ЗМІСТ

ВСТУП……………………………………………………..….……....…..………3

РОЗДІЛ 1. ДЕЯКІ ПИТАННЯ ТЕОРІЇ……………………..…….......……….5

1.1. Комічне як естетична проблема…………………….….....……….…5

1.2. Функції комічного у «химерному» романі……….…….....….……...9

РОЗДІЛ 2. КОМІЧНЕ ЯК ЕСТЕТИЧНА ДОМІНАНТА РОМАНУ

П. ЗАГРЕБЕЛЬНОГО «ЛЕВИНЕ СЕРЦЕ»…..……………...………..…….17

2.1. Відтінки комізму роману «Левине серце»……….…………….…….17

2.2. Жанрово-стильові особливості «химерного» твору

П. Загребельного…………………………………….……………….. 24

ВИСНОВКИ……………………………………………………………………..28

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ………………………………….....30

2

ВСТУП

Актуальність дослідження. У літературознавстві, починаючи з епохи

Ренесансу, комічне завжди було предметом активних досліджень, проте до

цього часу немає чіткого визначення цього поняття [див.: 3, 15, 16, 18, 19, 20,

33 ]. З часом розуміння людиною цієї категорії естетики змінюється, разом з

тим змінюються форми комічного і стилю авторів. Кожен автор

використовує певні прийоми та способи вираження смішного, через що

його стиль і мова стають унікальними, неповторним. З часом виникають і

нові жанрові форми, що послуговуються засобами комічного, з’являються

нові аспекти вивчення поняття, тому вищезазначена наукова проблема

завжди є актуальною.

Також неоднозначним є ставлення до «химерного» роману, що став

помітним явищем в українському літературному процесі 60—80-х років.

Саме цьому жанрово-стильовому напрямові сучасної української прози чи не

найбільше уваги приділила літературна критика [див.: 2, 4, 6, 7, 8, 12, 13, 14,

18, 26, 28, 30, 31, 32 ]. Амплітуда коливань критеріїв і оцінок цього явища,

стверджує П. Майдаченко, була велика: від цілковитого неприйняття до

спроб аналізу, від надто активних обговорень до зневажливого

замовчування. Навіть назва цього стильового потоку так і не усталилася,

залишилася «робочою».

Яскравим прикладом жанру «химерного» роману є твір

П.Загребельного «Левине серце» (1978 р.). Роман став помітним внеском в

український гумор, де П. Загребельний успішно використав засоби народної

сміховинної оповіді, «розказування» билиць і небилиць, амбівалентні закони

фольклору, самі внутрішні ресурси мови, усного мовлення,що природно

поєдналося із властивою йому манерою навального «набалакування» тексту,

насиченого дотепними афоризмами і влучними цитуваннями, в’їдливими

жартами, пародіюванням життєвих і  літературних стереотипів тощо. Проте

3

специфіка комічного у романі «Левине серце» досі майже не вивчена. Усе це

визначає актуальність теми нашої роботи.

Мета роботи – з’ясувати особливості комічного у романі «Левине

серце» П. Загребельного.

Досягнення поставленої мети передбачає виконання таких завдань:

- дослідити комічне як естетичну проблему;

- визначити функції комічного в «химерному» романі ;

- дослідити види комічного у романі П. Загребельного «Левине серце»;

- дослідити жанрово-стильові особливості роману «Левине серце».

Об'єктом дослідження є химерний роман, а предметом – комічне у

романі П. Загребельного «Левине серце».

Методологічною основою дослідження є сучасна теорія комічного.

Методи дослідження: основним методом аналізу є історико-

типологічний, але в дослідженні ми вдалися також до елементів порівняльно-

історичного методу.

Практичне значення дослідження. Матеріали та висновки

дослідження можуть бути використані при підготовці до практичних занять

з історії української літератури, при написанні магістерських, дипломних і

курсових робіт студентами-філологами.

Теоретичне значення дослідження. Наше дослідження може бути

використане для подальшого наукового вивчення комічного у романі П.

Загребельного «Левине серце».

Структура роботи. Курсова робота складається зі вступу, двох

розділів, висновків та списку використаної літератури ( 34 найменування).

Загальний обсяг роботи – 33 сторінки.

4

РОЗДІЛ 1

ДЕЯКІ ПИТАННЯ ТЕОРІЇ

1.1. Комічне як естетична проблема

Починаючи досліджувати категорію «комічне», потрібно відзначити,

що довідкова література не подає загальноприйнятого конкретного

визначення цього поняття. У «Літературознавчій енциклопедії» зазначено,

що «комічне – естетична категорія, веселе висміювання у художніх творах

алогічних, інертних явищ, догматизованих процесів, вад характеру. Сміх як

дотепна, іноді гостра критика банальних, нікчемних проявів людського

існування, що не відповідають достеменній екзистенції, може бути

доброзичливим, знущальним, дошкульним, відчайдушним, крізь сльози,

виражатися через гумор, сатиру, сарказм, іронію, фарс, пародію, епатаж,

захоплювати несподіваністю розкутого мислення» [ 17, с. 508 ].

Б. Мінчин, стверджував, що основним джерелом комічного у мистецтві

є відображення певних суперечностей дійсності. Він відзначав, що в

мистецтві, «виявляючись через ідеї та емоції, через систему художніх

образів, комічне сприяє розкриттю явищ дійсності в усіх внутрішніх зв’язках

і відношеннях, у тенденціях розвитку. Сміх стає засобом художнього

відкриття нових якостей предметів і речей об’єктивного світу» [ 20 , с.123].

Дещо інших поглядів дотримується Ю. Борєв, вважаючи, що комічне у

мистецтві завжди містить у собі критику. Це, за словами дослідника,

зумовлене тим, що «в комедійному образі завжди сильно розвинутий

суб’єктивний початок, який убирає в себе багатющий досвід ставлення

художника», а в останньому часто зустрічається загострення і перебільшення

реального комізму [3 , с.58].

5

Комічне, наголошує Ю. Борев, «характеризується як результат

контрасту, розладу протиріч: потворного - прекрасного (Аристотель),

незначного - піднесеного (І. Кант), безглуздого - розумного (Жан Поль,

Шопенгауер), нескінченної зумовленості - нескінченної сваволі (Шеллінг),

автоматичного - живого (Бергсон) , помилкового, уявно грунтовного -

істинного й обгрунтованого (Гегель), внутрішньої порожнечі - зовнішності,

яка домагається значущості (Чернишевський), нижчого за середній -

вищесереднього (Гартман) [ 3, с. 43]. Не викликає сумнівів, що сигналом і

результатом комічного є сміх, проте вчені аргументовано доводять, що сміх

не завжди є ознакою комічного і не завжди комічне виявляється через сміх.

Ю. Борев, зокрема, стверджує: «Смішне ширше за комічне. Комічне

породжує соціально забарвлений, значущий, одухотворений естетичними

ідеалами «...» сміх» [ 3, с. 11].

Що ж стосується «Лексикону загального та порівняльного

літературознавства», то автори цього довідника не дають визначення

поняттю «комічне». Вони говорять про гумор як особливий вид комічного і

зазначають, що «гумор – суперечливе ставлення авторської свідомості до

зображуваного об’єкта, що становить собою поєднання смішного і

серйозного, при якому переважає, як правило, позитивний, конструктивний

первень» [ 15, с. 130 ].

Комічне — одна з форм перебування людини у свободі. Це спосіб

позбутися серйозності, що властива буденній свідомості, схильній зводити

дріб'язкові цінності у ранг вищих, надавати їм глобального значення.

Ф.Ніцше влучно визначив комічне як «художнє звільнення від огиди, що

спричинена безглуздим» [ 19 , с. 83].

Отже, основними формами комічного, що склалися в історичному

досвіді реагування людства на негативні явища дійсності, є: сарказм, сатира,

6

іронія, гумор, жарт. Вони є градацією здатності сміхової реакції на негативні

явища.

Комічне – це категорія естетики, що виражає у формі висміювання

історично обумовлену невідповідність певного соціального явища, діяльності

та поведінки людей, їх традицій і звичаїв об’єктивному плину речей і

естетичному ідеалу прогресивних громадських сил [ 29, с. 391 ]. Варто

розмежовувати поняття виду комічного та засобу комічного.

Розглядають такі види комічного, як гумор, сатира, гротеск, іронія,

карикатура, пародія тощо. Подібне виділення видів виникає від змішування

форм і прийомів комічного. Гротеск, карикатура, пародія входять в техніку

гіперболи і в сукупності становлять прийом деформації явищ, характерів.

Ось чому їх не можна вважати формами комічного. Вони однаковою мірою

служать і сатирі і гумору.

Іронія є одним із найважливіших засобів гумору, сатири, гротеску.

Існує багато визначень і, відповідно, трактувань терміна «іронія», адже

саме поняття розглядається як з точки зору естетики, так і

літературознавства та лінгвістики. Енциклопедія «Українська мова» дає

таке визначення поняття «іронія»: «Іронія – різновид антифразису, троп, де з

метою прихованого глузування або для легкого добродушного жарту

мовна одиниця з позитивно-стверджувальними (в широкому розумінні)

значенням, конотацією або модальністю вживається з прямо

протилежними характеристиками» [17, с. 230].

Іронія є також одним із засобів вираження комічного, яка поряд з

гумором та сатирою є вираженням стилістичної оцінки. Отже іронія, з

одного боку, є стилістичним засобом, який виражає насмішку та

лукавство, з іншого, це вид комічного (гумор та сатира), ідейно-емоційна

оцінка, прообразом якої слугує стилістична іронія [ 18, с. 201].

7

І гумор, і сатира, і іронія засвідчують критичне ставлення до

дійсності. Іронія і сатира як форми комічного і таким чином естетичного

освоєння світу протиставляються гумору, характерною рисою якого є

відсутність чітко вираженого емоційного характеру і критичності як такої.

Проте питання про критерії розмежування гумору та сатири, з одного боку,

так само, як і гумору й іронії та сатири й іронії, з іншого, потребує уточнень.

Так, гумор та іронія, на противагу сатирі, часто звинувачуються в

споглядальності, чи навіть пасивності. Складається розуміння того, що іронія

менш агресивна в силу своєї аналітичності та інтелектуальності, проте не

менш критична, ніж сатира, тому думка про те, що сатира впливає на зміни в

світі, а іронія цього не робить, заперечується.

Вчені доходять висновку, що терміни гумор і сатира означають певний

підхід до дійсності, певний світогляд і стосуються певного типу творчості,

при цьому іронія є одним із видів техніки комічного, яким користується

сатира та гумористика: вона зостається замаскованою насмішкою, де

прихований смисл є запереченням буквального, і вона «відрізняється від

сатири лише за однією ознакою, яка являє собою спосіб проявлення

суб‘єктивно-оцінкової модальності — якщо сатира виявляє модальність

відкрито, іронія робить це в прихованій формі»[ 23, с. 5 ].

Сатира – категорія комічного, яка, на відміну від гумору, переростає

рамки критики частих недоліків життєвих явищ та слугує для шкідливих,

суспільно небезпечних вад. Тому сатиричне ставлення до явищ дійсності та

засновані на ньому твори мистецтва передбачають різке висміювання, гнівне

засудження суспільних вад, негідних явищ у житті суспільства та окремих

особистостей. Звідси – пронизливість та нещадність сатиричного образу,

перебільшення, карикатурність, які специфічно виражаються в різних видах і

жанрах мистецтва.

8

Підсумовуючи, можна сказати, що, хоча це питання досліджували

багато вчених, проблема визначення поняття «комічне» досі залишається

відкритою.

1.2. Функції комічного у «химерному романі»

«Химерна» проза стала досить помітним явищем у потоці української

літератури 70-80 р.р. ХХ ст. Можна окреслити умовно певні "крайні точки"

цього явища: від роману О. Ільченка "Козацькому роду нема переводу, або ж

Мамай і Чужа Молодиця" (1958р.) , до творів В. Шевчука "Дім на горі", та

"На полі смиренному" (1983р.), включаючи широкий простір справді

неординарних спалахів – В. Земляка "Лебедину зграю", "Левине серце"

П.Загребельного, Є. Гуцала "Позичений чоловік...", "Оглянься з осені"

В.Яворівського.

Термін «химерний» досить уміло оминався літературознавцями.

Наприклад, у виданій збірці матеріалів V пленуму правління Спілки

письменників України 12-13 квітня 1978 року "Український роман

сьогодні" [26, с. 89] у ряді статей, зокрема М. Жулинського "Поглиблення

аналітичності – вимога часу", йде мова про оновлення форм романного

мислення, про наповнення сучасного художнього мислення

міфологізованими образами і символами, про щедре використання умовних

форм, як жартування, гротеск, гіпербола, а також необхідність "включення" в

процесі співтворчості абстрактно-асоціативного сприймання, про руйнування

традиційної схеми побудови сюжету, про іронічно-бурлескну манеру

викладу. Зрештою, називаються автори – О. Ільченко, В. Земляк,

П.Загребельний, Р. Федорів, В. Яворівський, проте термін «химерний» не

вживається. Він з’явився у 1958 році разом із романом з народних уст

9

О. Ільченка "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа

молодиця". На той час це був єдиний твір, у якому наскрізним, центральним

елементом поетики була саме умовність.

Термін «химерність», як часто буває в таких випадках дуже умовний, і

використовується він загалом до різних творів. В. Дончик пропонує називати

зазначену течію фольклорною або умовно-алегоричною, що включає такі

твори: «Жбан вина», «Кам’яне поле» Р. Федоріва, «Лебедина зграя»

В. Земляка, «Зорі й оселедці» В. Міняйла, «Ирій» В. Дрозда, «Левине серце»

П. Загребельного, «Перо Золотого Птаха» С. Пушика, «День» В. Стефака,

«Оглянься з осені» В. Яворівського, «Манускрипт з вулиці Руської»

Р. Іваничука, «Позичений чоловік» Є. Гуцала, «Женя і Синько» В. Близнеця,

«Сіроманець» М. Вінграновського. В. Дончик називаючи «химерну» прозу

«так званою», писав, що вона хоч і не є у сучасній українській літературі

визначальною [7, с. 129], бо там солідно представлені і інші типи стилів, такі,

як аналітико-реалістичний, романтичний, ліричний, все ж вона являє собою

явище досить своєрідне поруч з російською "сільською", грузинською

історичною, прибалтійською "інтелектуальною. Усе ж, як зауважено було на

ІХ Міжнародному з’їзді славістів у Києві в 1983 році, набуло це явище рис

значної і показової тенденції перш за все завдяки роману "Лебедина зграя"

В. Земляка.

М. Жулинський, досліджуючи поняття, об’єднує «химерну» прозу з

умовно-метафоричною і зараховує до цих стильових течій роман О. Ільченка

«Козацькому роду нема переводу…», повісті «Ирій» і «Самотній вовк»

В. Дрозда, «Лебедину зграю» і «Зелені млини» В. Земляка, «Хроніка міста

Ярополя» і «Страж-гора» С. Пушика, роман-баладу «Дім на горі» В.Шевчука.

Звичайно, переоцінювати значення «химерної» прози для

літературного розвитку не варто, однак і заперечити її роль у царині

продуктивних естетичних пошуків та експериментів не можна. Влучне

10

визначення окресленому явищу дав В. Фащенко – «химерно-

експериментальна».

Найповнішу спробу вивчити «химерну» прозу здійснив А. Кравченко у

праці "Художня умовність в українській радянській прозі". Він

відштовхується від думки, що одним із центральних питань поетики

химерної прози є умовність або нежиттєподібність (поняття вживаються як

синоніми), бо якраз деформація реальних зв’язків є характерною для

химерної прози, тому теоретичне вирішення його послугує аналізу течії в

цілому. Також у своєму досліджені автор зауважує, що неодноразові спроби

назвати це явище інакше не дають поки що бажаного результату. При всій

умовності визначення "химерний роман" увійшло в обіг сучасного

українського літературознавства і критики [ 14, с. 6], тому автор

користується цим терміном, усвідомлюючи його незадовільність. 

Не всі дослідники визнають і літературну цінність «химерного» роману,

зокрема Н. Зборовська. Дослідниця у своїй статті «Химерне блазнювання як

регресія до материнського коду» скептично відноситься до цього явища,

критикуючи його. «Химерний проект формується на засадах масової

літератури: карнавальна маска замість психологічних образів, відносна

порожнеча внутрішнього світу героя компенсувалася динамічно

розгорнутим театралізованим дійством, надміром незвичайних,

фантастичних, майже казкових пригод; сюжет перетворювався на безкінечні

походеньки донжуанівського інфантильного героя-«супермена», що мав на

меті постійно розважати читача» [12, с. 372]. До того ж, авторка наголошує,

що «химеристи несвідомо рятували комунівську утопію» [12, с. 373].

Суть найпоказовіших рис, які дозволяють об'єднувати окремі твори в

«химерні» полягає в особливостях оповідної манери, де завжди присутній

всюдисущий, іронічний, усезнаючий оповідач, тобто бачимо тяжіння до

особливостей усного мовлення, простежуємо перехрещення різних планів

11

бачення, що зумовлює складні стилістичні ефекти — хронологічну

непослідовність у викладі матеріалу, зміну тональностей — від комізму до

глибокої лірики й драматизму, а то й трагізму, загальну романтичну

піднесеність, композиційну розкутість, вільні комбінації з часом, власне

часові маніпуляції. 

«Химерний» роман слід розглядати передусім як спробу відображення

в сучасній літературі тієї стильової лінії, що відіграла велику роль на

початковому етапі формування нової української літератури і літературної

мови, а саме лінії сміхової, бурлескно-травестійної. Не випадково перший

«химерний» роман з’явився в кінці 50-х років, з початком хрущовської

«відлиги», коли слово й думка почали, хоч і несміливо, вивільнятися з-під

пресу тотальних заборон сталінського режиму. В оновленій атмосфері кінця

50 - 60-х років у літературах народів нашої країни виникла потреба знайти

нові стильові напрями, жанри, тому погляди українських письменників

звернулися до жанру, який традиційно вважався специфічно національним,

українським. З пародійно-бурлескної течії запозичив низку характерних

мовно-стильових рис і перший «химерний» роман О. Ільченка, і наступні

твори. Серед них слід виділити передусім орієнтацію на усне розмовне

мовлення. Оповідачем у химерних романах і повістях виступає або головний

герой (у повісті В. Дрозда «Ирій», романі Є. Гуцала «Позичений чоловік…»),

або автор, причому в останньому випадку присутність автора в творі

постійно підкреслюється, автор раз-у-раз перериває сюжетну оповідь

звертанням до читача, у жартівливій формі ділиться з ним секретами своєї

творчої лабораторії, веде словесну перепалку з уявними критиками, тощо:

Характерною рисою мови химерного роману є широке використання

просторіччя.

Превалювання сміхового, гумористичного начала в прозі

розглядуваного жанро-стильового напряму виявляється і у відповідному

12

доборі імен і прізвищ персонажів: пан Купа — Стародупський, Данило

Пришийко-биліхвіст, пан Пампушка, Пилип-з-Конопель, сотник Хівря, Хома

Нетреба, Оникій Бевзь, пан Оврам Роздобудьки, Лука Заплюй свічка, сотник

Непийпшю (О. Ільченко), Михайло Решето, Кузьма Перевесло, Колька

Капельдудка, пес Нерон-Балалайка (В. Дрозд), доктор ерудичних наук

Варфоломій Кнурець, овариш Багатоголосу, дядько Зновобрать, Грицько

Грицькович, Іван Іванович Несвіжий, Рекордист Іванович, Петро

Безтурботний (П. Загребельний). Виразний перегук з «Енеїдою»

Котляревського можна вбачати в гумористичному вживанні імен античних

богів у романі П. Загребельного «Левине серце»

До мовностильових рис, що їх можна виділити в структурі «химерної»

прози як визначальні для жанрової специфіки, належить також пародіювання

інших мовних стилів.

Характерною рисою мови «химерного» роману є широке використання

просторіччя. Показовим у цьому плані є роман О. Ільченка, насичений

лексикою знижено-просторічного ряду на зразок: пика, носяра, патли,

скорохвацький, міднопикий,  мошенникуватий, продертися, злапати,

зиркнути, муляти, шарахнути, заіржати (в значенні «зареготати»),

розшолопати, розчовпати, заверетенитися, базікати, дудлити, макітритися в

голові, крякати басом, вліпити ляпаса, роззявити рота, нашорошити вуха

тощо; вульгаризмами і лайками: страхополох, полизач, мартопляс,

шелихвіст, голодранець, гольтіпака, посіпака, лобуряка, харцизяка, тюхтій,

мерзотник, баболюб, одоробло, дурноверхий рейтар, таранкувата,

дженджуруха, проклятущий гаргара, дрантивий молодик, божий полизач,

гемонське дівчисько, продай-душа, верства келебердянська, степовий

байдебура та ін. 

Іронічно-пародійний струмінь химерної прози найпотужніше виявився

у романі П. Загребельного «Левине серце» і в повісті В. Дрозда «Ирій».

13

Поетика цих творів будується головним чином на висміюванні, пародіюванні

серйозного офіціозного слова в усіх його виявах — ораторському,

лозунговому, газетно-публіцистичному, поетично-декларативному, діловому,

науковому. Загалом слід підкреслити, що вже з перших сторінок «химерних»

творів читачеві впадає в око своєрідність манери викладу, багатослів’я,

зосередженість на слові.

У «химерному» романі не автор веде слово, а саме слово мовби веде

автора, постійно примушуючи його «спотикатися» об слово, звертати на

нього увагу, зосереджуватися не так на розгортанні сюжетної дії, як на

самому слові.

Безперечно, однією з найбільш помітних ознак «химерного» роману є

гротескність.

Гротеск (з фр. – химерний, незвичайний, від італ. – грот, печера) – тип

художньої образності, який ґрунтується на примхливому поєднанні

фантастичного і реального, прекрасного і повторного, трагічного і комічного,

життєподібного і карикатурного.

Характерними особливостями гротеску за «Літературознавчим

словником-довідником» є:

1) фантастична основа, тяжіння до особливих, незвичайних,

ексцентричних, спотворених форм (звідси зв'язок гротеску із

карикатурою й огидним);

2) поєднання в одному предметі або явищі несумісних, різко

контрасних якостей (комічного з трагічним, реального з

фантастичним, піднесеного-поетичного з грубо натуралістичним),

що веде до абсурду, робить неможливою логічну інтерпретацію

гротескного образу;

14

3) заперечення усталених художніх і літературних норм (звідси зв'язок

гротеску з пародією, травестією, бурлеском);

4) стильова неоднорідність (поєднання мови поетичної з вульгарною,

високого стилю з низьким і т. п.).

Більшість з цих рис у тому чи іншому вияві присутні у творах, які

відносіть до «химерних». В українській літературі вони набувають

особливого народного колориту та міфологічне підґрунтя.

«Химерний» роман надзвичайно широко використовує прийоми

гротеску, іронії, пародіювання, навіть травестії і бурлеску. Багато химерних

ситуації позначено великою випробувальною напруженістю – це специфічна

риса «химерної» прози. Вона торкається ідеї образу, його філософського

підтексту, хоча, звичайно, поза увагою письменників не залишається і

становлення психологічно достовірного характеру людини.

Можна виділити основні ознаки української «химерної» літератури, а

саме:

Міфологічність. Міфологічні мотиви, сюжети та персонажі

широко використовувалися письменниками для надання творам

особливого колориту та фантастичності.

Фольклоризм. Вплив фольклорної поетики на «химерний» роман

є досить сильним. Проте, фольклор використовується

специфічно, і в більшості випадків орієнтований на створення

гумористичного, сміхового ефекту. Так, наприклад, О. Ільченко

та Є. Гуцало часто використовують у своїх творах стилістику

народних небилиць.

Розмовна лексика. Стильова орієнтація на простонародну мову

прослідковується майже у всіх творах жанру. Розмаїття і

15

багатство усної розмовної лексики, нагромадження фразеології,

просторіччя – ці риси характерні «химерній» прозі.

Умовність. Це напевно, одна з найважливіших, і разом з тим

найбільш суперечлива риса. Дуже часто у творах межа між

реальним, та ірреальним світом розмита, а інколи і взагалі

відсутня. Міфологічні та містичні персонажі вживлюються в

реальний світ, з героями постійно трапляються дивні,

фантастичні події. Поширені також масові маніпуляції, які

роблять межу між реальним і фантастичним ще більш умовною.

У зв'язку з цим слід підкреслити, що загалом поява в сучасній

українській літературі «химерного» жанру, сам факт звернення

письменників до бурлескно-пародійного напряму, який свого часу

відіграв велику роль у формуванні нової української літератури і

літературної мови і спирався передусім на усно-розмовний варіант

народної мови, не є випадковістю. Причини цього явища слід вбачати,

як нам здається, у сучасній мовній ситуації, що склалася на Україні.

«Химерний» роман з'явився як реакція літературного писемного

варіанта мови на кризу, що її переживає усне мовлення, як спроба

літературної компенсації занепадаю чого просторіччя. На великому ареалі

української мови над нею зависла небезпека втрати живої усно-розмовної

форми.

Сьогодні «химерна» течія в українській літературі оцінюється

неоднозначно. Вона має як прихильників, так і супротивників. До другої

категорії належать переважно постмодерні критики. Зокрема, Ніла

Зборовська у неординарному й багатогранному явищі вбачає всього лише

«химерне блазнювання». На нашу думку, «химерна» течія в цілому і

«химерний» роман зокрема заслуговують всебічного ґрунтовного вивчення у

найрізноманітніших аспектах.

16

РОЗДІЛ 2

КОМІЧНЕ ЯК ЕСТЕТИЧНА ДОМІНАНТА РОМАНУ

П.ЗАГРЕБЕЛЬНОГО «ЛЕВИНЕ СЕРЦЕ

2.1. Відтінки комізму роману «Левине серце»

Роман «Левине серце», який став помітним внеском в український

гумор, де П. Загребельний успішно використав засоби народної сміховинної

оповіді, «розказування» билиць і небилиць, амбівалентні закони фольклору,

самі внутрішні ресурси мови, усного мовлення,що природно поєдналося із

властивою йому манерою навального «набалакування» тексту, насиченого

дотепними афоризмами і влучними цитуваннями, в’їдливими жартами,

пародіюванням життєвих і  літературних стереотипів тощо.

З'явився твір у контексті української «химерної» прози (В. Земляк:

«Лебедина зграя», «Зелені млини», Є. Гуцало: «Позичений чоловік»,

Р.Іваничук: «Манускрипт з вулиці Руської», В. Дрозд: «Самотній

вовк» та ін.). Для цих творів характерні широке використання художньої

умовності, фольклорних ідей, образів, засобів, поєднання трагічного з

комічним, активна авторська позиція.

У «Левиному серці» образом то іронічно-веселого, то по-

філософському серйозного оповідача є сам автор, який розмірковує над

власною письменницькою долею, а не лише знайомить читача з головним

героєм — молодим комбайнером Грицьком Левенцем, із його різноголосим

строкатим оточенням. Цілком виправданий у такому своєрідному різновиді

ліро-епіки і прямий авторський голос, який стосується описуваних ситуацій,

явищ життя, та й самих героїв, сучасників П, Загребельного.

17

Цей твір має своє продовження — роман «Вигнання з раю» (1985), що

засвідчило про тривкий інтерес автора до «химерної» прози. Треба додати,

що з'явилося це явище в українській літературі насамперед із причини

несприйняття найталановитішими митцями, які творили в той час,

зашкарублих канонів методу «соціалістичного реалізму», через потужну

внутрішню потребу протистояти їм, заперечити їх сміливими новаторськими

пошуками у царині як змісту, так і форми.

Звісна річ, Павло Загребельний, для якого сам процес творчості

полягає в освоєнні нових жанрово-стильових пластів, у постійному прагненні

до самовідкриття, яким рухає невичерпна жага пошуку, не міг не спробувати

взяти до свого творчого вжитку дещо призабуті, але потенційно притаманні

українському мистецтву в цілому риси бароковості, химерності.

П. Загребельний у романі створив низку привабливих , гумористично

змальованих образів або дошкульно, до сарказму, сатирично узагальнених

типів-мешканців села Карпів Яр (перейменованого на Світлоярськ, а потім

Веселоярськ), різноманітно виявив український народний характер: голова

сільради з прозорим прізвиськом Зновобрать, дядько Обеліск, який ладен все

«знищити як клас» і на тому місці «водрузить обеліск», постійний

«передовик» Денис Самусь з незмінним афоризмом «Моє діло посіяти, а вже

зійде чи не зійде, то ваша турбота»[ 10, с. 45].

У ході цієї весело-іронічної, вільно побудованої розповіді, насиченої

влучними афоризмами й репліками, дотепними коментарями, парадоксами й

пародіями, словами-новотворами, однак, порушується чимало більших і

менших питань — приміром, про безпам'ятність, про НТР і природу, чи про

пристрасть до створення комісій («по охороні, по боротьбі, по стримуванню,

по освоєнню, по роботі з жінками, по роботі з молоддю, у справах

пенсіонерів...») тощо.

Як зазначає В. Дончик у своїй статті «Примруженим оком» : «Іронія

П. Загребельного має, певна річ, свою характерну домінанту, найчастіше

18

вона не є добродушно-філософською, а колючою, насмішкуватою,

доскіпливо-критичною, не випадково в кожному творі письменника

знаходимо типи вразні і прикметні саме тим, що змальовані вони в’їдливо, з

безжальною іронією» [7, с. 201 ]. Наприклад, описуючи досягнення Самуся,

автор відкрито висміює тогочасну систему, яку цікавили тільки показники:

«Він забивав памороки показниками, і не просто показниками, а високими,

найвищими, а найвищі показники – це така штука, що в кого вони є, то вже

до нього не доступишся» [ 10, с. 105]

Також автор звертається до комічного і у відповідному доборі імен і

прізвищ персонажів. Наприклад, П. Загребельний називає свого головного

героя Левине серце, хоч насправді його ім’я Гриша Левенець. Сам автор так

пояснює свій вибір: «По історії якраз дійшли до хрестових походів і його

продражнили Річард Левине Серце, хлопець тяжко переживав своє

прізвище…» [10, с. 46 ]. У тексті подається пояснення майже кожного ім’я,

яке автор використовує. Наприклад, дід Утюжок: «Дід утюжок ніколи не

пропускав зборів по підготовці до чергового свята, терпляче вислуховував

усіх ораторів, ждав поки будуть висловлені всі пропозиції, а тоді брав слово

і вносив завжди ту саму свою власну пропозицію: «А також погладити всі

прапори!» власне, за це діда й прозвали Утюжком» [10, с. 44]. Що ж до

дівчат Смачних Кабачечків, то автор зауважує, що «…Нилька й Милька,

прозвані не знати й ким Смачними Кабачечками, бо дівчата були справді

такі ніжні, пещені і білотілі, ніби Гайдук їх ще з колиски обкладав хроном та

петрушкою, купав у любистку і годував тими незнаними травами, що ними

харчуються птиці небесні, а до революції споживали і янголи, поки їх не

усунули як пережиток»[10, с. 70].

Варто зазначити, що адекватні засоби художнього творення комічного

– від іронії до самоіронії, буквалізації метафори, словесних алогізмів –

демонструють художню майстерність П. Загребельного, узагальнюють

19

парадоксальність внутрішнього стану людини, гармонізують буття: «З

полум’я ентузіазму виривається ніби якась мелодія; задихаючись, Гриша

Левенець переслідує її, йому вдається її наздогнати, він простягає руку, але

вона знову летить, вона зникає, вона провалюється в безвість, туди, де

гримлять громи і клекочуть пристрасті, він настигає її навіть там, він

хапає її в обійми, в обійми, в обійми… І обіймає порожнечу [10, с. 69].

«Світлоярівці вважали, що головне в цьому ділі − харчі. Повітря до уваги не

бралося, бо тут його – хоч греблю гати, дихають усі досхочу, щоправда, в

лісництві там воно трохи не таке, як у степу, але ж тут і степ, і ліс поряд,

дихай, де хочеш» [10, с. 91].

Насичений емоційний темпоритм фраз, посилений повтором як

риторичним прийомом, створює дієву картину сучасної сільської дійсності, в

якій фольклорні константи виступають у ролі національних елементів

образності. Найприкметнішими з них є індивідуально-авторські назви

географічних реалій ( Карповий Яр, Веселоярськ , Світлоярськ ), імена та

прізвища героїв роману, в яких персоніфікується комічний пафос (Іван

Несвіжий, Рекордист Іванович, Варфоломій Кнурець, агроном Лисичка,

Микола Надутий або дядько Обеліск, дід Утюжок та ін.)

Комічне зображення героїв, гумористичне моделювання реалій

навколишнього світу, побудоване на доброзичливому ставленні до нього,

складає основу «мови» письма автора, способу сприйняття навколишнього

світу. Це підтверджує думку відомого дослідника Ю. Борєва про комічне як

соціальну реальність, емоційно насичену критику.

У своєму романі «Левине серце» автор задля комічного ефекту

широко послуговується розмовною лексикою. У мові художньої літератури

розмовна лексика — нейтральна або позитивно чи негативно забарвлена —

використовується як один з важливих її компонентів, зокрема в діалогах

20

і описах побутових ситуацій, взагалі тоді, коли автор прагне надати мові

свого твору розмовного відтінку.

Велика міра експресивності, властива, зокрема, стилістично

зниженій лексиці, дозволяє письменникові застосувати її як лексичний

засіб для передачі свого ставлення до описуваних подій, виразити свої

почуття схвалення, несхвалення, осуду або іронічної зневаги до

описуваного явища чи персонажа.

Так, у романі П. Загребельного «Левине серце» точність і

образність усно-розмовного слова спрямовані на ліплення образу,

характеру, на формування ставлення читача до персонажів, на

фіксування уваги на тих зовнішніх ознаках портретної характеристики і

обутового оточення, які віддзеркалюють їх внутрішню сутність. Пор.:

«Самусі вродливі, меткі, динамічні, Щусі — якісь знеформлені,

ледачкуваті, байдужі... Щусі виявилися відсунутими на другий план, бо

всі свої зусилля зосереджували довкола сіна, риби, дров, усього того, що

можна здобути в Дніпрі, у плавнях, у лісі, вибороти у природи... Самусі ж

осідлали колгоспну техніку і завдяки цьому заволоділи всіма ключовими

позиціями» [ 10, с.23 ]; «Давидко метався до Львова по якісь матеріали для

районної сільгосптехніки, там заскочив і в той Рогатин, миттю назирив

собі гарну дівчину, підхопив її на машину — ось і жінка, радуйся-

веселися!» [ 10, c.77 ].

Правила і прийоми вживання розмовних слів, особливості їх

сполучуваності залежать від стилю твору в цілому. У контексті всього

твору слова і вирази, що знаходяться у тісній взаємодії, набувають

різних додаткових смислових відтінків, сприймаються в складній і

глибокій перспективі цілого. В залежності від структури художнього твору,

його композиції, зображуваних характерів, втіленого у ньому задуму

видозмінюються форми і функції стилістичних засобів.

21

Для мови роману П. Загребельного «Левине серце», наприклад,

типовим і послідовним прийомом створення гумористичного, комедійного

ефекту, пародійного звучання є зіткнення в одному контексті лексики

різного стилістичного призначення. Вживання поряд з розмовною

лексики книжної, зокрема термінологічної, в одних випадках відтворює

комічність ситуації, в інших — надає оповіді доброзичливої, жартівливо-

іронічної тональності. Вживаючи термін, автор розкриває його зміст

словами звичайної розмовної мови, залучаючи навіть просторічні елементи,

чим досягається виразно гумористичний ефект: «Між Самусями і Щусями

існувало мало не споконвіку те, що дипломати нині називають

конфронтацією. Словечко це, як лоскотання при сміху, може означати і

протиріччя, і суперництво, і ворожнечу, і навіть оту запозичену від

малокультурних предків акцію, що в просторіччі зветься «навкулачки»

[ 10,c.35 ]; «..як Самусів, так і Щусів, сказати б, загризали престижні

міркування» ; «Так і в цій розповіді, хоч як це не прикро, доводиться

задкувати або, як кажуть мудрі люди, вдаватися до ретроспекцій. (Доктор

ерудитних наук заспокоїв автора, повідомивши йому, що ретардуючий

момент, себто «відбігання» назад і «забігання» в різні боки,

характерний уже для поем Гомера...) [ 10, c.46]» ; «Та щоб не

морочитись з цим хитромудро-латинським непотизмом, найпростіше

вжити наше слово «кумівство» — і одразу все стане зрозумілим» [ 10, с. 29].

Розмовні слова часто стають основою словесної гри, джерелом

гумористичного ефекту.  Ось, наприклад, як обігрує автор слово

абітурієнт: «Слово це в українській мові чуже і звучить з деяким

підтекстом. Щось у ньому є непевне (оте «аби»), вчуваються натяки мало

не погрозливі (оте «тур» — ніби «турляти», «витурювати»), мабуть,

через те всі й квапляться замінити його на «студент» або просто

22

звільнитися зовсім, щоб ні надій, ні трахів, ні болю, ні

розчарувань» [ 10, с.94].

Вживання загальнонаукової і спеціальної лексики в побутових

ситуаціях — явище порівняно нове. Завдяки такому її використанню також

досягається виразно гумористичний он викладу: проблема висоти стерні,

процес перепинання теляти, ера кукурудзяників, епоха позиченого хліба,

архітектура глиняних розвалюх, глиняно-солом’яна цивілізація, вареники

в найпростіших модифікаціях, династична суперечка довкола глинища,

складний еволюційний шлях пройшла взувачка та ін.

Найбільш природно слова з розмовним забарвленням включаються

в пряму мову персонажів. Тому вживання таких слів у мові автора

часто сприймається як відбиття мовлення персонажів, як свідчення

близькості автора до описуваних подій і героїв твору.

Яскравість і строкатість стилістичних засобів, вплетених у мовну

тканину авторського тексту аналізованого роману, завжди мотивовані

певним задумом. Оповідач користується такою мовою, до якої вдаються

в неофіційній обстановці, в розмові на відповідні теми з людьми

близькими і добре знайомими. Завдяки цьому письменник глибоко проникає

в психологію і характер персонажів, виявляючи свою емоційну близькість до

них. Одним з оригінальних засобів образності в розповідному жанрі роману

П. Загребельного «Левине серце» є оказіональна словотворчість,

утворення нових слів. Цілком і повністю відповідаючи словотвірним

нормам мови, ці новації мають особливу семантичну ємкість,

стилістичну виразність і органічно вписуються в контекст твору.

Оказіоналізми-новотвори надають індивідуальної своєрідності авторському

мовленню. Із зниженим стилістичним забарвленням виступають вживані

письменником новотвори, які поповнюють арсенал розмовних

виражальних засобів: Пор.: «Він [Кнурець] не повчав, не вітійствував, не

розглагольствував, не цицеронив і не демосфенив»; «... хоч у Веселоярську й

23

настало безкоття, але не бездівчаття»; «Непорушність,

постаментність, холодна мармуровість, забронзовіння — хіба це

життя?»; «успадкували… ; од батька – сонцелюбство, дощолюбство і

просто неймовірне замилування свободою»; «Сміх завжди вважався

категорією безкордонною і безрелігійною»; доктор ерудичних наук

Варфоломій Кнурець; горілкосьорби і самогоноковтальники; «жигуліст»

(власник автомашини «Жигулі») та ін [10].

Отже, виразну стилістичну роль у мові роману П. Загребельного

«Левине серце» відіграє поєднання розмовної та книжної лексики: книжні

вислови переосмислюються майстром слова, стають іншими обсяг і зміст

понять, виражених існуючими в мові словами, змінюється сполучуваність

слів, їхнє емоційне забарвлення, стилістичні функції, сфера вжитку,

виникають нові розмовні слова — оказіоналізми. Використані стилістичні

засоби надають мові роману особливої художньої виразності.

2.2. Жанрово-стильові особливості «химерного» твору

П. Загребельного

Роман П. Загребельного відносять до «химерної прози», хоча сам

автор «в кількох своїх усних і письмових заявах незабаром почав

критикувати всяку « химерію » й « міфологію », фактично приєднався до

тих, хто не побачив нічого перспективного для розвитку національних

літератур в новому прямуванні» [ 7, с. 199]. Хоча заперечити

приналежність твору до цього жанру важко.

Сучасний «химерний» роман чимось схожий розмаїтими жанрами

античної «карнавальної» літератури. Особливо це помітно в «Левиному

серці» П. Загребельного. Це - нарочита багатотонність. І різноголосся всіх

цих жанрів. Вони відмовляються від стилістичної єдності. Для них

характерна багатотонність розповіді, змішування високого й низького,

24

серйозного І смішного, вони широко користуються ввідними жанрами -

листами, знайденими рукописами, переосмисленими діалогами, пародіями на

високі жанри, пародійно переосмисленими цитатами та ін.

До мовностильових рис, що їх можна виділити в структурі

«химерної» прози як визначальні для жанрової специфіки, належить також

пародіювання інших мовних стилів. Поетика твору будується головним

чином на висміюванні, пародіюванні серйозного офіціозного слова в усіх

його виявах — ораторському, лозунговому, газетно-публіцистичному,

поетично-декларативному, діловому, науковому.

Оповідачем у романі автор, причому його присутність в творі

постійно підкреслюється, автор раз у раз перериває сюжетну оповідь

звертанням до читача, у жартівливій формі ділиться з ним секретами своєї

творчої роботи, веде словесну перепалку зі своїми критиками, тощо. У

химерному романі не автор веде слово, а саме слово мовби веде автора,

постійно примушуючи його «спотикатися» об слово, звертати на нього

увагу, зосереджуватися не так на розгортанні сюжетної дії, як на самому

слові. П. Загребельний виразно демонструє свою залюбленість у слово, увагу

до його звучання, значення, походження.

Загалом слід підкреслити, що вже з перших сторінок «химерних»

творів читачеві впадає в око своєрідність манери викладу, багатослів'я,

зосередженість на слові. « Ось вона стоїть, українська хата, в якій народ

наш не шукав захисту від безмірності історії, бо мав душу нелякливу й

вільну, хату, з якої вийшли Тарас Шевченко і Павло Попович, сини землі

нашої, що сягнули зір силою свого духу. І не самотня, і не безпорадна ця хата

аж так, щоб шукати примарливої опори в іконах, а наповнена й оточена

всім тим, що супроводжувало її крізь віки, хоч сьогодні вже й виходить з

щоденного вжитку або й геть забулося і стало предметом етнографії,

дивоглядом, екзотикою» [ 10 , с. 91]. Іноді звучать відверті панегірики

25

народній українській мові «...світлоярівці в своїй закоханості й само

засліпленні вважали, що поза Дніпром немає України, бо ж думалося: Дніпро

— як мова. Мово наша і Ріко наша! Невичерпна, вічна, молода, як весняне

листя. Райдуги купаються в Дніпрі, небо хмарніє від птаства,

червоновишневі зорі горять угорі, земля стогне від тяжкості хлібів,

громи вигуркочують над просереддю Ріки, і садки вишневі коло хат, і

хрущі над вишнями, і червоно в небо устає новий псалом залізу, а над усім

мова гримить, і шепоче, і ніжно лащиться, і бунтується: «О люди, люди

небораки...», і дух рве до бою, і діти просять«моні», а матері

лебедіють над ними, і мружаться гаї, «леліє, віє, ласкавіє», і небо пахне

сміхом. Мово вкраїнська, зсідки прилетіла, як тут зросла, розцвіла й

зарясніла? Чи пила ти воду з Дніпра, чи купалася в його ласкавих

водах, чи злітала з його мільйоннокрилим птаством! Мово! Течеш вічно й

вільно, як Ріка...» [ 10 , с. 14].

Характерною рисою мови «химерного» роману є широке використання

просторіччя, а також синонімічних рядів і численних переліків: « Однакові

хати, однакові стріхи, однакові димарі, однаково пахне варениками або

ковбасами, однаково ростуть на городах соняшники, гарбузи, кавуни, дині,

кріп і петрушка» [ 10, с. 22 ]; «Талатай мав порятувати малого від жахів

видимих і невидимих, які насувалися на нього звідусіль з розповідей,

залякувань, пересторог і спогадів: вулкани, землетруси, крокодили, вовки,

пошесті, тайфуни, торнадо, розшалілі урагани…» [ 10, с. 9].

Багатство і розмаїття усної розмовної лексики знаходить продовження

у властивому «химерним» творам нагромадженні фразеології: «булькнеш і не

квакнеш» [10, с. 43]; «Хоч з шапки вбийся!» [ 10, с. 55]; «Ех, як то кажуть у

Карповому Яру, коли б знав, де впасти, то соломки підстелив» [10, с. 61].

Насичений емоційний темпоритм фраз, посилений повтором як

риторичним прийомом, створює дієву картину сучасної сільської дійсності, в

26

якій фольклорні сталі виступають у ролі національних елементів образності.

Найприкметнішими з них є індивідуально-авторські назви географічних

реалій ( Карповий Яр, Веселоярськ , Світлоярськ ), імена та прізвища героїв

роману, в яких персоніфікується комічний пафос (Іван Несвіжий, Рекордист

Іванович, Варфоломій Кнурець, агроном Лисичка, Микола Надутий або

дядько Обеліск, дід Утюжок та ін.)

Також автор у своєму романі поєднує контрастні явищ. Наприклад,

говорячи про коров, Зновобрать згадує про італійське мистецтво та Ренесанс:

« - Ренесанс?

-От-от, тільки по-нашому.

- Відродження? Але ж я не розумію… Корови й епоха Відродження?

- Вам епоха, а мені треба відродити корову в приватному

секторі» [10, с. 29].

Наведений приклад засвідчує, що автор є неперевершеним майстром

комічного діалогу.

Отже, можемо зробити висновок, що роман П.Загребельного «Левине

серце» органічно вписується у контекст української «химерної» прози і

водночас є оригінальним твором, у якому можна знайти всі відтінки

комічного: від доброї усмішки – до гострої сатири, а також ліризм, а

подекуди навіть патетику.

27

ВИСНОВКИ

Павло Загребельний сьогодні є одним з найпопулярніших українських

письменників, чия творча спадщина приваблює все більше нових читачів.

Його твори відомі далеко за межами України, перекладалися багатьма

мовами світу, неодноразово екранізувалися. Пожвавлення в другій половині

70-х років на ниві тієї прози, яку називали то «вільною» і «умовною», то

«химерною» і «фольклорною», не могло не зачепити і П. Загребельного.

Більше того, він виступив тут одним із перших, написавши веселий,

іскристий, заснований на бурхливій фантазії і примхливій грі уяви роман

«Левине серце» (1978 р. ), вдало поєднавши стильові ресурси гумору,

зокрема народного, іронії, лірики й публіцистичності, навіть подекуди

документалізму.

П. Загребельний був першим, хто сміливо вдався до стилю

оригінального, новаторського для української прози. У своєму творі «Левине

серце» автор звернувся до жанру «химерного роману». У нетрадиційній

розкутій композиції, у навмисному змішуванні серйозного і комічного стилів

оригінального твориться веселий епос про життя села і справи літературні.

Сполучення небачене, несподіване, інколи навіть трохи зухвале, а то й

недоречне. Але воно дозволяє автору по-своєму поєднати книжку мудрість з

дотепними сільськими билицями, комічне шарування, самоіронію з

серйозними роздумами про людей села.

28

У своєму романі автор звертається до такої категорії естетики як

комічне, що виражається у формі висміювання історично обумовленої

невідповідності певного соціального явища, діяльності та поведінки людей,

їх традицій і звичаїв об’єктивному плину речей і естетичному ідеалу

прогресивних громадських сил. Основними формами комічного, що

склалися в історичному досвіді реагування людства на негативні явища

дійсності, є: сарказм, сатира, іронія, гумор, жарт. Вони є градацією здатності

сміхової реакції на негативні явища.

Суть найпоказовіших рис, які дозволяють об'єднувати окремі твори в

«химерні» полягає в особливостях оповідної манери, де завжди присутній

всюдисущий, іронічний, усезнаючий оповідач, тобто бачимо тяжіння до

особливостей усного мовлення, простежуємо перехрещення різних планів

бачення, що зумовлює складні стилістичні ефекти — хронологічну

непослідовність у викладі матеріалу, зміну тональностей — від комізму до

глибокої лірики й драматизму, а то й трагізму, загальну романтичну

піднесеність, композиційну розкутість, вільні комбінації з часом, власне

часові маніпуляції.

Сьогодні «химерна» течія в українській літературі оцінюється

неоднозначно. Вона має як прихильників, так і супротивників. На нашу

думку, «химерна» течія в цілому і «химерний» роман зокрема заслуговують

всебічного ґрунтовного вивчення у найрізноманітніших аспектах.

29

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Балдинюк В. Наративні моделі сучасної прози (за творчістю Павла

Загребельного та Валерія Шевчука) : автореф. дис. на здобуття наук.

ступеня канд. філол. наук : спец 10.01.06 –„Теорія літератури” /

В. Балдинюк – К., 2004. – 20 с.

2. Бернадська Н. Український роман: теоретичні проблеми і жанрова

еволюція: монографія / Н. Бернадська. – К. : Академвидав, 2004. –

368 с.

3. Борев Ю. Комическое / Ю.Борев. – М.: Искусство, 1970. – 270 с.

4. Гачєв Г. Национальные образы мира / Г. Гачєв. − М.: Наука, 1989. −

270 с.

5. Голобородько Я. «The Rolling Stones» Павла Загребельного // Елізіум.

Інкорпорація стратогем / Я.Голобородько. – Харків: Фоліо, 2009. –

С.3-28.

6. Голубєва З. Нові грані жанру / З. Голубєва. – К.: Дніпро, 1978. – с. 82.

7. Дончик В. Істина – особистість: проза Павла Загребельного /

В.Дончик. – К.: Рад. письменник, 1984. – 248 с.

30

8. Жулинський М. Роздуми над української прозою 60 – 80-х років /

М. Жулинський // Радянське літературознавство. – 1987. – № 11. –

С. 18 – 27.

9. Загребельний М. Павло Загребельний / М.Загребельний. – Харків:

Фоліо, 2013. – 121 с.

10.Загребельний П. Вигнання з раю: роман-дилогія / П.Загребельний. – К.:

Рад. письменник, 1986. – 456 с.

11.Загребельний П. Неложними устами: статті, есе, портрети /

П.Загребельний. – К.: Рад. письменник, 1981. – 479 с.

12.Зборовська Н. Код української літератури: проект психоісторії

новітньої української літератури / Н.Зборовська. – К.: Академвидав,

2006. – С. 350-395.

13.Ільченко О.: Твори: в 2 т. / О.Ільченко. – К.: Дніпро, 1979. – Т. 1. –

683 с.

14.Кравченко А. Художня умовність в українській радянській прозі /

А.Кравченко. – К.: Наукова думка, 1988. – 126 с.

15.Лексикон загального та порівняльного літературознавства.– Чернівці:

Золоті литаври, 2001. – 633 с.

16.Літературознавча енциклопедія: у 2 кн. / автор-укладач Ю.Ковалів. –

К.: ВЦ «Академія», 2007. – Т. 1. – 608 с.

17.Літературознавча енциклопедія: у 2 кн. / автор-укладач Ю.Ковалів. –

К.: ВЦ «Академія», 2007. – Т. 2. – 624 с.

18.Літературознавчий словник-довідник / ред. Р. Гром’яка, Ю. Коваліва,

В. Теремка. – К.: ВЦ «Академія», 2007. – 752 с.

31

19.Любимова Т. Комическое, его виды и жанры / Т.Б.Любимова. – М.:

Знание, 1990. – 64с.

20.Мінчин Б. Деякі питання теорії комічного / Б.Мінчин. – К.: Вид-во АН

України, 1959. – 239 с.

21.Наєнко М. Історія українського літературознавства / М.Наєнко. – К.:

ВЦ "Академія", 2001. – 359 с.

22.Нестерук С. Естетичні функції символів у творчості Павла

Загребельного : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд.

філол. наук : спец. 10.01.01 – „Українська література” /

С.Нестерук. – Кіровоград, 2001. – 20 с.

23.Походня С. И. Языковые виды и средства реализации иронии /

С.И.Походня. – К.: Наук. думка, 1980. — С. 5.

24.Слабошпицький М. Три варіації на тему Павла Загребельного / М.

Слабошпицький // Дивослово. –2002. – № 10. – С. 7 –12.

25.Слабошпицький М. За гамбурзьким рахунком: читацькі маргіналії та

варіації на тему Павла Загребельного / М.Слабошпицький. – К.:

Ярославів Вал, 2004. – 222 с.

26.Український роман сьогодні (Матеріали 5 пленуму правління Спілки

письменників України 12-13 квітня 1976). – К.: 1979.

27.Фащенко В. Павло Загребельний: нарис творчості / В.Фащенко. – К.:

Дніпро, 1984. – 207 с.

28.Федотенко О. Інтерпретація українського химерного роману другої

половини ХХ ст. в літературознавчій дискусії: жанрово-стильовий

аспект / О. Федотенко // Вісник Луганського національного

32

університету ім. Тараса Шевченка. – 2013, - № 4 (263) лютий. –

С. 20 – 30.

29.Философский словарь / под. ред. И.Т. Фролова. – 4-е изд. – М.:

Политиздат, 1981. – 445 с.

30.Чайковська В. Українська химерна проза: історія народження терміна /

В. Чайковська // Вісник Житомирсько-го державного університету

імені Івана Франка. – 2006. – № 26. – С. 7982.

31.Чухонцева Н. Семантика символів в українському історичному романі

другої половини ХХ століття / Н. Чухонцева // Південний архів: зб.

наук. праць. Філологічні науки. – Вип. Х. – Херсон: Айлант, 2001. –

С. 89 – 92.

32.Шаховський С. Романи Павла Загребельного / С. Шаховський. – К.:

Радянський письменник, 1974. – 175 с.

33.Шаховський С. Трагічне й комічне в сучасному романі /

С.Шаховський // Проблеми. Жанри. Майстерність: літ. крит. статті. –

К.: Рад. письменник, 1981. – Вип.. 6. – С. 51-75.

34.Шпиталь А. Історична проза П. Загребльного: методичні і

бібліографічні рекомендації / А. Шпиталь. – К.: Добровільне

товариство любителів книги, 1986. – 54 с.