УКРАЇНСЬКИЙ СЕЛЯНИН 2012 Випуск 13

1

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИІНСТИТУТ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ НАН УКРАЇНИ

ЧЕРКАСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТімені БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО

ISBN 966-7986-12-8

Засновники – Інститут історії України НАН України, Черкаський національний університет ім. Б. Хмельницького

Постановою Президії Вищої атестаційної комісії Українивід 22.12.2010 р. № 1-05/8 видання внесено до Переліку

фахових видань з історичних наук(Бюлетень ВАК України. – 2011. – № 2)

Видається за рішенням Вченої радиЧеркаського національного університету

(протокол № 4 від 02.04.2012 р.)

Видання здійснюється за організаційної підтримкиНаукового товариства істориків-аграрників та

Науково-дослідного інституту селянства

© Інститут історії України НАН України, 2012© Черкаський національний університет, 2012© Автори статей, 2012

Редколегія висловлюєщиру подяку за сприяння

у підготовці випускудепутату Черкаської обласної ради,

почесному голові асоціації “Незалежнеоб’єднання сільськогосподарських

виробників Чорнобаївського району”,почесному голові фонду

ім. І.М.Піддубного

Петру ГригоровичуДушейку

та керівництву корпорації “Дніпро”

Андрію Петровичу Душейку,Григорію Петровичу Душейку,Олексію Петровичу Душейку

Редакційна колегія:

Морозов А.Г. – доктор іст. наук, професор,відповідальний редактор;Марочко В.І. – доктор іст. наук, провідний наук.співробітник, заступник відповідальногоредактора;Корновенко С.В. – доктор іст. наук, професор,відповідальний секретар;Бащенко М.І. – доктор с-г. наук, професор,академік УААН;Гоцуляк В.В. – доктор іст. наук, професор;Гуржій О.І. – доктор іст. наук, професор;Даниленко В.М. – доктор іст. наук, член-кор.НАНУ;Івангородський К.В. – канд. іст. наук, доцент;Земзюліна Н.І. – канд. іст. наук, доцент;Калініченко В.В. – доктор іст. наук, професор;Кузьмінський А.І. – доктор пед. наук, професор;Кульчицький С.В. – доктор іст. наук, професор;Лях С.Р. – доктор іст. наук, професор;Масненко В.В. – доктор іст. наук, професор;Мельниченко В.М. – канд. іст. наук, професор;Моця О.П. – доктор іст. наук, член-кор. НАНУ;Панченко П.П. – доктор іст. наук, професор;Перехрест О.Г. – канд. іст. наук, професор;Реєнт О.П. – доктор іст. наук, член-кор. НАНУ;Темченко А.І. – канд. іст. наук, доцент;Чабан А.Ю. – доктор іст. наук, професор.

УКРАЇНСЬКИЙ СЕЛЯНИН 2012 Випуск 13

2

ЗМIСТІсторіографія, джерелознавство та методологія досліджень аграрної історії

Реєнт О.П. Українське XIX століття: сучасні проблеми дослідження.......................................................................5Герінбург О.В. Вивчення земськими статистиками Херсонської губернії

професійного складу населення.....................................................................................................................15Гоцуляк В.В. Дослідження радянської моделі аграрної історії селянства

в сучасній українській історіографії: методологічний аспект........................................................17Іващенко В.А. Українська діаспорна історіографія податкової політики

національних урядів в українському селі періоду революції 1917 – 1921 рр.............................23Іржавська А.П. Політика і практика нацистського фізичного терору проти східних

слов’ян у роки Другої світової війни: радянська історіографія проблеми..............................24Крилова А.М. Описово-статистичні джерела дослідження землеволодіння та

землекористування в Північному Приазов’ї (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.)..........28Мельниченко В.М. Висвітлення життя повоєнного села в районній пресі (1943 – 1950 рр.)..............................31Михайлюк Ю.М. Українське селянство в XV – першій половині XVI ст. у візії

М. Довнар-Запольського та П. Клепатського..................................................................................33Тараненко О.М. Аграрна політика П. Скоропадського: критерії та історіографічна

періодизація ..........................................................................................................................................36Чорний М. І. Земельні володіння домініканських монастирів у Центрально-Східній

Європі у ХІII – ХV ст.: за матеріалами судових документів.........................................................37Шевченко В. М. Мобілізація земельної власності в Російській імперії

другої половини ХІХ – початку ХХ ст.: стан розробки та перспективи дослідження...........40Щетніков В.П. Матеріальні збитки, заподіяні сільському господарству Півдня України

у 1941-1944 роках: проблема джерельного забезпечення............................................................43

Етнокультурне буття, духовність і світогляд селянства

Білан С.О. Роль хат-лабораторій у піднесенні рівня аграрної культуриукраїнського селянства у передвоєнну добу.................................................................................46

Губицький Л.В., Мельник Г.М. Церковне життя села Жежелів(кінець ХVIII – початок ХХ століття)................................................................................................48

Драч О.О. Соціальний склад курсисток вищої школи в Російській імперії:перманентна (р)еволюція поч. ХХ ст................................................................................................51

Єрмілов В.С. Організація лиманного лікування селян Херсонської губернії........................................................55Захарченко М.В. Особливості кінофікації українського села в другій половині 20-х рр. ХХ ст.........................56Нікілєв О.Ф. Школи майстрів колгоспного виробництва: сподівання та результати діяльності.......................59Ніколаєва А.В. Придорожній хрест у традиції українського селянства..................................................................62Новікова О.М. Сільські жінки Радянської України в освітянських програмах 30-х рр. ХХ ст..............................64Рубин В.А. Памятные места и сооружения Восточного Оренбуржья

в ракурсе государственной социальной культурной политики.................................................66Сухова О. А. Проблемы властно-политического регулирования в содержании

массовых настроений российского крестьянства в 1920-е гг......................................................69Темченко А.І. Культурно-міфологічна семантика числа дев’ять (на матеріалі замовлянь)................................72

Специфіка аграрних відносин середньовіччя та раннього нового часу

Івангородський К.В. Козацтво у системі соціально-економічних відносин на теренахПівденної Київщини (до середини XVII ст.): етносоціальний вимір проблеми.......................................75

Малиновська Т. В. Виконавчо-розпорядча діяльність виборних старшин у колоніяхіноземців на території Російської імперії (друга половина XVIII – початок ХІХ ст.)..............81

Скрипник А.Ю. Виконання військових повинностей селянами Правобережної Українинаприкінці XVIII – на початку ХІХ ст...............................................................................................83

Степанчук Ю.С. Обмеження царським урядом прерогатив гетьмансько-старшинськогоуправління козацьким військом у другій половині XVII-XVIII ст...............................................85

Жук О.М. Особливості сільських поселень Волині (кінець XV – перша половина ХVI ст.).................................90

УКРАЇНСЬКИЙ СЕЛЯНИН 2012 Випуск 13

3

Селянство в умовах капіталістичних трансформацій ісуспільно-політичних потрясінь ХІХ – початку ХХ ст.

Берестовий А.І., Федьков О.М. Утворення та діяльність податкових інспекційв українському селі Російської імперії у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст................93

Верховцева І.Г. Селянське самоврядування в Ізмаїльськомуповіті Бессарабії (кінець ХІХ – початок ХХ ст.).............................................................................97

Волос О. В. З історії приватного кіннозаводства Херсонської губернії(ІІ половина ХІХ – початок ХХ століття).........................................................................................99

Герасименко О.В. Соціально-економічні передумови активізації селянського рухув Лівобережній Україні на початку ХХ ст.....................................................................................102

Грабар М.М. Організація управління маєтками Карла Лянцкоронського у Східній Галичинів ІІ половині ХІХ – на початку ХХ століття..................................................................................106

Демешко Ю. О. Діяльність купецького стану в комерційних судах Російської імперіїв дореформенний період..................................................................................................................109

Ильиных В.А. Социальные аспекты миграционных процессов в Сибири в начале ХХ века...........................112Крупенко О.В. Природно-кліматичні особливості Полтавської губернії та їх вплив на

специфіку господарської діяльності селянства у другій половині ХІХ – на поч. ХХ ст.......114Михайлюк О.В. Голод в Російській імперії як соціально-економічне явище

(друга половина ХІХ – початок ХХ ст.).........................................................................................116Олійник І.В. Участь селянства Правобережної України у торгівлі землею

у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст....................................................................................119Приймак О.М. Соціальний образ селянства Південної України кінця ХІХ – початку ХХ століть....................122Бундак О.А. Аграрне питання в матеріалах з’їздів Всеросійського селянського союзу

у роки Першої російської революції..............................................................................................124Врадій Є.А. Анархо-комуністичний рух на Півдні України (1905 – 1910): селянський вимір...........................127Ковальова Н.А. ,,Аграрна революція” в оцінці її учасників

(за спогадами мешканців села Глодоси Херсонської губернії)................................................130Корновенко С.В. Заходи Особливої наради з інтенсифікації сільського господарства

територій, що перебували під управлінням головнокомандувачаЗбройними силами Півдня Росії (1919 р.)......................................................................................132

Лозовий В.С. Ставлення селянства до інтелігенції в період Української революції 1917-1921 рр.....................134Марочко В.І. Соціальні та економічні завдання більшовицької земельної реформи

в Україні 1917 – 1922 рр.....................................................................................................................137Масненко В.В. Хліборобський клас Наддніпрянської України початку ХХ ст.

у державницькій концепції В’ячеслава Липинського..................................................................141Пасічна Ю.Г. Аграрний законопроект С. Л. Маслова (жовтень 1917 р.)..............................................................145Рынков В.М. Аграрная политика советской власти в ,,сибревкомовской”

Сибири в 1920 г.: преемственность и новации.............................................................................146Сафонов Д.А. Высылка украинских крестьян в Оренбургскую губернию после

революции 1905-1907 гг.....................................................................................................................149Священко З.В. Аграрні ініціативи комісії Особливої наради О. Стишинського та

Міжвідомчої особливої наради з переселенської справи А. Куломзина................................151

Українська селянська кооперація

Вісин В.В. Політико-правові умови функціонування української сільськогосподарськоїкооперації у Волинському воєводстві в 30-х роках ХХ ст...........................................................156

Земзюліна Н.І. Становлення світового жіночого кооперативного руху (перша третина ХХ ст.)...................158Морозов А.Г., Абразумова О.М. Спроби протидії селянства наступу держави на

демократичну сутність сільськогосподарської кооперації (1921-1929 рр.)............................161Оніпко Т.В. Особливості торговельної діяльності споживчої кооперації УСРР

у період цінового дисбалансу 1923 р.............................................................................................165Фареній І. А. З нагоди півторастолітнього ювілею Олександра Давидовича Черненка: слово

про „відомого діяча сільських кооперативів” та історіографію кооперативного руху........167

УКРАЇНСЬКИЙ СЕЛЯНИН 2012 Випуск 13

4

Особливості аграрного розвитку у 1920-х – 1990-х роках

Андреенков С.Н. Меры государства по увеличению производства продукцииживотноводства в 1953–1964 гг. в Сибири.....................................................................................172

Білик О.А. Дискреційний характер податкової системи в українському селіпершої половини 1920-х рр...............................................................................................................174

Боковня В.М. Хрущовські аграрні ініціативи 1953-1964 рр......................................................................................177Горло Н.В. Особливості громадянського будівництва у період спорудження

водосховищ Дніпровського гідрокаскаду (50-70-ті рр. ХХ ст.)..................................................180Дудяк О. А. Аграрний сегмент у соціальній структурі єврейського населення м. Львова

за даними перепису 1931 р...............................................................................................................182Каденюк О.С. Диференціація селянських господарств України у 20-х роках ХХ століття................................184Калінкіна С.А. Фіскальна політика радянського уряду і становище

українського селянства у 30-х рр. ХХ ст.........................................................................................187Кантемирова Р.М. Впровадження радянською владою нової економічної політики

як відповідь викликам постреволюційного суспільства...............................................................190Киридон П.В. Колгоспні управлінці в комуністичній номенклатурній системі повоєнних років......................191Козоріз В.П., Силка О.З. Соціальний конфлікт 1929 р. у центрально-українському селі

(на прикладі с. Великий Хутір та х. Нова Бірючка).......................................................................194Костюкова О.М. Проблеми здійснення реорганізації комітетів незаможних селян

у громадське об’єднання: 1925 – 1926 роки...................................................................................197Лазуренко В.М. Динаміка розвитку заможного селянського господарства товарного

типу в період розквіту непу (1924 – 1927 рр.)........................................................................................202Мартинюк Я. М. Особливості та результати проведення виборів до сільських самоуправ

на Волині у 1927 році.................................................................................................................................206Мовчан О.М. Ставлення робітників УСРР до сталінської аграрної революції......................................................208Перехрест О.Г. Демографічні наслідки війни 1941–1945 рр. для українського села............................................211Рибак І.В., Свідерська О.М. Продуктивне тваринництво на Поділлі в добу непу:

кількісна та якісна характеристика..................................................................................................217Романець Н.Р. Курс на „організаційно-господарське зміцнення колгоспів” і репресії......................................219Сушик І.В. Соціально-економічний розвиток волинського села у перше повоєнне десятиріччя....................222Чеберяко О.В. Становлення сільських бюджетів в УСРР 1920-х рр........................................................................224Шевельков А.И. Проблемы модернизации аграрного производства нечерноземной

зоны РСФСР во второй половине ХХ века.....................................................................................226Якименко І.А. Проблема сирітства на селі та способи її вирішення

у перші повоєнні роки (1943-1945)..................................................................................................229

Сучасні проблеми села

Бутенко О.І., Бутенко Р.К. Проблеми вирішення продовольчої безпеки в Україні............................................232Лубко І.М. Стан і перспективи вдосконалення національного аграрного законодавства..................................234Милосердов В.В. Причины продовольственного кризиса в России......................................................................237Федоренко Я.А. Соціальні перетворення у сучасному українському селі:

перспективи та проблеми.................................................................................................................239Шауренко А.В. Культурний розвиток українського села в 90-х рр. ХХ ст..............................................................242НАШІ АВТОРИ...................................................................................................................................................................245

Історіографія, джерелознавство та методологія досліджень аграрної історії

5

Історіографія, джерелознавство таметодологія досліджень аграрної історії

О.П. Реєнт

УКРАЇНСЬКЕ XIX СТОЛІТТЯ: СУЧАСНІПРОБЛЕМИ ДОСЛІДЖЕННЯ

Пропонована стаття є продовженням низкипублікацій автора про стан і перспективи вивченняісторії України ХІХ – початку ХХ ст. [1]. У попередніхстудіях зазначалося, що в новітніх дослідженнях цьогоперіоду були як значні напрацювання, так і суттєвіпрогалини. Йшлося про недостатність і недосконалістьтеоретико-методологічного забезпечення розвиткусучасної історичної науки та наголошувалося нанагальній необхідності вирішення цієїфундаментальної проблеми, що, безсумнівно, єголовною умовою ефективності подальших науковихпошуків. При цьому, на нашу думку, завданняпрофесійних істориків полягає не стільки у наповненнівказаного періоду новим змістом, скільки у новомусприйнятті того, що він означав для України [1, 84].

Водночас зверталася увага на те, що в1990-х – напочатку 2000-х рр. у вітчизняній історіографіїспостерігався значний крен у бік суспільно-політичноїтематики. У той час дослідження фокусувалисяпереважно на історії суспільно-політичної думки іполітичних вчень в Україні, виникненні та діяльностінаціональних політичних партій, інших громадськихорганізацій. Абсолютно не применшуючи значеннянаукового доробку у цій площині, ми окреслили колопитань, які потребують подальшого поглибленого йоб’єктивного вивчення. Актуальними були йзалишаються для вітчизняних учених теми з політики,культури й духовності, соціально-економічної(особливості економічного розвитку українськихземель у складі Австро-Угорської та Російськоїімперій; формування станів і соціальна стратифікаціянаселення України; складання національної буржуазіїта становлення підприємництва, банківської справи,торгівлі; специфіка розвитку і наслідки реформуванняаграрного сектора), соціально-побутової та воєнної(осмислення подій та наслідків Першої світової війни)історії. В цьому контексті чимало зробилиспівробітники відділу історії України XIX – початкуХХ ст., одного з найбільших підрозділів Інститутуісторії України НАН України. За останні 10 років вони,керуючись новими методологічними підходами,досягли певних результатів у вивченні зазначених вищетематичних лакун.

Варто відзначити суттєвий поступ у вивченні сутоекономічних проблем. Важливим кроком у цьомунапрямі стало видання монографії ,,Сільськегосподарство України і світовий продовольчий ринок(1861–1914 рр.)” [2] під редакцією академіка НАНУкраїни В.А. Смолія, в якій розкрито особливостірозвитку сільського господарства України та йогоінтеграції в світовий продовольчий ринок у другій

половині ХІХ – на початку ХХ ст. Проаналізованоструктуру землеробства і тваринництва упореформену добу, визначено обсяги продовольчихресурсів України і світу в тісному взаємозв’язку зпотребами країн Західної Європи і Близького Сходу,висвітлено здобутки українських господарств векспорті збіжжя та іншої аграрної продукції, а такожз’ясовано причини, що гальмували розвиток вивізноїторгівлі й призводили до фінансових втрат вітчизнянихвиробників. У зв’язку з цим було встановлено, що зкінця ХІХ ст. світова економіка перебувала ,,у смузізагального підйому цін на продукти землеробства ісировину, особливо тваринного і рослинногопоходження”, що, безперечно, стимулювало розвитоксільського господарства. До цього додалося й те, що1908–1912 рр. були періодом промислового підйомув країнах Західної Європи, і ця обставина такожвиявилася дуже сприятливою для експортерівпродукції землеробства і тваринництва. Однак ніукраїнське село, ні дрібні виробникисільськогосподарської продукції внаслідок величезнихекспортних операцій суттєво не збагатилися. Та йтодішня влада не змогла вирішити проблеми, щопороджували відсталість і бідність, які тяжіли надбільшістю населення.

Втягування українського села у світовийтоварообіг, безперечно, позитивно впливало нарозвиток продуктивних сил, але цей процес виявивсяуповільненим. Навіть на початку ХХ ст. прошарокзаможних сільських господарів був надтонечисельним. За обставин, коли сільські виробникичерез негаразди в організації експортної торгівлівтрачали чверть вартості продуктів землеробства,складно щось говорити про нагромадження у селікапіталів, формування національної сільськоїбуржуазії, прискорену модернізацію господарства.

З’ясовано, що нестримний вивіз на зовнішні ринкизерна гальмував розвиток тваринництва, перехід доінтенсивного господарювання на землі. Через загальнутехнологічну відсталість Російської імперії більшістьнаселення продовжувала існувати за рахуноксільськогосподарського промислу. Відсутність у країніналежної торгово-промислової інфраструктури,незнання потреб і тенденцій розвитку світовогопродовольчого ринку призвели до того, що сільськегосподарство ставало ,,данником іноземних держав”.

Після 1911 р. становище вітчизнянихсільськогосподарських виробників на світовому ринкупогіршувалося. Зовнішньоторговельні операції у1912–1914 рр. засвідчили, що без належногоінструментарію утримувати за собою зовнішні ринки

УКРАЇНСЬКИЙ СЕЛЯНИН 2012 Випуск 13

6

стало надзвичайно важко. Навіть рекордний збірзбіжжя у 1913 р. не відновив позицій наших сільськихгосподарів на світовому ринку. Поглиблювалисякризові явища й у промисловості, яка все більшепідтримувала свій рівень за рахунок військовихзамовлень. Російська імперія йшла назустріч важкимвипробуванням, що невдовзі проявилися в рокиПершої світової війни.

Чимала увага приділяється еволюції банківськоїсправи, вивченню соціального статусу, чисельності,етнічної належності банкірів, їх участі у суспільно-політичному житті, доброчинності й культурницькійдіяльності [3]. Було встановлено, що соціальний статус,чисельність та етнічний склад банкірів протягомдосліджуваного періоду зазнавали певних змін. Доприйняття у 1898 р. ,,Положения о государственномпромысловом налоге” приватним банкірськимпідприємництвом займалися лише купці першоїгільдії. Багато з них були почесними громадянами,окремі удостоїлися дворянського звання.

Нова система торгово-промисловогооподаткування остаточно скасувала принципстановості й значно розширила коло осіб, які моглизайматися підприємництвом. Купецтво втратило своюпрерогативу на цю сферу діяльності. Хоча отриманнякупецького свідоцтва було справою не обов’язковою,багато банкірів, зокрема Півдня України,продовжували його викуповувати. Така ситуаціяпояснюється переважанням серед власниківбанкірських установ євреїв, яким купецький статуснадавав певні пільги. Чисельність осіб, котрі займалисяприватним банкірським підприємництвом, не моглабути великою, оскільки до них висувалися доситьсуворі вимоги. Тому банкірську діяльність можнавважати прерогативою великої та середньої буржуазії.

Етнічна належність банкірів України була доситьсталою. Серед них переважали євреї, частка яких у ційсфері діяльності на рубежі ХІХ – ХХ ст. становила 70%,а також греки, італійці та німці. У суспільному життібільшість банкірів дотримувалася принципусоціальної відповідальності підприємця. Вони бралиактивну участь у місцевому самоврядуванні. Багатоз них були гласними міських дум, очолювалирізноманітні комісії та комітети, керували роботоюпідрозділів міських управ, займалися благоустроємміст тощо. Суттєво впливали вони і на роботупрофесійних представницьких організаційпідприємців – очолювали або були членами біржовихкомітетів, комітетів торгівлі й мануфактур, купецькихуправ.

Специфічною формою громадської активностівласників банкірських домів і контор Одеси буловиконання консульських повноважень. Також вонибули представлені в етнічних, спортивних, мистецьких,сільськогосподарських й інших громадськихорганізаціях. Суспільно-політичні зміни, які відбулисянаприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. як у Російськійімперії, так і Європі в цілому обумовили участьокремих осіб (переважно євреїв) у громадсько-політичних рухах національного спрямування.

Банкіри України у другій половині ХІХ – напочатку ХХ ст. були активними учасникамигромадської й приватної доброчинності. Своєюдіяльністю вони охопили важливі сфери суспільногожиття – соціальну, освітню й мистецьку. Їх допомогамала різноманітні прояви: від заснування відповідних

закладів і товариств та участі в них – до посильнихвнесків під час доброчинних акцій. Однак практичнокожен член банкірської родини вважав своїмобов’язком участь у цій справі. Благодійництво булодля них не лише способом задовольнити своєчестолюбство, а й стало невід’ємною нормоюсоціальної поведінки.

Чимало робиться і у сфері відтворення історичнихретроспектив підприємницької активності тогочаснихукраїнців, а також тісно пов’язаної з нею проблемиблагодійності. Фахівцями відділу, зокрема,встановлено, що саме в цей час в Україніпідприємцями були люди різного соціального,етнічного і релігійного походження, які в рамкахлегальної економічної діяльності і з використанняміндивідуальних інтелектуальних і фінансових ресурсівта оплачуваної найманої робочої сили прагнулинасамперед до отримання економічної вигоди тахарактеризувалися стилем життя, структурованим зпогляду норм і символів.

У становому плані підприємці належализдебільшого до гільдійського купецтва, якому, у своючергу, був притаманний високий ступінь соціальноїрізнорідності. Наукові інтереси співробітників відділу,поряд із вивченням процесів економічної активностіпідприємців українських губерній, які відбувалися уХІХ – на початку ХХ ст., були спрямовані на соціальніі культурно-духовні аспекти в діяльності купців іпромисловців, які перебували у центрі суспільнихпроцесів і значною мірою керували ними. На порядкуденному постало розв’язання низки проблем, середяких важливою є соціокультурна діяльність буржуазії.У кількох працях, насамперед монографії О. Доніка,,Родина Терещенків в історії доброчинності” [4], наприкладі діяльності відомої української родиницукрозаводчиків-меценатів Терещенків розглянутотаке явище, як благодійність, висвітлено широкийспектр питань, пов’язаних з її розвитком в Україні востанній третині ХІХ – на початку ХХ ст., а також рольпідприємницької доброчинності у вирішенні проблемсоціальної й культурно-освітньої сфер суспільства,з’ясовано чинники, які цьому сприяли. Було доведено,що найбільшу участь у благодійності й меценатствісеред усіх прошарків суспільства в останній третиніХІХ – на початку ХХ ст. брали саме підприємці якпредставники нової, найбільш фінансово спроможноїсоціальної групи, що намагалася з часом перебратина себе важелі економічного і суспільного життя.Керувалися вони у цьому як ідейно-моральними, такі прагматичними мотивами, намагалися не лишезгладжувати соціальні суперечності в епохуінтенсивного розвитку капіталізму, а й підвищуватисвій соціальний статус у суспільстві, сприятивирішенню тих проблем, які торкалися їх діловоїактивності.

У вищевказаній монографії подано історію цієїродини, яку було розглянуто протягом двох століть,досліджено родовід, віддавши належне яскравимособистостям. Зачну увагу було приділеновисвітленню діяльності членів родини Терещенків якфундаторів і покровителів закладів соціального захистуй охорони здоров’я, навчальних закладів різних типіву Києві, Глухові, при власних цукрозаводах, культурно-освітніх товариств. Розглянуто меценатську діяльністьі колекціонування творів мистецтва членами родини,показано їх вагомий внесок у заснування картинних

Історіографія, джерелознавство та методологія досліджень аграрної історії

7

галерей і музеїв, у культурну й духовну спадщинуУкраїни. Було з’ясовано суспільні та моральнічинники, що спонукали Терещенків як відомихпредставників підприємницького прошарку доширокої доброчинної й меценатської діяльності, середяких важливе місце мав релігійно-моральний.

Проблема благодійності та інші сторони діяльностіпідприємницького прошарку отримали подальшевисвітлення в працях про купецтво України (як окремуверству) в ХІХ – на початку ХХ ст. Історія купецькогостану є актуальною у зв’язку із визначенням його роліта місця в економічному й суспільному житті Українивказаного періоду, особливо в пореформений період,коли розвиток економіки зумовив сплескпідприємницької діяльності, відбувався процесактивного формування торгово-промисловогопрошарку, основу якого становило саме купецтво.Вплив цієї соціальної групи на суспільство у багаторазів перевершував її питому вагу у складі населення.

Купецтво проаналізоване як специфічна верстваз окремим соціально-правовим статусом, етнічною ірелігійною структурою, становою й професійноюорганізацією, типовими заняттями; проаналізованоджерела його формування, соціокультурну активність,у цілому визначено роль цієї соціальної групи векономічному й громадському житті Українизазначеного періоду. Купецтво розглянуто уширокому аспекті, як прошарок підприємців, якіналежали безпосередньо до купецького стану абопоходили з нього, з часом набувши більш вищогосоціального статусу у суспільстві. Було з’ясовано, щокупці українського походження суттєво поступалисяяк за своєю чисельністю, так і капіталами підприємцямєвреям і росіянам, а отже, у торгівлі й промисловостіспостерігалося панування гільдійців неукраїнськогопоходження. Як найбільш підготовлена до ринковихвідносин суспільна верства купецтво не малотрадиційних пріоритетів у діловій активності йкерувалося винятково прибутковістю того або іншогонапрямку підприємницької діяльності. Уже в першійполовині ХІХ ст. воно поряд із торгівлею активнозалучилося до промислової діяльності, випередившиу цьому аспекті (щодо кількості заснованихпромислових підприємств) на середину століттядворян, які мали пріоритет у державній підтримці. Упореформений час купецтво, як найбільш фінансовоспроможний соціальний прошарок, ще активнішевкладало свої капітали у промисловість, насампереду найприбутковіші галузі – харчову й обробну, якібули тісно пов’язані із сільським господарством.Окремим представникам цього стану вдалосястворити гігантські (за капіталами й прибутками,територіальним охопленням, кількістю найманихслужбовців і робітників) компанії у промисловості. Ітака діяльність купецтва мала важливе економічнезначення не тільки в межах українських губерній, а йу масштабах усієї країни.

Реформи 1860 – 1870-х рр. значно розширилиучасть купців у громадському житті українськихтериторій, які брали активну участь у роботі органівміського самоврядування, купецьких товариств ібіржових організацій. Як з’ясував О. Донік, купецтвопосідало чільні позиції в органах самоврядуваннянасамперед у тих міських центрах України, де успішнорозвивалися саме торгівля й промисловість. Такожбуло розглянуто широкий спектр практичної участі

купецтва у вирішенні гострих соціальних проблемсуспільства, у першу чергу його благодійність у межахдев’яти українських губерній, що входили до складуРосійської імперії. Крім постійних відрахувань напотреби працюючих, окремі представники купецтвата їх об’єднання здійснювали широку доброчиннудіяльність, спрямовану на задоволення потреб більшшироких кіл суспільства, засновуючи навчальнізаклади, музеї, споруджуючи лікарні, притулки,утримуючи своїм коштом безліч благодійних установу різних містах України.

Було з’ясовано, що з останньої третини XIX ст.серед купецтва, поряд із індивідуальною, значногорозвитку набула корпоративна доброчинність,особливо це стосувалося соціального захистумалозабезпечених та освіти, насамперед професійної.За масштабами такої діяльності провіднимикупецькими громадами на українських землях буликиївська, харківська й одеська, активність якихвиходила не тільки за станові, а й регіональні межі.Дослідження історії окремих прошарків та суспільнихгруп продовжується й у тих селянськознавчих студіях,що їх постійно ведуть окремі співробітники відділу.

Важливе місце у творчих досягненнях відділузаймає переосмислення усталених поглядів насоціально-економічні процеси на українських земляху ХІХ – на початку ХХ ст. Завдяки копіткому аналізудобробуту широких верств населення підросійськоїУкраїни за плановою темою ,,Держава – спільнота –особа: державне управління та соціальні практики вукраїнських губерніях Російської імперії (XIX –початок XX ст.)” вдалося здійснити переоцінкупоглядів на життєвий рівень міського населенняПравобережної України на початку XX ст. [5]. Цедозволило відмовитися від концепції радянськоїісторіографії, котра прагнула розглядати погіршеннядобробуту широких верств населення України лишеяк чинник посилення ,,експлуатації трудящих” тазростання ,,класової боротьби”, що неминуче малапризвести до збройного повалення правлячоїверхівки. Підвищення життєвого рівня більшостімешканців України відбувалося за рахунокпоширення товарно-грошових відносин, зростаннявеликого машинного виробництва, яке мало товарнийхарактер, поступового поліпшення умов праці тарегламентації робочого часу найманих робітників ідержавних чиновників.

Крім того, розширення торгівельної мережі тапостійне державне регулювання цін як на продуктихарчування, так і на предмети першої необхідності такомунальні послуги давало можливість здійснюватирозширене відтворення людського потенціалу, про щосвідчать дані тогочасного демографічного зростання.Істотні зміни відбулися і у сфері покращенняжитлового забезпечення, вдосконалення побутовихумов, розширення транспортної мережі як в містахУкраїни, так і міжміського та міжнародногосполучення. За рахунок розвитку різних формблагодійності та завдяки відповідній соціально-економічній політиці держави відбулися істотніпозитивні зрушення у сфері санітарії, медичногообслуговування та пенсійного забезпечення.

Важливим фактором поліпшення життєвого рівнябуло дотримання правопорядку та ефективнефункціонування державної влади та її правоохороннихустанов на територіях українських губерній.

УКРАЇНСЬКИЙ СЕЛЯНИН 2012 Випуск 13

8

Громадський спокій і правопорядок безпосередньозалежали від життєвого рівня представників органіввлади імперії Романових. У результаті проведенихпошуків виявлено, що зайнятість і робочий час упредставників правоохоронної сфери мали своюспецифіку, яка, зазвичай, полягала у виконанні доситьширокого кола обов’язків при перманентномуробочому часі. Встановлено особливостіматеріального утримання чиновників поліцейськоговідомства, котрі полягали в поступовій замінінатурального утримання грошовим, забезпеченніодностроями, амуніцією та житлом, запровадженніряду доплат до основного утримання у виглядістолових грошей, виплат за вислугу років, квартирнихгрошей та ін. З’ясовано цілу низку додаткових доходівполіцейських за рахунок поширення корупції управоохоронній сфері [6].

Найбільш цікавим виявилося вивчення добробутупредставників науково-освітянської верстви в Українів XIX – на початку XX ст. Завдяки здійсненому В.Молчановим порівняльному аналізу вдалосяпростежити, що грошове утримання професорівУніверситету св. Володимира в першій половиніXIX ст. перевищувало жалування підполковникацарської армії і навіть посадовий оклад цивільногогубернатора. Крім того, наявність наукового ступенядавала право на особисте дворянство, що дозволялокупувати рухоме і нерухоме майно (у тому числікріпосних селян) та ін. [8].

Ретельне вивчення розвитку ринку транспортнихпослуг в Україні в другій половині XIX – на початкуXX ст. засвідчує ту закономірність, що разом іззростанням механічних засобів пересування(пароплавство, розгортання залізничної мережі, першіавтомобілі, впровадження в містах трамвайногосполучення) становище споживачів у сферісполучення істотно поліпшилося за рахунокздешевлення транспортних послуг та встановленнярегулярних рейсів.

Дослідження співробітниками відділуматеріального становища українських селян у першійполовині ХІХ ст. дало можливість усвідомити, що їхдобробут безпосередньо залежав від правового поля,яке регламентувало життя. Позитивно вплинули нажиттєвий рівень зростання товарно-грошовихвідносин, інвентарна реформа Д. Бібікова та ін.Кардинальні зрушення у матеріальному становищіселян України спричинила реформа 1861 р. Завдякизвільненню селян з кріпосної залежності рішучих змінзазнала соціальна структура тогочасного суспільства,надлишок незайнятої робочої сили дав поштовхрозвитку великого машинного виробництва, щозабезпечило завершення промислового перевороту.

Ґрунтовне дослідження такої важливої науковоїпроблеми, як теоретичні підходи до вивченняжиттєвого рівня населення України в другій половиніХІХ – на початку ХХ ст. дає змогу усвідомити, щоуявлення як українських мислителів, так і зарубіжнихвчених про добробут широких верств населеннянабули широкого розвитку в їх науковій спадщині.Саме тому для всебічного висвітлення проблемижиттєзабезпечення необхідно синтезувати яктеоретичні надбання попередніх поколінь, так і основнідосягнення сучасної гуманітарної науки. Зауважимо,що в майбутньому ретельного наукового аналізувимагає проблема грошового обігу на підросійських

землях України в ХІХ – на початку ХХ ст., як одного ізключових факторів добробуту громадян.

Чільне місце займають і питання духовного життяУкраїни вказаного періоду. Зокрема, перед історикамипостало актуальне завдання поглибити вивчення роліправославного духівництва у соціокультурномуконтексті ХІХ ст., застосувавши новітнійметодологічний інструментарій, що визначилоосновні перспективні вектори наукового пошуку,серед яких дослідження імперської церковної політикив Україні, а також економічного, правового,соціального становища православного духівництва,його національного складу та ступенязрусифікованості, враховуючи регіональніособливості українських єпархій РПЦ. Означеніпоказники з великою долею ймовірності мали виявитисебе насамперед під час вивчення напрямів, змісту танаслідків культурницької діяльності православногокліру, а також сукупності чинників, котрі спонукалидо подібної діяльності сільських і міських парохів тапредставників семінарських і училищних корпорацій,зокрема у царині початкової освіти селян,становлення регіональної церковної і світської історіїта джерельної евристики.

У кількох студіях Г. Степаненко особливу увагуприділила освітньому рівню духівництва, дослідженояк імперську політику в цій сфері, так і ставленнясвящеників до усталеної протягом ХІХ ст. двощаблевоїсистеми середньої духовної освіти: училищ і семінарій[8]. До початку століття імперська влада зробиланавчання у духовних училищах обов’язковим для дітейдухівництва (до 1850 р.), а отримання парафіїпоставила в залежність від наявності семінарськоїосвіти. Усі 9 духовних семінарій і десятки духовнихучилищ, котрі діяли в українських єпархіях РПЦпротягом першої половини ХІХ ст. у складі Київськогодуховно-навчального округу (скасований 1867 р.),входили до державної системи духовної освіти. Вонаконтролювалася імперською владою через Комісіюдуховних училищ (1808 р.) (згодом – Духовно-навчальне управління (1839 р.) і Навчальний комітет(1867 р.)), фактично і юридично керовані синодальнимобер-прокурором. Модернізаційні процеси удуховних семінаріях і училищах, з одного боку,сприяли поступовому підвищенню освітнього рівнякліриків, з іншого – мали готувати потенційнихпропагандистів імперської ідеології. Адже змістперіодичних реформ означеної сфери, здійсненихпротягом ХІХ ст., відбивав, окрім результатів поступунаукових знань, черговий варіант урядового баченняролі церкви і духівництва у суспільстві. Ураховуючице варіювалася спрямованість навчальних програм.

У середині ХІХ ст. в кожній семінарії щорічнонавчалося 200 – 300 учнів. Більшість із них незакінчувала повного курсу семінарських наук, адже,,ритори” і ,,філософи” – учні, відповідно, 4-го і 5-гокурсів, полишали альма-матер, поспішаючиотримати батьківську, або здобуту як посаг нареченої,,з місцем”, парафію. Здобувши сан, вони ставалисільськими парохами, і у більшості випадків щоденнийгосподарський клопіт і служіння (в основномувиконання церковних треб) ставали головнимзацікавленням їхнього життя, заступаючи місценабутих у семінарії знань. Щодо ,,богословів” –випускників старшого дворічного курсу, то,продовжуючи освіту в духовних академіях (головно у

Історіографія, джерелознавство та методологія досліджень аграрної історії

9

Київській), вони ставали або семінарськимивикладачами, або здобували кафедри у зразковихпарафіях чи соборних церквах губернських центрів,або ж поповнювали ряди ученого чернецтва,завершуючи кар’єру в єпископському сані. Навіть,,богослови” без академічної освіти мали, завдякисвоїм здібностям, цілком реальні можливостізастосувати свій інтелектуальний потенціал на посадахблагочинних, настоятелів значних соборів, священиківзразкових першорозрядних єпархій. Здебільшого самеці колишні семінаристи становили основу певноїінтелектуальної й адміністративної еліти в єпархіях,саме вони також ставали дієвими суб’єктамимісцевого культурного життя. Саме тут, у семінаріях,єпархіальне керівництво відзначало для себе здібних втій чи іншій галузі культурницької діяльності, щоформувалися згідно до актуальних потреб держави іцеркви. І, нарешті, саме вони були важливимджерелом формування гуманітарної (творчої танаукової) інтелігенції.

У ХІХ ст. парафіяльне духівництво відігравалопомітну роль у процесі організації системи початковоїосвіти. Упродовж першої половини століття імперськавлада неодноразово намагалася (укази 1805, 1807,1836, 1837, 1840, 1841 рр. тощо) залучити сільськихпарохів до процесу надання селянським дітямелементарних знань. Однак марність подібних спроббула зумовлена нестачею коштів і особливого бажанняу середовищі кліриків, а також низьким рівнем їхвласної освіти. Ситуація істотно змінилася упореформену добу, коли поряд із земствами та/абоМіністерством народної просвіти, ба навіть деколизмагаючись з означеними установами, духівництво,за вказівками єпархіального керівництва, заходилосяоблаштовувати парафіяльні школи. Реальна кількістьта результативність останніх дотепер потребуютьдокладного вивчення, адже існуючі статистичні дані,що їх складали у церковному відомстві, скептичносприймалися ще сучасниками. У будь-якому випадкупарафіяльні школи протягом 1860 – 1870-х рр.об’єктивно суттєво вплинули на підвищення рівняосвіти селян. До того ж, незважаючи на пануючурусифікаторську політику, в реальному житті сільськоїшколи часто використовувалася українська мова якзрозуміла селянинові. Причини активізації, процесрозвитку і занепаду церковно-парафіяльної освітипротягом 1860 – 1870-х рр. потребують наразіґрунтовного вивчення. Переживши певний занепадсвоєї діяльності, церковні школи з часом значноюмірою модернізувалися завдяки імперський політиці,яка, за сприяння обер-прокурора Синоду К.Побєдоносцева, надала їм наприкінці ХІХ – на початкуХХ ст. першість у царині народної освіти. Педагогічнадіяльність духівництва, попри суттєві вади, малавелику кількість позитивних рис, зокрема, здійсненняосвітнього процесу в руслі плекання християнськоїморалі.

Проведені дослідження культурницької діяльностіпредставників інтелектуальної еліти, духівництва,зокрема у сфері формування і становленняджерельної евристики й історичної регіоналістики,дозволили констатувати її високу результативність.Високо цінуються сучасними медієвістамивпорядковані під час означеної діяльності багатотомніісторико-статистичні описи Херсонської і Таврійської,Харківської, Чернігівської, Катеринославської,

Подільської, Волинської єпархій, котрі містять студії ізрегіональної церковної історії та церковногопам’яткознавства, а також описи парафій, церков тапричтів із різноманітними довідково-статистичнимивідомостями про них, які наведені унеформалізованому стилі і зосереджені на матеріалахісторико-географічного і етнографічного характеру.Численні краєзнавчі, церковно-історичні,археографічні розвідки представників духівництвапобачили світ на шпальтах часописів ,,Губернскиеведомости”, ,,Епархиальные ведомости”, ,,ЗапискиООИД”, ,,Записки РГО”, ,,Журнал министерстванародного просвещения” тощо. Виявлена такожучасть представників духівництва українських єпархійу діяльності науково-популяризаторських товариств,зокрема, власне, церковних, орієнтованих на вивченняісторії, а також губернських статистичних комітетах.Означена діяльність представників духівництвапов’язана з іменами Євгенія (Болховітінова), Гавриїла(Розанова), Філарета (Гумілевського), Інокентія(Борисова), Феодосія (Макаревського), Митрофана(Семашкевича), Петра Лебединцева, АндріяСтрадомського, Нікодима Алешковського, СтепанаРуданського, Павла Глищинського та інших, котрівизнані минулими дослідниками і сучасниками яквизначні культурницькі діячі епохи.

Основним результатом проведених дослідженьстала поступова відмова від образу ,,забитого”,,,темного”, геть зрусифікованого панотця-формаліста,котру заступила констатація українофільськоїспрямованості культурницької діяльності частиниправославного кліру українських єпархій протягомозначеного періоду. Однак героями всіх сюжетів, вкотрих ідеться про результативні культурницькі акціїдухівництва, є представники його інтелектуальноїеліти, відокремлення та визначення якої дотепер неставало предметом спеціального дослідження. А втім,стало зрозумілим, що за ступенем залученості досоціокультурного процесу духівництво видаєтьсяумовно розподіленим на дві великі групи, котріформувалися незалежно від його класичного поділуна біле (священницьке) і чорне (монастирське). Упершому випадку потрібно мати на увазібагатотисячну армію звичайних сільськихпарафіяльних священиків та членів причтів, якіскладали найчисельну групу духовного стану.Наприкінці XVIII ст. і практично до 1870 – 1880-х рр.освітній рівень більшості представників цієї групиобмежувався елементарними навичками читання,письма та певним набором основних професійнихзнань. У позаминулому столітті повсякденне життя тасвітогляд сільських парохів і їхніх парафіян маловідрізнялися: члени причтів жили переважно зцерковних треб та сільськогосподарського зиску зпричетницьких наділів, перебуваючи у залежності відсимпатій парафіян, прихильності благочинного таволевиявлення “далекого” архієрея. Щонедільнаобов’язкова проповідь з церковної кафедри, читаназазвичай із централізовано розповсюджуваної збірки,була майже єдиним проявом місцевого культурногожиття.

Однак для свого часу і середовища членисільських причтів були єдиними письменними,бюрократизованими через беззаперечне підкоренняєпархіальному владиці та авторитетними (принаймнів сільському середовищі) особами. Це робило їх в очах

УКРАЇНСЬКИЙ СЕЛЯНИН 2012 Випуск 13

1 0

місцевої і центральної влади не лише зручнимиреєстраторами демографічного стану (смерті,народження, шлюбу), а й потенційними кураторамиформування офіційної ідеології у найдрібнішихадміністративних ділянках імперії, конче необхідних ів українських її складових. Поступово підвищуючиосвітній рівень парафіяльних священиків урядпротягом усієї імперської доби час від часу робивспроби залучити їх до відповідних державницькихакцій, зокрема у культурницькій сфері. Починаючи здругої половини ХІХ ст. означені домагання владиставали дедалі більш наполегливими, що робило ізсільських парохів дієвих фігурантів культурно-громадського життя, здебільшого, так би мовити,,.мимоволі”.

Щодо представників іншої умовно визначеноїгрупи, то саме вони здебільшого ставали основнимисуб’єктами культурницького процесу. Ця групаобмежується невеликим колом осіб щодо попередньої(у приблизному співвідношенні 1:330 на серединуХІХ ст.) і являє собою інтелектуальний провіддухівництва, до якого у ХІХ ст. належали у рамкахкожної єпархії представники семінарських іучилищних корпорацій та священицька еліта –священики (в основному з титулом протоієрея)кафедральних і безпарафіяльних соборів,парафіяльних церков єпархіальних (губернських) таповітових центрів і благочинні (також здебільшоготитуловані), котрі здійснювали контроль надпровінційним і сільським духівництвом у рамкахблагочинницької округи. Майже всі вони були тієючи іншою мірою задіяні у системі керування єпархією,звичайно в якості виконавчої гілки влади, перебуваючичленами консисторій, духовних правлінь, училищнихта попечительських рад, а також обіймаливідповідальні посади законовчителів світськихнавчальних закладів, депутатів від духівництва, слідчихвід духівництва, духівників тощо.

У рамках своїх губерній представники означеноїгрупи входили до складу місцевої інтелектуальноїеліти та адміністративної верхівки, часто відіграючи вєпархіальних консисторіях не останню роль. Упереважній більшості це були високоосвічені,інтелектуально та творчо обдаровані активнігромадські і культурні діячі свого часу, чий відчутнийвплив інколи розповсюджувався далеко за межамицерковного життя. При цьому важливо відзначити, щомайже всі вони були вихідцями з місцевогоселянського культурного середовища, залишаючисьукраїнофілами у своїй подальшій культурницькійдіяльності.

Завдяки активізації досліджень реформ 60–70-х рр.XIX ст. в Російській імперії вдалося усвідомити, що цікардинальні зрушення значною мірою змінили життябільшості населення тогочасної Наддніпрянщини.Супроводжувалися вони великою кількістюзаконодавчих актів, в яких як і в домодерний періоддетально регламентувалася діяльність влади таокремих її посадовців. Однак сліпого їх перенесенняна ґрунт Російської імперії не відбувалося, хоча вонивтілювалися в життя неоднаково глибоко, якщопорівнювати центральні губернії з набутимитериторіями.

Як один зі способів порозуміння з суспільством,втілювався виборний принцип формування органівмісцевої виконавчої влади, який тісно поєднувався з

бюрократичним. Запроваджений Катериною II навиборній становій основі, він під час реформмісцевого управління Олександра II змінився навсестановий, однак його обмежена репрезентаційно-легітимізаційна можливість не вирішила проблемивідповідного представництва народу, яке відбулосяпевною мірою лише в час впровадження Державноїдуми 1905 р.

Значну увагу було сконцентровано на розвиткурегіонального апарату управління, уточнено модельйого поведінки та ступінь участі в місцевомукерівництві [9]. Виявлено кілька супровідних факторів,що відрізняли державну службу в установахукраїнських губерній, зокрема Правобережної