12

“СЛОВО Просвіти” ч. 22 (100), 31 серпня 2001 р.

Суспільство і ми

Ініціативу одного з провідників СДПУ(о), депутатаВерховної Ради України та ще й Президента Федераціїфутболу України (і київського “Динамо”) Григорія Суркісазапровадити в середній школі урок футболу зустріли по-різному. Одностайними від початку були тільки політики:передвиборча брутальність сягнула уже дітей. Людейосвіти визначає в цьому питанні вертикаль і симпатії доокремої людини-політика: Міністерство освіти і науки ре-комендувало ввести урок футболу в усіх загальноосвіт-ніх школах, прості педагоги поза політикою не вбачаютьу цьому навчально-виховної доцільності.

А що ж сам об’єкт експерименту? Чимало хлопчиків,звичайно, зраділи: менше тої занудної науки, хто хоче —грає у футбол, хто не хоче — відпочиває. Небагато ж,мабуть, “книжкової молі” серед них? Дехто, щоправда,хоче пограти (і професійно займатися цим) у баскетболчи теніс, деякі дівчатка хочуть займатися шейпінгом. Алеж — не їм думати про систему розвитку ігрових видівспорту в Україні, про національне виховання дітей.

Урок футболу впроваджуватиметься за рахунок фа-культативів. Є, правда, інша думка. Чому б, врешті, чи-новникам і політикам не подумати і про давні українськідитячі спортивні ігри? “Дзвіниця”, “Стовп”, “Чорт”, “Піп”,“Боротьба грудьми”, “Харлай”, “Війна”, “У короля”, “Кашуварити”, “Коромисло”, “Чий батько дужчий” тощо — па-рубоцькі змагання у спритності та силі. “Голубка”, “Ца-рівна”, “Мак”, “Жельман”, “Кривий танець”, “Воротар”,“Заїнько”… — випробування художніх здібностей дів-чат…

Напередодні нового навчального року заступник на-чальника Головного Управління освіти і науки Київськоїміськдержадміністрації Василь Михайлович Герасимен-ко розповідає про оновлення навчальної програми фі-зичної підготовки дітей у Києві.

— У ЗМІ викривлено трактується питання уроку фут-болу у школах. Пишуть, що є наказ Міністра освіти і на-уки про введення такого уроку. Його немає. Є рекомен-дація Міністерства ввести його за рахунок варіативноїчастини навчального плану. Але будь-яке питання маєбути організаційно обґрунтоване. Експерименту, особли-во на дітях, робити не можна. Взагалі мета факультати-вів — задоволення бажання батьків і дітей у навчанні ос-танніх. Можна вчити за бажанням мову національнихменшин, рідну культуру тощо, але це — не примус, як зуроком футболу. Друге. Рекомендаційний лист надісла-ний наприкінці липня, а вже з 1 вересня треба вводитиурок. Але ж повинне бути методичне забезпечення: нав-чальні програми, перепідготовка вчителя, відповідні по-сібники.

Головне — потреби дітей, усіх дітей мають задо-вольнятися. Одним — футбол, іншим — баскетбол, щеіншим — теніс. Ми, у Києві, підемо з цієї причини трохиіншим шляхом. У деяких школах (78-а, 328-а, інші) урокфізкультури вводиться як певний вид спорту. На базі104-ої школи, наприклад, уже є бейсбольне поле. Ужепідготовлені фахівці з певних ігрових видів спорту. Цепередбачено програмою “Столична освіта”, яка прой-шла перше читання в Київраді. Цією програмою визна-чено базові школи для профілізації уроків фізичної куль-тури за кількарічним досвідом шкільних баскетбольноїта футбольної ліг Києва, змагань з інших видів спорту.Діти самі визначалися, чим хочуть займатися.

Київ — дійсно футбольне місто. Та футбол, переду-сім, — змагальність (між школами, між класами…). Томудля всіх вікових категорій дітей ми проводимо змагання.Цим уроком можна футбол заформалізувати так, що вінперестане бути футболом. Програма “Столична освіта”на найближчі роки запланувала створити в кожному ра-йоні опорну школу, де були б спорткомплекси європей-ського зразка (з кортами, басейнами тощо). Будуть пос-тупово реконструюватися спортмайданчики, стадіони.Готується Розпорядження київського міського голови провиділення 800 тис. гривень на закупівлю 40 тис. м’ячівдля ігрових видів спорту. Вони надійдуть у школи до по-чатку нового року.

Повинна бути комплексна цілеспрямована програмарозвитку дитячого спорту у місті, країні. Київ має ним пи-шатися. На першій спартакіаді школярів України Київзайняв перше місце, випередивши Дніпропетровськ на20% очок. Будемо розвивати спорт через ДЮСШ, спор-тивні класи в загальноосвітніх школах.

Дуже важливе національне виховання дітей. Колими говоримо про футбол, чомусь не говоримо про патрі-отизм. Будеш добре грати — попадеш в “Мілан”, “Рому”,“Арсенал”. А чому не в українські клуби? Не даремно за-раз ведуться політичні баталії навколо того, що Олек-сандр Омельченко взяв патронат над “ЦСКА”. Але ж тре-ба свої клуби розвивати: футбольний клуб як держава. Іне треба так гнатися за футболістами з Африки, Латин-ської Америки. Ми повинні знати, що отой пацанчик, якБлохін чи Мунтян, грав у Залізничному районі. Пацанивийшли з того двору й захищали честь України.

Підготував Олександр СОЛОНЕЦЬ

ДІТЯМ — ФУТБОЛ, УКРАЇНІ — ВОРОТА?

Вся національна освіта, а згодом інаука, а, отже, духовність і прогрес, аще точніше — все свідоме буття націїрозпочинається із першокниги кожногоз нас — із “Букваря”. І не лише з йоголітер, складів, малюнків, а з його наці-онального духу. Багато поколінь укра-їнців училися не за українським буква-рем, а за букварем, видрукуваним удрукарнях України українською мовою.Частина його була присвячена добро-му “дєдушкє Леніну”, частина — партії,яка дала тобі життя і щасливе дитинс-тво. Ще трохи про Москву-столицюбратніх народів, ще трішки про те, якщасливий чукча пасе щасливих оле-нів, про Мавзолей і радянського солда-та, який оберігає твій сон, про інтерна-ціонального хлібороба, гірника, стале-вара. Чисту пам’ять і свідомість україн-ського малюка ґвалтівно завантажува-ли, зазомбовували важкою і частопросто незрозумілою ідеологією.

Його ровесник навіть у соціалістич-ній Польщі складав перше своє речен-ня : “Я єстем поляк!” У Росії підручникназивався “Родная речь”, а у нас —“Українська мова”, яку можна в Україніі не вивчати, якщо це не сільська шко-ла, або якщо вона не англо-українськав місті.

Після десяти років української дер-жавності ми й сьогодні не маємо доб-рого українського букваря, ми й досілише в пошуках його, на підступах доцієї першокниги, яка закладе основинаціональної свідомості і національноїгордості наших наймолодших грома-дян, себто — майбутнього нашого на-роду. І все це, як правило, через байду-жість а то й через спротив освітянськихчиновників, а іноді і через їхню зако-румпованість, адже за тиражами цієї,необхідної для кожного першокласни-ка, книжки стоять величезні гроші і при-бутки. Проштовхатися авторам справдіукраїнського, цікавого для дітей, ду-шевного і духовного букваря, прониза-ного духом великої історії нашого на-роду, духом величі нації, до якої ти на-лежиш і водночас не заполітизовуватийого — дуже важко. Особливо, якщовони з провінції і без зв’язків із мініс-терськими чинами.

Тому у нас зароджується наче не-винна, а насправді підступна тенден-ція. Оскільки на видрук букваря, як зав-жди, бракує бюджетних грошей, вонивиділяються з місцевих обласних бюд-жетів, щоб врятувати ситуацію. І тому внас незабаром першокласники Донба-су будуть вчитися за донецьким буква-рем, закарпатці — за своїм, в однихлише шахти і сталь, в інших — ліс і вів-ці, в одеситів — море і моряки, у вінни-чан — цукровий буряк. Я, звичайно,іронізую, але може статися щось приб-лизне і непоправне. Покоління не ма-тимуть образу єдиної соборної Украї-ни, своєї Вітчизни, а лише реґіональнідеталі.

Я не ставлю собі за мету глибокоаналізувати зміст і якість усіх сущихсьогодні в Україні букварів, то справа,передусім, вчителів молодших класів,але мені небайдуже, який саме буква-

рик поведе у світ шестилітніх громадянмоєї країни, від цього залежить якщоне все, то дуже багато.

Мою увагу найбільше привернувбуквар Мирослави Чорної та ДаріяГрабара, випущений львівським ви-давництвом “Афіша”. У ньому не лишем’яко, доступно і просто відтворено ук-раїнську історію і сучасність, а й багатопоживи для жадібного дитячого розу-му, у багатьох малюнках діти мусятьзнайти навмисні помилки художника,багато загадок і приповідок, народнихприкмет і колядок та співомовок, ребу-сів, давньоукраїнські назви місяців.Тобто, процес навчання — це не сухадидактика чи зубріння, а цікава дитячагра, праця розуму, інтрига, змагання. Ілише на закінчення, у момент прощан-ня з букварем, дитина прочитає: “А чизнаєш ти, за якими правилами має жи-ти українець? Прочитай ці правилауважно, вдумливо, запам’ятай їх, якмолитву і живи тільки так: українецьпонад усе любить Україну, українецьвиховує в собі почуття гідності і пова-жає гідність інших людей, українецьпильно оберігає державну незалеж-ність України, українець знає, вивчаєісторію своєї землі, шанує державні,національні символи, українець прагнеєдності українців, українець дотриму-ється Христового вчення, українецьдбайливо ставиться до рідної природи,українець любить і береже рідну мову,традиції народу, українець дбає пророзквіт духовного і матеріального жит-тя свого народу”.

Я не ідеалізую цього букваря, ство-реного і виданого львів’янами, але, якна мене, він куди цікавіший і змістовні-ший від інших. Та вчитимуться за нимлише діти Львівщини та сусідніх облас-тей.

Декому порушена мною тема —яким має бути український буквар —може здатися не масштабною на тліпроблем політичних, економічних, со-ціальних, про які я постійно веду мовуу своїй програмі. Та то лишень так зда-ється. Я переконаний, що найталано-витіші педагоги, вчені і практики, най-талановитіші художники і народознавціУкраїни повинні створити це диво наім’я “Буквар”, вкласти в нього і талант,і душу, і свою віру в наймолодше поко-ління українців. Воно завжди буде най-молодшим, бо до першого класу укра-їнських шкіл завжди приходитимуть ук-раїнці, жадібні до знать, науки, мудрос-ті.

Буквар Чорної і Грабара може ста-ти базовим матеріалом для створеннятакої першокниги українців. І цю спра-ву мусить взяти під особисту опіку як-що не голова уряду, то міністр освіти. Іпровести відкритий, загальнонаціо-нальний конкурс на найкращий, най-досконаліший український буквар.Причому єдиний, який об’єднуватимевсіх наймолодших українців. Слобо-жанщини і Галичини, Поділля і Причор-номор’я, Полісся і Гуцульщини, Буко-вини і Закарпаття, Придніпров’я і Тав-рії, Донбасу і Полтавщини. Всіх, безвинятку. В єдину націю, в соборну дер-жаву. Послухайте простих людей зцього приводу. З різних реґіонів.

Ніна Білоненко з міста Торез наДонеччині:

“В найзаможнішій країні світу США— де державна мова англійська, дер-жава фінансує тільки школи з держав-ною мовою навчання. То чого ж ми знашого вкрай бідного бюджету фінан-суємо школи з недержавною мовоюнавчання? А чи в Росії є хоч одна укра-їномовна школа, що фінансується збюджету?!”

Олександра Савка з села СтарийМартинів Галицького р-ну, Івано-Фран-ківщина: “Хочу звернутися до академі-ків, соціологів, політологів, спортсме-нів, тренерів, артистів, які дають по те-левізору інтерв’ю російською мовою. Япроста земна жінка , але хочу їх запи-тати: “Хто тобі, неборако, дав дип-лом?” То ви такі знатні люди, що соро-митеся на Україні говорити рідною мо-вою? Це стосується і депутатів, які роз-мовляють по-російському. Якої ви кра-їни депутати?

Дякую Вам, Володимире. Знаю, щоскажуть: написала йому бандерівка.Але я пишаюсь, що так мене назвуть.Бо якби жив Бандера, то все було б по-іншому”.

Андрій Кілан із Сум:“Тепер шалена пропаганда пішла

на Західну Україну, на, як кажуть пере-вертні, бандер. Скажіть їм, Володими-ре, ви, що вся Східна Україна в1946–47 їхали на Західну Україну і влюдей купували хліб або міняли заодяг. І Західна Україна спасла Східнувід голоду, такого, як 1933 р. Скажіть,що Західна Україна — наші брати”.Кажу, кажу, Андрію, хоч вони про це ітак знають. Треба нам на ділі довести,що ми їхні брати.

Микола Сулима з Черкас:“І не вам, “господа”, судити, якою

мовою нам говорити, хороша вона чині, вона наша. І тому — найкраща. Інею розмовлятимуть наші діти”.

Валентина Руденко з Херсону:“Чому в російському парламенті всі

розмовляють російською мовою і неставлять запитання, якою повинна бу-ти державна мова. Якщо наші депута-ти не знають української мови — то не-хай візьмуть відпустку безоплатну івивчають мову. Вдома і в своєму коліми розмовляємо кому як легше, але вдержавній установі треба говоритидержавною мовою”.

Володимир Колісник із Дніпро-петровська:

“Коли б ви, ненависники всьогоукраїнського, мали хоч трохи знань, тови усвідомили б, що не так званий“великорусский” народ вчив українців,а навпаки.

Перша друкована книжка видана вУкраїні в 1616 році, а не в Росії. Першаакадемія (Могилянська) заснована нев Московщині, а в Києві. Французькиймандрівник описав, що, приїхавши зМосковщини в гетьманську республіку,у неділю в селі побачив, як селянкайшла до церкви з молитвениками в ру-ках, у той час як навіть московські боя-ри не вміли читати. Ви не визнаєте Ук-раїну, нашу мову, так хто вас тут три-має? Українці звільнили вам “кварти-ри” на Соловках, на Колимі, в Мордві ів інших подібних місцях”. Може й кру-то, але позитивні чи негативні листи яне правлю. Хай говорять люди, що ду-мають.

Отож, закінчую тим, з чого розпо-чав. Після десятиліття існування суве-ренної української держави ми не має-мо добротного, остаточного букварядля всієї України. Змінилося кілька мі-ністрів, а саме такого букваря ще не-має. Його треба створити найближчимчасом. Творчі сили для цього є, потріб-на лише воля та ініціатива міністра.І уникнути монополії видавців, а оголо-сити тендер на найдешевший і най-якісніший його друк. Із залученнямприватних видавництв. Таких, як львів-ська “Афіша”, яке випустило букварсвоїм коштом, розуміючи, що це —свята справа.

Володимир ЯВОРІВСЬКИЙ

ÑÏÅÐØÓ ÁÓÊÂÀÐ, À ÒÎIJ — Á²Á˲ß

4

“СЛОВО Просвіти” ч. 22 (100), 31 серпня 2001 р.

Освіта

Ярослав Степанович Яцків — перший зас-тупник міністра освіти і науки України, акаде-мік НАНУ, відомий вчений-астроном. Працює угалузі науки астрономії та космічної геодина-міки. Розробив нові методи аналізу змін широ-ти, руху полюсів Землі, першим всебічно про-аналізував вільну путацію Землі за данимиастрономічних спостережень. Під його керів-ництвом створено зведений каталог фунда-ментальних слабких зір, виконано програмудосліджень комети Галлея. Мала планета №2728 носить його ім’я.

Ярослав Яцків — засновник Українськоїастрономічної асоціації та співзасновник Єв-ропейського Астрономічного Товариства, членРади з питань науки та науково-технічної полі-тики при Президентові України, член ПрезидіїКонгресу української інтелігенції. Всі титули,названі й не названі — поважні та авторитетні,бо вони стосуються людини дуже працьовитої,серйозної, глибокої. А ще — до всього небай-дужої, натхненної, діяльної і вельми симпатич-ної. Можливо, що до міри іронічної, колючої,занадто самостійної. Нещодавно ми зустріли-ся з ним у київському Будинку вчителя, деЯрослав Степанович кожного місяця збираєпід своє крило столичну інтелігенцію: науков-ців і державних діячів, письменників і журна-лістів, освітян і просвітян.

— Шановний пане Яцків! На порозі но-вого навчального року ви запросили досвоєї “Елітарної світлиці” міністра осві-ти і науки України Василя Кременя, зас-тупника міністра Віктора Огнев’юка, ба-гатьох відомих освітян із Києва та з ук-раїнської діаспори Канади, Польщі, Сло-ваччини, Росії, Білорусі, Латвії. Настрій унаших освітян піднесений урядовим пові-домленням: із першого вересня нинішньо-го року на п’ятнадцять відсотків підви-щується заробітна плата вчителів. Якже не радіти?

— А загалом за цей останній рік зарплата

освітян зросла наполовину. Тож дякуймо дер-жаві і народу. Мені приємно бачити у залі нетільки наших вчителів (колись казали: вітчиз-няних), а й українських освітян із далекого йблизького зарубіжжя. Серед гостей — відоміукраїнські патріоти, яких давно я знаю і ша-ную: професор Пряшівського університетуЮрій Бача, завкафедрою україністики Краків-ського університету Сергій Козак, професорпан Розумний із Мюнхенського Вільного Уні-верситету та багато інших сподвижників рідно-го слова. Разом з нами, освітянами, їх вітає Лі-га українських меценатів в особі віце-прези-дента Івана Кікти та виконавчого директораМихайла Слабошпицького. Це якраз і є отаеліта — наша, освітянська — про яку ми частосперечаємося, рідко називаємо її поіменно.

Я стою на тому, що кожна епоха висуваєнам своїх обранців, себто — ту еліту, без якої,я впевнений, немає національного пробуд-ження, розвитку науки та освіти, літератури імистецтва, людини і держави. Без еліти немаємайбутнього нації.

— Наш міністр сказав, що за десятьроків української незалежності спільнимидержавними зусиллями створено головне— загальну базу для освіти.

— І для науки — також. Ми йдемо до того,щоб у ХХІ столітті і наука, і освіта стали пріо-ритетом нашого суспільства. Тут праці і пра-ці… Чомусь раніше наші державні мужі нама-галися відірвати науку від освіти. Це простосказати, що наука без освіти, так само як і ос-віта без науки, неможливі. Та як непросто внаш нелегкий час їх об’єктивно оцінити, об’єд-нати. Тільки два роки тому ми поєднали нашіспільні і суспільні інтереси.

— Наші освітяни і досі, буцімто, існу-ють без науки. Кажуть, легше вимовля-ти: міносвіти. Без науки.

— Ми, науковці, довгий час не знали, яксебе назвати. Ось я вам перепишу самі лишназви нашої неозначеності: спершу Держав-

ний комітет науки і техніки, потім — Держав-ний комітет з питань науки, техніки та промис-лової політики, далі — Міністерство науки ітехнологій, Державний комітет науки та інте-лектуальної власності, а тепер Міністерствоосвіти і науки.

— Ого! — який перелік! Ніби з детек-тивного сюжету. А що ж тепер під спіль-ною орудою?

— Два роки нашої діяльності були спрямо-вані на модернізацію і демократизацію серед-ньої, професійно-технічної та вищої школи.З’явилися нові підручники з історії України,рідної мови та літератури, навіть математики.Гірше тут — у вищій школі. Важко, дуже важ-ко, але міняємо зміст усього навчального про-цесу.

— Гості з діаспори різко критикувалинаше міністерство за низький рівеньсправжньої національної освіти. Що вда-лося вам зробити в цьому напрямку?

— У даній ситуації я погоджуюся із давнімкомуністичним гаслом, що кадри вирішуютьвсе. Ще серед наших освітян є чимало старо-режимних поглядів, пережитків минулих літ. Таде їх вже немає? Але ми зберегли найкращікадри освітян. Вони й сьогодні йдуть до школиі ведуть вперед педагогічну науку. Наш міністру своєму виступі навів конкретні дані із важли-вого, болючого питання: українська школа. Де-сять років тому українських шкіл по всій Укра-їні було всього 49 відсотків од загальної кіль-кості, нині — 69 відсотків. Яка різниця — полі-чіть самі. А які вони, ці школи — це також ду-же важлива справа. Багато з них існують напапері. Маємо піднімати престиж українськоїшколи.

— Київська інтелігенція задоволенатим, що ви особисто берете активнуучасть у проведенні Міжнародного кон-курсу юних знавців української мови. Невипадково разом з вами тут, в учитель-ській світлиці присутня Ліга українськихмеценатів. Столичні освітяни кажуть,що ви особисто узаконили Міжнароднийстатут конкурсу, були його конструкто-ром і послідовним натхненником.

— Оцінки для мене завищені. А цей кон-курс — спільна праця нашого міністерства таЛіги українських меценатів. Праця вкрай по-трібна, благовісна. Ми розбурхали всю Україну.

— Раніше також тут, ось у цій при-вітній залі, ви провели святковий день ізпершими переможцями конкурсу школя-рів. А нині разом з меценатами віншуєтеюних українських мовознавців із далекогоі близького зарубіжжя.

— Таких переможців сто три. Це діти зукраїнських родин Польщі, Білорусі, Латвії,Придністров’я, Башкортостану, Омської та

Пермської областей Російської федерації. Юніукраїнці одержали із наших рук почесні дипло-ми й цінні подарунки — іменні годинники. Мивирішили наш конкурс продовжити. Не можнадопустити, аби юна іскра у душі дитини згас-ла. Адже мова — це найвища святиня кожноїнації.

— Вже шостий рік у цьому ж таки Бу-динку вчителя ви очолюєте “Елітарнусвітлицю”. А ще ж недавно всі радянськіенциклопедії писали, що еліта — це про-шарки пануючого класу в буржуазномусуспільстві, ворог вчення класиків мар-ксизму-ленінізму. Як же так?

— Силою людського розуму, із допомогоюнауки та освіти у нашому суспільному життіщось міняється на краще. А наша “Елітарнасвітлиця” — це вечірні читання з актуальнихпроблем нашого життя, на які збирається нау-кова, культурна, освітня та політична еліта.Уже відбулося 60 засідань світлиці, де висту-пали провідні науковці-академіки Борис Па-тон, Дмитро Гродзинський, Микола Жулин-ський, Віктор Скопенко, Ігор Юхновський, Лю-бомир Пиріг, народні депутати України АртурБілоус, Іван Драч, Юлія Тимошенко, МихайлоШвайка та перший президент незалежної Ук-раїни Леонід Кравчук, відома поетеса ЛінаКостенко, професор зі США Осип Мороз,донька Гетьмана України Павла Скоропад-ського пані Олена Отт-Скоропадська (Швей-царія) та інші знані українці. Як бачите, справ-жня еліта із високим почуттям національноїгідності.

— Які ваші вимоги до еліти?— Насамперед, патріотичні почуття та ви-

сокий професіоналізм. Взагалі, у мене є тривиміри справжньої людини: висока честь, зла-года із собою і, звичайно, освіченість. Ними якеруюсь у своєму житті і науковій праці.

— Ми знаємо, що ви здавна пишетечудові поетичні твори. Що для вас ці вір-ші?

— Це засіб самоусвідомлення та самови-раження. А точніше: розмова із собою.

— У вашій книзі мемуарів під назвою“Земне тяжіння” є епіграф із Овідія: “Язробив усе, що міг; той, хто може — зро-бить краще”. Це ваш девіз?

— Так.— Дякую вам за приємну розмову.— Користуюся нагодою, щоб усіх освітян і

просвітян привітати із 10-ою річницею Неза-лежності України та початком нового навчаль-ного року. Ваш творчий внесок у загальнусправу становлення та розвитку України маєнеоціненне значення для нашого майбутньо-го. Зичу вам доброго здоров’я та наснаги у ва-шій нелегкій благородній праці.

Проект Національної доктринирозвитку освіти України у ХХІ століт-ті викликав бажання поділитисявласним досвідом національноговиховання учнів.

Ідея національного вихованнямолоді почала інтенсивно культиву-ватися в українській педагогічній літе-ратурі у другій половині ХІХ — почат-ку ХХ ст. Її прихильниками були М.Євшан, М. Галущинський, С. Сіропол-ко, І. Ющишин та ін. На їхню думку, го-ловною засадою національного вихо-вання має стати переконання і прив-чання вихованців ставити на службусуспільного й народного інтересу “нетільки свою думку й почування” (М.Галущинський), а “вершком ідеалунаціонального виховання”, як писав І.Ющишин, мають бути “перегони пра-ці”, тобто так вихований громадянин,який би “в часи нормального спокій-ного життя народу був здатний до що-денної продуктивної творчої праці,котра підносить міць і культуру дер-жави, а в хвилинах нещастя і небез-пеки здатний до жертв і посвяти длязагального добра”. Завдання націо-нального виховання молоді українськіпедагоги трактували як “пробудженняі витворення історичної свідомості —усвідомлення та показання історич-ної ролі нації”. А тому потрібно вчитимолодь “міцно притулити вуха до рід-

ної землі, розуміти її мову. Хто такоїмови не розуміє і не годен зловити ду-шею тих звуків, якими промовляє ук-раїнська природа, українська земля— той чужинець, хоч би він сто разназвав себе українцем” (М. Євшан).

Ми поділяємо думку Б. М. Ступа-рика, який у монографії “Національ-на школа: витоки, становлення”, уза-гальнюючи результати аналізу історіїрозвитку ідеї національного вихо-вання, пише: “Національний харак-тер виховної роботи, на думку педа-гогів минулого, забезпечується при-лученням дітей з раннього віку черезмову і культуру до духовного життяукраїнців, вихованням у сім’ї і школіна народних традиціях, цілеспрямо-ваністю у формуванні характеру уч-нів, опорою наукової педагогіки наздобутки народної, виховний досвід імудрість народу, взаємодію всіхучасників виховного процесу”. На ос-нові вивчення та аналізу вітчизняноїй зарубіжної літератур з питань наці-онального виховання нами розроб-лено теоретичну модель змісту наці-онального виховання учнів, яка ви-ражена тріадою: “громадянин — пат-ріот — гуманіст”.

Кожен загальноосвітній на-вчальний заклад розроблює своїформи, зміст і методи національно-го виховання учнів з урахуванням

специфіки їхньої діяльності. Так,зокрема, педагогічний колектившколи № 283 м. Києва на основі ав-торської концепції створив такусистему національного виховання,яка допомагає кожному учневі ово-лодіти культурою свого народу че-рез налагоджену систему виховнихзаходів, що проводяться в гуртках,факультативах, засіданнях клубів,Малої академії наук, товариствахрізних профілів. У школі успішнофункціонує учнівське об’єднання“Багаття”, структура якого передба-чає: художньо-естетичні, історико-краєзнавчі, етнографічні, спортив-но-туристські напрями.

Художньо-естетичний — хо-ровий колектив “Любисток”, музич-ний лекторій “Гармонія”, літературно-драматичні театри “Дзвін”, “Джерель-це”; ательє “Оксанка”; гуртки: “Чарів-ний пензлик”, “Зернятко”, художньоївишивки, фітодизайну, сувенірнихпоробок, штучних квітів, м’якої іграш-ки, фріволіте, аплікації з соломки,петриківського розпису.

Історико-краєзнавчий — фі-лософський клуб імені Г. С. Сково-роди, козацьке товариство, лекторій“Сходження до особистості”, клуб“Києвознавець”, факультатив “З іс-торії стародавніх міст України”.

Етнографічний — студія ху-

дожнього слова “Стежина”, танцю-вальний колектив “Водограй”, пошу-ковий клуб “Рослинний світ України”,факультативи “Природа і ми”, “Куль-тура спілкування” і “Українознавс-тво”.

Спортивно-туристський —гандбольна і баскетбольна секції,гуртки атлетичної гімнастики, легкоїатлетики; туристсько-оздоровчийфакультатив “Меридіан”.

“Багаття” у своїй діяльності ке-рується принципами: єдності слова іділа; честі і совісті; дружби і това-риськості; турботи і милосердя.

“Багаття” — це громадсько-самодіяльне об’єднання дітей,підлітків та дорослих, створенена добровільній основі, що ста-вить своїм завданням сприятигуманістичному вихованню ді-тей, підлітків, молоді на основізагальнолюдських цінностей,норм та традицій української ісвітової культури. Діяльність ор-ганізації віком не обмежується.

Загальношкільну організацію“Багаття” очолює рада лідерів.Склад ради лідерів формується запринципом представництва одногоучня від кожного класу з 5-го по11-ий. Обрання члена ради лідерівздійснюється на демократичних за-садах, тобто учні класу обираютьйого самостійно.

Активна участь школярів у гур-тках, конференціях, клубах, екскур-сіях, презентаціях, театрі тощо фор-

мує в учнів свій ідеал людини — гро-мадянина, патріота, гуманіста, вихо-вує повагу до національних, історич-них, культурних цінностей рідногонароду. Тому так важливо, щоб у На-ціональній доктрині розвитку освітиУкраїни у ХХІ столітті питання націо-нального виховання було висвітле-но як одне з пріоритетних, головнихі життєво необхідних.

Володимир ГНАТЮК,директор Київської школи № 283,

кандидат педагогічних наук

ÒÐÈ ÂÈ̲ÐÈ ËÞÄÈÍÈ

ÑÕÎÄÆÅÍÍß ÄÎ ÎÑÎÁÈÑÒÎÑÒ²

Ярослав Яцків (у центрі), лауреат Нобелівської премії Жорес Алфьоров та академік Борис Патон

5

ч. 22 (100), 31 серпня 2001 р. “СЛОВО Просвіти”

Освіта

Відомо, що виховати особис-тість здатна тільки особистість. Цестосується вчителя, керівника дитя-чого колективу – ключової фігури,яка своїм професійним рівнем, інте-лектом, професійною майстерністю,загальною ерудицією та культуроювпливає на розвиток особистості уч-ня. Тоді постає закономірне питан-ня: якими ж знаннями, педагогічнимдосвідом, рівнем ерудиції, культу-рою мови має володіти фахівець,щоб мати моральне та юридичнеправо називатися методистомНаціонального центру естетичноговиховання дітей, учнівської та сту-дентської молоді Міністерстваосвіти і науки України, щоб забезпе-чувати фахове, методичне керівниц-тво певного напрямку художньоговиховання? На моє глибоке переко-нання, для такої установи був би до-речним прийом фахівців на конкурс-ній основі, а сама установа мала бстати або Інститутом, або науко-во-методичним центром, здатнимакумулювати найцінніші здобуткипрактиків, досконало знати історіюхудожнього виховання і на цьомуґрунті розробляти концептуальніпідходи, методичні рекомендаціїтим, хто безпосередньо вибудовуєсистему художнього виховання за-собами образотворчого мистецтва,музики, кіно, театру, літератури, тан-цю. І базуватися цей процес має, пе-редусім, на зразках національногомистецтва, як класичного, так і на-родного, традиціях, звичаях, а від-так і слугуватиме завданням і прин-ципам національного виховання.

Для повноцінного забезпеченняцього процесу кілька років тому булазатверджена колегією Міністерстваосвіти відповідна концепція естетич-ного виховання, яка пізніше тран-сформувалась у Концепцію націо-нального художнього виховання (ав-торська група, очолювана А. Вере-щагіною та В. Герасименком). Нинівона ніким не скасована, однак спів-робітники Центру, які мали б опіку-ватись її впровадженням у процесхудожнього розвитку дітей, і самі їїдосконало не вивчили, де вже ін-шим рекомендувати.

Можливо, тут є об’єктивна причи-на. Річ у тім, що написана вона укра-їнською мовою, яка стала для праців-ників Центру пасербицею, нею ко-ристуються вряди-годи, як інозем-ною, а дехто взагалі нею не володіє.Однак, як не прикро, незнання дер-жавної мови, як і відсутність вищоїосвіти, не є перешкодою для прийо-му на роботу до установи, що має ви-сокий статус Національної.

І що ж тоді виходить? А виходятьтоді з-під пера так званих методистівтак звані методичні рекомендації, які

хоч друкуй під рубрикою “Страшнеперо не в гусака”. Хоч як це неприєм-но доводити, але хтось же мусить, боне дає спокою думка: де, хто і колиміг би дозволити собі продукуватиподібну макулатуру, та ще розпов-сюджувати по всій Україні?! Якби так“грамотно” написав учень, його твірбуло б оцінено одиницею за новоюдванадцятибальною системою, а як-би вчитель, не дай Боже, то довело-ся б його дискваліфікувати.

Отож, ідеться про “методичнийпосібник” “Розвиток фізичних здіб-ностей дітей дошкільного та молод-шого шкільного віку”, написаний ме-тодистом з хореографії А. Соколо-вим. Не рятує справи ані посиланняна Закон України про освіту щодо“особистості, поєднуючій в собі” ду-ховне багатство, ані сентенції про…“центр тяжкості роботи”. Просимовибачення у читачів, та змушені всеж користуватись термінологією та“мовними шедеврами” автора.

Залишимо на авторському сум-лінні запозичення зі спеціальної ме-дичної літератури (понад 30 із 51сторінки загального обсягу), що, ні-бито, мало б підняти пафос витвору,а насправді тільки підкреслює йогоповну безпорадність. “Щоб не вдари-ти, як то кажуть, в грязь обличчям”(стор. 23), автор удається до того,що “на основі дослідження різнихсторін розвитку дитини” подає такусхему вікової періодизації, зокрема,“літній вік — 61–74 років, старечий —75–89 та довгожителів — 90 років івище”, шукає якогось “тривкого ста-ну” із “своїми відхиленнями, а іноді йблуканнями” (стор. 12, 13). Щоправ-да, автор не роз’яснює, відносить вінці категорії до молодшого шкільногочи дошкільного віку і взагалі, яке від-ношення ці категорії мають до “роз-глядуваного нами” віку, хоч і конста-тує, що “вік, здавалось би, кожнийдобре знає, що це таке” (!)

А чого тільки варта рекоменда-ція: “Нехай діти зобразять карпат-ських лісорубів-плотогонів, інші без-посередньо перекочювані полінця”(стор. 10).

Або як второпати, даруйте, такуметодичну пораду: “Лягти на спину вположенні правильної постави. Неміняючи статури, перевернутися наживіт. Повернутися у в.п. Методич-ні рекомендації, ігровий момент”(стор. 42). Цікаво, чи пробував ко-лись автор-методист миттєво “змі-нювати статуру”? І що методист ізхореографії взагалі має на увазі підцією “статурою”?

Очевидно, щоб “спізнена зустрічіз сигналами зовнішньої середи”(стор. 12) не стала на заваді “нормо-ваній цінності вправ” “нормованої хо-реографії”, автор з “невеликого під-

скіку” (стор. 45) з “активним втягнен-ням свідомості” (стор. 28) беретьсядосліджувати “рухливість дитини вприродних умовах” і, “не присідая”(стор. 45), набираючи “все ускорюю-чий темп” (стор. 33), визначає “нор-мовану цінність вправ” “й навичків”(стор. 27) “у займаючихся” (стор. 33),щоб діти не стали “інвалідизирован-ними з раннього віку” (стор. 5).

Тож чи не є пекельним соромомперед всією Україною ці, з дозволусказати, методичні рекомендації,написані паном А. Соколовим, слов-никовий запас якого “характерен”(стор. 29), “у відміну” (стор. 27)від української мови і “наповнен”(стор. 29) такими “перлинами”, щойого сентенції на методичні теми “знабору вигукуваемих” (стор. 33)слів, діють, “у відміну” (стор. 28) віднамірів автора, цілком протилежно?

Намагатися проаналізувати цейзразок “методичних рекомендацій”— справа марна, бо довелось биповністю переписати весь опус, дезустрінемо ще й такі мовні “перлини”як “конституціональні”, “додадемо”,“бистрота” та інші.

Та, на превеликий жаль, цей ав-торський доробок не є винятком.Подібні видання стали системою“видавничої діяльності” Центру. Неможна, наприклад, сприймати всер-йоз такий документ як “програма Те-атрального гуртка для позашкільнихзакладів освіти” (?), одним із співав-торів якої є також методист ЦентруВ. Сердюк. Не маючи як фахівецьжодного відношення до театрально-го мистецтва взагалі і до дитячогосамодіяльного театру зокрема, ме-тодист не знає, що дитяча художнятворчість у галузі театрального мис-тецтва давно вийшла за межі гуртка,хоч автори з повагою пишуть цюназву навіть з великої літери. У по-зашкільних закладах успішно пра-цюють театральні студії, театри різ-ного спрямування – драматичні,оперні, лялькові, в яких розвиваютьсвої здібності, здобувають майстер-ність діти різного віку.

Можна припустити, що це не ві-домо іншому співавторові, але ж ме-тодист вищої категорії установи, якамає найвищий статус, мусить це зна-ти! Тоді б і він знав, що будь-якапрограма має свого адресата за ві-ком і напрямком, тобто: для дітей-початківців, для більш досвідченихюних акторів старшого віку, для мо-лоді. Це дуже важливо, оскільки ма-теріал, який добирається для роботиз дітьми різного віку, має відповідативіковим особливостям та ступеню їх-ньої підготовленості. Крім того, прог-рама повинна містити матеріал дляспеціальних вправ, що сприяв бирозвитку тих чи інших умінь і нави-

чок, які також уск-ладнюються з ві-ком і досвідом. Інайперше – цеартикуляція йдикція, розвиткуяких слід приді-ляти найпильні-шу увагу з самогопочатку, а не наякомусь четвер-тому (?) етапі.

Та програмане передбачаєжодних конкрет-них завдань, немістить жоднихконкретних реко-мендацій щодорепертуару, крімпереліку авторів,твори яких поданодля читання, а недля вибору ре-пертуару, як за-значено в доку-менті. Знову ж та-ки, що саме чита-ти, для якого віку,чому саме цих ав-торів і чим завинив перед п. Сердю-ком, наприклад, Тарас Шевченко, щойого не удостоєно честі бути названимпоряд з іншими? А де методистові до-велось бачити заняття тривалістю 3години, хто вчив його так складатиплан цього заняття та ще й насмілюва-тися рекомендувати іншим?

Та й до традицій українськоготеатру варто було б ставитися збільшою повагою. Знати бодай, чимвідрізняється “гра в балаганчик” відукраїнського вертепу. Можна б зро-бити ще безліч зауваг, але в томунемає сенсу, оскільки документ, що,до речі, виданий на рівні самвидаву,ніким не рецензований, не затвер-джений, не має видавничих реквізи-тів і просто не повинен був розпов-сюджуватись серед керівників теат-ральних колективів. Тим паче, щометодист, очевидно, і сам не знає,для якого віку створював програму(читаємо: то молодь, то юнацтво, тоучні), про яке “засвоєння програмно-го матеріалу йдеться, коли його неподано (крім “Мухи-цокотухи” хібащо), які “артистичні навики, вміннята спритність” (?) слід розвивати,хто такі “фахові актори”?

Хай би методист сам роз’яснивкерівникам дитячих театрів необхід-ність “синтетичних даних акторовідля будь-якої форми театру у зв’яз-ку з вищевказаним”, бо, на жаль, нівище, ні нижче не вказується, якийже саме театр мається на увазі? Настор. 5 йдеться, зокрема, про вмінняпрацювати з ляльками, до актор-ської майстерності відносять “зна-

чення драматургії” та “знання меха-нізмів крупних і малих форм”. А щомає на увазі п. Сердюк, методист,рекомендуючи “прийти до спільногорішення у виборі вже визначеногоматеріалу (п’єси чи іншого)”, коли“керівник уже обрав п’єсу загоді”?Усі ці сентенції свідчать про повнубезпорадність методиста вищої ка-тегорії і в театральному мистецтві, ів поняттях “програма” та “методика”,між якими він постійно балансує. Авсе разом то — неповага до практи-ків, яким адресує свою програму, доустанови, в якій працює, та, зреш-тою, й до самого себе.

Доводиться говорити про ці речідосить детально з огляду на гострунеобхідність кардинальних змін усистемі естетичного, конкретніше —художнього виховання шляхом ре-організації керівного органу цієї сис-теми, забезпечення його фахівцямиз відповідною освітою й досвідом.Бо, як кажуть у народі, риба псуєть-ся з голови.

Як кажуть, і сміх, і гріх. Але сміхсміхом, якби керівник установи п. І. Лавриш була спроможною “оці-нити” цей видавничий непотріб у фа-ховому та методичному відношенні,була вимогливою до рівня освіченостіметодистів Центру та не дозволяласобі діяти від імені поважного ві-домства, користуючись грифом Мініс-терства освіти і науки України.

Анатолій ТРЕБЕНКО,зав. мовно-освітнім відділомСекретаріату ВУТ “Просвіта”

ÒÐÀòÊÎÌÅÄ²ß ÇÀ ÌÅÒÎÄÈ×ÍÈÌ ÑÖÅÍÀвªÌ

Як відомо, радянська школа повністю від-кидала релігійні почуття людини, її Божес-твенну сутність.

Натомість, мов цвяхи, вбивала в головидітей філософію матеріалізму. Це в теорії.На практиці відбувалося поступове, щоден-но зростаюче зубожіння і здичавіння люд-ських душ. Супутниками життя стали такіявища, як деградація особистості, пияцтво інеробство, наркоманія і злочинність. Сус-пільна мораль була подвійною і наповнюва-лася блюзнірством та чинопочитанням,улесливістю, запопадливістю. Все це всув’язі створювало дивний гібрид новогодля людства явища, — “совєтскій чєловек”,а насправжки, словами поета, увічнювалорабство раба. Та впали, врешті-решт, стіни“комуністичного Вавилона”, себто системи,яку витворили більшовики, і ми залишилися,мов Адамові діти, голими і безпомічними.Суспільство, а це ми з вами, приймаємо но-ві правила гри, де накопичення матеріаль-них цінностей і благ стає першоосновою но-вого ідеалу людини. Цьому сприяє реклама,яка не тільки виконує роль рушія торгівлі,але й культивує образ і модель поведінкилюдини. З усіх усюд тільки й чути, що грошівирішують усе. Усі забаганки душі й тіла,але за ваші гроші.

Чи дійсно це шлях, вимріяний людствомпротягом тисячоліть? І чи цим шляхом маєйти Україна?

Найсвітліші і наймудріші люди — філосо-фи усіх часів — стверджували, що міриломдосконалості людини є її релігійність, віра, ботільки на вірі зростає моральність і гуманізм,чого, на жаль, так бракує сьогодні нам усім.Підвалини справжньої духовності і краси лю-дини закладаються, найперше, у родині, апотім у школі. Все це має підкріплюватисясуспільним, громадським життям. В основусистеми виховання підростаючого поколінняслід покласти перший камінь, про який писавкласик вітчизняної педагогіки КостянтинУшинський: “Є тільки один ідеал досконалос-ті, перед яким поклоняються всі народності,— це ідеал, який представляє нам християнс-тво… Воно дає життя і вказує вищу метубудь-якому вихованню, воно є і повинно слу-жити для виховання кожного християнськогонароду джерелом будь-якого світла і будь-я-кої істини”.

Іван Огієнко, міністр освіти і мистецтв, мі-ністр віросповідань уряду УНР, вважав, щоідея державності України має базуватися надуховній триєдиності: Мова, Народ, Церква.Такий підхід дає можливість об’єднати людейспільністю виховання і цим консолідувати на-

род, націю. Провідна ж роль у формуваннінаціональної мови, національної Церкви, заОгієнком, належить Біблії. Сьогодні слід по-вернутися до традиційних цінностей життя,вироблених людством протягом тисячоліть,цінностей, які закріплені Біблійними заповідя-ми і настановами Святого Писання. Погодь-мося, що суспільство духовно є надто хво-рим, а економічна стагнація лише похідна віднього. Духовне здоров’я наших дітей є пер-шою і неодмінною умовою справжнього щас-тя кожної дорослої людини. Видатний україн-ський педагог Софія Русова цілком слушнозауважила, що у вірі нашій, що йде від бать-ків і прадідів, наша будучність. Уся тисячоліт-ня історія і культура українського народузростала на вірі. “Нема і ніколи не було наро-ду, що не мав би релігії”, — стверджує україн-ський педагог і психолог зі світовим іменемГригорій Ващенко, який залишив нащадкамвелику духовну спадщину.

Цілком по-сучасному звучать слова-спа-лахи великого ученого, справжнього христия-нина і патріота: “Ми, українці, ідемо з Хрис-том. Наше гасло є Бог і Батьківщина. Але цене мусить бути лише порожніми словами. Ко-ли ми з Христом, то мусимо бути і душею йсерцем з Ним. Тому, ставлячи у своєму гасліна перше місце Бога, мусимо ставити Його на

перше місце і у своїй діяльності взагалі, а увихованні молоді зокрема” (там само, с. 136).

Цікаві думки з приводу релігійного вихо-вання дітей знаходимо у П. Юркевича, П. Ку-ліша, О. Довженка, багатьох світочів духу на-шого народу.

Перечитую знову й знову “Щоденник”Т. Шевченка, і мене бентежать, до глибинисерця хвилюють рядки Великого Кобзаря:“…від глибини серця дякую моєму всемогут-ньому Творцеві, що він не дозволив жахливо-му досвіду торкнутися своїми кігтями моїх пе-реконань, моїх дитинно світлих вірувань…”(Т. Шевченко. Дневник. К., 1931, с. 31).

Одним із завдань національного Відрод-ження України є духовно-моральне вихован-ня молоді, головною особливістю якого стаєорієнтація на загальнолюдські християнськіморально-етичні цінності та історично-куль-турні надбання попередніх поколінь. Ключо-вими поняттями є людяність, милосердя,доброта, чесність, порядність. У самій своїйсуті наше національне Відродження є відрод-женням наших душ, виходом із глибокої кри-зи людського духу.

Леонід РЖЕПЕЦЬКИЙ,завідуючий кафедрою українознавства

Миколаївського муніципального колегіуму,лауреат Всеукраїнської освітянської премії“Малиновий дзвін душі”, кращий освітянин

України 1998 року, заступник голови правлін-ня Миколаївської обласної “Просвіти”

ÙÎÁ ÍÅ ÁÓËÀ ÑÀÌÎÒÍÜÎÞ ÄÓØÀ

Фото О

. Кутлахм

етова

5

ч. 22 (100), 31 серпня 2001 р. “СЛОВО Просвіти”

Мова єдина

Продовження. Початок у числі 19, 2001 року

Ось просторий і вартий того, щоб йогозацитувати, лист Петра Панянчука з Ми-колаєва. Його найбільше турбує те, чомутак вільно, іноді навіть заохотливо з бокувладних структур почуваються в Українісили, які й не маскують того, що їхня мета— зруйнувати, знищити українську дер-жавність. Як розуміти те, що “просто зпарламентської трибуни ми ще недавночули: “Сколько надо будет, столько и расс-треляем”, як розуміти й те, що зовсім віль-но почуваються у нас люди, які відкритоочолюють союзи… по відновленню Сою-зу, борці за відновлення імперії?” “Чому,— дивується далі п. Панянчук, — ми неберемо в цьому плані приклад з Чехії,Литви та інших країн, не беремо прикладз Німеччини, яка свого часу на владномурівні поставила крапку на своїй біді — на-цистській партії? Ми ж боїмося бути неде-мократичними, і я не розумію, чого чекає-мо? Чи не новітнього Леніна, який об’єд-нає всі ці сили і на додаток направить наКиїв якогось новітнього Муравйова? Щобми знов колись казали: “Якби ж знаття!…”Ну, скільки ж нам ще треба наступати на тісамі граблі?”

Добродій Панянчук наводить один зприкладів того, як для компрометації дер-жави ліво-реваншитські сили використову-ють будь-які нагоди. “Ось слухаю на ульт-ракороткій хвилі Верховну Раду, де якразрозглядалося питання про СНІД, туберку-льоз, інші хвороби. Здавалося б, понад-партійне, нейтральне питання. Та ось домікрофона підбігає член фракції комуністівМармазов і, киваючи на незалежність Ук-раїни та на Президента, видає таку диви-ну: у Союзі цими хворобами хворіли мало,а в незалежній Україні (треба вважати то-му, що в незалежній) — епідемії. Звичайнож, бідування людей позначаються на кіль-кості хвороб. Тільки ж чому не було згада-но депутатом, що сприятливу ситуаціюдля поширення цих хвороб було створеноще завдяки старанням того ж Союзу? Ад-же це ще Союз обібрав до нитки власнихлюдей, забравши ще 1 квітня 1991 рокунавіть “гробові” заощадження, адже це та-кож Союз подарував нам Чорнобиль, щорізко вплинув на стан здоров’я населення.У промовця ж винною у всьому виявиласянезалежність, і ніхто — ні головуючий, ніхтось з інших депутатів — його не випра-вив. Чи не цікаво?”

Слушно пише П. Панянчук і про те, щозовсім не передбачуваний Бєловєзькимиугодами розподіл Чорноморського флоту(тим більше за обставин, коли Росія незнає, що робити з усіма іншими своїмифлотами) прислуговується хіба що меті,яку один з російських політиків сформу-лював словами: “ Крым — это та уздечка,которой мы обратаем всю Украину”, а

стосовно ж мовного питання, то позиціяцього дописувача з м. Миколаєва така:“Українська мова настільки ж природнядля українця, як і дихання чистим повіт-рям. Нема забрудників — нема й пробле-ми. То ж як шкода, що тих забрудників унас предостатньо. Та ще й штучно створе-них. І не без далекого прицілу!

Адже давно відомо: хочеш знищитинарод, відняти його територію — знищ йо-го мову. І це добре розуміють всі ті, котрірізними способами мусують у нас мовнепитання, ополчуючись — відкрито або жхитро-викрутливо — проти одвічної мовицієї землі — української.

Коли ці дії мали місце в колишній цар-ській, а опісля й у більшовицькій росій-ській імперії — це зрозуміло. Але, коли цетвориться сьогодні в нашій вже незалеж-ній державі, то пробачте, куди дивитьсядержавна влада? Тобто ті, хто повиненчітко оберігати нашу незалежність віднайприхованіших спроб її нищення. А що,як не нищення означає сьогоднішнє роз-гульне зросійщення України? Адже, пог-ляньте, який шалений наплив російсько-мовних видань заливає наш книжковийринок і весь інформаційний простір! Мас-кують же це… під демократичний принципзахисту мови меншин. Знаєте, якби цестосувалося, скажімо, кримськотатарськоїменшини, то такий довід треба було ббрати до уваги. Але ж… російській мові ні-яке знищення не загрожує. Адже в неї, навідміну від української чи кримськотатар-ської, є своя надійна скринька (Росія), девона пречудово зберігається і захищаєть-ся. І, до речі, там вона має статус держав-ної мови. Для всіх! Без огляду на менши-ни: українців, якутів, татар, чукчів, чечен-ців, яких геноцидно знищують, і т. д. Відсо-ток же тих меншин у Росії значно більший,ніж у нас в Україні росіян!

То чому ж частина з них тут, у нас в Ук-раїні, так уперто бореться за принципи,яких аж ніяк не дотримується у самій Ро-сії? І чому ми на державному рівні не дає-мо достойної відсічі таким “мудрецям”? Ідопоки таке буде? Невже аж до того часу,поки “соізволять” прозріти нинішні викува-ні ще в старій кузні деякі наші керівні кад-ри? Як правило, російськомовні! І скажу:вперто російськомовні! Хоч багато хто зних і непогано володіє українською мо-вою. Володіє, але вперто працює на її зни-щення…”

“Володіє, але вперто працює на її зни-щення…” — я нарочито повторю ці словата прокоментую обурення П. Панянчука зМиколаєва хіба що у той спосіб, що безнашої, українців, вимогливості, насту-пальності, без нашого, сказати б, тиску йнатиску — помітних змін ні в загально-сус-пільній, ні в мовній ситуації очікувати мар-но. Йдеться бо про питання, де відчуттявладою (а в ній нам обіцяли — пригадай-мо! — великі зміни) нашої, українства, во-лі особливо потрібне.

Кажучи це, я усвідомлюю, настільки тонепросто — змобілізувати, виявити отуволю у тих наших областях, у яких зросій-щення давно вже перейшло критичну точ-ку. Ну, наприклад, у Донецькій області,звідки, з міста Костянтинівка, озиваєтьсяВолодимир Зуй (він майстер спорту Укра-їни — гирьовий спорт, викладач англій-ської мови, який, одначе, відмовився пра-цювати у місцевому сільськогосподар-ському технікумі на знак протесту протизросійщення навчального процесу). У сво-єму листі він пише: “До вас звертаєтьсяколишній викладач технікуму, а нині пенсі-онер. У період нашого національного під-несення я майже вірив у те, що коли будеу нас власна держава, то не мине і двохроків, як всі заговорять українською мо-вою. Так або приблизно так говорив у тойчас Володимир Яворівський.

І от на десятому році існування нашоїдержави і ювілею, що вже минув, Законупро мови я відчуваю себе чи не єдиною насто відсотків україномовною людиною вмісті. У жодній установі тобі ніколи не да-дуть відповіді державною мовою, тому що

батьки міста керуються не Законом про мо-ви, не Конституцією України, а рішеннямобласної ради про так зване “двуязичіє”.Це те рішення, яке забезпечує панівне ста-новище російської мови у всіх ділянкахсуспільного життя, а українська, як була,так і залишається бідною пасербницею.Про те, що живемо в Україні, нагадують хі-ба що державний прапор над міськрадоюта ще печатки на довідках. А в той же часкомуністичний ватажок з трибуни Верхов-ної Ради брехливо заявляє, що “миллионылюдей в нашей стране лишены возмож-ности пользоваться родным языком”, а ві-домі депутати Красняков, Алєксєєв, Чаро-дєєв та інші створюють неформальнеоб’єднання “за культурно-мовне рівноп-рав’я”. Так, наче в Україні створено нестер-пні умови для функціонування російськоїмови. Боже мій, мені більше нічого так нехотілося б, тільки щоб вона поміняласямісцями з українською! Кожна бо школа,кожен навчальний заклад, кожен дитячийсадочок — це в нас осередок зросійщення.І це — майбутнє України? У цій атмосферінарощування зневаги до українства нашійдепутатці у Верховній Раді тов. Пасєчній, урідній школі якої вчиться 80% українців, назустрічах з нею можуть ставити будь-які за-питання, окрім одного: коли в нашому містібуде хоча б одна українська школа?”

“Спілкуватися мені ні з ким”, — закін-чує свого листа В. Зуй і на завершення на-водить деякі власні вірші. Один з них по-чинається рядками:

Живу я нині, як в екзилі,Як той ізгой, чи емігрант…

Запитання: хто відповість за подібнесамопочуття, що проймає і десятки, сотніінших листів, які я одержую?

Як-от і від Володимира Калашникова,народного артиста України, та його друзівз м. Луганська: “У містах нашої областіпродовжує чинитися всілякий спротив зап-ровадженню в освітніх закладах та в дер-жавних установах української мови. І ос-кільки серед депутатів Верховної Ради щедосить тих осіб, які й понині продовжуютьполітиканські забави, сповнені неповагидо державної мови, то й депутати місце-вих рад поспішно приймають всілякі рі-шення про двомовність. Здавалося б, цясправа враховує запити населення. Та, якпереконуємося, подібні рішення на прак-тиці є узаконенням процесу упослідженнядержавної мови, і не лише в чиновницькихкабінетах. Зокрема, у багатьох містах таселищах Луганщини ще немає жодної ук-раїнської середньої школи, відсутня об-ласна українська газета. Телерадіоефірнад Донбасом майже цілком заполониламова іншої держави. А де ж мова державиУкраїни?” І далі з цього листа: “Приємнонам вітати у себе високих гостей з Києва.Та коли послухаєш більшість з них, тоскладається враження, що вони є держав-ними мужами Російської Федерації, а неУкраїни. Чому державні службовці всіх рів-нів не несуть відповідальності за впровад-ження української мови як державної натеренах України?” І на завершення листа:“Українська мова, не заперечуючи інші мо-ви, має посісти належне державній мовімісце в Україні. І найперше це стосуєтьсяосвіти і державних установ. Чужою мовоюнезалежну Україну збудувати неможливо.”

Пише Олексій Журавель з смт. Ва-сильківка Дніпропетровської області: “На-че вже й уряд змінився, а ситуація з на-шою мовою не змінюється, навіть навпа-ки. Приклади? Будь ласка. Вмикаю україн-ський телевізійний канал. Незрозуміло,якої він національності: пісні — росій-ською, кіно — російською, новини — так,як колись при Союзі (тобто диктори по-ук-раїнськи, інші, майже всі, — по-російськи),мультфільми — російською, голова подат-кової адміністрації — російською, проку-рор Сумської області — російською. І цетільки впродовж останніх двох днів. Зак-ликають нас виконувати закони, не вико-нуючи їх самі. Спостерігаю приклади, коли

ще вчора написи були російською і україн-ською, і, здавалося, ще один крок — і бу-де по-українськи, аж у ряді випадків зновуперейшли на російську. Наприклад, у на-писах виробів місцевих фармацевтичнихфірм, на цукерках. Або: “сода пищеваяЛисичанского содового завода”, “соль пи-щевая “Артемсоль” і т. ін. Ну, а вже нашідніпропетровські ВНЗ, в тому числі техні-куми, як викладали по-російськи, так і вик-ладають”.

Якщо О. Журавель характеризує дніп-ропетровську ситуацію, то Володимир Ци-сельський з с. Хомутець Брусилівського ра-йону на Житомирщині (‘я селянин, я з села”— пише він про себе) змальовує ситуацію,як вона йому розкрилася у столиці, в Києві.А як розкрилася? Так, що “коли я зайшов наХрещатику в один магазин і попросив те,що мене цікавило, показати, то мені зне-важливо відповіли : “Ви із дєрєвні?” Відчув-ши підвищення тиску, не захотів я і роздив-лятися той товар, вийшов з магазину, ставбіля книжкової розкладки, на якій не поба-чив жодної української книжки, і подумав:чи не в Росію я приїхав?”

А далі у листі В. Цисельського запитан-ня: “Кому треба подякувати і кому вклони-тися за це насильство? Хто дає дозвіл навипуск друкованої продукції російськоюмовою у такій кількості назв та у такій ти-ражності по відношенню до видань дер-жавною мовою? Чи, може, це турбуються,що ми за час незалежності вже призабулиросійську мову? Чи, може, комусь це дляякоїсь політики треба? Чи, може, це такийвигляд мусить мати демократія? Чи, може,це в нас такий закон про пресу, який пере-буває у суперечності з моральним зако-ном, що мусить діяти всередині кожного знас? Кого спитати, чому? Невже це ми вжестоїмо на колінах і бачимо безвихідь?” Яктвердо знає автор листа, “пріоритетом по-винна бути державна мова — так, як воноє скрізь у світі, і в Росії теж”.

“Ситуація починає нагадувати найгір-ші радянські часи, — пише від імені групидепутатів Рівненської міської ради Віта-лій Поровчук. — У багатьох регіонах на-шої держави неможливо придбати ні ук-раїнської книги, ні газети, більшість моло-діжних FM радіостанцій працює росій-ською мовою, в газетних кіосках перева-жає російськомовна і власне російськаперіодика”.

Це в цьому листі — узагальнення, аось як конкретизує його Володимир Мат-вієнко з Запоріжжя, де, я, до речі, не такдавно побував та зустрівся з сотнями лю-дей цього краю, які висловлюють найглиб-шу стурбованість з приводу мовних про-цесів у державі: “Багато хто в нас навітьна рівні найвищого місцевого начальствадосі дивиться на україномовних, як бугайна червоне. В області десяток газет, теле-радіокомпаній з явно вираженою україно-фобією. “Комсомолець Запоріжжя” миттюстав “молодежной информационной газе-той”. Інші газети — тільки шапки україн-ські. Радіоканали всі російсько-англомов-ні. Ледь жевріє одна-однісінька “Запорізь-ка правда”, яку переважно передплачуєсело, та й то не дуже, а це ж — орган ад-міністрації, виконкому...”

Листи -“плачі” оцих моїх “письменни-ків”, як ви безсердечно відгукуєтесь, панеТолочку, ідуть та й ідуть з усієї України і, доречі, свідчення цих “письменників” про іс-тинний стан з українською мовою мають туцінність, що відбивають не якісь “середньо-українські” показники, якими часто і нема-ло хто прикривається, а конкретно-регіо-нальні. Ось ви, пане Толочку, наприклад,стверджуєте: “Масово перейшли вузи ішколи”. Так, у прикладанні до західних те-ренів держави ці ваші констатації правдиві.Але ж ви рівною мірою прикладаєте їх і довсієї України, тобто і до Центру, й до Сходута Півдня, а в результаті виходить з тихконстатацій суцільна фальш…

Далі буде

Анатолій ПОГРІБНИЙ

×È ÓÊÐÀ¯ÍÅÖÜ — ÌÅÍØÈÍÀ  ÓÊÐÀ¯Í²?

13

ч. 22 (100), 31 серпня 2001 р. “СЛОВО Просвіти”

Палітра

Продовження. Початок у числах 15, 18 2001 року

На виставках у Києві та Москві Олексан-дра Олександрівна Екстер зустрічалася з ху-дожницею Марією Синяковою. Синяковаздобула художню освіту у студіях Харкова іМоскви, багато подорожувала, знала новефранцузьке мистецтво — імпресіоністів, Го-гена, Матісса. З нею, молодою, розумною,вродливою, було цікаво й весело.

Улітку сестри Синякови виїздили на своюдачу в село Красна Поляна під Харковом.Там часто гостювали поети і художники —Велимір Хлєбніков, Давид Бурлюк, ВасильЄрмилов, Борис Пастернак. Хлєбніков прис-вячував вірші і Марії, й її Батьківщині — Ук-раїні. Напівжартома-напівсерйозно запевнявдрузів, що всезагальне щастя прийде долюдства тоді, коли

На хвилях світового танцюЗдійметься вітер гопака.

Точилися нескінченні розмови, зокремапро фольклор.

Одного разу Хлєбніков, говорячи трохироздратовано про сучасну поезію, зауважив:

— Бальмонт оспівує смерть, а народнатворчість — життя…

Марія додала:— Мене від песимізму вилікував селян-

ський живопис. У нашому селі я маю багатодрузів. Як люди розмальовують свої хати! Яківеселі лубки прикрашають їхні домівки! Вар-то придивитися до писанок, ікон, гаптування.Їхні барви сповнені лірикою і піднесенням,гумором і добродушністю. Як цього бракуєсучасній поезії! Я нещодавно прочитала віршякогось Тичини… Прекрасно, але як скорбот-но. От послухайте:

Стою. Молюсь. Так тихо-тихо скрізь,—

Мов перед образом Мадонни.Лиш від осель пливуть тужні,

обнявшись, дзвони, —Узори сліз.Лише з-над хмар часом прилинеПрощання з літом журавлине —Погасле, як грезет із риз.

Не знала художниця, що цей “якийсь Ти-

чина” незабаром на весь світ уславить укра-їнську поезію, що мине не так-то й багато ча-су, і замість журливих рядків він проголошу-ватиме:

Минув як сон блаженний часІ готики й бароко.Іде чугунний ренесанс,Байдуже мружить око.

У яскравих, мов веселка, аквареляхМ. Синякової, серед чистих, наче дощем оми-тих барв, ходять ошатні дівчата, скачуть ку-дись гордовиті вершники, поважно походжа-ють городяни в циліндрах, гарцюють коні, па-суться корови. А довкола синіють озера, сяєжовтогаряче сонечко. І все те намальованопоривчасто, беззавітно, довірливо, як малю-ють діти або дорослі з чистою дитячою ду-шею. Художниця твердила: “Колір — це пое-зія, а живопис — радість для людини”.

У житті бувають символічні зустрічі. 1986року вийшла з друку книжка Велиміра Хлєб-нікова “Творения”. На її сторінках зустрілисяпоет і друзі його молодості — Марія Синяко-ва та брати Бурлюки, Казимир Малевич, Ва-силь Єрмилов, творами яких проілюстрова-но книжку.

НАРОДНА МАЙСТРИНЯКияни поспішають на виставку, організо-

вану Олександрою Олександрівною Екстер.На глядачів чекають твори селянки ГанниСобачко. Рослинний орнамент у її роботахнесподівано збагачується оригінальними ви-гадками. Серед переплетіння фантастичнихлисточків і квітів прозирає не менш фантас-тичний образ птаха, звіра, а іноді й людини.Навіть орнаменти інших народів — китайські,індійські — з якими познайомила майстринюЄвгенія Прибильска, вона інтерпретує по-своєму.

Дивовижні кольори в її роботах, особли-во оксамитово-синій, що підносить настріймалюнка, червоний і жовтий надають йомусвятковості. Плавні контури, ритм ліній іформ заспокоюють, наче оспівують радістьбуття. Часом настрій малюнка змінюється,лінії загострюються. Здається, навколо запа-нувала тривога. Чорна барва вдирається внеспокійний, рвучкий, тепер уже асиметрич-ний ряд ліній.

Відкриваючи виставку творів Ганни Со-бачко, Олександра Екстер сказала:

— Ганна Собачко — приклад того, що на-родне мистецтво й у своєму роз-витку залишається народним. Аледля того, щоб воно існувало і квіт-ло, сповнювалося новими силами,воно повинно припадати до живихджерел сучасного мистецтва, орга-нічно засвоювати його…

ТЕАТРАЛЬНІ КОНСТРУКЦІЇДо О. Екстер сценічні декорації

складалися з розмальованих куліс,задника або з трьох стін того чи то-го приміщення. Навіть декорації,створені міріскусниками, зокремаГоловіним і Добужинським, майженічого не змінили. Їхні роботи —ошатний, святковий, багатобар-вний живопис — лише тло для гриакторів.

…Якби в один із днів 1916 ро-ку, хтось із найпалкіших шануваль-ників театру побачив жінку, якащойно вийшла з поїзда “Київ —Москва”, йому б і на думку не спа-ло, що вона привезла із собою ре-волюцію у світовій сценографії.

Олександа Екстер приїхала доМоскви на запрошення Олексан-дра Яковича Таїрова. Талановитийрежисер з України, Таїров мріявпро прищеплення театрові пласти-ки руху, про розкріпачення тіла ак-тора, про свободу у створенні ма-

сових мізансцен.Мріяв режисер і про

нову сценографію.Замість пишного анту-

ражу Екстер запропонува-ла створити на сцені цілусистему рухливих, лако-нічних, чітких геометрич-них майданчиків для гриакторів. У залежності відбажання режисера, їхможна було підіймати набудь-яку висоту над ко-ном. Вони, як і рухливі,гвинтоподібні сходинки,розширювали або звужу-вали простір сцени. Режи-сер дістав можливістьстворювати виразні ком-позиції з акторів;встановлені на сцені дзер-кала, різні блискучі фак-тури перетворювали дра-матичну гру на яскраво-виразне видовище.

Так уперше в історіїсвітового театру рухливіконструкції замість мальо-ваних декорацій були за-проваджені Екстер у Ка-мерному театрі Таїрова.Відтоді і з’явилося понят-тя: театральні конструкції.

“ФАМІРА КІФАРЕД”Перша спільна робо-

та Таїрова й Екстер —п’єса Інокентія Аннен-ського “Фаміра Кіфаред”.

Головний герой п’єси — син фракійськогоцаря і німфи — Фаміра — уславився своєюгрою на кіфарі. Він викликав на змагання муз.За це зухвальство вони жорстоко його пока-рали — позбавили зору й музичного чуття.

Коли московські театрали прийшли напрем’єру вистави, вони були певні, що поба-чать на сцені пишну південну рослинність,обов’язковий античний храм з обов’язковоюколонадою та античними скульптурами, ак-торів у традиційних туніках.

Публіка наче заніміла від подиву. На сце-ні — суміш українського народного лубка і ку-бо-футуристичних конструкцій. Декорації ди-намічні: асиметричні зсуви, злами, лінійнізвиви надають постановці напруженого тем-пу і ритму. На широких сходах звиваються ті-ла вакханок.

Була тут і південна рослинність — кипа-риси. Але які! Геометризовані, з умонтовани-ми в них сходинками, на які, наче акробати,видиралися сатири.

Лаконічні форми декорацій відповідалидуху первісних ритуалів.

О. Екстер відобразила античність як ди-тинство людства, ескізи до “Фаміри” були ди-тинно-фантастичні. Тлом для персонажів слу-гував насичений синій колір, як на малюнкахГанни Собачко. А грецький стародавній вазо-пис своєю простотою також схиляв художни-

цю до кольорового і лінійного лаконізму.

ЇЇ СПЕКТАКЛІНаступний спектакль О. Таїрова з деко-

раціями та костюмами О. Екстер — “Сало-мея” за п’єсою О. Уайльда. Декорації об’єм-ні, динамічної форми, з ребристими подіума-ми. Художниця вдається до різких зіставленьвертикальних, горизонтальних, діагональнихліній. Контрасти чорних і червоних кольорівдопомагають повніше передати похмурість іхижість царя Ірода.

Костюми перетворюють акторів на живікольорові скульптури. Але ці скульптури — уновітньому, кубістичному стилі. Їх геомет-ризм підкреслюють фалди, які не лягаютьприродними бганками, а стирчать, ніби вонизроблені з металу чи кольорової фольги. Вкостюмі Іродіади є щось металево-безжаль-не. Фалди одягу солдата — ніби продовжен-ня його меча і щита.

Спектакль мав величезний успіх. О. Екс-тер оновлює не лише драму, а й балет. Умансарді на Фундуклеївській вулиці вонапроектує костюми до вистав балерини Бро-ніслави Ніжинської, засновниці київської“Танцювальної студії руху”. Таких костюмівбалетне мистецтво не знало. Спрощені догеометризму, підкреслено гранчасті, вони чито з епічної минувшини, чи то для майбутніхвелетнів. Яке передбачення сучасного спор-

тивного балету!— Дорогу новому рухові! — про-

голошували прихильники О. Екстері Б. Ніжинської. — Відкриймосявпливам міста з його пришвидше-ним темпом, синкопованим ритмом,прямолінійністю будов, силою і точ-ністю спортивного жесту!

Лаконізмом перейняті ескізихудожниці до Шекспірівського“Отелло”. Кілька різних за висотоюгранчастих паль, чорних з одногобоку і жовтогарячих з другого, вис-трунчилися, як важезний мур фео-дальної фортеці. Цей мур, нібигармошка, може розсунутися, або,як пастка, зсунутися. На фоні паль— беззахисні постаті акторів. Со-нячний, жовтогарячий колір, щонесе життя, і чорнота небуття награнях стовпів означають “бути чине бути”. Суворій упорядкованостідвірського етикету відповідаютьнавіть хмарки, білі, але неприрод-но прямокутні. Вертикалі паль і го-ризонталі хмар — це композицій-ний контраст, за допомогою якогопідкреслено незатишність, нежит-тєвість світу.

Далі буде

Дмитро ГОРБАЧОВ,

ÇÀ×ÀÐÎÂÀÍÀ ÍÀÐÎÄÍÈÌ ÌÈÑÒÅÖÒÂÎÌ

М. Синякова. Єва. 1914. Акварель на папері

О. Екстер. Іспанський танок. Ескіз до балету Б. Ніжинської. 1920. Гуаш на картоні

О. Богомазов. Трамвай. Львівська вулиця у Києві. 1914. Олія на полотні

14

“СЛОВО Просвіти” ч. 22 (100), 31 серпня 2001 р.

Був собі горобець. І був бивін нічого собі горобчик, татільки біда, що дурненький вінбув. Як вилупився з яйця, так зтого часу нітрошки не поро-зумнів. Нічого він не тямив: анігніздечка звити, ані зерна доб-рого знайти,— де сяде, там ізасне; що на очі навернеться,те і з’їсть. Тільки й того, щозавзятий був дуже,— є чого,нема чого, а він вже до бійкибереться. Одного разу літаввін із своїм товаришем, тежмолодим горобчиком, по дворів одного господаря. Літали во-ни, гралися, по смітничку гро-мадили та й знайшли три ко-нопляні зернятка. От наш го-робчик і каже:

— Мої зернятка! Я знай-шов! А чужий і собі:

— Мої! Коли мої! Коли мої!І почали битися. Та так

б’ються, та так скубуться, аждогори скачуть, аж пір’я з нихлетить. Бились, бились, покипотомились; сіли один протиодного, надулись і сидять, тавже й забулись, за що булабійка. Коли згадали: а де ж на-ші зернята? Зирк, аж зернятвже й нема! По дворі ходитькурка за курчатами, квокче тапромовляє:

— Дурні бились, а розумніпоживились, дурні бились, арозумні поживились!

— Що ти кажеш? — пита-ють горобці.

— Та то я дякую вам, щови такі дурні! От поки ви здурубились, то я з своїми курчата-ми поснідала вашими зернят-ками! Що то, сказано, як хтодурний!.. Нікому було вас битита вчити! Якби вас хто взяв удобру науку, то, може б, з васптахи були!..

Чужий горобчик розсер-дився за таку мову.

— Вчи своїх дурних курчатрозуму, а з мене й мого розумудосить! — підскочив, тріпнувкрильцем, цвірінькнув та йгеть полетів. А наш горобчикзостався і замислився.

“А правда, — думав він, —краще бути розумним. От кур-

ка розумна, собі наїлася, а ямушу голодний сидіти”.

Подумав, подумав та й по-чав просити курку:

— Навчіть мене розуму, па-ні матусю! Ви ж такі розумні!

— Е, ні! — каже курка. —Вибачай, серденько! Маю я йбез тебе клопоту доволі, — онсвоїх діточок чималенько, по-ки-то всіх до ума довести! Шу-кай собі інших учителів! — тай пішла собі в курник.

Зостався горобчик сам.— Ну, що робить? Треба

кого іншого питати, бо вже ятаки не хочу без розуму жити!— і полетів у гай.

Прилетів у гай, коли бачить— сидить зозуля на калині тавсе: “Ку-ку! Ку-ку!”. От він донеї:

— Тіточко, що я вас проси-тиму! Навчіть мене розуму! Увас же нема своїх дітей; а токурки просив, то вона каже,що в неї й так багато клопоту.

— А я тобі от що скажу, —відповіла зозуля, — як у менесвого клопоту нема, то чужогоя й сама не хочу! От не мала броботи, чужих дітей розумувчити! Се не моє діло! А от ко-ли хочеш знати, скільки тобіліт жити, то се я можу тобі ска-зати.

— Аби ти була жива, а замене не турбуйся! — відрізавгоробець і полетів геть.

Полетів він геть, аж на бо-лото, а там ходив бузько і жабловив. От підлетів горобчик донього та й каже несміливо:

— Пане, навчіть мене ро-зуму. Ви ж такі розумні...

— Що, що, що? — заклеко-тів бузько.— Тікай-но ти, покиживий! Я вашого брата!..

Горобчик мерщій від нього,ледве живий від страху.

Бачить він: сидить на рілліґава і сумує. От він до неї:

— Дядино, чого ви так за-журились?

— Сама не знаю, синочку,сама не знаю!

— Чи не можете, дядиноч-ко, мене розуму навчити?

— Та ні, синочку, я й сама

його не маю. А от коли ти вжетак хочеш, то полети до сови:вона, кажуть, вельми розум-на-розумна, то, може, вона то-бі що порадить. А я до того ро-зуму не дуже. Бог з ним!

— Прощавайте, дядино! —сказав горобчик.

— Щасливо!Полетів горобчик питати,

де сова сидить; сказали йому,що вона в сухому дубі в дуплімешкає. От він туди,— бачить:справді, сидить сова в дуплі,тільки спить. Горобчик до неї:

— Пані! Чи ви спите? Пані!Пані!

Сова як кинеться, як затрі-поче крилами.

— Га? Що? Хто? — кри-чить, витріщивши очі.

Горобчик і собі трошки зля-кався, а все-таки хоче свогодійти.

— Та се я, горобець...— Горобець? Який горо-

бець? Не бачу! Чого прити-рився? І яка вас лиха годинапо дневі носить? Осе на-пасть? І вдень не дадуть зас-нути...

І сова знов заснула. Гороб-чик не посмів її вдруге будити,сів собі на дубі та й почавждати ночі. Ждав, ждав, ажйому обридло. Коли се, якстало темніти, прокинуласьсова та як заведе: “Гу-у-у!.. Гу-гу-гу-у-у...” Горобчик аж отерпзо страху: хотів уже втікати, таякось утримався. Вилізла со-ва з дупла, глянула на гороб-чика, а очі в неї світять! Страхта й годі!..

— Ти тут чого? — спитала.— Та я, вибачайте, моя па-

ні, ще зранку тут сиджу...— І чого?— Та чекаю, поки ви вста-

нете...— Таж я встала! Ну чого

тобі треба? Чого стримиш?— Я хотів би вас просити,

вибачайте ласкаво, чи не мог-ли б ви мене розуму навчити?Адже ви такі мудрі...

— Не на те я мудра, щобдурнів розуму навчати! Хтодурнем вродився, той дурнемі згине. Тікай-но ти, а то я го-ло-од-на! — гукнула сова та якзасвітить очима...

Горобчик миттю як схо-питься, полетів світ за очі,десь у гущавину заховався татам і проспав аж до самогоранку. Спить горобчик, та такміцно, коли се у нього над го-ловою щось як заскрегоче:“Че-че-че!” Горобчик проки-нувся, аж дивиться: сидить насучку сорока-білобока та такскрегоче, аж очі заплющила.

— З ким ви, панянко, такрозмовляєте? — спитав її го-робець.

— А тобі що до того? Чиба, який цікавий! А хоч би й зтобою!

— Та я дуже радий, як зомною. Я б вас просив, мояпанно, щоб ви мене розумунавчили.

— А нащо тобі, мій молод-чику, розум? Без розуму лег-ше в світі жити та таки й весе-ліше! А ти, голубчику, ліпшекрасти вчися, от як я, то тоді йрозуму не треба. З великогорозуму не тяжко й з глуздузсунутись; ти ось поговори зо

мною, то я тебе навчу, як і безрозуму прожити... — і заскре-готала сорока, та що далі, товсе хутчіш та дрібніш...

— А бодай тобі заціпило,скреготухо! — крикнув гороб-чик. — Ото глушить! Цур тобі!— та скоріш від неї геть.

Сів собі горобчик на полі тай думає:

“Де я того розуму навчуся?Скільки світу злітав, а щосьнебагато навчився, хіба вжевоно так і зостанеться...” За-журився він, поглядає сумнопо полю, а по полю чорнийкрук ходить та так поважно.

“Ну, ще в сього поспитаю;се вже останнє”, — подумавгоробчик.

— Навчіть мене розуму! —звернувся він просто до крука.— Я вже давно його шукаю, таніяк не знайду.

— Розум, молодче, по до-розі не валяється, — мовивповажно крук, — не так-то йо-го легко знайти! А я тобі от щоскажу: поки біди не знатимеш,то й розуму не матимеш. Оттобі моя наука. А тепер іди,мені ніколи.

Полетів горобчик, засму-тився. “Що то мені така нау-ка?” — гадає собі; однак біль-ше ні в кого розуму не питав— обридло вже. Посумувавтрохи, що мусить без розумужить, а потім і забув. Почавзнову гуляти веселенько. Нігадки йому.

І не зоглядівся горобчик, які літечко минуло. Настала осіньз вітрами холодними, з доща-ми дрібними, а дедалі й сніжокстав перепадати. Біда горобчи-кові — холод, голод! Вночі, дене сяде, спати не може, так хо-лодний вітер і пронизує; вденьїсти нічого, бо все зібрано вклуні, а якщо й знайде, то засваркою втеряє. От і почав нашгоробчик до розуму приходити— годі сваритися! Куди горобцілетять, і він за ними; що вонизнайдуть, то і він поживиться,— та все без сварки, без бійки,то горобці його й не женуть відсебе, — а перше, то й близьконе підпускали. Побачив гороб-чик, як інші пташки в теплихгніздечках сидять, почав він ісобі придивлятись, як-то гніздабудуються. Почав він пір’ячкодо пір’ячка збирати, соломкудо соломки складати та гніз-дечко звивати. Так статкує нашгоробчик, так дбає! Дедалі всігоробці почали його поважати:куди зберуться на раду, то ййого кличуть, він так вславивсяміж ними своїм розумом. Пере-зимував він зиму щасливо, ана весну вже став великим тамудрим горобцем; сидів він угніздечку не сам, а з гороблич-кою, і четверо яєчок в гніздечкулежало. Як виклюнулись го-роб’ята, то горобцеві новийклопіт — годувати діточок, тавкривати, та глядіти, та од хи-жого птаства боронити,— недо гуляння було! А вже що гос-подарський був горобець, то,було, аж сусіди-горобці диву-ються. “Які ви, пане сусідоньку,мудрі! І де ви того розуму нав-чились?” — питають, було, йо-го. А він, було, тільки голівкоюкивне. “Біда навчила!” — каже.

ДО БАТЬКІВ І ДІТЕЙЛюбі читачі! Дорогі батьки

і діти! Газета «Слово Просві-ти» започатковує для Вас но-ву рубрику, яка називається“Читаночка”. У рубриці ми хоче-мо познайомити Вас із тимитворами літератури для ді-тей, які стали духовною скар-бницею українського народу ітим самим вписані до літописусвітової літератури. Рубрика“Читаночка” познайомить васіз кращими зразками сучасноїлітератури для дітей. У насгостюватимуть видавництваУкраїни, дитячі журнали, вис-туплять зі своїми твораминайвідоміші й найулюбленішідитячі письменники.

Сьогодні в нас у гостях ви-давництво дитячої літерату-ри “Веселка”. За 67 років свогоіснування “Веселка” випустиладля дітей понад 10 тисяч назвкнижок загальним тиражем 1мільярд 130,3 мільйони примір-ників. Книжки цього видавниц-тва відомі сьогодні не тільки вкожній українській родині, а й упонад 100 країнах світу, експо-нуються на найпрестижнішихвиставках-ярмарках у Києві,Львові, Москві, Франкфурті-на-Майні, Чикаго, Торонто, Вар-шаві, Празі, Братиславі...

Книжки видавництва вихо-дять у таких серіях: “Україн-ське відродження”, “ГетьманиУкраїни”, “Кошові ЗапорозькоїСічі”, “Україна — рідний край”,“Нашого цвіту — по всьому сві-ту”, “Казки народів світу”, “Ла-уреати Міжнародної премії іме-ні Г.-Х. Андерсена”, “Книжка-пісня”, “Українській дитині”.

У видавництві “Веселка”вийшло понад тридцять ви-дань з історії України, поверну-то із забуття десятки іменукраїнських письменників тамайстрів перекладацької спра-ви. Багатьом вам відома серія“Шкільна бібліотека” та “Моворідна, слово рідне”.

Для найменших видавниц-тво випустило кілька абеток:Тарас Шевченко. “Буквар пів-денно-руський, 1861 року”(1991), “Твоя абетка” (1991),“Стару погудку — та на новудудку” (1995), “Українськаабетка” (1996), Т. Коломієць“Веселе місто Алфавіт” (2000)та ін.

Особливе місце у веселчан-ській програмі займає Шевчен-кіана. Наверненню до духовнихджерел служать: “Біблія для ді-тей” (1992), збірки колядок знотами “Нова радість стала”та “Ой радуйся, земле!” (1995).

Важко навіть порахувативсі добрі справи, зроблені ве-селчанськими працівниками,колективом, який очолює лау-реат Національної премії іменіТ. Шевченка — Ярема Петро-вич Гоян. Веселчани подарува-ли нам свої книжки, з яких мипередрукували для вас оці тво-ри.

Сьогодні в рубриці “Чита-ночка” ми пропонуємо почита-ти класичні казки: Івана Фран-ка “Лисичка і журавель” та ЛесіУкраїнки “Біда навчить”, а та-кож чудового вірша Івана Світ-личного “Кіт і миші”. Сподіває-мося, що ці твори вам сподо-баються і ви поділитеся свої-ми враженнями із редакцією га-зети. А хтось, можливо, захо-че надіслати до газети і своїтвори. Будемо щиро вдячні,

Ëåñÿ ÓÊÐÀ¯ÍÊÀ

Á²ÄÀ ÍÀÂ×ÈÒÜ

15

ч. 22 (100), 31 серпня 2001 р. “СЛОВО Просвіти”

Що то був за сміх-сміхота,Як піймали миші Кота!Як зібралися миші гуртомТа й вчинили суд над Котом:

— Ой ти, Коте, хижий Котюга, Бузувір, харциз і катюга! Очі в тебе злі, завидющі, Лапи, як граблі, загребущі, В тебе зуби й пазурі хижі, Ти гасаєш звіром по хижі, Ти облазив льох і горище, В сінях ти розбійником рищеш, Шастаєш, мов лев, у коморі, Нишпориш у хаті й надворі.Жадний, кровожерний, неситий, Нас, мишей, де втрапиш, їси ти. Тож нема в нас іншої ради, Ні тобі жалю, ні пощади:За твої розбої та згуби Ми тобі спиляємо зуби, Позрізаємо нігті погані, Видряпаєм очі захланні, Наголо обпатраєм вуса І хвоста до решти відкусим. Будеш ти, напаснику, знати, Як невинних занапащати.

Та не був наш Кіт страхопудом. Руки в боки — став перед судом:

— Ой, жахи мені невимовні! Аж три короби — всі неповні.Засудили ви мене строго,Тільки що мені з суду того?Що ті похвали! Що ті глузи!Ви нікчеми всі, боягузи!Ви скажіть мені, душі ниці,Де між вами є ті сміливці,Ті відважники, ті охочіПовидряпувать мені очі!Хто обпатрає мені вуса?Хвоста мого хто відкусить?Хто поспилює зуби гострі?Хто, мізерники шилохвості?Дармоїди ви! Хлібокради!Живете з брехні та з неправди.Ви скажіть мені, душі ниці,Скільки трощите ви пшениці?Як нахабно ви, як зухвалоРозкрадаєте масло й сало,Молоко, вершки та ковбаси?Переводите всі запаси!Та за цей крадіж, за облудуВас, негідники, я без судуВсіх, де здибаю, там скараю,Поки винищу підлу зграю.Ну, так хто там, де той горластий,Що погрозами мені хвастав?Хто накликував смерть Котові?Гей, давай, виходь! Я готовий! —

Кіт оглянувся, а навколо —Ні душі тобі. Пусто й голо. Ох, і сміх то був, сміхота,Як тікали всі від Кота.

Лисичка з Журавлем дужезаприятелювали. От Лисичкаі кличе Журавля до себе вгості:

— Приходь, Журавлику!Приходь, любчику! Чим хатабагата, тим і вгощу.

Іде Журавель на прошенийобід, а Лисичка наварила каш-ки з молочком, розмазала то-ненько по тарілці та й поста-вила перед Журавлем.

— Призволяйся, не погор-дуй. Сама варила.

Журавель стук, стук дзьо-бом — нічого не спіймав. АЛисичка тим часом лиже та йлиже кашку, аж поки сама всі-єї не з’їла. А коли кашки нестало, вона й мовить:

— Вибачай, кумочку, біль-ше не маю чим угощати.

— Спасибі й за те, — піс-ним голосом промовив Жура-вель.— А ти б, Лисичко, домене завтра в гості прийшла.

— Добре, Журавлику, при-йду, чому не прийти, — кажеЛисичка.

Другого дня приходить Ли-сичка, а Журавель наваривм’яса, буряків, квасольки, кар-топельки. Покришив дрібнень-ко, склав у високий глечик звузькою шийкою та й поста-вив на столі перед Лисичкою.

— Їж, кумонько. Не погор-дуй, люба моя, — припрошуєЖуравель.

Нюхає Лисичка — смачно

пахне. Встромляє голову вглечик — не йде голова. Про-бує лапкою — не витягне. Кру-титься Лисичка, скаче навко-ло глечика, а Журавель їстьсобі шматочок за шматочком,поки всього не виїв.

— Вибач, любонько, — ка-же, випорожнивши глечика, —чим хата багата, тим і рада, абільше на цей раз нічого не-має.

Розсердилася Лисичка, на-віть не подякувала за гостин-ність. Вона, бачите, думала,що на цілий тиждень наїсться,а тут прийшлося додому йти,облизня спіймавши. Відтоді йзареклася Лисичка з Журав-лями приятелювати.

Іван ФРАНКО

ËÈÑÈ×ÊÀ ² ÆÓÐÀÂÅËÜ

Іван СВІТЛИЧНИЙ

Ê²Ò ² ÌÈز

За вікном сьогодні вітер, ві-тер — аж в кімнаті чути, як гу-де. В дитсадок давно пішливсі діти, а маленька Ясочка нейде.

Наша Яся нині трохи хво-ра, все кахика й носик витира.Застудилась, мабуть, Яся вчо-ра, як ліпила бабу дітвора.

На роботу вже поїхав тато,мама вийшла — й довго щосьне чуть...

Може, Яся буде сумува-ти? Може, слізки рясно поте-

чуть? Ні! Ясюня не така вда-лася! — в неї досить іграшок,ляльок. У своїй кімнаті нашаЯся улаштує власний дит-садок.

Діти будуть — лялька, таведмедик, та конячка сіра безсідла, і собачка Бум, така ку-медна, що угору вухо підвела.

Ще Ясюня посадила й кіш-ку. А вона стрибнула у куток!..

— Ну й сиди собі сама підліжком, не візьму тебе у дит-садок!

От усі в кутку біля канапипосідали.

— Тихо! Не шуміть! А чомув ведмедя чорні лапи? Ма-буть, вранці їх забув помить?Зараз я будинок вам збудую ізвеликих татових книжок і обі-дом добрим нагодую — дамцукерки вам і пиріжок... А тодівізьму цікаву книжку, покажусвоє знайоме “О”!

Яся певна, що ведмедикМишка хоче знати літери дав-но. Потім Яся хусточку розсте-ле на вовнянім теплім килим-ку.

— Ну, лягайте, діточки, впостелю! Так і ми спимо у дит-садку! У куточку сплять слух-няні діти: і ведмедик з ляль-кою, і кінь. За віконцем виє ві-тер, вітер, а в кімнаті тиша ітеплінь. От і мама двері відчи-нила і на руки Ясю підійма.

— Ой, яка ж у мене донямила, що так добре граєтьсясама!

Наталя ЗАБІЛА

ßÑÎ××ÈÍ ÑÀÄÎÊ

13

ч. 22 (100), 31 серпня 2001 р. “СЛОВО Просвіти”

Театр

— Пані Ларисо, як на ваш погляд, затакої соціально-економічної ситуації вдержаві, чи є в українського театрушанс вижити, зокрема, на периферії?

— Як на мене, так! Але за умови, що вцьому мають бути зацікавлені як самі теат-ральні колективи, так і ті люди, що живуть вреґіоні, насамперед — влада. Бо жодна дер-жава світу не спроможна утримувати стількитеатрів, скільки нині існує у нас в Україні.Цього, зрештою, ніде й немає. Є національ-ні театри, такі як: Комеді Франсез, Королів-ський Шекспірівський театр, Театр Но, ТеатрКабукі, які утримуються державою, але цеодиниці. Більшість театрів у світі працює наконтрактній основі, на кошти меценатів чиспонсорів. У нас також є три театри, які утри-мує держава — це Національна опера, Наці-ональний український драматичний театр ім.І. Франка та Російський драматичний театрім. Лесі Українки. Решта театрів в Україні під-порядковуються областям або є муніципаль-ними.

— ...І доля їх залежить від реґіональ-ної влади і?..

— І від того, чи потрібен місту, області те-атр! Чи бачить тамтешня влада в ньому на-гальну потребу. Тому, на мій погляд, і сам те-атр має повернутися обличчям до міста чиобласті, щоб збагнути смаки глядача, що йо-го цікавить... Створити опікунську раду лю-бителів мистецтва театру, його митців. Так єпо всьому світі. Звичайно, має пройти пев-ний якісний відбір. Але відбір аж ніяк не му-сить іти зверху. Цей відбір піде знизу, від то-го, чи потрібен і який потрібен театр у кожно-му конкретному реґіоні: за жанром, творчоюспрямованістю і з яким творчим складом такерівництвом. Це має бути такий взаємнийпроцес зацікавлених сторін: влади, митців,глядачів.

— Але цей взаємний процес мав би ре-гламентуватися на державному рівні

законами, які забез-печували б додат-кове фінансування,оскільки місцевібюджети не спро-можні покрити всінеобхідні видаткина творчі та гос-подарські потребитеатру?

— Звичайно. Цейпроцес буде успіш-ним і ми матимемотеатр тоді, коли, на-решті, почне діятиЗакон про меценат-ство, про культуру,про творчі Спілки.

— Чи не здаєть-ся вам, що черезте, що ухвалені За-кони не діють, —гасла про відро-дження національ-ної культури і ду-ховності сталипрограшними?

— Саме через те,що ухвалені Законине діють, ейфорія зприводу того, що осьми незалежні, ось те-пер..., ось переступи-мо тільки поріг — івсе почнеться: роз-виток національноїкультури, відроджен-ня духовності, адже

ми всі гідні цього — ейфорія ця пройшла. Ідо того часу, поки Україна не стане право-вою державою; до того часу, поки в Україніне буде стабільно працювати економіка —говорити про нормальний розвиток культуринеможливо. Це настільки все взаємопов’я-зано, це надзвичайно міцний, абсолютнийтандем: економіка — культура, політика —культура, але перед у ньому, все-таки, ведекультура. Від культури залежить економіка:не тільки як вона буде розвиватися, а й куль-тура економіки. Від культури залежить полі-тика, як нас сприйматимуть у світі. Від діячівкультури, інтелігентних людей залежить, якбудуть у світі говорити про державу: як проінтелігентну, правову з нормальною політи-кою, з нормальною економікою і дуже висо-кою культурою. Сьогодні, на жаль, наші мит-ці не мають можливості їздити за кордон, апро нас як державу судять по наших політи-ках, економістах, які там бувають, і по тому,що ми робимо в нашій державі щодо ре-форм.

Як на мене, розвиток культури, політики,економіки — це взаємний процес, у якомумає домінувати народ, з його проблемами,рівнем життя та культурою. Не можна сього-дні говорити: “Я люблю народ”,— і нічого длятого народу не робити. Нарешті, повинні бу-ти конкретні справи!

— І стосовно культури?..— Щодо культури, то повинна бути нор-

мальна політика. Паритетна, а не за залиш-ковим принципом, як у радянські часи. Такне може бути.

— Що ви маєте на увазі?— Я не кажу, що держава має турбувати-

ся... Держава повинна створити належнеправове поле для розвитку культури! Закониповинні діяти. Наприклад, якби діяв Законпро меценатство, спонсорство, людині булоб вигідно вкладати в культуру гроші. У нас ємеценати, є багаті люди. Є, зрештою, люди,

які розуміють, що є для суспільства, нації —культура, і, незважаючи на абсурдність по-даткової політики, допомагають своїми кош-тами створювати вистави, влаштовувати ви-ставки, видавати мистецькі альбоми, спла-чуючи при цьому податки, що дорівнюютьсумі спонсорських пожертв. 3а що?..

— Сьогодні доводиться чути чималопропозицій щодо підтримки як театру,так і митців. Чи маєте ви своє баченняцієї проблеми?

— Моя теорія полягає в тому, щоб під-тримати тих, хто зберіг нам нашу культуру.Зараз ці люди, можливо, не можуть працю-вати на повну силу, але їх треба підтрима-ти і бути вдячними за те, що вони зробили,особливо підтримати тих, хто йде за ними іза нами, і які мусять це зрозуміти. Але длятого, щоб вони зрозуміли, їм треба створи-ти умови, аби вони не бігали по заробітках,а вливалися в мистецький процес, пере-ймаючи фахову майстерність від старших,досвід, дух професії, розвиваючи її так, яквони — молоді — розуміють її відповіднодо вимог часу і загальних сучасних мисте-цьких тенденцій. На жаль, наступності упрофесії сьогодні немає. А прагматизм умистецтві ніколи не лікував. Кожен митецьмає бути прагматичним у якихось своїхпланах, але цивілізацію рухають упередромантики, альтруїсти. Та лише на цих ри-сах митців розвиток мистецтва не можетривати вічно. Необхідне надійне плечедержави...

— Що вас, як актрису, найбільше бо-лить у цій ситуації?

— Мене, взагалі, дуже болить те, що лю-дина культури в нашому суспільстві прини-жена. Вона поставлена на коліна. Чому?..Коли мені чиновники кажуть: “Ти актриса єв-ропейського рівня, входиш до десятку кра-щих актрис Європи”, — то мені хочеться їмсказати: “Дайте ж мені відчути це на моїйвласній землі, з якої я не хочу їхати. Дайтемені можливість не бігати з однієї роботи надругу, щоб заробити на життя! “Адже муситьбути юридична угода між державою і людь-ми творчих професій чи закон, згідно з якиммитець віддає свій талант, дар божий лю-дям, а держава створює юридичні засадидля цього. Ясна річ, що стипендія від Прези-дента — це замало. Гранти — це недостат-ньо. Творча праця, як будь-яка інша, пови-нна мати ціну. Люди мають почуватися лю-дьми і в культурі, а не бути лише обслугову-ючим владу персоналом! Це буде цивілізо-ваним на європейському рівні ставленнямдержави до людей культури і мистецтва.

— Сьогодні побутує думка, що у насдо митця приходить визнання по смер-ті або коли він виїздить за межі України.Чому так?

— Знаєте, цей феномен притаманнийлюдській істоті. Про мертвих, зазвичай, пога-но не говорять. А коли людина раптом іде зжиття, лише тоді ми усвідомлюємо її вагу.Це, як не прикро, є в людській істоті, в самійприроді людини, а не в ментальності.

— Львівський театр імені Марії Зань-ковецької й досі асоціюється у театра-лів з ім’ям актриси Лариси Кадирової, ачим він був і є сьогодні для неї?..

— Львів — це моя окрема людська ніша,яка болить, нагадує про себе, якої я ніколи вжитті не зможу позбутися, з якою пов’язаневсе моє життя із самого першого слова і кро-ку в мистецтві.

— Чи погоджуєтеся ви з думкою, що“українська культура йде на дно, як “Ти-танік”?

— Почитайте листи Сенеки. Він тоді пи-сав те саме: що культура зникає, йде на дно,правда, тоді не було ще “Титаніка”. Але існу-вали проблеми батьків і дітей, добра і зла —такі самі. Я читаю його і думаю, наче він пронаш час пише. Словом, те, що притаманнелюдству сьогодні, існувало завжди. Але ми,пройшовши таку біблійну історію, — повиннібути того свідомі. І маємо бути мудрими істо-рією, досвідом і тим, що ми, нарешті, маємосвою державу...То будьмо господарями в ній!Треба мати пам’ять не лише про минуле, а йпро майбутнє. Себто, ту пам’ять, яка допо-магатиме майбутньому, а не тільки звертати-ся сьогодні до історії і до минулого. Требаакумулювати в собі пам’ять віків, щоб матимайбутнє.

За розмову подякувала

Ëàðèñà ÊÀÄÈÐÎÂÀ:«ÌÅÍÅ ÁÎËÈÒÜ ÒÅ, ÙÎ ËÞÄÈÍÀ ÊÓËÜÒÓÐÈ —ÏÐÈÍÈÆÅÍÀ, ÏÎÑÒÀÂËÅÍÀÍÀ ÊÎ˲ÍÀ»

АМАТОРСЬКИЙ, ПРОСВІТНИЦЬКИЙ, НАРОДНИЙ

Самодіяльний аматорський театр в Ук-раїні і, зокрема, на Черкащині зародивсяще в XIX ст. Це були поодинокі колективи,що діяли в складних умовах всіляких об-межень і заборон. Послаблення цензурнихутисків та скасування деяких обмеженьдля українського театру настало в 1905—1907 рр., тоді ж значно пожвавилася діяль-ність аматорських колективів. Цьому спри-яли і новостворені культурно-освітні това-риства “Просвіта”. Вони рекомендувалирепертуар для народного театру, запрошу-вали кваліфікованих керівників для амато-рів тощо.

Починаючи з 1915 р., ширяться і відрод-жуються просвітянські товариства і ними жорганізовуються театральні гуртки. В на-шому краї першим осередком став гуртокаматорського театрального мистецтва і то-вариства “Просвіта” в с. Ротмистрівка Смі-лянського повіту.

Події лютневої революції 1917 р. ство-рили сприятливі умови для національноговідродження українського народу. Основ-ною організаційною формою цього рухустають товариства “Просвіта”. Вони масо-во виникають як у губернських містах, так ів глухих українських селах. Їхня діяльністьвиявлялася в проведенні вистав для гро-мадян, літературних вечорів, лекцій, чи-тань, організації національних хорів, фор-муванні бібліотек тощо. У багатьох випад-ках при “Просвітах” створювалися драма-тичні гуртки.

На Черкащині в 1917—1919 рр. такі гур-тки існували в селах В’язівок, Дубіївка, За-вадівка, Мліїв, М.-Бузуків, Суботів, Цар-ська Слобода, Шелепухи, м. Городище, м.Черкаси, м. Канів і селах повіту. Відомо,що вистави та музичні вечори просвітяна-ми проводилися також в селах Жаботин,Леськи, Мошни, Степанки та інших.

Організація “Просвітою” сотень драма-тичних гуртків у межах України потребува-ла об’єднання зусиль в цій справі. Так, ужев жовтні 1917 р. при Генеральному Секре-тарстві народної Освіти було закладеноТеатральний Відділ. У листі до голови чер-каської Шкільної Ради про це сповіщалосятак: “У великих культурних завданнях, щополягли на “Просвітах”, чільне місце зай-має народний театр. Допомагати організа-ції таких народних театрів і є перше зав-дання Театрального відділу”.

В переважній більшості засновувалися“Просвіти” і драматичні гуртки вчителями.Вони енергійно взялися за цю патріотичнупрацю, пробуджуючи національну свідо-мість у населення. Репертуар вистав скла-дала українська класична дарматургія:п’єси “Бувальщина”, “Сватання на Гонча-рівці”, “Назар Стодоля”, “Перемудрив” таінші. Акторами виступали не лише пред-ставники місцевої інтелігенції, а й простіселяни.

Вистави аматорських колективів булиплатними. Невеличкий прибуток витрачав-ся на просвітні справи та благодійність.

Оскільки клубів на той час в селах небуло, то вистави ставилися в школі на тим-часово оздобленій сцені.

Як зазначали ще в той час самі просві-тяни, труднощами в їхній роботі були:“брак культурних сил”, “нестача коштів”,“пияцтво і народна темнота”. Не сприялааматорам і політична ситуація в Україні:війна, розруха, зміна влади.

В 1919–1920 рр. На Черкащині уста-новлюється радянська влада. На першихпорах більшовики підтримували “Просві-ти” і їх діяльність, але згодом почалася їх“совєтізація”. В 1922 р. “Просвіти” булиліквідовані, а разом з ними припинилисвоє існування і самодіяльні драматичнігуртки, які за п’ять років свого існуваннястали осередками національно-патріотич-ного виховання. Але саме цим були несу-місними із більшовицькою ідеологією.

Микола ЩЕРБИНА,краєзнавець,

член товариства “Просвіта”

Родовід10

“СЛОВО Просвіти” ч. 22 (100), 31 серпня 2001 р.

Жіноча доля… Вона може бути щас-ливою й не дуже, може повільно нестиза течією чи захопити виром подій. Алелегкою вона не буває ніколи. Я не раз пе-ресвідчувалась у цьому, слухаючи роз-повіді про життя своїх рідних: прабабці,бабусі, матері. У цих історіях не було ні-чого незвичайного, просто життя, з усі-ма його проблемами й радощами, горемі щастям. Життя моїх рідних, долі яких,мабуть, схожі на долі сотень інших жі-нок, і все ж такі неповторні...

Золотокоса ФеодосіяМені пощастило знати не тільки свою ба-

бусю, а й прабабцю, яка прожила 85 років.Вона була досить жвавою, усім цікавилась,особливо телевізійними новинами, і дуже по-любляла морозиво. Частенько прабабця да-вала нам, своїм правнучкам, карбованця івідправляла до магазину за улюбленими ла-сощами. А потім ми сідали з морозивом наподвір’ї під запашним жасміном і просили:

— Бабусю Феодосіє, розкажи нам казку!Розповідала нам прабабця Феодосія не

казки, а справжні історії свого життя.Народилася вона наприкінці ХІХ століт-

тя, і побачити їй довелося багато чого. Люби-ла бабуся розповідати нам, як закохався унеї пан:

— Ходили ми з дівчатами прати білизнуна річку. Порошку тоді не було — прали зо-лою. (“Як це чорною золою можна прати бі-лизну?” — дивувалися ми, але перебиватибабусину розповідь не наважувалися). Тамже в річці й купалися, волосся настоями травмили. У мене були красиві довгі коси. Сиджураз на березі, білизну розклала, щоб сохла,сама волосся розчісую. Аж тут їде пан. Поба-чив мене, зупинився, та й питає:

— Чия ти, дівчино, будеш? — Герасима-коваля донька, — відпові-

даю.Пан нахилився і почав гладити моє золо-

таве волосся, що сяяло на сонці. — Ніде такої краси не бачив! — промо-

вив із захопленням. — Поїхали зі мною, дів-чино. Будеш жити у маєтку, я куплю тобі гар-не вбрання.

Але п’ятнадцятирічна Феодосія на такупропозицію не погодилася. Батько виховувавїї досить суворо. А пан, звичайно, не заміжкликав.

Заміж прабабця вийшла вже після Жов-тневої революціі. Свого прадіда я не засталав живих, але з розповідей бабусі Феодосіїзнала, що він був людиною сильною і неор-динарною. Один з перших комуністів у селі,перший голова колгоспу. Прабабця розпові-дала, як протистояв він обласній владі, колиу голодний 33-ий рік прийшли забирати ос-таннє зерно у людей на продподаток. За-мість мішків із зерном кинув він тоді до возасвій партквиток. А вже наступного дня прибу-ли “гості” із спецорганів. Прощався він тоді зродиною назавжди. Але якось обійшлося —з півроку просидів в обласному ізоляторі, івідпустили.

У роки Великої Вітчизняної війни дід ря-тував колгоспне майно, переганяв на схід ху-добу й техніку (до військової служби він бувне придатний за віком). Прабабця ж із трьо-ма доньками залишилася в окупації. Кілька

разів їх водили розстрілювати: хотілидізнатися місцезнаходження партиза-нів (вважали, що дід з ними). Нелюди-фашисти заводили жінку з дітьми ульох, ставили до стіни, підносили доголови автомат і, клацаючи затвором,починали розпитувати. Вони ж нічогоне могли сказати, бо й самі не знали,де батько. Вже після першого такогодопиту золотаве волосся красуні Фе-одосії стало біліше за сніг. Свого чо-ловіка вона побачила лише наприкін-ці війни, коли село було звільнене відзагарбників.

Бабуся МаріяМарія (моя бабуся) була найстар-

шою з трьох сестер. Непросто скла-лася і її доля. Під час окупації її по-винні були вивезти до Німеччини.Щоб запобігти цьому, дівчину, якійтільки-но виповнилося 16 років, вида-ли заміж за її ровесника. Ні про якекохання, чи навіть симпатію, звичай-но, не йшлося. Матері домовилисяміж собою, щоб урятувати таким чи-ном своїх дітей: одружених не заби-рали до Німеччини.

Бабуся Марія згадувала, як вонапісля “одруження” хотіла повернутисядодому, але староста не дозволив:“Вийшла заміж — живи у чоловіка”.

Довелося їй жити у зовсім чужих людей. Іхоч так звана “свекруха” жаліла свою молодуневістку, дуже сумувала Марія за рідною до-мівкою.

Коли село звільнили від фашистів, чоло-вік Марії пішов на фронт. Вони не давалиодин одному ніяких обіцянок, навіть попро-щатися не довелося. Потрапив Григорій (такзвали чоловіка бабусі) до саперного баталь-йону. Тож воювати йому довелося недовго,лише півроку. Потім важке поранення, рік погоспіталях — і Григорій повернувся до рідно-го села. Прийшов до Марії і запропонуваводружитися по-справжньому. Марія не змог-ла відмовити герою війни, і, до речі, ніколине шкодувала про своє рішення.

Дід Григорій був вправним господарем(скалічена рука не заважала цьому), до того ж— кращим гармоністом і дотепником на селі.

Марія Павлівна працювала вчителем усільській восьмирічці. Робота, яка забираламайже увесь вільний час. Не секрет, що вчи-тель на селі завжди був найосвіченішою лю-диною. До нього йшли по науку і пораду нелише школярі, а і їхні батьки. І не дай бог по-милитися — не забудуть, не вибачать. Томуй віддавалася своїй роботі до останнього ба-буся Марія.

Мама часто розповідає, як вони господа-рювали удвох з татом, як ходили зустрічатибабусю з пізніх педрад, як, чекаючи її довги-ми вечорами, співали пісні, яких дід Григорійзнав безліч. Одного такого зимового вечоравідбулася історія, яку часто пригадувала ба-

буся:“Приходжу пізно ввечері додому, а там як

після землетрусу: пил, крейда, розкиданацегла. В хаті холоднеча, як надворі, Григорійз Ольгою сидять закутані у ковдри.

— Що трапилось? — питаю.— Ось, — показують на котеня, — вину-

ватець.— Невже це він усе наробив?— Ні, звичайно! Ми сиділи, тебе чекали.

Несподівано почулося жалісне нявчання, якез кожною хвилиною ставало все голоснішим.Прислухались уважніше — звуки доносилисяз печі, до того ж, з її середини. Вдень, ма-буть, кошенятко пригрілося в одному з отво-рів і заснуло, а коли ввечері піч затопили,вибратися не змогло. Спокійно чекати, покивоно згорить живцем, ми не могли. Батькозалив водою вогонь у печі, але котеня не ви-лазило і продовжувало кричати. Довелосяруйнувати піч.

— Нагосподарювали! — тільки й змоглая промовити.

Але сварити їх не стала — життя вряту-вали. А нову піч Григорій сам за два дні зму-рував, бо майстром бувна усі руки”.

Історія сім’ї бабусіМарії і діда Григорія по-чиналася не дуже ро-мантично, та всуперечусьому вони прожилищасливе сімейне життя.Не мені судити наскіль-ки сильним було їхнє ко-хання, але з упевненіс-тю можу сказати, що во-ни просто не могли існу-вати одне без одного:навіть пішли з цього сві-ту майже одночасно.

Вірити у власнісилиМама завжди була

серйозною і відпові-дальною. Інакше й бутине могло. Доки бабусяна роботі, їй доводило-ся піклуватися протрьох чоловіків: батька і двох молодших бра-тів. Але основною рисою характеру моєї ма-ми є повна незалежність від чужої думки і ві-ра у власні сили.

У школі вона була справжнім лідером.Якось на зборах в одинадцятому класі мамазапропонувала після закінчення навчанняпоїхати всім класом на молодіжне будівниц-тво у Сибір. Більшість проголосувала “за”,меншості довелося підкоритися. Батькам ви-рішили не казати, бо у багатьох з них булизовсім інші плани стосовно майбутнього сво-їх дітей. І от після випускного вечора, колибатьки думали, що їхні діти зустрічають сві-танок на мальовничому березі Десни, випус-кники попрямували на вокзал, де заздале-

гідь залишили у камерісхову свої речі. Квітки та-кож були придбані раніше.Коли до приходу потягу за-лишилось декілька хви-лин, несподівано з’явили-ся схвильовані батьки.Один з “меншості”, яка бу-ла проти цієї ідеї, в остан-ній момент не витримав ірозповів усе своїм бать-кам, ті повідомили інших.На вокзалі почався справ-жній переполох, подорожбуло зірвано, а організаторцієї акції вислухала нема-ло “приємних” слів на своюадресу. Але ніхто з однок-ласників не образився зацю пригоду, маму навітьбуло обрано пожиттєвимкомсоргом класу.

Проявила мама свійнезалежний характер і то-ді, коли вирішувалося такеважливе питання, як за-міжжя.

Коли дев’ятнадцяти-річна Ольга заявила своїмбатькам, що виходить за-між, вони навіть не здога-дувалися, що донька з ки-мось зустрічалася. А діз-навшись про її обранця,скликали на сімейну радумало не всіх родичів, щобвідмовити від цього хибно-го кроку.

Чому ж усі були проти цього шлюбу з мо-лодим ставним лейтенантом?

— Його рідня — наші вороги! — в одинголос заявили родичі.

Виявилося, що йдеться про стару “класо-ву” ворожнечу. Родичі нареченого завжди бу-ли заможними, дідові Павлу навіть довелосяїх “розкуркулювали”.

— Але до чого тут ми? — здивуваласямама на це. — Ні я, ні мій майбутній чоловік,навіть не чули про ці свари!

І весілля відбулося. Мама без ваганьрозділила незручності життя у військовихмістечках, мандруючи з чоловіком з одногогарнізону до іншого. Батько теж намагавсяоточити її такою ласкою і піклуванням, щобусі незгоди здавалися неважливими і непо-мітними у порівнянні з його безмежною лю-бов’ю.

Мої батьки завжди були і будуть для ме-не еталоном справжньої сім’ї, таку любов іповагу одне до одного, повне взаєморозумін-ня можна побачити далеко не в кожній роди-ні.

На жаль, батько помер дуже рано. У 35

років мама залишилася сама, з нами, двомамаленькими доньками. З його смертю зруй-нувався весь наш такий добрий, і, здавало-ся, незмінний світ. Мама вистояла. Підняланас на ноги. Але власну долю більше ні з кимтак і не поєднала, залишаючись назавждивірною своєму першому коханню.

А скільки людей вдячні їй за допомогу!Потрібно когось влаштувати на роботу — домами, нема де переночувати — будь ласка,до нас. Нікому немає відмови. Я іноді простодивуюся: як у неї на все це вистачає сил ітерпіння?

— Як же не допомогти? — дивується ма-ма. — Якщо це наші родичі! Але це може бу-ти хто завгодно: і однокласники, і колишні од-носельці — її адресу багато хто пам’ятає.

— Колись і вони нам допоможуть, — за-певняє мама.

Та вона ніколи нічого ні у кого не попро-сить, бо завжди покладається на власні си-ли.

Рід продовжуєтьсяКоли переді мною постало питання про

вибір професії, я, не вагаючись, після вось-мого класу вступила до педагогічного учили-ща. Учителем була моя бабуся, мама й заразвикладає в школі. Та і для мене самої школастала другою домівкою: досить часто дово-дилося сидіти за останньою партою, чекаю-чи маму чи бабусю.

Мені взагалі завжди хотілося бути нехайтрохи схожою на жінок нашого роду. Я молюБога, щоб він дав мені хоч частину їхньої си-ли і терпіння, їхнього уміння любити і долатичисленні труднощі, не опускати руки у будь-якій ситуації.

Взаємини у своїй сім’ї я теж намагаюсябудувати за прикладом своїх рідних, які че-рез усе життя пронесли відданість і любов.Вважаю, що мені це обов’язково вдасться.

Першу перемогу я вже отримала — цемоя донечка, яка дісталася мені досить не-легко, після довгих років негараздів і поневі-рянь. Але я вистояла, не відступилася, пере-могла і вирок лікарів, і, можливо, саму долю.

Моїй донечці лише три рочки. Але вжеявно вимальовується характер — сильний інезалежний, як у бабусі Ольги; є в ньому до-бота і терпимість прабабусі Марії, а ще у мо-єї донечки густе золотаве волосся, що діста-лося у спадок від прапрабабці Феодосії. Рідпродовжується, життя триває.

ÏÐÎÑÒÎ ÆÈÒÒß

Колонтитул16 КНИЖКОВА ПОЛИЦЯ

“СЛОВО Просвіти” ч. 22 (100), 31 серпня 2001 р.

Засновник — Всеукраїнське товариство «Просвіта» імені Тараса Шевченка.Реєстраційне свідоцтво № 1007 від 16.03.1993 р.

Головний редактор Любов Голота

Адреса «Слова Просвіти»: 01001, Київ-1, завулок Музейний, 8. Всеукраїнське товариство «Просвіта» імені Тараса Шевченка, тел. 228-01-30.E-mail: prosvita@iatp.org.ua

Індекс 30617. Зам. № 3301214. Наклад 3500.Видрукувано з готових фотоформ на комбінаті «Преса України»

Вадим Петрович Скомаровський наро-дився 1 червня 1937 року в мальовничомупридніпровському селі Балико-Щучинка. Пи-ше переважно для дітей. Видав близькотридцяти збірок віршів, казок, поем для мо-лодших школярів і дошкільнят. Лауреат літе-ратурної премії імені Лесі Українки.

Вадим Скомаровський – помітна фігура в ко-лі сатириків і гумористів. Автор дотепних, нерід-ко з іронічним відтінком, коротких віршів, мініа-тюр.

Вони й склали основу книги “Трасти і контрас-ти”, що побачила світ у видавництві “Українськийписьменник” 1999 року. Сьогодні Вадим Скома-ровський — гість редакції “Слово Просвіти”.

Вадим Скомаровський

ПАРОДІЇ. ПРИСВЯТИ. ЕПІГРАМИ

На мигах

У мене ниньки вирвали язик...Петро Осадчук

Злостивці капосні, лихі башибузукиУ мене щойно вирвали язик.Я спаленів, та взяв себе у руки.Я занімів, хоча мовчать не звик.

Відомо: я увесь у власних книгах,Але тримаю дещо й про запас.На жаль, віднині жестами, на мигах,Я змушений звертатися до вас.

З принуки

Я хоч сповідував правду, та був зациклений на догмі.

Степан Крижанівський

Придавлені важким, як брила, пресом,Творили Ви з принуки, далебі.А ми ж Вам вірили, добродію професор,Здається, більше, ніж самим собі.

Хто на черзі?

Хто після... Римарука, Герасим’юка, Малковича займе місце

в хрестоматіях з української літератури для середньої школи?

Олександр Яровий

Я вже достиг, як ранній овоч,Та не позбувсь душевних мук.Хто в хрестоматіях?Малкович,

Герасим’юк і Римарук.А хто на черзі?— Андрухович, —Мені шепнули жартома.А я ж достиг, як ранній овоч.Невже дарма? Невже дарма?

Аристократ із гаража

Олегові Чорногузу, авторові роману “Аристократ із Вапнярки”, частина

тиражу якого не потрапила у продаж.

Відтоді, як на віковій межіЗаповнив ринок майже кожну шпарку,Аристократ живе у гаражіІ мріє повернутись у Вапнярку.

Не відчуваючи утоми

Анатолієві Мойсієнку, поетові і вченому.

Не відчуваючи утоми,Писав химерні паліндроми,А поки пробивавсь у друк,Став мудрим доктором наук.

Рішучий крок

Миколі Сому, відомому поетові, який понад сорок років тому видав першу

збірку віршів “Йду на побачення”.

Чи жартома, чи спересердяТепер він каже:— Йду в безсмертя!

Петро Засенко-син Петрів

Петрові Засенку, авторові збірки віршів “На ярмарку вітрів”.

Петро Засенко-син ПетрівБував на ярмарку вітрів,

Але навряд, щоб свій ужинокПоет поніс на дикий ринок.

Одверто кажучи

Ведучій української радіостанції.

У Вас така вимова, пані,Хоч вуха затуляй зарані.

Завжди напоготові!

Леонідові Горлачу,авторові збірки віршів “Грозою січене плече”.

У час тривожний, загадковий,Коли від скрути аж пече,Ти все ж підставити готовийГрозою січене плече.

Не підповзай до Бортняка!

Анатолієві Бортняку, авторові збірки віршів “Витверезник для ліриків”.

“Зелений змію” з буряка,Не підповзай до Бортняка!Хай вариво твоє хмільнеХтось інший зопалу хильне.

Писака

Авторові рекламних оголошень.

Достатньо аркуша тобі,Фломастера і клею,Щоб оприлюднить на стовпіСуцільну ахінею.

Блудний син

Блукав по світу Іваненко,Забув, яка та мова наша,І вдома замість: “Мамо, ненько!”Звернувсь до матері:— Мамаша!

Змахнула потайки сльозинуІ гірко усміхнулась мати:— Відпочивай з дороги, сину,Та будем вчитись розмовляти.

Мовою конвою

Клене він роки навісні,Хитає скрушно головою,Та ті прокльони показні,Бо сам нерідко уві сніГоворить мовою конвою.

Чванькові (за Анатолієм Луначарським)

Чванько, тобі здалось уже,Що ти — сучасний Беранже.Ти справді — “б”, ти справді — “ж”,А все-таки не Беранже.

ГІСТЬ РЕДАКЦІЇ — ВАДИМ СКОМАРОВСЬКИЙ ПІСНЯ ПРО БАЙДУ“1564 року Дмитро Вишневецький

востаннє виступив проти Оттоман�ської імперії. З армією в 4 тисячі чо�ловік він зайшов до Молдавії, де як�раз точилися міжусобні чвари, алейого тут захопили в полон і відправи�ли до Стамбула на страту. За “Хроні�кою Мартина Бєльського”, козаць�кого ватажка скинули з фортечногомуру в Галаті на крюк; він провисівна ньому три дні, доки турки, обуре�ні прокльонами, спрямованими про�ти мусульманської віри, застрелилийого із луків. Багато істориків, зокре�ма Микола Костомаров та ДмитроЯворницький, погоджуються з версі�єю Мартина Бєльського і вважають,що розповідь про загибель Вишне�вецького лягла в основу славетноїнародної української пісні про “Бай�ду�козака”; інші ж, як, скажімо, Во�лодимир Голобуцький на підставі до�несення — не зовсім зрозумілого —французького посла в Стамбулі,стверджують, що Вишневецького за�душили і що пісня про Байду непов’язана з його трагічною смер�тю...”

За кн.: “Гетьмани України”, К., 1991 р.

УРОЧИСТИЙ В’ЇЗД ДО КИЄВА

“У вересні 1648 року козацькевійсько під Пилявцями знову роз�громило 30 000 армію польськоїшляхти, яка, перелякавшись чутокпро наближення великої татарськоїорди, покинула свої обози. Хмель�ницький рушив до Львова, обложивмісто, взяв викуп. Запорожці дійшлидо Замостя, звідки їм відкрився шляхна Варшаву. Але гетьман знову марнопростояв місяць, очікуючи виборівнового короля. Ян Казимир приславХмельницькому листа і просив йогоочікувати комісарів, які мали вису�нути умови миру. Гетьман у грудніурочисто вернувся до Києва, де йогозустріли кияни, вище духівництво,дзвонили дзвони, стріляли з гармат.Хмельницького вітали як “новогоМойсея”, що визволив Україну злядської неволі”.

За кн.: “Гетьмани України”, К., 1991 р.

ТАЄМНИЦЯ“Тільки надвечір 6 травня домови�

на Шевченка прибула до Києва наПоділ, у Рождественську церкву...

Генерал�губернатор категоричнозаборонив виголошувати промовинад прахом поета; поліція розганяланатовп. 7 травня зранку, незважаючина дощову погоду, до Рождествен�ської церкви зібралося народу кількатисяч: кожен хотів попрощатися здорогим покійником. “Во время па�нихиды между народом протисну�лась в глубоком трауре дама, положи�ла на гроб поэта терновый венок иудалилась: красноречивее надгроб�ных слов выразила она то, что чувс�твовал каждый из нас, провожая поэ�та�страдальца в могилу...” — розпові�дає М. Чалий. “Это произвело сенса�цию, — доповнює ці свідчення М. Бі�лозерський, — полиция убрала этотвенок”.

Із кн.: “Т. Г. Шевченко. Біогра-фія”, К., “Наукова думка”, 1984 р.

Шеф-редактор Павло МОВЧАНРедколегія: Л. Голота, Я. Гоян, П. Мовчан,

А. Погрібний, О. Пономарів, І. Ющук

Редакція листується з читачами тільки на сторінках газетиі надіслані рукописи та світлини не повертає. Залишає засобою право редагування та скорочення текстів. Комп’ютерна верстка: Ірина Шевчук та Олег Бесський

Не кожному пересічному чи-тачеві відомо, що назву для сво-го роману Панас Мирний взяв ізКулішевого перекладу КнигиІова. Саме цей афоризм у книзі“Українська афористика” (Київ,видавничий центр “Просвіта”,2001) чомусь “належить” ПанасуМирному… Йдеться не про докірредактору видання. Питання ста-вимо і до себе. Кому ж належитьафоризм? Іову? ПантелеймонуКулішу? Панасу Мирному?.. Пан-телеймон Куліш переклав, ожи-вив на мистецькому рівні, ПанасМирний утвердив, унаочнив, спо-пуляризував…

То кому ж належить цей афо-ризм?

Думаю, що до подібних афо-ризмів, а вони в книзі є, дореч-ними були б навіть коментарі.

Безперечно, що книга “Укра-їнська афористика” заслуговуєна схвальне слово. Це ж упершев Україні ми спромоглися на по-дібне видання! Передмова до ви-дання доктора мистецтвознавс-тва, професора Вадима Скура-тівського “Афоризм — колись ісьогодні” відзначається компе-тентністю, науковістю і блиску-чою обізнаністю з матеріалом.

Думаю, що авторам не вартобуло навіть робити застереженьстосовно “недоліків книги”…

Книга вдалася, і таки дужепотрібна книга. Вадим Скуратів-

ський у передмові пише: “Є в цьо-му національному афористично-му Монблані єдине його світо-глядне підніжжя, спільне для всіхпредставлених тут авторів. ВідІвана Вишенського до Івана Дра-ча. Від Івана Котляревського доІвана Франка. Від Климентія Зіно-віїва до Оксани Забужко і ЄвгенаЯщенка. Десятки імен. Сотні йсотні афоризмів…” Звісно, щомісця для всіх (і часом дуже дос-тойних) мудреців не вистачило,але зернб мудрості — повні ясла.Отож мудрим афоризмом хочеть-ся завершити: “Хай не ревуть во-ли, як ясла повні!”

Василь ОСАДЧИЙ

«ХІБА РЕВУТЬ ВОЛИ, ЯК ЯСЛА ПОВНІ?»