Марчук Тамара Миколаївна

( підготовлений за матеріалами пошукової роботи)

Епіграф: Як мені даровано багато,

-ось візьми ! –

На землі сміятись і страждати ,

Жити і любить поміж людьми!

Основні питання роботи:

Поняття «остарбайтери», їх національність

Віковий ценз

Фремдарбайтери, цвангсарбайтери

Навіщо потрібні були остарбайтери, «незаплямлені»

українські жінки?

Умови проживання і праці людей із сходу

Сумна статистика

Повоєнна доля остарбайтерів

Що чекало їх на Україні?

Спогади очевидців

«Остарбайтер» ("працівник зі сходу") — визначення, що позначало в Третьому рейху людей, насильно вивезених з країн Східної Європи з метою використання як практично безкоштовна робоча сила. В основному ці люди вимушені були працювати на військових німецьких підприємствах. Переважна більшість цих людей - радянські громадяни з територій, що входили до СРСР до 1939 року. У Радянському Союзі терміном "остарбайтер" позначалися всі громадяни СРСР, насильно депортовані на територію Рейху для примусових робіт. На деяких з цих людей також проводили випробування ліків і різні (часто

звірячі і садистські) експерименти.

Остарбайтери, в більшості своїй, були вивезені з території Рейхс комісаріата

України (сучасні території Східної і Західної України, Росії). Українці

складали основну частину цих людей; також серед остарбайтерів були

величезні групи білорусів, росіян і поляків. Національність мала серйозне

значення і при відборі дівчат: в допомогу німецьким домогосподаркам краще

всього підходили українки (факт багато раз підтверджувався документально;

наприклад, я записав розповідь жінки, яка під час війни потрапила в

німецький багатий будинок як домашня робітниця, - і узяли її туди за красу

(навіть у віці 87 років на її обличчі були помітні сліди цієї краси) і деяке

знання німецької мови. Ця жінка згадувала, як вона там опинилася: туди, де

тимчасово помістили полонених, перед розвезенням їх на роботи, прийшла

жінка одного з офіцерів - вибрати служницю. Побачивши красиву дівчину в

національній вишитій сорочці і з довгою косою нижче за пояс, жінка

запитала, як її звуть, і та відповіла досить добре по-німецьки. Господиня

негайно забрала її до себе додому, а останніх повели на важкі будівельні

роботи.

У будинку цієї німки до неї відносилися добре, не кривдили і не

принижували, навіть допомогли забрати із заводу її старшого брата, якого

прилоштували сторожем).

В основному вивозили молодих і сильних підлітків до 17 років.

30 % остарбайтерів було відібрано у віці від 12 до 14 років.

До листопада 1943 року вікове обмеження по набору остарбайтерів

було понижене до порогу в 10 років - прагнули вивезти якомога більше

"рабів", швидше за все, з подальшим знищенням (відомо, що при

приході союзників і радянській армії на багатьох підприємствах, при

яких знаходилися табори остарбайтерів, проводилися масові знищення

людей).

50 % остарбайтерів, забраних з території України, були жіночої статі.

Остарбайтерам з

Рейхскомісаріата України нашивали

спеціальний знак темно-блакитного і

білого кольорів з написом «OST». Це

нашивання повідомляло німців, що її

носій — працівник зі сходу, і

знижувала його в правах.

Оголошення на окупованій території

Офіційні документи рейху містять інформацію про те, що на кінець

літа 1944 року на роботи на територію «Велікогерманського рейху» силою

було відвезено 7 млн 600 тисяч цивільних осіб і військовополонених,

переважна більшість яких були громадянами СРСР. За підрахунками

істориків остарбайтери складали приблизно чверть всієї економічної і

продуктивної потужності Німеччини того часу.

Між цими примушеними працівниками з-за кордону,

"фремдарбайтерами", була штучно створена класова система відмінності на

основі приналежності кожної конкретної людини до певної народності

відповідно до расової теорії нацизму: власне фремдарбайтери - люди з

Скандинавії і Італії, напівдобровільні працівники, що користувалися деякими

соціальними правами.

Цвангсарбайтери - люди з Європи, ця категорія складалася в

основному з "рабів" поляків і військовополонених європейських армій; їх

права були жорстко обмежені, особливо у цивільних полонених (поляків).

Поляки не мали права з'являтися в людних місцях, заходити в заклади

громадського харчування і церкви, їздити в міському транспорті і тп. Також

носили спеціальні нашивання.

Остарбайтери - найбезправніші полонені, вивезені з території СРСР.

Навіщо потрібні були остарбайтери? Адже відомо, що рабська праця -

найефективніша, непродуктивна, до того ж рабів необхідно постійно і пильно

охороняти.

Причина проста: Третій рейх зіткнувся з індустріальною кризою вже в 1941

році. Криза виникла у зв'язку з тим, що украй велике число працівників-

німців пішло на фронт. При цьому запити держави, ведучого активну

загарбницьку війну, тільки зростали. Герінг в ході рішення слов'янського

питання затверджував: "Якнайкращим виходом є вбивство всіх чоловіків на

Україні у віці старших п'ятнадцяти років", проте потім усвідомив, що

набагато практичніше використовувати їх як рабів на німецьких робочих

фронтах. Для запобігання можливому колапсу економіки рейху Герінг

вирішує ввезти до Німеччини людей із захоплених вермахтом територій

Східної Європи (в основному, Українською РСР) і використовувати їх для

потреб німецької військової промисловості. Ці працівники і отримали назву

«остарбайтери».

Спочатку остарбайтери були

добровольцями, яких вербували

принадними пропозиціями "добре

оплачуваної роботи" і тп.

Проте людей зустріли нелюдські умови,

хтось зумів дати звісточку додому - і

агітація втратила всю ефективність, і

Українці на роботі після першого поїзда людей почали

вивозити насильно, спочатку застосовуючи тактику захоплення великих

скупчень людей - в церквах, освітніх установах, на стадіонах і тп. Цілі

натовпи людей під прицілами автоматів йшли до вантажівок, які доставляли

їх до ешелонів, що формуються, відвезли їх в

рабство в Третій рейх.

Рейхськоміссар Еріх Кох отримав наказ —

забезпечити притоку з території України 450

тисяч нових працівників в рік самими

нещадними методами. Німецькі документи

свідчать про те, що український остарбайтер

повинен бути примушений «працювати до

смерті». Не дивлячись на те, що 40 тисяч

Ешелони в далеку Німеччину

українців були відправлені до Німеччини кожного місяця як остарбайтери,

Рейхсміністр озброєнь і військової промисловості Альберт Шпеєр скаржився,

що темпи роботи скорочуються. Фактично, ці ознаки означали, що мінімум

40 тисяч остарбайтерів вмирали кожного місяця. У одному з внутрішніх

документів Фріц Заукель вимагав від рейхсміністра у справах східних

територій Альфреда Розенберга, щоб за найближчі чотири місяці в рейх було

прислано 1 мільйон чоловіків і жінок — це примерно10 тис. чоловік в день.

Більш ніж дві третини цих людей були прислані з України. У всіх крупних

українських містах

німецькі солдати і

поліцейські захоплювали

на вулицях молодих

людей і дівчат і

відправляли їх до

Німеччини як рабів для

використання в самих

Наслідки господарювання німців

гірших і небезпечніших умовах. Одним з прагнень німецької адміністрації

було постійне зниження чисельності населення захоплених міст, що

досягалося шляхом голоду і депортацій, для звільнення землі для німців.

3 вересня 1942 року Адольф Гітлер віддав наказ привезти до Німеччини 500

тисяч українок для того, щоб звільнити від ведення домашнього господарства

німецьких жінок. Гітлер мав деяке переконання в тому, що німецьке коріння

було присутнє в українському народі, оскільки остготи і вестготи проживали

на цих територіях близько 1800 років тому, і «незаплямлена сільська чеснота

української жінки» привертала його, за деякими даними. Всього 15000 дівчат

було узято до Німеччини для робіт по будинку. Цим дівчатам, якщо

господарі виявлялися нормальними людьми, повезло більше, ніж тим, хто

потрапив на заводи і полігони, тому що тим доводилося жити в таборах,

працювати до знемоги, піддаватися частим екзекуціям і харчуватися

упроголодь.

У Германії такі остарбайтери жили в таборах двох типів:

1. у приватних таборах, побудованих і таких, що містилися на гроші крупних

компаній, таких, як «Хейнкель» і «Опель». Робота тривала 12 годин в день, 6

днів в тиждень.

2. у спеціальних таборах, що

охоронялися приватними

охоронними структурами, відомими

як «веркшутц». Робота також

тривала 12 годин в день, 6 днів в

тиждень.

Робота оплачувалася по ставках

втричі меншим, ніж німецьким

робочим, оплата була розрахована так, щоб її вистачало тільки на мізерне

харчування, одяг і предмети першої необхідності. Багато авторитетних

учених стверджують, що у багатьох випадках компанії не оплачували працю

остарбайтерів і «цивільних працівників» взагалі, і, таким чином, послідовно

знищували їх в повній відповідності з "расовою теорією".

Ті, кому все ж таки платили, отримували свою оплату спеціально

віддрукованими паперовими грошима або у формі марок, схожих на

поштових, на яких можна було придбати тільки обмежену кількість товарів, і

лише в спеціальних магазинах з украй мізерним асортиментом при таборах.

Законодавчий німецький уряд встановило даній категорії працівників

жахливі умови живлення, гірші в порівнянні з рештою всіх груп примушених

працівників рейху. Голодний раціон і примітивні умови змісту були

стандартними умовами життя цих людей в нацистській Німеччині.

До того ж цих людей часто піддавали

побоям і знущанням або навіть

вбивали з мінімальними наслідками

для тих, що здійснювали це німців.

Остарбайтерів, що намагалися бігти,

вбивали, залишаючи «для науки» труп

убитого. Залишення свого робочого

місця також каралося смертю (там же,

де я читала спогади жінки

Тяжкі робочі будні

остарбайтера, є спогад чоловіка, який опинився в такому таборі при

аеродромі. Серед остарбайтерів там знаходився і полонений льотчик, який

планував втечу із захопленням літака. Йому потрібні були товариші, і автор

спогадів погодився. Проте плани змінилися, і йому довелося рятуватися

пішки. Льотчик же зумів зробити задумане, а цей хлопець - добігти до ярка і

сховатися там. Якби його знайшли - розстріляли б на місці). Багато хто з

остарбайтерів загинув при повітряних бомбардуваннях заводів союзницькою

авіацією. Багато хто також був просто знищений, оскільки було наказано не

залишати в живих працівників цієї категорії. Лише небагато чим вдалося

вижити і повернутися додому до України, де вони і розповіли свої страшні

історії. Так, український автор Григорович стверджує, що відомий випадок,

коли дівчина відрубала собі пальці верстатом, щоб бути відправленою

додому. Також дівчата відправлялися додому, якщо вони вагітніли, проте

така практика була швидко припинена властями рейху через те, що дівчата

спеціально вагітніли, щоб повернутися на батьківщину.

Під час німецької окупації Східної Європи в роки Другої світової війни

більше 3 мільйонів чоловік були відвезені в Третій рейх як остарбайтери. У

обвинувальному висновку Нюрнберзького процесу у справі головних

німецьких військових злочинців указувалося, що:

з Радянського Союзу німецькі окупаційні власті примусово вивезли 4

млн 979 тис. чоловік цивільного населення. В цілому різні офіційні

радянські оцінки коливаються навколо загальної цифри в 6,8 — 7,0

мільйонів чоловік,

зокрема військовополонених — порядка 2 млн (що на 1,1 млн нижче,

ніж за німецькими даними),

цивільних осіб — від 4,8 до 5 млн чоловік. Деякі дослідники

називають цифру в 5 млн 500 тис. чоловік.

від 2/3 до 3/4 зі всіх остарбайтерів були українцями. Професор

Кондюфор опублікував цифри своїх досліджень, згідно яким під час

Другої світової війни 2 млн 244 тисячі українців були депортовані в

рабство до Німеччини. Інша статистика оперує цифрою в 2 млн 196

тис. 166 чоловік української національності.

Обидві ці статистики, можливо, не включають декілька сотень тисяч

українців з території Галичини, де молодь також була мобілізована в

будівельні батальйони «Баудінст», що іноді вимушувало потенційних

мобілізованих робити вибір між «Баудінстом» і роботою в Германії, так що

фінальна цифра може досягати 2 млн 500 тис. чіл. українській

національності.

Після закінчення Другої світової війни багато хто з остарбайтерів був

поміщений в табори для біженців і переміщених осіб, звідки багато хто з них

був переміщений у фільтраційний табір в Кемптене (зона окупації союзників)

для процедури встановлення особи і повернення їх на батьківщину, в

основному, в СРСР. Для того, щоб переконати остарбайтерів з СРСР

повернутися на Батьківщину, радянські власті використовували спеціальні

агітбригади.

Певна частина остарбайтерів (мінімум 30 %) потрапила до Німеччини дітьми

або підлітками, будучи розлученими зі своїми батьками, що впливало на їх

рішення про повернення. Окупації, що опинилися у французькій або англо-

американській зонах, колишні працівники рейху, в більшості своїй, були

примушені повернутися властями цих країн, згідно підписаному цими

країнами Ялтинській угоді, яка свідчила, що громадяни СРСР і Югославії

повинні повернутися в країни свого громадянства незалежно від їх бажання.

Та нечисленна частина остарбайтерів, хто усвідомлював загрозу сталінських

репресій, відмовилася повертатися. Ті з колишніх остарбайтерів, які

знаходилися в радянській зоні окупації, були повернені автоматично.

У історії є численні свідоцтва того, як представники західних властей

пропонували колишнім остарбайтерам залишитися, мотивуючи свою

пропозицію можливістю проведення чищень і масових репресій в їх

відношенні радянськими властями. Так, опубліковані і стали надбанням

громадськості витягу із зведень Управління Уповноваженого СНК СРСР у

справах репатріації:

Зведення від 20 листопада 1944 г.:

« .У Фінляндії з числа 680 радянських громадян, що служили у фінській

армії, бігло і сховалося 405 чоловік, унаслідок потурання фінських властей.»

Зведення від 1 грудня 1944 г.:

« .США. Налагоджуються сприятливіші відносини, але списків американці на

наших людей, що знаходяться в таборах США, ще не передали. Американці

примушують наших людей в таборах заповнювати анкету, застережливу про

страту полоненого при повторному його полоненні ворогом. Роблять це,

мабуть, з метою примусити і отримати від наших громадян заяву про

небажання повертатися на Батьківщину. Греція. Англійські військові власті

відмовляються від організації збірних пунктів на території Греції для наших

людей. Наголошується також неприязне відношення грецьких місцевих

властей до заходів наших представників.»

Зведення від 10 лютого 1945 г.:

«Английские власти продовжують не визнавати громадянами СРСР

радянських людей з Прибалтики, Західної України і Західної Білорусії і на

цій підставі не включають їх в число тих, що підлягають репатріації.»

У жовтні 1945 року верховний головнокомандуючий англо-американськими

експедиційними силами генерал Дуайт Ейзенхауер заборонив використання

сили і примушення відносно рішення про репатріацію для радянських і

югославських громадян, що перебували в американській зоні впливу. Деякі з

колишніх остарбайтерів, зіткнувшись з необхідністю повернутися до СРСР

після добровільного від'їзду в рейх для «допомоги по господарству»,

покінчили життя самогубством.

Після повернення в СРСР остарбайтери нерідко визнавалися радянськими

властями зрадниками батьківщини. Були проведені масштабні депортації цих

людей з місць свого постійного мешкання у віддалені регіони Радянського

союзу (наприклад, в казахські степи або далекосхідний регіон), де їм часто

було відмовлено в здобуванні вищої освіти і дотриманні інших прав

радянського громадянина. Ті що повернулися з німецького рабства були

духовно і фізично зломлені; більш того, вони офіційно вважалися особами,

чия лояльність існуючому режиму була сумнівною, і це знову

дискримінувало їх.

Також є вказівки на присутність в паспортах колишніх остарбайтерів

спеціального штампу, вказуючого на перебування в рейху під час війни.

Аналогічні відмітки проставлялися і в паспортах родичів цих осіб.

Відповідно, ці люди діставали відмову в прийомі на певну роботу, і, із-за

особливостей радянського суспільства, вони були схильні до суспільного

засудження. Багато жертв німецького полону свідчили, що протягом всього

свого подальшого життя вони піддавалися приниженням з боку інших людей,

що звинувачували їх в тому, що ті жили в Третьому рейху з комфортом в той

час, коли Україна боролася із загарбниками (що було з боку тих, що

звинувачували повним ідіотизмом і наслідком передержки "стадного"

радянського інстинкту "куди всі - туди і я". Як можна було подумати про

"комфортне життя" в Рейху, дивлячись на тих, над ким проводили медичні

експерименти? У тій же книзі є спогади про те, як красива дівчина, погнана

до Німеччини, повернулася спотвореною, знівеченою).

В деяких випадках після повернення з полону колишні остарбайтери

піддавалися репресіям і були заслані в сталінські табори, а деякі були

розстріляні як колабораціоністи.

Після розпаду СРСР Германію запропонувала виплатити компенсацію

остарбайтерам і жертвам нацизму в сучасних країнах СНД . У 1994 році був

установлений спеціальний фонд, що складав 10 мільйонів мазкий, метою

якого була виплата компенсацій остарбайтерам. Із понад 2-х мільйонів

колишніх остарбайтерів, що проживали на території України,

підтвердженими і кваліфікованими як що мають право на отримання виплат,

було 700 тисяч чоловік, кожному з яких було виплачено одноразову

допомогу в 4300 мазкий. Чимала частина з цих грошей не досягла своїх

одержувачів - наш чиновник - злодій і на цьому вирішив погріти руки.

У 2006 році виплати припинилися.

Нащадкам українських остарбайтерів, які під час Другої світової війни

примусово працювали в Австрії, з 2006 року надана можливість вчитися і

набувати професії в цій країні. Для цього австрійський уряд виділило 25

мільйонів євро..