2

Хіба у когось викликає сумнів теза, що складовою будь-якої на-ціональної культури є також культура пам’яті? У контексті укра-їнської історії та культури — ця тема пам’яті є болючою, трагічною,роз’ятреною: голодомори 1921-1923 рр., 1932-1933 рр. і 1946-1947рр., насильницька колективізація, «Розстріляне Відродження»,Друга світова війна, ОУН та УПА, Гельсінська спілка, дисидент-ський рух «шістдесятників», репресії, русифікація, тоталітаризм…

Чи можна говорити про культуру пам’яті в колишньому СРСР зогляду на десятиліття посиленого усіма ймовірними ідеологічнимимеханізмами промивання мізків, наслідки якого ми переживаємонині і ще довго відчуватимемо? Адже, з одного боку: міста-герої,незліченні пам’ятники, вулиці, меморіали, музеї, бібліотеки, не-спинний літературний шквал, кінематографічний, пісенний, за-ходи із вшанування, жовтенятія-піонерія-комсомолія з усімшкільним потужним виховним потенціалом, «партія — наш рулє-

вой» тощо — могутній ідеологічний комплекс. З іншого: однобоке,безальтернативно пропаговане, затребуване компартією висвіт-лення історичних подій.

Чи може бути історична пам’ять вибірковою? Як в Україні подо-лати цю «вибірковість» пам’яті? Які перспективи розв’язання цієїцивілізаційної, за суттю, проблеми в Україні? Чого і в кого намтреба повчитися? Які інституції та дії в Україні реально можуть пе-реломити совєцький стереотип вибірковості пам’яті?

Ходом історії людства загалом та нашого народу зокрема на-глядно і жорстко показано, до яких трагічних наслідків призво-дить маніпулювання масовою свідомістю. Хіба потрібнодоводити, що застереженням від подібних історичних катакліз-мів має бути озброєння знанням правди та усвідомленням, щозабуттю це не підлягає.

КУЛЬТУРА ПАМ’ЯТІДО 80 РІЧНИЦІ ГОЛОДОМОРУ 1932–1933 рр.

ЛАРИСА ГОНЧАРЕНКО

3

«Відновлення пам’яті є процесом болючим і важким. Ми хочемо, щобнаші діти жили щасливими у своїй незалежній державі, і тому нехочемо травмувати їхню свідомість важкими спогадами про трагічнеминуле нашого народу. Але ж приглушення народної пам’яті призво-дить до відчуття приреченості, відчуття власної меншовартості. Озир-німося назад і скажімо собі: ми вижили, нас не зігнули. Знайдімо в собісилу жити і пам’ятати, бо тільки пам’ять збереже нас як націю, якнарод, як державу. Спільно започаткуймо процес духовно-моральноїреволюції в наших душах. Скиньмо з себе ярмо бездержавності, на-ціонального та соціального поневолення імперіями, їх тоталітарнимиідеологіями та політичними міфами. Якщо ми хочемо бути кращими,то ставаймо ними, пізнаваймо себе у своїй історії, не ховаючись відсвіту. Не дозволяймо іншим перекручувати, фальсифікувати, ховативід світу нашу правду, нашу історію». (Роман Круцик. Зі «Вступу» докнижки-довідника «Забуттю не підлягає», 2003.)