Тема 1. Україна на початку xx століття...
TRANSCRIPT
Тема 1. Україна на початку XX століття (1900-1913).
План.
1. Територія і населення України.
2. Соціально-економічний розвиток українських земель.
3. Політичне життя в українських землях на початку XX ст.
4. Події російської революції 1905-1907рр. на українських землях.
5. Соціально-економічний розвиток в 1908-1913рр.
6. Культурне життя на початку XXст.
1. Територія і населення України.
Результатом третього поділу Польщі став поділ території України між
двома імперіями – Російською імперією Романових та Австрійською
імперією Габсбургів (Австро-Угорська з 1867р.).
До складу Російської імперії було приєднано 80 відсотків українських
земель. На початку XXст. українські землі в складі Росії входили до дев’яти
губерній: Волинської, Подільської, Полтавської, Київської,
Катеринославської, Херсонської, Харківської, Чернігівської та Таврійської
(без Криму). Водночас значна частина українців проживала за межами цих
губерній – на Дону та Кубані. Змішаним було й населення прикордонних
губерній – Курської, Воронезької, Гродненської, Мінської.
Територія етнічних українських земель, загарбаних Російською
імперією, становила 618000км2.
До Австрійської імперії після розпаду Королівства Польського
відійшли західні землі у складі Буковини, Галичини, Бессарабії з територією
близько 72000км2. Разом з етнічними землями загарбаними Російською
імперією, українські землі становили 690000км2.
Постає питання, чи мала Україна рівне з іншими європейськими
націями право на утворення незалежної держави з погляду на розміри своєї
етнічної території? Порівняльні дані щодо територій, які займали в той час
провідні держави Європи, одночасно свідчать на користь української нації.
За територіальними ознаками ці дані були такими, тис. км2: Російська
імперія – 17000, Україна - 690, Австро-Угорщина – 673, Німеччина – 440.
Отже, за територією Україна мала б бути другою після Росії
незалежною державою тогочасної Європи. Таке географічне положення
українських земель зберігалося до початку першої світової війни, а з її
початком та ескалацією постійно змінювалося. Українські землі знову
ділилися іншими державами, однак без змін залишався бездержавний статус
України.
Наскільки обґрунтовані вимоги українства щодо власної державності з
погляду чисельності населення? Вичерпну відповідь на це запитання дають
загальні переписи населення в обох імперіях, що проводилися на межі
століть. Згідно з переписом населення 1897р., у Російській імперії українців
налічувалося близько 30 млн. осіб, а в айстро-угорській частині України
переписом населення 1900р. українців зафіксовано близько 4 млн. осіб. Отже,
на своїй етнічній території, що належала обом імперіям, наприкінці XIX – на
початку XXст. проживали близько 34 млн. українців. При цьому варто
зауважити, що різні автори наводять різні дані без посилань на офіційні
джерела – від 25 до 30 млн. осіб. Проте найвірогідніші відомості містять
переписи населення.
Водночас загальновідомо, що переписами охоплено тільки те
населення, яке в певний час проживало на цих землях. У зв’язку з цим варто
враховувати, що переписом не охоплено українство, яке проживало поза
етнічними зонами. Зокрема, за часів ліквідації Запорозької Січі українські
козаки були вислані за Дунай, на Дон і Кубань. Масово переселялись
українці до Сибіру, на Далекій Схід, Алтай, де заснували українські
поселення. Чисельність таких переселенців на початок XXст. Становила
понад 2,5 млн. осіб.
Отже, наприкінці XIX – на початку XXст. як за територією, так і за
чисельністю населення українство в обох імперіях – Російській та Австро-
Угорській – могло бути однією з провідних націй. Обидва чинники були тією
підставою, що надавала права українству на створення власної незалежної
держави.
Пріоритетним це право було порівняно з європейськими
цивілізованими державами. Європейські нації, які на цей час уже утворили
свої державні формування, за своєю чисельністю неістотно й не завжди
переважали українство. Зокрема, чисельна перевага була за німцями – 70
млн. осіб, росіянами – 50, англійцями – 42, французами – 40, українцями –
34, поляками – 16 млн. осіб. На основі цих даних можна зробити висновок,
що за територією українці посідали друге місце після росіян, а за
чисельністю населення – п’яте. Тому цілком закономірним за наявності
інших чинників було право української нації на геополітичну єдність у
єдиній державі.
Чи мало українство інші національні особливості, зокрема мовний
чинник та традиції?
Ознакою українців була і є мова, і вони пишаються нею. За цією
ознакою й вирізняли українців у обох імперіях.
При цьому варто підкреслити, що за мовною ознакою в айстро-
угорській частині України, у західних областях українців називали
«русинами», і цю назву вони з гордістю зберігають і нині.
У Російській імперії України називали не інакше, як «Малоросія» або
«окраїна». Українська мова на офіційному рівні не визнавалася. Відомі й
офіційні укази щодо заборони малоросійської мови як простонародного
«малоросійського наречия».
Однак, незважаючи на те що імперські власті намагалися принизити
або й зовсім заборонити мову, на початку XXст. реально існували українська
нація чисельністю понад 34 млн. осіб та її мова. Український громадсько-
політичний діяч В. Винниченко з цього приводу писав: «Тож це неправда, що
плетуть вороги нашого народу, туманячи його цим, що ніякого українського
народу немає – лише є москалі або волохи. Бо переконалися, що є Україна і її
великий народ, який має свої окремі традиції, свою прекрасну власну мову та
свої звичаї… Є правді москалі і волохи, до яких русини-українці (окрім віри)
не мають нічого спільного і причислятися не можуть».
На захист української мови як одного з чинників нації виступила
передова верства – національна інтелігенція. Продовжуючи традиції Т.
Шевченка, на межі століть засяяли зірки літературних постатей, театральних
діячів, істориків і політиків, які самовіддано й послідовно відстоювали право
українського народу на рідну мову.
Однак на межі XIX - XXст. ще тільки формувалися сили, здатні
включитися в боротьбу, очолити визвольний рух народу, кардинально
змінити ситуацію та геополітичне становище України.
2. Соціально-економічний розвиток українських земель.
Належність до складу різних держав – Росії й Австро-Угорщини –
істотно впливали на соціально-політичний розвиток українських земель.
Східна Україна була одним із найрозвиненіших в економічному відношенні
регіонів Російської імперії. Тут відбувалися важливі соціально-економічні
зрушення. Швидкими темпами розвивалася велика капіталістична
промисловість, зростав приплив іноземного та вітчизняного капіталу.
Внаслідок інтенсивних процесів концентрації та централізації капіталу
утворювалися великі монополістичні об’єднання, які відігравали дедалі
важливішу роль в економічному житті України.
Відповідні зрушення відбувалися і в айстро-угорській частині України,
хоча там масштаби розвитку капіталізму в промисловості були значно
меншими. Проте соціальні протиріччя на селі у цьому регіоні набули
особливої гостроти внаслідок панування великого поміщицького
землеволодіння та селянського малоземелля.
Ці суперечливості поглиблювалися через політичне безправ’я та
національне гноблення українського народу з боку імперських держав Росії й
Австро-Угорщини.
Рубіж XIX і XXст. характерний в Україні завершенням промислового
перевороту і переходом до індустріалізації, суть якої полягала в розбудові
крупної машинної індустрії, якісній зміні структурі господарства
(промисловість мала переважати над сільським господарством, а важка
промисловість над легкою). Ці широкомасштабні, кардинальні зміни
відбувалися в надзвичайно складних умовах, адже Російська імперія, як і
більшість країн світу, у 1900-1903рр. пережила економічну кризу. 1904-
1908рр. позначені депресією, і лише в 1909-1913рр. почалося промислове
піднесення.
Українська промисловість формувалася як частина
загальноімперського економічного комплексу. Проте через низку обставин
(вигідне географічне розташування, природні багатства, дешева, але
кваліфікована робоча сила тощо) вона мала свої особливості, які суттєво
вплинули на структуру та розвиток промислового потенціалу краю.
Своєрідним каталізатором реалізації потенційних можливостей регіонів стала
економічна криза, яка, загостривши конкуренцію та посиливши поляризацію
підприємств, змусила буржуазію максимально сконцентрувати і об’єднаним
сили. Тому вже на початку XXст. Україна за рівнем концентрації
промислового виробництва в основних галузях не тільки домінувала в
Російській імперії, а й посідала одне з перших місць у світі. П’ять
найбільших металургійних заводів (Юзівський, Дніпровський,
Олександрійський, Петровський, Донецько-Юр’євський) продукували майже
25% загальноросійського чавуну. Заводи Бродського, Терещенка,
Харитоненка, Ярошинського та Бобринського виробляли 60% цукру-
рафінаду Російської імперії. На великих підприємствах в Україні працювало
понад 44% усіх робітників, тоді як у США – лише 33%.
Концентрація промислового виробництва сприяла процесу
монополізації, і тому утворення монополій почалося спочатку саме у
найбільш «концентрованих» галузях – металургійній, кам’яновугільній,
залізорудній тощо. На початку сторіччя виникають могутні синдикати:
«Продвагон» (1901), «Продамет» (1902), «Трубопродажа» (1902), «Гвоздь»
(1903). Це були досить могутні об'єднання. Наприклад, утворений 1904р.
синдикат «Продуголь», до якого входило 18 окремих акціонерних товариств,
контролював 75% видобутку кам’яного вугілля в Донецькому басейні.
Однак, приносячи буржуазії надприбутки навіть у кризових умовах,
монополії водночас гальмували господарський розвиток, заважали
технічному прогресу, звужували сферу регулюючої дії ринкових відносин.
Монополістичні об'єднання України були тісно пов’язані не тільки з
російською буржуазією, а й з іноземним капіталом. Західну буржуазію
приваблювали величезні природні багатства, дешева робоча сила, висока
норма прибутку, широкий ринок. Показово, що понад 25% іноземних
інвестицій у промисловість Російської імперії припадає саме на Україну.
Через це у вугільній промисловості 63% основного капіталу перебувало у
володінні іноземних компаній, а в металургії – 90%. Могутній синдикат
«Продуголь» фактично цілком контролювався французькими інвесторами.
Це гальмувало і деформувало економічний розвиток не тільки
Наддніпрянської України, а й усієї Російської імперії, адже місцевий
виробник витіснявся з ринку, а більша частина прибутків, одержаних за
рахунок монопольних цін та державних військових замовлень, вивозилася за
кордон.
Важливою особливістю промислового розвитку України був
нерівномірний розвиток її регіонів. Якщо Південь України досить швидко
перейшов на капіталістичні рейки і бурхливо розвивав промислове
виробництво, то південно-західний регіон орієнтувався головним чином на
аграрний сектор, і тут домінував дрібнобуржуазний уклад. Лівобережжя, де
зберігалися залишки кріпацтва, помітно відставало від інших регіонів
України.
Поступово в українських землях склалася певна спеціалізація
промислових районів. Донбас став центром вугільної промисловості,
Нікопольський басейн – марганцевої, Кривий Ріг – залізорудної,
Правобережжя і певною мірою Лівобережжя – цукрової. Характерно, що ці
осередки промислового виробництва за часом набули загальноросійського
значення. Цьому процесові сприяли значно швидші, порівняно із
загальноєвропейськими, темпи розвитку важливих галузей промисловості.
Протягом першого десятиріччя XXст. в Україні частка промисловості в
загальному обсязі продукції усього народного господарства сягнула 48,2%,
тоді як еквівалентний загальноімперський показник становив лише 40%.
Українські землі наприкінці XIX – на початку XXст. стали одним з головних
промислових районів Російської імперії. Саме тут 1913р. вироблялося 69%
загальноросійської продукції чавуну, 57% сталі та 58% прокату. На Україну в
цей час припадало 20,2% усієї продукції машинобудування та
металообробної промисловості Росії.
Характерною рисою розвитку української промисловості була її
підпорядкованість імперському центру, який вбачав в Україні насамперед
потужну сировинну базу. Тому закономірно, що 1913р. на українську
промисловість припадало майже 70% видобутку сировини та виготовлення
напівфабрикатів Російської імперії. Така державна політика суттєво
деформувала структуру економіки України. Незважаючи на те що на її
території був зосереджений величезний промисловий потенціал, вона все ж
залишалася сільськогосподарським районом імперії, в якому в селах
проживало 80% населення.
В аграрному секторі України на початку XXст. налічувалося понад
32тис. поміщицьких господарств. Частина з них, переважно великі земельні
латифундії, перейшла на капіталістичні рейки, створивши ефективні,
багатогалузеві господарства. Органічно вписалися в нові умови
господарювання маєтки Кочубея, Терещенка, Харитоненка та ін. Решта ж
поміщиків, не пристосувавшись до буржуазних відносин, була змушена
продавати свої землі. Про масштаби цього процесу свідчить хоча б той факт,
що протягом 1877-1905рр. дворяни Півдня України продали майже половину
своїх володінь (у цілому в українських землях поміщики до початку першої
російської революції спродали понад 1/3 своїх земель).
Перетворення землі на товар кардинально змінило життя не тільки
дворянства, а й селянства. У пореформений період інтенсивно розгорнувся
процес його майнової диференціації. Характерною рисою цього процесу було
не рівномірне розшарування, а катастрофічна поляризація: 1917р. частка
заможних господарств (понад 15 десятин) становила 5,1%, а відсоток
безземельних та малоземельних селян в Україні сягнув 80,5%. Якщо
врахувати, що селянин сплачував викупні платежі, численні податки та
виконував натуральні повинності, то цілком зрозуміло, що на початку XXст.
соціальне напруження зросло в аграрному секторі. Не кращими були умови і
в робітників України, адже робочий день офіційно тривав майже 11 годин на
добу (часто-густо перевищуючи цю норму), 1904р. майже 32% робітників
Російської імперії було оштрафовано. Низька заробітна плата, жахливі умови
праці, погане медичне обслуговування, відсутність політичних прав і свобод,
поглиблювали катастрофічне становище трудящих мас в Україні. Вибух
народного гніву назрівав.
Отже, промисловому розвиткові Наддніпрянської України на початку
XXст. були притаманні: концентрація виробництва, утворення монополій,
спеціалізація районів, значний вплив іноземного капіталу, нерівномірний
розвиток українських регіонів, вищі від загальноімперських темпи розвитку,
перетворення України на один з головних промислових районів Російської
імперії тощо. Ці процеси, з одного боку, відображали розвиток української
промисловості у контексті загальноімперських тенденцій, з іншого – були
своєрідним підсумком впливу місцевих чинників.
В аграрному секторі України зберігали свої позиції крупні поміщицькі
латифундії; перетворення землі на товар спричинило посилення майнової
диференціації селянства; посилилася експлуатація народних мас;
загострилася проблема аграрного перенаселення тощо. Всі ці чинники
посилювали напруженість у суспільстві, вели до загострення соціальних
протиріч.
Соціально-економічний розвиток України на початку XXст. слід
розглядати в контексті світової історії, зважаючи на те, що в світовій
економіці на межі століть відбувалися бурхливі якісні зміни. Поділена між
двома імперіями, Україна в економічному розвитку зазнавала змін, які були
притаманні Російській та Австро-Угорській монархіям.
Завдяки своєму географічному положенню та природним багатствам
Україна на початку століття була одним із найрозвиненіших у промисловому
відношенні регіонів. Тут склалися такі великі промислові центри, як
Донецький вугільно-металургійний, Криворізький залізорудний і
Нікопольський марганцевий басейни та Південно-Західний цукробуряковий
район. Промисловий розвиток України в цей період визначався зростанням
великого капіталу, який все глибше проникав у всі галузі економіки. Це
основні сировинні галузі, що визначали економічне становище України.
За своїм економічним потенціалом Україна посідала друге місце в
промисловому виробництві Російської імперії. Саме тут було
сконцентровано понад 20 відсотків промислових підприємств імперії, які
виробляли більш 20 відсотків промислової продукції. Її вартість становила
близько 15 відсотків загальної вартості всієї продукції Росії.
Формування потужних промислових регіонів засвідчує і той факт, що в
окремих районах України розвиток продуктивних сил взагалі відбувався
набагато швидше, ніж в обтяженому пережитками капіталізму центрі Росії.
Це передусім стосувалося гірничої, металургійної, кам’яновугільної і
цукрової промисловості.
Проте, незважаючи на випереджальний розвиток цих галузей, стан
економіки України характеризувався нерівномірністю в регіональному
масштабі. Особливо це помітно, якщо розглянути показники східних
південних і західних регіонів. Зокрема на Лівобережжі найзначнішою мірою
збереглися залишки кріпосництва. Найвищим рівнем розвитку
капіталістичних відносин характеризувався Південь України. З одного боку,
потужний індустріальний розвиток Сходу та Півдня, а з іншого – однобічний
«калікуватий» стан західного регіону.
Характеристики промислового розвитку України порівняно з
центральними регіонами Росії, зокрема статистичні дані загального обсягу
продукції її господарства, свідчать про те, що вона піднялася на вищий
щабель.
Загальна характеристика стану промисловості України в перші роки
XXст. буде однобічною, якщо не з’ясувати її місце в промисловому
потенціалі Російської імперії, а воно визначалося такими показниками. У
кам’яновугільній промисловості в 1896р. всього по Росії (Росія, Польща,
Україна) видобуток вугілля становив 572,5млн пудів, у 1902р. – 1005240, у
1906р. – 1326454млн пудів. Окремо Україна видобувала у 1896р. 311736млн
пудів вугілля, у 1902р. – 707141, у 1906р. – 1060530млн пудів. Отже, у 1906р.
частка Донбасу в усьому видобутку кам’яного вугілля Росії становила 73
відсотки. У 1913р. темпи видачі «на-гора» кам’яного вугілля зросли до
1,5млрд пудів, що становило 78 відсотків усього видобутку.
Аналогічні показники були також в інших найважливіших галузях
промисловості. У 1913р. Україна виробляла від загального виробництва
Російської імперії: залізної руди – 72,3 відсотка, сталі – 58, чавуну – 69,
прокату – 57, сільськогосподарських машин – 50, паровозів – 40 відсотків.
Україна була потужним загальноросійським виробником цукру. У
перші десятиліття століття її заводи виробляли 81 відсоток виробництва
цукру в Російській імперії. У 1913р. вона виробляла 1018млн пудів цукру,
тоді як Росія в цілому – тільки 0,7млн пудів.
Певні особливості промислового розвитку склалися в Західній Україні,
землі якої входили до Австро-Угорщини. Тут переважали видобувні та
переробні галузі. Західноукраїнські землі залишалися одним із основних
постачальників лісу до європейських країн. Особливо високими темпами
розвивались тут деревопереробна, лісопильна, паперова галузі
промисловості, видобуток і переробка нафти. У 1913р. на Дрогобицьких
нафтопромислах було видобуто 1,1млн т нафти. Проте загальний рівень
економічного розвитку цього регіону був невисоким. Він залишався відносно
відсталим аграрно-промисловим регіоном.
Україна як регіон імперії на початку століття стала головною ареною
підприємницької діяльності іноземного капіталу. Тут створюються спільні
акціонерні товариства, які вкладають свої капітали у видобувну
промисловість і переробку сировини. Так, промисловий розвиток Донецько-
Криворізького басейну нерозривно пов'язаний з іноземним капіталом.
Зокрема, у чорній металургії Півдня перед першою світовою війною діяло 18
акціонерних товариств. Капітал12 з них повністю належав іноземцям, а
інших – був змішаним. Частка російського капіталу в цих товариствах
постійно зростала. На початку 1914р. шість змішаних товариств, де
переважав російський капітал, контролювали вже 52,5 відсотка основного
капіталу чорної металургії. У вугільній промисловості також відбулося
зростання частки не акціонованого капіталу: у 1912р. в загальному видобутку
вугілля вона становила 26 відсотків.
Активну участь у фінансуванні вугільної промисловості брали
російські банки. На 1912р. російський капітал контролював майже 80
відсотків видобутку антрациту.
Усе-таки провідна роль іноземного капіталу в розвитку гірничо-
заводської промисловості Півдня безперечна. Іноземні інвестиції
прискорювали темпи видобутку кам’яного вугілля та залізної руди. Особливо
високими вони були в металургійній промисловості. Ступінь концентрації
виробництва тут був значно вищим, ніж в інших регіонах країни.
За рівнем концентрації промислового виробництва Україна на початку
XXст. займала одне із провідних місць у світі. Найвища концентрація
промислового виробництва зосереджувалась у великих промислових центрах
Східної України та містах Півдня – Катеринославі, Луганську, Харкові,
Миколаєві, Одесі.
Чисельність великих підприємств, на яких працювало 1000 і більше
осіб, невпинно зростала. З 1879 по 1890р. вона зросла на 25, з 1890 по 1902р.
– на 141,5 відсотка. Чисельність середніх підприємств (500 – 999 робітників)
відповідно в ці роки зросла на 10 і 97,2 відсотка, а дрібних (100 – 499
робітників) збільшилась на 15, 5 і 54,3 відсотка.
Внаслідок концентрації промисловості утворюються великі монопольні
об'єднання, які в першому десятилітті XXст. займали панівне становище в
економіці України. Монополія – це об'єднання підприємств однієї галузі з
метою ведення конкурентної боротьби з іншими монополістичними
об’єднаннями. В Україні об'єднання підприємств почали виникати ще
наприкінці XIXст. У 1887р. у Києві утворилося об'єднання цукрозаводчиків.
У 1902р. підприємці створили синдикат «Продамет» - товариство для
реалізації виробів металургійних заводів, ядром якого були підприємства
Півдня Росії. «Продамет» давав 75 відсотків листового заліза Росії. Також
діяли синдикати «Турбопродаж», «Продвагон». 60 відсотків видобутку
кам’яного вугілля Донбасу контролював синдикат «Продвугілля», що був
організований у 1904р.
Водночас з промисловими виникали великі банківські об'єднання.
Відбувався процес зрощування промислового капіталу з банківським,
народжувався та міцнів фінансовий капітал. Зрощування банківського та
промислового капіталу утворювало фінансову олігархію.
На підставі зрощення фінансового та промислового капіталу
створювалися банківські об'єднання, які фінансували будівництво
промислових підприємств, виробництво продукції та її реалізацію.
Створювався замкнений цикл діяльності окремої галузі. Зокрема, цукрову
промисловість України фінансували Російський торгово-промисловий і
Азовсько-Донецький банки; з експортом хліба пов’язана діяльність
Російського для зовнішньої торгівлі, Азовсько-Донецького й Об’єднаного
банків; вугільну промисловість фінансували Азовсько-Донецький, Російсько-
Азіатський і Міжнародний банки; суднобудування в Миколаєві –
Міжнародний і Російсько-Азіатський банки. Магнати капіталу, серед яких
були й українські фінансисти Харитоненки, Терещенки, Бродські, водночас
були членами правлінь і ради столичних банків, всеросійських
монополістичних об’єднань.
Завдяки цим монополістичним об’єднанням в Україні Росія не
відставала у своєму розвиткові від найрозвиненіших країн капіталістичного
світу. Тому лідер російських марксистів В. Ленін, коли робив узагальню
вальний висновок, щодо переростання капіталізму в Росії в його найвищу
стадію – імперіалізм, виходив насамперед із стану Україні. В цілому для Росії
це не було характерним. В. Ленін видавав бажане за дійсне. Монопольні
об'єднання, зрощення банківського та промислового капіталу були
реальністю для промислового розвитку України в перші десятиліття XXст. і
лише згодом поширилися в Росії.
Ці та інші особливості економічного розвитку України на початку
XXст., де капіталістичні відносини розвивалися особливо швидкими
темпами, спростовують уявлення щодо колоніального характеру її
економіки, нібито вона була суто сировинним аграрним придатком Росії.
За рівнем розвитку провідних галузей промисловості, концентрації та
монополізації капіталу Україна на початку XXст. займала одне з перших
місць у Російській імперії.
Саме в Україні існували основні монополістичні об'єднання, що
визначали характер промислового капіталізму в Росії в цілому, глибину його
суперечностей.
3. Політичне життя в українських землях на початку XX ст.
Суспільне життя в Україні на межі століть значно пожвавилось і
політизувалось. В Австро-Угорщині та Російській імперії утворюються
українські партії, які за прямуванням своєї діяльності мали революційно-
радикальний, ліберально-демократичний, національно-радикальний характер.
Умови діяльності українських партій у Росії і Австро-Угорщині були
неоднакові, що випливало з політичної ситуації в цих країнах.
Політичні партії і організації на західноукраїнських землях почали
формуватися в легальних умовах на початку 1890-х років. У жовтні 1890р. у
Львові на з’їзді радикально-демократичних сил була створена перша модерна
українська політична організація – Русько-українська радикальна партія
(РУРП), пізніше почали вживати назву Українська радикальна партія (УРП).
Програма партії, розроблена І. Франком, М. Павликом, Є. Левицьким,
Р. Яросевичем, передбачала зміни економічного життя на принципах
«наукового соціалізму», завоювання демократичних свобод, права кожного
народу на культурний розвиток. Партія сповідувала парламентаризм як
головний принцип своєї діяльності. Соціальною опорою партія визначала
селянство, яке в Галичині на 80% було безземельним.
Радикали першими назвали свою партію «українською». У 1895р. член
партії Ю. Бачинський у книзі «Україна ірредента» обґрунтував ідею
самостійної України; цими положеннями була доповнена програма партії.
Свої ідеї радикали пропагували в часописах «Народ», «Хлібороб»,
«Радикал», «Громадський голос», літературно-науковому журналі «Життя і
слово».
Наприкінці 1890р. у середовищі радикалів формуються декілька течій.
На партійній конференції у Львові (1899) партія розкололася. З початку
століття РУРП активізувала свою діяльність. Радикали організовували масові
віча і демонстрації з вимогою проведення земельної реформи, працювали над
організацією січового руху. У 1900р. К. Трильовський заснував організацію
«Січ», у якій на передодні Першої світової війни об’єдналися десятки тисяч
представників української молоді.
У 1899р. у Галичині М. Ганкевич, С. Вітик, В. Охрімович утворили
Українську соціал-демократичну партію (УСДП), яка стояла на
соціалістичних позиціях. Місцеві організації УСДП працювали в 11 містах.
Партія організовувала страйки, боролася з полонізацією українських
робітників, проводила культурно-просвітницьку роботу, домагалася
відкриття українського університету, завершення виборчої реформи в
Галичині, брала участь у парламентських виборах.
У грудні 1899р. у Львові з ініціативи М. Грушевського, І. Франка, Ю.
Романчика, К. Левицького, В. Будзиновського в Українську національно-
демократичну партію (УНДП)злилися праве (національне) крило Русько-
української радикальної партії та народовці. Партія об’єднувала українську
інтелігенцію, духовенство, міщан, селянство.
Основою програми стали програмні ідеї РУРП. Першочерговою
умовою було здобуття національно-територіальної автономії українських
земель у складі Австро-Угорщини. Партія обрала тактику виборювання прав
українців на законодавчому й адміністративному рівнях, а стратегічною
метою визначила боротьбу за незалежну і соборну Україну. УНДП займала
провідне місце в українському політичному русі. Партія спрямовувала
страйковий рух у національно-політичне русло, боролася за створення
українського університету у Львові, реформування виборчої системи. На
виборах до австрійського парламенту (1907) УНДП здобула 17 мандатів. З її
ініціативи у 1911р. був створений Український парламентський союз, який
очолив К. Левицький.
Консервативну течію в українському русі представляв Католицький
русько-народний союз (КРНС), який заснували 1896р. О. Барвінський, А.
Шептицький, К. Студинський. Партія визнавала австрійський уряд, чинний
лад, критикувала соціалізм. У 1911р. на основі Католицького русько-
народного союзу утворилася Християнсько-суспільна партія (ХСП), яку
очолив О. Барвінський.
Політизація національного руху в Галичині спричинила об'єднання у
1900р. москвофілів у Руську народну партію (РНП), яка була за єднання
українців з росіянами, перехід на російську мову.
Підсумовуючи, зазначимо, що у 1890-ті на початку 1900-х рр.
український рух у Західній Україні набув організаційно-політичне втілення й
оформився в партійно-політичну систему.
Розглянемо основні прояви активізації на початку XXст. політичної
діяльності українців Російської імперії. Підкреслимо, що в під російській
Україні опанувати національно-визвольним рухом хотіли українські
політичні партії ліворадикального та ліберально-демократичного
спрямування.
Першою політичною партією в Наддніпрянській Україні була
революційна українська партія (РУП), яка виникла 29 січня 1900р. в Харкові
на так званій «раді чотирьох» (Д. Антонович, Б. Каменський, Л. Мацієвич і
М. Русов). Ідеологічне обличчя РУП у 1900-1902рр. було розпливчастим. У
ній існувало кілька течій: соціал-демократична, народницько-революційна,
національно-радикальна. Мета політичної організації полягала в об’єднанні
різних сил у боротьбі за національні права й соціальну революцію. Перші
програмні засади партії подав М. Міхновський у брошурі «Самостійна
Україна», виданій у Львові в 1900р. У ній проголошувалася необхідність
боротьби за єдину, неподільну, вільну і самостійну Україну. Незважаючи на
соціалістичні уподобання, засновники партії змушені були визнати
«Самостійну Україну» за програмний документ РУП.
За соціальним станом до РУП входили переважно студенти,
представники інтелігенції, частина селянства та пролетаріату. У 1902р. діяли
організації у Києві, Харкові, Полтаві, Лубнах, Прилуках, Катеринославі, а
згодом – Чорноморська «вільна громада» на Кубані й Донський комітет.
Наприкінці 1902р. у Києві відбувся перший установчий з’їзд РУП.
Партія провадила активну соціалістичну агітаційно-пропагандистську
роботу на сторінках власних нелегальних видань – «Селянин» (34 числа),
«Гасло» (21 число), «Праця» (13 чисел) та ін. За кордоном, починаючи з
1900р., вийшло у світ 30 назв брошур, друкувалися листівки, звернення. У
березні 1902р. у Чернівцях вийшло перше число часопису «Гасло». Редакція
«Гасла» у січні 1903р. офіційно відмовилась від ідей «Самостійної України»
М. Міхновського.
РУП брала участь в організації селянських виступів на Полтавщині й
Харківщині весною 1902р., у яких брало участь 38 тис. осіб із 337 сіл з
населенням понад 160 тис. Рухівці взяли участь у загальному політичному
страйку всіх підприємств Києва у липні – вересні 1903р. Восени 1903р.
партія зазнала удару – поліція провела арешти членів Київської, Харківської,
Полтавської та Лубенської вільних громад. У Харкові та на Полтавщині було
затримано 72 активні члени. Відновлення партії розпочалося на початку
1904р. У грудні 1904р. на з’їзді у Львові після дискусій із приводу ставлення
до РСДРП партія розкололась. Більшість була за самостійність партії.
Частина делегатів (О. Скоропис-Йолтуховський, Є. Голіцинський, В.
Мазуренко) створили Українську соціал-демократичну спілку. У січні 1905р.
«Спілка» заявила, що готова розпочати переговори про входження до РСДРП
на принципах автономії. РУП активізувала політичну діяльність з початком
революції 1905-1907рр. У 1905р. партія випустила 68 відозв загальним
накладом 89,8 тис. примірників. Представників РУП було включено до
створених коаліційних комітетів із членів російських і єврейських
соціалістичних партій, які діяли в Лубнах, Полтаві, Катеринославі, Києві,
Одесі, Харкові.
У грудні 1905р. прихильники організаційно-політичної самостійності
РУП затвердили програму партії і перейменували організацію в Українську
соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). У програмі партії наголос
було зроблено на парламентські, конституційні форми боротьби. Серед
вимог висувалися гасла демократичної республіки, демократичних свобод.
Партія видавала у Львові щомісячні часописи, розраховані на робітників
(«Праця») та селян («Селянин»), агітаційні листівки та відозви, які
розповсюджувалися в Наддніпрянській Україні. За перші три роки існування
УСДРП видала близько 300 тис. друкованих аркушів своєї літератури і 10
тис. прокламацій. Чисельність УСДРП наприкінці першої російської
революції (березень 1907р.) становила майже 3 тис. осіб. Після серії арештів
у серпні 1907р. були ослаблені місцеві осередки, паралізована робота
центрального комітету УСДРП, а провідники організації В. Винниченко, Д.
Донців, А. Жук та інші емігрували і започаткували Закордонну групу
УСДРП.
У 1900р. під впливом польської революційної думки і практики було
створено Українську соціалістичну партію (УСП). Програма партії робила
акцент на боротьбі за економічні, політичні й національні інтереси народу,
завоювання політичної влади. У червні 1903р. УСП увійшла до складу РУП.
Проте об'єднання було недовгим. У січні 1904р. в часописі РУП «Праця»
було опубліковано заяву центрального комітету РУП про те, що УСП знову
буде виступати самостійно.
УСП розповсюджувала в наддніпрянській Україні свій друкований
орган «Добра новина», який призначався для соціалістичної агітації серед
українського пролетаріату, агітаційні брошури й листки. У 1905р. УСП
припинила своє існування.
У 1902р. з національно-радикальних елементів сформувалась
Українська народна партія на чолі з М. Міхновським. Його однодумцями
були брати Василь та Грицько Шевченки, брати Микола, Володимир та
Сергій Шемети, Олександр і Сергій Макаренки, О. Степаненко. УНП
становила невелику політичну партію, в якій переважали військові та
юристи.
Практичну діяльність УНП розпочала з видання у Львові часопису
«Самостійна Україна», в якому було надруковано Конституцію України за
проектом М. Міхновського. Партія обстоювала ідею самостійності України,
пропагувала її у відозвах, прокламаціях, пропагандистських брошурах.
Маніфестом самостійників стали написані М. Міхновським у 1903р.
«Десять заповідей УНП». У документі були сформульовані основні ідеї і
принципи УНП: «Одна єдина, нероздільна від Карпатів аж до Кавказу,
самостійна, вільна демократична Україна – республіка робочих людей – от се
національний всеукраїнський ідеал – Україна для українців. Отже вигонь
звідусіль з України чужинців-гнобителів».
«Десять заповідей» зазнали найжорсткішої критики з боку політичних
супротивників партії. Однак потрібно врахувати ті конкретно-історичні
умови, в яких з’явився цей документ. Націоналізм М. Міхновського – це в
основному оборонний, захисний націоналізм. Це - антитеза, протидія
великодержавному шовінізму панівної нації.
Після критики «Заповідей», щоб інтегруватися в політичне життя
України, М. Міхновський вносить до програмних розробок деякі
соціалістичні елементи. Ідеалом УНП був національний соціалізм.
Соціалістичний лад проголошувався як єдина альтернатива для українських
трудящих мас.
Українська народна партія до 1905р. діяла конспіративно. При УНП
була створена в 1903р. бойова організація «Оборона України», покликана
стати на чолі всеукраїнського національного повстання. Перша російська
революція відкрила деякі можливості для легальної політичної діяльності.
«Оборона України» провела терористичні акти, вчинила замах на життя
чигиринського повітового справника Трулова, поміщика Давидова. Після
розколу, який стався у 1906р., УНП починає занепадати.
У результаті розколу РУП у грудні 1904р. була заснована Українська
соціал-демократична спілка («Спілка»). «Спілка» складалася з громад, які
об’єднувалися на місцях з організаціями РСДРП там, де такі були створені.
Організація прагнула охопити своїм впливом частину україномовного
сільського пролетаріату. Для цього восени 1905р. було створено 17
селянських комітетів. Поступово «Спілка» перетворилася на звичайну
меншовицьку організацію. У роки першої російської революції «Спілка»
видавала українською і російською мовами газету «Правда», листівки, окремі
брошури. Під час виборів до ІІ Державної думи «Спілка» здобула 14
депутатських мандатів. Наприкінці 1906р. партія почала занепадати. У 1907р.
майже в повному складі було арештовано центральний комітет «Спілки»,
розгромлено основні комітети партії в Київській, Полтавській, Волинській,
Чернігівській і Подільській губерніях.
На початку XXст. на хвилі загального піднесення політичного руху в
Україні крім українських соціалістичних, ліворадикальних партій виникають
також національні ліберально-демократичні організації. Зокрема, восени
1904р. із Всеукраїнської загальної безпартійної демократичної організації
виокремилась Українська демократична партія (УДП). Програма УДП
передбачала встановлення конституційного правління, забезпечення участі
народу в державних справах через загальне безпосереднє, рівне, пропорційне
і таємне голосування, здійснення демократичних свобод, здобуття
національно-територіальної автономії України і нових національних прав для
українців у межах федеративної республіки, проведення соціальних реформ.
УДП існувала близько одного року, залишаючись весь час недостатньо
міцним політичним об’єднанням. Усередині партії із самого початку її
утворення виявилася не тільки «права» опозиція старих громадівців, а й
«ліва», яка вимагала активності на політичному ґрунті й вважала старі
громади гальмом для своєї діяльності. Радикальну течію в УДП представляли
Б. Грінченко, С. Єфремов, М. Левицький, Ф. Матушевський. Навесні 1905р.
вони створили Українську радикальну партію (УРП), яка виступала з
критикою панівного ладу в Росії, проти експлуатації робітників і селян, за
політичні свободи. Подібність платформ, ідеологічних засад УДП і УРП
змусила ці дві партії наприкінці 1905р. об’єднатися в одну організацію –
Українську демократично-радикальну партію (УДРП).Найвидатнішими її
представниками були Б. Грінченко, С. Єфремов, М. Левицький, Ф.
Матушевський, В. Науменко, Є. Чикаленко. УДРП за програмою і тактикою
була подібна до російських кадетів і розходилась із ними в питанні про
автономію. Крім вимоги національної школи і права користування
українською мовою в державних установах, вона висувала також
автономістсько-федералістичні гасла.
УДРП була партією парламентського типу, яка значно пожвавлювала
роботу в період виборів і в найбільш гострі моменти діяльності Думи.
Блокуючись із кадетами та єврейськими організаціями, УДРП провела
за списками кадетів до І Державної думи своїх членів. З ініціативи діячів
УДРП у І Думі була організована українська думська фракція, в основу
політичної діяльності якої було покладено програмні вимоги радикал-
демократів. Завдяки партії у ІІ Думі була організована Українська думська
громада чисельністю 47 осіб, яка розробила низку законопроектів.
УДРП випускала тижневик «Рідний край», часопис «Громадська
думка», газету «Рада», інші видання, через які пропагувала свої програмні
вимоги. Арешти на початку 1906р. призвели до організаційно-політичного
послаблення УДРП. Напівлегально партія функціонувала до заснування
восени 1908р. непартійного Товариства українських поступовців (ТУП). ТУП
здійснювало значну культурно-освітню діяльність. Платформа організації
була близькою до платформи кадетів і ґрунтувалась на визнанні принципів
конституційного парламентаризму й автономії України, гарантованих
федерацією рівноправних народів. Крім загальних політичних вимог, ТУП
висувало широку програму захисту і розвитку української культури, мови та
національної школи. У різний час до ТУП входили М. Грушевський, С.
Єфремов, В. Винниченко, Є. Чикаленко, І Шраг, С. Петлюра, Д. Дорошенко,
Л. Старицькі-Черняхівська, П. Стебницький та ін.
На початку XXст. у Наддніпрянщині поряд з українськими
національними діяли також всеросійські, єврейські, польські та інші
політичні партії. Серед російських ліворадикальних партій, організації яких
були в Україні, варто назвати РСДРП, Партію соціалістів-революціонерів,
анархістські групи. Помітне місце в Україні займала Конституційно-
демократична партія – партія ліберальної орієнтації, яка прагнула до
демократичних перетворень парламентським шляхом. У роки першої
російської революції в Україні сформувалась і діяла буржуазна партія
октябристів (Союз 17 жовтня). Восени 1905р. розпочалося швидке зростання
монархічних організацій, серед яких були Союз російського народу, Союз
Михаїла Архангела, Партія націоналістів тощо. Всі вони займали
великодержавні шовіністично-монархічні позиції.
4. Події російської революції 1905-1907рр. на українських землях.
Російсько-японська війна 1904-1905рр і поразка в ній Росії, глибока
економічна криза та безправ’я народу прискорили революційні події, які
почалися з розстрілу робітничої демонстрації у неділю, 9 січня 1905 року, в
Санки-Петербурзі. Саме цього дня була розстріляна за наказом уряду 159-
тисячна мирна робітнича демонстрація, учасники якої намагалися передати
цареві петицію про свої потреби. Звістка про загибель 1200 робітників та
поранення 5тис. осіб швидко облетіла країну та викликала хвилю обурення,
кристалізувалася в загрозливе для царату гасло «Геть самодержавство!»
Тільки в січні в Російській імперії страйкувало майже 440тис. осіб, тоді як у
попередній період страйкуючих налічувалося 43тис. осіб на рік. Держава
вступала в добу революції.
У своєму розвиткові перша російська революція пройшла кілька фаз
(етапів), кожна з яких мала свої характерні риси та особливості.
І фаза – «піднесення» (січень – жовтень 1905р):
- наростання масової боротьби, посилення її політичного характеру;
- політизація народних мас;
- активізація процесу самоорганізації суспільства (утворення
політичних партій, рад, профспілок тощо);
- поширення хвилі заворушень серед селян та армії;
- переплетення та взаємовплив робітничого, селянського та
національно-визвольних рухів.
ІІ фаза – «кульмінація» (жовтень – грудень 1905р.):
- коротка стабілізація в країні та певне розмежування політичних сил
після публікації царського Маніфесту 17 жовтня;
- діалог та легальна взаємодія між опозицією та владними структурами;
- активне формування багатопартійної системи;
- посилення пропаганди та агітації крайньо лівих партій – більшовиків
та есерів;
- організація лівими силами хвилі збройних повстань у грудні 1905р.
(повстанськими центрами в Україні були Харків, Олександрівськ,
Катеринослав, Горлівка та інші міста).
ІІІ фаза – «спад» (січень – 1906 – червень 1907р.):
- посилення репресій (каральні експедиції, арешти, обшуки тощо);
- помітне зменшення масштабів та інтенсивності робітничих страйків
та селянських виступів;
- перехід більшості політичних партій у підпілля;
- поширення серед революціонерів терористичних форм боротьби
(1906-1907рр. у Російській імперії було вбито та поранено 97тис. посадових
осіб, на П. Столипіна було здійснено 10 замахів);
- спроби опозиції продовжити антифеодальну, антиімперську,
антикапіталістичну боротьбу парламентськими методами у стінах Державної
думи;
- перехід реакції у наступ.
Хвиля демонстрацій прокотилася всією Україною.
Протягом перших трьох місяців революції в Україні страйкувало понад
320 заводів, фабрик і майстерень. По всій Росії кількість страйкуючих
сягнула 810тис. Особливо великі страйки відбулися на Південноросійському
машинобудівному заводі, робітники якого зупинили роботу 12 січня, заводі
Гретера і Криванека та інших заводах Києва. Протягом січня страйкували і
робітники Катеринослава, Горлівки, Юзівки, Єнакієвого, Маріуполя,
Бердичева та інших міст. Робітників підтримало селянство. Перший великий
виступ селян відбувся на Чернігівщині. У ніч на 22 лютого селяни
Глухівського повіту розгромили цукрорафінадний завод і маєток Терещенка
на хуторі Михайлівському. Заворушення серед селян відбувалися і в інших
губерніях.
14 червня 1905 року почалося повстання на броненосці «Потьомкін», а
14 листопада того ж року повстала очолена лейтенантом П. Шмідтом
команда крейсера «Очаків». До «Очакова» приєдналися ще 10 кораблів, і
хоча повстання матросів було придушене, воно сприяло розгортанню
народної боротьби з царизмом.
Всеросійський політичний страйк змусив царя 17 жовтня 1905 року
видати маніфест про «громадянські свободи» і скликання законодавчої Думи
з залученням до виборів усіх верств населення. Більшовики та деякі інші
партії оцінили його як такий, що надає надто мало громадянських свобод, і
закликали народ до збройної боротьби. У всіх містах України розгорнулися
маніфестації з вимогами знищення монархії. У відповідь на це реакційні сили
почали організовувати погроми неросійського населення, зокрема
єврейського, у понад 100 містах імперії. Найстрашніші погроми відбулися в
Києві, Одесі, Катеринославі, Донбасі.
Задовольнившись певними поступками, буржуазія організувалась у
політичні партії кадетів (П. Мілюков і П. Струве) і октябристів (О. Гучков,
М. Родзянко), які представляли інтереси великої буржуазії та більшої
частини поміщиків. Партія кадетів представляла інтереси ліберальної
буржуазії та основної частини інтелігенції. Позиції кадетів підтримувала
Українська радикально-демократична партія. У національному питанні
УРДП вимагала автономії України, створення національної школи,
використання української мови в державних установах. У соціальній сфері їх
вимоги майже нічим не відрізнялись від вимог кадетів. Лубенська організація
УРДП пропагувала зміст доповідної записки графа Вітте царю про
необхідність реформ і вимагала зняти цензурну заборону української мови.
Деякий час у Лубнах виходила газета «Хлібороб» - перша газета українською
мовою. У Києві було підготовлено випуск газети «Громадське слово», але
напередодні виходу першого номера її редактора С. Єфремова було
заарештовано. Однак газета все-таки вийшла під назвою «Громадська
думка». У її виданні провідну роль відігравали лідери УРДП С. Єфремов, В.
Леонтович і Є Чикаленко. Після повторної заборони і повторного арешту С.
Єфремова газета почала виходити під назвою «Рада», видавцями якої були Б.
Грінченко, Є. Чикаленко та М. Павловський.
Крім українських національних партій, в Україні розгорнули діяльність
російські, єврейські. Польські та інші національні організації, серед яких
найвпливовішими були місцеві організації російських партій кадетів і
октябристів, а також поміщицько-монархічного «Союзу руського народу».
Революція 1905-1907рр. стимулювала суспільно-політичну активність
населення. Виникали різні громадські й політичні організації. Зокрема,
керівництво страйками очолили ради робітничих депутатів. Вони боролися за
8-годинний робочий день, поліпшення життя тощо.
Ради робітничих депутатів відіграли досить значну роль у підготовці та
проведенні збройних повстань у грудні 1905 року в Катеринославі,
Олександрівську, Донбасі. 8 грудня робітники Катеринослава почали
загальний політичний страйк, який помітно вплинув на робітничі маси
Каменського, Олександрівська, Нікополя, Кривого Рогу. Кульмінацією
аналогічний подій у Донбасі став бій у Горлівці 16 грудня 1905 року, коли
війська влаштували розправу над робітниками місцевого заводу. Незважаючи
на допомогу робітників інших міст Донбасу, повстання було придушене
через недосвідченість і погане озброєння його учасників. 12 грудня відбувся
збройний виступ робітників Харкова, який теж закінчився поразкою. Ці події
сприяли активізації суспільно-політичної боротьби проти царизму.
До грудня 1905 року профспілки з’явилися в усіх великих містах. Ще
влітку 1905р. почали виникати місцеві організації Всеросійської селянської
спілки. Загалом в Україні на той час налічувалося майже 80 профспілок, які
обстоювали економічні інтереси трудящих, в основному відкидаючи гасла
більшовиків.
Активізація суспільно-політичного життя сприяли відомі діячі
української культури. Культурно-просвітницьку роботу посилили в цей час
організації «Просвіти», які в 1905-1907рр. створювалися в Києві, Одесі,
Чернігові та інших містах. Одним з ініціаторів чернігівської «Просвіти» був
М. Коцюбинський. Активно працювала у київській «Просвіті» Леся
Українка. У діяльності «Просвіти» також брали участь Б. Грінченко, Панас
Мирний, Д. Яворницький. «Просвіта» сприяла виданню книг і газет
українською мовою, засновувала клуби та бібліотеки, організовувала лекції й
вечори, благодійні концерти, хоча влада всіляко блокувала її діяльність. У
1908р. 37 депутатів ІІІ Державної думи внесли законопроект про перехід на
українську мову навчання в початковій школі, але мети не досягли. Так само
безрезультатними були виступи О. Керенського, П. Мілюкова, єпископа
Никона, Г. Петровського на захист прав українського народу.
Надати Україні політичну автономію і запровадити українську мову в
школах, судах і місцевих адміністративних органах вимагала «Українська
думська громада», яка об’єднувала понад 40 депутатів-українців у І і ІІ
Державних думах. Для допомоги в її роботі до Петербурга переїхав М.
Грушевський, де за його участю було налагоджено видання журналу
«Український вестник», а згодом – газети «Рідна справа» («Вісті з Думи»).
Цьому процесові сприяли і різні видання українською мовою. Після
царського маніфесту 17 жовтня 1905 року почали виходити україномовні
журнали. Журнал «Киевская старина» змінив назву на «Україна». Було
засновано перші суспільно-політичні журнали – «Дзвін», «Українська хата»,
«Рідний край», «Посів», «Село». У 1905-1907рр. виходило понад 20
україномовних газет і журналів.
Революційні події знайшли відгук і в Західній Україні, містами якої
прокотилася хвиля страйків і мітингів. Для керівництва народним рухом у
листопаді 1905 року було створено «Народний комітет», очолений Ю.
Романчиком і К Левицьким. Масові виступи населення проти влади не
припинялися. Так, у січні 1906 року в Галичині відбулося приблизно 300
мітингів за участю майже 500тис. осіб, що змусили уряд Австро-Угорської
монархії піти на поступки, скасувати обмеження у виборах до парламенту і
надати більше прав українській культурі.
Отже, незважаючи на поразку, Революція 1905-1907рр сприяла
піднесенню та утвердженню національної самосвідомості українського
народу, розвитку національно-визвольного руху в Україні. Революція завдала
першого відчутного удару царизму. Хоча боротьба трудящих мас і виступи
інтелігенції, службовців, української молоді проти великодержавної політики
царського самодержавства були різними за формами та методами, але їх
об’єднувало прагнення до політичних свобод і автономії України в складі
демократичної, а не царської Росії.
5. Соціально-економічний розвиток в 1908-1913рр.
Розпуск ІІ Державної думи у червні 1907 року започаткував
політичну реакцію. На всій території Російської імперії впродовж тривалого
часу діяв воєнний стан або стан посиленої охорони. Каральні загони
розправлялися з трудящими. Тюрми були переповнені революціонерами. За
звинуваченнями в політичних злочинах протягом 1907-1909рр. було
засуджено понад 26ти. осіб.
В Україні реакція виявилася ще й у забороні викладання українською
мовою, закритті низки культурно-просвітницьких і профспілкових
організацій, газет і журналів. Усі ці події прискорили розпад Української
радикально-демократичної партії. 1908р. чимало діячів національного руху
об’єдналися в між партійний блок ТУП («Товариство українських
поступовців»), лідери якого (М. Грушевський, С. Єфремов і Є. Чикаленко)
закликали до об’єднання всіх українських політичних сил у боротьбі за
національне відродження. У Державній думі було досягнуто порозуміння між
фракціями кадетів (конституційних демократів) і трудовиків, які
зобов’язалися підтримувати українські домагання у сфері культурно-
національного самовизначення. Керівники цих груп виступили в Державній
думі на захист святкування в Києві століття від дня народження Т. Шевченка.
«Українство вперше виявило свою силу і впливи в Росії», - писав М.
Грушевський.
З метою подолання тяжкого економічного і політичного становища,
створення на селі міцної групи заможних господарств, які б могли
протистояти революційним рухам, уряд Росії на чолі з П. Столипіним
змушений був провести аграрну реформу.
Столипін Петро Аркадійович (1862-1911) – російський державний діяч. У квітні
1906 року призначений міністром внутрішніх справ, у липні – прем’єр-міністром.
Активно протидіяв Революції 1905-1907рр., був ініціатором розпуску ІІ Державної думи
(1906) і зміни положення про вибори до неї на користь заможних верств населення,
автором аграрної реформи, реформи місцевого самоуправління, запровадження загальної
початкової освіти та ін.. У 1911р., під час перебування в Києві, був смертельно
поранений агентом охранки, колишнім анархістом М. Богровим. Похований біля Трапезної
церкви Києво-Печерської лаври.
Реформа Столипіна передбачала: надання змоги селянам стати
господарями землі без залежності від общини, яка в Україні і так була дуже
слабкою; форсований розвиток індустрії шляхом розширення і зміцнення
внутрішнього ринку; підготовку національних кадрів промисловців, зокрема
в Україні; розвиток шкільної освіти через запровадження обов’язкового
чотирикласного навчання. Столипін визнав недоцільною конфіскацію земель
у заможних землевласників. Головним гальмом розвитку товарно-грошових
відносин на селі Столипін вважав «общину», до якої були прикріплені
селяни. Тому за законом 9 листопада 1906р. дозволялось усій сільській
громаді переходити на хутори (у Росії це звалося «отрубами») – «відруби». В
Україні з 1861р. існувало «подвірне» землеволодіння, згідно з яким земля
вважалася власністю родини. Тепер селянин міг вийти з подвірного
господарства і стати землевласником. Саме в Україні, за словами Н.
Полянської-Василенко, реформа Столипіна мала найбільший успіх. Істотним
її недоліком були високі ціни на поміщицькі землі, що робило їх
недоступними для багатьох селян. З іншого боку, реформа надала змогу
селянам переселятися на вільні землі за Уралом і на Далекій Схід, куди з
України виїхало понад 1млн. осіб (майже 70% згодом повернулося).
Заможні селяни могли організовувати свої господарства завдяки
скуповуванню земель. Їм допомагали земства, особливо на Полтавщині,
Чернігівщині. Вони передавали сільськогосподарські машини у тимчасове
користування селянам, будували елеватори, організовували вивезення зерна
за кордон. Дбали вони і про меліорацію, ліквідацію багнищ, ярів, засівали
піщані ґрунти тощо. Для незаможних організовували кустарні промисли
різного типу, які давали змогу селянам мати додаткові заробітки, не кидаючи
села. Велику допомогу селу надавали кооперативні заклади, підтримувані
державними банками та земствами. Вклади селян до сільськогосподарських
банків зросли за 20 років з 300млн. до 2млрд. руб. по всій імперії. Сприяв
здійсненню реформи Селянський поземельний банк (заснований у 1882р.). У
серпні 1906 року банк розпочав продаж селянам земель на відносно вигідних
умовах. Терміни погашення позички сягали 13, 18, 28, 41 і 55,5 років.
Виплата відсотків залежала від терміну, на який бралася позичка: відповідно
від 9,5 до 4,5%. У п’яти губерніях України (Київській, Подільській,
Полтавській, Чернігівській і Харківський) на землях, куплених за допомогою
банківських кредитів, було створено 2597 хуторів. 97,5% одержаних
селянами позичок було надано на максимальний термін – 55,5 років.
За роки реформи зміцніло велике селянське землеволодіння. Якщо в
1882-1889рр. в Україні було 19030 господарств з 9-15 десятинами посіву, то
у 1916р. їх стало 22970 (більше на 20,7%). Кількість господарств з посівною
площею 25-50 десятин зросла з 1819 до 3000 (на 64,9%), а з посівною
площею 50 і більше десятин – з 298 до 660 (на 121%). При цьому земельна
площа хуторів і відрубів сягнула 3817838 десятин. Основну частину із них
(80%) було створено на землях сільських громад. Селянські господарства
засівали 16,3млн. десятин землі, тоді як поміщицькі – 3,7млн. десятин.
Загальна земельна площа хуторів і відрубів на 1 січня 1916 року була
найбільшою в Таврійській (374тис. десятин), Катеринославській (642тис.
десятин), Волинській (626тис. десятин), Херсонській (614 тис. десятин) і
Подільській (303тис. десятин) губерніях.
Процесові впровадження столипінської реформи сприяли й віддані
своїх справі фахівці. Ще з 90-х років вів на селі пропаганду кооперативних
організацій М. Левитський, який допомагав закладати хліборобські та
ремісничі артілі. Кооперативний рух розгортався швидко. У 1913р. на
Київщині було 900, на Поділлі – 600 споживчих товариств.
Столипінська реформа сприяла розвиткові товарних відносин у
сільському господарстві та перетворенню України на житницю Європи.
Середньорічний валовий збір зернових збільшився до 1070млн. пудів у 1909-
1913рр. проти 775млн. пудів у 1896-1902рр. Українська пшениця становила
понад 40% загальноросійського експорту. Успіх реформи був очевидним, що
викликало негативну реакцію противників П. Столипіна (його ненавиділи і
російські шовіністи, і революціонери, і карні злочинці), які організували
широку змову із залученням масонських сил, щоб його вбити. Після його
смерті реформа зійшла нанівець.
На селі розвивалися капіталістичні відносини. Частина малоземельних
та безземельних селян як рільники працювали за найманням у господарствах
селян-хуторян і в поміщицьких економія. Чимало середняків наймалися на
фабрики та заводи. Серед заможних «селян-промисловців» найбільше було
сільських підприємців. Безземельні селяни поповнювали лави робітничого
класу, що сприяло промисловому піднесенню, яке почалося з 1910р. Якщо у
1910 році в промисловості України було зайнято 475,2тис. робітників, то у
1917р. – 893тис., пролетаріату налічувалося загалом по Україні 3612тис.
У Східній Галичині наприкінці XIXст. Було 170тис. робітників.
Щороку промислове виробництво на всій території України зростало на 10%.
Із 1910 по 1913 рік видобуток вугілля збільшився в 1,5, залізної руди – у 2
рази. У 1913р. із загального видобутку залізної руди в країні (582млн. пудів)
Південь дав 420млн. пудів, тобто 72,3%. Того ж року в Донецькому басейні
було видобуто 1,5млрд. пудів вугілля, або 78% загальноросійського
видобутку. Тільки в Донбасі виробляли кокс. У 1913р. в Україні діяв 21
металургійний завод, де випускали 69% загальноросійської продукції чавуну,
57% сталі, 58% прокату. У регіоні налічувалося 450 машинобудівних та
металообробних підприємств, які виготовляли валової продукції на 239млн.
руб., що становило 20,2% всієї продукції машинобудування та
металообробної промисловості імперії.
У Західній Україні розвивалися, хоч і дещо повільніше, ніж на
Лівобережжі, металообробна, шкіряна, нафтовидобувна галузі
промисловості. На 700 фабрично-заводських підприємствах працювало до
700тис. робітників. До 1917 року за кордон на заробітки виїхало понад
400тис. осіб.
Напередодні Першої світової війни українське питання залишалося на
порядку денному. Передові сили суспільства, соціал-демократична фракція в
IV Державній думі вимагали створення необхідних умов для розвитку
української духовності й культури та припинення національного гноблення.
Українську національну ідею пропагували журнали «Україна», «Дзвін»,
«Рідний край», газети «Правда», «Рада», «Украинская жизнь» та ін. Нові
оригінальні ідеї стосовно української проблеми висунув публіцист Д.
Донцов, який у працях «Модерне москвофільство» (1912) і «Сучасне
політичне положення нації і наше завдання» (1913)обґрунтував програму
принципово проти московської політики і висунув гасло відокремлення від
Росії, відмовившись від ідеї розвитку України в складі Росії як автономії.
Того самого року він остаточно розірвав із соціалістичним рухом (свою
діяльність в українському громадсько-політичному житті він розпочинав як
член УСДРП). Суть його поглядів зводилася до боротьби за незалежну
Україну, до встановлення духовних культурних взаємозв’язків із Заходом.
Донцов Дмитро Іванович (1883-1973) – політичний діяч, публіцист, ідеолог
українського націоналізму. Походив з козацько-старшинського роду. Навчався в
Царськосельському ліцеї, на юридичному факультеті Петербурзького університету, з
якого був виключений за участь в українській демонстрації 1905р. У 1905р. член РУП
(згодом УСДРП). Через переслідування поліції у 1908р. виїжджає за кордон. Під час
Першої світової війни – перший голова Союзу визволення України (1914), з якого вийшов у
1915р. У 1917р. жив у Львові, де здобув ступінь доктора права. У березні 1918р. виїхав до
Києва, очолював Українське телеграфне агентство, був членом української делегації на
переговорах з РСФРР. Один з керівників Української хліборобсько-демократичної партії.
З 1922р. мешкав у Львові, був одним з засновників Української партії національної
роботи. У 1939р. заарештований і ув’язнений в польському концтаборі. Після звільнення
емігрував до Німеччини, а звідти до Бухареста, де редагував часопис «Батави» (1940-
1941). Під час Другої світової війни мешкав у Берліні, Львові, Празі, в 1945р. – у Парижі.
З 1947р. в еміграції в Канаді. У своїх працях «Історія розвитку української державної
ідеї» (1917), «Підстави нашої політики» (1921), «Націоналізм» (1926), «Московська
отрута», «Росія чи Європа» (1955), «Клич доби» (1968) та інших виклав доктринальні
засади українського націоналізму. Завжди зберігав антиросійську позицію. Основою його
позиції було обстоювання вирішальної ролі особистості та ірраціональної волі нації в
історичному процесі. Погляди та ідеї Донцова стали основою революційної діяльності
ОУН.
Отже, початок XXст. в Україні характеризувався загостренням
соціальних і національних протиріч, швидким розвитком промислового і
сільськогосподарського виробництва і піднесенням національної
самосвідомості українського народу.
6. Культурне життя на початку XXст.
На початку XXст. активізація революційної діяльності мас, зростання
їх національної самосвідомості істотно позначилися на розвитку української
культури.
Освіта. Наука. Під тиском революційних подій царизм змушений був
скасувати укази 1863, 1876, 1881рр. щодо української мови. Кількість
початкових шкіл в Україні зросла з приблизно 17тис. у 1897р. до 18,7тис. у
1911р.; 1912 року було відкрито багато вищих 4-річних початкових училищ,
але загалом рівень освіти в Україні залишався незадовільним. У 1914-1915рр.
діяли 452 середні школи (140тис. учнів) та 19 вищих навчальних закладів
(26,7тис. студентів).
У Західній Україні освітянський рівень був іще нижчим, оскільки його
гальмувала австро-угорська влада. Понад 980 галицьких сіл (із 6240) взагалі
не мали шкіл. Середніх шкіл було 49, і лише в чотирьох із них навчання
велося українською мовою. На Буковині діяла лише одна українська гімназія,
в Закарпатті навіть у початкових школах навчання велося угорською мовою.
Напередодні революції 1917р. становище освіти дещо поліпшилася. У
Києві, Харкові, Одесі діяли Вищі жіночі курси. Було відкрито Фребелівський
жіночий педагогічний і комерційний інститути в Києві, технологічний і
ветеринарний у Харкові, засновано Київську та Одеську консерваторії. У
Західній Україні працювали Львівський і Чернівецький університети, а також
політехнічний інститут і Академія ветеринарної медицини у Львові. В
Україні налічувалося 27 вищих навчальних закладів (35тис. студентів). Проте
не було жодного вищого навчального закладу з українською мовою
викладання, жодної української школи, ще перебувала б на державному
утриманні.
Освітянську і культурну діяльність продовжувало товариство
«Просвіта», яке до 1914р. заснувало в Галичині до 2880 читалень, 430
народних будинків, школи, гуртки художньої самодіяльності тощо. У 1913р.
в Україні виходило лише 19 україномовних періодичних видань, тоді як у
Галичині – 66. Російських газет і журналів видавалося 226. Позитивно
впливали на культурно-просвітню роботу народні будинки, засновані
земствами на їхні кошти, при яких діяли різні гуртки та курси. Проте перед
війною було заборонено діяльність «Просвіти», видання книг українською
мовою. У 1913р. з 5283 книг, опублікованих в Україні, лише 176 видано
українською мовою.
Початок XXст. був сприятливим і для розвитку української науки.
Біолог Д. Заболотний першим запропонував ефективні способи боротьби з
чумою.
Заболотний Данило Кирилович (1866-1929) – видатний український мікробіолог і
епідеміолог, академік АН СРСР (з 1929), академік АН УРСР (з 1922; 1928-1929 – її
президент). Наукові праці присвятив вивченню чуми, холери, дифтерії, тифу, дизентерії
тощо. Заболотний керував численними протиепідемічними експедиціями, виїздив для
вивчення чуми в Індію, Аравію, боровся з епідемією чуми в Шотландії та ін. Організував
Інститут мікробіології АН УРСР.
Вчені-ботаніки С. Навашин і В. Липський одними з перших дали
науковий опис рослинного світу Індонезії, Тунісу, Алжиру. Чимало відомих
вчених через політичні переслідування змушені були емігрувати. Так,
видатний біолог І. Мечников, який тривалий час працював в Одеському
університеті, переїхав до Парижа, де заснував лабораторію та став лауреатом
Нобелівської премії (1908) за досягнення в новій галузі біології та медицини
– імунології – науки про захисні властивості організму.
Розвиткові вітчизняної авіації сприяв перший аероклуб, відкритий в
Одесі у 1908р. Його вихованці М. Єфимов і С. Уточкін брали участь у
вітчизняних і міжнародних авіаційних змаганнях, де встановлювали рекорди
швидкості, висоти і тривалості польоту. Відомими вченими тих часів у галузі
радіофізики, геофізики, радіотехніки були Д. Романський, Т. Кравець, М.
Пильчиков.
Історичну науку України гідно представляли О. Єфименко, В.
Барвінський, Д. Багалій, І. Лучицький, В. Іконников та ін. Завершений О.
Єфименко наприкінці 90-х років рукопис «Історія українського народу» було
видано російською мовою в Петербурзі під час Революції 1905-1907рр. Там
же вийшов її двотомний збірник праць «Південна Русь». Єфименко була
першою в імперії жінкою, яка 1910р. отримала вчений ступінь почесного
доктора історичних наук. Демократичний підхід щодо висвітлення питань
соціально-економічної історії Лівобережної України XVII-XVIIIст.
простежується у працях В. Барвінського («Селяни в Лівобережній Україні в
XVII-XVIIIст.») та ін. Слобідська Україна була в центрі досліджень відомого
історика Д. Багалія, автора фундаментальних праць з історії Харкова,
української культури на Слобожанщині.
Розвиткові суспільствознавчих наук сприяли чотиритомний словник
«Словарь української мови», упорядкований Б. Грінченком, тритомна
«Українська граматика» А. Кримського, упорядковані й науково
прокоментовані В. Гнатюком багатотомні фольклористичні та етнографічні
дослідження з життя українців Східної Галичини, Північної Буковини й
Закарпаття. У 1908р. в Петербурзі опубліковано українською мовою «Історію
України-Русі» М. Аркаса.
Аркас Микола Миколайович (1853-1909) – історик, композитор, просвітній діяч.
Народився у м. Миколаєві в родині адмірала Чорноморського флоту М. Аркаса. Освіту
здобув в Одеській гімназії та у Новоросійському університеті в Одесі (1875). До 1898р.
служив у морському відомстві, в губернському управлінні. Після виходу у відставку
мешкав у родовому маєтку на Херсонщині. Зробив дуже багато для вивчення української
історії (головна праця – «Історія України-Русі», 1908), яка сприяла популяризації історії
України серед широких верств суспільства. Брав активну участь у національно-
культурному русі, був засновником товариства «Просвіта» у Миколаєві (1907). Автор
опери «Катерина» (1891), історичної поеми «Гетьман Пилип Орлик» (1907).
Відомий спеціаліст у галузі історії історичної науки в Україні В. Біднов
наголошував: «Ні одна українська книжка, крім «Кобзаря», не мала такого
успіху, як цей труд М. Аркаса». Побачив світ і «Нарис історії українського
народу» М. Грушевського, своєрідний конспект його багатотомної «Історії
України-Руси», який вийшов в 1904р. в Петербурзі російською мовою.
І. Франко був автором ґрунтовних монографічних досліджень з історії
України (переважно її західноукраїнського регіону). Він цікавився історією
масових соціальних і національних рухів, боротьби передової громадськості
населення Західної України за збереження і розвиток своєї культури, мови,
освіти в умовах насильницького насаджування католицизму та уніатства,
колонізаторської політики Польщі, а згодом - Австрійської монархії.
Археологічну науку представляв В. Хвойка, який відкрив у
Придніпров’ї перші пам’ятки трипільської культури.
Хвойко (Хвойка) Вікентій В’Ячеславович (1850-1914) – український археолог. Чех за
походженням. Відкрив перші місцезнаходження трипільської культури (1896), пам’ятки
культури поховань зарубинецького і черняхівського типів (1898-1901). Дослідив пам’ятки
палеоліту (Кирилівська стоянка), скіфського часу (Пастирське городище, Мотронинське
городище та ін.), Київської Русі. Розглядав слов’ян як автохтонне (споконвічне) населення
Середнього Подніпров’я. Концепцію про те, що трипільська культура представляла
самобутнє населення України, поділяли англійський археолог Л. Вуллі (праця «Початки
цивілізації людства») і французький вчений М. Буль.
Розвиткові науки в Україні сприяло Наукове товариство ім. Т.
Шевченка. До 1914р. воно випустило до 400 томів досліджень у вигляді
«Записок», переважну частину яких становили праці М. Грушевського, І.
Крип’якевича, І. Франка та ін. У 1907р. було створено Українське наукове
товариство у Києві, головою якого теж було обрано М. Грушевського. Ці
товариства координували наукові дослідження в Україні, виконуючи, власне,
академічні функції.
Література. Мистецтво. Архітектура. Нових вершин досягла
українська література, представлена І. Франком, Лесею Українкою, М.
Коцюбинським, В. Винниченком, Панасом Мирним, І. Нечуєм-Левицьким, О.
Маковеєм, О. Кобилянською, О. Олесем, А. Тесленком, В. Стефаником, М.
Черемшиною, Л. Мартовичем та ін.
Коцюбинський Михайло Михайлович (1864-1913) – письменник, громадський діяч.
Народився у м. Вінниці в сім’ї дрібного чиновника. Закінчив Шаргородське духовне
училище (1880). Того ж року переїхав до Кам’янця-Подільського, тісно спілкувався з
народовольцями. У 1890р. поїхав до Львова, познайомився з І. Франком. Там же розпочав
літературну діяльність. У 90-ті роки працював учителем, діловодом, статистиком.
Поступово зблизився з ліберально-народницькою інтелігенцією, утверджуючись на
позиціях революційного демократизму. З 1898р. мешкав у Чернігові, де й помер.
Найвідоміші твори: «Харитя» (1891), «Маленький грішник» (1893), «Дорогою ціною»
(1901), «Лялечка» (1901), «Сон» (1911), «Хвала життю!» (1913) та ін.
М. Коцюбинський закликав письменників розробляти філософські,
соціальні, психологічні, історичні та інші теми, не обмежуватися описом
життя селянства, а й звертати увагу на різні верстви суспільності, тобто
інтелігенцію, фабричних робітників, військо, світ артистичний та ін.
Це побажання значною мірою втілив у своїй творчості В. Винниченко.
У його численних оповіданнях і повістях («Краса і сила», «Голота»,
«Талісман» та ін.), написаних під час Революції 1905-1907рр., відображено
соціальні процеси на селі. Після поразки революції у творах «Чесність з
собою», «Рівновага», «Щаблі життя», «Брехня», «Великий молох»
письменник показав суперечливий і неоднозначний світогляд інтелігенції,
яка часто зневіряється у власних ідеалах.
Пафосом боротьби за волю пройнята поезія Лесі Українки («Осіння
казка», «В катакомбах», «Пісні про волю» та ін.), де перед читачем оживають
бурхливі колізії життя українського народу, його переживання і прагнення.
А. Тесленко змалював у своїх оповіданнях новий тип людини
тодішнього села. Піднесення визвольної боротьби проти гнобителів показав у
творах «Осінній ескіз», «Чайка», «Мужицька арифметика» С. Васильченко.
Майстром короткої психологічної новели був В. Стефаник. З 1899 по
1905 рік він видав чотири збірки своїх творів («Синя книжечка», «Камінний
хрест», «Дорога», «Моє слово»). Близькими до творчості Стефаника були
оповідання М. Черемшини, Л. Мартовича, які розкривали процеси
соціального розшарування на селі. До кращих творів світової літератури
належить повість О. Кобилянської «Земля».
У 1907р. М. Садовський заснував у Києві перший в Україні
стаціонарний український театр, де наступного року було відзначено 25-річчя
сценічної діяльності М. Заньковецької. Катеринославський аматор –
кінооператор Д. Сахненко екранізував вистави цього театру «Наталка
Полтавка» і «Наймичка», започаткувавши тим історію українського
художнього кінематографу. На сцені театру Садовського, поряд з уже
відомими операми «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського і
«Наталка Полтавка» М. Лисенка, ставили «Чорноморців», «Утопленицю»,
«Різдвяну ніч», «Енеїду» М. Лисенка, «Катерину» М. Аркаса (його перша і
остання опера, після написання якої він осліп), «Роксолану» Січинського,
«Продану наречену» Б. Сметани. Подібні постановки давали змогу колективу
органічно поєднувати драматичне і музично-вокальне мистецтво.
Композитор М. Леонтович створив низку композицій на основі українських
народних пісень. Західноукраїнський композитор С. Людкевич написав
кантату «Кавказ» на слова Т. Шевченка. Разом із художником І. Тушем
композитор організував видання «Артистичного вісника» - першого в Україні
україномовного фахового мистецтвознавчого журналу.
Випускниця Львівської консерваторії С. Крушельницька своїм голосом
підкорила слухачів багатьох країн світу.
Крушельницька Соломія Амвросіївна (1872-1952) – співачка, педагог. Походила із
старовинного українського роду. У 1893р. закінчила Львівську консерваторію,
дебютувала у Львівській опері. Вокальну майстерність удосконалювала в Мілані та Відні.
У 1923р. в апогеї слави залишила оперну сцену і присвятила себе концертній діяльності.
Здійснила турне по Україні, Європі, Америці. У 1894-1923рр. майже щороку виступала з
концертами у Львові, Тернополі, Стриї, Чернівцях та інших містах Галичини.
Підтримувала дружні стосунки з І. Франком, О. Кобилянською, М. Павликом, М.
Лисенком, Д. Січинським та багатьма іншими діячами Галичини і Наддніпрянщини. У
1939р. повернулася назавжди до Львова, де до кінця своїх днів вела клас сольного співу в
консерваторії.
Талановитий живописець І. Труш написав портрети І. Франка, Лесі
Українки, М. Лисенка. Саме він організував у 1905р. у Львові першу
всеукраїнську художню виставку. Особливий успіх на ній мало полотно
«Гість із Запоріжжя», автором якого був внучатий племінник Т. Шевченка та
учень І. Рєпіна Ф. Красицький. Прославився учень і друг І. Рєпіна,
передвижник М. Пимоненко. Особливою правдивістю вражали його картини
«Жертва фанатизму», «Конокрад», «Проводи рекрутів», «На Далекій Схід».
Високі мистецькі принципи утверджували й інші передвижники: О. Левченко
(пейзажі спустошених українських сіл), С. Свєтославський (життя народів
Середньої Азії), М. Самокиш і М. Яровий (революційні події 1905-1907рр.).
У 1900р. Васильківський і Самокиш видали альбом «Української старовини»,
де були портрети Б. Хмельницького, П. Могили, І. Гонти, Г. Сковороди.
Монументальні полотна створив О. Мурашко (!Похорон кошового»), С.
Васильківський («Козаки в степу», «Козачий табір», «Козачий пікет»).
Мурашко Олександр Олександрович (1875-1919) – живописець і педагог. Народився
в м. Києві. Навчався в іконописній майстерні свого батька О. Мурашка. Деякий час
відвідував малювальну школу М. Мурашка. Протягом 1894-1901рр. удосконалював
майстерність в Академії мистецтв у Петербурзі, в Мюнхені, Парижі. Працював у галузі
портретного й жанрового живопису. Брав участь в організації «Нового товариства
художників» (1904-1907), з 1911р. експонувався на виставках «Спілки російських
художників». З 1915р. став експонентом, а з 1916р. – членом Товариства передвижників.
Викладав у Київському художньому училищі (1907-1912), а з 1913р. – у власній студії. З
1917р. – професор Української Академії мистецтв.
В архітектурі початку XXст. в Україні поширився
загальноєвропейський стиль модерн із характерними природними
декоративними формами, синтезом мистецтв. У Києві в цьому стилі зведено
будинок із химерами архітектора В. Городецького, Державний банк
(архітектори О. Вербицький, О. Скобелєв), перший в Україні критий ринок
на Бессарабському майдані торговою площею 2896м2 (архітектор Г.Гай,
скульптурне оздоблення Т. Руденка та О. Терем ця); у Харкові – художня
школа (архітектор К. Жуков); у Полтаві – школа І. Котляревського
(архітектор В. Кричевський та ін.).
Революційне піднесення мас, зростання їхньої самосвідомості на
початку XXст. сприяли розвиткові культури. Саме тоді розгорнулася
творчість багатьох митців і вчених, які зробили вагомий внесок в історію
України, в боротьбу народу за демократизацію, за вільне життя.
Питання для самоперевірки
1. Як проходила монополізація промисловості в Україні на початку ХХ
ст.?
2. Які заходи вживали російські й австро-угорські власті для знищення
українства?
3. Охарактеризуйте особливості суспільно-політичного і національного
руху в Україні на початку ХХ ст.
4. Чому аграрна реформа П. Столипіна мала в Україні найбільший
успіх?
5. Який вплив на українську культуру справили політичні події початку
ХХ ст.?
6. Складіть перелік подій з історії України початку ХХ ст., які ви
вважаєте найважливішими. Обґрунтуйте свій вибір.
7. Поясніть значення термінів і понять: русифікація, індустріалізація,
концентрація виробництва, монополія, кооператив, пролетар, сепаратизм,
ради робітничих депутатів, чорносотенці, великодержавний шовінізм,
реалізм, модернізм, сектантський рух.
8. Назвіть імена видатних історичних діячів початку ХХ ст. У чому ви
вбачаєте їхній внесок в історію України цієї доби?
9. Опишіть основні прояви індустріалізації й модернізації суспільного
життя в тогочасній Україні.
10. Порівняйте процеси індустріалізації й модернізації суспільного
життя в Наддніпрянській та Західній Україні між собою, а також з
аналогічними західноєвропейськими та світовими процесами.
11. Назвіть факти політизації тогочасного українського суспільства і
національно-визвольного руху.
12. Охарактеризуйте розвиток української літератури.
13. Якими були основні досягнення тогочасної української науки й
техніки?
14. Яка подія започаткувала революцію 1905-1907рр. у Російській
імперії?
15. Які події революції відбулися в Україні в листопаді-грудні 1905р.?
16. Коли утворилася РУП?
17. Коли утворилася УНП?
18. Хто був автором брошури «Самостійна Україна»?
19. Коли утворилася Російська партія соціалістів-революціонерів
(есерів)?
20. Які три течії існували в українському напрямку суспільно-
політичного життя?
21. Якими бачили майбутнє України прибічники націоналістичної течії
українського напрямку?
22. Назвіть імена відомих представників тогочасної української
буржуазії.
Література.
1. Бойко О.Д. Історія України. – К., 2004. – С.285-313.
2. Гісем О.В., Мартинюк О.О. Історія України. Комплексний довідник.
– Х., 2010. – С.236-270.
3. Король В.Ю. Історія України. – К., 2005. – С.238-257.
4. Литвин В.М. Історія України: навчально-методичний посібник для
семінарських занять. – К., 2006. – С.180-212.
5. Слюсаренко А.Г., Гусєв В.І., Литвин В.М. Новітня історія України
(1900-2000). – К., 2002. С.10-127.