Не без дрібки іронії я часто кажу просебе — «єдиний австро-угорський поет,який пише російською». Звісно, це кивок убік Чернівців, де я провів дитинство і юність.Подоба ється нам це чи ні, географія великоюмірою є основою нашої особистості. Якщоти німець, який виріс у Казахстані, й гово-риш російською — ти інший, аніж німець зШвабії.

У тридцяті роки Віктор Шкловський на-звав поетів і письменників, які виросли вОдесі, «південно-західною школою». Цяшкола пов’язана з іменами Бабеля, Катаєва,Багрицького, Олє ши… «Таємним агентом» цієїшколи був і Пастернак, оскільки його батьки на-родилися в Одесі. Мені здається, що до цієїшколи можливо віднести й Гоголя. Саме він зро-бив щеплення «півдня» — я кажу про ставленнядо мови, особливу мовну чуттєвість — Петер-бургу і Москві. Своїм він почувався у Римі, дейому добре писалося і просто жилося в кайф.Упевнений, що якби він залишився у Римі, топрожив би значно довше і продуктивніше.

Мій особистий досвід еміграції підтвер-джує, що перша реакція емігранта — цеалергія на чужий смак, колір і запах. У Пе-тербурзі Гоголь відчув щось подібне. Вінстраждав на півночі. Він почував себе у Петер-бурзі, як сучасний східноєвропейський імміг-рант у Америці ХХІ століття, тобто переживавчуттєве й емоційне невторопання. Іммігрант,створений з такого тіста, бачить у аборигенахзомбі, сприймає народ нової батьківщини-ма-чухи, до якої втрапив за своїм бажанням, якнежить. Так трапляється у дитинстві: тебе за-прошують на гостину, садовлять за стіл, і усе,що ти їси, здається до нудоти чужим. Ось і Го-голь, коли приїхав після іммігрантського пе-тербурзького шоку до Італії, опинився майжевдома, у Сорочинцях. Дійсно, Сорочинціближче до Риму, ніж до Петербурга. Тому вінтак енергійно писав і жив у Римі, нібито по-вернувся на Полтавщину.

Чим ближче на південь, тим чуттєвішесприйняття світу, тим діткливіше тканина,з якою працює художник. Інша зона кольору,

10

Діана КЛОЧКОФото Мілени Фіндайз

По-перше — поет, який розуміється на еротиці мови, а ще — дисидент,відомий європейський радіожурналіст, есеїст і винолюб Ігор Померанцевміркує про географію особистості, мовну чуттєвість Півдня, еміграцію,діалог культур в часі й території, і — найбільше — про поезію та свободу,що в ній (нею) народжується

Ігор Померанцев:

світла, емоцій. Тому дитинство на півдні залиша-ється з нами назавжди. Дитинство, його геогра-фія, замиряють письменників, котрі в життініколи один з одним не примирились би. Таякщо читати їхні тексти з точки зору чуттєвості,то виявляється, що вони — єдина і дуже сильнакоманда.

Там, де стикаються історичний час і тери-торія — отримуємо перехресток. Щось подібнетрапилось і з Чернівцями. Еталонні літературніфігури Чернівців — українка Ольга Кобилянськай австрійка Роза Ауслендер — були лінгвістич-ними перехрестками. Кобилянська писала ні-мецькою і українською, Ауслендер — німецькоюі англійською. Та й Пауль Целан залишив післясебе не лише німецькі вірші, але й румунські.

Австро-Угорщина була середземноморськоюімперією з виходом через Хорватію і Трієст доморя, і вона ж була спадкоємицею СвященноїРимської імперії. Це нині, думаючи про Ав-стрію, Угорщину, Чехію, нам здається нереаль-ним їхній зв’язок із Середземномор’ям. Культуране точкова, вона розміщується не лише у пев-ному просторі, але у часі, вона не втрачає зв’язкуз іншими епохами. У цьому сенсі чорноморський«південно-захід» — частина далекого Середзем-номор’я. Чорне море — це велетенська бухтаморя Середземного.

Класики австро-угорської поезії не нехту-вали ані силабо-тонікою, ані римою. У мате-ріалознавстві є таке поняття — «втома металу».Метал «втомлюється» в результаті граничних на-вантажень. Поезія — це гранична напруга мови,і вона, поетична мова, також «втомлюється». Миживемо в епоху втомленості від традиційної по-

езії. Силабо-тоніка свого часу була пошуком сво-боди від прозаїчної мови, а потім поступовостала тягарем, від якого також хоче звільнитися.Можливо, прийде час, коли й верлібр стане тяга-рем. Поети вже зараз шукають інші форми вираз-ності: поетичний слем, реп. Одні форми свободиу поезії виявляються одноденними, інші — до-вгожителями. Думаю, що реп був реакцією наскладну джазову імпровізацію. Всередині афро-американської культури народився свій протестпроти рафінованості: ми відмовляємося відвашої музичної вишуканості, йдемо у словесні«частушки». І джаз, і реп — глибокі явища, і вонивпливають на усю світову культуру.

Поезія — це свобода, і як тільки поезія від-чуває тиск, імператив і обов’язкові канони,вона втікає. Вона дрейфує туди, де «белеет парусодинокий». Поки що це їй вдавалося.

Найлегше — римувати (рима веде, підка-зує), так же просто йти за звукописом. Тапоету необхідно думати. Для цього потрібновідмовитися від «лижні», від звичних ходів. Ба-гато російських і українських поетів, кажучипро силабо-тоніку, мають на увазі якусь «особ-ливу», «свою» традицію, забуваючи, що силабо-тоніка свого часу була перейнята, запозиченатією ж мірою, як і рима.

Верлібр має, як би там не було, одну чесноту:у ньому очевидна неталановитість автора,верлібр не залишає шансу тим, кому нічогосказати. А у римованих віршах можливо мило йчарівно займатися імітацією: ось вам цитата,знайома інтонація, фраза. Все обжите, затишне.Але у поезії внутрішня драматургія може бути,наприклад, лексичною, побудованою на протис-тоянні латинських, грецьких, англо-саксонських,

11

ПОЕЗІЯ — ЦЕ СВОБОДА, І ЯК ТІЛЬКИ ПОЕЗІЯВІДЧУВАЄ ТИСК, ІМПЕРАТИВ І ОБОВ’ЯЗКОВІКАНОНИ, ВОНА ВТІКАЄ

слов’янських коренів. 40% англійської лексикимає латинські корені, особливо це відноситьсядо слів, що означають абстрактні поняття. Ла-тина — це провідник цивілізації. Англо-саксон-ські слова — конкретні, пов’язані з речами,і англійський поет повинен це відчувати. Усядрама російської поезії — у протиставленні«вкраденої свободи» і «дозволеної» (вираз Ман-дельштама). Російський поет змушений крастисвободу. І цей процес хвилює, захоплює. Нерв ук-раїнської поезії — це виживання мови, це її ві-тальність. Проза розповідає історії, а поезія копаєвглиб мови. Проза може бути перекладена, по-езія — ні, бо сама природа поезії у мові. Цю при-роду неможливо пересадити. Хірурги навчилисяробити пересадку серця і печінки, та нервовусистему поки що ніхто не зміг трансплантувати.

Я можу писати журналістські матеріали —новини, репортажі — іншими мовами, ан-глійською чи українською. Я починав своюжурналістську кар’єру в українській редакціїрадіо «Свобода» у Мюнхені, і мене майже не ре-дагували, хоча мій редактор був вимогливим —це поет Ігор Качуровський. Написати репортажанглійською не аж так складно для мене. Таколи йдеться про поезію, я зупиняюсь, як вко-

паний, оскільки це зона моїх інтимних стосун-ків з мовою. Як у хімічній реакції: трохи більшечи менше одного реагенту, не та температура,перебір світла — і поезія йде з вірша. Одногоразу я мав виступ у російськомовному місті напівдні України, і літературна дама, яка пред-ставляла мене, сказала: «Ми його ще запи-таємо, навіщо йому українські переклади йоговіршів». Це прозвучало зловісно. Та кожен поет

мріє, щоб його вірші переклали на усі, абсо-лютно усі, навіть найекзотичніші мови світу,хоча й розуміє, що це марна справа! Особливоцікаво читати себе на тих мовах, котрі знаєш,чи хоча б відчуваєш. Українські переклади моєїлірики викликають у мене почуття тривоги, за-цікавлення, захвату. Вони оголюють грама-тику, лексику, нагадують про мовну генезу.

Моя метрика про народження — це моївірші.

12

ТА КОЛИ ЙДЕТЬСЯ ПРО ПОЕЗІЮ, Я ЗУПИНЯЮСЬ, ЯК ВКОПАНИЙ, ОСКІЛЬКИ ЦЕЗОНА МОЇХ ІНТИМНИХ СТОСУНКІВ З МОВОЮ

УК.