Журнал "Культурологічні джерела". №1. 2016 рік

ШОСТИЙ ОБЛАСНИЙ ФЕСТИВАЛЬ «КОЛЯДИ В СТАРОМУ СЕЛІ»

Олена Ваш, Ганна Дрогальчук, Катерина Семенченко, Мар’яна Чегіль, Наталія Стегура з учасниками колядницького гурту клубу села Бороняво Хустського району

Народний фольклорний колектив «Хижанські візерунки» будинку культури села Хижа Виноградівського району

1

Відлуння подій .................................. 3МИШАНИЧ В. Відбувся шостий

обласний фестиваль «Коляди в Старому селі» ............................. 3

ПОП О. Коляди у Рокосові .............. 5ХМАРА І. Поет смерекового

краю ................................................ 6РАЦ В. Вшанували

Василя Діянича ............................ 7РАЦ В. Левко Довгович завітав

до Ужгорода .................................. 8ОФІЦИНСЬКА М. Японець

Норіо Інагакі знову відвідав Закарпаття ..................................... 9

ОФІЦИНСЬКА М. Любовну комедію представили берегівські театрали ..................10

МИШАНИЧ В. Центр культури презентував нову книгу ............11

СТЕГУРА Н. Майстрині Закарпаття представили свої писанки на виставці у Словаччині ................................13

КАСАРДА-МИКИТА Я. Названо переможців Сьомого відкритого фестивалю-конкурсу стрілецької пісні «Красне поле» ..............................14

ГАБОРЕЦЬ В. Вагомі творчі здобутки фольклориста. Відбулася презентація трьох книг Віктора Шостака ...............16

Творча майстерня ..........................19ЛАУТНЕР В. «Дружба» –

провідний цирковий колектив Закарпаття ....................................19

ВЕКЛЮК Л. Професія за покликом душі. Про Василя Плоскіну ...................21

ХЛАНТА І. Сучасні коломийкарі Закарпаття ................................... 23

Ювілеї ............................................... 27ОФІЦИНСЬКА М. Зразковому

фольклорному ансамблю «Кирниченька» – 35 років ........ 27

КУЗАН В. Слово про ювіляра Василя Ловску. З нагоди 60-річчя від дня народження ......31

ПАПІШ М. На сцені вона почувається, як ґаздиня на кухні. З нагоди 70-річчя Надії Матей ................................. 34

ТЕТЕРЮК-КІНЧ Ю. Могутня сила таланту. З нагоди 80-річчя

№ 1 (33), 2016Щоквартальний

вісникЗасновник: Обласний

організаційно-методичний центр

культуриСвідоцтво про державну реєстрацію друкованого

засобу масової інформації

Серія ЗТ № 475/67 ПР від 27 листопада

2008 рокуАдреса: 88000,

м. Ужгород, вул. Волошина, 18

www.zakfolkcenter.at.ua е-mail: [email protected]

Редакційна колегія: Ю.Глеба, І.Канюка,

Г.Дрогальчук, І.Хланта, В.Кобаль, М.Офіцинська

Упорядкування, підготовка текстів:

М.ОфіцинськаВідповідальний за

випуск: Г.ДрогальчукАвтори світлин:

М.Купарь, Ю.Мельник, В.Рац, з архіву С.Бунди,

В.Габорця, В.Ерделі, В.Ловски, Н.Матей,

Л.Ухач, ООМЦКХудожнє оформлення обкладинки: М.Дем’ян

Дизайн та верстка: М.Лазорець-Стан

Редагування та коректура: Т.Лазаренко

На першій та четвертій сторінці

обкладинки зразковий фольклорний ансамбль

«Кирниченька» Іршавського районного

будинку культури (Фото М.Раковци)

Здано до набору 21.03.16. Підписано до друку

30.03.16. Формат 60x84/8. Папір офсетний. Друк офсетний.

Ум. друк. арк. 9,3.Підготовлено до

друку: видавництво TIMPANI Свідоцтво

про державну реєстрацію видавців

від 15.04. 2003 р. Серія ДК, № 1327Друк ТОВ «РІК-У» 88000, м. Ужгород,

вул. Гагаріна, 36Замовлення № 12

Тираж 300 пр.

музиканта-скрипаля Степана Бунди .............................37

МИТРОВКА М. Василеві Габорцю – 80 років .....39

МИШАНИЧ В. Слово про великого театрала. До 85-річчя заслуженого працівника культури України Олександра Туряниці .................. 42

СІДОР О. Вона завжди знає, що в житті найголовніше. З нагоди 50-річчя від дня народження Віри Ерделі.............. 43

ПАПІШ М. Творча душа Олександра Матея. З нагоди 45-річчя від дня народження ..... 45

Цікаво знати ....................................47ОФІЦИНСЬКА М. Як

освідчувалися у коханні леґіні на Закарпатті ...............................47

МАДЯР-НОВАК В. Великодні пісні й ігри Закарпаття .............51

Стане у пригоді .............................. 54УХАЧ Л. Фестиваль «Грайлик» –

це перевірка на професіоналізм ..................... 54

Пам’ять .............................................59АНДРІЙЦЬО В. Василь Чорей:

«Творити – значить жити». Йому б виповнилося 65 років .....59

ШКІРЯ В. Йому шептали квіти в полі. З нагоди 80-річчя від дня народження Степана Жупанина .................... 60

ДУРДА-ІСАК А. Штрихи до портрета Івана Ісака ............ 63

Постаті ............................................ 64КОБАЛЬ В. «Народний професор»

із Білок. З нагоди 115-річчя від дня народження Петра Світлика .......................... 64

МАДЯР-НОВАК В. Привідкриваючи завісу часу… З нагоди 125-річчя від дня народження Михайла Рощахівського ...............................67

У світ ..................................................70ЧОНКА Т. Український театр

Закарпаття у творчій спадщині Василя Ґренджі-Донського .......70

ГАБОРЕЦЬ В. Новий творчий ужинок ......................................... 71

ЗМІСТ

2

АНДРІЙЦЬО Василь – кандидат мистецтвознавства, лауреат обласної пре-мії імені братів Юрія-Августина та Євгена Шерегіїв

ДУРДА-ІСАК Антоніна – член Наці-ональної спілки майстрів народного мис-тецтва України

ВЕКЛЮК Людмила – завідувач від-ділу інновацій та соціально-культурних програм, технологій та культурно-дозвіл-лєвої діяльності Обласного організацій-но-методичного центру культури

ГАБОРЕЦЬ Василь – заслужений працівник культури України

КАСАРДА-МИКИТА Яна – провід-ний методист Обласного організацій-но-методичного центру культури

КОБАЛЬ Василь – заслужений пра-цівник культури України

КУЗАН Василь – поет, м. Іршава

ЛАУТНЕР Вікторія – методист-орга-нізатор Мукачівського міського будинку культури

МАДЯР-НОВАК Віра – етномузико-лог, викладач Ужгородського державного музичного училища імені Д. Є. Задора

МИШАНИЧ Володимир – провід-ний методист Обласного організацій-но-методичного центру культури, член Національної спілки журналістів України

ОФІЦИНСЬКА Марина – завідувач редакційного сектору відділу інновацій та соціально-культурних програм, техно-логій та культурно-дозвіллєвої діяльності Обласного організаційно-методичного центру культури

ПАПІШ Михайло – редактор газети «Новини Берегова»

ПОП Ольга – директор будинку куль-тури села Рокосово Хустського району

РАЦ Віталій – завідувач відділу між-народних зв’язків у галузі культурно-ос-вітньої діяльності та народної творчості Обласного організаційно-методичного центру культури

СІДОР Оксана – провідний методист Іршавського районного будинку куль-тури

СТЕГУРА Наталія – завідувач народ-ного етнографічного музею Обласного організаційно-методичного центру куль-тури, заслужений майстер народної твор-чості України

ТЕТЕРЮК-КІНЧ Юлія – завідувач навчально-методичного кабінету Ужго-родського державного музичного учили-ща імені Д. Є. Задора, викладач

ХЛАНТА Іван – провідний методист Обласного організаційно-методичного центру культури, кандидат філологічних наук, заслужений діяч мистецтв Украї-ни, академік Академії наук вищої освіти України

ХМАРА Інна – заступник директора по роботі з дітьми Закарпатської обласної бібліотеки для дітей та юнацтва

ЧОНКА Тетяна – кандидат філоло-гічних наук

ШКІРЯ Василь – головний редактор районної газета «Нове життя», член Наці-ональної спілки письменників України, член Національної спілки журналістів України

УХАЧ Людмила – викладач циклової комісії культурно-дозвіллєвої діяльності і культурології Ужгородського коледжу культури і мистецтв, директор фестива-лю «Грайлик»

ПРО АВТОРІВ

3

Відлуння подійВІДБУВСЯ ШОСТИЙ ОБЛАСНИЙ ФЕСТИВАЛЬ

«КОЛЯДИ В СТАРОМУ СЕЛІ»Уже стало доброю традицією на Різдвяні свята в Закарпатському музеї народ-

ної архітектури та побуту проводити обласний фестиваль «Коляди в Старому селі». У фестивалі, що відбувся в неділю 17 січня, взяли участь 18 колективів із багатьох районів області. Зі сцени звучали колядки, що здавна побутують на Закарпатті.

Це один із найоригінальніших фести-валів не лише за формою проведення, але і змістовим наповненням. На Різдво кожна сім’я з нетерпінням чекала на колядників, бо чим більше їх завітає до хати, тим замож-

нішою і щасливішою буде родина. На сцені у центрі музею відтворено інтер’єр селян-ської хати. Господар (завідувач клубу села Лінці Ужгородського району Юрій Савко) та господиня (провідний екскурсовод Закар-патського музею народної архітектури та по-буту Неля Грицюк) чекають на колядників.

Розпочав концертну програму фестива-лю Заслужений академічний Закарпатський народний хор (художній керівник – заслуже-ний працівник культури України Наталія Петій-Потапчук).

Родзинкою фестивалю, як і минулого року, була Шархань (змій, дракон), яку при-везли до Ужгорода із села Бороняво Хуст-ського району.

Рахівщина цього року здивувала при-ємною несподіванкою. Усі бажаючі мали змогу послухати колядки у виконанні ще-друвальної групи будинку культури села Костилівка (керівник Софія Даниш). Завжди всі присутні на фестивалі чекають виступи бетлегемів (вертепів). Цьогоріч їх представи-ли Міжгірський районний будинок культу-ри (керівник Іван Штаєр), будинок культури

Наталія Стегура, Володимир Мишанич, Марія Купарь, Оксана Попдякуник,

Петро Петрище

Наталія Стегура (перша ліворуч), Олена Ваш (друга праворуч) із учасниками колядницького колективу Свалявського району

4

Відлуння подійсела Чома Берегівського району (керівник Ангела Решко-Папп) та народний фоль-клорний колектив «Хижанські візерунки» будинку культури села Хижа Виноградів-ського району.

Неповторні колядки звучали й у вико-нанні народного вокального ансамблю «Іль-ничанка» будинку культури «Шахтар» села Ільниця Іршавського району (керівник Бог-дана Ляшко) у супроводі троїстих музик.

Не можна не згадати і колядницькі гру-пи Воловецького районного будинку куль-тури (керівник Марія Більська), народний вокальний ансамбль «Ужанка» Ужгородсько-го районного будинку культури (керівник Василина Голянич) та народний хор «Астра» Ужгородської дитячої школи мистецтв (ке-рівник Неля Швайгер).

Порадував слухачів своїм виступом і ко-лядницький колектив «Старинчанка» зі Сні-ни (Словаччина), добре відомий не тільки вдома, але й на теренах нашого краю. З ко-лективом приїхав і почесний гість, голова Регіональної ради Союзу русинів-українців у місті Гуменне Міхал Іванцо.

Як і в попередні роки, фестиваль відвіда-ли можновладці краю. Серед них голова За-карпатської облдержадміністрації Геннадій Москаль, начальник управління культури Закарпатської облдержадміністрації Юрій Глеба та його заступник Іван Канюка.

Не обійшлося на фестивалі і без тради-ційних смачних страв, які готує чи не кожна господиня на Різдво, та гарячого вина, що зігрівало тіло й душу. Гості також мали мож-

Народний вокальний ансамбль «Ільничанка» будинку культури «Шахтар»

села Ільниця Іршавського району

Бетлегем будинку культури села Чома Берегівського району

ливість придбати вироби відомих майстрів народних художніх промислів та декоратив-но-прикладного мистецтва – Любові Матіко з Іршавщини, Ольги Гал із Виноградівщини та інших.

Обласне свято «Вертеп» було започатко-вано ще у 1989 році Закарпатським облас-ним науково-методичним центром народ-ної творчості і культурно-освітньої роботи. У 2011 році з ініціативи Обласного органі-заційно-методичного центру культури, За-карпатського музею народної архітектури та побуту за сприяння Закарпатської обласної державної адміністрації та управління куль-тури Закарпатської облдержадміністрації свято було перейменовано в обласний фес-тиваль «Коляди в Старому селі», який почав

проводитися на території скансе-на.

Ф е с т и в а л ь продемонстрував багату поліетніч-ну культуру на-шого краю, засвід-чив, що в гірських районах Закарпат-тя найкраще пле-кають і зберігають народні традиції. Щире виконання, яскраві костюми і музичний супро-від нікого не зали-шили байдужими.

Володимир МИШАНИЧ

5

Відлуння подій

Три покоління колядників третього січ-ня 2016 року на сцені будинку культури села Рокосово Хустського району провели різдвя-не свято «Рокосово колядує».

Розпочалося дійство піснею з репертуару співачки Ірини Федини «Україна колядує», яку виконала студентка Ужгородського ко-леджу культури і мистецтв Наталя Палчей. Потім перед присутніми, наче у вас вдома, пройшлися наймолодші звіздарики: Лучкей Петя, Шпір Ілюша та Поган Ілюша, які щиро та завзято заколядували «І зійшла звіздочка», за ними – на порозі хлопці з бетлегемами та колядою «По всьому світу». Колядуючи «Рождество Твоє», наче з місцевого храму на сцену вийшли Михайло Пішта та Василь Ко-гут. Зал із захопленням сприйняв цю коляд-ку у їхньому виконанні.

Натхненно та піднесено, радісно та щиро передаючи атмосферу різдвяного свята, через увесь зал пройшли, колядуючи «Нова радість стала», секретар сільської ради Любов Михайленко, бухгалтери Марія Пал-чей і Марія Скоблей, завідувач дитячого на-вчального закладу Магдалина Бора та вихо-вателі Тетяна Барзул, Марія Юрця, організа-тор-педагог Олена Шпір, учителька Вікторія Палчей, активісти Ганна Когут, Ірина Шпе-рик, Мирослава Довжанин та інші. Вони

злагоджено виконали колядки «Ой дивнеє народження», «Добрий вечір тобі».

Приємно вразили глядачів театралізо-ваним дійством «Вертеп» та виконавською майстерністю пастирі Михайло Поп, Віктор Цогла, Михайло та Сергій Бистряни, Юрій Арендаренко, Сергій Луканець та Михайло Нодь. Усього на сцені закладу культури ко-лядували понад тридцять учасників.

Слова подяки учасникам різдвяного свя-та висловили сільський голова Павло Джуга, місцевий священик отець Степан, голова жі-ночої ради Марія Довжанин.

Навіть чехи, які по-бували на святі, були приємно здивовані ат-мосферою, що панувала в залі та на сцені, вико-нанням наших колядок і повагою жителів села до різдвяних традицій.

Відрадним є те, що до проведення у селі свята «Рокосово коля-дує» долучилися де-путат районної ради Сергій Келемен, депу-тат сільської ради Іван Білецький, підприємці Марина Когут, Віктор Шпір, Михайло Ган-гур.

Ольга ПОП

КОЛЯДИ У РОКОСОВІ

6


лі рідкісному жанрі – віршоване оповідан-ня. Такі твори автора, як правило, невеликі, написані добірною художньою мовою і легкі для запам’ятовування. Діти продекламува-ли віршоване оповідання «Мандрівка».

Якщо в серці живе пісня, то в ньому не-має місця для черствості, байдужості, безду-ховності. Цією істиною надихався і надихав інших Степан Жупанин. У виконанні народ-ної артистки України Клари Попович-Лабик прозвучала пісня «Смерековий камінь», а ді-тей – «Едельвейс», «Пісня випускників», «Ма-мині руки».

Василь Густі, Лідія Повх, Іван Хланта розповіли про свої зустрічі з Степаном Жу-панином, його багатогранну творчість, осо-бливості поетичного стилю.

Учасники свята переконалися, що твор-чість Степана Жупанина цікава й неповтор-на. І хоча видатний закарпатець відійшов у вічність, він продовжує жити у своїх чу-дових творах, серцях та фантазіях усе нових і нових читачів, у теплих спогадах побрати-мів по перу.

Інна ХМАРА

ПОЕТ СМЕРЕКОВОГО КРАЮУ Закарпатській обласній бібліотеці для дітей та юнацтва 18 січня 2016 року від-

булося літературне свято «Поет смерекового краю», присвячене 80-річчю від дня на-родження знаного закарпатського літератора та лауреата низки премій, заслужено-го працівника освіти України Степана Жупанина (1936–2005).

Іван Хланта, Лідія Повх, Василь Густі

Клара Попович-Лабик із учнями та працівниками бібліотеки

Вшанувати пам’ять свого земляка заві-тали народна артистка України Клара По-пович-Лабик, заслужений діяч мистецтв України, провідний методист Обласного ор-ганізаційно-методичного центру культури Іван Хланта, голова Закарпатської організа-ції Національної спілки письменників Укра-їни, письменник Василь Густі, літератор та педагог Лідія Повх, методист Закарпатського інституту післядипломної педагогічної осві-ти Катерина Турок, а також учні 4–Б класу Ужгородської загальноосвітньої школи І–ІІІ ступенів № 1 ім. Т. Шевченка з учителем Ма-риною Манзулич.

Ведучі свята розповіли присутнім чи-мало цікавих фактів із життя та творчості Степана Жупанина. Спадок плідного автора нараховує майже 30 збірок віршів, казок, за-гадок, скоромовок, оповідань та пісень. Пое-тичний хист митця слова – неповторний, адже автор дивовижним чином завжди за-лишався своїм у світі дитинства.

Під час свята школярі декламували відо-мі вірші автора про миле серцю Закарпаття, малу Батьківщину – Іршаву, про родинні цін-ності та неповторні миті дитинства. Це вірші «Карпати», «Барвінкові зорі», «Виноградів», «Співаночка», «До школи», «Моя Іршава», «Чабанова сестра», «Мамині руки», «Мама і сонечко». Також поетові чудово вдавалися скоромовки, в основі яких – випадкові при-годи, цікаві сюжети про помисли та вчинки школярів, маленьких хитрунчиків-витівни-ків: «Приблуда», «Гриць і горобець», «Троє раків». Працював Степан Жупанин і в дово-

7


ВШАНУВАЛИ ВАСИЛЯ ДІЯНИЧАПершого лютого в Перечинській центральній районній бібліотеці за сприяння Об-

ласного організаційно-методичного центру культури у рамках акції «Письменник сільській бібліотеці – бібліотека письменнику» відбулася презентація збірки поезій «Гори ви мої мальовані» Василя Діянича (1925–1980) – поета і журналіста, одного із найпопулярніших літераторів, ліриків, піснярів Закарпаття 60–70-х років минулого століття.

Народний вокальний ансамбль «Вербиченька»

Виступає донька поета Мирослава Галиця-Діянич.

Сидять Оксана Дурунда та Василь Густі

Учасники презентації

До книги ввійшли спогади про життя і творчість В. Діянича, маловідомі поезії, які раніше не публікувалися. Видання ініці-йоване Закарпатською організацією Націо-нальної спілки письменників України (го-лова Василь Густі) і присвячене 90-річчю від дня народження поета. Це друга посмертна збірка митця. Його твори вчать цінувати до-бро, шанувати, любити та пам’ятати свою рідну землю, край, де народився.

Відкрила захід директор Перечинської районної бібліотеки Любов Герцег. На пре-зентації виступили упорядник та автор пе-редмови до збірки, заслужений працівник культури України Василь Густі, голова Пе-речинської райдержадміністрації Віктор Олефір, головний спеціаліст управління культури Закарпатської облдержадміністра-

ції Оксана Дурунда, донька поета Миросла-ва Галиця-Діянич, голова Всеукраїнського товариства «Лемківщина» Василь Мулеса, письменники Надія Панчук і Юрій Шип із Ужгорода та інші.

Також прозвучали пісні на слова Васи-ля Діянича у виконанні солістки Перечин-ського районного будинку культури Тетяни Кречко під акомпанемент Івана Станка. Му-зичне вітання для гостей також підготував народний вокальний ансамбль «Вербичень-ка» будинку культури села Зарічово.

Книгу Василя Діянича «Гори ви мої ма-льовані» й видання інших закарпатських письменників передано бібліотекам району.

Віталій РАЦ

8


ЛЕВКО ДОВГОВИЧ ЗАВІТАВ ДО УЖГОРОДА

Ганна Дрогальчук вітає Левка Довговича

На відкритті круглого столу виступає Янка Бур’янова

Третього лютого відбувся міжнародний круглий стіл «Духовне самовизначення та самозбереження людини в часи випробу-вань», на якому було презентовано книгу спогадів «Хроніка життя політичного в’язня № 2А 424» Левка Довговича – гостя зі Сло-ваччини, диригента українського народного хору «Карпати» з міста Кошице. Захід від-бувся в Закарпатському інституті післяди-пломної педагогічної освіти. Ініціаторами та організаторами круглого столу виступили Обласний організаційно-методичний центр культури і кафедра суспільно-гуманітарної та етико-естетичної освіти Закарпатського інституту післядипломної педагогічної осві-ти. Відрадно, що на захід завітав і автор кни-ги Левко Довгович із дружиною.

Розпочала роботу круглого столу Марія Баяновська – завідувач кафедри суспіль-но-гуманітарної та етико-естетичної освіти ЗІППО, кандидат педагогічних наук, доктор філософії, доцент. Учасники мали нагоду переглянути документальний фільм «Дири-гент з ГУЛАГу», який підготувало словацьке телебачення. Привітали усіх присутніх і ди-ректор Обласного організаційно-методич-ного центру культури Ганна Дрогальчук та завідувач відділу міжнародних зв’язків у га-лузі культурно-освітньої діяльності і народ-ної творчості ООМЦК Віталій Рац.

«Хроніка життя політичного в’язня № 2А 424» – це книга, яку без перебільшення мож-на назвати не лише найвизначнішим твором української мемуарної літератури Словаччи-ни, але й одним із найвизначніших творів загальноукраїнської мемуарної літератури. У ній автор розповідає про свій родовід та дитинство у роки війни. Основна частина книги – описи перебування у в’язницях та таборах Радянського Союзу, ним жартома названих «Туристика по сталінських курор-тах». Кожен із 49 підрозділів цієї частини представлений фактами, іменами та доку-ментами, переважно взятими із його судової справи. Зворушують розділи: про повернен-ня в Україну, перебування в Ужгороді, пере-селення до Чехії, працю у Пряшеві та Коши-цях. У додатку книги подані фрагменти з лі-тературної творчості Левка Довговича, його короткий життєпис, понад 90 фотографій і фоторепродукцій.

У роботі круглого столу взяли участь і виступили Генеральний консул Словаць-кої Республіки в місті Ужгород Янка Бур’я-нова, професор Майя Артьомова, заслуже-ний працівник культури України Наталія Петій-Потапчук, працівник Закарпатсько-го краєзнавчого музею Іван Орос, учитель, учасник АТО Іван Пайда, представники ду-ховенства та інші.

У перерві між виступами звучали укра-їнські та закарпатські народні пісні у вико-нанні фольклорного гурту села Дубриничі Перечинського району й артистів Заслуже-ного академічного Закарпатського народно-го хору.

Віталій РАЦ

9


ЯПОНЕЦЬ НОРІО ІНАГАКІ ЗНОВУ ВІДВІДАВ ЗАКАРПАТТЯ

Протягом кількох днів завідувач відділу міжнародних зв’язків у галузі культур-но-освітньої роботи і народної творчості Обласного організаційно-методичного центру культури Віталій Рац супроводжував науковця Норіо Інагакі у фольклор-но-етнографічній експедиції Закарпаттям.

Віталій Рац і Норіо Інагакі Василь Гафинець із скрипкою

Фольклорний колектив села Новоселиця Тячівського району

Два роки тому японець Норіо Інагакі з Токіо, який веде дослідницьку діяльність в Інституті фольклору і архівів Румунської академії наук міста Клуж розпочав проект, метою якого є зафіксувати найяскравіші зразки нематеріальної культурної спадщи-ни (найхарактерніші пісенні й танцювальні зразки) різних етносів, що населяють Укра-їну, Румунію, Болгарію та Сербію. А також створити тематичну відеотеку на базі згада-ного інституту.

Рік тому він уже відвідував Закарпаття та вивчав волоський колорит у пісенно-тан-цювальних традиціях Виноградівщини.

У середині лютого Норіо Інагакі знову побував у нашому краї, зустрівся із заступ-ником начальника управління культури

Іваном Канюкою та завідувачем відділу між-народних зв’язків у галузі культурно-освіт-ньої роботи і народної творчості Обласного організаційно-методичного центру культу-ри Віталієм Рацом, обговорили організаційні питання поїздки.

Цього разу фольклорно-етнографічна експедиція тривала п’ять днів і завершила-ся 19 лютого. Науковець у супроводі Віта-лія Раца та керівника народної аматорської кіностудії «Едельвейс» Віри Кобулей побу-вали у селах Вільшинки та Тур’ї-Ремети на Перечинщині, у селищі Великий Березний та селі Костринська Розтока на Великоберез-нянщині, у селищі Верхні Ворота на Воло-веччині й у містах Хуст і Тячів.

Поїздка видалася плідною, було записа-но 13 DVD-R дисків. Навіть вдалося зафіксу-вати мелодії у виконанні 86-річного Василя Гафинця із селища Верхні Ворота.

Окремо щира подяка народним троїс-тим музикам родини Маньо Тячівського ра-йонного будинку культури (керівник Йосип Чернявець), фольклорному колективу із села Новоселиця Тячівського району, Василеві Гу-даку та Наталії Сасин, які допомогли реалі-зувати задум гостя.

Зібрані матеріали доповнять фонди минулих років, допоможуть з’ясувати тран-сформаційні процеси та виявити місцеву специфіку фольклору.

Марина ОФІЦИНСЬКА

10


ЛЮБОВНУ КОМЕДІЮ ПРЕДСТАВИЛИ БЕРЕГІВСЬКІ ТЕАТРАЛИ

12 лютого з нагоди Дня Святого Вален-тина в Закарпатському академічному облас-ному театрі ляльок «Бавка» відбулася прем’є-ра комедії «Одного разу в Берегсазі…». Авто-ри однойменної п’єси – подружжя Ольги та Олександра Матей із міста Берегово.

У виставі беруть участь актори народно-го українського театру імені Ярослави Бан-дурович (режисери Ольга та Олександр Ма-тей), народного угорського театру (режисери Магдалина Петрович-Матей і Сергій Горзов) Берегівського міського будинку культури та вихованці танцювальних колективів «Гармо-нія» та «Стріт Денс». Усього – понад 30 осіб.

Головні ролі виконують начальник від-ділу культури і туризму Берегівської ра-йонної державної адміністрації Ласло Галас, режисер народного театрального колективу будинку культури села Бобовище Мукачів-ського району Лілія Немеш, відомий гумо-рист із Іршавщини Юрій Мельник.

«Одного разу в Берегсазі…» – це сучасна комедія на дві дії з цікавим, захоплюючим сюжетом.

Усі події відбуваються у маленькому містечку протягом одного дня в ресторан-но-готельному комплексі «Берегсаз», який відзначає своє 10-річчя.

Власники ресторану – це заможна роди-на, яка у побуті наражається на різноманітні

проблеми. Однак завдяки кмітливості і ви-нахідливості господаря, їм вдається виріши-ти усі питання.

Глядач спостерігає, як одночасно розви-ваються три історії кохання. Незважаючи на різноманітні перипетії, у кінці вистави луна-ють три освідчення.

Головна ідея вистави – мирне співісну-вання у невеличкому провінційному містеч-ку представників різних національностей. Вони разом працюють, відпочивають, є діло-вими партнерами, закохуються і навіть ство-рюють сім’ї.

«Своєю постановкою ми вкотре прагну-ли показати, як на Закарпатті протягом ба-гатьох років мирно та плідно співіснують представники різних національностей. Ба, більше, вони не просто живуть по-сусідству, але й товаришують, створюють сім’ї, пізна-ють одні одних зі щирим зацікавленням, поважаючи самобутність і вибір інших. Ми дійсно можемо цим пишатись та слугувати прикладом для багатьох», – прокоментувала Ольга Матей.

Незважаючи на те, що діалоги у виставі звучать на українській, угорській, російській мовах та місцевому діалекті, усі герої пре-красно розуміють один одного. Збагачують виставу і пісні у виконанні акторів.


Ласло Галас із учасниками театру. Сцена з вистави «Одного разу в Берегсазі…»

11


ЦЕНТР КУЛЬТУРИ ПРЕЗЕНТУВАВ НОВУ КНИГУДесятого березня в Ужгородській цен-

тральній міській бібліотеці відбулася презентація довідково-інформаційно-го видання «Заклади культури клубного типу Закарпатської області. Народні та зразкові аматорські колективи».

Видання упорядкували Юрій Глеба – заслужений працівник культури України, Ганна Дрогальчук – директор Обласного організаційно-методичного центру культу-ри, Марина Офіцинська – завідувач редак-ційного сектору ООМЦК. Над художнім оформленням попрацював відомий книж-ковий графік Микола Дем’ян, комп’ютерну верстку здійснила Маріанна Лазорець-Стан.

Відкрили презентацію музичним вітан-ням народний дует «Рідна пісня» у складі Тетяни та Сергія Раховських Ужгородського районного будинку культури. Вони викона-ли пісні на слова Ольги Тимофієвої та Марії Купарь.

Вагоме слово про книжку сказав заслу-жений працівник культури України Юрій Глеба. Він коротко охарактеризував книжку, відзначив, що це видання – своєрідна фікса-ція певного етапу історії культури краю. Роз-повів також і про складнощі, що виникали в процесі написання книжки, збору матері-алів.

Директор Обласного організаційно-ме-тодичного центру культури Ганна Дро-гальчук справедливо зазначила, що книга обов’язково ввійде в історію, адже в ній є цін-

на інформація про творчі колективи та їхню роботу.

У рамках презентації виступили Анге-ліна Трушевська, Марина Прісняк, Даніела Якобчук – учасниці народної аматорської студії поезії «Чарівне слово» Ужгородського міського центру дозвілля – будинку культу-ри, лауреати ХІІ обласного конкурсу україн-ського художнього слова імені Івана Ірляв-ського «Моя весна».

Марія Панько – керівник народного аматорського фольклорного ансамблю «Ґаз-дині» будинку культури села Пацканьово Ужгородського району, розповіла про свій колектив, його творчі здобутки.

Леся Дубенко – керівник народного інструментального ансамблю «Рапсодія» Ужгородського районного будинку культу-ри, виконала музичну композицію.

Заслужений діяч мистецтв України, провідний методист Обласного організа-ційно-методичного центру культури Іван Хланта відзначив високий рівень і професі-оналізм упорядників та авторів публікацій і висловив побажання не зупинятись на до-сягнутому, а продовжувати видавничу ді-яльність. Зокрема, йому хочеться, щоб біль-ша увага приділялась фольклору нашого краю. Він зауважив, що підготував до друку чергову свою книжку «Коломийкарі Закар-паття», що вийде в світ, як будуть кошти.

Виступає Ганна Дрогальчук

Андріана Гузак і Юрій Глеба

12


Серед учасників презентації Микола Дем’ян – відомий художник-оформлювач, дизайнер, знаний книжковий графік, худож-ній редактор Закарпатської філії Київського видавництва «Знання», Ярослав Федишин – директор видавництва TIMPANI, Віктор Шостак – керівник народного аматорсько-го фольклорно-етнографічного ансамблю «Ужгород» Ужгородського міського центру дозвілля – будинку культури.

Учасники презентації

Тетяна та Сергій Раховські

Іван Хланта Марія Панько Леся Дубенко Ярослав Федишин

До видання ввійшли статті 37 авторів. Серед них кандидат мистецтвознавства Василь Андрійцьо, заслужені працівники культури України Василь Кобаль та Василь Попович, заслужений діяч мистецтв України Іван Хланта. Цікаві та змістовні матеріали до книжки підготували працівники культури Володимир Власюк, Тетяна Гудачок, Марина Офіцинська, Наталія Сасин, Іванна Явор-ська та інші.

У книзі запропоновано 68 творчих до-відок про колективи, які працюють при будинках культури і клубах, також подано список «народних» («зразкових») колективів, які існують при інших відомствах.

Матеріали розміщено у чіткій послідов-ності. Відкривають видання розповіді про колективи Обласного організаційно-мето-дичного центру культури. Потім усе розта-шовано за адміністративним поділом – міста обласного підпорядкування та райони. По-слідовність витримана за алфавітним поряд-ком. Якщо є два і більше колективів, то вони

розміщені за жанрами (у межах одного жанру – від великої фор-ми до малої).

Це видання є своєрідним підсумком роботи колективу Обласного організаційно-мето-дичного центру культури. Воно послужить працівникам культу-ри краю, науковцям, усім, хто ці-кавиться культурно-мистецьким життям краю.

Гарно провела презентацію бібліотекар відділу обслугову-вання Ужгородської центральної міської бібліотеки Андріана Гу-зак.


13


МАЙСТРИНІ ЗАКАРПАТТЯ ПРЕДСТАВИЛИ СВОЇ ПИСАНКИ НА ВИСТАВЦІ У СЛОВАЧЧИНІ

Роман Пилип проводить майстер-клас

Марія Купарь, Марина Жганич, Іван Станко, Уляна Поляк, Оксана Рудейчук,

Віталій Рац, Іван Лаба

Десятого березня завідувач народного етнографічного музею Обласного організа-ційно-методичного центру культури Ната-лія Стегура, завідувач відділу міжнародних зв’язків у галузі культурно-освітньої діяль-ності та народної творчості ООМЦК Віталій Рац, член Національної спілки майстрів на-родного мистецтва України Марія Купарь та кандидат мистецтвознавства Роман Пилип взяли участь у відкритті ХХІV міжнародної виставки «Карпатська писанка–2016» у Вігор-лацькому музеї у місті Гуменне Словацької Республіки. Це щорічна презентаційна кон-курсна виставка Карпатського регіону, в якій цьогоріч взяли участь майстри писанкарства зі Словаччини, України та Польщі.

Ініціатором та організатором культур-но-мистецької акції виступив Вігорлацький музей у Гуменному за сприяння голови Ре-

гіональної ради Союзу русинів-українців у Гуменному Міхала Іванца та Обласного організаційно-методичного центру культу-ри Закарпаття (директор Ганна Дрогальчук).

Писанкарство Закарпаття гідно пред-ставили відомі мисткині краю – Марія Ку-парь, Марія Хававка, Терезія Якоб, Тетяна Поринець та Роман Пилип, які працюють як у традиційній техніці писанкарства, так і сучасних, синтезованих, еклектичних ав-торських техніках.

Найповажнішою учасницею виставки є Марія Хававка, 1935 року народження, що працює у традиційній восковій техніці, від-творюючи писанки Турянської долини. Для них характерний великий виразний орна-мент, що доповнюється дрібними візерун-ками у вигляді зірок, галузок, петельок. Такі писанки одноколірні – зелені, сині, фіоле-тові.

Марія Купарь представила писанки-ма-льованки, писанки, прикрашені бісером (ручне ткання, аплікація, комбінована тех-ніка). У своїх роботах використовує народ-ний орнамент.

Роман Пилип вивчає і відтворює тради-ційну писанку Рахівщини, для якої харак-терний дрібний орнамент, що наноситься воском за допомогою писачка. В оформленні переважають зооморфні та геометричні мо-тиви.

Терезія Якоб показала писанку-мальо-ванку, яка є характерною для Хустського та Свалявського районів. На білосніжному фоні розміщено довільну композицію із зо-браженням декоративних квітів, ягід та пло-дів. Застосовано відкриті яскраві кольори анілінових барвників, а самі писанки деко-ровані кольоровими стрічками.

Наймолодшою учасницею виставки була Тетяна Поринець, яка працює у техніці ви-травлювання, використовуючи закарпатські та стилізовані орнаменти. У рамках вистав-ки Марія Купарь та Роман Пилип провели майстер-клас із писанкарства.

Святковий настрій учасникам акції по-дарував народний фольклорний колектив «Музики» Великоберезнянського районного будинку культури (керівник Іван Станко).

Наталія СТЕГУРА

14


НАЗВАНО ПЕРЕМОЖЦІВ СЬОМОГО ВІДКРИТОГО ФЕСТИВАЛЮ-

КОНКУРСУ СТРІЛЕЦЬКОЇ ПІСНІ «КРАСНЕ ПОЛЕ»Протягом двох днів, 12–13 березня 2016 року, у місті над Тисою проходив Сьомий

відкритий фестиваль-конкурс стрілецької пісні «Красне поле». На захід з’їхалося чо-тири десятки колективів та індивідуальних виконавців із різних куточків України. 13 березня у Хустському районному буднику культури відбувся гала-концерт та на-городження переможців. Відкрив урочисту частину заходу переможець минулорічного фестивалю – чоловіча хорова капела «Дзвін» Бурштинської ТЕС Івано-Франківської області.

Відтак, слово взяв голова журі – профе-сор Київського національного університету культури і мистецтв, заслужений працівник культури України Петро Андрійчук. Він зазначив, що цьогоріч виконавський рівень учасників надзвичайно високий і що у фес-тивалю-конкурсу велике майбутнє, адже із категорії відкритого він переходить у все-український.

Дипломи лауреатів третього ступеня цьогоріч дісталися: народному жіночому хору «Червона калина» Самбірського місько-го Народного дому Львівської області, хору

працівників культури Іршавського району Іршавського районного будинку культу-ри, чоловічому хору «Купаж» Берегівського культурно-освітнього центру національних меншин, народній чоловічій хоровій капелі «Дзвін» Самбірського міського Народного дому Львівської області, народному самоді-яльному фольклорному колективу «Богати-ряни» комунальної установи «Вільнянський районний будинок культури та дозвілля» Вільнянської районної ради Запорізької об-ласті, народному аматорському козацькому ансамблю шумових інструментів «Веселі

Народна аматорська хорова капела «Дзвін» будинку культури с. Ямниця Тисменицького району Івано-Франківської області

15


музики» відділу освіти, культури, молоді та спорту виконавчого комітету Полонської об’єднаної територіальної громади Хмель-ницької області, вокальному ансамблю «Любисток» відділу культури, національ-ностей та релігій Бородянської райдержад-міністрації Київської області, вокальному тріо «Райдуга» Хмельницької дитячої школи мистецтв, вокальному тріо «Оксамит» Ниж-ньоселищенської дитячої школи мистецтв, учасниці художньої бригади Свалявського районного будинку культури Ганні Молнар, учневі Мукачівської дитячої школи мис-тецтв № 1 ім. С. Мартона Зийберу Дмитрові.

Дипломи лауреатів другого ступеня ви-бороли: хоровий аматорський колектив ви-кладачів Великолучківської дитячої школи мистецтв Мукачівського району, народний аматорський хор «Лужанські козаки» Лу-жанського будинку народної творчості та дозвілля Кіцманського району Чернівецької області, вокальний ансамбль відділу культу-ри Тячівської райдержадміністрації, вокаль-ний ансамбль «Патріоти» Стеблівської дитя-чої музичної школи Хустського району, ан-самбль народної пісні «Джерельце» Хмель-ницької дитячої школи мистецтв «Райдуга», народний вокальний ансамбль «Ільничан-ка» будинку культури «Шахтар» с. Ільниця Іршавського району, учениця Іршавської ди-тячої школи мистецтв Воробканич Вікторія.

Дипломантами ж першого ступеня ста-ли: народний самодіяльний хор «Гетьман» Комунального закладу «Куйбишевський ра-йонний будинок культури» Куйбишевської

районної ради Запорізької області, народна аматорська хорова капела «Дзвін» будинку культури с. Ямниця Тисменицького району Івано-Франківської області, народний во-кальний ансамбль Ужгородського коледжу культури і мистецтв, вокальний дует «Мрія» у складі Ольги Петелько та Тетяни Хорушко з м. Самбір, вокальний дует учнів Хустської дитячої школи мистецтв у складі Ракушин-ця Ярослава та Коцана Ярослава, вихованка народної студії естрадного співу «Фортуна» Хустського районного будинку культури Бо-рис Кароліна.

А гран-прі відкритого фестивалю-кон-курсу стрілецької пісні «Красне поле» ви-боров народний чоловічий вокальний ан-самбль «Посульські козаки» Пустовійтівсько-го сільського будинку культури.

Метою фестивалю є популяризація тво-рів національно-патріотичного звучання, які оспівують славетні подвиги українського народу, виховання у підростаючого поколін-ня любові до рідного краю, його історичного минулого, виявлення молодих і таланови-тих виконавців.

Засновниками й організаторами фес-тивалю є Закарпатська обласна державна адміністрація, управління культури Закар-патської облдержадміністрації, Обласний організаційно-методичний центр культури, Хустська районна державна адміністрація, відділ культури і туризму Хустської рай-держ адміністрації, Хустський міськвикон-ком, управління культури, молоді і спорту міськвиконкому.

Яна КАСАРДА-МИКИТА

Народний вокальний ансамбль Ужгородського коледжу культури і мистецтв

16


ВАГОМІ ТВОРЧІ ЗДОБУТКИ ФОЛЬКЛОРИСТАВідбулася презентація трьох книг Віктора Шостака

22 березня на презентації трьох книг науковця-історика, етномузиколога, збира-ча етнографічних скарбів матеріальної і духовної культури Закарпаття Віктора Шостака виступив провідний методист Обласного організаційно-методичного цен-тру культури, заслужений діяч мистецтв України Іван Хланта. Він охарактеризував видання і побажав авторові та народному фольклорно-етнографічному ансамблю «Ужгород» нових творчих успіхів. На презентації також побували працівники Центру культури Віталій Рац, Катерина Семенченко, Олена Ваш, Галина Чельоскі та Марина Офіцинська. Презентація відбулася за ініціативи Обласного організаційно-методич-ного центру культури у читальному залі Закарпатської обласної універсальної нау-кової бібліотеки імені Федора Потушняка. Провела захід головний бібліотекар відді-лу обслуговування Євгенія Напуда.

На культурно-мистецькій акції виступили в. о. начальника управління культури Закарпатської облдержадміністрації Іван Канюка, заслужений працівник культури України Юрій Глеба, а також Людвиг Філіп, Володимир Біланін та Олександра Гарку-ша – директор видавництва Олександри Гаркуші.

З музичним подарунком виступив народний фольклорно-етнографічний ансамбль «Ужгород», у виконанні якого прозвучали українська народна пісня «Зеленеє жито, зе-лене», закарпатські народні пісні «Казала м ти, милий», «Не буду ся женити», гуцуль-ські мелодії Рахівського району, весільний обрядовий інструментальний твір «Барвін-кова» та вокально-хореографічна композиція «Співана».

До славної когорти шукачів, дослідни-ків і активних популяризаторів прадавніх духовних скарбниць Карпатського регіону належить уродженець с. Драгово Хустського району, колишній випускник Ужгородського

державного музичного училища ім. Д. Є. За-дора по класу скрипки (1969) та історично-го факультету Ужгородського державного (нині національного) університету (1975), багаторічний завідувач відділу «Народне

Виступає Віктор Шостак

17


мистецтво та етнографія» Закарпатського обласного краєзнавчого музею імені Тивода-ра Легоцького, організатор і художній керів-ник народного фольклорно-етнографічного ансамблю «Ужгород» Віктор Шостак. Завдя-ки його зусиллям та нев’янучій любові до нетлінних скарбів духовного багатства на-шого краю в різні періоди натхненної пра-ці музеєзнавцем було організовано чимало науково-пошукових експедицій до багатьох регіонів Закарпаття та зібрано й досліджено рідкісні етнографічні предмети сивої давни-ни – старовинні музичні інструменти, зраз-ки художньої вишивки, кераміки, різьбяр-ства, народного одягу тощо. Свої фольклор-но-етнографічні дослідження музеєзнавець періодично висвітлював у різних наукових виданнях, на сторінках засобів масової ін-формації, у виступах на всеукраїнських та міжнародних наукових конференціях. А два роки тому у видавництві «Карпати» вийшла друком його книжка під промовистою наз-вою «Цінності, що виходять за межі часу» (2014), у якій фольклорист детально описує традиції побутування в нашому краї різних народних музичних інструментів, викори-стання їх у музичному, музично-пісенному та вокально-хореографічному народному мистецтві.

У 2015 році у глядацькому залі обласного театру ляльок колектив урочисто відзначив свій 30-річний творчий ювілей, а нещодавно у видавництві Олександри Гаркуші ви йшли друком збірник пісенних та інструменталь-них творів «Музика незабутих предків» (нотація Леонтія Ленарта і Володимира Ко-роленка) та яскравий, багатобарвний юві-лейний фотоальбом «Народний фольклор-но-етнографічний ансамбль «Ужгород»», ав-тором яких є художній керівник і засновник

колективу Віктор Шостак, яскраві та майс-терно виконані ілюстрації видання викона-ла Олександра Гаркуша, а фото подав відо-мий фотохудожник Олексій Попов. У пер-шому представлено репертуар, у другому – творчий шлях колективу.

Із зафіксованого в альбомі текстового матеріалу чітко випливають дві магістраль-ні проблеми, які постали перед колективом та його керівником: перша – пошук та запис рідкісних обрядових інструментальних та пісенних творів у різних етнічних терито-ріях краю, друга – виконання відібраного репертуару учасниками ансамблю із макси-мальним збереженням його етно-фольклор-ного характеру, стилю.

На сторінках альбому в деталях подаєть-ся надзвичайно багате, різноманітне, захо-плююче гастрольне творче життя ансамблю «Ужгород» в Україні та поза її кордонами, участь і здобуті нагороди у престижних міжнародних фестивалях, конкурсах, різ-них мистецьких заходах в Угорщині, Сло-ваччині, Польщі, Австрії, Італії, Хорватії, Росії та інших країнах. Його колоритні ви-ступи із захопленням сприймають не лише представники слов’янських народів, але й італійці, австрійці, німці, французи, які не знають української мови, бо, як влучно свого часу відзначав Г. Лонгфелло, «музика – уні-версальна мова людства».

Особливо уважно та вимогливо Віктор Шостак і Роза Мацак ставляться до реперту-ару колективу. Так, уже у передмові до збірки «Музика незабутих предків» автор критич-но ставиться до деяких публікацій у сфері традиційної етнокультури краю, які висвіт-люють її дещо поверхово, особливо щодо культури закарпатських угорців, словаків, румунів, ромів, євреїв та інших етносів.

Презентовані виданняЄвгенія Напуда

18


Адже кожна з них має свою окрему специ-фіку, зумовлену географічними, господар-ськими, побутовими умовами. Скажімо, по-лонинський побут вівчарів по-своєму впли-вав на традиційне народне мистецтво закар-патських гуцулів, досить чітко відмінне від етнокультури бойків чи лемків. На підставі цього фольклорист приходить до висновку про наявність у Карпатському регіоні регі-ональних етнокультурних особливостей як у інструментальній музиці, так і в пісні, мові, пластиці і характері танців. На сторінках фотоальбому В. Шостак ділиться спогада-ми, власним досвідом, як скрупульозно він записував віднайдену ним інструменталь-ну музику – трембітальні награші, пастуші мелодії на сопілках, обрядові – на дримбах і телинках, сольну гру на скрипці, цимба-лах, цитрах. Митець справедливо наголо-шує на органічному поєднанні унікальних витворів прадавнього ужиткового мистецтва у вигляді традиційного народного одягу, вишивки, ткацтва, килимарства, кераміки, писанкарства, різьби по дереву, полонин-ського пробуту із виготовленням оригіналь-них музичних інструментів, мелодійними награваннями на них, а також із музичними наспівами. Усе це створювало базу, основу в Карпатському регіоні оригінальної старо-винної етнокультури, котра особливо яскра-во виражена в народних обрядах, у мовних, пісенних традиціях, своєрідних пластичних і танцювальних рухах.

Подаючи на суд читача збірку народних пісень та інструментальних творів «Музика незабутих предків», її автор зауважив у пе-редмові, що він намагався «…відтворити прекрасну мелодику бойківської і гуцуль-ської коломийки, характерну обрядову «спі-ванку», оригінальну мелодику угорського чардашу, самобутню гуральську музику сло-ваків, традиційну «хору» румунів, словом – музику тих народів, які проживають на За-карпатті».

Видання Віктора Шостака та вся його творчо-пошукова діяльність і невтомна культурно-мистецька праця – вагомий вклад у збагачення вітчизняної фольклори-стики. Уже самою назвою збірки «Музика незабутих предків» підкреслив, наголосив, що сучасному цивілізованому поколінню не слід забувати про невмирущу, чарівну му-зику наших далеких предків. Автор своїми прискіпливими науковими спостереження-ми, дослідженнями, узагальненнями постає перед читачем як надзвичайно досвідчений, уважний та проникливий аналітик, зокрема у розкритті специфічних особливостей роз-витку закарпатської етнокультури. Ці його наукові дослідження та культурно-мистець-кі напрацювання стануть у пригоді науков-цям-фольклористам, педагогам, студентам мистецьких навчальних закладів, керівни-кам та учасникам колективів художньої са-модіяльності, зацікавленим шанувальникам народної творчості.

Василь ГАБОРЕЦЬ

Народний фольклорно-етнографічний ансамбль «Ужгород»

19Народний цирк «Дружба»

Творча майстерня«ДРУЖБА» – ПРОВІДНИЙ ЦИРКОВИЙ

КОЛЕКТИВ ЗАКАРПАТТЯ

На базі Мукачівського міського будинку культури активно працює відомий в області народний цирк «Дружба», який був створе-ний у 1957 році. Очолює його заслужений працівник культури України, талановитий артист, поважна і шанована людина в місті Мукачево – Рудольф Лаутнер. Донині він – незмінний керівник колективу. Народився

28 березня 1936 року у місті Мукачево. У 1996 році за високий професіоналізм та вагомі творчі здобутки йому присвоєно звання «За-служений працівник культури України».

1960 рік є визначним і особливим для циркового колективу. Адже саме в цей рік за активну роботу, високу творчу майстерність та професіоналізм, значний вклад у розви-ток українського національного мистецтва на урядовому концерті у місті Києві колек-тиву «Дружба» міського будинку культури було присвоєно почесне звання «народний».

Завжди цікаві, нові, хвилюючі номери можна побачити в концертних програмах. У його репертуарі циркові номери: «Вело-фігуристи», «Акробати на ременях», «Парад учасників цирку», «Повітряна гімнастика у крузі», «Еквілібр на котушках», «Силові жонглери», «Клоунада», «Пластичні етюди», «Вправи на вільно стоячих драбинах», «Ори-гінальний жанр», «Повітряні гімнасти», «Стрибок в обруч із ножами», «Індійський йог», ілюзіоністи і т.д.

Неодноразовий лауреат та володар Вели-ких Золотих Медалей Всесоюзних фестива-

Рудольф Лаутнер

20

Творча майстерня

лів самодіяльної художньої творчості у 1967, 1975, 1985 рр.; лауреат першої премії облас-ного фестивалю народної творчості (1986), лауреат другого регіонального циркового мистецтва «Молодий цирк України» (Львів, 2004); володар гран-прі Всеукраїнського фестивалю-конкурсу дитячого, юнацького і молодіжного мистецтва «Закарпатський Едельвейс» (2006, 2007).

Колектив – лауреат республіканських фестивалів, учасник урядових святкових концертів, нагороджений за творчі здобутки Почесними Грамотами та подяками Закар-патської обласної ради, управління куль-тури Закарпатської облдержадміністрації, відділу культури виконкому Мукачівської міської ради та дирекцією Мукачівського міського будинку культури.

За період творчої роботи колектив успіш-но виступав у містах Прибалтики, Угорщи-ни, України.

Артисти цирку є постійними учасника-ми концертних програм та урочистостей, які відбуваються у місті Мукачево. Протягом ос-танніх років уже традиційним є організація та проведення в літній період естрадно-ци-ркових вистав для малечі, учнів загально-освітніх шкіл, які відпочивають у літніх та-борах. Особливо насичено проходять свята Миколая, Нового року та участь в обласному

фестивалі колядницьких колективів під час проведення фестивалю-конкурсу «Червене вино».

У 2007 році відбулося святкове дійство з нагоди 50-річчя від дня створення колек-тиву, у якому зустрілися талановиті артисти, друзі, які роками творили історію цирку.

Серед тих, хто довгі роки був поряд із Ру-дольфом Іржієвичем, доклав чимало праці та таланту, вніс вагомий вклад у розвиток цир-кового мистецтва краю, – ілюзіоніст Микола Пал. Він був учасником цирку з перших днів його створення. Згодом став не лише керів-ником дитячої циркової студії, але й вірним радником Рудольфа Лаутнера.

Після Миколи Пала дитячу циркову сту-дію очолив талановитий вихованець народ-ного цирку «Дружба» Степан Гелле, який майстерно володіє такими видами цирково-го мистецтва, як балансир та ілюзіоніст, і до сьогодні грає роль веселого клоуна.

Гордістю цирку є і Степан Гуранич, який за роки занять у колективі оволодів багать-ма доволі складними прийомами цирково-го мистецтва. Його коронними номерами є «Жонглер-еквілібрист» та «Жонглер на ко-тушках». Слід згадати і талановитих акроба-тів – сестер Ірину та Олександру Ньорби, ве-лофігуриста та силового жонглера Рудольфа Лаутнера (молодшого), які своїми яскравими виступами викликають шквал емоцій, бурх-ливі овації, даруючи глядачам радість і гар-ний настрій.

Народний аматорський цирк «Дружба» Мукачівського міського будинку культури – один із провідних циркових колективів За-карпаття. Нині у колективі нараховується 25 учасників.

Творчий шлях колективу – це одночас-но і творчий шлях його керівника Рудоль-фа Лаутнера. Він не лише свого часу засну-вав цей цирк, він був і є у ньому провідним артистом, наставником, який виховав цілу плеяду здібних молодих артистів цирку. Ба-гато хто з його учасників зараз проживає за кордоном і там, продовжуючи справу своєї юності, дарує мистецтво цирку людям, а свій талант і вміння – дітям. І навіть ті, хто вибрав у житті інший шлях, у душі назавжди зали-шилися артистами цирку. Цим усім вони завдячують пану Рудольфу, який зумів вті-лити в життя свої яскраві фантазії, що неод-мінно вражають уяву тисячі людей не лише в Україні, але й за її межами.

Вікторія ЛАУТНЕР

Жонглер на котушках

21


ПРОФЕСІЯ ЗА ПОКЛИКОМ ДУШІПро Василя Плоскіну

Люди, які присвятили себе культурі, ма-ють особливу енергетику, вони талановиті, привітні, щирі, з багатим внутрішнім світом та чудовим почуттям гумору. Саме таким є Василь Плоскіна – директор Свалявсько-го районного будинку культури. Будь-яка справа, за яку б він не брався, розвивається і живе його творчим завзяттям. Він – хоро-ший керівник, чудовий музикант, вокаліст, актор.

Василь Павлович належить до тих неор-динарних особистостей, які зуміли не тільки розпізнати та розвинути свій талант, а й за-палили і продовжують запалювати в інших непереборний потяг до мистецтва та краси, що оточує нас.

Колискою його дитинства стало мальов-ниче і затишне закарпатське село Неліпино, що на Свалявщині. Для батьків Василько став новорічним подарунком, бо з’явився на світ 31 грудня 1962 року. Уже змалку у хлоп-чика почали вимальовуватися неабиякі му-зичні здібності. Навчався у школі, де поряд із вивченням програмних дисциплін розпо-чав серйозно займатися музикою. Був учнем Свалявської дитячої музичної школи по кла-су мідних духових інструментів, що за три кілометри від домівки, активним учасником духового оркестру музичної і художньої са-модіяльності загальноосвітньої шкіл. Захо-плюючись музикою, в обдарованого хлоп-чика закрадається заповітна мрія – все своє життя віддати служінню мистецтву. Всту-пив до Ужгородського державного музично-

го училища імені Д. Є. Задора на відділ ду-хових інструментів.

З перших днів здібний юнак потрапив у вир мистецького життя, вивчав секрети ремесла, розширював музичний світогляд, удосконалював майстерність, що допомогло йому стати чудовим музикантом.

Доброю наукою стала і служба у лавах збройних сил, де юнак грав у армійському духовому оркестрі.

Трудовий досвід молодий фахівець по-чав здобувати у Керецьківській дитячій му-зичній школі викладачем духових інстру-ментів.

З 1984 року Василь Плоскіна – викладач духових інструментів Свалявської дитячої музичної школи, де прищеплював любов до музики підростаючому поколінню. Його учні неодноразово ставали переможцями обласних конкурсів по класу духових ін-струментів.

Своєю добродушністю, тонким почут-тям гумору, вмінням спілкуватися завжди викликав до себе прихильність людей, що не раз ставало в нагоді у роботі.

Здобутий життєвий і трудовий досвід незабаром пригодився. З жовтня 2005 року Василь Плоскіна – директор Свалявського районного будинку культури. За роки його керівництва суттєво покращилась і матері-ально-технічна база закладу: проведено ка-пітальний ремонт усієї установи, закуплено сценічний одяг, технічне обладнання для сцени, що свідчить про Василя Павловича як про хорошого господаря.

Перейшовши на адміністративну робо-ту, не забув і про мистецьку. У повному об-сязі розкрив свій творчий потенціал, ставши учасником славетних народних колективів, що десятиліттями працюють при район-ному будинку культури і своєю діяльністю прославили край не тільки в Україні, а й за її межами. Це народний хор імені Миросла-ва Чайковського, народний духовий оркестр «Гелікон», народний естрадний оркестр, на-родний театр.

Майстерність його гри на баритоні неза-мінна в народному духовому оркестрі «Гелі-кон», у якому він – душа колективу, надійний помічник керівника, заслуженого працівни-ка культури України Михайла Коцана. Цей

22


оркестр – активний учасник районних та обласних оглядів-конкурсів, концертів, свят, із цікавими програмами виступає в оздоров-ницях Свалявщини. Щороку бере участь у марш-парадах, які проводяться у районі та області. А звання народний він отримав ще у далекому 1973 році.

Як професійний музикант грає і у на-родному естрадному оркестрі на тромбоні.

Природа нагородила його ще й чудо-вими вокальними даними. Він співає у на-родному хорі імені Мирослава Чайковсько-го – незабутнього діяча нашого краю на ниві хорового мистецтва. Колектив існує понад шістдесят років, а звання «народний» отри-мав у 1964 році. Нині його очолює молода, та-лановита, сповнена сил та енергії, музикант і диригент Наталія Ладані. Хор – неоднора-зовий призер обласних, республіканських конкурсів. Його учасниками є і викладачі Свалявської дитячої школи мистецтв, де пев-ний час працював і Василь Павлович.

Слід відзначити й акторські здібності. Ним зіграно багато яскравих ролей – Панас Базюра у виставі «Бувальщина» за п’єсою А. Велисовського, Федір Многомав у ви-ставі «Добродітель превишает богатство» за твором О. Духновича, Трохим у виставі «Наймичка» за твором Т. Шевченка та інші у народному театрі (керівник Маріанна По-пович). Неперевершений Василь Плоскіна і в образах Святого Миколая та Діда Мороза.

Хочеться згадати цікавий факт із тру-дової біографії. Протягом 2015 року прово-

Мар’яна Попович і Василь Плоскіна (у центрі) з учасниками народного театру Свалявського районного будинку культури

дився обласний огляд-конкурс районних і міських будинків культури та методичних кабінетів, де перед учасниками, окрім своєї роботи за два останні роки, стояло обов’язко-ве завдання – підготувати цікавий і змістов-ний виступ. Разом із членами оргкомітету на ньому була присутня і заступник началь-ника управління стратегічного планування культурного розвитку та регіональної полі-тики у сфері культури – начальник відділу аналізу та прогнозування соціокультурного розвитку регіонів Міністерства культури України Оксана Іонова. Уся програма ви-ступу була присвячена сьогоденню і подіям на сході України, які нікого не залишають байдужими. Програма «Ми – патріоти своєї землі» була настільки цікавою та емоційною, що розчулила всіх присутніх у залі. Пере-конливо виступив і Василь Павлович. Гляда-чам відразу стало зрозуміло, що перед ними чудовий актор. За результатами цього огля-ду-конкурсу кращим в області було визнано Свалявський районний будинок культури та методичний кабінет, що працює при ньо-му.

Як бачимо, Василь Павлович – людина неординарна. Це ж треба мати стільки зав-зяття, щоб бути не тільки хорошим керівни-ком і господарем, а ще й учасником стількох колективів. Це повсякденна, важка і напо-леглива праця, яка вимагає великих зусиль та здоров’я. А разом із цим він ще й чудовий сім’янин і батько.

Шестирічний син Миколка народився у день Святого Миколая. У три рочки хлоп-чик сміливо і впевнено виступив перед гля-дачами на День міста Сваляви. Із задоволен-ням відвідує дитячий садок, бере активну участь у ранках та святах.

За свою багаторічну працю нагородже-ний грамотами та подяками відділу культу-ри і туризму Свалявської районної держав-ної адміністрації, районної ради, районної державної адміністрації, управління культу-ри Закарпатської обласної державної адміні-страції.

Сподіваємось, що творча праця Василя Павловича буде і надалі плідною заради процвітання культури та мистецтва на Сва-лявщині.

Тож бажаємо йому високих злетів на про-фесійному шляху, невичерпної енергії та оптимізму.

Людмила ВЕКЛЮК

23


СУЧАСНІ КОЛОМИЙКАРІ ЗАКАРПАТТЯВідомо, що в часи, коли писемна літера-

тура через певні умови була ще слабо розви-нутою, народ мав своїх митців, які були його голосом, його душею. До таких належать спі-вець Боян зі «Слова о полку Ігоревім», леген-дарна Маруся Чурай (середина ХVІІ ст.), Се-мен Климовський (кінець ХVІІ ст.), Михайло Петренко та інші. Вони мали своє розуміння завдань власної творчості, її суспільного зна-чення, жили інтересами часу й несли в собі вогонь справжнього натхнення.

Мабуть, жоден пісенний розмір в укра-їнській народнопоетичній творчості не ви-кликав такої широкої хвилі прямого наслі-дування, як коломийка. Ця хвиля виникла давно, прокотилася століттями і дійшла до наших днів. У поле тяжіння коломийково-го стилю потрапила не одна сотня поетів, більш і менш обдарованих.

Творці пісень не відали про техніку віршування, але були наділені могутньою поетичною інтуїцією, відчували своє покли-кання – хист до художнього слова, виболе-ного, спрямованого на захист справедливо-сті та свого знедоленого народу. Природно, що найпекучіший біль викрешував у душі творців пісень найвиразніші слова, народ-жував яскраві барви.

Крім цього, коломийкарі – справжні па-тріоти свого народу. Зі своїх сердець вони видобувають щирі слова, які можуть створи-ти люди з ніжним серцем і щедрою душею, переповненою незрадливою синівською лю-бов’ю до отчого дому, зеленої Верховини та своєї рідної матері – України. Цими твор-цями могли бути тільки ті, що зросли серед вічнозелених гір та полонин, бистроплин-них потоків та річок, невгамовно співучих Карпат.

Як і інші фольклорні жанри, коломийки тим і особливі, що завдяки слову володіють магією відтворення, повернення до життя то в усній, то в писемній формі того, що відлеті-ло, відійшло в засвіти. Коломийкарі доносять до читача основне – кричущі, небуденні, зво-рушливі, проникливі, піднесені, обнадійли-ві життєствердні проблеми нашого життя.

Коломийкарі не відділяють своєї твор-чості від болісних питань життя українців. Майже не існує жодної важливої проблеми в житті народу, щоб не була пошанована прискіпливою увагою коломийкарів. Їхні

твори пройняті любов’ю авторів до рідної землі та її працьовитих людей. Це національ-но-свідомі українці. Вони знайшли форму самовираження саме у коломийці, зокрема гумористично-сатиричній.

Зустрічаємо низку творів, які становлять справжній щоденник нашої історії, вихопле-ної у лаконічній формі з самого виру жит-тя. Це вагомий скарб не лише для тих, хто пам’ятає і бере участь у подіях, а найбільше для тих, хто матиме змогу в майбутньому дізнатися про минуле з опублікованих тво-рів, де правдиво й емоційно відтворено події суспільного життя останніх десятиліть, осо-бливо Революції Гідності.

Петро Скунць справедливо наголошу-вав: «Поетів, які не стали професіонала-ми, у нас прийнято називати народними. Я волів би називати їх самодіяльними, бо по-справжньому народні – Шевченко, Фран-ко, Леся Українка, інші велетні слова, що не просто висловили народну душу, а піднесли її на небувалий рівень» (Скунць П. Залиша-ється віра // Яворова сопілка: Творчість на-родних поетів; Упоряд., приміт. Ю. І. Бале-ги, В. Ю. Вовчка та ін. – Ужгород: Карпати, 1991. – С. 6).

Закарпаття багате на талановитих са-модіяльних коломийкарів. Найбільше відо-мостей є у нас про тих, які жили і живуть у ХХ – на початку ХХІ століть. До них на-лежать Сидір Білак, Олекса Улинець, Ілько Гурдзан, Маруся Тисянська, Іван Мельник, Борис Дерда, Петро Куртанич, Василь Шако та інші. Понад 40 цікавих особистостей. Про деяких із них розповімо детальніше.

МИХАЙЛО ЛІСІЦКІНародився Михайло Лісіцкі 20 листопа-

да 1957 року в селі Онок Виноградівського району Закарпатської області в багатодітній селянській сім’ї. Закінчив Виноградівський політехнічний технікум. Служив у армії (1977–1979).

Навчався на енергетичному факультеті Львівського політехнічного інституту (1980–1985). З серпня 1985 року і донині працює викладачем спеціальних дисциплін Вино-градівського політехнічного технікуму (нині Виноградівський державний коледж Мука-чівського державного університету).

24


Михайло Лісіцкі стверджує, що нинішнє завдання тих, хто любить Україну, вважає себе патріотом, – на кожному кроці, скрізь і всюди вести боротьбу за зміцнення україн-ської мови в суспільстві, захист її інтересів як найбільшого національного скарбу народу, утверджувати його духовні цінності. Тому не дивно, що він любить читати книжки рідною мовою, яка, переконаний він, додає сили, снаги працювати, допомагає за будь-яких обставин залишатися Людиною.

Кожному віршованому твору М. Лісіцкі передує подія і відповідно переживання. До прикладу, «Я, Тарасе, наче плачу…» написав після сутички демократичних сил із владою у Києві при покладанні останньою квітів до пам’ятника Кобзареві. Дивно, але здебільшо-го влада своїми діями підштовхувала автора, щоб розвивав свої здібності у віршуванні.

Як щирий патріот, Михайло не міг про-йти повз біду, яка 2014 року накрила Украї-ну чорним крилом, – агресію путінської Ро-сії проти нашої держави. Він наголошує, що ми переживаємо такий історичний час, коли література і мистецтво повинні чітко визна-читися і задекларувати свою позицію, тоб-то творчість має бути патріотичною. Навіть якщо в ній прямо не оспівується Україна, не оспівуються герої, вона має бути проукраїн-ською у своїй основі. У вірші «В грудях біль і жах страшенний» М. Лісіцкі закликає до боротьби проти ненависного ворога, що топ-че нашу землю на сході України.

В грудях біль і жах страшенний

В грудях біль і жах страшенний від війни на сході.

Скільки горя і страждання розлилось в народі!

Та сини прості, сміливі і не генеральськіВід чуми боронять землю, як в часи козацькі.

Бо єдина в нас у світі Україна-матиЙ від ординців-окупантів мусять захищати.

Від сусіда-супостата, азіата-«брата»,Чи нафтового магната, чи людини-ката.

Розітрем у порох ту кремлівську гниду,Що вбиває свого брата без жалю і стиду.

Наша гордість України – молода еліта,Віддає життя за гідність, правдою зігріта.

Дехто, наче пустоцвіт біля них, гарячих,Говірливі базікали, ще й до того сплячі.

Це вони з державних крісел без добра і тями,Мов осли, уперто, дружно тягнуть нас до ями.

ІВАН ТЕГЗА

Народився Іван Тегза третього грудня 1940 року в селі Березово на Хустщині в ба-гатодітній сім’ї. Вроджена допитливість і любов до праці покликали його до Ужго-родського училища прикладного мистецтва (1956–1961), служив у армії. Різьбяр, бере

участь в обласних та республіканських ху-дожніх виставках.

Для Івана Тегзи Україна є змістом життя, програмою дій, визначальною долею, адже він завжди бере участь у важливих громад-ських і політичних подіях. Під час Революції Гідності його часто можна було побачити на мітингах, де він не просто був присутній, а постійно правдиво і переконливо, просто й зворушливо, щиро й тепло, емоційно і моло-

25


до виступав, доступно подавав істину, за яку бореться знедолений народ, пробуджував почуття колективної згуртованості, грома-дянські чесноти і гордощі за Україну

Іван Тегза уже немолодий і практично не боєздатний колишній солдат, задумується над тим, а що можна зробити у ці вкрай тяж-кі для України часи? Чим можна допомогти своєму народові. І тут спадають на думку рядки з вірша Лесі Українки: «Слово, моя ти єдиная зброє / Ми не повинні загинуть обоє». Іван Тегза з 2004 року вирішив писати вірші, які б висвітлювали гірку правду, пока-зували, хто наш ворог і що треба з ним бо-ротися. Ворогові треба протиставити слово правди, людської гідності й синівської любо-ві до рідної землі та її багатостраждального народу. Справді, одухотворене слово – мо-гутня зброя, яку ми повинні використовува-ти з максимальною ефективністю. Найкра-щі його вірші, закорінені в реальне життя, ввійшли до збірки «Пробудження» (2012).

Поетичним словом намагається зупи-нити смертельну навалу зловіснілої мос-ковської орди. Його вірші пройняті високи-ми почуттями великої синівської любові до рідної землі, болем за втраченими бійцями і ненавистю до знахабнілого російського агресора, з яким уже ніколи не відновити ті дружні стосунки, які існували до неоголо-шеної війни на сході України. Іванові Тегзі болить сучасний стан України, та ще більше огортає його тривога за день завтрашній. Ін-коли дивуєшся тому, як цей чоловік здатний мислити по-державному. Він не може мири-тися з тою наругою, яка коїться терористами, найманцями, убивцями фашистської Росії.

Хто такії яничариХто такії яничари, не всі добре знають, Бо не знають історію, і мене питають.

Яничари – брати наші, слов’янської крові,Яких турки полонили й держали в неволі.

Та дали їм злії чари, щоб забули свій край, Рідну Неньку-Україну й солов’їний гай.

Нав’язали іншу віру й свої вподобання, І дали їм меч у руки і турецьке вбрання.

Щоб Вкраїну руйнували, братів убивали, Ще й до матерів, сестричок пощади не мали.

Яничари – із нашого племені та роду,Та не мали честі й слави у свого народу.

Їм велика була шана лише у султана.І тепер то їхні діти – слугами шайтана.

Нищать звичаї і мову, нашу Україну,Намагаються зробити із неї руїну.

Брат їх «старший» до усього злого підбиває, Та лютої ненависті й підлості навчає.

Щоб служили тільки Кремлю й берегли кошару,

Продають майно вкраїнське на усіх базарах.

А між рідними братами сіють ворожнечу,Уже збили з пантелику і нашу малечу.

Бо навчили їх крадіжкам, алкоголь вживатиІ за кожним другим словом страшно

матюкатись.

БОРИС ДЕРДА

Народився Борис Дерда шостого червня 1942 року в селі Верхнє Водяне на Рахівщині. Навчався на диригентсько-хоровому відді-ленні Ужгородського державного музичного

училища, яке закінчив у два прийоми (1962–1963 і 1966–1968) – до і після армії. Працював директором Ужгородського міського будин-ку культури (1968–1975). Закінчив історич-ний факультет Ужгородського державного університету. Крім цього, керував хоровими колективами підприємств міста. Відтак май-же сорок років обіймав посаду лектора-музи-кознавця Закарпатської обласної філармонії. Помер 2013 року.

26

Творча майстерняБорис Дерда створив цілу низку злобо-

денних, публіцистично загострених віршів високого громадянського звучання («Ні до кого в Україні», «Мав колись наш телевізор»). Вони викривають і засуджують реакційні ідеї і тенденції олігархів, багатіїв у теперіш-ній дійсності, прагнення народу до вільно-го і гарного життя. Цій ідеї автор присвятив чимало натхненних сторінок своїх творів, які б пробуджували в людей сумління і віру в свої сили знищити кривду, згуртовували їх перед небезпекою антинародного засилля. З часом це питання все більше займало дум-ку поета. Тому кожен вірш, кожне слово на-писані рукою людини, яка вболіває за долю рідного краю, сучасне й майбутнє України. З презирством та гнівом викриває явних і прихованих ворогів української незалеж-ності, як громадянин і митець судить судом сумління і свого серця.

Я не знаю достеменноЯ не знаю достеменно, як то має бути,Щоб нещасні наші люди могли призабути.

Ті страхи, що мов примари, їх щодня терзають,

І, немов іржа залізо, душу роз’їдають.

Страх за працю, що щезає, за грядущу днину,За старих батьків недужих, за малу дитину,

Яка в школі вчиться добре, з радістю, охоче,А майбутнє перед нею, мов темрява ночі…

Нема грошей, ростуть ціни, десь когось стріляють…

Ті, що добре вже накрались, за кордон тікають…

А у нас не буде газу, нафти і вугілля…І таке життя в терзанні, мов тяжке

похмілля…

Я ще, слава Богу, маю їжу і одежу,І немов заворожений за усім тим стежу,

Що навколо витворяють підлі та нахабні,Верткі, хитрі, всезнаючі – нині можновладні…

Не прошу собі нічого у «еліти» тої,Та хотів би попросити поради одної:

Поділіться лиш досвідом, як за ті зарплати,Що маєте від держави, будуєте хати…

Два поверхи, три поверхи, мансарди, колони,Гараж, вітраж, фінська лазня і басейн

в бетоні…

Зате містом як пройдешся – жахлива картина.

І дивуєшся – як може жити тут людина.

Вулиці – суцільні ями. Школи – мов сараї.Про лікарні, Боже правий, навіть слів немає…

В смітниках чогось шукають вчорашні трудящі…

Нині хворі, безпритульні, лиш на те й годящі,

Щоб «робочими руками» сміття розгрібатиІ поживу там щоденну так собі шукати…

А за містом хати ростуть гарні та хороші…Земляк каже: «Нехай ростуть,

не за мої ж гроші».

Помилився, мій земляче, всіх нас обікрали –Твої вкрали, дітей твоїх, ще й від внуків взяли.

В світі грошей, в світі ринкуВ свiтi грошей, в свiтi ринку все стає товаромI нiчого в цьому свiтi не дається даром...

Так хотілося Iудi чимось торгувати,Щось купити, щось продати, капiтал

надбати.

Але не мав нi товару, i грошей нi цента.Та знайшов вiн легкий вихiд з тяжкого

момента.

В голiвоньцi склалась думка мудра i проста:«Як немає що продати – то продам Христа...»

Плата всiм тим запроданцям упродовж вiкiвЗавжди була однакова – тридцять срiбнякiв.

I мiняються валюти, номiнали, квоти;Не мiняється лиш сутність тiєї пiдлоти...

Матеріал підготував Іван ХЛАНТА

27

Ювілеї

ЗРАЗКОВОМУ ФОЛЬКЛОРНОМУ АНСАМБЛЮ «КИРНИЧЕНЬКА» – 35 РОКІВ

Задум створити дитячий ансамбль ви-ник під час поїздки у місто Чернігів. Як гро-мадський методист Едіта Канчій поїхала у відрядження на семінар. Там освітянам чи-тали лекції, вони знайомилися з досвідом ро-боти найкращих учителів міста, відвідували відкриті уроки та позакласні заходи. На од-ному з таких заходів перед ними виступив дитячий ансамбль. А запам’ятався він тим, що дітки виконували мелодії на різноманіт-них інструментах. Справа в тому, що це не були звичайні інструменти, а предмети по-всякденного вжитку, на яких і з яких можна було добути цікаві звуки. Відповідний ритм і сила удару створювали чудові неповторні мелодії. Це Едіту Василівну так захопило, що захотілося щось подібне створити і вдома. Ця думка не давала їй спокою і, повернувшись до Іршави, вона приступила до її втілення.

Першим інструментом була дитяча іграшка – пластмасова свистулька. У неї на-ливали воду і через спеціальну трубочку по-трібно було дути. Це нехитре заняття дітям

дуже подобалося. Після декількох репетицій з’явилася пісня «Перепілка».

Далі почали використовувати бубен-чики, метаксофони, ксилофони, пізніше – сопілки, бубен, баян. У супроводі цих ін-струментів, уперше прозвучали українські народні пісні «Лисичка», «Ди-би-ди», «Ой лопнув обруч», закарпатська народна пісня «Ой на дуду».

Так у 1981 році, працюючи в Іршавській середній школі № 1, Едіта Канчій створила дитячий інструментальний ансамбль. «Ос-новний критерій, за яким я визначаю, чи зможе дитина бути учасником ансамблю – любов до пісні, слова, танцю. Це відчуваєть-ся одразу. Якщо дитина жвава, непосидюча, якщо їй усе цікаво – вона зможе грати на сце-ні», – ділиться думками Едіта Василівна.

Ансамбль часто виступав на районних та обласних святах, запрошували їх навіть на телебачення. «У 1987 році, – пригадує пані Едіта, – ми брали участь у фестивалі, що проходив у місті Суми. На святковому

Зразковий фольклорний ансамбль «Кирниченька». 2011 рік

28

Ювілеїконцерті побувала і міністр освіти Алла Ве-рещагіна (до слова, автор книги «Музика» для загальноосвітніх шкіл). Наш виступ їй сподобався, і на запитання: «Яка назва ко-лективу?» я, затамувавши подих, не довго думаючи відповіла: «Кирниця»… Пані Алла

Едіта Канчійусміхнулася і мовила, що для дітей це трохи грубувато. «Так, – погодилася я. – Тоді нехай буде «Кирниченька». З того часу і донині за нами закріпилася саме ця назва».

У 2000 році Едіта Канчій перейшла пра-цювати у районний будинок культури ра-зом із ансамблем. А вже у 2001 році за актив-ну творчу діяльність зі збереження, розвит-ку і популяризації української культури та високий художній рівень і виконавську май-стерність колективу було присвоєно звання «Зразковий аматорський колектив».

Використовувати у виступах різнома-нітні предмети стало візитівкою колективу. Експериментам не було меж, у хід ішли по-бутові речі, старовинне домашнє начиння, господарський реманент. І, як не дивно, – усе давало прекрасний результат. Наприклад, Синетар Віталій грав на косі, Возкобійник Ярослав – на пилі, Товстий Віктор – на пра-чці, Синетар Володимир – на бубні та трем-біті-«шпульці». Тут треба трохи пояснити. «У 1980-х роках, – каже Едіта Василівна, – в Іршаві працювала ткацька фабрика. Оскільки ми використовували увесь матері-ал, який нам попадав до рук, то нас заціка-вили мотки із нитками. Точніше трубочки, на які були намотані нитки. Так ось, ці тру-бочки ми одягали одна на одну і виходила своєрідна трембіта. Гра на ній демонструва-ла дуже оригінальний звук». Використову-ють у концертах також деркач, прачку, ко-лотушку, бердо, товкан. Захоплено сприйма-ють глядачі і гру на скляних пляшках.

Зібрані і записані у віддалених селах ра-йону етнографічні матеріали Едіта Василів-на широко використовує у концертно-вико-навській практиці фольклорного ансамблю «Кирниченька». Зокрема, це пісні «Дівко, дівко, пой до мене» з села Івашковиця, «У на-шої попаді», «Од бучка до бучка трава зеле-ненька» з села Арданово, «Піду в полонину» з села Великий Раковець. І, звичайно, танець «Раковецький кручений».

Його репертуар – об’ємна музична палі-тра, яка складається з різних за жанром і ха-рактером творів. Основу репертуару скла-дають календарно-обрядові пісні, побутові танці, дитячі ігри та народні обрядодійства.

Кожна програма дитячого ансамблю – це театралізоване дійство, режисерська ро-бота, вдало побудована композиція.

Мета ансамблю – популяризація україн-ської народної пісні та національних тради-цій серед молоді, успадкування ними звича-їв, обрядів, збереження і відтворення дитя-чих жанрів музичного фольклору.

Головною метою роботи керівника є роз-виток артистизму у дітей, вміння розуміти фольклор. «Кирниченька» – це талановиті діти, здатні відмовитися від звичайних ди-тячих розваг заради захоплюючих хвилин виходу на сцену, заради гучних овацій вдяч-них глядачів.

Для всебічного розвитку та задоволення потреб глядачів діти пробують працювати не лише як солісти, але й у дуетах та тріо, які неодноразово збагачували і прикраша-ли виступи. Варто згадати Ямбор Вікторію та Синетара Володимира. Це був ядерний співочий тандем, який проіснував сім років. Вікторія мала яскравий дзвінкий голос, спі-вала і танцювала, а Володимиру не було рів-них у рухах і жестах.

Запам’ятався і Токар Станіслав, який почав виступати у колективі з трьох років. Вправний танцюрист, а ще кращий гумо-рист. Фіґлі у його виконанні могли роз-смішити до сліз найсерйознішого глядача. Займався у колективі аж до десятого класу, на заміну йому прийшов також у три роки Ерделі Андрій – соліст та гуморист.

Нині «Кирниченька» згуртований і дружний колектив. Пишається наставник усіма своїми вихованцями, та кістяком колек-тиву є Тернинко Поліна, Бокотей Анастасія, Шелельо Наталія, брати Віктор та Андрій Ерделі, Бойко Василь, Щадей Іван, Мошкола Андрій, брати Ростислав і Олександр Голіби. Зараз ансамбль нараховує 14 дітей віком від

29

Ювілеї

трьох до 16 років. Цікаво, але за всю історію існування у колективі завжди переважали хлопчики.

За 35 років діяльності ансамблю тут ви-росло уже кілька поколінь. Багато вихован-ців закінчили вищі навчальні заклади, але завжди пам’ятають усе те, чому навчилися у фольклорному колективі. А згадувати є що. Колись були учасниками, а нині викла-дають музику у загальноосвітніх школах та працюють у дитячих музичних школах та школах мистецтв Наталія Голіба (Токар), Ла-риса Олашин, Наталя Стой, Людмила Гуга, Вікторія Ямбор, Сергій Матішинець, Ярос-лав Матішинець, Едуард Погоріляк, Володи-мир Синетар, брат і сестра Роман і Марина Трикур, Уляна Причина, Вікторія Кравчук.

П’ятеро учасників і нині радо виступа-ють у складі колективу у вільний від нав-чання час. А це: Вікторія Лендєл – студентка Мукачівського педагогічного училища, Ва-силь Бойко – студент Ужгородського держав-ного музичного училища імені Д. Є. Задора, Станіслав Попюрканич та Роберт Гринюк – студенти Ужгородського коледжу культури і мистецтв, Йосип Чава – Київського націо-нального університету культури і мистецтв.

Цікава історія була із Йосипом Чавою. Родом він із села Собатино, ром за націо-нальністю. «Зустріла його випадково на ву-лиці, – згадує Едіта Василівна, – було йому тоді десь шість-сім років. Коли розговори-лися, то почула: «Хочу грати на лакардіоні». А співати хочеш? «Я не знаю, але можу спро-бувати», – відповів він. Так ми почали займа-тися. Він виявився здібним хлопцем і вже на конкурсі у місті Рівно став переможцем тре-тьої премії. Тут стався ще один курйоз. Із ди-пломом він підійшов до мене і спитав: «Гіта Василівна (так він мене називав під впливом фільму «Зіта і Ґіта»), а де мої гроші?». Довело-ся пояснювати, що гроші дають не на кожно-му конкурсі».

Наполегливість і бажання співати при-вели Йосипа до Ужгородського коледжу культури і мистецтв. У 2011 році він навіть виборов звання «Кращий студент року». Нині навчається у Києві, співає в цигансько-му ансамблі «Ромен» та «Циганська підкова», товаришує зі співаком Петром Чорним. Од-ним словом, у його житті склалося усе добре. Пані Едіта пишається тим, що він був її пі-допічним. І нині він бере участь у колективі, супроводжує «Кирниченьку» у поїздках за кордон на фестивалі, своїми виступами до-дає колоритності і привабливості.

До слова, переможцем талант-шоу «Го-лос Словаччини» 2012 року стала колишня вихованка зразкового фольклорного ансамб-лю «Кирниченька» Іванна Бідзіля (Багова).

Свого часу у колективі брали участь Ста-ніслав Токар, Василь Шутак, Богдан Синетар, Оксана Чужа, Микола Павляк (гуморист), Михайло Худан, Євген Корпош, Степан Симканич, Катерина Синетар, Олександра Селянчин, Олеся Парада, Людмила Гудь.

Майже усе своє життя Едіта Василівна присвятила дітям. Навчала їх музики і співу у школі, прищеплювала любов до мистецтва. Понад усе хотіла, щоб юні таланти мали змо-гу знайти себе, могли цікаво проводити до-звілля, спілкуватися з ровесниками, мали цікаве дитинство. «Я хочу, щоб дітям було добре, затишно, щоб вони мали куди при-йти і завжди відчували, що тут їх зрозуміють і підтримають», – каже Едіта Василівна. Та й учасники ансамблю розповідають, що хочуть подорожувати, спілкуватися з учасниками інших дитячих колективів, обмінюватися до-свідом. Бо ж у кожного регіону свої звичаї і ці-каво порівнювати їх зі своїми. «Кирничень-ка» – це простір, де кожна дитина розкриває свій талант, знаходить своє покликання.

За свою творчу історію колектив дав майже 900 концертів у різних містах і селах України та за кордоном. Під умілим керів-ництвом Едіти Канчій брав участь у бага-тьох фольклорних фестивалях, святах та конкурсах.

Володар гран-прі Міжнародного дитячо-го фольклорного фестивалю «У Галицькім колі» (м. Львів, 2004), лауреат першої премії Першого міжнародного фольклорного фес-тивалю «Грай, гармонь» (м. Чаусово Мико-лаївської області, 2004) та учасник концерту переможців цього фестивалю в Національ-ному палаці культури «Україна» (м. Київ), лауреат першої премії ІV Міжнародного фестивалю-конкурсу дитячого фольклору «Котилася торба» (м. Дубно Рівненської об-ласті, 2008). Через два роки, у 2010 році, ко-лектив знову побував на цьому фесті і здо-був перемогу в номінації «Успадкування та відтворення регіональних традицій дитячо-го фольклору».

У 2009 році отримав диплом і медаль за найкращий виступ на Міжнародному фес-тивалі «Віра, Надія і Любов» у місті Очаків, брав участь у фестивалі народної творчості у рамках Національного Сорочинського яр-марку (с. Великі Сорочинці Миргородського району Полтавської області, 2009), учасник

30

Ювілеїфестивалів «Родослав» (м. Івано-Франківськ, 2009), «Берегиня» (м. Луцьк, 2010), фестива-лю-конкурсу народного мистецтва (смт Са-танів Хмельницької області, 2011).

Учасник творчого звіту майстрів мис-тецтв та художніх колективів Закарпатської області «Дивосвіти Срібної Землі» (м. Ужго-род, 2009), фестивалю мінеральної води «Сила життя – у джерелах Карпат» (с. Поля-на Свалявського району), обласного фести-валю «Коляди в Старому селі» (м. Ужгород, 2014), районного конкурсу-огляду коляд-ницьких колективів «Іршавський бетлегем» (2014, 2015, 2016), районного фестивалю ко-вальського мистецтва та народних промис-лів «Гамора» (с. Лисичово, 2015), Першого міжнародного фестивалю національних культур «Карпатський Вавилон» (м. Ужго-род, 2014), починаючи з 2010 року п’ять ро-ків поспіль – учасник обласного фестивалю «Червена ружа» (м. Мукачево) та інших. Во-лодар гран-прі районного фестивалю «Ірша-ва збирає таланти» (м. Іршава, 2015).

Уперше демонстрував своє мистецтво за кордоном у 2009 році. Був учасником Між-народного з’їзду «Діти без політики», який проходив у місті Брест (Республіка Білорусь). У 2012 році побував на конкурсі «Jadranstar» у Хорватії та фестивалі «Ліптовська влочка» у місті Ліптовський Мікулаш Словацької Республіки. Плідним був і наступний 2013 рік. Крім відвідин столиці України, де «Кир-ниченька» взяла участь у «Параді вишива-нок», також побували у Словацькій Республі-ці на конкурсі-фестивалі «Ліптовський Ян».

Однак особливо запам’яталася поїздка колективу у місто Созопол (Болгарія), де взяв участь у ІХ міжнародному телевізійному конкурсі мистецтв «Морська мушля» і став лауреатом першої премії.

Запальними закарпатськими народни-ми піснями та іграми-бавками іршавчани підкорили суворе журі та інтернаціональну публіку курортного Созопола, найстарішого болгарського міста на чорноморському узбе-режжі. Два дні поспіль «Карпатські бавки» (так називався номер колективу) зривали глядацькі овації в амфітеатрі «Аполонія», вражаючи дзвінкими голосами та чудовими народними костюмами. Крім першої премії, ансамбль здобув спеціальну нагороду – ди-плом за фольклорну програму.

Учасники «Кирниченьки» представи-ли на конкурсі і сольні роботи, отримав-ши призові місця. Перше місце в номінації

«Народний вокал» здобув 20-річний Йосип Чава. Запальна циганська пісня «Цумайле» у його виконанні змусила пританцьовувати самого голову журі маестро Паскаля, відомо-го болгарського співака. Дипломи другого ступеня отримали 10-річна Бокотей Анаста-сія та 15-річний Гринюк Роберт. Третє місце у номінації «вокал» розділили 11-річна Тер-нинко Ольга-Поліна та 13-річний Попюрка-нич Станіслав.

У 2014 році підкорили Грецію на фес-тивалі «Олімп збирає таланти», Італію на Міжнародному фестивалі інтернаціональ-ного фольклору «Valle di comino» у місті Атіна. До глибини душі вразив юних учас-ників той факт, що на завершення фестива-лю звучали державні Гімни чотирьох країн, колективи яких найкраще виступили. Ще не загоїлися рани після Революції Гідності, ще болить серце за Героїв Небесної Сотні, які віддали своє життя за оновлену держа-ву. Тому з гордістю «Кирниченька» слухала Гімн України і раділа, що зуміла достойно представити світові мистецтво своєї країни. Відповідальними були і виступи на фоль-клорному фестивалі у Франції. Такі поїздки залишаться у пам’яті на все життя. У рамках заходів для них було організовано екскурсії в Німеччину – міста Нюрнберг, Ротенбург та Зальцбург і в Чехію, де у Празі вони побува-ли на Карловому мості, також бачили диво техніки – астрологічний годинник Орлой. У Парижі діти відвідали творчий район Мо-нмартр, найбільший музей світу Лувр, му-зей парфумів «Фрагонар» та парк Версаль. У 2015 році побували у Болгарії, де виступи-ли на фестивалі «Рапсодія моря» у місті Со-нячний Берег.

Виступи «Кирниченьки» завжди емоцій-ні і щирі, вражає незгасний азарт у роботі. Попереду ще багато досягнень та нових вер-шин. А секрет успіху у тому, що Едіта Васи-лівна для дітей не лише керівник, а й друг і порадник. З нею діляться своїми секретами вихованці, вона ставиться з розумінням до того, що турбує юні душі, і кожного сприй-має, як свою дитину. «Я дивлюся на їхні усміхнені обличчя і розумію, в чому сенс життя. Поряд із ними живу і я», – підсумовує Едіта Канчій.

Саме такі колективи як «Кирниченька», розвивають і популяризують етнотворчість, виявляють і підтримують обдаровану твор-чу молодь. Колектив без перебільшення можна назвати первинним носієм фольклор-ної традиції.


31

Ювілеї

СЛОВО ПРО ЮВІЛЯРА ВАСИЛЯ ЛОВСКУЗ нагоди 60-річчя від дня народження

Роки біжать невблаганно швидко. Не встигнеш оглянутися, а тебе вже онуки за бороду смикають…

Може воно і добре… Бо не встигаєш ак-центувати увагу на проблемах, негараздах, на не облаштованості нашого суспільства та спільного дому – планети Земля. Але з іншо-го боку – не встигаєш насолодитися красою світу та світлими сторонами нашого буття. Дітям достатньо уваги не приділяєш, бо потрібно гроші заробляти, хату будувати, садити сад. Коханій замало часу виділяєш, бо робота, нерви, нестатки, купа питань, які треба вирішувати самому, бо влада кинула тебе напризволяще, як сліпе кошеня у вир катаклізмів, у прірву постійного перехідно-го періоду від поганого до ще гіршого. Собі не маєш змоги викроїти вільну хвилину, бо хата, робота, діти, дружина, політика, якою може займатися кожна куховарка, а політики нею не займаються, бо займаються власним збагаченням за наш рахунок. А онукам би вже приділив увагу, віддав їм усю любов не-розтрачену, та… Вони далеко. Бо розкидало їх по світу, бо пороз’їжджалися діти кращої долі шукати по світах далеких і близьких.

Усе це про кожного з нас. Але нині най-перше хочеться сказати не про кожного з нас, а про одного-єдиного, про своєрідного й уні-кального чоловіка, талановитого художника з незламним характером, глибокого філосо-

фа і непідкупного громадянина, Дон Кіхота сучасності, який сподівається зібрати армію воїнів світла, натомість єдиного зброєносця знайти не може. Бо всі розлінувалися і ста-ли зомбовано-байдужими. Поприлипали до екранів телевізорів і моніторів віртуальності. Виростили великі животи і стали непово-роткими і важкими на підйом. Бо всі втра-тили надію і розучилися мріяти. Бо віру їм замінили видимістю віри, конгломератом, як немовляті заміняють цицьку на пляшку із штучним порошком, розбавленим водою. А свого меча та списа, свої воїнські обладун-ки наш Дон Кіхот обміняв на пензель, палі-тру і фарби.

Це Василь Ловска. 10 грудня 2015 року він відзначив уже шістдесятиліття. Своє. Аж не віриться.

Бо його постава і твердість у голосі не дають підстави говорити про нього, як про шестидесятника. Але ж так є.

Хочу сказати, що небагато в світі є людей, яким би я присвятив свої поетичні рядки. Але другові Василеві посвята є, бо він і справ-ді заслужив. Заслужив своєю відданістю мис-тецтву, своїм патріотичним талантом, який не проміняв на заможне життя на чужині, а таку можливість мав. Одинадцять років у Празі, успішна робота та бізнес там, діло-ві зв’язки та досвід, сприяння з боку чеської влади – було усе. Але кохана Василина (про яку співає Іван Попович), батьки (яких тепер уже немає), три донечки та бажання змінити життя в Україні покликали та привели його знову у рідну Ільницю.

Василя Васильовича знають у райо-ні і далеко за його межами як художника. Його полотна прикрашають музеї та при-ватні колекції у багатьох країнах Європи. Він мав персональні виставки та брав участь у колективних. Він був на пленерах разом із Й. Бокшаєм, А. Коцкою, В. Бердарем, В. Ми-китою, Е. Контратовичем, Ю. Герцом, В. Ска-кандієм… Його талант визнають. Кілька портретів роботи майстра опубліковані на марках. Ним оформлено понад три десятки книг. Серія робіт «Моя Прага» створює ней-мовірну атмосферу присутності, занурює у ностальгію та романтику, викликає спога-ди та роздуми. Цикл картин «Смерековий камінь» літньо-зимово-осінньо-весняно ос-півує красу нашого краю і міфологізує істо-

32

Ювілеї

рію, приваблює і закликає приїхати і поди-витися. Найновіші роботи із зображенням моря викликають сумніви. Здається, що їх написав великий Айвазовський, адже вода вимальована так чітко, так багаторівнево, що аж не віриться. Але у Айвазовського море більш агресивне і безнадійне. А Ловска – ро-мантик. У нього навіть шторм на морі дарує світло і надію у вигляді яскравих променів із неба.

На окрему увагу заслуговують портре-ти художника. Його Адальберт Ерделі при-крашає один із адміністративних кабінетів райцентру. Портрет академіка Василя Яку-ба митець подарував Довжанському вищо-му економічному коледжу. Портрет Федора Потушняка – класика української модерної літератури, якого ще не оцінили достойно, Василь Васильович подарував музею пись-менника в Осої – його рідному селі. Портрет письменника Василя Шкірі прикрашає об-кладинки його книг. Із особливою любов’ю зроблені портрети батька та дружини. Осо-бливо вражає батько. Його погляд, постава, його вираз обличчя видають людину гли-боку, горду, сильну і милосердну, людину справжню, щиру, добру і талановиту. Лю-дину, справу якої продовжив син. Гордість у погляді – це гордість за сина. Любов у по-гляді – це любов до дочки, до світу, до життя.

А на портреті дружини Василини зображе-на елегантна молода красуня, яка зводила з розуму багатьох чоловіків, яка надихала на створення пісень поетів і композиторів, а від-дала перевагу художникові. Бо Василь і Ва-силина – це як одне ціле. Це гармонія у всіх її проявах. Це шанобливі вислови: «Моя Ва-силина Михайлівна», «Мій коханий Василь». Це відданість і любов одним словом.

Окремим рядком треба зазначити і те, що Василь Ловска є автором багатьох мемо-ріальних дощок та творцем проектів пам’ят-ників. Зокрема, відомому письменникові Ва-силеві Феничу, який молодим покинув цей світ. До речі, могилу цього земляка знайдено на одному з цвинтарів міста над Латорицею теж не без активної участі Василя Ловски.

Але у Василя Васильовича ювілей. Отже, говорити про нього треба не тільки як про художника. Бо він ще і член Національної спілки журналістів України, Спілки фото-художників Закарпаття. Його статті, нариси, аналітичні матеріали, розвідки, замальовки, репортажі публікувалися у багатьох видан-нях краю. Зокрема, у «Новинах Закарпаття», «Фесті», «Старому замку», районній газеті «Нове життя», у загальнонаціональних газе-тах та журналах. А його роботи як відеоопе-ратора перемагали на всеукраїнських кон-курсах. Нинішня офіційна робота художни-

Андрій Коцка (третій ліворуч), Едіта Медвецька (п’ята праворуч), Василь Ловска (другий праворуч) з колегами-художниками. 1980 рік

33

Ювілеї

ка – керівник народної кінофотостудії при районному будинку культури. До речі, сотні фільмів про окремі події та про людей райо-ну із задоволенням можна дивитися будь-ко-ли. Вони добре представлені в мережі Інтер-нет.

Василь Ловска любить філософію, іс-торію і мистецтвознавство, глибоку пізна-вальну літературу і вишукану поезію, гарну музику і змістовну пісню, подорожі і спіл-кування з достойними людьми. Він ніколи не розмінюється на дрібниці. Може сказати правду в очі і не звик до життя за подвійни-ми стандартами. Його обурює політиканство і лицемірство наших можновладців і він не підшуковує слів, щоб висловити своє незадо-волення подіями на сході України. Він живе за європейськими стандартами і хоче, щоб усі жили так само. Ставить перед собою ви-соку планку і висловлює бажання, щоб усі до тієї висоти підтягувалися. Якщо хтось із нас прагне в Європу, то він уже давно живе в Єв-ропі – європейські стандарти у нього вдома, у його душі.

Кожного гостя Василевої родини прива-блює і захоплює велика бібліотека та впоряд-кований архів. Такого порядку і такої профе-сійної класифікації документів зустрінеш лише у спеціалізованих закладах. А гості у доброго ґазди бувають часто. І народні артисти, і спортсмени, науковці і великі по-літики, музиканти й письменники, і знані

художники, і успішні бізнесмени, і просто порядні люди. І всіх їх Василь Васильович щедро пригощає своєю гордістю – надзви-чайно добрим, ароматним вином власного виробництва.

У хаті ювіляра завжди багато гостей. Лу-нають щирі побажання і файні слова на ад-ресу шанованого і поважного чоловіка. Ми теж приєднуємося до всіх побажань і бажа-ємо другові залишатися таким справжнім та щасливим і надалі. Хоча, у його віці людина навряд чи зможе змінитися…

Народився Василь Ловска 10 грудня 1955 року в селі Ільниця на Іршавщині у робітни-чо-селянській сім’ї. Після закінчення школи працював на місцевому заводі фрезеруваль-ником. Військову службу проходив у селі Старичі Яворівського району Львівської області, місті Івано-Франківськ (1974–1976). У 1977 році закінчив живописно-графічний факультет Московського народного універ-ситету мистецтв імені Н. К. Крупської. Демо-білізувавшись, був призначений на посаду художника-оформлювача Закарпатського заводу мастильного обладнання в селі Іль-ниця, де працював із перервами до 2001 року. Їздив на заробітки по всій Україні, а з 1991 до 2001 року – до Праги та інших міст Чехії. З 2005 року і донині керівник народної кінофотостудії Іршавського районного бу-динку культури. Учасник творчих пленерів на семінарів.

Василь КУЗАН

Василь Ловска, Ернест Контратович. 1981 рік

Іршавські Василі – Шкіря, Кузан і Ловска. 2015 рік

34

Ювілеї

НА СЦЕНІ ВОНА ПОЧУВАЄТЬСЯ, ЯК ҐАЗДИНЯ НА КУХНІ

З нагоди 70-річчя Надії Матей

У місті Берегово її добре знають, щиро люблять і глибоко шанують. З нею залюб-ки вітаються як знайомі, так і ті, хто бачив її тільки на концертах, точніше на театраль-ній сцені. Вона не лише чудова акторка, але й прекрасна мама та бабуся. А у молоді роки була ще й неперевершеною співачкою. Мова йтиме про талановиту жінку, учасницю на-родного українського театру імені Ярослави Бандурович Берегівського міського будинку культури Надію Матей.

Її цінують за веселу, жартівливу, потіш-ну, життєрадісну вдачу. З нею вельми легко спілкуватися. Вона напрочуд комунікабель-на, смілива й разом із тим інтелігентна та завжди усміхнена. Ніхто жодного разу не бачив її насупленою. Одним словом, під час бесіди за кавою чи просто на вулиці з нею не занудьгуєш.

Вона приваблива жінка, ходу має порив-ну, а душу – поетичну. Впевнено почувається не тільки у різноманітних життєвих обста-винах, але й на сценічних підмостках. Коле-ги, друзі та родичі кажуть, що більшої опти-містки в місті, як Надія, ще треба пошукати. Сама вона наголошує, що з будь-якої пробле-ми можна гідно та достойно вийти завдяки життєлюбству. А що стосується її особисто, то сцена, пісня, театр, гумор частенько ста-вали їй у добрій нагоді у різних ситуаціях.

На сцені вона відколи тільки пам’ятає себе на білому світі… Серйозно сприймала свої виступи уже десь із другого чи третього класу Калинської восьмирічної школи, що на Тячівщині. Мала гарний голос, ніколи й нікого у дитинстві не соромилася. Заспівати могла вдома, у класі, на шкільній сцені чи просто граючись із дітьми у дворі на лавиці. Вони завжди аплодували їй від душі.

Пригадала випадок, коли у 1953 році го-тувалися до концерту з нагоди чергової річ-ниці з дня народження Сталіна. Вона теж у композиції мала якусь невеличку пісеньку заспівати. Але якось у переддень свята на ре-петицію приходить схвильований директор навчального закладу й каже, що концерт від-міняється – Сталін помер. Старші, згадує На-дія Петрівна, були засмучені, довго ходили в жалобі. А вона тоді засмутилася зовсім з ін-шого приводу: усі старання пішли намарно, бо концерту не буде. У такому юному віці не розуміла до пуття, хто такий «батько наро-дів». І тільки згодом почала усвідомлювати, якого тирана не стало того березневого дня.

Без сцени, без п’єс, без співу не уявляє свого життя. У акторстві якщо не зробиш крок з дитинства, то не ступиш його більше ніколи. І взагалі, артисткою треба бути з са-мого народження, – переконана пані Надія. На самодіяльній сцені вона провела понад 60 років і жодного разу не розчарувалася, що обрала саме цей шлях. Десятки ролей, сценічних образів, творчі здобутки, грамо-ти, нагороди, відзнаки – це невпинна ро-бота. Завжди грала, виступала, співала так, ніби в залі знаходиться знаменитий артист. Отримувала найбільше задоволення, коли лунали щирі, пристрасні оплески. На сцені чітко вловлювала відверті вони чи фальши-ві. Колись прочитала цікаву фразу, що пове-дінка аудиторії – це термометр, за яким мож-на виміряти температуру успіху.

Надія Петрівна майже 20 років співпра-цювала з Ярославою Бандурович. Ця творча та унікальна жінка вважалася символом лю-бові до України, бо жила нею щомиті. У 40-х роках на теренах Львівщини боролася за її незалежність. Прикро, що про покійну пані Ярославу сказано та написано дуже мало, хоча ця патріотка заслуговує більшої уваги.

35

Ювілеї

На сцену пані Надія прийшла завдяки їй: вона завжди переймалася пошуком талантів. Ярослава Бандурович навідувалася в колек-тиви й цікавилася, чи хоче молодь іти в акто-ри. Наголошувала, що трупа не професійна, а самодіяльна. Надія до найменших подро-биць пам’ятає день, коли пані Ярослава за-зирнула на репетицію учительського хору, де співала і вона. А наприкінці підійшла і сказала: «Ви, Надійко, маєте чудові артис-тичні здібності. Приходьте до нас у театр, ми вам гарну роль підшукаємо…». Ось так на-прикінці 1970-х років поряд зі співом почала займатися у самодіяльному театрі.

До речі, протягом акторського життя Надія Петрівна зіграла на сцені понад 70 ро-лей, починаючи від п’єс «Наталка-Полтавка» І. Котляревського, «Назар Стодоля» Т. Шев-ченка, «Безталанна» І. Карпенка-Карого і аж до жартівливо-гумористичної вистави «Од-ного разу в «Берегсазі…», авторами якої є син Олександр із невісткою Ольгою. Нагадаємо, що вперше цей твір шанувальники драма-тичного мистецтва мали змогу побачити во-сени 2015 року на фестивалі з нагоди Днів європейської культури у місті Берегово. І зов-сім недавно з нагоди Дня Святого Валентина цю виставу було презентовано у місті Ужго-род.

Однак найвідповідальнішою була по-їздка у місто Мукачево 2015 року, де актори народного українського театру імені Ярос-лави Бандурович для воїнів АТО у місцево-му госпіталі показали виставу «Одного разу в «Берегсазі…». Як завжди, у центрі уваги опинилася пані Надія, яка захопила присут-ніх артистизмом та виконанням власних гу-моресок-байок.

Якщо раніше грала у виставах за класич-ними творами, то нині готова перевтілитися у будь-якого героя: сваху, прохачку, крамар-ку, самогонницю і навіть спокусницю. На сцені вона емоційна, дається взнаки бага-

тий досвід роботи. Зрештою, кожен вихід на сцену – це черговий образ, новий сценічний одяг. У що нарядитися, як пройтися сценою, яку риторику обрати – тут якнайкраще зго-дяться поради невістки. До них, зрештою, прислухається…

Надія Петрівна дуже швидко вивчає тек-сти напам’ять. Їй достатньо двічі–тричі про-читати і вже їх надовго пам’ятає. А ще ніколи не забувається, а якщо заминка й виникне, то намагається швидко зімпровізувати. Це свідчить про досвідченість акторки. Кіль-ка разів спілкувалася з краєзнавцем Юрієм Чорі, який радив і підказував, як тримати себе перед глядачем.

Надію Петрівну знають і як прекрас-ного читця гуморесок, байок, сміховинок, пародій, жартівливих та інших творів. Спо-чатку вона на сцені читала твори незабут-нього українського поета Павла Глазового. Але потім зрозуміла, що не тільки чужими доробками може розвеселити публіку, але й власними. Раз виступила – сміялися та пле-скали, з другої спроби теж її не засвистали. Крім того, що реготали, ще й похвалили. Особливо усім подобаються твори, у яких авторка у жартівливій формі розповідає про сучасне життя-буття. До слова, жоден куль-турно-мистецький захід чи урочиста подія не обходиться без її участі. Буває, що син – організатор фесту, невістка – конферансьє, а пані Надія – декламатор власних творів («На весіллі», «Добрий намір», «У всьому винен кролик») тощо.

До речі, вся родина Надії Петрівни – це переплетіння унікальних творчих доль ар-тистів, співаків, режисерів тощо. Пані Надія виросла у сім’ї священика Петра Сокача, з якої у широкий мистецький світ пішли її брати Олександр і Петро. Петро був заслу-женим працівником культури, музикантом, керівником державного заслуженого Закар-

Надія Матей, Ольга Радик, Інна Буяновська. Сцена із вистави «Кара небесна». 2011 рік

Юрій Мельник, Лариса Савко, Надія Матей. Сцена із вистави «Лев у пастці». 2014 рік

36

Ювілеїпатського народного хору, викладачем дири-гування та диригентської практики в Ужго-родському коледжі культури і мистецтв, в Ужгородському факультеті Київського на-ціонального університету культури і мис-тецтв. Троє його славних синів (племінники пані Надії) – теж музиканти. Скрипаль Ста-ніслав – директор академічного камерного хору «Cantus», Еміл – художній керівник ака-демічного камерного хору «Cantus», народ-ний артист України, Петро – віолончеліст міжнародного класу, живе й працює в Нор-вегії. Cин Олександр і невістка Ольга – бага-торічні сподвижники культурницької ниви нашого міста й району, визнані режисери народного українського аматорського теа-тру імені Ярослави Бандурович. Це творче подружжя є авторами сучасних п’єс і вистав, які вже сподобалися глядачам нашої області. Вони ідейні натхненники проведення в мі-сті Берегово обласного фестивалю дитячого та юнацького театрального мистецтва «Юні зірки Мельпомени». А про чарівну онучку Олесю писали на сторінках обласної пре-си не один раз: спочатку як про ученицю загальноосвітньої школи, а згодом – як про

студентку Національної музичної академії України імені Петра Чайковського.

Тож бажаємо ювілярці міцного здоров’я, нових творчих успіхів на многая і благая літ!

Надія Матей (Сокач) народилася 18 груд-ня 1945 року в селі Красна Тячівського райо-ну Закарпатської області в сім’ї священика. Закінчила Дубівську середню школу, Ужго-родський державний університет та заочне відділення Львівського сільськогосподар-ського інституту. Була учасницею шкільного театру та солісткою шкільного хору.

Працювала начальником зеленгоспу у Виноградові, співала в учительському хорі. Після заміжжя разом із чоловіком переїха-ла до села Тересва Тячівського району. Там була активною учасницею народного хору, на концертах декламувала власні гуморис-тичні твори. У 1984 році разом із сім’єю пере-їхала до міста Берегово, де активно включи-лася у культурно-мистецьке життя. Співала в хорі вчителів при Берегівському будинку вчителя. Нині учасниця народного україн-ського театру Берегівського міського будин-ку культури.

Михайло ПАПІШ

Учасники народного українського театру імені Ярослави Бандурович Берегівського міського будинку культури з членами журі Всеукраїнського театрального

фестивалю «Від Гіпаніса до Борисфена». Місто Очаків, 2014 рік

37

Ювілеї

МОГУТНЯ СИЛА ТАЛАНТУЗ нагоди 80-річчя музиканта-скрипаля Степана Бунди

Степан Бунда – унікальна і неповторна особистість. Він вписав яскраву сторінку в іс-торію закарпатського педагогічного та вико-навського мистецтва.

Народився С. Бунда шостого січня 1936 року в місті Ужгород у сім’ї учителів. Любов до музики у Степана зародилася ще з ма-лечку.

Здобувати професійну освіту Степан Бунда розпочав із шести років в Ужгороді у класі відомого чеського скрипаля, педаго-га Гожейші, згодом – у Золтана Гута. У 1946 році став одним із перших учнів Ужгород-ської дитячої музичної школи, де навчався у Віри Ромішовської. З 1950 року – студент Ужгородського музичного училища (викла-дачі – Серафіма Факторович та Валерій Бо-гороцький).

Після закінчення музичного училища працював у Мукачівській дитячій музичній школі та у філіалі дитячої музичної школи в місті Свалява. Через рік став студентом Львівської державної консерваторії імені М. В. Лисенка, яку закінчив у 1963 році та отримав кваліфікації викладач, соліст ор-кестру. Навчався у класі Павла Макаренка. Будучи студентом консерваторії, працював у симфонічному оркестрі Львівської філар-монії та керував домровим оркестром в об-ласному архіві. Отож, майбутній педагог от-римав чудову підготовку та ґрунтовні знан-ня законів скрипкового виконавства.

Після закінчення консерваторії моло-дий музикант розпочав свій трудовий шлях в Ужгородській дитячій музичній школі, працюючи спочатку викладачем, а з 1964 по 1969 рік – завучем. У 1969 році директор музичного училища Йосип Базел запросив Степана Павловича на роботу в училище. З 1969 по 1982 рік він – заступник директора з навчальної роботи, а нині – викладач-мето-дист, керівник практики спеціалізації «Ор-кестрові струнні інструменти», один із про-відних викладачів Ужгородського державно-го музичного училища імені Д. Є. Задора.

Степан Павлович веде цикл методичних дисциплін і педагогічну практику, в своїй роботі використовує сучасні технології та найновішу методику навчання, які дають по-зитивні результати в підготовці висококвалі-фікованих кадрів. Має методичні розробки з дисципліни «Методика навчання гри на скрипці», конспекти-лекції для студентів із методико-виконавського аналізу педрепер-туару. Підготував нарис «Про становлення струнно-смичкового відділу Ужгородського музичного училища», навчально-наочний посібник «Короткий біографічний словник для скрипалів та віолончелістів». Навчаль-ну програму «Методика викладання гри на інструменті» схвалено Державним методич-ним Центром навчальних закладав культу-ри і мистецтва України та рекомендовано до впровадження в навчальний процес вищих навчальних закладів України І–ІІ рівнів акре-дитації. Викладач регулярно проводить від-криті уроки на цикловій комісії та методич-них семінарах викладачів шкіл естетичного виховання, лекційні та практичні заняття на обласних курсах підвищення кваліфікації викладачів дитячих мистецьких навчальних закладів, бере участь у роботі журі обласних конкурсів індивідуальних виконавців – уч-нів шкіл естетичного виховання.

Випускники С. Бунди на державних іс-питах із предмета «Основи педагогічної май-стерності» в училищі показують високий рі-вень фахової підготовки. Голови державних кваліфікаційних комісій – народні та заслу-жені артисти України, професори та доцен-ти вищих навчальних закладів ІV рівнів акредитації – постійно відмічають виступи студенів та високу педагогічну майстерність викладача.

38

Ювілеї

За час роботи в училищі підготував низку високопрофесійних фахівців у галузі культури та мистецтва, які успішно працю-ють у початкових спеціалізованих мистець-ких навчальних закладах, вищих навчаль-них закладах, творчих колективах області та за її межами, продовжують навчання у ви-щих музичних навчальних закладах. Так, випускник Сава Лацанич вступив до Мос-ковської консерваторії, нині – концертмей-стер симфонічного оркестру в м. Гвадалаха-ра (Мексика), Михайло Штефко – випускник Будапештської музичної академії, артист симфонічного оркестру «Concerto» в м. Бу-дапешт (Угорщина), Владислав Юрош – за-служений артист України, закінчив Киши-нівську консерваторію (Молдова), художній керівник камерного оркестру Закарпатської обласної філармонії.

Одним із найбільших досягнень у ро-боті С. Бунди є виховання лауреатів між-народних та всеукраїнських конкурсів. На-приклад, Марк Кужим – лауреат третьої премії VІІІ Міжнародного фестивалю-кон-курсу дитячого, юнацького та молодіжного мистецтва «Закарпатський едельвейс–2013»; Михайло Гураль – володар гран-прі облас-ного конкурсу індивідуальних виконавців шкіл естетичного виховання (2011), дипло-мант Всеукраїнського конкурсу «Хортиця Запоріжжя» (2011), лауреат першої премії VІІ Міжнародного фестивалю-конкурсу дитя-чого, юнацького та молодіжного мистецтва «Закарпатський едельвейс–2012», лауреат першої премії Міжнародного конкурсу гри на скрипці (Румунія, 2012); Василь Дюлай –

Йосип Базел, Юлія Тетерюк-Кінч, Степан Бунда, Інна Леснік. 2013 рік

лауреат першої премії обласного конкурсу індивідуальних виконав-ців шкіл естетичного виховання (2011, 2012), лауреат четвертої пре-мії Міжнародного конкурсу гри на скрипці (Румунія, 2012).

Степан Павлович якимось не-збагненним чином уміє миттєво розпізнавати в дітлахах майбутніх музикантів. Причиною успіхів учнів і студентів викладача є його рідкіс-ний, вроджений педагогічний та-лант. Завдяки не лише своїм мето-дичним знанням, а передусім інту-їції він надає кожному своєму учневі найбільш оптимальні постановочні форми рук, прищеплює правильні

навички гри та звуковидобування, що сти-мулює як технічний, так і художній розви-ток виконавців. Така школа виховується кро-пітким, тривалим наглядом з боку педагога за кожною дрібницею в рухах, м’язовими відчуттями учня під час гри, коли закріплю-ються корисні професійні навички та вчасно виявляються і відкидаються негативні. Ко-жен із учнів, зважаючи на свої фізіологічні та психологічні особливості, потребує інди-відуального підходу для вирішення тих чи інших методичних проблем. Тому досвід-чений педагог має в арсеналі цілий набір своєрідних «ключиків» для індивідуального застосування в моменти вирішення з учнем суто його проблем. Цей процес дещо нагадує відсікання скульптором усього зайвого від неоформленої груди каміння при втіленні мистецького задуму.

За високу професійну та багаторічну роботу С. Бунда нагороджений почесними грамотами Міністерства культури України, дипломами, подяками Закарпатської облас-ної державної адміністрації, обласної ради та управління культури Закарпатської обл-держадміністрації, нагороджений значком за відмінну роботу Міністерства культури СРСР.

Тож, побажаємо ювіляру подальшого натхнення, урочистого піднесення душі, ве-ликого особистого щастя. Нехай Доля дарує тільки щасливі миті життя та втілює все за-думане. Доброго здоров’я і довгого щасливо-го віку під Божим і людським благословен-ням.

Юлія ТЕТЕРЮК-КІНЧ

39

Ювілеї

ВАСИЛЕВІ ГАБОРЦЮ – 80 РОКІВЩира любов до культури і мистецтва окрилює все життя, всю багаторічну ді-

яльність відомого культуролога, публіциста, поета, громадського діяча, лауреата обласної премії імені братів Юрія-Августина та Євгена Шерегіїв, заслуженого пра-цівника культури України Василя Габорця, якому виповнилося славних 80 років.

У мальовничому гірському селі Липча, що на Хустщині, 20 січня 1936 року у бага-тодітній, споконвічній хліборобській родині Марії та Степана Габорців народилася шоста дитина-хлопчик, якого назвали Василем.

Семирічну школу Василь закінчив у Ли-пчі, а в 1954 році – Хустське педагогічне училище і в цьому ж році був зарахований студентом філологічного факультету Ужго-родського державного університету. В уні-верситеті добре навчався, активно включав-ся в наукову та громадську роботу студентів.

Після закінчення університету певний час працював на комсомольській роботі. На-ступне життя Василя Степановича повністю віддане розвитку культури і мистецтва рід-ного краю. Упродовж сімнадцяти років був завідувачем відділу культурно-масової робо-ти, згодом – секретарем обласної ради проф-спілок, де займався питаннями культури, фізичної культури, спорту і туризму.

Новим етапом фахового зростання юві-ляра стала робота на посаді начальника управління культури Закарпатської обл-держ адміністрації, яку виконував з 1983 року майже двадцять наступних років. Тут масш-табно розкрилися його особлива ерудиція та організаторські здібності, які помітно по-значилися на культурно-мистецькому житті нашого краю. Невтомний працелюб від при-

роди він завжди був у вирі подій, подавав цікаві ідеї, неординарні рішення. Його мо-гутня енергія заряджала всіх, хто потрапляв у його поле діяльності. Багато прекрасних починань, задумів і заходів, які проводилися в області, а саме: фестивалі, конкурси, свята національних культур, творчі звіти майстрів мистецтв і художніх колективів Закарпаття в Києві, виїзди професійних та аматорських колективів за кордон, виставки творів про-фесійних і самодіяльних художників, май-стрів народної творчості, створення нових художніх колективів – зобов’язані своїм на-родженням саме Василеві Степановичу, його творчій сміливості.

Не буде перебільшенням сказати, що Ва-силь Степанович дуже часто успішно висту-пав у ролі талановитого сценариста, режи-сера-постановника, поета і водночас компе-тентного аналітика. У той час у мистецьких установах області працювали художні ради, які були прикладом високопрофесіональної і разом із тим неупередженої, доброзичли-вої критики. Згадуються його виступи на засіданнях художніх рад театральних та концертно-видовищних установ, творчих звітах того чи іншого району, спрямовані на піднесення виконавського рівня нових теа-тральних вистав і концертних програм, на поглиблення співпраці з місцевими автора-ми тощо. На жаль, часи змінилися і про кри-тику нині вже навіть не згадують.

Завдяки ініціативі Василя Габорця з 1984 року на базі професійних та кращих ама-торських хорових колективів була створена унікальна обласна філармонія, яка стала своєрідною творчою лабораторією для ке-рівників аматорських хорових колективів, студентів вищих мистецьких навчальних закладів, учителів музики загальноосвітніх шкіл. Понад 12 років керував нею наш зем-ляк, професор кафедри хорового диригу-вання Київської державної консерваторії, на-родний артист України Михайло Кречко. До проведення занять запрошувалися видатні хормейстери України Анатолій Авдієвський, Олег Тимошенко, Левко Венедиктов, Андрій Кушніренко, В’ячеслав Палкін, Микола По-

40

Ювілеї

пенко, Еміл Сокач, композитор Степан Мар-тон та інші.

Велике значення ювіляр надавав духов-ному відродженню нашого краю, створенню сприятливих умов для збирання, збережен-ня і популяризації фольклорних надбань, поверненню в народ створених ним духов-них цінностей. Проведено велику роботу з облікування талановитих носіїв і виконав-ців автентичного фольклору: співаків, коло-мийкарів, народних гумористів, троїстих му-зик, майстрів із виготовлення закарпатського народного музичного інструментарію, виді-лялися відповідні кошти для організації екс-педицій зі збирання та видання фольклор-них матеріалів. Крім цього, проведено низку науково-теоретичних конференцій на базі Ужгородського державного музичного учи-лища імені Д. Є. Задора, створено «Центр із вивчення музики Карпат» (керівник Віра Мадяр-Новак) і філію Всеукраїнського цен-тру культурних досліджень при Закарпат-ському обласному центрі народної творчості (керівник Іван Хланта). І нині актуальною залишається думка, що для збереження фольклору можна зробити чимало, якщо

об’єднати зусилля працівників культури, освіти, національно-культурних товариств, студентів вищих навчальних закладів, нау-ковців та видавців.

Значну організаторську роботу здійсни-ло управління культури під керівництвом ювіляра з введення в експлуатацію навчаль-ного корпусу, студентського гуртожитку та їдальні Ужгородського коледжу культури і мистецтв, Закарпатського обласного укра-їнського музично-драматичного театру (нині імені братів Євгена та Юрія-Августина Шерегіїв), спорудження пам’ятника Тарасові Шевченку в Ужгороді, відкриття музею на-родного художника України Андрія Коцки, Ужгородського факультету Київського на-ціонального університету культури і мис-тецтв тощо.

Культурологічні процеси в перші роки незалежності України були позначені байду-жим ставленням держави до культури, вона була поставлена на межу самовиживання. Керівництво управління культури обласної державної адміністрації добре усвідомлюва-ло, що в складних економічних умовах від його оперативної діяльності значною мірою залежить доля культури: необхідно зберегти кадри, частину з них доводилося переводи-ти на неповні посадові оклади, а то й скоро-чувати, найуразливіші ділянки – народні й академічні творчі колективи, заклади куль-тури з їх матеріальною базою, які скорочу-вали, об’єднували з тим, із чим неможливо було об’єднати. У цих умовах необхідно було перебудовувати зміст роботи закладів куль-тури і мистецтва, шукати нові форми і ме-тоди роботи. Василь Степанович виступив ініціатором переведення окремих закладів культури на орендні умови роботи, що дало можливість суттєво збільшити обсяг плат-них послуг і матеріально зацікавити праців-ників культури. Досвід роботи Закарпаття з цього питання був схвалений Міністер-ством культури України і рекомендований до запровадження в інших регіонах нашої держави.

Він із болем і розумінням ставився до людських проблем, підтримував творчі ко-лективи, багатьох працівників культури і, в міру можливостей, допомагав їм морально і матеріально.

Після виходу на заслужений відпочинок Василь Степанович був запрошений на робо-ту викладачем культурології Ужгородського факультету Київського національного універ-

Іван Хланта, Михайло Митровка, Василь Габорець. 2012 рік

Василь Габорець (перший праворуч) із дружиною Маргаритою, донькою Мариною

(у центрі) та Іваном Чаваргою. 2011 рік

41

Ювілеї

ситету культури і мистецтв. Багаторічний дос-від роботи в культурі робив його лекції живи-ми, цікавими і тісно пов’язаними з реальним життям, а загальна висока культура, ерудиція, глибокі знання з навчального предмета у по-єднанні з толерантністю, вимогливим і добро-зичливим ставленням до студентів дали йому змогу завоювати повагу студентської молоді і педагогічного колективу.

Ще в студентські роки в університет-ській багатотиражці, наукових збірниках на-вчального закладу, обласній пресі з’явилися перші поетичні спроби, літературознавчі роботи Василя Габорця і лише після виходу на заслужений відпочинок юнацькому праг-ненню до творчості сповна судилося збути-ся. Систематично публікує у закарпатській періодиці художній літопис про отчий край, намагаючись тримати в полі зору практич-но всі найважливіші сучасні культурно-мис-тецькі події.

Ювіляр відомий читачеві своїми видан-нями: «Розвиток культури і мистецтва», роз-діл «Нариси історії Закарпаття», том 3 (2003), «Талант: Документальна повість про високі особистості Срібної Землі» (2003), «Прийду на розмову: Поезії» (2005), «Скарби духовнос-ті: Публіцистика, культурологічні статті, ре-цензії» (2006), «Гандбольна зірка із Закарпат-тя: Документальна повість про олімпійську чемпіонку з гандболу Ніну Гецко» (2009), «Жива легенда нашої культури: Докумен-тальна повість про народну артистку Украї-ни Клару Балог» (2010), «Поезії, публіцистич-ні та культурологічні статті» (2011), «Мовою серця: Поезії, культурологічні статті» (2013) та «Служителі Мельпомени: Статті, нариси» (2015), за яку автор отримав обласну премію імені братів Юрія-Августина та Євгена Ше-регіїв у номінації «Критик-театрознавець» за 2015 рік.

Разом із виданими книжками в попе-редні роки – це солідний творчий доробок. Шанувальники поетичного слова звернули увагу на його творче зростання, вагомість тематики і проблематики. Автор у пошуках способів і засобів самовираження торує доро-гу до читача, не вигадує героїв, знаходить їх у життєвому водоверті. Героєм його творів є людина, яка понад усе любить Україну, свій рідний край, вболіває за їхню долю. Поезія його щира, довірлива, хвилює читача, у ній чітко проступає повага до людей, вона не тільки зігріває серце, але й звеличує душу.

Поезіям Василя Габорця властивий народно-пісенний характер. Чимало його віршів по-кладено на музику відомими закарпатськи-ми композиторами Миколою Попенком та Петром Матієм. Видані друком збірки «Кри-ниця щастя» (2007) та «Чарівний віночок» (2015) стали надбанням колективів худож-ньої самодіяльності та індивідуальних ви-конавців, а кращі твори увійшли до репер-туару Заслуженого академічного Закарпат-ського народного хору, творчих колективів Ужгородського коледжу культури і мистецтв та інших і отримали визнання глядачів.

Василь Степанович не був кабінетним чиновником, дуже часто перебував у гущі подій. Він добрий і надійний друг, уміє ша-нувати і прислухатися до чужої думки, завж-ди готовий допомогти колегам у вирішенні злободенних питань, а його активність і сьо-годні не залишає байдужим, змушує постій-но самовдосконалюватися.

Працелюбність, життєва мудрість і ді-ловитість створили ювіляру заслужений авторитет і повагу серед працівників куль-тури і мистецтва нашого краю. Багаторічну сумлінну працю Василя Степановича гідно пошановано високими державними нагоро-дами – за вагомий особистий внесок у розви-ток культури йому присвоєне почесне зван-ня «Заслужений працівник культури Укра-їни», нагороджено орденом «За заслуги» III ступеня. Крім цього, він обирався членом Центрального комітету профспілки праців-ників культури України та головою комітету з питань соціальної інфраструктури Карпат-ського Єврорегіону.

Вельмишановний Василю Степановичу, нехай усе задумане збудеться, омріяне здійс-ниться. Добра Вам, здоров’я, щедрої і світлої долі, спокійного творчого довголіття.

Михайло МИТРОВКА

Василь Габорець (перший праворуч) із Миколою Попенком, Михайлом Митровкою

та Михайлом Петрушевським. 2011 рік

42

Ювілеї

СЛОВО ПРО ВЕЛИКОГО ТЕАТРАЛАДо 85-річчя заслуженого працівника культури України Олександра Туряниці

Ветерани театру

Напередодні Міжнародного дня театру хочеться сказати кілька слів про людину, яка все своє життя віддала служінню Мельпоме-ні, а з його іменем пов’язані історія і розквіт Закарпатського академічного обласного теа-тру ляльок «Бавка».

Олександр Іванович Туряниця – заслу-жений працівник культури України. Понад двадцять років працює в театрі і ввійшов у його історію як організатор та ініціатор проведення в Ужгороді Міжнародного фес-тивалю для дітей «Інтерлялька», що вперше відбувся у жовтні 1990 року. Фестиваль вклю-чений до Міжнародної асоціації діячів теа-трів ляльок світу (УНІМА), що значно роз-ширює можливості гастролей за кордоном, сприяє обміну досвідом та популяризації театрального мистецтва далеко за межами нашого краю. У ті важкі для держави часи, коли багато закладів культури опинилися на межі виживання, як пригадує Олександр Куцик, який був тоді головним режисером, керівнику вдалося зберегти кістяк колекти-

ву, втримати театр від закриття. Він відзна-чив, що цей фестиваль, без сумніву, відкрив нові творчі горизонти для ужгородського театру. Відтоді театр ляльок відвідав чимало європейських країн, брав участь у багатьох конкурсах та міжнародних фестивалях, що стимулює творче зростання артистів.

Своїми досягненнями колектив театру може справедливо пишатися. Під керівниц-твом Олександра Туряниці здобув широке визнання не тільки вдома, а й за кордоном. Про це красномовно свідчать його нагороди та відзнаки, отримані у Польщі, Литві, Біло-русі, Словаччині, Угорщині, Сербії, Хорва-тії, Македонії та інших країнах. Загалом це понад п’ятдесят різних відзнак. Завдячуючи йому, театр вийшов на новий, значно вищий якісний рівень, вирвався за рамки провін-ційного, яких в Україні сотні. Йому вдалося створити в театрі атмосферу дружби, твор-чої свободи, розкутості, що стимулює розви-ток, формує умови для плідної роботи.

Заслужена артистка України, головний режисер театру Наталія Орєшникова, яка по-над 25 років працює в театрі, каже, що Олек-сандр Іванович у роботі строгий і вимогли-вий як до самого себе, так і до акторів, але справедливий. Він завжди прагне доскона-лості, намагається зробити все якнайкраще, а ще – надзвичайно відповідальний. Коли колектив на гастролях – усі організаційні питання бере на себе. За його спиною ми завжди почуваємося захищеними. Він став для них справжнім батьком, до якого можна без остраху підійти за порадою, попрохати допомоги у вирішенні будь-яких проблем як життєвих, так і по роботі. Вони настіль-ки звикли до нього, що навіть нині, коли він на лікарняному, ніхто не займає його місця, коли проводяться художні ради. Колектив із нетерпінням чекає його повернення до ро-боти. Адже, незважаючи на поважний вік, а нещодавно Олександрові Івановичу випов-нилося 85 років, ювіляр сповнений нових ідей, бажання жити, вчитися і працювати.

Нині Закарпатський академічний об-ласний театр ляльок «Бавка» очолює Миро-слав Петій, який успішно продовжує справу Олександра Туряниці, впевнено веде театр до нових творчих вершин.


43

Ювілеї

ВОНА ЗАВЖДИ ЗНАЄ, ЩО В ЖИТТІ НАЙГОЛОВНІШЕ

З нагоди 50-річчя від дня народження Віри Ерделі

Красується на березі світлої Боржави ма-льовниче село. Мабуть, небагато таких сіл на Іршавщині, де б люди так гарно працювали, і пісні, і вірші самі складали, як у Довгому. Скільки народних талантів вийшло з цьо-го працелюбного і співучого села, які неви-черпні тут творчі народні джерела!

Ось у цьому селі третього березня 1966 року у сім’ї Віри Федорівни та Петра Федо-ровича Поп народилися дві доньки, одна з них – Віра. Крім дівчат, було у цій дружній сім’ї ще троє хлопчиків.

Училася Віра спочатку в рідному селі в Довжанській середній школі і вже тут пока-зала себе здібною до мистецтва, тому пара-лельно з 1976 по 1982 рік вчиться в Іршавській дитячій музичній школі (філіал села Довге) по класу баяна у викладача Амброзія Ляха. Після закінчення школи вступила на відділ народних інструментів Ужгородського дер-жавного музичного училища імені Д. Є. За-дора. Доля звела з висококваліфікованими викладачами Арсеном Рощахівським та Ва-лерією Турлаковою. Саме в училищі відчула потяг до хорового мистецтва. Закінчивши училище, повернулася у рідне село, де вла-штувалася учителем музики у Довжанській середній школі. Успішно займалася з учнів-ським хором, який виборював призові місця, дипломи на оглядах і фестивалях.

З 1986 року – викладач Іршавської дитя-чої музичної школи, з 1993 року – Великора-ковецької, а в 2003 році переведена у щойно відкриту Білківську дитячу школу мистецтв,

де працює і донині. Віра Петрівна очолює відділ народних інструментів, до якого вхо-дять вісім викладачів, троє з яких уже її ви-пускники. Як висококваліфікований педагог і наставник має чим пишатися. Серед її уч-нів – випускники консерваторії, педагогіч-них інститутів, сім випускників Ужгород-ського державного музичного училища іме-ні Д. Є. Задора, Мукачівського педагогічного училища та Ужгородського коледжу куль-тури і мистецтв. Вони переможці всеукраїн-ських та міжнародних конкурсів баяністів, чим і прославили ім’я свого наставника та рідний край.

За час викладацької роботи у Велико-раковецькій та Білківській дитячих школах мистецтв підготувала переможців конкурсів різних рівнів, а саме: 48 – у районних кон-курсах; 29 – в обласних; 12 – у всеукраїнських (серед них сім перших місць); шість – у між-народних. Це: Мурник Марина, Мурник Пе-тро, Горзов Роберт, Ерделі Ганна, Пасуля Ан-дріана, Горзов Олександр, Сочка Петро, Зов-дун Яна-Каріна, Семак Іванна, Штефаньо Світлана, Копинець Вікторія.

Наразі все так і продовжується. У селі Білки доля звела Віру Петрівну з чудовою людиною – Благочинним, настоятелем Свя-то-Петро-Павлівського православного хра-му, протоієреєм Георгієм Чулеєм, який став ініціатором створення у селі дитячого ду-ховного хору. Цю ідею було підтримано Ві-рою Петрівною, тому що спогади про роботу з дитячим хором у рідному Довгому неодно-разово зринали у її пам’яті. Потяг до духов-ного співу – це одне з її захоплень.

Головною метою у цій роботі є довести до хористів велич духовної пісні, сприйняти її як прагнення власного самозаспокоєння і спасіння. І вже перші репетиції показали наскільки близькі і зрозумілі учасникам те-матика, образи духовних творів. Кожне сло-во, кожну інтонацію вони сприймали і сер-цем, і душею. Це й зрозуміло, адже усі духов-ні твори пронизані глибокою любов’ю. «Віра Петрівна, – каже о. Георгій Чулей, – прихо-жанка нашого храму і є прикладом високої моралі для односельчан. Чуйна, терпелива, добродушна дружина, мама і бабуся завжди знає, що у житті найголовніше».

44

Ювілеї

Дитячий духовний хор під керівниц-твом Віри Петрівни супроводжує Літургію в Свято-Петро-Павлівському православному храмі, що у селі Білки, бере участь у святко-вих богослужіннях у церквах району. А ще – учасник традиційних районних фестивалів колядницьких колективів та духовного співу.

Віра Петрівна закохана у мистецтво. Її роботу поважають і всіляко сприяють їй чоловік Іван Петрович та доньки Віра і Со-фія. Як і їхня мама, вони навчалися у школі мистецтв, були учасниками духовного хору.

Віра Ерделі з учасниками зразкового духовного хору. 2012 рік

Пані Віра у сімейному колі. 2016 рік

Приносила насолоду пісенна твор-чість доньки Віри. Життя набуло пев-ного значення при появі онуків Іван-ка та Кіри. Віра Петрівна переконана, що духовна творчість відіграє винят-кову роль. Вона для багатьох людей асоціюється із самим предметом ду-ховного і національного існування. Вона – уособлення самої людини.

«Дуже часто літніми вечорами, – каже Віра Петрівна, – милуюсь при-родою, бо з обох боків село оточують ліси, сади, ниви. Люблю помовчати. Тільки пташки не можуть стрима-тись. Цікаво, про що їхні пісні?».

Нині ми впевнено можемо сказа-ти, що то був спів на честь обдарованої і не-всипущої людини – Віри Ерделі, на честь її нелегкого, але змістовного життя, відданого сім’ї, талановитим учням, односельчанам, рідному мистецтву.

Щира вдячність шанувальників мис-тецтва та колег за високе служіння обраній справі, невтомний творчий пошук, само-відданість, повноту життя і щедрість душі. Упевнені, що і надалі вона докладатиме чи-мало зусиль задля утвердження духовних надбань свого краю.

Оксана СІДОР

45

Ювілеї

ТВОРЧА ДУША ОЛЕКСАНДРА МАТЕЯЗ нагоди 45-річчя від дня народження

Пишучи про нього, не можна оминути і його половинку, адже це славне берегів-ське подружжя майже 25 років тримає гідну марку на культурницькій ниві. І всюди вони встигають, виступають, виборюють, перема-гають, творчій молоді допомагають.

Пам’ятаю цього молодого та гарного чо-ловіка ще тринадцятирічним хлопчаком, бо сусідами були. На моїх очах школу за-кінчив, до вишу вступив, одружився, з дру-жиною Ольгою доньку Олесю виховали, яка нині співає на всю Україну з найвеличні-ших сцен, навіть у Національній філармо-нії неповторний голос дівчини лунає. А ще Олександр має молодшого на п’ять років брата Віктора. Якось не віриться, що нині старшому з Матеїв, хвала Богу, сорок п’ять. Це той вік, коли потроху треба свою твор-чість докупи пакувати й книги писати. Бо ще п’ять літ – і справжня стукне ювілейна дата. Зрештою, про життя, про сцену, про те, як вдалося так рвійно, натхненно й окриле-но творити та основною роботою у відділі культури і туризму райдержадміністрації займатися – це штрихи до його творчого портрета у нашій невеличкій замальовці. До речі, ювіляр саме тут, у відділі культури і туризму й знайшов себе: щодень робить те, що радісно серцю та приємно душі. Бо, окрім усього іншого, за сумісництвом ще й співрежисер народного українського театру імені Ярослави Бандурович Берегівського міського будинку культури працює. Щиро і завзято на режисерсько-культурницькій стезі творчі висоти штурмує і його чудова

дружина Ольга, яка працює заступником начальника управління культури Берегів-ської міської ради, а протягом певного часу навіть виконувала обов’язки керівника цієї структури. Згадує, як чудово співпрацювали з Йосипом Імре: одне одного з півслова ро-зуміли. А відтак цього хорошого чоловіка не стало, але культурницька діяльність у місті не занепала. Й надалі в будинку культури, в бібліотеках струменить симфонія праці, творчої роботи, якої зараз вистачає в обох – хоч відбавляй. Що й казати – гарна творча пара в Берегові живе! Навіть не знаю, яким було би культурницьке життя-буття в нашо-му прикордонному місті, якби не вони. Так стрімко у сценічний вир влилися, що усе Закарпаття про них заговорило. І не тільки тут їхні таланти угледіли та грамоти-від-знаки, призи й подяки щорічно вручали. Вони виступали в Ужгороді, Мукачеві, Сва-ляві, Хусті, Іршаві, Львові, Миколаєві, Києві. І всюди глядач своєрідний, прискіпливий і вимогливий. Приємно констатувати, що як на мистецьких фестивалях, так і сценічних конкурсах, а відтак на різних творчих звітах, себе та свій колектив прославляли. Примі-ром південна Україна, а це морський Оча-ків на Миколаївщині, також чекає літа, коли на традиційний фестиваль «Від Гіпаніса до Борисфена» приїдуть берегівчани. Усюди гарно їх приймали, щиро аплодували. А не-забаром народний український театр імені Ярослави Бандурович та народний угор-ський театри відвідають Угорщину, де їх чекають наші земляки у місті Тісоуйварош. Тут берегівські театрали покажуть виставу «Одного разу в Берегсасі», яку Ольга та Саш-ко написали торік за лічені тижні. Віриться, що вдало свої ролі зіграють самодіяльні мит-ці Ержика Візауер, Каталін Орос, Магдали-на Матей, Ласло Галас, ветерани колективу Надія Матей, Юрій Мельник, Інна Буянов-ська, Ольга Радик, Іван Чегіль, В’ячеслав Шалигін, Микола Алечко, а також Лариса Савко, Лілія Немеш, Павло Комар, Людмила Медве та інші. До речі, це не перше закор-донне відрядження трупи. Вони вже бували в турне в сусідніх країнах, демонстрували свою творчість у Словаччині, Польщі тощо. Такі вистави глядачеві дарували, що, кажучи образно, п’ять балів за свою майстерність й

46

Ювілеїстежини не пролягали, завжди розуміють, що мають честь театром керувати, який но-сить прізвище та ім’я засновниці.

У репертуарі театру, якими опікуються режисери-сценаристи Олександр та Ольга Матеї, 45 класичних і зарубіжних вистав, у тому числі десять авторських. Саме у влас-них творах втілили свої болі та печалі, ра-дощі і заздрощі, мрії і бажання, кохання і дружбу.

У 2011 році побачив світ збірник п’єс «Скільки того життя, або Дорога у вічність», до якого увійшли п’єси «Кара небесна», «Синя пташка», «Крило Янгола», «Ласий шматочок», «Дівчина-весна», а також душев-но-патріотичні вірші, тексти пісень, оди, ко-ментарі.

Приємно, що пан Олександр ще й дар до слова має. Тож вірші – це посланці його душі до читача. У збірник не ввійшли такі п’єси, як «Лев у пастці», «Нереальна історія реаль-ного», «Світло зачарованих Карпат», «Одного разу в Берегсасі».

Берегівчани добре знають Олександра і як ді-джея Шандора. Він – автор числен-них музичних композицій у стилі елек-тронної денс-музики, які з успіхом транс-люються на багатьох радіостанціях. Серед його авторських творів і пісня «Мельпоме-на», яка уже стала гімном і традиційно що-року лунає зі сцени Берегівського міського будинку культури під час проведення об-ласного фестивалю дитячого та юнацько-

го театрального мистецтва «Юні зірки Мельпоме-ни». Він був за-початкований ре-жисерами у 2005 році. Хоча нині у ювіляра славна дата, однак він не думає про творчу зупинку, а навпа-ки – бере розгін, щоб здолати нові вершини. Дякує за допомогу і під-тримку усім, хто у найтяжчі часи був поруч. Бажа-ємо йому міцного здоров’я і творчо-го довголіття.

Михайло ПАПІШ

зрілу гру діставали. Та ще й заслужено! При-ємно, що подружжя Матеїв зуміло не тільки добрий старт у культурницькій сфері взяти, але й естафету від своїх славних учителів пе-рейняти. Піднесено, гордо згадують невми-рущу Ярославу Бандурович, яка у будь-яко-му ділі горіла й запалювала інших. Її життя й насправді героїчне, вона була серед тих, хто нашу незалежність і соборність набли-жав. Видатної режисерки серед нас уже, на жаль, немає, але люди цю славну мисткиню пам’ятають. Саме вона юних Ольгу та Олек-сандра на навчання в Рівне до інституту проводжала, а опісля їх творчі характери вже тут, на місці, кувала-шліфувала. Її напуття вони зберігають у серцях дотепер. І де б не були, де б не виступали, куди б їхні творчі

Олександр Матей, Ольга Радик, Іван Чегіль. Сцена з вистави «Ми теж люди». 2010 рік

Сидять: Тетяна Уліська, Ольга Матей, Надія Матей, Ольга Радик. Стоять: Микола Алечко, Інна Буяновська,

Олександр Матей, Іван Чегіль, В’ячеслав Шалигін, Михайло Бабидорич. 2011 рік

47

Цікаво знати

ЯК ОСВІДЧУВАЛИСЯ У КОХАННІ ЛЕҐІНІ НА ЗАКАРПАТТІ

На початку двадцятого століття перше травня з нетерпінням чекала молодь. На Підкарпатській Русі (нині Закарпатті) побутував надзвичайно гарний звичай – дарувати дівчині молоду берізку, прикрашену стрічками (її ще називали «майка», «майфо»), як вияв сердечної симпатії хлопця до коханої дівчини. Така береза свідчила про серйозні наміри хлопця одружитися.

Цей звичай був поширений у Тячівському, Хустському районах та у деяких селах Виноградівського, Іршавського, Мукачівського й Ужгородського районів. Попри деякі відмінності у деталях підготовки і проведенні суть його залишалася незмінною.

Пропонуємо опис цього звичаю, який побутував і побутує ще й нині у селі Боро-няво Хустського району. У 1980 році Любов Бонкало, яка нині працює завідувачем клу-бу села Бороняво, записала його від своєї мами – Марії Бабець, 1941 р. н., жительки села Бороняво.

Зразу звертаємо увагу на дату. Якщо у ін-ших районах цей звичай припадав на перше травня, то у Бороняві він був прив’язаний до першої неділі після Великодня, так звана То-мина неділя.

З цього приводу існує легенда.У Бороняві жила дуже вродлива і багата

дівчина Марічка. Вона припала до серця бага-тьом леґіням. І кожен радий би був з нею одру-житися. Але була вона ще дуже гоноровою та гордою, тому не могла вибрати для себе єдино-го і найкращого.

Одного разу перед Великоднем до села за-вітали хлопці із Балкан і за Великодні свята встигли з усіма перезнайомитися. Вподобав собі Марічку балканський парубок Йован. Пі-шов до неї освідчуватися, але вона і йому від-мовила. Батьки дівчини у розпачі вигукнули: «Та тоді вона вийде заміж, як береза зацвіте». Почув це Йован і зажурився, бо знав, що береза не цвіте. Не один день ходив засмучений. Тут уже і Великдень пройшов, а він усе зажурений ходить. Вийшов за село і побачив прекрасне струнке деревце – березку, яка грайливо гойда-ла вітами. Тоді і придумав підхід до гордої кра-суні. Зрубав леґінь це деревце, прикрасив його різнокольоровими стрічками, поклав звер-ху віночок і на Томину неділю (першу неділю після Паски) поніс берізку до дівчини. Він був упевнений, що саме в цей день задумане здійс-ниться. Бо так як Тома повірив, що Ісус Хри-стос воскрес, доторкнувшись до його ран, так і батьки Марічки повірили, що береза зацвіла,

побачивши біля вікон прикрашене стрічками деревце.

Готувалися хлопці до цього дня завчасно. Вибирали берізки, запам’ятовували, де вона росте, щоб потім не шукати, купували різно-кольорові стрічки, придивлялися до подвір’я милої, прикидаючи, де зручніше прибити березу. Робили це таємно від інших. Довіря-ли свої наміри лише найближчим прияте-лям і то лише тому, щоб потім вночі не йти за берізкою самому. Вирушали по одному, коли вже стемніло. Ішли городами, щоб уникну-ти зайвих зустрічей і розпитувань. Берізку кожен леґінь дома прикрашав на свій смак: прив’язував барвисті стрічки до гілок (іноді прилаштовував гарну хустину або віночок на вершечок). Потім, коли село глибоко спа-ло, прокрадався до подвір’я милої і встанов-лював березу.

Не було в селі такої дівчини, щоб не мріяла про березу в ту ніч. А вранці, коли ще ледь починало зоріти, дівчата вибігали з хати, щоб глянути: є береза чи ні. Якщо була, то це означало, що дівка на виданні, і може восени чекати старостів.

Деякі дівчата усю ніч не спали. Якщо пізно ввечері помітили, що береза уже сто-їть біля воріт, то не відходили від вікна, сто-рожили свою березу, щоб не забрали.

Траплялися випадки, що хлопці з іншо-го гурту могли посмішкуватися і забрати бе-резу, якщо вона погано була прилаштована. Тому кожен закоханий хлопець добре при-кріплював деревце, щоб бува хтось не вкрав його.

Найцікавіше відбувалося наступного дня. Кожен, ідучи вулицею, оцінював де-ревце, порівнював його з іншим, якщо в селі було їх декілька. Також намагалися вгадати, хто той леґінь, що приніс березу. Бувало так,

48


що й дівчина не знала, від кого береза, лише здогадувалася. Це додавало інтриги і розпа-лювало цікавість. Однак для дівчини це був приємний знак.

І нині цей звичай існує у селі Бороняво. Мало того, з метою популяризації цього дав-нього звичаю з ініціативи завідувача клубу Любові Бонкало і громади села з 2013 року у селі проводять свято «Боронявська береза», яке має дуже давні традиції. Святкують його через тиждень після Великодня на Томину неділю. Це не просто свято, а ціле театралі-зоване сучасне дійство.

До нього готуються всі боронявці. У пе-реддень молоді хлопці йдуть у ліс, вирубу-ють струнку березу, приносять її на визна-чене заздалегідь місце, і закопують у землю. Це здебільшого центр села. Дівчата допома-гають хлопцям вішати на березу різнокольо-рові стрічки. У неділю, після вечірні, група молодих хлопців іде селом із гудаками (тро-їсті музики, до складу яких входять перша скрипка, друга скрипка (контраш), флейта та бубон), співаючи і запрошуючи до берези. До берези спішать дівчата і хлопці, молоді і старі – усі, хто може вийти з домівки.

На площі перед березою розгортається ціле дійство.

Хлопець кличе дівчину на відстані в та-нець: «Пой, Анцьо, грати».

Усі спостерігають за тим, що відбува-ється. Адже дуже цікаво: який хлопець яку дівчину запросить до танцю. Деякі дівки на місці не стоять, їх хлопці майже з рук не випускають. А деяких так ніхто і не закличе на танець. Самотні дівки не танцюють, спі-вають. Хлопці і танцюють, і співають. Хтось один із них заспівує, інші підхоплюють. На-приклад:

Та я іду танцювати, пой, Маріко, грати.Аш не ідеш – беру другу, будеш бановати.У цей момент дійства часто відбуваються

переспіви – змагання між дівчатами і хлоп-цями, хто більше наспіває коломийок. (Коло-мийки подаємо у кінці матеріалу).

Танцюють лише хлопці і дівчата. Прав-да, хлопці дають дозвіл один танець потан-цювати і жонатим (одруженим) чоловікам. Це здебільшого загальний та чоловічий та-нець «Сирба». (Виконується він парами по колу, півколу, по прямій лінії. У кожній облас-

Під час свята «Боронявська береза». Село Бороняво, 2014 рік

49


ті рухи цього танцю варіюються по-своєму і доповнюються різноманітними прикрасами. Широке розповсюдження набув він у Молдавії та Румунії. Сама назва вказує на його близь-кість із сербським народом).

Раніше у перерві, коли гудаки (музи-канти) відпочивали, молодь на спеціально змайстрованій біля берези сцені влаштову-вала представлення (виконували уривки із вистав, акробатичні вправи, читали вірші).

Свято коло берези триває аж до пізнього вечора. Після завершення народ розходить-ся. А хлопці-організатори разом із гудаками ідуть, співаючи, до однієї дівчини на запро-шення її батьків, які влаштовують гостину. Молодь співає, танцює, веселиться аж до пів-ночі. Потім гості розходяться по домівках.

Коломийки, які виконують хлопці

Заспіваймо, хлопці, разом, най дівчина чує,Бо дівчина молоденька тим ся гонорує.

Ай сонце у полудне високо до неба,Дівча ми ся сподобило, части ми не треба.

Товди сь ми ся сподобила, моя білявино,Несла воду горі водов та й не попочила.

Ай сночим у тя не бив, бо ня вартовали,Ай вичур до тя прийду, аж би ня зрубали.

Та аж би ня порубали на кіла, на дека,Та я тебе не полишу, білявко далека.

Співаночку заспіваю, кой ми веселенько,Співаночку заспіваю, кой болить серденько.

Напилася ластувачка теплого болота,Любочково серце в’яне коло мого рота.

Ой та женюся, мамко, беру ластувочку,Та аби ми залітала коло оболочку.

Та удки ти, білявино, та удки, та удки,Ци не з тої полонини, де ростут ягудки?

Коло того оборога, коло того мостаЦюльовала, вбоїмала біла дівка доста.

Ай ти, берізко біла, чогось не впувіла,Коли моя білявина за тобов сиділа.

Ай тече вода, тече вода ріньми,Не би хлопці за дівками, дівки за леґіньми.

Росте верба над водою, коріння в долину,Не гадаю, що погину через білявину.

Ай на зеленуй млаці кунь не хоче пасти,Так ся люблю цюльовати, як циганка красти.

Ой іду вуличками, камінічко лічу,Та все собі подумаю, де тя, любко, встрічу.

Сади собі, білявино, пуд ворота вербу,Буду іти вуличками, до тебе поверну.

По садочку хожу, кониченька вожу,Через тую неньку нежонатий хожу.

Через тую неньку, через рідні сестриНе можу кохану додому привести.

Дівчинонько мила, тужу за тобою,Не одну ніченьку просидів з тобою.

Проходив з тобою не одну неділю, На тебе, дівчино, маю всю надію.

Не глибока криниченька, буду ще копати. Прийди, любко, по водицю, буду тя чекати.

Закувала зозуленька сім раз на куточку.Люблю тебе, білявочку, твою подобочку.

Коломийки, які виконують дівчата

Йой, Мигалю, Мигалику, не роби з ня дурня,Я тя годна зчаровати сім раз до полудня.

Та я собі парадненька коромисло несу, Бо до мене Іван прийде, принесе березу.

Та уж дай ня, люба мамко, за кого гадаю,Принесу ти сім раз води з самого Дунаю.

Та не дай ми, любо мамко, ні їсти, ні пити,Лиш пусти ня, любо мамко, з милим говорити.

Ай такий у ня любко, як цвіток із дині,Кой ня сночи поцюльовав, солодко ми й нині.

Ей на нашому полі берези високі,Такі у нас хлопці файні та всі синьоокі.

Ей ішлам через воду, намочилам ногу,Всіх ім хлопцю зчаловала, одного не можу.

Та коби я, любку, знала, що не буду твоя,Таке бим ти зілля дала, що умер бись стоя.

50

Цікаво знатиАй у нас у гаговах ягодки цвітутся,Як тя, любку, не любити, учка ти сміються.

Коли собі, мамко моя, кучері закручу,Хоть який би син багатий, я го збаламучу.

Ой я файна, люба мамко, як ружа-косиця,Та на мені хлопці б’ються, бо я чарівниця.

Полюбилам трьох леґінів, полюбилам тайно,Один Іван, другий Василь, а третій Михайло.

Ой Іванку, прийди зранку, Васильку, – потому,А ти, сонце Михайлику, не кажи нікому.

Ой подиви, муй миленький, подиви, подиви,Які гори зелененькі, куди ми ходили.

А я собі заспіваю в нанковськум потоці,Мене любко зрозуміє, заколе го в боці.

Ай кущова березо, листячко зелене,Сідаш, любку, вечеряти, подумай за мене.

Цю пісню співають під час свята «Боронявська береза»

Цімборики, пийме тут, бо на небі не дадут,Бо як з неба зийдеме, по 12 уп’єме.

Приспів

Ой дана сідана, чія любка майфайна,Ой дана сідана, ай моя майфайна.

Заспівайме в добрий час, як у людей, так і в нас.У щасливу годину веселити родину.

Приспів

Веселися, родино, бися жито родило,Жито, жито, пшениця та й усяка пашниця.

Приспів

Ой на горі сніг білий, приснив ми ся муй милий,

Що на білому коні махав ручкою мені.

Приспів

А муй нянько такий був, що мотиков рубав друв,

Я ся в нього не удав, бо я іще не рубав.

Приспів

Гей дівчата, ди йдете, котра за ня пуйдете?Не пуйдеме ні одна, бо ми собі парадна.

Приспів

Ой дай, Боже, в добрий час, як у людей, так і в нас.

У щасливу годину веселити родину.

Приспів

Цікаво, що звичай дарувати «майку», як її називають, побутує і в селі Климови-ця Іршавського району. Лише якщо у селі Бороняво прикрашають берізку, то у Кли-мовиці – ялицю. Але спочатку обчищають стовбур від кори, щоб він був білий, залиша-ючи з гілочками лише вершечок розмірами метр-півтора. Цю ялиночку і прикрашають стрічками. Прилаштовують так само біля во-ріт.

Звичай виставляти прикрашені беріз-ки, очевидно, мав значне поширення на За-карпатті. Так, у селі Хижа Виноградівського району побутував звичай прикріплювати майфи (здебільшого – прикрашені березові гілки) на дахах будинків.

Так виглядає майка у селі Климовиця Іршавського району. 2011 рік

51


А, наприклад, у селі Вишково хлопець іде до дівчини лише з прикрашеною гілоч-кою берізки, зазвичай замовляє для неї сере-наду.

Але найцікавішою для мене завжди була розповідь моєї мами, Марії Хланти (Янчик), 1947 р. н., уродженки села Округла Тячів-ського району про першотравневі майфи. У ніч на перше травня (маюш елшеє) дорос-лі леґіні непомітно ставили берізки (майфо), прикрашені різнокольоровими паперовими стрічками, біля хат, де жили вподобані дівча-та. Траплялися майфи різної висоти, інко-ли – велетенських розмірів, які ледве несли декілька леґінів. Їх закопували і прикріплю-вали гвіздками до воріт. Коли хтось випе-редив майфою, то інший леґінь з друзями викидав її за село і ставив свою. Бувало, що донькам місцевих корчмарів на сміх замість майфи приносили облуплену вербу і стави-ли її у кінці їхнього городу. Опівночі почи-налися серенади (иєлі зене). Леґіні підходи-ли під вікна коханих і тихо співали зазвичай угорських народних (іноді українських) пі-сень, награвали мелодії самі або наймали хо-роших сільських музикантів і співаків. Коли починали співати, дівчина запалювала біля вікна сірник, даючи знак, що їх чує. Після виконання програми вона відчиняла вікно і частувала музикантів. Співаки і музики йшли далі, а хлопець залишався ще трохи поговорити (дішкуралні) з дівчиною через вікно.

Зразковий ансамбль народного танцю «Турянська долина» біля майки.

Міжнародний фестиваль «Токай у Європі». Словаччина, 2012 рік

ВЕЛИКОДНІ ПІСНІ Й ІГРИ ЗАКАРПАТТЯЩе у 1920–1930-х роках на Великдень на

Закарпатті виконувалися весняні ігри зі спі-вом. Молодь збиралася біля гаю, річки, кла-довища або біля церкви і, як згадують люди старшого віку, грала їх від вечірньої служ-би – аж до заходу сонця.

Шістнадцять століть тому назад ці вес-няні дійства зі співом мали глибоко симво-лічний зміст: були покликані прискорити прихід весни та допомогти оживити приро-ду. З часом вони втратили магічність і пере-творилися на розваги молоді.

Як свідчать етнографічні джерела ХХ сторіччя, великодні пісні й ігри на Закарпат-ті були поширені острівково і належали до реліктового жанру. Тобто лише окремі села мали весняні традиції. Поступовому зник-

ненню цього жанру сприяла атеїстична про-паганда радянських часів. Через зв’язок із Ве-ликоднем весняні ігри зі співом переслідува-лися і були заборонені. Якщо на Різдво ще можна було вікна в хаті закрити ковдрами і тихенько в родинному колі співати коляд-ки, то оскільки виконання великодніх пісень та ігор потребувало відкритого простору та природи, виконувати їх таємно не було жод-них можливостей. Вони почали забуватися. А на сучасному етапі лише в поодиноких селах Закарпаття ця гарна традиція відро-джена: у селі Велятино Хустського району, у селищі міського типу Ясіня Рахівського ра-йону та ще в кількох інших населених пунк-тах нашого краю.

Сподіваємось, що цьогоріч на Велик-день, проїжджаючи селами краю, матимемо змогу споглядати біля воріт не одну прикра-шену берізку.

Матеріал підготувала Марина ОФІЦИНСЬКА

52

Цікаво знатиУявлення про закарпатські великодні

ігри зі співом зберегли старі етнографічні записи, звукозаписи і нотування фолькло-ристів Івана Панькевича, Філарета Колесси, Михайла Рощахівського, Юрія Костюка та Володимира Гошовського. Записані ними зразки привертають особливу увагу і як пам’ятки нашої культури викликають ве-ликий інтерес. Ігрові веснянки Закарпаття називали маївками (їх виконання іноді при-падало на май, тобто травень), великодніми ігровими співанками (виконувалися під час Великодня і супроводжувалися грою) або ж за назвами ігор «жучками», «гойя, дьондя», «галями» і т.д.

У кожному селі існували свої традиції щодо початку великодніх ігор. Так, у селі Оноківці, що поблизу Ужгорода, першою мала бути Великодня гра «Гнати качки». Приліт диких качок означав прихід весни. Дівчата, імітуючи птахів, бігли по централь-ній вулиці села, біля церкви перетинали «мости» (як у грі «Струмочок» проходили під піднятими руками пари дівчат) і розбі-галися по вуличках, приносячи весну в кож-ний куточок села. Ця гра була би невідомою, якби її у 1929 році не описав Іван Когутка – тодішній учень сьомого класу Ужгородської Руської реальної гімназії. Варіант мелодії занотував Філарет Ко-лесса в с. Невицьке від Марії Липчак.

У селі Руське Поле Тячівського району першою була гра «На-сточка», відома ще під назвою «Вербовая до-щечка». Обов’язковою учасницею цієї гри мала бути маленька дівчинка з іменем На-стя. Вона м’яко і ве-лично ступала босими ногами по імітованих дощечках, окреслю-ючи довкола села чи церкви коло.

Чому гра назива-лася «Насточка», адже це ім’я не типове для Закарпаття? Насам-перед, через глибоку символіку. Ім’я Анас-тасія, що прийшло Гра «Мости»

до нас із церковного календаря імен, озна-чає «повернення до життя», «відродження». А отже: там, де ступала Насточка – оживала природа. Настя символізувала молоду Весну. Спокійний темп, імпровізаційність мелодії, неширокий діапазон характеризують музи-ку цієї ігрової веснянки (Нотний приклад № 1 із записів Володимира Гошовського, що надруковані в збірнику «Українські пісні За-карпаття»). Цікаво, що в м. Рахів Великодня гра із подібним малюнком рухів називалася «Жучок». У 1935 році на грамофонну платів-ку її записав Іван Панькевич, а в 2002 році опублікував Микола Мушинка у збірнику «Голоси предків».

На Закарпатській Гуцульщині, зокрема в смт Ясіня Рахівського району ігри розпо-чиналися із «Вербового колеса». Верба сим-волізувала весняне дерево, що першим роз-пускало бруньки, а колесо – важливий оберіг і захист від зла. Оберегом у цьому весняному дійстві служив також ритм притоптування. Швидкий темп і танцювальна мелодія пере-давали радість від приходу весни (Нотний приклад № 2).

Ігри змінювали одна одну. Та найулюб-ленішою та найпоширенішою на всій тери-торії краю була гра «Мости», яку грали біля церкви. Мости означали небесні ворота, які

53


за народними уявленнями на рівнодення відкривалися і день ставав довшим. На за-хідній частині території Закарпатської об-ласті гра мала приспів «Гойя, дьондя, гойя». «Гойя!» – наслідують вигуки в горах, що своєю мелодією близькі до звучання трем-бітальних сигналів, а «дьондя» походить від угорського слова «дьондь», що в перекладі означає «перлина». «Гойя, дьондя» – це піс-ня-діалог між дівчатами і хлопцями. Її зано-тував Володимир Гошовський у селі Дравці Ужгородського району Закарпатської області від Маргарити Ладики (Нотний приклад № 3). Варіанти мелодії цієї ігрової веснянки по-бутують у Дравцях і нині.

На східній частині території Закарпат-тя ця сама гра вже не мала приспіву «Гойя, дьондя» і виконувалася інакше, з елемента-ми «кривого танцю», як це описано Іваном Панькевичем. Нотний запис здійснив Юрій Костьо у селі Росошка Тячівського району. Нотування свідчить про вплив коломийко-вої структури на ігрові веснянки (Нотний приклад № 4).

Сюжети весняних ігор були найрізнома-нітнішими: і про перші весняні квіти, і про плетення віночків, і про засаджування та ви-рощування рослин, і про зозулю, що загуби-ла колечко, і про вибір пари з жартами і по-цілунками. Серед найцікавіших можна було би виділити великодню гру «Лишочки», за-писану В. Гошовським. «Лишочки» на місце-вому діалекті Перечинського району означає «Лисички», а відтак тут ідеться про лисичок, що спостерігають за розвагами дівчат. Зовні гра нагадує веселу забаву «Сліпий Петро». Одній із учасниць зав’язували очі, а довкола неї водили хоровод. Із припиненням співу – надавали можливість вибирати пару та на дотик впізнати: «Хто це?», тобто назвати ім’я (Нотний приклад № 5).

Особливим і таємничим був гуцуль-ський «кривий танець» межи могилами зі свічками, який на Великдень в смт Ясіня ви-конували останнім.

Таким чином, весняних ігор на Закар-патті було багато. Усі вони надзвичайно ці-каві та різні. Проходили у вигляді процесій центральною вулицею села та біля церкви; танцю, бігу «змійкою», пантоміми, хороводу. Молодь залюбки гралася. І, відверто, жаль, що зараз їх майже не виконують.

Віра МАДЯР-НОВАК

Нотний приклад № 1





54

ФЕСТИВАЛЬ «ГРАЙЛИК» – ЦЕ ПЕРЕВІРКА НА ПРОФЕСІОНАЛІЗМ

У народі кажуть: «Де гра – там і радість». Усі народи світу мають спільну характерну рису – вроджений потяг до гри. Переоці-нити її в житті важко, а уявити без неї ди-тинство взагалі неможливо. Гра викликає радісні переживання, бадьорий настрій, що є запорукою доброго здоров’я, сприяє вихо-ванню, навчанню, відпочинку, відновленню сил, емоційному заряду, корегуванню набу-того досвіду не лише у дітей, а й у дорослих, можливість бачити, чути й оцінювати від-повідне оформлення, музику. Крім виховної функції, гра має у своєму змісті й пізнаваль-ну. Це свідома діяльність, у якій виявляють-ся і розвиваються вміння аналізувати, порів-нювати, узагальнювати і робити правильні висновки. Ігри збагачують учасників нови-ми відчуттями, уявленнями, поняттями, сприяють розвитку здатності до дії, які ма-ють значення у повсякденному практично-му житті, а також у різних видах діяльності людини (розумовій, фізичній тощо).

Я довго виношувала ідею проведення конкурсу, у якому б мали можливість взя-

ти участь працівники клубних установ і всі, хто займається організацією дозвілля. Такий конкурс – можливість продемонструвати свої професійні вміння, позмагатися у підго-товці та проведенні ігор.

У 2002 році ідею проведення обласного фестивалю ігрових програм підтримало ке-рівництво училища культури, директором якого на той час був Михайло Митровка, та управління культури Закарпатської облдер-жадміністрації. Колективи й окремі конкур-санти змагалися, перш за все, в умінні на-писати сценарій сюжетно-ігрової програми. А це:

– можливість застосування різноманіт-них засобів інтелектуально-емоційного впли ву, здатних одночасно захопити велику кількість людей;

– адекватне використання соціально-психо логічних механізмів впливу на аудито-рію й сприйняття нею змісту;

– конкретизація культурно-дозвіллєвої діяльності, що використовує реальні й ху-

Фінальний акорд «Грайлика» – переможці з нагородами. 2012 рік

Стане у пригоді

55


дожні образи, що дозволяє багаторазово під-силювати емоційний вплив;

– використання засобів, форм, механіз-мів зворотного впливу через характер моти-вації практичної діяльності людини.

Тому сюжетно-ігрова програма стала од-нією із найпопулярніших у культурно-доз-віллєвій діяльності закладів культури.

А ще від учасників фестивалю вимага-ється вміння виготовити реквізит, підібрати музичне оформлення програми, пошити ко-стюми та провести ігри з різними категорія-ми відвідувачів. Компетентне журі, до скла-ду якого входять представники управління культури, Обласного організаційно-мето-дичного центру культури, викладачі коле-джу визначає професійний рівень учасників змагань та їхню майстерність під час прове-дення ігор.

За час існування фестиваль набув знач-ної популярності. У ньому брали участь ко-лективи з усіх районів області. Але постійни-ми представниками на фестивалі були ко-лективи районних будинків культури міст Свалява, Перечин, Тячів, Іршава, колектив будинку культури міста Берегово, працівни-ки закладів культури Мукачівського району, колективи Ужгородського коледжу культури і мистецтв під керівництвом Людмили Ухач, Єлизавети Сівак, Галини Василик та окре-мі учасники: ведучий-тамада Іван Кешеля, тамада від Рахівського районного будинку культури Михайло Сагайда, директор бу-динку культури смт Чинадійово Мукачів-ського району Василь Гудачок, директор Ви-ноградівського міського будинку культури Святослав Гал, ведуча ігор, викладач загаль-ноосвітньої школи села Лінці Ужгородського району В. Забруцька. За цей період у різних

програмах із глядачами працювали понад п’ятсот ведучих.

Фестиваль «Грайлик» приносить насо-лоду учням перших класів Ужгородської за-гальноосвітньої школи № 8 та студентам ко-леджу, які з задоволенням граються та вчать-ся проводити ігри. Програми, що представ-ляють учасники на розгляд журі, з кожним роком стають дедалі цікавішими.

Нині керівництво коледжу культури і мистецтв (директор Наталія Шетеля) під-тримує та сприяє організації фестивалю, тому що розуміє – проведення фестивалю дозволяє студентам набувати практичних вмінь і досвіду у майбутній професії, а пра-цівникам закладів культури підвищувати свою майстерність.

Ужгородський коледж культури і мис-тецтв запрошує бажаючих взяти участь у фестивалі ігрових програм «Грайлик–2016», який проходитиме з 31 травня до першого червня.

За пiдсумками фестивалю будуть ви-значенi лауреати в номiнацiях: «За кращий авторський твiр», «За кращу режисуру», «За краще музичне оформлення», «За краще ху-дожнє оформлення (реквiзит)», «За творчий пошук, оригiнальнiсть», «Кращий ведучий гри, кращий тамада», «За використання на-родних мотивiв», «Найкраща гра-приз гля-дацьких симпатiй».

Сподіваємось, що колективи представ-лять гідні програми, а фестиваль і надалі буде приносити радість як учасникам, так і глядачам.

Пропонуємо сценарій «Фермер шукає дружину», який був представлений на суд журі та глядачів і отримав схвальну оцінку.

Людмила УХАЧ

ФЕРМЕР ШУКАЄ ДРУЖИНУСюжетно-ігрова програма для молоді

Автори: студенти коледжуВикладач: Людмила УхачДійові особи:ФермерВісім дівчат

На сцену виходить фермер.Фермер. О-о, як уже набридло холостя-

кувати. Вдома і мамка з няньком гойкають на мене. Кажуть, що онуків хочуть, а в нас

у селі такі страшні, ліниві, набридливі, хвастливі дівки. Ай бо мусай ся женити, бо вже тридцятка за плечима. Зараз побачите, які наші дівки. Ось уже одна прийшла.

Перша дівчина. Привіт.Фермер. Ти вже чула, я собі шукаю дру-

жину.Перша дівчина. Так. Тобі пощастило,

що ти зустрів мене.Фермер. Це ж чому?

56

Стане у пригодіПерша дівчина. Бо тільки я тобі казати-

му щодня різними мовами «Я тебе кохаю», шептатиму ласкаві слова…

Фермер. Та ну!Перша дівчина. Так, я ж поліглотка. Ду-

маю, тобі знадобиться допомога залу, ти ж не володієш усіма мовами. Зараз я говоритиму вислів «Я тебе кохаю» різними мовами, а ти повинен вгадати, на якій саме.

(Проводиться гра. Дівчина різними мо-вами говорить «Я тебе кохаю», глядачі вгаду-ють, на якій).

Перша дівчина. Ну, що, я тебе вразила?Фермер. Так, але я не впевнений, що

мені потрібна дружина, розумніша за мене. Я ще подумаю…

Перша дівчина. Думай, але недовго.(Іде зі сцени. Виходить друга дівчина).Друга дівчина. О-о-о... Кого я бачу! Тут

мій фермер, душа моя. Дивись, яка я краси-ва. Якщо ти вибереш мене, то я буду милува-ти тобі око щодня своєю красою.

Фермер. Красива, красива... Але не знаю, чи достатньо ти красива для мене!

Друга дівчина. Зачекай! Я зараз для тебе ще красивішою стану. Ти побачиш, яка я красуня з новою зачіскою. Але для цього мені потрібна допомога! Допоможете мені? (Звертається до залу). Я виберу двох дівчат. Ваше завдання – заплести моє гарне волосся. Хто скоріше заплете, той і виграв. Усе зрозу-міло?

(Проводиться гра «Заплети косу». Дівчина одягає перуку з довгим волоссям. Хто з учас-ниць швидше заплете косу, та й перемогла).

Друга дівчина. Тепер бачиш, яка я кра-сива?!

Фермер. Бачу! Правду кажуть: краса врятує світ. Але однієї краси мені мало.

Друга дівчина. Ну і добре! Я тобі не та – перша… поліглотка!

(Іде зі сцени. Виходить третя дівчина).Третя дівчина. Де ж цей мачо, про якого

все село гуде? Ой, який ти ж золотий.Фермер. Наче і не з золота.Третя дівчина. Та це не важливо. Ти зна-

єш, що найголовніше в чоловікові – це жінка, яка робить із нього справжнього джентель-мена. От у мене ти будеш справжнім мачо.

Фермер. Я й не знаю.Третя дівчина. Ось, дивись. Мені по-

трібні дві пари. Жінка має зав’язати чолові-кові краватку. Хто перший і вправніше це зробить, та пара виграла.

(Проводиться гра «Зав’яжи краватку»).

Третя дівчина. Бачиш, який ти будеш гарний, коли я тобі кожного дня одягатиму краватку.

Фермер. Я проти, тому що щастя не в краватці.

Третя дівчина. Ти взагалі не знаєш, що таке щастя. На старість чоловік уже перехо-дить на дітинський розум. Вибирай кого хо-чеш, але я буду тебе чекати.

(Іде за куліси. Виходить четверта дівчина з білизною).

Четверта дівчина. Ой-ой, здрастє-здрас-тє, какіє люді в Галєвудє.

Фермер. І тобі доброго дня. У якому ро-зумінні – какіє?

Четверта дівчина. (Кокетливо). Та в прямому. Чула, красеню, ти дружиноньку собі шукаєш!?

Фермер. Звідки чула?Четверта дівчина. Звідки та звідки. Со-

рока на хвості принесла. Так, не відходь від теми – це правда? І якщо так, то які до неї вимоги?

Фермер. Правда, квіточко. Вимоги стан-дартні: щоб зранку вставала, маржину пого-дувала, курям їсти насипала, мене любила більше за всіх, їсти смачно готувала, у всьо-му догоджала…

Четверта дівчина. (Перебиває). Яку мар-жину? Які кури? Е ні, я дівчина городская, це все не до мене…. А ще-ще, які вимоги?

Фермер. Щоб чоловічу розмову не пере-бивала, одяг постійно прала…

Четверта дівчина. (Знову перебиває). О! Прання – це до мене! Я все перу з «Перволь колор меджик»!

Фермер. Якщо з «перволь» кажеш, то ти у нас розбираєшся у запахах…

Четверта дівчина. Та не то слово…. Я, до речі, до зустрічі з тобою ретельно під-готувалася. Майже весь твій одяг у пральній машинці перепрала. Ось тримай.

Фермер. М-м, який аромат…Четверта дівчина. То все «перволь…».Фермер. Тьху, але весь одяг мокрий…Четверта дівчина. Нічого, зараз ми всю

білизну швиденько порозвішуємо, щоб вона висохла. Але ручки мої так втомилися… І боюсь нігтики зламати. Дорогі мої глядачі, допоможіть мені, будь ласка, в такий спосіб завоювати серце фермера. Для цього мені потрібно двох господиньок.

(Проводиться гра «Розвісь білизну». Двом учасникам дають прищепки і миски з білиз-ною, яку потрібно розвісити. Хто це зробить швидше, той і переможець).

57


Четверта дівчина. От бачиш, як гарно впоралися із завданням. Усе, коханий, я хочу жити з тобою довго і щасливо!

Фермер. Знаєш що, кохана, якщо ти бу-деш жити щасливо – я довго не протягну.

Четверта дівчина. Ну й живи собі зі сво-їми курми і маржиною. А я іншого фермера знайду.

(Іде за куліси. На сцену виходить п’ята ді-вчина).

П’ята дівчина. Ти тут стільки вибира-єш. А знаєш, як говорять: хто вибирає, той і зазбирає.

Фермер. Ой, хоч і не говори, маю тут таку проблему – шукаю собі жінку. Знаєш, є що їсти й пити, та нема з ким говорити.

П’ята дівчина. А я – перша дівка на селі, то й буде тобі з ким і говорити, і на кого ся дивити. І до того ти зі мною і на хокей, і на футбол, ще й на риболовлю ходити будеш. Ми так заживемо, як Мартин і Одарочка – голубів парочка.

Фермер. Ага, кожна лисиця свій хвіст хвалить. А ти хоч маєш уявлення про рибо-ловлю, бо і до топіння треба уміння. А вам, дівчатам, усе одно.

П’ята дівчина. Риболовля… – це вуди-ці, крючки, гачки, черв’ячки. Я завжди, коли ловлю рибку, то примовляю: «Ловися, рибко, велика та ще більша. Ловися, рибко, велика та ще більша».

Фермер. Ти знаєш, це ще мені ні про що не говорить, ти хоч умієш рибу ловити?

П’ята дівчина. Якщо ти не віриш, то я тобі доведу. На риболовлю я ніколи сама не ходила, завжди мені допомагали мої друзі. А зараз, коли вони не поруч, мені потрібно лиш свиснути і вони прибіжать. (Свистить і ніхто не виходить). Щось мені здається, що вони мене не чують. А кажуть, що рибалка рибалку бачить здалеку. І я бачу, що серед глядачів є хороші рибалки, яких я виберу сама (Вибирає двох учасників).

(Проводиться гра «Злови рибку». Вихо-дять два учасники, перед ними знаходиться «озеро з рибою», біля них стоять відра. Їм по-трібно вудицею зловити рибку за допомогою вмонтованих магнітів і поставити у відро. Хто більше наловить, той і переміг.)

П’ята дівчина. Ну що, тобі сподобалося, як я рибку ловлю.

Фермер. Так. Твоя правда – ми б з тобою зажили, як риба у воді. Але риболовля – це не головне у моєму житті. Ось дивись: рибу ми наловили, а тепер її треба приготувати.

Знаєш, від запаху я не ситий. А ти зумієш мене смачно годувати? Обіцяєш?

П’ята дівчина. Я тобі, я тобі золоті гори обіцяю. Але готувати не вмію і не хочу…

(Іде за куліси. Виходить шоста дівчина).Шоста дівчина. Навіщо тобі ці дівча-

та, якщо є я – дівчина, як ягідка. Годують тебе тільки обіцянками, вони тобі ні сіль, ні гречка.

Фермер. Не вчи вченого їсти хліба пече-ного, я й сам тепер щось би з’їв, бо ситий го-лодного не розуміє.

Шоста дівчина. Дивлюсь на тебе, аж серце в’яне. Ти такий блідий… Бери мене за жінку і я тебе нагодую!

Фермер. А звідки я знаю, що ти смачно готуєш?

Шоста дівчина. Та я муку сію, крупу товчу, борщ готую! Мені мамка все казала: «Мар’яно, запам’ятай одне золоте правило, що шлях до серця чоловіка лежить через шлунок». Якщо смачно годувати, то більше нічого не потрібно, я ж міжгірська дівка.

Фермер. Солов’я байками не годують. А від борщу я зараз би не відмовився, люблю будь-який борщ, аби з м’ясом. Давай, готуй.

Шоста дівчина. (Виносить каструлю). Ось каструлька, я вже всі продукти сюди поклала: картоплю, буряк, моркву, потрібно налити води і посолити. Я люблю солене, ду-маю, ти також. І не забути перчику.

(Дівчина висипає у каструлю пачку солі).Фермер. Воно ж солене буде, як ропа.Шоста дівчина. Кажуть, несолоне їсти,

як з нелюбом цілуватись. Не перебивай, далі ще перчику, приправи. Найголовніше – це правильно помішувати.

Фермер. Щось у мене сумніви, що борщ буде смачний. Краще я не їстиму твій борщ.

Шоста дівчина. Це ж така смакота, мене так мамка вчила.

Фермер. Ти краще запитай у людей, як потрібно правильно готувати борщ.

Шоста дівчина. Якщо ти так наполя-гаєш, то я зараз попрошу допомоги у гляда-чів. Але мені здається, що смачнішої за мою страву не буде. (Звертається до глядачів). Ось бачите, наш фермер мені не вірить, тому мені потрібні дві господині, які знають пра-цювати на кухні.

(Проводиться гра «Борщ». Двом учасни-кам дають по ящику, які розділені на відділи. Їхнє завдання: поставити овочі в кожний від-діл у тій послідовності, в якій потрібно готу-вати борщ).

58

Стане у пригодіШоста дівчина. Гарно впоралися з ро-

ботою. Але вони теоретики і знають, що і за чим потрібно ставити, а я зробила власними руками і моє можна покуштувати. Їж.

Фермер. Не хочу!Шоста дівчина. Їж, поки є зуби, бо як не

буде що їсти, будеш ковтати слину... Їж… Все одно собакам виллю.

Фермер. (Куштує). Він такий несмачний. Якщо такий борщ моя жінка буде варити, то точно її вижену.

Шоста дівчина. Ах, так. Якщо не подо-бається, то… я знаю, що треба робити…

(Бере каструлю і виливає борщ у зал. Але в ній уже нічого немає, бо її підмінили під час гри). Я ж казала, що виллю.

Фермер. Наївся, як дурний мила! І по-трібно мені було цього борщу? Що мене ще чекає, я навіть і не знаю.

(Дівчина іде за куліси. На сцену виходить сьома дівчина).

Сьома дівчина. Дивіться, який тут кра-сунчик стоїть… Ти собі, напевно, дружину шукаєш?

Фермер. Так-так, але ще жодна не пі-дійшла.

Сьома дівчина. Чому? Вони ж так гарно про себе розповідають. А може, тобі потріб-но, щоб готувати вміла?

Фермер. Ні, не в тому справа.Сьома дівчина. Тоді що ти хочеш? Може,

щоб і прала, і водночас гарно виглядала?Фермер. Я вже й не знаю… Сьома дівчина. А, може, щоб на рибо-

ловлю з тобою ходила?Фермер. Не треба мені риболовлі... Мені

потрібна дружина, яка буде доброю госпо-динею та чуйною матір’ю нашим дітям.

Сьома дівчина. А ти сам готовий догля-дати за дітьми? Знаєш, як правильно одягну-ти немовля? Але ти не хвилюйся, зараз я тебе навчу. Твоє завдання тільки уважно слідку-вати за професіоналами.

Зараз виберу двох учасників із залу, які допоможуть мені одягнути немовля.

(Проводиться гра «Одягни немовля». Двом учасникам дають ляльки і одяг. Їхнє завдання: швидко й акуратно, доки звучатиме музика, одягнути ляльку).

Сьома дівчина. Тепер візьмеш мене за дружину?

Фермер. Я ще не вирішив.Сьома дівчина. Ти вирішуй, але не за-

пізнися…(Сьома дівчина йде за куліси).

Фермер. І що ж мені тепер робити, кого вибрати? Вони всі такі гарні, розумні, добрі господині. Кого ж вибрати собі за дружи-ну? Ту, яка буде мені говорити про кохання різними мовами світу, чи ту, яка буде мене частувати різними стравами, а може ту, яка буде зі мною ходити на риболовлю? А мож-ливо, ту, яка так гарно одягатиме нашу ди-тину… Треба думати.

(Виходить восьма дівчина).Фермер. А ти хто? Я тебе ще не бачив.

Давай знайомитись!Восьма дівчина. Давай!Фермер. Як тебе звати?Восьма дівчина. О! Ім’я – це дуже важ-

ливо. Навіть приказка є така: «Як корабель назвемо, так він і попливе».

Фермер. То як тебе звати?Восьма дівчина. Як говорить ономасти-

ка, Оленка – означає світла, яскрава.Фермер. Що за ономастика?Восьма дівчина. Це наука, яка вивчає

імена.Фермер. Як же мені вирішити? А! Була

не була! Народ скаже, як зав’яже.(На сцену виходять усі дівчата. Прово-

диться гра «Імена». Восьма дівчина йде до зали і розподіляє між рядами імена дівчат. Кожен ряд повинен найголосніше прокричати ім’я ді-вчини, яке їм запропонувала восьма дівчина).

Фермер. Я почув. Твоє ім’я найкраще – Марія. Будеш моєю дружиною?

Сьома дівчина. Ні! Тепер я не хочу! Зна-єш, як говорять: був на коні, а став під конем!

(Фермер по черзі підходить до дівчат і кожну просить стати його дружиною).

Перша дівчина. Дмись, жабо, не дмись, а волом не будеш. Я йду, дівчата, а ви, як хо-чете!

Друга дівчина. За двома зайцями не же-нись, бо жодного не впіймаєш.

Третя дівчина. Ти як собака на сіні: ні сам не гам, ні другому не дам.

Четверта дівчина. Не можна одночасно на двох конях сидіти.

П’ята дівчина. Бачить кіт сало, та сили замало.

Шоста дівчина. Цілував би заєць коби-лу, та високо.

Восьма дівчина. Тоді ти будеш зі мною, коли рак на горі свисне.

(Дівчата з гордо піднятими головами йдуть зі сцени. Фермер з понурою головою йде за ними).

59

Пам‘ять

ВАСИЛЬ ЧОРЕЙ: «ТВОРИТИ – ЗНАЧИТЬ ЖИТИ»Йому б виповнилося 65 років

Третього лютого 2016 року передчасно зупинилося серце доброзичливої, чуйної, життєлюбної людини, відомого громадсько-го і культурного діяча, шанованого сина Срібної Землі, заслуженого працівника куль-тури України Василя Чорея.

У нашому місті серед тисячі його меш-канців будуть пам’ятати людину з веселою вдачею, високою культурою, яка могла під-няти настрій у найважчу мить. Василь Чорей презентував обличчя Хуста на місцевому, державному і навіть міжнародному рівнях. Проте ми вже не зустрінемо його в головній ролі на черговій прем’єрі народного театру, на презентації творів місцевих художників у картинній галереї музею, концертній про-грами в залі будинку культури, чи на сце-ні майдану. Він міг і не розмовляти з вами, але коли ви бачили його помітну фактуру, примружені очі і таємничу посмішку, що хо-валася під пишними козацькими вусами, а відтак чули чистий приємний тембр голосу, в поезії чи гуморесці, в фіґлях, монолозі або в пісні, ви розуміли, що перед вами неорди-нарна особистість. Та інакше не могло і бути, бо професія у нього була така – актор драма-тичного театру і кіно.

Народився В. Чорей 10 лютого 1951 року у селі Біловарці Тячівського району Закар-патської області. Здобув освіту в Харківсько-му інституті мистецтв у відомого педагога, професора О. Глаголіна та соратниці і дру-жини відомого українського режисера Леся Курбаса В. Чистякової. А ще перед навчан-ням у Харкові голосистий юнак із Біловарців,

випускник Тересвянської середньої школи, вступив на режисерське відділення Хуст-ського культурно-освітнього училища, яке тісно співпрацювало з місцевим народним театром. Після закінчення навчання в Хар-кові Василь Чорей був направлений в один із найкращих театрів України – Чернівець-кий музично-драматичний театр імені Оль-ги Кобилянської. Швидко вписався у твор-чий ансамбль колективу, бо мав на це високу професійну підготовку. Невдовзі зіграв роль радника у виставі «Снігова королева» та ота-мана у «Циганці Азі». Надалі була військова служба, яка в радянські часи нікого не обми-нала.

Відслуживши календарний рік у війську, де окрім усього була і концертна діяльність, мистецтво конферансу, художнє слово, соль-не виконання українських пісень, демобі-лізований молодший сержант повернувся у Хуст – місто своєї студентської юності. Ма-ючи відповідну вищу фахову освіту, досвід роботи в професійному театрі, приступив до викладацької роботи з питань режисури та акторської майстерності на режисерсько-му відділі Хустського культурно-освітнього училища, передаючи знання і власний дос-від майбутнім керівникам драматичних ко-лективів. Серед його учнів чимало відомих в Україні театральних митців. Серед них на-родний артист України Іван Костроба, один із виконавців ролі старшини у дипломній виставі «А зорі тут тихі» за п’єсою В. Васи-льєва.

Не розривав Василь Чорей і з народ-ним театром, із його керівником Всеволодом Майданним. У творчій співдружності з ним створив цілу галерею таких сценічних обра-зів, як Данило Галицький у виставі «Князь Богдан» за поемою В. Ґренджі-Донського «Червона скала», Ларівон у виставі «97» за драмою М. Куліша, сільський староста у ко-медії «Бородате непорозуміння» О. Сливки.

У часи, коли училище культури було пе-реведено в Ужгород, Василь Чорей залиша-ється в місті над Тисою, займає посаду дирек-тора районного будинку культури, на якій пропрацював 30 років. Після смерті Всеволо-да Майданного народний театр Хустського

60

Пам‘ятьрайонного будинку культури на деякий час упав у творчу кризу. Василь Чорей очолює колектив і виводить його знову на рівень кращих народних театрів Срібної Землі. Він один із перших на Закарпатті звертається до драматургії Августина Волошина, успішно ставить п’єсу «Маруся Верховинка». У діючо-му репертуарі під керівництвом Василя Чо-рея здійснено постановки вистав за творами «Ми теж люди», «Два чоботи пара» Ю. Чорі, «Як наші діди парубкували» В. Канівця, які отримали схвалення місцевого глядача та здобули широке визнання за межами райо-ну й області.

У 2012 році за творчі здобутки, високий професіоналізм Василеві Чорею присвоєно звання «Заслужений працівник культури України». Він – лауреат районних, обласних, всеукраїнських та міжнародних фестивалів художнього слова і народної пісні. До свого 65-річчя Василь Чорей не дожив декілька днів. На жаль, ми вже не побачимо його на сцені у виставі «Вуйцьо з крилами» за мо-тивами оповідання «Старигань з крилами» Гарсія Маркеса, яку він готував до чергового обласного фестивалю аматорських театраль-них колективів імені Всеволода Майданного.

Його смерть вразила несподіваністю. Культурологічна нива Срібної Землі, де і без того не вистачає майстрів художнього слова, професіональних ведучих концертних про-грам, режисерів народних театрів, отримала велику втрату. Його любов до сцени поясни-ти майже неможливо, бо це було дано йому від Бога. Своє життєве кредо: «Творити – зна-чить жити» він залишив своїм наступникам, які перш за все мають усвідомити своє місце, свою роль у шануванні спадків народного мистецтва.

За роки сценічного життя Василем Чо-реєм поставлено і проведено близько тися-чі тематичних масових заходів, концертів, зіграно понад сорок ролей у різних театрах України.

Василь Чорей був щирою людиною, яскравою та непересічною особистістю, про-фесіоналом високого рівня, користувався ве-ликою повагою колег.

Спогади про Василя Чорея назавжди залишаться у серцях усіх, хто знав, любив і поважав його. Працівники культури облас-ті висловлюють глибокі співчуття рідним та близьким покійного.

Вічна йому пам’ять…Василь АНДРІЙЦЬО

ЙОМУ ШЕПТАЛИ КВІТИ В ПОЛІЗ нагоди 80-річчя від дня народження Степана Жупанина

Зустрічі зі Степаном Жупанином на-завжди вкарбувалися в мою пам’ять. Це була надзвичайно ввічлива, доброзичлива, чуй-на, щира, скромна, відкрита і привітна лю-дина. Справжній інтелігент! Він ніколи не гнівався на когось, говорив тихо, спокійно, із

повагою ставився до інших, не йдучи проти власної совісті.

Незважаючи на те, що Степан Ілліч на-родився в місті Іршава, я познайомився із ним у місті над Ужем біля театру ляльок. Під час розмови виявилося, що він уже дав-но знайомий із моєю творчістю із газетних публікацій (новели, казки, оповідання охоче друкували обласні видання). Степан Ілліч, дотепер пригадую, просто поплескав мене по плечу і по-дружньому підказав: «Я читав ваші твори. Непогано пишете. Однак у вас найкраще виходить казка. Тому не марнуйте дорогий час. А пишіть те, що вам найбіль-ше до душі. Письменників, які пишуть для дітей, мало. Саме в казці ви можете сповна реалізувати себе».

Степан Жупанин народився 18 січня 1936 року в селі Іршава (тепер районний центр) у багатодітній родині хлібороба-бід-няка, яка, як і тисячі інших трударів, у не-

61

Пам‘ять

простих умовах зазнала і голод, і холод, і не-справедливість.

Батько, Ілько Андрійович, був простим і мудрим чоловіком, виріс він під солом’яною стріхою в урочищі Гори. Хоч закінчив лише два класи народної школи, але вмів грамот-но писати, добре рахувати. Мав природний розум, самотужки засвоїв секрети столярної й будівельної справи, був знаючим земле-робом, ветеринаром. Ще в 1938 році бать-ко сам спорудив невеликий будиночок для своєї сім’ї, який ще й дотепер служить його правнукам.

Мати, Марія Петрівна, родом із Ільниці, з сім’ї церковника Петра Трикура і домогос-подарки Поліни Василівни. Вона була чудо-вою господинею, лагідною, мудрою. Дуже берегла честь роду, виховувала дітей у дусі християнської моралі й благодаті. З 1948 року працювала в колгоспі. Удома пряла, ви-шивала, в зразковому порядку вела домашнє господарство, любила чистоту, затишок, ви-ховала чотирьох синів – Андрія, Івана, Васи-ля і Степана та доньку Ганну.

Маленький Степан був надзвичайно спостережливий і допитливий, мав унікаль-ну зорову пам’ять. Хлопчик уже в триріч-ному віці міг умить знайти голку чи іншу дрібничку в хаті на долівці, у дворі. У хаті на стелажі поруч із молитовником лежала кни-га Олександра Духновича «Буквар» (Книж-ниця читальна для начинающих). Батько ча-сто читав уголос «Буквар», написаний у вір-шованій формі. То були правила поведінки.

Старшому завжди вступатися; Шапку здійму, поклонюся. Так я стану щасливим І приятелем милим.

Ці слова батько декламував напам’ять, коли хтось із дітей нечемно поводився на ву-лиці з людьми похилого віку.

У дитинстві С. Жупанин дуже любив природу. Він до безтями закохувався у струн-кі смерічки, боржавські полонини, вслухався у шепіт лісу і шум карпатських річок. Часто його можна було побачити в полі чи в лісі. Напевно, у такі хвилини у нього і з’явився потяг до слова. Перший поетичний текст Степан написав, ще навчаючись у сьомому класі. А було то так. Якось на уроці ботані-ки його улюблений учитель Василь Бурч дав домашнє завдання написати твір про спостережуване цікаве явище в рослинному світі. Степан довго блукав полем, аж поки не побачив мак. Придивився пильніше, а там

сидить бджілка. Так і лягли на листок па-перу рядки, яким судилася щаслива доля, і вірш-пісенька «Мак та бджілка» увійшов до його першої книжки.

В полі мед збирала бджілка Із квіток. Мак шептав – співав їй гарнихСпіванок. Натомила бджілка крилаЙ ротик свій.Час додому, та почавсяБуревій. Я тебе сховаю, бджілко,Від біди –І стулив свої червоніПелюстки.

Учитель В. Бурч дуже похвалив тоді ма-лого Степана: спостерігай і далі за красою природи. Із тебе буде гарний поет.

Висока оцінка окрилила хлопчика. А по-тім він прочитав вірш перед шкільною ляль-ковою виставою, в якій брав участь. То був творчий дебют юного поета і він став пер-шою сходинкою на літературній ниві. Не-забаром його твори стануть всеукраїнським надбанням.

Після закінчення школи С. Жупани-ну запропонували роботу в редакції газети «Нове життя». Редактором був тоді Іван Со-пільняк.

«Завдяки роботі в редакції, − любив згадувати Степан Ілліч, − я пізнав життя. А перша зустріч із ще мало відомим тоді хлі-боробом Юрієм Пітрою із Білок назавжди закарбувалася мені в пам’яті. Звичайна сіль-ська людина на власному прикладі показу-вала, що можна і в наших краях вирощувати високі врожаї сільськогосподарських куль-тур. Юрій Юрійович ніби заявляв цим право на ліпше життя своїх земляків».

А ще районна газета «Нове життя» для Степана Жупанина була пам’ятна тим, що був членом літературної студії «Промінь», яка діяла при редакції (тут свого часу літера-турну школу пройшли відомі закарпатські письменники Федір Потушняк, Юрій Мей-геш, Юрій Станинець, Василь Фенич, а вже пізніше – Дмитро Кремінь, Іван Петровцій, Василь Кузан, Іван Шмулига, Юлія Зейкан, Марина Михтонюк та інші).

У серпні 1954 року Степан Ілліч вступив на філологічний факультет відділення укра-їнської мови та літератури Ужгородського державного (тепер національного) універси-тету. Після його успішного закінчення вчи-

62

Пам‘ятьтелював у Ільниці, Виноградові, а в 1973 році закінчив аспірантуру в науково-дослідному інституті педагогіки України. Тоді ж захи-стив дисертацію «Естетика виховної ліри-ки». Згодом став кандидатом педагогічних наук, доцентом. П’ятнадцять років викладав в Ужгородському державному університе-ті українську літературу, психологію, заві-дував кафедрою гуманітарних дисциплін, а з кінця 1986 року – кафедрою педагогіки і психології та суспільних дисциплін Закар-патського інституту вдосконалення кваліфі-кації вчителів (нині Закарпатський інститут післядипломної педагогічної освіти). С. Жу-панин – автор сотні наукових праць на педа-гогічні теми.

Вірші і казки Степана Ілліча часто з’яв-лялися на сторінках газет і журналів. Окре-мими виданнями вийшли книги для дітей «Сестрички-смерічки», «Гірська стежина», «Світле озеро», «Ватра», «Смерековий край», «Лісовий світанок», «Світлячок і бджілка», «На високій полонині», «Сто загадок».

Понад сто його віршів стали піснями. На музику їх поклали відомі композитори А. Філіпенко, А. Кос-Анатольський, Д. За-дор, Б. Фільц, Л. Дичко, А. Рябчук та інші. Побачили світ книги пісень на його слова та музику А. Кос-Анатольського «Пісні для дітей», «Сонечко», «Журавлик», дитяча кан-тата «Барвінок» на музику Лесі Дичко, збірка пісень для школярів «Ластів’ята» та «Закар-патські візерунки».

Чимало творів С. Жупанина опублікова-но в газетах, журналах та збірниках для дітей

у перекладах на російську, туркменську, тад-жицьку, казахську, осетинську та інші мови.

Степан Ілліч виконав по-справжньому сподвижницьку працю – видав два томи навчального посібника для 5–9 класів, 1–5 класів, ліцеїв, гімназій і коледжів Закарпат-тя. Обидві книги побачили світ у київсько-му видавництві «Рута». Учителі, учні та їхні батьки зустріли підручники з неабиякою увагою та інтересом.

Указом Президента України С. Жупани-ну присвоєно почесне звання «Заслужений працівник народної освіти України». За збір-ку казок, загадок, скоромовок «На високій полонині» та збірник пісень для дітей «За-карпатські візерунки» у 1994 році став лауре-атом літературної премії ім. Лесі Українки.

…Пригадую, як Степан Ілліч ретельно готувався до свого 70-річчя. Мріяв видати вибране. Уже коли важко захворів, ми зу-стрілись із ним в Іршаві у його племінниці Віри Глушко. Перед тим він переніс інсульт, говорив важко, але дуже радів, що ми поба-чилися. Я тоді дав слово Степанові Іллічу – до його ювілею написати про нього книгу. З того часу почав листуватися із ним. Свої думки, погляди і спогади він викладав на друкарській машинці. Водночас передав мені свої архівні матеріали. Над книжкою я працював майже два роки. І весь час думав про її назву. Варіанти були різні. Зупинився на кількох: «Моя стежина», «Стежина в жит-тя», «Стежина Степана Жупанина» та інші. Чому всюди слово «стежина»? У його віршах для дітей дуже часто зустрічається це слово.

Я – стежинка-верховинкаУ зеленій блузі,Пробігаю між квіткамиКоло гаю, в лузі.

Про свій намір назвати книжку «Стежина» я повідо-мив Степана Ілліча по телефо-ну. Він був дуже задоволений моїм вибором. Так і з’явилася десять років тому в Ужгород-ському видавництві «Мистець-ка лінія» книжка «Стежина» про життя і творчість Степана Жупанина. На жаль, він уже її не побачив… Помер письмен-ник шостого січня 2005 року. Похований на цвинтарі в селі Доманинці, що неподалік від Ужгорода.

Василь ШКІРЯ

Василь Кузан, Василь Шкіря, Мирослава Копинець, Петро Ходанич із учасниками літературно-музичної композиції, приуроченої 80-літтю від дня народження

Степана Жупанина. Місто Іршава, 2016 рік

63

Пам‘ять

ШТРИХИ ДО ПОРТРЕТА ІВАНА ІСАКА

Серед дивних Приборжавських зворів і потічків, безліч гущ та криничок якось звелів Бог чарівній Марії та юному леґіню Юрію народити на світ чудове дитятко. Наз-вали його Іванком. Росло-росло те дитя, грі-лося на сонечку, як і інші діточки. І вже скоро зачало просити в нянька книжечку. Тяжкі то були часи. Та відкрив батько синові Біблію, вчили букви, складали слова... Часто удвох читали вічну книгу вголос. Мати слухала уважно, все запам’ятовувала. Хоч і була не-грамотна, та Біблію знала майже напам’ять. Так і ріс маленький Іванко у тому раю, який створили для нього батьки, був допитливим і цікавився усім навколо. Був у нього цімбор, теж Іван, сусід Андрішко. Обидва випасали корів, малювали вуглям (кусочком вугілля) на камінні, і так проходили їхні дитячі за-бави. Та якось цімборові Іванові подарував Ягер Ферко тінтяний (хімічний) олівець. То була справжня знахідка для юних художни-ків, бо вугілля було найдоступнішим матері-алом для творчості. Так і пішов поступати до Ужгородського училища прикладного мис-тецтва з малюнками, виконаними хімічним олівцем.

Першим його наставником став великий митець нашого краю Федір Манайло, а на третьому курсі доля звела Івана Юрійови-ча з відомим скульптором Василем Свидою, який став йому і другом, і наставником. Ра-зом обмірковували, творили, мріяли. Під час навчання вподобав собі дівчину, найчарівні-шу на світі. Після закінчення училища вони одружилися і створили сім’ю. Іван Ісак та Йо-лана Вадаська народили трьох дітей. Май-же всі вони пішли по стопах батька. Стар-ший син Ярослав став скульптором, закін-чив вище художнє училище імені Мухіної в Санкт-Петербурзі. Донька Антоніна впо-добала мистецтво кераміки і працює викла-

дачем Ільницької дитячої школи мистецтв. Молодший син Олександр – майстер-столяр. Семеро онуків теж пішли дідовою стежиною. А усього в родині 20 художників-митців. Я горджуся своїм батьком. Його справедливо можна назвати основоположником нашого мистецького роду.

Немало різноманітних творів мистецтва створив майстер. Були серед них і монумен-тальні. Обеліски полеглим воїнам у Другій світовій війні є у селах Керецьки, Прибор-жавське, Лисичово, Кушниця, Загаття, Брід, Липовець і в багатьох інших населених пунктах. Заслуговують на увагу також мону-ментальні композиції, які прикрашають бу-дівлі лісництв у Синевирі, Білках, Міжгір’ї.

Окрему сторінку у творчій біографії митця займають твори на духовну тематику. Різьбив іконостаси та писав для них ікони.

У 70-х роках заснував сувенірний цех при колгоспі імені Горького, де працювало понад 200 людей. Виявилося, що у селі При-боржавське велика кількість творчих особи-стостей.

Прекрасної весняної пори 2003 року від-булася акція «Мистецтво одного села», у якій мали честь брати участь майстри мого рід-ного села Приборжавське. Проходило свято в Українському домі міста Київ. Жителі села продемонстрували наш місцевий фольклор, представили вишивку, а також роботи на-родних майстрів Івана Ісака, Олександри Ісак, Надії Вербищук та Антоніни Дурди- Ісак. Батько тоді отримав у подарунок фо-тоапарат. Дуже радів і знову повернувся, як у молоді роки, до фотографії. Фотографував усе на світі – квіти, копиці, гору Клубук, ці-каві моменти... Може це і стало поштовхом для старшого онука Олександра зайнятися фотосправою. Нині Олександр – член Спіл-ки фотохудожників Закарпаття.

Іван Ісак – учасник багатьох виставок. Гордився тим, що у 70–80-х роках його робо-ти побували на виставці досягнень народно-го господарства у Москві, у місті Ерфурт (Ні-меччина), а також у містах Київ та Ужгород.

За життя створив тисячі оригінальних творів. На 80-річний ювілей зробив виставку усієї родини в Закарпатському музеї народ-ної архітектури та побуту в Ужгороді. Завж-ди пишався своїми дітьми та онуками і на-віть в останні дні заходив у свою майстерню, все мріяв, планував, робив ескізи до нових творів. Цікаво та плідно прожите життя пе-рейшло у вищу стадію – вічність.

Народився Іван Ісак 13 лютого 1935 року, помер 21 листопада 2015 року.

Антоніна ДУРДА-ІСАК

64

Постаті

«НАРОДНИЙ ПРОФЕСОР» ІЗ БІЛОКЗ нагоди 115-річчя від дня народження Петра Світлика

Упродовж багаторічної драматичної іс-торії розвитку наша Срібна Земля – Закар-паття завжди дарувала людству величні по-статі подвижників духовності, котрі клали на олтар Вітчизни свої знання і талант. Се-ред них скромне місце займає і уродженець Боржавської долини – «народний профе-сор», самодіяльний композитор, фолькло-рист, етнограф і диригент Петро Світлик, якому у березні 2016 року виповнюється 115 років від дня народження.

Народився другого березня 1901 року в селі Імстичово нині Іршавського району Закарпатської області в селянській родині. У рідному селі ходив до школи і у 1914 році закінчив шість класів, згодом – горожанську школу в Ужгороді. Потім продовжив навчан-ня в Ужгородській учительській семінарії, яку закінчив на відмінно у 1925 році. Після закінчення семінарії працював учителем початкової школи в селі Кушниця нині Ір-шавського району, горожанської школи села Великий Бичків нині Рахівського району та села Нове Давидково нині Мукачівського ра-йону. З 1930 року працював у селі Білки учи-телем української мови і літератури, музики. Деякий час був директором Білківської шко-ли. Помер 2 вересня 1973 року в селі Білки.

Білки – мальовниче село на Іршавщині, багате дорідними садами та родючими ни-вами, а головне – працьовитими людьми.

І серед них Учитель, Музикант, Громадя-нин – Петро Світлик, який більшу части-ну свого життя провів саме в селі Білки. На берегах гомінкої Боржави залишив добрий слід у серцях і пам’яті земляків.

Душа Петрика змалку повнилася ма-миною піснею, тож і в роки навчання гли-боко захоплювався музикою, вчився грати на різних музичних інструментах, співав у хорі. Мав нахил до вивчення іноземних мов, добре володів угорською, німецькою, словацькою та чеською мовами. Особливий вплив на становлення музиканта і дириген-та мала його участь у хорі греко-католицької учительської семінарії міста Ужгород, яким керував відомий на той час митець Олекса Приходько – диригент першого Українсько-го національного хору в Києві, організатор і диригент вокальних колективів в Ужгоро-ді та Мукачеві, професор української мови і літератури та музики і співів Ужгородської учительської семінарії. Пізніше, вже будучи пенсіонером, Петро Світлик напише: «Вели-кою заслугою ентузіаста хорового мистецтва О. Приходька є те, що він виховав багато мо-лодих диригентів, які хорове мистецтво по-несли і в глухі закутки багатостраждального Закарпаття». Саме професор, який вважав молодого студента «дуже добрим співаком і диригентом», уже з другого курсу навчан-ня часто доручав йому диригувати зведеним хором. Талановитий семінарист із Імстичова вправно диригував солідні хорові полот-на М. Леонтовича, М. Лисенка, В. Матюка, І. Воробкевича та інших відомих на той час українських композиторів.

Отже, ще навчаючись у семінарії, Петро Світлик здобув надзвичайно цінну дири-гентську практику, яка стала йому у великій пригоді під час багаторічної роботи з учнів-ськими та хоровими колективами для дорос-лих у різних населених пунктах краю. При-нагідно зауважу, що саме Петро Світлик був одним із натхненників і організаторів солід-ної мистецької імпрези – Першого з’їзду хо-рів, який відбувся в Ужгороді 13 червня 1926 року під девізом «Наша дума, наша пісня не вмре, не загине» і мав надзвичайно великий резонанс серед населення області.

65

Постаті

Працюючи після закінчення семінарії у Кушниці, Великому Бичкові, Новому Да-видкові, Петро Світлик всюди створює уч-нівські хори, а у Великому Бичкові – хор міс-цевої інтелігенції і робітників. Та найбільше талант народного вчителя, етнографа, фоль-клориста, композитора розкрився у Білках на Іршавщині, куди він був переведений на роботу і де прожив до кінця свого життя.

Видатним педагогом-музикантом було створено багато чудових учнівських хорових колективів, які виборювали призові місця на різних форумах. У 1937 році хор Білків-ської горожанської школи під керівництвом Петра Світлика успішно представив Підкар-патську Русь (Закарпаття) у Празі.

Очоливши у 1945 році середню школу в Білках, П. Світлик керує також і одним із кращих в області районних учительських хорів, а пізніше багато сил і вміння віддає становленню народного ансамблю пісні і танцю «Кукурудзовод», який неодноразо-во успішно репрезентував хорове мистецтво на різних святах і фестивалях за межами об-ласті.

Петро Михайлович любив не лише піс-ню, а й усе те, що пов’язане з історією народу, його культурою і побутом – прислів’я, дитячі ігри та забави, бувальщини, народні звичаї та обряди. Легенди, записані ним ще в 20–30-х роках ХХ століття, друкувалися у жур-налах «Наш рідний край», «Підкарпатська Русь», «Віночок для підкарпатських діточок» та інших виданнях.

Автору цих рядків випала честь працю-вати вчителем музики і співів у Білківській середній школі зразу після виходу на пенсію Петра Світлика і відчути ту творчу атмосфе-ру, у якій він кохався так багато років. Його

колеги і вихованці дуже високо цінували педагогічний талант учителя, а енциклопе-дист крайової школи В. Гомонай у книзі «Ан-тологія педагогічної думки Закарпаття (ХІХ–ХХ ст.)» справедливо зауважує: «В особі Петра Михайловича Світлика учні бачили автори-тетну особистість, яка у всіх відношеннях виховувала власним прикладом. Досконале володіння своїм предметом, чуйність, ви-тримка і справжня батьківська любов до ді-тей, і в той же час справедлива вимогливість, настирливість, рішучість, почуття відпові-дальності за навчання і виховання, здатність безпосереднього емоційно-вольового впливу на учнів і вміння на цій основі домагатися авторитету – ось які риси характеру були притаманні справді народному і дійсно за-служеному педагогу Петрові Михайловичу Світлику».

Повністю погоджуючись зі сказаним, хочу поділитися своїми власними спога-дами про незабутні зустрічі з «білківським професором», у якого я, тоді ще зовсім моло-дий учитель, дуже багато чому навчився.

Почалося все з того, що Петро Михай-лович кілька разів ніби випадково проходив мимо актового залу школи, де я проводив з учнями репетиції хору, а потім, зустрів-шись зі мною в учительській, спитав, чи я задоволений репетиціями. Тепер я вже не дуже пам’ятаю своїх відповідей, але назавж-ди запам’ятав все, про що говорив він. А ра-див Петро Михайлович починати з вивчен-ня простої народної пісні, яка «випадково» потрапила до його папки, рекомендував із учнями молодших класів спробувати відтво-рити місцеві народні ігри та забави з пісня-ми, а під час розучування окремих хорових партій уникати крику, монотонності, більше співати творів без супроводу.

Незабутнє враження справили на мене народні пісні в обробці П. Світлика – «Сама тому мати винна», «Як ішов я з Дебрецена додому», «Горі селом іду собі», які майстерно виконували учасники тріо – Ірина Гереші, Віра Горзов та Марія Петрашко, а також його колишні учні Михайло Копинець та Степан Урста. До речі, ці пісні у виконанні названих співаків 1971 року було записано київською фірмою «Мелодія» на платівку.

Пам’ятаю, що Петро Михайлович часто приходив на репетиції народного ансамб-лю пісні і танцю «Кукурудзовод», яким тоді керував Олександр Крученик і у виконанні якого звучало багато авторських творів та

Сидять: Петро Світлик, донька Клара, земляк із Імстичова Михайло Добра.

Стоять: зять Богдан Микула та син Степан. Село Білки, 1962 рік

66

Постатіобробок народних пісень самого компози-тора П. Світлика. А після репетицій завжди відбувалися незабутні розмови про народну пісню, що передається через віки, відлунює в наших душах і через них поспішає до май-бутніх поколінь, щоб стати вічністю. Говори-лося, що людина обов’язково повинна знай-ти те єдине місце в житті, де вона незаміни-ма. Петро Світлик, гадаю, це місце знайшов.

Жителі Білок і досі пам’ятають його – енергійного, з привітною посмішкою і до-брим словом для всіх. У родині вчителів Світликів народилося і виросло шестеро ді-тей, п’ятеро з яких теж обрали для себе бать-ківську долю – вчителювання. Окремі з них і досі навчають юнь музиці, глибоко шану-ють народну пісню, з любов’ю передають ес-тафету батька прийдешнім поколінням. І це головне, адже людина живе на землі доти, доки в серцях наступних поколінь живе про неї Пам’ять.

Світликова наукаВосени 1966 року після повернення зі

служби в армії мене було рекомендовано для обрання на посаду звільненого секретаря ко-мітету комсомолу колгоспу «За нове життя» села Білки Іршавського району. На початку листопада 1966 року в будинку культури села Білки відбулися колгоспні комсомоль-ські збори, на яких за пропозицією першо-го секретаря Закарпатського обкому ЛКСМ України Василя Гецянина більшістю голосів присутніх на зборах комсомольців я був об-раний на посаду звільненого секретаря ко-мітету комсомолу колгоспу «За нове життя», тобто став штатним працівником Іршавсько-го райкому ЛКСМ України.

На той час, із вересня 1966 року, я вже працював учителем музики і співів Загат-ської середньої школи. Співпало так, що вчитель співів Білківської середньої школи, відомий у краї педагог, самодіяльний ком-позитор і диригент Петро Світлик уже упро-довж кількох років просився на пенсію за ві-ком та станом здоров’я, але оскільки не було відповідної заміни, продовжував потроху ви-конувати обов’язки вчителя співів. Директор Білківської середньої школи Юрій Фельцан запропонував виконувати ці обов’язки мені, а тому досить скоро, за наказом завідуючого Іршавського райвно І. Кобаля, я був переве-дений на посаду вчителя музики і співів Біл-ківської середньої школи за сумісництвом.

За існуючою в школі традицією новий працівник школи мусив виставляти своєму

попереднику пригощення. Підготувавши скромну гостину зі спиртним, після уроків я запросив директора школи, Петра Світлика та ще кількох учителів в один із класів поряд із учительською. Слово (на правах старійши-ни) одразу ж взяв Петро Світлик, який після короткої вступної тиради про природну змі-ну поколінь учителів звернувся до мене з та-ким питанням: «Молодий колего! Сьогодні ми радо приймаємо тебе у члени нашого педколективу. Він має свої усталені традиції. Скажи, будь ласка, шановному товариству, як ти будеш пити горілку? Так, як п’є поро-ся? Чи так, як бичок?»

Я не здивувався такому запитанню, адже мені казали, що Петро Світлик любить жар-тувати. Особливо він завжди старається ке-пкувати з молодих колег. Тому я постарався вибрати із запропонованого ним щось, як мені здавалося, достойніше. Без зайвих зво-лікань я впевнено відповів: «Звичайно, як бичок!».

Присутні дружно посміялись і трапеза почалася. Ініціативу взяв у свої руки дирек-тор школи. Він налив усім присутнім (без мене!) по 50 грамів горілки, проголосив тост за молоду вчительську зміну, і вони друж-но випили. А Петро Михайлович із хитрою усмішкою на обличчі почав приговорювати мене: «Їж, Васильку, їж, приємного тобі апе-титу!».

Усі присутні теж закусували за горілкою і про щось дружно гомоніли. Потім вони ще кілька разів собі наливали, а мене все при-прошували закусувати. Мені подумалось, що старші товариші так поводяться, бо не хочуть споювати молодь і це, навіть, до пев-ної міри, мене потішило. Тому я мовчав і на-лягав на закуску. Коли в пляшці залишило-ся зовсім небагато горілки, Світлик вилив її у двісті п’ятдесятиграмову склянку і хитро промовив: «А тепер, Васильку, можеш випи-ти!».

Побачивши моє здивування, він продо-вжив: «Ти бачив, що ми і пили, і їли, як по-росята. Ти ж захотів побути трохи бичком, котрий спочатку наїдається, а потім п’є».

Усі дружно і весело посміялися, бо про Світликів жарт уже давно їм було відомо. А що я?

А я назавжди запам’ятав Світликову на-уку і вже більше ніколи не казав, що хочу під час будь-якої трапези виступати в ролі бичка.

Василь КОБАЛЬ

67

Постаті

ПРИВІДКРИВАЮЧИ ЗАВІСУ ЧАСУ…З нагоди 125-річчя від дня народження Михайла Рощахівського

Михайло Рощахівський (1891–1952) – одне із яскравих імен у музичній культурі України та Закарпаття. Однодумець і друг Кирила Стеценка та Миколи Леонтовича він належав до когорти талановитих митців «українського відродження» і був відомим як на Батьківщині, так і за її межами. Свій творчий шлях розпочав у рідному йому По-діллі та Києві. Народився 24 січня 1891 року в с. Концеба Подільської губернії Російської імперії (нині Одеської області України) в сім’ї дяка. Але за примхою долі, в розкві-ті творчих сил опинився в найзахіднішому терені України – на Закарпатті, де більшу частину свого життя віддав розбудові укра-їнської місцевої культури.

Роль цього талановитого музиканта в іс-торії української і регіональної музичної культури нині, на жаль, у повній мірі ще належно не вивчена. Інформація про нього тільки нещодавно з’явилася в Українській музичній енциклопедії та енциклопедич-них словниках. І хоча нині розпочато від-родження його імені: здійснено перші біо-графічні дослідження (публікації Йосипа Баглая), проаналізовано окремі його твори, вказано найважливіші риси стилю (у моно-графії Тетяни Росул), віднайдено нові біогра-фічні факти та вказано на його внесок у за-карпатську фольклористику (дослідження Віри Мадяр-Новак), однак робота з розкрит-тя творчого імені М. Рощахівського бачиться тільки-но розпочатою та відкритою для до-повнень, аналізу й узагальнень.

З нагоди 125-річчя від дня народження цього авторитетного і яскравого музикан-та першої половини ХХ століття хочеться реконструювати музичний портрет митця

у всій його багатогранності, щоб дозволити зрозуміти нашим сучасникам, якого рівня це був співак, хоровий диригент, актор, профе-сійний композитор, музично-громадський діяч, музикант-педагог, збирач і дослідник музичного фольклору.

Михайло Рощахівський – співакЗахоплення музикою розпочалося зі

співу. У родині Рощахівських співали. Бать-ко був сільським дяком, мав густий гарний баритон. Від нього й були успадковані не-абиякі музичні здібності та любов до співу. Красою голосу Михайло привернув на себе особливу увагу в роки навчання в Кам’я-нець-Подільській семінарії і став окрасою семінарського церковного хору. А після зна-йомства з Кирилом Стеценком студент Київ-ського університету Михайло Рощахівський був запрошений у Перший Український на-ціональний хор, яким тоді керували Кирило Стеценко, Микола Леонтович, Олекса При-ходько та Олександр Кошиць. Спілкування з кращими українськими музиками початку ХХ століття спонукало до серйозної роботи над собою, сприяло розвитку вокальних да-них та удосконаленню культури співу.

У 1919 році М. Рощахівський разом із кращими співаками Українського націо-нального хору пройшов конкурс до Укра-їнської республіканської капели, куди від-биралися лише найяскравіші голоси. За-для утвердження української державності, капела була покликана продемонструвати Європі духовну велич української нації, її співучість, багатство хорових традицій і не-вичерпну красу народної пісні.

Під час турне хорового колективу в Чехії, Австрії, Швейцарії, Франції, Англії, Голлан-дії, Бельгії, Німеччині – Михайло Рощахів-ський виділився серед інших хористів. Йому доручалися сольні басові партії у розгорну-тих хорових полотнах та окремих сольних і ансамблевих виступах з оперними аріями, дуетами, романсами і сольними обробками українських народних пісень. Його ім’я як талановитого співака неодноразово відзна-чалося у закордонній пресі. Красивий бас М. Рощахівського високо цінував і сам О. Ко-шиць, про що писав у своїх спогадах.

Яскравий співочий талант був однією із визначальних особливостей Рощахівсько-го-музиканта. Це дозволило йому увійти до числа кращих виконавців Першого Україн-ського національного хору та Української республіканської капели під керуванням О. Кошиця.

68

ПостатіВід природи юнак мав усі дані, щоб зу-

пинитися на вокальній кар’єрі і стати відо-мим співаком. Однак цього не сталося через захоплення хоровим диригуванням.

Захоплення хоровим диригуванням

Бажання стати диригентом виникло ще в університетський період під час співу в Українському національному хорі. Маючи хист до диригентської справи, він активно освоював основні прийоми хормейстерської техніки. Його вчителями стали М. Леонто-вич, К. Стеценко, О. Кошиць, О. Приходько, від яких молодий музикант перейняв кращі традиції української диригентсько-хорової школи початку ХХ століття, котра на той час переживала справжній творчий злет і роз-квіт.

Перші самостійні кроки М. Рощахівсько-го-диригента співпали з роботою в капелі О. Кошиця. Під час концертної подорожі Єв-ропою він стає одним із помічників головно-го диригента, а невдовзі диригує окремими творами безпосередньо на концертах. Відбу-валося накопичення диригентсько-хорового досвіду. Коли ж влітку 1920 року, опинив-шись без матеріальної підтримки, капела розділилася, то 18 її учасників, що вирішили залишитися на Закарпатті в складі драма-тично-хорового товариства «Кобзар», своїм хормейстером обрали саме М. Рощахівсько-го. Ця довіра засвідчила про визнання його хормейстерського таланту та вміння працю-вати з людьми.

Як переконують історичні факти, но-востворений колектив під диригуванням М. Рощахівського став для закарпатців справж нім мистецьким відкриттям. Він ви-кликав загальну симпатію, про що свідчать тогочасні газети краю. Так, словацькі музич-ні критики у «Карпаторусскому вістнику» за 1922 рік відзначали: «Ми впивалися з найви-щим натхненням і захопленням не тільки пливучим з цих пісень народним духом, але й виконанням. Інтерпретація українських пісень 18-ма хористами під диригентурою п. Рощахівського вдовольнила найвибагливі-ші вимоги. Дисципліна хору зразкова. Вико-нання твору представляє собою абсолютно викінчений твір. Упевненість у виконанні, музична ерудиція, знання свого діла – це та-ємниця успіхів і запорука їх подальшої сла-ви». А в тогочасній ужгородській пресі про виступи в Перечині, Рахові, Ясіня та Ужгоро-ді захопленню не було меж: «спів був велич-ний і чарівний», «казковий» і т.д.

Хорові концерти захопили молодь і, вдо-вольняючи її бажання, Михайло Рощахів-ський засновує хори при обох учительських семінаріях в Ужгороді.

Після успішних концертних поїздок но-вого колективу Закарпаттям та Східною Сло-ваччиною (35 концертів за два місяці!) він, як прогресивний музичний діяч, підтримує ідею створення в Ужгороді професійного театру. В історії становлення театрального мистецтва краю Михайло Рощахівський стає першим хормейстером «Руського театру», організованого товариством «Просвіта». За спогадами Ю. Шерегія, без капелян та іні-ціативи їхнього керівника – М. Рощахівсько-го – поява на Закарпатті першого профе-сійного театру була би неможливою. Адже виконавський рівень театрального хору був надзвичайно високим і відповідав європей-ським вимогам!

У театрі М. Рощахівський випробовує свої неабиякі акторські здібності. Прагнення до удосконалення у 1921–1925 роках спону-кає його здобути професійну музичну осві-ту і поїхати на навчання до Празької консер-ваторії. Серед музичних предметів молодий музикант вивчав специфіку диригентської техніки та засвоював традиції чеської школи диригування. Він не припиняв практичної роботи з хором. У Празі з числа українців-еміг рантів М. Рощахівський організовує сту-дентський хор, котрий щоліта під час кані-кул здійснював концертне турне в різних ку-точках Закарпаття і був першим виконавцем його хорових композицій.

Після закінчення консерваторії у 1925 році Михайло Андрійович повернувся в Ужгородський театр. У його диригентській кар’єрі це був період справжнього творчого підйому. Він керує хором у численних опер-них виставах. Факти засвідчують, що в 1925–1926 театральному сезоні за участю М. Ро-щахівського було поставлено 20 музичних спектаклів, серед яких: вісім опер («Фауст» Ш. Гуно, «Продана наречена» Б. Сметани, «Сільська честь» П. Москаньї, «Катерина» М. Аркаса, «Циганський барон» Р. Штрауса та інші), п’ять оперет (серед яких: «Королева чардашу» І. Кальмана, «Циганська любов» Ф. Легара тощо). Як відзначає Ю. Шерегій, преса змушена була визнати, що в деяких спектаклях музичний рівень ужгородського театру був навіть вищим, аніж у Празі. Пар-тії хору в цих музичних спектаклях були значними і відповідальними. Безумовно, це ще більше сприяло утвердженню автори-тету М. Рощахівського-диригента. І лише ліквідація Руського театру в Ужгороді спо-нукала М. Рощахівського переключитися на іншу музичну сферу діяльності. Однак захо-плення хоровим диригуванням та любов до хорового співу Михайло Андрійович зберіг на все життя.

Більшість сучасників М. Рощахівського запам’ятали його саме як яскравого і талано-

69

Постаті

витого хормейстера, котрий поряд із Олексою Приходьком розпалив інтерес до світської хорової музики на Закарпатті та дав поштовх до активного розвитку хорового мистецтва краю. Для тих, хто жив на початку і в кінці ХХ століття, найяскравішою паралеллю Ми-хайлові Рощахівському бачили керівника хо-рової капели «Cantus» – Еміла Сокача. 90-літ-ньому Федорові Шимоновському належить крилата фраза: «Вам подобається, як керує хором Е. Сокач? Так от, М. Рощахівський був диригентом такого ж рівня а, як людина, та-кий же позитивний та світлий».

Композиторська діяльністьОднією з маловідомих сторін творчості

М. Рощахівського залишається його компо-зиторська діяльність.

У рік смерті своїх старших друзів – Ми-коли Леонтовича та Кирила Стеценка – го-ловним фахом у стінах Празької консерва-торії митець обирає композицію. Причому твердо вирішує писати музику для хору!

Як композитор звертається до різних хо-рових жанрів. Домінує жанр хорової оброб-ки українських і закарпатських народних пісень, що дозволяє засвоїти національні джерела і розвивати улюблений жанр М. Ле-онтовича. Разом із тим у його творчості з’яв-ляються оригінальні різномасштабні хорові композиції: від розгорнутих кантат і хорових поем – до мініатюр і дитячих хорів. Михайло Рощахівський звертається до поезії Олексан-дра Духновича, Василя Ґренджі-Донського, Спиридона Черкасенка, до народних легенд Закарпаття. Часто пише на власні вірші. Орієнтується в основному на склад хору a capрella, що вимагало високої культури хо-рового співу, хоча поряд із тим не відмовля-ється від супроводу хорового співу струнним камерним оркестром чи квартетом (дуже по-ширеним на Закарпатті видом музикування періоду 1920–1930-х років).

Ще в консерваторський період М. Ро-щахівський обирає концертний псевдонім Емер, що означало прочитання літер ініціа-лів його імені та прізвища (М. Р. – тобто Ми-хайло Рощахівський). Уже в кінці 20-х років його хорові твори починають публікуватися у нотних виданнях краю. У квітні 1928 року у збірнику до 125-річчя з дня народження О. Духновича виходить друком хорова поема «Змагайтеся!» на слова О. Духновича, у трав-ні – цикл дитячих хорових творів під назвою «Руські терцети» «Про Оленку» (слова О. Ду-хновича), «Коломийка», «Аркан», «Пласто-вий марш» (слова В. Ґренджі-Донського). Для

часопису «Пчолка» він пише однойменну пісню на слова С. Черкасенка, розраховану на дитяче хорове виконання, яка стала му-зичною емблемою часопису. Там же публікує дитячі хори «Ци ви чули ту музику» (слова С. Черкасенка) та обробку колядки «Заще-бетала ластуваченька на дворі» із села Ко-маровець Ужгородського району. За слова-ми молодшого сина Арсена Михайловича, у творчому доробку композитора було бага-то рукописів: монументальна хорова кантата карпатської тематики і ціла низка обробок. Однак після смерті батька в їхньому будин-ку було проведено обшук і Спеціальна комі-сія вилучила усі рукописи творів М. Роща-хівського. Їхня доля, на жаль, нині не відома.

Чисто випадково зберігся рукописний аркуш із обробкою «Сирота», котрий засвід-чив, що М. Рощахівський одним із перших у регіоні звернувся до зразків селянського фольклору (подібно М. Лисенку в україн-ській музиці), а разом із тим став засновни-ком на Закарпатті обробок художнього типу (улюбленого типу обробок М. Леонтовича). У віднайденій хоровій обробці М. Рощахів-ського має місце прийом персоніфікації (си-роту втілює соло сопрано, мати уособлює жіночий хор). Привертає увагу незвична гар-монія, яка поєднала народну специфіку та характерні співзвуччя початку ХХ століття: зокрема, секундово-квартове звучання, що надає терпкості, фінальна тоніка без терції, що передає психологічне спустошення, уні-сонний початок звучання хору і т. д. Форма куплетно-варіаційна. Важливу роль у підси-ленні образів відіграють поліфонічні при-йоми.

Що ж до опублікованих творів, компо-зиторський почерк М. Рощахівського відріз-няли професіоналізм і яскравість музичного мислення. На це звертає увагу і Тетяна Росул у монографії «Музичне життя Закарпаття 20–30-х років ХХ ст.»: «М. Рощахівський був добре обізнаний із різноманітними стильо-вими і композиторськими прийомами. Його творчий метод характеризується синтезом національних елементів з новаційними ви-разовими засобами, що надає доробку само-бутності в контексті тогочасної місцевої му-зичної творчості». І це не дивно, адже в той час Михайло Андрійович був у числі пер-ших світських композиторів-професіоналів на Закарпатті. На жаль, поки не будуть від-найдені найкращі його твори, ми не матиме-мо змоги в повній мірі оцінити весь масштаб його композиторської спадщини.

Продовження у наступному номері.Віра МАДЯР-НОВАК

70

У світ

УКРАЇНСЬКИЙ ТЕАТР ЗАКАРПАТТЯ У ТВОРЧІЙ СПАДЩИНІ

ВАСИЛЯ ҐРЕНДЖІ-ДОНСЬКОГОМова йтиме про кни-

гу Василя Андрійця «Укра-їнський театр Закарпаття у творчій спадщині Василя Ґренджі-Донського». Поява цієї книжки на бібліотечних полицях, без сумніву, − ви-значна подія на культуроло-гічному просторі Закарпаття. Особлива її цінність полягає в тому, що автором виступив театрознавець – кандидат мистецтвознавства, тому мис-тецтво театру бачимо тут як повноцінний чинник історії Срібної Землі. Уже з перших рядків видання автор подає короткі відомості про В. Ґрен-джу-Донського, його знайомство з першим професійним українським театром на За-карпатті – Руським театром Товариства «Просвіта» в Ужгороді, з його керівництвом в особі Миколи Садовського, Олександра За-гарова, Ярослава Боркача, Миколи Певного, Миколи Аркаса.

Василь Ґренджа-Донський був активним членом Товариства «Просвіта» і входив до складу дирекції Руського театру, займав від-повідні посади референта театральної спра-ви при Головному відділі «Просвіти», секре-таря «Дружества Руський театр», секретаря театру Карпатської України «Нова Сцена».

Поет, прозаїк, драматург Василь Ґренд-жа-Донський, на думку автора, є одним із перших на Закарпатті театральних критиків та істориків театру.

Театрознавчу науку В. Гренджа-Дон-ський опановував самотужки. Його схо-дження як театрознавця до верховин наці-онального рівня почалося з прискіпливо-го вивчення загальної історії українського театру, бо настільними книгами молодого критика були праці Д. Антоновича «Триста років українського театру 1619–1919», С. Чер-нецького «Нариси з історії українського теа-тру в Галичині», про що він, власне, згадує, як підкреслює автор, у рефераті «Микола Садовський – один із творців українського театру».

Його членство в редакційних колегіях декількох газет, видань, де друкувалися те-атральні рецензії В. Безушка, А. Крушель-

ницького, В. Маркуша, Ю. Сі-рого (Тищенка), С. Черка-сенка, чеських театрознавців В. Водака, К. Енгельміллера, Ф. Тихого сприяли поглибле-ному вивченню мистецтва те-атральної журналістики.

Перші театрознавчі ре-цензії В. Ґренджі-Донського з’явилися на сторінках того-часних часописів у березні 1926 року на вистави Руського театру: п’єсу Івана Тобілевича «Чумаки», драму А. Шніцле-ра «Забавки», оперу «Відь-ма» Я. Ярославенка, «Фауст» Й. Гете, «Катерина» Миколи Аркаса-батька, комедію «Све-

кор» С. Васильченка. Усього театрознавчих публікацій у митця понад п’ятдесят.

Серед них проблема розвитку україн-ського театру на Закарпатті 20–30-х років ХХ століття представлена працями «Україн-ський театр», «Мачушині діти», «Драматур-гічна школа нікому не потрібна», «Справи нашого українського театру» та ін. Автор наголошує на тому, що В. Ґренджа-Донський часто виступав із промовами на тих чи ін-ших театральних ювілейних заходах: «П’ята річниця заснування» Руського театру Това-риства «Просвіта», перед початком вистав «Кавалерія рустікана» Т. Масканьї, «Заручи-ни при лампашах» Ж. Оффенбаха, «Катери-на» М. Аркаса, Шевченківських вечорах, на прощальному вечорі артистки Ніни Певної.

У співдружності з диригентом Я. Бар-ничем переклав із інших мов українською оперети «Барон Кіммель», «Пташник з Тиро-ля» К. Целлера, драму «Морфій» Л. Гарцера. Василь Ґренджа-Донський проявив себе як драматург. На сцені «Дружество Руський театр» йшла його п’єса «Сотня мочарника», а в театрі Карпатської України «Нова Сце-на» – народна опера із гуцульського життя «Як сади зацвітуть».

В одному з підрозділів книжки «Драма-тургічна спадщина» автор робить спробу прослідкувати шлях В. Ґренджі-Донського у драматургії. Зазначає, що перша його п’єса «Сиротина» написана 1927 року для драма-тичного гуртка ужгородської учительської жіночої семінарії. Наступною була п’єса «На

71

У світ

зеленій Гуцульщині» для «Руського театру», який на той час переживав фінансову кризу, через що її не включили до репертуару. Перу драматурга також належать драматичні по-еми «Русалка», «Попадя», «Верховина», «Зо-лоті ключі Срібної Землі», «Зруб», «Токаїк», які очікують своєї сценічної історії. На дум-ку автора В. Андрійця, їхня художня якість і актуальність цього заслуговують. Підтвер-дження цьому – постановка поеми-казки «Скам’янілі серця» (оригінальна назва «Фея і Федось»), яка ставилася Юрієм Шерегієм у театрах міст Братислави, Вукаварі та ін-ших. Сценічне життя також отримала його поема «Червона скала», успішно інсценізова-на в народному театрі Хустського районного будинку культури режисером Всеволодом Майданним.

У підрозділі «Скарбниця пам’яті» В. Ан-дрійцьо стверджує, що кожна театрознавча кореспонденція В. Ґренджі-Донського (не-залежно від формату) забезпечувала йому

репутацію вдумливого мистецтвознавця, а для нинішнього покоління – зачинателя новітньої театральної критики Закарпаття. У Міжгір’ї, де народився митець, Постано-вою Кабінету Міністрів України на 100-річ-ний ювілей від дня народження письменни-ка дитячій бібліотеці присвоєно його ім’я, на фасадній стіні будови встановлено меморі-альну дошку. У Тячівській загальноосвітній школі І–ІІІ ступенів № 1 відкрито музейну кімнату, присвячену життєвому та творчому шляху В. Ґренджі-Донського (засновник Ган-на Рекіта).

Видання проілюстроване численни-ми світлинами, які, безперечно, збагачують текстовий матеріал. Книга стане в нагоді як учителям-філологам, істориками, так і ши-рокому загалу читачів, які мають намір озна-йомитися з культурними набутками Закар-паття, зокрема зі спадщиною славного сина Срібної Землі – Василя Ґренджі-Донського.

Тетяна ЧОНКА

НОВИЙ ТВОРЧИЙ УЖИНОК

У видавництві «Патент» вийшов друком новий об’ємний збірник «Казки та легенди з-під Хустського замку». Запис текстів, упо-рядкування, підготовку текстів та ґрунтовну вступну статтю здійснив відомий фолькло-рист, літературознавець, бібліограф, етно-граф, мистецтвознавець, кандидат філо-логічних наук, заслужений діяч мистецтв України, академік Академії наук вищої освіти України Іван Хланта. Відповідальна за випуск – директор Обласного організа-ційно-методичного центру культури Ганна Дрогальчук. За своєю науковою та дослід-ницькою значимістю, багатством віднайде-

них та оприлюднених скарбів народнопое-тичної творчості згадана збірка належить до яскравих шедеврів українського фольклору і гідно поповнила як багатющий творчий ужинок автора, на рахунку якого понад 90 написаних, упорядкованих та опублікова-них книг, так і живлющі джерела вітчизня-ної фольклористики.

До збірника увійшли кращі зразки на-родних казок усіх жанрових різновидів, зо-крема, казки про тварин, героїко-фантас-тичні та соціально-побутові, а також леген-ди, перекази, бувальщини, небилиці, прит-чі, записані фольклористом ще в 1982 році у селі Бороняво на Хустщині від талановитого казкаря, пристрасного і дбайливого храни-теля, знавця народної творчості, уродженця цього села Юрія Баняса. Ця спільна титаніч-на праця фольклориста-науковця і носія, во-лодаря казок та інших народномистецьких творів бере свій початок із одного випадко-вого моменту 80-х років минулого століття, коли викладач української літератури філо-логічного факультету Ужгородського дер-жавного (нині – національного) університе-ту Іван Хланта якось звернувся до студентів із проханням назвати відомих їм таланови-тих казкарів і співаків, які живуть у їхніх се-лах. Тоді студент філфаку Юрій Клованич, майбутній педагог і журналіст, назвав ім’я Юрія Баняса, який чудово розповідав казки, легенди та інші твори народної мудрості.

72

У світПротягом спільної шеститижневої пра-

ці, щоденна тривалість якої становила з 9-ї до 22-ї години, вдалося записати понад 210 текстів казок різних жанрових різновидів, а також велику кількість інших фольклор-них творів, більшість яких казкар перейняв та засвоїв від рідного батька, дідуся та одно-сельчан.

Принагідно слід відзначити, що у цій благородній суспільно значимій праці фоль-клориста по-справжньому глибоко зацікави-ли не тільки оригінальний зміст, колорит, традиційна побудова змісту та інші яскраві складові частини народних казок, але й над-звичайна закоханість боронявського мудре-ця у ці чистоджерельні перлини, його при-родна кмітливість, щирість, глибока любов до краси фольклорних творів. Він займає по-чесне місце у славній когорті таких талано-витих і самобутніх казкарів Срібної Землі, як Андрій Калин із села Горінчово Хустського району, Михайло Галиця із села Дулово Тя-чівського району, Василь Королович із села Страбичово Мукачівського району, Михайло Шопляк-Козак із села Келечин на Міжгір-щині та інші.

Науковець щиро захоплюється еруди-цією казкаря, умінням дохідливо, образно, навіть по-народному артистично доносити до слухачів суть змальованих подій у казко-вих творах, відзначає чіткість їхньої компо-зиції, «…пругкість кожної фрази, стислість і лаконізм, гостроту і напруженість сюжету», а також таку важливу і характерну рису, як насиченість казок місцевим колоритом, відо-браження життя і побуту трудівників рідно-го краю. Адже за своєю художньою доверше-ністю казки Ю. Баняса, на думку дослідни-ка, не поступаються місцем перед казками, записаними та опублікованими М. Драгома-новим, П. Чубинським, В. Гнатюком, П. Лін-туром та іншими відомими фольклориста-ми. Івана Хланту приємно вражала велика людяність казкаря, сердечність, щирість, відвертість, доброта, неабияка працьови-тість, синівська любов до рідного краю, його мальовничої природи, рідкісних та багатих духовних скарбів, традицій і звичаїв.

Фольклорні традиції села Бороняво над-звичайно глибокі та багаті. Помітний вклад у їх збагачення зробили і такі палкі шану-вальники народної творчості, як Іван Тим-ко, Михайло Пуравець, Михайло Томишин, Іван Крьока, Петро Ковчар, Мирослав Росо-ха, від яких Іван Хланта також записав знач-ну частину казок, легенд, бувальщин, не-билиць. Одним словом, у духовному житті

сучасних боронявців, як і загалом у багатьох наших краян, живе і розвивається усна каз-кова традиція, що надзвичайно важливо для морального виховання людей, особливо мо-лоді. У селі виріс потужний загін яскравих представників наукової, освітньої, культур-но-мистецької інтелігенції, котра живе бага-тим, різноманітним творчим життям. Тож і сьогодні як старше, так і молодше покоління боронявців є тим живильним середовищем, на благодатному тлі якого надійно зберіга-ються і розвиваються народні традиції по-передніх поколінь, бо до цього спонукає їх незгасна любов до народної казки, легенди, пісні, музики, колядки…

Окремо слід відзначити наукове зна-чення широкої та об’ємної вступної статті Івана Хланти. У ній вичерпно подається не лише надзвичайно детальний аналіз худож-ньо-образної побудови записаних ним казок про тварин, героїко-фантастичних, соціаль-но-побутових і родинно-побутових казок, не лише розкриваються глибинні людські якості колоритного характеру казкаря Юрія Баняса, як «…одного з найвизначніших каз-карів слов’янського світу», не лише деталь-но описуються багаті культурно-мистецькі традиції села Бороняво на Хустщині, але й викладено авторське бачення та спостере-ження щодо значення, ролі духовності, збе-реження народних культурних надбань, материнської рідної мови для виховання сучасних поколінь, розбудови нинішнього суспільства у всіх його складових частинах.

Тож Іван Хланта у вступній статті щиро подякував благодійникам і спонсорам, до-бродіям в особі голови Хустської міської ради Володимира Кащука та директора Закарпат-ської рибоводної станції Василя Клованича, які допомогли видати цей унікальний збір-ник. Великий обсяг роботи виконано також донькою Мариною Офіцинською, яка здій-снила комп’ютерний набір величезної кіль-кості текстів.

Збірник Івана Хланти «Казки та леген-ди з-під Хустського замку» яскраво ілюстро-ваний малюнками художника Мирослава Аронця, збагачений авторськими примітка-ми та словником маловживаних діалектних слів. Він є ще одним істотним науковим досягненням надзвичайно працьовитого, активного і талановитого фольклориста, ва-гомим вкладом у збагачення сучасної укра-їнської фольклористики і стане добрим по-сібником для учнів, педагогів, науковців, працівників культури, всіх шанувальників народнопоетичної творчості.

Василь ГАБОРЕЦЬ

ЯСКРАВІ МИТІ ПРЕМ’ЄРИ«ОДНОГО РАЗУ В БЕРЕГСАЗІ…»

Учасники народного українського театру імені Ярослави Бандурович

СЬОМИЙ ВІДКРИТИЙ ФЕСТИВАЛЬ-КОНКУРС СТРІЛЕЦЬКОЇ ПІСНІ «КРАСНЕ ПОЛЕ»

Народний чоловічий вокальний ансамбль «Посульські козаки» Пустовійтівського

сільського будинку культури

Ансамбль народної пісні «Джерельце» Хмельницької дитячої школи мистецтв

«Райдуга»

Вокальний ансамбль «Любисток» відділу культури, національностей та релігій

Бородянської райдержадміністрації Київської області

Народний самодіяльний хор «Гетьман» Комунального закладу «Куйбишевський

районний будинок культури» Куйбишевської районної ради Запорізької області

Народний аматорський козацький ансамбль шумових інструментів «Веселі музики» відділу освіти, культури, молоді та спорту виконавчого комітету

Полонської об’єднаної територіальної громади Хмельницької області

ОБЛАСНИЙ ФЕСТИВАЛЬ ІГРОВИХ ПРОГРАМ «ГРАЙЛИК»

Гортаючи сторінки історії

Іван Кешеля розважає учасників конкурсу. 2009 рік

Ігрову програму проводять Лариса Магада, Іванна Яцола та Леся Керецман. 2010 рік

Людмила Ухач з учасниками ігрової програми «Фермер шукає дружину». 2011 рік

Надія Матей, Ольга Радик. 2012 рік

Ведуча ігор Гранчак Надія в ролі Каті Осадчої. 2010 рік

ЗРАЗКОВИЙ ДУХОВНИЙ ХОР БУДИНКУ КУЛЬТУРИ

СЕЛА БІЛКИ ІРШАВСЬКОГО РАЙОНУ

У Свято-Петро-Павлівському православному храмі. Село Білки Іршавського району. 2016 рік

Віра Ерделі з учасниками хору. 2014 рік

ЗРАЗКОВИЙ ФОЛЬКЛОРНИЙ АНСАМБЛЬ «КИРНИЧЕНЬКА» ІРШАВСЬКОГО РАЙОННОГО

БУДИНКУ КУЛЬТУРИ

Журнал "Культурологічні джерела". №1. 2016 рік

Art & Photos