Величний подвиг в ім’я людства – поза часом. Пам’ять

– незгасна.

Метроном відлічив 66 років від дня, коли закінчилася Друга світова війна, найстрашніша з чотирнадцяти тисяч війн, які пережило людство за останні п’ять з половиною тисяч років. Цей чорний шлях світових цивілізацій, оплачений життями мільярдів воїнів усіх країн, усіх націй і народів…

Не кожному судилося вижити.Мільйони людей загинули в боях, в таборах смерті,

під час варварських обстрілів і бомбардувань міст і сіл.Мільйони сплять вічним сном біля стін міста на

Неві і Москви, на березі Волги, у степах України, на берегах Дніпра, Інгулу, Синюхи, Ятрані, у незлічених братських могилах одинадцяти країн Європи.

У цій запеклій боротьбі разом з братами по зброї (тепер – із країн СНД) брали участь і уродженці Приінгульського краю.

Їх життя гідне наслідування… «Середній на зріст, сивий чоловік із приємними

рисами обличчя й теплими очима. Це мій батько- Зазимко Яків Сидорович - колишній панський конюх, потім різнороб, а в подальшому солдат Червоної Армії, який так і не повернувся з війни. Відомо тільки, що загинув у Празі…» - згадує донька загиблого Зазимко ( Тарануха) Марія Яківна. « Брат – Зазимко Іван Якович -також загинув на війні,- продовжує Марія Яківна,- Господи, йому ж було лише дев’ятнадцять!.. У серпні 1943 року мене і мою сусідку – подругу німці забрали в Германію, просто з поля й на машину, не дали навіть помитися і попередити рідних… А далі тяжкі роки праці, праці «у хазяїв» ( як вони себе називали). Тоді мені було сімнадцять, а я вже самостійно обходила на фермі дванадцять корів, віяла молоко на сепаратор і збивала масло.

Смерть минула мене, повернувшись додому після таких поневірянь, я пішла працювати в колгосп різноробочою. А далі сім’я, діти, звичайні буденні проблеми… Та навіть зараз, коли проблем стало ще більше – життя не буває легким – я все одно згадую своїх рідних : батька, матір та брата, наймиліших серцю людей, які не топтали ряст намарне, а в болю та стражданні вибороли таке величне і святе слово МИР… Дякую Долі за те, що вона дала мені здоров’я і наснагу дожити до цього дня, коли я можу ось так, по-простому, зустрітися з школярами і розповісти їм про ті лиховісні часи Великої Вітчизняної війни, бо хто ж, як не вони, зможуть вислухати, почути і зрозуміти…»

Увесь світ захоплювався мужністю радянського солдата. І це назавжди залишиться в історії людства, це навічно залишиться в пам’яті нашого народу.

Знову і знову подумки повертаємося до минулого. Без минулого немає майбутнього. Повертаємося не тільки тому, що пережите залишає невиправний слід у пам’яті, але і для того, щоб мати уроки на майбутнє. Щоб увиразнити нашу пам’ять про Велику Вітчизняну, щоб не розгубити її в скороминучих і розтривожених буднях сьогодення.

Величний подвиг в ім’я людства – поза часом. Пам’ять – незгасна.

Всім, хто поліг у боях, вічна пам’ять! Низький уклін визволителям, які принесли нам таку довгоочікувану весну 45-го, весну Свободи, Життя і Щастя!