Едмонтон – Торонто «ВИДАВНИЦТВО КАНАДСЬКОГО ІНСТИТУТУ УКРАЇНСЬКИХ СТУДІЙ»

Харків «МАЙДАН»

2014

УДК 82.09ББК 83.3(4Укр)5

У 95

Це видання здійснене завдяки щедрій пожертвіДарії Муцак-Ковальської (Торонто, Канада)

та підтримці Програми дослідження Східньої України ім. Ковальських при Канадському Інституті Українських Студій (Едмонтон, Канада)

Художнє оформлення В. Носаня

Ушкалов Л. В.Моя шевченківська енциклопедія: із досвіду самопізнання. — Хар-

ків–Едмонтон–Торонто: Майдан; Видавництво Канадського Інституту Українських Студій 2014. — 602 с.

ISBN 978-966-372-536-9.

До книги входить близько 300 невеликих есеїв про світ ідей та образів Тараса Шев-ченка (1814—1861) — поета, художника, музиканта, мислителя. Шевченко постає тутлюдиною, яка надзвичайно тонко й трепетно відчуває природу, мистецтво, життяв усіх його проявах: від побуту до метафізики. Автор розглядає Шевченка в широкому контексті української та світової культури. А ще, пильно вдивляючись в образ поета,він намагається описати свій власний духовний досвід.

У 95

УДК 82.09ББК 83.3(4Укр)5

© Ушкалов Л. В., 2014ISBN 978-966-372-536-9

З М І С Т

Замість передмови . . . . . . 7

Автопортрет . . . . . . . . . . . 9Азартна гра . . . . . . . . . . . 11Азія . . . . . . . . . . . . . . . . . . 13Актор. . . . . . . . . . . . . . . . . 16Акуратність . . . . . . . . . . . 18Алмаз. . . . . . . . . . . . . . . . . 19Америка . . . . . . . . . . . . . . 21Англія . . . . . . . . . . . . . . . . 24Анекдот . . . . . . . . . . . . . . . 26Антиквар . . . . . . . . . . . . . 27Антипатія . . . . . . . . . . . . . 28Аплодисменти. . . . . . . . . 30Апостол . . . . . . . . . . . . . . . 32Аравія . . . . . . . . . . . . . . . . 33Аристократ . . . . . . . . . . . 34Атеїзм . . . . . . . . . . . . . . . . 36

Багатство . . . . . . . . . . . . . 38Бажання . . . . . . . . . . . . . . 40Байдужість. . . . . . . . . . . . 41Байстря . . . . . . . . . . . . . . . 43Бал . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 45Балачки . . . . . . . . . . . . . . . 46Балет . . . . . . . . . . . . . . . . . 47Барвінок . . . . . . . . . . . . . . 49Батько . . . . . . . . . . . . . . . . 50Бджола. . . . . . . . . . . . . . . . 52Безконечність . . . . . . . . . 55Безодня . . . . . . . . . . . . . . . 57Бібліотека . . . . . . . . . . . . . 59Біблія . . . . . . . . . . . . . . . . . 62Біле. . . . . . . . . . . . . . . . . . . 65Блакить . . . . . . . . . . . . . . . 67Блідість . . . . . . . . . . . . . . . 69Блондинка . . . . . . . . . . . . 70Блудниця . . . . . . . . . . . . . 72Бог . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 74Божевілля . . . . . . . . . . . . . 77Болото . . . . . . . . . . . . . . . . 79Борода . . . . . . . . . . . . . . . . 81Борщ . . . . . . . . . . . . . . . . . 83Брюнетка . . . . . . . . . . . . . 84

Веселка . . . . . . . . . . . . . . . 86Весна . . . . . . . . . . . . . . . . . 87Вигнання . . . . . . . . . . . . . 89Відвертість . . . . . . . . . . . . 92

Візантія . . . . . . . . . . . . . . . 94Віолончель . . . . . . . . . . . . 97Віра. . . . . . . . . . . . . . . . . . . 98Вітер. . . . . . . . . . . . . . . . . 100Вітрила . . . . . . . . . . . . . . 101Вірші . . . . . . . . . . . . . . . . 103Вічність . . . . . . . . . . . . . . 105Внутрішня людина . . . . 107Водевіль . . . . . . . . . . . . . 109Воскресіння . . . . . . . . . . 110Враження . . . . . . . . . . . . 113Втома . . . . . . . . . . . . . . . . 115

Ганьба . . . . . . . . . . . . . . . 117Гарем . . . . . . . . . . . . . . . . 118Гармонія . . . . . . . . . . . . . 120Геній . . . . . . . . . . . . . . . . . 123Гілля. . . . . . . . . . . . . . . . . 125Гітара . . . . . . . . . . . . . . . . 126Глухота . . . . . . . . . . . . . . 128Голизна . . . . . . . . . . . . . . 129Голландія . . . . . . . . . . . . 132Гомеричність . . . . . . . . . 134Гордість . . . . . . . . . . . . . . 135Горизонт . . . . . . . . . . . . . 138Готика . . . . . . . . . . . . . . . 140Грація. . . . . . . . . . . . . . . . 142Груди . . . . . . . . . . . . . . . . 144Груша . . . . . . . . . . . . . . . . 147Губи . . . . . . . . . . . . . . . . . 149

Декорація . . . . . . . . . . . . 152Дзеркало . . . . . . . . . . . . . 154Дитина. . . . . . . . . . . . . . . 156Доля . . . . . . . . . . . . . . . . . 158Досвід . . . . . . . . . . . . . . . 161Дощ . . . . . . . . . . . . . . . . . 163Дружба . . . . . . . . . . . . . . 165Душа . . . . . . . . . . . . . . . . 167

Егоїзм . . . . . . . . . . . . . . . 170Експресія . . . . . . . . . . . . 172Ексцентричність . . . . . . 173Ескіз . . . . . . . . . . . . . . . . . 175Естетика . . . . . . . . . . . . . 176Ефект . . . . . . . . . . . . . . . . 179

Єретик . . . . . . . . . . . . . . . 181

Жінка. . . . . . . . . . . . . . . . 183Жовте . . . . . . . . . . . . . . . 187Журавель . . . . . . . . . . . . 189

Запах . . . . . . . . . . . . . . . . 192Захват . . . . . . . . . . . . . . . 194Звичай . . . . . . . . . . . . . . . 196Зворушення . . . . . . . . . . 199Згасання . . . . . . . . . . . . . 201Зелене . . . . . . . . . . . . . . . 202Зірка . . . . . . . . . . . . . . . . . 204Зозуля . . . . . . . . . . . . . . . 206Золота середина . . . . . . 208Золото . . . . . . . . . . . . . . . 209Зуби . . . . . . . . . . . . . . . . . 212

Ідилія . . . . . . . . . . . . . . . . 214Ієрогліф . . . . . . . . . . . . . . 216Імпровізація . . . . . . . . . 218Інцест . . . . . . . . . . . . . . . 220Існування . . . . . . . . . . . . 224Історія . . . . . . . . . . . . . . . 226Італія . . . . . . . . . . . . . . . . 229

Кава . . . . . . . . . . . . . . . . . 233Капелюх . . . . . . . . . . . . . 235Каприз . . . . . . . . . . . . . . . 237Кар’єра . . . . . . . . . . . . . . 239Кат . . . . . . . . . . . . . . . . . . 241Качині . . . . . . . . . . . . . . . 244Квітка . . . . . . . . . . . . . . . 246Китай . . . . . . . . . . . . . . . . 248Кінець . . . . . . . . . . . . . . . 251Кіт. . . . . . . . . . . . . . . . . . . 253Ковбаса . . . . . . . . . . . . . . 256Козак . . . . . . . . . . . . . . . . 258Кокетство . . . . . . . . . . . . 260Коліна . . . . . . . . . . . . . . . 262Комедія . . . . . . . . . . . . . . 264Комета. . . . . . . . . . . . . . . 266Комплімент . . . . . . . . . . 268Конфуз . . . . . . . . . . . . . . 270Копія . . . . . . . . . . . . . . . . 272Коротке. . . . . . . . . . . . . . 274Краса . . . . . . . . . . . . . . . . 275Крига . . . . . . . . . . . . . . . . 278Кучері . . . . . . . . . . . . . . . 280

Лабіринт . . . . . . . . . . . . . 282

4

Ліберал . . . . . . . . . . . . . . 284Лілея . . . . . . . . . . . . . . . . 286Лінь . . . . . . . . . . . . . . . . . 288Лопух. . . . . . . . . . . . . . . .х 290Любов . . . . . . . . . . . . . . . 292

Магія . . . . . . . . . . . . . . . . 295Майбутнє . . . . . . . . . . . . 297Маска. . . . . . . . . . . . . . . . 298Мати . . . . . . . . . . . . . . . . 301Меланхолія. . . . . . . . . . . 304Метаморфоза . . . . . . . . 305Мистецтво . . . . . . . . . . . 307Митарства . . . . . . . . . . . 310Мить . . . . . . . . . . . . . . . . 312Миша . . . . . . . . . . . . . . . . 314Міраж . . . . . . . . . . . . . . . 317Місто . . . . . . . . . . . . . . . . 318Місяць . . . . . . . . . . . . . . . 322Молитва . . . . . . . . . . . . . 325Молоко . . . . . . . . . . . . . . 327Море . . . . . . . . . . . . . . . . 329Музика . . . . . . . . . . . . . . 333Муха. . . . . . . . . . . . . . . . . 335

Надія . . . . . . . . . . . . . . . . 337Натхнення . . . . . . . . . . . 339Невимовність . . . . . . . . 340Неуважність . . . . . . . . . 342Ніжність . . . . . . . . . . . . . 344Німеччина . . . . . . . . . . . 346Німфа . . . . . . . . . . . . . . . 351Ніс . . . . . . . . . . . . . . . . . . 353

Обережність . . . . . . . . . 356Образа. . . . . . . . . . . . . . . 357Обставини . . . . . . . . . . . 360Огида. . . . . . . . . . . . . . . . 362Одноманітність . . . . . . . 364Озеро. . . . . . . . . . . . . . . . 366Окуляри . . . . . . . . . . . . . 368Опера . . . . . . . . . . . . . . . . 370Осел . . . . . . . . . . . . . . . . . 372Очерет . . . . . . . . . . . . . . . 375Очі . . . . . . . . . . . . . . . . . . 376

Пам’ять . . . . . . . . . . . . . . 379Пейзаж . . . . . . . . . . . . . . 382Пісня . . . . . . . . . . . . . . . . 384Повітря . . . . . . . . . . . . . . 386Покликання . . . . . . . . . . 388Політика . . . . . . . . . . . . . 390

Полювання . . . . . . . . . . . 393Польща . . . . . . . . . . . . . . 396Понеділок . . . . . . . . . . . . 399Порожнеча . . . . . . . . . . . 401Правда. . . . . . . . . . . . . . . 404

Рай . . . . . . . . . . . . . . . . . . 408Ресторан . . . . . . . . . . . . . 410Риба . . . . . . . . . . . . . . . . . 412Роман . . . . . . . . . . . . . . . . 414Росія . . . . . . . . . . . . . . . . . 417

Сад . . . . . . . . . . . . . . . . . . 421Сало . . . . . . . . . . . . . . . . . 424Самогубство . . . . . . . . . 426Самотність . . . . . . . . . . . 429Сатана . . . . . . . . . . . . . . . 432Свобода . . . . . . . . . . . . . . 435Село . . . . . . . . . . . . . . . . . 438Сентиментальність . . . 441Серце . . . . . . . . . . . . . . . . 443Скло . . . . . . . . . . . . . . . . . 446Слово . . . . . . . . . . . . . . . . 448Сльози. . . . . . . . . . . . . . . 450Смерть. . . . . . . . . . . . . . . 454Сміх . . . . . . . . . . . . . . . . . 457Сніг . . . . . . . . . . . . . . . . . 460Сова . . . . . . . . . . . . . . . . . 461Совість . . . . . . . . . . . . . . 463Соловейко . . . . . . . . . . . 465Солодке . . . . . . . . . . . . . . 467Сон . . . . . . . . . . . . . . . . . . 469Сонце. . . . . . . . . . . . . . . . 472Сповідь . . . . . . . . . . . . . . 474Ставок . . . . . . . . . . . . . . . 476Страшний суд . . . . . . . . 478Сфінкс . . . . . . . . . . . . . . . 480

Тайна . . . . . . . . . . . . . . . . 482Танець . . . . . . . . . . . . . . . 484Тиша . . . . . . . . . . . . . . . . 487Тінь . . . . . . . . . . . . . . . . . 490Тополя . . . . . . . . . . . . . . . 492Тюрма . . . . . . . . . . . . . . . 494Тютюн . . . . . . . . . . . . . . . 496

Україна . . . . . . . . . . . . . . 499Університет . . . . . . . . . . 502Упередженість . . . . . . . . 505Упертість . . . . . . . . . . . . 507Урочистість . . . . . . . . . . 509

Фантазія . . . . . . . . . . . . . 511Фантастика . . . . . . . . . . 512Фарба. . . . . . . . . . . . . . . . 514Фея . . . . . . . . . . . . . . . . . . 516Філософія . . . . . . . . . . . . 518Фіолет . . . . . . . . . . . . . . . 520Флейта. . . . . . . . . . . . . . . 522Фотографія . . . . . . . . . . . 524Фрак . . . . . . . . . . . . . . . . . 526Франція. . . . . . . . . . . . . . 527

Хата . . . . . . . . . . . . . . . . . 531Хвилювання. . . . . . . . . . 533Хитрість . . . . . . . . . . . . . 535Хмари . . . . . . . . . . . . . . . 537Хмільні напої . . . . . . . . . 539Холод . . . . . . . . . . . . . . . . 542Христос . . . . . . . . . . . . . . 544Художник . . . . . . . . . . . . 548

Цікавість . . . . . . . . . . . . . 550Цукор. . . . . . . . . . . . . . . . 552

Чай . . . . . . . . . . . . . . . . . . 554Час . . . . . . . . . . . . . . . . . . 556Червоне. . . . . . . . . . . . . . 558Черевик . . . . . . . . . . . . . . 561Чистота . . . . . . . . . . . . . . 563Чорне . . . . . . . . . . . . . . . . 565Чуже . . . . . . . . . . . . . . . . . 567

Шапка . . . . . . . . . . . . . . . 569Шепіт . . . . . . . . . . . . . . . . 571Шипіння . . . . . . . . . . . . . 572Широчінь . . . . . . . . . . . . 574Школяр . . . . . . . . . . . . . . 575Шлюб . . . . . . . . . . . . . . . . 577

Щастя . . . . . . . . . . . . . . . 580Щедрість . . . . . . . . . . . . . 582Щирість. . . . . . . . . . . . . . 584Щоки . . . . . . . . . . . . . . . . 586

Юність . . . . . . . . . . . . . . . 588Юрба . . . . . . . . . . . . . . . . 590Юродивий . . . . . . . . . . . 592

Яблуко. . . . . . . . . . . . . . . 595Язик . . . . . . . . . . . . . . . . . 597Янгол . . . . . . . . . . . . . . . . 599

ЗМІСТ

Присвячую дружині Олександрі —жінці, якою я дихаю

З А М І С Т Ь П Е Р Е Д М О В И

Дорогий читачу!25 лютого (9 березня за новим стилем) 1814 року в метричній книзі церкви свя-того Іоана Богослова села Моринці Звенигородського повіту Київської губернії з’явився черговий запис: «У жителя села Моринці Григорія Шевченка та його дру-жини Катерини народився син Тарас». Отець-василіянин Олексій Базаринський, який молитвував і хрестив хлопчика, назвав його Тарасом, тому що 25 лютого за старим стилем Церква вшановує пам’ять знаменитого константинополь-ського патріарха кінця VIII — початку IX століть святителя Тарасія. Ніхто, звісно, і гадки не мав, що це народжене під стріхою простої селянської хати хлоп’я стане колись найбільшим генієм України, поетом і художником, якого мій народ поставить вище за всіх політиків, завойовників і можновладців.Відтоді минуло ось уже дві сотні років. Сьогодні Шевченка знають по всіх усю-дах. «Чи можна вплести ще якісь слова у вінок Шевченкової слави — слави, яку беззаперечно визнає весь світ? — риторично питав колись Джон Стейнбек, ав-тор мого улюбленого роману «Th e Grapes of Wrath»1. — Той, хто шукає плодів людської діяльності, що житимуть вічно, може знайти їх у Шевченка». Справді, твори нашого поета розійшлися по світу мільйонними накладами, його «За-повіт» лунає на ста п’ятдесяти чи й більше мовах, а пам’ятники Шевченку стоять у Києві, Львові, Донецьку, Вашингтоні, Афінах, Копенгагені, Вінніпезі, Пекіні, Скоп’є, Москві, Санкт-Петербурзі, Варшаві, Бухаресті, Братиславі, Бу-дапешті, Парижі, Празі, Римі... Ніхто навіть не знає, скільки їх. Кажуть, понад тисяча. Є він і в моєму рідному Харкові. Між іншим, перший у світі пам’ятник Шевченкові з’явився якраз у моєму місті. Ще 1898 року відомий санкт-петер-бурзький скульптор Володимир Беклемішев, чиї дитинство і юність пройшли в Харкові, на замовлення родини Алчевських виготовив біломармуровий бюст поета, який був установлений у саду Алчевських на Садово-Куликівській вулиці. А 24 березня 1935 року було відкрито й величний монумент поетові в новому центрі міста, на Сумській, неподалік від теперішнього Харківського університе-ту — моєї almae matris. Багатотисячне людське море, артилерійський салют, хор на сімсот голосів співає: «Як умру, то поховайте...» Ця шістнадцятиметро-ва стрімчаста композиція — справжня перлина харківського конструктивізму. Бронзовий Кобзар височить над розташованими по спіралі «діалектики історії» шістнадцятьма фігурами, що уособлюють чи то вже поезію революції, чи мета-фізичне бунтарство... Пам’ятаєте Стейнбекове: «У душах людей наливаються

1 «Грона гніву» (англ.).

8

і зріють грона гніву — важкі грона, і дозрівати їм тепер уже недовго»?.. А відкри-ває цей шерег персонажів Шевченкова Катерина, моделлю для якої була прима-донна Курбасового «Березоля» Наталя Ужвій — дружина незмінного фронтменаукраїнського футуризму Михайля Семенка, того самого, котрий іще в 1924 році,епатуючи публіку, видав повну збірку своїх поезій під назвою «Кобзарь»...Цей пам’ятник ось уже майже чотири десятки років перебуває в центрі могожиттєвого простору, бо ледь не кожного Божого дня я повз нього проходжу.А сам поет височить у центрі мого життєвого простору, скільки себе пам’ятаю.Змалечку я звик прокидатись під величні звуки мелодії «Реве та стогне Дніпр ши-рокий...», що тихо линули з радіо. Коли підріс і пішов до школи — читав Шевченкав букварі. Відтоді й назавжди я звик думати разом із великим поетом, що моя Україна — її розкішна природа, її добрі, розумні, роботящі люди, її стародавня культура, її минуле, сьогодення й майбутнє — то щось таке, без чого не можнасебе уявити. Згодом — уже як історик літератури — я читав про Шевченка чима-ло різних книг. Йому присвячене ціле море літератури, де можна знайти і докладні

у у р р ур р

відомості про життя поета, і найретельніші текстологічні коментарі, і фаховийаналіз його творів, і глибокі інтерпретації ідей, і спроби з’ясувати місце та рольпоета в українській і світовій культурі... Утім, я не раз ловив себе на думці, щонадто вже часто цей геніальний, надзвичайно яскравий, а часом і парадоксальнийчоловік постає в нашій уяві ніби по той бік звичайного людського досвіду.Ясна річ, геніїв треба міряти мірилом геніїв, але ж і найбільший геній живев тому самому «лісі речей», що й звичайна людина. Він народжується і вмирає,любить і ненавидить, сміється й плаче, впадає у відчай і сповнюється надії,про щось говорить, кудись мандрує, бачить якісь сни... Княжна Варвара Рєпнінаякраз у той час, коли була палко закохана в Шевченка й хотіла стати його ян-голом-охоронцем, а самого поета завжди бачити в ролі пророка, писала: він «їві пив, як усі смертні, і кожен, увійшовши до кімнати, де він перебував із молоди-ми людьми — яких, на жаль, так багато, — ніяк не міг би поставити його навищу сходинку, ніж інших: цілими годинами він міг вести порожню, тривіальну розмову та навіть, як здавалось, бути в захваті від неї. Він був добрий до слаб-кості й легкодухий до жорстокості, нерішучий, а водночас і здатний на необ-думані вчинки. Його не можна було не любити, але для всіх, хто справді його

у р р у

любив, він був джерелом клопоту...» Словом, ніщо «людське, надто людське» небуло чуже великому поету. Та хіба може бути без оцього «людського, надто люд-ського» нехай зникома, але така прекрасна субстанція життя?..У мого улюбленого філософа Сковороди є одне дивне слово: «все-нá-все». Так вінперекладав по-нашому латинське universum. І книга, яку ви, дорогий читачу,тримаєте зараз у руках, — це «все-нá-все» Тараса Шевченка, коли хочете, його«абетка світу». Не шукайте в ній ані академічної манери письма, ані пози-тивістської об’єктивності, ані постмодерної деконструкції... Ця книга — спро-ба самопізнання. Казав же колись Іван Дзюба: «Шевченка розуміємо настільки,наскільки розуміємо себе». Не більше, але й не менше.

Щиро ваш, проф. Леонід УШКАЛОВ

ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ

Àними фарбами, що припадає на поча-ток 1840 року, — автопортрет. А свій останній автопортрет поет намалює за кілька місяців до смерті. Навіть у неозорих азійських пустелях Шев-ченко примудрявся малювати сам себе. Його сердечний приятель Бро-ніслав Залеський згадував, як одно-го разу поет малював свій портрет, дивлячись у відро з водою, бо іншого дзеркала тут не було. Понад три де-сятки автопортретів... На них поет постає перед нами то як юний підне-сений романтик, то як солдат, що ди-виться на хлопчину-казаха, котрий грається з кішкою, то як стомлений життям бородатий чоловік, то в му-жицькому вбранні... Хоч який же му-жик буде носити у вусі кульчик? А на знаменитому автопортреті 1860 року під смушевою шапкою — кульчик. Щó це? Амулет, який носили запо-рожці... Особливо поет любив малю-вати себе в стилі обожнюваного ним Рембрандта. Пам’ятаєте автопортрет зі свічкою? Справжня барокова ремб-рандтівська світлотінь, коли несила

АВТОПОРТРЕТМабуть, я ніколи не малював би ав-топортретів, навіть якби став худож-ником. Надто вже перебіжною ви-глядає для мене моя батьківщина під назвою «тіло». Шевченкова улюб-лениця Марко Вовчок, коли їй було всього шістнадцять, писала своєму нареченому Опанасові Марковичу: «Чи бачив ти, як тіні набігають на горби після полудня? — Мені здаєть-ся, всі думки в мене також одна за одною минають швидко-швидко, не встигаєш за ними стежити». Так і я не встигаю стежити за плинністю свого тіла. Я просто розсипаюсь на сотні «я» і часом, дивлячись у дзерка-ло, думаю: «Господи, невже оце о лю-била моя матуся?» Може, це тому, що я живу переважно у світі книжок, а значить, у світі літер — цих загад-кових ієрогліфів буття. Буття не має для мене тієї предметності, що так чарує око митця. А от Шевченко ду-же любив малювати автопортрети. Уже ледь не перша його робота олій-

10

збагнути, звідкіля струмує те світло,що ніби вириває образ поета з обій-мів пітьми. Зрештою, як писав Зале-ський, Шевченко у своїх малярських роботах завжди шукав «сильного, банавіть фантастичного освітлення, навзір голландського майстра». А осьіще один автопортрет: берег моря,вітрильник на задньому плані, а бере-гом стрімко йде чоловік — через пле-че сумка, в руках вигадлива патерицяз головкою, за плечима майорить навітрі щось схоже на театральну на-кидку, на ногах — химерні боти, наголові — ще химерніший капелюх...Словом, маскарад у стилі Рембранд-та. Але головне — цей чоловік голий-голісінький, чи, як казав сам поет,«à la naturel», з ретельно виписани-ми м’язами ніг, геніталіями. Такийсобі Адам у райських кýщах... Може,навіть Шевченкова сепія «АпостолПетро» є не чим іншим, як автопорт-ретом. Писав же поетові восени1856 року той-таки Залеський, мов,я не раз говорив своїм племінникам,що «в мене є старий друг, схожий насвятого Петра, який дуже любить ді-тей, — вони дивляться на знайомийтобі образ апостола й питають мене:коли ж приїде твій друг?» Я вже некажу про Шевченкову поезію, про-зу чи щоденник, названий на фран-цузький лад «журналом». Це тежавтопортрети, тільки словесні... Звід-ки ж оця Шевченкова пристрасть доавтопортретів? Звичайний нарци-сизм? Можливо. Дещо від нарцисиз-му в психіці поета, поза сумнівом,було. Згадаймо хоч би такі харак-терні для нього блискавичні змінинастрою чи вже ідеалізацію когось,

яка з часом може запросто оберну-тись на тотальне заперечення. Зреш-тою, хіба Фройд не казав: той, хто немає в собі ані дрібочки нарцисизму,не має влади й не викликає довіри?Та мені здається, що справа тут нелише в індивідуальній психології по-ета. Його пильне вдивляння в само-го себе можна трактувати й інакше.Скажімо, як прояв української вдачі.Недаром же галицький гегельянецьКлим Ганкевич у книзі «Grundzügeder slavischen Philosophie»2, яка по-бачила світ усього через кілька роківпісля того, як поета не стало, писав:для українця «найвищою проблемоюлюдського мислення... досі залиша-ється успадковане від греків гаслопізнай себе». Може, так воно і є. Хто-зна. Принаймні мені одразу ж при-ходить на пам’ять та обставина, щонаш великий мислитель Сковорода,протоптуючи власну стежину осяг-нення реальності, розпочав свою фі-лософську творчість діалогом «Нар-цис». Кажуть, це була перша пам’ят-ка оригінальної філософської думкив східних слов’ян. А її магістральнаідея така: Бог — у твоєму серці. Вдив-ляючись у себе, у свою «внутріш нюлюдину», ти пізнаєш Абсолютне,а от же, починаєш любити Його, босá ме пізнання породжує любов: «Лю-бов — це донька Софії». Майже так,як стверджував колись Шевченківулюбленець Овідій у «Науці любові»:«Ignoti nulla cupido»3. Може, прощось таке й думав Шевченко, колималював картину «Нарцис та німфа2 «Основні риси слов’янської філософії»(нім.).3 «До невідомого не тягне» (лат.).

АВТОПОРТРЕТ

11

Ехо». І дуже символічно, що свою останню поезію «Чи не покинуть нам, небого...» уже тремтячою рукою поет напише за десять днів до смерті на пробному відбитку офорта авто-портрета 1860 року.

АЗАРТНА ГРАУ своїх творах Шевченко досить ча-сто згадує різні азартні ігри, почина-ючи від цілком плебейської «орлян-ки» й закінчуючи дуже популярним у вищих колах преферансом. Ось, наприклад, щоденниковий запис від 19 вересня 1857 року: «Учора ввечері мандрівники та мандрівниці зігра-ли по останній пульці преферансу в кают-компанії «Князя Пожарсько-го», розрахувались і розплатились до копійки за всі пульки, зіграні під час рейсу, тобто від 22 серпня». Мабуть, тих пульок було чималенько. Утім, якби тут зібралась офіцерська ком-панія, їх би було куди більше. Неда-ром оповідач повісті «Прогулянка...», відповідаючи на питання: де та «ве-лика академія», в якій отримують ви-шкіл «штос- і банкмайстери»? — каже: «Ніде більше, я гадаю, як у кавалерії. Хоч і дехто з піхотинців при нагоді лицем у багнюку не вдарить, та все ж таки це далеко не те, що кавалерист. Далеко не те!» Офіцер залишається офіцером і тоді, коли йде у відстав-ку на поміщицькі хліби. У цій-таки повісті є яскрава сценка гри в штос, чи фараона. «Мовчки, — каже опові-дач, — немов які паскудні привиди, у хмарах тютюнового диму сиділи при-ятелі й різались у штос, чи, як каже

мій небагатослівний родич, стягува-ли недоїмку». Вони могли запросто програти все на світі. Сáме так, до речі, і вчинив щойно згаданий «не-багатослівний родич», який спершу програв усі свої гроші, потім екіпаж, потім слугу... «А до вечора..., може, Бог поможе, і себе програє». Оця згуб-на пристрасть, яка в умовах тодіш-ньої Російської імперії могла набувати просто варварських форм, дала під-ставу Шевченкові в поемі «Кавказ» сказати: «Продаєм / Або у карти про-граєм / Людей... не негрів... а таких / Таки хрещених... но простих. / Ми не гішпани...» Так поет знущально про-коментував Лондонську (П’ятірню) угоду від 20 грудня 1841 року між Росією, Австрією, Великобританією, Пруссією та Францією про заборо-ну торгівлі рабами, а також указ ім-ператора Миколи І від 26 березня 1842 року, в якому работоргівля при-рівнювалась до піратства... Від не-робства й цілковитої порожнечі жит-тя поміщики могли вигадувати й такі оригінальні азартні ігри, як змальова-на в «Прогулянці...» «муха»: «Хазяїн та мій любий родич мовчки сиділи за брудним ломберним столом, втупив-ши побагровілі очі й такі самі носи в стакани з паруючим пуншем. Час від часу лунало слово «моя», і за сло-вом карбованець пересували з одного кінця столу на інший. Я довго не міг збагнути, щó між ними відбувається. Вони грали, це точно. Але в яку гру? Аж нарешті я здогадавсь. Вони роз-важалися в муху, тобто в чий стакан раніше впаде муха, того й приз»... Сло-вом, Шевченко не любив азартні ігри. Особливу неприязнь вони викликали

АЗАРТНА ГРА

12

в поета тоді, коли в них грали жінки.Для нього це була непомильна ознакадушевної порожнечі. Ось що писавпоет Броніславу Залеському про Ага-ту Ускову, в яку спершу він мало незакохавсь: «Агата, моя моральна, мояєдина опора, і та зараз похитнуласьі стала раптом порожньою й бездуш-ною. Картярка, нічого більше. Чи цемені так здається, чи воно й справдітак». Судячи з усього, якраз Усковастала прообразом колоритної кузи-ни-красуні з повісті «Прогулянка...»:«Вечорами взимку вона грала в карти,якщо збиралась партія...» І в неї мит-тю гіршав настрій, якщо не вдавалосяскласти партію. Тоді «в неї одразу жпочинала страшенно боліти голова.А якщо партія збиралась у чоловіка,то вона, як нічого й не бувало, сідалабіля стола й зазирала в карти гравців,наче у свої власні, і це миле заняттячасто тривало в неї далеко за північ».«Я, — каже оповідач, — як тільки по-чиналась ця бездушна сцена, зразу жішов на вулицю. Гидко бачити молоду прекрасну жінку за таким безпритом-ним заняттям». І далі: «У товариствікартярів, зайнятих своєю професією,найжалюгідніша й найтривіальнішафігура — глядач. А моя кузина, хай їйлегко ікнеться, не знає у своєму життінічого більш трепетного й солодкого,як мовчки дивитись на чужі двійкий трійки. Це для неї вище за всяку кар-тинну галерею. Те саме, що для Ско-тиніна свинарник, якщо не солодше».Поет має на думці персонажа чудо-вої комедії Дениса Фонвізіна «Недо-росль». Там Скотинін каже, що хочеодружитись із Софією. А коли сестрапитає в нього, невже він так любить

це «дівчисько», він поважно відпові-дає, мов, я люблю не Софію, та навітьне її села, а те, що в тих селах водить-ся: «Люблю свиней, сестрица, а у насв околотке такие крупные свиньи, чтонет из них ни одной, которая, став назадни ноги, не была бы выше каждо-го из нас целой головою»4... Так не вжеШевченко ніколи не грав в азартніігри? Грав. Але то була цілком безне-винна забавка. Наприклад, у повісті«Художник» він пише про КарлаБрюллова та його вісімнадцятилітнюдружину Емілію Тімм: «Після чаю мо-лода чарівна господиня навчила насграти в гальбе-цвельф і програла менісемигривеник, а чоловікові — кавати-ну з «Норми»5 й тут-таки сіла за фор-тепіано й розрахувалась». Брюлловнедаром грав на каватину з «Норми»,адже, почувши сáме цю мелодію у ви-конанні Емілії Тімм, яка стане пере-годом улюбленою ученицею Шопена,він і покохав собі на лихо цю красу-ню. Зрештою, навіть шашки можутьбути азартною грою — у цій-такиповісті Шевченко згадував, як одногоразу вони з Григорієм Михайловимвиграли в Брюллова його коляску ажна три години. Як же здорово учневіАкадемії мистецтв обіграти свого про-фесора в шашки, щоб потім поката-тись у його колясці вулицями «пів-нічної Пальміри»!

4 «Люблю свиней, сестрице, а на нашій око-лиці такі великі свині, що нема серед них жод-ної, яка, ставши на задні ноги, не була б вищаза будь-кого з нас на цілу голову» (рос.).5 Ідеться про оперу італійського композито-ра Вінченцо Белліні.

АЗАРТНА ГРА

13

АЗІЯЗ Азією мене єднає хіба те, що моя дружина Саша народилась у Казах-стані — значно північніше й на схід від тих місць, де був на засланні Шев-ченко. Утім, географічні та культурні уявлення — річ плинна. Писав же 1638 року Афанасій Кальнофойський у своїй «Тератургемі», що Україна здавна була частиною Азії6. Так чи інакше, українські поети не раз і не два малювали чудесні азійські обра-зи — від монументально-історичних, як у поемі Івана Багряного «Мон-голія», до чистої екзотики, як ось у цих теплих і напрочуд чуттєвих рядках Миколи Бажана: «Крик бірю-зових птиць, дрібних шакалів плач / І плюскотіння хвиль холодного ари-ка. / Важкою баштою чорніє кара-гач, / Прославши вогку тінь, спочи-нок чоловіка. / З шовковиць падають гілок липкі плоди, / Немов медвяний дощ, солодкий і зернистий. / Отут би втомленим край бистрої води / На килим посланий з подякою присі-сти!» Десять років Шевченкового жит-тя пройшли в Азії, «в степу безкраїм за Уралом». А як він сприймав цей край? З одного боку, його чарує там-тешня природа, нехай і не надто ла-гідна до людини. Навіть неозора й страшна «киргизька Сахара» — пу-стеля Каракуми — має свою принад-ність, особливо для ока художника: далекі заграви степових пожеж, роз-кішні міражі, рожеві соляні озера... 6 «Poczyna Ruś gistorią narodu swego (lubo barzo dawniej już była część Aziej...)» («Розпо-чинає Русь історію свого народу (дуже давно вже була частиною Азії...)» — пол.).

«Зі сходом сонця, — писав Шевчен-ко, — перед нами відкрилась веле-тенська блідо-рожева рівнина. Це ви-сохле озеро, чиє дно вкрите тонким шаром білої, мов рафінад, солі. Такі рівнини й раніше зустрічались у Ка-ракумах поміж піщаними пагорбами, але не такі великі, як ця, і не освітлені вранішнім сонцем. Я довго не міг відірвати очей від цієї гігантської бі-лої скатертини, злегка затягнутої ро-жевою тінню». Поет раптом відчув себе маленькою-маленькою пороши-ною у цій грандіозній і прекрасній картині Божого творива. Він відірвав від озера погляд аж тоді, як хтось із козаків сказав, що дивитись на нього не варто, бо можна осліпнути. Воно й справді. Недаром, щоб хоч якось захистити очі від нестерпного сонця азійської пустелі, мандрівники наки-дали на обличчя чорні сітки з во-лосіні. Величними й прекрасними були також гори Каратау, де Шевчен-ко побував у 1851 році у складі нау-кової експедиції. Ось як описував хребет Актау Броніслав Залеський, який був там разом із нашим поетом. Ці гори «витяглись довгим хвиля-стим гребенем і поділяються на окремі групи у вигляді гігантських фанта-стичних руїн якихось незнаних фор-тець, міст, пишних палаців. Геть білі, вкриті, ніби дахом, шаром рожевого кольору, ці руїни неначе стоять на ко-лонах різних ордерів. Вони скидали-ся б на індійські храми, якби їх не вкривала бідна рослинність. Соняч-не проміння, пробиваючись крізь хма-ри, кидає на ці гори найрозмаїтіші відтінки й часом надає їм феєричної краси». Краса гір, свобода від задуш-

АЗІЯ

14

ливої казарми, вірні друзі, пригоди...Уже в лютому 1854 року Шевченкописав Залеському, що з друзями вінготовий мандрувати хоч би й у Тибет.Та й місцеві мешканці припали пое-тові до душі. Він із задоволенням їх малює. Йому подобаються їхні звичаїта обичаї. Часом поет ставить їх заприклад «просвіщенним» людям. Ска-жімо, 15 липня 1857 року він нотуєв щоденнику: «туркменці й киргизи»не зводять своїм святим пишних гробниць. Тим часом на згадку прогрішників вони будують «більше чименше пишний пам’ятник. А навпро-ти пам’ятника, на двох невеликих прикрашених стовпчиках, ставлятьмисочки, в одній з яких найближчіродичі вночі палять баранячий лій,а в іншу наливають удень воду дляпташок, щоб пташка, напившись во-ди, помолилась Богу за душу грішно-го й дорогого небіжчика. Мовчазнапоетична молитва дикуна, у чистотій високості якої наші просвіщенніархіпастирі, мабуть би, засумнівалисьі заборонили б як поганське бого-хульство». Більше того, мені здаєть-ся, поет поділяв думку свого сердеч-ного приятеля Зигмунда Сераковсько-го, який 9 червня 1856 року писавйому: «Ми жили з тобою на Сході, мизрозуміли глибоке значення слова —Бог великий — Алла екбер!» Але,з другого боку, Шевченко був «єв-ропоцентристом», тобто опозиція:«Європа» (цивілізація) — «Азія» (вар-варство) — в сенсі «An Essay on theHistory of Civil Society»7 Адама Фер-

7 «Дослідження історії громадянського су-спільства» (англ.).

гюсона — для нього, поза сумнівом,чинна навіть тоді, коли вона постаєв іронічному ключі. Наприклад, у по-вісті «Прогулянка...» відставний рот-містр вичитує оповідачеві за те, щотой сказав, нібито скасували еполе-ти. «У наше просвіщенне дев’ятна-дцяте століття, — він грізно зиркнувна мене, немов кажучи: як я! — на-віть турки, перси й китайці одяглиеполети. А ми ж, здається, не азійськіварвари, а, слава Богу, європейці,якщо не помиляюсь». На якусь митьоповідач аж утратив дар мови, бовперше в житті бачив таке «шаман-ське поклоніння сухозлотиці». Длясамóго Шевченка оце «шаманське по-клоніння сухозлотиці» якраз і булонепомильною ознакою «Азії», тобтоварварства. Досить пригадати хоч бите, щó поет вкладає в поняття «япон-ське», «індійське», «тибетське», «ки-тайське»... Ось Олексій Венеціанову повісті «Художник» розповідає просвої відвідини Енгельгардта: «Помі-щик як поміщик! Правда, він менемайже годину протримав у передпо-кої. Ну, та це вже в них такий звичай.Що ж робити, звичай — той самийзакон. Прийняв мене в себе в кабі-неті. От кабінет його мені не сподо-бався. Звісно, все це розкішне, доро-ге, пишне, але пишне по-японсько-му»... А ось враження самóго поетавід архієрейської відправи в кафед-ральному Спасо-Преображенському соборі Нижнього Новгорода: «В архі-єрейській службі з її обстановкою тай загалом у декорації мені видалосящось тибетське чи японське. І прицій ляльковій комедії читають Єван-гелію. Яка ница суперечність». Таке

АЗІЯ

15

саме враження справляє на поета й хресний хід у московському кремлі: «Світла мало, дзвону багато, хресний хід, немов вяземський пряник, ру-хається в юрбі. Відсутність щонай-меншої гармонії й ані тіні вишука-ності. І скільки ще буде тривати ця японська комедія?» А вже просто гнітюче враження справив на Шев-ченка старовинний чудотворний об-раз Нерукотворного Спаса в Ниж-ньому Новгороді, що його в середині XIV століття переніс із Суздаля пле-мінник Олександра Невського князь Костянтин Васильович: «Жахливий нерукотворний образ, чия копія ко-лись налякала мене в церкві Георгія. Оригінал цієї індійської бридоти пе-ребуває в соборі й вартий уваги як старожитність». Усе це для Шевчен-ка — прояви «шаманського покло-ніння сухозлотиці». А ще однією ознакою варварства-«азійства» поет уважав рабське становище жінки. Пам’ятаєте, як улітку 1857 року він хотів написати поему на зразок «Ан-джело» Пушкіна під назвою «Сатрап і Дервіш»? У цій поемі рушіями сю-жету мали бути жінки. Але як це зро-бити? «Не знаю тільки, — нотує поет у щоденнику, — як мені бути з жінка-ми. На Сході жінки — безмовні ра-бині. А в моїй поемі вони повинні грати першу роль». Може, якраз тому цей задум так і залишився задумом. Нарешті, останнє: «Азія» — це зве-дення непереборних мурів між різ-ними суспільними станами. «О вихо-вання! — вигукує оповідач повісті «Капітанша». — З пройдисвітом-чи-нушею ми приязно розкланюємось на вулиці, з належною посмішкою

приймаємо його в себе вдома, пропо-нуємо стілець і почесне місце за сі-мейним столом і не боїмось, що ця отруйна тварюка своїм подихом за-разить наших дітей. А коли нам на вулиці стрінеться проста людина, не-чиновна, яка своєю безкорисливістю й прямотою, можливо, навіть робила нам послуги, ми на неї й не глянемо, а коли вже й глянемо, то так прихиль-но, що ліпше б і не дивились. І це в нас називають пристойністю. Гидо-та, більш нічого! Ми гірші за бра-мінів. Той здихати буде, а не попро-сить води в парії, щоб не стати йому чимось зобов’язаним. А ми?..» І про-явів «азійства» поет бачив надто ба-гато й аж ніяк не в Азії. Ось, скажі-мо, що денникова нотатка за 3 жовтня 1857 року: «Російські люди, зокрема й нижньогородці, багато чого запо-зичили в європейців і, між іншим, слово «клуб». Та це слово ніяк не па-сує російській людині. Їй слід було б запозичити схоже слово, — а воно, мабуть, є в китайській мові, — у ки-тайців чи японців, якщо вже вона відкинула своє рідне посиделки, що напрочуд точно відображає росій ські дворянські збіговиська. У європейців клуб має важливе політичне значен-ня, а в російських дворян це навіть не мирська сходка, а просто посиделки. Вони збираються посидіти за лом-берними столами, помовчати, по-поїсти, випити, а коли підвернеться нагода, то й по мармизах одне одно-му заїхати». Словом, як напише тро-хи згодом добрий знайомий Шевчен-ка Микола Щербина: «У нас чужая голова, / И убежденья сердца хруп-ки... / Мы — европейские слова /

АЗІЯ

16

И азиатские поступки»8. Та й до бага-тьох своїх «любезних земляків» поетзапросто міг би звернутись зі слова-ми Куліша з його послання «До рід-ного народу»: «Збагни, який ти азіатмізерний», — що луною відгукнутьсяв Миколи Хвильового: «Ох ви, соснимої, — азіатський край!»

АКТОРНе знаю, як ви, дорогий читачу, а я ду-же люблю театр. Я люблю світло рам-пи, таємничу темряву зали, голосий рухи акторів, музику, костюми,декорації, маски, чарівні запахи, щоїх ніколи не буває на гамірних вули-цях мегаполіса... Шевченко теж дужелюбив театр. Та ні! Він його простообожнював. І як завзятий театралпоет чудово знав природу й секре-ти акторського ремесла. Крім того,серед його знайомих було чималоакторів — пригадаймо хоч би щиру дружбу поета з такими геніальнимимитцями, як Щепкін, Гулак-Арте-мовський чи Айра Олдридж. Тому він прекрасно розумів усі тонко-щі акторської психології. 5 лютого1858 року Шевченко нотує в щоден-нику, як на одній вечірці нижнього-родські театрали завели розмову проталант юної зірки тамтешньої сцениКатрусі Піунової, в яку поет був тодізакоханий. То був час його, як тодіказали, «претендентного ухажива-ния» за цією дівчиною. «Спершу, —пише він, — я із задоволенням слу-8 «У нас чужая голова, / Переконання серцяз глинки... / Ми — європейськії слова / І азіат-ськії учинки» (рос.).

хав похвали на її адресу, але потіммені стало так сумно, що я хотів пітигеть. Що б це могло значити? Чи неревнощі? Але ж нерозумно, безглуз-до ревнувати актрису до глядачів, їїсправжнім коханцем повинна бутипубліка, а чоловік — друг». До най-менших дрібниць поет розумів і са-мé сценічне дійство. Наприклад, у по-вісті «Художник» є епізод, як вониразом з Карлом Брюлловим випад-ково зайшли в Михайлівський те-атр. Того вечора давали мелодраму французького драматурга ВіктораДюканжа «Тридцать лет, или Жизньигрока» (переробка комедії Реньяна«Гравець»), перекладену по-росій-ському Рафаїлом Зотовим. Твір таксобі — «пересолена драма», як сказавБрюллов. Але в перерві між другимі третім актами великий художникпішов за куліси й власноруч одяг-нув відомого актора-трагіка ВасиляКаратигіна, який грав роль жебрака.«Публіка, — каже Шевченко, — ша-леніла й сама не знала чого! Ось щозначить костюм для гарного актора».Та й сам поет мав неабиякі акторськіздібності. Десь наприкінці 1851 року він брав участь у кількох аматорських спектаклях. Особливо вдало Шевчен-ко виконував роль Рисположенсько-го в комедії Олександра Островсько-го «Свои люди — сочтемся». Післявистави до нього підійшов комен-дант Новопетровського укріпленняАнтон Маєвський. «Щедро тебе, Та-расе Григоровичу, обдарував Бог, —сказав офіцер, — ти і поет, і худож-ник... та ще, як з’ясувалось, і актор...Шкода тільки, голубе мій, що не давВін тобі щастя!..» Зрештою, можна

АЗІЯ

17

грати не тільки на сцені, а й у житті. Згадаймо, як оповідач повісті «Про-гулянка...» — Шевченкове alter ego — каже, що коли задля розваги скинув свій костюм і переодягся в селян ське вбрання, то дівчата назвали його справжнім гречкосієм. «Простодуш-ні, вони й гадки не мали, що сказали мені найлюб’язніший комплімент як актору». Правда, далеко не всі ролі поет грав з таким успіхом. Після сво-го невдалого сватання до Піунової він якось розгублено пише в щоден-нику, мов, я не годен грати «роль коханця»: «Вона сприйняла мою не-сподівану пропозицію за театраль-ну сцену. Справжня акторка, вона в усьому бачить своє улюблене ми-стецтво, навіть у мені вона відкрила сценічного актора тоді, коли я менше за все був на нього схожий». Дійсно, часом дуже непросто збагнути, де кінчається театр і починається ре-альність. Чи не казав же колись один із персонажів комедії Шекспіра «Як вам це подобається»: «All the world’s a stage, / And all the men and women merely players...»9? Та й сам Шевченко залюбки описував ті чи інші життєві явища за допомогою старої як світ «театральної» метафори. Наприклад, у повісті «Близнята» він подає таке міркування щодо природи людсько-го характеру: «...Кажуть, живі дитячі враження такі стійкі, що помирають тільки разом з нами, і що вихован-ням нічого не зробиш з юнака, коли його дитинство було оточене грубою декорацією й такими самими актора-

9 «Весь світ — театр, / А люди в нім — акто-ри» (англ.).

ми». І навпаки — «дитинство, прове-дене на лоні божественної природи, на лоні люблячої прекрасної матері й християнина-батька», сповнює ду-шу тими прекрасними враженнями, які «нездоланною стіною стануть довкола людини й захистять її на дорозі життя від усієї мерзоти коло-воротного світу». Може, і так. Хоч я в цьому не певен, бо людина — див-на істота. Колись Віктор Петров-До-монтович, змальовуючи дитячі роки Марка Вовчка (а вони були просто жахливі, бо її вітчим — картяр і гір-кий п’яниця-паливода — перетво-рив життя родини на справжнє пек-ло), зауважив: «Щасливе дитинство буває часто прологом до нещасливої долі. Щастя нівечить дитину... Тіль-ки голодна людина знає, чого вона хоче»... Але це так — репліка вбік. Повернімось до «театру життя». Ось перед нами на сцені жінки-красуні. «Красуні, — каже оповідач повісті «Художник», — як і справжній ак-торці, потрібна юрба шанувальни-ків, істинних чи фальшивих, для неї все одно, як для стародавнього ідо-ла: були б шанувальники, а без них вона, як і стародавній кумир, — пре-красна мармурова статуя, і нічого більше». Словом, ролі, ролі й ролі... Та як гарно буває, коли людина-ак-тор раптом зніме свою маску й по-стане перед тобою так, як вона є. 6 травня 1858 року Шевченко пише в щоденнику, що ввечері ходив у го-сті до професора російської словесно-сті Санкт-Петербурзького універси-тету Михайла Сухомлинова й стрівся там зі своїм старим знайомим і зем-ляком (родом зі Слобожанщини),

АКТОР

18

відомим істориком літератури, ака-деміком Олександром Нікітенком.«З декламатора, актора, професораНікітенко перетворився на просто-го люб’язного старого, який у мовіне цурався навіть українських фраз.Приємне перетворення!»

АКУРАТНІСТЬМені подобається, коли в усьому лад,і я терпіти не можу «барокової» роз-христаності. На жаль, надто малов нас і було, і є «лицарів обов’язку» назразок Панаса Мирного. Свого часу Григорій Коваленко казав, що дру-гого такого службовця, як Мирний,можна було знайти «хіба що десьу Німеччині». Знайома асоціація! Ко-ли на початку 1980-х я прийшов пра-цювати на кафедру, то колеги назива-ли мене «німцем». Але ж це ділянканауки. Можливо, у митців усе якосьінакше? Ось що каже із цього при-воду оповідач повісті «Художник»:«Хоч я далеко не прихильник моно-тонної тверезої акуратності й що-денно-одноманітної волячої роботи,та не скажу, щоб я був і відкритимворогом позитивної акуратності».Більше того, мені здається, що оцю«позитивну акуратність» Шевченков людях дуже й дуже цінував. На-приклад, ледь не ідеального герояповісті «Капітанша» Якима Туманавін характеризує так: «...Туман у всьо-му полку мав славу людини найаку-ратнішої і найчеснішої...» Правда,судячи з усього, поет уважав «по-зитивну акуратність» чеснотою нетак чоловічою, як жіночою. Мабуть,

він гадав, що жінка за самою своєюприродою куди більше схильна доладу й затишку. Згадаймо, яке вра-ження справила на оповідача повісті«Музикант» кімната його старогоприятеля, у якій він бував колисьдавним-давно: «Кімнатка, у якійя двадцять років тому провів кількаднів на холосту ногу, була і та й не та.Бідність та сама, але ця бідність булавмита й причепурена жіночою ру-кою. На чистенькій підлозі чистень-кі доріжки, на вікні біленькі занавіс-ки, бальзаміни й герань у горщиках.Стіл, дощаний диван, липові стільціті ж самі, але якось інакше вигля-дали. Щó то значить жіноча рукав домашньому побуті навіть акурат-ного чоловіка!» Зрештою, Шевченконе був «ворогом» і надмірної, тоб-то «німецької», акуратності — хібащо злегка іронізував над нею. Так,оповідач повісті «Прогулянка...», іззахватом роздивляючись сад добро-го, шляхетного й привітного хазяї-на-німця, каже: я «не міг удостальнамилуватись красою дерев, чисто-тою доріжок та й загалом справж-ньою німецькою акуратністю... При-міром, у кого, крім німця, ви побачи-те, щоб між фруктовими деревамиросли кавуни, дині та навіть куку-рудза? У Німеччині це не дивина,а в нас так просто щось неймовірне».І в цій-таки повісті, змалювавшистан того всеосяжного блаженства,яке охопило його після розкішного,«Лукуллового» обіду, коли ліньки нете що зайнятись якимось ділом, а на-віть пальцем поворухнути, оповідачкаже: «Що б подумав чесний, аку-ратний чи, краще сказати, помірко-

АКТОР

19

ваний німець, якби прочитав мою нехитру розповідь? «Варвар», — по-думав би поміркований німець»... І все-таки є люди, для яких «німець-ка» акуратність — перший смерт-ний гріх. Митці. У повісті «Худож-ник» є один красномовний епізод. 1839 рік. Майстерня Брюллова. Бра-ти Черне цови, Григорій та Никанор, при несли показати Карлу Павловичу свої замальовки волзьких краєвидів. І що ж знайшов Брюллов у їхньо-му портфелі? «Величезну купу ват-манського паперу, по-німецьки аку-ратно покресленого пером». Брюллов покрутив у руках туди-сюди кілька малюнків. «Я тут не тільки матінки Волги, але й порядної калюжі не ду-маю побачити», — сказав маестро й закрив портфель. А згадаймо, як улітку 1857 року вже сам Шевченко заходивсь акуратно вести щоденник. Тривало це всього два дні. На третій день поет не без іронії нотує: «Щось я аж надто ретельно й акуратно взяв-ся за свій журнал... Правду кажучи, я не бачу великої потреби в цій пунк-туальній акуратності... Заправсько-му літераторові або якому-небудь по-стачальнику фейлетонів — от кому ця бездушна акуратність потрібна як вправа, як його насущний хліб». І далі: «Як інструмент віртуозу, як пензель живописцю, так літератору потрібне щоденне вправляння пера. Так роблять і геніальні письменники, так роблять і партачі»... Словом, «по-зитивна акуратність» конче потрібна в побуті, в ремеслі, але творчість... Творчість має свої власні закони.

АЛМАЗУ літературі алмаз здавна означав щось високе й прекрасне, як небо, а головне — вічне й незмінне. Таким постає цей образ, наприклад, у творах мого улюбленця Сковороди — і в його «Саді пісень», і в «Харківських бай-ках», і в філософських діалогах. Ма-буть, сковородинські асоціації бу ли навіяні передовсім емблематикою. Ось хоч би сьомий малюнок з добре знаної ним амстердамської енцикло-педії 1705 року «Symbola et emblemata selecta»10. На ньому алмаз, що його б’ють молоти, і підпис: «Алмаз завжди алмаз: його не можна розбити. Semper аdamas»... Не знаю, чи доводилось Шевченкові гортати коли-небудь емб-лематичні книжки, але образ алмаза поет теж любив. Він зринає в нього то як порівняння, то як метафора, то як символ. І знов-таки — асоціації тіль-ки з чимось високим і прекрасним. Скажімо, у повісті «Наймичка» він малює картину, як юна мати грається зі своїм дитям: «...Вона гралася з ним, мов дівчинка-семилітка, співала йому пісні, розказувала казки, називала його всіма пестливими, сердечними іменами, і дитя, немов симпатизую-чи радощам своєї щасливої матусі, за весь день ані разу не заплакало. А яке прекрасне воно було! Великі ка-рі оченята блищали, як алмази, і вони були такі схожі на очі його прекрас-ної матері». А ось ідилічна картина далекої-далекої і чудової, мов рай, України з повісті «Близнята»: «Дале-ко, дуже далеко від моєї милої, моєї

10 «Вибрані символи та емблеми» (лат.).

АЛМАЗ

20

прекрасної, моєї бідної батьківщиния люблю часом, дивлячись на широ-кий безлюдний степ, перелітати дум-кою на берег широкого Дніпра й сідатиде-небудь, хоч би, приміром, у Трах-темирові, під тінню крислатої верби,дивитись на позолочену призахіднимсонцем панораму, а на темному тліцієї широкої панорами, як алмази,горять переяславські Божі храми...»Нарешті, щоденникова нотатка від11 липня 1857 року: «Прокинувся досхід сонця. Небо було чисте. Тількиодна-єдина зірочка, як алмаз, горілависоко на сході. То, мабуть, Аврора».Алмаз — дитячі очі, золота маківкахраму, вранішня зоря на високому небі... А ще Шевченко говорить про«алмазну росу», «алмазну книгу»та навіть «алмазний час». У повісті«Художник» є такий епізод. КарлБрюллов заходить у клас до свогоулюбленого учня (власне, до самóгоШевченка) і пропонує йому кинутизаняття й поїхати разом у гості на дачу до купця другої гільдії Івана Олексан-дровича Уварова. Учень відмовляєть-ся — як-не-як заняття. Та Брюлловнаполягає. По дорозі, каже він, я про-читаю вам таку лекцію, на яку наврядчи здатен професор естетики. Пова-гавшись, учень нарешті згоджується.А коли вони приїхали до Уварових, тосталося ось що. «У вітальні, за чаш-кою кави, старий Уваров завів розмо-ву про те, як стрімко летить час і якми не цінуємо цього алмазного часу.«Особливо юнаки», — додав старий,позираючи на своїх синів. «Та осьвам животрепетний приклад, — під-хопив Карл Павлович, показуючи намене. — Він сьогодні залишив клас

тільки для того, щоб бити байдикина дачі». Мене мов окропом обдало.А він, мов нічого й не було, прочитавмені таку лекцію про всепоглинаючийшвидкоплинний час, що я тільки те-пер відчув і зрозумів символічну ста-тую Сатурна, котрий пожирає своїх дітей». Ось вам і «лекція» (не так,звісно, з естетики, як з «моральноїфілософії») про «алмазний час». Крімтого, алмаз символізує в Шевченкадобру людину. Наприклад, про голов-ного героя повісті «Капітанша» —простого солдата Тумана — сказанотаке: «Алмаз, а не чоловік», — думавя й навіть не шкодував, що цей алмазу кожурині, — так він подобався меніу своєму натуральному вигляді. Я хо-тів був зробити порівняння з червін-цем Крилова, та роздумав: такі нату-ри, як Туман, навряд чи здатні пере-родитись...» Поет має на увазі байку Крилова «Червонец», де є такі слова:«Как станешь грубости корý с людейсдирать, / Чтоб с ней и добрых свойству них не растерять, / Чтоб не осла-бить дух их, не испортить нравы...»11Зреш тою, Шевченко називає алмазомі чисту душу. У повісті «Близнята» пронапрочуд милого й доброго СтепанаМартиновича сказано: «Його листи,звісно, не вигравали ані сліпучоюблискавкою розуму та фантазії, анівченістю, ані новим поглядом на речі,ані новими ідеями, ба навіть чудовимстилем, яким вражають, скажімо,«Письма из-за границы» законодав-

11 «Як будеш ти з людей шорстку кору зди-рати, / Пильнуй, щоб заразом і добрість незабрати, / Щоб дух їх не ослаб, не зіпсувавсяноров...» (рос.).

АЛМАЗ

21

ця російського слова12 чи «Письма из Финляндии» його задушевного дру-га й помічника13. Ні. У листах мого товариша нічого цього не було. Зате в його невибагливих посланнях, як алмаз у короні доброчесності, палала його непорочна душа». Та й про свою власну душу поет говорить те саме. Згадаймо, щó він писав про неї — ко-лись таку чисту, а тепер опаскуджену серед людей: «...ви ж украли, / В багно погане заховали / Алмаз мій чис-тий, дорогий, / Мою колись святую душу! / Та й смієтесь». Словом, ал-маз у Шевченка, сказати б, виблискує різними символічними конотаціями. Навіть звичайна принагідна згадка про алмаз одразу ж починає вироста-ти до рівня символу, ніби потверджу-ючи думку Ернеста Кассірера про те, що людина — то animal symbolicus!14Наприклад, у повісті «Прогулянка...» є ось така подорожня нотатка: «Чим можна виправдати панів, які на пош-тових станціях псують шибки своїми коштовними алмазами, виводячи на склі свій хитромудрий вензель, ніби на якомусь важливому документі, чітко й виразно? Чим виправдати цих панів? Навіщо вони це роблять? Яка тут думка? Має ж бути якась думка в цих вигадливих вензелях і закар-люках! Невже тільки та, що, мов, та-кий-то й такий-то проїздив тут з ал-12 Тобто «Письма русского путешественни-ка» Миколи Карамзіна. Очевидно, Шевченко сплутав назву цих подорожніх записок з на-звою книги Павла Анненкова «Письма из-за границы».13 Судячи з усього, поет говорить про «Кар-тину Финляндии (отрывок из писем русского офицера)» Костянтина Батюшкова.14 «Символічна істота» (лат.).

мазним перснем? І все, і більш нічого. Яке дрібне, нікчемне марнославство! А кажуть та навіть пишуть, начебто знаменитий лорд Байрон зобразив десь у Греції на скелі своє уславле-не ім’я». Байрон у 1810 році справ-ді вирізав своє ім’я на одній з колон храму Посейдона на мисі Суніон. «Не вже ж, — питає Шевченко, — на-віть такий непересічний чоловік не цурався цього дрібного, нікчемного марнославства?» І хіба не стає тут алмаз, спитаю вже я, символом люд-ської пустославності? Звісно, стає.

АМЕРИКАКожен відкриває Америку по-своє-му. Наприклад, я, коли був малий, знав про неї тільки з книжок: Фені-мор Купер, Майн Рід, Марк Твен... У подружку Тома Сойєра Беккі Тетчер я, здається, був навіть трішки закоха-ний... Потім настала черга вестернів. Потім — десь у шістнадцять — стро-го-настрого заборонені «Голос Аме-ри�