Харківська обласна державна адміністраціяДепартамент культури і туризму

ОКЗ «Національний літературно-меморіальний музей Г.С. Сковороди»Фундація Героя України, Академіка Петра Тронька

Національна спілка краєзнавців України Харківський національний технічний університет сільського господар-

ства імені П. Василенка

ПОБОРНИК ДУШЕВНОГО МИРУМатеріали Всеукраїнської наукової конференції

«Искать и удивляться значит то же», присвяченої 100-річчю від дня народження

Тронька Петра Тимофійовича

16 травня 2015 року

Есеї переможців конкурсу «Поборник душевного миру»2014

Поборник душевного миру : Матеріали Всеукраїнської наукової конференції «Искать и удивляться значит то же», присвяченої 100-річчю від дня народження Тронька Петра Тимофійовича (с. Сковородинівка, 16 травня 2015 року); Есеї переможців конкурсу «Поборник душевного миру» (2014). – Харків : Майдан, 2015. – 180 с.

Збірка «Поборник душевного миру» містить наукові матеріали, пуб-ліцистику та есеї, які обертаються навколо проблем не тільки сковоро-динознавства та охорони культурної спадщини, а й насамперед проблем пошуку душевного миру й сродної праці.

Опубліковані тези доповідей, виголошених під час конференції «Ис-кать и удивляться значит то же», присвяченої 100-річчю від дня народжен-ня Тронька Петра Тимофійовича, розкривають широкий спектр питань: від осмислення ролі П.Т. Тронька для українського музейництва до ролі особистості в культурі й освіті, а глибше – формування й розвиток на-укових шкіл Харківщини (у галузі філології, економіки, медицини тощо). Цікавими читачеві будуть і нові розвідки й стратегії у галузі вивчення творчості Григорія Сковороди, зокрема глибокі спостереження Леоніда Ушкалова, Вадима Воздвиженського.

У збірці також вміщені есеї переможців конкурсу «Поборник душев-ного миру», який відбувся з нагоди 220-річчя від дня смерті Григорія Ско-вороди.

УДК ББК

П

3

РОЛЬ ОСОБИСТОСТІ В ІСТОРІЇРОЗВИТКУ НАУКИ І КУЛЬТУРИ

Манженко В.П.(с. Сковородинівка)

НАРОДНИЙ АКАДЕМІК І СТАНОВЛЕННЯ МУЗЕЮНАРОДНОГО ФІЛОСОФА

«Коли твердо йдеш шляхом, яким почав іти, то ти щасли-вий», – ці слова Григорія Сковороди в повній мірі можна відне-сти на адресу Героя України, видатного державного діяча Петра Тронька. Присвятивши себе з самої юності служінню рідному народу, він не полишав обраного шляху до кінця свого життя. Якою б справою він не займався (чи це історія, чи краєзнавство, чи державне управління), завжди віддавався їй цілком і повні-стю, вкладав свою душу.

Заслуги академіка Тронька у справі заснування і становлення музею Григорія Сковороди у селі Сковородинівка важко переоці-нити. Він одним із перших високих радянських чиновників ще в кінці 1960-х років минулого століття підтримує ініціативу хар-ківського філолога і краєзнавця Анастасії Ніженець щодо ство-рення державного музею українського філософа на місці його вічного спочинку. Невипадково і в 1972 році він як заступник Голови Ради Міністрів УРСР стає чи не найактивнішим членом республіканського комітету по відзначенню 250-річчя від дня на-родження Сковороди, який очолює академік Іван Білодід.

Заснування музею в Сковородинівці Петро Тимофійович вва-жав справою честі. Неодноразово протягом року приїжджав до Харкова, де разом із головою Харківського облвиконкому вирі-шував фінансові і господарчі питання, пов’язані з ювілеєм. Саме завдяки йому та місцевому керівництву ці питання вирішувались оперативно. А їх було чимало. Це і реконструкція будинку му-зею, облаштування музейного парку, дуба, могили, спорудження дороги з твердим покриттям від райцентру Золочева до Сково-

4

родинівки, докорінні зміни у зовнішньому обліку села (заміна солом’яних покрівель, спорудження парканів, тротуарів, авто-бусних зупинок). Недаремно саме цього року зароджується міс-цеве народне прислів’я «Спасибі Гриші за дороги й криші».

Петро Тимофійович очолював цілу низку заходів по відзна-ченню 250-річчя Григорія Сковороди. Першим кроком було від-криття 28 листопада меморіальної дошки і меморіального музею Сковороди в місті Переяславі-Хмельницькому. Тут Тронько осо-бисто проголошує промову та вручає ювілейну медаль і сувеніри колективу музею.

Далі шлях делегації, яку він очолює особисто, пролягає до Чор-нух – батьківщини Сковороди. Почесне право відкрити пам’ятник народному філософу отримує саме Петро Тронько разом із пись-менником Іваном Ле та головою Полтавського облвиконкому. Після цього відбувається відкриття меморіальної садиби батьків Сковороди та краєзнавчого музею. Біля місцевої школи, яка теж носить ім’я філософа, було висаджено 250 дубів.

Після Чорнух делегація вирушає 29 листопада до сусіднього райцентру Полтавщини – міста Лохвиці, де ще у 1922 році ви-датним скульптором Іваном Кавалерідзе споруджено пам’ятник Григорію Сковороді. Рішенням уряду цей пам’ятник до ювілею філософа було відлито у бронзі. У відкритті саме цього оновлено-го пам’ятника і бере участь делегація, очолювана Троньком.

Наступним пунктом на шляху делегації було місто Охтирка Сумської області, де, за гіпотезою деяких дослідників, Сковорода познайомився з грузинським поетом Давидом Гурамішвілі. Тут на стіні місцевого краєзнавчого музею було відкрито меморіаль-ну дошку на честь нашого Перворозума. І знову ключову роль у проведенні заходу відіграє академік Петро Тронько.

Цього ж дня делегація направляється до Харкова, де у дворі історичного музею було відкрито меморіальну дошку з написом: «Г.С. Сковорода. Видатний український просвітитель, філософ і поет у 1759–1769 роках працював вчителем Харківського коле-гіуму». Цього ж дня відбулася зустріч делегації з викладачами та студентами Харківського педагогічного інституту імені Г. Сково-роди та Харківського університету імені М. Горького.

30 листопада делегація виїжджає до села Сковородинівка Зо-лочівського району. Спеціально до свята перед пам’ятником Ско-вороди була споруджена велика дерев’яна трибуна. На ній виста-чило місця представникам всіх делегацій, що прибули в Сково-

5

родинівку і яким надавалось слово для виступу. Першим свою промову виголосив керівник київської делегації Петро Тронько.

Безцінними є спогади про Тронька тодішнього голови Золо-чівського райвиконкому, безпосереднього активного учасника організації музею Володомира Соколовського: «Далеко не при-вітною видалась перша зустріч високого київського урядовця з місцевим районним та обласним керівництвом. І для цього були вагомі причини. Коли група чиновників в кінці листопада 1971 року на двох забрьоханих «газиках» по розбитій ґрунтовій дорозі добралась з райцентру Золочева до Сковородинівки, їх там ждала неприглядна картина: брудна вода з глибоких колій ґрун-тової дороги стікала прямісінько під могилу Сковороди. Обурен-ню Тронька не було меж: «Куди дивиться місцеве керівництво? Як можна терпіти таке неподобство?» Вістря гніву високого гостя обернулось на молодого голову райвиконкому Соколовського В.І. Але тут олії у вогонь підлив заступник голови місцевого колгос-пу, що нагодився під кінець розносу, і, привітавшись з районним керівництвом, випалив: «Їздять тут різні». Ці слова довели Петра Тимофійовича до білого каління, і, не зважаючи на пізніші ви-бачення місцевого керівника (той був людиною досить безпосе-редьою), він не розмовляє з місцевими чиновниками всю дорогу до Золочева».

Та все ж цей випадок не зміг вибити Тронька з ділової колії. По приїзді до райцентру він проводить нараду з місцевим керівни-цтвом і зобов’язує голову райвиконкому прибути наступного дня до Києва і отримати наряди на матеріали для дороги, будівництво якої він визначив як першочергове завдання у справі створення музею і підготовки до ювілею.

Наступна зустріч Соколовського з Троньком у Києві була знач-но теплішою. Цього разу він дає доброзичливі поради молодому керівнику у новій для нього справі. Рада міністрів виділяє кошти на будівництво 13 км дороги, ще 7 км були збудовані за рахунок місцевого бюджету.

Навесні 1972 при безпосередній участі Петра Тимофійовича були виділені кілька вагонів шиферу для перекриття солом’яних дахів по всій Сковородинівці. Контролює він і суто музейні пи-тання. Із директором Харківського історичного музею Воєводі-ним домовляється про виділення цілої групи наукових працівни-ків для створення експозиції майбутнього музею. Є інформація про його участь і в справі передачі годинника Сковороди з Чер-

6

нігівського історичного музею, навіть у справі підбору каменя на могилу Сковороди (перший камінь, що своєю формою нагадував шапку Мономаха, було ним забраковано).

У серпні 1972 року він особисто приїжджав у район з метою перевірки виконання всього комплексу робіт по підготовці до ювілею. Цього разу до Києва він повертався у значно кращому настрої, адже великий обсяг робіт вже було виконано. Та все ж продовжував тримати свою турботливу руку на пульсі цього складного процесу.

Майже кожного дня телефонує голові Харківського облвикон-кому Бездітку або його заступнику Журавському, турбуючись про хід тих чи інших робіт. До речі, останній щоденно проводить у Сковородинівці планерки по виконанню всіх господарчих ро-біт, тому постійно перебуває в курсі всіх поточних справ.

Така напружена робота давала свої результати: до середини осені 20 км дороги з твердим покриттям від повороту на село Бе-резівка до Сковородинівки було збудовано.

У жовтні на Харківщині проходить республіканська наукова конференція, присвячена 250-річчю з дня народження Г.С. Ско-вороди. Вона розпочинається у Харківському університеті іме-ні М. Горького і закінчується в Сковородинівській школі. У ній теж бере активну участь академік Тронько.

Соколовському закарбувалась у пам’яті й остання зустріч з Петром Тимофійовичем. Це було у Києві на з’їзді ветеранів десь у 1990-х роках (Тронько тоді очолював Всеукраїнську спіл-ку крає знавців). «Після чергового засідання, виходячи з зали, я почув позаду знайомий голос, – згадує Володимир Іванович. – «Ви з Золочева, що на Харківщині? А чому не вітаєтесь зі мною і з Головою Ради Міністрів?» (Поряд із Троньком стояв тодішній голова уряду Ляшко О.П.). Я спочатку знітився, а потім гаряче привітав свого старого доброго знайомого. Ми розговорились. Згадали Сковородинівку, а потім і Москву, українську делегацію, яку на Всесоюзних ювілейних заходах у грудні 1972 теж очолював Петро Тимофійович».

Музей не випадає з кола уваги академіка і в роки незалежно-сті. Майже щороку після відвідин могили матері у селі Сінне Бо-годухівського району він навідувався до музею і цікавився його справами. У 1994-му одним із перших гаряче підтримав ідею про надання музею статусу заповідника, але, на жаль, на час приїз-ду директора музею до Києва Петро Тимофійович знаходився за

7

межами столиці і тому не зміг разом із ним потрапити на прийом до міністра культури Івана Дзюби, який обіцяв вирішити це пи-тання.

Пізніше він висуває ідею заснувати музей під відкритим не-бом на базі Сковородинівського музею, але цей задум так і не вті-лився в життя.

У 2004 році на чолі делегації керівників земляцтв різних регіо-нів України Петро Тимофійович востаннє приїжджав до Сково-родинівки. Щиро радів успіхам у розбудові музею, що відбулися на початку двотисячних (музей добився обласного підпорядку-вання, тривала робота зі створення нової експозиції, облашту-вання паркової зони). За теплий і гостинний прийом делегації пізніше з Києва до музею надійшла подяка Ради керівників зем-ляцтв, під якою стояв підпис академіка Тронька.

Проходять роки, але світлий образ справжнього патріота України, великого поборника української культури завжди буде прикладом для працівників і гостей нашого музею – цієї справж-ньої перлини у вінку української духовності.

Гришин І.Я.,Завєтний С.О.

(м. Харків)

АКАДЕМІК ПЕТРО ТРОНЬКО В СТРАТЕГІЇ СКОВОРОДИНСЬКОГО РУХУ

Все менше і менше часу залишається до 300-річчя з дня наро-дження Григорія Савича Сковороди. Тому є необхідність ще раз проаналізувати і поглибити стратегію підготовки до цієї славної дати, значущою не тільки для України, але і для всього світу. Всі в очікуванні рішення ЮНЕСКО з цього приводу.

Ініціатори данної конференції мудро поєднали в одному два питання: стратегію сковородинського руху як проблему і твор-чість академіка Петра Тронька. У тезах мова іде про органічну єдність зазначених процесів.

Так, у липні 2009 року в редакції газети «Урядовий кур’єр» була розмова за «круглим столом», організованим і проведеним спіль-

8

но з Інститутом філософії НАН України імені Г.С. Сковороди, Інститутом літератури НАН України імені Т. Шевченка, Держ-комтелерадіо України, Харківським національним технічним університетом сільського господарства імені П. Василенка, Хар-ківським національним університетом імені В. Каразіна, Харків-ським національним педагогічним університетом імені Г. Сково-роди, Українським фондом культури, Національним літературно-меморіальним музеєм Г.С. Сковороди, видавництвом «Криниця». Науковці, літератори, музеєзнавці обговорювали проблему ор-ганічного поєднання вчення великого українського філософа із концепцією сталого розвитку суспільства. Організатори «круг-лого столу» поставили перед собою завдання вже нині почати підготовку до 300-річчя від дня народження Григорія Сковоро-ди (2022 рік), включивши в процес обговорення Великий проект «Григорій Сковорода–300».

За «круглим столом» були присутні три Герої України, генера-тори і хранителі її духовних скарбів – Петро Тронько, Михайло Сікорський, Борис Олійник.

Харківська делегація, очолювана першим проректором ХНТУСГ професором Л. Тіщенком, налічувала 12 осіб у скла-ді: проф. І. Гришин, с.н.с. М.Шрамко, магістри Марина та Іри-на Осадчі (ХНТУСГ); Г. Ярмиш (Національний музей Г.С. Ско-вороди), проф. В. Вандишев (Суми), проф. І. Цехмістро (ХНУ), доц. Т. Лазарєва (ХНПУ імені Г.С. Сковороди); М. Зобов (Асоці-ація «Духовно-інтелектуальний вибір»); вчителі: Л. Подольська (смт Коротич) та Л. Корінько (с. Сковородинівка). Практично всі учасники від Харкова виступили в обговоренні теми «круглого столу».

Також виступили: Анатолій Мураховський, голова Держком-телерадіо України; Борис Олійник, поет, академік НАН України; Володимир Стадниченко, лауреат Міжнародної премії імені Гри-горія Сковороди; Микола Кривчун, голова Чорнухинської район-ної ради; Іван Яцканин, голова Спілки українських письменників Словаччини та інші. Виступили всі три Герої України.

Важливі думки висловив академік НАН України Петро Тронько:«Живий образ Григорія Савича Сковороди назавжди оселився

в серці кожного українця, яскраво висвітлився в народній душі. Тільки так і могло бути.

Добре, що ми вчасно починаємо підготовку до великого юві-лею – 300-річчя від дня народження Григорія Сковороди. Він на-

9

вчає нас жити по правді, відшукувати істинне Щастя в житті, сло-вом і ділом служити Батьківщині, що ми й намагаємося робити.

Все моє життя пов’язане з великою сковородинською справою. Сам я родом із села Заброди на Харківщині, що поруч зі Сковоро-динівкою. Там набирався розуму і душевної сили, там за його при-кладом обрав професію вчителя української мови і літе ратури.

Як заступник Голови Ради Міністрів УРСР організовував від-значення 1972 року 250-річного ювілею мислителя. Скільки тоді було зроблено! Зокрема, відтворили батьківську садибу Сково-роди, встановили пам’ятники... Сьогодні варто використати той досвід і зробити більше. Вношу пропозицію: свого часу порушу-валося питання, щоб зробити на території сковородинівської са-диби музей архітектури й побуту під відкритим небом. Це був би величний пам’ятник Григорію Савичу». У його виступі централь-не місце займають стратегічні питання сковородинського руху.

Враховуючи думки академіка Петра Тронька, вважаємо, що на-самперед необхідно ще ширше і глибше розкривати філософську спадщину Г.С. Сковороди і особливо його «філософію серця», що є відмінною гранню і діамантом, що прикрашає українську філо-софію, її доброзичливу сутність, зверненої до всього світу.

Важливо поширювати по всій Україні філософську антропо-логію Г. Сковороди. Особливо її теорію «сродної праці», знайде-ного в собі покликання до улюбленої праці, коли головним стає не результат, а сам процес, що піднімає людину до висоти Боже-ственної любові, коли приходить розуміння, що шлях до вдоско-налення суспільства пролягає через серце кожної людини, де стає соромливим займатися не своєю працею, коли, говорячи словами Сковороди, правління перетворюється на мучительство, суддів-ство – в розкрадання, воїнство – в пограбування, а науки – на зна-ряддя злоби. Така поведінка веде до того, що в суспільстві зникне заздрість і ненависть, прагнення до переваги над іншими відповід-но до сковородинського принципу «нерівної всім рівності», коли люди нерівні і відрізняються один від одного своєю улюбленою справою, а загальним для них є те, що вони все одно працюють.

У пошуках сенсу життя слід звернутися до думки Сковороди, що не красна довготою, а красна добротою, як пісня, так і життя, в якому людина ще за життя добрими справами відкриває двері в інший світ.

Усім співвітчизникам, особливо педагогам, важливо актуалі-зувати у вихованні принцип природовідповідності, згідно з яким

10

необхідно вихованця не примушувати, а допомогти розкрити і реалізувати його найкращі задатки, що найголовніше в цьому процесі самовиховання або, як стверджував філософ, «довго сам учись, коли хочеш інших навчити». Тому і звучить його прохан-ня: «кинь Коперникові сфери, глянь в сердечнії печери».

Дуже яскраво і заманливо виглядає особистість Сковороди як поета, як музиканта, який вважав, що користь із красою і краса з користю нероздільні, що актуалізує необхідність естетичного виховання в нашому суспільстві.

Різноманіття, глибина творчої спадщини Г.С. Сковороди, його шанування у всьому світі наполегливо вимагають включення в програми навчальних закладів його праць.

При конкурсному доборі керівників, особливо політиків, ви рішальне значення повинно мати знання філософії та життя Г.С. Сковороди.

На вищеописаному круглому столі було прийнято рішення щодо створення Громадського організаційного комітету Велико-го проекту «Григорій Сковорода–300». Правління комітету за-пропоновано очолити академіку Олійнику Борису Іллічу.

Треба відзначити, що на сьогоднішній конференції також про-понується розглянути стратегію відзначення 300-річчя від дня народження Г.С. Сковороди. В країні тяжка ситуація. Не все, що ми будемо пропонувати, може бути реалізованим у заданий тер-мін. Але все розумне завжди є дійсним. У цьому випадку важливі і своєчасність, і якість обґрунтування заходів.

Вважаємо, що стратегія зустрічі 300-річчя повинна базуватись на засадах теорії й практики з напрямків:

1. Розвитку Національного літературно-меморіального музею Григорія Савича Сковороди в матеріальному плані, в тому чис-лі його централізованого фінансового забезпечення, адже музей є активним організатором не тільки популяризації ідей Сковоро-ди, а й провідником багатьох наукових досліджень.

2. Формування програм заходів (конференції, семінари, круглі столи, студентські читання...), що проводяться в найближчі роки, в яких особливу увагу треба звернути на такі ідеї Сковороди: «фі-лософія серця», теорія «сродного труда», «нерівної всім рівності», його поезії, премудрості байок, відношення до Бога...

3. Опрацювання ідей планетарної і всесвітньої місії України та підвищення на цій основі якості життя не тільки українців, що є стрижнем проекту «Сковорода–300» як мегапроекту інновацій-

11

ного сталого розвитку на засадах ідей Сковороди, і рішень все-світніх форумів.

4. Проведення комплексу організаційних заходів разом із на-уковими і освітніми закладами та керівними державних структур зі святкування 300-річчя впродовж дворічного періоду: грудень 2020 – грудень 2022 рр. тощо.

Використання досвіду академіка Петра Тронька є важливим елементом успіху.

ЛІТЕРАТУРА1. Урядовий кур’єр. – 1 вересня 2009. – № 158.2. Стадниченко В.Я. Садівник щастя: Сковорода як дзеркало України:

нариси, дослідження, спогади, поезії, світлин / Володимир Стадни-ченко; вступ. стаття Л.І. Андієвського. – К.: Криниця, 2012.

Грабар Н.Г.(м. Харків)

ЖИТТЯ П.Т. ТРОНЬКА ЯК ВТІЛЕННЯ СКОВОРОДИНІВСЬКОЇ ІДЕЇ «СРОДНОЇ ПРАЦІ»

Для правильного формування особистості великого значення має праця. Важливим у цьому є учення Г.С. Сковороди щодо по-шуку призначення себе в цьому світі. Бездіяльність, лінощі – дже-рело виникнення багатьох моральних вад. При цьому просвіти-тель мав на увазі не будь-яку працю, а «сродную». Він вважав, що в кожній людині від природи закладено таємний «закон сродно-сти», тобто природжені нахили до певного виду діяльності. Згідно з твердженням Сковороди, сродна праця є водночас і потребою людського тіла, і потребою духовною, оскільки вона звеселяє дух, приносить задоволення і насолоду. Сродна діяльність характери-зується тим, що вона однаково корисна й для того, хто знайшов своє покликання, і для суспільства. Цією єдністю суспільного і особистого інтересу сродна праця відрізняється від випадкової праці, обраної з міркувань користі, слави чи гордості.

Щоб бути щасливою, людина повинна пізнати себе, свої здіб-ності і відповідно до них вибрати той чи інший вид суспільно ко-

рисної праці. На нашу думку, трудовий шлях П.Т. Тронька є при-кладом наслідування вчення відомого філософа.

За своє життя Петро Тимофійович Тронько не раз брався за надзвичайно важливі справи і з великим сумлінням виконував доручену роботу. Праця для нього – найбільша життєва потреба і найвища насолода. Коли читаєш його біографію, то диву даєш-ся його працьовитості та силі волі. Надзвичайно широка і «гео-графія» його діяльності: Харківська область, Сумська область, м. Дзержинськ, Краснодарський край, з 1939 р. був у довготри-валому відрядженні у західних областях, з перших днів Великої Вітчизняної війни – у діючій армії, брав участь у визволенні бага-тьох міст, післявоєнний Київ. Саме зруйнований Київ настільки вразив Петра Тимофійовича, що в нього зародилася думка на всі наступні роки: зробити так, аби «мати міст руських» не лише під-нялася з попелу, а й стала кращою, ніж була доти. І дійсно, його мрії втілювалися завдяки копіткій праці.

За ініціативи та безпосередньої участі П.Т. Тронька була роз-почата робота зі спорудження музеїв народної архітектури і по-буту в Києві, українського козацтва на о. Хортиця в Запоріжжі, музею Великої Вітчизняної війни 1941–1945 рр. тощо. Невипад-ково мешканці міста Києва тричі обирали його депутатом Київ-ської міської ради.

Заслуговує на увагу титанічна наукова та громадська діяль-ність. Його перу належать понад 600 наукових праць, у тому числі унікальне дітище – 26-томне видання «Історія міст і сіл Україн-ської РСР», нагороджене у 1976 році Державною премією СРСР у галузі науки і техніки.

Він є почесним громадянином міст: Києва, Харкова, Богоду-хова, Лебедина, Переяслава-Хмельницького, Канева, а також по-чесним професором багатьох навчальних закладів. А ще його на-зивають гетьманом українського краєзнавства.

Можна з упевненістю сказати, що Петро Тимофійович про-жив щасливе життя. Це дійсно щастя, що відповідає ідеї сковоро-динівської «сродної праці».

ЛІТЕРАТУРА1. Реєнт О.П. Історія в особах: Діячі української науки. Академік НАН

України П. Т. Тронько.

13

Жам О.М., Ткаченко Н.Г.

(м. Переяслав-Хмельницький)

ВНЕСОК П.Т. ТРОНЬКА У СТВОРЕННЯ ПЕРЕЯСЛАВ-ХМЕЛЬНИЦЬКОГО МУЗЕЮ

НАРОДНОЇ АРХІТЕКТУРИ ТА ПОБУТУ СЕРЕДНЬОЇ НАДДНІПРЯНЩИНИ

Петро Тимофійович Тронько – видатний державний і громад-сько-політичний діяч, відомий український історик, академік НАН України, лауреат багатьох високих державних нагород – зав жди виокремлював музеї Переяслава-Хмельницького і їх кер-манича М.І. Сікорського й ніколи не обділяв їх своєю увагою.

Співпраця двох легенд української культури П.Т. Тронька й М.І. Сікорського вже потрапляла в коло наукових інтересів до-слідників [1; 2; 3]. Проте питання внеску П.Т. Тронька у створення першого в Україні скансена – Переяслав-Хмельницького Музею народної архітектури та побуту Середньої Наддніпрянщини – ще не було об’єктом спеціальних досліджень, що і обумовило вибір даної теми.

П.Т. Тронько, згадував М.І. Сікорський, був одним із перших, хто сприйняв і підтримав ідею будівництва Музею і допоміг у пи-танні виділення земельної ділянки площею 5 га із сільгоспугідь радгоспу «Переяславський» в 1963 р. З цього приводу М.І. Сікор-ський писав: «П.Т. Тронько зробив, мабуть, найголовніше – до-поміг у питанні виділення земельної ділянки, бо не так просто було вирішити питання щодо виділення великої ділянки землі на горі за Трубежем і перевезення туди культових споруд, усіляких старожитностей» [3, с. 89].

Згідно з урядовими постановами Ради Міністрів СРСР та Ради Міністрів УРСР, зокрема, за № 1240 від 22.06.1954 р., № 730 від 12.07.1962 р., № 922 від 6.07.1954 р. та № 982 від 31.08.1962 р., яки-ми регулювався порядок відведення земель для державних, гро-мадських та інших потреб, дозволялося проводити відведення земельних ділянок для зазначених потреб площею не більше 25 га із земель колгоспів і радгоспів. Додатком до постанови Ради Мі-ністрів УРСР за № 922 від 6.07.1954 р. визначався порядок пору-

14

шення і розгляду клопотань по питаннях про відведення земель для державних, громадських та інших потреб, які потребують рішення Ради Міністрів СРСР. Згідно з цим Положенням, органі-зації, зацікавлені у відведенні колгоспних чи радгоспних земель, вносили свої заявки до відповідної (по місцю розташування зе-мель, які просять відвести) Ради Міністрів союзної республіки, з обов’язковим обґрунтуванням розміру і необхідності відведен-ня ділянки. Додатково подавалися: рішення державного (громад-ського) органу про будівництво, виписка із затвердженого ти-тульного списку цього будівництва і проект або схема розміщен-ня будівництва на ділянці, яку просять із зазначенням черговості будівництва. Подана заявка розглядалася у тритижневий строк і виносилося рішення на розгляд Ради Міністрів відповідної со-юзної республіки [3, с. 87]. Подолати цю складну бюрократичну процедуру допоміг П.Т. Тронько, який на той час займав посаду заступника Голови Ради Міністрів УРСР.

М.І. Сікорський пригадував, як у 1963 р. звернувся до П.Т. Тронька за допомогою у виділенні 30 га землі для створен-ня першого в Україні музею під відкритим небом. П.Т. Тронько особисто приїхав, щоб вивчити проблему. Спершу оглянули екс-позицію етнографічного відділу Переяслав-Хмельницького Дер-жавного історичного музею, розміщену в приміщенні і на подвір’ї Михайлівської церкви (пам’ятки народної архітектури, велику колекцію сільськогосподарських знарядь праці, одягу, рушників, творів народного і професійного мистецтва і т. п.). Потім поїхали знайомитись із територією Татарської гори. М.І. Сікорський роз-повів, що на цій ділянці планується насадити дендропарк з наго-ди 150-річного ювілею Т.Г. Шевченка, створити експозицію типо-вого села Середньої Наддніпрянщини XIX ст. [3, с. 89].

Плани М.І. Сікорського по реалізації задуму конкретизуються в проекті його звернення до П.Т. Тронька, яке збереглося в осо-бистому архіві першого завідувача Музею народної архітектури та побуту Середньої Наддніпрянщина М.І. Жама. У звернен-ні М.І. Сікорський пише, що колектив працівників Переяслав-Хмельницького Державного історичного музею разом із громад-ськістю міста та вченими інститутів Академії архітектури УРСР та інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР розробили план посадки лісопарку за мотивами творів Т.Г. Шев-ченка до 150-річного ювілею письменника. М.І. Сікорський наго-лошує, що створення етнопарку стане живим пам’ятником вели-

15

кому Кобзарю. В парку буде створена експозиція українського села часів Т.Г. Шевченка, яка «буде чудовою ілюстрацією і розкриє зміст невмирущих шевченківських творів. З цією метою Переяслав-Хмельницький Державний історичний музей уже виявив та при-дбав ряд громадських, житлових та господарських споруд: вітряк, комора, гамазей, кузню, гончарну майстерню та інше. Ряд споруд виявлено в районі будівництва Канівської ГЕС» [4].

Забудову Музею розпочато в 1964–1965 рр. Одним із пер-ших до Музею в 1966 р. був перевезений вітряк із батьківщини П.Т. Тронька (с. Заброди, Богодухівський р-н, Харківська обл.) – с. Крисине Богодухівського р-ну Харківської обл.

На початку 70-х рр. ХХ ст. П.Т. Тронько брав участь у посад-ці дерев на території Музею. М.І. Сікорський пригадував: «Най-більше мене вразило те, що Петро Тимофійович як заправський садівник зробив екскурс в правила побудови парку, показав сту-дентам, як правильно обрізати коріння при пересадці саджанців. Потім взяв 10 саджанців липи і особисто започаткував алею від Андрушівської церкви до верхнього озера» [5, с. 110].

В подальшому П.Т. Тронько допомагав у виділенні коштів Музею, формуванні штатів, пошуку пам’яток, надавав консуль-тативну допомогу, передавав предмети музейного значення, ря-тував М.І. Сікорського від переслідувань з боку провладних ор-ганів. У 1999 р. Петро Тимофійович вчергове побував у Переясла-ві-Хмельницькому та його музеях. Доглядач музею Г.С. Васько згадувала, що під час приїзду П.Т. Тронька її та ще кількох пра-цівниць Музею попросили заспівати гостям українських народ-них пісень, які ті дуже любили. Зустріли гостей біля двору гон-чара, співали їм, зокрема, улюблену пісню М.І. Сікорського «Ой наступила та й чорна хмара». Співав з ними і Петро Тимофійович [3, с. 319].

З початком будівництва в 1969 р. Музею народної архітекту-ри та побуту України П.Т. Тронько, високо цінуючи авторитет М.І. Сікорського та його організаторські здібності, запрошує його очолити новостворюваний музей. На відмову М.І. Сікор-ського П.Т. Тронько відреагував толерантно і навіть захищав його від можливих партійних стягнень. Пізніше М.І. Сікорський з вдячністю писав: «Я щасливий тим, що на допомогу мені завжди приходили відповідальні і принципові, а головне – добрі люди, патріоти України. І першим з них я хочу назвати Петра Тимофі-йовича Тронька. Спасибі цьому чоловікові, який упродовж бага-

16

тьох років був ніби моєю охоронною грамотою. Він чудово розу-мів усі наші задуми і допомагав, чим міг, у їхній реалізації вже як заступник голови ради Міністрів УРСР» [1, с. 28].

Внесок П.Т. Тронька у створення Музею народної архітектури та побуту Середньої Наддніпрянщини Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав» вагомий. Понад півсто-ліття П.Т. Тронько підтримував музеї Переяслава і товаришував з М.І. Сікорським. У бібліотеці М.І. Сікорського збереглася чи-мало книг з дарчими написами від П.Т. Тронька. На одній з них (Тронько П.Т., Войналович В.А. Увічнена історія України. – К.: Наукова думка, 1992), що експонується в Меморіальній кімнаті М.І. Сікорського в приміщенні Музею «Заповіту Т.Г. Шевченка» виведено: «Дорогому Михайлу Івановичу Сікорському – невтом-ному синові української культури, видатному досліднику рідного краю і охоронцю його безцінних скарбів. З найкращими поба-жаннями в день славного ювілею. 13.Х.1993. З любов’ю П. Тронь-ко» [1, с. 28].

ЛІТЕРАТУРА1. Кухарєва Н.М., Козій Г.І. Петро Тронько і Переяслав // Краєзнав-

ство. – № 1–2. – 2010. – С. 26–28.2. Кухарєва Н. П. Т. Тронько – почесний громадянин Переяслава //

Пам’ять століть. – 2008. – № 1–2. – С. 130.3. Михайло Іванович Сікорський: творець історії й хранитель часу:

колективна монографія, присвячена 90-річчю з дня народження М.І. Сікорського. – Національний історико-етнографічний заповід-ник «Переяслав». – 2013. – 504 с.

4. Проект звернення М.І. Сікорського до П.Т. Тронька про сприяння щодо виділення земельної ділянки для створення етнографічного парку з нагоди 150-річчя ювілею Т.Г. Шевченка [Рукопис] – 1 арк. – Заголов. сформул. на осн. аналізу даного док. – Особистий архів Жам О.М.

5. Сікорський М.І. Шляхами доброти // Що залишимо нащадкам?: Зб. матеріалів і документів про державну, громадську діяльність та на-укову роботу академіка НАН України, Героя України П.Т. Тронь-ка / [ред. кол.: Смолій В.А. (гол. ред.), Вешенич Я.В., Іршенко В.М. та ін.] – К., 2008. – С. 83–86 // Моє життя – мої музеї... : [зб. матеріал. до 90-річчя від дня народження Героя України М.І. Сікорського] / [упоряд. та коментар.: О. Горбовий, Т. Нагайко; ред. Т. Нагайко; вступ. ст. Л. Новохатько]. – 2-ге вид., перероб. та доп. – Переяслав-Хмельницький: ФОП О.М. Лукашевич, 2013. – 258 с.

17

Петрушов В.М.(м. Харків)

СПОРІДНЕНА ПРАЦЯ ЯК ОСНОВАІНДИВІДУАЛЬНОГО ЩАСТЯ ТА СУСПІЛЬНОЇ

ЗЛАГОДИ

Однією з головних ознак щастя в розумінні Сковороди є його органічний зв’язок із внутрішнім світом особи. Щастя суспіль-ства є наслідком індивідуального самопочуття кожного з його членів, а тому істинне щастя не любить самотності, йому власти-ве бажання мати спільників.

Людина може досягти свого щастя, залишаючись бідною. Ща-стя – це суб’єктивне переживання. І як таке воно залежить від внутрішньої оцінки, ставлення до дійсності. Виходячи з цього положення, Сковорода робить висновок, що за бідності є більше шансів досягти щастя, аніж за багатства, оскільки, маючи остан-нє, людина більш залежна від зовнішніх умов, а це не надає їй щастя. Той, хто володіє собою, хоча і бідний, насправді багатший за царів, а той, хто володіє світом, не володіючи собою, потерпає за своє багатство і не може почуватися щасливим. Тому «не тот скуден, кто убогий, а тот, кто желает многого», бо це призводить до внутрішнього спустошення душі. Однак не можна сказати, що Сковорода негативно ставився до матеріальних потреб у жит-ті людини і закликав до загального аскетизму. У цьому питанні мислитель дотримується поради Сократа, який говорив, що їсти слід для того, щоб жити, але не жити заради їжі.

Для досягнення щастя кожному індивіду необхідно «зазирну-ти» у свою «внутрішню людину», дослідити власну природу і че-рез пізнання себе прийти до самовизначення. Останнє полягає в тому, щоб знайти відповідний своїй натурі спосіб життя і за-няття, узгоджені з власними природними нахилами. Щоб діяль-ність окремої особистості не суперечила законам природи, дуже важливо кожному визначити для себе «сродну», споріднену пра-цю, яка б відповідала його покликанню та давала б радість душі й тілу.

Таким чином, в основі індивідуального щастя та суспільної злагоди Сковорода бачив «споріднену працю» як єдиний спосіб

18

реалізації людини. Вищою і єдино цінною метою кожного є не накопичення матеріальних благ, а праця за покликанням, діяль-ність, узгоджена з природними нахилами.

«Споріднена праця» у філософії Г. Сковороди є нічим іншим, як змістом процесу самореалізації особистості, якщо під остан-нім розуміти породжений фундаментальною потребою процес об’єктивації сутнісних сил, що відбувається завдяки діяльності і сприяє гармонійному включенню особистості до природи та суспільства.

Багато зла в суспільстві виникає саме через порушення цього принципу природовідповідності, адже часто, не визначивши сво-їх здібностей, люди беруться не за свою справу. У такому випадку вони й самі не можуть досягти в ній успіху, і відбирають шанс у тих, хто має до цього схильність, реалізувати себе на зайнятій посаді. «Без спорідненості все ніщо... Найвидатніша справа, яка робиться без спорідненості, втрачає свою гідність і ціну».

Визначивши споріднену для себе працю, індивід не повинен намагатися зайняти чуже місце. Він в першу чергу самому собі завдає шкоди, коли не слухається власної природи, бо невідпо-відність діяльності особистості її природному призначенню не дозволяє їй жити щасливо. Особливо небезпечно займати висо-ку посаду, не відчуваючи прихильності до неї, бо це спричинить не лише особисте нещастя, але й шкоду для всього суспільства. Людина не повинна зневажати споріднену для себе працю, бо остання є джерелом найбільшої радості і смислом особистого життя.

Однак узгоджена з природними нахилами діяльність є не ли-ше найрадіснішою для особистості, не лише найбільш потрібною для неї, вона ж є і найлегшою. Сама природа в особі Бога робить споріднену для кожного індивіда діяльність найбільш приєм-ною та легкою для нього. Природа, за визначенням Г. Сковоро-ди, є «матір’ю охоти», охота ж – це схильність, вона прагне праці і радіє нею, як сином своїм. Інакше кажучи, «природа запалює до справи та укріпляє в труді, робить труд солодким». «Природа є вічним джерелом охоти». Акцентуючи увагу на єдності природ-них і божественних сил, філософ зазначає, що саме Бог, бажаючи людям добра, зробив важким все непотрібним їм і легким – все корисне.

Однак сама по собі споріднена діяльність та її визначення для людини є мало значущою як для індивіда, так і для його оточення.

19

Спорідненість, згідно з філософією Сковороди, стверджується працелюбством і сприймається та оцінюється іншими по резуль-татах діяльності: «Дерево по плодах пізнається». Ефективність самореалізації особистості, її значущість для суспільства та від-повідність власним сутнісним силам може бути визначена лише по результатах самоздійснення індивіда.

У сучасному світогляді ідея узгодженості життя особистості з її природою знаходить продовження у змісті теорії самоорга-нізації (синергетики). Згідно з синергетичними уявленнями про еволюцію, на кожному етапі розвитку існують певні структури-атрактори, які ніби притягують до себе всі можливі траєкторії руху. Стосовно людини атрактор представляє собою найбільш природний для кожного в конкретний проміжок часу стан. До цього стану вийти набагато легше і швидше, ніж до інших, які не є природними для особистості. Необхідно лише уважно до-сліджувати власні природні потенції та узгоджувати з ними свої вчинки.

Описана ідея майже тотожна поглядам Г. Сковороди про те, що не треба поспішати і силувати природу: «Тільки не заважай їй, а коли можеш, усувай перепони і ніби прочищай дорогу; справді вона чисто і вдало все зробить».

До речі, принцип природовідності стає одним із базових у су-часних уявленнях про світобудову та еволюцію. В теорії самоор-ганізації складних нелінійних систем обґрунтовується ідея про єдність, взаємовключеність та взаємну залежність систем різних ієрархічних рівнів. Так, особистість представляє собою систему різноманітних сутнісних сил і водночас є елементом ієрархічно вище розташованих систем природи та соціуму. Єдність остан-ніх, в свою чергу, складає всю об’єктивну дійсність.

Відстоюючи право на свободу, Сковорода захищає фактично право на самобутність і свободу її прояву. На це спрямована його теорія «сродностей». Проблему самобутності він розв’язує кар-динально й однозначно. Самобутність особистості, а, отже, як випливає з його вчення, і народу, нації визнається й цінується, оскільки вона не тільки має статус божественності, а й корисна людству, бо її самореалізація збагачує людство досягненнями та-кої ж самобутньої «сродної» праці.

Народ, який пізнав свою божественну натуру, перетворюєть-ся, оновлюється. І, якщо його не стримують зовнішні обставини, його діяльність стає також божественною. Саме таку діяльність

20

і називає Сковорода «сродною працею». Народ, який пізнав себе, включається в міжнародну систему розподілу праці, реалізуючи свій духовний потенціал.

Сковорода вказує на ту обставину, що найважча праця, якщо вона виконується з Богом, стає легкою. Так і народ, який знайшов свою «сродність», працює натхненно й легко долає будь-які труд-нощі. Такий народ незламний у реалізації своєї волі, бо його воля стає тотожною з божественною волею.

Споріднена праця – праця цілеспрямована, обов’язкова її ознака – це її корисність, потрібність іншим. Сродності, згідно з ученням Сковороди, розподіляє Бог, і, отже, розподіляє най-кращим чином. Народи, які роблять свій внесок до вселюдської праці, співпрацюють згідно з божественним планом, діяльність кожного народу збагачує людство й ощасливлює того, хто втілює, само реалізує себе в спорідненій праці. Під Богом можна розумі-ти й відчужену людську сутність, яка, у свою чергу, є соціальною Тоді «сродна» діяльність може розумітися як така, що перебуває в гармонії з потребами нації, людства.

Свобода самореалізації за принципами «сродності» веде до перетворення всього суспільства, робить його багатим і щасли-вим. У цьому суспільстві живуть самобутні й щасливі народи, які збільшують уселюдські багатства своєю самобутністю. Самобут-ність у такому суспільстві цінується як можливість національного й індивідуального щастя, реалізації нескінченної Божої сутності і збагачення людства.

У вченні Сковороди виділяється три «сродності». Факт, що філософ називає саме їх, указує на те, що він вважав їх одними з найважливіших, якщо не найважливішими. Такими «сродно-стями» є «сродность к хлібопашеству», «сродность к воїнству» та «сродность к богословію».

Із цього випливає висновок, що кожен самобутній народ може мати свій духовний шлях, який, походячи від того ж Бога, пере-буває в гармонії з духовним шляхом інших народів. Це спонукає з повагою принаймні, терпимо, ставитися до духовності різних народів, а, отже, і до самих народів і їх представників. Звідси ідея, що в суспільстві можливе мирне співжиття різних народів з їх самобутніми релігіями і що саме ця самобутність, неоднаковість може служити притягальною силою одне для одного.

Подібна співдружність народів, в силу багатства своєї само-бутності, різних світоглядних позицій, має величезний потенці-

21

ал для осягнення, також, і «макрокосмосу». Концепція «сродної» праці логічно веде до необхідності застосування знань про мак-росвіт у діяльності людини й суспільства.

Згідно з цими ідеалами, народ не може бути щасливим, якщо він не пізнав, не усвідомив себе. Тільки коли він пізнає свої схиль-ності, інтереси, цілі, завдання, свої місце й роль серед інших на-родів, він буде здатний на повноцінне життя.

Щербина Е.Б.(м. Харків)

РОЛЬ Л.А. БУЛАХОВСЬКОГО У РОЗВИТКУХАРКІВСЬКОЇ ЛІНГВІСТИЧНОЇ ШКОЛИ

Харківська лінгвістична школа – це напрям української та за-гальноросійської лінгвістики другої половини ХІХ – початку ХХ століття. Започатковано лінгвістичну школу у 1860–1880-ті ро-ки у харківському університеті, її засновниками є І.І. Срезнев-ський, П.О. Ладговський і О.О. Потебня. О.О. Потебня вважаєть-ся її найвизначнішим представником.

Наукова діяльність школи була спрямована на дослідження іс-торії мови, історичного синтаксису, лінгвостилістики, лінгвопое-тики, філософських, літературознавчих, культурологічних аспек-тів життя людини і суспільства.

Л.А. Булаховський народився 14.04.1889 року у місті Харкові. У 1910 році закінчив історико-філологічний факультет Харків-ського університету із золотою медаллю і званням магістра пер-шого ступеня.

Відтоді починається діяльність молодого вченого, який про-дов жив традиції своїх видатних професорів.

Творча спадщина вченого надзвичайно широка – понад 400 ро-біт, серед яких кілька десятків монографій, підручників, брошур.

Парадигма досліджень Л.А. Булаховського пов’язана з найзна-чнішими проблемами лінгвістики, актуальними і досьогодні.

Основою його методології була компаративістика. Учений справедливо вважав, що порівняльно-історичний аналіз особли-во важливий для вивчення історії слов’янських мов з їх різнома-

22

нітними діалектизмами, з багаточисельними архаїчними рисами у фонетиці, морфології, акцентними особливостями.

Слід особливо відзначити внесок ученого у розвиток славі-стики. Його можна вважати найвідомішим славістом ХХ століт-тя. Об’єктами його досліджень були польська, чеська, словацька, болгарська, сербохорватська, словенська, македонська та інші мови.

Враховуючи постійну увагу Л.А. Булаховського до взаємо-дії мов, можна стверджувати, що його цікавила мова не лише як творчість колективу (лексика, граматика), але й індивідууму (лінгвостилістика). Зацікавленість Л.А. Булаховського лінгвости-лістичним аналізом тексту зумовила появу багатьох досліджень його талановитих учнів, які вони присвятили лінгвостилістич-ним особливостям творів українських і російських класиків.

Інший бік діяльності Л.А. Булаховського – його просвітницька і викладацька робота. Він викладав українську і російську мову у Харківському університеті і Харківському педагогічному інсти-туті майбутнім учителям і аспірантам.

Аспіранти згадували його лекції як надзвичайно цікаві, його ерудиція вражала, а деякі його висловлювання стали афористич-ними.

Професор Л.А. Булаховський виховав плеяду блискучих лінг-вістів: майбутні академіки І.К. Білодід, Ю.В. Шевельов, О.С. Мель-ничук, члени-кореспонденти НАН України О.Б. Ткаченко, А.П. Не-покупний та інші.

Близько двадцяти років Л.А. Булаховський очолював Інститут мовознавства імені О.О. Потебні АН УРСР і був головою україн-ського комітету славістів (1957–1961 рр.)

Л.А. Булаховський – зірка європейської величини. Увійшов у історію науки як подвижник, який своїми фундаментальними працями продовжив традиції Харківської лінгвістичної школи, відомої у всьому світі.

ЛІТЕРАТУРА1. Л.А. Булаховский и современное языкознание: к 100-летию со дня

рождения : Сб. науч. тр. / АН УССР, Ин-т языковедения им. А.А. По-тебни ; пред. редкол. Т.Б. Лукинова. – К. : Наукова думка, 1987. – 288 с.

2. Лукінова Т.Б. Леонід Арсенійович Булаховський / Т.Б. Лукінова // Мовознавство. – 2011. – № 6. – С. 3–13.

23

Метельницька Д.Г.(м. Харків)

ФІЛОСОФІЯ МОВИ ТА ПРАЦІ ОЛЕКСАНДРА ПОТЕБНІ

Олександр Опанасович Потебня працював доцентом кафедри слов’янського мовознавства з 1863 року, а від 1875 року – про-фесором кафедри російської мови і словесності Харківського уні-верситету в роки, коли діяли гнітючі Валуєвський циркуляр та Емські укази 1863, 1876 та 1881 років, які обмежували українське друковане слово, дозволяючи животіти лише художній літерату-рі. Видатний дослідник слов’янських мов, викладач Харківського університету першим у вітчизняній науці підійшов до вирішення питання зв’язку мови та мислення. Праці науковця на ниві мо-вознавства, фольклористики, етнографії, літературознавства та педагогіки мають виняткове значення для подальшого розвитку цих сфер.

Лінгвістичні дослідження Потебні являють собою оригіналь-ну концепцію філософії мови. Вчений робить аналіз цілого ряду літературних та прозових текстів, в якому сучасний лінгвіст зміг би побачити дискурсивний аналіз. За вченим, ці зовнішні про-яви використання мови є актами пізнання. Він розглядає зв’язок між людською думкою, свідомістю та репрезентацією через мовні значення. Інше важливе поняття у працях Потебні – метафорич-ність. Метафоричність належить до постійних складових мови, вона є її неодмінним атрибутом.

У своїй першій ґрунтовній науковій праці «Думка та мова» (1862) вчений формулює три основні принципи своєї концепції «співвідношення мови і мислення». Акт мовлення не передає ду-мок мовця слухачеві. Ніколи уявлення слухача не є ідентичними по відношенню до уявлень мовця. Часткова герметичність кожної мови реалізується, передусім, в її внутрішній формі та внутрішній формі її складників: речення, слова тощо. Здобуток людства скла-дається з суми і взаємодії всіх мов. Тому втрата будь-якої мови та її носія – народності – є фатальною шкодою для всього людства [9, 262]. Головна аксіома в теорії О.О. Потебні – існування постійної взаємодії між мовою, мисленням та пізнанням. Детальніший роз-гляд його концептуальної схеми дає підстави визначати її як «ког-

24

нітивну психологію». Потебнянська теоретична концепція взагалі передбачає взаємодію окремих наук, перехресний «зріз» суміжних галузей: лінгвістики і психології, лінгвістики й історії, лінгвістики та фізіології, психології й філософії, психології й фізіології тощо.

Учений визнає як існування єдиних для всіх людей логічних форм мислення, так і певну відмінність у формі побудови думок у людей, які говорять різними мовами. Водночас він порушує питання про вплив мови на думку: «Людина, що говорить двома мовами, – відзначав науковець, – переходячи від однієї мови до іншої, змінює разом з тим характер і напрямок течії своєї думки» [6, 83]. Фахівець розглянув шкідливі наслідки чужомовної школи для розвитку розумових здібностей підлітків у рецензії на збір-ник пісень Я. Головацького. На думку Потебні, чужомовна шко-ла має приготувати зі свідомості учнів рід палімсеста. Її учні при однакових інших умовах будуть залишатися позаду тих, яким у школі можна було не забувати попереднє, а лише вчитися, тоб-то прикладати шкільні додатки знання до поза- і передшкільних його запасів. Вищеозначене мовознавець вважав долею денаціо-налізованого народу.

Працею всього життя для Потебні стало багатотомне дослі-дження з порівняльної граматики східнослов’янських мов, у яко-му вчений використовує багатий фактичний матеріал народних говорів, пам’яток давньоруської писемності, літературних творів, залучає дані інших слов’янських мов, литовської, давньогрецької, латині, санскриту.

Аналізуючи спадщину О.О. Потебні, не можемо не підкресли-ти ще раз, що вчений у своїх теоретичних роботах блискуче ви-явив себе як філософ і психолог, схильний до узагальнень та уні-версалізації. У зв’язку з цим, окремої уваги заслуговує його студія «Психологія поетичного і прозового мислення» (1880). Неодно-разово зазначивши первинність мовленнєвої діяльності по від-ношенню до усіх інших специфічно людських видів діяльності, О.О. Потебня слушно уточнював, що історично існували періоди, коли людина не відокремлювала не лише слово від думки, а на-віть слово від речі. Слово за усіх часів небуденним чином діяло на людину, на її свідомість та сферу неусвідомлюваного психічного.

О.О. Потебня належав до вчених-ерудитів, він глибоко вивчав стародавню і нову філософію, історію культури, етнографію, по-езію, літературу. Вже на початку своєї наукової кар’єри у нього сформувався стійкий інтерес до мови, мовлення, мислення, що

25

в подальшому позначилося у найвідоміших його працях, серед яких: «Думка й мова» (1862), «Замітки про українську мову» (1870), «Із записок з російської граматики» (1874), «Психологія поетичного та прозового мислення» (1880), «Мова й народність» (1895), «Із записок по теорії словесності» (1905) та інших. Згадую-чи свого учителя і колегу, Д.М. Овсянико-Куликовський зазначав: «Потебня був натураліст у філології. Він був видатний учений-спостерігач, Дарвін мовознавства, майстер порівняльного мето-ду, який розкриває еволюцію досліджуваних явищ» [3, 473].

О.О. Потебня розвивав і поглиблював свою концепцію мови в руслі філософського розуміння її ключової проблематики. Ро-боти фахівця в теоретичній лінгвістиці та філософії мови прові-щають концептуальну схему, в межах якої проводять сучасні до-слідження теоретики-лінгвісти та філософи мови. Європейський рівень і світове значення зробленого видатним вченим у галузі філософії мови, мовознавства, психолінгвістики не викликає сумнівів. Проте й сьогодні не зайвим буде нагадати, що феномен мови і мовлення, як, власне, і психологія художньої творчості, дослідженню яких була присвячена діяльність відомого науковця протягом життя, залишається й надалі тією методологічною ви-сотою, що її лише належить підкорити сучасному досліднику.

ЛІТЕРАТУРА1. Вільчинський Ю.М. Слово про Олександра Потебню / Ю.М. Вільчин-

ський // Львівська потебніана: Матеріали наукових читань, присвя-чених 160-річчю з дня народження О. Потебні, 21 вересня 1995 р. – Львів: Світ, 1997. – С. 7–21.

2. Долуд-Левчук-Керечук Н. Олександр Потебня – попередник лінгві-стичної думки ХХ століття / Н. Долуд-Левчук-Керечук // Записки На-укового товариства імені Шевченка. – Львів, 1992. – Том ССХХІУ. – С. 230–239. – (Праці філологічної секції).

3. Овсянико-Куликовський Д.Н. Александр Афанасьевич Потебня / Д.Н. Овсянико-Куликовський // Литературно-критические работы. В 2-х т. / Сост., подгот. текста, примеч. И. Михайловой. – М.: Худож. лит., 1989. – Т. 2. Из «Истории русской интеллигенции». Воспомина-ния. – 526 с.

4. Потебня А.А. Мысль и язык / А.А. Потебня. – К.: СИНТО, 1993. – 452 с.

5. Цар Ю. Поняття «аперцепції» в системі категорій психологічної кон-цепції Олександра Потебні / Ю. Цар // Парадигма. – 2010. – Вип. 5. – С. 198–206.

26

6. Франчук В. Академік Олександр Потебня / В. Франчук // Світогляд. – 2008. – № 5. – С. 83–87. – (Видатні постаті).

7. Фізер І. Психолінгвістична теорія літератури Олександра Потеб-ні: Метакритичне дослідження / І. Фізер; передм. І. Дзюби. – К.: AT«Обереги», 1996. – 192 с.

8. Рожанська Н.В. Соціальні ідеї Олександра Потебні в контексті су-часної етносоціології і глобалістики / Н.В. Рожанська // Наукові праці Чорноморського державного університету імені Петра Моги-ли комплексу «Києво-Могилянська академія». – Миколаїв, 2013. – Т. 225, Вип. 213. – С. 17–20.

9. Костюк О.В. Концепція міфотворчості О.О. Потебні / О.В. Костюк, Ф.П. Власенко // Гуманітарний вісник ЗДІА. – 2013. – № 52. – С. 260–267. – (Філософія).

Толстов І.В. (м. Харків)

ВАСИЛЬ ШЕНДЕРОВСЬКИЙ – СВІТОЧ УКРАЇНСЬКОЇ НАУКИ ТА КУЛЬТУРИ

Василь Шендеровський, доктор фізико-математичних наук, професор, дійсний член Наукового товариства імені Тараса Шев-ченка, віце-президент Українського фізичного товариства, лауре-ат премій Фонду Тараса Шевченка, імені І. Огієнка – людина не-пересічна. Він не тільки видатний вчений, він – великий патріот України, вірний син українського народу. Це людина надзвичай-ної працьовитості, працелюбності, всебічних здібностей. З його ініціативи вперше в Україні перевидано Біблію в перекладі П. Ку-ліша, І. Пулюя та І. Нечуя-Левицького. Він запропонував проект «Енциклопедії фізики» в п’яти томах. Цей проект знайшов під-тримку як в Україні, так і за кордоном.

Неможливо переоцінити авторську програму Шендеровсько-го на українському радіо «Нехай не гасне світ науки». Він дбає про авторитет, імідж України у світі, відроджує, повертає, від-криває українцям світові імена українських вчених. Ця програма ляг ла в основу однойменного тритомника, в якому відкривають-ся нам видатні особистості, які зробили великий внесок у розви-ток української та світової культури.

27

Тритомник «Нехай не гасне світ науки» є однією з перших спроб повернути славетні імена української науки сучасникам та нащадкам. Видання вміщує близько ста п’ятдесяти нарисів про видатних вчених, яких народила українська земля, і, поза всяким сумнівом, воно має важливе значення для утвердження у свідо-мості молодого покоління гордості за український народ, за свою незалежну українську державу. «Нехай ця книжка утверджує в кожному, хто живе на українській землі, гордість за цю землю, і нехай кожний задумується, як її зберегти для майбутнього Люд-ства», – написав у передмові Шендеровський.

За радянських часів історія науки мала спотворений і одно-бічний вигляд, а український народ, який тривалий час не мав власної державності, був позбавлений правдивої історичної пам’яті. Але лише упродовж останніх століть українська зем-ля подарувала людству цілу плеяду геніїв, які збагатили світо-ву скарбівню культури і науки. Також через колізії історичного розвитку, часом драматичні для українського народу, україн-ським вченим доводилося працювати на теренах чужих держав, і тому їхній талант не був належним чином поцінований на батьків щині.

Поступове повернення незаслужено замовчуваних та іноді не зі своєї власної вини змушених працювати поза межами Украї-ни видатних учених світової величини почалося нещодавно. По-вертаються імена, що їх більшовицький режим свідомо вилучив з енциклопедичних видань, шкільних, інститутських та універси-тетських підручників.

Не може бути сумнівів, що українська нація подарувала люд-ству цілу плеяду геніальних людей. Ось лише деякі імена: XV сто-ліття – Юрій Дрогобич – філософ, астроном, медик, ректор Болон-ського університету. XVII ст. – Арсеній Сатановський і Єпифаній Славинецький. Виїхали до Росії, а останній залишив по собі дуже цінний «Лексикон греко-слов’яно-латинський».

Феофан Прокопович – архиєпископ Православної церкви – знавець не тільки богослов’я та філософії, а й природничих наук, зокрема історії, математики. Залишив по собі Російській Академії наук велику книгозбірню (близько 30 тисяч книг та рукописів). З 1704 року викладав у Києво-Могилянській Академії, ставши в кінці її існування ректором. Після поразки Мазепи переклю-чився на служіння цареві Петру І і з 1716 року залишив Київ за-для праці в Росії.

28

Перший ректор Петербурзького університету від початку його існування Михайло Балудянський. Петро Лодій – професор ло-гіки, метафізики й етики, з 1803 року – професор педінституту, а також викладач та ректор новозаснованого університету (1819).

Згадаймо й феномен Пилипа Кулика, про який говорив весь світ. Це ще один наш співвітчизник, математик, який народився 1 травня 1793 року у Львові і творив на терені Австро-Угор щини.

Михайло Петрович Авенаріюс – один зі славних професорів Ки-ївського університету, засновник першої наукової фізичної школи в Україні, першої лабораторії експериментальної фізики і фізично-го лабораторного практикуму. Завдяки Авенаріюсу в університеті Святого Володимира була створена школа фізиків, до якої входили такі видатні вчені, як Пильчиков, Косоногов, Де-Метц та інші.

Олександер Смакула – цікава постать в науці, родом з Терно-пілля, людина, якій нинішнє покоління повинне бути вдячним. Адже багато хто користується фотоапаратами, іншими оптични-ми приладами, де використано лінзи, досконалість яких досягну-та завдяки відкриттю явища просвітлення оптики, здійсненого Олександром Смакулою. Він вперше виростив монокристали бромйодиду талію, що використовувались німцями в приладах нічного бачення. Це був найбільший у світі на той час секрет.

Українська наука, як бачимо, багата іменами в різних галузях. Одне з чільних місць в біохімії належить Іванові Горбачевському, який прославив і чеську науку, вперше здійснивши синтез орга-нічної речовини.

Також слід згадати Ігоря Сікорського, одного з творців гелі-коптерів і літаків, який прославив Америку; і про Бориса Грабов-ського, сина видатного українського поета Павла Грабовського, нашого хрестоматійного автора, якого знають всі. Борис Грабов-ський причетний саме до справи винаходу телебачення.

Українській науці прислужилися і такі відомі імена, як Ми-хайло Остроградський – зірка першої величини у сузір’ї най-видатніших математиків світу; Степан Тимошенко – всесвітньо відомий механік, один із творців Української Академії наук; Ми-хайло Туган-Барановський – видатний економіст світової слави; Михайло Кравчук – великий математик, поліномами якого кори-стуються навіть в Америці, не менш, ніж поліномами Чебишева; Степан Рудницький – великий географ, який працював у Харкові, його доля теж трагічна, як і доля Михайла Кравчука; Володимир Кубійович – визначний українознавець, багато зробив для ста-

29

новлення в Україні географії; Архип Люлька – творець двигунів для літаків, працював у Москві; Костянтин Ціолковський, Юрій Кондратюк, Сергій Корольов, які доклали своїх знань, щоб лю-дина могла відірватися від Землі і побувати на інших планетах; Володимир Вернадський – славетний учений, один із засновників Української Академії наук та перший її президент.

В умовах поглиблення соціально-економічних реформ, які за-раз здійснюються в Україні, наука і техніка покликані сприяти відродженню вітчизняного менталітету, формуванню нової гро-мадянської свідомості, щоб прийдешні покоління осягнули велич українського народу на історичному тлі існування людства. Весь цивілізований світ потребує оприлюднення життєписів видат-них українців, тому що без набутків наших видатних земляків світова історія й культура є неповними. «Досягнення науки варто пропагувати через життєпис учених, які їх творять», – пише Ва-силь Шендеровський. Тільки пам’ять має майбутнє, тільки народ, який знає свою історію, буде вільним та незалежним.

ЛІТЕРАТУРА1. Нехай не згасне світ науки Василя Шендеровського: до 70-літнього

ювілею. – Заставна, 2012. – 68 с.2. Шендеровський В. Нехай не гасне світ науки. Кн. 1 / В. Шендеров-

ський ; ред. Е. Бабчук. – К. : Рада, 2003. – 411 с.3. Шендеровський В. Нехай не гасне світ науки. Кн. 2 / В. Шендеров-

ський ; ред. Е. Бабчук. 2009. – 416 с.4. Шендеровський В. Нехай не гасне світ науки. Кн. 3 / В. Шендеров-

ський ; ред. Е. Бабчук. – К., 2011. – 344 с.

Скубій І.В.

Д.Г. ПАНАДІАДІ ТА ХАРКІВСЬКА КООПЕРАТИВНА ШКОЛА

Сьогодні, в добу відродження кооперативних принципів і цін-ностей історичний досвід розвитку освіти важливий для підви-щення якості підготовки фахівців, духовного та морального ви-ховання сучасної студентської молоді. Ця особливість актуалізує необхідність вивчення витоків кооперативної освіти Харкова, ста-

30

новлення якої було зобов’язане тим, що з початку ХХ ст. в україн-ських губерніях кількість різних кооперативних товариств стала стрімко зростати. На початку 1914 р. кількість споживчих това-риств досягла 3280, а 1917 р. – 4873. Мережа споживчої кооперації Наддніпрянської України об’єднувала близько 1,4 млн членів [1]. У 1920 р. кількість споживчих спілок досягла 134 [1]. Очевидно, що існування такої мережі різних кооперативних установ відразу ставило питання щодо необхідності організації спеціальної сис-теми освіти для підготовки фахівців кооперативної справи.

В українській історіографії вивченню зародження кооператив-ної освіти не приділялося достатньої уваги, оскільки науковці го-ловним чином займалися дослідженням її становлення, розвитку мережі та іншими питаннями з галузі економічної історії [2, 3, 4]. Певною мірою ця проблема була вирішена дослідницею вітчиз-няної кооперації Т.В. Оніпко у роботі, присвяченій співробіт-ництву споживчої кооперації та профспілок у підготовці кадрів у роки НЕПу [5]. Разом із тим, нез’ясованими залишаються інші, не менш важливі, сторінки щодо персоналій у кооперативному освітньому русі, засновників перших товариств, шкіл, технікумів тощо. У зв’язку з цим метою даної розвідки є дослідження ролі Д.Г. Панадіаді в історії першої кооперативної школи в Харкові, його життєвого шляху.

Історія заснування першого в Україні кооперативного на-вчального закладу бере свій початок 21 червня 1917 р., коли Мі-ністерством торгівлі і промисловості було затверджено статут Харківського трьохкласного комерційного училища (коопера-тивної школи) імені А.Н. Головчанського [6, арк. 4]. Організатори заснування нового навчального закладу обрали його ім’я неви-падково, оскільки він був представником місцевого кооператив-ного товариства, брав активну участь у розвитку кооперації Хар-ківської губернії, зокрема Ізюмського повіту. 27 листопада 1917 р. Харківська кооперативна школа була відкрита і розпочала підго-товку фахівців кооперативної справи [7, арк. 1]. Директором за-кладу було призначено Д.Г. Панадіаді.

Про особу засновника кооперативної школи в Харкові майже не збереглося документальних відомостей, тому досить складно відтворити його життєвий шлях. Дмитро Георгійович народився у 1877 р. та походив із грецької родини. Народився у місті Ізмаїл у Бессарабії, згодом отримав вищу освіту, був професором педа-гогіки. Очоливши Харківську кооперативну школу, Д.Г. Панадіа-

31

ді займався вивченням питань історії кооперативної та народної освіти, цікавився питаннями щодо становлення музейної справи, був редактором серії видань Харківського товариства поширення в народі грамотності [8–10].

Вивчення історії Харківської кооперативної школи (пізніше – технікуму) засвідчило, що Дмитро Георгійович, перебуваючи на посаді директора, зробив значний внесок у розвиток коопе-ративної справи, становлення кооперативної освіти в Україні та Харкові [11]. Завдяки ініціативі та старанням Панадіаді до викла-дання в школі були запрошені видатні вчені, випускники Харків-ського університету, досвідчені практики кооперативної справи, наприклад, М.М. Пакуль, В.М. Целларіус. Відомо, що протягом 1920-х років Д.Г. Панадіаді був членом редакційної ради «Книго-спілки».

Про подальші роки життя Дмитра Георгійовича відомостей немає, очевидно, це має бути завданням наступних досліджень, які будуть покликані з’ясувати це, але у середині 1930-х років його спіткала трагічна доля багатьох інших інтелігентів, науков-ців та освітян. У часи масових репресій 24 грудня 1937 р. був за-арештований і звинувачений як «член грецької контрреволюцій-ної націоналістичної шпигунської організації». 15 лютого 1938 р. був розстріляний. У процесі реабілітації жертв сталінських ре-пресій 24 жовтня 1958 р. Д.Г. Панадіаді також було реабілітовано. Життєвий шлях Д.Г. Панадіаді був трагічним та непростим, але він зробив великий внесок у становлення кооперативної освіти Харкова.

ЛІТЕРАТУРА1. Пантелеймоненко А. Споживча кооперація України. – Режим досту-

пу: http://www.academia.edu/4096701/.2. Оніпко Т.В. Торговельна діяльність споживчої кооперації Укра-

їни в період непу (історико-економічний аспект) : монографія / Т.В. Оніпко. – Полтава : РВВ ПУСКУ, 2010. – 345 с.

3. Пантелеймоненко А.О. Аграрна кооперація в Україні: теорія і прак-тика : монографія / А.О. Пантелеймоненко. – Полтава: РВЦ ПУСКУ, 2008. – 347 с.

4. Фареній І.А. Кооперативний рух у Наддніпрянській Україні в другій половині ХІХ – на початку ХХ століття: монографія / І.А. Фареній. – Черкаси: Відлуння-Плюс, 2008. – 432 с.

5. Онипко Т.В. Сотрудничество потребительской кооперации и проф-союзов Украины по подготовке хозяйственных кадров в период

32

нэпа [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.info-library.com.ua/libs/stattya/6166-spivpratsja-spozhivchoyi-kooperatsiyi-ta-profspilok-ukrayini-schodo-pidgotovki-gospodarskih-kadriv-u-period-nepu.html.

6. Державний архів Харківської області (далі – ДАХО). – Ф.Р. 4405. – Оп. 1. – Спр. 4.

7. ДАХО. – Ф.Р. 4405. – Оп. 1. – Спр. 33.8. Панадиади Д.Г. Харьковская средняя кооперативная школа имени

А.Н. Головчанского: Основные принципы организации и программы преподавания / Д.Г. Панадиади. – 1919. – 119 с.

9. Народные Дома как Культурно-Просветительные Центры: сборник статей / Харьковское Общество распространения в народе грамот-ности; Ред. серии Д.Г. Панадиади. – 3-е изд., доп. – Харків: Союз, 1918. – 200 с.

10. Шмит Ф.И. Исторические, этнографические, художественные му-зеи: очерк истории и теории музейного дела / Ф.И. Шмит; Ред. серии Д.Г. Панадиади. – Харків: Союз, 1919. – 104 с.

11. Скубій І.В. Перші сторінки історії кооперативної освіти в Харкові. Кооперативна школа імені А.Н. Головчанського (1917–1921 рр.) / І.В. Скубій // Studia Slobozhanica. – Вип. 1. – Х.: КП «Міськдрук», 2015. – С. 35–43.

Альков В.А. (м. Харків)

ПРОБЛЕМА НАДАННЯ АКУШЕРСЬКОЇ ДОПОМОГИ НА ХАРКІВЩИНІ

У XVIII – НА ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ

В умовах швидкого зростання населення Харківської губернії в пореформений період велике значення отримала акушерська допомога. За дитячою смертністю Російська імперія займала пер-ше місце в Європі. Навіть на початку ХХ ст. щороку народжува-лось 7 млн дітей, а у перший рік помирало 27 %, тобто близько 2 млн [5, 17]. Звернемось до місцевого прикладу. Дитяча смерт-ність до 5 років складала до 66 % смертності Харківської губернії [7, 2]. Особливо високою вона була серед немовлят. Населення відверто не сприймало акушерської допомоги, чому сприяв зага-лом низький культурний рівень. За свідченням Д. Багалія, бабки-

33

повитухи продовжували користуватись довірою населення, а по медичну допомогу звертались далеко не всі [1, Т. ІІ, 477].

Корені такої ситуації можна пояснювати тим, що акушерська допомога в регіоні була запущеною ще здавна. Приміром, у Хар-кові місцевий акушер кінця XVIII ст. взагалі не знав своєї справи й розводив бюрократію та займався літературними пошуками [1, Т. І, 193]. Тоді ж на весь великий Сумський повіт була одна по-витуха [14, 69]. Як зауважив дослідник І. Робак, допомога поро-діллям у Харкові в дореформені часи була дуже занедбаною. До акушерок зверталися здебільшого у випадках, якщо пологи про-ходили з патологіями. На все місто єдиним спеціалізованим за-кладом тривалий час залишалась малопотужна університетська акушерсько-гінекологічна клініка [13, 248].

Охоплення допомогою в університетській клініці зростало. 1829 р. там було 4 ліжка, від 1839 р. – 6, 1866 р. – 10, а в 1867 – 25. У 1896 р. акушерська частина акушерсько-гінекологічної клініки опинилася в «Клінічному містечку», де отримала 20 штатних лі-жок. Якщо в 10–20-ті рр. XIX ст. акушерська клініка обслугову-вала 2–7 породілей на рік, то 1863 р. – 53. Амбулаторно на почат-ку 60-х рр. акушерська клініка приймала 20–30 пацієнток на рік. При кількості населення Харкова приблизно в 50–60 тис. цього було дуже мало [13, 208–209, 257–258].

1869 р. Харківське губернське земство відкрило при підвідом-чому повивальному училищі пологовий будинок. Попервах у по-логовому будинку теж було 6 ліжок, і за кілька місяців 1869 р. він прийняв лише 19 вагітних жінок. Однак за перший рік діяльності закладу до нього звернулося по допомогу понад 100 породілей. У 1894 р. там отримали допомогу 462 жінки. У 1905 р. губерн-ське земство отримало добре облаштовану й обладнану жіночу лікарню «Женская помощь». Туди був переведений пологовий будинок. За 1910 р. цей заклад прийняв 920 вагітних жінок [13, 248–250], 1912 р. там надали допомогу 1340 породіллям [4, 9]. Прийом вагітних і породілей вели цілодобово. Але під час кані-кул в училищі його закривали, тож кілька місяців на рік він зо-всім не функціонував [13, 248–250]. Але в інший час цей заклад завжди був переповнений.

1902 р. відкрились нічні чергування акушерок [1, Т. ІІ, 484]. 1912 р. в Миколаївській міській лікарні відкрилось власне аку-шерське та гінекологічне відділення, яке того року надало допо-могу 320 породіллям, і лише 1 померла [12, 27].

34

Зростала не тільки кількість закладів і ліжок, а й кількість аку-шерок у місті. Якщо 1880 р. їх було 21, то 1903 р. – 53 [1, Т. ІІ, 484]. Але, зважаючи на тогочасне населення міста (160 і близь-ка 200 тис. відповідно), це було мало до смішного. Втім, 1868 р. в Харкові було загалом 15 повитух, а в 1912 р. – 105, тобто спо-стерігалось зростання в 7 разів. Харківське населення за цей час зросло приблизно в 4 рази. Тобто, як помітив дослідник І. Робак, темпи зростання забезпеченості населення акушерською допо-могою значно випереджали темпи зростання самого населення [13, 85].

Відповідна кількість акушерського персоналу не означала ефективності його дій. Траплялося, що повитухи закінчували Повивальне училище й не мали вакансій по земствах губернії [3, 6], натомість були випадки, коли діючі акушерки взагалі не вчи-лись у фельдшерській школі, приміром, у Богодухівському повіті [8, 9]. Як видно з джерел, акушерки мали багато вільного часу. За січень 1851 р. Валківська повивальна бабка прийняла одні по-логи у Валках, за лютий – 2, березень – 2, квітень – 4, червень – 2, липні – 2, серпні – 1, вересні – 4, жовтні – 3, листопаді – 1, груд-ні – 3. За січень 1851 р. Лебединська повивальна бабка прийняла одні пологи у Лебедині, березні – 2, липні – 2, серпні – 1, жовтні – 2, листопаді та грудні – жодних. Харківська молодша та старша повивальні бабки прийняли в лютому 4 немовляти, березні – 5, квітні – 4, травні – 2, червні – 2, липні – 4, серпні – 11, вересні – 4, жовтні – 12, листопаді – 7, грудні – 8. Старобільська повивальна бабка прийняла за півроку лише 6 пологів [2, 1–110]. Вочевидь, така ситуація зумовлювалась відсутністю довіри та звички навіть міського населення до цього виду допомоги.

Значно складніше обставини складалися на селі. У Зміївсько-му повіті 1899 р. в кожній медичній ділянці на одну повитуху припадало 39176–21201 осіб населення, і лише на м. Зміїв – 3222. У середньому показник складав 24 413. Пристойні показники надання акушерської допомоги мало тільки м. Зміїв (29,5 %), не-катастрофічні – Шелудковська ділянка (14,2 %), інші практично нех тували наданням цього виду допомоги. Там показник надан-ня допомоги становив 1,7–5,8 % від загальної кількості пологів. При цьому, у кожній ділянці була своя повитуха, а то й дві [11, 5–7, 14–15].

У Лебединському повіті акушерки їхали на пологи за першою вимогою селян, але незважаючи на це, їх робота не була розпо-

35

всюджена в повіті. Район роботи охоплював лише село прожи-вання та околишні хутори. Кількість звернень по акушерську допомогу 1900 р. була незначною й складала в Лебедині та Тер-нах 12 % від всіх пологів, у інших населених пунктах – 0,5–6 %. У частині дільниць цього повіту акушерок не було взагалі, та, зва-жаючи на практично повну відсутність потреби населення в них, ніхто особ ливо не переймався [6, 34–35, 47, 53].

1907 р. в Люботинській міжповітовій дільниці діяли 2 пунк-ти – Огульчанський та у Старому Мерчику, де було надано допо-могу 186 породіллям. Загалом же народилося 1678 дітей [9, 15]. Таку акушерську допомогу не можна назвати скільки-небудь зна-чущою для населення.

В Ізюмському повіті 1911 р. акушерська допомога надавалась 1430 разів. Допомога по дільницях була вкрай нерівномірною – від 340 до 20. Тому вона визнавалась сучасниками вкрай недо-статньою. У кращому випадку, забезпечена була 1/8 частина по-роділей, у гірших ділянках – 1/24. Крім того, чим віддаленішим був населений пункт, тим менше породілей звертались по допо-могу. Коли відстань складала 1–4 версти, було надано допомогу в 764 випадках (37,5 %), 5–9 верст – 246 (21,4 % ), 10–14 верст – 94 (26,7 %), понад 15 верст – 72 (14,4 %). Лише при патологічних по-логах ця закономірність через відсутність вибору не працювала. При цьому зазначимо, що забезпеченість акушерською допомо-гою в повіті загалом зростала. Якщо 1890 р. на акушерку в повіті припадало 86348 жителів, то 1910 р. – 24326 [10, 144–147].

Отож навіть при зростанні кількісних показників, надання акушерської допомоги в регіоні було вкрай незадовільним. При-чому, значним був розрив у можливостях її отримання в місті та на селі. Головною причиною такого становища було нехлюйське ставлення більшості населення до цього виду медичної допомо-ги, на селі – ще й значні відстані. У місті значною проблемою була нестача лікарняних ліжок, що також не сприяло поширенню аку-шерської допомоги. Та якщо в містах ситуація була більш-менш прийнятною, то на селі – катастрофічною.

ЛІТЕРАТУРА1. Багалей Д.И. История города Харькова за 250 лет его существования

(с 1655 по 1905-й год). В 2-х т. / Д.И. Багалей, Д.П. Миллер. – Харь-ков : Харьковская книжная фабрика им. М. В. Фрунзе, 1993. Т. І. – 1993. – 973 с. Т. ІІ. – 1993. – 982 с.

36

2. Державний архів Харківської області (ДАХО). Ф. 12. Оп. 1. Спр. 582.3. ДАХО. Ф. 304. Оп. 1. Спр. 696.4. ДАХО. Ф. 304. Оп. 1. Спр. 837.5. ДАХО. Ф. 304. Оп. 1. Спр. 853.6. ДАХО. Ф. 304. Оп. 1. Спр. 2105.7. ДАХО. Ф. 304. Оп. 1. Спр. 2147.8. ДАХО. Ф. 304. Оп. 1. Спр. 2205.9. ДАХО. Ф. 304. Оп. Спр. 2206.10. Медицинский отчёт Изюмской уездной земской управы за 1911 год. –

Изюм : Тип. Г.Б. Нутиса, 1912. – 311 с.11. Отчёты медицинский, ветеринарный и земского медицинского скла-

да по Змиевскому уезду за 1899 год. – Харьков : Тип. Зильберберг, 1900. – 163 с.

12. Полоз Д. Д. 100 лет харьковской городской клинической больнице № 2 (1900–2000) / Д.Д. Полоз, К.Д. Кулак. – Харьков: б. и., 2000. – 206 с.

13. Робак І.Ю. Історичні умови організації та специфіка розвитку охо-рони здоров’я в Харкові (XVIII – початок ХХ ст.) : дис. ... доктора іст. наук : 07.00.01 / Робак Ігор Юрійович. – К., 2009. – 438 с.

14. Ситникова Н.Ю. Краткий очерк развития медицины в Сумах и Сум-ской области / Н.Ю. Ситникова // Матеріали Міжнародної наукової інтернет-конференції «Історичні, економічні, соціально-філософські та освітні аспекти розвитку охорони здоров’я». – Харків : ХНМУ, 2013. – С. 69–71.

Ільїн В.Г. (м. Харків)

РЕАКЦІЯ НАСЕЛЕННЯ ХАРКОВА З ПРИВОДУ УРЯДОВИХ ПОВІДОМЛЕНЬ

ПРО ПОЧАТОК «СПРАВИ ЛІКАРІВ» 1953 р.

Так звана «справа лікарів», роздмухана сталінським керівни-цтвом, була останньою в серії ідеологічних кампаній повоєнного періоду, які перетікали одна в одну, підтримуючі стан ідеологічної напруги в радянському суспільстві, необхідний для його згурту-вання в умовах «холодної війни» та ізоляції СРСР [3, 139]. Однак, основою такого згуртування були нездорові елементи в плеканні суспільних настроїв владою – антисемітизм, ненависть, підозрі-лість, яка нав’язувалася згори у формі «революційної пильності», обман населення.

37

Для підготовки тез були використані архівні справи ф. 1 (ЦК КПУ) Центрального державного архіву громадських об’єднань України [8; 9], опубліковані і доступні в Інтернеті статті, присвя-чені харківським медикам, постраждалим від «справи лікарів» [5; 6]. Огляд місцевої періодики того періоду (газ. «Красное знамя») поки що не дав відомостей про хід «справи лікарів» у Харкові, де жертвами сфабрикованої справи стали видатний ендокринолог, винахідник вітчизняного інсуліну Віктор Мойсейович Коган-Яс-ний, завідувач Українським НДІ клінічної та експериментальної неврології і психіатрії Микола Маркович Зеленський та інші ліка-рі і науковці.

Про цілеспрямованість пропаганди відповідних настроїв се-ред населення свідчить те, що завдання по роботі з офіційним повідомленням про початок «справи лікарів» було поставлене парторганізаціям Харкова секретарем обкому КПУ М.В. Під-горним [9, 25]. Містком і райкоми партії на нарадах секретарів первинних організацій, завідуючих агітпунктами дали вказівки стосовно роз’яснення серед трудящих офіційного повідомлення, «посилення роботи з підвищення політичної пильності» і, що саме цікаве, стосовно «дружби народів».

Пропагандистська робота зачепила медичну, освітню, вироб-ничу сфери, масово велася на виборчих дільницях. Так, в Жовт-невому районі Харкова була проведена нарада з директорами і сек ретарями парторганізацій шкіл.

На справжню спрямованість чергової ідеологічної кампанії вказували назви деяких лекцій, з якими виступали доповідачі райкомів партії, зокрема, лекція «Американский империализм главный агрессор, мировой жандарм и душитель свободы наро-дов» або «Американский империализм – злейший враг советско-го народа» [9, 25–26].

Згідно зі звітом харківського обкому, трудящі в бесідах з агіта-торами питали, чи лікували «лікарі-зрадники» голову французь-кої компартії М. Тореза і лідера Монголії Х. Чойбалсана, чи є дані про шкідництва в харківських медичних закладах. Зміст і форма питань, обізнаність звичайних харків’ян про імена лідерів братніх партій віддають певною штучністю і викликають сумнів у прав-доподібності наведеного випадку спілкування.

Були проведені наради агітаторів заводів «Світло шахтаря», «Красний Октябрь» та ін. [там само, 26]. На промислових підпри-ємствах масово читалися лекції, проводилися бесіди, присвячені

38

урядовому повідомленню. Вже на 20 січня лише на підприємствах Жовтневого району ними було охоплено 5290 осіб.

Наводимо приклади реакції робітників на повідомлення про викриття групи «лікарів-шкідників». Висловлюючи думки ро-бітників автоматного цеху заводу «Серп і молот» присутніх на читанні повідомлення, стахановець-слюсар Свистун сказав: «Этим вредителям, шпионам, убийцам, этой гнусной падали – нет места на земле. Придет время суровой расплаты и для тех, кто направляет подлую руку убийц на лучших сынов советского народа». [8, 4]. Майстер цеху заводу транспортного машинобу-дування Овчинніков: «С чувством негодования я узнал о крова-вых делах врачей-убийц, этих человекообразных зверей, жертвой которых пали выдающиеся деятели нашей партии и государства товарищи Жданов и Щербаков. Я думаю: чтобы покончить с вре-дительством, надо повести решительную борьбу с беспечно-стью и ротозейством, каждый из нас должен быть бдительным». Реп ліки робітників, навіть їхній лайливий стиль не вирізнялися оригінальністю і як дві краплі води походили на рядки зі статей в «Правді» «Подлые шпионы и убийцы под маской профессоров-врачей», «Покончить с ротозейством в наших рядах!» [2, 3–12]. Це наштовхує на висновок, що пропаганда успішно спрацювала або на думку, що перед нами – репліки, вигадані вже після зібрань тими, хто звітував центру.

Зафіксоване й різке засудження звинувачених колег з боку окремих керівників медичної освіти й охорони здоров’я в Харко-ві [8, 5–6]. Питання «політичної пильності» обговорювались на Вченій раді ХМІ, Українського НДІ туберкульозу [9, 27].

В ситуації, коли звинуваченими виявилися всього кілька ме-диків-харків’ян, але ще можна було очікувати сигналу до органі-зації судових процесів в Харкові, місцеві партійні керівники пе-реключилися на боротьбу за посилення якості медичного обслу-говування трудящих. Це відбилося в заяві партійних органів про підвищення вимог до медичних кадрів і в перевірці партійними організаціями скарг населення з приводу недбалого обслугову-вання в лікувальних закладах, потік яких до партійних осередків і відділів охорони здоров’я виконкомів, за словами працівників обкому, збільшився. Так, за слабке виявлення і викорінення недо-ліків в медобслуговуванні була піддана критиці парторганізація найбільшої в Харкові 1-ї клінічної лікарні ім. Леніна [9, 26–27]. Наскільки реальним і дієвим було це піклування про підвищення

39

якості медичного обслуговування достеменно сказати важко. Іс-торія самої лікарні як до, так і після «справи лікарів» містить при-клади і достойної, і негідної поведінки її медперсоналу [4].

Проаналізувавши наведені дані окремих архівних джерел, мо-жемо поставити під сумнів вірогідність поданої в них реакції на-селення на відкриття «справи лікарів», що випливає з ходульно-сті наведених свідчень, які, втім, дають певне уявлення про стан пропагандистської роботи і характер партійної звітності. Але ці припущення потребують додаткових підтверджень, оскільки дані по інших регіонах СРСР дають більш різноманітний спектр питань населення до агітаторів [1].

Отже, кампанія з викриття «вбивць у білих халатах» не тіль-ки зруйнувала долі обвинувачених людей, але зачепила й при-несла шкоду усім верствам населення. Репутація людей, які були притягнуті до участі в ній, починаючи з ініціаторки кампанії Л. Тимашук [7] і закінчуючи робітниками харківських заводів, руйнувалася в тій чи іншій мірі. Негативні фактори пропаганди поєднувалися з позитивними елементами формування колектив-ної ідентичності населення СРСР, такими, як образ стахановця, адже у своєму засудженні «лікарів-злочинців» влада апелювала до робітничого класу, активно залучаючи його найкращих пред-ставників (передовики, майстри цехів) до критики обвинуваче-них. В цьому сенсі, незначна тривалість «справи лікарів» (з січня по квітень 1953 р.), за умови подальшого опрацювання архівних джерел, можливо, дозволить простежити долю її опосередкова-них жертв, а також еволюцію ставлення населення до влади вже після її закінчення.

ЛІТЕРАТУРА1. Генина Е.С. Отголоски «Дела врачей» в Новосибирской области

(1953 г.) [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://new.hist.asu.ru/biblio/borod5/got/84.html.

2. Бдительность – наше оружие. – М.: Госполитиздат, 1953. – 80 с.3. Білостоцький М.О. Справа «КР» та ідеологічні кампанії у Харкові

(1947 р.) / М.О. Білостоцький // Вісник Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна. Серія: Історія України. Україно-знавство: історичні та філософські науки. Х., 2010. – № 906, вип. 13. – С. 136–140.

4. Ільїн В.Г. Особливості розвитку Першої міської клінічної лікарні Харкова у 1950–60-х рр. // Гуржіївські історичні читання: Збірник

40

наукових праць / Ред. кол.: В.А. Смолій, О.І. Гуржій, А.Г. Морозов та ін. – Черкаси: Вид. Чабаненко Ю.А., 2014. – Вип. 7. – С. 321–324.

5. Стешенко О. Романтик // Вести. – 2004. – 23 сентября.6. Ушаков Н. Харьковское эхо кремлевской интриги [Електронний ре-

сурс] – Режим доступу: http://www.berkovich-zametki.com/Nomer25/Ushakov1.htm.

7. Хейфец М. Удивительная драма врача Тимашук [Електронний ре-сурс] – Режим доступу: http://amnesia.pavelbers.com/Nesvoevremennie %20misli%2011%20Delo%20vrachey.htm.

8. Центральний державний архів громадських об’єднань України (ЦДАГОУ), ф. 1, оп. 24, спр. 2773, 105 арк.

9. ЦДАГОУ, ф. 1, оп. 24, спр. 3060, 48 арк.

Семененко О.В. (м. Харків)

М.С. БОКАРІУС – ФУНДАТОР ХАРКІВСЬКОЇНАУКОВОЇ ШКОЛИ СУДОВИХ МЕДИКІВ

М.С. Бокаріус – видатний вітчизняний судовий медик, по праву вважається фундатором сучасної української судової медицини та криміналістики. У 1920-ті роки М.С. Бокаріус зміг підняти рівень судово-медичної експертизи та криміналістики в Україні на ве-личезну висоту і підтримувати цей рівень протягом довгого часу. Наукова розробка цих дисциплін сприяла подальшому розвитку напрямів судово-медичної науки, що багато в чому зумовило успіх розвитку вітчизняної школи судової медицини та криміналістики.

Почесним надбанням творчої спадщини М.С. Бокаріуса стали його фундаментальні праці та експериментальні роботи з різних питань судової експертизи та криміналістики, величезна кіль-кість досліджень речових доказів, активна праця в громадських організаціях. Саме М.С. Бокаріусу належить провідна роль у фор-муванні Харківської наукової школи судових медиків.

М.С. Бокаріус народився в 1869 р в м Одесі. Після закінчен-ня гімназії він вступив на медичний факультет Імператорського Харківського університету, який блискуче закінчив в 1895 р. Ще під час навчання в університеті М.С. Бокаріус захопився судовою медициною, особливо його цікавило вивчення речових доказів.

41

У 1897 р М.С. Бокаріус почав працювати на кафедрі судової медицини Харківського університету, де пройшов шлях від по-мічника прозектора до завідувача кафедри (з 1910 р) [3, с. 442].

У 1913 р. у спеціально побудованому приміщенні М.С. Бокарі-ус організував Інститут судової медицини Харківського універси-тету, який став осередком наукового життя харківських судових медиків. Він являв собою унікальну установу, де були зібрані ба-гата бібліотека та апаратура, підготовані учбові приміщення, ла-бораторія та музей судової медицини, який налічував експонати різних гілок застосування цієї науки. Поряд з учбовим процесом в Інституті проводилась велика науково-дослідна робота. Ціка-вість М.С. Бокаріуса до питань судової медицини, пов’язаних із дослідженням речових доказів, позначилася й на наукових пра-цях його учнів та співробітників, які виконали під його керівни-цтвом 18 робіт, що стосувалися цього розділу [4, с. 14].

Так, роботи майбутніх кандидатів та докторів наук Н.М. Ас-вадурової, М.М. Бокаріуса, О.Г. Бораковського, С.Д. Каплана, В.М. Країнської-Ігнатової, В.І. Рабіновіча, Р.М. Розенберг стосу-валися досліджень плям крові та отримання преципитуючих си-роваток (сироватка, яка містить антитіла, здатні преципитувати розчинний антиген). Питанням дослідження сім’яних плям були присвячені докторська дисертація О.Г. Бораковського «Реакция Barberio и ее судебно-медицинское значение» (1914 р.), роботи М.А. Бєлова, П.М. Вроблевського та ін. Над своїми науковими працями в інституті працювали прикріплені до М.С. Бокаріуса помічник лікарського інспектора доктор Мюльберг з Катерино-дару (1912 р.) та помічник завідувача кабінету науково-судової експертизи доктор Гончаров з Петрограду (1917 р.). Ряд робіт стосувався дослідження волосся. Це роботи М.М. Бокаріуса, А.М. Домонтовича, Н.Г. Іваницької та З.Н. Токарєвої.

Крім цих праць співробітників М.С. Бокаріуса, були виконані й роботи, які стосувалися інших розділів судової медицини. Так, з питань токсикології та судової хімії були проведені дослідження М.О. Валяшком, В.А. Розвадовським, П.М. Вроблевським, Ф.С. Пет-расевичем, В.М. Троцьким, з питань раптової смерті – П.М. Вроб-левським, з різних інших питань М.М. Бокаріусом і знову ж таки П.М. Вроблевським. У ряді робіт розглядалися й питання кри-міналістики. Ці роботи належать М.М. Бокаріусу, А.А. Єлисеєву, С.Д. Каплану, В.Я. Павленко. Усього співробітниками М.С. Бокаріу-са за період з 1913 р. по 1931 р. було виконано 45 робіт [1, с. 23–24].

42

Ідеї та вказівки М.С. Бокаріуса про необхідність тісного зв’язку між судовою медициною та криміналістикою були визнані низ-кою вчених-судових медиків, які теж встали на шлях криміналі-стичного напрямку в судовій медицині та в судово-медичній екс-пертизі. У результаті послідовники М.С. Бокаріуса вже на початку 1930-х років почали організовувати науково-дослідні інститути, в яких тісно об’єднувались судова медицина та криміналістика: у Мінську – інститут криміналістики та судової експертизи НКЮ БРСР (під керівництвом В.Ф. Червакова), в Іванові – інститут судової експертизи при обласному відділі охорони здоров’я (під керівництвом Ю.С. Сапожникова), у Москві – інститут судової медицини з відділом криміналістичних досліджень (під керівни-цтвом М.В. Попова)... Все це привело до значного росту вітчизня-ної судової медицини та криміналістики... [2, с. 5]

Після смерті М.С. Бокаріуса посаду завідувача кафедри судо-вої медицини Харківського медичного інституту та директора Інституту судових експертиз обійняв його син і учень М.М. Бо-каріус, продовживши таким чином розвиток Харківської науко-вої школи судових медиків. Під його керівництвом було викона-но 4 докторських та 26 кандидатських дисертацій. Багато з його учнів завідували кафедрами медичних та юридичних інститутів не тільки в нашій країні, але й в Німеччині, Румунії та ін.

ЛІТЕРАТУРА1. Бокариус Н.Н. Жизнь и деятельность заслуженого профессора Ни-

колая Сергеевича Бокариус / Н.Н. Бокариус / Рукоп., 1966. – С. 23–24.

2. Заслуженный профессор Н.С. Бокариус: незабываемый вклад в раз-витие отечественной судебно-медицинской науки / Ю. П. Шупик [и др.] // Теорія та практика судової експертизи і криміналістики. – Вип. 8. – Х.: Право, 2008. – С. 84–92.

3. Лесовой, В.Н. Династия судебных медиков Бокариусов / В.Н. Лесо-вой, Ж.Н. Перцева, В.А. Ольховский, Ю.Н. Кравченко // Теорія та практика судової експертизи і криміналістики. – 2014. – вип. 14. – С. 441–448.

4. Путь науки и труда: памяти профессоров Бокариусов / Лесовой В.Н., Цымбал М.Л., Перцева Ж.Н. [и др.] // Бокаріусовські чтання: Збір-ник матеріалів Всеукраїнської науково-практичної конференції з міжнародною участю «Впровадження сучасних наукових досяг-нень в судову експертизу» (м. Харків, 10–11 вересня 2009 року). – Х.: ТОВ «Оберіг» 2009. – С. 8–15.

43

Пилипенко С.Г.(м. Харків)

ІННОВАЦІЙНИЙ ХАРАКТЕР СУЧАСНИХ МЕДІА

Останні десятиріччя ознаменувалися інтенсивними проце-сами трансформації усіх сфер життєдіяльності суспільства. На думку дослідників, мова йде про становлення інформаційного суспільства, де медіа заповнюють весь соціально-культурний про-стір. Усе частіше науковці звертаються до нових парадигм, серед яких особливе місце займають «комунікативна революція», «ме-діареальність». Ідеться як про трансформацію існуючих форм ко-мунікації, так і про трансформацію реальності. Остання починає виступати потоком інформації. Ця ситуація супроводжується зміною культурних цінностей, існуючих моделей поведінки, а та-кож мовленнєвих концептів.

Феномен лінгвістичного повороту («linguisticturn») на межі ХХ і ХХI століть набуває нового звучання. Слід підкреслити, що лінгвістична тематика у роздумах аналітичної філософії довгий час залишалася головною. Остання зосередилась на мові, що не лише говорить, але й мислить себе сама. На думку Р. Рорті, лінг-вістичний поворот ознаменував свою появу у збірнику під од-нойменною назвою в 1967 році [3]. Саме аналіз концептуальних матриць протягом десятиліть визначив відмову від розуміння реальності з позиції буттєвості («Все є мова»), наголошуючи на тому, що мова не лише засіб опису світу, а сам світ відкривається людині як мова (Ж.Ф. Ліотар).

Останніми десятиліттями у науковій думці медіація розумі-ється як процес передачі інформації на усіх етапах розвитку люд-ства від наскального живопису до найсучасніших інформаційно-комунікаційних технологій, глобальних інформаційних мереж (С. Леш). Проте, як наголошує В. Савчук, у сучасному інформацій-ному просторі медіа постають вже не технічними посередниками, а власне середовищем, реальністю досвіду і свідомості. Відтепер мова вже не є виключно усною чи письмовою, відбувається перехід до мови в контексті медіареальності як феномену медіаповороту («mediaturn») [2]. Отже, природне середовище «людина – світ – від-носини» замінюються на штучну «людина – комп’ютер – інтерак-тивність». Тому сьогодні виникає потреба у формуванні інформа-

44

ційних якостей особистості, нового типу мислення, що може бути представлений як «інформаційна свідомість», де одним з критеріїв виступає актуальність процесу вибору інформації. Відбувається зміна критеріїв оцінки: людина більше довіряє саме тому, що вона безпосередньо бачить, візуальному образу, що призводить до змі-ни поняття реальності. Остання стає об’єктом вільної інтерпрета-ції, а візуалізація виступає основною тенденцією сучасного соці-ального простору. Максима «Мова – буття людини» замінюється на метафору «Дайте мені образ, і я переверну світ».

Слід зазначити, що інноваційні медіа мають високу пріори-тетність: можливості швидкісного пошуку і трансляції різнома-нітної інформації, незалежно від відстані; можливості гіпертек-стової композиції в інтерактивному режимі; мультимедійне пере-творення даних, портативність обладнання і комфортність умов його використання. Але головною особливістю є зміна вектору трансляції інформації. На відміну від традиційних ЗМК, що роз-повсюджують інформацію однолінійно вертикально (від одного джерела до масової аудиторії), он-лайнові комунікації створюють горизонтальні зв’язки в безлічі напрямків. Медіа міксує, пере-ломлює, створює новий образ того, що в умовах сьогодення може виступати привабливим. Медіа втілює принципи колажу, де всі елементи культури стають рівноцінними, що сприяє швидкому розповсюдженню нових продуктів культури.

В умовах інтенсивного розвитку комунікаційних технологій в інформаційному просторі сучасного суспільства широко ви-користовуються гіпертекстові системи, що здійснюють значний вплив на сучасну культуру, трансформуючи її. Цей вплив, на думку дослідників, не є однозначним: висловлюються як пози-тивні, так і песимістичні думки щодо подальшого шляху розвит-ку суспільства. На думку М. Кастельса, аналіз сучасного світу як суспільства мережевих структур, дозволяє розглянути феномен гіпертексту в контексті Інтернет-простору [1]. Виникає питання щодо подальшого існування людини в умовах медіареальності, адже інформація в результаті паралельної трансляції безлічі по-відомлень різними каналами зв’язку створює колажове поєднан-ня, що утворюється в гіпертекстових потоках.

Змінюється не лише простір/кодування і сприйняття/декоду-вання, змінюється текст. Гіпертекст є електронною формою тексту, що впливає на формування інформаційного і культурного середо-вища. Категоріальне осмислення гіпертексту відбулося у філосо-

45

фії постмодерну, де образ людини і суспільства постали як осе-редок різноманітних текстів, повідомлень, знаків, що виникають у результаті мовних ігор. Як мовна гра гіпертекст демонструє нову модель взаємозв’язку між мовою і технікою. На думку М. Кас-тельса, сучасна людина постає як «індивідуальний гіпертекст», де співіснують різні фрагменти мультимедійного культурного ви-раження. Останні рекомбіновані у нових формах і значеннях [1, 238]. Індивід отримав не лише змогу утворювати індивідуальну картину «дійсного світу», але і нові можливості потенціального іс-нування в медіареальності. Таким чином, медіа відзначаються ін-новаційним характером, виступають однією з важливих констант інформаційного суспільства, що трансформують як складові сфе-ри суспільства, так і духовну буттєвість людини.

ЛІТЕРАТУРА1. Кастельс М. Галактика Интернет : [микроформа] : размышления об

Интернете, бизнесе и обществе / Мануэль Кастельс ; [пер. с англ. А. Матвеева ; под ред. В. Харитонова]. – М. : РГБ, 2009. – 328 с.

2. Савчук В.В. Феномен поворота в культуре ХХ века [Электронный ресурс] / В. Савчук // Международный журнал исследований куль-туры. – 2013. – № 1 (10). – С. 93–108. – Режим доступу: http://www/culturalresearch.ru

3. Th e Linguistic Turn: Recent Essaysin Philosophical Method / еd. by Rorty R. – Chicago : University of Chicago Press, 1967. – 393 p.

Данченко І.О.,Голубова О.М.

(м. Харків)

СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ТВОРЧОЇ ПОЗИЦІЇ ОСОБИСТОСТІ СТУДЕНТІВ ВНЗ

Однією із засад психогенезу особистості є пізнання і перетво-рення людиною світу, що її оточує. Власним досвідом, успіхами та помилками, радощами і горем людина формує в собі модель сві-ту, яка є центральною частиною її психічного життя. Цю модель звичайно описують у вигляді взаємодії таких великих блоків, як

46

психічні функції, структура цінностей, цензура і система психо-логічного захисту – бар’єрів.

Когнітивна, тобто пізнавальна, сфера особистості має прин-ципове навантаження в плані побудови моделі світу. Серед пі-знавальних процесів виділяють відчуття і сприймання, пам’ять, мислення і уяву, увагу.

Людина здійснює пізнавальну діяльність, бо вона активно ставить перед собою мету, намагається її досягти. Пізнання не є пасивним процесом, воно завжди поєднане з перетворенням пізнаного.

В пізнанні розрізняють два ступені – так званого чуттєвого відображення і відображення абстрактно-теоретичного. До пер-шого ступеня належать відчуття, безпосередньо пов’язані з впли-вом предметів на органи відчуттів.

Другий ступінь пізнання – логічне пізнання – властивий тільки людині. До нього належать мислення та уява. Мислення базується на чуттєвому пізнанні і протікає у формі як образів, так і понять, виділяючи суттєві зв’язки предметів та явищ. Уява полягає у ство-ренні образів таких об’єктів і процесів, яких людина не сприймала, які, можливо, не існують у навколишньому середо вищі.

Мислення та уява є основою специфічно людського пізнання, перетворювальної функції людського інтелекту, продуктивності і творчої діяльності особистості.

Науковці (В. Андрєєв, Л. Виготський, В. Кан-Калік, Н. Кічук, М. Лазарєв, О. Лук, О. Матюшкин, І. Раченко, С. Сисоєва та інші) пов’язують творчість із розумовою діяльністю людини, визнача-ючи її вирішальну роль, розглядають творчість як важливу фор-му людської практики, активізації потенціалу суб’єкта у процесі особистісних змін.

В аспекті нормативного підходу, згідно з поглядами В. Береж-ної, А. Голованова, Л. Сохань та інших, потенціал – це не лише ступінь потужності в будь-якому відношенні, але й наявність певних можливостей як цільових орієнтирів [5].

Під потенціалом особистості вчені П. Кравчук, О. Чаплигіна розуміють інтегральну якість, що характеризує певний рівень зрі-лості її сутнісних сил як суб’єкта життєдіяльності й як індивіду-альну цінність, що сприяє розширенню її можливостей в опану-ванні своїх суспільних відносин та свого власного саморозвитку.

У цьому сенсі професійна підготовка майбутнього фахівця розуміється як процес – «сходження до суб’єктності студента»

47

(М. Каган), «безперервне становлення цілісності особистості суб’єкта» (М. Сергєєв), «надання студентові можливості само-реалізуватися» (Л. Мітіна), характер і закономірності протікання якого зумовлені онтологічними особливостями становлення сту-дента як суб’єкта, що забезпечується двома процесами – осмис-ленням (збагачення цінностей сенсами) і усвідомленням (пере-творення сенсів у цінності – формування професійного менталі-тету), які і складають професійну самосвідомість [4].

Процес навчання буде ефективним, якщо студент розуміє про-цес навчання. При цьому до принципів креативного навчання за-раховуємо: усвідомленість, активність, самореалізацію.

Творчий професійний потенціал студентів – це феномен, який відображає міру можливостей актуалізації суб’єктно-креативної активності особистості в реальній навчально-професійній пере-творювальній практиці.

Отже, становлення творчої позиції майбутнього фахівця є вза-ємною еволюцією цінностей і потенціалу особистості (екзистенцій-ного і практичного планів навчально-освітнього буття студента).

Екзистенційний рівень навчального буття відбувається тоді, коли студент виходить за межі стереотипів свого соціокультур-ного контексту та стає творцем цінностей, цілей і сенсів про-фесійної підготовки, а створювана ним екзистенція перевершує його наявні можливості і його творчий потенціал закономірно проявляється у власній навчальній діяльності.

Цей процес торкається усіх рівнів прояву студента в профе-сійному становленні (індивід, особистість, індивідуальність), що призводить до нового рівня самовизначення на шляху до саморе-алізації, тобто до актуалізації творчого професійного потенціалу особистості.

ЛІТЕРАТУРА1. Азаров Ю.П. Тайны педагогического майстерства / Ю.П. Азаров. –

М.–Воронеж, 2004. – 431 с.2. Варламова Е.П. Психология творческой уникальности человека /

Е.П. Варламова, С.Ю. Степанов. – М.: Институт психологии. РАН, 2002.– 256 с.

3. Панов В.И. Психодидактика образовательных систем: теория и прак-тика / В.И. Панов. – С-Пб: Питер, 2007. – 352 с.

4. Серьожникова Р.К. Творчий педагогічний потенціал майбутнього викладача економіки: теорія і практика професійно-педагогічної

48

підготовки в університеті непедагогічного профілю: монографія / Р.К. Серьожникова. – Донецьк: ВДНЗ ДонНТУ, 2009. – 297 с.

5. Серьожникова Р.К. Особистісно-ціннісний підхід до розвиваючої освіти у вищій школі / Р.К. Серьожникова // Ноосфера і цивіліза-ція. – 2010. – Вип. 8–9 (11). – С. 170–175.

Кобелєва Д.Л. (м. Харків)

МУЗИЧНА КУЛЬТУРА ТА ФІЛОСОФІЯ МУЗИКИ СТАРОДАВНЬОЇ ГРЕЦІЇ

Основні проблеми та напрями їх вирішення в області філо-софського вивчення музики закладалися з часів Античності. Це фундаментальні питання в даній області. Перше з них – пи-тання про походження музики та її зв’язки зі світобудовою. Ця проблема була актуальна для епохи Стародавньої Греції; потім вона всіляко трансформувалася, але фактично збереглася до на-шого часу. З часів Піфагора зародилася традиція математично-го опису музичних структур. Не менш важлива тема для філо-софії музики – здатність (або нездатність) музики нести якийсь зміст, насамперед емоційного характеру. А також – здатність цей зміст передавати слухачеві, або викликати в нього відповідні емоції.

«Музична культура Стародавньої Греції утворює перший істо-ричний етап у розвитку музичної культури Європи ... [але] На від-міну від інших видів мистецтва музика античного світу не зали-шила в історії скільки-небудь рівноцінної їм творчої спадщини ... На величезному історичному етапі у вісім століть – від V століття до н. е. по III століття н. е. – розсіяні всього одинадцять зразків (здебільшого у фрагментах) давньогрецької музики, які зберегли-ся в нотації того часу» [2, с. 4]. Таким чином, ми маємо можли-вість ознайомитися з досить великою традицією філософського і теоретичного осмислення музичного феномену, що стосується питань про сутність музики, про взаємозв’язок музики і навко-лишнього світу або внутрішнього світу людини, але ми не в змозі «почути» саму музику Стародавньої Греції.

49

Тим не менш, музика посідала важливе місце в житті давньо-грецької цивілізації. Вона була тісно пов’язана з поезією, танцем, драматургією. Соціальна роль музики проявлялася у створен-ні військових пісень, які надихали на перемогу. «Новий напрям в музично-поетичному мистецтві Стародавньої Греції, який ви-сунув власне ліричні теми й образи, пов’язаний з іменами Архі-лоха (VII століття), ... Алкея і Сафо (рубіж VII і VI століть)» [2, с. 6]. Можливо, це сприяло розвитку мелодійного початку Дав-ньогрецької музики.

Однак, цілком ймовірно, музика сама по собі практично не ви-користовувалася. «Платон, наприклад, вельми критично відгуку-вався про інструментальну музику, незалежну від танцю і співу, стверджуючи, що вона придатна лише для швидкої, без запинки ходьби і для зображення звіриного крику» [2, с. 5]. Він стверджу-вав, що «застосування окремо взятої гри на флейті і на кіфарі мі-стить в собі щось позбавлене смаку і гідне лише фокусника» [1, с. 147].

Важливою особливістю музики Стародавньої Греції є також те, що вона була одноголосною. Найчастіше, вокальна мелодія просто повторювалася на інструменті (гетерофонія).

Вважається, що першим мислителем Стародавньої Греції, що звернувся до питань теорії і філософії музики, був Піфагор. Він відкрив ряд фундаментальних для європейської музики законо-мірностей. Також Піфагор запропонував застосовувати музику в якості медичного засобу, розвиваючи теорію про катартичний вплив музики, що очищує людину. Приміром, він рекомендував виконувати певні твори перед сном для заспокоєння душі. Од-нак найбільш значний внесок Піфагора в науку про музику – це теорія числової та музичної єдності світу. Згідно з легендою, про-ходячи повз кузні і спостерігаючи за роботою ковалів, Піфагор почув, що їх молоти видають гармонійні звуки. Виявилося, що вагові величини молотів знаходяться в певному відношенні один до одного. Повторивши цей же експеримент зі струною, Піфагор зрозумів, що розподіл струни навпіл дає співвідношення звуків в октаву (частота тону подвоюється), 3/2 – відношення квінти, 4/3 дає кварту. Тони, отримані таким чином, звучать гармонійно. Піфагор припустив, що і десять тіл небосхилу знаходяться точно в таких музичних відносинах. Так народилася ідея про всесвітню гармонію або гармонію сфер. Музика і є гармонія, гармонія рухо-мих сфер і світу в цілому. Цю теорію розвинув Платон. У діалозі

50

«Тімей» він висуває теорію небесного Гептахорду, де планети роз-ташовані в музичних відносинах.

Розвиваючи ідею про музику Світу, Платон вважав, що вона дарована Богами для встановлення гармонії Душі. Гармонія му-зики і гармонія внутрішнього світу людини дуже близькі одне од-ному. «...Вона [музика] дана нам музами як помічниця, яка пови-нна упорядковувати і приводити в згоду з собою обертання нашої душі, коли вона буває повна дисонансів. Для тих же цілей даний нам і ритм...» [1, с. 158]. Таким чином, Платон зв’язав онтологічні та етичні властивості музики, заклавши тим самим один із клю-чових напрямів, що розмірковує про взаємодію світу і людини за допомогою музичного феномену.

Більш повна теорія етичного впливу музики належить Ари-стотелю. «Ритм і мелодія містять в собі найбільш наближене до реальної дійсності відображення гніву і лагідності, мужності і помірності, і всіх протилежних їм властивостей, а також і інших моральних якостей» [1, с. 194]. Музика, на думку філософа, не-одмінно повинна використовуватися в процесі виховання гармо-нійної особистості.

Концепцію про етичні властивості музики продовжували роз-вивати Плутарх, Клеоніда і Птолемей. Цицерон міркував про гар-монію сфер.

Таким чином, філософія музики Стародавньої Греції цікави-лася проблемами онтології, соціології музики, питаннями етич-ного змісту музичних структур. Оскільки для грецької філософії питання про походження і структуру світу було одним із най-більш актуальних, відповідно проблема існування музики в світі також була досить цікава. Музика розумілася як складова части-на структури світобудови, сила, що його впорядковує, оскільки саме музика щонайкраще втілює гармонію, без якої неможливий космос.

Роль музики щодо впорядкування не обмежується світовими структурами, але поширюється і на суспільне життя. Музика су-проводжує всі найбільш відповідальні моменти життя суспіль-ства. Вона використовується в ритуалі і релігійних церемоніях; надихає під час військових дій.

Вплив музики на суспільство є можливим завдяки її здатності впливати на душу людини і формувати в ній ті чи інші настрої, ті чи інші етичні якості. Цікаво, що етичні властивості припису-валися не самій музиці, а елементам її структури, таким, як лад

51

(певна послідовність тонів). Деякі з ладів найбільш підходили для виховання повноцінного громадянина, оскільки втілювали собою мужність, врівноваженість тощо. Платон, Аристотель та інші філософи визнавали за музичними елементами здатність нести певного роду зміст, зокрема емоційний, і викликати відпо-відні емоції в слухачів.

Таким чином, за часів Стародавньої Греції була відкрита та розглянута одна з найбільш фундаментальних властивостей музики – впорядкування та гармонізація особистісного та су-спільного життя. Філософи цієї доби приділяли велике значення розкриттю гармонізуючого потенціалу музики та застосуванню музики для вирішення конфліктних ситуацій, виховання гідних громадян тощо. На наш погляд, ці питання залишаються акту-альними і для сучасного світу, а, отже, потребують уваги філо-софської науки.

ЛІТЕРАТУРА1. Античная музыкальная эстетика / [ред. А.Ф. Лосев, В.П. Шеста-

ков]. – М. : Гос. музыкальное изд-во, 1960. – 304 с. – (Памятники музыкально-эстетической мысли).

2. Ливанова Т.Н. История западноевропейской музыки до 1789 года : учебник : в 2 т. / Т.Н. Ливанова. – М. : Музыка, 1983. – . – Т. 1 : По XVIII век. – 1983. – 696 с.

Чаплигін О.К., Сук О.Є.

(м. Харків)

ЧИ ІСНУЮТЬ МЕЖІ МІФОЛОГІЗАЦІЇ ІСТОРІЇ?

У сьогоднішні буремні часи Україні не вистачає не тільки по-літичної волі, виважених та обґрунтованих політичних, еконо-мічних, соціальних рішень, але й визначних особистостей з роз-винутим творчим потенціалом і чіткими моральними засадами. А якраз таким був академік, видатний історик Петро Тронько.

Відзначаючи його ювілей, ми мимоволі звертаємося до ниніш-ньої ситуації в історичній науці, до того, як деякі автори поводять

52

себе з історичними фактами, і порівнюємо це з минулим, орієн-туючись, звичайно, на кращі зразки.

У радянські часи наші вчителі – професори історичного фа-культету – запевняли нас, що історія – це суспільна наука, яка, зазвичай, використовує переважно наукові методи пізнання, ста-вить за мету досягти об’єктивної істини і тому подібне. Поняття «інтерпретація» тоді ще використовувалося мало, хоча чи то щиро, чи то трохи лукавлячи, наші наставники інтерпретували перебіг історичних подій у відповідності з «єдино вірними» настановами вчення марксизму-ленінізму. І тим самим – міфологізували істо-рію. Хоча тоді лише одиниці з нас – студентів сумнівалися в істин-ності такого підходу або підозрювали, що тут щось не так.

Ситуація змінилася у роки «пізньої перебудови», коли легаль-ними стають спроби переглянути, здавалося б, беззаперечні, раз і назавжди встановлені істини. Одним із перших у цьому ряду ви-ступив досить відомий і небезталанний російський письменник, який намагався довести, що ніякого татаро-монгольського гніту не існувало, і що літописці «розтягли» історію стародавньої Русі і Європи принаймні на тисячу років.

Звичайно, і раніше існували різні точки зору, наприклад, на роль норманів у виникненні державності у східних слов’ян, але ці розбіжності пояснювалися цілком «науково» – як необхідні еле-менти наукових дискусій і боротьбою між прибічниками різних історичних шкіл.

Ще у квітні 1991 року, перед розпадом Союзу, завідувачів кафедр суспільних наук із Харкова направили в Московський університет «підвищувати кваліфікацію». Когось тоді врази-ли «дацзибао» у університетському холі, зміст яких зводився до стремління показати, яким кривавим монстром був Ленін шля-хом цитування його найбільш одіозних цитат. Не можна сказа-ти, що ми не знали про ці висловлювання, і більше того, – вже тоді на кафедрі з ініціативи завідувача В.П. Шерстнюка повним ходом піддавалися критиці ідеї тих же Маркса, Енгельса, Леніна. Але критика, так би мовити, здійснювалася у межах теоретично-го аналізу, без непотрібного надриву. Останній був привнесений публікацією статті у московському часописі, підписаною двома «харківськими аспірантами», про подальші філософсько-наукові досягнення нам так і не вдалося почути.

Далі увага руйнівників «радянських міфів» перекинулася на інші постаті і етапи новітньої історії. І знов вперед був випуще-

53

ний белетрист, у минулому – чин КДБ О. Суворов з його домисла-ми і фантазіями щодо мотивів поведінки Сталіна, намірами щодо майбутнього супротивника у світовій війні і т. д. і т. п. Література такого роду помножувалася, причому, поряд з дійсною руйнацією міфів офіційної історії, створювалися і розповсюджувалися нові. Найбільш епатажним виглядає твердження, що російські коре-ні в історії слід шукати ще з часів розселення арійських племен... У філософській літературі довелося читати твердження прибіч-ника постмодернізму, який для науки у історії взагалі не залишав місця, віддаючи на розсуд фантазії авторів усе поле історичних досліджень.

Здавалося б, приклад наших північних сусідів мав здійснити охолоджуючих влив на домашніх фантазерів, що розписували силу шароварного війська у її перемогах над Візантійською імпе-рією чи над клятими турками. Аж ні. Як то кажуть, масла у вогонь підлив наш невдалий у інших справах президент, який дуже по-любляв трипільські черепки і випустив на світ джина, який іме-нувався професором чи то історії, чи то політології. І не просто випустив, але й надав час для виступів на хоча й дещо звужено-му за впливом на населення у порівнянні з радянськими часами першому українському радіоканалі. І кожної неділі вкрадливий голос професора сповіщає нам, що українська цивілізація – най-старіша від усіх на світі – від нас пішли не тільки якісь там греки з їхньою філософією і культурою, не тільки фінікійці з їх вмінням борознити морські простори, але й єгиптяни, індійці і, звичай-но ж, китайці. Але вести прямий родовід від українців до усіх на-родів неосяжної ойкумени навіть для сміливого професора було вже занадто, тож подається така «хитра» схема: звичайно, то були не сучасні українці, а скіфи, які все завоювали або мирним шля-хом підкорили. У якості аргументів використовується усе – від відвертої брехні, до пошуку паралелей у назвах міст, місцевостей, племен. Уся ця мішанина видається за останнє слово історичної науки. І проти почуєш голоси лише деяких сміливців, серед яких був видатний історик Петро Толочко. Інші «світила» історичної науки в Україні, особливо з тих що «національно свідомі» чи «за-клопотані», потуплячи, правда, очі (бо, мабуть, все ж соромля-чись сміливих експромтів колеги), тільки і здатні вимовити: «Ну, що ви, у нас кожний має право на власну думку». Так-то воно так, але тоді знов виникає питання – якщо від імені історії одні професори несуть нісенітницю, а інші мовчки вислуховують цю

маячню, то може історія дійсно не має права носити високе ім’я науки?

Так і хочеться сказати новоявленим пророкам: «Якщо наш народ такий старий, то чи має він право претендувати на щось у сучасному світі? Адже усі, чиїми «предками» є українці, давно зійшли з історичної сцени. І навпаки, якщо українська нація – молода, то вона, скоріше, повна енергії, здатна подолати усі не-гаразди і вийти на широкий історичний простір».

Так таки виходить, що під виглядом міфів, які нібито повинні піднести нашу гідність, українцям підносять дулю, позбавляючи нас перспектив зростання і розвитку.

Звичайно, це зовсім не означає, що колись зроблені висновки чи інтерпретації подій не можуть бути переглянуті, тим біль-ше, що часто вони також розглядалися у контексті тих чи інших впливів. Просто, при цьому мають використовуватися критерії науковості, які історична наука виробила в процесі власної, до-сить тривалої еволюції.

55

ГРИГОРІЙ СКОВОРОДА:ДОСЛІДЖЕННЯ І СТРАТЕГІЇ

Ушкалов Л.В.

ЕМБЛЕМАТИКА У ТВОРЧОСТІ ГРИГОРІЯ СКОВОРОДИ

Як відомо, емблематика відігравала дуже важливу роль у куль-турі часів бароко. Досить пригадати хоч би численні емблематич-ні енциклопедії, що з’явилися в Європі після «Emblematum liber» (1531) «батька емблематики» Джованні Андреа Альчато. Ембле-матичні образи рясно використовували в архітектурі й декорі, у садово-парковому мистецтві, у геральдиці, у ході різноманітних офіційних урочистостей, феєрверків, у театрі, малярстві тощо. Ясна річ, це стосується й ділянки літератури, зокрема української. Недарма в бібліотеках тогочасних українських авторів, наприклад Петра Могили, Феофана Прокоповича, Стефана Яворського, Гав-рила Бужинського та інших, бачимо досить багато емблематич-них книжок. Неабияку роль емблематика відіграла й у творчості Григорія Сковороди. Принаймні Дмитро Чижевський не без під-став стверджував, що Сковорода «належить до найяскравіших представників емблематичного стилю в містичній літературі но-вого часу» [2, 46: пор.: 9, 61].

Поза сумнівом, основним джерелом емблематичних обра-зів у творах Сковороди була амстердамська книжка 1705 року «Symbola et emblemata selecta» [7]. Почати з того, що п’ятнадцять емблем із цієї збірки Сковорода перемалював у діалозі «Алфавит» [1, 684–693]. Але це далеко не все. За моїми спостереженнями, у різних своїх творах наш філософ так чи інакше використав ма-люнки, що йдуть у збірці «Symbola et emblemata...» під номерами 7, 13, 24, 43, 45, 47, 57, 59, 80, 112, 129, 135, 142, 158, 161, 164, 167, 168, 174, 182, 203, 211, 213, 217, 225, 260, 283, 302, 309, 310, 320, 332, 336, 351, 358, 372, 383, 399, 403, 404, 410, 414, 415, 417, 422, 423, 433, 440, 441, 443, 457, 461, 462, 480, 482, 487, 493, 497, 534, 541, 551,

56

554, 557, 564, 577, 591, 613, 615, 625, 645, 649, 654, 718, 721, 728, 733, 741, 744, 748, 754, 769, 774, 776, 785, – отже, загалом 84 об-рази. Навряд чи це вичерпний реєстр, та навіть він свідчить про те, що Сковорода використав кожну десяту емблему із цієї книги. Крім того, Сковорода – нехай і значно рідше – використовував у своїх творах емблематичні малюнки зі збірок Йоахіма Камера-рія Молодшого «Symbolorum et emblematum» [8], Германна Гуго «Pia desideria» [6], Дієго де Сааведри Фахардо «Idea de un principe politico christiano...» [4], Даніеля де ля Фея «Devises et emblemes anciennes et modernes» [3].

Часом тексти нашого філософа буквально зіткані з образів, узятих з емблематики. Я б сказав, що навряд чи можна зрозу-міти численні образи у творах Сковороди, якщо не зважати на їхнє емблематичне підложжя. Наприклад, коли у двадцятій піс-ні «Саду пісень» читаємо: «О міре! Мір безсовітный! / Надежда твоя в царях? / Мнишь, что сей брег безнавітный? / Вихрь разві-ет сей прах» [1, 70], – то зрозуміти, що має на думці Сковорода, можна лише тоді, коли пам’ятати, що це 225-ий малюнок зі збір-ки «Symbola et emblemata...», що має назву «Держава». На ньому зображена перекинута земна куля з хрестом. Під малюнком під-пис: «Дурак на него уповает» [7, 76]. Так само й сковородинський образ Бога-фонтана, змальований ним у діалозі «Алфавит»: «Богбогатому подобен фонтану, наполняющему различные сосуды по их вмістности. Над фонтаном надпись сія: «Не равное всім ра-венство» [1, 669] – явно навіяний емблематикою, тобто якоюсь картиною на зразок 18-ої емблеми («Quantum volebant» – Іоан 6: 11) у книзі Гайнріха Енгельграве «Lux evangelica...», де чудо наго-дування Христом п’яти тисяч людей змальоване у вигляді фонта-ну й розташованих довкола нього посудин [5, 296].

Словом, емблематика часто постає в Сковороди в ролі, так би мовити, твірного першообразу словесного тексту. З емблема-тики походить ледь не весь сковородинський предметний світ, його бестіарій, численні образи греко-римської міфології тощо. Та найголовніше полягає в тому, що саме емблематика дуже ча-сто поставала в Сковороди тією призмою, крізь яку він розглядав численні біблійні образи. Наприклад, коли він писав: «А я желаю, дабы душа твоя, как Ноева голубица, не обрітши нигді покоя, возвратилась к сердцу своему...» [1, 214], то це була не лише па-рафраза Книги Буття 8: 9 («и не обрітши голубица покоя ногама своима, возвратися к нему в ковчег»), а ще й алюзія на 372-у емб-

лему зі збірки «Symbola et emblemata...», де змальована голубка, що летить у Ноїв ковчег [7, 124–125]. Навіть свою візію Біблії як такої Сковорода пробував передавати за допомогою емблематич-них образів. Зокрема, він писав: «Библіа есть... лютый поглоща-ющій лев. Но в жестокости сего льва находят со Сампсоном сот сладости...» [1, 461]. Ясна річ, філософ має на думці слова: «от уст львовых изя сей мед» (Книга Суддів 14: 9). Але водночас він на-певно уявляв і 554-ий малюнок зі збірки «Symbola et emblemata...», де зображений Самсон, який бере мед із черепа лева: «Сладость бывает от силы» [7, 186–187]. Мені здається, що й онтологія Ско-вороди, зокрема його уявлення про «символічний світ Біблії», формуєся в річищі емблематики. Іншими словами, саме емблема-тика дозволяла нашому філософу дивитися на Біблію як на вели-чезну збірку емблем і символів, тобто розглядати Святе Письмо в ролі всеосяжної емблематичної енциклопедії.

ЛІТЕРАТУРА1. Сковорода Г. Повна академічна збірка творів / За ред. проф. Леоніда

Ушкалова. – Харків; Едмонтон; Торонто, 2011.2. Чижевський Д. Фільософія Г.С. Сковороди. – Варшава, 1934.3. Feuille Daniel de la. Devises et emblemes anciennes et modernes... –

Amsterdam, 1693.4. Idea de un principe politico christiano... don Diego de Saavedra Faxardo. –

Amstelodami, 1684.5. Lux evangelica sub velum sacrorum emblematum recondita... Per Hen. En-

gelgrave. – Coloniae, 1655.6. Pia desideria, authore Hermanno Hugone... – Lugduni, 1679.7. Symbola et emblemata selecta... – Amstelaedami, 1705.8. Symbolorum et emblematum ex animalibus... a Ioachimo Camerario... –

Francofurti, 1654.9. Tschižewskij D. Skovoroda: Dichter, Denker, Mystiker. – München, 1974.

58

Воздвиженський В.О.(м. Шарошпатак, Угорщина)

СКОВОРОДА І ШАРОШПАТАКСЬКАФІЛОСОФСЬКА ДУМКА

Есть все основания утверждать, что, находясь на император-ской службе в Токайских садах в 1745–1750 годах, Сковорода ре-гулярно посещал Шарошпатакский реформаторский коллегиум и общался с его профессорами, на что указывает Коваленский в биографическом очерке Жизнь Григорія Сковороды, писана 1794 года в древнем вкусѢ: «Путешествуя с генералом сим, имѢл он случай, с позволенія его и с помощію его, поѢхать из Венгріи в Вѣну, Офен, Презбург и прочія окольныя мѢста [Тарцал, Ме-зезомбор, Мад, Таллья, Абауйсанто, Бодрогкерестур, Оласлиска, Тольчва, Эрдебенье, Шарошпатак и Шаторальяуйхель. – В.В.], гдѢ, любопытствуя по охотѢ своей, старался знакомиться наи-паче с людьми ученостію и знаніями отлично славимыми тогда. Он говорил весьма исправно и с особливою чистотою латин-ским и нѢмецким языком, довольно разумѢл еллинскій, почему и способствовался сими доставить себѢ знакомство и пріязнь ученых, а с ними новыя познанія, каковых не имѢл и не мог имѢть в своем отечествѢ» [1, с. 441]. Далее эту мысль логически развивает Штернберг в работе «Григорий Сковорода в Венгрии», ссылаясь на статью Снегирева «Украинский философ Григорий Саввич Сковорода»: «Сковорода должен был обязательно по-бывать в Шарошпатаке, ведь он, пешком за полдня, мог добрать-ся туда из Токая. В знаменитом коллегиуме в его распоряжении находилась библиотека с произведениями античных авторов и французских философов восемнадцатого века. Он и ранее чи-тал труды Коменского, которые можно было найти на библио-течных полках Киевского и Харьковского коллегиумов, но более основательно с жизнью и творчеством великого чешского педа-гога он смог познакомиться только в Шарошпатаке» [2, с. 218]. Следует еще привести высказывания бывших студентов этого старинного учебного заведения об их альма-матер, чтобы лучше понять истинную причину всему вышесказанному. «Важно, что-бы наша вера была сознательной, но гораздо важнее, чтобы наше сознание было верующим» [3, с. 116], – писал Ференц Казинци,

59

реформатор венгерского языка, своему учителю Палу Шипошу в 1809 году. За три десятилетия до него, в 1779 году, Дьордь Беш-шеньеи, автор трагедии Агис, отмечал, что «...уровнем мораль-ного воспитания могла гордиться любая первоклассная школа в мире, а с точки зрения жизненной этики патакские профессора были действительно бесценные люди... Писать, читать, познавать Бога и мир я начал в этой школе... за чистоту моей совести... за качество воспитания я буду вечно ей благодарен...» [2, с. 218]. Он часто называл своих менторов «врачами морали», целителями на-ции, священниками, проповедующими справедливость. В одном ряду с этими прославленными выпускниками стоят такие стол-пы венгерской нации, как поэт Михай Чоконаи-Витез и лидер буржуазно-демократической революции 1848 года Лайош Кошут, большой друг Герцена. В древних стенах коллегиума всегда пре-обладали прогрессивные идеи Гроция, Декарта, Коккеюса, Спи-нозы, Лейбница, Вольфа, Руссо, Канта, Рейнхольда, Фихте, Гегеля и Шеллинга.

История Шарошпатакского коллегиума неразрывно связана с реформатским движением, зародившимся в Германии в 1517 го-ду и вскоре охватившим всю Северную Венгрию. Везде появ-лялись церковные школы, в которых будущие учителя, духов-ники и представители интеллигенции воспитывались в новом христианском духе. В 1531 году в Шарошпатаке была организова-на протестантская школа лютеранского направления, в которой с 1567 года преподавание стало вестись согласно с учением Каль-вина. Эпоха европейского Просвещения значительным образом повлияла на этот процесс, с 1686 года протекавший под руковод-ством профессора Яноша Чечи Старшего, пережившего турецкое рабство и получившего образование в Дебрецене, Дьюлафехер-варе, Лейдене, Франекере и Утрехте [4]. Он был преподавателем богословия, природоведения, метафизики и правописания, а его учебник по венгерскому языкознанию 1708 года, вместе с Ma gyar Grammatikacskaja [Малая венгерская грамматика] Иштвана Гелеи Катона 1645 года и Debreceni Grammatika [Дебреценская грамма-тика] 1795 года, заложил основы экзегетического трактования библейских текстов, что было еще обусловлено выходом второго издания амстердамской Библии. До него, в 1680-х годах, бого слов и печатник Миклош Мистотфалуши Киш, при участии Чечи и его друга Шамуэля Капоши, издал на личные средства свои ревизио-нистские труды о венгерской Библии в Утрехтском университе-

60

те, что, в конечном итоге, привело к введению обучения на род-ном языке, успешно осуществленному в 1796 году. После смерти Чечи в 1708 году, его линию продолжил Иштван Шиманди, тоже выпускник коллегиума. Благодаря Чечи и Шиманди, переход от ортодоксальной схоластики к картезианству в конце семнадца-того и начале восемнадцатого веков был постепенным и менее консервативным, чем в большинстве просветительных центров Западной Европы, что объяснялось неизменным девизом колле-гиума: «Убойтесь Бога и воздайте Ему славу!». Кроме этого, не-обходимо заметить, что данными профессорами преподавалось несколько академических дисциплин, что впоследствии было ха-рактерно такому мировому гению, как немецкий философ Кант, читавшему лекции по астрономии, физике, поэтике и филоло-гии в Кенингсбергском университете. В тот момент, философия и богословие стояли на одном уровне, параллельно с историей, географией, иностранными языками и естественными науками, и тем самым дополняли друг друга. Эта тенденция сохранилась на протяжении целого столетия, в результате чего физические науки превратились в отдельные учебные предметы. Другой типичной чертой того периода было посещение 3 европейских универси-тетов, которые, по примеру Чечи и Шиманди, все чаще манили шарошпатакцев, что обеспечило быстрое развитие коллегиума и увеличение книжных фондов библиотеки.

Провозглашение Притисского церковного округа на Бодрог-керестурском конвенте 1734 года, объединившем 306 реформа-торских советов, и выбор в 1735 году первого епископа в лице Шамуэля Сентдьорди, получившего западное образование, зна-чительно повысили престиж Шарошпатака как внутри страны, так и за ее пределами. Несмотря на то, что турецкое иго не кос-нулось жизни коллегиума, трудные годы католической контрре-формации вызвали массовый исход студентов в Генц, Кашшу [Венгерское название Кошицы], Дебрецен и Дьюлафехервар, чтобы продолжить обучение в кальвинистском духе. Одним из них был сыном профессора Чечи Старшего, который, после уче-бы в Кашше и Шарошпатаке, в 1710–1712 годах слушал лекции в университетах Англии, Германии, Голландии, Италии, Франции и Швейцарии. В 1710 году, как отличный знаток Ветхого Завета, он принял участие в научном споре, проведенном в Утрехтском университете. Его богословские труды публиковались в Лече, Цюрихе и Берне. В 1713 году он был назначен на должность

61

преподавателя богословия в Шарошпатакском коллегиуме, воз-главляемом тогда Андрашом Фюлеки, за спиной которого были школы Дебрецена и Дьюлафехервара, а также кафедры европей-ских университетов. Будучи профессором богословия, Фюлеки написал историю коллегиума, стремясь тем самым показать ав-стрийскому Императорскому двору важность его культурного наследия, после чего верховные правители Швейцарии, Англии, Пруссии, Бельгии и Голландии обратились к Карлу III с ходатай-ствованием узаконить его просветительскую деятельность, кото-рая вскоре была утверждена указом 1714 года.

Oстрые разногласия между Чечи Младшим, Фюлеки и свя-щенником Иштваном Азари Надь привели к серьезным послед-ствиям, в результате чего Фюлеки был вынужден оставить ди-ректорский пост, передав его Чечи Младшему в 1717 году. Вме-сто него в 1719 году был назначен Гергей Надьмихай Сомоло, ученик Чечи Старшего, Шиманди и Фюлеки, возглавлявший до этого Мишкольский коллегиум, которого тоже постигла участь Фюлеки. Основной причиной подобного рода конфликтов по-служили взгляды Чечи Младшего, убежденного последователя французского философа Декарта и немецкого богослова Коккею-са, преемника голландских мастеров Витринга и Роэлля. Отстаи-вая свободу философского мышления, он открыто высказывал свои мысли, часто идущие в разрез с устаревшей ортодоксальной системой. Как объясняет шарошпатакский профессор Шандор Конц в статье «A fi lozofi a es a teologia oktatasa 1703–1849 kozott» [Преподавание философии и теологии в 1703–1849 годах], 17 это была «...своеобразная особенность общеевропейского и отече-ственного просвещения зарубежом, в Патаке и других духовных заведениях, практически заключающаяся в союзе церковных уче-ных с преподавателями философии и теологии» [3, с. 124].

Возвращаясь к Чечи Младшему, следует добавить, что он лич-но преподавал 40 академических дисциплин, вовлекая в учебный процесс лучших учеников-прецепторов. Среди его рукописей можно найти первый венгерский учебник географии, написан-ный на латинском языке, а в 1729 году он ввел преподавание ло-гики для развития умственных способностей учащихся. Его труд Th eologica Prophetica et Symbolica [Пророческая и символическая теология], сохранившийся благодаря его воспитаннику Ференцу Береньи, и лекции о душе явно свидетельствуют об умелом со-четании философии Декарта с богословием Коккеюса. На осно-

62

ве богословских принципов последнего, он дал экзегетическую трактовку Святого Писания, доказывающую несостоятельность схоластических догматов. Он учил познавать мир через челове-ческое существование, при этом изучение души и тела должно оставаться нераздельным, также как психология и медицина. Его взгляды заложили теоретический фундамент для совмест-ного преподавания традиционного богословия и профетической теологии. Из всех пророков он выделял Моисея и его десять за-поведей, а Откровение Святого Иоанна Богослова считал про-роческим. Относящиеся сюда дидактика, катехизис, полемика и казуистика выражались у него в рациональной пневматике. Его современники отзывались о нем, как о «...полезном, уважаемом ученом, прославленном на весь мир» [3, с. 126]. Как известно, в 1734 году, из-за обострившихся конфликтов c Надьмихаи Со-моло, он был лишен кафедры, несмотря на активную поддержку студентов и глубокие полигисторические знания [3, с. 124]. Но он и далее продолжал интересоваться успехами коллегистов, об-щаясь с ними наедине, и не раз мог встретиться со Сковородой, усердно штудирующим труды Коменского в библиотеке колле-гиума.

В 1729–1749 годах куратором Шарошпатакского коллегиума был назначен Байи Шамуэль Патаи, императорский советник и депутат Сабольчского графства в Пожоньском (Пресбургском) [Братиславском. – В.В.] парламенте, присутствовавший на коро-нации императрицы Марии Терезии в 1741 году, которого тоже не миновал профессорский гнев Чечи Младшего. В 1703 году, по-сле смерти его отца Яноша I, в силу отличных организаторских способностей, ему был присвоен офицерский чин семиградским князем Ференцем Ракоци II, по приказу которого в 1705 году он взорвал Токайскую крепость на глазах у приближающейся ав-стрийской армии. В 1706 году им был построен первый плаву-чий мост через реку Тиса, обеспечивший надежное транспортное сообщение между Сабольчским и Земпленским графствами. Его имя также упоминалось в договоре о долгосрочной аренде тар-цальского виноградника Яноша Забрецкого, подписанном импе-раторским комиссаром Вишневским 11 июня 1746 года в Токае в присутствии главного судьи Яноша Вереша, владельца промон-торского виноградника Деака Петера и его соседа Мартона Винк-лера [5, с. 47]. Будучи графского звания, Вишневский был вхож в дома местной знати и хорошо знал графа Патаи, что, возможно,

63

помогло его придворному уставщику Сковороде получить офи-циальное разрешение для посещения коллегиума и пользования книжным фондом библиотеки.

Следующим из шарошпатакских профессоров, имевшим от-ношение к Сковороде, необходимо назвать профессора Михая Сатмари Пакши II, который учительствовал в 1742–1772 годах и принадлежал к знаменитой династии педагогов-эклектиков. Он считал знания медицины незаменимыми для правильного по-нимания философии и призывал взглянуть на законы природы с помощью хирургического скальпеля. Его докторская диссерта-ция была посвящена актуальным вопросам человеческой смерти. Старость, по его мнению, наступала в сперме и эмбрионе, а по-этому Бог создал мир так, что изменения телесного плана означали омоложение и рождение нового. В эпоху Просвещения большую популярность приобрели траурные орации как один из наиболее распространенных литературных жанров. Из-за католической цензуры, книги протестантских философов выходили заграни-цей, что не касалось некрологов, к которым проявлялось снис-хождение и поддержка со стороны спонсоров. Среди родствен-ников Сатмари Пакши II было много известных ораторов, речи которых носили картезианский характер, о чем свидетельствует данное высказывание: «...в самой природе заложено, что каждая вещь стремится к другой, чему учит благородная experimentia: опыт. Примером этому магнитная стрелка. Колебаясь между вос-ходом и заходом солнца, она всегда поворачивается к северу» [3, с. 129]. Аналогичное сравнение звучит в письме Сковороды от 28 ноября 1774 года старому другу, воронежскому помещику Тевяшову: «Душа есть mobile perpetuum – движимость непре-рывная. Крила ея есть мысли, мнѢнія, совѢты; она или желает чего, или убѢгает от чего; желая, любит, убѢгая, боится. Естли не знает, чего желать, а чего убѢгать, тогда недоумѢет, сомнѢвается, мучится, суда и туда наш шарик качается, мѢтется и вертится, как магнитная стрѢла, доколь не устремит взор свой в дражай-шую точку холоднаго сѢвера» [1, с. 357]. Кроме философии и бо-гословия, членами этой семьи преподавались еще естественные науки, восточные языки, история и древнегреческий, а Сатмари Пакши II первым преподавал алгебру.

Далее нужно отметить Давида Шаркань, профессора филоло-гии, истории и греческого языка в 1734–1758 годах, обучавшегося в школах Шарошпатака, Марошвашархея и Утрехтском универ-

64

ситете. В своем вступительном обращении он указал на пользу преподавания общеобразовательных наук с точки зрения Свято-го Письма. Сковорода тоже сочетал вопросы научного характера с внутренним миром человека, считая их полностью взаимосвя-занными. Вот что он пишет в диалоге Разговор пяти путников о истинном щастіи в жизни: «Математика, медицина, физика, механика, музика с своими буими сестрами; чем изобилнѢе их вкушаем, тѢм пуще палит сердце наше голод и жажда, а грубая наша остолбенѢлость не может догадатся, что всѢ они суть слу-жанки при госпожѢ и хвост при своей головѢ, без которой весь тулуб недействителен. И что несытѢе, безпокойнѢе и вреднѢе, как человѢческое 6

сердце, сими рабынями без своей началницы вооруженное? Чего ж оное не дерзает предприять? Дух несытости женет народ, способствует, стремится за склонностію, как корабль и коляска без управителя, без совѢта, и предвидѢнія, и удоволствія. Взал-кавши, яко пес, с ропотом вѢчно глотая прах и пепел гибнущій, лихвы отчуждены еще от ложесн, заблудивше от чрева, минув существенную исту над душевною бездною внутрь нас гремля-щаго сіе: «Аз есмь, аз есмь сій!». А понеже не исправилися, в чем для них самая нужнѢйшая надобность и что такое есть предѢл, черта и край всѢх-на-всѢх желаній и намѢреній, дабы всѢ свои дѢла приводить к сему главнѢйшему и надежнѢйшему пункту, затѢм пренебрегли и царицу всѢх служебных сих духов или наук от земли в землю возвращающихся, минув милосердную дверь ея...» [1, с. 336].

Последний, с кем мог общаться Сковорода, был профессор Иштван Ф. Баньяи, получивший образование в Шарошпатаке, Пожоньи 29 и университетах Франекера и Хардервийка. В 1743–1767 годах он преподавал историю, риторику и разумное право, а также первым читал лекции по истории литературы, используя произведения латинских авторов. Его венгерский перевод книги Лампе о чуме и диссертация о пророке Данииле были опубликова-ны во Франекерском университете в начале 1740-х годов. Ранее он с успехом принял участие в богословском диспуте известного гол-ландского профессора Венемы, наряду с оппонентами из Польши, Голландии и Венгрии, о чем сохранились похвальные дифирамбы, сочиненные его современниками. В своей приветственной речи 1743 года он подчеркнул необходимость свободного преподавания гуманитарных предметов, а в поминальных выступлениях пре-

65

возносил важность ясного мышления и моральной чистоты. Тема пророка Даниила также встречается в диалоге Сковороды БесѢда 2-я, нареченная Observatorium Specula (еврейски – Сіон): «Священ-ник не пророк ли есть? А пророк – не любомудрый ли и очитый муж, не министр ли и апостол Божій, из тѢх числа: «БезвѢстн[ую] и тайную премудрость тв[ою] явил ми еси». «Научу беззаконныя путем твоим». Не хлѢб сей есть, но хлѢб пресуществ ленный, он есть дух Божій, тайна тройцы, и не вино стихійное, не вино фи-зыческое, но – вино новое нетлѢнія, вино Христовой премудро-сти, веселящія сердце вѢрных. Сего премудрости духа в хлѢб сей и в вино, если не вдунуть, – что осталось вкусить? РазвѢ смерть: «Смерть упасет их...» «Близ еси ты, Господи, устѢн их, далече же от сердец их». Сего ж то ради пророк Даніил влагает в челюсть зміину таиственный хлѢбец» [1, с. 305].

Шарошпатакский коллегиум неоднократно посещался Кова-ленским, Снегиревым, Срезневским и другими исследователями литературно-философского творчества Сковороды, стремящи-мися познать истоки его европейского мировоззрения и ту ат-мосферу, в которой он находился в этом оплоте реформаторской веры и эклетического свободомыслия, чего он «...не имѢл и не мог имѢть в своем отечествѢ» [1, с. 441]. В то время здесь препо-давали Янош Сентеши, Мартон Силадьи, Янош Сомбати, Иштван Сентдьордьи, Иштван Порколаб, Янош Патаки, Даниэль Сатмари Пакши, Янош Шомоши, Бенедек Кальницкий, Йожеф Розгоньи, Пал Шипош, Габор Ери Фюлеп, Михай Тотпапаи, Пал Берегсаси Надь, Лайош Жарнаи, Иштван Ньири и т.д.

Янош Сентеши был профессором географии, латинской ли-тературы и международного права в 1767–1781 годах. Хоро-шо владея латынью, ивритом, греческим и арабским языками, он завоевал большую славу среди своих учеников и коллег. Его трактаты о змие и Книге Екклесиаста, вышедшие во Франекере в 1760-х годах, во многом напоминают экзегетические сочинения Сковороды, такие как «Книжечка, называемая Silenus Alcibiadis, сирѢчь Икона Алківіадская» [Израилскій змій] и «Диалог. Имя ему – Потоп зміин».

На протяжении ста лет, шарошпатакская философская мысль активно двигалась в сторону позитивного рационализма, нахо-дясь под влиянием философии Декарта и богословия Коккеюса, что привело к слиянию этих двух направлений и окончательному разрыву с голландскими мастерами.

После Сковороды, в стенах этого элитарного учебного заведе-ния побывал Иван Иоакимович Фальковский, позже служивший псаломщиком в Императорской комиссии венгерских вин. Про-слушав класс пиитики в Киевской духовной академии, он с от-цом, священником Иустином, прибыл в Токай и «...посещал шко-лы Пиаров, где усвоил себе окончательно языки латинский и не-мецкий. Затем отец послал его в Пресбургскую гимназию, а по кончине отца, в 1779 году, он перешел в Пещ-Буду для продолже-ния учения в тамошнем университете, по окончании коего слу-жил (с мая 1781 года) в канцелярии русского посольства в Вене. Затем возвратился в Токай и поступил в канцелярские нашей Коммиссии, а в начале 1783 года, оставив ее, прибыл в Киев, где поступил преподавателем академии. Чрез три года (1786) принял монашество с именем Иринея, под которым и сделался известен как лучший из всех своих сотоварищей по учености и препода-ванию. В 1804 оставил ректорство и посвящен (1807) в епископы чигиринские, коадъюторы митрополии; 1812, с февраля, епископ смоленский...» [6], как сообщал о нем в письме Рачинскому его родственник, профессор Московского университета Бодянский. Годы, проведенные в Северной Венгрии, оставили глубокий след в судьбах этих молодых малороссийских академистов, что отме-чалось в их дальнейших успехах на педагогическом и литератур-ном поприще.

ЛИТЕРАТУРА1. Сковорода Г., Повне зібрання творів у 2-х томах. Київ: Наукова дум-

ка, 1973.2. Varadi-Sternberg J., Szazadok oroksege. Hrihorij Szkovoroda Magyaror-

szagon. Tanulmanyok az orosz-magyar es ukran-magyar kapcsolatokrol. Gondolat Kiado-Karpati Kiado.Budapest-Uzsgorod, 1981.

3. A Sarospataki Reformatus Kollegium. Tanulmanyok alapitasanak 450. evfordulojara. Szerkesztette a Tiszaninneni Reformatus Egyhazkerulet Elnoksege. Kiadja a Refоrmatus Zsinati Iroda Sajtoosztalya. Budapest, 1981.

4. Сентимреи М., Шарошпатак–Москва, 1997. 5. Tardy L., A tokaji Orosz Borvasarlo Bizottsag tortenete (1733–1798). Ra-

koczi Muzeum Sarospatak, 1963.6. Рачинский А., Русские коммиссары в Токае в XVIII столетии. Рус-

ский вестник, 1875.

67

Абашнік В.О. (м. Харків)

Г.С. СКОВОРОДА І ЖАН-ФІЛІП ДЮТУА (1721–1793)

У 1904 р. історик Д.І Багалій в аналізі окремих положень ро-сійського перекладу праці «Божественная философия» (1818–1819) Дютуа вказував на «...сходство философских основ этого сочинения с ученим нашого местного украинского философа Г.С. Сковороды: и у Дютуа, и у Г.С. Сковороды в основу всего положены три мира – большой или вселенная, малый или че-ловек и символический или библия» [2, 86]. Після цього київ-ський випускник і радянський філософ Г.Г. Шпет у праці «Очерк развития русской философии» (1922) виказував припущення, «...что у Сковороды и Дютуа был некоторый общий источник» [6, 95]. Нарешті, український історик філософії та філолог Дмитро Чижевський в 1930 р. писав: «Влияние Дютуа на Сковороду не исключено» [5, 130].

До цього часу вказана тема залишалася поза увагою дослідни-ків. Тому спочатку зупинимося на швейцарському авторі, а потім подивимося на можливі зв’язки його творчості з працями укра-їнського класика. Жан-Філіп Дютуа (Jean-Philippe Dutoit) наро-дився 27 вересня 1721 р. у м. Мудон (Moudon) біля Лозанни. Його батько П’єр-Філіп Дютуа (Pierre-Philippe Dutoit) був землевлас-ником та директором пошти у м. Вевей, а мати, уроджена Сюзан-на Мембріні (Susanne Membrini), була донькою буржуа у м. Вевей біля Лозанни [7, 14]. Тому майбутнього богослова іноді називали Дютуа-Мембріні (Dutoit-Membrini), а в російськомовних пра-цях – Дютуа-Мамбрини та Дю Туа-Мамбрини [1, 282]. Хоча свої публікації він підписував «Dutoit», або псевдонімом «Keleph Ben Nathan», або випускав анонімно, наприклад, твір «Про онанізм, або моральний та філософський трактат про штучне сластолюб-ство та злодіяння, які стосуються всього цього» (Лозанна 1760).

У Лозаннській академії (Académie de Lausanne) Жан-Філіп Дю-туа вивчав філософію і протестантську теологію, а в 1747 р. став священиком в Мудоні. В цей час він переживає «психологічну та релігійну кризу» й звертається за допомогою до містичних творів [7, 17]. Так, його увагу привертає «квієтизм» (від. лат. «quietus»,

68

тобто «спокій»), напрямок християнської містики, засновником якого був іспанський богослов Мігель де Молінос (Miguel de Molinos, 1628–1696), автор праці «Духовний дороговказ» (Guía espiritual, 1675). За кілька років ця книга вийшла декілька разів італійською, потім латинською та багатьма європейськими мова-ми. Незважаючи на широке визнання названого твору, в 1685 р. його автора було заарештовано й піддано суду інквізиції, а сам твір було заборонено.

Наприкінці 17-го та на початку 18-го сторіччя «квієтизм» (франц. Le Quiétisme, нім. der Quietismus, ісп. El quietismo) отри-мав розповсюдження й мав багатьох прихильників в Іспанії, Франції, Італії та Швейцарії. Головною ознакою «квієтизму» вважався культ спокою та покори божественній волі. У певно-му сенсі цей культ квієтистів перегукувався з античною філосо-фією, зокрема з вченням про «атараксію» (грец. ἀταραξία, «спо-кій, незворушність») Епікура та Піррона, а також з вченням про «апатію» (грец. απάθεια, «байдужість, незворушність») у стоїків, особливо у Пізній Стої (Сенека, Марк Аврелій). Як відомо, на-звані античні автори відігравали важливу роль у творах Сково-роди [4, 660].

В 1753 р. Жан-Філіп Дютуа переселяється з Мудону до Лозан-ни, де в 1754 р. стає дияконом й активно проповідує ідеї «квієтиз-му». Тут він засновує інтелектуальний гурток «Âmes Intérieures» («Внутрішня душа»), члени якого стають прихильниками його вчення про внутрішню сутність християнства. Як відомо, Лозан-на, як центр швейцарського кантону Во (Вадт), була не лише на-уковим та навчальним центром, але й осередком пієтизму. Крім цього, у Лозанні діяв гурток французького просвітника Вольтера (1694–1778), який в 1755–1758 рр. часто проживав у місті. Ло-заннські прихильники Вольтера стають запеклими критиками містичних поглядів Дютуа та його однодумців.

В 1760-ті рр. Жан-Філіп Дютуа розпочинає активну письмен-ницьку діяльність, яка мала на меті пропагування ідей «квієтиз-му». Зокрема він публікує «Трактат про життя та твори мадам Гуйон» (1760) та розпочинає нове 40-томне видання праць (1767–1791) представниці французького «квієтизму» мадам Гуйон, або Жанни Марії Був’є де Ля Мот Гуйон (Jeanne Marie Bouvier de La Mothe Guyon, 1648–1717). В рамках останнього видання вийшли «Християнські та духовні листи» (1767–1768) в п’яти томах, які були присвячені листуванню мадам Гуйон та іншого французь-

69

кого прихильника «квієтизму» – Франсуа де Салін’яка де Ля Мот Фенелона (François de Salignac de La Mothe Fénelon, 1651–1715).

Як відомо, в Лозанні на початку 1770-х рр. перебував Михайло Іванович Ковалинський (1745–1807), один із учнів Г.С. Сковоро-ди. В цей час в Лозаннській академії навчалися вихованці Кова-линського, сини гетьмана Кирила Розумовського (1728–1803). Згадуючи про цей період, Ковалинський писав: «Между многи-ми умными и учеными людьми, каковых в Лозани нашел он, на-ходился там некто Даниил Мейнгард, человек отменного разума природного, имевший дар слова, ученость редкую, обширные познания, благонравие философское» [3, 1365]. Саме з Лозанни в 1775 р. Ковалинський привіз Сковороді розповіді про знайом-ство та про погляди філософа і богослова Жана П’єра Даніеля Мінгарда (Jean Pierre Daniel Mingard, 1700–1777). Під впливом цих розповідей Сковорода почав підписувати деякі свої твори «Даниїл Мейнгард».

Хоча А. Ковалівський, А. Ніженець, Г. Штейн опублікували свої статті щодо деяких біографічних даних Мінгарда (ці автори неправильно подають дату народження Мінгарда – 1694 р.), до сих пір залишається відкритою тема можливих впливів поглядів та творів Ж.-П.-Д. Мінгарда на Сковороду. Автору цих тез вда-лося встановити лише дві латинських дисертації (за 1717 р. та 1724 р.) Мінгарда. Більш відомим письменником був його син – Габрієль-Жан-Анрі Мінгард (Gabriel-Jean-Henri Mingard, 1729–1786), який був пастором та членом «Лозаннського літературного товариства» й опублікував 418 статей в «Івердонській енциклопе-дії» (Encyclopédie d’Yverdon). Деякі статті Мінгарда-сина перекла-далися іншими мовами, зокрема у московському часопису «Ве-черняя заря» (1782) вийшло його «Философическое рассуждение о совести вообще».

Окреслюючи коло можливих впливів із Лозанни через Ми-хайла Ковалинського на Сковороду, слід назвати наступні: 1) Дю-туа та «квієтизм» (мадам Гуйон і Фенелон), 2) Мінгард-батько та особ ливо Мінгард-син, 3) Вольтер та його лозаннські прихильни-ки. Щодо наукових стосунків Дютуа та Сковороди автор планує окреме дослідження, а поки вкажемо на очевидні перегукуван-ня окремих тез у творах Сковороди з роздумами Дютуа у його «Проповіді Теофіла» (1764), які були більш детально викладені у трьохтомній праці «Божественна філософія» (1793) Дютуа, кот-ра вийшла в російському перекладі під назвою «Божественная

70

философия в отношении к непреложным истинам, открытым в тройственном зерцале: вселенныя, человека и священнаго пи-сания» (Москва, 1818–1819).

ЛІТЕРАТУРА1. Абашник В.А. Харьковская университетская философия (1804–

1920): монография [в 2 т.] / В.А. Абашник. – Харьков: «БУРУН и К», 2014. – Том 1: 1804–1850 гг. – 750, XVI с.

2. Багалей Д.И. Опыт истории Харьковского университета (по неизданным материалам). Т. 2. (1815–1835) / Д.И. Багалей. – Харь-ков: Пар. тип. и л. Зильберберг, 1904. – 1136, [2] с.

3. Сковорода Г. Повна академічна збірка творів / За редакцією проф. Лео-ніда Ушкалова. – Харків: Майдан, 2010. – 1400 с.

4. Ушкалов Л.В. Григорій Сковорода: семінарій / Л.В. Ушкалов. – Хар-ків: Майдан, 2004. – 776 с.

5. Чижевский Д. Я. Беме в России. Blüth. Христианский прометей / Дмитрий Чижевский // Путь. – 1930. – № 21. – С. 129–130.

6. Шпет Г.Г. Сочинения / Г.Г. Шпет. – Москва: Изд. «Правда», 1989. – 601, [I] с.

7. Chavannes J. Jean-Philippe Dutoit, sa vie, son caractère et ses doctrines / par Jules Chavannes. – Lausanne: Georges Bridel Editeur, 1865. – 362 p.

Александрович Т.З. (м. Черкаси)

ОБҐРУНТУВАННЯ КОНЦЕПЦІЇ ЩАСТЯ ЯК ОСНОВНОЇ УМОВИ ЛЮДСЬКОГО ЖИТТЯ

В ПРОЗІ Г. СКОВОРОДИ

Людське життя – незбагненне і швидкоплинне, тому кожен із нас намагається віднайти в ньому хоча би тимчасовий спокій, впевненість у собі, невеличкий острівець щастя, інколи навіть не розуміючи, як воно виглядає і де його шукати. Зміна епох не при-звела до винайдення універсальної формули, тому спроби її від-найти тривають. Не виняток становить і ХVІІІ ст., час, коли жив і творив Григорій Сковорода. Вивченню цього питання так чи інакше в прозі мислителя присвячено низку досліджень, а саме: Д. Багалія, І. Куташа, Г. Паласюк, М. Поповича та ін. Проте оскіль-

71

ки не існує єдиної формули для отримання щастя, так само не існує і однієї думки про погляди на цю, на перший погляд просту, проблему самого українського мислителя. Тому концепція щастя залишається актуальною і для сьогодення.

На погляди Григорія Сковороди щодо значення щастя в жит-ті людини вплинули давньогрецькі мислителі (зокрема, стоїки). Проте український філософ не погоджувався із твердження сто-їків про подібність щастя з апатією. Основна думка вчення Гри-горія Сковороди полягає в тому, що людина повинна вміти ке-рувати своїми пристрастями, приборкувати їх [2, 337]. Адже «не та людина щаслива, – пише І. Куташ у праці «Категорія щастя в філософії Г.Сковороди», – в житті якої немає розчарувань, зрад, страждань, а така, яка вміє їх прийняти і опанувати ними на до-розі до щастя» [2, 337].

Неоднозначними були погляди й античних мудреців на проб-лему щастя. Так, Цицерон вважав джерелом духовного багатства, людського щастя природу. Якщо людина живе за її законами, вона щаслива [3, 6]. Епікур уявляв щастя як психічний стан, кот-рого можна досягти завдяки усуненню турбот, суму, страждань. Епіктет наполягав, що до щастя людина прийде лише через само-вдосконалення [3, 12].

Категорія щастя у творчості Григорій Сковорода безпосе-редньо пов’язана з категорією розуму. Філософ впевнений, що людина має для того розум, аби шукати щастя й правду [4, 61]. Проте, на думку М. Поповича, спостерігається певна розбіжність у поглядах між українським мислителем і просвітниками, яка по-лягає в тому, що «просвітництво обіцяло загальне щастя внаслі-док перемоги розуму над передсудами, науки над темрявою десь у перспективі. Саме на далеку перспективу Сковорода не хоче по-кладатися. Якщо істина і щастя можливі, то не десь і колись, а тут і зараз» [4, 61].

Д. Багалій веде мову про те, що концепція щастя письменника перегукується з етичними поглядами Вольфа. Обидва мислителі вважають, що «для щастя потрібно робити те, що удосконалює людину та її близьких» [1, 444]. Кожна людина, на думку україн-ського письменника, народжена для щастя. Воно не залежить ні від багатства, ні від влади, ні від високого становища. Недовго-вічне щастя того, хто покладається на зовнішні умови, бо ж на-справді цей безцінний скарб знаходиться всередині нас. На пер-ший погляд, щастя досягти нібито й неважко. Але суть у тому,

72

що людині легше пізнати світ, оточуючих її людей, ніж зазирнути у власну душу. Недаремно Григорій Сковорода у діалозі «Разговор пяти путников о истинном щастіи в жизни» писав: «Родное ща-стіе ни в знатном чинѣ, ни в тѣлѣ дарованія, ни в красной странѣ, ни в славном вѣкѣ, ни в высоких науках, ни в богатом изобиліи» [5, 333]. А у творі «Кольцо» підсумував: «Щастіе наше есть мир душевный» [5, 361].

Висловлювання про себепізнання як основну умову досягнен-ня щастя досить часто зустрічаються у біблійних пророків. Григо-рій Сковорода об’єднав цілу підбірку цитат, присвячених цій темі, і ввів у свій діалог «Разговор пяти путников о истинном щастіи в жизни»: «Внемли себѣ, вонми себѣ» (Мойсей). «Царствіе божіе внутрь вас есть» (Христос). «Вы есте храм бога живаго» (Павло). «Себе же знающій премудры суть» (Соломон). «Аще не увѣси са-мую тебе» (Соломон). «Закон твой посреди чрева моего» (Давид). «А не вѣруяй уже осужден есть» (Христос) [5, 337–338].

Наведені цитати свідчать, що себепізнання безпосередньо по-в’язано з розумінням Бога. Адже людина – Боже творіння, і, три-маючи у чистоті власний храм Господній (душу), вона спілкуєть-ся з Ним, наближається до Бога. Все це можливе лише за умови духовного відродження людини. Як пише Григорій Сковорода, відкинь «старе серце», а натомість з’явиться «нове», просвітлене. Духовне відродження потрібне для правильного сприйняття сві-ту, вміння бачити матеріальне і духовне. Але такий процес потре-бує надзвичайних зусиль з боку людини, бажання, терпіння. Чим більше вона подолає перешкод на шляху до Бога, тим швидше на-близиться до щастя [2, 339].

Звичайно, концепція щастя Григорія Сковороди в чомусь на-ївна. Примусити людину зректися матеріальних цінностей зара-ди духовних неможливо. Людська природа влаштована так, що постійно прагне досягти чогось у житті: як правило, це стосуєть-ся матеріальних благ, а не духовних. Так відбувається через люд-ську слабкість; їй (людині) важко зректися побаченого і почати шукати невидиме, ілюзорне, примарне. Лише сильні духом люди здатні кинути виклик матеріальному світові й вирушити на по-шуки духовного, намагаючись відродитися з новим, чистим сер-цем. Григорій Сковорода застерігає від перенасиченості, кличе до поміркованості в матеріальному та ригоризму в духовному.

Як стверджує дослідник І. Куташ, Григорій Сковорода для тих, хто шукає щастя в цьому світі, пропонує процес «позитивного

кенозису», що трактується як добровільна відмова від особистих амбіцій і прийняття страждань послідовниками Христа. «Осо-биста імітація Христа, але без самозречення і без умертвлення плоті. Кенозис визначає міру в усьому і дає можливість у благості насолоджуватись добрими ділами на Землі... Воля людини з ра-дістю підкоряється волі Бога, і, таким чином, воля Бога стає во-лею людини» [2, 345].

Основною умовою життя будь-якої людини є відчуття ща стя. Непорозуміння й негаразди виникають, бо люди не знають, де його можна знайти. Шукають його у знатних чинах, високих по-садах, багатстві, а воно тут, усередині кожного, зазирни в себе, пізнай себе, зрозумій власну суть, пізнай Бога в собі і будь щас-ливим. Просте нібито формулювання щастя містить у собі безліч підводних течій. По-перше, це суперечливість людської натури, яка згадує про духовні цінності, як правило, у зрілому віці, а все життя накопичує матеріальні. По-друге, це нездатність і небажан-ня зазирати у власну душу, вишукувати у закутках, роздумувати над незрозумілим. Григорій Сковорода стверджує, якщо щаслива окрема людина, щасливе й суспільство, тому що лише щасливі люди можуть побудувати справедливий світ. Отже, маленький мікросвіт окремого індивіда зливається з величезним макросві-том – Всесвітом, утворюючи світову гармонію. Концепція щастя письменника – інтернаціональна і водночас забарвлена рисами української ментальності через те, що щасливою може бути лю-дина лише тоді, коли пізнає себе, своє серце.

ЛІТЕРАТУРА1. Багалій Д.І. Український мандрований філософ Григорій Сковоро-

да / Д.І. Багалій. – 2-ге вид., випр. – К. : Вид-во «Орій» при УКСП «Кобза», 1992. – 472 с.

2. Куташ І. Категорія щастя в філософії Сковороди / І. Куташ // Хро-ніка–2000. – 2000. – Вип. 37–38. – С. 332–350.

3. Паласюк Г.Б. Теорія «сродної» праці Григорія Сковороди у контексті стоїчних пошуків щастя людини / Г.Б. Паласюк. – Львів : Б. в., 1999. – 19 с.

4. Попович М.В. Антиномія «простоти істини» у філософії Г. Сковоро-ди / М.В. Попович // Філософська думка. – 1972. – № 5. – С. 55–66.

5. Сковорода Г. Повне зібрання творів: У 2-х т. / Г. Сковорода; [ред. кол. В.І. Шинкарук. (голова) та ін.]. – К. : Наукова думка, 1973. – Т. 1 – 532 с.

74

Лінецький Л.М. (м. Харків)

ДЕЩО ПРО МОРАЛЬНІСНЕ ВИХОВАННЯ СТУДЕНТСЬКОЇ МОЛОДІ ПІД КУТОМ ПОРАД

Г.С. СКОВОРОДИ

У контексті статті у Г.С. Сковороди є вчення, яке протягом тривалого часу мало використовувалося в практичній діяльності людства. Корисно повернутися до багатьох його творів, де йдеть-ся про виховання «благого серця». Під цим він розумів людину високих моральнісних якостей, а шлях до них він бачив у на-тхненному вихованні молодої людини.

Проблема виховання майбутнього фахівця з вищою освітою в теперішній час, який переживає Україна, набуває особливої ак-туальності і гостроти.

У всі часи процес виховання завжди суттєво впливав і впли-ває на розвиток суспільства, формування особистості, норм жит-тя, людських взаємин. У цьому складному процесі у формуванні всебічно розвинутої особистості чільне місце займає проблема моральнісного виховання.

Мета статі – окреслити невеличке коло питань моральнісного виховання студентської молоді на сучасному етапі розвитку на-шого суспільства.

Головне питання, з яким ніяк не можливо визначитись протягом півтора десятка літ, полягає в тому, яку саме моральність виховува-ти. Справа в тому, що абсолютної загальнолюдської моральності не існує. Моральнісна модель визначається кількісними обставинами, які обумовлені особливостями розвитку конкретних товариств.

Підкреслимо, що моральнісне виховання – це спільна виховна діяльність якого б то не було навчального закладу, сім’ї, громад-ськості, що має на меті формування стійких моральних якостей, потреб, почуттів і звичок поведінки на основі засвоєння ідеалів, норм і принципів моралі, участь у практичній діяльності. Треба відзначити, що результати моральнісного виховання характери-зуються такими поняттями: мораль, моральність, моральна сві-домість, моральні переконання, моральні почуття, тощо.

Мораль – це система ідей, принципів, законів, норм і правил поведінки та діяльності, які регулюють гуманні стосунки між

75

людьми за будь-якої ситуації на демократичних засадах. Біль-шість педагогів, філософів, психологів виділяють у розвитку мо-ральнісного виховання три основних етапи: 1) доморальний рі-вень (коли людина виконує встановлені правила, виходячи з его-їстичних міркувань); 2) конвенційна мораль (орієнтується на зовнішні норми поведінки); 3) автономна мораль (орієнтація на внутрішню, автономну систему принципів). У життєвій практиці всі властивості, як правило, повинні реалізовуватися в єдності.

У багатьох наукових публікаціях, присвячених підготовці ви-сококваліфікованих інженерних кадрів, піднімаються питання виховання гармонійно розвинутої студентської молоді, в яких йде пошук вирішення подолання технократичного мислення сту-дентів і введення принципу оптимізації учбового процесу. Так, наприклад, у своїй статті «Умови та напрям інноваційного роз-витку освіти» академік В. Андрущенко акцентує свою увагу на тому, що система моральнісного виховання в українських вишах перебуває на дуже низькому рівні. Тому він пропонує організу-вати окремо моральнісно-виховний відділ у вищих учбових за-кладах, що незаперечно підніме рівень гуманітарної підготовки студентів.

Необхідно також підкреслити роль і інших факторів в мораль-нісному виховані студентської молоді. Велику роль у цьому на-прямку відіграють музеї. Адже тільки там можна отримати об-ширні і достатньо наочні знання з історії учбового закладу, озна-йомитися з досягненнями його кращих вчених і студентів.

Не варто недооцінювати роль вузівських бібліотек, які сприя-ють студентам у задоволенні інформаційних потреб, надаючи ту чи іншу літературу.

Підсумовуючи, зауважимо, що завдання моральнісного вихо-вання студентської молоді полягає у тому, щоб кожен студент зміг би визначитись, що для нього є суттєвим, обов’язковим, необхід-ним для власного професійного і особистісного зростання. Реалі-зація концепції моральнісного виховання, згідно з філософською спадщиною Г.С. Сковороди, має бути пріоритетним завданням у здійсненні підготовки фахівців з вищою освітою.

ЛІТЕРАТУРА1. Андрущенко В. Умови та напрям інноваційного розвитку освіти //

Вища освіта України. – 2009. № 3.2. Киселев А.Ф. «Выбор» // Педагогика. – 2008. – № 9.

76

3. Рупняк Д.М. Навчальна діяльність студента в умовах особиснісного орієнтованого навчання // Педагогіка і психологія професійної осві-ти. – 2005. – № 5.

Корпанюк М.П.(м. Переяслав-Хмельницький)

ПЕРЕЯСЛАВ-ХМЕЛЬНИЦЬКИЙНАУКОВО-НАВЧАЛЬНИЙ ЦЕНТР

СКОВОРОДИНОЗНАВСТВА

Науково-навчальний Центр Сковородинознавства Переяслав-Хмельницького ДПУ імені Г. Сковороди розпочав свою працю із січня 2006 року. Основні напрями його діяльності – науково-дослідницька, просвітницька та організаційна. За цей час прове-дено дві Всеукраїнські та три Міжнародні тематичні конферен-ції, на яких розглянуто сотні актуальних питань з філософських, літературо- і мовознавчих, педагогічних, історичних, музичних, краєзнавчих проблем сучасної Сковородіани. З 2013 року розгля-даємо й питання внеску в національний розвиток попередників ученого. Розпочали з аналізу та обґрунтувань спадщини Стані-слава Оріховського та Йосипа Верещинського (XVI ст.).

Матеріали Переяславських наукових Сковородинівських чи-тань видані у збірниках «Григорій Сковорода – духовний орієнтир для сучасності» (у двох книгах) (2007); «Григорій Сковорода – дже-рело духовної величі і сучасність» (2007); «Григорій Сковорода – джерело духовної величі та сучасність. Вип. ІІ» (2009) та у засно-ваному науковому виданні Центру «Переяславські Сковородинів-ські студії» (Вип. І, 2011; Вип. ІІ, 2013; Вип. ІІІ, 2015).

Центр Сковородинознавства, окрім наукового, одним із важ-ливих своїх напрямів діяльності вважає навчальний. Колективом авторів із різних вишів України підготовлений і надрукований посібник «Наш першорозум: вивчення творчості Г. Сковороди в школах, ліцеях, гімназіях, коледжах» (2012) та ще не надруко-ваний «Поетичний славень Григорію Сковороді», в якому вміщенівір шовані різножанрові твори, присвячені любомудрові з початку ХІХ ст. і до сьогоденних. Антологія супроводжується науковими

розвідками про образ Григорія Савовича в національній прозо-вій і поетичній літературі, його творчий доробок. Покищо очікує на друк і колективна монографія «Вічно сучасний: життя, науко-ва, педагогічна та літературна творчість Григорія Сковороди», авторами якої є провідні фахівці з різних науково-навчальних, музейних закладів України.

Для увічнення пам’яті про героїку національно-визвольної бо-ротьби проти колонізаторів Центр підготував і надрукував збір-ку «Діти твої, Україно... (спогади молодих оунівців, політичних в’язнів Юрія Гайдука, Олега Іващенка, Євгена Дацюка)» (2007).

Напрацьовуємо досвід у залученні до сковородинознавчих досліджень студентів нашого університету, вчителів зі шкіл, пов’язаних із постаттю мисленика-письменника, музейних спів-робітників із Переяслава, Чорнух, Сковородинівки, Бабаїв, Ков-рая. Пробуємо залучити до науково-дослідницької тематичної праці й студентів з інших вищих навчальних закладів. Набуває традиційних ознак всеуніверситетський студентський творчий конкурс «З Григорієм Сковородою крокуємо в майбутнє», започат-кований з ініціативи Центру, в якому учасники представляють тематичні твори з образотворчого, прикладного, словесного мис-тецтва. Переможці нагороджуються відзнаками на університет-ському заході до дня народження Григорія Савовича.

Свою співпрацю з науковими, навчальними, музейними за-кладами, сковородинознавцями України та зарубіжжя Центр здійснює угодами, партнерськими домовленостями, фаховими зацікавленостями тощо. Такий підхід дозволив згуртувати довко-ло нас добірне інтелектуальне товариство з усієї України, Італії, Німеччини, Польщі, Словаччини. Ми сподіваємося на подаль-шу співпрацю з дослідниками, кожним фаховим доробком яких щиро зацікавлені й оприлюднюємо на конференціях, у збірниках «Переяславські Сковородинівські студії», зареєстрованих у між-народній базі даних періодичних видань.

Докладаємо зусилля для нового введення в наукове життя малодоступних праць вітчизняних учених ХІХ–ХХ ст. зі сково-родинознавства, друкуючи їх у своїх виданнях, сучасних напра-цювань для майбутніх збірників вибраних праць учених України, з діаспори та нашого університету, посібника-антології прозових і драматичних творів, присвячених Григорієві Савичу.

78

Красиков М.М. (м. Харків)

НЕ ВІДОМИЙ ДЕРЖАВІ БУДИНОК,ЩО ПАМ’ЯТАЄ Г. СКОВОРОДУ

Дивна ситуація склалася у Харкові з охороною пам’яток іс-торії: добре відомі краєзнавцям, досліджені науковцями, по-пуляризовані журналістами і навіть екскурсоводами пам’ятки, пов’язані з перебуванням у місті визначних осіб (І. Буніна, Ф. Ша-ляпіна, П. Чайковського, С. Рахманінова, О. Вертінського...) ро-ками і десятиліттями не вносяться чиновниками до державних пам’яткоохоронних реєстрів, внаслідок чого історичні будинки, не захищені навіть формально, втрачають автентику, нищаться у всіх на очах або взагалі стоять кинуті напризволяще, особливо у тому випадку, якщо у них немає статусу пам’ятки архітектури.

Отож симптоматично, що єдиний у Харкові житловий буди-нок, який пам’ятає Григорія Сковороду1 і де, безумовно, міг би бути музей філософа, досі не має статусу пам’ятки історії, хоча на ньому у рік святкування 350-ліття Харкова, 20 серпня 2014 р., була встановлена меморіальна дошка на честь Єгора Єгоровича Урюпіна, харківського міського голови, якому й належав цей дім.

Урюпін був міським головою у 1798–1804 рр., саме тоді, коли вирішувалося: бути чи не бути Харкову університетським міс-том, і якби Єгор Єгорович, подібно до губернатора Артакова, який цілком виправдав своє прізвище, не сприйняв ідею В. Ка-разіна перетворити Харків на «українські Афіни», то, хто знає, чи відкрився б тут у 1805 р. перший в Україні університет. Урю-пін загітував купецтво та міщанство пожертвувати значну суму на заснування цього вищого навчального закладу, і це йому було

1 А.Ф. Парамонов у 2004 р. зазначив, що в архіві не знайшов документів, які б підтверджували, що саме у цьому будинку мешкав Урюпін – відомо лише, що у нього був будинок і дворове місце на Римарській. З цієї причини дослідник піддав сумніву атрибуцію О. Лейбфрейдом будинку на Римарській, 6 як дому Урюпіна (Парамонов А.Ф. Хроника сумасшествия харьковского городского головы Е.Е. Урюпина / А.Ф. Парамонов // Харьковский исторический альма-нах. Весна – лето 2004 г. – Х., 2004. – С. 104). Однак у 2008 р. у впорядкованому ним разом з А.В. Меснянко науково-популярному виданні «Харьков. Краткий путеводитель» він на с. 44 без еківоків стверджує про належність пам’ятки архітектури Урюпіну.

79

Меморіальна дошка, присвячена Є.Є. Урюпіну.

Будинок на Римарській, 4. Фото кінця ХХ ст.

зробити значно важче, ніж Каразіну заохотити меценатствувати дворянство, оскільки для купців і міщан користь від появи но-вої інституції у місті була не очевидною: давати своїм дітям вищу освіту вони не збиралися.

З якого ж дива скромний купець ІІІ гільдії так перейнявся ідеє ю просвітництва? Відповідь проста: він дружив з Г. Сковоро-дою. Філософ гостював у свого друга на Римарській і писав йому потім з вдячністю: «Благодарю Богу и тебе, друже, за твое мне странноприимство. Седмицу у тебе почил Старец Сковорода, аки в матернем доме» [1, 1288].

Науковцям давно відомі ли-сти з мудрими порадами, адресо-вані Григорієм Савичем Урюпіну. І варто було б повісити на будинку меморіальний банер, який спові-щав би, що тут бував Сковорода, і процитувати на ньому з листів на Римарську бодай оце: «Лучше гол, да прав, нежели богатый беззакон-ник» [1, 1290]. Хіба не актуально?

А поки що мешканці будин-ку по вулиці Римарській, 4, на чолі з Юрієм Мастеровим, голо-вою Будинкового комітету за-хисту історичної спадщини, вста-новили у себе на подвір’ї макет пам’ятника філософу (скульптор Сергій Ястребов). Сталося це у 2013 р. Культурній громадсько-сті ж (як і владі) варто було б по-дбати, щоб на місці макету постав справжній пам’ятник, а будинок нарешті одержав статус пам’ятки історії, причому національногозначення.

ЛІТЕРАТУРА1. Сковорода Г. Повна академічна збірка творів / за ред. проф. Л. Ушка-

лова. – Х.; Едмонтон, Торонто, 2011.

Макет пам’ятника Г. Сковородіна подвір’ї будинку.

81

Давиденко Л.В. (с. Сковородинівка)

СКОВОРОДИНІВСЬКІ ВІДГОМОНИ У ТВОРЧОСТІ ПАВЛА ТИЧИНИ

Перші збірки Павла Тичини засвідчили про входження в укра-їнську літературу поета нового рівня, митця, поета глибоко на-ціонального, яскравої художньої індивідуальності. Павло Тичи-на шукав можливість якнайяскравіше висловити зміну почут-тів, вражень, настроїв і тому випустив збірку «Замість сонетів і октав». Орієнтир у нього – філософ Г. Сковорода, якому книжка присвячувалася.

Збірка звучить в унісон зі світоглядними ідеями українського мандрівного філософа та християнських цінностей. «Філософія серця» є осердям духовності та моральності у трактатах, поезі-ях, байках Григорія Сковороди, а відповідно й у збірці «Замість сонетів і октав» Павла Тичини. У Павла Тичини філософія кор-доцентризму втілюється в апеляціях до християнських ідей і до людського серця, в яке «стріляють»: «Стріляють серце, стріляють душу – нічого їм не жаль» (строфа «Кукіль»). Проте стріляють і душу, яка, за Святим Письмом, є безсмертною і насичується не плотським, мирським («Не буде плоттю ситий дух» (Г. Сковоро-да)), а небесним.

У філософських трактатах Сковороди серце постає у подвій-ній перспективі: як людська сутність – «старе» та «нове» серце, де «старе» серце – смертне, сповнене пристрастей та земних ба-жань, а «нове» – Божественне, вічне; і як шлях для досягнення Божественної досконалості (адже щоб відкрити Бога в собі не-обхідне переображення власного серця). Ідея двоїстості серця пов’язана із наявністю двох начал у душі людини – добра і зла, Божественного і диявольського. Кожне людське серце відкрите для Премуд рості Божої, що наповнює його однаково, проте по-різному проявляється. Постріл у серце – це знищення людини як фізично, так і духовно (вбивця не може бути високодуховною людиною і перемагає диявольське начало). Шлях до Бога Тичина вбачає у протидії злу, у загальнолюдських цінностях – вірі, надії, любові, які звучать і в Сковороди: «Коли б людина могла швидко зрозуміти неоціненну ціну великої тієї Божої ради, могла б від-

разу ж її прий няти і любити. Але оскільки тілесний грубий роз-мисел тут кладе перепону, для того потрібна людині віра. При ній необхідно має бути надія. Ці добродійності приводять нарешті людське серце, начебто надійний вітер корабля, у гавань любові, і їй доручає».

Поняття «гармонія», пошуки його смислового наповнення завжди були у центрі уваги Павла Тичини. Сковорода вирізняє «три світи» – мікрокосмос (Всесвіт), мікрокосмос (людина), світ символів (Біблія). Власне, ці тематичні комплекси контрапунктно розгортаються у ліричній симфонії «Замість сонетів і октав»,укладаючись «у сковородинівські три світи: макрокосм – вели-кий світ, увесь світ і, як його частина, Україна; мікрокосм – люди-на, український народ; і третій – символічний світ, але не Біблія, а поезія, культура».

«Філософії серця» Григорія Сковороди був властивий діало-гізм, не випадково його твори навіть за формальними ознака-ми є «діалогами». Не тільки твори носять діалогічний характер, а й усе життя мислителя є своєрідним діалогом, в якому відбу-вається зустріч різних смислів, розуміння сенсу буття людини. У збірці Павла Тичини головне – не жертви во ім’я ідеї, не «аеро-плани й усе довершенство техніки», не «університет, музей, бібліо-теки...», а очі – «карі, сірі, блакитні...», що є символом людської душі. Павло Тичина, спирається на філософські ідеї Г.С. Сково-роди, осмислює гострі сутички власного «я», людського серця із жорстокими реаліями доби.

Поема-симфонія П. Тичини «Сковорода», – перший та, оче-видно, найдраматичніший твір. Він відбиває дух періоду націо-нально-визвольної поразки, трагічної лихоманки, напевно, од-ним із найкращих зразків високого поетичного стилю в україн-ській ліриці першої третини ХХ століття. У цій, поемі, органічно відбилися не тільки новаторські пошуки в царині поєднання ліро-епічного мислення і музичності народної пісні, глибокий спалах імпульсивних переживань художнього героя, розчаруван-ня якого суголосні із трагедією українства.

83

Завєтний С.О., Фролова О.В.

(м. Харків)

САМОПІЗНАННЯ ЯК ПОШУК І ПОДИВ

Керуючись сократівським девізом: «Пізнай себе», Г.С. Сково-рода центром своєї гносеології зробив самопізнання, де прийшов до висновку, що самопізнання – це постійний пошук себе в собі, вічним супутником якого є здивування, яке приводить людину не тільки до приємних відкриттів своїх незвіданих можливостей і здібностей, але й до розуміння того, що людина є безмежною скарбницею рятівної мудрості.

Г.С. Сковорода шукає і розкриває зв’язок між внутрішнім сві-том людини і зовнішнім світом, намагаючись використовувати також досягнення античної філософської думки для розуміння сучасної соціальної дійсності й приходить до розуміння того, що шлях до вдосконалення світу пролягає через вдосконалення са-мої людини. Його в цьому зв’язку особливо привертає досвід епо-хи Відродження з її культом прекрасного. Мабуть, із цієї причини він пише свої перші вірші, наповнені філософськими роздумами про світ. І знову приходить до думки: щоб пізнати світ, треба на-самперед пізнати себе.

«Если хотим измерить небо, землю и море, должны во-первых, измерить самих себя... собственною нашею мерою. А если нашея внутрь нас, меры не сыщем, то чем измерить можем? А не изме-рив себя прежде, что пользы знать меру в протчіих тварях? Да и можно ли? Может ли слеп в доме своем быть прозорливым на рынке? Можем ли сымать меру, не уразумев, что ли то есть мера?» [1, с. 41]

Г.С. Сковорода, закликаючи людину розібратися в самій собі, «разделял человека на двое: на внутреннего и внешнего, называя одного вечным, а другого – временным, того небесным, сего – земным; того – духовным, сего – душевным, того – творческим, сего – тварным. По сему разделению в одном и том же человеке усматривал он два ума, две воли, два закона, две жизни» [2, с. 389]

Прихильний образному мисленню, він порівнює людину з пшеничним колоссям, в якому не стебло, не гілки, не шкірка – головне, а рослинна невидима сила, прихована в зерні. У люди-

84

ні ж головне – «сила розуму», внутрішній дух, який він називав іноді істиною людиною, іноді Мінервою, вважаючи, що як Мінер-ва народжена з мозку Юпітера, так і дух із Бога.

Таким чином, підтверджується ідея єдності людини і приро-ди як сковородинівський шлях пізнання, якій він уподібнює по-двійний жуйці корови, де в результаті першої жуйки пізнається плоть, а в результаті другої – дух.

Проте вже в ті далекі роки Г.С. Сковорода в пізнанні, діяль-ності бачив порушення цього принципу єдності людини і приро-ди. Вже тоді з болем у серці говорив про перебільшення значення природничих наук і недостатню розвиненість «верховної науки» про людське щастя. Як результат нині маємо найгострішу еколо-гічну проблему: прагнучи звільниться від природи або підкорити її, потрапляємо ще в більшу залежність від неї.

Це є наслідком також того, що, як стверджував Г.С. Сковорода, скільки б ми не вивчали навколишній світ, ми не зрозуміємо його, не зрозумівши себе, як не можна зрозуміти природу корабля, не знаючи принципу дії компасу.

ЛІТЕРАТУРА1. Григорій Сковорода. Твори в 2-х т. – К.: 1961. – Т. 1.2. Григорий Сковорода. Соч. в 2-х т. – М.: 1973. – Т. 2.

Мошинська О.Ю., Пилипенко С.Г.

(м. Харків)

ФІЛОСОФСЬКО-АНТРОПОЛОГІЧНІ ПОГЛЯДИГРИГОРІЯ СКОВОРОДИ

Проблемність «людської ситуації» – це вічне питання людства, пов’язане із самоусвідомленням, що не втрачає своєї актуальності і в епоху інноваційних процесів. Слід підкреслити, що сучасне сус-пільство зіткнулося з досить серйозною проблемою планетарного масштабу – відродженням духовності, адже у техногенній цивілі-зації вже не спрацьовують механізми, засоби і шляхи повернен-ня моральних устоїв, котрі були створені людством раніше. Тому

85

проб лема людини, її унікальності, її «повернення до себе», безпе-речно, представлена не лише у філософській літературі, але й скла-дає царину соціально-психологічних і педагогічних досліджень.

Розуміння людського буття, на наш погляд, не є можливим поза творчістю національного генія Г.С. Сковороди (В. Табачковський). Триєдність світів, кордоцентризм, видиме і невидиме, щастя й спо-ріднена праця – усі ці ідеї мислителя є своєрідними медіаторами, що наповнюють духовною енергією наступні покоління.

Філософи, замислюючись над буттям людини ХХІ сторіччя, підкреслюють амбівалентність формування особистості у плин-ній сучасності. Інакше кажучи, виникає питання: «Чи повинна людина пристосовуватися до реальності, що є мінливою, чи, нав-паки, саме людина є глибинною запорукою існуючої дійсності?». Здається, що вирішення цього питання не є можливим у контек-сті монопольного права на істину. Саме діалог є тією особливою формою філософії, що дозволяє поєднати особистісне, потаємне з онтологічними і гносеологічними питаннями суспільного світо-гляду. Усвідомлення цього є чинником, що віддзеркалює унікаль-ність української філософської антропології, визначає інновацій-ний характер філософських поглядів Г. Сковороди на проблему існування людини,

Філософісько-антропологічні ідеї Г. Сковороди полягають у то-му, що основою людини вступає друга природа, вічне, нетлінне, душевне; «внутрішня людина» наділяється божественними ри-сами. Внутрішні переживання, страждання і радість є культур-ним ідеалом філософа. Г. Сковорода відстоював думку про те, що за своєю природою людина не зіпсована, добра, що «справ-ді людське серце і розум аж ніяк не можуть бажати зла людям». На думку філософа, причинами, що породжують моральні вади, інші відхилення у поведінці, є суспільні умови та неосвіченість. Ці роздуми мислителя свідчать про те, що великий філософ ви-ступає педагогом-новатором свого часу.

Принцип «Пізнай себе» є одним із головних у філософській системі Г. Сковороди. Мислитель звертається як до можливості пізнання двонатурної сутності людини, так і до можливості люди-ни пізнати світ. На наш погляд, роздуми мислителя спрямовують сучасних дослідників до такої провідної настанови сучасно сті, як «турбота про самого себе» (В. Табачковський) [2]. «Турбота про себе» як ставлення до себе, на думку М. Фуко, у сучасних умовах виступає процесом самореалізації, що є рідкісною формою існу-

86

вання і, водночас, кінцевою метою людського життя. Він порівнює турботу людини про себе, самореалізацію з лікуванням душі [3].

Слід підкреслити, що ідеї самореалізації у Г. Сковороди по в’язані із самовдосконаленням, щастям, спорідненою працею, повагою до знань, до шанування людей тощо. Уже в XVII сторіччі філософ по-переджає, що у гонитві за багатством людина «спустошується». Усі моральні настанови мислителя, моральні максими, за терміном Винниченка, знаходяться безпосередньо у контексті християнства і тяжіють до Нагорної проповіді. «Турбота про себе» презентує себе як «чесність із собою», втілюючи максими: «Будь цілісним», «Перебувай у злагоді зі всіма живими істотами на Землі», «Будь злагодженим у своїх діях». Ці максими не лише актуальні в сучас-ному світі, вони набувають смислу загальнолюдських цінностей. Як зазначає В.С. Горський, тут діє не насильство та терор, не страх, а свобода та незалежність моральної поведінки [1, с. 241].

Погоджуючись з роздумами Г. Сковороди, зазначимо, що ро-зуміння самого себе можливе завдяки моральному вдосконаленні і духовному поступові людської особистості. На думку філософа, шлях самопізнання є процесом реального наближення людини до Бога унаслідок заглиблення у себе. Водночас, людина не може досягти внутрішньої гармонії, якщо буде заклопотана пошуками поза собою якихось благ. Лише за умови самоаналізу людина пе-ретворюється у нову, «внутрішню», яка може жити за покликом Святого Духу. Це мить, коли людина відшукала свій справжній життєвий шлях, здобула душевну рівновагу і щастя.

Григорія Сковороду відносять, без сумніву, до славетної ко-горти великих гуманістів. У творчості українського мислителя філософсько-антропологічні погляди ґрунтувалися виключно на Біблії і були головною засадою його діяльності. Така настанова філософа не може не бути затребуваною в ситуації, коли криза духовності постає як глобальне явище.

ЛІТЕРАТУРА1. Горський В.С. Історія української філософії : Курс лекцій / Вілен Гор-

ський. – К : Наукова думка, 1996. – 287 с. 2. Табачковський В. Проблеми педагогіки у світлі сучасної філософ-

ської антропології / В. Табачковський // Філософія освіти. – 2005. – № 1. – С. 135–147.

3. Фуко М. Герменевтика субъекта / М. Фуко ; [пер. с фр. А.Г. Погоняе-ва]. – СПб : Наука, 2007. – 677 с.

87

Барляєва О.А.,Гришко Л.Г.

(м. Харків)

МАНДРИ Г.С. СКОВОРОДИ ЗА КОРДОН (1744–1745 рр.)

Садівник щастя, так себе називав Г. Сковорода, за п’ять років перебування за кордоном сформувався як філософ європейсько-го рівня, який дарував ідеї нової вільної думки. І сьогодні у містах Братиславі й Токаї прикрашають будинки, у яких мешкав Григо-рій Сковорода меморальні дошки. Значущість праць відзначають Іван Яцканин, Вадим Воздвиженський та інші словацькі митці [9, с. 3].

Коли переяславський генерал-майор Федір Вишневський зі-брався їхати до далекої Угорщини, він не вагався, кого взяти з со-бою, і в якості помічника-перекладача, знавця європейських мов, цікавого співрозмовника і гарного музиканта запросив Г. Ско-вороду.

Федір Степанович Вишневський погодився з префектом Киє-во-Могилянської академії Мануїлом Козачинським, що він добре знає німецьку, грецьку та європейські мови, володіє латиною та й знайомий із правилами етикету, оскільки перед цим два роки був у співочій капелі Єлизавети в Петербурзі.

А з боку імператриці Федір Вишневський завжди мав підтрим-ку і особливу прихильність, оскільки, за невід’ємними записами в історії царської династії, став її бажаним сватом. Це він свого часу, ще полковником, привіз до Петербурга з села Лемеші, що на Чернігівщині, молодого козака Олексія Розума, який «володів приємним голосом і красивою зовнішністю». Тому його досить швидко було переведено до свити цесарівни Єлизавети Петрівни, яка, зійшовши на царський престол, звела Олексія Розумовського у графський титул, а потім підвищила до генерал-фельдмаршала і, врешті-решт, оформила з ним шлюб.

Так генерал Вишневський, взявши з собою Григорія, виконав вказівку цариці Єлизавети з її указу: «Ви можете вибрати людей, де вам хто потрібен, щоб були люди добрі, молоді, грамотні». Саме такою молодою і грамотною людиною був у свиті царського «комісара» Вишневського Григорій Сковорода.

88

Г. Сковорода відразу ж відгукнувся на пропозицію генерал-майора Вишневського їхати з ним на п’ять років до Угорщини, до Європи [2–5].

Більшість істориків переконана, що не правити церковну службу, не запалювати свічки, чи не обкурювати прихожан лада-ном, що Сковорода вирушив до Європи за новітніми знаннями, заздалегідь радіючи знайомствам з видатними вченими в євро-пейських університетах та академіях.

Відомо, що наприкінці серпня 1745, під час яблучного спасу, великий, добре споряджений обоз генерала Вишневського виру-шив із Києва. У подорожньому паспорті значилися два десятки населених пунктів проїзду: відразу ж після Києва – Васильків, а далі міста і містечка: Фастів – Кам’янка – Бердичів – Полонне – Заслав – Радзивилів – Броди – Львів – Жовква – Ярослав – Пше-ворск – Жешув – Кросно – Дуклянський перевал...

Відомо, що генерал Вишневський не міг їхати інакше, тільки за відомим торгівельним шляхом, прокладеному купцями ще в се-редньовіччі з Прибалтики через Дуклю, Свидник, Бардіїв, Пря-шів, Кошице – і далі на Угорщину до самого Середземномор’я.

Про це свідчить «Записка Олександра Духновича», педагога і просвітника з Закарпаття, який працював у ХІХ столітті і разом з Пряшівським єпископом Й. Гаганцем здійснив поїздку до Га-личини. В записці згадуються знайомі населені пункти: виїхали з Пряшева «так і на полудень прибули до Купелі Бардійовской», а через два дні «прибули ми через Кордон до Дукля граничного міста в Галичині».

Виявилося, що їдуть з «комісією» генерал-майора Вишнев-ського 34 людини, в два рази більше, ніж пропонувалося указом імператриці Єлизавети. Про молодого студента Григорія записа-но, що він був жвавим юнаком у припорошеній дорожній киреї, не міг довго всидіти на возі й широко крокував вздовж дороги по зеленій «мураві»... [7]

Першу згадку про Бардіїв знаходимо в Іпатіївському літописі за 1241 рік. Місто швидко росло і міцніло як важливий торгівель-ний центр по долині Секчова на Польщу. Накопичений в ньому капітал вимагав свободи дій. І ось в 1320 році угорський король Карл Роберт увів важливу пільгу, за якою кожен новий поселе-нець (торгівець) міста звільнявся від податків. Капітал вимагав охорони – і король Людовик представив право місту захистити-ся оборонними вежами і влаштовувати восьмиденний ярмарок.

89

А з 1376 Бардіїв взагалі вільне королівське місто. Відомо, що че-рез місто на експорт до Кракова доставляли вино з Токайської ви-ноградної долини.

Монахи-августинці спорудили костел і монастир. У стилі Рене-сансу була побудована ратуша, відкрилася гімназія з викладанням за новою системою, городяни користувалися книгами з першої в Угорщині публічної бібліотеки. У двох міських друкарнях збері-галися праці Мартіна Лютера. Ще важливий для нас факт: поблизу Бардієва, у селі Венеція, була вперше записана Никодимом україн-ська народна пісня «Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш», і Ян Бла-гослав розмістив її в «Граматиці чеській», що вийшла в 1571 року.

Про знамениту історію Бардіїв Григорій Сковорода довідався від свого супутника, генерала Вишневського, і зі старовинного середньовічного плану, копію бачили в Свидницькому музеї.

Сучасні дослідники вважають, що можливо знайти записи про проїзд місії генерала Вишневського через Бардіїв у 30–40-ті ро-ки XVIII століття. Швидше за все місія продовжила подорож на Пряшів – крайове місто Східної Словаччини.

Відомо, що генеральський обоз їхав через Верхні ворота з гос-тинного Бардіїва і повертав на південь – на Пряшів, а далі на Кошице. Вересень уже добігав кінця, золотисте бабине літо, при-крашене сріблястою літаючою павутиною, дарувало теплі соняч-ні дні. Господарський Федір Степанович поспішав до Токаю – до початку виноробного сезону. Не терпілося і Григорію: пошвидше прибути на місце, облаштуватися, озирнутися – і знову до книг, до бібліотек Відня, Кошиця, Прешпорка (Братислави).

І ще важливо ,що є університет, а в ньому викладають філо-софський курс, це добре пам’ятав Григорій Сковорода, залишаю-чи місто Кошице по дорозі до Токаю.

Позаду у Сковороди був місяць важкого шляху.Попереду – кілька років важкої науки в Європі [9, с. 3].Перебуваючи за кордоном у складі торгової місії, він позна-

йомився із життям, звичаями, фольклором і побутом народів Австрії, Італії, Польщі, Словаччини та Німеччини, підвищив рі-вень знання іноземних мов і прийшов до вагомого висновку, що людині потрібно не «шукати щастя за морем», а цінувати те, що подаровано їй від власної природи [8].

Мандруючи Угорщиною, Австрією і, ймовірно, Польщею, Ні-меччиною та Італією, Сковорода знайомився з вченими і набував нові знання.

90

ЛІТЕРАТУРА1. Багалій Д.І. Сочинения Г.С. Сковороды // Сборник Харьковского

историко-филологического общества. – 1894. – Т. 7. – 352 с.2. Батищев Г.С. Найти и обрести себя // Вопросы философии. – 1995. –

№3. – С. 103–109.3. Житие Сковороды, описанное другом его, М.И. Ковалинским // Ки-

евская старина, 1886. – № 9. – С. 103–150.4. Лощиц Ю.М. Сковорода. – М. : Молодая гвардия, 1972. – 224 с.5. Лосев А.Ф. Г.С. Сковорода в истории русской культуры // Филосо-

фия. Мифология. Культура. – М., 1991.6. Сковорода Г. Жизнеописание, сочинения. – М.: Евролинц, 2002. –

200 с.7. Сковорода Г. Симфоніа, наречена Книга Астрахань о познании са-

мого себе себе // Сковорода Григорий. Повне зібрання творів у 2- т. – К.: Наукова думка, 1973. – Т. 1.

8. Сковорода Григорій. Твори: У 2 т. – К.: ТОВ «Вид. Обереги», 2005. – 528 с.

9. Стадниченко В. Путь в Европу // Зеркало недели. – № 32 (356). – 23 августа – 1 сентября 2001. – С. 3

Чуркіна В.Г.,Косенко К.О.

(м. Харків)

ЛЮДИНОТВОРЧА ПРОБЛЕМАТИКА МОРАЛЬНОСТІУ ФІЛОСОФСЬКИХ СИСТЕМАХ І КОНЦЕПЦІЇ

Г.С. СКОВОРОДИ

У системі етичного знання та у практичному функціонуванні моралі проблема співвідношення моральних цілей і засобів їх до-сягнення виключно важлива. Особливої актуальності надає цій проблемі суперечливе життя і діяльність людини. Наприклад, на-силля може бути виправдане тоді, коли виступає засобом на шля-ху до ненасилля, до добра. Основним аргументом на користь на-силля є твердження, що без нього не можна протистояти агресії, тиранії, жорстокому злочину. Етичного характеру набуває проб-лема співвідношення мети та засобів саме тоді, коли виникають сумніви щодо доцільності застосування засобів, які небездоганні у моральному відношенні.

91

У пошуках відповіді на низку питань в історії етико-філо-софської думки сформувалися три принципові позиції: «ме та виправдовує засоби», «непротивлення злу насильству», «мета визначає засоби» [1]. Перша формула «Мета виправдовує за-соби»: теза, висловлена першим генералом ордену єзуїтів І. Ло-йолою, передбачає, що засоби можуть бути виправдані як тим-часові труднощі на шляху до мети. Друга формула Мойсея «не убий» і третя теза Ісуса Христа – «непротивлення злу»: ці пара-дигми у XX ст. отримали нове життя, зокрема принципам нена-силля надали духовні й практичні зусилля Л. Толстого, М. Ганді, М.-Л. Кінга. Позитивна моральна мета передбачає відповідний їй позитивний засіб досягнення. Якщо порушується це співвідно-шення, коли обираються небездоганні засоби, сама мета втрачає свою моральну сутність. Третя формула – діалектичний зв’язок між метою і засобами, її теоретично було обґрунтовано Г. Геге-лем: «мета не виправдовує, а визначає засоби», вибір засобівдосягнення мети залежить від того, яку мету досягає людина, її характер.

Всі три означені підходи недосконалі. На сьогодні не існує єди-них поглядів на вирішення проблем, які виникають у складно-му, наповненому конфліктами і протиріччями людському житті у полі культурних суспільствах.

Гармонізація мети та засобів залежить від багатьох факторів. У контексті вивчення природи моральних цінностей і формуван-ня мети вагомим науковим доробком є дослідження відомого пе-дагога і філософа Г.С. Сковороди. Засадничою в його філософії є концепція про дві людські натури (видима і невидима, «внут-рішня людина») і три паралельні світи (макрокосмос – природа, мікрокосмос – людина, світ символів – Біблія). Найважливішою вважав проблему людського щастя («сродна праця»).

На його погляд, метою виховання є не тільки вміння віднайти істину, пізнавати явища природи, а опанування таких шляхетних почуттів, як любов, дружба, вдячність і відповідної поведінки: го-товності до самопожертви та самообмежень заради оточуючих. Г. Сковорода закликав виховувати дітей і молодь у дусі народних традицій та ідеалів: учителі, вихователі, батьки повинні форму-вати у дітей високі моральні якості, патріотичні почуття, любов до праці, ненависть до неробства, до паразитизму, прагнення до свободи, справедливості, загального щастя , адже головне в особі вчителя та вихователя – його моральні якості.

92

Сутність морального виховання, за Г. Сковородою, полягає в розвиткові та зміцненні доброчесності. Цінувати людину тре-ба не за її матеріальне багатство, чин, посаду, зовнішній вигляд, становище «в світі», а за її внутрішню красу, за її розум і моральні якості.

«Древо от плодов познается». Для людини будь-якої професії, а отже, й для вчителя, фахова праця має бути джерелом радості, насолоди й щастя. Якщо ж цього немає, це означає, що людина виконує не властиву їй, неспоріднену працю. Філософ підкрес-лював положення про необхідність взаємоповаги та дружби між учителем і учнем. Для Г. Сковороди цей принцип мав суспільне значення.

З досліджень науковців можна дізнатися, що Г. Сковорода ви-суває два положення про щастя. По-перше, «щастя в серці, серце в любові, любов – це закон самопізнання, не залежить ні від часу, ні від місця. По-друге, щастя у згоді нашої волі з потребами при-роди. Адже закон природи – це закон гармонії, який керує люд-ським життям. Життя згідно з волею Божою означає бути щасли-вим. Це не важко, а тому й можливо».

Що стосується практичної, життєвої моралі, то основне по-ложення Сковороди таке: «благодарение блаженному Богу, что нужное сделал он нетрудним, а трудное ненужным». Практичний висновок із етичного вчення Г. Сковороди, що щастя – це віч ний пошук людством життєвої моралі.

Все, що існує, що переходить з одного рівня на інший, є «все се плоть тлініє, а те, що є необхідного, внутрішнього, се вічне – Бог». У людині це вічне божественне, є його внутрішній безсмертний дух, який Г. Сковорода називав Мінервою. Життя є тільки тоді справжнім, коли наш розум висліджує стежку до пізнання прав-ди. Далі автор говорить, що пізнання, таким чином, є єдине жит-тя і разом з тим – єдине справжнє щастя людини. Людина має пізнати себе: перше – саморозуміння є порозуміння себе як окре-мої особи, як людини, що має свою особистість; друге – саморо-зуміння є порозуміння себе як члена громадського життя, тобто людину, що має з іншими людьми одну віру, одну Батьківщину, закони, мову та звичаї; третє – саморозуміння є порозуміння себе як істоти, яку створив Бог подібно своєму образу.

Європейські філософи часто визначали якусь одну сторону са-мопізнання. Ідея божого явлення була втілена в триєдності Бога. Звідси загальна теоретична теза Сковороди: «Дяка Богові, що він

93

потрібне зробив нетрудним, трудне – непотрібним. Щастя для людини є саме потрібне, але воно є і саме нетрудне, коли чоловік довідається, в чому воно» [6].

І в етичній, як і в метафізичній, сферах Г. Сковорода, близький до емоцiйно-духовного мислення. Він проводить ідею «звичай-ності» (природної вдачі). З одного боку, в людини є вільна воля, а з іншого – природна вдача.

Щастя буває тільки тоді, коли свобода волі та природний хист збігаються у житті людини. З цього принципу звичайності та не-звичайності виводив Сковорода принцип національності [4, 68].

Серцевиною етичного вчення Сковороди є питання норма-тивної етики як умови досягнення щастя. Ідея «внутрішньої лю-дини», спрямована на інтенсифікацію духовного життя, приво-дить до висновку, що щастя нема чого шукати у «видимій при-роді», бо центральним поняттям у Г. Сковороди є Бог як точка перетину iнтелектуального та мiстичного бокiв пiзнавального процесу. «Весь свiт складається з двох натур: одна видима, дру-га – невидима. Видима натура зветься твар, а невидима – Бог». Щастя не залежить від місця і часу, від плоті і крові. «Рідне нам щастя не в почесній посаді, не в тім хисту, не в славному століт-ті, не у високих науках, не в багатому достатку. Щастя потріб-но шукати в собі, у власній «невидимій природі», єством якої є Бог.

У діалозі «Алфавіт або буква світу» філософ стверджує, що в кожної людини своя природа. Змінити її неможливо. Можливо лише, пізнавши її, обрати собі знання та життєвий шлях, «спо-ріднений з цією «невидимою природою». Коли людина йде за ви-могами «видимої природи», «сліпої натури», то вона потрапляє в рабство до останньої. Тягар рабства стає тим більшим, чим більше перевищуються необхідні потреби нагромадженими лю-диною багатствами та маєтностями [7, 113].

Дружні взаємини між людьми мають виявлятися скрізь і зав-жди, у всіх сферах діяльності та у першу чергу там, де йдеться про формування духовних якостей людей. Вчений звертає увагу на виняткове значення поваги та любові вчителя до дитини, гуман-ного ставлення до неї, врахування її запитів і прагнень. «Начало всему єсть любовь». Тільки щиро люблячи своїх вихованців, пе-дагог може успішно формувати їхнє моральне обличчя, збуджу-вати й утверджувати в них любов до людей: «...помічати або ро-зуміти, а чим більше хто помічає, тим більше плекає надії, а чим

94

більше плекає надії, тим полум’яніше любить, з радістю творить добро в якнайширшому, наскільки можливо, обсязі, безмежно і безмірно» [5].

Його філософія характеризується зосередженням на люди-нотворчій, етико-гуманістичній проблематиці, акцентуванням і піднесенням в людині її духовної першооснови. Це відзеркалено у творах: «Наркіс. Розмови про те: пізнай себе» (1798), «Сад бо-жественних пісень» (1861), «Суперечка біса з Варсавою» (1912). Звертаючись до фiлософських поглядiв, Г. Сковороди ми водно-час звертаємося до української духовної історії.

ЛІТЕРАТУРА1. Андрущенко В. Історія соціальної філософії. Західноєвропейський

контекст. – К.: Тандем. – 416 с.2. Белламі Р. Три моделі прав і громадянства. Лібералізм: антологія. –

К.: Смолосип. 2002. – с. 974–997.3. Колодій А. На шляху до громадянського суспільства. – Львів: «Чер-

вона калина», 2002. – 276 с.4. Павличко Д. Сковорода // Павличко Д. Любов і ненависть. – К.: Мо-

лодь, 1983. – С. 68–69.5. Сковорода Г.С. Вірші. Пісні. Байки. Діалоги. Трактат. Притчі. Прозо-

ві переклади. Листи. – К., 1983. – 542 с.6. Сковорода Г.С. Жизнеописание, сочинения. – М.: Евролинц, 2002. –

200 с.7. Янів В. Проблеми народного світогляду українців і спадщина Григо-

рія Сковороди // Народна творчість та етнографія. – 2000. – № 4. – С. 113–116.

Луган О.В., Швидка Л.Ф.

(м. Харків)

ЖИТТЯ Г. СКОВОРОДИ ЗА КОРДОНОМ ЗІ СПОГАДІВ М. КОВАЛИНСЬКОГО

Шанувальник творчості видатного українського філософа Г. Сковороди М. Ковалинський на прохання таганрозької грома-ди запросив Сковороду на гостини до міста, сподіваючись вра-

95

зити провінційне товариство знайомством із українським народ-ним мудрецем.

М. Ковалинський пише, що Григорій, син Сави, Сковорода народився в Малій Росії, Київського намісництва, Лубенської округи, в селі Чорнухах, в 1722 році. Батьки його були з просто-людства: батько – козак, мати – такого ж роду. Вони мали стан міщанський, достатній, проте відрізнялися у своєму колі чес-ністю, правдивістю, співчутливим ставленням до чужинців, на-божністю, миролюбним сусідством [4, с. 103]. Дату народження філософа встановили дослідники на початку ХХ ст., розшукавши архівні матерали про козацький родовід Г. Сковороди.

Про особливості обдарування «мандрованого вчителя» гово-рять такі рядки: «Сей син їх, Григорій, по сьомому році від на-родження помітний був схильністю до богочтенію, даруванням до музики, охотою до наук і твердістю духу. У церкві ходив він самовільно на клирос і певал відмінно, приємно. Улюблене же і завжди майже твердімое їм спів його було сей Іоанна Дамаскіна вірш: «Образу златому, на полі Деир служіму, тріе твої отроки не брегоша безбожного веління» та ін.» [4, с. 103–150].

За власним бажанням батько віддав його в Київське училище, що славилося тоді науками. Григорій скоро перевершив одноліт-ків своїх успіхами. Митрополит Київський Самуїл Миславський, людина відмінної гостроти розуму і рідкісних здібностей до наук, будучи тоді однокласником його, залишався у всьому нижче його при найбільшому змаганні своєму.

Тоді царювала імператриця Єлизавета, любителька музи-ки і Малоросії. Обдарування Сковороди до музики і приємний голос сприяли обранню до двору в «співочу музику», для музи-кування при вступі на престол государині. Він не довго пере-бував там. Імператриця скоро почала подорож до Києва і з нею «співоча музика» і Г. Сковорода прибули туди. Коли повертали-ся до двору до Санкт-Петербурга, він отримав звільнення з чи-ном придворного уставника, залишився в Києві і знову почав вчитися.

Коло наук, які викладалися в Києві, здалося йому недостат-нім. Він забажав бачити чужі краї. Скоро представився привід, і він скористався ним. Від двору був відправлений до Угорщини до Токайських садів генерал-майор Вишневський. Сковорода був відомий знанням музичної грамоти, гарним голосом, бажанням побувати в чужих краях. Він відрізнявся знанням і розумінням

96

декількох мов, був представлений Вишневському, який схвалив його кандидатуру.

Подорожуючи з генералом, мав можливість поїхати до Угор-щини побувати у Відні, Офені, Пресбурзі та інші містах, нама-гався знайомитися з вченими людьми. Повернувшись з Європи, наповнений новими враженнями, знаннями, але з порожньою кишенею, жив у своїх приятелів і знайомих. Скоро звільнилося місце вчителя поезії в Переяславі, куди він і відправився на за-прошення єпископа.

Сковорода був освіченю людиною, справедливо відзначає Ерн, його знання античних авторів «було для Росії XVIII століття аб-солютно виключним» [5, с. 93]. З давніх авторів Сковорода добре знав Платона, Аристотеля, Епікура, Філона, Плутарха, Сенеку та інших.

Він дуже уважно вивчив він і отців Церкви (Діонісія Ареопа-гіта, Максима Сповідника, Григорія Богослова). Можна відзначи-ти без перебільшення, що філософська і богословська ерудиція Сковороди була дійсно дуже ґрунтовна. Навіть при швидкому ознайомленні з творами Сковороди відчувається його безпереч-на оригінальність, бо він завжди самостійно продумує сюжет. Він не приділяв великої уваги теоретичній обробці, оформленню і систематизації своїх філософських ідей. Але, незважаючи на це, філософія Сковороди цільна і монолітна, де головним є передача внутрішнього досвіду, спроба вказати шлях до перебудови «сер-ця» у вищу духовність. Метою життя для нього є радість серця, внутрішній світ і сила душі [1, с. 33].

ЛІТЕРАТУРА1. Багалій Д.І. Сочинения Г.С. Сковороды. – Сборник Харьковского ис-

торико-филологического общества, 1894. – Т. 7. – 352 с. 2. Батищев Г.С. Найти и обрести себя // Вопросы философии. – 1995. –

№ 3. – С. 103–109.3. Бонч-Бруєвич В.Д. Про Г.С. Сковороду // Радянське літературознав-

ство. – 1958. – № 3.– С. 564. Житие Сковороды, описанное другом его, М.И. Ковалинским // Ки-

евская старина. –1886. – № 9. – С. 103–150.5. Сковорода Г. Жизнеописание, сочинения. – М.: Евролинц, 2002. –

200 с.6. Чижевський Д.І. Філософія Г.С. Сковороди / Підготовка тексту й пе-

реднє слово проф. Л. Ушкалова. – Харків: Прапор, 2004. – 272 с.

97

Ковтун І.І. (м. Харків)

ВИВЧЕННЯ ЖИТТЯ І ТВОРЧОСТІ Г. СКОВОРОДИВ ХІХ–ХХІ СТ.

У ХХІ ст. опубліковано перше видання творів великого укра-їнського поета й філософа Григорія Сковороди (1722–1794), здійснене в належному академічному форматі. Воно стало цін-ним джерелом для філософів, літературознавців, мовознавців, культурологів, педагогів, богословів та інших фахівців, які ви-вчають творчість Сковороди, надійним підґрунтям для перекла-дів його творів іншими мовами, для підготовки популярних ви-дань тощо [5].

Доведено, що у 16 років Г. Сковорода вступив до Києво-Мо-гилянської Академії. У двадцять став півчим у придворній капелі. Через два роки він продовжив навчання в Академії. У 1750 р. по-їхав до Європи: Угорщини, Німеччини, можливо, Італії.

Одним із перших описав біографію Г. Сковороди його друг М. Ковалинський у творі «Життя Григорія Сковороди, написане в 1794 році в стародавньому смаку». Він був улюбленим учнем і другом філософа, що зберіг архів вчителя [1].

І. Срезневський одним із перших висвітлив приватне життя філософа у повісті «Майоре, майоре». Він намагався художньо подати невдале одруження філософа. Але сучасні вчені не сприй-мають повість як документальне свідчення.

На наявність духовного зв’язку між Г.С. Сковородою і В. Со-ловйовим звернули увагу В.Ф. Ерн [11] і Д.І. Багалій та інші [1].

Відзначаючи духовний вплив Г.С. Сковороди, В.Ф. Ерн проник-ливо написав: «Сковорода – це та природна національна стихія, властивостями якої обумовлено проростання божественного на-сіння Логосу...» [11, с. 11–12].

Одним із основоположних принципів філософської системи Сковороди є вчення про двонатурність світу. Згідно з ним, все суще складається з двох натур – видимої і невидимої, тобто мате-ріального й ідеального, тілесного і духовного, мінливого і вічно-го, залежного і визначального тощо.

Інший важливий принцип, обґрунтований Г. Сковородою, – це принцип цілісності, з позицій якого він перший у новій філосо-

98

фії починає говорити про «цілісну людину», про її цілісний дух, в якому окремі сторони душевного життя (почуття, воля, розум) поєднані в гармонійному зв’язку [10].

У числі основних рис, що вплинули на формування філо-софської системи Г. Сковороди, В. Ерн виокремлює «мандрівни-цтво». «Г. Сковорода перший, – свідчить біограф, – знімається з насиджених місць новоєвропейської історії, перший спрямо-вується в майбутнє, перший виходить з Єгипту матеріальної, механічної цивілізації і віддається пошукам Нового, Вічного, Неминущого...» [11, 12]. Йдеться не просто про мандри, а про духовні пошуки «мандрованого вчителя». Не маючи нічого, тільки дорожню сумку, посох, флейту та ще «совість, як чистий кришталь», Г. Сковорода відмовився і від блискучої церков-ної кар’єри, щоб не втратити найдорожче для нього – свободу [2, 35].

Ідейна і філософська спадщина Г. Сковороди давно вже стало об’єктом наукових досліджень у вітчизняній і зарубіжній літера-турі, що свідчить про значну її актуальності в контексті сьогоден-ня. Значна увага приділялася аналізу світоглядно-філософського змісту творчості філософа, зокрема проблемам етики і моралі, містики і метафізики, «філософії серця» та ін.

Іван Франко у своїй рецензії на Багалієве видання творів Ско-вороди зазначав, що про нашого філософа «ще й досі висказу-ються різні, прямо з собою суперечні погляди. Одні називають його містиком, інші раціоналістом, одні порівнюють його з Со-кратом, інші зі Спінозою, одні бачать у його писаннях пантеїзм, інші – християнські ідеї, а ряд науковців не бачать в ньому нічого, крім дивацтва, темноти, заплутаного стилю та застарілої бесіди» [9, 437].

Окремим важливим аспектом проблеми є також питання ідейних джерел світоглядної позиції як відображення характе-ру і специфіки його релігійної свідомості. Різноманітні питання релігійної основи філософської системи Г. Сковороди досліджу-валися в працях Д. Багалія, В. Ерна, М. Ковалинського, Ф. Зеле-ногородского, Д. Чижевського, а також у дослідженнях І. Валяв-ко, С. Кримського, В. Нічик, М. Поповича, В. Руменця, І. Стог-нія та ін. [1, 10, 11].

Д. Чижевський оцінював його філософську спадщину як яви-ще барокової культури [10]. Є. Маланюк та інші представники інтелектуальної української еміграції основну увагу приділяли

99

аналізу поглядів Г. Сковороди в контексті українського «кордо-центризму», або «філософії серця».

З інших позицій оцінювався філософ в радянський період. Актуальність питань класової боротьби, зокрема її ідейно-філо-софських аспектів, зумовив пошук у філософських творах Г. Ско-вороди елементів соціального протесту проти існуючих порядків кріпацтва. Наприклад, відомий громадський діяч більшовицької партії В. Бонч-Бруєвич розглядав Г. Сковороду як філософа «се-лянського сектантства».

Далі були спроби розглядати його філософію як попередника «революційного демократизму», спроби наблизити його до се-лянської революції і гайдамаччини (П. Тичина) [6].

Але більшість провідних науковців звернули увагу на контекст європейської філософії у поглядах Г. Сковороди. Це підтримують у своїх розвідках І. Драч, С. Кримський, М. Попович та ін. [3].

А. Лосєв, аналізуючи творчість Г.С. Сковороди, відзначає, що у духовному самопізнанні Сковорода вбачав ключ до розкриття таємниць буття світу і самої людини. У 2002 р. в московському видавництві («Евролінц») вийшла книга «Г.С. Сковорода. Жит-тєпис. Твори», де опубліковані його біографії, написані в різний час М. Ковалинським, Я. Верховцев, Н. Стеллецьким, В. Ерном, Д. Багалієм, а також твори самого Сковороди [5].

Оскільки на сьогодні число праць, присвячених Григорію Ско-вороді, перевищує 4000, є можливості об’єктивної оцінки праць Г. Сковороди. Про існуючі напрямки вивчення філософських та богословських поглядів Сковороди докладніше описано Л. Ушка-ловим [7–8].

ЛІТЕРАТУРА1. Багалей Д.И. Издание сочинений Г.С. Сковороды и стоящие в свя-

зи с ними исследования о нем // Известия Отделения русского язы-ка и словесности Императорской Академии. – Петроград. Наука, 1914. – Кн. 3. – С. 1–58.

2. Барабаш Ю. Знаю человека... Григорий Сковорода : поэзия, филосо-фия, жизнь. – М. : 1989.

3. Лощиц Ю.М. Сковорода. – М. : Молодая гвардия, 1972 г. – 224 с.4. Сковорода Григорій. Повна академічна збірка творів / За редак цією

проф. Леоніда Ушкалова. – Харків–Едмонтон–Торонто: Майдан; Видавництво Канадського Інституту Українських Студій, 2011. – 1400 с.

5. Сковорода Г.С. Жизнеописание, сочинения. – М. : Евролинц, 2002. – 200 с.

6. Тичина П.Г. Григорій Сковорода. – Радянське літературознавство. К., 1940. – т. 5–6.

7. Ушкалов Л. Григорій Сковорода: Семінарій. Харків, 2004. – С. 83–157, С. 606–875

8. Ушкалов Л. Українське барокове богомислення. Сім етюдів про Гри-горія Сковороду. Харків, 2001. – С. 90–95

9. Франко І. Зібрання творів: У 50 т. Київ, 1981. – Т. 29. – С. 43710. Чижевский Д.И. Философия Г.С. Сковороды. – Париж: Путь, 1929. –

Т. 19. – С. 23–56.11. Эрн В.Ф. Григорий Саввич Сковорода. Жизнь и учение. – М., 1912.

101

МУЗЕЄЗНАВСТВО ТА ОХОРОНА КУЛЬТУРНОЇ СПАДЩИНИ

Красиков М.М. (м. Харків)

ЩО НАМ ЗАВАЖАЄ ОХОРОНЯТИ КУЛЬТУРНУ СПАДЩИНУ У ХАРКОВІ?

Далеко не всі знають, що Харків належить до історичних міст, а це значить, що не тільки окремі пам’ятки архітектури та істо-рії повинні охоронятися, а має бути збереженим сам д у х міста з понад 350-річною історією, тобто історична забудова XVIII – середи ни XX століть (її презирливо називають «фоновою», «ти-повою», але без неї місто втрачає своє неповторне обличчя), і но-вобудови в історичному ареалі не повинні порушувати ансамбль, що склався на кінець XX ст., адже знищити пам’ятку можна не тільки руйнуючи її фізично, а й споруджуючи впритул до неї чер-гового архітектурного монстра.

Що ж заважає охороні пам’яток у Харкові та підтриманню ста-тусу «столиці Слобожанщини» як «історичного міста»?

1. Недовершеність законодавства, а головне – невідпрацьо-ваність реального застосування навіть тих законів, що діють. Напис на пам’яткоохоронних табличках «охороняється держа-вою» є блефом. Скільки себе пам’ятає автор, у Харкові держава не врятувала від повної чи часткової руйнації жодну з пам’яток – навіть національного значення.

2. Відсутність єдиного незалежного державного органу з охорони культурної спадщин, який не входив би до жодно-го з міністерств і мав би представників у обласних центрах. До складу цієї інституції повинні входити відомі своїми науковими працями, порядністю, активною громадською позицією істори-ки, архітектори, мистецтвознавці, а також висококваліфіковані юристи. Сьогодні пам’яткоохоронні функції у Харкові викону-ють Науково-методичний центр охорони культурної спадщини

102

Департаменту культури і туризму ХОДА та обласний Департа-мент містобудування та архітектури, причому перший опікуєть-ся пам’ятками історії, а другий – архітектури, майже не коорди-нуючи свою роботу.

Підпорядкованість охоронців пам’яток архітектури управлін-ню, яке, м’яко кажучи, не зацікавлене у збереженні історичного середовища, вже призвело до жахливих втрат (достатньо згада-ти фактичне знищення старого оперного театру – кардиналь-на реконструкція замість дбайливої реставрації) і до абсолют-но безкарної більшої чи меншої втрати автентичності багатьох пам’яток, внесених у державні реєстри.

3. Відсутність де-факто як державного, так і громадського моніторингу стану визначених та зареєстрованих пам’яток і надто млява робота з виявлення та документального оформ-лення пам’яток, які досі не були внесені до державного реєстру (переважно через недбалість чиновників-пам’яткоохоронців), внаслідок чого господарі неоформлених пам’яток «законно» за-мінюють у таких будинках вікна, двері, роблять прибудови і вза-галі все, що їм заманеться.

4. Перетворення Містобудівної ради з експертного органу на слухняний автомат, що штампує рішення, які потрібні меру та головному архітектору міста.

5. Відсутність впливової громадської організації, яка конт-ро лювала б роботу державного апарату з охорони пам’яток іс-торії та архітектури, а також широких кіл громадськості, які б підтримували ініціативи цієї організації зі збереження істо-ричного середовища Харкова.

Інститут громадських інспекторів з охорони культурної спад-щини, існуючий при обласних департаментах культури, при всій теоретичній корисності цієї ланки у пам’яткоохоронній роботі (симптоматично, що харківське обласне архітектурне відомство, яке очолює М. Рабінович, не тільки не має, але й не хоче мати таких інспекторів), − абсолютно не та організація, яка реальноможе забезпечити дієву охорону нашого історичного надбання, так само як громадські інспектори дорожнього руху (були такі у 1970−80-ті) ніколи не сприймалися всерйоз ані водіями, ані ДАІ, бо фактично не мали ніяких прав і, відповідно, ніяк не впли-вали на те, що відбувалося на дорогах. Максимум, що можуть громадські інспектори з охорони культурної спадщини, − «сиг-налізувати», тобто звертати увагу начальства на певні проблеми,

103

а керівництво пам’яткоохоронного центру у кращому випадку може написати листа до певних державних установ, знаючи за-здалегідь, що отримає на нього акуратну відписку. Цей паперо-вий колообіг створює видимість роботи, а руйнація історичних будинків йде своїм ходом. Інспектори з охорони культурної спад-щини повинні мати не менше прав, ніж інспектори-пожежники або інспектори-податковці, тоді суб’єкти господарювання будуть з ними рахуватися.

6. Відсутність фінансування пам’яткоохоронної діяльності унеможливлює цю діяльність. Сьогодні абсолютно очевидно, що держава-банкрут не в змозі підтримувати навіть ті пам’ятки архітектури й історії, які їй належать безпосередньо, не кажучи про ті, що здані в оренду. Тому на обласному рівні потрібно ство-рити благодійний фонд, єдиною метою якого було б фінансуван-ня робіт з реставрації та підтримки у належному стані об’єктів, внесених до державних реєстрів пам’яток культурної спадщини. Діяти фонд повинен під контролем громадських організацій на чолі з експертною радою і залучати до роботи виключно висо-кокваліфікованих фахівців.

Можливо, це утопія, але доки кожна культурна людина не відчує свою персональну відповідальність за збереження нашої спадщини, процес руйнації (а точніше − свідомого нищення) українських історичних міст ітиме, як і йшов, і такими темпами, що років через 20 охороняти вже буде просто нічого.

Панченко А.В. (м. Харків)

РОЗВИТОК МУЗЕЇВ ХАРКІВЩИНИ У 2014 РОЦІ

Станом на 1 січня 2015 року музейна мережа Харківської об-ласті налічує 110 закладів, у тому числі 1 – національний (підпо-рядкований Міністерству культури України), 31 музей комуналь-ної власності, у складі яких працюють 3 філії та один відокремле-ний відділ; 74 музеї, що створені при організаціях та установах, та 4 – приватні.

104

Зменшення кількості комунальних музеїв пояснюється тим, що рішенням сесії Харківської міської ради від 23.04.2014р. № 1575 ліквідовано комунальну установу культури «Харківський музей приватних колекцій», який фактично не працював від моменту створення (у 2007 р.) за відсутністю приміщення. Також, оскіль-ки Меморіальний музей-квартира сім’ї Гризодубових фактично є філією № 2 КЗК «Центр культури Київського району м. Хар-кова» і не є юридичною особою, як того вимагає законодавство, його віднесено до музеїв, що створені у складі підприємств, орга-нізацій та установ.

Загалом, музейні колекції музеїв Харківщини нараховують 809 579 предметів [2]. У тому числі, в комунальних музеях обла-сті зберігається 623 930 предметів [2], з них предметів основного фонду – 496 629 [2].

Якщо загальна кількість предметів, що зберігаються у му-зеях Харківської області, збільшилася на 12 674 предмети у по-рівнянні з 2013 роком, то через переведення Меморіального музею-квартири сім’ї Гризодубових до іншої категорії зменшила-ся загальна кількість музейних предметів та предметів науково-допоміжного фонду.

Кількість музейних предметів, що зберігаються у комунальних музеях Харківської області (за формою 8-нк) [1, 2]

рік 2013 2014 різницяпредметів основного фонду 494592 496629 2037предметів науково-допоміжного фонду 135623 127301 –8322всього предметів 630215 623930 –6285

Найбільшу кількість предметів, традиційно, було зібрано у Харківському історичному музеї. Всього колекція музею по-повнилася на 1 511 музейних предметів, з них 1 080 – предметів основного фонду [11]. 1 097 предметів зібрано співробітниками Харківського літературного музею, у тому числі 969 – основ-ного фонду [9]. Серед районних музеїв найбільш відзначився Лозівський краєзнавчий музей. Його колекція поповнилася на 439 предметів музейного значення [7].

2014 року за наказом Міністерства культури України в ко-мунальних музеях Харківської області було здійснено цифрове фотокопіювання інвентарних книг та книг надходжень основ-

105

ного фонду. Ця важлива та вкрай необхідна робота була прове-дена якісно і в стислий термін – протягом двох тижнів вересня 2014 року.

Спираючись на свої колекції та наукові розробки музейні співробітники Харківської області створили для харків’ян та гос-тей міста 570 стаціонарних та пересувних виставок, на яких екс-понувалося понад 20 тис. предметів з фондів музеїв [2]. Загалом в експозиціях і на виставках було представлено 59 252 предмети основного фонду [2].

Кількість виставок та музейних предметів, що експонувалися

рік 2013 2013 різницявсього виставок 571 570 –1експонувалось предметів основного фонду всього 57740 59252 1512

з них на виставках 20106 20052 –54

У тому числі, Харківський художній музей відкрив 74 вистав-ки [12], Міська галерея імені С.В. Васильківського – 39 [10], Бар-вінківський краєзнавчий музей – 33 [3], Художньо-меморіальний музей І.Ю. Рєпіна – 32 [13], також 32 виставки відкрито у Красно-градському краєзнавчому музеї імені П.Д. Мартиновича [4], 30 ви-ставок створено співробітниками Національного літературно-меморіального музею Г.С. Сковороди [8], по 29 відкрито у Крас-нопавлівському [5], Куп’янському [6] та Лозівському краєзнавчих музеях [7].

Найбільше експонатів представив на своїх виставках Харків-ський історичний музей (3137 предметів) [11], 1032 предмети екс-понувалися на виставках Харківського художнього музею [12], 756 – в Барвінківському краєзнавчому музеї [3].

Було розроблено 296 тематико-експозиційних планів для створення експозицій та виставок у музеях Харківщини, що на 23 більше, ніж минулого року [2].

У 2014 році в краєзнавчих музеях, де діють експозиції, присвя-чені подіям Великої Вітчизняної війни 1941–1945 рр., пройшов конкурс-огляд «Вклонимося великим тим рокам», присвячений 70-річчю Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр. Пе-ремогу у конкурсі в номінації «Краща експозиція» одержав Лозів-ський краєзнавчий музей, друге та третє місце посіли відповідно

106

Ізюмський краєзнавчий музей імені М.В. Сібільова та Барвінків-ський краєзнавчий музей [16, 15, 14].

Протягом року співробітники музеїв Харківської області взя-ли участь у 40 наукових конференціях. Для участі у конференціях, до наукових, науково-популярних видань та преси було написано 300 статей. З них: 65 – написані співробітниками Харківського іс-торичного музею [19], 38 – у Валківському краєзнавчому музеї [22], 26 – у Художньо-меморіальному музеї І.Ю. Рєпіна [33].

Аналізуючи роботу музейних закладів Харківщини у 2014 ро-ці, доводиться констатувати, що складна економічна ситуація, фінансова криза в державі, і, найголовніше, той факт, що область є фактично пограничною із зоною ведення бойових дій на сході України, дуже негативно вплинули на подальший розвиток му-зейної справи області.

Загальне збідніння населення, обмеження пересування в ме-жах області, відсутність фінансування на культмасові заходи в бю-джетах дитячих таборів призвели до того, що майже на 150 тисяч зменшилася кількість відвідувачів у комунальних музеях області. Значно скоротилася і кількість проведених екскурсій.

Порівняльний аналіз науково-освітньої діяльності музеїв Харківської області (2013/2014 рр.) [1, 2]

рік 2013 2014 різницявідвідувачів всього (в тис. осіб) 838,6 688,9 –149,7учнів та студентів (в тис. осіб) 468,4 452,4 –16,0обслуговано екскурсіями (в тис. осіб) 109,5 90,3 –19,2проведено екскурсій 11802 10165 –1637

Намагаючись подолати цю негативну тенденцію, музейні спів-робітники Харківщини направляють свої зусилля на підвищення якості обслуговування населення, створення нових інтерактив-них занять. Розробляються та впроваджуються в практику цілі цикли інтерактивних заходів. Так, в Харківському літературному музеї було відкрито освітньо-розважальний центр для дітей і під-літків «Книга», на базі якого було проведено цілу низку освітніх та пізнавальних програм для дітей різних вікових категорій [17]. У Художньо-меморіальному музеї І.Ю. Рєпіна доповнені нови-ми заняттями цикли інтерактивних заходів «Абетка мистецтв», і «Оживають речі...», а також розпочато новий цикл «Народні

107

українські свята» [33]. У Харківському історичному музеї розро-блені нові тематичні заходи та виїзні інтерактивні уроки: «Геній Шевченка вічно живий», «Україна – така різна, але вся рідна!», «Історія шоколаду», «Історія мого роду», «Історія поштової ли-стівки», «Загадки старовинних речей» тощо [19]. У Національно-му літературно-меморіальному музеї Г.С. Сковороди підготовле-ні спеціальні програми: «День народження в музеї», «Весільний сертифікат», майстер-клас із старовинного народного танцю та «Велодень у Сковородинівці» [32].

Протягом року пройшли численні етнографічні, фольклорні, мистецькі, літературно-мистецькі свята та фестивалі. В рамках святкування 170-річчя від дня народження І.Ю. Рєпіна співро-бітниками Художньо-меморіального музею І.Ю. Рєпіна були про-ведені такі масові заходи: акція «Словами Рєпіна про головне», майстер-клас з виготовлення рєпінських писанок, Рєпінський ве-локвест, флеш-моб «Рєпін – Forever!» тощо [33]. В Національному літературно-меморіальному музеї Г.С. Сковороди відбулися бал «Розкішна квітка українського бароко», свято «Містерії Купала», мистецький захід «ApPlainAir», фольклорне свято «Андріївські вечорниці у садибі Андрія Ковалівського» [32]. За участі міської галереї імені С.І. Васильківського успішно проведено Сьомий фестиваль молодіжних програм «NonStopMedia», в якому взяли участь молоді митці з різних регіонів України [18].

Слід відзначити, що попри складну політичну та економічну ситуацію в області вдалося провести значний обсяг реставрацій-них та ремонтних робіт в музейних закладах області.

Величезним досягненням є проведення робіт з реставрації ме-моріального будинку І.Ю. Рєпіна (Художньо-меморіальний музей І.Ю. Рєпіна), які дозволили відтворити аутентичний вигляд будівлі та її планування на момент перебування у ній художника у 1876–1877 рр. Також частково проведено благоустрій садиби [21].

На проведення капітальних та поточних ремонтів у музеях Харківщини у 2014 році було витрачено 1 млн 243 тис. 881 грн. У тому числі, у Лозівському краєзнавчому музеї проведено капі-тальний ремонт даху, встановлені енергозберігаючі склопакети, проведений поточний ремонт експозиційних приміщень. Зага-лом на ці ремонтні роботи було витрачено 100,7 тис. грн [28].

У грудні 2014 року розпочато капітальний ремонт фасаду бу-дівлі Ізюмського краєзнавчого музею, на що було виділено з міс-цевого бюджету 105,3 тис. грн [15]

108

Виконано роботи з ремонту даху виставкового залу Харків-ського художнього музею (746 429 грн) [20].

107 тис. грн витрачено на ремонтні роботи у сільському Верх-ньобишкинському краєзнавчому музеї: було замінено вікна на енергозберігаючі, відремонтовано фасад будівлі, замінено по-крівлю та огорожу, на вході в музей покладено бруківку [23].

Протягом року був проведений поточний ремонт 4 експози-ційних залів Первомайського краєзнавчого музею та розпочато капітальний ремонт експозиційних площ, призначених для екс-позиції, присвяченої подіям Великої Вітчизняної війни [29].

Частково замінені вікна у Дворічанському краєзнавчому му-зеї [25]. Проведено поточний ремонт у Великобурлуцькому крає-знавчому музеї [24].

У Куп’янському краєзнавчому музеї для одного з розділів екс-позиції придбане експозиційне обладнання [27].

У звітному році вжиті деякі заходи з охорони музейних ко-лекцій.

Так, встановлено охоронну сигналізацію у Музеї видатних харків’ян ім. К.І. Шульженко [30]. У Куп’янському краєзнавчому музеї встановлені металеві ґрати на вікнах та забезпечена цілодо-бова сторожова охорона будівлі [27]. Але в цілому стан охорони музеїв в області залишається незадовільним. На 1 січня 2015 року у 16 музейних закладах єдиним захистом є ґрати на вікнах.

Із року в рік продовжують залишатися без опалення Богодухів-ський та Чапаєвський краєзнавчі музеї, Історико-археологічний музей-заповідник «Верхній Салтів» та музей Гната Хоткевича – відокремлений відділ Харківського літературного музею.

На жаль, не зрушилася з місця у порівнянні з минулими ро-ками ситуація із експозиційним обладнанням. Як і раніше, біль-шість музеїв області потребують повної або часткової реекспози-ції та заміни обладнання.

Велика увага у минулому році приділялася підвищенню ква-ліфікації музейних співробітників. Так, співробітники обласних музеїв та музеїв міста Харкова взяли участь у таких семінарах, тренінгах та колоквіумах:

«Створення і промоція музейного продукту: практичний до-свід і навики тренера» (Київ, Український центр розвитку музей-ної справи) [9, 32, 33];

«Презентаційна продукція та промоція музею» від проекту ProMuseum (Київ) [9, 32, 33];

109

«Цивілізуючи музей: Креативні підходи до експозиції» (Київ, НЦНК Музей Івана Гончара) [9];

«Культурний проектний менеджмент» (Берлін, Центр підви-щення кваліфікації Клавдія Салоканнель) [9];

«Роль визначних особистостей – митців, діячів науки та куль-тури у формуванні національної самосвідомості наприкінці ХІХ – початку ХХ сторіччя» (Київ, Музей видатних діячів української культури) [9];

«Стратегія актуальності: як музею стати потрібним громаді?» (Львів, Державний природничий музей) [9, 33];

Семінар культурної критики та репортажу «Культура 3.0» – освітній міждисциплінарний проект CSM (Центр Сучасного Ми-стецтва) [18];

«Музей без бар’єрів: від теорії до практики» (Київ Національ-ний музей Т.Г. Шевченка) [9];

«Формуючи майбутнє: голоси відвідувачів у музеях» (Харків, в межах проекту «Актуальний Музей: стратегія динамічного роз-витку» Фонду «Розвиток України») [8, 9, 11, 33];

«Музеї в соціокультурному просторі» (Київ, Інституті після-дипломної освіти Національної академії керівних кадрів культу-ри і мистецтв) [32];

«Безпека музейних колекцій і культурної спадщини у надзви-чайних ситуаціях» (Запоріжжя, в межах проекту «Актуальний Музей: стратегія динамічного розвитку» Фонду «Розвиток Укра-їни») [11].

Директор Харківського літературного музею підвищувала кваліфікацію в Інституті післядипломної освіти Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв [17].

Директор Харківської художньої галереї ім. С.І. Васильків-ського пройшла стажування у Великобританії за спеціальною програмою Британської ради в Україні [18].

Також для музейних співробітників області було проведено щорічний обласний семінар-практикум, в рамках якого було здій-снено виїзд до музею А.С. Макаренка та проведено круглий стіл «Виховання патріотизму та національної самосвідомості музей-ними засобами. З досвіду роботи музеї Харківської області» [19].

На базі Харківського літературного музею в рамках проек-ту «Літмузей відкриває «Книгу для дітей» (грантова програма і3

«Ідея – імпульс – інновація» Фонду Ріната Ахметова «Розвиток України») було започатковано роботу консультаційного цент-

110

ру для музейних співробітників. Протягом другого півріччя 2014 року було проведено тренінги для музейників Харкова та Харківської області за темами «Динаміка музейного простору», ««Що» і «Як»: інтерактивні компоненти у музейному просторі», «Освітні програми для дітей у музеї» [17].

У листопаді 2014 року відбулися курси підвищення кваліфі-кації для працівників історичних та краєзнавчих музеїв м. Хар-кова і області, у підготовці та проведенні якого взяли активну участь спеціалісти Харківського історичного музею, Художньо-меморіального музею І.Ю. Рєпіна, Харківського літературного музею [17, 19, 21].

Підводячи підсумки, слід відзначити, що музеї Харківської об-ласті попри складні обставини доклали максимум зусиль для під-вищення якості та ефективності своєї роботи.

Джерела:1. Зведений звіт про діяльність музеїв Харківської області за 2013 р.

(форма державного статистичного спостереження № 8-нк).2. Зведений звіт про діяльність музеїв Харківської області за 2014 р.

(форма державного статистичного спостереження № 8-нк).3. Звіт про діяльність Барвінківського краєзнавчого музею за 2014 р.

(форма державного статистичного спостереження № 8-нк).4. Звіт про діяльність Красноградського краєзнавчого музею ім. П.Д. Мар-

тиновича за 2014 р. (форма державного статистичного спостережен-ня № 8-нк).

5. Звіт про діяльність Краснопавлівського краєзнавчого музею за 2012 р. (форма державного статистичного спостереження № 8-нк).

6. Звіт про діяльність Куп’янського краєзнавчого музею за 2012 р. (фор-ма державного статистичного спостереження № 8-нк).

7. Звіт про діяльність Лозівського краєзнавчого музею за 2014 р. (фор-ма державного статистичного спостереження № 8-нк).

8. Звіт про діяльність Національного літературно меморіального му-зею Г.С. Сковороди за 2014 р. (форма державного статистичного спо-стереження № 8-нк).

9. Звіт про діяльність КЗК «Харківський літературний музей» за 2014 р. (форма державного статистичного спостереження № 8-нк).

10. Звіт про діяльність Харківської міської галереї ім. С.В. Васильків-ського за 2014 р. (форма державного статистичного спостереження № 8-нк).

11. Звіт про діяльність обласного комунального закладу Харківський історичний музей за 2014 р. (форма державного статистичного спо-стереження № 8-нк).

111

12. Звіт про діяльність обласного комунального закладу «Харківський художній музей за 2014 р. (форма державного статистичного спо-стереження № 8-нк).

13. Звіт про діяльність Обласного комунального закладу «Художньо-ме моріальний музей І.Ю. Рєпіна» за 2014р. (форма державного ста-тистичного спостереження № 8-нк).

14. Звіт про роботу Барвінківського краєзнавчого музею за 2014 р.15. Звіт про роботу Ізюмського краєзнавчого музею ім. М.В. Сібільова

за 2014 р.16. Звіт про роботу Лозівського краєзнавчого музею за 2014 р. 17. Звіт про роботу міського комунального закладу «Харківський літе-

ратурний музей» за 2014 р.18. Звіт про роботу Харківської міської галереї ім. С.В. Васильківського

за 2014 р.19. Звіт про роботу Обласного комунального закладу Харківський іс-

торичний музей за 2014 р.20. Звіт про роботу обласного комунального закладу «Харківський ху-

дожній музей» за 2014 р.21. Звіт про роботу обласного комунального закладу «Художньо-мемо-

ріальний музей І.Ю. Рєпіна»22. Пояснювальна записка Валківського краєзнавчого музею за до звіту

про діяльність музею за 2014 р. (форма 8-нк).23. Пояснювальна записка Верхньобишкинського краєзнавчого музею

за до звіту про діяльність музею за 2014 р. (форма 8-нк).24. Пояснювальна записка Великобурлуцького краєзнавчого музею за

до звіту про діяльність музею за 2014 р. (форма 8-нк).25. Пояснювальна записка Дворічанського краєзнавчого музею за до

звіту про діяльність музею за 2014 р. (форма 8-нк).26. Пояснювальна записка Ізюмського краєзнавчого музею ім. М.В. Сі-

більова до звіту про діяльність музею за 2014 р. (форма 8-нк).27. Пояснювальна записка Куп’янського краєзнавчого музею за до звіту

про діяльність музею за 2014 р. (форма 8-нк).28. Пояснювальна записка Лозівського краєзнавчого музею за до звіту

про діяльність музею за 2014 р. (форма 8-нк).29. Пояснювальна записка Первомайського краєзнавчого музею до зві-

ту про діяльність музею за 2014 р. (форма 8-нк).30. Пояснювальна записка міського комунального закладу «Музей ви-

датних харків’ян ім. К.І. Шульженко» до звіту про діяльність музею за 2014 р. (форма 8-нк).

31. Пояснювальна записка міського комунального закладу культури «Харківський літературний музей» до звіту про діяльність музею за 2014 р. (форма 8-нк)

32. Пояснювальна записка Національного літературно-меморіального музею Г.С. Сковороди до звіту про діяльність музею за 2014 р. (фор-ма 8-нк).

112

33. Пояснювальна записка обласного комунального закладу «Художньо-меморіальний музей І.Ю. Рєпіна» до звіту про діяльність музею за 2014 р. (форма 8-нк).

Мицай Н.І., Рибка О.П.

(с. Сковородинівка)

СТРАТЕГІЯ РОЗВИТКУ ОКЗ «НАЦІОНАЛЬНИЙЛІТЕРАТУРНО-МЕМОРІАЛЬНИЙ МУЗЕЙ

Г.С. СКОВОРОДИ»

ОКЗ «Національний літературно-меморіальний музей Г.С. Ско-вороди» містить низку пам’яток першочергового значення, по-в’язаних із життям та діяльністю великого українського філосо-фа, поета, просвітителя Григорія Савича Сковороди. Це будинок, де він провів останні роки і помер, улюблені місця поета, його могила. У музеї зібрані експонати, що висвітлюють життя і твор-чість просвітителя, історію вивчення і вшанування його в Україні й у світі. Музей викликає постійну зацікавленість культурної гро-мадськості, є місцем проведення масових культурно-мистецьких та наукових заходів.

Уже сьогодні ми повинні розпочати підготовку до 300-ліття з дня народження Г.С. Сковороди (2022 рік). Ювілей має відзна-чатися на високому державному рівні, адже гідне пошанування пам’яті українського першорозума – це критерій нашої культур-ності, освіченості, національної самоідентифікації.

Стратегія розвитку музею передбачає поширення знань про Григорія Сковороду, залучення до музею широкого загалу відві-дувачів; забезпечення повноцінного функціонування музею як наукового та культурно-просвітницького закладу, подальший розвиток як осередку культурно-мистецького життя, піднесення рівня його роботи відповідно до сучасних вимог.

Зважаючи на цінності музею – меморіальність, відкритість, комплексний підхід, ми формулюєємо нашу місію таким чином: «Розповідаючи про життя Сковороди, ми робимо філософію до-ступною і насущно потрібною; знаходимо нові підходи і пропо-

113

нуємо відвідувачам способи досягнення душевного миру, розу-міння сродної праці та щастя; вчимо жити за Сковородою і до-сягати мети. Музейний простір – це простір, де історія оживає. Розвиваємо подієвий туризм, актуалізуємо минуле і формуємо майбутнє».

Нашими стратегічними цілями є: проведення маркетингового аудиту та ребрендинг музею; формування музею, зорієнтовано-го на відвідувача, який пропонує різноманітний освітній досвід для різних цільових аудиторій, зокрема:

розширення сфери діяльності шляхом розробки нових додаткових послуг (розважальних, інформаційних освіт-ніх тощо); створення креативного музейного продукту, формування лінійки бренду, створення оригінальної сувенірної про-дукції;еволюція головних музейних засад – від збереження колек-цій до подання інформації та освітньої діяльності, від па-сивного споглядання до безпосередньої участі;втілення розробок новітніх музейних послуг у практику;збільшити кількість відвідувачів, розширити аудиторію музею.

Окрім того, серед основних стратегічних завдань є такі:втілити програму з розширення експозиційних площ, оно-вити постійну експозицію, провести капітальний ремонт приміщення музею;забезпечити відзначення 300-річчя від дня народження Григорія Сковороди;втілювати міжнародну програму «Сковорода – 300»;інтеграція маркетингових програм із суміжними організа-ціями та установами (туристичні агенції, компанії з надан-ня послуг перевезення та ін.)інкорпорація музею як колективного члена у міжнарод-ні музейні структури ЮНЕСКО, зокрема до Міжнародної ради музеїв (ICOM);зробити музей центром дослідження творчості й життя Григорія Сковороди, продовжити співпрацю із науковими інституціями, вищими навчальними закладами;поповнити колекцію музею та створити умови доступу для дослідників;вдосконалити інфраструктуру.

114

Останнє передбачає відновлення садово-паркового ансамблю пам’ятки національного значення – меморіального комплексу Г.С. Сковороди:

• виготовлення проекту розвитку території музею (в тому числі, проект ланшафтного дизайну території парку – па-м’ятки садово-паркового мистецтва);

• консервування 700-літнього дуба, під яким любив працю-вати і відпочивати Григорій Сковорода, – пам’ятки історії та культури, з виготовленням захисного куполу над ним;

• капітальний ремонт системи освітлення парку;• очисні роботи на музейному ставку;• відновлення альтанки на водоймі;• завершення робіт зі встановлення огорожі навколо музею;• благоустрій території, прилеглої до пам’ятки історії та куль-

тури – могили Г.С. Сковороди;• проектування та побудова котельної для опалення музей-

них приміщень;• проектування та підведення мережі водопостачання та

водної свердловини.Музейне середовище нині постає перед важливими виклика-

ми доби і прагне запропонувати інноваційний підхід до створен-ня музейного продукту.

У 2014 році ОКЗ «Національний літературно-меморіальний музей Г.С. Сковороди» розпочато створення лінійку бренду «Мандрівець», спрямованого на розширення впізнаваності обра-зу Григорія Сковороди, актуалізацію тих філософських ідей, які є актуальними сьогодні, а також на формування сприйняття по-статі і учення Сковороди в цілком сучасному руслі.

Окрім створення оригінальної сувенірної продукції, необхідне створення і запровадження бренд-буку, медіа-супровід та фор-мування стійкого позитивного сприйняття цільовою аудиторією.

Важливим є проект із розроблення комп’ютерного шрифту «Скоропис Сковороди» (орієнтовна назва, виконавець – Олек-сій Чекаль), оскільки це стане важливим аспектом промоції (на-приклад, шрифт «Кобзар» від Київстар став одним із найбільш популярних під час відзначення 200-річчя від дня народження Т.Г. Шевченка).

У музеї необхідне створення умов для прийому дошколят з батьками або вихователями та проведення для них спеціальних занять.

115

Національний літературно-меморіальний музей традиційно відвідують групи школярів і студентів, більшість із яких – у скла-ді організованих туристичних груп. Музей має залучити до му-зею молоде покоління, використовуючи сучасні технології і про-понуючи такий підхід, щоб молодь зрозуміла цінність музейного продукту.

У музеї щорічно проводяться три наукові конференції: Все-українська наукова конференція (травень), яка присвячується актуальним питанням музейної справи, дослідженню творчості Григорія Сковороди; Харківські міжнародні філософські сково-родинівські читання (вересень), Студентські сковородинівські читання (листопад). Окрім того, музей є співорганізатором Все-української учнівської філософсько-краєзнавчої конференції «Пі-знай себе, свій рід, свій нарід», сковородинівських читань ХНПУ імені Г.С. Сковороди, КЗ «ХГПА» Харківської обласної ради та ін.

Проведення цих конференцій, а також публікація збірників матеріалів і статей підтримують дослідників творчості Г.С. Ско-вороди, що позитивно впливає на рівень дослідницького інтере-су до філософії та літературної спадщини українського першо-розума.

У рамках відзначення 295-річчя та 300-річчя від дня народжен-ня Г.С. Сковороди необхідно провести на міжнародному рівні наукову конференцію та філософські читання, запросивши до-слідників із Німеччини (Тетяна Клуберт, Елізабет фон Ердманн), Італії (Марія Грація Бартоліні), Польщі (Денис Пилипович), Ка-нади (Олег Ільницький, Наталія Пилип’юк), Російської Федерації (Олег Марченко) та ін.

Посилення наукового потенціалу музею вбачається посеред-ництвом співпраці та взаємодії із науковими установами та гро-мадськими організаціями, залученням до роботи кращих науков-ців академічної науки.

Упродовж 2015–2025 років необхідно організувати роботу вченої ради музею таким чином, щоб була можливість залучити висококваліфікованих науковців, які будуть контролювати дослі-дження в музеї і залучати до цієї роботи більше число студентів з університетів, партнерів наукових програм музею.

Розвиток фестивального руху на території ОКЗ «Національ-ний літературно-меморіальний музей Г.С. Сковороди» – це важ-лива запорука постійного інтересу до музею, засіб усталити тра-дицію повторних приїздів до музею.

116

Так, зокрема, необхідно підтримувати традицію фольклорних свят, які традиційно викликають значне зацікавлення у цільової аудиторії музею. Зокрема, це стосується таких заходів:

• регіональний фестиваль пісенно-обрядового фольклору «Сьогодні Купала, а завтра Івана» / фольклорне свято «Мі-стерії Купала»;

• мистецький пленер «ApPleinAir». Яблучний фестиваль, кон-цепція якого базується на філософії Сковороди і пропонує створення арт-композицій із яблук, концертну програму та розгалужену пропозицію мистецьких пленерів (серпень);

• фольклорне свято «Андріївські вечорниці у садибі Андрія Ковалівського» (грудень).

Перспективним є також запровадження святкування Масля-ної (Колодія) у музеї Григорія Сковороди.

Цікавими для відвідувачів також є концептуальні програми до свят, що повсякчас зринають у творчості Григорія Сковоро-ди – Різдво, Великдень тощо.

Окреме місце посідають мистецькі фестивалі та творчі про-грами, метою яких є:

• актуалізація постаті й творчості Григорія Сковороди; при-вернення уваги широкої громадськості до української літе-ратурної класики, культурної ролі Харківщини у розвитку української літератури;

• гідне представлення творчості лауреатів премії імені Григо-рія Сковороди у галузі літератури, музики, театру; актуалі-зація барокової природи української ментальності;

• стимулювання творчих проектів, присвячених Григорію Сковороді, а також актуалізація ваги творчої сили та висо-корозвиненої духовності;

• відкриття нових молодих авторів, сприяння спілкуванню початківців авторів з визнаними майстрами слова, вста-новлення контактів між творчими колективами та окреми-ми авторами;

• сприяння розвитку фестивального та зеленого туризму.Зокрема, це стосується таких заходів:• літературно-мистецький фестиваль «De libertate» (травень); • бал «Розкішна квітка українського бароко» (травень);• театральний пленер «Th eatrum mundi»(червень).Актуальності набувають спеціальні програми для дітей та

розвитку дитячої творчості.

117

Упродовж 2015–2025 років необхідне запровадження програ-ми «Уїкенд зі Сковородою» («Вихідні зі Сковородою»). Щотижня формуються нові пропозиції та нові можливості для відвідувачів дошкільного та шкільного віку, зокрема:

1. філософський уїкенд – фотосесія з викладачами філософіїхарківських університетів, загримованих у давньогрецьких і давньоримських філософів; виготовлення папірусу (папір hand-made), уроки з каліграфії;

2. театральний уїкенд – дитячий майданчик театрального пленеру «Th eatrum mundi»;

3. сільський уїкенд – майстер-класи з народних промислів(тиждень гончарства, тиждень ковальства, плетення тощо).

Ці та інші заходи покликані популяризації як діяльності На ціо-нального літературно-меморіального музею Г.С. Сковороди, так і розширення горизонтів інтерпретації самого українського пер-шорозума. Втілення програми сприятиме піднесенню культурного рівня населення України, розвитку літератури, мистецтва, науки. Збільшення відвідування музею та його масових заходів поліпшить соціально-економічне становище с. Сковородинівка та району.

Трофименко Т.М.(м. Харків)

ШУКАЄМО ТА ДИВУЄМО: ОСВІТНЬО-РОЗВАЖАЛЬНИЙ ЦЕНТР «КНИГА»

В ХАРКІВСЬКОМУ ЛІТЕРАТУРНОМУ МУЗЕЇ

Усі сучасні музеї перебувають у ситуації пошуку нових шляхів розвитку та засобів роботи з відвідувачами. Брак виставкових площ та обладнання, відсутність коштів на відкриття експозицій, неможливість здійснення повноцінної реклами закладу в умовах фінансової кризи призводять до того, що на сьогодні в Харкові музеї не є частиною культурного життя громади та не сприй-маються як інституції «розумних задоволень». Аби змінити цю ситуацію, у Харківському літературному музеї 2014 року було створено освітньо-розважальний центр «Книга», орієнтований на дітей та підлітків (за підтримки Програми і3 «Ідея – імпульс –

118

інновація» фонду «Розвиток України»). Створення подібного осе-редку музейної педагогіки було на часі давно й серед основних його завдань – відкрити книгу для юних відвідувачів, дати їм від-чути радість читання, збагатити новими знаннями загальнокуль-турного та літературознавчого характеру. Розвиток креативного мислення, нових ідей якнайкраще відповідають тезі про пошук та подив – саме цього ефекту намагаються досягти музейні педаго-ги, використовують новітні освітні методики, щоби навчити ро-зуміти художній текст та показати, що сучасні музеї – це цікавий спосіб дозвілля.

Інтерактивні заняття розраховані як на групові відвідування і роботу з педагогом, так і на індивідуальні відвідини родин із дітьми. Протягом 2014 року у «Книзі» було відкрито виставки: червень – серпень «Гарячий тур довкола світу: видатні художні твори для дітей»; вересень – листопад «Музейон: цікавіше, ніж просто література»; грудень 2014 р. – січень 2015 р. «Різдвяні ян-голи». У першому півріччі 2015 року в центрі працював проект «Книга familia: створи виставку разом із Літмузеєм». Авторка концепцій усіх виставок – завідувачка науково-дослідним відді-лом Т. Пилипчук, освітніх та інтерактивних програм – завідувач-ка науково-освітнім відділом О. Черемська.

Виставка «Гарячий тур довкола світу: видатні художні твори для дітей» була розрахована на різну вікову аудиторію (5–6, 8–10, 11–13 років). Її завдання – запропонувати «розумні задоволен-ня» для дітей під час літніх канікул. Головна ідея полягала у ви-користанні прийому подорожі навколо світу – у реальні країни Європи, Азії, Америки, Австралії, Африки, аби дізнатись про місцевих письменників та їхні твори для дітей. Відтак виставка стала таким собі фантастичним порталом із можливістю перемі-щення в просторі й часі. Обираючи кінцевий (або проміжний) пункт призначення, маленький відвідувач миттєво потрапляв до бажаної країни – фантастичної або реальної. Виставка була на-повнена, перш за все, книгами, серед яких бібліотечні видання – у вільному доступі, експонати – у спеціальних закритих шафах. Це створювало особливу атмосферу музейного простору та вод-ночас – читального залу бібліотеки й центру дозвілля, де вільно користуватися різноманітними засобами для ігор.

Відкриття книги для малих відвідувачів відбувалося в прямо-му сенсі: до вибору країни подорожі дитина не знала, до якої кни-ги вона здійснить мандрівку, адже всі видання були закриті спе-

119

ціальними планшетами з силуетами країн. Інтерактивна карта світу (на магнітному вінілі) допомагала обрати країну подорожі. Додатковим оформленням простору стали атрибути з різних ху-дожніх творів, орієнтовані на особливості дитячого сприйняття (схованки зі скарбами, іграшкові коробки і т. п.), які використо-вувалися під час освітніх занять. Для створення атмосфери загад-кової бібліотеки та водночас зручності доступу до книг служила конструкція, подібна до бібліотечної драбини. Стеля була оформ-лена планетами, описи яких узято з повісті А. Сент-Екзюпері «Маленький принц».

Особливістю функціонування виставки «Гарячий тур довкола світу» стало проведення спеціальних днів, присвячених культур-ним особливостям окремих країн. Так, протягом липня – серпня 2014 року у Літмузеї відбулися Американський, Французький, Польський, Японський, Індійський, Австралійський, Німецький та Український дні, під час яких відвідувачі ближче познайоми-лися з літературою та традиціями цих країн.

З нагоди початку навчального року в Літмузеї було відкрито виставку «Музейон: цікавіше, ніж просто література» (цільова аудиторія 12–14 років). Автори виставки та освітніх програм ста-вили собі за мету зруйнувати стереотип про шкільні заняття як нудну повинність та зубріння. Експозиція представляла твори української та зарубіжної літератури для дітей (вибір орієнтова-ний на шкільну програму) із можливістю цікавого літературо-знавчого аналізу. Простір виставки – стилізація шкіл різних кра-їн, що існували від античності до сучасності. На ідею створення подібної виставки надихнув Александрійський Музейон – ан-тична школа-музей, по суті – перший університет. Універсальні конструкції дозволяли швидко змінювати експозиції та завдяки додатковій атрибутиці створювати атмосферу певної школи.

Протягом 12 тижнів роботи виставки відвідувачі Літмузею мог-ли побачити давньогрецький гімназій, давньоримську грама тичну школу, давньогрецьку Академію Платона, Александ рійський Му-зейон, церковно-приходську школу в Україні; український колегі-ум, Інститут шляхетних дівчат Г. Квітки-Осно в’яненка, харківську класичну гімназію ХІХ ст., англійську вікторіанську школу ХІХ ст., Вальдорфську школу та школу Монтесорі ХХ ст., а також власне літмузейну «Книгу». Музейний педагог відтворював правила на-вчання в тій чи іншій школі та пропонував від відувачам за цими правилами засвоїти літературознавчу інформацію.

120

Окрім експонатів, що статично розташовувались в експозиції, в освітніх заняттях активно використовувалась атрибутика для навчання: спортивне приладдя (луки, диски, списи), вощені до-щечки, на яких писали за допомогою графіди (стилоса), дерев’яні скріплені дощечки-кодекси з написаними чорнилами (очеретом або пташиними перами) правилами та іншою зразковою інфор-мацією, клепсидри, сувої тощо. Для відтворення атмосфери укра-їнської гімназії було використано документи, як-от похвальні листи, щоденники та фото учнів, книги XVIII–ХІХ ст., а відвіду-вачі «вікторіанської школи» у жартівливій формі знайомилися з методами та способами навчання («покаральний ковпак»), мог-ли пограти в ігри, якими бавилися на перервах маленькі англійці у ХІХ ст.

Виставка «Різдвяні янголи», розрахована на дітей від 4 до 14 років, відкрилася в грудні 2014 року. Її метою було через лі-тературні й сакральні тексти (житія, казки) створити атмосфе-ру затишку, радості й захищеності, коли добро перемагає зло, дати відчуття причетності до горнього світу, через ім’я пізнати себе і навколишній світ. Іменинний цикл християнських святих накладався на Різдвяний цикл свят. Найбільш популярні імена циклу – дні пам’яті Катерини, Андрія, Варвари, Миколая, Анни, Анастасії, Стефана, Меланії, Василія, Іоанна.

Простір виставки було організовано як сучасну святкову різдвяну вітальню, розділену на чотири сегменти: сакральний, біографічний, літературний, інтерактивний. Сакральний простір представляла конструкція, заповнена іменними іконами, біогра-фічний – фоторамки з портретами відомих українців із цікавими біографіями, літературний – розміщені в шафах книги з фондів музею, у відкритому доступі – бібліотечні книги та ілюстрації до творів. Твори обиралися за різдвяною тематикою: янголи, які оберігають від негараздів, в явленому чуді дають порятунок. У межах виставки діяв також інтерактивний простір – площадка для освітньої діяльності: створення витинанки, різдвяної листів-ки з янголом, ляльки-мотанки «янгол» як ялинкової прикраси. Традиційно різдвяна виставка користувалася найбільшою по-пулярністю серед відвідувачів музею.

Доволі несподіваною була ідея проекту «Книга familia: зробіть виставку з Літмузеєм», що тривала в лютому – травні 2015 року та була розрахована на учнів молодших та середніх класів, їхніх батьків, дідусів, бабусь. Метою виставки було показати, як кни-

121

ги об’єднують різні покоління однієї родини, зближують батьків і дітей, як завдяки книзі діти можуть краще зрозуміти дорослих; зробити практичне дослідження літературних уподобань різних поколінь харків’ян; познайомитися з книгами, які вплинули на відомих українських письменників у їхньому дитинстві.

Оскільки діти тяжіють до активних дій більше, аніж до лек-цій про користь читання, то Літмузей запропонував інтерактив-ну взаємодію з відвідувачем уже на етапі створення виставки. Харків’яни відгукнулися на пропозицію принести до Літмузею книжки, із якими пов’язані їхні родинні історії; тексти, які чита-ли представники різних поколінь. Учасники воркшопів самостій-но обирали місце для розміщення книжок в експозиції, писали супроводжувальні тексти, оформлювали конверти з листами до майбутніх відвідувачів.

У такий спосіб на виставці «Книга familia» з’явилося багато цікавинок. Наприклад, харків’янин Віталій Шевченко передав ра-ритетний том «Кобзаря» 1934 року видання, із яким його дід був на засланні. А ще – власні фото в дитячому віці та книжку С. Ак-сакова. Вона відкрита саме на тій сторінці, на якій і понад 50 років тому, коли маленький Віталік читав «Записки ружейного охот-ника...». 11-річна Єва Войцун поділилася книжкою, яка їй дуже сподобалася під час зустрічі з автором – письменником Іваном Андрусяком. Найцікавіші моменти «Третього снігу» дівчинка по-значила власноручно зробленими закладинками. Журналістка Надія Шостак із донькою Стасею доповнили виставку декількома книжками, одну з яких – «Міо мій Міо» – вони читають разом.

У продовження теми впливу читання на розвиток особистості відвідувачам пропонували ознайомитися з книгами, якими в ди-тинстві захоплювались такі відомі письменники, як Леся Україн-ка, Корній Чуковський, Всеволод Нестайко та Микола Трублаїні. Вибір саме цих авторів зумовлений, по-перше, географічним фак-тором: Леся Українка зростала на Волині, Всеволод Нестайко та Микола Трублаїні – мешканці центральної України (вже юнаком Трублаїні переїхав до Харкова), Микола Корнійчук (Корній Чу-ковський) дорослішав у Одесі. По-друге, автори представляють кілька поколінь українців – від кінця ХІХ століття до повоєнного часу. По-третє, ці письменники до сьогодні популярні серед дітей та дорослих, і розповідь про їхнє дитинство відкриває пересічно-му читачеві малознайомі факти їхнього життя. Скажімо, у шафі Лесі Українки можна було побачити ляльку-мотанку Мавку (ма-

122

ленька Леся любила робити таких ляльок); у шафі Корнія Чуков-ського – улюблений смаколик Миколки Корнійчука – попкорн («пуканці»), а у В. Нестайка та М. Трублаїні – предмети-символи морських подорожей (Трублаїні як журналіст подорожував Арк-тикою, Нестайко з дитинства мріяв стати моряком, але вади зору перешкодили здійсненню дитячої мрії), дитячі фото та твори письменників. У відкритому просторі експонувалися книги, фото, принесені відвідувачами музею, якими замінялись різнокольоро-ві оголошення «Тут може бути ваш експонат». Також для фото та текстів використовувалися мотузяні конструкції та защіпки, що максимально полегшувало інтерактивний монтаж виставки.

Окрім виставково-освітньої діяльності, «Книга» розпочала працювати і як тренінгів центр для музейників Харківщини. Про-тягом липня-листопада своїм досвідом поділилися Т. Пилипчук та О. Черемська на одноденних семінарах «Динаміка музейного простору» і «Освітні програми для дітей у музеї».

Отож, можна стверджувати, що відкриття розважально-освіт-нього центру «Книга» у Харківському літературному музеї зба-гатило новим досвідом як працівників, так і відвідувачів. Нові форми роботи, можливість оперативної заміни виставок в уні-версальному експозиційному просторі, використання засобів мультимедії та ширшого арсеналу наочності дозволили зацікави-ти харків’ян і залучити їх до відвідування музею. Принцип «шу-кати й дивуватися» залишається для літмузейників чільним про-тягом понад 30 років їхньої роботи.

Юрченко А.В. (м. Чугуїв)

МУЗЕЙНЕ СВЯТО: ВІДТВОРЕННЯ НАРОДНИХ ТРАДИЦІЙ ЧИ СТВОРЕННЯ НОВИХ

Останнім часом у суспільстві відбувається два цікавих проце-си: зростання зацікавленості народними традиціями і перегляд ролі музеїв у культурному житті громади. І обидва ці процеси на-штовхуються на ряд перепон. Довгий час політика держави була спрямована на знищення давніх традицій, заміну їх новими, ви-

123

гаданими, надуманими. Музей як інститут був поставлений на службу єдиній культурній доктрині – демонстрації поступально-го розвитку суспільства і провідної ролі партії в цьому процесі. Досить важко долати всі надбудови, по шматочку відтворювати традиції, відшукувати їх коріння. Музею як суспільному інсти-туту також важко міняти свою роль, займати незвичну для нього нішу – не просто відображати процеси у суспільстві, а формувати суспільну думку.

Ці процеси на Слобожанщині мають свою специфіку. І вона, ця специфіка, зумовлена прикордонним положенням регіону – не лише між державами (Україною і Росією у всіх історичних іпо-стасях), але і між культурами (культурою осілих землеробів і ко-чових скотарів). Тому тут протягом століть відбувались процеси взаємовпливів, тож інколи важко відокремити одні традиції від інших. Тим більше, це важко зробити з огляду на подібність (але не тотожність) деяких загальнослов’янських свят.

Одним із таких свят є свято проводу Зими – Масляна. Крім змішання українських та російських традицій, до нього дода-лись треті – візантійські, церковні. Так, замість чіткої прив’язки в часі – кінець лютого, з’явилась прив’язка до церковного свята – Великодня і Великого посту, що йому передує.

Свого часу «Художньо-меморіальний музей І.Ю. Рєпіна» отри-мав від партнерів з туристичних фірм замовлення на організа-цію свята Масляної для шкільної аудиторії. Співробітники вирі-шили зробити акцент на українських традиціях цього свята. От тут і почалось найцікавіше. І найцікавіше полягало в тому, аби відділити українські традиції від нанесених ззовні і створених масовою культурою в подальшому; а також у тому, аби, в ідеалі, знайти в цьому святі щось притаманне лише для Слобожанщини. Сьогодні пошук будь-якої інформації починається з Internet’у. І перше, з чим ми зіткнулись в глобальній павутині, – абсолютно не звична для нашого вуха назва свята: замість звичної «Масля-ної» читаємо про «Колодія» [для прикладу 1]. За останні декілька років, що свято активно відроджується, ми так звикли до «Мас-ляної», що стали вважати її єдиною назвою для проводів Зими. А незвична назва «Колодія» ледь не штучна чи принесена з За-хідної України. Але в етнографічних дослідженнях читаємо: «На Масляну неодруженим хлопцям, іноді дівчатам, що засиділися у дівках, в’язали колодку. Найчастіше це робили заміжні жінки у перший день Масляної. Колодка – це «дрень», який коровам

124

прив’язували до ноги, прикрашений квіткою, іноді шматок по-лотна. А в с. Токарівка Харківської області неодруженим хлопцям чіпляли на шию гарбуза. Відкуплялися горілкою, грошима, вико-нували жартівливі бажання, наприклад, прохали залізти на дах і закричати півнем, затанцювати. Колодку в’язали також батькам неодружених парубків та дівчат. Гроші, зібрані як викуп, відразу гуртом «пропивали».

«Масляна, Масляна, яка ти мала, – якби ж тебе сім неділь, а по-сту одна!» – співали слобожани» [2, 9–14]. Отже, скоріше за все, стара назва поступово була замінена на «Масляну», але тради-ційні розваги з колодками залишились. В основному, традиційні розваги були розраховані на людей старшого віку, а не на шко-лярів. Тому довелось багато від чого відмовитись, а багато чого видозмінити.

Отже, на нашому музейному заняття діти і пісні тематичні слухали, і інформацію про народні традиції та звичаї. Але з огля-ду на те, що все дійство відбувалось знадвору, а погода весною нестабільна, треба було не дати дітям замерзнути. Тому все пе-ремежовувалось активними конкурсами. Власне, за традиціями свято і було рухливим та активним. Не обійшли ми увагою і са-мого Колодія. Діти відіграли всі стадії його життя, але не за дні, як під час масляного тижня, а за хвилин. Також розгадували за-гадки про народні звичаї. Шукали Сонечко, щоб його розбудити. Навіть провели своєрідні вибори основної страви – обирали між млинцями та варениками.

Хоч в більшості етнографічних розвідок стверджується, що опудало Зими не палили в Україні, або заміняли Зиму на Костру-батого Діда, наше музейне свято закінчувалось таки спаленням опудала. Адже саме такого фіналу свята чекають всі.

Зі всього вищесказаного можна зробити такі висновки: музеї мають достатньо потенціалу, щоб стати одними з центрів куль-турного життя громади, необхідно цей потенціал правильно ви-користати; музеї мають залишатися одним із інститутів, де збе-рігають народні традиції та створюються нові, але при створенні нових необхідно пам’ятати про те, що вони мають бути наближе-ними до автентичних традицій регіону і культурного спадку нації; популяризувати притаманний для музею різновид інтелектуаль-ного дозвілля, музейні співробітники мають адаптувати його до потреб суспільства, але при цьому не примітивізуючи і не пере-творюючи на балаган або на подібність до клубу за інтересами.

125

ЛІТЕРАТУРА1. http://spadok.org.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=

198:2014-01–13–20–33-08&catid=48:paganrituals&Itemid=792. Традиційна народна культура Дворічанського району Харківської

області / Упорядник М.О. Семенова – Х.: Регіон-інформ, 2001. – 160 с.

Щербак І.М.(м. Богодухів)

АКТУАЛІЗАЦІЯ ТВОРЧОСТІ ГРИГОРІЯ СКОВОРОДИ ЗА ДОПОМОГОЮ ГРИ «МАНДРІВЕЦЬ»

Музей вже давно став одним із найпопулярніших місць, де можна поєднати корисне з приємним – повчитися, розважаючись. Часто візит до таких закладів може втомлювати, тому виникають нові форми роботи, які намагаються задовольнити найвибагли-вішого відвідувача та створити умови для приємного проведення часу різновікових споживачів.

Окрім екскурсій, виставок, наукових заходів і освітньо-розва-жальних програм, музей пропонує різноманітну продукцію на продаж – магніти, туристичні марки, буклети, книги, календа-рики та іншу поліграфічну продукцію. Останнім часом набува-ють популярності спеціально розроблені ігри. Варто враховувати особливості культурного закладу, аби продукт не був випадко-вим і стосувався тематики музею чи окремого експонату.

На сьогодні чи не найбільшою аудиторією серед відвідувачів багатьох музеїв є школярі. Специфіка сучасного культурного за-кладу не дозволяє повноцінно познайомитися з музейним про-стором і вступає в протиріччя з дитячим сприйняттям навко-лишнього світу: не можна торкати руками експонатами, бігати, голосно розмовляти. Особливо складно батькам, які приходять на екскурсію з маленькими дітьми. Тому музей пропонує гос-тям ігрові форми роботи, що значно полегшують освітній про-цес і стимулюють їхню активність. Такий вид діяльності як гра ідеально підходить для школярів, що прагнуть бути задіяними у процес пізнання, перевтілюватися в історичних героїв, фанта-

126

зувати, проявляти свої творчі уміння. Розвиваючи різні здібності, зокрема у музеї, діти вчаться активно пізнавати життя. Граючись, моделюючи життєві ситуації, вони здобувають досвід. Так, до специфічних завдань музею Ф. Вайдахер відносить «не інформу-вання, а створення можливостей для емоційного переживання» [1, 184]. Такі види діяльності є важливими в освітньо-виховному процесі.

Гра може бути орієнтована не лише на дітей, а й на підлітків і дорослих: постійний стрес, напруження на роботі, побутові проб леми викликають у людей бажання, приходячи до культур-ного закладу, відпочити, відволіктися, а якщо і повчитися чомусь, то в ігровій формі, проявляючи власні здібності.

Про розвиток різних здібностей особистості йдеться в теорії американського вченого Говарда Гарднера. У 80-х роках ХХ ст. він розробив теорію множинних інтелектів, згідно з якою «розумові здібності виявляють себе у спроможності вирішувати пробле-ми або пристосовуватися до актуального стану чи до змін. Ви-являється, що люди роблять це по-різному, застосовуючи різні здібності. У кожної людини ці здібності так само унікальні, як відбитки пальців» [2, 161]. Г. Гарднер виділяє серед них вісім ти-пів: кінестетичні (фізичні), природничі, музичні, лінгвістичні, внутрішньо-особистісні, міжособистісні, логіко-математичні, візуально-просторові. Музейна гра має бути орієнтована на те, щоб задіяти якомога більше розумових здібностей.

Актуальність ігор пов’язана з необхідністю урізноманітнення форм роботи з відвідувачем, тому така практика поширена в му-зеях усього світу. У 1997 році у Вашингтоні було відкрито інтер-активний музей новин «Newseum», де можна дізнатися багато цікавих історій про журналістів, отримати практичний досвід підготовки новин, відвідати галерею, присвячену історії ЗМІ. По завершенню кожен на практиці має можливість перевірити свої знання за допомогою захопливої настільної гри [3]. Така форма роботи може бути своєрідними голосами відвідувачів.

Житомирський музей космонавтики ім. С.П. Корольова у рам-ках проекту «Підкорюй космос у режимі offl ine» створив пізна-вальну космічну настільну інтелектуальну гру «Космотур». Вона орієнтована на шкільну та студентську аудиторію і сприяє поглиб-ленню знань у сфері космонавтики [4].

Херсонський обласний художній музей ім. О.О. Шовкуненка реалізує проект «Музей, який вабить» у партнерстві з Фондом

127

громади Херсона «Захист». Громадська організація в Києві «Укра-їнський центр розвитку музейної справи», яка реалізує проект «ProMuseum» за підтримки МФ «Відродження» та МБФ «Україна 3000», надала грант на створення настільної гри. Перша части-на гри – «Виставковий турнір» знайомить із колекцією музею, інша – «Створи виставку року» дозволяє відчути себе музейним співробітником і знайомить із принципами роботи в художній галереї [5].

Національний літературно-меморіальний музей Г.С. Сковоро-ди у квітні 2015 року презентував настільну гру «Мандрівець». Проект втілений у рамках «ProMuseum» за підтримки Міжнарод-ного фонду «Відродження», МБФ «Україна 3000» та ГО «Укра-їнський центр розвитку музейної справи». Партнер проекту – ГО «Центр підтримки реформ». Гра-бродилка розрахована на широку аудиторію: батьки з дітьми, школярі і підлітки. Головна її ідея – познайомити з постаттю Г.С. Сковороди, з його життям, творчістю, головними філософськими принципами: зі «сродною» працею, сродним навчанням, двома натурами і самопізнанням. Виконуючи місію, гравець знаходить власний шлях до щастя за допомогою універсалій Сковороди. «Мандрівець» розроблений у двох варіантах – настільний, який можна придбати, і збільшена копія (площею в чотири квардартні метри) для тих, хто хоче по-гратися просто в музеї.

«Мандрівець» розвиває кінестетичні здібності людини (самі ж гравці є живими фішками), міжсобистісні (спілкування з людь-ми, робота в групах), музично-ритмічні (декламування текстів), вербально-лінгвістичні (завдання на запам’ятовування). Окрім того, гравець проявляє творчі уміння, вчиться логічно мислити, швидко орієнтуватися і знаходити вихід зі складних ситуацій.

Водночас, настільна гра може слугувати не лише розвагою для відвідувачів, а й бути справжнім музейним експонатом. Примі-ром, Дніпропетровський історичний музей отримав цінний по-дарунок від відомого колекціонера Нурії Даніровни Бусигіної. Це настільна гра «Лото» початку ХХ століття [6].

У музеї фінансів в США була представлена настільна гра Мо-нополія із золота. Цей екземпляр був створений в 1998 році Сідні Мобеллем. Її вартість оцінюється в 2 мільйони доларів. Поле, всі деталі на дошці, наперсток, фішки, картки, маркери, зроблені із золота. Фігурки готелів інкрустовані сапфірами, а димоходи – ру-бінами [7].

128

Музейні продукти, зокрема ігри, що містять символіку чи на-зву музею можуть слугувати непоганою рекламою. Цікаві новин-ки приваблюють відвідувача в тому випадку, якщо він інформо-ваний про спектр послуг. Музеям варто розширювати асортимент продукції, яка є відображенням самого культурного закладу, а та-кож джерелом постійного прибутку.

ЛІТЕРАТУРА1. Вайдахер Ф. Загальна музеологія: Посібник / Перекл. з нім. В. Лозин-

ський, О. Лянг, Х. Назаркевич. – Львів: Літопис, 2005, с. 1842. Музей: менеджмент і освітня діяльність / Упор. З. Мазурик, Г. Аартс. –

Львів: Літопис, 2009. – 223 с., 1613. Інтерактивний Музей новин розповідає про історію журналістики

[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://old.nsju.org/blog/51.html

4. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://cosmosmuseum.info/index.php?way=information/news&news_id=51

5. Музейну настільну гру презентували у Херсонському музеї [Елект-рон ний ресурс]. – Режим доступу: http://prostir.museum/ua/post/34615

6. Ценный дар музею [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ru.museum.dp.ua/news_0323.html

7. 18 karat gold Monopoly set on display at Museum of American Finance [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.moaf.org/news/media_mentions/000084

Маршала А.Ю. (м. Чугуїв)

БУДИНКИ МАЙСТЕРЕНЬ ДОБИ СЛОБІДСЬКО-УКРАЇНСЬКОГО ВІЙСЬКОВОГО ПОСЕЛЕННЯ

КАВАЛЕРІЇ У СМТ НОВОПСКОВ

Кожен період існування населеного пункту має відображення у його забудові – зміни в адміністративному ладі та соціально-економічному розвитку обумовлювали зведення нових споруд. Так, селища та слободи, що в пер. пол. ХІХ ст. увійшли до складу Слобідсько-Українського військового поселення кавалерії були забудовані спорудами у класичному стилі, окремі зразки яких

129

зберігаються дотепер у містах та селах Харківської та Луганської областей, зокрема, у смт. Новопсков продовжують функціонува-ти два будинки майстерень полкового ділового двору, які потре-бують детального вивчення та збереження.

Округ поселення Псковського кірасирського полку було оста-точно сформовано в к. 1820-х рр. з населених пунктів Старобіль-ського повіту [4, арк. 7] з центром у сл. Осиновій, яка в 1832 р., як й інші штаб-квартири поселених кірасирських полків отримала назву відповідно до полку, а саме Новий Псков [5, арк. 4]. Про-те на карті 1836 р. штаб-квартирою Псковського кірасирського полку позначена сл. Ново-Закам’янка [3, арк. 3], яка зберігала своє значення до ліквідації Слобідсько-Українського військово-го поселення кавалерії в к. 1850-х рр., і сьогодні продовжує іс-нувати, як смт. Новопсков – районний центр Луганської області. Зазначені зміни у територіальному устрої призвели до того, що в Новопскові не було зведено будинків для окружного та волос-ного комітетів і громадських будівель, як наприклад, школи кан-тоністів, натомість будівництво у слободі обмежилося садибами військових поселян та офіцерів і господарськими спорудами [2, с. 84–85], зокрема, функціонував полковий діловий двір, що становив собою комплекс з наступних будівель: сараю для пол-кового обозу, стайні для підйомних коней, полкового цейхгаузу для одягу, полкового цейхгаузу для зброї, будинку для збирання майстрів з караульнею, споруди для розташування лакувальної, лимарної, швацької та чоботарської майстерень, та будинку для теслярської, ліжницької та малярної майстерень [1, с. 21], остан-ні два збереглися дотепер. Слід зазначити, що різноманітні май-стерні працювали у всіх 8 округах 2-ї уланської та 2-ї кірасирської дивізій, як у складі ділових дворів [2, с. 69, 75, 78, 80, 88; 8, с. 17–18], так і окремо, як наприклад, кузня зі слюсарнею в сл. Ново-Білгороді [2, с. 75], або швацька майстерня в м. Чугуєві [7, с. 35]. Господарські споруди періоду військових поселень майже не збе-реглися дотепер, оскільки, відповідно до Положення про новий устрій військового поселення кавалерії 1857 р., зокрема, статей про казенні будівлі, що належали військово-поселеним округам, ділові двори були віднесені до категорії споруд, заснування яких не передбачено для військ розквартированих в місцях цивільного відомства та могли переходити на утримання військових підроз-ділів або ж продаватися з публічного торгу [6, с. 482], які прово-дилися спеціальними комісіями в окружних штабах [6, с. 1044].

130

Станом на сьогодні визначити, конкретне місце розташуван-ня майстерень у вцілілих будівлях ділового двору у смт. Ново-псков досить складно, проте, в цілому розгляд їх розподілення дає змогу стверджувати, що в одній споруді працювали ремісни-ки зі схожою спеціалізацією, окрім того, знайомство зі складом майстерень та призначенням цейхгаузів дозволяє встановити, що на полковому дворі виготовляли вироби з дерева, зброю, кінську упряж, одяг та взуття. Споруди для розташування майстерень, як й інші будівлі ділового двору були зведені в пер. пол. 1830-х рр., оскільки вони вже згадуються в Статистичному атласі за 1837 р. [1, с. 21], та в процесі подальшого існування, після ліквідації військово-поселеної системи, зазнали певних змін та перебу-дов, однак, розташування функціональних елементів головного, бокових та заднього фасадів, а також вцілілі декоративні еле-менти, свідчать про те, що архітектурне рішення обох будинків відповідало канонам класицизму. Так, перша будівля становить собою цегляну, одноповерхову, прямокутну в плані споруду, що складалася з трьох об’ємів – центральної частини, дещо вищої та висунутої вперед по відношенню до бокових. Як центральна, так і бокові частини мають двосхилу покрівлю, що завершуються трикутними фронтонами, прикрашеними невеликими напівцир-кульними слуховими вікнами. Дерев’яні бруси, що збереглися в основі фронтону та залишки дерев’яного карнизу на головному фасаді свідчать на користь того, що будинок вінчав поштукатуре-ний дерев’яний карниз софітного типу, на який спиралися слухо-ві вікна бокових фронтонів. Композиційним центром головного фасаду виступають три вікна центральної частини будівлі, роз-ташовані у напівциркульних нішах, декоративним оздобленням яких виступає профільований архівольт, над якими в ХІХ ст. іс-нував ряд додаткових вікон, що були в подальшому закладені. Ві-конні прорізи бокових частин головного фасаду також розміщу-ються у нішах із завершенням у вигляді лучкової арки. На рівні п’ят арок проходить пояс, який охоплює споруду по периметру та головне завдання якого полягає у наданні головному фасаду ком-позиційної цілісності. Втрати штукатурного шару дозволяють розглянути будівельні техніки, що застосовувалися при зведен-ні споруди, зокрема, була використана верстова цегельна кладка та всі зовнішні прикраси, а саме пояс та архівольти, виготовляли спочатку з цегли і лише потім витягали зі штукатурки. Отже, ста-ном на сьогодні, перший будинок для розташування майстерень

131

має ряд перебудов та втрат у декоративному оздобленні, проте вцілілі елементи карнизу, архівольти ніш центральної частини та відсутність у деяких місцях штукатурки дозволяє встановити, що споруда відповідала канонам класичного стилю, однак, в останні роки будинок не використовується та є занедбаним, що призво-дить до його поступового руйнування. Інша будівля для розта-шування майстерень становить собою цегляну, одноповерхову, П-подібну в плані споруду, що складається з центральної части-ни та двох крил. Будинок має двосхилу покрівлю, бокові крила якої завершуються трикутними фронтонами з круглим слуховим вікном. Центральну частину головного та бокові фасади вінчає простий східчастий карниз. Вертикальне членування головного фасаду відбувається за допомогою рустованих лопаток, якими позначені також кути будівлі. Площину фасадів прикрашає ряд ритмічно розташованих напівциркульних вікон з декоративним оздобленням у вигляді архівольтів, наличників, виносної підві-конної плити, на рівні якої, по периметру будинку, проходить пояс. Нетиповим, як для архітектури класицизму, так і будівель періоду військових поселень, є розташування віконних отворів центральної частини головного фасаду, який поділяється русто-ваною лопаткою на дві нерівні частини, в одній з яких розміщу-ється п’ять вікон, в іншій – два, інтервал між якими значно збіль-шений. Тобто непарність вікон зберігається, проте порушується характерна для класичного стилю симетрія. Вхід до будівлі розта-шовується на задньому фасаді, проте оцінити його архітектурне рішення досить складно, через пізніші добудови. Сьогодні буди-нок майстерень, на відміну від першої споруди, використовуєть-ся за своїм утилітарним призначенням, в якості господарського приміщення. Тобто, зазначені споруди у Новопскові потребують проведення реставраційних робіт з метою повернення їхнього початкового виду та можуть виступати екскурсійними туристич-ними об’єктами, поряд з іншими будівлями періоду військових поселень та житлової архітектури сер. – др. пол. ХІХ ст., що збе-реглися у селищі та прилеглих населених пунктах, що сприятиме їх збереженню та популяризації, оскільки будинки для майсте-рень виступають досить рідкісним зразком архітектури періоду Слобідсько-Українського військового поселення кавалерії, зна-йомство з якими дозволяє не лише розглянути особливості пла-нування та оздоблення споруд, але й скласти уявлення про особ-ливості ведення господарства у військово-поселених округах.

132

ЛІТЕРАТУРА1. Атлас статистический округов Украинского военного поселения за

1837 г. – 1838. – 38 с.2. Военно-статистическое обозрение Харьковской губернии. Сведения

специальные / Сост. Генерального Штаба капитан Мочульский // Военно-статистическое обозрение Российской империи. Издавае-мое по Высочайшему повелению при 1-м Отделении Департамента Генерального Штаба. – Т. 12. – Ч. 1 – Спб.: Типография Департамента Генерального Штаба, 1850. – 151 с.

3. ДАХО. – Ф.25. – Оп. 38. – Спр. 806. – 3 арк.4. ДАХО. – Ф. 3. – Оп. 75. – Спр. 162. – 7 арк.5. ДАХО. – Ф. 3. – Оп. 91. – Спр. 104. – 5 арк.6. Полное собрание законов Российской империи. Собрание второе. –

Т. 32 (1857 г.). Отделение I – СПб, 1858. – 1067 с.7. Приказы Главного над Военными Поселениями Начальника графа

Аракчеева по Корпусу поселенных войск за 1818 г. – СПб., 1820. – 193 с.

8. Украинские военные поселения 5, 6, 7 и 8 кавалерийские округи за 1838 г. К 1 генваря 1849. – Б. м.: Б. и., 1849. – 29 с., 8 л. карт

Костова Т.М. (м. Харків)

АСПЕКТЫ ЗДОРОВЬЯ И ДОЛГОЛЕТИЯВ ДУХОВНОЙ И НАРОДНОЙ КУЛЬТУРЕ УКРАИНЫ

Сохранение здоровья и долголетия является одной из прио-ритетных задач государства. Эти аспекты заложены также в ду-ховной и народной культуре Украины. Среди множества литера-туры на эту тему одним из значимых является учебник профес-сора университета им. В. Каразина, доктора биологических наук М.С. Гончаровой «Валеопедагогические аспекты духовности». Человек развивался в единении с природой, наблюдая и фикси-руя её законы. Вначале графически в виде знаков, пиктограмм (к примеру, на территории современной Украины календарь на трипольском горшке)..., позднее ассоциативно-образно в фольк-лоре, мистерийных действиях в храмах, на народных праздни-ках. Основы знаний о сохранении жизни человека, о здоровье

133

и долголетии, об ощущении счастья и душевной гармонии, пред-ставлены в духовном своде законов: у славян-язычников в Ведах, у христиан в Библии, так как духовность – составная часть на-родной культуры. Творцами их язычники считают персонифи-цированные силы природы, христиане – Бога, атеисты – макро-, микрокосмос. У философа Г. Сковороды – учение о трёх мирах: макрокосмос, микрокосмос или человек и Библия... Космонавт Л. Каденюк в одном из интервью сказал: «...полет меня значитель-но приблизил ... к осознанию того, что Высший разум есть» [3].

В продолжение года отмечают праздники, связанные между собой хлеборобским циклом. Они фактически регламентирова-ли режимы труда и отдыха, питания.

Внешняя атрибутика обрядовости, декламация и пение, как священных текстов в храмах, так и светских на народных пред-ставлениях, является своеобразной арттерапией, оздоравливаю-щей человека. Увеличивается приток воздуха в легкие, активи-зируется работа головного мозга, циркуляторной системы сосу-дов и энергетических меридианов человека. Их взаимодействие создаёт его энергетический контур. Арттерапия вносит позитив при использовании в быту и просмотре на выставках изделий декоративно-прикладного искусства: вышивка, резьба; произ-ведений искусства: петриковская роспись, иконопись; при их создании, при занятии духовными практиками, при просмотре фольклорных представлений.

Ценный аспект здоровья – использование лекарственных трав. По обычаю, мать, провожая детей, давала им веточку кали-ны. На подворьях храмов перед праздниками продают для освя-щения шалфей, чабрец, бессмертник, колоски злаковых – символ достатка. Действие ароматерапии можно проследить на Троицу (Зеленую неделю), когда храмы и жилища украшают ветвями липы, пол устилают любистком, аиром, мятой... Фактически, это ингаляция эфирными маслами, выделяемыми душистыми целеб-ными травами.

Не менее важен и такой оздоравливающий фактор, как физи-ческая активность. Участие в танцах, как в ритуальных, так и в са-модеятельности, также повышает энергетику человека, передает-ся она зрителю и при просмотре концертов. По поверью, в Юрьев день (6 мая) становится целебной роса, которую использовали для лечения больных. Целебною считалась и ходьба босиком по росам, так как на подошвах ног имеются выходы энергетических

134

каналов, которые связывают работу внутренних органов. Это своеобразный массаж биологически активных точек. Не чурал-ся ходьбы босиком и Г. Сковорода. На вопрос, как после грозы остался сухим, он ответил: «Зняв з себе жупан, і черевики, і шап-ку,... а як перейшов дождичек, я й одягнув все сухе...» [1, 82].

Стройная система режима труда и отдыха, зафиксированная в церковно-историческом календаре, дополнялась и таким аспек-том, как правильное питание. Человек в своем эволюционном развитии из-за отсутствия в определённый момент пищи голо-дал, и его организм адаптировался к накоплению питательных веществ впрок в благоприятный момент жизни. Можно предпо-ложить, что, выработанные тысячелетиями адаптивные свойства человека не исчезли с приходом цивилизации, и организму не-обходим период отдыха и очищения. Диетология предлагает для этой цели разгрузочные дни. Церковные посты в течение года не только разгрузка для организма, а главное – укрепление души, то есть психического здоровья. Специалисты утверждают, что во время голодания стимулируется иммунитет. Биоэнергетики со-ветуют употреблять местные овощи и фрукты, которые организм приспособился перерабатывать. Украинцев исстари называли гречкосеями. В традиции народной кухни были каши из круп, из злаковых, в т. ч. из проса. «Просо мало символічне значення, уособлюючи сонячну силу та енергію... Це різдвяна пшонна каша або голубці з пшона на Свят-вечір, «бабина каша», яку готували до хрестин, весільна каша...» [5, 105]. Готовили кисель из овсяной или пшеничной муки, что в наше время рекомендуют диетологи; бобовые, мясо, рыбу... В диетическом питании по минимуму гли-кемического индекса лидирует гречка, овсянка... Но центральное место в кухне занимает, конечно, украинский борщ, в котором может присутствовать до 12 компонентов – настоящий кладезь витаминов.

Слово, соединенное с верой, наделено творческой, влиятель-ной силой. В Евангелии от Иоанна: «В начале было Слово, и Слово было у Бога, и Слово было Бог». С помощью слов люди создава-ли ассоциативные образы, сбереженные, к примеру, в фольклоре (песни, приметы) и помогавшие им в быту. Суггестивно действо-вали слова, используемые в ритуалах, в лечебной и любовной ма-гии, заговорах... Суггестия присутствовала и в обычаях: барви-нок клали в купель девочке, бархатцы, листья дуба – мальчику, ассоциируя их с красотой и стойкостью растений. Для защиты

135

от надвигающегося мора или для излечения больного женщины села вышивали за ночь Обетный рушник. От сглаза (цікавого ока) перевязывали красной ниткой руку ребенка. Учитывая влияние психики на организм человека, официальная медицина рекомендует создавать себе положительные эмоции, уходить от де прессии.

Научными исследованиями доказано существование вокруг человека биополя. Согласно теории академика В. Вернадского, единая информационная система окружает и землю, создавая ноо сферу. Возможно, проявление экстрасенсорных способностей у некоторых людей объясняется подключением к ней в опреде-ленный момент их биополя. Геофизики выявляют гепатогенные и благоприятные зоны для человека на поверхности Земли. В глу-бокой древности люди с экстрасенсорными способностями (на-пример, лозоходцы) могли находить их, на этом месте устраива-ли ритуальные капища, на их месте позднее возводили храмы.

Основа жизни – вода. Современная наука доказывает, что из воды вышло все живое. Издавна существовал культ поклоне-ния богине Воды-Дане (синонимы Мировой океан, Дождичек). В полночь под Крещение, по поверью, вся вода в естественных источниках становится целебной, принимает способность помо-гать в бедах. Её хранили на протяжении года. В храмах священ-ники освящённой водой кропили людей, очищая их тело и душу от грехов. Её использовали в заговорах, ворожбе, ею выливали испуг у ребёнка. В наше время известен случай исцеления от бронхиальной астмы, когда заболевшая проводила моцион по набережной Невы, вдыхая морской воздух, насыщенный йодом и солью, имеющими антибактериальные свойства. С точки зре-ния гигиены вода – средство не только очистки, но и закалива-ния, повышающее иммунитет. Диетологи, учитывая очищающий фактор воды (она выводит токсины из организма), настоятельно рекомендуют выпивать её до 1,5 л в день, несмотря на отсутствие жажды.

Энергетический контур человека гармонично взаимодейству-ет с энергиями Солнца, Месяца, Звезд. С давних времен покло-нение этой сакральной триаде выражалось в зимних праздни-ках: Рождество (Солнце-Коляда) 7 января, Василий и Меланка (Месяц) 14 января и Крещение (Вода) 19 января. В сочельники рождественский и крещенский не разрешалось есть до первой Звезды. В глубокой древности было отмечено влияние фаз Луны

136

на развитие растений и живых существ. По лунному календарю успешно работают садоводы, овощеводы. По нему медики рас-считывают триместры беременности женщин. Иногда внеш-нее воздействие космоса, а также некомфортное общение с не-которыми людьми, могут изменить величину энергетического контура и вызвать у человека симптомы болезней. Поэтому че-ловек подсознательно стремится к привычной среде обитания, обусловленной эволюционно. В этом плане показателен пример Г. Сковороды: он писал в энергетически благополучных местах: под дубом, на холмах, у пруда, вблизи ключа. «Такі місця дуже любив Григорій Савич» [1, 91]. Энергетический контур выражен особенно ярко в народной вышивке. «На мужских сорочках всег-да густо вышивали манишки на груди, на женских – плечевую часть («уставки»). Таким образом, активизировались жизненно важные энергетические точки» [2].

С давних пор и по сей день помогали людям в жизненных си-туациях, в труде, не только вера в Бога и в небесных покровите-лей, но и культ предков, которых поминали на протяжении года. По поверью, небесные жители сопровождают родных по жизни, их появление в снах предупреждает тех о грозящем неблагопо-лучии.

Изначально общество заботилось о продолжении рода. Летом на Ивана Купалу молодёжь подбирала себе пару. Они проходили обряд очищения огнём, прыгая через костёр, и водой, в которую они погружались после. Девушки гадали о замужестве по спле-тенным ими венкам, уносимым течением. Осенью молодёжь про-должала присматривать пару на весёлых вечерницах. Зимой на Покрову девушки молились о благополучном браке, гадали о нём на Андрея, выливая воск в воду. Юноши на Катерину просили даровать хорошую невесту. В этот день девушки, сорвав веточку вишни на выгонку, гадали о браке. Её цветение под Новый год сулило ей скорое замужество, ассоциативно способствовало рас-крытию её красоты. Выбор срока сватаний и заключения браков имеет основание и с той точки зрения, что за летний и осенний период организм женщины накапливал питательные вещества, и она могла выносить и родить здорового ребёнка. В качестве по-рицания юношам, не успевшим жениться осенью, на Масленицу проводили обряд, который заключался в том, что «...молодица или и старуха привязывает к руке или к ноге кусочек дерева, – преимущественно качалку, как бы в наказание за то, что не же-

нился. Это и называется в’язати колодку. Кому привяжут колод-ку, тот должен відкупитись – заплатить привязавшим» [4, 473]. Она – фаллический символ.

Несмотря на значительные успехи медицины, лавина совре-менной химиотерапии захлёстывает человека, вызывая необ-ратимые побочные реакции, аллергию, астму, дисбактериоз... Успешной альтернативой ей может стать следование традициям духовной и народной культуры Украины.

ЛИТЕРАТУРА1. Григорій Сковорода в спогадах сучасників і народних легендах. – Х.:

Орігінал, 2007.2. Когутич Т. Магия украинской вышиванки. [Электронный ресурс]. –

Режим доступа: http://gloriya.prom.ua/a107897-magiya-ukrainskoj-vyshivanki.html

3. Пащенко В. Футболист «Шахтера» стоит больше, чем вся космичес-кая отрасль Украины – Леонид Каденюк. [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://www.ukrinform.ua/rus/news/futbolist_shahtera_stoit_bolshe_chem_vsya_kosmicheskaya_otrasl_ukraini___leonid_kadenyuk_39686

4. Свидницький А.П. Роман. Оповідання. Нариси. – Київ: Наукова думка, 1985.

5. Ярещенко А.П. Під чаром рідної землі. Посіб. з українознавства. – Х.: Прапор, 2007.

138

ПОБОРНИК ДУШЕВНОГО МИРУ

«Україна, яку творимо ми? Чи все-таки ми, створені Украї-ною?», – такі запитання ставить 15-річна Аліна Яковлєва із Ма-кіївки Донецької області, учасниця конкурсу есеїв «Поборник душевного миру», організаторами якого були Національний літературно-меморіальний музей Григорія Сковороди та Націо-нальна спілка письменників України.

220 років тому 9 листопада Григорій Сковорода, досягнувши найвищого рівня душевного миру, відійшов у вічність, залишив-ши геніальну автоепітафію «Світ ловив мене, але не спіймав». Сьогодні, усвідомлюючи докорінні зміни в суспільстві, учасники конкурсу спробували дати відповідь, якою буде Україна, яку ми творимо, яким є і яким має бути наш моральний вибір у ХХІ сто-літті, що може дати нам душевний спокій у цей неспокійний час. Свої роботи надіслали письменники і студенти, досвідчені авто-ри й зовсім юні особи, мешканці не тільки Харківщини, а й За-карпаття та Тернопільської області, Хмельницька, Луцька, Запо-ріжжя, Житомира, Макіївки, Ніжина й Кривого Рогу.

Є серед конкурсантів і учасник антитерористичної операції, який створює візійний ряд, де банкір, святий отець, службовець і купець грають у карти на 500-гривневу купюру з портретом фі-лософа: «Вирішувались справи. Гравці, продавши совість, купля-ли гріх. Не розуміючи, що у Храм Душі до олтаря не під’їжджають, а підходять». Михайло Ломоносов (так, саме так!) із Ніжина за-писує: «Великий філософ все земне буття ішов до ідеалу, до блис-кучого вибору, що не змусить жалкувати. І він знайшов його – найвище умиротворення, і нехай в кінці життєвої стежки. Нам важливо почерпнути досвід мудреця, і робити свій вибір уже сьо-годні, з завтрашнього ранку жити по-новому, тільки не так «по-новому», як кажуть політики, а так, як заповів майже три сторіч-чя тому Поборник душевного миру».

А хіба може не зворушити лист Людмили Брацило, матері по-етеси Марини Брацило, життя якої трагічно обірвалося у червні 2013 року: «Декілька днів тому друзі Мариночки, які знають що я слідкую за літературним життям в Україні, скинули мені поси-лання на Ваш сайт і з нього я дізналася про Ваш конкурс. Оскіль-ки на мою долю дісталася сумна місія з оприлюднення Маринчи-них рукописів, які вона не встигла видати за життя, я ризикнула надати на конкурс есеїв «Поборник душевного миру» її доробок «У пошуках себе». Хоча в літературних колах вона більш знана як поетеса, Мариночка свої глибокі роздуми про своє місце у цьому світі викладала в невеличких замальовках. Добірка «У пошуках себе» – її прижиттєва спроба дошукатися причин трагічної долі свого народу на шляху до самопізнання... Як колишній музейник, сподіваюся, що Маринчині роздуми можуть стати в нагоді у ви-ховній роботі музейними засобами. Просто хочеться, щоб слово Марини дійшло до людей».

Зберігати душевний мир і мудрість особливо важливо у бу-ремні часи змін. У листі до свого друга Григорій Сковорода пи-сав: «я бачу особливу й найбільшу до мене ласку – любов Бога – в тому, що Він мене частенько кидає в такі бурі, щоб я не спав. Після пережитих випробувань я невдовзі геть розтрощу диявола з його слугами не залізом, а зброєю мудрості, невинності, чисто-ти й терпіння».

Сьогодні ми шукаємо відповіді на запитання, які ставить пе-ред нами світ, знаходимо підтримку у словах Сковороди. Кон-курс, який у 2014 році організували в музеї, сподіваємось, стане традиційним і даруватиме хвилини натхнення й душевного миру і учасникам, і читачам.

Пропонуємо до вашої уваги добірку із творів переможців і ла-уреатів конкурсу 2014 року.

Олена РИБКА.

140

Марина Брацило

У ПОШУКАХ СЕБЕМандрівки (нотатки)

І. БУДНІСплачую данину місту: п’ю каву.Асфальт пахне смогом і безвихіддю.Шосте відчуття підказує шлях.Записник диктує остогидлий маршрут.Трамваї навіюють сон.Сонце розпеченими голками впивається в тіло.– Як вас звуть, незнайомко?..Хіба ж я знаю...Суголосся важливих до нудоти набридлих телефонних од-

кровень.Їду...Повернувся...Пишу...Перечитую...Щасливий...Знову посварився...Маю купу справ...Нуджуся...Побачимося іншим разом...Зустрінемося завтра о...Маю. Повинна. Необхідно. Треба.Відпусти мене – липке павутиння щоденних обов’язків – десь...

Обов’язки: подзвонити. забігти. записати. занести. придбати.Ритуали: доброго дня. вітаю. дуже рада. добраніч.Примхи: кава. кола. канапка. морозиво. спізнення.

141

Мрії: закохатись. вирватись. наплювати. забути. зникнути.Реалії: кухня. папери. лекції. записи. транспорт. спека.

Спогади:

– ...Обтинаючи пуповину, знають: так має бути.Знають напевно. Лишень забули зі мною поговорити. Агов! Люди! Ну. Так нечесно!..Та ладно. Якось уже.Тільки – земле моя ханаанська! – як щодо крапельки меду?Про молоко взагалі мовчу.Тут би знати – куди, чому і для чого нас несе цим вітром –

якщо це вітер, звісно.Ні. Лелекам нас не догнати. Не зрозуміти, в сенсі.Фіґ вони полетять далі. Не знайшовши рідного колеса з сіном

на старій водокачці. Такий собі танок безнадії: де? Ну було ж – іще восени?

Ну, було. Цікаво, над чим маю кружляти я – над подвір’ями, де відколись чужі мені люди ростять чужих дітей?

А бачите оцей врослий у землю кавалок бетонного стовпа?А шрам на коліні бачите? Так. Саме на стовп напоролась.То мені що, у кюветі прилаштуватись – поплакати про те, як

колись це було моє королівство?Ні-і. Ще простіше. Туди не доїдеш, бо нема чого. Ото. Ну, там,

гробки на проводки... Звичайно. А от що мені з тим шрамом ро-бити?

Так, нас обтинають. Безнадія й побутові незручності. Често-любство й перспективи. Лінощі і провали в пам’яті.

І лиш тихо ростуть угору ниточки, що ними, бавлячись, пере-бирає Карабас Барабас. У кожного свій.

І лиш іноді собі, тихо: а жаль, нема того, що навіки приточи-ло б до пуповини – там. Де дитинство. Пахне. Парним молоком з неіснуючої ферми. Дровами, згодованими в печі. Краще б.

Скривившись, ідеш мити руки – пестовані руки панянки, що лиш у сні болять пам’яттю серпа. Спогадом сапи. Відчуттям роз-тертої в пальцях першої й останньої грудки весняної землі...

Амінь, дорогі мої городяни!Від учора увімкнено опалення в місті...

Тріумфальне клацання вимикача.

142

Темрява. Тиша. Прохолода.

Гра тіней на шпалерах. Хитання примхливих візерунків. Сни...

ІІ. НОКТЮРНЧи бачили ви коли-небудь ніч у маленькому, загубленому се-

ред степів хутірці, коли тиша здається повною по вінця чарою, яку несуть обережно, не дихаючи, щоб не пролити? Спека робить повітря відчутним і пружним, майже живим. Здається, воно під-тримує тебе ніжними руками друга. Ах, яка промовиста тиша на-вколо! Ти знаєш, про що вона мовчить, які звуки застигли у ній, готові прокинутись від найменшого руху, яким гойдне невидиму колиску вітерець. І ні душі навколо. Лише ти. І ніч. Вітерець схо-вався кудись, і сонний став здається вкритим прозорою кригою, пластичною і рухливою, або дзеркалом, що його, певно, загубила ніч, коли розчесувала вітерцем зоряні коси, і зорі сипалися на зем-лю, здійснюючи наші бажання. Тихо навколо. І здається, ніби ти один не спиш, впиваючи в себе красу цієї дивної, небаченої ночі. Але ти помиляєшся, бо десь там, на іншому кутку хутора, тихим світлом живе віконце, пробиваючи морок ночі, розвіюючи чари. А може, навіюючи їх? То ж бо хтось іще не має сну через оцю не-збагненну, феєричну красу. І зорі угорі пересміюються, байдужі до наших минулих і майбутніх чвар, до наших маленьких таєм-ниць, до того, що, може, хтось підслуховує, піддивляється і хоче стати ближчим до них на мить... Марно. Ти – лише травинка цьо-го неосяжного, заобрійного степу, ти незначний і недовговічний під цим небом, як п’янкі пахощі степових трав. А зорі віками див-ляться згори на цей благословенний куточок, твою колиску, твою матір, твоє життя, тепло любові у твоєму серці. Ти – дитина цієї землі, як і вона – твоя. І розгублений нічний метелик, і коник, спі-вець теплих степових ночей, і оці верби – усе це в тобі. Ти і вони, та ще ця ніч посвячені у найбільшу таїну світу – можна не любити навіть і саме життя, але з цією землею ти пов’язаний навіки під всевідаючим оком Всесвіту. І єдине, що ніколи не зміниться, єди-не, що непідвладне ні людям, ні часу, ні вічності – любов до своєї, кожною піщинкою дорогої тобі землі.

ІІІ. АНТЕЙ (Антика. Антеїка)Звідки –чи не з самого повітря? –

143

родиться трагічна візія, ледь мариться у серпанку імлина обжитихі поораних уже теренах Степу для того, хто, не знайшовши сну, зуміє побачити несамими лише очима,а цілою душею, в якій неясним неспокоєм живеодвічна історія дитинно-щирого народу, несвідомого своєї майбутньої сили,в якій тужать плачі й голосіння, в якій розливаютьсяповінню пісні,в якій перешіптуються замовляння і відмахуються розхристані прислів’я,сповнені презирства до небезпеки і підсвідомого сподівання на чарівне «якось-то буде».

З землі, підіймаючись ранковими туманами, витворюється в досвітньому мороку могутній велет-Антей, котрого сама мати-земля живить своєю силою. Великі скарби духу береже Антей у ве-личному храмі, що може бути витвором хіба якоїсь надлюдської сили. Ясна Антеєва зброя, могутні його рамена, але розважливість вдачі та мирний супокій серця щодень сильніше присипляють пильність, п’ють велику силу, розслаблюють м’язи. Духмяний ві-тер зі степу навіває сон – і хилиться на могутні рамена кудлата го-лова, і манить до себе м’який трав’яний килим, і ніжна мати-земля приймає дуже тіло в обійми, голублячи сплячого сина...

Клубочать угорі темні хмари – передвісники лиха. Тихо-тихо звужують коло ті, що снили в далеких землях коштовними скар-бами: стережися збудити поснулу силу, будь обережний, замкни вуста свої і притиш ходу, і не виймай до часу зброї. Ось уже близь-ко. Ще трохи...

Від дзвону зброї, від задушливого диму і гарячого подиху вог-ню схоплюється зі сну очманілий Антей, борсається, розриває пута, шукає зброї... У відчайдушному пориві стає до нерівного герцю,, боронячи те, що йому наказано стерегти.... Довго триває герць, ворожий труп криє степ, та втрачено час і годі вистояти: розімліло тіло, заіржавіла зброя, снагу й силу випив сон... І вже не Антей – уже інший у ньому руйнує опори храму, щоб хоч загином своїм вберегти скарби...

Лежить у руїнах храм і ціла земля. Втішаються вороги здобу-тими скарбами, спливає кров’ю Антей.

144

...Враз міниться візія. Звідки ти, примаро Січі Вольної? Чи не ти лежиш у великій Руїні, спливаючи кров’ю, оплакана твоєю матір’ю-землею?

Неправда твоя, батьку, тужний співче на запилених шляхах: і вернеться, і встануть, і покриють... Багата земля родить у душах поснулих початки нових скарбів, закладає каміння для нового храму – буде й Антей...

Лиш мариться знов: спить він могутнім сном замість вигляда-ти, замість зброю тримати, замість очей не стуляти.

Встань, воїне! Та не спи ж бо! Та стережися! Та ж чи не досить битися сонному з примарами минулого і страхами майбутнього?

Спить Антей. Сниться йому Степ. Годі його збудити.І плаче серце моє над ним: може, сльоза його збудить? І співає

душа моя над ним: може, пісня здолає сон? І спливає кров’ю сер-це моє, вражене любов’ю: може, запах крові просякне сновиди – і отямиться той, хто од віку й до кінця світу рокований прокида-тися лиш у вогні герцю й до скону битися за коштовності, яким нема і не буде ліку серед одвічного Степу, в лоні Землі-матері під ясним і високим правічним небом?

І коли відлітає візія ранковими туманами в яруги й вибалки – сходить сонце, налітає вітер, напоюють пахощами повітря хміль-ні трави, – і все стає таким, як було одвіку, і лиш чується крик у музиці ранку:

– Антею-у!Прокинься, Антею!..

ІV. ХОРТИЦЯБлукаючи островом, розминаю в пальцях пучечок чебрецю...Бодай запах, бодай наменший віддих минувшини...Така безпорадність – тут, серед безмежжя безпам’яті...«Серце України»...Наспортовані туристи з оберемками духмяних трав.Вишуканих форм авто серед зеленого божевілля Хортиці.Автентичний прихисток сучасного кохання.Багатозначне мовчання правічних скель.

Вловити за краєчок серпанку легку проминущу візію:Захід сонця: корогва.Стукіт серця: копита.Повів вітру: відголосок пісні.

145

Пил: початок походу.Тиша: сурми...

Що мені залишилось?Що я маю відчути – тут, де навіть вітри падають навколішки?

Святославе, на якій скелі пролилося вино з трагічної чаші?Байдо, зойк якої травини згинув під копитами твого коня?

Тут, – говорить серце.Де? – питає розум.

– Сестро!.. – тужить порох віків під ногами.

Зачепитися!..Відчути!..

Води! – благає підточене зневірою коріння.

Запилена пам’ять у музейних вітринах... Ні, далі, далі!Крок, що спіткнувся на ледь помітних залишках укріплень... Далі!Скелі, що п’ють сиву воду при березі..?

Розпластане серед блакиті тіло Хортиці.Пам’ять про всіх, що вийшли з її лона.Маленька порошинка на правічному шляху до себе – Я?

«Ой, нема, нема ні вітру, ні хвилі із нашої України...»

Мліє наркотично-полинове повітря у розкошах липневого дня.Марево на обрії обіцяє дощ.Котиться перекотиполе, намагаючись зачепитися за травину,за горбочок, за вгадане серцем – щось...

Не дай мені, Боже, чужинецького вирію,Не дай мені, Боже, котивітру,Не дай мені, Боже, забуття...

Тужить Богуславка на семи вітрах: нема кого з темниць випускати.

146

І все так – спадком вольниці – розкинулась Хортиця.І все так – ятаганом турецьким – занесено над нею місяць.І все так – незмінною вартою – чатують у скелях душі Братів моїх.

Блукаючи Островом, розминаю в пальцях пучечок чебрецю.

V. СТЕП (Аутенто)Степ... немов праматерія, з якої творяться віки нашої історії (слі-пучий міф. чорне тло реальності), щоб знову розчинитися у ньо-му, коли прийде час.

Так скажу, брате мій сестро моя:степ єси і у степ повернешся.У ковилу закосичишся, у чебрець заплетешся, у полин всотаєшся рахманною гіркотою твого життя, в коника – безсонну душу сте-пової ночі – вспіваєшся піснею, щоб сповнити цей Закон.

Так скажу, брате мій, сестро моя:з живого насіння ростемо тут.І нескінченний, незбагненний єси – степ.Створюючи ілюзію існування, камінчик до камінчика тулимо ми міста, і поблажливо підставляє долоні – степ.Ми краємо його груди – і, жертовно розпластаний, – він спиває нерозбавлений біль, з якого зростає майбутнє життя.

Так скажу, брате мій, сестро моя:початок і кінець усього сущого – степ.Більше, ніж земля, ніж твердь, ніж основа.Всесвіт для всього, в нім сущого, – непідвладний осягненню.Більше, ніж смак, більше, ніж запах, більше, ніж дотик, – даність.Триплетом нашого коду – належність Йому, приреченість на Нього,служіння Його неосяжному мерехтінню на межі міфу й реальності.

І немає обмеження – крім обрію.І немає імені – крім імені Степ.І немає нас поза цим сліпучим колом.

VI. ПОВЕРНЕННЯЛюдина вмирала. У небесному тиглі плавилося сонце, і Люди-

ні здавалося, що розпечені краплини пропікають її шкіру і впи-

147

ваються в тіло. Людина фізично відчувала, як її кров повільно перетворюється на розпечену мідь – мідь, що струмує в судинах сповільнено, мляво, геть недостатньо, аби смаглий хрест безси-лого тіла міг бодай на мить відірватися від землі.

Земля була чужа. Вона палала сухим вогнем, спопеляючи Лю-дину. Повітря – нестерпне, напружене, розпечене повітря, насто-яне на висохлих травах, обпікало й без того запалені, спечені ву-ста, дратувало незнайомими запаморочливими пахощами, сухо лоскотало гортань.

Людині було боляче. Біль давав невтішні сходи гіркуватих прокльонів на адресу свавільного Випадку, що припнув її тіло нестерпно палючими, гострими променями до цієї Землі. Земля звалася Степ. І якось там іще. Це Людині було відомо, доки свідо-мість ще могла їй допомогти. Земля була стоптана кіньми кочів-ників і насичена кров’ю аж до солонкуватого присмаку і кричущо червоних квітів. То була гаряча кров – вона досі палила тіло Лю-дини. Ах, якби ж то на мить вирватися з цього пекла!

– Відпусти мене! Допоможи мені!..Але то була чужа Земля. Вона не чула безсилого шепоту Люди-

ни. А може, то був і не шепіт, а просто слід вітру у сухих травах?

Людина вмирала. Їй годилося б звести очі до цього розжа-реного мідяка – там, угорі, – і молитися. Але Людина не вміла. Вона розгубила молитви вже давно – на занадто гострих заламах юнацьких стежок – і навчилася, замість молитися, стискати зуби й ковтати слова молитов вкупі з іншими – зовсім не святими – словами. Гаразд. Можна було б, як у дитинстві, покликати Матір. Але Матір Людини була квіткою – з тих, що в’януть надто швид-ко, лишаючи по собі замість пам’яті щемкий присмак жалю за втраченою Красою. Мати залишилася в давньому дитячому спо-гаді кількома словами, казаними незрозумілою мовою – хап ливо й крадькома – щовечора над дитячим ліжком у м’якому присмер-ку кімнати забутих мрій і снів. Ті слова ходили за Людиною нав-шпиньки всіма стежками її життя, не наближаючись ні на єди-ний крок. Аж тепер вони підійшли ближче – так, щоб Людина могла їх почути і – невідомо для чого – повторити зашерхлими губами:

Святий Боже, Святий Кріпкий,Святий Безсмертний, помилуй нас...

148

Слова залишили на вустах той самий дивний присмак, що й запах прив’ялених трав цієї чужої Землі. Людина завмерла на мить, затамувавши подих, потім видихнула, хрипко й невідомо чому – заспокоєно. І лиш по тому усвідомила, що саме змінилося: Земля більше не була чужою. Вогонь ще спопеляв її груди, проте вітер раз у раз змахував сивими крилами – і повітря поволі ста-вало Повітрям, яким можна було дихати. Земля мінилася на очах: трави припадали до неї і щось стривожено шепотіли, важкі хма-ри, що з’явилися невідомо звідки, сунули просто до червонястої розпеченої кулі, щоб за мить не полишити по ній навіть сліду. Ще мить – і небо нарешті вибухнуло прекрасною у своєму первісно-му шаленстві зливою.

Пересиливши нестерпний стукіт у скронях, Людина звернула обличчя до неба, і ловила, ловила спраглими вустами важкі крап-лини. Злива шмагала обличчя Людини, але ніяк не могла зітерти з нього божевільний, зачарований, щасливий усміх. Людина всоту-вала дощ, немов губка – всім тілом – і мріяла розчинитися в ньому, і благала Землю, що вже не була чужою, не відпускати зливу зі своїх долонь. Вуста шепотіли незрозумілі слова незрозумілої мови.

Людина ніби крізь сон чула, як над нею схилилися чоловіки, які говорили тією самою мовою – мовою її Матері, її Народу, що невидимим могутнім корінням вростав у цю землю – Степ.

– Мамо! – сказала Людина, на мить знову ставши маленькою у величезних долонях Всесвіту.

– Мамо! – повторила Людина і відчула, як вітер прихилив якусь духмяну сиву травину до її щоки.

В очах Людини стояли невисохлі краплини дощу. А десь, за кілька кроків, були слова, що повернули Людині її Землю. Це й була та єдина молитва, яку Людина так і не зуміла забути:

Святий Боже, Святий Кріпкий...

VII. ВІЧНА КОЛИСКА ЛЮБОВІХодить по землі Людина, радіє, сумує – одним словом, живе.

І відчуває, що вона сильна, що міцно-міцно тримає її ота золота ниточка, що тягнеться до чарівного мотка, в якому початок і кі-нець її світу – до рідної оселі, до найдорожчих у світі людей, чиї ніжні й тривожні очі з любов’ю стежать за нею, пестять голубля-чим поглядом з самого-самого малечку і поки стане її віку.

Колиско моя! Тиха, світла радосте мого дитинства! Як мало цінуємо ми той час, коли два теплих крила – мамині руки – здат-

149

ні затулити нас від усіх жахів і жалів світу, а батькові – сильні й мужні – підтримати, під штовхнути, провести у той великий-великий світ, що йому немає ані кінця, ні краю.

Ніколи вповні не осягнути нам цього маленького Всесвіту! Ко-лись, у давні часи, народ наш склав колядку, що закінчувалася так:

«Ясний Місяць – пан господар,Красне Сонце – його жінка, дрібні зірки – Його дітки.»

Три гілки Дерева життя, основа міні-Космосу, що містить в собі цілий світ – ось що таке сім’я.

Роде мій! Величний з діда-прадіда своєю любов’ю, ти любов цю передав нам у спадок. Любов – найбільша сила, найнезламні-ша опора, неопалима купина, на якій тримається сім’я, і суспіль-ство, і саме життя. Витоки тої любові – у пісні, що в кров нашу лине з материнським молоком, у мудрім слові діда й батька, в каз-ці, отій, що в дитинстві срібним струмочком ллється до тебе од бабусі, і що її як найцінніший скарб ти подаруєш своїй дитині на добру долю, і в тихому світлі, яким сяє саме це слово – сім’я, ро-дина. Вона врятує тебе у мить, коли сама земля розверзнеться під тобою, вона стане тим місточком, яким ти підеш далі у цей, такий жорстокий іноді,світ.

«Сім Я» – таким був прадавній зміст, і недаремно мудрі пра-щури наші ввели у цю назву магічне число, що є знаком Боже-ственного начала. Це було те неподільне, на якому будувалося світосприймання людини, вся уява про світ.

Саме сім’я дарує нам всі шляхи, якими ми можемо піти від рід-ного порогу, щоб потім вернути назад і замкнути коло – вічне коло життя. Бо саме тут народжуються для людини любов і нена-висть, правда і кривда, біле і чорне, тлінне і невмируще.

І коли я бачу дитину, для якої славо «сім’я» таке ж казкове, як Три дев’яте Царство, мені боляче, бо це видовище жахливіше, ніж жебракуван ня в переході – Людина, якій бракує звичайного родин-ного тепла, якій не вистачає отого єдиного, що тримає нас на світі.

Люди! Не шкодуймо ніжності дія наших найрідніших, най-ближчих, найдоро жчих! Кажімо їм про свою любов, щоб так само відчувати їхню у відповідь. Це те, що врятує нас від війн і роз-брату, від усіх жахів на землі. Адже міцна, любляча сім’я – осно-ва сильної держави, символ нашого народу, для якого родина споконвіку була священною, а найбільшим гріхом вважався гріх проти своїх рідних. До своєї сім’ї, своєї крові – це був чи не най-

150

сильніший потяг людини ще з первісних часів, коли люди вперше зрозуміли, що дерево буде квітну ти тоді, коли всі-всі гілочки жи-витимуться від одного кореня, що сягає далеко в глибину віків.

Чуєте: «Ой, роде наш красний,Роде наш прекрасний...»?Це теж про сім’ю. I про нашу землю – співучу нашу матір.Будьмо ж родиною – великою, складеною з менших, міцною, люб-

лячою – і ми пребудемо в віках, бо ми були, є і будемо вічні в своїй пісні, в своїй любові і в своїй прекрасній, невмирущій родині.

Тетяна Грицан-Чонка

ЯГоріх і витії душі

Люди не мають розуміння, як вийти зі свого психічного лісу. ( ... ) Ви говорите про зрілі рішення. В цьому лісі вік не має нічого спільного з людською здатністю приймати рішення. Існує тільки досвід. Навіть, якщо маленька дитина, а знає шлях, допо-може вам більше, ніж ви самі собі, якщо заблукали. За таких обставин, краще було б сказати, що дитина старша, ніж ви. (... ). Ми всі тільки діти перед Богом. Саме життя – це велика школа, і наші уроки не за-кінчаться поки ми пізнаємо, хто ми є насправді.

Парамахамса Йогананда

Трансцендентність душі

Діти успадковують від своїх батьків не тільки зовнішній вигляд, але й характер. Середовище віді-грає значну роль, але першооснова, з якої починаєть-ся життя дитини успадковується від її предків.

Ганді, Автобіографія.

Високий горіх щось шепотів у проріз часу.А вона, маленьке породження, тихо сиділа на причалі суворо-

го життя, бо не вміла сказати, не вміла відіслати вісточку. Тиша у тиші – резонанс векторів життя.

151

Так каркали ворони, так вітер зривав листя і заносив кудись у вирій.

Довгоочікувані тривоги віків замішали якусь плутанину в об-рії дитячого мислення. Думає, що жилаві долоні піднесуть до неба, до обріїв замку принцеси, замку... А далі? Невже не розуміє душа, що все вже Є, до того часу , як все вже було, все ще буде.

А ворони каркають, а птахи несуть, пливуть, доганяють час.Добігти до...., вийти за, перестрибнути через.Так починається все: вимір доступу до всесильного, колос

голосу із середини, що має можливість резонувати зі співом ві-ків. До глибини душі душу вимальовують пророки, планида волі, ачи прокльони, не все так легко. Плоть прагне. Руки мліють, ноги дерев’яніють, язиктетеревіє, а очі німіють на простір пильними стрілами. Електродинамік. Нуль плюс мінус приділяє плюс. Тіло – це глек таланту. Чи еталон туманності записує позов? Трансцен-дентна частина нагадує про сукупну суспільну одиницю, а ма-леньке тіло в ньому лише гвинтик. Всі спізнаємо, загубився гвин-тик у механізмі – треба замінити. Бо машина мусить бути в русі. Сьогодні ти той гвинтик, завтра я, а потім буде він... Так, як ти танцюєш у світанковому позові мрій, так сонце відкриває перед постаттю свої дванадцять врат. А пройти їх, ой як складно.

Гіллястий горіх миготів щось у кроні, тріскотню ламалися руки титана, а вітер промову завів до природи. Боліло в дитини і серце, і розум. Взивала душа до мами.

Дитина – природа, образи, обози. Там трохи незвично, зазив-но, затишно, бо спокоєм душу голублять. Маленьке благання ве-ликої спроби, смалені сліди великої змоги. Іди і рости, у вимірі часу, іди і прости всім тим, хто у позачассі. А стримують рухи доби. Не слухай, йди!

Гігантську постать богині Лади щедро обвивав дикий вино-град, а у підніжжі Терношорського скельного святилища розко-шував запах ладану, мрійно розростався барвінок, кувала зозуля. Вже літо. Скоро розбредеться біле плем’я по Карпатах. Рознесе безкраїми просторами, мандруючи світами, маленькі ляльки з бі-лої глини – чадо мрійниці – від Атлантики до Забайкалля. Бо спо-конвіків Терношорська Лада давала світу життя, горіла біополем нації. Прадавня світова енергетична система штовхала життя, спрямовувала, доводила до пуття.

Перші кроки – то спротиву життя, другі – надія на вороття, треті – задимлені у трансі ази майбутнього, четверті диктують

152

сутність всесутнього. П’ятим відкрита долина бажання. Шостий у нас за плечима – зітхання. Сьомий – призначений щиро радіти за зорі, за ясну седмицю, сюїти верховного стража Брами.

Я замалюю Восьму октаву – світлу, резонносиню, порталу до Всесвіту, Дев’ята – то вистрою Юрія – сили, коли світ радіє, на-шої віри – доробку надміру. Десята святково закличе у день де-сятинний, де віддано змусить платити данину, за час, за життя, за останню годину. Одинадцять обручів волі сумно дарують твої видозміни, на твою ж таки недолю наложать тавро віри роки, поки Дванадцята брама відкриється тому, що вправно пройшов з Першої по Сьому, а потім зумів забезпечити вихід до сходинок вище, вище, вище...

Безкінечність натури

Іноді необхідно чекати століттями, поки після відходу із життя одних знову з’являться інші люди, що здатні досконало ловити потоки, залишені по-кійними.

В. Вернадський

Добігає до долу безмовного зріла вись у тумані, а дітвак мріє, зріє...

Безкінечність епохи в тенетах тіла. Що, чого хотіла? База даних закрилась від люду. Виростає не вимір, а в пеклі облуди диво дивне, одне у всіх етапах, до сьомої ступені в трапах мало-го аеро плану. Так, летить Нірвана. Прорватися крізь перешкоди, що означає знайти нові ходи, нові завади. Пройти крізь добу, до-бігти до обрію долі, змінити заземлений погляд на вигляд небес-ний. А потім... Життя, що хмаринки, то гуснуть у висі, то рідко зчиняються срібно-сірим найменням. Хмаринки, ви мрієте бути, ...і бити крапчастими стрілами простір.

Експорт натури, доволі завгури. Застій. Оновлення в тілі душі застарілої. Виміри сірі. Зродити життя після життя. Ось істина буття. Прана розпросторює крила. Чого хотіла? Без вороття. Мі-ниться світ. Міняє простір час. Дитина і простір, дитина і час, ди-тина й горіх. Чий гріх? Чиє буття? Чиї життя виповнюються у ма-лому тілі? Незрушна постать заніміла. Стоїть у закутку планети. На допомогу кличе вітер воронів-аскетів.

Чорний круче, де твоя родина, де твої діти? Знайди мою долю. Хочу летіти. Злечу я до обрію, до батька Всесвіту, бо прагну себе

153

відшукати, знайти свої квіти життя. Волаю від болю... Радій, то життя людських вимірів. Бери, доведи до пуття.

Перший щабель. Дао. Коли несвідомо зазираючи в чужі вимі-ри, порівнюю, віддаляюся, знову відроджуюся, вже в іншому тілі. Росту, відштовхуюсь від того, що маю, чим володію, що належить тільки мені.

Другий рівень. Відриваю від всього старого старе, запозичую нове, вплітаю у сіті оновлені ниті, заарканюю світ. Прориваюсь до днини, щодня, щогодини.

Третій вимір. Я сам собі світ. Я сам у собі сильний, я всесвіт, я вік, маленька людина. Я сонячна днина. Я – є – я. Горчечна зер-нина і сповнена днина. Три.

Четвертий ватерпас – Я визначаю, я творю, я хочу, можу, мрію. Я живу. Тремкими пальцями виміряю долю, станцюю де-паде. За-біжу наперед. Я – є, я буде.

П’ятий – я знаю, за плечима чотири зорі розгорілись, сторони світів відкрилися переді мною. Я прагну опанувати ті вершини, що височіють перед зором. Я войовник. Пройти найшвидше, дотор-кнутися простих голчастих верховіть нової системи, висот. Я – Ти.

Шоста частина часу. Гостювання, насиченість достатком. Во-лодію добою, маю сили, маю мрію. Довкола влаштовую проекції для руху. Я – є. Навколо мене космічний простір. Мені налаго-дити треба нелукаві зв’язки: Я-Я. Вічність... Тепер заповнена на-половину, вже можу щось сказати. Світла днина радіє проросту в життя. Я – Всесвіт – Буття.

Седмиця... Сьомий день, неділя. Не надто сили розганяй, знай: тобі потрібні моці, аби зробити благодійність, облаштувати ще чиюсь долю, напоумити ще чиїсь душі. І спрямувати в русло правди, в ту річку, що витікає із нових епох. Ти трохи бог. Я – далі. В планетарні планиди. Кориди, гармонії, твіди, маленькі закони власних ідей. Інстинкт, інтелект, ілюзії. Лоно орхідей.

Сидить під горіхом маленька персона. Горіх щось тріскоче, а вітер локони – закони в русі тіла дитини лоскоче:

– Зариюся в мох, під корінням громила. Там м’яко, там затиш-но, мило. Там дивне святилище дивних світів. Засну на хвилинку. Весь світ занімів. Старію. Росту. У світлому обрисі світлих світів летить білий принц на білім коні. То, певне, Пегас. Сипле перли додолу, закриває долину блискітками нації. Я у вимірі мого наро-ду. Я там, де було покоління до мене, я там, де танцюють мої вірні долі, я там, де майбутнє ляскає щедро в долоні.

154

Горіх верховіттям гуде. Вітер суне на землю копилки тих віків, котрі ще не звикли до нинішніх схем. Нема проблем. Все витраче-но, визначено наперед. Хоча ти не знаєш, чим володієш, що у ла-штунках ховаєш. Тепер водніє планетарна натура. Тепер верхо-водить зірка Ельдейгейзе. Галактика ширить восьмий, дев’ятий, десятий виміри.

Перш ніж планету покине остання стара душа, пройде шість століть. Шосте життя змалює свій спів у землистому вимірі тися-чі. Я бачу прогрес. Старі душі в новім ладані містяться, що тягне за собою прорив у юстиції. Маєш право – бо знаєш, бо вмієш, бо маєш. А далі рік за роком, 6 тисяч років виростає до 6 мільйонів, коли у зародку фізичної планети успішно відновився Дух. Аскети твого й мого життя.

Ворони каркають, розносять життя, забирають, віддають, і знову розтерзують. Але то вони старші на Долі, вони все знають. Ось принесли доповідь про день вчорашній, завтрашніх процесів наповнили тепер ексцеси юного буття.

Небо кріпиться на Карпатах

З кожним маленьким зусиллям, яке робите на шля-ху, щоб приблизитися до божества, божество прояв-ляє набагато більше зусиль, щоб наблизитися до вас.

Х.А. Ливрага

Хочеться кудись бігти, не оглядаючись. Закричати голосно, розкрилити руки на світ, обійняти очима простір і німо прий-няти те, що диктує натура. На високій горі Руна моцовалися маленьке оленятко Ра і стара олениця Ар. Ра дивився на сонце ясними очима, впізнавав у сонячнім відображенні власне єство. А старенька, сива, змучена Ар втупила зір у паростки вітру. Їй здалося, що потік повітряних хвиль малахітовою кулею здрижує між карпатських красунь, ясночолих смерек. А потім ніжно цілує у танці сизу давнину сивих полонин. Бо кожному своє: молодому вогненне сонце, старому – сіро-голубий обрій.

Затупав олень молодими копитами, затанцював веселковою змогою.

Радісні вибрики – молодий посланець... А мудра газель диви-лася вслід і раділа: життя вічне! Під пружними молодими копита-ми покірно прогинався гірський Сокільський хребет. Там Сокіл мудрий володарює. Там відданий естет воює. І духами чорних бур,

і криками чорних круків здригається Рожен-Тюдів-Бабин-Яворів. У яворовому яру Білобог з Чорнобогом мудрує, де зупиняться Ар і Ра. А плаї манять, а вітер гонить, а світ незнаний! Золотою під-ковою вишикувалися вінці в центрі Європи Чорна гора, Смотрич і Вухатий Камінь:

– Танцюй блискотливий бетягу, протискай крізь світи правду про гори, про мудрість валахів.

Забрикало молодими копитами серня, затупотів коломийки молодий поселенець. А стара сарна дивилася вслід і раділа: життя вічне. Полонинами зросив дощ. То Верховний пройшовся на тар-пані. Мудра мати Ра закликала оленятко Ар під старезний розло-гий дуб відпочити, захистися від негоди:

– Будь обачним, коли дощ холодом мочить – треба ховатися. А як настане днина спекотна, то теплий дощик буде лише на втіху. Слухай моєї науки, пташино.

– А як не помилитися, коли те тепло, коли холодно?– Миле дитя, розумію, ти зараз тягнешся до світла. Сонце і дає

тепло.– А чому сонячні промені не завжди мене гріють? Певне, я за-

винив?– Ні, світ завжди до нас лагідний. То ми не готові до змін. Тому

всі живі організми мусять мати сонце всередині себе. Аби вміти зігрітися і отепляти інших.

– Чому тоді люди – найвищі живі мудреці, а іноді холодом та слізьми на весь світ розсівають.

– Із Совістю своєю дружити не можуть. І вона їх гризе. Важко тоді налагодити зв’язок із Всесвітом. Далеко миряни зостаються від того буття, де знаходяться. Тоді відступають в чужі тіла. Коли повертаються в свої, там уже заселений інший Дух. І їм доводить-ся боротися. Нічого бідний народ кращого не придумав, як кри-чати, бити, корчитися від неспокою.

– Які дивні! А чому не знайдуть у власному тілі Вогник? Так легше. Вони ж бо живі!

– Живі, та ходять мерцями, бо далекі від матінки Землі, від вектору, що сполучає людське єство із Космосом.

– Бабусю, а розкажи мені про людей.Олені вмостилися на м’який мох, прислухалися до шелесту

листя, і бачили казку «Людські виміри в просторі Всесвіту».

156

Тінь вітру – тінь віри

Я не претендую на те, щоб встановити будь-які нові принципи. Я просто намагався застосовувати вічні істини до нашого повсякденного життя і на-ших проблем.... Ця філософія не потребує якоїсь до-даткової пропаганди чи літератури

«Хариджан», 28 березня 1936 рік.

Часто, називаючи совістю, тільки те, що нам імпонує, ми на-магаємося копирсатися в світоглядах іншої людини і ніяк не усві-домлюємо свою. Бо совість – Со Вість з Безміром, зі станом речей, які ми ще не готові прийняти, але маємо бажання щось зробити, дійти до Істини. Хоча Істина – це і є Бог, ми, не розуміючи цього, тягнемось, без всяких виправдань чи вболівань за наші переко-нання. Але якщо він чи вона, не усвідомлюючи цього, діє, то він чи вона є... дихає, живе. Бо є одним і в декількох. Це менше, ніж атом і ще більше за Гімалаї, тоді розчиняємось в просторі, часі, душах.

Бо росте трава, просочується крізь каміння, крізь загреби, крізь невідоме. Росте, тягнеться до світла. Світло – наш Бог, наша опора в просторі і часі. Дивися, смерічка витягла своє чоло аж до неба, під-пирає синє творіння, бо світло їй дає сили. А там Говерла виструн-чилася, піднявши високо голову понад плаєм, то камінь на камінь наростає – до світла тягнеться. Так, світ різний, світ рівний.

Над прорізом часу заглядає в просторінь епоха. Стоїть сумна постать, заглядає в прірву. Бачить океан. Океан мрій, океан не-знання, океан буття. Що з цього твоє? Обізнаність в тому світі, де ти є, ще не дає тобі право судити про тих, хто проти твоїх думок. Кожен живе своїми вимірами, своїми досягненнями, прорахун-ками, негараздами, успіхами. У кожного свій Бог.

У дзеркала два обличчя. Пройти крізь прірву – пройти до за-значеного виміру, перейти до наступного і не запізнитись до тре-тього... Дзеркало і людина. Що там? Обриси людської оболонки, пронизливі очі, задумане чоло, виструнчена постать. Молодість. Що несе? Куди йде? Для чого ці репетиції життя? У задзеркаллі два виміри: дорога в рай, входи в пекло. Вибирай... Не загубитись у власному проекторі, не згоріти у власному вогні, не потонути у власній багнюці, не заперечити давно заперечене, не пройти тою дорогою, що вже ступала нога, не визнати закономірне, не проявитися на проявленому, не загубитися в загубленому. Від-крити невідкрите, знайти незнайдене, побачити непобачене.

157

Де стоїть дзеркало? У маленькій хатинці, в хоромах чи на мо-нотонному пасторі, серед дороги? Життя, як не крути, залежить від обставин, але обставини ці і стають твоїми вимірами. Бо як ми мислимо, так дозволяємо зовнішнім діям позначатися на нас. Совість – со Вість із Всесвітом – Резонанс Мудрості. І віра в собі віддзеркалиться в промені...

Такі щасливі очі Сині, Єдині. Ясніють крізь проріхи Надзем-них покоїв, Защерблюють Золотом. Просторами наносять мінли-ві пазли примхливих перепадів до чуттєвості покраяних спазмів. А ми – граничні, бо хоругвою сіяють зверху наші долі... На осін-ніх долонях малюючи Сонце, заціловують жовтень у щоки.

Ти найкраща, допоки Вітер сонцем обласкує очі. Ти єдина, до-поки Сонце пахне відважним Золотом. Ти моя – допоки Я стою...

Цієї ночі Велесом займуся, ватрою серед злив, залишу жар свій серед пісків, цілющим трунком огорну світи. А ти?

Крізь бурю віків Обручем сплітає слід твою фортуну. Поки сріб лишся Веснами на орбіті Всесвіту – Санскритами виповню-ються небеса. Теплом твоїх долонь, твоїм життєвим духом під-носять перевесла: Я – роса. Залишуся квіткою серед снігів. Ти житимеш вітром у сизокаменях, Мегаснами в рожевих хвилях, спиватимеш волю з ранковими краплями, аби на землю впасти променем, Слідами золотих Підків.

Полонинські газди АР І РА

Коли людина для нас полягає в тому, що просто-рово часова форма – це ще не все, ми ділимо її на дві частини – що належать до природи і не відноситься до неї; або, за бажанням, з безпосередньо пов’язаною з іншими подіями у просторі та часі і, з іншого боку, відносно незалежна.

«Перлина», Клайв Стейплз Льюїс

Широко розтягся гребінь верхів’я Чорної гори, шлейфом ко-титься слава, проведи по небу пальцем, напиши сонце, ні, змалюй ватру. То вона вартує чабанів і тварин. Бо святилища, розміщені на ній, і вітер, і каміння в один голос кажуть: чорні дії тут, чорні сили диявольських душ приносили та приносять криваву жертву. І Космацька Лисина, і Аршиця змагаються в позові душ. Не йди сюди: загинеш. Не намагайся розвідати загадку природи. Нікому це не вдавалося за тисячі років. То таємниця.

158

Не так Говерла. Ясніє верх окрило над Карпатами, бо віковічно обладує потужною позивною енергетикою. Створюючи стоар-шинний окіл, благодайно щезає у всесущому. Віками кріпиться гора, як ретранслятор, народжує воду з каменю і дає початки мо-лочним джерелам, потокам і річкам карпатського припону. Понад випасами височіє небесна обитель Грегі, радо переймає позитив-ну енергію від Говерли, як світлолиций лицар шле поміч горянам. Вічна ватра святилища пломенистих сил, то вівчарям на надію.

А у Терношорах календарне святилище безперестанку вимі-рює життя. Серед літа, 22 червневого дня, східне Сонце сідає на голову антропоморфної фігури, висвітлює вогняний хрест. Диво твориться серед зими, коли вітри стихають, 22 грудневого світла, східний промінь спрямовує на мегалітичну споруду, кам’яне кру-жало, рязючий тріск, окрилює світлом.

Між літом і зимою пронизливо ячить осінь. Горами проно-ситься тужливе: курли, га-га. Летять у вирій пташки. Тужливо і радісно водночас: нове життя народилося, карпати стали оби-теллю майбутнього. Бо що є приємніше за новостворення. Бог-творець. Бути частиною твореня, найвища насолода!

Сонце зводилося над пругом Карпат, а палаюча паморозь об-летіла стомлені тіла. Осінь принишкло тулилася до живих істот. Господарі розкішних малахітових хоромів, швидкокрилі олені, проспали аж до ранку. А розсвітання божественно благоліпне. До лінії життя – до обрію рукою подати, а до променів Яси можна і дотулитися.

У небі пролітав шуліка, вичікуючи на жертву, в заліску чатував на зайця вовк. Тільки гірські сарни без журби і клопотів. Травичка у Карпатах смачна і поживна. А як випасуть на цій галявині, пода-дуться далеко за виднокрай, аж на Горгани. Там є де розкошувати.

Звелася на ноги Ар, підстрибнув молодий Ра. Щасливі карпат-ські бетяри світ прострілюють граційними поставами, а гірський вітер радіє, що разом з ним росте світами молодий рід. Прагне доторкнутись до дна, добігти до кінця, знайти точку відліку.

Юний олень Ра захотів бігти, не зупиняючись. Мудра Ар вга-мовує молодого красеня:

– Милий хлопчику, добре, що ми у свобідному краї. Можна злетіти до неба. Там – справді привілля.

– А що таке Свобода.?– Милий Ра, незалежність від негативу мусить бути в серці

кожного живого. Бо як боляче, коли не відчуваєш її, Всесиль,

159

коли на місце благодаті закликаєш у серце страх, шмать, непри-язнь – тоді гальмуєш Себе, Життя.

– А як вона виглядає, ота Свобода? Як я знатиму, що то вона до мене йде?

– Воля робить організм міцним до витривалості, окрилює і піднімає.

– То коли відчую, що свобода вже близько, я зможу літати?– Твої ніжки нестимуть тебе швидше вітру, твоє тіло стрілою

проріжеться в простір.– А далі, що далі? Я зможу повернутися назад? Бо ще боюся

невідомості. А як відірвуся від землі? Що чекає мене там?– Милий Ра, матінка Земля завжди тобі буде в рятунку, бо

вона – це ти. Не бійся відірватись від землі, Свобода стукає тіль-ки до гідних.

– Ба, а люди гідні свободи? – О, це безконечне питання, на яке жителі Карпат і досі шу-

кають відповіді. Але є серед нас відважні, які мають оту свободу в серці.

– Я вже не знаю, чи прагну далі слухати твої оповіді, Ба, бо не розумію граничних у виборі серед праматері.

– Так, так, рідненький. Над цим я поміркую сама. І ти колись дійдеш правильного висновку, коли зумієш знайти відповіді все-редині себе. Бо лише дзвін серця співає правильну пісню, бо лише наодинці чути звук Всесвіту. Твоє життя тільки починається. Прислухайся до матінки Землі. Вона наш порадник. Гори прий-муть тебе, свята течія кришталевої Води омиє, а Небо окрилить. Земля, Вода, Повітря – сила живого, міць на славу Роду.

Олениця принишкла, прозірно окинула оком простір і замис-лилася.

Автентичність яви

На скільки вільна людина, на стільки ж вона і самостійна в своїх проявах і благодіях стосовно ін-ших. Через відсутність глибини духу і скарби знань мертві, безплідні, а благородство і сила морального неточні і позбавлені життєдайного тепла.

Гумбольдт

Лиш живі істоти можуть бажати і жити бажаннями. Вивіль-нившись від одного кола бажань, організми потребують інших

160

задоволень. Де закінчується воля?.. Бо звільнитися від вчораш-нього часу можна лише завтрашнім. Будь-яка жива енергетична система наповнена динамікою. І ми лише те і робимо, що всти-гаємо прийняти перехідний стан спокою, відновлюючи власну рівновагу.

Так, так, наші турботи – саме через наші бажання. Бо саме ба-жання веде нас по стезі росту. То що, зупинись? Чи не кожен жи-вий організм наповнюється життям, аж до розриву, коли вже далі нікуди. І прогрес закінчується розпадом, коли народжується нове існування, наповнюється дезінтеграцією на менші, потрібніші до служіння, до життя, до росту частинки. А ті знову наповнюються бажаним проривом, і ростуть до точки відліку.

А що людина? Живий організм, що теж потребує росту, розвит ку, впливу, вчинку. Кожне нове задоволення, бажання стає поводиром до спокою. А відтак, до свободи від турбот. Цікава річ, наші переживання стають приводом до виконання бажань. Коли ми задовольнимо свої амбіцї, спокій їх вбиває. Ніхто ніколи не досягає мети повністю, тому що весь час, маючи нові бажання, і занадто багато бажань, людина побивається для задоволення їх у той же час...

Немає миру та сну у Всесвіті. Світ вивертається і хропе, пруж-но здригається і йде. Тривога йде від внутрішніх бажань, а не че-рез зовнішні подразники. Там, де немає бажання, там не помітно життя.

Як тільки одне бажання стає здійсненим, з’являється нове. І вже на порозі еволюції виступають два найбільш потужні ба-жання людини – прагнення до творення нового і бажання зни-щити старе. Бо дезидерати керують часом, а Вічність у відповідь дає привілеї тим, хто до неї прислухається... І справді, про осібну постать можна говорити тільки тоді, коли мислення перепліта-ється з часом, що опанував, і часом, що існуватиме, і навпаки.

Все йде, все рухається. Обертається земля, рухається сонце, цокає годинник, біжить вода, проміннь пробиває простір, вітер пронизує Яву, рослини прорізаються у верхи, до неба. Небо рухає хмарами. Броунівський рух зі своїми традиціями, ноу-хау, і, про-сто, в ходу. Ніч змінює день, знову настає ранок. Темрява і світ-ло в одному вимірі. Огонь і вода взаємо доповнюють існування живого. І камінь... Все колись було каменем, все колись стане ка-менем. Розчиняється на тисячі дрібних піщинок, і наповнюється Яви життям, великими валунами, що рухають світом.

Лемнистата, без межі опору, без границі уяви. Фосфени, пля-ми нашого світла, нашої Яви. І петрикоп – запах землі після дощу. Все Ява. І запах, що пробуджує силу, матерію, життя. І звук, що дзвоном проривається в одкритому Всесвіті, стаючи відзвуком у серці Яви. І дотик, що створює легкість у Прани. І зір, що про-ганяє крізь час простір. І навпаки, зупиняє мить у просторі і часі. Нема часу, нема простору. Є лише рух. Динаміка, що поповнює сама себе і розбивається на мікро модулі.

Шукати відповідь у синій далині, напевно, себе обманути. Бо чисті помисли чомусь перемішуються з таємно гротескними, з болючими, нарешті, зі страхом перед тим невідомим , що ма-нить. Все живе має бажання. А здійснення задумів – це, мабуть, свобода? Чи ні? Іноді завмирає скромний і дивний момент. Бі-жить, несеться, летить, не даючи опритомніти, щоб колись при-гальмувати і видаватися знову незакінченим часом.

І все це – віки. Час не можна побачити, почути, понюхати, до нього доторкнутися. Єдине можуть зрозуміти живі єства: у Хро-носа свої закони. Хтось розуміє день, як годину, хтось навпаки, сприймає день, як вічність. Бо ж нема такого відчуття в живих організмів, де чітко коригується вчора, сьогодні і завтра. Лише два божества володарюють на часовім порталі: Хронос і Кайрос. Живий організм стає індивідуальністю, лише тоді, коли одночас-но сприймає і вчорашній, і теперішній , і завтрашній обшири.

Якби наше світло всередині нас було одночасно і світлом Все-світу, ми змогли б репродуктивніше мислити, а отже, діяти. Про-цес взаємодії довкілля і живого біопростору настільки незрозу-мілий, як і незначна крапка на папері, чи гігантська пляма у все-світньому вімірі.

Прояви людського окоміру в просторі змушують нас деталь-но оглядати світ, включаючи всі рецептори, аби збагнути хоча б різочку Істини в просторі Буття, нашого єства. Як місяць відо-бражає світло сонця, так і «Я » не може мати власної реальності, а є віддзеркаленням Світла душі. Слово «душа», іноді незрозуміле самій Душі, бо Є безкінченим потоком між его-свідомістю і сві-домістю Бога.

Я – Ява. Планети, зірки, космічний простір – це не тільки про-яв істотних реаліів у Всесвіті. Бо цю Яву можна усвідомити саме через «Я». А Всесвіт щодень, щогодини вимальовує резонансні картини Земного.

162

Навколішки перед епохою АР І РА

За кого видати свободу, аби не була безплідною?С. Е. Лец

Довговухий вітерець і п’янкий дим ще віддаляється від ріллі, котра напоїла чудодійним соком Карпатську долину. Покіс... Уже зібраний сонячний урожай літа, життєвий дар. Розкидані монети різнобарвних іскор сонячного дня. Карпатські гори добре підго-тувалися до осіннього спасу. Вже ген і лемки, і бойки, і гуцули вбралися у світанкові шати, аби прийняти господарку гір – руду, просвітлену лисицю – Осінь.

Велична пані гонорово пройшлася своїми володіннями. Озо-лотила край, наповнила діамантами пору і шляхетно кінчалася в покою. Але велич осені передовсім полягає в тому, як світло, свято і благодійно вона, Червонощока Молодиця з ледь помітною сивиною, скидає з себе останній штрих життя, щоб обдарувати першопричину в новому березновому парості.

Добродій день приліг над полонини. А легкокрилі вітри закру-тили повіт-стерну. Дивне дійство таїнного обрію.

За дикуватими ялицями ще відчувався запах літа, а сурова зима вже просувала свої руки крізь простір до теплих ліжниць всього живого. Верховинці з Усть-Чорної говорять лиш про те, що треба добре дров налагодити, а хустяни щиро вірять: не оси-лить Дракула в їхнім обійсті, бо мають напоготові дужих опри-шків, що споконвіків росли тут, як гриби. А лемки з Ужанської долини найблаженніше досягли насолоди у виборі «Я», у виборі часу і простору: тут і земля стає оборонцем живим, родить, як Родани.

Олені піднялася на гору Красну. А звідти спустилися зворами до схилу, і вже попасували зелену травичку та смакували спілими ягодами яфон.

Ріки Стрий і Опір пересохли були трохи. Стала сходитися сюди воду пити дичина. А вода не смокчеться, дуже мілка вже, одна глина з краплями. На щастя, є серед людей мудреці, що роблять край знаменитим. Веклинець, великий син народу гірського по-ниж того місця насунув землі та каміння. Зробив червоні береги, високу гать наметав, і стеклося тут велике озеро. Як води набра-лося повно і через гать переливалася, та й потекла собі в прова-ли. Засвітилася тоді Скільська долина від повноводдя. Слава Богу, світ став добрим, чистим, як вода землі.

163

А древні господарі краю, таїнні олені, зосталися тут пережити осінь. Тужно заплакали сосни, заспівала каня, закликала дощик до хащів. Лиш безтурботне дитя породи парнокопитнох, миле оленя Ра, танцювало і танцювало собі на вигоні.

Вже і Вечір скликав до хоромів своїх поселенців, а сизий вітер все гасав по полонинах разом із непосидою Ра. На краю урвища, під старою смерекою принишкла старенька Ар. Місяць черкнув промінцями її шию, тулуб; засвітив у мудрість: відпочиньте, кра-сені, гучний бо був день. Стадо привітливо удержалося тут на нічліг. А Сидневірське око стулило великі хвойні повіки, запла-кало від радості, що швидкокрилі пустуни удостоїли своєю при-сутністю, кинуло зелену тінь на плечі малахітової принцеси Вір. Сизий вітер ніжно обійняв своїм шалем божі створіння.

Затишно. Спокійно. Блаженно. Допитливий Ра пригорнувся до теплого тіла сивої бабусі, по-

клав голівку на її розлогі плечі, і все питав, допитувався: – А чому небо синє, чому сонце жовте, а червоні квіти? А зеле-

ні листочки очима передаються в сіро-жовті тони?– Волошкове небо – то символ гірського полотнища, стягу ві-

ків. Бурштинове сонце –половина з того часу, то вимір вимпелу, що пройти зумів гуцульський край.

– Ба, а як ми в другі місця підемо, чи наші полонини нас при-ймуть?

– Рідні Верховини впізнають своїх дітей. Тих, кого люблять – бережуть.

– Чому тоді люди увесь час намагаються відхреститися від близь-кого, рідного? Не цінують край, де народилися, не люблять себе?

– Пам’ятає Говерла своїх дітей, щемко опікується майбутнім, коли час доганяє час.

– А вміє Земля говорити до своїх домочадців?– Так, моє дитятко, Земля віковічно гомонить із усім живим.

Дивиться на молоді пагінці і радіє, бачить звіра в лісі – прогина-ється перед його ходою. А яре птаство посилає до неба, до своїх висот капелою, аби привіталися зі сходом Сонця.

– Бабусю, вже вкривається планета осінньою позолотою. Все невдовзі зникне. То що, і ми згаснемо разом з усіма?

– Ні, всі земні створіння тільки трохи призупинять хід, аби не витрачати зайвих сил.

– А як ми можемо знати, коли сили заявляться знову? Нам ні-хто не заважатиме?

164

– Дивися, вода біжить – не витікає, вітер дме – не зупиняєть-ся... Так, річка, вітер мчаться в часі установлено. Знаходять шляхи з найменшим опором, аби пронестися в годині за лічені секунди.

– А ми?– Милий Ра, живі істоти – це сутно енергетична система, котра

здатна притримувати послаблення енергії на роки...У непролазних хащах, поміж ясночолих смерек, повноводих

зворів, синьобородих вершин ромірковувала над життям справж-нього мудра сарниця. А юне оленятко намагалося пізнавати світ через доторки, смаки, слух і зір. Адже світ зелений, небо синє, ягоди червоні , а сонце лілейне.

Дорога довга, стікається в маленьку крапку, хмаринка легка, аж до пуху над часом, звук осені тужний і вічний, а земля завжди говорить, рипить, кричить, тихо шепоче. Вітер допомагає летіти, і збиває з ніг. Вода напуває і заливає... Світ повний загадок.

А що було до? А що буде потім?Підняли гірські красені голови в піднебесся, торкнулися чо-

лом веселки на видноколі. А понад бескеди випливла синя перин-на історія...

Ген там, понад гори прорізується Голова. То денне світило, хма-ра чи якась чужа, незрозуміла сутність? Проникливо заглядає Ар в простір, хоче торкнутися Істини. Перед очима казка, не зовсім зрозуміла і для самої мудрості. А для Ра і поготів...

Юрій Фоменко

КРУГЛИЙ СТІЛ

Є люди, котрі все життя тікають від себе, а є такі, котрі все життя шукають себе. Є і ті, що нескінченно то тікають, то шу-кають, знаходячись у невпинному пошуку. Покоління філософів розгадували загадку вічного руху співіснування в людині Душі і Розуму. Будували пояснення і самі ж їх спростовували.

Спробуйте щось пояснити, коли кричить Душа Розуму – «Я тебе не хочу знати», а Розум у відповідь – «Я тебе не хочу чути». І тоді такий утворюється вир сумнівів, наче людина і є, а всереди-ні неї ніякої злагоди, лише злість.

165

Тиха течія Ворскли змушувала перейматись роздумами про життя. Річка з’являлась і губилась серед мальовничого лісу, об-виваючи стрічкою високу гору зі старим монастирем на верши-ні. Повз дерев’яний місток пливли відображення берегів. Душа і Розум, заховавшись тут від Cвіту, не мали між собою непоро-зумінь.

Чверть століття тому на цьому місті, постеливши шинель, я любив лежати, дивлячись у небо, заглиблюватись в думки про буття і майбутнє.

...от і майбутнє... Я витягую з автівки ліжник і стелю його під кронами кленів на тому ж місці. Дивлюсь в небо, заглиблююсь в думки про суще й минуле. Оцінюючи плинність часу, підсві-домо починаю побоюватись майбутнього. Вже за плечима шлях, на котрому зібраний якийсь досвід. От тільки кількість досвіду зворотньо пропорційна залишку часу...

Десь тут, безперечно, закопаний філософський камінь. Не дарма у цім саду Григорій Савич Сковорода любив занурювався у світ роздумів.

З боку Лебедина збиралися хмари. Запах дощу в повітрі хилив подорожнього з Дніпровських порогів до сну. Заплющувались очі. Ще чутно спів птахів і шелест листя на кленах. А посеред Вор-скли вже відкривається важкий занавіс сцени, де розпочинається вистава терзань розуму й серця.

На лісовій галявині, біля банкомата штучного зеленого кольо-ру, я побачив себе, що натискав комбінації цифр. Під супровід скрипінь термінал викинув купюру, придбавши сутності новень-кій банкноті. На ній поряд з цифрою п’ятсот красувався портрет чоловіка середніх років. Григорій Савич? Боже... Світ ловив його, та не піймав. Яка помста? Світ так розлютився, що намалював його на банкноті. Світ намагався порівнятися з ним, опустивши його до себе.

Галявину залило сонячне світло. Кружляли в танку заграви. Закінчивши танок, забрали ліс і банкомат. Натомість залишив-ся книжковий ярмарок. Навколо книги на прилавках і зазивання продавців: «Класика!», «Жіночі романи!», «Детективи!», «Дитяча література!», «Підручники!»... Тисячі книг, старих і нових. Мій погляд зустрічається з поглядом худенької літньої жіночки.

– Візьміть, пане, ці книги.– Чому ви думаєте, що вони мені потрібні?– Я рідко помиляюсь.

166

На прилавках лежало повне зібрання Григорія Сковороди.– Що просите?– Що дасте...– По нужді продаєте?– По нужді. Міняю хвілософа на тепло.Я протягнув в руці купюру. Зміняв глибину пізнань на

«папірець-еквівалент». Притиснув книги до грудей... і знову по-вернулися заграви. Танок вогнів у воді. Вони кружляли й пі дійма-тися в небо, прихопивши з собою ярмарок.

Я вже глядач. З-під кленів пильную дійства.На сцені «жебраки» з різних служб. З простягнутими руками

і переконливими поглядами звертались до жінки, що несла гроші за тепло.

Не донесла... Пішла гуляти її купюра між «жебраками», а потім далі. Була у Харкові й Переяславі, на берегах Неви і за Карпатами, столицю не оминула. Господарів міняла. Жила у гаманцях, кише-нях і конвертах.

Такий вир закрутився уві сні, що холод проймав. Аж раптом стало тихо й темно. Посеред Ворскли – розкішна зала. При тьмя-ному світлі над столом – чотири пани в карти грають. Святий отець, банкір, службовець і купець. Посеред столу на сукні моя купюра, що за книги заплатив.

Купець: Здавайте карти.Службовець: Здаю.Батюшка: Що там у нас? Банкір: П’ятсот, з портретом філософа.Купець: Добігався, а говорив, що світ його ловив, та не впі-

ймав.Службовець: Світ піймає всіх. Хіба дурних не зловить.Батюшка: Він не дурний. Насіяв смути в душі, що й досі упо-

рядочить не можем. Лягали карти на сукно. Світло ставало дедалі менше. Чотири

пани грали. Розсудливо, холоднокровно, без запалу. Просто, щоб вбити час і збудувати свої маленькі світи.

Купець: Мені хтось говорив, що пан філософ любив вино і сир голландський.

Батюшка: А хто його не любить?Службовець: Жив при дворі.Банкір: Дружив з генералом.Батюшка: Та й пішки не ходив.

167

Банкір: Піар – велика справа. Якого треба, такого і зроблять. А що він написав крім того, що його ловили?

Службовець: А хто читав?Батюшка: «Смутьянін». Трактував не так, як людям треба, свя-

ті книжки. Службовець: Ще жоден єретик не переміг. Ото ж і познущали-

ся над ним. Лежить он на столі. Він то писав, та не для нас.Банкір: Урок. Учив весь світ, а світ його впіймав й намалював.

Світ то є бізнес, включаючи народження і смерть.Лягали карти на сукно. Вирішувались справи. Гравці, продав-

ши совість, купляли гріх. Не розуміючи, що у Храм Душі до ол-таря не під’їжджають, а підходять. У диспуті шукали вади і гріхи, щоб якось прирівняти мудреця до себе.

А він лежав посередині столу й мовчки їх ловив...Пориви вітру і грім не дали додивитись сон. Каплі дощу ряс-

ними крапками замалювали відображення у річці. З Лебедина прийшла гроза. І злива мила Світ.

Сергій Зінченко

СТРУМОК СТРУМУЄ ПІД АСФАЛЬТОМ (Есей із родумів оптиміста)

Він біжить кудись, але ні від кого не втікає. Бо є господарем, оскільки – із самого джерела життя. Але хто на нього тепер звер-тає свою увагу, коли він плине так нечутно на тлі гамору й метуш-ні, причому – не тільки під землею, а ще й під асфальтом? А той асфальт, до речі, вигадали, створили та й поклали на землю («щоб черевики собі не забруднити») ми самі. Так, ми самі, хоч були створені зовсім не для цього. Ми, приречені на подолання всіля-ких труднощів, маємо колись зрозуміти, що радість творчості – це є основа нашого буття на планеті, але тільки в гармонії з по-мислами того, хто створив нас. І тому так хочеться почути, про що шепоче в темряві той струмок-струмочок, в якому – пам’ять про усіх причетних до пошуків джерела істини!..

168

ПРАГНЕМО СХОВАТИСЯВоюємо, руйнуємо, грабуємо і заздримо один одному – такі

у нас реалії сьогодення. Тоді навіщо було виганяти високо вгору численні (своїми руками створені) споруди начебто для спільно-го в них проживання і для якоїсь ніби плідної в них діяльності? Щоб спостерігати, як вони розпадаються на наших очах і пада-ють з тієї висоти? Тож ми, швидше за все, тільки допомагаємо мо-гутнім підземним силам, які можуть руйнувати створене не гірше за нас і робили вони це багато-багато століть ще до нашої появи на цьому світі. А якщо не допомагаємо, то виходить, що тільки граємося у творчість, а творити так і не навчилися.

Двадцять перше століття від Різдва Христового ми вже густо забризкали кров’ю людською, а віра в Творця і його благодіян-ня так і не зміцніла в наших серцях. І це попри те, що церков та соборів на руїнах вчорашньої імперії безбожників («імперії зла» за визначенням президента США Рональда Рейгана) повироста-ло багато – як тих грибів після рясного дощу. І на нашій тери-торії другого за величиною уламка після її розпаду храмів таких теж доволі. Ми ходимо туди, молимося і все просимо допомог-ти нам вільно і щасливо жити. Але – навіщо, коли душа спить, а тільки вуста щось таке звичне-запам’ятоване промовляють? Ми просто робимо вигляд, що просимо світла правди і не хочемо зі-знатися в тому, що у сутінках брехні нам спокійніше. Бо легше красти і зручніше ховати вкрадене, легше чиюсь душу загубити (щоб можливі свідки не побачили), набагато простіше розносити чутки-плітки і виправдовуватися перед іншими за будь-яке своє злодіяння (бо не побачать, що червонієш). Ми не хочемо відпо-відати за свої дії, якщо вони тягнуть за собою покарання. А тому підсвідомо прагнемо будь-де сховатися від такої відповідально-сті: у черговій брехні, у алкоголі чи в іншій «наркоті», у блуді, у різних ігрищах та розвагах на рівні віртуального світу, аби не бачити в житті реальному купку гидотного лайна на місці своєї колись чистої особистості.

У СВІТІ ТВОРЦІВ І ПАРАЗИТІВЯк низько (над самою водою!) несли свої віти розкішні верби

і вдивлялися у синь води! Вони ж бо відчували, що то струмок із самого джерела Творця наповнив стрімкою у своєму бігові ріди-ною балку, яка згодом стала річкою Саксагань. Але їх безжально позрізали ті, хто називають себе господарями і владою, бо пере-

169

конували, що верби заважають їм вичистити річку від мулу. Хоча перед цим самі ж вони сприяли перетворенню її в калюжу і сміт-ник одночасно. І вода там тепер не біжить, а стоїть напівживим озером, засмічена відходами життєдіяльності паразитів на тілі землі. А вважалося, що то люди із Богом у серці і з головою, пов-ною високих творчих задумів.

Тому стою я посеред мосту над цією вже колишньою річкою, згадую бідолашні верби і сумую за тими часами, коли україн-ські козаки заснували моє рідне місто Кривий Ріг саме там, де зустрілися-злилися вона, Саксагань, і він, сусідній Інгулець. Яке ж тоді, мабуть, свято радощів було на видноколі зачудованої приро-ди, яке то було весілля неповторне! А тепер – смітник і калюжа із брудною водою, а навколо – розбиті і десятиліттями не ремонто-вані тротуари на вулицях. Тут важко дихати від смороду, який ви-кидають у повітря лиховісні машини на дорогах, а величезні пащі кар’єрів із видобутку залізної руди засмічують-забруднюють по-вітря не менше, ніж труби різних комбінатів із переробітку тієї видобутої сировини. Тож і виходить, що живемо-паразитуємо на тілі планети, використовуючи її надра для руйнівних по відно-шенню до живої природи експериментів.

А що б його таке зробити, аби не виростати паразитами? Раді-ти життю, а не псувати його основи. Бо коли працюєш із радістю в серці, то не будеш плодити сміттєзвалища тут і там, а намага-тимешся розкрити таємницю природних концентрацій: скільки й чого має бути зосереджено в тому чи іншому місці, щоб і тобі, і всьому навколишньому жилося-панувалося добре «у своїй сто-ронці». Коли б ставилися з любов’ю до природи, то не згущу-вали б у неприродно великі концентрації, наприклад, уран чи плутоній. Та ні, зробили це, а тепер маємо лихо – повсякденну загрозу винищення всього живого на планеті, коли в результаті такого згущення створили страшну зброю, яка опинилася в руках агресорів. Коли б жили-творили по любові, а не будували життя за примхливим розрахунком, то нізащо не допустили б того, що, на жаль, сталося у нас в Україні: матеріальні багатства, в основ-ному, зосереджені на рахунках злодіїв та невігласів, неактивна «сіра маса» рабськи важко працює і «відривається на повну» під час відпочинку, а люди творчі і світлі добродії живуть у бідно-сті та злиднях або ж навіть поповнюють лави безхатченків і без-робітних. І що тоді випадає на долю тих останніх? Необхідність обмежу вати себе у всьому матеріальному, – як це робив свого

170

часу наш знаменитий на увесь світ український мудрець Григорій Сковорода: «Уставав дуже рано, їв раз на день, без м’яса і риби, був завжди веселий, сильний, рухливий, з усього задоволений, до всіх добрий, усім готовий послужити. Поважав і любив добрих людей без різниці їх стану, навідувався до хворих, розважав сум-них, ділився останнім з тим, хто нічого не мав».

Але таких, як цей геніальний філософ-мислитель, сього дні навіть удень із ліхтарем не знайдеш, бо люди дуже здрібніли як у своїй творчості, так і в моральних чеснотах. І лише україн-ський непереможний Майдан (коли його оборонці із саморобни-ми дерев’яними щитами прогнали диктатора з України, а потім стали живою, хоч і ледве озброєною, стіною проти підступного ворога з «градами», танками і мінометами) яскраво продемостру-вав усьому світові, що сила духу українства – не тільки в минуло-му. А ще – українські волонтери, які віддавали і віддають мало не останнє задля перемоги нашої армії над агресором із Росії.

Тож і виявилося, що паразитами виростають, якщо душі ще сплять, бо не прокинулись назустріч сонцю правди. Та коли на-стає час тривожного і грізного світанку, світлі бійці і творці обов’язково знаходяться. Тому той спротив справді світлого про-ти темряви орди викресав у наших серцях іскру нестримного ба-жання жити вільно і щасливо у своїй країні, за що можна навіть своє життя віддати. І бідні зблизилися з багатими у тій спільній борні, а хитрі, лукаві та боягузливі поховалися чи то під масками начебто миротворців, чи то вичікують слушного моменту, аби ви-ринути зненацька десь неподалік престолу із брудної води легкої наживи з державним прапором у руках, щоб «вполювати» якусь грошовиту посаду. Таке життя: одні гинуть у борні або вироста-ють героями, а інші залишаються тими ж вчорашніми паразита-ми, та тільки вже – на інших посадах.

БУДУВАТИ НА РУЇНАХ – ЦЕ ЧАС ПІЗНАННЯ ІСТИНИ

Дуже ще багато сьогодні таких, які сумують за своїм недале-ким минулим у обіймах «руководящєй і направляющєй сіли», забуваючи при цьому, що вона викосила-вигубила під час воєн, переворотів і голодоморів мільйони українців. А ще – те, що жи-вемо нині не у тих дешевих сотах-квартирах у складі так званої «дружної сім’ї народів», а на руїнах того, що було, а потім – роз-палося. Причому розпалося через те, що ми не звикли самостійно

мислити і вирішувати, а покладалися виключно на волю і рішен-ня «вишестоящіх», що спускали нам рішення з висот тієї «руково-дящєй і направляющєй сіли».

А тепер уся сила можливих змін – у нас самих. Щоб і воро-га зломити, і спротив брехосправів (корупціонерів по-іншому) у своїй країні подолати. Змушені самі себе підіймати з руїн, па-ралельно вивчаючи все те, що на тих руїнах знайдемо, в сенсі можливого застосування під час будівництва справді самостійної і незалежної України, а не її подоби, як це було всі двадцять три минулі роки.

Та щоб усе це здійснити, маємо не метушитися туди-сюди, а чимось серця свої заспокоїти і врівноважити, аби вони стали придатними для творчості. Тому спочатку подякуємо Богові за те, що він все-таки залишив нам не голу пустелю чи випалену землю після згарищ, а ті руїни із цілими купами-наборами різних цін-ностей. Тож нам уже є з чого вибирати, є також і підручний мате-ріал для створення різних новик конструкцій.

Але є також на нашій землі і «воріженьки», котрі мають згину-ти, «як роса на сонці». І вони таки згинуть-відступлять у цій, зда-валось би, нерівній боротьбі. Бо з нами – увесь демократичний світ і світло наших казок. Так, саме воно, яке пройшло-пробилося крізь павутиння цілих століть, тепер має стати непереможним сяйвом і передвісником нашої перемоги. А також – сенсом віри-ти в те, що ми нашого ворога незабаром здолаємо. – Як Іванко-дурник здолав, здавалось би, непереможне страховисько у вигля-ді Змія Горинича. Сьогодні це – двоголовий російський агресор нафтогазовий, у якого від гордині «дах поїхав». А це означає, що «Газпром» буде звалено – і після цього настане мир на планеті лише за один крок від розв’язання фатальної для людства Тре-тьої світової війни. І після того, як підземні сили зла заспокоять-ся, загнані назад у підземелля, ми нарешті зрозуміємо, що енергія сонця, якою живиться все живе на землі задля росту й свого роз-квіту, і є тим єдиним неподільним джерелом для розвитку всього розмаїття людських спільнот на планеті.

Зрозумівши це, ми звільнимо землю від асфальту, бетону і різ-ного іншого сміття, яким затято відгороджувалися від струмка із життєдайною водою під землею, яка живить не тільки тіло, а й душу. Останню – щоб втамувати духовну спрагу на її шляху до істини.

КНИЖКА ПОДОЛАННЯ РОЗБРАТУНовітня книга майбуття людства вже повниться новими іде-

ями: після загибелі «Небесної сотні» на Майдані. Відтоді став реальністю час перемін, і в історії життя на стародавній плане-ті з’явилися нові герої, засяяли на небесах правди нові обличчя. Саме тоді, коли вони вознеслися і стали символом перемоги, на землі древнього Києва посунула остання орда, де під маскою Московії ховається стара потвора Вія і де ще б’ється серце жор-стокого Кощія. Після перемоги над ними вони покинуть геть всі соти нашої пам’яті і заповняться іншими образами, сутність яких сьогодні ми ледве-ледве відчуваємо, бо вони надто великі, аби розгледіти їх зблизька. Для цього потрібні не роки і не десятиліт-тя, а цілі віки.

А ми тепер маємо зустрічати кожний ранок усмішкою, сенсом якої є наша подяка тим новим героям за наше спасіння. А ще – наше давнє і нарешті реалізоване прагнення про можливість роз-будови справді самостійної Української держави. Воно – у тепер уже традиційному привітанні з відповіддю: «Слава Україні! Геро-ям слава!»

173

АВТОРИ

Абашнік Володимир Олексійович – доктор філософії, доцент, за-відувач кафедри гуманітарних дисциплін Харківського економіко-пра-вового університету

Александрович Тетяна Зігфридівна – кандидат філологічних наук,доцент Київського національного університету технологій та дизайну

Альков Володимир Андрійович – кандидат історичних наук, стар-ший викладач кафедри суспільних наук Харківського національного ме-дичного університету

Барляєва Олена Антонівна – учитель-методист, учитель початкових класів, вчитель вищої категорії гімназії № 43 Міської ради Московсько-го району м. Харкова

Воздвиженський Вадим Олегович – кандидат філологічних наук, дослідник угорського періоду життя Г.С. Сковороди, м. Шарошпатак, Токайські сади, Угорщина

Голубова Олена Миколаївна – старший лаборант кафедри ЮНЕСКО «Філософія людського спілкування» та соціально-гуманітарних дисцип-лін Харківського національного технічного університету сільського гос-подарства імені П. Василенка

Гришко Лариса Григорівна – учитель-методист, учитель початкових класів, вчитель вищої категорії гімназії № 43 Міської ради Московсько-го району м. Харкова

Грабар Наталя Григорівна – кандидат наук із соціальних комуніка-цій, доцент кафедри культурних універсалій Харківського національно-го технічного університету сільського господарства імені П. Василенка

Гришин Іван Якович – кандидат технічних наук, професор Харків-ського національного технічного університету сільського господарства імені П. Василенка

Давиденко Людмила Володимирівна – екскурсовод ОКЗ «Націо-нальний літературно-меморіальний музей Г.С. Сковороди»

Данченко Ірина Олексіївна – кандидат педагогічних наук, доцент Харківського національного технічного університету сільського госпо-дарства ім. П. Василенка

174

Жам Олена Михайлівна – завідувач науково-дослідного відділу «Му зей хліба», Національний історико-етнографічний заповідник «Пе-реяслав»

Завєтний Сергій Олександрович – професор, доктор філософських наук, завідувач кафедрою ЮНЕСКО «Філософія людського спілкуван-ня», філософії і історії України Харківського національного технічного університету сільського господарства імені П. Василенка

Ільїн Вадим Геннадійович – асистент кафедри суспільних наук Хар-ківського національного медичного університету

Кобелєва Даля Леонідівна – кандидат філософських наук, викладач кафедри ЮНЕСКО «Філософія людського спілкування», та соціально-гуманітарних дисциплін Харківського національного технічного уні-верситету сільського господарства імені Петра Василенка,

Ковтун Ірина Іванівна – прилегант Харківського національногоуніверситету імені В.Н. Каразіна

Косенко Катерина Олегівна – магістр, методист Центру громадян-ського виховання КВНЗ «Харківська академія неперервної освіти»

Костова Тетяна Михайлівна – майстер вишивки, лауреат Всеукра-їнського літературно-мистецького фестивалю «Кролевецькі рушники», учасник Всеукраїнської культурно-мистецької суспільно-політичної ак-ції «Рушник національної єдності»

Корпанюк Микола Павлович – доктор філологічних наук, професор ДВНЗ «Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Г.С.Сковороди»

Красиков Михайло Михайлович – кандидат філологічних наук, ди-ректор Харківського відділення Українського етнологічного центру Ін-ституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології НАН України, доцент кафедри етики, естетики та історії культури Національного техніч-ного університету «Харківський політехнічний інститут», директор Ет-нографічного музею «Слобожанські скарби» ім. Г. Хоткевича НТУ «ХПІ»

Лінецький Леонід Михайлович – кандидат історичних наук, доцентХарківського національного технічного університету сільського госпо-дарства ім. П. Василенка

Манженко Валерій Павлович – науковий співробітник ОКЗ «Націо-нальний літературно-меморіальний музей Г.С. Сковороди»

Маршала Альона Юріївна – бібліотекар з краєзнавчої роботи КЗ «Чугуївська районна централізована бібліотечна система», аспірантка кафедри музеєзнавства та пам’яткознавства Харківської державної ака-демії культури

Метельницька Дарина Георгіївна – аспірантка, лаборант кафедри українознавства Харківської державної академії дизайну та мистецтв

175

Мицай Наталія Іванівна – директор ОКЗ «Національний літера тур-но-меморіальний музей Г.С. Сковороди», Заслужений працівник куль-тури України

Мошинська Олена Юліївна – кандидат філософських наук, доцент, Національна юридична академія ім. Ярослава Мудрого

Панченко Алла Володимирівна – завідувач науково-методичного відділу КЗ «Харківський історичний музей»

Пилипенко Світлана Григорівна – кандидат філософських наук, доцент кафедри ЮНЕСКО «Філософія людського спілкування» та соціально-гуманітарних дисциплін

Петрушов Володимир Миколайович– доктор філософських наук,професор, завідувач кафедри філософії та соціології Української дер-жавної академії залізничного транспорту (м. Харків)

Рибка Олена Петрівна – заступник директора з наукової роботи ОКЗ «Національний літературно-меморіальний музей Г.С. Сково-роди»

Ткаченко Наталія Григорівна – завідувач науково-дослідного від-ділу «Музей історії Української православної церкви», Національний історико-етнографічний заповідник «Переяслав»

Толстов Іван Вікторович – кандидат філософських наук, старший викладач кафедри філософії та соціології Української державної акаде-мії залізничного транспорту (м. Харків)

Трофименко Тетяна Михайлівна – кандидат філологічних наук, за-ступник директора з наукової роботи КЗК «Харківський літературний музей»

Семененко Олена Володимирівна – асистент кафедри суспільних наук Харківського національного медичного університету

Скубій Ірина Володимирівна – кандидат історичних наук, асистент кафедри ЮНЕСКО «Філософія людського спілкування» та соціально-гуманітарних дисциплін Харківського національного технічного уні-верситету сільського господарства імені П. Василенка

Сук Олена Євгенівна – старший викладач кафедри філософії та по-літології Харківського національного автомобільно-дорожнього уні-верситету

Ушкалов Леонід Володимирович – доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедрою української та світової літератури Хар-ківського національного педагогічного університету імені Г.С. Ско-вороди

Фролова Ольга Володимирівна – кандидат філософських наук, до-цент філософського факультету Харківського національного універси-тету імені В.Н. Каразіна

Чаплигін Олександр Костянтинович – доктор філософських наук,професор, завідувач кафедри філософії та політології Харківського на-ціонального автомобільно-дорожнього університету

Чуркіна Вікторія Григорівна – кандидат мистецтвознавства, доцент кафедри виховання й розвитку особистості КВНЗ «Харківська академія неперервної освіти»

Швидка Любов Федорівна – учитель-методист, учитель українськоїмови та літератури гімназія № 43 міської ради Московського району м. Харкова

Щербак Ірина Миколаївна – молодший науковий співробітник ОКЗ «Національний літературно-меморіальний музей Г.С. Сковороди»

Щербина Елла Борисівна – доцент кафедри українознавства Хар-ківської державної академії дизайну та мистецтв

Юрченко Анна Володимирівна – науковий співробітник КЗ «Худож-ньо-меморіальний музей І.Ю. Рєпіна»

177

ЗМІСТ

РОЛЬ ОСОБИСТОСТІ В ІСТОРІЇ РОЗВИТКУНАУКИ І КУЛЬТУРИ

Манженко В.П.ПП НАРОДНИЙ АКАДЕМІК І СТАНОВЛЕННЯ МУЗЕЮ НАРОДНОГО ФІЛОСОФА . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .3

Гришин І.Я., Завєтний С.О. АКАДЕМІК ПЕТРО ТРОНЬКО В СТРАТЕГІЇ СКОВОРОДИНСЬКОГО РУХУ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .7

Грабар Н.ГГГ ЖИТТЯ П.Т. ТРОНЬКА ЯК ВТІЛЕННЯСКОВОРОДИНІВСЬКОЇ ІДЕЇ «СРОДНОЇ ПРАЦІ». . . . . . . . . . . . . . . . . 11

Жам О.М., Ткаченко Н.ГГГ ВНЕСОК П.Т. ТРОНЬКА У СТВОРЕННЯПЕРЕЯСЛАВ-ХМЕЛЬНИЦЬКОГО МУЗЕЮ НАРОДНОЇАРХІТЕКТУРИ ТА ПОБУТУ СЕРЕДНЬОЇ НАДДНІПРЯНЩИНИ. . . 13

Петрушов В.М. СПОРІДНЕНА ПРАЦЯ ЯК ОСНОВАІНДИВІДУАЛЬНОГО ЩАСТЯ ТА СУСПІЛЬНОЇ ЗЛАГОДИ . . . . . . . . 17

Щербина Е.Б. РОЛЬ Л.А. БУЛАХОВСЬКОГО У РОЗВИТКУХАРКІВСЬКОЇ ЛІНГВІСТИЧНОЇ ШКОЛИ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 21

Метельницька Д.ГГГ ФІЛОСОФІЯ МОВИ ТА ПРАЦІ ОЛЕКСАНДРА ПОТЕБНІ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 23

Толстов І.В. ВАСИЛЬ ШЕНДЕРОВСЬКИЙ – СВІТОЧ УКРАЇНСЬКОЇ НАУКИ ТА КУЛЬТУРИ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 26

Скубій І.В. Д.Г. ПАНАДІАДІ ТА ХАРКІВСЬКАКООПЕРАТИВНА ШКОЛА . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 29

Альков В.А. ПРОБЛЕМА НАДАННЯ АКУШЕРСЬКОЇ ДОПОМОГИНА ХАРКІВЩИНІ У XVIII – НА ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ . . . . . . . . 32

Ільїн В.ГГГ РЕАКЦІЯ НАСЕЛЕННЯ ХАРКОВА З ПРИВОДУ УРЯДОВИХ ПОВІДОМЛЕНЬ ПРО ПОЧАТОК «СПРАВИ ЛІКАРІВ» 1953 р. . . . . . 36

Семененко О.В. М.С. БОКАРІУС – ФУНДАТОР ХАРКІВСЬКОЇ НАУКОВОЇ ШКОЛИ СУДОВИХ МЕДИКІВ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 40

Пилипенко С.Г. ІННОВАЦІЙНИЙ ХАРАКТЕР СУЧАСНИХ МЕДІА . . . . 43Данченко І.О., Голубова О.М. СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК

ТВОРЧОЇ ПОЗИЦІЇ ОСОБИСТОСТІ СТУДЕНТІВ ВНЗ. . . . . . . . . . . . 45

178

Кобелєва Д.Л.ЛЛ МУЗИЧНА КУЛЬТУРА ТА ФІЛОСОФІЯ МУЗИКИСТАРОДАВНЬОЇ ГРЕЦІЇ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 48

Чаплигін О.К., Сук О.Є. ЧИ ІСНУЮТЬ МЕЖІМІФОЛОГІЗАЦІЇ ІСТОРІЇ? . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 51

ГРИГОРІЙ СКОВОРОДА: ДОСЛІДЖЕННЯ І СТРАТЕГІЇ

Ушкалов Л.В. ЕМБЛЕМАТИКА У ТВОРЧОСТІГРИГОРІЯ СКОВОРОДИ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 55

Воздвиженський В.О. СКОВОРОДА І ШАРОШПАТАКСЬКАФІЛОСОФСЬКА ДУМКА . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 58

Абашнік В.О. Г.С. СКОВОРОДА І ЖАН-ФІЛІП ДЮТУА (1721–1793) . . . . 67Александрович Т.З. ОБҐРУНТУВАННЯ КОНЦЕПЦІЇ ЩАСТЯ

ЯК ОСНОВНОЇ УМОВИ ЛЮДСЬКОГО ЖИТТЯ В ПРОЗІ Г. СКОВОРОДИ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 70

Лінецький Л.М. ДЕЩО ПРО МОРАЛЬНІСНЕ ВИХОВАННЯСТУДЕНТСЬКОЇ МОЛОДІ ПІД КУТОМ ПОРАДГ.С. СКОВОРОДИ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 74

Корпанюк М.П.ПП ПЕРЕЯСЛАВ-ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ НАУКОВО-НАВЧАЛЬНИЙ ЦЕНТР СКОВОРОДИНОЗНАВСТВА . . . . . . . . . . . . . 76

Красиков М.М. НЕ ВІДОМИЙ ДЕРЖАВІ БУДИНОК, ЩО ПАМ’ЯТАЄ Г. СКОВОРОДУ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 78

Давиденко Л.В. СКОВОРОДИНІВСЬКІ ВІДГОМОНИ У ТВОРЧОСТІ ПАВЛА ТИЧИНИ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 81

Завєтний С.О., Фролова О.В. САМОПІЗНАННЯ ЯК ПОШУКІ ПОДИВ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 83

Мошинська О.Ю., Пилипенко С.ГГГ ФІЛОСОФСЬКО-АНТРОПОЛОГІЧНІ ПОГЛЯДИ ГРИГОРІЯ СКОВОРОДИ. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 84

Барляєва О.А., Гришко Л.ГГГ МАНДРИ Г.С. СКОВОРОДИ ЗА КОРДОН (1744–1745 рр.) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 87

Чуркіна В.Г., Косенко К.О. ЛЮДИНОТВОРЧА ПРОБЛЕМАТИКАМОРАЛЬНОСТІ У ФІЛОСОФСЬКИХ СИСТЕМАХ І КОНЦЕПЦІЇ Г.С. СКОВОРОДИ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 90

Луган О.В., Швидка Л.Ф. ЖИТТЯ Г. СКОВОРОДИ ЗА КОРДОНОМЗІ СПОГАДІВ М. КОВАЛИНСЬКОГО. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 94

Ковтун І.І.ІІ ВИВЧЕННЯ ЖИТТЯ І ТВОРЧОСТІ Г. СКОВОРОДИ В ХІХ–ХХІ СТ. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 97

МУЗЕЄЗНАВСТВО ТА ОХОРОНАКУЛЬТУРНОЇ СПАДЩИНИ

Красиков М.М. ЩО НАМ ЗАВАЖАЄ ОХОРОНЯТИ КУЛЬТУРНУСПАДЩИНУ У ХАРКОВІ? . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 101

Панченко А.В. РОЗВИТОК МУЗЕЇВ ХАРКІВЩИНИ У 2014 РОЦІ . . . . 103Мицай Н.І., Рибка О.П.ПП СТРАТЕГІЯ РОЗВИТКУ

ОКЗ «НАЦІОНАЛЬНИЙ ЛІТЕРАТУРНО-МЕМОРІАЛЬНИЙМУЗЕЙ Г.С. СКОВОРОДИ» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 112

Трофименко Т.М. ШУКАЄМО ТА ДИВУЄМО: ОСВІТНЬО-РОЗВАЖАЛЬНИЙ ЦЕНТР «КНИГА»В ХАРКІВСЬКОМУ ЛІТЕРАТУРНОМУ МУЗЕЇ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 117

Юрченко А.В. МУЗЕЙНЕ СВЯТО: ВІДТВОРЕННЯ НАРОДНИХ ТРАДИЦІЙ ЧИ СТВОРЕННЯ НОВИХ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .Х 122

Щербак І.М. АКТУАЛІЗАЦІЯ ТВОРЧОСТІ ГРИГОРІЯ СКОВОРОДИЗА ДОПОМОГОЮ ГРИ «МАНДРІВЕЦЬ» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 125

Маршала А.Ю. БУДИНКИ МАЙСТЕРЕНЬ ДОБИСЛОБІДСЬКО-УКРАЇНСЬКОГО ВІЙСЬКОВОГО ПОСЕЛЕННЯ КАВАЛЕРІЇ У СМТ НОВОПСКОВ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 128

Костова Т.М. АСПЕКТЫ ЗДОРОВЬЯ И ДОЛГОЛЕТИЯВ ДУХОВНОЙ И НАРОДНОЙ КУЛЬТУРЕ УКРАИНЫ . . . . . . . . . . . . 132

Олена Рибка. ПОБОРНИК ДУШЕВНОГО МИРУ. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 139Марина Брацило. У ПОШУКАХ СЕБЕ. Мандрівки (нотатки) . . . . . . . . . 140Тетяна Грицан-Чонка. Я. ГОРІХ І ВИТІЇ ДУШІ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 150Юрій Фоменко. КРУГЛИЙ СТІЛ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 164Сергій Зінченко. СТРУМОК СТРУМУЄ ПІД АСФАЛЬТОМ

(Есей із родумів оптиміста) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 167

АВТОРИ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 173

Наукове видання

ПОБОРНИК ДУШЕВНОГО МИРУ

Збірник тез та матеріалівВСЕУКРАЇНСЬКОЇ НАУКОВОЇ КОНФЕРЕНЦІЇ

16 травня 2015 року

Збірка есеїв переможців конкурсу «Поборник душевного миру»

9 листопада 2014 року

Науковий редактор:Завєтний С.О., доктор філософських наук, професор

Літературний редактор: Рибка О.П.