МІЙ ТИЧИНА - manman.gov.ua/files/49/tychyna(s).pdf · «Моя країна —...

МІЙ ТИЧИНАЗБІРКА

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИНАЦІОНАЛЬНИй ЦЕНТР

«МАЛА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ»

до 120 —річчявід дня

народженняП.Г. Тичини

МІЙ ТИЧИНАТВОРЧІСТЬЮНИХ ЛІТЕРАТОРІВТА ДОСЛІДНИКІВ —ЧЛЕНІВМАЛОЇ АКАДЕМІЇ НАУК,учасниківВсеукраїнськоголітературного конкурсу«Моя країна — Україна»

ЗбiркаКИЇВ 2011

До збірки «Мій Тичина» увійшли кращі поетичні та прозові твори молодих літераторів та тези робіт юних

дослідників — членів Малої академії наук України, учасників Всеукраїнського літературного конкурсу

«Моя країна — Україна» до 120-річчя від дня народження Павла Григоровича Тичини.

Видання підготовлене з метою популяризації творчості обдарованої молоді та заохочення її до подальшої творчої

діяльності.

РЕДАКЦІЙНА РАДА:

ДоВГиЙ СТАНІСлАВ олЕКСІЙоВич,Президент Малої академії наук України, член-кореспондент

Національної академії наук України, народний депутат України;

ГАльчЕНКо СЕРГІЙ АНАСТАСІЙоВич,заступник директора з наукової та

видавничої діяльності Інституту літератури імені Т.Г. Шевченка НАН України, кандидат філологічних наук;

САВчЕНКо ІРиНА ВІТАлІїВНА, доцент кафедри української літератури Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова, кандидат філологічних наук;

БлєДНих ТЕТяНА ЮРІїВНА, доцент кафедри української літератури Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова, кандидат філологічних наук;

ДоНЕЦь ГРиГоРІЙ ГРиГоРоВич, завідуючий фондами літературно-меморіального музею-квартири

П.Г. Тичини в м. Києві;

лІПНиЦьКА ІННА МиКолАїВНА,доцент кафедри української літератури Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова;

оСьМАК НІНА ДМиТРІВНА, доцент кафедри української літератури Національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова, кандидат філологічних наук;

СоСНоВСьКА ТЕТяНА ВІКТоРІВНА, директор літературно-меморіального музею-квартири П.Г. Тичини

в м. Києві, заслужений працівник культури України

Відповідальний за випуск оКСЕН лІСоВиЙУпорядники оКСАНА ПоНоМАРЕНКо, олЕНА ГолУТКАН,

АллА МАлиШРедагування олЕГ НЕчиПоРЕНКо, ТЕТяНА АлєКСАНДРоВА

5

МІЙ ТИЧИНА

одна з найпрекрасніших сторінок української культури — геніальна поезія «раннього» Павла Тичини.

Вірші П. Тичини були названі геніальними ще в 1919 р. його семінарським побратимом В. Елланом (Блакитним). А через три роки ярослав Івашкевич, рецензуючи збірку збірок «Золотий гомін», що вийшла у львові в 1922 р. (до неї були включені перші три книги — «Соняшні кларнети», «Плуг» і «Замісць сонетів і октав») назвав поета геніальною особистістю.

Подібних висловлювань можна навести велику кількість як на адресу особистості поета, так і стосовно його творчості, але майже в кожному разі треба вдаватися до застереження: були, мовляв, і інші твори, недостойні «цього світлого генія і людини» (В. Сосюра).

Напевно, про жодного з українських письменників радян-ського часу не написано так багато, як про Тичину — і моно-графій, і дисертацій, і статей, і споминів, і віршів, і біогра-фічних творів. Гори літератури, а по-справжньому чесних наукових досліджень — обмаль. Переважна більшість науков-ців обов’язково намагалася висловити «захоплення» насам-перед так званою революційною лірикою поета і його «про-грамно-хрестоматійними» творами, які набивали учням оскому і назавжди залишалися в їхній свідомості лише у вигляді паро-дій: у народу було відібрано найкращого поета двадцятого сто-ліття та ще й перетворено його в об’єкт для глузувань!

Такою була доля не одного Тичини, а й багатьох митців, яким судилося жити, як писав В. Сосюра, в часи «кривавого Тамерлана». Тоталітарній державі потрібна була тільки певна кількість приручених славословів. Геніальних фізиків можна було примусити робити винаходи в тюрмах, але поетична муза не могла за ґратами творити оди режиму. отож одних знищу-вали фізично, а інших морально, і невідомо, що страшніше — загинути не від ворожої здавалось би кулі чи залишитися живим і продовжувати щось творити.

Геніальний поет України

6

МІЙ ТИЧИНА

Ніхто з дослідників аж до початку вісімдесятих років XX ст. не згадував ряд творів П. Тичини, які були штучно вилучені із його творчого доробку, а деякі з них не передру-ковувалися протягом сімдесяти років: їх вважали не просто контрреволюційними, але й антирадянськими.

Творча спадщина поета, яка створювалась протягом шести десятиліть, разом із його автором зазнавала підйомів і спадів, зумовлених не лише особистими чинниками, а й факторами багатьох суспільних явищ. Тільки об’єктивний і всебічний нау-ковий підхід до цього унікального явища в історії національної культури дасть можливість належно представити його сучас-ним читачам. І останнє слово — за молодими дослідниками.

Сергій Гальченко

Номiнацiя«ЛІТЕРАТУРНА ТВОРЧІСТЬ»

ДИПЛОМАНТИ1

СТУПЕНЯ

9

НОМІНАЦІЯ «ЛІТЕРАТУРНА ТВОРЧІСТЬ»

БЕДЕНКоГалина Ігорівна

учениця 11 класу комунального закладу «Алчевський навчально-виховний комплекс імені христини Алчевської: спеціалізована школа з поглибленим вивченням іноземної

мови — колегіум «Дипломат» луганської області

В МАЙБУТНє З ВІРШАМи ТичиНи ІДЕМо…(переклади творів Павла Тичини на російську мову

та власний твір)

В моём сердце…

Калину если не воспел я где-то,весну в цвету в стихах не смог воспеть,друзья, простите вы меня за это,довольно, критики, в упрёках вам кипеть.

и если соловья не вспомнил в песне,читатель мой, не огорчайся ты.Для чувств был точно день не благовестный,какие там калина и цветы?!

Ведь над цветистой степью, синью моряя вижу мир в тревоге, серой мгле:и сколько крови, сколько мук и горяна всем приветной, голубой земле!

В тревоге солнце в небесах над намина землю нашу смотрит с высоты,где дети умирают во Вьетнамеи в хиросиме им не до мечты.

В густых лесах и на утёсах чёрныхпрадиких гор я вижу дым и кровь;и каждый выстрел, это же бесспорно,в моё стреляет сердце вновь и вновь.

Фиалку если не воспел я где-то,вас, критики, прошу: простите мне.Сам с детских лет любил цветок я этоти улыбался вместе с ним весне.

любовь к нему и ныне не потухла…Но сердцу делать что, скажите мне,

10

МІЙ ТИЧИНА

когда я вижу с голоду опухлыхлюдей в заморской дальней стороне?

Ну как могу я распевать лирично,когда страданья, боль и грязь везде?!и скажет критик: «Малоэстетично;пригладить бы стихи, хоть кое-где».

Тех не мешает критиков послушать,что знают жизнь и какова она.Не собираюсь я стихи утюжить,ведь правды в этом нету ни зерна.

Пусть песня будет искренней, неложной,пусть только правда из нее встаёт.Слезинка в мире каждая тревожиттакое сердце чуткое моё.

Калину если не воспел я где-то,вишневый цвет в стихах не смог воспеть,друзья, простите вы меня за это,довольно, критики, в упрёках вам кипеть.

Петь не могу я только о калине,ведь в мире еще столько черноты,ещё поэты за решёткой гибнутот изуверств фашистской сволоты.

Живу я тем, живут чем наши люди — писать душой их судьбы мне велят.Земля кипит, как сердце, чувства будит.Моё же сердце стонет, как земля.

Правдивым будь…

Правдивым будь, но только всем не открывайся.Будь храбрым, но о технике не забывай.и, как с огнем, идеями ты не играйся:идти собрался — до конца шагай.

Рабочий ты или боец, поэт, художник, —пусть никогда душа не спит — вулканом бьет.Звучит один для всех нас вечный непреложник:эпохой сердце окрыляй всегда своё.

Не есть то мощь, когда она стихийна.Не есть то чистота, что тает, будто снег.

11


Дружи с огнем! Пускай мощь будет исполинной,чтоб сонного не одолел врагов набег.

Забудешь край родной — и корень твой усохнет.чужое замолчишь — тебе обшарканным расти.В покое если стихнешь — творчество всё глохнет,в борьбе лишь сможешь красноцветом расцвести.

В ком юная душа — тот не седеет с горя.Где грозы падают — там радуги встают.Река в бегу — до самого до морясветла-светла, хоть с берегов и муть.

Правдивым будь, но только всем не открывайся.Будь храбрым, но о технике не забывай.и, как с огнем, идеями ты не играйся:идти собрался — до конца шагай.

Пастели

Пробежал зайчик.Смотрит —

Рассвет!Сидит, играется,

Ромашкам глаза раскрывает.А на восходе небо пахнет.Петухи черный плащ ночи

огненными нитями сшивают.— Солнце —

Пробежал зайчик.

В собор

Поет дорожкаНа огород.

Тыква под зонтикамио солнце думает.

За частоколом —зелёный гимн.

оставайтесь, люди,Со своими божками!

Подсолнухи горят…— сама как струна —

12

МІЙ ТИЧИНА

Мотыльков дуэты…— а на лапках мёд. —

Ромашка? — здравствуй.и та тихо: здравствуй!

и звучит земляКак орган.

Іду я з віршами Тичини в майбуття

Відомо це для кожної людини,що без поезії немислиме життя.один з її творців — Павло Тичина — з його я віршами іду до майбуття.їх із таким захопленням читаю!Поета погляд в кожнім слові бачу я — єство моє до глибини вражає — й душа до нього тягнеться моя.Бо так любив він неньку Україну!Для неї жив, для неї і творив;любити щиро серцем БатьківщинуТичина словом трепетним учив: «І кричу я: — Україно! — Потім стану і прислухаюсь, чути здалеку: тримаюсь! хмарко! ластівко! Калино! — І в той бік я повертаюсь. я іду. Куди? — До неї! Крилами між люди лину. Може, там її зустріну — душу сталі — не лілеї! — сталь незламну — Україну».Вчив по-шевченківськи чуже учитий ніколи в світі не цуратись свого,із правдою і совістю дружити,як нам завжди велить всесильний Бог: «Забудеш рідний край — тобі твій корінь всохне. Вселюдське замовчиш — обчухраним зростеш. якщо в спокою стихнеш — вся ж бо творчість грохне, у боротьбі лиш красним цвітом процвітеш. ……………………………………………… Правдивим будь — але не всім ти одкривайся. хоробрим будь — але на техніку зважай. Ніколи, як з огнем, з ідеями не грайся: якщо узявсь іти — кінця ти доходжай».любить вкраїнське слово солов’їневін і сьогодні кожного з нас вчить,

13


бо знов: із ним — всесильна Україна,без нього ж їй у світі не прожить: «А Вкраїни ж мова — мов те сонце дзвінкотюче, мов те золото котюче, вся і давність, і обнова — українська мова. ………………………… Ми в тобі знаходим: блиски гроз і цвіт задуми, ми в похід з тобою ходим — все в тобі знаходим. Розцвітай же, слово, і в родині, і у школі, й на заводі, і у полі пречудесно, пречудово — розцвітай же, слово! хай ізнов калина червоніє, достигає, всьому світу заявляє: я — країна Україна — на горі калина!»

Сто двадцять років аж мина Тичині…І хоч його нема вже серед нас,своїм безсмертним словом Україніу всьому помагає повсякчас!Бо був і є її він справжнім сином!Жив болями її усе життя.Тож як би не любила я Тичину?!З його віршами йду до майбуття!

14

МІЙ ТИЧИНА

ГАВРилЕЙчЕНКо Аліна Володимирівна

учениця 11 класу Шевченківського ліцею Шевченківської районної ради харківської області

ПоЕТичНА РАПСоДІя

На вічну пам’ять Тичині

Ти хотів же умерти при заході сонця,Щоб у хаті твоїй було тихо та темно,Щоб у вікна гляділа пожежа небесна,обливаючи кров’ю твій труп на стіну.Минатимуть роки, і пам’ять озветьсяВ березових аркушах слів полину…Пішов… Вже не тямить чи світло, чи темно,Ба ж ватра життя у очах не іскриться.«чому ще ніколи ніхто не воскреснув?» —В тяжких голосіннях нестимуть труну.Ти жадав, щоб ніхто не зітхав і не плакав.Пробач, ми порушили тво́го завіту.чимало людей сполохнулося жахом,Поглянувши в очі вже Вашім безсмертю.Тепер Ви і тілом син Нені-Вкраїни.Та де ж не висіли Тичини портрети?хто має хоч усмішку спільну із ними —В душі в того грають ті сонця кларнети.

Баталії сьогодення

хто тобі сказав, що нема на світі віри?хто тобі сказав, що ми десь в тумані сіли?хто ж бо шепотів, що нас вже в канави змили?хто ж це одурів? І чиє єство в’їдливеНаші думи молодії вдало мурував?На́що нам, на́що нам такі стремена?І нащо, ти скажи, такі іме́на?Десь пустир, а у нас пустелі-села…І чому так болісно словам?Гіркота, у бідно́ти миші в стелі,

15


Та чому вуста веселі?— В світлу душу не продертися щурам!А вони — ті диктатори і «феї»Все сидять, з жиру казяться в оселях — чергові фуршети в Делі,а не посиденьки на лавках.Поки ще, поки нам іще лічити?Скільки нам, скільки ще дверей точити,Щоб лиш зрозуміли на верхах:Ми — народ, а люди хочуть житиВсі отак, у Римі відпочитиІ костюм від Прадо поносити — Ви ж бо перестаньте бгать в рукав!Бо ми є і досі ймемо віруВ те, що ти й ті троє — Україна!Жаль, що захлинається в сльозах…

Залежна незалежність

Вже живемо в залежній незалежностіНе мало, не багато — 20 літ.Та все згинаємось порогами нужденності,Щось не взирає краща доля з-за воріт.Мабуть, колись розквітне черемшинаТих сподівань, і марень, і надій,Щоб склепи прадідів не зрушились в зневірі,Що прогримить над світом: «Україна!»І недарма боялись козаків.Ми рушим в майбутнє — і долю, і славуЗа руки візьмемо з собою в віки.І скарб віднайдемо — дорогу до храму,В якому молитви замолять гріхи. В якому знайдемо добробут, цікаво:чи можна у ньому хрестити синів?Ворожий щоб погляд сліпучий, лукавийНе смів похитнути їх прагнень в житті.І грім прогримить, загуркоче над нами,І злива проллється на голови всім.В дощеві любові щасливії павиРозсиплють пір’їни добра, — не уклінУплине вагомо на ті дифірамби І не безчинство, не зрада теж, певно,А віра із кров’ю, помішана щедро,Що в поті лиця подолали панів!

16

МІЙ ТИЧИНА

Генієві портрети

На струнах ночі грав органно день.Він заблукав у просторі злощасно.чи то прийшов для мене так невчасно?Цей світлий день, чудесний день…Пригадуються декілька пісень,які він кликав в розпачі, нещаснийПослухати. Натхненно грав, не збивсь Та жоден силует не відтінивсь.отак печально в нас бува і часто,Коли захоче геній свій портрет — Йому відкажуть: «Ти з’явивсь завчасно»,чекай у лона долі свій момент…І це в добу, коли бездарні блазніМозолять очі, плутають думки.оце зірки? І схили із найкращих?Цей спалах неба пада у лунки́.Мистецтво не потерпить маячні,Це цензор, що чекає на сидячихУ лона долі геніїв-митців.як день колись прийшов отой терплячий,часто із смертю линуть у віки.

Вони, їх поглинаючи, вже ясноМалюють ті портрети від руки.

17


ЗВАРКоКатерина Юріївна

учениця 11 класу загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів с. Берестечка Горохівського району Волинської області

А я У ГАЙ хоДилА(есе)

Все-таки цікаві ми істоти — люди. Ніби в одному світі живе-мо, маємо однакові умови та можливості, а от використову-

ємо й реалізуємо їх кожен по-різному.ось так роздумувала я теплого квітневого недільного дня

про себе і про своїх товаришів-однокласників, сидячи в чужо-му гарненькому човнику і дивлячись на тихий плин уже майже чистої, трохи зеленуватої від водоростей весняної води моєї чарівної річки Стир.

Справді, ніби в одну епоху всі ми народжені, з того самого поля хліб їмо, в одну школу і в один клас ходимо, тих самих учителів маємо, а от різні і характерами, і поведінкою, і став-ленням як до навчання, так і до самого життя. чому так? Що на нас вплинуло? Що зробило такими різними, часто проти-лежними у поглядах на життєві цінності?

Тисяча «чому», десятки тисяч найрізноманітніших відпо-відей... Але ж, щоб пізнати істину, потрібно вибрати всього кілька найголовніших питань і знайти всього по одній правиль-ній відповіді на кожне з них!

Повівав легесенький, уже досить теплий квітневий віте-рець, тихо пливла вдалеч вода, відбиваючи у собі, як у дзер-калі, синь високого неба і поодинокі хмарки; так само, як вода, припливали здалека і пливли далі, у минуле, думки, а за дум-ками вже стояли спогади...

Мені п’ятий рочок. чудовий червневий день. Неділя. Мама вдома, а не на роботі. Ми, мама, тато і я, щойно прийшли з церкви. Татко пішов годувати свиней та курей, мама готує обід для нас, а я сіла біля вікна до столу, застеленого білою скатер-тиною, і розглядаю малюнки в новій, купленій мамою, дитячій книжечці. Дивлюся у вікно і бачу, що тато миє руки, отже, господарство вже «запоране» і тепер їсти будемо ми. Сьогодні неділька, так що на обід має бути дещо особливо смачненьке. Але тут я кидаю думку про їжу і пригадую щось цікавіше. Кілька днів тому матуся пообіцяла прогулянку до лісу. чи не сьогодні той обіцяний день?

— Мам, а ти пам’ятаєш, що обіцяла кілька днів тому?

18

МІЙ ТИЧИНА

— Так, доцю, пам’ятаю. І сьогодні свою обіцянку обов’язково виконаю.

— Ти, матусю, у мене найкраща в світі! — вигукую я і з радості кидаюся мамі на шию й цілую її в щоку.

— лисичко ти моя хороша! — пригортає мене до грудей і пестить мама. — як же нам не піти в ліс, коли надворі така сприятлива погода: і тепло та сонячно, і не дуже спекотно, і часу є досить.

— А татко з нами піде?— обов’язково! чи ж можемо ми без нашого татуся? хто

нас буде захищати, коли на нас вовк нападе?— А у нашому лісі нема вовків! — упевнено заявляю я.— хто тобі про це сказав? — хитро усміхається мама.— А татко! — весело вигукую у відповідь.— ох же ж той татко! Все він у нас знає!— На те він і татко, щоб усе знати. А якби і забіг який

вовк у наш ліс, то татко обов’язково нас від нього захистив би. Правда ж?

— Правда, доцю, щира правда. Тато в світі для того і є, щоб нас любити і від різних негараздів оберігати.

Коли ми поїли, прибрали в кімнаті і вже зібралися до лісу, мама ще раз дивиться, чи все на своєму місці, чи замкнули двері, тоді гукає до сусідки, що ми вже пішли, тож нехай вона наглядає за хатою. Сусідка, ще молода жінка, може, тільки трішечки старша за мою маму, бажає нам хорошої прогулянки і обіцяє, що буде наглядати і за хатою, і за курми, які ходять по подвір’ї.

У цьому році я вперше іду з мамою й татком до лісу. ліс від нашої хати зовсім недалеко, тож я б і сама могла піти до нього, але ні тато, ні мама мене туди не пускають, кажуть, ще дуже мала. Мала! Мені вже майже п’ять років, через рік піду до школи, а ще й досі мала! Але що ти тим дорослим скажеш: вони як вже щось вирішили, то нам, «малим», переконати їх ніяк неможливо. одне добре, що вони, мої тато й мама, мене ніколи не обманюють: як щось пообіцяли, то вже обов’язково виконають. як, до прикладу, сьогодні.

ось, нарешті, ми у лісі. Господи, як тут гарно, просто як у казці! Піднесли вгору свої пишні крони кучеряві берези, гордо виструнчилися, немов на параді чубаті козаки, дуби, весело хизуються перед нами своїми височенними золотими стовбу-рами дівчата-красуні сосни. я спочатку вчилася розпізнавати дерева за кольоровими картинками, яких мені досить накупила мама, потім познайомилася з ними ближче, коли мені було три роки і мама з татом уперше взяли мене з собою до лісу. Тепер я їх відразу впізнаю. Здрастуйте, мої давні й добрі знайомі! я в лісі вже рік не була, тому дуже скучила за вами.

А ось і знайома галявинка. На ній стільки дивних квітів, і серед них є такі, яких я минулого року не бачила. Ні, я їх зовсім не буду рвати: вони ж теж хочуть жити, бачити це синє

19


небо, ніжитися під теплим сонечком і гойдати свої квіточки на тонких високих стебельцях. Все, що я зроблю, то це підійду до них і з дозволу мами погладжу їх листячко і понюхаю, як вони пахнуть.

А мама — вона у мене справжнє диво! — взяла мене й тат-ка за руки, водить з нами хоровод навколо високої з золотавим дрібненьким цвітом квітки і співає:

А там дерева-люлі. І все ось так зозулі: «Ку-ку!» «Ку-ку!» «Ку-ку!» я зайчика зустріла, дрімав він на горбку. Була б його спіймала зозуля ізлякала: «Ку-ку!» «Ку-ку!» «Ку-ку!»

— Мамо! А де ти взяла таку гарну пісню? І чому до сьо-годні не признавалася, що знаєш її?

— А це я її навмисно берегла в таємниці аж до нашої про-гулянки, щоб зробити тобі маленький подарунок. А написав для дітей цю пісеньку чудовий український поет Павло Григо-рович Тичина.

— хочу вивчити слова цієї пісеньки! Вже хочу! А коли будемо вдома, ти обов’язково знайдеш мені ще вірші для дітей цього гарного поета!

— обов’язково, доню. А якщо не буде окремої книжечки, то я візьму збірочку в бібліотеці й перепишу для тебе найкращі поезії Тичини для дітей.

Ми ще довго гуляли серед неповторної краси волинського лісу, милувалися деревами, хмарками, кланялися квітам, віта-лися до співочих пташок, яких багато було на той час у нашому лісі. І нам того дня було дуже гарно і весело.

А коли втомлені, але задоволені, поверталися додому, то пісеньку «А я у гай ходила» ми співали втрьох, і це було так чудово!..

Свого слова мама дотримала того ж таки тижня. окремої книжечки з поезіями П. Г. Тичини мама, на жаль, не змогла придбати, але вона купила невеличку записну книжку і зроби-ла для мене маленький подарунок: друкованими літерами за-писала там більше півдесятка обіцяних віршів. Тато пішов ще далі: він попросив знайому секретарку надрукувати ці твори на друкарській машинці, і тепер я мала і писану, і друковану власні збірочки.

Пізніше, коли я ставала дорослішою, я мала можливість сама знайти не тільки записані мамою поезії, але й багато ін-ших, які мені подобалися. Але тоді, коли я ще й до ладу не вміла читати, а тільки вчилася користуватися буквами, і мамин записничок, і скомпонована татком на простих друкарських

20

МІЙ ТИЧИНА

листках книжечка були для мене, п’ятирічної, безцінними по-дарунками. читаючи разом із татом і мамою поезію «хор лісо-вих дзвіночків», я згадувала нашу прогулянку до лісу і в уяві малювала собі картини, де тих дзвіночків була ціла галяви-на, і вони співали, і я разом з ними наспівувала, але замість «День! День!» співала по-своєму: «Дзень! Дзень!». А замість «Тінь!» «Тінь!» співала «Дінь!» «Дінь!». Щоб моя книжечка-саморобка була як справжня, мама запропонувала розмалюва-ти її відповідно до текстів віршів. І тоді на відповідній сторінці з’явився цілий букет з лісових дзвіночків. А до вірша «Гаї шумлять...» ми з мамою намалювали цілу картину — мама ма-лювала ліс, а я небо, сонце і хмарки. Увечері, коли вже всі були в хаті, я милувалася своїми намальованими хмарками, а вдень, коли мені дозволяли гуляти надворі, я сідала на лужку, що був у нас на подвір’ї, і уважно спостерігала за справжніми, читаючи їм рядки з поезії Тичини. І хмарки тепер для мене у вірші були ті, що над нашою хатою, а ліс — що зразу за нашим селом. І річка була не якась там чужа і невідома мені, а своя, сільська, — найчистіша, найтепліша, наймиліша річка Стир, до якої від нашої хати рукою подати і куди я завжди ходжу влітку, коли мама іде полоскати білизну і бере мене з собою. Мама полоще на кладці, а я броджу біля неї в теплій прозорій воді коло самого берега, де зовсім мілко і дно піщане міниться під чарівними променями сонця. Маленькі рибки, зовсім не бо-ячись мене, лоскотно тикаються своїми носиками мені у ніжку, пробують залізти між пальчики...

А вірш «Арфами, арфами...» я навчилася використовува-ти, як каже тато, «для загального добра». Коли мама була дуже втомлена або чимось дуже засмучена, я підходила до неї, брала за руку і з натхненням читала відомі рядки з цієї поезії:

любая, милая, чи засмучена ти ходиш, чи налита щастям вкрай Там за нивами: — ой одкрийКолос вій!Сміх буде, плач будеПерламутровий...

І тоді мама відразу починала усміхатися, пригортала мене до себе, цілувала в щічку і казала: «Золотко ти моє дорогень-ке, як я тебе люблю!».

А пісенька «А я у гай ходила» на нашому кутку серед ді-тей стала справжнім шлягером: не тільки мої ровесники, а й старші дівчатка і дехто з хлопчиків, почувши, як я її наспі-вую, відразу ж і самі захотіли її розучити. Мені геть не шкода: хочете — запам’ятовуйте, будь ласка! Потім ідемо, бувало, з мамою вулицею і чуємо, як із того чи з іншого подвір’я лунає

21


знайома мелодія. Ми багатозначно переглянемося, усміхнемося одна одній і задоволені ідемо далі.

У забавах з ляльками, у пісеньках, у вечорах за читан-ням з мамою книжок і в дитячих турботах непомітно спливло спекотне літо, і на порозі вже стояв вересень зі своїм неза-бутнім Днем знань. Мені тільки наступного року до школи, але я впросила маму, щоб вона повела мене на свято Першого дзвінка і я побачила б на власні очі, як посвячують у першо-класники. Мама тою дня могла піти на роботу трохи пізніше, тому вона зразу ж погодилася.

І ось я стою з мамою на шкільному подвір’ї і пильно при-глядаюся до хлопчиків та дівчаток, які стоять у рядочок, ну зовсім таких, як я, може, тільки трішечки вищеньких. Міркую, де б то я стояла, коли була б разом з ними. Напевно, десь чет-верта, он біля того білявого хлопчика. І так, як він, тримала б у руці букет квітів, потім понесла б його якомусь одинадцяти-класнику, а за те отримала б подарунок… На жаль, подарунки сьогодні отримають тільки першокласники новачки, а мені та-кого щастя треба чекати аж цілий-цілісінький рік!..

однак помилилася: і я цього дня мала сюрприз — це була книжка Павла Тичини із серії «Шкільна бібліотека». Наша бі-бліотекарка тьотя Рая знала про моє захоплення поезіями цьо-го письменника, і коли у них проводили планове списування старої літератури і до цього списку потрапила його збірка, то вона відразу відклала її вбік. Книжка мала ще досить пристой-ний вигляд, і на твердій обкладинці було написано: ПАВло ТичиНА. ТВоРи. Під написом у чорному квадраті синім було намальовано розкриту книжку, блискавку в дужій руці неви-димого чоловіка, арфу та зорі. А навколо напис був обрамлений синіми квіткоподібними фігурками різних форм на чорному тлі. Усе це було таким цікавим, але не це було головним, а те, що я нарешті маю власну книжку з віршами Тичини! я подякувала тьоті Раї і притисла книжку до себе так міцно, що бібліотекарка аж розсміялася: оце-то любов!

Тепер мені вже було не так цікаво дивитися на свято, як хотілося швидше дістатися додому і заглибитися у вивчення книжки. І коли ми були дома, мама взяла з моїх рук книжку і прочитала таке:

Співає стежка На город. Гарбуз під парасольками Про сонце думає. За частоколом Зелений гімн. Зоставайтеся, люди, Зі своїми божками!Соняшники горять...сама як струна —

22

МІЙ ТИЧИНА

Метеликів дуети...а на лапках мед —— Ромашка? — здрастуй!І вона тихо: здрастуй!І звучить земля,як орган.

— Мамо, а як це?— А ось так. Пішли-но до нашого городу, і я тобі все по-

ясню.Коли ми прийшли до хвіртки і відчинили її на город, я зро-

зуміла багато що і без маминого пояснення. Ну як же стежці на город не заспівати, коли вона веде нас у царство такого розмаїття і багатства! І жовтобокий пузатий гарбуз визирав до сонця з-під широких листків ну геть як з-під зелених парасольок. І мною посіяні соняшники справді заіскрилися під ясними променями сонця в небі. Тільки вони вже не були такі стрункі, як влітку, а понагинали свої місцями порусявілі й обважнілі від повного насіння голови донизу. І метелики... о, метеликів тут, напевно, з десяток — і білих, і жовтих, а ще маленьких синеньких пара!

— Мамо, а де ж ромашка?— Щоб знайти ромашку, доцю, треба йти в поле. Та й у

полі ці квіти сьогодні не скрізь можна побачити.— чому, мамо?— Та тому, що коли ромашок у полі небагато, то вони кра-

са, але коли їх виростає стільки, що все поле в їх цвіту, тоді ці квіти стають небезпечним для жита чи пшениці бур’яном, — пояснює мені мама. А тоді, щоб знову повернути нашу розмо-ву на поетичний лад, вона пропонує: — А давай ми на кілька хвилин замовкнемо і будемо слухати дивну музику землі. Так?

— Так, мамо!І ми замовкаємо, а наші очі, вуха й душі заповнює ласкаве

проміння сонця ранньої осені, тихе шарудіння між сухим куку-рудзинням невидимого хлопчиська-вітрика, задерикуватий пе-регук невідомих нам пташок, а ще якась дивна музика, зіткана з тиші і ледве чутного шепотіння городніх жителів... І якесь дивне почуття огортає душу від споглядання всієї тієї краси, що оточує нас, аж дух захоплює і на очі навертають непрохані сльозинки замилування, хвилювання й зачарування... Геть як у церкві, коли хор з натхненням співає «Вірую».

А увечері ми пішли на берег Стиру дивитися на захід сонця. Завтра розпочнеться робочий тиждень, мама з татком підуть на роботу, мене віддадуть під опіку бабусі, але сьогодні ще свята неділька, і її потрібно використати з найбільшою користю.

— яка краса! — захоплено вигукнув тато, коли велетен-ське коло сонця почало поволі наближатися до верхівок дале-кого лісу і посилати нам вже не сліпуче, а м’яке золоте промін-ня. — Таки недаремно наші предки були сонцепоклонниками і називали себе дітьми сонця.

23


— То, виявляється, і я дитина сонця? — запитала я в тата.— Так, любчику, і ти, і я, і мама, і ще багато-багато наших

земляків — українців. Колись ми прийшли у край, який був гарний, як рай. І земля наша як називається?

— Ук - рай - іна!— Правильно. І веселка в нас яке наймення носить?— Рай - дуга!— чудово! І коли ми веселі, то що робимо?— Рай - діємо!— Розумниця ти наша! — радіють тато й мама з моєї до-

гадливості і пригортають до себе.Коли ми в полоні легких вечірніх сутінків поверталися до-

дому, я ні з того ні з сього раптом питаю:— Мамо, а Павло Тичина з нашого села?— Ти звідки таке взяла? — запитала мама і від здивування

аж зупинилася.— Та він же, ти казала, з Пісків, і ми живемо в Пісках,

чи не так?— Доцю, Піски то Піски, але ж чернігівської області.— А ми в якій живемо?— У Волинській...— Ну і що? Павло Тичина все одно мій земляк.— чому?— Бо ми обоє з України. Тільки він великий українець, а

я маленька україночка.— от яка ти в мене розумна дівчинка! Але, дитино, і в нас

є досить знаменитих письменників, котрі прославили наш край на весь світ. Це й геніальна леся Українка, це і її мама олена Пчілка. А ще Агатангел Кримський. А як гарно пишуть наші волиняни, прозаїки й поети, що живуть поруч нас! олександ Богачук, Василь Гей, Йосип Струцюк, Петро Мах, Ніна Горик, Володимир лис, Надія Гуменюк і багато інших чудових пись-менників. от станеш трохи старшенькою, підеш у школу, тоді, вміючи добре читати, познайомишся сама з їхніми творами.

— ох, швидше б уже хоча б до першого класу дорости! — зітхнула я так, що мама й тато дружно розсміялися.

— Не спіши, дитино, — заспокоїв тато. — Ще все у тебе попереду, і все прийде у свій час, лиш би ти не проспала тих знакових митей.

Десять років митей промайнули як одна. Учора я мріяла про перший клас, а сьогодні вже через якийсь місяць-другий буду у випускному одинадцятому. Скільки за ці роки всього читано-перечитано, а скільки ще хочеться прочитати! Все-таки я щаслива людина, що маю таких батьків, котрі з однорічного віку прилучали мене до художнього слова. Мама ще й тепер часом згадує, як посадить мене, річнячка, і читає вголос якусь казочку, а я уважно її слухаю, ніби абсолютно все в ній ро-зумію. До п’яти років, казала мама, я знала всі букви, але не читала навіть по складах, а потім одного чудового дня взяла в

24

МІЙ ТИЧИНА

руки книжку і почала її читати, як вона висловилася, «як ста-ра». І з того дня я стала «книжковою дитиною» — читала-бо все, що до рук потрапить.

Пішовши до школи, я здивувала свою вчительку тим, що так виразно читаю. Але не було меж її здивуванню, коли ми під час навчання зустрічалися з творами Павла Тичини. Ва-лентина Миколаївна запитувала учнів, хто вже їх читав, а я ці вірші їй декламувала і навіть наспівувала відразу на тому самому уроці, коли вчителька оголошувала їх до вивчення. Це ж мої улюблені!

Де-то мої молодші класи! Сьогодні я вже десятикласни-ця — аж самій не віриться! — і в травні ми будемо вивчати творчість Павла Тичини. Зрозуміла річ, що я вже погортала і підручник, і хрестоматію, а ще до моїх рук потрапила остання книжка поета під назвою «Золотий гомін». І я виявила, що час-тина з програмних поезій уже давно записана у подарованому мамою записничку і я їх знаю напам’ять, тож часто під настрій читаю їх для себе уголос.

от і зараз, коли сиджу на легкому човнику, коли поруч «Горить-тремтить ріка, як музика» і «Блакить мою душу об-віяла, душа моя сонця намріяла, Душа причастилася кротос-ті трав» — «добридень» я світу разом Павлом Григоровичем кажу! «Струмок серед гаю як стрічечка. На квітці метелик мов свічечка. хвилюють, маюють, квітують поля» — знов кажемо разом прекрасні слова: «Добридень тобі, Україно моя!»

Перечитуючи ще і ще раз сторінки чарівної книги з днів мого дитинства, я дякую Богові, що Він дав мені таких чудо-вих маму й татка, які зуміли подбати про те, щоб я навчилася бачити красу цього світу, щоб мені не була байдужою доля моєї милої Вітчизни. І, може, моя сьогоднішня мандрівка у дитинство з часом навіє мені нові поетичні рядки, але поки що, будучи переповнена почуттям вдячності до улюбленого по-ета — Павла Григоровича Тичини, — я, розлучаючись зі свої-ми спогадами, таки хочу попрощатися з ними прозорими, кри-шталево чистими строфами митця, котрі супроводжують мене в житті ще з тих далеких днів дитинства, коли я вперше їх почула від мами, днів дитинства, коли я самостійно навчилася читати, коли взяла до рук книжечку Павла Тичини з віршами для дітей «хор лісових дзвіночків» (мені її з кількома іншими книжечками принесла моя тітонька Віра, дізнавшись про мою пристрасть до його поезій), знайшла там сторінку з малюнком, де тато й мама радісно ідуть до свого дитяти, і неспішно та ви-разно прочитала вголос — для річки, для трав, для неба, для сонця:

Не дивися так привітно,яблуневоцвітно.Стигнуть зорі, як пшениця:Буду я журиться.

25


Не милуй мене шовково,ясно-соколово.На схід сонця квітнуть рожі:Будуть дні погожі.На схід сонця грають грози —Будуть знову сльози! Встала мати, встали й татко:Де ластовенятко?А я тут, в саду, на лавці,Де квітки-ласкавці...Що скажу їм? Все помітно:яблуневоцвітно.

А в небі, як і багато літ назад, бігли хмарки, милуючи-

дивуючи мій погляд, мріяв про щось гай над річкою, дарував пісню із золотими переливами жайворон, землею йшла весна запашна, квітами-перлами закосичена…

26

МІЙ ТИЧИНА

КоТУлА Роман Васильович

учень 10 класу харківської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 38

ВСЕ ЖиТТя З ТичиНоЮ (нарис)

1

Звістка про те, що до нас на урок прийде сам Павло Григо-рович Тичина, настільки нас, учнів 10-А класу, приголо-

мшила, що ми декілька хвилин ошелешено дивилися на свого вчителя Дмитра Івановича і не могли збагнути, чи він розігрує нас, чи говорить серйозно.

А вчитель української літератури спокійно продовжував:— Звісно, вам з біографії поета уже відомо, що він давно

перебуває на берегах вічності. Тому зіграти роль великого май-стра слова я запропонував колишньому учню нашої школи, а нині студенту театрального інституту Костянтину Городецькому.

Найкраща данина, продовжував учитель, яку ми можемо від-дати великим людям минулого — Рафаелю, Моцарту, Пушкіну, Тичині, — це ставитися до них зовсім просто, ніби вони є нашими сучасниками. Це найкраще, чим ми можемо їм віддячити; таке просте ставлення переконливо доводить, що вони для нас живі.

Тільки тепер я і мої друзі зрозуміли глибинну філософ-ську суть сказаного: не робити з великої людини ікони і по можливості звертатися в життєвих ситуаціях до рольових ігор. Тому ідея проведення уроку в такій цікавій формі сподобалася усім. Навіть очката Сердюченко, що сиділа за першою партою і була весь час чимось невдоволена, і та схвально зацокотіла:

— Аякже, вчити літературу за одним підручником — це все одно, що споживати консерви. А тут пропонують живе спілкування з поетом!

А мені пригадався цікавий кінофільм про те, як молодий учитель англійської мови не захотів підіграти учням, коли ті запропонували написати листа до літературних героїв «Аме-риканської трагедії» Теодора Драйзера. Що з того вийшло, судіть самі: учні просто перестали сприймати свого англійця як учителя і відвернулися від нього.

Наш Дмитро Іванович, якби потрапив у подібну ситуацію, то написав би листа не тільки Роберті олден, Клайду Гріф-фітсу й Сондрі Фінчлі, а й самому Теодору Драйзеру, бо не втомлюється повторювати, що людина любить гру, вона для неї стала вічною потребою.

27


Тому мені хотілося вірити, що до нас прийде справжній Павло Григорович Тичина, і почути з його уст слова, що дав-но стали крилатими: «За всіх скажу, за всіх переболію, я ко-жен час на звіт іду, на суд. Глибинами не втану, не змілію, Верхів’ями розкрилено росту».

2У нашій школі, як і в будь-якій іншій, вчителів можна по-

ділити на дві групи: випадкові й справжні.Наочним прикладом перших є наша Памела, вчителька ан-

глійської мови; їй уже п’ятдесят з гаком, тому вона нічого не боїться і сміливо може перекусити під час уроку.

Ми з нетерпінням чекаємо, коли вчителька наб’є рот їжею; тоді починаємо ставити їй запитання, пов’язані з перекладом з англійської мови на російську. Вчителька, звичайно, не ви-тримує, вибігає із свого сховища в кінці кабінету і починає ви-мовляти слова, спотворюючи їх зміст. Тоді замість слова «екс-перимент», вона видає на-гора «екскремент», замість «система-тически» — «сиськи-масиськи». Але найбільше не пощастило слову «философия», яке у виконанні нашої Памели звучить як «фалософия», мабуть, від слова «фаллос». Ми, звичайно, сміємося з того, що вона така у нас дурнувата.

Але є в школі вчителі, яких можна назвати розумом, сові-стю і честю нашої освіти. Вони працюють за покликанням. До них і належить Дмитро Іванович.

Він старається наповнити уроки індивідуальними підхода-ми, в основі яких лежить особистісний фактор, тобто, висвіт-люючи ту або іншу літературну тему, наш вчитель спирається на свій великий життєвий досвід, дає учню право на свій шлях розвитку. Своє завдання Дмитро Іванович вбачає в тому, щоб кожний урок літератури став спільним як для вчителя, так і для учнів пошуком у відкритті авторського світу і у визначенні власного учнівського «я».

Крім того, під час уроку вчитель залишає місце для нашої власної допитливості, тобто старається, щоб ми не все узна-вали від нього. Вчить нас думати, слухати, розуміти авторське слово, прищеплює нам запитальне ставлення до прочитаного, до незнайомих слів. Спілкування з книгою стає потребою, а це, на мою думку, не тільки отримання знань, а щось набагато більше: ми, учні, творимо самих себе — свій розум, пам’ять, свої здібності й таланти.

«Не вбити Моцарта» — це і є девіз у роботі нашого най-кращого вчителя.

3Усі знають, якою важкою артилерією на уроках літерату-

ри є ідейно-художній аналіз ліричного твору. як відомо, він складається аж з п’яти пунктів. Починається такий аналіз із-

28

МІЙ ТИЧИНА

далеку — з історії написання вірша, щоб знати, що послужило поштовхом до його написання. Далі з’ясовуємо тему та ідею. Третій пункт складний і в той же час цікавий: треба з’ясувати, які думки й почуття охоплюють ліричного героя і які художні засоби допомагають їх розуміти. Наостанок пропонується пе-редати своє враження від поетичного твору і прочитати його з відповідною інтонацією по частинах і в цілому. Така робота над змістом художнього твору в руках Дмитра Івановича пере-творюється з важкої артилерії на легку тому, що ідейно-худож-ня концепція вірша подається в несподіваному ракурсі.

Так, аналізуючи пейзажну лірику Павла Тичини, вчитель звернув нашу увагу на те, що їй притаманні художні елемен-ти імпресіонізму. отаке цікаве явище стилю раннього Тичини можна знайти у вірші «Квітчастий луг». Початок цього тво-ру подається в характерній імпресіоністичній манері письма: «Квітчастий луг і дощик золотий. А вдалині, мов акварелі, — примружились гаї, замислились оселі...».

— як бачимо, — слушно зауважує вчитель, — витонче-ний і вишуканий персоніфікований образ рідної природи дає можливість автору передати суб’єктивне враження і спостере-ження. При такому підході зображення оточуючої дійсності реалістичне мистецтво здає свої позиції. Замість об’єктивного зображення світу Тичина пропонує нам світ своїх мінливих відчуттів і переживань.

Миттєва фіксація явищ ранньої осені підкреслює цю мін-ливість. («осінь шле цілунок такий чудовий та сумний», «і слухає мій сум природа. Крізь плач, крізь сміх» і т. д.).

Зв’язок з образотворчим мистецтвом у цій поезії настільки очевидний, що вчитель вдається до демонстрації репродукцій з картин художників-імпресіоністів, таких як Клод Моне, Ре-нуар та інші.

І раптом, наче постріл, несподіване і в той же час цікаве запитання:

— За яких життєвих обставин згадується Клод Моне та його картини у фільмі «Титанік»?

Відповідь Сашка харківського нікого не здивувала, бо ж він відомий у класі кіноман. Виявляється, картини Клода Моне були подарунком для Рози від її пихатого нареченого-мільйо-нера, який нічогісінько не тямив у мистецтві імпресіоністів.

І тільки Джек, новий обранець Рози, міг по достоїнству оцінити мистецтво Клода Моне. ось так цікаво проходять уро-ки у Дмитра Івановича!

4І от, нарешті, приємний сюрприз: до нас у гості з подачі

улюбленого вчителя іде співець сонячних кларнетів!Щоб достойно зустріти митця, кожному із нас треба було

підготувати цікаве запитання до нього. як відомо, думаючи, людина запитує і відповідає. «Розумне питання — це вже до-

29


бра половина знань», — говорив англійський філософ Френсіс Бекон. я класифікую питання на дві групи: на ті, що наводять, або звичайні, і ті, що заводять, або цікаві, з ізюминкою. Всім відомі питання першої групи, вони пробуджують репродуктив-ну думку, а от з ізюминкою — творчу думку. До Павла Гри-горовича я підготував запитання, що називається, з начинкою. Але про нього трошки пізніше тому, що кортить описати зо-внішність людини, яка прийшла до нас під виглядом великого українського поета.

Щоб читач мав можливість зримо уявити собі зовнішність нашого гостя, необхідно вказати на його схожість з відомим кіноактором або артистом естради. якщо вдатися до такого зіставлення, то наш герой був схожий на кіноактора Дмитра харатьяна, який блискуче зіграв свою роль у фільмі «Гардема-рини». як на мене, то простий перелік прикмет і особливостей зовнішності викликає тільки нудьгу. Тому спробую вдатися до методу імпресіоністичних описів. Спробую намалювати його портрет широкими мазками, яскравими кольоровими плямами. Що ж мене, вразливого спостерігача, вразило в зовнішньому вигляді нашого гостя?

Думаю, що природі довго й наполегливо довелося попра-цювати над рельєфом його обличчя, яке не було захищене за-стиглою скам’янілою маскою... Навпаки, було рухливим і по-стійно змінювало свій вираз. Коли, скажімо, актор декламував поетичні твори Павла Григоровича, то воно натхненно хвилю-валося і ніби світилося ізсередини. Саме тут емоційний заряд рядків: «Молодий я, молодий, повний сили та одваги», — пе-редавався невидимими біотоками і нам, слухачам. Але найбіль-ше запам’яталося те, що погляд у нього був настільки відкри-тим, що духовна відстань між ним і класом скорочувалася. Все спонукало до щирого спілкування.

Іноді буває так, що під час розмови наш співбесідник від-водить очі вбік або дивиться ніби на тебе, а насправді спрямо-вує свій погляд у пустий простір, який знаходиться за нашою спиною. Відверто кажучи, такі співрозмовники не викликають у мене ні довіри, ні захоплення.

Але зараз перед нами стояла людина, яка напрочуд вміло і ненав’язливо викликала нас на діалог, завдяки відкритому ви-разу обличчя і виразним жестам.

На мою думку, така виразність жестикуляції мала під со-бою психологічне підґрунтя. Уявіть собі підняту вгору напівзі-гнуту в лікті руку, що похитувалася в такт поетичних рядків:

«Так годі спать! Виходьте на дорогу! людині гімн, люди-ні, а не богу! Майбутньому всю душу — славний дар!».

Гуманістичний пафос цих рядків Павла Григоровича Тичини сприймався глибше на фоні таких виразних жестів Актора. Тіль-ки тепер краса істини розкрилася переді мною в усій своїй величі. я зрозумів, що благородство людини полягає не в чужій славі, навіть якщо такою славою являється слава Бога, а в доблесті духу. Всі люди рівно отримують від природи, кожний не менше,

30

МІЙ ТИЧИНА

ніж сильні світу цього, справа полягає лише в тому, щоб довести своє благородство до досконалості у мистецтві, науці чи виробни-чій діяльності. я сидів, приголомшений глибиною думки великого українського поета і майстерним виконанням його творів.

Мимоволі пригадалася розмова двох молодих жінок у ме-тро. Цю розмову я випадково підслухав, коли їхав до школи. Жінка розповідала своїй подрузі про те, що її чоловік працює конструктором в одній успішній українсько-американській фір-мі. І так захопився роботою, що навіть вночі прокидається і спі-шить до своїх креслень, щоб удосконалити конструкцію двигуна для літаків нового покоління. «Значить, мозок цієї людини, — подумав я, — працює не лише наяву, але й уві сні». Безперечно, це велике психологічне навантаження, яке йому допомагають долати і великі гроші, які він отримує за свою роботу в цій фір-мі, і натхнення, про яке писав у своєму вірші Павло Тичина.

Підводячи риску під описом зовнішності нашого гостя — Костянтина Городецького, студента, якому випала почесна місія зіграти на уроці роль Павла Григоровича Тичини, ска-жу, що приємне враження підсилювало його вбрання. Модний джинсовий костюм і взуття від німецької фірми «Саламандра» вказували на його належність до масової молодіжної культури.

5Момент істини під час уроку ще не настав, але в повітрі

відчувалася весна, хоча за вікном падав пухкий сніжок. У моїй свідомості поезія і весна доповнювали одна одну, як молодість і любов. Ці прекрасні дами мають для людини прекрасні по-дарунки. Весна приготувала пробудження думок і почуттів, а поезія облагороджує їх.

Після перших взаємних похвальних рекомендацій, без яких неможливе перше знайомство, актор розпочав свій виступ з ві-рша Павла Тичини «В серці у моїм...». яскраво і художньо пе-реконливо сказано в цьому творі про почуття відповідальності поета за все, що відбувається навколо нього. У повсякденному житті не кожному вдається успішно реалізувати принцип від-повідальності за свої слова і вчинки: багатьом не вистачає або освіти, або доброї волі, або етичної обізнаності.

На відміну від отих багатьох людей Павло Тичина був все-бічно освіченою людиною, а доброї волі у нього вистачало на всіх. А в його душі жила моральна сила, яка не дозволяла втішатися і насолоджуватися на лоні мальовничої природи в оточенні людей, що страждають і гинуть:

«Думками летючи над цвіттю степу,над блакиттю моряя бачу світ в тривозі та імлі: це ж скільки крові,скільки муки й горяна цій привітній, голубій землі!»

31


Раптом пристрасна думка поета заблищала в моїй душі. Стало зрозуміло, що сенс життя є у кожного, але, безумовно, не всякий сенс життя заслуговує на схвалення. Різного роду відхилення від етики відповідальності незалежно від того, чи здійснюються вони свідомо або несвідомо, ведуть у світ амо-ральності, а іноді і злочинів проти людства. Мимоволі при-гадався лікар, який вивіз своїх пацієнтів на холодну зупинку замерзати. Пригадався також колишній ректор Київської ака-демії водного транспорту Михайлов, який після лекцій знімав у себе вдома порнофільми. Це ж проти подібних мерзотників і спрямований вірш Павла Тичини «В серці у моїм...», що на диво звучить актуально і в наш час.

Поетичний образ великого багатостраждального поетового серця, в якому відлунюються радощі й горе людей, їхні сміх і сльози, шум зелених гаїв і тихий шепіт трав, бентежить мою уяву і наводить на думку про синівський обов’язок перед Бать-ківщиною: «Бо не в собі ж я, а увесь — на людях, Бо все моє — чи зблизька, чи здаля. Тому — земля кипить, як серце в грудях, І серце стогне, як уся земля».

Зненацька мою увагу привернуло питання оленки до на-шого гостя:

— У своєму вірші ви часто-густо звертаєтесь до критиків. Скажіть, будь ласка, як Ви реагуєте на цю критику на адресу своїх творів?

Відповідь, на мою думку, задовольнила не тільки допитли-ву оленку, а й усіх присутніх у класі.

— На мій погляд, слід відрізняти критику здорову від не-здорової:

«Щоб критиків послухать — це не вадить,але не тих, хто сам життя не зна».На превеликий жаль, були в моєму житті критики, що

отруювали моє існування упередженим і вкрай суб’єктивним ставленням до моїх творів. Ще й досі не перевелися критики на зразок латунського з роману Михайла Булгакова «Майстер і Маргарита». їхні несправедливі оцінки шкодять літературній справі. На моє глибоке переконання, боятися їх не слід, якщо ти віриш в ідею творчості і відчуваєш свій зв’язок з народом. Але бути пильним з такого роду критиками варто, щоб вміти захищатися.

я вважаю, що справжній критик той, хто має блискучу широку ерудицію, знає про життя не крізь вікно свого затиш-ного кабінету, а є активним учасником цього життя, хто не тільки зважено й об’єктивно критикує, а й створює власні ху-дожні твори. Для мене взірцем такого критика завжди був наш незабутній Микола Зеров. У своїй статті «”Вітер з України” (третя книжка Тичини)» він справедливо вказує на сильні й слабкі сторони моєї творчості. Ви тільки послухайте, з яким тактом, проникливістю і розумінням поетичного тексту з усіма його підводними каменями пише великий критик про мій вірш «Вулиця Кузнечна»:

32

МІЙ ТИЧИНА

«Але не вимагаймо від Тичини формулювання, підвище-ного тону! Утримаймо його від сентенцій! Ця манера йому не дається. Придивімось до його “Вулиці Кузнечної”.

“охляло сонце. На будинках горить гарячий фіолет. останній промінь, як стилет, поранив клен на осінь”.

Такі гострі, тонкі спостереження! І так боляче читати після них сентенційне закінчення, мертво-тенденційне, стороннє, не-мов приліплене: “хай буде рух! Душі! Життя! Нехай і боротьба звірина, — лиш так оновиться людина і вся матерія життя”».

До мудрих порад Миколи Зерова прислухатися варто, і не соромитися вчитися у нього.

На жаль, життя талановитого критика рано обірвалося: ста-лінські посіпаки вкоротили йому віку. Микола розділив долю тих, хто був невгодним тоталітарному режиму. В особі Микола Зерова світова культура мала критика, перекладача, вченого, поета.

Наступне питання заінтригувало навіть нашу Даринку, яка постійно відволікається під час уроку: то ґаву побачить за ві-кном і починає, за влучним словом Дмитра Івановича, меди-тувати; то напише записку своїй щирій подрузі. Крім того, у Дарини мало не кожного дня трапляються аварії: то забуде щоденник, то зошит з домашнім завданням, то чоботи свої за-губить, і вся школа їх потім шукає. Але зараз ця учениця не-сподівано зосередилася і напряглася тому, що питання поста-вив сам Ігор, відомий у школі математик.

А Ігорове питання було таким:— я підрахував і вийшло, що частка не — найуживаніше

слово у Вашому вірші «В серці у моїм...». Поясніть, чому Ваші судження в даному випадку будуються на граматичній пара-дигмі заперечення.

Питання хоч і було каверзним, але в той же час засвідчу-вало високий ІQ нашого однокласника. Наш гість по достоїн-ству оцінив це запитання, подякувавши за нього.

Наступна відповідь показала не тільки високу культуру гра-матичного мислення поета, але й глибокі знання лінгвістики.

— Дійсно, частка не, ніби блискітка, рясно вкриває мовну тканину цього ліричного твору («не оспівав калину», «не став-те, друзі, у провину», «не ремствуйте, шановні читачі» і таке інше). Така продуктивність цього слова пояснюється, по-перше, тим, що не — службове слово, а не повнозначне. Воно виконує синтаксичні функції. І через те сфера його використання досить широка. По-друге, ця частка багатозначна: від повного запере-чення, через стадію численних відтінків, аж до утвердження його протилежності — стверджувального значення.

Коли я, скажімо, відверто відмовляюсь від словесних при-крас, коли треба сказати вагоме слово на захист скривджених долею людей, то вдаюся до частки не. Моя думка, спираючись на заперечні синтаксичні конструкції, стає більш переконливою та актуальною. якщо ж звертаюся до критиків, друзів, читачів, то заперечні форми допомагають мені досягти експресії у вира-женні думок і почуттів, що звучать схвильовано і напружено. У

33


звертаннях до друзів звучить щире прохання, а до критиків — категорична вимога. Тепер ви бачите, скільки корисної інфор-мації несе в собі невелике службове слово — частка не. Скажу більше, ця частка виховує у нас критичне мислення.

6І от, нарешті, до мене дійшла черга поставити запитання до

Павла Тичини. Для мене це був момент істини.— чи погоджуєтесь Ви, Павле Григоровичу, з тим, що про

Вас сказав євген Маланюк у вірші «Сучасники»: «...від клар-нета твого — пофарбована дудка зосталась»?

Мені здалося, що поет чекав цього питання. Він аж ніяк не розгубився і з піднесенням, я б сказав — з пафосом, відповів:

— хоч і кажуть, що зі сторони видніше, але в даному випадку євген Маланюк глибоко помилявся, коли в такій об-разній формі говорить, що я зрадив поезію, пишучи твори на замовлення Комуністичної партії. У художньому відношенні ці твори настільки примітивні та низькопробні, що це був мій мовчазний протест проти злочинів сталінського тоталітарного режиму. Думаю, євгенові Маланюку не вистачило проникли-вості побачити за рядками вірша «Партія веде» глибокий під-текст: неетичне уславлення Комуністичної партії в незграбній, неоковирній, нарочито простій поетичній формі. Тому я катего-рично проти висновків свого побратима із цеху митців слова... Вірність сонячним кларнетам як символу щасливого життя під звуки чарівної музики я проніс через усе своє життя.

ЕпілогЦе неймовірно, але урок пролетів, як мить. хотілося ви-

гукнути: «о зупинися, мить чудова!». Давно підмічено, що час, насичений цікавими подіями, спливає швидко і непомітно. Перед нами стояв Актор в образі Павла Тичини, якого ми ні-коли не забудемо за той «безсмертний дотик до душі».

я також безмежно вдячний Актору, який так майстерно зіграв роль великого поета. У книзі, яку ми подарували Кос-тянтину Городецькому, був вміщений вірш Романа Іванова, на-шого шкільного поета:

Велика дата, немала,120 років як нема...Писав поеми і вірші,любив життя, він майстер слова.Але ось доля випадкововнесла свій коректив в його палке життя.І вже десь там, десь уві сні,читатиме для нас свої книжки.Ім’я його — Павло Тичина —Запам’ятаєм ти і я…

34

МІЙ ТИЧИНА

МиКолАєНКоАнна Вікторівна

учениця 11 класу Шевченківської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів

Решетилівської районної ради Полтавської області

лІРичНиЙ ГЕНІЙ НоВої ДоБи

Ліричний Геній нової доби

У круговерті монотонних буднів,Що тиснуть груди і шматують тіло,Мов подих вітру, свіжий, невгамовний,Поета слово сміле забриніло.Воно зіткалось із отих мелодій,Що десь блукали Всесвітом далеким.І всю цю гаму щемно-кольоровуНа своїх крилах принесли лелеки.Розставив ноти диригент уміло — Нехай пливуть, мов човник без весельця.Ріка музична враз захлюпотіла,Збентежила і душу нам, і серце.Зламались мури черствості і смутку,Знайшлись ключі від доброти й любові.Поет-маестро чорно-сірі будні Перетворив на барви кольорові.Пливуть роки… Століття… І епохи…Та серед воєн, лиха і журби,Живе Поет — орфей дзвінкоголосий,ліричний Геній нової доби!

Побачення з Поетом

На часі — двадцять перший вік!Космічно-атомні проекти.як вижити у вирі цім, На попіл серце не зітерти?Кудись летим, кудись несе…Куди втекти і де сховатись?як хочеться забути все!І просто — щоб поспілкуватись.

35


Піду, де поле гомонить,Де горнеться до ніг пшениця,Де тихо липа шелестить,Вночі так мріється. Не спиться…Почую кроки… хто це там?Присяде, поведе розмову…— Невже це Ви? Вночі? І… сам?Ну, не мовчіть, скажіть хоч слово!— Не бійся! Глянь, яка краса!хіба це можна описати?— А Ви ж… писали? чудеса!Так хочеться Вам розказати…— Не треба! Не кажи нічого!я тут радію і печалюсь.До щастя чистого, хмільногоБез слів сьогодні повертаюсь.я просто хочу пить нектарЦієї ночі, трав шовкових.І потонуть в полоні чарочей прекрасних, мрій казкових…Тут, серед таїнства небес,Кружляло все у вальсі дивнім,Знялися руки. Грав оркестр.І вийшла місячна царівна…я був щасливий! я летів! Так легко дихалось, жилося.я зорі-іскорки заплівУ золоте її волосся…— Невже так можна? Піднестись,Злетіть від щастя… Наче злива!— Ти тільки починаєш жить,я вірю: будеш ти щаслива!…Уже світанок. Крізь шибки Влітає вітер — легко, сміло.Усілись на дротах пташки:«о, панно Інно!» — забриніло.На підвіконні — цвіт із липи,І віршів книжечка маленька.Нічний мій автор… ось воно —П’янкого щастя ціла жменька!

Акровірш

Прочитав наші душі, мов книги,А у них — і тривога, й надія.Возвеличив красу України,людям сонця веселого кинув,

36

МІЙ ТИЧИНА

озирнувся… За обрій полинув…Так на хвилях життя гойдаючись,ви зростали, мужніли і крила,час акценти, де треба розставив,кинуть виклик не бракло вам сили!Не згорів. Не скорився. Не впав, А лиш тихою сповіддю став…

Сенкан

Надія.чиста. Свіжа.Манить. Підштовхує.Надихає. Диктує. Творить.Це тільки початок.Живи!

* * *Поезія.Насичена. Жива.Піднесла. освіжила. Просочилась.Рознеслась по венах.Розквіт!

* * *Вітер.червоний. Грізний.Зміни. Постріли. Повстання.Перевернуто все.Терор!

* * *Голод.Страх. Молитва. Смерть.Несправедливо. Неможливо.лякає до спазму в горлі.Здались?

* * *Поет.час. Доба. Епоха.Страждання. Прагнення.Склалися крила?Ні! Не згас!

37


Незвичайний оркестр

У найбільшій концертній залі,Серед шелесту липи і трав,Таємниче і стоголосоНезвичайний оркестр звучав.Животворна і світла казка,Що торкнулась тендітних струн,Забриніла дівчина — Арфа,Відігнала від серця сум.Сонце хлюпнуло на кларнетиЖиттєдайної сили й тепла,Заспівала уся планетаДзвоном лаври — колиски добра.На галявині дивного лісухор дзвіночків мажорно злетів.Піднялася небес куліса,І хмарки підхопили той спів.У широкому чистому полі —З колосочків і вітру дует.А кобзар на життєвих струнахУкраїнський зіграв сонет.У гаях, заколисаних місяцем, —Серенади щемливі звуки.Заридали опівночі скрипки,Затремтіли їх стомлені руки. Ніч. Утомлені музикантиВідпочинуть. І завтра зновуСтоголосо звучатиме зранкуУкраїни оркестр чудовий!

Все, як завжди, у світі оцім…

Все, як завжди, у світі оцім:Тихий ранок і місячні ночі,І безмежжя степів і ланів,І весни перламутрові очі.Та чогось давить душу жура,І нам хочеться знову і зновуяк із чистого пить джерелаНевмируще Тичинине слово.Мов намисто нанизаних літ,Розкотились ми з вами по світу.Щось шукаємо — губимо слід —України квітучої діти.чи ви чуєте, плаче вона,Саркофагом чорнобиля стогне?

38

МІЙ ТИЧИНА

Стогін той із грудей виринаУкраїни із ликом Мадонни.Притуліться устами до рук,Сльози висушіть серцем гарячим,Скиньте камінь страждання і мукІ прощення просіть, необачні!Україно! Святая святих! Тут Шевченко і леся зростали,І, пройшовши крізь тисячі лих,Тут Тичини кларнети заграли! У долонях краплинки роси — Донесіть, не розхлюпайте, люди!Збережіть. Від біди захистіть.Наш народ був, і є, й завжди буде!Україна нам крила дала, В неї віримо знову і знову!як із чистого п’єм джерелаМи Поета великого слово!

39



СТУПЕНЯ

40

МІЙ ТИЧИНА

БІлАЙМарина Сергіївна



ВІДКРиВАЮ СВоГо ТичиНУ

Істинна правда: Тичину сповна можна було розгледіти лише після того, як імперія впала. Погляд на твір звільнявся від ідеологічних на-шарувань, набуваючи рис естетизму.

Д. Дроздовський

Вдивляюсь у минуле крізь бачення майбутнього… оби-раю власний шлях у житті. оспівую наступний день. У

мене є віра і надія, сила волі і життєстверджуючі сподівання. Мрію бути людиною серед людей, але інколи відчуваю себе самотньою. Навіюю думки про щастя, але бачу у світі інколи жорстоку дійсність.

…Здається, що сам Павло Тичина теж жив у такому сві-ті. Мабуть, можна скільки завгодно говорити зараз про «непослiдовнiсть» поета, його «роздвоєність», але, я думаю, спо-чатку треба подивитися на реалії тодішньої ситуації очима моло-дого митця, пропустити пх через його вразливе серце. I лише про-аналізувавши, усвiдомивши першовитоки трагедiп Тичини, можна зрозумiти, чому i як в однiй особi поєдналися два поети.

Його образ існуватиме завжди поруч з нами, вірними на-щадками. Поет буде цілком належати народу, бо це зв’язок рідних душ, яких об’єднують і жахливі примари історії, і неви-значеність майбуття. Павло Тичина — геніальний поет, та по-стать його може здатися дуже суперечливою. Саме таким від-крила я «свого Тичину». З одного боку — «Ви знаєте, як липа шелестить», «Коли в твоп очi дивлюся», «Пастелi», «Пам’ятi тридцяти», «Загупало в дверi прикладом». З другого — «В iм’я людини», «Партiя веде», «Комунiзму далi виднi». З наро-дом він був завжди. Ставили націю на коліна — з нею ставав і поет, терпів народ цькування — мусив знести такі приниження і Тичина. Зараз багато хто кидає жорстокі слова вироку поста-ті митця, але ніхто не може засудити його талант. То в чому ж його істинна сутність і краса, невмирущість і свіжість?

41


о. Гончар писав: «Тичина — це музика й барви, це чисто-та душі». чистим він був і з народом України, боровся разом з ним за красу буднів. ось вiн постає перед нами автором «Со-нячних кларнетів»: молодий iнтелiгентний талановитий юнак, що уважно вдивляється у свiт i напружено шукає вiдповiдi на питання: в якому зв’язку перебувають природа i люди, добро i зло? Що є визначальним? Поет відкриває просту і вічну іс-тину, що все у свiтi взаємопов’язане. Це відкриття сповнює його радiстю.

Мабуть, не помилюся, коли скажу, що все життя Павла Тичини, вся його творчість були присвячені рідній землі і рід-ному народові. Вони надихали поета на нові досягнення. Пер-ші звертання до України, сповнені любові й відданості, про-звучали у вірші Тичини-підлітка. Він висловлює свої почуття, милуючись природою рідного краю:

Струмок серед гаю як стрічечка. На квітці метелик мов свічечка. хвилюють, маюють, квітують поля — Добридень тобі, Україно моя!

Вимогливість і горіння, прагнення знайти істину серед круго-верті життя, непереможне споконвічне бажання щастя, що б’ється птахом у серцях мільйонів. І Тичина був серед цих мільйонів, і мріяв про щасливу долю для рідної України. Але мрiя так i за-лишилася мрiєю. Украпна була приречена. Революцiя 1917 року замiсть соцiального визволення принесла на украпнську землю рiки кровi. Руйнуються родини, розхитуються вiковi моральнi пiдвалини народу. Тичина-поет вiрив у революцiю, чекав i боявся пп. Звiдси й загострене сприйняття навколишнього, передчуття бiди, пекучий бiль за Украпну, за свiй народ:

хто ж це так iз тебе насмiяться смiв? хто у твоє серце нiж загородив?

я майже фiзично вiдчуваю той бiль, яким сповнений кож-ний рядок вiрша, бо «рубались, бились рiднiп, своп», а тi, кого вважали братами, зрадили Украпну. За що звинувачувати по-ета? За біль, що жив у ньому?

…Поет — це геній, але життя не дозволило бути самим со-бою. Доля Павла Тичини — то доля його нації. є в ній трагіч-ні сторінки, болісні невдачі, але домінує жага життя, енергія творення, високий ідеал справедливості, а тим самим — геній безсмертя, бо вже понад вісім десятиріч звучить у світовій лі-тературі його могутній, титанний голос. Душа поета то мчить на вітрилах віри в добро, то впадає у відчай. Та оптимізму більше в його ранніх віршах. Поетів ідеал — не окрема лю-дина, а гармонія людини з природою, інтелекту й духовності, закону й благодаті, почуття й обов’язку.

42

МІЙ ТИЧИНА

Про Тичину говорять, що він втрачений геній. Визначення Тичини коливається мiж двома крайнощами: однi називають його генiєм, за думкою iнших, вiн «блазень», що запродався системi. Пишучи захоплено про перетворення, оспівуючи вітер змін, Павло Тичина тільки з роками зрозумів, що революція, яка була для нього і нетерплячим чеканням, і острахом перед невідомістю, повністю постала слізьми, кров’ю, смертю. Це ро-зуміння вилилося у трагедію всього життя Павла Григоровича. Співочий птах опинився у золотій клітці, з якої міг бути тільки один вихід — безславна смерть у сталінських таборах. І Тичи-на зламався…

…Уявивши мрію, яку хочемо осягнути, йдемо до неї ін-коли тернистими шляхами. Відкрити очі — значить бачити не тільки видиме, очевидне, а й те, що непомітно на перший по-гляд. Моє бачення не обмежується розумінням лише поетично-го дару Павла Тичини, справжнього сина України.

я відкриваю свого Тичину. Дух боротьби живе в мені, як жив колись у ньому. Переживання вкоренилися у душу і все тиснуть, змушуючи поринути в забуття. І спасіння я вбачаю у відраді, споглядаючи на віру в поезіях П. Тичини. чи ж не прекрасно мати втіху, яка завжди зі мною? лише тоді я можу спокійно творити долю, маючи опору в цьому світі — дух, що вестиме мене в майбутнє. І силу я черпаю саме в його поезіях:

я дух, дух вічності, матерії,я мускули передосвітні,я часу дух, дух міри і простору…

Ці слова для мене мають велику цінність, яку інші не за-вжди можуть розпізнати. Вічність… одне лише слово, у мі-льярдній частині якого яскравою зіркою сяє талант. Матерія, простір, міра — три значення єдиного трепету, музики, яка називається життям…

як не горю — я не живу.як не люблю — я не співаю,Але цього я ще не знаю,Бо завжди я — як полум’я.

Поетичний стиль Тичини — це барвиста музика природи, краси, кохання. Мотиви свiтла неможливо вiдiрвати вiд музич-них мотивiв. Вони одне-єдине. Iнколи навiть важко зрозумiти, де закiнчується музика i починається звук. Вони всюди: їм не-має нi кiнця, нi початку. читаючи окремі рядки, розумію, що по-особливому музичним його робить не просто зміст, а від-чуття й переживання митця, передані устами ліричного героя. У поезіях геніального творця почуття передаються настільки виразно та відкрито, що мимоволі поринаєш у безмежний пре-красний простір. Зворушений шумом рідних гаїв, поет не може

43


не написати про такий звичний краєвид, а я, читаючи прості рядки, уявляю мальовничу красу і музику душі автора, і не можу відірватися від уявної картини такої краси. Тихий шепіт трав, ріка, що «горить-тремтить, як музика». Ці слова нашіп-тують мелодію прекрасного сяйва, що розливається в душі. Гармонія звуків та барв залишає гарячий слід любові до при-роди. Нове і незвідане прокидається і в моїй душі… хіба ж це не диво?

У час, коли, на перший погляд, все, здається, втрачено, не варто сприймати це як належне, а знаходити сили, щоб про-довжувати боротьбу за життя. Поезiя, творчiсть повинна бути безкорисливою, iти вiд серця, дарувати людям тепло, зiгрiвати їхнi замерзлi душi. Вогонь, сонце, свiтло — це сили, що дозво-ляють вiдродитися, символiзують iдею вiдродження, повернен-ня, воскресiння після смертi, виходу з мороку. Кожне свiтло має свого антипода — темряву: біле i чорне, світло i тiнь, гомін i тиша, життя i смерть, добро i зло, Бог i диявол, вiчне життя i розп’яття, христос i Юда.

людина завжди вірить у те, у що хоче вірити, інколи це здається абсурдним, проте… Ніщо не може змінити своєї сут-ності, ти не заховаєшся сам від себе. Рамки реальності зда-ються несправжніми, і ти думаєш, що тебе обмине ця жорсто-ка реальність. «Але ж ні, це неправильно!» — говориш. Світ тисне з усіх боків. Зробити правильний вибір тебе підштовхне час. Справді, не варто вірити лише в реальне, дай силі своєї фантазії вирватись на волю, відчуй свободу творення… Так по-стає питання: бути справжнім митцем для народу чи не бути? чи буде коли-небудь рай «у цiм кривавiм краю», чи знайдуть люди в собi силу й натхнення прийняти серцем нову епоху, чи повірять у те, що нове життя — вогняне, осяяне сонцем, світле i чисте, як вранiшня роса на травах. чи хочемо ми так жити? Свій талант поет віддав рідній країні, тій, яка дала йому життя серед щедротних нив. якщо жити — то з нею, якщо помер-ти — то на ній:

Проходила по полю… — I цiй країнi вмерти? Де вiн родився вдруге, — яку любив до смертi?

Великий вибiр постав перед великим поетом нацiонального вiдродження Павлом Тичиною i перед українською нацiєю. Треба було переступити через себе, щоб ввiйти в цю добу, добу перетворень, пошуків, оновлення:

я був — не я. лиш мрія, сон.Навколо — дзвонні згуки,І пітьми творчої хітон,І благовісні руки.

44

МІЙ ТИЧИНА

У цей момент, не відчуваючи нічого, ти був істинно со-бою. Перша із збірок П. Тичини «Сонячні кларнети» є свід-ченням того, що поет на початку своєї творчості закликав лю-бити сонце, життя, людей. Саме рання творчість Тичини була і залишається гімном мистецтву, всьому новому, сміливому, вона музична і потужна, енергійна й життєрадісна. Тут поет чесний, відвертий, він щиро вітає ті зміни, що відбуваються у суспільстві, бо вірить у відродження рідної землі, становлення незалежності України.

Поет сприймав себе в обіймах світу, великого й привабли-вого. Це викликає в нього прагнення збагнути закони життя, визначити місце людини в ньому. Щире захоплення юнака красою природи, невимушеність і безпосередність, з якими він входив у Життя, є домінуючими у ранніх творах. Поезії — це шедеври, ліричний герой — сам поет, романтик і життєлюб, який до безтями закоханий у красу. любов до весни — «запаш-ної, квітами-перлами закосиченої» — вихоплює з душі все най-чистіше, найбагатше. Весна приносить незвідане досі відчуття кришталевого щастя — такого цінного, довгожданого і водно-час крихкого. Таке очікуване у тебе в руках, воно переповнює єство, відкриває межі нереальності… І водночас боїшся нової сили, передчуваючи загрозу, та все ж перемагаєш, адже кращі миті є найголовнішими у житті.

І стежив я, і я веснів:Акордились планети.Навік я взнав, що Ти — не Гнів —лиш Сонячні Кларнети.

Саме страх змінюється на розуміння, яке потім — на ра-дість. Гнів — не вихід із ситуації, він лише інколи допомагає побачити суть, але найчастіше просто засліплює, змушує при-йняти умови програної битви, помандрувати в Ніщо…

Та не завжди весна гріла душу поета, не тільки радісні зітхання злітали з його вуст. Був час, коли зима панувала в одноманітних днях життя, розбиваючи вщент теплі мрії. Тоді лишалася одна відрада — Україна:

Україно моя, моя люба Вкраїно,чим я втішу тебе, чим тебе заспокою? —чи про те розкажу, як тебе я люблю,А чи піснею горе твоє я присплю…

її горе — його біль, її радість — сльози щастя. люди гово-рять, що сльозами горю не зарадиш. Може, й так, проте щира крапля розтопить лід.

Павло Тичина досяг у Радянському Союзі, здається, всьо-го, про що мiг мрiяти поет. Кожен його рядок друкувався i ставав хрестоматiйним, нагороди сипалися на поета дощем. Вiн

45


ретельно вивчав марксистську фiлософiю, хотiв набутi знання викласти в поетичнiй формi, а з-пiд пера виходило щось дике i недолуге. легко піддатися силі, та важко схилитися перед розумом.

Інколи я порівнюю Павла Тичину з Тарасом Шевченком. Два генії різного часу, великі постаті у літературі. Шевчен-ко — незламний у своїх переконаннях, вірний слову, що кидає виклик суспільству, і Тичина — зломлена особистість, та не переможений владою талант.

Та як би там не було, а Тичина був видатним поетом украпнськоп лiтератури. Його раннi твори — це шедеври пейзажноп i любовноп лiрики. Вони показали красу украпнськоп природи, цноту i замрiянiсть першого кохання. У цьому поет був i залишився неперевершеним. Колись Павло Тичина на-писав: «Поет при каганці пише, а сам прожектором освітлює віки». Для мене Тичина став справжнім маяком у складному плині життя. Справдились пророчі слова митця: його кращі твори, наснажені високими ідеалами людяності, Добра і Гума-нізму, продовжують хвилювати прийдешні покоління. На мо-гилі його написано тільки два слова: «Павло Тичина». І цього досить для Генія.

46

МІЙ ТИЧИНА

ГАМАЮНоВАВікторія олександрівна

учениця 11 класу Алчевської гімназії луганської області

СПІВЕЦь НоВоГо СВІТУ чи КоНФоРМІСТ?

Моє знайомство з Павлом Тичиною почалося після того, як з вуст вчительки української мови та літератури

почула відомі кожному «хор лісових дзвіночків» та «А я у гай ходила». Згодом, коли чула від старшокласників жорстокі «фольклорні» дотепи на кшталт «Взяти б кирпичину та й ки-нути на…», намагалася зрозуміти, чи справді якоюсь частиною своєї творчості поет таки давав підстави для подібних глузів? чому не всі вірші з творчого доробку поета хочеться перечиту-вати, вивчати напам’ять, насолоджуючись красою слова?

хто він, Павло Григорович Тичина? Щирий співець краси нового світу чи слабка духом людина, що підкорилась чужій волі в умовах тоталітарного режиму? Відповіді на ці питання може дати тільки уважне прочитання його творчого доробку, вивчення сторінок історії мого народу, знайомство зі спогадами тих, хто особисто знав поета…

Гортаю сторінки «Спогадів про Павла Тичину», старих журналів, і перед очима постають роки, коли Павло був учнем чернігівської духовної семінарії… Молодий Тичина часто від-відував «літературні суботи» в М. М. Коцюбинського, який ставився до поета-початківця з особливою прихильністю, да-ючи йому кваліфіковані поради. Поет Іван Цитович залишив спогади про «суботи»: «До Тичини він підходив серйозно, обе-режно. Великим інстинктом художника вже передчував він у ньому майбутню силу». Відчував це батьківське ставлення до себе й Павло, який згодом писав у своїх спогадах: «…коли… він назвав мене поетом, це мене піднесло, обнадіяло, надало багато нових сил і заохотило до роботи над собою».

Поява у 1918 році першої книжки Павла Тичини «Сонячні кларнети» була в українському письменстві сенсацією. «Ніко-ли не забуду, — пригадував М. Бажан, — тієї безсонної ночі, коли мій друг приніс мені книжку з рясними соняшниками на обкладинці. Ми... і читали, і п’яніли, і кричали з радості…» Так, то прийшла до читача воістину сонячна книга. який не-звичайний світ розкривала вона читачеві! «Твоя найбільша чеснота, — ніби промовляла вона до читача, — та, що ти —

47


людина, що ти наділений здатністю сприймати красу і наро-джений жити в цій красі».

З якими надіями очікував поет революцію! Коли у лютому 1917 р. російське самодержавство було повалене, коли невдовзі Київ розцвів синьо-жовтими національними стягами, а само-стійницькі українські сили проголосили Українську Народну Республіку, радість поета з приводу державного випростання рідного краю не знала меж. У поемі «Золотий гомін» він, влас-не, і написав про золотий гомін національної волі. «Предки встали з могил» і «пішли по місту»; сам Андрій Первозванний виходить на київські гори і ще раз їх благословляє. Так зма-льовує поет народну радість. Тріумф сподівань! Тільки чому ж нараз «чорнокрилля на голуби й сонце»? чому поет так тур-бується, аби швидше дали жебракам хліба, щоб «звіра в собі не плекали»? чому на запитання одного з братів: «любий мій, чом ти не смієшся, чом не радієш? // Це ж я, твій брат, до тебе по-рідному промовляю», — другий брат відповідає: «Від-ступись! Уб’ю!»? Можна з певністю стверджувати, що в цьому творі поет інтуїтивно передчув увесь подальший перебіг подій.

Сини нас потішають: ось... воля і земля.А що за тую волю Та безкінечна кров...Мовчать. В очах їх сльози.я веселю печаль.На стінах тихо плачутьШевченко і Франко.

Певно, неможливо глибше відтворити глибину трагедійно-го переживання, аніж заключними рядками цього вірша. Два найбільші світочі українського народу плачуть від усвідомлен-ня поразки національної революції.

Про те, як червоноколірний політичний лад невдовзі при-звів український народ до далеко не рідкісних випадків кані-бальства, розповів П. Тичина у творі «Загупало в двері при-кладом» (1921), що сприймається як моторошна прелюдія до подій голодомору 1932 та 1933 років. А в поемі «чистила мати картоплю» українська жінка, запевняючи свого сина, що ле-нін — то антихрист, розпачливо зойкає: «Ну ріжте, ну бийте, в гроб удавіть мене з дрібними дітьми, нехай я вже буду вашим коліном придушена, наче ота Україна...».

Ці та інші приклади промовисто потверджують: істинну ціну більшовицької «волі» П. Тичина розумів чудово. яка вже там воля, коли в одному з віршів 1920 року, звертаючись до Шевченка, поет з розпукою і болем, іронізуючи, промовив: «Ну що ж, Тарасе! Рад єси не рад — дивись, який в господі на-шій лад, в сім’ї великій, у громаді вольній...». I далі: «Дивись. Мовчи. хоча б схотів і їсти — нічого не кажи Первопрестоль-

48

МІЙ ТИЧИНА

ній. — Бо ще й Тебе пошиють в шовіністи». «Первопрестоль-на» — то, зрозуміло, Москва, керівники підштопаної імперії, під загрозу звинувачення котрими в українському шовінізмі (згодом усталилося — націоналізмі) потрапив і сам Шевченко.

Дивовижну силу завбачливості і пересторожливості міс-тить у собі збірка «Замість сонетів і октав» (1920). одразу виникає запитання: чому «замість»? Відомо, що всупереч тому, що згадані у назві збірки розміри було оголошено «бур-жуазними», їх активно культивували у своїй творчості поети-неокласики — М. Зеров, М. Драй-хмара, М. Рильський та інші. Тичина ж зумисне акцентує — «замість» і, переносячи на український ґрунт елементи древньогрецької поетики, будує свої вірші за принципом строфи й антистрофи. либонь, був він переконаний, що «краса» нового соціалістичного дня отих рафіновано-витончених сонетів та октав не потребує, що у гри-мотінні активно утверджуваної уже в ті роки маршо-лозунгової віршотворчості вони видаються просто чужими.

чужими є засадам гуманізму та краси й декларовані так звані «пролетарські ідеали» — такою є наскрізна думка цієї невеликої збірки. Поет виставляє рахунок більшовицькій ре-волюції за те, що вона пробудила у людині звіра («Велика ідея потребує жертв. Але хіба то є жертва, коли звір звіра їсть?», коли «жорстокий естетизм» «любується з перерізаного горла»?); доводить, що обіцяні переможцями приваби ново-го життя («аероплани й усе довершенство техніки») — ні до чого, раз «люди одне другому в вічі не дивляться»; застерігає, що «соціалізм без музики ніякими гарматами не встановити»; стверджує, що лише та партія може розцінюватися як мораль-на та гуманна, «де на людину дивляться як на скарб світо-вий»... як все це не узгоджувалося з теорією і практикою тієї партії, що заповзялася кермувати життям! Тож не дивно, що наснажена сковородинською мудрістю збірка П. Тичини (до речі, вона й присвячена Г. Сковороді) була офіційно розцінена як позбавлена «класового критерію», «абстрактно-гуманістич-на» й на довгі роки підпала під заборону.

З не меншою силою злочин супроти «скарбу світового» — людини розкрито Павлом Тичиною й у творі «Прометей» (1917—1923), що відомий в уривках з незакінченої феєрії та драматичної поеми. Прометей, найбільш людинолюбний бог із древньогрецької міфології, котрий ощасливив людей, подару-вавши їм вогонь (за що, як знаємо, був прикутий до скелі), спо-внюється у цьому творі трепетною радістю, несподівано зачувши в горах, після віків самотніх страждань, людські голоси. Це ж нарешті вдячні нащадки розкують його, це ж вітатимуть як най-більшого благодійника! одначе що ж роблять тут ці люди? Для чогось вбивають у горах кілочки, аби «отут з усіх кінців звести дроти» (так ніби жорстокий витвір XX століття, концтабір, роз-биватимуть — така асоціація зринає у читача, хоч ідеться про будівництво станції й тунелю), озиваються один до одного не на

49


ім’я, а за порядковим номером, як-от «перший», «третій», над усе в світі шанують «цифру, аршин, число»... Що, отже, цим будівникам до Прометея з його нерозтраченим гуманізмом? Для них він — «маніяк цікавий» — не більше. Ба навіть вони не знають про його заслугу перед людьми, «бо зі шкіл повиганяли всі казки» (одну з реалій 20-х років, коли казки були визнані як такі, що зашкоджують формуванню «класового» світогляду, підмічено Павлом Тичиною точно). У розмові з будівничими нового ладу Прометей вражається з їх глумливого ставлення до таких понять, як правда (то — «порожній звук»), чуття та співчуття (то — «дурниця»), романтика, краса («красою стала там точність, замість казок — розрахунок»). Натомість ті, хто натрапив на Прометея, сповідують філософію корисного, над усе шанують культ дисципліни та тотального усуспільнення під покликом, аби всі були рівними...

Таке створене людьми суспільство «справедливості» та «однодумності», що, як дізнаємося, тримається грубою си-лою. Щоб забезпечити в ньому порядок, треба пильнувати й пильнувати, бо, як зізнається «перший», так і «тремтиш за кожну тую мить, що хтось повстане десь в якійсь громаді або прорветься думка десь своя, для нас шкодлива»... Наприкін-ці своєї стрічі з людьми Прометей називає їх самов’язнями, які «душі по клітинках розґратували», заявляє, що, аніж жити в такому суспільстві, «ліпше вмерти», стверджується на думці, що «чи не прийдеться знов огонь той красти, бо-роться, однімать — лиш не в богів, а в вас, лихії люди»... В цьому глибоко прогностичному творі Павло Тичина передба-чив і відтворив немало прикмет прийдешнього казарменого соціалізму.

У 1925 році з-під пера поета з’явився вірш «До кого го-ворить?», один з найбільш вражаючих у плані розкриття бо-лісної внутрішньої боротьби, що роз’ятрювала його душу. З далекої Бенгалії Павло Тичина подумки викликає Рабіндрана-та Тагора, оскільки на Україні говорити йому нема з ким. А так хочеться поділитися своїми болями, тим, що спостережене ним у суспільстві: «я покажу тобі такії речі в однокласовій ворожнечі. я покажу всю фальш, всю цвіль партійно-борчих породіль. А братні зуби, дружний зиск, гнучка політика, як віск...».

Зі вбивчою точністю підмічено у цьому вірші такі реалії, як «однокласова ворожнеча» (як же! — взято ж курс на суспіль-ство «трудящих»), «братні зуби» (зуби «старшого брата»)... У такій атмосфері «я задихаюся, я гину», — схарактеризував свій внутрішній стан поет.

Так, в Україні митцеві стало ні з ким говорити. Принай-мні — стало небезпечно. як засвідчують сучасники поета, на-прикінці 20-х років він став уникати багатьох своїх знайомих, усе більше усамітнювався. Можна тільки здогадуватися, яка диявольська напруга роздирала його душу.

50

МІЙ ТИЧИНА

I ось розрядження тієї напруги: Тичина не потрапив ані під судовий процес, ані не покінчив самогубством, як Мико-ла хвильовий, — він «поцілував пантофлю Папи». останні слова — з його «антистрофи», датованої 1918—1919 рока-ми. Заховати «своє на дні душі» та «хіба й собі поцілувать пантофлю Папи?» — так у цей ідіоматичний спосіб було по-значено один з можливих варіантів зовнішньо-суспільної зо-рієнтованості поета.

як засвідчують раніше розглянуті твори, Павло Тичина тримався значно довше, аніж можна було гадати, однак на-прикінці 20-х — на початку 30-х років саме цей страхітливий варіант і відбувся: поет пішов на співпрацю з системою «пар-тійно-борчих породіль».

1931 року виходить його збірка «чернігів» з її не то ан-типоетичною, а можна сказати, потворною змістово-стильовою наповненістю (на кшталт: «У всі знання узуємось, врізаємось шлюзуємось, політехнізуємось» — або: «Нехай європа кум-кає, а в нас одна лиш думка є, одним одна турбація, тради-цій підрізація — колективізація»). В 1933 році опубліковано ганебний для всього українського письменства вірш «Пар-тія веде» (ганебний, бо кожен, хто читав у ті роки рефрен: «Всіх панів до ‘дної ями, буржуїв за буржуями будем, будем бить!» — неодмінно думав про спільні ями, начинені «буржуя-ми» — жертвами організованого московським режимом лютого голодомору)... У подальші роки кількість подібних віршів-ан-тивіршів П. Тичини не зменшувалась. як зазначив в одному з віршів євген Маланюк (і в одній з довірливих розмов напри-кінці життя Тичина згодився з тією жорстоко-знищувальною характеристикою), від поетового «кларнета... пофарбована дудка зосталась»...

Ті вірші, які увійшли до збірки «чернігів» та з’явилися вслід за нею, — то є явні пародії на вірші, так ніби поет про-мовляв ними до компартійних розпорядників: «чи не таких творів хочете ви від поетів?». одначе наївними були споді-вання Тичини, що пародійна творчість не буде сприйнятою: офіційно (в газеті «Правда») усе було трактовано як цілком правильне, а «Партія веде» — навіть як взірцево-соцреаліс-тичне...

якщо й допускав Тичина у віршах кінця 20-х — початку 30-х років свідомий момент пародіювання (на цій думці осо-бливо наполягав письменник зі США остап Тарнавський), то згодом він служив звеличенню й оспівуванню системи вже, як мовиться, всерйоз, ставши також поетом Розстріляного Відро-дження. Адже відомо, що радянський імперський режим нищив письменників не тільки фізично...

Книгу «Григорій Сковорода. Симфонія» люди прочитали тоді, коли її автора вже не було в живих… Це — лебедина піс-ня Павла Тичини і водночас книга його життя, адже працював він над нею упродовж кількох десятиріч, так і не встигнувши

51


належно завершити. Провідне у симфонії — пошуки славет-ним українським філософом особистої внутрішньої гармонії, його шлях до душевного прозріння.

Видається глибоко показовим оце пронесене крізь усе життя захоплення Григорієм Сковородою. Поет, зловлений та уярмлений жорстоким тоталітарним світом, пильно аналі-зує душу того, предметом гордощів котрого було: «Світ ловив мене, але не спіймав...».

Що має розкриватися у цьому тичинівському захопленні? Його підспудна заздрість до того, хто був душевно сильним і несхитним? Його затаєна в глибині туга? Прискіпливий само-аналіз, а може, й самоосуд? Вочевидь, що все разом. Може-мо не сумніватися, що перед вимогливим поглядом Сковороди поет не раз клав на шальки терезів вічності також і те, що було створене ним самим.

Майже тридцять років П. Тичина обирався депутатом до Верховної Ради України — це був «парламент», де «слуги на-роду» справді були слугами, тільки не народу, а правлячої олігархії. ясна річ, поет як депутат у розв’язанні важливих суспільно-політичних проблем країни ніякої ролі не відігра-вав — «гвинтикам» такої розкоші не дозволялося. єдине, на що він міг використати свій депутатський мандат, — допомогти тій чи іншій людині, школі, бібліотеці. І Тичина робив це са-мовіддано і щедро… Багато про це могли б розповісти архіви Міністерства освіти Української РСР, яке він очолював до 1948 року. особливо цікаві свідчення людей, які працювали в ті роки поряд з міністром освіти республіки. Так, Г. П. Пінчук пише: «Робота по відновленню шкільного навчання на Україні потребувала величезного напруження… І скільки сил, скільки енергії доклав до цього Павло Григорович! Турбот було надто багато. Це — і відбудова зруйнованих шкіл, і укомплектуван-ня їх кадрами (адже багато вчителів загинули на фронті), і підручники, методичні посібники та зошити… І все це — що-дня, щогодини…». У перші повоєнні роки П. Г. Тичина побу-вав у багатьох школах різних областей України. Г. П. Пінчук свідчить, що особливу турботу виявляв міністр освіти до шкіл західних областей України: «Пам’ятаю сльози на його очах, коли довелося нам в одній з верховинських шкіл під час пере-рви побачити учнів — напівголих, босих, із хворобливими об-личчями. я знаю, що не спав він наступної ночі. Заходи були найрішучіші: відкриття безкоштовних їдалень для всіх, хто го-лодний, безкоштовне забезпечення підручниками й зошитами, всіляка поміч батькам».

Письменник лев озеров, котрий наприкінці 1944 року при-був з Москви до Києва і відвідав Павла Григоровича в Мініс-терстві освіти, пригадує: «Заходить бідно зодягнутий учитель з черкас. Розповідає про загиблу сім’ю, про те, що живе десь у сторожовій будці. Нічого для себе не просить. Говорить про школу. Середня шухляда в столі Павла Григоровича трохи ви-

52

МІЙ ТИЧИНА

сунута. Бачу: він відраховує кілька купюр по сто карбованців і, говорячи про щось стороннє, жартуючи, непомітно передає їх учителеві. В очах Павла Григоровича — прохання не від-мовити йому і взяти гроші. Ніхто тоді не знав, що то були осо-бисті гроші Тичини, гонорар за книжку. Павло Григорович вирішив віддати цей свій заробіток учителям, як у молодості весь гонорар за книгу «Сонячні кларнети» віддав односельцям на купівлю трієра».

Про школу і вчительство дбав Павло Григорович не тіль-ки як міністр освіти України, а і як депутат Верховної Ради республіки. З депутатських архівів Тичини видно, що в нього було широке листування як з учителями, так і з учнями. Поет приносив радість своїм юним друзям не лише тим, що надси-лав багатьом з них особисто чи на адресу школи власні книги або й цілі бібліотечки, а й виписував для них піонерські газети та журнали, дарував методичну літературу. На конвертах від вдячних школярів — адреси багатьох міст і сіл України. є листи з РРФСР і Грузії.

На жаль, сьогодні жоден депутат Верховної Ради України не залишив про себе таких спогадів…

отже, озираючись на вивчену художню та наукову літера-туру, можна зробити висновок, що оцінка творчої діяльності письменника ще довгі роки буде неоднозначною. однозначною може бути лише думка про те, що це був геніальний поет, який, аби вижити, став конформістом і вірно служив антигуманному режимові.

Так, відійшли у небуття численні панегірики П. Тичини про «вождів народів», про «щасливе» життя радянських лю-дей у сталінській державі-тюрмі. Залишилося щире золото по-езії — «А я у гай ходила», «о, панно Інно…», «Розкажи, роз-кажи мені поле», «чистила мати картоплю» та багато інших справжніх художніх перлин. Залишилося усе те добре, що в страхітливі часи тоталітаризму робив поет для людей.

53


Д’ячЕНКоІнна Денисівна



Доля Тичини воістину трагічна. В історії світової літератури, мабуть, не найдеться іншого такого при-кладу, коли б поет віддав половину свого життя високій поезії, а поло-вину — нещадній боротьбі зі своїм геніальним обдаруванням.

Василь Стус

За столом сонячної кімнати схиляється вродлива молода жінка. Усміхаючись, вона перебирає на столі незвичай-

ні предмети: кларнет, перо, папір. Задумливо і довго розгля-дає їх, а потім повертає голову до дверей, за якими ховається маленький хлопчик і зацікавлено спостерігає за незнайомкою. «хто ти?» — читає жінка у німому погляді дитини. «я твоя Доля», — відповідає красуня і простягає руки. З острахом і цікавістю торкається хлопець своїми тоненькими пальцями не-знайомих долонь. А вони такі теплі, як у мами, а очі такі ніжні і добрі. І Доля кличе його до себе, і вже, перемагаючи всі вну-трішні застороги, він повільно іде за нею…

…Сонячне проміння поспішає на Землю, даючи життя всьому живому, що виростає з кореня, з насінини. Воно щедро пестить і зігріває теплом холодну землю. І кожен молодень-кий пагінець, кожна тоненька стеблинка тягнеться до сонця, до цього життєдайного джерела. Простягає до нього руки і малий кучерявий хлопчина, замріяним поглядом вдивляючись кудись у височінь, купається у теплих сонячних променях і помічає, що навколо золотиться незрівнянна краса. Весна розбуджує сонну землю. Співає усе: і далеке небо, і таємничий ліс, і при-мхлива стрімка річка… І душа малого шукача підхоплює мело-дію весни, щоб ніколи її не забути, щоб пронести через буремні роки життя. Погляд торкається хмарин, які несуться небом, мов розсідлані коні, і враз зір зупиняється на кількох про-менях, що зовсім випадково прорізують блакить, і тремтять, і

ПоЕТ І Доля

54

МІЙ ТИЧИНА

переливаються, і бентежать якісь невідомі раніше струни душі. «Вони співають! Вони живі! — зачудовано відкриває таке диво хлопчик. — А звуки — як у кларнета!»

«Сонячні кларнети»… Це вони стануть головним інстру-ментом у злагодженому оркестрі поезії. І зовсім невипадково саме так назве колись митець свою збірку, а поки що топчуть потріскані дитячі ноги зелений килим благодатної чернігів-ської землі, бо саме тут зародилося перше почуття любові до всього, що тільки бачило око, до чого тягнулася душа. Дитин-ство залишається з людиною на все життя, щоб на схилі літ знову заспівав хор лісових дзвіночків, замаїли гаї і діброви, захвилювалися наповнені життям колоски пшениці і жита. Коли-не-коли та й зрине в пам’яті поле, серед якого любив малим лежати горілиць, вслухаючись у безмежну тишу. У такі миті йому здавалося, що високо в небі щось наче струже метал, а вниз падають тільки дрібні, просіяні звуки жайво-ронкової пісні. А ще він любив вслухатися у пісні-веснянки, яких виводили злагодженими голосами сільські дівчата. Ма-буть, тому і весна прийшла у його поезії чистою «закосиче-ною» дівчиною.

Відкривав усе по-своєму, бачив різні тони і відтінки, а ще відчував мелодію земного і небесного, уважно вдивлявся у світ і напружено шукав відповіді на юнацькі питання. А сонце смі-ялося, співало і плакало, дивлячись з високості на маленького земного янгола з добрим серцем, із скромною і вразливою ду-шею, вплітаючи свої промені в його долю. А серце відкривало-ся всьому, що було поруч…

…Кажуть, щоб зрозуміти Поета, треба побувати на його Батьківщині, адже тільки рідна земля дає сили і наснаги справжньому таланту. А може, першим той талант запримітив батько, сільський дяк, який змалку привчав дітей до праці, бо їх аж дев’ятеро в родині, бо статки невеликі, бо руки робочі у селі ніколи не бувають зайвими? А може, бачив, як вслухаєть-ся хлопчина у пісні, що після нелегкої днини пливли вечорами тихими у їхній оселі? «ой за гаєм, гаєм», «Тече річка невелич-ка», «У сусіда хата біла», «Сонце низенько» лунали у простій родині чи то під гармонію, чи коли і так…

Шумлять зеленим листям гаї, дихає теплом вітерець, ше-лестить старезна і мудра липа, падають далекі невідомі зорі, мелодійно виграють-тремтять пустотливі сонячні промені. Усі таємниці і принади відкриває Мати-Природа у рідному селі Піс-ки на чернігівщині допитливому серцю хлопчини. Запам’ятати б, побачити б, збагнути б, відтворити б… А може, то весь кос-мос, помітивши вразливу юнацьку душу, бачачи цікаві мрійли-ві оченята, талановиті і працьовиті руки, наказав розгледіти, зрозуміти і донести людям те, чого вони не помічають серед буденної сірої суєти? як колись геніальний мислитель Ско-ворода, так і юнак із мальовничої чернігівщини відчував світ серцем.

55


Розмаїття кольорів і звуків, неспокій душі, любов до слова спонукає несміливо взятися за перо, і вже зовсім сміливо на-низуються слова у рядках:

Гаї шумлять — я слухаю. хмарки біжать — Милуюся. Милуюся-дивуюся, чого душі моїй Так весело.

Прості слова, проста картина, але чомусь звичайний крає-вид під пером митця постає дивовижно прекрасним витвором, що наповнений казково-чарівними мелодіями. чи не тоді на дні його серця «заплела дивну казку любов»? чи не тоді він уперше почув, «як липа шелестить»? І хоча інколи душа була поранена нещасливим коханням, молодість і весна перемагає смуток. І знову замріяний, захоплений, переповнений силою емоцій, знаходить Поет найсвітліші фарби, щоб оспівати жін-ку. А в найпотаємніших куточках юначого серця зароджуєть-ся ще одна любов — найвеличніша і найсвятіша — любов до Батьківщини.

…лягають сиві літери на втомлений рядок. Поки ще Бо-гом не дописана Книга життя, все своє єство Поет вкладає у строфу. Втомилися руки, втомилося перо, втомилося серце, сточене по краплині добра для людей, але душа, як і колись у дитинстві, шукає краси, оточеної незримим космосом і продо-вженої в нескінченність:

отак роки, отак без краю На струнах вічності перебираю…

чи думав колись допитливий хлопчина із чернігівщини, що його поезія — поезія геніального митця — буде вічно мо-лодою, а він, укладаючи сиві літери на втомлений рядок, наза-вжди залишиться мрійливим романтиком?

…чи це не ти, Доле, послала йому двадцяте століття — сто-ліття буремних років революцій і війн, час епохальних відкрит-тів і звершень, період нечуваної жорстокості і ницості? чи це не ти, Доле, зробила його одним із найталановитіших поетів, зіткавши непросту біографію і змусивши пройти нелегкими шля-хами, застеленими зовсім не трояндовими пелюстками? хай там що, а слова геніального Сонцепоклонника «Серед нас — поет!» звучатимуть завжди.

Ні, він не був розстріляний, не був заарештований, не був відправлений до Сибіру чи Соловків, як багато інших письмен-ників. Він приніс, мабуть, найстрашнішу жертву для митця — свій талант.

56

МІЙ ТИЧИНА

…Весна розігнала холодні сірі хмари, відкривши шлях сонячному промінню… Революція — як весна. Це оновлення світу, це очищення душ від старого, це прагнення краси. В «Думі про трьох вітрів» Поет вірить у зміни. Три вітри віють над Україною: злий Сніговій-Морозище, безжурний Буровій і ласкавий легіт-Теплокрил. Сніговій-Морозище хотів би ску-вати землю і людей морозом. Буровій байдужий до того, «чи по-зимньому, чи по-весняному» сходить сонце, і задоволений тим, що сам може «пити-гуляти, свою душеньку потішати». І тільки легіт-Теплокрил прихильно ставиться до трудівників. Він летить, співає, до всіх «по-рідному промовляє», несе ра-дісну звістку про весну і волю.

як ти чекав, Поете, вселюдського свята! Співали всі твої струни, душа «сонця намріяла», та замість приходу на землю Діви-Свободи — «горобина ніч!»

А як хотілося дати щастя тій землі, котра народила, ко-лихала і виплекала тебе, Поете, що дала крила для злету! Де взяти сили, щоб захистити її від чорного птаха, у якого «очі — пазурі!»?

…І вже тужить слово, оплакує «українських, славних, мо-лодих», і вже не стелиться квітами жорстока дійсність, бо сте-пами України з гуркотом проноситься колісниця братовбивчої війни.

А очі чомусь усе частіше звертаються до портрета матері. чи не тоді, вдивляючись у них, таких рідних до болю, написані рядки «Скорбної матері»? Бо його мати — це вона, Україна, це Мати Божа із мученицькою долею, це покійна рідна ненька Марія Василівна, дух якої ходить землею і плаче від страш-них картин голоду, братовбивства… І все ж таки, як відлуння далекого дитинства, крізь роки ледь чутно промовляє мати до мученика-сина: «Вір у людей!». як вірити, коли зневіра роз-риває груди, коли за пекельним болем не чути биття власного серця? як жити? Де ж той «молодий, повний сили та одваги»? чому жорстоке колесо історії змусило зігнутися, заховати у стару залізну скриню найдивовижніший талант, замкнути його там на довгі роки?..

Немов той Дант у пеклі,Стою серед бандитів і злочинців, Серед пузатих, ситих і продажних,Серед дрібних, помстливих, туподумнихНа купі гною жовчного, що всмоктує,Затягує на дно:Співай, поете, з нами в тон!

А співати про що?! Про чорні душі? Про спаплюжену землю? Про зганьблений талант? А що вибрати між життям і смертю?

…Мабуть, дуже важко піти на компроміс із власною сові-стю і талантом, який десь там, на самому дні кованої скрині

57


лежить «пофарбованою дудкою». Серце болить, болить за рід-ну землю, за рідних людей, страждає душа від сорому і при-нижень. Рука пише одне, та думається про інше. Про Україну, про її страдницьку долю, про відродження і… про давно забуті мелодії. «Доле, це ти водиш перо моєю рукою? То напиши те, що я хочу!..» А Доля не слухає, шле випробування, переборо-ти які, здається, немає сили. Сталінізм розстрілює Українське Відродження, одягає на великий талант блазенський ковпак, змусивши писати під чорний диктат чорних убивць. Вбивали заживо. Це — як сходження на Голгофу. Невже єзуїтські тор-тури і невблаганний час виявляться сильнішими за сонячну Музу? Зломився…І вже Поет вичавлює на папір рядки фаль-шивої любові до тирана, і корчаться слова від хвалебності тій партії, яка наклала чорну п’ятірню на білий аркуш його душі, і вже страхітливий трактор колективізації із виттям «дир-дир-дир» без жалю і каяття оре селянське горе, і в’яне та вмирає кохання у словах: «Ударником станеш — полюблю ізнов». Ганьбили, дорікали без жалю і співчуття, впікаючи слова-різки у зранене серце. Побратим по перу В. Сосюра щитом виставив на захист рядки:

Не вам ганьбить ім’я ТичиниІ називать його рабом…

…А хмари знову заступають сонце. Кров, смерть вповзає коричневою чумою фашизму, нівечить поля, гаї, села, міста, людське життя. Новим генератором літературної енергії По-ета стала Друга світова війна. якщо руки не можуть втрима-ти зброї, вони впевнено візьмуть перо, у якому схована сила, котра здатна наблизити Перемогу. Полум’ям охоплена рідна земля, дощенту спалено село Піски, у вогні пожежі загинули рідні. Війна розлучає Поета з Україною. І все ж:

я єсть Народ, якого правди силаНіким звойована ще не була.яка біда мене, яка чума косила! — А сила знову розцвіла.

Крутиться яблуневим цвітом весна у танці перемоги над злом. Благодатне тепло пробивається крізь кригу безнадії до серця Поета. Народ оживає — і разом з народом живе Поет. Разом із ним він печалився і радів, гинув і знову воскресав. Не спалили, не вбили, не затоптали тих, хто віками беріг у душі любов до слова, цього прадавнього народного скарбу. І пригадалася мати, проста селянка, яка знала безліч казок, переказів і часто розповідала їх тихими вечорами, вкладаючи слова-зернятка у розумну та допитливу голівку хлопчика. Роз-правив плечі Поет, бо, з дитячих літ увібравши у свою душу і красу чудової поліської природи, і неповторну милозвучність

58

МІЙ ТИЧИНА

української мови, й чарівне багатоголосся народної пісні, не може мовчати. За велінням Долі «пофарбована дудка» ожила, забриніла ще не забутим завзяттям і ліризмом. І хоч ставили на коліна, принижували, виривали серце, але не могли вбити невідцвітне вічне слово, яке знову оживало у рядках поезій:

А Вкраїни ж мова — мов те сонце дзвінкотюче, мов те золото котюче, вся і давність, і обнова — українська мова.

…За столом похмурої кімнати сидить стара втомлена жінка. Зморшкуватими руками вона сумовито перебирає на столі не-звичайні речі: кларнет, перо, папір. Задумливо і довго розгля-дає їх, а потім повертає голову до дверей, за якими стоїть Поет і порожніми очима дивиться на незнайомку. «хто ти?» — читає жінка у його холодному погляді. «я твоя Доля», — відповідає зіщулена постать і невпевнено простягає руки. Затуманеним по-глядом подивившись на стару, Поет відвертається і повільно іде геть… Доля журно похитує головою, розгортає збірку за збір-кою. Що ти залишив після себе, Поете? Немов сонячні проме-ні, пробиваються через мур десятиліть рядки, написані колись мрійливим романтиком:

Наша знов оновиться країна, наш народ продовжиться в роду. Ніжками потупцяє дитина по дорожці, по траві в саду... І Доля знає: так буде!

59


ЖоВТоНоГІрина Сергіївна

учениця 10 класу Аркадіївського навчально-виховного комплексу «Загальноосвітня школа

І-ІІІ ступенів — дитячий садок» Київської області

НАЦІоНАльНА ІДЕя В ЖиТТІ І ТВоРчоСТІ ПАВлА ТичиНи

Молюся за її. Але ж чудно меніЩо й сам я не знаю, за що так люблюБезщасную тую Вкраїну мою.

П. Тичина

Рукописи не горять — це непересічна істина. У кожного митця свій слід у безсмертя.

Французький мислитель 18 ст. Вольтер на це питання впевнено відповідав: «Для цього потрібен зовсім невеликий багаж».

Сервантес залишається у пам’яті людства Дон Кіхотом, лермонтов — «Героєм нашого часу», Пушкін — «євгенієм онєгіним».

Найвідоміший твір часів нашої літератури — «Слово про Ігорів похід». Серед багатьох творів Котляревського весь світ знає «Енеїду» та «Наталку Полтавку», леся Українка знана «лісовою піснею».

одним з майстрів слова, творчість якого не залишала байдужими читачів — її то високо цінували, називаючи «сонячним оркестром», то нещадно критикували за «низь-копробну маячню психічно хворої людини», — був Павло Григорович Тичина (1891—1967), життя і творчість якого припали на надзвичайно складний період історії.

Відгомін буржуазних революцій у європі докотився і до України. Тяжке становище народу, безправ’я вилилося у масові повстання 1905—1907 року, революції 1917 року. На-род сподівався на поліпшення життя у «новому» світі.

хвилю нового життя гаряче вітав і Павло Тичина — син дяка багатодітної родини із села Піски чернігівської області.

Збірка його поезій «Сонячні кларнети» вийшла з друку ще у 1918 році, прославивши П. Тичину як поета нової доби.

Торжество буття проймає всю його поезію. Відкриття цього світу сповнює душу радістю і подивом — який чудесний цей світ, в якому природа живе, радіє, тужить разом з людиною.

Поет-романтик. Природа радіє. Макрокосм.

60

МІЙ ТИЧИНА

Всі від старого до малого знають в Україні вірш П. Тичини «А я у гай ходила»

А я у гай ходилаПо квітку он яку,А там дерева люлі І все отак зозулі:Ку-ку!

я зайчика зустрілаДрімав він на горбку,Була б його спіймала —Зозуля ізлякала Ку-ку!

не тільки тому, що справжня поезія не підвладна часу, а й тому, що цей вірш — глибинна скарбниця народної мудрості — відкриває першу сферу — макрокосм (душа поета), яка пронизана любов’ю до своєї України, її природи, вірувань, що сягають таємниці, нерозгаданої і до цього часу — створення світу, духовності і народження нації.

За народними звичаями, дитині вже після року «розрізали» ножицями «пута» на ніжках і в маленьку ручку вкладали окраєць «чорного» хліба — «щоб ішла на свій хліб», а «чорний», тому що здобутий важкою працею.

Недаремно, як повчання віків, звучать слова молитви: «…здобувай хліб насущний в поті чола свого». Тільки зроблене самостійно важкою, довготривалою працею є гарантом стійкос-ті і працелюбності в житті.

І от дівчинка в гаю (слов’яни мали священні гаї і поклонялися старим дубам, ясенам, липам, ліщині). ось тут, саме в цьому гаю (як пралісі, що існував вічно), вона відчуває себе невід’ємною частинкою природи.

«А там дерева люлі», — автор не випадково вживає такий вислів. «Правічні дуби корінням землю тримають, гілками небо підпирають», — так вважали поліщуки.

У давньослов’янській міфології читаємо: «Першобог Сокіл довгу думу думав. І зніс Сокіл золотий жолудь. І сталося диво: виросло з того жолудя розкішне й могутнє Першодерево — Дуб-Стародуб. І наче зорі розцвітали на його крислатому гіллі: то вродили молодильні яблука — плоди невмирущості! Стало довкола світло й весело». ось чому в гаю так легко і радісно. Звідси пішло «Дерево роду».

Задивившись угору, у безодню неба, дитина бачить, як велетенські дерева, хитаючись під вітром, гойдають Всесвіт.

Гармонійний і нерозривний світ, енергія космосу, інь і янь… Подих неба і глибинна сила землі, все в єдності і взаємозв’язку: дерева, людина, квітка, зайчик…

61


З дитячою безпосередністю дівчинка повідомляє, що «вона зайчика зустріла», як давнього знайомого, прийшла по квітку «он яку». А яку?

І знову відчувається фольклорне підґрунтя: «іди туди, не знаю, куди, принеси оте, не знаю, яке...».

Дитина хоче побачити (не зірвати!) квітку папороті чи квітку пізнання, а може, квітку, яка дасть і вроду, і щастя, і талант?

У народній колисковій співається:

ой, спи дитя, без сповиття, Доки мати з поля прийде,Доки мати з поля прийде,Принесе три квіточки.

одна квітка дрімливая, Друга квітка зросливая,Третя квітка зросливая,вродливая, щасливая.

Квітка — вінок — оберіг — диск сонця. яка ж квітка

дісталася поету і його Україні? «Сонячні кларнети» — це очікування радісних змін, відчуття сонця, яке здатне будувати, творити, досягати омріяних вершин.

Гаї, річки, хмарки — природа озивається дивовижною прекрасною музикою рідної землі в чисте, трепетне царство барв, звуків, квітів, яке потрібно оберігати:

Соняшники горять…— Сама як струна —

Метеликів дуети— а на лапках мед —Ромашка? Здрастуй!

І звучить земля,як орган,

звуку якого не можна порушувати, щоб не турбувати природу, адже вона — святиня.

Езоп XX століття. Мікрокосм — сфера друга: земля і на землі. Природа

тужить…Поет інтуїтивно передчуває увесь подальший перебіг

революції, яка замість обіцяної свободи принесла народу України велике горе.

Жорстокі зміни життя народу П. Тичина подає, знову використовуючи для цього явища природи, фольклорні жанри, а насправді — показуючи алегорію безчинства на український землі. «одчиняйте двері — Наречена йде!» (скільки радості, повір’їв, сподівань закладено в українському весіллі). Та відчинили двері — і замість нареченої (Вільної України)

62

МІЙ ТИЧИНА

увірвалася в хату «горобина ніч» (революція) — страшна, покрита людською кров’ю.

«Гегемонія пролетаріату» — і на рідній землі настали тяжкі часи. Поет устами одного з героїв «Прометея» говорить про «щасливе» життя, що будується на стражданнях людей:

Скажу тобі усе: щасливі ми.Це так, але те щастя в нас казеннаІ мова рабства. Скільки скільки мук,Коли б ти знав. В нас мерзость і покора,Панує сила в нас і деспотизм.

«чортів вітер» віє в Україні. Плачуть люди, плаче Божа Матір Марія, — поема П. Тичини «Скорботна мати». Поет розкриває трагедію України, розірвану на шматки чужими ім-перськими силами.

Батьківщину поет зображує в постаті Бога, що його на нашій землі розшукує Божа Мати. Шукаючи сина поміж квітками звіробою (квітки зцілення), вона бачить пошматовану, криваву землю, вкриту трупами, і лише трава та сумні квіти — домовина для тіла народу. Побачене на цій землі викликає роз-пач у Божої Матері. П. Тичина показує, що розіп’ятого христа можна побачити в кожній хаті, в кожній родині. Національна революція потоплена в крові.

У поета є такі рядки: На Аскольдовій могиліУкраїнський цвіт.По кривавій по дорозіНам іти у світ.

Ця поезія звучить як страшне майбутнє народу України. Мине зовсім не багато часу, і волю до самовизначення України, як держави, буде придушено на довгі часи: для цього буде винищено багато людей.

Сприйняття поетом «Великого Жовтня» дуже трагічне:

Сини нас потішають:ось… воля і земля.А що за тую волюТа безкінечна кров…Мовчать. В очах їх сльозия веселю печальНа стінах тихо плачутьШевченко і Франко.

Разом із геніями України плакав і український народ. Адже з вісімдесяти мільйонів на початок двадцятого століття зараз нас залишилося приблизно сорок шість мільйонів.

63


Шевченко плакав на портреті, бо бачив на власні очі тотальне знищення нації:

чума з лопатою ходила,Та все могили рила, рилаТа трупом, трупом начинялаІ со святими не співала.

П. Г. Тичина глибоко переживає страждання народу. Репресії не оминули і його родину, як і весь народ Батьківщини. Застосовуючи алегорію, народний фольклор, як Езоп, але в двадцятому столітті, поет розповідає про безчинства на рідній землі.

«Дме чортів вітер», «осипається цвіт» — такими рядками поет розповідає про муки народу, природа тужить разом з людиною.

Ця трагедія всього народу України. Не оминула вона і мого роду.

Бабина яблуня

Скриплять і ридаютьДерева під вітром…чого? Болить серце чи доля їх гірка?

П. Тичина

осінь… Вітер хвилями накочує опале листя, кружляючи то в повітрі, то по землі.

ось знайомі красуні-берізки попід тином торкаються неба своєю золотою зачіскою.

Зорями-вікнами поглядає хатина, марно чекаючи гостей. Біля хати ще квітують мальви і панське жито. Поодаль вихваляється гронами виноград. хата залишилася самотньою вже років три тому: спочатку померла моя бабуся Катя, потім — дід Михайло, бабуся ліда.

Влітку тут є господарі із Києва. Вони навели лад на подвір’ї по-своєму, вирубавши майже всі фруктові дерева. лише не посміли зрубати стовбур старої яблуні. В осінні та зимові дні сумують удвох хата та залишки старої дички із дуплом якогось птаха. Ця яблуня — це історія мого роду.

У далекому голодному тридцять третьому баба Катя поміняла своє останнє багатство — сережки із зеленим камінчиком на невеличку торбинку жолудевого борошна з тирсою навпіл та жменьку якоїсь чорної солі, яку потрібно було промити, а потім уже вживати.

У баби було троє дітей. Найменшій Ганнусі близько 3 років. Погодувавши дітей, баба Катя пішла в Арпас на роботу, залишивши найменшу доньку на хлопців. Та щось тривогою обпікало серце. Після роботи, діждавшись вечірнього

64

МІЙ ТИЧИНА

шматочка хліба, бабуся не йшла, а летіла додому. Коли бігла, її супроводжував пугач, перелітаючи з куща на кущ.

Серце тривожилось не даремно — вдома чекало лихо. Вбігши в хату, баба Катя застала своїх хлопчиків 4 і 5 років заціпенілих від жаху: маленька Ганнуся сама дістала борошно і сіль і з голоду наїлась, скільки хотіла.

Дівчинку врятувати не вдалося. Поховали її тут, у дворі, могили не робили, а зверху посадили яблуню-дичку, яку викопали на Грейдері (так називали шлях від Аркадіївки до Арпасу). яблуня виросла велика, рясно цвіла, але довго не плодоносила.

У листопаді 1943 року, коли на яблуні достигли перші плоди (вони видались не тільки кислими, але й гіркими), при форсуванні Дніпра загинув хазяїн двору — льодін Іван Андрійович 1908 року народження, залишивши свою дружину Катерину з двома дітьми.

Нелегкою видалася вдовина доля. Крім роботи в Арпасі, ран-ками і вечорами трудилася по людях, заробляючи харчі. У 1947 році бабу Катю за торбинку колосків заарештували і відправили аж до Запоріжжя. І тільки через два роки її зустріла яблунька.

До 1962 року працювала разом з синами в Арпасі, то за-кладаючи висадки, то полючи і копаючи буряки (до 80 соток заступом), то мішками зносячи їх на залізницю до німецьких вагонів-пульманів. Потім ще трудилася в Аркадіївці в колгоспі — теж на буряках.

За трудове життя отримала пенсійну книжку і 12 крб. пенсії (роботу в Арпасі у пенсію не зарахували). Але гроші вміла берегти. Розповідали, що ніколи не брала в борг, «не ходила литкать».

Мені до року, як єдиній правнучці-дівчинці, подарувала дорогі золоті сережки, потративши на них майже всі свої заощадження, та сфотографувалась зі мною під яблунею.

Померла баба Катя у віці 88 років на День Перемоги, коли яблуня була вкрита білим цвітом. Старший син, ставши на коліна біля матері, сказав: «Вік є вік, а мати є мати».

У дворі сумну родину рясно вкрили білі пелюсточки, прощаючись з господинею двору.

Не минуло й року, як раптом розкололася яблуня навпіл і велика гілка впала, ледве не приваливши криницю. Незадовго після того помер і один з бабиних синів, мій дід Михайло, а ще через рік — і другий син, дід Іван.

осінь… жовте листя сумно кружляє під яблунею, зазираючи в одинокі вікна…

Із обламаного стовбура виглядає дупло з гніздечком. Воно чекає весни…

Душа народу жила. Морально стійка, талановита, трудолюбива. Займаючи високі посади в уряді, П. Тичина ба-гато зробив для порятунку української культури, її мови і са-мобутності.

65


особливо цінував талановитих людей, справжніх патріотів української землі: допомагав і підтримував українських композиторів, співаків, акторів.

І, мабуть, закономірною є зустріч, яка відкрила Україні і світу творчість художниці-самоуки з Богданівки Катерини Василівни Білокур, що барвистим квітом землі заквітчувала свої полотна, проживаючи в неймовірно важких умовах. Неро-зуміння в сім’ї і в рідному селі, глузування і відверті знущання з художниці, безпросвітна нужда і важка праця, байдужість влади — все це не раз наводило жінку на думку покінчити з життям.

Але лист до співачки Діани Петрусенко, написаний як крик душі про допомогу, змінив усе життя майстрині.

Діана Петрусенко ознайомила з листом Павла Тичину, і він дуже багато зробив, щоб чиновники від культури і освіти ознайомилися з картинами художниці. її картини стали показувати в музеях, полотна займали почесні місця на світових виставках, збираючи багато народу.

Катерину Василівну тепло приймали особисто вдома у Павла Тичини. Поет добре розумів, що, незважаючи на всі труднощі, в душі жінка залишилася маленькою дівчинкою-романтиком з його вірша «А я у гай ходила» і яка ніколи не рвала квітів:

Присвятила життя своїм квітам,Поклонялася квітам як дітям,їх очима Землі називала,Жодну квітку ніколи не рвала.

любов до рідної землі, її природи, чистота помислів, вмін-ня відокремлювати головне — це була спільна риса двох ве-ликих українців. За зізнанням художниці вірш Павла Тичини «Урожай» викликав бажання написати полотно «Цар колос», яке зайняло почесне місце у світовому малярстві. Спільність поглядів двох митців, розуміння величі природи і праці людини як основи життя.

Формула життя

Барвінково посміхнулось небоВ сонячній мережці золотій.Для людини більшого й не треба —Просто жити на своїй землі.

Милуватись сонцем, лісом, степом,В лузі бачить танець журавляІ вслухатись в передзвін колосся,Цю одвічну музику буття.

66

МІЙ ТИЧИНА

Передзвін цей — ніби голос людства,Брязкіт збруї і удар меча.Скільки предків голови тут склали,Зберегши зернину — цінний дар життя.

Ця зернина — код мого народу,Що сміливо йде у майбуття.Придивись на стигле жнивне поле —Пустодзвонів майже тут нема.

як нема осоту і берізки —Між колосся їм не прорости.Тож і ти тримайся єдності народу —Мову і культуру захисти.

Щоб не стать в житті чортополохом,Не соромся чесно працюватьІ свою життєву нивуДобрими ділами засівать.

Доки в полі колоситься жито,Срібним дзвоном землю звеселя,Рідне поле — хлібороб — зернинаНескінченна формула життя.

Пророче мистецтво двох геніїв незаперечне. Романтизм «Сонячних кларнетів», квіти, символи України К. Білокур — це поєднання духовності і національної ідеї. Відсутність власної держави, нерозуміння цінності власної землі — це постійні тяжкі випробування для народу. І гаї, і квіти можуть залишитися тільки в поезії і на полотнах. ліна Костенко гнівно писала про трагедію 1986 року — аварію на чорнобильській АЕС:

отут жили древляни і древляни.Віки минули, як єдиний схлип,Медове сонце вигріли дуплянкиУ жовтих лапах сутозлотих лип,

Загадили ліси і землю занедбали,Поставили АЕС в верхів’ї трьох річок.То хто ж ви є, злочинці, канібали?Ударив чорний дзвін, і досить балачок.

Природа живе, радіє, тужить разом з народом України. Народом, про якого поет ще в часи тоталітарного режиму гордо заявив:

я єсть народ, якого Правди силаніким звойована ще не була.

67


яка біда мене, яка чума косила,а сила знову розцвіла.

Ще у 1922 році П. Тичина написав вірш «Україна», опублікований не так давно у газеті «Сільські вісті». Там поет засуджує поділ Батьківщини на Схід і Захід. Зараз, через 9 десятиліть важких випробувань, маючи власну державу, українську націю знову орієнтують на зарубіжжя, а не на національну самобутність, про яку мріяв поет. Із цими словами він залишиться як гідний син українського народу в безсмерті:

Щоб жить — ні в кого права не питаюсь.Щоб жить — я всі кайдани розірву.я стверджуюсь, я утверждаюсь,Бо я живу!

Національна ідея в житті і творчості П. Тичини — квітуча, вільна, Незалежна Україна!

68

МІЙ ТИЧИНА

лЕоНІДоВАЮлія олександрівна

учениця 11 класу Первомайської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 6 харківської області

ЗАГАДКоВиЙ, ТРАГІчНиЙ І СПРАВЖНІЙ ПоЕТ СВоєї ЕПохи

На негативі вчорашнього дняВсі наші чисті й нечисті сліди.Вершник сідлає прудкого коня…о не суди… Не суди… Не суди…

Ольга Чорномаз

Уявляю розкішну, смарагдову діброву, де росли велич-ні дуби, могутні буки, витривалі осики і берези… Усі

вони підтрунювали над струнким ясенем, який мав не такий міцний стовбур, як інші. Але був ласкавий, ніжний, добрий і вирізнявся тим, що міг усіх зачарувати незвичайними звуками. одного разу прийшли лісоруби і знищили цих довговічних і кремезних красенів. одні були розчахнуті, понівечені, інші — загинули, а він…

ось така асоціація виникла у мене, коли я більш детально ознайомилася з творчістю Павла Тичини, який, безперечно, є сином своєї доби. Страшної доби, яка народила цього леген-дарного поета, дала йому крила для великого лету, славу генія, а потім жорстоко познущалася з нього, обламавши ці крила і призвівши до трагедії в умовах тоталітарного режиму. Недар-ма його назвуть останнім поетом Розстріляного Відродження, поетом, розстріляним хай не фізично, але морально.

який же він, цей загадковий Тичина? Прочитавши спогади сучасників, дізналася, що його супутниками протягом життя були література, музика, живопис. Граціозно грав на фортепі-ано, бандурі, кларнеті, гобої, а ще добре малював. Кларнет був його улюбленим інструментом — звідси й назва однієї з ранніх збірок — «Сонячні кларнети», куди ввійшли справжні перли-ни, твори на всі віки. «”Сонячними кларнетами” промовляла душа добра і гуманна, чиста у своїй людяності, як кришталь, бентежно-чуйна до краси природного світу, до жадання гар-монії між людьми», — так пізніше охарактеризує цю збірку леонід Новиченко. Не можу не погодитись із євгеном Мала-

69


нюком, що «Павло Тичина співає свої пісні так, як співає птах: співає тому, що існує. І можна сміло сказати, що він так для української літератури, як і для світової поезії, є явищем не-звичайним». І це справді так, адже з такою любов’ю, ніжністю до України, її природи міг писати тільки справжній син рідної землі. Тільки вслухаймося:

Струмок серед гаю, як стрічечка, На квітці метелик, мов свічечка. хвилюють, маюють, квітують поля — Добридень тобі, Україно моя!

У цьому поетовому освідченні помітна ніжна і тонка, чутлива і вразлива душа. Мальовничою, сповненою ласкавої й чуйної душі, постає природа у поезії «Гаї шумлять». Дієс-ловами шумлять, біжать, гуде, пряде, мріє, горить-тремтить майстерно передається її життєвий рух, ритм, мінливість. яку ж чутливу душу треба мати, щоб так сприймати навколишній світ, вловлюючи і «найтихіший шепіт трав», і дзвін далекий, що «пряде думки над нивами», в якому він «купається, мов ластівка»; щоб око милував замріяний «гай над річкою» і зо-лотий край неба. Радісно стає на душі від відчуття єднання з такою красою, емоції переповнюють душу, синтез словесних і музичних способів вираження автора просто вражає:

Гаї шумлять —я слухаю.хмарки біжать —Милуюся.Милуюся-дивуюся,чого душі моїйтак весело.

Гей, дзвін гуде —Іздалеку.Думки пряде —Над нивами.Над нивами-приливами,Купаючи мене,мов ластівку.

Музичність поезій Павла Тичини викликала захоплення не лише в часи їх творіння, але й вражає до цього часу. Це свідчить про те, що кожен може не лише прочитати твір мис-тецтва, а й «почути», відчути його в собі. Тому це ще раз до-водить майстерність Павла Тичини не лише на поетичній ниві, але і як обдарованого музиканта. Слова в поезіях — це не про-сто слова, а ноти, звуки музичних інструментів.

70

МІЙ ТИЧИНА

особливо торкнулася моєї душі інтимна поезія «Ви знаєте, як липа шелестить...», де паралельно з картинами природи по-казані людські переживання. Така ніжність і лагідність, інтим-ність у стосунках людини із природою свідчить про ласкаву вдачу поета, щире й чуле серце.

І таких творів у ранній творчості П. Тичини багато. Ма-буть, цими ліричними пейзажними та інтимними поезіями й визначається сила й оригінальність поета.

якби у Павла Тичини була тільки збірка «Сонячні кларне-ти», і то вже можна говорити про його унікальність. Адже саме тут він був справжнім, ніжним, чистим…

А ще мужнім, вольовим… Про це свідчить вірш «На Ас-кольдовій могилі поховали їх» («Пам’яті тридцяти»), при-свячений бійцям Київського студентського куреня, що в кіль-кості 300 чоловік поліг 29 січня 1918 року під Крутами у бою з військами Муравйова, а пізніше похованих на Аскольдовій могилі:

На кого взявся Каїн?Боже, покарай! —Понад все вони любилиСвій коханий край.

Це було сміливим кроком з боку поета — висвітлити цю трагічну сторінку історії, яку довгий час замовчували. Інакше не могло і бути: все, що пов’язано з національним відроджен-ням, намаганням народу побудувати свою державність, не мо-гло не викликати гнів у тих, хто гальмував розвиток країни.

я думаю, що Павла Тичину вже за цю поезію можна вва-жати справжнім патріотом України. Прикро, але цей поетич-ний реквієм після 1918 року аж до нашого часу ніколи більше не друкувався.

На жаль, були у Павла Тичини й інші твори, не такі вдалі.Та хто має право засуджувати його подальшу поетичну

творчість, називати пігмеєм і блазнем? Адже його трагедія — це трагедія його рідного народу, України — держави, яка у час Павла Тичини і навіть досі є «невідкритою землею», не-видимою і невизнаною в решті світу. Не випадково, коли поет помер, на його могилі з’явилося тільки два слова: «Павло Ти-чина». я не думаю, що скромний геній слова потребував чо-гось більшого. Про його незвичайний талант, могутність слова, відданість народові знали всі. Так, це був геній зі всіма його достоїнствами й слабкостями. Усі письменники, що творили в умовах тоталітарного режиму, мали три шляхи: покинути краї-ну, писати за вказівкою партії чи говорити правду за покликом серця і бути знищеними не лише морально, а й фізично. остан-ні отримали в нагороду тюрми, табори, заслання, розплатили-ся навіть власним життям. На мою думку, Василь Стус у книзі

71


«Феномен доби» засуджував не стільки поета Тичину, скільки згубну дію тоталітарного режиму. За висловом В. Стуса, «він (П. Тичина) був занадто ніжний для цього, може, найжорсто-кішого віку».

Впевнена, ми не можемо звинувачувати П. Тичину в тому, що він не зміг протистояти системі і не захотів бути репресова-ним. Просто так склалася його доля. А щодо його наступного творчого етапу, коли очікування революції і сприйняття її як всеочищающої грози, яка оновить світ і не проллє людської крові, розбилось у зіткненні з жорстокою дійсністю, то цілком можна зрозуміти його душу, де одночасно боролися тонкий лі-рик і палкий протестант. Та, незважаючи на те, за словами о. Гончара, «геній прозрів, геній став іншим, спинившись се-ред видовища терору й здичавіння, погамувати яке ніжна муза його, звісно, була безсила […] Він ще був спроможний сказати “я єсть народ” і створити “Похорон друга...”. Ні, не в праві ніхто чинити суд над Тичиною! Для мене він завжди залишить-ся внутрішньо чесним, трагедійно чесним».

Прикро, але наш час не є винятком упередженого ставлен-ня до великого поета.

Дивуюсь, як можна було забути про ювілей і вшановува-ти на державному рівні пам’ять славетного письменника після його дня народження, тобто у «свинячий голос». Шокована тим, що саме вустами голови Комітету з питань культури і духовності Володимира яворівського продовжується плюн-дрування імені поета. Мабуть, забули слова Ісуса христа, які можна перефразувати і віднести до багатьох із нас: «хто без гріха, хай кине в мене камінь», а ще «Не суди…».

Важко сьогодні стверджувати, з ким би, по який бік опи-нився би кожний із нас у години суворих випробувань Вели-кої Вітчизняної війни. А от для Тичини двох відповідей на це питання не існувало. По фронтовому радіо, до бійців перед атакою долинало:

Ти чуєш, нене?Ми йдемо на бій!

Або хоча б ці життєстверджуючі, пронизані вірою в гряду-щу перемогу, рядки:

я єсть народ, якого правди силаНіким звойована ще не була.яка біда, яка чума мене косила,А сила знову розцвіла.

Поезія Тичини воєнних років — це воістину поєднання сталі з ніжністю, вона воювала, мстилася окупантам за сплюн-дровані міста і села, мобілізовувала, окриляла. У творах пері-

72

МІЙ ТИЧИНА

оду війни Павло Тичина гримить, мов грім, коли передає слово рідному українському народові, аби ствердити його невмиру-щість. Він постає перед нами зворушливим, коли пише про біль вимушеної розлуки з Україною, яку топче фашистський чобіт:

Матері забуть не можу,Скрізь, на що я тут не гляну, —чи на ліс, чи на поляну, —Бачу її душу гожу,чую вимову кохану.Голос чуть, де поле й трави:— я тебе любила, сину!

І сьогодні, віддаючи належне унікальному поетові, пере-кладачеві, державному і громадському діячеві, радію, що до ювілейної дати — 120-річчя з дня народження випущено в обіг срібну ювілейну монету номіналом 5 гривень, яка продовжить серію «Видатні особистості України». Пишаюсь тим, що Павло Тичина потрапив до цієї серії.

Кожним словом, кожним променем думки, кожним болем мовби крізь серпанок легендарності проступає до нас образ цього загадкового, феноменального поета, якого знають і в той же час не знають.

П. Тичина був відомим громадським діячем — народним депутатом України й колишнього СРСР, Головою Верховної Ради УРСР, заступником Голови Верховної Ради СРСР, ди-ректором Інституту літератури АН УРСР, наркомом і міні-стром освіти України. Але при тому це була напрочуд добра, скромна, ввічлива людина, яка не мала пихи, зазнайства, не-нависті.

Пам’ятаймо ж усе те добре, що зробив П. Тичина для рід-ного народу, для свого краю, для всього людства в страхітливі часи тоталітаризму. я вважаю, що він жив з Україною в серці, і ми можемо повчитися, як любити свою державу, незважаючи на те, що саме на ній знайшов митець художнього слова свої надії і розчарування, свою журу і радість. Мені здається, що такі національно свідомі люди як Павло Тичина необхідні за-раз нашій державі, адже доки в душах людей горітиме вогонь щирої і вірної любові, доти й буде на землі Україна.

як писав про славного українця ян Судрабкалн, «пісня ж його не замовкне ніколи, й сам у віках він легендою буде». чи-таймо ж, відкриваймо, наближаймо до себе загадкового, тра-гічного і справжнього поета своєї епохи.

73


МАЙМЕСКУлВалентин Володимирович

учень 11 класу харцизького різнопрофільного ліцею № 2 з класами ЗоШ І-ІІ ступеня

харцизької міської ради Донецької області

СПАлАхи оСЕНІ(нарис)

Перед його очима — натовп людей, приглушений гомін, перелякані очі малих і серйозно-сумні старших братів

і сестер. он мати зустрічає тітку Марію, рідну сестру батька… Знаючи, що зараз вони почнуть плакати, хотів зайти в хату, проте не наважувався. Не міг дивитися на сльози, а зупинити їх — не мав змоги. Може, він тоді був ще малий, що сам не плакав? Начебто ні…

Думки змішались, учорашня смерть батька, терміновий приїзд додому, що траплялося нечасто, безлад у хаті, і знову ж таки — ця несподівана, страшна звістка: «Втратили ми свого батька»…

Коли почали співати панахиду, стояв він поруч труни… яке страшне те слово «труна»… Стояв і… не плакав, чогось полинув думкою в майбутнє і навіть (було потому аж соромно) думав: «чи зможе він вчитися далі?». Тоді він думав про те, як будуть далі жити рідні, чогось про себе не турбувався особливо, мовби знав, що неабияк жити буде. Михайло, може, десь влаштується, сестри… Ах сестри, що ж вони робити будуть? Знову гнути спину, як і багато хто з їхнього й усього українського роду? чи може…

Думки його уриваються, а далі він уже на полі — останній раз дивиться на труну, а її потроху опускають, опускають. Зверху вже сиплеться земля, а сонце чогось висвічує над головою по всьому полі яскраві квіточки, й життя летить, не зупиняючись ані на мить, із бджолиним гудінням і жайворонячим співом згори. Й ось тоді він-таки заплакав, чогось саме зараз збагнувши, що все йде далі, що природа і люди через день-другий забудуть про його батька, згадуючи лише іноді, не ховаючи навіть посміху з уст… чомусь захотілося тоді крізь сльози щось велике, на все життя, зробити, щоб і справді неабияк жити…

Наступного дня його потягло до лісу, й до обіду він не прийшов… Заснув у хатинці, що вони з братами змайстрували біля Вербового яру.

Заснувши, забув про все, що діялось, чого приїхав і що сталося.

74

МІЙ ТИЧИНА

Прийшов, уже коли сонце похилилося. Дорогою наївся якихось яблук та зеленуватої ще чорниці. Підходячи до батьківського будинку, не міг згадати, чому він приїхав, проте було йому неспокійно на душі…

Тут він пригадав усе. Неспокій душевний одразу обійняв його всього й потому довго ще не відпускав.

Увечері, засинаючи, він думав, що оте «велике» — це буде пісня, музика, яку люди почують і не забудуть, понесуть із собою…

Ранок приніс із собою новий день, нові смутки: зранку мати хвора була, ледве піднялась, але робити нічого не змогла. Сьогодні й ще тиждень їм допомагали сусіди. Добрі люди, поможи їм Боже…

Між тим, він уже знав, що те «велике» буде не спів музичний, а інше щось, що саме — ще не знав, проте йому хотілося написати вірша... Із душі самої линули слова, красиво укладені, заримовані, вони йому подобались. Згадався йому чогось Шевченко, те, що знали про нього. Розігралась уява, захотілося на самоті, десь у закутку, створити те, що потім почує весь світ…

* * *

…Важкий стукіт по вікну перервав неспокійний сон. За вікном сипався малесенький град і водночас світило сонце… Тичина, з посивілою вже головою, мовчки дивився в стелю. І чого це йому останнім часом сняться отакі дивні сни-спогади? Невже помирати час?

«Ну що ж, помирати так помирати, чимало на світі прожив уже, треба й честь знати, — мовив він сам до себе, — от тільки ліда…» Старіючий поет рвучко скочив з ліжка. Не маючи звички просипати ранок, він, як завжди (нехай ліда ще поспить трохи), пішов на прогулянку.

Ранками Павло Григорович завжди ходив до парку, по тих місцях, де в нього народжувалися вірші. ходив там доволі часто один, а інколи — зустрічаючи такого ж, як і він, задумливо-журливого, але молодого ще інженера. Тичина завжди дивувався йому — сам-бо в його роки жив повним життям, не сумуючи вранці невідомо за чим, не озираючись ні на кого… Він і потім не озирався… Ні… Проте він і сам уже не вірив у те, що жив своїм життям, не нав’язаним йому кимось, ким би він не був…

от і зараз серед дерев промайнула постать юнака. Вони деякий час ішли по різні боки густих кипарисів, доки не дійшли до поперечної алеї.

— День добрий, Павле Григоровичу, — як завжди невизначеним, ввічливо-веселим голосом і в той же час із тугою в очах привітав його вранішній Супутник.

— Добрий, добрий, що й казати, хе-хе! — сьогодні, незважаючи на дивні сни, у Тичини був гарний настрій.

75


Навкруги і справді було гарно: градини, що не встигли ще розтанути під сонцем, що тільки повернуло свою ходу до осені, до первинного смутку, сріблясто поблискували на землі. На горбку, куди плавно підіймався парк, хтось розпалив чималий вогонь, співали пісень... І якби не громаддя міста за спиною, на яке Тичина не повертався, поки ходив, то можна було б гадати, що ти десь у рідній місцині, у тих хоча б Золотівницях, що недалеко від їхнього села були. Там також такий горбок був, а на ньому панська садиба… «Щось мене сьогодні точно в ностальгію потягнуло, — подумав сам до себе Тичина, — та це, мабуть, і непогано…»

— І як Вам цей вид? — спитав у Супутника свого, здогадуючись уже, яку відповідь почує.

— А який тут вид? — трохи розсіяно спитав Супутник, — до того ж, он хтось дурно палить багаття — і собі не велика втіха, і природі шкодить… Теж мені… — Супутник прийнявся знову щось прокручувати в голові, ясно думаючи не про оточуючу красу, а про щось більш практичне.

— І де вас таких зараз беруть? — жартома спитав у нього…— Де беруть, там вже нема, ми зараз такі, одноразові, —

посміхнувся його Супутник.Тичина здивовано дивився на нього: давно вже він не чув

веселого слова від цього юнака. Усе якісь серйозні думки, плани, задуми й ніколи нічого про себе… Таким звик бачити його поет…

— А Ви не дивіться так дивно на мене… Не одні Ви вірші пишете, — загадково мовив Супутник і знову поринув у свої думки…

«Вірші? Тобто він пише вірші? хіба воно так може бути?» — Проте питати не став: незручно було якось. Так до самого кінця прогулянки вони більше й не говорили, розпрощались і розійшлися в різні боки…

Цілий день сьогодні бігав містом: з архіву в архів, від одного знайомого до іншого… Не хотів сиднем сидіти, мовляв, «відсидів своє вже».

Удома на нього чекала ліда. Повечерявши, він узявся до роботи й працював до пізньої ночі… Згадалися дивні сни, що вихоплюють кадри з його життя. «І що ж мені сьогодні насниться? — думалося засинаючи, — хоч би…» Поринув спогадами в минуле, у молоде, повне творчості й любові життя, з тим і заснув…

Проте цієї ночі йому не наснилося нічого, він був аж навіть засмучений. Вранішня прогулянка проходила на самоті, мабуть, його Супутника знову зрання викликали на об’єкт. Принаймні так він сам говорив, пояснюючи, чого його не було…

Сьогодні в Тичини був особливий день. Його запросили на конкурс пісні та вірша з приводу початку нового року. Учні шкіл міста змагатимуться у виконанні віршів та пісень.

76

МІЙ ТИЧИНА

Зазвичай ходили з дружиною. Він, як і звичайно, був водночас і почесним гостем, і

членом журі. Павло Григорович радо дивився на дітей, котрі старанно декламували вірші, серед яких було чимало ним самим написаних. Під кінець у нього були вологі очі — з нього завжди був ніякий суддя: як він міг поставити когось вище за інших? Зараз вони всі були йому наче рідні. Діти, не розуміючи, чого «почесний гість» плаче, дещо бентежилися, пропускали деякі слова. «Вони не розуміють, та й звідки їм? То нехай ростуть щасливі, щоб і їм довелося так плакати, як я зараз», — зворушено думав Павло Григорович.

По закінченні всього й вручення ним кожній школі збірки віршів почали з лідою збиратися додому. одягаючись, побачив хлопчину та юнака, що також виступали сьогодні. Поруч із ними стояв… його Супутник. Той, побачивши Тичину з жінкою, привітався і, відповідаючи на німе запитання, сказав:

— Мої.Павло Григорович намагався пригадати, що саме сьогодні

читали ці двоє, але згадати не міг… «Ага, здається щось із самостійного… Цікаво…», — подумав сам до себе.

— А я чогось не пригадаю, що сьогодні «декламували» Ваші малюки? Пам’ятаю, що мені сподобалося, проте що саме — ні!

— Годі Вам, все одно не повірите, а ще й сміятися будете…— Невже я такий уже скептичний? Ніколи не помічав…

Тож зізнавайтесь — чиї то вірші вони читали?Супутник його зітхнув, оглянувся навкруг і тихо сказав:— Мої, — і, звернувшись до дітей, поквапом сказав: —

Пішли, нам час. — Прощально підняв картуза й вийшов. Вийшовши слідом за ними, Павло Григорович хотів

подивитися, куди ж пішли, проте ніде їх не бачив. Знизав плечима і, йдучи додому, розповів жінці про свого вранішнього знайомого…

Удома вирішив перечитати свої щоденники. читав довго, до глибокої ночі, осмислюючи з висоти років слова, писані раніше. Проте написане тоді нічим не перечило йому — сьогоденному. Ті ж думки, ті ж слова… Тільки от нема багатьох…

Перед самим сном: «У сни я вірю. Може, не в сни, а в закони марінь...».

Довго не засинав…

* * *

Він стоїть у могили… Навкруги падає сніг, хоча він не встиг через цей сніг — а зараз… Він його найближчий друг… Сніг нагадує йому ту, яку зараз пестливо устилає м’яким покривалом. Тоді вона бігла до нього, біленька й пухнаста, як і сам сніг… Саме сніг привів тоді його до зустрічі з нею, привів нині до розлуки, не давши навіть подивитися в останній раз.

77


ховали вчора, а він приїхав сьогодні вранці, утопав у снігу… Що б він не очікував, але не слів: «Прощай. Вмираю. люблю. Наталка». читав і перечитував страшний лист од Неї і не йняв віри. Сидів біля грубки після сніжного полону, поруч стояла Інна…

о панно Інно, панно Інно! я — сам. Вікно. Сніги... Сестру я Вашу так любив — Дитинно, злотоцінно.любив? — Давно. Цвіли луги... о панно Інно, панно Інно, любові усміх квітне раз — ще й тлінно.Сніги, сніги, сніги…чорт забирай ті сніги! Проклятущі…

І знов вона біжить до нього, запорошена снігом… Що ж робить цей сніг? хто дав йому таку волю? Га, відповідай! Мовчить, мете, замітає життя за життям…

Навкруги — ані душі: лише він один стоїть серед завірюхи… Та він її не бачить, хоч як не напружує зір, хоч як не намагається ще раз, один-єдиний раз, торкнутися її — кругом лише сніг… Закручує, вертить, шугає. І разом постає її образ — легкий, крихкий, як і сніжинки… Сіпнувся — протягнув руку, нема нічого, пуста уява. А що було в його житті? чи не уява? Тепер нічого — порожнеча.

А він не знав, не міг собі навіть уявити, і вона мовчала. Невже боялася його відштовхнути? А він сам? Скільки разів вона не договорювала, замовчувала — куди він дивився? А що він…

як що?! Врятував би, прикував до життя, зачарував, життя б за неї віддав...

…Навколо нього чималий замет намело, шия задубіла — не розгиналась, замерзав. Ну й нехай! Те, що палає в його грудях, не дасть йому замерзнути… А що ж його таки збудило? Ага! он гукає хтось — турбуються-таки про нього. А що — видно, треба далі жити якось. Але як? як?

На нього чекають, Інна чекає…Іду-іду. Уже йду…

…Тепер ішов безлюдною вулицею. Порожньою, як і його життя, з якого один за одним пішли рідні люди. Услід за Наталкою пішли Поля і Інна… Пішли з його життя. Тепер він сам, лише думки все ще з ними:

Там чути дзвін в бору ялин Над озером, де трухне млин: Проклін мерцям! І знов ти сам, все сам та сам,

78

МІЙ ТИЧИНА

Нема з ким розцвісти устам — Проклін, проклін. Там чути спів осокорів, Надгробний болісний мотив, —То спів «прощай!» о, не співай, о, не ридай: Моє намисто гине вкрай Минулих днів…

Востаннє постає перед ним його минуле, далі — реальне життя. Життя звичайної людини. «Студента з бандурою», що «при каганці пише, а сам прожектором освітлює віки». Порожньою, на перший погляд, вулицею він вийшов у нове життя, нову добу, нове мистецтво. Життя налаштувалося, а може… Може, то він навчився нарешті жити?

* * *

— Доброго ранку!— Доброго. Щось давненько ми з Вами не бачилися.— хіба? Невже тиждень — це багато?— Дивлячись для кого, дивлячись для кого…Вони знову зустрілися вранці в парку, там, де й завжди.

Дві людини: різні й водночас схожі. один уже рахував тижні, другий — не дивився навіть під ноги, летів у майбутнє…

— У мене щось малий застудився… перестарався, певно, перші дні в школі, — посміхнувся Супутник, — тож Ви тут без мене ходили?

— ходив. Де я подінусь, не порушувати ж мені звички під кінець…

— Що Ви, що Ви, годі Вам: «Під кінець…». Де Ви той кінець бачите? чи, може, знаєте, як він виглядає? Та й не одному собі Ви потрібні…

— ох, друже мій, облишмо… Мені от що цікаво: Ви-таки вірші пишете? І добрі, скажу Вам, вірші — їх, не щось там інше, а саме їх надрукували в тижневику. чуєте, друже?

— Ет, — мотнув головою Супутник. — Ви ж знаєте, що те, що друкують, не завжди «є річ». хоча… Зізнаюся-таки, ем-м… Ну, розумієте — можна сказати, друкуюсь уже, — він хитрувато підморгнув.

Павло Григорович стомився, і вони присіли на лаву збоку дороги.

— Що й казати… Дивний якийсь: не то серйозний, не то веселий, а ще й поет виявляється…

— Ну… Поет — це гучно сказано. Взагалі-то я матер’яліст, такий, котрий… прогулююсь отут із Вами… А спитаєте про мене на роботі й вдома — так я поет, мрійник. Такий уже я: на самоті — цинічний реаліст, а серед людей — романтик, яких мало…

79


Тичина довго ще сидів, слухав і розмірковував над розповіддю молодого чоловіка. Того з дитинства тягло до механізмів, до налагодженої роботи, збоку схожої на безладну купу деталей, машин… Проте батько його — військовий журналіст, а потім — автор невеличкого видання, тож поруч із технікою в життя юнака ввійшла вільна поезія… А хто в принципі сказав, що вони не з’єднані? Техніка й поезія… Поезія і техніка… Адже, працюючи від душі, усюди бачиш гармонію. Вірші його наповнені гімнами людському труду, його здобуткам в ім’я миру… Війну він не любив — вона нищила, нещадно шматувала його улюблену техніку, та й поетичного, гармонійного нема в ній ані крихти… Так і жив, поєднуючи «непоєднуване». Не обходилось і без Тичининих творів…

— Може, частково тому мене й тягло сюди, до Вас… Що там не кажуть люди, а ви-таки робили дива з людьми… не тільки «Кларнетами», а й хвалою залізу…

«от і добре, — жмурився на сонці старий поет, — от і добре: є кому зостатися… І таки недарма я писав, може, когось ще підніме на подвиг моя «хвала залізу». А чи думав я тоді нащо пишу? Адже це було не продумано, не вирахувано — так жилося, точніше, по-іншому не жилося. отож і він, і всі вони зараз не розуміють, яку велику справу роблять… Це, мабуть, теж до кращого — потім приємніше буде, хоч ненадовго… хоч із радістю в серці проживуть відмірені їм роки…»

Починалась осінь — Зими в нього не було…

80

МІЙ ТИЧИНА

МЕльНичУКДмитро Миколайович

учень 11 класу комунального закладу «луцький навчально-виховний комплекс: загальноосвітня школа-інтернат І-ІІІ ступенів — правознавчий ліцей з посиленою фізичною підготовкою луцької міської ради Волинської області»

ПоЕЗІя ПАВлА ТичиНи: ГАРМоНІя БАРВоЗВУКІВ

якого кольору музика, кохання, біль? як пахне небо, ранок, сум, щастя? як рухається хвиля, сонце, вечір? як звучить

літо, троянда, ніч? Ці питання я поставив своїм одноліткам після того, як прочитав збірку П. Тичини «Сонячні кларнети». Вони на хвильку замислились, а потім порадили мені не ви-трачати часу на пошук нетривких і дуже приблизних речей. Звісно, це не комп’ютерна гра, де усе чітко і просто: ти вбива-єш потвор і чудовиськ, переходиш на інший рівень, а потім, якщо пощастить, стаєш переможцем. Гордощі переповнюють груди, а далі... порожнеча і спустошеність. Духовний голод. У віртуальному світі проживаємо тисячі життів, а емоційно перебуваємо на рівні кам’яного віку. Наше тривання у часі й просторі можливе за умови спілкування з прекрасним, гармо-нійним. Таким, як, наприклад, пізнання синхронності різних почуттів (сенсів): кольору, звуку, запаху, дотику. Слово у по-езії П. Тичини здебільшого означає барвозвук, образи-символи музично-поліфонічні. Замість того, щоб називати предмет, ми-тець навіює образ, драматизує несподіване словосполучення, кожна поезія має свій неповторний ритм. Назвати предмет — значить знищити; навіювати — значить творити. є. Маланюк слушно зауважив, що «Тичина, може, єдиний на світі поет, що вміє максимально дематеріялізувати вещество слова, розчиня-ючи його в гарячім плині музики».

чи відчує справжню радість творення той, хто сам стає персонажем уже кимось створеної гри? Певен, що зачудування барвами світу наповнить життя сенсом. Звернімось до поета:

Слухаю мелодіїхмар, озер та вітру.я бриню, як струниСтепу, хмар та вітру.Всі ми серцем дзвоним...

абоІ звучить земля, як орган...

абоПробіг зайчик

81


Пробіг зайчик —ДивитьсяСвітанок!Сидить, грається,Ромашкам очі розтулює.А на сході небо пахне,Півні чорний плащ ночіВогняними нитками сточують— сонце —Пробіг зайчик...

За влучним висловлюванням В. Барки, це «віршування з найстрункішою симетрією, вишуканими інтонаційними ри-сунками, звуковими доборами, строфічними майстрування-ми». Вражає тонка музична конструкція віршів, асоціатив-ність, прийоми синестезії. Музичний звук, акорд асоціюється з внутрішнім світовідчуттям. Звук — це життя, безгучність — смерть. образи, пройняті вітаїстичною енергією, зворушують, промовляють до тих глибинних відчуттів, які людство розгуби-ло на довгих, тернистих шляхах історії. Ми повинні порятува-тися. Світло і любов — це першооснова, на яких вибудувана образна споруда П. Тичини. А ще — дитинне ставлення до природи рідного краю. Довкілля настільки промовисте у своїй красі, що не може залишитися без відлуння: «яблуневоцвіт-но», «ясно-соколово», «дитинно», «злотоцінно», «трояндно», «очі христовоскресні», «ніжнотонні кораблі», «дзвонні рухи», «акордились планети». Природа — це щось «інше», відмінне від людини, те, у що вона вдивляється, вчувається, осягаючи, пізнаючи, узгоджуючи його закони з умовами свого існуван-ня. Це дзеркало, в якому ми повинні збагнути самих себе. А скільки світла, тепла («Ромашка? — здрастуй! — І вона тихо: здрастуй») радості струменить з кожного рядка: «промені, як вії соняшних очей», «туркоче сонце в деревах, голубка по карнизу», «я — сонцеприхильник, / я — вогнепоклонник», «сонце! пісне! — / в душі я ставлю / вас я славлю!», «на схід сонця квітнуть рожі», «сум росте, мов колос, з піснею про сонце», «соняшники горять», «горять світи, біжать сві-ти музичною рікою», «коливається флейтами». Усе сповнене ритму, тонів, кольорів, чисте, трепетне, цнотливе, довколишнє царство барв і звуків!

Живописання, метафоричність і сонцепоклонництво — скрижалі поетової творчості. У «Сонячних кларнетах» П. Тичи-на зумів передати настрій України у роки короткочасного її во-скресіння. Відчувається гармонія поета із собою, своєю душею, жодної нещирості. лише світло і гармонія («Птах — ріка — зе-лена вика — Ритми соняшника»). Звичайні людські слова пере-творилися у граціозну, майже ефірну мелодію, поезія і музика поєдналися у дивовижнім симбіозі. Дивує і захоплює його орга-нічне мислення музичними образами, здатність сприймати звуки

82

МІЙ ТИЧИНА

у барвах, а барви — у нотних рядах. Це рідкісне, напрочуд розвинене внутрішнє чуття митця може проілюструвати запис із його «Щоденника» 1936 року. «Гудок паровоза... Він мені видається увесь жовтавого, але ж густого жовтавого кольору. отже, гудок паровоза — м’якість і рахманність у кольорі, а зате холоднуватий і приречений у своїй тембровій ідеї. Найбільш не-цікавим мені здається таке поєднання тонів паровозного гудка: соль-сі, ре-до, до-мі, до-фа... В ньому звучить оте тісне сусідство кольорів — синього, червоного й білого — сусідство не лише тісне, а й глухе, безперспективне». Це промовисте свідчення ви-нятково глибинного, артистичного єства поета. Кожне слово — доторк до клавіша, сонцекларнетний світ, тріумф сподівань.

Дбайливе, дитинне ставлення до природи, гармонія люд-ських стосунків — складові людського поступу. «Для чого по-трібна довершена техніка, коли люди одне одному в вічі не дивляться?» — запитує митець-гуманіст. Усі університети, музеї, бібліотеки не дадуть того, що можуть дати карі, сірі, блакитні. В очах живе душа. Ще Платон визнав, що саме окові завдячуємо знанням найкращих речей, що саме око спонукало нас до філософії. Уже в давнину тілесне око протиставляли внутрішньому окові душі, розуму. Тілесне око лише дзеркало внутрішнього ока, ока розумної душі. Зір — найцінніше з-між усіх відчуттів, але воно і найнебезпечніше. Третє око — око нашої душі. Для ока душі немає ні меж, ні берегів. Те, що найдорожче людині — найбільш незахищене. Ніщо не оберігає ока, крім сльози, окрім тендітної повіки.

П. Тичина сприймав світ як впорядкований ритм, як проти-хаос. Звідки така унікальна повнота відчуття ритму? Можливо, від вродженого абсолютного слуху чи від інтенсивного вивчення музики й практикування її в семінарійному оркестрі (в якому був першим і найкращим кларнетистом, грав на флейті, бандурі, піа-ніно) і в хорі (де став диригентом)? Може, з його спостережень-переживань знаменитої сонячної природи рідної чернігівщини, чи з українських пісень в обробці його улюбленого леонтовича, із мандрування Україною з видатними хором Г. Верьовки, чи з досконалого знання класичної європейської музики? Мабуть, усі чинники зумовили абсолютне відчуття ритму, бо світ «Сонячних кларнетів» сповнений дзвінких пастельних барв і звуків.

В. Стус у книзі «Феномен доби, або Сходження на Голго-фу Слави» писав, що внутрішній світ самого П. Тичини витає в просторі трьох сфер. Перша сфера — почування або й чекання самого себе і світу. Авторські самоназви цієї сфери поетового духу: «світ в моєму серці, мій танок, світанок», «цвіт в моєму серці, ясний цвіт-первоцвіт»:

я був — не-я. лиш мрія, сон.

У віршах другої сфери схрещено золоті ключі двох по-етових прагнень — неба і землі. Поетова душа, ніби ластівка

83


перед грозою, літає при самій землі, вихоплюючи тужаві, як зерна, земні образи. Третя сфера — на рівні землі або ж над самою землею. Це сфера виключного драматизму:

Над болотом пряде молоком... чорний ворон замисливсь.

«Тичина, — як стверджував В. Барка, — останній з на-ших поетів, хто серед руїни, в яку оберталися добрі людські почування, беріг, наче заповідну святиню, — образ неба, пісні і образ землі, від нього освітленої і освяченої».

П. Тичина — дивовижний митець. Куди б не їхав, брав із собою «Кобзаря» і читав його, як євангеліє. Своїм учи-телем вважав М. Коцюбинського, був закоханий у творчість Шекспіра, ніколи не пропускав нагоди послухати орган. При спілкуванні з жінками велике значення приділяв їхньому му-зикальному талантові. одним із найулюбленіших композито-рів Павла Григоровича був Й.-С. Бах, слова якого («Господи всеблагий, не дай мені втратити радість») поет часто повторю-вав. Витонченим мистецтвом вважав арії з опер Моцарта, пісні Шуберта, які стали непотрібними залізній сталінській машині з її індустріально-технократичною культурою. Сотням людей по всій Україні передплачував газети і журнали, в районні і шкільні бібліотеки закуповував і розсилав комплекти енцикло-педій. Захоплювався філософією Г. Сковороди (симпатія до якого трансформувалась у поему «Сковорода»), заздрив своїй домогосподарці за можливість відвідувати церкву.

Поет мислячий, новаторський, сонцесяйний, дзвінкоголо-сий (якоюсь мірою непередбачуваний) і водночас гнівний, бун-тарський, незбагненний.

Поезії П. Тичини збудили в моєму серці «невгасимий огонь Прекрасний». Значення його вершинних поезій ніколи не змаліє. Були в житті поета злети і падіння, коли від кларне-та залишалась «пофарбована дудка». А втім, не можемо суво-ро осуджувати митця. Він прожив життя так, як умів. чи був прихід у цей світ співця Тичини випадковий? Вочевидь — ні! Народжений для краси і для творення її, він у своїх чарівних мелодіях слова інколи збивався на фальшиві ноти. Бувало, пи-сав не за покликом серця, а під тиском реальних обставин. Мабуть, тому так болісно, немов виправдовуючись перед чи-тачем і совістю, поет записав у щоденник слова: «Перед тим, як зачитати... свої твори, я хотів би зробити... підкреслення... Всі ці поезії, що зачитаю... я написав на замовлення... “Пісня червоної Армії” — на конкурс пісні в Будинку Блакитного; “Комсомолія” — на замовлення “Комсомольця України”... “Країна героїв” — на замовлення газети “Правда”...». Та, зре-штою, Тичинині вірші на замовлення — то проминущість, яка відійшла разом із тією епохою, що нівелювала поетову душу. Занадто багато любові було в Поетові, тож і судити його можна

84

МІЙ ТИЧИНА

саме так — «з любов’ю і болем». Він сам прекрасно розумів своє становище: «Стоїть сторозтерзаний Київ і двістірозіп’ятий я». Він був різним — і світлим, і драматичним, великим, але зламаним поетом. І. Сенченко слушно зауважив: «Коли по скрипці Страдіварі бити молотком, якої музики від неї ви че-каєте?». Вірю, що твори П. Тичини хвилюватимуть моїх ро-весників, будуть очищати й наснажувати кожного, чия душа сприйнятлива до прекрасного. Адже це так прекрасно, за сло-вами С. єфремова, «бути дивним мрійником з очима дитини і розумом філософа».

85


ПолІЩУКАнастасія Володимирівна

учениця 11 класу Кіровської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 2 луганської області

НЕЗВичАЙНА ЗУСТРІч УВІ СНІ(есе)

я прокинулася від того, що сонце світило мені у вічі. Яскраві со-нячні зайчики стрибали по моєму обличчю та по стінах моєї

кімнати. Сонечко лагідно зазирало в моє віконце. Зараз квітень, але дні стоять похмурі, і кожного дня йде дощ. Де-не-де пробивається зелена травичка, прокидаються від сну комахи. Все навколо чекало на весну, та вона чомусь не поспішала. Природа ніби на щось об-разилась. І все знову ховалося від величезних, майже чорних хмар. Настрою зовсім не було. І навіть сьогодні, коли, здавалося б, надворі гарна погода, мені все одно чомусь було сумно.

Після сніданку я вийшла в садок. Усе навколо було опо-вите таємничістю. Погода була просто чудовою! якесь чарів-ництво коїлось тут. Небо безхмарне, чисте, майже прозоре. А земля, ще вчора гола та чорна, сьогодні була вкрита зеленою шовковою травичкою. Складалося таке враження, що хтось на-вів у садочку лад, поки я спала. Все кудись поспішало: тра-ва — рости, бджілки — дзижчати. Все до чогось готувалось. Життя кипіло. І навіть дерева з бруньками були сьогодні яки-мись привітними. Та душа моя чомусь не співала, на відміну від цієї краси.

Завжди, коли мені сумно, я звертаюсь до віршів. Сьогод-ні вирішила зробити так само. я взяла збірку поезій Павла Григоровича Тичини, сіла в садку на лавці, вкрилася теплою ковдрою й почала гортати сторінки улюбленої книги. Раптом мій погляд зупинився на одному з віршів. Це була поезія із «Сонячних кларнетів»:

Гаї шумлять —я слухаю.хмарки біжать —Милуюся.Милуюся-дивуюся,чого душі моїй так весело. Гей, дзвін гуде —Іздалеку.Думки пряде —

86

МІЙ ТИЧИНА

Над нивами.Над нивами-приливами,Купаючи мене,мов ластівку...я йду, іду —Зворушений.Когось вже жду —Співаючи.Співаючи-кохаючиПід тихий шепіт травголублячий.Щось мріє гай —Над річкою.Ген неба край —як золото.

Мов золото-поколото, Горить-тремтить ріка, як музика, — читала я. чи скоріш не читала, а слухала. Це був не просто па-пір, не просто художня книга на моїх колінах. Це була скарбни-ця сонетів та пісень невимовної краси. Слова не були словами, вони були нотами, які лились з кларнету, інструменту глибоко-го та ніжного, здатного відтворити будь-що — джаз, класику, естрадну музику чи поховальну відправу.

Павло Григорович Тичина завжди був моїм улюбленим по-етом. Його вірші завжди хвилювали мене, кожного разу вони дивували та відкривали для мене щось нове, ніби я читала їх уперше. Вони вражали мене своєю музичністю. У Павла Ти-чини були геніально поєднані абсолютний музикальний слух і найтонше відчуття слова. Його самобутність неможливо на-слідувати.

які ж праві були кубинський поет Енріко Ріверо, лондон-ський критик Джон Фут, іспанський поет хуліо Матеу, кажучи про неповторність Тичини, про новизну його творів, внесок у світову літературу. Та всіма їхніми висловами не можна пере-дати важливість його творів для звичайного читача, чуттєвість та пристрасть його слів, заклик і правдивість.

Наступним віршем було щось із ранніх творів:Ви знаєте, як липа шелеститьУ місячні весняні ночі? —Кохана спить, кохана спить,Піди збуди, цілуй їй очі,Кохана спить...Ви чули ж бо: так липа шелестить.

Ви знаєте, як сплять старі гаї? —Вони все бачать крізь тумани. ось місяць, зорі, солов’ї... «я твій», — десь чують дідугани.

87


А солов’ї!..Та ви вже знаєте, як сплять гаї!

І справді. Мені здалося, що хтось до мене промовляє. чи то дерева, чи вранішній туман. Начебто мене хтось колисає. Збірка поволі зсувалася вниз по долонях, здавалося, ніби я засинаю.

Раптом почула позаду себе якийсь шерех, обернулася й побачила людину — чоловіка в сірому костюмі. Переді мною стояв літній охайний чоловік з високим лобом, щирим та від-критим добрим поглядом, павутинними зморшками на обличчі. В усій його постаті була відвага, немов якийсь виклик і сміли-вість. Він посміхнувся мені.

— хто ви такий? — розгублено запитала я.— хіба ти не впізнала мене, дитинко? я — Павло Тичина.

Той, хто написав збірку, яку ти зараз читаєш. я давно спостері-гаю за тобою. Краще розкажи мені, що цікавого знайшла в моїх віршах.

— Так, я справді дуже часто читаю Ваші вірші. Не знаю, як це пояснити. Просто люблю Вашу творчість.

я вирішила не ставити зайвих запитань і просто насоло-джуватися спілкуванням. Не кожного ж дня зустрінеш справж-нього письменника.

— А хочеш я тобі щось прочитаю? — запропонував він.— Авжеж, я була б рада почути Ваші вірші саме від Вас.Він присів поруч зі мною й почав виразно декламувати:як упав же він з конята й на білий сніг.— Слава! Слава! — докотилось і лягло до ніг.

Ще ж як руку притулив к серцю ік свому. Рад ще він раз побачить отаку зиму.Гей, рубали ворогівта по всіх фронтах!З криком сів на груди ворон,чорний ворон-птах.

Вдарив революціонер —захитався світ! як вмирав у чистім полі — слав усім привіт.

— якщо я не помиляюся, це зі збірки «Плуг»? — запи-тала я.

— Саме так, — відповів поет.я відразу ж уявила революцію. Вже втрачалося в ліриці

блаженне звучання пісенності. Павло Тичина був захоплений революцією в її радянському напрямку для України й оспіву-

88

МІЙ ТИЧИНА

вав її у своїх творах, відкривав завісу над дійсністю і подавав вираз сумнівів.

«З давніх-давен, — почав розповідати Павло Григоро-вич, — коли народ піднімався на битву за своє право, поруч з мечем воювало і слово. я намагався кувати духовну зброю на-родові. “Плуг” — збірка, яка стала для мене значним кроком на шляху ідейно-художнього зростання. Після найніжніших акварельних малюнків, після тихої музики поля й шелестіння рідного гаю в поезії з’явилися нові ритми. я відчув нечувану раніше силу і розмах. я черпав незвичайної місткості образ із титанічних визвольних змагань народу. Так з’явилося моє буйне мистецьке новаторство.

як тобі, мабуть, відомо, в 1920 році вийшла моя збірка “Замість сонетів і октав”. У циклі ліричної прози я продовжив тему справжньої перемоги добра в серцях людських. У цій збір-ці поступово змінюється мій світогляд та переконання. Майже зовсім зникає музичність і милозвучність, яка була так чітко виражена в “Сонячних кларнетах”. Натомість я починав розу-міти різницю між матеріальним та духовним. я намагався писа-ти про сьогодення з усіма його суперечностями і складністю».

А й справді. У цій збірці Тичина закликає прислухатись до простого народу, до того, що реально, а не примарно потрібно йому, до того, що звучить у ці дні. я слухала цю людину і не могла відвести від неї погляду. Дивовижно, так багато читала про Павла Григоровича, а виявилося, що насправді не знаю про нього майже нічого. Жоден підручник не зміг би розпові-сти мені стільки, скільки розповів сам поет. Адже він пережив це сам, це ж його життя.

— Скажіть, а що підштовхувало Вас до створення циклу «Ронделі»? — поцікавилася я.

— я вирішив звернутися до надбань світової культури. Справа в тому, що рондель — це традиційна форма французь-кої поезії, придатна лише для пейзажної та інтимної лірики.

— я знаю, що ви завжди вирізнялися своїм новаторством, умінням створювати щось нове, невідоме досі.

— Саме так. Таким чином з’явився перший революційний рондель.

— Павле Григоровичу, Ви у своїх віршах розкривали теми кохання, природи, людської єдності; у Вас багато віршів рево-люційного характеру. Так сталося, що кожна вагома зміна в політиці завжди залишала слід на інших аспектах людського життя, і на літературі також. А чи впливав радянський устрій на Вашу творчість?

— Радянська система не давала мені розгорнутись на по-вну силу. офіційна пропагандистська машина сталінізму нама-галася пристосувати мою постать до своїх пропагандистських потреб. Та я встояв, зумів зберегти жагу до волі, до свобо-ди слова попри докори влади. Адже кожен має власну думку щодо політики.

89


— Цілком з вами згодна. Проблема політичної визначенос-ті стоїть перед кожним. Ви завжди прагнули йти в ногу з жит-тям, утверджувати поетичним словом усе нове, перспективне. Ви найповніше виразили провідні мотиви доби, знайшли такі мистецькі засоби, які найбільше відповідали величі соціальних перетворень і найточніше передавали труднощі боротьби ново-го із старим, зокрема у сфері людського духу. Звідки у вас стільки натхнення?

— Багатющим джерелом, що живило мою творчу уяву, був народ в історичному поступі, у виявах революційного пориву, талановитості, життєдайної сили. За прикладом своїх великих попередників я звертався до народнопісенних скарбниць, до міфологічних образів і мотивів, до літературних пам’яток різ-них часів і народів. Так я поєднував національну традицію з духовними надбаннями світової культури.

— я хотіла подякувати Вам. Ви здійснили багато пере-кладів українською мовою творів зарубіжної літератури. Після Вашої обробки вони інакші, кращі, милозвучніші.

— Не варто, дитинко. Впродовж життя я отримав багато подяк від вдячних читачів та критиків: Золоту Зірку Героя Соціалістичної Праці, п’ять орденів леніна, два ордени Трудо-вого червоного Прапора, медаль «За доблесну працю у Вели-кій Вітчизняній війні», срібну медаль Всесвітньої Ради Миру, Державну премію СРСР та Державну премію Української РСР імені Т. Г. Шевченка. Та найбільша нагорода — вдячна пам’ять нащадків. Просто читай час від часу мої книжки.

Вітер.Не вітер — буря!Трощить, ламає, з землі вириває... За чорними хмарами (з блиском! ударами!)...

Мені здавалося, що я ще чую його голос, та вже якось зда-леку. я підняла голову — наді мною була купа темних хмар, які ніби погрожували впасти на мене холодним дощем. Мама кликала мене з ґанку, бо починало гриміти. я хотіла подяку-вати Павлові Григоровичу за цікаву розмову, та його вже не було. Невже це був сон?! якщо так, я ще довго пам’ятатиму його. Велика крапля впала мені на ніс та нагадала, що час хо-ватися. я швидко схопилась і побігла додому, подалі від дощу, сховавши під одежу книгу, мою найулюбленішу книгу.

90

МІЙ ТИЧИНА

СВІТличНАНаталія Валеріївна

учениця 11 класу Макіївської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 29 Донецької області

ПЕРо? чи ПЕНЗЕль? чи ПАличКА ДиРиГЕНТА? — ТА НІ! оСяЙНЕ СлоВо-САМоНАРоДЖЕНЕ!

(етюди-асоціації, етюди-рефлексії, етюди-інтерпретації)

Тичина — найвизначніший український поет кінця Епохи

Риб, накликувач і провісник Епохи Сонячних Кларнетів.

Віктор Неборак («Сенси і нонсенси Павла Тичини»)

1Золотогомінний, яблуневоцвітний поет... Несподівані гли-

бокі акорди оркестру — а потім оксамитове соло кларнета. Не-вловимий перебіг півтонів, від яких ніби бринить і коливаєть-ся повітря (як на полотнах імпресіоністів). Радісно-тривожна палітра сліпучого золотого-перламутрового, чистого синього, природно-зеленого, та часом хмарно-срібного й туманно-сіро-го... І урочисті хорали. А над усім — оСяЙНЕ СлоВо — САМоНАРоДЖЕНЕ...

2як кожного ранку я наново відкриваю для себе світ, так

кожного разу, коли трапляється книжка Павла Тичини, я зно-ву й знову відкриваю для себе ПоЕЗІЮ, яка є вічною загад-кою, незбагненною таємницею, ніким ніколи не поясненою, не розгаданою...

3Погляд — яким буває погляд? Пронизливим. Зляканим.

Синім. Відвертим. Довгим. Закоханим. — Та то все проза! У Тичини він — «яблуневоцвітний».

хода — якою буває хода? Статечна. Повільна. Напруже-на. легка. Стрімка. — То проза! У Тичини хода «трояндна».

А якими бувають вулички? Вузенькими. Кривими. Засмі-ченими. Зеленими. — Проза то! У Тичини вони — «вишневі».

91


А гнів у Тичини «струнний». А пароплав «курить сигару». А храм «повнозвучний». А чекання нагадує завмерлі «хора-ли». А «там, де сонце зайшло», — «коливалося флейтами»...

Таким народжується СлоВо оСяЙНЕ.

4Ми кажемо: сходить сонце! Маленька дівчинка, червона шапочка —А це: Уранці Встає, встає...Такою живе ПоЕЗІя. А ще такою: На стіні від сонця густорамне вікно як

огнистий дієз...І такою:

На берегах вічності ходить сонце, ходить сонце в шлеях. Натягне віз — і всі планети в екстаз! Не кисніть, люде, попідтинню,не плачте од дрібних образ.На берегах вічності ходить сонце,ходить сонце в шлеях.

ПоЕЗІя — «сонце». А тому вона немов рання весна, що паморочить голову п’янкими пахощами й підносить душу в си-ній ирій, в небесну височінь. Перед нею завжди відступають буденність, сірість, банальність, і в читацькій душі, досить по-нівеченій людським практицизмом, завдяки їй розквітають не-ймовірні чар-квіти, твориться диво просвітлення й оновлення.

5Павло Григорович Тичина. «Князь української поезії».

«Феномен доби» (Василь Стус). «Найоригінальніший з поетів» (Микола Зеров). людина високого дару й великих творчих сил. Син сільського дяка Григорія й звичайної жінки з біблій-ним ім’ям Марія став, за словами Сергія єфремова, «поетом світового масштабу... Він з тих, хто самі “творять школи”. Ти-чина формою глибоко національний, бо зумів у своїй творчос-ті використати все багате надбання попередніх поколінь. Він наче випив увесь чар народної мови... Дивний мрійник з очима дитини і розумом філософа». Та із срібно-золотим СлоВоМ оСяЙНиМ майже МАГІчНої ПоЕЗІї.

6«Тичина вслухався в Музику Довколишнього. Точніше —

він слухав Музику. Здається, Тичина не розрізняв музику в

92

МІЙ ТИЧИНА

собі і музику зовнішнього світу. Суб’єкт і об’єкт у нього стано-вили одне ціле» (Віктор Неборак).

«Музика перетворювалася на ритм, ритм — на шум, шум — на смерть, смерть — на оновлення життя і людини» (Віктор Неборак).

7Коли читаю вірші Тичини, здається, що слухаю гру вели-

кого оркестру. Ритм заворожує, мелодія заповнює груди й виривається в простір... І навіть починає десь у підсвідомості снуватися сумнів: «А може, то не вірші — а дивні за фор-мою сонати, сюїти та ораторії? А я у владі магнетизму дири-гентської палички?». Тичина мав особливий зв’язок з музикою і підкреслював його тим, що вводив у поліфонічну «перфо-карту» віршів інструменти: кларнети, арфи, флейти, скрипки. Барви, світло, невідривні від музики, разом дають змогу зану-ритися в почуття Героя, відчути його закоханість у життя, радість БУТи й лЮБиТи. Бо й Космос для ліричного героя є не гнівним, і Бог не є приладдям для покарання, вони — «лиш Сонячні Кларнети», лише світло (вірніше, «світло звук»), лише могутній ритм:

І стежив я, і я веснів:Акордились планети.

СлоВо оСяЙНЕ СлУЖиТь ВЕлиКІЙ МУЗиЦІ ВСЕСВІТУ, ВБиРАє В СЕБЕ РиТМи «КоСМІчНоГо оРКЕСТРУ»...

8Вражає унікальне сплетення музики й природи, кохання

й революційного настрою, гармонії й дисонансу. Поєднання непоєднуваного, рівняння з протилежними знаками — ось ідеальна формула (Строфа — Антистрофа, скажімо). Поезія П. Тичини зачаровує своєю принадною подвійністю. З одного боку — «Десь на дні мого серця», «Пастелі», «Цвіт в моєму серці». З другого — «В ім’я людини», «Ми йдемо на бій», «я утверждаюсь». Це змагання радості й суму, сміху й плачу, са-мотності i єднання, розлуки й зустрiчi, грози й тиші. Це ніжне й ліричне:

Ви знаєте, як липа шелестить У місячні весняні ночі? —Кохана спить, кохана спить, Піди збуди, цілуй їй очі,Кохана спить...

93


І водночас:Щоб жить — ні в кого права не питаюсь. Щоб жить — я всі кайдани розірву. я стверджуюсь, я утверждаюсь, бо я живу.

У поезії Павла Тичини в чудернацькому візерунку перепле-лись краса людських почуттів і морок, народжений сум’яттям революції, яскрава живописна та музична образність, реалії симптоматичного й потаємного світів...

...У ТоМУ СилА її...

9Рух Життя, Вищий Смисл, «Пітьми Творчої хітон», Жит-

тєдайність і Життєствердність — це все «... лиш Сонячні Кларнети...»

ось він перед нами, автор «Сонячних кларнетів»: юнак, що уважно вдивляється у світ і напружено шукає відповіді на питання: в якому зв’язку перебувають природа й люди, добро і зло? Що є визначальним? А хто ж він сам є насправді, яке місце його у цим світі? Врешті розуміє, що все в цьому світі поєднано дивними, часом невловимими зв’язками (від чого радісно):

Співає стежкаНа город.Гарбуз під парасольками Про сонце думає... Метеликів дуети...— а на лапках мед —Ромашка? — здрастуй!І вона тихо: здрастуй.І звучить земля,як орган.

Світла-бо він людина. І СлоВо його оСяЙНЕ!

10Коли в твої очі дивлюся — Здається мені: Мов бачу я небо прозоре.Мов бачу брильянтових зір ціле море,Що десь там горять-усміхаються,чудові, ясні! —

освідчення в коханні: глибоке почуття, преклоніння, при-страсть, захоплення...

яким буває кохання? — Різним: щасливим, світлим, зрад-ливим, нерозділеним. У П. Тичини воно — складне, заплутане

94

МІЙ ТИЧИНА

на невловимих перебігах настроїв, почуттів, бажань. Воно при-носить і радість («Подивилась ясно, — заспівали скрипки!»), і щастя («...Кохана спить, кохана спить... Ви чули ж бо: так липа шелестить»), і смуток («З кохання плакав я, ридав»), колись біль («Буду вічно сам я, в чорному акорді»), колись розгубленість перед власними підсвідомими рефлексіями. от у згаданому вірші ліричний герой, освідчуючись, «дивиться в очі» коханої, що «горять-усміхаються» — і з докором та таєм-ною досадою думає: «Кохана, чом серце твоє не таке?».

У звертанні до панни Інни («о, панно Інно…») лірич-ний герой з трепетом згадує ніжне дитяче кохання до сестри Інни, що залишилося десь там, за білою сніговою завісою. Той сніг — це й нездоланна відстань у часі, й холод само-тності, й урочиста святковість, що контрастує, але одночасно й нагадує цвітіння лугів того, давнього кохання. А сонорні -л-, -н-, -р- в єднанні з голосними -о-, -і-, -и- красиво виспі-вують повернення тих хвилюючих почуттів, які воскресили майже забуте: тисняву в грудях, коли дихання зупиняється (і про це — численні тире й «три крапки»), коли «кров в обличчя» — й солодка мука (про це — подовжені -нн, вжиті 10 разів у першій строфі):

о панно Інно, панно Інно!я — сам. Вікно. Сніги...

Сестру я Вашу так любив —Дитинно, злотоцінно.

любив? — Давно. Цвіли луги...о панно Інно, панно Iнно,

любові усміх квітне раз — ще й тлінно.Сніги, сніги, сніги...

Та зовсім заплутався у своїх складних переживаннях-спо-гадах ліричний герой, бо, по правді, згадуються очі зовсім не тієї, кого кохав! І ці(!) очі в пам’яті (і в серці!) — «як музика, як спів». Уся друга строфа малює іншу (засніжену, а не серед квітучих лугів) картину, нагадує інші, заборонені, грішні пе-ред власним коханням, неправильні, але млосно-принадні по-чуття:

о ні, то очі Ваші. — я ридаю.Сестра чи Ви? — любив.

як тут розберешся?!І все ж таки перемагає позитив:

Десь на дні мого серця Заплела дивну казку любов... Світ в моєму серці,Мрій танок, світанок.

95


Ти той світ, кохана,Зоряний світанок...

«СВІТ», «СВІТАНоК ЗоРяНиЙ» — КохАННя!..

11як красиво П. Тичина синтeзує музику й живопис у вірші

«Світає»:

Так тихо, так любо, так ніжно у полі.Мов свічі погаслі в клубках фіміаму,в туман загорнувшись, далекі тополів душі вигравають мінорную гаму.

У цих рядках, однак, відчуваємо певний дисонанс: чому лагідність і привабливість літнього ранку, картина його наро-дження викликає сум, мінорні настрої, такі алогічні для сим-фонії світання? Поет пояснює це, використовуючи образ мечів: «Промінням схід ранить ніч, мов мечами». отак П. Тичина малює сонце: воно агресивне, промінням-мечами ранить ніч, а золотим хмаркам, що опираються, годі виграти бій. чому ліричний герой молиться: «о зглянься над нами! За що нас Ти раниш у серце мечами?». хто — сонце?! чому поет-Сон-цепоклонник малює те сонце всесильним, безжальним, майже ворожим? Де відповіді?.. Мінор посилюється...

12Ранній Тичина... Прозорою ніжністю й щирістю чарують

вірші. Бринить радісним захопленням, наповнюється глибоким синівським поклонінням голос ліричного героя, коли він звер-тається до світу навколо:

Блакить мою душу обвіяла.Душа моя сонця намріяла,Душа причастилася кротості трав —— Добридень! — я світу сказав!

Відчайдушним юнацьким перфекціонізмом, рішучістю й задерикуватим оптимізмом дихають рядки:

Молодий я, молодий,Повний сили та одваги.Гей, життя, виходь на бій, —Пожартуєм для розваги!

Та дрижить болісно струна, стаккато котиться, як дрібні сльози: у світі існує не лише гармонія!.. Це приголомшує, на-

96

МІЙ ТИЧИНА

роджується мінор, вириваються сумні слова: «Такий цей світ прекрасний, такий цей світ сумний...».

«Світ прекрасний» — і серце «цвіте» любов’ю:

Цвіт в моєму серці. ясний цвіт-первоцвіт. Ти той цвіт, мій друже, Срібляний первоцвіт. Ах, ізнов, кохана,Де згучала рана — Квітне цвіт-первоцвіт!

«Світ сумний» — і в серці тривога й плач:

Йду в простори я, чулий, тривожний(Гасне день, облітає, мов мак).В моїм серці і бурі, і грози,Й рокотання — ридання бандур…

Де ж вихід зі «світу сумного»? Та й чи є він? «Світ сумний» стає згодом «світом розпачі», де відбува-

ються брутальна підміна й обман. Коли в радісному й святко-вому чеканні

очі, серце і хоралиСтали,Ждуть… —

до них замість жаданої прекрасної світлої нареченої ври-вається кривава «горобина ніч», що надовго приносить біль та смуток.

Незриданними сльозамиТьмамиДощ…

Так втручаються в СоНЦЕНоСНиЙ СВІТ ПоЕЗІї реа-лії епохи.

І СлоВо ПоЕТА ТьМяНІє, золото згущується, набирає напружених червоно-багряних відтінків, а потім блякне... чи засвітиться ще, зазолотіє?

Болісно про це сказав великий співець України євген Ма-ланюк:

Раптом... брязнуло враз! І ридально навік розірвалось......від кларнета твого — пофарбована дудка зосталась...

БУВ оСяЙНиЙ ПоЕТ МУчЕНиКоМ! Пройшов свою Голгофу. Та чи витримав розп’яття? На це питання є різні від-

97


повіді, існують різні тлумачення того, що відбувалося. Мені імпонують слова Віктора Неборака: «…Музика Тичини зву-чатиме і очищатиме всіх, здатних її почути, а свідомо допуще-на Тичиною фальш залишиться гротескним свідченням нашої кабаретково-маршової доби»... І ніщо не затьмарить СлоВА СлІПУчоГо!

13Боже, як гарно! Знайоме щось (чи зовсім не знайоме?):

Серпень. Персики та цукати І в медовій росі сіножать. Сонце входить в бурштин вечірній, Наче кісточка в абрикос. І сміється тихенько початоксміхом жовтим, як літній зній.Знову серпень.І дітям солодкийз дозрілим місяцем смаглявий хліб.

яка пишна картина визрілого соковитого серпня! Спека, розкіш багатого врожаю, насиченість життям — і кругом зо-лото, бурштиново-медові сонце, місяць, фрукти, хліб, ЖиТ-Тя! — Що за поет? — Ф. Гарсіа лорка. — як же схоже на Тичину осяйного!

14У далекій квітучій Іспанії жив СоНЦЕНоСНиЙ

ПоЕТ-МУчЕНиК, закоханий в життя й землю. Федеріко Гарсіа лорка та Павло Тичина були сучасниками. їхня муза була щасливою приблизно одночасно: з 1918 року обидва по-чали друкуватися, а в 30-ті роки на обох чекала біда — Гарсіа лорку вбили франкісти, а Тичина пережив, фактично, духо-вну смерть (бо змушений був під тиском сталінізму «цілувати пантофлю папи»).

Ці поети вражаюче схожі. обидва займалися з дитинства музикою й малюванням (Гарсіа лорка був навіть відомим ху-дожником), обидва символісти, обидва «сонцепоклонники», обидва незвичайною образністю та духовним вмістом поезії глибоко занурені у фольклор свого народу, обидва закохані в природу, обидва в природі бачили джерела життєносної енергії, творчої наснаги, і в ній же — нерозгадану таємницю світової Іс-тини. ота нерозгаданість обох бентежила, тривожила, мучила, але прихована краса її народжувала в серцях радісний трепет...

обидва сприймали своє життя, як служіння сонцю й радос-ті, й обидва були огорнуті смутком.

98

МІЙ ТИЧИНА

П. Тичина:І сміх, і дзвони, й радість тепла. Цвіте веселка дум...Сум серце тисне: — сонце! Пісне! — ...В душі я ставлю світлий парус, бо в мене в серці сум.І сміх, і дзвони, й радість тепла.

Ф. Гарсіа лорка: «Найпечальніша радість — бути поетом. Все інше не варте уваги. Навіть смерть». «Бути радісним — необхідність і обов’язок. Та навіть якщо ніколи не скінчиться душевний розлад, якщо вічно мучитимуть мене любов, люди, світоустрій,я нізащо не відмовлюсь від мого закону — радості».

15Природа… Велике творіння Боже... Де природа — там

краса. І радість:

П. Тичина Ф. Гарсіа лоркаГаї шумлять... Сад у березніГаї шумлять — яблуниная слухаю. Уже пташок приманила.хмарки біжать — Сни мої злітають миттю милуюся. З місяців у обійми вітру.Милуюся-дивуюся, яблуне!чого душі моїй Твої руки убралися в зелень.так весело... яблуне... я йду, іду — (притихлий вітер)Зворушений... яблуне...Співаючи-кохаючи... (бездонне небо)(Радість дзвінка) (Радість тиха)

Весна. Жага життя. Будяться сподівання — а навколо чарів-на природа! Суголосна їй людська душа вкрай схвильована, чекає на щось нове, незвідане, тому й мова поетів — уривчаста. лірич-ний герой Тичини голосно й дзвінко співає гаям про свою радість, а герой Гарсіа лорки — завмирає в побожному благоговінні... В обох віршах відбувається повне єднання ліричних героїв з при-родою, їх внутрішній стан подається через її образи. Для обох митців Природа — не лише довкілля, вона для них жива. А ще природа для них — потаємна й нерозвідана часточка людської душі, от-от, саме так: таємниця природи — то таїна душі люд-ської... Поети відчувають себе в обіймах Всесвіту, а їхні ліричні герої прагнуть пізнати не тільки себе й своє місце в житті, а й осмислити незбагненний і нерозривний зв’язок із природою.

99


16Разюче схожими вірші Тичини й лорки робить дивовижна

взаємодія звуків і світла, cинтез музичності й живописності. «Поет з тонким відчуттям музики й кольорів», — художник В. Касіян про Тичину. «Він був бродягою, фантазером і живо-писцем. Дар музиканта мав не менший за поетичний», — про Гарсіа лорку поет А. Вознесенський. І то справедливо. «Світ-лозвук» в їх поезіях творить багатомірність образу через асо-ціативну єдність.

П. Тичина Ф. Гарсіа лоркаАрфами, арфами — Починається плач гітари,Золотими, голосними Розбивається чаша світанку,обiзвалися гаї Починається плач гітари,Самодзвонними: Гамувати плач її марно —Йде весна, Не втішайте даремноЗапашна, іспанку. (...)Квiтами-перлами Вона плаче — стріла без мішені,Закосичена. Пізній вечір без вранішніх терцій, Мертва пташка в гілках — Або ще: душевно... Ми дзвіночки, І мечами п’ятьма страшенними,лісові дзвіночки о гітаро, зранене серце!Дзвоном зустрічаєм: Славим день. День!Ми співаєм, День!

Правда ж, чудовий передзвiн кольору i звуку, що немов лоскоче якісь потаємні куточки свідомості, наливає радістю серце, — в Тичини? А в Гарсіа лорки ми ніби чуємо той плач гітари, той відчай і смуток, яким насичена її пісня. однак слід зауважити, що поезія П. Тичини більш поліфонічна, вона на-гадує хор («хорали» й «оркестри» часто в нього «звучать»). У Гарсіа лорки ж музика звучить «соло». Він говорив про це: «я ненавиджу орган, ліру й флейту. я люблю людський голос, са-мотній людський голос, змучений любов’ю». Гітара ж у згада-ному вірші — голос живої героїні, а не банальний інструмент.

17І Ф. Гарсіа лорка, і П. Тичина — філософи. обидва

вони — кожен на свій лад — думали над ВІчНиМ:

П. Тичина Там тополі у полі на волі (хтось на заході жертву приніс) З буйним вітром, свавольним і диким, Струнко рвуться кудись в далечінь...

100

МІЙ ТИЧИНА

Ф. Гарсіа лоркаЙ тополі пройдуть назавжди —та слід їх озерний світлий.Й тополі пройдуть назавжди —та нам залишають вітер...

образ тополі тут — то образ вічності, що втілена в часо-простір, символ тривожного бажання людини з’єднатися з кос-мічною сутністю Буття.

Для обох поетів важлива тема СМЕРТІ. часто вона звучить у поетичних рядках. І для П. Тичини, і для Ф. Гарсіа лорки смерть — не песимістичний кінець земного існування, а лише частина земного шляху, на якому залишаються важливими по-чуття та враження (Гарсіа лорка), чи спосіб єднання зі Всесві-том, де душа — як зірка величної галактики (Тичина):

Ф. Гарсіа лорка В час мого скону — не зачиняйте балкона. Діти їдять апельсини (це я побачу з балкона). Женці дожинають пшеницю (це я почую з балкона).В час мого скону —не зачиняйте балкона.

П. Тичиная хотів би, коли я умру(Ах, якби мені вмерти улітку!)Щоб, закутавши в білу намітку, Ви спалили мене у бору. (…)Так без дзвону, кадил та ридань(Ах, облиште цю щирість даремну) Перейду я у вічність таємну До нових зорювань, до світань…

Поетів об’єднує мисль, що смерть не руйнує світової гар-монії, бо коли помираєш — життя не закінчується. Ти лише переходиш на наступний рівень (вступаєш у новий етап) існу-вання, стаєш частинкою отієї «нерозгаданої таємниці» світу, до якої увесь час дослухається душа...

18Два поети-мученики. Світлі, радісні, СоНЦЕСяЙНІ.

Мені їхня поезія дуже подобається. І є щось містичне в тому, що так збігаються їх погляди на життя й мистецтво, і в тому, що збіг цей відбувся в одній часовій площині, хоча вони не знайомі, і в тому, що обидва — жертви терору, що мали абсолютно різні, але такі схожі в найважливішому

101


долі. Мабуть, споріднені душі художників відшукують одна одну в космосі...

19...А. Вознесенський написав: «я ніколи не бачив лорки. я

спізнився народитися. я зустрічаюсь з ним щоденно». я поді-ляю настрій поета.

Те ж саме скажу про Тичину. я ніколи не бачила його. Але я з ним увесь час зустрічаюся: коли слухаю згуки весни чи вечора, коли дивлюся на золоті заграви в небі, коли зга-дую, «як липа шелестить»... І я «дитинно» розумію, що мій світ — «злото цінний», яким його й вимережив у своїх тонко-плетених оСяЙНих ВІРШАх-САМоНАРоДЖЕНих поет ТичиНА.

102

МІЙ ТИЧИНА

ТиМоШЕНКоВіктор олегович

учень 11 класу комунального закладу «Запорізький Січовий колегіум-інтернат»

Запорізької обласної ради

СоНячНІ КлАРНЕТи — ЗолоТиЙ ГоМІН (інтерпретація вічної теми)

Спочатку було слово, і Слово було — Бог. Слово — золотий ключ, може ранити болючіше, ніж лезо

меча, та може відкрити людську душу, сповнену сакральним буттям об’єднання і переплетінням занепаду та розквіту… Сло-во одне із найвеличніших відкриттів людства, та з ним треба бути обережнішим, бо має здатність матеріалізуватися… Сло-во — вогонь та крига… Словом ми можемо передати почуття, воно змушує плакати та сміятися, сильнішати та слабшати, по-мирати та воскресати… Слово — один із дарів Божих, і воно стає потужнішим у єднанні з музикою, яка вражає золотою стрілою у саме серце, у саму глибину свідомості.

Так і ми — українці — своїм співом загоюємо рани, зці-люємо мертву душу та відроджуємо Світ… Не дивно, що наша Україна — найспівучіша.

Як народжувалися кларнети СонцяСлово — музика.Збірка «Сонячні кларнети» — це три частини одного ці-

лого. Перша частина — любовна та пейзажна лірика, друга — біль, заподіяний війною, а третя — події з одного року Жов-тневої революції.

«Сонячні кларнети» Павла Тичини — божественне творін-ня рукописця, де життя людини зливається з музикою Всесві-ту, де поєднуються дві мелодії — мелодії Воскресіння (світла) та Носферату (пітьми), де дві абсолютні сили кружляють у хаотично-гармонійному танці добра та зла.

Три частини одного цілого.Три — число гармонії трьох світів: Пекло, Рай, Земля.

Так і у Павла Тичини збірка «Сонячні кларнети» складається з трьох частин.

1. Один — число Бога.Гармонія любові та природи.Афродіто, Богине кохання, даруєш людям сакральне почут-

тя, яке створює та руйнує, яке затісне для Всесвіту та просторе для душі. любов — божественний дар, котрий хочеться віддава-

103


ти і не чекати нічого взамін. любов відкриває тайні грані світу, охоплюючи душу полум’ям, від якого ще більше хочеться жити, кричати на весь світ, милуватися буттям, спостерігати за не-бом, купатися у щасті та вічно жити… життя коротке! Почуття вічні… Коли любов постає перед людьми, вона дарує їм тепло душі, котра стає могутнішою за смерть. Кохання невмируще! Навіть після смерті воно живе, хоч і тіло вже холодне та бліде, хоч щастя усього життя десь далеко, не тут, не поряд… Згорати у вогні почуттів на відстані, в інших світах — це і є любов… Сонце сліпить, небо розхмарюється, і ми бачимо тих, хто колись писав історію на своїй сторінці, згадуємо уривки з пам’яті і не плачемо — бо посміхаємось. образи тих, хто закінчив писати ноти на папері, ще секунду відображались у небі, а потім пішли у світ спокою назавжди… З небуття повертаються у снах…

...Над Сивоусим небесними ланами Бог проходить,Бог засіває.Падають.

ЗернаКришталевої музики.

З глибин Вічності падають зернаВ душу.

І там, у храмі душі,Над яким у недосяжній високості в’ються

голуби-молитви,Там,

У повнозгучнім храмі акордами розцвітають,Натхненними, як очі предків!

Афродіта грала на арфі, а Деметра — Богиня природи — почала свою тему граючи на скрипці, та вона не заглушила музику любові, навпаки, гармонічно вплелась у такт мелодії…

…Говори, говори, моя мила:Твоя мова — співучий струмок…

Природа — захисниця Землі, перша серед живих та головна на планеті… Вона малювала втілення нової краси. Пензлик за-ворушився, злетів угору та почав розфарбовувати порожнечу…

Звідкись узялась на чорному полотні вогненна пляма, яку можна було б стерти… Але навіщо?... хоч і пляма, та все ж прекрасна… Перший мазок — полотно заклякло, і на ньому з’явилася куля, другий мазок — куля ожила та почала руха-тись навколо жовтої плями. Третій мазок створив крапочки, які сяяли холодним, але рідним світлом… четвертий — розмазав різними барвами навкруги кулі… Від п’ятого мазка з’явився звук, ожило все… Сьомий мазок був прозорим, не було ви-дно, але відчутно душею… І музика грала, відтворюючи старі, вже здійснені акорди, пронизуючи їх новітнім баченням різних альтерів:

104

МІЙ ТИЧИНА

Що місяцю зіроньки кажуть ясненькі?Що шепчуть квітки уночі над рікою?

Про що зітха вітер? Що чують тумани,Коли гай зелений цілують-милують?

Богині співали пісню буття, яка відновлювала подих життя, марилось, що ця пісня буде литись вічно, створюючи з кінця початок та з початку — кінець… Але у цю прекрасну симфонію увірвався гуркіт молоту і вдарив він у небо, закривши сонце…

2. Два — число протистояння — Бог та Диявол,Біль, заподіяний війною.Арес — Бог війни, втамовує голод ворожнечею. Радіє

смертям, болю та ненависті.

…чорний птах — у нього очі-пазурі! —чорний птах із гнилих закутків душі,

Із поля бою прилетів.Кряче.

У золотому гомоні над Києвом,Над всією Вкраїною —

Кряче.о, бездушний пташе!..

Зів’яло листя. Засохла трава шелестіла під ногами, та той звук був лише тишею. Постріл. обагрилися ріки кров’ю, обірвалося життя. …Замість квіток — шаблі, списи виблискують в долині…

Історія почала кам’яніти, поступово перетворюючись в епі-тафію. Замовкло все навкруги. Мертво. І це тільки одна із безкінечних жертв бою — дарунок Марса. Арес почав співати вище, і його пісня затьмарила мелодію Воскресіння, відняла у любові природу. Творіння Бога руйнували те, що не належить їм по праву. люди — гості на Землі…

Почалася битва. людина проти природи. Злетіла уверх мело-дія Носферату, і людина закрила металом абсолютне світло — і це була остання крапля терпіння природи. Деметра розвела руки — і вітер вдарив об залізо, підняла очі — і води залили асфальт, туп-нула ногою — і затряслась земля… Ще ніхто не бачив її, прекрас-ну, у гніві. люди самі винні. Та все ж природа схаменулась, по-чувши сміх Ареса. Богиня природи пробачила людей, адже вона знала, що війна — творіння чорне і приносить тільки лихо.

— Боже, для чого люди воюють із собі подібними? Ні… у війні немає навіть чим самоствердитись, як, наприклад, у зви-чайному двобої. Людина — не Бог, вона всього лише продукт середовища, і хто дав їй право забирати життя?

Страшно та сумно дивитись на солдатів, коли вони кро-кують зі смертю в руках, коли в очах у них згорають осінні листки, бо усвідомлюють, що для кожного з них може настати зима, після якої не буде весни… Коли знаєш, що ідеш туди, звідки вороття може і не бути, де будеш убивати ворогів, які

105


мають теж сім’ї, де друзі будуть помирати на очах. Та найжах-ливіше, що війна розпочинається через владу, а це говорить про те, що людство аж ніяк не порозумнішало… Cтих дзвін сокир, зник свист кулі. Відкрилася квітка надії. Ніхто у цім божественнім світі не буде більше воювати…

3. Три — число гармонії трьох світівСлово — війна з духом (події з одного року Жовтневої

революції…)Стара пісня Богів, у новій інтерпретації… В осінній порі,

котра вбиває поступово, неначе отрута, порі, від якої все за-синає з останнім кашлем, порі, після якої настане вічність…

«На чорта нам здалася власть?Нам дайте хліба, їсти!» — А вже з повстанцями ідуть,

співають комуністи…

Від того бунту посипалися янголи. людство заміняло духовне на матеріальне і рвало на собі одяг, палаючи словами: «я — Ате-їст!». Вони хотіли рівності? Вони побачили, що хтось порушив баланс… Та не побачили, як самі ж переклали чорні гирі на один із важелів терезів, проявивши скупість. як океани крові від гро-мадянської війни… Навіть сам Арес здригнувся від побаченого. Щодо Афродіти, то люди забули її, розіп’яли на скелі, віддали Аїду. Тільки Деметра опиралася, поступово жовтіючи, і Аполлон страждав від болю утрати та насилав по світу настрій занепаду… «Плюсклі пророки» вийшли із тіней, із ями, страхаючись тієї влади і приносячи своє письмо зимі, котру заподіяла сталь.

…Але ж два чорних гроба.один світлий.

І навкругКаліки.

Повзають, гугнявять, руки простягають(о, які скорчені пальці!) —

Дайте їм, дайте!їсти їм дайте — хай звіра в собі не плекають,

— дайте.Повзають, гугнявять, сонце проклинають,

Сонце і христа!

Перемога! Перемога… яка? Правдива чи на крові неви-нних? Горлала отара: «Перемога!», продавши душі забуттю в потойбіччі… «Перемога!» — топтали світло минулих років… «Перемога!» — дивилися із грандіозністю та жахом… «Пере-мога!» — повиривали квіти, стелили камінь, сховавши живу землю… Та природа сильніша, вона дихала усім, вона дихала життям... І Еос світила яскравіше, і хронос розмотував клубок не зупиняючись, і пролітав час, небо знову стало чистим…

106

МІЙ ТИЧИНА

Слово — світло любові«Сонячні кларнети» — музика та барви, котрі затаїла

душа. Ноти неможливо впізнати, вони різні, та кожна з них — божественна. Космічна музика переплітається із променем сон-ця — даруючи тепло, радість і світло, даючи початок живому і щастя завершеному. Кожен звук має свій індивідуальний тон, наповнюючи спогадами про минуле, думками про теперішнє і мріями про майбутнє. людину охоплює таке почуття свободи, яке ще не було описане на білім світі, людина стає потоком мистецтва, створюючи Абсолют.

«Не Зевс, не Пан, не Голуб-Дух, — Лиш Сонячні Кларнети…»«Не Зевс, не Пан…» — вірш Павла Тичини, який є сим-

волом створення світу, новим початком, по-весняному теплим сонцем узимку, яке оздоблює сяйво душі зеленим кольором, цей вірш є надією закоханості, майбутньою зіркою, котра буде світити як удень, так і вночі…

якщо пригадати фантастичний роман Джона-Рональда-Ру-ела Толкієна “Сильмарілліон”, то в цій книжці нашу планету під назвою Земля створили з музики (пісні Аінур), де голоси Валар, подібні тисячам арф і флейт, почали співати тему Твор-ця, де звуки нескінченно упорядковувались у гармонійно зши-ту мелодію, яка виходить за межі слуху і поринає одночасно в глибину і висоту. Так і Павло Тичина хотів музикою висловити своє бачення життя:

Надо мною, підо мноюГорять світи, біжать світи

Музичною рікою…

У цьому вірші яскраво виражені символи: Зевс — Цар Богів, Пан — козлоногий Бог природи та спокуси, Голуб — Дух — символ миру та душі.

Поет передає гармонійне поєднання людини і природи, адже людство — невід’ємна частина Всесвіту, більше того, вона і є Всесвіт. Музика — явище трансцендентне. Вона наповнює чашу душі безцінними, кришталевими думками, які оживляють при-спану свідомість і розкопують з-під асфальту «зернятко істини».

Музика зароджує кохання, а кохання — музику. Коло. Та це коло не обмежує, а навпаки — розширює свій обсяг завдяки сакральному почуттю любові. З любові народився цей віртуоз-ний вірш «Не Зевс, не Пан…», адже тільки людина, яка кохає, могла створити щастя, всупереч усім заборонам та законам.

«Феномен доби»«Феномен доби» — книга Василя Стуса, у якій досліджу-

ється творчість Павла Тичини. Книга має антирадянський, патріотичний зміст, вона створена для того, щоб довести, що принцип партійності є отрутою в літературі. Увесь шлях від

107


«генія до пігмея» описаний у цій роботі. Павло Тичина помер як поет і народився як чиновник. Слабкість духу перед стра-хом, який знищує зсередини і вивільняється назовні. Та все ж ми не маємо право судити людину за вибір, так вирішила доля, а над долею ніхто не владний, її неможливо змінити чи повер-нути назад, вона була ще до народження безмежного космосу і до первісної порожнечі.

Радянська влада виявилася безпорадно слабкою перед не-зламним духом Василя Стуса, але тоталітарний режим усе ж зламав Павла Тичину.

…Він бачив червоний, він марив помаранчевим, він на-свистував мелодію прощення, він жив піснею:

Гаї шумлять — я слухаю,

хмарки біжать — Милуюся.

Милуюся-дивуюся,чого душі моїй

так весело.

Він чув щастя, він творив світ віршами, вони були як Бо-жий меч. Він був абсолютним світлом:

…І стежив я, і я веснів:Акордились планети,

Навік я взнав, що Ти не Гнів, —лиш Сонячні Кларнети…

Серце поета бажало, щоб у душі жили пелюстки мелодій, які знов і знов будуть збиратись у квітку, а потім розсипатись, освітлюючи Всесвіти:

...З хрестом,опромінений,

ласкою Божою в серце зраненийВиходить Андрій Первозванний.

Ступає на гори:Благословенні будьте, гори, і ти, ріко мутная!

І засміялись гори,Зазеленіли...

І ріка мутная сповнилася сонця і блакиті —Торкнула струни...

Та прийшла вона, з вогненними очима, із сокирою в руках, вона — мов кат для всіх:

одчиняйте двері —Наречена йде! —

108

МІЙ ТИЧИНА

одчиняйте двері —Голуба блакить!

очі, серце і хорали Стали Ждуть…

її очі пролітають крізь плоть, її очі бачать, як відходить життя, вони не дадуть обдурити себе і не зможуть уже люби-ти… як любити порожнечу та тлінь…

Змінюється навіть Бог, бо світ сповнений багатьма зрадженими:

…Дзвінкі дощові струни ловитьВсе вітами хитає, наче сумно мовить:

Журба, журба…отак роки, отак без краю

На струнах Вічності перебираюя, одинокая верба…

Вона простягла свої холодні руки, взялась за поетове серце та зупинила його, їй це вдалося:

Минув, як сон, блаженний часі готики й бароко.

Іде чугунний ренесанс,байдуже мружить око…

Відносне все, відносна й матеріальність… Поет помер, та душа його з нами, у пам’яті, у житті… Павло Тичина — геній та пігмей, він феномен, він парадокс, він альфа та омега… І буде так — фальшиве небо сміхом хтось розколе… Тоталітарна влада дала свої плоди для знищення духовного світу, та вони забули про одне, але вкрай важливе: людина — це не лише оболонка, а мільйон космосів, і навіть більше, почуттів. людина — вічне протистояння, і ніколи вона не обере одну зі сторін — лиху чи хорошу… І допоки людство є — хай звучить музика Воскресін-ня, хай її ноти пронизують увесь світ, хай з попелу відродиться Фенікс, хай око побачить думки незбагненні чиїсь, хай мрія ста-не майбутнім у проминувших роках… Резонанс… Кола постійно у тому, що було, що є тепер, і що буде, у нотному стані, у сло-ві — «живи»! хай промінь проріже туман, хай у серці зав’яне бур’ян, і птахом — у небо, увись… І ось, на фінальному колі, співає Рай та Пекло, голоси, які паралельно поєднуються у гар-монії з невідчутним скарбом, сакральним дарунком — душею…

я був — не я. лиш мрія, сон.Навколо — дзвонні звуки,

І пітьми творчої хітон,І благовісні руки.

Прокинувсь я — і я вже Ти…

109



СТУПЕНЯ

110

МІЙ ТИЧИНА

БАЖАНоВАКатерина В’ячеславівна


ДЕСь НАДхоДилА ВЕСНА…

Блакить мою душу обвіяла,Душа моя сонця намріяла.Душа причастилася кротості трав — Добридень я світу сказав!

П. Тичина

Ще зовсім недавно сонечку було важко дотягнутися до землі крізь волохаті, сіро-сині, неначе брудні, вологі

хмари. Ще зовсім недавно біліли подвір’я сріблястим снігом. А вже скоро забіліють своїм святковим вбранням вишеньки і яблуньки, грушки й сливки, неначе наречені. А красені-кашта-ни у відповідь на сліпучо-білий, такий чистий цвіт «дівчат» викинуть свої свічечки-пірамідки з жовто-червоною облямів-кою. Та й берізка майже завжди не відстає від найновіших тенденцій моди: у неї сезонна сукня із жовто-зеленого бісеру, що нагадує різної довжини сережки, які кокетливо звисають або гойдаються, коли їх, ніби ненавмисно, займає вітер-пустун. черемха знову забуяє цвітом і пахощами, які ні з якими інши-ми не сплутаєш. Мабуть, то справжні французькі парфуми, які Весна привезла із самого Парижа. лише старі дуби якось довго орієнтуються, що цієї весни одягти їм, дідусям, тому так довго і світять своїм кістяком у лісі. А яким килимом Весна ви-стелить землю: на зеленому тлі — то жовті цяточки кульбаби, то сині рясту або проліска, то темно-фіолетові курячої сліпоти. Усе навкруги задихає свіжістю та молодістю Весни.

Був тихий погожий день. яскраво світило сонечко, посила-ючи теплі промінчики-ключики на землю, щоб відкрити зимові замки. легенькі химерні хмарки, ніби кораблики, пливли по небу. я стояла й замріяно розглядала нові зміни. Весна…

Стану я, гляну я —скрізь поточки як дзвіночки, жайворон як золотийЗ переливами:Йде весна

111


Запашна,Квітами-перламиЗакосичена…

(«Арфами, арфами»)

я повільно йшла і вслухалася в мелодію, яку досі не зна-ла. Це співала весна. Можливо, ви подумаєте, що це вигадка, але я дійсно її відчула. Весняного дня прислухайтесь і ви до мелодії неба. Коли чудернацькі хмарки зустрічаються із соняч-ними промінцями, що прокинулися від довгого зимового сну, то виникає звук, ніби співають лісові дзвіночки. Ця мелодія неповторна й прекрасна. я думаю, це — звук неба.

Слухаю мелодій хмар, озер та вітру. я бриню, як струни Степу, хмар та вітру.

(«Цвіт в моєму серці»)Небесні ковалі виготовляють золоті струни, на яких грає

володар неба, чарівне сонце, коли співає жайворонок.

Щось мріє гай — Над річкою. Ген неба край — як золото. Мов золото — поколото, Горить-тремтить ріка, як музика.

(«Гаї шумлять»)

Грайливий веселий струмочок несе свої води річці-матінці. Він дуже щасливий, адже настав час, коли можна гуляти по лузі, наздоганяти вітер.

Сутеніє. Темна завіса ночі накриває землю. На небі одна за одною спалахують зірочки, кружляють у танку, ніби моло-ді дівчата. А через увесь простір неба з краю в край висіявся зорями чумацький Шлях. У давнину на південь якраз по цій зоряній трасі з усієї України йшли тисячі чумацьких мажар, щоб вантажитися сіллю на кримських соляних озерах. Босими ногами проходили тут колись пращури, пускалися в сухий оке-ан степів, і не раз, бувало, їх тут косила чума.

Моє серце сильно закалатало у грудях. І уявляється мені степ — широкий, безмежний, незайманий. Бліде небо мигтить зірками до блакиті, що оповила степову далечінь. Між небом і землею якась таємна змова: якоюсь таємницею віє від них, чарами віє од того необмеженого синього простору…

Тиша… океан місячної ночі розливається навкруги. І гли-бину цієї тиші не зменшує ні сюрчання коника десь у траві, ні шелест вершечків дерев. Повітря чисте, запашне.

112

МІЙ ТИЧИНА

Минають віки, іншими стають люди, і вітри, і трави. Зо-стається незмінною тільки оця безмірна широчінь та високий чумацький Шлях, що над нею зоріє.

отак міркуючи собі, поволі затуляю очі, і вже я на квіту-чому лузі. Зачаровано вбираю зором багатотрав’я кольорів: і ніжну зелень трав, і переливне буяння квіту, і казкові бризки сонця. У серці зринає спів красі рідної природи. я відчуваю зв’язок із богинею-природою.

А поле… Жовте, аж очам боляче. Стиглий колос гнеться під вітром, сполохана хвиля біжить від краю до краю. А над ним — перлиста пісня жайворонка, що лине десь у високості, в мерехтливому мареві.

Розкажи, розкажи мені, поле: чого рідко ростуть колосочки? — ой дощів мені б треба, дощів, а не поту, Бо той піт прилипа до брудної сорочки.

(«Розкажи, розкажи мені, поле»)ось зловісна хмара заходить збоку, суне низько, клу-

бочиться чорними хвилями. Суне чорне й страшне хмаро-видло. Немов на морі, в середині хмари закипають білі баранці…

Раптом стає зовсім темно, і мільйони твердих, немов гу-мових, крапель б’ють об землю. Падає стільки води, що вона нагадує водоспад.

Бiй буде вогневий! Смiх буде, плач буде Перламутровий…

(«Арфами, арфами»)Застрашливо гуркоче, лускає, гаркає грім. Блискавки наче

арками перетинають простір. Дощова вода вже не просто пли-ве, а вирує, реве, бурхаючи піною. Дощ реве, як шалений. Блискавки немов падають просто на землю. Щохвилини небо розчахується навпіл. Після одного особливого випалу грому стає чути, як гроза притихає. Ще молотять по землі завзяті краплі, ще смикаються електричні розряди, але гроза вже про-пливає далі…

Моя пiсне, вогниста, шалена (Креше небо i котить свiй гнiв), ах, розбийся на свiтлi акорди, розридайсь — i затихни, як грiм…

(«Там тополі у полі»)Небо чисте, тільки на виднокрузі ледь помітно про-

ступають перламутрово-білі хмари-оболонки. Недовге їхнє життя: як непомітно з’явилися, так непомітно і зникнуть, розтануть.

113


Квітчастий луг і дощик золотий,А вдалині, мов акварелі, —Примружились гаї, замислились оселі...

(«Квітчастий луг і дощик золотий») У лісі мій дух урочистішає, величнішає. Серед густо

посаджених вільх мені тривожно й незатишно. оглядаюсь по боках, намагаюся запримітити щось, але ніде нічого, тільки по-хмурі кущі, невеселе гілля низько понахилилося, тьмяні якісь закутки…

Поміж старих ялин, з яких пооблазила кора, п’ю насичене глицею повітря.

А в хащах, де все переплелося, переплуталося, де сухі гіл-ки перепиняють шлях, почуваюся загнаним звіром. Швидше б вирватися на відкрите місце і там знайти порятунок…

ліс мовчав у смутку, в чорному акорді.Заспівали скрипки у моїй душі!

(«Подивились ясно, — заспівали скрипки!»)

Поміж молодих берізок молодішаю, а вже серед старих — дорослішаю.

Ще день-два, і дерева покриються ніжною зеленню. Спочатку це трохи помітний наліт, а потім листя почне рости все сміливіше і сміливіше, збільшуючись майже на очах. Ще мить — і дерева одягнуться в пишні крони. Зелений колір змі-нить блідість зими. ліс уже повністю перетвориться. На корич-невих і темно-сірих гілках беріз, осик, дубів, кленів з’являться маленькі клейкі смарагдові листочки.

Прислухаюся до переспіву пташок, які проймають по-вітря мелодійними й гострими голосами. Весняний щебіт їхній так пасує до голого чорного лісу, до сірої, встеленої листям землі. Він немов народжується у грудях самого квітня і — ве-селий, завзятий — лине хвиля за хвилею, й повітря збуджено, напружено живе тим співом, у якому звучить, розкошує саме весняне оновлення.

я люблю ліс, але побоююся його душі: вона як розсердить-ся, то заведе в такі нетрі, де люди не ходять…

Женуть вітри, мов буйні тури!Тополі арфи гнуть...

(«Закучерявилися хмари»)

Заграй, музико, заспівайте, ангели в небі, пташки в лісі, жабоньки попід берегами, дівчаточка під вербами. я пливу за водою. я пливу за водою, і світ пливе наді мною, пливуть хма-ри весняні — весело змагаються в небі, попід хмарами лине перелітне птаство — качки, чайки, журавлі. летять чорногузи.

Вода…

114

МІЙ ТИЧИНА

Ми знаємо: її так багато на нашій планеті, вона розлилася морями, вирує великими океанами, тече в стрімких і тихих річках, невтримно нуртує в голубих озерах і дзюркотить у зви-чайній лісовій копанці. Вона, без перебільшення, напоїла все живе і суще на землі й зробилася вірним супутником технічно-го прогресу, другом і помічником людини. Вода — невичерпне благо й дарунок природи.

І здається мені, що живемо ми в певній гармонії з силами природи. Зимою мерзнемо, літом смажимося на сонці, восени місимо болото, а весною нас заливає водою. І хто цього не знає, не знає тієї радості і повноти життя. Весна пливе до нас із Десни, Дніпра, Дністра, Бугу, Тиси… часом ріки розлива-ються так пишно, що у воді потопають не тільки ліси й поля. Цілі села тоді потопають, гукаючи собі порятунку…

Десь надходила весна... я сказав їй: ти весна!У куточках на вустахїй спурхнуло щось усмішками —Й потонуло у душі.

(«Десь надходила весна…»)А на Десні краса! лози, висип, кручі, ліс — все блищить

і сяє на сонці. Стрибаю з кручі в пісок до Десни, миюся, п’ю воду. Вода, ласкава, солодка. П’ю ще раз, убрівши по коліна і витягнувши шию, потім стрибаю на кручу і гайда до лісу. І вже я не ходжу, а тільки літаю, ледве торкаючись землі. я сп’яніла від чистого повітря у соснових лісах і дубових гаях, вмилася чистою деснянською водою, щоб зцілити своє тіло.

Славутич, Борисфен, Данапріс… Далеко — наскільки до-сягнеш оком — розлився старий Дніпро. Внизу, під ногами, хвилі невтомно хлюпочуть об крутий берег. Далі то синіють, то зеленіють, то раптом блідніють і гаснуть, зливаючись із ніж-ною блакиттю далекого, недосяжного неба.

Де-не-де над цими безмежними просторами промайне го-строкрила чайка. Заграють у свою мелодійну журну сопілку кроншнепи. Або баранчик, злітаючи вгору, закрутиться, мов дзиґа, в передвечірньому повітрі. І знову врочиста тиша. І зно-ву тільки хвилі вирують і б’ються об круті береги, й виблиску-ють крицею.

я дивлюсь на Тарасову гору, на високий пам’ятник Коб-зареві, що осягає своїм зором усю Україну. Мені здається, що якби він зумів заговорити, то промовив би такі слова: «Живи, Україно, живи для краси, для сили, для правди, для волі… Моя країна — Україна».

Прокинусь я — i я вже ти: Над мною, пiдi мною Горять свiти, бiжать свiти Музичною рiкою.

(«Не Зевс, не Пан, не Голуб — Дух…»)

115


...Круті скелясті або заліснені береги, дика і неторкана природа, мальовничі острови — Дністровський каньйон. Мені здалося, що це — книга створення світу. Дністер тече, утво-рюючи багато фантастичних звивів — меандрів. Тут можна зу-стріти понад десяток карстових печер і гротів, які знаходяться у вапняках. їх химерний вигляд з рівня річкового плеса вра-жає. А невеликі водоспади — «дівочі сльози», що збігають по зарослих густими мохами скелях, які трапляються по всьому маршруту, унікальної краси видовище.

Шумить, нуртує і піниться річка, як оскаженіла, як на-віжена, розпорошує свої дрібні бризки, б’ючись об каміння, нестримним плином перекочуючи через холодні брили. Мені цікаво спостерігати, як вона несамовито виривається потужною течією з тісних скелястих лещат і повільно заповнює низови-ни. Ця річка стала для мене незбагненною, але, водночас, та-кою рідною і привабливою. Цікаво, про що шепочуть її шумні хвилі, які таємниці ховає в собі невпинна мелодія невидимих струн зачарованої арфи? яку пісню награє вона, де її початок, де її кінець?

Земля… Простір… Небо… Може, десь розквітають роз-кішні квіти, грає північне сяйво, гримлять водоспади, переко-чуються гірські луни, загадкові звірі приходять на водопій до загадкових рік. хай! А мені — найдорожче моє.

Десь краї казковi, Золотi верхiв’я… Тiльки шлях тернистий Та на тi верхiв’я…

(«Цвіт в моєму серці»)

Природа прекрасна. Несмак не притаманний їй ні в сполу-чені кольорів, ні у формах. Нема в ній ні місця, ні часу, коли б земля не гармонувала з небом чи вода з землею. Нема не-гарного дерева й квітів негарних. Краплинки ранкової роси мо-жуть сяяти прекрасніше, ніж дорогоцінне каміння. Травинка, що вперто пробивається крізь сірий асфальт, безодня нічного зоряного неба, ласкаве чи сердите море, громаддя гір, ширяння орла або політ бджоли, нічні співи солов’я — все це несе в собі невичерпний заряд краси.

Уже відспівав свою мелодію на вербовій сопілці березень і поплив з гір у долини швидкими потоками. Зазеленіє моло-дим зелом на лугах юний квітень, розсипле навколо веселкові, різнобарвні квіти.

чародійне свято весняного цвітіння починається на берегах чорного моря й мандрує від річки до річки й від села до села, аж до скупих садків та квітчастих галявин сіверського й волин-ського Полісся.

Першими зацвітуть херсонські абрикоси та мелітопольські черешні, а там задимляться білосніжні серпанки вишневих гі-

116

МІЙ ТИЧИНА

лок, забіліють груші, зарожевіють яблуні. До них приєднають-ся п’янкі бузки, духмяні черемхи, отруйливий жасмин, цнот-лива калина, колюча акація.

Весна йде з півдня на північ нестримно і вперто, до кущів і дерев приєднаються численні квіти: в степах і лісах, на гряд-ках і на річках — любисток і незабудки, хрещатий барвінок і розрив-трава, кульбаба й молочай, мальви й троянди, фіалки й братки, конвалії, ромашка й луговий ромен, кручені пани-чі, петрові батоги, латаття, бундючний чортополох та звичайні прозаїчні будяки.

Думаю, кожен з нас любить рослини. Досить подивитися на квіти, які знаходяться під рукою, доторкнутись до їх пелюс-ток, почути запах, щоб потонути в думках та мріях. Це допо-магає відновити сили та повірити в себе. Скільки конфліктних ситуацій можна уникнути, якщо частіше звертати увагу на жит-тя рослин. Це від них потрібно навчатися поважати простір інших. Зрозуміти життя квітів нелегко, але варто спробувати. я люблю їх мудро, і щаслива від цього.

є люди, які ніколи в житті нікому не подарували квітку. Вони дуже незадоволені тим, що не можуть висловити емоції, часто живуть у гніві. Просто ніхто їм не сказав, що життя без квітів сумне. Зачаруймо себе квітами та спостерігаймо за жит-тєвими змінами. Нехай тільки поруч з нами ніколи не забракне квітів, прекрасних лікарів душ. Вони будуть вчити нас любові і нагадувати, що життя прекрасне!

Царство природи. люблю, коли ясно сяє молодесеньке листя на гіллі й звідусіль лине щебет пташок. Мені здається, що їхні голоси протинають повітря, зацвітають весняною ра-дістю. Пташині пісні начебто відкривають якусь глибину. Пта-шині голоси, сяяння молодого листя, підбадьорлива свіжість квітневого повітря начебто відкривається переді мною кожного разу по-новому, водночас не втрачаючи своєї таємниці, своєї споконвічної загадки…

А ще я люблю, коли на небі з’являється вранішня зоря, вісниця народження нового дня. Здається, що все принишкло, приглядається до таємничого.

Злі язики подейкують, що красуня зоря усипляє перед сві-танком усе земне, усе, що може спати. Бо не хоче, бач, щоб хтось її бачив. А зоря — богиня, і влада її безмежна. хочеш не хочеш, а мусиш склепити о тій порі очі, мусиш чекати, поки не вдягнеться вона у тонке блакитне покривало і не сховається в небесних хоромах до наступної ночі.

…Ранок був сонячний і чудовий. Його ще не було тут, у темній кімнаті. Але там, в іншому світі, надворі, він уже був. І сонця було там так багато, що йому бракувало місця. Крізь щілини між шторами воно врізалося в темінь кімнати вузькими й довгими лезами.

Зараз мав бути новий день. І це було невимовно радісно. Святковий настрій переповнює моє серце. День увійшов про-

117


сто через вікно — ураз і прекрасно. Аромати й звуки ранку — росяне листя, пташиний гомін — ударили до кімнати слідом за сонцем.

Стояв весняний ранок, сонячний і прозорий, небо було синє й далеке. я підійшла до вікна й розчинила раму. Гілля вишень і бузку звисло просто до кімнати. Важкі краплі роси падали зрідка й тихо на землю. Горобці метушилися й цвірін-чали на верховітті. Здалека лунав дзвін. Земля сором’язливо спускала зі свого тіла димчасту сорочку ночі і відкривала своє пишне лоно. Сонце обливало його рожевим світлом, цілува-ло тисячами своїх гарячих іскорок, гріло-пестило теплом свого проміння…

Дивна пора!..На вікні стоїть з гілочками верби ваза. Вона прозора, скля-

на, крізь неї видно усе. Гілочки верби незвичайні: якщо при-дивитися, то побачиш, які вони різнокольорові. То тут, то там видніються червоні, жовтуваті, зеленуваті відтінки. А які на гілочках бруньки-лапки! Дивовижно! Вони пухнасті, так і хо-четься погладити, доторкнутися до них. Вони привітно розкри-ваються, ніби запрошують весну: «Приходь скоріше»!

Усе ожива, тріпоче від любові, все аж тремтить жадобою життя… чуєте? озвалися, забриніли бруньки крислатого осо-кора, а онде затріпотіли ніжні сережки берізки білокорої, зня-лася аж до неба після жайвора… І пішло, і пішло! І не зупи-нити того буйного лету життя, того радісного оновлення землі.

Прокинулося все живе… Прокинулися і люди; протираючи очі, заговорили… Пішов їх глухий гомін від краю землі і до краю. Все злилося в одну пісню життя. Безмежна й невимов-на радість буяла в грудях. Було сонце, був ранок, був новий день…

118

МІЙ ТИЧИНА

БАРАНІван Миронович

учень 10 класу ліцею № 5 м. чернігова

ЦиКл ВІРШІВ ПЕРЕСПІВУЮчи ТичиНУ

Передмова

Творчість Павла Григоровича Тичини мала великий вплив на український літературний процес початку

хх ст. Символіка його творів надзвичайно промовиста, форма поезії новаторська. Уже перша збірка П. Тичини «Соняшні кларнети» засвідчила, що в українську літературу прийшов ге-ніальний поет, який по-особливому сприймає й відчуває світ навколо себе. Поезія Павла Тичини — надзвичайно музикаль-на й по-особливому живописна. Ритмомелодика віршів у поета набуває особливих смислів, а звукове наповнення поезії дозво-ляє сприймати його не лише на рівні смисловому, а й звуково-му і звуконаслідувальному.

Поезію Павла Тичини не можна сплутати ні з чиєю ін-шою — вона особлива, з притаманними лише його творчій ма-нері способами й методами передавання почуттів і візій.

Сьогодні, на початку ххІ ст., ми підходимо до творчості Павла Тичини з критеріями й оцінками, притаманними нашому часу. Розуміємо, що в певні періоди свого життя великий поет змушений був іти врозріз із своїм баченням світу.

Та нас цікавить рання творчість Павла Тичина — той мо-гутній згусток енергії й почуттів, та глибока символіка образів, той підтекст, що закладає поет у свої ранні вірші.

Власне, рання творчість Павла Тичина і вплинула на ті поезії, які ми сьогодні відважуємося запропонувати на суд читача.

Цикл віршів «Переспівуючи Тичину» був написаний під впливом прочитаних поезій, що належать перу геніально-го ПоЕТА. Кожен із цих віршів ніби повторює відомі твори Павла Тичини і водночас переосмислює й по-своєму передає їх. Цикл складений із восьми поезій, сім з яких переспівують хрестоматійні Тичинівські вірші.

Звісно, у цих поезіях присутня інколи іронія, навіть по-декуди пародіювання («Гаї шумлять», «хор лісових дзвіноч-ків»), певні ремінісценції (особливо щодо ліричності й асоці-

119


ативності) Тичинівських образів («Пробіг зайчик», «Ви зна-єте, як липа шелестить», «Арфами, арфами», «Коли в твої очі дивлюся», «Розкажи, розкажи мені, поле»), а також ставлення автора до великого майстра («Тичині»).

як уже було зазначено, кожен вірш, запропонований нами (окрім поезії «Тичині»), повторює своєю назвою відомі Ти-чинівські поезії. Це не випадково. Ми намагалися показати, що творчість Павла Тичини може впливати на сучасну молоду людину і викликати в неї особливі почуття й бажання написати поезію, не копіюючи улюбленого автора, а переспівуючи його.

Переспів тут не слід розуміти в значенні вільного перекла-ду віршами відомого твору, а швидше як вплив назви й форми вірша Павла Тичини на цикл наших поезій.

Ми вважаємо, що невичерпність впливу поезії Павла Тичи-ни така висока, що ще не один автор звертатиметься до цього джерела для осмислення своєї власної творчості.

Гаї шумлять...Шумлять гаї...І поїхав, і пої...У шумливих тих гаях — А-ха-хах, а-ха-хах — пропадає світлий шлях — Ах! Ах!Пропадає назавжди.Йди-не-йди.Йди-не-йди.Аж іржутьстарі гаї:Ігі-гі-ї-ї!!!

Пробіг зайчик — Вколов пальчик.І слідочок — у крові.

Пробіг зайчикПострибайчик — Кров росою на траві.

Пробіг зайчик — літа крайчикУв осінній булаві.

120

МІЙ ТИЧИНА

Хор лісових дзвіночків1 голос: Дзень-дзелень!Дзень-дзелень!Дзінь-бінь!Дзінь-бінь!

2 голос: Клать-калать!Клать-калать!Клать-пать!Клать-пать!

3 голос: Бум-бурум!Бум-бурум!Бум-цик!Бум-цик!

4 голос: Грим-гарим!Грим-гарим!Грим-дзень!Грим-дзень!

Розкажи, розкажи мені, поле,Де такого ще світу околиРозкидають свої перламутри...хтось ввірвався в цей світ: «С добрим утром!»

Де те утро? чи нэтро? чи хэтро?Тьху! як хитро, і нудно, і мудро!Де ж ти, поле, що щось там розкажеш,як під нашою силою ляжеш?

Ви знаєте, як липа шелестить?А чули ви, як падають зірниці?чи як планета всесвітом летить?чи як збирають сили блискавиці?Ви знаєте, як липа шелестить?

Ви знаєте, як сплять старі гаї?І як ріка розчісує волосся?І як джмелі ведуть свої бої?..чи є це все, а чи мені здалося?Ви знаєте, як сплять старі гаї?

Коли в твої очі дивлюся,Сміюся...І плачу,

121


І рвуся до зір.

Повір:твої очі — простнр.

Арфами, арфамисвіт виграває.Музика ніжнав повітрі витає.

Арфами, арфамисвіт зазвучав.Ніжного голосувічний ручай.

Тичиніяк жальЖаль...Моє єдине почуття,коли я згадуюйого ім’я...Все знищив компроміс.Він маскуодягнув — приріс до неї.І загубивкриштальі сталь ідеї.А за тією маскою із сухозлота — людина — нездоланна і скорботна.А за тією маскою — совість епохи.Жаль...Жертвою добистав ГЕНІЙ.

122

МІЙ ТИЧИНА

БУТМарина Миколаївна

учениця 11 класу Ніжинської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 7 чернігівської області

Шлях До ПоЕТА (ПАВлУ ГРиГоРоВичУ ТичиНІ

ПРиСВячУєТьСя)

Його світ ловив — і спіймав. Є. Сверстюк

Мила моя чернігівщино! Жодного сумніву не маю, що ти — один із мальовничих куточків України, де повітря

напоєне вишневим та медовим ароматом, яблуневим нектаром, заколисане тихими ясними зорями. Це моя рідна земля, квіту-ча та співуча, талановита й прекрасна своїми чудовими краєви-дами, затишними селами, щедрими та щирими людьми. Саме вона закарбувала для віків сліди свого ясночолого поета Павла Тичини. Вони ведуть нас до лісової криниці, цілющі води якої й досі ваблять усіх, хто не байдужий до краси й мудрості по-етичного слова.

Тичина любив тінистий ліс, крислаті дуби, криштальне джерело, від якого розтеклися безліч доріг у близькі й дале-кі світи. Скільки їх сходжено в пошуках істини! Поет пізнав гармонію життя, висоту польоту просвітлілої душі. Звідси й поетичний мелос митця. Пісня — генетичне зерно поезій Пав-ла Григоровича. Тому й перша збірка «Сонячні кларнети» — гімн життю, пісня ніжності, радості й суму. Вишукані, тонкі, барвисті й мелодійні її вірші зачарували весь світ. Склалося враження, що воскрес і прийшов на землю один з античних митців, які самі писали музику до своїх творів і були першими виконавцями їх.

ось він постає перед нами: молодий, інтелігентний, тала-новитий юнак, що уважно вдивляється у світ і напружено шу-кає відповіді на питання: у якому зв’язку перебувають природа і люди, добро і зло? Що є визначальним? Поет розуміє, що все у світі взаємопов’язане. Це відкриття сповнює його радістю, він ділиться з нами:

Гаї шумлять — я слухаю. хмарки біжать.

123


Милуюся.Милуюся-дивуюся, чого душі моїй так весело.

ліричні пейзажі — своєрідна форма пізнання людської душі. У символічних малюнках природи, образах живого й чутливого зеленого світу, що стає змістом ліричного вражен-ня, пульсують людські радощі й тривоги, надії та поривання, роздуми й осмислення. Тому відчувається єдність пейзажного образу та ліричного настрою, синтез вражень і почуттів по-ета. Звідси й повніше виявлена духовна спорідненість, мовби злитність ліричного героя зі світом природи, з її квітчасто-ка-линовим колоритом, що промовляє до людського серця всією гамою барв, мелодій, рухів, голосів рідної землі ббтьківщини, стежки, яка веде до чистої лісової криниці, мудрості, святості й краси. А назад повертає різними дорогами, що розходяться врозтіч від того дивного джерела натхнення, бо всі шляхи ве-дуть до людей, до України, до поезії. А сила талану й любові творить справжнє диво — той величний священний храм Сло-ва, що очищає людську душу, відкриває для неї нові високі горизонти.

Йому судилася доля генія… В. Стус…генія пейзажної лірики:

І враження

Спустилась спогордо спокуса світанку.Скрізь сутінки світлом снажно страждають. Сліпуче сіяння стає спозаранку.Стокротка співанням світанок стрічає.Стокротковим співом свято справляє.

…генія інтимної лірики:

І враження

Він бачив світанок і захід на пагорбах в лісіІ слухав пісень, що торкали за душу щасливі.Він бачив у квітні буяння нарцисів, Що ароматом пробуджують зливу. Весна розквітала, йому шепотіли ліси. Багато він бачив, проте лиш одне не забуде: Той погляд, той голос, волосся, вуста — Це те, за що вдячний повік Богу буде.

124

МІЙ ТИЧИНА

ІІ враження

Душа моя, послухай — то любов!Устами серце кликала, шептала,Шаленим поглядом манила мене знов…А я на крилах щастя лиш літала.

Мов ранішня зоря, мов пташок спів, Осіла в пам’яті, у серці вкарбувалась.Я часом не могла дібрати слів,

Палала, слухала, дивилась, милувалась…Омріяна, жадана, світла мить…Страшенно калатає серце в грудях.Лише воно у змозі розрізнить,У змозі підказать, що з нами.Хай що там буде завтра, за сто літ,Аби навіки той щасливий став, хтоЙняв любові неповторний цвіт.

…генія патріотичної лірики:

І враження

Уславлений батьками й прадідами,Край золотих полів й блакиті неба.Рідна земля — ти завше з нами!А саме в серці нашім, як і треба.Ймення твоє я гордо проголошу,Над рідною землею ниць схилюсь,Одне за українців в Бога прошу:

«Пробач нам всі наші гріхи забуті,Дай сили нам дожити світлих днів,Веди нас і храни від скрути,І коли прийде час, най янголів почути спів».

…генієві присвячую (за мотивами вірша Редьярда Кіплінга):

як встоїш ти, коли навколо всі Втрачають глузд й тебе в тому винять, І як не будеш сумніватись у собі, То з їх зневіри зможеш перейнять.якщо не втомишся чекати ти, Або оббрешуть люди — не зважай. Зненавидять — зумій крізь це пройти,

125


Але і носа, коли йдеш, не задирай.як мрієш — живеш лише для цього. якщо ж ти мислиш, а не просто мариш, То спогади й підйоми життя свого На рівні ти тоді поставиш.якщо не зважиш, то з твоєї правди, Негідники розставили уже пастки І на твоїх очах усе, що звів ти, Руйнують — то зумій все знов звести.якщо збереш ти свої перемоги, А потім — «решка» — і програєш все, Почнеш все знову, з дальньої дороги І ані пари з вуст про те.якщо ти змусиш розум свій і серце Підвладним буть тобі завжди, І вистоїш, коли тобі уже нічого, І Воля скаже розуму не йти.як з простолюдином на рівні розмовляєш, Не зазнаєшся, як ідеш із королями, То кривди друзів й ворогів не взнаєш І поважатимуть тебе усі віками.І як відчуєш невблаганну мить, Насолодишся ти останньою хвилиною, Стане земля і все, що в ній лежить Твоїм, і от тоді назвешся ти людиною!

126

МІЙ ТИЧИНА

ДМиТРУК Соломія Михайлівна

учениця 9 класу Української гімназії № 1 Івано-Франківської міської ради

ТичиНиНЕ БЕЗСМЕРТя (абетка)

Арфами, арфамиЗлотоструннимиЗвучить мелодія душі…Розмаєм зеленіє,озивається диво-струнами…

Блакить мою душу обвіяла,щастя і ласки намріяла,сонця ясного напилася… верба тихо схилилася — несподівано…

Вітер... вітер — вітровіння!Після невидної ночі — прозріння!Не вітер — буря!Крутить, ламає!Але — не вирве!! …Курява опадає…

Гаї шумлять — і в небесахШугає диво-птах!Ступаю я, зворушений,Під тихий шепіт ласкавих...

Добридень — я світу сказав!Вклонився травам у росах, як у коронахРозкотилося намистоБарвисте…Добридень Тобі, Україно моя!

127


Енгармонійне ГармонійнеРвійнеСонячнеСтоколосеТисячоголосеЗазвучало-заспівалоМелодію життя.

Є день — дитина Сонця, є небосхил — колиска,є світла тінь — півтінь,є сни — розкішнії химери,є сонце!

Життя одне, і магістраль його одна.Ми долю вже давно не вибираєм.Проте ми здатні змінювати світ! Ми мов птахи — над небокраєм.лиш клітка перекреслює нам погляд…

Золотого гомону хвилі Пробуджують хвилюванняВідчини віконцеПрислухайся…Від гомону того Прокидається совістьІ всі сподівання стають очевидними.

І я сіяю, Крильми розгортаюсь.І сподіваюсь…Сподіваюсь?

Їй віддаю всі свої сили!їй — Україні! Вона ж мені — лиш славу.

Космічний оркестрСиплеЗвуки-співиПереливи

128

МІЙ ТИЧИНА

КларнетМелодію веде —Соло сонячне.

Люлі-люлі — колисковалине співліторосль-ліщинаГойдає солов’їв.

Молодий я, молодий!Повний сил!Не боюсь, З життям жартую — Молодий…

Не Зевс, не Пан, не Голуб — Дух, — лиш Сонячнi Кларнети...Небесна синьІ золото промінь — На сліпого дощу Багнети.

Осінь така милаосінь славнаМатусі не принеслаКашки і борщикуІ загрюкало В двері прикладом.

Плач перламутровийПонад полямиПлин журавлівПоніс казкиУ вирій.

Революція — Розп’ята тінь христаІ скорбна мати —Не згадає,Коли вона ішлаяк наречена…Всі шляхи в крові…

129


Срібнотканий сонСотає Сонячну ниткуСонніГаї шумлять.

ТрояндноТихо-тихо скрізьМов перед образом МадонниРозридайсь І затихни.

Утверждаюсь І слухаю Господа веліньУ світлий сумУ пісню їхчудову переллю.

Феномен добиФрагменти думокФілігранність чуттівВи чуєтеяк липа шелестить.

Христовоскресними очимачеснимиПлекають звіра у собіхтось плаче тонкоУ юрбі.

Цвіту — ридаю, як роса...Скрізь — сонячних велінь краса…Відректися від себе не можу,як Петро від христа…

Червоний крик, кривавий крик, червоних сонць протуберанцi! лиш вiд осель пливуть Тужнi, обнявшись, Дзвони вранці… Майдан затих.

130

МІЙ ТИЧИНА

Шлях тернистий — Десь краї казковi, Золотi верхiв’я… Тiльки — Шлях тернистий…

Що ж ти затихла, Моя пiсне, вогниста, шалена! Ще розбийся на свiтлi акорди! чом акорди,Мов крила птаха,Стерпли?...

ЮродствуюСамотнійІзольований ПрославленийЗапльованийКатованийСумліннямВласним Арештований.

ЯблуневоцвітноПривітно ДивишсяМені у вічіІ пітьми чорної хітонРозтаєМов сон.

131


ДоБРочиНСьКАлідія Сергіївна

учениця 11 класу Володимир-Волинської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 1 Волинської області

ДоБРиДЕНь ТоБІ, Моя УКРАїНо(цикл віршів)

Творці революції здебільшого лірики.Павло Тичина

Він був, як вой, сп’янілий від одваги...Павло Тичина

Замість сонетів і октав Так дзвінко, ясно і весняно Твій вільний голос зазвучав Трибунно, буйно, кучеряво.

В кларнети сонячні заграв —І пробудилась Україна. З очей полуду відігнав —Й гаї стодзвінко зашуміли.

Ти так любив її завжди Пренепорочную Марію. Підняв у небо голуби, Зорю весни й тепла засіяв.

— люби свій край — не злочин це.Сказав фанфарно ти і сміло.Крізь сміх і страх добі в лице Бездонне слово задзвеніло.

Над Києвом — золотий гомін, І голуби, і сонце!

Павло Тичина

Золотиться сонячна нива, В переливах мова солов’їна. Волі й свіжості ллється злива —Усміхається Україна.

132

МІЙ ТИЧИНА

Свіжий вітер зносить окови, Розцвітає думка у слові. Дзвін неспокою прагне дива —Прокидається Україна.

Блакить мою душу обвіяла...Павло Тичина

Спочиває висока ялина. Припорошена снігом білим В сріблі інею пісня лине Колисанкою, співом милим.

Кришталем видзвонює небо, Виграває промінням сонця. І в житті так багато не треба, Тільки б радість світила в віконце.

Не бував ти у наших краях...Павло Тичина

які солодкі ранки на Волині! їх пробудили трелі солов’їні, їх лоскотали мавки чорноброві І напоїли казкою любові.

які блакитні у Волині очі! Сріблясті хвилі, лагідні, дівочі. До них шепочуть з вітром береги, Життю дають наснаги і жаги.

які прадавні є у нас ліси,По вінця повні вічності й краси. які пісні, які волошки сині! А люди ж є які в нас на Волині!

Добридень я світу сказав.Павло Тичина

Привіт тобі, тисячолітнє місто, Пливуть у даль дзвінкі твої роки. У вічності заплетене намисто огорнуті думки твої палкі.

133


Десь краї казкові,Золоті верхів’я... Тільки шлях тернистий Та на ті верхів’я...

Павло Тичина

Коли пливуть у вирій журавлі, про Україну з тугою співають.Свій залишають поклик у імлі, печалі сльози вітром утирають.

Що буде там в нерідній чужині? хто вітру дасть для крил, щоб полетіти? хто сили дасть, звитяги у борні, щоб пісню рідну заспівали діти?

летіть, летіть, веселики, назад,у рідну й милу серцю Україну, до наших теплих, вишиваних хат, де зацвітає з сонечком калина.

134

МІЙ ТИЧИНА

ДРоБоТМарія Володимирівна


З ПРоМІННя Й СТАлІ, З МУЗиКи Й ВоГНЮ

я — сонцеприхильник, я — вогнепоклонник.Ненавиджу темнеЖиттєве болото. я в душу таємне ловлю сонцезлото.

П. Тичина

ліричні й патріотичні вірші, поеми, драматичні твори, повість-щоденник, переклади, статті, дослідження у галузях літературознавства, музики, фольклористики — це неповний список творчого спадку П. Г. Тичини — поета, вченого, гро-мадського діяча і просто неординарної особистості.

Краще зрозуміти поетичний феномен хх століття — творчість Павла Григоровича Тичини — допомагають вислов-лювання про нього літературних критиків. Усі, звичайно, не можуть бути використані в одному творі, але найголовніші вважаю за потрібне надати.

Найпершим, на мою думку, хто дав найбільш об’єктивну оцінку неперевершеному талантові Тичини, хто своїм зраненим серцем відчув велич і трагізм долі митця, був письменник-вигнанець, літературознавець Василь Барка — автор першого роману про жахіття голодомору в Україні 1932—1933 років «Жовтий князь». У статті, що має назву «Відхід Тичини» (написана 24.09.1967 р.), він зазначив, що «лірика його класичного періоду, від “Сонячних кларнетів” до “Вітру з України” включно, зостанеться в нашому письменстві як діамантовий взірець досконалості; в її освітленні ставатимуть нові здобутки віршові — для розсуду: щодо митецької вартості і властивого місця. Він був найвизначнішим ліриком нашим по Шевченкові, належачи до ряду, де — автор “Слова о полку Ігоревім” і сам творець “Кобзаря”». Далі в цій же статті Василь Барка відносить П. Г. Тичину до «найвизначніших для всього століття з родини дерзновенних поетів-новаторів». І

135


завершує своє слово пам’яті поетові не менш вагомими словами: «Може б, вічно повинен звучати над його могилою “Реквієм” Берліоза: виразити найгорючішу журбу при втраті посланого на усправедливлення, і гіркучий жаль за його долю генія, так рано і так безжально замордованого духовно: в підсвітній “культособній каторзі” розуму і почувань».

«Про нього можна сказати і найніжніший лірик. І це правда… Його ми називаємо: поет-філософ. І це теж правда. Своїми думами про життя та його сенс він перегукується з Есхілом і Шекспіром, Сковородою…» — писав про нього Станіслав Тельнюк.

«Золотою арфою поетичного слова» назвав творчість Тичини Іван Білодід.

Микола Жулинський, літературознавець, відзначав, що «на початку хх століття він (Тичина) зумів піднести українську поезію на рівень світової, першим відступив від канонів критичного реалізму…».

«У світі небагато є поетів, які так глибоко відчувають слово, як Тичина, — писав Петро Панч. — Кожне слово складається у нього із змісту мелодії. І саме мелодію слова вмів чути й передавати Павло Тичина. Його вірші сповнені чарівних образів і музики».

Глибоко знаючи й безмежно захоплюючись поезією П. Тичини, олесь Гончар помітив у ній лише цьому поетові притаманні риси: «Тичина — не примиренець до будь-якого штампу й шаблону. Тичина — це шукання, праця й вимогливість і, нарешті, вміння з безлічі напливаючих образів відібрати найсвіжіший, наймісткіший, в якому читача вразить і новизна форми, і глибокий поетичний синтез дійсності. Реалістична правда поетичних образів Павла Тичини нерідко сягає узагальнюючої сили символу і цим рівняється до вічної, нев’янучої в своїй красі народної поезії».

Подібних висловлювань можна навести ще чимало як на адресу особистості поета, так і стосовно його творчості, але ще більше можна цитувати ті, де подано портрет «канонізованого» Тичини — співця революції, партії, леніна, «чуття єдиної родини».

На мою думку, найбільш точну і об’єктивну характеристику «цього світлого генія і людини» (за визначенням В. Сосюри), у якій поєдналися як оцінка його геніальної поезії, так і творча трагедія, дав Василь Стус: «Доля Тичини воістину трагічна. В історії світової літератури, мабуть, не найдеться іншого такого прикладу, коли б поет віддав половину свого життя високій поезії, а половину — нещадній боротьбі зі своїм геніальним обдаруванням. Феномен Тичини — феномен доби. Його доля свідчитиме про наш час не менш за страшні розповіді істориків».

Так у чому ж велич і трагізм мистецької долі Павла Григоровича Тичини? У чому нев’януча свіжість його

136

МІЙ ТИЧИНА

поетичного світобачення, чим поезія Тичини і сам поет цікаві сучасному читачеві?

Над мною, підо мноюГорять світи, біжать світиМузичною рікою.

Геніальними вірші Тичини визнав побратим по семінарії Василь Еллан (Блакитний), пізніше теж поет, ще 1919 року. І вони дійсно були такі, бо з поезіями, що ввійшли до збірки «Сонячні кларнети» в літературу прийшла краса, сповнена барв і музики природи, прагнення автора до всього сонячного, радісного, життєдайного, овіяного молодістю, вони наповнені теплою інтонацією, ніжними акордами. Молодий поет Тичина виражає в ній свою любов до життя, в якому б вічно цвіла сонячна юність, він сприймає світ у барвах, звуках, русі.

образ «сонячних кларнетів» є своєрідним сплавом зорового образу («сонячної») і слухового («кларнети»). оця єдність пронизує всі твори збірки.

У поезіях збірки «Сонячні кларнети» мене вражає дуже часте й оригінальне використання музичних звукових образів. Вони є засобом відтворення пишнот природи, розкриття почуттів кохання, устремління в майбутнє. ось деякі приклади: «звучать кларнети», «арфами, арфами — золотими, голосними» обзиваються гаї; ліричний герой слухає мелодії хмар, озер та вітру; кохана «подивилась ясно — заспівали скрипки», «в моїм серці і буря, і грози, й рокотання — ридання бандур», «вітри лежать, вітри на арфу грають», «і згучить земля, як орган», «коливалось флейтами там, де сонце зайшло», «я Ваші очі пам’ятаю, як музику, як спів», «тополі арфи гнуть»…

А як неповторно, свіжо використані у віршах музичні терміни: «акордились планети», «у танці я ритмічний рух», «я бриню, як струни степу, хмар та вітру», «плинуть хвилі в морі — в ритмах на верхів’я!», «в чорному акорді ліс мовчав у смутку», «моя пісня, вогниста, шалена… Ах, розбийся на світлі акорди», «метеликів дуети»…

Не можна не відзначити ще однієї неперевершеної грані таланту Павла Тичини — творити нові слова! У нього жита золотисті, «стрункоколоскові»; хтось горів «світанно, коліноприклонно»; сльози «незриданні», «не дивися так привітно, яблуневоцвітно», «не милуй мене шовково, ясносоколово», гаї обізвалися арфами «самодзвонними», переповнилась блакить думами «ніжнотонними». І це лише у деяких віршах, а скільки ж цих самоцвітів можна знайти ще в поета?!

Можна багато говорити про метафоричність мови, яскравість образів, оригінальність строфіки, майстерне використання образів народної пісні… — усе це у Павла Тичини разом становить неповторну чарівність його ліричної збірки «Сонячні кларнети».

137


Збірку схвально зустріли відомі на той час діячі культури Києва. З особливою пошаною ставилися до наймузичнішого поета України Р. Глієр, К. Стеценко, я. Степовий, л. Курбас, М. Рильський, М. Зеров та ряд інших композиторів, акторів, поетів, які побачили в Тичині митця великого масштабу, відчули силу його поетичного генія, здатність відтворювати музику космічних оркестрів, найніжнішу красу людського почуття.

А потім почалися випади проти поета тієї сірості, яка не спроможна відчути й зрозуміти величного, геніального. Та й партійне керівництво республіки дратували окремі рядки поезій Тичини. Так почнеться той другий етап життя, та половина, що буде, як сказав В. Стус, нещадною боротьбою зі своїм геніальним обдаруванням.

Ну що ж, що в мене головаод зашморгу скривилась вбік, — я весь — палючії слова,я весь протест, огонь і крик.

Сьогодні я відкриваю для себе П. Тичину — людину, громадянина, чиї твори не втратили значимості, важливості, звучать, ніби сказані сьогодні.

Перечитуючи томик його поезій, я склала для себе своєрідний моральний кодекс. хочеться поділитися своїми думками, викликати бажання подискутувати. ось деякі висловлювання, що примушують думати, оцінювати свої вчинки й інших молодих людей, які не залишають байдужими і порушують проблеми, що є актуальними й сьогодні.

Не забувайтесь, молоді, Й традиції оберігайтеУ творчім зрості і ході, —

пише поет у вірші «До молодих поетів». І хоча слова адресовані творчій молоді, але заклик «оберігати традиції» можна трактувати й значно ширше: не руйнувати сімейні традиції, традиції національного виховання, що базувалися на культі поваги, довіри, любові один до одного, дотримуватися народних звичаїв, обрядів, бо в них корені краси й величі нашої нації.

Найдорожчою цінністю нації є її діти. І якими вони будуть, багато залежить, думаю, від турботи про них з боку держави, батьків, школи. «о діти! Найсвітліша втіха наша, багатобарвна райдуга, перекинута до прийдешнього, — наголошує П. Тичина в поезії «На захист дітей наших» і тим ніби спонукає подивитися, а чи все сьогодні робиться в країні заради «прийдешнього»?

До тих, хто кидається порожніми прожектами, звертається митець у вірші «Правдивим будь» і нагадує:

138

МІЙ ТИЧИНА

Ніколи, як з огнем, з ідеями не грайся:якщо узявсь іти — кінця ти доходжай.

«Життя пройти не екскурсантом, не гостем на коротку мить. хай діалектика брильянтом в твоїх подіях забринить», — таку життєву настанову дає поет у творі «Тобі, народе любий мій», тим самим, вважаю, нагадує кожному про його відповідальність за все, що діється на Землі, спонукає до активного життя. Ніби продовженням цієї думки є ще рядки з вірша «На берегах вічності ходить сонце»:

Не кисніть, люде, попідтинню,Не плачте од дрібних образ…

В одному з віршів циклу «В космічному оркестрі» поет пише:

од сонця кожна планета вагітна.Планета планеті рівна, привітна — од сонця.орбіта кожної і льот по її силі(гаснуть інертні, тухнуть безсилі).

Ці рядки викликали в мене такі асоціації: сонце — це земля, планети — це люди, орбіти — це людське життя. І дійсно, «гаснуть інертні, тухнуть безсилі»! Таких «інертних», «безсилих» поет називає ще влучніше: «беззубими, що бояться сонця і води..!».

Думаю, що ще свого часу Павло Тичина помічав зародки в нації апатії, бездуховності, байдужості і страху, що були посіяні роками «сталінізму», і тому закликав:

Роди нам, земле, юних серцем, о земле, велетнів роди!.. хлюпни нам, море, свіжі лави! о земле, велетнів роди!

Він з гордістю нагадував кожному українцеві, що «вдачею народ — не лісове озерце, а дужий океан, що все вміща в собі: і думки глибину, і переплеск великий, і тиху доброту, і на тумани гнів». Не залишили мене байдужими й такі рядки з поезії «Колись цвіли сади Семіраміди»:

чому ж ми, прокляте покоління, чому ж ми не можемо ніяк зійтися, не можем стати до роботи і оновити землю?

Це риторичне запитання, адресоване поетом його сучасникам, залишається актуальним і для покоління тих, хто живе сьогодні!

139


Вірші поета Павла Григоровича Тичини кличуть до сумління, дають відповіді на багато питань, допомагають у розв’язанні багатьох проблем. Візьмемо, наприклад, проблему конфлікту поколінь. Сьогодні чомусь дехто з нас, нічого корисного не зробивши в житті, насмілюється кидати в очі людям старшого віку образливі слова, що нібито у всіх бідах винні саме вони: не ту країну збудували, не так жили, не ті цінності сповідували… Невдячні, це саме вам відповідає поет Тичина: «Та в старшого (покоління) з славою пройдено путь…».

Звертаючись до цих скептиків, закликаю: вивчіть історію! Бо так і будете множити тих, хто, як писав Тичина,

Байдужо на світ ми глядим, А так живучи, ми й не знаєм, Що це ж не живем ми, а спим. А справді: ще скільки в нас сили, як кров грає в нас молода! А ми швидко так постаріли…

І дійсно, можливо, я перебільшую, але частина моїх однолітків нагадує мені юних стареньких: усе на щось скаржаться, нічого їм не хочеться, усе для них важко…

У нас у родині не існує цього конфлікту поколінь. я так люблю години спілкування з батьками, а ще більше — з дідусем. Він багато мені розказує, а я, міцно притиснувшись до його плеча, ніби набираюсь сили від нього і слухаю, слу-хаю… про трудові звершення й буремні роки війни, про перше дідусеве кохання і любов до бабусі, про події, свідками яких дід був. А скільки гордості звучить у розповідях діда про політ першої людини в Космос! Цих людей: і трударів, і воїнів, і першовідкривачів — дідусь називає щасливими. Щасливими їх визначає і поет Тичина:

Щасливі ті, які в простори на крилах мислення злітали, — хто в неозорий кидавсь морок, як перший космонавт радянський! Світила — всі вони для нас…

А ми щастям називаємо машину, гроші!..Від дідуся я часто чую, що сучасні люди стали грубі,

неласкаві, недобрі, що культом для них є тільки сила. Це нам поет нагадує: «Що є засноване на голій грубій силі — те згине назавжди! А людяне й просте, як голуб, підлетить».

Павло Тичина закликає нас до натхнення, творчості, праці: «Твори! В труді твори життя красу!».

«Все можна виправдати високою метою — та тільки не порожнечу душі», — пише поет в одній з «Антистроф». А в поезії «Ненависті моєї сило» він благає:

140

МІЙ ТИЧИНА

о люде, люде, свою душу не замикайте на замки!

Україна, народ, рід. Для мене ці поняття тотожні. Сьогодні, коли такі неміцні стосунки стали навіть між близькими, рідними людьми, Павло Тичина так ненав’язливо трактує свою точку зору на цю проблему:

Що є краще м’яти-рути?Що рідніш од свого роду?

А й справді, нині люди не національно свідомі, вони не наділені патріотизмом, любов’ю до рідного краю і повагою до пращурів. А чи можна без цих рис характеру створити дійсно міцну державу? Ні. Кожен громадянин своїм ставленням і діями формує країну. На жаль, українці сьогодні не розуміють усієї глибини цього питання. Мене це дуже непокоїть, бо я дійсно вболіваю за долю Батьківщини, мені боляче бачити байдужість моїх однолітків до її подальшої долі, але ж майбутнє залежить від нас. Тільки тоді, коли народ зрозуміє це, ми матимемо змо-гу жити у квітучій країні.

Уся лірика раннього П. Тичини зігріта любов’ю до людини. Та є в ній особливі вірші, у яких оспівано прекрасне почуття кохання. Так хочеться колись почути від коханого такі ж ніжні, неповторні слова, самій звідати такої сили любові, щоб відчути те, що й ліричний герой:

Десь на дні мого серця Заплела дивну казку любов……Переповнений любов’ю, я одкрив кохання книгу. я Ваші очі пам’ятаю, як музику, як спів… Коли в твої очі дивлюся — Здається мені: Мов бачу я небо прозоре. Мов бачу брильянтових зір ціле море, Що десь там горять-усміхаються, чудові, ясні!..Молюсь, горю в огні. Бо на душі, — кохана, — одно: люблю, люблю.

Павло Григорович Тичина також був великим патріотом України. Тичининську національну ідею звернено не до натовпу, а до душі кожної конкретної особистості, до людини. В усій своїй творчості Тичина прагне знайти найприйнятнішу, найкомпроміснішу формулу патріотизму, але все ж таки — патріотизму українського. Ніжний, замріяний юнак з відкритим серцем, завзятий і бадьорий, готовий вийти з життям

141


на бій; суворий реаліст із даром передбачення, якого називали «буржуазним націоналістом» і який опинився між двох ворожих таборів; а із сумнозвісних тридцятих років офіціозний поет.

є цінності тимчасові й вічні, смертні й безсмертні, є ті, що пов’язані лише з побутом, працею, свідомістю, життєвими потребами, а є ті, що становлять саму основу буття, розвитку і розквіту, з’єднують віки і покоління, минуле із сучасним і майбутнім.

Це Народ і Слово. Тож народ український є! І слово він таке має — це нев’янучої

краси поезія Павла Тичини, у якій опоетизовано гармонію в душі людини, між людиною і природою, суспільством, між космосом і землею, чуттям людини та її інтелектом. І хоча у світі панують поряд труд і піт, мир і війна, любов і добро, життя і смерть, красиве і потворне, правда і лжа, поет любив життя. У вірші «огонь життя лелійте» він закликав:

любіте землю, трави — І все життя.Вітайте нив злотисті лави!любіть храм Криси і Слави…

читати твори Павла Тичини треба душею. І тоді навічно в серці закарбується:

Забудеш рідний край — тобі твій корінь всохне, вселюдство замовчиш — обчухраним зростеш.люди, любіть землю! як на планетах барикади — всесвіту болить!

І зримо постануть і «Скорбна мати» — Україна, і «сторозтерзаний Київ і двісті розіп’ятий» сам митець — людина «сонцеприхильник і вогнепоклонник», що ненавиділа «темне життєве болото», а в душу людини сіяла «таємне сонцезлото». І зазвучить у душі золотий гомін, а Павло Тичина стане добрим чарівником, що розбудить її і посіє в ній правду, мудрість, красу і добро.

Мабуть, це треба зрозуміти серцем і вклонитися геніальному митцеві за його слово і талант. Тичина — щирий патріот, який безмежно любив рідну природу, Україну, свій народ і його мову і оспівав їх у своїх віршах, що наповнені промінням і сталлю, музикою і вогнем.

142

МІЙ ТИЧИНА

МАКАРЕНКоМарія олександрівна

учениця 9 класу Макіївської міської гімназії Макіївської міської ради Донецької області

НоТАТКи ПРо ЗАхоПлЕННя ВІРШАМи. лЮБлЮ ТичиНУ…

Мені дуже подобаються вірші Павла Тичини. Вони гли-бокі, майже бездонні. Звичайно, ці вірші вимагають

від читача зосередженості й налаштованості на особливий ху-дожній світ, але приносять величезну естетичну насолоду. І дарують не меншу насолоду міркувати над ними, занурюючись все глибше в текст та підтекст (бо відрізняється ця поезія «ба-гатошаровістю» смислів, що утворюються з численних асоці-ативних ланцюжків, народжених її неповторними образами).

Важливе місце у поетичній системі Павла Тичини належить природі: вона виступає як цілісний живий організм, як суб-станція, що зосереджує духовний вміст світу. Поет акцентує глибинний зв’язок природи з людиною, а тому в його поезії різні явища природи співвідносяться з людськими настроями, характерами. часто образи природи подаються й сприймаються як живі персонажі. Наприклад, образ Весни: Тичина її зобра-жує як красиву, вічно молоду дівчину з чорними бровами, зо-лотавими косами, з красивим дзвінким голосом, як у соловей-ка, приємно пахучою та закосиченою квітами-перлами:

Йде весна Запашна,Квітами-перлами Закосичена. («Арфами, арфами...»)

Це один образ весни. А ось інший: горда дівчина, непри-ступна, насмішкувата. лише коли завернуло на зиму, повіяло справжнім холодом прощання, зглянулась вона над закоханим парубком:

Десь надходила весна. — я сказав їй: ти весна!Сизокрилими голубкамиУ куточках на вустах

їй спурхнуло щось усмішками —й потонуло у душі... (...)

143


Зажуривсь під снігом гай. — я сказав їй: що ж... прощай!Враз сердечним теплим сяєвом

Щось їй бризнуло з очей... («Десь надходила весна»)

А ось осінь: сумна, самотня, журлива, відлюдна:

Твої коси від смутку, від сумуВкрила прозолоть, ой ще й кривава.Певно й серце твоє взолотила печаль,Що така ти ласкава. (...)Плачуть знову сичі... о ридай же, молись:ходить осінь у лузі.

(«ой не крийся, природо»)

Іноді поет згадує, як було добре раніше у дитинстві — і з’являються ніжні, акварельні поетичні рядки. Знову на до-помогу йому приходять образи природи:

А я у гай ходилапо квітку ось якуа там дерева люліі все отак зозулікуку

Мені дуже подобається, як незвично Павло Тичина зобра-жує явища природи: туман, сонце, вітер, дощ. Наприклад, ту-ман у його поезії «Туман» («Енгармонійне») «…над болотом пряде молоком… чорний ворон замисливсь…». Це ж треба таке придумати, що туман «пряде молоком», тобто «робить нитки» з молока! І все навкруги заволоклося білою густою пеленою. Нічого ж не видно! Ще б не замислюватись воронам, ще б убе-регтися від помилок...

Сонце у віршах Павла Тичини займає досить почесне міс-це. Він дуже багато уваги приділяє сонцю. Тичина вважає, що сонце — це початок усього, що без нього існування неможливе. Він малює сонце не як планету, а як саме життя на Землі: «…косарі кують до сходу. Полум’я квіток!...», «…розпрозорились озера!..», «…десь клюють та й райські птиці вино-зелено…» (все це образи сонця). Павло Тичина поєднує планети (і сонце!) з музикою: «…акордились планети…» (причому, не кожна планета свою виводить мелодію, а разом утворюють могутній акорд!).

Дуже часто у Тичининих поезіях виникає образ Батьків-щини (і патріотичне начало теж виражене в цій поетичній сис-темі через образи природи). ліричному героєві (та й автору!) хочеться ніколи не полишати Україну, а все життя бути тільки тут, на прекрасній рідній землі. Почуття до України Тичина описує у вірші «Гаї шумлять». ловить, вбирає в себе ліричний

144

МІЙ ТИЧИНА

герой кожну мить: коли «гаї шумлять», коли шелестить «тихий шепіт трав голублячий», коли «горить-тремтить ріка, як му-зика». В іншому вірші («Цвіт в моєму серці») Павло Тичина оповідає, що десь далеко є «краї казкові», але до них «шлях тернистий» і не кожному вдається туди потрапити. Але сам поет (як і його ліричний герой) вважає, що Батьківщина — це найкраща земля у світі для кожної людини. І ніякі казкові кра-їни, ніяке багатство не замінять радість, яку відчуває людина, коли бачить «зоряний світанок» у себе вдома (в Україні).

У багатьох творах поет немов веде діалог з природою, з гаями, з весною. І скрізь Природа — це щось вічне, величаве, те, що людина має берегти, любити. Адже це збагачує її життя та насичує його різнокольоровими барвами. Більш того, саме в Природі слід шукати людині притулку й порятунку...

У поезії Тичини окреслений дуже красивий образ кохання. Наприклад, у вірші «Подивилась ясно». Коли люди кохають одне одного, то навіть від одного ясного погляду на душі мо-жуть «заспівати скрипки», бо кохання — це почуття непоясни-ме, коли твоя душа піднімається до небес і кричить від радості. Завдяки цьому несамовитому почуттю багато чого прекрасного буває... Розлука ж навіки — то «чорний акорд» у душі, і єдина розрада — сонячні промені, що нагадують «вії сонячних очей».

Цікаво, що всі твори Павла Тичини будуються на образах, які одночасно й зорові, і слухові. Саме тому, що поет дуже до-бре відчував внутрішні можливості слова, він ніколи не вико-ристовував тільки якусь одну його властивість: «малювати кар-тину» чи «звучати як музика». Його образи завжди побудовані на використанні обох планів — «музичного» й «малярського», а ще до «опукло-виразного зорового» та «багатоголосого (а в нього рідко звучить один голос!) звучного» додається «план руху», від чого образний малюнок стає не лише вражаючим і красивим, а й динамічним, випромінюючим сильну енергію. Наприклад, «Вітер» («Енгармонійне»):

Птах — ріка — зелена вика — (зорові образи з прихованим рухом)

Ритми соняшника. (зорово-слуховий образ)День біжить, дзвенить-сміється, (слуховий образ + рух)Перегулюється! (дзвінкий слуховий образ + енергійний рух)Над житами — йде з медами — (зоровий образ + рух)хилить келихами. (зоровий образ + рух)День біжить, дзвенить-сміється,Перегулюється!

Надзвичайна енергія вітру в цьому віршику — силь-на, стрімка, радісна, сяюча. Вона народилася із яскравого, п’янкого зелено-золотого, медового у поєднанні з дзвінким смі-хом, з енергійними ритмами та стрімкім бігом. Найцікавіше,

145


що лише в назві (позатекстовому елементі) сказано, що йдеть-ся про вітер. Відчуття ж свіжого літнього вітру читачеві дарує саме ота внутрішня енергія.

Незвичні метафори, порівняння, неологізми, звукопис ро-блять його поезію музичною й живописною. (Наприклад, «Ар-фами, арфами — золотими, голосними обізвалися гаї Само-дзвонними», «Сміх буде, плач буде Перламутровий», «скрізь поточки як дзвіночки», «одкрий колос вій»).

Завдяки зоровим і слуховим образам, які переплітаються, його поезія стає поліфонічною. Звучанням вона нагадує ор-кестр, де переплітається багато тем, задіяно багато інструмен-тів. Живописністю вона нагадує частіше прозорі акварелі, де барви перетікають одна в одну, змішуються, але не заважають святковому звучанню чистих кольорів.

Коли я читаю вірші Павла Тичини, то вони в мене асоці-юються не тільки з оркестром, а ще й з хоралами, довгими, красивими музичними творами. Він зображує у своїй поезії хорали як цілу складову світу. я займаюся музикою, і коли я співаю в хорі такі духовні, мелодійні твори, то завжди згадую Тичину. І коли я граю деякі п’єси на фортепіано, то у мене в голові одразу відтворюються ноти поезії Павла Тичини.

Дуже скидається на Павла Тичину за стилем викладу ду-мок композитор Сергій Прокоф’єв. Приклад: «Тарантела» С. Прокоф’єва та «Енгармонійне» (цикл) П. Тичини. «Таран-тела» — це запальна, швидка, дуже ритмічна й віртуозна му-зика. Схожа вона на вірші Тичини тим, що є такою самою жит-тєрадісною та незвичною, а «Вітер» схожий і стрімким рухом.

Прокоф’єв був чудовим Майстром. Він створив у світі музи-ки власний, надзвичайний, не схожий на інші, стиль. Так само як і Павло Тичина, Сергій Прокоф’єв абсолютно по-новому ви-словлювався у своїй творчості. Його музика вражає особливою відмінністю, є дуже різкою, швидкою, різноманітною. Така му-зика настільки цікава, що в голові народжуються найрізноманіт-ніші фантазії. На мій погляд, стилі С. Прокоф’єва та П. Тичини схожі. Тільки один із них передає думки за допомогою мелодій, а інший — за допомогою слів. я думаю, якщо накласти музику Прокоф’єва на вірші Тичини, то вийде щось дивовижно-красиве й органічне. Звуки та слова, оркестр та голоси будуть переплі-татися між собою, взаємодоповнюватися, творити гармонію.

Ці дві людини хотіли, мабуть, сказати світу щось приблизно схоже. С. Прокоф’єв і П. Тичина — геніальні митці-новатори — близькі ще й тим, що їх обох розуміють не всі, бо не кожна лю-дина вміє сприймати таке мистецтво, яке спрямоване на особливе «відчуття», на здатність до асоціативно-художнього мислення!

Поезія П. Тичини у мене у свідомості пов’язується не тіль-ки з музикою С. Прокоф’єва. Неодноразово я ловила себе на тому, що ці вірші нагадують мені музику великих композито-рів-класиків. одним із них є Й.-С. Бах. Може, через те, що саме Бах складав чудову поліфонічну музику. І вірші Тичини,

146

МІЙ ТИЧИНА

і музика Баха малюють серйозні, мудрі та загадкові образи. Й.-С. Бах об’єднав досягнення музичного мистецтва періоду бароко, він був надзвичайним майстром багатоголосся (полі-фонії). Такий спосіб виражальності великою мірою завдяки Баху став особливою відмінністю музики хVII століття.

Твори Павла Тичини за своєю формою скидаються на му-зичні твори Йогана-Себастьяна Баха. Адже коли читаєш вірші Тичини, то виникає відчуття багатоголосся.

Наприклад, у вірші «Іще пташки» спостерігаються такі ж мотиви й образи, як у «Прелюдії й фузі» Й.-С. Баха. Голоси пташок із дзвінкими піснями, вітрів, що «на арфу грають», по-лину, дощу, хаосу й гуркоту бурі (кульмінація й надзвичайна мелодійна напруга), — а потім дзвонів у селі, сріблястих голу-бів у небесах, що «спокій сіють» (розв’язка), переплітаються, і ця схожість поезії слів із музикою створює пісню. У цьому ві-рші Тичини поліфонія утворюється завдяки перегуку голосів і переплетінню образів. У п’єсі Баха такий самий багатоманітний гомін окремих голосів, тем, інструментів, що разом складають-ся в дуже складну й дуже красиву мелодію.

Бах писав музику переважно для органу, тому вона була дуже серйозною, напруженою та захоплюючою. У віршах Тичини теж відчуваються «органне» напруження й динаміка, його думки — надзвичайно важливі й серйозні. Коли я читаю його твори, у мене формується відчуття, що Павло Тичина є не тільки поетом, а одразу й композитором-музикантом, а в нього таки був певний музичний талант, і він умів відчувати межі дотику мистецтв...

Мене вражають його твори, несподівані повороти думки та нестандартне ставлення до навколишнього світу. Його вірші «звучать» так, наче це не слова, а музика, наче це не скла-ди-стопи, а ноти. Проте вони ще й виспівують дуже виразну живописну картину! Не просто ж так народився термін «світ-лозвук», який уживають лише дослідники творчості Павла Ти-чини. Це все робить поезію його незабутньою та неповторною! Його «музика слова» — це щось дуже сильне, приємне, осо-бливе, натхненне, чаруюче, як звучання органу, наповнене по-стійним, невпинним багатоголоссям; те звучання — чітке, гли-боке, впевнено-владне, але тим часом і ніжне, трепетне.

Віршові ритми Тичини можна назвати не тільки музични-ми, а й танцювальними. Наприклад, у поезії «Не Зевс, не Пан» звучить точний енергійний ритм, а рядок «у танці я, ритмічний дух» закріплює враження шаленого синхронного руху.

Проте в поезії П. Тичини присутні не тільки поліфонічні мотиви. Коли я читаю його вірші, то у мене в голові з’являється якась сучасна, жива, загадкова, світла музика. Павло Тичина казав так: «…я не мав гроші на музичні інструменти, тому я не став музикантом, в мене не було грошей на фарби, тому я не став художником, але тому я став поетом, що я мав слово. І я у своїй поезії поєднав прагнення музиканта й художника».

я дуже люблю поезію Павла Тичини!.

147


МАЦЮКДмитро олегович

учень 10 класу Вороньківської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів Бориспільського району Київської області

СЕСТРА чи Ви? — лЮБиВ …(До ІСТоРІї СТВоРЕННя ПоЕЗІї ПАВлА ТичиНи

«о ПАННо ІННо…»)(нариси)

Кілька літ тому нам, ще зовсім юним членам літератур-но-краєзнавчого гуртка Вороньківської ЗоШ, що на

Бориспільщині, пощастило побувати вдома у Миколи Іванови-ча Карпенка, поета, члена Національної спілки письменників України, лауреата літературної премії імені Павла Тичини.

хатина нашого земляка потопала в зелені. око милували, мабуть, сотні яскравих тюльпанів і ніжних нарцисів. А пахощі бузку відволікали від цікавої розповіді. Але я досі пам’ятаю цю зустріч. Погостювавши на подвір’ї Миколи Івановича, звідки видно безкраї вороньківські поля, темну смугу подніпровсько-го лісу, ми разом із поетом попрямували околицею на місток через невеличку річечку Ікву, що тече через Вороньків і впадає у Дніпро.

Десь тут стояв колись гарний, обрамлений садом, будинок Івана омеляновича Коновала, у доньок якого, Поліну та Інну, був закоханий Павло Тичина.

Ми, п’ятикласники, тоді мало що знали про відомого пое-та, але із задоволенням і по-дитячому натхненно декламували:

Блакить мою душу обвіяла,Душа моя сонця намріяла,Душа причастилася кротості трав —Добридень я світу сказав!

На уроках літератури в 5 класі ця поезія вивчається напам’ять. Пізніше ми зрозуміли, звідки Микола Іванович так багато знав про відвідання Воронькова Павлом Тичиною.

Ще воюючи з фашистами, наш земляк писав листи з фрон-ту своїй першій учительці Ганні Іванівні Вербицькій, потім, уже після війни, часто навідував її. Від неї й почув, що в мо-лодості їй випало вчителювати разом з Інною Коновал — «пан-ною Інною» з уславленого вірша Павла Тичини.

У серпні 1980 р. Микола Іванович завітав до Ганни Іванів-ни разом із Дмитром Павличком. Побували у Вороньківській школі, мали теплу зустріч з учителями та учнями, а потім

148

МІЙ ТИЧИНА

відвідали Ганну Іванівну. як згадував Микола Іванович, то була тепла, сердечна розмова. Учителька розповідала, що її трудовий шлях розпочався в січні 1917 року. Із Самари, де її обікрали, приїхала потягом до Борисполя. Стояла сувора зима — снігові замети такі, що навіть за поштою підвода з Воронькова не приїхала. лише під вечір за одним із воронь-ківців, що прибув із Полтави, з’явилися сани. В костюмі і че-ревиках дівчина дуже перемерзла. До хати завідувача земської школи її занесли на руках.

У 1918—1919 навчальному році під школу передали бу-динок колишнього поміщика Афендика (нащадка вороньків-ського сотника). Нині цей будинок знаходиться у Переяслав-хмельницькому музеї під відкритим небом як пам’ятка архі-тектури — помешкання козацької старшини. При школі мала кімнату. ось тут і зустрілася Ганна Іванівна з новою своєю колегою — Інною Коновал. Дружила з нею, пам’ятала її при-вітною і вродливою, почула від неї багато народних пісень і переказів про звичаї і традиції села. То були важкі часи. Зарп-лату вчителям не видавали. частково платили батьки учнів продуктами. хто приносив шматок хліба, хто вареного у гор-щику. Були й голодні дні. Дід Інни добровільно відмовився від свого майна. Прийшов у сільську раду і заявив, що все здає радянській владі. очевидно, боявся розправи над родиною. На жаль, Інна прожила недовго — її, ще молоду і незаміжню, зва-лили сухоти. Та залишився жити вірш Павла Тичини «о панно Інно…», про який С. Тельнюк написав: «Кожне слово — мов клавіш. Кожне слово — мов інший звук, інший настрій. Все йде на нюансах. Цнотливо. чисто. Без жодного зайвого слова, яке здатне зіпсувати все враження. Вірш — мов кришталевий палац, де все просвічує навколо і де не треба ні барви, ні зву-ка — все це замінює благородство граней чистого скла… Для таких поезій потрібен колосальний заряд почуттів. Такі поезії не пишуться щодня. Навіть Павлом Тичиною».

Що ж єднало великого поета з нашим селом? Про це сьо-годні можна дізнатися в нашому музеї літератури рідного краю. При оформленні експозиції ми використали записи Миколи Івановича Карпенка. Відвідувачі подовгу затримуються біля стенда, який розповідає, що поет двічі гостював у Воронькові в родині Івана Коновала, що був відомий у літературі почат-ку хх століття як Іван Вороньківський. Працював учителем Вороньківської початкової школи, добре знав життя сільських дітей і цій темі присвятив ряд поезій. У них відчувається від-даність народові, любов до знедолених.

Учитель Вороньківської школи Набок Григорій згадував, що Іван Коновал дуже любив українську народну пісню та му-зику. Вся сім’я була дуже співоча. Працюючи у Воронькові, організував із сільської молоді хор, який виконував народні пісні. Перебуваючи в чернігові, керував хором дівчат. Свої погляди на народну пісню Іван Коновал висловив у статті «До

149


питання про збереження пам’ятників народної творчості». За неблагонадійність учитель був заарештований та ув’язнений, після чого позбавлений права займатися педагогічною діяль-ністю.

через це у 1901 році Іван омелянович влаштовується на роботу в болото- осушувальний відділ чернігівської земської управи.

Тут наш земляк знайомиться з Михайлом Коцюбинським. Такий великий був потяг цих людей один до одного, що не-забаром вони подружилися. За умов царату не дозволялося проводити прилюдні збори, на яких можна було б обговорю-вати питання, що хвилювали громадськість. Тому, як пише у спогадах донька письменника Ірина Коцюбинська, під вигля-дом приватних вечірок, за склянкою чаю, збиралися в роди-ні Коцюбинських на так звані «понеділки» прогресивні діячі чернігова. Поряд з іменами Бориса Грінченка, Володимира Самійленка, Миколи Вороного та багатьох інших бачимо ім’я нашого земляка Івана Коновала. На той час він уже видав дві поетичні збірки: «Вірші» та «Зіронька», п’єсу «Без спомоги». Та найбільшим його скарбом були діти.

Іван омелянович та його дружина Марія Панасівна вихо-вували трьох доньок — Поліну, Інну, Анну та сина Віктора. У чернігові мали власний будинок. З ними жив також молодший брат батька Михайло. Саме він і потоваришував із семінарис-том Павлом Тичиною. обидва співали в хорі, дуже талановито виконували дуети композитора якова Степового. Іван Коновал завжди оточував себе молоддю. У його невеликому будиночку в чернігові збиралася молодь на літературні вечори. частим гостем тут був і Павло Григорович Тичина. Трапилося так, що юнак закохався у старшу сестру Поліну. Але й до молод-шої ставився з великою ніжністю. Інну поет називав Нюсею. Коли на літературному вечорі в помешканні Івана Коновала Тичина прочитав свої вірші, Поля, яка і в житті була суворою, звинуватила його в наслідуванні, в символізмі, а Інна, ніжна, ласкава, стала на захист.

Арфами, арфами —золотими, голоснимиобізвалися гаїСамодзвонними:Йде весна,ЗапашнаКвітами-перламиЗакосичена.

Саме ця поезія викликала суперечку в сестер Коновал.Юнак довго не міг забути літо 1913 року, коли він уперше

відвідав родину Коновалів у Воронькові (будинок у нашому селі був для них літньою дачею). Трояндова алея на подвір’ї,

150

МІЙ ТИЧИНА

розкішний сад, мальовничі береги Ікви. Павло і Поля довго говорили. Юнак розумів, що разом їм не бути. Родичі дівчини (а їх у Воронькові мешкає багато, адже у діда омеляна було п’ятеро синів) згадували, що стосунки між красунею Полею та ще нікому не відомим поетом перервалися через бабусю, яка зятем хотіла бачити знатного парубка, адже родина Коновалів була у Воронькові найбагатшою. їй належали землі в центрі села понад Іквою, сини мали свої помешкання у Воронькові та чернігові. А ким був на той час Тичина? Пізніше, коли про нього заговорили, бабуся дуже шкодувала. Поліна вийшла за-між за людину, ворожу українській культурі, і сама стала бай-дужа до всього українського. Зрада коханої ще довго ятрила серце юнака.

Відвідувачів нашого музею завжди вражає репродукція картини талановитого художника Михайла Івановича Жука (1863—1964), яка має назву «Біле і чорне».

У центральній частині загадкова композиція: худорлявий темноволосий юнак із чорними крилами грає на сопілці якусь журну мелодію. Зовнішність юнака — це риси двадцятирічно-го Павла Тичини, який навчався малюванню в чернігівській духовній семінарії.

Поряд із юнаком світловолоса тендітна дівчина з білими крилами і молитовно схрещеними на грудях руками. образ білого янгола має портретну схожість із Поліною Коновал. ху-дожник знав історію нещасливого кохання своїх учнів і творчо використав їх портретні риси. У композиції співіснують два світи. У білому янголі, всупереч опущеним додолу очам, бачи-мо якусь жорстокість, відчуженість. А чорний янгол — мудрі-ший, добріший, людяніший. Мелодія його сопілки — це мело-дія душі, яка дарує красу, любов, добро.

Почуття до Поліни озвалися в багатьох віршах, написа-них у 1913—1917 роках. Домінує в них мотив нерозділеного кохання:

Самотня ти, самотній я, (Весна! — світанок! — вишня!)обсипалась душа твоя —

(Вранішняя вишня…) («З кохання плакав я…», 1917 р.)

У 1919 році Павло Тичина подарував перше видання збірки «Сонячні кларнети», але без вірша «о панно Інно…», її бать-кові, підписавши: «Глибоко поважному Івану омеляновичу од автора. Київ, лютий — 19 р.».

У 1920 році Інни не стало. Вона, як і батько, померла від сухот. Цього ж року «Сонячні кларнети» виходять вдруге, уже із поезією «о панно Інно…». Поет переконує і себе, і нас, що «любові усміх квітне раз». читачеві важко зрозуміти, кого юнак любив більше — Полю чи Інну. Ніжні почуття він носив

151


у серці до обох сестер. Поезія «о панно Інно…» перекладена на багато мов. У нашому музеї вона звучить українською і гру-зинською мовами.

Пізніше, мешкаючи у харкові, Павло Тичина близько зій-шовся і з братом Інни та Поліни Віктором. Вони приятелю-вали, зустрічалися. Для розмов у них було багато спільних тем. У 30-х роках Віктор Коновал та його дружина лідія були репресовані.

Вороньків, колись сотенне містечко, дав світові багато ві-домих людей. «Ніяке інше місто в світі не запам’яталось так моєму герою, як маленька Касрилівка-Вороньків», — писав в автобіографічному романі «З ярмарку» класик єврейської лі-тератури Шолом Алейхем.

Вороньківську школу закінчував поет-шістдесятник Бо-рис Мамайсур. Тут бував відомий письменник-фантаст олесь Бердник.

оспівав красу рідного села та його людей член Національ-ної спілки письменників України, поет Микола Карпенко. За збірку лірики «Купальські вогні» йому було присуджено літе-ратурну премію імені Павла Григоровича Тичини.

Пройдуть роки. На зміну нам, сьогоднішнім учням, при-йдуть інші. як же хочеться, щоб вони також зберегли пам’ять про те, чим пишаємося сьогодні ми!

152

МІЙ ТИЧИНА

ПІДоПРиГоРАоксана леонідівна

учениця 11 класу харківської спеціалізованої школи № 18

РоЗБиТиЙ СоНячНиЙ КлАРНЕТ ПАВлА ТичиНи

(есе)

У моїх руках маленька книжечка видавництва «Дні-про» ще аж 1970 року. Вона сіренька, невидна, але

така парадоксально нова й зачитана водночас. На першій сто-рінці — портрет Тичини: ще зовсім молодого, юного хлопця, який ще тільки, певне, починає свій творчий шлях. Тут йому не набагато більше років, ніж мені, але погляд робить його, як на його молодий вік, дуже осмисленою і філософськи-духовно виваженою людиною.

Схожі почуття виникали в мене і тоді, коли я вперше три-мала в руках і свої вперше видані твори. Почуття ніжності, якоїсь гордості і невіри в те, що це сталось — з такими почут-тями я тримаю цю книжечку, яку знайшла в спадщині книжок свого дідуся, адже ці вірші і поеми — «із недрукованого й призабутого». Саме такого, нового, Тичину я і мріяла для себе розкрити, бо із кожним віршем Тичини, прочитаним мною, я не тільки усвідомлюю його позицію ще більше, а й залучаю свою душу до самовдосконалення.

Саме у цій книжечці зустріла дивний збіг: він почав пи-сати в 15 років, так само, як і я. І вже в ці молоді роки він писав про Україну в стилі народних мотивів. Мабуть, про ньо-го можна говорити так, як говорять критики про улюбленого письменника М. Коцюбинського: Сонцепоклонник, Сонях... Але чомусь він часто писав про смерть... Смерть дівчини, що любила козака, смерть дітей одинокої матері: смерть, смерть, смерть. Він писав про неї, але її не боявся...

образна свідомість П. Тичини визначається глибоким на-ціональним началом, фольклорним сприйняттям буття. Автор П. Тичина — максималіст у підході до життєвих істин, філо-соф за інтелектуально-духовним рівнем. Загальнолюдські про-блеми виражаються у творчості поета через національні обра-зи (квітки, тополі, зозулі, м’яти..) Улюблений його вчитель М. Коцюбинський, описуючи похорон головного героя повісті «Тіні забутих предків», передає танок гуцулів, який є свід-ченням філософського ставлення до життя як до самодостат-ньої цінності. У карпатських записках Коцюбинського є така

153


фраза: «хочу набутися». То чи міг його учень Павло Тичина боятися смерті? Він так мріяв «набутися» у загадковому і пре-красному світі.

Пробіг зайчик. Дивиться — Світанок!Сидить, грається, Ромашкам очі розтулює. А на сході небо пахне. Півні чорний плащ ночі Вогняними нитками сточують.—Сонце ——Пробіг зайчик.

Цей вірш прочитав мені дідусь, коли я була маленька. Тоді я не знала красивого слова «верлібр», але мелодія твору забри-ніла в моїй душі, луною прокотилася у підсвідомість. Може, моє захоплення музикою, неабиякі успіхи в музичній школі — від-дзеркалення настрою вірша П. Тичини, почутого в дитинстві?

я спитала у дідуся, для чого зайчик «ромашкам очі роз-туляє», і дідусь пояснив: «Це він будить природу від нічного сну, а півні — відважні воїни Сонця — перемагають ніч...». Так несподівано прийшов Павло Тичина у мої мрії: бути тим

зайчиком або півником, щоб у дорослому житті піти за ним у світ мистецтва, знань, науки про прекрасне, вічне, будити природу і людей від «нічного сну».

Павло Тичина показав, як росте людина, як змінюється і ускладнюється її внутрішній світ. Це своєрідний пошук — пошук щастя, спроба зрозуміти, хто щасливіший: безтурбо-тна дитина, замріяний юнак, досвідчена людина. Ці всі етапи пройшов і сам поет, тому він зробив такі узагальнення сто-совно людей, проаналізував характери добре знайомих людей і лише раз бачених особистостей. Відчутно, як зростає поет: дитяча пісня («хор лісових дзвіночків», «А я у гай ходи-ла...», «Укрийте мене, укрийте...») - пісня-епістола («листи до поета») -ліро-епічна пісня (« Пісня трактористки») - ода («Наталя Ужвій»).

Кожне покоління по-своєму читає і відчуває поезію — і це не новина. П’ятнадцятилітній дідусь (ой, як важко його уявити таким юним...) разом із своїми друзями гуляли вулицями з бо-бинними магнітофонами і слухали «Бітлз», «Роллінг Стоунз», «Пінк Флойд». Тодішня пропаганда критикувала це і називала їх атрибутами міщанського солодкого життя. Вони з пропаган-ди сміялися, тому що були впевнені: життя зміниться. У школі на уроках аналізували вірш Павла Тичини «Партія веде», ре-тельно вчили його напам’ять, а вечорами рядочки «Всіх панів до дної ями, буржуїв за буржуями будем бить, будем бить, бу-дем бить...» співали на бітлівську музику «Let it be»... хлопці

154

МІЙ ТИЧИНА

були впевнені, що це справжній рок-вірш, хоча такого поняття як «рок» у ті часи ще не існувало. Мені здається, поет інту-їтивно відчував ритми серця майбутніх поколінь і посилав їм свої вітання таким оригінально-незвичним способом.

Тож не можна окреслити поезію, як і життя, якимись рам-ками. Найцінніше в небо підніметься, полова крізь землю про-валиться. У школах наших не вивчають вірш П. Тичини «Пар-тія веде», але вивчають «Панно Інно, панно Інно...», у якому передано чистоту, неповторність, щирість першого кохання: дитинно, злотоцінно. Питальне речення — «любив?» — дещо насторожує. Можливо, не було справжнім кохання, існувало лише у мріях? як і все на світі, кохання поета швидкоплинно минуло. І знову «сніги, сніги, сніги...».

Він — Павло Тичина — як подих свіжого повітря: водно-час свій і чужий, незламний і переломлений, стійкий і підірва-ний системою. Він — кларнет, якому не судилося залишитись сонячним.

Син священика — чи не найосвіченішої людини на селі; хлопчик з ідеальним слухом; хорист і семінарист — він почи-нав свою творчість із розмови з природою. Поет творить, мис-лячи християнськими цінностями. Він довіряє звукам і вдало визвучує їх у своїх віршах, мислить музикою і саме звук визна-чає пріоритетним у своїй поезії. Павло Тичина — геніальний поет XX століття, зламаний політичною системою. Він чудо-вий лірик, символіст, кларнетист, як сам себе назвав. Врешті-решт, і став тим «сонячним кларнетом», про який писав. як справжній інструмент, звучав чисто і ніжно; густим і соковитим сюжетом, як звук кларнета, захоплює його поезія. Поезія «до зламу», поезія до «Плугу» — з неповторним самобутнім ху-дожнім світом, віртуозною грою кларнету.

З кожним роком гарний інструмент у руках професіонала не псується, а стає ще кращим і ще ціннішим. як ще й досі грають на скрипці Страдіварі, так ще й досі лишаються поети, що намагаються наслідувати відомого «кларнетиста». Але чи вартий цей інструмент, — що пережив свого автора, хоч і був відкинутий ним, — уваги? Адже Тичину зневажали свої ж, ті, що пішли на смерть не зрадивши власній національній ідеї. На противагу їм Павло Григорович капітулює, «вписується» у нову систему. Його постать дуже суперечлива для української літератури, бо людській свідомості важко пов’язати «Сонячні кларнети» із твором «Партія веде», «Ах не смійтеся ви наді мною» і «Революційний гімн»:

«...Не чіпайте моєї Вкраїнихай, по-вашому, вмерла вона...», — і через 8 років: «Із раба зробити брата —Гасло пролетаріата!».Павло Тичина ще у «Золотому гомоні» метафорично пере-

дав відчуття біди:

155


чорний птах — у нього очі — пазурі! чорний птах із гнилих закутів душі,Із поля бою прилетів, Кряче.

чи це не геніальна прозорливість, яка помітила ту трагіч-ну межу, що проляже між людьми, навіть рідними по крові («курки спустили в матір і отця»)?

Настрої відчаю і приреченості, якими сповнено вірш, здаються такими не властивими Тичині, якого ми знаємо як бадьорого, оптимістичного, що впевнено прозирає у «світле майбутнє». Розгублений, пригнічений, він ніби стоїть серед великої руїни і гарячково намагається осмислити події, що від-буваються. Інколи йому вчувається «золотий гомін» у ритмах нового дня, вбачається якась непевна надія на національне від-родження України. Та надії не справдились, розігнані чорним вороном.

Саме таким намалював образ Павла Тичини його молод-ший товариш Павло Мовчан у вірші «Зима поета»:

Відчиняються двері: білих птиць білий вир;в тебе птиці сидять на руках і на віях; білопташшя ув очі тобі хтось навіяв...

У кімнаті вже тісно... і небо тісне: білі крила, що маєш, ховаєш за спину...

— хто мене упізнав у таке надвечір’я, що гукає мене звіддаля? Звідкіля?ох, то все та зима, і не більш...що поставила клич по покуттях в кімнатіі чекає, коли вже перерветься вірш...

Це ми тебе кличемо, незламний і переломлений, стійкий і підірваний системою поет, щоб не ховав ти свої білі крила за спиною, адже доля Павла Тичини — то доля його нації. є в ній трагічні сторінки, болісні невдачі, але домінує жага життя, енергія творення, високий ідеал справедливості, а тим самим геній безсмертя.

Саме тому так важливо звертатись до Тичини у наш час, час побудови нової країни.

156

МІЙ ТИЧИНА

ПУГАчРуслана Вікторівна

учениця 10 класу червонозаводської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 2

лохвицького району Полтавської області

МІЙ ТичиНА. оСВІДчЕННя НА ВІДСТАНІ

«Він помер двічі… А може, й тричі».«Це щось із “паралельного світу”», — подумала вона і

увімкнула диктофон, адже у кімнаті, крім неї, нікого не було.«Помер перший раз, коли піднявся на поетичний олімп, і

звідти зазвучала його музика слова, в якій можна було вловити ноти із партитури самого Бога.

Помер удруге, коли вбив у собі те, що дається лише раз на життя. Його творчість — це екзистенційна смерть. Він — ніжний титан, який не виступив проти світу, а збунтував проти себе».

Руслана сиділа у зручному кріслі перед темним екраном телевізора, який щойно зламався. якраз цей факт і підштовхнув її до невеселих думок. Щоб якось розвіятися, вона увімкнула радіо. Почуте її вразило. А по радіо продовжував розповідь той же голос.

«Та була ще й третя смерть, якій не зрівнятися з цими дво-ма. Вона найнікчемніша з усіх, бо лише крапка в безкінечному плині людської енергії.

16 вересня 1967 року — третя смерть. Вона назавжди за-брала його… Що ж, власне, забрала? Жалюгідне тіло. А серце залишилося з нами. Воно було надзвичайно чутливе до світу, через нього проходили невидимі потоки енергії, але саме через нього й доводилося чи не найбільше страждати Павлу Тичині».

ось тобі і «паралельний світ».…І тоді пригадалося Руслані, як відбулося її перше зна-

йомство з творами Павла Тичини. Колись у дитинстві мама про-читала їй тоненьку дитячу книжечку «А я у гай ходила». Вона була добре ілюстрована і цим спочатку привернула до себе ува-гу. Потім Руслану привабила маленька дівчинка, яка довірливо простягала ручки до зайчика. Вірш вивчила з великим ентузі-азмом і декламувала його в дитячому садку. Після цього довго зберігала улюблену книжечку. Що сподобалося їй у цьому ві-рші? Мабуть, простота і доступність.

За вікном весна. Небо рідшає, стає пронизливо-блакитним. Сонце непостійне, і тепла ще дуже мало. Руслана почувала себе

157


незатишно. чи то від холоду, чи, можливо, зламаний телевізор так вплинув.

Телевізор мав винний вигляд. Він же вірою і правдою слу-гував своїй милій юній господині.

«Та як же мені до тебе достукатися, Русланко? Потрібно ж лише поправити мій шнур, і я знову буду працювати», — з прикрістю думав телевізор.

Руслана, ніби розгадавши думки телевізора, піднялася з крісла і потяглася вгору до шнура. У якийсь момент вона ви-падково зачепила книги, що стояли на поличці над телевізором, і вони з гуркотом посипалися на підлогу і на дівчину. їй вда-лося піймати одну. Містика якась: це була збірка віршів Павла Тичини.

…Руслана ще не встигла розгорнути її, як почула пісню, яку співає хор лісових дзвіночків. Пам’ять знову повертає її в дитинство. Десь у початковій школі вивчався вірш Павла Тичи-ни «хор лісових дзвіночків».

І ось тепер перед очима виникла та давня картина. лісо-ві дзвіночки співають прекрасну пісню весни. Вони славлять, зустрічаючи дзвоном, новий день, люблять сонце, світлу тінь. Зворушливо й ніжно звертаються вони у своїй пісні до хмар, які жене легкий вітерець, прохаючи: «окропіте, нас нашелесті-те…». А коли прилинуть хмари, по «золотому полю ляже тінь», краплі такого очікуваного прохолодного дощу вмиють дзвіноч-ки і жито. А жито, відчувши приємну прохолоду, усміхнеться.

Це вже пізніше, в середніх класах, дівчина дізналася, що Павло Тичина — автор багатьох чудових збірок віршів. Тоді й з’явилася у неї на поличці збірка «Вибране» П. Г. Тичини із серії «Шкільна бібліотека».

Пам’ятає, прочитала вірші, що вивчалися в школі: «Не бу-вав ти у наших краях», «Гаї шумлять», «Блакить мою душу обвіяла». Можливо, захоплення поезією ліни Костенко й Івана Малковича завадило їй відчути кольорову палітру віршів поета. І збірка надовго повернулася на поличку.

«я не чарівник, я тільки вчуся, але дружба дозволяє роби-ти справжні чудеса!» — проголосив хлопчик-паж, і в руках у нього з’явилася пара кришталевих черевичків.

Руслана дивилася старий фільм «Попелюшка». Вона і не помітила, як старенький телевізор «Самсунг» запрацював.

якийсь знаковий сьогодні день. У передмові до збірки ві-ршів Тичини теж сказано, що постать Павла Тичини в україн-ській літературі — знакова. Адже з його поезією асоціюється початок нової доби в українському письменстві. Вона навмання розгорнула збірку.

…Поезія «Ви знаєте, як липа шелестить»…», ніби чаклун-ка, ввела її в атмосферу весняно-літньої української ночі з її зоряним небом, хатинками, що біліють під сріблястим місячним світлом, із темним гаєм неподалік, із урочистою тишею, коли чути тільки тьохкання солов’їв, а як вони замовкають, — то

158

МІЙ ТИЧИНА

шелест липи, що вже набралася весняної сили, зазеленіла ши-роким листом і ось-ось має зацвісти — напоїти літні ночі своїм духмяним пахом. Та, крім усього, ця ніч буквально огорнула її атмосферою любовної пристрасті, яку вона ще ніколи не від-чувала. їй стало тепло і затишно.

Поети мають дивовижну здатність підкорювати час, утриму-вати Всесвіт у своїх руках.

«…Не хочу обожнювати поета, але Тичина, на мою дум-ку, в поезії… був Творцем. Він, здається, абсолютно не визна-вав жодних обмежень у творчості. Це людина музики, людина барв», — так згодом напише у своєму щоденнику Руслана.

А поки що вона кладе на стіл збірку віршів Павла Тичини, ліричні герої якої — сердечні співбесідники, збагачені досвідом друзі-наставники. Книгу залишає розгорнутою на сторінці 26, де надруковано вірш «Десь на дні мого серця».

Поезія Павла Тичини, як і любов, заплела на дні серця дивну казку.

«Мій Тичина, ти — чудо! — подумала Руслана. — На сьо-годні, на завтра, назавжди».

159


РоМАНЕНКоВікторія Василівна

учениця 11 класу спеціалізованої загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів з поглибленим вивченням

іноземних мов № 1 м. чернігова

ПРиСВяТА ПАВлУ ТичиНІ

Ви бачили море від миті світань,Поважну, розбещену хвилю,Що творить дива у пориві бажань,Бо віддана власному стилю?Ви слухали море від миті світань?То — голос покірної бурі,В тім звуці тепло і любов колихань,І вий полоненого в мурі.Ви чули той запах від миті світань?Рідкий і насичений подих,Що сперло у грудях морських від зізнань,Палких і на рідкість природних.я знала такого, як море, співця —Дитину своєї стихії,Владаря природи й колкого слівцяВ найкращі літа молодії.читала молитвою кожний рядок,І думка у мене зринала:Не так виграє безтурботний струмок,як «Інна» Тичини співала.ліричний «Кларнет» все теплом оповив,І «Арфа» лилася рікою,Та їх перервав плач понурих сурмівБезжально міцною рукою.Сурмили за серцем й душею разом,Бо смерть їх підступна застала, Мов птах благородний з підбитим крилом,Що мука довічно спіткала.І клітка коштовна трима солов’я,А кіт навкруги походжає.Птах стерпить усе — він живе навмання,лиш диво на світі тримає.То серп підкосив йому ноги стрункі,Під молотом спина зігнулась,Пісні його сталі до болю сумні,

160

МІЙ ТИЧИНА

Що небо від жалю здригнулось.хоч тьохкає серце знайомий мотив,Той спогад з колишнього літа,У грудях довіку лиш стогін застиг,І правди нема де подіти:як вирваний пагін уже не зросте,А мертвий не втішить живого,Країна Шевченка, де вишня цвіте,Не зродить поета такого.Ви бачили море від миті світань,В жалобі, заплакану хвилю,Що стала похмура від ночі ридань,Позбавлена власного стилю.Приборкувач хвиль невблаганно скувавПриплив, що на волі зродився,Здолати граніт морю сили не давГосподь, що із неба дивився.я знала такого, як море, співця —Дитину своєї стихії,Владаря природи й колкого слівцяВ найкращі літа молодії.

161


САлЮКМарина Вікторівна

учениця 10 класу лохвицької загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 3 Полтавської області

ЗАГРАли АРФи І У МоєМУ СЕРЦІ

Нещодавно зателефонувала моя бабуся, просила подивитися, чи є в мене збірка творів П. Тичини, двоюрідна сестра

вивчає його зараз у школі. Підходжу до книжкових полиць. Зверху, на самім виднім місці, стоять нові, в яскравих обкладинках, книги. Це зібрана мною маленька бібліотека, в ній переважає фантастична література. Тут і сім книг про відомого мага Гаррі Поттера, і «хроніки Нарнії», і класика світового фентезі «Володар Кілець» Толкієна, і «Айвенго» Вальтера Скотта. А також твори Миколи Гоголя, олександра Пушкіна і мого улюбленого російського поета лермонтова.

Це надзвичайно цікаві книжки, але шукаю я щось зовсім інше. Погляд зупиняється на полиці, де знаходиться мамина бібліотечка. Передивляюсь безліч книг у пошуках потрібної, і ось вона знайдена. я беру її в руки, розгортаю (така в мене звичка — якщо взяла в руки книгу, то неодмінно погортаю її сторінки і прочитаю). «Сонячні кларнети» — збірка віршів П. Г. Тичини.

На очі потрапив віршик, знаний ще з дитинства: А я у гай ходила по квітку ось яку! А там дерева — люлі І все отак зозулі: ку-ку! я зайчика зустріла, дрімав він на горбку. Була б його спіймала — зозуля ізлякала: ку-ку!

читаючи цей вірш, якось мимоволі переношуся в казковий світ дитинства. Згадую, як маленькою ходила з батьками в ліс годувати морквинкою зайчика, зеленіла травичка, серед якої де-не-де виднілися яскраві квіти і світило лагідне сонечко. По-езія навіює спогади про літо, тепле, світле. Але зараз тільки

162

МІЙ ТИЧИНА

початок весни, ще холодно, і багато що нагадує про зиму, але зранку я бачила, ідучи до школи, синенькі проліски.

Продовжую гортати книгу, погляд зупиняється на рядках: Гаї шумлять — я слухаю. хмарки біжать — милуюся...

я і цей вірш знаю. Він також створює в моїй уяві певні образи, тільки це вже не літо, а весна. Переді мною немов з’являється прекрасна картина весни. Вона різнокольорова і яскрава, світиться всіма барвами веселки. І ця картина жива: як на телеекрані, з’являються гаї, дерева, які покрилися моло-деньким світло-зеленим листячком, їх шум схожий на музику, на сопілку, а в небі над ними пливуть білосніжні хмаринки, в такому прозорому і глибокому небі...

А здалеку чути пісню дзвіночків, яка лунає над золотими нивами, це вже кінець весни, але ще не літо. І здається мені, що цей пейзаж ожив і це я йду в цьому чарівному світі співа-ючи, і чекаю когось саме я. Цей вірш зачаровує, затягує, куди там фільмам з ефектом 3D-присутності!

Світла, ніжна гармонія барв і звуків, настрій трепет-ної мрійливості, бентежне очікування нового... Цей вірш запам’ятовується не тільки музичністю, а й живописністю, при-чому мелодійність органічно єднається з колористикою. Так, Тичина справді відповідав тим вимогам, які ставив до поета великий Ґете: він музикував і малярствував.

Серед віршів збірки особливе місце посідає поезія «Ар-фами, арфами...» — виняткове явище в художній літературі. Цей вірш полонить музичністю, майстерним перекладом лі-ричного змісту на мову музики. Вона звучить протягом усього твору, озвучує всі слова. У вірші чути мажорні нотки зву-чання, різноманітні за кольоровими відтінками: «арфами зо-лотими», «квітами-перлами», «плач перламутровий», «поточ-ки, як дзвіночки». Поет, рядок за рядком, оспівує, розкриває перед нами красу і велич матінки-природи. Навіть починаєш дивуватися: як же я раніше цього не бачила, не звертала ува-ги, не чула цієї мелодії природи, не поринала душею в цю дивовижну красу?

Арфами, арфами — Золотими, голосними обізвалися гаї Самодзвонними: Йде весна, Запашна, Квітами-перлами Закосичена.

163


Правда, чудовий передзвін кольору і звуку чарує душу? лоскоче потаємні куточки свідомості, наповнює мозок і серце світлою радістю.

І ось переді мною наступний вірш. Він складається всього з чотирьох строф, але описуються в ньому всі пори року, а на їх фоні — почуття ліричних героїв. Ідеться про вірш «Десь над-ходила весна...». Починається з весни, бо це така пора року, коли все розквітає, оживає, народжується. Наступним іде літо, коли життям наповнюється все навколо, літо — це момент най-більшого піднесення життя. Після нього йде осінь. час, коли все довкола заспокоюється і ніби позіхає, готуючись до спо-чинку, і, разом з тим, це час активної підготовки до зими. Закінчує цей вірш зима. Настав час спокою, відпочинку. Але одночасно — це період підбиття підсумків за рік. А ще цей вірш більше, ніж поетичний опис пір року. одночасно це і опис взаємин між людьми. Весна — це початок, перше знайом-ство, щось непевне і якесь чарівне. літо — швидкий розвиток почуттів, палка любов, навіть якась ейфорія. Після літа йде осінь, і на відміну від природи, яка готується до відпочин-ку, до сну, людські почуття набирають обертів і підходять до основного конфлікту, всі почуття загострюються, і ось-ось має щось статися... Завершенням усіх подій виступає зима — спо-кій, напруга, яка була раніше, не стала стихійною, руйнуючою силою, а вилилась в тепле і спокійне почуття:

Враз сердечним теплим сяєвом Щось їй бризнуло з очей...

Цей вірш заінтригував мене, цікаво, що ще незвичайного можу я знайти в цій дійсно сонячній книзі? я перегортаю сто-рінку, ще одну, читаю прекрасні вірші про природу, сповнені світла і краси, але всі вони позбавлені чогось незвичайного, таємничого. я вже не сподівалась знайти такий твір, збиралась відкласти книжку і почати робити домашні завдання, а то дов-го я вже сиджу на підлозі з книгою в руках. І в цей момент мені на очі потрапляє заголовок «о люба Інно». «Прочитаю ще цей вірш і досить, у мене ще багато справ», — думається мені. Пробігаю очима рядки цієї поезії і розумію, що я не по-милилась, коли подумала, що несподіване в цій книжці є: це сповідь людини, яка пройшла певний шлях і за плечами має не один десяток років. Герой згадує минуле, свою любов, і це все подано в стилі звертання до своєї коханої Інни, згадує все, що їх зв’язує, всю радість і весь сум. У кінці вірша залишаєть-ся нерозв’язаним одне питання: «Сестра чи Ви? — любив...». Саме цей момент привернув мою увагу, створив ореол таємни-чості та недосказаності.

Книга вже на полиці. Але в серці ще звучать неперемож-ним акордом свіжість і молодість, надія і сподівання, му-зика і мрія... Дивуюся сама собі, як «зачепили» мене вірші

164

МІЙ ТИЧИНА

П. Тичини, прочитані мимохіть. я ніколи не була прихиль-ницею поезії. я люблю прозу. Вірші ж читаю рідко і то лише ті, що визначені шкільною програмою. однак насолоди і задо-волення від їх прочитання я не відчувала. А тут... Мабуть, це справді талант, бо змусив моє серце відчути музику довкола. Талант — яскравий, неповторний, оригінальний і самобутній. Адже заграли арфи і у моєму серці...

165


СУхЕНКоольга Володимирівна

учениця 10 класу Згурівської загальноосвітньої школи

І-ІІІ ступенів Київської області

ПАВло ГРиГоРоВич ТичиНА І УКРАїНА

Пам’ятаю, як ще у дитсадочку вихователька прочитала нам вірш «А я у гай ходила». Уже тоді мене зачарувала музика

цього вірша. Він був такий плавний, мелодійний, що хотілося ще й ще його слухати і навіть співати. А слова, вони такі зро-зумілі і прості, вони відразу ж полонили мою дитячу уяву. я майже зримо побачила розкішний зелений гай, у якому цвіли розкішні, якісь незвичайні казкові квіти, дерева повільно по-хитувались, немов хотіли мене заколисати. Гай сповнений невга-мовним пташиним щебетом, бо це ж була весна, і птахи раділи їй, вітали її. А серед цього пташиного хору особливо гарно виді-лявся голос зозулі, яка кувала мені довгі літа… У гаю на горбку я ніби справді побачила зайчика. Мені хотілося його спійма-ти, тим більше що він дрімав і не чув, що я підійшла зовсім близько. Але тут біля самого вуха почулося дзвінке зозулине «ку-ку», і зайчик миттю стрепенувся і втік. А я залишилася ні з чим. я б любила зайчика, берегла його, годувала, але він зник. Пам’ятаю, що я тоді трохи не заплакала від такої біди. я до цьо-го часу пам’ятаю цей вірш, про себе декламую його і дивуюся, як міг поет, великий, геніальний Павло Григорович Тичина, так глибоко знати найтонші порухи дитячої душі, так точно відобра-зити у вірші світ дитячої фантазії, мрій і вподобань.

Звичайно, тоді я ще зовсім не знала ні імені великого поета, ні його світової слави. я вважаю П. Г. Тичину своїм земляком. Адже від мого дому до с. Піски, в якому народився і провів ди-тячі роки знаменитий поет, всього сорок хвилин їзди автобусом. На жаль, я не була в цьому селі, а так хотілося б побачити місця, які виколисали поета, які сходив він своїми босими ноженятами, де вперше почув музику природи і навіки зачарувався нею, так майстерно передав її у своїх віршах. Думаю, що при найпершій можливості я обов’язково відвідаю це знамените село.

Може, я так і забула б на деякий час ім’я великого поета, якби не вірш «Блакить мою душу обвіяла», який ми вивчали на уроках української літератури. характеризуючи творчість П. Г. Тичини, вчителька згадала і вірш «А я у гай ходила», і я відразу ж пригадала і дитсадок, і враження, яке справив

166

МІЙ ТИЧИНА

на мене цей твір. І знову «побачила» і гай, і квіти, і зозулю, і зайчика… Коли вчителька прочитала вірш «Блакить мою душу обвіяла», мені тоді здалося, що світ став голубим, здалося, ніби небо опустилося на землю і все заповнило своєю чистою голу-бінню. І весь світ став таким ніжним і прекрасним. І знову я ніби «побачила» поета з його великою і чистою душею, яка лю-бить увесь світ і яка ніби увібрала в себе його. І уявила я собі, як стоїть він ніби в центрі усієї України серед нашої розкішної природи, його постать освітлює яскраве сонце, і сам він, такий замріяний, вдумливо вдивляється в далечінь, милується і не може намилуватися красою рідної землі. Здається, сама приро-да схилилася перед величчю великого поета: трави простелили перед ним свої розкішні килими, голубою стрічечкою серед них пробігає струмочок, а метелик, який опустився на квітку, нага-дує собою свічечку, що символізує святість і чистоту природи.

А сам поет, зворушений красою рідного краю, вітає весь світ з початком нового дня, нових справ, нових турбот. Але особливо зворушили мене останні рядки поезії:

хвилюють, маюють, квітують поля — Добридень тобі, Україно моя!

Вони для мене прозвучали як гімн моїй Україні, її красі, її багатству, її трудолюбивому народу. А поетові тоді було всього лише 16 років. На один рік старший за мене. І вже таке світо-бачення, таке відчуття гармонії світу, таке відчуття краси, така любов до України, така глибока філософія мислення. Справді, маючи такий талант, він мав право говорити не лише з Украї-ною, а й із цілим світом.

А потім була поезія «Гаї шумлять». Коли я її прочитала, то мені здалося, що він написаний про мою Згурівку. І хоч я її дуже люблю, але навіть не уявляла собі, що так можна написа-ти про той світ природи, який оточує мене, який давно вже став для мене таким звичним і навіть буденним. А тут… я раптом по-новому побачила високе голубе небо, по якому пробігають хмаринки, як діти-пустуни, наздоганяють одна одну, перега-няють або мчать наввипередки. А парк у центрі селища, який я, звичайно, дуже люблю, став зовсім іншим. Кожне деревце, здавалося, заговорило, кожне з них мало своє життя, свою іс-торію, саме про це шепотіли між собою листочки, що тяглися до сонця і хотіли жити, жити… Виявляється, природа жива, кожна травинка, рослинка, деревце має своє життя, вони мо-жуть мріяти, сумувати, радіти. А який прекрасний захід сонця, коли крайнебо горить ясно-червоним полум’ям, а сонце ніби посилає останнє «прощай» всьому живому на цій землі. Усе в надвечір’ї змінюється, іншим стає і наш ставок, що в центрі селища. Від легенького вітерця утворюються дрібненькі хвиль-ки, які ніби переганяють одна одну, а в промінні призахідного сонця здаються тремтливо золотими, і здається, що в цей час

167


звучить над усім світом якась незвично урочиста музика, яка охоплює всю тебе, породжує незвичні почуття. І в центрі цього чуда — людина, найвище творіння природи, яка ввібрала в себе всю цю красу, яка схиляється перед нею, бо нічого вищого і кращого за рідну землю не існує.

А ще мені дуже сподобався вірш П. Г. Тичини «хор лісо-вих дзвіночків». Це вже пізніше я дізналася, що в поезії ве-ликого поета багато музики, різних мелодій, акордів. А тоді я просто душею відчула цей небесний передзвін усього живого на землі. Взагалі, читаючи будь-який твір, особливо вірш, я намагаюся побачити його зсередини, відчути і почути його під-текст. читаючи цей вірш, я звернула увагу на те, що з великої букви написані різні частини мови, які не є власними назвами: «лісові Дзвіночки», «Дзвін», «День», «ясний День», «окро-піте», «Золоте поле», «Небосхил», «Жито». я гадаю, що поет написав так тому, що він обожнював природу, ставився до неї з якимось аж язичницьким почуттям, він схилявся перед нею, як перед божеством. Він на лісовій галявині не просто бачив лісові дзвіночки, а й почув, як вони співають і про що співають. У їх-ньому співі він почув гімн рідній землі, усьому живому на ній.

Вони славлять день, небосхил і сонце, бо це їх життєвий простір, і кожен дзвіночок, похитуючись, видає тонкий ніжний дзвін, який зливається в загальний хор, оптимістичний, життє-радісний, бо саме таким і повинне бути життя на землі. Дзві-ночки радіють усьому: дню ясному, небосхилу і сонцю. Вони люблять «сни розкішні» і «гаї затишні», радіють дощу, його таємничому шелесту, жадібно п’ють живодайну вологу, щоб набратися сили на своє коротке життя, радіють ранковим і ве-чірнім тіням, дружать із житом, яке квітне на сусідньому полі, ведуть із ним дружню розмову. Жито теж любить дзвіночки, усміхається їм. А короткі, мов удари срібного молотка по зо-лотому ковадлу, звуки лунають чітко, але в унісон із хором лісових дзвіночків, наголошуючи на багатстві його звучання. Вірш навіює думки про повну гармонію, яка існує в природі і яка, на жаль, не завжди буває в житті.

я захопилася лірикою П. Тичини і прочитала багато віршів інших, не передбачених шкільною програмою.

Найбільше мене вразили вірші 1932—1933 років. Про це страхітливе явище в житті України чула дома від батьків, ба-бусь і дідусів, які народилися пізніше, але мої прадіди і пра-бабусі пережили це лихоліття, і як про найжахливіше і най-страшніше в своєму житті переповідали внукам. Так і до мене дійшли ці розповіді. я ніби зараз бачу перед собою: моя пра-бабуся ольга, тоді чотирнадцятирічна дівчинка, така, як я за-раз, разом зі своєю матір’ю цілісінький день працюють на кол-госпному полі: полють буряки, жнуть і в’яжуть у снопи жито і пшеницю. Не за гроші. Увечері їм дадуть по маленькій мисочці ріденької затірки (це, як мені пояснили, кип’ячена підсоле-на вода із завареним борошном) і маленький шматочок хліба

168

МІЙ ТИЧИНА

розміром із сірникову коробку. Затірка з’їдалася миттєво, а шматочок хліба несла додому в міцно затиснутій руці, боялася навіть понюхати його, бо тоді б неодмінно з’їла. А вдома чекав п’ятирічний братик, уже пухлий від голоду. Саме його ряту-вала сестричка від неминучої смерті. А якою розкішшю після холодної зими були млинці із молодих липових листочків, з акацієвого цвіту, калачики, листя кульбаби, вишневий клей. Мабуть, було велике бажання жити, коли люди пережили таке горе. У селі Красному, де жила моя прабабуся, від голоду по-мерло більше 500 людей, а в роки Великої Вітчизняної війни загинуло 186 чоловік.

Коли я прочитала поезію П. Г. Тичини «Загупало в дво-рі прикладом…», сльози набігли на очі. За розповіддю про трагедію молодої жінки-матері я побачила горе всього народу. Жінка збожеволіла від голоду і вже не могла контролювати свої дії. Нічого не усвідомлюючи, не розуміючи, що вона ро-бить, у страшній нестямі вона ріже свого сина і в горшку у печі варить його. А коли прийшли до неї представники влади, вона спокійно зустрічає їх, вітає і турбується лише про те, що ще не вварився синок, а отже, нічим буде їй пригостити їх. І все ж ви-тягає горщик із печі, а в ньому скрючені маленькі пальчики. А далі страшні подробиці, від опису яких, здається, зупиниться серце від жаху: «відрізані ноги», «реберця, намочені в цебрі», «синя голівка під ситом, що вже почала протухати» і страшна розповідь жінки, яка «тільки полоснула — затіпалась зразу і стихло». холоне кров у жилах, коли читаєш, як усміхається молодиця, припрошує до столу. А потім до неї прийшло хви-линне просвітлення: вона на якусь мить зрозуміла, що накоїла. Страшний розпач охопив її:

очима так дико по хаті і кинулась всяГолівку йому гладить і ротика стулює міцно,Заплакала б тяжко — не може,лиш б’ється об піл головою:Синочку, дитя моє любе!ой що ж я з тобою зробила!

Не стає слів, щоб описати весь біль і розпач матері. Сама себе питаю: «А хто ж справжній винуватець цієї трагедії, хто призвів жінку до такого страшного вчинку?» Мабуть, це зрозу-міли і представники влади, бо вони «освіжають водою» непри-томну жінку, «а писар все пише, все пише — та сльози писать заважають».

Подібну історію розповів поет і в поезії «Голод». Знесиле-ні від голоду батько і мати з маленькою дитиною тікають з рід-ного села, рятуючись від голодної смерті. Але, мабуть, тоді в Україні не було такого місця. Дорослі ще якось терплять муки голоду, мовчки його переносять, а мале дитя просить хліба. І тоді напівзбожеволіла від голоду мати проклинає свою рідну

169


дитину, бажає їй смерті, а потім чоловіку розповідає про те, що «недавно десь тут жінка зварила двох своїх дітей». чоловік зрозумів перебіг думок і помислів своєї безтямної від голоду дружини і «плюнув їй в лице», ніби бажав, щоб вона отями-лась, викинула навіть з голови такі страшні думки. Він ще зна-ходив у собі сили боротися…

я бачу, що і в часи найбільшої трагедії України великий поет був разом із своїм народом. Усією душею він сприймав це всенародне лихо і зумів так тонко і страшно передати його у своїх поезіях, засуджуючи тих, хто довів народ до такого стану або, може, і хотів таким чином стерти з лиця всю Україну. Ці вірші звучать як страшний обвинувачувальний акт тодішньому людиноненависницькому режиму.

Не встигли люди відійти від страшного голодомору, як нове лихо насунулося на нашу землю: почалася одна з най-страшніших і найкровопролитніших у світовій історії війна 1941—1945 років. І Павло Тичина знову поряд зі своїм на-родом, хоч і не із зброєю в руках. Його зброєю стало пекуче і правдиве поетичне слово.

Мені дуже сподобалася поезія «я утверждаюсь», яку ми вчили на уроках літератури. Це ж як треба любити свій народ, вірити у його життєдайну силу, у його нескореність, щоб ство-рити такий вірш.

Коли я його читаю, то проймаюсь такою гордістю за Укра-їну, такою любов’ю до її багатостраждальної долі, що не ви-стачає слів, щоб висловити ці почуття. А П. Г. Тичина знайшов такі слова:

я єсть народ, якого Правда силаНіким звойована ще не була.яка біда мене, яка чума косила! — А сила знову розцвіла.

Коли я читаю ці рядки, то ніби бачу свою землю ще із пра-давніх часів: Київська Русь, набіги печенігів і половців, страш-не татаро-монгольське іго, наскоки турків і татарів, велич на-ціонально-визвольної війни під проводом Богдана хмельниць-кого, героїчна Коліївщина, страшна Руїна, московське ярмо. І з усіх цих випробувань, мов казковий птах Фенікс, Україна завжди оживала, знаходила в собі сили, щоб вижити, вистоя-ти, відродитись.

Мене дуже вразило, як у кількох словах автор переконли-во показав нездоланну силу українського народу, міцний його духовний стержень, стійкість і, я б сказала, ту особливу гор-дість, яка дозволяє ні перед ким не хилити голову:

Щоб жить — ні в кого права не питаюсь, Щоб жить — я всі кайдани розірву.

170

МІЙ ТИЧИНА

Короткі, уривчасті речення, а який могутній потенціал людського духу закодовано в них, яке нездоланне прагнення до свободи, яка стійкість і нескореність.

Вірш написаний 16 вересня 1943 року, коли поет перебував у Кремлівській лікарні. Війна була ще в розпалі. Але поет уже зримо бачить нашу неминучу перемогу над ворогом і гнівно клеймить його, тому що за всякі неправедні дії обов’язково треба нести суворе покарання.

Гнівно розкриває автор злочинні дії фашистів, їх зарозу-мілість, патологічні мрії завоювати увесь світ, їх нелюдську звірячу натуру:

Тевтоніє! Мене ти пожирала,як вішала моїх дочок, синівІ як залізо, хліб та вугіль крала…

Автор пророкує у поезії неминучий крах фашизму в корот-ких, але містких словах:

Фашистська гидь, тремти! я розвертаюсь!Тобі ж кладу я дошку гробову.

я не перестаю дивуватися силі таланту П. Г. Тичини. Звід-ки він черпав сили, у чому джерела його таланту? Вважаю: у вірі в свій народ, у його нездоланний дух.

До речі, надзвичайно хвилюючими є рядки, звернені до во-їнів-українців. Вони сповнені такої сили любові і віри в їх муж-ність, що, здається, немає у світі сили, яка могла б їх зупинити, бо вони йдуть визволяти рідних батька і матір, сестер і братів, рідні села і міста, рідну землю від фашистської нечисті:

Ідіть батькам на допомогу й жінці,Дітей спішіте визволять!

Ще в 1943 році поет твердо вірив, що відродиться Україна, прийде мир на нашу багатостраждальну землю, оживуть села і міста, розквітне життя:

Із ран — нове життя заколоситься,Що з нього світ весь подивлять.

Мене цей вірш схвилював, мабуть, найбільше, бо в ньому — титанічний дух українського народу і ніжна, трепетна любов до рідної землі.

Самостійно я прочитала вірш «Над Дніпром» і здивувалась багатству граней тичинівської музи. То вона бойова і грізна, як у поезії «я утверджаюсь», то болюча, як у віршах про голодомор, то якась ніби не по-земному зворушлива і глибока, як у віршах «Гаї шумлять», то ніжна й трепетна, як у вірші «Над Дніпром».

171


У ньому про двох закоханих, юнака-українця і дівчину-ро-сіяночку. Вони безмежно щасливі, вірять у свою майбутню гар-ну долю. Поет розповідає про їх зустріч на київських кручах над Дніпром. Так описати навколишню красу міг лише тала-новитий поет: «трави шовкові», «зорі повисли над Дніпром», «пахнуть покоси», «встає зоря рум’яна».

Вони обоє юні і твердо впевнені в тому, що доля їм усміх-неться, бо серця їх б’ються в унісон, бо у них однакові мрії і поривання, спільна мета: жити, працювати і любити один од-ного все життя. Вони вірять у їх спільний «ясний день», і це робить їх кохання особливо світлим і прекрасним.

Зараз за вікном весна. Найулюбленіша моя пора року, коли все оживає, пробуджується, тягнеться до сонця, до життя. А яка краса кругом: ніжні зелені листочки на деревах, різнобарв-ний квітковий килим і радісний тріумфуючий спів пташок. Але набагато краще за всі мої відчуття сказав Т. Г. Тичина у сво-єму вірші «Арфами, арфами». У нього весна співає, звучить різноголосо, тріумфує. я знаю, що арфа — один із найулю-бленіших музичних інструментів Т. Г. Тичини, а коли звучать одночасно кілька арф, то ми чуємо якийсь просто божествен-ний хор, ніжний, тремтливий, який доходить до самого серця. Саме так у поета співають гаї весною — «золотими голосними, самодзвонними». А весну він бачить в образі красивої україн-ської дівчини у розкішному вінку, яка впевнено крокує нашою землею, даруючи людям світлу радість, надію на краще життя. Весною в людей все змінюється, і настрій теж. хочеться вірити у все гарне, світле. Про це і пише поет:

Думами, думами — Наче море кораблями, переповнилась блакитьНіжнотонними.

А ще поет передчуває радість від першої грози. Вона для нього теж прекрасна, бо в ній якась наступальність, рішучість, нездоланна могуть. Здається, сама природа хоче показати свою силу і красу:

Буде бійВогневий!Сміх буде, плач будеПерламутровий…

Цілком імовірно, що автор мав на увазі не просто весняну грозу, а його пророча душа відчувала великі класові бої, адже вірш написано в 1914 році, коли вже йшла Перша світова ві-йна, а в країні було велике соціальне напруження, що готове було вибухнути страшенною пожежею. А поки що на землі вирує весна, і в центрі її людина, сам поет, який не може на-милуватися багатобарвністю і багатоликістю весни:

172

МІЙ ТИЧИНА

Стану я, гляну я — Скрізь поточки як дзвіночки, жайворон як золотий.

Своїм радісним сприйняттям весни поет ділиться зі своєю по-другою, запрошує її відчути всю повноту і красу весни, бо тоді вони обоє стануть духовно багатими, красивішими, людянішими.

Але особливо мене вразив вірш «Пам’яті тридцяти», у яко-му поет продемонстрував свою громадянську мужність і своє захоплення патріотизмом зовсім молодих юнаків, які практич-но голіруч виступили проти московського війська Муравйова, прагнучи захистити незалежність своєї України, яку вони лю-били понад усе. І на уроках літератури, і на уроках історії нам розповідали про бої під Крутами. я так зрозуміла, що то був найвищий прояв патріотизму, приклад для наслідування всім майбутнім поколінням, як треба любити, берегти і захищати свою землю від ворогів. Автор не просто захоплюється їх по-двигом, він називає їх святими мучениками, життєва дорога яких виявилася кривавою і славною водночас. Поет гнівно за-суджує душителів свободи і української незалежності, називає їх Каїнами і накликає на них Божу кару.

А світ такий прекрасний, життя молодих патріотів ще лише починалось, а їх уже прийняла рідна земля.

Несказанно боляче читати цей вірш. На обкладинці збірки поезії П. Тичини «Твори», яка вийшла

в 1990 році, надрукований один з останніх віршів поета, вірш-прощання «Зі смутком на серці». У ньому поет описує момент прощання з життям, з рідною землею, звичайно ж, на душі в ньо-го буде тяжко, сумно, але він упевнений, що не лише Україні, а й усьому світові він сказав своє вагоме, щире і красиве слово, тому зникне він із цієї землі з вінком на чолі. як глибоко віруюча лю-дина він вірить у потойбічний світ, і ще за життя він передбачає, як літатиме його душа там, літатиме світами і літатиме над тими, кого він залишив на землі. І там він додумуватиме все, про що не встиг сказати людям на землі. А потім через століття він знову з’явиться на нашій землі «з плачем на вустах, з жахом смерті і тлі». І все ж найпрекрасніше життя саме на землі, бо тут:

І буду я знову радіти,Горіти, Й так буде багато в житті моїм шуму — І сміху, і суму.

Звичайно, я тільки поверхово знайома з творчістю велико-го поета. Попереду детальне знайомство з його безсмертною поезією. Але з усією впевненістю вже зараз можу сказати: Пав-ло Григорович Тичина — мій найулюбленіший поет. І це наза-вжди. А його твори будуть завжди моїми настільними книгами.

173


ТиТАРЕНКоАнна євгенівна

учениця 11 класу Бондарівської гімназії Марківського району луганської області

ПоЕЗІя ТичиНи — МУЗиКА ДУШІ(есе)

«ПоЕЗІя ТичиНи — СоНячНІ КлАРНЕТи» (вірші)

Життя… яке коротке слово, а який глибокий смисл, яка надихаюча сила в ньому! У житті, як на довгій

ниві… людина народжується, живе мріями, складає плани на майбутнє. І часто навіть не думає про те, що на кожному кроці її непомітно підстерігає небезпека. як маленька рибка у великому розгніваному океані, вона намагається розгледіти і зрозуміти все, що оточує її в навколишньому світі, щоб заздалегідь, по змозі, уникнути зайвих проблем і знайти своє щастя.

Важко людині зробити в житті свій перший крок. І якби не Павло Тичина, я б, мабуть, ніколи не наважилася розкрити свою душу, сказати комусь про любов до книги, до поезії і про те, як співає моє серце, коли чую пророчі його слова. При згадці про нього я відчуваю, ніби крила виростають у мене за плечима. І співає моя душа! я щаслива, бо маю гарну родину, мудрих наставників-учителів, друзів. Мій дім — Україна, з ви-шневими садами і солов’їними гаями, пшеничними полями і повноводними річками. І як же не любуватися цією красою, не гордитися працьовитими людьми! як не подякувати Тичині за його любов до рідної землі, за його полум’яне слово. Знаю: ба-гато йому в житті довелося пережити, щоб вистояти, не злама-тися. Та він ніколи не був самотнім, бо Україна стала для нього і матір’ю рідною, і дружиною вірною, а український народ — сім’єю єдиною. І ми, нащадки Павла Григоровича Тичини, ні-коли не забудемо його, він буде вічно жити в наших серцях.

А ким є для нас Тичина? яке місце займає його поезія в нашому житті? Скажу коротко: батьком, мудрим наставником, другом. А його поезія — чистою джерельною водою, життєдай-ною силою, порятунком від жорстокості і вбогодухості.

Спасибі тобі за те, що вмів любити Україну і нас тепер цьому научаєш. За те, що був сміливий і не боявся правду говорити. Тобі намагалися обрізати крила, а ти не плакав і не каявся. Ти завжди говорив правду, якою б вона не була гіркою. Не зраджував своїм принципам та ідеалам. У наших юних серцях палає твоя любов. я щиро вдячна тобі за твої

174

МІЙ ТИЧИНА

мудрі поради, за твою любов до батьків, до родини, до рідного слова, і радісного, і печального…

я й досі ніби чую голосіння матері Павла Тичини, плач братів і сестер за батьком, який передчасно помер. Бачу оселю небіжчика Григорія Тичини, яку обсіли злидні. Про все це зво-рушливо і тривожно розповів сам Павло Тичина у вірші «Під моїм вікном»:

А як батько вмер —Мов прийшла зима:Жити стало гірше, тяжче —хліба… й то нема.

Тяжкі обставини життя були причиною того, що в ранніх віршах Тичини іноді звучали мотиви суму, самотності, туги за рідними. Але поет поступово усвідомлював, що він — син тру-дового народу, якому й має служити. Від народу Тичина взяв багатобарвне слово, відчув його невичерпні можливості…

На все життя запам’ятаю слова з його першого друковано-го вірша «Ви знаєте, як липа шелестить»:

Ви знаєте, як липа шелестить У місячні весняні ночі? Кохана спить, кохана спить,Піди збуди, цілуй їй очі.Кохана спить…Ви чули ж бо: так липа шелестить.

Сиджу я на уроці української літератури, слухаю свою вчи-тельку, Мишуру любов Іванівну, яка, ніби чарівник, веде нас у світ загадкового, прекрасного. Глибоке хвилювання охопило мою душу: в ту мить мені здалося, що і сонце у небі завмерло, пташиний спів навколо затих, вітер заплутався десь у гіллі де-рев. А слова П. Тичини в її устах то музикою розливаються, то бурхливою рікою спадають з гір, то ніжними арфами звучать:

Арфами, арфами —Золотими, голосними обізвалися гаїСамодзвонними…Йде весна ЗапашнаКвітами-перламиЗакосичена.

І так мені радісно стало, що вже і до нас прийшла весна з її п’янкими пахощами, пташиним щебетом і різнокольоровими барвами. Знаю, Тичина теж любив весну, любив життя. Але його душа рвалася від болю, туги і смутку, від тривоги за долю України, за народ, якому довелося в житті багато вистражда-

175


ти, щоб перемогти. І тому відчувається у вірші схвильований стан поета. Та він вірив, що прийде час, коли народ відчує себе справжнім господарем на землі:

Ще буде неба чистої блакиті,добробут в нас підніметься, як ртуть,заблискотять косарки в житі,заводи загудуть…І прислухалися до слів тих люди, бо то була правда…

Разом із шелестінням липи місячної ночі, звучанням арф я ніколи не забуду в його поезії солов’їний спів і шум гаїв, мінливу природу, що вигравала різними барвами, буду милу-ватися чарівними хмарками, які пливуть по блакитному небу і викликають справжню музику в моїй душі…

Зараз я навчаюся в 10 класі. Скоро переді мною просте-литься дорога у незвідані світи. я піду нею і візьму з собою поезії Павла Тичини, які стали для мене мудрим порадником, зіркою провідною. Низько вклоняюся тобі, Поете, за це і гово-рю: «Твоя зоря буде вічно пломеніти!».

У моїй душі народжуються слова, адресовані Павлу Ти-чині. На крилах лебединих я відправлю їх у небесну блакить. Може, десь там, на небесах, і досі блукає його грішна душа: чекає хоча б маленької звістки з України…

Шановний Павле Григоровичу!

я, Титаренко Анна, учениця 10 класу Бондарівської гім-назії. Пишу тобі листа, як донька рідному татові, щоб подя-кувати за те, що любив ти Україну-неньку, свій народ. І вже тоді думав про нас, своїх нащадків. Знаю, що тяжка тобі ви-пала доля, але народ не бачив твоїх сліз, бо ти був сильний, рішучий. Скажу тобі по-секрету: хотілося б мені мати хоча б краплинку твого таланту, щоб так мудро володіти словом:

Гей, народе! Будеш жити!А я матір не забуду!Україні, її людухочу вічно я служити.А раз їй — то й людству буду.

Ти служив Україні, рідному народу — і Україна не забула тебе. Ти пророкував щасливу долю рідному народу — і він ви-стояв і переміг. Ми — щасливі, бо ходимо до гімназії, де нас навчають найкращі у світі вчителі. часто збираємося дружною шкільною родиною під час проведення різних свят, спортивних змагань, екскурсій… Скільки енергії, дитячого галасу, сміху!

Заплющую очі і ніби бачу тебе молодим, красивим, життє-радісним. А скільки горя випало на твоєму віку, скільки страж-дань! Немало довелося тобі пережити. Ти, Павле Григоровичу,

176

МІЙ ТИЧИНА

вистояв, не зломився. І я впевнена: тебе все життя зігрівала любов до рідного краю, до України, до простих людей.

Пишу тобі листа, а сама думаю: якби дожив ти до наших днів, то чи гордився б нами, своїми доньками й синами. Ду-маю, що так. Бо у наших юних серцях палає іскорка твоєї лю-бові. Низький уклін тобі за це від усієї нашої великої родини. А знаєш, я в усьому хочу бути схожою на тебе. Ти дуже любив своє село, народ, дбав про Україну. я теж люблю свою рідну Бондарівку, працьовитих людей, річку Деркул, що несе свої води величаво через наше село. Горджусь тим, що я — укра-їнка, а Україна — моя Батьківщина. А ще з гордістю скажу всьому світові:

лине слово Павла Тичини,І нема на те причини,Щоб в бігу його спинити.Воно вічно буде жити!Його вірші, його прозаРозквітають, як мімоза.І хоч час пливе швиденько,Гордилася б сином ненька.як гордиться УкраїнаЙ величає свого сина.

А надворі — весна… Сонечко світить, птахи співають, де-рева одягаються у весняні шати. А я дивлюся і думаю: «як до-бре, що зеленими гаями, вишневими садами, безкраїми степами багата наша Україна. А ще стає радісно від того, що багата вона талановитими людьми, які можуть красу творити влас-ними руками». Саме таким був і ти, Павле Григоровичу! Тому шириться про тебе слава за моря і океани. І будуть твої вірші жити вічно, бо в них — доля нашого народу. А ми, молоде по-коління, все зробимо для того, щоб Україна пам’ятала своїх кумирів і процвітала.

Поезія Тичини — сонячні кларнетиУкраїно! Мати-Берегине!Маєш ти дітей своїх багато.Пам’ятаєш доньку й сина…я про Тичину хочу розказати.

І мої спогади пливуть рікою…Бо як його дитинство не згадати?Вони, як перший промінь сонця.я знаю: їх нелегко упіймати.

чернігівщина. Село Піски…Тут промайнули дитячі літа.

177


Стежками ходили поетові ніжки,І усміхалась ніжно мати молода.

Його матуся, добра і сердечна,Понад усе любила правду говорити.І заповіт її — «Вір, сину, у людей» — Вчив Павлуся життя любити.

А як любив хлопець природу,І солов’їний спів в зеленім гаї.Калину, що дивилася у воду!Тут вишня розцвітала, мов у раї…

Підріс Павло, вже «Кобзаря» читає,Пушкіна і Гоголя, і Глібова байки.І в хорі монастирському співає.Свої вірші читає друзям залюбки.

Подвойський — вчитель і наставник,Духовності й любові садівник.Від його слова швидко вироставПавло Тичина — славний трудівник.

Змужнів Павло — і його голос зазвучав.Слова поета розлетілися по світу.Про Україну-неньку він співав.Було над чим і сумувати, і радіти.

Його поезія — то сонячні кларнети,То теплий порив вітру з України.Ріки музичні і легкі сонети,І сталь, і ніжність, і родина.

В його поезіях — весняна свіжість,Завзяття й радість легкокрила.Віра, надія, любов і бадьорість,чесність, відвертість і сила.

Йому я низько-низько уклонюся,Скажу: «Спасибі, Генію-Титане!».Погляну на портрет — і посміхнуся:А в небі хмарка дощова розтане.

Україна знову розцвілаПлекав Тичина українську мову,її глибинне, пружне слово влучне.Запрошував людей він до розмови.Голос його лунав у світі гучно:

178

МІЙ ТИЧИНА

«я єсть народ, якого Правди силаНіким звойована ще не була.яка біда, яка чума косила...»Та Україна знову розцвіла!

І арфи звучали різноголосо…І заспівала ніжно так Весна.І розпустила дівчинонька коси.Буде Україна вічно молода.

Співець Вітчизни і народуПавло Тичина — наш поет.Співець Вітчизни і народу. художник слова — ось який дует.любив він Україну і природу.

А жив Тичина для Вкраїни,Для неї він писав, творив.В майбутнє вірив Батьківщини,Для себе світ надій відкрив.

Нехай поет заснув навіки,Та слово полум’яне не вмирає.Голос його звучить, мов ріки.І стрімко в небеса сині злітає.

Ми тебе не забули, поете!(П. Г. Тичині присвячується )

Мій любий друже, подивися,який чудовий український край!Народ розправив плечі, звеселився,Співом бринить зелений гай!А на полях роздольних колоситься жито,Сонцю всміхається пшениця золота.Так хочеться нам жити і вірити,Що Україна буде вічно молода.А ще хотілося, щоб ти побачив,Що Україна наша волю здобула,Розбила рабські пута віковічні,До європейських висот піднялась.І це усе побачивши, ти б сказав, поете:«Написав народ свої, власнії сюжети.Під святими куполами зібралися люди,освятилася їх воля — з ними правда буде.Буде наша Україна сильна і багата…Нехай щастям повниться українська хата».

179


яЖУКМарія Степанівна

учениця 11 класу Більської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів чемеровецького району хмельницької області

я ВІДКРилА КохАННя КНиГУ, АБо РоЗМоВА З ПАВлоМ ТичиНоЮ

Думки вголос

Гаї шумлять — я слухаю.хмарки біжать — Милуюся.

Наспівувала я ці рядки, коли була ще маленькою дівчин-кою і не знала, що вони належать Тичині. А згодом відкри-ла для себе неповторний світ його сонцесяйних поезій. І як прикро була я вражена, коли прочитала рядки вірша євгена Маланюка «Сучасникам». Все моє єство повстало проти цьо-го, і народилася у моєму серці відповідь Маланюку, бо поезія Павла Григоровича Тичини — незнищенна, і веду я з ним свою сердечну розмову…

Відповідь Маланюку

Слова… Слова… І біль, і гіркота…Тичини слово — сонячне сіяння!І звук божественний — не дудки гра,А літургія Всесвіту рахманна!Він душею писав, Він — не жив, він — палав,І нова загорілася зірка.Спала полуда тьми, Світ новий забуяв,Золоті заспівали кларнети.Вони сонцем своїм зігрівають мій день — І хай згине «фарбована дудка»!

180

МІЙ ТИЧИНА

Павло Тичина:

Блакить мою душу обвіяла,Душа моя сонця намріяла,Душа причастилася кротості трав — Добридень я світу сказав!

Відлуння у моєму серці:

Колосся з-під вій посміхнулось мені,І очі-волошки сказали: «Привіт!».Тополі у полі, і липи в гаюТужливую пісню співають свою.Туркоче веселка, раюють поля,У вальсі кружляє блакитна ріка.Метелик на квітці, на листі росаШепочуть вітання: «о диво! Краса!».я світ обіймаю — це диво — земля!Добридень тобі, Україно моя!


Арфами, арфами — Золотими, голосними обізвалися гаї Самодзвонними:Йде весна Запашна,Квітами-перлами Закосичена.


Йде весна запашна, барвінкова, дзвінка,Посміхаються квіти від щастя.Срібнострунні вітри ніжно пісню співа,І вона озивається в серці.Арфи, арфи бринять!Сонцесяйні громипролітають птахами над світом.Йде весна запашна, барвінкова, дзвінка,огортає всю землю чар-квітом.хмари, хмари цвітуть!Білокрилі вітри

181


заплітають цвіт вишні у коси.Йде весна запашна, барвінкова, дзвінка,Зорепадами грають калинові роси.


Ви знаєте, як липа шелеститьУ місячні весняні ночі?


Шелест, шепіт, зітхання,шарудіння… Траварозкриває секрети, таємниціім’я… Твої очі шепочуть,мої губи мовчать…Шепіт, шелест, шукання,рук сплетіння… Гіллярозкриває обійми, місяцьв лист загорта…Шепіт, шелест, чекання, танці тіней… Імларозкриває намітку: все на мить завмира…


Десь на дні мого серцяЗаплела дивну казку любов.


Десь у вирії слів й почуттівПоселилось у серці коханняІ окутало нас, мов туман,Що являє себе десь підрання.я сказала тобі, що любов — Це елегія дивна й чудова,Це ранкове зітхання у росах,Це у наших весняних дощах…Ніч закутала в темінь серця,Закликають нас шепотом зоріУ мережаний сяйвом танок.Говори, говори, мій миленький, хай в устах твоїх слово цвіте!я ішла до озерця…

182

МІЙ ТИЧИНА

Там у вирії слів й почуттів Зародилося наше кохання.


Кохана,чом серце твоє не таке?чому, як говориш — на думку спадаєТе поле у жовтні.


Твої очі так схожі на вечір,я ж так часто гублюся у них,І коли в них спалахують іскри,Мов ті зорі на небі нічнім,я про все забуваю на світі.

Ах, ті очі, ті очі… Коханий!хіба може їх жовтень здолать,Коли арфи дзвенять срібнодзвонні,Коли світ я готова обнять.чом, мій милий, чому ти не віриш,Що кохання я книгу знайшла?

183


особливавідзнака журі

184

МІЙ ТИЧИНА

АРТЮхоВАСофія Ігорівна

учениця 9 класу Артемівського НВК «ЗоШ І-ІІІ ступенів імені Артема — багатопрофільний ліцей» Донецької області

НАЙДоРоЖчиЙ СКАРБ

я часто думаю про завтра і тепер,я часто згадую про вчора і сьогодні,я не засуджую, якщо ви з тим не згодні,Що кожен має лиш одне життяІ після смерті вже не буде вороття.Не зможем ні про що поговорити.Тому давайте вже сьогодні жити!Відкрийте очі, вийдіть із пітьми!Не будьте врешті-решт малими ви дітьми.хоча б на мить погляньте навкруги:На ріки, гори, сад, ставки, луги,На поле, повне чистого зерна,І на озера, що немов без дна,В воді яких проміння виграє.І таке диво в нашім краї є!Погляньте, люди! Досить воювать!Не треба час задарма марнувать!Змиріться з тим, що є невічні ми,Давайте будем справжніми людьми,І кожен з нас злетить, неначе птах,І спрагу втопить в вічних небесах!Й нехай летить туди, де є життя,Де є любов, є щастя й почуття;Де є добро і є для кого жить.А що не зроблено, те краще не робить!Добро чинить, в добрі собою бути,Про злість і ненависть не знати і не чути,Бо ж люди ми, бо є у нас душа.Й не купиш ти її за битого гроша.Відкрийте очі й гляньте навкруги:як ріки заливають береги, як сонце освітляє нашу путь,А те, що зроблено — того не повернуть!

185


БУЩУК Андрій Володимирович

студент Мирогощанського аграрного коледжу Рівненської області

А СКоРБНА МАТи ЗНоВ У ТоМУ ПолІ

…Проходила по полю обніжками, межами.П. Тичина, «Скорбна мати»

А скорбна мати знов у тому полі,І колоски збирає по стерні.Невже їй не позбавитись ніколиВід болю, злиднів і жалів?Вже час нове плекати щедре жниво, Та руки опускаються худі…о Україно! Мати нещаслива! чом не знаходиш броду у біді?

186

МІЙ ТИЧИНА

ВІТКо Ірина Сергіївна

учениця 9 класу Свішковецької ЗоШ І-ІІІ ступенів чемеровецького району хмельницької області

ВЕличНА ФЕєРІя СВІТУ

Велична феєрія світу…В ній звуки пісень і ридання,Щось Богом для людства відкрите,У слові, а може, й в мовчанні…

Та чую мелодію ніжну,Звучить поетичнеє слово.Кларнет світодайний ТичиниТоркається горя й любові.

У пісні, що з дна його серця,Мелодія ніжності й віри,Надії на інше, прекрасне,любов до людей його щира.

Він бачив росу на травичці,як в лісі співають дзвіночки,як райдуга п’є із криниці,Зростають синочки і дочки.

І слово його в кожне серце,У кожен куточок війнуло.І ми, хто часів тих не бачив,Питаєм: «хіба таке було?»

А було! Рука написала,Що правдою й вірою людом…Неправди й лукавства не знала,Не знала, що вічною буде

Та слава. Життям назоветься,Що жив наш Павло, наш Тичина,Що в кожному серці озветься,І знатиме кожна людина!

хай пухом земля йому буде!Ти з нами віршами й піснями,Ти з нами завжди і усюди,І вірю, навічно ти з нами!

187


ГАРЮНоВА оксана олегівна

учениця Кислівської ЗоШ І-ІІІ ступенів Куп’янської райради харківської області

«НЕ БУДь БАЙДУЖиМ»,«СІМ’я»(поезії)

***

Не будь байдужим

Не будь байдужим до чужого горя,Не будь байдужим до гріхів, біди.Не будь байдужим, бо немає моря,Що поглинатиме байдужості сліди.Не будь байдужим, бо добра промінчикНе промайне у сердечку твоїм.Не будь байдужим… хай же стане вічнимСлів милосердя, будь покірним їм.Не будь байдужим! хай цей простий вислівЖиттєвим кредо стане у всіх нас.Не будь байдужим! Слів цих неповторністьДобра тепло нехай торкнеться нас.Не будь байдужим… Це моя святиня,Мій принцип у житті, мій ідеал.Нехай же поважає і дитинаДобра священний ареал.Не будь байдужим! хай слова ці линутьУ всі Галактики, у всі світи.Не будь байдужим та ворожим, друже,Не будь байдужим, безсердечним ти!

***

Сім’я

Сім’я — це татів теплий погляд,Матусі хліб і пиріжки,Бабусин змалку ніжний поглядІ дідуся смішні казки.Сім’я — це плач сестрички вранці

188

МІЙ ТИЧИНА

І брата капості дрібні,Святкові в нашій хаті танці,Сумні родиннії пісні.Сім’я — хрещеного дарункиІ тітки радісні пісні.Це вишиванки-візерунки,Що вишила сестра мені.Сім’я — це скарб, єдина цінність,В житті підтримка і любов.Не роз’єднає нас буденність,Бо в нас одна-єдина кров.Сім’я… Душа у нас єдина,єдиним подихом живем,За рідних будь-яка людинаЖиття віддасть, за них помре.Сім’я… Завжди ми будем разом,Поки вогонь в душі горить.Це пам’ятайте завжди, люди,Родинний вогник бережіть!

189


лЕБЕДєВА лілія Сергіївна

учениця 9 класу Мереф’янської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 7 харківської області

УляНА

Світанок, і юрба людей,І шибениць, немов дерев алея.На страту німці привели дітей,І серед них Уляна — всі поглянули на неї.Тримає що вона в руках, Що притискає так до серця?То зошит, весь ізписаний в віршах, Що із пітьми відкрили їй до світу дверці!Уляна Громова з собою узяла Збірку поезії Павла Тичини, І у безсмертя тихо увійшла…НЕ ЗРАДиВШи СВоєї БАТьКІВЩиНи!

190

МІЙ ТИЧИНА

оСТАПЕНКо Юлія Геннадіївна

учениця 11 класу Жовтневої ЗоШ І-ІІІ ступенів Переяслав-хмельницького району Київської області

ТРиМАє РУКА МолоДА ПІСТолЕТА

Тримає рука молода пістолета,очі до неба прощально звела,Бо знає: недовго лишилося жити.Короткою, хлопче, твоя одіссея була.

Безвусі, юні, вічно молоді!Ви кров’ю землю освятили.Ви мужньо уперед ішли,Град куль приймаючи на груди білі.

Були ви волонтерами доби,Коли на вівтар ставилася воля.Ніщо не зупинило вашої ходи!Із Крутами вас пов’язала доля.

Наказу «В бій!» вам не давали двічі,І знали всі, куди вас посилають.Із піснею дивились смерті в вічі — Так рідну землю діти захищають!

191


ТЕлЕГУЗ Вікторія Григорівна

учениця 11 класу Жовтневої ЗоШ І-ІІІ ступенів Переяслав-хмельницького району Київської області

ШІСТь ТиСяч І ТРиСТА..

Проходить по серцю оскома. Шість тисяч кацапів і лише три сотні малих.Батьки відпускають, адже надія вмирає остання — Молились до Бога, просили, чекали: прийдуть…

Вдивлялись, кривавилисьочі дівчат:«Дай, Господи, щоб славились!І повернулись назад!»

Скипіло образою серце юнацьке — їх триста із кращих, найкращих пішло,Згадавши за предків, за славу козацьку,Загиджене місто і темне село…

Пішли і понесли у жертву державі — Всю радість юнацтва, кохання і кров.І сяєвом дивним в кривавій загравіНенависть зайнялась, заблисла любов!

Шість тисяч і триста…За спогадом сходить щокою сльоза,В тій хвилі далеке спливає,І видиться постать юнача,Доходять прощальні слова.Ті триста — герої, ніщо поряд з ними золоті ордени!

Захищали, боронили, віддали останні сили.Ви стали прикладом усім!Про вас, крутянці, не забути!В понурій темряві віківСвітити будуть завжди Крути!

192

МІЙ ТИЧИНА

ТУРлАЙ Василина Михайлівна

учениця 11 класу Калуської гімназії Івано-Франківської області

КАРПАТи

Над озерами, над прозорими,Де ялини віти розп’яли узорами, —Розцвіли в душі моїй хорали,Розцвіли хорали дивні, скрипками заграли.

П. Тичина

Тихенько десь дзюрчить струмок,І чутно його переливиНа полонині, де овецьПасе вівчар старенький, сивий.

Десь там видніється селоІ хатки в ньому, мов з картини.А з полонини загуло.Трембіта кличе… Й скільки сили

У цьому поклику, і мрій,І духу нашого народу!Підняв ліс віти своїх вій…Поглянь на цю гірську природу!

А скільки зела, різних трав,які ще споконвік цілющі,які ще прадід наш збирав…

Були ж бо предки в нас тямущі!Могли і вилічить тебе,І душу твою заспокоїть,І берегти усе живе,Що рани твого серця гоїть…І зберегли. Поглянь навкруг!Усе живе — усе прекрасне.І зрозумій: природа друг,Природа — це життя і щастя.

193


ЩЕРБАНьДмитро В’ячеславович

студент ясинуватського будівельного технікуму транспортного будівництва Донецької області

«о, ПАННо ІННо», «ДЕСь НА ДНІ МоГо СЕРЦя»

(поезії)

О панно Інно, панно Інно… П. Тичина

ІМи довгий час удвох ходилиІ прислухались до життя,Та нічого не помічали,В думках були лиш ти і я.

Ідучи поряд один з одним,Ми милувались цілу ніч.Кохав я погляд її добрий,Без поцілунків лиш не міг.

Не маю змоги щось сказати,У мене все горить вогнем.як хочу кожну мить всотати,Щоб так було завжди, щодень…

ІІІ знову ніч,Зима.Зима.як тягне до її вікна…Кохання гіркоту пізнав,А сніг — наш свідок —Вже розтав.

Так хочу ближче підійти,Стук серця мій почуєш ти.Побачити б обличчя знов…як сніг — любов.Твоя любов.

194

МІЙ ТИЧИНА

Творче прочитання поезії «Десь на дні мого серця»

обряд вінчанняТуману й ночі…А серце плаче:— Прощай, юначе…Квітки шепочуть:— Вітри, гей в танок!Дно серця — казка.Що скаже ранок?

Номiнацiя

«ДОСЛІДЖЕННЯ»Тези робіт


СТУПЕНЯ

197

НОМІНАЦІЯ «ДОСЛІДЖЕННЯ»

РиБиЦьКАМарія Михайлівна

учениця 10 класу загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів с. Павлівки Іваничівського району Волинської області

лЕКСиКо-СЕМАНТичНА ГРУПА «ФлоРА-ФАУНА» В ІДІоСТилІ ПАВлА ТичиНи (на матеріалі збірки «Сонячні кларнети»)

Назви рослин та тварин належать до найдавніших шарів лексики, а їх використання у текстах різних стилів та

жанрів має свою багатовікову традицію від найдавніших писемних пам’яток та народнопоетичних джерел до сучас-них художніх творів. Проте семантико-граматична струк-тура фаунолексем (найменування тварин) та флоролексем (найменування рослин) ще й досі залишається на периферії наукових зацікавлень сучасних мовознавців. У поетичному мовленні флоро- та фаунолексеми набувають специфічних рис як образно-естетичні, художньо-значущі елементи мови і активно вживаються у ролі стилістем та експресем.

Зважаючи на це, авторка роботи вирішила вперше на матеріалі творчості Павла Тичини здійснити функціональ-но-стилістичне дослідження назв рослин і тварин як явища поетичного мовлення.

Для цього дівчина зафіксувала набір флоро- та фау-нолексем у досліджуваній збірці, здійснила їхню класифі-кацію, з’ясувала особливості використання їх у прямому значенні та у складі тропів і стилістичних фігур, а також уклала словник-реєстр таких назв.

Флоролексеми у збірці П. Тичини «Сонячні кларне-ти» учениця розділила на три лексико-семантичні групи: дендролексеми (назви дерев, кущів, чагарників), назви трав’янистих рослин (трав, дикорослих і декоративних кві-тів) та назви сільськогосподарських культур (зернових, городньо-овочевих та кормово-технічних). окрім того, для аналізу залучено лексеми на позначення узагальнених по-нять, які здебільшого вказують на місце розташування: гай, бір, ліс, сад, нива, поле, луг, город.

Дендролексеми представлені номенами на позначен-ня садових дерев — вишня, дикорослих — верба, тополя. Трав’янисті рослини репрезентовані назвами дикорослих трав (костриця, полинь), дикорослих (волошка, дзвіночок,

198

МІЙ ТИЧИНА

мак, м’ята, первоцвіт, ромашка) та декоративних (жор-жина, лілея, рожа) квітів. Групу сільськогосподарських культур складають зернові (жито, пшениця), городньо-овочеві (гарбуз) і кормово-технічні (вика, соняшник) куль-тури. На позначення трав’янистих рослин та квітів загалом автор у своїх творах використовує лексеми квіти, квітка, квітоньки, трави, травинка, не подаючи конкретної назви. Спостерігається також використання П. Тичиною лексеми колос на позначення суцвіття злакових культур та збірного поняття.

частотною у збірці є лексика на позначення тваринно-го світу. Фауноніми представлені назвами тварин, птахів, плазунів, комах. Найчисельнішою, як виявила школярка, є група орнітонімів. З-поміж них — одна одиниця свійських (півень) та дев’ять одиниць диких (ворон, голуб, горобець, жайворон, зозуля, ластівка, лебідь, орел, сич). Зафіксовано дві одиниці диких тварин (заєць, тур) та по одній одиниці плазунів (гадюка), комах (метелик). один раз поет вико-ристав лексему отари на позначення групи тварин. У поезі-ях автором ужито не лише видові, а й узагальнені (дерева, квіти, трави, зілля, птахи, звірі) поняття.

як бачимо, індивідуальний стиль поетичної збірки П. Тичини «Сонячні кларнети» представлений типовими реаліями рослинного і тваринного світу.

Флоролексеми у пейзажних замальовках органічно вплітаються у мовно-поетичну структуру тексту і створю-ють виразно-національний колорит. Верба, тополя, вишня як постійні образи усної народної творчості українців зна-ходять місце у поезіях П. Тичини: «Гей над дорогою сто-їть верба, / Дзвінкі дощові струни ловить, /Все вітами хитає, /наче сумно мовить:/ Журба, журба», «Хилить вітер жита понад шляхом…», «На схід сонця квітнуть рожі: / Будуть дні погожі».

лексеми на позначення представників тваринного сві-ту доповнюють пейзажі, що допомагає відчути та передати настрій ліричного героя. Вони виступають реальними ді-йовими особами: «Знялось гайвороння — на бурю…», «І вже тремтять, вже спокій сіють / Сріблясті голуби у небесах».

Фауно- та флороназви у мові поезії збірки відіграють важливу роль для вираження різноманітних почуттів лю-дини: щастя, радості, смутку, тривоги. Поєднуючись з еле-ментами інших груп лексики, вони репрезентують образно-смислові та емоційні контексти.

Способом реалізації образної системи з використанням фауно- та флоролексем у збірці «Сонячні кларнети» висту-

199


пає система тропів. особливо часто назви рослин та тварин, місця їх локалізації поєднуються з художніми означення-ми. Поширеним є прийом метафоризації. Фауно- та фло-ролексеми у складі метафор допомагають відтворити різні емоційні аспекти мовлення, наприклад: шепіт («— Господ-ня тінь, — прошепотів полинь», «Над нею колосочки «Ой радуйся!» — шептали»); підвищена сила звуку («Арфами, арфами — / Золотими, голосними обізвалися гаї / Само-дзвонними ...»); стан пробудження природи («Спросоння колосочки: / Ой радуйся, Маріє! / Спросоння колосочки: / Побудь, побудь із нами!»); стверджувальні вигуки («ви-ростем! — сказали тополі. / бризнем! — сказали кві-ти»); благання («Рвуть вихори, як жили, / Рідке коріння верб старих, / що моляться в сльозах»).

Менш чисельна група порівнянь та символів. Група словесних повторів відображає як картини природи, так і емоційний стан людини, наприклад: «і ніби поле рів-не, рівне та зелене«, «хай по полю, золотому полю, ляже тінь». лексеми, що повторюються, виражені іменниками. частотні повтори суміжних частин (як правило, окремих, коротких речень) фрази. Такі повтори особливо актуаль-ні у віршованих текстах, де виконують композиційне за-вдання: зв’язують або виділяють окремі рядки вірша або строфи («Весна! — світанок! — вишня! Обсипалась душа твоя — вранішня вишня ...»).

Важливу композиційну роль у поезії відіграє анепіфора (кільцевий повтор). Наприклад, («Хтось гладив ниви, все гладив ниви, / Ходив у гніві і сіяв співи: / О, дайте грому, о, дайте зливи! — / Нехай не сохнуть злотисті гриви. / Хтось гладив ниви. Так ніжно гладив ...», «Пробіг зай-чик. / Дивиться — / Світанок! / Сидить, грається, / Ромашкам очі розтуляє. / А на сході небо пахне. / Півні чорний плащ ночі / Вогняними нитками сточують. / — Сонце — / Пробіг зайчик».

Емоційно-експресивна лексика, використовувана пое-том у текстах, має відтінок здрібнілості та пестливості, від-творює внутрішній світ самого автора та його героїв. Утво-рюється вона за допомогою суфіксів здрібнілості (-инк-, -к-, -ик-, -очк): голубками, зайчик, колосочки, травинки. Цікаво, що слів згрубілості, грубих, лайливих у групі лек-сем на позначення рослинного і тваринного світу у збірці П. Тичини «Сонячні кларнети» не виявлено.

особливості використання П. Тичиною назв рослин та тварин у прямому та переносному значенні відбивають сут-ність індивідуального стилю автора. Кожен компонент його поезій, у тому числі й фауно- та флоро назви, має вагоме

200

МІЙ ТИЧИНА

значення у розкритті авторського ставлення до зображува-ного, створює переконливе психологічне тло внутрішньо-почуттєвого стану героя твору, виступаючи у ролі експре-сивного відповідника його настрою. У багатьох випадках фауно- та флороодиниці самі стають героями поезій.

201


СТЕПАНЕНКоДарина Миколаївна

учениця 11 класу Аркадіївського навчально-виховного комплексу «Загальноосвітня школа

І-ІІІ ступенів — дитячий садок» Київської області

«БІЖАТь СВІТи МУЗичНоЮ РІКоЮ...» (Імпресіонізм в ранній поезії Павла Григоровича Тичини)

Кінець хІх — початок хх століття — грань між тради-ційним реалістичним мистецтвом і модернізмом, що лише

починає формуватись. однією зі спроб осмислити цей процес була стаття є. Замятіна «Про літературу, мистецтво і ентро-пію», в якій зазначено: « Усі реалістичні форми — нерухомі. У природі такого обмеженого непорушного світу немає, він — умовність, абстракція, нереальність». Французький поет Поль Верлен став автором літературного маніфесту імпресіоністів і символістів, в якому зазначалося, що вірш має бути щирим, легким, мелодійним, поет повинен забути про повсякденні тур-боти й оспівувати красу, поезія — це відображення безпосеред-ніх миттєвих вражень, «пейзажі душі», розмиті лінії, напівто-ни, «мелодійні романси без слів».

Авторка дослідження виокремлює низку ознак літератур-ного імпресіонізму. У центрі імпресіоністичного твору — емо-ційна, вразлива людина, здатна чутливо сприймати мінливий і розмаїтий світ. У творі розкривається краса природи, неви-черпної у своїх проявах, домінує відмова від ідеалізації та іде-алу, високе і низьке, прекрасне і потворне переливаються одне в одне. часопростір ущільнений і подрібнений, сюжетові при-таманна настроєвість, переважають кольоро-звукові характе-ристики. Асоціювання ускладнене, наявні оригінальні тропіка, інверсії, уривчастість синтаксичних конструкцій.

На переконання школярки, Павло Григорович Тичина став справжнім поетом-імпресіоністом, майстерно об’єднавши в єдине ціле слово, музику, барви, відчуття і створивши велику сонячну гармонію. Павла Тичину називають «сонячнокларнет-ним поетом», оскільки його неповторний тип письма позна-чений естетичним новаторством і художніми експериментами. Поетичне слово Тичини настільки наблизилось до музики, що стало явищем етапним не тільки в українській, а й у світовій поезії.

Учениця дослідила вірш «Гаї шумлять», використовую-чи елементи лінгвістичного аналізу. Вона дійшла висновку, що вірш звучить легко і природньо, йому притаманні осо-

202

МІЙ ТИЧИНА

блива поетична вибагливість, мальовничість, філософічність, сугестійність, імпресія. Спостерігаються поєднання широких і коротких рядків, взаємодія римованого й білого вірша, розма-їття алітерацій, поєднаних з асонансом, ритміко-інтонаційна, строфічна вишуканість та надзвичайна мелодійність. Наявність згаданих ознак доводить, що цей вірш є імпресіоністським.

Вірш П. Г. Тичини «А я у гай ходила» дівчина проаналі-зувала за допомогою стилістичного та лінгвістичного аналізів. Грайливо-граційне, легке звучання, надзвичайний ліризм, си-нестезія відчуттів, гра кольорів та відтінків, злиття звуків і кольорів, слів і звуків — усе це свідчить про імпресіоністичний характер твору. Допомагають утвердитися в цій думці і тон-ка організація вірша, своєрідний поетичний синтаксис, фраг-ментарність описів, використання ключових образів і прийому увиразнення жестом.

Послуговуючись елементами компаративного аналізу, Да-рина порівнює поезію Поля Верлена «В промінні білім…» з поезією Павла Тичини «Ви знаєте, як липа шелестить…» На її думку, в обох поезіях розкрито тему кохання, яке для лі-ричного героя є втіленням усього прекрасного в природі та звучить у душі як музика. Кохання — це велика гармонія між людиною і Всесвітом. В обох віршах прослідковується єдність у техніці письма на рівні імпресіоністської поезії: бачимо на-явність сугестії, імпресії, синестезії, використання ключових слів, які утворюють замкнене коло відчуттів, почуттів люди-ни і прекрасних миттєвостей у природі; твори відзначаються вишуканістю тропів, надзвичайною музичністю, чому сприяє і вишуканий поетичний синтаксис. Таке порівняння дає змогу стверджувати, що згаданий вірш Павла Тичини є прикладом імпресіоністської поезії не лише української, а й світової лі-тератури.

203


ФЕСЕНКоВалерія Юріївна

учениця 11 класу Богодухівського колегіуму № 2 Богодухівської районної ради харківської області

СиСТЕМА СиМВолІВ У ПоЕМІ ПАВлА ТичиНи «ЗолоТиЙ ГоМІН»

Історико-філософська поема Павла Тичини «Золотий гомін» є справжнім поетичним шедевром, сповненим пафосом на-

ціонального відродження. її назва закарбувалась у свiдомiсть українців символом волі й пробудження нацiп. Це — орато-рія, яка проголошує ідею вiчностi українського народу, його духовної мiцi. У кожному рядку відчувається гордість авто-ра за свій народ i його iсторiю; душу сповнює урочистість i святковий настрій, бо українська революція 1917 року вселяла віру, пiднiмала духовні сили народу, будила його від фізично-го і духовного рабства.

У роботі досліджується система символів поеми. Узагаль-нений символ волі створюється поєднанням різних, часто про-тилежних, символів: язичницьких і християнських, філософ-ських і національних, міфологічних і демонологічних, косміч-них і музичних.

Із цілої низки філософських символів поеми школярка ви-діляє символи човнів та ріки. Символ золотих човнів вказує на мільйони людей, що з сивої давнини поклали своє життя на олтар майбутньої волі України. Ріка є символом самого життя, «мутная» вона тому, що було в ньому багато проблем і негараздів. Але ріка очищається сонцем та блакиттю, радіє волі України.

Ідеї християнської моралі та глибокої людяності були основоположними у творчості Павла Тичини. Юна дослідниця знаходить у поемі багато християнських символів.

один із дванадцяти апостолів, Андрій, символізує свя-тість, благодатність України. У поемі двічі зустрічається об-раз Андрія Первозванного, що «з хрестом, опромінений, лас-кою Божою в серце зранений» благословляє Україну за всі роки неслави.

Безпосередньо пов’язані з християнським ученням сим-воли одвічного духа (голуб), хреста, гробу. хрест став свя-щенним символом вічного життя і звільнення від страждань. Символ гробу хоч і пов’язаний зі смертю, стражданням, пе-чаллю, та водночас вселяє віру в краще, у воскресіння, надію

204

МІЙ ТИЧИНА

на майбутнє. Символ храму душі (як і озера душі) означає вершину святості і чистоти. Голуб — символ чистоти, лагідної вдачі, ніжності й любові.

Софійський собор, Києво-Печерська лавра і корогви пов’язані з християнськими обрядами, вони є суто національ-ними символами української духовності і святості.

Серед системи символів у роботі відзначено і космічні: сонце, буря, грози. У поемі Павла Тичини символ сонця вжи-то шість разів. Символіка бурі суперечлива, оскільки означає як руйнування космосу, торжество хаосу, так і подальше нове творення і впорядкування. чумацький Шлях символізує не-легкі життєві дороги, своєрідний орієнтир у пітьмі, хаосі.

Вогонь i творчість несуть із собою великі страждання. Але без них немає життя. є тільки вічний спокій. У «Золотому гомоні» поет ще молодий i сильний, i тому сила вогню, його сила перемагає.

образ чорного птаха, що кряче, символізує лихо. Цей символ не стільки тваринного походження, скільки є збірним образом демонологічних сил, що перешкоджають людям на дорозі до Бога.

Проаналізувавши символи поеми Павла Тичини «Золотий гомін», юна дослідниця прийшла до висновку, що вони скла-дають своєрідну систему часто протилежних понять. Зокре-ма, це стосується християнських і язичницьких символів, які протиставляються і заперечують одне одного самою суттю. Не зважаючи на глибоко християнський світогляд, Павло Тичина не засуджує, не очорнює язичницькі звичаї.

Протиставляються також міфологічний і демонологічний образи. якщо огонь Прекрасний — це символ безсмертя, сили народу, то чорний птах, що кряче, — символ небезпеки та смерті, що випадає на його долю. На відміну від вище на-званих, не протиставляються співзвучні за своїм значенням космічні та національні символи. Вони прославляють відро-дження держави та радість майбутнього поступу. хоча серед цих символів зустрічаються і символи-нагадування, символи-застереження: бурі, грози, мутна ріка.

Простежуються в поемі ще й слухові та зорові символи: кришталева музика, натхненні акорди, зоряний ранок.

отже, символи поеми Павла Тичини «Золотий гомін» ви-ражають незбагненну суть явищ життя та індивідуальних уяв-лень автора. Вони перебувають поза межами чуттєвого сприй-няття, тому це дає кожному право тлумачити їх по-своєму.

205



СТУПЕНЯ

206

МІЙ ТИЧИНА

У мові художньої літератури активно вживаною є лексика на позначення кольору. Колір є вагомим засобом мані-

пуляції суспільною свідомістю і виконує символічну функцію. Символізація кольорів має глибоку народну традицію. Кольо-ри у творчості письменників виконують ряд функцій, що зу-мовлюється великими естетичними можливостями цих лексем, їхньою здатністю створювати різноманітні образи в контексті художнього твору, дозволяючи розширити традиційну симво-лічність слів.

Дослідження учениці має на меті виявити колірні лексеми в ранній творчості Павла Тичини, з’ясувати стилістичні влас-тивості назв кольорів у художній мові, проаналізувати функці-онування індивідуально-авторських кольоропозначень.

як зазначає дівчина, однією з найважливіших особливос-тей лексики на позначення кольору в ранній творчості Павла Тичини є багатство семантичної наповнюваності. Семантика певного кольору може виражатися різними мовними засобами, носити національне звучання. Для українського народу спо-конвіку символічними були червоний і чорний кольори. Вони здавна використовувалися у вишиванках. Народ наділяв їх ан-тонімічними смислами, вони стали символами туги і радості, щастя й горя, любові й ненависті. До них звертається і Павло Тичина у вірші «Дівчина гаптує».

***Гаптує дівчина,Гаптує дівчина придає -Чи то ж життя!червоним, чорним вишиваєМені життя.

Найчастіше колір у Павла Тичини живе в образі, у тропі, що залежить від художньої мети, суб’єктивних уподобань ав-тора, від індивідуального осмислення кольорів. Так виникає художній колір, тобто кольоровий епітет.

ВлАСЮКолена Валентинівна

учениця 10 класу Сквирського ліцею Сквирської районної ради Київської області

КолоРиСТичНА лЕКСиКА В РАННІЙ ТВоРчоСТІ ПАВлА ТичиНи

207


***Пригадую: осінній день. Прихильно,По щирому синіло небо. СиньЙого — немов би срібна! ЛегкокрильноТой срібний пил носився з вітром.Тінь. І стара тремтіла далечінь…

***Вже сумний вечір колір свій мінявЗ багряного на сизо-фіалковий.Я синій сніг од хати одкидавІ зупинився… Синій, оркестровийДолинув плач до мене. Плакав він, аж захлинався на сухім морозі:то припадав зеленим до ялин,що зверху червоніли при дорозі…

***Іще пташки в дзвінких піснях блакитний день купають,Ще половіє злотом хвиль на сонці жита риза(Вітри лежать, вітри на арфі грають),-А в небі свариться вже хтось,Завіса чорно-сиза,Півнеба мовчки зап’яла. Земля вдягає тінь…

Для поезії Павла Тичини характерні нетипові поєднання кольоропозначення з іменниками: зелень недоношена, сизі ка-люжі, червоний крик, дивися… яблуневоцвітно, перловий жай-ворон, червоний гнів, недокрівна планета. У віршах поета пере-важає велика кількість порівнянь.

***На шиї у неї одвисаРазок намистаКольору свіжо різаного кавуна

***Пливли хмарини, немов перлини…Їх вид рожевий — уста дитини!

У мові творів Павла Тичини колірні образи характери-зуються усталеністю значень, додаткових емоційно-змістових прирощень. Так, поєднуючись із абстрактними іменниками або з поняттями, які не асоціюються з синім кольором, при-кметник синій набуває традиційного в художньому мовленні значення позитивної емоційної оцінки: легкий, ніжний, до-брий, лагідний.

208

МІЙ ТИЧИНА

***Ой що в Софійському загорали дзвони;Затремтіли.На білі голуби — янголи у небіПролетіли.Ой там зібралися під прапори,Під сонячні ще й сині.

***Задзвеніла далинаЯсно-синьо-цвітно.

***Грізно-синя-тиша-у вікнах…

***По блакитному небуВороний вітер!

***Всі степи заголубіли,Поблакитніли вітри.

***Озеро синіми слізьми сходить

У цьому зв’язку зрозуміло, що поетичною традицією освя-чується вживання піднесеного, з позитивно-емоційним оцінним змістом означення золотий, лексико-семантичну сполучува-ність якого особливо розширює Павло Тичина. У поетичному осмисленні Тичини ознака золотий виявляється дуже місткою, багатоплановою, поєднуючи й семантику кольору, і загальну позитивну високу оцінку, відчуття чогось дорогого, коштовно-го. Пряме значення кольору можна побачити у таких слово-сполученнях: золоте сонце, жито золоте, сяйво золоте.

***На ланах, на травах,На срібно-зелених,У житах золотистих,Стрункоголосистих.

***Де не глянь-колоски,Та все в злоті-сріблі.Твої коси від смутку, від сумуВкрила прозолоть, ой ще й кривава.Певно, й серце твоє взолотила печаль,Що така ти ласкава.

209


як стверджує авторка дослідження, улюбленою гамою кольорів Павла Тичини є зелений, золотий, срібний. Поряд із прямою вказівкою на колір (наприклад, зелені листочки) Павло Тичина будує оригінальні поетичні образи за допомо-гою яскравих авторських метафор: зелена тиша, зелені руки, зелена пісня, зелені загривки, зелена подяка, які допомага-ють розкрити індивідуальне бачення поетичного світу. лексема «зелений» реалізує, крім вказівки на колір, і інше значення, тобто «життєдайний», «буйносилий». Своє світобачення поет розкриває через словообрази, які стали, як і все зелене, сим-волом життя, відродження, оновлення, вічності, невмирущос-ті, краси, продовженням життя на землі. Весь реальний світ, забарвлений у зелений колір, з давніх часів був на рушниках у рослинному орнаменті, освячувався у літньому різнотрав’ї під час Зелених свят в українському фольклорі, дарував надію на добрий врожай і багатство зеленими нивами в літню пору, милував зір весняної пори. У зеленій гамі переважає оптимізм, надія, впевненість, радість, любов. Асоціація зеленого кольору поглиблюється словами: трава, долина, листочки.

***На ланах, на травах,Срібно-зелених.

***Хай той іній і сріблиться, —Та в душі його немає!У душі — зелені вруна.Злегка тьмяні? —Хто ж їх знає…Бо й зимою ж глиця юна…

***Лиш вгорі зеленкувата Блищала зірка...

На думку школярки, створюючи складні поетичні образи, Павло Тичина використовує такі словосполучення, в яких зви-чайні слова, вжиті в поетичному мовленні, набувають іншого звучання. У поезії на ці слова нашаровується новий зміст, який розкривається в можливих поєднаннях слів, щоб збагатити його додатковими відтінками.

***ПотухавБагряний колір. Водяно-зеленаСвітиться хмара.

210

МІЙ ТИЧИНА

Дівчина зауважує, що кольори, найбільш уживані в ран-ній творчості поета, характеризують систему кольоропозначень української мови. Головні кольори, якими оперує поет, — це синій, зелений, золотий, червоний, чорний.

Його контекстні поєднання свідчать про це:• синім виступає ліс, глибочінь, небо, сльози;• зелений — неділя, поле, жита, двори, небо, хода, вітер,

ліс, цвіт;• чорний — плащ, гроб, ворон, птах, вишиванки, хмари,

земля, акорд;• золотий — вітер, дощик, жита, джерела, поле, мрія, го-

мін;• червоний — хор, мак, крик, шапочка, сонце, вино, лис-

тя, верхи.отже, колір для Павла Тичини — важливе явище, яке до-

помагає відтворити найдрібніші відтінки почуттів, він є настро-єм, бо завжди наповнений символічним змістом.

211


В останні десятиріччя у вітчизняному мовознавстві зазна-ють активного опрацювання проблеми індивідуально-ав-

торського словотворення, тобто творення оказіоналізмів. ока-зіоналізми, оказіональні неологізми (лат. occasionalis — ви-падковий) — це лексичні одиниці, утворені письменниками й публіцистами згідно з наявними в мові словотворчими моделя-ми й ужиті лише одного разу в певному творі.

Увагу юної дослідниці привернув індивідуальний стиль Павла Тичини. Словотворення — одна з характерних мовнос-тилістичних рис його творів. Дівчина відзначає сміливість по-ета, який не побоявся порушити поетичні традиції й стати на шлях новаторства. Для творчості поета характерним є постій-ний інтерес до тих елементів лексики, які з різних причин не були представлені в мові української художньої літератури або мали в ній дуже обмежене використання.

Славнозвісні неологізми Павла Григоровича започатковані в поезіях збірки «Сонячні кларнети». П. Тичина створив бага-то своїх власних поетичних неологізмів. І хоча не всі нові сло-ва, створені письменником, увійшли в загальнонародну мову, але оригінальні тропи збагачували мову поезії, розширювали можливості художнього зображення, урізноманітнювали спо-соби вживання слова.

оказіональне словотворення поета представлено різно-манітними способами. особливо плідно поет послуговується моделями прикметникового словотворення. Ці моделі учениця поділяє на два види:

1) новотвори: струнко-колоскові жита, прудкокрилі вітри, христосвоскресними очима, бути незломно-молодим, ніжно-тонними думами, дзвонні згуки, самодзвонними арфами;

2) слова, що набувають значення оказіональності лише в контексті: зливна блакить, вогниста пісня, журавлине про-щання, трояндний, благовісні руки, вічноюним, срібляний первоцвіт, сонячні очі та інші.

Значний інтерес П. Г. Тичина проявляв до творення слів за моделями осново- і словоскладання. Беручи як зразок різні за

ДЗиГМАНольга олександрівна

учениця 11 класу чернігівського колегіуму № 11

оКАЗІоНАлІЗМи В ЗБІРЦІ ПАВлА ТичиНи «СоНяШНІ КлАРНЕТи»

212

МІЙ ТИЧИНА

ступенем продуктивності словотвірні моделі склад них слів, від-шліфовані багатовіковим мовним досвідом народу, поет ство-рює свіжі, несподівані своєю новизною оказіоналізми-складен-ня: стрункоколискових, чорнокрилля, прудкокрилі, вічноюним.

Серед оказіоналізмів-прислівників найбільше таких, які вказують на якісні ознаки дії, стану: яблуневоцвітно, яснозор-но, волосожарно, коліноприклонно, ясно-соколово. Деякі з цих оказіоналізмів створені на основі фольклорних поетичних за-собів: ясно-соколово походить від ясний сокіл, яснозорно — від ясні зорі.

Не дивися так привітно,Яблуневоцвітно Не милуй мене шовково,Ясно-соколово.(«Не дивися так привітно…»)

Вірю яснозорно — За рікою дзвони: Сню волосожарно — Тінь там тоне, тінь там десь («я стою на кручі…»)

Хтось горів світанно: Коліноприклонно…(«На стрімчастих скелях»)

Творчим доробком поета є оказіоналізми-дієслова в таких сполуках: розпрозорились озера, акордились планети, розцвівсь, розпавсь огонь, взолотіли хмари. Досить цікавими є дієслова нашелестіте нас, я поломенію, він ставає, з людей насміхає. Це — свого роду неправильне формотворення, яке набуває ознак оказіональності. хоча, як стверджує дослідниця, важко визначити, чи це оказіоналізми, чи діалектизми.

Наче він сам проти ворога ставаєА той обступає, просто в груди рубає!(«Війна»)

Зоря з зорею перемигнутися не вспіє — Як я поломенію… Летить, гуде, свище,Снігом хати обкидає.З людей насміхає …(«Дума про трьох Вітрів»)

Закучерявилися хмари.Лягла в глибінь блакить(«Закучерявилися хмари»)

213


Метнувсь огонь: розцвівсь, розпавсь — аж води закипіли!(«Іще пташки»)

День біжить, дзвенить — сміється,Перегулюється!(«Вітер»)

Проміння схід ранить ніч, мов мечами,Хмарки по всім небі й собі взолотіли …(«Світає…»)

як бачимо, Павло Тичина вчить шукати нових шляхів у поетичному зображенні життя. Тому різнотипні неологізми-оказіоналізми в його поезіях характеризують автора як люди-ну винятково творчу, яка щоденно прагне нового слова, добу-ває свої образи й епітети з глибин власної оригінальної мовної скарбниці.

214

МІЙ ТИЧИНА

Павло Тичина — один з найобдарованіших та найбільш контраверсійних українських митців хх століття. Він зміг

синтезувати принципи імпресіоністичної та символістської ма-нери творення образу, музичність вірша, поєднати найкращі здобутки українського та світового модернізму.

У роботі досліджується природа поетичного мислення Пав-ла Тичини. Школярка дає загальну характеристику творчості митця, простежує вплив символізму на формування світогляд-них та мистецьких позицій Тичини, аналізує знакові образи-символи в поезії художника слова.

основа художнього успіху П.Тичини полягає в тому, що він, вбираючи, як губка, в свою художню систему найосновні-ші досягнення поетичної форми кінця XІX — початку XX ст., зумів у символістських пошуках вибрати для себе найцінніше, піднести його на новий, вищий рівень.

одночасно поет зберіг те основне, чого не могли зберігати символісти, — образну сутність слова. Більше того, Павло Ти-чина зробив те, чого так довго і без особливих успіхів домага-лися декаденти, — знайшов не бачений досі синтез словесних і музичних способів вираження. Поет досяг такого синтезу саме тому, що «озвучував» твір не тільки через сонорику слова, а й через його семантику. Авторка дослідження наводить один із найпоказовіших прикладів такого «озвучування»:

***Гаї шумлять —Я слухаю.Хмарки біжать -Милуюся.Милуюся - дивуюся,Чого душі моїйтак весело.Гей, дзвін гуде -Іздалеку.Думки пряде -

ЖоВНІРВікторія Ігорівна

учениця 9 класу Полтавської гімназії № 17 Полтавської міської ради Полтавської області

ЕСТЕТичНА ПРиРоДА ПоЕТичНоГо МиСлЕННя ПАВлА ТичиНи

215


Над нивами.Над нивами - приливами,Купаючи мене,мов ластівку.

Аналізуючи механізм сприйняття музичних тропів «Со-нячних кларнетів», дівчина відзначає, що центральним, най-активнішим подразником, який формує музичний напрямок розвитку асоціацій, є слово, що означає певне музичне чи зву-кове поняття, — арфа, кларнет, звук, дзвін, музика, мелодія, струна, скрипка, бандура, пісня, гімн, дует, орган, флейта, наприклад:

***Горять світи, біжать світиМузичною рікою.Горить - тремтить ріка,як музика.Арфами, арфами -Золотими, голосними обізвалися гаї.Слухаю мелодій.Хмар, озер та вітру.Я бриню, як струниСтепу, хмар та вітру.Подивилась ясно - заспівали скрипки!

Поет знайшов лаконічний і місткий спосіб характеризува-ти звук. «Сонячні кларнети», «арфами, арфами золотими», «сміх буде, плач буде перламутровий», «в чорному акорді», «синє брязкання кадил», «зелений гімн» — характер усіх цих тропів є виразно синестезичним. Досить часто Павло Тичина оживлює звуки, надає їм виразної емоційної характеристики:

***Лиш від осель пливуть тужні, обнявшись, дзвони.

***Танцюють звуки на дзвіниці,І плаче дзвін.

Талант Тичини, в якому геніально поєднані абсолютний музичний слух, здатність до синестезично-асоціативного сприй-няття дійсності і найтонше відчуття слова — явище рідкісне. У своїй музичності поет настільки самобутній, що його немож-ливо наслідувати.

Творчість кожного митця — це художнє освоєння дійснос-ті. Авторські думки та ідеї втілюються у конкретно-чуттєвих образах, які впливають на емоції читача, збуджують його уяву. Письменник прагне вибрати образи, які б найповніше уособлю-

216

МІЙ ТИЧИНА

вали його ідейний задум. як зазначає авторка дослідження, навіть у традиційні, вічні образи-символи поет вкладав новий зміст, відповідно до індивідуальних творчих задумів.

Цикл «Скорбна Мати» (1918) завершує нацiональну трилогiю раннього Тичини. Невизначена, тривожна ситуацiя в Українi сповнювала серце поета. одна влада змiнювала iншу, гинули в боях люди. «Скорбна мати» — твiр складний i за змiстом, i за iдейним звучанням. Скорбна Мати — вона ж i Україна. Затихає Золотий гомiн, натомiсть з’являється вираз болю. Кожний iз чотирьох вiршiв починається словами «прохо-дила по полю…». Проходила Мати Марія, i пильне око її при-мічало: «чийсь труп в житах чорнiє…». лютує смерть в Українi. Тичина не говорить, хто винен у стражданнях матерi — рево-люція, вiйна, анархiя. Про це нема анi слова, натомiсть:

***Як страшно!… Людське серце до краю обiднiло.

Для воскресiння i очищення потрiбна жертва, розп’яття. Тiльки за цих двох умов можливе воскресiння й очищення вiд грiхiв, можливе народження «вiд Духа», народження Свiтла. Тичина приносить у жертву свою безневинну i свiдому Скорб-ну Матiр.

***Не витримала суму, Не витримала муки, - Упала на обнiжок, Хрестом розп’явши руки

Ще євген Маланюк зазначав, що Тичина був найбiльшим в українськiй лiтературi спiвцем Мадонни. Вiн любив її високою любов’ю, i вона була вiд юностi його єдиним коханням.

***Стою. Молюсь. Так тихо-тихо скрiзь, - Мов перед образом Мадонни.

Щодо образу Ісуса в ранній поезії Павла Тичини, то, на думку учениці, це — стрижневий образ художньої системи по-ета. Трактуючи його, автор не виходить за межі євангельської традиції, хіба що в деяких своїх поезіях піддає сумніву боже-ственність Ісуса євангелій в іронічних натяках.

Друге народження й розп’яття Ісуса в Україні — як мета-фора народження надії на незалежну Україну і її розп’яття в серцях українців, яких уособлює Марія.

євангельському Ісусу відповідає ряд імен, які П.Тичина використовує в своїх творах, — христос, Месія, Божий Син,

217


Син. У рецепції Тичини образ христа відповідає євангельсько-му, іноді набирає символічності.

У поемі «Золотий гомін», в якій зображено калік, що «по-взають, гугнявлять, сонце проклинають, / Сонце і Христа» образ христа сприймається реципієнтом як символ світла і сво-боди, тим більше, що він поставлений перед образом Сонця як рівнозначний.

Набуває значення символу образ христа і в сьомому роз-ділі поеми «В космічному оркестрі», де він протиставляється образу Робесп’єра: «Не перший в нас Христос; не останній Робесп’єр». У цьому контексті христос символізує проповід-ника смирення, любові, а Робесп’єр — проповідника револю-ційного терору, жорстокості.

В антистрофі до вірша «Іспит» рядок «Без конкурсів, без нагород напишіть ви сучасне “Христос воскрес!”» викликає асоціації з євангельською подією воскресіння Ісуса христа, а також з християнським святом Великодня і почуттями, які його супроводжують. христове воскресіння — символічно — воскресіння надії, любові, повернення до справжнього життя або ж визволення від безнадії, ненависті і смерті. Тобто, в цьо-му разі образ христа несе в собі традиційне євангельське сим-волічне навантаження. Автор цим образом утверджує велику потребу сучасного йому суспільства в згаданих чеснотах — в любові, надії, мирі і доброзичливості.

Молодий Павло Тичина приймав серцем євангельські іс-тини, що виявилося в активній рецепції новозавітних образів, зокрема образу Ісуса христа. Загалом, біблійна образність і християнська складова його мислення відбилися на всій твор-чості поета, а його самого сформували як творчу особистість.

218

МІЙ ТИЧИНА

ЖУлІДоВАМарина Анатоліївна

студентка КВНЗ «Макіївське педагогічне училище» Донецької області

ЗВ’яЗоК ПЕДАГоГІчНої, ФІлолоГІчНої, ПЕРЕКлАДАЦьКої ТА лІТЕРАТУРНої ДІяльНоСТІ ПАВлА ГРиГоРоВичА ТичиНи З ПРоБлЕМАМи

ВихоВАННя Й ЕСТЕТичНиМ, ДУхоВНиМ РоЗВиТКоМ УчНІВ ПочАТКоВих КлАСІВ

Тичина — великий поет XX століття і талановитий музикант, перекладач-поліглот, що знав півтора десятка мов світу, пе-

дагог, який завжди відстоював принцип гуманізму, художник і драматург, критик та вчитель для багатьох своїх послідовників.

Незважаючи на те, що погляди Павла Григоровича на ви-ховання формувалися ще у минулому столітті, вони залиша-ються актуальними і в наш час. Тому студентка присвятила своє дослідження вивченню діяльності Павла Тичини у сфері виховання.

У роботі розкривається естетичний та духовний потенціал творчості П.Тичини для дітей та зміст його педагогічної, філо-логічної, перекладацької діяльності в галузі дитячої літератури.

Павло Григорович не отримав педагогічної освіти. Та це йому не завадило стати людиною, від якої залежали не тільки система освіти в роки війни, але й майбутнє юного покоління. освітня діяльність, стверджує авторка, була невід’ємною час-тиною творчої діяльності поета протягом усього життя.

Не може залишитися без уваги робота Тичини 1913 року в педагогічному журналі «Світло», в якому він друкував педа-гогічно-методичні статті, порушував питання дошкільного ви-ховання, шкільної та позашкільної освіти, боронив права укра-їнської школи, мови та культури, гуртував учителів і діячів культури та підготував низку діячів народної освіти.

особливу увагу юна дослідниця приділяє роботі П.Г. Тичи-ни на посаді народного комісара освіти УPCP з 1943 до серпня 1948 року. характерною рисою стилю роботи П.Г.Тичини на посаді міністра було його постійне спілкування з громадськіс-тю, працівниками відділів народної освіти та звичайними вчи-телями, молоддю й молодшими школярами. Він часто відвід-ував школи, був присутній на екзаменах, урочистих подіях.

У педагогічних поглядах Тичини можна знайти відобра-ження педагогіки Коменського, Песталоцці, Сухомлинського,

219


Ушинського та інших педагогів, ідеї яких є еталоном вихован-ня та навчання і в наш час. До речі, будучи міністром освіти, Павло Григорович підтримав Василя Сухомлинського — авто-ра книги «Серце віддаю дітям». Павло Тичина завжди відсто-ював найновіші методи навчання та виховання, але ніколи не забував те, чому його навчили ідеї Сковороди та думки інших відомих мислителів України та світу.

У 1942 році члени Академії наук УРСР, серед яких був і Павло Григорович, беруться за розробку нових прописних норм української літературної мови.

окрім того, Тичина — гарний перекладач, в тому числі — дитячих творів інших письменників, приміром, казок білоруса Максима Танка «Музика», узбека Алішера Навої «як ішли в далекий край два юнаки...», вірменина ованеса Туманяна «Брехун».

Коли Тичина у 20-их роках почав видавати свої дитячі тво-ри, він ніби нагадав усім письменникам, якою повинна бути дитяча книжка. Не втратила своєї популярності книжка «Ду-дарик», що була видана після смерті поета. У цю збірочку увійшли казки, складені самим письменником, а також пере-кладені з різних мов світу.

Павло Тичина все життя пам’ятав, як він, ще молодий і невпевнений юнак, наважився продемонструвати свої перші лі-тературні спроби Михайлові Коцюбинському. Тоді він ще не знав, що і сам стане вчителем та наставником. Так само буде давати поради, хвалити й критикувати.

Павло Григорович завжди цікавився проблемами розвитку дитячої літератури. Попри свою популярність серед молодих авторів, Тичина ніколи не поводив себе з ними величаво або зверхньо, а навпаки, намагався створити атмосферу простого дружнього спілкування.

На переконання авторки дослідження, Павло Тичина зали-шив гідну спадщину, але його творами треба вміло користува-тися, щоб вони були направлені на різнобічний та гармонійний розвиток особистості, котра здатна до співчуття, співпережи-вання, вміє цінувати те, що в неї є, та здобувати те, чого вона прагне в цьому житті.

Твори П.Г. Тичини формують у дітей інтерес до читання, розвивають їхній художній смак, уміння оцінювати окремий вірш, казку як витвір мистецтва, пробуджують пізнавальний інтерес учнів початкових класів до історії нашої Батьківщини, виховують повагу до культур інших народів, надають можли-вість засвоїти важливі моральні уроки.

220

МІЙ ТИЧИНА

як людина не народжується одразу дорослою, так і поет за-корінений у свої ранні твори — саме в них знаходимо пер-

шопочатки всіх образів, які згодом зустрічатимуться у творчос-ті Тичини.

Юна дослідниця поставила за мету показати, як Павло Тичина в поезії відтворює природні відчуття, що виникають у людей від сприйняття світу. У роботі розглядаються ран-ня (дозбіркова) творчість поета, збірки «Сонячні кларнети», «Замість сонетів і октав» та «Плуг», незакінчена поема-феєрія «Прометей».

У ранніх творах Тичини чітко виділяється образ України, образ Батьківщини; в його уяві вона постає як сонячна країна, де живуть люди горді, незалежні, сонцепоклонники, вільні, ви-кохані степом, що схиляють своє чоло тільки перед сонцем, зустрічаючи новий день. образ Батьківщини (України) є пер-шоосновою світогляду поета: саме на ньому побудована уся структурна схема його світогляду.

***Блакить мою душу обвіяла,душа моя сонця наміряла,душа причастилася кротості трав.— Добридень! — я світу сказав.

образ сонячного світла для П.Тичини — це насамперед символ творчості й молодості: в його ранніх творах часто з’являються образи молодості, юності, поєднані з сонцем. А тому життєве кредо поета — не боятися ні труднощів, ні болю, ні поразки: «Молодий я, молодий, // повний сили та одваги…», «Горе?.. Біль?.. як жарт мине. // Стільки сили молодої!».

Так само в ранній період бере свій початок і сонячна тема, вогняна, що після теми Батьківщини є другим складником творчості Тичини. Павло Тичина ввійшов у літературу як ве-ликий сонцепоклонник, учень М.Коцюбинського та о.олеся. Його дебют нагадує собою несподіваний спалах сонця.

ЗАхАРчЕНКоНаталія Анатоліївна

учениця 11 класу Комсомольської гімназіїімені В. о. Нижниченка Комсомольської

міської ради Полтавської області

оБРАЗ СоНячНоГо СВІТлА яК СиМВол ТВоРчоСТІ Й МолоДоСТІ В РАННІх ТВоРАх

ПАВлА ТичиНи

221


як зауважує учениця, вже в юному віці П.Тичина зрозумів взаємозв’язок між трьома силами — Працею, Вогнем і Кохан-ням. Вогонь він сприймає як життя, як відродження до життя. Навіть смерть не здавалася йому такою страшною, якщо вона осяяна світлом вогню натхнення.

***Я хотів би, коли я умру,(Ах, якби мені вмерти улітку!)Щоб, закутавши в білу намітку,Ви спалили мене у бору.

Смерть — не страждання, не кінець. Мрія ліричного героя поезій Тичини — померти влітку, коли навколо — світло сон-ця, і в білому одязі перетворитися на ясний промінь, долетіти душею до світла і жити вічно. У світогляді молодого Тичини немає місця для образу смерті, адже вона ніяк не співвідно-ситься із сонячною тематикою. А тому немає потреби в поми-нальних дзвонах і заупокійнім риданні, зате є образ світлої до-роги як символу переходу в інше світле життя: «Так без дзвону, кадил і ридань // перейду я у вічність таємну».

Поєднуючи у творах образи Краси, Праці і Сонця, він уже на той час послідовно проводить ідею: краса сама по собі, ізо-льовано, не в змозі врятувати світ. Тільки синтез зазначених начал створює нову силу, що може принести відродження краї-ні. образ краси отримують усі атрибути вогню — вона «горить, наче вогнище». Так з’являється протиставлення: «Не вірте, люди, снігу — // холодній чистоті…» — «Повірте, люди, — сонцю // і музиці його!». І це не просто протиставлення зими, снігу й образу сонця і весни — протиставляються, на прикладі конкретних образів, образи абстрактного характеру: добро і зло, правда і кривда, позитивне і негативне.

П.Тичина створює власний новітній міф про всезагальний світлозвук, світлоритм, що творить музику Сонячних кларне-тів. Говорячи про його творчість, не можна розмежувати об-раз світла від образу музики. Вони наче зливаються воєдино в нову міфологему світлозвуку. Почасти важко зрозуміти, де за-кінчується образ музики й починається образ сонця. Школярка робить висновок: вони — всюди, їм немає ні кінця, ні початку: «Коливалася флейтами // там, де сонце зайшло…» (флейти — музика, сонце — світло); «Моя пісне, вогниста, шалена… // ах, розбийся на світлі акорди…» (світлі акорди).

У вірші «Сонячні кларнети» — ключ до основ світорозумін-ня поета, його світобачення і до загальної картини Всесвіту в його уяві: «Горять світи, біжать світи // музичною рікою». До теми світла й вогню П.Тичина додає образ музики. Він сприймає образ світла тільки в поєднанні з музикою: «Арфами, арфами — // зо-лотими, голосними // обізвалися гаї // самодзвонними: // йде весна запашна // квітами, перлами // закосичена».

222

МІЙ ТИЧИНА

оригінальність Тичинівського сонця «полягає у синкре-тизмі вираження — через слово, музику, рух. Ю. лаврінен-ко визначає цей синкретизм терміном «світлоритм». «Сонячні кларнети» — це своєрідний маніфест визвольного відродження поезії та поетової країни, а також декларація світлоритму як мистецького принципу добору поетичних засобів цілої книжки.

Поруч із метонімією золотого та ідеєю сонця-свободи, сон-ця-віри, авторка дослідження вбачає у творчості Тичини транс-формацію народнопоетичного символу сонця-вогню. Зведений у ранг життєвого принципу, творчого критерію, поряд із но-мінативною формою символу — сонцем, він означає сонце-по-езію, творчий вогонь:

***Я — сонцеприхильник,Я — вогнепоклонник.

Саме з вогню, в розумінні П.Тичини, виникає пісня — і сприймається ним як велика жертва Всевишньому, Світлому, ясному акорду: самопожертва митця, самоспалення його у сво-їй власній творчості, своєму власному слові.

Другу частину «Сонячних кларнетів» склали три більші за обсягом твори: поема «Золотий гомін», «Дума про трьох вітрів» і цикл «Скорбна мати». Зазначені твори пов’язані з історичним розвитком нашої держави, з тими історичними реа-ліями, які випало спостерігати в житті П. Тичині.

У червні 1917-го року Центральна Рада та Всеукраїнський військовий з’їзд проголосили відновлення державності Украї-ни і створення Української Народної Республіки. З точки зору історії це був небувалий здобуток для української держави: двічі втративши державність протягом тисячоліть, українці спромоглися на третю спробу. Вона теж буде недовготривалою, але пафос національного відродження вже проникнув у літера-туру. Синтезом такого пафосу і стала поема «Золотий гомін».

***Над Києвом — золотий гомін, і голуби, і сонце!Внизу — Дніпро торкає струни…І ріка смутная сповнилась сонця і блакиті — торкнула струни.

Сонце з’являється завдяки музиці (образ струн). У твор-чість Павла Тичини входить новий образ, пов’язаний з істо-ричним розвитком держави — образ відродження (не лише природи, а й нації, цілої держави). Алегорично він виступає продовженням образу Фенікса: нація не народжується як нова, бо вона вже існує сотні років — але вона повинна відродитися (уже втретє). Символом відродження виступають образи сонця і музики, з’єднані в єдину міфологему сонцезвуку, тим самим

223


символізуючи єдність молодої держави, а також єдність окре-мих людей як народу.

«Золотий гомін» — гімн відродженню, сплав різнорідної образності — історичної міфології та тогочасних реалій, фан-тастики і космічної величі. Знаходить своє вираження в поемі й українське язичництво, українське сонцепоклонство, адже саме з ним пов’язаний Золотий гомін над Києвом: «Предки жертви сонцю приносять, // і того золотий гомін…».

образ жертви в поемі не конкретизується, він узагалі не сприймається як образ, тільки як відчуття. Але жертву при-носять сонцю, отже, вона повинна бути світлою й чистою, окрім того — пов’язаною з вогняною символікою, а також — із символікою людської творчості (бо тільки така жертва буде прийнята світлими богами). Тому гомін «золотий»: золото асоціативно пов’язується з образом вогню, сонця у свідомості українця, а тому образ «золотого гомону» можна сприймати як «світлий гомін», «сонячний гомін».

Вогонь, сонце, світло — образи, що символізують ідею від-родження, ідею повернення, воскресіння після смерті, виходу з мороку. Але кожне світло має антипода — темряву: біле і чорне, світло і тінь, гомін і тиша, життя і смерть, добро і зло. Автор у «Золотому гомоні» веде мову про те, що реально існує в житті: а реально повинні існувати дві сили — добро і зло, адже тільки на фоні темряви може бути помітним світло.

Ідея сонця-свободи, сонця-відродження в «Золотому гомо-ні» відбиває символічний сонячний комплекс, що протистоїть символічному комплексу «чорнокрилля». Поєднання трьох світлових домінант (сонце, голуби і Дніпро) проектується, з одного боку, на фольклорну образність, а з іншого, поєднує в собі історичну ретроспективу визвольних змагань нації. образ «голубів у сяйві сонця», на думку дослідниці, розкриває ідею благословення, переплітаючи в поетичному символі політичний момент із картиною розкриття неба й появи Духа в образі Го-луба під час хрещення Ісуса.

Поет уболіває за долю держави, передчуває, що шлях України до сонячної гармонії буде нелегким. У «Золотому го-моні» ліричний герой, як і сам поет, — молодий і сильний, а тому світла сила перемагає.

Я — невгасимий Огонь прекрасний, (вогонь — символ світлої сили)Одвічний Дух, (поєднання вогню з духовністю)Вітай же ти нас, з сонцем, голубами. (сонце — символ доброї волі)Я дужий народ! — з сонцем, голубами. Вітай нас рідними піснями! (поєднання світла і музики) Я — молодий! Молодий! (висновок поеми)

224

МІЙ ТИЧИНА

Про Павла Тичину написано досить багато: створено антоло-гії, детальні біографічні матеріали, зібрано його малюнки,

художні твори, відкрито музей. Але донині в тіні залишається ім’я людині, яка зіграла вирішальну роль у становленні осо-бистості митця, формуванні його світогляду, манери письма: як поетичної, так і образотворчої.

Наукове дослідження школяр присвятив своєму земля-кові, уродженцю Каховки Михайлові Івановичу Жуку — гід-ному синові української землі, талановитому вчителю, а крім того, ще й художнику, письменникові, журналісту, переклада-чеві та просто щирому другу та вірному товаришеві. Сам же він характеризував себе як «художник-літератор». Але най-більший внесок, який Михайло Жук зробив у розвиток укра-їнської культури — це його учень, який перевершив власного вчителя, — Павло Тичина.

Доля звела їх, коли Тичина навчався у старших класах. Рано прокинувся у хлопця інтерес до живопису. Помітивши хист Павла, відомий український художник Михайло Жук вчив юнака секретів мистецтва пензля, заохотив до вивчення історії живопису. У чернігівській гімназії, де навчався Павло, був клас малюнка, і вчитель образотворчого мистецтва Михай-ло Жук покладав на Тичину велику надію як на майбутнього художника (збереглося кілька робіт поета, які свідчать про його обдарованість). Він готував учня до вступу в Петербурзь-ку академію мистецтв. Але у хлопця рано помер батько, мату-ся залишилася з дев’ятьма дітьми на руках і не могла зібрати кошти на поїздку. Нині мистецтвознавці вважають, що Тичина мав бездоганне відчуття простору, гармонії. Тож, якщо б він тільки доїхав би до Петербургу, зворотній квиток йому би вже не знадобився.

Автор дослідження відзначає, що вчитель здійснив певний вплив на творчу манеру свого учня. Подібна тематика їхніх творів: сільські пейзажі, автопортрети, натюрморти. особливо багато спільного мають графічні роботи митців. образотвор-чим аналогом печалі в сільських пейзажах Тичини й Жука ба-

лоСєВичЕВолександр Вікторович

учень 11 класу Каховської гімназії херсонської області

УчЕНь, яКиЙ ПЕРЕВЕРШиВ УчиТЕля

225


читься стримана за кольором і дещо статична композиція. Ней-тральні сірі тони, нечіткі межі й контури, ритм у композиціях обох будується як по вертикалях, так і по горизонталях. При співставленні кольорової гами образотворчого спадку Михайла Жука й Павла Тичини можна помітити, що як у натюрмортах, так і в пейзажах переважають відтінки жовтого і зеленого.

оскільки Михайло Іванович Жук був не лише таланови-тим художником, а й поетом, у ліриці Тичини також відчува-ється його вплив. За глибиною осягнення гармонії світу і його дисонансів, за емоційністю, символічною наповненістю подій та оригінальністю віршових інтонацій творчий доробок учителя й учня тісно переплетені. У їхніх віршах відчуваємо гармоній-не поєднання людських почуттів, настроїв і образів природи.

Вітер — один з найбільш уживаних для відтворення люд-ських почуттів природних явищ в обох авторів. Найчастіше образ вітру виражає бунт, непокору:

***… «Я вітер осінній,Жорстокий, холодний!» —Так гучно огонь сповіщаю.«Я дам тобі крилаІ з’явиться сила — то сила велика одчаю…»…… Буйний, непритомний… (М.Жук)

***Вітер. Не вітер - буря! Трощить, ламає, з землі вириває… За чорними хмарами (з блиском! ударами!). (П.Тичина)

Символом безсилля, слабкості, немічності постає образ ту-ману. У Жука: «А я туман, і хворий, блукаю так, як старець той сліпий», у Тичини: «Безмовні тумани тремтять над по-лями».

часто автори ототожнюють свого ліричного героя з вог-нем, сильним, безжальним, руйнівним. Порівняймо: «Бо за-вжди я — як полум’я...» у Тичини й «Я вогонь… Мої примхи знайомі людині: Поривання розбурханий натиск…» — рядки Жука.

Безтурботність, життєрадісність ми бачимо в рядках, що описують річку. «Мов золото — поколото, горить-тремтить ріка, як музика», «Ріка … біжить, хлюпоче, грається» — так писав учень. У вчителя ж: «Мов кучері білі, рухливі, хвилясті … а хвилі шуміли і грали водою».

Поєднання слухового й зорового образів увиразнюють дум-ку поетів про єдність людини й природи. Відтворюючи цю гар-

226

МІЙ ТИЧИНА

монію, митці вживають точні й влучні метафори. У М.І.Жука: «хмара ридає», «плаче дощик», «кажуть … плачуть квіти», «тополя стан схиляє», «вітер тополю обіймає», «стогне вино-град». У Павла Тичини: «хмарки біжать», «гаї шумлять», «го-рить ріка», «заплела дивну казку любов», «шепчуть квітки».

як бачимо, художня палітра обох митців слова багата й оригінальна. Філософські роздуми й пейзажні замальовки, лі-ро-епічні твори і поезії позначені щедрістю почуттів, гуманіс-тичною позицією митців, оригінальністю образів.

Жук був для молодого Павла не тільки вчителем, але й наставником по життю. За його сприяння Тичина опинився в колах чернігівської інтелігенції. Михайло Іванович приводить своїх найулюбленіших учнів Павла Тичину, Аркадія Казку, Василя Елланського, олександра Соколовського на літератур-ні суботи до Михайла Коцюбинського. Разом з Коцюбинським Михайло Жук радіє кожному творчому здобутку своїх учнів.

Михайло Іванович був справжнім вихователем молоді, а ерудиція, культура й широкий світогляд учителя безумовно по-значились на поглядах його учнів. образ Михайла Жука як пе-дагога яскраво показаний у щоденникових записках П.Тичини.

Коли наприкінці тридцятих Жук повернувся до одеси, й у 1940 з’явилась надія видати авторську книжку, допоміг ко-лишній учень Тичина. Але почалась війна. Під час окупації Михайло Іванович мешкав з родиною в одесі. Щоб вижити, працював оцінювачем в антикварному магазині. Від арешту за перебування на окупованій території Жука врятував той же Тичина, на той час — міністр культури України.

Павло Григорович до самої смерті наставника, в 1964 році, підтримував із ним зв’язок, листувався, допомагав мате-ріально. отже, робить висновок автор роботи, Жук і Тичина спілкувалися протягом тривалого часу, і цей зв’язок залишив помітний відбиток на образотворчому й поетичному доробку Павла Григоровича Тичини.

227


НАЗАРКІНАРоксолана Геннадіївна

учениця 11 класу Донецької спеціалізованої гуманітарної школи № 65

ПоЕТичНиЙ СВІТ ЗБІРКи «СоНячНІ КлАРНЕТи»

У роботі дається всебічна характеристика дійових осіб збір-ки Павла Тичини «Сонячні кларнети», а також устрою

поетичного світу, в якому вони діють. Учениця нараховує в збірці не менше 60 дійових осіб, яких поділяє на чотири групи: Тварини, люди, Сили і явища природи, а також Бог і Вищі сили.

До Тварин можна віднести головним чином птахів: Голу-бів, лебедя, ластівку, Сичів, Воронів, Райських птиць, Го-робців, Зозулю, орлів. окрім птахів, у збірці зустрічаються всього дві тварини: зайчик та гадюки.

На думку дівчини, двома найбільш значущими тваринами, які згадуються у збірці, є Голуб і Ворон. їй видається, що Тичина хотів показати їх радше не як тварин, а як дві вищі сили. Під Голубом він мав на увазі християнського Бога, а під Вороном — Диявола. Цікаво, що обидва «птахи» згадуються у збірці неодноразово (Голуб у чотирьох віршах, а Ворон — у трьох), що говорить про важливість цих дійових осіб. Голуб у збірці завжди виступає як щось хороше, у що треба вірити, незважаючи на жорстокість долі. Ворон же, навпаки, постійно нагадує людям про недосконалість земного життя. Також у чи-тача він може асоціюватись зі смертю. У збірці голуб і ворон виступають як добро і зло, і в остаточному результаті автор переконує, що добро сильніше.

Світ людей у Тичини чітко ділиться на дітей та дорослих. Усі діти безтурботні і щасливі, але коли виростають, одразу ж стають нещасливими, стражденними, неспокійними. Всіх лю-дей (включно з дітьми) у збірці не менше сімнадцяти. Це: я (сам Поет), Друг, Брат, Мати, Татко, ластовенятко, Дівчина, люди, лицарі, Наречена, Дитина, Старці, Предки, Андрій Первозванний, Каліки і Народ. В образі людей поет показав свій народ, змучений і страждаючий, часто із загубленими цін-ностями в житті, але завжди молодий.

Сили і явища природи у збірці також виступають як дійові особи. їх учениця ділить на такі групи: Пори дня, Пори року, Небесні явища, Земні явища. Пори дня відповідно діляться на

228

МІЙ ТИЧИНА

День, Вечір, Ніч і Ранок. «Найголовнішими» порами року у збірці є осінь і Весна — можливо тому, що вони є перехідни-ми. Також у збірці в окрему групу виділено Небесні явища, такі як хмари, Грози, Вітри, Небо, чумацький шлях. Земні явища можна поділити на водяні (Ріка і Дніпро) та власне земні. У земних явищах можна нарахувати чималу кількість дійових осіб: Земля, Гаї, Полинь, Трави, Верба, Тополі, Квіти, Первоцвіт, Дзвіночки, Колосочки, Стежка.

У сфері природних явищ дійові особи збірки, на переко-нання дослідниці, уособлюють людей або Бога. Ті ж Пори року характеризують зміни у всіх людях, а Пори дня — зміни в кож-ній людині окремо. Небесні явища нагадують про Бога, Голубів і Сонце. Земні й водяні явища переважно уособлюють харак-тер якоїсь групи людей, або всіх людей в цілому. Тому при-родні явища прирівнюються до людських справ, або до того, що стається з людьми незалежно від їхньої волі, або ж до Бога і Його існування.

Подібним чином можна описати і сферу тварин: дійові осо-би відносяться або до людського, або до божественного, і самі по собі, як тварини, поетові нецікаві. Школярка зробила такий висновок, зважаючи на той факт, що вони у збірці не прояв-ляють характерних для тварин дій. Тільки зайчик відображає саме природу, її недоторканність та нагадує, що тваринний світ — це окрема сфера. Але, крім зайчика і гадюк, всі інші тварини — це птахи. І двоє з видів цих птахів (Голуб і Ворон) уособлюють Вищі сили, а всі решта — щось людське. Цікаво, що у збірці можна нарахувати десять видів птахів, але жодного разу не було сказано, що вони співали. Спів, як музика, у «Со-нячних кларнетах» є одним з найважливіших явищ, але він не стосується птахів: він стосується безпосередньо Бога.

Вищих сил у збірці юнка нараховує п’ять: Бог, Диявол, Зевс, Пан, християнський Бог. Тичина на початку збірки роз-діляє основного Бога і Бога християнського. основний Бог тут виступає як Сонце, Музика або Голуб. Але наприкінці збірки поет ясно дає зрозуміти, що приймає християнського Бога як єдиного Бога і вважає, що тільки в нього і треба вірити. Дия-вол — це Ворон. Теоретично, як і Голуба, Ворона можна зане-сти і до групи тварин, і до вищих сил.

Зевс, Пан — це неіснуючі вищі сили. На початку збірки Тичина до цих сил відносить і Голуба-Духа. Спочатку поет за-кликає вірити тільки в Сонце і Музику. Але наприкінці збірки він уже сприймає Голуба-Духа як єдиного Бога, який є і хрис-том, і Сонцем.

Бог пов’язаний із природою, хоча Він не є нею: «Господь іде! — подумав десь полинь / Заплакав дощ… і вщух. / Мов-чить гора. Мовчить долина. / — Господня тінь, — проше-потів полинь». Крім цього, з Богом пов’язані й люди: «Тут говорять з Богом. / Тут Йому скажу...». Але насамперед Бог пов’язаний із музикою, вся музика у збірці також йде від Бога.

229


Адже, кажучи «Навік я взнав, що Ти не Гнів, — / Лиш Сонячні Кларнети», Тичина пише «Ти» з великої літери.

отже, музика в збірці має божественне походження. Але вона також відлунює у різних сферах буття. Це відлуння му-зики у збірці можна поділити на три групи: людська музика в душі, природна музика і дзвони. людська музика звучить у душі людини: «Заспівали скрипки у моїй душі!», «Буду вічно сам я, в чорному акорді», «Я Ваші очі пам’ятаю, / Як музику, як спів», «В моїм серці і бурі, і грози, / Й рокотання — ридан-ня бандур…»

Щодо природної музики, здається, що природа — це ор-кестр, бо майже всі природні явища у збірці звучать, відлуню-ючи музику Бога: «Арфами, арфами — / золотими, голосними обізвалися гаї / Самодзвонними: / Йде весна», «Слухаю мело-дій / Хмар, озер та вітру», «Ліс мовчав у смутку, в чорному акорді», «На струнах Вічності перебираю / Я, одинокая вер-ба», «І звучить земля, / Як орган».

І останній різновид музики — це дзвони. Про них у збірці згадується дуже часто — у чотирнадцяти віршах. Дзвони — ніби нагадування про Бога, про щось вище: «Танцують згуки на дзвіниці, / І плаче дзвін», «Потужні ріки дзвону Лаври і Софії».

Дослідниця робить висновок: Бог — це і сонце, і музика; сонце світить, а музика звучить, і саме так Бог діє. Тому саме така і назва збірки — «Сонячні кларнети».

отже, авторка роботи визначила, що поетичний світ збірки «Сонячні кларнети» складається зі світів тварин, людей і при-родних сил та явищ. В світі в цілому панує Бог, якого Поет пізнає спершу як Сонце і Музику, але наприкінці збірки ви-знає його як єдиного християнського Бога. Поет також поєд-нує всі описані ним світи в єдине ціле, спілкуючись із людьми, природою та Богом. Саме тому наприкінці збірки «я» поета переростає в «я» всього українського народу, що виборює своє право на самостійне життя.

230

МІЙ ТИЧИНА

Проблема вивчення мовної тканини поетичних творів при-вертала і привертає увагу як мовознавців, так і літерату-

рознавців. Сучасний етап розвитку лінгвостилістики позначе-ний зростанням інтересу до того мовного матеріалу, який вияв-ляє авторську індивідуальність у художньому тексті, вирізняє творчість письменника з-посеред інших, надаючи їй естетичної оригінальності. Підтвердженням цього є антропонімічна мовот-ворчість П. Тичини (антропоніми — імена людей).

Юна дослідниця проаналізувала творчість поета, послуго-вуючись власною робочою класифікацією антропонімів.

У комунікативно-культурному форматі вона виділяє такі групи: імена українських письменників, оніми на означення представників світової літератури, імена діячів культури, ан-тропоніми-історизми (імена історичних осіб), імена сучасників із оточення Павла Тичини, антропоніми родинного кола поета, імена героїв творів мистецтва.

У сакральному дискурсі виділяються християнські імена святих та оніми представників інших релігій.

В експресивному дискурсі авторка виокремлює групи ан-тропонімів з емоційним забарвленням і антропонімів-заголо-вків з функціональним призначенням.

Поетична мова П.Тичини вирізняється лексичним багатством. Антропонімний корпус слів збагачує поетичну організацію тво-ру, робить її більш виразною. В ономастиконі представлені іме-на відомих українських письменників: Шевченко, Михайличенко, Чумак, Федькович, Тесленко, Кобилянська, Бойченко, Панч. Серед цих імен Великий Кобзар виступає керманичем, під його впливом формувався світогляд письменників наступних поколінь:

***...Годі скніть,Та переспівувать Тараса,Та надівати мушкаруфутуристичну!(«Розкол поетів»).

ПУНяНадія Володимирівна

учениця 11 класу Дніпродзержинського загальноосвітнього ліцею нових інформаційних

технологій № 2 Дніпропетровської області

АНТРоПоНІМІя ПАВлА ТичиНи

231


Трагічністю доби позначений шлях молодих творців:

***Михайличенко й Чумак, розтерзані зубами, не багнетами, лежать в крові і дивляться на нас із невідомої планети... («В космічному оркестрі»).

Традиційними елементами поетичної мови є імена митців світової літератури. У поезіях Павла Тичини ця група поетоні-мів виконує вагому стилістичну роль. Автор широко викорис-товує відомі прізвища та імена, вони стають аксіологічними до-мінантами, внутрішньо організують текст поетичного твору. Ці поетоніми мають широкий асоціативний спектр, у якому поєдну-ються національні та загальнолюдські культурні цінності: Жуль Верн, Гоголь, Максим Горький, Жуковський, Лев Толстой, Хрис-то Ботев, Пастернак, Цвєтаєва, Добролюбов, Некрасов, Герцен, Огарьов, Салтиков-Щедрін, Ованес Туманян, Лермонтов, Гафіз, Маяковський, Дант, Бєлий, Блок, Єсенін, Барбюс, Роллан, Жорж Занд, Жан-Рішар Блок, Арагон, Вільдрак, Люк Дюртен.

Імена письменників світової, а також і української літера-тури, що функціонують у творах поета, підносять вартість його поезії не тільки в поетико-стилістичному аспекті, а і в націо-нально-інформаційному. Традиційно вживаний в українській поезії антропонім Шевченко автор доповнює іменами письмен-ників різних періодів літератури, вводячи їх у загальноукраїн-ський культурний контекст:

*** Людськість промовляє трьома розтрубамифанфар: Шевченко — Уїтмен — Верхарн(«В космічному оркестрі»)

Меншою кількістю представлені імена діячів української і світової культури. Такі антропоніми репрезентують акторів хIX ст. (Марія Заньковецька), акторів театру і кіно хX ст. (Наталя Ужвій), українських оперних співаків XX століття (оксана Петрусенко), композиторів кінця XIX — початку XX століття (Римський-Корсаков, Глінка, лисенко), художників XV — XVI століття (Рафаель, леонардо да Вінчі), скульпто-рів XX століття (Тамара Абакелія). До цієї ж групи належать імена педагогів (К.Д. Ушинський), філософів (Сократ), сла-вістів (Кирило і Методій), учених (Птоломей).

Імена історичних осіб представлені такими підгрупами:- державні, політичні діячі;- народні ватажки та герої;- герої війни 1812 і Великої Вітчизняної війни;- комсомольці.

До першої підгрупи належать такі антропоніми: Фелікс Дзержинський, Сергій

232

МІЙ ТИЧИНА

Кіров, Петлюра, Скоропадський, Якушин, Раєвський, Орлов, Давидов, Пестель, Катерина, Богдан Хмельницький, Подвой-ський, Драгоманов, Ворошилов, Котовський, Будьоний.

Друга підгрупа репрезентована яскравими постатями з на-роду: Олекса Довбуш, Лук’ян Кобилиця, Кармелюк, Трясило.

***В цій же самій печеріжив колись Олекса Довбуш

***Чи в Лук’яна Кобилиці Бунтувать оце навчився(«Федькович у повстанця Кобилиці»)

У третій підгрупі називаються антропоніми, пов’язані з трагедією вітчизняної війни 1812 р. і Великої Вітчизняної ві-йни: Кахим-Туре, Ватутін, Ковпак, Зоя, Люба Земська.

Досить продуктивну групу становлять антропоніми, які репрезентують образи членів його родини, коло його друзів, учителів, що певним чином вплинули на формування його сві-тогляду — батьки, брати, вчителі, священики з сусідніх при-ходів, друзі, семінаристи-товариші, кохана.

Значне місце в художньому ономастиконі П.Тичини на-лежить бібліонімам. Бібліоніми з групи імен представників світових релігій в поетичній мові мають сталу конотацію і як символи широко вживаються в літературі. Поет найчастіше ви-користовує християнські імена святих: Андрій Первозванний, Яким і Анна, Христос, монах Євпраксій, отець Іустим, Марія Магдалина, Кирил-митрополит:

***...Опромінений, ласкою в серце зранений,виходить Андрій Первозванний(«Золотий гомін»)

Експресивну насиченість мають антропоніми у функції за-головків. Заголовок у творчості Павла Тичини означає не лише учасників ситуацій, а й саму ситуацію і виступає ключем до інтерпретації поетичного тексту.

отже, антропоніми у творах Павла Тичини — це результат ретельного авторського добору. Створюючи своєрідні мікро-тексти, вони допомагають локалізувати зображуване у просто-рі та часі, надати йому національного забарвлення. як актив-ні текстотворчі елементи, антропоніми дають цінний матеріал про культуру українського народу, вплітають її у всесвітню культуру, об’єднують різні етносоціальні спільноти. Крім того, антропоніми у поетичних творах Павла Тичини виконують сти-лістичну та художню функції, характеризують мову і стиль ав-тора, стають засобом вираження авторської індивідуальності.

233



СТУПЕНЯ

234

МІЙ ТИЧИНА

Павло Тичина — поет, перекладач, публіцист, громадський діяч став новатором в українському поетичному світі. Син

простого селянина з чернігівщини піднісся до висот людського духу. Йому відкрилися прості й вічні істини історії: будь-яке насильство згубне, особливо те, яке прикривається демагогіч-ними гаслами. Юний Тичина писав унікальною, єдиною у світі мовою свого серця. Він був від Бога наділений дивовижною здатністю чути і Музику Космічної Безмежності, і тихі, невідо-мі іншим, голоси Природи, яка була для нього єдиним цілим.

Дотепер явище інсайту (містичного переживання) у твор-чості Павла Тичини не стало колом зацікавлення науковців. Тож юна дослідниця поставила собі за мету з’ясувати причину появи інсайту в ранній творчості Павла Тичини, дослідити об-разність біблійних сюжетів в поетиці митця.

Слово «інсайт» (insight) англійського походження, в су-часній англійській мові означає проникливість, здатність про-никнення в суть, інтуїцію, розуміння. «Інсайт» визначають як осяяння, інтуїтивне відкриття поза контролем свідомості, рап-тове схоплення, усвідомлення логічних зв’язків між пробле-мою і відповіддю без підготовчої фази, яке має дещо містичне походження. Інсайт можна довести логічним міркуванням або підтвердити подальшими подіями, які стосувалися отриманого осяяння.

Кожне переконливо висловлене в рядках віршів Тичини знання біблійних істин чи суті якихось явищ школярка, а ра-зом з нею і уважні читачі, сприймають як наслідок інсайту в житті поета, божественного осяяння.

Дівчина звертає увагу на інсайт у вірші «Сонячні кларне-ти». Павлу Тичині було дано піднятися на небувалу висоту, відкрити для себе природу Бога, розчинитись у Його світлі й осягнути, що Він — добро, радість, любов. Рядок «Навік я взнав, що Ти не гнів» перегукується зі словами пророка Ісаї, вкладеними йому Богом і записаними в Біблії — «я гніву не маю» (Ісаї 27:4). Варто зауважити, що християни сприймають Біблію як енциклопедію відкриттів Бога про Себе, про люди-

АлІПІНАТетяна Валеріївна

учениця 10 класу загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів с. Глухи Старовижівського району Волинської області

ДУхоВНиЙ ПРоСТІР ПАВлА ТичиНи

235


ну і про майбутнє землі та всього людства. Тичина був озна-йомлений з цією Книгою, з її описом характеру Бога. Але цей вірш викликає враження, що сутність Творця відкрилася його автору не через чуже, опосередковане свідчення, а безпосеред-ньо — як осяяння, як інсайт.

У «Сонячних кларнетах» гармонія між власним «я» і Бо-гом («...І я вже Ти»), радість, що переповнює, невагомість («я веснів», «я був — не я, лиш мрія, сон»), ангельські мелодії («Навколо дзвонні згуки»), відчуття благодатного те-пла («благовісні руки»), море яскравого світла, що тішить очі («Над мною, підо мною Горять світи...») — нагадують свідчення олександра Меня про містичну зустріч із Богом і раптове пізнання Його сутності: «...я відчуваю досконалу гармонію між Його духом і своїм. Звичайне відчуття зовніш-нього світу відійшло від мене. Залишився сам екстаз нічим необмеженої радості. як описати мої переживання? Це схоже на те, коли всі звуки у великім оркестрі зливаються у високу гармонію, у якій тоне все, крім почуття, яке переповнює нашу душу. /.../ І я відчув у нічній темряві якусь Присутність, щораз зрозумілішу мені, яка була при цьому невидимою. І я вже не міг сумніватися в присутності Його, коли відчував Його так само ясно, як самого себе».

як зауважує М. лосський, «релігійний досвід «Зустрічі» з Богом веде до молитви, до бажання особистого спілкування з Богом і служить надійною основою будь-якої релігії». Тичина досить часто у своїх поезіях вживає слова «молитва», «молити-ся», тому авторка робить висновок про його багатий молитов-ний досвід, неможливий без осяянь.

У вірші «чоловік» Павло Тичина пропонує нам своє ро-зуміння природи людини, у якому є щось від містичного бо-жественного осяяння, бо надто вже воно схоже до біблійного трактування людини тілесної.

образ людини, змальований у цьому вірші, — людини до відродження, тобто до каяття і прийняття нею Ісуса христа як свого Спасителя: вона роздвоєна, нецілісна («чоловік — це гріхи й раювання»), повна сумнівів («чоловік — це безодня сумніву, Це блукаючі вічно хмарки»); вона ходить по колу, відкриваючи відоме («ось він весь — весь нудьгуючий, бід-ний. Він придумує те, що було»), про що в Слові Божому вже давно зауважено: «Що було, воно й буде, що робилось, буде робитись — і немає нічого нового під сонцем!» (Еклезіаястова, 1:9). Ця людина надає старому тільки нові форми, що їй вида-ється за неповторне, гордо вважає себе творцем і хоче посісти місце Бога («Себе зве царем світовим»).

Загалом, якщо дати характеристику людині цього вірша, то вона — бунтар, втратила «частку з Богом», а значить, зма-ліла, і в своїй гордині кидає виклик Творцеві. Всі її сумніви і блукання — наслідок гріха: спробувавши його — втрачають спокій, мир і стають «дітьми гніву» (Ефесян 2:3).

236

МІЙ ТИЧИНА

У вірші «Ми — тлі закон священнодійний» більш яскраво виражені екстатичні інтонації осяяння стосовно суті людини. Усвідомлення підвладності людини закону смерті наче взято з Книги Йова: «людина, що від жінки народжена, короткоденна та повна печалями...» (14:1) або з Книги Еклезіястової: «...Все постало з пороху, і вернеться все знов до пороху» (3:20).

Із вірша постає людина свідома гріха, що збагнула дарем-ність гордині, — усе ж бо на землі підвладне смерті, — і шукає примирення з Богом. Страх смерті — це відчуття вини перед Творцем і водночас боязнь невідомого. Молитва — пошук при-мирення з Богом, прагнення очищення, надія на повернення втраченого раю і вічності разом із Ним.

ліричний герой поезії «я люблю казки чудові...» визнає людину вершиною творіння Божого:

А людина — сон найкращийЗ-поміж снів його пригожих…

Це також суголосне з Біблією, у якій написано: «Бог на свій образ людину створив» (Буття 1:27).

Вірш створює враження, що поет отримав містичне ося-яння й у світлі Божого розуму побачив людину відроджену, котра вже примирилася з Богом і стала іншою, бо «скинула з себе людину стародавню, з її вчинками, та зодягнулася в нову, що відновлюється для пізнання за образом Створителя її» (2 Коринтян 3:9).

Досліджуючи ранні вірші Павла Тичини, учениця переко-нується, що їх автор володів могутнім творчим потенціалом, який засвідчують ознаки інсайту в багатьох його поезіях. Поет переживав містичні осяяння від доторку Божого Духа не тіль-ки стосовно суті Бога й людини, а й щодо сенсу життя й смерті, щодо власного творчого майбутнього та інших феноменів люд-ської екзистенції. Дослідниця стверджує, що глибока релігій-ність, яка супроводжується заглибленням в Святе Писання і Бога, стала джерелом інсайту у творчому процесі Тичини.

237


художня сила ранніх поетичних творів Павла Тичини по-лягає в зрівноваженому синтезі слова, музики й живопису.

«Кольоровий слух», «слуховий колір», «мальовнича музика», «музична мальовничість» — усі ці поняття виникають завдяки явищу синестезії. У роботі аналізується застосування цього ху-дожнього прийому в ранній творчості Тичини.

Ранні твори Тичини — це джерела, в яких коріниться сві-тогляд неподільного сприйняття світу. Синестезія — це здат-ність «бачити» пластику мелодії, колорит тональності, «чути» звучання кольорів. Тичина зумів дивовижним чином поєднати слово і музику, слово і живопис. Тичина — це вишуканий ес-тетизм, вроджена інтелігентність, шляхетність духу, що давали можливість чути те, чого не чують інші. Його зір не спинявся на другорядному, а бачив світло і музику, його око схоплювало космос у всій повноті. І з цього народжувалася симфонія сло-ва — перетинання звуків, голосів і нот, акордів, драматургії і лірики. Завдяки складним комбінаціям різнорідних сенсорних вражень художні картини набувають особливої пластичності, рельєфності, індивідуалізується мова поета.

як стверджує авторка дослідження, природа ліричних об-разів Тичини — в природі українського піснетворення, в при-роді ліричної пісні, думи, в природі української мови, в на-ціональному мислетворенні. За силою своєї закоханості в на-вколишній природний світ, в його кольори, форми, світлові рефлекси і, особливо, в його музику, ритми, переливи тонів, за вміння зробити інших співучасниками глибоких інтелектуаль-них переживань ранньому Тичині, на її переконання, не було і немає рівних серед українських поетів. Ніхто, навіть сам Поль Верлен, не зміг так зблизити поезію з музикою, як Тичина. Музичність його поезії коріниться не тільки в спеціальних на-хилах та обдаруваннях автора, який уже змалку кохався у світі «співучих тонів», а й заходить глибоко в сферу філософську.

Вишукані й філігранні, ніжні й тонкі, барвисті й мелодійні поезії Тичини зачарували весь світ. Складалося враження, що на землю зійшов з небес ангел чи античний митець, чи, можли-

БАлАБАНАнгеліна Віталіївна

учениця 9 класу харківської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 142

ПРиРоДА СиНЕСТЕЗІї У РАННІЙ ТВоРчоСТІ ПАВлА ТичиНи

238

МІЙ ТИЧИНА

во, кобзар, який сам писав слова й музику до власних творів, сам же їх і виконував.

Навіть назви і теми віршів Тичини близькі до музичних співставлень: «Сонячні кларнети», «Арфами, арфами…», «Ен-гармонійне», «Фуга», «В космічному оркестрі», «хор лісових дзвіночків», «Реквієм», «На концерті “Мазовше”», «З капе-лою Стеценка по Україні» тощо.

У композиції своїх книг Тичина дотримувався музичних принципів. Спочатку давався ключовий вірш, він диктував тему всієї книги, яка була, по суті, розробкою цієї теми. Ра-зом із тим назва цього вірша часто ставала заголовком книги. Після написання ключового вірша Тичина відкривав й іншим творам вхід або доступ до книги.

Вірші та поеми Тичини легше розуміти за музичними жан-ровими принципами, ніж за літературними. Тут є сюїта («В космічному оркестрі»), ораторія («Золотий гомін»), соната («харків»), симфонія («Сковорода»), опера («Шабля Котов-ського»). Звичайно, такий поділ умовний, але необхідний для того, щоб показати музичні основи поетичних композицій Ти-чини.

Сольні арії змінюються хоралами й оркестром. Музика кожної книги, кожного періоду розвитку поета співвідносна з відповідними періодами нашої історії. У «Сонячних кларне-тах» чуються півтони ніжної української пісні, а в «Плузі» — залізний грім («Псалом залізу»). Він міг би бути диригентом, композитором, істориком і теоретиком музики, але став поетом і в поезії поєднав усі ці здібності та якості.

Музичне начало являє одну з найважливіших констант по-езії П.Г. Тичини. Слово у віршах поета здебільшого багато-значне, володіє не тільки предметно-логічним, а й музичним значенням, завдяки чому покликане діяти на читача і своєю внутрішньою формою, і складом, і найтоншими емоційними відтінками. Коли Тичина пише: «Тінь, — промінь у сонячнім саду», то це не тільки зоровий образ, а й звуковий, музичний відповідник ритмові сонячних блисків на траві. Коли у вірші «Балетна студія» можна прочитати: «І вітер майний, і синій день», то в слові «майний» зливається уявлення і про травневу (майську) пору, і про маяння одягу на танцівницях, і колихан-ня листя на деревах...

Багатоголосся строфічної будови бачимо в рядках:

Подивилась ясно — заспівали скрипки! —Обняла востаннє — у моїй душі! —Ліс мовчав у смутку, в чорному акорді.Заспівали скрипки у моїй душі.

Музична метафора (погляд коханої — спів скрипки) тут ніби здобуває реальне звукове втілення: ми бачимо кохану по-ета — і одночасно чуємо її в музиці скрипок, що досягається в

239


майстерному горизонтальному і вертикальному компонуванню двох рядків, точніше, їх розділення цезурою частин, які потім зливаються в повнозвучному акорді заключного рядка.

Деякі дослідники говорять про «четвертий вимір» поезії Тичини — світлоритм.

Слово у творах поета здебільшого багатозначне, воно во-лодіє не тільки предметно-логічними, а й найтоншими емоцій-ними відтінками. Синтез слова й живопису у творчості Тичини слід розглядати крізь призму індивідуальних особливостей ху-дожнього мислення поета.

Ще однією особливістю ранньої творчості Тичини є візуа-лізація, в результаті чого в уяві читача постають яскраві, спо-внені експресії живописні картини. Кольори, їхні відтінки та гру здатен помітити тільки справжній художник. Тичина ж не лише вловлював кольорові відтінки, але й відчував їх («У лісі зелено, м’яко для ока»).

Великий майстер слова захоплювався малюванням, малю-вав пензлем художника. одним із важливих ключів до декоду-вання синестезії та «сонячного» світу П. Тичини є моделюван-ня індивідуальних особливостей художнього мислення поета, що містить у собі потужний живописний компонент. Власне, синтез слова й живопису в поетичних творах Тичини поро-джує візуально-малярські ефекти, які визначають неповторний «формо/ системно/ стилетворчий чинник» майстра слова.

Промовистим засобом неповторно яскравих, привабливих образів є поетична кольористика Тичини. У його художньому слововжитку колірних характеристик набувають природні яви-ща, просторові поняття, предметні реалії. Поет ніби прагнув барв. Деякі поезії з перших слів апелюють до зорової пам’яті: «золотий гомін», «квітучий луг», «зелений гімн» тощо. Таким чином, колірні слова, дібрані для мовотворення естетичної дій-сності, представляють об’єктивні реалії в незвичайному ракур-сі — зримо і персоніфіковано.

Тичина вважав себе сонцепоклонником. Реалізація соляр-ного потенціалу в поета, як зазначає дівчина, відбувається за допомогою використання колористичних образів: світлих сві-танкових тонів з превалюванням золотого, який є яскравою ознакою синестезії поета:

Ненавиджу темнеЖиттєве болото,Я в душу таємне ловлю сонце злото.

Синестезія, природа якої найповніше розкривається за допомогою вміння асоціативно сприймати дійсність і тонко відчувати слово, сприяла формуванню неповторного стилю П. Тичини, який Ю. лавріненко та В. Барка назвали клар-нетизмом (сонячним кларнетизмом). Кларнетизм — це мис-тецтво синтезу, його символіка розгортається через особливі

240

МІЙ ТИЧИНА

семантичні згущення, в яких національне начало має питому вагу.

У цілому ж основа художнього успіху Павла Тичини, за словами дослідниці, полягає в тому, що він, вбираючи у свою художню систему найосновніші досягнення поетичної форми кінця хІх — початку хх століття, зумів у символістських пошуках вибрати для себе найцінніше, піднести його на новий, вищий рівень. Більше того, він знайшов не бачений досі син-тез словесних і музичних способів вираження. Тичина досяг такого синтезу тому, що «озвучував» поетичний твір не тільки через сенсорику слова, а й через його семантику. У цьому й по-лягає неповторність і самобутність ранньої лірики поета.

241


У житті людей постійно відбуваються зміни: з’являються нові предмети, досліджуються нові явища, виникають

поняття, які потребують своїх назв. Саме це спричиняє по-яву в мові нового слова — неологізму. Розширення лексичного складу мови впливає на збагачення змісту, на вдосконалення форми мови, тобто на динаміку лексичної системи.

одним з важливих питань сучасної лінгвістики є вивчення індивідуально-авторських новотворів — позасистемних мов-леннєвих явищ, яким притаманне індивідуальне, усвідомлене лише одним або кількома носіями мови контекстне значення. Авторські неологізми створюються для досягнення образності, експресії певного тексту, задля вираження певного почуття чи оцінки якогось явища; вони надають тексту урочистого та піднесеного звучання, відтворюють почуття людини, її пере-живання, світосприйняття.

Школярка дослідила утворення та вживання авторських неологізмів у поезії Павла Тичини, виявила та проаналізував-ши їхні особливості й стилістичну роль.

лексичну своєрідність поетичної мови Павла Тичини вона вбачає не тільки в особливому семантичному ряді відомих слів, у багатій палітрі експресивно-виразних засобів, а й у прямому словотворенні — безпосередньому творенні слів самим пись-менником.

Авторські новотвори, які фіксуються в поезії Павла Тичи-ни, учениця ділить на дві значні за обсягом групи в залежності від того, як саме порушуються закони дії словотвірного типу.

До першої групи вона відносить оказіоналізми, утворені за зразком продуктивних типів, серед яких значну групу най-більш продуктивних типів новотворів становлять оказіоналіз-ми, утворені за допомогою:

префікса за-: закосичена: Йде весна запашна, квітами — перлами закосичена

ГАЙДАЙлідія Валеріївна

учениця 10 класу Новоселівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів

Широківського району Дніпропетровської області

оКАЗІоНАлІЗМи У ПоЕЗІях ПАВлА ТичиНи

242

МІЙ ТИЧИНА

префікса пере-: переструнюючи, перевисанням, перегримляє: Повне літо да перелито, медоцвітами нахиля. Дощик бором та перебором, переструнюючи гілля.

префікса роз-,про-: розпрозорились: Десь клюють та й райські птиці вино-зелено. Розпрозорились озера!.. Тінь. Давно.

префікса зу-: зустріння: хай ти розум, хай зустріння матер’яльних сил — слався, вічне випроміння людської краси!

префікса без-: беззаконку: ой ти ранку, любий сонку, треті півні голосні! Взяв дівчину — беззаконку на двадцятій весні…

Друга група — це поодинокі слова-новотвори, які виникли за допомогою таких словотвірних типів, що є малопродуктив-ними або й зовсім непродуктивними.

Наприклад, лексеми, утворені за допомогою суфіксів:

а) суфікса —ов, ен: А коли ж хто із народів та одвернеться — на подив! — той для нас лише сміховен. Наш народ — це ж океан.

б) суфікса — юч: А Вкраїни ж мова — мов те сонце дзвінкотюче, мов те золото котюче, вся і давність і обнова — українська мова»

в) суфікса — оч, -уть: Мутні потоки десь болбочуть… Ми знаєм: вороги нас хочуть тримать на тихому вогні. Ми не стеряємось — о ні!

243


Новотвори у цих групах з’являються внаслідок суб’єктивно-авторського осмислення словотвірних законів сучасної україн-ської мови. При цьому всяке порушення норм диктується праг-ненням автора до нової мовленнєвої експресивності й спираєть-ся на його словотвірний досвід.

Щоб краще і глибше зрозуміти процес творення автор-ських неологізмів, спочатку потрібно визначити, від якої осно-ви вони утворені. Залежно від походження лексичної основи всі новотвори діляться на дві групи: новотвори, побудовані на загальнонародній лексичній основі; новотвори, що виникли на індивідуально-авторському не кодифікованому матеріалі.

Друга група слів — це новотвори, які мають потужну екс-пресивність. Вони, на думку авторки, досить оригінальні:

а) прикметники: Арфами, арфами — золотими, голосними обізвалися гаї самодзвонними…

б) дієслова: Це христос воскрес мертвих воскресити. Тихо, туго вітер кленоклонив день.

в) прислівники: о люба Інно, ніжна Інно! я — сам. Вікно. Сніги… Сестру я вашу так любив — дитинно, злотоцінно…

отже, всі новотвори в поезії Павла Тичини за походжен-ням лексичної основи — різні, але всі вони є результатом інди-відуальної мовознавчості письменника. їх можна вважати не-сподіваним натхненним авторським експромтом, надзвичайно вдалим засобом авторського ліричного самовираження, тонким знаряддям художнього впливу на читача.

244

МІЙ ТИЧИНА

На рубежі хІх-хх ст. в українській літературі витвори-лася своєрідна модерністська течія, у якій відчутний зна-

чний вплив романтизму: це і традиція, і елемент світобачення українців будь-якого часу, тим більше грізних суспільних ка-таклізмів. У своїй ранній поезії Павло Тичина виступив як но-ватор-модерніст у західному розумінні, але з іншого боку його модернізм був нетиповим для Заходу, сповненим радості і світ-ла, відтіненим різноманітними нюансами і переходами. Про-відною в стильових шуканнях раннього Тичини була симво-лістська течія. Водночас молодого Тичину називають головним представником українського поетичного «необароко». Сам же П.Тичина у 1921 році зізнався: «Ні до якої школи себе не можу зарахувати. В мене є символізм, і імпресіонізм, і навіть футу-ризм та в деякій мірі імажинізм». Ця самохарактеристика ще раз підтверджує дивовижність того мистецького явища, яким стали перші книжки поета.

Авторка наукового дослідження поставила за мету вивчити умови становлення Павла Тичини як особистості і поета, роз-глянути особливості його творчої манери, яка проявилася на початку творчого шляху.

Поява у 1918 році першої книжки Тичини «Сонячні кларне-ти» була в українському письменстві сенсацією. Школярка на-водить такий спогад М. Бажана: «Ніколи не забуду тієї безсо-нної ночі, коли мій друг приніс мені книжку з рясними соняш-никами на обкладинці. Ми (…) і читали, і п’яніли, і кричали з радості, насолоджуючись красою українського слова, яке з такою, не чуваною нами досі, музичністю грало, співало, бри-ніло, гриміло, лилося зі сторінок незабутньої тієї книги… Для нас тоді над усім світом заколивалися сонячні кларнети… ».

В архіві поета залишалася неопублікованою чимала кіль-кість творів (частина з них була надрукована лише в по-смертних виданнях), але до збірки «Сонячні кларнети» вони не включалися. П.Тичина не включив до книжки навіть вірш «Розкажи, розкажи мені, поле…», яким захоплювався М.Коцюбинський. Це ж стосується і ліричної перлини «Ви

ГоРПиНичМарія Анатоліївна

учениця 9 класу Ізяславського навчально-виховного комплексу «ЗоШ І-ІІІ ступенів № 2, ліцей» імені М. островського хмельницької області

РАННя ТВоРчІСТь ТичиНи — оСоБлиВиЙ ПоГляД НА СВІТ

245


знаєте, як липа шелестить…» та ще кількох опублікованих на той час віршів.

Причиною такого суворого відбору творів для першої книжки, що стала епохальною не лише в творчості поета, але й в історії національної культури, було очевидне прагнення автора досягти завдяки вдалій композиції невеличкої збірочки (двадцять шість творів на шістдесяти двох сторінках) гармонії єдиного цілого.

ліричний герой ранньої поезії П.Тичини — молода люди-на, яка особливо тонко відчуває, розуміє природу. Має силу, відвагу й рішучість, щоб стати «на бій» з життям. Намагається осмислити, що відбувається в довколишньому світі, і знайти своє місце в ньому. Це і «філософ», який то розуміє, що життя його «одвічнеє», то приходить до висновку, що людина, як дим, промайне в цьому світі, не залишивши і сліду.

Поет і літературознавець С.Тельнюк, автор біографіч-ної повісті «Павло Тичина», писав про ранню лірику поета: «Пейзажна лірика Павла Тичини — не лише про природу, а інтимна — не лише про любов. Тут кожне слово має смисл, буквальний і переносний, конкретний і узагальнений. Його твори — про сенс буття людини і Всесвіту. Це твори великої філософської наснаги».

Інтимна лірика Тичини «досонячнокларнетівського» пері-оду — вірші «Ви знаєте як липа шелестить…», «я сказав тобі лиш слово…», «Коли в твої очі дивлюся…» — то як азбука для закоханих, повна чару почуттів, музики. До ранніх тво-рів про кохання також належать: «Арфами, арфами…», «Десь надходила весна…» та інші.

Поезії П.Тичини про кохання надзвичайно життєдайні, це свідчення глибини, щирості людських почуттів, тонкого ро-зуміння стану душі. Передати почуття закоханості допомагає природа. Поет використовує незвичайні паралелізми, метафо-ри, порівняння. Від радості «сонце задзвеніло», «гай засміяв-ся», «вишні розцвітають». людина народжується і живе, щоб любити все, що її оточує, саме в цьому її призначення.

Рідна земля в ранній поезії Тичини — це безмежний світ природи: степи, поля, блакить небес, гаї, Україна, люди, які тут живуть, страждають, борються. Природа в поезії Тичини жива, одухотворена. Світ природи, такий зрозумілий лірично-му герою, співзвучний з його почуттями, порухами душі. Тут знаходить він спокій, сюди, не до людей, несе свої радощі й печалі. У цьому «храмі» його зрозуміють і мовчазно поспівчу-вають.

З рідною землею, Україною, пов’язані думи, мрії, споді-вання ліричного героя. Тому стільки радості й надій у поезіях «Гей, вдарте в струни, кобзарі», «ой що в Софійському…» і так багато розпачу та горя у віршах «Пам’яті тридцяти», «хто ж це так із тебе насміяться смів?», «Прийшли до мене гості», «До кого говорить?»

246

МІЙ ТИЧИНА

Рання поезія Тичини насамперед вражає виразністю і кра-сою мови. Агатангел Кримський відзначав Тичину «не лише як поета, а й як філолога» за «свіжий аромат його мови, повної чарівливої краси».

Насамперед учениця відзначає високу метафоричність Ти-чининої мови: «душа… сонця намріяла», «душа причастила-ся», «зорі лебедіють», хвиля «співа пісню, ридає», «мрія шу-гає… плаче» («За хвилею котиться хвиля»), «квіточки ше-почуть», «очерет пісню сумную дзвонить», «струмочок гомо-нить», «могили гадають», «реве вітер… лютує», «скриплять і ридають дерева», «плаче травиця», «усміхаються рожі» («Що місяцю зіроньки кажуть…»). Увиразнюють смисл поетичного слова епітети, образні порівняння: «думки сумно-розхриста-ні», «вільна Україна», «безщасна Вкраїна», «хмари нещасні, стомлені», «сльози дивні, чисті», «грізно-ясні крила»; слізьми «розіллюсь, мов сирітська дитина» , «цвітем, як цвіт-огонь», «сльози, мов перли коштовні», «ви ніжно-стомлені — троянди зломлені» (порівняння через ствердження), «не білі голуби — янголи» (порівняння через заперечення — ствердження).

У вірші «Пам’яті тридцяти» метафора «український цвіт» (молоді люди) і епітет «кривава» (дорога) — в одній строфі: тісно поєднано з кровۥю шлях молодої держави до волі.

Поет уміло поєднує метафори з народнопоетичними обра-зами. основа більшості ранніх поезій фольклорна. Тому для цих віршів характерні нестягнені прикметники: вчорашнії (раби), вкраїнськії (серця), журнії (плачі), безщасная (Вкра-їна), праведнеє (сонце), кожнеє (віконце).

Властиві поезії Тичини повтори, риторичні питання: «го-вори, говори, моя мила», «молодий я, молодий», «ах, очі, ті очі», «Україно моя, моя люба Вкраїно!» (розлоге звертання); по-втори як градація: «тлін все, тінь, півтон» («Над озерами»), від любові до рідної землі весь «тремтиш…смієшся, ридаєш» («Не бував ти у наших краях»)

Поет часто використовує синоніми: «дуб розказує-гомо-нить», «любо-мило землі»; використовує лексику фольклорну, церковну: в душі «хорали… хорали дивні», тумани позвисали «гейби омофорами», «ми всі в тривогах панахид», «як дим ка-дильний».

Поетика раннього Тичини багата на різноманіття строф. Ав-тор активно використовує можливості і двоскладових, і трискла-дових віршових розмірів. З шістдесяти опрацьованих ранніх по-езій (поза збірками) віршовий розмір старшокласниця визначала в двадцяти. Виявилось, що одинадцять віршів написано трискла-довими віршовими розмірами, дев’ять — двоскладовими.

Синтаксис поезії Тичини містить речення прості і складні, односкладні, неповні, незакінчені, складнопідрядні — свідчен-ня природного мовного чуття автора. є неримовані вірші, але ритм і мелодія створюються віршовим розміром, будовою ре-чень, багатою синонімікою.

247


Вірші задіюють всі органи чуття читача: слух, зір, уяву, передають запах, колір, рух. Складна символіка, музичність поетичних образів у поєднанні з народним мелосом, ритмікою і строфікою — все вилилось у поезію, яка найперше вражає музичністю.

Все у світі творить свою музику — елемент єдиної всео-сяжної гармонії «космічного оркестру». На музичності поезії Тичини відобразились як природні обдаровання автора, так і здатність його заглиблюватись у сферу філософську. Музика в його світосприйманні була тим могутнім началом, яке мало відкриватися людині в споконвічних ритмах космічного і при-родного життя.

***… розцвіли в душі моїй хорали,розцвіли хорали дивні, скрипками заграли.

***Говори, говори, моя мила:Твоя мова співучий струмок.

***Я сказав тобі лиш слово…В небі сонце задзвеніло.

Свій «космічний оркестр» ранньої поезії Тичина витворив засобами української мови. Це підтверджують слова Симона чиковані (Грузія): «чарівна мелодійність і яскравий колорит української мови проявилися в його поезії воістину могутньою силою і сяють у ній всією своєю багатобарвною гамою. Злиття поета з рідною мовною стихією таке, що на найвищих злетах її поетичного симфонізму лірика Тичини здається майже недо-ступною для перекладу». як бачимо, рання поезія Тичини, на-скрізь пронизана глибоко національним духом, укотре довела необмежені можливості української мови.

248

МІЙ ТИЧИНА

Напевно, про жодного з українських письменників XX сто-ліття не написано так багато, як про Павла Тичину, —

і монографій, і дисертацій, і статей, і споминів, і віршів, і біографічних творів. Проте переважна більшість науковців на-магалася висловити захоплення насамперед так званою рево-люційною лірикою поета і його «програмно-хрестоматійними» творами; але геніальний «ранній» Тичина — зовсім інший.

У науковій роботі дівчина зробила спробу проаналізувати ранню творчість поета, віднайти в його віршах авторські нео-логізми, з’ясувати, якими засобами досягається мелодійність віршів.

На її думку, рання лірика П.Тичини сповнена пошуками гармонії між людиною і природою, між людиною і суспіль-ством, між землею і космосом, між буттям і свідомістю. У ві-ршах поета життя — це краса та цілісність, але водночас і від-чуття того, що світ — «вічний дисонанс», в якому співіснують гармонія і дисгармонія.

До збірки «Сонячні кларнети» Тичина включив твори, які умовно можна поділити на три тематичні групи. До першої належить лірика з пейзажними і любовними мотивами. Це — музичні, граційні, живописні вірші: «Гаї шумлять…», «Десь надходила весна…», «Не дивися так привітно…», «Подиви-лась ясно…», «о, панно Інно…», «Туман», «Сонце», «Вітер», «Дощ», «Пастелі» та інші. Ці поезії вражають красою образів і глибоким чуттям природи.

Друга група поезій — вірші про народне горе, спричинене Першою світовою війною. «хтось гладив ниви…», «Іще пташ-ки…». У цих віршах відчувається нова експресивно виражена емоційна тональність. Поет майстерно передає найтонші на-строї, почуття:

Курять шляхи,біжать, біжать…Рвуть вихори, як жили, А трави плакати не сміють,Ідуть потужні сили! Морок. Жах.

ЗІНчЕНКоКсенія Ігорівна

учениця 10 класу загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 2

м. Переяслава-хмельницького Київської області

КлАРНЕТиЗМ РАННьої лІРиКи ПАВлА ТичиНи: яСКРАВА СлоВоТВоРчІСТь

ТА СВоєРІДНА МУЗичНІСТь

249


Третя група тематично поєднується з другою: Україна і революція. Тут, як і в попередніх творах, Павло Тичина — пе-редовсім гуманіст, який, глибоко вболіваючи за трагічну долю свого народу, показує революцію в її страшній суті:

Одчинились двері — горобина ніч.Одчинились двері — всі шляхи в крові!Незриданними сльозами Тьмами Дощ…

У поезію цих років вплітаються образи чорного ворона, що кряче на лихо, смерть, вороного вітру, громових хмар.

отже, другу і третю групу поезій можна об’єднати провід-ними мотивами вболівання за Україну.

Світ «Сонячних кларнетів» сповнений і дзвінких, і пас-тельних барв та звуків. Світлові та звукові барви творять світ-лову музику сонячних кларнетів, які, за визначенням одного з дослідників творчості П.Тичини А.Кіковського, нагадують «щось подібне до довгих блискучих трембіт в руках янголів… Кларнети — це сурми світла, космічного ритму, трембіти, зі-ткані з проміння».

яскраво виражена музичність творів поета обумовлена тим, що Тичина був тонким знавцем музики, автором записів та об-робок народних пісень, одним з найяскравіших диригентів і керівників професійних та аматорських хорів на початку 20-х років. Строфи віршів П.Тичини надзвичайно музичні: ритміч-на неповторність, неповторність строфічної побудови, музичне «забарвлення» кожного голосного звуку, багатоголосся, що на-гадує партесний церковний спів... Центральним подразником, який формує музичний напрямок розвитку асоціацій, є слово, що означає певне музичне і звукове поняття — арфа, кларнет, дзвін, струна.

Звичайний краєвид під пером митця постає дивовижно пре-красною картиною, що наповнена казковими мелодіями. Ме-лодійність досягається за допомогою поетичної фонетики: асо-нансів, алітерацій, звуконаслідування.

Учениця наводить приклади асонансу:

***Сизокрилими голубкамиУ куточках на вустах Їй спурхнуло щось усмішкамиЙ потонуло у душі…

***Світає…Так тихо, так любо, так ніжно у полі.

250

МІЙ ТИЧИНА

***Над болотом пряде молоком…Чорний ворон замисливсь.

***День біжить,дзвенить-сміється, Перегулюється! Над житами — йде з медами Що місяцю зіроньки кажуть ясненькі?Що шепчуть квітки уночі над рікою?

***Проходила по полю — зелене зеленіє…Назустріч Учні Сина:Возрадуйся,Маріє!

***Арфами, арфами — золотими,голосними обізвалися гаї самодзвонними…

***Над Києвом — золотий гомін, І голуби, і сонце!Внизу — Дніпро торкає струни…

Саме асонансом досягається музичне звучання кожного го-лосного звуку, передаються розкриленість і голосність, нотки природного смутку, мінору — природного вияву хвилинних настроїв поета.

Граційна, вишукана строфа маленької перлини «Ви знаєте, як липа шелестить…» уся пройнята музикою, яка досягаєть-ся «віддзеркаленням» чоловічих рим: «шелестить — спить — спить — шелестить», «гаї — солов’ї — cолов’ї — гаї», багат-ством асонансів та алітерацій.

У дослідженні можна знайти приклади алітерацій:

***Той плач між нею, мною став — Мармуровим муром…

***Завіса чорно-сиза півнеба мовчки зап’яла. Земля вдягає тінь…

***А на воді в чиїсь руці гадюки пнуться…Сон. До дна.Війнув, дихнув, сипнув пшона…

251


***По хліб йшла дитина — трояндно!тікайте! стріляють, ідуть.

***Проходила по полю обніжками, межами.Біль серце опромінив блискучими ножами.

***Ми дзвіночки, лісові дзвіночки, славим день. Ми співаєм, дзвоном зустрічаєм: день.

Зустрічаються у творах Тичини і звуконаслідування та по-втори:

***А я у гай ходила по квітку ось якуа там дерева люлі і все отак зозулі ку ку

***Ми дзвіночки, лісові дзвіночкиСлавим день. Ми співаєм, дзвоном зустрічаєм:День! День.

***Стигнуть зорі, як пшениця:Буду я журиться.На схід сонця квітнуть рожі:Будуть дні погожі. На схід сонця грають грози —Будуть знову сльози!

***Розкажи, розкажи мені, поле:Чого рідко ростуть колосочки?Розкажіть, розкажіть мені, хмари:Ви чого це тікаєте далі?Розкажи, розкажи мені, поле:Що ж тепер нам з тобою робити?

***Ой не крийся, природо, не крийся,Що ти в тузі за літом, у тузі.

Поезія Павла Тичини — тонке спостереження навколиш-нього світу, милування його гармонією. Можливо, — міркує дівчина, — головний секрет художньої привабливості багатьох віршів збірки «Сонячні кларнети», які й досі чарують чита-

252

МІЙ ТИЧИНА

ча, — у чудовій молодості й свіжості почуттів, у молодій ра-дості відкриття і прийняття світу, мелодійного, багатоголосого, мальовничого. Поза сумнівом, «Сонячні кларнети» — книга поетичних шедеврів, яка чарує, облагороджує кожного, хто припаде до неї спраглими устами.

253


Модернізм (фр. moderne — сучасний, найновіший) — за-гальна назва літературно-мистецьких явищ, що виникли в

європі на зламі XIX і XX століть.У розвитку українського модернізму літературознавці ви-

діляють такі етапи: декаданс (кінець хІх — початок хх ст.), для якого характерні песимізм, фаталізм та краса згасан-ня; власне модернізм, що охоплює 20-і — 60-і роки хх ст.; авангардизм, який виник під час Першої світової війни і проіс-нував до кінця хх ст.

Своєрідність українського варіанту модернізму полягає у тім, що він із естетичного феномена перетворився на культур-но-історичне явище, став спробою подолання провінційності, другорядності, вторинності української національної культу-ри, формою залучення до надбань світової цивілізації. Він ніби символізував перехід українського суспільства від етногра-фічно-побутової самоідентифікації, тобто виокремлення себе з-поміж інших, до національного самоусвідомлення — визна-чення свого місця і ролі в сучасному світі.

особливостями модернізму в Україні вважають поєднання романтичного та реалістичного типів творчості, синтез різно-манітних стилів модернізму, тісний зв’язок модернізму з на-ціональним, соціальним життям.

Твори Павла Тичини відносять до різних модерністських напрямків. Авторка наукового дослідження розглядає це на прикладах окремих віршів поета.

За її спостереженнями, риси символізму яскраво вираже-ні у збірках П.Тичини «Сонячні кларнети», «Золотий гомін». Символізм — модерністська течія, представники якої намага-лися показати красу, втілену в людині, природі, мистецтві че-рез усебічне розкриття внутрішнього багатства слова.

Для символістів характерна наявність символів. У Тичини це: сонце — символ життя, сила, що вбиває ніч, несе рух, не-спокій, розбурханість («Світає…»); сонячні кларнети — сим-вол світлої субстанції світу без гніву, без насильства («Не Зевс, не Пан…»); плуг — сила революційних перетворень, яка пере-

КАЗАКоВАолександра В’ячеславівна

учениця 11 класу Перевальської гімназії № 1 луганської області

РиСи МоДЕРНІСТСьКих ТЕчІЙ У ПоЕЗІї ПАВлА ТичиНи

254

МІЙ ТИЧИНА

орює землю, готує її до нових засівів на оновленій землі («І буде так…»); скорбна мати — символізує Україну («Скорбна мати»); вітер — символ революції («Бо блакитному степу…», «Плуг»).

Властиві цьому напряму й наявні у творах Тичини музи-кальність («Арфами, арфами…», «Коливалося флейтами…», «хор лісових дзвіночків…»), віртуозний звукопис («я стою на кручі…»), гармонія кольорів, звуків, недомовленість, урив-часті фрази («о панно Інно, панно Інно!..»).

Риси символізму переплітаються у творах Тичини з риса-ми імпресіонізму (літературна течія, в основі якої лежить роз-криття почуттів героя, глибоке проникнення в його внутрішній світ, злиття автора, а тоді й читача з ліричним героєм). Важ-ливим для митця є те, яким видався світ у даний момент крізь призму світосприйняття особливості.

як приклад дівчина розглядає вірш «У собор». У першій та третій строфах ми бачимо жовтий колір (гарбуз, сонце, соняш-ники, мед), що символізує життя, щастя, веселий, хороший на-стрій. У другій з’являється зелений («зелений гімн») — колір миру та спокою. У четвертій — білий колір («Ромашка? — здрастуй!») — символ миру, щастя та чистоти. Почуття героя, його внутрішній світ — на першому плані. У цій пастелі (на-строєвому творі) автор лаконічно, але поетично малює сіль-ську природу, від якої віє спокоєм, теплом, створює в душі гарний, світлий настрій. Вірш починається і закінчується зву-ковими образами («Співає стежка…», «І звучить земля, як ор-ган»). Мелодійність забезпечується асонансом — повторенням голосних звуків при перевазі а-о.

Експресіонізм — художня течія в межах модернізму, що сформувалася у перші десятиліття хх ст. як опозиція імпресі-онізму. Риси цієї течії ми знаходимо й у творчості П.Г.Тичини, наприклад, авторське ставлення до дійсності («я хотів би умер-ти при заході сонця…», «Терор», «Голод»), ірраціональність («Загупало в двері прикладом…»), символ («Зразу ж за се-лом…» — тополя; число три — «Війна» «Кладусь я спать…», «Дума про трьох вітрів», «Кожум’яка», «Три сини»), гротеск («Павло стриже собі волосся…», «І одним однісіньке кіно…»), контрасти («осінь така мила…» (краса осінньої природи — голод серед людей); «одчиняйте двері…»), фрагментарність («Порожнеча»).

Простежується також бурхлива реакція авторського «я» на дегуманізацію суспільства, занепад духовності:

«…Сіло собі край вікна, засунуло пучечку в рота, маму визирає. А мати лежить посеред улиці з пів фунтом хліба у руці…»«Кукіль»

255


Або:

Зразу ж за селом —всіх їх розстріляли,всіх пороздягали.з мертвих насміхами,били їм чолом…«Зразу ж за селом…»

Футуризм — течія в літературі й мистецтві 10-30 років хх століття. Футуристи вважали, що поезію треба сприймати зором через мову, тому й намагалися поєднати зорові та літера-турні імпульси (образи і образотворче мистецтво).

ось які риси футуризму учениця виявляє у вторах П.Тичини: відміна прикметників і прислівників (прикладом цього є поезія «листя падає…», у якій автор вживає дієслова й іменники); введення розмовно-побутової лексики («на ‘дній ніжці»); зву-конаслідування («листя падає…», «А я у гай ходила…»). А також — цілковите знищення синтаксису й пунктуації:

Казала травкая тільки травкаа що ж зроблю яколи все кров

Або:

Танцюють цвітно цілунять тоннов туніках білих неначе балНагрудять вправоодгрончить чарсхитнуться вліволелійні лі

Сюрреалізм охопив різні види мистецтва, зокрема й лі-тературу, на початку хх століття. Представники цього мо-дерністського напрямку заперечували роль розуму й досвіду, моралі. Вони вважали, що «справжні істини буття» криються у сновидіннях, галюцинаціях, містичних видіннях. До проявів «нового національного і мистецького світогляду» Ю.Косач відносить поезію раннього П.Тичини.

Композиційний сумбур можна спостерігати в поезії «лю», де постають алогічні, випадкові зіткнення думок та образів:

Півні (вікно) і повінь зеленого пива (крізь вікно)…Геть через усе життя прослалося легато (гудок на заводі)…І тільки пташка за вікном: тріолями, тріолями!

256

МІЙ ТИЧИНА

ліричний герой у стані підсвідомого: «Сплю — не сплю. Чиюсь вволяю волю. Лю…» Епіфора лю надає поезії мело-дійності, заколисує. У першій строфі переважає синій колір, бо л — вода, о («Півні (вікно) і повінь зеленого пива (крізь вікно) — все звучить на о…») — синь. Синій колір і в третій строфі: повтор звука [л’], дієслово «заголубій». Поет вико-ристовує терміни, пов’язані з музикою: легато — перехід від одного звука до іншого без перерви, плавне виконання; консо-нанс — гармонійне поєднання звуків; дієз — знак підвищення звуку на півтону. З дієзом порівнюється сонце, бо вдень звуки гучніше, ніж у сні.

Поезія «лю» входить у збірку «Замість сонетів і октав», яка, за словами Віктора Гуменюка, «обертається незвичною гармонійністю сюрреалістичного зразка».

Дослідивши риси модерністських течій у творах П.Г.Тичини, авторка роботи дійшла висновку, що під впливом європейсько-го модернізму поет створює свої, національні джерела тієї чи іншої течії модернізму.

257


Павло Тичина — великий український поет, у творчостi якого болюче відбилася доля українського народу. В

iсторiї свiтової лiтератури, мабуть, не знайдеться iншого тако-го прикладу, коли б поет вiддав половину свого життя високiй поезiї, а половину — нещаднiй боротьбi зi своїм генiальним обдаруванням.

людина високого дару i великих творчих сил, П.Тичина був носiєм i виразником української релiгiйної традицiї. У ньо-му вона голосно заговорила в переломну добу нашої iсторiї i в ньому найяснiше засяяла — пiсля Шевченка.

На переконання школяра, аналiз раннiх поезiй Тичини, ви-значення їх проблематики, поетики та мотивiв є важливим i актуальним, особливо у часи вiдродження нацiональної куль-тури, переоцiнки цінностей, виявлення національних iдеалiв та символiки.

У добу тоталітаризму щирий революційно-патріотичний пафос у творчості багатьох митців заступає складна суміш на-півщирості й напіввимушеності, настороженості й страху . У творчості П. Тичини, митця глибоко самобутнього, ця двоїс-тість призвела до особливо жорстоких психологічних зламів і криз. як зазначав Василь Стус, постать не менш трагічна в українській літературі: «Феномен Тичини — феномен доби. Його доля свідчитиме про наш час не менше за страшні роз-повіді істориків: поет жив у час, що заправив генія на роль блазня. І поет погодився на цю роль.... Він обрізав усякі живі контакти, замінивши їх цілком офіційною інформацією. В цих умовах поет міг тільки конати, а не рости. Свіжого повітря до нього надходило все менше і менше, аж поки поет у Тичині не задушився од нестачі кисню. Поет помер, але Тичина ли-шився жити і мусив, уже як чиновник, виконувати поетичні функції.... У страшну добу сталінських репресій одних пись-менників розстріляли, других — зіслали в концтабори, третіх розтлили. Тичину репресували визнанням. Покара славою — одна з найновіших і найефективніших форм боротьби з мис-тецтвом». Місія громадянської поезії в практичній естетиці

КРАВчЕНКоВладислав Валентинович

учень 11 класу комунального закладу «Запорізький Січовий колегіум-інтернат» Запорізької обласної ради

Моє ПРочиТАННя РАННьоГо ПАВлА ТичиНи

258

МІЙ ТИЧИНА

сталінізму, на жаль, у значній мірі сприйнятій і Павлом Тичи-ною, зводилась до трьох понять — «оспівувати», «закликати» і «боротись». У цьому ключі було витримано чи не більшість віршів у передвоєнних збірках поета — «чернігів» (1931), «Партія веде» (1934), «чуття єдиної родини» (1938), «Сталь і ніжність» (1941). Написані на підтвердження скороминучих гасел, вони й померли разом зі своїм часом.

Радянська система не дала Тичині розгорнутись на повну силу його величезного таланту. Бiльш того, умови сталiнщини деформували цей талант, але навiть те, що вiн створив у пер-ший перiод своєї творчостi, забезпечило йому мiсце серед найбiльших свiточiв людства.

Виняткове музичне обдарування Павла Григоровича допо-могло йому створити незабутні твори, неповторність яких відо-ма широкому загалу читачів. Адже таких барв, такої мелодики рядків ми не зустрінемо в поезії інших творців української літератури. Музичність ранніх творів П.Тичини свідчить про рідкісний талант митця та безмежний політ думки.

Павло Тичина мав свої джерела творчості. Поліфонізм своїх поезій митець запозичив з давньоукраїнського та цер-ковного багатоголосся, зокрема на твори Д.Бортнянського та М.Березовського, які вразили поета на співанках у Троїцькому хорі. Тож не дивно, що його лірика будувалася за принци-пом музичних п’єс, актуалізувала хорові партії. Досить вагомо впливала українська народна пісенність та рідна мова.

Кларнетизм — стильова якість синтетичної лірики ран-нього Павла Тичини, яка походить від назви його збірки «Сонячні кларнети». Термін, запропонований Ю. лаврі-ненком та В. Баркою, вказує на активно ренесансну оду-шевленість життя, перейняту енергійними світлоритмами. особливе місце в ньому посідає панмузична стихія, котра приборкує хаос. Кларнетизм здійснив синтез мистецтв, чого прагнули романтики і модерністи.

Музичність Тичинина — особливого типу. Музичність для нього — не прикраса, а принцип світобачення. Винесений у заголовок книжки незвичний образ-символ сонячних кларнетів якнайкраще відбиває сутність індивідуального стилю молодого Тичини. Ним поет підкреслював сонячно-музикальний харак-тер своєї творчості, вказував на синтез у ній животворного сонячного тепла і світла з музичними ритмами всесвіту, що єд-нають людину з природою в найуніверсальнішому її значенні.

Говорячи про особливість поетичної творчості Тичини, Максим Рильський відзначав, що найкраща характеристика її у виразі «музична ріка», що «Тичина і пісня — брат і сестра», що коли багатьох поетів називаємо за трафаретом «співцями», то для Павла Григоровича слово «співець» — найприродніший епітет. У своєму дослідженні хлопець підтверджує цю думку прикладами з ранніх віршів поета, які ввійшли до збірки «Со-нячні кларнети».

259


Рядки «Сонячних кларнетів» сповненi музикою, ритми-кою, рухом, що вiдображається у самiй побудовi строф з чер-гуванням голосних, наголосiв та рiзноманiтних ритмів. Поезія Тичини, на думку учня, — це суцільний спів та музика, де кожна частина цього світу має вагоме значення в музичній ком-позиції землі. Поезії збірки приваблюють юною, весняною сві-жістю, легкокрилою радістю в поєднанні з молодим завзяттям і бадьорістю.

260

МІЙ ТИЧИНА

Нинішня оцінка творчої діяльності Павла Тичини неодноз-начна. однозначною може бути лише думка про те, що це

був геніальний поет, який, аби вижити, став конформістом і вірно служив антигуманному режимові.

Та відійшли в небуття численні панегірики П. Тичини про всіляких «вождів народів», про «щасливе» життя радянських людей в сталінській державі-тюрмі, всі оті пафосно-деклара-тивні словеса «ростимо ж ми гей», «наші славні п’ятирічки», «будем, будем бить» і т. ін. Залишилося щире золото поезії — «А я у гай ходила», «о, панно Інно…», «Розкажи, розкажи мені, поле», «Похорон друга», «я утверждаюсь», «Голос мате-рі» та багато інших справжніх художніх перлин. Залишилося те добре, що в страхітливі часи тоталітаризму робив поет для людей.

Не можна не сказати про спалах у творчості поета, який спричинила війна з гітлерівською навалою. Незліченні втрати і жертви, туга за рідною Україною, що вся захлиналася у крові та задихалася в пожежах, — усе це збурило єство поета, влило в неї нові сили та можливості.

Напруженим і плідним було творче життя поета в роки ві-йни. З-під його пера вийшли книги поезій «Ми йдемо на бій» (1941), «Перемагать і жить», «Тебе ми знищим — чорт з то-бою» (1942), «День настане» (1943), а також збірка критич-них та публіцистичних праць «Творча сила народу» (1943).

Книги Тичини воєнних літ озвучені громами битви, обпа-лені її грізними вогнями. Сповнені мужньої і суворої героїки, гордості за людей-патріотів, вони знаменують новий етап роз-квіту його таланту.

Ідуть брати твої на бій —Не тисячі, а мільйони…Ти надихнути їх зумій,створи пісень залізні тони!«Голос матері»

МАСлєННІКоВА Аліна олегівна

учениця 10 класу Клугино-Башкирівської гімназії харківської області

ВІДКРиВАЮ СВоГо ТичиНУ. ТВоРчІСТь ПАВлА ТичиНи ПЕРІоДУ ВЕлиКої

ВІТчиЗНяНої ВІЙНи

261


Палітра Тичини на цьому етапі збагачується новими барва-ми, звучанням мужніх «залізних тонів», тембрів, піднесеністю емоційно-ліричного начала. Його творчість вражає різноманіт-ністю жанрів, форм. Поетові до снаги філософська героїчна симфонічна поема і патетична героїко-трагедійна лірика, ге-роїчна пісня, зітканий з афоризмів вірш-послання, гнівно ви-кривальний агітаційно-мобілізуючий вірш-заклик і, нарешті, памфлет.

У творчості Тичини різко виражена тенденція гнівного ви-криття ворога, яка перебуває в єдності з утвердженням герої-ки. Вірші «Тебе ми знищим — чорт з тобою!», «Фашистській гадюці», «Фашистській Німеччині», «Свиня-наполеончик», «День настане» різні за своєю поетикою і стилем. Спільним же в них є розвінчання фашизму.

Ніколи, мабуть, так високо не піднімався ліричний голос Тичини, як у кращих творах Великої Вітчизняної війни. І це тому, що рани рідної землі боліли поетові, як власні. Кожним своїм подихом, думкою він був з народом. Не можна без хви-лювання читати його журливих віршів, лірико-драматичних монологів про страждання і боротьбу свого народу. Тривожний погляд поета був звернений до тимчасово окупованої України. З вражаючою силою відтворив Тичина трагізм часу.

…Зчинилося таке,Мов буря всіх крилом своїм торкнула.І плач, і крик, і стогін!..«Похорон друга»

Горе таке велике, що поета не вабить розбуджена весною природа — ні квіти-ласковички, ні трава, ні кучерявий ліс. Весь білий світ сприймає він крізь призму трагічних переживань. Цвіт лугів — уже не цвіт. Він нагадує про цвіт народу — ді-тей, вдавлених у землю кованим чоботом фашизму. Гойдаються «березові хрустальці», та від цього гойдання аж страшно: перед очима гойдаються повішені. червоні вуста розкрив тюльпан, а в душі ворушиться ще болючіша думка: «А скільки ж там з роз-критим ротом в землі завмерлим криком ще кричать!»

Вершини філософської поезії Тичини — поема «Похорон друга» та вірш «я утверждаюсь». Новаторство цих творів про-являється в органічному злитті філософської глибинності з мо-гутнім громадянським пафосом.

***Усе в нові на світі форми переходить.І мертвому тобі — живих нас не убить.

***Щоб жить — ні в кого права не питаюсь.Щоб жить — я всі кайдани розірву.

262

МІЙ ТИЧИНА

Авторка дослідження також аналізує вибрані «острівки» пізньої спадщини поета. На тлі кількадесятирічного періоду втілення Тичиною ролі лояльно-радянського співця з гіпербо-лізованим графоманським нахилом багато коментаторів виді-ляють два його твори — «Похорон друга» (1942) та «Срібної ночі» (1962), що мають неочікувано контрастний щодо решти творчої продукції високий художній рівень. Аналізуючи ці два твори, дівчина доходить висновку, що вони мають прихований підтекст, у якому в символічній формі закодовані філософсько-поетичні, а також психологічні одкровення Тичини. особли-во це стосується поеми-реквієму «Похорон друга». Крім того факту, що в ній відбувається «кларнетного» рівня поєднання поетичності та музикальності, вона має складну внутрішню структуру, яка, з одного боку, дозволяє інтерпретувати її зміст у контексті значно ширшому, ніж лише події Другої світової війни. З іншого боку, є підстави вважати, що ідентифікація ав-тора з головними героями поеми — ярославом та Степаном — значно тісніша, ніж могло здатися. З психологічної перспекти-ви, ці образи можна розглядати як проекцію власної трагедії автора, що з «поетичного героя» національного відродження кінця 10-х — початку 20-х рр. (ярослав) перетворився на зне-особленого «поетичного небіжчика» (Степан). За загальною фабулою поеми, гинуть обидва, але поховати вдається лише «до невпізнаваности замученого за Вкраїну» Степана.

На ґрунті аналізу прихованої символіки твору виникає сум-нів щодо лояльності поета до режиму. До найяскравіших еле-ментів цієї символіки належать, по-перше, «синій плач Укра-їни», який набуває сили «тисячі оркестрів, що грають разом, мішаючи мотиви». І, по-друге, закладена в головній частині рефрену ідея «Вічного повернення» в її дуже близькій до Ніц-ше і далекій від офіційного соцреалістичного канону редакції.

Своєрідним Тичининим «подарунком», як зауважує шко-лярка, виявився той факт, що поема-реквієм має прихованого вірша-сателіта. В рік закінчення роботи над «Похороном дру-га» поет написав вірш, якого недвозначно приурочив поемі і який є надзвичайно цікавим документом свідомості. Цьому ві-ршеві судилося побачити світ лише після смерті Тичини. У до-слідженні подається спроба його психологічної інтерпретації.

У вірші «Ти, Павле…» (1942) йдеться, безперечно, про щось для Тичини надзвичайно важливе та одночасно автентич-но-автобіографічне.

Ти, Павле, ходиш по землі,а я отут з балкона звис.Ти бачиш ранки у сріблі,я ж непорушно в небо вріс.Я знаю: згадуєш мене,мій мозок теж іще живий:і в ньому раптом промайне

263


на звіра гнів твій огневий.Ну що ж, що в мене головаод зашморгу скривилась вбік, —я весь — палючії слова,я весь — протест, огонь і крик!Ой брате мій, казав ти раз,що смерті не страшний прихід,якщо на людях він… Якразяк я вмирав, в мій смертний час,палюча тьма зійшла на світ…

На жаль, невідомі жодні коментарі поета, крім лаконічно-го напису на автографі вірша: «Уфа. До «Похорону друга». Цей «лист до поета», на думку авторки роботи, заслуговує осо-бливої уваги. Він викликає безліч запитань як до фабули, так і до контексту його появи на світ, а також загадкового стосунку до «Похорону…». Події твору можна розглядати як одну з форм діалогу, коли тільки один говорить, а другий «мовчить», і той, хто мовчить, є Павло Тичина.

Немає сумніву, що з оповідачем сталася якась трагедія, щось близьке до загибелі. Задана із самого початку просто-рово-часова перспектива вірша не дає підстав розглядати цю трагедію як акт — швидше, вона є процес.

Весь тон діалогу не дуже однозначний. Відчуваються вто-ма, безвихідь, а також ніби докір. В останній строфі ліричний герой, називаючи Павла братом, зазначає, що був певний час, коли він «вмирав». Паралельно він повідомляє, що в час його смерті «палюча тьма зійшла на світ…». Тобто, відбулася не лише його власна індивідуальна трагедія, а й загальнолюдська.

Залишається відповісти на два запитання: «Про що йдеть-ся?» та «хто з ким розмовляє?». оскільки в уявленнях про біографію і творчість Тичини сьогодні значно менше білих плям, ніж під час написання твору, мабуть, немає підстав про-вадити дальший розгляд у стилі детективу і вдавати, що ми ще не здогадалися, що жодного перевтілення тут немає і що йдеться, у прямому сенсі, про розмову з самим собою! Мало до кого в українській літературно-історичній публіцистиці так часто застосовувався епітет «мертвий у житті», як до Тичини його пізнішого періоду, починаючи десь із 1933 року. Можна було б додати ще й «живий у смерті». У цьому сенсі вірш «Ти, Павле…» є дуже цікавим і важливим документом свідомості, написаним Тичиною від першої особи, що для нього того пе-ріоду, зі зрозумілих причин, було абсолютно нетипово, та й неможливо.

Відкритість часового контексту вірша дозволяє, звісно, від-нести його зміст також і до часу Другої світової, інтерпретуючи «палючу тьму» як напад німецько-фашистських загарбників. Але, по-перше, не можна не помітити, що Тичинина «духовна смерть», а також «сходження палючої тьми» в Україні відбу-

264

МІЙ ТИЧИНА

лися задовго до початку цієї війни. По-друге, Тичина саме під час цієї війни пережив свого роду ренесанс як митець, тобто на певний час «ожив», і це не збігається з лейтмотивом твору. Але, мабуть, саме завдяки цьому ренесансові взагалі міг на-родитися складний диптих з «Похорону...» та «Ти, Павле...».

На думку дівчини, вірш можна розглядати як діалог ран-нього та пізнього Тичини, де слово матиме лише пізній Тичи-на, який сам себе називає мертвим (точніше — напівмертвим), очевидно маючи на увазі духовну смерть себе як прихильни-ка вільної України та справжнього митця. Таким чином, по-справжньому, в духовному і творчому сенсах, «живим» може бути лише Тичина-поет ранній, — хоча в контексті реального 1942 року він перебуває в «іншому світі».

265


Кажуть, що поет починається, як річка, з джерела. Так і Павло Тичина мав своє джерело. Це — волелюбний рід-

ний край, напоєна мудрістю і силою древня і загадкова чер-нігівська земля із чарівними поліськими гаями і галявинами, співуча мова земляків, які, розмовляючи та співаючи, мову і мелодію сплітали воєдино. Пісня, українська народна пісня — генетичне зерно поезії Павла Тичини.

А ще, пише у своїй роботі дівчина, зароджувався талант по-ета завдяки людям, які його оточували. хто ж вони? Небайду-жі, справжні педагоги, які побачили, підтримали, допомогли. Вже у п’ятнадцять років почав юнак займатися зі своєю улю-бленою вчителькою Серафимою Миколаївною Морачевською. Ця жінка залишила особливий слід у біографії майбутнього майстра пера. Адже допомогла підліткові не тільки пізнати світ через книгу, а й навчила свого учня не бути байдужим до спра-ви, яку робиш. Саме завдяки її учительським старанням Павло у 16 років став семінаристом.

Рясно впала Божа благодать на Павла Тичину. Змалку він зачаровував рідних і односельців виняткової краси голосом. У родині співали всі брати і сестри. Можливо, це від батька. Саме той і купив у Києві гармонію та навчив Павла співа-ти «заборонених пісень». Співочий талант приносив малому учневі чернігівської духовної школи не лише насолоду, а й кусень хліба. За спів у монастирському хорі його нагороджу-вали обідом та безкоштовним навчанням, а вже в семінарії він став регентом, сам розписував ноти, нотну грамоту знав до-сконало. З нього був чудовий музикант, він грав на багатьох струнних і духових інструментах. Дуже любив бандуру. Крім того, молодий Павло прекрасно малював. Ще в духовній школі інший улюблений учитель М. Подвойський, який учив малого малювати, подарував йому маленьку скриньку для малювання, пензлі і фарби. У семінарії ж учителем малювання був україн-ський художник і письменник Михайло Жук.

Проте, маючи дар співака, музиканта і живописця, Тичина став поетом. Безперечно, в цьому немалу роль зіграв Михай-

оВЕРчУК оксана олегівна

студентка Сарненського педагогічного коледжу Рівненського державного гуманітарного університету

ВиТоКи яБлУНЕЦВІТНоГо ГЕНІя ПАВлА ТичиНи

266

МІЙ ТИЧИНА

ло Коцюбинський, який підтримав літературний дар хлопця: «Між нами — поет», — так на одній із літературних «субот» відгукується маститий письменник про поезію молодого Тичини «Розкажи, розкажи мені, поле…» А ще, міркує юна дослідни-ця, доленосний вибір міг зумовлюватися й тим, що слово має здатність відтворювати світ усіма засобами мистецтва: словом можна і змалювати, і озвучити, і розказати. отож, і заграли в поетовій творчості всі музи одразу, і переповнилося слово всіма чарами мистецтва.

як весняна повінь — безмежна і безбережна — ввійшов в українську літературу поет зі своїми ранніми поезіями і пер-шою збіркою «Сонячні кларнети» (тоді писалося «Соняшні»), яка вийшла друком у 1918 р. Творчість «дебютанта» не те що обнадіювала — вона вражала. Критика одностайно визнавала, що прихід Павла Тичини поклав межу одному періодові укра-їнської поезії і започаткував період нової літератури.

«Сонячні кларнети» відзначаються організованістю і си-метрією: вони мають своєрідну увертюру (вірш «Не Зевс, не Пан…») і поділяються на три тематичні групи.

У вірші «Не Зевс, не Пан…» молодий Тичина порушує од-вічну проблему: людина — Космос — Бог — Творець. хрис-тиянський Бог у вірші символізує Дух святий: «Всесвіт наш — це дивна казка, Це одна з фантазій Божих». отже, Всесвіт створений Богом. А не зливається з ним в одне ціле, як у інших релігіях (пантеїзмі, індуїзмі). Бог-творець за Павлом Григоро-вичем — не «Гнів», а «Сонячні кларнети», — безумовно, зла-годженість, мир і спокій. Це — втілення духовної краси, яка вища від злоби й ненависті, бо, як пише поет, «озлобленість не може бути джерелом творчості».

Гармонія не тільки в космічному просторі, а й на землі. У поезії «Ви знаєте, як липа шелестить?», яка безпосередньо не належить до збірки, але підготувала появу кращих ранніх пей-зажних творів Тичини і нагадує фольклорні мотиви, картини природи поєднані із душевними настроями, а події людського життя часто виступають як паралель до явищ природи.

У вірші «Гаї шумлять», який входить до першої тематичної групи «Сонячних кларнетів», Тичина передає казково-чарівні звуки природи, які линуть звідусіль, бачить красу рідної землі й водночас — велич і довершеність людини, яка зворушена тим, що їй даровано Богом сприймати, бачити навколишній світ, та й не тільки це, а ще й кохати, радіти. чого варта лю-дина без оцих «хмаринок», «дзвону», «шепоту трав», «гаю», «неба», «річки», яка «горить-тремтить…, як музика»?

Поезії вражають нас красою образів і глибинним розумін-ням законів природи. Дану групу віршів справді можна назва-ти «світлою нотою збірки»:

Стану я, гляну я —Скрізь поточки, як дзвіночки,

267


жайворон як золотийЗ переливами:Йде веснаЗапашна, Квітами-перламиЗакосичена.

До другої тематичної групи належать вірші про народ-не горе, принесене Першою світовою війною («хтось гладив ниви…», «Іще пташки…»). У них відчувається справжній тра-гізм; поет майстерно передає найтонші настрої і почуття. Та перед згаданими криваво-трагічними подіями ще було стільки світлих, щасливих сподівань на здійснення мрій народу про право жити вільним господарем на своїй землі. Піднесений святковий настрій представляє лірична поема «Золотий гомін», написана влітку 1917 р. Тоді Центральна Рада Першим Уні-версалом від 10 червня 1917 р., який був урочисто проголо-шений на Софійському майдані в Києві, сповістила: «однині самі будемо творити наше життя!». Радість національного від-родження передається у образі золотого гомону над стародав-нім Києвом.

Третя група збірки «Сонячні кларнети» тематично поєд-нується з другою: Україна і революція («одчиняйте двері…», «По блакитному степу», «Скорбна мати»). Поет з позицій власного розуміння добра і зла, справедливості і народної мо-ралі осмислює, що несе революція рідному народові. Ці дві групи можна назвати «скорботними нотами збірки». Серце митця стискалось від болю, коли він бачив, як Україна дедалі більше втягувалася у вир громадянської війни. І поетове сер-це, що увібрало народне горе, вихлюпнуло нові почуття, якими сповнилась поема «Скорбна мати» (з присвятою «Пам’яті моєї матері»). Цей твір — апофеоз скорботи, реквієм по тисячах невинних жертв революції.

Промовистим, на думку студентки, є позачасовий зв’язок Тичини та Сковороди. Григорій Савич — духовний батько Павла Тичини періоду «Сонячних кларнетів». Із мандрівним філософом, який не проміняв пастушої сопілки на почесну роль «стовпа неотесаного», поет ідентифікувався протягом чи не цілого життя, допоки світ таки впіймав його.

Кінець 20-30-х років — це період страшного терору на українській землі. один за одним зникали в сталінських катів-нях друзі поета, ті, з ким жив поруч і працював. Над Укра-їною завис меч кривавого тирана. Павло Тичина не витри-мав, вочевидь, злякався. як підстрелений птах, упав з висоти українського неба, залишивши на ньому тінь розмаху могутніх крил. Став приземленим, придворним співцем партії і вождя (збірки «Плуг», «чернігів», «чуття єдиної родини» та ін.). Страх іржею в’ївся в душу поетові, а його свобода вимірюва-лась довжиною повідка, на якому його тримала влада. Щоб

268

МІЙ ТИЧИНА

зрозуміти поета, напевно, мало відвідати його батьківщину — треба побувати в його часі. Він же прийшов зі світу сонячних кларнетів, де плакати можна було хіба що з кохання. Тичина хотів любити так, щоб від його любові усі ставали кращими.

ліна Костенко сказала: «Ще не було епохи для поетів». Тичина — геній в умовах заблокованої культури. Але, на гли-боке переконання авторки дослідження, в пам’яті народу, в наших думках має залишитися не та «політична тріскотня», яку поет почав писати у 20-х роках, а «золотий гомін» його ранньої поезії.

269


Початок XX століття в українській літературі ознаменував-ся появою і утвердженням цілого сузір’я поетів. У ньому

яскравою зіркою засяяло талановите слово П.Г.Тичини. Сьо-годні ми говоримо про неоднорідність поезії Тичини — поезії не завжди рівної, часто суперечливої, здушеної гнітючими си-лами тоталітаризму. Але все те краще, що створив наш поет, стало надбанням української культури. За сучасних умов вини-кає необхідність розглянути її у новому ракурсі, щоб зрозуміти підтекст і справжнє ставлення автора до зображуваного. Тому юнак приділяє особливу увагу аналізу творчості П.Г.Тичини в аспекті вираження авторської свідомості у творі й визначення цінності творчої спадщини поета.

Перші відомі нам вірші Тичини (з тих, що збереглися) да-товані 1906 — 1908 pp., і серед них, ще геть «невстояних» і в формі, і в змісті, є така маленька перлина, як «Блакить мою душу овіяла». Перші публікації його поезій Тичини з’являються 1912 році в кількох тогочасних журналах («літературно-науко-вий вістник», «Рідний край», «Українська хата»). Наступного року в київських періодичних виданнях публікується кілька його оповідань («На ріках вавілонських», «Спокуса», «Бого-словіє»), які засвідчили, що дар прозаїка теж не обминув молодого Тичину, хоч і не був розвинутий пізніше. Більшість віршів, що передували першій збірці поета, побачили світ лише в посмертному виданні — складеній «із недрукованого та при-забутого» книжці «В серці у моїм...» (1970). Для сучасного читача цей своєрідний пролог до «Сонячних кларнетів» ціка-вий, зокрема, прямо заявленою соціальною тематикою деяких віршів (злидні села і власної родини — у віршах «Під моїм вікном…», «Не знаю і сам я...», «Розкажи, розкажи мені, поле...», осуд війни — «З далекого походу...», заклики до суспільної активності — «Молодий я, молодий...», «як не горю, я не живу...», «Дух народів горить...»).

Подією величезної ваги в новочасній українській літера-турі став вихід у світ першої збірки віршів «Сонячні клар-нети» (1918), пройнятої сонячною вірою в життя, людину, в

СВІТАК Віталій Ігорович

студент хмельницького торговельно-економічного коледжу Київського національного торговельно-економічного університету

НАРоДЖЕНиЙ Для СлАВи

270

МІЙ ТИЧИНА

рідний знедолений народ. Ця книга одразу поставила 27-літ-нього поета поруч із першорядними митцями новочасного українського відродження. За визначенням Г. Грабовича (США), рання символістська система Тичини побудована на злитті традиційного, народного й неповторного, індивіду-ального, на коливанні між реальністю і мрією, естетичному сприйнятті космосу й резонуючого «я»... В основі шукань митця, пише автор дослідження, — давній філософсько-культурологічний код: людське «я» і Бог, Всесвіт. Тичина рано утвердився в думці про поезію як синтетичний вид мис-тецтва. На практиці це обернулося перенесенням у площину поезії засобів суміжних мистецтв: у «Сонячних кларнетах» звук подається «забарвленим», колір — «озвученим», зоро-ві образи чергуються зі слуховими. У віршах цього періоду можна знайти перегуки з Рабіндранатом Тагором, Волтом Вітменом, Емілем Верхарном, однак при цьому вони, ці ві-рші, лишаються самобутніми і самодостатніми.

олесь Гончар високо і мудро оцінив особистість Тичини як митця слова: «… Павло Григорович як людина був мовби продовженням своєї поезії. Це один з найморальніших наших поетів, співець отієї яблуневоцвітності, яка, переходячи з поко-ління в покоління, й нині здатна хвилювати підростаючу юнь, очищати й наснажувати кожного, чия душа сприйнятлива для прекрасного».

В кожного поета, який досяг високої майстерностi, є свiй вiрш. Вірш, що відрізняється самобутнiстю стилю i художньою довершенiстю. За таким твором навіть без прізвища вгадується автор. Тичинiвськi ранні вiршi вгадати неважко, бо світяться вони розмаїтими дiамантами: мрiйливою закоханiстю i світлою радістю, безмежною вірністю i глибокою вiдданiстю.

У добу тоталітаризму щирий революційно-патріотичний пафос у творчості багатьох митців заступає складна суміш на-півщирості й напіввимушеності, настороженості й страху. У творчості Тичини, митця глибоко самобутнього, ця двоїстість призвела до особливо жорстоких психологічних зламів і криз.

Багаторічна експлуатація імені й авторитету митця тоталі-тарною системою стала причиною його глибокого внутрішнього конфлікту із самим собою, призвела до падіння його реноме як поета в очах співвітчизників і світової громадськості. У сучас-ників виявилося неоднозначне ставлення до його творчості, не-бажання вникати в її приховані підтексти і мотиви. П.Г.Тичина гостро відчував трагізм свого становища в ролі гвинтика тоталі-тарної ідеологічної машини (що засвідчено, зокрема, його влас-ними оцінками, аналізом його творчості, характером стосунків з іншим видатним українським поетом — євгеном Маланюком).

Переживши глибоку душевну кризу, коли Тичина у 20-30-х роках боровся із власним талантом, точніше, намагався при-стосувати його до драматичних умов того часу, поет зігнувся під ворожою тоталітарною системою. Проте, ще були окремі

271


спалахи генія поета. У період смертельної боротьби проти фа-шизму талант поета знову засяяв, бо з’явилася змога виявити справжні почуття. У збірці віршів «я утвержаюсь», створеній у ці буремні роки, читачі знову пізнавали генія. Цим Тичина довів, що поет може творити тільки тоді, коли вільний.

один із кращих його творів — ліричний вірш «Матері за-буть не можу». Не один, а два голоси, два тони розвиваються у вірші — голос матері-України, що озивається до сина, і голос сина, що кличе матір:

І кричу я: Україно!Потім стану й прислухаюсь.Чути… Здалеку: — Тримаюсь!Хмарко! Ластівко! Калино! —І в той бік я повертаюсь.

Розмови поета — це розмови з матір’ю Україною, вони задушевні, ніжні і водночас напружені, тривожні. ліричний елемент — у раптових емоційних сплесках, характерних для «Сонячних кларнетів», але ще більш спонтанних. Постійне звертання до матері-Батьківщини, пристрасне, болюче, ніжне, тривожне слово до народу, гнівне, нищівне звертання до во-рога — все це найбільш повно виявляється в тичинівському вірші.

Проаналізувавши творчість поета, автор наукової розвід-ки доходить висновку, що, незважаючи на згубний для твор-ця вплив тоталітарної системи, своїми віршами Павло Гри-горович Тичина збагатив скарбницю української літератури. Він — один з основоположників української поезії, видатний майстер слова.

272

МІЙ ТИЧИНА

Життя і творчість одного з найвизначніших українських поетів хх століття Павла Григоровича Тичини були

присвячені рідній землі і рідному народові. Перші звертання до України, сповнені любові й відданості, прозвучали у вірші Тичини-підлітка. Він висловлює свої почуття, милуючись при-родою рідного краю:

Струмок серед гаю, як стрічечка. На квітці метелик, мов свічечка. Хвилюють, малюють, квітують поля —Добридень тобі, Україно моя!

Україна в поезії Тичини мальовнича і прекрасна. Зелені гаї, прозорі озера і струмки, квітучі, залиті сонцем простори захоплювали поета.

З рідною землею пов’язані мрії, думки, переживання Ти-чини. Гострого болю завдають йому страждання через тяжку долю своєї країни. Найяскравіше переживання поета за долю України відображено в циклі віршів «Скорбна мати». Божа Мати, вона ж Україна, і, можливо, покійна мати автора, хо-дить полями країни й бачить страшні картини голоду, тут не стихає братовбивча війна:

Поглянула — скрізь тихо. Чийсь труп в житах чорніє... Мовчать далекі села, В могилах поле мріє.

Поет народився в часи занепаду України, її мови. Тому його мрії — про оновлення, очищення рідної землі:

Наша знов оновиться країна, наш народ продовжиться в роду.

СВЕчКАРьоВА Дар’я Анатоліївна

учениця 11 класу Маріупольської спеціалізованої школи І-ІІІ ступенів № 40

імені є.М. Миська Донецької області

ЖиТТя ТА ТВоРчІСТь ПоЕТА ПАВлА ГРиГоРоВичА ТичиНи

273


особлива піднесеність звучить у рядках, де поет звертаєть-ся до народу, який вигнав загарбників-фашистів з рідної землі, до народу-визволителя:

О, великий народ і глибокий, український народ-богатир!

З натхненням говорить поет і про рідну українську мову:

А Вкраїни ж мова — мов те сонце дзвінкотюче, мов те золото котюче, вся і давність, і обнова —українська мова.

Визначаючи місце Тичини у світовій літературі, С. єфре-мов пише: «Тичину важко вмістити в рамці якогось одного на-пряму чи навіть школи. Він з тих, що самі творять школи, і з цього погляду він самотній, стоїть ізольовано, понад на-прямами, віддаючи данину поетичну всім їм — од реалізму до футуризму, одинцем верстаючи свою творчу путь. Це привілей небагатьох — такий широкий мати діапазон».

Доля Тичини звинувачує й застерігає. І не тільки митців, але й критиків — проти необережного дослідження, необереж-них висновків. Сенс, закладений у кожному рядку тичинів-ських поезій, навіть «партійних», вважає дівчина, набагато ширший за те однозначне тлумачення, яке надавали їм радян-ські критики. Тому повноцінне дослідження всієї спадщини поета, дослідження у всьому контексті його надбання, безпри-страсне та глибоке — справа майбутнього.

Максим Рильський писав: «Тичина і народ — син і батько, громадянські мотиви в поезії Павла Григоровича — не щось продиктоване зовні, а органічна в його поезії мелодія».

Я єсть народ, якого Правди силаніким звойована ще не була. Яка біда мене, яка чума косила! А сила знову розцвіла.(«Я утверждаюсь»)

Коли український народ збагне себе, свою культуру, ха-рактер з усіма позитивними та негативними рисами, лиш тоді, переконана школярка, він збагне й Тичину в його глибокій ре-лігійній символіці, в його алегоричному мовленні, в закладеній навіть в найодіозніші вірші іронії, яка поки що незрозуміла й не виявлена у її оголеному сенсі, у складній, жахливій і супер-ечливій долі його життя. Тичинине безсмертя триватиме...

читаючи вірші Павла Тичини, захоплюєшся красою Укра-їни, її мовою, щирістю і величністю людей. Ці вірші вчать нас любити рідну землю, бути вірними їй. А вона ніколи не зрадить.

274

МІЙ ТИЧИНА

Авторка дослідження аналізує творчість Павла Тичини че-рез призму лірики Тараса Мельничука — українського по-

ета-дисидента, в’язня радянських таборів, лауреата Держав-ної премії України імені Тараса Шевченка. Адже, на її дум-ку, справжню геніальність вбачають не в контрасті із сірою посередністю, а в порівнянні із іншим, не менш досконалим, талантом.

Дівчина спробувала осмислити те, як митці ставляться до слова, здійснити порівняльний аналіз творів Павла Тичини та Тараса Мельничука на основі схожості стильових манер та текстуального зіставлення поезій.

Павло Тичина зумів стати символом покоління, співцем духовної краси, піднести свою поезію на вершину світової лі-тератури. Тичина був одним із перших, хто показав, що за допомогою українського слова можна віддзеркалити найтонші почуття людської душі, найчарівніші пейзажі рідної природи

Щодо Тараса Мельничука, то літературознавець Аделя Григорук влучно зауважила: «Складні ряди асоціативних по-будов поетичних текстів Тараса Мельничука дають змогу гово-рити про стильову неповторність, прагнення автора до прин-ципово нових виражальних можливостей поезій. Ідеться про потік свідомості, колаж, образний монтаж, музикальні асоці-ації звукових поєднань, джерело яких — природна гармонія української мови».

Завдання кожного митця при написанні літературного тво-ру — якнайточніше донести читачеві власний душевний стан, занурити його в атмосферу написаного, примусити відчути не лише візуальні образи, а й вловити художні «запахи» та «зву-ки» твору. Таке поліфонічне оздоблення не лише надає ес-тетичної вишуканості твору, а й певним чином персоніфікує літературний текст: «Арфами, арфами — золотими, голосними обізвалися гаї...». Визначальну роль у звуковому збагаченні художнього твору, зокрема ліричних його різновидів, відігра-ють синтетичні тропи. Вони не лише виконують роль своєрід-ного літературного акомпанементу: «Вечори у селі коломий-

СЕНчУК ольга Василівна

учениця 11 класу Косівської гімназії-інтернату Косівської районної ради Івано-Франківської області

АНАлІЗ СТильоВоГо СиНКРЕТиЗМУ ПАВлА ТичиНи В КоНТЕКСТІ ТВоРчоСТІ

ТАРАСА МЕльНичУКА

275


чаті, Коломийки синьо цвітуть, Лиш як кінь золотий в небо вимчить — І зронить вуздечку на Діл золоту», — а й висту-пають підсилювачами тенденційної канви: «Я хочу бути — як забути? — Я хочу знову — чорноброву? Я хочу бути вічно-юним, незламно-молодим! Одбивсь в озерах настрій сонця».

як зазначає молода дослідниця, в ранніх творах Павла Ти-чини («Сонячні кларнети») та Тараса Мельничука (цикли «я різним був» та «Dies irae» ) прослідковується чітко виражена схильність до незвичайного, майже фантастичного змалювання навколишньої дійсності. Безперечно, основоположником цього художнього прийому, який пізніше Ю. лавріненко та В.Барка назвуть кларнетизмом, є саме Павло Тичина, але треба погоди-тись із тим, що Тарас Мельничук гідно продовжив цю літера-турну традицію, надавши їй особливого етнографізму та фоль-клорного присмаку «карпатської пісні веселковоспадистої». яскравим доказом цього може слугувати текстуальне зістав-лення творів митців, до якого вдається учениця. До прикладу:

Бринять під місяцем владайські луки, як бандури, Цвіркун на віщій скрипці гра щось золоте, Любити чужу землю — мати серце непохмуре, А рідну — ясно й так, що діло се святе. Любити чужу землю — тільки не чужину, Не те, що твоїй пісні і душі чуже. У кожній батьківщині біль своєї батьківщини Відчути можна, якщо серцем щирим Свободу слухать: серце пісня волі стереже, Бринять бандури лук і сині флейти рік. Цвіркун на срібній скрипці щось весняне гра, Нехай одним кінцем веселка п’є повік, Водицю із Дунаю, другим — із Дніпра.

Не можна заперечити, що ці рядки у своєму слуховому кольорі нічим не поступаються Тичининим творам. Це можна легко зрозуміти, зіставивши попередній вірш із наступною по-езією:

Гаї шумлять —Я слухаю. Хмарки біжать — Милуюся. Милуюся-дивуюся, Чого душі моїй так весело.Гей, дзвін гуде — Іздалеку. Думки пряде —Над нивами. Над нивами-приливами, Купаючи мене,

276

МІЙ ТИЧИНА

Мов ластівку. Я йду, іду — Зворушений. Когось все жду — Співаючи. Співаючи-кохаючи Під тихий шелест трав голублячий. Щось мріє гай — Над річкою.Ген неба край — Як золото. Мов золото-поколото, Горить-тремтить ріка, Як музика.

Таким чином, школярка дає розширену дефініцію поняття «кларнетизм» як найпоширенішого інтонаційно-стилістичного прийому в творчості класика Тичини та модерніста Мельничу-ка. В українській літературі це явище рідкісне і неповторне. Доказом цього може слугувати той факт, що навіть при введен-ні його в версифікаційний інструментарій двома різними поета-ми прослідковується різниця у смисловій вазі та композиційній ролі. Наприклад:

Я під цим високим небом. Місяця бубон жовто гуде. Сипляться зорі, і листя, і люди... І в небі — тремтячі крила. І в небі — тремтячі руки, По яких стікають червоні цівки. Ви це кров’ю назвете.

У наведеному уривку Тарас Мельничук використовує син-е сте зію майже підсвідомо: основна увага поета сконцентрована на змістовому наповненні, трагедії підневільного українського народу. А ось у вірші Тичини проблема втрати духовних орієн-тирів стає ідейним фоном для розгортання синестезії.

Співає стежка На городі. Гарбуз під парасольками Про сонце думає.За частоколом —Зелений гімн. Зоставайтесь люди із своїми божками!Соняшники горять... — сама як струна —Метеликів дуети… — а на лапках мед.

277


оскільки і Тарас Мельничук, і сам Тичина мали неабия-кі музикальні здібності, гарно малювали, то тепер зрозуміло, чому їхні поезії знаходяться десь на межі «слухового кольо-ру»: «А десь сміються брунатні руки дівочим сміхом чекан-ня» («Предсмертний монолог негра») та «кольорового слуху»: «Думами , думами — наче море кораблями, переповнилась бла-кить ніжнотонними...» («Арфами, арфами...»).

У творчості кожного письменника чільне місце займають авторські неологізми — нові слова чи вислови, введені мит-цем у його творчий лексикон. особливої уваги заслуговують авторські неологізми Павла Тичини, вжиті в пейзажній, філо-софській та інтимній ліриці, адже рівних йому тут, без сумні-ву, не було. Митець із вражаючою майстерністю описує «гаї самодзвонні», порівнює небесну блакить, яка переповнилась «думами ніжнотонними», «наче море кораблями». Закоханий у «дзвонні звуки»,Тичина то із щемом у серці змальовує не-щасливе кохання: «Сестру я Вашу так любив — дитинно, злотоцінно», то із душевним трепетом — чисту, взаємну лю-бов: «Не дивися так привітно, яблуневоцвітно».

У Мельничука художнім обрамленням для змалювання ментальності «стрункостанних полтавчанок» та вірності й щедрості «матерів — осяйних Хлібородиць» неодмінно слу-жать авторські новотвори «вечори... коломийчаті», «гречка... весела й попоясна», «семибарвний вітер» та «високий бла-кит». Митець дякував Батьківщині за «пісню веселковоспа-дисту», подаровану Карпатами, намагаючись передати патрі-отичні настрої «до правнуків своїх золотовіїх».

Павло Тичина й Тарас Мельничук є, безперечно, майстра-ми у віртуозному використанні засобів поетичного синтаксису, зокрема, інтонаційних одиниць риторики:

Горе?... біль? — як жарт мине. Скільки сили молодої! Чи ж моя рука здригне, Що йде битись без озброї? Ой скажіть мені, скажіть, Любі мої сестри, браття: Що в житті вас так гнітить? Чом нема у вас завзяття?(Павло Тичина)

Найбільша емоційна напруга, що вирізняється категорич-ність і радикальністю позицій самих митців, прослідковується у віршах, що належать до патріотично-громадянської лірики:

Я хотів, щоб дідо мій був комісаром, Революціонером був. А дідо так нереволюційно наминав сало В революційну добу!

278

МІЙ ТИЧИНА

А імперії салом не знищити, — Чуєте, раби сала! Чим раб нижчий — тим імперія вища. Нема вогню без кресала —чуєте, раби сала!(Тарас Мельничук)

отже, стверджує дівчина, стильова манера Павла Тичини і Тараса Мельничука має дуже багато спільних рис. Тичина є унікальним поетом, що зумів відкрити нову еру естетичної ви-шуканості та поетичної довершеності в українській літературі. Його «сонячні» поезії принесли нову тенденцію в зболений, стражденний світ українського слова. Митець зумів синтезу-вати найвіддаленіші образи та поняття, скомпонувавши їх у ідеальний словесний ансамбль, що показав світу непереможну могутність і вишукану красу рідної мови.

Щодо Тараса Мельничука, то його художній світ привер-тає увагу насамперед переконливою правдивістю, адже це — складний синтез модерної поезії з елементами гуцульського фольклору. органічна пов’язаність віршів автора з Гуцульщи-ною знайшла свій вияв не тільки в змісті, а й у поетиці, почерп-нутій з народного життя. Наскрізні образи-символи, зокрема ті, що виявляють поетичну традицію, зазнають у індивіду-альному стилі Тараса Мельничука семантичного ускладнення.

Поезії Павла Тичини й Тараса Мельничука допомагають зрозуміти, що твердість духу є не що інше, як любов до Бога, до людей і природи. чим глибша ця любов, тим сильніший на-родний дух, тим прозоріші роси на ланах життя.

279


Метафора (від грецького слова metafora — перенос) тра-диційно визначається як троп, побудований на вживанні

слів і словосполучень у непрямому значенні на основі поді-бності, аналогії (за кольором, формою, обсягом, призначенням та іншим). Метафора виникає як перенос прямого значення слова на об’єкт, котрому «перенесена» дія або якість, не влас-тиві за узвичаєними нормами мовлення.

Метафори, на переконання дівчини, відіграють величезну роль у нашому мовленні, виконують роль каталізатора розви-тку мислення особистості. Тому одне з головних завдань на-укової роботи — розвивати в людях здатність до метафоромис-лення через поетичні твори Тичини.

Багатство і новизна тропів-метафор є невід’ємною части-ною поетичного стилю Павла Тичини. художня сила поета, що часто прагне до новаторства і неповторності, ґрунтується на його образності. Саме меті небуденного, нестандартного висловлення думки підпорядкований аспект формування об-разних засобів Тичини. Поет робить це на основі розширення змістового обсягу слова за рахунок виникнення в нього пере-носно образних значень і підсилення експресивних значень, експресивних властивостей, тобто метафоризації слова.

П.Г.Тичина вільно, яскраво підбирає звуки і барви слова, відшліфовує його по-своєму і подає це слово на суд читача у новій якості змісту і форми. Естетичний ефект метафори Тичи-ни побудований на певній загадковості й замріяності. В поезіях Тичини метафора мовби оновлює предмети і явища, презентує їх у незвичному ракурсі. Переносність значення сприймається як несподіванка, як новизна, внаслідок чого індивідуально-ав-торська метафора набуває ознак контекстуального неологізму.

У поетичних творах Тичини, за спостереженнями учениці, найбільше зустрічаються дієслівні метафори. Дієслово ство-рює динамізм у метафоричному тексті, надає всім переносним ознакам рухливості, активізує їх. За своєю природою дієслово здатне викликати таку експресивність слів у метафорі, яка най-більш вразливо діє на емоції.

ТЕСлиЦьКА Юлія Володимирівна

студентка Державного навчального закладу «Бердянське вище професійне училище

ресторанного сервісу» Запорізької області

МЕТАФоРи яК МоВоТВоРчиЙ ФЕНоМЕН В ПоЕЗІях ПАВлА ТичиНи

280

МІЙ ТИЧИНА

Наприклад: «розкажи, розкажи мені, поле…», «рання осінь шле цілунок», «спить груддя важке», «Навшпиньках підійшов вечір. Засвітив зорі, Прослав на травах тумани І, на вуста поклавши палець, — Ліг», «заплела дивну казку любов», «сум росте, мов колос», «плили хмарини, немов перлини», «шепчуть вітру квітки».

часто предметом уособлення виступають слова: сонце, ніч, хмарка, місяць. Варто зауважити, що персоніфікація як різ-новид метафори пов’язана з міфологічним світобаченням. У творах Тичини персоніфікованими постають природа і небесні світила: «стигнуть зорі, як пшениця», «на схід сонця грають грози», «сміється сонце з небозвода», «кудись хмарки на конях мчать», «а на сході небо пахне».

При метафоризації дієслів, що означають фізіологічні про-цеси, притаманні живим істотам, міняється субґєкт дії, вираже-ний неістотою замість істот. Наприклад: «примружились гаї, за-мислились оселі», «танцюють звуки на дзвіниці, і плаче дзвін», «співає стежка», «в квітках всі улиці кричать», «слухає мій сум природа», «від осель пливуть тужні, обнявшись, дзвони».

Крім дієслівних метафор, у поезії Тичини є прикметникові метафоричні конструкції. На відміну від дієслів, прикметники у метафорі не сприяють динамізму розповіді, а навпаки — упо-вільнюють її, ніби створюючи атмосферу розважливості чи зо-середженості на певному явищі.

часто основним компонентом метафоричного образу висту-пає колір. Прикметникові метафори, що містять значення ко-льору, побудовані на зорових відчуттях. Колір стає не так но-сієм реального кольору, як взагалі засобом вираження емоцій-ної оцінки, передає субґєктивно забарвлений образ предмета, явища, думок, почуттів: «за частоколом — зелений гімн», «як Чумацький Шлях сріблисту куряву простеле», «сміх буде, плач буде перламутровий», «і така ж ця мова срібна».

У поезіях Тичини, крім дієслівних, прикметникових, імен-никових метафор, зустрічається незначна кількість прислівни-кових метафор: «любив — дитинно, злото цінно», «усміх квіт-не раз — ще й тлінно», «не милуй мене шовково, ясно-соколо-во», «сню волосожарно» і т.д.

отже, робить висновок авторка дослідження, невід’ємною частиною поетичного стилю Тичини є багатство і новизна тропів-метафор. У його поезіях зустрічаються як загальномовні мета-фори, так і індивідуально-авторські. У системі вірша Тичини як художнього цілого метафоричні образи посилюють вплив поетичних рядків на читача. Метафора Тичини виховує духо-вне начало в людині. Вона лаконічна, скорочує мовлення поета, роблячи його образним, яскравим, виразним. Українська літе-ратурна мова під пером Павла Тичини виявила себе у всій своїй афористичності, мелодійності. Він експериментував зі словом, витворивши нові метафори, які збагатили українську мову.

281


Павло Тичина пройшов важкий еволюційний шлях від тала-новитого поета з великим майбутнім, сонячного, яскраво-

го, співучого до людини, яку змусили творчо вмерти, задушити свій талант. Та він, на думку авторки дослідження, не став блазнем, а хоч і в прихованій формі, та все ж таки іронізував та висміював, виступав проти радянської влади.

Визначення Тичини коливається мiж двома край ностями: однi називають його генiєм, за думкою iнших, вiн — «блазень», що запродався системi. Тому аналiз раннiх дореволюцiйних поезiй Тичини, визначення їх проблематики, поетики та мотивiв, вважає дівчина, є важливим i актуальним.

Жорстока полiтика партiї вимагала заяв i сентенцiй, нової зрозумiлої мови в унiсон з партiйними гаслами. Зусилля Тичини приєднатись i прийняти день новий були щирими i надривни-ми — попри всю любов до Сковороди i попри настрої, що про-низують поему «Прометей», спiвзвучну зам’ятинському «Ми».

Зрештою, невідомо, що тут належить самому Тичинi, а що дорадникам, якi, знаючи його делiкатнiсть, тиснули на ньо-го або дописували за нього, а потiм ставили перед фактом. Скажiмо, в рукописi перша строфа вiрша «Партiя веде» зву-чить зовсiм по-тичинiвськи:

Та нехай собi як хочуть Викривляються, хохочуть, Нам своє робить.

У виправленому варiантi —

Та нехай собi як знають Божеволiють, конають, Нам своє робить.

Тут уже тон енкаведистський. I не тiльки тон: змiнено ак-центи, адресу вiрша: тепер він спрямований проти «ворогiв народу», а не проти «зовнiшнiх ворогiв».

чЕРНиШоВА Аліна Миколаївна

учениця 11 класу ленінської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 1 луганської області

ПоЕТ-БоРЕЦь чи «оФІЦІоЗНиЙ АВТоР»

282

МІЙ ТИЧИНА

Не випадкова i форма самовихваляння у вiршi «Партiя веде», якого прийнято вважати зразком оспiвування партiї. Адже до цього вiрша теж можна пiдiйти збоку i здивовано ви-гукнути: «Ви тiльки послухайте, що вони про себе говорять!» Але, скорiш за все, це пiдсвiдомi багатозначностi, характернi для великого таланту. Далi Тичини буде боротися з такими ба-гатозначностями i досягне на цьому шляху тривiяльної ясностi: «i вiльне Слово пiд опiку взяв царизм проклятий» (вiрш Максимовi Рильському, 1940), але щоб не було рiзночитань, на яких спецiалiзувалися критики-доносителi, пояснив:

У щасливий час живемо. Бо слово у нас — в повазi i любовi.

Закiнчується вiрш цiлковито круглою крапкою над i:

Нехай народ увесь пiсень спiває про партiю.

Але водночас тут i образ зацькованого iнтелiгента в за-мкненому колi, що був приречений мiж вовками жити — по-вовчому вити.

Прокладаємо, рiжем, ламаєм Нi жалю, анi жалощiв нема Бо це ж спланованiсть сама.

Вiн iшов, наче зачаклований, як зламаний табiрний в’язень iде на допомогу конвоєвi. Найвищим доказом вiдданостi партiї були прояви готовностi бити своїх:

Нехай же знають «патрiоти», нехай повiдомлять «мiщан», не заспокоїмось ми доти, аж поки з поля весь бур’ян не вирвемо. А вирвем грiзно багнетом, критики мечем. Клянемось клятвою залiзно, що жоден ворог не втече.

Але Тичина — все ж не пересiчна постать пристосуван-ця. Це — орган, який вiбрував на подиху часу. оскiльки вiн не був розчавлений колесом, то передавав скажений свист i оглушливий гуркiт цього колеса. Вiн волав не своїм голосом.

Необхiдно також уважне нове прочитання пропагандист-ських творiв Тичини через те, що зовнiшнiй збiг їхнього зву-чання з газетними гаслами програмує той живий змiст, що за-кладений автором. Наприклад, якщо «чуття єдиної родини» в стратегiї партiї означало тотальну унiфiкацiю i нацiональний нiгiлiзм, то у Тичини, доброго знавця багатьох мов i культур схiдних народiв, це був гiмн культурнiй єдностi народiв.

283


1930 рiк ознаменувався злочинним судилищем над укра-їнською інтелігенцією — СВУ за сценарiєм ГПУ — 9 берез-ня в примiщеннi оперного театру. Просто за приналежнiсть до української культури змушували до самообрiхування таких людей, як академiк Сергiй єфремов — «совiсть української землi», як його назвав на процесi пiдсудний Нiковський. А тим часом Павло Тичина у цьому ж 30-му роцi пише:

Ленiн! Одно тiльки слово, а ми вже як буря: готово! Напружим в один бiк, направим в другий — I крешем, i кришим, i крушим як стiй.

Але чому б це не прочитати як образ загiпнотизованої про-пагандою юрби, яка слiпо i руїнно реагує на гасла i сигнали? Але ця слiпа юрба з захватом сприймала свiй образ у свiчадi. Гола правда, що висить у повiтрi, є i в словах:

У всi слова узуємось Врiзаємось, шлюзуємось, полiтехнiзуємось.

Але важко уявити, щоб сам Тичина з його наскрiзь по-етичним поглядом та органiчною традицiєю, не знав, що пише в дальших рядках:

Нехай Європа кумкає у нас одна лиш думка є одним одна турбацiя традицiй пiдрiзація колективiзацiя.

Вчувається в цьому якесь вперте юродство iронiчної на-тури, змушеної насильно приймати рацiон пропагандистських трюкiв. Юродство в часи деспотизму залишається єдиною фор-мою опору, єдино можливим способом сказати правду. А не-звична форма поезiї Тичини iдейним напiвосвiченим читачем сприймалась звичайно як рiзновид юродства.

Поет закликає до насильства, руйнування: вирвем, крешем, кришим, крушим, рвiте ж. Але, як зазначає о.С. Непорожнiй, «вiрш написано в мирний час, коли образ ленiна сприймався як образ будiвничого нового суспiльного ладу. Поет же оспiвує стихiю насильства, розбрату, погроз: вирвем грiзно, багнетом, критики мечем, залiзно…» чи не пророкування це в такому разi подальших подiй? чи не застереження? чи не бачення iстинної насильницької сутi нової влади? Така навмисна неоднозначнiсть або схована iронiя була закладена в багатьох «пропагандист-ських» творах Тичини i, безумовно, потребує дешифрування.

Феномен пізнього Тичини можна розглядати як ніцшеан-ського розмаху протистояння митця «чорній змії» тоталітарної

284

МІЙ ТИЧИНА

системи та як складну філософську версію життєствердження, що лише на поверхні скидається на «злам». «Кооперуючись» із комуністичним режимом, Тичина свою музу з собою не взяв, очевидно передчуваючи загальний розвиток подій. З проявлен-ням нелюдськості цього режиму, особливо наприкінці 20-х — на початку 30-х років, він переплавляє те, що мало б називати-ся музою, на щось прямо протилежне самому її смислу, якісно й кількісно доводячи цей «продукт» до апогею антиестетики. І це може бути розглянуто як символічний акт, особливо коли протиставити його вищій, витонченішій, філософськи глибокій і психологічно сильній естетиці раннього періоду.

Тичина, з точки зору учениці, — жертва тоталітарного ре-жиму, обставин, які склалися не на його користь, тих, хто його не зрозумів і не підтримав. Дівчина впевнена, що людина, яка так щиро любить рідний край , має чутливе серце й тонку душу, не може стати перевертнем. Та він і не став, бо наскільки зміг іронізував та висміював тоталітаризм. На відміну від інших письменників, Тичина не втік за кордон, не виступав відкрито, бо знав, що це нічого не дасть, окрім тюрми або розстрілу. На думку дослідниці, він, приховуючи свій талант, виражав про-тест проти влади. А це і є боротьба.

285

МІЙ ТИЧИНА

ЗМІСТ

ГЕНІАльНиЙ ПоЕТ УКРАїНи . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 5

Номінація «ЛІТЕРАТУРНА ТВОРЧІСТЬ»

ДИПЛОМАНТИ 1 ступеня

БЕДЕНКо ГАлиНА ІГоРІВНАВ майбутнє з віршами Тичини ідемо (Переклади поезій Павла Тичини на російську мову і власні поезії) . . . . . . . 9

ГАВРилЕЙчЕНКо АлІНА ВолоДиМиРІВНАПоетична рапсодія. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 14

ЗВАРКо КАТЕРиНА ЮРІїВНАА я у гай ходила (есе) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 17

КоТУлА РоМАН ВАСильоВичВсе життя з Тичиною. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 26

МиКолАєНКо АННА ВІКТоРІВНАліричний Геній нової доби . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 34


БІлАЙ МАРиНА СЕРГІїВНАВідкриваю свого Тичину. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 40

ГАМАЮНоВА ВІКТоРІя олЕКСАНДРІВНАСпівець нового світу чи конформіст? . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 46

Д’ячЕНКо ІННА ДЕНиСІВНАПоет і Доля . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 53

ЖоВТоНоГ ІРиНА СЕРГІїВНАНаціональна ідея в житті і творчості Павла Григоровича Тичини . . . . . . . . 59

лЕоНІДоВА ЮлІя олЕКСАНДРІВНАЗагадковий, трагічний і справжній поет своєї епохи . . . . . . . . . . . . . . . . . .68

МАЙМЕСКУл ВАлЕНТиН ВолоДиМиРоВичСпалахи осені . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 73

МЕльНичУК ДМиТРо МиКолАЙоВичПоезія Павла Тичини: гармонія барвозвуків . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 80

ПолІЩУК АНАСТАСІя ВолоДиМиРІВНАНезвичайна зустріч уві сні (есе) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 85

СВІТличНА НАТАлІя ВАлЕРІїВНАПеро? чи пензель? чи паличка диригента? — Та ні! осяйне слово-самонароджене . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 90

ТиМоШЕНКо ВІКТоР олЕГоВичСонячні кларнети — золотий гомін (інтерпретація вічної теми) . . . . . . . . 101


БАЖАНоВА КАТЕРиНА В’ячЕСлАВІВНАДесь надходила весна… . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 110

БАРАН ІВАН МиРоНоВич«Переспівуючи Тичину» (цикл віршів). . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 118

БУТ МАРиНА МиКолАїВНАШлях до поета (Павлу Григоровичу Тичині присвячується) . . . . . . . . . . 122

ДМиТРУК СолоМІя МихАЙлІВНАТичинине безсмертя (абетка) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 126

ДоБРочиНСьКА лІДІя СЕРГІїВНАДобридень тобі, моя Україно (цикл віршів) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 131

ДРоБоТ МАРІя ВолоДиМиРІВНАЗ проміння й сталі, З музики й вогню . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 134

286

МІЙ ТИЧИНА

МАКАРЕНКо МАРІя олЕКСАНДРІВНАНотатки про захоплення віршами. люблю Тичину… . . . . . . . . . . . . . . . 142

МАЦЮК ДМиТРо олЕГоВичСестра чи ви? — любив …(до історії створення поезії Павла Тичини «о панно Інно…») (нарис) . . . 147

ПІДоПРиГоРА оКСАНА лЕоНІДІВНАРозбитий сонячний кларнет Павла Тичини (есе) . . . . . . . . . . . . . . . . . . 152

ПУГАч РУСлАНА ВІКТоРІВНАМій Тичина. освідчення на відстані. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 156

РоМАНЕНКо ВІКТоРІя ВАСилІВНАПрисвята Павлу Тичині . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .159

САлЮК МАРиНА ВІКТоРІВНАЗаграли арфи і у моєму серці . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 161

СУхЕНКо ольГА ВолоДиМиРІВНАПавло Григорович Тичина і Україна» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 165

ТиТАРЕНКо АННА єВГЕНІВНАПоезія Тичини — музика душі (есе). Співець Вітчизни і народу (вірші) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .173

яЖУК МАРІя СТЕПАНІВНАя відкрила кохання книгу, або розмова з Павлом Тичиною. . . . . . . . . . . .179

Особлива відзнака журі

АРТЮхоВА СоФІя ІГоРІВНАНайдорожчий скарб . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 184

БУЩУК АНДРІЙ ВолоДиМиРоВичА скорбна мати знов у тому полі . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 185

ВІТКо ІРиНА СЕРГІїВНАВелична феєрія світу . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 186

ГАРЮНоВА оКСАНА олЕГІВНА«Не будь байдужим», «Сім’я» (поезії). . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 187

лЕБЕДєВА лІлІя СЕРГІїВНАУляна . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 189

оСТАПЕНКо ЮлІя ГЕННАДІїВНАТримає рука молода пістолета. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 190

ТЕлЕГУЗ ВІКТоРІя ГРиГоРІВНАШість тисяч і триста.. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 191

ТУРлАЙ ВАСилиНА МихАЙлІВНАКарпати . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 192

ЩЕРБАНь ДМиТРо В’ячЕСлАВоВи«о, панно Інно», «Десь на дні мого серця» (поезії) . . . . . . . . . . . . . . . . .193

Номінація «ДОСЛІДЖЕННЯ» Тези робіт


РиБиЦьКА МАРІя МихАЙлІВНА лексико-семантична група «Флора-Фауна» в ідіостилі Павла Тичини (на матеріалі збірки «Сонячні кларнети») . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 197

СТЕПАНЕНКо ДАРиНА МиКолАїВНАБіжать світи музичною рікою... (Імпресіонізм в ранній поезії Павла Григоровича Тичини). . . . . . . . . . . . 201

ФЕСЕНКо ВАлЕРІя ЮРІїВНАСистема символів у поемі Павла Тичини «Золотий гомін». . . . . . . . . . . . .203


ВлАСЮК олЕНА ВАлЕНТиНІВНАКолористична лексика в ранній творчості Павла Тичини. . . . . . . . . . . . . 206

ДЗиГМАН ольГА олЕКСАНДРІВНАоказіоналізми в збірці Павла Григоровича Тичини «Соняшні кларнети» . . . 211

ч

287

МІЙ ТИЧИНА

ЖоВНІР ВІКТоРІя ІГоРІВНАЕстетична природа поетичного мислення Павла Тичини . . . . . . . . . . . . . 214

ЖУлІДоВА МАРиНА АНАТолІїВНАЗв’язок педагогічної, філологічної, перекладацької та літературної діяльності Павла Григоровича Тичини з проблемами виховання й естетичним, духовним розвитком учнів початкових класів . . . . 218

ЗАхАРчЕНКо НАТАлІя АНАТолІїВНАобраз сонячного світла як символ творчості й молодості в ранніх творах Павла Тичини . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 220

лоСєВичЕВ олЕКСАНДР ВІКТоРоВичУчень, який перевершив учителя . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 224

НАЗАРКІНА РоКСолАНА ГЕННАДІїВНАПоетичний світ збірки «Сонячні кларнети» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 227

ПУНя НАДІя ВолоДиМиРІВНААнтропонімія Павла Тичини . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 230


АлІПІНА ТЕТяНА ВАлЕРІїВНАДуховний простір Павла Тичини. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 234

БАлАБАН АНГЕлІНА ВІТАлІїВНАПрирода синестезії у ранній творчості Павла Тичини . . . . . . . . . . . . . . . 237

ГАЙДАЙ лІДІя ВАлЕРІїВНАоказіоналізми у поезіях Павла Тичини . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 241

ГоРПиНич МАРІя АНАТолІїВНАРання творчість Тичини — особливий погляд на світ . . . . . . . . . . . . . . . 244

ЗІНчЕНКо КСЕНІя ІГоРІВНАКларнетизм ранньої лірики Павла Тичини: яскрава словотворчість та своєрідна музичність . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 248

КАЗАКоВА олЕКСАНДРА В’ячЕСлАВІВНАРиси модерністських течій у поезії Павла Тичини . . . . . . . . . . . . . . . . . 253

КРАВчЕНКо ВлАДиСлАВ ВАлЕНТиНоВичМоє прочитання раннього Павла Григоровича Тичини . . . . . . . . . . . . . . 257

МАСлєННІКоВА АлІНА олЕГІВНАВідкриваю свого Тичину. Творчість Павла Тичини періоду Великої Вітчизняної війни . . . . . . . . . . .259

оВЕРчУК оКСАНА олЕГІВНАВитоки яблунецвітного генія Павла Тичини. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 265

СВІТАК ВІТАлІЙ ІГоРоВичНароджений для слави . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 269

СВЕчКАРьоВА ДАР’я АНАТолІїВНАЖиття та творчість поета Павла Григоровича Тичини. . . . . . . . . . . . . . . 271

СЕНчУК ольГА ВАСилІВНААналіз стильового синкретизму Павла Тичини в контексті творчості Тараса Мельничука . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 274

ТЕСлиЦьКА ЮлІя ВолоДиМиРІВНАМетафори як мовотворчий феномен в поезіях Павла Тичини . . . . . . . . . . .279

чЕРНиШоВА АлІНА МиКолАїВНАПоет-борець чи «офіціозний автор» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 281

Man-109

Уведений текст

Формат 70х100/16. Друк цифровий. Папір офсетний 80 г/м2. Зам. № 2012 від 20.12.2011. Наклад 100 прим. Видавництво: ТОВ «Праймдрук» 01023, м. Київ, вул. Еспланадна, 20, офіс 213 Свідоцтво про внесення до Державного реєстру суб’єктів видавничої справи серія ДК № 4222 від 07.12.2011 р.

Man-109


Man-109


МІЙ ТИЧИНА - manman.gov.ua/files/49/tychyna(s).pdf · «Моя країна —...

Documents