МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

Державний вищий навчальний заклад

«КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ВАДИМА ГЕТЬМАНА»

Кафедра політичної історії

Контрольна робота з історії українського суспільства на тему:

СЛОВ’ЯНСЬКІ ПЛЕМЕНА НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ В V-VII СТ. Н. Е.

ЇХ ГОСПОДАРСТВО, СУСПІЛЬНИЙ ЛАД, РЕЛІГІЙНІ ВІРУВАННЯ.

ЗАПОЧАТКУВАННЯ ДЕРЖАВОСТІ У СЛОВ’ЯН.

Підготувала:

Студентка І курсу

заочної форми навчання

1 групи ОЕФ

Спеціальність 6509

Билиневич Альона Романівна

Перевірила

Науковий керівник:

1доц. Ніколаєва Т. М.

Київ – 2011

План

1. Вступ

2. Етногенез слов’ян

3. Венеди, анти, склавини

4. Суспільний розвиток слов’ян

5. Започаткування державності у слов’ян

6. Висновок

7. Список використаних джерел

2

Вступ

Актуальність даної теми полягає в тому , що однією з центральних є

проблема походження народу (етногенез). Її вирішення дає змогу з'ясувати

ареал зародження етносу, джерела його культури, мови, особливості свідомості.

Тобто саме ті глибинні чинники, без яких неможливо уявити рух народу в

просторі та часі.

Східнослов'янські племена – група слов'янських племен, розташована на

території сучасної України, Білорусі та Росії, предками яких були анти й дуліби

(волиняни), вони проживали на території між Карпатами, Прип'яттю та

Середнім Подніпров'ям. Археологічне дослідження простежується від

населення празької культури V-VІІ ст. Розселення цієї людності та її

безпосередніх нащадків, носіїв лука-райквецької культури, в усіх напрямках

започаткувало в VI-IX ст. південну, західну та східну гілки слов'янства.

У даній роботі вивчається започаткування державності словя’н, і можна

сказати, що цей державотворчий процес дійсно складний і багатолінійний.

Але утворення державних структур здійсниме лише за умови, що саме

суспільство вже досягло відповідного економічно-соціального і культурного

рівня і було готовим до цього. А рівень економічного, соціального і

культурного розвитку будь-яких етнічних груп, у тому числі і слов'янських, на

мій погляд, сьогодні найкраще визначається за археологічними джерелами, які

Омелян Йосипович не хоче визнати історичними, вважає навіть

протоісторичними.

3

2. Етногенез слов'ян

Визначення місця історичної прабатьківщини слов'ян — перша ланка в

процесі відновлення родоводу української нації, ключ до розуміння вітчизняної

історії. Одну з перших спроб вирішити питання етногенезу слов'ян зробив

легендарний літописець Нестор. У «Повісті минулих літ» він писав: «По довгих

же часах сіли слов'яни на Дунаю, де єсть нині Угорська земля та Болгарська. Од

тих слов'ян розійшлися вони по землі і прозвалися іменами своїми, — (од того),

де сіли, на котрому місці». Саме цією фразою було започатковано дунайську

теорію походження слов'ян, яка протягом XIII—XV ст. була домінуючою в

працях польських і чеських хроністів. Прихильниками цієї теорії стали також

відомі російські історики XIX ст. С. Соловйов, М. Погодін, В. Ключевський.

У добу Середньовіччя з'явилася ще одна версія слов'янського етногенезу

— скіфо-сарматська або азіатська теорія, яку було викладено на сторінках

Баварської хроніки (IX ст.). Ця теорія базується на визнанні предками слов'ян

скіфів і сарматів, які, пройшовши маршем з Передньої Азії узбережжям

Чорного моря, осіли в південній частині Східної Європи. Саме тут і

сформувався той центр, з якого згодом вони розселилися на північ і захід.

До кінця XVIII ст. пошуки та фантазія дослідників зумовили появу

широкого спектра варіантів вирішення проблеми етногенезу слов'ян. Проте всі

вони, як правило, ґрунтувалися на ототожненні слов'ян з народами, про які є

згадка в творах античних та ранньосередньовічних авторів. Через це пращурами

слов'ян вважалися алани, роксолани, даки, кельти, фракійці, ілірійці. Однак усі

ці гіпотези не мали серйозного наукового обґрунтування.

Новий етап у вирішенні проблеми етногенезу слов'ян розпочинається на

початку XIX ст. З цього часу вчені помітно розширюють базу своїх досліджень,

починають комплексно використовувати письмові, археологічні, лінгвістичні,

етнографічні, антропологічні та інші джерела. Поступово фахівцями було

локалізовано місцезнаходження давніх слов'ян: вони розташовувалися десь між

балтами, германцями та іранцями. Праця відомого чеського славіста Л. Нідерле

«Слов'янські старожитності» (1902) започаткувала вісло-дністровську теорію

4

походження слов'ян. Відповідно до цієї теорії ще у II тис. до н. е. існувала

балто-слов'янська спільність. Саме після її розпаду в ході розселення виникли

слов'яни, прабатьківщиною яких Л. Нідерле вважав широкий ареал між Віслою

і Дніпром, а центром правічних слов'янських земель — Волинь.

Прихильниками, модифікаторами та розробниками цієї теорії в різні часи були

М. Фасмер, Н. Шахматов, В. Петров та ін. Ще одним варіантом вирішення

проблеми слов'янського етногенезу стала вісло-одерська концепція,

обґрунтована польськими вченими Ю. Косташевським, Я. Чекановським, Т.

Лер-Сплавинським у 30—40-х роках XX ст. Ця теорія пов'язує слов'янські

старожитності з лужицькою культурою, що була поширена у період пізньої

бронзи та раннього заліза, і локалізує слов'янську прабатьківщину природними

кордонами — річками Віслою й Одрою.

Сучасні українські археологи В. Баран, Д. Козак, Р. Терпиловський

суттєво збагатили і розвинули дніпро-одерську теорію, точно визначивши

етнічну основу східного слов'янства та ареал його формування. На їхню думку,

становлення слов'янського етносу — досить тривалий процес, який пройшов у

своєму розвитку кілька етапів. На початковому етапі до межі III—II ст. до н. е.

цей процес розгортається головним чином у межиріччі Вісли та Одри, частково

поширюючись на Волинь. З появою зарубинецької культури (II ст. до н. е. — І

ст. н. е.) починається якісно новий етап формування слов'янського етносу, під

час якого центр активної слов'янської життєдіяльності переміщується на

територію між Віслою і Дніпром.

3. Венеди, анти, склавини

Перші згадки в писемних джерелах про ранньослов'янські племена

зустрічаються в творах римських вчених І—II ст. н. е. Плінія Старшого, Тацита,

Птолемея, де слов'яни фігурують під назвою венеди (венети). Етнонім

«слов'яни» вперше вжили візантійські автори Псевдо-Кесарій, Іоанн Ефеський,

Менандр. Найповніше ранньослов'янська історія викладена у творах

візантійських хроністів Йордана «Про походження та діяння гетів», або

5

«Гетика» (551) і Прокопія Кесарійського «Історія війн» (550—554). «Гетика»

містить важливу інформацію про розпад єдиної венедської ранньослов'янської

спільноти, якій відповідала зарубинецька культура. Йордан сповіщає, що в VI

ст. вже існувало три гілки слов'ян: венеди (басейн Вісли), анти (Подніпров'я) і

склавини (Подунав'я). Поява на півдні Європи антів і склавинів зафіксована

також іншими істориками цієї доби, хоча більшість із них вказує на збереження

певної мовної та етнічної єдності цих груп.

Отже, слов'янство як самостійна етнічна спільнота вийшло на історичну

арену на початку І тис. н. е. Це був динамічний і драматичний час Великого

переселення народів (II—VII ст.). Першопоштовхом цього процесу стало

переміщення готів з Прибалтики до Причорномор'я. Готські племена, що осіли

в пониззі Дніпра, отримали назву остготи, а ті, які зосередилися між Дністром

та Дунаєм, — вестготи. У 375 р. готів перемогли гуни, частково їх підкоривши,

частково витіснивши з Причорномор'я. Гуни створили між Доном і Карпатами

могутню державу, на чолі якої став Аттіла. Про силу цього державного

утворення свідчать вдалі походи гунів у Галлію та Східну Римську імперію.

Проте після кількох поразок від римлян та їхніх союзників, смерті 451 р. Аттіли

гунська держава поступово втрачає силу і розпадається. Ці історичні колізії

суттєво вплинули на долю слов'янства. Відчувши, що гуни вже не становлять

серйозної небезпеки, не перешкоджають міграції, слов'яни, починаючи з V ст.,

могутнім потоком вирушили у візантійські землі. Як свідчать джерела,

починаючи з 527 p., походи антів і склавинів разом із іншими варварськими

народами на Константинополь стають регулярними. Нестримне слов'янське

нашестя призвело до того, що вже 577 p., слов'яни контролювали землі на

території Фракії та Македонії, а на початку VII ст. ними було захоплено

Далмацію та Істрію. Наприкінці VII ст. слов'яни майже повністю оволоділи

Балканським півостровом, проникли до Малої Азії. Про масштаби та

інтенсивність слов'янської експансії свідчить той факт, що тогочасні західні

автори називають навіть Пелопонес Славонією. Візантійський імператор

6

Константин Багрянородний так підсумовує наслідки слов'янської міграції:

«Зіслов'янилась вся наша земля і стала варварською».

Більшість сучасних вчених, які вивчають питання етногенезу слов'ян,

вважає, що початок формування окремих слов'янських народів і, зокрема,

праукраїнського етносу було покладено розселенням антів та склавинів.

Видатний вітчизняний історик М. Грушевський вважав антів предками

українського народу. Оскільки іранське ім'я народу «анти»( в перекладі означає

«край», «кінець») — жителі пограниччя, окраїни, тобто українці. Енергійні анти

у ході Великого переселення народів проникли на Балкани, Верхній Дніпро,

Донець та Дон. Згодом зазнали поразки від нової варварської хвилі, яка

принесла з собою аварів із Центральної Азії. Починаючи з 602 p., анти в

історичних джерелах не згадуються, а от склавини фігурують у творах

більшості європейських та східних авторів, що ведуть мову про етнічні

угруповання, які проживали на території України в VII— IX ст. Цілком

закономірно, що етнонім «склавини», трансформувавшись з часом у «слов'яни»,

дожив до наших днів.

За даними сучасної археології, процес утворення праукраїнського етносу

відбувався за такою схемою: в V—VII ст. носії пеньківської культури (анти) та

празької (склавини) вирушили в південному напрямку. Антська хвиля

покотилася на Балкани, а згодом на Ельбу, поступово інтегруючись із

західними слов'янами. Склавини ж не пішли так далеко. Їхні нащадки утворили

в VIII—X ст. між Дніпром, Дністром і Західним Бугом нові етнічні

угруповання, підґрунтям яких була культура Луки Райковецької (нині відомо

понад 200 пам'яток). Ця культура сформувалася на базі празької (склавини) із

залученням певних елементів пеньківської (анти) культур. З культурою Луки

Райковецької фахівці пов'язують племена древлян, бужан, волинян, уличів,

тиверців, які й були безпосередніми пращурами українців.

7

4. Суспільний розвиток східних слов'ян

Доба VI—IX ст. в історії східного слов'янства характеризується

глибокими якісними суспільними змінами, визріванням, та становленням тих

факторів суспільного життя, що сприяли в IX ст. виникненню Давньоруської

держави на теренах Східної Європи.

Система господарювання східних слов'ян ґрунтувалася головним чином

на землеробстві. Допоміжну роль відігравали розвинуте скотарство та сільські

промисли. Протягом VII—IX ст. значно удосконалюється техніка землеробства.

Саме на цей час припадають поява і поширення залізних наральників, серпів,

кіс-горбуш, мотик, ручних жорен. Розширюється асортимент вирощуваних

злаків, починають активно культивуватися пшениця, жито, ячмінь, овес.

Археологічні знахідки зерен ярих та озимих культур свідчать про застосування

двопільної системи землеробства.

Поряд із землеробством традиційним для праукраїнців було

тваринництво. Переважно розводили велику рогату худобу і свиней, рідше

овець, кіз, коней.

Полювання займало важливе місце, адже звірини було багато (тури,

зубри, лосі, олені, багато було хутряних звірів: білки, куниці, лисиці, а головне

- бобри, чому сприяло розмаїття річок). Шкіри і хутра тварин складалали чи не

найбільшу частку експортованих товарів у торгівлі.

У широкому вжитку слов`ян був мед, меді віск спрямовувася на продаж, часто

навіть податки збиралися медом або воском. У лісах пчіл тримали у бортях -

природніх або ж штучних дуплах дерев (звідси й назва), а там де лісів було

мало - у вуликах.

Значну роль у господарстві відігравали ремесла та промисли (мисливство,

рибальство, бортництво, збиральництво). Із ремесел найрозвинутішими були

залізодобування та металообробка, котрі у великій мірі визначали рівень

розвитку суспільства. Поширеними були ковальство, гончарство,

деревообробка, прядіння й ткацтво, обробка шкіри та кості, виробництво

прикрас тощо. Поступово ремесла зосереджувалися у городищах, які

8

переростали у містечка й міста, ставали центрами племінних об'єднань. Свої

вироби ремісники вимінювали на продукцію сільського господарства, що

сприяло встановленню тісніших зв'язків між ремісничими центрами й

сільською округою.

Певного рівня досягла зовнішня торгівля. Праукраїнські. племена мали

торгово-обмінні стосунки з містами-державами Північного Причорномор'я,

Візантією, Великою Моравією, Болгарією, Хозарією та іншими країнами й

народами. Вивозилися раби, зерно, хутра, шкіри, віск, мед, а ввозилися вина,

вироби зі скла, прикраси, срібні монети тощо. Відокремлення ремесла від

сільського господарства, зародження товарного виробництва в VIII—X ст.

сприяли активізації не тільки внутрішнього обміну, а й розширенню зовнішньої

торгівлі. Особливо жвавими були торговельні зв'язки з Великою Моравією,

Болгарією, Хозарією, Візантією та іншими країнами. Розширення торгівлі, з

одного боку, — збагачувало слов'янську родоплемінну знать, посилювало

диференціацію суспільства, з іншого — надзвичайно гостро ставило питання

про захист важливих торговельних шляхів та створення власної державності.

До того ж торгівля сприяла державотворчому процесу, ніби «зшиваючи» в одне

ціле строкаті клаптики земель слов'янських сусідських територіальних общин.

Протягом усього І тис. матеріальна культура східних слов'ян зберігала

спільні риси. Як правило, слов'янські поселення мали площу 1— 2,5 га і

розташовувалися на південних схилах річок та інших водоймищ цілими

групами недалеко одне від одного. Житлом для людей служили напівземлянки

або землянки із плетеними чи зрубними стінами і вогнищем, а з V ст. —

пічкою-кам'янкою. Кераміка була ліпною, інколи оздоблювалася врізними

узорами. Тенденції до формування спільної матеріальної культури

посилювалися спільністю діалектних говорів, створюючи сприятливий ґрунт

для консолідації слов'ян.

Слов`яни жили великими гуртами, за житла слугували напівземлянки

(дерев`яні стіни обмащені глиною), біля яких тут же знаходились і ями з

запасами продуктів, або ж хати, що мали сіни і 2 світлиці (кімнати). Поблизу

9

поселень розташовувались могильники (безкурганні могили, існувало

трупоспалення - фактично по всій території сучасної України). Поселення мали

укріплення - городища з високими земляними валами ат глибокими ровами.

Розташовувались вони на берегах рік, у пущі боліт, серед лісів.

Слов`яни не були особливо навчені воювати в польових умовах (на

відкритій степовій місцевості) тому і за основну стратегію мали оборонну, у

вигляді укріплених городів. Десь на 5-8 століття припав основний розвиток

воєнної організації слов`ян.

Не зважаючи на досить об`ємну териотрію проживання, розмаїття

племен, слов`яни зберігали спільність релігійного світогляду.

Прокопій Кесарійський, зокрема, зазначав, що "вони мають єдиного Бога,

що посилає блискавку і Йому жертвують корову й усяку худобу. Не визнають

провидіння. Як хто має важку годину, то прохає за своє подальше життя,

обіцяє, якщо не загине, жертву Богові і, врятувавшись, дає обіцяне й думає, що

цією жертвою він і був врятований. Вони поклоняються річкам, німфам, іншим

божествам, жертвують їм усяку усячину і з цих жертв потім собі ворожать".

Богам старались завжди віддячувати при щасливому подоланні

небезпечного шляху, чи вдалому проведенні якоїсь оборудки. Скажімо після

проходження Дніпрових порогів часто приносили жертви на о. Хортиця.

Достатньо поширені були фігурні зображення богів (наприклад, ідоли

"баби" від "Ба" - праматір людства). Конкретних відомостей про наявність

жерців нема, але навіть серед сучасних слів та й навіть прізвищ українців

трапляються такі, що вказують на існування окремої групи жерців у суспільстві

- Ворожбит, Характерник, Всевидець, Чарівник. Крім того жертвоприношення

(чи інший спосіб спілкування з божествами) віруючі могли робити і власноруч.

Отже релігійні уявлення слов`ян були детально структуровані,

супроводжувались глибоко символічними ритуалами й обрядами.

Християнство так і не змогло пригасити вплив автохтонної релігії і сучасні

християнські обряди на териорії україни складаються часто з симбіозу давньої

10

релігії та хритиянського Православ`я, де все таки багато більшу частину займає

саме релігія наших предків з дохристиянських часів.

5. Започаткування державності у слов’ян

У V—VI ст. суспільний лад слов'ян перебував на стадії становлення,

відбувався перехід від первісно-родового до класового суспільства. Це була

доба військової демократії, суть якої полягала в тому, що реальна влада

належала племінним зборам, а не концентрувалася в руках знаті (старійшин та

князів). Проте з часом глибокі зміни в суспільному житті, що відбулися в VII—

IX ст., підштовхнули процес державотворення.

До утворення Давньоруської держави у східних слов’ян існувало 14

великих племінних об’єднань (дуліби, поляни, бужани, волиняни, сіверяни,

тиверці, уличі та ін.). VI – VIII ст. – період еволюції союзів слов’янських

племен у протодержавні утворення – племінні князівства, серед яких

виділялися об’єднання дулібів і полян. Аварська навала помітно ослабила

дулібів, що надавало перевагу полянам у південній частині східнослов’янського

етнічного масиву

Основні передумови утворення східнослов'янської державності:

- на початок VIII ст. в цілому завершився процес розселення слов'ян і

утворення територіально визначених великих і малих союзів племен;

- наявність у східнослов'янських союзів племен певних локальних

відмінностей у культурі й побуті;

- поступове переростання союзів племен у племінні князівства -

додержавні об'єднання більш високого рівня, що передували появі

східнослов'янської держави;

- формування на зламі VІІІ - ІХ ст. навколо Києва першої

східнослов'янської держави, яку фахівці умовно називають Київським

князівством Аскольда.

Можно виділити такі головні етапи процесу об'єднання східних слов'ян в

одну державу:

11

а) створення князівства (держави) із столицею в Києві; до складу цієї

держави ввійшли поляни, русичі, сіверяни, дреговичі, полочани;

б) захоплення влади в Києві новгородським князем Олегом (882 р.), під

владою якого до цього перебувала частина слов'янських племен;

в) об'єднання майже всіх східнослов'янських племен в одну державу

Київську Русь.

Першими слов'янськими князями були:

- князь Кий (напівлегендарний) - вождь союзу племен полян, засновник м.

Києва (за легендою, разом з братами Щеком, Хоривом та сестрою Либідь у V-

VІ ст.);

- князь Рюрик - літописна згадка про нього в «Повісті минулих літ»,

йдеться про призвання у 862 р. новгородцями «варягів» Рюрика з дружиною;

- князі Аскольд і Дір завоювали Київ у другій половині IX ст., за

літописними даними Аскольд і Дір були боярами князя Рюрика;

- після смерті новгородського князя Рюрика (879 р.) до повноліття його

сина Ігоря фактичним правителем новгородської землі став Олег;

- у 882 р. Олег захопив Київ, за його наказом було вбито київських братів

Аскольда і Діра; початок правління у Києві династії Рюриковичів; князя Олега

багато дослідників вважають безпосереднім засновником Київської Русі.

Отже, паросток державності Київської русі не був заведений із-за моря

варягами чи пересаджений cусідами - хозарами. Він зріс на місцевому грунті

задовго до IX ст. внаслідок складного і тривалого соціально-економічного та

культурного розвитку слов’янського суспільства.

12

Висновок

Отже, проаналізувавши дану тему, можна зробити висновок, що

розселення східних слов’ян із своїх прабатьківських ареалів вело до

подальшого зростання специфічних особливостей їх окремих племен. Скажімо,

деревляни складали самостійний антропологічний комплекс, разом із

волинянами вони відрізнялися різко вираженими європеоїдними рисами.

Поляни теж мали європеоїдну зовнішність, в той час як дреговичі і радимічі за

складом були неоднорідні. Натомість найсхідніше плем’я в’ятичів, як то і

можна було очікувати, мало фінно-угорську основу . Таким чином, як предки

українців, так і предки білорусів та росіян, вже не відрізнялися особливою

расовою чистотою, але кожен з цих народів мав свої специфічні особливості.

Таким чином, на час, коли починається писана історія східного

слов’янства, воно вже суттєво різнилося між собою за мовними та

антропологічними ознаками і ділилося на чотири етнічні групи, кожна з яких не

була вже однорідною і не мала власної самоназви, а була поділена на окремі

племена, етнічний розвиток яких визначався все більше не географічними

умовами, а суспільно-політичними чинниками, котрі все більше ініціювали

інтеграційні процеси між окремими етнічними угруповуваннями.

У світлі останніх досягнень слов'янської археології є всі підстави

вважати, що в підоснові слов'янських ранньосередньовічних культур:

колочинської, пеньківської, празької та дзедзіцької лежать старожитності

першої половини І тис. н. е.: київська культура та слов'янські групи

черняхівської і пшеворської культур. Гіпотези тих дослідників, які вважали, що

джерело виникнення ранньосередньовічних слов'янських культур слід шукати

лише у якомусь одному регіоні (або на північному сході на території

поширення київської культури та інших культурних груп, або на заході в

областях пшеворських старожитностей), не знаходять підтвердження. V—VII

ст. почалося велике розселення слов'ян на Дунай, Балкани та захід у межиріччя

Одри та Ельби. Вирішальну роль у формуванні українського етносу відіграли

міграційні процеси II—VII ст. Під час Великого переселення народів у горнилі

13

історії було переплавлено та інтегровано чимало етнічних утворень, які лягли в

основу багатьох сучасних народів. Українці не виняток у цьому процесі. Вони

— прямі етнокультурні спадкоємці склавинів і частково антів.

Отже, зміни, що відбулися в суспільному житті східних слов'ян у VI—IX

ст. (удосконалення техніки та технології землеробства, піднесення ремесла,

пожвавлення торгівлі, розклад родово-общинного ладу, класова диференціація,

виділення дружини на чолі з князем у відособлену привілейовану корпорацію,

формування спільної культури, поява перших протодержав) сприяли створенню

фундаменту, на якому в IX ст. зросла могутня будова Давньоруської держави.

Подальше становлення державності в східних слов'ян було закономірним

підсумком внутрішньої еволюції їхнього суспільства. У процесі

державотворення помітну роль відіграли зовнішні сили: варяги, які сприяли

активізації політичного життя східнослов'янського суспільства, та хозарський

каганат, який, постійно загрожуючи агресією, підштовхував слов'янські землі

до консолідації. Водночас історичні факти свідчать, що перші протодержавні

утворення — князівська влада та інші елементи державотворчого процесу —

мають переважно місцеве походження і виникли задовго до утворення

Давньоруської держави.

Підсумовуючи, зазначимо, що внутрішній соціально-економічний

розвиток східнослов’янського суспільства, зокрема досягнутий ним у VII—VIII

ст. рівень розвитку продуктивних сил і соціальних відносин, суспільний поділ

праці об'єктивно зумовили зародження феодальних відносин, становлення і

розвиток ранньофеодальної держави.

14

Список використаних джерел

1. Баран В. Д. Велике розселення словян //Археологія. – №2. – С.

30 – 37.

2. Балушок В. Етнічна ситуація на слов’янських землях України

в епоху Київської Русі / В. Балушок, І. Філіпова // Народна творчість та

етнографія. – 2004. - №4. – С. 46 – 57.

3. Бойко О. Д. Історія України: навч. посіб. /3-тє вид., доп. – К.:

Академвидав, 2010. - 688с.

4. Залізняк Л. Л. Етногенез українців, білорусів та росіян //

Пам'ять століть. — 1997. — № 4. — С. 2—13.

5. Петров В. П. Етногенез слов'ян. — К., 1972. — 214 с.

6. Юрій М. Ф. Історія України: Навчальний посібник для

студентів неісторичних факультетів всіх рівнів освіти. - К. : Кондор, 2007.

- 249 с.

15