book1 2014 - vasu.gov.ua · 2 1/2014 РЕДАКЦІЙНА КОЛЕГІЯ І. Х. Темкіжев...

Видається чотири рази на рік

Рік заснування: 2006

Свідоцтво про державну реєстрацію

Серія КВ № 12083-954Р від 11.12.2006 року

Засновник:

Вищий адміністративний суд України

Адреса редакційної колегії:

01010, м. Київ, вул. Московська, 8, корп.5

E-mail: [email protected]

Головний редактор: І. Х. Темкіжев

Редактори: В. П. Базов, Ф. К. Іллюк

Видавець: Видавнича організація

“Юрінком Інтер”

Згідно з постановою президії Вищої атестаційної комісії України від 10.02.2010 р. № 1-05/1 журнал “Вісник Вищого адміністративного суду України”включено до переліку наукових фахових

видань України, в яких можуть публікуватися результати дисертаційних робіт на здобуття наукових ступенів доктора і кандидата юридичних наук.

12014

© “Вісник Вищого адміністративного суду України”

2 1/2014

РЕДАКЦІЙНА КОЛЕГІЯ

І. Х. Темкіжев — Голова Вищого адміністративного суду України, голова Редакційної колегії.М. І. Цуркан — заступник Голови Вищого адміністративного суду України, заступник голови

Редакційної колегії, кандидат юридичних наук.В. П. Базов — науковий консультант Вищого адміністративного суду України, редактор, кандидат

юридичних наук.І. А. Безклубий — завідувач кафедри юридичного факультету Київського національного університету

імені Тараса Шевченка, доктор юридичних наук, професор.Ю. П. Битяк — перший проректор Національного університету “Юридична академія України імені

Ярослава Мудрого”, доктор юридичних наук, професор.М. В. Буроменський — завідувач кафедри Національного університету “Юридична академія України

імені Ярослава Мудрого”, доктор юридичних наук, професор.В. Г. Буткевич — суддя Європейського суду з прав людини у відставці, доктор юридичних наук,

професор.І. П. Голосніченко — завідувач кафедри Національного технічного університету “Київський

політехнічний інститут”, доктор юридичних наук, професор.В. К. Демченко — начальник правового управління Вищого адміністративного суду України.О. В. Дзера — професор кафедри цивільного права юридичного факультету Київського національ-

ного університету імені Тараса Шевченка, доктор юридичних наук, професор.А. І. Дмитрієв — професор кафедри Українського державного університету фінансів та міжнародної

торгівлі, доктор юридичних наук, професор.І. І. Ємельянова — перший заступник міністра юстиції України.В. І. Кисіль — професор кафедри Інституту міжнародних відносин Київського національного

університету імені Тараса Шевченка, доктор юридичних наук, професор.М. І. Козюбра — завідувач кафедри юридичного факультету Національного університету “Києво-

Могилянська академія”, доктор юридичних наук, професор.К. В. Конюшко — суддя Вищого адміністративного суду України, секретар першої судової палати.О. В. Кузьменко — професор Київського національного університету внутрішніх справ, доктор

юридичних наук.М. П. Кучерявенко — завідувач кафедри Національного університету “Юридична академія України

імені Ярослава Мудрого”, доктор юридичних наук, професор.Р. А. Майданик — завідувач кафедри Київського національного університету імені Тараса Шевченка,

доктор юридичних наук, професор.В. І. Муравйов — завідувач кафедри Інституту міжнародних відносин Київського національного

університету імені Тараса Шевченка, доктор юридичних наук, професор.М. В. Оніщук — ректор Національної школи суддів України, доктор юридичних наук.О. М. Пасенюк — Голова ВАС України (2004 – 2011 рр.), кандидат юридичних наук.С. В. Пилипець — начальник відділу міжнародно-правового співробітництва Вищого адміністратив-

ного суду України.М. В. Сірош — суддя Вищого адміністративного суду України.М. І. Смокович — суддя, секретар Пленуму Вищого адміністративного суду України, кандидат

юридичних наук.Є. А. Усенко — суддя Вищого адміністративного суду України, кандидат юридичних наук.М. С. Швенько — керівник прес-служби Вищого адміністративного суду України.В. Д. Шинкарук — професор Київського національного економічного університету імені Вадима

Гетьмана, доктор філологічних наук.В. С. Щербина — завідувач кафедри юридичного факультету Київського національного університету

імені Тараса Шевченка, доктор юридичних наук, професор.

ÂÈÁÎÐ×ÈÉ ÏÐÎÖÅÑ

1/2014 3

Стаття присвячена проблемам реалізації права на свободу мирних зібрань в Ук-раїні. Досліджено питання проведення передвиборної агітації у формі мирних зібрань, проаналізовано проблеми такої агітації, особливості правового врегулювання та судо-вого контролю за проведенням мирних зібрань. За результатами дослідження запро-поновано прийняти закон про свободу мирних зібрань та внести зміни у виборче за-конодавство, які б регламентували проведення передвиборної агітації у формі мирних зібрань.

Ключові слова: вибори, день голосування, мирні зібрання, обмеження мирного зібрання, передвиборна агітація, пікет.

Передвиборна агітація – найбільш заполітизована складова ви-борчого процесу. Використовуючи різні форми передвиборної агі-тації, кандидати, виборчі блоки, політичні партії, рухи, громад-ські об’єднання ведуть наполегливу боротьбу за депутатські місця в законодавчих (представницьких) органах, органах місцевого са-моврядування. Від уміло організованої агітації багато в чому за-лежить політичне майбутнє того чи іншого кандидата, виборчого об’єднання, блоку. Саме в цей період різко стикаються інтереси різних політичних сил, загострюється боротьба за голоси вибор-ців. Тому передвиборна агітація – найчутливіший нерв усієї ви-борчої кампанії [1]. Також передвиборна агітація є джерелом відо-мостей для виборців про кандидатів, політичні партії (блоки), їх характеристику з негативного та позитивного боку, відмінності виборчих програм та їх порівняння тощо.

Мирні зібрання як форма

передвиборної агітації:

особливості судового контролю

Михайло СМОКОВИЧ,суддя Вищого адміністративного суду України, секретар Пленуму Вищого адміністративного суду України, кандидат юридичних наук

Передвиборна агітація – це здійснен-ня будь-якої діяльності з метою спо-нукання виборців голосувати за або не голосувати за певного кандидата у де-путати або партію – суб’єкта виборчого

процесу [2]. Частиною першою статті 47 Закону України від 10 липня 2010 року № 2487-VI “Про вибори депутатів Вер-ховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищ-


4 1/2014

них, міських голів” (далі – Закон про вибори депутатів Верховної Ради АРК, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів) встановлено, що перед-виборна агітація – це здійснення будь-якої діяльності з метою спонукання ви-борців голосувати за або не голосувати за кандидатів у депутати, кандидатів на посаду сільського, селищного, міського голови [3]. Зазначене необхідно розумі-ти не лише як те, що передвиборна агіта-ція спонукає виборців голосувати за або не голосувати за кандидатів, політичні партії (блоки), а й як те, що метою перед-виборної агітації є спонукання виборців взагалі брати чи не брати участь у вибо-рах. Оскільки від передвиборної агітації залежить волевиявлення виборців, а та-кож результати виборів, то цей етап ви-борчої кампанії можна віднести до най-важливіших, найбільш значущих етапів у виборчому процесі.

Проблематикою забезпечення пра-ва на свободу мирних зібрань в Украї-ні займалися науковці Є. Захаров, С. Кальченко, Ю. Кравець, Р. Куйбіда, Р. Мельник, К. Леонтович, О. Пасенюк, В. Перепелюк та інші. Здебільшого у своїх працях вони досліджували особли-вості судових процедур щодо обмеження права на мирні зібрання.

Мета цієї статті – дослідити прове-дення передвиборної агітації у формі мирних зібрань, проаналізувати пробле-ми такої агітації, особливості правового врегулювання та судового контролю за мирними зібраннями. За результатами дослідження запропонувати заходи щодо забезпечення в Україні реалізації права стосовно передвиборної агітації у формі мирних зібрань, які повинні відповідати міжнародним стандартам.

Передвиборна агітація може здій-снюватися в будь-яких формах і будь-якими засобами, що не суперечать Кон-ституції України та законам України [2]. Частиною другою статті 68 Закону

України від 17 листопада 2011 року № 4061-VI “Про вибори народних депу-татів України” (далі – Закон про вибори народних депутатів) встановлено, що пе-редвиборна агітація може проводитися у таких формах: 1) проведення зборів громадян, інших зустрічей з виборцями; 2) проведення мітингів, походів, демон-страцій, пікетів; 3) проведення публіч-них дебатів, дискусій, “круглих столів”, прес-конференцій стосовно положень передвиборних програм та політичної ді-яльності партій-суб’єктів виборчого про-цесу чи політичної діяльності кандидатів у депутати; 4) оприлюднення в друкова-них та аудіовізуальних (електронних) засобах масової інформації політичної реклами, виступів, інтерв’ю, нарисів, ві-деофільмів, аудіо- та відеокліпів, інших публікацій та повідомлень; 5) розповсю-дження виборчих листівок, плакатів та інших друкованих агітаційних матеріа-лів чи друкованих видань, в яких розмі-щено матеріали передвиборної агітації; 6) розміщення друкованих агітаційних матеріалів чи політичної реклами на но-сіях зовнішньої реклами; 7) проведення концертів, вистав, спортивних змагань, демонстрації фільмів та телепередач чи інших публічних заходів за підтримки партії-суб’єкта виборчого процесу чи кандидата в депутати, а також оприлюд-нення інформації про таку підтримку; 8) публічні заклики голосувати за або не голосувати за партію-суб’єкта вибор-чого процесу, кандидата в депутати або публічні оцінки діяльності цих партій чи кандидатів у депутати; 9) в інших формах, що не суперечать Конституції України та законам України [2]. Закон про вибори депутатів до Верховної Ради АРК, місце-вих рад та сільських, селищних, міських голів передбачає такі форми проведення передвиборної агітації: 1) шляхом про-ведення зборів, зустрічей з виборцями, мітингів, демонстрацій, процесій, публіч-них дебатів, дискусій та інших масових


1/2014 5

заходів; 2) шляхом розповсюдження дру-кованих агітаційних матеріалів; 3) через засоби масової інформації; 4) в інших формах, що не суперечать Конституції та законам України (ч. 5 ст. 47) [3]. Закон про вибори Президента України дозво-ляє здійснювати передвиборну агітацію у будь-якій формі та будь-якими засобами, що не суперечать Конституції України та законам України (ч. 1 ст. 58) [4].

Аналіз та синтез виборчого законо-давства дає можливість зробити висно-вок, що однією з форм здійснення перед-виборної агітації є проведення мітингів, походів, демонстрацій, пікетів. Разом із цим порядок та умови їх проведення ви-борчим законодавством не передбачені, тому виникає питання щодо застосуван-ня інших нормативно-правових актів, якими ці процедури врегульовані.

У разі проведення передвиборної агі-тації у формі зборів, мітингів, походів і демонстрацій, на думку Ю. Б. Ключ-ковського, слід ураховувати положення статті 39 Конституції України, відповід-но до якої громадяни мають право зби-ратися мирно, без зброї і проводити збо-ри, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщають-ся органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування. Обмеження щодо реалізації цього права може вста-новлюватися судом відповідно до закону і лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку – з метою запо-бігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей [5]. Також цей науковець вважає, що встановлені Кон-ституцією загальні обмеження та проце-дури щодо проведення зборів, мітингів, походів та демонстрацій повинні бути дотримані і під час передвиборної агіта-ції [5]. Тобто на підтвердження позиції науковця наявним є правове явище щодо проведення мітингів, яке не врегульо-ване виборчим законодавством, а тому

необхідно застосовувати інше законодав-ство стосовно проведення передвиборної агітації в досліджуваній формі.

Науковець Р. С. Мельник вважає, що мирні зібрання, якщо на них дивитися через призму права, вимагають свого підсилення. Нині йдеться про добре ві-домий факт відсутності в Україні закону, який би регулював питання реалізації приватними особами права, передбачено-го статтею 39 Конституції України. Бло-кування прийняття такого закону, за на-явності чималої кількості його проектів, на думку Р. С. Мельника, пов’язано не лише з тим, що конкуруючі політичні сили бачать у кожному з них загрозу для реалізації власної політичної стратегії та тактики, а влада не бажає зв’язувати себе в цьому питанні досконалими процеду-рами, але і з тим, що на доктринальному рівні інститут мирних зібрань все ще за-лишається вивченим неналежним чином [6].

Із висновків згаданих дослідників права на мирні зібрання випливає, що в Україні недосконале, а, може, і взага-лі відсутнє законодавче врегулювання процедури реалізації зазначеного права. Відсутність законодавства ускладнює за-безпечення цього права, тим більше під час проведення передвиборної агітації, оскільки правове врегулювання вибор-чих процесів, проведення передвибор-ної агітації має свої особливості. Таке правове явище є джерелом для безмеж-но дискреційних висновків судів під час розгляду спорів про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання та про усунення обмежень у реалізації права на мирні зібрання, а похідним від цього є виникнення неоднакової судової практи-ки стосовно розгляду таких спорів.

З огляду на це вважаємо, що прийнят-тя законодавцем відповідного закону, який би регулював питання реалізації права на мирні зібрання, найбільше по-трібно судам для забезпечення єдиної


6 1/2014

практики щодо розв’язання зазначених спорів та належного судового захисту права людини на мирні зібрання.

Водночас відповідно до Конституції України, рекомендацій міжнародних інституцій, висновків Конституційно-го Суду України повинно бути законо-давче врегулювання реалізації права на мирні зібрання в Україні. Так, як уже зазначалося, відповідно до частини дру-гої статті 39 Конституції України, обме-ження щодо реалізації цього права може встановлюватися судом відповідно до закону й лише в інтересах національ-ної безпеки та громадського порядку – з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я на-селення або захисту прав і свобод інших людей [7]. Із синтезу цієї конституцій-ної норми випливає питання: чи можна в разі відсутності відповідного закону обмежувати реалізацію права на мирні зібрання? Судова практика дозволяє такі обмеження з посиланням на те, що цим законом є КАС України, статтею 182 якого, зокрема, регламентовано особливості провадження у справах за адміністративними позовами суб’єктів владних повноважень про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання. Відповідно до частини п’ятої цієї стат-ті суд задовольняє вимоги позивача в інтересах національної безпеки та гро-мадського порядку в разі, якщо визнає, що проведення зборів, мітингів, походів, демонстрацій чи інших зібрань може створити реальну небезпеку заворушень чи вчинення кримінальних правопору-шень, загрозу здоров’ю населення або правам і свободам інших людей [8]. Од-нак такі висновки вважаються спірними в науковому середовищі, оскільки час-тина науковців стверджує, що законо-давець повинен прийняти відповідний закон, який може дозволити судам лише обмежувати реалізацію права на мирні зібрання, тому відсутність такого зако-

ну позбавляє їх компетенції на заборону такого права.

На наш погляд, правове становище дозволяє адміністративним судам роз-глядати такі справи, зокрема це врегу-льовано положеннями згаданої статті 182 КАС України. Крім того, при здійсненні права на мирні зібрання не повинно бути зазіхань на права, свободи, мораль, честь, гідність інших людей. Статтею 68 Кон-ституції України встановлено, що кожен зобов’язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гід-ність інших людей [7]. Системний аналіз та синтез цих норм вказує, що судовий захист права на мирне зібрання полягає і в тому, щоб цим правом не порушували-ся права та свободи інших людей. Тому саме з метою захисту прав та свобод ін-ших осіб суд має повноваження на забо-рону проведення мирного зібрання.

Положення статті 39 Конституції України були предметом спору консти-туційної справи (№ 1-30/2001) за кон-ституційним поданням Міністерства внутрішніх справ України щодо офіцій-ного тлумачення положення частини першої статті 39 Конституції України про завчасне сповіщення органів вико-навчої влади чи органів місцевого са-моврядування про проведення зборів, мітингів, походів і демонстрацій (справа щодо завчасного сповіщення про мирні зібрання) [9]. Подання обґрунтовувало-ся тим, що конкретного строку, протя-гом якого необхідно сповістити органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування про проведення зазна-чених акцій, чинним законодавством не встановлено. Оскільки частина друга статті 39 Конституції України перед-бачає обмеження судом реалізації цього права громадян, то вирішення даного питання на практиці потребує певного часу. За цей період необхідно з’ясувати умови проведення масових акцій, їх від-


1/2014 7

повідність чинному законодавству та визначити необхідність залучення пев-них сил і засобів правопорядку [9]. Тоб-то заявник ставив питання про те, щоб Конституційний Суд України визначив строк завчасного сповіщення організато-рами про проведення мирного зібрання, який повинен бути достатнім для забез-печення реалізації цього права.

Натомість Конституційний Суд України Рішенням від 19 квітня 2001 року № 4-рп/2001 у зазначеній справі дав таке тлумачення: “Положення части-ни першої статті 39 Конституції України щодо завчасного сповіщення органів ви-конавчої влади чи органів місцевого са-моврядування про проведення зборів, мі-тингів, походів і демонстрацій в аспекті конституційного подання треба розуміти так, що організатори таких мирних зіб-рань мають сповістити зазначені органи про проведення цих заходів заздалегідь, тобто у прийнятні строки, що передують даті їх проведення. Ці строки не повин-ні обмежувати передбачене статтею 39 Конституції України право громадян, а мають служити його гарантією і водно-час надавати можливість відповідним органам виконавчої влади чи органам місцевого самоврядування вжити захо-дів щодо безперешкодного проведення громадянами зборів, мітингів, походів і демонстрацій, забезпечення громадсько-го порядку, прав і свобод інших людей.

Визначення конкретних строків за-вчасного сповіщення з урахуванням особливостей форм мирних зібрань, їх масовості, місця, часу проведення тощо є предметом законодавчого регулюван-ня”[9].

Таким висновком Конституційний Суд України констатує, що вказаний строк повинен бути таким, щоб орга-ни виконавчої влади і органи місцевого самоврядування мали можливість за-безпечити безперешкодне проведення мирного зібрання. На наш погляд, зако-

нодавець при визначенні строку для за-вчасного сповіщення про мирні зібрання повинен враховувати і цю вказівку Кон-ституційного Суду України.

Правильно було б законодавчо вре-гулювати це питання не визначенням абсолютно мінімального строку спові-щення про мирне зібрання, а встановити цей строк залежно від наведених вище підстав [10]. Отже, Конституційний Суд України прямо вказує на те, що з метою належної реалізації права на мирні зіб-рання необхідно законодавчо врегульо-вувати ці відносини.

Подібні рекомендації щодо законо-давчого врегулювання процедури реалі-зації права на мирні зібрання в Україні надаються і Європейським судом з прав людини, наприклад рішенням Європей-ського суду з прав людини від 15 квітня 2013 року у справі “Олексій Вєренцов проти України”, в якій заявник поскар-жився, що його право на свободу мирних зібрань було обмежено, а рішення суду про його арешт на три доби – необґрун-тованим.

Одним з основних висновків Євро-пейського суду з прав людини у цьому рі-шенні є необхідність законодавчого вре-гулювання проведення мирних зібрань в Україні; зокрема, в пункті 95 зазначено, що в цій справі Суд установив порушен-ня статей 7 і 11, які випливають із прога-лин у законодавстві, що стосується сво-боди мирних зібрань, які залишаються в українській правовій системі протягом понад двох десятиліть [11].

Беручи до уваги структурну природу проблеми, розкритої в цій справі, Суд підкреслює необхідність проведення термінових конкретних реформ у зако-нодавстві України та адміністративній практиці з метою приведення цього за-конодавства і практики у відповідність з висновками ЄСПЛ у цій постанові і за-безпечення їх відповідності вимогам ста-тей 7 і 11 Конвенції [10].


8 1/2014

Із подібних підстав також було ухва-лено рішення Європейським судом з прав людини у справі “Шмушкович про-ти України”.

Наведені рішення судів та положення Конституції України вказують не лише на необхідність прийняття відповідного закону щодо проведення мирних зібрань, а й на обов’язок Верховної Ради України його прийняти.

Однак відсутність відповідного за-кону щодо права проведення мирних зі-брань свідчить лише про те, що регуля-тори цього права не систематизовані та не вдосконалені в одному нормативно-правовому акті на національному рівні. Однак, зазначимо, нормативно-правова база в Україні щодо забезпечення права на свободу мирних зібрань є достатньою з урахуванням міжнародних договорів, вітчизняного законодавства щодо врегу-лювання складових цього права та судо-вої практики.

Статтею 9 Конституції України вста-новлено, що чинні міжнародні догово-ри, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства [7]. Тобто і реалізація права на мирні зібрання ре-гулюється й актами міжнародного зако-нодавства.

Одним з таких актів є Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, ратифікована Вер-ховною Радою України згідно із За-коном України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР “Про ратифікацію Кон-венції про захист прав людини і осно-воположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції”. Цей акт гарантує кожній особі, серед інших прав і свобод, право на свободу зібрань та об’єднання. Зокрема, частиною першою статті 11 Конвенції передбачено право кожного на свободу мирних зібрань і свободу об’єднання з іншими особами, включаючи право ство-

рювати профспілки та вступати до них для захисту своїх інтересів [12].

Статтею 21 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, ратифі-кованого ще Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 19 жовтня 1973 року № 2148-VIII, також визнаєть-ся право на мирні збори. Зазначена стат-тя встановлює, що користування цим правом не підлягає ніяким обмеженням, крім тих, які накладаються відповідно до закону і які є необхідними в демократич-ному суспільстві в інтересах державної чи суспільної безпеки, громадського по-рядку, охорони здоров’я і моральності населення або захисту прав та свобод ін-ших осіб [12].

Щодо форми мирних зібрань, то за своїм характером, метою, направленістю, політизацією, місцем проведення вони є різні. Як уже зазначалося, стаття 39 Конституції України передбачає мирні зібрання як збори, мітинги, походи і де-монстрації. На наш погляд, цей перелік не є вичерпним. На думку Р. С. Мель-ника, він дає лише загальні орієнтири у цій сфері, якими можуть керуватися при-ватні особи під час прийняття рішення щодо вибору форми проведення мирно-го зібрання [6]. На підтвердження цього статтею 182 КАС України даний перелік визначено ширше; зокрема, до мирних зібрань віднесено збори, мітинги, походи, демонстрації тощо [8], тобто нормою пе-редбачено можливість проведення мир-них зібрань в інших формах.

Пунктом другим частини другої стат-ті 68 Закону про вибори народних депу-татів, крім наведених форм проведення мирного зібрання, передбачено його про-ведення ще й у формі пікетів [2]. Таке законодавче визначення, на наш погляд, викликає інтерес щодо того, як у формі пікету можна проводити передвиборну агітацію, тобто спонукати виборців голо-сувати за чи проти або не йти на вибори.

Щодо визначення форм та видів


1/2014 9

мирних зібрань у національному зако-нодавстві, то необхідно зазначити, що залежно від поставленої мети та методів проведення масові заходи громадян роз-поділено на кілька категорій Статутом патрульно-постової служби міліції Ук-раїни, затвердженим наказом Міністер-ства внутрішніх справ України від 28 липня 1994 року № 404. Так, відповідно до підпунктів 332–336 пункту 4 розділу XV цього Статуту:

• збори – це спільна, спеціально орга-нізована невелика присутність громадян у громадському або іншому місці, викли-кана необхідністю обговорення різних політичних, соціальних, економічних, культурних та інших проблем;

• мітинг – масові збори з питань зло-боденних, переважно політичних питань, які проводяться, як правило, на вулицях, майданах, стадіонах, парках. Неодмінні атрибути мітингу – масова аудиторія, промовці, лозунги, прапори, заклики (усні, друковані, письмові);

• демонстрація – масове находження громадян з приводу висловлення будь-яких громадсько-політичних настроїв, у тому числі з питань протесту або незгоди будь з чим (цей захід може проявлятися також у проступку однієї особи, здій-сненні нею вчинку з метою підкреслення свого відношення до будь-якої події чи посадової особи тощо);

• вуличний похід проводиться з тією ж метою, що й демонстрація, мітинг, од-нак відрізняється меншою динамікою, відсутністю мітингово-демонстраційної атрибутики;

• пікетування – форма демонстрації, під час якої виставляються представни-ки будь-де, наприклад, перед будинками об’єднань, підприємств з метою вислов-лення протесту проти чого-небудь, для забезпечення охорони на місці проведен-ня страйку або демонстрації [12].

Наведене визначення поняття “піке-тування”, вважаємо, не дає змоги пра-

вильно розкрити зміст цього заходу. Під пікетуванням як формою безпосередньої демократії необхідно розуміти публічне вираження колективної або індивідуаль-ної думки (демонстрація підтримки, со-лідарності, протесту проти чого-небудь) шляхом розташування громадян біля певного об’єкта. Під час пікетування мо-жуть використовуватися плакати, тран-спаранти, інші засоби наочної агітації. З цього приводу науковець Р. С. Мельник зазначив, що окремим видом мирного зібрання, який охороняється статтею 39 Конституції України, є пікет, зокрема і в тому випадку, коли він не пов’язаний з вербальним спілкуванням між його учас-никами. Такі акції можуть супроводжу-ватися різноманітними “допоміжними” діями у вигляді встановлення наметів, палаток, інформаційних стендів тощо та тривати доволі довго. Водночас зрозумі-ло, під час їх проведення мають бути до-тримані права та свободи інших осіб [6].

Із розвитком демократичного сус-пільства, а також засобів комунікації, які використовують його члени для задово-лення власних соціальних потреб, стає зрозумілим, що форми мирних зібрань мають тенденцію до свого розширення. Наприклад, Р. С. Мельник до таких від-носить й інші форми мирних зібрань: сидячі демонстрації, мовчазні марші, “людські ланцюги”, вело- та мотопробіги, музичні та театралізовані вистави. Од-нак, на думку вказаного науковця, це не означає, що приватні особи під приводом реалізації права на мирне зібрання мо-жуть порушувати засади демократичної та правової держави, не дотримуватися норм Конституції та законів України. На його погляд, гарантоване Конституцією України право на мирне зібрання закін-чується там, де починається перешко-джання або застосування сили, яка може завдати шкоди правам та охоронюваним законом інтересам третіх осіб [6].

Водночас вважаємо, що невідповід-


10 1/2014

ність змісту зібрання будь-якому з на-ведених визначень та форм не може бути перешкодою для його проведення за умови мирних характеру та мети такого зібрання, якщо не порушуються права, свободи та охоронювані законом інтер-еси інших осіб.

Статтею 315 Цивільного кодексу України передбачено право фізичних осіб на мирні збори, конференції, засі-дання, фестивалі тощо. Відповідно до частини другої цієї статті обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання може встановлюватися судом відповідно до закону [13].

Такий аналіз спектру нормативно-правових актів, якими регламентовано проведення мирних зібрань, вказує та спростовує правові і наукові висновки про те, що в Україні відсутнє законодав-ство, яким врегульовано реалізацію пра-ва на свободу мирних зібрань. Висновок однозначний: нормативно-правова база є, відсутній лише спеціальний закон, який би систематизував усі регулятори досліджуваних правовідносин та усунув прогалини, які існують у цьому законо-давстві. Що ж до форм мирних зібрань, то вони можуть бути будь-якими, в тому числі й під час проведення передвибор-ної агітації.

Найважливішим регулятором право-відносин щодо реалізації права на мирні зібрання є принцип верховенства пра-ва, який визнається і діє в Україні [7]. Відповідно до статті 8 КАС України суд при вирішенні справ керується принци-пом верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини [8]. Тобто під час розгляду та вирішення справ зазначеної категорії суди повинні використовувати практи-ку Європейського суду з прав людини та інше міжнародне законодавство, що ре-гулює питання реалізації права на мирні зібрання. В умовах часткової неврегу-льованості розглядуваних питань націо-

нальним законодавством європейська практика значно полегшує вирішення справ та сприяє забезпеченню реалізації права людини на мирні зібрання в Ук-раїні. Слід мати на увазі, що в цьому разі не лише повинні враховуватися рішен-ня Європейського суду з прав людини у справах проти України, а й інші рішення. Зокрема, правові позиції щодо реалізації передбаченого статтею 11 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод права на свободу мирних зібрань Європейський суд з прав людини висло-вив у рішеннях у справах “Станков та об’єднана македонська організація “Ілін-ден” проти Болгарії” (2001), “Іванов та інші проти Болгарії” (2005), “Християн-ська демократична народна партія проти Молдови” (2006), “Оллінджер проти Ав-стрії” (2006) та інших [12].

Спектр національного законодавства та судової практики, який застосовуєть-ся та використовується під час забез-печення права людини на проведення мирного зібрання в Україні свідчить про суперечливість та відсутність єд-ності цих правових явищ. Як висновок: є відповідні прогалини в законодавстві, зокрема відсутнє чітке визначення орга-нізатора мирного зібрання, строків спові-щення, наслідки несповіщення про мир-ний захід, участь неповнолітніх у мирних зібраннях, визначення форми такого сповіщення, врегулювання проведення спонтанного мирного зібрання, неврегу-льованість режиму роботи суду у вихідні, святкові та неробочі дні тощо. Водночас, незважаючи на відсутність спеціально-го законодавчого врегулювання даних правовідносин та наявність неврегульо-ваних прогалин у цих відносинах, право на свободу мирних зібрань в Україні га-рантується Конституцією України та за-хищене державою, яка зобов’язана забез-печити його ефективну реалізацію.

Дотриманням реалізації права на сво-боду мирних зібрань в Україні опікують-


1/2014 11

ся адміністративні суди, завданням яких є захист прав, свобод та інтересів фізич-них осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядуван-ня, їхніх посадових і службових осіб, ін-ших суб’єктів при здійсненні ними влад-них управлінських функцій.

Саме адміністративним судам нада-но повноваження обмежити реалізацію права на мирні зібрання та/або усунути такі обмеження, якщо вони є з боку ор-ганів державної влади, органів місцевого самоврядування. Особливості розгляду таких справ передбачені статтями 182, 183 КАС України.

Разом із тим, як зазначав О. М. Па-сенюк, аналіз судової практики у спорах щодо обмеження згаданого права про-тягом останніх 10 років засвідчує, що правові позиції судів час від часу зміню-валися на цілком протилежні. Показово, що це траплялося в періоди зміни полі-тичного режиму в країні [14].

У судовій практиці проблематичним питанням, яке необхідно вирішити за-конодавцю, є питання щодо підстав об-меження мирного зібрання. Здійснення цього права не підлягає жодним обме-женням, крім установлених законом в інтересах національної безпеки та гро-мадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей (частина друга стат-ті 39 Конституції України).

Майже аналогічні приписи містять-ся в частині другій статті 11 Конвенції, а саме: здійснення цих прав не підлягає жодним обмеженням, за винятком тих, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтере-сах національної або громадської без-пеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я чи мо-ралі або для захисту прав і свобод інших

осіб [15]. Однак, якщо проаналізувати зміст

цих норм, Конвенція передбачає більше підстав для обмеження свободи мирних зібрань, зокрема обмеження цього права для охорони моралі інших осіб, що не пе-редбачено Конституцією України.

У зв’язку з розбіжностями стосовно переліку підстав для обмеження права на свободу мирних зібрань виникає питан-ня щодо юридичної сили цих норматив-но-правових актів та щодо того, яку з цих норм слід застосовувати під час вирішен-ня справи про обмеження права на мирне зібрання.

На думку Р. Куйбіди, в цьому разі необхідно застосовувати норму Кон-ституції України, тому охорона моралі не може бути підставою для обмеження мирного зібрання, оскільки Конститу-ція України має вищу юридичну силу, а стаття 39 Основного Закону гарантує право на мирні зібрання. На наш погляд, дане тлумачення є сумнівним з огляду на таке.

Науковець В. Євінтов зазначив, що в разі виникнення колізії між нормами ратифікованого і нормами національ-ного права перші мають вищу силу над другими і підлягають пріоритетному за-стосуванню [16]. Частина друга статті 19 Закону України від 29 червня 2004 року № 1906–ІV “Про міжнародні договори України” визначає: якщо міжнародним договором України, який набрав чин-ності в установленому порядку, вста-новлено інші правила, ніж ті, що перед-бачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору [17]. Аналіз за-значених наукових висновків та законо-давчих приписів вказує на те, що норми міжнародного договору України мають пріоритет над нормами законодавчих ак-тів України, в тому числі й Конституції України.

Водночас Пленум Верховного Суду


12 1/2014

України в пункті 4 постанови від 1 лис-топада 1996 року № 9 “Про застосуван-ня Конституції України при здійсненні правосуддя” з цього приводу дав такі роз’яснення: “Виходячи з положення ст. 9 Конституції України про те, що чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національно-го законодавства України, суд не може застосувати закон, який регулює право-відносини, що розглядаються, інакше як міжнародний договір. У той же час між-народні договори застосовуються, якщо вони не суперечать Конституції Украї-ни”[18].

Викладене свідчить, що в правничому середовищі України та в судовій практи-ці наявні неоднакові підходи до правозас-тосування та ієрархії норм Конституції України і норм міжнародних договорів України. На нашу думку, в разі захисту прав і свобод людини повинні застосо-вуватися норми Конституції України чи норми міжнародних договорів України залежно від того, якими з них більше за-хищені ці права та свободи [10].

Право на свободу мирного зібрання не є абсолютним, воно може бути обме-жене, тому нормами Конституції Украї-ни і Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод визначені підстави для такого обмеження. Вважає-мо, що ці підстави, серед яких охоро-на здоров’я чи моралі або захист прав і свобод інших осіб, мають пріоритет над правом на свободу мирних зібрань. Тоб-то права і свободи людини, які є підста-вами для обмеження права на свободу мирних зібрань, захищаються Конститу-цією України та Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод і ставляться вище права на свободу мир-них зібрань. Звідси випливає висновок, що частина друга статті 39 Конституції України та частина друга статті 11 Кон-венції є взаємодоповнювальними щодо

підстав обмеження на свободу мирних зібрань (для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод ін-ших осіб). Тому під час розв’язання кон-фліктів щодо обмеження права на мирні зібрання суди повинні також застосову-вати положення Конвенції щодо охорони моралі.

Обмеження права на свободу мирних зібрань може бути встановлено лише судом, у зв’язку з чим забезпечення га-рантованого державою права на мирні зібрання значною мірою покладається на суд. Роль суду в регулюванні зазначених відносин нині зростає, а в період активі-зації руху громадянських та політичних сил вирішення судами справ розгляду-ваної категорії набуває особливої ваги, привертаючи увагу суспільства.

Цю роль адміністративні суди вико-нують із часу започаткування адміністра-тивного судочинства в Україні. Статті 182, 183 КАС України встановлюють особливості розгляду справ за позовами суб’єктів владних повноважень про об-меження щодо реалізації права на мирні зібрання та за позовами про усунення об-межень щодо реалізації права на мирні зібрання. Апробація цих процесуальних норм та відсутність відповідного зако-ну, який би регулював відносини щодо мирних зібрань, на практиці показала їх недосконалість і невідповідність сього-денню стосовно належного судового роз-гляду відповідних справ.

Пленум Вищого адміністративного суду України постановою від 21 травня 2012 року № 6 “Про практику застосу-вання адміністративними судами зако-нодавства під час розгляду та вирішен-ня справ стосовно реалізації права на мирні зібрання (збори, мітинги, походи, демонстрації тощо)” затвердив довідку щодо вивчення та узагальнення прак-тики застосування адміністративними судами законодавства під час розгляду


1/2014 13

та вирішення впродовж 2010–2011 ро-ків справ стосовно реалізації права на мирні зібрання (збори, мітинги, походи, демонстрації тощо) [12]. Довідка містить висновки про те, що в судовій практиці є негативні випадки задоволення позовів про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання лише за наявності фор-мальних підстав для цього, коли суди не вдавалися до ретельного дослідження та належної оцінки обставин справи і на-даних доказів. Певною мірою однією з причин цього є неврегульованість окре-мих питань реалізації права на мирні зібрання відповідним національним за-коном, іншою – недостатня обізнаність з міжнародними нормами щодо забезпе-чення права на мирні зібрання або їх не-правильне розуміння. У деяких випадках оцінка доказів у справах викликала труд-нощі у судів.

Зважаючи на мету зібрання – “бути почутими” – сумнівною виглядає пози-ція судів, які забороняють проведення мирних зібрань у дні державних та ре-лігійних свят у зв’язку з проведенням у місцях, які планувалися для мирного зібрання, наприклад заходів зі свят-кування загальноміського характеру. Судова практика вимагає прийняття в Україні спеціального закону, який би регулював відносини щодо проведення мирних зібрань, оскільки це стало б за-порукою єдиної та усталеної судової практики у цій сфері відносин.

Необхідно зазначити, що в судовій практиці під час вирішення справ щодо обмеження права на мирні зібрання чи усунення обмежень на реалізацію такого права є випадки застосування норм По-рядку організації і проведення зборів, мі-тингів, вуличних походів і демонстрацій, затвердженого Указом Президії Верхо-вної Ради СРСР від 28 липня 1988 року № 9306-XI “Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР”. Вважає-

мо, що таке застосування даних норм є неправильним, оскільки цей Указ су-перечить Конституції України. Зокрема, його норми встановлюють дозвільний (реєстраційний) порядок проведення мирних зібрань і надають право орга-нам влади та місцевого самоврядування заборонити їх проведення, у той час як норми Конституції України передбача-ють повідомлюваний порядок проведен-ня зібрань (шляхом сповіщення органів влади) та надають повноваження заборо-нити проведення мирного зібрання лише суду [12]. Вважаємо, що цей акт не під-лягає застосуванню судами під час ви-рішення справ розглядуваної категорії. Єдиним “нікчемним” позитивом такого застосування є те, що в Україні необхід-но негайно прийняти закон про свободу мирних зібрань.

Як зазначалося, статтями 182 та 183 КАС України встановлено особливості провадження у справах за адміністратив-ними позовами суб’єктів владних повно-важень про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання та у справах за адміністративними позовами про усу-нення обмежень у реалізації права на мирні зібрання [8].

Згідно з частиною першою статті 182 КАС України органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування звер-таються з позовною заявою про заборону проведення зборів, мітингів, походів, де-монстрацій тощо чи про інше обмеження права на мирні зібрання (щодо місця чи часу їх проведення тощо) до окружно-го адміністративного суду за своїм міс-цезнаходженням. Закон не встановлює конкретного строку звернення з такою заявою до суду, однак обумовлює негай-не звернення до суду після одержання повідомлення про проведення масового заходу.

Організатор (організатори) зборів, мітингів, походів, демонстрацій чи інших мирних зібрань відповідно до частини


14 1/2014

першої статті 183 КАС України мають право звернутися з позовною заявою про усунення обмежень у реалізації права на мирні зібрання з боку органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядуван-ня, повідомлених про проведення таких заходів, до адміністративного суду за місцем проведення цих заходів [12].

Згідно з приписами статей 182, 183 КАС України про відкриття проваджен-ня у справі за позовом про обмеження права на мирні зібрання або про усунен-ня обмежень у реалізації права на мирні зібрання, про дату, час та місце розгляду справи суд негайно повідомляє позивача та відповідача (відповідний орган вико-навчої влади, орган місцевого самовря-дування та організатора (організаторів) зборів, мітингів, походів, демонстрацій чи інших мирних зібрань).

Адміністративні справи зазначеної категорії повинні бути вирішені судом протягом трьох днів після відкриття про-вадження, а в разі відкриття проваджен-ня менш як за три дні до проведення від-повідних заходів – невідкладно. Позовна заява про заборону проведення зборів, мітингів, походів, демонстрацій тощо чи про інше обмеження права на мирні зібрання, яка надійшла в день проведен-ня таких заходів, або після цього, згідно з частиною другою статті 182 КАС Украї-ни залишається без розгляду.

На відміну від позовів за зверненням суб’єкта владних повноважень про об-меження в реалізації права на мирні зіб-рання, справи за позовами про усунен-ня обмежень у реалізації цього права з боку органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування суд має право розглядати в день проведення цих захо-дів, що сприяє забезпеченню реалізації гарантованого державою права на мирні зібрання громадян [12].

Частиною п’ятою статті 182 КАС України передбачено, що суд задоволь-няє вимоги позивача в інтересах націо-

нальної безпеки та громадського поряд-ку в разі, якщо визнає, що проведення зборів, мітингів, походів, демонстрацій чи інших зібрань може створити реаль-ну небезпеку заворушень чи злочинів, загрозу здоров’ю населення або правам і свободам інших людей. У постанові суду вказується спосіб обмеження щодо реа-лізації права на мирні зібрання.

Необхідно зазначити, що для прий-няття рішення про задоволення позову суд повинен пересвідчитися в реальності можливої загрози, при цьому така реаль-ність повинна бути підтверджена від-повідними доказами. Постанови суду у справах про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання та про усунен-ня обмежень у реалізації права на мирні зібрання виконуються негайно, але мо-жуть бути оскаржені в апеляційному та касаційному порядку.

Копії судового рішення невідкладно видаються особам, які брали участь у справі, або надсилаються їм, якщо вони не були присутні під час його проголо-шення. У зв’язку з цим правила частини третьої статті 160 КАС України щодо проголошення в судовому засіданні вступної та резолютивної частин поста-нови до справ зазначеної категорії не за-стосовуються [12].

Виходячи із завдань адміністративно-го судочинства, визначених КАС Украї-ни, суд у справах про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання по-винен перевірити обґрунтованість під-став для застосування таких обмежень, на які посилаються органи виконавчої влади та місцевого самоврядування, та в разі підтвердження необхідності їх за-стосування обрати спосіб обмеження, який би найкраще відповідав його меті – недопущенню заворушень чи злочинів, загрози здоров'ю населення або правам і свободам інших людей та найменше обмежував би право громадян на мирне зібрання.


1/2014 15

Вище проаналізовано весь масив на-ціонального законодавства, який за-стосовується у сфері реалізації права на мирні зібрання в Україні. Зазначалося, що питання реалізації цього права під час проведення передвиборної агітації ви-борчим законодавством не врегульова-но. Звідси випливає висновок про те, що для проведення передвиборної агітації у формі мирних зібрань необхідно засто-совувати наведене законодавство. Разом із цим є певні особливості щодо застосу-вання процесуального законодавства. З цього приводу Пленум Вищого адміні-стративного суду України у пункті 16 по-станови від 1 листопада 2013 року № 15 “Про практику застосування адміністра-тивними судами положень Кодексу адмі-ністративного судочинства України під час розгляду спорів щодо правовідносин, пов’язаних з виборчим процесом” зазна-чив таке: “Однією з форм передвибор-ної агітації є проведення зборів, мітин-гів, походів, демонстрацій, пікетів (п. 2 ч. 2 ст. 68 Закону № 4061-VІ, п. 1 ч. 5 ст. 47 Закону № 2487-VІ, ч. 1 ст. 58 За-кону № 474-ХІV).

Спори щодо проведення передвибор-ної агітації в таких формах є виборчи-ми, а тому вони повинні розглядатися за особливостями, встановленими стаття-ми 172 – 179 КАС України, оскільки ці норми є спеціальними, порівняно з нор-мами, закріпленими в статтях 182 і 183 КАС України, якими регламентовано особливості провадження у справах щодо реалізації права на мирні зібрання та усу-нення обмежень стосовно цього. У разі недостатнього врегулювання статтями 172 – 179 КАС України розгляду такого спору необхідно застосовувати положен-ня статей 182 і 183 цього Кодексу” [19].

Зазначалося, що пунктом 2 частини другої статті 68 Закону про вибори на-родних депутатів установлено, що пе-редвиборна агітація може проводитися в таких формах: проведення мітингів, по-

ходів, демонстрацій, пікетів.Під час виборів народних депутатів

України 2012 року виникали спори про обмеження щодо реалізації у зазначеній формі проводити передвиборну агітацію. Таких обмежень Законом про вибори на-родних депутатів не встановлено. Однак із посиланням на положення частини другої статті 39 Конституції України та статті 182 КАС України органи виконав-чої влади чи органи місцевого самовря-дування зверталися до судів із позовами про обмеження щодо реалізації права збиратися мирно.

Адміністративні суди такі вибор-чі спори розглядали за особливостями, встановленими статтями 172 – 179 КАС України. Стосовно розгляду таких справ виникали проблеми в застосуванні норм матеріального права.

Статтею 39 Конституції України вста-новлено, що громадяни мають право зби-ратися мирно, без зброї і проводити збо-ри, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщають-ся органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування. Обмеження щодо реалізації цього права може вста-новлюватися судом відповідно до закону й лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку – з метою запо-бігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей.

Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод також перед-бачено, що кожен має право на свободу мирних зібрань і свободу об’єднання з іншими особами, включаючи право ство-рювати профспілки та вступати до них для захисту своїх інтересів. Здійснення цих прав не підлягає жодним обмежен-ням, за винятком тих, які встановлені за-коном і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, для запобігання за-ворушенням чи злочинам, для охорони


16 1/2014

здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб (ст. 11).

Суди правильно застосовували за-значені вище норми матеріального права під час вирішення справ щодо заборони проведення мирних зібрань як однієї з форм агітації. У разі задоволення позову в таких справах обмежували проведення мирних зібрань лише з підстав, визначе-них частиною другою статті 39 Консти-туції України та частиною другою статті 11 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Так, у справі № 2а/0370/3529/12 за позовом Виконав-чого комітету Ковельської міської ради Волинської області до Ковельської місь-кої організації політичної партії “Фронт змін” про заборону проведення мирного зібрання відповідачем з 00 год. 30 хв. до 21 год. 00 хв. 29 жовтня 2012 року на цен-тральній площі м. Ковеля в задоволенні адміністративного позову відмовлено повністю.

Відмовляючи в позові, суд керувався нормами частини п’ятої статті 182 КАС України, відповідно до якої суд задо-вольняє позов про обмеження щодо реа-лізації права на мирні зібрання лише в разі створення реальної небезпеки за-ворушень чи злочинів, загрози здоров’ю населення або правам і свободам інших людей через проведення зборів, мітингів, походів, демонстрацій чи інших зібрань.

Разом із цим в окремих виборчих справах суди як на підставу обмеження у мирному зібранні помилково посила-лися на рішення органів місцевого са-моврядування про визначення місць, в яких заборонено під час виборчого про-цесу проводити мирні зібрання. У такий спосіб органи місцевого самоврядування перебирали функції судів, а відповідно до частини другої статті 39 Конституції України лише вони наділені повнова-женнями щодо обмеження у проведенні мирних зібрань.

Аналіз судової практики дає підста-

ви зробити висновок про те, що суди під час розгляду зазначених виборчих спорів керувалися особливостями, вста-новленими статтями 172–179, а в разі недостатності їх правової регламентації застосовували особливості, встановлені статтею 182 КАС України.

У судовій практиці виникало питан-ня щодо визначення мети проведення масових акцій (зборів, мітингів, походів, демонстрацій, пікетів), зокрема чи про-водяться вони з метою передвиборної агі-тації, чи з іншою метою (не пов’язаною з виборчим процесом) напередодні дня го-лосування та в день голосування. Пунк-том 2 частини другої статті 68 Закону про вибори народних депутатів передбачено, що передвиборна агітація може проводи-тися в таких формах: проведення мітин-гів, походів, демонстрацій, пікетів.

Частиною третьою статті 70 Закону про вибори народних депутатів вста-новлено, що передвиборна агітація на-передодні дня голосування та в день голосування забороняється. У цей же час забороняються проведення масових акцій (зборів, мітингів, походів, демон-страцій, пікетів) від імені партії, канди-дати у депутати від якої зареєстровані в загальнодержавному окрузі, кандидатів у депутати, розповсюдження агітаційних матеріалів, а також публічні оголошення про підтримку партією чи окремими кан-дидатами у депутати проведення концер-тів, вистав, спортивних змагань, демон-страції фільмів та телепередач чи інших публічних заходів [2].

Аналіз та синтез цих норм дає підста-ви зробити висновок, що забороняється проведення масових акцій від імені пар-тії, кандидати у депутати від якої заре-єстровані в загальнодержавному окрузі, кандидатів у депутати у переддень та день голосування, якщо ці акції є перед-виборною агітацією. Доказом такої акції можуть бути заклики голосувати за чи проти кандидатів у депутати.


1/2014 17

На нашу думку, якщо акція прово-диться відповідними суб’єктами вибор-чого процесу і заклики голосувати за чи проти будуть (або в іншій завуальованій формі звучатимуть), то інший суб’єкт ви-борчого процесу може звернутися до суду з позовною заявою про визнання такої агітації протиправною та зобов’язання припинити вчинення такої акції.

Також доказом проведення такої акції може бути повідомлення про завчасне сповіщення органів влади про проведен-ня мирного зібрання, з якого може бути видно мету його проведення. У цьому випадку з позовом до суду про заборо-ну проведення такого зібрання можуть звернутися органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування.

Разом із цим, на наш погляд, про-ведення партією (суб’єктом виборчого процесу) чи кандидатом у депутати, які є організаторами, мирного зібрання є полі-тичною рекламою, тобто передвиборною агітацією, і це не залежить від того, чи під час цього зібрання будуть заклики голо-сувати за чи проти. Так, із частини тре-тьої статті 68 Закону про вибори народ-них депутатів випливає, що до політичної реклами належить повідомлення про підтримку партією-суб’єктом виборчого процесу або кандидатом у депутати видо-вищних чи інших публічних заходів або привернення уваги до участі у таких захо-дах партії-суб’єкта виборчого процесу чи певного кандидата у депутати [2]. Вважає-мо, якщо партія або кандидат у депутати є організатором мирного зібрання, то це є порушенням виборчого законодавства щодо проведення передвиборної агітації, оскільки навіть саме проведення такого заходу є політичною рекламою.

Якщо організаторами є інші особи, то такий захід може відбуватися. У разі проведення під час заходу якимись осо-бами агітації відносно цих осіб повинен складатися протокол про адміністратив-не правопорушення. Тому в цьому разі

можна визнати порушенням проведення передвиборної агітації лише особами, які її проводять, а не організаторами мирно-го зібрання.

Під час розгляду таких спорів за по-зовом суб’єкта владних повноважень щодо заборони проведення мирного зіб-рання необхідно враховувати вимоги частини другої статті 39 Конституції України, з якої випливає, що обмеження щодо реалізації цього права може вста-новлюватися судом відповідно до закону і лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку – з метою запо-бігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей.

Проведення мирного зібрання пар-тією (суб’єктом виборчого процесу) або кандидатом у депутати є політичною рекламою, яка заборонена напередодні дня голосування та в день голосування (ч. 3 ст. 70 Закону про вибори народних депутатів). Тобто в цьому разі законом, який встановлює заборону проведення мирного зібрання, є Закон про вибори народних депутатів, а правами, які під-лягають захисту, є виборчі права інших суб’єктів виборчого процесу та виборців.

З огляду на викладене є всі підста-ви зробити висновок про те, що заборо-на судом проведення мирних зібрань суб’єктами виборчого процесу напере-додні дня голосування та в день голосу-вання відповідає положенням частини другої статті 39 Конституції України.

Висновки

Прийняття закону, який би регламен-тував процес реалізації конституційної гарантії на свободу мирних зібрань, є однією з ключових проблем у цих відно-синах та першочерговим завданням для Верховної Ради України. Лише такий закон зможе спрямувати в єдине русло судову практику стосовно обмеження га-


18 1/2014

рантії на свободу мирних зібрань.Таким законом необхідно також вре-

гулювати питання стосовно проведення мирних зібрань в інших сферах відносин. Наприклад, дослідження свідчить, що умови проведення передвиборної агіта-ції у формі мирних зібрань повинні бути врегульовані виборчим законодавством,

яке було б спеціальним у цій сфері відно-син та задовольняло потреби учасників виборчих процесів щодо правового вре-гулювання таких відносин.

На наш погляд, це дослідження буде корисним під час підготовки законопро-ектів у виборчих відносинах та у відно-синах стосовно свободи мирних зібрань.

Використані джерела:

1. Избирательное право и избира-тельный процесс в Российской Федера-ции: учеб. для вузов / Отв. редактор док-тор юридич. наук А. В. Иванченко. – М.: НОРМА, 1999. – С. 332.

2. Про вибори народних депутатів України: Закон України від 17 листопада 2011 року № 4061-VI // Відомості Вер-ховної Ради України. – 2012. – № 10–11.– Ст. 73.

3. Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, міс-цевих рад та сільських, селищних, місь-ких голів: Закон України від 10 липня 2010 року № 2487-VI // Відомості Верховної Ради України. – 2010. – № 35–36. – Ст. 491.

4. Про вибори Президента України: Закон України від 5 березня 1999 року № 474-ХІV // Відомості Верховної Ради України. – 1999. – № 14 – Ст. 81.

5. Науково-практичний коментар За-кону України “Про вибори народних депу-татів України” / За ред. Ю. Б. Ключков-ського. – К.: Парламент. вид-во, 2006. – С. 354.

6. Мельник Р. С. Форми мирних зіб-рань та їх характеристика через приз-му статті 39 Конституції України / Р. С. Мельник // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http: // www.pravo.org.ua/politicreformandconstitutionslaw/ humanrights/1553-roman-melnyk.html.

7. Конституція України від 28 червня 1996 року № 254к/96-ВР // Відомості

Верховної Ради України.— 1996.— № 30.— Ст. 141.

8. Кодекс адміністративного судо-чинства України від 6 липня 2005 року № 2747-ІV // Відомості Верховної Ради України. – 2005. – № 35–36. – Ст. 446.

9. Рішення Конституційного Суду України від 19 квітня 2001 р. № 4-рп/2001 (справа щодо завчасного сповіщення при мирні зібрання) // Офіційний вісник України. – 2003. – № 28 – Ст. 1379.

10. Смокович М. І. Право на свободу мирних зібрань: реалії та перспективи в Україні / М. І. Смокович// Юрид. Україна. – 2013. – № 8. – С. 22 – 29.

11. Рішення Європейського суду з прав людини “Вєренцов проти України” [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.google.com.ua/ url?sa=t&rct=j&q=&esrc=s&source=web&cd=1&ved=0CCcQFjAA&url=http%3 A%2F%2Fwww.minjust.gov.ua%2Ffile%2F27316&ei=D8MBU7OxIYa7ygOrw4HgBA&usg=AFQjCNGU_4fCYOxDW31zD1oKqtaimRCG2A&bvm=bv.61535280,d.bGQ.

12. Про практику застосування ад-міністративними судами законодавства під час розгляду та вирішення справ сто-совно реалізації права на мирні зібрання (збори, мітинги, походи, демонстрації тощо): постанова Пленуму Вищого адмі-ністративного суду України від 21 трав-ня 2012 р. № 6 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.vasu.gov.ua/ ua/plenum__vas.html.


1/2014 19

13. Цивільний кодекс України 16 січня 2003 року № 435-IV // Офіційний вісник України. – 2003. – № 11 – С. 461.

14. Пасенюк О. М. Судові процедури обмеження права на мирні зібрання: стан і перспективи / О. М. Пасенюк // Вісник Вищого адміністративного суду України. – 2011. – № 4 – С. 7.

15. Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод від 4 листопа-да 1950 року № ETS N 005 // Офіційний вісник України. – 2006. – № 32 – С. 2371.

16. Євінтов В. Пряме застосування міжнародних стандартів прав людини: коментар до ст. 9 Конституції України /В. Євінтов// Укр. часопис прав людини. – 1998. – № 1.

17. Про міжнародні договори Украї-ни: Закон України від 29 червня 2004 року

№ 1906–ІV // Офіційниий вісник Украї-ни. – 2004. – № 35 – Ст. 2317.

18. Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя: по-станова Пленуму Верховного Суду Ук-раїни від 1 листопада 1996 року № 9 // Бюлетень Міністерства юстиції Украї-ни. – 2000. – № 4.

19. Про практику застосування адмі-ністративними судами положень Кодексу адміністративного судочинства України під час розгляду спорів щодо правовідно-син, пов’язаних з виборчим процесом: по-станова Пленуму Вищого адміністратив-ного суду України від 1 листопада 2013 року № 15 // Вісник Вищого адміністра-тивного суду України. – 2013. – № 4. – С. 111–133.

Михаил СМОКОВИЧ. Мирные собрания как форма предвыборной агитации:

особенности судебного контроля.Статья посвящена проблемам реализации права на свободу мирных собраний в

Украине. Исследованы вопросы проведения предвыборной агитации в форме мирных собраний, проанализированы проблемы такой агитации, особенности правового уре-гулирования и судебного контроля по проведению мирных собраний. По результатам исследования предложено принять закон о свободе мирных собраний и внести изме-нения в избирательное законодательство, которые регламентировали бы проведение избирательной агитации в форме мирных собраний.

Ключевые слова: выборы, день голосования, мирные собрания, ограничения мирно-го собрания, предвыборная агитация, пикет.

Mykhailo SMOKOVICH. Peaceful assembly as a form of campaigning: peculiarities

of judicial control.This article is dedicated to the problems of implementation of the rights on peaceful

assembly in Ukraine. The question of campaigning in form of peaceful assembly has been studied, problems of such campaigning has been analyzed, peculiarities of law regulations and judicial control on organization of peaceful assemblies. As result of the study it is proposed to adopt law on peaceful assemblies and adopt amendments in election legislation that would regulate campaigning in form of peaceful assemblies.

Key words: elections, election day, peaceful assemblies, peaceful assembly restrictions, campaigning, picket.

ÏÐÀÂÎÂÅ ÐÅÃÓËÞÂÀÍÍß

20 1/2014

У статті визначено сферу дії Закону України «Про доступ до публічної інформа-ції» на інформацію, яка була отримана або створена в процесі виконання судовими ор-ганами своїх владних процесуальних функцій. Уточнено поняття публічної інформації з позиції сфери діяльності суб’єкта владних повноважень. Обґрунтовано право учасни-ка судового процесу на отримання інформації щодо розгляду своєї справи незалежно від того, в якому порядку особа звернулась до розпорядника інформації: у порядку Закону України «Про доступ до публічної інформації», чи в порядку відповідного процесуаль-ного законодавства. Визначено співвідношення Закону України «Про доступ до судових рішень» та Закону України «Про доступ до публічної інформації».

Ключові слова: публічна інформація, доступ до публічної інформації, владні управ-лінські функції суб’єкта владних повноважень, владні процесуальні функції суб’єкта владних повноважень.

Із моменту прийняття Закону України від 13 січня 2011 року № 2939-VI «Про доступ до публічної інформації» (далі також – Закон) у судовій практиці адміністративних судів виникають проблеми в застосуванні частини першої статті 1 цього Закону [7], оскільки незважаючи на те, що Закон містить визначення терміну «публічна інформація», на практиці немає однозначного розуміння цього поняття [12].

Михайло ЦУРКАН,заступник Голови Вищого адміністративного суду України, кандидат юридичних наук, заслужений юрист України

Олена БЄЛОВА,помічник заступника Голови

Вищого адміністративного суду України, кандидат

юридичних наук

Деякі проблемні питання визначення сфери

дії Закону України «Про доступ до публічної

інформації» у процесуальній діяльності

адміністративних судів

Так, на думку одних суддів, до публіч-ної інформації належить інформація, яка була отримана або створена в процесі виконання суб’єктами владних повнова-жень своїх обов’язків, передбачених як

матеріальним, так і процесуальним зако-нодавством, тобто на визначення інфор-мації публічною не впливає те, при ви-конанні яких саме обов’язків суб’єктом владних повноважень вона отримана та


1/2014 21

яким законодавством ці обов’язки визна-чені [5].

Інша позиція з цього питання поля-гає в тому, що положення Закону «Про доступ до публічної інформації» не по-ширюються на інформацію, яка була отримана або створена в процесі вико-нання суб’єктами владних повноважень своїх владних процесуальних функцій. Тобто в разі надходження запитів від учасників процесу про надання копій матеріалів судових справ, інформації про дату та час слухання справи тощо розпорядники цієї інформації, як пра-вило, відмовляють у задоволенні таких запитів з огляду на те, що положення Закону України «Про доступ до публіч-ної інформації» не поширюється на від-носини, які врегульовано процесуаль-ним законодавством [5].

Основним нормативно-правовим ак-том національного законодавства, яким передбачено право осіб на доступ до пуб-лічної інформації, є Конституція Украї-ни. До спеціального законодавства, кот-рим врегульовано вказані відносини, належить уже згаданий Закон України «Про доступ до публічної інформації» [7], а також такі нормативно-правові акти, як Закон України «Про захист пер-сональних даних» [9] і Закон України «Про інформацію» [10] в новій редакції. Крім того, право на доступ до інформації гарантується низкою міжнародно-право-вих актів, серед яких, зокрема, Конвенція про захист прав людини і основополож-них свобод, Міжнародний пакт про гро-мадянські і політичні права.

Зміни в інформаційному законо-давстві призвели до виникнення нової категорії адміністративних спорів [1]. Це спори між запитувачами публічної інформації та її розпорядниками щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльнос-ті, розв’язання яких відповідно до статті 23 Закону України «Про доступ до пуб-лічної інформації» здійснюється в по-

рядку адміністративного судочинства.Метою цієї статті є удосконален-

ня понятійно-категоріального апарату публічної інформації й визначення сутнос-ті розуміння останньої з позицій управлін-ського та процесуального підходів.

Законом «Про доступ до публічної інформації» визначається порядок здій-снення та забезпечення права кожного на доступ до інформації, що знаходить-ся у володінні суб’єктів владних повно-важень, інших розпорядників публічної інформації, та інформації, що становить публічний інтерес.

Відповідно до частини першої стат-ті 1 Закону публічна інформація – це відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або ство-рена в процесі виконання суб'єктами владних повноважень своїх обов'яз-ків, передбачених чинним законодав-ством, або яка знаходиться у володінні суб'єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом [7].

Частиною першою статті 19 Зако-ну визначено, що запит на інформа-цію – це прохання особи до розпоряд-ника інформації надати публічну інфор-мацію, що знаходиться в його володінні [7]. Вказаний Закон не поширюється на відносини щодо отримання інформації суб'єктами владних повноважень при здійсненні ними своїх функцій, а також на відносини у сфері звернень грома-дян, які регулюються спеціальним за-коном (частина друга статті 2 Закону).

Аналіз частини першої статті 1 За-кону свідчить, що законодавець, даючи визначення терміну «публічна інформа-ція», не конкретизував сферу діяльності суб'єкта владних повноважень або коло його обов’язків, у процесі виконання яких може бути отримана або створе-на запитувана інформація [7]. Наголос робиться лише на тому, що публічна


22 1/2014

інформація повинна створюватися в процесі виконання суб’єктом владних повноважень своїх обов’язків, передба-чених чинним законодавством.

Водночас із визначення публічної інформації, наведеного в частині пер-шій статті 1 вказаного Закону, немож-ливо встановити, при виконанні яких саме функцій (владних управлінських чи владних процесуальних) суб’єктом владних повноважень вона (публіч-на інформація) була отримана, а тим більше з’ясувати, яким законодавством (матеріальним чи процесуальним) ці обов’язки регулюються [7].

У зв’язку з наявністю таких істотних розбіжностей щодо тлумачення понят-тя «публічна інформація» вважаємо за необхідне висловити свою правову по-зицію з цього питання.

Права і свободи людини та їх гаран-тії визначають зміст і спрямованість ді-яльності держави (частина друга статті 3 Конституції України) [3]. Держава різними правовими засобами забезпе-чує захист прав і свобод людини і гро-мадянина в особі органів законодавчої, виконавчої й судової влади та інших державних органів, які здійснюють свої повноваження у встановлених Консти-туцією межах і відповідно до законів України. Положення частини другої статті 8 Конституції України визнача-ють, що її норми є нормами прямої дії.

Відповідно до частини першої статті 55 Конституції України права і свобо-ди людини і громадянина захищаються судом. Громадянин має право безпере-шкодно звернутися до суду за захистом своїх прав і свобод [3]. Аналіз положень статей 8, 55, 64 Конституції України дає підстави стверджувати, що право на су-довий захист належить до основних, не-відчужуваних прав і свобод людини і гро-мадянина.

Разом із тим відповідно до статті 38 Конституції України громадяни мають

право брати участь в управлінні держав-ними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати й бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самовряду-вання [3]. Відповідно до частини другої статті 34 Конституції України кожен має право вільно збирати, зберігати, ви-користовувати і поширювати інформа-цію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір [3].

Стаття 40 Конституції України пе-редбачає право будь-якого громадяни-на направляти індивідуальні чи колек-тивні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, які зобов'язані розглянути звернення й дати обґрунтовану відповідь у встанов-лений законом строк [3].

Отже, виходячи з вищенаведеного, можна дійти висновку, що Конститу-ція України розмежовує конституційні права громадян на:

•право громадян на судовий захист своїх порушених прав;

•право громадян на участь у держав-ному управлінні.

Згідно з пунктом 14 частини першої статті 92 Конституції України судо-устрій, судочинство, організація і ді-яльність прокуратури, органів дізнання і слідства визначаються виключно за-конами [3]. Правосуддя в Україні здій-снюється шляхом розгляду і вирішення справ по спорах відповідно до процесу-ального законодавства України.

Статтею 4 Кодексу адміністративно-го судочинства України (далі також – КАСУ) встановлено, що правосуддя в адміністративних судах здійснюється адміністративними судами [2]. Адмі-ністративне судочинство здійснюєть-ся відповідно до Конституції України, КАСУ та міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верхов-


1/2014 23

ною Радою України.Цивільне судочинство здійснюється

згідно з Конституцією України, Цивіль-ним процесуальним кодексом України та Законом України «Про міжнародне приватне право» [11]. Провадження в цивільних справах здійснюється відпо-відно до законів, чинних на час вчинен-ня окремих процесуальних дій, розгля-ду і вирішення справи [14].

Статтею 1 Кримінального процесу-ального кодексу України (далі – КПК України) встановлено, що порядок кри-мінального провадження на території України визначається лише криміналь-ним процесуальним законодавством України. Частиною другою статті 1 КПК України визначено, що криміналь-не процесуальне законодавство Украї-ни складається з відповідних положень Конституції України, міжнародних до-говорів, згода на обов’язковість яких на-дана Верховною Радою України, КПК України та інших законів України [4].

У контексті викладеного, а також з урахуванням Рішення Конституцій-ного Суду України від 23.05.2001 року № 6-рп/2001 можна стверджувати, що діяльність посадових осіб, як і діяльність суду, пов’язана зі здійсненням правосуддя, має свої особливості та не належить до управлінської сфери діяльності [13].

Крім того, необхідно звернути ува-гу, що законодавець, розробляючи за-конопроект «Про доступ до публічної інформації», обґрунтував необхідність прийняття відповідного Закону від-сутністю ефективних правових меха-нізмів реалізації закріпленого у статті 34 Конституції України права кожного на доступ до інформації [3], зокрема публічної інформації, – тієї, що знахо-диться у володінні суб’єктів владних повноважень, та інформації, що стано-вить суспільний інтерес [6]. Тобто при-йняття Закону «Про доступ до публіч-ної інформації», на думку законодавця,

повинно було удосконалити механізм реалізації права особи на свободу дум-ки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, передбаченого в статті 34 Конституції, а не права на су-довий захист, передбаченого статтею 55 Конституції України [3].

У зв’язку з викладеним вважаємо, що адміністративними судами в порядку За-кону України «Про доступ до публічної інформації» може бути надана лише ін-формація, що була ними отримана або створена внаслідок та в процесі здійснен-ня своїх владних управлінських функцій. Цей Закон не поширюється на відносини щодо інформації, яка була отримана або створена суб'єктами владних повнова-жень при здійсненні ними своїх владних процесуальних функцій, зокрема право-суддя.

Щодо надання інформації учасникам судового процесу

Стосовно питання щодо відмови роз-порядниками інформації учасникам процесу в наданні копій матеріалів су-дових справ, інформації про дату та час слухання справи тощо, то вважаємо таку відмову протиправною в будь-якому разі з таких підстав. Чинне процесуальне за-конодавство України (адміністративне, цивільне, кримінальне, господарське) відносить учасників процесу до привіле-йованої категорії осіб, які не можуть бути обмежені у праві на отримання в судо-вих інстанціях як усної, так і письмової інформації щодо розгляду своєї справи, крім випадків, визначених відповідним процесуальним законом.

Так, частиною першою статті 12 КАСУ зазначено, що ніхто не може бути обмежений у праві на отримання в адміністративному суді інформації про дату час і місце розгляду своєї справи та ухвалені в ній судові рішення [2]. Час-тина третя статті 49 КАСУ передбачає,


24 1/2014

що особи, які беруть участь у справі, мають право знати про дату, час і місце судового розгляду справи, про всі судо-ві рішення, які ухвалюються у справі та стосуються їхніх інтересів; знайомитися з матеріалами справи; робити виписки, знімати копії з матеріалів справи, одер-жувати копії судових рішень тощо [2].

Звернення особи, яка бере участь у справі, не підлягає розгляду та не потре-бує відповіді в єдиному випадку: якщо в ньому не зазначено місце проживання чи місцезнаходження (для юридичних осіб) або не підписано автором (авторами), а також якщо неможливо встановити його авторство, або таке, що містить вислови, що свідчать про неповагу до суду (части-на перша стаття 12 КАСУ) [2].

Враховуючи викладене, можемо ді-йти висновку, що є непринциповим, в якому порядку особа звернулася до розпорядника інформації: у порядку Закону «Про доступ до публічної ін-формації», чи в порядку відповідного процесуального законодавства. Визна-чальним є той факт, що особа згідно з процесуальним законодавством є учас-ником судового процесу і має право на отримання цієї інформації. Тому розпо-рядник інформації повинен застосувати той закон, який є найбільш прийнят-ним, і повідомити учасника процесу про дату, час слухання справи, а також нада-ти копії матеріалів судових справ тощо.

Щодо права на доступ до судових рішень

Відповідно до частини другої статті 12 КАСУ кожен має право знайомитися в установленому законодавством поряд-ку із судовими рішеннями, які набрали законної сили, у будь-якій розглянутій у відкритому судовому засіданні справі [2]. Це право може бути обмежено від-повідно до закону в інтересах нероз-голошення конфіденційної інформації

про особу, державної чи іншої таємниці, що охороняється законом.

Разом із тим КАСУ не встановлює порядку ознайомлення із судовими рі-шеннями, правил обмеження у досту-пі до цього виду інформації, а містить бланкетну норму й відсилає до інших законодавчих актів.

У цьому разі необхідно звернути увагу на співвідношення норм Закону України «Про доступ до публічної ін-формації» та Закону України «Про до-ступ до судових рішень».

Відповідно до преамбули Закон України «Про доступ до публічної ін-формації» визначає порядок здійснен-ня та забезпечення права кожного на доступ до інформації, що знаходиться у володінні суб'єктів владних повнова-жень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом, та інформації, що становить суспільний інтерес. У статті п’ятій Закону закріпле-но, що доступ до інформації забезпечу-ється двома шляхами: шляхом система-тичного та оперативного оприлюднення інформації і шляхом надання інформа-ції за запитами на інформацію [7].

Предметом регулювання Закону України «Про доступ до судових рі-шень» є відносини щодо забезпечення доступу до судових рішень (рішень, судових наказів, постанов, вироків, ухвал), ухвалених судами загальної юрисдикції, та ведення Єдиного дер-жавного реєстру судових рішень [8].

Аналіз зазначених статей законів свідчить, що сфера дії Закону «Про до-ступ до судових рішень» є більш вузь-кою і детально регламентує порядок доступу не до будь-якої публічної ін-формації, а саме до судових рішень. У цьому разі положення Закону «Про доступ до публічної інформації» і За-кону «Про доступ до судових рішень» співвідносяться як норми загального і спеціального законодавства, тому для


1/2014 25

одержання інформації, яка стосується судових рішень, необхідно застосовува-ти норми, що містяться в Законі Украї-ни «Про доступ до судових рішень».

За змістом статті 2 Закону України «Про доступ до судових рішень» право кожного на доступ до судових рішень забезпечується офіційним оприлюд-ненням судових рішень на офіційно-му веб-порталі судової влади України, опублікуванням у друкованих видан-нях, поширенням в електронній формі з дотриманням вимог цього Закону [8].

Державна судова адміністрація України забезпечує ведення Єдиного державного реєстру судових рішень, до-ступ до якого є відкритим для безоплат-ного цілодобового користування.

Особам, які беруть (брали) участь у справі, забезпечується доступ до су-дових рішень у їхній справі в порядку, встановленому процесуальним зако-ном. Особи, які не беруть (не брали) участі у справі, мають право ознайо-митися із судовим рішенням у повному обсязі, якщо воно безпосередньо сто-сується їхніх прав, свобод, інтересів чи обов'язків, у порядку, передбаченому статтею 9 Закону «Про доступ до судо-вих рішень».

Відповідно до частини сьомої статті 9 у наданні доступу до судового рішен-ня відмовляється у випадках, якщо:

1) до суду звернулася особа, яка не має процесуальної дієздатності, або особа від імені заінтересованої особи за відсутності відповідних повноважень;

2) матеріали справи передані до ін-шого суду чи на зберігання до держав-ної архівної установи;

3) судове рішення безпосередньо не стосується прав, свобод, інтересів чи обов'язків цієї особи [8].

Отже, враховуюче наведене, суд, як розпорядник інформації, незважаючи на забезпечення офіційного оприлюд-

нення судових рішень засобами масової інформації, зобов’язаний надати копію судового рішення, якщо це передбаче-но чинним процесуальним законодав-ством, або Законом України «Про до-ступ до судових рішень».

Резюмуючи викладене, можемо зро-бити наступні висновки:

• по-перше, положення Закону України «Про доступ до публічної ін-формації» не поширюються на інфор-мацію, яка була отримана або створена в процесі виконання суб’єктами влад-них повноважень – адміністративними судами – своїх владних процесуальних функцій, оскільки судовий процес не є сферою управлінської діяльності, а до-ступ до інформації, отриманої або ство-реної при здійсненні правосуддя, ви-значається відповідним процесуальним законодавством;

• по-друге, права й обов’язки учасни-ків адміністративного процесу визнача-ються Кодексом адміністративного су-дочинства України. Відмова учасникам процесу в наданні інформації можлива лише за наявності підстав, передбаче-них відповідним процесуальним за-конодавством. Разом із тим звернення учасників адміністративного процесу в порядку Закону України «Про доступ до публічної інформації» не звільняє суд від обов’язку надати інформацію на запит, якщо це передбачено Кодексом адміністративного судочинства Украї-ни;

• по-третє, положення Закону України «Про доступ до публічної ін-формації» і Закону України «Про до-ступ до судових рішень» співвідносять-ся як норми загального і спеціального законодавства, тому до відносин щодо забезпечення доступу до судових рі-шень застосовуються норми Закону України «Про доступ до судових рі-шень».


26 1/2014


1. Довідка про вивчення та узагаль-нення практики застосування адмі-ністративними судами положень За-кону України «Про доступ до публічної інформації» [Електронний ресурс] // Офіційний веб-сайт Вищого адміністра-тивного суду України. – Режим доступу: Узагальнення судової практики: http://www.vasu.gov.ua/ua/generalization_court_practice.html.

2. Кодекс адміністративного судо-чинства України // Відомості Верховної Ради України. – 2005. – №№ 35, 36, 37. – С. 1358. – Ст. 446.

3. Конституція України, прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.

4. Кримінальний процесуальний ко-декс України // Відомості Верховної Ради України. – 2013. – № 9–10. – С. 474. – Ст. 88.

5. Лист ученого секретаря Науко-во-консультативної ради при Вищому адміністративному суді України від 02 грудня 2013 року № 172/0/49-13 [Елек-тронний ресурс] // Офіційний веб-сайт Вищого адміністративного суду Украї-ни. – Режим доступу: http://www.vasu.gov.ua/ua/science.html.

6. Пояснювальна записка до проекту Закону України «Про доступ до публіч-ної інформації» [Електронний ресурс] // Офіційний веб-сайт Верховної Ради України. – Режим доступу: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc.

7. Про доступ до публічної інформа-ції: Закон України № 2939-VI від 13 січ-ня 2011 року зі змінами, внесеними згідно із Законами № 4652-VI від 13.04.2012 р., № 4711-VI від 17.05.2012 р.; № 14, № 224-VII від 4.05.2013 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2011. – № 32. – Ст. 314.

8. Про доступ до судових рішень: За-кон України № 3262-IV від 22 грудня

2005 року // Відомості Верховної Ради України. – 2006. – № 15. – Ст. 128.

9. Про захист персональних даних: Закон України № 2297-VI від 1 червня 2010 року // Відомості Верховної Ради України. – 2010. – № 34. – С. 1188. – Ст. 481.

10. Про інформацію: Закон України № 2657-XII від 2 жовтня 1992 року // Відомості Верховної Ради України. –1992. – № 48. – Ст. 650.

11. Про міжнародне приватне право: Закон України № 2709-IV від 23 червня 2005 року // Відомості Верховної Ради України. – 2005. – № 32. – С. 1278. – Ст. 422.

12. Про практику застосування ад-міністративними судами положень Закону України від 13 січня 2011 року № 2939-VI «Про доступ до публічної інформації»: постанова Пленуму ВАСУ від 30.09.2013 р. №11 [Електронний ре-сурс] // Офіційний веб-сайт Вищого ад-міністративного суду України. – Режим доступу: http://www.vasu.gov.ua/ua/plenum__vas.html.

13. Рішення Конституційного Суду України № 6-рп/2001 від 23.05.2001 року у справі за конституційним по-данням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповід-ності Конституції України (конститу-ційності) положень абзаців третього, четвертого, п’ятого статті 2483 Ци-вільного процесуального кодексу Украї-ни та за конституційними зверненнями громадян Будинської Світлани Олексан-дрівни і Ковриги Сергія Володимировича щодо офіційного тлумачення положення абзацу четвертого статті 2483 Ци-вільного процесуального кодексу Украї-ни [Електронний ресурс] // Офіційний сайт Конституційного Суду України. – Режим доступу: http://www.ccu.gov.ua/uk/doccatalog/list?currDir=9394.


1/2014 27

14. Цивільний процесуальний кодекс України // Відомості Верховної Ради

України. – 2004. – № 40, / 40-42. – С.1530. – Ст. 492.

Михаил ЦУРКАН, Елена БЕЛОВА. Некоторые проблемные вопросы опре-деления сферы действия Закона Украины «О доступе к публичной информа-ции» в процессуальной деятельности административных судов.

В статье определена сфера действия Закона Украины «О доступе к публич-ной информации» на информацию, которая была получена или создана в процессе выполнения судебными органами своих властных процессуальных функций. Уточ-нено понятие публичной информации с позиции сферы деятельности субъектов властных полномочий. Обосновано право участника судебного процесса на полу-чение информации относительно рассмотрения своего дела независимо от того, в каком порядке лицо обратилось к распорядителю информации: в порядке Закона Украины «О доступе к публичной информации», или в порядке соответствующе-го процессуального законодательства. Определено соотношение Закона Украины «О доступе к судебным решениям» и Закона Украины «О доступе к публичной ин-формации».

Ключевые слова: публичная информация, доступ к публичной информации, властные управленческие функции субъекта властных полномочий, властные процессуальные функции субъекта властных полномочий.

Mykhailo TSURCAN, Olena BELOVA. Some problems of determining the scope of the Law of Ukraine «On access to public information» in procedural activities of the administrative courts.

The article defines the scope of application of the Law of Ukraine «On access to public information» is information that was obtained or created during the execution of the judicial authorities of their power procedural functions. The notion of public information from the position of the scope of activities of the entities of authority. Grounded the right of a party of litigation to obtain information on the legal investigation of his case regardless the procedure of his request: either according to the Law of Ukraine "On access to public information" or according to existing procedural legislation. The relation of the Law of Ukraine «On access to court decisions» and the Law of Ukraine «On access to public information».

Key words: public information, access to public information, the power management functions of the entities of authority, power procedural functions of the entities of authority.

ÑÓÄÎ×ÈÍÑÒÂÎ

28 1/2014

Принципи змагальності та

диспозитивності як вихідні засади

цивілістичного процесу України

Оксана ХОТИНСЬКА-НОР,науковий консультант Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, кандидат юридичних наук, доцент

У статті висвітлено результати порівняльного аналізу нормативного закріплення змісту принципів змагальності та диспозитивності у цивільному, господарському та адміністративному судочинстві, які є складовими цивілістичного процесу як родової категорії, в основу якої покладено позов і позовне провадження. На підставі цього зроб-лено висновок про необхідність уніфікації окремих положень процесуальних кодексів задля єдиного тлумачення змісту аналізованих засад, що має значення для їх реаліза-ції.

Ключові слова: змагальність, диспозитивність, принципи права, засади судочин-ства, цивільний процес, господарський процес, адміністративне судочинство.

Наукові доробки останніх років свідчать про чималий інтерес до процесів диференціації та уніфікації у цивілістичному проце-сі, який утворюють цивільне, господарське та адміністративне судочинство, що функціонують на основі окремих кодифікованих законодавчих актів – Цивільного процесуального кодексу Украї-ни (далі – ЦПК України), Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК України) та Кодексу адміністративного су-дочинства України (далі – КАС України). На переконання В. В. Ко-марова, оскільки в конструкції цивілістичних процесів покладе-ні позов і позовне провадження, то базові інститути цивільного процесуального права і цивільного процесу можуть бути основою єдиного процесуального кодексу, який містив би правила розгляду цивільних, господарських і адміністративних справ [1, с. 39]. Крім цього, зазначені види судочинства базуються на єдиних фундамен-тальних засадах (принципах), що розкривають перспективи роз-витку процесу.


1/2014 29

До кола наукових праць у сфері до-слідження різних аспектів окреслених принципів належать публікації В. В. Ко-марова, О. В. Кротюка, Д. Д. Луспени-ка, О. В. Немировської, Г. І.Тимченка, В. І. Шишкіна, Н. В. Шевцової та бага-тьох інших. І хоча обрана нами тема не є новою для процесуальної науки, однак з позиції порівняльного аналізу норматив-ного закріплення змісту принципів зма-гальності та диспозитивності у процесу-альних кодексах вона не розглядалася.

Мета цієї статті – з’ясувати за допо-могою методу порівняння спільне та від-мінне в нормативному закріпленні прин-ципів змагальності та диспозитивності в цивільному, господарському та адміні-стративному судочинстві, що слугувати-ме передумовою для їх подальшого удо-сконалення.

У статті 10 ЦПК України, статті 43 ГПК України, статті 11 КАС України передбачено, що судочинство здійсню-ється на засадах змагальності. Відтак як конституційна засада судочинства зма-гальність притаманна усім трьом видам цивілістичного процесу, визначаючи тим самим їх змагальний тип. Для цього типу процесу характерною є така побудова су-дочинства, за якої, як мінімум, по-перше, необхідне розмежування процесуальних функцій, тобто функцій сторін та суду; по-друге, наявними є дві протилежні процесуально рівні сторони; по-третє, функціонування незалежного від сторін суду, що здійснює функцію правосуддя та розгляду справи [2, с. 188].

Традиційно принцип змагальнос-ті розглядають як засаду, що визначає можливості і обов’язки сторін та осіб, які беруть участь у справі, по доказуванню підстав заявлених вимог і заперечень, по доведенню своєї правової позиції [3, с. 23]. Тому змагальність реалізуєть-ся передусім крізь призму доказування, в процесі якого сторони є рівними у на-данні суду своїх доказів та доведенні їх переконливості. Крім того, характерною

ознакою змагального процесу є покла-дення обов’язку доказування (збору й підготовки усього фактичного матеріалу) на сторони у справі. Це передбачено пра-вилом частини 3 статті 10 ЦПК Украї-ни, відповідно до якої кожна сторона по-винна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встанов-лених цим кодексом. На відміну від ци-вільного процесуального законодавства статтею 33 ГПК України та статтею 71 КАС України зазначене правило унормо-вано не як складова принципу змагаль-ності, а як елемент загальних положень про докази, що, однак, не впливає на ви-значення змісту поняття змагальності. У будь-якому разі в контексті зазначеного йдеться про так званий тягар доказуван-ня.

Зміст змагальності судочинства роз-кривається також у площині диференціа-ції повноважень суб’єктів процесуальних відносин – суду та учасників судового процесу. І в ЦПК України, і в ГПК Ук-раїни закріплено аналогічні за своїм змістом положення щодо ролі суду в про-цесі зібрання доказів, що полягають у на-ступному: суд сприяє (створює необхідні умови) сторонам та особам, які беруть участь у справі, у всебічному і повному з’ясуванні обставин справи.

На відміну від цивільного та госпо-дарського судочинства, в яких суду від-ведена здебільшого роль спостерігача, в адміністративному процесі принцип зма-гальності має свою специфіку, зумовлену завданнями цього виду судочинства, за-кріпленими у статті 2 КАС України. Ця специфіка полягає, по-перше, в тому, що тягар доказування в такій категорії справ, як справи про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень, покладається на відповіда-ча, який повинен довести правомірність своїх дій, рішень чи бездіяльності (діє презумпція вини). По-друге, в процесі зібрання доказів суду відведена роль ак-


30 1/2014

тивного учасника, оскільки він повинен вживати передбачених законом заходів щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи. Цією особливістю зумовлена полеміка серед фахівців щодо існування в адміністративному судочин-стві змагального процесу. Однак, на нашу думку, слід погодитися з відомими адмі-ністративістами, які обстоюють позицію, що у сфері публічно-правових відносин, до якої належить адміністративне судо-чинство, сторони конфлікту об’єктивно не є і не можуть бути рівними внаслідок свого статусу в багатоманітній конструк-ції складових суспільства і держави [4]. Тому наявність ініціативи суду в проце-сі доказування дає змогу врівноважити можливості людини, яка, зазвичай, не обізнана в тонкощах юриспруденції, і суб’єкта владних повноважень [5, с. 34]. З цієї позиції аналізовані повноваження суду є певним інструментарієм, існуван-ня якого необхідне для захисту прав та інтересів приватних осіб, а також для ви-рівнювання можливостей сторін у спра-ві. Тому вважаємо, що варто вести мову лише про специфіку реалізації принципу змагальності в адміністративному су-дочинстві. Додатковим аргументом на користь викладеної думки є позиція нау-ковців, які зазначають, що проблема зма-гальності – це проблема співвідношення приватноправового і публічно-правово-го, оскільки змагальність сторін завжди пов’язана з межами активності суду в доказовій діяльності, а тому «чистої» мо-делі змагальності у національному зако-нодавстві не існує [2, с. 194]. Крім того, як зауважує В. В. Комаров, аналізуючи еволюцію типологічних моделей цивіль-ного процесу, на рівні національних про-цесуальних законодавств спостерігають-ся тенденції, які підтверджують в цілому конвергенцію двох відомих класичних форм цивільного процесу – цивільного процесу суто змагального типу і суто інк-візиційного типу [1, с. 28].

Окремої уваги заслуговує текстуаль-не закріплення принципу змагальності в КАС України, в якому (на відміну від ЦПК України та ГПК України) цю за-саду поєднано з диспозитивністю та офіційним з’ясуванням всіх обставин у справі. Однак до цього питання ми по-вернемося після підбиття підсумків ана-лізу змісту зазначених основ.

Диспозитивність (від лат. dispositus – упорядкований, розподілений) – можли-вість суб’єктів самостійно упорядковува-ти (регулювати) свої відносини, діяти на власний розсуд: вступати у правовідно-сини чи ні, визнавати їх зміст, здійснюва-ти свої права або утримуватись від цього, з кількох запропонованих законом або договором варіантів поведінки вибира-ти оптимальний з погляду власних інте-ресів [6, с. 197].

Право громадян на звернення до суду та судовий захист своїх прав є визна-чальним конституційним правом особи, яке закріплено у статті 55 Основного За-кону нашої держави, та трансформовано у процесуальне законодавство, слугую-чи базисним положенням у тлумаченні змісту принципу диспозитовності як за-сади судочинства.

Традиційно принцип диспозитивнос-ті визнають рушійним принципом про-цесу, що полягає в наданні можливості особам, які беруть участь у справі, і, в першу чергу, сторонам, на власний роз-суд розпоряджатися своїми матеріаль-ними та процесуальними правами. Тому зміст диспозитивності як засади судо-чинства найбільш повно розкривається саме крізь призму сукупності прав осіб, які беруть участь у справі, та механізмів їх реалізації, що закріплені у відповідних нормах процесуальних кодексів. При-кладами зазначеного слугують права по-зивача на визначення предмета і підстав позову, збільшення або зменшення роз-міру позовних вимог, відмови від позо-ву, права відповідача визнати позов пов-


1/2014 31

ністю або частково, пред’явити зустріч-ний позов, право сторін укласти мирову угоду (статті 31 ЦПК України, стаття 22 ГПК України, стаття 51 КАС України) тощо. Попри це у ЦПК України та КАС України містяться лише загальні поло-ження щодо диспозитивності.

Відповідно до статті 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридич-них осіб в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Статтею 11 КАС Украї-ни передбачено, що суд розглядає адмі-ністративні справи не інакше як за по-зовною заявою і не може виходити за межі позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог лише в разі, якщо це необхідно для повного захисту прав, сво-бод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони просять. Кожна особа, яка звернулася за судовим захистом, роз-поряджається своїми вимогами на свій розсуд, крім випадків, встановлених цим кодексом. У ГПК України аналогічних за змістом норм не міститься, що, однак, не заперечує існування принципу диспо-зитивності в господарському процесі, з огляду на комплекс прав, якими наділені його учасники.

Наведене свідчить, що в основі дис-позитивності лежить автономія волі суб’єкта будь-яких суб’єктивних прав як приватноправового, так і публічно-правового характеру, однак межі її є різними. Якщо динаміка цивільного чи господарського процесів обумовлюється волевиявленням їх сторін, що є головною рушійною силою процесу, то розвиток адміністративного судочинства залежить також від активності суду.

Правилами адміністративного про-цесу, на відміну від цивільного та гос-подарського, передбачено випадок, коли

суд може вийти за межі позовних вимог: якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи тре-тіх осіб, про захист яких вони просять. Іншими словами, це потрібно, якщо спо-сіб захисту, який пропонує позивач, є недостатнім для повного захисту його прав, свобод та інтересів. Тому, на нашу думку, справедливим є припущення, що адміністративний суд не обмежений під-ставою адміністративного позову: якщо під час розгляду адміністративної справи судом будуть встановлені обставини, що доводять порушення суб’єктом владних повноважень прав позивача, за захистом яких він звернувся, суд, дотримуючись принципу диспозитивності, зобов’язаний надати такий захист незалежно від пра-вильності обґрунтування позивачем сво-їх вимог [7]. Автори підручника з адміні-стративного судочинства відзначають ще одну специфічну рису диспозитивності в адміністративному судочинстві – про-цесуальний інститут заміни неналежно-го позивача з ініціативи суду, передбаче-ний статтею 52 КАС України, існування якого, на їх думку, обумовлюється пуб-лічно-правовим характером спорів [8, с. 96]. Слід зауважити, що цей інсти-тут процесуального права був відомий і в цивільному судочинстві. Однак у контек-сті гарантованого Конституцією України права кожного на судовий захист, з огляду на модернізацію та зміни в регламентації принципу диспозитивності у цивільному процесі, а також природи цього процесу, чинним цивільним процесуальним зако-нодавством можливості заміни неналеж-ного позивача не передбачено.

Специфіка аналізованих принципів змагальності та диспозитивності в адмі-ністративному процесі також обумовле-на існуванням у цьому виді судочинства притаманного лише йому принципу офіційного з’ясування всіх обставин у справі. У науковій літературі ця засада адміністративного судочинства розгля-


32 1/2014

дається як сукупність основоположних ідей і положень, якими характеризується активна участь суду в ініціюванні сто-рін до подання доказів у справі, а також здійснення безпосереднього виявлення і витребування доказів, що мають значен-ня для встановлення істини та прийнят-тя законного обґрунтованого рішення у справі [9]. Нормативно зміст принципу офіційного з’ясування всіх обставин у справі закріплений у частинах 4 і 5 статті 11 КАС України, якими встановлено, що суд вживає передбачені законом заходи, необхідні для з’ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціати-ви. Крім цього, суд повинен запропону-вати особам, які беруть участь у справі, подати докази або з власної ініціативи витребувати докази, яких, на думку суду, не вистачає. Викладене свідчить, що цей принцип тісно пов’язаний із принципами змагальності та диспозитивності, оскіль-ки, по-перше, визначає роль суду в про-цесі доказування (що є елементом зма-гальності), по-друге, свідчить про вплив суду на хід адміністративного процесу (що є елементом диспозитивності). При-пускаємо, що саме цим пояснюється нор-мативне закріплення відразу трьох окре-мих засад в одній статті КАС України. Однак дослідники принципу офіційного з’ясування всіх обставин у справі вислов-люються за необхідність розмежування на законодавчому рівні цієї засади з ін-шими принципами з метою уникнення їх конкуренції [10]. Не маючи на меті в

рамках цієї статті спростовувати аргу-менти на користь такої позиції, зауважи-мо, що наявне нормативне закріплення в КАС України принципу офіційного з’ясування всіх обставин (як щодо наз-ви, так і щодо змісту) ставить під сумнів його існування як окремої засади адміні-стративного судочинства.

Таким чином, викладене вище дозво-ляє дійти наступних висновків:

1. Відмінностями текстуального за-кріплення принципів змагальності та диспозитивності у ЦПК України, ГПК України та КАС України зумовлено ва-ріативність їх змістовного тлумачення, а відтак – методи їх реалізації в цивільно-му, господарському та адміністративно-му судочинстві. І навпаки – специфіка реалізації аналізованих засад, зумовлена завданнями зазначених видів судочин-ства, породжує відмінності у їх норма-тивному вираженні.

2. У КАС України з принципами змагальності та диспозитивності тісно пов’язаний метод офіційного з’ясування всіх обставин у справі, який, на наше переконання, не є окремим принципом, оскільки не має власного змістовного на-повнення та асимілюється аналізовани-ми засадами.

3. Нормативне закріплення змісту принципів змагальності та диспозитв-ності потребує подальшого опрацювання та уніфікації окремих положень проце-суальних кодексів з метою забезпечення їх однакового тлумачення та реалізації.


1. Комаров В. В. Глобалізація як чин-ник гармонізації цивільного процесуально-го права / В. В. Комаров // Право Украї-ни. – 2011. – № 10. – С. 22 – 44.

2. Курс цивільного процесу: підручник /

В. В. Комаров, В. А. Бігун, В. В. Баранкова та ін.; за ред. В. В. Комарова. – Х. : Право, 2011. – 1352 с.

3. Шишкин С. А. Состязательность в гражданском и арбитражном судопро-


1/2014 33

изводстве / С. А. Шишкин – М., 1996. – 192 с.

4. Шишкін В. Конституційний прин-цип рівності у нормах КАС України / В. Шишкін // Право України. – 2006. – № 10. – С. 20 – 23.

5. Основи адміністративного судочин-ства в Україні: навч. посібник / За заг. ре-дакцією Н. В. Александрової, Р. О. Куйбі-ди. – К.: Конус–Ю, 2006. – 256 с.

6. Юридична енциклопедія: в 6 т. / Редкол.: Ю. С. Шемшученко (голова ред-кол.) та ін. – К.: Укр. енцикл., 1998. – Т. 2: Д – Й. – 744 с.

7. Шевцова Н. Особливості застосу-вання в адміністративному судочинстві принципу диспозитивності / Н. Шевцова

// Вісник Вищого адміністративного суду України. – 2011. – № 1. – С. 35 – 40.

8. Адміністративне судочинство: під-ручник / За заг. ред. Т. О. Коломоєць. – К.: Істина, 2009. – 256 с.

9. Кротюк О. Поняття та особливос-ті принципу офіційного з’ясування всіх обставин у справі в адміністративному судочинстві / О. Кротюк // Право Украї-ни. – 2012. – № 6. – С. 322 – 329.

10. Кротюк О. В. Правове закріплен-ня принципу офіційного з’ясування всіх обставин у справі в адміністративному судочинстві України: критичний аналіз / О. В. Кротюк // Правовий вісник Україн-ської академії банківської справи. – 2012. – № 1(6). – С. 77 – 81.

Оксана ХОТИНСКАЯ-НОР. Принципы состязательности и диспозитивнос-ти как основные начала цивилистического процесса Украины.

В статье предлагаются результаты сравнительного анализа нормативного определения содержания принципов состязательности и диспозитивности в граж-данском, хозяйственном и административном судопроизводстве, которые являются составляющими цивилистического процесса как родовой категории, в основе которой лежит иск и исковое производство. На основании этого сделан вывод о необходимос-ти унификации отдельных норм процессуальных кодексов ради единого толкования анализированных принципов, имеющего значение для их реализации.

Ключевые слова: состязательность, диспозитивность, принципы права, основы судопроизводства, гражданский процесс, хозяйственный процесс, административное судопроизводство.

Oksana KHOTYNSKA-NOR. Principles of Competitiveness and Dispositivity as Initial Principles of Civil Process in Ukraine.

The article deals with results of comparative analysis of normative fixing of competitiveness and dispositivity principles contents in civil, commercial and administrative judicial proceedings which are components of civil process as generic category based on application and action proceedings. On its basis, a conclusion was made concerning necessity to unify separate provisions of procedural codes for uniform interpretation of analyzed provisions contents, which is significant for their realization.

Key words: competitiveness, dispositivity, law principles, provisions of judicial proceedings, civil process, commercial process, administrative judicial proceedings.

ÀÄÌ²Í²ÑÒÐÀÒÈÂÍÈÉ ÏÐÎÖÅÑ

34 1/2014

Підстави та форми участі захисника

в адміністративно-деліктному

процесі

Роман МИРОНЮК, професор кафедри адміністративного права та адміні-стративної діяльності органів внутрішніх справ Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ, кандидат юридичних наук, доцент

У статті досліджено місце захисника в системі суб’єктів адміністративно-деліктного процесу, здійснено аналіз правових підстав та форм його участі в зазна-ченому виді процесуальної діяльності, запропоновано й обгрунтовано окремі напрями удосконалення його процесуального статусу.

Ключові слова: адміністративно-деліктний процес, суб’єкти адміністративно-деліктного процесу, захисник, адвокат, процесуальний статус.

Постановка проблеми. Участь захисника в адіністратив-но-деліктному процесі є формою договірного представництва інтересів сторін і зумовлена необхідністю забезпечення прав, свобод та законних інтересів учасників провадження по справах про адміністративні правопорушення, особливо осіб, що притя-гуються до адміністративної відповідальності. Відповідно ді-яльність захисника в адміністративно-деліктному процесі слід визнати засобом реалізації конституційного права кожної осо-би на правову допомогу (доцільним є вживання терміну право-ва допомога лише з огляду на його певну усталеність, оскільки терміни «юридична допомога» та «правова допомога», на нашу думку, є цілком синонімічними). Можливість отримання осо-бою, яка притягується до адміністративної відповідальності, правової допомоги в провадженні у справах про адміністративні правопорушення є однією з найважливіших складових реалізації конституційного принципу пріоритетності забезпечення прав і свобод людини в адміністративно-деліктному процесі, дієвим засобом обмеження можливих порушень з боку органів адміні-стративно-деліктної юрисдикції, ключовою гарантією захисту прав учасників адміністративно-деліктного процесу, що є ціл-ком актуальним у сучасних умовах.

УДК 342:95


1/2014 35

У той же час аналіз практики засто-сування заходів адміністративної від-повідальності органами адміністратив-но-деліктної юрисдикції свідчить, що в провадженні у справах про адміністра-тивні правопорушення досить рідко бе-руть участь захисники сторін. Однак поетапне зростання штрафних санкцій за вчинення адміністративних право-порушень, перспективне нормативне урегулювання адміністративної відпо-відальності юридичних осіб, запрова-дження апеляційного перегляду справ про адміністративні правопорушення зумовлюють необхідність звернення громадян за правовою допомогою до за-хисників, що, безумовно, сприяє акти-візації їх участі у розгляді справ про ад-міністративні правопорушення. Попри відсутність офіційної статистики залу-чення адвокатів до участі в адміністра-тивно-деліктному процесі, неофіційні дані Мін'юсту та громадської організа-ції «Асоціація адвокатів України» вка-зують на те, що починаючи з 2008 року участь адвокатів при розгляді справ про адміністративні правопорушення виросла в 2,5 раза. На сьогодні одна з двадцяти справ про адміністративні правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху розглядаєть-ся за участю адвоката, особливо на ста-дії оскарження постанови у справі про адміністративні правопорушення [1]. Відповідно така тенденція зумовлює необхідність удосконалення правового статусу адвоката в адміністративно-де-ліктному процесі та необхідність ви-значення підстав і форм його участі в даному виді процесуальної діяльності.

Викладення матеріалу. Аналіз адмі-ністративно-деліктного законодавства в частині, що регламентує порядок при-тягнення до адміністративної відпові-дальності, практики його застосування дозволяє зробити висновок про недо-статньо ефективний рівень законодав-

чого регулювання питання забезпечен-ня права на юридичну допомогу особі, яка притягується до адміністративної відповідальності. Така ситуація вима-гає його вдосконалення, що знаходить своє бачення у відповідній науковій та публіцистичній літературі.

Як уже зазначалося, участь захис-ника у справі про адміністративні пра-вопорушення зумовлена насамперед необхідністю надання особам, які при-тягуються до відповідальності, квалі-фікованої юридичної допомоги для за-хисту їхніх прав і законних інтересів, а відтак більш ефективно та на вищому фаховому рівні реалізовувати їхнє пра-во на захист. Рішення про необхідність залучення до справи захисника зале-жить від волі цієї особи. Таке рішення вона приймає самостійно на свій влас-ний розсуд.

В адміністративно-правовій літера-турі точиться дискусія: адвокат – це за-хисник чи представник особи [2, с. 72]. Поділяємо позицію Т. О. Коломоєць, яка зазначає, що процесуальний ста-тус адвоката має подвійний характер: по-перше, він є уповноваженою осо-бою, по-друге, самостійною процесу-альною фігурою [3, с. 164]. Аналіз рі-шення Конституційного Суду України від 26.11.2000 р. № 13-рп/2000 (справа про право вільного вибору захисника) [4], а також перспективного адміністра-тивно-процесуального законодавства (проекту Кодексу України про адміні-стративні проступки, зареєстрованого у Верховній Раді України) підтверджує правомірність такої позиції подвійно-го статусу захисника (адвоката) – і як представника, і як самостійного проце-суального учасника адміністративно-деліктного провадження [5].

Повноваження адвоката на участь у розгляді справи підтверджуються до-віреністю на ведення справи, посвідче-ною нотаріусом або посадовою особою,


36 1/2014

якій відповідно до закону надано пра-во посвідчувати довіреності, або орде-ром чи дорученням органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги, або договором про надання правової допо-моги. До ордера обов’язково додається витяг з договору, в якому зазначаються повноваження адвоката або обмежен-ня його прав на вчинення окремих дій як захисника. Витяг засвідчується під-писами сторін. Остаточно питання про допуск адвоката до участі в адміністра-тивно-деліктному процесі вирішуєть-ся органом адміністративно-деліктної юрисдикції.

У наш час ст. 271 КпАП визнає мож-ливість участі в провадженні як захис-ника-адвоката, так і іншого фахівця в галузі права, який за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи [6]. Останнє формулювання, яким КУпАП було доповнено відповідно до рішення Конституційного Суду України від 16 листопада 2000 р. № 13-рп/2000 в спра-ві про право вільного вибору захисни-ка, на нашу думку, так і не забезпечило відповідність ст. 268 кодексу вимогам ст. 59 Конституції України. Остання передбачає, що кожен є вільним у вибо-рі захисника своїх прав, тобто він може обрати таким захисником навіть осо-бу, що не є фахівцем у галузі права. У зв’язку з цим необхідно, як уявляється, запозичити з цивільного процесуаль-ного законодавства інститут представ-ництва і закріпити в КУпАП право осо-би запросити для участі в провадженні як представника своїх інтересів будь-якого громадянина, незалежно від його освіти та кваліфікації, про що йшлося вище.

Важливим є питання про момент допуску адвоката чи іншого фахівця у галузі права до участі в провадженні у справі про адміністративне правопо-

рушення. Сучасне адміністративно-де-ліктне законодавство визначає право особи, що притягується до адміністра-тивної відповідальності, користува-тися правовою допомогою захисника лише на стадії розгляду справи. Звісно, що така норма не відповідає вимогам ефективного захисту прав осіб, що при-тягуються до адміністративної відпові-дальності. Адже в процесі притягнення особи до адміністративної відповідаль-ності до неї вживаються ряд адміністра-тивно-примусових заходів, що значно обмежують права особи, а, вочевидь, законності їх застосування повинна да-ватися правова оцінка, в тому числі за участі захисника. Таким чином, особа, затримана в адміністративному поряд-ку, може тривалий час бути позбавле-ною волі й не мати можливості користу-ватися юридичною допомогою фахівця. В сучасній науковій літературі вислов-лювалися пропозиції щодо доцільності участі захисника (адвоката) в досліжу-ваному провадженні з моменту скла-дення протоколу або затримання особи, яка притягується до адміністративної відповідальності [7, с. 62; 8, с. 289]. Окремі автори, досліджуючи захисну функцію правової допомоги в адміні-стративно-деліктному процесі, вико-ристовуючи аналогію у кримінальному провадженні щодо допуску захисника до участі у справі вже на початкових етапах попереднього розслідування, пропонують внести зміни до ст. 271 КУпАП та визначити, що право осо-би на захист виникає з моменту пред’явлення підозри у вчинені право-порушення, тобто до складення прото-колу про адміністративне правопору-шення [9, с.168]. На нашу думку, така пропозиція є необгрунтованою, перед-часною та неможливою для правозас-тосовчої практики. Адже на практиці в кожному випадку виявлення адміні-стративного правопорушення та скла-


1/2014 37

дення протоколу про адміністративне правопорушення неможливо залучати захисника навіть попри велике бажан-ням особи, яка підозрюється у вчиненні правопорушення, особливо коли йдеть-ся про вчинення порушень правил до-рожнього руху на магістралях, які зна-ходяться за межами населених пунктів (це технічно та організаційно немож-ливо), і блокуватиме діяльність органів адміністративно-деліктної юрисдикції, для яких така діяльність не є основною, відволікатиме від виконання основної профілактичної функції. До того ж, ко-ристування послугами захисника перед складенням протоколу є недоцільним з двох причин. По-перше, особа, сто-совно якої складається протокол про адміністративне правопорушення, має право в телефонній розмові із захисни-ком отримати від нього консультацію; по-друге, відмовитись підписати про-токол у разі невизнання своєї проти-правної поведінки, або навіть у випадку його підписання, протокол не є доказо-вою базою у справі, він лише фіксує, на переконання посадової особи, уповно-важеної на його складення, факт про-типравної поведінки. Тобто фактично склавши протокол про адміністративне правопорушення особі пред’являється підозра в його вчиненні, яку ще необ-хідно довести.

Фактично доцільною та ефективною є участь захисника з моменту складення протоколу про адміністративне право-порушення. В такому випадку в процесі його направлення для розгляду до орга-ну адміністративно-деліктної юрисдик-ції та до моменту розгляду справи захис-нику дається можливість зібрати докази невинуватості особи у вчинені правопо-рушення і навести їх під час розгляду та перегляду справи про адміністративне правопорушення. Саме такий момент допуску захисника у справах про адмі-ністративні правопорушення було вста-

новлено законодавством країн близько-го зарубіжжя, адміністративно-деліктне законодавство яких має спільні витоки з відчизняним адміністративно-делікт-ним законодавством. Нове адміністра-тивно-деліктне законодавство Росій-ської Федерації, Республіки Білорусь, Казахстану, Азербайджану чітко визна-чає момент вступу захисника у прова-дження, забезпечуючи особу, яка вчи-нила адміністративне правопорушення, правовим захистом із самого початку провадження.

Можна зробити цілком логічне припущення, що діюче законодавство України стосовно цього питання є не-достатньо узгодженим. Зокрема, зі змістом вищевказаних статей КУпАП України не узгоджуються норми Зако-ну України «Про адвокатуру та адво-катську діяльність», які передбачають право адвоката представляти і захи-щати права та законні інтереси грома-дян за їх дорученням у всіх органах, підприємствах, установах і організаці-ях, до компетенції яких входить вирі-шення відповідних питань [10]. Коли особа вчиняє адміністративне право-порушення або ж стосовно такої осо-би представником державного органу складається протокол, то така особа фактично вступає у правовідносини з державою в особі державного органу або його посадової особи. Зі змісту за-кону не випливає жодних обмежень, з якого саме моменту адвокат може здій-снювати захист та представляти закон-ні інтереси особи. Тому можна зробити висновок, що згідно Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяль-ність» адвокат має право представляти права особи із самого початку право-відносин з державним органом, зокре-ма з моменту складання протоколу про адміністративне правопорушення. У зв'язку з цим існує нагальна необхід-ність закріплення в КУпАП норми про


38 1/2014

можливість участі захисника з моменту порушення справи про адміністративне правопорушення, а точніше з моменту складення протоколу про адміністра-тивне правопорушення [11, с. 78].

Окремим питанням, яке потребує аналізу, є фактично закріплений зако-нодавством обов’язок захисника нада-вати безоплатну правову допомогу, яка передбачена Законом України «Про безоплатну правову допомогу» [12]. Відповідно до цього закону безоплатна правова допомога поділяється на пер-винну та вторинну. З аналізу ст. 13 цьо-го закону можна визначити, що особам, які притягуються до адміністративної відповідальності та потребують захисту від обвинувачення, надається вторинна безоплатна правова допомога.

До осіб, яким держава надає таку безоплатну допомогу віднесено: 1) осо-би, які перебувають під юрисдикцією України, якщо середньомісячний су-купний дохід їхньої сім'ї нижчий суми прожиткового мінімуму, розра-хованого та затвердженого відповідно до Закону України «Про прожитковий мінімум» для осіб, які належать до ос-новних соціальних і демогра-фічних груп населення, інваліди, які отримують пенсію або допомогу, що призначається замість пенсії, у роз-мірі менше двох прожиткових мініму-мів для непрацездатних осіб (шляхом аналізу бланкетних норм, а саме: ст. 3 Сімейного кодексу України [13], ст. 4 Закону України «Про прожитковий мі-німум» [14], ст. 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2013 рік» [15], можна визначити, що про-житковий мінімум на одну особу у 2013 році становив 1108 гривень); 2) діти-сироти, діти, позбавлені батьківського піклування, безпритульні діти, діти, які можуть стати або стали жертвами насильства в сім'ї; 3) особи, до яких за-стосовано адміністративне затримання;

4) особи, до яких застосовано адміні-стративний арешт; 5) особи, щодо яких суд розглядає справу про надання пси-хіатричної допомоги в примусовому порядку.

Статтею 15 цього закону визначено суб'єкти надання безоплатної вторинної правової допомоги, до яких віднесено 1) центри з надання безоплатної вто-ринної правової допомоги; 2) адвокати, включені до Реєстру адвокатів, які на-дають безоплатну вторинну правову до-помогу на постійній основі за контрак-том; 3) адвокати, включені до Реєстру адвокатів, які надають безоплатну вто-ринну правову допомогу на тимчасо-вій основі на підставі договору.

Із вищезазначеного слід зробити висновок, що надання вторинної без-оплатної правової допомоги особі, яка притягується до адміністративної від-повідальності, є ніщо інше як захист її прав та законних інтересів в адміні-стративно-деліктному процесі. З ура-хуванням цього вважаємо за доцільне в статті 271 КупАП визначити перелік підстав, за якими участь захисника у справах про адміністративні правопо-рушення є обов’язковою.

Саме прийняття цього закону та запровадження безоплатної правової допомоги є значним поступом уперед до вдосконалення механізмів захисту прав і свобод громадян. Однак, оскіль-ки такий правовий інститут є новим для нашого суспільства та перебуває на стадії впровадження, виникають проблеми його реалізації, пов’язані, в першу чергу, з відсутністю системи по-інформованості громадян у цілому та тих громадян, що потребують безоплат-ної правової допомоги, про існування відповідної публічно-сервісної функції держави та слабке матеріально-техніч-не забезпечення такої діяльності.

Висновки. Таким чином, з метою удосконалення процесуального ста-


1/2014 39

тусу захисника в адміністративно-де-ліктному процесі задля захисту прав та інтересів учасників цього провадження вважаємо за необхідне: а) привести у відповідність до Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» норму статті 271 «Захисник» чинного КУпАП і закріпити положення про те, що захисник має право брати участь у провадженні з моменту порушення справи, тобто складення протоколу про адміністративне правопорушення; б) внести доповнення до ст. 271 КУпАП, де передбачити цілі участі захисника, чітко визначити, ким є за-хисник в адміністративно-деліктному процесі: чи захисником інтересів особи, яка притягується до адміністративної відповідальності, чи лише представ-ником такої особи; в) запропонувати в

ст. 271 КУпАП або в окремій статті цього кодексу закріпити перелік справ, де обов'язкова участь захисника (до таких справ можна віднести справи не-повнолітніх, іноземних громадян, осіб, які є психічно хворими і не спроможні самостійно захищати свої права та сво-боди, а також справи, в яких необхідно захищати права власності, де перед-бачено стягнення, адміністративний арешт тощо); г) розробити нові бланки протоколів про адміністративні пра-вопорушення, адміністративне затри-мання, особистий огляд та огляд речей, вилучених речей та документів, у яких були б зафіксовані процесуальні права особи, яка притягається до адміністра-тивної відповідальності, в тому числі і право користуватися послугами захис-ника.


1. Окремі питання діяльності адво-катури у 2010 році [Електронний ре-сурс]. – Режим доступу: http://www.uaa.org.ua/pres-tsentr/articles/19/.

2. Сінєльнік Р. Правова природа ді-яльності захисника в провадженні у справах про адміністративні правопо-рушення / Р. Сінєльник // Підприємниц-тво, господарство, право. – 2007. – № 7. – С. 69 – 72.

3. Коломоєць Т. О. Штрафи за зако-нодавством про адміністративні право-порушення України / Т. О. Коломоєць. – Запоріжжя: Верже, 2000. – 240 с.

4. Рішення Конституційного Суду України від 26.11.00 р. № 13-рп/2000 (справа про право вільного вибору за-хисника) // Офіційний вісник Украї-ни. – 2000. – № 47. – Ст. 2045.

5. Проект Кодексу України про адмі-ністративні проступки, зареєстрова-

ного у Верховній Раді України за № 5558 від 26 травня 2004 р. [Електронний ре-сурс]. – Режим доступу: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb_n/webproc4_2?id=&pf3516=5558&skl=5.

6. Кодекс України про адміністра-тивні правопорушення : Закон України від 07.12.1984 р. № 8073-X // Вісник Верхової Ради УРСР. – 1984. – № 51. – С. 1122.

7. Олефіренко Н. А. Правовий статус захисника в адміністративно-деліктно-му процесі / Н. А. Олефіренко // Акту-альні проблеми протидії правопорушен-ням та злочинам у сфері громадської безпеки: матеріали наук.-практ. кон-ференції (м. Дніпропетровськ, 22 жов-тня 2010 р.). – Дніпропетровський дер-жавний університет внутрішніх справ, 2011. – 324 с. – С. 60–63.

8. Сінєльнік Р. В. Правовий статус


40 1/2014

захисника в провадженні по справах про адміністративні правопорушення та кримінальних справах: об’єм повно-важень / Р. В. Сінєльнік // Вісник За-порізького національного університе-ту. – 2012 (І). – № 1 – С. 281–291.

9. Титикало Р. С. Захисна функція юридичної допомоги в адміністратив-но-деліктному процесі: дис. на здобут-тя наук. ступ. канд. наук: 12.00.07 / Р. С. Титикало. – К.: Київський націо-нальний університет внутрішніх справ, 2009. – 203 с.

10. Про адвокатуру та адвокатську діяльність: Закон України від 5 лип-ня 2012 року № 5076-VI // Відомос-ті Верховної Ради України. – 2013. – № 27. – Ст. 282.

11. Миронюк Р. В. Особливості за-конодавчого регулювання та реалізації

процесуальних прав особи, яка притягу-ється до адміністративної відповідаль-ності / Р. В. Миронюк // Наше право. – 2012. – № 2. – С. 76–80.

12. Про безоплатну правову допомо-гу: Закон України від 2 червня 2011 р. // Голос України. – 2011. – № 122.

13. Сімейний кодекс України: За-кон України від 10 лютого 2002 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2002. – № 21–22. – Ст. 135.

14. Про прожитковий мінімум: Закон України від 15 липня 1999 р. // Відомос-ті Верховної Ради України. – 1999. – № 38. – Ст. 348.

15. Про Державний бюджет Украї-ни на 2013 рік: Закон України від 6 грудня 2012 р. № 5515-VI // Відомос-ті Верховної Ради України. – 2013. – № 5–6. – Ст. 60.

Роман МИРОНЮК. Основания и формы участия защитника в админи-стративно-деликтном процессе.

В статье исследовано место защитника в системе субъектов административ-но-деликтного процесса, осуществлен анализ правовых оснований и форм его учас-тия в указанном виде процессуальной деятельности, предложены и обоснованы отдельные направления усовершенствования его процессуального статуса.

Ключевые слова: административно-деликтный процесс, субъекты админи-стративно-деликтного процесса, защитник, адвокат, процессуальный статус.

Roman MYRONYUK. Grounds and forms of participation of counsel in the course of administrative tort.

In the article the local defenders are already subjects of administrative tort process, analyzes the legal basis and form of its participation in that type of procedural activities proposed and reasonably certain areas of its procedural status.

Key words: administrative tort process, the subjects of administrative tort process, lawyer, attorney, procedural status.

Ì²ÆÍÀÐÎÄÍÅ ÑÏ²ÂÐÎÁ²ÒÍÈÖÒÂÎ

1/2014 41

ВАСУ продовжує обмін досвідом

із литовськими колегами

Впровадження проекту Twinning «Підвищення ефективності та якості управління адміністративних судів в Україні» значно сприяло розвитку професійних зв’язків між Вищим адміністра-тивним судом України та Верховним адміністративним судом Литви. Тож після завершення проекту у вересні 2013 року спів-робітництво між двома юрисдикціями було продовжено. З 2 по 7 грудня відбувся візит делегації суддів та працівників апарату Ви-щого адміністративного суду України до Литовської Республіки.

До складу української делегації уві-йшли заступник Голови ВАСУ Дмитро Ліпський (керівник делегації), секретар першої судової палати Костянтин Ко-нюшко, судді ВАСУ Людмила Черпіць-ка і Тетяна Стрелець та керівник апарату ВАСУ Станіслав Которобай.

Метою візиту стало ознайомлення з основними засадами організації та здій-снення судочинства у Литві, засадами

організації і функціонування митних органів в цій країні, обговорення проб-лемних аспектів правового регулюван-ня митних питань у Литві та Україні, а також обмін досвідом українських і ли-товських суддів щодо розгляду спорів у цій сфері. Під час візиту делегація від-відала Верховний адміністративний суд Литви, регіональний адміністративний суд м. Вільнюс, а також Вільнюське те-

Під час зустрічі у Верховному адміністративному суді Литви


42 1/2014

До складу української делегації, очо-люваної суддею ВАСУ Олександром Ситниковим, увійшли суддя ВАСУ Оле-на Калашнікова, суддя Одеського апеля-ційного адміністративного суду Лариса Зуєва та голова Запорізького окружного адміністративного суду Олег Прудивус.

У ході візиту учасники української делегації ознайомились із засадами адмі-ністративного судочинства ФРН та орга-нізацією роботи адміністративних судів на прикладі Вищого адміністративного суду землі Рейнланд-Пфальц та Адмі-ністративного суду м. Кобленц, а також оглянули приміщення цих судів, відвіда-ли судові засідання з усного розгляду ад-міністративних справ та провели фахові

зустрічі з німецькими суддями.Зокрема, з українською делегацією

зустрілися президент Конституційного суду та Вищого адміністративного суду землі Рейнланд-Пфальц Ларс Брокер і судді цього суду Дагмар Вюнш, Гернот Шаусс, Хартмут Мюллер-Рентшлер, Ан-дреас Хаммер, Томас Штанекер, Мартін Штайнкюлер, Зігрід Емменеггер, прези-дент Адміністративного суду м. Кобленц Ральф Гайс та судді цього суду Наталі Арнольд, Йохем Карст, Крістоф Гітцен, а також президент Адміністративного суду м. Трір Георг Шмідт.

У ході фахових зустрічей українських суддів з німецькими колегами були об-говорені наступні теми: компетенція

риторіальне управління митниці та мит-ний пункт у Мядінінкаї.

У ході зустрічей із Головою Верхов-ного адміністративного суду Литви Рі-чардасом Пілічаускасом та суддями цьо-го суду українські фахівці обговорили такі питання: категорії судових спорів за участю митних органів, що розгляда-ються адміністративними судами Литви; категорії адміністративних справ щодо порушення митних правил (адміністра-тивні проступки); процесуальні строки

для оскарження рішень, дій та бездіяль-ності митних органів; процедура адміні-стративного (досудового) оскарження рішень митних органів.

Дмитро Ліпський від імені Голови ВАСУ Ігоря Темкіжева передав Річар-дасу Пілічаускасу запрошення для деле-гації Верховного адміністративного суду Литви відвідати Київ у 2014 році. Очі-кується, що візит литовських колег від-будеться у травні.

Судді адміністративних судів ознайомилися з

адміністративним процесуальним правом ФРН

Делегація суддів адміністративних судів України взяла участь у дев'ятому німецько-українському колоквіумі з питань адміністративного процесуального права, що проходив з 8 по 14 грудня 2013 року у Федеративній Республіці Німеччині (м. Коб-ленц). Захід відбувся у рамках співпраці Вищого адміністратив-ного суду України з Німецьким фондом міжнародного правового співробітництва.


1/2014 43

адміністративного судочинства в Німеч-чині; проходження справ по інстанціях та провадження по засобах оскарження в німецькому адміністративному про-цесі; усний розгляд справи в німецько-му адміністративному процесі; службо-вий нагляд та керівництво персоналом; призначення суддів; обіймання посад з адміністративними функціями у су-дах; співпраця адміністративних судів з пресою; організація роботи суду та по-рядок розподілу справ; забезпечення якості в діяльності: опитування відвіду-вачів, бесіди зі співробітниками та на-ради з якості; німецька модель «прими-рення» (медіація); принципи німецького адміністративного процесу та тенденції їх розвитку з урахуванням європейсько-го права; стаття 6 (право на справед-ливий суд) Конвенції про захист прав

людини і основоположних свобод; «на-лежне» управління та адміністративне судочинство; німецький закон про ад-міністративні процедури: захист основ-них прав шляхом процедур; конститу-ційне судочинство Німеччини; право на мирні зібрання в Німеччині та Україні; об’єднання суддів як професійні органі-зації; сучасні засоби комунікації в адмі-ністративному судочинстві (електронне опрацювання даних на робочому місці судді, власна база даних суду, електрон-ний правовий обіг/електронні докумен-ти).

Також українські судді відвідали Ландтаг (парламент) землі Рейнланд-Пфальц (м. Майнц), де взяли участь у пленарному засіданні та провели зуст-річ із його президентом Йоахімом Мер-тесом.

Під час відвідання парламенту землі Рейнланд-Пфальц (м. Майнц)

44 1/2014

Â²ÄÎÌÎÑÒ² ÏÐÎ ÌÀÉÍÎ, ÄÎÕÎÄÈ, ÂÈÒÐÀÒÈ ² ÇÎÁÎÂ'ßÇÀÍÍß Ô²ÍÀÍÑÎÂÎÃÎ ÕÀÐÀÊÒÅÐÓ ÇÀ 2013 Ð²Ê

1/2014 45


46 1/2014


1/2014 47


48 1/2014


1/2014 49


50 1/2014


1/2014 51


52 1/2014


1/2014 53


54 1/2014


1/2014 55


56 1/2014


1/2014 57


58 1/2014


1/2014 59


60 1/2014


1/2014 61


62 1/2014


1/2014 63


64 1/2014


1/2014 65


66 1/2014


1/2014 67


68 1/2014


1/2014 69



70 1/2014


1/2014 71


72 1/2014


1/2014 73


74 1/2014


1/2014 75


76 1/2014


1/2014 77


78 1/2014


1/2014 79


80 1/2014


1/2014 81


82 1/2014


1/2014 83

84 1/2014


1/2014 85


86 1/2014


1/2014 87


88 1/2014


1/2014 89



90 1/2014


1/2014 91


92 1/2014


1/2014 93


94 1/2014


1/2014 95


96 1/2014


1/2014 97


98 1/2014


1/2014 99


100 1/2014


1/2014 101


102 1/2014


1/2014 103


104 1/2014

1/2014 105


106 1/2014


1/2014 107


108 1/2014


1/2014 109


110 1/2014


1/2014 111


112 1/2014


1/2014 113


114 1/2014


1/2014 115


116 1/2014


1/2014 117


118 1/2014


1/2014 119


120 1/2014


1/2014 121


122 1/2014


1/2014 123


124 1/2014


1/2014 125



126 1/2014


1/2014 127

ÇÌ²ÑÒ

128 1/2014

Над випуском працювали:

В. БазовО. ВасильчукА. ЖарийФ. ІллюкМ. Черненко

Оригінал-макет виготовлено комп’ютерним центром видавничої організації «Юрінком Інтер»

(Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи до Державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції

Серія ДК № 19 від 20.03.2000 р.)

Редакція журналу “Вісник Вищого адміністративного суду України” не завжди поділяє позицію авторів публікацій.

За достовірність викладених фактів відповідає автор.Передрук опублікованих у журналі матеріалів здійснюється за згодою редакції

з обов’язковим посиланням на джерело.

Підписано до друку 07.04.2014 р. Формат 70х100/16. Папір крейдяний.Друк офсетний. Обл.-вид. арк. 11,68. Умовн. друк. арк. 10,4.

Наклад 1225 прим. Зам. № Віддруковано у ЗАТ “Віпол”, 03151, м. Київ-151, вул. Волинська, 60

ВИБОРЧИЙ ПРОЦЕС

Михайло СМОКОВИЧ. Мирні зібрання як форма передвиборної агітації: особливості судового контролю_____________________________________3

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ

Михайло ЦУРКАН, Олена БЄЛОВА. Деякі проблемні питання визначення сфери дії Закону України «Про доступ до публічної інформації» у процесуальній діяльності адміністративних судів_____________20

СУДОЧИНСТВО

Оксана ХОТИНСЬКА-НОР. Принципи змагальності та диспозитивності як вихідні засади цивілістичного процесу України_______________________28

АДМІНІСТРАТИВНИЙ ПРОЦЕС

Роман МИРОНЮК. Підстави та форми участі захисника в адміністративно-деліктному процесі_______________________________________34

МІЖНАРОДНЕ СПІВРОБІТНИЦТВО

ВАСУ продовжує обмін досвідом із литовськими колегами________________41

Судді адміністративних судів ознайомилися з адміністративним процесуальним правом ФРН_______________________________________42

Відомості про майно, доходи, витрати і зобов'язання фінансового характеру за 2013 рік_______________________________________44

book1 2014 - vasu.gov.ua · 2 1/2014 РЕДАКЦІЙНА КОЛЕГІЯ І. Х. Темкіжев...

Documents