environmental movements in modern political process

Àíäðîñ Îëåã ªâãåí³éîâè÷

Екологістські рухи в сучасномуполітичному процесі

ìîíîãðàô³ÿ

Êè¿â«Ñòèëîñ»2012

ПЕРЕДМОВА ..................................................................4

РОЗДІЛ І. Понятійний апарат та особливості проблематики екологізму ................................................12

РОЗДІЛ ІІ. Особливості політичної інституціоналізації екологістських рухів ......................................................49

РОЗДІЛ ІІI. Тенденції екологізації сучасного політичного процесу......................................................114

ВИСНОВКИ..................................................................171

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ............................181

УДК 329.73:502.12](100)ББК 66.3(0)3

А66

Андрос О.Є.Екологістські рухи в сучасному політичному процесі. — К.:

Стилос, 2012. — 206 с.

ISBN 978-966-2399-14-1

© Андрос О.Є., 2012© Камінська А., обкладинка, 2012© «Стилос», видання, 2012

ISBN 978-966-2399-14-1

Рецензенти:доктор філософських наук, професор, провідний науковий співробітниквідділу філософських проблем природознавства та екології Інституту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України М.М. Кисельов;доктор політичних наук, професор, завідувач кафедри політології і соціології Державного вищого навчального закладу «Київськийнаціональний економічний університет імені Вадима Гетьмана» В.Ф. Смолянюк.

А 66

Монографія присвячена аналізу ідеологічного підґрунтя та про-цесів інституціалізації екологістських (природоохоронних) рухів уХХ—ХХІ ст. Екологізм розглядається як спосіб вирішення кризивзаємодії суспільства та природного довкілля, що еволюціонує відсвітоглядної до політичної ідеології та лежить в основі природоохо-ронного різновиду «нових соціальних рухів». Особлива увага приділя-ється соціальній та глибинній екології як проектам перетвореннясуспільства. Розкривається процес інституціоналізації екологістськихрухів у США та західноєвропейських країнах, проблемні точки цьогопроцесу в Україні. Проаналізовано деякі особливості екологістськогоруху: субсоцієтальність та транснаціональність, ставлення до «кла-сичних» політичних ідеологій і до тактики «мережевого» руху.

Розрахована на науковців, викладачів, студентів і аспірантів,усіх, хто цікавиться теоретичними та практичними аспектами при-родоохоронної діяльності.

УДК 329.73:502.12](100)ББК 66.3(0)3

Відповідальний редакторкандидат філософських наук, доцент кафедри

політичних наук Київського національного університету імені Тараса Шевченка М.Д. Кляшторний

ЗМІСТ

Б. Гаврилишина та ін. Процесам екологізації та глобалізаціїсучасного світу, розвитку неурядових природоохоронних орга-нізацій присвячені праці російських дослідників А.І. Костіната О.Н. Яницького.

Варто згадати й науковців, що вперше розпочали в Ук-раїні дослідження екологізму. Цією проблематикою займа-лися передусім вчені, причетні до філософського осмисленняпитань соціальної екології та збереження довкілля: М.М. Ки-сельов, А.М. Єрмоленко, Т.В. Гардашук, В.С. Крисаченко,Г.Б. Марушевський, О.І. Салтовський, А.В. Толстоухов, М.М. Хилько та ін.

Не оминула своєю увагою природоохоронні рухи й укра-їнська соціологічна наука, представлена, зокрема, такими авторами, як Є.І. Головаха, Н.В. Паніна, Н.І. Пасько, О.Г. Стегній.

Внесок в осмислення проблеми гармонізації відносин людини та довкілля зроблено також представниками гро-мадсько-політичних рухів і партій «зелених», зокрема О.П. Го лобуцьким, О.Б. Шевчуком, Я. Павловським, С. Фо-мічовим, О.В. Шубіним та ін.

Варто зазначити, що дослідження екологізму на Заході тавітчизняних теренах має значну історію, що свідчить про ак-туальність теми для інтелектуальних кіл європейських країнта США. Разом з тим науковим колам країн СНД, не кажучивже про широкий загал, практично невідомі деякі названівище імена. Дана книга є спробою донести міркування акаде-мічних та громадсько-політичних авторів до ширшого загалу,активної громадськості, яка завжди потребує ідейно-світо-глядного підґрунтя. Сама тема інституціоналізації екологіст-ських рухів, їхньої участі у політичному процесі та впливу наекологізацію політичного процесу недостатньо розроблена у по-літичній науці України. Тому ця книга пропонує схему по-дальшого дослідження інституціоналізації екологістськогоруху та ідеології екологізму в українській науці.

При цьому варто наголосити на специфічності політологіч-ного аналізу будь-якої теми і теми екологізму — зокрема. Мимаємо справу з широким обсягом джерел. Часто джерела супе-речать одне одному і, так само, як усі ідеології, страждають на

Рух на захист довкілля породжений усією сукупністю особ-ливостей розвитку світової цивілізації, що по ставила на межувиживання сучасне людство. Ситуація кризи взаємовідносин лю-дини і природи вперше була усвідомлена людством на межі ХІХта ХХ сторіч і отримала ґрунтовне світоглядно-ідеологічне танаукове осмислення багатьма науковцями в середині ХХ сто-річчя. Закономірним наслідком екологічної кризи та її усві-домлення став природоохоронний рух, який включає в себе якдіяльність громадських організацій, так і політичних партій.Не лишилася поза межами даного процесу й Україна. Специ-фікою розвитку природоохоронного руху в Україні є те, що вінвиник і розвивався в умовах занепаду громадського життя уп-родовж 90-х років та відсутності взаємодії між досягненнямитеоретичної думки та практикою громадсько-політичногожиття.

В західній політичній науці основні характеристики еко-логізму та його взаємодії з політичним процесом були осмис-лені Б. Деволлом, М. Букчиним, Д. Мандером, В. Каттономмолодшим, А. Наесом та ін. Здійснили аналіз та ідеологічнообґрунтували екологізм в основних його формах А. Гор,Е. Лінзі, П. Сінгер, Д. Формен та ін. Значне місце питанняролі природоохоронного руху в політичному процесі займає упрацях Дж. Хіза та Е. Поттера, Дж. Арквілли, Д. Ронфельдта.Питанням «меж зростання» присвячені праці Д. Медоуза,

4 5

Екологістські рухи в сучасному політичному процесі

ПЕРЕДМОВА

книги. Так варто зробити, аналізуючи ідеології тоталітарнихрежимів, наслідки втілення ліберальної та неоліберальноїідеологій, релігійні вчення. Тим більше що багато постула-тів політичних ідеологій, так само як і релігій, є питаннямивіри й не піддаються верифікації методами наукового піз-нання. Так, якщо брати близькі до природоохоронної прак-тики приклади, є лише питанням віри те, чи настане уХХІ ст. соціально-екологічний колапс і розпад людської ци-вілізації внаслідок вичерпання природних ресурсів (зміниклімату, забруднення довкілля, обмеження доступу до пріс-ної води, вичерпання енергоносіїв, передовсім нафти та газу,вирубки лісів, скорочення біо різноманіття тощо — підставтебудь-яку іншу причину), чи ні. З цього питання віри пере-довсім випливають, умовно, два сценарії дій: змінювати не-гайно устрій людських суспільств чи рятуватися у штучнихсегрегаціях, перечікуючи катастрофу, що насувається. Та йбезліч інших сценаріїв, що перебувають «посередині».

Отже, важливо пам’ятати аксіому політолога: жодна з ідео-логій не є вичерпним та єдино правдивим поясненням навко-лишнього світу. Більше того, усі вони відбивають лише певніграні світобудови. Однак усі разом вони є складовими полі-тичного процесу, спонуканнями людей до дії, рушіями і на-тхненниками усіх громадських та політичних рухів іпо літичних партій.

Що стосується структури книги, то логічно було почати їїз визначення поняття «екологізм» як особливого типу світог-ляду, заснованого на постулатах єдності, а не протистояннялюдей, їхньої активної позиції у відстоюванні своїх громадян-ських, зокрема екологічних, прав — частини визначальних при-родних прав людини. Поняття «екологізм» запропоновано якнайбільш придатне у процесі осмислення ролі та місця еколо-гістських рухів у сучасному політичному процесі. Екологізм,будучи різновидом світоглядної ідеології, у процесі інститу-ціоналізації в соціально неоднорідному суспільстві набуває ха-рактеру політичної ідеології.

Окремо уточнено зміст понять «соціальна екологія» та«глибинна екологія», які є різновидами світоглядної і полі-тичної ідеологій. Слід відмітити, що я інтерпретував соціальну

однобокість та некритичність або критичність у рамках певноїполітичної ідеології чи парадигми. Метою автора не є рекламатієї чи іншої ідеології або вивчення того, наскільки вона близькадо істини. Коли ми аналізуємо певне джерело, то звертаємо увагунасамперед на те, наскільки воно вплинуло на свідомість широ-кого загалу і стало чинником змін в історичному процесі, а нелише на те, наскільки істинним воно є. Для політологів важли-вим завданням є зібрати усі точки зору, вислухати усі думки ізробити висновки, наскільки ці думки стали рушійною силоюполітичного процесу. З цієї точки зору однаково однобічно, неуніверсально пояснюють світ усі ідеології — комунізм, консерва-тизм, лібералізм, соціал-демократія та ін. Але ці ідеї маютьвплив на свідомість людини, на її вчинки та поведінку. Тому їхтреба аналізувати і брати до уваги. Також не варто забувати, щоодна й та сама ідеологія (точніше, ідеологія з однією й тією ж на-звою) у різні періоди історії може спрацювати по-різному. Вцьому плані показовою є думка, яка є наскрізною у неомарксис-тів (наприклад Річарда Грімена), які прагнуть повернути рес-пектабельність слову «марксизм», на їхню думку, спаплюженомукомуністичними експериментами СРСР та інших тоталітарнихдержав. Такі автори вірять, що адаптована до реалій ХХІ сто-річчя «справді демократична комуністична ідеологія» може спра-цювати й побудувати «екотопію» [257].

Між тим не варто страждати на хворобу, притаманну такимавторам — категоричність та авторитарність суджень і запере-чення усіх інших ідеологій, мислення за принципом «є моядумка і думка хибна».

Слід визнати, що автор як дослідник не може бути по-вністю об’єктивним і дотримується переконання, що ідеоло-гія, яка має в основі роз’єднання, а не об’єднання людей, єчимось негативним для цих самих людей. Таким чином, яне об’єктивний як безпосередній учасник політичного про-цесу: мої переконання є як мінімум демократичними, як мі-німум гуманістичними, як мінімум природоохоронними.Однак у процесі даного дослідження я братиму усі ідеології,й «розрізнюючі», й «об’єднуючі», суто як учасників полі-тичного процесу в історії, не більше й не менше, й полишунегативні конотації щодо певних ідеологій поза рамками цієї

6 7

Екологістські рухи в сучасному політичному процесіАндрос Олег

ють переважно як групи тиску, за умов низького рівня їх пар-тизації, що зумовлено не лише внутрішньою суперечливістюїхнього розвитку, а є й наслідком низького рівня екологічноїкультури українських громадян та панівного класу.

Екологізм першопочатково розвинувся в країнах Заходу яксвітоглядна ідеологія, що виникла внаслідок пошуків виходуз екологічної кризи, що охопила сучасну техногенну цивіліза-цію. З часом екологізм набуває характеру політичної ідеологіїта політичного руху, що ставить за мету комплексне роз -в’язання як соціальних, так і екологічних проблем сьогодення,стає втіленням концепції «третього шляху», відмінного від тра-диційних «правої» та «лівої» ідеологій. На Заході поміркова-ний напрям екологістського руху значно розвинувся, частковоінтегрувавшись до владних структур та інституціоналізувавшисвою діяльність і екологічні інтереси населення у вигляді по-літичних партій.

Однією з головних проблемних ознак екологістського рухує його основоположні субсоцієтальність і транснаціональність.Мережева самоорганізація та дифузність лідерства є прикмет-ними ознаками екологістського руху у світі. Ця характерис-тика часто вступає у суперечність з необхідністю становленняполітичних партій парламентського типу на рівні національ-них держав.

На етапі становлення політичних партій «зелених» (парти-зації) екологізм як ідеологія-світогляд стає політичною ідео-логією, чітко артикулюючи політичні вимоги у залежності відособливостей соціально-екологічної ситуації. Характерноюрисою партизації екологістських рухів є тяжіння партій «зе-лених» до лівого політичного спектру, їхня співпраця із со-ціал-демократами та екосоціалістами.

Головна проблема, що розглядається у книзі, полягає втому, чи здатен природоохоронний рух (як складова сучасногополітичного процесу) у своїх інституціоналізованих формах —у вигляді громадських організацій та політичних партій — за-пропонувати ефективне вирішення нагальних екологічних про-блем та скласти програму, що містила б можливості длявирішення соціальних та екологічних загроз, перед якими опи-нилося людство.

екологію, наслідуючи деяких західних авторів, як різновидекологізму, який, маючи антропоцентричне підґрунтя, водно-час стверджує постулат про повагу до усіх різновидів живогона Землі, декларує антиієрархізм та антиетатизм і пропонуєдля дієвого розв’язання екологічних проблем політичну мо-дель, засновану на децентралізації та ідеї всебічного розвиткумісцевого самоврядування. Поняття «глибинна екологія» ха-рактеризує різновид екологізму, який декларує ставлення долюдини як рівноправної з усіма іншими живими істотами, від-мову від антропоцентризму, не пропонуючи власної цілісноїмоделі політичного перетворення суспільства.

У книзі я обґрунтовую, що екологізм як ідейне підґрунтяприродоохоронного руху, будучи світоглядною ідеологією, впроцесі його інституціоналізації в соціально різнорідномусуспільстві набуває характеру політичної ідеології. Особли-вістю процесу інституціоналізації екологістського руху є йогопозакласовий, субсоцієтальний характер. Адже екологісти яксуб’єкти політики виступають ініціаторами й провідникамиоб’єднання людей як у рамках національних держав, так і у за-гальносвітовому масштабі.

На прикладі деяких соціальних рухів я доводжу, що еко-логізму властивий дифузний характер, відображенням якого єконцепція «безлідерності». Дифузність трактується як базиснахарактеристика та основна закономірність розвитку екологіст-ського руху. Вона відіграє важливу роль у процесі партизаціїекологістського руху, зумовлюючи суперечливість цього про-цесу: розподіл руху на прихильників діяльності у формі гро-мадських ініціатив і організацій та у формі політичних партій.

Третій розділ книги присвячений основним тенденціям еко-логізації політичного процесу. Я показую, що екологістськірухи у країнах Європи досягли рівня розвинутої діяльності по-літичних партій парламентського типу і стали суб’єктом при-йняття політичних рішень. В Україні екологістський рух існуєі діє у формі лобістських груп, не вдалося створити політичнихпартій «зелених» європейського типу. Інституціоналізація еко-логістського руху в Україні перебуває на стадії агітаційно-про-пагандистської діяльності та інтеграції до політичного процесу.Цим обумовлене те, що екологістські рухи в Україні виступа-

8 9


Ця книга — наслідок моїх напрацювань, здійснених під часстудентських і аспірантських років у Київському національ-ному університеті імені Тараса Шевченка. Саме на цей час при-падає моє знайомство з екологістським рухом і книгами таавторами, які склали підґрунтя для написання цього дослід-ження.

Охорона довкілля зацікавила мене набагато раніше, довступу в університет, але змогу отримати необхідну інфор-мацію про екологію як науку та екологізм я дістав саме у2000-х роках. Одночасно протягом цих років українське сус-пільство стало сприйнятливішим до радикальних ідей побу-дови природозгідного суспільства, переживши руйнівнукризу 90-х років ХХ сторіччя і стаючи нарешті на ноги.

Автор висловлює вдячність своїм друзям та колегам, усім,хто підтримував мене на шляху до написання та видання цієїкниги. Щоб згадати усіх, варто було б написати окрему бро-шуру, тож я просто висловлюю їм подяку. Завдяки моїм од-нодумцям я постійно переконуюся, що суспільство потребуєдокорінних змін, а природоохоронні переконання є вагомимидля вельми багатьох і можуть стати стимулом до дії.

11

Другий важливий аспект проблематики природоохоронногоруху — яким чином цей рух здатен впливати на політичні рі-шення, якими механізмами впливу він володіє на даному етапісвого розвитку. Головними такими механізмами, як свідчитьдосвід країн Європи, є вплив на масову свідомість (пропаганда)та вплив на чинне законодавство громадських рухів та полі-тичних партій екологістського спрямування.

Аналізуючи особливості розвитку екологістського руху в Ук-раїні, я доводжу, що цей рух не перейшов до стадії розвиненоїполітичної діяльності, триває етап артикуляції прагнень та агі-тації. Природоохоронний дискурс не набув в Україні ознак роз-виненої політичної ідеології. Екологістські рухи в політичномупроцесі виступають як групи тиску і не створюють ефективнихмеханізмів екологізації державної політики. Спостерігається від-сутність мережевого екологістського руху, подібного до поши-реної на заході моделі рухів, які не стали політичнимипартіями; недостатня масовість «низового» руху на захист еко-логічних прав; формування партій «зелених» «згори».

На Заході екологістські рухи стали важливою складовоюполітичного процесу. В Україні цей процес все ще перебуває напочатковій стадії розвитку, спостерігається відірваність еко-логістського руху від політичного процесу внаслідок відсут-ності впливових політичних утворень на зразок європейськихпартій «зелених». Існуюча Партія зелених України та інші по-літичні партії формально природоохоронного спрямування некористуються довірою з боку виборців, що гальмує процес ін-ституціоналізації екологічних інтересів українців. Активновпливають на політичні інституції лише неурядові громадськіорганізації екологічного спрямування, які, між тим, об’єк-тивно не можуть брати участі у боротьбі за владу, здійснюючилише роль критика тих чи інших політично-управлінських рі-шень державних установ та, інколи, виробника пропозицій дочинного законодавства. Між тим цього явно недостатньо дляекологізації державної політики. Тож, підсумовуючи, я стверд-жую, що в Україні існує нагальна потреба у формуванні «пар-тій зелених» європейського зразка.

***

10


ХХ століття породило різноманітні громадські та громад-сько-політичні рухи, спрямовані на збереження навколиш-нього природного середовища. Становлення та розвиток їхможна прослідкувати, виходячи з деяких описаних у політич-ній науці тенденцій, постульованих зокрема у партології:кожен рух проходить закономірний етап зародження (як від-повідь на виклики суспільних обставин) та послідовних етапівінституціоналізації: становлення, артикулювання вимог та,врешті-решт, розпаду або продовження інституціоналізації.Цей постійний колообіг різноманітних громадсько-політичнихініціатив призводить до того, що рух, спершу направлений навирішення конкретної проблеми, рано чи пізно стає структурнооформленою одиницею, перетворившись на політичну партіюабо громадську організацію, або модифікує свої цілі у відпо-відності до зміни обставин, залишаючись громадсько-політич-ним рухом. Іншим варіантом розвитку руху є припинення йогодіяльності у зв’язку з досягненням заявлених цілей.

Варто розпочати з опису загального каркасу понять та схемдослідження, які автор запозичив із сучасної політичної науки.

У дослідженні береться як вихідна модель розвитку політич-ного руху, запропонована польським дослідником Єжи Вятром:

— створення передумов руху;— стадія артикуляції прагнень (на якій рух може створю-

ватися «знизу» — на основі спонтанної самоорганізації мас або

«зверху» — шляхом рекрутування нових членів центрами по-літичної чи економічної влади);

— стадія агітації;— стадія розвиненої політичної діяльності (на якій можливе

перетворення руху на політичну партію);— стадія затухання політичного руху (у разі досягнення

його цілей) [38, с. 320].Тема класифікації партій розкрита у працях французького

дослідника Моріса Дюверже, який поділяв партії на масові,кадрові та суворо централізовані. Партії «зелених» Європи за-галом відповідають опису масових партій, запропонованомуДюверже: «Масові партії являють собою централізовані утво-рення, добре організовані й дисципліновані, зі статутним член-ством. Хоча тут важливу роль грають лідери й апарат партії,велике значення в них надається спільності поглядів, ідеоло-гічній єдності членів. Масові партії найчастіше формуютьсязнизу, нерідко на основі профспілкових, кооперативних таінших суспільних рухів, що артикулюють інтереси певних про-шарків, професійних груп, прихильників відомих лідерів іідей»» [224].

Класифікація політичних рухів також дається у дослід-женні Єжи Вятра «Соціологія політичних рухів і партій».Є. Вятр поділяв політичні рухи на:

— слабкоорганізовані політичні рухи;— політичні рухи з високим ступенем організації і трива-

лості (політичні партії).Екологістський рух на різних етапах своєї інституціоналі-

зації перетворюється з руху першого типу на рух другого типу(політичні партії).

Значущим методологічним підґрунтям є класифікація ідео-логій, запропонована українським дослідником В.С. Лісовим.Він поділяв ідеології у залежності від того, які групи людейвони призначені об’єднувати. Зокрема, він стверджує, що «пе-редусім варто виокремити ідеології-світогляди, призначеніоб’єднувати великі групи людей — етноси, нації, суспільні вер-стви (класи) і навіть все людство (так звана «глобальна ідео-логія», яка лежить в основі сучасної системи міжнародногопорядку). … Політичні ідеології — це певні сукупності взаємо-

1312


Ðîçä³ë ². ПОНЯТІЙНИЙ АПАРАТ ТА ОСОБЛИВОСТІ ПРОБЛЕМАТИКИ ЕКОЛОГІЗМУ

засновників. Інституалізація в інтерпретації італійського вче-ного розглядається як «результат тісно пов’язаних між собоюпроцесів: 1) появи і стабілізації в рамках партійної еліти ін-тересів, котрі визнають подальше існування організації за ос-новну і автономну цінність та 2) виникнення різнорідних формлояльності до партії» [224].

Процес інституціоналізації екологістських рухів характе-ризується тим, що стихійно чи керовано з’являються новірухи, котрі приходять на місце попередніх, що перетворилисяна політичні партії або припинили свою діяльність. Особли-вістю цього процесу є актуалізація (іноді штучна) «протес-тних» настроїв у масовій культурі та політичній свідомостігромадян. Цей феномен отримав у дослідженні канадських со-ціологів Дж. Хіза та Е. Поттера назву «Бунт на продаж» [162].Така «псевдоактивістська» діяльність, що стає «брендом» тапопуляризується у західних ЗМІ, стосується теми цієї книги удеяких важливих аспектах. Особливість її полягає у тому, щокожен протестно налаштований щодо «традиційного» (наданий момент) суспільства рух може комерціалізуватися тастати частиною «позиційних благ», тобто, у спрощеному розу-мінні, моди. Такими рухами стали молодіжні «музично-про-тестні» напрями середини та другої половини ХХ сторіччя(деякі відгалуження рок-музики), феміністичний рух, рух заправа секс-меншин та ін. «Справжня» активістська діяльність,заснована на певних переконаннях та цілісному уявленні пробажаний суспільний розвиток, a priori не може належати домоди чи стати субкультурою, хоча й може межувати та всту-пати в «союзи», діяти спільно з «брендовими» рухами. Еколо-гістський рух у процесі своєї інституціоналізації вступає всоюзи або поглинає певні субкультурні утворення, які поділя-ють цінності біоцентризму (ними є різноманітні молодіжні«музично-протестні» течії).

Тепер перейдемо до термінів, що описують суть досліджу-ваних партій та рухів. Найважливішим поняттям, що вжива-ється у книзі, з цієї точки зору є «екологізм».

Екологізм — це особливий тип світогляду, котрий ґрунту-ється на таких постулатах: взаємозв’язку, а не протистояннялюдини та природи, активної життєвої позиції у відстоюванні

15

пов’язаних ідей, цінностей, символів та ритуалів, призначенихоб’єднувати людей заради спільних політичних дій» [126,с. 56]. У цьому контексті ми застосовуємо поняття «світог-лядна ідеологія» або, у термінах В.С. Лісового, «ідеологія-сві-тогляд» як характеристику екологізму на першому етапі йогорозвитку. Другий етап характеризується його перетвореннямна політичну ідеологію.

Наступним важливим методологічним підґрунтям є підхідамериканських фахівців з питань оборони та національної без-пеки Джона Арквілли та Девіда Ронфельдта, які пропонують по-діляти масові громадянські рухи на «традиційні» та «мережеві»,а також ґрунтовно аналізують поняття «мережна війна» — новийвид соціальних конфліктів, що описує делокалізовану, де-централізовану взаємодію акторів політичного процесу, під часякої сторони конфлікту діють відмінними від «традиційних»способами. Типовими прикладами «мережних» утворень є рухза альтернативну глобалізацію, «сапатистська армія» корін-них народів у Мексиці та інші так звані «постмодерні» соці-ально-політичні утворення, передусім масові громадські рухи.Актуальним є застосування підходів Дж. Арквілли та Д. Рон-фельдта до сучасних екологістських рухів.

Одним з основних понять та процесів, що описуються у на-шому дослідженні, є інституціоналізація (рухів та партій).Згідно з визначенням професора університету NorthwesternUniversity (Іллінойс, США) К. Джанди, «інституціоналізація —це процес, за допомогою якого партії стають стійкішими, на-бувають значення та стійкості. … Інституціоналізація є нелише процесом, але й властивістю, або станом. Як властивість,інституціоналізація може бути визначена як ступінь матеріа-лізації партії у суспільній свідомості, в результаті чого вонаіснує незалежно від власних лідерів, регулярно залучаючисьдо значимих моделей поведінки» [73].

Процес інституціоналізації екологістського руху розгляда-ється у рамках дослідження крізь призму концепції італій-ського партолога А. Панеб’янко, який трактує процес, щоперекладається як «інституалізація», як якісний стрибок урозвитку партії. Терміном «інституалізація» вчений позначаєпроцес, через який організація інкорпорує цінності та цілі її

14


Екологія — сукупність наук про взаємодію біологічних сис-тем (в тому числі й людини) з природним середовищем [108,с. 9]. В рамках дослідження поняття «еколог» застосовуєтьсялише на позначення вченого, що фахово займається зв’язкамиміж людським суспільством і навколишнім середовищем, атакож зв’язками всередині природного довкілля.

Варто зробити важливе зауваження: часто в західних еколо-гістських текстах говориться про наукову дисципліну «еколо-гію» як підґрунтя природоохоронного руху. Такі ви словлюванняварто сприймати обережно та пам’ятати, що коли йдеться проекологізм як світоглядно-ідеологічну систему, він не ототожню-ється з його підґрунтям — екологією, фундаментальною науко-вою дисципліною, та соціальною екологією у її аме риканській(соціологи Чиказької школи) та вітчизняній трактовці (як новоїгалузі наукового знання). Прихильники глибинної екології інтерпретують екологізм як «мудрість» у розумінні давньо-грецької філософії, певну світоглядну модель, яка справді маєнауковоподібний характер і ґрунтується на досягненнях еко-логії як підрозділу біологічного знання (однак містить прицьому, наприклад, складові релігійного світогляду, запозиченізі світових релігій). Білл Деволл, консультант Фундації Гли-бинної Екології (Сан-Франциско) та Професор Emeritus соціо-логії Державного університету Гумбольдта (Арката, США)визначає «екософію» як «уміння спостерігати, … звертатиувагу на те, що лежить поза межами суб’єктивності та інтрос-пекції» [69]. Частково постулати цієї «мудрості» у адаптова-ному вигляді переходять до політичних програм партійекологістського спрямування, але вони є теж скоріше наста-новами, а не науковим підґрунтям. Тому екологізм не обов’яз-ково є цілісним науковим знанням. Екологізм як світогляднасистема лише прагне виразити альтернативу панівній на За-ході антропоцентричній точку зору, довести, що технократичнесуспільство вичерпало свій потенціал та потребує негайного ре-формування.

Природоохоронна діяльність — активний вплив суб’єкта наприйняття політичних та управлінських рішень з метою оп-тимізації взаємодії людини та навколишнього середовища,участь у заходах, що забезпечують збереження та відтворення

17

своїх громадянських та зокрема екологічних прав. Екологізмможе бути світоглядом та ідеологією.

За визначенням Т.В. Гардашук, «ідеологія екологізму спря-мована на об’єднання людей задля збереження життя на пла-неті Земля та досягнення збалансованості між природою талюдським суспільством. Тому синонімом ідеології екологізму є“зелена ідеологія”» [41, с. 85].

Екологіст — людина, що активно займається збереженнямдовкілля (в усіх його формах) як поодинці, так і в ролі учас-ника громадських рухів, організацій та політичних партій.

Термін «еколог» (науковець, що професійно займається на-уковою дисципліною «екологія») не є тотожним поняттю «еко-логіст». Не варто ототожнювати в буденному та науковомуслововживанні ці поняття, оскільки вони позначають науковцята активіста-природоохоронця відповідно.

Термін «природоохоронець» смислово близький поняттю«екологіст». Часто він позначає також громадянина, що профе-сійно займається охороною довкілля як активіст громадськихорганізацій. Поняття «природоохоронець» та «еко логіст» вжи-ваються в рамках дослідження як рівноправні і позначаютьлюдину-носія екологістського світогляду.

Варто також зазначити, що існує тлумачення американ-ського вченого Ендрю Добсона (Прінстонський університет),що розрізняє дві течії — екологізм та інвайронменталізм (відангл. environment — «довкілля»). Він трактує їх як два різ-новиди «стурбованості екологічними проблемами». Еколо-гізм у його інтерпретації — течія, що наполягає насамо цінності життя та природи, інвайронменталізм — течія,що обстоює вирішення екологічних питань суто управлін-ськими засобами і необхідність збереження природних ре-сурсів прив’язує до необхідності збереження виробництва таспоживання [115, с. 164].

Партії та рухи, що поділяють цінності та вимоги еколо-гізму, згідно з традицією, що склалася у США та країнах Єв-ропи, називають «зеленими» партіями та рухами. Термін«зелений» (у застосуванні до партії, руху, ідеології) вживати-меться у дослідженні як рівнозначний поняттю «екологіст-ський».

16


альними рухами Третього світу, рух за громадянські права,студентські та жіночі рухи в Першому світі і недавно посталірухи за права людини і демократію в СРСР та Східній Європі;по-друге, різноманітні рухи на захист і збереження довкілля,що включають права тварин і рухи за стійку агрокультуру, інові, природоохоронно орієнтовані рухи за мир; і, по-третє,рухи, що концентруються довкола лікувальної свідомості ітрансформаційної політики, включаючи багато нових формособистісної терапії, рух за людський потенціал, цілісне здо-ров’я і нове духовне пробудження, що з’явилися як всерединііудео-християнських спільнот, так і поза їх межами, у схід-них і нетрадиційних релігійних і духовних практиках. Усі трисоціальні течії натхненні глибоким людським прагненням пе-реосмислити суть участі у житті спільноти: політична спіль-нота та інституційне життя політичного учасника; природнаспільнота і зовнішнє життя довкілля; і духовна спільнота тавнутрішнє життя душі» [267, с. 3].

Багато авторів наголошують і на значному зв’язку еколо-гізму та постмодернізму. Зокрема, «заперечення сучасного фі-лософського трактування людського пізнання (епістемології) —це та основна якість постмодернізму, який глибинна екологіяподіляє — те, що Ricoeur (1974) називає «анти-базисною» (anti-foundational) стратегією. … Глибинна екологія також заперечуєдуалізм між суб’єктом та об’єктом, собою та іншим, ідеологієюта наукою, людством та природою. …В глибинній екології люд-ські істоти як суб’єкти зникають і замінюються концепцієюлюдини Наеса в термінах «образ суцільного поля відносин, що…розчиняє в собі концепцію «людина-в-середовищі» (англ. «re-lational total field image which … dissolves the man-in-environment concept»)» [265].

Перш ніж охарактеризувати основні різновиди екологізму,варто дати визначення поняттю «антропоцентризм», доміну-вання якого аналізується та критикується радикальною час-тиною представників екологістського руху.

Антропоцентризм — це «традиційне уявлення про те, щолюдські цінності, потреби й інтереси мають абсолютну значи-мість» [115, с. 38]. Згідно з визначенням М.М. Кисельова, вінє «фундаментальним світоглядним орієнтиром людського роду,

19

природних ресурсів, уникнення негативних наслідків вироб-ничої діяльності щодо природного середовища та здоров’я людини.

Екологічна свідомість, згідно з визначенням «Філософ-ського енциклопедичного словника» (К., «Абрис», 2000), — це«усталена й усвідомлена система уявлень про стан природногодовкілля, здатність (індивідуальна або колективна) до адек-ватного розуміння органічного зв’язку між людиною та при-родою і використання екологічних знань та переконань у всіхбез винятку сферах практичної діяльності. Невід’ємною умо-вою формування екологічної свідомості як важливого склад-ника світогляду сучасної людини є система багатоступеневоїі фун даментальної екологічної освіти та пропаганди» [201, с. 189]. Російський політолог, доктор філософських наук А.І. Костін дає таке визначення екологічної свідомості: «час-тина суспільної свідомості; конкретно-історичне і практичнеосмислення стосунків людини та природи» [118, с. 39].

Екологічна політика, згідно з визначенням українського до-слідника, доктора філософських наук М.І. Хилька, це «особливасфера управління розвитком суспільства і його взаємовідноси-нами з природою; … механізм узгодження соціальних та еколо-гічних цілей суспільства, оптимізації природоперетворюючоїдіяльності людини; … система заходів і засобів, пов’язаних ізвпливом суспільства на природу, що здійснюються за трьоманапрямками: 1. Охорона окремих об’єктів природи; 2. Органі-зація раціонального використання ресурсів природи; захистоточуючого людину середовища» [214, с. 102].

Також існує інтерпретація цього терміну американськимкультурологом Джеремі Ріфкіним, президентом Фундації еко-номічних трендів і Фундації кризи парникового ефекту, якийзастосовує поняття «біосферна політика». Це «новий політич-ний підхід, що … розглядає Землю як живий організм, а люд-ський вид — як партнера і учасника, залежного від належногофункціонування біосфери і в той самий час відповідального заїї добробут. Біосферна політика об’єднує мислення трьох ве-ликих соціальних течій ери після Другої світової війни в однефілософське бачення: по-перше, це рухи за партисипаторну де-мократію і економічну справедливість, включно з антиколоні-

18


лізації. М.М. Кисельов наводить такі принципи екофемі-нізму:

— зв’язок між гнобленням жінок і гнобленням природи; — усвідомлення цього зв’язку є необхідним для розуміння

природи;— феміністська теорія та практика повинна включати еко-

логічну перспективу;— а вирішення глобальних проблем повинно включати пер-

спективу феміністську» [115, с. 43].Антиантропоцентризм — світоглядна установка, згідно з

якою людина тлумачиться як тотальний ворог природи. «Лю-дина в екосистемах спричинює вбивство, експлуатацію та гноб-лення, тому виникає небхідність війни проти людського родуяк засобу врятування планети. …Нині вимагається не простонадати природі права, правового захисту як людині, а зробитиїї в цьому плані об’єктом пріоритетнішим, ніж людина та сус-пільство. У зв’язку з цим набуває поширення термін «позагу-манітарні цінності». Б. Каллікот вважає, що захищати слідправа диких тварин, а не свійських, бо останні є наслідкомлюдської експансії в природному світі і так само, як і люди, незаслуговують на захист» [108, с. 86—87].

Про часові рамки дослідження. Діяльність громадськихрухів та політичних партій аналізується передусім на прикладікраїн Європи та США. Також буде розкрита проблематика ді-яльності екологістських рухів в Україні в часовому проміжку60-ті рр. ХХ ст. — 2000-ні рр. ХХІ ст.

Розглядаючи класифікації сучасного екологістського руху,варто зауважити, що існує декілька варіантів його поділу. Пер-шою наведемо класифікацію шведського дослідника Дж. Норд -квіста, який вирізняє три основні течії сучасного радикальногоекологізму: глибинну екологію, соціальну екологію та еколо-гічний фемінізм.

Перелічені течії мають певні ознаки політичних ідеоло-гій, хоча часто позиціонують себе як рухи, що перебуваютьза межами ідеологій (усталеною практикою для багатьох су-часних природоохоронних рухів та організацій стало чіткепозиціонування себе поза політикою та пов’язаними з неюідеологіями).

21

одвічним переконанням, що саме людина є центром і вищоюметою світобудови, що Всесвіт створений саме для неї і усі йогофрагменти і процеси налаштовані на задоволення її потреб» [115,с. 37]. Антропоцентризм може бути або модифікований, або за-мінений на інші світоглядні орієнтири. Основними з-поміж нихє біоцентризм, екоцентризм та антиантропоцентризм.

Біоцентризм — «сприйняття усіх живих істот, усіх фрагмен-тів системи Земля як таких, що мають цінність самі по собі не-залежно від людських інтересів. Представники цього напрямкувважають, що біофілія — любов до всього живого — для людиниє генетично властивою. Біологічна піраміда … по суті є непірамідою, а кільцем, в якому все є взаємопов’язаним тавзаємозалежним. Наші моральні політичні ідеали не можутьоб межуватися інтересами людства, яке мусить, нарешті, усві-домити свою відповідальність перед іншими представникамиживої природи» [115, с. 40]. Саме на біоцентричному підходіґрунтує свою діяльність зоозахисний рух, передусім його «або-ліціоністське» відгалуження, тобто рух за «звільнення» тварин.

Екоцентризм, згідно з визначенням М.М. Кисельова — «за-гальноекологічний напрямок, який обстоює необхідність по-ширення морально-екологічних принципів від окремих живихістот до екосистем. …Окремі екосистеми … мають більшу цін-ність, ніж окремі тварини і навіть люди. Екологічне співтова-риство утворюють рослини, тварини й ландшафт. Вони неможуть існувати одне без іншого і складають загальне ціле,яке є головним об’єктом для збереження» [108, с. 86].

Екоцентризм, на думку американського дослідника, про-фесора філософії Фредеріка Кауфмана, є «радикальним відхи-ленням від буденної етики з двох причин: 1. Ставиться підсумнів важливість добробуту людей, тим часом як етика тра-диційно попередньо зайнята добробутом людей; 2. Моральність[у ньому] — предмет холістичної оцінки, а не індивідуальногодобробуту» [258, с. 254].

До одного з виявів екоцентризму відносяться екофемінізм(термін уведений Француазою Дюпон у 1974 р.). Природа векофемінізмі ототожнюється з жіночим архетипом, і як при-рода, так і «жіноче начало» перебувають під постійним пресом маскулінної, технократичної, раціоналізованої циві-

20


нення політики). Світоглядна складова містить у собі сукуп-ність певних ідей, політичних та філософських доктрин, а еко-логізм є певною світоглядною системою.

Варто зазначити, що існує досить багато критерієв поділуекологізму як ідеології та світогляду. Такими критеріями, зок-рема, є: «радикалізм» та «поміркованість» у ставленні до вирішення глобальних проблем людства, прагнення до оформ- лення як громадські рухи та політичні партії та абсентеїзм(відмова від участі у політичному процесі, зокрема виборах),релігійне та позарелігійне (або атеїстичне) забарвлення, ант-ропоцентризм та біоцентризм основних постулатів, утопічністьта неутопічність політичних програм та ін.

Нас цікавлять такі основні концепції взаємодії людини тадовкілля:

1. Антропоцентрична (зокрема вульгаризована версія Про-світництва), згідно з якою протиставлення людини та природиіснує як конфлікт стихійних сил природи, які слід підкорити,максимально використавши при цьому природні ресурси. Цейпідхід повністю виключає необхідність природоохорони та опе-рує передусім таким терміном, як «мудре природокористу-вання». Події ХХ сторіччя (виснаження природних ресурсів,техногенні катастрофи та, як реакція на це, бурхливий розви-ток природоохоронного руху) вплинули значним чином на такуустановку у бік її «екологізації», у тому числі у політичному вимірі. Нині відверто антиекологістський світогляд не декла-рується політиками та громадськими діячами, у програмах по-літичних партій йдеться передусім про «сталий розвиток»економіки. Також наприкінці ХХ сторіччя був винайденийтермін «корпоративна соціальна відповідальність», що охоп-лює собою елементи екологізації та безкорисливої благодійноїдіяльності великих корпорацій. Однак рецидиви «вульгарно-просвітницької» установки все ще помітні, передусім у галь-муванні прийняття важливих природоохоронних рішень наміжнародному рівні та рівні окремих держав.

2. Помірковано-реформістська, яка передбачає критику ни-щення природного середовища з точки зору антропоцентризму.Містить елементи естетичного захоплення навколишнім при-родним середовищем, а також низку постулатів, які зводяться

23

Критерій радикальності руху означає відмову від устале-них в суспільстві поглядів на природоохорону та перехід на по-зиції того, що слід змінювати стереотипний суспільнийсвітогляд, ставлення кожного громадянина в суспільстві досебе, природи та оточуючих людей.

Як характерні приклади таких рухів у книзі наводятьсярух «Земля перш за все!» і відмінні від нього за типом діяль-ності комуни анархістського спрямування, котрі стоять на позиціях екоанархізму та біорегіоналізму. Різновидом ради-кального екологістського руху, що не прагне в сукупності доздобуття інституційних повноважень та політичної влади, алеставить за мету реформування суспільства, є біорегіоналізм,течія глибинної екології та рух, який можна умовно окреслитизагальним означенням «рух екосаботажу».

Чіткого політичного проекту екологістські рухи в цілісномувигляді так і не виробили. Існують лише декларативні ідеї,проголошені та ґрунтовно розвинені соціальними екологами(М. Букчин, А. Горц) та глибинними екологами (А. Наес та ін.).Варто також говорити про гібриди, або поєднання екологіст-ських ідей з тими чи іншими формами класичних ідеологій: таку 70—80-х рр. з’явився «анархо-екологізм» (представлений пе-редусім ідеями М. Букчина), «екофашизм» (умовна назва —течія представлена, зокрема, фінським автором Ка́арло Пе́нттіЛінкола), і поміркована форма такого поєднання — екологіст-ська («зелена») соціал-демократія. При цьому екологістами не-одноразово висувалися лозунги «пошуку третього шляху» уполітичному процесі. Однак завжди варто пам’ятати, що еко-логізм неминуче стикається з необхідністю прийняття тієї чиіншої моделі вирішення не лише суто природоохоронних, а за-гальносоціальних проблем. І тут тактика і стратегія цього ви-рішення неминуче диктується вже напрацьованими«традиційними» ідеологіями (які, утім, пережили протягом80—90-х рр. кризу легітимності й стратегічних завдань та свогороду «злиття ідеологій»).

Вироблення нових засад політики, від якої безпосередньозалежить виживання людства у нових умовах, які воно самепородило, передбачає як світоглядну складову, так і складовупрактично-дієву (вона стосується сфери практичного здійс-

22


кого» та «звичайної людини-споживача». Завжди варто звер-тати увагу на соціальні причини цих бід.

Варто зазначити, що назва «соціальна екологія» вжива-ється у різних контекстах різними авторами, що може при-звести до невизначеності даного поняття. Якщо прослідкуватийого витоки, то поняття «social (human) ecology» (соціальна(людська) екологія) з’явилося у США на початку 20-х роківXX ст. у роботах представників Чиказької школи соціологівР. Парка, Е. Берджеса та Р. Маккензі. Соціальна екологія якнаука постала після Першої світової війни. Швидкий її розви-ток дозволив на черговому конгресі соціологів, що відбувся уВарні 1970 p., створити Дослідницький комітет Всесвітньогооб’єднання соціологів з проблем соціальної екології. Як стверд-жує О. Салтовський, «в матеріалах цього конгресу соціальнаекологія визначалась як соціологічна дисципліна, що відпові-дало західному розумінню соціології в широкому розумінні яквзагалі науки про суспільство. У вітчизняних наукових тра-диціях соціальну екологію варто визначати як науку соці-альну, а не соціологічну» [153].

Існує й радянська та пострадянська інтерпретація цьоготерміну. На теренах СРСР його застосовували як визначеннянаукової дисципліни, а не ідеології. За визначенням україн-ського дослідника М.М. Кисельова, соціальна екологія — «між-галузевий науковий напрям, який досліджує соціальні,екологічні, економічні, технологічні та інші аспекти гармоні-зації суспільства та природи. …У Радянському союзі, післяпроведення Першої всесоюзної конференції «Проблеми соці-альної екології» (Львів, жовтень 1986), закріпилася назва «со-ціальна екологія». Цей напрям отримав активний розвиток упрацях Е. Гірусова, В. Комарова, О. Маркова, Г. Бачинського,А. Горелова, О. Салтовського та ін.» [108, с. 43]. Отже, у цьомурозумінні термін «соціальна екологія» ширший за інтерпрета-цію його М. Букчиним, який зводить це поняття лише до ант-ропоцентрично орієнтованого відгалуження екологізму.

Соціальна екологія у «політико-ідеологічному» контексті (неу розумінні наукової дисципліни) була заснована як напрям ра-дикального екологізму Мюреєм Букчиним на початку 1960-хроків з метою критики політичної системи сучасного західного

25

до того, що економічне зростання суспільства має відбуватисяне за рахунок наступних поколінь. На подібному підході пе-редовсім побудована модель «сталого розвитку». Може вті-люватися у чітку ідеологію парламентських політичнихпартій, зокрема, у вигляді екологічної соціал-демократії таекосоціалізму.

3. Глибинна екологія. Передбачає відмову від антропо-центризму, ставлення до людини як рівноправної істоти з ін-шими формами життя. Наголос робиться на поверненні довтрачених сучасною цивілізацією духовних коренів. Не міс-тить, однак, цілісної політичної моделі, може слугувати лишеяк одне із ідеологічних базисів екологізму.

4. Соціальна екологія, яка має антропоцентричне під-ґрунтя, однак, вважає, що людина має поважати усі інші видижиття на Землі, декларує антиієрархізм, різко негативне став-лення до держави (антиетатизм) та прагне до реалізації полі-тичної моделі, заснованої на децентралізації та коопераціївільних комун.

Іншими різновидами моделей відносин «людина-довкілля»,які лишаються поза рамками дослідження, є інтерпретаціявзаємодії людини та природи різноманітними релігіями та езо-теричними вченнями.

У рамках ідеологічного розподілу, який укорінився на За-ході протягом 70—80-х рр. ХХ ст., прийнято розрізняти поділекологізму на соціальну та глибинну екологію. У найбільш за-гальних рисах цей поділ трактується таким чином.

Соціальна екологія (екоанархізм) описує способи найбільшефективної взаємодії людського суспільства та природи і кри-тично ставиться до повної відмови від антропоцентризму накористь «рівноправності» усіх живих істот. Істотним момен-том людського співжиття в рамках соціальної екології вважа-ється нерівність, розшарування всередині самого людськогосуспільства, поділ на класи та інші соціальні утворення. Саметака нерівність є в рамках цієї моделі однією з головних при-чин споживацького ставлення до довкілля. Правлячим класамвигідно знищувати довкілля задля досягнення економічногозростання. Соціальні екологи рішуче відкидають звинуваченняу всіх бідах, пов’язаних зі станом довкілля, «людства як та-

24


М. Букчин говорить «не про біоцентризм або соціоцентризмсвоєї концепції, а про «першу» і «другу» природу людини, роз-міщуючи людський розум і саму людину в природний контексті намагаючись подолати традиційний для західної культуридуалізм між природою та розумом, розумом і тілом, природнимта соціальним» [115, с. 174]. Природа насправді вільна відбудь-яких антропоцентристських моральних штампів, але її угрупованням притаманні альтруїзм, кооперація, комплемен-тарність форм живого, стале функціонування цілісних угрупо-вань (соціальних груп). Аналіз суті цих передовсім природнихфеноменів може надати продуктивні моделі для переосмисленнялюдських відносин. На основі даних міркувань М. Букчинимбуло розроблене так зване «екоанархістське» вчення, модифі-кацію ідей класиків анархізму ХІХ сторіччя.

Також варто говорити про іншу традицію інтерпретації со-ціальної екології, що розвинулася у СРСР у 80-х рр. ХХ ст. У1986 р. радянський філософ, доктор філософських наук Е.В. Гі-русов наголосив на необхідності створення соціальної екології —«принципово нової і незвичайної галузі знання, де природні ісоціальні процеси повинні розглядатися у комплексній єдностіне лише на рівні загальних теоретичних положень, а й на рівніприкладних питань безпосередньо практичної діяльності. …Об’єкт [її] вивчення — місце стику природи та суспільства. …Головним завданням соціальної екології є визначення опти-мальних форм взаємодії суспільства і природи як частиницілісної динамічної рівноважної системи» [47, с. 181]. Знач-ним поштовхом для розвитку цієї галузі знання стало про-ведення І Всесоюзної конференції «Проблеми соціальноїекології» 1—3 жовтня 1986 р. у м. Львові, а також вихід робітЕ.В. Гірусова (Москва), В.Д. Комарова (Ленінград), Ю.Г. Мар-кова (Новосибірськ), Г.О. Бачинського (Львів) та ін.

Що прикметно, термін «соціальна екологія» з’явився уСРСР незалежно від традиції, закладеної М. Букчиним на За-ході. Зокрема, Е.В. Гірусов стверджує, що назва для «сучасноїнаукової теорії взаємодії людства та природи» виникала яктака, що, «очевидно, найбільш повно відображає як специфіку,так і спадкоємність нової галузі знання щодо наук, що скла-лися раніше» [47, с. 181].

27

суспільства, насамперед США — країни-головного чинника еко-логічної кризи. Витоки екологічної кризи М. Букчин вбачає в іє-рархічній структурі та авторитарності соціальних, політичних таекономічних інститутів сучасного «капіталістичного» суспіль-ства, а також в експансії технологій, спрямованих на задово-лення усіх людських бажань (в тому числі тих, що перевищуютьбазові потреби людини) будь-якою ціною [26, с. 173]. Внаслідоквкоріненої в суспільстві ієрархічності та експлуатації людинилюдиною та природи людиною одна частина суспільства домі-нує над іншою, а суспільство підноситься над природою зага-лом. Людство, на думку Букчина, не зможе подолати сучаснуекологічну кризу за умов існування вільного ринку, бюрокра-тичної системи індустріального суспільства та панування кор-поративних інтересів.

Позитивні зміни у стосунках між різними групами людейта між людьми й природою можуть відбутися за умов усуненняіснуючої системи влади. Натомість суспільні та економічні від-носини мають бути децентралізовані, а технології повернуті доприроди і відповідати екологічним умовам регіону.

Соціальна екологія, або екоанархізм Букчина вступає ужорстку полеміку з представниками глибинної екології. Зок-рема, широко відомий «Діалог Мюррея Букчина та Дейва Фор-мена» [240], де йдеться про те, що соціальна екологія ставитьна перше місце нагальне забезпечення потреб людини, а гли-бинна екологія — виключно дотримання прав природи. Гли-бинна екологія була піддана критиці теоретиками «соціальноїекології» за її «наївні» погляди на шляхи досягнення соціаль-них замін та «антигуманістичну» спрямованість. Її ознаки со-ціальні екологи бачать у біоцентризмі глибинної екології танаданні пріоритету збереженню насамперед дикої природи.Обурення автора викликав постулат глибинних екологів проте, що в екологічному колапсі «винні» усі раси та соціальніпрошарки. Сам М. Букчин є жорстким критиком біоцентризмувсередині екологічного руху. На його думку, глибинна еколо-гія більше за будь-яке інше екологістське вчення звинувачуєлюдство в екологічній кризі (промовистий приклад — критикатехнократичної діяльності людства членами організації «Земляперш за все!»).

26


ції, шляху технічного прогресу та економічного зростання зарахунок виснаження природних ресурсів. Основоположною їїідеєю є відмова від антропоцентризму, від позиціювання лю-дини в «центрі світоустрою», що є, на думку глибинних еко-логів, фундаментальною помилкою розвитку людства, якаособливо чітко виявила себе в епоху індустріалізації та в су-часну епоху.

Конкретної політичної та соціально-економічної програмиприбічники глибинної екології так і не виробили. Ними булонаписано ряд важливих у філософсько-світоглядному планіпраць («Думаючи як гора» А. Наїса та ін., «Сповідь ековоїна»Д. Формена [203], «Коли не залишається нічого святого»Дж. Мандера [133], «Кінець техноутопії» В.Р. Каттона [99] таін.), які всебічно критикують технократичне суспільство. На-ведені авторами факти доводять згубність відмови від «природ-них коренів» людства і гонитви за економічним зро станням.Однак конструктивного проекту устрою, який би перестав бути«технократичним» та «антропоцентричним», так і не було ви-роблено повністю.

У рамках дослідження розглядається такий наслідок «гли-бинно-екологічного підходу» до вирішення проблеми взаємо-дії з довкіллям, як мережеві соціальні рухи. Це рухекопоселень, рух екотажу (на зразок «Earth first!» у США та«Хранителів райдуги» на теренах СНД), рух за права тварин та — частково — рух Дружин охорони природи (у СРСР та СНД),які спиралися при виробленні своєї позиції на деякі праці ідео-логів глибинної екології.

Глибинна екологія спирається на описані вище підходи —екоцентризм та, залежно від течії й мислителя, антиантропо-центризм, прагнучи подолати пануючі у західній цивілізації«європоцентричні» та «антропоцентричні» стереотипи.

Течія «глибинної екології» з’явилася у 1972 р. Впершеданий термін уведений в обіг норвезьким філософом Арне На-есом. Течія протиставляла себе так званій «поверхневій еко-логії» (англ. «shallow ecology»), яка базувалася на ідеяхзахідного раціоналізму й убачала необхідність розв’язання еко-логічних проблем індустріального суспільства лише тієюмірою, якою це необхідно для збереження здоров’я та добро-

29

Згідно з визначенням українського дослідника, доктора по-літичних наук О.І. Салтовського, «соціальна екологія — це ін-тегративна наука, що вивчає основні закони та закономірностівзаємодії суспільства і природи з метою оптимізації та гармо-нізації їх взаємодії» [173]. Е.В. Гірусов називає соціальну еко-логію «теорією про шляхи та принципи перетворення людськоїдіяльності у відповідності з об’єктивними вимогами законів са-морегуляції біосфери» [47]. Доктор філософських наук В.Д. Комаров визначає її як «інтегральну науку про законо-мірності розвитку соціоприродних відносин, про принципи іметоди, спочатку оптимізації, а потім і гармонізації відносинсуспільства та природи» [112]. Доктор фізико-математичнихнаук Ю.Г. Марков вважає, що «соціальна екологія — це наукапро конструювання оптимальних відносин між суспільством іприродою, в результаті якого цілеспрямовано покращуєтьсяякість природного середовища» [134]. Доктор географічнихнаук Г.О. Бачинський підкреслює, що соціальну екологію до-цільно визначати як «інтегральну міждисциплінарну науку,що вивчає закономірності взаємодії суспільства та природи вмежах соціоекосистем різного ієрархічного рівня і розробляєнаукові принципи гармонізації цієї взаємодії» [18].

На ґрунті аналізу приналежності соціальної екології до пев-ної наукової дисципліни на пострадянському просторі існуєдискусія стосовно доцільності вживання терміну «інвайрон-ментальна соціологія» або «екологічна соціологія».

Однак вищенаведені інтерпретації соціальної екології опиняються поза рамками даного дослідження з огляду на зна-чущість у соціально-політичному дискурсі країн Заходу вжи-вання терміну «соціальна екологія» саме у значенні, яке йомунадавав М. Букчин. Тобто в рамках аналізу становлення еко-логістської ідеології я розглядаю соціальну екологію (екоа-нархізм) саме як ідеологію, а не наукову дисципліну,вироблену на теренах Західних країн та СРСР.

Глибинна екологія має у самій своїй назві протиставленнят. зв. поверхневій екології (shallow ecology), тобто сукупностіідей, які лише частково вирішують питання гармонії людинита природи. У загальних рисах глибинна екологія закликає доцілковитого перегляду попереднього шляху Західної цивіліза-

28


Децентралізоване суспільство та пряма демократія не від-кидаються глибинною екологією, а схвалюються. Однак своє-рідна місія, на нашу думку, цієї течії полягає не в розробціконкретного політичного проекту, а у формуванні чітких біо-центричних аргументів проти сучасного напряму розвитку ци-вілізації. Не можна заперечувати й того, що в пошукахальтернатив технократизму глибинні екологи (наприклад, аме-риканські екофілософи Дж. Мандер у праці «Коли не лиша-ється нічого святого» [133] та У. Каттон мол. у праці «Кінецьтехноутопії» [99]) проаналізували безцінний досвід не-захід-них цивілізацій, які, на їхню думку, зневажливо та європо-центрично названі «первісними суспільствами» та «дикунами».Безумовно, досвід подібних стабільних та залежних від пев-ного регіону суспільств не можна перенести у повному обсязіна сучасну технократичну цивілізацію. Однак певні духовнінастанови «первісних племен» цілком адаптуються до сучас-них реалій. Значення глибинної екології полягає у її револю-ційно-перетворюючому потенціалі та впливі на свідомість,запереченні як постмодерністських лозунгів на зразок «усі фі-лософсько-політичні течії мають рівну цінність і однаковоправі», так і Просвітницьких ідей Людини як «підкорювачаприроди». Безумовно, цю логіку підхопили та розвинули, хочай своєрідно та в антропоцентричному ключі, представники со-ціальної екології (екоанархізму).

Досить значну кількість ідей глибинна екологія запозичилаз постулатів «екоалармізму», або течії, що визнає та поперед-жає про досить стрімке наближення екологічного колапсу напланеті. Наприклад, У. Р. Каттон мол., стверджує, що будь-який сучасний політичний устрій, від тоталітарного до демо-кратій західного зразка, характеризується однією спільноюрисою: орієнтованістю на споживання невідновлюваних ресур-сів. На думку вченого, людство живе «в борг» у наступних по-колінь. Знищуються ресурси, які відновлюватимуться про тягомтисячоліть — нафта та природний газ. Каттон стверджує, що цейпроцес екстенсивного економічного зростання не є ані «пога-ним», ані хорошим, що до нього не можна застосувати мо-рально-етичні чи політичні оцінки. Цей процес є закономірниметапом розвитку будь-якої спільноти живих організмів: при

31

буту людини, тобто шляхом зменшення рівня забруднення йраціональнішого використання природних ресурсів. «Поверх -нева екологія» (назва дещо умовна), таким чином, не виходилаза рамки антропоцентризму, діючи в рамках «Просвітницької»парадигми.

На противагу цьому підходу глибинна екологія представ-ляє усі форми життя як рівнозначні та рівноцінні. Вплив лю-дини на довкілля має бути зведений до мінімуму, оскількивона не має жодних привілеїв щодо використання природнихбагатств. Вплив її на довкілля має бути мінімізований, а непросто доведений до певного «наукового обґрунтованого ба-лансу». Звісна річ, такий підхід виключає існування великихпромислових комплексів, гонки озброєнь, рівня споживання,властивий країнам США та Європи. У певній мірі цей підхід —відповідь на виклики доби ресурсів, що закінчуються.

Основою глибинної екології є біоцентризм, або екоцентризм(антиномія до «антропоцентризму»). Основні праці діячів цьогонапряму містять міркування щодо людської мудрості та здо-рового глузду, а не наукові побудови. Людина тут розгляда-ється лише як частка природи, яка є цінністю сама по собі (таксамо як і інші істоти та неживі об’єкти, наприклад, ланд-шафти).

Як наслідок, глибинна екологія заперечує централізованубюрократичну владу й технократичне суспільство, закликаючидо простоти «природного життя» на чолі з духовними провід-никами. Утім, дані погляди так і не були окреслені у виглядічіткої політичної та економічної програми для здійснення не-обхідних перетворень. Головним досягненням даної течії сталообґрунтування «типу спілкування з природою, ґрунтованогоне стільки на людській раціональності, скільки на інтуїції йдуховності» [115, с. 172].

Варто зауважити, що глибинна екологія може бути адап-тована до положень екоанархізму і мало вписується до канонівреформістського напрямку екологізму, що підтримує парла-ментську демократію та «сталий розвиток» економіки. Пере-дусім тому, що сучасні економічні моделі країн світувизначаються глибинною екологією як згубні в самій своїй сер-цевині, спрямованими на технократичне нищення довкілля.

30


раними людством. Висновки «групи Медоузів»: «матеріальнезростання не може тривати до безмежності, а істинні межі сус-пільного розвитку визначаються причинами не стільки фізич-ного, скільки екологічного, біологічного та культурногохарактеру» [222, с. 337]. Наступна доповідь називалася «Заепохою марнотратства» та містила визнання важливої ролі со-ціально-політичних чинників, які варто враховувати при ви-рішенні глобальних проблем. Представники Римського клубустверджували у доповіді, що досягнутий рівень науки і тех-ніки дозволяє людству впоратися з проблемами, що виникли.

У 1977 р. було опубліковано п’яту доповідь Римськомуклубу «Цілі для людства», у якій була сформульована кон-цепція глобальної солідарності, шлях до якої, на думку авторадоповіді, має відкрити «революція світової солідарності»,пов’язана з перебудовою свідомості і формуванням нового «гло-бального етносу» [222, с. 337]. Основою такої революції малистати сформульовані у доповіді чотири глобальні цілі світовогорозвитку: глобальна безпека, заснована на завершенні перего-нів озброєнь та відмові від насильства; вирішення продоволь-чої проблеми у глобальному масштабі; глобальний контроль завикористанням енергетичних та сировинних ресурсів, а такожглобальний розвиток, зорієнтований на якісне зростання. Вцьому проекті вперше у глобалістиці достатньо ґрунтовно вра-ховувався як найважливіший чинник появи та загостренняглобальних проблем факт існування двох принципово проти-лежних суспільно-політичних систем. Кінцевим висновкомбуло твередження про необхідність «етичної» революції, фор-мування «загальнолюдської» моралі.

Ця тема стала центральною у спеціально присвяченій їй до-повіді «Дороговкази, що ведуть у майбутнє», що з’явилася у1980 р. Тут на широке обговорення була винесена модель май-бутнього світового порядку, заснованого на співіснуванні різ-них культур, релігій, способів життя і т. ін. При цьомуакценти були зміщені на соціальні проблеми і проблеми лю-дини, а також підкреслювалася необхідність конвергенції різ-них, у тому числі протилежних, суспільних систем. Принципигрупової співпраці, як підкреслювалося у доповіді, живуть убудь-якому суспільстві, хоча й часто є латентними та лиша-

33

потраплянні до сприятливого середовища вони розмножуютьсядо піку можливостей середовища. Далі йде спад чисельності тамайже повне зникнення виду. На думку вченого, така тенден-ція властива усім організованим спільнотам живих організмів,і людство не є винятком. Прикладом такого колапсу є перена-селення острова Пасхи, наслідком якого стали нищівні війни,які різко скоротили чисельність аборигенного населення. Надумку Каттона, значною помилкою усіх політичних діячів єпереконаність у тому, що проблеми людства можна вирішитипошуком та використанням нових джерел енергії. Натомістьслід зосередитися на припиненні зростання чисельності насе-лення та на поверненні людства до тієї оптимальної чисель-ності, яка дозволяє планеті відновлювати свій потенціал.

Твердження Каттона можна трактувати як нищівну кри-тику численних «теорій змови», у яких стверджується по-стулат про глобальне панування певної суспільної чина ціо нальної групи над людством. Навіть якщо припуститифакт такого панування, воно не може бути стабільним, ос-кільки екстенсивний шлях розвитку людства приведе до ви-черпання ресурсів. Це стане чинником колапсу будь-якогосуспільного устрою, тоталітарної, авторитарної чи демокра-тичної політичної системи. Таким чином, тоталітарний «світ заОруеллом» (описаний англійським письменником Дж. Оруел-лом у романі-антиутопії «1984» [152]) або «світ за ДжекомЛондоном» (п’ятисотлітня влада олігархії в індустріальномусуспільстві, описана американським письменником у романі«Залізна п’ята» [127]) неможливі з огляду на вичерпність при-родних ресурсів, які забезпечують стабільність тоталітарноївлади.

Модифікацією тверджень Каттона про вихід за межі «но-сійної здатності» планети є доповідь Римського клубу «Межізростання» (1972 р.), у якій розкриті чинники обмеження еко-номічного зростання людства, вичерпності головних ресурсівенергії та сировини. Автори доповіді застосували методи мате-матичного комп’ютерного моделювання та використали сис-темний підхід до вивчення глобальної проблематики. Їхньоюметою було дослідити найближчі та віддалені наслідки вели-комасштабних рішень, пов’язаних зі шляхами розвитку, об-

32


центристами» (лефтбіо) … шукає шляхи втілення принципівглибинної екології шляхом демонтажу капіталістичної сис-теми. … Лефтбіо мають ту ж філософську основу, що й гли-бинна екологія, але підкреслюють важливість соціальнихпитань. Можна сказати, що вони являють собою міст між гли-бинними й соціальними екологами. Їхня платформа зводитьсядо такого:

1) кожна людина повинна відповідати за свої дії, у томучислі й за свою соціальну позицію; зокрема, добровільно вестипростий спосіб життя, щоб мінімізувати свій вплив на екосис-тему Землі; 2) виступати за соціальну справедливість і пере-розподіл багатства на національному й міжнародному рівнях;3) протидіяти економічному росту й конс’юмеризму; біорегіо-налізм замість глобалізму; 4) брати участь в особистій і ко-лективній духовній трансформації свідомості для прискореннясоціальних змін; поривати з індустріальним суспільством;5) застосовувати принципи глибинної екології для вирішеннягострих питань охорони навколишнього середовища; 6) пропа-гувати егалітарне суспільство, рівні права між статями, на-ціями, расами й т. п. (ліві біоцентристи блокуються зекофеміністами й соціальними екологами); 7) критикувати зе-лені політичні партії, які входять у змову з індустріальнимсуспільством» [150].

Канадський представник лівого біоцентризму Девід Ортонпише: «Ліві біоцентристи прагнуть бути послідовними у своїхдіях, хоча всі ми змушені йти на компроміси з існуючою сис-темою. Але ми не можемо прийняти її головних параметрів.Ми повинні навернути інших в екоцентричну віру, ми повиннізмінити економічні основи» [150].

Ще один важливий концепт — права тварин. Згідно з ви-значенням «Енциклопедії політичної думки» за редакції Де-віда Міллера [82], це «поняття, що означає турботу прогуманне ставлення до нелюдських істот. …Основні питання,які розглядають у ході суперечок про тварин і їхній моральнийстатус, є такими: «Чим виправдовується панування людининад іншими створіннями? На яких підставах люди дозволяютьсобі вбивати, поїдати, спричиняти біль і обмежувати свободупересування нелюдських істот? Якщо для людини тварини не

35

ються поза полем зору. Якщо «пробудити» їх, то у світі по-стане суспільний устрій, заснований на тих принципах, які урізних державах реалізуються відповідно до їх історичного до-свіду, рівня розвитку, масштабів, якості людських та матері-альних ресурсів. У доповіді, за десять років до радикальнихзмін у країнах соцтабору, було окреслено загальний хід роз-витку подій та зазначено на основну проблему на шляху пере-ходу від «планової» до ринкової економіки — повернення доприватної власності. Однак варто казати про те, що дослід-ження групи Медоузів були виконані радше в рамках «рефор-містського» напряму екологізму, хоча вони й містили певнірадикальні рекомендації щодо перебудови суспільства.

У той самий період (70-ті рр.) норвезький екофілософ АрнеНаесс формулює вісім тез глибинної екології:

1. Благо й процвітання усього життя на землі мають само-достатню цінність безвідносно до інтересів людини.

2. Багатство та різноманіття живих істот (форм життя)сприяє реалізації цієї цінності.

3. Люди не мають права зменшувати багатств та різнома-ніття життя, за винятком задоволення життєво важливих потреб.

4. Розквіт людського життя та культури, як і розквітжиття інших істот, вимагає суттєвого скорочення кількостілюдей на планеті.

5. Нинішнє вторгнення людини в природний світ є надмір-ним, і ситуація швидко погіршується.

6. Необхідні зміни в політиці та ідеології.7. Необхідні зміни щодо оцінки якості життя. Не потрібно

гіперболізувати споживацькі стандарти.8. Всі, хто з цим погоджується, повинні робити спроби для

втілення цих положень у життя (115, с. 52).Деякі постулати обох течій екологізму в адаптованому ви-

гляді увійшли до програм політичних партій «зеленого спря-мування» у Європі.

Лівий біоцентризм (англ. Leftbio) — «проміжна» течія міжглибинною та соціальною екологіями. Український дослідник,доктор технічних наук В.І. Постніков стверджує, що «лівекрило [екологістського] руху, що називає себе «лівими біо-

34


з поля зору, але за увесь час існування Землі саме період люд-ського «владарювання» став найбільш ризикогенним длярешти живих істот на планеті.

Таким чином, у своїх уявленнях частина екологістів неод-мінно має прийти до висновку, що від поміркованого захиступриродних територій та біорізноманіття у вигляді диких видівтварин і рослин, у найрадикальнішій версії природоохорони —цілих ландшафтів, слід перейти до ще «пряміших» дій та від-межування від сучасної цивілізації. У чому ж вони полягають?

Відповідь такі екологісти знаходять у біоцентризмі та зоо-захисті, що з нього логічно випливає. Так виникає ідеологічневідгалуження екологізму, яке можна умовно назвати біоетич-ним або ідеологією зоозахисту. Сутність світогляду, що вини-кає на основі подібних міркувань, зводиться до того, що кожнажива істота на Землі має беззаперечне та неспростовне правона життя. Поняття «право» застосовується тут у юридичномурозумінні, як певний атрибут живої істоти, який існує об’єк-тивно та не може бути у неї відібраний вольовим зусиллям людини.

Повага до життя як самоцінності декларується з часів ан-тичності багатьма філософами. Оскільки будь-яка істота маєтаке право, то імперативом діяльності людства має стати мак-симальне збереження життя живих істот на землі. Такимчином, життя саме по собі має самоцінність, незалежну від«суспільного договору». Якщо прийняти до практичного впро-вадження цей постулат, це призведе до глобальної рекон-струкції усього нині існуючого суспільного устрою.

Нині людство існує саме за рахунок знищення усього жи-вого. Це виявляється передусім в експлуатації дикої природи(видобування ресурсів з навколишнього середовища в усіх фор-мах) та в експлуатації «природи одомашненої». Передусім цесвійські тварини, що використовуються у харчовій, шкірянійта ін. промисловості. Оскільки усі істоти мають право нажиття, людина, згідно з логікою поняття «прав тварин»,більше не має права вбивати тварин заради будь-якої мети —розваги (полювання) чи здобуття їжі (харчова промисловість).Відповідно, має бути побудоване нове суспільство — у якому,зокрема, задовольнятиметься потреба у харчуванні лише за

37

мають ніякої цінності і вона розглядає їх лише як засоби длядосягнення своїх цілей, то чи не змушує це нас, виходячи зцієї логіки, заперечувати моральну повноцінність людей, якіне відповідають певним стандартам раціональності і самостій-ності, тобто є розумово неповноцінними, каліками чи старими?На якій моральній підставі ми обстоюємо тут думку, що життятварини має меншу вартість, аніж життя людей? Чи можемоми надати тваринам «права» і якщо це так, то яким чином? Чистановлять тварини певну гноблену й експлуатовану групу і наякі міркування спирається цей підхід?» [82, с. 301].

Варто говорити також про структурний поділ екологізму,що має за основний критерій ставлення до прав живих істот.Так само як існує «глибинна» та «поверхнева» екології, настику або в рамках глибинної і соціальної екології існують рухза добробут тварин та за права тварин. Сучасний рух за праватварин має більше спільних рис з глибинною екологією, ос-кільки розділяє та поглиблює її постулати, стверджуючи, щоусі живі істоти на Землі мають право на життя та недотор-канність, на невтручання людства до цілісності екологічнихсистем загалом та на відмову від убивства конкретних живихістот зокрема. Питання соціального розшарування та зміниформ суспільного устрою хвилюють представників руху заправа тварин лише у контексті гуманізації стосунків як міжлюдьми, так і між людьми та тваринним світом. Хоча є й тен-денції зближення руху за права тварин та соціальної екологіїу розумінні М. Букчина.

Закономірно, що у прагненні зберегти навколишнє при-родне середовище екологіст у своїх міркуваннях та практичнихдіях доходить тієї межі, коли стикається з необхідністю збе-реження та поваги до життя як такого. У зв’язку з цим цейуявний екологіст має визнати, що людство як сукупність ін-дивідуумів завдає найбільшої шкоди усім іншим видам живихістот на Землі. При цьому досить спірним в наукових колах єсаме поняття «шкода», але беззаперечним є той факт, що при-родні біоценози зазнали радикального перетворення саме за ос-танній час і саме завдяки діяльності homo sapiens як виду.Безперечно, фактор природних катастроф та ризиків дляжиття на землі з боку космічних факторів не варто виключати

36


них тварин у містах наприкінці ХХ ст. завдяки уведенню програм їхньої стерилізації; прийняття законів, що регламен-тують гуманне ставлення до свійських тварин, що ви ко рис -товуються у м’ясній індустрії; заборона дельфінаріїв у деякихкраїнах та жорстка регламентація існування зоопарків та зві-ринців. Однак критики такого підходу до зоозахисту вказуютьна частковість вирішення проблеми рухом за «добробут тва-рин». Тварина в будь-якому разі розглядається як істота, щонижча за людину, як частина природи, яка експлуатується тає джерелом ресурсів.

Рух за права тварин натомість логічно розвиває цю гілкузоозахисту та доводить її до крайньої межі: вимоги наданнятваринам прав. Звісна річ, тварина не може висловлювати своюдумку та брати участь у вирішенні її долі і не відповідає завласні вчинки. Однак, на думку течії «прав тварин», людствоу своїй діяльності має керуватися принципом, згідно з яким мине маємо права позбавляти тварин життя, тому що воно маєрівну цінність з людським. Ця думка в ідеалі має призвести допояви суспільства, яке жодним чином не експлуатує тварин тавидобуває засоби харчування та проживання взагалі не за їхнійрахунок. Якщо такий проект буде втілено в життя, це стане по-в ною структурною перебудовою існуючої економіки та власнесоціальних відносин. За приклад таких вражаючих змін можнавзяти харчову промисловість, для якої науковцям треба будевинаходити процеси синтезу їжі з продуктів нетваринного по-ходження або повний перехід на рослинну їжу. Або ж уявітьсуспільство, яке не вирубує ліси, експлуатує лише існуючісільсьскогосподарські землі (або й скорочує посівні площізадля відновлення дикої природної системи) та не скорочуєтаким чином біорізноманіття. Однак з огляду на реалії сього-дення проект суспільства, що повністю враховує права тварин,не є здійсненним у повному обсязі і реалізується лише в рам-ках окремих комун та екопоселень.

На думку біолога Т.Н. Павлової, засновниці вегетаріанськогоруху в Росії, автора проекту Федерального закону Російської фе-дерації про захист тварин від жорстокого поводження та однієїз ідеологів руху за права тварин в СРСР та РФ, зміна ставленнядо тваринного світу може мати глобальні наслідки: зміну са-

39

рахунок продуктів не-тваринного походження. Зоозахисна ус-тановка призводить до конструювання утопічної моделі сус-пільства, у якій людство відмовляється від експлуатаціїПрироди і від усього, що пов’язане з гнобленням та насиль-ством — від воєн, соціальної ієрархії та експлуатації, вбивств.Адже постулат святості життя поширюється на усіх живихістот, з людьми включно.

Як стверджується в «Енциклопедії політичної думки» Де-віда Міллера [82], «у ХІХ ст. виникли численні організації,які виступали за запобігання проявам жорстокості щодо тва-рин, чим приваблювали тисячі членів і впливали на перебігсуспільних змін і політичну законотворчість. … Сучасні філо-софи, найвидатнішими з-поміж яких є, зокрема, Пітер Сингері Том Риган, виступають з раціоналістичних позицій, стверд-жуючи, що тварини нелюдського роду мають права і потерпа-ють від гноблення. До кола питань, що є каменем спотиканнядля захисників прав і благополуччя тварин та їхніх опонентів,входять питання про експерименти на тваринах і розведеннятварин на фермах. …Так само й окремі жорстокі дії протипевних тварин з боку їхніх власників завжди були відомоюпроблемою, однак відносно недавнє перетворення ферм нашвидко зростаючі фінансові концерни означає, що сотні мі-льйонів тварин, яких утримують на фермах, тепер позбав-лені такої елементарної свободи, як простору, в якому можнарухатися» [82, с. 301].

На основі ідей зоозахисту зародилося два рухи: за добро-бут тварин (animal welfare) та за права тварин (animal rights).В основі їх лежали принципово різні підходи до охорони тва-ринного світу. Рух за «добробут тварин» передбачає лише сут-тєві обмеження у використанні тварин з огляду на його крайнюжорстокість: заборону на промисел тюленів та китів, гуманнеставлення до безпритульних тварин та пошук замінників їхзнищення, деякі обмеження на транспортування та утриманнясвійських тварин, яких усе одно вбиватимуть заради м’яса ташкіри. Значними досягненнями цього різновиду зоозахисту уЄвропі стали: заборона або жорстке обмеження в країнах Єв-ропи промислу деяких видів диких тварин (наприклад, тюленіта морські котики); різке скорочення чисельності безпритуль-

38


огляду на загальну складність управління сучасним індустріа-лізованим суспільством. Природоохоронці, що акцентувалиувагу на соціальних складових збереження гармонії людинита природи, ставили питання вибору між:

— збереженням централізованого устрою суспільства, що ха-рактеризується домінуванням репрезентативної демократії,концентрацією населення у великих містах та застосуванням зметою підтримання рівня життя цього населення сучасних(часто згубних) технологічних досягнень;

— чи створенням т. зв. децентралізованих комун, що будутьоб’єднувати в сукупності представників того ж самого люд-ського суспільства, але управлятимуться на основі прямої, ане репрезентативної демократії, культивуватимуть підвищенівимоги до суспільної моралі, застосовуватимуть нетрадиційніджерела енергії — тобто створять суспільство, повністю побу-доване на відмові від централізації, всебічного контролю тазгубних досягнень прогресу.

І та, й інша модель політичного та суспільного загалом роз-витку має недоліки та позитиви. Слід окремо зупинитися і натих, і на інших.

Позитивами моделі «технократичного» суспільства є:— можливість забезпечити високий рівень матеріального

комфорту кожному члену суспільства. До цього рівня входитьрівень медичного обслуговування, яке нині вважається найви-щим за всю історію людства, забезпеченість ресурсами — про-довольством, водою та ін., забезпеченість громадянина усієюінфраструктурою сучасного міста; жителі агломерацій є при-стосованими саме до цих умов життя, які стали якісно іншимипорівняно з умовами життя їхніх предків;

— доступ до інформаційних ресурсів, у стократ більший задоступ до таких ресурсів у не-міського жителя і — ще більше— у жителя країни Третього світу. Зростає не якість поінфор-мованості, а різноманітність джерел інформації, кількість інформаційних повідомлень та можливостей для здобуття ін-формації будь-якого ґатунку. Насиченість інформацією життясучасного міського мешканця має також як позитивні, так інегативні сторони; таку «поінформованість» варто розцінюватискоріше як позитив.

41

мого суспільного устрою. Вчена стверджувала, що етичний ім-ператив, що примушує поважати права тварин, пошириться йна міжлюдські стосунки, сприятиме становленню нового типусуспільства, в якому припиняться війни та злочинність. Цеможе стати наслідком досягнення гармонії з довкіллям, зок-рема із тваринним світом.

Т.Н. Павлова виділяла такі принципи етичного ставленнядо тварин:

«Етична поведінка особистості передбачає турботу про іншуособу, співпереживання з іншою особою, дії на користь цієїособи. Такого роду установка особистості, що відчуває відпові-дальність за іншого, називається альтруїстичною, на противагуегоїстичній, коли на першому місці особисті інтереси. Основ-ною причиною розвитку етики в історичному плані був духов-ний зріст людини. Етичне або моральне ставлення до світу євідображенням духовних і інтелектуальних потенцій людини.Вищим же даром, який набуло людство в ході еволюції, є здат-ність переживати почуття іншої особи — тобто співпереживатийому. Ця здатність потребує розвитку таких якостей особис-тості, як милосердя, співчуття, доброта. По мірі розвитку лю-дина навчилася не тільки співпереживати іншій людині, але йбудь-яким живим істотам, які можуть відчувати біль і страж-дання, іншими словами, сприйняття світу у людини стало нетільки етичним, але й біоетичним — це властивість високороз-виненої психіки і в основному є тільки у людини. Однак деяківисокоорганізовані види тварин, особливо які знаходилися до-вгий час в контактах з людиною, здатні співпереживати: со-баки можуть відповідати занепокоєнням, хвилюванням,побачивши сльози чи інші прояви страждання людини» [154,с. 6—7].

Таким чином, основа етичної поведінки людей має емо-ційну природу. Але для багатьох людей необхідний також ра-ціональний підхід, який би підкріплював їх емоційні пориви.Такі люди як аргумент використовують принцип справедли-вості. У цьому випадку вони спираються на загальновизнаніморальні норми.

Ідея демократичності управління суспільством в умовахекологічної кризи, що насувається, стала доволі актуальною з

40


і сьогоднішнього екологістського руху у глобальному масштабіє те, що основу його становили й становлять передусім еколо-гічні НУО. Це узгоджується з твердженням американських ав-торів В. Костайна та Дж. Лестера про те, що з 1980 р.екологічний рух вступив у стадію так званої демократії безпо-середньої участі (participatory democracy), що прийшла назміну представницькій демократії (representative democracy)минулих років [41, с. 80].

Включення екологістського руху до політичного процесухарактеризується виробленням ідеології та структурованих по-літичних партій на основі НУО. Так виникло своєрідне пара-лельне співіснування «громадянського сектора» екологізму, щоскладається з громадських рухів та формалізованих мереже-вих структур, та сектора політичних партій, що ставлять замету боротьбу за владу. Проблематика аналізу подібного спі-віснування полягає у постановці питання про те, як екологізм,що по суті тяжіє до «низової» прямої демократії та є світог-лядною ідеологією, трансформується у політичну ідеологію.При цьому екологістські партії неминуче мусять адаптуватисядо реалій парламентської боротьби, вступаючи в союзи з ін-шими партіями, модифікувати свою ідеологію та йти на по-ступки під час переговорів. Назріває, таким чином, серйознийконфлікт ідеологій і тактик діяльності всередині екологіст-ського руху — умовно їх можна назвати «реформізм» та «радикалізм». Як стверджує українська дослідниця Т.В. Гар-дашук, сучасні політичні доктрини екологічної політикиумовно можна поділити на два основні види:

1. Помірковані (доктрини «поміркованого екологізму»).2. «Крайні», або екстремістські (різноманітного ідеологіч-

ного спектру).Нова екологічна парадигма — нова суспільна модель, об-

стоювання якої є визначальною рисою сучасного екологізму.Вона ґрунтується на постматеріальних цінностях (за визна-ченням Р. Далтона) та передбачає співіснування колективізмуз терпимістю щодо індивідуального вибору, на відміну від со-ціальної парадигми, що домінувала в суспільстві впродовж по-передніх десятиліть і основу якої становили суто матеріальніцінності [41, с. 63]. Так, «екологісти піддають критиці ядерну

43

Недоліками життя у технократичному суспільстві можутьстати:

— з політичної точки зору — відстороненість громадян відпрямого управління країною. Сучасна репрезентативна демо-кратія є явищем, яке характеризується відірваністю інституту«представників народу» від власне виборців, автономністюїхніх рішень від суспільних прагнень. Дана тема стосується су-перечки про форми демократії та про те, яка форма здатна ві-добразити у повній мірі волю народу. Сумнівним є самепоняття «воля народу» та «суспільні прагнення», оскількитака воля може бути в кращому разі сукупністю рішень біль-шої частини населення, що зводяться до спільного знаменника.Сучасні громадяни є настільки індивідуалізованими, що гово-рити про те, що певне рішення може бути прийняте 90—100відсотками усього народу, не випадає. Усьому народові (гене-ралізованій сукупності громадян) властива, відповідно, й генералізована сукупність прагнень, яка зводиться до задово-лення елементарних життєвих потреб. Прагнення їх задоволь-нити властиве усім; усі ж інші прагнення поширені всу спільстві лише тією чи іншої мірою. І навіть способи вирі-шення проблеми нестачі життєвих благ, проблеми загрози цимжиттєвим благам різняться у дуже великому спектрі. Тож чивипадає говорити про демократичне керівництво суспільством?Дане питання дискутується нині політичними філософами усіхнапрямків;

— ризики, що походять з самого факту проживання в місті:міське середовище у більшості випадків не відповідає тому, щодеякі екологісти називають родовою сутністю людини (у цьомузовнішня подібність їх термінології до марксистської), воно непороджене природою і у багатьох випадках згубне для самогоздоров’я жителів міста.

Вихід із становища, що склалося, залежить від політичнихустановок екологіста. Такими виходами можуть бути еколо-гічний реформізм, правий екологізм та екофашизм і лібертар-ний (лівий) екологізм, лівий біоцентризм, екоанархізм та ін.

Наступне важливе поняття, яке вживається у цій книзі, —неурядові організації (НУО, англ. Non-government organizati-ons, або NGOs). Важливою ознакою як першопочаткового, так

42


дяки мережі Інтернет та координувати свої дії у глобальномумасштабі.

Саме екологістські організації стали одними з найактивні-ших учасників руху за альтернативну глобалізацію. Ставленнямережевого екологістського руху до глобалізації формулюєтьсяу вимогах досягнення «глобальної справедливості», «альтер-нативної неолібералізму глобалізації»; іноді — «стабільного(стійкого) розвитку».

Як стверджують Дж. Арквілла та Д. Ронфельдт, ідеологіяруху функціонує на двох рівнях. Існують спільні для всіх учас-ників базові уявлення або центральні теми, які іноді набуваютьформи гасел чи афоризмів. Екологістський рух використовуєтакі поняття, як «екосистема», «взаємозалежність», «обмеженіресурси», «оновлювані ресурси» та «економіка з нульовимзростанням». На другому рівні — безліч інтерпретацій та інди-відуальних наголосів на цих темах [140, с. 284]. Прикладомобговорення базового поняття «охорона довкілля» та його ін-терпретацій є діалог соціальної та глибинної екології. Цент-ральні уявлення можуть прийматися багатьма різними людьмизавдяки їхній багатозначності і гнучкості, при цьому вони мо-жуть відрізнятися у різних місцях, оскільки є ситуативно мін-ливими.

Найбільше досвіду щодо оформлення природоохороннихрухів в інституціоналізовані одиниці ми можемо почерпнути зкраїн Європи та США, хоча й Україна вже має багаторічний (ізсередини 80-х рр.) досвід масової боротьби за екологічні права,за збереження дикої природи й навколишнього природного се-редовища загалом. Етапи становлення екологістських рухів тарізноманітних напрямів ідеології екологізму розглядатимутьсянами на прикладі як країн Європи, США та Канади, так і України.

Варто звернути увагу на те, що екологізм як світоглядната політична ідеологія недостатньо досліджений вітчизнянимиавторами у зрізі політичної науки. Досить багато матеріалів,що містять виклад екологістських ідей — монографій, статей,публіцистичних творів, які описують елементи екологістськоїідеології, потребують свого уведення до політичного дискурсута подальшого дослідження.

45

енергетику не лише з огляду на можливі негативні наслідки длядовкілля, а й через те, що вона втілює домінування індустріїнад особистістю. Дану концепцію можна охарактеризувати яквдале поєднання соціально-психологічного (з елементами сим-волізації реальності) та чистого природоохоронного під-ходу» [41, с. 63].

Політична система трактується автором як сукупність еле-ментів, що беруть участь у владних відносинах та утворюютьпевну цілісність. Американсько-канадський політолог Д. Істонтрактує політичну систему як «сукупність взаємодій, які здійс-нюють індивіди в межах призначених для них ролей і які спря-мовані на авторитарний розподіл цінностей в суспільстві» [227,с. 223]. Американський політолог Г. Алмонд визначає політичнусистему як «систему взаємодії, що виконує функцію інтеграціїі пристосування за допомогою застосування або загрози засто-сування більш чи менш законного фізичного примусу» [227, с.225]. У контексті дослідження нас цікавитимуть передусім такіпроцеси, як взаємодія громадських рухів та владних інститутів,інституціоналізація громадських рухів та процес утворення по-літичних партій, процес інтеграції партій еко логістського спря-мування до політичної системи. На ці процеси значний впливсправляють ідеологічно-світоглядні базисні основи екологіст-ського руху, і особливе значення мають результати аналізувпливу ідеологічних конструктів екологістських рухів та пар-тій на їх участь у політичній системі.

Структура сучасного екологістського руху розглядаєтьсянами з точки зору концепції «мережевості». Згідно з цим під-ходом американських дослідників Дж. Арквілла та Д. Рон-фельдт виокремлюються такі особливості екологістськихгро мадських рухів, як: поліцентричність, сегментованість, ви-сока адаптивність, наявність спільної ідеології (котра дифе-ренціюється відповідно до інтерпретацій екологізму), великароль особистих зв’язків.

Сучасний екологістський рух виходить за межі окремихкраїн саме завдяки своїй мережевій структурі, яка: 1) ха-рактеризується поєднанням осередків, що перебувають у «го-ризонтальних» стосунках, а не ієрархічною структурою; 2) дає змогу вільно обмінюватися ідеями та пропозиціями зав-

44


Цілком зрозуміло, що вироблення універсальної формуливзаємодії людства та природи неможливе в рамках одного і на-віть кількох досліджень, але узагальнення існуючих точокзору на таку взаємодію дає можливість окреслити загальніриси ідеології, яка може скластися внаслідок конвергенції усіхнаявних форм природоохоронного світогляду.

Головна проблематика екологістських рухів та партій по-лягає в тому, чи здатен природоохоронний рух у своїх інсти-туціоналізованих формах — у вигляді громадських організаційта політичних партій — запропонувати ефективне вирішеннянагальних екологічних проблем та скласти програму, що міс-тила б можливості для вирішення соціальних та екологічнихзагроз, перед якими опинилося людство. Другий аспект про-блематики природоохоронного руху, який розкривається мною— яким чином цей рух здатен впливати на політичні рішення,якими механізмами впливу він володіє, беручи участь у полі-тичному процесі.

Суттєвою характеристикою екологістського руху на етапірозвинутої політичної діяльності стає дифузний характер лі-дерства. Принциповим моментом є безлідерність частини еко-логістського руху, що лишається громадсько-політичнимирухами, а не політичними партіями. Це породжує суперечностівсередині руху на основі того, яку модель координації має при-йняти екологістський рух — безлідерну або ієрарахічну. Наприкладі Європейської федерації зелених партій ми спостері-гаємо спробу узгодити цю суперечність, адаптувавши тяжіння«зелених» в напрямку «прямої демократії» до реалій європей-ського парламентаризму.

Основоположною є також субсоцієтальність і транснаціо-нальність екологістського руху. Ця ознака дає змогу еколо-гізму претендувати на роль ідеології-світогляду (у термінологіїВ. Лісового), яка об’єднує великі групи людей незалежно відраси, національності та класової приналежності. На етапістановлення політичних партій «зелених» екологізм як ідео-логія-світогляд стає політичною ідеологією, чітко артику-люючи політичні вимоги у залежності від конкретної країнита часу. Важливим наслідком цієї характеристики еколо-гізму є тяжіння партій «зелених» до лівого політичного

47

Суттєвим питанням, яке розглядається у дослідженні, є те,як може екологізм — світоглядно-ідеологічна система — співіс-нувати та взаємодіяти з уже наявними політичними ідеоло-гіями та їх утіленнями — політичними доктринами. Екологізму вигляді глибинної та соціальної екології, тобто світоглядно-філософських систем, здатен лише окреслити загальні шляхирозвитку цивілізації, дотримуючись яких можна врятувати до-вкілля від катастрофи та зберегти баланс між людиною та до-вкіллям. Екологізм як світоглядна ідеологія та філософськеосмислення відносин людини та природи лише ставить пи-тання, відповідь має дати політична ідеологія та конкретнапрограма суспільно-політичних змін стосовно кожної окремоїкраїни та загальнопланетарного рівня. Питання полягає втому, як саме виникає перехід від екологізму як філософськоїсистеми до екологізму як ідеології та складової політичної сис-теми. Тобто як носії екологізму адаптуються до «традиційних»політичних ідеологій, або як вони виробляють власну ідеоло-гію, яка характеризується, згідно з поширеним в Європі полі-тичним слоганом, як «третій шлях».

Головна проблематика екологістських рухів та партій по-лягає в тому, чи здатен природоохоронний рух у своїх інсти-туціоналізованих формах — у вигляді громадських організаційта політичних партій — запропонувати ефективне вирішеннянагальних екологічних проблем та скласти універсальну й вод-ночас специфічну для кожної країни програму, що містила бможливості для вирішення соціальних та екологічних загроз,перед якими опинилося людство. Другий аспект проблема-тики природоохоронного руху, який розглядатиметься —яким чином цей рух здатен впливати на політичні рішення,якими механізмами впливу він володіє на даному етапі свогорозвитку.

Відповідь на поставлені вище питання дає можливість про-гнозувати подальший розвиток руху на захист довкілля, а фор-мулювання постулатів єдиної ідеології екологізму чипри наймні наближення до них дає можливість політичнимпартіям, як «традиційного», так і суто екологістського спря-мування, чітко формулювати свої вимоги в рамках існуючихполітичних систем.

46


Сучасний екологістський рух постав у період, коли усві-домлення необхідності гармонізації зв’язків людини та при-роди стало нагальною потребою людства і охопило широкі масинаселення (а не лише вузьке коло спеціалістів з біологічнихнаук). Цей процес відбувався протягом ХХ століття та досягпіку у 70—80-х рр. ХХ ст.

Екологістський світогляд став відповіддю на ті виклики,які висунула доба індустріалізації та технократизації в Європі.

Періодизація еко-руху відповідає тим проблемам, які по-ставали перед міжнародним співтовариством на певних етапахйого розвитку. Відповідно, існує три «генерації» екологічнихпроблем. Згідно з класифікацією Тетяни Гардашук, першаохоплює проблеми використання громадських земель і воднихресурсів, захисту лісів і ґрунтів, збереження флори та фауни,створення природних парків і управління ними тощо. До дру-гої генерації належать проблеми токсичних відходів, забруд-нення поверхневих і підземних вод, забруднення повітря.Третя генерація — це проблема глобальних змін клімату, ско-рочення («витончення») озонового шару, забруднення світовогоокеану, опустелювання, винищення тропічних лісів, глобальнівтрати біорізноманіття [41, с. 55]. Як підсумовує Т. Гарда-шук, саме проблеми третьої генерації стали потужними чин-никами для глобальної консолідації природоохоронного рухуу 80—90-хх рр. ХХ ст.

49

спектру, їхня співпраця із соціал-демократами та екосоціа-лістами.

В Україні екологістський рух перебуває на стадії пере-ходу до артикуляції прагнень руху. Звертаємо увагу на такіособливості розвитку екологізму на українських теренах:

— екологізм існує лише як ідеологія-світогляд;— мало розвинений мережевий екологістський рух, подіб-

ний до поширеної на Заході моделі рухів, які не стали полі-тичними партіями;

— формування партій «зелених» «згори», незначна роз-виненість масового «низового» руху на захист екологічнихправ.

48

Андрос Олег

Ðîçä³ë ²². ОСОБЛИВОСТІ ПОЛІТИЧНОЇ ІНСТИТУЦІОНАЛІЗАЦІЇ ЕКОЛОГІСТСЬКИХРУХІВ

у романі-дистопії «Острів»: «Моральність, до якої дитина при-ходить, відштовхуючись від фактів екології та притчі про еро-зію, є універсальною етикою. Для природи не існує ВибранихЛюдей, для неї нема ані Святої Землі, ані Унікальних Істо-ричних Одкровень.

Принцип моральності охорони природи нікому не дає правапочувати себе вище або претендувати на якісь привілеї. [Прин -цип] «чини так, як хочеш, щоб чинили з тобою» може бути за-стосований до усіх наших справ і вчинків у будь-якій сферіжиття у будь-якій частині земної кулі. Нам дозволено будежити на цій планеті до того часу, поки ми будемо ставитися довсієї природи, співчуваючи їй і розуміючи її» [208, с. 345].

Варто окремо зупинитися на положеннях реформістськогоекологізму та концепції «сталого розвитку» (англ. «sustainabledevelopment»; перекладається також як «стабільний», «стій-кий» або «збалансований» розвиток). Ідея сталого, або збалан-сованого розвитку стала провідною ідеєю реформістської течіїекологізму, що виникла на початку 70-х років і активно розви-валася неурядовими організаціями та партіями протягом 80-хроків. Це розвиток, що мав би поєднати ідеї економічного зрос-тання та скорочення негативного впливу на природу, який вимірюється за багатьма параметрами — збереження біорізно-маніття, генетичного різноманіття та певного набору невіднов-люваних ресурсів. Тут постають значні світоглядні проблеми,пов’язані з проблемою збереження природного середовища тайого ресурсів для нащадків.

Т. Гардашук наводить такі напрями т. зв. реформістськогонапрямку екологістського руху, цитуючи Д. Дризека та Дж.Лестера:

— рух структурних реформістів;— рух реформістів-екологів [41, с. 65].Як стверджує Т. Гадашук, до першого напряму належить

група політологів та активістів поміркованого екологічногоруху, що відстоюють ідею постійного та невпинного впливу наздійснення природоохоронної політики та переконані, щоданий вплив є цілком ефективним і достатнім. Пропозиції їхністосуються передусім збільшення кількості законів, що конт-ролюють рівні забруднення, примноження й розширення фон-

51

Ідеал технократичного суспільства був поставлений еколо-гістським рухом під значний сумнів. Громадяни різних країнпочали усвідомлювати, що шляхи суспільного розвитку, ок-реслені ідеологами та політичними діячами, не є догмами і щовони можуть виробити нове, власне бачення світу.

Так, справді, техніка змінила людське суспільство доко-рінно. Сума знань, вкладених в створення обчислювальної тех-ніки, наприклад, набагато перевищує суму знань, потрібну дляпростого підтримання людської життєдіяльності.

Шлях людської цивілізації не визначений з математичноюточністю. Він повсякчасно переглядається та змінюється — так,як це має відповідати обставинам, що змінюються. Вони можутьбути будь-якими — природними, суспільними, економічними,політичними. Ці міркування лягли в основу «футурологічного»проекту екологістського руху.

Якщо аналізувати стратегію екологізму в її розвитку, товарто зазначити, що в процесі усвідомлення середньостатис-тичним громадянином проблем взаємодії людства та довкіллявиникає три різноманітні реакції на сигнали про «негаразди»в даній сфері:

— відчуженість, або повна неучасть у справах охорони до-вкілля і громадсько-політичній діяльності, пов’язаній з ними;

— ескапізм, або «втеча» від проблеми шляхом зміни місцяпроживання, створення екопоселень із замкненим циклом ви-робництва (що декларується як ідеал взаємодії з природою),участь у різноманітних субкультурах (наприклад, хіпі) та ре-лігійних течіях (індуїстські вчення та ін.). Така позиція ведедо вироблення певної альтернативи існуючій системі вироб-ництва та споживання, але не є чинником політичних змін;

— активна участь у політичному процесі. Виявляється вучасті у громадсько-політичних структурах (громадянськірухи та ініціативи, неурядові громадські організації) та у по-літичних партіях. У свою чергу ця активна участь умовноподіляється в нашому дослідженні на «радикальну» та «по -мірковану».

Як приклад зосередження екологізму на питаннях духов-ності та моральності доцільно навести міркування класика мо-дерної англійської літератури Олдоса Гакслі, які він висловив

50


наної протидії з боку «груп громадян», які поділяють ідеї«Мудрого користування» [140, ст. 283]. Також цікавим «край-нім» виявом такої позиції у науці є анти-енвайронменталізмамериканського публіциста та письменника Майкла Крайтона,який закликав до розвінчання «міфів» екологізму, звинува-чуючи, наприклад, Р. Карсон у продукуванні «міфу» про шкід-ливість хімікату ДДТ. На його думку, сенсаційні твердженняекологістів щодо ДДТ та загалом критика «зеленої революції»у сільському господарстві США є злочинною дезинформацієюта призвели до смертей «тисяч бідняків» [119]. Крайтон стверд-жує: «Екологічний рух необхідний, але він не дуже ефектив-ний, оскільки має форму релігії. З історії відомо, що релігіясхильна вбивати людей, а енвайронменталізм, починаючи з 70-х рр., вже знищив від 10 до 30 мільйонів осіб. …Рух на за-хист навколишнього середовища повинен ґрунтуватися наоб’єктивних наукових даних, що піддаються верифікації, вінмає бути раціональним та гнучким» [119].

Між тим, поміркований екологістський рух пройшов зако-номірний етап інституціоналізації, включення своїх вимог доіснуючої системи здійснення політики, поставивши за головнумету впливати на здійснення національної політики в тій абоіншій країні.

Враховуючи обмеженість, а в багатьох випадках і неспро-можність впливу «поміркованого» екологізму на покращенняекологічної ситуації, з’явилися критики такого підходу, якіназвали поміркований екологізм «поверхневою» екологією. У70-х рр. ХХ ст. «поміркованості» було протиставлено «гли-боке» мислення, «глибоке» ставлення питань і, як загальне ви-значення, — «глибинну» екологію.

Основні положення «глибинної» екології, спершу описанімислителями-теоретиками (антиантропоцентризм, біоцент-ризм, акцентування на духовних, постматеріальних цінностях)були описані у розділі І. Зараз варто звернути увагу на прак-тичні втілення глибинної екології у політичному процесі, пе-редусім на громадські ініціативи та міжнародні рухи, якізробили цей варіант екологізму своєю провідною ідеологією.

Передусім положення глибинної екології органічно вписа-лися в ідеологію руху радикальних екологістів «Земля перш за

53

дів з метою вжиття заходів з охорони довкілля. Частина пред-ставників даного руху активно відстоює зміни у законодавствіта функціонуванні суспільних інститутів з метою включенняекологічної проблематики у політичну традицію суспільства.Критерієм діяльності структурних реформістів є відповідаль-ність і реалізм. Власне, саме ці діячі були розкритиковані у70—80-х рр. радикалами на зразок Дейва Формена.

Політичне значення другого руху, екологістів-реформістів,на думку Т. Гардашук, полягає в тому, що дана течія сприяєпопуляризації поміркованого екологізму, прагне піднести еко-логічні цінності до найвищих ланок існуючої політичної сис-теми та примусити політиків рахуватися з ними у процесіприйняття усіх життєво важливих рішень. На рівні теорії їхніпогляди містять у собі «бажання залишити на належному рівнідосягнутий добробут представників сучасної західної цивіліза-ції та одночасну цілісність і стійкість екосистем» [41, с. 66].Особливістю екологістів-реформістів є те, що вони здебіль-шого є представниками політично зорієнтованих природни-чих наук. Вони апелюють не стільки до економічної чиполітичної структури суспільства, скільки виступають у роліречників екологічно зорієнтованої соціальної політики; прицьому докладний аналіз політичних, економічних і суспіль-них чинників мають довершити політологи, економісти і со-ціологи [41, с. 66].

До «реформістських» міркувань долучаються й так звані«анти-енвайронменталістські» рухи на зразок руху «Мудре ко-ристування» у США, котрі проголошують своєю метою відвертепротистояння радикальним екологістським рухам у США (проних йдеться у праці «Мережі і мережеві війни» за ред.Дж. Арквілли та Д. Ронфельдта [140]). Зазвичай такі активістистоять на консервативних політичних позиціях, проголошуючинеобхідність збереження цінностей приватної власності та осо-бистого права на самореалізацію (за рахунок довкілля, у тер-мінах екологістів). «Теоретики «Мудрого користування»Арнольд і Готтліб у своїх публічних зверненнях, публікаціях… та в Інтернеті (www.cdfe.org) твердять, що рух захисту до-вкілля має тісні зв’язки з державними установами і великимифондами і що цей потужний союз потребує самовідданої і об’єд-

52


цьому сенсі засоби виступають як мета. ...Соціальні зміни невідбуваються під впливом екотажу. …У нього немає мети ски-нути соціальну, політичну або економічну систему. Можливо,[екотаж] не зможе змінити світ, але він допоможе нам і живимістотам виграти час. І, можливо, це буде найкращим, що миможемо зробити» [69].

Продовженням цих міркувань є «програмні» положення фі-лософії й тактики дій радикально-екологістського руху «Земляперш за все!», викладені у праці Дейва Формена «Сповідь еко-воїна». Вони звучать таким чином:

1. «Добробут Землі є пріоритетним, якщо це необхідно, на-віть пріоритетнішим за добробут людини» [203, с. 29]. Тобтосаме те, що є одномоментним інтересом людства, згубне длякороткочасного або довгочасного здоров’я біосфери (і для до-вгочасного добробуту людей). Слід перш за все цінити трива-лий у часі добробут і біологічне різноманіття Землі. Людимають пристосуватися до планети (а не планета до потреб лю-дини). Ми маємо бути добрими, співчутливими і турботливимидо інших людей, але земля має пріоритет.

2. Відмовитися вважати мірилом цінності людські істоти.«Окреме людське життя має не більшу внутрішню цінність,ніж життя окремого Ведмедя Грізлі. Трагедії соціальногожиття Третього світу дорівнюють за масштабами трагедіям,які щохвилинно розгортаються у взаємодії людини й природ-ного світу» [203, с. 29]. Безперечно, тут ми маємо яскравийприклад відходу від «просвітницького» розуміння гуманізму,і це не могло не породити різку критику з боку «лівіших» со-ратників Формена.

3. Беззастережне прийняття філософії «глибинної екології»(біоцентризму). «Природні істоти самі по собі мають цінність іживуть задля самих себе (це ще один спосіб довести, що вонитеж мають цінність, внутрішню гідність). Жодних “ресурсів”для людського споживання не існує і не повинно існувати влюдському уявленні. Антропоцентризм — прямий опонент руху“Земля перш за все!”» [203, с. 30].

Те в природі, що є ворогом для людини (хвороби, «шкід-ники» та ін.), у цьому контексті є органічною частиною меха-нізму саморегуляції. Тому ці ідеї й дістали продовження в

55

все!». Це зумовило недовіру широких мас до цієї світоглядноїідеології, що почала асоціюватися з радикальними акціямиекосаботажу. Але постулат внутрішньої самоцінності природи,знайшов палких прихильників у західному суспільстві й позамежами «екорадикалів». Визнання самоцінності живої при-роди та видів безвідносно до поняття користі та способу вико-ристання людиною зафіксовано у визначальних політичнихдокументах, якими є Конвенція про біологічне розмаїття (Ріо-де-Жанейро, 1992) та загальноєвропейська стратегія збере-ження біологічного та ландшафтного різноманіття (Софія,1995 р.). Тому роль ідей, що надихали екорадикалів на акціїсаботажу, у формуванні світоглядного підґрунтя «поміркова-ного» руху є беззаперечною.

Зупинимося детальніше на особливостях участі радикаль-них течій, що взяли за основу глибинну екологію, у політич-ному процесі.

Основоположний феномен «прямої дії», властивий цим те-чіям, був осмислений норвежцем А. Наесом у 70-х рр. ХХ ст.на основі ідей індійського політичного та духовного лідера Ма-хатми Ганді щодо ненасильницького спротиву та громадян-ської непокори. Зокрема, Ганді говорив про «ахімса»(«не насилля») та «сатьяграха» («силу духу», «силу істини»)як засоби ефективної політичної боротьби мас. А. Наес, нато-мість, говорить про «пряму дію» не як про засіб революційноїзміни суспільного устрою, а як про вимушену необхідність по-рятунку конкретного місця дикої природи та засіб екологічноїпросвіти мас. Послідовник Наеса, глибинний еколог Б. Деволлдає визначення «прямій дії» та екотажу і робить деякі уза-гальнення: «пряма дія — це акція, спрямована на порятуноклісу, річки або окремого виду рослин або тварин, без монетар-ного або іншого власницького інтересу; у протестуючого є лишестурбованість його/її екологічного «я», про що він/вона заяв-ляє. Екотаж — виведення з ладу технологічної або бюрокра-тичної операції для захисту конкретного місця. Пряма дія,МГК [метод гайкового ключа — О. А.] та екотаж можна розг-лядати як тактику, використовувану для досягнення конкрет-ної мети. Вони також є практичним втіленням глибинноїекології, якщо ґрунтуються на самообороні і ненасильстві. У

54


Зерзана та американського еволюційного біолога, фізіологаДжареда Даймонда. Зокрема, останній стверджує: «Спосібжиття мисливців-збирачів був найвдалішим за весь час існу-вання людства, а тривалість їхнього життя була найдовшою. Ами досі б’ємося з тим хаосом, у який увігнала нас агрокуль-тура, і зовсім незрозуміло, чи зможемо ми коли-небудь вирі-шити цю проблему» [66].

Ці слова різко контрастують з аргументами на користь су-часного рівня життя, у яких наводяться цифри щодо серед-нього віку людини первіснообщинного ладу та рівня сучасноїтехнократичної цивілізації.

Аргументи Формена щодо «щасливішого» та «здоровішого»життя первісних суспільств були різко розкритиковані амери-канськими дослідниками Дж. Хізом та Е. Поттером у книзі«Бунт на продаж» [162]. Автори вважають злочинним тверд-ження про те, що сучасна цивілізація має повернутися до до-індустріального, невисокотехнологічного стану медицини,відмовитися від своїх досягнень на користь «первісної про-стоти». Найголовнішим аргументом на користь досягнень су-часної цивілізації Дж. Хіз та Е. Поттер вважають масштабнескорочення смертності від інфекційних хвороб та подовженнясереднього віку людей. Автори пов’язують «вульгарно-еколо-гістські» заклики з індустрією «правильної» їжі та «правиль-них» і «нетрадиційних» ліків, «нетрадиційних» лікарськихпрактик, яким глибинна екологія потрібна для створення умовдля кращих продажів. Глибинна екологія, на думку Хіза і Пот тера, перетворилася у 90-х роках на популяризатора таідеологічне підкріплення чергової моди, комерційного проектуз елементами утопії, на які незворотно, як вважають автори,перетворюються будь-які здорові протестні течії в західномусуспільстві. Попри очевидні перегини в описі глибинної еко-логії, таку думку теж слід брати до уваги при вивченні цьоговаріанта екологізму.

7. Відмова від раціонального мислення як єдино можли-вого. Рух «Земля перш за все!» наголошує на різноманіттідумок всередині руху і необхідності поваги до цих думок. Алеразом з тим його ідеологами стверджується, що хоча раціо-нальність є прекрасним і корисним інструментом, це всього

57

праці «Народонаселення та СНІД», у якій СНІД та глобальніпандемії виправдані як природний чинник обмеження люд-ського населення на планеті.

4. Розуміння того, що дика природа — це реальний світ.«Він займає переважаючий об’єм поверхні Землі, порівняно зним усі творіння людської технократичної цивілізації — міста,комп’ютери, комунікації та ін. — є явищами плинними та мі-зерними. Тому найважливішою проблемою для людства є збе-реження «дикості» та біологічного різноманіття, що панувалоу природі до приходу людини. Усі речі взаємопов’язані (цеодин з основних постулатів екології), і тому не слід нехтуватий “побіжними” заходами — захистом миру на Землі, наприк-лад, — але найголовнішими залишаються ті кампанії, які спря-мовані на захист і від імені дикої природи» [203, с. 30].

5. Визнання того, що на Землі існує занадто багато людей.«Навіть якщо вирішити проблему несправедливого розподілуматеріальних благ (яку прагнуть вирішити ліві партії), існуєшість мільярдів людських істот, що перетворюють природнийсвіт на матеріальні товари і харчування та спустошують такимчином природне різноманіття» [203, с. 30].

Це не значить, що радикальні екологісти не повинні ігно-рувати економічні та соціальні причини перенаселеності і немають критикувати накопичення статків в руках усе меншоїкупки людей. Єдиним постулатом тут є те, що біорізноманіттяі сама дика природа несумісні з демографічним вибухом.

6. Глибокий сумнів і навіть антипатія до «прогресу» та«технології».

Це не значить, що активісти руху мають відразу ж початиуникати усіх проявів технологічної цивілізації. Вони належатьдо неї і використовують її; але з цього не випливає, що вони неможуть критикувати її.

Дейв Формен зауважує: життя у суспільстві мисливців тазбирачів було в цілому здоровішим, щасливішим та безпечні-шим, ніж життя сучасного селянина, промислового робітниката службовця у бізнесі. На кожне матеріальне «досягнення»прогресу, на його думку, наводиться дюжина втрат глибокоїта величезної цінності. У цьому ідеї глибинного еколога пере-гукуються з ідеями анархо-примітивістського філософа Джона

56


Саме цей постулат наразився на жорстку критику з бокусоціального еколога Мюррея Букчина (США), який вважає, щослід цілком інакше дивитися на проблему: соціальна ієрархія,що екстраполюється на відносини Людини та Природи, пород-жує знищення навколишнього природного середовища, і без-глуздо звинувачувати експлуатовані класи, особливо Третьогосвіту, у «спільній провині перед Природою».

На думку Д. Формена, нюанси екологістської філософіїруху мають визначати дії, а самі активісти мають визнати, щовони мають діяти. Теоретичні дискусії здатні лише загальму-вати здійснення справи.

11. Визнання, що активісти руху мають змінити свій спо-сіб життя, зробити його більш узгодженим з природою. Рухперейняв твердження Арне Наеса про те, що ми не здатні до-сягти істинно «глибинно-екологічного» способу життя, алекожен з людей має прагнути до цього. Радикальні екологістимають усвідомити компроміси з системою, на яку вони йдутьзадля збереження природи, і робити усе можливе, щоб обме-жити свій руйнівний вплив, що чиниться мимовільно.

12. Зберігати почуття гумору та радість життя. «Ми боре-мося за красу, за життя, за радість» [203, с. 35].

13. Усвідомлення того, що «ми усі по суті є тваринами»[203, с. 35]. Ідеологи технократичного суспільства між тим, надумку Формена, проголошують постулат про те, що люди не-далекого майбутнього мають відмовитися від тваринних ін-стинктів і перетворитися на вищих, моральних істот.

14. Визнання руху «екосаботажу» законним інструментомдля збереження природного різноманіття. Не завжди і не по-всюдно доцільно його застосовувати, але перш за все цей офі-ційно незаконний у багатьох країнах інструмент екологістськоїборотьби має бути визнаний нормальним і прийнятним длясамих членів руху.

15. І, нарешті, «Земля перш за все!» є рухом воїнів. Буловироблене нове поняття — «ековоїн», людина, що жорстко від-стоює свою природозахисну позицію. «Воїн визнає, що йогожиття — не найважливіша річ у його житті» [203, с. 36]. Інші,важливіші речі — це Земля, еволюційний процес, мільйонивидів тварин, що мають ділити з ним цю Землю.

59

лиш інструмент, один зі способів аналізу питань. Не меншусилу має інтуїтивне, інстинктивне розуміння. «Ми скорішеосягнемо істину в дикій природі, ніж просиджуючи у бібліо-теці» [203, с. 31]. Оскільки Земля, її природа перебуває у кри-тичному стані, нема часу на обережний раціональний аналіз.Слід діяти.

8. Не прагнути респектабельності або легітимності передобличчям тієї «банди злодюг», що, за словами Д.Формена,«править людською цивілізацією». Цікавим його твердженнямє: «Ми — не божевільні; ми — люди здорового глузду у боже-вільному людському суспільстві і здоровому природному світі»[203, c. 31]. Однак рух прагне уникнути і небезпечного мірку-вання, що було прийняте на озброєння деякими іншими ради-кальними рухами: про те, що слід бути агресивними і свідомонамагатися залякати інших. Рух «Земля перш за все!» непішов цим шляхом, намагаючись не викликати антипатії, бу-дучи сильним та цілеспрямованим. У той же час, хоч рух іруйнує систему, а не перетворює її, вкрай необхідно, щоб ар-гументи і дії радикальних екологістів ґрунтувалися на еколо-гії як науці та мали біологічну респектабельність.

9. Прагнення вийти за межі віджилих догм лівих, правихта центристів. Насправді увесь обшир політичних та релігійнихдоктрин являє собою міжусобні суперечки між різними фрак-ціями гуманізму (а рух, нагадаємо, відмовляється від зосеред-ження лише на людині як меті розвитку суспільства). «Земляперш за все!» не є ні правим, ні лівим рухом; «він навіть не по-переду» [203, с. 33].

10. Небажання підносити будь-яку етнічну, класову або по-літичну групу людей на п’єдестал і робити їх недоторканимидля «незручних» питань. Жоден з урядів у світі не є доскона-лим у справі захисту дикої природи. Саме тому рух вважаєсебе спорідненим з визвольними рухами аборигенних народівЗемлі (звичайно, не закриваючи очі на антиекологічну діяль-ність, що може виникнути в середовищі цих народів). Марк-систський постулат про те, що пролетаріат є носієм передовихідей, перш за все був відкинутий рухом — робітники мають ус-відомити свою провину у руйнації природи нарівні з усіма чле-нами суспільства.

58


та ін. Рух став мережевим, оскільки закликав усіх бажаючихвід імені ФВЗ чинити акти екотажу й нищення приватноївласності. До руху приєдналися учасники «чорного блоку» —екоанархісти, які брали участь у русі за альтернативну гло- балізацію, що зароджувався паралельно. Як зізнавалися членируху, на початку 2000-х років у ФВЗ стався розкол внаслідоктого, що частина активістів висловила бажання перейти до ра-дикальніших дій — вбивства людей. Фіналом діяльності ФВЗстало викриття найбільш активних учасників руху й ув’яз-нення тих активістів, які не пішли на співпрацю з урядомСША.

У стислому вигляді історія ФВЗ подана у документальномуфільмі «Якщо дерево впаде» («If a tree falls») режисера Мар-шалла Каррі (2011 р.).

Радикальне крило глибинної екології — у тому числі рух«Земля перш за все!» — стало своєрідним наслідком відходу відлегальних та «конформістських» засобів політичної боротьбиза збереження природи та перетворилося на уособлення ради-кального руху екологістів, взявши на себе справу безкомпро-місної боротьби. Інші рухи в основному пішли шляхомобережної співпраці з офіційними структурами технократич-ної цивілізації, кульмінацією якої стало створення екологіч-них партій, що найбільш ефективно та розгалужено почалидіяти саме у Європі.

При розгляді даної тематики слід звернути увагу, що жодназ утворених прихильниками «глибинної екології» громадськихорганізацій не ставила за мету активної діяльності у політич-ній сфері. Багато в чому це стало наслідком розчарування в ін-ституціоналізованих засобах впливу на політику, у веденнібезплідних, на думку радикальних екологістів, переговорів нафоні подальшого поглиблення екологічної кризи.

«Моя політична позиція, — стверджує Гарі Снайдер, про-фесор Каліфорнійського університету Девіс, — виступатипредставником дикої природи. Вона — мій головний вибо-рець» [69].

Між тим, здатною до активної участі у політичному про-цесі стала течія — породження синтезу глибинної та соціальноїекології, «лефтбіо».

61

Отже, рух «Земля перш за все!» став своєрідним наслідкомвідходу від легальних та «конформістських» засобів політичноїборотьби за збереження природи та став на певний час уособ-ленням радикального руху екологістів, взявши на себе справубезкомпромісної боротьби. Інші рухи в основному пішли шля-хом обережної співпраці з офіційними структурами технокра-тичної цивілізації, кульмінацією якої стало створенняекологічних партій, що найбільш ефективно та розгалуженостали діяти на теренах Європи. Згодом, у 90—2000-х рр., уСША та Європі значно розвинулися радикальні послідовники«Земля перш за все!» — мережні рухи «Фронт визволенняЗемлі» та «Фронт визволення тварин».

Причинами різкої критики організації «Земля перш завсе!» з боку поміркованіших природоохоронних об’єднаньстало нехтування з боку радикального руху людським життям(що виявилося у самопожертві самих членів руху) та приват-ною власністю, яскраво виражений антиантропоцентризм тате, що активісти «Земля перш за все!» створюють вкрай нега-тивний імідж «зеленому» руху загалом [41, с. 72].

Разом з тим слід враховувати й причини виникнення такихрадикальних організацій: професіоналізація екологічного руху,скорочення біорізноманіття всупереч протестам екологів, за-гальний «стан стресу» західного суспільства, що не знаходитьіншого виходу з пікової ситуації, крім відкритих акцій екоса-ботажу. Усі інші природоохоронні групи так чи інакше виму-шені були співпрацювати з урядом, перетворюючись налояльні щодо системи утворення. Це дозволяє їм більш плідноспівпрацювати з урядовими інституціями, оскільки вони охочейдуть на контакт з тими організаціями, що діють лояльно тау межах традиційних політичних параметрів. Активісти руху«Земля перш за все!» такими не стали й продовжують боротьбуй на початку ХХІ сторіччя. Модифікацією та наслідком ідей-ного переосмислення діяльності руху став Фронт визволенняЗемлі (період діяльності — 90-ті рр. ХХ ст. — 2000-ні рр.ХХІ ст.). Фактично ФВЗ являв собою групу однодумців, які уконспіративній манері займалася знищенням індустрії, що без-посередньо чинила шкоду довкіллю — об’єктів лісової промис-ловості, лабораторій для ймовірних генетичних експериментів

60


Букчин наголошує на тому, що соціальна екологія має уни-кати «крайнощів» глибинної екології, котра відмовилася відзадоволення потреб людини на користь створення союзу люд-ського і природного. Соціальна екологія, підсумовує вчений,передбачає можливість задоволення інтересів людей, людськихспільнот, але не всупереч збереженню навколишнього середо-вища. На думку Букчина, варто загалом відмовитися від штуч-ного протиставлення у свідомості мас, в основі якого лежитьдихотомія «людина—природа»: не варто ставити питання, чилюдина повністю підкорена природі, чи навпаки. Варто гово-рити про те, що людина здатна творчо модифікувати, покра-щувати природне середовище, не забуваючи про те, що людинапо суті — біологічна істота. Це не є руйнівний для природногосередовища процес сам по собі. Але в якийсь момент історіїтворче перетворення природи людиною стало згубним для при-роди. Аналогічні думки ми зустрічаємо і в німецького прак-тичного філософа К.-М. Маєра-Абіха, що увів поняття«екологічної держави». Однак Букчин йде далі за Маєр-Абіха(який не заперечує державу та наголошує на соціал-демокра-тичному проекті як ступені розвитку «держави у гармонії зіспільносвітом») у своїх політичних поглядах. Теоретик еко-анархізму проголошує будь-яку державу та ієрархію в сус-пільстві злом і стверджує необхідність постання конфедераційяк єдиного життєздатного політичного способу врятувати люд-ські спільноти від екологічної катастрофи. Адже деструктивніявища щодо природи супроводжують деструктивні для людейявища всередині суспільства — експлуатацію, ієрархізованістьта пригнічення.

Політична філософія Мюррея Букчина та конкретний по-літичний проект перебудови суспільства, запропонований ним,не вступає в суперечність з філософією Просвітництва, як ста-лося у випадку з глибинною екологією. Букчин — атеїст і пояснює взаємодію суспільства та природи з погляду матеріа-лізму, а не з позицій духовності та етики, як це роблять гли-бинні екологи. Окрім того, на Букчина значний впливсправили праці П.О. Кропоткіна та М.О. Бакуніна, і він у дусіанархізму ХІХ століття вважає основною загрозою для сус-пільства саме ієрархію та державу як наслідок появи суспіль-

63

Друга основоположна течія екологізму, яку варто розгля-нути, — соціальна екологія (екоанархізм). Вона виникла напротивагу іншим течіям, однак існує передусім як обґрунту-вання альтернативи технократичному суспільству — пануючійостанні десятиліття моделі розвитку світової цивілізації.

Глибинна екологія піддана гострій критиці у працях Мюр-рея Букчина у тому числі за те, що її представники, на йогодумку, намагаються механічно підкорити людство «законамприроди», переставивши «з ніг на голову» Просвітницьку па-радигму, що стверджує торжество Людини над Природою. На-справді людству варто всебічно розвивати культуру — «другуприроду», покращуючи та доповнюючи створене стихійнимисилами природи. Основні міркування щодо цих принциповихмоментів екологізму викладені М. Букчиним у працях «Екоа-нархізм» та «Реконструкція суспільства». А саме:

— сучасне суспільство зародилося з природи та не є йогопрямою протилежністю;

— не існує як факт жодного «завоювання» та «гноблення»природи людиною. Тільки гноблення людини людиною, що по-роджує надексплуатацію природних ресурсів;

— природні ресурси (які неможливо відновити) розподіля-ються нерівномірно для різних категорій населення, і не вартозвинувачувати у надспоживанні та усіх гріхах технократичноїцивілізації найбідніші верстви;

— глибинна екологія є мізантропічною та антигуманіс-тичною течією, оскільки не бере до уваги ієрархічність люд-ського суспільства, розглядає «людство» лише як абстрактнепоняття, а не ієрархізоване поєднання елітарних та пригні-чених мас людей. В перспективі глибинна екологія можепривести до екофашизму (поділу на «приречені» і «не при-речені» народи, насильницького скорочення населення, вста-новлення тоталітаризму з метою регулювання розподілуресурсів), оскільки виступає за скорочення населення Землізаради збереження навколишнього середовища [26]. (Позарамками критики соціальною екологією глибинної екологіїлишається твердження представників останньої про те, щотаке скорочення можна і доцільно провести лише гуманнимиметодами.)

62


встановлено новий вид місцевого самоврядування, створений замоделлю Букчина. Певною мірою протестний табір також досягсвоєї мети, незважаючи на зовні несприятливі соціальні обста-вини — пострадянську кризу. У 1999 р. «Хранителі райдуги»спільно з місцевими мешканцями серією протестних акцій тасудового процесу зірвали плани побудови компанією «Кротберс»заводу з переробки радіоелектронного брухту і побудови кон-вертора «Кальдо». Однак соціальний експеримент із створення«екологічної комуни» було припинено внаслідок втручання дер-жавних органів РФ, які вбачали у таких формах самоорганіза-ції громадян загрозу для державного ладу.

Неоанархізм Букчина варто розглядати у контексті поши-рення ідеології комунітаризму, що стала реакцією на занепад«реального соціалізму» та колапс системи «світового соціалізму».На думку комунітаристів, неприйнятною є реалізація ідей лі-бертаризму, оскільки вони «призведуть до фрагментації суспіль-ства, гонитви за особистим успіхом за рахунок суспільногоінтересу і громадських обов’язків» [201, с. 292]. «Ідеал комуні-таризму може бути окреслений як асоціативна макро спільнотаобщинного типу, яку держава ані опікує, ані контролює, але якаіснує як самодостатня агрегація (дещо більше, ніж просто сума)індивідів. Таким чином, комунітаристи ставлять питання проможливість і необхідність комунітарної солідарності як непри-мусової солідарності, добровільного ко лективізму. Значна кіль-кість т. зв. «нових соціальних рухів» тією чи іншою міроювикористовує засади і принципи комунітаризму. …Його критикивказують на сентименталізм комунітарних ідеологів, на їхню«утопічну антропологію»» [201, с. 292].

На тему практичної організації соціального активізму, зок-рема екологістського, на подібних солідарних засадах у 2000-хро ках з’явилися посібники, у яких описано прийняття рішеньна основі консенсусу та коротко викладене ідеологічне під-ґрунтя подібного способу самоорганізації. Одним з найбільшпопулярних з-поміж цих посібників є праця анархістського ав-тора зі штату Вірджинія (США) Пітера Гелдерлооса «Консен-сус. Прийняття рішень у вільному суспільстві. Новий посібникдля низових соціальних, політичних та природоохороннихгруп» (2006) [253].

65

ної ієрархії. Варто лише порівняти висловлювання Букчина татвердження М.О. Бакуніна: «…я не сумніваюся сказати, щодержава є зло, вона зло історично необхідне, так само необ-хідне в минулому, як буде рано чи пізно необхідне його зник-нення» [15, с. 242]. Букчин вважає, що в історії людства єпевні поворотні моменти, коли суспільства можуть обирати,чи йти шляхом ієрархії, чи будувати комунітарні типи взає-модії. Такими потенційно придатними для радикальних змінустрою моментами він вважав, наприклад, появу незалежнихіталійських міст періоду Ренесансу.

Букчин цитує класиків анархізму, які зазначають, що ос-новним «дияволом» є держава, і вибір між тим чи іншим по-літичним режимом є лише вибором між тим чи іншим видом«диявольського». Таким чином, Букчин рішуче заперечує пар-ламентаризм у сучасному вигляді і пропонує як альтернативувзірець — «полісну» пряму демократію Давньої Греції. Він до-водить, що суспільство має врятуватися від екологічної ка-тастрофи, яка насувається, лише шляхом децентралізації,розподілення на окремі комуни, які приймають рішення шля-хом консенсусу і у крайніх випадках — шляхом рішення біль-шості. Про те, як таке суспільство буде консолідуватися у разізначної природної катастрофи, щоб допомогти, скажімо, по-страждалому регіону, Букчин не говорить. Утім, така мовчанкає недоліком більшості праць, які обґрунтовують анархізм таекоанархізм.

Прецедентом втілення ідей Букчина на практиці є події ум. Чапаївськ у 1989 р. і так званий експеримент у Касімові,проведений російськими екоанархістами у 1998 р.

Рух «Хранителів райдуги», радикальних екологістів, щоподіляли ідеї соціальної екології, виник у місті Чапаївськ внас-лідок успішної кампанії проти побудови заводу зі знищенняхімічної зброї. Завод не відповідав екологічним нормам, і на-селення, самоорганізувавшись, створило протестний екологіч-ний табір. На хвилі піднесення екологічного руху в окремовзятому місті вимоги мешканців були виконані.

Маленьке місто Касімов у Російській федерації було об’єд-нане у 1998 р. прагненням припинити забруднення середовищамісцевим заводом. Внаслідок хвилі протестів на певний час було

64


дикальною течією, що сповідує цінність прав тварин, є ініціа-тива «Морський пастух», яка займається боротьбою з варвар-ським полюванням на морських тварин шляхом знищення абопошкодження китобійних суден (передусім браконьєрських).

Поміркованіші екологісти, що поділяють концепт правтварин, діють у правовому полі: лобіюють прийняття законівщодо захисту тварин від жорстокого поводження, інших нор-мативних актів, розробляють та поширюють альтернативиекспериментам над тваринами, тестуванню парфумерії таінших промислових виробів на тваринах, шкіряним виробам,харчовим виробам тваринного походження. Часто в процесітакої діяльності розмиваються межі між прихильниками «до-бробуту тварин» та «прав тварин», однак критерій поділу цілком помітний — концепт прав тварин не може бути реалі-зований на глобальному рівні у рамках сучасної технокра-тичної цивілізації.

Якщо концепт прав людини та рівності усіх людських істотнезалежно від кольору шкіри прижився у суспільній свідомостіта юридичній практиці за відносно короткий період часу — відВеликої французької революції до сучасності, то концепт правтварин є надто революційною ідеєю для усіх різновидів сучас-ної технократичної цивілізації, від «західного» до «мусуль-манського» її варіантів. Тому варто чекати лише втілення ідейдобробуту тварин на рівні чинного законодавства США, країнЄвропи та СНД у найближчому майбутньому, однак аж ніяк невтілення вимог зоозахисників — прихильників прав тварин уповному обсязі.

Варто зазначити, що ідеї зоозахисту у їх найбільш ради-кальному вираженні — відмова від експлуатації тварин в усіхсферах суспільного життя — можуть зустріти значний суспіль-ний спротив на нинішньому етапі суспільного розвитку. Томуміжнародні зоозахисні організації (за приклад можна взятиPETA — англ. People for ethical treatment to animals, «Люди заетичне ставлення до тварин») обрали більш вдалі «маркетин-гові» ходи для широкого впровадження своїх ідей — акценту-вання на певній «загальнозрозумілій» проблемі, залученнявідомих осіб, зірок шоу-бізнесу для висвітлення своєї діяль-ності. Так, західні зірки кіно та музики пропагують стерилі-

67

Варто також зупинитися на більш поміркованому варіантісвітоглядної ідеології — модифікації «соціал-демократич-ного» проекту, здійсненій німецьким політичним фі ло софом К.-М. Маєр-Абіхом, який увів в обіг поняття «спільносвіту»та «екологічної держави».

Думка німецького екофілософа К.-М. Маєр-Абіха у бага-тьох аспектах тотожна думкам його заокеанських колег, якіпопуляризують глибинну екологію та «звільнення тварин»(Е. Лінзі, Т. Рігана та ін.): існують послідовна градація став-лення людства до природного середовища. В процесі цього ста-новлення змінюється й саме поняття «природне середовище».Маєр-Абіх виділяє такі етапи, на які він умовно розбиває ево-люцію людського світосприйняття: егоцентризм — непотизм —націоналізм — антропоцентризм сучасності (спільнота людей,близьких і далеких) — антропоцентризм (людство як замкненесуспільство) — мамалізм (вищі тварини серед нас) — біоцент-ризм (спільнота живих істот) — фізіоцентризм (світ як ціле).Останній етап і є тією точкою, в якій замикається прагненнядо створення гармонійного середовища співіснування людинита природи. Тісно з цією концепцією переплетені думки Маєр-Абіха про те, що соціальна держава, яка вже склалася на єв-ропейських теренах, має логічно перейти в наступний етапсвого розвитку — державу гармонії суспільства та «спільнос-віту». Власне, людина і є частиною спільносвіту, і в рамкахтакої точки зору зникає протиставлення культури та природи.Культура і є олюдненою природою, є тим найкращим, щоздатне внести у світ людське суспільство. На «провокаційні»питання про те, чи варто вбивати тварин заради виживання,Маєр-Абіх відповідає досить схематично: ми маємо насліду-вати досвід первісних суспільств, тобто приносити вибаченняперед живими істотами, яких їмо. Таким чином, гострі длязоозахисного руху питання лишаються обійденими.

Варто також розглянути радикальні відгалуження руху заправа тварин. Зокрема, аналогом «Земля понад усе!» — рухуна захист дикої природи — є Фронт захисту тварин, що поставу 90-х роках ХХ ст. Учасники його діють передусім на теренахСША та відомі акціями зі звільнення тварин, що використо-вуються вівісекторами та харчовою промисловістю. Іншою ра-

66


моги зоозахисного руху часто одні й ті самі на «низовому» та«реформістському» рівнях, однак різняться засобами їх досяг-нення.

Саме тому зоозахисні організації на зразок PETA вкоре-нили у суспільній свідомості й ставлення до зоозахисників якдо епатажних та вільнодумних особистостей, що пропагуютьсвої ідеї «театральними» засобами: публічним символічнимоголенням на знак протесту, агресивно-сексуальними фотосе-сіями, з одного боку, та символічним акцентуванням на на-сильницькій природі цивілізації, — з іншого. Прикметно, щозавдяки такому позиціонуванні число активістів PETA у світідосягло 2 мільйонів (за даними порталу peta.de [264]).

Варто також зазначити, що ставлення до прав тварин — мо-мент, у якому різняться екоанархістський та анархо-приміти-вістський рухи. Якщо перший органічно включає у свої вимогиідеї зоозахисту (причому саме у вигляді радикальних вимог«прав тварин»), то другий пропагує «повернення до первісногостану». У дуже спрощеному вигляді первісний стан означаєжиття у гармонії з природою невеликими комунами, повну відмову від технічних досягнень, а також харчування за при-кладом первісних суспільств. Землеробство ідеологи анархо-примітивізму на зразок Джона Зерзана відкидають як частину«символічної культури і мови», що призвели до екологічногоколапсу. Тому цілком природним для цієї течії є споживанням’яса, життя за рахунок поїдання тварин.

Джон Зерзан стверджує: «Саме з поділом праці, і, як наслі-док, зростанням нерівності та відчуження людей від землі і одинвід одного, відбувається поява і розвиток символічної культури.Символічна культура існувала ще до процесів одомашнення іпояви агрокультури, але вона створила ґрунт для одомашнення,яке існує зараз. Посилення поділу праці в примітивних спіль-нотах знаменує собою початок явища соціальної стратифікації,воно виникло несподівано в епоху верхнього палеоліту (від45000 до 10000 років тому) незадовго до одомашнення. … Вва-жалося, що близько 60 000 років тому ми були homo sapiens(людина сучасна). Але сьогодні загальною думкою є те, що цейвид з’явився 200, 000 років тому. … Погляньте на картину до-історичного людства: у цих спільнотах головною цінністю є

69

зацію безпритульних тварин як гуманний засіб регулюванняїх чисельності, вегетаріанство, відмову від хутра задля збере-ження пушних тварин. Таким чином, у суспільній свідомостівкорінюється думка, що тварини повинні мати певні права,причому вкорінюється ненасильницьким та реформістськимшляхом. Безумовно, при цьому паралельно існують «низові»рухи за права тварин, на зразок «Animal liberation front»(«Фронт визволення тварин») у США та Європі, «Sea shepherd»(«Морський пастух») та ін., які радикальніше (засобами пря-мої дії) пропагують права тварин та їх визволення. При цьому«поважні» організації на зразок PETA часто неофіційно під-тримують подібні рухи, оскільки фактично їх очільники стоятьна тій самій етичній платформі. Є, однак, і випадки жорсткоїкритики PETA з боку радикальніших активістів за «поступки»м’ясній індустрії і практику присиплення безпритульних тва-рин у США.

Однак варто звернути увагу на те, що «пряма дія» ніколине викликала схвалення у широких мас, оскільки пов’язана іззовсім іншим етичним базисом, аніж той, що лежить у основі«середньостатистичної» суспільної свідомості. Людина, здатнадо «прямої дії», здатна таким чином і до руйнування чужогоприватного майна, вона живе в іншому вимірі морально-етич-них та суспільно-правових відносин. Повага до закону не влас-тива радикальним екологічним рухам (як «глибиннимекологам», так і «сквотерам» та «визволителям тварин»), ос-кільки самі закони і загальноприйнята мораль часто мають ан-тиекологічний характер. Цей етичний базис еко-активістів«крайнього» спектру єднає їх з радикалами ультралівого таультраправого політичних напрямів.

Варто при цьому пам’ятати про значення екотажу в планіпостановки питання про суспільну мораль, про яке говоритьБілл Деволл: «Екотаж дозволив підняти завісу над деякими«прийнятими» моральними нормами у домінантному суспіль-стві» [69].

Між тим «рефомістські» громадські організації діють де-монстративно у правовому полі, дозволяючи собі лише епатажта яскраві театралізовані акції у сполученні з радикальнимивимогами, пристосованими під «маркетингові» ходи. Тобто ви-

68


думками про те, що подібне пригнічення жіночого начала маєще глибинніший характер, виражаючи собою домінуваннялюдства над природою. Так антиантропоцентризм став для фе-мінізму однією з моделей пояснення суспільної реальності.

Спротивом проти патріархальної культури екофеміністкивиражають свій протест проти «розграбування та знищення»Землі. Екофемінізм можна визначити як розширену соціальнусамосвідомість, до якої включені деякі спостереження ради-кального та культурного фемінізму, що прослідковують ана-логії між експлуатацією жінок та експлуатацією Землі. Деякіпредставниці екофемінізму орієнтуються на різні варіанти со-ціалізму. Європейські рухи «зелених» виконали велику роботу,формулюючи поширені на навколишнє середовище соціальніустановки фемінізму. І хоча спочатку «зелені» рухи не роз-глядалися як частина екофемінізму, зараз вони визначені йогожиттєво важливим компонентом.

Також варто звернути увагу, що основні постулати екофе-мінізму ближчі до соціальної, а не глибинної екології, з оглядуна загальну налаштованість цієї течії на комплексне вирі-шення соціальних та екологічних проблем.

Цікавим з точки зору дослідження радикального еколо-гістського руху є феномен руху екопоселень. У контексті прак-тичного втілення екоанархістських ідей варто зупинитися нацьому феномені — своєрідному ескапізмі ідейних нащадківруху луддитів, що поступаються благами цивілізації зарадиповернення до «природних коренів».

Глибинна екологія наголошує, що люди стали настільки за-лежними від міст — нових, асфальтових джунглів планети, щозабувають, звідки походили їхні предки. Такою є основнадумка руху «повернення до природи», і вона успішно реалізу-ється на практиці. За приклад такого експерименту на основісоціальної екології ставиться російська екологічна комуна, ут-ворена в 90-х роках, під назвою «Китеж».

Багато праць російських екологістів анархістського спря-мування (О. Шубін, С. Фомічьов) присвячені таким екопосе-ленням. Вони побачили у них прообраз справжньогопри родозгідного життя, поєднаного з кращими, на їхню думку,ідеями місцевого самоуправління, які являють собою «третій

71

вміння ділитися: ділитися їжею і відкидати ієрархію. Це до-ведений факт: у примітивних людей не існувало організова-ного насильства, зате переважало бажання ділитися, жінки нерозглядалися як об’єкт, люди працювали дуже, дуже мало іжили довше, ніж вважали нещодавно» [268].

Слід приділити увагу також течії, що виникла на стикуекологістського та правозахисного рухів — екологічному фемі-нізму, або екофемінізму. Екологічний фемінізм — це узагаль-нений термін, що охоплює розмаїтий спектр філософських ідейта форм діяльності, для яких базовим є уявлення про важливіта визначальні зв’язки між експлуатацією природи та пригні-ченням жінки у патріархальних суспільствах [115, с. 178]. Єдумка, що «екофемінізм як гілка фемінізму за своєю приро-дою носить скоріше духовний, аніж політичний або теоретич-ний відтінок» [115, с. 178]. Постулатом екофемінізму є те, щовнаслідок принципу сили, що лежить в основі патріархально-ієрархічного суспільства, це суспільство буде продовжуватиексплуатувати природні ресурси, незважаючи на можливізгубні наслідки. При цьому прослідковуються паралелі міжставленням такого суспільства до навколишнього середовища,тварин, ресурсів та його ставленням до жінок.

Зазвичай фемінізм відносять до «нових соціальних рухів»поруч із антивоєнним та екологістськими рухами. Ідеологія фе-мінізму загалом лежить поза рамками «традиційних» ідеологій— консерватизму, лібералізму, марксизму та ін., ставлячи наперший рівень основоположну для людства, на думку представ-ників фемінізму, проблему пригнічення жіночого начала в люд-ській цивілізації. Таким чином, соціальне розшарування,класова та національна боротьба, інші глобальні за значущістюпроблеми пояснюються крізь призму домінування маскулінногов людському суспільстві у будь-якій культурі сучасності. Лишевирішення цієї проблеми, емансипація жіночого начала та змінагендерних ролей дасть можливість побудувати дійсно справед-ливий суспільний лад. Таким чином, фемінізм перетворивсяпротягом ХХ сторіччя на світоглядну ідеологію.

Екологізм досить органічно вписується до феміністичноїкартини світу та світоглядно-політичного проекту фемінізму,доповнивши міркування про глобальне домінування чоловіків

70


ника руху, письменника та діяча руху «нью ейдж»1 В.Н. Мегре,«кожна охоча сім’я повинна взяти у вічне користування одингектар землі і почати господарювати на ній, використовуючиприродну замкнуту екологічну систему господарювання на землі.… Головний наголос в родовому маєтку робиться не на будинку,а на облаштуванні цього гектара землі з власним, творчим ди-зайнерським підходом. Через цю нову систему господарювання(що є добре забутим старим підходом до облаштування в бар-ських родових маєтках) Росія стане заможною...» [139].

Рухом пропонується по суті альтернативний суспільнийустрій. Не дивно, що ідеї «анастасіївців» як вчення «ньюейдж» були піддані жорсткій критиці з боку Російської пра-вославної церкви [90].

Рух анастасіїців, що тяжіє до сектантства, став лише однимз багатьох відгалужень «екопоселенців». Масовим феноменом2000-х рр. у Європі та СНД став рух за «пермакультуру» та «на-туральне сільське господарство», ґрунтований, зокрема, на пра-цях німецького фермера та письменника Зеппа Хольцера,японського фермера Масанобу Фукуока та ін. Останній приді-лив багато уваги опису власної філософії «повернення до при-роди», наголошуючи, що існує протиставлення «знання, щорозрізнює, та знання, що не розрізнює». Фукуока пише: «Тра-гедія полягає в тому, що у своєму невігластві люди намагаютьсяпідкорити природу своїй волі. Людські істоти можуть зруйну-вати природні форми, але вони не можуть створити їх. ….Все,що людина може зробити, щоб пізнати природу, — це усвідо-мити, що вона насправді нічого не знає, що вона нездатна будь-що пізнати. …Коли вона відкине знання, що розрізнює, знання,що не розрізнює, саме з’явиться всередині неї» [207, с. 81]. ЗеппХольцер натомість засереджується на конкретних практичнихпорадах щодо створення самодостатніх господарств, автономнихщодо сучасного стилю ведення господарства. Приклад Хольцеранаслідують нині тисячі екопоселенців у Європі.

73

шлях» для розвитку постсоціалістичних країн — не до тоталі-таризму радянського типу і не до «дикого ринку», а до розумновлаштованого комунітарного суспільства.

Феномен руху «екопоселень» можна назвати на даномуетапі розвитку екологізму виявом найрадикальніших намірівзмінити себе, свої уявлення про світ та водночас жити у єд-ності з природою — єдності, якої не знало людське суспільстводо того. При цьому підставою для «втечі від міста» може статияк соціальна, так і глибинна екологія, а також численні но-вітні релігійні течії.

Ідеї «соціально-екологічної» спільноти мають витоки у мір-куваннях М. Букчина. У своїй праці «Перебудова суспільства»автор закликає повсюдно «утвердити пряму, «обличчям-до-обличчя» демократію, і таким чином повернути народу еконо-мічну та політичну владу». Букчин проголосив такожна ступне: «Я не закликаю райони, міста й села до вузькогомісництва, у якому кожен шукає своєї вигоди, не звертаючиуваги на інших. Я кажу про істинний конфедералізм, у якомудемократичні місцеві утворення самі себе об’єднають у вільнійадміністративній структурі на регіональній та міжрегіональ-ній основі, щоб управляти ресурсами своїх областей для на-родного блага під суворим наглядом народних асамблей, котріповинні будуть комбінувати та замінювати владу, інструкту-вати своїх конфедеральних делегатів. Автономія на місцевомурівні повинна бути комбінована зі взаємною залежністю на ре-гіональному й конфедеральному рівнях. Інший суспільний уст-рій, окрім комбінації локальної автономії та регіональноївзаємозалежності, буде не тільки місницьким та непрактич-ним, а й відкриє шлях до створення величезної й деспотичноїнаціональної держави, що контролюватиметься номенклату-рою та її кримінальною мутацією у вигляді мафії» [26, с. 290].

Між тим сучасний рух екопоселень ґрунтується на найрізно-манітніших соціально-політичних та релігійних постулатах.Своєрідним феноменом поширення у масовій свідомості поняттята практики створення екопоселень став, наприклад, напіврелі-гійний рух «анастасіївців» у 2000-х роках, ґрунтований на такихключових постулатах, як «побудова родових помість» та «особ-лива роль Росії для довкілля планети». Згідно з ідеями заснов-

72


1 Нью ейдж (англ. new age — «нова ера») — загальна назва сукупностірізних містичних течій і рухів, в основному окультного, езотеричного ісинкретичного характеру, що сформувалися в XX столітті. «Нью ейдж»досяг найбільшого розквіту в 1970-ті роки і вплинув на багатьох пред-ставників руху хіпі і «нових соціальних рухів».

анархістської ідеології до сучасного західного суспільства, якеє достатньо толерантним, щоб дозволяти існування «нетради-ційних» форм суспільних об’єднань. Хоча бувають і винятки,коли органи влади намагаються закрити самозахоплені сквоти,і тоді за них ведеться тривала боротьба (наприклад, сквот Роз-брат у м. Познань у Польщі).

Цікавою з точки зору поєднання аналізу процесів глобалі-зації та екологістського руху є течія біорегіоналізму, що трак-тується рядом авторів як різновид радикального екологізму.

Суть біорегіоналізму полягає в тому, що усі живі істотив рамках певного регіону складають цілісність, подібну доіснуючих в природі екосистем. Дана цілісність має більшекомпонентів, ніж описувана зазвичай біологією «середня»екосистема, і до неї відноситься також соціальна система,котра розвинулася і функціонує на даній території. Соціаль-ний аспект біорегіоналізму полягає в тому, що його пред-ставники закликають до розвитку людських можливостей врамках певної культури, традицій, соціальних зв’язків,котрі сформувалися в рамках певної території — біорегіону.В політичному плані це означає розвиток місцевого само-врядування, зацікавленість у місцевій політиці, політичнасамоорганізація населення — часто у вигляді комун. Одним ізідейних натхненників біорегіоналізму, як і глибинної еко-логії, часто називають ідейного натхненника анархізмуП.А. Кропоткіна. В усякому разі, спільними для обох вченьє ідея децентралізації влади, зосередження влади в рукахчленів общини, громади чи комуни, ідея «неприродності»держави, невідповідності її інститутів відведеній людині «од-вічній» ролі.

Практичними наслідками міркувань про необхідність існу-вання біорегіонів стали деякі рекомендації, які декларуютьсязараз в рамках діяльності деяких поселень у США та Європі:

— політика свого, місцевого виробника;— експериментальне впровадження «локальних валют»;— згуртованість громадян в рамках певного біорегіону; пріо-

ритетним вважається склад населення однієї комуни, що ста-новить приблизно 500—1000 чоловік. Максимумом населеннядля життя в одній спільноті є 10000 чоловік. Основна ідея

75

У контексті «втечі від суспільства» цікавим втіленням ідей нео анархізму є практика створення «сквотів» (від англ. squate —захоплювати) — самозахоплених будинків та територій всере-дині урбанізованого ландшафту, які оголошуються «вільнимитериторіями». На базі сквотів формується своєрідна комуна,мешканці якої вважають себе незалежними від суспільного таполітичного тиску. Зазвичай такі комуни поділяють антифа-шистські, антисексистські (феміністичні) та анархістські по-гляди. При цьому в Європі такі анархістські експериментальнікомуни дістали значне поширення, а їх мешканці заробляютьна життя, виконуючи роботу, максимально віддалену від«праці на систему» (в термінології анархістів). Звісно, це не єповною втечею від існуючої системи суспільних відносин, алеяк соціальний експеримент заслуговує на увагу.

Екоанархізм як світоглядна ідеологія дістав своє поли-шення в рамках руху сквотингу, основним гаслом якого є«Сквотуй (захоплюй) світ!». При цьому варто зауважити, щоанархізм з приставкою «-еко» не заперечує організацію та ко-ординацію, не заперечує цивілізацію як таку. Прихильникиекоанархізму називають «анархію» вищим станом розвиткуцивілізації. Вони протиставляють себе неолуддизму, «анти-ци-вілізації», «примітивізму» та «охлократії». Про це, зокрема,йдеться у «Екоанархістському маніфесті» Міжнародної асо-ціації зелених анархістів (GAIA, [245]).

Прагнення до створення сквотів та екопоселень має гли-бинне світоглядно-філософське підґрунтя: воно полягає в ідеїтого, що не слід чекати пасивно настання «світлого майбут-нього» (чи то у вигляді комуністичного проекту, чи то будь-якого релігійного, чи якого іншого), а творити «альтернативнесуспільство» чи принаймні «прогресивні» суспільні інститутиу даному конкретному просторово-часовому проміжку. Ці ідеїблизькі до ідей засновників соціал-демократії початку ХХ сто-ліття (Е. Бернштейна, К. Каутського та ін.), які пішли рефор-містським шляхом — боролися за створення кращих умовжиття робітничого класу «тут і зараз», а не після перемоги ко-муністичної революції. Стосовно сквотів і екопоселень, то їхнікорені переважно в анархо-синдикалістському русі та русі«нових лівих» 60-х рр. Це своєрідна форма пристосування

74


царських франків. Ця система була заснована в 1934 р. як ме-ханізм подолання платіжної кризи, що склалася під впливомВеликої депресії. [100] Однак уже в 1952 р. вони були змушенівідмовитися від теорії «вільних грошей» Гезеля і зараз вико-ристовують позичковий відсоток [278].

Логічним продовженням ідей Гезеля є різні варіанти «тор-говельних систем місцевого обміну» (LETS), що існують сьо-годні як у США, так і в Європі. Ідею підхопила та розвинулаеколог Маргрет Кеннеді (США), яка стверджує: «Боротьба люд-ства за соціальну й економічну справедливість була довгою тазавзятою. Виникали різкі суперечності в політичних поглядахі релігійних переконаннях. Багато з людей заплатили за цесвоїм життям. Нам настійно необхідно навчитися розуміти, щоніхто не може забезпечувати свою безпеку за рахунок іншихабо навколишнього середовища, від якого ми всі залежимо.Для практичного здійснення цієї ідеї нам необхідно здійснитидеякі глибинні зміни соціальних умов нашого життя. Відкри-тим залишається питання про те, чи зможемо ми реформуватинашу грошову систему, земельне й податкове право до аботільки після наступної великої економічної кризи або еколо-гічної катастрофи. У кожному разі корисно знати, як можнастворити засіб обміну, що служить усім, і почати заміняти ре-волюцію еволюцією» [100].

На окремий розгляд заслуговують процеси та ідеологічнінаслідки конвергенції ідей екологізму та «лівих» ідей.

Феноменом кінця ХХ — початку ХХІ ст. стало ідеологічнепоєднання ідей охорони природи та захисту соціальних прав,тобто сфери, традиційно «контрольованої» природоохорон-цями, та сфери, зайнятої класичними «лівими». Подібнеявище частково виявило себе і на теренах України, зокрема вКиєві, під час боротьби проти варварської забудови наприкінці2000-х років.

Слід докладніше зупинитися на особливостях взаємодіїлівої ідеології та екологізму — на прикладах передусім гро-мадсько-політичних рухів.

Не існує прямої тотожності між поглядами лівого спря-мування та екологізмом. Природоохоронна парадигма напрактиці поєднується як із консервативними ідеологіями,

77

створення місцевих спільнот на новій основі — громадянимають знати один одного безпосередньо [115, стор. 175].

Для руху екопоселень перспективним є застосування напрактиці так званої «теорії вільних грошей». Суть її полягаєв емісії власне громадянами, а не Центральним банком країни,грошей, що «не піддаються інфляції». Таким чином, еконо-мічна система у певному регіоні стає повністю незалежною віддеструктивних та нестабільних процесів у глобальній еконо-міці. Теорія «локальної валюти» у контексті біорегіоналіст-ської практики має значні перспективи з огляду на те, що їїелементи вже запроваджені у Швейцарії та ряді інших євро-пейських країн.

Теорія «вільних грошей» була винайдена на початкуХХ сто ліття економістом Сильвіо Гезелем, який вважав, що«”природний економічний порядок”, що забезпечує обіг гро-шей, — це порядок, при якому гроші стають платною держав-ною послугою, так звані «гроші з негативним відсотком», колипоточні власники грошей зобов’язані регулярно передаватидержаві деяку невелику суму, як плату за право користува-тися грошима державної емісії» [100].

Першим практичним застосуванням поглядів Гезеля бувексперимент в 1932 р. в австрійському містечку Вергль із на-селенням 3000 чоловік. У результаті експерименту в місті бувпобудований міст, поліпшено стан доріг, збільшилися капіта-ловкладення в суспільні служби. Саме в цей час, коли багатокраїн Європи змушені були боротися зі зростаючим безробіт-тям, рівень безробіття у Верглі знизився за рік на 25 %. [237]Коли більше 300 громад в Австрії зацікавилися даною мо-деллю, Національний банк Австрії побачив у цьому загрозусвоєї монополії й заборонив друкування вільних місцевих гро-шей. Незважаючи на те, що суперечка тривала дуже довго йрозглядалася навіть у вищих судових інстанціях Австрії, аніВерглю, ані іншим європейським громадам не вдалося повто-рити цей експеримент [237].

Зараз найпотужніша система вільних грошей — швейцар-ський WІR («Wіrtschaftsrіng-Genossenschaft», «Кооперативекономічного кола»), що нараховує 62 тисячі учасників і за-безпечує щорічний обіг в еквіваленті 1 млрд 650 млн швей-

76


Також багато авторів лівого спрямування звертають увагуна капіталізацію та комерціалізацію так званого суспільногопростору — простору великих міст, який охоплює території за-гального користування: передусім це парки та вулиці. Чи ненайбільше уваги проблемі поширення брендингу та нищеннясуспільного простору комерційними утвореннями приділяєамериканська авторка Наомі Кляйн у своїй праці «No logo»[109]. Як альтернативу корпоратизації вона пропонує новітнісоціальні рухи протесту, такі як течія «Повернімо собі вулиці!»(«Reclaim the streets!»).

Між тим існує і «поміркована» альтернатива пануваннюбрендингу, що втілилася у соціал-демократії та концепції«корпоративної соціальної відповідальності». Соціал-демокра-тична модель передбачає дотримання прав населення на соці-альне забезпечення та соціальні гарантії. Корпоративнасоціальна відповідальність передбачає, що великі корпораціїусвідомлюють імовірну шкоду, яку вони завдають довкіллю таздоров’ю людей у процесі виробництва. Тому у 90—2000-х рр.на Заході набули особливої популярності акції великих ком-паній у формі допомоги незахищеним верствам або природоо-хоронних заходів. Така «відповідальність» набуває часомсумнівних з точки зору моралі форм, коли, наприклад, тютю-нові корпорації здійснюють благочинні акції (на що звертаютьувагу супротивники «тютюнового» лобі). При цьому данаформа співпраці капіталу та громадянського суспільства кри-тикується сучасними неомарксистами (зокрема російським тео-ретиком Борисом Кагарлицьким [95]) за її системні вади — наїхню думку, така співпраця не змінює суттєво існуючу системувідносин влади та капіталу. Корпоративна соціальна відпові-дальність та соціал-демократична практика призвели, надумку неомарксистів, до «умиротворення» пригнічених та екс-плуатованих класів, відсутності в них потенціалу до револю-ційних змін. Тому варто, на думку деяких неомарксистів,звернутися до нових соціальних рухів (екологістський, фемі-ністичний) у пошуках потенціалу для революційної творчості.При цьому подібна співпраця «традиційних» лівих і екологіс-тів не заважають обом течіям жорстко критикувати одна одну.Так, марксизм, на думку глибинних екологів, приділяє надто

79

так і з ідеологіями лівого, зокрема неомарксистського, спря-мування.

Однак саме ліві погляди знайшли відгук в екологістів з дея-ких важливих причин. А саме: екологізм в обох описанихвище формах по суті своїй антикорпоративний, йому чужі цін-ності ринкової економіки (право власності на землю, що запо-чатковане нормами і традицією Римського права, загаломправо власності на природні ресурси, фактично — право на ви-черпання та знищення цих ресурсів). Основний аргумент гли-бинних екологістів проти корпорацій та капіталізму загаломполягає в тому, що корпорації як структури суспільства не не-суть жодної відповідальності (моральної та юридичної) за своїдії. Так, автор книги «Коли не лишається нічого святого», гли-бинний еколог Джеррі Мандер стверджує: «Найголовніше пра-вило корпоративної роботи — корпорація має приноситиприбуток і повинна зростати. Усі інші цінності вторинні: до-бробут суспільства, задоволеність робітників, здоров’я планетиі навіть загальний добробут країни. …Проти корпорацій ніколине висуваються звинувачення у вбивстві, а самі корпорації невизнають за собою жодної провини» [133].

До виснаження природних ресурсів та активного пошукунових джерел підштовхує сама логіка капіталістичного роз-витку. Ця думка була обґрунтована у працях класиків марк-сизму та дістала свій розвиток у теорії світсистемного аналізуамериканського соціолога Еммануїла Валлерстайна (наприклад,у його праці «Світсистемний аналіз. Вступ» [29]). На йогодумку, світ вже більш ніж сто років перебуває на стадії форму-вання та утвердження великих транснаціональних корпорацій,які фактично не несуть відповідальності за власні вчинки. Ці-кавими є паралелі між глибинною екологією, яка декларує від-мову від поняття лінійного прогресу та повернення до уявленьпро циклічність історії, та думками Валлерстайна. На йогодумку, потрібно прийняти постулат про те, що прогрес не за-вжди притаманний суспільству в його історичному розвитку. Іс-торія сама по собі нейтральна, «прогрес» — поняття відносне.Так, виходячи з різних методологічних базисів, уявлення гли-бинних екологів та неомарксиста Валлерстайна про нелінійністьрозвитку людства сходяться приблизно в одній точці.

78


країнах. Така система транснаціональних корпорацій всілякопідтримується політикою, здійснюваною Світовим банком, СОТта іншими наддержавними об’єднаннями. Одночасно вона по-роджує соціально-екологічні проблеми, оскільки надексплуата-ція мешканців Третього світу невіддільна від вичерпанняресурсів та знищення природного довкілля.

Соціал-демократична модель розвитку країн Західної Єв-ропи та економічна модель США стали можливі фактично зарахунок жорстокої експлуатації бідніших країн світу, переду-сім країн Африки та Азії. Модель соціальної справедливості,яка дала змогу постати на порядку денному таким ідеям, якконцепція «природної держави» К.-М. Маєра-Абіха, ґрунту-ється на первинно несправедливому розподілі капіталу та ре-сурсів, і добробут європейських країн є зовні оманливим,таким, що приховує деструктивні політичні й соціальні про-цеси. Окрім усього іншого, дана система породила хвилю міг-рації з бідніших країн до Західної Європи та проблемуасиміляції мігрантів у західноєвропейському суспільстві, спро-вокувавши, як відповідь на цей процес, появу правих та уль-траправих рухів та партій. Однак корінь «питання міграції»варто шукати у соціальних суперечностях — надексплуатаціїТретього світу.

Альтернативу цим процесам, ознакам «неоліберального»політичного проекту, запропонували «нові соціальні рухи», щооновили, здавалося б, теоретично збанкрутілі після розпадуСРСР ліві ідеї, органічно додавши до своїх вимог, з-поміж ін-шого, екологізацію політичного процесу.

У контексті «стійкого розвитку» країн Третього світу ак-туальним стає питання їхньої боротьби з неоліберальною гло-балізацією. У країнах поза межами «золотого мільярду»проблеми бідності, соціальної нерівності, постійні локальні вій-ськові конфлікти повністю витісняють вирішення проблем збе-реження природи для майбутніх поколінь. На першому місцістають економічні питання, передусім — прибуток для транс-національних корпорацій та корумпованих урядів. Багато ав-торів стверджують, що глобалізація у розумінні сучаснихкорпорацій та великого капіталу несумісна з вимогами рефор-містського «стійкого розвитку». Слід враховувати, що у світі,

81

багато уваги економічним факторам розвитку суспільства інадто мало уваги необхідності скорочення народонаселення, аекологізм, на думку неомарксистів, занадто концентрується направах природи і забуває про необхідність, наприклад, еконо-мічного розвитку країн Третього світу, «дискримінуючи» їхнєнаселення. При цьому варто наголосити на антропоцентрич-ному характері «ортодоксального» марксизму, який ставитьяк наріжне питання та вимогу соціальне забезпечення і спо-живання ресурсів на користь людини і не сприймає постулатиглибинної екології про «права природи». У цьому може поля-гати потенційна суперечність союзу неомарксистських та «зе-лених» політичних рухів.

Розглядаючи проблему захисту довкілля з точки зору працьсучасних авторів — неомарксистів, слід підкреслити, що біль-шість таких авторів (наприклад, А. Каллінікос) наголошують,що ця проблема була розглянута ще засновниками марксизму —Карлом Марксом та Фрідріхом Енгельсом. Марксистська тра-диція розгляду взаємовідносин людини та довкілля має витокив працях її «класичних» авторів. Основна ідея неомарксистівполягає в тому, що процеси знищення природного довкілляслід розглядати у невід’ємному зв’язку з іншими сучаснимипроцесами, основними ознаками нашого часу — глобалізації,неоліберальної «колонізації» країн Третього світу. Прибуток,а особливо надприбуток все ще досягається завдяки нещаднійексплуатації — але вже меншою мірою робочої сили (століттясоціальних протестів все ж вплинуло на капіталістів), й біль-шою — природного середовища у країнах Центральної та Схід-ної Європи, країнах Третього світу. Головною рисою сучасногоетапу розвитку капіталізму вважається, згідно з ідеями нео-марксизму, відносний міжкласовий мир у «розвинених» краї-нах та «експорт» жорстокої експлуатації робочого класу докраїн Третього світу, де немає соціальних гарантій та прак-тично не розвинене природоохоронне законодавство. Цим і ко-ристуються великі корпорації на зразок «Найк» та «Ко ка-Кола»,переносячи виробничі потужності до «країн, що розвиваються».Окрім того, вирішальну роль грає фактор дешевизни робочоїсили у цих країнах, за рахунок чого корпорації й отримуютьнадприбутки, продаючи вироблену про дукцію у розвинених

80


дянського типу. Такими постулатами стали наголос на актив-ному відповідальному громадянстві, заклик до побудови такзваної «царини політичного», окремої царини діяльності длякожного громадянина [85, с. 276]. Таким чином, в умовах то-тального контролю з боку капіталу та «державної машини»,який виникає у т. зв. «ліберальному» суспільстві, ліві рухизнаходять можливість підтримати ініціативу «знизу», самоор-ганізацію самих громадян, котрі усвідомлюють свої права таготові їх захищати.

Екологістські рухи ідеально вписувалися у це нове уяв-лення лівих про соціальний активізм, і саме екологісти поручіз феміністськими та антивоєнними рухами стали виразникаминової, політичної самоорганізацїі громадян західних держав.

Варто зазначити, що саме на стику сучасного ліворади-кального та екологістського дискурсів в країнах Заходу з’яви-лося поняття «суспільний простір». Воно означає певнучастину населеного пункту — не важливо, мегаполісу чи ма-ленького міста — яка не може бути приватизованою та знище-ною під прикриттям відносин приватної власності. Такими«суспільними просторами» мають стати вулиці, майдани і, щонайголовніше в даному контексті, зелені насадження, парки,тобто частки колишньої дикої природи всередині міста. Най-ґрунтовніше процес боротьби проти привласнення цього про-стору великими корпораціями та породженими ними брендамиописаний у праці «No logo» американської дослідниці, докторацивільного права Університету King’s College (Нова Шотлан-дія) Наомі Кляйн. У ній було, зокрема, популяризовано відо-мий лозунг, що з’явився у Великобританії в 90-х роках:«Вийди на вулицю, поверни собі місто!». Перші альтерглоба-лісти формували свою тактику дій саме згідно з цим гаслом —захоплювали вулиці, що перебували під загрозою знищення,та влаштовували на них мирні демонстрації та «незалежні»музичні концерти. При цьому протестуючими часто знімалосяасфальтове покриття та висаджувалися дерева замість ас-фальту — символу техногенного пригнічення природи. Так, наприкладі британського протестного руху, соціально-визвольніта екологістські гасла були вдало поєднані у єдину світогляднусистему.

83

де править капітал та розрахунок з точки зору вигоди, погли-нання ресурсів, а не збереження їх, немає місця ані стійкомурозвитку, ані покращанню умов життя. Таким чином, лівіідеологи «альтернативної глобалізації» знайшли переконанихсоюзників у західному «зеленому» русі, і багато наймасштаб-ніших альтерглобалістських акцій пройшли під знаком об’єд-нання та співпраці між «зеленими» та рухами, що відстоювалиспрямований проти неолібералізму проект об’єднання світу.

Знищення дикої природи та екологічна криза зумовлені пе-редусім ринковим, капіталістичним устроєм, що склався українах, які контролюють політичний процес на планеті. Про-цеси соціального розшарування та надексплуатації навколиш-нього середовища йдуть паралельно та є частиною єдиногонапрямку розвитку цивілізації. Відповідно, логічною сталаспівпраця «нових лівих», що висували соціальні вимоги, таекологістів, вимоги яких можна умовно назвати «соціально-екологічними».

Окрім того, оскільки екологістський рух розподіляється утактиці своєї діяльності на рух, що висуває глобальні проектиперебудови політики держав, та локальні рухи, які вирішуютьмісцеві проблеми відносин людини і довкілля, логічною сталаучасть екологістів у русі за альтернативну глобалізацію кінця90-х — початку 2000-х рр. Тоді ж ліві рухи усвідомили, щолише у співпраці з усіма ініціативними протестними групамикраїн «Першого» та «Третього» світу можливе висуваннявимог до керівників країн та проведення масштабних акційпротесту на підтримку цих вимог. Так екологістський рух вий-шов на міждержавну арену у вигляді груп, що узяли участь вальтерглобалістському русі та провели власні «соціальні фо-руми» із висуненням альтернативних щодо намірів «великогокапіталу» програм.

Окрім того, з боку «нових лівих» для такого тактичногооб’єднання також були свої причини. Словенський політичнийфілософ, представник фрейдо-марксизму Славой Жижек за-значає, що політичний соціалістичний рух наприкінці ХХ сто-ліття опинився у ситуації, коли потрібно було протиставитиідеології глобалізму та неоімперіалізму якісь нові постулати,відмінні від класичних, прийнятих у марксизмі-ленінізмі ра-

82


З концептом «панування брендів» згоден і Андре Горц,який стверджує: «Сучасне суспільство страждає на кризу пе-ревиробництва. Тобто предмети й товари виробляються для на-рощування споживання й нескінченного нагромадженнякапіталу, а також для підтвердження соціального статусу влас-ника предмета. Головна мета — нагромадження капіталу до не-скінченності» [49].

Громадянське суспільство, на думку Горца, — це «сфера сус-пільства, незалежна від держави, формована індивідуумами засвій рахунок і зі своєї ініціативи, сфера реалізації будь-якихініціатив людей» [49]. Суспільство відучило людей взаємодіятий спілкуватися разом, жити в «сусідській громаді» (Горц уцьому солідарний з екоанархістом М. Букчиним). Відповідно,і політична влада в такому суспільстві делегована сумнівнимперсонам. Вихід із цієї ситуації — вільна самоорганізація гро-мадян, побудова, у термінології Букчина, «вільної конфедера-ції комун».

Андре Горц формулює, на його думку, головні питання со-ціальної екології:

1. Як можна звести до мінімуму зростання виробництва призбільшенні духовних цінностей і матеріального забезпечен ня?

2. Чи можливо, щоб суспільство жило й розвивалося й прицьому не знищувало природне середовище?

В європейському політичному процесі існує також течія підназвою «ліві зелені», або екосоціалісти. Вони переосмислюютьдосвід розпаду Радянського союзу і характеризують це дер-жавне утворення та суспільну модель як «бюрократичний со-ціалізм» або «держкапіталізм» [16]. «Соціалізм вони розуміютьв анархістській традиції як «суспільство вільно асоційованихвиробників»» [16].

«Ліво-зелені» вважають своїми попередниками радикальнугрупу, що діяла усередині британської соціал-демократичноїфедерації, а пізніше соціалістичної ліги в кінці XIX століття.Вона складалася з радикальних лівих і анархістів. Її нефор-мальним лідером був прерафаеліт Вільям Морріс. У своїй го-ловній праці-утопії «Вісті нізвідки, або Епоха спокою» Морріскритикує марксистський соціалістичний державний ідеал іпропонує свою утопічну соціальну модель, де панує гармонія

85

Прислужилося поняття «суспільного простору» і під часформування аналогічних мережевих суспільних рухів в Ук-раїні більш ніж через 10 років — у 2007—2008 рр., під час ста-новлення громадянської ініціативи «Збережи старий Київ!»(ЗСК) та аналогічних ініціатив у низці великих міст України.Рух «ЗСК» постав саме як відповідь на захоплення територій,що належать міській громаді — Пейзажної алеї, території біляАскольдової могили, Совських ставів, інших київських парківта алей. Оскільки найактивніші члени руху тяжіли саме до лі-вого дискурсу, рухом з самого початку було висунуте гасло«повернення суспільного простору». Так, із значним запізнен-ням у часі, відбувалася популяризація однієї з основоположнихідей «антикапіталістичного спротиву» у Європі та США на те-ренах України. Щоправда, з огляду на відсутність масової під-тримки «прогресивних» ідей та радикальної тактикизасновників «ЗСК», рух не набув широкого поширення навітьу столиці України.

В ідеях «лівоорієнтованого» екологістського руху синкре-тично поєднуються деякі постулати політичної науки та со-ціологічного знання, котрі доцільно навести у стисломувикладі.

Андре Горц, французький екоанархістський мислитель,стверджує, що існує два виходи із наявної екологічної ситуа-ції — технофашизм (централізоване псевдонаукове керуваннявиробництвом та суспільством) і самоврядування громадян-ського суспільства [49] (ідея, що перегукується з наведенимивище міркуваннями С.Жижека).

Важливим фактором скорочення чи утримання на певномурівні виробництва товарів споживання є те, що в сучасномусуспільстві товари мають високу вартість через належність добренду (думка, висловлена Наомі Кляйн у праці «No Logo»).Така ситуація можлива лише в умовах сучасного капіталіс-тичного виробництва, і на цьому роблять наголос неомарк-систські автори. Екологізм у цих міркуваннях ідейно близькийН. Кляйн. Не випадково авторка дає конкретні приклади акційпротесту саме екологістського спрямування: висадку дерев назахоплених громадою асфальтованих вулицях Лондона, акціїекотажу у містах під виглядом «протестних концертів» та ін.

84


між відмовою від уже наявних досягнень і здійсненням рево-люційного виклику нинішній системі» [96, с. 155].

Вивчаючи особливості розвитку руху «зелених» у Європі,слід враховувати цілковито різні умови, в які були поставленіекологістські рухи на Заході і Сході. Рух «зелених» на Заходівтілював, на думку деяких авторів (зокрема Валдіса Фельс -бергса, співавтора збірки «Двадцять років «зеленим» Європи»),«протидію самодостатнього суспільства своїй власній самодос-татності» [58], що призвело до виснаження глобальних, при-родних, суспільних і моральних ресурсів. Другий різновидруху був, у першу чергу, джерелом протидії іноземній владі(владі авторитарного режиму СРСР над окупованими наро-дами), яка нав’язувала таке ж виснаження глобальних, при-родних та суспільних ресурсів. Від першого руху походиввнутрішній заклик до суспільства «озирнутися навколо», тодіяк другий закликав навколишній світ подивитися на респуб-ліки СРСР та Східної Європи, звернути увагу на їхні проблеми.Перший був спрямований на обмеження влади людей на ко-ристь визнання «законів природи», а другий — на розширеннямісцевої влади, з метою обмежити іноземну владу, котра ігно-рувала ці закони. Ось чому з 80-х років «зелені» Заходу булиполітиками більш чи менш лівого напряму, у той час як «зе-лені» Сходу починали як націоналістичний і консервативнийрух, ведучи боротьбу за національну незалежність як необхіднупередумову для демократичного руху Зелених. Аналогія про-слідковується в сучасній боротьбі «зелених» в усьому світіпроти неоліберальної глобалізації, котра має ряд таких самихнаслідків, які мала комуністична економіка та зумовлений неюполітичний курс у східноєвропейських країнах та республікахСРСР.

Це історичне розрізнення означає, що ідеї «зелених» За-ходу в усьому своєму діапазоні можуть бути застосовані лишев західноєвропейському суспільстві, оскільки вони є проти-лежними до ранніх ідей «зелених» Сходу — не у спільностіцілей, а у способах їх досягнення. Тому актуальним є девізфранцузького біолога Р. Дюбо «мисли глобально, дій ло-кально». Згідно з ним місцеві відмінності потребують різнихпідходів до тактики дій на місцях.

87

людини та довкілля. «Піонером екосоціалізму ліві зелені вва-жають російського більшовика Олександра Богданова, автора«Теорії рівноваги», що, на їхню думку, передбачила «Межіросту» Д.Л. Медоуза та ін.» [16].

Екосоціалізм як оформлена доктрина з’явився у НДР, делівий дисидент Рудольф Баро (Rudolf Bahro) наприкінці 70-х рр. опублікував праці «Альтернатива в Східній Європі»і «Соціалізм та виживання». Тексти Баро були спробою лі-вого осмислення доповідей Римського клубу, що з’явилися втой час. Про ідейну еволюцію Р. Баро у бік спірітуалізмуйтиметься нижче у контексті опису «екофашизму» та ідей«нью ейдж».

Заслуговує на окремий опис позиція британського лівогомислителя, члена Центрального комітету Соціалістичної ро-бітничої партії Великобританії Алекса Каллінікоса, який усвоїй праці «Антикапіталістичний маніфест» робить спробусинтезувати ідеї природоохоронного руху та неомарксизму, ві-таючи участь природоохоронного руху у русі за альтернативнуглобалізацію. Каллінікос робить такі висновки: «Цінності, щовластиві критиці капіталізму з боку глобального руху, — цесправедливість, ефективність, демократія та придатність;

— ці цінності несумісні з ринковою економікою у розумінніПоланьї, тобто з економічною системою, яка управляється рин-ком, що саморегулюється;

— скоріше за все, жодна зі стратегій гуманізації ринку, щоотримали широку підтримку — ринковий соціалізм і більш ре-гульована версія капіталізму — працювати не будуть;

— демократична планова соціалістична економіка — мож-ливо, побудована за моделлю переговорної координації, запро-понованою Петом Девіном, — відкриває чудові перспективи дляздійснення цінностей антикапіталістичного руху;

— у найближчий час можна розробити програму реформ,котрі самі по собі були б бажаними і ставили б під сумнів ло-гіку капіталу: хоч ці вимоги пред’являються головним чиномнаціональній державі, висувати їх можна лише у складі між-народного руху, а досягнути — засобами масової боротьби;

— боротьба за ці зміни, судячи з усього, викликала б такийспротив з боку капіталу, який поставив би рух перед вибором

86


світу», задають і «ліві зелені» та альтерглобалісти: «Як зро-бити так, щоб рівень життя Третього світу зріс, і зберегти прицьому довкілля від забруднення та знищення?». Адже рецепт,пропонований Заходом решті країн світу, як справедливо під-креслює глибинний еколог У. Каттон, передбачає одне — індуст-ріалізацію та зростання рівня життя країн Африки та Азії зарахунок ще нещаднішого споживання природних ресурсів. Але,згідно з термінологією Каттона, «носійна здатність» планети непередбачає ще більшу щільність населення та над експлуатаціюресурсів. Власне, вона вже багаторазово пе ре вищена людством,і зараз людство живе «в борг» [99]. І тому усі проекти стрімкоїіндустріалізації країн «Третього світу» є нереалістичними. Ма-сове знищення «зайвого» населення (у війнах чи внаслідокприродних лих) є неприйнятним з точки зору гуманізму, наякому, зокрема, наголошує у своїх програмних працях соці-альний еколог М. Букчин. Вихід із цього патового становища,власне, і шукається на численних альтерглобалістських соці-альних форумах.

Загалом праворадикальний рух на сучасному етапі насам-перед асоціюється зі спротивом «справа» глобалізації, з від-стоювання права народів на національне та культурнесамозбереження в умовах процесів, що стрімко розмиваютькордони і нав’язують (на думку, до речі, як правих, так і лівихрадикалів) в усіх куточках світу єдині, вестернізовані та аме-риканізовані, стандарти життя. Відмінність «правого» підходудо глобалізації полягає в акцентуванні на розподілі «свій-чужий», на проголошенні ідей боротьби з міграцією з країнТретього світу до «країн золотого мільярду». Між тим у лівомудискурсі розділення «свій-чужий» йде чітко по лінії класів тасоціальних груп, а не по лінії рас, етносів та націй. Власне, цеі єднає «нових лівих» та екологістів. Транснаціональність тасубсоцієтальність вимог екологізму (можливий екологічний ко-лапс та локальні екологічні проблеми є актуальними для всіх)є зрозумілою та прийнятною для лівих, як анархістів, так ікомуністів. Політичним переконанням лівих, однак, властивесаме протиставляння людей за класовою ознакою, а не їх єд-нання. У правому русі такою розрізнюючою ознакою є націо-нальність, належність до «кровної спільноти».

89

Існують в екологізмі й протилежні до лівої ідеології відга-луження — правий екологізм та екофашизм. Течії правого таправорадикального спрямування розглядають проблему за-хисту природи переважно як частину загальної боротьби наційза самоствердження, культурну ідентифікацію (в термінах«консервативного» напряму альтерглобалізму), у радикальні-ших термінах — за панування сильніших націй над слабшими.До цих думок долучилися течії «екоалармізму», які стверд-жують, що світ став «затісний» для усіх націй і має бути по-ділений між сильнішими та розвинутішими державнимиутвореннями силою зброї. Таким чином, похмурі прогнози провиснаження ресурсів та обмеження населення у майбутньомув одних випадках спонукають до пошуків шляхів до децент-ралізації та гуманного скорочення населення (глибинна, со-ціальна екологія, екоанархізм), у других — до «стійкогорозвитку» зі збереженням існуючих державних утворень(екосоціалізм, «зелена» соціал-демократія), а в третіх — достворення держав тоталітарного типу, що «справедливіше»розподіляли б ресурси між громадянами.

У аспекті захисту культурної ідентичності «пригніченихглобалізацією» народів існують заклики до екологістських ор-ганізацій перестати захищати «абстрактні цінності» дикої при-роди та зрозуміти, що «відсталі народи», які західна культураперетворює на свої придатки, знайшли по суті кращий шляхзахисту природи, аніж сучасні «зелені» — шлях гармонійнихвідносин з природою, коли від неї береться лише найважли-віше, і нічого понад. Приклад — канадські індіанці, які лишезараз стали подібними культурно до решти «білих» канадців —охопленими сучасними, «цивілізованими», проблемами, тобтобідністю і алкоголізмом. Це є ціною за відрив від культурноїідентичності, від природної дійсності. І ця доля чекає нині намешканців усіх країн «Третього світу». Твердження про те, що«культурна ідентичність» є найважливішою політичною про-блемою, яку мають вирішувати, а не поглиблювати західнікраїни, є центральним у міркуваннях представників «правого»(але не ультраправого) відгалуження «зеленого» руху.

Утім, те ж саме питання, тільки викладене в термінах«класової справедливості» та «справедливості для Третього

88


Першою політичною публікацією Лінколи став памфлет«За Батьківщину й людський рід» (Іsanmaan ja іhmіsen puo-lesta). Незважаючи на те, що Лінкола атеїст, він уважає, щорелігійність у багатьох аспектах корисна для існування суспіль-ства. У політичному житті з деяких питань він дотримуєтьсяправоконсервативних поглядів. Лінкола вважає пере населеннянайбільшою загрозою для життя на Землі, засобом для регу-ляції росту народонаселення він бачить у широкому застосу-ванні досягнень євгеніки й поширенні геноциду. У своїхроботах Лінкола описує людський рід (homo destructіvus) якракову пухлину на тілі природи [260]. Коли десь у світі почи-наються локальні війни, він часто виступає в засобах масовоїінформації із заявами, що війна є благом, оскільки сприяєзменшенню населення воюючих країн. Протягом багатьохроків опоненти обвинувачують Лінколу в екофашизмі, а ос-таннім часом він провокує численні суперечки своїм явним за-милуванням нацистською Німеччиною.

Пентті Лінкола часто зіштовхується з активною протидієюпоширенню його критичних поглядів стосовно західного сус-пільства достатку — як з боку різних політичних організацій,так і окремих осіб. Але численні послідовники вважають його«гуру», багато в чому завдяки тому, що він живе так, як самучить.

Також в екофашизмі часто обвинувачують і французькогофілософа-традиціоналіста, геополітика, засновника й теоретикаруху «Нові праві» (Nouvelle Droіte) Алена де Бенуа (Alaіn deBenoіst). Він почав свою політичну діяльність в 1960 р. у Фе-дерації студентів-націоналістів. В 1969 р. став головним ідео-логом Групи вивчення європейської цивілізації, очолив журнал«Нувель Еколь», 1973 р. — офіційний орган ГРЕСЕ «Елеман»,а з 1988 р. під його редакцією виходить тематичний альманах«Криза». Де Бенуа — автор роботи «Погляд праворуч. Критичнаантологія сучасних ідей». Через суміш антиглобалізму, ідей назахист навколишнього середовища і європейського етнонаціо-налізму де Бенуа був обвинувачений в екофашизмі.

Чисельність організацій, які є фактично екофашистськими,надзвичайно мала. У Сполучених Штатах це ЛібертаріанськаНаціонал-Соціалістична Партія «Зелених» (Lіbertarіan Natіonal

91

Термін «екофашизм» (Ecofascіsm), як правило, розгляда-ється у двох варіантах:

1. На означення певних елементів радикального руху на за-хист довіклля, які відкрито приєднуються до неофашизму (нео-нацизму) або розділяють концептуальні загальні риси зфашистськими (нацистськими) теоріями. Найчастіше термінвикористовується як зовнішня характеристика радикальнихекологічних течій. Дещо рідше застосовується «зсередини» внаціоналістичних рухах як назва, яка стосується безпосередньо«білого» націоналізму й груп, що позиціонують себе як ради-кальні націоналісти та розділяють постулати захисту довкілляй націоналістичної ідеології.

2. Термін також використовується як політичний епітетконсерваторами, щоб дискредитувати радикальний захистдовкілля, і менш часто використовується лівими з метоюдискредитації екологістських рухів, які вони вважають нео-нацистськими [226].

Ідеї екофашистських груп — захист довкілля, вегетаріан-ство і права тварин — великою мірою засновані на працях Ар-тура де Гобіно (Artur de Gobіneau’s), французького соціолога йписьменника, одного з основоположників расизму, дослідникабіології, євгеніки і соціального дарвінізму.

«Екофашистом» інколи називають також Каарло ПенттіЛінкола — відомого фінського радикального енвайромента-ліста. Будучи популярним у Фінляндії й широко відомим заїї межами, він прославився своїми роботами в галузі захистудовкілля, де в його руйнуванні обвинувачує як людство в ці-лому, так і окремі людські співтовариства. Лінкола вніс істотний вклад до розвитку ідей деіндустріалізації. Він за-пропонував використати геноцид для контролю над кіль-кістю та якістю людської популяції з метою збереженняприродного балансу й порятунку Землі від людської експан-сії, яка знищує як природу в цілому, так і окремі біологічнівиди. Його ідеалом суспільства є керована нечисленною утвореною елітою тоталітарна диктатура, де основна маса населення живе за стандартами Середньовіччя і де спожи-вання обмежене використанням тільки поновлюваних ре-сурсів.

90


на силі та домінуванні. Такий світ вважає небезпечною лю-дину, яка вірить у свої духовні переконання, є уважною та тур-ботливою до своїх культури та звичаїв» [247].

Якщо прибічники фашизму використовують екологічнітеми для оновлення їхніх расових та націоналістичних цілей,інші мислителі розробляють екологічний спіритуалізм на ос-нові течій «нью ейдж», що вже не має стосунку до німецької«народної» («völkisch») духовності 1920-х.

Як стверджує Ютта Дітфурт (Jutta Ditfurth), провіднийдіяч «фундаменталістів», частини німецького руху «зелених»,«ми знаходимо неофашистські і ультраправі позиції не ли шеу різноманітних політичних та навіть екологістських групах,а також … у неоязичницьких, езотеричних та окульт нихколах» [247].

Однією з найбільш яскравих постатей у цьому русі став Ру-дольф Баро (Rudolf Bahro), добре знаний як автор праці «Аль-тернатива у Східній Європі», написаної у 1970-х рр., коли вінбув марксистом-дисидентом. Завдяки цій праці багато німець-ких «нових соціальних рухів» вважали Баро розробником теорії «соціалізму з людським обличчям» та мислителем «не-залежних лівих».

На думку дослідника Роджена Ніденфюра (Roger Nie-denführ), «із середини 1980-х рр. Баро став причетний до роз-робки «духовного фашизму», відкрито говорячи про «позитивні»сторони націонал-соціалістичного руху» [247].

Він почав менше говорити у політичних термінах та більшеу термінах релігійних, стверджуючи, що «наголос має бути пе-реміщений з політики та питання влади в культурний рівеньта рівень пророцтва. …Нашою метою має бути «реконструкціяБога» [247]. Баро став фундаменталістським критиком «реа-лістичної течії» (realo wing) «зелених» (тих, хто були повністюзалученими до парламентарного здійснення влади) і полишивпартію у 1985 р.

Пізніше Баро ще більше зацікавився езотерикою «ньюейдж». Його головним побоюванням лишалася «екологічнакри за», чиї «глибокі структури» мають бути досліджені. Баростверд жував, що «екології нічого робити з правими та лі-вими» [247].

93

Socіalіst Green Party, LNSGP), емблема якої — нацистська свас-тика на зеленому тлі, що відображає в символічній формі син-тез екології з націонал-соціалізмом. Їхня прихильність до«екології» як невід’ємної частини націонал-соціалістичної ідео-логії побудована в основному на працях Ернста Леманна (ErnstLehmann), який, зокрема, писав: «Відділення людства від при-роди приводить до руйнування людства й до смерті націй.Тільки через реінтеграцію людства до природи ми станемосильнішими. Це — фундаментальний пункт біологічних зав-дань нашого руху. Ця боротьба пов’язана з усім аспектамижиття і з природою безпосередньо, природою, у якій ми на-роджуємося і це — найглибше значення, і щира сутність на-ціонал-соціалістичного руху» («Біологічна воля. Шляхи й цілібіологічної роботи в новому Рейху», Мюнхен, 1934) [247].

Ультраправими послідовниками націонал-соціалістичної«антропософії» є Світова ліга захисту життя (World League forthe Protection of Life, WSL) — невелика, але впливова органі-зація у ФРН. Ця організація була заснована у 1956 р. колиш-німи членами Націонал-соціалістичної партії, і сьогодні вонапоєднує захист «життя» («права-на-життя») із захистом до-вкілля, расизмом та «народною» («völkisch») ідеологією. Най-більше захищається при цьому «німецьке життя»; тому WSLвиступає проти абортів, вірячи в те, що «німецькі жінки маютьприсвятити себе народженню «арійських» дітей» [247].

Члени WSL вважають «навалу пошукачів притулку», зни-щення довкілля і трансформацію Німеччини у мультикульту-ральне суспільство частиною духовної війни проти німців.Вони вважають захист довкілля частиною захисту народу, йогобіологічної «сутності» та його національної ідентичності.Члени WSL вважають боротьбу за здорове довкілля частиноювсеохоплюючої духовної боротьби проти гомогенізуючих силсучасності та «Західної цивілізації». На їхню думку, «колиособистість усвідомлює, що вона належить до культурної спад-ковості, яка глибоко укорінена у народі та існує не лише ма-теріально, а також має духовну реальність, котра первиннащодо матеріального, — вона перестає бути маніпульованим спо-живачем. Вона втікає від масової гомогенізації тотально мані-пульованих людей, якими керує «єдиний світ», що базується

92


духовності елітистський «уряд порятунку» (Rettungsregierung)чи «державу Бога» (Gottesstaat). Вони будуть управлятися«новою політичною владою найвищого рівня», «князем еколо-гічного повороту» («prince of ecological turn») [247]. «Князь»може бути колективним органом, що об’єднує духовні еліту,олігархію, відповідальну лише перед Богом. Баро стверджує:«Трохи екодиктатури потрібно для вирішення наших сьогод-нішніх проблем». Також Баро говорить про те, що «найсиль-ніші політико-психологічні якості [німецького] народу роблятьнімців бульш відповідальними для харизматичного володарю-вання, аніж інші народи» [247].

Прагнення вивести народи світу з-під контролю глобаль-ного капіталу та «чужих» культурних та політичних стерео-типів має небагато спільного із суто прирородоохороннимицілями, однак не виключає ситуативні союзи екологістів та за-хисників «інтересів нації». Екологістські постулати, утім, ціл-ком несумісні з ідеологіями національної виключності, у томучислі із суто практичних причин — відмежованість одного на-роду від іншого спричиняє деградацію не лише культурних тасоціальних зв’язків, а й довкілля, ще більшу, аніж в «об’єд-наному» глобалізацією світі. Держави-ізоляціоністи не маютьважелів контролю над діями держав-сусідів у справі охоронидовкілля, і, відповідно, контроль над ними теж є проблема-тичним. Північна й Південна Кореї — досить промовистий при-клад такої ситуації.

Теоретики екофашизму, що виник внаслідок поєднанняідей екоалармізму та неонацизму, роблять наголос на катаст-рофі, що неминуче чекає на людство, якщо воно не застосуєзапобіжних заходів. Такими заходами є обмеження міграціїміж країнами та геноцид «непотрібного» населення планети уразі потреби. Таким чином, праворадикальні форми екологізмутяжіють до загострення екологічних питань та катастрофічноїриторики аж до крайньої межі, що передбачає пануванняодних націй над іншими, світову «війну всіх проти всіх» тажорсткі форми запобігання екологічній катастрофі.

Така радикальна форма відмови від гуманістичних ціннос-тей вступає, утім, у різку суперечність як із реформістськоютечією екологізму, так і з соціальною та глибинною екологією

95

Баро став професором Університету Humboldt в Берліні,створивши свою версію науки «соціальна екологія» (не плу-тати з аналогічним поняттям М. Букчина та науковою дис-ципліною, яка в цей самий час розроблялася у СРСР).

Якщо порівняти ці поняття у розумінні Букчина та Баро,стане зрозуміло, що обидва теретики погоджуються, що класовісуперечності не є основоположними соціальними суперечнос-тями. Букчин вважає ієрархію основоположною, підкреслюючипри цьому важливість класових інтересів. Баро, на противагуцьому, апелює до «племінної свідомості» («tribal conscious-ness»), яка укорінена глибше, аніж класова свідомість, у томучислі у «найглибших духовних шарах народу» [247]. «Націо-нальне питання є об’єктивною реальністю і є набагато глиб-шою основою, аніж класове питання», — стверджує Баро [247].

Інтернаціоналістська соціальна екологія Букчина наголо-шує на розумі та натуралізмі та критикує екомістицизм і екотеологію. Версія соціальної екології Баро є суто спіритуа-лістичною. Баро вважав розроблену ним науку спробою синте-зувати соціальну екологію Букчина та глибинну екологію. Найого думку, екологічні проблеми є фактично природним ві-дображенням внутрішніх духовних «недуг». Баро критикує«зелених» у тому числі за те, що «вони не апелювали до руху«völkisch» 20-х років та тогочасної Консервативної революціїпроти Просвітництва загалом» [247].

В уявленні Баро (на противагу анархістському лібертарі-анському муніципалізму Букчина) немає місця демократичнимінституціям, оскільки «казати, що ми створимо низову (gras-sroots) демократію зараз, посеред цих вовків, є нонсенсом»[247]. Баро критикує демократичний процес «підрахунку ква-солин» і віддає перевагу духовному процесу консенсусу дляприйняття рішень.

Також Баро заперечує державу: «Суспільний стан справбільше не має базуватися на державі чи на інших існуючихсилах, що більше не є легітимними» [247].

Незважаючи на свої антиетатистські твердження, анти-ав-торитарист (на перший погляд) Баро, подібно до «нових пра-вих», стверджує, що екологічна криза може бути вирішеналише авторитарними засобами. Він говорить про базований на

94


своєрідна мода на калькування західних течій й екологістськіідеї — зокрема, наприкінці 2000-х серед молодіжних активістівпоширилися поняття «суспільного простору» та прав тварин.З огляду на більше тяжіння екологістських ідей до конструк-тивної діяльності, аніж агресивна війна «ультраправої» та«ультралівої» молодіжних субкультур, ці ідеї мають значнийперетворюючий потенціал.

З огляду на радикалізацію суспільного дискурсу напри-кінці 2000-х років цілком прогнозованою є «гібридизація» еко-логістських та націоналістичних ідей на теренах України,поєднання, наприклад, неоязичницької ідеології, тісно пов’яза-ної з націоналізмом, та природоохоронних ідей. Існуютьтенденції до використання правими та ультраправими громад-ськими ініціативами ідей захисту довкілля, здорового способужиття та ін. Окрім того, «традиційні» праві партії в Україніцілком можуть використовувати природоохоронні гасла дляпопуляризації власних ідеологічних установок.

Існує також конструктивна інтерпретація питання «націо-нального буття серед екологічних реалій» українськими до-слідниками М.М. Кисельовим та Ф.М. Канаком. Зокрема, вонистверджують, що «у такий важкий час ми… маємо поверну-тися до своїх витоків, щоб повернути собі людяність, впевне-ність, щоб оптимально зорієнтуватися в суворій дійсностісьогодення. …Через такі стійкі історичні спільноти людей, якетноси та нації, відкривається новий, продуктивний зріз якекологічної, так і культурологічної проблематики. Традиційніформи життєзабезпечення, властиві тому чи тому етносові (спе-цифічні й часто-густо унікальні), не лише відображають про-цес використання природи, а й розкривають формотворчізасади культури, де органічно й неподільно пов’язані матері-альні та духовні її компоненти» [106, с. 304].

На думку авторів книги «Партія зелених України: спробааналізу», «зелена ідеологія має синтезувати надбання неокон-серватизму (захист національного товаровиробника, родинніцінності, унітарність держави, традиції), неолібералізму (віль-ний, переважно саморегульований ринок, самоцінність індиві-дуума, розвиток регіонів, влада як гнучка, економічноефективна сервісна служба), соціалізму (європейського, зразка

97

(хоча усі три течії висувають різні аргументи проти екофа-шизму). Зокрема, погляди ідеологів соціальної та глибинноїекології на питання расизму збігаються, як показав діалогМ. Букчина та Д. Формена [240]: вони вважають, що расизм єчинником роз’єднання людства та, зокрема, природоохорон-ного руху і рішуче відкидають ідеологеми про вищість однієїраси над іншою.

Окрім того, поєднання крайнього вираження шовінізму —расизму, тобто твердження про домінування однієї раси надіншою або про «незмішуваність» різних рас — із ідеями еколо-гізму та, наприклад, зоозахисту не є життєздатним. Поняттяправ тварин та прав природи є частиною біоцентричного дис-курсу та виключає ненависть як до окремих видів тварин, такі до людей «іншої» раси.

Утім, для країн пострадянського простору дана проблеманабула дещо іншого виміру. Проблеми, пов’язані з колоніаліз-мом та колоніальним насильством, які спіткали американ-ських індіанців, мають умовні аналоги лише з голодоморами тарепресіями 20—40-х рр. ХХ ст. з боку більшовицького режиму.Також культурний простір України пережив іншу спустош-ливу загрозу для самоідентифікації — загрозу знищення мови,яка вважається стрижнем культури і національної окреміш-ності. Українську ідентичність придушував західноєвропей-ський та російський імперіалізм. Екологічні проблеми Українибули спочатку міцно зав’язані із загальноімперською політи-кою індустріалізації, яка розцінювала простір Східної Європияк частину системи з видобутку сировини і нарощення потуж-ностей імперії. Чорнобильська катастрофа стала, на думкупредставників природоохоронного руху кінця 80-х років, ло-гічним продовженням такої політики — політики нехтуваннялюдиною як частиною суспільства і переважання політичнихміркувань над будь-якими іншими міркуваннями.

У 2000-х рр. в Україні та країнах СНД спостерігається за-позичення багатьох ідей «ультраправого» та «ультралівого»дискурсів з країн Заходу, із своєрідною, штучною адаптацієюїхніх практик на пострадянські терени. Так, калькою щодо єв-ропейських країн виглядає вулична війна «політизованих» суб-культур — неонацистів (НС-скінхедів) та антифа. Не оминула

96


новне завдання людства — стати природним процесом самому,а не протиставляти себе природним процесам, творчо покра-щити та доповнити навколишнє природне середовище, а неруйнувати його.

У цьому акцентуванні на особливій, творчій ролі людиниу еволюції полягає відмінність ідей К.-М. Маєр-Абіха таМ. Букчина від ідей, наприклад, У. Каттона, який наголосробить на тому, що на певному історичному етапі людствостало руйнівним чинником для планети Земля та самого себеі має повернутися до стану рівноваги із довкіллям. Каттон та«еко алармісти» не акцентують увагу на тому, що людствоможе стати потужною конструктивною силою, творчо допов-нивши природу. Каттон робить наголос лише на небезпеці пе-ренаселення, а його колега, голова Фонду глибинної екологіїДжеррі Мандер — на необхідності повернення до втраченихцивілізацією коренів, до традицій, наскільки це можливо, т. зв. «первісних» народів. Зовсім інше бачення розвиткулюдства у Букчина та Маєр-Абіха, хоча де в чому їхні пер-винні засади — критика трагічного розходження між люд-ством та довкіллям — збігаються.

Між тим не варто ототожнювати їхні політичні проекти, ос-кільки М. Букчин a priori вважав державу та сучасну суспільнуієрархію злом і відкидав саму ідею «екологістської» модифіка-ції держави, хай навіть у вигляді «соціал-демократичного» їїпроекту.

Основна ідея праці Маєр-Абіха «Повстання на захист при-роди», виданої в Німеччині у 1990 р., полягає в тому, що мимаємо переглянути усі дотеперішні стереотипи та догми, щоіснували в суспільстві та кожного разу піднімалися при обго-воренні питань захисту природи. Це такі твердження, як «миіснуємо у світі задля самих себе» (положення, характерне длятрадиції християнської теології) — з нього Маєр-Абіх виводитьлогічний висновок: отже, решта світу існує заради нас,людей. Такий підхід він називає «антропоцентричною карти-ною світу та людини» [130, с. 141]. «Політичним проявом цієїпретензії в нинішньому світі є претензія на те, що економічнезростання індустріальних країн начебто і є «розвитком» parexcellence, а для країн третього світу як «країн, що розвива-

99

Швеції та Фінляндії — соціальне страхування, обов’язок дер-жави перед громадянами забезпечити певний рівень добробуту,державне регулювання компонентів ринкової економіки, клю-чових для суспільства), націоналізму (демографічні питання,регулювання міграційних потоків, утвердження пріоритету ко-рінної нації у мовному, культурному, релігійному, освітньомута просвітянському питаннях, зміцнення суверенітету стосовноформальних атрибутів держави — кордону, армії, герба). І всеце має бути переосмислено з точки зору природозахисних ідей(окремо зазначивши принципові питання на зразок розвиткуекологізованої (greening) економіки, зокрема виробничого сек-тору, формування інформаційного суспільства як найбільшдружнього до особистості та довкілля, інформаційного реін-жинірингу управлінських процесів у державі)» [50, с. 14]. Ідалі: «Проте і формула політичної діяльності Дж. Пінчота —«найбільше благо для найбільшої кількості людей на найтри-валіший термін» — не може бути цілком прийнята зеленоюідеологією. Якраз надмірний антропоцентризм і призвів до еко-логічної кризи багатьох регіонів планети» [50, с 17].

Окрім «правих» інтерпретацій екологізму, варто такожрозглянути згадану у контексті соціал-демократичного проектуідею «екологічної держави», висловлену представником ні-мецької «практичної філософії» Клаусом Міхаелем Маєр-Абі-хом. Її доцільно віднести до «етатистського» (на противагуекоанархізму) напряму екологізму.

У 80—90-х роках К.-М. Маєр-Абіх запропонував власну кон-цепцію «спільносвіту» та екологічного розвитку сучасної дер-жави. Прикметно, що значна частина його ідей практичнототожна неоанархістській концепції М. Букчина, різниця по-лягає лише в термінологічній базі німецької практичної філо-софії та американської школи екофілософії, до якої умовноналежить Букчин, і, що головне, ставленні авторів до самогоконцепту держави. У дуже стислому вигляді ця схожість ви-являється в постулаті про те, що людство — не вінець природи,а особливий вид живих істот, який має своєю обережною ді-яльністю доповнити та покращити природу. Не існує протис-тавлення людини та природи в уявленнях цих екофілософів;людство не має підкоритися природі, а природа — людству. Ос-

98


людини і самоцінністю навколишнього позалюдського життя».Це життя не є простим ресурсом для економіки — і це має бутиусвідомлене як державою, так і бізнесовими колами, загаломкожним громадянином сучасних держав.

Далі Маєр-Абіх розглядає принцип власності, без якого«не може бути буржуазної держави» і який «уможливлює ін-дустріально-економічний процес присвоєння природногоспільносвіту, завдяки якому останній руйнується або знищу-ється». Цей принцип, на думку німецького автора, ніколи неіснував у природі у сенсі того, що певна людина «володієріччю попри її власну сутність». Він з’явився як продукт сутобуржуазного, на його думку, суспільства, як наслідок вста-новлення абсолютизму власності і абсолютного панування«Пересічної людини» та ствердження абсолютного цьогоправа. Право на власність та ідеї самореалізації людини черезвласність призвели до очевидних негативних наслідків дляприроди та суспільства.

Маєр-Абіх, на відміну від ультралівих мислителів та при-бічників глибинної екології, не прагне заперечувати саму ідеювласності. Але саме ставлення до власності, на його думку,можна модифікувати. Слід зробити «крок від соціальної від-повідальності власності до відповідних її обов’язків щодо при-роди» [130]. Маєр-Абіх порівнює нещадну експлуатаціюробітників, що виникає внаслідок прагнення капіталістів доприбутку, та не менш нещадну експлуатацію природи, і ро-бить висновок, що ці види експлуатації рівноцінні. Тому «со-ціальна держава має стати ще й природною державою,соціальний обов’язок має відповідати природному обов’язку»[130, с. 156]. Отже, один з головних висновків Маєр-Абіхатакий: «власність і в суспільстві, і в природі має бути вико-ристана не як заманеться, а тільки у відповідальності передобома сторонами цілості — людською спільнотою і природнимспільносвітом» [130, с. 156].

Таким чином, Маєр-Абіх започаткував своєю працею «По-встання на захист природи» такі поняття, як «природа-дер-жава», або «держава в природі», поряд з поняттями «соціальна»та «правова держава», що вже існували до того і зараз стализагальновизнаними. Його праці стали черговим етапом ста-

101

ються», — мало не єдиним рятівним взірцем» [130, с. 141].Маєр-Абіх доходить висновку, що економіка та економічнезростання не є головним у розвитку суспільства. Твердженняпро першочергове значення економічного розвитку, що існу-вало на рівні догми, має відійти у минуле. Ніхто не заперечуєтого, що суспільство має забезпечувати основні потреби йогочленів, в тому числі за допомогою економічної системи. Алеекономічна система має «знати своє місце». Вона повиннавключити в себе імператив, згідно з яким не буде можливоюжодна дія, що спричиняє шкоду «спільносвіту».

Окреслений Маєр-Абіхом план дій є світоглядним ідеалом.Розвиток людства має ту специфічну ознаку, що він відбува-ється шляхом фізичного розподілення його територією пла-нети. Чим більше народонаселення земної кулі, тим меншоюстає кількість інших живих істот на планеті. Цей закон, сфор-мульований В.І. Вернадським, показує, що людство до цьогочасу розвивалося шляхом простого витіснення, знищення не-людських створінь на Землі, шляхом домінування людини вприродному балансі. І сучасна держава стала дієвим інстру-ментом цього порушення балансу. Вона сама створила власнурівновагу, економічну, що йде всупереч природним зв’язкам,які складалися протягом геологічної історії планети. Впливлюдства на природу Землі з точки зору цієї історії незначний,але ж і такому впливу існує своя межа. Достатньо того, що цейвплив може мати значні наслідки для нас самих.

Другим міркуванням Маєр-Абіха є те, що наслідком роз-витку модерної правової держави стали дві великі кризи, асаме — соціальна криза ХІХ століття й нинішня екологічнакриза. Автор стверджує: «Знову продуктивні сили економічноїдіяльності виходять за рамки, в яких вони тільки й можуть бутипродуктивними. ...Кожен прагне тільки свого власного добро-буту, і не існує загальної волі, отож добробут усіх досягаєтьсяруйнацією умов життя, а отже, й за рахунок усіх» [130, с. 143].Тож автор пропонує включити до цілості, яку має захищати дер-жава, і «увесь навколишній світ: тварин, рослин, ландшафти,водоймища, клімат» [130, с. 144]. Інтереси цієї цілості є неменш важливими, ніж інтереси окремих людей. Нагальноюстала потреба дотримання «балансу між споживчими інтересами

100


Ставлення Дж. Хіза та Е. Поттера до радикального еколо-гістського руху дуже скептичне: вони вважають непродуктив-ним позиції Фронту звільнення Землі та «Земля перш за все!»,організацій, що вважають людство зарозумілим і тиранічнимутворенням на тілі планети. Натомість рецепти, які пропону-ються авторами, полягають у регулюванні викидів шляхомуведення квот на забруднення, а також примусі до енергозбе-рігаючих технологій не шляхом апелювання до моральних цінностей споживачів, а шляхом підвищення плати за елект-роенергію.

Своєрідно інтерпретується проблема захисту довкілля у тео-ріях «постіндустріалізму», які знаходяться поза рамками роз-поділу на «лівий» і «правий» ідеологічні спектри та маютьвплив скоріше на «помірковану» частину екологістів.

Стан розробки проблеми захисту довкілля у теоріях «по-стіндустріалізму» можна описати так: захист природи розгля-дається в руслі загальних проблем, що чекають на розв’язанняі будуть вирішуватися людством у наступні сто років (ця течіяу політології та соціології має футурологічний характер і за-вжди містить у творах її послідовників елемент прогнозу).

Першоджерелами соціально-філософського осмисленняпояви «постіндустріальних» соціальних відносин є праці аме-риканських вчених-футурологів О. Тофлера, Д. Белла та їх по-слідовників. Основоположною засадою їхніх теоретичнихпобудов є міркування про те, що інформація не передається звтратами для однієї зі сторін. У передачі інформації виграютьобидві сторони, що взаємодіють, оскільки будь-які дані маютьвластивість копіювання та вільного розповсюдження [187].

Оскільки сучасні технології дозволяють прискорити обмінінформацією багаторазово порівняно з попередніми поколін-нями, відповідно зростають і можливості для соціального ак-тивізму та координації суспільно-політичних рухів.

Проблема взаємодії людства з довкіллям у працях теоре-тиків «інформаційного суспільства» та постіндустріалізму розг-лядається в основному в руслі загальних роздумів про те, щосуспільство ХХІ століття буде зорієнтоване на «нематеріальне»виробництво. Відповідним буде й ставлення до світу — як досукупності віртуальних одиниць та об’єктів, що використову-

103

новлення політичного проекту екологістського руху, цього разуу контексту синтезу із соціал-демократією.

Внесок Маєр-Абіха до ідеології екологістського руху є без-заперечним. Німецький філософ належить до теоретиків, якісвоїми дослідженнями пропонують людству новий образ дер-жави — держави, яка дбає не лише про дотримання економіч-них інтересів своїх громадян, а й про недопущення руйнуваннялюдського й природного спільносвіту. Його ідеї стали своєрід-ним компромісом між радикальними закликами глибинноїекології до «повернення до коренів» та «ірраціональності»шляхом заперечення приватної власності та існуючої держави,закликами соціальних екологів до знищення ієрархічного сус-пільства і «поверхневою екологією», що прагне зберегти іс-нуючий суспільно-політичний устрій, побудований на ринковійекономіці.

Екологістський рух виробив концептуальні положення, щослугують підґрунтям політичних програм численних партійприродоохоронного спрямування, що з’явилися протягом 80—90 рр. ХХ ст. у країнах Європи та Америки. Чільне місцесеред них посідає й ідеологія «екологічної держави».

Одним з найбільш повних викладів ідей т. зв. поміркова-ного екологізму, поєднаним з критикою контркультурних ідей,є праця американських соціологів Джозефа Хіза та Ендрю По-ттера «Бунт на продаж: як контркультура створює нову куль-туру споживання» [162]. Автори послідовно проводять думкупро те, що неможливо заперечувати увесь устрій капіталізмуяк такий і відкидати сучасний суспільний устрій, посилаючисьна те, що він є репресивним та несправедливим. Критика їхнязаснована на ідеї про те, що в будь-якому суспільстві існує«здорова конкуренція» та розподіл так званих позиційнихблаг, які зажди дефіцитні: дорогі, «круті» речі, модні речі таідеї. На думку авторів, капіталізм та ринковий устрій незни-щенний, потрібно лише усувати його недоліки шляхом зако-нодавчих реформ. Натомість контркультурний рух, якийз’явився у 50—60-х роках та до якого органічно долучилисяекологісти, на їхню думку, є непродуктивним. Він сам по собі породжує нові позиційні блага, нехай і відмінні від «тради-ційних».

102


«Суспільства мрії» ми спостерігаємо значний прогрес у розу-мінні «постіндустріалістами» важливості зусиль, хоча б міні-мальних, зі збереження довкілля. Ліси, скажімо, вже неможна по-хижацьки знищувати — саме через їх естетичне(поки що не екологічне) значення.

Взагалі постіндустріалізм можна вважати сукупністю тео-рій, що виправдовують сучасний рівень матеріального добро-буту в розвинених країнах та розглядають існуючий на даниймомент поділ світу як закономірний та природний наслідоксуспільного розвитку. Політичний процес у світі після розпаду«біполярної» системи тяжіє до децентралізації держав (згідноз популярною теорією американського соціолога та політологаО. Тоффлера) або до діяльності з продукування «символічнихформ» (постмодерністська версія сучасних політичних відно-син). Партії та політичні організації в такому світі мають звер-тати дедалі більше уваги на зовнішні, символічні вияви своєїдіяльності, створюючи «інформаційний простір», в якому цир-кулюють певні ідеї. Серед них ми можемо знайти й ідею за-хисту довкілля, щоправда, модифіковану й пристосовану дорівня сприйняття масовою свідомістю. Не дивно, що лозунгизахисту навколишнього середовища увійшли нині до програмбільшості партій України та Європи — ідея «зеленого» руху провикористання політичних важелів захисту довкілля стала час-тиною «кругообігу ідей у політиці».

У цьому контексті цікавим є зауваження російського до-слідника, доктора соціологічних наук Д. В. Іванова, який при-святив чимало своїх досліджень проблемам «віртуалізації»суспільства й політики: «Альтернативою модерністським по-літичним доктринам і партійним організаціям стали в останнійтретині ХХ ст. антивоєнний, правозахисний та екологічнийрухи... Електорат як однорідна маса ...заміщується конгломе-ратом меншин, для котрих головною ставкою у політичній бо-ротьбі є право на альтернативний спосіб життя. У такійситуації стратегія збору голосів не може базуватися на одноз-начній, уніфікованій доктрині-ідеології» [88, с. 378]. Тобтоконкретні громадсько-політичні, зокрема екологістські рухи,що піддають сумніву самі основи існуючого ладу, у працях по-стіндустріалістів інтерпретуються як рівнозначні усім іншим

105

ються скоріше для розваги, аніж для реального перетворенняу суспільні блага. Таку інтерпретацію містить, наприклад,праця скандинавського футуролога, креативного директора«Dream Company» (Копенгаген, Данія) Ролфа Єнсена «Сус-пільство мрії». У ній найчіткіше відображене вже не стільки«споживацьке», скільки «розважальне» (у книзі описане спо-живання нематеріальної насолоди, а не якогось матеріальногоблага) ставлення до природи з боку людей «постіндустріаль-ного» (деякими авторами означеного як «постматеріальне»)суспільства. Р. Єнсен, як популяризатор ідей постіндустріа-лізму, формулює своє ставлення до екологізму таким чином:«Ми маємо зрозуміти, що лише взяли планету в борг у нашихдітей. Наш обов’язок — повернути її у гарному стані і зберегтиїї численні скарби. ...«Зелений» підхід — лише частина сус-пільства мрії, одна із багатьох історій, котрі будуть визначатимайбутнє, але це ще не вся теорія. Коли кити перестають бутиїжею і перетворюються на красивих тварин, а щоб сфотогра -фувати їх, люди виходять у море, розпочинається нова істо-рія...» [81, с. 45].

Природа розглядається Єнсеном як сукупність певних благ,певних якостей, що можуть бути спожиті людиною — певнихцінностей. Але цінності ці розглядаються вже не настількиутилітарно, як це робилося у ХХ столітті. Природа, на думкувченого, перестала розглядатися як «невичерпна комора» — утому числі завдяки свідомим зусиллям масштабного руху «зе-лених» та вчених-екологів. І це справило враження і на теоре-тиків, подібних до Єнсена, що спеціалізуються на еконо мічномубоці циркуляції «нематеріальних цінностей», по суті самихлише символів. Вони теж беруть природу, довкілля та його за-хист до уваги. Щоправда, в основному як джерело естетичноїнасолоди, розваги для «зманіжених» громадян постіндустрі-ального осередку, країн «золотого мільярду»2. На прикладі

104


2 Тут доречно навести думку відомого західного філософа та еконо-міста Петера Козловського, що висловлювався таким чином щодо змінпсихології споживача у «постмодерністській економіці»: «Культура спо-живання у наш час переходить від масового споживання до вимогливого,претензійного в естетичному та культурному аспектах споживання» [110,с. 141].

На базі осмислення ролі новітніх технологій з’явилисятакож ідеї «кіберекології», «кіберанархізму» та «кіберкому-нізму», розвинуті ідеологами «вільного інформаційного про-стору» у 90-х роках ХХ ст. (зокрема, засновником тавіце-керівником Фонду електронних рубежів Джоном ПерріБарлоу). Ці діячі дійшли висновку, що інформація в періодмасштабного поширення Інтернету не може підлягати законо-давчому регулюванню відносин власності, властивому індуст-ріальній епосі. Право інтелектуальної власності на певнийінформаційний продукт вважається найрадикальнішими пред-ставниками теорії «вільного кіберпростору» таким, що віджилосебе, архаїчним правилом «епохи фабричних труб», котре нездатне регулювати обмін інформацією в Інтернеті та в будь-яких комп’ютерних мережах. Між тим саме такий обмін ставосновою сучасної економіки, на ньому побудовані багатомі-льярдні капітали корпорацій «видовищ» та програмного забезпечення. «Кіберанархізм» єднає зі своїм світоглядним по-передником — анархізмом — та глибинною екологією ідея проте, що приватна власність як інститут перестає бути актуаль-ною у сучасну епоху.

На думку таких соціальних активістів, в Інтернеті вжесформовано новий тип суспільства. Це стверджується у низці«декларацій незалежності інформаційного простору», зокремаавторства Дж. П. Барлоу [14]. Це суспільство ґрунтується натому, що право інтелектуальної власності — це застаріле по-няття, котре означає, що той, хто купив таке право, є повноп-равним користувачем та розповсюджувачем даного винаходучи ідеї. Між тим визнаною аксіомою Інтернет-активістів сталоте, що інформація про все має належати всім. Такою є вимога-максимум сучасних лівих медіа-активістів і всіх тих, хто незгоден з концепцією патентування та інтелектуальної власностів сучасному розумінні, і ще ширше, — з концептом пануваннявеликих корпорацій як на медіа-арені, так і в політиці.

Одну з альтернатив цьому пануванню було запропонованоу 90-х роках. Нею стали ідеї та винаходи, регульовані новогороду ліцензіями на використання — так званими GNU та її різ-новидами. Передусім це програми з відкритим кодом, а такожбудь-які медіа-винаходи, що виносяться у відкритий та без-

107

течіям «симулякри», що оперують «символами», які маютьтаке ж право на існування, як і протилежні думки. Такимчином, значимість екологістських постулатів та міркувань ні-велюється для масової свідомості (це ж саме стосується ідейусіх інших «нових соціальних рухів»).

Думка Іванова була висловлена під впливом поширеної на-прикінці 80-х років доктрини «кінця ідеологій» та їх «перемі-шування» у свідомості виборців. Сучасний «зелений» рух, міжтим, є прикладом вдалого вироблення нової, альтернативноїідеології, що посідає належне місце серед «традиційних» ідео-логічних побудов, якими користуються протягом десятилітьполітичні партії, щоб добитися електорального успіху.

Отже, «зелена» ідеологія у теоріях постіндустріалізму розг-лядається крізь призму ідеї циркуляції віртуальних символіву політичному просторі, а також ідеї про те, що західне сус-пільство найближчого майбутнього буде ґрунтуватися скорішена цінностях «нематеріального споживання» (що пануватимезакономірно після всебічного задоволення матеріальних по-треб) й «розваги», аніж на ідеологічних цінностях. Лишаєтьсявідкритим питання про те, яким чином буде задовольнятисяпопит на «матеріальне» та «нематеріальне» забезпечення людейу цьому новітньому суспільстві. І тут ми безпосередньо торкає-мося все тієї ж проблеми обмеженості та вичерпності ресурсів,які ненастанно скорочуються завдяки діяльності західних дер-жав. Адже вони прагнуть підтримати рівень споживання, досяг-нутий саме завдяки вищенаведеним прагненням задовольнятияк «матеріальні», так і «постматеріальні» (пов’язані з новітнімиможливостями переміщення планетою та новітніми техноло-гіями) потреби населення. А цей процес здійснюється за раху-нок надексплуатації робочої сили у нерозвинених державах тавичерпання невідновлюваних ресурсів планети. «Постматері-альний» спосіб споживання, що формується на Заході, без на-лежного обмеження народонаселення та споживання ресурсівстикатиметься із зростаючими проблемами, що стосуються охо-рони довкілля, включно з тими, яких людство ще не очікує.Будь-яка «постматеріальна» та «символічна» економіка невід-воротно стикається з проблемою дефіциту ресурсів, від якихвона залежить.

106


ретворилися на мережеві структури, що оволоділи техноло-гіями безлідерного спротиву та стали піонерами використанняінформаційних технологій з метою розповсюдження своїх ідей,декларацій та спонукань до дій. Це є ефективним методомспротиву існуючій системі та альтернативою централізованим,керованим згори структурам, що панують у світовому бізнесіта у сфері політики. Мережеві структури більш гнучкі та адап-тивні, більш здатні до виживання в екстремальних умовах.

Країни СНД також приєдналися до «випробування» новихтехнологій медіа-активізму, лишаючись при цьому не інфор-матизованими настільки, як країни Заходу.

Завданням природоохоронного руху на теренах СНД є при-щеплення на рівні стереотипів масової свідомості прагнення довільного володіння інформацією про стан довкілля, прагненняактивно впливати, а не пасивно спостерігати, на рішення усфері природоохорони. Громадянське суспільство формуєтьсяяк на вуличних протестах, так і у медіа-просторі. Таке сус-пільство не може бути сформоване без повсякденної роботимедіа-активістів та без щоденної праці небайдужих людей, щопропонують свої рішення та пропозиції для екологізації дер-жавної політики. Політичні партії є доповненням до цієї ме-режі, «позаактивістськими» чинниками впливу екологістів навладні структури.

В Україні, однак, «кастовість» та закритість влади призво-дить до закритості рішень. Громадськість практично не допу-щена до їхнього прийняття та здійснення з огляду на архаїчнумодель управління сучасною Україною, що має свої корені яку криміналізованому середовищі, так і в багатовіковій звичціпідкорятися ірраціональним рішенням верховної влади. Томумасова свідомість просякнута віджилими традиціями кримі-налізованих прошарків, споживацтва, пасивного ставлення дотого, що діється довкола. Питання природоохорони тут пере-плітається із соціальними питаннями, без вирішення яких гро-мадяни нездатні зробити крок до усвідомлення та вирішенняекологічних проблем.

Даючи характеристику екологістському рухові, слід зазна-чити, що даний рух (який дістав низку синонімічних назв —руху «зелених», природохоронного руху та ін.) виник у сере-

109

платний доступ. Їх мають право коригувати та удосконалюватибудь-які представники Інтернет-спільноти. І це, на думку ав-торів Декларації незалежності кіберпростору та низки подіб-них до неї декларацій, і є «справжнім комунізмом».

Існують і критичні зауваження щодо концепції «кіберко-мунізму». Хакери та програмісти, котрі винаходять програмиз відкритим кодом та розповсюджують їх відкрито, все-такитісно інтегровані до сучасної ринкової економіки. Вони частоповністю залежні від роботодавця в «ринковому світі» і діютьвідкрито та незалежно лише у сфері, яка не стосується вико-нання їхніх безпосередніх обов’язків. Таким чином, «кому-нізм», який існує у Мережі, не виходить за межі віртуальногопростору, не стає еталоном для суспільних відносин повсюдно.(Хоча при цьому величезна кількість громадян по всьому світукористується «піратським» програмним забезпеченням, без-коштовним доступом до кіно та музики у файлообмінних мережах, порушуючи таким чином право приватної та інте-лектуальної власності. Це, однак, не робить таких громадянсвідомими «борцями із системою». Така поведінка є лише час-тиною суспільних відносин, які стихійно складаються черезнамагання «обійти» закони, що змушують платити.) Якщо мий спостерігаємо в Мережі зародки нового суспільства — сус-пільства рівності, взаємодопомоги, товариських стосунків тощо— то ми спостерігаємо наразі його повну залежність від існую-чих «ззовні» приватновласницьких стосунків. (Пряму анало-гію можна знайти у русі екопоселень та сквотів, більшість ізяких не стали абсолютно самодостатніми.) Критика Інтернет-активістами монополій на зразок «Microsoft» зводиться до про-паганди використання програм з відкритим кодом,опе раційних систем (ОС) на зразок Linux, які, однак, мало по-пулярні серед широких мас населення країн СНД, які віддаютьперевагу «брендовому», хоча й «піратському», програмномузабезпеченню.

Ідеологія вільного поширення інформації стала асоціюва-тися із «суспільством вільних громадян», знайшовши відгукиу неоанархізмі та «нових соціальних рухах». Рух на захист до-вкілля складає в мережі медіа-активістів одне з чільних місць.У Європі та США екологістські течії частково чи повністю пе-

108


зводиться до коливань між етатизмом та антиетазимом, від-киданням суспільної ієрархії або її возвеличенням. Існує такожпошук «третього шляху» (прикладом є суперечки між течіямиполітичної філософії — лібертаріанством, комунітаризмом таін.). Екологізм як різновид «нових соціальних рухів» сприявдоповненню та уточненню «класичних» ідеологій, приму-сивши політиків сприймати розвиток людства з точки зору ви-черпності ресурсів та екологічної кризи, яка або вже настала,або стрімко насувається, а не лише з позицій економіки чиідеології безвідносно до довкілля. Цей новий погляд на розви-ток людства не відміняє сутнісних питань політичного процесу— яким політичним шляхом варто йти країнам світу, яку мо-дель політичного устрою прийняти. Екологізм як світогляднаідеологія і як політичний рух доповнює ці постановки питаньще однією: яка з цих моделей є найбільш природозгідною?

Також досвід політичної боротьби та соціальних експери-ментів ХХ століття довів, що цілковите знищення суспільної іє-рархії (ідеал анархізму та, зокрема, екоанархізму М. Букчина)або «безкласове суспільство» (ідеал марксизму) неможливі, ос-кільки люди тяжіють до побудови саме ієрархічних відносин.Тому реалістичнішим у контексті екологізму уявляється проект«сталого суспільства» на основі синтезу ідей глибинної та соці-альної екології, які мають бути застосовані у конкретному місцізгідно з вимогами конкретного часу. Безумовно, екологізм за-охочує соціальні експерименти на прикладі екопоселень. Однакїх досвід поки що не застосовується широкомасштабно та нарівні чітко сформульованих соціально-політичних проектів анів США, ані в країнах Європи, ані в країнах СНД.

У розділі ІІ були розглянуті світоглядно-ідеологічні основиекологістського руху, які пов’язані із значним розмаїттям ідео-логій — від ультраправої до радикально-анархістської. Приро-дозахисний рух зазвичай не ідентифікує себе з якоюськонкретно визначеною ідеологією, намагаючись триматися встороні від т. зв. «традиційних» ідеологій — консервативної,націоналістичної, комуністичної та ін. Це є ознакою «модер-ності» партій «зелених», оскільки в сучасній політичній науціконстатується тяжіння політичних партій до «центру» та ви-користання ними певних привабливих, популістських гасел

111

дині ХХ століття та поширився у 1970-х роках як відповідьна загальну системну кризу людської цивілізації, що вияви-лася у неспроможності вирішити низку найзначніших еколо-гічних питань та питань, пов’язаних з війною та миром,соціальною несправедливістю, розшаруванням як всерединісуспільства, так і між цілими регіонами та країнами. На пер-шому етапі політичної інституціоналізації екологістський рухдіяв як сукупність недержавних об’єднань, що, однак, немогли забезпечити виконання своїх вимог, не звернувшись доактивного лобіювання своїх ідей та вимог у політичній сфері.Це зумовило поступове перетворення частини екологістськихорганізацій на повноцінні політичні партії, що з початку 80-хроків почали боротьбу за владу нарівні з іншими партіями таотримали низку мандатів у парламентах багатьох європей-ських країн і Європарламенті.

Екологістський рух як політичне явище став частиною за-гального тяжіння до демократизації політичного життя у краї-нах Східної Європи періоду звільнення від авторитарнихрежимів (кінець 80-х років) та країнах «класичної демократії»Західної Європи. У Східній Європі він був поєднаний з вимо-гами національного та культурного визволення.

У цій книзі структура сучасного екологістського руху розг-лядається з точки зору концепції «мережевості», згідно з якоювиокремлюються такі основні особливості сучасних громад-ських організацій, як поліцентричність, сегментованість, ви-сока адаптивність, наявність спільної ідеології, котра ділитьсявідповідно до її інтепретацій, велика роль особистих зв’язків.Сучасний екологістський рух виходить за межі окремих країнсаме завдяки своїй мережевій структурі, яка дає змогу дина-мічно обмінюватися ідеями та координувати дії у глобальномумасштабі. Ставлення екологістського руху до глобалізації фор-мулюється у вимогах «альтернативної глобалізації»: деклару-ються вимоги «глобальної справедливості», «стабільного(стійкого) розвитку». Саме екологістські організації стали од-ними з найактивніших учасників руху на підтримку альтер-нативної глобалізації.

Як показав досвід політичної боротьби ХХ століття, будь-яка політична ідеологія та доктрина в кінцевому рахунку

110


України), на міжнародному рівні — беруть участь у виробленні«глобальних» природоохоронних програм (скорочення викидів,усунення проблеми зміни клімату та ін.), другі — відмежову-ються від них та діють самостійно, захищаючи власну, критичнозабарвлену точку зору.

На думку автора, важливо знайти «золоту середину» міжописаними крайнощами екологістських переконань. Пошукитакої середини на практиці відбуваються в середовищі еколо-гістських організацій, зокрема в Україні.

Перейдемо до розгляду партизації екологістського руху.Наприкінці ХХ ст. цей процес пішов паралельно з прагненнямполітичних інститутів, зокрема політичних партій, досягтисвоїх політичних цілей, апелюючи до громадської занепокоє-ності з приводу екологічних проблем. Періодом першої хвиліпартизації екологізму у Західній Європі вважаються 80-ті рр.ХХ ст.

Вищий рівень політизації еко-руху, етап утворення пар-тій «зелених», став логічним наслідком еволюції переконаньпредставників руху. В розгортанні руху на певному етапі за-кономірно постає думка про те, що неможливо добитися ра-дикальних змін у суспільстві шляхом пасивного спротивудіям корпорацій та державного апарату — спротиву, спрямо-ваного на усунення окремих недоліків системи. Таке про-тистояння нагадуватиме дуель з катком, що безперервнонасувається. Тому у 1970-х рр. постало питання про те, що еко-логістам варто проникнути всередину державного механізмута контролювати дії цього механізму, не стаючи при цьому«придатком» технократичної цивілізації. Природоохоронціприйшли до висновку про необхідність утворення політичнихпартій, і цей етап став, враховуючи схему Є. Вятра, четвертиметапом інституціоналізації екологістського руху (стадією роз-виненої політичної діяльності).

113

(природозахисна ідеологія не є винятком, оскільки пункти прозахист природи включені нині до більшості програм партій яку Західній Європі, так і в Україні). Завдяки появі у політич-ному процесі потужного природоохоронного руху елементи еко-логізму як цілісної ідеології увійшли до програм провіднихполітичних партій (це сталося передусім у країнах Європи) —як тих, що декларують «традиційні» ідеологічні моделі, так ітих, що є продуктом постмодерністського «змішування ідео-логій».

Також поєднання вирішення екологічних проблем та здо-буття економічної вигоди для підприємців та держави є під-ґрунтям для критики «зелених» партій та «реформістських»громадських організацій з боку радикальних екологістів, що небажають іти на жодні компроміси у питаннях збереження при-родного середовища.

Слід зупинитися на деяких особливостях екологістського сві-тогляду, що зіграли важливу роль на етапі перетворення еколо-гістських рухів на політичні партії. Баланс між інтересамилюдини (втіленими передусім в економічній, господарській,«природоперетворюючій» діяльності) та природоохороною (вті-леною у консервації існуючих природних територій, збереженнібіорізноманіття, у збереженні історичних ландшафтів та ін.)може зміщуватися у свідомості екологіста як у напрямку по-міркованого екологізму (втіленому передусім у концепції «стій-кого розвитку»), так і у напрямку радикальних переконань —тобто виправдання скорочення людського населення, концепцій«боротьби за виживання» серед народів світу, «екоалармізму» таін. Варто звернути увагу, що обидві сторони екологістських пе-реконань мають крайнощі: так, «стійкий розвиток» зміщуєтьсяу свідомості у бік служіння абстрактним інтересам «людства»,що на практиці стають інтересами великого та малого капіталута держструктур; «радикальна природоохорона» натомість маєзагрозливу тенденцію скочуватися до непродуманих та про-грашних в стратегічному плані кроків на зразок діяльності«Фронту визволення тварин» чи «Фронту звільнення Землі».Так народжується суперечність між політичними рухами та пар-тіями та «низовими» рухами на захист довкілля. Перші, як пра-вило, охоче співпрацюють з органами влади (на прикладі

112


Концепція безлідерного спротиву була сформована у 80-х рр.ХХ ст. та дістала поширення у контркультурних рухах, атакож у протестних рухах лівого спрямування. 90-ті рокистали роками розквіту технології такого спротиву. Особливос-тями безлідерної та мережевої активістської діяльності є:

— відсутність єдиного координуючого центру;— наявність спільної ідеології або принаймні основних по-

стулатів, на яких ґрунтують свою діяльність члени руху;— наявність медіа-ресурсу, за допомогою якого члени руху

можуть обмінюватися ідеями та звітами про свої досягнення(зазвичай це певний сайт або розсилка в Інтернеті);

— активна діяльність у медіа-сфері. Навіть найменше своєдосягнення така мережа активістів має змогу швидко розпов-сюдити в медіа-просторі як новину [140].

Д. Арквілла та Д. Ронфельдт вважають найбільш пошире-ними типами організації рухів такі:

1. Сегментована: «така, що складається з багатьох різнихгруп, які зростають і вмирають, розділяються й об’єднуються,розмножуються і вступають у партнерства»;

2. Поліцентрична: «має множинне, часто тимчасове й інодіконкуруюче керівництво або центри впливу»;

3. Мережева: «формує вільно пов’язану, сітчасту, інтегро-вану мережу з множинними зв’язками через переходи членів,одночасне членство у більше ніж одній організації, спільну ді-яльність, спільні погляди, спільні ідеї та спільних опонентів»[140, с. 67].

Розглянемо докладніше деякі характеристики мережевогоруху.

Поліцентричність — наявність багатьох керівників або ке-рівних центрів; ці лідери в кінцевому підсумку не здійснюютькерівництво через ланцюг управління, у центрі якого перебу-ває керівний лідер.

Мережевість. Різні групи одного руху не ізольовані однавід одної. Вони становлять інтегровану мережу або сітчастуструктуру, пов’язану неієрархічними соціальними зв’язкамиміж членами руху і спільними уявленнями, ідентичністю таспільними опонентами. Мережна структура дає учасникамможливість обмінюватися інформацією та ідеями і координу-

115

Згідно з прийнятою на початку книги схемою дослідження,наступним етапом інституціоналізації екологістського руху єстановлення політичних партій. Формування політичних пар-тій, котрі задекларували прагнення до гармонізації відносинлюдини та природи почалося у Європі на основі природоохо-ронних рухів наприкінці 70-х — на початку 80-х рр.

Частина цих рухів при цьому лишилася на етапі гро-мадських ініціатив, що переважно мають мережеву струк-туру і тримаються на ентузіазмі їх представників ісамофінансуванні. Варто докладніше описати їхню струк-туру та особливості.

У 90-х рр. ХХ ст. поширеним стало явище «безлідерногоспротиву», коли окремі розрізнені групи активістів діють не-залежно одна від одної, маючи при цьому спільну мету. Без-лідерність сприяє збереженню стійкості та виживаннюор ганізації. Неможливо знищити лідера, на якому трима-ється така структура, тому що такого лідера немає. Дана так-тика стала об’єктом прискіпливого аналізу фахівців знаціональної безпеки і визнана однією з найефективнішихстратегій спротиву таким централізованим структурам, якуряди та корпорації. При цьому безлідерність є наслідкомосновоположної властивості екологістського руху — дифуз-ності структури, поруч із транснаціональністю та субсоціє-тальністю руху.

114


Ðîçä³ë ²²². ТЕНДЕНЦІЇ ЕКОЛОГІЗАЦІЇ СУЧАСНОГО ПОЛІТИЧНОГО ПРОЦЕСУ

тифікації та аналізу навіть у суспільствах з доволі тривалоютрадицією екологізму» [41, с. 87]. Це пояснюється тим, що«екологічна проблематика є комплексною і багатоаспектною, атому її важко концептуалізувати у поняттях ідеології. Крімтого, на думку деяких дослідників, як відносно нова ідеологіяі нова система цінностей екологізм не може бути безпосередньовписаний в традиційні ідеологічні рамки. До того ж екологізмскоріше стосується засобів політичної діяльності, аніж кінце-вих цілей її. Тобто політичні партії, незалежно від своїх ідео-логічних платформ, можуть ситуативно вдаватися доекологістської риторики і брати на озброєння екологічні гаслазалежно від конкретної політичної ситуації та з урахуваннямнастроїв електорату. Тому слід констатувати складну взаємо-залежність..., а не жорстку кореляцію між ідеологією, партій-ною належністю й екологізмом» [41, с. 87].

Окрім того, партії екологістського спрямування є також по-тенційно чи актуально «антисистемними» партії. Описане урозділі ІІ явище «злиття ідеологій» призвело до появи подіб-ного роду політичних партій. Антисистемні партії формуютьполітичну думку проти існуючого суспільно-політичного ладу.Такою була роль соціал-демократичних партій, що виникали вXIX столітті, певний час протягом ХХ ст. такою була роль ко-муністичних партій у капіталістичних державах. Для цих ін-ституцій, які націлені в першу чергу на позапарламентськудіяльність, формування «альтернативної» політичної культуринаселення є основним завданням [201].

Від протестних рухів та партій антисистемні партії відріз-няються тим, що, критикуючи існуючу політичну систему таактивно опонуючи їй, вони пропонують альтернативну модельструктурування політичного простору. Антисистемні партії чи-нять, за висловом італійського політолога Дж. Сарторі, «деле-гітимізуючий вплив на систему владних відносин» [269,c. 133]. В широкому розумінні дослідник визначає ці партії як«такі, що прагнуть змінити не конкретний уряд, а саму сис-тему урядування в цілому, позиціонуючись як антисистемнаопозиція з ідеологічною базою, що не поділяє цінностей тієїсистеми влади, в рамках якої функціонує партія» [269, с. 133].Антисистемні партії, за визначенням Сарторі, не обов’язково є

117

вати участь у спільних акціях. «Мережі не мають певних чіт-ких меж, вони розходяться й скорочуються відповідно до дійгруп, що в них входять» [140, с. 67].

Існують особливі зв’язки всередині групи. Особисті сто-сунки пов’язують учасників руху в різні групи через спорід-неність, шлюб, дружбу, сусідство тощо. «Навіть якщо групарозпадається, особисті зв’язки залишаються. Одна особа частоє членом більш як однієї групи. Особливо активні у форму-ванні мережних зв’язків лідери» [140, с. 67].

Сегменти мереж екологістських рухів об’єднує те, що в нихє спільного. До цього «спільного надбання» належать спільнісупротивники та ідеології. Ці чинники доповнюють одне од-ного і допомагають у формуванні культури руху.

Екологістський рух є «мережевим» явищем, що склада-ється з цілком автономних структур, які мають часто різнуідеологію і ставлять різні цілі. Загальна мета екологізму — гар-монізація відносин людини та природи — розпадається на цілунизку підзавдань у глобалізованому світі. Цими завданнямистають у різних місцях: просвіта населення, мирний спротивкорпораціям, які грають нині вирішальну роль у забрудненніта загальній дестабілізації світового довкілля, збройний спро-тив корпораціям (найпромовистіший приклад — «республікаальтерглобалістів», утворена у 90-х рр. у штаті Чіапас, Мек-сика), акції екологічного саботажу і, нарешті, участь у полі-тичному процесі (виборах) та вплив на глобальне здійсненняполітики.

Слід зупинитися на суттєвих відмінностях між партіями тагромадськими рухами у політичній сфері. «На відміну від гро-мадських організацій, політичні партії делегують своїх кан-дидатів до представницьких органів влади. Сила та успіх партіївиявляється у тому, якою мірою вона здатна мобілізувати своїхпослідовників і сприяти обранню до органів влади своїх кан-дидатів» [41, с. 87].

Т. Гардашук наводить твердження про те, що «не існує без-посереднього зв’язку між політичною ідеологією (наприклад,лівою чи правою, ліберальною чи консервативною), партійноюідентифікацією (тобто віддаванням голосу за одну політичнупартію) та екологізмом. Такий зв’язок важко піддається іден-

116


чином визначається політичними традиціями та політичноюкультурою кожної країни» [41, с. 89].

Як політичні угруповання партії, що виступають під гас-лами охорони довкілля, підпорядковуються закономірностямполітичного життя суспільства і парламентському циклові (убільшості країн він становить 4—5 років). «Будь-які політичніінститути, до яких належить і парламент, не є нейтральнимиінструментами, якими можуть скористатися будь-які сили длядосягнення своїх цілей, а значною мірою залежать від інерціїбюрократії, впливових політичних і фінансових кіл, що чи-нять опір змінам, пропонованим «зеленими», оскільки ці зміниможуть набувати радикального забарвлення на тлі традицій-ного парламентського життя країни» [41, с. 90].

Протягом 80-х років партії «зелених» були створені у біль-шості великих європейських країн та в ряді інших країн. По-чатково рух, що включав і партії, і НГО, виступав за охоронудовкілля та проти ядерної енергетики, але пізніше спектр йогодіяльності був розширений і до нього були включені усі про-блемні питання суспільства. «“Зелені” перетворилися … нарух, що об’єднав групи “реалістів” та “фундаменталістів”. Все-редині нього продовжувалися суперечки прибічників теорії “нелівих і не правих” з тими, хто підтримував більш явнийзв’язок з лівими» [41].

Низка провідників «зеленого» руху в Європі зазначає, що«зорієнтованість партій «зелених» передовсім на досягненняполітичної влади та збереження за собою певної кількостімісць у парламенті, а також причетність їх до розв’язанняінших поточних проблем суспільного життя є однією з причинне надто високої ефективності партій «зелених» у вирішеннівласне проблем збереження довкілля. Політики й урядовцізмушені приділяти значну увагу тим питанням, на які можнаотримати швидку й схвалювану широкими масами відповідь іпідтримати свій імідж до наступних виборів. Так, партії «зе-лених» у 90—2000 рр. активно вступають у дискусії з такихпитань, як сексуальна дискримінація, ядерна енергетика, роз-зброєння, проблеми інвалідів та людей похилого віку та ін.,утворюючи політичні коаліції з партіями ліберально-демокра-тичного та соціал-демократичного спрямування» [41, с. 91].

119

революційними і за певних обставин можуть здійснювати по-літичну участь в рамках існуючої системи — їх ознаками вис-тупають «принципова опозиційність» та «бажання радикальноїтрансформації системи при змозі це зробити» [269, c. 132].

На етапі входження екологістських партій до парламентіву Європі спостерігався процес зближення ідеологічних позиційчастини «класичних», а саме «лівих» партій, з партіями еко-логістського спрямування, що спочатку декларували себе якантисистемні.

«Роль політичних партій у здійсненні екологічної політикипростежується на трьох рівнях: у діяльності партії як органі-зації, місці партії в парламенті та уряді й на рівні взаємодіїпартії з електоратом. На організаційному рівні політичні партіїформують свою політичну платформу напередодні парламент-ських або президентських виборів для того, щоб про демонстру-вати електорату питання, що їх обстоюватимуть кандидати вразі їх обрання до президентських органів та владних інститу-тів. Саме на цьому рівні партії можуть справляти найбільшийвплив на політику загалом й екологічну політику зокрема» [41,с. 87—88].

Прикладом є Республіканська партія США, що розгляда-ється як «партія представників переважно великого бізнесу таіндустрії, які є противниками державного регулювання йменше піклуються про контроль за рівнем забруднень, аніжДемократична партія. Республіканці вважають, що приватнавласність на природні ресурси є достатньою підставою запобі-гання деградації довкілля, тоді як демократи виступають зазбільшення фінансування екологічних програм і додаткові уря-дові заходи контролю за рівнем забруднення» [41, с. 87—88].Тому не дивно, що політичні заходи демократів користуютьсядуже активною підтримкою з боку екологістських організацій.

Партії «зелених» з’явилися на політичній арені країн За-хідної Європи, в Канаді та Японії у 1970-х роках. Вони нетільки виявляли значну активність на місцевому рівні, а йпройшли до парламентів низки європейських країн (Бельгія,Німеччина, Франція, Люксембург), а також до Європарла-менту. Т. Гардашук наголошує, що «при цьому громадська по-зиція та вагомість партій екологічного спрямування істотним

118


методи для вимірювання і порівняння матеріальних цінностейі зростання національних економік.

«Зелені» Європи протиставили своє екологічне бачення«споживчої вартості» товарів, продуктів та послуг «обмінноївартості» Адама Сміта та Девіда Ріккардо, прийнятих КарломМарксом. На початку 80-х років «зелені» розпочали позапар-ламентські акції, які доводили, що вони стали новою політич-ною силою, здатною виробляти рішення для перенаселеного,«занадто індустріалізованого, занадто озброєного, забрудненогосвіту, що перебував під загрозою» [67, с. 24]. Крім того, значначастина «зелених» була переконана, що їхня політика має бутитранснаціональною, і якщо це можливо — демократичною й над національною. Перш за все засновники європейських пар-тій «зелених» були діячами, що поділяли одні ідеали, і діялиз метою надати новий політичний зміст альтернативному ру-хові, в основу якого були покладені солідарність, ненасиль-ство, мир, рівність і права людини (основні гуманістичнілозунги європейських партій). «Рух «зелених» надав новийвимір національним партіям, можливість обмінюватися до-свідом, вста новлювати зв’язки з метою розширення альтерна-тивної політичної структури — з розумінням того, що ЄС бувлише бюрократичним альянсом великого бізнесу та централь-них урядів» [67].

Багато партій «зелених» у Європі зайняті насамперед ви-борами і нескінченними суперечками між марксистсько-лівимиі постмарксистськими теоретиками. Наприклад, суперечка міжекоанархістом Мюрреєм Букчином і екофеміністкою, пред-ставницею руху «нью ейдж» Шарлін Спретнак на американ-ській конференції зелених у 1987 р. продемонструваларозбіжності між старою анархо-соціалістичною парадигмою іпарадигмою зеленого руху [72].

Як було зазначено у розділі ІІ, М. Букчин, автор «Екологіїсвободи» (1982), визначає свою позицію як гуманістичну, за-сновану на соціалістично-комуністичній традиції, раціоналізміі вірі в унікальність людських істот. Він виступав відвертопроти глибинно-екологічного базису «зеленої» політики.

У 1984 р. Спретнак і Фрітьоф Капра (директор Центру еко-логічної грамотності (США), доктор філософії з фізики Віден-

121

«Зелені» беруть участь в урядах ряду країн, однак більшийвплив вони отримують лише там, де їх владні повноваження неє маргінальними порівняно з партнерами по коаліції. Саметому союзи створюються з партіями «лівого» політичногоспектру (при цьому відомий і досить оригінальний досвідспівпраці з «правими»).

Слушним є твердження Т. Гардашук про те, що гасла, яківисуваються «зеленими» партіями під час виборів, не маютьсуттєвого значення порівняно з тим, наскільки демократичнимє саме суспільство, в якому провадять ці вибори. І деякі країниЗахідної Європи мають слугувати взірцем втілення природоза-хисної політики для інших суспільств, що претендують (в томучислі на рівні законодавства) на демократичність (в тому числідля України, головною метою розвитку якої проголошуєтьсяпобудова громадянського суспільства та демократизація усіхсфер суспільного життя).

Коли рух «зелених» ще тільки розпочинав своє політичнеоформлення на терені Європи (наприкінці 70-х рр.), існувалопереконання, що цей рух стане новим і справді опозиційнимрухом кінця століття. Екологістський рух справді став у ін-дустріалізованому світі абсолютно новим рухом, і він «перебу-вав в опозиції до головних завдань керівників більшості націй:посилення експансії, конкуренції, зростання споживання»[67]. «Зелені» були переконані, що вони є єдиною альтернати-вою всім тим, хто хотів мати якомога більше матеріальнихблаг. Усі політичні партії будували свою діяльність у союзі змогутніми промисловими силами, тобто намагалися форсуватизростання промисловості і, відповідно, рівня життя «суспіль-ства споживання». Ним може стати будь-яке суспільство, яккомуністичне, так і капіталістичне. У цьому твердженні міс-тився новий, «екологічний» погляд на системи, що існувалипо обидва боки «залізної завіси». Наприкінці ХХ ст. ця думкастала домінуючою — за критерієм екобезпечного розвиткуможна піддати виправданій критиці будь-яке розвинене люд-ське суспільство.

Для активної природозахисної діяльності з самого початкумала бути вироблена всезагальна екологічна теорія. Революціямала бути глибокою: були запропоновані нові інтелектуальні

120


руху протягом останніх трьох десятиліть, але одночасно вонище не бачили доказів того, що реальна влада, що змінює світ,перебуває в руках робочого класу. Частина нашої відповідаль-ності — продемонструвати, що це так. Кінець продуктивістськогоодноразового суспільства: виробництво для ви користання, а недля прибутку» [238].

Найбільш успішною діючою нині партією екосоціалістіввважається данська партія «Альянс Лівих Зелених». Альянсвиник у 1989 р. шляхом об’єднання трьох комуністичних угруповань — Лівих соціалістів (Left Socіalіsts), Компартії Данії(Communіst Party of Denmark (DKP)) і Соціалістичної робітни-чої партії (Socіalіst Workers Party (SAP)). В 1994-му Альянсуперше був обраний до парламенту, хоча до того в урядові коа-ліції його представники не входили [16].

Основними програмними завданнями Альянсу є встанов-лення в Данії соціалізму і його поширення на весь світ, досягнення єдності лівих у боротьбі проти капіталізму, удос-коналювання данської системи соціального захисту, торжествосоціальної справедливості, пропаганда свобод, солідарності, то-лерантності. Партія виступає проти європейської інтеграції йНАТО [16].

У екосоціалістів існують ідейні розбіжності. Виділяютьсядві фракції: перша — близька до марксистів — пропонує роз-поділяти продукти за плановим принципом. Друга — «лібер-тарна» (близька до анархістської теорії), виступає за те, щобпередати питання розподілу до компетенції громад. Крімтого, донині в екосоціалістів немає уявлення про єдину стра-тегію. Одні угруповання критикують установку «зелених»80-х рр., котра декларує «працю на альтернативу, будучи всистемі» [16]. Інші визнають, що участь у «системі» допо-магає лівим активістам доносити актуальні проблеми до ши-рокої громадськості. «Частина теоретиків лівих зеленихвиступає проти т.зв. “пораженства”, коли екологи захоплю-ються якимись локальними кампаніями, наприклад збиран-ням сміття, на шкоду глобальному порядку денному.Нарешті, для деяких ідеологів руху властиве “глибиннимекологам” обожнення природи є реакційним і веде, на їхнюдумку, до мальтузіанства, а потім — до екофашизму. Неяс-

123

ського університету) взяли інтерв’ю у багатьох членів німець-кої партії «Die Grunen» та написали фундаментальну працюпро німецьких зелених — «Green Politics: The Global Promise»(«Політика зелених: надія світу»). У Західній Німеччині ре-акція на книгу Спретнак була амбівалентною, особливо щодопропозицій зв’язати духовні і біоцентричні принципи із «зе-леною» політикою, хоча дехто й визнавав наявність в «зеле-ній політиці» елементів духовності. Автори прийшли довисновку, що «пам’ять про те, що Гітлер пов’язував фашизм зпоклонінням природі, а також презирливе ставлення марксис-тів до релігії, практично виключили духовність з німецької по-літики 1980-х» [72]. І, навпаки, в Північній Америці багато«зелених» активістів активно обговорюють духовну складовуполітики.

У 80-х рр. відбулося становлення руху «лефтбіо», або«лівих зелених», на якому варто зупинитися докладніше. Най-частіше вони інтегрувалися до традиційних «зелених» партій.Так, у Партії зелених Англії й Уельсу є секція Green Left, кудивходять обидва лідери партії — Дерек Волл (Derek Wall), щопозиціонує себе як марксист, і Шиан Бері (Sіan Berry). Гол-ландська Зелена Ліва Партія у програмних документах відно-сить себе до лівих зелених [16].

Групи екосоціалістів з’явилися й усередині марксистськихорганізацій, насамперед троцькістів. «Марксисти екологічноїкористі» об’єднані довкола британського журналу «SocіalіstResіstance». У їхньому програмному документі «Класова бо-ротьба і екологія» (2009) стверджується: «Екосоціалістичнийпідхід до економіки радикально відкидає капіталістичне тверд-ження, що нам завжди потрібно більше товарів, говорячи, щонам потрібно достатньо, щоб жити комфортно. Першочерговимпріоритетом є не створення прибутку, а задоволення людськихпотреб. Марксизм об’єднує людське та екологічне. …Ми маємозвільнити його від антигуманістичних, сталіністських, еко-цидних викривлень, запроваджених радянською бюрократією.Інтернаціоналістські та революційні наслідки екосоціалістичноїполітики повинні бути привабливими для радикалізації новогопокоління активістів, які показали, що здатні на вражаючі по-двиги організації. Вони не пам’ятають поразок робітничого

122


Kovel), активіст американських «зелених», написали Маніфестекосоціалізму. Деякі партії лівих зелених вважають це текстсвоїм програмним документом [16].

В 2007 р. в Парижі була заснована Міжнародна екосоціа-лістична мережа (EІ). У січні 2009 р. пройшла друга зустрічМережі. Примітно, що окремим пунктом у підсумковому до-кументі зустрічі організатори закликали однодумців зі Схід-ної Європи й країн «третього світу» приєднатися до їхнього«інтернаціоналу». Нині вони працюють у рамках руху Соці-альних Форумів [16].

Інші партії «зелених» позиціонували себе окремо від со-ціалістів та християнських демократів Європи, що могли до-зволити собі обмежувати свої дії в рамках обмеженогопростору. Маастрихтський договір викликав неприйняття збоку частини «зелених» активістів, і навіть у Бельгії партіям«Agalev» і «Ecolo» не вдалося стати єдиною федеральною пар-тією, хоч вони й утворюють єдину політичну групу у бельгій-ському парламенті. Саме через таке небажання зосередитизусилля в середині 2000-х років все різкіше прозвучали за-клики брати участь у спільних європейських виборах за спіль-ним європейським списком, які призвели до об’єднанняспершу у Європейську Федерацію Зелених Партій (ЄФЗП), апотім у єдину федеративну та демократичну Партію зеленихЄвропи.

Попередником створеної в 1993 р. ЄФЗП була Координаціяєвропейських зелених і радикальних партій (з 1984 р. — Коор-динація європейських зелених), що через незначне представ-ництво в Європарламенті створила разом з регіоналістськимипартіями спільну групу «Веселка».

ЄФЗП поставила за мету усунути конфлікти між націо-нальними фракціями «зелених». При підготовці до європей-ських виборів 1999 р. Федерація вперше розробила виборчуплатформу «зелених». Наприкінці 90-х розпочалася співпрацяз іншими організаціями «зелених» поза межами Європи. ЄФЗПорганізувала та очолила розвиток глобальної мережі екополі-тичної діяльності. Федерація активно підтримувала Партію зе-лених США, що тільки-но зароджувалася. Крім того, наконференції в Кіото з питань зміни клімату 1997 р. Федерація

125

ним є питання про участь в екосоціалістичному русі проф-спілок» [16].

У «червоно-зелених» існують певні розбіжності з колегамипо лівому табору. Так, «марксисти вважають, що екосоціаліс-тичний сценарій антикапіталістичної революції (протести зай-нятих проблемами природи громадян) розвінчує теоріюкласової боротьби. Опоненти екосоціалістів «зліва» також звер-тають увагу на те, що «зациклення програми лівих зелених напроблемі неминучої природної катастрофи надає мінорний ха-рактер визвольному рухові, що повинен будуватися “не настраху, а на надії”» [16].

У ліво-зелених, як політичної сили, є значні перспективи,особливо на тлі дрейфу традиційних соціал-демократичних і«зелених» партій у бік лібералізму й очевидної, як показавкліматичний саміт у Копенгагені у грудні 2009 р., нездат-ності світової еліти відповідати на глобальні екологічні ви-клики [16].

Розчарування у «кліматичному» саміті 2009 р. описує, зок-рема, журналіст газети «Guardian», активіст «зеленого» рухуДж. Монбіот: «Ще перед початком того, що обернулося фарсомв Копенгагені, було ясно, що, мабуть, вже надто пізно для за-побігання глобального потепління на два або більше градусів.Національні держави, що переслідують свої власні інтереси,увесь час перекладали на інших свою відповідальність за пре-вентивні заходи, починаючи з 1992 р. Ми втратили 17 дорого-цінних років, можливо єдиних, коли ще можна було запобігтируйнуванню клімату. Це була не випадкова втрата: це ре-зультат систематичної кампанії з саботажу, що проводитьсяпевними країнами, зацікавленими лише у розвитку своєїенергетичної промисловості. ...У всіх випадках корисливий ін-терес країн брав гору над довгостроковою долею людства. Кор-поративні прибутки і політична доцільність виявлялися доцього часу більш важливими міркуваннями, ніж стан природ-ного середовища або людська цивілізація. Наші політичні сис-теми виявилися нездатними виконувати свої головні цілі:захищати нас одне від одного» [142].

В 2001 р. Міхаель Лові — член троцькістського угрупованняВозз’єднаний Четвертий інтернаціонал — та Джоель Ковел (Joel

124


одночасно екологічно чистою, регіональною та федератив-ною» [67, с.18].

У ХІХ сторіччі національні держави Європи винайшли ін-дустріальну модель, засновану на догмі «виробничого» зрос-тання, і розвинули її у ХХ сторіччі. Наприкінці 70-х сталоцілком ясно, що в усьому світі ця модель перебуває у станікризи. Тому Європа мала винайти постіндустріальну модельцивілізації (що діячами «зелених» партій розумілася дещо від-мінно від американських теоретиків), засновану на «новомурозвиткові, в основі якого лежить екологія» [67]. Концепції назразок «стійкого» («сталого») розвитку показали, що «зелені»досягли певних успіхів, пробуджуючи усвідомлення необхід-ності «примирити економіку з екологією». Була усвідомленанеобхідність діяти у цьому напрямку активніше, але націо-нальні держави не можуть виступати як дійові особи такогопримирення. Вони «і занадто великі, і занадто малі: занадтовеликі для того, щоб займатися місцевими проблемами, і за-надто малі для вирішення глобальних проблем» [67, с. 18].

Національні держави занадто великі, щоб діяти на регіо-нальному рівні. З цієї причини все більшого значення набу-вають регіони. Більше того, в епоху «глобального села»політичну владу, на думку «зелених» Європи, слід перероз-поділяти єдино можливим демократичним шляхом — «знизувгору». Багато з діячів руху заявляють, що економічна таполітична системи повинні бути децентралізованими з метоюнаблизити їх до людей. Ефективними зонами тут можутьбути регіони, де громадяни дійсно беруть участь у прийняттірішень. Різноманіття Європи має бути захищене сильніше,ніж національні держави, якими воно представлене. При-нцип субсидіарності став досить відносним поняттям і почаввідходити на задній план, оскільки не знаходить застосу-вання у поєднанні з принципом Єдності (але не одноманіт-ності) та Солідарності. Дебати з питань європейськоїконституції у 2003—2004 рр., що проходили у Європарла-менті та окремих країнах, продемонстрували опір Європі ре-гіонів та Європі народів. Національні держави все щеопираються передачі частини свого суверенітету регіонам абоЄвропі.

127

успішно координувала зусилля 65 зелених партій на 5 конти-нентах із узгодження спільної заяви «зелених» відносно полі-тики у питаннях клімату.

ЄФЗП висунула ідею розширення взаєморозуміння всере-дині природоохоронного руху, висуваючи все більш конкретніальтернативні ідеї і пропозиції, протистоячи зростанню неолі-бералізму та мілітаризації. «Розвиваючи мережеве спілку-вання, перебуваючи у пошуках консенсусу, організовуючитворчі зустрічі, ЄФЗП являла собою у більшій мірі культур-ний рух, ніж частинку мозаїчного полотна політичної бо-ротьби» [58, с. 97]. В основі процесу розвитку руху стоявскоріше ідеалізм, аніж прагматизм. Політичний форум партій,котрим стала ЄФЗП, завдяки методу прийняття рішень біль-шістю прищепив звичку працювати разом. Борці за охоронунавколишнього середовища у Європі погодилися з девізом «єд-ність у різноманітті», що був запропонований для ЄвропейськоїКонституції. Так само вони розділили з європейськими пар-тіями демократичне право, відповідно до якого голоси біль-шості мають вирішальну силу — що не перешкоджає повазі додумок меншості.

У 2000-х рр. європейські партії «зелених» приєдналися доглобального Координаційного руху Зелених та глобальної ме-режі, ставши частиною всесвітнього співтовариства «зелених».Акцент був зроблений на різноманітті європейських культур ірегіональних особливостях політичного розвитку. «Зелені» по-чали усвідомлювати необхідність коаліцій та соціальних домов-леностей для втілення в життя їхнього спільного екологічногопроекту. Вони навчилися поважати один одного у великому роз-маїтті культур та соціальних норм Європи. Завдання «зеленого»руху були втілені у концепції «сталого розвитку».

Серйозною проблемою стала проблема складності взаємодіїз владою. Влада, на думку багатьох активістів руху, «псує»людей — навіть ідейних представників «зелених». Тому, надумку швейцарського діяча руху Луциуса Тейлера, «питання«зелені і влада» у першому десятилітті ХХІ сторіччя буде мативирішальне значення» [67, с. 112].

Діяч «зеленого» руху Бруно Буасьєр визначив завданняєвропейських екологічних партій так: «Європа... має бути

126


Найбільш важливими органами EGP є Конгрес, Рада та Ко-мітет.

Конгрес складається з 400 представників партій-членів і«зелених» Європарламенту. Вони виділяються на основі про-порційного підрахунку голосів в останніх європейських і на-ціональних виборах. Кожна сторона має, щонайменше,чотирьох представників. Конгрес має останнє слово стосовнозагальної політики EGP і керівних принципів.

Рада складається з представників Європарламенту і членівпартії. Вона відповідає за політичні питання між з’їздами тавизначає організаційні питання, такі як обрання комітету, чле-нів та спостерігачів і статуту EGP.

Комітет складається з 9 членів, у тому числі двох прес-секре -тарів (1 чоловік та 1 жінка), генерального секретаря і скарбника,а також делегата Федерації Молодих Європейських Зе лених.Вони несуть відповідальність за щоденні політичні спра ви, ви-конання рішень Ради і діяльність Генерального секретарі а ту.

Члени партії також формують регіональні мережі, на-приклад — Мережа зелених островів («мережа для Партій Зе-лених у Великобританії, Ірландії та пов’язаних островах»),Зелені Балтійського моря, Зелена Середземноморська мережа,Зелена Адріатична мережа і Зелені Північного моря. Робочігрупи утворюються з осіб, призначених сторонами для вирі-шення конкретних питань політики і представлення програм-них документів для затвердження Радою [276].

Таблиця 1. Представництво в Європарламенті Європейської партії зелених

129

Національні держави також і занадто малі, щоб вирішу-вати глобальні проблеми. «І рішення на національному рівні,і міжурядові методи співробітництва держав виявилися не взмозі виконувати ефективну роль у вирішенні питань, щомають світове значення. Європейці заперечують повернення доЄвропи національних держава та status quo у процесі побудовиЄвропи політичної» [67].

Вирішення нагальних питань шляхом їх обговорення у Єв-ропарламенті — це метод, який, на думку «зелених», «відкриваєнову еру — еру демократичного процесу, що ґрунтується на сис-темі виборів» [67]. Однак зміна методу не гарантує негайноїзміни природи Європейського Союзу. Лише федеральна консти-туція, на думку більшості «зелених» партій, забезпечує Євро-пейському Союзу демократичну легітимність, а децентралізаціярозподілу повноважень може перетворити нинішній ЄС на на-справді федеральну Європу. «Така перебудова Європи потребуєполітичної волі та народної підтримки. І «зелені» якраз і маютьперебувати в авангарді класу політиків, що йдуть у напрямі еко-логічно чистої, регіональної та федеративної Європи» [67].

Програма ЄФЗП охоплювала більшість питань, котрі хвилю-ють сучасний світ. Вони не обмежуються лише проблемами на-вколишнього середовища. Програма надала відповіді на великукількість питань, таких як глобалізація, ядерна енергія, усі видивійн, расизм, позиції екстремістів, злидні у країнах, що розви-ваються, і т. ін. Усі ці проблеми розглядаються з точки зору на-вколишнього середовища і природи. Була винайдена політичнаекологія, тобто доктрина, що має врятувати людство від загроз,які містять дії деяких безвідповідальних політиків.

21 лютого 2004 р. на базі Європейської федерації зеленихпартій була створена Європейська партія зелених (англ. Euro-pean Green Party, нім. Europäische Grüne Partei, EGP) — полі-тична партія, що узяла активну участь у політичному життіЄвросоюзу.

Європейська Зелена партія є транснаціональною політич-ною партією, членами якої є «зелені» партії з європейськихкраїн (хоча і не обов’язково з країн Європейського Союзу). Сто-рони також можуть стати спостерігачами. З 2004 р. окремічлени Європейської партії зелених також стали можливі.

128


Скли-кання

ЄП

Депу-татів

Місць,%

Голо-сів,%

ЧленівЄвро-

комісіїЛідери

Фрак-ція

в ЄП

Група в ЄП

За-гальнаоргані-зація

1979—1984

0 0 2.4% 0 немає немає немає

Коорди-нація

європей-ських

зеленихі ради-

кальнихпартій

Таблиця 2. Національні партії, що входять до ЄПЗ Члени

131

Продовження таблиці 1.

130


Скли-кання

ЄП

Депу-татів

Місць,%

Голо-сів,%

ЧленівЄвро-

комісіїЛідери

Фрак-ція

в ЄП

Група в ЄП

За-гальнаоргані-зація

1984—1989

11 2.5% 4.2% 0

Алек-сандр

Лангер іМаріяАмеліяСантос

Зеленаальтер-натива

«Рай-дуга»

Коорди-націяєвро-пей-

ськихзелених

1989—1994

25 4.8% 7.4% 0

Алек-сандр

Лангер іМаріяАмеліяСантос

Зеленагрупа


Коорди-націяєвро-пей-

ськихзелених

(до1993)

1994—1999

21 3.7% 7.4% 0

Алек-сандр

Лангер іКлаудія

Рот



Євро-пейськафедера-

ціязеленихпартій

1999—2004

38 6.1% 7.7%1: Мі-хаель

Шрайєр

ХейдіХауталаі Пол

Ланнойє

Євро-пейськізелені

ЄЗ—ЄСА

Євро-пейськафедера-

ціязеленихпартій

2004—2009

35 4.8% 7.3% 0

ДаніельКон-

Бендіт іМонікаФрас-соні


ЄЗ—ЄСА

Євро-пейськапартія

зелених

2009—2014

463 6.3% ? 0

ДаніельКон-

Бендіт іРебеккаХармс


ЄЗ—ЄСА

Євро-пейськапартія

зелених

3 Включаючи 6 депутатів від Європейської екологічної групи.

Держава Партія Місць в ЄП

Австрія Зелені 2

Албанія Зелені —

БельгіяЗелені ! 1Еколо 2

Болгарія Зелена партія 0

ВеликобританіяЗелена партія Англії та Уельсу 2

Шотландська партія зелених 0

Угорщина Зелені демократи 0

Німеччина Союз 90/Зелені 14

Греція Зелені 1

Грузія Зелені —

Ірландія Зелені 0

ІспаніяЗелені 0

Зелена ініціатива за Каталонію 1

Італія Федерація зелених 0

Кіпр Зелені 0

Латвія Латвійська Зелена партія 0

Люксембург Зелені 1

Мальта Демократична альтернатива 0

Молдова Екологічна партія «ЗеленийАльянс» Молдови —

НідерландиЗелені 0Зелені Ліві 3

Норвегія Екологічна партія зелених —

Польща Зелені 2004 0

Португалія Екологічна партія зелених 0

Росія Зелена альтернатива —Румунія Зелені 0Словаччина Зелені 0Словенія Молодіжна партія Словенії 0

Україна Партія зелених України —

Фінляндія Зелений союз 2

Франція Зелені (Франція) 7

Чехія Партія зелених 0Швейцарія Зелені —Швеція Екологічна партія зелених 2

Естонія Партія зелених 0

реження життєвості екосистем і прав людини» [87] — ось деякіекономічні вимоги зелених.

«Не повинно будуватися нових ядерних електростанцій,та існуючі ядерні джерела енергії мають бути зупинені від-разу, як це стане можливим. ...«Позеленіння» економікишляхом перетворення різних галузей означає досягненнянових, екологічно правильних робочих місць у таких галу-зях, як збереження енергії, відновлювана енергетика, по-вторне використання, переробка відходів, громадськийтранспорт, сільське господарство, лісівництво, охорона при-роди, дослідження та розробка екологічно правильних тех-нологій. ...Дискримінація на основі сексуальної орієнтаціїлюдини повинна бути заборонена, в тому числі в області реп-родукції і права охорони дитинства. Криміналізація гомо-сексуалізму є порушенням прав людини» [87] — ось лишедеякі положення Масальської декларації, що підтверджуютьспорідненість ідеології Європейської зеленої партії з полі-тичними партіями лівого спектру.

Найуспішнішою серед європейських партій можна вважатиПартію зелених Німеччини. На її прикладі варто прослідку-вати історію становлення європейського зеленого руху.

Загалом у Бундестазі (парламенті Німеччини) представленітакі партії:

1. ХДС / ХСС — блок помірних консерваторів (CDU). Головні їхні принципи — дотримання в політиці етичних

основ християнства, ідея «соціальної ринкової економіки»,жорстка інтеграція ФРН до західних структур і прихильністьдо західної системи цінностей.

2. СДПН — ліва загальнонародна партія (SPD).В економічній політиці партія взяла за основу своєї діяль-

ності концепцію ринкового господарства з активною участюдержави у соціально-економічній політиці.

3. ВДП — ліберали (FDP)Основними елементами ліберальної політики програма

партії називає ліберальну правову державу і вільну ринковуекономіку. «З міркувань соціальної відповідальності Вільнаде мократична партія відкидає марксизм і соціалістичні експе-рименти, а з міркувань християнської відповідальності —

133

Таблиця 3. Спостерігачі

Один з основних документів нинішньої Європейської партіїзелених — Масальська декларація, прийнята у 1993 р. Наве-демо деякі положення декларації:

«Так званий прогрес попередніх століть привів нас у си-туацію, коли основа життя на Землі перебуває під серйозноюзагрозою. Технологічний розвиток може лише відкласти наякийсь час знищення навколишнього середовища, але не можезапобігти екологічному та соціальному колапсу цивілізації безфундаментальних змін ідеології нескінченного матеріальногозростання, яка до цього часу переважає» [87], — так звучить по-чаток цієї декларації.

«Як піонери індустріалізації, що лежить в основі сьогод-нішньої кризи, європейці несуть основну відповідальність завідмову від зміни цих руйнівних тенденцій. … Зелена політиказаснована на сталому використанні, а не на необмеженому спо-живанні... Існуюче перетікання доходів із Півночі на Південьповинно бути змінене. Тягар боргів бідних країн заважає їх-ньому розвитку. Борги найбідніших країн повинні бути ану-льовані в безумовному порядку. Борги середніх країн повиннібути скорочені у відповідності з необхідністю достатнього збе-

132


Держава Партія

Азербайджан Азербайджанська партія зелених

Андорра Зелені Андорри

Республіка Білорусь Білоруська партія «Зелені»

Болгарія Зелені

Угорщина Політика може бути іншою

Данія Соціалістична народна партія

Росія Зелена Росія

Сербія Зелені

Туреччина Зелені

Хорватія Зелений список

Джерело: [248].

При цьому фактично боротьба «за довкілля» стала розгля-датися як боротьба за соціальну справедливість — оскільки «єнечесним, якщо одні отримують надприбутки, наносячи шкодуздоров’ю інших» [72].

Іншим ідеалом «зелених» був пацифізм — у грудні 1979 р.конференція міністрів оборони та закордонних справ країнНАТО вирішила виробляти нову ядерну зброю. Німецький пар-ламент практично повністю підтримав це рішення, але біль-шість населення була проти. Партія зелених стала основниморганізатором маршів миру і блокування військових баз.

Рух «зелених» привернув до себе міжнародну увагу вкінці 1970-х після створення кількох громадянських рухів уФедеративній Республіці Німеччини, що об’єдналися в новуполітичну партію «Die Grünen» (Зелені). «Die Grünen» сфор-мувалася в результаті синтезу екологічного руху, рухів за со-ціальну справедливість, антивоєнного та інших рухів. У1980 р., вже після смерті Р. Дучке, «Партія Зелених» булаофіційно зареєстрована.

Пропорційне представництво у західнонімецькому парла-менті дає можливість малим партіям отримати місця в феде-ральному і земельному парламентах, чим і скористалися«зелені».

Наприкінці сімдесятих до партії вступив колишній учас-ник студентських заворушень Йошка Фішер (Joschka Fischer),який відмовився від насильницьких методів боротьби під вра-женням від терористичних дій лівацьких груп. У 1983 р. вінбув обраний до парламенту, а через два роки став міністромекології в Гессені, обраний від першого в історії країни блоку«зелених» із соціал-демократами.

Будь-яка конференція чи зустріч «зелених» ставали місцемдля пропаганди глибинної екології та способом направити дис-кусію на розгляд фундаментальних глибинних проблем.

Поступово німецькі зелені сформулювали «чотири стовпи»своєї політики. Приблизно ті ж принципи прийняті «зеле-ними» партіями США і Канади. На сьогодні партії «зелених»по всьому світу прихильні до таких «чотирьох стовпів»:

1. Екологія (іноді «екологічна мудрість» або «екологічнастійкість»).

135

зловживання і неправомірне використання релігії в повсяк-денній політичній боротьбі» [72].

4. Союз 90 / «Зелені» (Bündnis 90/Die Grünen), який нази-вають дітищем позапарламентської опозиції.

Партія «зелених» виникла на федеральному рівні в1979 р. в результаті об’єднання ряду неформальних громад-ських організацій, перш за все екологічних і лівосоціаліс-тичних. Спочатку мета «зелених» полягала в тому, щобзапропонувати альтернативу традиційній політиці, яка розгля-далася ними як опіка громадян з боку професійних полі-тичних діячів. «Зелені» виступали за застосування елементівпрямої демократії. Створення цієї партії символізувалособою вихід на арену політичного життя Німеччини новоїсили, яка відбиває інтереси найрізноманітніших соціальнихпрошарків.

Засновник партії, один із лідерів студентського руху у ФРН60—70-х рр. Руді Дучке зазнав впливу як марксизму, так і кри-тичної теорії Теодора Адорно і називав метою не майбутню ко-муністичну утопію, а поступову зміну, «революціонізування»суспільства. Дучке зрозумів, що в екологістського руху наба-гато ширша база, ніж у руху студентів і завдяки екологічнійспрямованості рух буде актуальним для майбутніх поколінь,незалежно від ідеологій.

Тероризму ультралівих груп (сплеск якого припав на1977 рік, так звану «німецьку осінь») Дучке протиставляє новуполітику: прихід у парламент вчорашніх студентів, що яснорозуміють, які ідеали вони збираються відстоювати. Дучкеготує створення партії «зелених». Фактично, однією з головнихідей і одним із головних принципів їхньої політики стає ідеятерпимості: відносини влади і примусу мають бути пом’як-шені. Права меншин — в тому числі етнічних і сексуальних —повинні постійно бути захищеними. Терпимість стала голов-ною відмінністю «зелених» від попередніх рухів.

«Боротьба екологістів з реальним злом: з атомною стан-цією, зі шкідливим виробництвом, із забудовою на дитячомумайданчику, — була більш наочна, аніж догматична критикакапіталу і соціальної нерівності. Критика на практиці не змі-нювала нічого» [72].

134


1998-й приніс Зеленим перемогу у складі «Червоно-зеле-ного альянсу», коаліції з соціал-демократами. Лідер ЗеленихЙошка Фішер став міністром закордонних справ. Незабаромсталася й перша криза — саме при «зеленому» міністрі закор-донних справ війська бундесверу вперше брали участь у опе-рації за кордоном, в Югославії. Партію залишили деякіактивісти-пацифісти, в тому числі Бернхард Клазен.

У 2001 р. «зелені» досягли угоди про згортання ядерноїенергетики в Німеччині. У квітні 2005 р. була закрита АЕС уОбрігхайме. Після дебатів «зелені» погодилися залишатися вкоаліції і підтримувати німецький уряд канцлера ГерхардаШредера з питання війни в Афганістані. Це знову ускладнилоїх відносини з «зеленими» по всьому світу, але продемонстру-вало, що вони були здатні на складні політичні угоди і по-ступки. З іншого боку, Фішер твердо наполіг на неучастіНімеччини в операції в Іраку.

Основою зовнішньополітичної програми партії з моменту їїзаснування був пацифізм. Члени партії взяли участь у великійкількості протестних демонстрацій, спрямованих проти розмі-щення на території Німеччини атомної зброї США. У 1980-хроках «зелені» скептично ставилися до членства Німеччини вНАТО.

Партія змінила свою думку з цього питання значною міроюпід впливом Йошки Фішера, який в 1995 р. був дуже стурбо-ваний розправою у Сребреніці. У 1998 р., коли він був мініст-ром закордонних справ, Німеччина взяла участь у війні НАТОпроти Югославії. Після того, як «зелені» в 1998 р. увійшли доправлячої коаліції, партія зіткнулася з необхідністю братиучасть у «реальній зовнішній політиці», пов’язаній і з вирі-шенням збройних конфліктів. З цього часу «зелені» терпимоставляться до членства Німеччини в НАТО, однак суперечностіміж переконаними пацифістами і прихильниками компромі-сів в області зовнішньополітичної концепції залишаються впартії достатньо гострими.

Керівництво німецької партії «Союз 90 / Зелені» вира-жало критичне ставлення до зовнішньої політики США. «Зе-лені» виступають за вступ Туреччини до Європейськогосоюзу.

137

2. Соціальна справедливість (іноді «соціальна рівність і еко-номічна справедливість»).

3. Низова демократія. 4. Ненасильство [87]. У 1982 р. від Партії зелених відкололася Екологічна дем-

партія. Ця частина не розділяла підтримку іммігрантів, не зай-малася правами сексуальних меншин, мала свій погляд нафемінізм і виступала за заборону абортів. У питаннях охоронидовкілля та свободи торгівлі позиція Екодемпартії в основномузбігається з позицією «зелених».

Після об’єднання Німеччини «зелені» знайшли собі в ко-лишній НДР союзників — громадянський рух «Союз 90». У1990 р. обидві організації об’єдналися в партію «Союз 90/Зе-лені» (Bündnis 90/Die Grünen).

Партія «зелених» Німеччини продовжує займати тверду ан-тивоєнну позицію, виступає проти обмежень на імміграцію тааборти, захищає права геїв і лесбійок. «Зелені» виступають задекриміналізацію вживання марихуани і за розвиток того, щовони називають «антиавторитарні» практики виховання ішкільної освіти. Партія також продовжує брати участь в ак-ціях громадянської непокори, особливо часто входячи в зітк-нення з поліцією на демонстраціях проти ядерної зброї таатомної енергетики.

У 80-ті роки «зелені» на різних виборах отримують місцяне тільки в німецькому парламенті і парламентах федераль-них земель, але й у Європарламенті. У 1987 р. на національ-них виборах «зелені» набирають 8,3% голосів, що вважаєтьсяреакцією виборців на Чорнобильську катастрофу.

У 1989 р. мером Франкфурта був обраний лідер французь-ких студентських виступів, громадянин Франції та НімеччиниДаніель Кон-Бендіт. У 1994 р. він став депутатом Європарла-менту, а в 1999 р. повернувся на французьку політичну сценуяк лідер французьких зелених.

У 1993 р. до Партії зелених Німеччини увійшла група«Союз’90», що утворилася в Німецькій демократичній респуб-ліці у 1989 р. У 1998—2005 рр. партія разом з соціал-демокра-тами формувала коаліційний уряд Німеччини.

136


липень 2009 р. «Союз-90 / Зелені» налічував у своїх рядах45192 члени.

«Союз-90 / Зелені» вважає себе альтернативою традицій-ним партіям. Партія виступає за радикальну зміну умов працій життя з метою запобігання подальшого руйнування природиі навколишнього середовища. У внутрішній політиці «зелені»пов’язують цю мету з вимогою збільшення ролі прямої демо-кратії. Шляхом всенародного референдуму і прямої законодав-чої ініціативи населення громадяни мають брати безпосереднюучасть у прийнятті політичних рішень. «Зелені» вимагаютьввести «жіночі квоти» для всіх робочих і навчальних місць зметою повсюдного дотримання принципу рівноправності чоло-віків і жінок. Вони вимагають також відмови від атомної енер-гії, виступають за освоєння та використання поновлюванихджерел енергії. Хоча не всі цілі «зелених» є досяжними, їхконцепції в області екології не тільки дозволили серйозно по-ліпшити ситуацію в цій галузі на території Німеччини, але йзмусили всі основні політичні партії Німеччини внести відпо-відні положення в свої програми [72].

«Довгострокове планування» пронизує також економічнута соціальну політику. Партія прагне задовольнити потребининішнього покоління, не обмежуючи при цьому прав май-бутніх поколінь. З цієї позиції випливає скептичне ставленнядо думки, що добробут означає безперервне економічне зрос-тання. Довгострокове планування є важливим поняттям такожі у позиції щодо проблем охорони здоров’я.

Незважаючи на те, що ідея довгострокового плануванняносить консервативний характер, в громадській політиці «зе-лені» дотримуються ліволіберальних поглядів. Так, партіявиступає за «багатокультурне» суспільство, інтеграцію ім-мігрантів в німецьке суспільство, легалізацію одностатевихшлюбів, захист інформації про особисте життя, інформати-зацію суспільства та інші громадянські права, такі як від-мова держави від збору особистих даних про громадян,підтримка альтернативних авторських прав — Відкритогопрограмного забезпечення і Creative Commons. На прикладіцього помітно переплетення ідей «нових соціальних рухів»на зразок описаних у розділі ІІ «кіберкомунізму» та «сво-

139

Поточна програма партії зелених має назву «Зелене май-бутнє» («Die Zukunft ist grün»). Програма була розроблена наконференції партії в березні 2002 р. у Берліні, де зібралися де-легати з усієї Німеччини. Програма «зелених» випливає з ос-новних засад партії. Її ключове положення говорить: «Миоб’єднуємо екологію, самовизначення, справедливість і живудемократію». У ній, серед іншого, детально викладається ре-форма податкової системи, вирішення екологічних проблем,економне використання енергії, захист прав тварин, соціальнезабезпечення незаможних. Ця програма в результаті триріч-них дебатів була прийнята 90%-ою більшістю як заміна такзваної «Зарбрюкенської програми» 1980 р.

У програмі відображено рішення відмовитися від вимогипро вихід Німеччини з НАТО. У 1999-му партія відмовиласявід виразно пацифістської позиції. Ця зміна курсу вислови-лася, наприклад, у схваленні війни НАТО проти Югославії.

«Зелені» Німеччини входять до європейської «сім’ї» еко-логічних партій. Характерною рисою їх програми є поєднанняринкової економіки з необхідністю охорони природи і навко-лишнього середовища під контролем держави. Ключова тезаполітичної позиції «зелених» — довготривалий розвиток. У по-літичних суперечках вони спираються на поняття «довгостро-кове планування» щодо захисту навколишнього середовища.Іншими словами, «зелені» виступають за економне викорис-тання природних ресурсів. Звідси випливає, наприклад, попу-ляризація ними поновлюваних джерел енергії.

На початку ХХІ ст. «зелені» все більшу увагу приділяютьпроблемі глобальної зміни клімату, в тому числі і в соціаль-ному контексті. З 2007 р. партією ведеться громадська кампа-нія під назвою «Клімат без “Якщо” і “Але”» (нім. «Klima ohneWenn und Aber»).

З 2005 р. партія знову перебуває в опозиції. На останніхфедеральних виборах 2009 р. «зелені» отримали 10,7 % го-лосів і 68 депутатських мандатів (з 622) — 1 по одномандат-них округах і 67 за партійним списком. Партія користуєтьсябільшою підтримкою у великих містах. Мінімальне число го-лосів за партію було віддано в землі Саксонія-Анхальт(5,1 %), максимальне — в Берліні (17,4 %) [76]. Станом на

138


валася на принципі охорони навколишнього середовища: «На-ступ на природне середовище та знищення тваринного і рос-линного світу — це порушення балансу в природі і фундаментуу нашому власному житті. Необхідно відновити первинне біо-логічне середовище для забезпечення виживання майбутніх по-колінь людей» (Програма Зеленої партії 1986 р.). Проте влітературі, присвяченій «зеленій» політиці, вказується, що за-хист довкілля — не єдина рушійна сила і захисники навколиш-нього середовища — не єдині виборці. Екологічна складова«зеленої» політики в Західній Німеччині, Великобританії та Пів-нічній Америці не пустила досить глибокого коріння. Більшістьполітичних заяв направлено на найбільш кричущі екологічнізлочини — токсичні відходи, кислотні дощі, ядерні реактори і за-бруднення водних джерел. Звичайно, це важливі проблеми, ідеякі теоретики зеленого руху представили складні аналітичнізвіти, в яких розбираються різні соціальні і економічні фактори,що вносять свою лепту у забруднення води та повітря.

Показовим також є досвід «зелених» Франції. «Зелені»,«Конфедерація екологістів — Партія екологістів» (фр. Les Verts,Confédération écologiste — Parti écologiste) — французька ліваполітична партія екологістів, що входить до Європейської пар-тії зелених. Лідер з 2006 р. — Сесіль Дюфло [259].

Участь екологістів у політичному житті Франції почаласяв 1970-х роках. Символом початку екологістського руху сталаучасть екологіста Рене Дюмонта в президентських виборах1974 р. Після цього екологісти під різними назвами («Еколо-гія 1978», «Європа-Екологія», «Екологія сьогодні» та інші)стали брати участь у всіх муніципальних, парламентських іпрезидентських виборах [259].

Рух «зелені» зародився в 1984 р. після злиття «Партії еко-логістів» (раніше «Рух політичної екології») і «Конфедераціїекологістів». Лідер «зелених» з 1986 р. Антуан Вехтер сфор-мував політичну лінію, аналогічну згаданій у німецькому кон-тексті: «не праві, не ліві». Він був кандидатом від «зелених»на президентських виборах 1988 р., де отримав 3,8% голосів(150 000 голосів) [259].

У 1989-му «зелені» з Антуаном Вехтером, який очолювавсписок, отримали найкращі результати на Європейських ви-

141

боди Мережі» та діючих політичних програм «зелених» Європи.

В імміграційній політиці Зелені вимагають для громадяндержав, які не є членами ЄС, прав на участь у муніципальнихвиборах. 15 листопада 2008 р. на партійних зборах в Ерфуртіделегати партії вперше у своїй історії обрали своїм співголовоюнімецького політика турецького походження — Джема Озде-міра. Він отримав майже 80% усіх голосів депутатів, ставши,таким чином, першим керівником загальнонаціональної полі-тичної партії Німеччини, який за своїм етнічним походжен-ням не є німцем.

Партія «зелених» була першою партією, яка починаючи з80-х років почала включати до порядку денного Бундестагупроблеми гомосексуальності. Першим успіхом партії «зелених»у галузі захисту прав сексуальних меншин став дозвіл вико-ристовувати найменування «лесбійка» і «гей» (нім. Schwul) удрукованих виданнях і порядок денний німецького Бундестагу.До цього дані поняття не мали використовуватися в парла-менті, незважаючи на те, що багато депутатів відкрито зара-ховували себе до гомосексуалів. Згодом ці поняття булизамінені більш офіційними в німецькій мові, але, після довгихсуперечок слова «лесбійка» і «гей» було дозволено також офі-ційно використовувати.

Німецькі зелені говорять про себе: «Ми ні праворуч, ні лі-воруч, ми — попереду». (Згадаймо саркастичне зауваженняДейва Формена про те, що екорадикали також не стоять «аніліворуч, ані праворуч».) Іншими словами, їхня політика непідпадає під традиційні категорії, наприклад протистояння лі-бералізму та консерватизму. «Зелений» рух не тільки виступаєза новий уряд, але й за новий тип політики — політику«знизу», яка відповідає інтересам громадянського суспільства.«Низова» демократія, як її бачать в Німеччині та інших краї-нах, це децентралізовані, автономні регіони, в яких широкопрактикуються референдуми, ротація офіційних осіб і міськізбори. Це єднає практичні вимоги партії та теоретичні побу-дови діячів «соціальної екології».

Платформа, на якій «Die Grunen» брали участь у західноні-мецьких федеральних виборах в 1983 р., головним чином буду-

140


грошима, позбавляє звичайних громадян їх конституційногоправа на репрезентативний уряд», — говорилося в одній із заяв«зелених» [156].

Від Партії зелених США на пост Президента у 1996 та2000 рр. балотувався адвокат та політичний активіст РальфНейдер. Його кандидатом у віце-президенти була Вайнона Ла-Дьюк. Найбільшого успіху Нейдер добився у 2000 р., на-бравши 2,74 % голосів і посівши третє місце на виборах. Наостанніх за хронологією виборах Президента США у 2008 р.Ральф Нейдер (цього разу — незалежний кандидат) посів третємісце (0,56 % голосів виборців), кандидат від Партії зеленихСША Синтія Маккінні — шосте місце (0,12 % голосів вибор-ців) [156].

Поява Ральфа Нейдера на американській політичній сценіяк кандидата (нехай навіть символічного) в Білий дім у 2000 р.свідчить про посилення впливу нових «лівих» сил, які об’єд-нують студентів, екологістів і деякі профспілки в боротьбіпроти корпорацій та глобалізації економіки [156].

Розглядаючи форми співпраці партій та державних струк-тур на Заході щодо розв’язання екологічних проблем, вартонавести їх перелік, розроблений українським соціологом, кан-дидатом історичних наук О.Г. Стегнієм:

«1. Державне економічне стимулювання та підтримкаприродоохоронної діяльності приватного сектора; призна-чення дотацій на будівництво очисних споруд і купівлю при-родоохоронного обладнання; будівництво за рахунок фондівмісцевої влади міських та районних очисних споруд; податковіпільги на доходи від природоохоронних програм приватнихпідприємств.

2. Стимулювання природокористувача до охорони навко-лишнього середовища; екологічна експертиза проектуваннягосподарських об’єктів з погляд впливу на природне довкілля;галузеві, територіальні й одноразові контрасти між держав-ними органами та забруднювачами, екологічне інспектуванняпідприємств; так звані перерозподільчі платежі за забрудненняу поєднанні з екологічним нормуванням.

3. Створення національних моніторингових систем, ви-ключно з регулярною публікацією відомостей про стан при-

143

борах: 10,6 % голосів. У 1994 р. на Генеральній асамблеї вЛіллі Зелені відмовилися від політики «не праві, не ліві». В ос-новному вони блокуються з лівими силами, хоча завжди за-лишають за собою свободу дій. Практично ніколи вони невступали в альянс з правими через нездоланні ідеологічні су-перечності. Вехтер покинув «зелених» у 1994 р. і заснував Рухнезалежних екологістів [259].

23 квітня 1995 р. Домінік Вуане, кандидат від «зелених» напрезидентських виборах, отримала 3,3% голосів (більше мі-льйона голосів). Після перемоги лівих і «зелених» на парла-ментських виборах 1997 р. Домінік Вуане увійшла до урядуЛіонеля Жоспена як міністр навколишнього середовища і ре-гіональної політики. У 2001 р. її змінив Ів Коше. У 2000-мудругий кандидат від «зелених», Гі Аское, увійшов до уряду напосаду державного секретаря з питань громадської економіки.У Національному зібранні вони утворили фракцію разом з ра-дикал-соціалістами і Рухом громадян [259].

Варто також розглянути досвід становлення Партії зелениху США. У цій країні вона з’явилася під впливом антиядернихта екологічних рухів у Європі. З іншого боку, європейські «зе-лені» зобов’язані своїм походженням американським одно-думцям. Зокрема, Петра Келлі, одна із засновників Партії«зелених» у Німеччині, вчилася у Вашингтоні і багато ідей за-позичила в американських екологістів [156].

Перші організаційні збори американської Партії «зелених»були проведені в 1984 р. Коло ранніх «зелених» було вузьким,і працювали вони в основному на місцевому, а не загальнона-ціональному рівні. На свій перший з’їзд активісти зібралися вштаті Орегон в 1989 р.

Політична платформа Партії «зелених» включає в себепункти про захист навколишнього середовища, миру, «народ-ної демократії», соціальної справедливості, «рівних можли-востей» для кожного американця [156].

Як будь-яка «третя» партія в Америці, «зелені» зіткнулисяз проблемою доступу на загальнонаціональні вибори. На їхнюдумку, демократи і республіканці спеціально створюють пере-шкоди для «третіх» партій, щоб зберегти звичний баланс сил.«Нинішня двопартійна політична монополія, контрольована

142


ферендуму 71% швейцарців висловилися проти цієї ініціативи[221], вважаючи, що права тварин достатньо захищені, а в разінеобхідності їм надають адвокатів. У деяких університетахШвейцарії введена підготовка адвокатів для захисту тварин.

Парламент Німеччини в 2002 р. під тиском «зелених» унісзміни до Конституції, де права тварин закріплені нарівні зправами людини відовідною статтею. За це рішення проголо-сували 540 депутатів Бундестагу, 19 були проти і 15 утрима-лися [114].

Німеччина стала першою європейською країною, в консти-туції якої відображені права тварин. На думку прихильниківпоправки, нове законодавство перешкоджатиме використаннютварин у наукових і культових цілях.

Також у Німеччині тварини не розглядаються як речі.Однак угоди з їх купівлі-продажу там не скасовані, і на тваринможуть при необхідності поширюватися правила щодо речей.Це закріплено в Цивільному кодексі Німеччини.

У країнах Європейського союзу визнається, що людина несеморальні зобов’язання перед усіма живими істотами і що кім-натні (домашні) тварини мають особливий зв’язок з людиною.Так зазначено в Європейській конвенції із захисту прав кім-натних тварин, прийнятій у Страсбурзі в 1987 р. В Австрії з1 січня 2005 р. діє Акт про добробут тварин.

30 листопада 2006 р. Нідерланди увійшли в історію якперша країна в світі, в парламенті якої представлена політичнапартія захисту тварин — Партія для Звірів (Patij voor de Die-ren, скорочено, PvdD), основною метою якої є поліпшення правтварин. Партія заснована в 2002 р., її очолює Маріанна Тіме(Marianne Thieme). Партія домагається закріплення прав тва-рин в конституції країни за прикладом Німеччини, а такожрозробки окремого закону про зоозахист. [241] У 2006 р. пар-тія набрала 1,8% голосів громадян країни і отримала два місцяв парламенті (всього 150 місць), в 2007 р. за неї проголосувало2,5% виборців, що дозволило зайняти дев’ять місць в законо-давчому органі країни.

Перейдемо до розгляду участі екологістського руху у полі-тичному процесі України, передусім у період становлення не-залежної української держави у 90—2000-х рр.

145

родного середовища; розгляд поточних природоохоронних за-конодавчих документів» [182, с. 342].

У країнах Заходу вирішальна роль у природоохоронній полі-тиці приділяється, згідно з О.Г. Стегнієм, проведенню масовоїекологічної експертизи, переоцінці державної політики з ураху-ванням балансу витрат і прибутків у механізмі екологічного ре-гулювання, активному застосуванню в екологічній політиціосновних ринкових механізмів господарювання, де централізаціїдержавного регулювання. Електроенергетика посідає тамперше місце за обсягом екологічних інвестицій.

Варто звернути увагу також на значні успіхи зоозахисногоруху країн Європи в рамках політичного процесу, які вира-жені у прийнятті жорстких зоозахисних законів у деяких краї-нах Європи.

У 2008 р. Іспанія стала першою країною, що представиларезолюцію про права тварин у застосуванні до виду мавп [255].Парламент визнав права великих людиноподібних мавп нажиття і свободу у відповідність з ідеями проекту Пітера Сін-гера «Людиноподібні мавпи» і ухвалив законодавчу заборонудослідів на мавпах, утримання їх для циркових і телевізійнихпрограм, а також вимогу серйозного поліпшення умов їхньогопроживання в зоопарках.

У багатьох країнах законодавчо заборонені окремі формижорстокого поводження з тваринами: наприклад, виробництвохутра та фуа-гра в ряді європейських країн [252], інтенсивнетваринництво в Австрії.

Швейцарія вважається провідною державою Європи в га-лузі прав тварин. [262]. У 2007 р. Цюріхський кантон в якостіексперименту вперше ввів посаду «адвоката тварин» [262], аголовною подією 2008 р. в Швейцарії, на думку видання«Матен», став вступ у силу закону про права тварин [143]. Офі-ційний представник федеральної ветеринарної служби Швей-царії Каті Маре вважає, що однією з причин прийняття законустала зміна поглядів швейцарців [37].

Швейцарське законодавство детально регламентує повод-ження з дикими і домашніми тваринами. У березні 2010 р. вкраїні пройшов референдум з питання надання домашнім тва-ринам права на власного адвоката в суді [145]. За підсумками ре-

144


На даний момент в Україні налічується близько 440 гро-мадських екологічних організацій (за даними 2006 р.). З ним —28 всеукраїнського рівня, зареєстровані Мін’юстом України.Найбільш впливовими серед них є Всеукраїнська екологічналіга, Українське товариство охорони природи, Українськаекологічна асоціація «Зелений світ», Національний еколо-гічний центр України та ін. На думку українського дослід-ника М. Кисельова, «екологічні рухи виражають інтересисаме демократично налаштованих прошарків населення Ук-раїни і виконують на сучасному етапі розвитку ряд важли-вих функцій:

— політичної орієнтації особистості, формування самостій-ного особистісного ставлення до процесів, що відбуваються усуспільстві;

— створення додаткових джерел інформації і освіти насе-лення, а отже, і мотивацій до формування адекватних формповедінки та діяльності;

— виявлення і формування суспільної думки, відображеннянастроїв різноманітних груп населення;

— стають основними суб’єктами процесу екологізації, щоповинен охопити усі сфери життя українського суспільства;

— є реальною дійовою силою, що спрямовує зусилля на фор-мування екологічної свідомості та культури громадян України;

— здійснюють контроль за діяльністю різноманітних струк-тур влади і створюють своєрідну опозицію і спротив намаган-ням монополізувати прийняття і реалізацію рішень;

— здійснюють реалізацію потреби в практичній діяльностінайбільш активної частини населення» [108, с. 71—72].

Загалом в Україні станом на 2010 рік зареєстрованодев’ять партій екологістського спрямування (за даними Ре-єстру політичних партій Міністерства юстиції України): Пар-тія Зелених України (ПЗУ), Зелена екологічна партіяУкраїни «Райдуга», Політична партія «Партія екологічного по-рятунку «ЕКО+25%»», Соціально-екологічна партія «Союз.Чорнобиль. Україна», «Всеукраїнська Політична партія —Екологія та Соціальний захист», Народна Екологічна партія,Українська партія «Зелена планета», Політична партія «Зе-лені» [168].

147

Природоохоронний рух в сучасному розумінні почав набу-вати масового характеру на теренах України ще за часів Ро-сійської імперії. До революції 1917 р. серед його учасниківпанували етичні та естетичні погляди на природу. У радян-ський період на їх зміну прийшла система «науковоподібних»уявлень (завдяки «матеріалістичному» філософському клімату,насаджуваному більшовиками). У 20-х роках природоохорон-ний рух пережив період критики за те, що він займався «при-родою заради природи». Відповіддю на таку критику сталиантропоцентричні критерії природоохорони та запевнення втому, що природоохорона чудово збігається з побудовою соціа-лізму в СРСР [33, с. 16].

Традиція сучасного природоохоронного руху на теренах Ук-раїни бере свій початок у 1960-х роках, передусім на прикладіруху Дружин охорони природи. Ці об’єднання молоді були по-літично незаангажованими, не відносилися формально до ком-сомолу та виробили певні демократичні традиції, якихдотримуються практично без змін до нинішнього часу. Слід на-голосити на тому, що ці формації всіляко наголошують насвоїй політичній незаангажованості та демонстративно пере-бувають, на переконання їхніх представників, «поза політи-кою», фактично, між тим, беручи опосередковану участь уполітичному процесі. Це виражається на даному етапі (2000-ніроки) в тому, що Рух ДОП бере участь у виробленні законоп-роектів щодо удосконалення природоохоронного законодавства,висуває вимоги та пропозиції щодо кадрових змін у держав-них природоохоронних інституціях, бере активну участь у фор-муванні мережі об’єктів природно-заповідного фонду на стадіїїх розробки та обґрунтування їх створення.

Окрім Руху ДОП, наприкінці 1980-х років сформуваласяпотужна природоохоронна опозиція радянському ладу, яка по-єднала у собі вимоги національного самовизначення Україн-ської держави та природоохорони. Соціальні процеси періоду«перебудови» призвели до появи масового природоохоронного«низового» руху, який успішно поєднував вимоги демократи-зації та екологізації суспільно-політичного життя. Природоо-хоронний рух перебував на піку свого розвитку та зростаннямасового членства до початку 90-х рр. ХХ ст.

146


дивідендів та «проштовхування» власних інтересів. До того жне є політично та економічно доцільним для сучасних україн-ських бізнесових кіл, що є головними спонсорами ПЗУ та по-дібних партій, вступати у прямий конфлікт з іншимибізнесовими колами, наприклад, заважаючи діяльності забу-довного бізнесу, що масово порушує норми чинного екологіч-ного законодавства.

Процес становлення партій «зелених» в Україні пішов незвичним для Заходу шляхом формування партійних осередків«знизу», на рівні місцевих ініціатив, а шляхом формування«згори» — за вказівкою великих бізнесових кіл, що переслідуютьне-природоохоронні цілі. Винятком є процес формування Партіїзелених України, що виникла на хвилі екологізації українськоїполітики наприкінці 80-х — на початку 90-х рр., але досвідпарламентської та позапарламентської діяльності партії пока-зав, що цілі партії так само є, цілком вірогідно, продиктова-ними бізнесовими інтересами.

Варто також зазначити, що досі в політичному процесі Ук-раїни діє принцип популяризації партії не за рахунок вирішеннянагальних екологічних проблем чи хоча б їх артикулювання підчас виборчого процесу, а за рахунок висування «зеленими»партіями популістських гасел, наприклад, «за продукти безГМО» (генно-модифікованих організмів) чи «зробимо Українучистою». Спостерігається відірваність українських партій еко-логічного спрямування від запитів громадськості, від частинигромадянського суспільства, яка вже сформована та здатна наактивне вирішення проблем екологічного характеру.

Своєрідною спробою контролю за дотриманням передви-борчих обіцянок політиків з точки зору екологізації державноїполітики стали ініціативи екологічних громадських організа-цій 2006 та 2009 рр.: «Зелений Майдан» (коаліція громадськихекологічних організацій, сформована у липні 2006 р. у відпо-відь на парламентську кризу) та «Новий громадянин» (грома-дянська кампанія, сформована близько 50 громадськимиорганізаціями, у тому числі екологічного спрямування, щодіяла у листопаді 2009 — квітні 2010 рр.).

Варто також провести стислий аналіз змісту програми Пар-тії зелених України (ПЗУ), яка на певний час спромоглася от-

149

У контексті дослідження політичного процесу в Україні ак-туальною при розгляді позиціонування будь-якого громадсько-політичного руху є позиція української дослідниці, філософаВікторії Шамрай: «Українське суспільство за своїм характе-ром є амбівалентним. У ньому співіснують як паралельні світидва соціальні поля: позірна реальність легальних справ, від-носин, нормативності і прихована дійсність інакшого за при-родою поля взаємодій та суспільної динаміки. Відтак першоюфундаментальною характеристикою української дійсності є по-двоєння суспільної реальності на декларативну (позірну) соці-альність, з одного боку, та приховану соціальність, — з іншого.Амбівалентна соціальність становить ключову особливість іс-нування в умовах кланово-корпоративної системи. …Людинупоглинає процес обстоювання прав, а не ціль і діяльність. Вамбівалентності соціальності досягнення мети нищить самумету. Всі сили витрачаються на процедуру легалізації справи,а не на саму справу. …Право виявляється ситуативно розірва-ним, відданим на поталу грі корпоративних інтересів. Воновзагалі не існує за межами локальної ситуації. Це призводитьдо того, що на нормативність неможливо покластися» [200,с. 188, 189]. І далі: «Якщо нація хоче убезпечити себе від со-ціального катаклізму, спровокованого українським олігархіч-ним режимом, й одночасно від іншої небезпеки з того жджерела — економічної та суспільної стагнації, яка зробитьнашу країну «глушиною назавжди», громада повинна пере-брати на себе соціальну ініціативу. Одна з великих соціальнихпроблем полягає в тому, що українська громада не бере власнудолю в свої руки. В цьому полягає головний політичний ви-клик сучасній Україні» [223, с.192].

Розглядаючи у цьому контексті діяльність природозахис-ного політичного руху в Україні, слід наголосити, що до цьогочасу в державі не сформувалася партія «зелених» європей-ського типу — партія, що не тільки постала на ґрунті громад-ських організацій та загальнонаціонального природозахисногоруху, а продовжує зберігати традиції та ідейні засади еколо-гістського руху у повному обсязі. Партія Зелених Українисформувалася як проект великих бізнесових груп, що розгля-дають політичну діяльність лише як вигідний засіб набуття

148


ківською владою та, зокрема, представниками МВС: протесту-вальники практично щодня зазнавали жорстокого побиття збоку «працівників комунальних служб» та невідомих осіб, най-нятих забудовниками. Після двох тижнів протистояння деревана місці запланованої траси були вирублені, а протестувальникижорстоко розігнані пред ставниками забудовника. Зокрема,було знайдено спосіб боротьби з мирними «екотажними»діями екологістів, які сиділи на деревах задля запобігання їхвирубці (практика, яка була започаткована у США). Деревапилялися забудовниками разом із протестуючими, які сиділина них. Лише випадково жоден з екологістів не загинув прицьому.

Досвід боротьби за лісопарк та поява внаслідок об’єднанняпротестної громадськості Харкова ініціативи «Зелений фронт»показали, що українська держава застосувала вперше у повніймірі узаконене насильство проти суто мирної акції, спрямова-ної на збереження зелених насаджень. Подібні випадки, колиоргани МВС застосовували насильство до мирних екологістів таантизабудовних активістів, до того траплялися лише на при-родоохоронних акціях руху «Збережи старий Київ» (зокрема,побиття представниками МВС активістів біля Жовтневої лі-карні в Києві у березні 2008 р.). «Амбівалентність» соціальноїреальності виявилася в тому, що протестуючі діяли у право-вому полі, не намагаючись завдати шкоди будівельникам таохоронцям, тоді як забудовники з санкції харківської (у кон-тексті руху ЗСК — київської) влади застосовували насильствобезкарно та повномасштабно. Окрім того, жорстоко пересліду-валися також учасники протестних акцій проти забудови лі-сопарку, які проводилися у центрі міста, біля приміщенняХарківської держадміністрації. Пікетувальників безпідставнозатримували працівники МВС, а суди накладали на них гро-шові штрафи. У вересні 2010 р. представники МВС вилучалиу представників «Зеленого фронту» листівки із критикою Хар-ківської влади, не висуваючи жодного офіційного звинува-чення та не складаючи адміністративних протоколів. «Узатриманих активістів міліція конфіскувала листівки, немаючи на це жодних підстав і не пояснюючи, що саме проти-законного вони містять» [35].

151

римати мандати у Верховній Раді України. Передвиборча про-грама ПЗУ, опублікована у 2007 р. напередодні парламент-ських виборів, містить як поняття «сталого розвитку»(згадується у тексті 5 разів) та «громадянського суспільства»(згадується 2 рази), так і популістські лозунги, запозичені ско-ріше з лівого дискурсу: «захист людини, суспільства від хи-жацької практики й дикого капіталізму, що ламає всі закониприроди і моралі…» [155]. Акцент у програмі зроблено на за-хисті громадянського суспільства, покращенні демографічноїситуації, захисті демократії, «справедливому суспільстві»,входженні України до Європейського союзу, енергозбереженні,боротьбі з наслідками змін клімату. При цьому, незважаючи нариторику боротьби з «диким капіталізмом», у програмі стверд-жується: «ПЗУ, при проходженні в парламент, створить спри-ятливі умови для великого, середнього та малого бізнесу усправі боротьби зі зростаючою деградацією довкілля [155]».

Оцінюючи ідеологічне підґрунтя ПЗУ та означених партійз точки зору «вигідності» існування подібних партій на полі-тичній арені, варто сказати, що перманентною практикою, щосклалася в Україні, є участь у виборах до Верховної Ради пар-тій, які виконують суто «технічні» завдання відтягування го-лосів, та популістська діяльність лідерів цих партій, якапризводить не до екологізації політичних рішень уряду, а дотехнічного перерозподілу голосів виборців та обіймання ліде-рами партій «вигідних» посад.

Прикметно, що жодна з політичних партій екологістськогоспрямування, окрім ПЗУ, жодним чином не прореагувала напротестні події у Парку імені Горького (м. Харків) у 2010 р.,які є наймасштабнішим на даному етапі зіткненням приро-доохоронної громадськості та державної влади в Україні й ви-кликали міжнародний резонанс.

У червні 2010 р. харківська влада розпочала незаконну, надумку екологістів, забудову лісопарку, через який було запла-новано провести трасу, поєднану з апартаментами і готельнимкомплексом. Будівництво зіткнулося із ненасильницькимспро тивом харків’ян, які організували протестний табір намісці вирубки. Активне протистояння тривало два тижні і за-свідчило цілковите ігнорування чинного законодавства хар-

150


Про відсутність впливу екологічних чинників на обіцянкиукраїнських політиків свідчить аналіз передвиборчих програмкандидатів у Президенти України періоду виборчої кампанії2009—2010 рр. (виконане у 2010 р. ВЕГО «Мама-86» «До-слідження еколого-соціальної складової програм кандидатів уПрезиденти України» [74]). Щодо лідерів перегонів (Ю.В. Ти-мошенко та В.Ф. Януковича) екоактивісти роблять такі ви-сновки:

«Жоден з двох кандидатів не визначає сталий розвиток замету і не бачить необхідності підвищити пріоритетність еколо-гічних проблем. Не згадуються наскрізність екологічної полі-тики, забезпечення екологічної безпеки, екологізація економікиз метою забезпечення дотримання екологічних прав громадян.Згадки про запобігання забрудненню довкілля та збереженняприродних ресурсів відсутні. …Інноваційний розвиток та на-укоємне виробництво є пріоритетом в програмах обох канди-датів, але збереження природних ресурсів та екологічнабезпечність технологій, які планується впроваджувати, не є кри-терієм бажаних інновацій. …Розвиток сільської місцевості вклю-чено до програм обох кандидатів, вони обіцяють ліквідуватирозрив у стандартах життя сільського та міського населення,створити умови для розквіту українського сільгоспвиробника,але нічого не зазначають щодо потенціалу України як поста-чальника органічної продукції. Тим не менше, Тимошенко зби-рається контролювати вміст ГМО в продукції, якість харчовихпродуктів та питної води. Але ж забруднення потрібно конт-ролювати в джерелі, а не «на кінці труби». Такий засадничийпринцип екологічної політики ЄС видається незнайомим кан-дидатам. …Жоден з кандидатів навіть не згадує про розвитокгромадянського суспільства та створення належних законо-давчих умов для діяльності ОГС. Це наштовхує на роздумищодо можливого відходу кандидатів від демократичної моделірозвитку України» [74].

І далі, щодо усіх, «прохідних» та «непрохідних» канди-датів:

«У цілому, програми кандидатів демонструють несистем-ний підхід як до проведення реформ в країні, так і до вирі-шення екологічних проблем. Гасло «Економіка понад усе!»

153

Досвід «харківського спротиву» став одним із наймасштаб-ніших та найбільш широко висвітлених «незалежними» (пе-редусім Інтернет-) ЗМІ з часів здобуття незалежності України.Вперше у великому масштабі екологістами був застосованиймедіа-активізм, тактика, описана у розділі ІІ: події спротиву,зафіксовані на відео, майже миттєво з’являлися в Інтернеті.До того подібне практикувалося лише під час акцій руху «Збе-режи старий Київ» та деяких акцій протесту в інших містах Ук-раїни. Також були повномасштабно застосовані методи екотажута мирного спротиву, описані згаданими у розділі ІІ діячами ра-дикального екологістського руху: шипування, бло кування тех-ніки, «сидіння на деревах» [31].

Завдяки візиту представника української громадськості доопераційного директора УЄФА (Європейської футбольної асо-ціації) М. Каллена та зверненням до нього членів Європарла-менту вдалося викликати міжнародний скандал: М. Каллен усвоєму зверненні до в.о. Харківського міського голови виразивстурбованість з приводу продовження вирубки лісопарку уХаркові [192].

Єдиною реакцією з боку політичних партій на драматичніподії літа 2010 р. у Харкові стала заява Партії зелених Ук-раїни, у якій йшлося, що «Партія ініціювала проведення вХаркові 19 червня громадських слухань, на яких Лісопарк по-винні оголосити національним ландшафтним парком», але головний акцент робився на тому, що у ЗМІ з’явилися пові-домлення про заяви та звернення до Президента України відімені Харківської обласної організації ПЗУ із засудженням ви-рубки у Парку Горького, які є «провокацією» [123].

По суті заява ПЗУ, зроблена під час протистояння у Харків-ському лісопарку (прес-конференція в УНІАН влітку 2010 р.),зводилася до виправдовування партії: члени ПЗУ звинуватили«політиків» у нагнітанні конфлікту довкола «зеленої зони», за-мовчуючи роль громадського спротиву і самоорганізації у конф-лікті. За версією ПЗУ, бійки і блокування будівництва булисамопіаром опозиційних політиків Харківщини, а не виявомбунту громадян проти порушення їхніх екологічних прав. Такупозицію не можна назвати сприятливою для електорального ус-піху ПЗУ і розвитку «низових» екологістських рухів.

152


пулістських лозунгів), чітке позиціонування себе у політич-ному процесі та проведення конкретних природозахиснихакцій замість декларування розмитих та однобоких лозунгівна зразок «заборонимо ядерну енергетику в Україні».

Також варто звернути увагу на необхідність позиціону-вання екологістських партій щодо проблем глобалізаційнихпроцесів сучасного світу, які не оминули й Україну.

Існують такі чинники впливу глобалізаційних процесів наполітичне та соціальне життя України:

— втручання світового капіталу до політичних та економіч-них процесів в Україні;

— втручання сусідніх держав до внутрішньої політики Ук-раїни;

— вплив міжнародних неурядових організацій;— процеси, зумовлені задекларованим прагненням Україн-

ської держави до євроінтеграції.Багатьма авторами наголошується на тому, що майбутнє

України пов’язане з раціональним використанням основногобагатства нашої держави — землі. Раціональне використанняпередбачає екологічну збалансованість, яка неможлива, якщодо процесу землекористування втручатимуться зовнішні фак-тори або особисті інтереси. Дослідниками наголошується натому, що Україна має відмовитися від неефективної економіч-ної моделі, яку називають «кланово-олігархічною» (така ко-нотація не є достатньо обґрунтованою науково, оскількипоняття «клан» та «олігархія» мають своє чітко визначене зна-чення4, і вживання їх у переносному чи метафоричному сенсі,а також поєднання в один смисловий комплекс не є корект-ним). Нинішня економічна модель розвитку України є еколо-гічно небезпечною. Відштовхуючись від цього, член Римськогоклубу та іноземний член НАНУ Богдан Гаврилишин прогно-зує три сценарії для України:

155

панує в головах більшості претендентів на найвищу посаду вдержаві. За умови справдження рейтингових прогнозів Ук-раїна не має шансів отримати президента, який буде свідомийсвого обов’язку захищати екологічні права громадян, оскількилідери перегонів навіть не згадують про довкілля, до того жплутаються в ролях гілок влади. Відсутність згадки про збе-реження та охорону природних ресурсів в програмі серед ін-шого може означати і бажання мати їх в особистій власності.Поняття «сталий розвиток» взагалі не зустрічається в програ-мах кандидатів, що, на нашу думку, говорить про досить низь-кий рівень сучасних знань їхніх команд. Невідповідністьпріоритетів, заявлених у виборчій кампанії деяких кандида-тів, змісту їхніх програм вказує на поверховість обіцянок.

Існує висока вірогідність, що кандидати, які не згадали прогромадянське суспільство у власних програмах, можуть відійтивід демократичного шляху розвитку України» [74].

Явище спільної участі громадських організацій та ПЗУ упротестних акціях у Києві проти варварської забудови 2004—2005 рр. є промовистим прикладом різного ставлення до участіу політичному процесі. Помітною була спрямованість ви-ключно на здобуття політичних дивідендів на виборах 2006 р.з боку ПЗУ (що є закономірним для діяльності будь-якої пар-тії, але не є вичерпним переліком дій для партії, що декларуєсебе як природозахисну) та, натомість, активна пропагандист-ська діяльність численних громадських організацій по всій Ук-раїні. Вона стосувалася не стільки ротації політичної влади тамайбутніх виборів, скільки нагальних екологічних проблем такричущих порушень природоохоронного законодавства. Даніпроцеси відбувалися паралельно і мали дуже мало спільного.

Доцільно зауважити, що партія, яка практикує судові по-зови проти порушників екологічного законодавства та протес-тні акції лише як засіб агітації на свою користь, котра нечіткоокреслена ідеологічно та незрозуміла більшій частині насе-лення, втрачає на даний момент перспективу участі у полі-тичному процесі в Україні.

Єдиною можливістю вийти з такого становища є радикаль-ний перегляд ідеологічних орієнтацій (перехід на позиції обґрунтованого для реалій України екологізму, а не лише по-

154


4 Клан — 1. У шотландців та ірландців родова община. 2. Переносно —рід або група згуртованих у господарському й побутовому відношенняхродичів [176, с. 457].

Олігархія — політичне й економічне панування, правління невеликоїгрупи людей, а також сама правляча група [176, с. 401].

Гроші від продажу квот є цільовими і можуть бути вико-ристані тільки на екологічні проекти, які призведуть до зни-ження викидів парникових газів. Використання грошейповинно відбуватись за Схемою Зелених Інвестицій (Green In-vestment Scheme).

Після продажу квот Україною Японії громадські екологічніорганізації неодноразово направляли запити щодо викорис-тання коштів та процесу відбору проектів за схемою зеленихінвестицій. За інформацією Всеукраїнської громадської орга-нізації «Національний екологічний центр України», на офі-ційні запити була отримана відповідь від Національногоагентства екологічних інвестицій (НАЕІ), що ця «інформаціяє конфіденційною» [144]. На запити екологічних організаційголова НАЕІ І. Лупальцов неодноразово заявляв, що коштизнаходяться на рахунках держави та чекають проектів для реалізації.

Загалом саме торгівля «гарячим повітрям» ставить під сум-нів ефективність Кіотського протоколу та дії індустріальнихкраїн по скороченню викидів парникових газів і попередженнюпроблеми зміни клімату. Можливість купити «гаряче повітря»не стимулює індустріальні країни до фактичного зменшеннявикидів парникових газів. Набагато легше купити «гаряче по-вітря» у країн Східної Європи. За інформацією громадської ор-ганізації «Екологія-право людина», «надлишок квот, якімають країни Східної Європи, вже підірвав карбоновий ринок,знижуючи мотивацію країн запроваджувати зменшення вики-дів парникових газів» [164].

На 2010 р. Україна мала значний надлишок невикориста-них квот. Оскільки Україна не змогла продати усі квоти одно-часно, офіційна делегація України на міжнародних переговорахзі зміни клімату у 2009 р. наполягала на перенесенні невико-ристаних квот з періоду Кіотського Протоколу (2008—2012) донаступної угоди. Проти перенесення невикористаних квотрізко виступили міжнародні та українські екологістські орга-нізації, а також ряд індустріальних країн, в тому числі і Єв-росоюз.

Згідно із заявами ВГО «НЕЦУ» та «Екологія-право-лю -дина», «торгівля «гарячим повітрям» не сприяє вирішенню

157

1. Входження до Східно-Слов’янського Союзу, а фактично —приєднання до Росії (варіант безперспективний та загрозливийдля України та її населення);

2. Коливання між Сходом і Заходом, перебування на пери-ферії країн Третього світу, в зоні екологічно небезпечних екс-периментів, відсталості та бідності;

3. Інтеграція до Євросоюзу та Світової організації торгівліз максимальним збереженням, державною підтримкою роз-витку та впровадженням високих, подвійних технологій, па-ралельно з «прозорим», передбачуваним та прогнозованимнаближенням Росії до цих структур, з рівномірною співпра-цею в економічній сфері, сфері передових, екологічно чистихі сучасних технологій, які треба затверджувати з урахуваннямекологічного аудиту національної економіки [39].

Остання перспектива видається найбільш привабливою імає бути включена до політичних програм партій екологіст-ського спрямування.

Також серйозною проблемою, яка потребує вирішення тачікої позиції України, є «комерціалізація» ідей «збалансова-ного розвитку» (уведення поняття «квоти на забруднення» доКіотського протоколу 1997 р.) та практика участі у цій про-грамі уряду України.

Міжнародна торгівля квотами є одним з гнучких меха-нізмів, передбачених Кіотським Протоколом з метою попе-редження проблеми зміни клімату. Основна ідея полягає утому, що, якщо країна перевиконає свої зобов’язання по ско-роченню викидів, то вона може продати квоти на викидиіншій країні.

Найбільше вільних квот накопичилося у країнах з пере-хідною економікою — Росії, Україні, Угорщині, Румунії тощо.Надлишок квот в цих країнах образно називається «гарячимповітрям». Це надлишок одиниць скорочень викидів парнико-вих газів, який утворився не внаслідок цілеспрямованої полі-тики та заходів по зменшенню викидів, а в результатіекономічного спаду. Україна отримала своє «гаряче повітря»після розпаду Радянського Союзу та призупинення вироб-ництва, а відповідно — зниження рівня викидів парниковихгазів.

156


раїни. Деякі ініціативи виникли на теренах України в сере-дині 2000-х рр. як запізніле поширення західного дискурсуправ тварин та охорони громадського (суспільного) простору:громадські ініціативи «Збережи старий Київ», «Люди за праватварин» та ін. До цих ініціатив досить органічно приєдналисямолодіжні субкультурні утворення, котрі є скоріше частиноюмузично-протестної моди: straight edge («антиалкогольне» та«антинаркотичне» відгалуження панк-субкультури), анти-фашистський рух, вегетаріанці та вегани, а також різнома-нітні релігійні течії, які сповідують відмову від насильствата експлуатації тваринного світу. Усі ці субкультури заро-дилися на Заході у 70—80-х рр. і стали популярними в Ук-раїні та країнах СНД лише 20 років потому. Однак з оглядуна критично малу чисельність та впливовість згаданих суб-культур в суспільстві вони не здатні були утворити потуж-ний екологістський рух. Крім того, не варто забувати, щослід роз межовувати захоплення правами тварин під впливоммоди, замкненість активіста на постулатах окремої субкуль-тури та системну екологістську діяльність, породжену стій-кими переконаннями.

Громадський рух «Збережи старий Київ» став першим со-ціально-екологічним експериментом української громадськості2000-х років, що поставив за мету порятунок «суспільного про-стору» від варварської забудови. Рівень креативності та ради-кальності акцій руху ЗСК був на порядок вищий за всі подібніакції екологістів 2000-х років. Щоправда, рух так і не вийшовна рівень масового, досягши піку чисельності (близько 300 по-стійних учасників акцій та активно діюча Інтернет-спільнота)у 2008 р. У 2009—2010 рр., часи кризи у забудові Києва, рухфактично розпався, а його послідовники перейшли до тактикиепізодичних радикальних акцій: захоплення незаконного земс-наряду на території заказника «Жуків острів» (2009 р.), за-хоплення будівельного крану на території забудови повул. Гончара 17—23 у Києві (2010 р.) та ін. Певне зростанняактивності ЗСК розпочалося наприкінці 2010 р. із посиленням«правої» складової руху, коли національно зорієнтовані акти-вісти звернули увагу на проблеми збереження довкілля та іс-торичних пам’яток.

159

проблеми зміни клімату, оскільки не призводить до реальнихскорочень викидів парникових газів. У випадку з Україною невідбулися реальні скорочення викидів, гроші від продажу квотне використані за призначенням, відповідно до заяви Прези-дента України В. Януковича у квітні 2010 р.» [164].

У глобальному масштабі, незважаючи на те, що Копенга-генську Угоду 2009 р. підписали 124 країни, які відповідаютьбільше ніж за 80% світових викидів парникових газів, вонане врятує світ від катастрофічних наслідків зміни клімату. Ко-пенгагенська Угода вважається лише першим кроком до до-сягнення домовленості. Юридична обов’язковість угодиста виться під сумнів юристами. Триває робота над створеннямюридично зобов’язуючої угоди, яка замінить Кіотський прото-кол у 2013 р.

За даними Національного екологічного центру України,«подані країнами зобов’язання по скороченню викидів мізерніі ніяк не утримають температуру в межах 20° С. Навіть потеп-ління в межах 20° С призведе до значного підвищення рівнясвітового океану, зникнення багатьох видів на планеті та збіль-шення частоти природних катаклізмів» [164]. Тобто на даниймомент людство рухається в бік незворотних змін клімату.

***Розглядаючи політизацію природоохоронного руху в Ук-

раїні, слід наголосити, що до цього часу в державі не сформу-валася партія «зелених» європейського типу — партія, що нетільки постала на ґрунті громадських організацій та загаль-нонаціонального природозахисного руху, а продовжує збері-гати традиції та ідейні засади екологізму.

Екологістський світогляд у різних його втіленнях зберіга-ють нечисленні громадські організації, ініціативи та ДружиниОхорони природи, а також рух «екопоселень», що існує в дея-ких регіонах України. Усі ці організації зародилися у часи«пробудження» громадянського суспільства в Україні, якимиможна назвати кінець 80-х — початок 90-х років, і спромог-лися зберегтися у непрості для подібних організацій часиекономічної кризи 90-х років. Протягом 2000-х років еколо-гістські громадські організації нарощували темпи діяльності,беручи активну участь у політичному процесі сучасної Ук-

158


селення на отриманні прибутку. Наявність цієї проблеми під-кріплюється висновками соціолога О.Г. Стегнія: «...для когні-тивного компонента масового виявлення екологічних інтересівє характерною передусім переважання економічних ціннос-тей над екологічними, що є похідною тривалої соціально-еко-номічної нестабільності і доби соціальної трансформації.Нерозв’язаність проблем матеріального забезпечення на рівніповсякденних потреб населення приходить до значного ніве-лювання екологічних цінностей у масовій свідомості» [182,с. 347].

Наслідком цього є те, що екологістські рухи та партії, якіутвердилися на Заході, в Україні й досі не дістали широкогопоширення.

Головне проблемне питання цієї книги: «Яким чином еко-логістський рух, що відпочатково заснований на ідеях непротивлення злу насильством, антиантропоцентризму,етичного ставлення до всього живого, заперечення ієрархії,зокрема державної, може бути інтегрованим до політичноїсистеми суспільства, не втративши при цьому своєї кон-структивно-перетворюючої сили?». Варто звернути увагу, щовищеозначені ідеї є революційними у контексті свого впливу насуспільство та масову суспільну свідомість і посягання на «ві-ковічні», антропоцентричні по суті, суспільно-політичні ідео-логеми. Ця проблема вирішується на практиці, підтвердженійемпіричними даними, досить різними шляхами.

В країнах Європи ми спостерігаємо передусім перерод-ження екологізму у бік «м’якших», реформістських форм,його союз з соціал-демократією та державою «суспільно відпо-відальних» ринкових інституцій.

В США ми спостерігаємо різке розмежування між еколо-гістськими об’єднаннями, що йдуть «реформістським» шляхом (наприклад, «Сьєрра-Клуб») та радикальними ме ре-жевими організаціями («Фронт визволення Землі»). Про-міжне становище між першими та другими займаютьвпливові міжнародні організації на зразок «Green peace» та«PETA», які відрізняються як активним лобіюванням еко-логічних питань у політичній системі, так і радикальнимиакціями «прямої дії».

161

Аналізу тактики руху ЗСК присвячена на даному етапі (2010р.) лише одна опублікована наукова робота — «Радикальні тверд-ження без радикальних вимог. Обіцянки і межі транзакційногоактивізму у пост-Помаранчевому Києві» (2009 р.) авторства Ок-сани Дутчак, випускниці Центральноєвропейського універси-тету (Будапешт, Угорщина), видана англійською мовою [243].О. Дутчак узяла безпосередню участь в акціях ЗСК у 2007—2008 рр., тож проведений нею аналіз був доповнений ре-альним життєвим досвідом.

Перспективним з огляду можливості союзу природоохорон-них та соціально-протестних сил є утворення в Україні неза-лежних профспілок (студентських та робітничих), під кріпленихсоціал-демократичною та анархо-синдикалістською ідеоло-гіями. Ці організації, частина членів яких підтримують, зок-рема, соціальну екологію у розумінні М. Букчина, перебуваютьнині на початковій стадії свого розвитку та можуть здобутивплив та популярність лише в наступні десятиліття.

Ідеологія екологізму у контексті політичної системи Ук-раїни є важливим проблемним пунктом. Екологістський рух вУкраїні не оминули світоглядні проблеми та суперечки, влас-тиві аналогічним рухам на Заході. Це і філософсько-практичнапроблема, яку ж саме «природу» варто захищати подібнимрухам — дику природу, яку не варто експлуатувати людствузадля споживання ресурсів, або середовище, яке можна і требамодифікувати людству задля його примноження та покра-щення. Інший зріз суперечки — яким шляхом слід досягатисвоїх завдань: реформістським (політичні партії парламент-ського типу та громадські організації, що лобіюють свої цілічерез партії) або контрсистемним (громадські ініціативи, щовиступають за «повалення» ієрархії та відмовляються від жод-ної співпраці з державою та бізнесом). Варто виокремити і щеодну, найсуттєвішу проблему екологістського руху в умовахУкраїни — низький рівень екологічної свідомості. Він включаєнеповне усвідомлення українцями нагальності багатьох еколо-гічних проблем, схильність до вирішення локальних екологіч-них негараздів без усвідомлення системності кризи, що триваєв Україні та світі внаслідок існування агресивно-споживаць-кої системи суспільно-політичних відносин, зосередженість на-

160


тання уваги до природоохоронних питань у молодого поко-ління, що виросло в період незалежності, дає шанс на розви-ток потужного природоохоронного руху.

На етапі розвиненої політичної діяльності екологістськогоруху лишаються течії, які a priori не можуть перетворитисяна політичні партії або їх частини. Це відбувається з різнихпричин: через свідому відмову учасників таких рухів від полі-тичної боротьби; свідоме протиставлення себе соціально-полі-тичній системі, що зумовлює неучасть у парламентськихформах політичного процесу; зорієнтованість на «перебудовусуспільства знизу» («grassroots» рух, «низова» участь у полі-тичному процесі); через «екоалармістські» настрої на зразок«людство прийшло до катастрофи, і врятуватися можна лишеодиницям, а не цілому суспільству; тож будуймо екопоселеннята спробуймо вижити».

Течії, що не бажають інституціоналізуватися, виступають,по-перше: як критики пануючої влади та механізм регуляції іконтролю існуючих політичних партій екологістського спря-мування; по-друге, як джерело нових кадрів для партій, щоберуть участь у політичному процесі; по-третє, як механізмформування громадянського суспільства «на місцях», без чогонеможлива не лише ефективна природоохорона, а й ефективнездійснення громадського самоуправління взагалі. Відсутністьтакого самоуправління наочно спостерігається в Україні пе-ріоду 90-х—2000-х років. Аналіз ситуації показує, що основ-ною проблемою громадських природоохоронних організацій вУкраїні стала зорієнтованість на отримання західних ґрантівта на виконання конкретних природоохоронних програм, підякі вдалося «дістати гроші», а не на вирішення суто за коштигромади та її зусиллями насущних питань цієї громади.Власне, саме поняття «громада» в Україні (на прикладі Києвата великих міст) існує лише на папері7 та не дістає належного

163

В Російській федерації ми спостерігаємо прагнення нечис-ленного екологістського руху солідаризуватися з новопосталимилівими рухами (зокрема анархістським та альтер глоба ліст -ським), яких не влаштовують «неоліберальні» інституції таспоживацькі й авторитарні суспільні відносини, які, на думкулівих, панують на російських теренах.

Україна донині перебуває на етапі формування загально-національної партії або блоку партій екологістського спряму-вання, яка (який) досі не створені. «Декоративні» політичніструктури на зразок ПЗУ, залежні від великого капіталу, щосформувався в Україні протягом 90-х років, та «карликові» й«кишенькові» політичні партії з фактично нульовим член-ством, які мають у назві слово «екологія» та «зелені», не єефективним засобом артикулювання інтересів та вимог еколо-гістів України5. На цю ситуацію наклало свою специфіку со-ціальне становище в Україні останніх двох десятиліть, що несприяло увазі населення до проблем охорони довкілля (під-твердженням цьому є дослідження О.Г. Стегнія «Інституціо-налізація екологічних інтересів у суспільстві соціогеннихризиків»6 [182]). Нині актуалізація соціальних проблем та зрос-

162


5 Як стверджує О. Стегній, «провал ПЗУ на парламентських виборах2002 р. пояснюється передусім неспроможністю партії стати виразникомекологічних інтересів своїх виборців, нездатністю її керівництва вико-ристати соціальний капітал неінституціоналізованого соціального про-стору (екологічного руху) для екологізації життєдіяльності українськогосуспільства та зміцнення власних креативних ресурсів» [182, с. 227].Аналогічні причини призвели й до поразки ПЗУ на парламентських ви-борах у 2006 р., незважаючи на весь «протестний» антураж, створенийна Майдані піарщиками партії під час «помаранчевих» подій 2004 р.

Прикметно, що ініціаторами громадської акції «Зелений Майдан» танеполітичної громадської акції «За екологізацію української політики»в липні 2006 р., під час акцій протесту проти нової урядової коаліції,стали громадські природоохоронні організації, а не ПЗУ чи інші «еколо-гістські» партії.

6 У дослідженні, зокрема, стверджується, що «у ситуації альтерна-тивного вибору, і це заслуговує на особливу увагу, громадська думка всеж таки надає, хоча і незначну, перевагу економічному зростанню. Цей ре-зультат засвідчив очевидний зв’язок між пріоритетом екологічних цін-ностей та станом національної економіки і, як наслідок, матеріальнимстановищем населення країни» [182, с. 204].

7 Наприклад, у вигляді «Статуту територіальної громади міста Києва»[180] та аналогічних статутів деяких інших міст України. Поняття «гро-мада» згадується і в інших нормативних актах, наприклад у ЗаконіУкраїни «Про місцеве самоврядування в Україні». Зокрема, у вищезгада-ному Законі стверджується, що «місцеве самоврядування в Україні — це га-рантоване державою право та реальна здатність територіальної громади —

на необхідність досягнення стану «стійкого розвитку», якийвиражається в тому, щоб залишити ресурси для майбутніх по-колінь, не знижуючи економічного рівня життя теперішньогопокоління. Ця досить широка частина природоохоронної гро-мадськості охоплює усіх екологістів, що діють, у термінах ліво-і праворадикалів, «у рамках системи» або «у рамках антропо-центричної моделі суспільства» (згідно з визначенням ДейваФормена). Ця діяльність довела, утім, свою ефективність таслушність. На прикладі України: активісти діють шляхом пе-реписки з урядовими структурами, вимагаючи від них перевіркитих чи інших порушень природоохоронного законодавства, готують законопроекти, сприяють розвитку мережі об’єктівприродно-заповідного фонду, готуючи обґрунтування та обсте-жуючи об’єкти на місцях, ведуть боротьбу з браконьєрствомта незаконною торгівлею червонокнижними дикими рослинамитощо. І це далеко не вичерпний перелік того, на що може звер-нути увагу екологіст, діючи в рамках правового поля та непрагнучи до радикальної зміни політичної системи. Подібні пе-реконання стають поштовхом скоріше до вироблення меха-нізму лобіювання екологічних інтересів (на противагубізнесовим) та реформ політичної системи, аніж до корінної їїзміни.

З необхідністю постає питання про утворення потужнихпартій екологістського спрямування, які брали б повноціннуучасть у виборах до парламенту та до місцевих рад, артику-люючи вимоги природоохоронної громадськості у вигляді законопроектів та указів. Такий шлях становлення вже прой-дений екологістськими рухами Європи.

Оскільки важливою частиною політичних декларацій ук-раїнських політиків 90—2000-х рр. є зосередження уваги нарусі України до Європи та ЄС, актуальною є побудова на тере-нах України партії або партій «зелених» з чітко сформульова-ною ідеологією, сформованою на основі синтезу ідейеко логізму, розглянутих у даному дослідженні, та орієнтацієюна широкі маси населення. Інакше захист довкілля буде й на-далі повністю покладений на плечі громадських організацій таактивної частини населення, що не є задовільним. Адже має іс-нувати ефективне (причому реальне, а не позірне, як це ста-

165

втілення на практиці. А оскільки ідеалом демократичного сус-пільства є громадський контроль за політичними партіями тачиновницьким апаратом (який здійснюється громадськими ор-ганізаціями та окремими громадянами), то варто стверджувати,що в Україні такий контроль відсутній, а українське суспіль-ство демократичне лише за формальними зовнішніми ознаками(наявні три гілки влади, багатопартійність, формально задекла-рована свобода слова й інші основні свободи та ін.).

Вивчення і «правого», і «лівого» радикального дискурсу(популярних у середовищі «непарламентських» організацій) наЗаході показує, що обидві ці течії не бажають апелювати додискурсу, на їхню думку, ліберального суспільства, у якомустверджується необхідність «балансу гілок влади», «грома-дянського суспільства» та «стійкого розвитку». І крайні праві,і крайні ліві течії заперечують саму можливість подібного роз-витку людства в рамках моделі розвитку, прийнятої на Заході.Цю думку поділяє і значна частина екологістів, що залежновід стратегії природоохоронної діяльності апелюють як до пра-вих, так і до лівих ідей. Між тим деякі течії (такі як «Земляперш за все!» у США) свідомо проголошують себе поза струк-турним поділом на «лівих і правих».

Інша частина екологістського руху, що класифікується врамках цієї книги як «поміркована», переважно звертає увагу

164


жителів села чи добровільного об’єднання у сільську громаду жителівкількох сіл, селища, міста — самостійно або під відповідальність органівта посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місце-вого значення в межах Конституції і законів України» (ст. 2). «Первин-ним суб’єктом місцевого самоврядування, основним носієм його функційі повноважень є територіальна громада села, селища, міста (ст. 6)» [180].

«Чинний Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні»вперше в законотворчій практиці нашої держави передбачає врегулю-вання окремих суспільних відносин, що виникають в процесі здійсненнямісцевого самоврядування, не тільки законами, а й статутами самих те-риторіальних громад. … У Законі України «Про місцеве самоврядуванняв Україні» є ряд статей, в яких прямо зазначається, що те чи інше пи-тання має регулюватися не тільки законом, а й статутом територіальноїгромади» [116].

Логічно передбачається, що сама «громада» має існувати та діяти, ане лише бути задекларованою в законодавстві як абстрактне поняття.

Якщо в масі своїй в Україні й підіймаються питання приро-доохорони, то лише у поверхнево-декоративній формі — у виглядізакликів до вирішення нагальних екологічних проблем (повеней,техногенних катастроф), соціально-екологічних проблем (існу-вання «депресивних» промислових регіонів), незадоволення ви-соким рівнем забруднення навколишнього середовища. Окрімтого, загальне відчуження мас громадян від політичного про-цесу, на короткий час подолане у 2004—2005 рр. після подій«Помаранчевої» революції, досі дається взнаки. Навіть якщолюдина переростає таку байдужість та стає політично актив-ним суб’єктом, її діяльність спрямовується на цілі, часто ефе-мерні та беззмістовні, не пов’язані з вирішенням глибиннихсоціально-екологічних проблем.

Так, в Україні помітна тенденція до актуалізації «ради-кальних дискурсів» — неонацистського та неоанархістського.Нині спостерігаємо штучне переорієнтування осмислення яксоціальних, так і національних проблем у царину політичнихміфів — расистського та шовіністичного, авторитарного й тота-літарного або міфу «бездержав’я». Причому, на думку автора,якщо неоанархістська риторика може слугувати конструктив-ним цілям побудови громадянського суспільства та контролювлади з боку громади (єдиним конструктивним втіленням ідейанархо-синдикалізму в сучасному українському суспільствіможе стати лише «реформістська» боротьба за соціальні правата створення профспілок), то неонацистські течії мають сутодеструктивний характер, сприяючи переведенню енергії мас зрусла критики існуючих проблем суспільно-владної системи урусло ненависті до усього чужого. Така тенденція є загрозли-вою для всього соціуму з огляду на залучення до неонацист-ських дискурсів молодіжних субкультур та ініціатив. Необходиться і без спроб використання частини екологістськоїриторики задля популяризації ідей расизму та шовінізму (на-приклад, участь в акціях шипування дерев, яким загрожуєзнищення, неонацистських ініціатив у Харкові в 2010 р.).

Між тим власне природоохоронний дискурс досі не набувв Україні ознак ідеології, хоча б світоглядної. Так само в Ук-раїні не набули широкого поширення ідеї зоозахисту та правтварин, бодай у формі перехідної концепції «добробуту тва-

167

лося з Партією зелених України) представництво природоохо-ронного руху в усіх сферах влади. Отже, шлях природозахис-ного руху в Україні залежить від політичної волі свідомих таактивних представників природозахисного руху в Україні, на-явності у них необхідних ресурсів для включення до активноїсфери політики та загальної сприятливої кон’юнктури для по-вноцінної діяльності партії «зелених» європейського типу вУкраїні.

«Реформістським» втіленням ідей екоцентризму (а самеохорони ландшафтів) на законодавчому рівні стала Європей-ська ландшафтна конвенція, прийнята у 2000 р. та ратифіко-вана Україною у 2005 р. [83], та Екологічна угода міст,підписана з нагоди Всесвітнього Дня Довкілля, проведеного врамках Екологічної програми ООН 5 червня 2005 р. в Сан-Франциско, Каліфорнія, ратифікована містом Київ [79]. Якщодотримуватися букви та духу європейських конвенцій, вартобуло б повністю заборонити забудову історичних центрів та сут-тєво обмежити забудову решти районів великих українськихміст (накладення заборони на забудову існуючих парків таскверів, збереження історичного ландшафту, рівний доступусіх мешканців міста до природних територій). Однак нині миспостерігаємо протилежний процес, що говорить про відсут-ність екоцентричного підходу у політиці, здійснюваній укра-їнською «елітою».

Окрім того, варто згадати глибинні причини несприй-няття екологізму як світоглядної ідеології. Це глибоко вко-рінений антропоцентризм та індивідуалізм українців,фактичне викорінення за доби СРСР ідей орієнтованості нарівноправність природи та людини (при формальній налаш-тованості на критику «антиекологічної» політики капіталіс-тичного блоку та виробленні «соціальної екології» якнаукової дисципліни), пропаганда в СРСР раціоналізму тамеханіцизму на рівні стосунків людини та довкілля. Кореніекологічної кризи у пострадянських країнах — у суспільно-політичному устрої СРСР, який дозволяв існування такихявищ, як замовчування Чорнобильської катастрофи в першіїї дні, політика «повороту рік», знищення Аральського морята ін.

166


тивного використання політичними партіями. Практика «адво-касі» (захисту екологічних прав) та лобіювання природоохорон-них рішень в Україні нібито й існує, але не отримує підтримкиз боку суспільства. Причинами цього є як відсутність стійкогозв’язку між активістами та широкими масами, так і відсутністьмасових природохоронних рухів, несформованість соціальноїбази для них. Поодинокі громадські організації та активісти ли-шаються у стані перманентної «війни» з владою або здобуванняґрантів. За такої ситуації «адвокасі» лишається діяльністю, якає лише реагуванням на нові й нові виклики, а не діями на ви-передження. Природоохоронці при цьому не встигають мислитинаперед та висувати ґрунтовні альтернативи рішенням та про-грамам влади, які пропонували б як перетворення усього сус-пільства, так і вирішення локальних справ.

Екологістський рух досі не став масовим в Україні з декіль-кох причин. По-перше, це загальне розчарування в суспільнихрухах протягом 90-х років ХХ ст., коли більшість населеннякраїни була зорієнтована на виживання, а не на вирішення на-гальних екологічних проблем. Проблеми охорони довкілля на-кладалися на загальний несприятливий соціальний фон —гіперінфляцію, невиплату зарплат, відсутність соціальних га-рантій тощо. Особливістю цього «кризового» періоду сталотакож формування професійних природоохоронних організацій,між якими почалася конкуренція за здобуття фінансових «вли-вань» — ґрантів, передусім із західних фондів. З огляду на такіпередумови важко вести повноцінну пропаганду прироодоохо-ронних ідей, тим більше масово поширювати ідеї соціальної таглибинної екології. Другою причиною є те, що у 2000-х рокахназріла потреба постання мережевих, а не традиційних громад-ських екологістських організацій. Час показав «відмирання» танеефективність як місцевих НУО, покликаних вирішувати ло-кальні проблеми, так і загальнонаціональних громадських ор-ганізацій, що вже нездатні координувати та визначати своюдіяльність з одного центру (наприклад, столиці). Актуальним єоб’єднання екологістів в Україні саме на основі мережності,спільності інтересів, і набуття рухом масовості за рахунок еко-просвіти населення та активної участі громадян у політичномупроцесі.

169

рин», які нині отримали значний розвиток на Заході. Зооза-хисне відгалуження екологістського руху лишається на укра-їнських теренах маргінальним та маловпливовим рухом, навітьу політично сприятливих для нього умовах. Ними є набли-ження спортивного чемпіонату «Євро-2012» і усі пов’язані зпідготовкою до нього питання, які можуть стати вагомим під-ґрунтям для підвищення поваги до прав тварин на рівні міс-цевих та загальнодержавних чиновників і народних мас. Таксамо Україна не витримала «випробування футбольним чем-піонатом» у плані екологізації містобудування та державноїполітики — про це свідчать масові знищення «зелених зон» підприводом підготовки до чемпіонату у великих містах України,неготовність вирішувати переплетені соціально-екологічні про-блеми, навіть враховуючи необхідність збереження реноме Ук-раїни на міжнародній арені.

На це коло проблем накладається також значна відірваністьсоціально-політичної реальності великих міст від реальностісіл та райцентрів України. Природоохоронні проблеми, влас-тиві місту та селу, часом суттєво різняться, так само різнитьсяі ставлення населення до них. Так, феномен спротиву варвар-ській забудові та захисту «суспільного простору» міг виник-нути тільки у містах, подібних до Києва, Одеси, Донецька таінших мегаполісів. Те ж саме стосується феномену захиступрав тварин, який існує лише у середовищі великих міст.

У 2000-х рр. в Україні спостерігається самозаглиблення еко-логістських організацій у бік спеціалізації та зосередження напроблемах маловідомих або не пояснених широкій громад-ськості. При цьому ці проблеми часто потребують нагальноговирішення або стосуються життя майбутніх поколінь. Томускладається парадоксальна ситуація, коли питаннями, скажімо,знищення українського степу (як унікальної екосистеми), ви-рубки лісів чи розпуску територіальних відділень Мінприроди,займається нечисленна група людей без суттєвої суспільної під-тримки. Природоохоронному руху не вистачає здатності до-ступно пояснити важливість таких питань для широкого загалута актуалізувати їх у суспільстві. Деякі теми на зразок спротивуварварській забудові стають «модними» й трендовими не зав-дяки низовому спротиву, а внаслідок їхньої актуалізації та ак-

168


171

Екологістський рух — це громадсько-політичний рух, щорозвинувся у середині ХХ ст. у відповідь на численні еколо-гічні загрози, що постали перед людством, пройшов послідовніетапи інституціоналізації у 1970—90-х рр. ХХ ст. та грає нинізначну роль у здійсненні природоохоронної політики (переду-сім урядами європейських країн). Роль його у процесах глоба-лізації полягає в тому, що даний рух виробляє власну«мережеву» структуру, бере участь у проектах «альтернатив-ної» глобалізації та вирішенні глобальних проблем на рівніурядів окремих країн та міжнародних організацій; впливає задопомогою політичних інститутів на здійснення ряду проектівлокальної та світової політики.

У політичній системі суспільства рухи та партії екологіст-ського спрямування здійснюють:

— суспільно-політичну інтеграцію; — мобілізацію населення для артикулювання екологічних

інтересів та участі у політичному процесі задля вирішення еко-логічних проблем;

— соціалізацію молоді шляхом екопросвіти та поширенняідей природоохорони, світоглядно-ідеологічну роль (вироб-лення ідеології екологізму шляхом участі у політично-філо-софському дискурсі, постійної дискусії всередині рухів тапартій і поза їх межами);

На окремий розгляд заслуговують деякі проблемні пи-тання, що лишилися поза рамками цієї книги. Їх варто пере-лічити, щоб окреслити поле подальших досліджень у напрямівивчення екологізму.

Перше. У розділі ІІ стисло описано, як розвинені країни,позбавляючись «брудних» виробництв та спричинених нимиекологічних деструктивів, перетворюють бідні регіони на зва-лища відходів та викидів, що згубно впливають на екологічну,політичну і соціальну стабільність на цілих континентах і увсьому світі. Виходячи з цього, доречно буде надалі доклад-ніше розкрити взаємозв’язок екологістських рухів з явищемальтерглобалізму, що заявив про себе як хоча й розпорошена,але планетарна сила.

Друге. Враховуючи фактор «суб’єктивної глобалізації»,плідним буде порівняння екологізму (як цільової системи, якідеології, як форми активності громадянського суспільства) нарізних щаблях «глобальної піраміди». Варто вказати на особ-ливості його прояву в країнах «третього світу», а також на тен-денції розвитку екологістських запитів влади та населення уцих країнах.

Третє. На окреме дослідження заслуговує вітчизняна нор-мативно-правова база з питань природоохорони. Складовою політичного процесу було й залишається становлення еколо-гічного права як комплексної галузі права, якою, зокрема, регулюються суспільні відносини з питань охорони навколиш-нього природного середовища. Усталеними правовими термі-нами в Україні стали «екологічні стандарти», «екологічнінормативи», «екологічні права і обов’язки громадян», «еколо-гічні злочини» тощо.

Четверте. Перспективним є дослідження практичної ді-яльності легітимних органів влади з питань природоохорони.Так, відповідно до Конституції України, до повноважень Вер-ховної Ради України належить «затвердження загальнодер-жавних програм охорони довкілля» (ст. 85). Окресленняпроблем взаємодії влади (парламенту, уряду, глави держави,місцевих адміністрацій, органів місцевого самоврядування) тасуспільства з природоохоронних питань має додатково відті-нити якість вітчизняних екологістських рухів.

170


ВИСНОВКИ

часного вирішення взаємопов’язаних соціальних та екологіч-них проблем. Радикальні організації та рухи екологістськогоспрямування мають мізерно мале членство та не грають тієїважливої стримуючої ролі для індустріальної системи, якувони відіграють у США та Європі, лишаючись в Україні гру-пами фанатиків, чиї ідеї не набули достатньо широкого поши-рення. Спроби створення мережевих соціальних об’єднань наприкладі антизабудовних груп у Києві протягом 2000-х рр. по-казали певні тактичні перемоги руху та дали важливий соці-альний досвід в українських умовах, але лишилися по сутісвоїй маргінальними та не «поміченими» широкими народ-ними масами. Хоча не можна заперечувати того значного до-свіду ненасильницького спротиву із застосуванням «прямоїдії», який накопичили рухи проти варварської забудови в Ук-раїні. Однак власне традиція екоанархістського та суто еколо-гістського спротиву, подібного до західних зразків, так самояк і парламентського екологістського («зеленого») лобіювання,в Україні так і не виробилася.

Відсутня ефективно діюча Партія зелених хоча б у формікомпромісу поміркованого екологізму та соціал-демократії єв-ропейського зразка. Роль існуючої Партії зелених України тарешти восьми партій екологістського спрямування полягає вобслуговуванні корпоративних інтересів.

Екологізм не вкоренився в Україні ані у вигляді світогляд-ної ідеології, ані у вигляді політичної ідеології, яку взяли б наозброєння парламентські партії. При цьому стурбованість гро-мадян проблемами довкілля, згідно з даними соціологічних до-сліджень, не спадає — але й не перетворюється на політичноартикульовану волю до змін.

20 років становлення української держави показали спробистворення Партії зелених «згори», успішне (за певними на-прямками) функціонування багатьох природоохоронних орга-нізацій, зорієнтованих на фінансові вливання з Заходу, однакне показали головного — перетворення екологізму на провіднусуспільну ідею. Безумовно, країни Європи також не повністюохоплені екологістською ідеологією, однак там природоохо-ронний рух у своїх головних виявах — громадських ініціативта політичних партій — має вагомі результати на ниві впро-

— роль буфера між «традиційними» ідеологічними партіями(пошук «третього шляху», узгодження інтересів великого ка-піталу та народних мас, пошук балансу між розвитком ринко-вої економіки та збереженням навколишнього середовища).

Політичний екологістський рух поділяється на реформістськета радикальне крило, ідеологічні особливості яких варіюються узначному масштабі. Реформістським способом компромісу між«споживацьким» та «природоохоронним» спрямуванням роз-витку суспільства, а також критерієм ефективності суспіль-ного розвитку є поняття «стійкий розвиток». Це такийроз виток суспільства, який відповідає трьом типам цілей — еко-номічним, соціальним та екологічним, а також утримує розвиток суспільства в рамках, в яких наявні ресурси вико-ристовуються з урахуванням потреб майбутніх поколінь.

На рівні міжнародних інституцій екологізм як політичнаідеологія, підкріплена науковими даними, втілений у формі«концепції сталого розвитку», що пропагується такими полі-тиками-вченими, як колишній віце-президент США АльбертГор. Дана концепція втілилася у формі «планів дій», задекла-рованих державами-членами ООН як наміри покращення взає-модії довкілля та людства (із збереженням економічногодобробуту населення найбагатших країн світу) — угоди у Ріо-де-Жанейро, Кіотського протоколу, Йоганнесбурзької угоди,останнього за хронологією договору у Копенгагені 2009 р.Однак варто пам’ятати, що з огляду на саботування подібнихдокументів великими державами та певні суперечності, закла-дені в самій їхній основі, виконання цих важливих договорів,що спрямовують вектори світового розвитку, виявилося не-здійсненним.

В Україні ми спостерігаємо відсутність самої постановкипитання щодо ролі екологістського руху у політичному про-цесі, так само як і відсутність партій «зелених». Передусім цепов’язано з критичною слабкістю екологістського руху та скон-центрованістю його довкола незначної кількості громадськихорганізацій. Вони нездатні переступити поріг масового член-ства та зосереджені на досить вузьких проблемах, котрі, міжтим, вони намагаються вирішити на рівні загальнодержавнихвладних органів. Відсутнє чітке розуміння необхідності одно-


172


173

гічної катастрофи в умовах сучасної України. Якщо на Заходітака занепокоєність шириться не лише в колах інтелектуалів,а й у широких народних масах, то в Україні триває занепад со-ціальної та політичної активності мас, зумовлений масштаб-ною соціальною кризою періоду 90-х років ХХ ст. Триваєрозподіл «первісно накопиченого» капіталу, несумісний з еко-логізацією суспільно-політичних процесів. На це накладаєтьсяпанування «амбівалентності суспільної реальності» (згідно звизначенням В. Шамрай), коли формальні норми суспільно-політичного співжиття слугують декорацією для справжніх,«первісно-капіталістичних» та просякнутих непотизмом формперерозподілу суспільних благ.

У таких умовах важливими для процесу екологізації укра-їнського соціуму та політичної верхівки є соціальні експери-менти зі створення мережевих форм суспільної самоорганізації,створення форм співжиття громадян, незалежних від державита водночас відмінних від криміналізованих традицій відок-ремлення громадян від державних структур, які існували в Ро-сійській імперії та СРСР.

Лише із застосуванням ненасильницьких та експеримен-тальних методів самоорганізації громадян можлива інтеграціяідей екологізму та антиантропоцентризму до суспільно-полі-тичної практики. Причому такі експериментальні форми сус-пільної самоорганізації вже мають передумови для своговиникнення та розвитку. Ними є і боротьба проти варварськоїзабудови великих міст, і боротьба за екологізацію виробництвата безвідходне виробництво (замкнений цикл технології) нарівні окремих спільнот і регіонів, і комплексний підхід до «від-родження» регіонів, які зазнали як соціального лиха, так іекологічного.

Як головні проблемні ознаки екологістського руху авторомвизначені основоположні субсоцієтальність і транснаціональ-ність руху. Прикметною його рисою є те, що він постав як від-повідь на неспроможність людства, розділеного між різнимидержавами та націями, вирішити нагальні екологічні проблемита основоположну, глибинну проблему — взаємовідносин лю-дини, яка творить культуру як «другу природу», та природи якнавколишнього середовища, проблему невтручання до не-олюд-

вадження своїй цілей. Прикладами цих «реформістських» іні-ціатив, що не ламали докорінно суспільну систему, але булиточковими впливами на неї, стало впровадження альтернатив-них джерел енергії на рівні державних програм, подоланняпроблеми безпритульних тварин гуманними методами, вне-сення концепту прав тварин до чинного законодавства (Німеч-чина, Іспанія та інші країни), контроль якості харчовоїпродукції (у тому числі наявності у ній генетично модифіко-ваних організмів), очищення рік та контроль промислового за-бруднення, боротьба з варварською забудовою міст (рух,аналогічний до «Збережи старий Київ», у Берліні та Штут-гарті) та ін. Екологізм у своєму «поміркованому» вияві ставчастиною політичного процесу країн Європи. Між тим в Ук-раїні не спостерігається жодних дієвих кроків громадськостіта державних органів у цьому напрямі.

Десятиліття 2000-х років показало глибинну дихотомію по-літичних процесів в Україні: партійна система, що формальносклалася, на практиці повністю контролюється великим біз-несом. Це й не дивно в умовах, коли економічні блага, що ли-шилися у спадок від Радянського союзу, спершу хижацькирозподілялися протягом 90-х років, а згодом вкладалися у до-вготривалі політичні проекти. Також не дивним є те, що сим-волом і ознакою екологістської боротьби протягом 2000-х роківстала боротьба із варварською забудовою міст. Концентраціянаселення у мегаполісах, передусім у Києві, спустошення сілта міграція робочої сили до міст, а також мільйонні надпри-бутки від будівництва стали сукупними факторами того, щонакопичені за час «дикого капіталізму» кошти почали вкла-датися саме у забудову. Причому забудову варварську, безбудь-яких моральних та законодавчих обмежень, що знищуєзелені зони та історичні пам’ятки. «Священний простір» Києвата інших міст зруйнований навалою бізнесменів із рахункамив офшорних зонах. Котеджні квартали, де мешкає політична табізнесова «еліта» України, постали на місці заповідних заплавта пралісів — у Конча-Заспі та в заказнику «Жуків острів», на-бійльшій природній території Києва.

Годі казати про саму постановку питання зміни суспільно-політичних інституцій задля відвернення планетарної еколо-


174


175

туціоналізованих формах — у вигляді громадських ініціатив,організацій та політичних партій — запропонувати ефективневирішення нагальних екологічних проблем та скласти універ-сальну й водночас специфічну для кожної країни програму,що містила б схеми вирішення соціальних та екологічних за-гроз, перед якими опинилося людство. Другий аспект пробле-матики природоохоронного руху, який розкривається — якимчином цей рух здатен впливати на політичні рішення, якимимеханізмами впливу він володіє на даному етапі свого роз-витку. Головними такими механізмами, як свідчить досвідкраїн Європи, є вплив на масову свідомість (пропаганда) тавплив на чинне законодавство внаслідок діяльності (частоспільної) громадських рухів та політичних партій екологіст-ського спрямування.

Екологізм першопочатково розвивався в країнах Заходу яксвітоглядна ідеологія, що виникла внаслідок пошуків виходуз техногенного колапсу, який може охопити сучасну цивіліза-цію. З часом екологізм перетворився у деяких своїх формах наполітичну ідеологію, що ставить за мету комплексне вирі-шення як соціальних, так і екологічних проблем сьогодення,стає своєрідним втіленням концепції «третього шляху», від-мінного від традиційної «правої» та «лівої» ідеології. На Заходіпоміркований напрям екологістського руху досяг значних ус-піхів, частково інтегрувавшись до владних структур та інсти-туціоналізувавши свою діяльність і екологічні інтересинаселення у вигляді політичних партій. В Україні цей процесвсе ще перебуває на початковій стадії розвитку, спостерігаєтьсявідірваність екологістського руху від політичного процесу внас-лідок відсутності впливових політичних утворень на зразок єв-ропейських партій «зелених». Існуюча Партія зелених Українита інші політичні партії формально природоохоронного спря-мування не користуються довірою з боку виборців, що об’єк-тивно гальмує процес інституціоналізації екологічних інтересівукраїнців. Активно впливають на політичні інституції лишенеурядові громадські організації екологічного спрямування,які, між тим, через свій статус не можуть брати участі у бо-ротьбі за владу. Вони здійснюють лише роль критика тих чиінших політично-управлінських рішень державних установ та,

неної природи. «Рецепти» вирішення як окремих екологічнихпроблем, так і описаної проблеми основоположного рівня міс-тяться у різновидах екологістської ідеології, що описані в ційкнизі.

Саме з огляду на субсоцієтальність і транснаціональністьекологістського руху ми спостерігаємо тяжіння екологістськихпартій до лівої ідеології, яка органічніше сприймає ідею «від-мови від» чи пом’якшення поділу на нації, раси та держави таоб’єднання на основі субсоцієтальних параметрів. Об’єдную-чими чинниками, згідно з ідеями екологізму, є належність довиду homo sapiens як такого (соціальна екологія, концепція«екологічної держави» К.-М. Маєр-Абіха) та відчуття спорід-неності з іншими видами на планеті, позиціонування людинияк «рівної серед рівних» (глибинна екологія, рух «лефтбіо»).Тобто екологістському рухові a priori не притаманні закликидо ворожнечі, розмежування народів. Лише спільна праця наблаго взаємозбагачення природи та людства принесе резуль-тати — так можна висловити транснаціональність руху.

Між тим існують і своєрідні «праві» модифікації еколо-гізму, що передбачають вирішення екологічних проблем шля-хом жорсткої централізації всередині національної держави,обмеження міграції; в «екофашистських» формах — здійсненняполітики, заснованої на боротьбі націй за виживання та від-борі більш придатного для «чистоти» роду генетичного мате-ріалу (євгеніка). Подібні течії тісно прив’язують свої ідеї домістицизму та концептів «духу нації» і «виключності певноїнації». Однак такі ідеї не дістали широкого поширення нарівні масових політичних партій. Традиційно «зелені» в Єв-ропі з 80-х років вступають у блоки передусім з партіями лі-вого спрямування, а громадські екологістські рухи — з рухамиза права меншин, феміністичними, антивоєнними, правоза-хисними рухами. Досвід України є своєрідним винятком з цієїзакономірності та її модифікацією — в останні роки існуванняСРСР рух за національне відродження був органічно поєднанийз екологістським. Надалі цей феномен поступово зійшов нані-вець, загальні причини цього спаду наведені вище.

Головна проблематика екологістських рухів та партій по-лягає в тому, чи здатен природоохоронний рух у своїх інсти-


176


177

Відповіддю на поставлене у книзі питання, яким чиномекологістський рух здатний впливати на політичні рішення, єтакий поетапний комплекс дій:

— створення громадських ініціатив та неурядових органі-зацій, артикуляція екологічних інтересів суспільства у форміпрограм діяльності цих ініціатив та організацій;

— інституціоналізація екологістських рухів згідно із схе-мою Є. Вятра, коли рух або досягає своєї мети, або визнає не-можливість її досягнення і розпадається, або переходить наякісно новий щабель розвитку;

— участь у боротьбі за політичну владу та входження пар-тій «зелених» у парламент, парламентська законотворча ро-бота, що сприяє здійсненню заходів екологізації і «сталогорозвитку».

Паралельно — підтримка громадянським суспільством пар-тій «зелених», а також створення «низових» ініціатив та еко-НУО, що не беруть участі у парламентській боротьбі. Цариноюдіяльності непартійних організацій є участь у розробці еколо-гічного законодавства та всебічна екопросвітницька діяльність,вироблення та розвиток світоглядних засад політичного руху,підтримання постійного критичного дискурсу з питань еколо-гізму всередині руху та на рівні усього суспільства. Нарешті,гарантом дотримання екологічного законодавства та джереломідей з екологізації державної політики можуть стати «низові»рухи, що використовують у своїй діяльності засоби «прямоїдії», даючи відсіч будь-яким спробам великого та дрібного ка-піталу порушити рівновагу між людиною та довкіллям. Такийрадикальний екологістський рух здатний запропонувати аль-тернативи існуючому державному ладу та соціально-політичнійсистемі, існуючим суспільним відносинам, зокрема у форміекопоселень та протестних ініціатив, всередині яких форму-ється «глибинно-екологічне» та «соціально-екологічне» став-лення до довкілля (феномен «анархістських комун», «сквотів»та протестних таборів). Так виробляється комплекс взаємодій,що утворюють своєрідну систему «екологічних стримувань тапротиваг» у суспільстві. При цьому постулати екологізації дер-жавної політики досить легко поєднуються в умовах Українияк із вимогами національного відродження (правоцентристські

інколи, виробника пропозицій до чинного законодавства. Міжтим цього явно недостатньо для екологізації державної полі-тики та окремих політичних рішень. Отже, в Україні існує на-гальна потреба у створенні «партій зелених» європейського, ане пострадянського зразка.

Ефективним вирішенням екологічних проблем Українимогли б стати декілька напрямків державної політики: еколо-гізація виробництва, впровадження енергозберігаючих та очис-них технологій; впровадження альтернативних джерел енергіїна заміну джерелам, які використовують вичерпні ресурси;екоспросвіта населення, у тому числі за допомогою природоохо-ронної практики (вирішення проблем забруднення середовищашляхом сортування сміття та інших заходів, здійснюваних нарівні місцевих громад); політика «добробуту тварин», що ви-являється у регулюванні чисельності безпритульних тварин гуманними методами, значному обмеженні полювання, дотри-манні законодавства стосовно охорони диких тварин, занесе-них до Червоної книги України та міжнародних «червонихсписків»; розвиток мережі природно-заповідного фонду та су-вора охорона ландшафтів, додержання пунктів Європейськоїландшафтної конвенції (2005 р.) та Угоди міст (2000 р.); участьу міжнародних заходах проти зміни клімату; вирішення про-блеми знищення українських лісів та штучного заліснення сте-пів шляхом прийняття екологічно збалансованих державнихпрограм лісокористування; відкритий доступ до екологічної ін-формації шляхом подолання накладених державними інститу-ціями обмежень; боротьба з корупцією всередині судовоїсистеми, що призвела б до вирішення частини екологічнихпроблем у судовому порядку.

Цей, дуже стислий перелік заходів неможливо здійснитибез створення та утвердження інституціоналізованих форм еко-логістського руху в Україні за європейським зразком: не лишеу формі еко-НУО (неурядових організацій), а у формі активнодіючих, незалежних від великого бізнесу та державно-бізнесо-вого апарату партій «зелених». Подібні заходи довели свою діє-вість як запорука «сталого розвитку» європейських країн, івони життєво необхідні для розвитку суспільно-політичної сис-теми України.


178


179

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. 30 лет движения. Неформальное природоохранное моло-дежное движение в СССР. Факты и документы. 1960—1992. —Казань, 1993. — 308 с.

2. Агитон К. Альтернативный глобализм. Новые мировыедвижения протеста / Агитон К. — М.: Гилея, 2004 — 208 с.

3. Алексеенко И.Р. Последняя цивилизация? Человек. При-рода. Общество / И.Р Алексеенко, Л.В. Кейсевич. — К.: На-укова думка, 1997. — 411 с.

4. Альтерглобализм: теория и практика «антиглобалистс-кого движения» / [Под ред. А.В. Бузгалина]. — М.: ЕдиториалУРСС, 2003. — 256 с. (Научно-публицистическая серия «Биб-лиотека журнала «Альтернативы»»).

5. Андрос О.Є. Ідеологічні особливості екологістського рухуяк мережевого явища / О.Є. Андрос // Нова парадигма. Філо-софія, політологія, соціологія. Випуск 85, 2009.

6. Андрос О.Є. Екологістський рух: характеристика та ідео-логічні особливості / О.Є. Андрос // Трибуна, № 1—2, 2009.

7. Андрос О.Є. Соціальна екологія у контексті ідеологічнихнапрямів сьогодення: огляд концепцій / О.Є. Андрос // ВісникКНУ імені Тараса Шевченка. Філософія. Політологія. № 91—93, 2009.

8. Андрос О.Є. Значення та особливості біоцентричної мо-делі розвитку сучасної цивілізації: погляд екологістського руху/ О.Є. Андрос // Вчені записки Таврійського національногоуніверситету ім. В. И. Вернадського. Серія «Філософія. Соціо-логія». Том 21 (60). № 1. Сімферополь, ТНУ імені В.І. Вер-надського, 2008.

9. Андрос О.Є. Політична інституціоналізація екологіст-ського руху кінця ХХ ст.: причини та особливості / О.Є. Анд-рос // Вчені записки Таврійського національного університетуім. В. И. Вернадського. Серія «Філософія. Соціологія». Том 21(60). №4. Сімферополь, 2008 — С. 345—350.

10. Андрос О.Є. ВАШ ПЕРШИЙ КОНТАКТ з журналістамита чиновниками (методичний посібник для Дружин з ОхорониПрироди та інших молодіжних природоохоронних організа-

і праві рухи та партії), так і з соціал-демократичними концеп-тами, прийнятими у європейських країнах (лівоцентристськіта ліві рухи і партії).

Перерахований комплекс заходів має бути усвідомленийгромадськістю та втілений у політичному процесі. Тому на-ступні десятиліття для України є вирішальними з точки зоруекологізації суспільного життя та політичного процесу, адап-тації політичної системи до вирішення нагальних екологічнихпроблем сьогодення, а також для участі України у відверненніглобальної екологічної катастрофи, що стала за останні пів-сторіччя цілком імовірним та прогнозованим явищем.

Лише від усвідомлення нагальності цього масштабного сус-пільно-політичного процесу залежить сталий розвиток Укра-їнської держави, її подальша демократизація та побудова в нійінститутів громадянського суспільства європейського типу.


180 181

21. Бєляков О. Масова комунікація та екологічна політика:Монографія / О. Бєляков; КНУТШ. — Київ: ВПЦ «Київськийуніверситет», 2001. — 149 с.

22. Биология и практика: методологические и мировоз-зренческие аспекты // [Киселев Н.Н., Крисаченко В.С., Де-пенчук Н.П. и др.] — К.: Наукова думка, 1992. — 203 с.

23. Борейко В.Е. История охраны дикой природы в США./ В.Е. Борейко. — К.: Киевский эколого-культурный центр,2008, ил. — 80 с. — (История охраны дикой природы. Вып. 33).

24. Борейко В.Е. Этика и практика охраны биоразнообразия/ В.Е. Борейко. — К.: Логос, 2008. — 360 с.: ил. — (Охрана дикойприроды. Вып. 56). — Библиогр.: С. 329—359.

25. Борейко В.Е. Популярный словар по экологическойэтике и гуманитарной экологии / В.Е. Борейко. — К.: Киевскийэколого-культурный центр, 2003. — Серия: Природоохраннаяпропаганда. Вып. 22. — 96 с.

26. Букчин М. Из книги «Экоанархизм». / Мюррей Букчин.// Антология современного анархизма и левого радикализма.Т. 1. Без государства. Анархизм. М.: «Ультра.Культура», 2003.— 466 с. — С. 279—299.

27. Бурковський О. Зелений сполох. / Олексій Бурковський.— Дніпропетровськ, 2009. — 400 с.

28. Валлерстайн И. Конец знакомого мира: социологияXXI века. [пер. с англ. под ред В.И.Иноземцева] / И. Валлер-стайн. — М.: Логос, 2004. — 368 с.

29. Валлерстайн И. Миросистемный анализ: Введение /И. Валлерстайн; [пер. Н.Тюкиной]. — М.: Издательский дом«Территория будущего», 2006. (Серия «Университетская биб-лиотека Александра Погорельского»). — 248 с.

30. Василенко В.Н. Экологические конфликты обществакак предмет социологии и социальной экологии / В.Н. Васи-ленко // Социологические исследования. 1998. — № 3.

31. Василюк О.В. Парк Горького: тест української громад-ськості на вошивість [Електронний ресурс] / О.В. Василюк. //Українська правда. — Режим доступу: http:// www. pravda. -com.ua/ columns/2010/06/1/5096484/

32. Васюта С.І. Чорнобильська катастрофа — соціально-екологічна межа псевдотехнократичної тоталітарної політики.

цій). Випуск 1. / Андрос О.Є., Василюк О.В. — К.: Національ-ний екологічний центр України, 2010. — 80 с.

11. Антологія феміністичної філософії / [За ред. Елісон М.Джагер та Айрис Меріон Янг; Пер. з англ. Б. Єгідис; Наук.ред. перекладу О. Иваненко]. — К.: Видавництво Соломії Па-вличко «Основи», 2006 — 800 с.

12. Амин Самир. Вирус либерализма: перманентная войнаи американизация мира / Самир Амин; [пер. с англ. Ш. На-гиба, С. Кастальского]. — М.: Издательство «Европа», 2007. —168 с.

13. Барвинский А.А. Сохранение среды обитания как одноиз важнейших направлений глобализации / А.А. Барвинский// Глобализм глазами современника: блеск и нищета феномена.Материалы докладов и выступлений участников Международ-ной научно-теоретической конференции. 26—27 сентября2002 г. — Наукове видання. — Суми, 2002. — 110 с.

14. Барлоу Джонн Перри. Декларация независимости Ки-берпространства [Електронний ресурс] / Джон Перри Барлоу //Журнал «Компьютерра» № 29 от 21 июля 1997 год. — Режимдоступу до журн. : http://www.computerra.ru /offline/1997 -/206/ 678 /

15. Бакунин М.А. Избр. соч. / М.А. Бакунин. Пг., М.,1922. Т. 2.

16. Банкер М. «Арбузный» фронт [Електронний ресурс]// Ліва справа. — Режим доступу: http://livasprava. -info/index.php?option=com_content&task=view&id=1576&Ite-mid=1

17. Байме Клаус фон. Політичні теорії сучасності / Клаусфон Байме; [пер. З нім. М. Култаєвої та М. Бойченка]. — К.:Стилос, 2008. — 396 с. — («Сучасна гуманітарна бібліотека»).

18. Бачинский Г.А. Социоэкология: Теоретические и при-кладные аспекты / Г.А. Бачинский. — К.: Наук. думка,1991. — 152 с.

19. Безгін О.Д. Київ: колонізація Лівобережжя. / О.Д. Без-гін, С.П. Корецький. — К., 2006. — 15 с.

20. Бек У. Общество риска. На пути к другому модерну /Ульрих Бек ; [пер. с нем. В. Седельника и Н. Федоровой.; По-слесл. А. Филиппова]. — М.: Прогресс-Традиция, 2000. — 384 с.


182


183

42. Гардашук Т.В. Этология в системе наук / Т.В. Гарда-шук ; [АН УССР. Ин-т философии; Отв. ред. Н.П. Депенчук].— К.: Наукова думка, 1991. — 128 с.

43. Гардашук Т.В. Концептуальні параметри екологізму /Т.В. Гардашук. — Київ: ПАРАПАН, 2005.

44. Гардашук Т.В. Сучасний екологізм: теоретичні засадита практичні імплікації: дис. д-ра філос. наук: 09.00.09 / Т.В. Гардашук — К., Інститут філософії ім. Г.С. СковородиНАН України, 2006.

45. Гиллен Джед. Плотоядные поневоле / Гиллен Джед. —М.: Независимый издательский проект Bird strike, 2010. —190 c.

46. Гиренок Ф.И. Экология. Цивилизация. Ноосфера /Ф.И. Гиренок. — М.: Наука, 1987. — 182 с.

47. Гирусов Э.А. Проблема коэволюции общества и природы/ Э.А. Гирусов // Методологические аспекты эволюционногоучения. — К.: Наукова думка, 1986 — 200 с.

48. Глобальное сообщество: Картография постсовременногомира = Global society: Cartography of the Post-Modern World /[рук. проекта, сост. и отв. ред. А.И. Неклесса; ред. совет:А.И. Неклесса и др.] — М.: Вост. Лит., 2002. — 463 с. — (Мос-ковская школа геоэкономических и социальных исследований:осн. в 1999 г.; Вып. 2).

49. Глобальне трансформации: Політика, экономика, куль-тура / [пер. с англ. В.В. Сапова и др.]. — М.: Праксис, 2004. —xxiv, 576 c.

50. Голобуцький О. Партія зелених України: спроба ана-лізу / О. Голобуцький, Я. Павловський, О. Шевчук. — К.: Вид.дім «КМ Академія», 2004. — 127 с.

51. Головаха Є.І. Суспільство, що трансформується. Досвідсоціологічного моніторингу в Україні / Є.І. Головаха. — К.,1997.

52. Головаха Є.І. Тенденції розвитку українського суспіль-ства (1994—1997). Соціологічні показники) / Є.І. Головаха,Н.В. Паніна. — К.: Інститут соціології НАН України, 1998.

53. Головаха Є., Паніна Н. Концептуальні засади вимірю-вання соціального самопочуття та психологічного стану потер-пілого населення і постчорнобильська соціальна політика /

/ С.І. Васюта // Сучасний стан і перспективи розвитку соці-ально-гуманітарних наук та освіти. Збірник наукових працьсоціально-гуманітарного факультету НПУ імені М.П. Драго-манова / Укл. Б.І. Андрусишин, Р.Х. Вайнола. — К.: НПУ,2002. — 244 с.

33. Вайнер (Уинер) Дуглас Р. Экология в советской Рос-сии. [послесловие и ред. Ф.Р. Штильмарка] / Дуглас Р. Вайнер(Уинер). — М.: Прогресс, 1991. — 400 с.

34. Верменко А.Ю. Зміст та перспективи реалізації при-нципу екоцентризму. Автореф. дис. канд. філос. наук: 09.00.03/ А.Ю. Вірменко. — К., Київський ун-т ім. Тараса Шевченка,1999. — 16 с.

35. Вєдров Олексій. Парк конфліктів: Боротьба в лісо-парку як дзеркало харківського суспільства [Електроннийресурс] // Олексій Вєдров. —Commons/Спільне. Журнал со ці-альної критики. — Режим доступу: http:// commons.com.ua/ -ar chives/8815

36. В Сааре «Зеленые» лишили «Левых» и СДПГ воз-можности создать правительство. Lenta.ru (12 октября 2009).[Електронний ресурс] // Электронное периодическое издание«Лента.Ру». — Режим доступу: http://lenta.ru/news/ -2009/10/12/ saar/

37. В Швейцарии определили событие года — ForUm[Електронний ресурс] // ForUm. — Режим доступу: http://for-ua.com/world/2008/12/31/144556.html

38. Вятр Е. Социология политических отношений; [подред. и с пред. проф. Ф.М. Бурлацкого] / Ежи Вятр. — М.: Про-гресс, 1979. — 462 с.

39. Гаврилишин Б. Дороговкази в майбутнє. Доповідь Рим-ському клубові / Богдан Гаврилишин. — К.: Основи, 1993. —238 с.

40. Гаврилишин Б. До ефективних суспільств: Дороговказив майбутнє: доп. Римському клубові / Б. Гаврилишин; упоряд.Б. Рубцов. — Вид. 3-тє, допов. — К.: Унів. вид-во Пульсари,2009. — 248 с.: портр.

41. Гардашук Т.В. Екологічна політика та екологічнийрух: сучасний контекст / Т.В. Гардашук. — К.: ТОВ «ВПЦ«“Техпринт”», 2000. — 126 с.


184


185

«Российская политическая энциклопедия» (РОССПЭН), 2002.— 288 с.

65. Дарендорф Р. У пошуках нового устрою: Лекції на темуполітики свободи у ХХІ ст. / Р. Дарендорф; [пер. з нім.А. Орган]. — К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія»,2006. — 109 с.

66. Даймонд Дж. Агрокультура: главная ошибка в историичеловечества. Перевод с английского: Антон Шеховцов [Елект-ронний ресурс] / Джаред Даймонд // ТРАНСМИССИЯ. —Режим доступу до журн.: http://transmission.lenin.ru/Diamond-Mistake.html

67. Двадцать лет зеленым Европы. 1984—2004 / [под ред.Пера Гартона и Арнольда Рассолы]. — К.: Сфера, 2004. — 148 с.

68. Деволл Б. Глубинная экология / Б. Деволл, Д. Сешнс.— К.: Киевский эколого-культурный центр, 2005. — 108 с. —(Серия: Охрана дикой природы. Вып. 51).

69. Деволл Б. Практическая глубинная екология (выдержкииз книги Simple in Means, Rich in Ends — Practising Deep Eco-logy, Green Print, 1988). [перевод В.И Постникова] [Електрон-ний ресурс] / Билл Деволл // Сайт В.И. Постникова наProza.ru. — Режим доступу: http://www.proza.ru/ 2010/08 -/05/1345

70. Дейлі Герман. Поза зростанням. Економічна теорія ста-лого розвитку: [перекл. з англ.]: Інститут сталого розвитку /Герман Дейлі. — К.: Інтелсфера, 2002. — 312 с.

72. Демидова О., Шаталин В. Партии в Бундестаге –[Електронний ресурс] / О. Демидова, В. Шаталин // Abt Da-niel Irbits (Игумен Даниил). — Режим доступу: http:// www.ir-bits.eu/ 41.html

73. Джанда Кеннет. Сравнение политических партий: ис-следования и теория / Кеннет Джанда // Современная сравни-тельная политология. Хрестоматия. [науч. ред. Г.В. Голосов,Л.А. Галкина]. — М.: Моск. обществ. науч. фонд; МОНФ,1997. — 378 с.: схем. — (Новая перспектива). — Библиогр.: С. 343—378. — С. 84—144.

74. «Дослідження еколого-соціальної складової програмкандидатів у Президенти України» [Електронний ресурс] //

Є. Головаха, Н. Паніна. // Cоцiальнi наслiдки чорнобильскої ка-тастрофи (результати соцiологiчних дослiджень 1986—1995 рр.).— Харкiв: Фолiо, 1996.

54. Гончаренко М.М. Екологія людини як чинник самозбере-ження життя. М.М. Гончаренко // Політологічний вісник. Зб-кнаукових праць: № 12. — К.: Знання України, 2002. — 260 с.

55. Гончаренко М.М. Екологічна криза як чинник транс-формації соціоприродної системи (соціально-філософський ана-ліз): автореф. дис. на здобуття наукового ступеня кандидатафілософських наук за спеціальністю 09.00.03 — соціальна фі-лософія та філософія історії / М.М. Гончаренко. — К.: Київ-ський національний університет імені Тараса Шевченка, 2005.

56. Гончаренко О.М. Глобальні моделі і футурологічні уто-пії. — К.: Наукова думка, 1983.

57. Гор А. Земля у рівновазі. Екологія і людський дух /Альберт Гор. — К.: Інтелсфера, 2001. — 404 с.

58. Горц Андре. Экология и свобода. / Андре Горц // Анто-логия современного анархизма и левого радикализма. Т. 2.Флирт с анархизмом. Левые радикалы. — М: «Ультра.Куль-тура», 2003. — 386 с. — с. 193—229.

59. Горюнов В.П. Идея устойчивого развития на современ-ном этапе / В.П. Горюнов // Ученые записки Таврического на-ционального университета им. В.И. Вернадского. Серия«Фи лософия. Социология». Том 21 (60). №4. Сімферополь,ТНУ імені В.І. Вернадського, 2008.

60. Григорьев А.А. Уроки экологических катастроф / А.А. Григорьев. — СПб.: «Знание», 1992. — 16 с.

61. Громадянське суспільство в Україні за доби глобаліза-ції: ціннісно-нормативне та інституційне забезпечення йогорозбудови. — К.: Інститут філософії НАН України, 2007. —318 с.

62. Гідденс Е. Нестримний світ: як глобалізація перетво-рює наше життя / Ентоні Гідденс. — К.: Альтерпрес, 2004.

63. Гьофе О. Демократія в епоху глобалізації / О. Гьофе. —Київ: ППС-2002, 2007. — 436 с. — («Сучасна гуманітарна біб-ліотека»).

64. Дарендорф Р. Современный социальный конфликт.Очерк политики свободы / Р. Дарендорф; [пер. с нем.]. — М.:


186


187

83. Європейська ландшафтна конвенція. (Конвенцію рати-фіковано Законом N 2831-IV (2831-15) від 07.09.2005, ВВР,2005, N 51, ст.547) [Електронний ресурс] // Верховна Рада Ук-раїни. — Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/ -laws/ main.cgi?nreg=994_154

84. Єрмоленко А.М. Соціальна етика та екологія. Гідністьлюдини — шанування природи. Монографія / А.М. Єрмоленко.— К.: Лібра, 2010. — 416 с.

85. Жижек С. Дражливий суб’єкт: відсутній центр полі-тичної онтології / Славой Жижек; [пер. з англ. Диме-рець Р.Й.]. — К.: ППС-2002, 2008. — 510 с. — («Сучаснагуманітарна бібліотека»).

86. Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні».Закон вiд 21.05.1997 № 280/97-ВР. [Електронний ресурс] // Вер-ховна Рада України. — Режим доступу: http: // zakon1.rada. -gov.ua/cgi-bin/ laws/main.cgi?nreg=280%2F97-%E2%F0&test=sGTy8PC5BYOh2

87. Зеленые Германии: вчера и сегодня [Електронний ресурс]// Экологическое объединение «Беллона». — Режим доступу:http://www. bellona.ru/russian_import_area/international/ecop-ravo/39058

88. Иванов Д.И. Виртуализация общества — СПб.: «Петер-бургское Востоковедение», 2000. — 96 с. [Електронний ресурс]/ Д.И. Иванов // Lib.Ru: Библиотека Максима Мошкова. —Режим доступу: http://lib.ru/POLITOLOG/ivanov_d_v.txt

89. Історія европейської ментальности = Europaische men-talitatsgeschichte / [за ред. П. Дінцельбахера; пер. з нім.В. Кам’янець]. — Львів : Літопис, 2004. — 720 с.

90. Итоговый документ международной научно-практичес-кой конференции «Тоталитарные секты — угроза XXI века»,проходившей в Нижнем Новгороде 23—25 апреля 2001 г.[Електронний ресурс] // Информационно-консультационныйцентр св. Иринея Лионского. — Режим доступу: http://www.iri-ney.ru/document/010.htm

91. Інформаційне суспільство у соціально-філософоськийретроспективі та перспективі / [В.В. Лях, В.С. Пазенок,Я.В.Любивий та ін.] — К.: ТОВ «ХХІ століття: діалог культур»,2009. — 404 с.

ВЕГО «МАМА-86». — Режим доступу: http://www.mama-86.org.ua/index.php/ru/ecologization/docs/121-2010-01-12-12-38-20.html

75. Дотримання екологічних прав в Україні — 2006 / [під.ред. О. Степаненка. Худож.-оформлювач Б.Захаров. Еколо-гічно-гуманітарне об’єднання «Зелений світ», м. ЧортківТернопільської області]. — Х.: «Права людини», 2007. — 212 с.

76. Дубина В.С. Реферат статьи: Пёрцген Г. В поисках утра-ченной компетенции. Русская политика немецкого Бундестага(Gemma Pцrzgen. Auf der Suche nach der verlorenen Kompetenz.Russlandspolitik im Deutschen Bundestag. In: Osteuropa, H.9, Sep-tember 2009. S. 3—26.) [Електронний ресурс] / В.С. Дубина //«Перспективы», «Фонд исторической перспективы». — Режимдоступу: http://www.perspektivy.info/ rus/desk/russkaja_poli-tika_nemeckogo_bundestaga_2010-01-21.htm

77. Думая как гора: на пути к Совету всех существ / ДжонСид, Джоанна Мэйси, Пэт Флеминг, Арне Наэсс. — М.: Со-ветско-американская гуманитарная инциатива GOIMRA, 1994.

78. Екологічна політика та впровадження принципів ста-лого розвитку в Україні: участь громадськості. Матеріали дру-гої Всеукраїнської конференції екологічної громадськості.(Київ, 14—15 грудня 2001 р.). — К.: Центр екологічної освіти таінформації, Фенікс, 2002. — 240 с.

79. Екологічна угода міст, підписана з нагоди ВсесвітньогоДня Довкілля, проведеного в рамках Екологічної програми ООН5 червня 2005 р. в Сан-Франциско, Каліфорнія. [Електроннийресурс] // Офіційний Інтернет-сайт Київської міської ради. —Режим доступу: http://www.kmr.gov.ua/ divinfo.asp?Id=241

80. Екологічні виміри глобалізації / [Кисельов М.М., Гар-дашук Т.В., Зарубицький К.Є., Деркач В.Л., Вишняк Є.Д.] —К.: Вид. ПАРАПАН, 2006. — 260 с.

81. Енсен Р. Общество мечты. Как грядущий сдвиг от ин-формации к воображению преобразит ваш бизнес. / Р. Енсен.— СПб: Стокгольмская школа экономики в Санкт-Петербурге,2000.

82. Енциклопедія політичної думки / [пер. з англ.]. — К.:Дух і літера, 2000. — 472 с.


188


189

104. Киселев Н.Н. Биология и практика: методологическиеи мировоззренческие аспекты / [Киселев Н.Н., Депенчук Н.П.,Крисаченко В.С. и др.] — К.: Наукова думка, 1992.

105. Кисельов М.М. Методологія екологічного синтезу. Єд-ність людино- та природоохоронних аспектів / Кисельов М.М.,Крисаченко В.С., Гардашук Т.В. — К.: Наукова думка, 1995.

106. Кисельов М.М. Національне буття серед екологічнихреалий / Кисельов М.М., Канак Ф.М. — К.: Тандем, 2000. —320 с.

107. Кисельов М.М. Екологія, геополітика та глобалізаціяв сучасному світі / М.М. Кисельов // Схід, № 5 (71), серпень-вересень 2005.

108. Кисельов М.М. Понятійний апарат та закони сучасноїекології: Навч. Посіб. / М.М. Кисельов. — К.: Вид. ПАРАПАН,2008. — 184 с.

109. Кляйн Н. No logo. Люди против брэндов. / НаомиКляйн. — М.: ООО «Издательство «Добрая книга», 2005. — 624 с.

110. Козловски Петер. Культура постмодерна: Общест-венно-культурные последствия технического развития / ПетерКозловски. — М.: Республика, 1997. — 240 с.

111. Колінько В.В. Київ — священний простір. Від філосо-фії та стратегії розвитку Києва до контурів національної ідеї./ Колінько В.В., Куровський Г.К. — К.: Київська ландшафтнаініціатива, 2006. — 232 с., іл.

112. Комаров В.Д. Социальная экология: философские ас-пекты / В.Д. Комаров. — Л.: Наука, 1990. — 212 с .

113. Кон-Бендт Дені. Глобалізація, Європейський союз таУкраїна / Дені Кон-Бендт // Незалежний культурологічний ча-сопис «Ї», № 19, 2000.

114. Конституция Германии стала защищать права жи-вотных [Електронний ресурс] // Известия. — Режим доступу:http://www.izvestia.ru/news/news15998

115. Концептуальні виміри екологічної свідомості: моног-рафія / [Кисельов М.М., Деркач В.Л., Гардашук Т.В., Тол-стоухов А.В.] — К.: ПАРАПАН, 2003. — 312 с.

116. Корнієнко М. Статут територіальної громади: яким вінможе бути? [Електронний ресурс] / Микола Корнієнко // Аналі-

92. Информационное общество: Сб. — М.: ООО «Издатель-ство АСТ», 2004. — 506, [5] с.

93. И мир пройдет по нашим вехам. Студенческому Дви-жению дружин по охране природы — 40 лет / [сост. С.Г. Му-хачев, С.И. Забелин]. — М.: Изд-во Центра охраны дикойприроды, 2001. — 287 с. — [Сер. «Охрана живой природы»;Вып. 2 (11)].

94. Кагарлицкий Б.Ю. Политология революции / Б.Ю. Ка-гарлицкий. — М.: Алгоритм, 2007. — 576 с. — (Левый марш).

95. Кагарлицкий Б.Ю. Марксизм: не рекомендовано дляобучения / Б.Ю. Кагарлицкий. — М.: Алгоритм, Эксмо, 2006 —480 с. — (Философский бестселлер).

96. Каллиникос А. Антикапиталистический манифест / А. Каллиникос. — М.: Праксис, 2005. — 192 с.

97. Карась А. Філософія громадянського суспільства в кла-сичних теоріях і некласичних інтерпретаціях: Монографія. /Анатолій Карась. — К.; Львів: Видавничий центр ЛНУ іменіІвана Франка, 2003. — 520 с.

98. Каспрук В. Китайське диво: що заважає реформу-ванню Піднебесної / В. Каспрук // Сучасність, № 11, листо-пад 2005.

99. Каттон Уильям Р., мл. Конец техноутопии. Исследо-вание экологических причин коллапса западной цивилизации./ Уильям Р. Каттон, мл. — К.: Экоправо-Киев, 2006. — 255 с.

100. Кеннеді, Маргріт. Гроші без відсотків й інфляції: Якстворити засіб обміну, корисний для кожного / Маргріт Кен-неді. — К.: МАУП, 2006. — 80 с.: іл. — (Б-ка журн. «Персонал»).— Бібліогр.: с. 76—77.

101. Ким ти був, коли був молодим? Спогади учасниківруху студентських Дружин по охороні природи (ДОП) України/ [упорядники: Василюк О.В., Ільницька В.І.] — К.: Націо-нальний екологічний центр України, 2010. — 134 с. та 80 с. до-датків.

102. Киреев О. Поваренная книга медиа-активиста / ОлегКиреев. — М.: Ультра-Культура, 2006.

103. Киселев Н.Н. Мировоззрение и экология / Н.Н. Кисе-лев [АН УССР. Ин-т философии; Отв. ред. А.Я. Мороз]. — К.:Наук. Думка, 1990. — 216 с. — Библиогр.: 202—215 с.


190


191

127. Лондон Дж. Избранное / Джек Лондон. — Кишинев,«Картя Молдовеняске», 1960. — 707 с.

128. Лосев K.C. Экологические проблемы и перспективы ус-тойчивого развития России / K.C. Лосев. — М., 2002.

129. Лось В.А. Человек и природа. (Соц.-филос. аспектыэкологич. проблем) / В.А. Лось — М.: Политиздат, 1978. — 224.— («Над чем работают, о чем спорят философы).

130. Маєр-Абіх К.М. Повстання на захист природи. Від до-вкілля до спільносвіту / Клаус-Міхаель Маєр-Абіх. — К.: Лібра,2004. — 196 с.

131. Мак-Люен М. Галактика Гутенберга. Становлення лю-дини друкованої книги / Маршал Мак-Люен. — К.: Ніка-центр,2001. — 461 с.

132. Мамут Л.С. Этатизм и анархизм как типы полити-ческого сознания (домарксистский период) / Л.С. Мамут. — М.:Наука, 1989. — 256 с.

133. Мандер Дж. Когда не остается ничего святого /Джерри Мандер. — К.: Экоправо-Киев, 2007. — 336 с.

134. Марков Ю.Г. Социальная экология: Взаимодействиеобщества и природы: Учебное пособие для вузов. Изд. 2-е,испр., доп. / Ю.Г. Марков — Новосибирск, Сибирское униве-ритетское издательство, 2004. — 544 с.

135. Марков Ю.Г. Социально-экологические системы какобъект управления / Ю.Г. Марков — Новосибирск, 1990.

136. Маркузе Г. Одномерный человек. / Герберт Маркузе.— М.: «Refl-book», 1994. — 368 с.

137. Мартен Д. Метаморфози світу: Соціологія глобалі-зації / Мартен Д., Мецжер Ж.-Л., П’єр Ф. — К.: Вид. дім«Києво-Могилянська Акад.», 2005. — 302 с. — Бібліогр.: С. 276—302.

138. Марушевський Г.Б. Етика збалансованого розвитку:монографія. / Г.Б. Марушевський. — К.: Центр екологічної ос-віти та інформації, 2008. — 440 с.

139. Махлай Л.Н. «Родовое поместье». [Електронний ре-сурс] / Л.Н. Махлай // Школа гармонии и благости семьиКлю е вых «Знание». — Режим доступу: http:// www. veda. -dp.ua/? cata log &dep= 177

тичний ресурс місцевого і регіонального розвитку. — Режим доступу: http:// www.municipal. gov.ua/data/ loads/7slyh_ zbirn_ -mynryh_ stattakornienko.doc

117. Короткий філософський словник-довідник: Україн-сько-англо-німецько-французький словник-довідник / [за ред.І.П.Чорного та О.Є.Бродецького]. — Чернівці: Рута, 2006. — 288 с.

118. Костин А.И. Экополитология и глобалистика: Учеб-ное пособие для студентов вузов / А.И. Костин. — М.: Аспектпресс, 2005. — 418 с.

119. Крайтон М. «Отказаться от религии энвайронмента-лизма» [перевод Линор Горалик] [Електронний ресурс] // «Рус-ский журнал», 4 января 2004 года. — Режим доступу:http://www.mhts.ru/BIBLIO/Articles/M_Crichton.htm

120. Крисаченко В.С. Екологічна культура: теорія і прак-тика: Навч. посібник / В.С. Крисаченко. — К.: Заповіт, 1996.— 352 с.

121. Крисаченко В.С. Людина і біосфера.: основи екологіч-ної антропології. Підручник / В.С. Крисаченко. — К.: Заповіт,1998. — 688 с.

122. Крисаченко В.С. Культура. Політика: Концептуальнізасади сучасного розвитку / В.С. Крисаченко, М.І. Хилько;Нац. ін-тут стратегічних дослід. при Адмін. Президента Ук-раїни; КНУТШ. — Київ: Знання України, 2002. — 598 с.

123. Кузнецов Н. Лесопарковские провокаторы снова обол-гали «зеленых» [Електронний ресурс] / Николай Кузнецов //«Городской Дозор». — Режим доступу: http://dozor. khar kov. -ua/ zhizn/obwestvo/1069060.html

124. Кушерець В.І. Екологічна безпека України: у запи-таннях та відповідях / Кушерець В.І., Хилько М.І. — К.: Знан -ня України, 2006. — 144 с.

125. Лаптєв І.Д. Надії зеленого дому. Суспільство і при-рода в історії, сьогодні, в майбутньому: Наук.-худож. кн. /Лаптєв І.Д.; [пер. з рос. А.С.Кривошеї; худож. оформл. І.О. Ко м’яхової]. — К.: Веселка, 1983. — 287 с., іл.

126. Лісовий В.С. Культура — ідеологія — політика / ВасильСеменович Лісовий. — К.: Видавництво імені Олени Теліги,1997. — 352 с.


192


193

Ортон // Время одуванчика, Лево-биоцентрический журнал,8 октября 2008 г. — Режим доступу до журналу: http://ru.dan-deliontimes.net/?p=481

151. Ортон Дэвид, Постников Виктор. Экосоциализм илевый биоцентризм: непростые взаимоотношения. [Електроннийресурс] / Дэвид Ортон, Виктор Постников // Время одуванчика,Лево-биоцентрический журнал, 13 окт. 2010. — Режим доступудо журналу: http://ru.dan deliontimes. net/-?p=715

152. Оруэлл Дж. «1984» и эссе разных лет / Джордж Ору-элл; [пер. с англ. / Сост. В.С. Муравьев; Предисл. А.М. Зве-рева; Коммент. В.А. Маликовой]. — М.: Прогресс, 1989. —384 с., с ил. — (Зарубеж. худож. публицистика и докум. проза).

153. Охорона природи у місті. Теорія, практичні поради,методичні рекомендації, менеджмент. Матеріали Школи Мо-лодого Природоохоронця (серпень 2007 р., НПП «Гомільшан-ські ліси», Харківщина, Україна) / [Василюк О.В., АндросО.Є., Борисенко К. та ін.] — К.: Молодіжне відділення Націо-нального екологічного центру України, 2007. — 323 с.

154. Павлова Т.Н. Биоэтика в высшей школе: Уч. пос. /Т.Н. Пав лова. — М.: МГАВМиБ им. К.И Скрябина, 1997. — 148 с.

155. Партія Зелених України. Передвиборна програма //Газета «Голос України», 19 вересня 2007. — № 167. — С. 4.

156. Партия «зеленых» США. [Електронний ресурс] // Рус-ская служба BBC. — Режим доступу: http://www.bbc.co.uk/rus-sian/specials/uselections/greenparty.shtml

157. Пахомов Ю. Пути и перепутья современной цивили-зации / Пахомов Ю., Крымский С., Павленко Ю. — К.: Меж-дунар. деловой центр, 1998. — 432 с

158. Погляд громадськості: Екологічна політика в Україні:[матеріали Першої всеукраїнської конференції екологічної гро-мадськості (Київ, 15—16 грудня 2000 р.)]. — К.: Інфотерра,2001. — 400 с.

159. Пособие для активиста: Сборник статей / [под ред. Л.В. Са - вина]. — Сумы: ИТД «Университетская книга», 2005. — 288 с.

160. Постников В.И. Русские корни зелёного анархизма[Електронний ресурс] / В.И. Постников // Проза.ru — Режимдоступу: http://217.16.27.129/2007/12/07/407

140. Мережі і мережні війни: Майбутнє терору, злочинностіта бойових дій / За ред. Дж. Арквілли, Д.Ронфельдта; Пер. Зангл. А.Іщенка. — К.: Вид дім «Києво-Могилянська Акад.»,2005. — 350 с.

141. Моисеев Н. Экология человечества глазами матема-тика. (Человек, природа и будущее цивилизации) / Н. Мои-сеев. — М.: Молодая гвардия, 1988. — 254 [2] с., ил. — (Эврика).

142. Монбиот Дж. Перебранка в Копенгагене и ее катастро-фический исход (Перевод В.И. Постникова) [Електронний ресурс]/ Дж. Монбиот // Спілка вільних журналістів «Природа над усе»— Режим доступу до журн.: http://kyiv. in.ua/ index. php?option= -com_content&task=view&id=1737&Itemid=1

143. Низамутдинов Даниил. Событием года в Швейцариистал закон о правах животных – газета. РИА Новости (31 де-кабря 2008). Проверено 14 августа 2010. [Електронний ресурс]/ Даниил Низамутдинов // Электронное периодическое изда-ние «РИАН.Ру». — Режим доступу: http://eco.rian.ru/na-ture/20081231/158406704.html

144. Новая технократическая волна на Западе. / [составле-ние и вступительная статья П.С. Гуревича]. — М.: Прогресс,1986. — 451 с.

145. Новости: Швейцария проведет референдум о праве жи-вотных на адвоката [Електронний ресурс] // Информационно-аналитический портал «К2Капитал». — Режим доступу:http://old.k2kapital.com/news/fin/837484.html

146. Нурмухаметова Э.Ф. Международный экологическийправопорядок и экологические права человека / Э.Ф. Нурму-хаметова — М.: Едиториал УРСС, 2004. — 224 с.

147. Олейников Ю.В. Ноосферный проект социоприроднойэволюции. / Ю.В.Олейников, А.А. Оносов. — М., Ин-т филосо-фии РАН, 1999. — 210 с. — Библиогр.: с. 202—207.

148. Олейников Ю.В. Природный фактор бытия Российскогосоциума. / Ю.В. Олейников. — М.: ИФ РАН, 2003 — 258 с.

149. Ортон Дэвид. Левый биоцентризм [перевод В.Постни-кова] / Дэвид Ортон // Гуманитарный экологический журнал.Т. 6, 2004, с.68—72.

150. Ортон Дэвид. Основные положения левого биоцент-ризма [перевод В.Постникова] [Електронний ресурс] / Дэвид


194


195

172. Розанвалон П. Демократична легітимність. Безсто-ронність, рефлективність, наближеність / П’єр Розанвалон. —К.: Видавництво Києво-Могилянська академія, 2009. —287 с.(о)

173. Салтовський О.І. Основи соціальної екології: На-вчальний посібник / О.І. Салтовський. — К.: Центр навчальноїлітератури, 2004 — 382 с.

174. Сизоненко В.Б. Глобальна взаємопов’язаність як за-гроза національній і екологічній безпеці України / В.Б. Сизо-ненко // Політологічний вісник. Збірник наукових праць: № 12. — К.: Знання України, 2002.

175. Сингер П. Освобождение животных. / Питер Сингер. —К.: Киевский эколого-культурный центр, 2002. — 136 с. —(Серия: Охрана дикой природы. Вып. 29).

176. Словник іншомовних слів. — К.: Головна редакція УРЕАкадемії наук Української РСР, 1974. — 775 с.

177. Соловьев А.И. Политология: Политическая теория, политические технологии: Учебник для студентов вузов / А.И. Со ловьев. — М.: Аспект Пресс, 2000. — 559 с.

178. Сосунова И.А. Методология и методика социальноэкологических исследований. — М: Изд-во «НИА-Природа»,1999. —144 с.

179. Соціальні практики в глобальному вимірі / [ПоповБ.В., Нельма О.В., Фадєєв В.Б., Багінський В.В., Носова Г.Ю.]— К.: Інститут філософії імені Г.С. Сковороди, 2009. — 292 с.

180. Статут територіальної громади міста Києва. Київ —2002. Затверджено рішенням Київської міської ради від28.03.02 №371/1805 із змінами та доповненнями внесенимирішенням Київради від 19.12.02 № 154/314 та рішенням Ки-ївради від 27.02.03 №263/423. Зареєстровано Міністерствомюстиції України. Наказ від 02.02.05 р. №14/5. [Електроннийресурс] // Офіційний веб-портал Київської міської влади. —Режим доступу: http://www.kmv.gov.ua/getdoc.asp?Id=996

181. Стегній О.Г. Екологічний рух в Україні: соціологічнийаналіз. — К.: Вид. дім «КМ Академія», 2001. — 243 с.

182. Стегній О.Г. Інституціоналізація екологічних інтер-есів у суспільстві соціогенних ризиків / О.Г. Стегній. — К.: Ін-ституту соціології НАН України, 2002. — 380 с.

161. Потабенко М.В. Структура і динаміка ставлення на-селення України до екологічних проблем : автореф. дис. Наздобуття наук ступеня канд. соціол. наук: 22.00.03 / М.В. По-табенко — К.: Київський національний ун-т ім. Тараса Шев-ченка, 2004.

162. Поттер Э., Хиз Дж. Бунт на продажу. Как контр-культура создает новую культуру потребления / Эндрю Поттер,Джозеф Хиз. — М.: Добрая книга, 2007. — 456 с.

163. Природа — вся наша жизнь. Дружина по охране при-роды в цифрах, фактах, воспоминаниях / [авт.-сост. К.В. Ва-вилова]. — М.: Изд-во Центра охраны дикой природы, 2001. —111 с. — [Сер. «Охрана живой природы», Вып. 1 (10)].

164. Продаж квот на СО2 поки що приніс Україні більшепроблем ніж користі [Електронний ресурс] // Національнийекологічний центр України. — Режим доступу: http:// www. -necu.org.ua/groshi-za-kvoty-rozikrano/

165. Пустовіт С.В. Філософсько-методологічний аналіз пе-редумов, засад та принципів біоетики : автореф. дис. на здоб.наук. ступеня д-ра філос. наук: спец. 09.00.09 «Філософіянауки» / С.В. Пустовіт. — К., 2009. — 36 с.

166. Ракитов А.И. Философия компьютерной эволюции. /А.И. Ракитов. — М.: Политиздат, 1991. — 287 с.

167. Радикальні методи охорони природи. Спроба вироб-лення ідеології, практичні поради, методичні рекомендації. Ви-дання 1.0. — К., 2007.

168. Реєстр політичних партій Міністерства юстиції Ук-раїни [Електронний ресурс] // Міністерство юстиції України. —2010. — Режим доступу: http://www.minjust.gov.ua/0/499

169. Реймерс Н.Ф. Охрана природы и окружающей чело-века среды: Слов.-справ. / Н.Ф. Реймерс. — М.: Просвещение,1992. — 320 с.

170. Риган Т. В защиту прав животных. Линзи Э. Божест-венные права животных. Сокращенный перевод с английскогоА. Елагина и Е. Мигуновой / Эндрю Линзи, Том Риган. — К.:Киевский эколого-культурный центр, 2004. — 104 с. — (Охранадикой природы. Вып. 37).

171. Ролз Дж. Теорія справедливості. / Джон Ролз. — К.:Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2001. — 822 с.


196


197

196. Феминология: Словарь терминов [под общ. ред. О.Н. Пищулиной]. —Х: Изд-во Харьковского национальногоуниверситета им. В.Н. Каразина, 2002. — 291 с.

197. Феномен соціоприродних систем. Світоглядно-мето-дологічні нариси. Монографія. [Кисельов М.М., БоровськаЛ.О., Деркач В.Л. та ін.]. — К.: Видавець ПАРПАН, 2009. —284 с.

198. Філософія. Антропологія. Екологія. — Альманах. Ви-пуск перший. — К.: Стилос, 2000. — 248 с.

199. Філософія політики: Короткий енцикл. словник /[авт.-упоряд.: Андрущенко В.П. та ін.] — К.: Знання України,2002. — 670 с.

200. Філософія природи: Монография. [А.В. Толстоухов,Ю.О. Мєлков, С.М. Ягодзінський та ін. ]. — К.: Видавець ПА-РАПАН, 2006. — 208 с.

201. Філософський енциклопедичний словник / [головаред колегії Шинкарук В.І.] — К.: Абрис, 2002.

202. Фомичёв С.А. Зеленые: взгляд изнутри / С.А. Фомичёв.// Полис. 1992. № 1—2.

203. Формэн Д. Исповедь эковоина. / Дэйв Формэн. — К.:Киевский эколого-культурный центр, 2002. — 156 с.

204. Формэн Д. Экотаж. Руководство по радикальной при-родоохране / Д. Формэн, Б. Хейвуд. — К.: Киевский эколого-культурный центр, 2002. — 168 с. — (Серия: Охрана дикойприроды).

205. Франкел Б. Постіндустріальні утопісти / Б. Франкел.— К.: Ніка-Центр, 2005. — 304 с.

206. Фромм, Еріх. Мати чи бути?: пер. з англ. / ЕріхФромм. — К.: Укр. Письменник, 2010. — 222 с. — (Світло сві-тогляду). — Бібліогр.: С. 215—222.

207. Фукуока Масанобу. Революция одной соломинки. Вве-дение в натуральное земледелие / Масанобу Фукуока. — К.:Клуб органического земледелия. — 95 с.

208. Хаксли Олдос. Остров: Роман / Олдос Хаксли; [пер. сангл. С. Шик]. — СПб.: Академический проект, 2000. — 360 с.

209. Халий И.А. Экологические инициативы в крупном ин-дустриальном центре / И.А. Халий // Социологические иссле-дования. 1992. № 12.

183. Стігліц Д. Глобалізація та її тягар / Д. Стігліц. — К.:Вид. дім КМ «Академія», 2003. — 252 с.

184. Сухина І.Г. Екологічний імператив контркультури вконтексті проблеми відношення людини до природи: дис. канд.філос. наук: 09.00.04 / Таврійський національний ун-т ім. В.І.Вернадського. / І.Г. Сухина. — Сімф., 2004.

185. Тернер Дж. Дикость и ликая природа / Дж. Тернер. —К.: Киевский эколого-культурный центр. Серия: Охрана дикойприроды. Вы. 34. 2003, — 72 с.

186. Торрес Б. Веган-фрик: быть веганом в невеганскоммире / Торрес Б., Торрес Дж. — М.: Независимый веганскийпроект «Bird strike», 2010. — 223 с.

187. Тоффлер Э. Метаморфозы власти / Элвин Тоффлер.—М.: АСТ, 2003. — 669, [3] с.

188. Толстоухов А.В. Глобалізація. Влада. Еко-майбутнє. /А.В. Толстоухов. — К.: Вид. ПАРАПАН, 2003. — 308 с.

189. Толстоухов А.В. Екобезпечний розвиток: пошуки страте-гем / Толстоухов А.В., Хилько М.І.; Ін-тут філософ. ім. Г.С. Ско - вороди НАНУ; КНУТШ. — Київ : Знання України, 2001. — 333 с.

190. Толстоухов А.В. Творення еко-майбутнього в контек-сті глобалізації: проблеми керування та перспективи розвитку:автореф. дис. д-ра філософ. наук: 09.00.09 / А.В. Толстоухов.— К.: КНУ ім. Тараса Шевченка. 2004. — 35 с. — укp.

191. Удовик С.Л. Глобализация: семиотические подходы. /С.Л. Удовик. — М.: Рефл-бук, К.: Ваклер, 2002. — 480 с.

192. УЄФА надіслала Кернесу черговий лист [Електроннийресурс] // Інформаційне агентство УНІАН, 2010. — Режим до-ступу: http://www.unian.net/ukr/news/news-389605.html

193. Фареник С.А. Екологічні критерії суспільного роз-витку: проблеми визначення. Екологічні критерії суспільногопоступу: проблема визначення: Автореф. дис. канд. філос.наук: 09.00.03 / С.А. Фареник. — К., Київський ун-т ім. Та-раса Шевченка,1996. — 20с.

194. Федоров А.В. Российское природоохранное движение./ Федоров А.В., Усачева И.И. — М., 1999.

195. Федоров А.В. Российские общественные организациипо природопользованию и охране окружающей среды. Спра-вочник. / А.В. Федоров, В.Е. Кульбита. — М., 2000.


198


199

222. Чумаков А.Н. Глобализация. Контуры целостного ми -ра: монография. 2-е из., перераб. и доп. / А.Н. Чумаков. — М.:Проспект, 2009. — 432 с.

223. Шамрай Вікторія. Кланово-корпоративна система тагромадянське суспільство / Вікторія Шамрай // Шляхи таперехрестя сучасної цивілізації (Людина — Культура — По-стісторія): за матеріалами конференції до 75-річного ювілеюС.Б. Кримського // Зб. Наук. праць. Філософські діалоги’2009.— К., 2009. — 236 с.

224. Шведа Ю.Р. Теорія політичних партій і партійних сис-тем. [Електронний ресурс] / Ю.Р. Шведа // Львів, ЦПД, 2002.— Режим доступу: http://westukr.itgo.com/teorija_partij/teo-rija_partij.html

225. Швейцарцы отказали животным в праве на защиту[Електронний ресурс] // РИА Новости. — Режим доступу:http://www.rian.ru/world/20100307/212745471.html

226. Швейцер А. Благоговение перед жизнью. [пер. с нем./ сост. и посл. А.А. Гусейнова; общ. ред. А.А.Гусейнова иМ. Селезнева]. / А. Швейцер. — М.: Прогресс, 1992. — 576 с.

227. Шляхтун П.П. Політологія (теорія та історія полі-тичної науки): Підручник. / П.П. Шляхтун. — К.: Либідь,2002. — 576 с.

228. Шубин А. Экологическое движение в СССР и вышед-ших из него странах / А. Шубин // Экологические организа-ции на территории бывшего СССР. — М., 1992.

229. Юрченко Л.І. Екологічна культура в контексті еколо-гічної безпеки: Монографія / Л.І. Юрченко — К.: Вид. ПАРА-ПАН, 2008. — 296 с.

230. Як ошукати місцеву громаду. 50+1 спосіб. Проект«50+1 найпоширеніша корупційна схема місцевої влади». —К.: ІПО, 2008. — 234 с.

231. Яницкий О.Н. Досье инвайронменталиста. Очерк ин-теллектуальной биографии / О.Н. Яницкий — М.: ИС РАН,2009.

232. Яницкий О.Н. Экологические движения: методологи-ческие вопросы международных сопоставлений / О.Н. Яниц-кий // Социологические исследования. 1991. № 5.

210. Хардт М., Негри А. Империя / Майкл Хардт, АнтониоНегри. — М.: Праксис, 2004. — 440 с.

211. Хардт М., Негри А. Множество: война и демократияв епоху империи. [пер. с англ. под ред. В. Иноземцева] / МайклХардт, Антонио Негри. — М.: Культурная революция, 2006. —559 с.

212. Хартія Європейських зелених. Керівні принципи Євро-пейської Зеленої Партії. Прийнято на 2-му Конгресі Європей-ської Зеленої Партії. Женева, 13—14 жовтня, 2006 р.[Електронний ресурс] // European Green Party, 2010. — Режим до-ступу: http://europeangreens.eu/fileadmin/logos/pdf/pdf_char-ter/Microsoft_Word_-_Charter.Ukrainian.pdf

213. Хольцер Зепп. Аграрий-революционер. / Зепп Холь-цер. — М.: Из-во Светланы Зениной, 2008. — 176 с.

214. Хилько М.І. Екологічна політика: [монографія] / М.І. Хилько. — К.: Абрис, 1999.—363 с.

215. Хилько М.І. Екологічна політика як сфера суспільноїдіяльності / М.І Хилько // Політологічний вісник. Збірник на-укових праць: №12. — К.: Знання України, 2002.

216. Хилько М.І. Екологічна політика: зміст, структура,реалізація (соціально-філософський аспект): Автореф. дис. д-рафілос. наук: 09.00.03 / М.І. Хилько. — К., Київський націо-нальний ун-т ім. Тараса Шевченка, 2001. — 38 с.

217. Хилько М.І. Сходи до екологічної культури. / М.І.Хилько. — К., 2007.

218. Ценностные аспекты науки и проблемы экологии. /[В. Пуликовский, Е.А. Мамчур, А.М. Балдин и др.] — М.:Наука, 1981.

219. Черноушек М. Психология жизненной среды / М. Чер-ноушек; [пер. с чеш. И.И Попа]. — М.: Мысль, 1989. — 174, [2]с. — (Человечество на пороге XXI века).

220. Черных А. Мир современных медиа / А. Черных. — М.:Издательский дом «Территория будущего», 2007. (Серия «Уни-верситетская библиотека Александра Погорельского»). — 312 с.

221. Чешков М. Ґлобалізація: сутність, сучасна фаза, пер-спективи [Електронний ресурс] / М. Чешков // Незалежнийкультурологічний часопис «Ї». — Режим доступу: http:// www. -ji.lviv.ua/n19texts/cheshkov.htm


200


201

246. Eco-Warriors: Understanding the Radical Environmen-tal Movement, Updates Edition [Paperback] Rik Scarce.

247. Ecofascism: lessons from the German experience / byJanet Biehl and Peter Staudenmaier. AK Press, 1995.

248. EGP member parties // European Green Party. — Режимдоступу: http://europeangreens.eu/menu/learn-about-egp/ mem ber-parties/

249. Environmental ethics. Divergence and convergence. Se-cond Edition / [edited by] Richard G. Botzler and Susan J. Arm-strong. — Humboldt state university — 1998.

250. Environmental problems in an urbanizing world: findingsolutions in Africa, Asia and Latin America / Jorge E Hardoy,Diana Miltin, and David Satterthwaite — L.: Earthscan Publica-tions Ltd, 2001. — 448 p.

251. «Fascism» by Roger Griffin, in Encyclopedia of Religionand Nature, edited by Bron Taylor. Continuum International Pub-lishing Group, 2008.(pgs 639–644) [Електронний ресурс] //R&N.com, the International Society for the Study of Religion,Nature, and Culture. — Режим доступу: http://www.religio-nandnature.com/ern/

252. Fur Farming Legislation Around The World, Infurma-tion.com [Електронний ресурс] // The Fur Free Alliance (FFA) —an international coalition working to bring an end to the exploi-tation and killing of animals for their fur. — Режим доступу:http://www.infurmation.com/furfarmlegislation.php

253. Gelderloos Peter. Consensus: a new handbook for gras-sroots progressive, social and environmental groups / by PeterGelderloos. — Tucson, Ariz.: See Sharp Press, 2006.

254. Gene traders. Biotechnology, World trade, and the Glo-balistion of Hunger. Edited by Brian Tokar. — Toward Freedom.Burlington, Vermont, 2004.

255. Glendinning, Lee. Spanish parliament approves ‘humanrights’ for apes, The Guardian, июнь 26, 2008. Singer, Peter. Ofgreat apes and men, The Guardian, July 18, 2008.

256. Gore Al. Earth in the balance: ecology and the humanspirit / A Plume book, 1993.

257. Greeman Richard. Beware of vegetarian sharks. Radicalrants and Internationalist Essays, Illustrated. / Richard Gree-

233. Яницкий О.Н. Экологическое движение в России: Кри-тический анализ / О.Н. Яницкий — М., 1996.

234. Яницкий О.Н. Экологическая культура: очерки взаи-модействия науки и практики / О.Н. Яницкий. — М.: Наука,2007. — С. 46.

235. Яницкий О.Н. Экологическое мышление эпохи «вели-кого передела» / О.Н. Яницкий. — М:. Росспэн, 2008. — 224 с.

236. Яницкий О.Н. Russian Environmentalism. The YanitskyReader. — Moscow: Taus, 2010. — 360 pp, Index.

237. An Experiment in Worgl [Електронний ресурс] // Al-ternative Money and Economics. — Режим доступу: http://alt-money.tribe.net/thread/70e5eb29-853d-44ca-9faa-b789d1757037

238. Class struggle and ecology. This resolution was adoptedby the Socialist resistance conference on June 4 2009 [Елект-ронний ресурс] // Socialist Resistance. — Режим доступу:http://socialistresistance.org/601/class-struggle-and-ecology

239. Dawson Jane. Eco-Nationalism: Anti-Nulcear an Natio-nal Identity in Russia, Lithianian and Ukraine. / Jane Dawson.— Duke University Press. 1996.

240. Defending The Earth: A dialogue between Murray Bo-okchin and Dave Foreman, 1991, ed. St.Chase, Boston, South EndPress — 120 p.

241. Die niederlдndische Parteienlandschaft [Електронний ре-сурс] // Universitдt Mьnster. — Режим доступу: http://www.uni-muenster.de/HausDerNiederlande/zentrum/Projekte/Schulprojekt/Lernen/Staat/40/10.html

242. Drengson and Inoue, eds. The Deep Ecology Movement.— North Atlantic Books, 1995, pp. 10—12.

243. Dutchak Oksana. Radical Claiming Without Radical Cla-ims. Promises and Limits of Transactional Activism in Post-Orange Kyiv / Oksana Dutchak. — Vdm Verlag Dr. MullerAktiengesellschaft & Co. Kg, Paperback — 09-2009.

244. Ecological Ethics. Introduction. / Patrick Curry. PolityPress, 2006.

245. Ecological resistance movements: the global emergence ofradical and popular environmentalism / Bron Raymond Taylor,editor. — State university of New York press, 1995.


202


203

Режим доступу: http://www.dnaindia.com/lifestyle/interview_-pri mitive-green_1325459-all

269. Sartori G. Parties and Party Systems. A Framework forAnalysis / G. Sartori. — New York: Cambridge University Press,1976. — 383 p. — Р. 132.

270. The esscential Aldo Leopold. Quotations and Commenta-ries. [edited by Curt D. Meine and Richard L. Knight]. — The uni-versity of Wisconsin Press, 1999.

271. Turning away from Technology. A new vision for the21st Century [edited by Stephanie Mills with a rofeword by Theo-dore Roszak]. — San Franisco, Sierra Club Books, 1997.

272. The Earth first! Reader: ten years of radical environ-mentalism [John Davis, editor; foreword by Dave Foreman]. — In-dian Edition, 1995.

273. The Ecoanarchist Manifesto. Ver. 1. 8. unanimously deci-ded upon by GAIA [Електронний ресурс] // The Green AnarchistInternational Association at the 20th anniversary in 2002, updatedJune 2008. — Режим доступу: http://www.anarchy.no/eam.html

274. Tokar B. The Green Alternative. Creating an Ecologicalfuture / B. Tokar. — San Pedro, R. & E. Miles, 1992.

275. Voice and choice. Opening the door to environmental de-mocracy [Joseph Foti with Lalanath de Silva, Heather McGray,Linda Shaffer etc]. — World Resources Institute, 2008.

276. What is the EGP? [Електронний ресурс] // EuropeanGreen Party. — Режим доступу: http:// euro pean greens.eu /menu/ -learn-about-egp/

277. Wild Earth: wild ideas for a world out of balance [edi-ted by Tom Butler]. — 1st ed. — Milkweed edition, 2002.

278. WIR and the Swiss National Economy [Електронний ре-сурс] // The Foundation for P2P Alternatives. — Режим доступу:http://p2pfoundation.net/WIR_and_the_Swiss_National_Economy

279. Woergl [Електронний ресурс] // Sunshinecable.com. — Ре -жим доступу: http://www.sunshinecable.com/~eisehan/woergl.htm

man. — Moscow, Praxis Research and Educational center, 2007.— 416 p.

258. Kaufman, Frederik A. Foundations of environmental phi-losophy. A text with readings. / Frederik A. Kaufman. McGraw-Hill, 2003.

259. Les Verts. [Електронний ресурс] // Les Verts — oficialcite. — Режим доступу: http://www.lesverts.fr/

260. Linkola. Voisikoelamavoittaa translation. [Електроннийресурс] // thefreshforests.no-ip.org. — Режим доступу: http://thef-reshforests.no-ip.org/ linkola/ voisikoe lama voittaa_ trans lation/ -index.html

261. Bookchin Murray. The Limits of the City. / Murray Bo-okchin. — NY, Harper Colophon books, 1974.

262. Newsru.co.il – новости Израиля: Швейцария готовитсяпровести референдум: нужны ли животным адвокаты [Елект-ронний ресурс] // http://www.newsru.co.il/world/31jan2010/ani-mals456.htmlВ Швейцарии могут появиться адвокаты дляживотных. NEWSru (1 апреля 2006). Проверено 14 августа 2010.// NEWSru.co.il. — Режим доступу: http://www. newsru.com/ -world/01apr2006/petlawyer.html

263. Orton David. Deep Ecology Perspectives [Електроннийресурс] / David Orton // Synthesis/Regeneration, a US magazineof Green Social Thought, issue #32, Fall 2003. — Режим доступу:http://www.greens.org/s-r/index.html.

264. PETA. [Електронний ресурс] // PETA oficial cite. — Ре -жим доступу: www.peta.de

265. Radical environmentalism: philosophy and tactics — [edi-ted by Peter C. List]. — Wadsworth publishing company — 1992.

266. Religion and Ecology: can the Climate Change? [edited byMary Evelyn Tucker and John A. Grim]. // Deadalus. Journal ofthe American academy of arts and sciences. — 2001.

267. Rifkin Jeremy. Biosphere politics. A cultural odysseyfrom the Middle Ages to the New Age / Jeremy Rifkin. — Gar-perSanFrancisco, 1991.

268. Sampath G. Primitive green [Електронний ресурс] /G. Sam path // Diligent Media Corporation, owner of DNA (DailyNews & Analysis). Published: Sunday, Dec 20, 2009, 1:00 IST. —


204


205

Наукове видання

Андрос Олег Євгенійович

ЕКОЛОГІСТСЬКІ РУХИ В СУЧАСНОМУ ПОЛІТИЧНОМУ ПРОЦЕСІ

Монографія

Художник А.А. КамінськаТехнічний редактор Г.П. Шалашенко

Коректор Я.Г. Франко

Підп. до друку 20.06.2012 р. Формат 60x84/16Папір офсетний. Друк офс. Гарнітура UkrainianSchoolBook.

Умовн. друк. арк. 12,9. Обл.-вид. арк. 10,3.Наклад 300 прим. Зам. №

Видавництво «Стилос»04070, Київ-70, Контрактова пл., 7Свідоцтво Держкомінформу України (серія ДК №150 від 16.08.2000 р.)

Тел. (044) 467-51-89

Надруковано СПД Паливода А.В.м. Київ, пр-т Відрадний, 95/Г, оф. 410

В авторській редакції

Фото на обкладинці Олега Андроса, за винятком: фото «Чернобыль.нет.ua» з пікетування Кабінету міністрів

України (2005) — Ігоря Сіренка; сидяче пікетування МВС України на підтримку захисників

харківського Парку Горького (2010) — Віктора Крука;фото автора — Валентини Якубіної.

environmental movements in modern political process

Documents