Соколова Наталія Леонідівна,вчитель історії Миколаївського морського ліцею імені професора М.Александрова , вища кваліфікаційна категорія

ел.адреса:colnce13@ukr.net

Використання ІКТ на уроках історії

Мультімедіатехнології вже міцно увійшли в наше життя. Щодня з'являються все нові і нові способи їх використання. Не оминула ця тенденція і сферу освіти, дозволивши використовувати в процесі навчання більш наочні, змістовні та ефективні матеріали. Вивчення історії є одним із найважливіших чинників формування національної свідомості народу. “Без знання минулого неможливо точне поняття про сучасне”, – справедливо наголошував видатний український історик М.С.Грушевський. За короткий час в Україні створену нову цілісну систему викладання історії України та Всесвітньої історії, повністю оновлено зміст та структуру історичної освіти. Однією із проблем викладання історії є комплексний підхід до засвоєння історичного матеріалу. Як правило більшістьучніввціломуволодіютьісторичними фактами, можутьвикладатиїх в хронологічнійпослідовності та знаютьнайважливішіісторичнідати. В той же час проблемою залишаєтьсяформування у школізагальногоісторичногосвітогляду. В курсі “ІсторіяУкраїни” та “Всесвітньоїісторії” учнізустрічаютьчималоісторичнихобразів. Для значноїкатегоріїзвернення до історичнихперсоналій є непростою проблемою. Тільки в курсівітчизняноїісторіїученьмаєвиявитизнанняісторичнихпортретів, зокремакнязів, гетьманів, керівниківнаціонально-визвольногоруху, політичнихдіячів, видатнихпредставниківсуспільного і культурного відродження.Вметодичнихпосібниках ( для всебічноговисвітленняісторичнихперсоналій )рекомендується:

1. Ознайомитися з найважливішимибіографічнимиданими.

2. Простежитипроцесстановленняособистості в конкретному середовищі.

3. Виявитиісторичніумови, щовідіграли роль у формуванніпоглядів, якостей особи.

4. Дослідити участь історичної особи в суспільномужитті.

5. Визначити, інтересиякоїсоціальноїгрупи, класу, політичноїсиливідбиваєісторична особа в своїйдіяльності.

6. Виявитивпливконкретноїісторичної особи на окремігалузіжиттячисуспільно-політичніпроцеси.

7. З’ясуватиморально-психологічніякостіісторичної особи.

8. Показати коло однодумців і соратниківісторичної особи.

9. Визначитиісторичну роль особи та їївплив на певну сферу життясуспільства.

Для успішногозасвоєннявивченняособистості, я найчастішезстосовуюрізноманітніприйомивізуалізації, які є ефективнимзасобомкомунікації, оскількидозволяютьзалучитивеликімасивиінформації. Самевізуалізація є основою сучасногоінформаційного простору, адже без відповіднихзоровихобразівнеможливоуявитирезультатидослідженняособистості,явищатощо . Дієвістьвізуальноїінформації на уроках історіїзалежитьвід виду візуальногоматеріалу та способу йогопредставлення.

Одним з найбільш цікавих нововведень при вивчені історичної особи став інтерактивний плакат або ( найчастіше використовую) представлення особистості через один слайд.Пошукавши в інтернеті, можна знайти безліч варіантів виконання інтерактивних плакатів, причому кожен розробник увазі під цим поняттям щось своє: хтось презентацію, хтось цілий навчальний курс з блоком контролю і т.д. Давайте ж розберемося що таке інтерактивний плакат, для чого він потрібен, і які види плакатів бувають

Що таке інтерактивний плакат?

Плакат - це наочне зображення, яке може бути використане в самих різних цілях: реклама, агітація, навчання і т.п. Важливо те, що плакат за своєю суттю - це засіб надання інформації, тобто основна його функція - демонстрація матеріалу.

Під інтерактивністю розуміється здатність інформаційно-комунікаційної системи, активно і різноманітно реагувати на дії користувача .

Таким чином, інтерактивний плакат - цезасібнаданняінформації, здатне активно і різноманітнореагувати на діїкористувача. Що з цьоговипливає? Як мінімум те, щоінтерактивний плакат не можеявляти собою статичнуілюстрацію, абонабірмультимедіакомпонентів - він повинен забезпечувативзаємодію контенту (змісту плаката) з користувачем.

Для чоговінпотрібен?

У процесінавчанняінтерактивний плакат дозволяєдосягтдужеважливихрезультатів:

Соколова Н.Л.вчитель історії,Миколаївського морського ліцею ім.професора М.АлександроваТема.Активізація опозиційний рух в Україні в середині 60-х — на початку 70-х рр.Форми діяльності дисидентівМета:

розкрити причини активізації опозиційного руху наприкінці 1960-х — у 1970-ті рр.

Дати оцінку дисидентського руху цього періоду. З’ясувати течії дисидентськогоруху та дати їм характеристику формувати ціннісні судження стосовно діяльності історичних постатей визначати корисність, необхідність і значущість історичних подій і діяльності людей Виховувати в учнів цікавість і повагу до історичного минулого своєїкраїни, до борців за

незалежність України.

Очікувані результатиТип уроку: Прес-конференція,створення проекту «Прометеї українського духу»(систему плакатів до теми )Захист : печа-кучаПідготовчий етапОб’єднання учнів у групи: •Історики•Політолог•Правозахисники•Представник КДБ•Літературознавці•Мистецтвознавці

Прес-конференція — організована зустрічжурналістів із представниками компаній, організацій або окремими персонами..Прес-конференції:організовуються з метою надання ЗМІ проблемної та коментуючої інформації;характеризуються можливістю отримання інформації з перших рук, перевірки відомостей і уточнення версій за допомогою питань.Печа-куча — методологія презентації коротких доповідей, спеціально обмежених за формою і тривалістю

ІІІ . Мотивація навчальної діяльностіДемонстрація фільму С.Параджанова «Тіні забутих предків»

4.09.1965 у кінотеатрі «Україна» відбувся прем'єрний перегляд кінофільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» (знятого за мотивами повісті М.Коцюбинського). Після виступу режисера в обговоренні фільму взяв участь Іван ДЗЮБА, який повідомив публіці про недавні таємні арешти серед української інтелігенції, назвав імена заарештованих. Директор кінотеатру намагавися відіпхнути І.ДЗЮБУ від мікрофона, із залу почулися вигуки: «Неправда!» Хтось увімкнув пожежну сирену. І.ДЗЮБУ за попередньою домовленістю підтримав В'ячеслав ЧОРНОВІЛ, який вигукнув: «Хто проти тиранії – встаньте!». Частина залу підвелась, але пустили фільм. У перерві між частинами стихійний протест підтримав Василь СТУС: „Протестувати повинні всі: сьогодні хапають українців, завтра хапатимуть євреїв, потім росіян!”.

Акція не була підготовлена. Сам ДЗЮБА нікому не розповідав, про що він буде говорити. Так що перегляд, задуманий як торжество офіційної української культури, яка одержала міжнародне визнання (фільм уже був відзначений золотою медаллю на міжнародному кінофестивалі в Мілані) – перетворився на стихійну демонстрацію протесту. Обговорення фільму було фактично зірване. С.Параджанов пізніше сказав, що він не має претензії, тому що й сам підтримав протест.Ця акція, що відразу ж стала широко відомою, і „мітинг гласності” в Москві 5.12.1965, де було заявлено протест проти арешту Андрія Синявського та Юлія Даніеля, стали першими публічними правозахисними заходами в СРСР у роки правління Л.Брежнєва. Реакція влади була негайною: були звільнені з роботи І.ДЗЮБА, В.ЧОРНОВІЛ, виключені з КПРС Ю.БАДЗЬО, М.КОЦЮБИНСЬКА, з аспірантури – В.СТУС.ІV. Сприйняття та усвідомлення навчального матеріалуАктивізація опозиційного руху в другій половині 60-х — на початку 70-х рр.

Течії дисидентського руху

Історик.

Внутрішніми передумовами опозиційного руху були: практично бездержавний статус України, панування партійно- радянської бюрократії, утиски національного культурно-духовного життя, цілеспрямована русифікація корінного населення.Ігнорування комуністичним режимом законів, норм і правил, підкорення інтересів особи примарним інтересам колективу і тоталітарної держави логічно спричинили виникнення легального руху за права людини, який жорстоко переслідувався режимом.Правозахисна течія руху опору була представлена Українською Ґельсінською групою (УҐГ, 1976–1988).Чималий пласт антирежимної опозиції становили також борці за свободу совісті, зокрема представники православної та репресованих Української греко-католицької і різних протестантських церков. Серед визнаних діячів цього руху були Василь Романюк, Йосип Тереля, Георгій Вінс.Отже, основними течіями опозиційного руху в Україні другої половини 50–80-х років були:• самостійницька, яку представляли, зокрема, національно-визвольний рух підпільних груп;• національно-культурницька, яку презентував рух «шістдесятників»;• правозахисна та рух за свободу совісті (релігійна опозиція).Політолог.Склад дисидентського рухуДо дисидентського руху слідом за інтелігенцією поступово втягувалось робітництво. Наприклад, під адресованим у квітні 1968 р. вищому партійному та державному керівництву СРСР листом-протестом проти незаконних репресій та судів в Україні з-поміж 139 підписів діячів науки, літератури, мистецтва, виробничої інтелігенції, педагогів та студентів були прізвища 28 робітників.

Відомий аналітик українського руху опору Мирослав Прокоп подав у журналі «Сучасність» за 1974 р. своєрідну «анатомію» опозиції, тобто соціологічний аналіз 530 учасників руху, згаданих у документах самвидаву. За фахом найчисельнішу групу становила інтелігенція (інженери, лікарі, вчителі, журналісти) — 36,8 %, далі йшли робітники — 12,8, науковці — 11,9, літератори — 10,9, студенти — 9,2, митці — 6,6, священики Української католицької церкви — 4,7, селяни — 2,6 %, один працівник міліції і одинматрос. Професії 21 особи встановити не вдалося. Серед учасників руху було 14,9 % жінок. Завіком домінуючою була група людей 25–45 років. Більшість опозиціонерів не оминула членства в комсомолі, але комуністами стали лише окремі з них. Невеликою булла й кількість колишніх членів ОУН.

Цікавою видається географія руху, проаналізована за місцем праці його учасників. Головні сили опозиції зосередились у Києві та Київській області — 258 осіб (48,7 %). На Львівта область припадало 116 осіб (21,9 %). Наступними за кількістю дисидентів були такі області: Івано-Франківська — 41 особа, Дніпропетровська — 24, Тернопільська — 22, Донецька — 10, Волинська і Р івненська — по 8, Житомирська, Одеська і Харківська — по 6, Запорізька — 5.

Чисельність опозиціонерів 60-х років була набагато меншою порівняно з попередніми етапами незалежницьких змагань. Дослідник української історії з Канади Богдан Кравченко склав список дисидентів 1960–1972 рр., у якому налічувалось 975 імен. Інші джерела також вказують, що активних учасників опору було близько тисячі.Опозиційний рух в Україні захопив у свою орбіту представників усіх соціальних верств суспільства. Але місце їх у боротьбі визначалося не класовою приналежністю чи соціальним статусом, а особистими якостями.Правозахісник.Форми опоруУчні заповнюють схему

Форми боротьби дисидентів

Робота з документом.«29 грудня 1967 р.Першому секретареві ЦК КПУ П. Ю. ШелестуМи, присутні на судовому засіданні в справі В. М. Чорновола, побачили, що суд цього свого обов’язку не виконав. Він проводився некваліфіковано і необ’єктивно. Його вирок перебуває в разючій невідповідності до матеріалів слідства і звинувачення і скидається на особисту помсту, розправу наділених владою осіб над людиною, що по-інакшому думає і насмілюється критикувати дії окремих представників радянських установ, тобто здійснює своє конституційне право».Запитання1. За що судили В. Чорновола?2. Чому взагалі міг відбутися подібний суд?3. Чи були подібні суди винятковим явищем?

Учасники новітнього етапу національно-визвольної боротьби сприйняли не лише основні державницькі та демократичні ідеї попередників, а в окремих випадках і тактику боротьби.Йдеться про створення підпільних груп та організацій, про самоспалення як вищий вияв жертовності, поширення листівок, методи таємної політичної роботи серед людей.Жорстоко переслідувані сміливці продовжували відстоювати національну символіку: вивішували синьо-жовті прапори на честь важливих подій української історії, малювали тризуб на поширюваних листівках. Лише за виготовлення та намір вивісити національні прапори 1957 р. у Л ьвові на честь відновлення української державності 1941 р. Веніамін Дужинський отримав 25 років таборів суворого режиму (смертну кару було

скасовано 1947 р.), а Марія Василів за пошиття цих прапорів — 10 років. Обоє додатково дістали по 5 років утискання у правах та стільки ж — заборони мешкання у західних областях УРСР.Монополія бюрократії на засоби масової інформації й відмова підцензурної преси друкувати матеріали, зміст яких не влаштовував правлячі кола країни, змусила опозиційні сили вдатися до позацензурних видань, які дістали влучну назву «самвидав». Поява його в Україні датується 1964 р. Серед перших «самвидавних» публікацій були поезії Ліни Костенко та Василя Симоненка, твори Івана Дзюби, Євгена Сверстюка, Валентина Мороза, Івана Світличного та багатьох інших провісників духовної свободи, а також машинописний журнал Українського національного фронту «Воля і Батьківщина».Унікальним явищем опозиційного друку став позацензурний журнал «Український вісник», який редагував В’ячеслав Чорновіл.(представлення плакату)

Більшість публікацій самвидаву передруковували українські видавництва за кордоном, зокрема «Сучасність» (Мюнхен, Німеччина), «Смолоскип» (Балтимор, США), Перша українська друкарня у Франції та ін. Виходили вони також у перекладах іноземними мовами.Своєрідною формою опору тоталітарному режимові в науці, літературі, образотворчому мистецтві була езопова мова. Болючі проблеми національного буття порушувались на симпозіумах та конференціях під прикриттям інтернаціональних гасел. Організовувались Шевченківські свята, вечори Івана Франка та Лесі Українки, гуртки з вивчення історії України. Підтримували національну самоповагу самодіяльні популяризатори народних та релігійнихтрадицій, проводячи вертепи, свята Івана Купала, співаючи колядки та щедрівки. Мандрували містами й селами народні хори, зокрема «Гомін», «Жайворонок» та ін. Помітним явищем у духовному житті стали клуби творчої молоді.В окремих випадках опозиціонери вдавалися до мовчазних зібрань біля пам’ятників світочам національного духу, мітингів протесту, демонстрацій, пікетувань. На антирежимні акції перетворювались похорони однодумців, судові процеси над дисидентами.Дисиденти писали відомі письмові заяви, петиції вищим державним та партійним органам, протести, відкриті листи, звернення на адресу міжнародних організацій, урядів демократичних країн.Боротьба з режимом не припинялась і за ґратами. Окремі опозиціонери відмовлялись від участі у слідстві, перетворювали останнє слово на судових процесах в акт звинувачення антидемократичної системи. У таборах дисиденти влаштовували акції мовчання, невиходу на роботу, боролися за перехід у статус політв’язня, передавали на волю документи, інформацію про табірні порядки.Головною зброєю політв’язнів у відстоюванні власної гідності або під час захисту друзів від знущань адміністрації, організації протестів було голодування. Вдавалися вони до цього засобу досить часто. Адміністрація таборів на це реагувала карцерами, забороною побачень і надання медичної допомоги. Але голодуючий був позбавлений права померти: його годували примусово, роздираючи спеціальними пристроями рот і подаючи їжу через запханий у шлунок зонд. Помирати дозволялося поза голодуванням, але нена знак опору.Активною формою протесту проти тоталітарної системи булла відмова від радянського громадянства, подання заяв на виїзд за кордон. Влада розглядала їх як заяви на переселення в тюремні камери, хоча під тиском міжнародної громадськості окремим диссидентам вдалося прорватись крізь «залізну завісу». Дехто, не витримуючи тиску й переслідувань, намагався перейти кордон таємно, що також загрожувало тривалим ув’язненням. Пильному контролю з боку спецслужб підлягали зв’язки опозиції з українською діаспорою.Такі контакти активно використовувалися для провокацій проти дисидентів з метою їхньої дискредитації.Найбільш поширеною, хоч і пасивною формою опору системі було інакомислення. Його проявами були «шухлядна» творчість науковців та літераторів, неформальні товариські дискусії, «кухонні» розмови, що свідчили про зростання невдоволення свідомої частини нації ідеологічним тиском і колоніальним статусом України.Такі люди, власне, й були опорою сміливців, що виступали з відкритим «забралом». Вони допомагали переховувати викривальні матеріали, збирати й передавати за призначенням документи й свідчення про репресивну політику властей, друкували, розмножували й розповсюджували «самвидав», відкривали двері своїх домівок для переслідуваних. Серед тисяч імен надійних помічників опозиції — Олена Антонів, Мирослава Глібовецька, Людмила Дашкевич, Ярослав Кендзьор, Роман Крип’якевич, Віра Лісова, Ярослав Малицький, Ольга Орлова, Ліля Сверстюк, Теодозій Чабан.Їх також переслідували, звільняли з роботи, заарештовували, намагалися зробити донощиками, але зламати не змогли.ЗапитанняНазвіть форми боротьби дисидентів?Методи боротьби дисидентів

1. Листи-протести до керівних органів УРСР і СРСР. Протести, відкриті листи, звернення на адресу міжнародних організацій та урядів демократичних країн.2. Акції солідарності з іншими народами, які зазнали утисків з боку тоталітарної системи; підтримка кримських татар у їх прагненні повернутися на батьківщину; відстоювання ідеї рівноправності народів.3. Видання і розповсюдження листівок, самвидаву.4. Індивідуальні протести, вивішування синьо-жовтих прапорів.5. Створення правозахисних організацій.Представник КДБ.Репресії проти правозахисниківБільшість дисидентів періодично «перевиховувалась» за вироком суду за ґратами та колючим дротом. За даними Секретаріату Міжнародної амністії, в СРСР налічувалось від 600 до 700 політв’язнів. Українці серед них становили у різний час від 25 до 75 %.Судили дисидентів переважно за 62-ю статтею Карного кодексу Української РСР «Антирадянська агітація і пропаганда», яка у першій частині передбачала до 12, а у другій — до 15 років покарання, у тому числі в обох випадках по 5 років заслання. Зрідка застосовувалася стаття 187, яка, на відміну від попередньої, не вбачала у діях підсудного мети підриву чи ослаблення радянської влади і містила максимальний 3-річний термін позбавлення волі у таборах загального режиму. Інколи дисиденти потрапляли під дію статті «Зрада батьківщини», яка передбачала смертну кару.Йшлося, звичайно, не про шпигунство чи розкриття державної або військової таємниці, що було основним змістом статті, а про «діяння, умисно вчинене громадянином СРСР на шкоду суверенітету, територіальної недоторканності… СРСР». Отже, той, хто вважав за доцільне Україні скористатися конституційним правом на вільний вихід з СРСР, підпадав під дію цієї статті і міг бути засуджений до розстрілу.Чималий реченець отримували дисиденти за читання і поширення творів М. Грушевського й П. Куліша, «Історії України» М. Аркаса, праці І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», твору О. Солженіцина «Архіпелаг ГУЛаг», роману Б. Пастернака «Доктор Живаго», розповсюдження національної символіки, з’ясування «білих плям» української історії (штучного голодомору 1932–1933 рр., знищення кращих українських письменників, діяльності УНР , ЗУНР , ОУН УПА та ін.), за звертання з критичними пропозиціями та протестами до партійних, радянських та адміністративних органів, написання власних творів, які виходили за визначені ідеологічні рамки, та публікацію їх за кордоном.Крамольним вважалося будь-яке правдиве слово, бодай коли б воно було мовлене. Наприклад, під час обшуку у В. Чорновола 30 вересня 1965 р. було вилучено твори Б. Грінченка, М. Костомарова, П. Куліша, В. Антоновича, Є. Олесницького, В. Щурата, Рабіндраната Тагора, А. Крушельницького, Б. Лепкого, М. Возняка, Г. Костельника, І. Крип’якевича, В. Винниченка, Б. Антоненка-Давидовича і навіть «Галицько-Волинський літопис».Якщо ж не набирали достатніх «підстав» для застосування політичних статей Карного кодексу, то вдавалися до кримінальних, фабрикуючи справи зазвичай у переддень закінчення терміну ув’язнення чи заслання або невдовзі після звільнення. Такого переслідування зазнали Микола Плахотнюк, Сергій Параджанов, В’ячеслав Чорновіл, Микола Горбаль, Василь Січко, ВолодимирМонбланов та інші.Найнебезпечніших вільнодумців ізолювали у психіатричних лікарнях, зокрема спеціального типу, що були фактично психіатричними тюрмами. Потрапляли туди також ті, кому ні антирадянщини, ні аморальщини приписати не вдавалося, а також віруючі з вищою освітою, порушники кордону, учасники виробничих конфліктів. Якщо в’язні могли сподіватися, що їх випустять на волю, то у психлікарні могли «лікувати» хоч до смерті. Щоб перетворити здорових людей на психічно хворих, застосовувався цілий набір засобів. «Хворого» дисидента вміщували в середовище вбивць, ґвалтівників, параноїків під наглядом «санітара» з карних злочинців. А завершити справу допомагали препарати, що пригнічували волю, психіку, інтелект, пам’ять, емоції. Серед жертв цього психічно-в’язничного террору були генерал Петро Григоренко, математик Леонід Плющ, лікар Микола Плахотнюк. Примусового «лікування» зазнали Зіновій Краківський, Василь Рубан, Йосип Тереля, Михайло Ковтуненко та багато інших. Вчителя Віктора Рафальського катували у психіатричних тюрмах 27 років (1954–1959, 1962–1964, 1967–1987). Загальна кількість в’язнів психлікарень невідома.За підрахунками Леоніда Плюща, у 70-х роках їх в СРСР було близько двох тисяч.Окрім судового, активно використовувалось й адміністративне переслідування дисидентів, а саме: звільнення з роботи, виключення з КПРС, комсомолу, творчих спілок, вузів й аспірантури, вилучення з видавничих планів і позбавлення права писати й малювати, відмова у захисті і затвердженні захищених дисертацій, забалотування на конкурсах у наукових закладах, оголошення всіляких доган, позбавлення права на професію тощо.За сталінською традицією переслідувань зазнавали не лише дисиденти, але й їхні батьки, діти, близькі родичі.

Найкращим варіантом длярежиму, який вирішував усі клопоти з дисидентами, була їх смерть. А для самих засуджених переслідування тривали і після смерті. Так, тіло в’язня родичам не віддавали до закінчення терміну ув’язнення, а заривали на табірному цвинтарі, залишаючи над похованим лише безіменну табличку з номером.Тих, кого не вдавалося зжити зі світу, активно «перевиховували». Починалися «виховні» заходи одразу після арешту. Ізоляція від суспільства, підступність слідства, приниження з боку наглядачів, цілодобове освітлення камер, постійне підглядання у вічко, «підсадні» співкамерники, зазвичай з числа деградованих карних злочинців, багатогодинні допити ставили на меті зламати волю заарештованих.Суди переважно були закритими. Лише на оголошення вироку інколи допускалися родичі і друзі, хоча за кримінально-процесуальним кодексом суд може бути закритим лише тоді, коли йдеться про сексуальні злочини, інтимні сторони життя підсудних, державну таємницю або злочини неповнолітніх. Якщо ж суд і вважався відкритим, то аудиторію старанно добирали і «сторонніх», тобто близьких підсудного, не допускали.Інакомислячих вміщували переважно у табори суворого або особливого режиму, умови перебування в яких, за виразом В.Стуса, сягали «поліцейського апогею»: смугастий одяг в’язня, ізольовані камери, злиденне харчування, тяжка праця. І арсенал покарань: ПКТ (приміщення камерного типу), ШІЗО (штрафний ізолятор, те саме, що карцер у тюрмі), позбавлення побачень, «ларка», обшуки, свавілля, знущання, приниження, заборона мати свої книги, записи.Будь-яке звертання до влади не лише залишалося без відповіді, а й тягло за собою жорстоке покарання.Повернення з ув’язнення чи заслання не означало здобуття свободи.Інакодумця, як правило, передавали під прилюдний нагляд міліції. «Будучи під наглядом, — писав у заяві до Верховної Ради СРСР Левко Лук’яненко, — я не маю права виїжджати без дозволу міліції, від вечора до ранку не маю права залишати своєї квартири, не маю права відвідувати готелю, кав’ярні, барів, ресторанів міста і зобов’язаний кожної п’ятниці між 17 і 18 зголошуватись у міліції для реєстрації. Моє помешкання навідують міліціонери і дружинники.Мене перевіряють на праці. Це офіційний нагляд. А неофіційний нагляд, у висліді якого органам влади відомий кожний мій крок, — де його межа? Він позбавляє інтимності все моє життя.Мої листи перевіряє КДБ і потім використовує їх проти мене…А «тайна» телефонних розмов…» Мета нагляду — тримати людину «в постійному нервовому напруженні, не дати їй можливості зайнятися суспільною діяльністю, ізолювати її і поступово поставити на коліна».Більшість інакомислячих представників інтелігенції після звільнення потрапляли у «внутрішню еміграцію», позбувшись доступу до засобів масової інформації, права публічно виступати і друкуватись, малювати і брати участь у виставках, знімати фільми і робити телепередачі.

Літературознавці,мистецтвознавці,правозахисники представляють «Промітеїв українського духу»

Утворення Української Ґельсінської спілки

ПравозахісникПогром 1972–1973 рр. примусив учасників руху опору, що залишились на волі, замислитись над оновленням Загальна харак теристика Українсько ї Ґельсінсько ї груп и (УҐГ) (1976–1982)

Створення 9 листопада 1976 р. у Києві було проголошено створенняУкраїнської громадської групи сприяння виконанню Ґельсінських угод, або Української Ґельсінської групи (УҐГ)

Основне завдання

Ознайомлення урядів країн-учасниць Ґельсінської нарадиі західної громадськості з фактами порушень норм Загальної Декларації прав людини та гуманітарних статей Заключного Акта

Засновники О. Бердник, П. Григоренко, І. Кандиба, Л. Лук’яненко,О. Мешко, М. Матусевич, М. Маринович, О. Тихий,Н. Строката-Караванська, М. Руденко

Підсумкидіяльності

Арешти, засудження і заслання фактично припинили діяльність УҐГ. Із 37 членів УҐГ 23 були на засланні, 6 — позбавлені радянського громадянства і виїхали за кордон,3 члени групи загинули (О. Тихий, В. Стус, Ю. Литвин). Але УҐГ, на відміну від інших ґельсінських груп, не оголосила про припинення своєї діяльності.

На початку 1988 р. на її основі постала Українська Ґельсінська спілка (УҐС)Релігійне дисидентствоУ ч и т е л ь. Заборона Української автокефальної церкви в довоєнні роки та Української греко-католицької — у повоєнні, шалена антирелігійна кампанія кінця 50-х — початку 60-х років спричинили зародження та зростання релігійного дисидентства.Найбільш активно боролися за відновлення своїх прав греко- католики. Формально ліквідована Греко-католицька церква діяла в західних областях України в підпільних, «катакомбних» умовах.Значна частина населення цих областей таємно відправляла релігійні обряди. Існувало декілька сотень (до 350) парафій (громад).Ними керували єпископи, які також діяли в підпіллі. За кордоном церквою керував кардинал Йосип Сліпий, який 1963 р. прибув до Ватикану після багаторічного сибірського заслання.Одним з активних борцівза права Греко-католицької церкви в Україні був Йосип Тереля. 1982 р. колишній в’язень таборів та «спецпсихушок» Й. Тереля став одним з організаторів Комітету захисту Української греко-католицької церкви.Мужньо відстоював права вірян один з лідерів українського дисидентства, багаторічний в’язень сталінсько-брежнєвських таборів В. Ромашок. Саме завдяки його діяльності з’явилася опозиція режимові в Р осійській православній церкві, яка на той час фактично перебувала під цілковитим контролем держави.Значну частину релігійного дисидентства становили члени протестантських сект євангельських християн-баптистів, єговістів тощо. Особливу активність у справі їх захисту виявляли Петро Вінс — член УҐС та його син — один з провідників-баптистів пастор Георгій Вінс.КДБ,Придушення дисидентства-виступ учня

Значення дисидентського руху1. Свідчив про наявність кризових явищ у радянській системі. Сприяв розхитуванню радянської тоталітарної системи, поширенню й утвердженню в народі демократичних ідеалів.2. Продовжив традиції національно-визвольної боротьби. З’єднав два етапи національно-визвольного руху — середини і кінця XX ст.3. Відкривав Україну світові.4. Набутий дисидентами досвід та ідеологічні напрацювання були використані в період перебудови і здобуття Україною незалежності.5. Дисиденти зробили вагомий внесок у сучасну теорію і практику державного будівництва.6. Із середовища дисидентів вийшла когорта політиків незалежної України.7. Дисиденти зробили вагомий внесок у розвиток української науки і культури.Особливості руху1. Стає більш масовим і організованим.2. Було відкинуто ілюзії щодо ідей соціалізму і комунізму, рух набув яскраво вираженого антитоталітарного характеру.3. Погляди дисидентів представляли майже весь ідеологічний спектр.4. Зв’язок з громадськістю країн Заходу і міжнародними правоохоронними організаціями.5. Заперечення насильницьких методів боротьби.6. Прагнення легалізувати свою діяльність.7. 80 % дисидентів становила інтелігенція.Рефлексія

Бабка й мураха - спосіб визначення внеску кожного учасника уроку у досягнення спільної мети створення проекту «Прометеї українського духу». На дошці написані слова «Бабка» і «Мураха» (або малюнки). Кожен учасник підходить і записує своє ім'я під відповідним словом, оцінюючи свій внесок .

Домашне завдання.Прочитати відповідний параграф,написати відгук до створенного проекту «Прометеї укр.духу.»