НАЦОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

ПРИ ПРЕЗИДЕНТОВІ УКРАЇНИ

ХАРКІВСЬКИЙ РЕГІОНАЛЬНИЙ ІНСТИТУТ

ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

Кафедра регіонального управління та місцевого самоврядування

КЛАСТЕРИ ЯК ІНСТРУМЕНТ

РЕГІОНАЛЬНОГО РОЗВИТКУ

Матеріали науково-практичного семінару

м. Феодосія

16–20 липня 2012 р.

2012

2

УДК 334.724.4:332

Схвалено Вченою радою Харківського регіонального інституту

державного управління Національної академії державного управління при

Президентові України (протокол № 11/176-8 від 27 листопада 2012 р.)

Редакційна колегія:

Мамонова В.В. (голов. ред) д.держ.упр., проф.; Куц Ю.О. д.держ.упр.,

проф.; Газарян С.В. д.держ.упр., доц.; Макаренко О.М. к.держ.упр., доц.;

Решевець О.В. к.держ.упр., доц.

Кластери як інструмент регіонального розвитку : матеріали науково-

практичного семінару (м. Феодосія, 16–20 липня 2012 р.) / За ред. проф. В.В.

Мамонової. – Х. : ХарРІ НАДУ, 2012. – 115 с.

Розміщено матеріали доповідей учасників науково-практичного семінару

«Кластери як інструмент регіонального розвитку» та рекомендації щодо

організаційно-правового механізму формування і функціонування

територіальних кластерів як основи для забезпечення конкурентоздатності

регіональної економіки та сталого регіонального розвитку.

Розраховано на фахівців з державного управління, працівників органів

виконавчої влади та місцевого самоврядування, науковців, викладачів,

слухачів, студентів Національної академії державного управління при

Президентові України та її регіональних інститутів, інших вищих навчальних

закладів, активістів громадських організацій, а також усіх, хто цікавиться

проблемами формування територіальних кластерів.

УДК 334.724.4:332

© ХарРІ НАДУ, 2012

3

ЗМІСТ

Безуглий О. В.

Державна політика розвитку інфраструктур в умовах існування

регіональних економічних кластерів……………………………………..…...

6

Бобровська О. Ю.

Кластера організація муніципальної економіки: від теорії до практичного

здійснення……………………………………………………............................

10

Васильєв А. О.

Державний фонд молодіжного кредитування як формуючий елемент

регіонального кластеру молодіжної політики………………..……………....

15

Васильєва Н. В.

Кластерний підхід розвитку національної економіки: фінський досвід…....

19

Вишлова-Пилєва І. І.

Територіальні кластери як інструмент підвищення ефективності

регіонального управління: зарубіжний досвід………………………..…...….

22

Добрєва Н. Ф.

Розвиток транскордонних кластерів у сучасних умовах…………………….

26

Крайник О. П.

Напрями державної регіональної кластерної політики…………..……...…...

29

Лиска О. Г.

Концепт ―agency‖ в сучасній теорії розвитку громад……………....………..

33

Ляшевська О. І.

Кластерний метод в системі методів формування соціально-економічного

розвитку регіону…………………………………..……………………………

37

Макаренко О. М.

Регулювання економічного розвитку регіонів: теорії, принципи,

підходи…………………………………………………………..………...…….

40

Мамонова В. В.

Кластеризація як чинник підвищення конкурентоспроможності регіонів....

46

Микитюк М. А.

Соціальні стандарти як основа управління розвитку людського потенціалу

територіальної громади………………………..…………….............................

50

4

Наконечний В. В.

Легітимація місцевого самоврядування на теренах України у 20-х – 30-х

рр……………………………………………………………………………...…

54

Ольшанський О. В.

Перспективи ресурсного забезпечення розвитку територій……..…..….…...

57

Пахомова О.М.

До питання створення кластерів виховання як засобів впливу органів

місцевого самоврядування………………………………..................................

61

Решевець О.В.

Вплив промислових кластерів на інноваційний потенціал регіону….....…...

65

Сердюкова О. Є.

Роль органів влади в формуванні та функціонуванні кластерних

утворень……………………………………………………………………..…..

70

Соловйов В. П.

Теория и практика использования кластеров с целью развития

внутреннего производства………………………………………………..……

74

Теодорович Д. О.

Самоорганізація, як механізм створення територіальних кластерів в

процесі стратегічного планування………………………………………..…...

78

Тимків В. М.

Кластеризація як механізм адміністративно-територіальної реформи…..…

83

Туркіна І. Є.

Правове регулювання забеспченням діяльності органів судової влади в

державному управлінні……………………………………………………..….

87

Холодок В. Д.

Кластерний підхід до збереження культурної спадщини……………….......

90

Чала Н. Д.

Розвиток інноваційних кластерів як базова стратегія модернізації

регіонів…………………………………………………………………….…....

94

Чикаренко І. А.

Формування кластерних структур на муніципальному рівні: інституційно-

організаційний аспект……………………………………………………….....

99

5

Щербаков П. С., Чикаренко І. А.

Роль кластерного підходу у реформуванні системи підготовки

та підвищення кваліфікації державних службовців та посадових осіб

місцевого самоврядування………………………………………………..……

104

Яценко А. А.

Херсонська область як експериментальний майданчик запровадження

кластерних моделей………………………….....................................................

108

Рекомендації……………………………………………………………………..……... 113

6

Безуглий Олександр Володимирович,

к.держ.упр., доцент кафедри регіонального управління

та місцевого самоврядування

ХарРІ НАДУ при Президентові України

Державна політика розвитку інфраструктур в умовах існування

регіональних економічних кластерів

Виникнення, розвиток та проблеми функціонування економічних

кластерів на регіональному рівні є одним з провідних питань сучасної наукової

думки. Особливо це стосується такого аспекту державного управління, як

управління регіональним розвитком. Оскільки питання кластеру, за

визначенням Майкла Портера, є суто економічним явищем, то його

функціонування та розвиток – безпосередньо стосується завдань, на вирішення

яких спрямована дія відповідних механізмів державного управління.

Поява економічних кластерів серед проблематики державного управління

в Україні, на відміну від країн з тривалими традиціями ринкової економіки,

зумовлена галузевим розподілом згідно планової економіки колишнього СРСР.

Таким чином, природа виникнення економічних кластерів в Україні, й

більшості інших країн світу різна. Проте, в умовах глобалізації світових

ринків,українська економіка має відповідати усім сучасним критеріям

конкурентоспроможності, забезпечити яку, у тому числі й покликані

регіональні економічні кластери.

Сучасний глобальний економічний простір побудовано на інтегрованих

транскордонних інфраструктурах, адміністрування яких, в світових умовах

покладено на плечі органів державної влади, зокрема й регіональних. Оскільки

економічний кластер (локальна концентрація підприємств однієї галузі, та

компаній, їх обслуговують) носить, зазвичай, регіональний або

міжрегіональний характер – функціонування та розвиток цих підприємств є

завданням державної регіональної політики [1].

7

Таким чином слід виділити основних агентів економічного кластеру.

1. Зацікавлені сторони (інвестори), що готові інвестувати в розвиток

галузі економіки. Зокрема – у основні фонди та інші активи підприємств галузі

в регіоні. Зацікавлені сторони мають відповідні політичні інтереси і, як

наслідок, визначають безпосередньо напрями державної політики щодо

розвитку конкретної території.

2. Держава, що інвестує бюджетні кошти у розвиток інфраструктур, а

також шляхом регуляторної політики формує умови доступу національного та

світового капіталу до користування даними інфраструктурами (транспортні

комунікації, енергопостачання, інформаційні мережі, фондові ринки, фінансові

(клірингові) системи, дослідницькі мережі та ін.).

3. Професійне середовище, що визначає капіталізацію людського

потенціалу та знань на даній території.

4. Обслуговуючі підприємства – середній та малий бізнес, що надає

послуги галузевим компаніям.

Переваги від існування економічного кластеру в регіоні очевидні, але

можливі лише в умовах дотримання прозорих правил ринкової економіки:

внутрішня конкуренція серед підприємств кластеру призводить до визначення

лідера галузі, що в свою чергу стимулює подальший приток інвестицій і

професійне зростання менеджменту та фахівців. Продуктом та основною метою

існування кластеру – є вихід підприємств регіону в глобальне конкурентне

середовище та на світові ринки. Це має й позитивні соціальні наслідки, що

полягають у збільшенні добробуту населення, виникнення невиробничих

активів, підвищення якості соціальних послуг.

Проте науковці попереджають й про ризики, що супроводжують

економічні кластери. Рецесія галузі, ринкові кирзи можуть спричинити

стагнацію економіки регіону, оскільки диверсифікація економічного кластеру –

складне й довготривале завдання для держави [2].

Структура економічних кластерів в Україні залишається остаточно

невизначеною. Цьому існує кілька причин. По-перше, це пов‘язано зі

8

складностями трансформації планової економіки у ринкову. Наслідком чого

виникла втрата інноваційної складової українських підприємств. Припинили

існування, в ринкових умовах, науково-дослідні установи, що виявились

неспроможними до існування у глобальному економічному просторі. Це, в

свою чергу визначило пріоритети інвесторів та перелаштувало їх увагу з

високотехнологічної та наукомісткої промисловості на переробну [3].

По-друге, спроби застосувати державну регуляторну політику щодо

формування інфраструктур на законодавчому рівні (створення технопарків,

вільних економічних зон та ін.), мали короткотривалий ефект й не призвели до

системних зрушень у регіонах. Таким чином, можна констатувати відсутність

аналізу регіонального потенціалу та визначення пріоритетних територій, де

саме доцільне створення економічного кластеру.

Дійсно, економічних кластер, не може бути реалізований на будь-якій

території. Більшість регіонів України не мають галузевої специфіки, щоб вести

мову про підстави виникнення та функціонування економічного кластеру. Так

само, всупереч поширеної думки, економічний кластер не може бути

реалізований у містах-мегаполісах (Київ та Харків), оскільки, як правило, ці

міста характеризуються високим рівнем диверсифікації підприємств й

відіграють іншу роль в світовій економіці.

Які ж саме завдання постають сьогодні перед регіональними органами

державної влади стосовно економічного кластеру. Перш за все – це виявлення

доцільності створення або забезпечення функціонування та розвитку кластеру

на даній території. Наступним кроком є діагностика регіонального потенціалу,

зокрема регіональних інфраструктур, що безпосередньо впливають на

створення підґрунтя розвитку підприємств галузі. Далі необхідно розробити

регіональну політику щодо сприяння розвитку цих інфраструктур. В тому числі

виділення цільового фінансування з державного бюджету, спрямоване на

довгострокове упровадження розробленої політики.

Виходячи з існуючих соціально-економічних обставин, державна

регіональна політика може бути зосереджена у наступних напрямах.

9

У науково-технічній галузі, політика з утворення дослідницьких мереж,

інтегрованих у світове наукове співтовариство, з вилученням неефективних у

ринкових умовах форм наукової діяльності успадкованих з радянських

традицій науково-дослідних установ.

У галузі фондового ринку, щонайшвидше сприяти лібералізації та

формуванню внутрішнього фондового ринку України та спрощенню доступу

українського капіталу та активів на світові фондові ринки.

За рахунок державного бюджету інвестувати кошти у транспортні мережі

(будівництво автомобільних шляхів, міжнародних та внутрішніх аеропортів,

міжрегіонального громадського транспорту подальшою їх концесією або

приватизацією).

Визначити порядок дотацій та субвенцій з державного бюджету на

стимулювання розвитку конкретної галузі економіки регіону.

Перелічені напрями не замінюють завдань державної регіональної

політики, але сам по собі підхід до кластерної моделі економіки окремих

регіонів дозволить підвищити рівень конкурентоспроможності підприємств на

світових ринках.

Список використаних джерел:

1. Porter, Michael E. Location, competition, and economic development: local

clusters in a global economy. Economic Development Quarterly, Feb2000, Vol. 14

2. Семенова Г.А., Богма О.С. Національний кластер - новий шлях для

прискорення економічного та інноваційного зростання України //Вісник

економічної науки України. – № 1(9). – 2006. – С. 127-133.

3. Ковальова Ю. Кластер як новий інструмент модернізації економіки //

Схід. – 2007. – № 5 (83). – С. 28-34

10

Бобровська Олена Юріївна,

д.держ.упр., професор,

завідувач кафедри економіки та регіональної економічної політики

ДРІДУ НАДУ при Президентові України

Кластерна організація муніципальної економіки:

від теорії до практичного здійснення

Економіка міст як складна соціально-економічна система в

організаційному аспекті являє собою сукупність багатовекторних,

багатоцентрових, багатофункціональних галузевих і міжгалузевих структур

суб‘єктів господарювання, що створюють підґрунтя їх комплексного розвитку.

У складі чинників, що забезпечують міцність економічних систем

територій та їх здатності до стабільного розвитку і успішної життєдіяльності

громад, розглядаються прогресивні організаційні форми і структури

господарювання. Чільне місце у складі останніх займають регіональні й

муніципальні кластери, які являють собою сконцентровані за географічною

ознакою групи взаємопов‘язаних компаній, спеціалізованих підприємств,

організацій, фірм та інших суб‘єктів господарювання у споріднених галузях, а

також пов‘язаних з їх діяльністю організацій, які функціонують в певних

галузях і конкурують між собою, але разом ведуть спільну діяльність. Ідея

кластерної організації суспільного виробництва товарів і послуг як джерело і

чинник економічного і соціального зростання територій за рахунок інтеграції

ресурсних можливостей, новаторських ідей, забезпечення відповідних норм та

правил ділової поведінки, будучи схваленою науковцями і

практиками,швидкопоширилася в прогресивних західних країнах [6; 8-10; 12;

13].Тому кластери як організаційно-правова форма господарювання, що

відрізняється особливою внутрішньою організацією діяльності, яка

обумовлюється згуртованістю суб‘єктів господарювання в єдине цілісне

господарське утворення, в якому учасники, не загубивши власні права і

11

самостійність, збагачують і покращують свої конкурентні можливості та

створюють новий ресурс розвитку, заслуговують на особливу увагу з боку

органів місцевої влади.

В Україні новітні організаційно-економічні і соціальні технології в

місцевому самоврядуванні поки впроваджуються повільними темпами, хоча

певний позитивний досвід вже накопичився [1-5; 7; 11].

До причин, що блокують процес кластеризації місцевих і регіональних

економік, належать недостатня усвідомленість несформованостіспільної

відповідальності місцевої влади, суб‘єктів господарювання і жителів,

недостатнє розуміння ролі новітніх організаційних і управлінських технологій у

власному розвитку, адміністративних, інноваційних, творчих та інших

можливостей організацій, що розташовані в територіальному чи галузево-

секторальному просторі регіонів.

Відсутність гнучкої координації використання муніципальних ресурсів,

галузевий принцип формування організаційних структур органів місцевої

влади, неефективна доринкова структура управління муніципальним

господарством, недостатнє використання корпоративного способу

господарювання як ефективної технології антикризового управління і

муніципального фінансового менеджменту, низька організаційна корпоративна

культура місцевого самоврядування не сприяють появі політики і стратегії

кластеризації як джерела і шляху підвищення стійкого розвитку регіональних

економік на інноваційних організаційних засадах.

Процес кластеризації економічних систем міст і регіонів слід розглядати

як процес інтеграції їх економічних, соціальних та інших потенціалів, що

здатен створювати інтегральний ефект, величина якого має синергетичний

характер. Його імплементація в механізм місцевого самоврядування і

управління розвитком з метою отримання нових можливостей і джерел повинна

спиратись на ґрунтовне дослідження і визначення його інформаційно-

аналітичного, методологічного і певного інституційного супроводження.

Забезпечення першого потребує системного структурного аналізу

12

архітектоніки економіки міст, результатом якого повинна бути систематизована

інформація про склад секторів, галузей і видів економічної діяльності в

територіальному просторі міст, структурні форми організації процесів

економічної діяльності, структура форм власності, аналітичні дані динаміки і

тенденцій розвитку, ієрархічність (супідрядність) складових економічного

простору (економічних, соціальних, технічних, правових та інших), дані про

матеріально-технічний і фізичний базис, кількість суб‘єктів господарювання і їх

галузеві й функціональні перетинання у складі системної цілісності

територіального простору.

Здійснення інформаційно-аналітичного дослідження з метою визначення

доцільності кластеризації економіки потребує і особливих методів досліджень її

стану, до яких першза все належить метод багатовимірного статистичного

дослідження – методкластерного аналізу. Його мета полягає в здійсненні

класифікації об‘єктів за допомогою численних обчислювальних процедур за

декількома ознаками одночасно. Для цього вводяться відповідні показники, що

характеризують певну міру близькості об‘єктів за всіма класифікаційними

параметрами. У складі методів кластерного аналізу найбільш

використовуємими стали методи: метод Варда, ЕМ-алгоритм, кластеризація k-

середніми, FOREL (Формальний Елемент), нейронні мережі Кохонена,

центроїдний метод (метод зважених груп), метод дальнього сусіда, метод

ближнього сусіда та ін.

Мета кластерного аналізу полягає в пошуку схожих між собою груп

суб‘єктів господарювання для визначення прийнятих концептуальних схем

групування об‘єктів укластери. Результативність кластерного аналізу залежить

від чітко сформованих характеристик, за якими будуть оцінюватись об‘єкти

аналізу і показників, обраних для визначення міри подібності. Вхідними

даними кластерного аналізу можуть бути вектор характеристик порівнюваних

об‘єктів, матриця відстаней, споріднена функціонально-змістовна діяльність,

видова структура ресурсної бази, щільність коопераційних взаємозв‘язків,

спільність цілей, однаковість технологій створення продукції чи послуг тощо.

13

При цьому вимогами до цих аналізованих об‘єктів стають: відсутність

корелювання між собою, однорідність і стійкість даних об‘єкта.

Методологічне забезпечення кластеризації економіки вирішується

визначенням підходів до встановлення пріоритетних цілей розвитку для

вирішення існуючих проблем на засадах кластерного підходу шляхом

обґрунтування і реалізації нових можливостей спираючись на результати

попередніх інформаційно-аналітичних досліджень. Методологічні засади

кластеризації повинні включати також формування нової, кластерної моделі

територіальної організації суспільної діяльності: нової моделі управління

кластерними об‘єднаннями і нові методи господарювання. Концептуальні

положення управління зазвичай включають цілі, концепцію, принципи, методи,

механізми й інструменти управління, які повинні якісно збагатити місцеве

самоврядування на новому кроці його подальшого розвитку. Це потребує

підвищення знань державних службовців щодо змісту, стратегії і тактики

кластеризації і зумовить їх активне включення в процеси розвитку.

На особливу увагу заслуговує інституційно-нормативне забезпечення

процесів кластеризації і здійснення необхідних інституційних змін, які повинні

встановлювати умови, сфери і межі кластеризації та упорядковувати

нормативні бар‘єри на які можуть спіткнутися ініціатори кластерної організації

економіки.

Узагальнюючи вищезазначене слід зазначити, що потреба в розробці і

реалізації інноваційних схем і моделей розвитку економіки міст обумовлюється

не збільшенням і недостатніми темпами розвитку суттєвої частки

господарюючих суб‘єктів, а якістю і результатами їх функціонування.

Кластерний підхід до побудови організаційних форм господарювання

дозволяє позбавитись від значної частки проблем розвитку, удосконалити

механізми управління, посилити спеціалізацію, кооперування і комбінування

економічних видів діяльності і оптимізувати структуру господарських

комплексів міст, раціонально використовуючи територіальний простір і

ресурси.

14

Список використаних джерел:

1. Бобровська О.Ю. Запровадження корпоративних відносин у систему

кластерної організації економіки регіонів / О.Ю. Бобровська // Фінансовий

механізм державного управління економікою України: зб. наук. праць /

ДонДУУ. – Донецьк : ДонДУУ, 2010. – Т. ХІ. – Вип. 167. – С. 146-156.

2. Бобровська О.Ю. Кластерно-корпоративна модель управління

інноваційним розвитком регіону / О.Ю. Бобровська // Вісн. Тернопіл. нац. екон.

ун-ту : наук. журн. / редкол. : А.Ф. Мельник (голов. ред.) [та ін.]. – Т. : ТНЕУ,

2011. – Вип. 4. – С.7-17.

3. Бобровська О.Ю. Муніципальні кластери як складові кластерної

моделі регіонального розвитку / О.Ю. Бобровська // Регіон. аспекти розвитку в

умовах європ. вибору : матеріали ІІ міжнар. наук.-практ. конф., Сімферополь,

19-21 верес. 2008 р. – Сімф. : Видавн. центр Крим. ін-ту бізнесу, 2008. – С. 137-

142.

4. Геєць В.М. Інноваційні перспективи України / В.М. Геєць, В.П.

Семиноженко. – Х. : Константа, 2006. – 272 с.

5. Єрохин С.А. Структурна трансформація національної економіки

(Теоретико-методологічний аспект) : наук. моногр. / С.А. Єрохин. – К. : Світ

знань, 2002. – 528 с.

6. Ивлев В.А. Реорганизациядеятельности: от структурной к

процесснойорганизации / В.А. Ивлев, Г.В. Попова. М. : Научтехметиздат, 2000.

– 280 с.

7. Лукьянов И. Перспективыэкономическогороста в Украине и

проблемыинноваций / И. Лукьянов, В. Мельник // Общество и экономика.–

2001. – № 9. – С. 52-53.

8. Марков Л.С. Экономическиекластеры: понятия и характерныечерты /

Л. С. Марков // Портал информационнойподдержки малого и

среднегопроизводственногобизнеса. – Режим доступа : http://subcontract.ru

9. Норт Д. Інституції і інституційні зміни та функціонування економіки /

ДагласНорт : пер. з англ. І. Дзюба – К. : Основи 2000. – 198 с.

15

10. Портер М. Кластеры и конкуренция. Новыепрограммы для компаний,

урядов и организаций / Майкл Портер // Местноесамоуправление. – 2005. – № 2

(март-апрель). – С. 104-119.

11. Соколенко С.І. Розвиток економіки регіонів на основі інноваційних

кластерів // С.І. Соколенко / Науковий форум «Регіони знань» у рамках проекту

«Regionsof Knowledge».– Режим доступу : http://ucluster.org/blog/2010/05/

12. Хасанов Р.Х. Реализациярегиональнойпромышленнойполитики с

использованиемкластерныхподходов / Р.Х. Хасанов // Портал

информационнойподдержки малого и среднегопроизводственногобизнеса. –

Режим доступу : http://subcontract.ru

13. Ялов Д.А. Кластерный поход как технология управления

региональным экономическим развитием / Д.А. Ялов // Портал

информационной поддержки малого и среднего производственного бизнеса. –

Режим доступу : http://subcontract.ru

Васильєв Андрій Олександрович,

аспірант кафедри регіонального управління

та місцевого самоврядування

ХарРІ НАДУ при Президентові України

Державний фонд молодіжного кредитування як формуючий

елемент регіонального кластеру молодіжної політики

Сьогодні територіальне управління України потребує суттєвої зміни його

структурно-організаційних форм. Галузево-територіальне уявлення про

структуру економіки, запозичене з минулого століття, безнадійно застаріло. На

сьогодні найбільш успішною формою територіальної організації економіки,

адекватною сучасному стану суспільства, є територіальний кластер. Саме така

форма організації дозволяє об‘єднати різногалузеві установи у єдиний

комплекс, здатний випускати високотехнологічну продукцію та ефективно

16

конкурувати на ринку.

Але в Україні процес кластеризації економіки не набув достатньої

потужності та розповсюдженості. Концепція створення кластерів в Україні

продовжує існувати лише у вигляді проекту розпорядження кабінету Міністрів,

який розробляється Міністерством економічного розвитку і торгівлі. Це змушує

віднаходити нові форми можливої кластеризації України, які пов‘язані із

іншими процесами в економіці та суспільному житті. Такими процесами є,

перш за все, державно-приватне партнерство, яке дозволяє залучити до

державного управління додаткові фінансово-матеріальні ресурси та приватну

ініціативу. А галузь, з якої найдоцільніше розпочати кластеризацію, повинна

бути державна молодіжна політика як сфера найбільш придатна та спроможна

до інновацій.

Основою регіонального кластеру молодіжної політики повинно бути

територіальне представництво державної спеціалізованої фінансової установи

«Державний фонд молодіжного інвестування». Цей Фонд повинен діяти через

мережу територіальних підрозділів, оскільки здійснювати кредитування великої

кількості молодіжних підприємств з єдиного центру технічно неможливо. Ці

територіальні підрозділи повинні бути створені на регіональному рівні,

оскільки створення представництв Фонду на нижчому територіальному рівні –

районному – недоцільне через значні диспропорції в розмірах та розвитку

районів. Створити однакові підрозділи єдиної установи в таких різних

адміністративно-територіальних одиницях просто неможливо. Крім того,

створення територіальних представництв Фонду в районах призведе до

надмірного зростання кількості працівників Фону, що поставить під сумнів

доцільність його існування через велику витратність функціонування апарату.

Створення територіальних представництв Фонду в регіонах забезпечить

деконцентрацію прийняття управлінських рішень, що дозволить краще

врахувати особливості кожного об‘єкта державного фінансування та специфіку

кожного регіону. Крім того, існування територіальних підрозділів дозволить

Фонду залучати до фінансування молодіжного бізнесу місцеві ресурси, перш за

17

все – місцеві бюджети. При цьому, найактивнішу участь у такому фінансуванні

повинні брати бюджети місцевого самоврядування як найменш залежні серед

усіх місцевих бюджетів, оскільки обласні та районні бюджети мають набагато

більшу частку надходжень з Державного бюджету до своєї доходної частини.

Проте, взаємодія Фонду з місцевими радами з питань фінансування

молодіжного бізнесу з місцевих бюджетів можлива лише на засадах

добровільності та партнерства. Фонд, як спеціалізована установа, яка

займатиметься фінансуванням бізнесу, тільки консультуватиме виконавчі

органи місцевих рад щодо перспективних напрямків фінансування молодіжного

бізнесу.

Для організації ефективної діяльності Фонду необхідно передбачити

чіткий розподіл функцій та повноважень між центральним апаратом ДМФІ та

його територіальними підрозділами, а також всіма іншими учасниками процесу

кредитування молодіжного бізнесу. Перш за все, необхідно чітко встановити,

що приймати заявки від молодих бізнесменів на кредитування їх проектів

повинні територіальні підрозділи Фонду, оскільки зосередити цю функцію в

одному місці в масштабах всієї країни просто нереально.

Цілком природно, що у Фонду повинні бути передбачені повноваження

звернутися до органів місцевого самоврядування із пропозиції профінансувати

бізнес-плани, які отримали позитивну оцінку від спеціальної комісії ДФМІ, з

бюджетів місцевого самоврядування. Місцеві ради краще обізнані з

проблематикою територій, а тому вони можуть набагато краще Фонду

визначити актуальність позитивно оцінених бізнес-планів для кожної

конкретної території. А завдяки тому, що фінансування молодіжного

підприємництва здійснюватиметься у вигляді кредитування (тобто, вкладені у

молодіжні бізнес-плани кошти повертатимуться з відсотками), то така

діяльність не ляже додатковим тягарем на місцевий бюджет, а стане

додатковим джерелом зміцнення матеріально-фінансової основи місцевого

самоврядування.

Створення регіонального кластеру державної молодіжної політики

18

повинно передбачати об‘єднання наступних учасників:

територіальний підрозділ Державного фонду молодіжного

кредитування – організаційне та методичне забезпечення діяльності кластеру;

органи місцевого самоврядування територіальних громад –

фінансове та експертно-аналітичне забезпечення діяльності кластеру;

місцевий бізнес та молодь – користувачі кредитно-фінансових послуг

кластеру.

В результаті функціонування Державного фонду молодіжного

інвестування буде досягнуто створення середнього класу серед

репродуктивного та найбільш працездатного прошарку населення. Одночасно

буде забезпечено розвиток малого та середнього бізнесу та працевлаштування

молоді, що в цілому зчинить позитивний вплив на демографічну ситуацію в

Україні.

Список використаних джерел:

1. Андрианов А., Линцен Л. Кластеры как инструмент развития

некоммерческих организаций [Электронный ресурс] // Экономика региона. –

2007. – № 18. (часть 2). – Режим доступа : http://journal.vlsu.ru/index.phpid=14.

2. Блудова С.Н. Региональные кластеры как способ управления

внешнеэкономическим комплексом региона / С.Н. Блудова // Вестник

СевКавГТУ, серия „Экономика‖. – 2004. – № 2 (13). – С. 142-148.

3. Войнаренко М.П. Механізми адаптації кластерних моделей до

політико-економічних реалій України // Світовий та вітчизняний досвід

запровадження нових виробничих систем (кластерів) для забезпечення

економічного розвитку територій : матеріали конф. 1–2 листоп. 2001 р. – К. :

Спілка економістів України, 2001. – С. 25–33.

4. Коренчук А.А. Обеспечение конкурентоспособности региона на

основе кластерного похода: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. екон.

наук / А.А. Коренчук. – Академия экономики и предпринимательства

Тамбовского государственного университета им. Г.Р. Державина. – Тамбов,

2008. – 24 с.

19

5. Корецький Б.М. Домінантні напрями управління

конкурентоспроможністю регіону на основі кластерізації його економіки / Б.М.

Корецький, А.Б. Клиновський // Формування ринкових відносин в Україні : зб.

наук. праць. – 2008. – № 9. – С. 124-127.

6. Павлюк А.П. Кластерна модель регіональної економіки: теоретико-

методологічні засади / А.П. Павлюк // Продуктивні сили України. – 2009. – №

1. – С. 105-114.

7. Портер М.Э. Конкуренция. – Изд. испр. – М. : ИД "Вильямс", 2005.

– 602 с.

8. Федулова Л.І. Концептуальні засади державної регіональної

промислової політики в умовах інноваційного розвитку // Стратегічні

пріоритети. – 2008. – № 1(6). – С. 112–119.

Васильєва Наталія Вікторівна,

к.екон.н., доцент,

доцент кафедри регіонального управління,

місцевого самоврядування та управління містом

НАДУ при Президентові України

Кластерний підхід розвитку національної економіки:

фінський досвід

Пріоритетами сучасного розвитку України вважаємо забезпечення

високих темпів зростання ВВП, подальше збільшення ефективності

виробництва та досягнення значного рівня й якості життя населення. Наявні

процеси глобалізації і посилення міжнародної конкуренції змінюють систему

організації виробництва, використовуючи переваги спеціалізації та кооперації.

Отже, в основу вітчизняної промислової політики має бути покладена

інноваційна концепція розвитку кластерів. У багатьох розвинених країнах

активно створюються кластери як запорука розвитку регіональної та державної

20

економік. Існує безліч прикладів кластерних об‘єднань підприємств, які

досягли значного успіху та світового визнання [1, с. 238].

Наприклад, у 90-х роках ХХ ст. кластерний підхід розвитку економіки

став пріоритетним у Фінляндії. Під впливом теорії М. Портера в країні було

проведено масштабне дослідження, звіт з якого було опубліковано в 1995 р. під

назвою «Переваги Фінляндії - майбутнє фінської промисловості» [2]. До

ведучих фірм фінських кластерів належать виробничі та сервісні підрозділи

низки великих транснаціональних компаній, як «Eriksson», «Siemens»,

«Fujitsu», «IBM». Створення виробництв і дослідницьких центрів не стільки

наближує великі транснаціональні корпорації до споживачів, скільки

використовує кваліфіковану робочу силу й можливості національної

інноваційної системи.

Сьогодні лісовий, інформаційний та телекомунікаційний кластери є

важливими для економіці Фінляндії, і формують основний обсяг експорту та

значну частину ВВП країни. Целюлозно-паперові та деревообробні компанії

лісового кластеру довгий час реалізують глобальну стратегію розвитку, активно

скуповуючи компанії за кордоном, а також мають значний рівень

продуктивності праці в промисловості як в країні, так і в світі.

Металургійний і машинобудівний кластери вважаються порівняно високо

розвинутими. Кінцевою продукцією першого є переважно високотехнологічні

заготівлі з різних видів сталі. Основною спеціалізацією машинобудування є

виробництво обладнання для лісової промисловості, енергетики, металургії та

будівної галузі, а також транспорту, тобто напрямів, які за визначенням

включені до складу відповідних кластерів. Незважаючи на те, що головним

фактором конкурентоздатності і рухомою силою розвитку виробництва

обладнання залишається внутрішній попит, машинобудівні компанії давно є

активними гравцями на міжнародному ринку. Так, Фінляндія є лідером у

виробництві обладнання для целюлозно-паперової промисловості й утримує 40

% світового ринку обладнання з виробництва целюлози та біля 30 % ринку

обладнання з виробництва паперу. Розвиток конкурентоздатності

21

металургійного та машинобудівного кластерів відбувається за рахунок

поглиблення спеціалізації та збільшення додаткової вартості кінцевої продукції.

Зазначене забезпечить кластерам стійкий середньорічний приріст обсягів

виробництва на 3 % до 2015 р. [3, с. 27-28].

Енергетичний кластер об‘єднує нафто- та газохімічні,

електроенергетичні, інжинірингові та енергомашинобудівний компанії, які

традиційно характеризуються високою енергоефективністю й екологічністю

використаних технологій, за прогнозами, збільшуватиметься середніми

темпами 3,2 % на рік. Харчовий і будівельний кластери, а також охорони

здоров‘я, орієнтованого на обслуговування внутрішнього ринку, є важливими з

точки зору забезпечення зайнятості, однак у найближчі 10-15 років у цілому

зростатимуть повільніше. Порівняно новий кластер бізнес-послуг, навпаки,

почне потрохи посилювати свої позиції в економіці Фінляндії [3, с. 30].

Отже, кластерний підхід збільшує життєвий рівень населення, посилює

конкурентоздатність бізнесу, розташованого на території конкретного регіону,

підтримує ефективний бізнес-клімат, який збільшує переваги задіяних компаній

і забезпечує перехід до комплексного використання потенціалу всієї держави.

Зазначимо, що в майбутньому головну роль у забезпечення стійкої

конкурентоздатності для більшості кластерів відіграватиме корпоративна

стратегія - розвиток системи пов‘язаних інститутів і галузей як результат

ринкових відносин та ефективної конкуренції.

Таким чином, регіони, в яких функціонують кластери, досягають більш

високих показників у динаміці розвитку. Україна має дуже серйозний потенціал

кластеризації як у високих технологіях, так і традиційних напрямах. У державі

здійснюється процес формування системи взаємозв‘язків між окремими

учасниками кластеру, яке неможливе без налагодження ефективних каналів

комунікації. Кластер розглядається як мережева організація територіально

взаємопов‘язаних і взаємодоповнюючих підприємств (у т.ч. спеціалізованих

постачальників послуг, а також виробників і споживачів), об‘єднаних біля

науково-дослідного центру, яка пов‘язана вертикальними зв‘язками з

22

місцевими закладами й органами влади з метою збільшення

конкурентоздатності підприємств, регіонів і національної економіки.

Список використаних джерел:

1. Захарова І.В. Аналіз проблем діяльності підприємства у складі

об‘єднання кластерного типу / І.В. Захарова // Механізм регулювання

економіки, 2006. - С. 236-242.

2. Филиппов П. Кластеры конкурентоспособности - опыт развития

кластеров Финляндии [Электронный ресурс] / П. Филиппов // Режим доступа :

http://subcontract.ru

3. Развитие кластеров : сущность, актуальные подходы, зарубежный

опыт / авт.-сост. С.Ф. Пятинкин, Т.П. Быкова. Минск : Тесей, 2008. - 72 с.

Вишлова-Пилєва Ірина Іванівна,

аспірант кафедри регіонального управляння

і місцевого самоврядування

ХарРІ НАДУ при Президентові України

Територіальні кластери як інструмент підвищення ефективності

регіонального управління: зарубіжний досвід

Проблема створення кластерів, орієнтування територіального розвитку на

кластерну модель є питанням державного значення, саме державний рівень має

необхідний ресурс для проведення попередніх досліджень, зокрема пошуку

ефективного співвідношення між промисловістю, сільським господарством і

сферою послуг, адже що рухатись одночасно в усіх напрямах з однією

швидкістю неможливо, створення відповідної законодавчої бази з чіткими

правилами гри та саме планування та безпосереднє створення кластерів.

Організація кластерів передбачає інноваційну складову, нажаль сьогодні бізнес

незацікавлений інвестувати у інновації, тому саме держава має розпочати цю

роботу.

23

Висока напруга конкуренції на світовому ринку не залишає Україні

шансів посісти гідне місце у традиційних галузях. Однак реальною є

можливість проявити себе у нових галузях і напрямках.

Поняття кластера в науковий обіг було введено американським вченим

Майклом Портером в його фундаментальні праці ―Конкурентні переваги країн‖

(1990), яке виникло на основі системного дослідження інформації про

діяльність успішних американських і європейських корпорацій.

Те, що Портер називає кластерами, також називається іншими

дослідниками ―промисловими округами‖, ―новими промисловими зонами‖,

―регіональними виробничими комплексами‖ і т.д залежно від конкретних

характеристик таких агломерацій [2].

Кластер – це група географічно близьких взаємопов‘язаних компаній і

асоційованих інститутів у певній сфері діяльності, що характеризуються

спільністю та взаємодоповненням один одного [3]. Вони звичай формуються в

тих географічній зонах, де комунікації, логістика та людські ресурси є легко

доступними.

Інтерес до кластерного інноваційного розвитку у другій половині ХХ ст.

постійно зростав, поки не набув вибухового характеру і не охопив в 1980-

1990рр. спочатку Північну Америку і Європу, згодом і нові промислові країни.

Цей інтерес був викликаний перш за все успіхами об‘єднання компаній

Силіконової Долини (штат Каліфорнія, США). В рамках кластеру «Силіконова

Долина» лише за період з 1991 по 2001рр. венчурні інвестиції збільшились з 2

млрд. дол. до 68,8 млрд. дол.

Приклад Каліфорнії наслідували й інші штати США, реалізувавши

відповідні програми кластерного розвитку: у США сотні міст і територій

реалізують свої кластерні стратегії.

У США створюються комісії з формування кластерів. Необхідну

аналітичну роботу виконують наукові центри та університети. Початковий

капітал виділяється адміністрацією штату, а потім залучаються засоби

приватних компаній.

24

На початку ХХІ ст. в США в кластерах було задіяно 57% всього

працездатного потенціалу країни, а частка ВВП, виробленого кластерами США,

складала 61%.

Аналогічно формувалась сучасна економіка Канади. До числа її

найбільших кластерів слід віднести агропромисловий в Саскатоні і біохарчовий

в Монреалі (Квебек).

Цікавим прикладом створення кластерів є досвід японської економіки. В

країні в 1983 році було прийнято закон, що затверджував концепцію

технополісів та надавав підтримку створенню центрів інтеграції промисловості,

науки, влади Типовий великий японський кластер (а їх близько 600)

складається з одного головного підприємства, яке користується послугами двох

або трьох рівнів фірм, що розміщені, як правило, географічно близько до нього.

Наприклад, автомобільний кластер «Тойота» має багатоступінчасту мережу з

122 прямих постачальників, майже 36 тис. субпідрядних малих і середніх

підприємств.

Європейська кластеризація активізувалась з 1968 року, коли в рамках ЄС

було створено Генеральний Директорат з регіональної політики. У 1975 році

був сформований Європейський фонд регіонального розвитку, а в 1988 році

Європарламентом була прийнята Хартія регіоналізму і почала функціонувати

Рада регіональних і місцевих об‘єднань.

В Європі за рівнем кластеризації особливо виділяються Італія і країни

Балтійського регіону. Суттєва роль держави, яка надає допомогу

індустріальним округам через забезпечення знижок на експорт, гарантійне

покриття, залучення інвесторів, консалтинг.

Вагомою є роль Німеччини в розвитку кластеризації економіки.

Пріоритет надається впровадженню високих технологій через консолідацію

зусиль промисловості і наукових центрів. В Німеччині функціонують 3 кращі

світові кластери високих технологій, що отримали почесну назву «Силіконова

Долина ХХІ сторіччя» – це Мюнхен, Гамбург, Дрезден. Крім цього, в країні

діють багато промислових кластерів, як наприклад автомобільні кластери в 10

25

землях. Особливої уваги заслуговує німецька програма створення і розвитку

біотехнологічних кластерів на основі регіонального розміщення фірм.

Фінансові ресурси промислові кластери отримують із федеральних і місцевих

джерел.

Іншим вражаючим прикладом успішної кластеризації може бути розвиток

економіки Австрії за останні 20 років. У Програмі кластеризації задіяні

наступні модулі: система стимулювання інновацій; зростання продуктивності;

збільшення зайнятості; регулювання технологічної політики; консультування

[4].

В цілому формування і розвиток кластерів приводить до інтегральних

переваг: підвищення конкурентоспроможності економіки, активізації

інноваційних процесів і реальних механізмів узгодження інтересів влади,

бізнесу, науки та освіти при розробці стратегії розвитку як на рівні окремого

суб‘єкта господарювання, учасника кластера, так і на рівні регіону і країни.

Однак, незважаючи на безперечні переваги кластерної організації економіки

для окремої території та для держави в цілому, існують різноманітні перешкоди

на цьому шляху: погана інфраструктура; брак капіталу та кваліфікованої

робочої сили; ієрархія кластерів – труднощі для постачальників нижнього

рівня; ефект блокування, тобто поодинокі компанії можуть бути більш

конкурентними порівняно з кластерними; загроза гіперспеціалізації кластера і

надмірна ―брендизація‖; незацікавленість державних органів влади,

нерозуміння вигод від кластерного підходу [1].

Список використаних джерел:

1. Кластери як чинник інноваційного розвитку підприємств і

територіальних утворень / О. Кузьмін, В. Жежуха // Економіка України. – 2010.

– № 2. – С. 14-23.

2. Наконечна Т.Ю. Кластеризація як каталізатор економічного

розвитку регіонів та підвищення конкурентоспроможності країни [Електронний

ресурс] / Т.Ю. Наконечна // Режим доступа :

http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/en_re/2010_7_4/14.pdf

26

3. Портер Майкл Э. Конкуренция: Пер. с англ. – М. : Издательский

дом «Вильямс», 2005 – 608 с.

4. Соколенко С.І. Розвиток територіальної громади на основі

кластерної моделі виробництва [Електронний ресурс] / С.І. Соколенко // Режим

доступа : http://ucluster.org/sokolenko/2009/02/rozvytok-terytorialnoj-gromady-na-

osnovi-klasternoj-modeli-vyrobnyctva/

Добрєва Наталія Федорівна,

аспірант кафедри європейської інтеграції

та права ЛРІДУ НАДУ при Президентові України

Розвиток транскордонних кластерів у сучасних умовах

У сучасному світі розвиток транскордонного співробітництва на

кластерних засадах стало важливим засобом соціально-економічного розвитку

регіонів та країн в цілому. Теорії регіонального розвитку доводять актуальність

транскордонного співробітництва у забезпеченні економічного зростання

прикордонних регіонів.

В Україні кластерна форма організації транскордонного співробітництва

ще не набула достатнього застосування і поширення. Насамперед, відсутні

досконалі інвестиційно-інноваційні механізми формування і функціонування

кластерів, малоефективними є фінансові механізми державного регулювання їх

діяльності. Це стосується, зокрема, цільового фінансування, прямої фінансової

допомоги, надання субвенцій, субсидій тощо. Основні складові державної

економічної політики – грошово-кредитна, податкова, амортизаційна,

інвестиційна (особливо у сфері залучення іноземних інвестицій у прикордонні

регіони) – ще недостатньо виконують функції стимуляторів регіонального

розвитку. Зазначене актуалізує проблему кластеризації економіки України в

цілому і, зокрема, інноваційних шляхів розвитку транскордонних регіонів як

одних з найменш розвинених регіонів, які мають особливі можливості для

27

міждержавного співробітництва [1].

Існує ряд умов, які можуть як сприяти, так і перешкоджати розвитку

транскордонних кластерів в Україні. Фахівці відносять до позитивних умов

наступні:

існування технологічної та наукової інфраструктур;

психологічна готовність учасників кластерів до кооперації.

До стримуючих факторів для розвитку транскордонних кластерів

відносяться:

відсутність реальної державної підтримки розвитку кластерних

систем в Україні;

відсутність навичок партнерства у вітчизняних суб‘єктів

господарювання для збалансованого розвитку і формування спільних планів дій

з іноземними партнерами;

низький рівень інформованості учасників про методології

становлення кластерів і про можливості міжсекторальної взаємодії на рівні

територіальної громади;

низька якість бізнес-клімату та управління бізнесом в Україні;

відсутність орієнтації багатьох вітчизняних підприємств на

міжнародний ринок;

низький рівень розвитку асоціативних, коопераційних структур

(торговельних палат, промислових асоціацій), які не справляються із завданням

вироблення і просування пріоритетів і інтересів регіонального бізнесу;

недостатній рівень планових рішень з територіального

господарського розвитку,

короткостроковий обрій планування – реальні вигоди від розвитку

кластера з'являються тільки через 5-10 років. Цей факт примушує звернути

увагу на питання про масштаб управління регіональним розвитком. Коли

масштаб обмежений 5 роками (виборчий цикл), то говорити про яку-небудь

довгострокову стратегію неможливо [2].

Разом з тим, на сьогодні у законодавстві України практично відсутні

28

нормативно-правові акти, які би регулювали процеси кластерізації

транскордонного співробітництва. У цьому контексті варто згадати лише те, що

відповідно з п. 6 розпорядження Кабінету Міністрів України від 10 вересня

2008 р. № 1214-р Мінрегіонбуд спільно з Національною академією наук

України визначено співвиконавцями заходів з розробки Національної стратегії

створення і ведення транскордонних кластерів як інструменту здійснення

державної регіональної політики у транскордонних регіонах з метою

підвищення конкурентоспроможності останніх. А 30 вересня 2009 р. проект

Концепції Національної стратегії формування і розвитку транскордонних

кластерів було обговорено та схвалено на засіданні Мінрегіонбуду. Окрім

згаданої Концепції розроблено проект Національної стратегії формування та

розвитку транскордонних кластерів, у якій відображено загальне бачення

держави щодо створення і підтримки розвитку транскордонних кластерів із

врахуванням специфіки кожного прикордонного транскордонного регіону

України. Одним із основних заходів Національної стратегії передбачається

просвітницька діяльність щодо можливостей і доцільності розвитку

транскордонних кластерів, насамперед, серед державних службовців усіх рівнів

управління, а також представників органів місцевого самоврядування, бізнесу,

науковців та освіти [3].

Зазначені напрями розвитку транскордонних кластерів на території

України покликані сприяти підвищенню конкурентоспроможності

прикордонних регіонів як на загальнодержавному, так і на міжнародному

рівнях, а також покращувати їх привабливість для портфельних і прямих

іноземних інвестицій.

У підсумку слід зазначити, що транскордонні кластери як активна та

перспективна форма співпраці вітчизняних та іноземних суб‘єктів

господарювання виступають каталізатором позитивних соціально-економічних

зрушень і зростання ефективності суспільного виробництва, адже вони

створюють основу для залучення іноземних інвестицій, могутнього розвитку

підприємств малого і середнього бізнесу, навчання широкого кола підприємців,

29

підвищення гнучкості і мобільності компаній, створення широкого спектру

мережевих структур. Транскордонні кластери одночасно виступають і як

форум, у рамках якого ведеться діалог між діловими, урядовими і науковими

колами про шляхи реалізації конкурентних переваг у рамках міста, району,

регіону, країни та на наднаціональному рівні.

Тому в сучасних умовах підвищення актуальності розвитку

транскордонного співробітництва України та сусідніх держав кластерні моделі

можуть стати одним з ефективних засобів формування національних

конкурентних переваг вітчизняного підприємництва, підвищення ефективності

виробництва за рахунок вертикальної та горизонтальної інтеграції окремих

галузей і підприємств, впровадження новітніх технологій і на цій основі –

забезпечення сталого розвитку всієї економіки країни на шляху її

повноправного входження у світовий господарський простір.

Список використаних джерел:

1. Державна регіональна політика України. - Особливості та пріоритети

сучасної державної. - Частина IV. - С.563-602

2. Ковальова Ю. М. Проблеми на шляху розвитку і реалізації

кластерного підходу в Україні / Ю. М. Ковальова, Н.В. Алишева // Наука й

економіка. – 2008. - № 3 (11). - С.212-218.

Крайник Ольга Петрівна,

д.е. н., професор

завідувач кафедри економічної політики та економіки праці

ЛРІДУ НАДУ при Президентові України

Напрями державної регіональної кластерної політики

Кластерний розвиток як чинник активізації регіонального економічного

розвитку є характерною ознакою сучасного стану управління економічними

процесами в адміністративно-територіальних утвореннях. Світовий досвід

30

кластеризації економіки показав, що вона справляє вирішальний вплив на

процеси посилення конкурентоспроможності та прискорення інноваційної

діяльності. Інноваційна економіка, яка формується на сучасному етапі,

орієнтується на пріоритетність розвитку кластерів, які визнані однією з

ефективніших виробничих систем епохи глобалізації. В цьому полягає новий

економічний феномен, який дозволяє протистояти натиску глобальної

конкуренції й належним чином відповідати вимогам національного і

регіонального розвитку, що підтверджує актуальність даної проблеми.

Дослідження, проведені С.І. Соколенком показали, що кластери в

сучасних умовах посилення конкуренції на глобальних ринках являють собою

фундаментальну організаційну основу для реалізації ключових принципів

становлення національної та регіональної економіки і відповідної розробки

стратегій соціально-економічного розвитку регіонів. Розуміння конкурентних

переваг нових виробничих систем та активне формування регіональних

інноваційних кластерів відкриває перед регіонами нові перспективи

динамічного економічного розвитку та успішного подолання «викликів» з боку

конкурентів [1].

До числа найважливіших напрямів державної регіональної кластерної

політики, які можуть бути реалізовані належать:

виявлення й моніторинг ситуації в процесі формування кластерів на

територіальному рівні, у тому числі виявлення оптимальної структури кластера,

територіальної локалізації його окремих ланок, співіснування аналітичних

досліджень перспектив розвитку кластера, його конкурентності на зовнішніх

ринках, оцінка впливу кластера на соціальну сферу;

формування комунікаційних площадок для потенційних учасників

територіальних кластерів, у тому числі за рахунок їхньої інтеграції в процесі

розробки й обговорення стратегій регіонального розвитку, сприяння обміну

досвідом між регіонами по формуванню кластерної політики;

сприяння консолідації учасників кластера (у тому числі через

асоціативні форми), реалізація програм сприяння виходу підприємств кластера

31

на зовнішні ринки, проведення спільних маркетингових досліджень та

рекламних заходів, реалізація освітньої політики, погодженої з основними

представниками майбутнього кластера, забезпечення можливості комунікації й

кооперації підприємств й освітніх установ;

створення інституційного середовища й інформаційно-

комунікаційної інфраструктури для розвитку територіальних виробничих

кластерів.

Формування кластерів має здійснюватися на основі об'єктивних

конкурентних переваг регіону з врахуванням їхніх можливих змін у

перспективі Кластер як елемент стратегії розвитку регіону повинен

ураховувати й не суперечити загальній стратегічній лінії розвитку території.

Кластерна стратегія надасть регіону значні переваги та можливості.

Очевидною перевагою є можливість для бізнесу, влади та навчально-освітніх

закладів спільно працювати над зміцненням регіональної економіки. Крім того

світовий і поки що невеликий український досвід демонструють такі переваги

виробничих систем на основі кластерної моделі:

завдяки задіянню у виробництві підприємств різної величини та

різних форм власності вони забезпечують поєднання спеціалізації виробництва

з одного боку та гнучкості цього процесу з другого боку;

кластери дозволяють нарощувати обсяги виробництва і надання

послуг та при цьому завдяки використанню ефекту масштабу зменшувати

витрати на виготовлення одиниці продукції та надання послуг;

кластерна організація виробництва забезпечує ширше використання

інноваційних технологій;

взаємодія підприємств в межах кластерів дозволяє посилювати

процеси спеціалізації і розподілу праці; розширювати міжфірмені потоки ідей

та використовувати інноваційний потенціал більшої кількості працівників

інтелектуальної сфери;

розширення обсягів діяльності дозволяє створювати нові робочі

місця та посилювати соціальну відповідальність бізнесу;

32

спрямованість багатьох підприємств на виробництво одного виду

продукту та надання одного виду послуги дозволяє ефективніше

використовувати місцеві природні ресурси.

Для розвитку даних галузей прогнозується впровадження кластерної

моделі розвитку, зокрема, у машинобудуванні та приладобудуванні, що

дозволить ефективно вирішувати проблемні питання, які гальмують їх

розвиток. Так, кластерна система розвитку галузі машинобудування через

залучення інвестицій як внутрішніх, так і зовнішніх, впровадження новітніх

технологій, освоєння нових зразків конкурентоспроможної продукції сприяла

активному розвитку таких провідних підприємств галузі як ЗАТ ―Львівський

завод комунального транспорту‖, ВАТ ―Укравтобуспром‖, ЗАТ ―ГалАЗ‖, ВАТ

―Стрий-Авто‖, ВАТ ―Завод Львівсільмаш‖, ЗАТ ―Львівський завод

автонавантажувачів‖, ВАТ ―Конвеєр‖, ДМЗ ―Карпати‖ та ін.

Крім того у Львові спільно із міжнародною консалтинговою компанією

Monitor Group та Фондом «Ефективне управління» розроблено стратегію

економічного розвитку міста. В межах проекту проаналізовано 15 ключових

економічних кластерів у Львові, серед яких кластери бізнес-послуг та туризму –

вибрані як основні локомотиви економічного розвитку Львова. При виборі

кластерів у Львові враховувались головні фактори, здатні забезпечити

економічний розвиток міста, такі як: історична спадщина світового значення,

прикордонне географічне розташування, високоосвічені трудові ресурси;

підприємницький дух.

Кластер бізнес-послуг включає консалтингові послуги, управління базами

даних та інформацією, послуги програмного забезпечення тощо. У сучасному

світі сектор бізнес-послуг є багатомільярдною індустрією, проте для України, і

для міста Львова зокрема, сектор бізнес-послуг є новою сферою діяльності, що

тільки виходить на ринок. Для успішної побудови такого кластеру місто може

використовувати вже існуючу конкурентну перевагу у вигляді потужних

діючих ІТ-компаній, які розробляють програмне забезпечення.

Особливу увагу доцільно звернути на створення туристичних кластерів,

33

які дозволяють об‘єднати зусилля всіх учасників управління туристичною

галуззю, підвищуючи таким чином ефективність територіальної організації

продуктивних сил суспільства. Туристичні кластери відзначаються експортно

орієнтованою спрямованістю, оскільки туристична галузь не може

обмежуватись лише внутрішнім споживанням, а її продукт практично завжди

користується попитом серед іноземних туристів.

Кластер туризму передбачає створення в структурі міської ради

стратегічної одиниці, яка координуватиме реалізацію стратегії розвитку

туризму, вдосконалення збору та обробки інформації щодо в‘їзних туристів,

проведення промоційної кампанії міста на ключових ринках та покращення

туристичної інфраструктури та заходів на її підтримку.

Таким чином, створення кластерів сприятиме росту продуктивності та

інноваційній активності підприємств, які входять до складу кластера, а також

підвищенню інтенсивності розвитку малого і середнього підприємництва,

активізації залучення інвестицій, забезпеченню прискореного соціально-

економічного розвитку регіонів розміщення кластерів, що в кінцевому

результаті дозволить збільшити кількість робочих місць, заробітну плату, та

надходження до бюджетів усіх рівнів, підвищити стійкість та

конкурентноспроможність економіки регіонів.

Список використаних джерел:

1. Соколенко С.І. Інноваційні кластери – механізм підвищення

конкурентоспроможності регіону [Електронний ресурс] / С.І. Соколенко. –

Режим доступу : http://ucluster.org/sokolenko/2008/07/innovacijny-klastery-

mexanyzm-pidvyshhennya-konkurentospromozhnosti-regionu/

34

Лиска Олексій Григорович,

к. держ. упр.,

головний спеціаліст Управління внутрішньої політики

та зв’язків з громадськістю

Харківської обласної державної адміністрації

Концепт “agency” в сучасній теорії розвитку громад

Функціонування систем державного управління і місцевого

самоврядування на сучасному етапі свого розвитку передбачає залучення до

процесів підготовки, ухвалення та реалізації управлінських рішень, контролю

за їх впровадженням різноманітних акторів, які ще відносно недавно не

сприймалися рівноправними ―традиційним‖ суб‘єктам управління (органам

влади і їх посадовим особам). Як один з таких акторів активно позиціонується

територіальна громада. Відповідно, актуалізуються питання переходу громад зі

стану об‘єктів управління до стану суб‘єктів управління, їх самодетермінації та

звільнення від зовнішньої залежності, розвитку громад.

Нагальність питань узагальнення напрацювань у цій царині іноземних

дослідників, адаптації відповідних закордонних моделей до вітчизняних умов

визначається необхідністю використання передового досвіду розвинених країн

для створення цілісної концепції розвитку територіальних громад, розроблення

та впровадження механізмів розвитку територіальних громад в Україні. В

цьому контексті найбільш продуктивним уявляється звернення до досвіду,

насамперед, США, Канади, Австралії та Великобританії, оскільки саме в цих

країнах зароджувалися та впроваджувалися ідея та методи розвитку громад,

накопичено суттєвий емпіричний матеріал та дістала найбільш детальної

розробки відповідна теорія.

Слід відзначити, що саме поняття ―розвиток територіальної громади‖

досить різнопланове; воно може тлумачитися: як процес, відображаючи

кількісні і якісні перетворення в спільноті і акцентуючи на соціальних і

35

психологічних аспектах взаємодії жителів; як метод досягнення поставленої

мети, роблячи наголос на результатах діяльності; як програма, представлена

набором процедур і переліком заходів (акцент на діяльності); і, нарешті, як рух,

своєрідна кампанія, визначувана розумінням і тлумаченням населенням самої

ідеї розвитку громади [2, с. 13]. Проте, більшість західних учених розділяє

думку, що розвиток громади характеризується якісними перетвореннями в

економічній, соціальній і екологічній сферах.

Протягом своєї історії, розвиток громади еволюціонував від незначного

зусилля невеликої кількості організацій, діяльність яких американські

дослідники порівнюють з донкіхотською боротьбою за поліпшення умов і

якості життя в декількох бідних міських районах, до мейнстріму практик і

інститутів, перетворившись, врешті-решт, у ―… суттєвий компонент міських

політичних економік в Сполучених Штатах‖ [5, с. 1]. При цьому

наголошується, що ―теорія розвитку громади відстоює особливий вид

соціального порядку і особливу методологію його досягнення‖ [1, с. 10].

Одним із концептів, який застосовується в сучасній теорії розвитку

громад, є ―ейдженсі‖ (agency). Безпосередній переклад на українську мову

терміну agency в контексті трансформаційних процесів, що відбуваються в

рамках локальних колективів, ускладнюється браком вітчизняного еквіваленту,

який зміг би відобразити весь зміст та обсяг відповідного поняття, які

вкладаються в нього англомовними дослідниками. Зокрема, agency можна

перекласти як: агентство, представництво, орган, організація, установа, бюро,

функція, чинник, сприяння, посередництво, дія, діяльність, відносини, послуги,

договір, доручення, угода та ін. Більше того, навіть серед англомовних вчених

відсутні однозначне трактування терміну agency, чи хоча б близький підхід до

його тлумачення. Так, дослідники з Royal Roads University (Канада) Е. Дейл і

Дж. Спаркс, аналізуючи ―ейдженсі‖ в контексті сталого розвитку громад, прямо

зазначають, що ―Слово ―agency‖ – дещо незвичний термін‖ [3, с. 476].

Між тим, цей концепт посідає важливе місце в методології розвитку

територіальних громад. Підкреслюючи роль та значення agency, дослідники

36

навіть визначають його (поряд з забезпеченням солідарності) власне метою

розвитку громади [1, с. 10–12; 4, с. 51].

Загалом під agency часто розуміються спеціальні органи, а також посадові

особи. Тобто ―…―agency‖ – іменник; команда або структура людей, що

виконують специфічні завдання для специфічної мети‖ [3, с. 476]. Крім того,

agency ―… може також послатися на навмисні дії і процеси, що приводять до

нового ―стану речей‖, які не змогли б виникнути інакше. У цьому контексті,

agency – дієслово; це – дії індивідуумів і груп, таких як індивідуальні дії,

лідерство і рушії зміни в громадах. Це люди, які сплітають членів спільноти і

групи разом, будучи ―вузлами‖, що поєднують діалоги в мережі‖ [3, с. 476].

Як підкреслює Й. Бхаттачарія, аgency – це сучасний концепт, він

пов‘язаний з концепцією вибору, яка, в свою чергу, є продуктом картини

соціальних змін. На думку вченого, в до-модерних суспільствах, ні концепція,

ні проблема ейдженсі, не могли виникнути, оскільки вибір був або принципово

відсутній, або дуже обмежений. І лише з настанням модерну людина змогла

замислюватися над вибором професії, свого місця проживання, свого одягу,

своєї дієти, або навіть своєї релігії. Але, модерн, створивши безпрецедентні

можливості для вибору й ейдженсі, також вивільнив сили, щоб анулювати їх.

Як підкреслює Й. Бхаттачарія, формування ейдженсі визначає порядок денний

для розвитку громади [1, с. 13].

Йдеться про те, що кінцевою метою та мірилом розвитку має бути

спроможність людей впорядкувати своє життя, створювати, відтворювати і

змінювати навколишнє середовище, існувати згідно з власною системою

цінностей, мати силу визначати себе в протилежність тому, щоб бути

визначеним іншими [1, с. 12].

Таким чином, agency в контексті розвитку громади змінює акцент від

розуміння процесів розвитку та самої мети перетворень у спільноті в суто

економічному, матеріальному аспектах (що було властиво на ранніх етапах

розвитку відповідної теорії) та набуває філософського змісту, відображаючи

здатність громади самовизначатися, самоактуалізовуватися, її спроможність

37

брати на себе відповідальність, формувати свою суб‘єктність.

Список використаних джерел:

1. Bhattacharyya J. Theorizing community development / Jnanabrata

Bhattacharyya // Journal of the Community Development Society. – 2004. – Vol. 34,

№ 2. – Р. 5–34.

2. Christenson, J. A. Community Development [Текст] / James A.

Christenson, Kim Fendley, Jerry W. Robinson // Community Development in

Perspective / edited by James A. Christenson, Jerry W. Robinson. – Ames, IA : Iowa

State University Press. – 1989. – P. 3–25.

3. Dale A. The ‗agency‘ of sustainable community development / Ann Dale,

Jennie Sparkes // Community Development Journal. – 2011. – Vol. 46, № 4. –

Р. 476– 492.

4. Green J. J. Community Development as Social Movement: A Contribution

to Models of Practice / John J. Green // Journal of the Community Development

Society. – 2008. – Vol. 39, № 1. – Р. 50–62.

5. The Community Development Reader / edited by James DeFilippis and

Susan Saegert. – New York : Routledge. – 2007. – 360 p.

Ляшевська Олена Іванівна,

здобувач кафедри регіонального управління

та місцевого самоврядування

ХарРІ НАДУ при Президентові України

Кластерний метод в системі методів формування соціально-

економічного розвитку регіону

У якості економічного інструментарію для побудови методу формування

системи розглядається метод аналізу ієрархії, що дозволяє виділити найбільш

значущі групи показників соціально-економічного розвитку, а також показники

всередині груп.

38

Метою використання методу комплексних оцінок соціально-

економічного розвитку в регіоні є одержання інтегральних показників по всій

сукупності вихідних показників. Для побудови такого методу пропонується

застосувати показник рівня розвитку, що являє собою таку величину,

рівнодіючу всіх показників, які характеризують соціально-економічну ситуацію

в регіоні [2]. Перевагою даного методу є те, що зміни значень інтегрального

показника лежать у діапазоні від 0 до 1, і, отже, отримані оцінки легко

піддаються економічній інтерпретації та можуть бути основою для формування

рейтингу сталості функціонування регіональних систем.

Змістом методу прогнозування комплексних оцінок соціально-

економічного розвитку та формування рейтингу є оцінка прогнозної соціально-

економічної ситуації, а також формування рейтингу розвитку регіонів. Для

вирішення завдань прогнозування пропонується використовувати методи

експоненційного згладжування та авторегресійні моделі [1, с. 222].

Метою методу формування соціально-економічного розвитку регіону є

виділення однорідних ситуацій, для яких можуть бути розроблені

диференційовані стратегії локалізації погроз. Для побудови такого методу

використовують методи кластерного аналізу.

Кластерний аналіз – це загальна назва безлічі обчислювальних процедур,

використовуваних при створенні класифікації. У результаті роботи із

процедурами утворяться кластери або групи дуже схожих об'єктів. Більш

точно, кластерний метод – це багатомірна статистична процедура, що виконує

збір даних, що містять інформацію про вибір об'єктів, і потім упорядковує

об'єкти в порівняно однорідні групи [4, c. 141].

Метод оцінки впливу погроз спрямований на ідентифікацію класу

соціально-економічного розвитку регіону, які спричиняють дії тієї чи іншої

погрози. Для рішення задач ідентифікації часто використовують різні

статистичні методи (дискримінантний аналіз, методи розпізнання образів,

дерева класифікації) [3]. Слід зазначити, що ці методи базуються на

використанні ретроспективної інформації та мають різні обмеження, що, як

39

правило, погіршує гнучкість отриманих моделей для рішення задач

ідентифікації у разі наявності атипованих даних. Іншими словами, моделі

ідентифікації, побудовані на основі цих методів, не мають можливості навчання

на нових даних, що за характером можуть істотно відрізнятися від минулих

значень. Для рішення задач системного управління важливо використовувати

такі моделі, що гнучко адаптуються до появи баз даних.

Змістом методу оцінки реалізації стратегій є аналіз результатів імітації

реалізації різних варіантів керуючих впливів і формування рангової оцінки.

Метою методу вибору стратегії соціально-економічного розвитку регіону

є зіставлення втрат, пов‘язаних з хитливим функціонуванням регіональної

системи, і обсягу ресурсів, необхідних для відновлення нормального режиму

функціонування. Відповідно до отриманих результатів здійснюється частковий

перерозподіл ресурсів у часі та збільшення обсягів ресурсів за тими елементами

системи, характеристики яких мали відхилення від заданого рівня.

Таким чином, проаналізований вище комплекс економіко-статистичних

методів системного управління дає можливість збільшити ефективність

функціонування регіональної системи за рахунок підвищення швидкості

реагування на негативний вплив погроз. Він також дозволяє сформувати

перелік погроз стійкому функціонуванню регіональних систем та розробити

сценарії їх сталого розвитку, що дозволяє уникнути структурних диспропорцій.

Список використаних джерел:

1. Коюда П. М. Макроекономіка : навч. посібник / П. М. Коюда. –

Харків : ХНУРЕ, 2001. – С. 222.

2. Національні заощадження та економічне зростання / за ред. Б. Є.

Кваснюка. – К. : МП Леся, 2000. – 301 с.

3. Регіони України поиск стратегий оптимального развития // под ред.

проф. А. П. Голикова : Изд-во Харьк. ун-та. – Харьков, 1994. – 312 с.

4. Факторый, дискриминационный и кластерный аналіз / [Дж.-О. Ким,

Ч. У. Мьюллер, У. Р. Клекк и др.] ; под ред. И. С. Енюкова ; [Пер. с англ.]. – М.

: Финансы и статистика, 1989. – 215 с.

40

Макаренко Олександр Михайлович,

к.держ.упр., доцент кафедри регіонального управління

та місцевого самоврядування

ХарРІ НАДУ при Президентові України

Регулювання економічного розвитку регіонів:

теорії, принципи, підходи

У останні два десятиліттяпрактично в усіх країнах світу отримала

популярність ідея кластерів. Проблеми функціонування економічних кластерів

на регіональному рівні є одним із провідних питань сучасної наукової думки,

акластерна політика набуває визнання як інструмент підвищення

конкурентоспроможності регіонів і країни в цілому.

Загальні проблеми управління в Україні обумовлюють необхідність

аналізу й переосмислення відомих теорій регулювання економічного розвитку

регіонів, що є методологічною основою розвитку теорії кластерів

Теорії регулювання економічного розвитку регіонів – теорії, що

розглядають існуючі на сьогодні уявлення про закономірності й сутнісні

зв‘язки в регулюванні економічного розвитку регіонів [3, с. 374]. Існує два

основних підходи до їх побудови. Перший підхід полягає у застосуванні до

регіонів моделей економічного зростання, аналогічних розробленим для

пояснення загальнонаціонального зростання. Другий – ґрунтується на аналізі

поведінки окремих підприємств чи фірм, оскільки саме їх діяльність і розвиток

визначають певною мірою розвиток регіонів. Таким чином, під теоріями

регулювання економічного розвитку регіонів необхідно розглядати три групи

теорій з їх взаємозв‘язками: теорії розміщення, теорії регіонального зростання,

теорії державного регулювання економічного розвитку.

Теорії розміщеннярозглядають причини й закономірності вибору

компаніями для своєї діяльності того чи іншого регіону. Поділяються на

статичні (з‘явились у першій половині ХІХ ст.) та динамічні (з‘явились на

41

початку ХХ ст.).

Статичні теорії розміщення розподіляються на класичні штандортні і

неокласичні штандортні. Їх спільною особливістю є розгляд окремого

підприємства або однозаводської фірми.

Класичні штандортні теорії розміщення пов‘язують з діяльністю таких

відомих дослідників, як Й.Г. фон Тюнен, В. Лаунгардт, А. Вебер та ін.

Основною особливістю класичних штандортних теорій розміщення є

припущення про наявність об‘єктивних закономірностей розміщення товарного

виробництва. Основним фактором (чинником) розміщення товарного

виробництва визначені транспортні витрати. Відповідно, розміщення

сільськогосподарського виробництва ставиться у залежність від відстані до

міста, що є одночасно ринком збуту і постачальником промислової продукції. У

подальшому при розробці цілісної теорії розміщення промисловості основним

критерієм оптимальності розміщення було визначено мінімізацію сумарних

витрат виробництва і збуту з урахуванням транспортних, трудових,

сировинних, енергетичних витрат, а також фактору агломерації.

Неокласичні штандортні теорії розміщення, розробниками яких були

А. Льош, Д. Сміт та ін., принципово відрізняються від класичних

усвідомленням неможливості створення загальної теорії розміщення

промислового виробництва, здатної забезпечити його оптимізацію, а також

визнанням важливого значення суб‘єктивних факторів для розміщення

виробництва. Особливу увагу згадані теорії приділяють територіальним

особливостям у попиті, диференціації цін на ресурси, можливості використання

альтернативних технологій, а також необхідності врахування податкової

системи, державних кордонів, технічного прогресу, екологічних чинників.

Критерієм оптимальності розміщення в рамках неокласичних штандортних

теорій визначається максимізація чистого прибутку[1].

Динамічні теорії розміщення (Х. Хотеллінг, Р. Вернон та ін.) розглядають

головним чином багатозаводські компанії. Основну увагу вони приділяють

внутрішнім умовам і чинникам розміщення, а саме: особливостям виникнення й

42

розвитку промислових підприємств, їх активній ролі у створенні умов для свого

розвитку, що саме і впливає на економічний розвиток регіону. Концепція

продуктово-виробничого циклу Р. Вернона визначає, що будь-який продукт має

обмежений життєвий цикл, у якому виділяється декілька стадій – розробка,

освоєння, зрілість, стандартизація. Це призводить до характерних змін у

процесах його продукування і оптимальності розміщення. Сучасні динамічні

теорії розміщення виокремлюють певні стадії у процесі територіального

розвитку промислових підприємств (М. Сторпер, Р. Уолкер):

―локалізація‖ – розміщення підприємств на нових територіях;

―селективна субурбанізація‖ – зростання потужності цих

підприємств на обраній території;

―дисперсія‖ – просування підприємств далі на периферію;

―переміщення центрів ваги в розміщенні‖ – перенос виробництва під

впливом оновлення промислової структури.

У залежності від певної стадії керуються різними критеріями розміщення.

Цілісної динамічної теорії розміщення на сьогодні не створено.

Наступним блоком теорій регулювання регіонального розвитку є теорії

регіонального росту(зростання).Необхідно відзначити, що в межах

регіональних теорій під ―ростом‖ розуміється кількісне зростання. Ці теорії

поділяються на дві основні групи: неокласичні теорії, засновані на виробничій

функції, і теорії кумулятивного росту, що є синтезом неокейнсіанських,

інституціоналістських і економіко-географічних моделей.

Неокласичні теорії(Дж. Бортс, У. Айзард, А. Маршалл, Х. Зіберт та ін.)

факторами, що підвищують виробничий потенціал регіону і стимулюють

регіональне зростання, визначають кількість і якість природних ресурсів,

чисельність і кваліфікацію трудових ресурсів, запаси капіталу й рівень

технологій. Передрікають зближення в цінах на чинники виробництва завдяки

їх мобільності, що повинно призвести до поступового вирівнювання

економічного розвитку регіонів. Розвиток національної економіки з позицій

неокласичних теорій розглядається як результат ефективного розподілу

43

ресурсів між регіонами. У межах цієї теорії сформована власна регіональна

теорія росту, яка обсяг потенційно можливого виробництва в регіоні ставить у

залежність від таких наявних витрат, як капітал, праця, земля, обсяг технічних

знань, транспортні витрати і вплив особливостей соціальної системи.

Диференціація в темпах зростання регіональних економік визначається

швидкістю кількісних змін внутрішніх детермінант розвитку (збільшенням

пропозиції робочої сили, зростанням рівня її кваліфікації, швидкістю

накопичення капіталу, частотою технічних інновацій тощо) [4].

Теорії кумулятивного росту (Г. Мюрдаль, Х. Річардсон, Дж. Фрідман,

Т. Хермансен, Ж.-Р. Будвіль, В. Кристаллер, Х. Гірш та ін.) вказують на

стартову нерівність між окремими територіями щодо умов розміщення, ведення

і розвитку виробництва і стверджують, що наявність у окремих регіонів будь-

яких переваг є основним фактором їх економічного зростання (модель

Г. Мюрдаля). Важливе значення ці теорії надають впливу фактора агломерації,

тобто наявності скупчення великих промислових центрів, які є певними

центрами (полюсами) росту даного регіону (Х. Річардсон). Ці міські

агломерації можуть формувати так звану ―вісь розвитку‖ (П. Потьє).

―Полюсами розвитку‖ можуть бути й окремі галузі виробництва, які

розвиваються найбільш динамічно (пропульсивні галузі) і стимулюють

розвиток усієї економіки регіону (Ж.-Р. Будвіль). Процес концентрації

виробництва зосереджує ці пропульсивні галузі у певному центрі (теорія

центральних місць В. Кристаллера). Для опису розвитку периферійних

територій використовується схема ―дифузії нововведень‖ (Т. Хегерстранд),

згідно з якою від ―центрів розвитку‖ імпульси інновацій поступово

поширюються на прилеглу периферійну територію і стимулюють її розвиток

(Дж. Фрідман, Т. Хермансен). Деякі автори підкреслюють періодичність

імпульсів нововведень від окремого ―центра розвитку‖ і їх поступове

затухання, що в кінцевому підсумку перетворює цей ―центр розвитку‖ на

депресивний старопромисловий район (модель ―вулкана‖ Х. Гірша). Під

впливом зміни великих циклів господарчої інфраструктури можуть виникати

44

нові ―центри інновацій‖ [2].

Теорії державного регулювання економічного розвитку регіонів

(С. Р. Деннісон, А. Льош, Е. Гувер та ін.) розглядають, по-перше, власне

необхідність у державному регулюванні економічного розвитку регіонів; по-

друге, цілі й об‘єкти регіональної політики; по-третє, методи стимулювання

економічного розвитку обраних регіонів. На початковому етапі згадані теорії

характеризувались наявністю двох протилежних підходів, що ґрунтувались на

висновках неокласичних і кумулятивних теорій регіонального росту. Перший

підхід (на основі висновку неокласичних теорій про поступове вирівнювання

рівня економічного розвитку регіонів) наголошував на недоцільності

державного втручання в економічний розвиток регіону, окрім надання

фінансової допомоги на вирішення соціальних проблем. Другий підхід (на

основі теорій кумулятивного росту) виходив з висновку, що без втручання

держави в економічному розвитку регіонів будуть збільшуватись чи зберігатись

диспропорції. Саме тому представники цього підходу наголошували на

необхідності активної регіональної політики, метою якої повинно бути

зниження розбіжностей у рівні економічного розвитку [2].

У подальшому в теоретичних підходах до питання державного

регулювання економічного розвитку регіонів виділяються три течії:

―неінтервенціоналісти‖, ―адаптори‖ і ―активні перетворювачі‖.

Теорії ―неінтервенціоналістів‖ принципово відкидають необхідність

впливу держави на регіональний розвиток і обґрунтовують висновок про

поступове вирівнювання економічного розвитку територій.

Теорії ―адапторів‖ обґрунтовують пом‘якшення впливу стихійних

ринкових сил і незначне корегування розвитку територій шляхом прискорення

природних економічних процесів завдяки стимулюванню міграції робочої сили

й інвестицій. Сутність ідей ―адапторів‖ полягає в тому, що стимулювання

економічного зростання можливе лише за відповідності загальним економічним

тенденціям, інтересам приватних (перш за все промислових) компаній і

наявності в регіонах передумов для розвитку промисловості. Стимулювання

45

економічного розвитку відверто непривабливих для приватних інвесторів

регіонів більшою мірою є безрезультатним.

Теорії ―активних перетворювачів‖ наголошують на необхідності

інтенсивного державного регулювання економічного розвитку регіонів, що

потребує витрат у часі і великих обсягів ресурсів.

Набір заходів державного регулювання економічного розвитку регіонів

не можна підпорядкувати єдиній теоретичній концепції, він буде відрізнятись у

різних країнах у залежності від проблем, характерних для даної держави. При

цьому можуть бути виділені дві принципово різні групи заходів: підвищення

привабливості регіону для інвесторів за рахунок удосконалення інфраструктури

(як синтетичний показник умов господарювання на даній території) і за рахунок

надання певного набору пільг для інвестора (перш за все – податкових).

Обираючи будь-яку з вищезгаданих груп заходів, треба враховувати, що

інфраструктура дозволяє створити сприятливі умови для зростання економіки

регіону як на короткотермінову, так і на довгострокову перспективу, а

фінансова підтримка компаній у низці випадків може дати лише тимчасовий

ефект (зі світової практики відомі випадки, коли інвестори, приходили в регіон,

приваблені податковими пільгами, а після закінчення дії пільг – уходили з

нього [2, с. 39].

Таким чином методологічною основою розвитку теорії кластерів є ціла

низка досліджень, метою і змістом яких є регулюванняекономічного розвитку

регіону.

Список використаних джерел:

1. Витковский О.В. География промышленности зарубежных стран /

О.В. Витковский. – М. : Изд-во Моск. ун-та, 1997

2. Кузнецова О.В. Экономическое развитие регионов: теоретические и

практические аспекты государственного регулирования / О.В. Кузнецова ; изд.

2-е, стереотипное – М. : Едиториал УРСС, 2004. – 304 с.

3. Макаренко О.М. Теорії регулювання економічного розвитку регіонів

/ О.М. Макаренко // Енциклопедія державного управління : у 8 т. / Нац. акад.

46

держ. упр. при Президентові України ; наук.-ред. колегія : Ю.В. Ковбасюк

(голова) та ін. – Т. 5 : Територіальне управління / наук.-ред. колегія :

О.Ю. Амосов (співголова), О.С. Ігнатенко (співголова) та ін.; за ред..

О.Ю. Амосова, О.С. Ігнатенка, А.О. Кузнецова. Х. : Вид-во ХарРІ НАДУ

―Магістр‖, 2011. – С. 374-376.

4. Семенов В.Ф. Регіональна економіка : навч. посіб. / В.Ф. Семенов –

К. : ―МП Леся‖, 2008. – 596 с.

Мамонова Валентина Василівна,

д.держ.упр., професор,

професор кафедри регіонального управління та місцевого самврядування

ХарРІ НАДУ при Президентові України

Кластеризація як чинник підвищення

конкурентоспроможності регіонів

Конкурентоспроможність регіонів визначається її здатністю мобілізувати

внутрішні ресурси для власного розвитку, а також ступенем привабливості для

залучення зовнішніх ресурсів. Виходячи з того, що рівень

конкурентоспроможності країни встановлюється за різними методиками,

можна припустити й подібний спектр інструментарію стосовно визначення

рівня конкурентоспроможності регіонів.

Найбільш поширеним в останні роки є індекс глобальної

конкурентоспроможності, який розраховується Всесвітнім економічним

форумом як інтегральний показник, а також окремо за дванадцятою його

складовими. Зокрема, результат за складовою «конкуренція» є

середньозваженим значенням двох складників: внутрішньої конкуренції та

зовнішньої конкуренції. Змінні, які входять до обох цих компонентів,

показують, наскільки сильно спотворюється конкуренція. Відносне значення

цих спотворень залежить від відносного розміру внутрішнього ринку щодо

47

зовнішнього ринку. Ця взаємодія між внутрішнім і зовнішнім ринками

визначається за допомогою способу, завдяки якому ми визначаємо питому вагу,

що отримають ці два складники. Для України розрахунки показують, що

питома вага для складника внутрішньої конкуренції дорівнює 0,75 і для

складника зовнішньої конкуренції дорівнює 0,25. При цьому, як свідчить із

дослідження конкурентоспроможності України, найбільш критично

проблематичною складовою інфраструктури є транспортна інфраструктура.

Так, якщо середня зношеність автошляхів загального користування за п‘ять

років (2006-2010 рр.) у цілому по Україні склала 47 %, то по регіонах цей

показник варіює від 26-27 % в Одеські обл. і м. Севастополь до 72-74 % у

Запорізької та Тернопільській і Чернігівській обл. відповідно [1]. За даними

Фонду «Ефективне Управління» до групи регіональних лідерів за індексом

конкурентоспроможності 2011 р. сформували м. Київ, Дніпропетровська,

Харківська, Київська та Донецька області (перша п‘ятірка), а до групи регіонів,

що відстають, увійшли Житомирська, Тернопільська, Чернігівська,

Кіровоградська та Херсонська області [1].

Як відомо, ефективною і життєздатною структурою в сучасній економіці

є мережеві форми організації соціально-економічних систем, у тому числі

територіальних [2]. Ці форми організації є породженням інформаційної епохи.

Вони характеризуються одночасною трансформацією економіки, праці,

зайнятості, корпоративної культури, політики і державних інститутів. Під

мережею в економіці можна розуміти комплекс об‘єктів, які взаємодіють на

основі формальних зв‘язків, зафіксованих контрактами, спільної або

перехресної власністю, а також неформальних зв‘язків, у тому числі заснованих

на довірі, які дозволяють підприємствам підвищувати ефективність трансакцій і

є однією з основних умов їх успішної співпраці. Широке розповсюдження

мережевих форм організації економіки призвело до трансформації основних

положень теорії стратегічного управління, промислового маркетингу і розвитку

мережевого підходу. Мережеві конструкції стали гарантом стійкості і

інноваційності розвитку, тобто певною альтернативою великим корпоративним

48

системам [3].

Незважаючи на те, що про необхідність і доцільність створення кластерів

йдеться у ряді фундаментальних документів загальнодержавного значення, все

ще не створено дієвої нормативно-правової бази формування та

функціонування територіальних кластерів в Україні, як наслідок – не створено

механізмів методичної, інформаційно-консультаційної та освітньої підтримки

розвитку кластерів; відсутня координація дій щодо реалізації кластер них

ініціатив з боку органів влади та асоціативних бізнес-структур. На жаль, органи

управління регіонального рівня залишаються пасивними у цій сфері діяльності,

більшість створених кластерів засновано без реальної участі місцевих органів

виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, хоча є й позитивні

приклади.

Так, Львівська міська рада у 2008 р. розпочала роботу над розробкою

стратегії конкурентоспроможності міста, результатом якої стало формування у

2010 р. Львівського кластера ІТ та бізнес-послуг, створеного як асоціацію

провідних компаній з галузі інформаційно-комунікаційних технологій (IКT) та

аутсорсингу бізнес-процесів, які спільно взяли на себе ініціативу з проведення

системних змін у бізнес-середовищі міста. При цьому визначено як потрійну

стратегічну мету – перетворити місто в один з конкурентоспроможних центрів

бізнес-послуг в Центрально-Східній Європі; сприяти розвитку бізнес еко-

системи для кластера у м. Львів; створити у місті сучасний високо

конкурентоздатний R&D центр міжнародного рівня; так й тактичні цілі –

забезпечити доступ компаніям кластера до висококваліфікованого людського

капіталу, а молодим фахівцям – до навчальних можливостей; мати одну з

найефективніших у Східній Європі систему взаємодії інституцій освіти та

компаній у сфері ІКТ; розширити доступ до фінансових ресурсів учасників по

інноваційних проектах; стати визнаною інституцією для впровадження

спільних проектів на міжсекторному рівні.

Для систематизації процесів кластеризації регіональної економіки, перш

за все, потрібно прийняти Концепцію кластерної політики, яка, крім цілей,

49

завдань, пріоритетів і напрямів, передбачала би впровадження пілотних

проектів з реалізації заходів кластерної політики на регіональному та

муніципальному рівнях. У зв‘язку з цим, вважаємо за необхідне на

центральному рівні сформувати програму пілотних кластерів, до якої увійшов

би перелік територіальних кластерів (на конкурсних засадах), які є

найважливішими для держави, а також комплекс відповідних заходів щодо

державної підтримки кластеризації економіки, серед яких можна виділити такі:

надання субвенцій місцевим бюджетам (за умови співфінансування кластерів із

обласних бюджетів), встановлення деяких податкових пільг (з урахуванням

оцінки виробничого та інноваційного потенціалу територіальних кластерів),

стимулювання участі великих підприємств у складі кластерів.

При цьому фінансовий механізм державної підтримки реалізації

широкого спектру кластер них проектів має бути достатньо гнучким, та

здійснюватись за декількома напрямками, наприклад: розвиток транспортної,

енергетичної, інженерної інфраструктури; розвиток житлової та соціальної

інфраструктури, включаючи матеріально-технічну базу охорони здоров‘я,

культури і спорту; розвиток інноваційної та освітньої інфраструктури,

виконання робіт і проектів у сфері досліджень і розробок, здійснення

інноваційної діяльності, підготовка та підвищення кваліфікації кадрів;

реалізація інших заходів задля підвищення конкурентоспроможності не лише

організацій-учасників кластера, а й території базування кластера, а також

підвищення якості життя територіальних громад.

Участь держави в кластеризації регіональної економіки не має

обмежуватись лише фінансовою допомогою. Місцеві органи виконавчої влади

та органи місцевого самоврядування в межах компетенції можуть укладати

угоди з органами управління пілотним кластером стосовно реалізації спільних

проектів інноваційно-інвестиційної діяльності, включаючи заходи з підтримки

дослідницьких робіт, комерціалізації технологій, розвитку інноваційної

інфраструктури, сприяння виходу учасників кластера на міжрегіональні та

зовнішні ринки, залучення іноземних інвесторів, розробки і реалізації програм

50

перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів за певними галузями тощо.

Отже, проведене дослідження свідчить, що в сучасний період

постіндустріального розвитку мережеві форми, серед яких провідне місце

займають територіальні кластери, відіграють важливу роль в підвищенні

конкурентоспроможності регіональної економіки.

Список використаних джерел:

1. Звіт про конкурентоспроможність регіонів України 2011 : Фонд

«Ефективне Управління» за підтримки Всесвітнього економічного форуму. –

К., 2012. – 205 с.

2. Мамонова В.В. Мережева організація території в глобалізованій

економіці: роль органів управління / В.В. Мамонова // Університетські наукові

записки. - 2012. - № 2 (42). - С. 89-94.

3. Попова Ю.Ф. Сетевые формы организации бизнеса на промышленных

рынках // Российское предпринимательство. – 2008. – № 10 Вып. 1 (120). – С.

140-144.

Микитюк Микола Андрійович,

к.ю.н., доцент спеціальної кафедри № 4

Інституту управління державної охорони України

Київського національного університету ім. Т.Г. Шевченка

Соціальні стандарти як основа управління розвитку людського

потенціалу територіальної громади

Наявність забезпечення соціальних гарантій та реалізації соціальних прав

громадян характеризують утворення в суспільстві певного стану, який можна

окреслити як стан соціальної безпеки.

Гарантування прийнятних стандартів життя дозволяє забезпечити

прийнятний рівень добробуту і тим самим запобігає соціальному падінню у

випадку настання соціального ризику. Але необхідно пам‘ятати, що метою

51

сучасної соціальної політики, окрім виконання захисної функції є ще й

розвиток кожної окремої особистості з її потребами й можливостями [2, с. 35].

Професор Г. Атаманчук зазначає, що під соціальними функціями держави

мається на меті багатоманітність умов відтворення та розвитку людини,

починаючи з народження нового покоління, його освіти, формування

соціокультурного розвитку, сприятливого для самореалізації кожної людини, а

не тільки вибраних, стимулювання творчого зростання людини та використання

її талантів та можливостей; впровадження в життя принципів соціальної

справедливості та інші [1, с. 432]. Таким чином, соціальні гарантії виступають

як передумови розвитку людського потенціалу [4, с. 322].

У 2002 р. було розроблено Державний класифікатор соціальних

стандартів і нормативів, затверджений наказом Міністерства праці та

соціальної політики України від 17 червня 2002 р. № 293 (далі – Класифікатор).

У Класифікаторі визначені центральні та місцеві органи виконавчої влади, що є

відповідальними за розроблення соціальних стандартів і нормативів та

проведення моніторингу їх застосування й фінансового забезпечення.

Установлений прожитковий мінімум на одну особу, а також окремо для

тих, хто належить до основних соціальних і демографічних груп населення,

встановлюється Кабінетом Міністрів України після проведення науково-

громадської експертизи сформованих наборів продуктів харчування,

непродовольчих товарів і послуг. Але система розрахунку прожиткового

мінімуму залишається застарілою, оскільки склад споживчого кошика, який є

основою розрахунку прожиткового мінімуму, був затверджений ще у 1992 р. й

відтоді суттєво не переглядався. Неадекватність прожиткового мінімуму, як

зазначають фахівці Національного інституту стратегічних досліджень,

породжує дезорієнтацію в соціальній політиці загалом і в політиці забезпечення

доходів населення зокрема. Досить показове становище з мінімальною

заробітною платою, яка, згідно з законодавством, повинна визначатися на рівні

прожиткового мінімуму (має складати, відповідно до вимог Європейської

соціальної хартії, більше 2,5 розміру прожиткового мінімуму), а реально

52

становить лише 79,2 % від прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Таким чином, прожитковий мінімум не виступає у ролі базового

соціального стандарту, втрачається, відповідно, й логічний зв‘язок між

поняттями ―прожитковий мінімум‖ та ―межа бідності‖. Остання визначається

як 75 % середнього показника шкали доходів населення, який, у свою чергу,

нижчий за прожитковий мінімум.

Потрібно також звернути увагу на відсутність універсальних стандартів

соціальних послуг, які б встановлювали рівні вимоги до суб‘єктів надання

послуг незалежно від форми їх власності. Чинні соціальні стандарти у сфері

соціального захисту розроблені як нормативи забезпечення конкретних

закладів. Кошти плануються з урахуванням витрат, що йдуть на утримання цих

закладів. Такі стандарти не передбачають їх застосовування суб‘єктами

недержавної власності [3, с. 9]. У зв‘язку з цим, заслуговує на увагу досвід

європейських країн. Так, у Великобританії закон про соціальні стандарти

зобов‘язує реєструватися усіх надавачів послуг у Національній комісії з

соціальних стандартів включно з органами місцевої влади. У Франції

підлягають ліцензуванню медичні та соціально-медичні установи, що дбають

про немічних літніх осіб, інвалідів, надають послуги з догляду вдома особам з

фізичними чи психологічними вадами, опікуються інвалідами та безробітними

під час професійної реабілітації та ін. Аналогічна ситуація в Угорщині, де

набути статусу надавача соціальних послуг з денного та базового догляду

можна лише після отримання ліцензії. Критерії оцінки результативності та

якості надання соціальних послуг є також інструментом підвищення

ефективності взаємодії органів публічної влади з громадськістю. Вони

демонструють, наскільки результативно працюють органи влади та недержавні

організації, за якими напрямами та в якому обсязі вони використали наявні

фінансові ресурси. Завдяки цим критеріям відбувається перехресний контроль

за якістю надання соціальних послуг, у результаті чого реципієнт отримує

більше варіантів вибору, а в підсумку – кращий продукт [5, с. 155-156]. У

Європі особливого значення надають контролю за діяльністю ліцензованих

53

служб, більше відомого як супервізія. Супервізію проводять спеціально

уповноважені інспектори. Наприклад, у Великій Британії Комісія у справах

соціальної інспекції проводить перевірку, оцінку та перегляд усіх послуг, що

надаються, включаючи приватні й добровільні служби та спеціальні

департаменти в місцевих радах. У Франції урядові органи, що надають ліцензії,

призначають інспекторів для контролю за постачальниками соціальних послуг.

Інспектори мають вільний доступ до всіх приміщень, які вони вважатимуть за

потрібне перевірити, право опитувати обслуговуючий персонал та їх

підопічних. В Угорщині використовується особлива процедура перевірки

соціальних установ: усі вони, незалежно від форми власності та джерела

фінансування, підлягають контролю. Контроль включає моніторинг діяльності

установи на відповідність ліцензії, професійним та законним вимогам.

Національне управління аудиту контролює витрати бюджетних коштів.

Отже, можна констатувати, що на сьогодні у країнах, що розвиваються, у

т.ч Україні, мета соціальної політики щодо розвитку людського потенціалу і

кожної окремої особистості не виконується. Для цього необхідні кардинальні

зрушення не тільки соціального, юридичного, економічного, політичного

характеру, але й системні перетворення на рівні суспільної свідомості, потрібне

визнання рівності й важливості осіб різних соціальних категорій та їх потреб.

Таким чином, призначенням соціальних гарантій та стандартів є не тільки

гарантування громадянам мінімального рівня життя, забезпечення рівності

стартових можливостей, але й створення умов для розвитку людського

потенціалу, створення соціально-економічних, суспільно-правових, культурно-

побутових, медично-гігієнічних, психологічних і т.ін. передумов для інтеграції

й реінтеграції в суспільство, створення комфортних умов існування,

задоволення потреб і законних інтересів усіх соціальних груп населення,

особливо молоді, яка в третьому тисячолітті виявляється найбільш мобільною

частиною населення і завдяки цій своїй якості, починає відігравати все більш

значущу роль в суспільно-політичному житті, та, що парадоксально, однією із

соціальноназахищених.

54

Список використаних джерел:

1. Атаманчук Г. В. Управление – фактор развития (размышления об

управленческой деятельности) / Г. В. Атаманчук. – М. : ЗАО ―Изд-во

―Экономика‖, 2002. – 567 с.

2. Бідак В. Складові системи державного регулювання соціального

розвитку і соціального захисту / В. Бідак // Україна: аспекти праці. – 2004. –

№ 1. – С. 35-39.

3. Сідельнік Л. Як залучити громадські організації до надання соціальних

послуг / Л. Сідельнік // Громадянське суспільство – 2008. – № 2 (4) – С. 9.

4. Туроу Л. К. Формування системи соціального страхування /

Л. К. Туроу, С. Ю. Трубич, В. Є. Швець // Фінанси України. – 2000. – № 2. –

С. 110-115.

5. Україна в 2008 році: щорічні оцінки суспільно–політичного та

соціально-економічного розвитку : [монографія] / за заг. ред. Ю. Г. Рубана. –

К. : НІСД, 2008. – 744 с.

Наконечний Володимир Васильович,

Голова адміністрації Ленінського району

Харківської міської ради,

к.політ.н., доцент кафедри регіонального управління

та місцевого самоврядування

ХарРІ НАДУ при Президентові України

Легітимація місцевого самоврядування на теренах України

у 20-х – 30-х рр.

За часів Директорії і відновлення УНР розуміння організації місцевого

самоврядування відрізнялось від уявлень у колишній УНР. За основу розбудови

держави було взято так званий трудовий принцип, згідно з яким влада на

місцях мала належати Трудовим Радам робітників, селян, інтелігенції, інститут

55

губернських і повітових старост замінювався інститутом губернських і

повітових комісарів: „владу на місцях здійснюють представники правительства

республіки, які мають працювати в тісному контакті і під контрольом повітових

і губерніальних Трудових Рад, які складаються пропорційно з представників

селянства і робітництва» [3, с. 110]. Проте Директорії на практиці не вдалося

створити власну систему місцевих органів.

Таку систему органів місцевої влади було створено в Західноукраїнській

Народній Республіці. Відповідно до Відозви Української Національної Ради від

1 листопада 1918 р. в усіх місцевостях старі органи влади та управління

належало ліквідувати. Замість них слід було утворити нові – українські. Ними

мали стати міські та повітові комісари з дорадчими органами – національними

Радами [1, с. 94].

Як зазначала О. Яцунська, на відміну від східноукраїнських урядів того

часу, які в основному теоретично вирішували проблеми місцевого

самоврядування та державного управління, ЗУНР досить швидко створила

ефективний апарат на всіх рівнях влади і управління. Тому традиції місцевого

самоврядування в цьому регіоні значно стійкіші, ніж у східній частині України,

де починаючи з жовтня 1917 р. і аж до цього часу самоврядування вважалось

буржуазною формою правління з усіма наслідками, що випливають з цього [4,

с. 33].

Слід звернути увагу на перші нормативно-правові акти радянської

України, які регламентували організацію місцевої влади. Так, Конституція

Української Соціалістичної Радянської Республіки, затверджена

Всеукраїнським з‘їздом Рад 10 березня 1919 р. та прийнята в остаточній

редакції Всеукраїнським Центральним Виконавчим Комітетом 14 березня 1919

р. визначає організацію радянської влади на місцях. Згідно з цим документом,

органами радянської влади на місцях є Ради робітничих, селянських і

червоноармійських депутатів (міські і сільські) та Виконавчі комітети

(Виконкоми), що обираються ними, а також з‘їзди Рад (губернські, повітові,

волосні) та Виконкоми, що обираються ними.

56

У відповідних положеннях Конституції неабияка увага приділялася

переліку осіб, які можуть бути обраними до цих органів, та встановленим

виборчим цензам. Проте не було визначено внутрішню організацію місцевих

органів Радянської влади, їх компетенції та повноваження. Вказано лише, що

вирішення відповідних питань належить Всеукраїнському Центральному

Виконавчому Комітету Рад [2, с. 73-79].

Таким чином, замість самоврядування була запроваджена система рад

народних депутатів. У радянський період вони були лише елементом, не дуже

впливовим і значним, єдиної партійно-радянської тоталітарної системи. Однак

ідеологами радянського режиму вони розглядались як найдемократичніший

здобуток соціалістичного суспільства і називались «народовладдям», хоча

формувались і керувались виключно однією комуністичною монополією.

Список використаних джерел:

1. Державне управління в Україні: централізація і децентралізація //

Відповід. ред. Н. Р. Нижник. – К. : Вид-во УАДУ, 1997. – 448 с.

2. Конституція Української Народної Республіки (Статут про

державний устрій, права і вільності УНР) // Конституційні акти України. 1917-

1920. Невідомі конституції України. – К. : Філософська і соціологічна думка,

1992. – 285 с. – С. 73-79.

3. Універсал Трудового Конгресу України // Конституційні акти

України. 1917-1920. Невідомі конституції України. – К. : Філософська і

соціологічна думка, 1992. – 285 с. – С. 110-111.

4. Яцунська О. Місцеве самоврядування: історико-правові аспекти

світового та українського досвіду / О. Яцунська // Віче. – 2000. – № 7. – С. 30-

38.

57

Ольшанський Олександр Вікторович,

к.держ.упр.,

начальник Фонду комунального майна

Сєвєродонецької міської ради Луганської обл.

Перспективи ресурсного забезпечення розвитку територій

Функціонування та розвиток будь-якої території забезпечується

ресурсами, апріорная класифікація яких включає: природні (у т. ч. рекреаційні),

людські (у т.ч. інтелектуальні), матеріально-технічні (у т.ч. інноваційні),

фінансові (у т. ч. інвестиційні), інформаційні (у т. ч. віртуальні), нематеріальні

(у т. ч. компетентнісні). При цьому, як визначається у сучасній науковій

літературі, може бути декілька варіантів режиму дій суб‘єктів територіального

управління: перерозподіл ресурсів, мобілізація ресурсів, еквівалентний обмін

ресурсами [1].

Як відомо, теорія стратегічного менеджменту використовує ринковий

інструментарій детермінації конкурентоспроможності об‘єкта (підприємства,

території), тобто шляхом його позиціонування та оцінювання зовнішнього

середовища [3]. Разом з тим, такий підхід вряд чи виправданий для

застосування в управлінні розвитком території, коли місцевим органам

виконавчої влади та органам місцевого самоврядування необхідне

концентрувати зусилля на релевантних конкурентних ресурсах території,

оскільки саме вони сприяють найповнішому задоволенню спільних потреб

населення.

Виходячи з цього, вважаємо за доцільне застосування двомірного підходу

до управління ресурсним забезпеченням розвитку територій, який би надав

можливість, з одного боку, споживати оригінальні ресурси для досягнення

цілей розвитку, а з іншого – використовувати певні комбінації ресурсів в

залежності від існуючих умов. Іншими словами, пропонований підхід включає

два сегменти: перший – використання потенціалу території та його розширення

58

або диверсифікацію; другий – розробка й створення нових ресурсів, прийняття

рішень щодо напряму та інтенсивності розвитку конкретного виду ресурсів на

основі передбачення потреб у майбутньому. Це можливо лише за умов

посилення конкурентних переваг території та активної інноваційної діяльності.

Тобто, поступ до конкурентоспроможності території визначається

здатністю її суб‘єктів (підприємств, установ, організацій; населення; місцевих

органів влади та управління) не лише ефективно використовувати наявні

ресурси, а й залучати додаткові ресурси, здійснювати відкриття нових їх видів.

Перспективними вважаємо такі напрями зміцнення ресурсного

забезпечення розвитку територій: створення ресурсних пулів як тимчасового

об‘єднання ресурсів суб‘єктів місцевої економіки, доходи і витрати якого

акумулюються в єдиному фонді з подальшим їх розподілом згідно із завчасно

встановленими пропорціями; активізація міжмуніципального співробітництва у

напрямку інтеграції ресурсів; формування кластерних структур як механізму

мобілізації внутрішніх ресурсів території. Необхідно розробляти певну

методологію ресурсного менеджменту, яка має включати ресурсне

забезпечення, керування «кваліфікацією» ресурсів, управління ефективністю

використання ресурсів, менеджмент ресурсних резервів, управління розробкою

новітніх видів ресурсів тощо. При цьому варто зауважити, що із-за високої

варіабельності територіальних ресурсів ресурсний менеджмент за складовими

має суттєві особливості.

Одним із шляхів розвитку внутрішніх ресурсів шляхом їхньої мобілізації

має стати формування територіальних кластерних структур.

Основна ціль створення кластерних асоціацій – це стимулювання

розвитку місцевої економіки, розвиток підприємницької активності шляхом

консолідації зусиль міської влади, ділових і наукових кіл, а також інших

допоміжних агентів (асоціацій) з метою організації кластерів як найбільш

гнучких і ефективних структур ринкової економіки, орієнтованих на

інноваційність продукції, що виробляється.

Економічна база кластерів дозволяє продуктивніше використовувати усі

59

види ресурсів: ефективно витрачати капітал, мінімізувати зайві виробничі

потужності, досягнути більше раціонального розподілу витрат, що розширює

перспективи зовнішніх інвестицій. Гучність кластерних асоціацій полягає у

тому, що пріоритетним є ініціатива учасників асоціацій, не має обмежень щодо

самостійності учасників і в той же час асоціація організовує їх спільні зусилля

щодо вирішення питань, які окремо узяте підприємство не в змозі вирішити

самостійно.

Традиційно діяльність кластерів спрямовується на досягнення таких

цілій, як підвищення конкурентоспроможності учасників кластера за рахунок

впровадження нових технологій; зниження витрат і підвищення ефективності

відповідних наукомістких технологій за рахунок ефекту синергії та уніфікації

підходів у логістики, інжинірингу, інформаційних технологіях, менеджменті

якості і т.д.; забезпечення зайнятості в умовах реформування великих

підприємств; консолідоване лобіювання інтересів учасників кластера у різних

органах влади.

Слід відзначити, що, як правило, кластерні системи характеризуються

наявністю великого підприємства – лідера, який визначає довготривалу

господарську, інноваційну та іншу стратегію усієї системи; територіальної

локалізацію основної маси господарських суб'єктів – учасників кластерної

системи; стійкістю господарських зв'язків суб'єктів – учасників кластерної

системи, домінуючим значенням цих зв‘язків для більшості її учасників;

довготривалої координацією взаємодій учасників системи у рамках її

виробничих програм, інноваційних процесів; основних систем управління

контролю якості та ін. [2].

Характерними особливостями успішної діяльності кластерів є: майнові

взаємозв‘язки між організаціями, які перетворюють учасників кластерів на

більш міцніших у порівняні з підприємствами, які працюють самостійно;

кооперація та співробітництво, які виступають стимулами до пошуку більш

досконалих методів роботи; орієнтація не лише на потреби ринків товарів,

робіт, послуг, а й на спільні потреби територіальних громад, що становиться

60

головним фактором визначення згуртованої стратегії при одночасному

забезпеченні відповідності стратегії кожного окремого суб‘єкта загальній

стратегії розвитку території.

Так, у м. Сєвєродонецьк Луганської обл. опрацьовується організаційно-

правовий механізм формування та функціонування кластерних асоціацій на

території міста. Крім того, створення кластерних асоціацій сприятиме

виконанню стратегічного плану підвищення конкурентноздатності Північно-

Західного субрегіону Луганської області «Інноваційний Донбас» до 2015 р.

Визначено, що суб‘єктами кластерних асоціацій можуть стати підприємницькі

структури різного роду, які є постачальниками спеціального обладнання, нових

технологій, послуг, інфраструктури, сировини, додаткових продуктів тощо. При

цьому відмінної рисою взаємодії учасників має бути принцип інноваційної

орієнтованості.

Таким чином, кластерна модель об‘єднання суб‘єктів господарювання,

установ і організацій пропонує достатньо новий спосіб отримання переваг від

інтеграції ресурсів на користь розвитку території наряду з іншими

інноваційними для управління розвитком території організаційними формами:

ресурсними пулами, міжмуніципальною кооперацією та ін., що вимагає від

місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування

застосування сучасних методів ресурсного менеджменту.

Список використаних джерел:

1. Безверхнюк Т.М. Ресурсний режим як інституційний механізм

ресурсного забезпечення регіонального управління [Електронний ресурс] / Т.М.

Безверхнюк // Державне будівництво : електрон. наук. фах. вид. ХарРІ НАДУ. –

2010. – № 1. – Режим доступу : http: // www.kbuapa.kharkov.ua

2. Бойко Л.І., Кудря С.В. Кластери як одна із ефективних форм

співробітництва // Економічний простір. – 2009. – № 1. – С. 327 – 331.

3. Портер М. Э. Конкуренция: пер. с англ. – М. : Изд. дом «Вильямс»,

2000. – 495 с.

61

Пахомова Олена Михайлівна

здобувач кафедри регіонального управління

та місцевого самоврядування

ХарРІ НАДУ при Президентові України

До питання створення кластерів виховання

як засобів впливу органів місцевого самоврядування

на формування соціальності неповнолітніх

Питання стану соціальності неповнолітніх все більше набуває

актуальності в умовах сьогодення. Дані Державного комітету статистики

України свідчать, що кожне десяте правопорушення скоєне дітьми до 18 років,

збільшилася кількість злочинів «проти статевої свободи та статевої

недоторканості», «проти життя та здоров‘я особи» [3]. Результати останніх

соціологічних, педагогічних, соціально-педагогічних досліджень, їх аналіз в

аспекті поставленої проблеми вказують на тенденцію зменшення виявів

соціальності (толерантності, уважності, альтруїзму, емпатії тощо)

неповнолітніми у стосунках з оточуючими. Часто-густо спостерігаються такі

негативні явища як байдужість, спалахи агресії, ненависть, зневага. Серед

причин можна назвати такі як: послаблення інституту сім‘ї, (яка є

першоосновою розвитку неповнолітніх, зокрема соціального), обов‘язком якої є

виховування в дитини почуття доброти, милосердя, шанобливого ставлення до

сім‘ї, старших за віком [1], погіршення виховної роботи в дошкільних,

загальноосвітніх навчальних закладах, ухиляння перелічених суб‘єктів від

виконання виховної функції (зокрема тих її аспектів, що стосуються

формування соціальності), перекладання її один на одного. В результаті

дослідження встановлено, що вплив на формування соціальності неповнолітніх

у місті чиниться органами місцевого самоврядування (управліннями освітою,

відділами (управліннями) у справах сім‘ї та молоді). Потенціал щодо

зазначеного питання мають служби у справах дітей, управління культури та ін.

62

Але аналіз їх діяльності крізь призму впливу на формування соціальності

неповнолітніх у місті дозволяє констатувати факт відсутності ведення

планомірної систематичної роботи у цьому напрямку, що зумовлено

обмеженістю (й навіть відсутністю) спеціальних нормативно-правових актів

(наказів, цільових програм локального спрямування тощо), недосконалістю

планів (міських, районних) заходів (які містять недостатню кількість заходів,

орієнтованих на формування ціннісного ставлення до соціуму), планів роботи

органів управління, зокрема у розділах, що стосуються, наприклад, виконання

чинного законодавства України (Законів: «Про охорону дитинства», «Про

сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні»; Указів

Президента України: «Про невідкладні заходи щодо забезпечення

функціонування та розвитку освіти в Україні»; «Про заходи щодо забезпечення

пріоритетного розвитку освіти в Україні» та ін.), ратифікованих міжнародних

актів («Конвенції про права дитини», «Модельного закону про виховання дітей

та молодь», «Рамкової конвенції про захист національних меншин» та ін.),

державних, регіональних, місцевих програм у частинах, котрі регламентують

формування соціальності неповнолітніх тощо.

Формування соціальності неповнолітніх повинно здійснюватись на основі

запровадження окремих соціально-інтеграційних систем, їх найбільш

ефективної форми – інноваційних кластерних об‘єднань. Звідси дієвим засобом

впливу органів місцевого самоврядування на формування соціальності

неповнолітніх у місті, думається, є створення кластерів виховання.

Муніципальний кластер виховання створюється у межах відповідних стратегій

розвитку міст та ґрунтується на ідеї про те, що досягнення результату в

зазначеному напрямку є неможливим поодинці, оскільки соціальність –

наслідок соціального виховання. Кластер – добровільне об‘єднання суб‘єктів

однієї або різних сфер діяльності (більшість з яких локалізована на певній

території), котрі спільно діють як одна система (взаємодоповнюючи та

підтримуючи один одного), для реалізації (досягнення) тієї чи іншої мети (в

даному дослідженні – формування соціальності неповнолітніх) через

63

використання потенціалу кожного складового елементу (сума яких складає

єдиний ресурс), їх взаємозв‘язків.

На сьогоднішній день актуальним залишається питання щодо

розмежування функцій у процесі створення кластера [2]. Ідеальним уявляється

варіант, котрий передбачає об‘єднання в процесі створення кластерів виховання

неповнолітніх у місті зусиль органів місцевого самоврядування та

громадськості на партнерських засадах. Але в умовах сьогодення часто-густо

спостерігається настрій «не холодний та не гарячий», зокрема в питаннях, що

стосуються виховання дітей, коли ініціатива знизу є досить рідким явищем

(наприклад, серед батьківської громадськості, педагогічних працівників,

виховна функція яких є однією з основних) у зв‘язку з багатьма факторами,

серед яких, наприклад, брак часу, формалізм, позиція «моя хата з краю нічого

не знаю», заробітна плата тощо. Тому все ж таки оптимальним варіантом для

вирішення поставленого питання є той, де ініціатором створення кластерних

утворень стануть органи місцевого самоврядування.

Ґрунтуючись на доробках С.Соколенко, В.Толкованова та ін.,

особливостях кластерів, презентуємо технологію формування муніципальних

кластерів виховання неповнолітніх органами місцевого самоврядування (ОМС),

яка містить такі етапи: 1) підготовчий; 2) безпосереднього формування

кластеру. На першому етапі рекомендуємо ОМС провести кластерні

дослідження з метою виявлення необхідних передумов та умов для формування

кластерних виховних систем серед яких: об‘єктивна потреба в розвитку

соціальності неповнолітніх міста (яку можна визначити за допомогою

діагностики стану соціальності неповнолітніх з урахуванням її особливостей на

кожному віковому етапі: соціальність дітей дошкільного, молодшого

шкільного, підліткового віку і т.д.); готовність частини суб‘єктів виховної

діяльності (дошкільні навчальні заклади, загальноосвітні навчальні заклади,

позашкільні навчальні заклади, дитячі будинки, їх колективи, зокрема

педагогічні, дитячі та молодіжні громадські об‘єднання та ін.) до спільної

діяльності у складі кластеру (для з‘ясування готовності до інтеграції необхідно

64

провести анкетування суб‘єктів виховної діяльності); загальнодержавні,

регіональні і місцеві програми (положення яких регламентують виховання

неповнолітніх, зокрема формування їх соціальності), що дозволяють залучити

місцеві та інші ресурси в діяльність кластерів; наявність науково-дослідних

інститутів, центрів, вищих учбових закладів; кількість установ та організацій

(державних та недержавних), потенціал яких можна використати для розвитку

соціальності неповнолітніх. Для вирішення поставленого завдання ОМС можна

залучити науковців, які займаються питаннями соціальності неповнолітніх,

проблемою кластерізації виховної галузі. За підсумками кластерних досліджень

рекомендуємо ОМС оприлюднити отримані результати для депутатів міської

ради, державних службовців та посадових осіб органів місцевого

самоврядування, педагогічної та батьківської громадськості міста, студентів

вищих навчальних закладів та ін. Наступним кроком на підготовчому етапі є

розробка базового проекту статуту кластеру виховання відповідно до стратегії

розвитку міста. На другому етапі рекомендуємо ОМС провести установчі збори

згідно з загальновідомою процедурою (яка передбачає обрання голови,

секретаря та затвердження порядку денного, до якого включаються питання:

про заснування кластеру виховання; про затвердження статуту; про обрання

керівних органів та ін.), на яких узгоджуються та затверджуються статутні

документи, назва кластеру, обирається його керівний склад, вирішуються

організаційні питання (місце, орієнтовні дати проведення зборів; майбутнє

розміщення керівного органу; визначаються всі стейкхолдери (підрозділи ОМС,

партнерська мережа інших організацій та установ), зокрема ті з них, які стануть

базовими для реалізації кластерних ініціатив, складуть його ядро;

узгоджуються їх завдання, функції у напрямку досягнення загальної мети

тощо). За результатами установчих зборів складається і підписується протокол,

з моменту підписання якого кластер виховання вважається створеним і підлягає

(за необхідністю) легалізації. Доцільним бачиться на цьому етапі обговорити та

спланувати з учасниками кластеру діяльність на початковому етапі, визначити

коло суб‘єктів зовнішнього рівня кластеру виховання, з якими планується

65

взаємодія учасників-партнерів для досягнення поставленої мети та завдань.

Після чого рекомендуємо ОМС організувати інформаційно-комунікаційну

підтримку кластеру виховання, наприклад, соціальну рекламу, організацію PR-

компаній з метою формування позитивного іміджу діяльності кластеру,

інформування населення про його заснування та початок діяльності у місті.

Список використаних джерел:

1. Закон України «Про освіту» від 23.05.1991 № 1060-XII зі змінами і

доповненнями, внесеними згідно із Законом N 2856-VI (2856-17) від 23.12.2010

року. - Режим доступу : http://zakon.rada.gov.ua.

2. Перевозникова О. Роль місцевих органів влади у процесі створення та

функціонування кластерів [Електронний ресурс] / О. Перевозникова. - Режим

доступу : http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/znpdduu/du/2011_194/o.htm

3. Правопорушення [Електронний ресурс] / Державний комітет

статистики України Статистична інформація. - Режим доступу :

http://www.ukrstat.gov.ua.

4. Толкованов В. Кластери в системі підвищення кваліфікації державних

службовців та посадових осіб органів місцевого самоврядування: довідник /

[Толкованов В.В., Канавець М.В., Савонюк Р.Ю., Сидоров В.М.]; під ред.

В.В.Толкованова . – Київ – Сімферополь, 2012. – 248 с.

Решевець Олеся Володимирівна,

к.держ.упр, доцент кафедри регіонального управління

та місцевого самоврядування

ХарРІ НАДУ при Президентові України

Вплив промислових кластерів

на інноваційний потенціал регіону

В останні роки все більшого поширення в розвинених країнах світу

дістають кластерні інноваційні форми господарювання, спрямовані на розвиток

66

промислової галузі, які у складних умовах глобалізаційних перетворень

виявилися спроможними ефективно конкурувати на світових ринках і суттєво

впливати на економіку цих країн.

Зарубіжний та вітчизняний досвід свідчить, що управління

промисловістю із застосуванням кластерного підходу стає одним з ефективних

засобів впливу органів державного управління на вирішення проблем

соціально-економічного розвитку територій.

Теоретичні та практичні питання інноваційного розвитку територій, в

тому числі в промисловій галузі з використанням кластерного підходу

досліджувались вченими, як Є. Безвушко, О. Вєтров, В. Геєць, В. Горник, М.

Долішній, В. Мамонова, М. Портер, Б. Робсон, С. Розенфельд, В. Семиноженко,

та ін.

В літературі виділяються такі види кластерів: інноваційні, промислові,

регіональні, транснаціональні та ін. дослідники по-різному визначають сутність

кластерних об‘єднань. Одні виділяють як головну характеристику кластера

географічну концентрацію, другі – галузеву приналежність, треті – інноваційну

орієнтованість [1].

Процес формування промислових кластерів не є стихійним. Щоб

кластеризація була ефективною і забезпечувала підвищення

конкурентоспроможності регіону, необхідна розробка та реалізація

регіональної кластерної політики, під якою розуміємо систему державних

заходів і механізмів підтримки, формування та розвитку кластерів, що

сприяють підвищенню конкурентоспроможності регіону та підприємств, що

входять в кластер, а також забезпечують впровадження інновацій.

Наприклад Е. Бергман і Е. Фезер визначають промислові кластери як

об'єднання фірм і галузей за різними аспектами спільної діяльності, наприклад,

за географічним положенням, джерелами інновацій, постачальниками,

ресурсами і т.п. Регіональні промислові кластери, на їх думку, - це промислові

кластери, що сконцентровані географічно в межах окремого регіону [4].

Інноваційна складова промислової кластеризації є найважливішою з

67

точки зору забезпечення конкурентоспроможності підприємств, що входять в

кластер, а також самого кластера та регіону в цілому. Основною метою

реалізації кластерної політики є забезпечення високих темпів економічного

зростання і диверсифікації економіки за рахунок підвищення

конкурентоспроможності підприємств, постачальників обладнання,

комплектуючих, спеціалізованих виробничих та сервісних послуг, науково-

дослідних та освітніх організацій, що утворюють територіально-виробничі

кластери [3].

Реалізація кластерної політики сприяє зростанню

конкурентоспроможності бізнесу за рахунок реалізації потенціалу ефективної

взаємодії учасників кластера. Цей потенціал пов'язаний з географічно близьким

розташуванням учасників. Він розширює доступ до інновацій, технологій,

«ноу-хау», спеціалізованих послуг і висококваліфікованим кадрам. Це дозволяє

знижувати транзакційні витрати і забезпечувати формування передумов для

реалізації спільних коопераційних проектів і продуктивної

конкуренції. Формування і розвиток кластерів є ефективним механізмом

залучення прямих іноземних інвестицій і активізації зовнішньоекономічної

інтеграції. Включення вітчизняних кластерів в глобальні ланцюжка створення

доданої вартості дозволяє істотно підняти рівень національної технологічної

бази, підвищити швидкість і якість економічного зростання за рахунок

підвищення міжнародної конкурентоспроможності підприємств, що входять до

складу кластера, шляхом: придбання і впровадження критичних технологій,

новітнього обладнання; отримання підприємствами кластера доступу до

сучасних методів управління і спеціальним знанням; отримання

підприємствами кластера ефективних можливостей виходу на

висококонкурентні міжнародні ринки [2].

Доведено, що новостворені підприємства ефективніше розвиваються у

сформованому «кластерному» середовищі. Венберг та Ліндквіст [9] вивчали

діяльність підприємств «нової економіки», які працювали у Швеції з 1993 до

2002 року і виявили, що розташування в кластері мало значний позитивний

68

вплив на рівень «живучості» нових компаній. У таких компаніях генерується

більша кількість робочих місць, вищий рівень заробітних плат і податкових

надходжень до бюджету.

Кластери спроможні підвищувати рівень продуктивності діяльності та

економічного зростання. Дослідивши 218 промислових районів, Хендерсон

виявив, що розташування підприємства тієї ж галузі на їх території надзвичайно

підвищує його продуктивність [8].

Накамура вважає, що кластеризація однозначно позитивно впливає на

зростання продуктивності виробництва, роздрібної й гуртової торгівлі в Японії

та Великобританії [6].

Останні дослідження доводять, що міцність місцевих кластерів значно

впливає на продуктивність регіональних економік. Дельгадо, Портер і Стерн [5]

виявили, що зростання потужності кластерів, які розташовані в окремих

регіонах США, сприяє підвищенню зайнятості та інтенсивності патентної

діяльності інших кластерів у їхніх регіонах, крім того надали істотні докази

позитивного впливу кластерів на підприємництво. Вони вважають, що в галузях

промисловості, розташованих у регіонах з великим досвідом роботи кластерів,

вищі темпи зростання нових підприємств. Вони також доводять, що сильні

кластери пов‘язані з утворенням нових підрозділів існуючих фірм та

забезпечують їх виживання. Аналогічного результату досліджень досяг

Спенсер [7], який вказав, що регіони з більшим відсотком зайнятості в

кластерах досягають кращих економічних показників (рівня доходів,

показників зайнятості) ніж регіони, в яких кластерна зайнятість низька.

Таким чином, завдання уряду країни полягає в розумінні специфіки

національних переваг та в розробці політичних ініціатив, що будуть

відповідати конкретним умовам країни. Досвід зарубіжних країн свідчить, що

не існує єдиного методу підйому та розвитку промислових кластерів - вони

формувалися в цих країнах стихійно. Тому на регіональному рівні необхідно

створювати умови для сприятливого економічного та правового середовища

69

формування та розвитку підприємств.

Отже, позитивний вплив функціонування кластерів на розвиток регіонів є

багаторазово доведений різними дослідниками для багатьох країн, що є

основою наукової обґрунтованості інтенсифікації процесів

кластероформування і для вітчизняної промисловості.

Список використаних джерел:

1. Клунко Н.С. До проблеми впровадження кластерної моделі

інноваційного розвитку фармацевтичної галузі промисловості на регіональному

рівні / Н.С. Клунко // Регіональна економіка. – 2012. – № 1. – С. 34-40.

2. Методические рекомендации по реализации кластерной политики в

субъектах Российской Федерации [Електронний ресурс]. – Министерство

экономического развития РФ, 2008. – № 20615-ак/д19. – Режим доступу :

ttp://base.consultant.ru/cons/cgi/online.cgi?req=doc;base=LAW;n=113283.

3. Морозов С.И. Экономические проблемы регионов и отраслевых

комплексов [Електронний ресурс] / С.И. Морозов // Проблемы современной

экономики. – 2011. – № 3 (39). – Режим доступу : http://www.m-

economy.ru/art.php?nArtId=3726

4. Bergman Е. Industrial and Regional Clusters: Concepts and Comparative

Applies [Електронний ресурс] / Е. Bergman, Е. Feser // Режим доступу :

http://www.rri.wvu.edu/WebBook/Bergman -Feser/chapter2.htm.

5. Delgado M. Convergence, Clusters, and Economic Performance

[Електронний ресурс] / M. Delgado, M. Porter, S. Stern // Working paper. – 2008. –

Режим доступу : http://astro.temple.edu/~mdelgado/index_files/DPS_Cluster.pdf.

6. Nakamura R. Agglomeration Effects on Regional Economic Disparities:

A Comparison between the UK and Japan / R. Nakamura. – Urban Studies, 2008. –

№ 45 (9). – Р. 1947–1971.

7. Spencer G. Do clusters make a difference? Defining and assessing their

economic performance / G. Spencer, T. Vinodrai, M. Gertler, D. Wolfe. – Regional

Studies, 2000. – Р. 697-715.

8. Vernon Henderson, J. Marshall‘s Scale Economies / J. Vernon Henderson

70

// Journal of Urban Economics 53, Department of Economics, Brown University,

Providence, RI 02912, USA, 2002. – 28 pp.

9. Wennberg K. How Do Entrepreneurs in Clusters Contribute to Economic

Growth? [Електронний ресурс] / K. Wennberg, G. Lindqvist // SSE/EFI Working

Paper Series in Business Administration No 2008:3. – Режим доступу :

http://swoba.hhs.se/hastba/papers/hastba2008_003.pdf.

Сердюкова Олена Євгенівна,

аспірант кафедри регіонального управління

та місцевого самоврядування

ХарРІ НАДУ при Президентові України

Роль органів влади в формуванні та функціонуванні

кластерних утворень

Ще з 2008 р. вектор розвитку економіки України офіційно набув статусу

інноваційної спрямованості. Особлива роль в здійсненні інноваційної стратегії

держави з цього періоду відводиться саме кластерним утворенням. Вже давно

доведено, що досягти високого рівня економічного розвитку як регіонів, так і

держави в цілому, можливо лише застосовуючи інноваційні підходи, методи та

технології. Аналіз рівня розвинутості різних держав світу дозволяє зробити

висновок про пряму залежність рівня економічного розвитку територій від

ступеня ефективного застосування різного роду інновацій.

В Концепції проекту Загальнодержавної цільової економічної програми

розвитку промисловості на період до 2017 року, яка затверджена

розпорядженням Кабінету Міністрів України від 9 липня 2008 р. N 947-р,

комплексною проблемою національної економіки України визначено низькі

темпи підвищення конкурентоспроможності промисловості, ефективності

виробництва та інноваційного розвитку. При цьому, недостатня

конкурентоспроможність промисловості є однією з основних загроз

71

національній безпеці країни.

Оптимальний варіант розв‘язання цієї проблеми полягає у системній

реалізації державної промислової політики, використанні ресурсів держави,

регіонів і приватного бізнесу з метою інноваційно-інвестиційного розвитку

промисловості [3].

Впровадження кластерної моделі організації промисловості визначено

цією Концепцією одним з перспективних шляхів удосконалення механізму

державного управління промисловим комплексом економіки України.

Крім того, застосування мережевої моделі управління інноваційним

розвитком на макро-, мікро- та територіальному рівні дозволить підвищити

ефективність функціонування фінансово-економічної підсистеми інноваційної

інфраструктури держави [2]. Важлива роль тут відводиться саме регіональним

інноваційним кластерам, які є складовою системи забезпечення інноваційної

діяльності в регіонах. При чому, створення такої мережі неможливе без

активної участі держави та органів місцевого самоврядування. На сьогоднішній

день в Україні взагалі відсутнє законодавче регулювання процесів створення та

функціонування кластерних мереж.

Американський економіст М. Портер, який вважається засновком

кластерної теорії, визначає, що кластер представляє собою «групу географічно

суміжних та взаємопов‘язаних підприємств і організацій, що функціонують у

певній галузі, взаємодоповнюють та забезпечують постійне зростання кластера

в цілому» [1]

Кластери вже тривалий час застосовуються в світовій економічній

практиці та довели свою ефективність. Застосування кластерного підходу для

забезпечення ефективного інноваційного розвитку територій з успіхом

здійснюється в країнах Європи, США та Японії. Цікавий досвід створення та

функціонування кластерів має Німеччина. Всесвітньо відомими є три найбільші

її кластери: Гамбург, Мюнхен та Дрезден, що забезпечують ефективний

розвиток відповідних адміністративних одиниць. Ці територіальні одиниці

Німеччини є великими промисловими та науковими центрами з розгалуженою

72

інфраструктурою, де проживає значна кількість населення.

Досвід застосування кластерних моделей розвитку територій в різних

країнах довів необхідність активної ролі в процесі кластерізації економіки

державних та місцевих органів влади. Держава, в особі різних державних

органів влади, здійснює всіляку підтримку кластерних угруповань, в т. ч. й

фінансову.

На неї також повинні покладаються функції нормативно-правового

регулювання створення та функціонування кластерних мереж, фінансово-

економічної та інформаційної підтримки їх діяльності. Організаційні, фінансові

та інформаційні функції, а також функції нормативно-правового регулювання,

враховуючи специфіку відповідного регіону, в свою чергу, повинні

здійснювати місцеві органи влади. Фінансова підтримка кластерних утворень

може здійснюватись за рахунок коштів державного бюджету через різного роду

дотації, субвенції та ін., а також місцевих бюджетів через створення

комунальних спеціалізованих небанківських інноваційних фінансово-

кредитних установ. Венчурні фонди інвестування інноваційно-технологічних

кластерів утворюються при державній підтримці, але за кошти приватних

інвесторів. Кошти цих фондів спрямовуються на підтримку саме інноваційної

складової функціонування кластерів.

Створення кластерних мереж дозволяє підвищити рівень

конкурентоспроможності регіону, забезпечити робочими місцями населення

регіону, в тому числі висококваліфікованих кадрів, збільшити податкові

надходження до бюджету.

До складу інноваційно-технологічних кластерів входять науково-дослідні

організації, підприємства малого та середнього бізнесу, центри трансферу

технологій. Центри трансферу технологій призвані забезпечувати надання

більш широкого доступу до вироблених інновацій таким суб‘єктам, що можуть

здійснити їх апробацію, вдосконалення та забезпечити розповсюдження

отриманих досягнень. Вони можуть бути як державними чи комунальними, так

і приватними.

73

Функціонування кластерів неможливе без наукових установ, що

здійснюють розробку інновацій. Науково-дослідним організаціям в кластерній

мережі відводиться чи не найголовніша роль, оскільки саме на них

покладаються функції розробки, винаходу основного інноваційного продукту.

Саме інноваційна спрямованість є рисою, яка відрізняє кластер від будь-яких

інших економічних утворень. Також слід зазначити, що сам кластер не є

юридичною особою, а об‘єднує в собі декілька самостійних юридичних осіб. Та

взагалі його межі не можна чітко виокремити. Але географічна розташованість

його суб‘єктів є важливою рисою кластеру. При цьому держава та місцеві

органи влади не є суб‘єктами кластеру, але забезпечують умови його створення

та функціонування.

Укладення партнерських угод між місцевими органами виконавчої влади,

провідними вищими навчальними закладами та науково-виробничими

організаціями є також функцією держави. Створення інноваційних кластерів

відбувається за рахунок державного та місцевих бюджетів, а також приватних

коштів бізнесу [2]. Створення кластеру можливе тільки після виявлення

існуючої інноваційної інфраструктури регіону та визначення підприємств, які

можуть надавати інноваційні послуги в цьому регіоні, а також визначення

потреби регіонів у кваліфікованих кадрах у сфері управління інноваційною

діяльністю, а також організація їх навчання. Всі ці заходи повинні

здійснюватися із залученням коштів державного та місцевих бюджетів.

Кластерна організація дозволяє досягти максимальної ефективності

функціонування всіх його суб‘єктів, оскільки вони об‘єднані одною загальною

метою, мають спільні зв‘язки, доступ до ринку матеріальних, трудових та

фінансових ресурсів, інформаційних каналів, а також ринку збуту продукції чи

послуг. Але без участі та підтримки держави, як на державному, так і

регіональному рівнях, неможливе ані створення, ані ефективне функціонування

кластерних мереж. Хоча це втручання не повинно бути надмірним.

Список використаних джерел:

1. Портер М. Конкуренция / М. Портер [Пер.с англ.]. – М. : Издательский

74

дом «Вильямс», 2006. – 608 с.

2. Про затвердження Державної цільової економічної програми

«Створення в Україні інноваційної інфраструктури» на 2009-2013 роки :

Постанова Кабінету Міністрів України від 14 травня 2008 року №447 //

Офіційний вісник України. – 2008. – № 36. – С. 40.

3. Про схвалення Концепції проекту Загальнодержавної цільової

економічної програми розвитку промисловості на період до 2017 року :

Розпорядження Кабінету Міністрів України від 9 липня 2008 р. № 947-р //

Офіційний вісник України. – 2008. – № 53. – С. 59.

Соловйов В’ячеслав Павлович,

д.е.н., професор,

заступник директора Центра досліджень

науково-технічного потенціалу та історії науки

ім. Г.М.Доброва НАН України

Теория и практика использования кластеров с целью развития

внутреннего производства

Вывод инновационной продукции на рынок вызывает крайне негативную

реакцию со стороны агентов рынка, торгующих обычной, а часто и устаревшей,

продукцией. В то же время, современное понимание проблемы экономического

развития основывается на представлении об инновациях как об основном

факторе экономического роста. Это заставляет государственные органы

прилагать существенные усилия по снижению рыночных барьеров для

нововведений административными методами. В то же время, в последнее

время, менеджеры высокого уровня, все-таки, пытаются найти пути внедрения

инновационной продукции на рынок силами самих производителей такой

продукции. В связи с этим популярной становится идея кластеризации

экономики.

75

В подтверждение этого тезиса сошлемся на «Государственную программу

развития внутреннего производства», утвержденную постановлением Кабинета

Министров Украины № 1130 от 12 сентября 2011 года. Здесь, в разделе,

посвященном консолидации усилий государства, бизнеса, науки и образования

для развития внутреннего производства делается акцент на необходимость

создать равные условия для всех субъектов предпринимательской

деятельности. В связи с этим предлагается развивать систему партнерских

отношений между различными формами бизнеса, что может обеспечить

повышение прибыльности хозяйственной деятельности через эффективное

сотрудничество. В свою очередь, для этого необходимо принять меры по

дальнейшему совершенствованию имеющейся институциональной среды и

формированию новых институциональных структур, способствующих

модернизации внутреннего производства. С этой целью постулируется

необходимость изучения вопросов «обеспечения эффективной кооперации и

сотрудничества между предприятиями, поставщиками оборудования и

комплектующих изделий, специализированных организаций по

предоставлению промышленных и сервисных услуг, научно-исследовательских

и образовательных организаций при условии их объединения на основе

кластеров».

Упомянутая Программа не ограничивается задачами изучения проблем

кластеризации. Планом мероприятий по созданию условий для ее реализации

предусматривается подготовка предложений по нормативно-правовому

регулированию вопросов формирования и развития кластеров (2012-2013 гг.,

ответственные ведомства – Госинформнаука, Минэкономразвития,

МОНмолодспорт, Минфин). Более того, до 2015 года предусматривается

разработка рекомендаций по созданию и организации деятельности

промышленных кластеров, а также содействие созданию промышленных

кластеров, в том числе, в авиа-, судно-, автомобиле-, приборостроении,

химической и фармацевтической промышленности (ответственные ведомства –

Госинформнаука, Минэкономразвития, Мининфраструктура,

76

Минагрополитика, Минэнергоуголь, МОЗ). Предполагается, что перечисленные

мероприятия не только обеспечат создание социально-экономических,

организационных и правовых условий для эффективного воспроизводства,

развития и использования научно-технического потенциала страны для

производства конкурентоспособной продукции, но и будут стимулировать

повышение инновационной активности предприятий, создание

высокотехнологических производств, увеличение объемов

конкурентоспособной инновационной продукции.

К сожалению, запланированные эффекты реализации данной Программы

пока не наблюдаются – ни в части развития «политики кластеризации», ни в

части практики развития инфраструктуры формирования и поддержки развития

кластеров. Скорее всего, это связано с недопониманием методологической

основы возникновения кластеров и их влияния на конкурентоспособность

предприятий и территорий.

Активная эксплуатация понятия экономического кластера началось после

того, как М.Портер, исследуя проблемы международной конкуренции, обратил

внимание на то, что, в условиях относительной экономической стабильности,

между предприятиями и фирмами, находящимися в географической близости и

замкнутыми на производство определенного вида продукции, возникают не

формальные, но достаточно устойчивые производственные и финансовые

связи. Такие комплексы предприятий и фирм М. Портер назвал кластерами.

В понимании М. Портера [1] кластеры – это просто одна из характеристик

конкурентоспособной экономики. Кластеры, фактически, не что иное, как

стихийная финансово-промышленная группа, возникшая без каких бы то ни

было формальностей и существующая до тех пор, пока все участники кластера

ощущают пользу от этих неформальных отношений для своей деятельности. То

есть до тех пор, пока участие в кластере является необходимым фактором

конкурентоспособности предприятий и фирм, являющихся элементами

кластера.

Целенаправленные исследования кластеров как объекта управления со

77

стороны региональных или центральных органов власти показали, что, если

поставить задачу координации развития кластеров на этапе их зарождения,

следует сосредоточить внимание на создании благоприятных условий

межфирменного партнерства и, при этом, содействовать развитию уже

существующих или возникающих отраслей, опробованных рынком. Проводя

политику кластеризации экономики, важно помнить, что «обычные» кластеры

не надо создавать, надо формировать общеэкономические условия движения

производственной системы к конкурентоспособному состоянию на основе

партнерства и сотрудничества. Следует также осознавать, что кластеры

присутствуют в любой экономике, и весь вопрос в том, насколько конкретные

кластеры способствуют экономическому развитию географической территории.

Некоторые кластерные образования могут оказывать и негативное влияние на

экономику. Организованная преступность и коррупция это тоже, кстати,

кластеры определенного вида. В связи с этим органы управления должны

выявлять действующие на подведомственной им территории кластеры и

корректировать их деятельность.

В последнее время особое внимание уделяется появлению

инновационных кластеров, которые, как бы, по определению должны

способствовать экономическому развитию. Однако самопроизвольное

возникновение инновационных кластеров даже в условиях относительной

экономической стабильности почти невозможное дело. Более того инновации,

привнесенные извне, являются скорее разрушителями стихийных кластеров,

чем цементирующим их фактором, поскольку одновременное и

однонаправленное инновационное развитие всех элементов кластера

практически невозможно. Государственное содействие развитию

инновационных кластеров требует сознательного поиска потенциальных

участников кластерного объединения на инновационной основе, а затем

инвестирования значительных средств в создание благоприятных условий их

сотрудничества.

По-настоящему инновационные кластеры, вообще говоря, тоже могут

78

возникать самопроизвольно, на основе прорывных (подрывных) инноваций, и

именно они символизируют наступление новой эры в какой-нибудь

технологической сфере – полупроводниковая техника, нанотехнологии и т.п.

Именно такие кластеры, после достижения определенного уровня «зрелости»,

становятся в определенном смысле «мигрирующими» по географическим

территориям. Кстати, если «точкой роста» самопроизвольных инновационных

кластеров являются предприятия из категории малых и средних предприятий,

то начало рукотворным инновационным кластерам дают предприятия, которые

уже успешно действуют на рынке товаров и услуг. Такие кластеры просто

укрепляют существующие рынки, а не разрушают их.

В заключении следует подчеркнуть, что кластеры не являются «панацей

от всех бед». В условиях инновационного развития экономики, кластерная

политика должна быть составной частью политики развития инновационной

инфраструктуры. Поэтому важно понимать, как соотносится кластеризация

экономики с фактами появления технопарков, бизнес-инкубаторов,

технополисов, технологических платформ.

Список використаних джерел:

1. Портер М. Конкуренция. – Москва: Вильямс, 2005. – 608 с.

Теодорович Денис Олегович,

аспірант кафедри економіки

та регіональної економічної політики

ДРІДУ НАДУ при Президентові України

Самоорганізація, як механізм створення територіальних

кластерів в процесі стратегічного планування

Стратегія бере початок ще з часів стародавнього Китаю та Греції, де

стратегія означала «мистецтво ведення бою». В наш час стратегія набула

нового та сучасного поняття, але вміння вести «бій» з проблемами залишився

79

той самий. Для того, щоб успішно «вести бій» треба мати відповідне мислення

та навички, ми маємо на увазі компетенцію. Але вплинути на майбутнє здається

неможливим навіть компетентному стратегу із-за факторів які звуться

стохастичними, тобто непередбачуваними.

Стратегічне планування являє собою ефективний та реальний інструмент

у подоланні світової економічної кризи та їх наслідків. Відповідно до статті 2

Закону України «Про стимулювання розвитку регіонів» стимулювання

розвитку регіонів здійснюється з метою:

1. Забезпечення їх сталого розвитку в інтересах усієї країни, підвищення

рівня життя населення, подолання бідності та безробіття, формування

середнього класу;

2. Ефективного використання економічного, наукового, трудового

потенціалу, природних та інших ресурсів, а також особливостей регіонів для

досягнення на цій основі підвищення рівня життя людей, оптимальної

спеціалізації регіонів у виробництві товарів та послуг;

3. Створення рівних умов для динамічного, збалансованого соціально-

економічного розвитку регіонів України;

4. Забезпечення додержання визначених державою соціальних гарантій

для кожного громадянина незалежно від місця його проживання;

5. Подолання депресивного стану окремих територій, своєчасного й

комплексного розв‘язання проблем охорони довкілля [5].

У зв‘язку з необхідністю досягнення поставлених завдань стає все більш

актуальною потреба у самоорганізації регіонів та місцевих органів

самоврядування і створенні територіальних кластерів. Цей процес є

теоретичним і практичним підґрунтям розробки стратегії економічного та

соціального розвитку у територіальному аспекті. Територіальні кластери, на

нашу думку, являють собою ефективний механізм системи самоорганізації

населення у напрямку сталого розвитку регіонів країни та їх оптимізації.

Усі процеси можна поділити на ті, що можна передбачити (детерміновані)

та на ті, що трапляються випадково (стохастичні). Наприклад, у технічних

80

системах зазвичай переважають детерміновані фактори, але участь в ньому

«людського фактору» привносить в процес стохастичні елементи. В соціальних

процесах на ряду з детермінованим початком «людський фактор»

(стохастичний) грає важливу і постійну роль [2].

Стратегічне планування соціально-економічного розвитку територій на

сьогодні розглядається як один із найбільш перспективних та ефективних

механізмів реалізації довгострокової регіональної політики в умовах посилення

самоорганізації територіальних громад різних рівнів [3, с.143-144]. А отже в

кінці кінців необхідно створити територіальний кластер, здатний організовано

та компетентно вирішувати багато питань місцевого рівня, можна сказати

навіть регіонального. На нашу думку, до детермінованих процесів можна

віднести підготовку стратегії розвитку, але участь в ній людини привносить

туди елемент стохастичності який важко передбачити.

Лауреат Нобелевської премії в області економіки 1998 року А. Сена

стверджує, що економічний розвиток – це процес, в центрі якого знаходиться

людина. Головна ідея А. Сена полягає у тому, що розвиток повинен

розширювати можливості людини у різних областях, у тому числі можливості

вибору цілі та образу життя, а рівень життя потрібно оцінювати по тому, чи

можуть люди вести таке життя, яке вони вважають гідним [6].

В економічній системі самоорганізація – це послідовне, динамічне

зведення параметрів системи, що має цільову функцію, до оптимальних. Тобто

територіальний кластер – це зведення людських ресурсів до узгодженості

загальних дій та рішень. Наприклад, щоб досягти ефекту самоорганізації у

підприємстві необхідно:

забезпечити наявність єдиного для всіх працівників даного

виробничої дільниці (підприємства) запланованого фонду заробітної плати на

кожен виробничий цикл роботи ділянки. У кінці виробничого циклу повинен

бути повністю обнулений шляхом його перерозподілу між працівниками

дільниці;

організаційна структура підприємства повинна відповідати

81

деревоподібній, ієрархічній структурі [1].

Самоорганізація – мимовільна зміна організації системи; це процес

спонтанного упорядкування (переходу від хаосу до порядку), освіти та

розвитку структур без цілеспрямованого управлінського впливу. У державному

управлінні наукою про самоорганізацію називають синергетику. Термін

«синергетика» складений з двох частин слів грецького походження: «Си» –

означає спільну дію, «Енергізм» – активність. Дослівно цей термін

перекладається як «теорія спільної дії». Синергетика досліджує загальні

принципи і закони розвитку самоорганізованих систем різних рівнів матерії [4,

с. 13]. Тому синергетику зазвичай називають наукою про самоорганізацію. Але

синергетика дуже молода наука і її сприйняття у сучасному світі неоднозначне.

Тому, на нашу думку, необхідним є впровадити цю науку в систему

стратегічного планування та управління, адаптувати до сучасного процесу

розвитку територій.

Більшість людей зазвичай вірять авторитетам, ніж логічним доказам.

Чому? Можливо тому, що безперервність логіки складного матеріалу може

оцінити тільки професіонал. Логіка, як і світ, повинна бути безперервною,

оскільки в реальному світі для кожного слідства існує своя причина і причина

ніде не плутається зі слідством. На дискретній ж логіці (якою частенько

користуються непрофесіонали), порції якої в проміжках заповнені

протиріччями, можна ненавмисно, як у відомому кінофільмі, "полетіти з

Москви до Ленінграду" [1].

Ми вважаємо, що процес самоорганізації та синергетики не може

виникати на однакових етапах функціонування об‘єкта який аналізується. Отже

на нашу точку зору в першу чергу об‘єкт дослідження проходить етап

самоорганізації – створення єдиної системи з відповідними наслідками, що

може називатися «територіальним кластером». Більш складним процесом є

синергетичний, який проаналізовано вище. Тому під час розгляду стратегічного

планування основну увагу слід зосередити саме на територіальному кластері,

бо стратегічне планування у нормативно-правовому забезпеченні орієнтовано

82

на існуванні системи.

В хімії є таке поняття як «синергізм», що означає явлення активного

посилення дії однієї речовини в присутності іншої. На нашу думку, при

стратегічному плануванні територіальні кластери мають базуватися на

принципі синергетики, тим самим підвищуючи рівень зросту та укріплення

обраного сегменту.

Якщо раніше спрогнозувати майбутні процеси було легше, то сьогодні,

нажаль, життя пронизане новими погрозами, невизначеністю, конфліктами,

сучасний світ – це світ швидкого обміну інформацією, енергією, це

самоорганізуюча система, що часто виходить з під контролю людини, яка

залишилась у полоні лінійного мислення. Ми вважаємо за необхідним

створення територіальних кластерів у боротьбі з лінійним мисленням, за для

всебічного розвитку суспільства та територій.

Список використаних джерел:

1. Гайворонский С. А. Закон сохранения информации (негэнтропии)

[Электронный ресурс] / С. А. Гайворонский. – 2004/ - Режим доступа :

http://www.gaivoronsky.narod.ru/books/inform/Z0.htm

2. Райцин В. Я. Моделирование социальных процессов : учебник / В.

Я. Райцин. – М. : Экзамен, 2005. – 189 с.

3. Хомич Л. В. Стратегія регіонального розвитку і планування

території / Л. В. Хомич // Стратегічні пріоритети. – 2007. - № 4 (5).

4. Пугачева Е. Г. Самоорганизация социально-экономических систем :

учеб. Пособие / Е. Г. Пугачева, К. Н. Соловьенко. – Иркутск : Изд-во БГУЭП,

2003. – 172 с.

5. Про стимулювання розвитку регіонів [Електронний ресурс] : Закон

України. – Режим доступу : www.rada.gov.ua/proza.htm

6. Калюжновая Н. Человеческий капитал и конкуренция / Иркутский

гос. ун–т ; под ред. Н. Калюжновой. – Иркутск, 2000. – 169 с.

83

Тимків Василь Миколайович,

к. держ. упр., доцент кафедри

державного управління та місцевого самоврядування

Івано-Франківський національний технічний

університету нафти і газук

Кластеризація як механізм

адміністративно-територіальної реформи

Конституція України 1996 року встановила нові засади організації і

функціонування публічної влади та принципи адміністративно-територіального

устрою (АТУ) держави [1].

Офіційно адміністративно-територіальна реформа (АТР) в Україні

розпочалася з утворення, відповідно до указів Президента України від

07.07.1997р. № 620/97 та від 02.10.1997р. № 1089/97, Державної комісії з

проведення адміністративної реформи та затвердження концепції її реалізації

[1]. Однак вона не була впроваджена повністю протягом 2001 – 2005 років.

Невдачі зазнали і починання 2005 року. У результаті склалася суспільна

думка, що широкомасштабна АТР в Україні неможлива, а реалістичнішим є рух

щодо об‘єднання малоспроможних АТО базового рівня – сіл і селищ.

Принциповим виявилося те, що концепції реформ не враховували фактор

ринку і не пропонували відповідних ринкових механізмів, зокрема

кластеризації, реформування АТО як складової АТУ країни.

Кластери, як форму підприємницької діяльності, їх ідентифікацію,

функціонування та оцінювання, тенденції та перспективи розвитку

досліджують Богма О., Буряк А., Воронов А., Вялова О., Гриценко С.,

Дубницький В., Орловська Ю., Проскуріна В., Соколенко С. та інші.

Проблемам кластеризації одноосібних виробників присвячені розробки

Гловацької В., Сергійко О., Ткачук І. Найближче до розуміння кластеризації як

форми ринкової централізації та інструменту реалізації державної регіональної

84

політики, зокрема економічного зростання територіальних громад (ТГ),

підійшли Войтович А., Дудкіна К., Кропельницька С., Мікула Н., Недобєга О.,

Толкованов В.

Роль кластеризації як ринкового механізму централізації, об'єкта і

суб'єкта управління мало досліджена, а застосування кластерного підходу при

здійсненні АТР не розглядається.

Методологічною основою застосування механізму кластеризації при

реформуванні АТО виступають концепт мережевої парадигми та синергетична

теорія.

Кластер, як економічна категорія, це мережа розташованих на території

поселення або поблизу його взаємозалежних підприємств та організацій, які

взаємодоповнюють і посилюють конкурентні переваги один одного [2]. Це

відповідає розумінню мережевого територіального розвитку орієнтованого на

механізми збалансованого використання географічного, матеріально-технічного

та соціального ресурсу. Останній складають інтелектуальні, інформаційні,

мотиваційні, комунікативні, соціально-психологічні, змагальні, демографічні,

соціально-екологічні, інноваційні, кадрові, технологічні, організаційні та

правові складові.

Як зазначає Гловацька В. кластеризація може застосовуватися у різних

галузях чи одночасно у декількох; як на макро-, так і на мікрорівні – у

державному, обласному вимірі чи в межах населеного пункту [3]. Синтез

методів просторового і динамічного кластерного аналізу дозволяє досліджувати

стійкість кластерних утворень, оцінити вірогідність посилення нерівномірності

розвитку складових АТУ [4]. Кластерний механізм ринкової концентрації

працює у всіх категоріях різнорівневих АТО.

На сучасному етапі ефективна система управління економікою базується

на засадах самоорганізації та нелінійних управлінських зв'язках. Кластер є

результатом процесів самоорганізації, він створює значний синергетичний

ефект. На думку Кропельницької С. через застосування кластерної моделі

організації виробництва можливе досягнення фінансово-економічної

85

результативності економіки регіону, яка своєю чергою сприятиме підвищенню

соціальної ефективності та конкурентоспроможності ТГ. Оскільки ТГ є носієм

корпоративних інтересів, впровадження кластерів, які формуються на

корпоративних відносинах, підвищує рівень участі жителів ТГ у формуванні

прибутку за рахунок підвищення цінності виробу та у його розподілі [3].

Важливо, що переваги від об‘єднання у кластер отримують не тільки

підприємства, а й інші структури – органи влади, установи наукового та

освітнього секторів, фінансові установи [5].

АТУ, як внутрішній поділ цілісної і недоторканної території держави у

межах існуючого кордону, ґрунтується на засадах поєднання централізації і

децентралізації державної влади, збалансованості соціально-економічного

розвитку регіонів з урахуванням їх історичних, економічних, екологічних,

географічних і демографічних особливостей, етнічних і культурних традицій і

визначається Конституцією та законами України.

Систему АТУ України складають вісім категорій АТО трьох рівнів: 1)АР

Крим, області та міста Київ і Севастополь; 2)райони, міста республіканського

АР Крим та обласного значення, райони в містах; 3)міста районного значення,

селища і села. Категорія АТО ―місто‖ є наскрізною для всіх рівнів, що

підкреслює її особливу роль. Окремо, як АТО зі спеціальним статусом крім міст

Києва і Севастополя, виділимо анклав м.Славутич та 30-ти кілометрову зону

відчуження. З їхнього існування випливає, що при визначенні поняття АТО як

просторової основи для організації і діяльності органів публічної влади

домінуюче місце у структурі публічної влади належить органам державної

влади. Держава має всі необхідні можливості щодо утворення АТО зі

спеціальним статусом на території яких функціонуватимуть органи державної

виконавчої влади та органи місцевого самоврядування.

Кількість АТО зі спеціальним статусом є індикатором рівня централізації

державного управління та соціально-екологічного неблагополуччя території

країни.

Наше колоніальне минуле зумовило високу амплітуду рівня соціально-

86

економічного розвитку (СЕР) територій, порушення системності АТУ та

низький рівень СЕР прикордонних територій на заході країни. Питома вага

АТО вищого рівня з низьким рівнем СЕР впродовж 2001-8 рр. склала 60-80

відсотків і тільки шість із 25 АТО цієї категорії (без мм.Київ та Севастополь )

складають групу регіонів з високим рівнем СЕР [4].

Реалізація АТР передбачає децентралізацію у трьох вимірах (3-D

реформування): територіальному (децентралізацію АТУ); управлінському

(децентралізацію державного управління); фінансовому (фіскальну

децентралізацію).

Кластеризація як спосіб самоорганізації ТГ, обраних у якості центрів

кластерів, через механізм ринкової концентрації здатна забезпечити 3-D

реформування усіх категорій АТО на всіх трьох рівнях.

Найгостріше реформування відбуватиметься у АТО з низьким рівнем

СЕР, особливо прикордонних.

В АТО вищого рівня переважно будуть відбуватися процеси

децентралізації, а в АТО базового рівня (особливо на заході країни)

переважатимуть процеси централізації, хоч насправді можна говорити про

переважаючі тенденції паралельних процесів.

Список використаних джерел:

1. Верховна Рада України. Офіційний веб-сайт [Електронний ресурс].

– Режим доступу : http://zakon.rada.gov.ua/.

2. Вікіпедія [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://uk.wikipedia.org/.

3. Національна бібліотека України ім. В.І.Вернадського [Електронний

ресурс]. – Режим доступу : www.nbuv.gov.ua.

4. Войтович А. Кластеризація регіонів за рівнем соціально-

економічного розвитку / А. Д. Войтович // Вісник Хмельницького нац. у-ту. –

2010. - № 4. - T. 1. – С. 248-252.

5. Богма О. Розвиток підприємств машинобудівного комплексу на

основі кластерного підходу : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд.

87

екон. Наук : спец. 08.00.04 ―Економіка та управління підприємствами (за

видами економічної діяльності)‖ / О.С. Богма. – Запоріжжя, 2008. – 23 с.

Туркіна Ірина Євгенівна,

к.політ.н.,

доцент Севастопольського національного

технічного університету

Правове регулювання забеспченням діяльності органів судової

влади в державном управлінні

Розгляд питань щодо правового регулювання державного управління

забезпеченням діяльності судової системи знаходиться в єдиній площині із

вирішенням проблем підвищення рівня якості функціонування правосуддя в

державі.

На стан реалізації правосуддя в Україні в сучасних реаліях, впливають

чинники недостатнього бюджетного фінансування, матеріально-технічного і

соціально-побутового забезпечення суддів та працівників апаратів судів. При

цьому особливо важливого значення набувають питання пошуку шляхів

належної організації правосуддя в органах судової системи за допомогою

інструментів модернізації відповідної системи забезпечення їх діяльності,

раціонального розподілу наявних ресурсів та функціональних обов‘язків між

службовцями органів правосуддя.

Важливим є не тільки здійснення владного впливу на окремі елементи

певної соціальної системи, але й створення необхідних організаційних умов

щодо реалізації владних повноважень. І тому за своїм змістом воно не тотожне

поняттю ―державна влада‖ [1, с.16]. Науковий аспект з‘ясування шляхів

удосконалення діяльності з організації роботи судової системи пов‘язаний з

практичним аналізом умов здійснення державного управління забезпеченням

діяльності цих судів.

88

Звертаючись до аналізу сучасної наукової літератури можна

стверджувати, що з моменту здобуття незалежності Україною та побудови

державної влади з врахуванням самостійності органів правосуддя, проблеми

організації управління забезпечення діяльності судової системи поки

залишаються поза увагою вчених.

Звертаючись до положень науки управління можливо встановити, що

правове регулювання – це процеси упорядкування проявів суспільного життя,

які виражають загальну волю, потреби і інтереси щодо реалізації прав і свобод

особистості, завдяки правотворчій і нормозастосовчій діяльності державних

органів. При цьому одночасно підкреслюється, що головним змістом правового

регулювання державного управління виступає реалізація цілей забезпечення

індивідуальних, національних і загальнолюдських солідарних інтересів [2, с.

445].

Під поняттям ―правове регулювання державного управління

забезпеченням діяльності органів судової влади‖ можливо розуміти режим

упорядкування, підтримання і розвитку функціонування управлінських

відносин щодо організації і налагодження ефективної роботи суддів та

працівників апаратів судів в Україні, надання їм достатніх матеріальних,

фінансових, технічних, інформаційних та інших ресурсів для своєчасного і

повного виконання службових функцій.

Аналізуючи діючу систему правового регулювання діяльності із

забезпечення роботи органів судової системи можливо з‘ясувати, що існує

чимало прогалин і недоліків, які заважають ефективному здійсненню функцій з

організації функціонування органів правосуддя України. На сьогодні це

недостатньо чіткий правовий статус суб‘єктів управлінської діяльності в

судовій системі; фактично поза межами законодавчого регулювання

залишаються питання фінансового, матеріально-технічного забезпечення судів;

майже відсутнє будь-яке визначення процедур і правил здійснення

організаційної роботи у сфері забезпечення функціонування судочинства.

Удосконалення правового регулювання діяльності судової системи надалі

89

має відбуватися шляхом одночасного здійснення перспективних і

першочергових заходів.

До перспективних мають бути віднесені ті заходи, здійснення яких

пов‘язане із внесенням змін до Конституції з метою визначення стратегічних та

ідеологічних пріоритетів судоустрою і судочинства. Зокрема, шляхом внесення

змін до Конституції необхідно: усунути нечіткість формулювань та розбіжність

між окремими положеннями Конституції щодо побудови і функціонування

судової системи, чітко визначити організацію системи судів та органів, що

забезпечують функціонування судової влади.

До першочергових належать заходи, які можна здійснити без внесення

змін до Конституції і які, перш за все, спрямовані на подолання кризових явищ

і негативних тенденцій у правосудді та якісне удосконалення судочинства.

Потребує удосконалення законодавство, яке регулює навчання

суддівських кадрів, призначення й обрання на посади суддів. Процедури

притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності мають бути

публічними і ґрунтуватися на засадах змагальності. Необхідно чітко визначити

підстави для притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності,

виключити можливість використання цих процедур для незаконного втручання

у процес правосуддя.

Список використаних джерел:

1. Глазунова Н.И. Система государственного управления / Н.И.

Глазунова. - М. : Юнити-Дана, 2002. - 551с.

2. Государственное управление: основы теории и организации / Под

ред. В.А. Козбаненко. – М. : Статут, 2000. - 912 с.

90

Холодок Валентина Дмитрівна,

аспірант кафедри публічного адміністрування

та кадрової політики

ХарРІ НАДУ при Президентові України

Кластерний підхід до збереження культурної спадщини

В умовах новітніх викликів впровадження кластерних технологій

вважається одним із інноваційних та перспективних засобів забезпечення

конкурентоспроможності національної та регіональної економіки.

Використання кластерного підходу відбувається в різних галузях, проте

найбільша увага приділяється проблемам розвитку виробничих кластерів. У той

же час кластери, засновані на використанні культурної спадщини, залишаються

слабо впровадженими в практику і, як наслідок, менш дослідженими

теоретично. Як відомо, основоположник кластерної політики М. Портер

наголошує, що кластери допомагають не тільки заробляти гроші, але і служать

найкращим середовищем для інновацій, самореалізації людей, розвитку

творчості та налагодження відносин у співтоваристві.

Постіндустріальна епоха актуалізує сферу культури, виводить її на новий

рівень, трансформуючи культурні інститути. З'являється попит на нові формати

культури, які намагаються поєднувати творчість та комерцію. Одним з таких

видів є культурні кластери, які покликані сприяти розвитку території, створити

умови для професійного розвитку творчих працівників, підвищити рівень

інтерактивності культурних продуктів, що створюються в рамках кластерів.

Оскільки, головна концепція кластерної теорії – це об‘єднання окремих

елементів в єдине ціле для реалізації певної мети, то культурні кластери можна

розглядати як синтез різних сфер творчості для експерименту і творчого ризику

зі специфічною інфраструктурою. На сучасному етапі більшість урядових та

регіональних програм зосереджують свою увагу на використанні потенціалу

культурної спадщини. Адже, спадщина несе в собі цивілізаційні коди нації, на

91

ній грунтується ідентичність як окремих громад, так і нації в цілому. Об'єкти

культурної спадщини є важливим активом сучасних міст, регіонів, який може

приносити прибуток і істотно впливає на їх економічний розвиток. Таким

чином, концепція використання культурної спадщини для формування кластеру

включає в себе цілу низку напрямів та заходів. Перш за все, культурна

спадщина може розглядатися як спосіб рекламування території. Близьким до

реклами території є створення стійкого бренду історичного міста.

«Брендування» культурної спадщини все частіше використовуються в якості

ефективного інструменту просування національних інтересів на міжнародній

арені. Використання культурної спадщини має велике значення для розвитку

туризму.

Концептуальні принципи формування туристичних кластерів,

заснованих на використанні культурної спадщини, сформулював Гордін В. Є.

На його думку, стержнем таких кластерів повинні бути автентичні пам'ятки

історії та архітектури. Саме навколо них буде формуватися мережа сервісних

підприємств і установ, націлених на задоволення різних запитів туристів.

Одиночні кластери повинні бути об‘єднані в певну мережу, носити

багатосекторний характер, в якому представлені пам'ятки, які знаходяться в

державній власності, так і приватні підприємства сфери послуг. Всі організації,

підприємства, установи повинні функціонувати в рамках єдиної маркетингової

стратегії, працюючи на колективний імідж кластера і міста в цілому [1].

Процес кластеризації в Україні вперше торкнувся туристичної галузі в

2001 році на Хмельниччині, коли було засновано туристичний

кластер «Кам‘янець у м. Кам‘янці-Подільському, який об‘єднав туристичні

фірми, готелі, ресторани, юридичні фірми, музеї, заповідники з метою

створення конкурентноспроможної сфери туристичних послуг, перетворення

даної території на сучасний туристичний центр. У 2004 році було створено

туристичний кластер «Вознесенськ», який згодом разом із 12 містами

Одеської, Миколаївської, Херсонської областей та АР Крим сформувався у

туристичний кластер «Південне туристичне кільце» [2]. У 2008 р. у

92

Полтавській області реалізовано проект туристично-рекреаційного кластера

«Гоголівські місця Полтавщини». У Чернівецькій області започатковано

функціонування мегакластерної структури «Сім чудес України», яка має статус

громадської організації. Нині кластерна модель господарювання в туристичній

сфері впроваджується в багатьох областях України.

В системі пріоритетів соціально-економічного розвитку та в напрямку

європейської інтеграції України важливе місце займає транскордонне

співробітництво. Однією з форм якого є формування транскордонних кластерів,

що утворюються на кордонах регіонів прикордонних територій і включають в

себе об'єкти та інфраструктуру сусідніх прикордонних територій. Зокрема,

проект «Дніпро» об‘єднує у собі шість суміжних прикордонних районів

Гомельської та Чернігівської областей, головним завданням є пропаганда ідей

та принципів розвитку сільського туризму як одного з напрямків сталого

соціально-економічного розвитку сільських територій, до якого увійшло понад

300 природних, історико-культурних та археологічних пам'яток.

З метою використання сумісного історико-культурного потенціалу діє

транскордонний кластер Україна – Росія ( Харківська і Бєлгородська області).

На сьогодні реалізовані проекти «Популяризація спільної культурної спадщини

в транскордонному регіоні Чернівці—Сучава» (2008—2010 рр.) та «Створення

інтегрального туристичного продукту для розвитку культурного туризму на

Буковині» (2008-2010 рр.). Завершується процес формування мега-кластеру

«Севастополь» та, у відповідності із «Спільною стратегією розвитку

українсько-польського транскордонного регіону на період до 2015 року»,

транскордонного туристичного кластеру у Львівській області.

До культурних індустрій також відносять діяльність у сфері

індивідуальної творчості та народних ремесел. Позитивним досвідом

функціонування творчих кластерів на базі осередків ремесел є реалізація

Міжнародного довготермінового етномистецького проекту «Екологічний

ракурс» в 1998-2010 роках, що забезпечив формування всіх необхідних

передумов для створення кластера на базі осередків текстильних промислів, до

93

складу якого ввійшли: м. Глиняни, ( Львівська обл.), с. Яворів (Івано-

Франківська обл.), м. Богуслав (Київська обл.), м. Решетилівка (Полтавська

обл.). На комплексне використання потенціалу народних ремесел,

популяризацію продукції народних художніх промислів і активізацію

виробництва спрямована діяльність кластерів «Сузір‘я» (Івано-Франківська

обл.), «Древлянська земля» (Житомирська обл.), «Сорочинський ярмарок

(Полтавська обл.) тощо [3].

Отже, одним із способів збереження культурної спадщини є створення

такого територіально-галузевого об'єднання, як кластер, що має на меті

популяризацію культурних надбань та установку на інновацію щодо охорони

та оновлення культурної спадщини. Здійснені спроби впровадження

кластерних моделей у культурній сфері, заснованих на концепції використання

культурної спадщини, в різних регіонах України підтверджують їх доцільність

і демонструють ефективність партнерства бізнесу, влади, громадських

організацій та значні конкурентні переваги порівняно із діяльністю суб‘єктів

господарювання, які не входять до складу кластера. Разом з тим в Україні

кластерна форма організації господарства ще не набула достатнього

застосування і поширення. Зазначене актуалізує проблему кластеризації сфери

культурної спадщини і потребує подальшого її вивчення та удосконалення.

Список використаних джерел:

1. Гордин В. Э., Матецкая М. В. Культурные кластеры как генераторы

инноваций в развитии туризма в дестинации // Роль туризма в модернизации

экономики российских регионов : сборник научных статей по матер. междунар.

научно-практич. конф., 8-10 июня 2010 г. - Петрозаводск-Кондопога.

Петрозаводск : КарНЦ РАН, 2010.- C. 195-199.

2. Гонтаржевська Л. Г. Ринок туристичних послуг в Україні:

Навчальний посібник / Л. Г. Гонтаржевська. – Донецьк : Східний видавничий

дім, 2008. – 180 с.

3. Мікула Н. А. Методологічні підходи до кластеризації осередків

народних текстильних промислів / Н. А. Мікула, О. І. Дацко // Державно-

94

приватне партнерство: інвестиції та регіональний розвиток : матеріали ІІ

міжнародного науково-практичного семінару. – Запоріжжя : ЗІЕІТ. - С. 97-105.

Чала Ніна Дмитрівна,

к.е.н., доцент,

доцент кафедри державних та місцевих фінансів АМУ

Розвиток інноваційних кластерів

як базова стратегія модернізації регіонів

Стабільність та ефективність економічного розвитку країни

забезпечується у першу чергу високорозвиненими регіональними економіками

та міцними міжрегіональними коопераційними зв‘язками. Аналіз регіонального

розвитку [1, 8 с. 46] вказує на економічну перевагу найбільш заселених

територій країни та на суттєві диспропорції їх економічних показників.

Здавалася б концентрація фінансових і людських ресурсів має забезпечувати

регіонам конкурентні переваги, але більш докладний аналіз дає підстави

звернути увагу на низьку продуктивність регіональних економічних систем і

специфіку галузей їхньої спеціалізації в мережі загальнонаціональної

економіки. На підставі чого можемо стверджувати, що в Україні склалася

модель периферійного залежного розвитку, яку описано А. Емануелем та Р.

Пребишем [7, с. 185], коли активно розвивається декілька крупних міст-

мегаполісів, використовуючи ресурси периферії. Основним ризиком такого

розвитку, на який до цього часу, на нашу думку, не звертається достатньо уваги

з боку науковців і спеціалістів з галузі державного управління та економіки, є

посилення регіональних диспропорцій.

З метою вирівнювання економічного розвитку регіонів та стимулювання

розвитку депресивних територій було розроблено Стратегію регіонального

розвитку [10] та прийнято Закон «Про стимулювання регіонального розвитку»

[3]. Дані документи передбачали цілу низку заходів щодо вирівнювання

95

регіонального розвитку і забезпечення його сталості, проте не було враховано,

специфічні особливості регіонів: інноваційний потенціал, розвиток бізнес-

інфраструктури, концентрацію підприємств, рівень конкуренції, розмір ринку,

тощо. Відповідно і результативність дії цих документів є надзвичайно низькою.

У роботах М. Портера [9, с.109] показано, що, не завжди фінансові ресурси є

рушієм розвитку регіону та підвищення його конкурентоспроможності. Значне

місце відводиться аналізу рівня розвитку інших чинників, які прямо чи

опосередковано забезпечують бізнес-привабливість регіону та формують

ланцюг створення доданої вартості, на чому, власне, і зростають потім кластери

[9, с.138].

Дослідження структури галузей промислового комплексу України за

технологічними укладами виробництва у розрізі регіонів показують, що

високотехнологічні галузі промисловості VІ технологічного укладу:

біотехнології, системи штучного інтелекту, глобальні інформаційні мережі

займають 1-3% у структурі виробництва, а середньо-високотехнологічні галузі

V технологічного укладу: виробництво електричного та електронного

устаткування, машинобудування, фармацевтична промисловість - 6-8% і

зосереджені у Київській, Харківській та Львівській областях. Натомість низько

технологічні галузі ІІІ технологічного укладу: виробництво і переробка

займають 49-53% і зосереджені переважно у Донецькій, Запорізькій,

Луганській, Полтавській областях [4, с.102-103]. Отже, можемо очікувати, що

області із виробництвами V та VІ технологічних укладів стануть пріоритетними

для реалізації державної програми модернізації та розглядатимуться як

локомотиви розвитку усієї економічної системи країни. Однак, Державна

програма економічного і соціального розвитку України на 2012 р. визначає інші

пріоритети: технічне переоснащення підприємств металургійного комплексу;

реалізація проектів щодо розвитку машинобудування у 12 регіонах України;

модернізація виробництва на підприємствах легкої промисловості, тощо [2, с.

52-76]. Таким чином бачимо, що державна регіональна політика спрямована на

розвиток галузей ІІІ та ІV технологічних укладів, що не відповідає стратегії

96

інноваційно-інвестиційного розвитку, проголошеного цим самим документом

[2, с. 11].

Одночасно з цим варто зауважити, що окремі дослідники [8], оцінюючі

стадію розвитку економіки України не вважають наразі важливим розвиток

інновацій та готовність вітчизняних компаній впроваджувати інновації. Значно

більша стурбованість ними проявляється щодо низької технологічної

оснащеності підприємств та незадовільної якості освіти [8, с. 46]. Ці чинники

розглядаються як ризики подальшого зниження рівня конкурентоспроможності

у майбутніх періодах. Отже, з одного боку вітчизняні компанії технологічно не

розвинені, з іншого боку загострюється ситуація дією проблемних чинників:

податкова політика, корупція, нестабільність державної політики [8, с. 28]. В

таких умовах державне управління має бути спрямовано не на надання

преференцій чи стимулювання розвитку бізнесу, а на подолання найбільш

проблемних факторів і забезпечення функціонування бізнес-інфраструктури

(розвиток кадрового потенціалу, транспортної інфраструктури, тощо).

Іншим проблемним напрямком державного регулювання регіонального

розвитку є галузевий підхід управління розвитком економіки, коли не

враховуються інтереси місцевої громади, коопераційні зв‘язки підприємств та

збільшуються логістичні витрати. Традиційно, регіональний розвиток

пов‘язують з рівнем розвитку промисловості в регіоні і шукають механізми

стимулювання зростання всередині. Провідною методикою при розробці

стратегії регіонального розвитку є врахування напрямків розвитку

трудомістких галузей (намагання забезпечити максимальну зайнятість

населення) та розширення прямої державної підтримки певним компаніям.

Натомість кластерний підхід зорієнтований на налагодження коопераційних

зв‘язків між постачальниками, споживачами, сусідніми регіонами. Світовий

досвід останнього десятиріччя показує високу ефективність діяльності

кластерних формувань як територіальних об‘єднань взаємопов‘язаних

підприємств і установ у межах відповідного регіону. Наразі у глобальному

просторі найбільш динамічний розвиток показує сектор інформаційних

97

технологій (ІТ), саме на прикладі розвитку ІТ-кластерів (Силіконова Долина,

фінські ІТ-кластери, Сінгапур, тощо) і описують, як правило, провідну роль

кластерів у економічному розвитку регіонів. Сучасна кластерна концепція йде

значно далі, аніж класичне розуміння М. Портера [9]. Вона орієнтується на

залучення до кластерів інтегрованих та часто різнорідних компаній, державних

і громадських агенцій та інститутів, з метою виробництва кола нових чи

модернізованих виробів [6, с. 240]. Розвиток кластерів формує мережеву

структуру компаній, які з одного боку пов‘язані в межах ланцюга створення

доданої вартості, з іншого – самі по собі є відокремлені структури. Утворення

великої потужної компанії в межах того ж самого ланцюга створення вартості є

більш ризикованим для регіону.

Дослідники Кастельс М. та Хіманен М. [5, с. 135] у своїх роботах

показують на прикладі технопарків в Оулу та Вуорінена, що вони мають більш

міцні зв‘язки із зовнішніми фірмами, аніж із власними. При цьому показують

економічне зростання технопарки тільки тоді і там, де вони приєднані до

значних інноваційних кластерів. Аналіз ефекту від діяльності технопарків

вплинув на трансформацію фінської національної політики у сфері

економічного розвитку: відбулася переорієнтація від ініціації програм, які

базуються на національних пріоритетах, до підтримки приватних та

громадських суб‘єктів, які беруть участь у регіональному розвитку (фірми,

органи місцевої адміністрації, громадські ініціативи) щодо їх підприємницьких

ініціатив.

Варто зауважити, що світовий досвід розвитку кластерів показує, що вони

не можуть бути створені штучно, провідну роль відіграє ресурсний потенціал

регіону та розвиток ділових стосунків в мережі. Взаємозв‘язки між компаніями

в кластері в залежності від виду активності поділяють на технологічні та

економічні, за допомогою яких здійснюється комерційна діяльність. Якщо

перші види діяльності відносяться до фізичного створення продукту, його

маркетингу й транспортування до споживача, подальшого обслуговування, то

підтримуючі типи діяльності забезпечують фактори виробництва,

98

інфраструктуру завдяки яким стає можливим саме виробництво. Завданням

кожного кластеру є створення ділових відносин, в основі яких є прагнення

задовольнити найкращим чином потреби споживача на продукцію, що постачає

кластер. Тобто маємо окремі компанії, які об‘єднують ділові стосунки в

ланцюгу створення доданої вартості, базуючись на прагматичних комерційних

інтересах, конкуренції та шукаючи можливості зменшення витрат.

Таким чином ефективна регіональна стратегія модернізації регіону в

основі повинна мати ланцюги створення доданої вартості, які вже утворилися в

регіоні, або знаходяться у стадії зародження. Досвід Фінляндії показує, що

методичною основою її розробки мають бути інноваційні ланцюги створення

додаткової вартості в регіоні, а не штучно визначені пріоритети.

Список використаних джерел:

1. Валовий регіональний продукт. Офіційний сайт Державного

комітету статистики України. [Електронний ресурс] - Режим доступу :

http://www.ukrstat.gov.ua/operativ2008.

2. Державна програма економічного і соціального розвитку України

на 2012 рік та основні напрями розвитку на 2013 і 2014 роки. – К. : КМУ. –

2011. – 117 с.

3. Закон України № 2850-IV від 08.09.2005р. «Про стимулювання

розвитку регіонів» [Електронний ресурс]. - Режим доступу :

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show

4. Інноваційно-технологічний розвиток України: стан, проблеми,

стратегічні перспективи: Аналітичні матеріали до Парламентських слухань

[«Стратегія інноваційного розвитку України на 2010-2020 роки в умовах

глобалізаційних викликів»] / [Л.І. Федулова, Ю.М. Бажал, І.А. Шовкун та ін.];

за ред. Л.І. Федулової, Г.О. Андрощука; Ін-т екон. та прогноз. НАН України. –

К., 2009. – 196 с.

5. Кастельс М., Хіманен П. Інформаційне суспільство та держава

добробуту. Фінська модель. Пер. З англ. – К. : «Видавництво «Ваклер». – 2006.

– 256 с.

99

6. Конкурентоспроможність економіки України: стан і перспективи

підвищення / За ред. д-ра екон. наук І.В. Крючкової. – К. : Основа. – 2007. – 488

с.

7. Нуреев Р.М. Экономика развития: модели становления рыночной

экономики: учебник / Р.М. Нуреев. – М. : Норма. – 2008. – 640 с.

8. Отчет о конкурентоспособности регионов Украины 2011. Фонд

«Эффективное управление». – К. : Фонд «Эффективное управление». – 2011. –

204с.

9. Портер М. Конкурентная стратегия: Методика анализа отраслей и

конкурентов / Портер М. – М.: Альпина Бизнес Букс. – 2005. – 454 с.

10. Постанова Кабінету Міністрів України № 1001 від 21.07.2006 р.

«Про затвердження Державної стратегії регіонального розвитку на період до

2015 р.». [Електронний ресурс] - Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/1001-

2006-BF/page

Чикаренко Ірина Аркадіївна,

к.держ.упр., доцент,

начальник управління з навчальної та методичної роботи

ДРІДУ НАДУ при Президентові України

Формування кластерних структур на муніципальному рівні:

інституційно-організаційний аспект

Результати проведених нами попередніх досліджень свідчать, що одним

із ефективних інструментів підвищення рейтингу конкурентоспроможності міст

і регіонів України є кластерний підхід до їх розвитку, який є не тільки

«безальтернативним засобом підвищення ефективності функціонування

різнорідних інтеграційних об'єднань та підприємств» [1–3], а й одним із

ключових елементів глобальної конкуренції та поглиблення світових

інтеграційних процесів. Про це свідчить і підвищений інтерес вітчизняних

100

науковців і практиків до можливостей і переваг, що надає використання

кластерного підходу в Україні. Але, незважаючи на вибух наукової активності

щодо дослідження процесів запровадження кластерного підходу до розвитку

територій і достатньо широкий спектр публікацій у цій сфері, проблема

формування кластерів, розроблення організаційних та інституційних засад їх

функціонування, зокрема, на муніципальному рівні, є мало дослідженою та

вимагає подальшого теоретико-методологічного обґрунтування.

В одному з останніх нормативних документів щодо забезпечення

інноваційного розвитку, зокрема, у Програмі розвитку інвестиційної та

інноваційної діяльності в Україні на 2011 – 2015 рр. наголошується на

нерозвинутості інноваційної інфраструктури й недостатній кількості

інноваційних підприємств, зокрема, кластерів. Вже на першому етапі реалізації

програми передбачалося створити сприятливі умови для залучення інвестицій

через розвиток та оптимізацію інноваційної інфраструктури та створення

промислових кластерів, однак реальних механізмів для здійснення останнього

запропоновано не було. Отже, вітчизняній теорії кластеризації і досі

притаманна певна нелогічність та фрагментарність, що обумовлено відсутністю

системності, хаотичністю нагромадження знань, недостатністю нормативно-

правового забезпечення та наукового обґрунтування політичної і практичної

здійсненності. У першу чергу це стосується формування і реалізації політики

кластеризації на муніципальному рівні та її інституційної й організаційної

підтримки, що і зумовило актуальність проведених досліджень та формування

на цій основі моделі інституційно-організаційного забезпечення створення

муніципального кластеру [8].

У результаті аналізу сучасних організаційно-інституційних підходів до

створення територіальних кластерів [4–8] було визначено, що вибір найбільш

ефективного з них обумовлений потенційними (ресурсними) можливостями

території та її інституційною складовою. Так, для створення (ідентифікації)

муніципального кластеру, у першу чергу, необхідна формальна інституційна

структура (як вертикально, так і горизонтально інтегрована), у складі якої

101

будуть представники потенційних компаній-учасників, для координації усіх

процесів розвитку кластеру. По-друге, до інституційних можливостей території

можна віднести наявність секторів регіональної економіки, які є привабливими

з позицій попиту, пропозиції, прогнозів та сценаріїв розвитку. По-третє,

наявність місцевих природних ресурсів, розвинутого виробничого, науково-

технічного, інтелектуального потенціалу, широкого доступу до зовнішніх

джерел інформації. І останнє – наявність відповідних стратегій інноваційного

розвитку (у т.ч. місцевої та регіональної), у межах стратегічних пріоритетів

яких знаходиться базова ідея створення кластеру.

Незважаючи на те, що ініціативи щодо формування кластерів можуть

належати як бізнесу, так і владі, для забезпечення успіху їх реалізації необхідно

ще на етапі їх концептуалізації чітко визначити завдання та ролі кожного

учасника. З боку влади має бути забезпечено сприяння в питаннях, які

потребують вирішення на центральному, регіональному й місцевому рівнях,

зокрема формування відповідних політик, послаблення податкового тиску,

спрощення умов діяльності, нормативно-організаційна підтримка розвитку.

Саме влада створює умови для поліпшення ділового середовища, забезпечує

під потреби бізнесу розробку освітніх та наукових програм, сприяє залученню

інвестицій та їх супроводу через регіональні Агентства із залучення інвестицій.

У свою чергу, завдання бізнесу в аспекті його соціальної відповідальності

– це участь у реалізації стратегічних пріоритетів, які мають бути визначені

загальною стратегією розвитку території, покращення місцевої інфраструктури,

зміцнення фінансової основи місцевого самоврядування, мобілізація усіх видів

місцевих ресурсів, що сприяє створенню як суспільного, так і власного

потенціалу для розвитку, і забезпечує успіх реалізації стратегії.

Ураховуючи все вище зазначене та на підставі наших попередніх

досліджень [4–8] можна виділити такі основні інституційні ознаки

муніципального кластера: інтеграція різних форм і суб'єктів господарювання

(органи муніципального управління, науково-дослідні, освітні, інші інституції,

громадські організації, бізнес-структури тощо); локалізація (географічна

102

концентрація суб'єктів здійснення діяльності); спеціалізація (обумовлена

спільністю та спеціалізацією інтересів у результатах діяльності кластеру);

співробітництво (побудоване на принципах рівноправності, паритетності,

синергії, конструктивного діалогу, добровільності, взаємного інформування про

виконання прийнятих на себе зобов'язань); висока, інтенсивна конкуренція

(внутрішня – за право на участь у здійсненні діяльності, і зовнішня – за ринки

збуту), яка є стимулом інноваційної діяльності; активна взаємодія між

учасниками, що створює стійкі конкурентні переваги кластеру загалом, при

цьому зміцнюючи власний конкурентний статус кожного учасника;

інноваційність діяльності (обов'язковий набір нововведень, які забезпечують

актуальність (сучасність) продукту діяльності кластеру – матеріального об'єкта

або послуги).

З метою інституціоналізації діяльності зі створення кластеру

пропонується наступна форма «Паспорту кластеру» [8], яка має містити

інформацію щодо таких блоків: назва кластеру; ініціатори проекту створення

кластеру; нормативне забезпечення діяльності кластеру (мандати, положення);

дефініювання місії кластеру та його візії (кластерного бачення); учасники

кластеру (юридичні / фізичні особи) та їх добровільні зобов'язання; склад

команди управління кластером (рада або ядро кластеру); очікувані результати

діяльності (короткострокові та довгострокові); цільові (адресні) групи, які

«сприймають» результати діяльності кластеру; етапи формування кластеру

(найменування етапу, відповідальність, терміни виконання); необхідні ресурси

(матеріальні, технічні, фінансові, людські, інтелектуальні тощо); потенційні

ризики (внутрішні та зовнішні) та шляхи їх запобігання (подолання або

зменшення впливу); стейкхолдери кластеру (здійснюють зовнішній контроль і

представництво інтересів кластеру на всіх рівнях).

Список використаних джерел:

1. Ивченко В. Инновационное развитие – безальтернативный способ

решения существующих проблем украинской экономики / В. Ивченко //

Стратегия инновационного развития Украины на 2009-2020 годы в условиях

103

глобализационных вызовов : матер. парламент. слушаний, 17 июня 2009 г. –

Режим доступа : http://www.uabanker.net/daily/2009/06/061809_1600.shtml. –

Назв. з екрану.

2. Кластери – эффективный инструмент развития экономики : матер.

третього круглого столу // Рада конкурентоспроможності України. – 2009. – 20

июля. – Режим доступа : http://www.compete.org.ua/.../date=03.2010.

3. Савенков А. Региональный кластер – безальтернативный путь к

восстановлению тульской промышленности / А. Савенков // Молодой коммунар

: Тульская обл. газета. 2011. – 31 июл. – Режим доступа :

http://old.mk.tula.ru/14676.html.

4. Чикаренко І. Аналіз сутності та принципи організації роботи кластерів :

наук. розробка / І. Чикаренко // Роль кластерних ініціатив у реформуванні

системи підвищення кваліфікації державних службовців та посадових осіб

місцевого самоврядування : матер. проблемного семінару. – Сімферополь :

КЦППК, 2011. – С. 2 – 24.

5. Чикаренко І. Імплементація сучасних менеджмент-орієнтованих

підходів у реалізацію концепції кластеризації економіки міста / І. Чикаренко //

Державне управління та місцеве самоврядування. – Д. : ДРІДУ НАДУ, 2011. –

Вип. 2 (9). – С. 217 – 226.

6. Чикаренко І. Кластерний підхід в управлінні економічним розвитком

муніципального утворення / І. Чикаренко // Державне управління та місцеве

самоврядування. – Д. : ДРІДУ НАДУ, 2010. – Вип. 4 (7). – С. 241 – 255.

7. Чикаренко І. Проектний та кластерний підходи в забезпеченні

інноваційного розвитку міста / І. Чикаренко, Т. Маматова // Державне

управління та місцеве самоврядування. – Д. : ДРІДУ НАДУ, 2011. – Вип. 3 (10).

– С. 238 – 247.

8. Шаров Ю. Інституційно-організаційні аспекти створення

муніципальних кластерів / Ю. П. Шаров, І. А. Чикаренко // Державне

управління та місцеве самоврядування. – Д. : ДРІДУ НАДУ, 2012. – № 1 (12). –

С. 179 – 191.

104

Щербаков Павло Семенович,

к.е.н., доцент,

заступник директора з підвищення кваліфікації

і міжнародного співробітництва

ДРІДУ НАДУ при Президентові України,

Чикаренко Ірина Аркадіївна,

к.держ.упр., доцент,

начальник управління з навчальної та методичної роботи

ДРІДУ НАДУ при Президентові України

Роль кластерного підходу у реформуванні системи підготовки

та підвищення кваліфікації державних службовців

та посадових осіб місцевого самоврядування

Суттєва роль у розбудові соціальної, правової держави належить

державним службовцям, посадовим особам місцевого самоврядування,

депутатам місцевих рад, які є безпосередніми провідниками державної

політики здійснення реформ на місцях. У зв‘язку з цим проблема реформування

системи професійної підготовки та підвищення кваліфікації державних

службовців, посадових осіб місцевого самоврядування й депутатів місцевих рад

є надзвичайно актуальною. І велику роль у її вирішенні грає запровадження

кластерного підходу до організації навчальної діяльності відповідних центрів

підвищення кваліфікації. Зміни, що виникають при цьому, стосуються і

розширення переліку та актуалізація змісту навчальних програм з адаптацією їх

до місцевих (територіальних) особливостей, умов та реалій, і формування

якісно нового навчального середовища, і зміцнення взаємозв‘язків між науково-

дослідними, освітніми, громадськими та іншими організаціями з метою

визначення пріоритетів розвитку навчальної діяльності у сфері підвищення

кваліфікації зазначених категорій спеціалістів.

Досвід минулих років свідчить, що прискорення зростання ВНП України,

105

підвищення рейтингу її конкурентоспроможності на світовій арені тощо може

бути досягнуте шляхом переходу національної економіки на інноваційну

модель розвитку та формування в країні якісно кращого інвестиційного

середовища. Платформою, яка забезпечить інноваційність розвитку

національної економіки, підвищення продуктивності праці та

конкурентоспроможність вітчизняних виробників, має стати така система

публічного управління, яка буде виконувати не тільки регулюючу та

інтегративну функцію, а й генерувати процеси створення та застосування

наукових знань і технологій, забезпечувати умови для підвищення інноваційної

активності підприємств та організацій різних форм власності, створення їх

інноваційної інфраструктури на основі технологічної та технічної модернізації,

упровадження нових продуктів, послуг, методів організації та управління

господарською діяльністю з метою покращення загального добробуту і

забезпечення сталого, збалансованого розвитку країни [1]. Саме на це мають

бути спрямовані і навчальні програми з підготовки та підвищення кваліфікації

державних службовців і посадових осіб місцевого самоврядування, які доцільно

формувати з урахуванням замовлень органів влади та на основі оцінювання

сучасних навчальних потреб.

Сьогодні вже зроблені реальні практичні кроки щодо модернізації

навчальних програм у сфері підвищення кваліфікації, продовжуються роботи з

удосконалення організаційних структур відповідних центрів підвищення

кваліфікації, зміцнюються зв‘язки між ними, здійснюються інші релевантні

заходи. Одним із дієвих кроків щодо вирішення вказаної вище проблеми є

формування у 2011 р. інтегрованої мережі регіональних центрів підвищення

кваліфікації управлінських кадрів і створення на базі неї Кластеру підвищення

кваліфікації, в рамках якого вже здійснено певні конкретні заходи щодо

удосконалення навчально-методичної діяльності у сфері підвищення

кваліфікації публічних службовців із застосуванням сучасних кластерних

технологій та розроблено стратегію його розвитку. Так, визначено стратегічне

бачення Кластеру підвищення кваліфікації – це потужна мережева структура,

106

метою якої є створення критичної маси державних службовців та посадових

осіб місцевого самоврядування, здатних ініціювати та реалізовувати системні

зміни на користь нашій державі для забезпечення її сталого, збалансованого

розвитку.

На виконання поставлених завдань упродовж 2011-2012 рр. учасники

Кластеру підвищення кваліфікації взяли участь у низці відповідних

комунікативних заходів. Так, за ініціативи Нацдержслужби України восени

минулого року з науковців та провідних фахівців регіональних інститутів

Національної академії державного управління при Президентові України,

регіональних центрів перепідготовки та підвищення кваліфікації державних

службовців, посадових осіб місцевого самоврядування, керівників державних

підприємств, установ і організацій було створено тимчасові творчі колективи

щодо проведення наукових досліджень певних проблем реформування системи

підвищення кваліфікації в рамках реалізації заходів розпорядження Кабінету

Міністрів України від 28 листопада 2011 р. № 1198-р «Про схвалення Концепції

реформування системи підвищення кваліфікації державних службовців,

посадових осіб місцевого самоврядування та депутатів місцевих рад». За

результатами виконаних досліджень у грудні 2011 р. на базі Кримського ЦППК

було проведено науково-практичний семінар за темою «Роль кластерних

ініціатив в реформуванні системи підвищення кваліфікації державних

службовців та посадових осіб місцевого самоврядування» [2], в роботі якого за

підтримки Нацдержслужби України і міжнародних експертів взяло участь

близько 30-ти представників мережі створеного Кластеру. У ході вказаного

науково-практичного семінару були обговорені та вироблені конкретні

пропозиції до проекту Плану заходів з реалізації вищезазначеної Концепції.

Приступаючи до впровадження кластерної моделі розвитку системи

підвищення кваліфікації державних службовців та посадових осіб місцевого

самоврядування, дуже важливо усвідомити глибинний зміст та структуру такої

моделі, а також умови її формування і подальшого розвитку. Необхідно

засвоїти методику ідентифікації історично утворюваних кластерів і рівня їх

107

впливу на розвиток країни (регіону, міста). Саме тоді більш ефективним буде

вибір шляхів створення «кластеру підвищення кваліфікації». Дуже важливо

своєчасно підтримувати такі кластерні ініціативи, а також враховувати місцеві

територіальні особливості під час формування регіональної кластерної політики

та реалізації її на практиці.

Отже, як свідчать результати наших попередніх досліджень за даною

тематикою, системна реалізація кластерної моделі розвитку можлива лише за

умови інтеграції відповідних публічних політик, підходів та інструментів у

сфері розробки стратегій, програм, проектів; їх маркетингового та

інституціонального забезпечення. Привнесення форм і методів управління,

вироблених корпораціями у реалізацію політики кластеризації, застосування

інструментарію управління проектами, змінами, ризиками, запровадження

інновацій та нововведень тощо забезпечують ефективність та результативність

діяльності державних службовців. Саме тому, питання створення кластеру

підвищення кваліфікації державних службовців і посадових осіб місцевого

самоврядування з імплементацією зазначеної тематики до окремих навчальних

програм слухачів у межах підвищення їх кваліфікації, є надзвичайно

актуальними на сучасному етапі модернізації системи державного управління

та розвитку освіти в цілому.

У межах наших подальших досліджень передбачається більш глибоке та

детальне обґрунтування доцільності застосування кластерного підходу в

управлінні соціально-економічним розвитком і формування на цій основі

навчально-методичних матеріалів для підготовки й підвищення кваліфікації

державних службовців, посадових осіб місцевого самоврядування та депутатів

місцевих рад.

Список використаних джерел:

1. Хіменко О. Національні інноваційні кластери як механізм звбезпечення

реалізації пріоритетних напрямків інноваційної діяльності в Україні / О.

Хіменко // Інтелектуальна власність. – 2009. – № 6. – С. 4 – 8.

2. Чикаренко І. Аналіз сутності та принципи організації роботи кластерів

108

: наук. розробка / І. Чикаренко // Роль кластерних ініціатив у реформуванні

системи підвищення кваліфікації державних службовців та посадових осіб

місцевого самоврядування : матер. проблемного семінару. – Сімферополь :

КЦППК, 2011. – С. 2 – 24.

Яценко Андрій Анатолійович,

здобувач кафедри регіонального управління,

місцевого самоврядування та управління містом

НАДУ при Президентові України,

начальник управління освіти та науки

Херсонської обласної держаної адміністрації

Херсонська область як експериментальний майданчик

запровадження кластерних моделей

Соціально-економічні трансформації, які відбуваються не тільки в

Україні, але й в усьому світі під впливом процесів глобалізації та регіоналізації,

проявляються у зростанні економічної взаємозалежності країн та регіонів. У

зв‘язку з цим питання конкурентоспроможності стає актуальним як для

національних економік, так і для територіальних громад.

Важливим фактором конкурентоспроможності є оптимізація

взаємовідносин між владою та суспільством. Однією з ефективних

організаційних форм таких стосунків стали кластерні моделі співпраці органів

місцевого самоврядування з суб‘єктами місцевого розвитку. Вони дозволяють

підвищити продуктивність традиційних ресурсів, залучити нові ресурси та

інноваційні технології.

Теоретичне обґрунтування основних процесів та закономірностей, які

супроводжують створення мережевих економічних систем, формування і

розвиток кластерів досліджували такі зарубіжні вчені: Е. Бергман, З. Девіс, Д.

Джереффі, М. Кастелс, Е. Менсфілд, М. Портер, А. Хемілтон та ін.

109

Серед вітчизняних дослідників, які вивчають процеси кластеризації та

конкурентноспроможності регіонів, заслуговують на увагу праці А.І. Бутука,

Н.М. Волкова, Л.М. Ганущак-Єфименка. М.І. Дідківського, С.І. Соколенка,

М.Г. Чумаченка, Н.А. Тюхтенка, Т.В. Сахно. Проте майже всі ці дослідники

основну увагу приділяють економічним аспектам запровадження кластерних

моделей. У більшості наукових праць не повною мірою відображені питання

конкурентоспроможності територіальної громади, впливу органів місцевого

самоврядування на створення та розвиток мережевих економічних систем.

В сучасній Україні партнерству між державою, органами місцевого

самоврядування та бізнесом у даний час приділяється увага з боку органів

влади, в той же час реалізація кластерних стратегій розвитку поки не отримала

значного поширення. Розвиток кластерів стикається із серйозними

перешкодами історичного та соціального характеру, так як більша частина

української економіки створювалася поза ринком. Не зважаючи на існування

досвіду ефективного розвитку територіальних громад, до теперішнього часу в

Україні не вдалося сформувати раціональну та ефективну систему соціально-

економічної організації комфортної життєдіяльності населення.

Саме тому по-перше, кластерна форма співробітництва є перспективною,

оскільки її розвиток здатен серйозно поліпшити конкурентоспроможність та

ефективність економіки регіонів України; по-друге, кластер надає виключно

сприятливі умови для розвитку спеціалізованих виробництв, перш за все

обслуговуючого і підтримуючого характеру.

Незважаючи на те, що економічні кластери є досить новим явищем в

Україні, завдяки численним перевагам, які надає співпраця та організація

господарської діяльності такого роду, вони активно розвиваються у багатьох

регіонах нашої країни [3].

Зокрема на виконання програми «Херсонщина – регіон екологічних

технологій та нових економічних моделей» затвердженій до 2017 року

рішенням сесії Херсонської обласної ради в січні 2011 року в регіоні взято курс

на успішну кластеризацію та її інноваційну направленість. На сьогодні в

110

Херсонській області працює 7 кластерів: транспортно-туристичний, сільського

зеленого туризму, будівельний, тваринницький, реабілітаційний, освітній,

кластер дизайну.

Так, по суті однією із перших вдалих спроб кластерного розвитку в

Україні була організація діяльності молодіжних житлових комплексів (далі -

МЖК). Одним з найактивніших, потужних і характерних в історії молодіжного

житлового будівництва був Херсонський МЖК. Він розпочав свою діяльність у

1989 році як неформальна молодіжна ініціатива і виріс у 2011 році у потужне

акціонерне товариство «Молодіжний житловий комплекс», яке входить до

Всеукраїнської Асоціації МЖК, що налічує у своєму складі понад 50 подібних

організацій.

За 25 років роботи на ринку будівельних послуг Херсонським МЖК було

сформовано кластер, в який сьогодні входять органи місцевого

самоврядування, мережа будівельних, архітектурних, інженерних та інших

підприємств. За цей час введено в експлуатацію 16 житлових будинків та

велику кількість об‘єктів соціально-побутового призначення у містах Херсоні,

Скадовську, Голій Пристані, Новій Каховці, селі Залізний Порт

Голопристанського району та інших селах Херсонської області, побудовані

дитячі садки, бібліотеки, магазини, молочна кухня, аптеки, підземні

автостоянки, дитячі майданчики тощо.

Система молодіжного житлового будівництва на Херсонщині стала

кластерною моделлю співпраці місцевого самоврядування, державної влади,

будівельного комплексу, великої кількості підрядних організацій – малих

підприємств, проектних та творчих об‘єднань. Органи місцевого

самоврядування міст, сіл, відповідні районні та обласна ради сприяли

підсиленню ролі основних факторних умов, забезпечивши необхідну

інфраструктуру для кластерного розвитку.

Унікальним експериментом став досвід створення та діяльності

транспортно-туристичного кластеру «Південні ворота України». Цей проект

став складовою частиною Стратегії розвитку Херсонської області до 2015 року.

111

У 2005 році кластер «Південні ворота України» був зареєстрований, як

асоціація підприємств. Він складається із підприємств транспортної галузі,

туризму та курортно-рекреаційного комплексу, рекламно-інформаційних,

поліграфічних, будівельних підприємств, органів місцевого самоврядування та

громадських об‘єднань.

Слід зазначити, що діяльність цих двох кластерів дали поштовх для

розвитку цілої низки кластерних формувань на Херсонщині. Упродовж

останніх років були створені та успішно функціонують: кластерна модель

системи підвищення кваліфікації та підготовки кадрів для державної служби та

служби в органах місцевого самоврядування (2005-2006 рр.); кластер сільського

зеленого туризму «Зелені хутори Таврії», який сьогодні об'єднує 75 окремих

селянських господарств (2006-2007 рр.); з 2005 року, як пілотний медичний

проект Міжнародна клініка відновного лікування розпочала формування

реабілітаційного кластеру «Inter Medical Eco City» на Арабатській стрілці на

Херсонщині.

Тому на нинішньому етапі державотворення Херсонщина, як

експериментальний майданчик запровадження кластерних моделей, слугує

яскравим прикладом співпраці органів місцевого самоврядування з суб‘єктами

місцевого розвитку. Перевага і новизна кластерного підходу полягають у тому,

що він додає високої значущості мікроекономічній складовій, а також

територіальному і соціальному аспектам економічного розвитку. Крім того,

кластеризація підвищує ефективність інноваційного розвитку регіону, сприяє

досягненню високого рівня його економічного розвитку та

конкурентоспроможності, а також збільшує продуктивність, залучає інвестиції,

пропагує дослідження, посилює промислову базу, розробляє спеціальні

продукти, послуги та пропонує ефективні інструменти для стимулювання

територіального розвитку.

Список використаних джерел:

1. Бутук А.И. Социально-економическое регулирование. Содержание,

история и современность. / А.И. Бутук // Киев, «Знання», 2011. – 504 с.

112

2. Дідківський М.І. Міжнародний трансфер технологій. / М.І.

Дідківський // Київ, «Знання», 2011. – 365 с.

3. Кластери та інноваційний розвиток України [Електронний ресурс]. -

Режим доступу : http://ufpp.gov.ua/ckfinder/userfiles/files/lib_bissnes/klasterS.pdf

4. Портер М. Конкуренция. / М. Портер //: Пер. с англ. – М. :

Издательский дом «Вильямс», 2005. – 608 с.

5. Соколенко С.І. Кластери в глобальній економіці / С.І. Соколенко. - К.,

2004. – 847 с.

113

Рекомендації

науково-практичного семінару

«Кластери як інструмент регіонального розвитку»

Враховуючи актуальність, теоретичну та практичну значущість

пропозицій, розв‘язують важливі наукові та практичні завдання щодо

створення та функціонування територіальних кластерів для забезпечення

конкурентоздатності регіональної економіки та сталого регіонального розвитку,

учасники науково-практичного семінару рекомендують наступне.

1. Досвід застосування кластерних моделей розвитку територій в різних

країнах довів необхідність активної ролі в процесі кластерізації економіки

державних та місцевих органів влади. Держава, в особі різних державних

органів влади, здійснює всіляку підтримку кластерних угруповань, в т. ч. й

фінансову. Україна, як і більшість країн Європи, намагається досягнути

економічного рівня Західної Європи й розвинених країн світу та обрала

стратегію європейського розвитку. Вона має незначний, але власний досвід

кластеризації окремих регіонів. У подальшому доцільно розглянути цей досвід,

порівняти його з досвідом інших країн та визначити основні проблеми та

окреслити можливості та перспективи кластеризації вітчизняної економіки

2. На особливу увагу заслуговує практика використання ресурсів

громади для допомоги і ресоціалізації непрацездатних верств населення,

забезпечення їм можливостей повноцінного розвитку, досвід організації

місцевого економічного, освітнього, культурного тощо простору. Доведення

рентабельності витрат на освіту формує новий погляд на освіту. Вона

розглядається як вагомий чинник регіонального економічного зростання, як

фактор підвищення продуктивності праці. Необхідно визнати, що наявність

вищої освіти у широких верств населення, передусім молоді, як ознаки високої

кваліфікації робочої сили є необхідною передумовою регіонального розвитку.

3. Цілеспрямовані дослідження кластерів як об‘єкта управління з боку

регіональних або центральних органів влади показали необхідність

114

концентрації зусиль на створенні сприятливих умов партнерства між

підприємствами, на сприянні розвитку вже існуючих галузей, випробуваних

ринком. Проведення політики кластеризації економіки необхідно здійснювати

шляхом формування загальноекономічних умов руху виробничої системи до

конкурентоздатного стану на засадах партнерства й співробітництва. Необхідно

також чітко усвідомлювати, наскільки конкретні кластери сприяють

економічному розвитку регіону і відповідно до цього корегувати їх діяльність.

4. Аналіз регіонального розвитку вказує на економічні переваги

найбільш заселених територій країни та на суттєві диспропорції їх економічних

показників. Концентрація фінансових і людських ресурсів не завжди забезпечує

регіонам конкурентні переваги, аналіз дає підстави звернути увагу на низьку

продуктивність регіональних економічних систем і специфіку галузей їх

спеціалізації в національній економіці. Це дає змогу зауважити про створення в

Україні моделі периферійного залежного розвитку, коли активно розвивається

декілька крупних міст-мегаполісів, використовуючи ресурси периферії.

Основним ризиком такого розвитку є посилення регіональних диспропорцій.

5. Територіальна стратифікація може бути розглянута як просторове

структурування життєдіяльності території, тобто так зване розшарування, яке

дозволить виявити специфіку конкретної території за такими складовими:

природний потенціал; науково-технічний потенціал; трудовий потенціал;

фінансовий потенціал; інформаційний потенціал; економічний розвиток;

розвиток інфраструктури; соціальний розвиток; політичний розвиток.

Характеристика окремих складових стратифікації території може

здійснюватись за різноманітними показниками. Проведення стратифікації

ринкового простору території дозволяє керівництву виробити певну політику

щодо територіального розвитку, розробити його концепцію, виявити

конкурентні переваги, а також так звані слабкі місця, які, у свою чергу, мають

бути враховані під час формування територіальних кластерів.

6. Формувати кластери у галузі виховання з метою підвищення

вихованості неповнолітніх за певною структурою з визначенням форм роботи

115

учасників кластерів: методичні об‘єднання класних керівників учнів початкової

школи; методичні об‘єднання класних керівників учнів середньої школи;

методичні об‘єднання класних керівників учнів старшої школи за напрямами

виховання; мастер-класи виховних годин; відео-презентації; «круглі столи»;

конференції; інтернет-конференції; батьківські та педагогічні лекторії; школа

педагогічної майстерності та ін.

7. Новим структурним елементом забезпечення просторового розвитку

територій в глобалізованій економіці мають стати кластери як основа

мережевої організації території, функціонування яких сприятиме підвищенню

конкурентоспроможності регіонів і країни у цілому, впровадженню

інвестиційно-інноваційної моделі розвитку. З точки зору теоретичного

обґрунтування, питання побудови та функціонування територіальних кластерів

в Україні, їхньої експлікації сьогодні є недостатньо науково проробленими,

відсутні загальнодержавна кластерна концепція та інституціоналізація

кластерної ініціативи, не визначено функції та повноваження учасників

кластеру, повноваження місцевих органів виконавчої влади та органів

місцевого самоврядування щодо координації дій, інструментарій економіко-

фінансового стимулювання кластерних структур тощо.

8. Одним із засобів прискореного економічного розвитку як інноваційно-

інвестиційного потенціалу держави загалом, так і окремих регіонів, зокрема, є

кластерний підхід, про ефективність якого свідчить як світова господарська

практика, так і до певної міри вітчизняний досвід. Створення та супроводження

діяльності інноваційно-інвестиційних кластерів на регіональному рівні має

відбуватися за активної участі органів державної влади, які мають визначати

інституційне середовище їх розвитку. Формування регіональних інвестиційно-

інноваційних кластерів вимагає суттєвого посилення відповідного теоретико-

методологічного забезпечення, адже держава повинна чітко розуміти, в якому

напрямі рухатися та проводити комплексні реформи. Передусім мова йде про

адміністративний та територіальний компоненти реформ, а саме – врахування

соціально-економічної специфіки кожного регіону.