібностей до цієї справи.А от Мікалапереслідував фатум.

Того дня сталося неймовірне.Накачавши повітрямщойно вбитого фінвала,моряк трохи лівіше курсупомітив великого горбача.В мить натиску гашеткина лінію прицілусвічкою вистрибнуло китеня.Гарпун прошив його наскрізь,та напрямку не зміниві влучив точно в ціль.Ґраната, наґвинчена на гарпун,якимось дивомне вибухнула в китеняті,а розірвалася в тулубідорослої самки.Паульсен побожноперехрестився: – Ви вчинили тяжкий гріх,Мартінсене.Це – вбивство агнця.



Мікал промовчав.Два кити на однім ліністрахували йоговід можливої помилки.

Моряк міг заприсягтися,що й восьмий пострілбув такий же влучний,як і сім попередніх.Але гарпун чомусьвикривив траєкторію,боком ударився об китаі відскочив од нього,мов ґумовий.Мікал був певен,що рикошет стався випадково,бо дев’ятий гарпун,посланий в того ж кита,вцілив справно.

Згідно зі звичаємперед десятим постріломпретендент звертавсядо членів командиз урочистою промовою.Ті висловлювали йомусвої зауваги,якщо такі були.Коли ж найстарший з моряківрозбивав об гарматупляшку шампанського,то виходило, що колеґибажають мисливцеві успіху


і вважають йогогідним званнякапітана�гарпунера.

На промисловій палубізібралося тридцять людей –усі, крім стернового,вахтового машиністаі Паульсена,який заряджав гармату.Мікал ставна гарпунерський майданчик,розгублено глянувна вольові обличчя друзіві почав говорити:

– Ось дивіться, братове,лишився останній постріл.Якщо пощастить –гарпунером буду чесним.Обов’язки та звичаїшануватиму.Моя гарматабуде служити всім,хто розділить зі мноюпрацю мисливця.Свою частку від убитих тварин,звичайно, внесу на посвяту.Якщо когось скривдив –вибачте.Ні на кого зла не тримаю,до ваших слів і наказівпоставлюсь з повагою.



Боцман Ольсен обійшовсябез промови�відповідіна благословення,а підійшов з пляшкою винаі розбив її об гармату.Десь за півгодинимарсовий, спираючисьна край бочки руками,крикнув: – Фінвал! Прямо по курсу.Ще за хвилинурозлігся постріл.Останній, десятий…

Гарпун знову зрикошетиві плюхнув у воду,ґраната вибухнулабіля тварини.Очі Мікаловізаволокли злість і образа.Він схопив лінь руками,викинув п’ятипудовийгарпун на борті тупо дивився на нього.

– Чому два однакові рикошети?Та ні, гарпунапід номером сто сорок трисеред десяти, що він відібрав,не було!Отже, зараза Паульсензамінив два нові гарпуникривакамиз ковальської скрині.


Зухвалий Вільяннепорушно стоявбіля фальшборту.Захлинаючись від люті,Мікал кинувся до лиходіяі зацідив йому в пику.Паульсен змахнув руками,перелетів через крайі булькнув під воду…



Оповідь шоста.Вирок суду

На норвезьких китобійцяхза вбивство,що сталося на кораблі,судили самі моряки.Вони вибирали суддюта присяжних.Як правило, злочинцязв’язували і кидали за борт.Коли ж знаходилипом’якшувальні обставини,то висаджувалина найближчийбезлюдний острів.Засудженому, який виживі дістався людей,провину прощали,бо за один злочиндвічі не судять.

Молодшого Мартінсенаприсяжні виправдалиі вмовляли Маріусаповідомити на флаґман,нібито Вільянсам упав за борт.Капітан не мав ґарантії,що правда рано чи пізноне випливе.Якщо про подіюна його «дев’ятці»


дізнаються на флаґманідо завершення промислу,то Мікала стратять,адже штурман флотилії –Паульсенів родич.

– Все слушно, капітане, –сказав Ольсен,що виконував роль судді, –слід повідомити на флаґмані висадити брата на острів.Згодом Мікалазаберемо звідти,і тоді йому вженічого не вдіють.На нашому боцібуде закон.

Того дня судноминало протоку Дрейка.Сипав мокрий сніг.Найближчим клаптем землібув затягнутий сірим туманомЕстaдос.Висаджуючи шаленцяна пустельний берег,дали йому запас одягу,дробовик, сокиру,дві торбини пороху,інших потрібних дрібниць.Капітан, як і належитьу таких випадках,ні в що не втручався.



Оповідь сьома,прикінцева

У шкіряній торбиніз порохомвигнанець знайшовбратову записку:«Вибач, Міккі,що попрощатись по�людськизаважає моя капітанська посада.Не хочу згубити тебеі втратити все,здобуте важкою працею.Якщо піддамся почуттям,то на флаґмані скажуть,що вирок зам’який,і знімуть тебе з островадля нового суду.

Вибач, Міккі,що не встиг зупинити тебе.Знаю, ти хотів лишеньпровчити негідника,але трапилось нещастя.Життя – то сувораі не завжди шляхетна штука.Я спробую розрадитибатьків і Ґреті,поїду до Ліверпуляі попрошу Джонсонанаступного сезонузняти тебе з острова.Будь мудрий і мужній.


Обіймаю, твій Маріус».Спочатку Мікал сподівався,що за ріккапітан Джонсонз Ліверпулязабере його з острова.А що суднобуде не норвезьке,то людину, якій пощастило,карати не будуть.

Проте час минав.Зорі студеного Півднязнаходили в прибережжілишень дрібні айсберґиі жодної посудини.Аж згодом за рокиз Ушуаї – міста лютих в’язницьтечія прибила до берегакілька колод з колючим дротом.З них Мартінсен зробив пліт,з тюленячих шкур – вітрилоі за чайками,які повинні вертати туди,де їх ждуть чаєнята,дістався Східного Фолклендуза десять мильвід Порт�Стенлі.

Прибульцяприйняли гостинно:виділили житло,місцева газета



сплатила гонорарза серію оповідей,які він погодивсянаписати.Тут Мікал вперше почув,що в Європіскінчилась війна,і зрозумів,чому до Естадосуніхто не приходив.

Він написав листина всі адреси,які ще пам’ятав,і за піврокуотримав єдину відповідьвід колишнього боцманаОльсена.Той повідомив,що брата Маріусарозстріляли фашистиза участь в норвезькому Опорі,батьки повмирали,а Ґреті втомилась чекатиі вийшла заміжза когось іншого.

Сподівання і мріївраз потьмяніли.Вертатись туди,де ніхто не чекає,чоловік не схотіві залишився

155 / Давні луниЗ чужих садів

на Фолклендах єґерем.Ризиковані ловидиких биків,на які губернаторвидавав іноземцямліцензії,стали, здавалося, тим,що відповідалойого суворій вдачі.Проте вічні зорізнали напевне,що перелітні птахизавжди повертають додому… 21–30.VII.10


ЗМІСТ

Степан Хороб. Поетичні візії ВасиляМойсишина................................................................................. 8

ДАВНІ ЛУНИ ................................................................................ 11Терношорські етюди

І. Кам’яний круг ............................................................ 13ІІ. Лада .................................................................................. 15

Леґенда Сокільських вершин ..................................... 16Скелі Довбуша в Бyбнищі ................................................ 19Про Чугайстра ......................................................................... 21Писаний камінь .................................................................... 23Леґенда Чернелицького замку ............................... 26Скит Манявський .................................................................... 29Леґенда гори Ліснички .................................................... 31Про срібницького мутанта ......................................... 33Про скрипаля Мoґура і Заведію ............................ 36

ДО КАЛЕНДАРЯ ВОЛХВІВ,АБО ВЕЛИКОГО КОЛА .................................................... 41Ялинка (символ першого місяця зими) ........... 43Вовк (символ другого місяця зими) .................. 46Сова (символ третього місяця зими) ............ 48Береза (символ першого місяця весни) .......... 50Олень (символ другого місяця весни) .............. 52Соловей (символ третього місяця весни) ... 54Липа (символ першого місяця літа) ................. 55Пес (символ другого місяця літа) ...................... 57Лелека (символ третього місяця літа) ......... 58Калина (символ першого місяця осені) ............ 59Кіт (символ другого місяця осені) ......................... 62Ворон (символ третього місяця осені) .......... 63


ЛЕҐЕНДИ ЧОРНОГОРИ ................................................... 65Леґенда Петроса .................................................................. 67Леґенда Говерли ..................................................................... 68Леґенда озера Несамовитого ................................. 72Леґенда Ребер ........................................................................... 75Леґенда Шпиць ..................................................................... 76Леґенда гори Гутин Томнатик ................................ 78Леґенда Бребенескула ...................................................... 82Леґенди Смотрича ................................................................ 84

І. Про подвиг святого Юрія ............................... 84ІІ. Про ґотицю ................................................................ 86

Дзембронські етюди ........................................................... 87І. Качка ................................................................................... 87ІІ. Жаба .................................................................................... 88ІІІ. Вухатий Камінь ..................................................... 89

Леґенда Поганого місця .............................................. 91Про Піп�Іван, або Чорну гору ................................ 93

БАРВИ ЖИТТЯ .......................................................................... 95«Як виник світ?..» ...................................................................... 97«Господиня до свята...» ..................................................... 98«Серед Посту всі свої роки...» .................................... 99Соловей ....................................................................................... 100Віхи року, або Мале коло ........................................... 101

І. Зимове сонцестояння .......................................... 101ІІ. Весняне рівнодення ............................................. 102ІІІ. Літнє сонцестояння ......................................... 103IV. Осіннє рівнодення .................................................. 104

«Одним з моїх...» ...................................................................... 105«Була б то звичайнісінька мандрівка...» ........... 107«Восени, серед листопада...» .................................. 109«Коли світ ошаліє...» ........................................................... 111


З ЧУЖИХ САДІВ ................................................................... 113Нічний сторож ..................................................................... 115Фантазія про Рaдноті ...................................................... 117Кафе «Фламенґо» ............................................................... 119Вільний вірш ........................................................................... 122Я дощ люблю ........................................................................... 123Почути вона зуміла ........................................................... 124Саґа про китобоя ............................................................... 125

Передмова ............................................................................ 125Оповідь перша.Як стати гарпунером .............................................. 127Оповідь друга.Про Вільяна Паульсена ............................................ 130Оповідь третя.Іспити. Перша спроба ............................................... 134Оповідь четверта.Друга спроба ............................................................... 140Оповідь п’ята.Спроба третя і остання ...................................... 145Оповідь шоста.Вирок суду ....................................................................... 150Оповідь сьома, прикінцева ................................... 152


ПІДПИСИ ДО КОЛЬОРОВИХ СВІТЛИН

На обкладинці: Терношорське святилище.Кам’яний круг

У тексті книжки (за порядком розташування):Лесівські камені. Сокіл

Терношорське святилище. Велика богиняЧорногірське святилище. Качка

Схід сонця в день літнього сонцестоянняна Чорногірському святилищі

Гарбузівські камені. Рельєфне зображеннялюдської голови

Щира подякаСтепанові Пушикуі Степанові Хоробу

за доброзичливі творчі порадипри підготовці книжкита Миколі Кугутякові

за надані світлини.


За редакції Ярослава ДовганаДизайн Олени Рубановської

Верстка Стефанії ШереметиКоректура Лідії Левицької

Підписано до друку 15.05.2013 р.Формат 64х45/16.

Папір офсетний. Друк офсетний.Ґарнітура «Garamond». Умовн. друк. арк. 8,8.

Видавництво «Лілея�НВ»А/С 250

вул. Незалежності, 18/2м. Івано�Франківськ

76018Свідоцтво ІФ №8 від 28.12.2000 р.

Âàñèëü ÌÎÉÑÈØÈÍ

КОЛО

ББК 84(4УКР) 6�5

У ліричних творах Василя Мойсишина, що радшенагадують неквапливу й розлогу наративну оповідь,проступає авторська спроба осягнути національно�духовне начало з допомогою органічної єдностіраціональних та ірраціональних, свідомих іпідсвідомих, сакральних і профанних вимірівлюдського буття.

М 74Мойсишин В.Коло. Поезії. – Івано�Франківськ: Лілея�НВ,2013. – 160 с.ISBN 978�966�668�305�5

2 / Василь Мойсишинnung.edu.ua/files/attachment/kolo.pdfМойсишина –...

Documents