· Наукові записки КУТЕП. Вип. 23, 2016. Серія:...

НАУКОВІ ЗАПИСКИ

КИЇВСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ

ТУРИЗМУ, ЕКОНОМІКИ

І ПРАВА

ВИПУСК 23

СЕРІЯ: ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ

КИЇВ – 2016

Наукові записки КУТЕП. Вип. 23, 2016. Серія: «Філософські науки»

2

КИЇВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ ТУРИЗМУ,

ЕКОНОМІКИ І ПРАВА

НАУКОВІ ЗАПИСКИ КУТЕП

ЗБІРНИК НАУКОВИХ ПРАЦЬ

ВИПУСК 23

(Серія: філософські науки)

КИЇВ – 2016


3

ББК 72 я5

Збірник наукових праць засновано 2001 року Фахове видання з філософських наук затверджено постановою

Президії ВАК України від 1 липня 2010 р. № 1–05/5

Наукові записки Київського університету туризму, економіки і

права. Серія: філософські науки. / Гол. ред. В.С. Пазенок. – К.: КУТЕП, 2016. –

Випуск 23. – 351 с.

Друкується за постановою Вченої ради Київського університету

туризму, економіки і права (протокол № 3 від 02 березня 2016 р.).

Київський університет туризму, економіки і права «КУТЕП» –

член Ділової Ради Всесвітньої туристської організації спеціалізованої

установи ООН (UNWTO) – представляє двадцятий третій випуск

наукових записок.

Збірник містить наукові статті, які відповідають переліку

спеціальностей з філософських наук (наказ ВАК України від 23.06.2005 р.

№377):

09.00.01 – онтологія, гносеологія, феноменологія

09.00.02 – діалектика і методологія пізнання

09.00.03 – соціальна філософія та філософія історії

09.00.04 – філософська антропологія, філософія культури

26.00.01 – теорія та історія культури

09.00.05 – історія філософії

09.00.06 – логіка

09.00.07 – етика

09.00.08 – естетика

09.00.09 – філософія науки

09.00.10 – філософія освіти

09.00.11 – релігієзнавство

12.00.12 – філософія права

Рекомендовано для студентів, магістрів, аспірантів, викладачів,

фахівців та всіх, хто цікавиться філософією та філософськими

проблемами в сфері туризму.

© КИЇВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ ТУРИЗМУ, ЕКОНОМІКИ І ПРАВА

2016


4

Редакційна колегія серії:

Пазенок В. С. – доктор філософських наук, професор,

Член-кореспондент НАН України – Голова редакційної колегії

Горський С. В. – кандидат соціологічних наук, доцент –

Відповідальний секретар

Андрущенко В. П. – доктор філософських наук, професор, член-кор. НАН

України;

Горбатенко В. П. – доктор політичних наук, професор;

Заблоцький В. П. – доктор філософських наук, професор;

Кушерець В. І. – доктор філософських наук, професор;

Любивий Я. В. – доктор філософських наук, професор;

Лях В. В. – доктор філософських наук, професор;

Оніщенко О. С. – доктор філософських наук, професор, академік НАН України;

Фатхутдінова О. В. – доктор філософських наук, професор;

Федорченко В. К. – доктор педагогічних наук, професор;

Фоменко Н. А. – доктор педагогічних наук, професор;

Шульга М. О. – доктор соціологічних наук, професор, член-кор. НАН України.


5

ЗМІСТ

1. Пазенок В. С.

Ціннісні орієнтації та сучасна освіта

9

2. Владимиренко В. Є., Турпак Н. В.

Соціально-екологічні загрози як проблема сучасної

гуманітаристики (до 30-річчя Чорнобильської

катастрофи)

23

3. Кірик Т. В. Філософія освіти про еволюцію і перспективи

гуманізму в Європі

36

4. Усов Д. В.

Теорія суспільної угоди: методологія та принципи

філософського осягнення

46

5. Подолянко Л. А.

Свідомість в екзистенціях людського буття

58

6. Куляєв М. В.

Порівняльний аналіз соціально-філософських

концепцій громадянського суспільства у контексті

взаємодії структур влади в Україні

68

7. Гуменюк О. Г.

Трансформація та дифузія політичних режимів:

філософські аспекти

79

8. Муковський І. Т., Тищенко С. В.

Глобалізація і її вплив на простір світової безпеки

90


6

9. Терновий П. О.

Антропоцентрична сутність філософії захисту прав

людини в реаліях війн та збройних конфліктів

95

10. Квашин В. В.

Концептуалізація поняття «інформаційні процеси»

106

11. Карабань О. М.

Феномен громадянської активності в предметному

полі соціальної філософії

116

12. Колесніченко С. С.

Проблема розуміння влади в сучасному соціально-

філософському дискурсі

129

13. Кручек О. А.

Сучасні підходи до оцінки історичного знання як

важливої складової світоглядної культури

141

14. Нежива О. М.

Історичний розвиток особливої форми вищого

навчального закладу – університет: соціально-

філософський аналіз

151

15. Скрипник М. І.

Практична андрагогіка: особливості навчання

дорослих

160

16. Соболєв В. В., Панченко С. А.

Історико-культурна спадщина античної доби та її

використання в галузі військово–історичного

туризму (на прикладі пам’яток Памфілії)

175


7

17. Попович І. М.

Самопізнання як процес пізнання себе

186

18. Соляник С. Ф.

Екологічна етика у системі сучасних ціннісних

пріоритетів

192

19. Матвєєва Г. В.

Екскурсія як педагогічний процес і активна форма

вивчення соціально-гуманітарних дисциплін

199

20. Линчак І. М.

До визначення поняття «професійний анекдот»

207

21. Волинець В. В.

Система функцій держави: проблема суспільно-

правової визначеності

217

22. Ручко О. В.

Вплив мовного та етнорегіонального чинників на

суспільно-політичну ситуацію в Криму

231

23. Слюсаренко І. Ю.

Гібридна війна як різновид війн ХХІ століття

245

24. Слюсаренко П. М. Формування національних бойових традицій

українського козацтва

260

25. Парубець О. В.

Функції та основні принципи інновацій в туризмі

276


8

26. Городецький О. С. Король Іоан – володар України-Русі

299

27. Вітер І. І.

Розвиток продуктивних сил європейських країн в

період переродження феодального господарства у

ринкове наприкінці ХV – на початку ХVI століття

309

28. Смирнов І. Г.

Українське чумацтво як туристичний ресурс в аспекті

логістики та географії туризму

325

29. Соколова Н. Д., Попова О. Б.

Становлення фехтування як навчальної дисципліни в

освітніх закладах Російської імперії

338

Відомості про авторів 347


9

УДК 37.034

Пазенок В. С.

Доктор філософських наук, професор, член-кореспондент

НАН України, проректор з наукової роботи Київського

університету туризму, економіки і права

ЦІННІСНІ ОРІЄНТАЦІЇ ТА СУЧАСНА ОСВІТА

Пазенок В. С. Ціннісні орієнтації та сучасна освіта. В сучасному

плинному «транзитному» соціумі відбувається радикальний перегляд

ціннісних парадигм, що в минулому виконували важливу соціально

стабілізуючу та регулятивну функції. В зв’язку з цим істотно зростає роль

особистісного начала індивіда у визначенні ставлення до обставин свого

буття, до з’ясування власної життєвої позиції. В контексті процесу

плюралізації та релятивізації ціннісних уявлень вирішального значення

набуває проблема особистісного вибору власної «життєвої карти»,

відповідальності за свої дії суб’єкта цього вибору. Суттєву роль у

формуванні «позитивної» життєвої позиції покликана виконувати

освітньо-просвітницька система виховання молодої людини, побудована

на сучасних принципах.

Ключові слова: цінності, смислоутворювальні орієнтації, аксеобуття

людини, особистісно орієнтована педагогічна парадигма, моральні

чесноти, «життєвий вибір» особистості, проблема гідності як параметр

«належного життя».

Пазенок В. С. Ценностные ориентации и современное

образование. В современном нестабильном «транзитном» обществе

происходит радикальный пересмотр ценностных парадигм, которые в

прошлом исполняли важную социально стабилизирующую и регулятивну

функции. В связи с этим существенно повышается роль личностного

начала индивида в определении отношений к обстоятельствам свого

бытия, до определения собственной жизненной позиции. В контексте

процесса плюрализации и релятивизации ценностных представлений

особенного значения приобретает проблема личностного вибора

собственной «жизненной карты», ответственности за свои действия

субъекта этого выбора. Существенную роль у формировании

«позитивной» жизненной позиции призвана исполнять образовательно-

просветительская система воспитания молодого человека, построенная на

современных принципах.

Ключевые слова: ценности, смыслообразующие ориентации,

аксеобуття человека, личностно ориентированная педагогическая

https://www.google.com.ua/url?sa=t&rct=j&q=&esrc=s&source=web&cd=1&ved=0ahUKEwjk1ruJ7_rMAhWkA5oKHetWAk0QFggaMAA&url=http%3A%2F%2Flib.iitta.gov.ua%2F5792%2F1%2F%25D1%2581%25D1%2582%25D0%25B0%25D1%2582%25D1%2582%25D1%258F_%25D0%25B2_%25D0%2593%25D1%2596%25D0%25BB%25D0%25B5%25D1%258E.pdf&usg=AFQjCNHmQVaLia-257qY4xN_qiq8hD0hoA&bvm=bv.123325700,d.bGs


10

парадигма, моральные чесноты, «жизненный вибор» личности, проблема

достоинства как параметр «подобающей жизни».

Pazenok V. Values and modern education. In today trast to the unstable

«transit» society is a radical revision value paradigms in the past served an

important stabilizing social and regulatory functions. In connection with this

substantially increases the role of personal principle in determining individual

attitudes to the circumstances of his life, to clarify its position. In the context of

a pluralistic and relativize value concepts critical is the issue of personal choice

of their own «life map» responsibility for the actions of the subject of choice.

An important role in the formation of «positive» approach to life is called to

fulfill the educational system and educational upbringing of the young man,

built on modern principles.

Key words: values, educational paradigm, moral virtue, «life choice»

personality problem dignity as parameter «good life».

Проблема цінностей належить до класу «вічнозелених», адже

вона виразно визначає смислоутворювальні орієнтири людського

буття. Із самого початку виникнення 5,5 тисяч років тому

цивілізації розумних соціальних істот людина прагнула з’ясувати

своє призначення на Землі, сенс власної діяльності, її спонукальні

імпульси. З часом ці міркування спричинили (у ХІХ – ХХ ст.)

появу такої специфічної галузі наукової культури та суспільно-

освітньої практики як аксіологія, вчення про цінності, – значення,

якості та властивості предметів, явищ і процесів, покликаних

задовольняти потреби, інтереси та бажання людини. Змістовну

сутність домінуючих аксіологічних установок визначили

фундаментальні питання сформульовані геніальним Кантом: «що

я можу знати?», «на що можу сподіватися»?, «що маю робити»?

Багаточисленні відповіді на ці запитання ось вже сотні років

визначають барвистий спектр аксіологічної теорії, знаходять своє

відбиття як у філософських (світоглядних, теоретичних) так і в

культурно-виховних (освітніх, педагогічних) парадигмах. Їх

різноманітність зумовлює наявність ситуації неможливості дати

однозначне визначення поняття «цінність», з’ясувати діалектику

об’єктивного та суб’єктивного, абсолютного та відносного в їх

змісті. Досить поширеним є твердження, що цінності як смислові

концепти взагалі не піддаються «твердим визначенням»,

уникають алгоритмотизації та переконливих класифікацій.


11

Нігілістичні, радикально-плюралістичні та відверто

релятивістські інтерпретації проблеми цінностей-смислів помітно

посилюються в кризові часи, в обставинах плинного,

«транзитного» соціуму. Дослідники сучасної епохи констатують,

що «ера невизначеності», відсутність «метавідповідей» на

глобальні виклики часу спричиняє стагнацію наукової думки.

«Жоден розум не встигає сягнути рівня проблем, оскільки все

стало проблематичним, то якось байдуже що воно є», вважає

автор філософського бестселера «Критика цинічного розуму»

німецький дослідник Петер Слотердайк.

Відомий афоризм: «філософія – це епоха осягнута розумом».

Зрозуміло, що в різні історичні часи уявлення людини щодо

смислового значення свого існування суттєво (а інколи

радикально!) змінюється. В горнилі кризових подій перегляду

або переосмисленню піддаються такі, здавалось би, непорушні

базові доброчесності як «добро», «благо», «справедливість»,

«свобода», «гідність», «честь» тощо. Популярний сучасний

науковець М. Блюменкранц, зазначає, що сьогодні у духовно

чутливих людей виникає «відчуття якогось тектонічного зсуву» в

самих глибинах світу, який ще нещодавно видався стабільним.

Віра в міцність світового порядку поступається місцем почуттю

стривожності й невпевненості, передчуттям катастрофи, що

насувається. Неминучим наслідком цього, пише автор, є

«радикальна переоцінка традиційної системи цінностей» і

перегляд табу, що існували протягом тисячоліть («Проснувшиеся

в Армагедоне»). Цінності як ідеали і духовні сенси нерідко

поступаються місцем прагматичним «ринковим» інтересам, які є,

часто-густо, квазі цінностями, їх сурогатами. Антигуманізм

безвідповідальної соціальної практики спричиняє девальвацію

таких фундаментальних гуманістичних принципів як «право на

гідне життя», «турбота про дітей, хворих та інвалідів»,

«забезпеченість власного існування» тощо.

В новітній західній літературі постмодерністського штибу

проголошується зневага до «високих понять» та

«гранднаративів», зокрема таких, як теорія гуманізму. Життя

сучасної людини оголошується «абсурдом», позбавленим будь-

якого сенсу. В «безглуздому світі» ціннісні уявлення

характеризуються як «симулякри», хибні, удавані, умовні


12

зображення «гіперреальності», яка утворюється засобами масової

культури, насамперед електронними ЗМІ, а також пресою, які

своїми можливостями сприяють перетворенню сучасної людини

у в’язня «платонівської печери», здатного лише спостерігати тіні

зовнішніх речей. Згідно з вченням французького теоретика Жана

Бодріара насправді будь-яке уявлення людини «технізованої

цивілізації» (в тому числі ціннісне) є чисто суб’єктивним, воно не

має референтів у самій об’єктивній реальності, є фікцією,

умовним знаком, символом реальності – симулякром.

Зазначені обставини нашого непростого і вкрай

суперечливого часу, потребують з’ясування характеру суспільних

змін, їх оцінку та вироблення власної ціннісної життєвої позиції,

що є «привілеєм» індивідуальної особистості, свідомого,

освіченого індивіда, здатного вибудовувати власну «карту свого

життя» керуючись відповідним вибором власних ціннісних

установок. Характерна ознака особистості – її внутрішня

автономія самостійного неманіпульованого мислення, в тому

числі щодо зовнішніх соціо-політичних обставин. Водночас

особистість визначається розвинутим почуттям власної

відповідальності за події, до яких вона причетна. Адже

особистість це індивідуально-соціальна істота, це свободовольове

начало людини. Вона насамперед покликана доброякісно

виконувати власну «сродну працю» (Г.С.Сковорода). «Покажіть

мені особу, моторну у своїх справах, вона буде стояти перед

царями», афористично висловлювався Бенджамін Франклін,

американський просвітник, один із авторів Декларації

незалежності США. Особливість сучасного аксіобуття, часу

створення «справжньої антропосфери», простору «реального

гуманізму», є процесом посилення значення особистісного

начала. В контексті сучасних соціо-політичних подій знов на

поверхню філософсько-соціологічної думки випливає питання

щодо ролі великих суспільних об’єднань в громадському і

політичному житті. Полеміка прихильників теорії вирішальної

(домінуючої) ролі такого суб’єкта суспільного життя як «маса» із

своїми опозиціонерами, розпочатого ще в античні часи, набирає

нових обертів. Актуалізується, зокрема загроза виродження

демократії у її деформовану та перекручену форму – охлократію.

Порушена древньогрецьким істориком і державним діячем


13

Полібієм (бл. 200 – 120 до н.е.) загроза через перетворення

демократії на «владу натовпу» (охлоса) і утворення такого типу

державного устрою – охлократію утворила один із постійних

принципів методології, розуміння та інтерпретації історичного

процесу. З часом це набуло проблеми ролі маси і особистості в

історії.

З позиції попередження «охлократичної загрози»

французький теоретик Гюстав Лебон запропонував один із

варіантів так званої «теорії мас», в якому спробував надати

соціально-психологічну характеристику маси як ірраціональної,

руйнівної сили, що керується примітивними чуттєвими

інтересами, охоче маніпулюється, легко піддається навіюванню.

(Психология народов и масс. СПб., 1896). Аналогічну по суті

позицію виклав у ХХ ст.. іспанський філософ і історик Ортега-і-

Гассет. У своєму бестселері «Бунт мас» (1929) філософ вважає,

що «людина-маса» – соціальна ознака новітнього часу, що

становить загрозу правовому і громадянському суспільству.

Центральна ідея концепції «людина-маса» є те, що «юрба – це

множинність людей, які ніколи не знали жадоби істини»

(Г.Лебон), і «позбавлена чеснот», юрба, що не прагне

самовдосконалення і пливе за течією». Полишаючи на совісті

авторів теорії маси явні абсолютизації й несправедливі

звинувачення до такої категорії як «маса» наголос на ролі

особистості у справі формування духовно значимого життєвого

світу людського буття є об’єктивною вимогою часу. Час

домінування «масової людини», особливості якої переконливо

свого часу показав Ортега-і-Гассет, вже минає. Як пише відомий

італійський філософ Евандро Агацці, спостерігається поступовий

рух від гуманізму «Ми» до гуманізму «Я». Цю обставину

зазначають в своїх працях найвідоміші мислителі сучасності,

філософи-гуманітарії, що представляють різноманітні

філософські напрями і течії – неопрагматист Ричард рорті

(США), теоретик комунікативної філософії Карл-Отто Апель

(Німеччина), фахівець з філософії лібералізму Ісая Берлін

(Великобританія), представник так називає мого «лакано-

марксизму» Славой Жижок (Словенія) та багато інших. Всі вони

констатують, що осереддя «нового» особистісного гуманізму є

особистість, ціннісні орієнтації якої мають не тільки духовно-


14

благородне, а й широке суспільно необхідне значення.

Допомогти цьому процесу покликана, зокрема, система

особистісно орієнтованої освіти, запровадження якої, поряд з

методологією безперервного навчання є чи не най головним

завданням реформування освітньої системи в Україні. Існує

думка, що одним із принципів нової освітньої парадигми є

рівноправне партнерство вчителя і учня. Не заперечуючи

гуманістичну складову цієї тези зазначимо, що за всіх часів

головною діючою персоною у освітньо-виховній системі був і

залишається вчитель, гуру, наставник, який не тільки навчає,

передаєв знання, але й формує учня за власним «образом і

подоби». Причому ціннісно-позитивним типом. Адже

особистісне переконання можливо здійснювати і в антигуманних,

протиправних, кримінальних цілях…

Екзистенціональна педагогіка, ідеї «Я-концепції», школа

українського педагога-вихователя Василя Олександровича

Сухомлинського та багато інших гуманістично-центрованих

оригінальних освітніх систем, визнаючи особу школяра,

студента, учня високою самодостатньою цінністю вважають, що

основою виховного і освітнього процесу є моральні, інваріантні

принципи, дотримання яких тільки і робить людину

цивілізованою особистістю. Один із видатних філософів освіти,

теоретик ціннісної педагогіки Отто Фрідріх Больнов

наголошував, що саме вірність моральним принципам дозволяє

людині завжди «триматися на плаву», не піддаватися спокусам

нестерпного бажання успіху будь-якою ціною, загрозам

«розчинення в масовості», втратою «власного лиця». Філософію

Больнова відзначає її оптимістичний характер. Центральне місце

в ній посідає категорія довіри до життя і побудовані на ній

«похідні цінності»: надія, терплячість, вдячність тощо.

Аксіологічна та антропологічна концепція Больнова має не лише

індивідуальний, але й широкий соціальний (в рамках подолання

суспільної кризи), а також національно-патріотичний аспект.

Характеризуючи екзистенціалізм як своєрідну «філософію

кризи» Больнов переконував, що подолати кризу можливо

шляхом встановлення міцних зв’язків окремого індивіда з

«суспільно цілим», з державою, почутті довіри до «онтології

даності» «нового типу чуттєвості».


15

В контексті драматичних подій життя сучасної України

реєстр національних цінностей включає в себе такі

доброчесності, як незалежність, суверенітет, патріотизм,

національна гідність, добросусідство (з друзями, сусідами,

колегами, «симпатиками» тощо). Звичайно ж, чільне місце в

цьому переліку посідають потреби соціального добробуту,

спокою, миру… Серед перерахованих смислів та значень така

цінність як миролюбство, посідає домінантне значення. «Мир,

мир, осли! – ось проблема філософії, мир і більш нічого!» Ця

сентенція Артура Шопенгауєра цілком заслуговує на визначальне

гасло сьогодення!

В кризовому суспільстві сповненому всіляких небезпек саме

миролюбство є таким екзистенціалом, альтернативою якому є або

повернення до варварства, або війна, загроза загибелі цивілізації.

Крах «старого гуманізму» (просвітницька модель) зовсім не

означає відмови від чергової спроби розбудови «антропосфери»,

перетворення цивілізації на земний простір «спільножиття»

мільярдів людей, імперативами яких буде благоговійна «довіра

до життя», «взаєморозуміння», «толерантність» і ненасилля.

Формування людини, здатної на такий тип мислення і культури

поведінки – кардинальне завдання всіх ланок освіти і виховання.

Однією з нових цінностей нашого часу є категорія «прав

людини». На думку одного із сучасних філософських авторитетів

Юргена Хабермаса в моральному відношенні сенс цього поняття

розкриває поняття «людська гідність». Людська гідність –

«моральне джерело», звідки живляться зміст всіх основних прав

людини – права на свободу та інші.

Гідність людини як фундаментальна цінність – справжній

початок всіх інших прав і свобод людини. Гідність людини – це

незрівнянна цінність кожного індивіда, кожної окремої людини в

її зв’язках з іншими.

Проблема гідності має і значно ширший діапазон вживання.

У неспокійному, мінливому сучасному суспільстві дедалі

виразніше проявляється і набирає сили тенденція

самовизначення, автономії, незалежності, самоідентифікації та

самоствердження. Вплив «енергетичного поля» цієї

закономірності відчувають на собі і окремі індивіди, і цілі

народи, етноси, соціальні спільноти. Серед численних факторів,


16

що живлять цю тенденцію, особливе місце посідає національний,

точніше - етнічний чинник. В усьому світі великі етнічні

спільноти прагнуть не тільки відродити або зміцнити власну

культурну самобутність, але й домогтися відповідного

територіально-державного оформлення. Етнічні спільноти все

енергійніше шукають альтернативу «традиційній державі»,

прагнуть до таких форм життя, які повніше відповідали б їх

історичному досвіду, культурним, моральним, побутовим та

іншим потребам та інтересам.

Самовизначення етносів, народження і становлення

національних держав надзвичайно складний і болісний процес,

особливо для поліетнічних суспільств, які протягом тривалого

часу були позбавлені власної державності. Україна в цьому плані

не є синятком, хоча її історія і налічує кілька століть державного

життя: Запорозька Січ, Гетьманщина, «яка за всіх своїх вад була

все-таки однією з найдемократичніших на той час форм

національної державності, і не тільки у Східній Європі» (Іван

Дзюба).

Проголошення суверенітету, розбудова незалежної

Української держави, пробудження до активного життя

національних меншин – усі ці реалії сьогодення зробили

актуальною проблему самоусвідомлення українців, усіх

національних спільнот, які проживають на теренах України.

Оформлюючись у теоретичний спосіб у різні концепції, наукові

узагальнення, функціонуючи на емоційному, психічному рівні як

етнічна ментальність, ця самосвідомість, на нашу думку, і

утворює ядро, так званої, «національної ідеї», саме поняття якої є

предметом жвавої дискусії.

Ціннісні орієнтації набувають особливого значення у кризові

часи, в періоди радикальних змін світоглядних парадигм, в

умовах, коли норми та ідеали, що визначали й регулювали життя

людей протягом тривалого часу, девальвуються, а інноваційні

«правила життя» ще не народилися або не сприйнялися масовою

свідомістю.

Соціальна функція ціннісної свідомості полягає в тому, що

вона облагороджує «практичну», утилітарно-орієнтовну

свідомість і діяльність, дає людині можливість усвідомити себе

не заручником стихійного перебігу подій, а особистістю, яка


17

здатна вплинути на ці події якщо не як політичний чи інший діяч,

то, принаймні, ефектом «власної присутності» в суспільстві,

родині, будь-якій спільноті. Завдяки таким якостям морально

відповідальної людини, як порядність, надійність, орієнтація на

добро, чесність, несприйняття підлоти тощо, вона «не втрачає

себе» за будь-яких умов, створює навколо себе «силові поля»

благородства, честі, людяності, правдоутвердження, що є

неодмінною;умовою подолання» кризової фази». «Немає часів

настільки-важких, щоб не бути: чесним». Ця шекспірівська

сентенція, однак, може прислужитися суспільству лише за умов,

коли до бажання бути чесним і справедливим прилучаться воля,

прагнення бути соціально відповідальним, активна життєва

позиція людини, її практична діяльність.

У системі ціннісних факторів особливе місце посідають

моральні орієнтири. В усі часи державні діячі, можновладці,

політики прагнули надати своїй діяльності моральної «окраси». І

хоча в суспільній свідомості з часів Макіавеллі міцно

вкоренилася думка про несумісність моралі і політики, апеляція

до авторитету етнічних чеснот – неодмінна риса політичних

програм, передвиборних заяв післявиборних «пояснень»,

урядових декретів тощо. Особливо охоче політика вдається до

моральної мови за скрутних обставин, в ситуації радикальних

перетворень самих підвалин суспільного ладу, реформації

політичної системи, способу господарювання, організації

духовного життя людей. І тим більше, коли йдеться ; про

становлення нового типу міждержавних відносин, істотну зміну у

статусі донедавна залежної країни. Поняття «зневажена гідність»,

«порушена справедливість», «знеславлена честь», «наруга»,

«безчесність» посідають чільне місце в суспільно-політичному

лексиконі лідерів та активістів процесу національного

відродження, боротьби за державну незалежність. Атестуючи у

такий спосіб ту політичну практику, яка спричинила залежність,

підлеглість, «неповноцінності» країни та народу, ідеологи цілком

природно визначають діяльність, що спрямована проти такої

практики, позитивними моральними категоріями: «відновлена

справедливість», «справжня честь», «вистраждана свобода». Ця

дихотомія добра і зла, справедливості і наруги, честі та безчестя,

відбита у відповідній політичній стилістиці, стара як світ. Вона


18

виразно представлена у творах Платона і Руссо, Гоббеа і

Шекспіра, Маркса і Вебера. Не буде перебільшенням сказати, що

і в класичній, і в сучасній політичній літературі соціальній теорії

і філософії моралі ця суперечливість добра і зла своєрідно

акумулюється у феномені і понятті «національна гідність».

Фокусуючи в собі як і позитивні, соціально-творчі, так і

негативні, деструктивні в суспільному та морально-

психологічному аспектах можливості, благородна за своїм

справжнім поняттям «національна гідність», на превеликий жаль,

нерідко використовується відвертими політиканами,

наповнюється шовіністичним, ультранаціоналістичним змістом,

паплюжиться і перекручується. Вживаючись у контексті

вульгарно-політизованої «моралі», свідомо чи несвідомо

звужуючись і збіднюючись, поняття «національна гідність» в

цьому разі втрачає свої культурно-ціннісні, соціальні,

гуманістичні ознаки якості й перетворюється на ідеологічний

штамп, черговий засіб, маніпулювання свідомістю та поведінкою

громадян. З’ясувати природу і зміст цього феномена свідомості,

теорії та реального життя, функціональне значення у справі

формування культури державотворення, становлення

громадянського суспільства, цивілізованої етносфери,

гуманістичної практики співжиття народів покликані

етноісторіографія, етноекономіка, етнокультурологія,

етнопсихологія, етнофілософія, етнополітологія, етноетика.

Загальна нерозробленість теорії етносів, панування ідеологічних

стереотипів у розумінні національної проблематики взагалі,

перевантаженість політикою суттєво обмежують дослідження

проблеми гідності, яка, зважаючи на її теоретичне трактування та

практичне забезпечення, набуває характеру етно- політично-

етичного утворення. Синкретична природа цього феномена

потребує адекватних методів його аналізу, визначення суміжного

поля дослідження і методологічних алгоритмів пізнання. За

нашим переконанням, головне методологічне навантаження у

справі з’ясування феномена національної гідності несе таке

поняття, як культура. «При всьому значенні якостей, які

виділяють кожний етнос серед інших аналогічних спільностей,

неодмінною і найважливішою умовою його існування як цілісної

системи залишаються інтегруючі функції культури. Позбавте


19

етнос внутрішніх культурних зв’язків, і він неминуче

асимілюється»(Ю.Бромлей). Національна гідність як моральна

якість етносу, характеристика його суті зумовлюється, врешті-

решт, таким об’єктивним чинником, як культура народу

найширшому розумінні цього слова. Як відбиття однієї з типових

рис моральної свідомості, національна гідність є виразником

загальної культури народу, суспільства в цілому.

Водночас вона є критерієм політичної культури суспільства,

оскільки відображає міру розвитку громадянської

самосвідомості, відчуття належності до своєї держави, поєднання

власної долі з ЇЇ долею. Поняття «національна гідність»

детермінується історичною культурою. Історична пам’ять, знання

архетипів свого етносу, власної історії, життя предків -

обов’язкова умова існування патріотизму, цього найглибшого

почуття, яке надає людині якостей свідомого громадянина,

суспільно відповідальної особистості. Історична культура за умов

позбавлення її міфологічного забарвлення - міцна основа

культури цивілізованих міжнаціональних стосунків. Тільки на її

грунті можна подолати численні «концепції» про

«неісторичність» української нації, її мови, моральності, звичаїв,

особливостей способу життя, а також парамнезійні «історичні

витвори», які насправді с нічим іншим, як хибними,

ідеалізованими «згадками» і «споминами», що спотворюють як

наукові, так і практичні основи українології.

Гідність нації багато в чому визначається і рівнем соціальної

культури суспільства, мірою збалансованості інтересів різних

соціальних верств, спільнот, професійних та громадсько-

суспільних об’єднань. Наочним показником національної

гідності є те, якою мірою держава, суспільство в цілому цінують

працю вченого, працівника культури, хлібороба, вчителя, лікаря,

робітника, сумлінного службовця, трудової людини взагалі.

Неважко простежити зв’язок національної гідності з

суспільною демографічною культурою. Ставлення суспільства до

літніх людей, громадян похилого віку, інвалідів, жінок, матерів,

дітей та молоді - важливий індикатор його зрілості, соціальної

відповідальності, моральної розвиненості, прихильності до

гуманістичних цінностей.

Винятково важливим чинником формування такої моральної


20

чесноти, як гідність, с етнографічна культура народу, його звичаї.

Звичаї - «це ті неписані закони, - зазначає Олекса Воропай, -

якими керуються в найменших щоденних і найбільших

всенаціональних справах». Звичаї, а також мова - це ті

найміцніші елементи, що об’єднують окремих людей в один

народ, в одну націю. Являючи собою вироблені протягом

багатьох століть і освячених віками світовідкриття,

світосприймання, форми взаємин з природою та між людьми,

звичаї безпосередньо впливають на духовну, в тому числі

моральну, культуру народу, визначають його ціннісні пріоритети.

Виявлення глибинних коренів культури, з яких виростає

усвідомлення гідності нації, втім не вирішує всіх теоретико-

методологічних проблем з’ясування цього феномена. Концепція

національної гідності в нашому розумінні містить у собі ще ряд

положень, врахування яких обов’язкове не лише для ідеологів-

теоретиків, але й для практиків процесу національного

відродження України. До числа цих положень-концептів,

насамперед, відноситься принцип цивілізаційного підходу до

проблеми національного в цілому та етноетичних якостей

зокрема. Саме за допомогою цього принципу в швидкоплинному,

історично і конкретно-ситуативному житті етносу, нації, народу

можна виявити і відтворити усталені, інваріантні форми їхньої

життєдіяльності, архетипові, її зразки.

Важливою методологічною вимогою розв’язання проблеми

визначення моральних якостей народу, нації є усвідомлення

діалектики ціннісних норм та ідеалів загальнолюдського порядку

національного характеру.

Особливого значення у справі теоретичного та практичного

розв’язання проблеми національної гідності набуває принцип

взаємозв’язку національного та соціального чинників

становлення та розбудови суверенної держави. Одним із аспектів

цього принципу є потреба врахування соціальних результатів

економічної політики, особливо в її негативних наслідках

(поширення зони «соціального дна», загострення соціальної та

побутової незабезпеченості, зростання напруги у відносинах

громадян і держави, занепад трудової моралі, «демократизація»

корупції тощо).

В контексті сучасної «плюралістичної ситуації» як у галузі


21

теорії, так і реального життя, відсутності загальновизнаних

доктрин і соціального поступу, універсальних моделей

економічного розвитку методологічного значення набувають

коректні «взаємовідносини» ідеалів-доктрин та ідеалів-норм,

універсальних схем та конкретних програм суспільного розвитку.

В умовах невизначеності, в обставинах глибокої кризи, за

смутних часів критеріям - ціннісним нормам, таким, як гідність

людини, свобода, справедливість, незалежність, відповідальність,

слід надати пріоритетного порівняно з доктринами та теоріями

значення. Ця вимога набуває саме методологічного характеру

вже тому, що проблема національної гідності мас багато аспектів.

Гідність нації, як і окремої людини, виступає водночас як

політична, соціальна, правова, моральна, культурна цінність. У

структурі цього поняття можна виділити як теоретичний,

науково-раціоналістичний, так і емоційно-психологічний рівні.

Національна гідність як атрибутивна власність

самосвідомості втілює в собі прагнення її носія зберегти у

вихровому потоці буття духовну, культурну самобутність,

неповторність і унікальність та передати її наступним

поколінням. Саме в цьому, до речі, полягає відповідальність

даної нації перед людством в цілому.

Індивідуальна історія конкретного народу, його соціальний

досвід не тільки уособлюють, персоніфікують людську історію і

культуру, але й збагачують її. Розуміння цього надає почуттю

національної гідності значення морального принципу

відповідальності його суб’єкта як стосовно самого себе, так і

інших членів людського співтовариства. А це, в свою чергу,

виступає могутнім духовним стимулом життєдіяльності та

розвитку народу, виховання патріотизму, зміцнення зв’язків

людини з батьківщиною, з реаліями життя країни, її минулим і

майбутнім.

1. Лапин Н. И. Фундаментальные ценности цивилизованного выбора в ХХІ

столетии // Вопросы философии, 2015. – №4.

2. Степанянц М. Т. Цены и ценности в епоху глобализации // Вопросы

философии. – 2016. – №1. – С.43-50.

3. Славой Жижек Дражливий суб’єкт: відсутній центр політичної онтології /

Пер. з англ. Димерець Р. Й. — Київ: ППС-2002, 2008. – 510 с.


22

4. Ціннісні орієнтації сучасного інформаційного суспільства / В. С. Пазенок, В.

В. Лях, О. М. Соболь, В. В. Самчук [та ін.]. – К., 2013. – 406 с.

5. Больнов Отто Фрідріх. Філософія екзистенціалізму / Больнов Отто Фрідріх. –

М., 1992.

6. Ортега-и-Гассет Х. Что такое философия? / Х. Ортега-и-Гассет.– М., 1991.

7. Хабермас Ю. Концепт человеческого достоинства и реалистическая утопия

прав человека // Вопросы философии, 2012. – №2. – С.66-80.

8. Слотердайк Петер. Критика цинічного розуму / Слотердайк Петер. – К.:

Тандем, 2002.

9. Блюменкранц М. Проснувшиеся в Армагеддоне // Вторая навигация.

Философия. Культурология. Культурология. Литературоведение. – Выпуск

13. – Харьков, 2015. – С.11-25.

10. Йонас Ганс. Принцип відповідальності / Йонас Ганс. – К.: Лібра, 2001. – 399 с.

11. Рорті Ричард. Случайность, ирония и солидарность / Перевод с англ. И.

Хестановой, Р. Хестанова. – М.: Русское феноменологическое общество,

1996.

12. Бауман З. Индивидуализированное общество / Пер. с англ. под ред. В.Л.

Иноземцева. - М.: Логос, 2005. – 390 с.


23

УДК: 130.2; 378

Владимиренко В. Є., Турпак Н. В.

Кандидат філософських наук, доцент кафедри

соціально-гуманітарних дисциплін Київського

університету туризму, економіки і права;

Кандидат філософських наук, Провідний науковий

співробітник відділу геополітики та глобалістики

науково-дослідного інституту українознавства

МОН України

СОЦІАЛЬНО-ЕКОЛОГІЧНІ ЗАГРОЗИ ЯК

ПРОБЛЕМА СУЧАСНОЇ ГУМАНІТАРИСТИКИ

(до 30-річчя Чорнобильської катастрофи)

Владимиренко В. Є., Турпак Н. В. Соціально-екологічні загрози

як проблема сучасної гуманітаристики (до 30-річчя Чорнобильської

катастрофи). В статті, на основі матеріалу сучасної гуманітаристики,

здійснений аналіз проблеми соціально-екологічних загроз. Стверджується,

що ідейний досвід сучасної гуманітаристики щодо цієї проблеми може

бути корисним для України, що перебуває на шляху пошуку екологічно-

безпечних засад існування держави, вироблення теоретичних сценаріїв

подолання її технологічної ризикогенності в сучасному глобалізованому

світі.

Ключові слова: біфуркація, глобальне екологічне мислення,

екологічна криза, соціально-екологічна загроза, соціально-екологічна

катастрофа, соціально-екологічна освіта, технологічна ризикогенність.

Владимиренко В. Е., Турпак Н. В. Социально-экологические

угрозы как проблема современной гуманитаристики (к 30-летию

Чернобыльской катастрофы). В статье, на основе материала

современной гуманитаристики, проанализирована проблема социально-

экологических угроз. Утверждается, что идейный опыт современной

гуманитаристики по этой проблеме может быть полезным для Украины,

которая находится на пути поиска экологически безопасных основ

существования государства, разработки теоретических сценариев

преодоления его рискогенности в современном глобализированном мире.

Ключевые слова: бифуркация, глобальное экологическое мышление,

экологический кризис, социально-экологическая угроза, социально-

экологическая катастрофа, социально-экологическое образование,

технологическая рискогенность.


24

Vladimirenko V., Turpak N. Social and environmental risks as a

problem of modern humanities (to the 30th anniversary of the Chernobyl

disaster). The article, based on the material of modern humanities, to analyze

the problems of social and environmental threats. It is alleged that the

ideological experience of modern humanities on this issue can be useful for

Ukraine, which is on the search path of environmentally sound foundations of

the existence of the state, the development of theoretical scenarios to overcome

its risk- taking in the modern globalized world.

Key words: Bifurcation, global ecological thinking, ecological crisis,

social and environmental threats, social and environmental disaster, social and

environmental education, technological risk- taking.

Глибинна потреба у розбудові екологічно-безпечної,

гармонійно розвиненої держави, що могла б забезпечити

відповідне буття для своїх громадян, вимагає вироблення

теоретичних сценаріїв подолання її технологічної ризикогенності

в сучасному глобалізованому світі. Тому посилюється інтерес до

проблем екології. Адже, на початку ХХІ століття стає

зрозумілим, що людство спіткала екологічна криза, яка постала

наслідком потужного техногенного, дуже часто, бездумного,

втручання людини в біосферу.

Так, зокрема, ХХ століття було ознаменоване тим, що

співвідношення сил у взаємодії природи та людини було

порушено у бік людини. Людина відчула себе повновладним

володарем природи, охопила своєю діяльністю всю планету,

підтвердивши цим прозріння В. Вернадського. Діяльність

людини набула глобального масштабу, проте, усвідомлення цієї

діяльності та її наслідків для природи та суспільства, для

підтримки природної рівноваги та гармонії, для забезпечення

власного здоров’я та життя, не набуло належного осмислення

нею.

Цю прогалину можна заповнити, на наш погляд, за

допомогою соціально-філософського аналізу проблеми кризового

стану сучасної цивілізації, тих загроз, викликів та ризиків, що

можуть її спіткати. Такий аналіз здатний створити теоретичні

засади для розробки сценаріїв виходу з кризових станів, що,

безумовно, є актуальним для сучасності.

У вітчизняній та світовій гуманітаристиці увага до кризового

стану сучасної цивілізації набуває обертів вже з початку ХХ


25

століття, зокрема у працях М. Бердяєва, Е. Гуссерля,

О. Шпенглера, П. Сорокіна, Г. Маркузе, Е. Фромма, Я.

Тинбергена. У доповідях Римському клубу криза цивілізації

розглядалася як комплекс взаємопов’язаних криз: екологічної,

соціальної, демографічної, ресурсної, економічної, політичної,

культурної тощо.

Проте, набуває усвідомлення й те, що техногенна цивілізація

породжує такі технології, які стають потенційно небезпечними

для людини та несуть загрозу для існування життя взагалі.

Екологічні реалії другої половини ХХ – початку ХХІ століття

багато у чому були зумовлені появою у житті суспільства

чинника ядерної енергії. На жаль, українське суспільство стало

свідком величезної трагедії, спогади про яку й досі не полишають

його, а саме, - трагедії Чорнобиля, коли наприкінці 80-х років ХХ

століття Україна опинилася на межі глобальної екологічної

катастрофи.

Ядерний чинник, але не сам по собі, а як наслідок

необережного, некомпетентного поводження людини з

потужними силами природи, надав розумінню кризового стану

сучасної цивілізації глобального виміру, пов’язав його з

проблемою технологічної ризикогенності, що змушувало шукати

відповіді на багаточисленні екологічні виклики сучасної

техногенної цивілізації.

Різним аспектам екологічної кризи наприкінці ХХ століття –

на початку ХХІ століття присвятили свою увагу такі вітчизняні

дослідники як П. Водопьянов, В. Данилов-Данильян, Т.

Гардашук, С. Грабовський, С. Лосев, М. Кисельов, В.

Крисаченко, М. Хилько та ін. [3; 5; 6; 7; 8].

Проте, постала необхідність у аналізі принципово нової теми

– теми соціально-екологічних загроз.

Тому, метою нашою статті є аналіз соціально-екологічних

загроз як проблеми сучасної гуманітаристики.

Тема соціально-екологічних загроз є відносно новою у

сучасній гуманітаристиці. Ми вважаємо, що на її формування

значним чином вплинула концепція біосфери та ноосфери В.

Вернадського. Згодом, ця тема знайшла свій вияв у концепціях

гуманістичної психології та сучасного західного екологізму.


26

Для того, щоб визначити поняття «соціально-екологічна

загроза», звернемося до поняття «екологічна криза», сутність якої

сучасні дослідники цієї теми вбачають в тому, що це такі

загрозливі для автентичності системи (об’єкту) процеси, котрі

протікають в екосистемах, включаючи біосферу [8, с. 133].

У енциклопедичному довіднику «Геополітика» [4] наведено

визначення поняття «загрози екологічної» як безпосередньої

можливості порушення сталості та надійності екосистем в

наслідку людської діяльності та природних катастроф, що може

привести до незворотніх змін у довкіллі.

Розширюючи це поняття до поняття «соціально-екологічна

загроза», ми вважаємо, що це безпосередня можливість

порушення сталості та надійності соціоприродних систем в

наслідку людської діяльності та природних катастроф, що може

привести до незворотніх змін у довкіллі, негативно вплинути на

здоров’я людини та чинити загрозу її життю.

З поняттям «соціально-екологічна загроза» тісно пов’язане

поняття «соціально-екологічна катастрофа» як можливість

настання природної аномалії у наслідку антропогенної діяльності

людини, що також може містити реальну загрозу для існування

людської популяції.

Більш розгорнуте розуміння понять «соціально-екологічна

загроза» та «соціально-екологічна катастрофа» вимагають

усвідомлення того, що екологічна криза у сучасних умовах не

обмежується лише кризою довкілля. Вона має новий системний

характер і повиненна розглядатися як соціоприродна, тобто та,

що охоплює всю соціоприродну систему. Кризовий стан довкілля

не може не відбиватися на людині, її здоров’ї. Він може чинити

негативний вплив на соціальні процеси та явища, підриваючи

засади гармонійного та безпечного існування суспільства.

Загрози для суспільства, спричинені використанням

людиною ядерної енергії, як раз й можуть бути визначені як

соціально-екологічні. Адже людина, у наслідку своєї техногенної

діяльності, втручаючись у біосферу, отримує зворотній вплив, не

лише з боку самої біосфери, але й з боку перетвореного її

діяльністю природно-соціального довкілля. Оскільки біосфера та

людське суспільство є складними, відкритими системами, то

наслідки такого впливу є важкопередбачувальними.


27

Тема соціально-екологічних загроз вперше заявила про свою

актуальність у творчості нашого видатного співвітчизника В.

Вернадського, завдяки чому був закладений фундамент для

подальшого формування різних аспектів екологічного мислення.

Хоча, у працях В. Вернадського ми й не зустрінемо самого

терміну «соціально-екологічна загроза», безперечним є те, що

фундаментальна праця В. Вернадського «Біосфера», що була

видана у 1926 р. у Радянському Союзі, у 1929 р. – у Франції, у

1930 р. – у Німеччині, дала поштовх до розуміння

функціонування глобальних систем, однією з яких була Земля,

яка була розглянута як «жива планета».

В. Вернадський прийшов до фундаментального наукового

відкриття, що біосфера – це глобальна екосистема, адже в ній

звязки між газовою, рідкою і твердою оболонками регулюються

живою речовиною, а значить, - людиною, і багато їх рис, -

наслідок її діяльності.

В надрах концепції біосфери та ноосфери В. Вернадського

зародилися й основні теоретичні принципи сучасної соціальної

екології, як системи знань про взаємовідносини між людиною

(соціумом) і довкіллям, про вплив техногенної діяльності людини

на нього, та оцінку міри можливостей цього впливу, про

специфічні закони сумісності суспільства та природи в рамках

єдиної соціоприродної системи.

Завдяки концептуальним положенням вчення про біосферу В.

Вернадського та сучасної соціальної екології, стало зрозумілим,

що у ХХ та у ХХІ столітті соціум став вирішальною

створювальною та руйнівною силою, у звязку з чим постало

питання про виживання людства. Виникла глобальна екологічна

криза у стосунках людини та біосфери: створюючи свої

технологічні цінності, людини почала руйнувати основні життєві

цінності, почала порушувати біосферну рівновагу та гармонію.

Тому й постали актуальними проблема виживання, проблема

пошуку умов, при яких воно є можливим, а також того, чи можна,

а, якщо можна, то яким чином, практично реалізувати ідею В.

Вернадського про ноосферу.

В творчості В. Вернадського вперше прозвучала ідея про те,

що багато в стосунках між людиною та природою залежить від

самої людини, її відповідального ставлення до втручання в


28

біосферу. Так, наприклад, учений зазначав, що «...людина, як

усяке живе природне тіло, нерозривно пов’язана з певною

геологічною оболонкою нашої планети – біосферою, різко

відмінною від інших її оболонок, будову якої характеризує її

своєрідна організованість, і яка як виділена частина цілого займає

на планеті закономірно виразне місце» [2, с. 102]. Він зауважував

також, що «...людина в усіх її проявах становить певну

закономірну частину влаштування біосфери» [2, с. 123]. Людина

стає величезною геологічною силою, тим фактором, який треба

брати до уваги, вивчаючи будь-який природний процес, адже

вона перебудовує працею та розумом область свого життя:

«Людина хімічно різко змінює свідомо, і частіше несвідомо лице

планети – біосферу. Людина фізично і хімічно змінює повітряну

оболонку суходолу, всі його природні води» [2, с. 274].

Після В. Вернадського, одним з перших на Заході, хто

звернув увагу на людський фактор як один з вирішальних у

глобальних технологічних утрудненнях людства, був А. Печчеї.

У своїй відомій праці «Людські якості» (1977 р.) [10], він, на

відміну від дослідників, що за допомогою математичного

моделювання шукали зовнішні межі матеріального зростання,

зазначав, що можливість запобігання глобальній катастрофі

напряму залежить від людського потенціалу, зокрема від його

розвитку та культурного зростання.

Ключ до порятунку людства, в тому числі й від екологічних

загроз, на думку А. Печчеї, знаходиться в середині самої людини,

в її можливостях та потенціях до власної внутрішньої

трансформації по усвідомленню тієї відповідальності, яка

покладається на неї в епоху глобальних світових змін.

А. Печчеї дійшов до висновку про необхідність становлення

та розвитку так званого «нового гуманізму», що мав би містити у

собі почуття глобальності, любові до справедливості,

нетерпимості до насильства, думку про єдність світу та цілісність

людства, який обгрунтовував би необхідність культурного

розвитку людини та покращення її людських якостей, розкриття

можливостей та здібностей людської особистості.

Соціальний філософ Г. Маркузе у своїй праці «Одномірна

людина» (1967 р.) [9], критично проаналізував модель

одномірного мислення та поведінки людини індустріальної доби.


29

Він зазначав, що оскільки засадничим фундаментом сучасної

цивілізації була технологічна раціональність, це значною мірою

обумовило катастрофічність її розвитку. Домінуюче прагнення

людини змінити природу та оволодіти нею, зауважував

мислитель, завжди оберталося проти самої людини як частини

природи. Філософ дав визначення цьому феномену як

ірраціональності репресивної раціональності, яка, на його погляд,

може нести загрозу як для природи, так і для людини.

Ірраціональність репресивної раціональності, на думку Г.

Маркузе, малює песимістичний сценарій розвитку подій щодо

буття людини в суспільстві, що зорієнтовано на прогресивний

технологічний розвиток, адже людина втрачає свободу, виявляє

нездатність відмовитися від споживання благ цієї цивілізації, яка

культивує в ній технологічну раціональність і логіку

володарювання. Вихід із замкненого кола мислитель вбачав у

філософії, терапевтична та виховна роль якої у суспільстві, й

досі, на його думку, залишаються недооціненими.

Британський економіст і еколог Е. Шумахер у праці «Мале є

прекрасним: економіка у суспільстві, що враховує інтереси

людини» (1973 р.) [12], соціально-екологічні загрози пов’язав з

небезпекою, що виходила від людини при використанні нею сили

ядерної енергії.

Так, зокрема, він наголосив, що серед усіх змін, що будь-

коли здійснювалися людиною у природі, широкомасштабне

застосування реакції ділення ядра є найбільш небезпечним та

фундаментальним. У наслідку цього іонізуюча радіація стала

найбільш небезпечним чинником забруднення довкілля.

Автор звернув увагу на суперечності у цьому питанні. З його

точки зору, ядерна енергетика посідає начебто незначне місце у

загальному енергетичному балансі. Разом з тим, на його думку,

істинний розвиток її ще попереду, попереду й загрози, які вона

здатна чинити, у першу чергу щодо людини, її здоров’я, а також

здоров’я майбутніх поколінь у наслідку ймовірних генетичних

мутацій, ракових захворювань тощо.

Якщо людина не в змозі жити по за наукою та технікою, по

за економічною доцільністю, не порушуючи закони природи, то,

на думку автора, слід подумати про напрямок наукових

досліджень. Цей напрямок має визначатися соціально-


30

відповідальними, економічно-незалежними вченими, які були б в

змозі впливати на суспільну думку так, щоб політики рахувалися

з цією, екологічною, думкою нарівні з економічною. Він має

змінитися, вважав мислитель, у напрямку не насильства, не

агресивності, гармонійного співробітництва з природою. Замість

створення знарядь руйнування природи, варварських,

споживацьких та енергетично затратних орієнтирів сучасної

науки, варто крокувати до енергозберігаючих, простих та

економічних рішень, що мають використовувати в своїй основі

закони та механізми природи.

Автор наголосив, що продовження розвитку науки у

напрямку все зростаючого насильства, вінцем якого є

розщеплення атомного ядра та рух до ядерного синтезу, - це

небезпечний шлях, що загрожує людині загибеллю [12, с. 87].

Мислитель висловив хвилювання й с приводу проблеми

зберігання радіоактивних відходів, адже усвідомлював, що, на

відміну від інших забруднювачів, методів позбавлення

радіоактивності не існує.

Він зробив висновок: «Ніяким рівнем процвітання не можна

виправдати накопичення значної кількості високотоксичних

матеріалів, які являють непередбачувану небезпеку для всього

живого протягом історичних, або навіть геологічних епох.

Чинити так, значить здійснювати злочин проти самого життя...

Думка про те, що цивілізація може підтримувати своє існування

на основі такого злочину – хибна з етичної, духовної та

метафізичної точок зору» [12, с. 88].

Загроза технологічного катастрофізму у стосунках із

довкіллям пов’язувалася зарубіжними дослідниками цієї теми Т.

Дуейном та Б. Кіпіном з неефективним використанням не

відтворюваної енергії [13]. Зокрема, на їх думку, найбільшу

загрозу можуть становити ядерні аварії, ядерні відходи та

розповсюдження ядерної зброї.

Так, автори відмічали, що у наслідку ядерної аварії в

Чорнобилі 26 квітня 1986 року відбувся потужний радіоактивний

викид, що був еквівалентним атомним викидам після сотен

атомних вибухів, подібних до Хіросими чи Нагасаки. Навіть у

1500 кілометрах у деяких районах радіоактивні опади


31

перевищували рівень, зареєстрований під час атмосферних

випробувань ядерної зброї.

Неефективне споживання енергії, на думку Т. Дуейна та Б.

Кіпіна, – головна причина та корінь більшості існуючих

екологічних проблем. Вони вважали найважливішим кроком до

подолання екологічних проблем на планеті - покращення методів

споживання енергії.

Не зважаючи на те, що безпосередньо під час аварії загинула

лише 31 людина, відмічали автори, наслідки Чорнобиля

приведуть до виникнення приблизно 28 тисяч випадків ракових

захворювань у всьому світі. Небезпекою є те, що у всьому світі

більш ніж 700 мільйонів людей проживають у радіусі до 160

кілометрів від ядерних станцій. Дослідження доводять існування

ймовірності повторення подібної аварії протягом 5 років. Якщо

аварія відбудеться на території однієї з країн третього світу, то

наслідки можуть бути ще серьознішими, ніж у Чорнобилі [13].

Дослідники попереджали також про серійозну небезпеку, що

несуть у собі ядерні відходи. На їх думку, вони можуть впливати

на поширення ракових захворювань, а також нести загрозу

смертельно-небезпечного тривало часового впливу

радіоактивних опадів (період напіврозпаду плутонія дорівнює 24

тисячам років).

На жаль, їх прогнози підтвердилися при страшній

техногенній аварії на Фукусимі.

Значною проблемою при використанні атомної енергії є

небезпека розповсюдження ядерної зброї. В комерційних ядерних

реакторах, зазначають автори, використовується технологія та

матеріали, необхідні для створення ядерної зброї. Відомо, що

1000-мегаваттний реактор на легкій воді виробляє 250 кілограмів

плутонія за рік, що достатньо для виробництва 25 ядерних бомб.

Отже, сучасна техногенна цивілізація породжує страшні

ядерні загрози для існування всього живого. Разом із тим, вона

породжує й інші техногенні соціально-екологічні загрози.

Сучасний західний глобаліст та еколог Е. Ласло у своїй праці

«Вік біфуркації: Осягнення світу, що змінюється» (1991 р.) [11],

соціально-екологічні загрози пов’язав із потужним втручанням

людини та технологій у глобальну екологію.


32

«Біфуркація» (від лат bi – подвійний, furca – розвилка), - це

термін, що у буденному вживанні означає розвилку, або

роздвоєння надвоє. Але, в сучасному науковому вжитку, цей

термін позначає фундаментальну особливість поведінки складних

систем під впливом сильної напруги.

Нелінійні, «хаотичні» процеси у сучасному світі або

спонукають до зміни структури системи та її розвитку у часі,

змушуючи систему рухатися згідно складної траєкторії у

напрямку еволюції життя, розуму та свідомості, або фатально

збурюють систему, що сприяє її загибелі.

Глобальна екологія, на його погляд, це матриця всіх

людських резервів та промислових джерел у природі, сама по

собі вона є складною динамічною системою. Вплив на неї з боку

людини та технологій може привести до незворотних змін.

Загрозливий вплив може чинити недальновидність та

жадібність людей, відсутність підкріплення «локальних дій»

«глобальним екологічним мисленням».

Надзвичайно актуальними у сучасному світі постають

питання безпеки ядерних реакторів, вважав Е. Ласло.

Безпека реактора, відмічає Е. Ласло, - є серйозною

проблемою навіть у мирних умовах та при надійному та

висококваліфікованому персоналі. Коли ж є у наявності

потенціальна небезпека терористичних актів та ворожих дій, ця

проблема ще більш ускладнюється. Існує також проблема

захоронення ядерних відходів та позапланового старіння

реакторів.

Нестабільність, що може бути викликана людською

діяльністю, може мати глобальні наслідки для життя, порушити

теплову та хімічну рівновагу існування біосфери, нести загрозу

для успішності переходу сучасної цивілізації до свого глобально-

інформаційного стану.

Загрозливими для глобальної екології можуть бути не самі

дії людини як такі, а ті дії, що не підкріплені належною

освіченістю. Недоліки системи освіти, що є відповідальною за

формування людської особистості в добу глобальних

цивілізаційних біфуркацій, на його погляд, полягають у тому, що

вона не формує цілісний підхід у пізнанні речей світу, надмірно


33

спрямована на спеціалізацію, не формує відповідальності перед

наступними поколіннями, відчуття зв’язку з природою.

Загрозливий вплив може чинити недальновидність та

жадібність людей, відсутність підкріплення «локальних дій»

«глобальним екологічним мисленням».

Отже, мислитель закликає до раціонального використання

природних ресурсів, до більш ефективного та відповідального

використання технологій, що є рухомою силою процесу

історичного розвитку. Важливу роль він відводить дослідженням

та розробці нових термоядерних технологій.

Необхідним є, також, формування нового способу мислення,

нових оцінок та нового стилю життя, здатних регулювати

глобальну соціоекономічну та екологічну систему до того, як

напруга у ній стане критичною.

На його погляд, вирішення цього завдання полягає у

розвиткові наукового знання про динаміку еволюційних процесів.

Технологічне застосування цього знання створює ефективну

основу сучасної саморегуляції та слугує стимулом для сучасного

мислення та ефективного, відповідального прийняття рішень.

Отже, ідейний досвід сучасної гуманітаристики щодо

проблеми соціально-екологічних загроз може стати основою для

змістовного наповнення соціально-екологічної освітньої

діяльності. Так, наприклад, відомий фахівець в газузі соціально-

екологічної освіти Є. Гірусов відмічає, що соціально-екологічна

освіта та виховання в сучасних умовах постають засобами

підготовки обізнаної у законах природи людини. Це потрібно для

того, щоб вміти вибудовувати структуру дій з довкіллям для

запобігання подальшого погіршення його стану, щоб по

можливості сприяти його збереженню та поліпшенню [5].

Соціальна екологія являє собою нову галузь знання, що

вивчає спеціфічні закони сумісності суспільства та природи в

рамках єдиної соціоприродної системи. Їі викладання та

засвоєння її змісту можуть сприяти новому розумінню людини як

частини довкілля, новому розумінню природи як основи

життєдіяльності людини, новому розумінню культури

українського буття як культури соціального буття в екологічних

реаліях.


34

Значне місце в соціально-екологічній освітній діяльності має

надаватися питанням соціальної відповідальності, як певної

площини дотримання обов’язків, які несе наукове співтовариство

та окремі вчені перед соціумом в цілому. Наука як складова

суспільства має нести відповідальність за свої висновки.

Особливо гостро постає проблематика соціальної

відповідальності там, де справа стосується, серйозних небезпек

для суспільства, джерелом яких є наукові розробки (наприклад,

ядерна енергія атомних електростанцій, ядерна зброя тощо), а

також у питаннях участі науки у вирішенні важливих проблем,

що постають перед суспільством (наприклад, міжнародний

тероризм, розробка кліматичної зброї, космічної зброї тощо).

Отже, сучасна екологічна криза є вагомою підставою для

аналізу соціально-екологічних загроз. Ідейний досвід сучасної

гуманітаристики щодо цієї проблеми може бути корисним для

України, що перебуває на шляху пошуку екологічно-безпечних

засад існування держави, вироблення теоретичних сценаріїв

подолання її технологічної ризикогенності в сучасному

глобалізованому світі.

Практичним втіленням цього ідейного досвіду, на наш

погляд, може стати формування сучасного ноосферно-

орієнтовного екологічного мислення, зокрема шляхом соціально-

екологічного наповнення гуманітарної освіти у середній та вищій

школі.

1. Вернадский В. Биосфера и ноосфера / В. Вернадский. – М.: Наука,

1989. – 352 с.

2. Вернадський В. Вибрані праці / Володимир Іванович Вернадський. –

К. : Наукова думка, 2005. – 300 с.

3. Водопьянов П. Великий день гнева: Экология и эсхатология / П.

Водопьянов, В. Крисаченко. – Мн., 1993. – 282 с.

4. Геополитика / Авторы-сост. В. Баришполец, Д. Баришполец, В.

Манилов; Под общ. ред. В. Манилова. – М., 2002. – 624 с.

5. Гирусов Є. Социально-екологическое образование [Электронный

ресурс] / Век глобализации.- 2015. - Выпуск №1(15).

6. Данилов-Данильян В. Экологический вызов и устойчивое развитие:

Учебное пособие / В. Данилов-Данильян, К. Лосев. – М., 2000. – 416 с.

7. Кисельов М., Гардашук Т., Грабовський С. Етика науки: виклики

сучасності / М. Кисельов, Т. Гардашук, С. Грабовський. – Ніжин,

2014. – 248 с.


35

8. Крисаченко В. Екологія. Культура. Політика: Концептуальні засади

сучасного розвитку / В. Крисаченко, М. Хилько. – К., 2001. – 598 с.

9. Маркузе Г. Одномерный человек. Исследование идеологии Развитого

Индустриального Общества / Г. Маркузе; [пер. с англ.] - М., 1994. -

368 с.

10. Печчеи А. Человеческие качества / А. Печчеи; [перевод с англ.]. – М.,

1980. – 302 с.

11. Laszlo Ervin. The Age of Bifurcation. Understanding the Changing World,

1991, OPA (Amsterdam) B.V.

12. Nuclear energy – salvation or damnation? A chapter from Small is

Beautiful: Economics if People Mattered, 1973 by E.F. Schumacher /

Экологическая антология: Экологические произведения западных

авторов / «Голубка»; Редкол.: Г. Уорнер и др. – М.; Бостон, 1992. – С.

84-87.

13. Energy efficiency and the global environment by Tom Duaene and Bill

Keepin / The International Foundation for the Survival and Development of

Humanity, 1990. / Экологическая антология: Экологические

произведения западных авторов / «Голубка»; Редкол.: Г. Уорнер и др.

– М.; Бостон, 1992. – С. 179-188.


36

УДК 165.742+37.01+008.2

Кірик Т. В.

Кандидат педагогічних наук, доцент, завідувач

кафедри іноземних мов та соціально-гуманітарних

дисциплін Київського медичного університету

Української асоціації народної медицини

ФІЛОСОФІЯ ОСВІТИ ПРО ЕВОЛЮЦІЮ

І ПЕРСПЕКТИВИ ГУМАНІЗМУ В ЄВРОПІ

Кірик Т. В. Філософія освіти про еволюцію і перспективи

гуманізму в Європі. Вказано, що після 1991 р. Україна надто довго

здійснювала свій цивілізаційний вибір. Коротко пояснено причини

еволюції класичного гуманізму в неогуманізм Гумбольдта і його

зникнення. Вказано на причини появи Римського клубу, роль його

засновника і керівника А. Печчеї. Здійснено аналіз сильних і слабких

сторін його концепції «нового гуманізму». Вказано, що Україна пропонує

Європі будувати майбутнє на основі ідей неогуманізму і ноотехнологій -

екологічно безпечних виробництв.

Ключові слова: вибір України, гуманізм, неогуманізм Гумбольдта,

моральні цінності, ідеали українців і росіян, Європейський Союз,

Римський клуб, глобальне мислення, новий гуманізм А. Печчеї,

ноотехнології.

Кирик Т. В. Философия образования об эволюции и перспективы

гуманизма в Европе. Указано, что после 1991 г. Украина слишком долго

осуществляла свой цивилизационный выбор. Коротко объяснены причины

эволюции классического гуманизма в неогуманизм Гумбольдта и его

исчезновение. Указано на причины появления Римского клуба, роль его

основателя и руководителя А. Печчеи. Осуществлен анализ сильных и

слабых сторон его концепции «нового гуманизма». Указано, что Украина

предлагает Европе строить будущее на основе идей неогуманизма и

ноотехнологий - экологически безопасных производств.

Ключевые слова: выбор Украины, гуманизм, неогуманизм

Гумбольдта, нравственные ценности, идеалы украинцев и русских,

Европейский Союз, Римский клуб, глобальное мышление, новый гуманизм

А. Печчеи, ноотехнологии.

Kiryk Т. Philosophy of Education about Evolution and Perspectives of

Humanism in Europe. It is stated that since 1991 Ukraine has been undertaking

its civilizational choice too long. Briefly the reasons for the evolution of


37

classical humanism into the neo-humanism of Humboldt and its disappearance

are explained. The causes of the Club of Rome foundation are indicated, the role

of its founder and leader A. Peccei is underlined. The analysis of the strengths

and weaknesses of his concept of the «new humanism» is done. It is stated that

Ukraine offers Europe to build a future based on the ideas of neo-humanism and

ecosafe nootechnologies.

Key words: choice of Ukraine, humanism, neo-humanism of Humboldt,

moral values, ideals of Ukrainians and Russian, European Union, the Club of

Rome, global thinking, a new humanism A. Peccei, nootechnologies.

Актуальність і ступінь розробки проблеми. Уже чверть

століття Україна долає перешкоди на шляху перетворення з

колонії останньої великої імперії в члена Європейського Союзу і

повноцінного учасника відповідного освітньо-культурного

простору. У філософії та освітніх науках до повного успіху ще

далеко, адже ми все ще не позбулися російського і радянського

впливу, а тому надто малий відсоток своїх наукових досягнень

українці поширюють на увесь світ завдяки публікаціям

англійською мовою. Ми можемо вказати багато праць наших

науковців, які спираються на англомовні, а не російськомовні

джерела, але загалом переконані у тому, що тема

«європейськість» у широкому сенсі лишається у нас

маловідомою у багатьох аспектах, зокрема, щодо витоків

новітнього розвитку гуманітарних наук і світоглядних зрушень

останніх декад.

Мета статті - з точки зору філософії освіти і соціальної

філософії розглянути головні аспекти розвитку сучасного

європейського гуманізму, насамперед, спонукальні причини його

дуже великих змін у другій половині ХХ ст. Корисність цього

аналізу ми вбачаємо у значному потенціалі застосовності його

висновків до вибору стратегії освітніх та світоглядних змін в

Україні,

Виклад основного матеріалу. У віддаленому минулому під

час періоду відсутності писемності цивілізаційно-культурне

лідерство належало не народам Європи, а тим, хто в кількох

точках Землі з невеликим розривом у часі винаходив

продуктивне сільське господарство. На цій новій економічній

основі стало можливим створення великих централізованих

держав, потреби яких зумовили появу не тільки писемності, а й


38

системи правил співжиття великих мас людей, значну меншість

яких складали рідня і найближчі знайомі та друзі. Певна чіткість

цих нормативів - як 10 християнських заповідей чи комплекс

кофуціанських правил - стала фактом не одразу ж, а після

складних процесів економічного, соціального і духовного

(насамперед релігійного) розвитку.

До вказаного цивілізаційного прогресу пізніше приєдналися

й європейські території з найбільш сприятливими геофізичними

умовами, де через кілька століть після розпаду Римської імперії

сформувався доволі змінний конгломерат з десятків держав і

князівств. Серед лідерів виникли передумови для Відродження і

Просвітництва, а у подальшому - для настання Нових часів з

індустріалізованою економікою. Одночасно небаченого для усіх

попередніх часів рівня досягла європейська філософія, з якої

упродовж ХІХ і на початку ХХ народилася велика група

провідних сучасних природничих і гуманітарних наук.

Особливе значення для долі Європи і культурного прогресу

всього світу мало оформлення гуманістичної течії - справжнього

ідейного дороговказу для усіх тих, хто хотів рухатися в майбутнє,

спираючись на новітні винаходи і використовуючи все краще з

доробку минулого. Вершиною європейського гуманізму є всі

підстави вважати неогуманізм В.Гумбольдта, найбільший вплив

якого був відчутний на теренах Німеччини, що доволі швидко

стала освітнім, науковим і технологічним лідером світу.

Незаперечно - не останній за важливістю внесок у це досягнення

зробила чимала група німецьких філософів і представників інших

гуманітарних наук.

Сталося так, що упродовж першої половини ХХ ст.

Німеччина стала пострахом світу, джерелом антигуманізму і

нацистського людиноненависництва як основи індустріального за

розмахом геноциду. Привабливість німецького неогуманізму за

короткий час дуже зблякла, а сам термін став відроджуватися

далеко не одразу після закінчення ІІ світової війни.

Кращі часи для неогуманістичних уявлень настали тільки

після остаточного оформлення Європейського Союзу й розпаду

блоку комуністичних і соціалістичних держав разом з СРСР.

Відтак, спільні дії й проекти майбутнього розвитку ЄС виразно

скеровувались і скеровуються не на підготовку до ІІІ світової чи


39

іншої війни, а на забезпечення мирного і якомога комфортнішого

життя громадян усіх країн.

З точки зору філософії, післявоєнні західноєвропейські

процеси стали яскравим проявом вибору керівниками і

населенням Старого Світу антропоцентричної парадигми як

фундаментальної основи для суспільного та економічного

розвитку. Інспіровані європейцями світові конвенції (Про права

людини, Про захист дітей та ін.) стали наднаціональними

законами світового обсягу для усіх держав-членів Європейського

Союзу й були підтримані ООН та іншими впливовими

міжнародними організаціями. Вони важливі, фактично, для всієї

планети, адже навіть в недемократичних країнах (прикладом є не

тільки КНДР, але й сучасна Росія), керівники яких у своїх

промовах до власних громадян на словах притримуються

гуманістичної етики в її головних аспектах, намагаючись

довести, що саме вони є найбільшими на Землі захисниками

рівності і справедливості.

А ось світовим лідером у подібних скеровано-гуманістичних

діях ми вважаємо не США чи Японію, а саме держави

Європейського Союзу, які ще до настання ХХІ ст. проголосили,

що вони будуватимуть «суспільство знань», піклуючись про

якість і безпеку своїх громадян, а не про економічні успіхи

транснаціональних чи інших монополій.

Нас особливо привабив той факт, що услід за проголошенням

у 2000-у році Лісабонського проекту руху ЄС до надвисоких

технологій у виробництві й інших секторах економіки, об’єднана

Європа вирішила реанімувати ідею відродження у культурі та

освіті у формі «Нового Ренесансу» (New Renaissance) ([6] і

подальші доповіді). Цим реанімується на новому рівні ідея

незаперечного пріоритету загальнолюдських цінностей і над

національними, і навіть над індивідуальними. Повний провал

сформованого в цілком індустріалізованій Європі необмеженого

технократичного оптимізму та наївної віри в нарощування

«щастя і радості» пропорційно до кількості якості засобів

механізації (останнім часом - ще й інформатизації) побуту

примусив європейців першими серед інших замислитися і про

вектор всього суспільно-економічного розвитку, і про засади

індивідуальної діяльності.


40

У багатьох працях філософів і соціологів наголошується на

тому, що важливим досягненням всього XX ст. стало доведення

того факту, що духовне здоров’я і щастя людини знаходяться на

вершині індивідуальних ціннісних орієнтацій і пріоритетів

(прикладом є знаменита «піраміда Маслоу»). З цим можна

погодитися тільки у разі поєднання у цій людині сформованої й

високої моралі з самодостатністю у вигляді безпроблемного

забезпечення нею своїх набагато могутніших базових

фізіологічних потреб. Низька мораль і відсутність

самокритичності незмінно приводить до зажерливості у побуті,

переконаній підтримці ідеї «суспільства розширеного

споживання», непереборному бажанні вважати найістотнішим

перетворення Вітчизни у пострах світу, попри спричинене цим

зниження рівня життя громадян.

У багатьох працях філософів і соціологів нашого часу

цілковито відсутнє рабське плазування перед «Державою». Вони

вказують, що соціалізація в своєму перебігу і результатах

залежить від поєднаного впливу соціуму в усіх його формах

(родинних, групових, територіальних тощо) та почергової

активізації тих генетичних програм, яким підпорядковується

фізіологічний і ментальний розвиток упродовж усього життя

людини. Засвоєння мовлення і вихід на досконале управління

опорно-руховим апаратом відбувається природним чином і не

залежить від діяльності системи виховання та освіти. А от для

«правильного» вибору системи індивідуальних пріоритетів і

життєвих цінностей необхідний ще більш «правильний» вплив

соціального оточення, насамперед, багаторічного виховання і

навчання.

Ми не випадково використали лапки для слова

«правильний», адже вся історія людства свідчить про те, що

неодноразово диктатори чи владні еліти в освітньо-виховній

сфері робили все можливе для формування молоді у повній

зневазі до загальнолюдських цінностей, переконаності в

безглуздості гуманізму через створену Богом повну перевагу

«наших» над усіма іншими нерозвиненими людцями тощо.

Подібні явища неодноразово повторювалися в минулому, не

зникли вони навіть на початку ХХІ ст., адже Росія обрала шлях

конфронтації на зовнішньому фронті і плекає націонал-


41

патріотизм на внутрішньому. Як не прикро, але окремі академіки

і професори втрачають час і сили на створення брехливих

наукових статей про подібну перевагу ([1] та ін.). Вони ігнорують

свій людський обов’язок, який передбачає плекання духовності

шляхом засвоєння і прийняття загальнолюдських цінностей -

таких, як істина, любов, обов’язок, мир, ненасилля, терпимість

[2, с. 260-261].

Ми переконані у тому, що національна мораль й успадковані

від дідів-прадідів архетипи поведінки українського народу

узгоджуються з тими імперативними стандартами, які після ІІ

світової війни з певними труднощами формувалися у країнах-

членах Європейського Союзу.

Як хороший доказ цього явища доцільно пригадати появу і

діяльність позаурядової асоціації філософів, соціологів, істориків

і представників інших наук з назвою «Римський клуб».

Імпульсом до її створення стали виразні глобально-політичні

негаразди загостреної «холодної війни» (через надмірну

емоційність М. Хрущова ледь не вибухнув третій - вже ядерний -

світовий апокаліпсис) у поєднанні з великою низкою значних

екологічних катастроф не на окрайцях планети, а у самому центрі

розвинених держав-лідерів. Засновником «Римського клубу» слід

вважати італійського бізнесмена і талановитого менеджера

Ауреліо Печчеї, якого підтримали окремі впливові чиновники

міжурядових організацій. Перебуваючи у центрі подій, що

передували ІІ світовій війні (він у 1930-х роках в СРСР дуже

доклався до перенесення з Італії та інших країн кращих

технологій автомобілебудування) й не припиняючи свою

різноманітну діяльність, на схилку віку він дійшов переконання у

гострій необхідності відновлення участі Європи в етично-

моральному розвитку світу.

Свої погляди він виклав у відомій книзі «Людські якості» [4],

а високі організаторські спроможності засвідчив ще раз

вражаюче успішним об’єднанням навколо ідеї незалежного

Римського клубу абсолютної більшості найвидатніших

мислителів з розвинених держав. Успішність Римського клубу

була зумовлена акумуляцією в ньому «кращих мізків» планети й

свідомою відмовою від використання їх можливостей для

підтримки будь-яких конкретних державних чи інших подібних


42

амбіцій. Не дивно, що практично одразу ж експерти Римського

клубу вразили всіх виявленням і доведенням дуже неприємного

факту: планета вже зійшла зі шляху позитивного

«прометеївського прогресу», адже людство стрімко накопичує

засоби свого повного самознищення (книга «Межі зростання»,

1972 р. [3]).

З усіх різноманітних ідей і попереджень, які наповнюють

книгу А.Печчеї, нас найбільше цікавить його спроба реанімувати

найкращі культурні, освітні і наукові досягнення «довоєнної»

Європи, які сформулював свого часу В. Гумбольдт та його

прихильники у формі «неогуманізму». Однак, робить він це

доволі своєрідним чином - узагалі не згадує ні про освітньо-

наукові та гуманістичні досягнення Німеччини ХІХ ст., ні про

видатних філософів попередніх часів.

А. Печчеї міркує правильно, але надмірно глобально:

«Справжня проблема людського виду на даній стадії його

еволюції полягає в тому, що він виявився нездатним в

культурному відношенні йти в ногу і повністю пристосуватися до

тих змін, які він сам вніс у цей світ. Оскільки проблема, що

виникла на цій критичній стадії його розвитку, знаходиться

всередині, а не поза людською істотою, взятою як на

індивідуальному, так і на колективному рівні, то й вирішення її

має виходити насамперед і головним чином зсередини самої

людини» [4, с. 43].

Засобом цього необхідного вирішення глобальних проблем

він вважає «Новий Гуманізм» (обидва слова з великої літери) [4,

підрозділ 7.1 - Революційний гуманізм]. Продовжуючи попереднє

висловлювання, А. Печчеї засвідчує вражаючу категоричність:

«Людина підкорила собі планету і тепер повинна навчитися

управляти нею, збагнути непросте мистецтво бути лідером на

Землі. Якщо вона знайде у собі сили повністю і до кінця

усвідомити всю складність і нестійкість свого нинішнього

становища і прийняти на себе певну відповідальність, якщо вона

зможе досягнути того рівня культурної зрілості, яка дозволить їй

виконувати цю нелегку місію, тоді майбутнє належатиме їй.

Якщо ж людина стане жертвою власної внутрішньої кризи і не

справиться з високою роллю захисника і головного арбітра життя

на планеті, - що ж, тоді їй судилося стати свідком того, як знову


43

різко скоротиться число їй подібних і рівень життя впаде до

позначки пройденої декілька століть тому. І лише Новий

Гуманізм спроможний забезпечити трансформацію людини,

підняти її якості і можливості до рівня, що відповідає новій

всезростаючій відповідальності людини у цьому світі» [4, с. 211].

Очевидно - А.Печчеї звертається до абстрактної «людини»

без статі, віку і національності зі сподіванням на те, що через

спалах блискавки чи перше ж ознайомлення з його книгою і

численними публікаціями Римського клубу, станеться цілковитий

(саме тут і передбачено прояв прикметника «революційний»)

переворот в усіх думках, пріоритетах, цінностях і діях. Єство

кожного сучасника забуде про побут і тиск сьогодення й полине

у майбутнє з об’єднанням до себе подібними для формування

злитої маси воїнів добра, справедливості та захисту життя на

Землі. Саме тут доволі несподівано і своєрідно у формі

морального імперативу виявляє себе загалом надзвичайно

позитивний спільний винахід учасників Римського клубу -

цілком нове за цілями і формою «глобальне мислення».

Абсолютну більшість своїх сучасників А.Печчеї досить

уїдливо називає «хомо економікус» та вважає одновимірними

споживачами природних та людських ресурсів у гіпертрофованих

розмірах. Він відкидає доволі поширене у той час на Заході

переконання, що «розвиток і прогресивність» соціуму

визначається середніми заробітками його членів у доларах та

кількістю автомобілів у розрахунку на одну родину. Керівник

Римського клубу аж до кінця свого життя успішно вів своїх колег

до нових інтелектуальних здобутків, намагаючись переконати

спершу еліту Заходу, а пізніше й решту світу, у необхідності

швидкої зміни людської свідомості стосовно задоволення потреб.

Він і його колеги вірили, що цілком можливо змінити загальні

уявлення щодо «задоволення потреб» від акценту на матеріальне

до свідомого скерування всього інтелекту на «самореалізацію

особистості» в культурному, освітньому і духовному плані, на

формування, як коротко узагальнює професор О. Матвієнко,

«новий стандарт гуманізму» і систему цілей для всього людства:

«- Встановити «зовнішні» межі своєї діяльності, тобто

враховувати обмеженість біофізичних ресурсів, щоб жити, не

знищуючи природу;


44

- визначити «внутрішні» межі, в яких можлива фізична і

психофізична адаптація, щоб жити не знищуючи самого себе

стресами та перевантаженнями;

- зберігати культурну своєрідність, бо людина не може жити

не маючи і не поважаючи минулого;

- прагнути до створення світового співтовариства, яке

керується за допомогою системи взаємопов’язаних центрів

прийняття рішень на всіх рівнях людської організації, бо людина

не може жити в розладі із собі подібними;

- зберігати здорове середовище проживання;

- створити світову економічну систему, яка забезпечить

ефективну роботу всіх економічних механізмів світового

співтовариства, бо людині необхідно мати звідки жити.

Досягнення цих цілей повинно призвести до створення нових

структур глобального суспільного буття через систематичний

розвиток якостей людства, творчого потенціалу особистості» [2,

с. 262].

На наш погляд, це вельми привабливі, але нереалістичні

побажання, адже у розколотому на безліч частин світі з десятків

держав і сотень народів за відсутності якоїсь універсальної

мудрості (навіть згаданих вище загальноцивілізаційних цінностей

дотримуються зовсім не всі наші сучасники) та необхідності

докладання зусиль до примітивного виживання й досі не

сформовані інституції та засоби для гарантовано успішного

розвитку якостей людини, моралі свідомого самообмеження,

пошани до біосфери та любові до всіх інших землян.

З аналізу українських джерел футурологічного спрямування

ми виділимо пропозиції наукової групи з Інституту вищої освіти

Національної академії педагогічних наук України, яка найвищі

надії покладає не на вдосконалення моралі на основі

неогуманістичних чи інших теорій, а на переході від

індустріальних до екологічно безпечних ноотехнологій ([5] та

ін.). Цей шлях достатньо перспективний, адже зникне потреба

виживання за рахунок знищення біосфери, а такий бажаний

«сталий розвиток» з мрії перетвориться у дійсність навіть без

вказаного вище «тотального морального вдосконалення».

Відтак, в України є можливість запропонувати

Європейському Союзу власний винахід - ноотехнології. Це тим


45

важливіше, що у даний момент ЄС надмірно концентрується на

ідеї підтримки чергової робото-інформаційної революції [7],

ігноруючи гуманістичні виміри, людську взаємодію, винайдення

нових засобів уникнення небезпеки втрати суспільної

стабільності через неконтрольоване зростання кількості

іммігрантів з неєвропейською ментальністю і повною

відсутністю уявлень і про гуманізм, і про неогуманізм.

1. Клейн Л. Преимущества русского народа // Троицкий вариант. №174,

10-03. – с. 10 (http://trv-science.ru/2015/03/10/preimushchestva-russkogo-

naroda/) 11-4-2015.

2. Матвієнко О.В. Парадигма загальнолюдських цінностей: ідеї «нового

гуманізму» / Мова, культура й освіта в сучасному світі: Збірник

наукових праць до 90-річчя д.ф.н., проф. Романовського O.K. – К.:

Вид. центр КНЛУ, 2008. – С. 260-265.

3. Медоуз Д.Х. Пределы роста. Доклад по проекту Римского клуба

«Сложное положение человечества» / Д.Х. Медоуз, Д. Л. Медоуз, И.

Рэндерс, В.В.Ш. Беренс. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1991. – 207 с.

4. Печчеи А. Человеческие качества: Пер. с англ. / Общ. ред. и вступ. ст.

Д.М. Гвишиани. – 2-е изд. – М.: Прогресс, 1985. – 312 с.

5. Korsak K.V., Korsak Yu.K. Modern Sciences about Homo Sapiens Ability

to Survival and Noodevelopment (URL:

http://scaspee.com/6/post/2013/07/modern-sciences-about-homo-sapiens-

ability-to-survival-and-noodevelopment-kv-korsakyukkorsak.html)

6. Preparing Europe for a New Renaissance. A Strategic View of the

European Research Area. First Report of the European Research Area

Board. – European Commission, 2009. – 30 p. (URL:

ec.europa.eu/research/erab/pdf/erab-first-annual-report-06102009_en.pdf)

7. Schwab K. The Fourth Industrial Revolution. - Davos Reader Gideon Rose

Kindle Edition, 2015. – 199 p. (URL: wef.ch/4IRbook).

http://scaspee.com/6/post/2013/07/modern-sciences-about-homo-sapiens-ability-to-survival-and-noodevelopment-kv-korsakyukkorsak.html

http://scaspee.com/6/post/2013/07/modern-sciences-about-homo-sapiens-ability-to-survival-and-noodevelopment-kv-korsakyukkorsak.html

http://www.amazon.com/dp/B01AIT6SZ8


46

УДК 141.7 + 172.12 + 316

Усов Д. В.

Кандидат філософських наук, доцент Черкаського

інституту пожежної безпеки імені Героїв

Чорнобиля

ТЕОРІЯ СУСПІЛЬНОЇ УГОДИ: МЕТОДОЛОГІЯ ТА

ПРИНЦИПИ ФІЛОСОФСЬКОГО ОСЯГНЕННЯ

Усов Д. В. Теорія суспільної угоди: методологія та принципи

філософського осягнення. У статті запропоновано розуміння суспільної

угоди як способу людського існування, розглянуті критерії легітимності

державної політичної системи, характер політичної моралі шляхом

осягнення співвідношення свободи, відповідальності, зради,

справедливості, легітимності соціальних інститутів в сучасних і класичних

історико-філософських дискурсах. Стаття являє собою спробу комплексної

методологічної реконструкції розуміння основних концепцій і принципів

розвитку, меж і перспектив теорії суспільної угоди в контексті найбільш

значущих історико-філософських експлікацій та вимірів. Для цього

проводиться аналіз взаємозв’язку і відмінностей методологічних

принципів філософського осмислення ідеї суспільної угоди в роботах як

західних, так і вітчизняних філософів.

Автор доводить, що сама ідея суспільної угоди та її заломлення щодо

проблем сучасної соціальної і політичної філософії актуалізує надзвичайно

важливе для нас сьогодні прагнення приналежності до європейської

демократичної правової спільноти. Розгляд методологічних принципів

філософського осмислення ідеї суспільної угоди не тільки актуалізує

проблему справедливості, а й проблему свободи і верховенства права в

якості способу буття в сучасному суспільстві. Цей підхід дозволяє

сформувати базис сучасної (особливо в умовах вітчизняної реальності

обтяженості тоталітарним минулим і невизначеності майбутнього)

політичної етики.

Ключові слова: соціальна угода, права людини, інтереси,

справедливість, людська гідність, свобода, відповідальність, комунікація,

легітимність, соціальні інститути.

Усов Д. В. Теория общественного договора: методология и

принципы философского осмысления. В статье предложено понимание

общественного договора как способа человеческого существования,

рассмотрены критерии легитимности государственной политической


47

системы, характер политической морали путем осмысления соотношения

свободы, ответственности, предательства, справедливости, легитимности

социальных институтов в современных и классических историко-

философских дискурсах. Статья представляет собой попытку комплексной

методологической реконструкции понимания основных концепций и

принципов развития, границ и перспектив теории общественного договора

в контексте наиболее значимых историко-философских экспликаций и

измерений. Для этого проводится анализ взаимосвязи и отличий

методологических принципов философского осмысления идеи

общественного договора в работах как западных, так и отечественных

философов.

Автор доказывает, что сама идея общественного договора и ее

преломление относительно проблем современной социальной и

политической философии актуализирует чрезвычайно важное для нас

сегодня стремление принадлежности к европейскому демократическому

правовому сообществу. Рассмотрение методологических принципов

философского осмысления идеи общественного договора не только

актуализирует проблему справедливости, но и проблему свободы и

верховенства права в качестве способа бытия в современном обществе.

Этот подход позволяет сформировать базис современной (особенно в

условиях отечественной реальности отягощенности тоталитарным

прошлым и неопределенности будущего) политической этики.

Ключевые слова: социальный договор, права человека, интересы,

справедливость, человеческое достоинство, свобода, ответственность,

коммуникация, легитимность, социальные институты.

Usov D. The theory of the social contract: methodology and principles

of philosophical comprehension. The article proposed the understanding of the

social contract as a way of human existence, the criteria of legitimacy of the

state political system, the nature of political morality through the consequent

reconstruction of the relationships of freedom, responsibility, betrayal, justice,

legitimacy of social institutions in modern and classic historical and

philosophical discourses. The article is an attempt reconstruction of complex

methodological understanding of the basic concepts and principles of

development, limits and prospects of social contract theory in the context of the

most significant historical and philosophical explications and measurements.

For this, an analysis of the relationship and differences methodological

principles of philosophical reflection on the idea of the social contract in the

works of both Western and Ukrainian philosophers.

The author argues that the idea of the social contract and its refraction on

issues of contemporary social and political philosophy actualizes extremely

important for us today desire of belonging to the European democratic legal

community.


48

The principle of social contract not only actualizes the problem of justice

but also the problem of freedom and the rule of law issue as significant moral

and legal way of being a modern society.This approach allows the creation of a

date of today (especially for controversial burdened of totalitarian past and

uncertain future, domestic reality) political ethics.

Key words: social contract, human rights, interests, justice, human dignity,

freedom, responsibility, communication, legitimacy, social institutions.

Постійне прагнення людей до справедливості та свободи, а

також їх чуття солідарності знову і знову актуалізують

осмислення місця і ролі суспільної угоди в сучасному соціумі.

Варто наголосити на значущості ідеї суспільної угоди не лише

для конституювання держави, але й для подальшого її

функціонування як спільноти громадян, які мають можливість

вільно обговорювати актуальні суспільні проблеми. Таким

чином, принцип суспільної угоди узасадничує не лише свободу і

справедливість, але й проблему верховенства права як істотного

морально-правового способу існування сучасного суспільства.

Філософський дискурс суспільної угоди містить у собі

«фундаментальні філософські питання про природу людини і

джерело соціальності, про характер взаємодії людей у суспільстві

і способи її регуляції, про сутність моралі та права, про

співвідношення примусу та свободи в суспільстві» [1, c. 354].

Важливим та безумовно актуальним є також аспект

ціннісно-нормативного осердя легітимності того чи іншого

суспільного ладу, його держави, тобто визначення тих

нормативних принципів, які є засадою справедливої правової

держави. Що й потребує сучасного, морально-правового

визначення легітимації як публічного процесу «посвідчення,

схвалення, виправдання або визнання чи доведення законності та

необхідності певної соціальної дії, статусу, норми та інституції. У

політично-правовій сфері обґрунтованість та необхідність

підпорядковуються найвищому принципу – справедливості» [1, c.

355].

Таким чином, наявність спільного інтересу та заснована на

взаємній довірі згода допоможе людям (краще будь-якого

контракту) діяти злагоджено для досягнення спільної мети, а для

того, щоб залишитися в просторі справедливості та моралі,

потрібно спиратися на реальні морально-правові угоди. Саме на


49

цю обставину звернув увагу і Ю. Габермас в його відомих

студіях з політичної теорії. По-перше, йдеться про те, що

«складні суспільства не можуть утримувати своєї цілісності

завдяки самим лише почуттям, які подібно до почуттів симпатії

та довіри спрямовані на ближню сферу. Моральне ставлення до

чужих вимагає «штучних» чеснот, передовсім – налаштованості

на справедливість» [2, c. 24]. А «контрактуалізм зі самого

початку послаблює аспект солідарності, оскільки він

безпосередньо пов’язує питання про нормативне обґрунтування

системи справедливості з інтересами окремих людей,

переорієнтовуючи при цьому мораль з обов’язків на права» [2, c.

25]. Ці роздуми, як і звернення до проблеми солідарності в

новітніх роботах Габермаса [3] виоформилися в межах плідних

суперечок з колегами по філософському цеху.

Загалом же ми прагнемо акцентувати увагу на істотно

важливих на сьогодні метологічних аспектах сучасного

контрактуалізму. Йдеться, насамперед, про спробу осмислення та

реконструкції основних понять та принципів, перспектив

розвитку теорії суспільної угоди в контексті її найістотніших

історико-філософських вимірів. Що й стане предметом означеної

статті.

Означений підхід вже частково репрезентованого працями

таких знаних вітчизняних авторів як Г. Аляєв, А. Єрмоленко,

Р. Димерець, В. Лях, В.Нечипоренко, М.Попович, С. Пролеєв,

Л. Ситніченко, Н. Спасенко, Я. Стратій, М. Тур, О. Хома. В самій

ідеї суспільної угоди та її заломленні на інші істотні проблеми

сучасної політичної філософії висвітлюється ціла низка істотних

та вкрай необхідних нам на сьогодні (в нашому прагненні

приналежності до європейської демократичної спільноти) понять

та принципів.

Численні розвідки відомих західних філософів

(Ю. Габермаса, А. Гонета, О. Гьофе, П. Колера, Е. Макійтайра,

Г. Ломана, М. Нусбаум, Дж. Ролза, А. Сена, Ч. Тейлора,

Е. Тугендгата, Р. Форста), особливо в царині осмислення природи

та меж теорії «суспільної угоди», неможливо уявити поза

роздумами про свободу, владу, справедливість та

несправедливість, рівність та права людини, її ідентичність та

відповідальність. Вся їх творчість налаштована на доведення ідеї


50

про необхідність плекати чуття справедливості, толерантності,

свободи та солідарності в сучасному суспільстві. Зрештою, увага

акцентується на істотній зміні ролі Іншого в тлумаченні проблем

свободи, добра та справедливості. Щодо дискурсу суспільної

угоди, то йдеться як про необхідність компромісів та врахування

індивідуальних життєвих планів, так про проблему легітимності

влади та необхідних для функціонування універсальних

принципів чуття справедливості та довіри. А через прагнення

контрактуалізму пов’язати нормативне обґрунтування

справедливості з інтересами окремих людей, виникає проблема

етичного виправдання правових норм, які не можуть

ґрунтуватися лише на примусі кращого аргументу. Означена

настанова тісно пов’язана з практикою поваги до гідності

кожного окремого індивіда.

До того ж, й актуалізація, в контексті всебічного осмислення

новітніх інтерпретацій свободи та відповідальності, інституцій та

життєвого світу, також зумовлює необхідність реконструкції

співвідношення їх універсальних, ліберально-індивідуальних та

контекстуально-партикулярних (комунітаристських) складових,

що є соціально-філософським втіленням взаємозв’язку таких

фундаментальних вимірів людського буття як його

інтерсуб’єктивність (здатність до буття у спільноті з іншими) та

відкритість. Зауважимо, що моделі «негативної» та «позитивної»

свободи поступово втрачають свій домінуючий вплив, адже

постіндустріальна доба принципово змінює сутність суб’єкта

свободи, перетворюючи його з «індивіда, який обстоює свою

свободу всупереч зазіханням інших» та «автономної дієвої особи

громадсько-політичного життя на особистість, яка має здатність

до духовного розвитку» [4, c. 9].

Досліджуючи проблеми моралі, прав та обов’язків, провідні

сучасні як вітчизняні, так і західні філософи наголошують на

тому, що в справедливому суспільстві йдеться передусім не про

рівний матеріальний розподіл (не заперечуючи при цьому

значущості розподільної справедливості), а про те, що всі мають

рівні моральні права, а кожен член моральної спільноти має як

права, так і обов’язки щодо інших її членів. Таким чином, наше

дослідження сучасних версій теорії суспільної угоди дає

можливість зробити висновок про те, що контрактуалістська


51

складова сучасних дискурсів справедливості мусить бути

доповнена тезою про те, що та чи інша норма є виправданою,

коли вона однаково позитивна для всіх, кого вона стосується, а

моральні уявлення перетворюються на «джерело» інституційної

справедливості. Лише взаємна повага може стати на перешкоді

не лише агресивної, але й байдужої, егоїстичної людської

поведінки та дозволить породити не лише солідарність та

співробітництво, але й справедливість. До того ж повага та

засноване на ній чуття справедливості та толерантності мають не

лише дескриптивний, але й нормативний сенс, бо виходять за

межі емпіричних міжособистих взаємин і набувають

універсального виміру.

Роздуми над сенсом суспільної угоди в обґрунтуванні

справедливості тісно пов’язані і з проблемою обґрунтування прав

людини, які постають як складова сучасних уявлень про

легітимність, що свідчить про органічний зв’язок проблеми влади

та проблеми справедливості. Особливе значення це питання має

для підвладної сторони, яка завжди, часто болісно мусить

обирати шляхи визнання існуючої влади. Адже традиційні форми

легітимації втрачають свою переконливість і єдиним джерелом, з

якого влада може отримати власну легітимність та

самолегітимність, стають інтереси окремих індивідів. Виникає

необхідність рівного врахування інтересів всіх, а значить, ці «всі»

наділяються правами на захист своїх інтересів, у тому числі і на

їх політичну репрезентацію через ідею та принцип суспільної

угоди. Проте варто також вказати на обмеженість заснованого

лише на принципах контрактуалізму розуміння свободи та

справедливості: витлумачуючи ідею контракту як уявлення про

суспільний устрій людей, спроможних до його укладання, ми

мусимо не забувати про те, «що людина може скористатися

свободою, вільним простором для дій за наявності певних

фундаментальних передумов, які становлять ще

фундаментальніші інтереси» [5, c. 53], тобто будуть ще більш

істотнішими за право на свободу. Інтерпретуючи ідею контракту

як уявлення про соціальний устрій людей, спроможних укладати

угоду та доходити згоди, не варто забувати про те, що

справедливий суспільний лад не може будуватися лише на

підставі внеску його громадян в контракт.


52

Одне із засадничих питань сучасної соціальної філософії та

політичної антропології сформулював Ж.-Ж. Руссо: яке

обмеження свободи може вважатися справедливим? То ж йдеться

про важливу на сьогодні обтяженість контрактуалізму Руссо

прагненням поєднати дискурс чеснот та спільноти, як засад

справедливого суспільного ладу, з доктриною природного права,

вкоріненого, як відомо, в ідеї власного Я та розумінні держави як

захисника приватного інтересу. Найбільшим благом Руссо вважає

рівність та свободу, а остання тлумачиться як «умова можливості

самої суспільної угоди. Тільки громадянин вільний може бути

відповідальним у моральному і правовому плані за свої вчинки як

підданий і як суверен» [1, c. 374].

На відміну від спроб обґрунтування правових та моральних

принципів поза історичними умовами, але на засадах

конкретного договору, Руссо звертається до процедурного типу

легітимації. Зауважимо, що у вітчизняній літературі на цю

обставину першим звернув увагу А. Єрмоленко: «Суспільний

договір, який характеризується розривом з природним станом,

означає новий суспільний принцип регуляції діяльності: він

показує, яким чином у поведінці людей місце інстинктів може

заступати справедливість. Ситуація, в якій кожний індивід з усіма

своїми природними правами тотально погоджується зі

спільнотою, потребує умов, за якими лише ті правила можна

вважати легітимними, які виражають всезагальний інтерес, чи

всезагальну волю» [6, c. 151].

Саме засадничий методологічний сенс класичної теорії

суспільної угоди й уможливили актуалізацію останньої в

творчості Дж. Ролза. «Моя мета, – наголошує Ролз, – подати таку

концепцію справедливості, що узагальнила б і піднесла на вищий

рівень абстракції знану всім теорію суспільного договору, якою

ми її подибаємо скажімо, у Локка, Руссо чи Канта» [7, с. 37]. Вже

в Руссо йдеться про перетворення угоди в засаду правових

відносин, бо він вибудовує свою теорію послідовно

розмежовуючи розуміння людини та громадянина й актуалізуючи

по-справжньому філософський дискурс механізмів формування

модерної автономної особистості та властивої їй солідарності.

Особливістю роздумів І. Канта (які потребують подальшого

дослідження у вітчизняному філософському просторі) про


53

суспільну угоду влади та народу є його рішуче заперечення самої

думки про доброго турботливого правителя. Адже головне зло в

суспільному, політичному житті – це необмежена авторитарна

влада. То ж Кант справедливо й актуально й на сьогодні

зауважує: ніякий політичний лад не можна назвати розумним,

якщо його дорослі громадяни вважаються нерозважливими

підлітками без свої власних прагнень та бажань. Звідси й

випливає теза про те, що дії влади (колективної чи одноосібної)

мусять обмежуватися не її добротою та турботою про підлеглих,

а визнанням кожного індивіда вільним та незалежним

громадянином. Саме цю засадничу ідею кантівського

контрактуалізму й запозичив та ґрунтовно розвинув у своїй

«Теорії справедливості» Дж. Ролз. Цей важливий методологічний

принцип ролзівського контрактуалізму чітко виокремлює та

формулює Ю. Габермас. На його думку, для надання стійкості

базовим нормативним ідеям своєї концепції Ролз застосовує

метод так званої рівноваги міркувань (рефлективної рівноваги). І

в такий спосіб «приходить до основного поняття «моральної

особи» та до подальших основних понять політичного

«автономного громадянина», «чесної кооперації», «добре

впорядкованого суспільства» тощо шляхом раціональної

реконструкції перевірених інтуїцій, тобто таких інтуїцій, на які

ми натрапляємо у практиках і традиціях демократичного

суспільства» [2, c. 94].

Принципово важливим є намагання осмислити проблему та

ідею суспільної угоди в не лише в морально-правовому, але й в

методологічному вимірах, що свідчить не лише про недостатню

кількість таких підходів, але й про їх перспективність та

значущість, які дозволили б не лише описати нагальні проблеми,

але й вказати шляхи вирішення складних конфліктних ситуацій

сьогодення. То ж варто погодитися з розвинутою на вітчизняних

теренах тезою Л. Ситніченко про методологічний сенс принципу

суспільної угоди для новітньої політичної філософії, передусім

для адекватного розгляду таких засадничих для соціальної та

політичної філософії проблем, як проблема свободи,

відповідальності, зради, справедливості, легітимності соціальних

інституцій. Авторка справедливо вважає, що «суспільна угода

набуває, попри її європейські витоки, універсального сенсу не


54

лише в контексті проблем політичної справедливості, але й

завдяки своїй засадничій ролі при політичному упорядкуванні

соціального буття, створенні властивих йому форм урядування»

[8, c. 4]. У своїх дослідженнях вона також наголошує на тому, що

філософське осмислення справедливості має бути зосередженим

не тільки на матеріальних, але й на моральних та духовно-

практичних аспектах соціального буття людини та підкреслює

необхідність «прориву до Іншого» як певної методологічної

настанови, що дає можливість вийти за межі розуміння

соціальності як індивідуальної несвободи, пригноблення та

несправедливості.

Методологічно значущі для нас проблеми дискурсивного

обґрунтування принципів моралі, взаємовідношення

універсалістських норм з цінностями життєвого світу,

функціонування моральних належностей у розмаїтих системах

сучасного суспільства досліджує у своїх працях А. Єрмоленко.

Він також обґрунтовує значення комунікативної етики

відповідальності для ціннісної переорієнтації та духовно-

морального оновлення суспільства, розв’язання політичних та

етнічних конфліктів, вирішення екологічних проблем. На його

думку, саме етика дискурсу відкриває шлях до подолання

«методичного соліпсизму» в обґрунтуванні етичних норм на

основі досягнення взаєморозуміння: «ідеї справедливого і

розумного панування заступає ідея вільного від панування

консенсусу» [6, c. 40]. А в монографії «Соціальна етика та

екологія. Гідність людини – шанування природи» дослідник

наголошує не лише на тому, що соціально-екологічна людська

діяльність має спиратися не лише на інституції деліберативної

демократії, універсалістську етику дискурсу, але й на здатність

людини, її прагнення до гідного та чесного життя: «Тільки на

основі щирості, уваги та поваги можна досягти такого

порозуміння між іншими людьми, народами та культурами і

сподіватися на розуміння та порозуміння з боку прийдешніх

поколінь. Таке порозуміння стало б також і основою для пошуків

дороговказів на шляхах досягнення злагоди і з природою. Воно

могло б стати мірилом не тільки гуманізму, а й гуманного

ставлення до всього сущого» [9, c. 401].


55

Заслуговує на увагу приклад та спосіб філософського

осмислення ідеї суспільної угоди в роботі М. Тура «Некласичні

моделі легітимації соціальних інститутів» [10]. Дослідник прагне

реконструювати проблему суспільної угоди в контексті аналізу

зміни філософських парадигм (коли йдеться про твори Гоббса,

Локка та Руссо) та концептуальних засад дискурсивно-етичної

легітимації (трансцендентальна прагматика Апеля та твори

Габермаса). Звертаючись до процесу формування соціального

конструктивізму, автор наголошує передусім на важливості

дослідження контрактуалістичного аргументу легітимації

політичного панування в концепції Т. Гоббса. І в такому річищі

поглиблює й наші спроби віднайти відповідь на запитання: чому

ця проблема стала однією з головних проблем сучасної

політичної філософії від Нового часу до початку ХХІ століття та

чому її варто й сьогодні вивчати та як на теренах політичної

філософії Нового часу відбувається перехід від онтології до

філософії свідомості та становлення, на цих засадах, соціального

конструктивізму як загальної філософської методології. Іншими

словами, «експлікація методологічних засад

контрактуалістичного етатизму Гоббса уможливить виразне

бачення особливостей інших модусів контрактуалістичної

парадигми – лібералізму Дж. Локка, демократизму Ж.Ж. Руссо та

раціонально-правового конституціоналізму І. Канта. Саме

Гоббсова політична філософія, що репрезентує легітимацію

державного абсолютизму шляхом договірного об’єднання

атомістичних індивідів, започаткувала традицію нормативного

індивідуалізму в історії розвитку політично-культурної

самосвідомості Заходу» [10, c. 47].

Необхідно також погодитися та розвинути далі частково

досліджену на вітчизняних теренах ідею про методологічний сенс

принципу суспільної угоди для сучасної та новітньої політичної

філософії, спрямованої на осмислення проблем свободи, рівності,

легітимності соціальних інституцій. В загальному

методологічному сенсі важливим та плідним стає опертя на

значний масив соціально-філософських досліджень фахівців

«київської філософської школи» (Є. Бистрицький, О. Білий,

А. Єрмоленко, Г. Ковадло, С. Кримський, Я. Любивий, В. Лях,

М. Попович, С. Пролеєв, Л. Ситніченко) в галузі політичної та


56

практичної, комунікативної філософії. Особливого

методологічного сенсу набули для змістовного осягнення теорії

суспільної угоди твори відомих не лише в Україні дослідників в

галузі методології історико-філософської науки (Г. Аляєв,

В. Горський, О. Йосипенко, С. Йосипенко, В. Лях, В. Пазенок,

М. Попович, М. Ткачук, О. Хома, В. Шинкарук). Саме

запропоновані цими авторами тлумачення історико-

філософського дискурсу надали можливість синтезу голістського

та індивідуалістичного підходів, а також переконали в плідності

всебічного розкриття тези про те, що «договірна теорія пов’язує

політичну легітимацію зі згодою кожного, тобто не просто з

колективною, а з дистрибутивною вигодою» [11, с. 206].

Аналіз основних підходів до осмислення ідеї суспільної

угоди дає можливість зробити наступні висновки: не лише

республіка Руссо, але й суспільний устрій обстоюваний Ролзом

та Габермасом базуються на принципах народовладдя та рівності

всіх перед законом. Всі вони засуджують правителів, які,

керуючись макіавеллівським принципом, вважали шкідливим

дотримання моральних норм та принципів в царині політики, а

вимога завжди бути чесним, справедливим і не переоцінювати

себе є обов’язковою для кожного громадянина як реального

учасника суспільної угоди влади та народу, а також кожного з

нас не лише у вертикальному, але й у горизонтальному сенсі.

Отже, суспільна угода – це угода індивідів з приводу умов

морального визнання існуючих політичних структур та

інституцій. І лише ті з них, які не суперечать ідеалу правової

держави, можуть бути визнані, підтримані людьми, заслуговуючи

на їхню довіру.

1. Нечипоренко В. Нормативно-ціннісне обґрунтування справедливої

держави // Ціннісно-нормативне обґрунтування соціальних теорій. –

К., 2013. – С. 354-408.

2. Габермас Ю. Залучення іншого. Студії з політичної теорії / Ю.

Габермас. – Львів, 2006. – 415 с.

3. Лях В.В. Передмова // Свобода: сучасні виміри та альтернативи. – К.,

2004. – 259 c.

4. Мотрошилова Н.В. Юрген Хабермас о кризисе Европейского Союза и

понятии солидарности (2011-2013 гг.) // Вопросы философии. – 2013.

– №10. – С. 22-39.


57

5. Тугендгат Е. Спір про права людини // Філософія прав людини. – К.,

2008. – С. 48-59.

6. Єрмоленко А.М. Комунікативна практична філософія / А.М.

Єрмоленко. – К., 1999. – 488 с.

7. Ролз Дж. Теорія справедливості / Дж. Ролз. – К., 2001. – 822 с. Див.

також важливу для осягнення ідеї справедливості як чесноти роботу

Rawls J. Gerechtigkeit als Fairness. Ein Neuentwurf. – Frankfurt am Main,

2006. – 316 S.

8. Ситніченко Л.А. «Суспільна угода»: метафора чи методологічний

принцип сучасної політичної філософії (Дж. Ролз)» // Мультиверсум.

Вип. 46. – К., 2005. – С. 3-12.

9. Єрмоленко А.М. Соціальна етика та екологія. Гідність людини –

шанування природи / А.М. Єрмоленко. – К., 2010. – 386 с.

10. Тур М.Г. Некласичні моделі легітимації соціальних інститутів / М.Г.

Тур. – К., 2013. – 396 с.

11. Гьофе О. Розум і право. Складові інтеркультурного правового

дискурсу / О. Гьофе. – К., 2003. – 264 с.


58

УДК 141.32

Подолянко Л. А.


філософії Національний технічний університет

України «Київський політехнічний інститут»

СВІДОМІСТЬ В ЕКЗИСТЕНЦІЯХ ДУХОВНОГО

БУТТЯ

Подолянко Л. А. Свідомість в екзистенціях людського буття. Сьогодення потребує переорієнтації філософського світогляду, його

трансформацію. З точки зору «поворотів», які проходять у нашій державі,

вкрай необхідні радикальні зміни в суспільстві. Бо проявилися раніше

невидимі «жорсткі» грані, елементи соціальності, які раніше вислизали з

поля зору традиційного аналізу. У зв’язку з цими обставинами, доцільним

буде на наш погляд звернутися до феномену свідомості, як філософської

проблеми. Криза, яка охопила наше суспільство, потребує нових підходів

для їх вирішення. Відомо, сутність соціального буття, як і людського

досвіду полягає в постійному оновленні. Самоочевидність практичного

життя людини, як об’єктивна думка, ґрунтується на сприйнятті світу

свідомістю індивіда. Кожна епоха, як і кожний період буття людини,

характеризується особливостями свого існування. Вона демонструє свою

логіку існування свідомості, самобутності індивіда, відношення до себе… І

чим більше розвинена людина, тим більше вона реагує на применшення

своєї свідомості… Життєвий світ людини завжди суб’єктивний. Постає

проблема духовної діяльності людини як особистості, яка хоче, бо може

змінити «життєвий світ» на краще. Бо духовна діяльність та самобутність

індивіда відтворюють соціальні процеси, які постійно відбуваються у

суспільстві і тим самим змінюють світ буття людини.

Ключові слова: культура, свідомість, буття, феномен самопізнання,

соціальний досвід.

Подолянко Л. А. Сознание в экзистенциях человеческого бытия.

Сегодняшнее время нуждается в новом философском мировозрении и его

трансформации. С точки зрения «поворотов», которые проходят в нашем

государстве, крайне необходимы радикальные изменения в обществе.

Потому как проявились ранее невидимые «жесткие» грани, элементы

социальности, которые ранее ускользали из поля зрения традиционного

анализа. В связи с этими обстоятельствами, целесообразным будет на наш

взгляд обратиться к феномену сознания, как философской проблематике.

Кризис, охвативший наше общество, требует новых подходов для их

решения. Известно, сущность социального бытия, как и человеческого

https://www.google.com.ua/url?sa=t&rct=j&q=&esrc=s&source=web&cd=4&cad=rja&uact=8&ved=0ahUKEwilg8SFhO7MAhUFxxQKHQGXBEYQFggrMAM&url=http%3A%2F%2Fsn-philcultpolsoc.crimea.edu%2Farhiv%2F2008%2Ffil_21_1%2F45_yazik.pdf&usg=AFQjCNGmHsPRTQG5UnAXMGi4MU-aCKRerg&bvm=bv.122448493,d.bGg


59

опыта заключается в постоянном обновлении. Самоочевидность

практической жизни человека объективна и основывается на восприятии

мира сознанием индивида. Каждая эпоха, как и каждый период бытия

человека, характеризуется особенностями его существования. Она

демонстрирует свою логику существования сознания, самобытность

индивида, отношение к себе ... И чем больше развит человек, тем больше

он реагирует на недооценку его сознания ... Жизненный мир человека

всегда субъективный. Возникает проблема духовной деятельности

человека как личности, которая хочет, потому что может изменить

«жизненный мир» на лучшее. Духовная деятельность и самобытность

индивида воспроизводят социальные процессы, которые постоянно

происходят в обществе и тем самым меняют мир бытия человека.

Ключевые слова: культура, сознание, бытие, феномен самопознания,

социальный опыт.

Podolianko L. Consciousness in the existence of human being. Present

needs to reorient philosophical outlook, his transformation. In terms of

«cornering» taking place in our country, it is a radical change in society. For

previously appeared invisible «hard» facets of social elements that had

previously eluded the field of traditional analysis. Due to these circumstances,

be appropriate in our view to address the phenomenon of consciousness as a

philosophical problem. The crisis that has engulfed our society, requires new

approaches to solve them. We know the essence of social existence as human

experience is constantly updated. Self-evident practical life, as an objective

opinion based on perception of the world consciousness of the individual. Every

era, as each period of human existence, characterized by features of its

existence. It shows a logic of consciousness, identity of the individual

relationship to ourselves ... The more developed person, the more it responds to

a diminution of his mind ... Life world man is always subjective. There is a

problem of spiritual life as a person who wants to, because it can change the

«life-world» for the better. For spiritual activities and the identity of the

individual reflect social processes that are constantly taking place in the society

and thus changing the world of human existence.

Key words: culture, consciousness, Genesis, social experience.

Відомо, що весь процес розвитку свідомості людини є

творенням її себе, як індивідуальної істоти в процесі своєї

перетворювальної діяльності, але завжди у світі культури. За

своєю внутрішньою організацією суспільне буття, саме по собі,

альтернативне. Та доля вибраних альтернатив, результати їх

реалізації завжди залежать як від самих можливостей людини,

так і активності протидіючих зовнішніх сил. А саме:


60

економічних, правових, політичних, духовних, з однієї сторони,

та від свідомих орієнтацій того чи іншого суб’єкта, на той чи

інший характер і порядок смисложиттєвих цінностей, які в свою

чергу складають «етичний» порядок самого буття. При цьому,

саме духовне буття людини включає в себе формування

відношення між Я і світом. В такій ситуації і виникає передумова

можливостей людини зробити свій вибір на користь однієї із них.

При цьому, особистість завжди протистоїть безособистісному,

безвідповідальному та тиранічному, що ми спостерігаємо і в наш

час. Тому сьогодні, як і завжди, необхідно, формування Я,

вільного для свого призначення, бо не має альтернатив. Це є

відношення між Я і світом. Через цей зв’язок трансформуються

предметно-практична діяльність людини, її культура, її свобода.

Культура – це передумова формування нації і національної

свідомості, а тому альтернативи в нашої країни, яка називається

Україна, не має, бо вона домагається «національної» свободи.

Відомо, культура не гарантує свободи, але гарантує перетворення

свідомості більшості, яка спроможна домогтись «національної»

свободи. Культурно-політичні реалії сьогодення, рефлексують

духовне буття суспільства і окремих особистостей. Мислення є

дією, яка набуває особливої гостроти в епоху дефіциту

духовності. Воно завжди фіксує, бо рефлексує сторони дійсності,

але не все, що потрапляє в поле зору, а тільки те, що особливо

пов’язано із інтересами, бажаннями та ідеями людського буття.

Тому, розчарування які ми споглядаємо сьогодні, реально

рефлексують рівень культури, як усього суспільства так окремих

його громадян… В кінцевому рахунку, розчарування приведуть

все суспільство до втрати ціннісних вимірів культури, якщо не

зупинити здрібнілі цінності, а саме егоїзм політиків, бажаннями

влади любою ціною… Дух таких стає інструментом, бо не

спирається на здоровий глузд. В результаті діяльності такої

політики, сенс життя більшості громадян зводиться до

виживання. А саме функціонування цінностей культури стає

другорядним.

Людина, по своїй природі, повинна мати можливість мислити

про все, що забажає. Її свобода думки, передбачає безпосередню

предметно-практичну можливість мислити. Аналіз проблеми

духовності сьогодення показує життєву, дієву необхідність


61

трансформації суспільства. Споконвічний духовний пошук

правильного буття, передбачає постійний вихід за межі наявного

буття. Людина спроможна жити краще, і варта цього, бо хоче

людського буття. Я.., суб’єкт, який створює собі неповторний

образ із власного бачення, бо хоче реалізувати свою особистість.

В результаті такого цілепокладання і виникає людська

особистість. Вона визначає для себе параметри духовно-

ціннісних прагнень та бажань. Імперативом світоглядно-

культурних смислів завжди виступає свобода.

Свобода, при цьому, як вища цінність, є невід’ємною від

індивідуальної суб’єктивності внутрішнього ядра свідомості.

Тому свобода є найважливішою умовою, що забезпечує не тільки

динаміку культури людини, але й вільно вибрані її цілі та

прагнення. Необхідно зазначити, що сама свобода має багато

вимірів, бо в першу чергу пов’язана із культурою, як позитивним

змістом людської свободи, і її рівнем розвитку. У зв’язку з цим,

проблема свідомості набуває сутоособистісного «значення» у

нашому сьогоденні. По словам М. Гайдеггера: «Екзистенційна

істота людини є основою того, що людина вміє уявити суще як

таке і мати свідомість про уявлене» [10, с. 32].

Аналіз проблеми духовності показує, що сама людина, це

споконвічна філософська проблематика усіх філософських шкіл,

течій та напрямів. Людина, це вічний пошук нею самої себе,

«дійсного» буття, бо бажання постати щасливою, вільною

особистістю їй дане по її природі. Вона повинна постати у своєму

житті, як ідеал - найвищий зразок поведінки. Ідеал повинен

підносити людину до більш досконалого її існування, підіймати

над буденною дійсністю, допомагати формувати їй саму себе.

Тому сама її «Ціннісно-смислова діяльність розкриває ту єдність

екології, онтології і праксеології, яка забезпечує тривке існування

цивілізаційних систем» [4, с. 27]. Їх усвідомлене розуміння

передбачає залучення об’єктів, що знаходяться в полі інтенцій

свідомості особистості, до смислів самої людської діяльності.

Тоді такий ідеал, це найвищий зразок поведінки людини, як

особистості. І тому так важливо не що, а як ціннісно-смислова

сфера буття постає для самої людини, як вона здійснює моральні

настанови. Наприклад, як постає предметна сфера

свідомої людської діяльності, що реалізує в системі цивілізації


62

ноосферну (духовну) і має відповідь на життєвий запит розуму?

Чи може бути інше бачення? Це, в свою чергу, позбавляє

невизначеності в теоретичному і практичному аспектах

безперервного процесу існування, сутність якого може бути

визначена тільки як людиновимірність сущого. Як для нас,

цінності є особливою ідеальною сферою.

Ми розглядаємо їх в парадигмі просвітницької моделі

побудови суспільного буття. Така ситуація обумовлена

сьогоденням, її структурою сучасного суспільства, яке досягло

того рівня складності, коли воно «розвивається як нескінченна

варіативність індивідуальних прогнозів і проектів, як

пристосування до необхідних, випадкових і бажаних ситуацій, як

реакція на них» [3, с. 240]. Це все, вимагає зміни наших уявлень

про свідомість і перехід від матеріально-виробничого буття до

«життєвого світу», в якому утворюються дійсні смисли і

орієнтації екзистенції. Цінності якої, це об’єктивна ідеальна

сфера, що вимагає від людини постати особистістю, для свого же

блага.

Філософське розуміння складності взаємодії різних

соціальних слоїв, структур функціонуючого суспільства включає

в себе лише відносну розмежованість між матеріальним і

ідеальним, об’єктивним і суб’єктивним і тому ставить нові

вимоги до аналізу свідомості. Так, у сфері суспільного життя, де

має місце надскладна різноманітність цілепокладань людей, де

кожний індивід є відповідальною особистістю, тобто суб’єктом,

самодіяльно реагуючи на проблеми, з якими він вступає у

відношення в процесі свого життя, відбувається багато

непередбачених подій і обставин. А це змушує, в свою чергу,

його приймати інші, відмінні від соціальних детермінацій,

рішення. «Наша свідомість, – стверджує К. Ясперс, –

спрямована на несвідоме, тобто на все те, що ми знаходимо в

світі, що не повідомляє нам, однак, своєї внутрішньої сутності.

Наша свідомість спирається на несвідоме, вона постійно виростає

з несвідомого і повертається до нього. Але дізнатись що-небудь

про несвідоме ми можемо тільки завдяки свідомості. В кожній

свідомій дії нашого життя, особливо в кожному творчому акті

нашого духу, нам допомагає несвідоме, яке присутнє в нас» [11,

с. 278]. Все це, виступає важливою умовою зміни вектору


63

дослідження активної сутності свідомості.

Потрібно підкреслити, що свідомість конкретизується в

буттєсамовизначеннях суб’єкта соціальної діяльності.

«Свідомість є найсуттєвішим визначенням людини, – відмічає

І.В. Ватін, – тому розгляд буття буде неповним без визначення

місця свідомості в бутті» [1, с. 30]. Сам вираз: «бути у

свідомості» (тільки так реалізується людська екзистенція), має

цілком певний онтологічний смисл, фіксуючи практично реальне

положення людини в світі.

Необхідно зазначити її особливу форму життєвого процесу, котра

знаходить вираз в його усвідомленому характері. Людина, завжди

особливим чином «розташовується» в світі і здобуває свої

специфічні, лише в свідомому бутті, здійснювані можливості

суспільного і культурного значення. «Свідомість є буття,

існування якого покладає сутність, і навпаки, вона є свідомість

буття, сутність якого припускає існування, тобто видимість якого

вимагає буття. Буття всюди… Свідомість є буття, для якого в

його бутті стоїть питання про його буття, оскільки це буття

покладає інше, чим воно, буття» [9, с. 35]. Таким чином, Ж.-

П. Сартр показує, що свідомість людини є умовою її специфічно-

унікального існування. Людина «виділена в світі в силу

специфічного способу буття, яким є здійснювана нею діяльність.

Вона виділена і є особливою, вибраною «точкою» у світі –

суб’єктом діяльності. Її онтологічний статус полягає в тому, що

лише в ній можливе здійснення свідомого буття і всіх актів

усвідомлення» [8, с. 40]. Даний підхід, тим самим, уможливлює

входження в специфіку життєвого світу людини, в якому і

здійснюється унікальність буттєвих самодетермінацій. На наш

погляд, такий підхід дає можливість звільнитись від невиразного

розподілу свідомості, а саме, на суспільну та індивідуальну. Саме

її існування обумовлене акцентом впливу «колективізму». В силу

цього, індивідуальній свідомості (як і особистості в цілому)

раніше відводилась занадто «скромна» роль, а її зміст

«спрощувався». Подібне розуміння підводить до збіднення

поняття «суб’єктивного», оскільки воно постає сумою певних

усвідомлених актів абстрактних індивідів, котрі свої дії, вчинки,

вольові бажання тощо співвідносять із соціально-

детермінованими установками і орієнтаціями.


64

Таке нівелювання, на нашу думку, не відповідає статусу

особистості як суб’єкта діяльності. Адже предметний світ не є

якоюсь особливою областю (регіоном) буття, а відбиває

специфічну модальність людського буття і одночасно особливу

даність свідомості людини. Ця ситуація обумовлена фактом, що

виокремлення суб’єкта у світовому цілому виявляється в тому,

що все суще поставлене у відношення до суб’єкта, внаслідок чого

«сам суб’єкт виглядає позамежовим, трансцендентним реальній

дійсності» [8, с. 40]. Його світ, це світ людини, що хоче свого

самопізнання, для свого же блага.

Світ для нього – зовнішнє, стосовно до якого суб’єкт

знаходиться поза його межами. Свідомість, в такому випадку, в

своїй безпосередності є «картиною» світу, що відкривається

суб’єкту, в яку включений він, його дії і стани. Світ для людини

стає предметом її свідомої життєдіяльності, більше того, власна

життєдіяльність на певному етапі розвитку стає предметом її

духовно-діяльних зусиль. Життя людини, це її світ, як

цінність яка не має ціни, бо безцінна. Вона є благом для людини,

яке вона вільно обирає заради самої же себе. Її світ стає,

«життєвим світом», в якому індивід, зазначає М. Мерло-Понті,

«захоплений життям». «Занурений у свою мислячу природу,

закинутий у трансцендентальне поле, яке відкривається,

починаючи з моїх перших сприйняттів, і в якому будь-яка

відсутність є лише оберненим боком присутності, а мовчання є

лише модальністю сонарного буття, я наділений якимось

різновидом вічності та присутності усюди, я відчуваю себе

приреченим перебувати у потоці невичерпного життя, ні початку,

ні кінця якого я не можу помислити, оскільки мислить ще живе я,

отже, моє життя завжди передує собі самому та завжди

переживає себе» [7, с. 421].

Все це життя є світ, який переживається свідомістю людини і

визначає її духовно-світоглядні орієнтації. Життєві цінності є

благом для людини, яке вона обирає заради своєї реалізації.

А тому потрібно зазначити, що духовна визначеність людини –

це необхідна умова її зв’язку з предметним світом в цілому.

Постаючи для себе предметом власних зусиль, людина як

особистість набуває здатності відноситись до дійсності взагалі

предметним чином (тобто відноситись до неї як до об’єкту). При


65

цьому, усвідомлюючи кожного разу, вона відчуває себе як щось

інше, неототожнюване з предметом. Така «неототожнюваність»

витікає з того, що навіть коли людина відноситься до себе як до

предмету, вона не перестає бути тим, кому цей предмет заданий.

Відомо, суб’єкт, позбавлений свідомості, є таким же умовним

(абстрактним), як і свідомість без суб’єкта. Свідомість

співвідносна зі способом буття суб’єкта і включена в нього. Тому

суб’єкт – завжди усвідомлюючий і самоусвідомлюючий. «Будь-

яка свідомість, - підкреслює М. Гайдеггер, - заздалегідь

передбачає екстатично зрозумілу екзистенцію в якості чого

людина існує, поки вона людина» [10, с. 32]. Характеризуючи

роль і значення свідомості як фактору і головної умови діяльно-

предметної сутності соціуму, ми акцентуємо увагу на

первинності і визначальності ролі суб’єктивного в свідомості.

Саме соціальне поле буття тільки тоді набуває смислу для

індивіда, коли воно виступає в якості «життєвого світу». Адже по

відношенню до розмаїтої діяльності (в її соціально-предметному

виді) суб’єкт не тільки розкриває певним чином її зміст і

здійснює вплив на неї, але й засвідчує власне існування – як

діюче й усвідомлююче. В даному випадку предметність (як умова

формування розвитку) є не тільки характеристикою світу і буття,

але й така характеристика, котра одночасно є формою

самоідентифікації людини в якості усвідомлюючого суб’єкта.

Проблема в даному випадку полягає в уникненні такого

невиправданого спрощення, що вимагає необхідності переходу

до плюралістичного розуміння. Останнє показує, що феномени

(чи природні, чи суспільні), існують внаслідок дії багатьох

чинників. Якщо так, то народження суспільного феномену

відбувається не внаслідок заперечення, але внаслідок «зустрічі» і

взаємопроникнення декількох чинників – національних,

культурних, соціальних (метатенденцій). Щоправда, в кожному

окремому випадку активізація суспільного феномену

відбувається завдяки дії одного з них.

Проблема свідомості «замкнена» на всі інші проблеми життя –

технічні, економічні, політичні, правові, екологічні тощо, вона

«віддзеркалена» в них. В цьому плані «свідомість є

«всепроникаючим ефіром» в світі, величезним тілом, котре

знаходиться в пульсуючій рівновазі і здатного породжувати нові


66

форми» [6, с. 81]. Завдяки свідомості людина має здатність

пропускати через себе «потік» життя. Мислення, яке у вигляді

картезаінського «cogito» або атрибута того, що Спіноза вважав

«богом, або природою», – постало по відношенню до буття

певною сутністю, яка не виводиться із нічого, а тому

«приховано» трансцендентне і, в кінцевому рахунку, виявляє себе

як земний, об’єктивний і реально діючий момент «олюднення

людини, оскільки необхідною передумовою її розвитку стає

усвідомлення нею її власного буття» [5, с. 379].

В силу цього виникає розуміння свідомості, констатуючим

центром якої є не світовий процес і не мислення, що його пізнає,

а екзистенціальні проблеми людського буття і його смисли.

Свідомість.., зайнята вирішенням суто інструментальних завдань.

Феноменологічна інтерпритація свідомості.., виходить таким

чином з того, що вона, зведена до науково-пізнавальної функції.

Вона фактично проходить поза смисловими (власне людськими)

детермінантами буття. По словам Е. Гуссерля, «замість того, щоб

просто існувати, тобто природним чином володіти для нас

значимістю в силу власного досвіду світу впевненості в його

бутті, він для нас є лише претензією набуття» [2, с. 345]. Життя

досвіду повинно бути тільки моїм і для мене. Весь оточуючий

світ.., є для мене феноменом мого буття. Сьогодення свідчить про

те, що проблема свідомості набула суто індивідуально-

особистісного звучання. Людське буття є особливим видом

сущого і спрямоване на пізнання світу. Буття - це вид сущого, що

живе по своїм особливим, тільки йому відомим законам. Сама

постановка проблеми свідомості сьогодні, отримала нове

бачення… Так, людське життя яке не має ціни, бо безцінне по

своїй природі, фактично звелось нанівець. Воно, ніби випало із

світу вищої цінності.

Відомо, свідомість як вічна проблема є свідомістю про щось.

Вона завжди спрямована на світ буття, який постійно змінюється.

Людина протистоїть світу, як власній долі. Її Я..,

трансцендентальне і прагне постійно до екзистенційної істини

свого буття. Свідомість завжди знаходиться в світі екзистенції.

Людина усвідомлює, що вона протистоїть світу, бо відмінна від

нього «рефлексуючи, Я… в кожний момент можу спрямувати до

цього первісного життя особливо уважний погляд, схоплюючи


67

дійсне як воно є саме по собі, минуле як минуле, як воно є саме

по собі» [2, с. 346]. Безперервність людського досвіду створює

внутрішній світ для особистості з його цілісністю та постійністю.

Я.., виступає при цьому як особлива духовна форма самопізнання

та саморозвитку. Сам феномен самопізнання, слугує формою

ствердження цілісності особистості, як індивідуального життя,

що постійно потребує теоретичного і практичного обґрунтування

значення особистісного людського життя. Набутий людиною

соціальний досвід сьогодення, виражає енергію теперішнього

стану свідомості… або вона знесилиться, наче стомиться, або

навпаки… вона отримає волю до реальних змін які неможливо

зупинити…

1. Ватин И. В. Человеческая субъективность / И.В. Ватин. – Ростов-на

Дону, 1984. – 196 с.

2. Гуссерль Э. Логические исследования. Картезианские размышления /

Э. Гуссерль. – Минск: Харвест, 2000. – 752 с.

3. Козловски П. Общество и государство: неизбежный дуалізм / П.

Козловски. – М.: Республика, 1998. – 368 с.

4. Кримський С.Б. Запити філософських смислів / С.Б. Кримський. – К.:

Парапан, 2003. – 239 с.

5. Лукач Д.К. К онтологии общественного бытия. Пролегомены / Д.К.

Лукач. – М.: Прогресс, 1991. – 412 с.

6. Мамардашвили М. К. Как я понимаю философию / М.

Мамардашвили. – М.: Прогресс, 1990. – 368 с.

7. Мерло-Понті М. Феноменологія сприйняття / М. Мерло-Понті. – Пер.

с фр. под ред. И. С. Вдовиной, С. Л. Фокина. – СПб.: Ювента; Наука,

1999. – 603 c.

8. Пролеев С.В. Духовность и бытие человека / С.В. Пролеев. – К.:

Наукова думка, 1992. – 112 с.

9. Сартр Ж.-П. Бытие и ничто. Опыт феноменологической онтологии /

Сартр Ж.-П. – М., Республика, 2000. – 639 с.

10. Хайдеггер М. Время и бытие: Статьи и выступления / М. Хайдеггер. –

М., Республика, 1993. – 448 с.

11. Ясперс К. Смысл и назначение истории / К. Ясперс. – М., Политиздат,

1991. – 527 с.


68

УДК 316

Куляєв М. В.

Аспірант кафедри соціально-гуманітарних

дисциплін Київського університету туризму,

економіки і права

ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ

СОЦІАЛЬНО-ФІЛОСОФСЬКИХ КОНЦЕПЦІЙ

ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА У

КОНТЕКСТІ ПРОБЛЕМИ ВЗАЄМОДІЇ СТРУКТУР

ВЛАДИ В УКРАЇНІ

Куляєв М. В. Порівняльний аналіз соціально-філософських

концепцій громадянського суспільства у контексті взаємодії структур

влади в Україні. Стаття присвячена порівняльному аналізові концепцій і

доктрин взаємодії громадянського суспільства та правової держави,

віддзеркаленню цього діалектичного процесу у теоретичних конструктах

мислителів Сходу і Заходу у контексті посилення впливу структур

громадянського суспільства на розвиток демократії в Україні. Доведено

появу нових елементів громадянського суспільства, таких як волонтерські

організації та патріотичні рухи, які активно взаємодіють зі структурами

влади у розвитку демократії.

Ключові слова: громадянське суспільство, правова держава,

концептуальні погляди мислителів Сходу і Заходу, діалектика взаємодії

громадянського суспільства і держави, розвиток демократії в Україні,

волонтерські організації та громадянські рухи.

Куляев М. В. Сравнительный анализ социально-философских

концепций гражданского общества в контексте взаимодействия

структур власти в Украине. Статья посвящена сравнительному анализу

концепций и доктрин взаимодействия гражданского общества и правового

государства, отражению этого диалектического процесса в теоретических

конструкциях мыслителей Востока и Запада в контексте усиления влияния

структур гражданского общества на развитие демократии в Украине.

Доказано появление новых элементов гражданского общества, таких как

волонтерские организации и патриотические движения, которые более

активно взаимодействуют со структурами власти в развитии демократии.

Ключевые слова: правовое государство, гражданское общество,

концептуальные взгляды мыслителей Запада и Востока, диалектика

взаимодействия гражданского общества и государства, развитие


69

демократии в Украине, волонтерские организации и гражданские

движения.

Kuljaev M. Comparative analysis concepts interaction civil society and

the rule of law in the context of democracy development. The article devoted

the comparative analysis concepts interaction civil society and the rule of law,

the reflection of the dialectical process in the theoretical constructions thinkers

of the East and West in the context of the need to strengthen the influence of

civil society on the development of democracy in Ukraine. It proved the

emergence of new elements of civil society, such as voluntary organizations and

patriotic movements, which are more actively cooperate with authorities in the

development of democracy.

Key words: civil society, legal state, dialectics of co-operation of civil

society and legal state, development democracy in Ukraine.

Актуальність проблеми становлення громадянського

суспільства та посилення впливу його структур на процеси

державотворення, захисту суверенітету України у зв’язку з новим

етапом демократії після «Революції гідності», із змінами у

конституційному ладі країни спонукають нас до більш глибокого

соціально-філософського аналізу існуючих доктрин

громадянського суспільства, запропонованих мислителями різних

цивілізацій, на основі історично-порівняльного методу. Це дасть

змогу осмислити існуючі проблеми взаємодії громадянського

суспільства з українською державою на рівні соціально-

філософського аналізу.

Системна криза, яка з найбільше гостро проявила себе у

політичній сфері країни доводить, що державним структурам не

завжди підвладна регуляція тих суперечливих, гострих

соціальних процесів, які торкаються всього суспільства, включно

з самоврядованими громадськими організаціями, а новоутворені

елементи громадянського суспільства (волонтерський рух) не

знайшли балансу взаємодії з владою на конструктивному шляху.

Основний зміст. З плином соціального часу помітно не

тільки його прискорення, а й видозміни у ролі структурних

елементів суспільства: стверджується справедливість тези

іспанського філософа Ортегі-і-Гассета щодо зростання ролі мас у

суспільних процесах, а ми маємо намір стверджувати щодо

зростання ролі самодіяльних організацій мас.


70

Деякі підходи до розв’язання поставленої проблеми

намічались у ґрунтовній монографії «Громадянське суспільство в

сучасній Україні: специфіка становлення, тенденції розвитку», у

роботах українських вчених М. Михайльченка, Ф. Рудича, М.

Цюрупи, зарубіжних політологів Д. Ростоу, Г. Алмонда, С.

Верби, однак радикальні революційні зміни у системі влади в

Україні, поява нових акторів політики спонукають до оновлення

усталених теоретичних поглядів на взаємодію держави (влади) та

не державних самоврядованих структур.

Концепт нашої статті полягає у аналізі утвореного у модерні

часи поділу суспільства на дві частини, одна з яких представлена

владою та законами із давніх часів донині, а інша вільним

проявом самоорганізації активності громадян в першу чверть

двадцять першого століття. Взаємини між ними мають суттєве

значення для всього суспільства, особливо в умовах становлення

демократії.

Ми підтримуємо визначення громадянського суспільства як

суспільства рівноправних громадян з високим рівнем соціально-

політичної, економічної культури і моральних властивостей, яке

спільно з державою утворює розвинені правові відносини і не

залежить від неї, а взаємодіє заради спільного блага [1, с. 79].

Його вплив зростає в умовах революційного оновлення влади.

У вітчизняній філософській традиції прийнято вважати, що

перші розвідки у проблему громадянського суспільства почали

здійснюватись ще у античні часи, зокрема Платоном і

Аристотелем, однак основи філософської теорії громадянського

суспільства, яка б могла виступити доктринальною формою

вирішення проблеми у Європі, були закладені лише у XIX

столітті, зокрема Г. В.-Ф. Гегелем, який розглянув цей феномен

на діалектичних засадах.

У «Політиці» Аристотель не користується терміном

«громадянське суспільство», використовуючи натомість поняття:

«сімейна община», розділяючи «державну общину» та інші об

єднання (якщо виходити із адекватності перекладу на

українську). У подальшій історії політологічної думки до

проблем громадянського суспільства звертались Дж. Локк, І.

Кант та інші видатні мислителі. Синтезуючи їх доробок можна

стверджувати, що сітка відносин між громадянським


71

суспільством та державою характеризується термінами:

взаємодія, підпорядкованість, первинність, взаємозалежність,

співробітництво тощо. Громадянське суспільство у Георга Гегеля

розглядається у нерозривному зв’язку із розвитком держави, у

тому числі і правової, на наскрізній для нього ідеї діалектичних

суперечливих зв’язків між різними соціальними проявами

об’єктивації абсолютного духу.

Держава виступає абсолютною раціональністю, розумністю,

вона «діє, підпорядковуючи свої зусилля усвідомленням цілей,

відомими засадами і законами» [2, с. 227-228], а громадянське

суспільство є царством схильності людей до самодіяльності, до

свободи.

Згідно діалектики розгортання абсолютної ідеї, держава є

моментом об’єктивації абсолютного духу, втіленням в життя

суспільства ідей свободи і права. Свобода у державі «позитивна»,

зафіксована у законодавстві, це розумна свобода державно-

організованого народу, тоді як у громадянському суспільстві

свобода проявляє себе активізмом та взаємозв’язком різних, один

від одного незалежних, рівних та свободних індивідів.

Відповідно держава і громадянське суспільство виконували різні

функції.

Таким чином, теорія Гегеля щодо громадянського

суспільства побудована на діалектично суперечливих аспектах

його єдності і відмінності з державою, бо громадянське

суспільство формується в умовах правової держави і слугує меті

реалізації свободи. Громадянське суспільство виникає пізніше

держави і створено, - вказує Гегель «у сучасному світі» і у ньому

«кожен для себе - мета» [3, с. 272], однак особа, без

співвідношення з іншими, не може досягти своєї мети у повному

обсязі.

Актуальність міркувань Г. Гегеля для українських реалій

більш ніж очевидна. Коли необхідно було мобілізувати сили

суспільства на захист територіальної цілісності перед загрозою

повномасштабної агресії РФ, то саме добровольці, волонтери,

громадські патріотичні рухи та об’єднання були першими у цій

благородній справі. Колись сучасник Г. Гегеля Й.Г. Фіхте перед

лицем наполеонівської окупації Німеччини заявляв, що він як

вчений бореться силою розуму та активності, так і структури


72

громадянського суспільства України у боротьбі за суверенітет

поставили передусім силу духу [4].

У другій половині XX століття ми встановити новий сплеск

дослідницького інтересу до проблеми громадянського

суспільства у його зв’язках з не тільки з державою, а й з її

конституційним ладом, особливо у представників так званої

«Чиказької школи» США. Зокрема, Г. Беккер, лауреат

Нобелівської премії 1964 р. за роботу «Людський капітал»,

виходив з того, що сфера владно-політичних відносин, яку майже

цілком контролює держава, почалась безперервно звужуватись, а

її місце займає громадянське партнерство, що найбільш

адекватно реалізується у громадянському суспільстві.

Основною сферою самодіяльності людини, на думку Г.

Беккера, є сфера економічна, де кожна людина якщо не

підприємець, то обов’язково споживач [5]. Таким чином, у цього

відомого представника американських вчених громадянське

суспільство нагадує економічну доктрину К. Маркса щодо ролі

соціальних структур, бо та система суспільних зв’язків, що

утворює громадянське суспільство, майже суцільно представлена

економічними зв’язками, первинними згідно марксистської

філософії. До речі, основні цінності є також економічними. Як

нам здається, акцент у принципах побудови і функціонуванні

громадянського суспільства у Беккера зміщений у бік визнання

домінуючим сукупності економічних відносин і воно

(громадянське суспільство) у нього слугує реалізації

приватновласницьких і споживацьких інтересів.

Знову повертаючись до українських реалій зауважимо, що

саме у сфері підприємництва склались, функціонують і заявляють

про себе у протестних формах, навіть на окупованих територіях

Донецької та Луганської областей, структури громадянського

суспільства, які були створенні та знов створюються на основі

захисту і реалізації економічних прав.

Цікавими є розвідки громадянського суспільства у іншого

американського політолога Роджера Сміта, який уособлює не

нормативістський, а реалістичний підхід до будови доктрини

громадянського суспільства [6]. У роботі «Ліберальна традиція в

Америці» він звертається до американської виключності при

вирішенні проблеми формальної рівності людей, яка є однією із


73

ознак громадянського суспільства, також і й на думку

українських політологів.

Роджер Сміт вказує, що в реальній політичній історії США

завжди існувала расова та родова ієрархія, наслідки чого у

вигляді фактичної нерівності постійно відчуваються повсякденно

в громадянському житті навіть у XXI столітті. Тобто йдеться про

те, що не формальна рівність громадян, проголошена і

підтримувана Конституцією та законами, є реальністю

громадянського суспільства, а про останнє можна казати тільки у

випадку наслідків (результатів) діяльності рівних і вільних

громадян у створенні мережі економічних, соціально-політичних,

соціокультурних зв’язків. У Конституції України 1996 р.

мовиться про умови, за яких може функціонувати громадянське

суспільство із соціальною, демократичною та правовою

державою.

Оригінальну концепцію взаємодії конституційного ладу

держави і громадянського суспільства створив Ф. А. Хайєк,

доктор права та політології Віденського університету, лауреат

Нобелівської премії з економіки 1974 року.

На думку Хайєка не держава повинна «формувати»

суспільство будь-якого найдемократичнішого типу, зокрема,

громадянське суспільство, а лише окремі люди та групи можуть

створювати об’єднання заради задоволення власних інтересів.

«Завдання державної влади – створити структуру, всередині якої

окремі люди та групи зможуть успішно дбати про відповідні

власні інтереси» [7, с. 167]. У вільному суспільстві держава –

одна з організацій для забезпечення ефективної зовнішньої

структури, в межах якої утворюються самогенеровані порядки

(громадянське суспільство представляє собою сукупність таких

порядків).

Безперечно, що існують і інші теоретичні конструкції

громадянського суспільства в сучасному глобалізованому світі,

зокрема українських філософів М. Михальченка, В. Пазенка, Л.

Кочубей, М. Цюрупи та інших [8, с. 22-29].

Філософський підхід до проблеми має засновуватись на

погляді щодо взаємин громадянського суспільства і правової

держави як різних способах реалізації сутнісних сил людини, її

передвічному потязі до самодіяльності, творчості, активізму у


74

всіх сферах соціального життя з врахуванням «тиску» з боку

держави. Держава тоді постане історично мінливою формою

здійснення необхідних владних відносин у соціально

неоднорідному суспільстві, а громадянське суспільство стає

«розрізненням між державою і сім’єю» (Гегель).

Аналізуючи принципи громадянського суспільства важливо

позбавитись такої поширеної помилки як європоцентризм у

створенні парадигми філософсько-соціологічного мислення.

Тому слід звернутись до доктрин Сходу громадянського

суспільства.

Останній час багато дискусій точиться навколо понять

«східне суспільство», «японське диво», «японська

корпоративність» тощо. Відомий японський вчений Есюн

Хамагуті вказує, що у євроамериканських джерелах існує така

позиція, коли термінам «індивідуалізм» (кодзінсюгі) було

протиставлено терміни «колективізм» (сюдансюгі) з натяком на

термін «тоталітаризм» (дзентаісюгі), що унеможливлює

громадянське суспільство у євроамериканському варіанті [9, с.

10-11].

Насправді, вважає мислитель, принципам соціального устрою

Японії відповідає термін «колективізм співпрацівників», у якому

закладена можливість багатопланових вертикальних і

горизонтальних економічних і соціополітичних зв’язків. Щодо

економічних основ, на яких може бути громадянське суспільство

у «Країні сходячого сонця», то це децентралізовані структури

високого рівня організації, які з власної ініціативи або під

авторитетним впливом влади створюють низку суспільних

структур «net work», - вважає інший японський вчений С. Кумон

[10, с. 125-128]. У таких структурах люди діють на основі

спільного володіння інформацією, володіння практичними

знаннями, там «дії керівника» мають більшу легітимність, ніж ті,

що забезпечені примусом, угодами, погрозами.

Можна зробити припущення, що у таких країнах не існує

дихотомії «держава» – «громадянське суспільство», з чого

випливає їх діалектична взаємодія або протистояння, а є складна,

ієрархізована по вертикалі, по горизонталі, а також по типу

«лабіринт» система структур. Верхній шар системи представлено

вищими сферами життєдіяльності – політика, індустрія,


75

бюрократична система управління, освіта, апарат, мистецтво.

Нижчий рівень представницькі органи є офіційно створені наради

«сінгікай», що функціонують на різних рівнях в центрі та на

периферії. Ще один шар створено з різного роду напівофіційних

організацій – круглих столів, товариств, однак і вони діють під

проводом керівником органів самоврядування і державних

установ.

Своєрідну так звану «універсальну», насправді одіозну,

концепцію громадянського суспільства висунув у останній

третині XX століття колишній лідер лівійської революції М.

Каддафі, зафіксовану «Зеленій книзі» та «Великій Зеленій

декларації прав людини в епоху мас».

Там стверджувалось про «зверхність» громадянського

суспільства над державою, причому над державою у класичному

варіанті. Була проголошена мета – «створення суспільства

вільних людей, що рівноправні розпоряджатись владою,

багатством, зброєю», тобто за ознаками громадянського

суспільства. У Декларації воно іменується «джамахірійським

суспільством», яке є «суспільством партнерів, а не найманих

осіб», що ніким не може бути узурповане; воно ґрунтується на

солідарності, це суспільство творчості, де кожен має свободу

думки, свободу досліджувати, творити» [11, с. 3].

Хоча «Велика Зелена Декларація» проводила необхідність

створення нового, вільного від основних форм соціально-

економічного примусу з боку державної влади суспільства,

форми асоціацій були зведені до професійних спілок, що збіднює

структуру громадянського суспільства у нашому

«європоцентрічному» розумінні. Як слідує із нашого концепту

даної статті весь час дотримуватись звернення до сучасних

реалій, або, за словами К. Клаузевіца, «проводити тонку лінію

зв’язку між теорією практикою», вищезгадана концепція

громадянського суспільства Лівійської джамахирії не витримала

перевірку революційними подіями 2012 року, поваленням

системи особистісної влади та наступним розколом країни.

У історичному аспекті дослідниками України знайдено

первинні витоки громадянського суспільства у встановленні

громадянської власності на землю Княжої добі, тоді надмірним

зазіханням держави на вільність і права людей протистояло


76

козацтво, яке проявляло непохитну рішучість відстоювати

вільності та права навіть тоді, коли держава потрапляє під

іноземне, польське чи російське політичне та ідеологічне

панування.

В умовах сьогодення держава декларує своє прагнення бути

політично-правовим підґрунтям громадського суспільства,

водночас намагається якомога більше контролювати суспільні

процеси, ставити себе вище громадянського суспільства. Це

зводить перешкоди на шляхах розвитку останнього, адже

громадянське суспільство формується як «знизу» – через

самоврядування народу, так і «зверху» – через встановлення

такого ладу, який би давав політично-правовий, економічний,

ідейний і культурний простір для прояву ініціативи та

самодіяльності мас. Свідченням розвиненості демократичної

влади, вказувалось на зустрічі представників структур

громадянського суспільства в Україні з посланцями влади США

26 квітня 2016 року, є той стан суспільства, коли владний сектор

держави відстежує суспільні настрої і не підлаштовується під

них, а знаходить способи взаємодії для спрямування енергії мас в

позитивне русло [12].

Щодо структурно-функціонального аспекту громадянського

суспільства українські вчені вважають, що воно є асоціацією

самоврядних, незалежних індивідів та низки зв’язків ніж ними,

сукупності зв’язків співпраці, співробітництва, діалогу. З

об’єктивної сторони - це система відносно незалежних від

держави інституцій, спрямованих на реалізацію і захист як

приватних інтересів, так і соціальних потреб людей

демократичного суспільства. З суб’єктивної сторони

громадянське суспільство можливе за умов певного рівня

політичної свідомості, політичної культури, історичних традицій,

громадянської сміливості та активізму. Громадянське суспільство

має формуватись на плюралістичній ідеології, реальному праві

громадян відстоювати своє право на вибір різноманітних ідей,

концепцій, доктрин.

Після «революції гідності» в Україні відбувся сплеск

активності новоутворених волонтерських структур у справі

захисті Батьківщини, які багато у чому змогли замінити не діючі,

паралізовані державні органи, слабку військову організацію


77

країни, як і водиться під час небезпеки, коли за Гегелем

«особливе стає всезагальним». Тепер останні згідно з Воєнною

доктриною України 2015 року будуть інтегровані до державних

структур «Сектору безпеки і оборони» [13], а інші рухи та

організації ще шукають форм взаємодії з державою задля

загальної справи розвитку української держави та

громадянського суспільства, проте в теоретичному плані це

соціальне явище ще не експліковане у теоретичних конструктах.

Таким чином, проблема соціально-філософського підґрунтя

теорії громадянського суспільства вирішується у сучасному

конфліктогенному, розділеному за культурно-цивілізаційними

ознаками світі на різних парадигмальних засадах. Це лише

збагачує наше розуміння багатоманітності варіантів і принципів

побудови громадянського суспільства, роль якого у революційні

часи зростає. Соціально-філософські концепції громадянського

суспільства мають бути історично відкритими для розуміння

того, що у революційні, зламні періоди соціального часу зростає

як активність мас, так і його організаційні структури.

В українському суспільстві після «Революції гідності» владні

структури та нові елементи громадянського суспільства такі як

волонтерські організації та рухи ще не знайшли балансу

повноважень у впливі на демократичний розвиток України.

1. Політологічний енциклопедичний словник: навч. посібник для студ.

ВНЗ / за ред. Ю.С. Шемшученка та ін.; НАН України. Ін-т держави і

права ім. В.М. Корецького. Українська асоціація політологів. - К.:

Генеза, 1997. – 395 с.

2. Гегель Г. В. Ф. Философия права. Пер. с нем.: Ред. и сост. Д. А.

Керимов и В. С. Нерсесянц; Авт. вступ. ст. и

примеч. В. С. Нерсесянц. — М.: Мысль, 1990. — 524 с.

3. Гегель Г.В.Ф. Наука логики // Энцикл. философ. наук. В 3 т. – Т. 3. –

М.: Мысль, 1974. – 417 с.

4. Фіхте Йоган Готліб // Український філософський енциклопедичний

словник. – К., 2002.

5. Becker G. Human Capital, a Theoretical and Empirical Analysis / G.

Becker – N. Y. – 1964.

6. Состояние и проблемы современной Political Science // Политическая

наука в Украине: становление и перспективы. – Симферополь., 2002.

7. Хайек Ф. А. Право, законодавство та свобода. Том 3. Політичний

устрій вільного народу / Пер. з англ. — К., 2000. — 252 с.


78

8. Цюрупа М.В. Діалектика взаємодії громадянського суспільства і

правової держави у контексті філософських концепцій Заходу і Сходу

// Мультиверсум. – 2012. – № 113.

9. Хамагуті Е. Що таке японська модель: переваги та вади в добу

глобалізації. Пер. з япон. – К., 2003. – с. 10-11.

10. Кумон С. Представлення японської моделі у контексті поняття «net

work» // Що таке японська модель: переваги та вади в добу

глобалізації. Пер. з япон. – К., 2003. – с. 125-128.

11. Велика Зелена Декларація прав людини в епоху мас, 1397-1988

[Текст] / Велика Соціалістична Народна Лівійська Арабська

Джамахірія, Всезагальний народний конгрес. – К., 2002.

12. Електронний ресурс: www.radiosvoboda.org/content/27699727.html.

13. Воєнна доктрина України. Затверджена Указом Президента України

№ 555/ 2015.


79

УДК 323.2:316.422

Гуменюк О. Г.

Аспірант кафедри соціально-гуманітарних дисциплін

Київського університету туризму, економіки і права

ТРАНСФОРМАЦІЯ ТА ДИФУЗІЯ ПОЛІТИЧНИХ

РЕЖИМІВ: ФІЛОСОФСЬКІ АСПЕКТИ

Гуменюк О. Г. Трансформація та дифузія політичних режимів:

філософські аспекти. В статті розглядаються філософські підвалини

концептів трансформації політичних режимів та дифузії політичного.

Проаналізовані основні філософські підходи до аналізу політичних

перетворень, а також соціофілософські складові процесу дифузії

демократії. Стаття також окреслює міждисциплінарні зв’язки між

соціальною та політичною філософією в рамках досліджень трансформації

політичних режимів.

Ключові слова: політичний режим, дифузія політики, демократія,

політична трансформація, глобалізація.

Гуменюк А. Г. Трансформация и диффузия политических

режимов: философские аспекты. В статье рассматриваются философские

основы концептов трансформации политических режимов и диффузии

политического. Проанализированы основные философские подходы к

анализу политических преобразований, а также социофилософськие

составляющие процесса диффузии демократии. Статья также определяет

междисциплинарные связи между социальной и политической философией

в рамках исследований трансформации политических режимов.

Ключевые слова: политический режим, диффузия политики,

демократия, политическая трансформация, глобализация.

Humeniuk O. Transformation and the diffusion of political regimes:

philosophical aspects. The article discusses the philosophical foundations of

the political regime transformation and political diffusion concepts. Major

philosophical approaches to the analysis of political change, as well as socio-

philosophic components of the democracy diffusion process are analyzed. The

article also defines interdisciplinary ties between social and political philosophy

in the studies of political regimes transformation.

Key words: political regime, policy diffusion, democracy, political

transformation, globalization.


80

Політичний режим формується внаслідок складного процесу

взаємодії різноманітних чинників. Сучасні філософські

дослідження політичних режимів загалом розгортаються навколо

концепту «демократичності» режиму. Трансформація режиму

пов’язується зі зменшенням або збільшенням «рівня демократії»

в суспільстві. Превалювання західно-центричного бачення

ліберальної демократії як певного ідеалу політичного розвитку

сприяє концептуальній центрованості довкола поняття

«демократії» у соціофілософських студіях. Відповідно, поняття

трансформації режиму стає концептуально невід’ємним від

поняття демократизації, а також часто й взаємозамінними

поняттями.

Демократизація, як концептуальне ядро сучасної теорії

політичних трансформацій є філософськи широким та

невизначеним. Більшість дослідників по-різному визначають

рушійну силу та основні умови процесу демократизації (див.

нижче).

Мультиваріантність та концептуальну «невизначеність»

демократизаційного процесу гарно відображає метафоричне

порівняння Чарльза Тіллі демократії з озером [25]. Умови

трансформаційного процесу є унікальними та часто

непередбачуваними, співвідносними з неповторним поєднанням

природніх елементів, які конституюють екосистему озера.

Історичний контекст існування тієї чи іншої країни, її внутрішні

соціокультурні особливості політичного процесу, так само як і

міжнародний контекст функціонування державного утворення є

сформованими відповідно до певних іманентних соціально-

історичних умов, які обрамлювали еволюцію політичної системи.

Демократизаційний шлях певної країни за таких умов

розглядається як значною мірою непередбачуваний та такий,

який не вписується в жорсткі детерміністичні рамки.

Протилежні позиції займають дослідники, що

притримуються функціонального бачення демократизації.

Зокрема, Д. Растоу пропонує динамічну модель демократизації

[23], яка теоретично спрямована на охоплення будь-якого

випадку трансформації політичного режиму. Дослідник створив

всеохопну філософську модель демократичної трансформації

через чотири достатньо широко окреслених стадії: національна


81

єдність, поляризованість суспільства, вирішення конфлікту через

демократичні інститути та наступну «хабітуалізацію»

встановлених демократичних патернів. Соціокультурні

передумови «озера демократії» Тіллі, Растоу сприймає скоріше

не як передумови трансформації режиму, а як наслідки

динамічного процесу демократизації.

Демократизаційний релятивізм, так само як і функціональний

підхід не є єдино правильними. Це скоріше відображення різних

вимірів багатоманітного процесу політичного перетворення.

Безсумнівно, кожна країна, як вважає Тіллі, має певний набір

іманентних характеристик, що конституюють її політичний

поступ. Не викликає вагань і момент «несподіванки» у

трансформаціях, виражений у несподіваних революційних змінах

[15] або особливих «лімінальних» [7] умовах конституційного

процесу (конституційних моментах [9]), які можуть не

вписуватися в стандартизовані моделі перетворень. Проте

наявність національних особливостей не нівелює можливості

генералізувати чи класифікувати певні пре-реквізити

трансформаційних процесів, так само як і створювати комплексні

моделі їх протікання. Звичайно, формалізованість

функціональних моделей теж не повинна бути всеохопною,

такою, що відкидає важливі особливості та контекст

демократичного поступу, обмежуючи його суто процесуальним

рамками. Окреслені два підходи можуть служити маркерами для

провадження адекватного практичного дослідження

трансформації політичного режиму, орієнтованого на урахування

як процедурних аспектів так і їх соціофілософських та

соціокультурних умов.

Беручи демократію за точку відліку, більшість дослідників

зосереджуються на двох основних запитаннях [19]. По-перше, за

яких умов демократія виникає? По-друге, що сприяє збереженню

рівня демократії? Обидва питання стосуються дослідження

певного набору соціокультурних факторів, що сприяють

демократичному розвитку, певному набору механізмів, що

створює демократичний контекст функціонування суспільства.

Загалом існує два напрямки розуміння природи процесу

трансформації політичної системи: ендогенний (структурний або


82

процедурний) та екзогенний (дифузний) [2]. Коротко розглянемо

обидва підходи.

Ендогенний підхід розміщує трансформаційний локус

всередині державного утворення. Перетворення режиму постає

як внутрішньо зумовлений процес, який характеризується

змінами внутрішньополітичного контексту. В межах ендогенних

теорій виділяють структурний та процедурний підходи.

Представники структурного підходу (напр. Ліпсет [17],

Інглхарт [13], Пай [21], Алмонд і Верба [1] та інші) досліджують

певні структурні характеристики суспільств: економічні,

соціокультурні, ціннісні патерни, - та їх корелятивність зі

стабільністю демократичного режиму чи їх сприятливістю для

трансформації від авторитарного режиму до більш

демократичного. Структуралісти шукають пояснення

демократизації не в характері розподілу владного ресурсу чи у

матриці взаємодії еліт, а скоріше намагаються довести існування

певних об’єктивних передумов (національних, економічних,

культурних і т.і.) демократичності режиму.

Процедурний підхід представлений Г. О’Донелом, Ф.

Шмітером [20], А. Пшеворським [5], Х. Лінцом [16] та іншими,

навпаки нівелює певні структурні внутрішні передумови,

акцентуючи увагу на рівні «agency», тобто конкретних процесів,

процедур, рішень агентів демократизації. Об’єктом аналізу тут

постають суб’єктивні інтеракції між елітами, політичними

інститутами чи на рівні особистих рішень. Саме рішення

прийняті в межах «політичного ринку» конституюють

демократизаційний процес. Структурні ознаки суспільства, за

такого підходу, вважають такими, що не впливають на

індивідуальні чи колективні рішення в межах політичного

процесу. Процедури прийняття рішень є домінантними над

контекстуальними умовами суспільства та його політичною

культурою.

Загалом, до 1990-х років ендогенні теорії були домінантними

на порядку денному політологічних досліджень

демократизаційних процесів. Проте, в зв’язку із активізацією

глобалізаційних процесів, а також після розпаду СРСР вчені

почали все більш активно розглядати процес демократизації як

вписаний в структурні рамки світового розподілу владних


83

ресурсів. Постання багатополярного світу, схильного до

взаємозалежності, потребувало наукового обґрунтування

поширення демократизаційних процесів у новому контексті. Це

сприяло розвитку екзогенних теорій трансформації політичних

процесів.

Екзогенні теорії демократизації на противагу ендогенним,

зосереджуються на зовнішніх впливах на політичну систему, що

сприяють демократизації. Як зазначає дослідник Л. Сморгунов,

наслідки «третьої хвилі демократизації», окресленої політичним

філософом С. Хантінгтоном [12], допомогли сформулювати нові

аспекти світової матриці політичних режимів, що потребують

глибокого аналізу. Вони виражені в таких протиставленнях

старих підходів соціальної філософії з новими викликами кінця

ХХ століття [6]:

- контекстуалізм vs. універсалізм – Відбувається поступова

відмова багатьох вчених від пошуку єдиних універсальних

демократизаційних законів, проявляється схильність до

контекстуалізації демократизації, її вбудування в широкі

історичні, соціальні та економічні рамки. Як зазначає дослідниця

К.Реммер «достатньо «економізовані» концепції, подібні теорії

модернізації, сприяють обмеженому проникненню в емпіричні

зміни у часі й просторі, в той час як більш широкі і всезагальні

пояснювальні спроби надають складні й такі, що не піддаються

систематизації оцінки політичної демократії» [22]. Проблема

співвіднесеності універсалізму та релятивізму в

демократизаційних студіях є гострою дотепер;

- глобалізація vs. локалізація демократизації –порівняльні

політико-філософські дослідження 1950-1970-х років значною

мірою базувалися на так званому «методологічному

націоналізмі»[10], який не ставив під сумнів автономність та

самодостатність держави як одиниці аналізу. Глобалізаційні

процеси сприяли тому, що держава стає «інституційним домом»

[24] для структурних перетворень світового політичного

контексту з державо-центричного на більш взаємозалежний та

політично інтегрований. Відповідно, локус наукового інтересу

має бути також спрямованим на більш глобальні структури (напр.

регіональні дослідження, системні порівняльні проекти,


84

дослідження впливу наднаціональних структур, а також

взаємозалежності між державами у розрізі демократизації);

- інституціоналізм vs. енвайроменталізм – Сучасні

філософські дослідження більш сконцентровані на дослідженні

інституційного аспекту політичної демократії. Відхід від

енвайроментального підходу (співвідносного зі структурним

підходом оглянутим вище), сприяв можливості більш

конкретного аналізу саме політичних (а не економічних чи

соціокультурних) причин демократизації, як в національних, так і

у міжнаціональних рамках (напр. студії інституційного

ізоморфізму, теорії дифузії демократії і т.і);

- демократична дифузія vs. демократична еволюція. Третя

хвиля демократії створила значну референтну базу країн, що

демократизувалися не еволюційним шляхом, тобто не шляхом

хабітуалізаці населення та владних інститутів до історично тяглої

демократичної традиції. Новопосталі демократії часто виникали

без субстрату еволюційно сформованих демократичних

цінностей та економічного розвитку, або на базі минулих

авторитарних режимів (напр. Турція) або в межах промислово

нерозвинутих країн (напр. Гондурас, Перу і т.і.). А. Пшеворскі в

дослідженні «Переходи до демократії» зазначав «Нові демократії

вчаться у старих демократій і один в одного» [5]. Демократія

показала свій потенціал як явища не лише еволюційного, а й

евентуального, здатного виникати в різноманітні інституційних

контекстах та соціальних умовах. Саме виходячи з

новодослідженої евентуальності демократії постали новітні теорії

т.зв. «дифузії демократії», які зосереджені довкола дослідження

механізмів проникнення демократичних інститутів як в часовому,

географічному та інших розрізах.

Екзогенні теорії демократизації, таким чином, стали

відповіддю на нові виклики політичної реальності – глобалізацію,

диверсифікацію полюсів впливу у світовій політиці у 1990-х

роках, інтеграційні процеси і т.і. Теорії дифузії демократії є

яскравим проявом «нового філософського бачення»

демократизаційних процесів. Відходячи від методологічного

націоналізму, філософи та політологи звернулися до більш

відповідного сучасним реаліям системного аналізу

демократизації на рівні взаємодії між державами, сукупностями


85

держав та їх об’єднаннями. Розуміння, що між країнами існують

певні транскордонні зв’язки чи канали, які сприяють поширенню

(часто «зараженню» [14]) демократією, сприяє поглибленню

аналітичного потенціалу філософської науки та окреслює

дослідницьке поле аналізу механізмів через які демократія

поширюється та закріплюється в сучасному світі.

Надалі, буде оглянуто основні теорії дифузії соціального, які

заклали концептуальні основи дослідження процесу дифузії

«політичного» між державами.

Дифузія як термін є запозиченим соціальними науками з

природничих. В фізичних теоріях дифузія – це «процес взаємного

проникнення молекул однієї речовини між молекулами іншої

речовини, що призводить до самовільне вирівнювання їх

концентрації по всьому об’єму, що займає речовина» [3]. Тобто

дифузія передбачає проникнення частини певної матерії в межі

іншої, її рівномірне розсіювання в ній.

Філософські науки запозичили образ дифузії й

використовують його для метафоричного позначення процесу

взаємопроникнення різних соціальних явищ (соціальної матерії, в

більш широкому значення). Відповідно, концепція дифузії

використовується для дослідження розповсюдження

(взаємопроникнення) певних соціальних ознак чи явищ у часі та

просторі. В основі розуміння дифузії соціального лежить

сприйняття суспільних явищ як явищ екзогенних, включених в

процеси обміну, комунікації, певних динамічних інтеракцій.

Різноманітні теорії дифузії соціальних ознак почали

з’являтися в межах соціальних наук ще в першій половині ХХ ст.,

разом з постанням соціальних наук як таких. Початковим

фокусом дифузійних теорій було поширення ідей на

індивідуальному рівні прийняття рішень, згодом (в 1960-х р.) – на

організаційному рівні[26]. Своє вираження дифузні студії

знайшли також у сферах маркетингу (зокрема інноваційного

розповсюдження), соціології, мас-медіа студій [18] та ін.

Розглянемо деякі з наукових спроб застосування такого підходу.

Важливим для розуміння дифузії демократії є

соціолофілософський погляд на дифузію. Саме культурологічні

та соціологічні теорії дифузіонізму заклали науковий базис

подальшого розвитку теорій просторового поширення соціальних


86

явищ (зокрема демократії). В межах цих теорій дифузія

соціальних ознак є процесом культурного обміну та запозичень

між соціальними агентами [8].

Основними двома положеннями класичної теорії

культурного дифузіонізму [4] є:

1) Географічна прив’язка певних соціальних і культурних

елементів. Соціальні явища, виникаючи в певному географічному

регіоні, мають здатність поширюватися внаслідок

трансрегіональних комунікацій. Проводячи паралель з об’єктом

цього дослідження, демократія еволюційно виникаючи в певних

історичних контекстах може поширюватися через транскордонні

та транснаціональні взаємодії. Така дифузія може відбуватися на

рівні сусідніх країн та в регіональному вимірі; з розвитком

комунікаційних технологій та інфраструктури можна робити

припущення про диверсифікацію механізмів просторової дифузії.

2) Розвиток суспільства пов’язаний з запозиченням,

переносом та змішенням різних соціокультурних елементів.

Матриця суспільних інститутів розвивається внаслідок

взаємообміну, інтеракції між різними культурними та

соціальними контекстами. Рівень демократії та трансформаційні

процеси, таким чином, є наслідками певної синергетичної

взаємодії між різними соціальними об’єктами (державами,

сукупностями держав, регіональними утвореннями і т.і.)

Культурний дифузіонізм, як соціофілософський фундамент

теорій демократичної дифузії, робить наголос на діалектичному

характері розвитку суспільства як територіальної та соціальної

цілісності. Розвиваючись, з одного боку, як самодостатня

внутрішньо детермінована структура, країна залучається у

зовнішні процеси міждержавного чи наднаціонального обміну,

збагачуючи соціальний контекст власного поступу.

Модель культурної дифузії зображено на рис.1:

Культурна дифузія є процесом поширення певної

соціокультурної інновації, серед реципієнтів дифузії (інших


87

народів, державних утворень, суспільних акторів і т.і.). Інновація

поширюється за допомогою сукупності механізмів, які

інституалізують та полегшують обмін між дифузуючою

практикою чи ідеєю та контекстом в який вона поширюється. До

прикладу, такими механізмами в сучасному світі є так звані «3 Т»

(trade, travel, television) – ці суспільні практики сприяють

поширенню нових соціально значущих явищ та практик.

Теорії культурної дифузії, таким чином, концептуально

співвідносяться з більш новітніми теоріями політичної дифузії в

рамках філософських студій. Обидва дослідницькі напрями

розглядають поширення певних соціальних практик у часі та

просторі за допомогою суспільно сформованих комунікативних

механізмів.

Подібним є й застосування концепції дифузії в межах теорій

інновацій, розпочате в 1960-х роках. В цій парадигмі, дифузія є

процесом за допомогою якого інновації впроваджуються й

поширюються в часовому розрізі, процесом комунікативного

поширення соціальних інновацій через спеціальні канали [26].

Дифузія інновації відбувається за наявності 4 ключових

елементів [11]:

1) інновація – ідея або практика, яка сприймається як нова та

прийнятна в межах суспільства;

2) канали комунікації – засоби за допомогою яких

поширюються інновативні ідеї та практики;

3) час – певний темпоральний лаг, який сприяє хабітуалізації

інновації в соціальному просторі;

4) соціальна система – інновація має дифузувати в межах

певної соціальної матерії (social fabric), певної функціональної

соціальної єдності, що забезпечує протікання соціальних

відносин як таких.

Питання контексту також є важливим для теорії дифузії

інновацій. В класичному дослідженні Еверета Роджерса «Дифузія

інновації» виділяються такі умови включення інновації до

структури соціальної системи: її відносна перевага серед

існуючих практик, комплементарність соціальній системі,

відносна складність інновації, її операбельність (легкість в

імплементації) та значущість (помітність). Поширення нових

практик є двостороннім процесом, що передбачає співпадіння


88

характеристик явища, що поширюється з контекстом, в який

відбувається проникнення. Дифузія демократії, як буде окреслено

нижче, зберігає схожі теоретичні підвалини, що ще раз свідчить

про аплікабельність парадигми «дифузності соціальних явищ».

Теорія дифузії інновацій, евристично відображає динамічну,

обмінну природу соціальних інтеракцій.

Загалом, огляд дифузних теорій вказує на глибоку

включеність теорій дифузії соціальних явищ до сучасного

наукового дискурсу. Соціологічні, культурологічні та

філософські студії ефективно імплементували дифузний підхід до

соціальних явищ. Дослідження філософських підвалин процесу

поширення соціальних явищ є особливо важливим для

перехідних країн, таких як Україна. Країнам у період

трансформації необхідне чітке розуміння завдяки яким

мислиннєвим та комунікативним механізмам відбувається

передача аксіологічних систем, таких як демократія.

1. Алмонд Г., Верба С. Гражданская культура и стабильная демократия / Габриэль

Алмонд, Сидни Верба // Полис.- 1992. - № 4 - С.122–134.

2. Баранов Н.А. Трансформации современной демократии: Учебное пособие / Н.А.

Баранов // Балт. гос. техн. ун-т. – СПб., 2006. – С. 142

3. Бокштейн Б.С. Атомы блуждают по кристаллу. — М.: Наука, 1984. — 208 с.

4. Лурье С. В. Теория диффузионизма. Историческая этнология. / Лурье Светлана

// [Учебное пособие для вузов. 2-е изд.] - М., Аспект Пресс, 1998. — 448 с

5. Пшеворский А. Переходы к демократии. / Адам Пшеворский // Политология:

хрестоматия. [Сост. проф. М.А. Василик, доц. М.С. Вершинин.] — М.:

Гардарики, 2000. — C.673-691.

6. Сморгунов Л.В. Изучение «третьей волны» демократизации в сравнительной

политологии / Леонид Сморгунов // «Полис» («Политические исследования») -

Космополис. Альманах. 1999. – с. 108-117.

7. Тэрнер В. Символ и ритуал / Виктор Тэрнер // М.: 1973.

8. Шостак С. Механизмы культурной диффузии / Светлана Шостак // Социология:

теория, методы, маркетинг. - 2005. - № 3. - С.142 - 164.

9. Ackerman B. The Future of Liberal Revolution / Bruce Ackerman // New Haven etc.:

Yale University Press, 1992 – 160 p.

10. Chernilo D. Social Theory’s Methodological Nationalism: Myth and Reality / Daniel

Chernilo // European Journal of Social Theory – 2006 - Vol. 9 - No. 1 (February) – p. 5-

22.

11. Couros А. Іnnovation, Change Theory and the Acceptance of New Technologies:A

Literature Review / Alec Couros // [Електронний ресурс] – 2003. Режим доступу:


89

http://www.educationaltechnology.ca/couros/publication_files/unpublishedpapers/chan

ge_theory.pdf

12. Huntington S. The Third Wave; Democratization in the Late Twentieth Century. /

Samuel Huntington // Norman, 1991.

13. Inglehart R. The Renaissance of Political Culture / Ronald Inglehart // The American

Political Science Review. – 1988. - Vol. 82, No. 4

14. Kanengisser D. The democracy disease. Is democracy contagious? / Dubi Kanengisser

// The Hebrew University, 2004 – 25 p.

15. Kuran T. Now Out of Never: The Element of Surprise in the East European Revolution

of 1989 / Timur Kuran // World Politics – 1991 - vol. 44, No. 1 (October) - pp. 7 – 48.

16. Linz J. Problems of democratic transition and consolidation / Juan Linz // Baltimore:

Johns Hopkins University Press, 1996 – 479 p.

17. Lipset S. Some Social Requisites of Democracy / Seymour Martin Lipset // American

Political Science Review - 1959 – Vol.53, No. 1 - pp. 69-105.

18. Loveless M. The Theory of International Media Diffusion: Political Socialization and

International Media in Transitional Democracies / Matthew Loveless // Studies in

Comparative International Development – 2009 – Vol.44 – p. 118-136.

19. Noguiera C. The influence of the international factors in the process of democratization

/ Camila Martins Oliveira da Silva Nogueira // Brasilian Political Science Review –

2009 – 3(1) – Р. 172.

20. O’Donnell G., Schmitter P. Transitions from Authoritarian Rule: tentative conclusions

about uncertain democracies / Guillermo O'Donnell, Phillipe Schmitter // Baltimore:

John's Hopkins University Press, 1991 - 81 p.

21. Pye L., Verba S. Political Culture and Political Development. / Lucien Pye, Sidney

Verba // Princeton, New Jersey: Princeton University Press, 1963 – 574 р.

22. Remmer K. Theoretical Perspectives on Democratization. / Karen Remmer //

Comparative Politics - Vol. 28 - No. 1 (October) - pp. 103-122.

23. Rustow D. Transitions to democracy: Toward a dynamic model / Dankwart Rustow //

Comparative Politics – 1970 - 2 (April) – pp. 337-363.

24. Sassen S. Sociology of Globalization / Sassen Saskia // W. W. Norton & Co., 2007 – p.

250.

25. Tilly Ch. Democracy is a Lake // Roads from Past to Future / Charles Tilly – Lanham:

Rowman & Littlefield, 1997. – pp. 193-216.

26. Witchel A. Diffusion theory, the Internet and faculty adopters / Arnie Witchel // Witchel

& Associates, 1999. – P.1.


90

УДК 327.5:339.9

Муковський І. Т., Тищенко С. В.

Доктор історичних наук, професор, професор

кафедри світового господарства та міжнародних

економічних відносин Київського університету

туризму, економіки і права;

Кандидат історичних наук, науковий співробітник

Воєнно-дипломатичної Академії

ГЛОБАЛІЗАЦІЯ І ЇЇ ВПЛИВ НА ПРОСТІР

СВІТОВОЇ БЕЗПЕКИ

Муковський І. Т., Тищенко С. В. Глобалізація і її вплив на простір

світової безпеки. У статті визначено роль та значення впливу глобалізації

на простір світової безпеки в практиці міжнародних відносин, зроблено

аналіз сьогоднішнього стану вузлових проблем, областей збігу і

конфліктності інтересів діючих осіб.

Ключові слова: глобалізація, глобальна світова безпека, генезис,

конфліктність інтересів, «стислість», транснаціональна загроза, тероризм,

збройний конфлікт, конфронтація, космополітизм, «центральна війна»,

«переділ» кордонів, «загрозо ємкість», «сфери впливу», ООН, РБ ООН.

Муковский И. Т., Тищенко С. В. Глобализация и ее влияние на

пространство мировой безопасности. В статье определена роль и

значение влияния глобализации на пространство мировой безопасности в

практике международных отношений, сделан анализ сегодняшнего

состояния узловых проблем, областей совпадений и конфликтов интересов

действующих лиц.

Ключевые слова: глобализация, глобальная мировая безопасность,

генезис, конфликтность интересов, «краткость», транснациональная

угроза, терроризм, вооруженный конфликт, конфронтация,

космополитизм, «центральная война», «передел» границ, «грузоемкость»,

«сферы влияния», ООН, СБ ООН.

Mukovsky I., Tischenko S. Globalization and its impact on global

security. The article defines the role and importance of the impact of

globalization on global security space in the practice of international relations,

the analysis of the current state of key problems, areas of convergence and

conflict of interest actors.


91

Key words: globalization, global world security, genesis, conflict of

interest, «brevity» transnational threat, terrorism, armed conflict, confrontation,

cosmopolitanism, «a central war,» «repartition» borders, «capacity of the

threats», «spheres of influence», UN, the UN Security Council.

Актуальність даної проблеми обумовлюється тим, що майже

до кінця 2000-х років стан безпеки в світі визначали формулою

«міжнародна безпека після закінчення «холодної війни». Таке

формулювання віддзеркалювало тільки той очевидний факт, що

на сьогодні параметри і логіка розвитку процесів у сфері безпеки

відрізняється від тих, що працювали в епоху біполярності. Проте

вона не відповідає на головне питання: «Які закономірності

приходять на зміну тим, які діяли в цій області на попередньому

етапі?». Застосоване на сьогодні визначення так же формальне, як

якщо б систему «холодної війни», скажімо на початку 1960-х

років, спеціалісти характеризували як етап міжнародної безпеки

«після закінчення Другої світової війни». Досвід свідчить, що на

сьогодні положення про те, що глобалізація посилює «стислість»

і взаємозалежність світу і впливає на світову безпеку, уже

банально. Зацікавленість переважної більшості націй в

підключенні до економічної і технологічної глобалізації

стабілізує світовий простір безпеки, більш чи менш масштабне

порушення якої може призвести зруйнування взаємопов’язаної

структури світового господарства. Вихід на передній план нових

транснаціональних загроз (наприклад, тероризму) загрожує

більшій частині світового товариства [1, с. 17].

Сьогодні людство починає засвоювати на практиці

доброчинність колективних підходів до рішення деяких раніше

здавалось би невирішених проблем – наприклад, скорочення

озброєнь, врегулювання конфліктів, боротьби з епідеміями,

природними і техногенними катастрофами. Хоч і в недостатній

мірі, але ж зростає загальний мирний дивіденд негативного

впливу глобалізації на простір безпеки. Перш за все, це

протиріччя між космополітизмом і національною самобутністю,

яке нерідко стає живильним середовищем конфліктності.

Наслідки від підключення до глобалізації частини світу, яка

розвивається, були в цілому позитивними, добродійними. Проте

розповсюдження на ці регіони глобалізаційних процесів


92

стимулювало «перетряску» соціально-економічних механізмів.

Це супроводжувалось зростанням насильства, нерідко

спроектованого ззовні. Ще більш масштабна внутрішня і

зовнішня конфронтаційність країн і регіонів, які попали в так

звані «чорні дірки» глобалізації і в цих умовах чинять опір

негативному і позитивному впливу цього процесу [2, с. 57].

Ми вважаємо, що тезис про підвищення ступеня

неподільності простору світової безпеки в умовах глобалізації

вимагає уточнень. Саме революційні події в області воєнної

безпеки є одною із перших передпосилань виходу багатолітнього

процесу поступової інтеграції світу на якісно новий рубіж

теперішньої глобалізації. Винахід і гонка ракетно-ядерних

озброєнь зробили кожну державу, кожний регіон і кожного

індивіда цілком взаємозалежним в тому розумінні, що фізичне

виживання усіх і любого із них стало загальною і головною

проблемою. Пониження імовірності глобального знищення життя

на Землі після закінчення конфронтацій поновило деяку

автономність дій держав і недержавних діючих осіб в просторі

безпеки.

В цьому ж напрямку працювало і пониження рівня

внутрішньо блокової дисципліни. Проблеми міжнародних

відносин більше не сприймалися в чорно-білій гамі біполярної

«гри з нульовим результатом». В другій половині ХХ ст. індо-

пакистанський конфлікт та війна між Ізраїлем і сусідніми

арабськими країнами суттєво підвищили загрозу переростання їх

в світову «центральну війну» між Сходом і Заходом. Сьогодні

такого роду конфлікти, як конфлікт між Україною і Росією, в

основному, являють загрозу в масштабах регіону [3, с. 29].

В аспекті проблеми, яка розглядається, доречно наголосити

на тому, що на розвиток ситуацій в окремих регіонах впливає

посилення протиборства з новими транснаціональними

викликами. Зберігається проектований зовнішній вплив

провідних нерегіональних країн. Проте в тому чи іншому регіоні

підвищене значення мають місцеві проблеми. Розгляд світової

безпеки в глобальній єдності – як би очима спостерігача з борта

космічного корабля – цілком оправдано. Але вивчення карти

світу «малого масштабу» необхідно доповнити роботою з більш

детальними «великомасштабними картами» регіонів [4, с. 96].


93

Відбувається відповідний перерозподіл кордонів регіонів

світу по критеріям безпеки. З цієї точки зору під «регіоном»

розуміється група сусідніх країн, загрози, інтереси і способи

рішення яких в цій сфері переплетені так щільно, що національну

безпеку кожного неможливо продуктивно розглянути у відриві

один від другого. Наприклад, окремі регіони Близького і

Середнього Сходу, які розглядалися раніше, сьогодні

об’єднуються спільністю процесів в єдиний регіон Великого

Близького Сходу. Розширились кордони регіону, який раніше

називався «західноєвропейським». Високою динамікою і

незавершеністю відрізняються процеси формування якості

регіональної безпеки на просторі, яке прийнято визначати

«пострадянським» чи «євроазійським» [5, с. 37]. Одночасно не

перерозподіляються регіони по ступені їх «загрозойомкості».

Найбільші зміни по цьому признаку відбулися в Європі, яка на

протязі століть виступала епіцентром самих крупних і

масштабних війн і країни якої учиняли потужний, більшою

частиною негативний, вплив на розвиток процесів в області

безпеки в інших регіонах світу. Сьогодні можна стверджувати,

що регіон перетворюється в один із самих мирних. Здійснюється

зміщення конфліктності в південному напрямку. Великий

Близький Схід по «загрозойомкості» починає грати роль, яка на

протязі століть належала Європі і особливо Балканам.

На наш погляд в подібному ключі належать розглядати і

питання про «сфери впливу». Здавалось би, глобалізація усуває

саму ідею «обгородженності» окремих регіонів як сфер

виняткового впливу той чи іншої держави. Процеси

економічного, політичного і воєнного проникнення роблять світ

неподільним, а більшість країн намагається зберегти

багатостолітню модель взаємодії з найбільш великими

державами. Але в той же самий час окремі групи країн і навіть

цілі регіони об’єктивно чи суб’єктивно являють підвищений

інтерес для національної безпеки тієї чи іншої країни.

Співвідношення цих «загальних» і «часткових» категорій

простору світової безпеки може посилити його потенційну

конфліктність.

Глобалізація в усіх іпостасях означає проникнення

транснаціональних потоків через національні кордони зі згоди


94

сторони яка приймає або без такої. Це може розглядатись як

«втручання» в раніше винятково суверенною сферою

внутрішньої політики. В сфері безпеки зростає стурбованість

держав не тільки зовнішньою політикою інших країн, але і їх

внутрішнім станом – тій степені, в якій воно впливає на їх власну

безпеку і безпеку світового співтовариства в цілому. Наглядним

прикладом може вважатися Афганістан, де політичний характер

режиму талібів і надані частини території країни базам «Аль-

Каїди» перетворили внутрішньодержавну ситуацію в пряму

загрозу для міжнародного світу і безпеки. Досягнувши рівня

геноциду внутрішня боротьба племен і народностей в Дарфурі

також прирівнюється світовим співтовариством до загрози миру.

Рада Безпеки ООН багаторазово приймала рішення, які надавали

санкції міжнародного збройного втручання без згоди об’єкта

операції або введення миротворчих сил зі згоди приймаючого

уряду. Два випадки втручання в обхід РБ ООН (Косово і Ірак)

привели до серйозних конфліктних ситуацій. Проте вони не

відміняють новий феномен консенсуса відносно виключення в

визначених випадках в набір загроз світу і міжнародної безпеки

внутрішньополітичних ситуацій в окремих країнах і рішення їх

шляхом втручання у внутрішні справи.

Отже, на сьогодні, простір світової безпеки набуває, таким

чином, нове наповнення, яке віддзеркалює зміни других

просторів під впливом складної і суперечливої парадигми

глобалізації – з суттєвими особливостями, які характерні для

цього простору. В цьому розумінні світову безпеку можна

позначити як безпеку «епохи глобалізації», чи «глобальну

безпеку».

1. Докладніше див. сайт «Сети безопасности человека» (Електронний

ресурс). – Режим доступу: www.humansecuritynetwork.net

2. Nelph. Globalization and Violent Political Dissent in Developing Countries

// Globalization and Conflict. National Security in a «New» Strategic Era

Routledge, London and New York, 2013, P. 56-76.

3. Див.: Зовнішні справи. №9, 2014. – с. 27-32.

4. Див.: Сидоренко В.Р. Глобализация и экономическое развитие / В.Р.

Сидоренко. – В 2-х т. -К., 2008. – 376 с.

5. Див.: Білорус О.Г. та ін. Глобалізація безпеки розвитку / О.Г.Білорус

та ін. – К., КНЕУ, 2001. – 734 с.


95

УДК 316

Терновий П. О.



АНТРОПОЦЕНТРИЧНА СУТНІСТЬ ФІЛОСОФІЇ

ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ В РЕАЛІЯХ ВІЙН ТА

ЗБРОЙНИХ КОНФЛІКТІВ

Терновий П. О. Антропоцентрична сутність філософії захисту

прав людини в реаліях війн та збройних конфліктів. Грубі і брутальні

порушення прав, свобод, достоїнства людини під час збройних конфліктів,

які поширюються по певним регіонам планеті, складають передумови

гуманітарної кризи, що у свою чергу вимагає створення дієвої

філософсько-правової доктрини захисту людини в умовах збройної

боротьби. Вона має включена у зміст сучасної духовної культури людства,

яка намагається зберегти людський капітал» суспільства як за мирних умов

від «буденного» насильства, так і під час війн та збройних конфліктів.

Ключові слова: філософія захисту прав людини, гуманітарна криза,

гуманізм, антигуманна сутність насильства, гуманітарне право,

філософсько-правова доктрина.

Терновый П. А. Антропоцентрическая сущность философии

защиты прав человека в реалиях войн и вооруженных конфликтов.

Грубые и жестокие нарушения прав, свобод, достоинств человека во время

вооруженных конфликтов, которые все больше распространяются по

определенным регионам планеты, создают предпосылки гуманитарного

кризиса, что в свою очередь требует создания действенной философско-

правовой доктрины защиты человека в условиях вооруженной борьбы. Она

должна быть включена в содержание современной духовной культуры

человечества, которая пытается сохранить «человеческий капитал» как в

мирное время от «обыденного» насилия, так и во время войн и

конфликтов.

Ключевые слова: философия защиты прав человека, гуманитарный

кризис, гуманизм, вооруженная борьба, антигуманная сущность насилия,

гуманитарное право, философско-правовая доктрина.

Ternovyj Р. Antropocentric essence of philosophy of human rights

defense in the context of the war and military conflicts. Coarse and brutal

violations of human rights, freedoms, human dignity in times of armed conflict,

which are increasingly subject to certain regions of the world, create the


96

preconditions of the humanitarian crisis, which in turn requires the creation of

an effective legal and philosophical defense of the person doctrines especially in

conditions of armed struggle. It should be included in the content of modern

spiritual culture of mankind, which is trying to preserve the «human capital» as

in time of peace by «ordinary» violence, and during period of wars and

conflicts.

Key words: philosophy of human rights, humanitarian crisis, humanism,

armed struggle, inhumane nature of violence, humanitarian law, philosophical

and legal doctrine.

Актуальність теми. Серед тих пекучих проблем сучасного

суспільного буття, які звернені до проявів духовної культури або

до її ігнорування, у вкрай суперечливих відносинах людей, що

складаються об’єктивно в умовах війн та збройних конфліктах,

актуальним постає питання: чи є якась філософія захисту

людини, адже вона, за словами Ж.-Ж. Руссо «стає ворогом по

відношенню до іншої людини випадково, бо воюють держави».

Агресивні дії Росії та її найманців у Криму, а у подальшому

на Сході України, стали чинником не тільки загрозам

національній безпеці та суверенітету нашої країни, а й кричущим

прикладом нехтування проявами духовної гуманістичної

культури, яке виробило людство, – поваги до життя, прав, свобод,

достоїнства людини.

Сучасні багатосторонні етнонаціональні, релігійно-

ідеологічні, воєнно-політичні конфлікти на Близькому Сході

(Сирія, Нагірний Карабах, сектор Газа та інші) біля кордонів

України ставлять під загрозу не тільки мирне життя та

стабільність в регіоні, скільки віру людей у «людяність» країн-

сусідів. З приводу останнього збройного протистоянні колишній

президент та гуманіст Вацлав Гавел, який недавно пішов із

життя, писав: «На близькому Сході поставлено на карту моральне

обличчя людства» [1]. Бомбардування шкіл та шпиталів, вбивства

дітей і жінок, безцільне руйнування продовольчих складів та

місій ООН, знищення об’єктів реальної, а не «віртуальної»

культури, безперечно заборонених гуманітарним правом,

актуалізують наше звернення до цієї поставленої у заголовку

теми.

Аналіз літературі показує, що українські (В. Дяченко, М.

Цюрупа, Є. Цибуленко) та зарубіжні вчені звертаються до


97

проблем дієвості морально-правових важелів регулювання

збройного насильства, однак у прямій постановці питання не

поставлено щодо створення цілісної наукової та філософської

концепції захисту людини на війні.

Основний зміст роботи. Завдячуючи творам гуманістів

минулого століття – Жана Пікте, Фрица Кальсховена, Хамед

Султана, Альбера Швейцера та інших [2] були створені

гуманітарні концепції, які можуть стати філософсько-правовою

доктриною захисту людяності за всіх умов, у мирний та воєнний

час, однак реалії другого десятиріччя XXI століття поставили на

порядок денний нові виклики.

1. Втрата гуманістів зі своїм життєвим прикладом прояву

всеохоплюючої людяності, якими були у минулому Анрі Дюнан,

Френсіс Лібер, мати Тереза, Альбер Швейцер, виступає одним з

чинників ускладнення гуманізації міжлюдських відносин.

Останній був стурбований тим, що в сучасному суспільстві

склались ідеї, які уводять людину від людяності, що все більше

поширюються «ідеї закінченої негуманності».

2. Розчарування у соціальному житті, яке просякнуте

зневагою та байдужістю до пересічної людини, викликають

зростання ворожості і бажання заподіяти шкоду іншим

представникам бездушного соціального механізму [3]. Ризик

виникнення жорстокості стає більшим, коли свої страждання

люди розглядають як несправедливі, а особливо якщо частка

загальних соціальних страждань суспільства розподіляється

нерівномірно. Аналітик внутрішнього конфлікту в Руанді 1994 р.

соціолог Г. Ндоба вважає, що колоніальна політика бельгійського

уряду впродовж 30 років руйнування хиткої рівноваги трьох

гілок місцевої влади народностей тутсі, хуту, туа, кожна з яких

мала доступ до королівської влади, стала однією з причин

кривавої різанини між народностями. Відтепер діє ціла урядова

програма XXI століття на викорінення взаємної ненависті в цій

країні, але ворожість ще залишається.

3. На рівні міжнародних відносин посилюється тенденція до

застосування сили для досягнення нехай і благородних цілей

відновлення миру, що знайшло відображення у термінах

«гуманітарна інтервенція», «силове встановлення миру».

Характерно, що держави та наддержавні утворення частіше


98

приймають рішення щодо застосування сили останнім часом.

Небезпечним і примітним з точки зору суперечності абстрактних

вимог гуманізму та дотримання правил гуманітарного права

стало заборонене Женевською Конвенцією 1949 р. використання

емблеми Міжнародного Комітету Червоного Хреста заради

звільнення заручників у Колумбії, до складу яких входила

кандидат у президенти країни Інгрид Бетанкур. Пройшли роки і

нові зловживання емблемою при організації «гуманітарних

конвоїв» здійснює Росія на українському Донбасі, але світова

спільнота майже не звертає на це уваги.

Зауважимо, що жорстокі виклики людяності виразно

проявляються у дворічній збройній боротьбі на Сході України

при тому, що вивчення гуманітарного права, незважаючи на

рекомендації ЮНЕСКО 1996 року, ще недостатньо поширено на

теренах України, а офіційні документи щодо його порушення

представлено у Європарламенті у квітні 2016 року польським

депутатом Європарламенту при певному «мовчанні» українських

правників-міжнародників.

Історично-правовий аспект проблеми створення філософії

захисту людини вказує, що у справі створення дієвої філософії

захисту людини в умовах збройних конфліктів міжнародне

гуманітарне право складно і суперечливо взаємодіє із правом

прав людини [4, с. 93-104].

Повернення інтересу спільноти до питань захисту прав і

свобод людини відбулось період завершення Другої світової

війни з її жахливими проявами анти людяності. На наш погляд

саме взаємодія та її продукт - філософсько-правова система, що

створена для регуляції всіх форм збройного насильства на

засадах гуманізму, милосердя, людяності може протистояти

викликам антигуманності сучасного світу. Самою назвою, яка є

ще не усталеною, ця регулятивна морально-правова і педагогічна

система демонструє свою гуманістичну спрямованість на захист

людини за самих найтяжчих обставинах. Жан Пікте пропонував

назвати її « правом гуманності» [5, с. 87].

Проблема філософської природи (підґрунтя) будь-якої

регулятивної системи є гостро актуальною теоретичною та

практичною проблемою – мовиться про те, ради чого вона

створена, на що спрямовані її теоретичні засади та моральні


99

інтенції, як співвідноситься сутність людської природи та суть

створеної їй системи моралі, права, педагогічної освіти.

За свідченням видатного філософа права П. Новгородцева

релігійний мислитель Вл. Соловйов закладав у основу своєї

моральної філософії ідеї про те, що правові установи та їх

діяльність є надзвичайно важливим задля морального прогресу.

Право в людському житті постало перед ним як «ідеальна сила» –

сила, що допомагала розповсюджуватись гуманістичному,

моральному началу, слугувала удосконаленню суспільних форм

буття [6]. Тому у філософії права ми вбачаємо силу, яку

український мислитель Б. Кістяковський називав «силу права».

Гуманістичний потенціал гуманітарного права призначений

не тільки для правників, можливість його використання значно

ширше, бо він випливає з особливої природи філософії захисту

людини. Не тільки вояки, поліцейські, представники

гуманітарних організацій у зоні конфлікту, але й пересічні

громадяни повинні мати мінімум знань щодо захисту прав і

достоїнства людини та розуміти провідну базову ідею

самоцінності людського життя.

Для виявлення антропологічного потенціалу філософії

захисту прав людини слід звернутись до його глибинної сутності

та природи гуманітарного права.

З одного боку, дослідження природи гуманітарного права

начебто не складне. Будь-яка юридична система, на думку

Гегеля, легко виступає у якості предмету філософської розвідки

тому що «держава має вчення, а її установи та взагалі все

значуще для неї у питаннях права, державного устрою й т.п. по

суті у якості закону, є в наявності у формі думки…» [7, с. 300].

Однак нелегко реалізувати об‘єктивно сприятливу можливість, бо

гуманітарне право є «крихким» утворенням узгодженої волі не

всіх світових держав стосовно захисту особистості в умовах

конфлікту. Основні джерела не всіма країнами ратифіковані, або

вводяться у дію із значними застереженнями, нерідко як раз

тими, які й потребують особливої уваги до захисту прав, свобод,

достоїнства людини (Колумбія та ін.).

Антропологічна сутність гуманітарного права полягає перш

за все у його намаганнях «вгамувати», притушити антигуманні

прояви міжлюдських відносин у широкому смислі цього слова.


100

Тому є смисл звернутись до життєвої позиції антигуманності, яку

як релігію, сповідують деякі новітні політичні угрупування та

окремі представники глобального механізму насильства.

Є обґрунтована думка щодо поступового затвердження

принципу зростання антигуманності всього нашого життя. Він

знаходить свій повсякденний прояв у посиленні «буденного»

безглуздого насильства – розстріли дітей у школах, студентів у

коледжах США та Європи, застосування вогнепальної зброї на

робочих місцях у відповідь на критичне зауваження начальника,

насильство над власними дітьми тощо. Найбільш кричущими

прикладами «освітянського» антигуманізму останнього часу став

розстріл 38 студентів і викладача університету США одним з

студентів та жорстоке вбивство маже 70 студентів норвезьким

терористом Брейвіком, який тепер у в’язниці вимагає дотримання

своїх «прав» через суд (позитивне рішення прийнято у квітні

2016 р.).

Уряди деяких країн у боротьбі з міжнародним тероризмом,

його персоніфікованими представниками, застосовують дії, які не

завжди відповідають вимогам гуманності - тортури і знущання

над затриманими у іракській в’язниці Абу Грейв, у так і не

закритій США в’язниці Гуантанамо (не зважаючи на обіцянки

Б.Обами), використання отруйних газів при штурмі театрального

комплексу у Москві тощо.

Все це нерідко ставить філософів, робітників міжнародних

гуманітарних інституцій перед складним вибором: чи проводити

гуманітарні акції майже без надії на успіх? Доповідь

представниці Польського Сейму у Європарламенті щодо

порушень гуманітарного права збройними загонами сепаратистів

на Донбасі показує нові «винаходи» антигуманності – імітація

розстрілів заручників і полонених, знущання над

священнослужителями тощо.

Поступово склався міжнародний механізм насильства:

міжнародний тероризм, міжнародне піратство на морі, державний

терор, продаж у рабство жінок, справжні «війни» бандитських

формувань, використання сотень тисяч дітей у збройних

конфліктах та ін.

Досліджуючи чинники сучасної антигуманності більшість

авторів погоджується з тим, що це складний структурний


101

духовний феномен, який має бути досліджений у філософсько-

антропологічному, соціологічному та психолого-педагогічному

аспектах. Відомий правник і гуманіст Е. Девід виокремлює

наступні чинники антигуманізму на філософсько-соціологічному

рівні зростання антигуманності:

- Соціальна нестабільність і відсутність раціональних і

зрозумілих основ соціальної політики для молоді у країнах

здебільше «третього світу». Молоді люди у Колумбії,

Мексиці, Бразилії опинились на вулиці і об‘єднуються у

банди, тобто проводять «свою вуличну політику», часто із

застосуванням зброї, ці спорадичні, надалі систематичні

антигуманні акції, закріплюються у структурах поведінки.

- Падіння ролі традиційних інструментів не тільки соціалізації,

але й виховання, гуманізації поведінки особи, таких як сім‘я,

первинний колектив на виробництві, студентська група у

коледжі та ін.

- Бандитизм стає більш жорстоким, організованим та

скоординованим у всесвітньому масштабі. Бандитські вкрай

жорстокі та антигуманні способи розправи з опонентами

поширюються через ЗМІ та стають взірцем для нового

покоління «внутрішніх варварів». Відтепер через мережу

«Інтернет» антилюдяна поведінка стає звичайним способом

залякування та розправ.

- Новий імпульс збройного сепаратизму зафіксовано у Європі,

де деструктивні сили почали вдаватись до збройного

організованого насильства за підтримки «третьої» сторони,

як на Донбасі. При цьому нехтуються вимоги гуманітарного,

міжнародного права, цивілізованої поведінки взагалі.

Насильство постає не тільки засобом досягнення цілей,

але і чеснотою, певною культурною цінністю. Новий бренд

молодіжної поведінки «мачо» несвідомо спирається на культ

насильницької поведінки аргентинських хуліганів мачо, які

зазвичай використовують холодну зброю для з’ясування

відносин. Можливо не випадковим є зростання випадків

буденного хуліганства у Великій Британії з використанням

ножів (1 випадок трапляється кожні 4 хвилини), з

використання вогнепальної зброї (Бразилія займає 1 місце у

світі).


102

Таким чином, склались передумови для затвердження

зростаючої дегуманізації у житті світового співтовариства.

Антигуманізм стає загрозою світового порядку міжлюдських

відносин. У контексті навчання, виховання, боротьби за гуманізм

слід ставити проблему у такому плані: як зменшити масштаб

впливу антигуманізму і жорстокості, враховуючи індивідуальну,

групову і соціальну відповідальність суб'єктів дії у міжнародно-

правовому полі.

Філософ-гуманіст Ортега-і-Гасет попереджав, що людство

може цілком втратити гуманітарні морально-правові надбання і

культурна Європа може повернутись до епохи варварства

(примітивного права). Достатньо тридцяти років, - попереджав

видатний іспанський мислитель, який пережив на власному

досвіді іспанський фашизм та громадянську війну 1936-1938

років, - і гуманістична морально - правова техніка вивітриться з

такою ж легкістю, як губились таємниці матеріального та

духовного виробництва [8, с. 43].

Фактичне ігнорування базових приписів гуманітарного права

при цинічному посиланні на необхідності його виконанні

протиборними сторонами – негативна прикмета більшості

збройних конфліктів сучасності. Слідчий комітет Росії у 2015 р.

видав «Білу книгу» щодо порушень гуманітарного права

українськими вояками при веденні АТО проти «ДНР» та «ЛНР»,

перекладаючи провину з хворої голови на здорову.

Ми вважаємо, що по-перше, зменшити загальну хвилю

антигуманізму можна через систему освіти, підсилюючи її

гуманістично-антропологічну спрямованість. Антропологічний

зміст гуманітарного права визначається акумуляцією його

гуманних, людяних основ впродовж історії становлення

принципів, норм і правил, а також рефлексією над його сутністю.

Гуманітарна природа філософії захисту прав людини в

сучасних умовах найбільш яскраво проявляється у таких його

принципах:

1. Гуманне ставлення до всіх осіб, незалежно від їх місця в

збройних змаганнях (конфлікті). Гуманність завжди вимагає дій

на благо людини, вона не розрізнює правих та неправих у

соціально-політичному відношенні, і, як не дивно, агресора та

жертву.


103

2. Природність, невід'ємним змістом якої є те, що особи,

котрі перебувають під захистом, повинні мати можливість вести

нормальний спосіб життя, наскільки це можливо в умовах

організованого насильства – збройного конфлікту, хоча, за

визначенням Г.Гегеля це загальний стан «безправ’я,

випадковості, насильства».

3. Реалістичність ідеї обмеження антигуманності збройного

насильства, а не пропаганда пацифізму як нездійсненої ідеї у

найближчий період історії. Реальні події у контексті арабсько-

ізраїльському конфлікту показують, що пацифізм фактично

відкидається більш ніж 90% жителів Ізраїлю. Сучасне

міжнародне гуманітарне право є не тільки «правом миру», але й

«гуманним правом обмеження війни». Жан Пікте разом з іншими

представниками доктрини МКЧХ вважають, що вони

представляють напрямок правового обмеження насильства

натомість ідеології пацифізму, як доктрини принципово

нездійсненої.

Ми спостерігаємо появу все нових галузей права, які в центр

суб’єкта правових відносин ставлять людину – міжнародного

гуманітарного права, яке застосовується під час збройних

конфліктів, міжнародного права безпеки, права вирішення

міжнародних суперечок та інших, головною метою яких є

обмеження організованого насильства на міжнародній арені.

Пробиває шлях тенденція до все більшої уваги до питань захисту

універсальних прав людини міжнародно-правовими засобами,

тобто антропологічний напрямок міжнародного права.

Одна з фундаментальних проблем філософії гуманітарного

права є проблема зла збройного насильства. Суперечка навколо

природи зла мало в чому може допомогти. Релігійні мислителі

вважають, що коріння зла лежить у гріховній природі людини.

Мислителі соціологічної парадигми гадають, що антагоністичні

суспільні відносини в широкому плані і збройні конфлікти в

вузькому смислі мають невідворотне зле. Частина правників-

міжнародників вважає, що злом являється сам інститут війни, як

концентрований вираз антилюдяності, тому справа полягає у

його забороні.

Більшість пересічних людей вважають, що справа полягає у

забороні, а не у міжнародно-правовому гуманітарному обмеженні


104

насильства. Філософсько-гуманітарна доктрина виходить з

реалістичної позиції захисту прав і свобод людини в умовах

існуючих конфліктів через дотримання, пропаганду, навчання,

контроль за дотриманням норм гуманності.

4. Нейтральність позиції її учасників може бути основою

захисту людської гідності та прав для всіх. Це означає, по-перше,

що гуманітарна діяльність не повинна здійснювати ніякого

істотного впливу на військові операції та політичну ситуацію; по-

друге, що політичні цілі не у перебігу «гуманітарної допомоги»

або «втручання з гуманними цілями» не переслідуються.

Стрижень принципу нейтральності у відокремленості вимог

гуманності від вимог військової необхідності, яка використовує

насильство.

5. Ідея посередництва і примирення, бо, як вказували

аналітики «насильство, у якій би формі воно не проявлялось,

навіть в самій абсурдній, представляє собою контакт чи

відчайдушне намагання контакту». Інші фахівці-юристи,

прибічники доктрини МКЧХ вказують, що метою примусових

дій щодо порушників МГП є «відновлення виконання

міжнародного гуманітарного права державами, які його

порушують» [9, c. 446-447].

Все вищевказане веде до запитання: яким чином втілити

вимоги гуманітарної природи права у реальність? Існує світовий

та вітчизняний дослід донесення знань гуманітарного характеру,

який слід осмислити.

У деяких країнах Африки, де значна частина населення

неписьменна, використовуються театральні постанови та музичні

твори, навіть «рок-опери» для подання знань гуманітарно-

правового характеру у доступній для населення і здебільшого

молоді формі, європейські країни, США та Канада, згідно ст. 83

Додаткового Протоколу 1 до Женевських Конвенцій вводять

МГП у зміст системи військової та цивільної освіти, у деяких

ВУЗах Києва (Національний університет Оборони України,

Київський університет туризму, економіки та права та ін.)

міжнародно-гуманітарні знання включені у педагогічний процес

через зміст правової освіти юристів.


105

1. Для дієвого захисту особистості в умовах збройної боротьби

слід пов’язувати філософські та міжнародного-правові ідеї та

важелі впливу.

2. Вважаємо, що філософія гуманізму згідно з еволюцією

прогресивного розвитку буде трансформуватись у «право

гуманності», а викладання його базових основ стане

новацією освітянського процесу, який все більше буде

набувати гуманітарно-антропологічного змісту.

Наприкінці свого життя релігійний мислитель Б. П.

Вишеславцев дійшов висновку, що в основу виховання можна

покласти не мінливі ідеї, а Абсолют. Ним у нього були

християнські моральні приписи, а може бути також ідея

всезагальної гуманності та «філософія права людини і

милосердя» [10].

1. Вацлав Гавел, Карел Шварценберг. Людяність у Газі поставлено на

карту // День. - 2009. − 14.01.

2. Див.: Цюрупа М.В., Дяченко В.І. / Цюрупа Михайло, Дяченко

Валерій. Міжнародне гуманітарне право. – К.: Кондор, 2008.

3. Ерик Девид. Право войны. Пер. с англ. / Е. Девид. − М., 1999.

4. Цюрупа М.В. Філософсько-соціологічний підхід до антигуманності

нового світового порядку // Філософсько-антропологічні студії

Інституту філософії НАН України. − К.: Стілос, 2012.

5. Цюрупа М.В. Міжнародне гуманітарне право як філософсько-правова

доктрина регулювання збройних конфліктів. Частина перша. – К.:

Сфера, 1999.

6. Новгородцев П.И. Идея права в философии Вл. С. Соловьева // Об

общественном идеале. − М.: Пресса, 1991.

7. Гегель Г. - В.Ф. Философия права. Пер. с нем. − М., 1990.

8. Ортега – і Гасет. Бунт мас // Вибрані твори. Пер. з іспанської. − К.,

1994.

9. Эдит Бэризвил, Ален Эйшман. О проекте распостранения знаний о

международном гуманитарном праве в Бурунди // Журнал МККК.-

1997. − август. − С. 446-447.

10. Вышеславцев Б.П. Бесконечное и Абсолют / Б. Вышеславцев // Этика

преображенного эроса. − М.,1994.


106

УДК 316.1/.2

Квашин В. В.



КОНЦЕПТУАЛІЗАЦІЯ ПОНЯТТЯ

«ІНФОРМАЦІЙНІ ПРОЦЕСИ»

Квашин В. В. Концептуалізація поняття «інформаційні процеси».

В статті проаналізовано поняття інформації, форми та види інформації,

досліджено складові елементи інформаційних процесів. У рамках цього

дослідження було окремо відзначено наявність такого види інформації як

соціальна. Так, було підтверджено, що в результаті ускладнення

інформаційних процесів та отримання інформацією статусу товару та

стратегічного ресурсу виникли такі елементи як «інформаційні ресурси» та

«інформаційний простір», що дало можливість говорити про появу

залежності розвитку суспільства від інформаційних технологій. Варто

відмітити, що діяльність та життя, праця людини, існування живої

природи, робота технічних систем постійно взаємодіють з інформацією, а

усі види діяльності з інформацією можна назвати інформаційними

процесами. В цілому інформаційні процеси можна представити як

послідовну зміну стану та (або) уявлення про інформацію в результаті дій,

які з нею можна виконувати. При цьому слід зауважити, що технологічні

та технічні інновації самі по собі не приводять до тих чи інших змін як в

суспільстві в цілому, так і в окремих його групах та індивідах, а лише їх

поширення і впровадження може стати однією з причин змін у суспільстві.

Такий підхід можна використати і до інформаційних процесів, які

змінюються разом із суспільством, але основні складові елементи

залишаються незмінними, вони змінюють тільки форму та наповнення, а

не сутність.

Ключові слова: інформація, інформаційні процеси, інформаційні

ресурси, інформаційні технології, інформаційна діяльність, суспільство.

Квашин В. В. Концептуализация понятия «информационные

процессы». В статье проанализированы понятия информации, формы и

виды информации, исследованы составляющие элементы

информационных процессов. В рамках этого исследования было отдельно

отмечено наличие такого вида информации как социальная. Так, было

подтверждено, что в результате усложнения информационных процессов и

получения информации статуса товара и стратегического ресурса возникли

такие элементы как «информационные ресурсы» и «информационное


107

пространство», что позволило говорить о появлении зависимости развития

общества от информационных технологий. Стоит отметить, что

деятельность и жизнь, труд человека, существования живой природы,

работа технических систем постоянно взаимодействуют с информацией, а

все виды деятельности с информацией можно назвать информационными

процессами. В целом информационные процессы можно представить как

последовательную смену состояния и (или) представления об информации

в результате действий, которые с ней можно выполнять. При этом следует

заметить, что технологические и технические инновации сами по себе не

приводят к тем или иным изменениям как в обществе в целом, так и в

отдельных его группах и индивидах, а только их распространения и

внедрения может стать одной из причин изменений в обществе. Такой

подход можно использовать и в информационных процессов, которые

меняются вместе с обществом, но основные составляющие элементы

остаются неизменными, они меняют только форму и наполнение, а не

сущность.

Ключевые слова: информация, информационные процессы,

информационные ресурсы, информационные технологии, информационная

деятельность, общество.

Kvashyn V. The conceptualization of the term «information

processes». The article has been analyzed the concept of information, forms and

types of information and researched components of information processes.

Within this research was especially noted the existence of such types of

information as social information. Thus, it was confirmed that the due to a

complication of information processes and information status of the goods and

strategic resources emerged such elements as «іnformation resources» and

«information environment» that made it possible to speak of the emergence of

society depends on information technology. It should be noted that the activity

and life, human labor, the existence of nature, the work of technical systems

constantly interact with the information and all types of information activity

may be called information processes. In general, information processes can be

represented as a successive change of state and (or) the understanding of the

information as a result of actions it can execute. It should be noted that the

technological and technical innovations by themselves do not lead to certain

changes both in society as a whole and individual groups and individuals, but

their dissemination and implementation may be one of the causes of changes in

society. This approach can be used to the information processes which changing

together with the society but the basic components remain the same, only they

change form and content but not the essence.

Key words: іnformation, information processes, information resources,

information technology, information activities, society.


108

Розвиток суспільства впродовж всієї історії досить сильно

пов’язаний з еволюцією та революцією засобів і каналів

комунікації, коли обмін інформацією грає величезну роль.

Наскільки це суттєво можна судити за такими даними. Для

першого подвоєння обсягу знань з початку нашої ери

знадобилося близько 1800 років, для другого подвоєння –

близько 150 років та третього – близько 50 років. На сьогодні

обсяг знань подвоюється щороку, і темпи такого приросту

постійно зростають. Це сталося завдяки тому, що людина

постійно розвиває та вдосконалює засоби інформаційного обміну.

У зв’язку з цим інформація стає основним стратегічним ресурсом

сучасного суспільства, важливим фактором економічного

розвитку та політичної влади. При цьому суспільство стає

інформаційним у результаті масового впровадження і поширення

нових інформаційних технологій. Отже, можна з упевненістю

стверджувати, що інформаційні процеси набувають все більшого

значення і впливу для розвитку, в першу чергу суспільства в

цілому та окремих соціальних груп і індивідів. Тому і виникає

необхідність більш детального дослідження сутності

інформаційних та комунікаційних процесів.

Сучасний підхід до розуміння інформаційних процесів

неможливий без здійснення історико-філософського аналізу

історичного розвитку суспільства через інформацію (її створення,

збирання, зберігання, оброблення, відображення, передавання,

розповсюдження, використання, захисту та знищення

інформації), а також види та методи перетворення даних

(інформації) з одного виду в інший. Отже, комунікація є основою

інформаційних процесів у суспільстві. Аналіз основних

досліджень і публікацій, в яких започатковано розв’язання даної

проблеми і на які спирається автор, показав, що всі соціальні,

економічні, правові, політичні та багато інших взаємин мають в

своїй основі інформаційний характер. Тому досить багато уваги з

боку філософів, мислителів та науковців приділялося та

приділяється вивченню інформаційних та комунікаційних

процесів для вироблення шляхів їх удосконалення. Так, науковці

В. Г. Афанасьєв, В. М. Глушков та К. Шенон вивчали питання

інформації в рамках власних концепцій, питання соціальних

комунікацій досліджувалося такими науковцями, як:

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%86%D0%BD%D1%84%D0%BE%D1%80%D0%BC%D0%B0%D1%86%D1%96%D1%8F


109

Н. Н. Азаров, А. А. Деркач, Е. Б. Перелигіна, А. В. Соколов, а

питаннями соціальних технологій займалися: Б. Я. Совєтов,

В. П. Ситников. Також досліджувалися інформаційні процеси,

системи та технології такими авторами як: Ю. Ю. Громов,

В. Е. Дідрих, О. Г. Іванова, В. Г. Однолько, А. В. Красов.

Зважаючи на досить значну кількість науковців, які досліджували

питання інформації, інформаційних процесів, систем,

комунікацій та соціальних технологій, все-таки потребує більш

детального вивчення питання концептуалізації поняття

інформаційних процесів у сучасних умовах розвитку суспільства,

науки і техніки та економіки.

Мета статті - проаналізувати соціально-філософські аспекти

понять інформації, інформаційних процесів, форм інформації та

складових елементів інформаційних процесів.

Одним із основних завдань дослідження є вивчення таких

понять, як інформація та інформаційні процеси, складові

елементи інформаційних процесів і форми інформації в контексті

інформаційної діяльності з інформаційними ресурсами в

сучасних умовах розвитку інформаційного суспільства.

Діяльність та життя, праця людини, існування живої природи,

робота технічних систем постійно взаємодіють з інформацією, а

усі види діяльності з інформацією можна назвати

інформаційними процесами.

Так, досліджуючи питання інформації в сучасних умовах,

науковець О. І. Семенков відзначає, що інформація «як

філософська категорія фіксує не тільки загальні форми буття, їх

зв’язок і взаємозумовленість», але і є «фактором розвитку від

нижчого до вищого в природі, суспільстві та пізнанні», а також

виділяє три форми інформації, які є відповідними природі трьох

фізичних кібернетичних цілеспрямованих систем, а саме:

«біологічна інформація - всередині живих організмів і між ними;

машинна інформація – всередині і між машинами і соціальна

інформація - в людських співтовариствах» [5, с.1471]. Цей автор

зазначає, що у тісному взаємозв’язку і єдності перебувають як

представлені вище форми інформації, так і ознаки, з огляду на які

можна класифікувати інформацію як соціальний феномен і

необхідну умову діяльності суспільства.


110

Накопичення в суспільстві різних видів інформації та

інтенсивність її споживання у всіх сферах життєдіяльності

суспільства призводить до диференціації оперативної інформації

в суспільстві та появи таких її видів, як: «соціальна, науково-

технічна, технологічна, статистична», які знаходять своє

застосування в цілеспрямованій діяльності людей «із створення

великої кількості нових «штучних структур» - знарядь праці,

машин, предметів побуту, досягнень наук, творів мистецтв

тощо», а також «по формуванню ноосфери» [5, с. 1471].

Отже, для нашого дослідження найбільше підходить

визначення поняття інформації, представлене ЮНЕСКО, а саме

«це універсальна субстанція, що пронизує усі сфери людської

діяльності, слугує провідником знань і думок, інструментом

спілкування, взаєморозуміння та співробітництва, утвердження

стереотипів мислення та поведінки» [4, с. 37]. Крім того,

дослідник Д. Робертсон називає інформацію «сучасною

цивілізацією», обґрунтовуючи свою думку тим, що

«інформаційні ресурси обмежують цивілізацію більше, ніж

фізичні фактори» [4, с. 38]. Дійсно на сьогодні в рамках

здійснення інформаційних процесів найактуальнішим є питанням

не передачі інформації, а доступу до неї, в першу чергу це

стосується баз даних. Це пов’язано з тим, що в них досить

«компактно» зберігається структурована інформація, яку можна

використовувати без попереднього опрацювання.

Як уже зазначалося раніше, на сучасному етапі розвитку

суспільства інформація набуває основних характерних рис товару

і стає стратегічним ресурсом для держави. Так, інформація, а з

нею і нові інформаційні технології настільки увійшли у

повсякденне життя як окремих людей/індивідів, так і соціальних

груп, що на сьогодні вже неможливо уявити собі, як без цього

обходилося людство до цього. Нові технології пошуку, доступу

до інформації, її оброблення та зберігання призвели до

кардинальних змін у її користуванні з боку суспільства та

окремих людей/індивідів. Сучасні інформаційно-комунікаційні

технології разом із широким спектром кінцевого обладнання

(смартфони, комунікатори, планшети, комп’ютери, нетбуки

тощо) під час розвитку інформаційної інфраструктури суттєво

збільшили якісні та кількісні показники соціальної інформації як


111

на рівні певних соціальних груп, так і на загальнодержавному

рівні. Такі зміни сприяли створенню нових секторів економіки

таких, як: е-торгівля, е-освіта, телемедицина, е-банкінг тощо,

з’явилася можливість отримувати нові послуги IP TV, Triple Play,

Skype, Viber, а також нові мережі доступу до інформації: доступ

до Інтернет, мобільний (рухомий) зв’язок 2-го, 3-го поколінь, Wi-

Fi, хмарні технології тощо. Для більш ефективного пошуку

з’явилася значна кількість пошукових каталогів, систем, сайтів, а

для зберігання – окремі центри обробки даних. Таке постійне

збільшення якісних та кількісних характеристик інформації

призводить до ускладнення відповідних інформаційних процесів,

які відповідають за пошук, зберігання, передавання, оброблення і

використання інформації. Значні показники швидкості і обсягів

інформації, що включені в інформаційні процеси, виводять на

перше місце такий важливий параметр як час. Завдяки

кардинальному зменшенню часових параметрів здійснення

інформаційних процесів, збільшується ефективність

інформаційної діяльності. Так, у рамках інформаційного підходу

до соціальної інформації необхідно залучати такі інформаційні

моделі, які визначають інформаційні та реальні дії окремих

людей у відношенні до соціального оточення. Враховуючи те, що

люди об’єднані у групи, то виокремлюється відповідна групова

соціальна інформація (соціальна інформація родини, нації) і

загальнолюдська соціальна інформація. Крім того, у кожній групі

соціальна інформація має різний потенціал «напруги» – члени

родини мають різний статус та різні права і обов’язки, нація

поділяється на різні соціальні прошарки зі своєю «власною»

інформацією. А загальнолюдська інформація має інтегрований

характер, тобто складається з національних інформаційних

блоків і водночас пронизана індивідуальним потенціалом.

Так, авторами В. І. Захаровою та Л. Я. Філіповою

визначається, що інформаційний процес «складається з

наступних складових: отримання інформації; переробка

(узагальнення) інформації; накопичення (зберігання) інформації;

передавання інформації» та розглядається в контексті

інформаційної діяльності, де інформаційна діяльність виступає як

«діяльність людини, що пов’язана с процесами отримання,

переробки, накопичення та передавання інформації» [3].

http://ua-referat.com/%D0%9E%D0%B1%D1%80%D0%BE%D0%B1%D0%BA%D0%B0


112

Отже, можна зауважити, що інформаційні процеси

відбуваються під час передавання інформації від джерела до

приймача за допомогою каналу передачі. Тобто, у загальному

вигляді схему передавання інформації можна представити як:

джерело інформації - канал передачі - приймач інформації. Де

інформація виступає основним елементом цього процесу. Серед

таких дій можна виділити: створення, збирання, зберігання,

обробка, відображення, передавання, розповсюдження,

використання, захист, знищення інформації. Для пошуку

інформації використовують різні методи, а саме: стеження,

спілкування, читання, перегляд телепрограм, прослуховування

радіопрограм, запити до інформаційних комп’ютерних систем.

Під час інформаційного процесу дані перетворюються з одного

виду в інший за допомогою певних методів. Отже, інформаційні

процеси відбуваються під час передавання інформації від

джерела до приймача за допомогою каналу передачі. Але не все

так «райдужно» і добре у використанні сучасних інформаційно-

комунікаційних технологій в інформаційних процесах. Якщо з

передаванням та обробкою на технічному рівні питання

вирішується більш менш успішно, то за іншими напрямами,

такими, як пошук, зберігання (безпека) та використання

інформації проблеми тільки зростають. Насамперед це пов’язано

із збільшенням масивів інформації, користувачів цієї інформації

та місць її зберігання, тим самим ускладнюються процес

використання інформації.

Науковцем О. І. Семенковим висловлюється таке

припущення, що «змістовна, ціннісна сторона первісного

формально-математичного поняття інформації дозволила

об’єднати поняття «знання» та «інформація» в нове єдине

фундаментальне поняття «інформаційний ресурс» і завдяки

цьому інформація почала перетворюватися на важливий

«стратегічний ресурс» як для суспільства, так і держави, а

перехід «суспільства в принципово нову фазу свого розвитку –

так зване «інформаційне суспільство» пов’язує з «розширенням

використання інформаційного ресурсу» [5, с. 1472].

Тобто, на сучасному рівні концептуально інформаційний

процес розглядається у контексті інформаційної діяльності з

інформаційним ресурсом у рамках інформаційного суспільства.

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%86%D0%BD%D1%84%D0%BE%D1%80%D0%BC%D0%B0%D1%86%D1%96%D1%8F


113

Варто зазначити, що в інформаційному суспільстві, крім

інформації, іншими вирішальним чинниками стають знання,

інтелект та ідея. А це, в свою чергу, визначає таку проблему як

формування людини нового інформаційного типу, яка здатна

адаптуватися до новітніх глобальних інформаційних зрушень. У

зв’язку з цим можна зауважити, що розвиток інформаційних

технологій з технологічного чинника розвитку суспільства

перетворюється на важливий елемент повсякденної діяльності

людини, на вирішальний чинник особистого розвитку, від якого

залежить інтегрованість індивіда в суспільство та доля його

особистої реалізації і соціального благополуччя в ньому.

На наш погляд інформаційні процеси соціальної інформації

затребувані в рамках розвитку проектів з «електронного

суспільства» та «електронного урядування» за умови широкого

використання обчислювальної техніки, коли питання

інформаційних процесів починає розглядатися під кутом зору

інформаційних систем. У зв’язку з цим відбувається перебудова

інформаційних процесів під вимоги інформаційних систем для

подальшого використання в інформаційно-аналітичних системах

для перетворення інформації у той вигляд, який потрібен для

ефективного використання. Це стосується як індивідів,

соціальних груп та загальнодержавного рівня.

Так, науковці Ю. Ю. Громов, В. Е. Дидрих, О. Г. Іванова,

В. Г. Однолько відзначають, що теорія інформаційних процесів –

є «сукупність моделей і методів, призначених (або

використовуваних) для аналізу інформаційних процесів, що

відбуваються в технічних, економічних, соціальних, біологічних,

екологічних та інших системах», де основними інформаційними

процесами виступають: «формування, перетворення, збір,

зберігання, обробка, розподіл, використання інформації тощо», а

також кожен інформаційний процес характеризується певною

цільовою функцією, що реалізується за допомогою конкретних

технічних засобів, де «кожна цільова функція може бути

порівняна з інформаційною моделлю та описується

математичними виразами, умовними позначеннями або

символами (інформаційно-математична модель цільової функції)

[9, с. 37].


114

Отже, інформаційні процеси стають складовим елементом в

інформаційних технологіях. Так, згідно з визначенням,

прийнятим ЮНЕСКО, інформаційні технології – «це комплекс

взаємопов’язаних, наукових, технологічних, інженерних

дисциплін, що вивчають методи ефективної організації праці

людей, зайнятих обробкою і зберіганням інформації;

обчислювальну техніку і методи організації і взаємодії з людьми і

виробничим устаткуванням, практичні додатки, а також пов’язані

з усім цим соціальні, економічні і культурні проблеми» [9, с. 37-

38].

Також можна відзначити, що технологічні та технічні

інновації самі по собі не приводять до тих чи інших змін як в

суспільстві в цілому, так і в окремих його групах та індивідах, а

лише їх поширення і впровадження може стати однією з причин

змін у суспільстві. Такий підхід можна використати і до

інформаційних процесів, які змінюються разом із суспільством,

але основні складові елементи залишаються незмінними, вони

змінюють тільки форму та наповнення.

На наш погляд розвиток і зміни у суспільстві в цілому та

окремих суспільних групах і індивідів відбувався і буде

відбуватися постійно. Але базові морально-етичні норми не

підлягають змінам. Так, питання людської гідності, пороків і

чеснот зазнають лише формальних змін, разом із змінами, що

відбуваються на рівні суспільних груп і на загальнодержавному

рівні. Включення до інформаційних процесів сучасних

технологій і техніки можна побачити зростання впливу

інформації як на суспільство, так і вплив суспільства (за

допомогою інформації) на суспільно-владні відносини та питання

влади, управління на загальнодержавному рівні. Особливо можна

відмітити посилення ролі соціальних мереж (збір нових груп

людей, мобілізація соціальних груп на ті чи інші дії чи протидії

тощо), де можна здійснювати пошук, обмін та використання

наявної там інформації без цензури та заборон (що не виходять за

рамки законодавства). Крім цього інформація в сучасних умовах

набирає все більшої сили у питаннях контролю та моніторингу

суспільства над діями влади. Що було неможливим якихось 10 –

20 років тому.


115

Отже, на сьогодні інформація стає невід’ємною частиною життя на

всіх рівнях, від людини/індивіда, окремих соціальних груп, суспільства в

цілому та до загальнодержавного рівня. Водночас вона стає основним як

об’єктом, так і продуктом суспільних відносин, а також важливим

соціальним ресурсом. Для сучасного етапу буття інформації,

характерними процесами є вдосконалення технологій пошуку, доступу,

зберігання та використання з урахуванням ускладнення форм її

існування та постійного збільшення обсягів та впливу на інформаційну

діяльність суспільства.

Також, на наш погляд, інформаційні процеси соціальної інформації

затребувані в рамках розвитку проектів з «електронного суспільства» та

«електронного урядування». Повсюдне використання обчислювальної

техніки починає розглядати питання інформаційних процесів під кутом

зору інформаційних систем. У зв’язку з цим, відбувається перебудова

інформаційних процесів під вимоги інформаційних систем для

подальшого використання в інформаційно-аналітичних системах для

перетворення інформації у той вигляд, який потрібен для ефективного

використання. Це стосується як індивідів, соціальних груп та

загальнодержавного рівня.

1. Афанасьев В. Г. Социальная информация. - М. : Наука, 1994. - 200 с.

2. Глушков В. М. Кибернетика. Вопросы теории и практики. – М.: Наука, 1986. –

477 с.

3. Захарова В.І. Основи інформаційно-аналітичної роботи / В. І. Захарова, Л. Я.

Філіпова. – К. : Центр учбової літератури, 2013. – 336 с.

4. Михайлов В. А. Особенности развития информационно-коммуникативной

среды современного общества / В.А. Михайлов, С.В. Михайлов // Актуальные

проблемы теории коммуникации: сб. науч. тр. – СПб., 2004. – С. 34-52.

5. Новейший философский словарь. – Минс., 2003.

6. Советов Б. Я. Теория информационных процессов и систем / Б. Я. Советов, В. А.

Дубенецкий, В.Ф. Цехановский и др. М.: Издательский центр «Академия», 2010.

– 432 с.

7. Соколов А. В. Общая теория социальной коммуникации / А. В. Соколов. - СПб. :

изд-во Михайлова В. А., 2002. - 461 с.

8. Социальные коммуникации в Интернет-среде // Социальная коммуникация в

современном мире : коллект. моногр. / Н. Н. Азаров [и др.] ; под ред. А. А.

Деркача, Е. Б. Перелыгиной. - М. : Альтекс, 2004. – 476 с.

9. Теория информационных процессов и систем : учебник / Ю. Ю. Громов, В. Е.

Дидрих, О. Г. Иванова, В. Г. Однолько. Тамбов : Изд-во ФГБОУ ВПО «ТГТУ»,

2014. – 172 с.


116

УДК: 101.1; 371.13

Карабань О. М.

Викладач кафедри гуманітарних дисциплін

Всеукраїнського Університету ПрАТ «ВНЗ»

«МАУП»

ФЕНОМЕН ГРОМАДЯНСЬКОЇ АКТИВНОСТІ

В ПРЕДМЕТНОМУ ПОЛІ СОЦІАЛЬНОЇ

ФІЛОСОФІЇ

Карабань О. М. Феномен громадянської активності в

предметному полі соціальної філософії. У статті наголошується, що

вивчення феномена «громадянська активність» передбачає аналіз

філософських категорій «активність особистості», «активність»,

«соціальна активність». Громадянська активність зазвичай асоціюється з

молоддю: саме на молодь покладаються надії як на носія прогресивних

ідей, сповненого енергії та бажання долучатись до процесів розбудови

суспільства заради власного майбутнього. Рівень актуалізації

громадянської активності особистості залежить від світогляду (стилю

життя та мислення індивідуума), наявної економічної та політичної

ситуації. Показники рівня громадянської активності сучасної молоді

значно відрізняються (в менший бік) від показників попередніх поколінь у

той самий період життєвого циклу. Це детерміновано поширенням ідей

глобалізації, становленням інформаційного суспільства.

Ключові слова: громадянин, громадянська активність, громадянське

суспільство.

Карабань О. Н. Феномен гражданской активности в предметном

поле социальной философии. В статье отмечается, что изучение

феномена «гражданская активность» предполагает анализ философских

категорий «активность личности», «активность», «социальная активность».

Гражданская активность обычно ассоциируется с молодежью, потому что

именно на молодежь возлагаются надежды, как на носителя

прогрессивных идей, полного энергии и желания приобщаться к процессам

развития общества ради собственного будущего. Уровень актуализации

гражданской активности личности зависит от мировоззрения (образа

жизни и мышления индивидуума), экономической и политической

ситуации. Показатели уровня гражданской активности современной

молодежи значительно отличаются (в худшую сторону) от показателей

предыдущих поколений в тот же период жизненного цикла. Это

детерминировано распространением идей глобализации, становлением

информационного общества.


117

Ключевые слова: гражданин, гражданская активность, гражданское

общество.

Karaban О. The phenomenon of social activity in the objective field of

social philosophy. The article notes that the study of the phenomenon of «civic

engagement» provides an analysis of the philosophical categories of «active

personality», «activity», «social activity». Civic activity usually associated with

young people: it hopes rely on youth as the bearer of progressive ideas, full of

energy and desire to get involved in the processes of development of society for

their own future. The level of mainstreaming civic engagement depends on the

individual outlook (thinking and lifestyle of the individual), the current

economic and political situation. Indicators of civic engagement today's youth

are significantly different (a lower side) from that of previous generations in the

same period of the life cycle. This is determined by the spread of ideas of

globalization, the emergence of the information society.

Key words: citizen, civic engagement, civil society.

Вивчення філософського концепту «громадянська активність

особистості» передбачає, ґрунтовний аналіз суміжних понять,

зокрема, таких, як «громадянин», «активність», «соціальна

активність» тощо. Як відомо, кожен із соціогуманітарних

дискурсів (юридичний, політологічний тощо) характеризується

своїм методологічним підходом до встановлення атрибутів

громадянина, у зв’язку з чим складно віднайти уніфіковане

визначення поняття «громадянин». Найбільш доцільним у рамках

здійснюваного дослідження є таке тлумачення: громадянин – це

соціальна особа, яка наділена політичними, соціально-

психологічними, моральними якостями та вмінням поєднувати

власні та суспільні інтереси, що реалізуються у зрілій політичній

свідомості, почутті патріотизму та інших державницьких якостях

[3, с. 12].

Ш. Муффе зокрема зауважує, що, формулюючи етичний

образ сучасного громадянина, варто брати до уваги концепти

етичного плюралізму, при цьому враховувати пріоритет права

над благом: те, у що вірить громадянин сучасного ліберального

демократичного режиму, не є сталою ідеєю суспільного блага, а є

набором політичних принципів (принципи свободи та рівності

для усіх), які становлять певну традицію [16, с. 75]. Дослідник

акцентує, що «бути громадянином» означає визнавати авторитет

цих принципів та правил [16, с. 75]. Таким чином, з огляду на


118

міркування Ш. Муффе, громадянство не є наперед заданим

легальним статусом, а є складною формою ідентифікації,

зокрема, політичної ідентифікації, яка не є емпірично заданою, а

повинна формуватись у щоденній життєвій практиці разом із

певними принципами, які сповідує громадянин.

Отже, бути громадянином – це бути носієм активної позиції,

спрямованої на утвердження ідеалів, поширених у конкретному

суспільстві. Справжнє − «бути громадянином» − є неспівмірним

із патерналістськими принципами, які культивуються у

вітчизняному суспільстві. Громадянин не чекає пасивно

вирішення тих чи інших проблем − він є активним та дієвим

суб’єктом соціальних процесів.

Питання, який саме сенс сучасна людина вкладає у вислів

«бути громадянином», передбачає ревізію уявлень пересічних

членів суспільства про свій статус громадянина. Щодо цього

Б. Барбер застерігає про наявність загрози підміни глибинного

сенсу громадянства в сучасному суспільстві споживання: «Бути

пасивно обслугованим (або пасивно експлуатованим) масивною,

нав’язливою, бюрократичною державою, у якій слово

«громадянин» втратило свій сенс, залишаючись релевантним

лише громадянським актам голосування (процедурі, до якої

долучена лише частина громадян); або ж бути долученим до

егоїстичного радикального індивідуалізму у приватному секторі,

коли слово «громадянин» є релевантним до споживання

(діяльності, до якої долучені усі)» [13, с. 116].

Ш. Муффе пропонує свій концепт сучасного громадянства,

який він називає «радикальне демократичне громадянство» й

описує так: «Щоб гегемонія демократичних сил стала можливою,

потрібне виникнення нового типу ідентичності… Під нею я

розумію колективну ідентифікацію з радикальною

демократичною інтерпретацією принципів ліберально-

демократичних режимів: свободи та рівності. Названа

інтерпретація ґрунтується на попередньому усвідомленні різних

соціальних взаємин та позицій суб’єкта, у яких він перебуває:

ґендер, клас, раса, етнічність, сексуальна орієнтація тощо…

Відповідно до цих позицій, радикальна демократична концепція

демонструє зв’язок із дебатами щодо «постмодерності» та

критики раціоналізму й універсалізму» [16, с. 80].


119

Вивчення феномена «громадянська активність» передбачає,

аналіз філософської категорії «активність особистості». У зв’язку

з цим варто навести декілька визначень названого поняття.

Так, психологічний словник тлумачить активність

особистості як здатність до свідомої трудової діяльності, міру

цілеспрямованого, планомірного перетворення нею

навколишнього середовища і самої себе, яка виявляється в її

ініціативності, діловитості, психологічному настрої на діяльність

[11, с. 10-11].

У соціально-філософському дискурсі поняття активність

часто асоціюється із поняттям діяльності. Так, Н. Ковтун,

наприклад, пише, що принципова відмінність активності від

діяльності полягає в такому: активність виходить із потреби в

діяльності, а діяльність виходить із потреби у предметі;

активність є не тільки джерелом діяльності, вона супроводжує всі

етапи людської діяльності і здійснює координаційну функцію

щодо реалізації прийнятих рішень; активність визначає як саму

діяльність (із її функціями та структурою), так і її мотиви, цілі,

спрямованість, бажання або небажання здійснювати діяльність

[7, с. 117].

А. Моїсеєв, проаналізувавши філософський зміст поняття

активності, виділив такі аспекти його функціонування: активність

інтерпретується як універсальна, всезагальна властивість матерії,

яка є мірою спрямованості діяльності; активність тлумачиться як

спонукальний стан об’єкта, що зумовлює зворотну дію на певну

дію; активність розуміється як здатність матеріальних об’єктів

вступати у взаємодію з іншими об’єктами [8, с. 222].

Розглядаючи даний феномен доцільно було б звернутися і до

розуміння сутності поняття «громадянська активність

особистості». За словами М. Остапенко, громадянська активність

є однією «з форм соціальної активності соціальних суб’єктів, яка

має на меті впливати на прийняття соціально-політичних рішень,

реалізацію своїх інтересів. Такі феномени, як діяльність,

поведінка, участь, − це прояви, якісні характеристики, зовнішній

(поведінковий) рівень активності. Внутрішній рівень активності

становлять інтереси, мотиви, потреби, настанови, переконання,

цінності. Активність може обмежуватися простим виконанням


120

певних правил, а може бути спрямованою на мобілізацію та

солідаризацію навколо певної мети чи ідеї» [10, с. 2].

Згідно з визначенням І. Букрєєвої, громадянська активність

становить доволі складне багаторівневе явище суспільної

дійсності, у якій можна виділити такі складові: по-перше,

високий рівень громадянської свідомості та культури людини,

яка втілюється в активні громадські дії; по-друге, громадянську

відповідальність як повагу до громадянських прав та обов’язків;

по-третє, політичну участь, яка спрямована на досягнення

рівноваги між державною владою й владою громади [1].

Дослідниця акцентує на тому, що сферами прояву громадянської

активності є соціально-комунікативна, громадська та суспільно-

політична, а до її форм можна віднести громадянську ініціативу,

відповідальність, задіяність в добровільних суспільних і

політичних об’єднаннях, поінформованість про суспільно-

політичне життя, громадську солідарність та взаємодопомогу [1].

Розглядаючи феномен громадянської активності, як один з

видів соціальної активності варто було б проаналізувати і

термінологічну співвіднесеність цих понять, і сутність феномена

соціальної активності, який є рушійною силою соціальних змін.

Окрім того, встановлення сутності окресленого явища корелює з

сучасними соціальними запитами до соціогуманітарних

дисциплін. Щодо цього Н. Ковтун зазначає, що у сучасному

глобалізованому світі ефективні суспільні перетворення

неможливі без формування високого рівня соціальної активності

індивіда та суспільства загалом [7, с. 112].

Для того щоб з’ясувати семантичне наповнення поняття

«соціальна активність», потрібно звернутися до роботи

А. Мойсеєва, де обґрунтовано евристичність розуміння під

соціальною активністю об’єктивно детермінованого

суб’єктивного ставлення і соціально-психологічної готовності

особистості до діяльності, яка виявляється у відповідній

поведінці і є цілеспрямованою творчою соціальною діяльністю,

що перетворює об’єктивну дійсність і саму особистість [8, с. 228-

229]. При цьому автор пропонує сприймати загально

філософський зміст названого поняття узагальнено: як

індивідуальні та колективні дії, спрямовані на зміну «Я» свого


121

соціального статусу (в суспільстві чи соціальній групі), а також

зміни у самому суспільстві [8, с. 229].

Таким чином, у найзагальніших рисах було показано, що

соціально-філософський та споріднені із ним дискурси визнають

високу семантичну розмитість поняття «соціальна активність».

Перш за все це зумовлено також тим, що термінологія

громадянського суспільства часто стає об’єктом ідеологічних

маніпуляцій з метою обґрунтування продуктивності тих чи інших

моделей суспільного чи політичного розвитку. Подібне

розуміння корелює із думкою О. Івченка, який зауважує, що досі

не вироблено єдиного узагальненого погляду на проблему

соціальної активності, бракує досліджень з питань неадекватних

виявів соціальної активності в незрілому громадянському

суспільстві; не з’ясовано особливості формування соціальної

активності особистості в процесі онтогенезу [5, с. 225]. Справді,

об’єктивно можна стверджувати, що сучасний стан розвитку

громадянського суспільства цілком вкладається у пропоновану

зазначеним вище дослідником тезу про його незрілість, що

детермінує виникнення в суспільстві непродуктивних гібридних

соціальних феноменів, актуалізованих на межі демонтажу

тоталітарних підходів та формального утвердження ідеалів

громадянського суспільства.

Актуальним залишається питання, що становить собою

феномен соціальної активності у складних сучасних умовах, у

яких опинилося наше суспільство. Для пошуку відповіді на це

запитання доречно було б, як один із методологічних орієнтирів

застосувати такий підхід: «Значення соціальної активності

людини в структурі громадянського суспільства полягає у

поєднанні власних інтересів з інтересами суспільства, у певній

життєвій і громадянській позиції, у творчому активному

ставленні до навколишнього світу, у прагненні до

самовдосконалення та саморозвитку» [5, с. 225].

Окреслена думка співвідноситься з наступним визначенням

феномена громадянської активності: соціальна активність – це

специфічний синтез виявів психічних, фізіологічних та фізичних

функцій організму як найвищої біологічної системи [9, с. 139].

Зазначений підхід засвідчує значущість, перспективність

обраного для нашого дослідження феномена громадянської


122

активності особистості досягнень такого сучасного напрямку

філософії, як когнітивна філософія.

Варто звернути увагу на те, що громадянська активність

зазвичай асоціюється з молоддю: саме на молодь покладаються

надії як на носія прогресивних ідей, сповненого енергії та

бажання долучатись до процесів розбудови суспільства заради

власного майбутнього. Дослідник Л. Данілова відзначає, що

студентство як суспільний прошарок є найбільш активною та

мобільною групою, від якої завжди залежала доля суспільних

трансформацій: у цій соціальній групі відбувається становлення

майбутніх еліт, і з огляду на те, які ідеї вони будуть сповідувати

(демократичні й партнерські або ж патерналістські та

авторитарні), залежить перспектива розвитку усього суспільства

в цілому [2, с. 80].

Позитивним варто вважати і те, що необхідність створення

умов для реалізації громадянської активності молоді, зокрема,

студентства, поступово починає усвідомлюватись керівниками

освітньої галузі. Так, у тексті останньої редакції Закону України

«Про вищу освіту» вже йде мова про студентське

самоврядування. Суголосну думку висловлює Л. Данілова:

«Запровадження студентського самоврядування у вищих

навчальних закладах є конкретною реалізацією громадянських

прав студентів, формування у них почуття відповідальності,

вміння вирішувати соціальні, економічні та культурно-освітні

проблеми» [2, с. 81].

Тому цілком логічно стверджувати, що рівень актуалізації

громадянської активності особистості залежить від світогляду

(стилю життя та мислення індивідуума), наявної економічної та

політичної ситуації. Дослідник С. Сальніков пише, що,

аналізуючи рівень громадянської активності студентської молоді

на всеукраїнському рівні, можна констатувати, що переважна

більшість молодих людей не залучена до громадянської

активності, не бачить у ній потреби і не бере участі в жодних її

проявах [12, с. 135]. Цей факт містить додаткову загрозу

процесам становлення громадянського суспільства в нашій

державі, адже за межами цих процесів опиняється саме

прогресивна, освічена частина населення.


123

Таким чином, громадянська активність залишається

прерогативою дорослого населення, яке в українських реаліях є

носієм пострадянських (постколоніальних, посттоталітарних)

цінностей, що становить загрозу для процесів демократизації усіх

сфер суспільного буття. Проте кожний громадянин має бути

зацікавлений у тому, щоб брати участь у процесі прийняття

рішень на місцевому рівні: чим більше громадян залучено до

участі в управлінні, тим більше зростає міцність, адаптивність

політичної системи, зростає варіативність поведінки суб’єктів

політики, їх здатність продукувати ідеї, варіанти вирішення

проблем і вибирати найбільш прийнятний із багатьох

альтернативних [6, с. 118].

При цьому дослідники одностайні в тому, що показники

рівня громадянської активності сучасної молоді значно

відрізняються (в менший бік) від показників попередніх поколінь

у той самий період життєвого циклу [14]. Можливо, це

детерміновано поширенням ідей глобалізації, становленням

інформаційного суспільства.

Дослідник А. Єрмоленко пише, що в сучасному суспільстві

проблема підвищення ролі громадянськості не нівелюється, а,

навпаки, актуалізується: вона полягає у тому, щоб

інституціоналізувати громадськість як інстанцію контролю та

легітимації систем панування (які спираються на

інструментальний розум та підпорядковуються комунікативному

розуму) − мова йде про раціоналізацію соціальної та політичної

влади, про інституціоналізацію універсального громадського

дискурсу [4, с. 260]. Важливу роль у цьому питанні автор

відводить громадянським рухам, стверджуючи:

«Інституціоналізація цих рухів має утворити певну резонансну

систему, яка забезпечує демократичний горизонт для прийняття

рішень експертами і фахівцями в площині окремих соціальних

систем − політики, економіки тощо, не демонтуючи їхніх

функціонально-системних кодів, а довершуючи їх» [4, с. 260].

Об’єктивність аналізу зумовлює визнати, що теоретичні

засади громадянської активності, яка є складовою дискурсу

громадянського суспільства та демократії, найбільш активно

розробляються потужними науковими школами Сполучених

Штатів Америки. Саме ця держава прагне стати світовим лідером


124

у впровадженні демократичних ідей у всьому світі, спираючись

на активні розробки американської соціогуманітаристики.

Для розуміння сутності феномена громадянської активності

значущим є звернення до фундаментальної роботи

«Громадянське та політичне здоров’я нації: загальний портрет»

[15]. Група американських дослідників систематизувала феномен

громадянської активності, визначивши дев’ятнадцять індикаторів

(розподілених по трьох групах) цього феномена. Знайомство з

обґрунтованим авторами переліком дасть змогу краще зрозуміти

онтологічні засади такого складного та важливого для

сьогоднішнього суспільства феномена [15, с. 3]:

Громадянські показники:

вирішення соціальних (комунальних) проблем;

регулярне волонтерство у неполітичних організаціях;

активне членство у групі чи асоціації;

участь у благодійних спортивних заходах (пробіг,

велопробіг);

збір коштів на благочинність;

Електоральні показники:

регулярне голосування на виборах;

здійснення політичного просвітництва;

демонстрація політичних символів (значків, стікерів тощо);

внески у політичну кампанію;

волонтерство для кандидатів чи політичних організацій;

Політичні показники:

підтримка зв’язку із представниками влади задля вирішення

повсякденних проблем;

співпраця із друкованими виданнями для демонстрації своїх

поглядів;

співпраця із радіо чи телебаченням для демонстрації своїх

поглядів;

протестна діяльність;

електронні петиції;

письмові петиції;

бойкотування товарів та послуг;

споживання товарів та послуг компаній, чию місію та

цінності ви розділяєте;

участь у політичній агітації.


125

Окреслений перелік сфер актуалізації громадянської

активності значно поглиблює дослідницькі уявлення про

аналізований феномен через знайомство з досягненнями

альтернативних суспільствознавчих шкіл та напрямків. Окрім

того, можна безпосередньо спостерігати активізацію досі

непоширених повсякденних практик громадської активності,

наприклад, бойкотування товарів, електронні петиції тощо, що

свідчить про позитивні зміни в суспільній свідомості в бік

розвитку громадянської активності. Критика політики

бойкотування товарів, яка є специфічною формою економічних

санкцій щодо компаній та національних економік, є

необґрунтованою. Соціологічні дослідження американського

ринку (американська економіка є однією із надпотужних у світі)

демонструють, що 55% населення цієї держави є представниками

руху «активних споживачів», які здійснюють покупки з огляду на

бойкотування чи підтримки продуктів та послуг компанії-

виробника [15, с. 20]. Таким чином, зміна споживацьких

орієнтацій тих чи інших економік, у першу чергу української, є

дієвим засобом економічного впливу та проявом високої

громадянської активності та здатна дещо змінити обсяги й, що є

найголовнішим, напрями фінансових потоків, а отже,

дестабілізувати певні національні економіки.

Так, громадянське суспільство не є феноменом, який

уособлює претензію на заміщення усталених політико-

економічних інституцій, а є лише соціальним інструментом

побудови продуктивної комунікації та контролю суспільства за

цими інституціями.

Таким чином, сучасний дискурс проблематики

громадянського суспільства та громадянської активності

ґрунтується на етичному розумінні громадянина як носія

активної позиції, спрямованої на утвердження ідеалів,

поширених у конкретному суспільстві, коли справжнє «бути

громадянином» є неспівмірним із патерналістськими

принципами, які культивуються у вітчизняному суспільстві.

Громадянин не чекає пасивно вирішення тих чи інших проблем −

він є активним і дієвим суб’єктом соціальних процесів.

З огляду на відзначене, доцільним буде міркування

А. Єрмоленка, який стверджує, що горизонт громадськості


126

фактично забезпечує рефлексивний механізм у прийнятті рішень,

коли той чи інший політик у відкритому суспільстві знає, що

його рішення можуть бути розкритиковані й оскаржені будь-яким

суб’єктом (колективним також), і що будь-який суб’єкт може

ініціювати незалежну експертизу тих чи інших політичних

рішень, що уможливлює не лише персональну відповідальність

політика, а й формування механізмів та процедур колективної

відповідальності [4, с. 261]. Громадська активність навіть на

найнижчому рівні актуалізації дає змогу її носіям долучитись до

суспільно-політичного життя, адже, теоретично, їхні «голоси»

повинні чути представники правлячих політичних еліт. При

цьому, логічно сподіватись, що вони почують голоси, які є більш

гучними, а невербалізована та неартикульована ідея не буде

почута. Для України названий факт несе потужну загрозу того,

що, у випадку неактуалізації своєї громадської позиції, контр-

продуктивні ідеї пострадянського ґатунку можуть бути надмірно

презентованими. Україна має трагічний досвід цієї диспропорції

маніфестації громадянської позиції: Автономна Республіка Крим

та Донбас (хоча, зрозуміло, із використанням брудних

політичних технологій) постали суб’єктами гібридної війни

також завдяки низькій громадянській активності демократичних

сил, на фоні яких із легкістю розгорнулись сценарії реінкарнації

СРСР та споживацько-патерналістські настрої протесту.

У цій статті було поставлене завдання у найзагальніших

рисах окреслити поняттєве поле дослідження феномена

громадянської активності. Наведені визначення понять

«активність», «соціальна активність», «громадянська активність»

тощо, релевантні для сучасних досягнень когнітивної філософії

(зокрема, специфіка взаємодії еволюціонуючої свідомості

особистості у процесі її становлення з особливостями розвитку

того соціального середовища, у якому відбувається соціалізація)

дали змоги сформулювати авторську дефініцію поняття

«громадянська активність особистості», що трактується як

складна багатовимірна форма соціальної активності особистості,

яка має на меті впливати на прийняття соціально-політичних

рішень, реалізацію своїх інтересів у контексті утвердження

ідеалів громадянського суспільства, що формується шляхом

систематичного цілеспрямованого розвитку потенціалів психіки.


127

Окреслені міркування мають не тільки теоретичну

значущість в контексті розробки загальної теорії громадянської

активності та громадянського суспільства, але й евристичне

значення для діагностування кризи в питанні як особистої, так і

колективної відповідальності (або, мабуть, коректніше буде

вжити поняття «безвідповідальність») представників

вітчизняного політикуму. Зазначений стан із політичною

відповідальністю слугує окремим симптомом нерозвиненості

громадянського суспільства в українських реаліях.

1. Букрєєва І. Громадянська активність української студентської молоді:

особливості виявлення та тенденції розвитку / І. Букрєєва //

Соціологічні студії. − 2013. − № 2. − С. 77−82.

2. Данілова Л.В. Громадська активність студентської молоді –

найважливіша складова процесу виховання у вищих навчальних

закладах / Л.В. Данілова // Актуальні проблеми державного

управління, педагогіки та психології. − 2014. − Вип. 1. − С. 80−81.

3. Дьоміна О.В. Про сутність поняття «громадянська позиція» в

інформаційно-довідникових джерелах / О.В. Дьоміна // Наукові

записки Ніжинського державного університету ім. Миколи Гоголя.

Серія: Психолого-педагогічні науки. − 2012. − № 1. − С. 11−13.

4. Єрмоленко А.М. Соціальна етика та екологія. Гідність людини −

шанування природи : монографія / Анатолій Єрмоленко ; НАН

України, Інститут філософії ім. Г. С. Сковороди. − К. : Лібра, 2010. −

408 с.

5. Івченко О.Г. Людина в структурі громадянського суспільства:

філософія ідентичності / О.Г. Івченко ; Національний педагогічний

університет ім. М. П. Драгоманова. − К. : Знання України, 2013. –

380 c.

6. Кіндратець О.М. Громадянська активність як умова демократизації

суспільства / О.М. Кіндратець // Гуманітарний вісник Запорізької

державної інженерної академії. − 2009. − Вип. 38. − С. 117−125.

7. Ковтун Н.М. Воля як основа соціальної активності: теоретико-

методологічний аналіз : монографія / Н.М. Ковтун. − Ж. : Вид-во

Євенок О. О., 2014. − 292 с.

8. Моисеев А.С. Психологический подход к определению понятия

«социальная активность» [Електронний ресурс] / А.С. Моисеев. –

Режим доступу: http://psyjournals.ru/files/63212/16_Moiseev.PDF. −

Назва з екрана.

9. Общая психология : учебник для студентов педагогических

институтов / под ред. А. В. Петровского. − М. : Просвещение, 1986. −

464 с.


128

10. Остапенко М. Громадянська активність як основа формування

громадянського суспільства [Електронний ресурс] / М. Остапенко. –

Режим доступу: http://dspace.nbuv.gov.ua/bitstream/handle/123456789/

26831/14-Ostapenko.pdf? sequence=1. − Назва з екрана.

11. Психологический словарь (на украинском языке) / под ред.

В.И. Войтко. – К. : Вища школа, 1982. – 215 с.

12. Сальніков С.З. Громадянська активність студентства як основа

сучасного демократичного суспільства / С.З. Сальніков // Наукові

праці [Чорноморського державного університету імені Петра Могили

комплексу «Києво-Могилянська академія»]. Сер.: Соціологія. − 2014.

− Т. 234, Вип. 222. − С. 132−136.

13. Barber B.R. Searching for civil society / B.R. Barber. − National Civic

Review. − 1995. − Vol. 84. − pp. 114–118.

14. Jenkins K. Is Civic Behavior Political? Exploring the Multidimensional

Nature of Political Participation [Електронний ресурс] / K. Jenkins. –

Режим доступу: http://pollcats.net/downloads/JAKZMW2003.pdf. −


15. Keeter S. The Civic and Political Health of the Nation: A Generatinal

Portrait [Електронний ресурс] / S. Keeter. – Режим доступу:

http://www.civicyouth.org/research/products/Civic_Political_Health.pdf. −


16. Mouffe C. Democratic Citizenship and the Political Community. −

[Електронний ресурс] / C. Mouffe. – Режим доступу:

http://uciteljneznalica.org/upload/ebook/110_Democratic%20Citizenship%

20and%20the%20Political%20Community%20-

%20Chantal%20Mouffe.pdf. − Назва з екрана.


129

УДК 316.722.5 (045)

Колесніченко С. С.



ПРОБЛЕМА РОЗУМІННЯ ВЛАДИ

В CУЧАСНОМУ СОЦІАЛЬНО-ФІЛОСОФСЬКОМУ

ДИСКУРСІ

Колесніченко С. С. Проблема розуміння влади в сучасному

соціально-філософському дискурсі. Предметом дослідження статті став

історико-філософський аналіз розуміння влади в соціально-філософському

дискурсі історичного розвитку суспільства. У рамках аналізу було

відзначено, що розмаїття підходів різних мислителів, дослідників і

науковців до влади як соціального явища знайшло своє відображення у

виробленні відповідних концепцій влади, а також розглянуто короткі

характеристики основних європейських концепцій влади та типи владних

відносин. Тому, не зважаючи на різні підходи до визначення влади як

соціального явища, було зазначено, що більшість сучасних дослідників

сходяться в тому, що влада є першоосновою суспільства, і з’явилася

набагато раніше, ніж перші держави. Також було відзначено, що влада і

владні відносини присутні там де є соціальні об’єднання людей та у всіх

сферах суспільного життя, таких як: соціально-політичній, духовній,

економічній, а також сімейній. Отже, враховуючи історію суспільного

розвитку та влади і владних відносин у соціально філософському дискурсі,

можна відзначити актуальність та затребуваність як з боку влади, так з

боку суспільства для можливості подальшого ефективного

функціонування та розвитку.

Ключові слова: влада, соціальні системи, соціальні явища,

суспільство, розвиток суспільства, влада і суспільство, вплив на владу.

Колесниченко С. С. Проблема понимания власти в современном

социально-философском дискурсе. Предметом исследования статьи стал

историко-философский анализ понимания власти в социально-

философском дискурсе исторического развития общества. В рамках

анализа было отмечено, что разнообразие подходов различных

мыслителей, исследователей и ученых к власти как социального явления

нашло свое отражение в выработке соответствующих концепций власти, а

также рассмотрены краткие характеристики основных европейских

концепций власти и типы властных отношений. Поэтому, несмотря на


130

разные подходы к определению власти как социального явления, было

отмечено, что большинство современных исследователей сходятся в том,

что власть является первоосновой общества, и появилась гораздо раньше,

чем первые государства. Также было отмечено, что власть и властные

отношения присутствуют там, где есть социальные объединения людей и

во всех сферах общественной жизни, таких как: социально-политической,

духовной, экономической, а также семейной. Итак, принимая во внимание

историю общественного развития и власти и властных отношений в

социально философском дискурсе, можно отметить актуальность и

востребованность как со стороны власти, так со стороны общества для

возможности дальнейшего эффективного функционирования и развития.

Ключевые слова: власть, социальные системы, социальные явления,

общество, развитие общества, власть и общество, влияние на власть.

Kolesnichenko S. Problem understanding of power in the modern

social and philosophical discourse. The subject of research the article was the

philosophical analysis of historical understanding authorities in social and

philosophical discourse in the historical development of society. Within of

analysis it was noted that a variety of approaches of different thinkers,

researchers and scientists to authorities as a social phenomenon reflected in the

development of concepts relevant authorities and reviewed brief description of

the main European authority’s concepts and types of power relations. Therefore,

despite on the different approaches to the authorities as a social phenomenon, it

was noted that most modern scholars agree that the authorities is a fundamental

principle of society and appeared earlier than the first state. It was also noted

that the authorities and authorities relations are present where social association

of people in all spheres of public life, such as social, political, spiritual,

economic and family. Consequently, given the history of social development

and authorities and power relations in the social philosophical discourse, we

note the urgency and relevance of both the authorities, from the community to

the possibility of further effective functioning and development.

Key words: authorities, social systems, social phenomena, society, the

society, the and society, the impact on authorities.

На сьогодні людство стає свідком і учасником значних змін у

розвитку суспільства, що відбуваються під впливом досягнень

науки і техніки, які стрімко впроваджуються у повсякдення.

Яскравим прикладом є перехід людства до нового етапу

суспільного розвитку – інформаційного суспільства, а також

процеси глобалізації та пов’язані із цим явища. Такі

трансформації в першу чергу впливають на функціонування та


131

еволюцію соціальних систем, взаємозв’язок соціальних явищ,

питання взаємодії суспільства та природи, а також на різні

аспекти поведінки окремої людини. Так, у результаті подальшого

розвитку трансформаційних процесів відбувається актуалізація

низки проблемних питань, серед яких можна виділити питання

влади. Отже, можна відзначити, що питання впливу влади на

розвиток суспільства, домагання влади та впливу на владу не

втрачають своєї актуальності і є постійними об’єктами

дослідження серед науковців і філософів.

Сучасний підхід до розуміння влади повинен формуватися на

основі результатів історико-філософського аналізу розвитку

суспільства, влади, владних відносин у межах соціальної

філософії.

Аналіз основних досліджень і публікацій, в яких започатковано

розв’язання даної проблеми і на які спирається автор, показав, що

питанням впливу влади на розвиток суспільства та впливу на

владу приділяли у своїх працях як філософи різних епох, так і

науковці сучасності, серед яких можна виділити В. С. Барулина,

В. В. Вербець, І. А. Гобозова, В. М. Зотова, Ф. М. Кирилюка,

С. Е. Крапивенського, М. І. Обушного, О. А. Субот, В. О. Таран,

М. І. Хилько, Т. А. Христюк, Н. О. Рєзанова та інших.

Враховуючи важливість і практичну цінність праць, варто

зазначити, що багатогранність поняття влади та питань владних

відносин вимагає подальших досліджень, що означає

актуальність та суттєвість даної проблеми. Необхідним є аналіз

явищ минулого і сьогодення для кращого розуміння сучасного

суспільства і перспектив його подальшого розвитку, до яких вже

частково зверталися сучасні науковці.

Мета статті – дослідження проблеми розуміння влади та

владних відносин в сучасному соціально-філософському

дискурсі.

Влада є досить складним соціальним феноменом, яка

пронизує усі структури суспільства, підтримує внутрішню

організованість та ієрархічність суспільних стосунків. Отже,

функціонування влади є одним із найважливіших завдань будь-

якого суспільства для його життєдіяльності. Так, у своєму

розвитку суспільство пройшло досить довгий шлях від влади

звичаїв, традицій і ритуалів первісного суспільства – до влади


132

принципів, моральних норм і законів сучасного суспільного

життя. Відповідно можна побачити зміни в уявленні про владу,

які пройшли шлях від спрощеного розуміння влади як прояву

волі однієї людини, наділеної певними повноваженнями, до рівня

сучасних складних теорій і концепцій влади, коли до волі однієї

людини, додається воля окремих суспільних, політичних та

інших груп людей. Слід відзначити, що розмаїття підходів різних

мислителів, дослідників і науковців до влади як соціального

явища знайшло своє відображення у виробленні відповідних

концепцій влади. Так, Ф. М. Кирилюк, М. І. Обушний,

М. І. Хилько зазначають, що «у західній політології привертають

до себе увагу такі концепції влади як: теологічна,

біхевіористська, психологічна, системна, реляціоністська,

інструменталістська, структурно-функціональна тощо» [4]. А

іншим автором, І. А. Гобозовим, надається коротка

характеристика вказаних концепцій влади, які є тотожними з

позицією попередніх науковців. Ним коротко розкриваються

особливості цих концепцій, а саме: біхевіористська «ґрунтується

на можливостях зміни поведінки інших людей»; телеологічна

визначається «на здатності людини або групи людей нав’язувати

свої цілі іншим»; інструменталістська «трактує владу як

можливість використання певних засобів, наприклад, насильства,

для досягнення якого-небудь певного результату», також

структурно-функціональна, при якій влада визначається «як

особливий рід управлінських відносини між людьми, де є місце

панування і підпорядкування, тобто нав’язування людиною або

групою людей своєї волі іншим» [5, с. 399]. Далі, як зазначає цей

автор, досить велике різномаїття підходів і концепцій до

визначення влади «не є свідченням розмежування і виникнення

«непрохідних кордонів» між різними дослідницькими

напрямами», а навпаки «ці підходи у визначенні влади повинні

розглядатися не як взаємовиключні, а як взаємодоповнюючі один

одного» [5, с. 400]. Тобто, можна з упевненістю стверджувати,

що такий підхід є правильним, коли при всьому різноманітті

центральне місце залишається за базовою сутністю влади як

примусу і підкорення, а все інше тільки розширює ці кордони.

Враховуючи вищезазначене, необхідно відзначити, що позиція

багатьох науковців по відношенню до вибору найбільш


133

поширеної концепції влади сходиться в тому, що такою є

структурно-функціональна концепція влади.

Отже, не зважаючи на різні підходи до визначення влади як

соціального явища, більшість сучасних дослідників схиляються

до думки, що влада є першоосновою суспільства. Так, у

суспільному житті влада здійснює регулювання різних

соціальних інтересів суб’єктів, узгоджує та регламентує

взаємовідносини на всіх рівнях: індивідуальних, групових та

загальнодержавних. Коли в широкому розумінні поняття «влада –

це колективна воля, виражена в певних фіксованих нормах і

правилах», коли «діючи від імені суспільства, держави, ці норми і

правила приймають характер об’єктивно існуючих велінь»

[5, с. 400].

З огляду на зазначене, можна відзначити, що влада і владні

відносини присутні там, де є соціальні об’єднання людей у всіх

сферах суспільного життя, таких як: соціально-політичній,

духовній, економічній, а також сімейній. Крім того, сучасні вчені

виділяють різні види влади. Наприклад, такі науковці, як

Ф. М. Кирилюк, М. І. Обушний, М. І. Хилько зазначають, що

влада охоплює найскладніші соціальні й політичні відносини, а

саме: «влада на публічному (асоціативному) рівні регламентує

діяльність колективів і відносини в них (громадські організації,

спілки, виробничі колективи); влада є важливим атрибутом

соціальних відносин і для рівня особистісного, приватного життя,

функціонування малих соціальних груп» [4]. Тобто можна

відзначити, що в основі владних відносин та влади лежать певні

соціальні інтереси громадян, груп і соціальних класів. Де

соціальні інтереси виступають як об’єктивно зумовлені мотиви

діяльності соціальних суб’єктів, що складаються з усвідомлення

власних потреб та з’ясування умов і засобів задоволення

відповідних соціальних інтересів. Що стосується окремого

індивіда/людини, то його прагнення влади визначається

відповідним комплексом необхідних матеріально-духовних

потреб та інтересів, до яких можна віднести такі, як: свобода,

самореалізація, самоствердження тощо.

Отже, наступним важливим моментом у дослідженні питань

влади є відповідь на питання: а звідки виникає право влади

(володарювання, панування) одних і обов’язок коритися цьому з


134

боку інших. Відповідь на це питання можна отримати вивчивши

напрацювання філософів, мислителів і науковців, які

досліджували різні аспекти, концепції та теорії влади

(володарювання, панування) з давніх здавен і на сьогодні.

Наприклад, І. А. Гобозов надав такі характерні риси влади у

розрізі історії суспільної думки, а саме: в античні часи право на

владу «обґрунтовувалося природою нерівності людей». Далі ним

визначається, що в часи середньовіччя, в рамках

«Християнського віровчення», «вище право на владу міг мати

той, хто наділений нею від Бога», при цьому «Християнське

віровчення», «стверджувало рівність і братерство людей, та разом

із тим, встановлювало складну ієрархію панування і

підпорядкування». А вже в епоху нового часу та просвітництва

досить поширеним був так званий «утилітарний мотив

керівництва, опіки розумних над нерозумними, (наприклад,

батьків над дітьми)», що «став одним із стійких аргументів в

обґрунтуванні права на владу» [5, с. 401]. При цьому філософи і

мислителі дотримувалися постулату про те, що «влада повинна

ґрунтуватися на розумі».

Враховуючи різноманіть сучасного світу (державний устрій,

форми правління, соціальні групи населення, еліти) можна

відзначити, що присутніми є всі вищезазначені риси влади, які

лише трансформовані до вимог сьогодення. На наш погляд,

основний вплив на питання влади відбувається відповідно до

інформаційної відкритості суспільств та країн, які втягнуті у

світові глобальні та інтеграційні процеси. Так, на сьогодні

практично не залишилося «закритих» країн, які повністю

відрізані від світового інформаційного простору. Сучасні

технології (інформаційно-комунікаційні) відкрили нові горизонти

для вже відомих комунікацій (теле-, відео- подорожі і туризм) та

створили нові (мережі Інтернет, соціальні мережі, доступ до баз

даних тощо). Це означає, що суспільство може отримати

інформацію, відповіді на запитання та обмін досвідом практично

з усіма країнами світової спільноти. При цьому владі стає важче

пояснювати свої дії під впливом обізнаності суспільства про те,

як це відбувається в інших країнах і який результат. Крім того,

широке використання інформаційно-комунікаційних технологій

дає змогу суспільству контролювати та моніторити владу. У


135

зв’язку з цим можна стверджувати, що сучасні технології доступу

до інформації, знань, можливість подорожувати дають змогу

впливати на існуючі владні відносини, як у середині родини,

суспільстві, так і на державному рівні. Додатково слід також

відзначити, що вказані нові технології докорінно змінили

сутність часу та обсяги інформації. Так, обсяги інформації, які

сьогодні отримує середньостатистична людина за один день,

дорівнює обсягам інформації, які отримувала людина у

середньовіччі за цілий рік.

Наступним аспектом нашого дослідження влади виступає її

поділ на типи за їх характером. Так, науковцем І. А. Гобозовим

пропонується виділити такі типи влади, як: традиційна,

харизматична та легальна, де під традиційною владою автор має

на увазі те, що «влада, яка спирається на віру людей в те, що

влада є легітимною (законною)» та «такою вона існувала (і існує)

у цьому суспільстві завжди». Щодо харизматичного типу влади,

то автор відзначає, що «це влада над людьми, яка ґрунтується на

вірі в особливі магічні властивості харизматика – людини або

групи людей чи організації». Під легальним типом влади автор

передбачає владу, яка «в своїй дії безроздільно ґрунтується на

чітко окреслених правових нормах суспільства» [5, с. 402-403].

За результатами вище представленої характеристики типів

влади не можна однозначно виокремити найкращий і доречний

тип, який найбільше відповідатиме сучасним реаліям соціально-

політичного розвитку суспільства в цілому та окремих індивідів.

Це пов’язане, на наш погляд, з історичним розвитком суспільства

та важливості ролі особистості. Крім того, досить суттєвим

впливом на питання влади є питання морально-етичного

характеру, етики та чеснот і пороків як на рівні окремої людини,

так і суспільства, що втягнуті в процеси управлінсько-владних

відносин. Тобто, це в однаковій мірі стосується тих, хто

примушує (управляє), та тих, на кого цей примус (управління)

направлено. У зв’язку з цим і виникає необхідність влади

регулювати різноманітні і досить суперечливі соціальні інтереси

суб’єктів, а узгоджувати і регламентувати взаємовідносини у

соціальному житті на таких рівнях, як: індивідуальний, груповий

та загальнодержавний.

Як визначають науковці М. І. Обушний, Ф. М. Кирилюк та


136

М. І. Хилько, в основі влади і владних відносин «лежать

соціальні інтереси громадян, певних категорій, соціальних

класів», де соціальні інтереси – «це об’єктивно зумовлені мотиви

діяльності соціальних суб’єктів, які складаються з усвідомлення

власних потреб і з’ясування умов і засобів задоволення їх», а

бажання реалізувати відповідні соціальні інтереси «спонукає

учасників використовувати різноманітні засоби і ресурси,

створювати відповідні умови життєдіяльності та соціальні

відносини». [4]. Це, що стосується окремих соціальних груп, а на

рівні окремого індивіда, «прагнення влади» зумовлено цілим

комплексом життєво необхідних матеріальних і духовних

інтересів та потреб, серед яких можна відзначити такі як: потреба

свободи, самоствердження, самореалізація.

На перший погляд з теоретичної точки зору все просто, є

певні інтереси і потреби, і владі потрібно їх тільки задовольняти

своєчасно та у необхідному обсязі, але проблеми криються в

деталях. Так, для задоволення соціального інтересу досить

широкого кола суспільства/населення можна використовувати

тільки загальноприйнятні потреби та засоби їх задоволення, які

будуть сприйняті усіма. Але тут виникає проблема в тому, що як

тільки буде виконано мінімальний соціальний інтерес,

суспільство буде підсвідомо вважати цей рівень, як само собою

зрозуміле і для подальших владних відносин владі необхідно

підвищувати «планку» реалізації потреб та засобів їх

задоволення. Такі відносини не можуть бути безкінечними, на

якомусь етапі влада не зможе задовольняти зростаючі потреби

суспільства. Тому ми бачимо завищену популістами планку

бажання виконання «завищених» потреб суспільства. А

враховуючи, що у переважній більшості країн перезавантаження

влади (вибори) відбуваються із періодичністю 3-5 років, можна

побачити картину, коли за умов дотримання усіх вимог

демократичного суспільства немає сталого розвитку суспільства

на середньо- та довгострокові перспективи. Якщо в цілому усе

населення/громадяни країни можна умовно поділити на певну

кількість соціальних класів і груп за тими чи іншими

показниками: матеріальним достатком, типом занять, то на рівні

окремого індивіда/людини, все набагато складніше. Дійсно,

кожний окремий індивід/людина має свої матеріальні та духовні


137

інтереси, які досить важко систематизувати для можливості

подальшого врахування в рамках загального соціального

інтересу. Отже, з одного боку суспільство «направляє» владу, а з

іншого боку, владі також необхідно проводити заходи в частині

підняття рівня обізнаності, освіти та знань суспільства взагалі

через просвіщення та культивування високих моральних норм (у

першу чергу це стосується кожного окремого

індивіда/громадянина). Але тут виникає певна двоякість для

влади. З одного боку малоосвічене, темне суспільство, через свою

недалекість вимагає мінімально можливий рівень соціальних

вимог (і то тільки на матеріальному рівні), що є досить зручним

для управління та маніпуляцією, тоді розвиток такої країни буде

сумнівним. А з іншого боку, висока культура, освіченість

суспільства вимагає зовсім іншого рівня соціальних вимог (як

матеріальних, так і духовних), що вимагає зовсім інших

державно-владних відносин між владою та суспільством. Але це

дає змогу для стрімкого розвитку країни. Тому по мірі свого

розвитку, суспільство проходить через певні етапи. Так,

С. Е. Крапивенський відзначав, що «кожне конкретне суспільство

на одній і тій же інформаційній ступені проходить через різні

етапи розвитку: а) відносно стабільний, б) пов’язаний з кризою

обраної моделі розвитку в рамках існуючої формації, в)

революційний, перехідний до нової формації» [3, с. 172]. Де

головним завданням влади є здійснення заходів для

еволюційного переходу від одного етапу розвитку до іншого,

виключаючи та/або очолюючи заходи під час яких все-таки

відбуваються негативні суспільно-політичні та економічні

потрясіння.

Отже, подальший аналіз влади, владних відносин та

панування слід проводити під кутом зору політичного буття, за

яким історію людства можна чітко поділити на два етапи: етап до

політичний та етап політичної організації суспільства. На

сьогодні політика тісно пов’язана як з усіма сферами суспільного

життя, так і з різними рівнями й формами суспільної свідомості.

Так, В. О. Таран, В. М. Зотов, Н. О. Рєзанова під політикою

розуміють «діяльність держави, через яку здійснюється

організація та управління різними видами соціальної діяльності, а

також регулюються відносини, що витікають з обміну


138

результатами цієї діяльності» [6, с. 91]. С. Е. Крапивенський

відзначає, що кордоном між «до політичним» та «політичним»

етапами розвитку суспільства «виступає виникнення держави,

найдавнішої і центральної політичної установи», де «політика є

сфера відносин між класами, націями та іншими великими

соціальними групами з приводу державної влади та державного

(в тому числі національно-державного) устрою всередині цього

суспільства, а також відносин між державами на міжнародній

арені» [3, с. 169]. При цьому цей автор зазначає, що такі поняття

як «держава» і «влада» не є тотожними, тому, що «влада старше

держави, бо не було і не може бути суспільства безвластного

(тобто анархічного), але протягом всієї первісної історії ця влада

функціонувала як недержавне і дополітичне громадське

самоврядування», а в особі держави «постає вже влада», яка «не

збігається безпосередньо з усім населенням», коли «суспільством

керують не всі дорослі громадяни, а їх представники або особи,

які отримують владу у спадок», а також визначаються і якісні

розбіжності, коли «інтереси керуючих і керованих далеко не

завжди і не в усьому збігаються» [3, с. 171].

І так, на думку В. О. Тарана, В. М. Зотова, Н. О. Рєзанової

першим фундаментальним елементом політичної системи

суспільства «є політичні відносини між індивідами, соціальними

та етнічними групами, націями, державами, державою і

громадянами щодо влади, вироблення (формування) і реалізації

політики», де «значне місце в реальному формуванні й

функціонуванні політичних відносин відіграє система органів і

державних посад, партійних і громадських організацій», а

«влада» означає «панування в галузі організації суспільних

відносин і управління», тобто «загальносуспільну систему

підкорення, при якій воля одних осіб або груп (тих, що

господарюють) є імперативно обов’язковою для всіх інших осіб і

груп (тих, що підкоряються)» [6, с. 93-94].

На завершення цього дослідження можна відзначити, що

враховуючи історію суспільного розвитку та влади і владних

відносин у сучасному соціально-філософському дискурсі можна

відзначити актуальність та затребуваність як з боку влади, так з

боку суспільства для можливості подальшого ефективного

функціонування та розвитку. У зв’язку з цим ми бачимо досить


139

значну кількість філософів, науковців , які досліджували у своїх

працях питання влади, владних відносин та взаємодію із

суспільством. Отже, можна сказати, що в цілому ці питання

досить глибоко дослідженні, узагальнені, систематизовані, мають

методологічну і наукову базу, що спрощує сучасним науковцям

роботу під час вироблення сучасного розуміння влади та

суспільства. Тим більше філософські роздуми окремих вчених,

незважаючи на досить далекі часи своєї творчості, не стали

«історичним доробком», а мають досить серйозне прикладне

значення для сучасних досліджень і розробок у цьому напрямі.

Чого варті ідеї окремих мислителів (І. Кант, Г. Сковорода), які

стояли на позиції необхідності навчання і просвітництва окремих

індивідів/громадян.

Підсумовуючи сказане вище, можна підтримати позицію тих

науковців, які зазначають, що сучасне суспільство не може

обійтися без правових підстав здійснення влади, значного

посилення ролі знань та інформації в суспільстві про владу,

владні структури та владні відносини. Особливо це стосується

широкого використання інформаційно-комунікаційних

технологій, при яких розширюються якісні та кількісні показники

комунікацій, за допомогою яких здійснюються владні відносини

та розвиток суспільства. Завдяки чому відбувається втрата

виключної монополії певних окремих груп на так звані політичні

знання та інформацію про владу, що кардинально змінює

ландшафт для тих, хто здійснює владу та для тих, хто її формує

на сучасному рівні, а також відбувається зростання впливу

суспільства на процеси управління та владні відносини.

Наступним елементом слід відзначити необхідність

підвищення освіти, культури серед усіх соціальних груп

суспільства для можливості побудови високорозвиненого

суспільства, для можливості вивести владні відносини та владу

на новий більш ефективний рівень. Водночас не треба відкидати

роль харизматичності (особистості) в питаннях здійснення влади

(як з боку тих хто володарює, панує, так і тих хто підкоряється).

Отже, в сучасних реаліях не втрачають своєї актуальності

проблеми щодо нових трансформацій влади на рівні

соціально-філософського дискурсу.


140

1. Барулин В.С. Соціальна філософія: Підручник. - Вид. 3-е. - М.: ФАИР-

ПРЕСС, 2002 — 560 с.

2. Вербець В.В., Субот О.А., Христюк Т.А. Соціологія. Навчальний

посібник. — К.: КОНДОР, 2009. — 550 с.

3. Крапивенский С.Э. Социальная философия: Учебник для гуманит.-

соц. специальностей высших учебных заведений. 3-е изд.,

исправленное и дополненное. — Волгоград: Комитет по печати, 1996.

— 352 с.

4. Політологія : підручник / Ф. М. Кирилюк, М. І. Обушний, М. І.

Хилько [та ін.]; ред. Ф. М. Кирилюк. - 2-ге вид. перероб. і доп. - К. :

Здоров’я, 2004. — 775 с.

5. Социальная философия. Под ред. Гобозова И.А. М.: Издатель

Савин С. А., 2003. — 528 с.

6. Таран В. О., Зотов В. М., Рєзанова Н. О. Соціальна філософія: Навч.

посіб. — К.: Центр учбової літератури, 2009. — 272 с.

7. Філософія: мислителі, ідеї, концепції: Підручник / В. Г. Кремень, В. В.

Ільїн. - К.: Книга, 2005. — 528 с.

http://ibib.ltd.ua/sotsialnaya-filosofiya-uchebnik-barulin.html

http://ibib.ltd.ua/sotsialnaya-filosofiya-uchebnik-barulin.html


141

УДК 930.1:316.658.2

Кручек О. А.

Кандидат історичних наук, доцент кафедри



СУЧАСНІ ПІДХОДИ ДО ОЦІНКИ

ІСТОРИЧНОГО ЗНАННЯ ЯК ВАЖЛИВОЇ

СКЛАДОВОЇ СВІТОГЛЯДНОЇ КУЛЬТУРИ

Кручек О. А. Сучасні підходи до оцінки історичного знання як

важливої складової світоглядної культури. У статті розглянуто

аксіологічні аспекти історичного знання через призму різних методів

пізнання минулого, здійснено спробу визначити критерії оцінки

історичного досвіду.

Ключові слова: цінності, історичне знання, ментальність, історична

пам’ять, критичне мислення.

Кручек А. А. Современные подходы к оценке исторического

знания как важной слагающей мировоззренческой культуры. В статье

рассмотрены аксиологические аспекты исторического знания через призму

разных методов познания прошлого, осоществлена попутка определить

критерии оценки исторического опыта.

Ключевые слова: ценности, историческое знание, ментальность,

историческая память, критическое мышление.

Kruchek О. Modern approaches to assessing historical knowledge as

an important component of the ideological culture. The article reviews

axiological aspects of historic knowledge through various methods of

experience of the past. The author tries to identify evaluation criteria of historic

experience.

Key words: values, historic knowledge ,mentality, historic memory,

critical thinking.

Проблема духовності суспільства, формування моральних

цінностей громадян є однією з головних проблем нашої держави.

Успішний розвиток демократичних процесів в Україні залежить

від багатьох умов, серед яких провідне місце посідає гармонізація

соціального життя нації. Це питання надзвичайно важливе,

оскільки духовність визначає спрямованість усіх розумових,


142

емоційно-чуттєвих, вольових якостей людини, її здатність до

самоусвідомлення як особистості.

Характерною особливістю сучасного українського

суспільства є поступова втрата морально-духовних та культурно-

гуманітарних пріоритетів і цінностей. Реалії українського життя

однозначно засвідчують, що невирішені проблеми духовного та

зокрема світоглядного плану все більше стають на заваді

подальшого розвитку нашого суспільства. Так, війна на Донбасі

загострила застарілу проблему консолідації нації. Сьогодні немає

єдиного набору принципів існування або цінностей, які були б

здатні об’єднати всю країну. Власні набори ціннісних пріоритетів

спостерігаються у різних регіонах, вікових групах і соціальних

верствах. Молодь захоплюється західними цінностями і не може

зрозуміти людей похилого віку, що сумують за радянським

минулим; Донбас живе в одній ціннісній парадигмі,

Наддніпрянщина – в другій, Галичина у третій; триває боротьба

між демократичними та авторитарними цінностями. Все це з

усією очевидністю актуалізує питання формування нового

світогляду.

Серед багатьох чинників які призвані вплинути на

формування особистості є історія. Історичне знання є важливою

складовою у процесі позиціювання себе у сучасному житті,

формуванні особистої позиції у подіях сьогодення. У наш час, як

ніколи є затребуваним історичне знання, яке повинне встановити

зв’язок епох і поколінь, виявити причинно-наслідкові зв’язки

подій і явищ, з’ясувати роль народних мас і особистості, ідей, що

рухають історію.

Поява альтернативного історіописання поряд з традиційним

змушує до з’ясування теоретичної платформи їх співіснування.

Такою платформою є методологія, що в широкому розумінні

означає сукупність принципів та обраних на їх основі методів

наукового пізнання минулого. Сьогодні історична наука володіє

значним потенціалом критеріїв істинності та усталеними

правилами використання джерел, що робить її важливим

інструментом у формуванні світоглядних орієнтирів особистості.

При цьому актуальним залишається питання відповідного

підходу, методу пізнання минулого.


143

Однією з характерних тенденцій у розвитку історичної думки

є так званий державницький підхід. Його сутність була

сформульована провідним німецьким істориком, «батьком

німецької класичної історії» Леопольдом фон Ранке, який

підкреслював, що завданням історії є аналіз сутності подій, а не

їх зовнішній перебіг. У цьому процесі ключову роль відіграє

держава, як форма концентрації влади, що забезпечує всі

культурні надбання [9]. На таких позиціях стояли Йоган Густав

Дройзен, Теодор Момзен, Генріх фон Трайчке та ін. Цих

концептуальних орієнтирів дотримувалися у своїй науковій

творчості й чільники російської історичної науки: Микола

Карамзін, автор 12-томної «Історії держави Російської», Сергій

Соловйов («Історія Росії з найдавніших часів» у 9-ти томах). З

цих позицій написана перша історія України Дмитра Бандиш-

Каменського.

В іншому «ключі» оцінювали історичний процес французькі

історики Жюль Мішлє, Франсуа Гізо, Огюстен Тьері та інші. Під

впливом подій Великої Французької революції сформувався

новий, по суті соціологічний підхід до осмислення «природи»

історичних подій. Сутність такого погляду на історію була

презентована Алексісом Токвілем – французьким політичним

мислителем, істориком, соціологом. Учений відзначав, що

основним змістом глобального історичного процесу є не

індивідуалізація суспільства на фоні ослаблення влади

авторитетів і груп. В основу історичного процесу було покладено

діяльність суспільства в цілому, на основі відповідного ступеню

свободи. На даних позиціях базувалась наукова творчість

істориків-слав’янофілів: Миколи Костомарова, Володимира

Антоновича та ін.

Здавалось би такі здобутки мають створити прекрасну

перспективу для істориків наступних поколінь. Тим не менш в

кінці ХІХ – початку ХХ століть, в умовах наростання кризи

гуманістичних і ліберальних цінностей, почав формуватись

новий, модерністський підхід, який категорично відкидав

«класичний позитивізм» культури «старої Європи». На тлі

кризових процесів зростало нове покоління дослідників, які

категорично відкидали можливість об’єктивного осмислення

історії. Яскравим прикладом слугує наукова творчість


144

швейцарського дослідника Якоба Буркхардта, який у «Роздумах

про всесвітню історію» зазначав, що історичний процес являє

собою низку криз, переломних моментів, коли розвалюється

стара система цінностей і народжуються нові форми життя і

культури. Це обумовлює творчу енергію видатних особистостей.

При цьому Буркхардт зауважував, що пізнати внутрішній

механізм цієї творчої енергії неможливо [5].

Ще далі у запереченні об’єктивного пізнання минулого пішов

італійський теоретик історії Бенедетто Кроче. На його думку

історичний текст, як і літературний є лише витвором мистецтва, в

якому автор інтуїтивно відображає минуле, яке ніколи не може

бути відтворене в усій його повноті [7]. У своїй фундаментальній

праці «Історія Європи ХІХ ст.» Б.Кроче наголошував на

визначальній ролі п’яти світоглядних ідей на початку

історичного процесу: католицизму, авторитаризму,

демократизму, комунізму і лібералізму. При цьому автор

доводив, що періодизація історії носить абсолютно умовний

характер і мета істориків повинна концентруватись не у

відтворенні реальності, а у пошуку відповіді на питання

сьогодення.

Такої ж думки дотримувався один із найвидатніших

англійських істориків ХХ століття Робін Колінгвуд. У його

книжці «Ідея історії» зазначалось, що кожний історичний текст

фактично перетворюється у «історію думки», оскільки автор

інтерпретує факти у власній уяві. Саме думка історика виступає

основним критерієм істинності історичного пізнання. Відповідно,

вчений робить висновок, що об’єктивного критерію історичної

істини не існує [6].

У цьому ж «ключі» презентував свою концепцію відомий

французький філософ і соціолог Раймон Арон. Базовим пунктом

його історичної концепції виступала категорія розуміння; історик

повинен охопити минуле своїм розумінням, що обумовлює

необхідність усвідомлення самого себе і інших. Відповідно,

історичне пізнання відбувається у процесі пошуку минулого у

собі і в іншому. На цьому шляху виникає безліч труднощів:

відсутність необхідних першоджерел щодо тих чи інших

історичних фактів, подій чи процесів; необхідність розуміння

тогочасної психології тощо. Все це, на думку автора, створює


145

ситуацію, коли історія постає ірраціональним процесом, в якому

до кінця неможливо розібратись.

Ці положення були підхоплені постмодерністами, які вже з

кінця ХІХ ст. почали активно виступати проти універсальних

рецептів пізнання. Авторитетна канонічність в осмисленні

історичних процесів замінялась інтерпретаційним плюралізмом.

Так, голландський теоретик історії Франк Анкерсміт зазначав, що

при наявності значного числа фахівців, які сьогодні досліджують

минуле, доведення будь-якого історичного факту перетворюється

на безкінечне число інтерпретацій.

У контексті даних міркувань особливу позицію займають

теологічні концепції, в яких зазначається, що одна і та сама

істина (отже, історична правда) може проявлятися як істина віри,

або як істина раціонального знання. Обстоюючи власні позиції,

засновник томізму Фома Аквінський наголошував, що творець

всього сущого є джерелом і першопричиною всього, що існує,

править світом опосередковано, через природні чинники,

безпосередньо не втручаючись в кожну окрему подію. Людина –

найвище з божих творінь наділена розумною душею і свободою

волі, що робить її відповідальною за власні вчинки [10]. Сучасні

томісти вбачають у концепції гармонії віри і розуму базу для

утвердження можливості гармонійної і цілісної людської історії.

Вони доводять, що історичний процес підпорядкований

божественному проведінню, зумовлює його внутрішній,

гуманістичний зміст. Сучасна людина, на думку неотомістів,

втратила сенс життя, страждає на соціальну невизначеність і

відчуження, оскільки розірваний зв’язок з вічними,

божественними трансцендентними цінностями. Так, на думку

М.Мюлера, саме сприйняття історії як Божого прояву, наповнює

її внутрішнім змістом й забезпечує відродження одвічних

гуманістичних пріоритетів [8].

Паралельно з модерністським і постмодерністським

поглядами на історію був сформований й інший підхід у

осмисленні історії. В умовах переоцінки цінностей історичного

знання, на початку ХХ ст. був розпочатий процес «зрощування»

історії з соціологією, що повинно було б забезпечити

«об’єктивність» у дослідженні минулого. Чільниками таких

новацій стали професори Cтраcбурзького університету Марк


146

Блок і Люс’єн Февр. На сторінках журналу «Анали економічної

та соціальної історії» учені проголосили формування нової

міждисциплінарної «науки про людину». В основу цього вчення

було покладено принцип відмови від подієвої історії на користь

дослідження масової соціальної поведінки і повсякденного життя

людей. При цьому нове завдання істориків полягало у об’єднанні

історичних джерел з методиками соціології, антропології,

психології тощо. Було введено новий критерій оцінки – «концепт

ментальності» – у вигляді системи уявлень про навколишній світ

притаманні людині певної епохи, що обумовлювала її поведінку і

вчинки. Розуміючи історію як науку «про людей в часі», М.Блок

розглядав людину як першопочаток, що генерує різні аспекти

життєдіяльності суспільства [2]. Саме соціогуманітарний акцент

у осмисленні історії робить ці ідеї досить актуальними для

пошуку сучасних підходів у історичній науці.

Дана наукова позиція отримала продовження в роботах

наступних поколінь істориків «анналістів». Серед інших, слід

назвати видатного французького дослідника Фернана Броделя.

Саме він вважається найвпливовішим дослідником західної

історіографії середини ХХ століття. Сутність запропонованого

ним методу полягає у дослідженні подій минулого через

поєднання трьох рівнів осмислення: перший рівень являє собою

аналіз природно-географічного середовища у якому

розгортаються події; другий – передбачає дослідження

соціального середовища, способу організації суспільства та

стосунків які їм відповідають; і третій – націлює на аналіз

безпосередніх подій у контексті двох перших рівнів. При цьому

слід зауважити, що перші два рівні постають, як макрорівень

дослідження, а третій, презентує дослідження на мікрорівні –

«історії індивідів» [4]. Використовуючи даний метод,

послідовники Ф.Броделя почали залучали до досліджень

численні архівні і статистичні матеріали, що дало можливість

синтезувати історичний процес у русі. Це отримало назву

«серійних історій». Такий метод використовували П’єр Шоня,

Емануель Лє Руа Лядюрі, Антуан Про та ін.

Ще далі пішли представники третього покоління

«анналістів» (Жак Лє Гоф, Жак Дюби, П’єр Нора, Марк Феро та

ін.). Вони розпочали критику попередників за недостатню увагу


147

до людини – безпосереднього учасника історичних подій. Їх

роботи були націлені на дослідження історичної антропології

людини через призму соціальних, політичних, релігійних,

побутових процесів. З кінця 60-х років ХХ ст. у науковий обіг

було введено поняття «мікроісторія», як спосіб осмислення

загального через конкретне. Класичним прикладом, у цьому

плані, слугує робота італійського історика Карла Гінзбурга «Сир і

хробаки. Картина світу одного мельника ХVI ст.». У ній автор

намагається відтворити «єретичний» світогляд людини спаленої

інквізицією.

Представники французької історичної школи першими ввели

в історичний обіг поняття «історичної пам’яті», яку пов’язували з

поняттям «ментальності». Аналізуючи різні шари історичної

свідомості французькі дослідники дійшли висновку, що уявити,

чи зрозуміти подію у «чистому вигляді» неможливо. Тому

основну увагу було сконцентровано на дослідженнях сутності

історичного погляду – сприйнятті історичного процесу очима

людей, які були безпосередніми учасниками подій. Ось як про це

зазначав у передмові до книги «Місця пам’яті» П’єр Нора:

«Історія – це завжди проблематика і неповна реконструкція того,

чого більше немає. Пам’ять завжди актуальний феномен, зв’язок,

що живе у вічно теперішньому... Пам’ять підносить спогад про

святиню, тоді як історія витискає спогад і робить його

прозаїчним... Пам’ять корениться у конкретному – в просторі,

жесті, образі, об’єкті. Історія ж співвідноситься лише з часовими

безперервностями, з еволюцією... Пам’ять абсолютна, а історії

відоме тільки відносне» [1, с. 77].

Таким чином, з другої половини ХХ ст., в умовах

накопичення історичною наукою значного фактичного матеріалу,

стало проблематично створити єдину модель історичного

процесу, яка б була однозначним ціннісним орієнтиром для

сучасників. Нинішні уявлення про історію вже вийшли за межі

простого описування подій минулого. Історію почали розглядати,

як торжество «людського духу», як «історію ментальності» чи

«репрезентацію» і т.п. До того ж сучасна історична наука

навчилась вельми ефективно здійснювати аналіз методологічних

проблем, обходячи питання їх філософського сенсу. Сьогодні


148

основний акцент у осмисленні історії змістився від предмету до

методу пізнання минулого.

Щодо ціннісних критеріїв у осмисленні історичного підходу

можна виділити три точки зору. Одна з них базується на теорії

відображення, що оперує незмінними об’єктивними смислами,

які можуть бути локалізовані, проаналізовані й засвоєні з тим чи

іншим ступенем успішності. Прихильники другої базуються на

теорії конструктивізму, а саме стоять на позиції можливості

привнесення лише суб’єктивного сенсу у апріорі недосяжному

осмисленні історичного об’єкту. І нарешті треті, які стоять на

позиціях реалізму, вбачають можливість суб’єктивно добудувати

апріорний сенс, який базується на конкретному досвіді.

На нашу думку, найбільш плідною є реалістична точка зору,

яка у контексті історичного знання являє собою поєднання

історичних пластів: історію подій, як систему взаємодії

соціальних груп і інститутів на тому чи іншому відрізку

історичного поступу; історію повсякденності, у вигляді

еволюційних процесів щодо виробництва, способу життя, побуту

тощо; і еволюцію особистості і людського духу. Увага істориків

повинна концентруватись на взаємопоєднанні і осмисленні

зазначених історичних ліній. При цьому, основним критерієм

оцінки подій виступає конкретна людина. Через призму її

світогляду презентується цілісне бачення життя у просторі і часі,

зміни соціальних структур і культури, формування поглядів і

переконань.

Важливою складовою нового типу мислення в оцінці подій

минулого і сьогодення є синкретизм світоглядної культури, що

проявляється в умінні використовувати засоби науки, філософії,

мистецтва, релігії та інших систем для побудови картини світу і її

розуміння. Як свідчить історичний досвід, суспільні кризи не

можуть долатися лише раціоналізаторськими формами прийняття

рішень «верхівкою суспільства». Інновації мають

урівноважуватися традицією, тісно пов’язаною з релігією та

міфологічною спадщиною. В цьому плані слушною є думка

Михайла Блюменкранца, що нові ціннісні орієнтири, розроблені

сучасною ліберальною думкою, позбавлені горизонту вічності,

який був притаманний релігійному світосприйняттю.

Символічність реалій сучасного постіндустріального світу, при


149

всій своїй уявній різнобарвності є убогою і мізерною. Вона не

здатна надати людському існуванню якийсь вищий сенс,

повернути втрачене почуття єдності з універсамом [3, с. 24].

Ефективним засобом формування компетентної і активної

особистості на тлі зростання індустрії знань сучасного

суспільства виступає критичний стиль мислення. Саме він дає

можливість відчувати себе дієздатним у процесі створення

інтегральних знань орієнтованих на переосмислення і

перетворення дійсності. Серед найактуальніших завдань

критичного мислення слід виділити:

– усвідомлення взаємозв’язку між ідеями індивідуальної

свободи думки, прав людини та її громадянської

відповідальністю;

– формування відповідальної поведінки та громадянської

свідомості;

– утвердження гуманістичної моралі та формування поваги до

таких цінностей, як свобода, рівність, справедливість;

– формування соціальної активності, професійної

компетентності на основі таких соціальних умінь як

готовність до участі в процесах державотворення, здатність

до життя і співпраці в громадянському суспільстві,

готовність взяти на себе відповідальність та здатність

розв’язувати конфлікти відповідно до демократичних

принципів;

– вміння відстоювати свою особисту позицію, знаходити нові

ідеї та критично аналізувати проблему, брати участь у

дебатах, переосмислювати дії та аргументи, передбачати

можливі наслідки дій та вчинків [11, с. 299].

Все це, врешті, і визначає глибинний сенс і цінність історії,

як важливого атрибуту сучасної системи мислення і світогляду.

1. Автономова Н.С., Караулов Ю.Н., Муравьев Ю.А. Культура, история,

пам’ять // Вопросы философии. – 1988. – №3. – С. 26-32.

2. Блок М. Апология истории или ремесло истории / М. Блок. – М., 1997

– 380 с.

3. Блюменкранц М. Проснувшиеся в Армагеддоне // Вторая Навигация:

Альманах. – Харьков: Права Людины, 2015. – С. 11-26.


150

4. Бродель Ф. История и общественные науки: Большая длительность //

Философия и методология истории. – М.: Прогресс, 1977. – С. 115-

142.

5. Буркхардт Л. Культура Возрождения в Италии / Опыт исследования /

Л.Буркхардт. – М.: Юрист, 1996. – 452 с.

6. Колінгвуд Р.Д. Ідея історії / Р.Д. Колінгвуд. – К.: Основи, 1996. –

386 с.

7. Кроче Б. Теория и история историографии / Б. Кроче. – М., 1997. –

258 с.

8. Мюллер М. Смысловые трактования истории // Философия истории:

Антологія. – М., 1995. – С. 96-112.

9. Ранке Л. Об епохах новой истории // историки и история: В 2-х тт. / Л.

Ранке – М.: Остожье, 1998. – 415 с.

10. Св. Фома Аквинский. Из произведенй /Ф.Аквинский. – М., 1995. –

354 с.

11. Формування особистості в умовах транзиту: Монографія / В.Д.

Гвоздецький, М.Ю. Зелінський, М.Г. Ківітов, Н.А. Шип та інші. –

К.: МП «Леся», 2015. – 360 с.


151

УДК 37.013.73:378.09

Нежива О. М.

Кандидат філософських наук кафедри сучасних

європейських мов Київського національного

торгівельно-економічного університету

ІСТОРИЧНИЙ РОЗВИТОК ОСОБЛИВОЇ ФОРМИ

ВИЩОГО НАВЧАЛЬНОГО ЗАКЛАДУ–

УНІВЕРСИТЕТ: СОЦІАЛЬНО-ФІЛОСОФСЬКИЙ

АНАЛІЗ

Нежива О. М. Історичний розвиток особливої форми вищого

навчального закладу – університет: соціально-філософський аналіз. У

статті автор розглянув історичний розвиток університету, який розділив на

п’ять різні періоди аналізуючи літературні джерела, а також відзначив, що

існували дві моделі середньовічного університету. При цьому

розглядається три різні історичні періоди в Європі, під час якого

академічна автономія з’явилися і в кінцевому підсумку стала невід’ємною

характеристикою університету.

Ключові слова: освіта, система освіти, демократизація, реформа,

університет.

Нежива О. Н. Историческое развитие особой формы высшего

учебного заведения - университет: социально-философский анализ. В

статье автор рассмотрел историческое развитие университета, который

разделил на пять различные периоды анализируя литературные источники,

а также отметил, что существовали две модели средневекового

университета. При этом рассматривается три разные исторические

периоды в Европе, во время которого академическая автономия появились

и в конечном итоге стала неотъемлемой характеристикой университета.

Ключевые слова: образование, система образование,

демократизация, реформа, университет.

Nezhyva O. The historical development of a particular form of the

higher education institution - university: the socially-philosophical analysis.

The author reviewed the historical development of the university, which is

divided into five different periods, and noted that two of the medieval university

model existed. At the same time it is examined three different historical periods

in Europe, during which academic autonomy emerged and eventually became an

integral feature of the university.


152

Key words: education, education system, democratization, reform,

university.

Для дослідження розвитку історичного розвитку

університетів нам потрібно заглибитись у Середньовіччя. Адже

саме тоді з’явилась перша особлива форма вищих навчальних

закладів – університет. Про це свідчить навіть даний термін

«університет», який походить від латинського словосполучення

Universityas Magistrorum et Scholarium, що означає

«співтовариство викладачів і науковців». Крім того, автентичне

латинське слово «Universitas» в цілому означає «число осіб, які

поєднані в одне ціле суспільство, компанію, спільноту, гільдію,

корпорацію тощо» [4, с. 15]. Оскільки, в той час, коли з’явилося

міське життя у містечках та середньовічні гільдії, спеціалізовані

об’єднання «студентів та викладачів з колективними

юридичними правами, як правило, гарантованими статутами, які

були видані князями, святителями або міською старшиною»

стали називати цим загальним терміном. Як і інші гільдії, вони

були саморегулюючими і визначалися кваліфікацією своїх

членів, таке визначення ми знаходимо у тлумачному словнику

латинської мови.

З цього приводу відомий французький історик-медієвист,

представник школи «Анналів» Жак Ле Гоффу своїй монографії

«Інтелектуали у Середньовіччі» першу главу так і починає,

«спочатку були міста», а далі він підкреслює, що інтелектуали

народжувались разом з ними, оскільки вони з’являлись з їх

процвітанням, котрі були пов’язані з розвитком торгівлі,

промисловості (ремесел). Він зазначає, що місто – це місце

обертання людей, які нагромаджені ідеями, ніби товарами, місце

обміну, ринків та перехрестя інтелектуальної торгівлі [2, с. 25].

Причиною зростання міст була висока мобільність населення.

Адже, як відзначає сучасна дослідниця Ельке Вейк у своїй статті

«Поява університету. Дослідження заснування Паризького

університету від Неоінституціональної перспективи» європейське

населення удвічі збільшилося за період 1050-1200 рр., наслідком,

якого була величезна кількість людей, які не мали відповідних

засобів для існування та інфраструктури [9, с. 12]. Тим не менш,

якщо люди не хотіли оселитися в місті і ставати громадянами, то


153

вони рухалися далі, але при цьому вони не мали громадянства. В

принципі, ці негромадяни не мали жодних прав і ніяких коштів,

щоб діяти в юридичним чином. Проблема була такою ж, як для

торговців і для викладачів. Через це, вони почали формувати

асоціації або гільдії. Ця асоціація була названа «Universitas».

Гільдія майстрів називали «Universitas magistrorum» – зауважує

Ельке Вейк у своїй статті.

Проте, не можна поза увагою залишити історичні факти, які

вказують, на те що все таки перші вищі навчальні заклади

університетського типу існували ще раніше в інших частинах

світу. Так, датський науковець Ставрос Манціос у монографії

Університет: європейська особливість зазначає, що такі заклади

існували ще у країнах Стародавнього Сходу. Наприклад, Китай

має довгу історію таких установ як Імператорський університет

(Taixue), вже існував у 3 до н.е., який був центром

конфуціанської класики, що готував вчених-чиновників, а

пізніше ― заклади такого типу були розташовані у різних

частинах Китаю, а ось у Японії був створений у 671р. Імперський

університет Кіото (Daigakuryo), де викладалися конфуціанські

тексти, математика, історія і право. Стосовно арабських країн, він

підкреслює, що найстарішим навчальним закладом є Університет

Аль-Карауїн у Фесі (the University of AlKaraouine) на території

Марокко, котрий був заснований у 859 р., а другим вважається

Аль-Азгарський університет у Каїрі (AlAzhar University),

започаткований у 972 р., які і донині є безперервно

функціональними вищими навчальними закладами [8, с. 24].

Також дослідник Алан Коббан акцентує на тому, що

середньовічні університети були справжніми продуктами

Західної Європи і такі центри вищої освіти як філософська школа

в Афінах ІV ст. до н.е., юридичні школи Бейрута, Імперський

університет Константинополя, який був заснований у 425 р.,

можливо, мають деякі спільні риси з середньовічним

університетом як система організації та регулярні курси

навчання, але особливі риси середньовічних університетів не

були наявні у жодному вище згадуваних установ. Це свідчить що

немає ніякої послідовності між університетами які виникли у ХІІ

ст. та грецькими, римськими, візантійськими та арабськими

школами [7, с. 35].


154

Адже, на нашу думку, стародавні вищі навчальні установи не

мали основних рис, які притаманні були університетам, а саме:

навчальні програми, порядок присудження наукових ступенів та

навчання адміністративної і професійної еліти. Також правовий

статус перших європейських університетів зробили вирішальне

відмінність від аналогічних установ Давнього Світу. Втім,

європейський університет в корені відрізняється від подібних

установ, створених в інших частинах світ, найвагомішою

ознакою – академічною автономією, як зазначає данський вчений

Ставрос Манціосу у своїй роботі Університет: європейська

особливість. На його думку, можна відрізнити три різні історичні

періоди в Європі, під час якого академічна автономія з’явилися і

в кінцевому підсумку стала невід’ємною характеристикою

університету:

1. Перший період був в античності в 387 році до н.е., коли

Платон заснував свою Академію в Афінах. Створення

Академії було фактично вираз Платона опозиції афінського

поліса. Платон був проти афінської демократії, режиму, що

дозволить всім громадянам, обговорювати і приймати

політичні рішення. Як він проявляється в деяких з його

основних діалогів (наприклад, Республіка і державний)

політичних рішень повинні бути зроблені обмеженим числом

осіб, філософів або призначені державні особи, які володіють

знаннями, щоб зробити це. Це знання і, отже, політичні

критерії і стандарти, на яких повинні вони були засновані,

мусять бути розроблені рішеннями філософів, в просторі, що

дозволяє для вільного діалогу та суперництва ідей. Іншими

словами, Платон хотів пересадити дух політичної свободи,

існуючої в афінській Академії, таким чином, створюючи

простір інтелектуальної свободи. Отже, створення Академії

Платона, незважаючи на опозицію до демократії, стала

батьківщиною академічної автономії.

2. Другий період появи академічної автономії збігається з

появою перших університетів, і він повинен розглядатися в

контексті Європейських міст, які виросли в кінці

Середньовіччя. Міське середовище Середньовіччя сприяло

розвитку руху бюргерів, які просували свої політичні

стремління місцевого самоврядування щодо встановлених


155

форм влади (імператорів, королів, або феодалів). Одним із

найкращих прикладів цього явища були італійські «Міста-

держави» (Венеція, Мілан, Флоренція, Болонья, Неаполь,

Генуя, і т.д.), яким вдалося протягом Х-ХV ст. позбавитись

залежності від своїх правителів та встановити і ввести

установи самоврядування. Цим самоврядуванням був

університет.

3. Третій період в історії Європи, була академічна автономія,

яка висувається на передній план і розглядається в якості

невід’ємної риси університету існувала в кінці ХVІІІ та на

початку XIX століття. Це час, коли університет став

філософським розглядом для основних прихильників

німецького ідеалізму (наприклад Кант, Фіхте, Гумбольдта,

Шеллінга, Шлейермахера і т.д.), а також політичною

реформою, зі створенням Берлінського університету в 1810

році. Всі вище зазначені мислителів вважали, що університет

– це спільнота вчителів та учнів, що присвячують себе для

вільного мислення, філософського дослідження і науковому

відкриттю. При цьому держава повинна надати університету

необхідні економічні засоби, а члени академічної спільноти

створювати і поширювати знання, які є найбільш вартісними

у Європі.

Відтак, університети розвивалася понад декількох тисячоліть,

беручи свій початок з середньовічних християнських соборних

або монастирських шкіл (Schola e monasticae),в яких викладали

монахи-ченці або монахині. Перші університети розвивалися під

егідою римсько-католицької церкви за папською буллою як studia

generalia (всезагальні студії). Адже у період раннього

Середньовіччя, більшість нових університетів були створені з

вже існуючих шкіл. Дані школи, як правило, стали в першу чергу

осередками вищої освіти. Так, професор патристики і

візантиністки Даремського університету священик Ендрю Лаут

вважає, що ці школи ввібрали елементи освіти класичної

римської давнини після колапсу пізньої античності в V-VI ст.

н.е., коли регіон, який згодом буде зватись Західна Європа,

відсторонився від влади Римської імперії [8, с. 20].

Пізніше університети почали засновувати королі

(Неаполітанський університет, Карлів університет у Празі,


156

Ягелонський університет у Кракові) або муніципальні

адміністрації (Університет Кельна, університет Ерфурта). Вони

почали створювати університети для підвищення рівня освіти в

країні, збільшення величі своєї держави, а значить і себе, та

згодом це стало престижним – вкладати гроші у науку. Так, у

Європі з’явилися перші університети такі як: Болонський

університет (1088), Паризький університет (1150), Оксфордський

університет (1167), Кембриджський університет (1209) та інші.

Крім того, у Середньовіччі основним напрямом у навчанні

було прищеплення людині певного напряму мислення,

дотримання в розумовій діяльності суворої дисципліни, яка

допоможе засвоїти будь-який навчальний матеріал.

Молоді люди могли вступати до університетів коли

закінчували навчання «сім вільних мистецтв», яке складалось з

тривіума (початкова частина середньовічної освітньої програми,

що включає у себе такі предмети як: мистецтво граматики,

риторика і діалектика або логіка) й квадрівіума (завершена

частина освітньої програми – арифметика, геометрія, музика і

астрономія). Також латинська мова була мовою університету, яка

використовувалася для написання всіх текстів, лекцій, диспутів

та іспитів. Викладачі в університетах були об’єднані в особливу

організацію, яку називали факультет (від латинського слова

«facultas» – здібності, тобто здатність викладати чи вивчати той

чи інший предмет). Згодом так почали називати відділ в

університеті на якому викладався певний предмет. В

університетах професори давали лекції з логіки, натурфілософії

та метафізики за книгами Аристотеля; в той час як книги

Гіппократа, Галена, Авіцена були використані для викладання

медицини. На відміну від цих спільних рис, були великі

розбіжності в університетах на півночі і на півдні Європи, в

першу чергу у професійному предметному напрямі університету.

Так, італійські університети були зосереджені на праві та

медицині, в той час як північні – на мистецтві і теології. Крім

того, були наявні відмінності в якості навчання в цих областях.

Навіть мандрівні вчені, яких називали ваганти (від латинського

дієслова «vagary» – бродити), подорожувати до північних або

південних університетів Європи залежно від їх інтересів, роблячи


157

акцент на даних предметах. Саме це сприяло розвиток вищої

освіти в Європі в ХІІ-ХІІІ ст.

В цей час Франція стає колискою університетської освіти,

особливо Париж. З цього приводу відомий французький історик-

медієвист Жак Ле Гофф у своїй книзі «Інтелектуали у

Середньовіччі» зазначає, що у ті часи Париж був як Вавилон, до

якого приїжджали всі студенти. Адже навчальна міграція до

Парижу почалася ще в кінці XI століття з появою Вільяма

Шампо, який був одним із перших паризьких викладачів, що

залучив студентів з-за кордону. У Парижі було три соборні

школи такі як: Сен-Женев’єв (Ste. Geneviève), Сен-Віктор (St.

Victor) та школа на острові Сітепри соборі Паризької Богоматері

(Notre Damede Paris). Більшість викладачів і студентів мали

канцелярський статус і перебували під юрисдикцією церкви. З

збільшенням кількості міст в XI та XIІ століть, місцеві школи

набули значення монастирських шкіл. Так, як Париж був

столицею Франції, то школи Парижа отримали перевагу над

іншими відомими школами, як Лаон або Шартр. Це призвело до

концентрації відомих вчителів у Парижі, які, у свою чергу

привели маси студентів міста.

Однак, для підйому інтелектуального життя Парижу та

становлення його центром Європи був викликаний учень Вільяма

Шампо – Пітер Абеляр. Його місія передбачала зробити перший

серед рівних новий університет у Парижі – відзначує сучасна

дослідниця Ельке Вейк у своїй статті. Так починається

зароджуватись Паризький університет. Проте, Ельке Вейк

зазначає, що немає чіткої дати або фундаментального акту про

Паризький університет. Тим не менш, можна відзначити, що

перехід від єдиної Паризької організації до моделі Європейського

інституту відбувалося досить швидко. Таким чином, Париж став

моделлю університету для всіх інших європейських

університетів.

Отже, на той час існували дві моделі середньовічного

університету:

1. Модель Болоньї, котра базувалася на студентській гільдії ,

якій було дозволено вибирати професорів на контрактній основі

для викладання їм лекцій та мала право самостійно визначати


158

структуру, зміст навчальних дисциплін. При цьому дана модель

направлена на світську орієнтацією.

2. Паризька модель вже базувалась на магістерській гільдії. Її

спрямованість була направлена на теологію та знаходилась під

сильним впливом факультету вільних мистецтв, де університет

утворювали магістри, а студенти були лише членами

університету.

Історичний розвиток університетської освіти тривав

подальші століття. Так, італійський дослідник Альдо Джеуна у

монографії «Європейські університети: інтерпретація історії» [3,

с. 78] розділяє історичний розвиток університету на чотири різні

періоди. Перший період – це народження університету.

Тривалість даного періоду починається з кінця ХІІ ст. до поч.

ХVІ ст., що став свідком зародження і розвитку унікального

закладу, який отримав назву Universitas Magistrorum et Scholarium

або Studium Generale. Другий – це період занепаду, який охоплює

другу половину ХVІ ст. та кін. ХVІІІ ст. Наступний третій період

– це відновлення університету і німецька модель щодо їх

трансформації. Цей період займає проміжок часу з початку

дев'ятнадцятого століття до Другої світової війни. Четвертий

період, який починається з завершенням Другої світової війни та

триває до кінця 1970-х років – це розповсюдження та

диверсифікація університету. Втім, даний дослідник стверджує,

що зараз ми знаходимось у п’ятому періоді, який називає

перевизначенням ролі університетів.

На нашу думку, даний п’ятий період, починається з

підписанням Болонської конвенції (1999) і триває до нині. При

цьому ми можемо відзначити його як переформування та

переосмислення суті університету у світі.

Отже, історичний розвиток університету складається з п’яти

періодів, кожен з яких охоплює певний проміжок часу та має свої

особливі характерні риси притаманні йому.

1. Вульсон Б.Л. Стратегия развития образование на Западе на пороге

ХХІ века – М.: изд-во УРАО, 1999. – с. 208.

2. Гофф Жак Ле Интеллектуалы в Средние века / перед. с француз. А.М.

Руткевича. 2-е изд. – С.-Петербург, 2003 – с. 160.


159

3. Geuna Aldo The economics of knowledge production: funding and the

structure of university research / Aldo Geuna – SPRU, University of

Sussex, UK 1999 – p. 224.

4. Nezhyva Olga Future Ukrainian’s Image: modern vision /Olga Nezhyva //

Philosophy & Cosmology 2015 (Vol. 14) – Kyiv, 2015 – P. 175-176. 5. Nezhyva Olga Higher education system in modern Germany: social-philosophical

analysis /Olga Nezhyva // Future Human Image – №2 (5) – К., 2015 – pp. 164-170.

6. Nezhyva Оlga Gegenstand der Philosophie der Bildung / Olga Nezhyva //

Austrian Journal of Humanities and Social Sciences, January-February,

2014. – Austrian: Vienna, 2014. – № 1 – pp. 114-118.

7. Stavros Moutsios University: the european particularity / Stavros Moutsios

– EPOKE, Department of Education, Aarhus University, 2012 – pp.26

8. Weik Elke The emergence of the university: A case study of the founding

of the University of Paris from a neo-institutionalist perspective //

Management &Organizational History – № 6 – 2011. – P. 287 – 310.


160

УДК 378.046.4

Скрипник М. І.

Кандидат педагогічних наук, доцент кафедри

філософії і освіти дорослих Центрального

інституту післядипломної педагогічної освіти ДВНЗ

«Університет менеджменту освіти» НАПН України

ПРАКТИЧНА АНДРАГОГІКА:

ОСОБЛИВОСТІ НАВЧАННЯ ДОРОСЛИХ

Скрипник М. І. Практична андрагогіка: особливості навчання

дорослих. Через категорійно-понятійний апарат практичної андрагогіки

проаналізовано особливості навчання дорослих. Прагматичне тлумачення

раціональності як доцільності радикально змінює розуміння призначення

андрагогіки. У межах цієї парадигми практичну андрагогіку потрактовано

як раціональну організовану андрагогом практико-орієнтовну систему

учіння дорослого, де ціннісно-цільовим орієнтиром є доцільна корисність.

Систематизовано кілька пізнавальних елементів, зокрема: практика,

учіння, дорослий. Виявлено, що «дорослість» – фундаментальне поняття.

На основі вихідних положень організації навчання дорослого описано

особливі пізнавальні функції моделей навчання. Визначено

характеристики самокерованого навчання як процесу сполучення

процесуальних й особистісних елементів, де дорослий несе основну

відповідальність за процес навчання.

Ключові слова: практична андрагогіка, практика, учіння, дорослий,

доцільна корисність, моделі навчання дорослого, самокероване навчання

дорослого.

Скрыпник М. И. Практическая андрагогика: особенности

обучения взрослых. С точки зрения категорийно-понятийного аппарата

практической андрагогики проанализированы особенности обучения

взрослых. Прагматическое толкование рациональности как

целесообразности радикально меняет понимание назначения андрагогики.

В рамках этой парадигмы практическую андрагогику истолковано как

рациональную организованную андрагогом практико-ориентированную

систему учения взрослого, где ценностно-целевым ориентиром есть

целесообразна полезность. Систематизированы несколько познавательных

элементов, в частности: практика, учения, взрослый. Выявлено, что

«взрослость» - фундаментальное понятие. На основе исходных положений

организации обучения взрослого описаны особые познавательные

функции моделей обучения. Определены характеристики


161

самоуправляемого обучения как процесса объединения процессуальных и

личностных элементов, где взрослый несет основную ответственность за

процесс обучения.

Ключевые слова: практическая андрагогика, практика, учения,

взрослый, целесообразная полезность, модели обучения взрослого,

самоуправляемое обучение взрослого.

Skrypnyk M. Practical andragogics: features adult education. The

features of adult education. Practical andragogics understand how rationally

organized practice-oriented adult learning system, where value-targets are

appropriate utility. Systematized cognitive several elements: practice, learning,

adult learner. «Adult Learner» – the fundamental concept. Described specific

cognitive functions learning models.

Key words: practical Andragogy, practice, scientists, adult learner, adult

Learning Model, Self-Directed Learning.

У наш час теоретичні конструкти андрагогіки (освіта

дорослих, неперервна освіта, дорослий учень тощо) стають

модними тенденціями, що, втім, не завжди відображають

глибину розуміння в сучасних суспільних умовах їхнього змісту.

Знайомлячись із результатами дослідницьких пошуків [6; 7], все

частіше виникають питання: як будувати нові моделі освіти

дорослих без усвідомлення практичних складників? Де відправна

сила, витоки освіти дорослих? Чому практики і теоретики

почасти звертаються до теоретичних концептів? Зрештою ці

питання сконденсувалися в одну проблему: що таке практична

андрагогіка?

Виокремлення практичної андрагогіки в післядипломній

педагогічній освіті актуальне в таких аспектах. По-перше,

професійною підготовкою андрагогічного персоналу, його

завдань та обов’язків у системі освіти дорослих загалом і

післядипломної педагогічної освіті зокрема. Ще у 1956 р.

дослідник Хоул розробив «піраміду андрагогічного персоналу»,

виокремив три групи: волонтери – найбільша група, що

знаходиться в основі піраміди; персонал, який має постійні

робочі місця, займає центральну частину піраміди; вершину

піраміди складають люди, які мають професійну освіту [32]. По-

друге, завдання кваліфікованої підготовки андрагогічного

персоналу визначає необхідність аналізу практичної діяльності

суб’єктів післядипломної педагогічної освіти з метою не лише


162

усвідомлення різниці фундаментальних і спеціалізованих знань,

що використовуються для потреб різних видів освітньої

діяльності, а й для співвідношення особистості дорослого та його

соціально-культурного досвіду. Саме це допомагає андрагогу

розв’язати проблему формування образу, бажано-очікуваної

моделі професійної діяльності та її відповідності актуальній

соціокультурній ситуації конкретного дорослого учня. По-третє,

сутнісно професійна діяльність андрагога спрямовується на

учіння. Звідси й необхідність вивчення практичних механізмів

освоєння дорослим соціально-культурного досвіду.

Мета статті – на основі аналізу основних понять

практичної андрагогіки визначити особливості навчання

дорослих.

Для обґрунтування особливостей навчання дорослих

окреслимо авторське розуміння основних понять практичної

андрагогіки: практика, учіння; дорослий. Деталізація

категорійно-понятійного апарату дослідження здійснено в роботі

автора «Практична андрагогіка в післядипломній педагогічній

освіті: категорійно-понятійне тлумачення» [20]. Грецьке слово

«практикос» позначає діяльний, активний. Відповідно практика є

діяльністю людини. З’ясовуючи поняття «практика», дослідники

звертаються до марксистських і структуралістських парадигм

антропології. Концептуалізація поняття практики починається в

70-тих рр. ХХ ст. Значущий вплив на соціологічну теорію мали

дві роботи: «Нарис теорії практики» П. Бурдьє (1972 р.) [26],

«Інтерпретація культур» К. Гірца (1973 р.). Однак питання про

смислове наповнення дефініції «практика» і способи її змістового

дослідження залишалися нез’ясованими. У соціологічній теорії

термін «практика» також символізував пошуки компромісу між

об’єктивізмом системно-структуралістського підходу і

суб’єктивізмом феноменології, водночас – спробу запропонувати

інший шлях: чи завдяки категоріального синтезу (наприклад, в

теорії «структурації» Е. Гідденса, чи визначенням соціально-

класових структур у самому діячі (як це намагався зробити

Бурдьє за допомогою концепції «habitues» [26]). У соціальних

науках можна виявити щонайменше п’ять способів розуміння

практик. Перший спосіб, актуалізований у рамках філософії Д.

Юма, передбачає, що звичка чи традиція мислити або діяти


163

визначеним способом слугує достатньою основою для наступних

дій. Мислення або дія «за звичкою» - це не тільки перше, але і

найбільш консервативне розуміння практики (дає можливість

діяти, не застосовуючи філософських, моральних, логічних чи

інших засад). Спосіб, запропонований Л. Вітгенштейном,

допускає, що практика чи «форма життя» задає умови

осмислення повсякденної мови. Отож, відкриття, що мова в

дійсності функціонує лише на фоні усієї сукупності практики,

прийнятих у цій культурі, визначили один із основних способів

того, як можна розуміти практику. Третій підхід запропоновано

сучасником Л. Вітгенштейна філософом Дж. Остін, який

визначив категорію висловлювань, що мають у практиці мови

особливий статус – перформативні висловлювання (це не

висловлювання «про дещо», а дія, яка змінює реальність за

допомогою мови). Четвертий підхід, представлений в

етнометодологічних розвідках, вивчає основний об’єкт

дослідження – повсякденну практику в іншому її розумінні: як

мистецтво розв’язання практичних задач в ситуації

невизначеності. Адепти цього підходу демонструють те, як умілі

та взаємозглагоджені дії учасників знімають невизначеність і

підтримують існування об’єктивних соціальних інститутів, які

піддаються раціональному дослідженню. П’ятий підхід до

розуміння концепції «практики» (опису практик інтерпретацій)

можна побачити в історичний соціології науки, а також у

літературній теорії. Це дослідження неявних правил чи

колективних норм, за якими те чи інше «інтерпретативне» чи

«наукове» товариство з’ясовує «значущі факти», «доречні

пояснення», «смисли текстів».

Практика(-и) – специфічно людська, усвідомлена,

цілеспрямова, доцільна, чуттєво-предметна діяльність. Категорія

«практика» трактується у широкому і вузькому значенні: або як

будь-яка діяльність людини, або як її виключно предметна

діяльність. Практика має структуру. Структурні елементи

практики такі: 1) мета; 2) доцільна діяльність; 3) засоби практики;

4) об’єкт практичної дії; 5) результат дії [14; 15]. Сьогодні у

теорії та практиці освіти формується підхід, заснований на

позиціях філософії дії, у витоках якого стоять класичні праці А.

Еспінаса, Л. фон Мизеса, Т. Котарбиньского та ін. Різні джерела


164

позначають цю сферу знань, як: praxeology, praxiology,

prakseologia, праксіологія, прексеологія. Термін «праксеологія»

вперше був застосований Л. Бурдьє, а згодом — французьким

соціологом А. Еспінасом, який вважав за необхідне створення

концепції праксеології як окремої наукової дисципліни — науки

про форми та принципи дій, що функціонують та має розв’язати

три групи проблем, серед яких, по-перше, проведення

аналітичного опису, характеристики, класифікації та

систематизації практичних дій, по-друге, було поставлено

завдання дослідити умови та закони, що визначають ефективність

дій, по-третє, необхідно було дослідити генезис та розвиток

різних видів людської діяльності, шляхи їх удосконалення та

занепаду, які залежать від традиції та інновацій.

Проголошувалось, що практична ціль нової наукової дисципліни

– вивчення факторів підвищення ефективності дій. У 20-ті рр. ХХ

ст. Є. Слуцький публікує роботу, в якій використовує термін

«праксеологія» [22]. Метою його дослідження було проведення

аналізу значення праксеологічних термінів та обмеження їх

кількості. Найголовніший висновок цієї роботи – поняття

політичної економії або повністю входять до праксеології, або ж

спираються на її понятійний апарат. Відповідно, Є. Слуцький

побудував єдину систему понять для теорії ефективної

діяльності. Основними праксеологічними термінами у роботі Є.

Слуцького стали «вчинок», «операція», «збереження»,

«знищення», «володіння», «управління» і т. ін. Аналізуючи праці

Є. Слуцького, Т. Котарбіньський зауважував, що цю формально-

онтологічну систему краще було б назвати теорією процесів.

Можна виділити декілька етапів у розвитку загальної теорії

діяльності. Першим етапом (або протопраксеологічним) є період,

що тривав від античності аж до розробки марксистського вчення

про практичну діяльність. За цей час у філософії відбувся перехід

від споглядального розуміння діяльності людини до

усвідомлення того, що сутнісною рисою людини є її здатність до

духовної та матеріальної діяльності. Починаючи з ранніх робіт К.

Маркса й до кінця 50-х років ХХ ст., коли опубліковано

присвячені праксеології праці Т. Котарбінського [11; 12], тривав

другий період розроблення вчення про діяльність. У цей час

визнавалась провідна роль практики у пізнавальному процесі,


165

причому практика разом із теорією розумілася як така сила, що

активно перетворює суспільство та саму людину. Практика у

марксистській філософії проголошувалась головним критерієм

істини. Відповідно, від 50-тих років ХХ ст. і до кінця минулого

століття тривав третій етап розвитку вчення про ефективну

людську діяльність, а предметом дослідження власне

праксеології стало розроблення ефективних способів організації

фізичної і розумової праці. Сучасний етап розвитку філософії дії

є неопраксеологічним, оскільки діяльнісний підхід

застосовується до дослідження суспільного життя у цілому.

Отож, основними джерелами праксеології, за Т. Котарбінським, є

такі філософські напрями, як прагматизм Ч. Пірса та В. Джемса,

інструменталізм Дж. Дьюї, другий позитивізм та марксизм, а

також теорія соціального біхевіоризму Дж. Г. Міда, тобто ті

концепції, в основі яких лежить ідея практичного ставлення до

світу. Тепер у різних сферах соціальної практики, в тому числі й

в освіті дорослих, формується праксеологічна парадигма

(Н. Юсуфбекова, Б. Григорьєв, В. Чумакова та ін.).

Праксеологічний підхід в андрагогіці ґрунтується на понятті

«досвід дорослого». Зокрема, звертаючись до ідей

інструменталізму Дж. Дьюї [8], вагомим є тлумачення вченим

досвіду як тривалої серії ситуацій, що змінюють одна одну, в

яких, оцінюючи та добудовуючи умови навколишнього

природного та соціального середовища, суб’єкт дії планує і

реалізує власну життєдіяльність, прагнучи знайти ефективні й

раціональні шляхи вирішення своїх життєвих проблем. Тобто

досвід постає як тотальна цілісність, як весь життєвий світ

людини в єдності біологічних, психологічних і соціальних

складових її сутності. «Ми використовуємо наш колишній досвід,

щоб конструювати новий і кращий досвід у майбутньому. Таким

чином, сам факт досвіду включає в себе процес, за допомогою

якого він спрямовує себе до власного покращення» [8, c. 90].

Такий підхід одразу відкидає дуалізм чуттєвого і раціонального,

свідомості та тіла, соціального та біологічного, суб’єктивного та

об’єктивного. Адже досвід – це завжди процес, історія і

комунікація. Дж. Дьюї постулює, що пізнання має бути

спрямоване на задоволення реальних людських потреб. Хід і

результати такого пізнання залежатимуть, насамперед, від


166

процесу практичного впливу людей на матеріальні і духовні

об’єкти. Таким чином, основою пізнання має стати практична дія.

Конструювати теоретичні поняття потрібно шляхом, що зробить

їх доступними для спостереження й відкритими для практичних

дій. Наприклад, характер пізнавальних форм повинен

визначатися саме практичною діяльністю. В самих діях людини

закладаються основи будь-якого можливого для неї пізнання,

оскільки вони спрямовані на перетворення предметного світу й

самої людини. В такому розумінні пізнавального процесу

мислення й логіка (концентрований його варіант) постають як

способи цілеспрямованого перетворення досвіду, а не вічне,

незмінне й самодостатнє буття. Розум «проектує власне майбутнє

та допомагає людині в його реалізації. І її дія завжди підлягає

перевірці в досвіді» [8, c. 91]. Якщо світ постійно змінюється, то

мислення також не може лишатися незмінним. Дж. Дьюї

проголошує, що він погоджується вважати світ лише матеріалом,

який має підлягати змінам. Учений запропонував нову

послідовність кроків самого процесу пізнання, початком якого

має стати аналіз труднощів практичного людського існування.

Оскільки людина постійно знаходиться у стані творчого

перетворення реальності, то властивості предметів відкриваються

їй у процесі практичних дій із речами. Будь-яке знання про річ

народжується у дії, яка сама, у свою чергу, змінює цю річ. Отже

головним принципом розробленої Дж. Дьюї методології є

твердження, що підсумком теоретичного дослідження має бути

отримання практичного результату, а не пошук відповідності

наперед заданим онтологічним характеристикам. Цей принцип

розривав коло суб’єкт-об’єктної тотожності спекулятивного

підходу і започатковував принципово новий підхід до пізнання

світу. Учений стверджував, що мислення саме підкорюється

практичним діям. Пізнання розпочинається із ситуації, яка

вимагає власного перетворення згідно поставленій меті. Тобто

мислення й виступає як здатність усвідомити ситуацію, прийняти

рішення відповідно до поставленої мети і, тим самим, являє

собою спосіб дії. Мислення інтерпретується як процес, що є

детермінованим діяльністю, яка, у свою чергу, являє собою

сукупність дій спрямованих на нівелювання незручностей тієї чи

іншої проблематичної ситуації. Тому форми мислення мають


167

набувати не відсторонено-умоспоглядального характеру, а

інструментально-практичного. Це означає, що будь-які уявлення,

ідеї, поняття та теорії є засобами (інструментами) активного

перетворення проблемних ситуацій. Ці інструменти визначають,

що саме нам необхідно зробити і яким чином слід діяти, а їх

цінність саме і визначається результативністю такого

перетворення. Проте у процесі вирішення проблемної чи

конфліктної ситуації не відбувається пошук об’єктивної істини

(як повної відповідності наших знань навколишній дійсності).

Наслідком продуктивної діяльності людини стає побудова

ідеальних цілей, норм і цінностей, у відповідності із якими і

здійснюється мислиннєвий процес.

Знання, які ґрунтуються на діях, згідно Дж. Дьюї, мають

головну, відмінну від спекулятивної, ціннісно-змістовну

характеристику – доцільність. Саме цей показник є значущим у

проблемній ситуації, в якій визначається раціональність або ж

нераціональність знання або дії. Прагматичне тлумачення

раціональності як доцільності радикально змінює розуміння

призначення андрагогіки.

У межах цієї парадигми практичну андрагогіку доцільно

вивчати як раціональну організовану андрагогом практико-

орієнтовну систему учіння дорослого, де ціннісно-цільовим

орієнтиром є доцільна корисність. Останнє розуміється як

суб'єктивна міра задоволення, що його отримує дорослий від

учіння як найважливішого орієнтиру освіти дорослих. Учіння не

складає опозиції поняттю «навчальна успішність», бо на

базовому рівні категоризації андрагогічного процесу ієрархічно

значущим є поняття «практична успішність» через

соціокультурну специфіку відповідного феномену професійної

діяльності дорослого. Отож, праксеологічний підхід дає змогу

визначити найістотнішу рису практичної андрагогіки –

пріоритет доцільної корисності або⁄чи практичної успішності

новоутворень для професійної діяльності дорослого набутих в

андрагогічному процесі (порівняно з навчальною успішністю, на

яке зорієнтовано більшість показників ефективності процесу

вищої освіти та якості її результатів).

Учіння у загально психологічному розумінні –

цілеспрямоване засвоєння знань, а також умінь і навичок з метою


168

наступного використання їх у подальшому житті, у практичній

діяльності [16; 17; 24; 25]. Учіння виступає у формі

інтелектуальних або фізичних дій і є притаманною для людини

діяльністю. Ефективність учіннєвої діяльності залежить від

множини чинників. Л. Ітельсон обґрунтовує успішне учіння як

«попутне научіння», що має місце в активному навчальному

середовищі, та гностичні засади учіннєвої діяльності [18]. Учіння

– учбова діяльність, в основі якої лежать дії особистості (учбові

дії), спрямовані на розвиток здібностей, набування певних знань,

умінь і навичок [17; 18; 24].

Щоб акцентувати увагу на результат процесу учіння,

використовують поняття «научування». Охарактеризовані

поняття не обов’язково фіксують певний результат. Через те

виділяють як окреме специфічне поняття «научування».

Навчання відрізняється від научування тим, що воно є

організованим процесом, яким планомірно й свідомо керують, у

той час як научування може відбуватися стихійно. Научування

може бути результатом будь-якої діяльності, а не тільки навчання

та учіння. Навчання й учіння, як правило, пов’язані із

спеціальною навчальною діяльністю. Научування - набування

людиною в навчальній діяльності нових психологічних якостей,

включаючи все, чого могла навчитися особистість у результаті

навчання і учіння. Таким чином, научування не пов’язане з

процесами і наслідками чисто біологічних змін, які можуть

відбуватися під час навчання, оскільки вони підпорядковані

біологічним та генетичним законам і закономірностям.

Врешті, основним методологічним, синтетичним,

евристичним та практичним поняттям, що відбиває найзагальніші

закономірні зв’язки й відношення, які існують у освіті дорослих –

є поняття «дорослість», сучасне вивчення якого в андрагогіці

досить побіжне й неґрунтовне, що пояснюється насамперед

складністю категорії, необхідністю її системного вивчення

методами різних наук про людинознавство [1–5]. «Дорослість» у

Психологічній енциклопедії (автор-упорядник Степанов О.М. –

К.: «Академвидав», 2006) визнається як «найтриваліший період

онтогенезу людини від моменту завершення юності до початку

старіння, який характеризується досягненням найвищого

розвитку фізичних, духовних, інтелектуальних здібностей,


169

високої світоглядної зрілості, сформованості життєвої позиції і

здатності контролювати свої бажання, емоції та почуття» [17, с.

111]. За визначенням В. Онушкіна, дорослість характеризується

такими основними ознаками: хронологічний вік;

психофізіологічна зрілість; соціальна зрілість; повна громадсько-

правова дієздатність; економічна самостійність; залучення до

сфери професійної діяльності. Остання ознака передбачає

наявність попередніх і тому може розглядатися як інтегральний

критерій дорослості [15].

Широке визначення терміна «дорослий» пропонують

американські вчені Г. Даркенвальд і С. Меррієм. Вони вважають,

що доросла – це «така людина, що вийшла з ролі учня, яка

навчається за денною формою навчання, (дитячої і підліткової

соціальної ролі) і прийняла на себе роль працівника, дружини або

батька… Доросла – це людина, яка грає соціально значимі

продуктивні ролі і несе відповідальність за своє власне життя»

[27, с. 8]. У цьому визначенні важливо відзначити, що

«дорослість» пов’язується не з віком, а із соціально-

психологічними факторами, що, з одного боку, усвідомлюються

самою людиною, а, з іншого боку, – визнаються суспільством,

виявляються в суспільному житті. Чіткий підхід до визначення

дорослої людини виявляється у М. Ноулза. Він вважає дорослим

того, хто, по-перше, «поводиться як дорослий, тобто грає дорослі

ролі (працівника, дружини, батька, відповідального громадянина,

солдата) – соціологічне визначення», і, по-друге, «чия

самосвідомість є самосвідомістю дорослої людини –

психологічне визначення». Людина є дорослою в тій мірі, в якій

вона сприймає себе відповідальним або відповідальною за своє

власне життя [30, C.24]. Близьким до М. Ноулза у розумінні

дорослого є визначення Ю. Кулюткіна – соціально сформована

особистість, здатна до самостійного і відповідального прийняття

рішень відповідно до норм і вимог суспільства. С. Змейов вважає,

що, доросла людина – це особа, що володіє фізіологічною,

психологічною, соціальною, моральною зрілістю, економічною

незалежністю, життєвим досвідом і рівнем самосвідомості,

достатніми для відповідального самокерованого поводження [19].


170

Дорослий, який навчається – це людина, що володіє такими

основними характеристиками, що відрізняють її від недорослих,

які навчаються:

усвідомленість самостійною, самокерованою особистістю;

досвідченість, адже дорослий накопичує запас життєвого

(побутового, професійного, соціального) досвіду, що стає

важливим джерелом навчання;

умотивованість та готовність до навчання як прагнення за

допомогою навчальної діяльності вирішити свої життєво

важливі проблеми та досягти конкретної мети;

дієвість здобутих знань, умінь, навичок та сформованих у

процесі якостей;

детермінованість навчальної діяльності тимчасовими,

просторовими, професійними, побутовими, соціальними

факторами (умовами).

Відтак практична андрагогіка керується вихідними

положеннями організації навчання дорослого, зокрема: 1)

суб’єкту навчання належить провідна роль у процесі свого

навчання; 2) дорослий прагне до самореалізації, самостійності,

самоуправління й усвідомлює себе таким; 3) дорослий має

життєвий досвід (побутовий, соціальний, професійний) досвід,

який може бути використаний як важливе джерело навчання для

себе і для колег; 4) дорослий навчається для розв’язання важливої

життєвої проблеми і досягнення конкретної мети; 5) дорослий

розраховує на безумовне застосування в процесі навчання умінь,

навичок, знань і набутих якостей; 6) навчальна діяльність

дорослого детермінується часовими, просторовими, побутовими,

професійними, соціальними факторами, які або обмежують, або

допомагають процесу навчання; 7) процес навчання дорослого

організований як спільна діяльність суб’єктів навчання на всіх

етапах: планування, реалізації, оцінювання, коригування [19].

Андрагогічна модель навчання – організація діяльності

суб’єктів навчання, при якій: а) той, хто навчається, через

об’єктивні фактори (сформованість особистості, незалежне

економічне, юридичне, соціальне і психологічне становище,

великий життєвий досвід, наявність серйозних проблем, для

розв’язання яких необхідно навчатися, орієнтація на швидке


171

використання отриманих у процесі навчання знань, умінь і

навичок) відіграє провідну роль в організації процесу свого

навчання; визначає: мету, зміст, форми і методи, засоби і джерела

навчання; б) той, хто навчає, виступає в ролі консультанта,

експерта з технології навчання, надає допомогу в організації

процесу навчання тому, хто навчається.

З цих засад практична андрагогіка апелює до ідеї

самокерованого навчання, яке має такі характеристики: учень

бере на себе відповідальність за різні рішення, пов’язані з

навчальною діяльністю; самокерування розглядається як

континуум, або характеристика, що існує до певної міри в кожній

людині й ситуації навчання; самокероване навчання може

відбуватися в різному навчальному середовищі; самокерований

учень здатний переносити знання й уміння від однієї ситуації до

іншої; самокероване навчання може містити в собі різні види

діяльності й ресурси, такі як самостійне читання, участь у

дослідницьких групах, стажування, електронний діалог,

рефлективна діяльність у писемній формі; роль викладача в

самокерованому навчанні полягає в забезпеченні комунікації з

учнями, навчальних ресурсів, оцінки досягнутих результатів, а

також сприяння критичному мисленню учнів; способами

підтримки самокерованого навчання можуть бути відкриті

програми навчання, індивідуальне навчання, нетрадиційні курси

й інші інноваційні програми [29].

М. Ноулз визначив самокероване навчання як процес, у

якому люди беруть на себе ініціативу, за допомогою або без

допомоги інших, у діагностиці потреб навчання, розробці цілей

навчання, виявленні людських і матеріальних ресурсів для

навчання, виборі й застосуванні відповідних стратегій навчання й

оцінці результатів навчання [30–32]. В альтернативному

визначенні Р. Брокетта й Р. Хіємстри самокероване навчання – це

сполучення процесуальних й особистісних елементів, де індивід

несе основну відповідальність за процес навчання [29, с. 24].

У реальності післядипломної педагогічної освіти прагнуть у

дорослого учня сформувати: по-перше, здібність бути

рефлексивним, аналітично мислити; по-друге, доцільно корисні

професійні уміння і навички, усвідомлене застосування їх в

практичній роботі; по-третє, самопізнавальні процедури для


172

систематичного аналізу реального й ідеального «Я» суб’єкта

навчання в процесі змін когнітивних та емоційно-ціннісних

структур, які в основному й визначають його погляди на

навчання, впливають на його здібності застосовувати педагогічні

уміння, а також аналізувати ефективність своєї професійної

діяльності. Ці три блоки неізольовані один від одного: існує

зв'язок між уявленнями суб’єктом навчання про себе і готовністю

до засвоєння та подальшого застосування технологій та

відповідних до них умінь. У психологічній літературі визначають

цей зв'язок через: конгруентність (відповідність запропонованої

технології суб’єктивним потребам педагогів); міру можливих

витрат суб’єктом навчання (витрати часу, енергії, конфлікти з

адміністрацією тощо), пов’язаних з освоєнням і застосуванням

новацій; оцінка суб’єктами навчання своїх професійних

можливостей.

Узагальнюючи аналіз особливостей навчання дорослих,

систематизовано кілька пізнавальних елементів практичної

андрагогіки: практика, учіння, дорослий. Виявлено, що

«дорослість» – фундаментальне поняття. Ураховуючи означені

особливості дорослого, закцентовано увагу на вихідних

положеннях організації навчання дорослого та моделях навчання;

визначено характеристики самокерованого навчання як процесу

сполучення процесуальних й особистісних елементів, де

дорослий несе основну відповідальність за процес навчання.

Евристичними напрямами дослідження є: аналіз потенціалу

моделей самокерованого навчання; проектування віртуального

освітнього простору для інтелектуального розвитку дорослого;

дослідження пізнавальної діяльності професіонала як дорослого

учня.

1. Ананьев Б. Г. О проблемах современного человекознания. – М., 1977.

– 379 с.

2. Ананьев Б. Г. Педагогические приложения современной психологии //

Хрестоматия по возрастной и педагогической психологии : работы

советских психологов периода 1946-1980 гг. [Текст] / под ред. И. И.

Ильясова, В. Я. Ляудис / Б. Г. Ананьев. – М. : Изд-во МГУ, 1981. – С.

7–18.

3. Ананьев Б. Г. Человек как общая проблема современной науки //

Вестник ЛГУ, 1957. - № 11. – С. 90 – 101.


173

4. Ананьев Б. Г. Человек как предмет воспитания // Советская

педагогика. 1965. - № 1. – С. 24 – 36.

5. Ананьев Б. Г., Степанова Е. И. (ред.). Развитие психофизиологических

функций взрослых людей. – М., 1972.

6. Архипова С. П. Освіта дорослих як фактор соціальної адаптації і

соціального захисту [Електронний ресурс] / С. П. Архипова. – Режим

доступу : http://www.nbuv.gov.ua/portal/natural/Nvuu/Ped/2009/www16/Arhipova.pdf.

7. Архипова С. П. Основи андрагогіки : навчальний посібник / С. П.

Архипова. – Черкаси-Ужгород : Мистецька лінія, 2002. – 184 с.

8. Дьюи Дж. Реконструкция в философии ⁄ Дж.Дьюи. – М.: Логос, 2001. -

168 с.

9. Зязюн Іван. Аксіологічні критерії вікової психології ⁄⁄ Естетика і етика

педагогічної дії ⁄ Іван Зязюн. – 2013. Вип. 5. – С. 21 – 42.

10. Ительсон Л. Б. Лекции по современным проблемам психологии

обучения / Л. Б. Ительсон. – Владимир : [б.в.], 1972. – 264 с.

11. Котарбинский Т. Трактат о хорошей работе = Traktat o dobrej robocie.

Wydanie trzecie, poprawione i rozszerzone / Под ред. проф. Г.Х. Попова;

пер. с польск. Л.В. Васильева и В.И. Соколовского. – М.: Экономика,

1975. — 271 с.

12. Котарбиньский Т. Задачи праксеологии// Котарбиньский Т.

Избранные произведения / Котарбиньский Т. – М.: Издательство

иностранной литературы, 1963. – С. 775–888.

13. Крутецкий В.А. Основы педагогической психологи / В.А. Крутецкий.

– М.: Просвещение, 1972. – 253 с.

14. Національний освітній глосарій: вища освіта [Текст] / авт.-уклад.: І. І.

Бабин, Я. Я. Болюбаш, А. А. Гармаш й ін.; за ред. Д. В. Табачника і В.

Г. Кременя. – К.: ТОВ «Видавничий дім «Плеяди», 2011. – С. 29-30

15. Онушкин В. Г. Образование взрослых: междисциплинарный словарь

терминологии / В. Г. Онушкин, Е. И. Огарев. – СПб. – Воронеж:

ВИПКРО, 1995. – 232 с.

16. Панченко С. Н. Психологические особенности взрослого человека как

субъекта обучения // Вісник Національної академії Державної

прикордонної служби України. – 2013. – Випуск 3.

17. Психологічна енциклопедія ⁄ Автор-упорядник О.М.Степанов. – К.:

«Академвидав», 2006. – 424 с. (Енциклопедія ерудита).

18. Савчин М. В. Вікова психологія : навчальний посібник / М. В. Савчин,

Л. П. Василенко. – К. : Академвидав, 2005. – 360 с.

19. Скрипник М. І. Інтерактивні технології в післядипломному навчанні:

довідник ⁄ М. І. Скрипник ; НАПН України, ДВНЗ «Ун-т менедж.

освіти». – К., 2013. – 202 с.

20. Скрипник М. І. Практична андрагогіка в післядипломній педагогічній

освіті: категорійно-понятійне тлумачення ⁄ М. І. Скрипник ⁄⁄

Післядипломнав освіта в Укарїні.- 2015. – № 2. – С.18 – 25.

http://www.nbuv.gov.ua/portal/natural/Nvuu/Ped/2009/www16/Arhipova.pdf

https://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%AD%D0%BA%D0%BE%D0%BD%D0%BE%D0%BC%D0%B8%D0%BA%D0%B0_(%D0%B8%D0%B7%D0%B4%D0%B0%D1%82%D0%B5%D0%BB%D1%8C%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%BE)


174

21. Слободчиков В. И. Психология развития человека: развитие

субъективной реальности в онтогенезе / В. И. Слободчиков, Е. И.

Исаев. – М. : Школьная пресса, 2000. – 416 с.

22. Слуцький Є. Є. Етюд до проблеми будування формульно-

праксеологічних засад економіки ⁄ Є.Слуцький ⁄⁄ Записки соціально-

економічного відділу. – Київ: Українська Академія наук, 1926. – Т.4. –

С. 1 – 11.

23. Степанова Е. И. Комплексное изучение человека / Становление

психологической школы Б.Г.Ананьева: Памятные даты и события. –

СПб., 2003. – С. 81-118.

24. Степанова Е. И. Умственное развитие и обучаемость взрослых ⁄ Е. И.

Степанова. – Л.: ЛГУ, 1981.

25. Трондайк Э. Процесс учения у человека ⁄ Э. Трондайк. – М., 1935.

26. Bourdieu, Pierre. Esquisse d’une théorie de la pratique : précédé de trois

études d’ethnologie kabyle. — Genève: Droz, 1972. — 269 p.Brundage D.

H. Adult Learning Principles and their Application to Program Planning /

D.H.Brundage, D.Mackeracher. – Toronto, 1980.

27. Darkenwald G. G. Adult Education: Foundations of Practice /

G.G.Darkenwald, S.B.Merriam 33, C.8

28. Hiemstra R. (1994). Self-directed learning. In T. Husen & T. N.

Postlethwaite (Eds.), The International Encyclopedia of Education (second

edition), Oxford: Pergamon Press., с. 24

29. Hiemstra R., Brockett R. (2012). Reframing the Meaning of Self-Directed

Learning: An Updated Model [Електронний ресурс]. URL. – Режим

доступу 20.09.2013 : <http://www.adulterc.org/Proceedings/2012/

papers/hiemstra.pdf>. – Загол. з екрану. – Мова англ.

30. Knowles M. S. (1975). Self-directed learning: A guide for learners and

teachers. Englewood Cliffs: Prentice Hall/Cambridge. – 135 р.

31. Knowles M.S. The Modern Practice of Adult Education. From Pedagogy to

Andragogy. – Chicago, 1980.

32. Knowles, M. S. The Adult Learner: A Neglected Species / Malcolm

Shepherd Knowles. – 4th ed. – Houston, London, Paris, Zurich, Tokyo :

Gulf Publishing Company, 1990. – 293 p.

33. Study Programme Syllabus for Education for Teachers in the Folk High

School Programme. – Linkoping: University of Linkoping, 2002. – 16 p.


175

УДК 338.48 (075.8)

Соболєв В. В., Панченко С. А.



університету туризму, економіки і права;

Старший викладач кафедри соціально-гуманітарних

дисциплін Київського університету туризму,


ІСТОРИКО–КУЛЬТУРНА СПАДЩИНА АНТИЧНОЇ

ДОБИ ТА ЇЇ ВИКОРИСТАННЯ В ГАЛУЗІ

ВІЙСЬКОВО-ІСТОРИЧНОГО ТУРИЗМУ (НА ПРИКЛАДІ ПАМ’ЯТОК ПАМФІЛІЇ)

Соболєв В. В., Панченко С. А. Історико-культурна спадщина

античної доби та її використання в галузі військово–історичного

туризму (на прикладі пам’яток Памфілії). В статті автори розглядають

потенціал військово-історичного туризму як окремого напрямку в Памфілії

(сучасний туристичний регіон Анталья в Туреччині). Серед перспективних

напрямків можна відзначити проведення військово-історичних фестивалів,

та реконструкцій наприклад пов’язаних з війнами Олександра

Македонського або середземноморським піратством доби античності,

також можна говорити про значну перспективу екскурсійних турів на

військово-історичну тематику.

Ключові слова: фортифікаційні споруди, місця визначних битв,

військові музеї, історичні парки, військові меморіальні комплекси.

Соболев В. В. Панченко С. А. Историко-культурное наследие

античной эпохи и ее использование в области военно-исторического

туризма (на примере памятников Памфилии). В статье авторы рассматривают потенциал военно-исторического туризма

как отдельного направления в Памфилии (современный туристический

регион Анталья в Турции). Среди перспективных направлений можно

отметить проведение военно-исторических фестивалей, и реконструкций

например связанных с войнами Александра Македонского или

средиземноморским пиратством эпохи античности, можно говорить о

значительной перспективу экскурсионных туров на военно-историческую

тематику.


176

Ключевые слова: фортификационные сооружения, места

выдающихся сражений, военные музеи, исторические парки, военные

мемориальные комплексы.

Sobolev V., Panchenko S. Historical and cultural heritage of ancient

times and its use in military and historical tourism (for example

monuments Pamphylia). In the article the authors examine the potential of

military-historical tourism as a separate direction in Pamphylia (the modern

tourist region of Antalya in Turkey). Among the promising trends can be noted

of military and historical festivals, such as reconstruction and related wars of

Alexander Macedonian or Mediterranean piracy days of antiquity, you can also

talk about the great future tours to military-historical themes.

Key words: fortifications, places of prominent battles, military museums,

historic parks, war memorials.

Військово-історичний туризм на сьогодні є одним з найбільш

популярних та динамічних напрямків в туризмі. По суті, в основі

військово-історичного туризму лежить використання в якості

ресурсу специфічного виду культурної спадщини – об’єктів так

чи інакше пов’язані з військовими конфліктами минулого.

Оскільки війни завжди були важливою складовою людської

історії, на нашій планеті подібних об’єктів, пов’язаних з

локальними або глобальними конфліктами, є досить багато, що

дає широкі можливості для розвитку цього туристичного

напрямку практично в будь-якому регіоні світу.

До основних пам’яток, які можуть привертати увагу туристів

належать фортифікаційні споруди, місця визначних битв,

військові музеї, історичні парки, військові меморіальні

комплекси тощо.

Можливі варіанти використання подібного роду спадщини

так само є досить широкими. На сьогодні значної популярності

набули такі форми як військово-історичні фестивалі та

реконструкції, створення на базі колишніх фортифікаційних

комплексів музеїв із широким представленням різноманітних

елементів військового мистецтва (зброя, амуніція, спорядження,

елементи військового побуту), включення пам’яток до

спеціалізованих екскурсійних турів тощо.

В цій розвідці ми поговоримо про потенціал військово-

історичного туризму як окремого напрямку в Памфілії (сучасний


177

туристичний регіон Анталья в Туреччині). Регіон був ареною

бойових дій в ході низки війн античності і середніх віків

включаючи такі важливі військові конфлікти як греко-перські

війни, війни Олександра Македонського, Сирійська війна, готські

війни, арабо-візантійські війни, хрестові походи. Тому не дивно,

що тут є чимало пам’ятних місць та історичних пам’яток, які

можуть бути використані в ході розробки екскурсійних програм.

Спеціально проблема використання історико-культурної

спадщини в контексті організації військово-історичних турів або

фестивалів в історіографії не розглядалася. Однак, на сьогодні є

низка робіт з історії та археології в яких проаналізовані з одного

боку військові конфлікти на території регіону та, з іншого,

архітектурні пам’ятки оборонного призначення. Питання історії

військових конфліктів на території Памфілії зокрема піднімалися

в роботах Дж. Грейнджера [3], К.Фосса [4, 5], Й. Беннета [2].

Історико-археологічні дослідження пам’яток здійснювали К.

Лянцкоронський [7], А. Мансел [9, 10, 11, 13], Х. Аланианли [1],

та ін. Таким чином, на сьогодні накопичено значний масив

фактичних даних, які дають змогу розробити достатньо

деталізовані туристичні маршрути.

Спершу дещо торкнемося історичних даних про військові

конфлікти на території досліджуваного регіону. Ключовою в

даному контексти є проблема браку джерел. В силу

периферійності регіону, ті чи інші події, які мали місце в

Памфілії досить рідко потрапляли на сторінки робіт античних

істориків. Тим не менше ми можемо реконструювати деякі данні

щодо військових дій на території Памфілії та зрозуміти місце

регіону на геополітичній шахівниці античного світу.

Памфілія була периферією грецького світу. Розташована на

півдні Малої Азії область знаходилася обабіч важливих

магістральних шляхів, що проходили суходолом. В той же час

область мала ключове значення для контролю важливого

морського шляху, що проходив вздовж узбережжя і поєднував

міста Егейського басейну з Сирією. Розташований в Анталійській

затоці флот (в античності вона називалася Памфілійським морем)

давав можливість блокувати цю важливу морську транспортну

артерію. А це в свою чергу піднімало питання політичного

контролю над містами регіону, як можливими військово–


178

морськими базами. Тому немає нічого дивного в тому, що

практично всі великі імперії античності намагалися встановити

свій контроль над регіоном, що вело до численних військових

зіткнень як на морі так і на суходолі.

Першим описаним в історичній літературі військовим

конфліктом, що торкнувся регіону були греко–перські війни

першої половини V ст. до н.е. Нам відомо, що памфілійські міста,

не дивлячись на змішане греко–лувійське населення, виступили

на боці персів, причому добровільно [3, p. 52]. Основною базою

Ахаменідів в регіоні була фортеця в Силії, в якій знаходився

значний гарнізон. Вірогідно в гирлі річки Еврімедонт

знаходилася база персидського флоту. В 469 або 466 році (дата

компанії є предметом наукової дискусії) війська Делоського

морського союзу на чолі з Кімоном здійснили глибокий рейд в

Памфілію з метою зриву великої персидської експедиції, яка

збиралася в Памфілійскому морі [3, p. 50–52]. В ході цієї операції

Кімону вдалося захопити місто Фасcеліда, яке знаходилося на

кордоні Лікії і Памфілії, чим фактично було зірвано наступ персів

[Плутарх. Кімон. 12.1–13.3]. Однак Кімон цим не задовольнився і

наніс превентивний удар по базі персидського флоту в гирлі

Еврімедонту неподалік від Аспенду.

За Плутархом в ході подвійної битви при Еврімедонті на морі

зійшлися два флоти загальною чисельністю в 550 військових

кораблів (200 у греків і 350 у персів) та дві армії приблизно по

5000 солдатів в кожній [3, p. 51]. Таким чином загальна кількість

солдатів і матросів, що брала участь в битві мала перевищувати

100000 осіб, що робить вказану битву однією з найбільш

грандіозних баталій античності. Перемога при Еврімедонті стала

одним з вирішальних епізодів греко–перських воєн та дала

можливість Афінянам укласти з Ахаменідами вигідний мирний

договір. Таким чином за своїм значенням ця битва не

поступалася знаменитій морській виправі під Соломіном.

Сьогодні туристи цілком можуть оглянути місце битви, яке

знаходиться біля гирла річки Кюпрючай (сучасна назва

Еврімедонту) неподалік від курортного міста Сіде.

Наступна велика військова компанія пов’язана з іменем

Олександра Македонського. Навесні 333 р. до н.е. війська

македонців з’являються на території Памфілії. Точна причина


179

памфіліїського походу Олександра нам невідома, вірогідно вона

була пов’язана з бажанням повністю забезпечити надійний тил

перед продовженням походу в глиб Азії [Ошибка! Источник

ссылки не найден., c. 60–63]. Цей похід згадується в низки

античних авторів і, в першу чергу, роботі Аріана [Аріан. Похід

Олександра.1.24.5–1.27.1]. Олександр ввійшов на територію

Памфілії з Лікії захопивши спочатку Фасселіду (власне мешканці

міста самі запросили Олександра, щоб той допоміг вирішити

конфлікт з одним з гірських пісідійських племен. З Фасселіди

македонці рушили до Перги і далі пройшли територією

памфілійської рівнини до Сіди. Похід загалом проходив без

будь–яких ускладнень. Всі міста регіону крім Силію, в якому

знаходився гарнізон персів, добровільно відкрили ворота та

присягнули на вірність Олександру [Аріан. Похід Олександра

1.26.5]. Єдиною проблемою походу став неочікуваний для

македонців виступ мешканців Аспенду. Очевидно, невдоволені

угодою укладеною між Олександром і Сідою аспендіополіти

вирішили розірвати союз з Олександром, що змусило македонців

повторно повернутися до Аспенду та взяти місто в облогу.

Щоправда до штурму справа не дійшла. Зрозумівши

небезпечність конфлікту з макеонянами, еліта Аспенду вирішила

здати місто та укласти з Олександром нову союзну угоду, яка,

щоправда містила дещо гірші умови ніж попередня. Єдине місто

в регіоні яке Олександру не вдалося здобути був Силій.

Надзвичайно потужна фортеця, розташована на вершині плато з

прямовисними схилами додатково укріплена фортечними

стінами. Враховуючи безперспективність штурму, з одного боку,

і невеликі розміри гарнізону, з іншого, Олександр вирішив

залишити облогу міста своїм новим памфілілійським союзникам,

а сам рушив далі через Пісідію у Фрігію [3, pp. 73–74]. Нажаль,

жодної архітектурної пам’ятки, яка хоча б опосередковано була б

пов’язана з Олександром в регіоні не збереглося (найдавніші

архітектурні пам’ятки належать до доби еллінізму), однак, на

нашу думку інтерес у туристів в цьому контексті можуть

викликати такі об’єкти як пагорб Силію, біля якого безперечно

зупинявся Олександр розраховуючи необхідність штурму, пагорб

Аспенду, який македонські війська певний час тримали в облозі,

та, залишки античних доріг, якими проходили війська макдонян


180

(щоправда, ті залишки доріг, які ми можемо побачити сьогодні є

римськими за походженням і були прокладені приблизно на 300–

400 років пізніше доби Олександра Великого, але самі напрямки

доріг вірогідно не змінювалися з класичної доби).

В 190 р. до н.е. неподалік від Сіди відбулася ще одна важлива

морська битва цього разу так званої Сирійської війни між Римом

і царством Селевкідів. Селевкідські війська в цій битві очолював

один з найвизначніших полководців античності, герой Другої

Пунічної війни Ганібал Барка [Лівій. XXXVII. 23.]. Флот

Селевкідів зазнав поразки від флоту Родосу, який виступав на

боці Риму, однак завершити справу повним розгромом родосці не

змогли і змушені були відступити до Фасселіди [Лівій. XXXVII.

24.]. Точне місце цієї морської битви нам не відоме, але, судячи з

опису руху флотів у Тіта Лівія, можна припустити, що воно

знаходилося дещо на схід від півострова Сіди і цілком вірогідно,

що з морських мурів міста можно було спостерігати за ходом

бою. Сьогодні чудовий вигляд на бухту в якій відбувалися бойові

дії відкривається з популярного серед туристів майданчика, на

якому розташовані реставровані залишки храмового комплексу

Афіни та Аполлона і так звана Південна Базиліка.

Ще одна важлива сторінка в історії регіону пов’язана з

середземноморським піратством та боротьбою з ним. Гористі

узбережжя сусідніх Лікії та Кілікії були ідеально пристосовані

для розміщення піратських баз. Такі міста як Олімп та Коракесій

в І ст. до н.е. були важливими піратськими гаванями. Тісні

зв’язки з піратами мали також міста Памфілії. Наприклад Сіда

була одним з центрів перепродажу рабів, захоплених піратами [3,

pp. 146–147]. В середфні I ст. до н.е. піратство перетворилося на

справжню катастрофу для Риму оскільки морські розбійники

блокували шляхи підвозу продовольства, що могло спричинити

голод в Італії. Зрештою після прийняття так званого закону

Габінія, величезний римський флот на чолі з Гнеєм Помпеєм

було відправлено на боротьбу з піратами. В 67 р. до н.е. біля м.

Коракесій (сучасне місто Аланья) Помпей розгромив флот піратів

поклавши фактично край їх домінуванню в східному

Середземномор’ї [Плутарх. Помпей.28.1].

В добу Римської імперії Памфілія знаходилася в глибокому

тилу, тому бойових дій на території регіону не відбувалося.


181

Очевидно найбільш значним військовим епізодом цього часу

була облога Сіди племенами готів в 260 р. Готи скористалися

загальною кризою імперії і змогли організувати один з найбільш

зухвалих морських походів пройшовши від північного узбережжя

Чорного моря аж до півдня Малої Азії, грабуючи дорогою

римські провінції. Щоправда облога добре укріпленої Сіди

виявилася невдалою і захопити місто войовничим германським

племенам не вдалося. Стіни Сіди, перед якими стояли готські

завойовники, прекрасно збереглися до наших днів [6, pp. 165–

166].

Памфілія вірогідно стали ареною боротьби і під час так

званих арабо–візантійських воєн, однак жодних письмових

свідчень про ті чи інші військові виправи, що мали місце на

території регіону в нас немає. Хоча на сьогодні серед дослідників

практично не викликає сумнівів той факт, що саме зазначені

війни призвели до повного занепаду Памфілії. Також цілком

вірогідно, що після битви під Манцикертом в 1072 р. Памфілія

зазнала нападів сельджуків, однак в силу периферійності регіону

жодних письмових згадок про військові протистояння в регіоні

не збереглося.

Свою сторінку в історії регіону залишили і хрестоносці. Одна

з груп учасників Другого хрестового походу на чолі з

французьким королем Людовиком VII (в поході брала участь

також його дружина Елеонора Аквітанська) наприкінці 1147 року

підійшли до стін Атталеї (сучасна Анталья). Лише після тривалих

переговорів греки надали хрестоносцям флот для продовження

походу. Таким чином пробувши декілька місяців в Памфілії

французькі рицарі рушили далі до Антіохії [3, p. 224].

В XII ст. регіон переходить під контроль сельджуків після

чого військова активність в регіоні суттєво знижується, а

починаючи з XVI ст., коли встановлюється османське

домінування в східному Середземномор’ї настає тривалий

мирний період, який фактично продовжується до наших днів.

Таким чином ми бачимо, що не дивлячись на периферійність

Памфілія протягом античності і середньовіччя була важливим

театром воєнних дій. З регіоном в тій чи іншій мірі пов’язані

імена таких славетних античних полководців як Кімон,

Олександр Македонський, Ганібал, Гней Помпей та ін. Зазначені


182

події військової історії цілком можуть використовуватися як

історична основа для проведення військово-історичних

реконструкцій античної та ранньосередньовічної тематик.

Ще одним важливим ресурсом для розвитку військово-

історичного туризму є наявність фортифікаційних споруд. В

цьому відношенні Памфілія є досить перспективним регіоном. До

наших днів практично повністю збереглися мури елліністичного

та середньовічного періодів в таких містах як Сіда, Перга, Силій,

Атталея та частково Аспенд. Найбільший інтерес представляють

фортифікаційні споруди Сіди. Місто має дві фортечні стіни

(обидві збереглися практично повністю): елліністичну, довжиною

приблизно 1,5 км., зведену наприкінці III ст. до н.е. приблизно

через півтора століття після походів Олександра Македонського

[9, ss. 27–39; 12, ss. 37–65] та візантійську довжиною близько 350

м. [9, ss.39–40; 12, ss. 67–70], збудовано в період арабо–

візантійських воєн вірогідно в VII ст. [4, pp. 43–44; 5, pp. 178–

180]. Окрім цих двох фортифікаційних систем, які захищали

місто з сущі частково збереглися мури, які захищали гавань та

саме місто з моря [12, ss. 35–37]. Загалом ми можемо говорити

про досить рідкісний випадок практично повного збереження

фортифікаційної системи доби еллінізму. Особливий інтерес

викликають практично повністю збережена мала брама

елліністичних стін [12, ss. 54–65]. Огляд цих фортифікаційних

споруд дає прекрасне уявлення про те як виглядали укріплені

міста античності, як вибудувалася система їх оборони, які методи

могли використовуватися для їх облоги тощо. Нажаль, мури Сіди

не реставровані та практично не використовуються в туристичній

індустрії.

Дещо гірше збереглася оборонна система Перги. Її було

зведено приблизно в той самий час, що і мури Сіди [14, pp. 27–

29; 8, pp. 126–132]. Однією з візитівок міста є велика брама

елліністичної доби (аналогічну браму мала і Сіда, однак вона не

збереглася), яка хоча і збереглася частково, дає можливість

отримати уявлення про характеристики подібного роду

комплексів [7, ss. 57–62; 12, ss. 103–105]. Окрім великої брами

досить добре збереглася західна брама Перги та комплекс стін,

що прилягав до неї. Укріпленим був також акрополь міста, але

від його укріплень збереглися лише фрагменти [3, pp. 95–97].


183

Мури Сіди і Перги є зразками античних фортифікацій

зведених на рівнині позбавленій будь-яких природних укріплень.

В Памфілії відомий іще один варіант оборонної системи в якому

фортифікаційні споруди використовувалися для підсилення

природних укріплень. До таких фортець належав в першу чергу

Силій. Античне місто знаходилося на високому плато і мало

складну дворівневу (а в середні віки навіть трирівневу) систему

оборони, при цьому можливості рельєфу місцевості

використовувався максимально. Нижня тераса плато була

укріплена фортечною стіною з двома брамами в елліністичний

період [8, pp. 136–143; 14, pp. 33–35; 7, ss. 72–73]. Нижня лінія

оборони прикривала рампу, якою можна було піднятися на

вершину плато то головних міських воріт. В середні віки в

центральній частині міста було зведено ще й цитадель, яка стала

останнім рубежем міської оборони [4, pp. 20–21].

Тому немає нічого дивного втому, що Олександр

Македонський відмовився брати штурмом цю фортецю, а, араби

не могли оволодіти укріпленнями Силію в VII–IX [3, pp. 217–

222]. Загалом фортифікаційна система Силію прекрасно

збереглася і одним з найкращих зразків античної фортеці в Малій

Азії. На жаль, на сьогодні історико–археологічний комплекс

Силію практично ніяк не використовується в туристичній

індустрії.

Аналогічну систему укріплень, щоправда скромнішу за

розмірами і досить погано збережену мав Аспенд [7, ss. 88–89].

Прекрасним зразком середньовічних укріплень є фортечні

мури Атталеї. Вони були зведені сельджуками в XIV столітті, але

в їх основі лежать ще античні та візантійські укріплення. Нажаль,

значна частина мурів була знесена в XIX столітті, однак навіть та

їх частина, яка збереглася, особливо укріплення навколо гавані та

частина стін, що прилягають до брами Адріана дають прекрасне

уявлення про фортифікацію сельджукського періоду [7, ss. 11–12,

20–21; 3, pp. 216–217]. Говорячи про укріплення сельджукського

періоду варто також згадати величезну фортецю зведену

Алаадіном Кейкубатом в Аланьї (в античності місто називалося

Коракесій) та низку дрібніших фортець таких як фортеця Алари.

Хоча ці укріплення знаходяться в сусдіній історичній області

Кілікії, однак в силу того, що зараз Памфілія, Західна Кілікія та


184

східна Лікія фактично утворюють один туристичний регіон

Анталья ці об’єкти можуть бути легко долучені до туристичних

маршрутів по власне Памфілії.

Таким чином ми бачимо, що для повноцінного розвитку

військово–історичного туризму при чому в різноманітних його

формах в регіоні наявні всі необхідні ресурси. В той же час,

нажаль, вони практично жодним чином не використовуються.

Серед перспективних, на нашу думку напрямків можна

відзначити проведення військово-історичних фестивалів, та

реконструкцій наприклад пов’язаних з війнами Олександра

Македонського або середземноморським піратством доби

античності.

Так само ми можемо говорити про значну перспективу

екскурсійних турів на військово-історичну тематику. Наприклад,

можна говорити про маршрут походу того ж Олександра

Македонського Малою Азією. Не менш перспективним є

облаштування музейних комплексів військово-історичного

спрямування з використання фортифікаційних споруд доби

античності, в першу чергу фортеці Силію, що дало б можливість

провести реставрацію і забезпечити збереження пам’ятки з

одного боку та залучити туристів з іншого.

1. Alanyalı, H.S. Excavations and Resarch at Side in 2013 // Anmed. 12.

2014. pp. 94–108.

2. Bennet J. The Roman Army in Lycia and Pamphylia // Adalya. 10. 2007.

P.131–153.

3. Grainger Jh. Cites of Pamphylia. Oxbowbooks. Oksford, 2009. – p.255.

4. Foss C. The Cities of Pamphylia in the Byzantine Age// Cities, fortresses

and villages of Byzantine Asia Minor. Variorum. London. 1996. pp. 1–62.

5. Foss C.Attius Philippus and the Walls of Side // Zeitschrift für Papyrologie

und Epigraphik. 1977. Bd. 26. P.172–180.

6. Foss C. Bryonianus Lollianus of Side // Zeitschrift für Papyrologie und

Epigraphik. 1977. Bd. 26. P.161–171.

7. Lanckoroński K. Städte Pamphyliens und Pisidiens. Band. 1. Pamphylien.

F. Tempsky, G. Freytag. Prag, Wien, Leipzig. 1890 – 260 f.

8. McNicoll , A. Milner , N. Hellenistic Fortifications from the Aegean to the

Euphrates . Clarendon Press, 1997. – 230 p.

9. Mansel A.M. Die Ruinen von Side. Walter De Gruyter & Co. Berlin. –

1963. – 199 s.


185

10. Mansel, A. M. Bericht über Ausgrabungen und Untersuchungen in Mansel

A.M. Pamphylien in den Jahren 1946–1955 // Archäologische Anzeiger.

1956. 71. – s. 34–120.

11. Mansel, A. M. Bericht über Ausgrabungen und Untersuchungen in

Pamphylien in den Jahren 1957–1972 // Archäologische Anzeiger. 1975.

90 – ss. 49–96.

12. Mansel, A. M. Beriht Uber Asgrabungen und Unterchungen in Pamphilien

in der Jahren 1946–1955 // Archäologischer Anzeiger. – 1956. #71. ss. 34–

120.

13. Mansel A.M. Side. 1947–1966 yillari kazilari ve arastirmalarinin sonaclari.

Turk Tahir Kurumu Basimevi. Ankara, 1978. – 347 f.

14. Nossov K. Greek Fortifications in Asia Minor c.500–130 BC. – Oxford,

2009.

15. Арриан. Поход Александра. / Пер. М. Е. Сергеенко. Вступ. ст.

О. О. Крюгера. М. Миф. 1993 – 272 с.

16. Плутарх. Сравнительные жизнеописания в двух томах, М.: Наука,

1994. т.1. – 706 с.

https://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B5%D1%80%D0%B3%D0%B5%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BE,_%D0%9C%D0%B0%D1%80%D0%B8%D1%8F_%D0%95%D1%84%D0%B8%D0%BC%D0%BE%D0%B2%D0%BD%D0%B0


186

УДК 37.032

Попович І. М.

Викладач Київського технікуму готельного господарства

САМОПІЗНАННЯ ЯК ПРОЦЕС ПІЗНАННЯ СЕБЕ

Попович І. М. Самопізнання як процес пізнання себе. В статті

розглядаються поняття самосвідомості, аналізуються її структура та

форми. Наведені дані експериментального дослідження професійної

самосвідомості майбутніх психологів та робиться акцент на головних

труднощах процесу самопізнання.

Ключові слова: самопізнання, самосвідомість, особистість,

психологія.

Попович И. Н. Самопознание як процесс познания себя. В

статье рассматривается понятие самосознания, анализиируются его

структура и формы. Приводятся данные экспериментального

исследования профессионального самосознания будущих психологов и

отмечаются основные трудности процесса самопознания.

Ключевые слова: самопознание, самосознание, личность,

психология.

Popovich I. Self-knowledge as a process of self-knowledge. The self –

consciousness is explored, its structure and forms are analized in this article.

The data of experimental research of the future psychologists professional

conscionsness is giken as well as the main difficulties of the selfconciousness

process is marked.

Key words: self-knowledge, self-consciousness, personality, psychology

Вчення про самосвідомість має дуже давню історію. З його

зачатками ми зустрічаємось ще в древньоіндійській філософії.

Про неї згадують усі видатні філософи древньої Греції:

Аристотель, Платон, Сократ та інші. Наскільки був великий

інтерес до цього питання серед філософів та вчених того часу,

видно хоча б з того, що гасло «пізнай самого себе» було досить

поширеним. Самостійно вчення про самосвідомість з’явилося у

новій філософії, родоначальником якої був французький

філософ-ідеаліст Рене Декарт (XVII ст.). Висунута ним нова

концепція свідомості виявилася разом з тим і першою в історії

філософії і психології концепцією самосвідомості [3].


187

На даний час у вітчизняній психології переважають

описові і широкі тлумачення самосвідомості, наприклад, такого

типу як самосвідомість - це визначення своєї суті, свого місця в

суспільстві, в колективі, визнання своїх психологічних

особливостей, своїх можливостей, переживань і т.д. Для

психології важливо з’ясувати специфіку самосвідомості як

особливого феномену людської психіки. Спираючись на

досягнення сучасної психологічної науки і рівня теоретичного і

експериментального дослідження самосвідомості, можна

сформулювати як гіпотезу деякі моменти визначення її

специфіки в психологічному аспекті.

Необхідно підкреслити, що самосвідомість в психічній

діяльності особистості виступає як особливо складний процес

опосередкованого пізнання себе, розгорнутого в часі,

пов’язаного з рухом від одиничних ситуативних образів через

інтеграцію подібних численних образів в цілісне утворення – в

поняття свого особистісного «Я» як суб’єкта, відмінного від

інших суб’єктів. Багатоступінчастий і складний процес

самопізнання тісно пов’язаний з різноманітними

переживаннями, які в подальшому також узагальнюються в

емоційно-ціннісне відношення особистості до себе [4].

Центральним структурним компонентом самосвідомості є

самооцінка, що базується на об’єктивних результатах своєї

діяльності, дій, своїх

вчинків, з іншими людьми. При цьому людина повинна

постійно враховувати оцінку себе іншими.

В реальному житті людини самосвідомість проявляється в

нерозривній єдності своїх окремих внутрішніх процесів

самопізнання, емоційно-ціннісного ставлення до себе,

саморегуляції поведінки в найрізноманітніших формах

взаємодії людей в суспільстві [1]. Самосвідомість в цілому – це

динамічне утворення психіки, воно знаходиться в постійному

русі і не тільки в онтогенезі, але і в своєму повсякденному

функціонуванні. Розгляд самосвідомості як процесу в системі

психічної діяльності дає можливість зрозуміти реально існуючі

результати пізнання себе, емоційно-ціннісного ставлення до

себе і рівня саморегуляції, виявити причини тієї чи іншої

форми їх прояву [4].


188

При такому підході враховується внутрішня динаміка

процесу самосвідомості, різне співвідношення його внутрішніх

складових, які також впливають на детермінацію поведінки.

Самопізнання – початкова ланка і основа існування та

прояву самосвідомості; через самопізнання людина проходить

до певного знання про себе. Самопізнання людини може

здійснюватися лише через ставлення даної людини до інших

людей, через різноманітні форми зв’язку її «Я» з «Я» інших.

Самопізнання – складний, багаторівневий процес,

індивідуалізовано розгорнутий в часі: Самопізнання

здійснюється через різноманітні форми співвідношення самого

себе з іншими людьми [2].

Співвідношення знань про себе відбувається не в рамках

«Я» і інша людина , а в рамках «Я» і «Я», коли людина оперує

уже готовими знаннями про себе, в якійсь мірі сформованими,

отриманими в різний час, в різних ситуаціях.

З поняттям самосвідомості тісно пов’язане поняття

професійної самосвідомості, тобто усвідомлення себе

майбутніми психологами, своїх стосунків з людьми, їх рис

характеру, власних дій та вчинків, їх мотивів, цілей, розумових,

моральних, фізичних якостей тощо.

Нами було проведено експериментальне дослідження,

спрямоване на вивчення особливостей розвитку професійної

самосвідомості студентів-психологів. Як свідчить аналіз

результатів, протягом навчання у вузі зростає адекватність

професійної самооцінки, про що свідчить зменшення розриву

між «Я-реальним» і «Я-ідеальним» . На першому курсі цей

розрив становить 4,2; на 2-му - 3,7; на 3-му - 2,8; на 4-му -1,0

балів.

Результати методики Лірі [6]: якщо взяти до уваги всі ті

якості, які повинні бути властиві психологу, і ті якості, які

студенти приписують йому, то, звичайно, помітні значні

розбіжності між ними. Студенти явно переоцінюють

професійні якості психолога. В результаті отримуємо дивний

образ «ответственно-великодушной» особистості з рисами

деспотизму, догматизму, якій властиво переоцінювати свої

власні можливості і проявляти нетерпимість до критики, а

також бути нестримною у змінах свого товариства, бути


189

самозадоволеною. В результаті проведення тесту Лірі [6], ми

отримали значну відмінність між якостями, які виділяються як

професійні якості психолога, і тими якостями, які студенти

приписують своєму образу психолога. Якщо проаналізувати

«Я-реальне» студентів-психологів, то перед нами стане образ

покірно-сором’язливої особистості з високим почуттям

провини, із залежністю від думки оточуючих, компромісною

поведінкою.

І поряд з цим, студентам властиві такі риси як чесність,

безпосередність, наполегливість при досягненні цілі,

впевненість і незалежність, скептицизм, реалістична база

суджень. Результати показують, що досліджувані більш

наближені до гармонійної особистості, чим їх образ «Я-

ідеального» і професійного психолога.

Поряд з тим, студенти бачать риси, які не властиві їм в

ідеальному «Я», але в гіперпрояві. А так як для студентів немає

різниці в «Я-ідеальному» і «Я-психолог», то образ психолога

ідентичний «Я-ідеальному».

Ми отримуємо значні розходження між тими рисами

психолога, які повинні бути, і тими рисами, якими наділяють

студенти психолога. Це наштовхує на думку, що у студентів-

психологів не сформований образ психолога. Вони бачать

психолога як ідеальну людину, проте і цей образ у них далекий

від істини. В «Я-ідеальному» чітко виражена акцентуація

якостей.

Два основні рівні самопізнання /самопізнання в системі

«Я» і інша людина, і «Я» і «Я», тобто в системі співвідношення

себе з самим собою /, а також основні прийоми самопізнання /

самоприйняття, самоспостереження, самоаналіз і само

осмислювання / розглядаються в контексті найбільш суттєвого

джерела самопізнання – безпосередньої взаємодії людей в

процесі спілкування, під час якого формується, розвивається і

проявляється система відношень «суб’єкт-суб’єкт».

Процесу самопізнання характерна деяка інерційність. У

кожного складається узагальнена думка про самого себе, іноді

вона в цілому або в окремих своїх сторонах не відповідає

дійсним суттєвим особливостям даної людини. Крайність цієї


190

невідповідності може бути виражена або в перебільшенні, або в

зменшенні своїх суттєвих особливостей.

Важливе місце в змісті самосвідомості людини посідає

усвідомлення свого місця в житті. У зміст самосвідомості

входить, як істотна сторона, усвідомлення свого власного

становлення і розвитку. Воно проявляється у здатності

зберігати єдність своєї особи на фоні безперервних її змін, в

здатності враховувати минуле і у теперішньому. передбачати

майбутнє тощо.

Форми самосвідомості (позитивні і негативні) виникають і

розвиваються не самі по собі. Вони породжуються умовами

життя особистості, умовами її навчання і виховання.

Формування самосвідомості особистості, її позитивних і

негативних якостей залежить від того, як конкретно

складаються умови її життя, взаємини з оточуючими, від тієї чи

іншої участі особистості у житті колективу, від місця, яке вона

посідає у цьому житті, участі її у трудовій діяльності, від

багатства знань і рівня культури тощо [3]. Самопізнання, як і

будь-яка інша форма пізнання, не приводить до кінцевого,

абсолютного завершення знань. Будь-який об’єкт пізнання, а

людина особливо, є невичерпною. Самопізнання як процес

проявляється в безперервному русі від одного знання про себе

до іншого знання, його уточнення, поглиблення, розширення

тощо. Головною умовою, що визначає безперервність зміни

знань про себе, є динамізм самої реальної дійсності і взаємодії з

іншими людьми.

Складність самопізнання в тому, що в ньому суб’єкт

пізнання є одночасно і об’єктом пізнання. Якщо в звичайному

пізнанні суб’єкт і об’єкт розчленовані і від диференційовані, то

в самопізнанні вони злиті. Мають місце труднощі процесу

самопізнання /що підтвердили результати досліджень/ у

звичайному нормальному його прояві такі замасковані його

тенденції, як інерційність, нахил до захисту своєї звичайної

думки про себе, до опору деяким фактам і до тенденціозного їх

тлумачення. Всі ці внутрішні труднощі процесу самопізнання

виходять, в свою чергу, із тієї специфіки самосвідомості, яка

складається із єдності суб’єкта і об’єкта в його процесах та в

необхідності їх диференціювання і у випадках пізнання


191

суб’єктом самого себе, коли він дивиться на себе як на іншого,

мов би незалежно по відношенню до себе [2].

Складність самопізнання полягає ще і в тому, що воно

орієнтоване на людину, на її внутрішній світ, який багатий

суб’єктивним, індивідуальним, самобутнім. Все це і є об’єктом

подальших досліджень в психології.

1. Кулюткин Ю.Н. Особистість: внутрішній світ і самореалізація

// Сухобская Р.С. Упоряд., СПб., 1996. — С. 13.

2. Маралов В.Г. Основы самопознания и саморазвития: учеб. пособие

для студ. сред. пед. учеб., заведений / В.Г. Маралов. — 2-е изд.,

стер. — М.: Издательский центр «Академия», 2004. — 256 с.

3. Винославська О.В. Психологія: навчальний посібник /

О.В. Винославська, О.А. Бреусенко-Кузнєцов, В.Л. Зливков,

А.Ш. Апішева, О.С. Васильєва. — К.: Фірма «ІНКОС», 2005. —

351 c.

4. Боришевський М.Й. Особистість у вимірах самосвідомості / М.Й.

Боришевський. — Суми: «Еллада», 2012. — 608 с.

5. Приходько Ю.О. Психологічний словник-довідник: навч. посіб. /

Ю.О. Приходько, В.І. Юрченко — К.: Каравела, 2012. — 328 с.

6. Собчик Л.Н. Методы психологической диагностики. Вып. 3.

Диагностика межличностных отношений. Модифицированный

вариант интерперсональной диагностики Т. Лири. Метод.

руководство / Л.Н. Собчик. — М., 1990.


192

УДК 172.12:502.3

Соляник С. Ф.




ЕКОЛОГІЧНА ЕТИКА У СИСТЕМІ СУЧАСНИХ

ЦІННІСНИХ ПРІОРИТЕТІВ

Соляник С. Ф. Екологічна етика у системі сучасних ціннісних

пріоритетів. У статті розглядається проблема формування екологічних

цінностей. Визначено роль і місце екологічної етики у процесі формування

майбутніх фахівців. Проаналізовано необхідність екологізації етики як

основного принципу формування етичних цінностей у системі сучасних

ціннісних пріоритетів.

Ключові слова: етика, інноваційна екологічна етика, екологічна

криза, сучасні ціннісні пріоритети, екологічний закон, коекзистенція

природи і суспільства.

Соляник С. Ф. Экологическая этика в системе современных

ценностных приоритетов. В статье рассматривается проблема

формирования экологических ценностей. Определена роль и место

экологической этики в процессе формирования будущих специалистов.

Проанализирована необходимость экологизации этики как основного

принципа формирования этических ценностей в системе современных

ценностных приоритетов.

Ключевые слова: этика, инновационная экологическая этика,

экологический кризис, современные ценностные приоритеты,

экологический закон, коэкзистенция природы и общества.

Solianyk S. Environmental Ethics in the system of modern value

priorities. The article reviews the problem of forming environmental values.

The author identifies the role and place of environmental ethics in the process of

future experts training. The necessity of environmentalization of ethics as the

main principle of ethics values formation in the system of modern value

priorities has been analysed.

Key words: ethics, environmental ethics, environmental crisis, modern

value priorities, modern ethics.


193

Сучасне суспільство знаходиться в умовах все наростаючої

жорсткої екологічної кризи, яка перетворюється на гостру

проблему всієї цивілізації. Вплив екологічних чинників на всі без

винятку реалії політичного, економічного, демографічного,

соціогуманітарного та духовно-морального розвитку держави

нині настільки очевидний і масштабний, що нехтування ним

недалекоглядне і безвідповідальне [1]. В ситуації, що склалася

під загрозою опинилося життя людини на Землі.

Спотворюючи природне довкілля, ми водночас спустошуємо

і наші серця, і наші душі, і наш розум. Тому екологічна криза, яку

ми переживаємо сьогодні, є свідченням кризи моральної і

вимагає загальнолюдського, точніше морального вирішення.

Зрозуміло, що подолання сучасної екологічної кризи потребує

фундаментальної зміни нашого способу життя, воно потребує

нової етики, одним із принципів якої, зокрема є «благоговіння

перед життям» (А. Швейцер).

Якщо в основі традиційної етичної системи цінностей

найвищою цінністю і основним джерелом розвитку історії

вважалася людина, то на початку нового тисячоліття, що

характеризується глибокими соціальними змінами в усіх сферах

людського життя, коли руйнуються старі системи цінностей,

сучасна екологічна етика, визнаючи людину як незаперечну

цінність, розширює це розуміння до масштабу «екосистемного

блага», вводячи «світ природи» у світ людських цінностей, тим

самим утверджуючи самоцінність природних об’єктів. Як

зазначає німецька дослідниця Ангеліка Кребс, прагнучи подолати

традиційне обмеження етики системою міжлюдських стосунків,

визначає екологічну етику, як таку, котра займається питанням

етично належного ставлення людини до природи [2, с. 33].

Отже, в ієрархії цінностей на найвищий щабель екологічна

етика ставить гармонійне і рівноправне співтовариство людей та

всіх інших компонентів природи – флори та фауни. На думку

німецького філософа Райнера Штульмана-Рейца, екологічна

етика встановлює і обґрунтовує моральні норми відношення

людини з природою. А також повинна розглядати і природу, і

людину як рівноправних партнерів [2, с. 33].

Людина не має права вирішувати з позицій користі та

цілепокладання питання про цінність і право на життя того або


194

іншого біологічного виду. Вона має не допускати втрат у

біорізноманітті, турбуватися про збереження всіх видів і об’єктів

природи. Проблему моральних цінностей у відносинах із

природою людині потрібно вирішувати виходячи з того, що

екосистеми і співтовариства людей є не просто автономними

моральними суб’єктами, але які є взаємопов’язаними сутностями

світу людини.

Екологічна етика – це не лише етика окремої особистості або

соціуму, заснована на екологічних імперативах культури, адже

перейнята духом моральної включеності в самосвідомість, вона є

своєрідною універсальною етикою людської діяльності, що

визначає розвиток людської спільноти в цілому й такою, що

стосується не тільки людей, а й природи й встановлення

взаємовідносин між ними [3, c. 91-93]. Отже, екологічна етика

орієнтована на розвиток самосвідомості як окремої людини, так і

суспільства в цілому, вона прагне до формування такого

світосприйняття та світоставлення, що відбиває готовність

людини прийняти на себе відповідальність не тільки за саму себе,

але й за людську цивілізацію в цілому. Людина розглядається не

тільки як істота, що пасивно споглядає, але й як страждаюча,

чуйна до будь-яких екологічно небезпечних ситуацій і небайдужа

стосовно будь-яких форм життя [3, с. 91-93]. Тільки розглядаючи

природу як партнера людини, можливе їх розумне, одухотворене

співіснування, яке виявляє себе у:

– ставленні до природних об’єктів, що визначаються не

матеріальними, економічними, правовими чи релігійними

настановами, а моральними нормами і принципами;

– моральному обов’язку стосовно до природи, який стає

частиною моральної свідомості, завдяки чому відбувається

екологізація традиційних норм і принципів – виникає «екологічна

совість»;

– появі нових моральних принципів, що сприяють

доповненню старих принципів корисності та цілевідповідності у

відносинах із природою.

Італьянський філософ-екзистенціаліст Н. Аббаньяно вдало

назвав позитивний тип взаємин з природою «коекзистенцією».

Коекзистенціювання з природою – не просто вимога часу, але й

умова самозбереження людства. На цьому ґрунті й виникає


195

принципово нова етика німецького американського філософа

екзистенціаліста Г. Йонаса – «етика відповідальності». Він

вважає, що головним завданням нової етики є встановлення

надійного контролю за власною непомірною технологічною

могутністю людей. Для цього пропонується трансформація

кантівського категоричного імперативу в імператив новий,

адекватний новому характеру людської діяльності: «чини так,

щоб наслідки твоєї діяльності узгоджувалися з продовженням

автентичного людського життя на Землі [4, с. 206-207]». Як

наслідок, в екологічній етиці з’являються різноманітні підходи до

цієї проблематики узагальнені в праці «Етика для майбутнього в

дискурсі з Гансом Йонасом», де відповідальність за природу і

довкілля постає як фундаментальна вимога сьогодення [5, с. 197].

Бути відповідальним означає думати про інших та про

наслідки своїх вчинків - чи не завдадуть вони шкоду Іншому.

Людина, якій притаманна свобода волі та свобода вибору, здатна

осмислено обирати той або інший шлях поведінки (з

урахуванням можливих наслідків), а тому й нести

відповідальність за обране нею та здійснене.

Моральна відповідальність людини за збереження природи –

такий етичний принцип відзначено на конференції ЮНВТО у

Ріо-де-Жанейро в 1992 р. [6]. Людина не повинна «керувати»

природою, вона має навчитися кооперуватися з її силами з метою

гармонійного співіснування всього живого, про що свідчить

закон екології сформульований американським екологом Б.

Коммонером, який наголошуює на тому, що природа знає краще і

їй потрібно довіритись, але не керувати нею.

Своє бачення відповідальності висловив у своїх працях

російський вчений М. Моїсеєв, який наголошував на рішучій

відмові від пануючої стратегії життя людства, на визнанні і

ствердженні нової стратегії, що ґрунтується на усвідомленому

виборі і розумних обмеженнях, збереженні біосфери. Це

відповідальність, що завбачає - вчиняти так, як на твоєму місці

має вчинити інша розумна моральна істота, вимагає ніколи не

обмежуватися прагматичним ставленням до природи, пам’ятати,

що будь-яка жива істота є самоцінною і розвивається за своїми

внутрішніми закономірностями. Саме людині у взаємовідносин з

природою належить роль вільного та відповідального суб’єкта,


196

що досить чітко вказує на особисту відповідальність за стан

навколишнього середовища [7].

Морально-екологічна відповідальність розглядається як

усвідомлена людиною необхідність такої екологічної діяльності,

яка орієнтована на принцип коеволюції людини і природи та

подальшу гармонізації їх взаємодії. Тому відповідальність

виступає як «розподілена» відповідальність, оскільки вона не

може вибірково обмежено відноситися до будь-якої країни, це

відповідальність кожного з нас, так як характеризує прийняття

рішення, яке має вагоме значення для подальшого розвитку

людства в цілому.

Досліджуючи екологічну відповідальність, білоруська

дослідниця Т. Мішаткіна, виокремлює такі принципові

постулати:

– необхідним є перехід від «моделі превалювання» над природою

до «моделі співіснування» людини і природи, що завбачає

встановлення стійкої рівноваги між сучасним та минулим

екосистемним існуванням;

– нова концепція охорони навколишнього середовища має

включати в собі захист середовища існування «братів менших»,

не стільки для людини, як від людини;

– необхідно навчатися керувати собою, для чого потрібно

розвивати такі якості як: самообмеження, відповідальність,

чесність, справедливість; стверджувати віру в цінності любові,

альтруїзму, взаємодопомоги, прав людини і права Іншого живого;

– потрібно прагнути до примирення конфліктів (економіку і

виробництва з екологією), оцінюючи все за моральними

критеріями [8].

У свою чергу екологічна відповідальність утверджує

принцип людської відповідальності за збереження

навколишнього середовища. А етико-екологічна відповідальність

передбачає соціальну відповідальність за адекватні економічні,

юридичні та інші форми діяльності, що розкриваються через

взаємодією мотиваційно-ціннісних і оціночно-результативних

компонентів. При цьому базовим виступає ціннісний компонент.

Саме він визначається соціальними мотивами ставлення людини

до природи, розумінням універсальної цінності.


197

Таким чином, моральна та правова відповідальність виступає

базовим підґрунтям екологічної етики – це насамперед

відповідальність перед нашими нащадками, це моральна

відповідальність вчених, індивідуальна, особиста

відповідальність за природу, відповідальність за існування

людства, екологічна відповідальність, що знаменує собою

відповідальність суб’єкта за наслідки своїх дій (про що

неодноразово наголошували В. Вернадський, О. Леопольд,

А. Швейцер, Г. Йонас). В загальному значенні - це готовність і

здатність людини діяти по відношенню до навколишнього

середовища і до всього живого у відповідності зі своїми

моральними якостями. Це усвідомлення людиною необхідності

екологічної діяльності, яка орієнтована на гармонійне

відношення людини і природи у їх взаємодії.

В останні десятиліття XX - початку XXI ст. в зарубіжній та

вітчизняній філософській думці активно обговорюються

екологічні проблеми, відповідаючи на питання: «Як нам

гармонійно жити з природою?» Принцип відповідальності

характеризує прийняття рішень, реалізації яких має кардинальне

значення для всього живого на Землі. Насамперед, він спонукає

до переходу від «моделі панування» до «моделі співіснування»,

яка пропонує встановлення гармонійної рівноваги між сучасним

існуванням і екосистемним минулим. Принцип відповідальності

сприяє розвитку таких моральних якостей людства, як

самообмеження, відповідальність, чесність, справедливість і

закріплює віру у такі загальнолюдські цінності як: любов,

альтруїзм, взаємодопомога, права людини і права Іншого живого.

Саме проблеми екологічної етики об’єктивно обумовлюють

необхідність перебудови поглядів і уявлень, коли засвоєні знання

і екологічні норми стають власними переконаннями людини,

внутрішніми регуляторами її поведінки щодо природи. «Розвиток

екологічної етики вимагає активізації совісті і відчуття обов’язку,

адже екологічна етика починається не з наукових аргументів, а з

відчуття солідарності з природою, благоговінням перед нею» [9,

с. 44]. Екологічні знання повинні стати імперативом поведінки,

лише тоді можна говорити про екологічну свідомість людини, а

не лише про її передумови. Для цього необхідно виробити певні

узагальнені принципи, моделей поведінки і діяльності в


198

навколишньому середовищі, які реалізують духовні та фізичні

потреби людини та не завдадуть шкоду довкіллю.

Екологічна етика має розкрити сутність процесів взаємодії

людини і природи, їх взаємозалежності й необхідності

дбайливого ставлення до навколишнього середовища. Вона

покликана сформувати почуття відповідальності перед

нинішніми і майбутніми поколіннями за збереження багатств

природи. Таким чином, при подальшому формуванні екологічних

норм і цінностей для оптимального вирішення екологічних

проблем в Україні конче потрібна добре поставлена екологічна

освіта. Вона має враховувати специфічні риси українського

характеру, особливості українського менталітету ігнорування

яких позбавить ефективності заходи, спрямовані на підвищення

рівня екологічної культури, чи формування нового екологічного

мислення.

Отже, головним джерелом самоусвідомлення в сучасному

світі, базисом національної самоідентифікації, яке допоможе

інтегрувати і зберегти цілісність українського народу,

забезпечити взаємозв’язок і спадкоємність поколінь має стати

формування і подальший розвиток екологічної свідомості

українців.

1. Кисельов М. М. Екологія туризму / М. М. Кисельов. Туризмологія:

концептуальні засади теорії туризму. Монографія. – К.: Видавничий центр

«Академія», 2013. – С. 98.

2. Єрмоленко А. М. Соціальна етика та екологія: монографія / А. М.Єрмоленко. –

К.: Лібра, 2010. – С. 33.

3. Карпенко К. І. Природа і жінка. Перспективи екофемінізму в Україні / К. І.

Карпенко. – Харків: «Крук», 2005. – С. 91-93.

4. Йонас Г. Майбутнє людства і майбутнє природи / Ганс Йонас [пер. з нім.] //

Принцип відповідальності. У пошуках етики для технологічної цивілізації. – К. :

Лібра, 2001. – С. 206-207.

5. Єрмоленко А. М. Комунікативна філософія: підруч. / А.М. Єрмоленко. – К.:

Лібра, 1999. – С. 197.

6. www. UN.org /russian / conferen / wssd / agenda 21 / index. htm.

7. Моиcеев Н.Н. О мировоззрении и миропонимании // Экология и жизнь. – №4. –

1999.

8. Этика: учеб пособие / под ред Т.В. Мишаткиной, Я.С.Яскевич. – Минск, 2006.

9. Юрченко Л. І. Екологічна культура в контексті екологічної безпеки: монографія

/ Л.І. Юрченко. – К.: Вид-во ПАРАПАН, 2008. – С. 44.


199

УДК 378. 147: 37. 013. 43

Матвєєва Г. В.

Кандидат педагогічних наук, старший викладач

кафедри соціально-гуманітарних дисциплін

Київського університету тризму, економіки і права

ЕКСКУРСІЯ ЯК ПЕДАГОГІЧНИЙ ПРОЦЕС

І АКТИВНА ФОРМА ВИВЧЕННЯ СОЦІАЛЬНО-

ГУМАНІТАРНИХ ДИСЦИПЛІН

Матвєєва Г. В. Екскурсія як педагогічний процес і активна форма

вивчення соціально-гуманітарних дисциплін. У статті розкривається

сутність екскурсії як навчально-виховного процесу та її переваги як

активної форми вивчення дисциплін соціально-гуманітарного циклу.

Ключові слова: екскурсія, педагогічний процес, активна форма

навчання, екскурсійна методика, соціально-гуманітарні дисципліни.

Матвеева Г. В. Экскурсия как педагогический процесс и

активная форма изучения социально-гуманитарных дисциплін. В

статье раскрывается сущность экскурсии как учебно-воспитательного

процесса и ее преимущества как активной формы изучения дисциплин

социально-гуманитарного цикла.

Ключевые слова: экскурсия, педагогический процесс, активная

форма обучения, экскурсионная методика, социально-гуманитарные

дисциплины.

Matvieieva H. Еxcursion аs а pedagogical process and an active form

of social and humanistic studies. The article deals with the essence of the

excursion аs а pedagogical process and her preferences as an active form of

social and humanistic studies.

Key words: excursion, pedagogical process, active form of training,

excursion’s methods, social science and humanisties.

Актуальність дослідження. Динамічні соціально-політичні

зрушення, суспільні виклики в усіх галузях сучасного життя,

необхідність забезпечення державного замовлення на підготовку

професіоналів, здатних ефективно здійснювати розвиток

суспільства обумовлюють вдосконалення якості функціонування

вищої школи, освітнього процесу. В зазначеному контексті вкрай


200

важливим видається відбір таких форм навчальної діяльності

студентів, котрі б робили її цікавою, емоційно насиченою,

естетично та психологічно привабливою.

Вивчення генези вітчизняної освіти свідчить, що серед

найефективніших форм і методів виховного впливу на

особистість визначальне місце належить екскурсіям.

Як освітній метод екскурсії започаткували активні форми

навчання на противагу схоластиці та рутині в навчанні, що

сприяло народженню й розвитку нової педагогіки [10].

У наукових працях провідних вітчизняних педагогів та

екскурсознавців здійснювалось багатоаспектне дослідження

екскурсії як суспільного явища, зокрема вплив екскурсійного

методу навчання на освітній процес [1, 3, 5, 8, 9].

Дослідження особливостей екскурсії та педагогічна практика

дають підставу для висновку про те, що й саму екскурсію

доцільно розглядати як довершений педагогічний процес.

Мета статті: обґрунтувати сутність екскурсії як педагогічного

процесу та розкрити її ефективність у вивченні дисциплін

соціально-гуманітарного циклу.

Виклад основного матеріалу статті. Сутність екскурсії як

навчально-виховного процесу зумовлена її особливостями:

значне використання наочності, чітка тематичність екскурсійного

матеріалу, розвинена педагогічна методика повідомлення нових

знань. Екскурсійний процес заснований на дидактичних

принципах. Як і в будь-якому педагогічному процесі, в екскурсії

є учасники навчального процесу: той, хто передає знання

(керівник екскурсії), та ті, хто їх набуває (екскурсанти).

Взаємодія всіх учасників становить основу екскурсійного

педагогічного процесу.

Структуру екскурсійно-педагогічного процесу подаємо

таблицею I.


201

Таблиця I

Мета екскурсійно-педагогічного процесу є віддзеркаленням

результату педагогічної взаємодії в екскурсії.

Принципи екскурсії як навчально-виховної взаємодії –

основні вихідні положення, що випливають із закономірностей

навчання та виховання і обумовлюють напрями досягнення мети

екскурсії. В екскурсійному процесі використовуються такі

принципи навчання: 1) принцип науковості (викладення

матеріалу на підставі перевірених наукових даних); 2) принцип

ідейності, заснований на понятті ідея (застосування досконалого

плану дій, спрямованого на досягнення мети екскурсії). Ідейність

в екскурсійному процесі також передбачає прихильність певним

ідеям, які виражають життєву позицію керівника екскурсії; 3)

принцип доступності та зрозумілості (врахування особливостей

екскурсійної аудиторії: освіта, вік, інтелектуальні, естетичні,

вольові якості); 4) принцип переконливості (вдала аргументація у

викладенні змісту екскурсії); 5) принцип зв’язку наукових знань

із життям (розкриття теми з урахуванням законів суспільно-

історичного розвитку).

Зміст екскурсійно-педагогічного процесу – культурна

спадщина, яка передається багатьом поколінням громадян. Зміст

екскурсії міститься в контрольному та індивідуальних текстах.

Спільне в текстах виявляється в однаковому змісті; різниця в

тому, що контрольний текст – це необхідний для вичерпного

розкриття всіх підтем екскурсії матеріал (факти, приклади тощо),

а індивідуальний текст створюється на основі контрольного

особисто кожним екскурсоводом відповідно до маршруту

екскурсії і відбиває її структуру (вступ, основна частина

(підтеми) та висновки) [8, с. 82].

Форми екскурсійного процесу – способи реалізації екскурсії

як педагогічного процесу (екскурсія-спостереження, екскурсія-

Структура екскурсійно-

педагогічного процесу

Мета принципи зміст форми методи засоби


202

дослідження, ілюстрована лекція, музейна тематична екскурсія,

рекреаційна прогулянка тощо).

У сучасній педагогіці, туризмології досліджуються форми та

методи діяльності, пов’язані з поняттям «анімація», що

визначається як здатність забезпечити ефективність

пізнавального процесу розважальними засобами, тобто

поєднання навчання із задоволенням [2, 6, 7]. До анімаційних

прийомів С. Килимистий відносить: театралізацію, історичну

реконструкцію, етношоу, пізнавально-розважальну гру [6, с. 161].

В зазначеному контексті актуальним є «розроблення та

впровадження інноваційних форм екскурсійного продукту

(наприклад, анімаційних екскурсій, екскурсій-квестів тощо)»

[8, с. 83].

Методи екскурсійно-педагогічного процесу – «упорядковані

способи діяльності вчителя і учнів, спрямовані на виконання

навчально-виховних завдань» [4, с. 206]. Серед методів навчання,

запозичених екскурсознавством у педагогіки, – вербальні, наочні

та практичні. Вербальні методи – усний виклад екскурсійного

матеріалу, бесіда, пояснення, переказ змісту літературного

джерела, цитування. Наочні методи – демонстрація об’єктів у

природі чи на зображеннях. Практичні методи – самостійний

огляд і вивчення об’єктів [1, с. 38-39; 5, с. 49].

В екскурсійній методиці поєднуються традиційні методи

навчання і виховання, однак в екскурсії простежується значне

переважання наочності.

Екскурсійна методика – це сукупність ―вимог і правил, які

висуваються до екскурсій, а також сума методичних прийомів

підготовки і проведення екскурсій різних видів, на різні теми і

для різних груп людей» [1, с. 40]. Теоретична та практична

діяльність провідних фахівців екскурсійної справи

(В. Бабарицька, Н. Гецевич, С. Грибанова, Б. Ємельянов, С.

Попович, І. Чагайда та ін.) узагальнює значний досвід

екскурсійної методики [1, с. 38-90; 3, с. 39-43; 5, c.107-175; 8, с.

80-83; 9, с. 125-174].

Педагогічні методи передавання знань (індуктивні та

дедуктивні) використовуються в кожній екскурсії.

Метод індукції використовується як у розповіді – за

необхідності здійснити перехід від окремих подій і фактів до


203

цілісної картини зображуваного, так і в показі – при переході від

характеристики одного об’єкта до загальної характеристики

тематично поєднаних об’єктів. Так, після характеристики

Андріївської церкви дається цілісна характеристика

Андріївського узвозу, необхідна для повного розкриття теми

екскурсії «Андріївський узвіз».

Метод дедукції застосовується у процесі переходу від

загального до часткового, наприклад, при показі Подолу зі

Старокиївської гори після характеристики стародавнього Києва.

У сучасному екскурсознавстві актуальності набуває

інтерактивна методика – пряме залучення учасників екскурсії до

дії. Принцип інтерактивності найчастіше використовується у

діяльності музеїв, які ставлять за мету ―живе спілкування»

екскурсантів з об’єктами, надаючи можливість торкатись

експонатів, примушувати їх працювати, опановуючи на практиці

нові знання. Засоби в екскурсійному навчально-виховному

процесі – матеріалізовані предметні способи діяльності, роботи зі

змістом. В екскурсійному процесі засобом виступає методичний

прийом, який є способом викладу змісту екскурсійного

матеріалу.

В екскурсії використовуються прийоми показу (панорамний

огляд, порівняння, реконструкції, локалізації, аналогії, руху

тощо) та прийоми розповіді (екскурсійної довідки, опису,

характеристики, пояснення, коментування, цитування, запитань-

відповідей тощо) [8, с. 82]. Деякі дослідники виокремлюють

методичні прийоми руху – «рух екскурсантів навколо об’єкта з

метою кращого його спостереження, а також прийом показу

екскурсійних об’єктів, споруд, вулиць, архітектурних ансамблів,

майданів [9, с. 161].

Вибір методичних прийомів для проведення екскурсії

залежить від її тематики та особливостей. Так, у краєзнавчій

екскурсії застосувуються прийоми розповіді та показу

(вербальний опис об’єктів, пояснення, коментарі, цитування);

демонстрування наочних матеріалів, реконструкція об’єктів та

подій і т. ін.; особливі методичні прийоми (зустрічі з видатними

людьми краю тощо). У природознавчій екскурсії враховується її

особливість: джерелом інформації є сам об’єкт, а не пов’язані з

ним події. З прийомів розповіді використовуються опис,


204

пояснення, характеристика; із прийомів показу – наочно-

ілюстративний, звуковий матеріал: (гербарії, фонограма голосів

птахів, шуму моря тощо). У мистецтвознавчих та музейних

екскурсіях (історичній, літературній) при аналізі об’єктів

застосовуються прийоми порівняння, реконструкції (наприклад,

при відтворенні пам’ятника за якою-небудь його частиною, що

збереглася, або картини життя під час демонстрування інтер’єру).

Надмірна насиченість музейної екскурсії експонатами потребує

лаконічності, чіткості та емоційності розповіді, чим

обумовлюється переважне використання прийому опису чи

характеристики об’єкта.

Вищевикладене визначає педагогічну сутність екскурсійного

процесу, що передбачає виконання трьох суспільно значущих

завдань: просвітницького (дидактичного), виховного та

розвивального. Просвітницьке завдання екскурсійного процесу

полягає в передаванні екскурсантам наукових знань про історико-

культурний досвід людства; виховне завдання екскурсії

обумовлено суспільною доцільністю формування світоглядних

орієнтирів, етикету мовлення та спілкування учасників

екскурсійного процесу; розвивальне завдання полягає у

здійсненні на основі отриманих знань всебічного розвитку

особистості. Отже, у процесі екскурсії здійснюється

цілеспрямований педагогічний вплив: навчання + виховання +

розвиток, що обумовлюється як об’єктивними чинниками

(об’єкти екскурсійного показу, соціально-історичні особливості,

культурні традиції народу, покладені в основу екскурсійного

матеріалу тощо), так і суб’єктивними – діяльністю фахівця

екскурсійної справи (його професійними та особистісними

якостями, рівнем фахової компетентності, професійної

майстерності, зовнішньою привабливістю, манерою поведінки,

культурою мовлення та спілкування, ціннісними орієнтаціями,

психологічними особливостями учасників екскурсії тощо).

Основу екскурсійного педагогічного процесу становить

взаємодія всіх його учасників. Як сучасний педагогічний процес

екскурсія передбачає діалогічну рівноправність, засновану на

активності обох її сторін.


205

Враховуючи спорідненість діяльності педагога і фахівця

екскурсійної справи, для екскурсознавця актуальним є досконале

володіння педагогічною технікою.

Педагогічна техніка – комплекс знань та навичок,

необхідних педагогу для ефективного застосування на практиці

обраних методів педагогічного впливу [4, с. 329]. Педагогічна

техніка екскурсознавця передбачає: навички спілкування з

урахуванням диференційованого підходу щодо різних категорій

екскурсантів; вміння керувати увагою своєю й аудиторії; вміння

орієнтуватися у душевному стані учасників екскурсії та

створювати оптимальний для засвоєння матеріалу психологічний

клімат (керування емоціями екскурсантів, здатність викликати у

них необхідні для співпереживання явищам і подіям почуття);

володіння культурою мовленнєвих та позамовних чинників

спілкування тощо.

Вищевикладене дає підстави для висновку про доцільність

трактування екскурсії як педагогічного процесу.

Також зазначені особливості дозволяють розглядати

екскурсію як одну з найбільш ефективних форм активного

навчання у вищій школі, зокрема дисциплін соціально-

гуманітарного циклу.

Різноманітність тематики, емоційна насиченість,

заглиблення в тему, яка вивчається, значні розвивальні

можливості; діалогічна, творча взаємодія, активна пізнавальна

діяльність та самовираження у процесі екскурсії; сприятливий

психологічний клімат, можливість самостійного

післяекскурсійного дослідження, а відтак і формування суспільно

та професійно необхідних якостей (комунікативних, емпатійних,

креативних, дослідницьких, вольових тощо) приваблюють

студентів до опанування університетських дисциплін

екскурсійним методом.

У вивченні соціально-гуманітарних дисциплін екскурсія як

форма активного навчання найбільш ефективно реалізується при

вивченні екскурсознавства, музеєзнавства, історії, педагогіки,

географії туризму, релігієзнавства, культурології, етики і

естетики, організації виставкової діяльності, світової культури

мистецтв. Це історичні, релігієзнавчі, краєзнавчі,

літературознавчі, мистецтвознавчі, архітектурно-будівні, міські


206

та позаміські оглядові екскурсії, прогулянки вихідного дня.

Значною ефективністю відзначаються інноваційні, ігрові

навчальні екскурсії (екскурсія-квест, екскурсія анімаційного

спрямування), музейні екскурсії за принципом інтерактивності.

Важливими для інтелектуального розвитку студентів є знання

про життєдіяльність видатних постатей науки та культури

України, і ці знання можуть змістовно й цікаво доповнюватися

екскурсіями в музеях-квартирах видатних учених, педагогів,

письменників, художників, діячів українського театру та кіно.

Практика доводить педагогічну сутність екскурсії й

підтверджує доцільність використання при вивченні соціально-

гуманітарних дисциплін екскурсії як активного методу навчання,

який на основі своєї атрактивності, емоційного наповнення

матеріалу та можливості творчої взаємодії учасників

екскурсійно-педагогічного процесу сприяє якісному засвоєнню

навчальної інформації.

1. Бабарицька В. Екскурсознавство та музеєзнавство / В. Бабарицька, А. Короткова, О

Малиновська. – К.: Альтерпрес, 2007. – 464 с.

2. Гаранин Н. И., Булыгина И. И. Менеджмент туристской и гостиничной анимации :

Учеб. пособие / Н. И. Гаранина, И. И. Булыгина. – М : Сов. Спорт, 2003. – 128 с.

3. Гецевич Н. А. Основы эскурсоведения : Учеб. пособие / Н. А. Гецевич. – Мн. : Изд-

во «Университетское», 1988. – 160 с.

4. Гончаренко С. У. Український педагогічний словник / С. У. Гончаренко. – К.:

Либідь, 1997. – 374 с.

5. Емельянов Б. В. Экскурсоведение : Учебник. 4-е изд. / Б. В. Ємельянов. – М.:

Советский спорт, 2003. – 216 с.

6. Килимистий С. М. Анімація в туризмі : навч. посіб. / С. М.Килимистий. – К.: Вид-во

ФПУ, 2007. – 188 с.

7. Міхо О. І. Професійна підготовка фахівців сфери туризму до анімаційної діяльності

/ О. І. Міхо // Наукові записки КУТЕП : Зб. наук. праць. / Редкол. : Федорченко В. К.

(голова). – К.: КУТЕП, 2009. – Вип. 6. – Серія: Теорія і методика професійної освіти.

– С. 75-84.

8. Попович С. Как создать экскурсионный продукт / Сергей Попович // Украинский

туризм. – 2011. – №2. – С. 80–83.

9. Чагайда І. М. Екскурсознавство : Навч. посібник / І. М. Чагайда, С. В. Грибанова. –

К., 2004. – 240 с.

10. Энциклопедический словарь Русского Библиографического Института Гранат. 7-е

изд. – М.: Редакция и экспедиция «Русского Библиографического Института

Гранат», 1934. – Т. 51. – 698 с.


207

УДК 398.23

Линчак І. М.

Кандидат філологічних наук, доцент кафедри



ДО ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ

«ПРОФЕСІЙНИЙ АНЕКДОТ»

Линчак І. М. До визначення поняття «професійний анекдот».

Стаття присвячена проблемі професійного анекдоту як унікального і

продуктивного явища сучасної масової культури. Розглядаються зміст і

обсяг поняття «професійний анекдот», місце професійного анекдоту в

класифікації текстів цього жанру.

Ключові слова: анекдот, професійний анекдот, класифікація, гумор,

тема, персонаж, зачин, функція.

Лынчак И. Н. К определению понятия «профессиональный

анекдот». Статья посвящена проблеме профессионального анекдота как

уникального и продуктивного явления современной массовой культуры.

Рассматриваются содержание и объем понятия «профессиональный

анекдот», место профессионального анекдота в классификации текстов

этого жанра.

Ключевые слова: анекдот, профессиональный анекдот,

классификация, юмор, тема, персонаж, зачин, функция.

Lunchak I. For determination of concept «professional joke». This

article is devoted to the problem of a professional joke as a unique and

productive appearance of a modern mass culture.The article deals with a content

and scope of the concept «professional joke», professional joke’s place in texts’

classification within this genre.

Key words: joke, professional joke, classification, humour, topic,

character, beginning, function.

Фольклор сучасного міста створюється й побутує в

середовищі окремих спільнот, серед яких чільне місце посідають

угруповання, об’єднавчим чинником для котрих слугує спільний

рід занять (трудова, навчальна, інша діяльність). Будь-яка з таких

спільнот, і професійна зокрема, характеризується власним

набором фольклорних жанрів. Однак, зважаючи на те, що кожен

фах має певні особливості, які викликають посмішку, схильність


208

до гумористичної творчості як у його представників, так і в

оточуючих людей, професійні анекдоти існують, мабуть, у

кожній спеціальності.

Цілком очевидно, що тексти анекдотів про представників тих

чи інших професій виникли досить давно. Стверджувати ж про

конкретні хронологічні рамки виникнення певного циклу

професійних анекдотів можна лише у разі писемного закріплення

текстів у різних збірниках (як рукописних, так і друкованих), в

сучасних умовах – електронного способу фіксації; утвердження

роду занять як особливого професійного цеху. Так, наприклад, на

думку дослідниці анекдоту Р.Р. Залялової, є всі підстави вважати,

що анекдоти про лікарів і суддів з’явилися ще в епоху

Середньовіччя [1, с. 26, 62].

Беззаперечним є факт, що на сьогодні найбільший масив

професійних анекдотів представлений текстами про медиків,

міліціонерів, викладачів (вчителів), суддів, продавців, офіціантів.

Останнім часом через популярність і престижність фаху зростає

кількість анекдотів про програмістів, маркетологів, операторів

мобільного зв’язку та представників інших новітніх професій.

Окремі категорії з вищенаведених уже заслужили на увагу

фольклористів [1; 2], інші ще чекають на свого дослідника.

Мета нашої розвідки – окреслити зміст і обсяг поняття

«професійний анекдот», місце професійного анекдоту в

класифікації текстів цього жанру. Матеріалом для наведеної

роботи стали анекдоти, писемно зафіксовані в інформаційній

мережі Інтернет на різноманітних сайтах, зокрема

http://anekdoty.ru, www.gumor.org/Анекдоти_про_професії та ін.

Під професійним анекдотом розуміємо анекдот, героєм якого

є представник певної професії, або в якому персонажі говорять

про певну професію чи її представників [1, с. 8].

Однак варто зазначити, що поняття «професійний анекдот» є

неоднорідним. Так, за критерієм середовища створення і

побутування текстів можна виділити дві різноманітні категорії:

власне професійні анекдоти й анекдоти, що творяться й

розказуються як у колі фахівців певної галузі, так і за його

межами, в інших соціальних групах.

Власне професійні анекдоти містять інформацію, котру

повною мірою може зрозуміти й оцінити тільки фахівець –

http://anekdoty.ru/

http://www.gumor.org/��_��_��


209

людина, яка володіє достатніми знаннями у відповідній галузі,

поділяє традиції й цінності певної професійної спільноти,

усвідомлює її тонкощі, емоційно занурена в групу та виявляє

інтерес до об’єкту висміювання. Ці тексти, створені самими

членами фахового угруповання, незрозумілі непосвяченим, тим,

хто не дотичний до цієї професії. Адже в анекдотах не просто

діють представники певного фаху (яких, до речі, не можна

замінити на когось іншого), але й зображується дещо специфічне,

суто професійне. Такі анекдоти насичені термінами,

професіоналізмами і професійними жаргонізмами, номенами.

Гумор зазначених текстів виконує такі соціологічні функції, як

згуртування, диференціація, самоідентифікація групи [3, с. 96-

98].

Наприклад:

1) Зі стовпа звисає обірваний дріт. Поряд щось роблять два

електрики. Повз проходить бабка. Електрики кажуть: «Бабка,

подай дріт». Бабка бере дріт і подає їм. Один електрик каже

другому: «Я тобі казав, шо то нуль, а ти мені «фаза-фаза».

2) - Добрий день, мене звати Білл Гейтс, і сьогодні я навчу

вас рахувати до 10, поїхали: 1, 2, 3, 95, 98, NT, 2000, XP, Vista, 7,

8, 10.

3) Пьют химики-аналитики.

- Вась, давай еще налью.

- Нее, я в точке эквивалентности... еще одна - и

перетитруюсь.

Вищенаведені анекдоти для людини «зі сторони» потребують

пояснення. Так, у першому тексті про електриків вся «сіль»

анекдоту закладена в лексемах «нуль» і «фаза», що змушують

слухача згадати/знати основи електрики, зокрема технічні

подробиці електричного кола. Провід, що подає струм,

називається фазовим або фазою, а дріт, по якому струм

повертається, – нульовим або нулем. Тобто, остання репліка в

тексті розкриває жорстокий задум електриків за допомогою бабці

(залишиться жива чи вдарить струмом) перевірити стан

електромережі. Звідси й «чорний гумор» цього тексту...

Анекдот про програмістів отримає зворотній зв’язок від

слухача тільки у тому разі, якщо той буде володіти знаннями про

усі програмні розробки корпорації «Майкрософт».


210

Текст про хіміків, в якому метафорично зображено стан

сп’яніння двох аналітиків через обігрування професійних

термінів, стане смішним для адресата лише із розумінням їхніх

значень.

Анекдоти другої категорії складені, як правило, «ззовні» –

людьми, далекими від певного роду діяльності. Відображуючи

загальне уявлення про професію і те, чим саме займаються її

представники, в таких текстах діють персонажі, що становлять

сформований у суспільній свідомості професійний стереотип-

типаж – схематизоване уявлення про особистість, характер і

модель поведінки професіонала.

Наприклад:

1) Фрази «Я не знаю, яка буде погода» та «Місцями можливі

короткочасні опади» абсолютно ідентичні за змістом. Але

першу вимовляють чесні люди, а другу - метеорологи.

2) На вечірці психіатра запитали, чи не страшно йому на

роботі - агресивні психи, похмурі застінки, все таке.

- Що Ви! Якраз на роботі спокійно - решітки, санітари,

галоперидол. Страшно, що хворі у нас лише три тижні, а решту

часу ходять по вулицях…

3) - Офіціант! У мене в супі плаває шматок лайна!

- Це відображення.

А. Сичов, досліджуючи проблеми комізму, вказує, що гумор,

котрий стосується професійної структури суспільства,

неоднорідний за своїм змістом. Учений вважає, що можна

виокремити чотири основних шари його побутування: осміяння

професії як форми влади; гумор ієрархічно замкнених

професійних груп; гумор, що ґрунтується на зіткненні буденних і

вузькоспеціальних понять; філософський гумор [3, с. 117].

Перша група, за словами дослідника, перебуває на межі

сфери професійного гумору й пов’язана насамперед із

висміюванням влади і лише потім – з ознаками професійної

діяльності. Зразками такого гумору є політичний гумор

(висміювання голів держав, держслужбовців, політиків і політики

загалом), юридичний гумор (висміювання судів і суддів,

адвокатів, міліції чи поліції), сміх над представниками духовної

влади (висміювання учителів, викладачів, священиків), медичний

http://www.gumor.org/%D0%93%D1%83%D0%BC%D0%BE%D1%80_%D0%BF%D1%80%D0%BE_%D1%8F_%28%D0%BB%D1%96%D1%82%D0%B5%D1%80%D1%83%29

http://www.gumor.org/%D0%93%D1%83%D0%BC%D0%BE%D1%80_%D0%BF%D1%80%D0%BE_%D0%BF%D0%BE%D0%B3%D0%BE%D0%B4%D1%83

http://www.gumor.org/%D0%90%D0%BD%D0%B5%D0%BA%D0%B4%D0%BE%D1%82%D0%B8_%D0%BF%D1%80%D0%BE_%D0%BB%D1%8E%D0%B4%D0%B5%D0%B9

http://www.gumor.org/%D0%90%D0%BD%D0%B5%D0%BA%D0%B4%D0%BE%D1%82%D0%B8_%D0%BF%D1%80%D0%BE_%D0%B0_%28%D0%BB%D1%96%D1%82%D0%B5%D1%80%D1%83%29

http://www.gumor.org/%D0%90%D0%BD%D0%B5%D0%BA%D0%B4%D0%BE%D1%82%D0%B8_%D0%BF%D1%80%D0%BE_%D0%BF%D1%81%D0%B8%D1%85%D1%96%D0%B2

http://www.gumor.org/%D0%90%D0%BD%D0%B5%D0%BA%D0%B4%D0%BE%D1%82%D0%B8_%D0%BF%D1%80%D0%BE_%D1%81%D0%B0%D0%BD%D1%96%D1%82%D0%B0%D1%80%D1%96%D0%B2

http://www.gumor.org/%D0%90%D0%BD%D0%B5%D0%BA%D0%B4%D0%BE%D1%82%D0%B8_%D0%BF%D1%80%D0%BE_%D1%85%D0%B2%D0%BE%D1%80%D0%B8%D1%85

http://www.gumor.org/%D0%90%D0%BD%D0%B5%D0%BA%D0%B4%D0%BE%D1%82%D0%B8_%D0%BF%D1%80%D0%BE_%D0%B0_%28%D0%BB%D1%96%D1%82%D0%B5%D1%80%D1%83%29

http://www.gumor.org/%D0%90%D0%BD%D0%B5%D0%BA%D0%B4%D0%BE%D1%82%D0%B8_%D0%BF%D1%80%D0%BE_%D1%87%D0%B0%D1%81


211

гумор як сміх над людьми, що мають владу над людським

життям і здоров’ям, тощо.

Комізм висміювання професії як форми влади ґрунтується на

невідповідності між професійними функціями та реальним

станом речей. Це знижує образ професії і влади в цілому,

позбавляючи того, хто сміється, страху перед авторитетом:

священик п’є і перелюбствує; учитель висловлюється грубо й

неграмотно; суддя вирішує справу, виходячи із розміру хабаря;

лікар через неуважність пише в графі «причина смерті» власне

прізвище... [3, с. 117].

Якщо висміювання професії як форми влади характерне для

суспільства загалом, то гумор замкнених професійних груп

спрямований насамперед на внутрішньогрупові стосунки.

Прикладом такого сміху може бути армійський гумор. Він, з

однієї сторони, відображає ту ж тенденцію висміювання влади, а

з іншої – знущання вищих за званням над рядовими. Це різновид

агресивного гумору, який направлений проти усілякого

інакомислення, що є неприпустимим в уніфікованій стихії

безумовно виконуваних солдатських наказів.

Зовсім інша структура властива гумору, що ґрунтується на

зіткненні сфер буденних і вузькоспеціальних відносин. Гумор

переважної більшості подібних професійних анекдотів

вибудовується на різноманітних – омонімічних, ситуаційних –

варіаціях qui pro quo:

Математик в больнице.

– Больной, какое сегодня число?

– Целое, положительное.

Функції анекдотів та жартів, що різко відмежовують

специфічну сферу діяльності від буденного життя, аналогічні

функціям етнічного гумору: поглиблюючи процес

самоідентифікації, соціальна група відокремлює себе від інших

соціальних груп [3, с. 118].

Окремо в класифікації типів комічного перебуває

філософський гумор. Йому, порівняно з іншими видами

професійного сміху, властива низка специфічних ознак –

обігрування професійного стилю і термінів, внутрішня

пародійність і гротескність філософського знання, його критичні

сатиричні риси. Втім головна відмінність філософського гумору


212

корениться в природі самої філософії, що являє собою не просто

теоретичний науковий дискурс, а й свідомий екзистенціальний

вибір, переконання й спосіб життя [3, с. 148].

Платон определил когда-то человека как существо двуногое

и непернатое. Однажды, чтоб показать, как несовершенны

определения Платона, принѐс Диоген ощипанного петуха и

сказал:

– Вот человек Платона...

Вищезазначені міркування А. Сичова щодо змістового

наповнення професійного гумору, на нашу думку, доцільно

застосувати і при систематизації загального масиву текстів

професійних анекдотів. Проте очевидним є той факт, що цей

розподіл текстів професійних анекдотів не є бездоганним.

Так, у тому разі, коли представник певного роду діяльності є

яскравим персоніфікованим анекдотичним типом із «іменем»,

певною репутацією (наприклад, політики – Путін, Обама,

Янукович та ін., представники конкретної етнічної групи –

росіянин, українець, єврей, грузин та ін.), акценти в тексті

переносяться, і варто говорити вже не стільки про професійний

анекдот, як про анекдот, в якому загальновідомий персонаж

поданий у певних професійних умовах, що розкриває і

поглиблює його анекдотичний образ-пародію в сітці численних

сюжетів.

У одесского портного:

– Семѐн Абрамович, Бог за семь дней создал мир, а вы целый

месяц шили брюки!

– Молодой человек, да вы посмотрите на этот мир... и на

эти брюки!

Переходячи до розгляду місця професійних анекдотів у

системі класифікації текстів цього жанру, зазначимо, що у

східнослов’янських та зарубіжних фольклористичних студіях

було зроблено низку спроб розподілу текстів анекдотів на певні

типи, які ґрунтуються на різних критеріях.

Найбільш поширений спосіб – тематичний. Теми, як правило,

визначаються різноманітними сферами соціального життя:

політикою, сім’єю, побутом, професійною діяльністю.

Так, у першому науковому збірнику українських традиційних

анекдотів «Галицько-руські анекдоти» (1899) В. Гнатюк

http://anekdoty.ru/pro-boga/

http://anekdoty.ru/pro-mir/

http://anekdoty.ru/pro-brjuki/

http://anekdoty.ru/pro-cheloveka/


213

розподіляє матеріал на три розділи. Перший «Різні верстви

суспільні» складається з 9 груп: І. Селяни («Мужики»). А.

Мужчини («Хлопи»), Б. Женщини («Баби»)»; ІІ. Слуги; ІІІ.

Жебраки; IV. Каліки; V. Злодії; VI. Ремісники; VII. Школярі; VIII.

Попи; IX. Пани. У другому розділі «Різні народи» матеріал

розподіляється за рубриками: І. Загальні характеристики; ІІ.

Русини (А. Бойки, Б. Гуцули); ІІІ. Поляки; IV. Москалі; V. Чехи;

VI. Німці; VIIІ. Євреї; IX. Цигани. У третьому розділі вміщено

історичні анекдоти, нісенітниці («мінхгавзіяди»), каламбури та

анекдоти про дурнів.

Як бачимо, класифікація В. Гнатюка побудована за

тематичним принципом, і анекдоти про професійну діяльність

вміщено у першому розділі (про ремісників, про попів).

Пізніше класифікація сюжетів східнослов’янських анекдотів

М.П. Андрєєва (1929) використала схему, запропоновану В.

Гнатюком, додавши до згаданих відділів анекдоти політичного

характеру та тексти про родинні взаємовідносини.

На сьогодні тематична класифікація анекдотичних текстів

хоч і є різнорідною (так, О.С. Іссерс та Н.А. Кузьміна виділяють

політичні, національні та соціально-побутові анекдоти [4, с. 143];

М.С. Каган – три категорії анекдотів, що охоплюють еротичну,

політичну та етичну сфери життя [5, с. 8] тощо), однак визнана

найпродуктивнішою; саме за нею укладено найбільше

друкованих збірників та сайтів анекдотів у глобалізованій мережі

Інтернет. Анекдоти про професії подаються конкретизовано,

предметно: про бухгалтерів, про журналістів, про сантехніків та

ін.

Іншим поширеним варіантом класифікації анекдотів є

розподіл за типом діючих осіб. Саме цей спосіб класифікації

використовують у своєму дослідженні фольклористи О.А. та

О.Д. Шмельови [6]. Вони пропонують виокремити такі групи

анекдотичних персонажів: 1) представники народів та етнічних

меншин (росіянин, американець, француз, грузин, чукча, єврей та

ін.), 2) політичні діячі (Ленін, Брежнєв, Єльцин тощо), 3) герої

телевізійних фільмів і мультфільмів (Штирлиць – Мюллер,

Шерлок Холмс – доктор Ватсон, Чебурашка – крокодил Гена), 4)

деякі тварини (вовк, заєць, лисиця та ін.), 5) персонажі, які не


214

підлягають єдиній категоризації (чоловік, дружина, коханка,

Вовочка, міліціонер, «новий руський» та ін.).

Автори відзначають, що кількість персонажів анекдотів

обмежена, і передбачається, що вони відомі усім представникам

культури, в якій ці тексти функціонують.

Як бачимо, за даною класифікацією анекдоти про професії та

їх представників належать до останнього із перелічених розрядів

(«персонажі, які не підлягають єдиній категоризації»).

Також існує варіант систематизації за принципом об’єднання

анекдотів у групи з однаковим зачином, що дозволяє простежити

залежність між сюжетом анекдоту та його зовнішньою

структурою. Для професійних анекдотів, звичайно, характерні

типові зачини (Суддя запитує у підсудного…; У кабінеті

стоматолога...; Відвідувач звертається до офіціанта... та ін.),

але цю ознаку не можна вважати визначальною для розбудови

певної тематичної серії текстів.

Ще одним варіантом класифікації анекдотів є згрупування

текстів за соціальними функціями. Так, Ю.В. Латишев [7] виділяє

такі функції анекдотів: 1) передача соціального досвіду

(філософські, побутові й професійні); 2) пізнавальна функція

(анекдоти цієї групи розкривають нові грані актуальних подій,

по-новому зображують дійсність); 3) скидання психічної напруги

(анекдоти, основна і єдина ціль яких – розрядка, розвага. Як

правило, це абсурдні, абстрактні анекдоти про секс, про хвороби і

смерть (котрі розглядаються як засіб подолання страху смерті),

частина політичних анекдотів); 4) анекдот як зброя ідеологічної

боротьби (мета таких текстів – зміна ставлення до того чи іншого

діяча, групи осіб, явищ); 5) функція ідентифікації і

самоідентифікації (національні та професійні анекдоти); 6)

функція регуляції соціальних відносин (анекдоти, що висміюють

різноманітні форми девіантної поведінки: анекдоти про

сексменшини, наркоманів, п’яниць, бомжів, котрі тим самим

виконують консервативну функцію висміювання відхилень від

норми).

Як бачимо, кожна із аналізованих вище класифікацій

анекдотів, вибудовуючись за певним критерієм (тема, персонаж,

зачин, функція), має свої сильні і слабкі сторони. Втім кожен із


215

цих типів систематизації включає у свій перелік професійні

анекдоти.

Отже, професійний анекдот – анекдот, героєм якого є

представник певної професії, або в якому персонажі говорять про

певну професію чи її представників. За критерієм середовища

створення і побутування такі тексти поділяються на дві категорії:

власне професійні анекдоти й анекдоти, що творяться й

розказуються як у колі фахівців певної галузі, так і за його

межами, в інших соціальних групах.

Професійні анекдоти як одна з форм професійного гумору за

змістовим наповненням охоплюють наступні чотири шари:

осміяння професії як форми влади; гумор ієрархічно замкнених

професійних груп; гумор, що ґрунтується на зіткненні буденних і

вузькоспеціальних понять; філософський гумор.

Серед різних типів класифікації анекдотичних текстів, що на

сьогодні пропонують вітчизняні та зарубіжні фольклористи,

професійні анекдоти найдоцільніше, на нашу думку, групувати за

тематичним принципом.

1. Залялова Р.Р. Лингвокогнитивный аспект профессионального

анекдота. Дис… канд. филол. наук: 10.02.01 / Р.Р. Залялова ;

Татарский государственный гуманитарно–педагогический

университет. – Казань, 2007. – Режим доступа:

http://cheloveknauka.com/lingvokognitivnyy-aspekt-professionalnogo-

anekdota#ixzz46jfAD900.

2. Казакова Д.В. Профессиональный стереотип в тексте медицинского

анекдота / Д.В. Казакова // Молодѐжь и наука: Сборник материалов

VII Всероссийской научно–технической конференции студентов,

аспирантов и молодых учѐных, посвященной 50-летию первого полета

человека в космос [Электронный ресурс]. – Красноярск: Сибирский

федеральный ун-т, 2011. – Режим доступа: http://conf.sfu–

kras.ru/sites/mn2011/section16.html; Касюк Н.С. Паспорт

лингвокультурного типажа «УЧИТЕЛЬ» (на материале анекдотов)

[Электронный ресурс] / Н.С. Касюк. – Режим доступа:

http://elib.bsu.by/.../Касюк%20Н.С.%20Паспорт%20...; Корнєва Л.М.

Відображення стереотипів в анекдотах про журналістів [Електроний

ресурс] / Л.М. Корнєва. – Режим доступу:

http://dspace.pnpu.edu.ua/bitstream/123456789/3893/1/Korneva.pdf;

Линчак І.М. Відображення професійних стереотипів в анекдотах про

офіціантів / І.М. Линчак // Наукові записки Київського університету

http://cheloveknauka.com/lingvokognitivnyy-aspekt-professionalnogo-anekdota#ixzz46jfAD900

http://cheloveknauka.com/lingvokognitivnyy-aspekt-professionalnogo-anekdota#ixzz46jfAD900

http://elib.bsu.by/.../��%20�.�.%20��

http://dspace.pnpu.edu.ua/bitstream/123456789/3893/1/


216

туризму, економіки і права. Серія: філософські науки / Гол. ред. В.С

Пазенок. – К. : КУТЕП, 2015. – Вип. 21. – С. 257-266; Щетинина Н.А.

Русскоязычный анекдот авиационной тематики как отражение

профессиональной культуры авиаспециалистов [Электронный ресурс]

/ Н.А. Щетинина. – Режим доступа: http://cyberleninka.ru

3. Сычѐв А. А. Природа смеха или Философия комического / А.А.

Сычѐв. – Изд-во МГУ, 2003. – 176 c.

4. Иссерс О.С. Анекдот и когнитивные операции рефреймирования:

лингводидактические аспекты / О.С. Иссерс, Н.А. Кузьмина //

Miscellania: Памяти А.Б. Мордвинова. – Омск: Омский гос. ун-т, 2000.

– С. 140-151.

5. Каган М.С. Вступительный доклад «Анекдот как феномен культуры» /

М.С. Каган // Анекдот как феномен культуры. Материалы круглого

стола 16 ноября 2002 г. – СПб.: СПбФО, 2002.– С. 5–17.

6. Шмелева Е.Я. Русский анекдот: Текст и речевой жанр / Е.Я. Шмелева,

А.Д. Шмелев. – М.: Языки славянской культуры, 2002. – 144 с.

7. Латышев Ю.В. Феномен юмора в социальноинформационном

взаимодействии: Теоретикометодологический анализ: Автореф. дисс.

… канд. филос. наук [Электронный ресурс] / Ю.В. Латышев. – Режим

доступа: http://www.dissercat.com

http://cyberleninka.ru/

https://ru.wikipedia.org/w/index.php?title=%D0%A1%D1%8B%D1%87%D1%91%D0%B2,_%D0%90%D0%BD%D0%B4%D1%80%D0%B5%D0%B9_%D0%90%D0%BD%D0%B0%D1%82%D0%BE%D0%BB%D1%8C%D0%B5%D0%B2%D0%B8%D1%87&action=edit&redlink=1

http://platonanet.org.ua/load/knigi_po_filosofii/ehstetika/sychev_a_a_priroda_smekha/34-1-0-1557/

http://www.dissercat.com/


217

УДК 340

Волинець В. В.

Доктор юридичних наук, доцент, доцент

кафедри соціально-гуманітарних дисциплін

Київського університету туризму, економіки і

права

СИСТЕМА ФУНКЦІЙ ДЕРЖАВИ: ПРОБЛЕМА

СУСПІЛЬНО-ПРАВОВОЇ ВИЗНАЧЕНОСТІ

Волинець В. В. Система функцій держави: проблема суспільно-

правової визначеності. У статті розглядається проблема суспільно-

правової визначеності системи функцій держави на основі теорій двох

яскравих представників юридичної думки М. Коркунова та І. Ільїна.

Ключові слова: система функцій держави, право, держава, теорія

«державного володарювання», поняття «ідеї держави», влада.

Волынец В. В. Система функций государства: проблема

общественно-правовой определенности. В статье рассматривается

проблема общественно-правовой определенности системы функций

государства на основе теорий двух ярких представителей юридической

мысли М. Коркунова и И. Ильина.

Ключевые слова: система функций государства, право, государство,

теория «государственного властвования», понятие «идеи государства»,

власть.

Volynets V. System functions of the state: the problem of socio-legal

certainty. The problem of social and legal certainty of the system of state

functions based on the theories of two prominent representatives of legal

thought M. Korkunov and I. Ilyin.

Key words: system features state law, the state, the theory of «state rule»,

concept «idea of the state» power.

Актуальність дослідження природи функцій держави у

правовій теорії «державного володарювання» М. Коркунова

зумовлюється кількома причинами. По-перше, розробляючи своє

вчення про функції державного володарювання, М. Коркунов

спромігся надати надзвичайно цінний панорамний огляд

різноманітних теорій обґрунтування походження та природи


218

функцій держави, починаючи від Аристотеля й закінчуючи

сучасниками М. Коркунова. При цьому під час критики

різноманітних теоретико-методологічних підходів він вказав на ті

плідні у науковому аспекті положення, які, на його думку, були

покликані створити засади нової теорії функцій держави, що мала

постати не як радикальне заперечення попередніх державно-

правових теорій, а як результат їх творчої переробки і розвитку.

По-друге, теорія функцій державного володарювання

М. Коркунова яскраво відображає специфіку тлумачення держави

та її функцій крізь призму ідеї державного примусу як

визначальної у дослідженні держави та її діяльності. Це є

актуальним з огляду на те, що зазначений напрям розвитку

вітчизняної та російської державно-правової думки кінця ХІХ -

початку ХХ століття є малодослідженим і таким, що ставить

перед сучасними фахівцями чимало запитань як

загальнотеоретичного, так і методологічного змісту [1, с.4]. По-

третє, необхідно зауважити на тому, що у вченні про функції

держави фактично відображається настанова на реалізацію

діяльнісного підходу в аналізі сутності держави. Це, у свою

чергу, відкриває новий ракурс у дослідженні як держави, так і

державної влади крізь призму повноти та успішності їх

функціонування. Вважаємо, що цей аспект теорії функцій

держави є надзвичайно актуальним для сучасності, особливо в

частині визначення сутності та основних ознак тієї чи іншої

держави [2, с. 9-16].

Тому, як писав М. Коркунов, функції держави виникають і

змінюються разом із розвитком державного життя: «Вони

постають не логічним розчленуванням абстрактного поняття

влади, а є поступовою диференціацією державного

володарювання як конкретного явища» [3, с. 327]. З огляду на це,

цілком некоректною у науковому плані є спроба поставити

функції держави у залежність від загальної теоретичної моделі

поділу державної влади на гілки. Щоправда, це не означає, що не

існує законодавчої або виконавчої функції держави. На думку

М. Коркунова, вони є й об’єктивно існують. Але не гілки влади

породжують зазначені функції, а навпаки — необхідність

реалізації державою цих видів діяльності змушує її утворити

відповідні органи державної влади, які згодом можуть бути


219

систематизовані у вигляді трьох гілок державної влади —

законодавчої, виконавчої і судової. Однак, як доводив цей юрист,

проблема полягає не лише у тому, що ця теорія порушує логічний

зв’язок між органами державної влади і функціями держави, а й у

тому, що намагання представити функції держави лише як

наслідок діяльності трьох типів державних органів суттєво

звужує коло цих функцій. У цьому контексті М. Коркунов

пропонує два аргументи. З одного боку — в історії держави

можна знайти такі періоди, коли юридичне буття визначалось не

законом, а звичаєм, тобто коли не було ані потреби у

законодавчій функції, ані цієї функції. З другого боку — розвиток

сучасних держав вже не дає змоги обмежуватись лише трьома

функціями. Оскільки як ускладнення суспільних відносин, так і

поява нових рівнів соціальної організації змушує систему

функцій держави постійно еволюціонувати шляхом її

удосконалення та появи нових функцій та їх елементів. Так само

еволюціонує і система державної влади, виникають нові органи

публічної влади, починають використовуватись нові форми їх

діяльності тощо.

Загалом, як вважав М. Коркунов, попри наявність

незаперечного зв’язку між функціями держави та її цілями,

системою органів державної влади тощо, найбільш близьким до

правильного тлумачення поняття функцій держави є державна

діяльність. У цьому сенсі, як писав цей автор, можна

стверджувати, що функцією чи функціями органу державної

влади є все те, що він виконує і на що він має право. Відповідно

— функціями держави в цілому є загальна сфера її діяльності, яка

може бути структурована залежно від визначення тих напрямів,

на які ця діяльність спрямовується [4, с.303-304]. На відміну від

функцій певних органів державної влади, функції держави в

цілому вирізняються значно більшим рівнем складності. Через це

для їх реалізації, як правило, утворюється не один, а кілька

органів влади (наприклад, судова функція майже в усіх державах

реалізується не одним судом чи суддею, а цілою системою

судових органів). З другого боку, оскільки держава — це цілісний

організм, то її функції тісно пов’язані, що зумовлює чотири

важливих наслідки.


220

По-перше, доволі часто одна й та сама функція може

реалізовуватись різними органами державної влади, навіть

такими, що структурно належать до інших гілок державної влади.

По-друге, функції держави часто є пов’язаними настільки, що

ефективна реалізація однієї з них неможлива без інших. З цього

погляду, як доводив М. Коркунов, правильніше говорити не про

«змішення функцій держави» (коли, наприклад, під час

виконання судових рішень судова функція «перетікає» у

виконавчу), а про їх взаємодію, адже для того, щоб виконати

судове рішення, необхідно, по-перше, мати це рішення (це є

результатом реалізації судової функції), а по-друге — мати

відповідні виконавчі органи, які мають достатні повноваження,

щоб забезпечити виконання судового рішення належним чином

та у передбачений законом і судом спосіб.

По-третє, через складність діяльності держави під час

реалізації тієї чи іншої функції, як правило, формується така

система органів державної влади, в якій існують не лише, власне,

«органи, що діють» (це органи, які приймають закони,

забезпечують виконання законів, а також ті, що мають

повноваження здійснювати правосуддя), а й органи, що

забезпечують зазначену діяльність. Перші з них — це органи

державної влади у точному значенні. Інші органи держави

М. Коркунов позначав поняттям «допоміжні», або «органи, які

сприяють діяльності інших». Щодо них правильніше

використовувати не поняття «орган державної влади», а просто

— «орган держави», оскільки їх призначення полягає виключно у

підготовці діяльності інших органів державної влади, у

розробленні компетентних пропозицій та дачі порад, або — у

забезпеченні безпосереднього виконання тих чи інших завдань

(наприклад, збирання податків, діяльність поліцейських агентів

тощо). До речі, наявність цієї групи органів держави є

додатковим аргументом на користь неправомірності ототожнення

понять функцій держави та функцій її органів, оскільки щодо

цілого ряду з них не можна чітко визначити жодної

безпосередньої функції, хоча структурно вони й можуть

належати до тієї чи іншої гілки державної влади.

По-четверте, доволі часто державна функція може існувати

та реалізовуватись й без формування відповідної гілки державної


221

влади. Як приклад, М. Коркунов наводив функцію контролю, яка

в реальності тією чи іншою мірою реалізується як

законодавчими, так і виконавчими та судовими органами

державної влади. Так само у цілому ряді випадків реалізація

конкретних функцій (скажімо, військової) передбачає тісну

співпрацю та взаємодію різних гілок влади.

Загалом М. Коркунов пропонував виділяти три типи цілей

державної діяльності: 1) здійснення права (правова держава); 2)

здійснення добробуту (поліцейська держава); 3) сприяння

добробуту громадян у межах встановленого права (правомірна

держава) [5, с. 53]. Відповідно до того, з якою саме державою ми

маємо справу, можна говорити про роль та значення у ній тих чи

інших напрямів державної діяльності (тобто функцій держави).

Останньою гілкою цього зв’язку є завдання конкретних органів

державної влади. У результаті отримуємо таку модель зв’язку:

цілі держави — функції державного володарювання (витлумачені

як основні напрями її діяльності) — завдання конкретних органів

державної влади. Втім, постулюючи цей зв’язок, слід уникати

ряду абсолютизацій. Найнебезпечнішою з них, за

М. Коркуновим, є намагання приписати державі такі функції, які

взагалі не притаманні їй і не випливають із загального поняття

держави та її сутності. Це ті функції, які можуть успішно

реалізовуватись громадянами, їх колективами, групами тощо, але

при цьому вони не можуть приписуватись державі. На думку

М. Коркунова, це насамперед діяльність у сфері освіти та релігії

[6, с. 63].

Таким чином, функції держави (які зазвичай визначаються на

рівні права і закріплюються у конституціях) повинні, з одного

боку, відповідати потребам та інтересам соціального середовища,

а з другого — не містити всіх тих напрямів діяльності, які взагалі

не притаманні державі й повинні реалізовуватись окремими

громадянами, їх об’єднаннями або будь-якими іншими

інститутами громадянського суспільства. Водночас функції

держави нерозривно пов’язані з фактом її збереження, що дає

змогу говорити про цілий ряд зовнішніх функцій, яка спрямовані

на забезпечення міжнародної взаємодії з іншими країнами або їх

об’єднаннями, на утвердження суверенітету на міжнародній

арені, на гарантування миру тощо. Так само важливими


222

функціями держави є забезпечення розвитку народного

господарства в цілому, поширення освіти та піклування про

здоров’я громадян. Усі ці функції мають винятково важливе

значення як для суспільства та відповідних суспільних відносин,

так і для держави, оскільки від успішності їх забезпечення

значною мірою залежить стабільність держави, авторитет і

легітимність державної влади.

Історично вчення про функції держави розпочалось із

первинної класифікації всіх органів держави на законодавчі,

виконавчі і судові, яка була запропонована ще давньогрецьким

мислителем Аристотелем. На підставі цього було виділено і три

відповідні функції держави. Втім такий методологічний прийом,

що передбачав виведення функцій держави з функцій певних

органів державної влади, доволі швидко викрив свої недоліки.

Головним із них було те, що цей підхід не давав змоги поставити

проблему функцій держави як самостійний предмет дослідження

правової науки. Про це, на думку М. Коркунова, свідчило

насамперед те, що самі ці функції часто тлумачились доволі

нечітко, а до їх сфери належала така діяльність, яка жодним

чином не могла бути віднесена до законодавчої, судової або ж

виконавчої функції. До речі, до цієї ж традиції він відносив і

державно-правову теорію Дж. Локка. Про хибність такого шляху

у вивченні функцій держави, коли вони чітко ув’язуються з

суб’єктами їх реалізації, засвідчує навіть теорія Б. Констана, який

виділив п’ять гілок влади та відповідно — п’ять функцій

держави. При цьому, як небезпідставно доводив М. Коркунов, з

цих п’яти функцій щонайменше дві взагалі не можна вважати

функціями, якщо сприймати їх як напрями діяльності держави.

Фактично радикальна відмова тлумачити функції держави як

похідні від функцій органів державної влади була здійснена лише

всередині XVIII століття і пов’язана з іменем Ш. Л. Монтеск’є.

Незважаючи на велику кількість критичних аргументів, які

можна висунути проти його теорії (так, М. Коркунов виступав

швидше жорстким критиком щодо того державно-правового

вчення, яке було запропоноване цим французьким просвітником),

не можна заперечувати того цінного доробку, який він зробив для

теорії функцій держави. Насамперед, саме в його дослідженнях

остаточно оформилась ідея виведення функцій держави з того,


223

що можна описати поняттям «сутність володарювання».

Виходячи з ідеї «державної волі», Ш. Л. Монтеск’є вказав на три

її аспекти: 1) ця воля повинна проявлятись; 2) ця воля має

реалізовуватись; 3) ця воля повинна оцінювати дії інших воль (які

не мають ознак суверенітету) з погляду їх відповідності закону. В

результаті він отримав три функції держави: законодавчу,

виконавчу і судову. Однак замість того, щоб розвити ці свої ідеї,

Ш. Л. Монтеск’є, як вважав М. Коркунов, пішов іншим шляхом і

зосередив свою вагу на ідеї поділу зазначених функцій, що мали

постати надійною гарантією від узурпації державної влади. Цим

кроком Ш. Л. Монтеск’є до певної міри перекреслив той

позитивний внесок, що було ним зроблено, адже багато з

мислителів у ХІХ столітті знову спробували повернутись до ідеї

визначення функцій держави через суб’єктів їх реалізації. У

цьому аспекті М. Коркунов висловлює чимало критичних

аргументів щодо позиції Л. Штейна.

Отже, правильна постановка питання про функції державної

влади, за М. Коркуновим, повинна була виходити з ідеї держави

як такої. Оскільки ж держава — це насамперед володарювання,

то предметом юридичної науки повинні стати функції

державного або спільного володарювання [7, с. 378]. Серед

основних функцій державного володарювання він, як і більшість

його попередників та сучасників, виділяв законодавство,

адміністрацію і судочинство. При цьому він наполягав на

винятковій специфіці судової влади і судової функції, яка є не

лише однією з найдавніших, а й такою, яка завжди

залишатиметься, поки існує держава (адже саме ця функція

якнайкраще відображає правовий характер держави, чи точніше

— її зв’язок з правом).

Однак, крім них існують й інші функції, які випливають із

тих об’єктивних потреб, що поступово викристалізовуються під

час взаємодії держави і суспільства. Зокрема — це функція

контролю, правоохоронна функція, а також цілий ряд зовнішніх

функцій, які покликані забезпечити ефективне позиціонування

держави на міжнародній арені. Ці функції можуть у

найрізноманітніший спосіб розподілятись між різними органами

державної влади. Більше того, залежно від специфіки та стану

розвитку суспільних відносин система забезпечення цих функцій


224

може мати різний рівень складності та різну організацію. Також

на появу і забезпечення цих функцій істотним чином впливає

специфіка тих цілей, що їх ставить перед собою держава (це

питання вже досліджувалось нами вище). З огляду на це, за

М. Коркуновим, під час дослідження функцій держави слід

виділити дві найбільш загальні їх групи — ті, що випливають з

поняття володарювання (це, власне, три основні функції

державного володарювання, які притаманні всім без винятку

сучасним державам), і ті, що розвиваються і видозмінюються під

час взаємодії держави з суспільством (ці функцій доволі складно

уніфікувати, оскільки вони майже повністю залежать від

соціальної, культурної, економічної й політичної специфіки того

чи іншого суспільства).

Водночас, порушуючи проблему природи функцій держави,

причини їх виникнення та генезису, не можна обійти увагою

вчення Івана Олександровича Ільїна (1883–1954 рр.) про духовну

природу держави [8, с. 83-85], або про духовну основу постання і

функціонування держави [9, с. 610]

Наразі доволі часто вчення про функції держави І. Ільїна

тлумачиться у контексті його теорії цілей держави [10, с. 16-23].

Втім такий підхід може спричинити й хибну інтерпретацію його

поглядів, адже насправді як ціль держави, так і її функції,

виводились І. Ільїним з того, що він позначив поняттям «ідеї

держави». У цьому сенсі перше, на що варто звернути увагу як у

методологічному, так і у теоретичному аспектах, пов’язане з тим,

як саме він тлумачив ідею держави та її сутність. На думку

І. Ільїна, суттєвою вадою і водночас помилкою переважної

більшості класичних теорій держави і її функцій було те, що саме

держава описувалась як специфічне породження певних

зовнішніх сил, яка утворюється й розвивається як зовнішній

щодо людини інститут, як певна матеріальна та інституціональна

система, яка може застосовувати засоби державного примусу під

час виконання тих чи інших функцій, які визначаються або

державою, або спільно державою і суспільством. Натомість в

основу власного визначення держави І. Ільїн поклав положення

про визначальну роль духовного фактора як у становленні

держави, так і в її функціонуванні.


225

Так, як право, так і держава, є насамперед духовними

феноменами, оскільки вони відображають внутрішній духовний

світ людини і стають реальністю лише крізь призму правової

свідомості. З цього погляду такі функції, як наведення

зовнішнього порядку, примусове виконання законів,

встановлення заборонних норм тощо, не можна характеризувати

як основні функції держави через те, що жодна з них не

відображає сутності держави [11, с. 258]. А все те, що не

відображає сутність держави, не може бути описане як її функція

у точному значенні цього поняття. Звісно, доволі часто можна

засвідчити домінування як у науці, так і на практиці, думки, що

всі функції держави — це лише прояв її спроможності до

легітимного силового впливу з метою вирішення певних завдань

держави у тій чи іншій сфері суспільних відносин. Однак таке

визначення функцій держави є прийнятним лише спершу.

Насправді ж, якщо пристати до цієї думки, то у функціях держави

не можна знайти нічого стабільного і необхідного, адже всі вони

суцільно залежатимуть або від самодостатньої волі держави

(якою може бути виправдане будь-яке державне насилля), або від

хаотичної зміни зовнішніх обставин. З другого боку, відмова від

ідеї необхідного зв’язку між функціями держави та її духовною

сутністю, як її розумів І. Ільїн, може породити й іншу крайність, а

саме — коли держава як зовнішня і не духовна сила набуватиме

властивостей суб’єкта. З цього погляду слід запитати: а що саме

мається на увазі, коли йдеться про функції держави, визначальні,

основні, головні тощо напрями її діяльності? Або точніше — хто

саме, чи що саме визначає для держави ці напрями діяльності?

Якщо держава — це не більш як сукупність формально

зорганізованих та юридично регламентованих інститутів, то в ній

немає такої інстанції, яка була б спроможна визначити загальні

або найважливіші напрями її діяльності.

Таким чином, як доводив І. Ільїн, у дослідженні держави та

її функцій необхідно розпочинати із визнання істинності двох

положень. Перше з них тлумачить державу як таке породження

людського духу, яке тісно і нерозривно пов’язане з людиною

через її правову свідомість. Друге ж описує функції держави як

наслідок експлікації зазначеної духовної природи будь-якого

державного союзу, яка в цілому може бути описана як «ідея


226

держави». Якщо пристати до цієї позиції, то, за І. Ільїним, стає

більш зрозумілою й загальна еволюція поглядів на функції

держави у європейській державно-правовій традиції, і лише в

такий спосіб можна правильно зрозуміти сенс аристотелевого

вчення про функції держави, яке історично постало однією з

перших спроб систематизації та класифікації функцій держави

як напрямів її діяльності. Насправді, говорячи про функції

держави, слід говорити не про ті чи інші форми державної

діяльності, а також різноманітні форми та методи цієї діяльності

(яких у реальності може існувати доволі багато), а про те, що є

сутністю держави. З цього погляду, як вважав І. Ільїн, навіть

тимчасове відхилення держави від виконання своїх функцій

(всіх разом, або певної їх частини) не нівелює значущості цих

функцій. Тобто об’єктивно держава може відхилитись від

виконання своїх функцій, але це у жодному разі не означатиме

зникнення зазначених функцій. Отже, дослідження функцій

держави визначально пов’язане з двома питаннями: 1) про

сутність держави; 2) про її цілі (завдання), які, власне, можна

тлумачити як різні аспекти визначення ідеї держави.

Пошук сутності держави, як вважав І. Ільїн, може надати

лише один варіант відповіді, а саме: сутність держави полягає у

тому, що всі її громадяни мають і визнають, крім власних, певний

єдиний інтерес та єдину ціль, яка випливає з духовної природи

державного союзу (якби держава була союзом, що заснований на

силі, то така сила мала б бути майже безмежною, оскільки вона

повинна була б контролювати дії і думки всіх без винятку людей

та у будь-яку мить; але такий стан видавався І. Ільїну

неможливим) [12, с. 262]. Тобто, не припиняючи бути

самостійними індивідами, громадяни, тим не менш, виявляють

певну солідарність у частині визначення загального інтересу,

який змушує державу як опосередковану правовою свідомістю

духовну спільноту громадян діяти, не лише діяти у певний

спосіб, а й визначати пріоритетні напрями та об’єкти цієї

діяльності. Загалом, як писав І. Ільїн, функції держави можна

поділити залежно від безпосереднього змісту державної

діяльності. У такому разі отримуємо економічні, політичні,

соціальні та інші функції держави. Але якщо функцій держави

багато, то чи знайдуться підстави, які дадуть змогу визначити


227

основу функцію держави і розкрити її зміст відповідно до

загальної й головної цілі держави? І. Ільїн доводив, що така

функція існує. Причому її пошук не є складним у науковому

плані завданням, адже погодившись з тим, що основою держави є

об’єктивована у правовій свідомості духовна єдність громадян, то

і основною функцією держави буде сприяння розвиткові цієї

духовної єдності, яке проявляється у її захисті та сприянні

розвитку, а також обслуговуванні «всіх духовно вірних і

справедливих інтересів своїх громадян». У найбільш загальному

вигляді цю функцію держави можна окреслити як потрійну

єдність захисту, піклування і сприяння розвитку та

удосконаленню духовної природи людини. Невипадково І. Ільїн

писав: «За будь-яких умов держава повинна поводитись із

кожним громадянином як із духовно вільним і творчим центром

сил, оскільки створення таких духовних центрів становить живу

тканину народного і державного життя» [13, с. 266].

Втім, досліджуючи поняття функцій держави та їх зв’язок із

загальною ідеєю держави у державно-правовому вченні І. Ільїна,

необхідно звернутись і до такої важливої праці цього дослідника,

як «Загальне вчення про право і державу», в якій він вказує не

лише за зв’язок між функціями держави та суспільством (яке

представлене різноманітними суспільними інтересами, про що

йшлося вище), а й на органічний зв’язок між функціями держави

і права. Фактично це випливає з того визначення держави, яке

І. Ільїн вважав найбільш коректним у власне юридичному плані.

На його думку, держава — це такий союз людей, який

організований на засадах права [14, с. 135-136]. Тобто ані

державу в цілому, ані її функціонування не можна розглядати

поза контекстом такого поняття, як право. Однією з причин того,

що право постає необхідною умовою державної організації

І. Ільїн вважав те, що держава завжди конституюється як

відносно великий союз людей (на відміну від племені чи

общини), в якому правила їх взаємодії мають бути формалізовані

і діяти незалежно від того, домовилися чи ні про ці правила

конкретні особи, які вступають у ті чи інші суспільні відносини.

Тому перше, що має забезпечувати держава — це дотримання

правил спільного життя та спільного існування індивідів, які

утворюють державний союз, оскільки лише узгоджена взаємодія


228

між ними може гарантувати їх спільний розвиток (це та мета, яка

може бути досягнута людьми лише спільно, а не поодинці, що,

власне, й постало одним із мотивів об’єднання у державний

союз). Оскільки такий «спільний розвиток» безпосередньо

корелює із рівнем правопорядку, то обов’язковою функцією

будь-якої держави має стати забезпечення правопорядку. При

цьому наявність такої функції у жодному разі не слід тлумачити в

тому плані, що держава підноситься над правом. Навпаки, навіть

така діяльність, як створення нових законів та нових правил

поведінки, відбувається на основі права та пронизане духом

права і справедливості. Саме тому, дещо уточнюючи вихідне

визначення держави, І. Ільїн пише, що держава — це правовий

союз, якому надана правова влада для того, щоб підтримувати

право і служити йому [15, с. 139]. Але наявність

публічно-правової влади як необхідної ознаки держави

обов’язково змушує державу володарювати, тобто підтримувати

основи держави як правового союзу, забезпечувати правовий

порядок та реалізовувати приписи правових норм. Таким чином,

розглядаючи державу як суб’єкт правового володарювання з-

поміж її функцій, можна виділити три основних напрями

діяльності: законотворення, виконання законів та відправлення

правосуддя. Тобто держава повинна створювати правові норми

для громадянина, здійснювати управління громадянами та судити

їх. Однак, як доводив І. Ільїн, ці три функції держави доволі

часто інтерпретують у найрізноманітніший спосіб, що істотно

ускладнює їх адекватне розуміння. Фактично виклад того, як

саме співвідносяться ці функції держави і як вони можуть бути

виведені із загального поняття держави, І. Ільн подає в останній

частині 17 параграфу «Загального вчення про право і державу».

На думку цього правознавця, юридична наука вже давно звернула

увагу на те, що, попри свою єдність, державна влада завжди

поділяється між окремими органами через відповідний розподіл

повноважень. Утім цей факт, який є, власне, незаперечним, набув

цілого ряду кривотлумачень. По-перше, доволі часто поділ

повноважень описувався як розподіл функцій держави, що

призводило до хибного висновку про те, що функцій держави є

рівно стільки ж, скільки її органів. По-друге, ці повноваження

окремих органів (навіть у тих випадках, коли ці органи у певний


229

спосіб групувались та утворювали так звані «гілки державної

влади») доволі часто характеризувались поза зв’язком із

загальною ідеєю держави та її завдань, що призвело до розриву

між певними функціями держави, коли ці функції поставали

цілком автономними видами діяльності, що майже ніяк не

перетинались.

Отже, можна зробити висновок про те, що у своєму вченні

про функції держави І. Ільїн запропонував одразу кілька способів

їх класифікації. Проте, незалежно від того, який саме з них

застосовується у тому чи іншому коректному випадку, всі вони

керуються положенням про нерозривний зв’язок між загальною

ідеєю держави та її функціями. Важливим елементом теорії

функцій держави І. Ільїна є визначення держави насамперед як

певної духовної єдності (союзу), що має водночас правову

природу. Тому всі функції держави, на його думку, так чи інакше

зумовлені загальною метою забезпечення стабільності й безпеки

цієї єдності, що, власне, і визначає як зміст певних функцій

держави, так і форми їх реалізації. З позицій правових цілей

державної діяльності слід вказати, що вони охоплюють:

встановлення правових норм і правових імперативів та роботу

над тим, щоб впроваджувати в життя той порядок, який

встановлюється нормами як обов’язковий (ця робота реалізується

або шляхом застосування права, або через управління). З позицій

юридичної науки, за І. Ільїним, можна говорити про три основні

функції держави: законодавство, правосуддя і управління, які,

щоправда, не порушують ані єдності державної влади, ані її

цілей.

1. Экимов А.И. Коркунов / А.И. Экимов. — М. : Юрид. лит., 1983. — 96

с.

2. Волинець В.В. Правова теорія «функцій державного владарювання» М.

Коркунова в контексті дослідження публічної влади / В.В. Волинець //

Юридична Україна — № 3. — 2012. — С. 9–16.

3. Коркунов Н.М. Лекции по общей теории права / Н.М. Коркунов. — СПб. :

Изд. дом «Юридический Центр-Пресс», 2004. — 430 с.

4. Коркунов Н.М. Лекции по общей теории права / Н.М. Коркунов. — СПб. :

Изд. дом «Юридический Центр-Пресс», 2004. — 430 с.

5. Коркунов Н.М. Русское государственное право: в 2 т. / Н.М. Коркунов. —

СПб. : Тип. М. М. Стасюлевича, 1908. — Т. 1. — 623 с.


230

6. Коркунов Н.М. Русское государственное право : в 2 т. / Н.М. Коркунов. —


7. Коркунов Н.М. Русское государственное право : в 2 т. / Н.М. Коркунов. —


8. Чердакова Т.Б. И. А. Ильин о духовной природе государства / Т.Б.

Чердакова // Вестник амурского государственного университета.

Научно-теоретический журнал. — 2005. — № 28. — С. 83–85.

9. История политических и правовых учений : учеб. для вузов / под общ. ред.

В.С. Нерсесянца. — М. : Издат. группа «ИНФРА-М-НОРМА», 1997. — 736

с.

10. Волинець В.В. Зв’язок системи функцій держави та її ідеї у державно-

правовій теорії І. Ільїна / В. В. Волинець // Юридична Україна. — 2012. —

№ 5. — С. 16–23.

11. Ильин И.А. Путь духовного обновления / И.А. Ильин // Путь к очевидности.

— М. : Изд-во «Республика», 1993. — С. 134–289.





14. Ильин И.А. Общее учение о праве и государстве / И.А. Ильин. — М. : ООО

«Изд-во АСТ», 2006. — 510 c.

15. Ильин И. А. Общее учение о праве и государстве / И. А. Ильин. — М. : ООО

«Изд-во АСТ», 2006. — 510 c.


231

УДК [504.3 + 911.2]

Ручко О. В.

Науковий співробітник відділу філософії та

геополітики Науково-дослідного інституту

українознавства

ВПЛИВ МОВНОГО ТА ЕТНОРЕГІОНАЛЬНОГО

ЧИННИКІВ НА СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНУ

СИТУАЦІЮ В КРИМУ

Ручко О. В. Вплив мовного та етнорегіонального чинників на

суспільно-політичну ситуацію в Криму. У статті простежується

використання мовного та етнорегіонального чинників різними

політичними силами та їхній вплив на посилення відцентрових явищ у

середовищі російської громади на території АРК. З’ясовується роль

проявів регіоналізму в масовій свідомості, ставлення представників

українського етносу до національних меншин, а також акцентується увага

на домінуванні російського етносу на території АРК, що призвело до

тотальної русифікації півострова.

Ключові слова: мова, етнополітика, регіоналізм, національні

меншини, русифікація, Крим.

Ручко Е. В. Влияние языкового и этнорегионального факторов на

общественно-политическую ситуацию в Крыму. В статье

прослеживается использование языкового и этнорегионального факторов

различными политическими силами и их влияние на усиление

центробежных явлений в среде российской общины на территории АРК.

Выясняется роль проявлений регионализма в массовом сознании,

отношение представителей украинского этноса к национальным

меньшинствам, а также акцентируется внимание на доминировании

русского этноса на территории АРК, что привело к тотальной

русификации полуострова.

Ключевые слова: язык, этнополитика, регионализм, национальные

меньшинства, русификация, Крым.

Ruchko O. The influence of language and ethno-regional factors on a

social and political situation in Crimea. The use of language and ethno-

regional factors by various political forces and their influence on strengthening

of the centrifugal phenomena in the environment of the Russian community in

the territory of the Crimea is analyzed in the article. The role of manifestations


232

of a regionalism in mass consciousness, the attitude of representatives of the

Ukrainian ethnos towards ethnic minorities are analyzed, and also the attention

is focused on domination of the Russian ethnos in the territory of Crimea, which

has led to a total russification of the peninsula.

Key words: language, ethno-political, regionalism, ethnic minorities,

russification, Crimea.

Анексія Криму залишається одним із найболючіших питань в

історії України, що матиме довготривалі наслідки. Варто

детально розібратися у причинах цієї проблеми, щоб уникнути

подібних з іншими регіонами. Безперечно цьому насамперед

сприяла свідома і цілеспрямована політика Росії, що базувалася

на нарощуванні потужності «п’ятої колони» в АРК, заохоченні до

антиукраїнських дій населення Криму, а також психологічному

впливі на свідомість громадян споживачів продукції мас-медіа.

Не остання роль у цьому процесі належить російській мові, що

стала домінуючою на території півострову. Також значний вплив

мали етнополітичний та регіональний чинники, внаслідок чого

етнополітична ситуація значно ускладнилася.

Мова здатна впливати на мислення окремих людей і

формувати їхню соціальну систему, виражати певні схеми

світобачення, а також нав’язувати їх. Тому не дивно, що нібито

неполітична проблема використання певної мови дуже часто

набуває політичного змісту, оскільки йдеться про ідеологічне

домінування. У стосунках між окремими особами, малими або

великими соціальними групами владну перевагу обов’язково

здобуває той суб’єкт, який нав’язує свою мову іншим суб’єктам.

Тут йдеться і про мову в етнолінгвістичному розумінні (мову

того чи іншого етносу), і про мову, як вербальне втілення

категоріальної мережі, із якої користується панівний суб’єкт

[10, с. 69].

Незважаючи на те, що усвідомлення людиною себе

громадянином України не визначається вибором української, як

мови повсякденного спілкування, проте, мовне питання дуже

важливе для громадянської ідентичності. Українська – основна

мова спілкування в нашій країні (станом на листопад 2012 р. нею

спілкувалося 40% респондентів), друге місце займає російська

мова (39,5%), третє – білінгвери, люди, які спілкуються і


233

українською, і російською (19,4%) мовами. Російська мова

спілкування переважає серед мешканців Півдня України та

міських жителів Сходу [1, c. 1–3, 12].

Українська мова є рідною не лише для етнічних українців

(85,2%), а й для представників інших національностей, громадян

України, так, за даними Всеукраїнського перепису населення

українська мова рідна для 71% етнічних поляків, 22,1% німців,

21,1% циган, 17,5% білорусів, 13,4% євреїв, 10,7% молдаван,

8,2% грузинів, 7,1% азербайджанців, 6,2% румунів, 5,8%

вірменів, 5% болгарів та інших [15]. Ці показники могли б бути

значно вищими, якби їм приділяли належну увагу на державному

рівні, але замість того, щоб серйозно займатися цим питанням,

українські можновладці дозволили йому «пливти за течією».

На жаль, етномовний чинник періодично використовується

різними політичними силами для власних інтересів. Політики

періодично спекулюють на цьому питанні, зокрема напередодні

виборів тощо. Так під час і відразу після парламентських виборів

у березні 2006 р. місцеві органи влади багатьох районів і

областей, де переважає російськомовне населення, вирішили

надати російській мові офіційного статусу. Проросійські

організації та політичні партії на Сході та на Півдні України і в

Криму нарікали на розширення сфери використання української

мови у школах, ЗМІ та судах.

Натомість упродовж 2003–2012 рр. представники української

громади та кримські татари небезпідставно скаржилися на

дискримінацію з боку російської більшості в Криму та місті

Севастополі і закликали, щоб українській мові та мові кримських

татар був наданий в АРК такий самий статус, як і російській [7].

20 листопада 2007 р. Президент видав указ щодо розширення

мережі україномовних навчальних закладів у Криму та

Севастополі. Проте, як відомо, пізніше всі зусилля по

покращенню мовної ситуації в Автономній Республіці Крим було

зведено нанівець.

Як не дивно, цьому сприяє і система освіти для національних

меншин: випускники відповідних шкіл з різних регіонів України

не володіючи українською мовою, готові інтегруватися у будь-

яке суспільство – угорське, румунське, польське тощо – лише не


234

в українське. Натомість із вивченням російської мови в АРК

ніколи не було проблем.

За цієї ситуації не дивно, що в Криму останніми роками все

більш явно спостерігалося посилення відцентрових явищ,

особливо у середовищі російської громади. Про це свідчать заяви

та події, що відбувалися на півострові. Цілеспрямовано

проводилося стимулювання конфронтаційного сприйняття

Української держави та її символів населенням Криму,

укорінення у свідомості населення Автономії образу України як

причини соціальних, культурних та політичних утисків, ворога

російської громади.

Для досягнення своїх цілей Росія активно спекулює на

героїчному минулому як Російської імперії, так і СРСР.

Севастополь – це «град русской славы», а постать Сталіна

виявилася самим прийнятним варіантом із радянського минулого.

Він чудово вписується в національно-патріотичний міф про

велику державу, який зараз активно культивується в Росії [14, c.

50–52] і роками доносився до жителів Криму.

Крім етномовного чинника українські політичні партії дуже

часто нагнітали ситуацію в і без того неспокійних регіонах

України використовуючи етнічний чинник. Зокрема регіональні

еліти робили це з метою політичної мобілізації населення

регіонів, що уможливлює виокремлення населення регіонів як

певних (квазі)етнічних груп шляхом визначення та

конституювання (суб)етнічних ознак – соціокультурного

підґрунтя консолідації територіальних спільнот. Розподіл

преференцій між громадянами України різних регіонів значною

мірою залежить від територіальної, регіональної ідентифікації.

Насамперед це стосується східних та південних регіонів України,

де внаслідок значної етнокультурної строкатості й водночас

соціокультурного домінування населення російськомовних

промислових міст, етнічна ідентичність дедалі більше

поступається ідентичності регіонально-територіальній [10, c. 18].

Частина громадян ідентифікує себе українцями і є носіями

українських традицій та цінностей. Інша частина – донині є

носіями радянських традицій і цінностей, що далекі від

автентичної української культури. Сформувалися україномовна

українська культура і російськомовна російська культура.


235

Взаємний вплив російської і української культур породив третю

культуру – умовно це російськомовні українці. Але відрізняються

вони не лише мовою, а й політичними і патріотичними

орієнтаціями.

На жаль існують певні прояви регіоналізму в масовій

свідомості, зокрема, регіональні образи і стереотипи, які можуть

впливати на ставлення українців з різних регіонів один до одного.

Інститут прав людини і запобігання екстремізму та ксенофобії

спільно з Київським міжнародним інститутом соціології провели

соціологічне дослідження на цю тему у квітні 2012 р.,

з’ясувавши, що в Криму регіонально-територіальна і

громадянська ідентичності є рівнозначними (36,1% і 34%

відповідно). Крім того, 17% кримчан досі відчувають себе

насамперед громадянами колишнього СРСР, а не незалежної

України. Дещо сильніше виражена в Криму, ніж в інших

регіонах, етнічна самоідентифікація. Близько половини опитаних

представників Заходу і Криму заявили, що ніколи не були в

інших регіонах України – 47,3% і 45,7% відповідно [16, c. 4, 6 –7,

26]. Що є доволі негативним моментом. Оскільки враження про

мешканців інших регіонів у них формується не з власного

досвіду, а завдяки мас-медіа чи думці інших людей, які можуть

бути заангажовані. Лише після анексії Криму та початку

військових дій на сході України можновладці та волонтери

почали організовувати відпочинкові тури для дітей з

постраждалих регіонів до західних. Хоча якби подібні акції

проводилися раніше у профілактичних цілях, швидше за все ми

не мали б нині такої складної ситуації.

Результати того ж опитування свідчать про відносно високу

«зовнішню» толерантність у ставленні українців з різних регіонів

один до одного. Майже 60% вважають, що напруженість у

відносинах між регіонами відсутня або майже відсутня. Ті ж, хто

дотримується протилежної точки зору, переконані, що жителів

різних регіонів може об’єднати забезпечення гідного рівня життя

для кожного (43%), відновлення промисловості та сільського

господарства (25,8%) і спільна історія (21,8%) [16,c. 4,6–7,26].

У листопаді 2012 р. Київський міжнародний інститут

соціології на замовлення Інституту прав людини і запобігання

екстремізму та ксенофобії провів репрезентативне дослідження


236

«Регіональна толерантність, ксенофобія та екстремізм в Україні у

2012 р.». Отримані дані свідчать, що загалом кількість тих, хто

погоджується з тим, що у складі сучасної України є «зайві»

регіони, без яких життя було б кращим, дуже мала. Проте в

окремих регіонах дискримінаційне ставлення до мешканців

Автономної Республіки Крим або Заходу все ж присутнє (на рівні

близько 10%). Взагалі відносини між мешканцями різних регіонів

вважають напруженими 11,6% респондентів. Загалом по Україні

57,4% опитаних впевнені, що напруга у відносинах між

регіонами відсутня; те, що напруга певною мірою присутня

визнають 42,6% [1, c. 1, 7–9]. Хоча в Інтернеті активізувалося

використання та поширення мови ворожнечі, застосування

образливих прізвиськ на кшталт «жиди», «кацапи», «хохли»,

«галицаї», «даунбаси» тощо [6, c. 3, 5, 19, 23–25].

Таким чином, можна зробити висновок, що ситуація з

розмежування України за етномовними ознаками створювалася

штучно [1, c. 1–3, 12]. Загалом на рівні відносин між

громадянами України, які належать до різних етнічних груп,

проблеми практично відсутні [20, c. 512].

До громадян України належить як титульний етнос –

український, так і всі національні меншини країни. Український

етнос домінуюча сторона у системі міжнаціональних відносин в

Україні, тому дуже важлива готовність українського суспільства

до сприйняття і пошанування цінностей та культури інших

етносів, вміння налагоджувати і підтримувати толерантні

відносини. Громадяни України відкриті для представників інших

етносів, відповідно до опитування КМІС, яке проводилось у

лютому 2010 р., найвищий рівень толерантності вони відчувають

до україномовних українців, російськомовних українців та

росіян. До цих груп відношення є достатньо стабільним

упродовж всього періоду незалежності нашої держави і воно не

змінювалося дуже суттєво [19, c. 2–3]. Хоча ситуація з анексією

Криму і внесла свої корективи. Так, як свідчить опитування

російської недержавної організації «Левада-Центр», майже втричі

зросла з лютого 2014 р. кількість українців, які негативно

ставляться до Росії (з 13% у лютому до 38% у травні). Також за

цей період значно погіршилося ставлення росіян до України (з

26% до 49%), про що свідчать дані спільного опитування


237

Київського міжнародного інституту соціології та «Левада-

Центру», проведеного в Україні і Російській Федерації. За

даними «Левада-Центру», 69% росіян готові підтримати

керівництво РФ у військовому конфлікті з Україною, 90%

підтримують приєднання Криму до Росії, 86% переконані, що це

стало можливим завдяки вільному волевиявленню жителів Криму

[13]. Звісно таке ставлення викликає негативну реакцію з

українського боку.

Наша держава гарантує права і можливості для всіх своїх

громадян. Законодавство України захищає права національних

меншин і регіональні мови навіть більше ніж права титульному

етносу. Зокрема, так і не було ухвалено базового закону України

у сфері етнополітики міжнаціональних стосунків, що негативно

впливає на національну безпеку, викликаючи мовні, релігійні та

регіональні проблеми.

Україна сприяє навчанню дітей неукраїнського походження

їхньою мовою, існує багато іноетнічних шкіл по всій території

України: російських, румунських, угорських, словацьких,

болгарських, грецьких, кримськотатарських. Навчаючись у своїх

етнічних школах ці діти зосереджуючись на власних етнічних

цінностях не достатньо уваги приділяють культурі країни

проживання, не знають державної мови.

Найбільше серед шкіл з іноземними мовами викладання

російських. Так, у 1992 р. в Україні нараховувалося 21044

загальноосвітніх навчальних закладів, з них: 15538 з українською

мовою навчання, 3364 – російською [8]. За даними Міністерства

освіти і науки, впродовж 2010/2011 навчального року ситуація

була наступною (станом на 31 грудня 2010 р.): серед дошкільних

навчальних закладів діяло 12743 заклади з українською мовою

виховання, 1012 – російською; серед загальноосвітніх державних

та комунальних навчальних закладів у 16594 закладах навчання

здійснювалося українською мовою, 1149 – російською; у 28

загальноосвітніх навчальних закладах інших відомств навчали

українською мовою, а в 4 – російською; серед приватних

загальноосвітніх навчальних закладів навчання велося

українською у 109, російською – 87; серед професійно-технічних

навчальних закладів у 738 викладали українською мовою, 35 –

російською, 100 – українською і російською. Щодо вищих


238

навчальних закладів, то впродовж 2010/2011 навчального року

ситуація була наступною (станом на 31 грудня 2010 р.): у

закладах І–ІІ рівнів акредитації українською мовою навчалися

327826 студентів, російською – 33455; у закладах ІІІ–ІV рівнів

акредитації українською мовою навчалися 1909654 студенти,

російською – 217659 [5].

Неефективне впровадження проукраїнської політики в Криму

– перш за все ведення діловодства українською мовою та спроби

українізувати початкову і середню освіту – викликало потужні

протестні настрої. Це свідчить про ефективність роботи

численних проросійських громадських та політичних організацій

та не ефективність роботи української влади по гармонізації

інтересів російської громади півострова з загальнодержавними

українськими пріоритетами.

Негативно на керованість ситуації в Криму впливала

відсутність у центральної української влади стабільної опори в

кримському суспільстві. Етнічні українці, які мешкають у Криму

і є другою за кількістю етнічною групою на півострові (24,3% від

загальної кількості населення, згідно з даними останнього

перепису населення, росіян – 58,3%, кримських татар – 12,0%),

майже не виявляють свою культурну ідентичність, що

пояснюється відсутністю достатньої інфраструктури та державної

підтримки. Так, станом на 2007 р., із 650 кримських шкіл було

лише 5 україномовних (утворених з ініціативи кримської

громадськості), підготовка фахівців українською мовою у вишах

Автономії не велася, із більш ніж 1000 газет, зареєстрованих в

АРК, лише дві тижневі видавалися державною мовою. У

більшості міст і райцентрів Автономії купити книжку чи

потрібну газету українською мовою – це проблема, частково

рятували ситуацію лише загальнонаціональні ЗМІ. Не було

системних кроків щодо задоволення потреб у вивченні державної

мови [9].

Так, у 2009 р. в інтерв’ю «Дзеркалу тижня» тогочасний

міністр освіти і науки І. Вакарчук повідомив: «В Криму лише сім

шкіл з українською мовою викладання. Тільки 7,3% школярів

навчаються державною мовою (у країні – 81,3%). Це найнижчий

показник в Україні». При цьому І. Вакарчук додав: «у сільській

місцевості Кримського півострова немає жодного навчального


239

закладу з українською мовою викладання» [4]. Як відомо, нині

ситуація значно критичніша.

Люди мають право на навчання, освіту, мас-медіа тощо

власними етнічними засобами (мова, преса та ін.). Але не треба

забувати, що таке саме право має і титульна, автохтонна,

державотворча нація, яка бере на себе зобов’язання забезпечити

права меншин. Українці можуть бути різномовними, але саме

Україна є їхньою державою. Вони створили цю державу, вони її

творять, вони її відстоюють і вони її розвивають.

Потрібно було більше уваги приділяти як українцям, які

проживали на території Криму, так і найчисельнішим етнічним

спільнотам. Відтак, здійснення державної політики в таких

районах має бути зорієнтоване на досягнення максимально

ефективної роботи загальнонаціональних каналів радіомовлення і

телебачення, на своєчасній доставці центральної преси, водночас

слід подбати про повноцінне представлення меншин та їх

нагальних проблем у всеукраїнському інформаційному просторі.

Також необхідно акцентувати увагу на тому, що України –

комфортне місце проживання для всіх своїх громадян як

титульного етносу, так і національних меншин, і намагатися

покращити якість життя всіх членів суспільства, захистити і

забезпечити права людей, незважаючи на їхнє етнічне

походження, соціальне становище, переконання, релігію тощо.

Наприкінці 1980-х років російське населення Криму

сформувало на півострові щільний соціокультурний анклав, який

існував навіть за умов відірваності від своєї основної етнічної

спільноти. Росіяни домінували чисельно, політично, економічно,

етнокультурно. Тенденція тотальної русифікації Криму була

провідною переважно за рахунок особливого статусу

Севастополя, військово-стратегічного та номенклатурно-

рекреаційного значення півострова для всього радянського

істеблішменту. Після здобуття Україною суверенності росіяни

зберегли в Криму етнічне превалювання, що сприяло отриманню

російською мовою реального домінування практично у всіх

сферах суспільного життя, формуванню проблеми двомовності та

її поширенню на інші регіони півдня–сходу України [21].

Домінування росіян на території Криму, як виявилося, є

небезпечним для територіальної цілісності України.


240

Поряд з інформаційними компаніями у медійному просторі,

гучними заявами МЗС з приводу утиску прав російськомовного

населення у ряді країн колишнього СРСР, суміжна сторона

посилює ідеологічну роботу за кордоном, насамперед на

пострадянському просторі. Зокрема, відмічалася активна

діяльність ряду російських політиків, які намагалися на

офіційному рівні переглянути сучасний статус Автономної

Республіки Крим (АРК) та його належність до України вже

багато років [12; 17]. Також спостерігалося активне створення

суспільно-політичних організацій і громад, мета та практична

діяльність яких несе в собі ознаки територіальних претензій до

України [3;11;18]. Іншим способом інформаційного впливу є

використання Росією панівного становища російського

супутникового та ефірного телебачення у південно-східних

областях України, що дає змогу пропагувати проросійські настрої

у населення цих регіонів (формування у населення негативного

ставлення до ЄС та НАТО, створення в Україні осередків

напружень з мовного та національного питань, а також

передумов для подальших територіальних претензій до України,

зокрема по м. Севастополь та АРК). Це стало можливим

насамперед завдяки: якісному прийому російських каналів у

прикордонних із РФ районах України; відсутності, при перегляді

російських каналів, мовного бар’єру; розважальному наповненню

каналів, що створює ефект звикання до перегляду саме

російського телебачення.

Також помітне посилення уваги Москви до російської

діаспори в Україні, особливо до тієї її частини, яка об’єднана у

різноманітні рухи, громадські організації та осередки, тобто

являє собою організовану силу, спроможну вплинути на

ситуацію. Як наслідок, серйозним чинником, який дедалі більше

справляє вплив на розвиток внутрішньої обстановки в окремих

регіонах нашої держави, є поступова активізація політичних

елементів, які займають явно проросійську, а інколи відверто

антиукраїнську позицію. Зокрема значна увага приділялася

відродженню російської національної ідеї; збереженню та

розвитку російської культури, мови і традицій на території

Криму; вихованню російської національної самосвідомості,

відчуттю гордості за належність до російського народу;


241

роз’ясненню зацікавленим особам порядку отримання

російського громадянства; сприянню направленню на навчання у

вищі навчальні заклади Росії.

Виразно проросійська орієнтації переважної більшості

політичних партій АРК, мас-медіа (включаючи як засоби

друкованої, так і радіотелевізійної продукції) і, як наслідок,

проросійська заангажованість Верховної Ради АРК, Кабінету

міністрів, системи освіти, виховання, культури, частково – науки

тощо. У цьому контексті стає зрозумілим, що основним фактором

впливу на органи влади АРК є саме російський чинник, котрий

однаково постає і як антиукраїнський, і як

антикримськотатарський.

Провідна роль у реалізації ідеологічних планів за кордоном

відводилася Управлінню адміністрації президента РФ з питань

міжрегіональних та культурних зв’язків із зарубіжними країнами

та державному фонду «Русский мир», створеному указом

президента Російської Федерації № 796 від 21 червня 2007 р., з

метою популяризації російської мови. Ця державна ідеологічна

структура забезпечувала, шляхом виділення відповідних грантів,

підтримку російських шкіл та курсів, вивчення російської мови у

країнах близького і далекого зарубіжжя; організації та об’єднання

співвітчизників у їх роботі по виявленню, збереженню і

популяризації творів російського мистецтва, а також підтримку

заходів, які сприяють «відновленню єдності культури Росії і

російського зарубіжжя».

Таким чином, активність Росії у цій сфері свідчить про те, що

вона не обмежується лише етнокультурологічною підтримкою

своєї діаспори в Україні, а намагається консолідувати її потенціал

в організаційному та релігійному плані з метою виведення на

якісно інший рівень, який дозволив би впливати на політичне та

економічне життя регіонів проживання, а у подальшому й на

внутрішню політику нашої держави, а також лобіювати власні

інтереси [10, c. 124–129].

Наступна проблема – проблема подвійного громадянства, що

впливає як на міжнародну, так і на національну безпеку.

Особливу політику в набутті власного громадянства проголосила

і реалізовує Російська Федерація. Ця проблема дуже актуальна

для України, зокрема, не останню роль вона відіграла під час


242

анексії Криму, оскільки з 2008 р. отримати російське

громадянство стало несподівано просто і деякі жителі Криму

поспішили цим скористатися. В. Стретович, тодішній заступник

голови парламентського Комітету з питань законодавчого

забезпечення правоохоронної діяльності, вбачав у цьому

підготовку Російської Федерації до остаточного вирішення

кримського питання: «Після чергової дрібної провокації на

Кримському півострові Росія зможе задіяти формулу захисту

власних співвітчизників, втілення якої ми вже мали можливість

бачити в Південній Осетії» [2, c. 26–30]. Ці слова, сказані у 2008

р. на жаль виявилися пророчими.

Незрозумілість і невизначеність сценаріїв розвитку

суспільно-політичної ситуації в Україні, її певна конфліктність

систематично створювали у політичних суб’єктів мотивації до

використання міжетнічної напруженості в АРК для забезпечення

поточних політичних інтересів. Як наслідок, суспільно-політична

ситуація в АРК мала тенденцію до зростаючої дестабілізації з

переходом до загроз територіальній цілісності України.

Таким чином, Автономна Республіка Крим залишалася

регіоном, де будь-якої миті могли виникнути конфлікти, що за

своїми наслідками та резонансом здатні викликати деструктивні

процеси як внутрішнього, так і міжнародного характеру. Наявні

тенденції в етнічній сфері (особливо у середовищі російської

громади) та намагання інших країн використовувати проблеми

півострову у власних інтересах стали причиною

етнонаціонального та міждержавного конфлікту.

З огляду на це, процеси, що відбуваються в Криму, вже нині

заслуговують на першочергову увагу і відповідні, очевидно, що

запізнілі, заходи. Причому це стосується, насамперед,

об’єктивної загальної оцінки ситуації та системного,

концептуально узагальненого вирішення виникаючих проблем.

Як наслідок агресивної політики Російської Федерації,

формуються умови для витіснення української та

кримськотатарської культур з території АРК й остаточного

розв’язання кримськотатарської проблеми за рахунок її нової

депортації. Таким чином, військова агресія Російської Федерації

щодо Криму і протиправна анексія його території у лютому–

березні 2014 р. є явищем зовсім не випадковим, а логічним актом


243

всієї зовнішньої політики РФ щодо України у «кримському

питанні».

1. Аналітичний звіт за результатами дослідження: «Регіональна

толерантність, ксенофобія та права людини в Україні у 2012 році». –

К.: КМІС; IHRPEX, 2013. – 26 c. / Режим доступу:

http://www.ihrpex.org/uk/article/4769/analitychnyj_zvit_po_rezultatah_dos

lidzhennja_regionalna_tolerantnist_ksenfobija_ta_prava_ljudyny_v_ukrajin

i_u_2012_rotsi

2. Бироваш М. Третий Крым // Корреспондент. – 2008. – № 33 (322). – С.

26–30.

3. В Крыму требуют проведения референдума о независимости // Новый

Регион. – Крым. – 2007. – 6 мая / Режим доступу:

http://www.nr2.ru/crimea/117672.html

4. Вакарчук: В Крыму лишь семь украинских школ // Корреспондент.net.

– 2009. – 28 марта / Режим доступу:

http://korrespondent.net/ukraine/politics/786496-vakarchuk-v-krymu-lish-

sem-ukrainskih-shkol

5. Задоволення освітніх потреб представників національних меншин /

Режим доступу:

http://www.mon.gov.ua/ua/activity/education/56/694/zagalni-vidomosti/

6. Звіт про експертне опитування: Соціально-політична ситуація в

Україні в першій половині 2013 р. та прогнози її розвитку. – К.:

IHRPEX, Інститут соціальних технологій, 2013. – 29 с. / Режим

доступу: ihrpex.org/upl/doc/expert_06_13_red_63.doc

7. Звіти про дотримання прав людини в Україні, 2005–2012 рр. //

Державний департамент США / Режим доступу:

http://www.state.gov/j/drl/rls/hrrpt

8. Зеркаль М.М. Особливості діяльності середніх навчальних закладів по

задоволенню освітніх потреб етносів України (1990–2000 роки) // II

Международная научно-практическая Интернет-конференция «Язык и

межкультурная коммуникация» (28–29 ноября 2012 г.) / Режим

доступу: http://www.confcontact.com/2012_11_28/5_zerkal.htm

9. Іванець А. Чи буде в Криму український Меджліс? // Диалог.ua. –

2007. – 5 лютого / Режим доступу:

http://dialogs.org.ua/project_ua_full.php?m_id=9180

10. Крисаченко В.С., Дякова О.В. Українська етнополітика: Прикладні

виміри. – Кн. 2. – К.: МП «Леся», 2015. – 614 с.

11. Крым будет бороться за самоопределение совместно с Абхазией,

Осетией и Приднестровьем // Новый Регион. – Киев. – 2007. – 13

августа / Режим доступу: http://www.nr2.ru/13416l.html

http://www.nr2.ru/crimea/117672.html

http://www.ihrpex.org/upl/doc/expert_06_13_red_63.doc

http://www.state.gov/j/drl/rls/hrrpt

http://www.confcontact.com/node/344



http://www.confcontact.com/2012_11_28/5_zerkal.htm

http://dialogs.org.ua/project_ua_full.php?m_id=9180

http://www.nr2.ru/13416l.html


244

12. Лавров підтверджує слова Путіна: «Україна – це навіть не держава». –

2008. – 8 квітня / Режим доступу: http://www.unian.net/ukr/news/news-

245485.html/;

13. Майже половина українців підтримує долучення країни до НАТО –

опитування. – 2014. – 17 червня / Режим доступу:

http://www.newsru.ua/ukraine/17jun2014/zanato.html#1

14. Мечетная Н., Кремень Т. Реабилитация вождя // Корреспондент. –

2008. – № 34 (323). – С. 50–52.

15. Про кількість та склад населення України за підсумками

Всеукраїнського перепису населення 2001 року / Режим доступу:

http://2001.ukrcensus.gov.ua/results/general/language/

16. Регионы Украины в образах и стереотипах массового сознания //

Краткий отчет о социологическом опросе. – К.: КМІС; IHRPEX, 2012.

– 31 с. / Режим доступу: www.ihrpex.org.

17. Росія може підняти питання про приналежність Криму? / Режим

доступу: http://www.pravda.com.ua/news/2008/4/10/74442.htm/·

http://www.nr2.ru/kiev/105843.html; http://www.nr2.ru/kiev/l13912.html;

http://www.nr2.ru/crimea/l19145.html.

18. «Севастополь–Крым–Россия» требует референдум по воссоединению

с РФ // Новый Регион. – Киев. – 2006. – 17 декабря / Режим доступу:

http://www.nr2.ru/kiev/96690.html.

19. Толерантність населення України. – К.: Київський міжнародний

інститут соціології, 2010. – С. 2–3 [5 с.] / Режим доступу:

http://www.kiis.com.ua/materials/pr/2010/tolerantnist_u.pdf

20. Українське суспільство 1994–2005. Динаміка соціальних змін. – К.:

НДІ соціології НАН України, 2005. – 653 с.

21. Швець О.Б., Шевчук О.Г. Етноконфесійний ренесанс у сучасному

Криму // Рукопис: Таврійський національний університет ім. В.І.

Вернадського. – 2005.

http://www.ihrpex.org/

http://www.nr2.ru/kiev/105843.html

http://www.nr2.ru/kiev/l13912.html

http://www.nr2.ru/crimea/l

http://www.nr2.ru/kiev/96690.html

http://www.kiis.com.ua/materials/pr/2010/tolerantnist_u.pdf


245

УДК 355.01

Слюсаренко І. Ю.

Кандидат історичних наук, доцент кафедри всесвітньої

історії Київського університету імені Бориса Грінченка

ГІБРИДНА ВІЙНА ЯК РІЗНОВИД ВІЙН ХХІ

СТОЛІТТЯ

Слюсаренко І. Ю. Гібридна війна як різновид війн ХХІ століття.

У статті здійснено спробу розкрити сутність і зміст гібридної війни як

одного із новітніх різновидів війн. На прикладі Росйської Федерації

показано форми і методи ведення гібридної війни. Визначено характерні

особоливості і причини виникнення гібридних війн, як новітнього явища.

Ключові слова: гібридна війна, агресор, інформаційна війна,

асиметрична війна, кібервійна, гібридна загроза, збройний конфлікт, зброя.

Слюсаренко И. Ю. Гибридная война как один из видов войн ХХІ

столетия. В статте предпринята попытка роскрыть сущность гибридной

войны как одного из новейших видов войн. На примере Российской

Федерацыи показано формы и методы ведения гибридной войны.

Обозначено характерные особенности и причины возникновения

гибридных войн, как новейшего явления.

Ключевые слова: гибридная война, агрессор, информацыонная война,

ассиметричная война, кибервойна, гибридная угроза, вооруженный

конфликт, вооружение.

Slyusarenko І. Hybrid warfare as a kind of war of the XXI century. The

article is an attempt to reveal the nature and content of hybrid warfare as one of

the newest kinds of wars. In the example Russian Federation of the form shown

and hybrid methods of war. Defined characteristics and causes of hybrid warfare,

as modern phenomenon.

Key words: hybrid warfare, the aggressor, infomatsiyna warfare,

asymmetric warfare, cyberwar, the hybrid threat of armed conflict, weapons.

Резонансні світові події останніх років, зокрема революційні

зміни влади та збройні конфлікти в країнах Північної Африки,

Близького Сходу та колишнього СРСР, свідчать про появу нових

форм і методів, до яких вдаються провідні держави, намагаючись

досягти своїх зовнішньополітичних цілей і владнати міждержавні

розбіжності. На заміну класичним військовим агресіям, коли

застосовуються збройні сили, приходять так звані гібридні війни.


246

Вони мають прихований характер та спостерігаються, переважно,

у політичній, економічній, інформаційній і спеціальній сферах.

Військо для вирішення окремих завдань залучається в невеликій

кількості. Суттю такого підходу є зміщення центру зусиль з

фізичного знищення противника в рамках масштабної війни до

вживання засобів «м’якої сили» проти країни-противника з метою

дезінтеграції та зміни її керівництва, включення до сфери свого

впливу. Окремі аспекти щодо вивчення цього нового різновиду

війн знайшли своє відображення в багатьох працях вітчизняних

політиків і науковців.

Серед робіт українських авторів потрібно відзначити праці

В. Горбуліна, О. Турчинова, М. Шевченка, В. В’ятровича, О. Шевчука,

Т. Бевз, Ю. Радковця, М. Требіна, П. Кр’якова, В. Портнікова, В. Яремчука,

А. Зуйковської, С. Корнієнка, В. Черниша, Л. Герасіна, В. Потрібної,

І. Поліщука, Р. Лук’янчука, О. Горбаня, Д. Дубова тощо.

Зважаючи на це, основним завданням цієї статті є розкрити

сутність і зміст гібридної війни як одного із новітніх різновидів

війн. Відповідна тематика є беззаперечно актуальною на

сьогодні, особливо для українського суспільства. Адже Російська

Федерація веде проти України саме гібридну війну.

Останнє десятиріччя низка найвпливовіших у світі

військових сил і коаліцій, в тому числі Організація

Північноатлантичного договору (НАТО) звертають увагу і

намагаються протидіяти так званим «гібридним загрозам».

Замість розроблення стратегії на основі «гібридних» викликів

(туманний термін, який може означати що завгодно) ті, хто

приймає рішення, мають відійти від нього і розглядати бойові дії

так, як воно завжди було: як комплексний набір

взаємопов’язаних загроз і силових засобів, які застосовуються

для просування політичних інтересів.

Термін «гібридна війна» з’явився ще у 2005 році і став

застосовуватися для опису стратегії Хезболли в Ліванській війні

2006 року. З того часу термін «гібридна» є домінуючим при

обговоренні сучасних і майбутніх воєнних дій до такого ступеня,

що вище військове керівництво взяло його на озброєння і

використовує як основу сучасних воєнних стратегій [5].

Визначення гібридної війни є доволі складним з погляду

трактування й наповнення відповідним змістом. За всіма


247

критеріями це поняття має включати, крім іншого, такі

компоненти, як громадянську, партизанську, інформаційну війни,

кібервійну тощо.

Гібридна війна (англ. Hybrid warfare) – військова стратегія,

яка об’єднує звичайну війну, малу й кібервійну. Також термін

«гібридна війна» використовують для опису атак із

застосуванням ядерної, біологічної та хімічної зброї, саморобних

вибухових пристроїв та інформаційної війни. Такий підхід до

ведення конфліктів є потужним і складним різновидом війни.

Також цей термін застосовують тоді, коли потрібно

охарактеризувати гнучку й складну динаміку бойового простору

(англ. Battlespace), що передбачає гнучку реакцію, легко

адаптується [3].

Cпробуємо показати правову суть поняття «гібридна війна».

Цей термін залишається неконвенційним, а відповідальність

держав за розв’язання таких типів війн залишається в рамках

чинного права війни. А цього замало.

Сучасна система безпеки, що склалася в міжнародному праві

після 1945 року, на жаль нині неспроможна відповісти на загрозу,

відому як «гібридна війна».

Сучасний стан міжнародного миру під впливом невпинного

росту інноваційних технологій, розвитку та гальмування

економік різних суб’єктів міжнародного права, укріплення

апаратів передачі інформаційних даних та інших новітніх засобів,

підривається внаслідок виявлення нового явища «гібридної

війни». Проблема виникає в тому, як можна визначити місце

гібридної війни в міжнародному праві, надто з урахуванням

чинного права на війну і права війни. Усвідомлення наявності

нового порогу небезпеки піднімає рівень оборони сторони, на яку

звернено дані засоби.

Поряд з асиметричними конфліктами та неконвенційними

війнами (ситуації, коли явні бойові дії не ведуться), стоїть також

поняття «гібридні війни», які зараз все частіше

використовуються.

Автором цієї концепції є Френк Г. Хоффман, колишній

офіцер морської піхоти, науковий співробітник міністерства

оборони США. Це великий теоретик в галузі збройних конфліктів

та військово-політичної стратегії.


248

Хоффман зазначає, що конфлікти будуть мультимодальними

(тобто такими, що ведуться різними способами) та

багатоваріантними, що не входять в межі простої конструкції

ведення збройного конфлікту чи війни. За Хоффманом майбутні

загрози можуть в більшій мірі бути охарактеризованими як

гібридне співвідношення традиційних та нерегулярних стратегій і

тактик, це децентралізоване планування та виконання, участь

недержавних акторів з використанням одночасно простих та

складних технологій.

Гібридні загрози включають в себе коло різних режимів

ведення війни, що відносить до себе стандартне озброєння,

нерегулярні тактики і формування, терористичні акти (в тому

числі і насилля та примус) і кримінальний безлад.

Гібридні війни також можуть бути мультивузлові (тобто такі,

що проводяться і державами, і різноманітними недержавними

акторами). Ці мультимодальні/мультивузлові дії проводяться або

різноманітними підрозділами, або ж одними і тими самими

державними органами чи групами.

У таких конфліктах противники (держави; групи, що

фінансуються державами, або суб’єкти, які самі фінансують свою

діяльність) будуть мати доступ до сучасного воєнного

потенціалу, що включає зашифровані командні системи,

переносні ракети класу «земля-повітря» та інші сучасні

смертоносні системи; а також – підтримувати організації

затяжних партизанських дій, в яких застосовуються засідки,

саморобні вибухові пристрої та вбивства.

Тут можливе поєднання високотехнологічних можливостей

держав, таких, як протисупутникові засоби захисту від тероризму

та фінансування кібервійни, тільки, як правило, оперативно та

тактично направлені та скоординовані в рамках основних

бойових дій для досягнення синергетичного ефекту в фізичному

на психологічному вимірах конфлікту. Результати можуть бути

отримані на всіх рівнях війни.

Потім Хоффман дає таке визначення поняттю «гібридна

загроза» – це будь-який противник, який одночасно та

адаптовано використовує співвідношення звичайного озброєння,

нерегулярну тактику, тероризм та злочинну поведінку в зоні

бойових дій для досягнення своїх політичних цілей.


249

Майкл Айшервуд в монографії «Повітряна міць для гібридної

війни», що видалася Інститутом Мітчелла Асоціації ВВС США в

2009 році, дає наступне трактування «гібридної війни» – це війна,

що стирає різницю між чисто конвенційною та типово

нерегулярною війною.

На сьогоднішній час термін «гібридна війна» має три гілки.

Гібридність може відноситися, перш за все, до військової ситуації

та умовам; по-друге, до стратегії та тактики противника; по-

третє, до типу сил, які держава повинна створювати та

підтримувати.

Коли справа дійде до політичних цілей, гібридні війни,

скоріш за все, матимуть вигляд нерегулярної війни, де її

учасники робитимуть спроби та намагатимуться підірвати

легітимність та авторитет керуючого режиму. Це вимагатиме від

збройних сил держави допомоги, щоб закріпити здатність

держави забезпечувати соціальні, економічні та політичні

потреби свого народу.

Важливо відзначити, що гібридний контекст, про який

зазначено, ніщо інше, як продукт глобалізації, що розмиває

кордони традиційних норм та правил.

Гібридна війна відрізняється тим, що вона дозволяє

противнику займатися декількома фазами в один і той самий час і

висуває інший набір вимог для збройних сил.

Айшервуд також зазначає, що потенційно гібридну війну

сьогодні можуть вести багато конфліктуючих держав. Він

пояснює, що складний характер гібридної війни вимагає від

воєначальників та цивільних лідерів розуміння свого

операційного оточення або відчуття бойового простору.

Гібридний противник може приховуватися поміж цивільного

населення, бути не схожим на типового ворога та

використовувати «електронний притулок», створений

глобальним телекомунікаційним ринком.

В такій війні використовують три види зброї:

1.Модельно організаційна – зброя, що ґрунтується на

особових базах даних політиків, державних службовців,

бізнесменів, псевдо - та ксеноліти країни противника. Ці бази

збирають за допомогою різних міжнародних організацій,

благодійних фондів, радників, політологів та інших


250

підготовлених служб. У цих базах даних міститься інформація

про рахунки з-за кордону, а також компрометуюча інформація.

Основні бази даних використовуються для залякування і

розкладання політичної та державної еліти для формування кола

підтримки та запобіганню супротиву.

2.Інформаційна зброя має таку класифікацію за ознаками:

- за якістю інформації;

- за носієм інформації;

За якістю інформаційна зброя класифікується:

Концептуальна-методологічна – це формування глобальної

політики, що спрямовується на різні народи з метою створення

якогось конкретного спланованого виміру розвитку історичних

подій.

Хронологічна зброя – інформація хронологічного плану - є

послідовність фактів на явищ. Дає можливість розглядати всі

явища історичного процесу та прогнозувати вектори майбутньої

політики.

Факторологічна зброя – це ідеологія, релігія, технології. Саме

ці види зброї дають можливість підпорядкувати собі противника

3.Матеріальна зброя поділяється на:

- економічну зброю – включає засоби економічної боротьби з

дезорганізацією структур противника і подальше їх поглинання.

Сюди входить контроль фінансово-кредитної системи країни та

контрольна іншими економічними системами держави,

борговими зобов’язаннями розподілом коштів, повернення

фінансів в державу, прибутковість державного сектору в

економіці, її частка.

- зброю геноциду – включає етнічний геноцид, наркотичний,

алкогольний, інформаційно-економічний та інший;

- звичайна зброя фізичного знищення.

Нація, яка не в змозі, або ж яка не бажає сприймати новий

«гібридний» вид війни, буде комфортно і далі розробляти плани в

межах застарілої та черствої воєнної ідеї минулого століття,

опускаючи можливість досвіду в асиметричних конфліктах. Так

само і притримуючись статусу кво та застарілих тактик ведення

війни, держави роблять помилкові кроки в бік розподілу

державного бюджету, відкидаючи розробки нової воєнної

доктрини та переробки інноваційних технологій.


251

Цей нераціональний розподіл державних ресурсів призводить

до того, що збройні сили держави сліпі стосовно виникнення

такого явища, як «гібридна війна» - сучасна війна. Таким чином,

в той час, коли такі держави повністю готові до ведення війни

«минулого століття» вони повністю безсилі до нових задач

гібридного конфлікту.

Право збройних конфліктів синонімом якого є міжнародне

гуманітарне право або право війни – є значною частиною всього

міжнародного права, яка регулює та контролює дії сторін, які

беруть участь в конфлікті. Воно складається як з договірних, так і

з звичаєвих норм. Це право є основним правом, що обов’язкове

для всіх учасників збройного конфлікту.

Основною метою, а також гуманітарним та функціональним

значенням права збройних конфліктів є те, що це право гарантує

захист для тих, хто постраждав від війни, чи то цивільні,

військовополонені, чи поранені та хворі, стосовно яких

визначатиметься, чи були застосовані допустимі міри ведення

війни та не використовувалися заборонені засоби.

Ця спеціалізована галузь права, яка визначає як державні, так

і індивідуальні зобов’язання, обмежує вплив війни, та

встановлює чіткі провила її ведення, у випадку порушення яких,

можна буде застосувати міжнародно-правові санкції або

переслідування військових злочинів.

На сьогодні є велика кількість міжнародних договорів та

звичаєвих норм, які регулюють питання війни – як її початку, так

правил її ведення. Їм приділяють значущої ролі, але як виявилося,

ці норми не здатні регулювати правові питання, що виникають в

сучасних війнах.

Гібридизація війни тільки поглиблює ці вже складніші

проблеми і може призвести до того, що право збройних

конфліктів не матиме значення та не буде спроможне вирішити

правові питання сучасної гібридної війни, припускаючи те, що в

такій ситуації не буде правового контролю та захисту сторін.

Якщо тенденція до розвитку права збройних конфліктів як

чогось застарілого та неактуального буде продовжуватися,

учасники збройних конфліктів, а також і все міжнародне

співтовариство, почне розглядати міжнародне право в якості

більш анахронізму, ніж правового імперативу.


252

Якщо авторитет права буде зменшено, традиційні правові

заборони будуть безкарно порушуватися і тільки певні поняття

моралі зможуть якось обмежити дії під час війни. Державні та

недержавні противники будуть вважати, що дотримання таких

давніх правових норм містять значні недоліки і вже не можуть

регулювати їх дії. Наслідком чого, сторони в конфлікті будуть

ігнорувати зобов’язання, що входять в право збройних

конфліктів, та приписуватимуть титули своїм діям як

самооборона чи проводитимуть маніпуляції зі самим змістом

права збройних конфліктів шляхом стратегічного застосування

«lawfare» (асиметрична, гібридна війна).

Термін «асиметрична війна» позначив стратегічне

використання законів та права збройних конфліктів як засіб

ведення війни, цей термін швидко ввівся в міжнародно-правову

лексику останніх років.

Як учені, так і практики знають про здатність різних груп

підірвати силу держав з традиційними методами ведення війни

шляхом агресивного використання не прописаних в угодах

засобів, які кілька років назад не було й в природі і відповідь на

які, на сьогодні, не передбачені ніде.

Асиметричну війну характеризує використання кібератак,

засобів масової інформації, інтелектуальні права, інший

можливий тиск, а також відповідно найголовніше – використання

права в якості зброї для конфлікту.

Учасники конфлікту використовують два шляхи:

Зловживання законом як засобом ведення війни, шукаючи

прогалини та відсутність трактування понять;

Спроби нівелювати договір як недійсний та неіснуючий

взагалі для цієї сторони.

Наслідки таких дій є катастрофічними.

Якщо право зменшує свою важливість, сторони в конфлікті,

скоріш за все, підкреслять військову ідею необхідністю робити

такі речі на війнах, щоб повністю підкорити противника, і

упускатимуть взагалі потребу компенсаційних зобов’язань з

попередження страждань та захисту цивільного населення.

З ідеєю необхідності ставати воєнно-першою державою,

виникає погіршення правових стимулів діяти гуманно та

враховувати тонку межу між необхідністю та людяністю, про що


253

і зазначає право збройних конфліктів. Це право залишає за собою

можливість гуманно вчиняти стосовно законних комбатантів,

включає також в себе комплексні заходи захисту тих, хто

постраждав внаслідок конфлікту, дозволяє створити умови , які

утворюють рівновагу між необхідністю війни та гуманністю.

Тим не менш, зі збільшенням акцентів на військовій

необхідності та зниження правових стимулів діяти гуманно,

навіть мінімальна базова поведінка конфліктуючими сторонами

стає відносною.

Таким чином, сучасна війна характеризується високим

рівнем жорстокості, що нівелює всі історичні спроби дійти до

такого явища як «гуманізація» війни.

Отже, розглянувши поняття «гібридна війна», можна дійти

висновку, що воно означає сучасний вид війни, де в конфлікті

використовуються різноманітні засоби нападу та оборони

держав, що виходять за рамки конвенційно-визначених варіантів

та видів ведення війни [1].

Найбільше болючим і близьким для українського суспільства

є приклад з Російською Федерацією.

Починаючи з другої половини 90-х років минулого століття,

елементи та технології концепції гібридних війн застосовувались

Росією у Придністров’ї, Абхазії, Південній Осетії та Нагірному

Карабасі. З початку ХХІ ст. аналогічний сценарій активно

використовується Російською Федерацією також і щодо України

(у рамках встановлення російського контролю над

пострадянським простором під гаслом побудови «російського

світу»).

За нинішніх умов практичного використання Російською

Федерацією проти України технологій і механізмів «гібридної

війни» та «гібридного миру» логічним є запитання: а в чому ж

тоді полягають суть, змістовність та спрямованість «гібридної

політики» Російської Федерації по відношенню до України та

країн пострадянського простору, країн-членів та партнерів

Європейського Союзу і НАТО, а також інших країн Заходу? [4].

Неможна не навести своєрідне передбачення президента

Литви Далі Грибаускайте, висловлене нею 2014 року стосовно

Російської Федерації: «Якщо терористичну державу, яка веде

відкриту агресію проти свого сусіда, не зупинити, вона


254

пошириться на Європу й далі». І вона справді поширилася. У

найбільш хитромудрих формах.

Сьогодні ми можемо чітко виділити кілька ключових

компонентів, які вочевидь співвідносяться із заходами в рамках

«гібридних війн» у нинішній російській практиці, але при цьому

вони можуть бути виділені у три великі групи.

1. Традиційні військові засоби (використання регулярних

військових підрозділів та озброєнь, а також сил спеціальних

операцій).

2. Квазімілітарна діяльність (створення і підтримка

незаконних збройних формувань, підтримка та радикалізація

сепаратистських рухів, формальні й неформальні ПВК).

3. Операції немілітарного впливу, насамперед способом

спеціальних інформаційних операцій та «активних заходів» (у

тому числі економічний тиск, операції в кіберпросторі,

дипломатія, маніпуляції інформаційним простором).

Нині ми спостерігаємо, щонайменше, три масштабні

«гібридні» операції, які мають багато схожого, попри певну

різницю в зовнішньому представленні: Сирія (Туреччина),

Європейський Союз, Україна.

Сирійський конфлікт, багато в чому, як і український,

внаслідок втручання Росії, перейшов у затяжну фазу млявого

переговорного процесу. Для Росії тактичне завдання залишається

таким самим, як і в Україні: «заморожування» конфлікту, якщо

його не вдасться вирішити вигідним для Москви чином.

У конфлікт у Сирії, що триває з 2011 р., Росія втрутилася не

раптово, але різко й послідовно. Однак, на відміну від агресії в

Україні, вона зразу перейшла до відкритого використання

власних ЗС (авіації, ракет). Не виключено, що це є наслідком

аналізу дій самої РФ в Україні. Адже 1 березня 2014 р. екс-

президент В.Янукович, що вже на той час переховувався в Росії,

звернувся до В.Путіна з проханням ввести війська на територію

України. Тоді це не було реалізовано у форматі відкритого

вторгнення, – роль «передових загонів» довірили квазімілітарним

об’єднанням. Відтак, Росія досі змушена офіційно приховувати й

заперечувати свою військову присутність на Сході України.

Схоже, що в Сирії вирішили йти іншим шляхом: зразу заявити

про свою присутність.


255

Загалом, сирійська кампанія для Росії будувалася на

використанні традиційних видів озброєнь і бійців

спецпідрозділів. Але не забули і про тих-таки «ополченців» та

російських «зелених чоловічків» – півострова Крим. Причому

вербували найманців для поїздки в Сирію з тих самих «ДНР» і

«ЛНР». Тим більше що російські розвідструктури завжди було

щедро представлені в Сирії, а експерти роблять обґрунтовані

висновки про зв’язок російських спецслужб із бойовиками

Ісламської держави.

Тобто де-факто Росія саме на прикладі Сирії провела в

повному обсязі те, що вона сама могла б вважати майже

зразковою «гібридною операцією», де при мінімальних витратах

(передусім військових) було досягнуто певних результатів,

позитивних для зовнішньої політики Росії на даному етапі.

При цьому сирійська кампанія – це не тільки операція

прикриття власних помилок на інших аренах (наприклад, в

Україні), а й демонстрація готовності ЗС РФ виконувати операції

на віддалених театрах воєнних дій. Сюди можна зарахувати

історії з підводними човнами РФ у водах Швеції, США, Великої

Британії, Франції та літаків (тільки 2015 року винищувачі НАТО

супроводжували понад 160 літаків РФ, російська авіація постійно

«випадково» залітала на території інших країн). Періодично це

призводитиме до інцидентів на кшталт збитого Туреччиною СУ-

24, але на загал – сприятиме нагромадженню невизначеності й

тривоги у сфері міжнародної безпеки.

І ареною, де Росія хоче провести нову «зразково показову»

(за кримським прикладом) операцію, схоже, стає Європа.

Масштабна операція немілітарного впливу в ЄС: якнайбільше

ненависті та плутанини.

Друга операція гібридного характеру розвивається в

політичному просторі ЄС. Попри те, що окремі експерти

прогнозують Східній Європі та всьому світу близьку масштабну

війну, ймовірність цього залишається досить невисокою. Втім,

Балтійські країни мають вагомі підстави побоюватися «гібридної

загрози» з боку Росії і раціонально підходять до цього питання,

вживаючи превентивних заходів та вивчаючи український досвід.

«Емігрантська криза», коли величезна кількість біженців із

Близького Сходу, гнаних сирійською війною, рушила в напрямку


256

Європи, загнала європейські столиці у складну ситуацію й

надовго відвернула їхню увагу від інших проблем.

Через майже півроку після початку кризи спеціалісти Центру

передового досвіду НАТО зі стратегічних комунікацій прямо

вказують, що за емігрантською кризою (а точніше –

диригуванням її радикалізацією з боку праворадикальних

організацій та різноманітних «співвітчизників») стоїть Росія. У

березні 2016 р. генерал Ф.Брідлав уже прямо пов’язував у єдиний

ланцюг подій бомбардування в Сирії і тамтешню наземну

операцію зі зростанням інтенсивності мігрантських потоків у ЄС.

При цьому в рамках самої Європи РФ активно «розкручує»

ксенофобські настрої, використовуючи для цього власні ЗМІ та

контрольовані ними (насамперед фінансово) радикальні партії й

групи, чимало яких були створені лише для розкручування цієї

кризи (що дуже скидається на історію з громадською

організацією «Донецька республіка», створеною ще 2005-го

одним із лідерів «ДНР» А.Пургіним). Найяскравішим прикладом

цієї злагодженої роботи є діяльність «антиєвропейського

Інтернаціоналу» (яким диригує саме Москва).

Взагалі, тема «антиєвропейського Інтернаціоналу»,

створеного Кремлем у самому ЄС, дедалі масштабніше виходить

на порядок денний європейських столиць.

Що показово: члени цього Інтернаціоналу (переважно

праворадикальні партії, але не обов’язково – там досить багато і

груп, ніяк не пов’язаних із радикалізмом) демонструють таке

саме «печерне» ставлення до базових для європейського

суспільства понять (наприклад, «політична відповідальність» або

«політична культура»), як і їхні куратори з Кремля у своєму

внутрішньому політичному просторі. Навіть прямі

обвинувачення у фінансуванні з боку Москви не тільки не

призводять до політичної смерті їхніх керівників, а створюють їм

лише додаткову рекламу.

Не менш масштабними були дії того ж Інтернаціоналу (або

груп «корисних ідіотів») у Голландії в рамках проведення

референдуму щодо Угоди про асоціацію між Україною і ЄС.

Голландський приклад показовий ще й із погляду його

стратегічної небезпеки для Європи – використання Росією суто


257

внутрішніх (референдум), легітимних механізмів (у т.ч.

фінансових) для досягнення своїх зовнішньополітичних цілей.

Втім, це кореспондується із загальним російським

«гібридним» підходом – використовувати внутрішні механізми та

риторику Заходу для його руйнування.

Говорячи про використання (або, швидше, потурання

внутрішнім процесам) легальних механізмів, які можуть

призвести до розвалу ЄС, важко не згадати й ситуацію навколо

Великої Британії з її референдумом Brexit щодо виходу зі складу

ЄС. Під’юджувана російськими пропагандистськими силами

(медійними, політичними), Британія розділилася з цього питання

досить істотно, і з явно маргіналізованої теми ідея «виходу з ЄС»

несподівано перетворилася на мейнстрим, відповідь на який має

бути дана 23 червня. Тим часом у разі позитивного рішення

ситуація на цьому не зупиниться: експерти очікують (а фактично

– говорять про нього, як про неминучий) проведення

референдуму і про незалежність Шотландії, активізації

протистояння в питанні статусу Північної Ірландії. Британські

журналісти прямо кажуть, що єдиний, хто справді виграє від

«так» на Brexit, – В.Путін.

Не можна сказати, що Європа повністю ігнорує таку

діяльність Росії. Скажімо, були створені й частково почали

працювати підрозділи стратегічних комунікацій ЄС і НАТО.

Однак на даний момент це більше реактивне реагування

(наприклад розвінчування брехні російських ЗМІ або узагальнені

дослідження щодо актуальних російських наративів), – із

проактивною діяльністю ситуація все ще неоднозначна.

Тим часом уже тепер діяльність Росії призводить до

зростання внутрішніх суперечностей у ЄС, економічних проблем,

посилення впливу внутрішньої деструктивної опозиції.

Слід констатувати, що Європа до останнього часу не може

зібратися на силі для цілісної відповіді на цю загрозу (що видно

вже з результатів місцевих виборів у Німеччині, де в окремі

місцеві парламенти пройшли представники партії «Альтернатива

для Німеччини», яку пов’язують із Кремлем). Гібридна

деструктивна активність Росії розмиває кордони «миру» і

«війни», а примара «холодної війни» в нових її формах уже не

просто наблизилася до кордонів ЄС – вона активно там діє, тоді


258

як європейці не бажають цього помічати. Або не готові змінити

погляд на реальність, щоб адекватно відповісти на очевидний

виклик. Успішніші спроби НАТО вирішити цю проблему, але їх

недостатньо [2].

Таким чином, можемо зробити певні висновки щодо причин

та особливостей гібридних війн.

Характерними особливостями гібридних війн є:

агресія без офіційного оголошення війни;

приховування країною-агресором своєї участі в конфлікті;

широке використання нерегулярних збройних формувань (у

т.ч. під прикриттям мирного населення, що спостерігалось в

Україні (на Донбасі і в Криму);

нехтування агресором міжнародними нормами ведення

бойових дій та чинними угодами і досягненими домовленостями;

взаємні заходи політичного та економічного тиску (за

формального збереження зв’язків між двома країнами);

широка пропаганда та контрпропаганда із застосуванням

«брудних» інформаційних технологій;

протистояння у кібернетичному просторі.

У зв’язку з цим доцільно й назвати причини виникнення

гібридних війн, а саме: наявність нових потужних видів зброї (у

т.ч. масового знищення), бажання агресора применшити свою

роль у розв’язанні конфліктів задля уникнення санкцій з боку

інших країн, відмова від масштабного застосування військової

сили.

є намагання країн-агресорів встановити свій контроль над

об’єктами агресії (у т.ч. інтегрувати їх до своїх політичних,

економічних та безпекових систем) без надмірних для них

збитків, що можуть зашкодити нападникам у реалізації власних

геополітичних та економічних інтересів.

У той же час ведення гібридної війни потребує наявності або

створення певних обов’язкових передумов внутрішнього та

зовнішнього характеру. Насамперед, країна-агресор повинна

мати сильну та дієву владу, спроможну, незважаючи на існуючі

проблеми, згуртувати громадськість довкола єдиної національної

ідеї. Це – по-перше.


259

По-друге, для успішного застосування методів гібридної

війни у агресора має бути перевага над противником у

військовій, економічній та інформаційній сферах.

По-третє, успіх у гібридній війні з об’єктом агресії можливий

лише за умов слабкості його влади, міжнародної ізоляції, розколу

у суспільстві, деградації економіки, а також зниження

дієздатності та деморалізації силових структур.

У будь-якому випадку країна-агресор має бути готовою до

відсічі з боку об’єкта агресії, а також до того, що останній матиме

підтримку інших країн та міжнародних організацій (у т.ч. в плані

надання політичної, економічної, інформаційної та військової

допомоги і запровадження санкцій проти агресора).

Підсумовуючи наведене слід наголосити на тому, що

гібридна війна є складним і доволі небезпечним явищем для

сучасного Світу. Щоб ефективно йому протидіяти є важливим

ретельно і досконало вивчати гібридні форми і методи ведення

війн. Адже, найголовнішим завданням людства є – забезпечити

мир на Землі.

1. Власюк В.В., Карман Я.В. Деякі основи поняття «гібридна війна» в

міжнародному праві [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://lcslaw.knu.ua/index.php/item/207-deyaki-osnovy-ponyattya-

hibrydna-viyna-v-mizhnarodnomu-pravi-vlasiuk-v-v-karman-ya-v.

2. Горбулін В. Гібридна війна: все тільки починається…[Електронний

ресурс]. – Режим доступу: http://gazeta.dt.ua/internal/gibridna-viyna-vse-

tilki-pochinayetsya-_.html]

3. Про поняття «гібридна війна» [Електронний ресурс]. – Режим

доступу: http://www.viche.info/journal/4615/

4. Радковець Ю. «Гібридна політика» сучасної Росії як стратегія

реалізації її національної геополітики // Бінтел. Журнал геополітичної

аналітики. 2015. Спеціальний випуск. - С. 4-11].

5. Чекаленко Л. Гібридна війна - чи вона взагалі існує? [Електронний

ресурс]. – Режим доступу: http://www.nato.int/docu/review/2015/Also-

in-2015/hybrid-modern-future-warfare-russia-ukraine/UK/index.htm

http://www.nato.int/docu/review/2015/Also-in-2015/hybrid-modern-future-warfare-russia-ukraine/UK/index.htm

http://www.nato.int/docu/review/2015/Also-in-2015/hybrid-modern-future-warfare-russia-ukraine/UK/index.htm


260

УДК 94 (438.41) «16»: 329.73

Слюсаренко П. М.


гуманітарної та соціально-економічної підготовки

факультету підготовки офіцерів запасу

Національного університету оборони України

ФОРМУВАННЯ НАЦІОНАЛЬНИХ БОЙОВИХ

ТРАДИЦІЙ УКРАЇНСЬКОГО КОЗАЦТВА

Слюсаренко П. М. Формування національних бойових традицій

українського козацтва. В статті розкрито особливості формування

національних бойових традицій українського козацтва, започаткованих з сивої

давнини. Закцентовано увагу на тому, що саме козацтво завжди було

провідною верствою українського суспільства.

Ключові слова: українське козацтво, бойові традиції, присяга,

братерство, розвідка, облога, бойова майстерність, дисципліна, битва, духовна

опіка, перемога.

Слюсаренко П. Н. Формирование нацыональных боевых традицый

украинского казачества. В статье раскрыто особенности формирования

нацыональных боевых традицый украинского казачества, которые берут свое

начало с седой старины. Сакцентировано внимание на том, что именно

казачество всегда было прогрессивным слоем украинского общества.

Ключевые слова: украинское казачество, боевые традицыи, присяга,

братство, разведка, осада, боевое мастерство, дисцыплина, битва, духовное

опекунство, победа.

Slyusarenko P. Formation of national military traditions of Ukrainian

Cossacks. In the article the features of formation of national military traditions of

Ukrainian Cossacks, initiated from ancient times.

Key words: Ukrainian Cossacks, military traditions, fighting, oath brotherhood,

intelligence, siege, battle skills, discipline, battle, spiritual care, victory.

У контексті дослідження витоків, становлення і розвитку

українських національних військових традицій на особливу увагу

заслуговує життєдіяльність українського козацтва, як провідної

верстви нашого народу.


261

Специфічні умови існування українського народу покликали до

життя на зламі середньовіччя – раннього нового часу такий

своєрідний суспільний феномен, як козацтво. Ukrania terra

cossacorum – Україна країна козаків – так вже понад п’ять століть

тому почали називати сучасники-іноземці землю наших предків. В

їх свідомості українці тривалий час асоціювалися саме з цим

найбільш мужнім, відважним і загартованим у битвах соціальним

станом. Відомості про Козаччину, як унікальне явище, є однією із

славетних сторінок в історії України. С. Величко, В. Антонович,

М. Грушевський, Д. Яворницький, І. Крип’якевич та інші – багато

своїх праць присвятили саме козацтву, його побуту, традиціям,

звичаям, військовому мистецтву козаків [9; 14; 15; 18; 33; 34].

Взагалі, козацтво як спільнота є прямим спадкоємцем, логічним

продовженням вічових громад України-Русі, які за литовської доби

не зникли, а лише трансформувалися, зберігши свій вічовий устрій,

у військові формування, підпорядковані Великому князю

литовському.

Вважається, що перша писемна згадка про українських козаків

міститься у хроніці М.Бельського (1495 – 1575 рр.). В ній, зокрема,

відзначено, що у 1492 році кримський хан скаржився, що «кияни і

черкасці погромили корабель під Тягинею, і князь литовський

Олександр обіцяв пошукати того межи козаків в Україні. На другий

рік князь М. Глинський, староста черкаський, погромив турецьку

фортецю Очаків, і хан цих людей називав козаками» [27, с. 29–30].

Військове мистецтво козаків передавалось від батька до сина. В

теплу пору року козаки полишали свої сім’ї у так званих волостях

(на теренах воєводств: Волинського, Подільського, Київського,

Брацлавського та ін.) і прямували до відповідних форпостів – так

званих січей, що знаходилися під охороною нечисленних козацьких

залог на території Великого Лугу у Запорожжі та інших районах.

Війську Запорозькому від імені короля надавалися військові

клейноди, зокрема прапор (корогва), бунчук, печатка тощо

[28, с. 51].


262

Найважливішою складовою козацьких військових традицій

виступали бойові традиції, значна частина яких мала витоки з часів

давньоруської держави. Серед них помітно виділяється традиція

присягання козаків на вірність монарху (королю) і Батьківщині.

Відомо, що українські козаки, вступаючи на військову службу,

присягали на вірність королям Речі Посполитої, після чого

складались реєстри, відповідно до яких козаки отримували платню і

певні привілеї. Джерела відмічають той факт, що у 1654 році

Військо Запорожське на чолі з Богданом Хмельницьким присягло на

вірність московському царю, що свідчило про зміну сюзерена

[20, с. 153–154].

Історичні джерела свідчать і про те, що «виборні» українські

гетьмани (обрані на загальній козацькій раді) урочисто

проголошували відповідні обітниці (присягали) на вірність Війську

Запорозькому і українському народу. Так, гетьман України І.Мазепа

16 жовтня 1707 року у Києві прилюдно висловив свої державницькі

прагнення: «... Я кличу Всемогучого Бога за Свідка і заприсягаюсь,

що не ради своєї користи, не ради високої пошани, не за ради

богацтва, або інших примх, за ради усіх вас, що під моїм урядом і

регіментом єсьте, і для жінок і дітей ваших, за для загального добра

Матері нашої бідної України, для користи усього Війська

Запорозького і Народу Українського, для збільшення і розвитку

військових прав і вольності – хочу я за поміччу бога так зробити,

щоб ви з жінками і дітьми вашими і Край Рідний з Військом

Запорозьким не загинули ані під Москвою, ані під Шведами!»

[23, с. 27].

Поважне місце займала й традиція пошани до бойового прапору

(корогви) як символу державності і перемоги. Відомо, що Військо

Запорозьке, кожен його полк і сотня мали свій прапор (стяг,

корогву). Прапор був святинею для козаків і вони зобов’язані були

захищати його під час битви. Прапор Війська Запорозького під

охороною почесної варти завжди був присутній не лише на полі

бою, а й на будь-яких козацьких урочистих, знакових заходах


263

(обрання гетьмана, обрання кошового отамана, обрання козацької

старшини, загального молебню, зустрічі іноземних делегацій тощо).

Реєстрове козацьке військо Речі Посполитої мало прапор,

дарований від короля. На рожевому тлі прапору (корогви) був

зображений білий сріблястий орел – герб Польської держави.

Оригінальними є на вигляд козацькі прапори, зображені на

старовинній гравюрі Хотинської битви 1673 року. На ній козацьке

військо веде наступ під трьома знаменами, на кожному з яких

окремо зображені: лисиця (хитрі, як лиси), блискавиця (швидкі, як

блискавка), змій (мудрі, як змії) [4, с. 36].

Полкові і сотенні прапори мали різні кольори полотнища:

червоний, малиновий, синій, жовтий, білий, зелений або змішані

два-три кольори. На тлі прапорів зображені: хрест, півмісяць, сонце,

шестипроменева зірка тощо [17, с. 34].

Після 1654 року на козацьких прапорах з’являється зображення

двоглавого орла – герба Московської держави. Особливо це

прослідковується у період правління гетьмана І. Мазепи. На

морських прапорах Війська Запорозького ХVII cт. на червоному

полотнищі зображено двадцятичотиригарматний корабель [37,

c. 106]. Взагалі слід зазначити, що козацькі прапори (корогви) перед

врученням військовій формації обов’язковим чином освячувались

священиками публічно або перед військом, або в церквах під час

загальних молебнів. Так, у композиції мініатюри із «Служебника»

1665 року архієпископ чернігівський Лазар Баранович освячує

козацьку корогву за присутністю гетьмана П. Дорошенка,

генерального бунчужного та інших старшин [35, c. 27].

Однією з важливих бойових традицій козаччини було

підтримання високого рівня військової майстерності. Ця традиція,

зокрема, знайшла свій прояв у вмінні козаків організовувати

розвідку і контррозвідку, що сприяло отриманню козацьким

військом багатьох перемог. Так, один з чотирьох десятків козацьких

куренів гетьмана П. Сагайдачного складався з «пластунів»-

розвідників. Козаки цього куреня були призначені для виконання

особливих завдань (насамперед розвідувального і диверсійного


264

характеру) [5, c. 418]. Під час пересування козацького війська до

місця битви на відстань декількох кілометрів від передових частин,

гетьман або кошовий отаман, як правило, відправляли розвідувальні

роз’їзди у складі 2–3 кінних козаків. Розвідка діяла також у випадку

розташування козацьких військ у спорудженому таборі [12, с. 61].

Безпосередньо на території України розвідувальні роз’їзди

користувалися допоміжними засобами оповіщення про наближення

ворога. У разі небезпеки розвідники передавали сигнал через

спеціальні вогняно-димові споруди, створюючи при цьому «сітку

передачі сигналів» [19, с. 104–105].

Іншим прикладом військової майстерності козаків є діяльність

їх контррозвідки. Так, гетьманська контррозвідка викрила багато

змов проти Богдана Хмельницького, генерального писаря

І.Виговського, полковників І.Богуна, Д.Нечая, П.Кривоноса та

інших [6, c. 30]. Слід сказати й про те, що в якості розвідувальної

«резидентури» гетьман Б. Хмельницький використовував і вірних

йому священиків. Православні ченці були послами в усіх таємних

справах. В. Верещака, який служив у Варшаві при королівському

дворі, часто посилав Б. Хмельницькому таємні шифровані

донесення про варшавські настрої та задуми, а листи ці гетьману

возили православні монахи. Крім цього, резидентом

Б. Хмельницького у Стокгольмі у 1654 році при шведському дворі

був афінський ігумен Данило [35, c. 33].

Одним з проявів традиції підтримання козаками високого рівня

військової майстерності можна вважати володіння деякими

старшинами і козаками «характерницькими» здібностями. Під

характерниками розуміли насамперед воїнів, наділених

надзвичайними здібностями. Ними ставали, як правило, люди з

унікальними екстрасенсорними здібностями, зі схильністю до

навіювання, гіпнозу, яснобачення, телекінезу та телепатії.

Збереглися свідчення про те, як характерники застосовували

«навіювання» на ворога безпосередньо у бою: «...Їх мало, а ляхів

багато... Вони повстромляють ратища в землю, поставлять коней

хвостами до хвостів, а самі в середину і поховаються... Добіжать до


265

них ляхи і покажеться їм ліс, вони тоді і повертають коней назад»

[12, c. 31].

Для тактики козацького війська було характерним використання

воза як засобу ведення бойових дій. Віз був не тільки транспортним

засобом, але й засобом бойового застосування. Народившись

спочатку як засіб захисту від ворога в голому степу, табір поступово

перетворився на ефективний спосіб оборони, а згодом і наступу. За

допомогою возів будувалися рухомий та стаціонарний табори.

Французький інженер Г. Боплан, який перебував на службі у короля

Речі Посполитої, повідомляє: «Я зустрічав декілька разів у степу до

500 татар, які пробували напасти на наш табір, але нічого не могли

зробити, хоч мене супроводжувало лише 50–60 козаків» [2, с. 62]. У

1621 році сорокатисячне козацьке військо здійснило марш

рухомими таборами по території Молдавії в район Хотинської

битви, відбиваючи атаки стотисячної татарської орди.

Високого рівня бойової майстерності досягли козаки і в

морських походах, у яких з давніх часів вони використовували

маловантажні човни – «чайки». Чайка вміщувала 50–60 озброєних

козаків і декілька легких гармат. Човни використовувались, зокрема,

і для перевезення козацького «десанту». Серед здобутих козаками

турецьких фортець є й такі, що вважались на той час

неприступними: Варна (1604 р.), Сіноп (1614 р.), Кафа (1616 р.),

Кілія (1621 р.) та ін. [19, с. 136–139].

Одним із прикладів військової майстерності українських козаків

була ефективна взаємодія родів військ (родів зброї) у ході бойових

дій. Так, у битві під Пилявцями 19 вересня 1648 року польське

військо першим атакувало козацький табір, укріплений шістьма

рядами возів. Після триденної оборони Б. Хмельницький віддав

наказ про наступ. Першою вдарила кіннота (3000 осіб), але її атака

була зупинена. Потім до бою вступила козацька артилерія, щільно

обстрілюючи греблю через ріку Іква, по якій пересувались польські

підрозділи. Зазнавши великих втрат, поляки почали відступати.

Закріпили переломний момент у битві дії козацької піхоти, яка у


266

взаємодії з кіннотою та артилерією змусила польське військо у

безладді тікати, кидаючи напризволяще свій табір [16, c. 207–208].

Високу майстерність демонстрували козаки і у спорудженні та

використанні земляних укріплень. Так, під час Хотинської битви 2

вересня 1621 року споруджені козаками земляні укріплення – вали,

рови та шанці, дозволили стримати наступ численного турецького

війська [119, с. 40]. Під час облоги Полтави у червні 1709 року

козаки гетьмана І. Мазепи уміло оточили місто шанцями, звели

батареї та взяли участь в обстрілі й атаках міського валу [32, с. 60].

В українському козацькому війську усі козацькі гетьмани і

кошові отамани дотримувалися традиції вирішення питань війни і

миру через відповідних посланців. Так, у період Хмельниччини у

Козацькій республіці послами були полковники Ф. Джеджалій,

І. Креховецький, І. Брюховецький, М. Махаринський, Ю. Немирич

[21, с. 56–57], М. Криса [31, с. 327], які, крім іншого, вирішували

питання укладення мирових угод.

Під час повстання Б. Хмельницького 1648 – 1654 років

православне духовенство мало своє представництво у козацькому

війську, підтримуючи традицію благословення воїнства перед боєм.

Так, перед битвою під Пилявцями у вересні 1648 року православні

священики правили у війську молебні, позитивно впливаючи на

бойовий дух козацтва [7, c. 69].

Іншою, тісно пов’язаною з попередньою, була традиція

проголошення промов-звернень гетьманами, кошовими отаманами,

полковниками перед початком битви. Так, 5 травня 1648 року,

перед битвою під Жовтими Водами, Б. Хмельницький звернувся до

свого війська зі словами: «Лицарі-молодці, славні козаки-запорожці!

Прийшов тепер час за віру Православну постояти грудьми! Сам

Господь вам допоможе!.. Хто за Бога, за того й Бог!» Після

промови-звернення гетьман перехрестив воїнство, вказав на ворога

булавою і козацькі підрозділи пішли в атаку на військо польського

князя С. Потоцького [13, с. 275].

Невід’ємною складовою козацької тактики ведення бою стала

традиція проведення поєдинків («герців») перед боєм. Ставали на


267

«герць» не лише прості козаки, але й полковники та отамани.

Взагалі козацька старшина вважала ознакою лицарської честі

викликати ворога на двобій. Так, у 1618 році, перед битвою під

Москвою, гетьман П. Сагайдачний особисто вийшов на поєдинок з

царським воєводою М. Бутурліним та переміг його: «видер з рук

копя, ударив його булавою і звалив з коня». Це призвело до

деморалізації московського війська та його поразки.

Є свідчення, що фастівський полковник С. Палій також

«…любив викликати на поєдинок, але приймати виклик

відважувалось небагато, та й ті завжди вмирали після поєдинку». У

«герцях» перед битвою під Пилявцями уславився уманський

полковник І. Ганжа, який «кільканадцять противників польських на

вічний сон поклав». Поляки, не витримавши такої ганьби, підступно

застрелили його пострілом у спину [12, с. 234].

Бойова діяльність Війська Запорозького свідчила про дієвість

традиції військової доблесті українського козацтва. Так, у ході

Хотинської війни, у серпні 1621 року, козацьке військо під

проводом гетьмана П. Сагайдачного, будучи залученим до бойових

дій польським королем, незважаючи на численну перевагу військ

султана Османа (400 тисяч турків і татар проти 127 тисяч козаків і

поляків), виявило зразки військової доблесті і зробило значний

внесок у перемогу [22, с. 21].

Іншою бойовою традицією була мобілізація козаків особистим

прикладом козацької верхівки до активних дій у бойовій обстановці.

Демонструючи усьому козацькому війську своє прагнення до

перемоги, свій високий бойовий дух і звитяжність, у перших рядах

йшли в атаку кошові отамани С. Наливайко, І. Підкова, І. Сірко,

К. Гордієнко та інші. Так, у битві під Хотином у 1621 році сам

гетьман П. Сагайдачний був важко поранений, але продовжував

керувати козацькими підрозділами. Це надихнуло козаків на

перемогу [5, с. 24].

В українському козацькому війську підтримувалась традиція

поваги козаків до своїх старшин і захисту їх у бою. У козаків

найавторитетнішими були гетьмани Д. Вишневецький,


268

П. Сагайдачний, М. Дорошенко, Б. Хмельницький, П. Дорошенко та

інші. Користувалися особливою повагою кошові отамани І. Сірко,

К. Гордієнко. Серед полковників козаки найчастіше виділяли

І. Богуна, М. Кривоноса, П. Калнишевського, Д. Нечая, М. Небабу,

Ф. Джеджалія та ін. За твердженням дослідників, козаки були готові

віддати своє життя за полковника Тимоша Хмельницького – не

тому, що він був сином гетьмана Б. Хмельницького, а за його талант

полководця, повагу та любов до українських козацьких традицій

[30, с. 209].

Для козацького війська була надзвичайно важливою традиція

козацького побратимства. Майбутні побратими разом пили міцний

напій, обмінювалися зброєю, деколи люльками. Згодом обряд

братання став освячуватися християнською церквою. Козаки, що

хотіли побрататися, йшли до храму і в присутності священика

давали клятву перед Богом, вважалося, що з цього часу вони – рідні,

а того, хто зрадить – чекає боже прокляття і гнів. Козаки-побратими

зобов’язувалися допомагати один одному у будь-якій життєвій

ситуації, а якщо треба – то й пожертвувати власним життям. Після

цього робили запис у церковній книзі, слухали молитву, дарували

один одному хрести та ікони і виходили з церкви як справжні рідні

брати [27, c. 77–79]. Таким чином, побратимство було вагомим

чинником боєздатності козацького війська.

В українській історії традиція самопожертви заради загальної

перемоги над ворогом і збереження життя бойових побратимів

знайшла чітке відображення під час битви польсько-українського

війська з турецько-татарською армією біля молдавського села

Цецори у вересні 1620 року. Восьмитисячне польсько-українське

військо на чолі з коронним гетьманом С. Жолкевським протистояло

стотисячній турецько-татарській армії під керівництвом турецького

полководця Іскандера-паші. Без вагомих причин у польському

війську виникла паніка і воно почало відступати під захистом

табору з возів. Через відсутність чіткого керування рухомим

табором польське військо в районі Могилева-Подільського

допустило його розрив, у який увірвалась татарська кіннота. Козаки


269

самотужки не змогли стримати ворога, але завзято билися до

останнього. Військо С. Жолкевського було повністю розгромлено.

Проте, українське козацтво черговий раз показало свою здатність до

самопожертви заради спільної перемоги [19, с. 193–194].

Ілюстрацією цієї традиції є також дії гетьмана І. Мазепи і кошового

отамана К. Гордієнка після досягнення українсько-шведських

домовленостей на початку ХVІІІ ст. [1, с. 108].

Козакам також було властиве традиційне прагнення

самопожертви заради збереження життя бойових товаришів. Так,

під час битви під Берестечком у 1651 році наказний гетьман І. Богун

для того, щоб вивести з оточення через болото двадцятитисячне

українське військо, виставив прикривати відхід проти

переважаючих за чисельністю військ Речі Посполитої загін із 300

козаків. Це був свідомий акт самопожертви заради життя своїх

товаришів. У нерівному бою ці герої зробили все, аби дати

можливість врятуватися основним козацьким силам [25, с. 249].

Традиція виконання бойових завдань у будь-яких умовах

обстановки була типовою і для періоду Козаччини. Посол Франції у

Константинополі у 1610 – 1620-х роках Ф. Де Гарле барон де Сезі у

своїй праці про козаків зазначав: «Ці люди впевнено почувають себе

на суші, у воді і в повітрі, скрізь вміють дати собі раду і взяти гору в

усіх стихіях» [12, с. 209]. Прикладом життєздатності цієї традиції

служать дії козацького полку (2500 осіб) під керівництвом

полковника І. Сірка, який у 1646 році брав участь в облозі міста-

фортеці Дюнкерк на березі Ла-Маншу, захопленого іспанцями.

Завдяки вмілому керівництву з боку І. Сірка і відчайдушній

хоробрості козаків неприступну фортецю Дюнкерк було взято за

одну ніч. Між іншим, слід зазначити, що французькі війська на чолі

з принцем де Конде не могли оволодіти цією фортецею протягом

декількох місяців [5, с. 261].

Однією з важливих традицій козацького війська було

дотримання суворої дисципліни, яка, зокрема, знаходила свій прояв

у виконанні покарань за військові злочини. Найтяжчими з

військових злочинів вважались дезертирство, пияцтво під час


270

бойових дій та інші, за що на винного очікувала смертна кара.

П’яного прив’язували до коня і ганяли степом, доки він не помирав,

у морському поході – викидали за борт [8, с. 129–130]. Так, у 1636

році, під час Тридцятирічної війни (1618 – 1648 рр.) для

підтримання дисципліни під час бойових дій полковник

П. Носковський застосовував суворі міри покарання. Трьох козаків

за крадіжку в церкві наказав спалити живцем, а одного шляхтича за

зґвалтування жінки – повісити. А коли козацьки під час

кількаденного відпочинку в Нюрнберзі напали на обоз з провіантом,

він розшукав винуватців і звелів їх повісити. Після чого безчинства

припинилися [26, c. 132].

Традиція здійснення душпастирської опіки, надання духовної

підтримки воїнам у бойовій обстановці посіла належне місце у

козацькому війську. Так, під час битви під Берестечком у 1651 році

у похідній церкві, розташованій на території козацького табору,

митрополитом Коринфським Йосафом та афонськими ченцями

щоденно відправлялось богослужіння. Йосаф їздив на коні у

повному архієрейському убранні, благословляючи і підбадьорюючи

козацьке військо. У найтяжчі хвилини битви митрополит і ченці

залишалися з козаками. У критичний момент бою, намагаючись

утримати козацьке військо від втечі, митрополит загинув [35, c. 33].

У цей період характерною також була традиція дотримання

союзницьких зобов’язань у ході збройної боротьби проти спільного

ворога. Так, українське козацтво виконувало союзницькі угоди у 50-

і роки ХVІІ ст. між козацькою Україною і Московією, наслідком

чого стали перемоги українсько-московських військ у боях з армією

Речі Посполитої на теренах України і Білорусі. Наслідком

дотримання союзницької угоди між Гетьманщиною І. Виговського і

Кримським ханством стала їх перемога над московським військом

під Конотопом у 1659 році. Союзницькі договори, підписані між

гетьманом України П. Орликом від імені шведського короля Карла

ХІІ (на той час протектора України), Кримським ханом і польським

королем С. Лещинським у 1710 році, дозволили здійснити у березні

1711 року спільний українсько-татарсько-польський похід на


271

Правобережжі України проти московського війська. Похід спочатку

проходив блискавично та приносив перемоги, але зрада татар

(покинули союзницькій табір з метою захоплення «ясиру» і

грабувань в українських селах) призвела до невдач, відмови

продовжувати бойові дії з боку польського війська і нарешті –

відступу нечисленних козацьких підрозділів П. Орлика у Забужжя

[24, с. 13–14].

Українська історіографія свідчить, що традиція відзначення

(нагородження) воїнів за звитяжність і мужність, виявлені в боях,

передалася від найдавніших часів й до Козаччини. Так, за перемогу

над турецько-татарським військом під Хотином у 1621 році козаки

отримали ряд привілеїв, грошову винагороду і були визнані як

рятівники Європи. Гетьман П. Сагайдачний був нагороджений

іменним золотим мечем з діамантами [5, с. 41]. За хоробрість і

звитяжність у боях з турками у складі військ Речі Посполитої

козацький старшина Михайло Хмельницький (батько

Б. Хмельницького) отримав у володіння від коронного гетьмана

С. Калиновського хутір Суботів. Богдан Хмельницький за

«московський» похід 1638 року був нагороджений срібною шаблею

особисто королем Речі Посполитої Владиславом ІV [11, c. 64–65].

У цей період широкого розповсюдження набула традиція

віддання військових почестей загиблим у боях і померлим від ран

воїнам. Українські козаки ніколи не забували про своїх побратимів,

які полягли у бою, оскільки вшанування пам’яті загиблих вважалося

святим обов’язком живих. Особливостями погребального обряду

було поховання полеглих зі своєю зброєю, використання червоної

китайки, спорудження високих могил, встановлення намогильного

хреста, влаштування поминок та ін. Так, у «Літописі» Самійла

Величка говориться: «...того ж літа 1680, 1 серпня, преставився від

цього життя... славний полковник Іван Сірко... поховано його

знаменито... з превеликою гарматною й мушкетною стрільбою і з

великим жалем всього козацького війська... знатну над ним могилу

насипали і на ній камінний хрест поставили з належним написом

імені та його діянь» [29, с. 79]. Залишки поховального покриву –


272

червоної китайки – археологічно зафіксовано у могилі кошового

отамана Івана Сірка, який помер у 1680 році.

У народній думі так замальовується козацький поховальний

обряд над полеглим воїном Івасем Удовиченком:

«Тоді козаки саблями да наділками суходіл копали,

Шапками та приполами персть носили,

Високу могилу висипали,

Славу козацькую учинили,

У головоньках червоний прапор поставили,

Із семип’ядних пищалей продзвонили» [36, с. 182].

Після віддавання останньої шани загиблому козаку-лицарю по

ньому здійснювались поминки-тризна – урочисте прощання з

померлим, під час якого козаки споживали їжу, пили з поминальної

чаші, виливаючи при цьому частину напою на могилу. Коли козаки

відчували нестачу в харчах, тризна була бідною, але все ж таки була.

У козацькому війську знайшла свій прояв традиція

використання музичних інструментів. «Музики грали» і під час

походу до місця битви, і під час відпочинку. Відомо, що до

полкових клейнодів, як атрибутів військової та цивільної влади,

належали також і музичні інструменти: сурми (труби), литаври,

кобзи, ліри, сопілки та інші. У цьому плані є актуальними слова

відомої козацької пісні: «...Військо йде, корогви мають, попереду

музиченьки грають...» [3, с. 66]. Характерним для козацького війська

було й те, що наступ козацької піхоти починався обов’язково під

биття в литаври. Це підвищувало бойовий дух козаків і негативно

впливало на морально-психологічний стан ворога.

Отже, бойові традиції були важливим чинником підняття

бойового духу українського козацтва. Необхідність їх врахування у

системі військово-патріотичного виховання особового складу

сучасних Збройних Сил України є беззаперечною.


273

1. Антонович В. Коротка історія Козаччини / В. Антонович. – К.:

Україна, 1991. – 158 с.

2. Боплан Гійом Левассер де. Опис України / Гійом Левассер де Боплан.

Пер. з фр., приміт. та передм. Я.І. Кравця. – Львів: Каменяр, 1990. –

301 с.: іл.

3. Булос ібн аз-Заїма аль-Халебі (П. Халебський) Країна козаків. – К.:

МСП «Козаки», 1995. – 84 с.

4. Грані світу. Україна – Польща: єдність зброї крізь віки – К.: Грані-Т,

2007. – 120 с.

5. Гуржій О.І. Історія козацтва. Держава – військо – битви / О.І. Гуржій,

Т.В. Чухліб. – К.: Арій, 2012. – 464 с.

6. Джеджула Ю. Таємна війна Богдана Хмельницького. Історико-

документальна оповідь. – К.: Молодь, 1995. – 224 с.

7. Душпастирська опіка у Збройних Силах України: досвід, проблеми,

перспективи: (Монографія) / Міністерство оборони України, Науково-

дослідний центр гуманітарних проблем Збройних Сил України;

В.П. Кротиков, В.Л. Топальський, В.М. Малюга та ін. – К.: НДЦ ГП

ЗСУ, 2010. – 258 с.

8. Задунайський В.В. Військові традиції українських козаків у кінці ХІХ

– на початку ХХ ст. та їх відродження в новітню добу: Автореф. дис...

докт. іст. наук: 24.12.07 / Донецький національний університет. –

Донецьк, 2007. – 42 с.

9. Збірник козацьких літописів: Густинський, Самійла Величка,

Грабянки. – К.: Дніпро, 2006. – 976 с.

10. Історія українського війська (1917–1995) / Упорядник Я. Дашкевич. –

Львів.: Світ, 1996. – 840 с.

11. Качковський Л. Як Україна випала з орбіти Заходу. – Бровари:

Українська ідея. – 2005. – 128 с.

12. Коляндрук Т. Таємниці бойових мистецтв України. – Львів: ЛА

«Піраміда», 2007. – 304 с.

13. Костомаров М. Богдан Хмельницький. – СПб., 1884. – Т. 1. – 386 с.

14. Костомаров М.І. Богдан Хмельницький: Історичний нарис: Для

середнього та старшого шкільного віку / [Упорядкування і передмова

В.О. Замлинського]; Художник Л.А. Кацнельсон. – К.: Веселка, 1992. –

93 с.

15. Кривоший О. «Сильна жінка зі зброєю» в українському

історіографічному дискурсі ХVI – XIX ст. // Київська старовина:

Науковий історико-філологічний журнал Київського славістичного

університету. – К., 2012. – № 1 (403). – С. 16–35.


274

16. Крип’якевич І., Гнатевич Б., Стефанів З. та ін. Історія українського

війська (від княжих часів до 20-х років ХХ ст.) / Упорядник

Б.З. Якимович. – 4-те вид., змін. і доп. – Львів: Світ, 1992. – 712 с.

17. Лепко В.І. Українське козацтво. – Харків: «ТОРСІНГ ПЛЮС», 2008. – 95 с.

18. Мавродин В.В. Русское мореходство в южных морях (Чорном,

Азовском, Каспийськом с древних веков по XVI столетие

включительно). – Сімф.: 1955. – 22 с.

19. Мицик Ю.А., Плохій С.М., Стороженко І.С. Як козаки воювали:

Історичні розповіді про запорозьких козаків. – 2-е видання / Художній

оформлювач К.Д. Ткаченко. – Дніпропетровськ: Січ; К.: МП

«Пам’ятки України», 1991. – 302 с.

20. Набок Л. До питання місця прийняття присяги у 1654 році /

Переяславська рада: історичне значення та політичні наслідки.

Матеріали науково-практичної конференції. Упорядник

М.Т. Товкайло – К.: Вид. Центр «Просвіта», 2003. – 168 с.

21. Огієнко І. Богдан Хмельницький / Упорядник, автор передмови і

коментарів М.С. Тимошик. – К.: Наша культура і наука, 2004. – 448 с.

22. Петро Сагайдачний: Історико-документальна книжка: Для середнього

та старшого шкільного віку / [Упорядкування і передмова

В.О. Замлинського; Упорядкування фотоілюстрацій Ю.О. Іванченка].

– К.: Веселка, 1992. – 62 с.

23. Присяга Гетьмана І. Мазепи // Гуртуймося. – Прага, 1932. – Ч. 2. –

С. 27.

24. Різниченко В. Пилип Орлик (Гетьман-Емігрант). Його життя і діяльність /

Репринтне відтворення видання 1918 року. – К.: ГПВО «Поліграфіст». –

48 с.

25. Руданський Ю. Ієремія Вишневецький: спроба реабілітації. – Львів:

ЛА «ПІРАМІДА», 2008. – 300 с.

26. Сергійчук В. Іменем Війська Запорозького: Українське козацтво в

міжнародних відносинах ХVІ – середини ХVІІ століття. – К.: Вид-во

«Україна», 1991. – 253 с.

27. Середюк О.М. Лицарі сонця. 2-е видання, доповнене та перероблене. –

Луцьк: ВАТ «Волинська обласна друкарня», 2008. – 476 с.

28. Слюсаренко П.М. Запорозькі січі: соціальний статус і призначення /

Матеріали Всеукраїнської наукової військово-історичної конференції:

«Воєнна історія Наддніпрянщини та Донщини». Науковий збірник. –

К., 2011. – С. 48–54.

29. Слюсаренко П.М. Полковник Харківського полку Іван Сірко:

маловідомі 1664–1668 роки життя та діяльності / Матеріали


275

Всеукраїнської наукової військово-історичної конференції: «Воєнна

історія Сіверщини та Слобожанщини». – Збірник наукових праць. – К.,

2010. – С. 78–82.

30. Слюсаренко П.М. Традиції Армії Української Народної Республіки:

витоки та практика їх використання // Вісник Академії праці та

соціальних відносин Федерації профспілок України. – К., 2006. –

№ 4 (37). – С. 207–213.

31. Смолій В.А., Степанков В.С. Богдан Хмельницький (Соціально-

політичний портрет). – 2-е видання, доповнене, перероблене. – К.:

Либідь, 1995. – 624 с.

32. Сокирко О. Полтавська битва 27 червня 1709 р.: Український Рубікон

(Частина І). – К.: Темпора, 2008. – 80 с.

33. Сокульський А. Морські походи запорожців. – Дніпропетровськ: Січ,

1995. – 216 с.

34. Стороженко І.С. Богдан Хмельницький і воєнне мистецтво у

Визвольній війні українського народу середини ХVІІ cт. Книга перша:

Воєнні дії 1648–1652 рр.: Наукове видання. – Дніпропетровськ:

Видавництво ДДУ, 1996. – 320 с. + 3 вкл.

35. Топальський В.Л. Душпастирська опіка у давньоруському та

козацькому війську: навчальний посібник. – К.: «Золоті ворота», 2010.

– 42 с.

36. Фігурний Ю.С. Історичні витоки українського лицарства: Нариси про

зародження і розвиток козацької традиційної культури та національне

військове мистецтво в українознавчому вимірі. – К.: Видавничий дім

«Стилос», 2004. – 308 с.

37. Чухліб Т. Шлях до Полтави: Україна і Росія за доби гетьмана Мазепи /

Т.В. Чухліб. – К.: Наш час, 2008. – 263 с.


276

УДК 354: 32.019.51

Парубець О. В.

Кандидат економічних наук, доцент Київського


ФУНКЦІЇ ТА ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ ІННОВАЦІЙ

В ТУРИЗМІ

Парубець О. В. Функції та основні принципи інновацій в туризмі.

В статті автор розглядає інновації в туризмі, інновації означають не тільки

пристосування туристичної галузі до мінливого характеру туризму шляхом

застосування нових маркетингових стратегій, але й середовище, що оточує

туризм, сприяє появі нових і новаторських послуг, продуктів і процесів.

Ключові слова: інновації в туризмі, інноватори туризму, інноваційна

стратегія туристичних підприємств.

Парубец О. В. Функции и основные принципы инноваций в

туризме. В статье автор рассматривает инновации в туризме, которые

означают не только приспособления туристической отрасли к

меняющемуся характеру туризма путем применения новых маркетинговых

стратегий, но и среду, окружающую туризм, способствующую появлению

новых услуг, продуктов и процессов.

Ключевые слова: инновации в туризме, инноваторы туризма,

инновационная стратегия туристических предприятий.

Parubets O. The functions and basic principles of innovation in

tourism. In the article the author examines innovation in tourism, innovation

means not only the tourism industry adapt to the changing nature of tourism

through the use of new marketing strategies, but also the environment that

surrounds tourism, the formation of new and innovative services, products and

processes.

Key words: innovation in tourism, tourism innovators, innovation strategy

of tourism enterprises.

Інновації та інноваційна діяльність традиційно

представляються як напрямок науково-технічного прогресу

(високотехнологічної його складовій) і як процес, пов’язаний із

впровадженням результатів наукових досліджень і розробок у

практику. Однак зміст поняття «інновація» більш широкий.

Сфера інновацій всеосяжна, вона не тільки охоплює практичне


277

використання науково-технічних розробок і винаходів, але й

включає зміни в продукті, процесах, маркетингу, організації.

Інновація виступає як явний фактор зміни, як результат

діяльності, втілений у новий або вдосконалений продукт,

технологічні процеси, нові послуги й нові підходи до

задоволення соціальних потреб.

Термін «інновація» (від анг. innovation – нововведення)

характеризує якісні зрушення в процесі виробництва.

Незважаючи на те, що поняття «інновація» є широко вживаним,

дотепер не існує загальноприйнятого його визначення. Різні

автор, в основному закордонні (П. Друкер, Н. Мончев, Є.

Мэнсфилд, І. Перлаки, М. Портер, Й. Шумпетер і ін.), трактують

його залежно від об’єкта й предмета дослідження – як результат і

як процес [1].

Так, у сучасному словнику іноземних слів інновація – це

кінцевий результат інноваційної діяльності, що одержав втілення

у вигляді нового або вдосконаленого продукту, впровадженого на

ринку, нового або вдосконаленого технологічного процесу,

використовуваного в практичній діяльності або в новому підході

до соціальних послуг [2].

В оксфордському тлумачному словнику поняття «інновація»

роз’ясняється в такий спосіб: «Будь-який новий підхід до

конструювання, виробництва або збуту товару, у результаті чого

новатор або його компанія одержують перевагу перед

конкурентами».

Термін «інновація», у сучаснім його розумінні, першим став

застосовувати Й. Шумпетер, який підкреслював, що інновація –

це істотна зміна функції вироблення, полягає в новім з’єднанні й

комерціалізації всіх нових комбінацій, заснованих на

використанні нових матеріалів і компонентів, впровадженні

нових процесів, відкритті нових ринків, впровадженні нових

організаційних форм.

Нововведення (інновації) можливі у всіх сферах діяльності

людини. Виходячи з різноманітних можливостей, інновації

різняться по сфері дії, масштабам поширення й по характеру. По

сфері дії інновації підрозділяються на науково-технічні,

організаційно-економічні, соціально-культурні й державно-

правові. По масштабах поширення розрізняють глобальні,


278

національні, регіональні, галузеві й локальні (на підприємстві,

компанії) інновації. По характеру вони можуть бути

еволюційними й радикальними.

Основні функції інновацій:

вони втягують у виробництво нові продуктивні сили,

сприяють підвищенню продуктивності праці й ефективності

виробництва, скорочують різного роду витрати;

підвищують рівень життя кожної людину й суспільства в

цілому за рахунок різноманітності і якості виробленої

продукції й послуг, задоволення потреб населення;

допомагають привести у відповідність структуру

виробництва зі структурою потреб, що змінилися, сприяють

підтримці рівноваги між попитом та пропозицією, між

виробництвом і споживанням;

є результатом застосування творчих можливостей і знань

конкретної особистості, людського інтелекту, що, у свою

чергу, стимулює подальший ріст творчої діяльності [3].

Для успішного керування інноваційною діяльністю необхідно

ретельне вивчення інновацій. Насамперед , необхідно вміти

відрізняти інновації від несуттєвих видозмін у продуктах і

технологічних процесах (наприклад, естетичні зміни – кольору,

форми й т.п.); незначних технічних або зовнішніх змін у

продуктах, що залишають незмінними конструктивне виконання,

що й не виявляють достатнє помітного впливу на параметри,

властивості, вартість виробу, а також вхідних у нього матеріалів і

компонентів; від розширення номенклатури продукції за рахунок

освоєння виробництва, що не випускалися колись на данім

підприємстві, але вже відомих на ринку продуктів, з метою

задоволення поточного попиту й збільшення доходів

підприємства. Новизна інновацій оцінюється по технологічних

параметрах, а також з ринкових позицій. З обліком цього

будується класифікація інновацій.

По типу новизни для ринку інновації діляться на:

нові для галузі у світі;

нові для галузі в країні;

нові для даного підприємства (групи підприємств).

По місцю в системі (на підприємстві, у фірмі) можна


279

виділити:

інновації на вході підприємства

інновації на виході підприємства (виробу, послуги,

технології, інформація й ін.);

інновації системної структури підприємства (управлінської,

виробничої, технологічної).

Залежно від глибини внесених змін виділяють інновації:

радикальні(базові);

поліпшуючі;

модифікаційні(частки) [4].

У Науково-дослідному інституті системних досліджень

розроблена розширена класифікація інновацій з урахуванням

сфер діяльності підприємства [5]. За цією ознакою виділяються

інновації:

технологічні;

виробничі;

економічні;

торгівельні;

соціальні;

в області керування.

Вивчення тенденцій і закономірностей комплексного

освоєння інновацій, планування позитивних результатів і

керування ними - складна методологічна проблема в сфері

туризму, зв’язана насамперед із класифікацією нововведень. У

якості значимих для визначення суті інновацій у туризмі

виділяють наступні класифікаційні ознаки:

джерело ідеї (потреби туристів, відкриття, винаходу);

вид інновації ( інфраструктура туризму, турпродукт, способи

й засобу розподілу тур продукту / послуги, керування,

фактори виробництва);

ступінь новизни

широта впливу, масштабність, зв’язність (локальні,

глобальні, системні);

інвестиційне наповнення (не капіталомісткі, капіталомісткі).

Інновації в туризмі слід розглядати як системні заходи, що

мають якісну новизну, що й приводять до позитивних зрушень,


280

що забезпечують стійке функціонування й розвиток галузі в

регіоні. Так, ідея створення й реалізація туристських проектів, що

навіть не приносять спочатку істотному прибутку, може дати

поштовх розвитку туризму й тим самим активно сприяти

створенню додаткових робочих місць і зростання доходів

населення.

Інноваційний процес у туризмі досить специфічний. Він

одержує, як правило, своє визнання, з одного боку, через

туристичний ринок і ступінь задоволеності клієнта, а з іншого

боку, в основному завдяки прийняттю спільних розв’язків

туристськими організаціями, органами керування галуззю в

регіоні, органами місцевого самоврядування й громадськими

організаціями, діяльність яких пов’язана з туризмом, а також

завдяки оцінці галузі місцевим населенням. Тільки така взаємодія

всіх елементів (суб’єктів і об’єктів) інноваційного процесу може

привести до появи істотного синергетичного ефекту, вираженого

в якості росту (розвитку) сфери туризму. Комплексність і

трансформованість відкриттів, коли впровадження нового в одній

області дає ефект (і можливо, більш сильний) в інших, що

становить їхню сутність у галузі, тому потребують науково

обґрунтованої організації й керуванні [6].

До основних принципів інновацій у туризмі відносять:

1. Принцип науковості, що полягає у використанні наукових

знань і методів для реалізації інновацій, відповідних до потреб

туристів.

2. Принцип системності. Розроблювальна стратегія

інноваційного розвитку сфери туризму в регіоні повинна

враховувати фактори й умови, необхідні для задоволення потреб

людей у відпочинку; ресурсні можливості регіону (економічні,

фінансові, кадрові й інші); соціальний вплив на суспільство;

фактори зовнішнього середовища.

3. Принцип відповідності інновації потребам туристів.

Пропонуються тільки ті нововведення, які дійсно потрібні

клієнтові, а не ті, які може зробити й впровадити туристська

організація.

4. Принцип позитивності результатів, що полягає в

попередженні нерозумного, не продуманого створення й

впровадження нововведення, яке може бути небезпечно, по-


281

перше, для туриста; по-друге, для конкретного підприємства; по-

третє, для біосфери й суспільства в цілому.

5. Принцип іманентності інвестиційним процесам. Для

проведення необхідних досліджень, розробки й матеріалізації

інновацій використовуються інвестиційні ресурси, ефективність

яких визначається ступенем значимості й масштабністю

нововведень.

6. Відповідність інноваційної діяльності і її результатів

(нововведень) рівню розвитку суспільства.

7. Принцип зв’язності. Процес нововведення закінчується

появою на ринку продукту, який повинен на певному етапі свого

життєвого циклу викликати потреби (стимулювати ідею)

створення наступного нововведення й забезпечувати фінансову

підтримку цього процесу.

8. Принцип безпеки. Будь-яке нововведення повинне

гарантувати відсутність шкоди для людини й навколишнього

його середовища [7].

Цінність інформаційних технологій, як напрямку

інноваційної стратегії, обумовлена створюваними ними

можливостями збору, аналізу й передачі інформації: куди

завгодно, миттєво й з мінімальними витратами. Ці технології

доповнюють інтелектуальні можливості людини точно так само,

як технології промислової революції доповнювали мускульну

енергію. Електричне освітлення допомогло подовжити робочий

день, залізниці й авіація дозволили людям і товарам значно легше

й швидше переміщатися з однієї території на іншу.

Впровадження Інтернету дозволило одержувати найбільші

економічні вигоди у всіх сферах економіки.

На сьогодні спостерігається нестача статистичних даних, за

допомогою яких можна було б виміряти дійсний економічний

ефект від використання інформаційних технологій. Статистика

недостатньо пристосована для виміру обсягу виробництва в XXI

в. Робити виміри завжди було сутужніше всього в сфері послуг, а

інформаційні технології й Інтернет тільки збільшили цю

проблему, оскільки більша частина надходжень від їхнього

застосування ухвалює форму більш високої якості продуктів,

зручностей і більш досконалого обслуговування споживачів.

Інформаційні технології дозволяють простіше й з меншими


282

витратами пропонувати персоніфіковані товари й послуги. Однак

офіційна статистика не може врахувати вигоди, пов’язані з більш

широким вибором, який є в споживачів у цей час. Показники

ВВП не контролюють і нематеріальний виграш від росту

задоволеності споживачів [8].

Усі технологічні революції сполучені не тільки з вигодами,

але й з ризиками. Будь-який технологічний прогрес приводить до

скорочення робочих місць і професій, але на зміну їм з’являється

ще більше нових. Впровадження інформаційних технологій

збільшує попит на спеціальності, що вимагають високої

кваліфікації і освіти за спрямуванням. Економіка усе більше стає

залежною від знань.

Усі викладені тенденції розвитку інформаційних технологій

будуть безпосередньо впливати на організацію туристичного

бізнесу й на впровадження інновацій у сфері туризму.

Для того щоб інноваційні продукти знаходили широке

застосування, їх передають зацікавленим особам і організаціям.

Передача інноваційних технологій являє собою переміщення

науково-технічних досягнень усередині країни або за її межі. Як

правило, у технологічний обмін бувають залучені чотири сфери

людської діяльності - наука, техніка, виробництво й управління.

Здійснюється передача як на комерційній, так і на безоплатній

основі.

У сфері туризму є численні випадки придбання й продажу

технологічних процесів, прав на використання розроблених

туристськими компаніями нововведень економічного,

технологічного й фінансового характеру, тому працівникам

туристичного бізнесу необхідно мати уяву про те, як відбувається

передача інноваційних технологій [9].

Комерційна передача. Основними формами передачі

технологій на комерційній основі є:

патентні угоди - торговельна угода, по якій власник патенту

уступає свої права на використання винаходу покупцеві

патенту;

ліцензійні угоди – торговельна угода, по якій власник

винаходу або технічних знань надає іншій стороні дозвіл на

використання в певних межах прав на інтелектуальну


283

власність;

ноу-хау - надання технічного досвіду й безпатентних секретів

виробництва, що мають комерційну цінність, що й

включають відомості технологічного, економічного,

адміністративного, фінансового характеру;

інжиніринг - надання технологічних знань, що включають

широкий комплекс заходів щодо підготовки техніко-

економічного обґрунтування проектів, консультування,

нагляд, проектування, випробування й обслуговування.

У міжнародній практиці основною формою науково-

технічного обміну є продаж ліцензій. Ліцензійні угоди

встановлюють вид ліцензії (патентна, безпатентна), характер і

обсяг прав на використання технології (проста, виняткова,

повна), виробничу сферу, територіальні границі й строк

використання предмета ліцензії, а також порядок оплати [10].

Основні напрямки інноваційної діяльності в сфері туризму й

гостинності:

випуск нових видів туристського продукту, ресторанного

продукту, готельних послуг і т.д.;

використання нової техніки й технології у виробництві

традиційних продуктів;

використання нових туристських ресурсів, що раніше не

використовувалися. Унікальний приклад - подорожі туристів

на космічних кораблях;

зміни в організації виробництва й споживання традиційного

туристського, ресторанного продукту, готельних послуг і т.д.;

новий маркетинг, новий менеджмент;

виявлення й використання нових ринків збуту продукції

(готельні й ресторанні ланцюги).

Основу інноваційної діяльності у всіх секторах економіки

становить реалізація досягнень науково-технічного прогресу.

Сказане повною мірою ставиться й до сфери соціально-

культурного сервісу й туризму [11-14].

Науково-технічна революція не тільки стала матеріальною

основою формування масового туризму. Вона вплинула на

інноваційну діяльність у соціально-культурний сервіс і туризм

через високі технології, до яких належать нові матеріали,


284

мікропроцесорна техніка, засоби інформації й зв’язки,

біотехнології.

Поява полімерних, композитних і інших нових матеріалів

привело до появи нових видів одягу й взуття, нового спортивного

й іншого спорядження, нової тари й упакування і т.д. Нові

матеріали стали матеріальною основою екстремального туризму,

сприяли розвитку водного, гірського й ряду інших видів туризму

[15].

Поява сучасних засобів інформації й зв’язку вплинула на

суспільне виробництво й побут людей. Сучасну туристську

діяльність і роботу туристських фірм не можна представити без

Internet. Сучасна аудио-відео- техніка суттєво змінила технологію

менеджменту. Керування переводиться в режим реального часу і

т.д.

Існує багато визначень управлінської стратегії. В огляді,

присвяченому питанням стратегії в науковій літературі, Р. Сміт

характеризує дану тему як «термінологічне мінне поле». Такі

поняття, як стратегічне планування, корпоративне планування,

корпоративна стратегія, стратегічний менеджмент, стратегія

бізнесу застосовуються дуже широко і часто як синоніми. Проте

деякі вчені розділяють ці терміни.

Інноваційна стратегія – один із засобів досягнення цілей

організації, який відрізняється від інших засобів своєю новизною,

передусім для даної організації, для галузі ринку, споживачів,

країни в цілому [16].

Слід зазначити, що будь-які стратегічні кроки організації

мають інноваційний характер, оскільки вони так чи інакше

ґрунтуються на нововведеннях в економічній, виробничій,

збутовій чи управлінській сферах. Наприклад, одна з характерних

для ринкового господарювання стратегій – продуктова –

спрямована на розвиток нових видів продукції та технологій,

сфер і методів збуту, тобто базується виключно на інноваціях. Це

стосується й інших типів стратегій. Так, стратегія розвитку

організації передбачає забезпечення сталих темпів її зростання та

функціонування в перспективі і ґрунтується на використанні

науково-технічних досягнень у сфері техніки, організації,

технології, управлінні, тобто на комплексі інновацій.

Проте з метою планування інноваційних процесів доцільно


285

стратегії інновацій розглядати окремо. Стратегія нововведень

(інноваційна політика) передбачає об’єднання цілей технічної

політики та політики капіталовкладень і спрямована на

впровадження нових технологій і видів продукції, послуг. У

цьому розумінні стратегічне управління інноваціями орієнтується

на досягнення майбутніх результатів безпосередньо через

інноваційний процес.

За своїм змістом інноваційна стратегія враховує основні

базисні процеси в організації і в її зовнішньому середовищі,

можливості зростання інноваційного потенціалу організації [17].

Саме інноваційні стратегії є основою сучасного

інноваційного менеджменту в умовах постійних змін

навколишнього середовища.

Кризова ситуація в інноваційній сфері української економіки

зумовлена насамперед відсутністю інноваційної стратегії в

управління інноваційною діяльністю. На думку дослідників,

головною метою інноваційної стратегії в нашій державі є

запобігання розпаду науково-інноваційної сфери і створення

передумов для швидкого та ефективного впровадження

технічних і технологічних інновацій у всіх сферах господарської

діяльності, забезпечення структурно-технологічної передумови

як на рівні підприємств, так і економіки в цілому.

В основі розробки інноваційної стратегії мають лежати

стратегічні управлінські рішення, які:

орієнтовані на майбутнє і на постійні зміни середовища;

пов’язані з залученням значних матеріальних ресурсів,

широким використанням інтелектуального потенціалу;

характеризуються гнучкістю, здатністю адаптуватися до змін

ринкових умов;

ураховують неконтрольовані організацією зовнішні чинники.

Інноваційними стратегіями можуть бути: інноваційна

діяльність організації, що спрямована на одержання нових

продуктів, технологій і послуг; застосування нових методів

виробництва, маркетингу

й управління; перехід до нових організаційних структур;

застосування нових видів ресурсів і нових підходів до

використання традиційних ресурсів. Відносно внутрішнього


286

середовища інноваційні стратегії підрозділяються на кілька

великих груп: продуктові (портфельні, підприємницькі, бізнес-

стратегії, скеровані на створення і реалізацію нових виробів,

технологій і послуг); функціональні (науково-технічні,

виробничі, маркетингові, сервісні); ресурсні (фінансові, трудові

інформаційні, матеріально-технічні); організаційно-управлінські

(технології, структури, методи управління). Це спеціальні

інноваційні стратегії.

Інноваційні стратегії є також однією зі складових

економічної стратегії і з цього боку можуть розглядатися як набір

правил, методів і засобів пошуку найкращих перспективних для

організації напрямів розвитку науково-технічних досліджень,

ресурсної політики для їх реалізації [17].

В основі розробки інноваційної стратегії лежать такі підходи:

визначення пріоритетних напрямів інноваційної діяльності,

виходячи з цілей і завдань базисних стратегій фірми;

скорочення кількості рівнів в управлінні з метою

прискорення процесу «дослідження – виробництво – збут»;

максимальне скорочення строків розроблення інноваційних

проектів і впровадження нововведень, використовуючи певні

принципи організації роботи: паралельне та інтегральне

вирішення інноваційних завдань.

Виходячи з зазначеного, розрізняють такі групи стратегічних

рішень:

виділення асигнування;

фундаментальні дослідження;

оцінка результатів;

сфери та напрями досліджень;

звіти про дослідження.

На середньому рівні управлінської ієрархії приймаються

рішення щодо визначення конкретних цілей, строків одержання

результатів досліджень і розробок та їх реалізації з метою

забезпечення швидкого виходу інновацій на ринок.

Обмежені ресурси і матеріально-технічна база мають

використовуватись таким чином, щоб забезпечити максимальне

зростання вартості капіталу. Зазвичай це пов’язано з вибором

певної лінії поведінки з деякої кількості альтернатив. Для того


287

щоб в умовах невизначеності вибрати її оптимальний варіант,

необхідно мати комплекс правил для прийняття інноваційних

рішень, які максимізують або мінімізують очікувані результати, а

також ураховувати інфраструктурне забезпечення інноваційної

стратегії.

І. Ансофф виокремлює чотири групи правил, що визначають

напрями дій при визначенні інноваційної стратегії:

правила, які використовуються для оцінки діяльності фірми

тепер і в майбутньому;

правила, за якими складаються стосунки фірми з її

оточенням. Вони визначають, які види продукції та

технології фірма розроблятиме, яким чином досягатиме

переваг над конкурентами. Ці правила називаються

продуктово-ринковими стратегіями;

правила, згідно з якими встановлюються відносини та

процедури всередині фірми;

правила, за якими фірма провадить оперативну діяльність.

Інфраструктура є важливим чинником, що забезпечує

розроблення стратегії та її логічне завершення. Якщо не вистачає

ресурсів, кваліфікації менеджерів, відповідної оргструктури,

інноваційна стратегія не може бути реалізована. Інфраструктурне

забезпечення інноваційної стратегії показано на рис.1.1[26].

Ресурси і джерелаїх поповнення

Інноваційнастратегія

Контрольі аудит

Маркетинговідослідження

Науковідослідження й

конструкторськірозробки

Прогнозуваннята стратегічне

планування

Системаінформації

Організаційніструктури

Інноваційнийменеджмент

Рис. 1.1. Інфраструктурне забезпечення інноваційної стратегії

Як свідчать теорія і практика, інноваційні стратегії через свої

особливості є, з одного боку, ефективним управлінським

інструментом, а з іншого – створюють низку проблем в


288

управлінні організацією. Інноваційні стратегії:

прискорюють постійний розвиток організації в умовах ринку;

забезпечують переваги в конкуренції на основі лідерства в

технології, якості продукції, послуг;

визначають позицію на ринку, набір основних товарних

ліній;

сприяють лідерству в цінах;

створюють основу для суспільного визнання фірми

(організації).

З іншого боку, інноваційні стратегії створюють для

проектного, корпоративного, інноваційного управління складні

умови, серед яких:

підвищений рівень невизначеності кінцевих результатів за

строками, витратами, якістю й ефективністю, що потребує

розвитку такої специфічної функції, як управління

інноваційними ризиками;

підвищення інвестиційних ризиків проектів і особливо

довгострокових, що потребує пошуку більш ризикових

інвесторів;

збільшення потоку змін в організації, реалізація будь-якої

інноваційної стратегії пов’язана з неминучістю перебудови

(реструктуризації) організації, оскільки зміна в системі будь-

якого елементу веде до змін стану всіх інших.

Вирішення цих та інших проблем потребує від інноваційного

менеджменту поєднання інтересів і узгодженості рішень

стратегічного, науково-технічного, маркетингового, виробничого

напрямів, що забезпечить координацію й ефективність дій.

Загальна схема стратегічного управління інноваціями як

складової інноваційного менеджменту показана на рис. 1.2 [58].


289

Система інформаційного забезпечення

Си

стем

а с

ти

мул

ів і

са

нк

цій

Система оперативного планування, управління і контролю

Си

стем

а н

ав

ча

нн

я і

під

ви

щен

ня

к

ва

ліф

іка

ції

кад

рів

Стр

атег

ічні

сф

ери

маркетинг

ресурси й інвестиції

технології та ноу-хау

нові вироби

система управління

кадри Ана

ліз

та п

рогн

озув

ання

Пла

нува

ння

Упр

авлі

ння

змін

ами

Інноваційна (ділова) політика

Стратегічні інноваційні програми (проекти)

Рис. 1.2. Система оперативного планування, управління й контролю

Реальна практика розроблення інноваційних стратегій

складна, бо за своєю сутністю будь-які стратегічні заходи, що

проводять підприємства, мають інноваційний характер, адже

вони ґрунтуються на нововведеннях. Є різні підходи до

визначення «стратегоутворюючих чинників» та цільової функції

щодо них, яка і визначає тип стратегії. У табл. 1.1 наведені

чинники, які враховуються під час визначення інноваційної

стратегії.


290

Таблиця 1.1

Стратегоутворюючі чинники, що враховуються при

класифікації інноваційної стратегії Стратегоутворюючі

чинники Тип стратегії

Активність наукових

досліджень

1. Довгострокова стратегія

2. Короткострокова стратегія

3. Зорієнтована на патентування

4. Зорієнтована на ліцензування

Інновації

1. Зорієнтована на радикальні інновації

2. Зорієнтована на інрементальні інновації

3. Зорієнтована на псевдоінновації

4. Стратегія імітації інновацій

5. Стратегія дифузії інновацій

Ставлення до конкуренції

1. Наступальна стратегія

2. Оборонна стратегія

3. Імітаційна стратегія

Зростання ринку

1. Високого зростання

2. Обмеженого зростання

3. Консолідації

Широта ринку та

асортименту

1. Обмеженого асортименту

2. Орієнтована на якість

3. Стратегія концентрації

4. Стратегія диверсифікації

5. Стратегія експорту-імпорту

Інтеграція – логістика –

кооперація

1. Стратегія незалежності

2. Стратегія співучасті

3. Стратегія кооперації

4. Стратегія придбання

Техніка – технологія

1. Стратегія інвестування

2. Стратегія модернізації

3. Стратегія заміщення

4. Стратегія високих технологій

Управління інноваціями зачіпає як концептуально-

підприємницькі, так і організаційно-процедурні аспекти

стратегічного розвитку підприємства і, таким чином, реалізує

свою функцію через підсистеми загального стратегічного

управління.

Єдиної стратегії для всіх організацій не існує. Кожна

організація (підприємство, компанія, фірма) навіть однієї галузі


291

унікальна, тому і визначення її стратегії також оригінальне, бо

залежить від позиції підприємства на ринку, його потенціалу,

динаміки розвитку, поведінки конкурента, стану економіки,

соціального середовища і багатьох інших чинників.

Деякі типи стратегій за цією класифікацією дещо подібні за

підходами і відрізняються тільки об’єктом основної орієнтації –

наприклад, на дослідження, продукт чи технологію.

Найчастіше використовується класифікація стратегій

організацій, запропонована М. Портером. Відповідно до неї

виділяються дві основні групи інноваційних стратегій:

наступальні (активно і помірно наступальні) та оборонні [18].

Активна наступальна стратегія (стратегія лідерства) – означає

поставлення за мету стати першим, провідним підприємством у

певній сфері діяльності та збуту. Зазвичай навіть великі та

потужні підприємства не ризикують використовувати її в рамках

широкого кола видів продукції. Як правило, вона застосовується

лише відповідно до одного чи кількох окремо взятих продуктів,

там, де існують сприятливі умови для здійснення такої стратегії

(ресурси, науково-технічний потенціал). Активна наступальна

стратегія є дуже ризиковою з точки зору завоювання та

збереження ринкових позицій і пов’язана зі значними витратами

ресурсів. Проте використання цієї стратегії може принести вагомі

результати. Активну наступальну стратегію використовують

атакуючі фірми. Дослідження, що проводяться в таких

організаціях, спрямовані на те, щоб шляхом випуску унікальної

продукції витіснити конкурента, зайняти домінуючі позиції в

галузі, завоювати нові ринки [19, c. 82].

Лідер – це фірма, яка робить найбільший внесок у розвиток

базового ринку. Вона використовує стратегію інтенсивного

зростання. Ця стратегія вибирається на початкових стадіях

життєвого циклу продукту, коли ще розширюється глобальний

попит, а взаємний тиск конкурентів, за наявності великого

потенціалу зростання, ще незначний [20].

Технологічне і ринкове лідерство базується на розробленні

базисних, радикальних інновацій. Реалізація стратегії лідерства

потребує ґрунтовного науково-дослідного забезпечення:

широкого фронту науково-дослідних робіт у суміжних галузях і

постійного зв’язку з фундаментальними дослідженнями;


292

постійного огляду найважливіших результатів НДДКР (науково-

дослідницької діяльності конструкторських розробок) з метою

впровадження їх у виробництво; оперативних змін пріоритетів

фінансування залежно від очікуваних результатів маркетингу. У

сфері дослідно-конструкторських робіт має бути створена

потужна база, особливо важливою є наявність кваліфікованого

персоналу, налагодження постійних зв’язків між усіма ланками в

інноваційному процесі.

Особливої уваги потребують заходи у сфері ліцензування

патентування. Максимально раннє патентування перспективних

базових нововведень і допоміжних інновацій подовжує строк

збереження конкурентних переваг. Не менш важливе інтенсивне

ліцензування на тих ринках, де підприємство не має особливих

переваг і патентного захисту [21].

Незважаючи на високі витрати і ризики, активна наступальна

стратегія продовжує залишатись привабливою для досягнення

таких цілей, як забезпечення швидкого зростання продажу та

частки на ринку, одержання високих прибутків на інвестований

капітал і завоювання стійкої бази споживачів.

Помірна наступальна стратегія (прямування за лідером)

фокусується на швидкому розширенні ринкової ніші. Сенс такої

стратегії полягає в тому, що організація зосереджується на

інноваціях (продуктах), які вже здобули визнання ринку. Основна

мета такої стратегії – «безпечна торговельна політика», коли

підприємство намагається уникнути великого ризику, а також

можливих труднощів під час освоєння нової продукції з

високими інноваційними характеристиками. Як правило, її

застосовують потужні підприємства, бо здійснення цієї стратегії

коштуватиме недешево. Вона є важливою з точки зору

управління, оскільки необхідно постійно утримуватися на

другому місці в групі претендентів на успіх, проводити

ефективну інноваційну політику, постійно відстежувати напрями

НДДКР технологічного лідера та прагнути створювати

мінімальний науковий напрацювань у цих галузях, щоб

скоротити час науково-технічної підготовки продукту до виходу

на ринок, услід за лідером. Підприємства, що дотримуються цієї

стратегії, активно патентують власні нововведення, що базуються

на радикальних нововведеннях технологічного лідера.


293

До наступальних стратегій належить стратегія «кидання

виклику». Мета цієї стратегії – посісти місце лідера. У цьому разі

ключовими проблемами є такі:

вибір плацдарму для атаки на лідера;

оцінка його можливої реакції і захисту.

Фінансові або непрямі атаки можуть набирати різних форм:

стратегії обходу, оточення, партизанської війни і т. ін.

Наступ на сильні сторони супротивника може вестись у будь-

якому напрямі: зниження ціни; здійснення аналогічної рекламної

кампанії; надання товару нових рис (характеристик), які зможуть

привернути увагу споживачів конкурента; створення нових

потужностей на території конкурента; випуску нових моделей

товарів, що можуть замінити моделі конкурентів (модель проти

моделі). Класичним випадком, як відзначає Ф. Котлер, є атака

конкурентів фірмою, що пропонує аналогічний за якістю товар за

нижчою ціною.

Стратегія «партизанської війни» передбачає здійснення

фірмою торговельних «вилазок» і заплановану «обуреність»

конкурента на їх власних ринках. Такі дії можуть спонукати

конкурентів піти на відповідну домовленість (координацію

торговельних дій, поділ ринків збуту тощо) [22].

Проти агресивних стратегій конкурентів фірми-лідери

висувають стратегію випереджувальних ударів, яка спрямована

на захист вигідної позиції на ринку. Ця стратегія здійснюється за

допомогою таких заходів: розширення виробничих потужностей

у більшому розмірі, ніж потребує ринок; налагодження зв’язків з

найкращими постачальниками ресурсів; збереження найкращого

географічного положення; закріплення психологічного іміджу

фірми в споживачів. Ці та інші підходи успішно

використовуються компаніями-лідерами.

Крім того, до наступальних належать стратегії цінового

лідерства, диференціації продукції, раціоналізації, освоєння і

заповнення «ринкової ніші», злиття та придбання, стратегія

орієнтації на малі наукомісткі фірми.

Стратегія цінового лідерства передбачає зниження витрат

виробництва за рахунок збільшення його обсягів і раціоналізації

виробничих процесів.


294

Стратегія злиття та придбання має на меті покращити позиції

організації на ринку за рахунок об’єднання з фірмами-

користувачами, фірмами-постачальниками і фірмами-

конкурентами. Її переваги – швидке входження на ринок.

Стратегія диференціації продукції ґрунтується на здійсненні

фірмою постійних удосконалень, модернізації і модифікації

продукту з якісним дизайном, кращим, ніж у конкурентів.

Застосування цієї стратегії можливе за умови наявності множини

характеристик товару, які виділяються і ціняться споживачем,

різноманітного попиту на продукцію даного асортименту [23].

Залежно від особливостей галузі, ринку, товару й інших умов

наступальні стратегії можуть утілюватись у різних варіантах і їх

комбінаціях. На рис. 1.3 подається концепція стратегій

конкурентних переваг М. Портера.

Основа переваг

Масштаб

конкуренції

Низькі витрати Диференціація

продукції

Уся галузь Лідерство

у витратах

Диференціація

продукції

Сегмент ринку Фокусування

на витратах

Фокусування на

диференціації

продукції

Рис. 1. 3. Стратегії конкурентних переваг (за М. Портером)

У стратегії диференціації продукції підприємство ризикує

відстати в технології виробництва, зниженні витрат і конкуруючі

підприємства можуть перейти в атакуючу позицію. Зберігається

небезпека імітації унікальних властивостей продукту.

В основі концепції лежить ідея, що конкурентні переваги

можуть формуватись за рахунок: інноваційної діяльності,

проведення довгострокових НДДКР, монопольного становища

підприємства в галузі, використання новітніх технологій,

патентів, ноу-хау і т. д. Фірма має визначити свою стратегію і той

тип конкурентних переваг, який хоче одержати, та в якій сфері це

можливо. Наприклад, у суднобудуванні японські фірми обрали

стратегію диференціації і пропонують широкий вибір


295

високоякісних суден за високими цінами. Корейські

суднобудівельні фірми обрали стратегію лідерства у витратах і

також пропонують різноманітні типи суден, але не вищої, а

просто гарної якості; проте собівартість корейських суден значно

менша, ніж японських. Стратегія скандинавських судноверфей —

сфокусована диференціація: на судноверфях будуються

спеціалізовані типи суден, такі як криголами або круїзні лайнери.

Для їх виготовлення використовуються новітні технології і

продаються ці судна за високими цінами.

Стратегія освоєння і заповнення «ринкових ніш» полягає в

проведенні наукових і технічних досліджень, активної

інноваційної діяльності та маркетингу. Вона використовується з

найбільшим успіхом в умовах швидкої зміни кон’юнктури ринку

та структури виробництва. Стратегія, яку використовують малі

наукомісткі фірми, є одним з різновидів стратегії захоплення

‘ринкових ніш’.

Малі наукомісткі підприємства працюють у сфері новітніх

високих технологій і називаються ризиковими або венчурними.

Багато з них створюються або самими вченими, що розробляють

нову інноваційну ідею, або за їхньою безпосередньою участю.

Стратегія венчурних підприємств спрямована на розроблення

нових технологічних рішень для реалізації стратегії зростання у

формі інтенсифікації та диверсифікації ринку.

Оборонна стратегія – орієнтована на збереження стабільних

позицій організації на ринку. До оборонних належать такі

стратегії: імітації, захисту, оперативного реагування, очікування.

Стратегія імітації базується на використанні вже відомих

технологій і їх розвитку згідно з вимогами специфічного ринку.

Наприклад, фармацевтична промисловість, що виготовляє

ліцензовані ліки або популярні ліки на закінчених патентах.

Фірма, що проводить стратегію імітації, не несе витрат на

дослідження (за винятком витрат на придбання ліцензій) і тому

може досягати значного зниження витрат і високої

рентабельності продажу. Головна увага при використанні

стратегії імітації приділяється швидкому освоєнню технології і

запуску товару у виробництво [24].

Творчий імітатор не робить винаходів продукту чи послуг,

він удосконалює і розміщує їх на ринку. Творча імітаційна


296

стратегія орієнтується на ринок і керується ринковими законами.

Стратегія імітації потребує швидкозростаючого ринку. Імітатори

досягають успіху тим, що забирають споживачів у авторів нового

продукту чи послуги своїм обслуговуванням; творча імітація

задовольняє вже існуючий попит, а не створює новий. Проте

стратегія імітації також не вільна від ризику, причому значного.

Загрозою може бути неправильна оцінка ситуації та імітація того,

що не має перспектив з точки зору ринкових відносин.

Захисна стратегія використовується у формі

короткострокових тактичних дій зі створення конкуруючим

фірмам несприйнятливих умов на ринку шляхом перебудови

виробництва на випуск модернізованої продукції.

Стратегія очікування здійснюється в умовах невизначеності

ситуації і попиту споживачів. У цьому разі фірма займає

очікувальну позицію до прояснення ситуації на ринку, а потім

нарощує виробництво і збут нового продукту [25].

Інновації в туризмі вже не є питанням гігантського стрибка

вперед. Інновації дуже часто складаються із серії дрібних кроків,

які ведуть до поступового розвитку і є процесом зі зворотним

зв’язком. Одна інновація неминуче спричиняє іншу.

У передових туристських компаніях інновації є рутинною

справою. Уже не ставиться питання про щасливу випадковість

або раптовий прояв генія — інновації програмуються

підприємством і є стандартного складового корпоративного

ухвалення рішення про розподіл ресурсів. Сучасні компанії

зроблять інновації частиною щоденного планування.

Інновації, незалежно від того, чи в процесі розробки самої

продукції або способах і засобах розподілу, можуть робити

істотний вплив на збільшення корпоративного доходу. Якщо

компанія не відповідатиме цим вимогам, вона стане не

конкурентноздатною.

В процесі вивчення і розробки, ведучому до проривних

інновацій, украй важлива співпраця учених і менеджерів, їх тісна

взаємодія для досягнення спільних цілей компанії, сприяючих

зміцненню її позиції на ринку.

З погляду технічних досягнень, комп’ютерна революція в

сфері туристичного бізнесу України перевершила всі очікування.

З погляду економічних витрат на впровадження комп’ютерних


297

технологій, потрібно відзначити, що в кожній компанії

виділяються різні кошти на дані цілі.

Керівники туристичних компаній дотримуються різних

поглядів на вживання комп’ютерних технологій. Наприклад,

деякі застерігають, що під впливом програмістів менеджери

частенько сліпо вірять у всемогутність глобальних

інформаційних систем, які нібито автоматично забезпечують

всіма необхідними даними для ухвалення будь-яких рішень в

області управління. Вони стверджують, що навіть правильно

використовуваний комп’ютер може забезпечити лише поступове

удосконалення процесу виводу даних для ухвалення

управлінських рішень. Безумовно, кожна компанія має потребу в

інформаційних системах, але менеджерам необхідно покладатися

на свій розум, здоровий глузд і логіку, знати багато такого, що

жоден комп’ютер ніколи не буде здатний повідомити їх.

Таким чином, інновація – необхідний пункт в програмі

розвитку і реалізації туристичного продукту на ринку. Головна

мета турфірми – вижити в умовах конкуренції зацікавити і

привабити максимальну кількість споживачів, а також

забезпечити зростання технічного потенціалу підприємства,

підтримати престиж підприємства на ринку, вдосконалити

економічні показники фірми тощо. Саме за допомогою

інноваційних аспектів в поточній діяльності фірми є можливість

забезпечити своєму туристичному продукту цілком стабільне

існування на ринку.

1. Алфьорова Е. А. Інноваційна діяльність / Е. А. Алфьорова, М. І. Лисовская. – М.,

2004. – 300 с.

2. Аршакян Д. Особенности управления социотехническими системами в

современных условиях / Д. Аркашян // Проблемы теории и практики

управления. — 1998. — № 5. — С. 96—100.

3. Алексєєва М.М. Планування діяльності фірми: Учбово-методичний посібник /

М.М. Алексєєва. — М.: Фінанси й статистика, 2006. — 248 с.

4. Алымов А. Н. и др. Управление инновационным циклом / А.Н. Алымов. — К.:

Наук. думка, 1993.

5. Вершигора Е.Е. Менеджмент: Навчальний посібник / Е.Е. Вершигора. — М.:

ИНФРА-М., 2005. — 364 с.


298

6. Бесчасный Л. О. Механизм мотивации к научно-технической деятельности в

условиях рыночной экономики / Л.О. Бесчасный // Экономика Украины. —

1995. — № 8.

7. Гуияр Дж. Преобразование организации / Дж. Гуияр, Фр. Н. Келли. — М.:

Инфра-М., 2000.

8. Донцова Л.В. Інноваційна діяльність / Л.В. Донцова. — М.: 2006 — 320 с.

9. Варганюк А. Інноваційне оновлення виробництва — безальтернативний шлях /

А. Варган юк // Віче. — 2001. — № 11.

10. Ансофф И. Стратегическое управление: пер. с англ. / И. Ансофф. — М.:

Экономика, 1989.

11. Про рекламу. Закон України від 3 липня 1996 року № 270 /96 – ВР. //

http.rada.gov.ua

12. Про захист прав споживачів. Закон України від 12 травня 1991 року № 1023 – 12.

// http.rada.gov.ua

13. Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України Закон України

від 21 січня 1994 року № 3857 – 12. //http.rada.gov.ua

14. Про основні напрями розвитку туризму в Україні до 2012 року. Указ Президента

України від 10 серпня 1999 року № 973/99 //http.rada.gov.ua

15. Белл Д. Третья технологическая революция и ее возможные социально-

экономические последствия / Д. Белл. — М.: Экономика, 1990.

16. Положення про державну реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності .

Затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 25 травня 1998 року №

740. //http.rada.gov.ua

17. Гамидов Г.О. Основы инноватики и инновационной деятельности / Гамидов

Г.О., Колосов В.Г., Османов Н.О. — С.Пб.: Политехника, 2000.

18. Горемыкин В. А. Экономическая стратегия предприятия: учебник / Горемыкин

В. А., Богомолов О. А. — М.: Филинъ, 2001.

19. Цигилик І.І. Економіка й організація інноваційної діяльності / Цигилик І.І.,

Кропельницька С.О., Мозіль О.І., Ткачук І.Г. – Навч. посібник. – К., 2004 – 127с.

20. Валдайцев С. В. Управление инновационным бизнесом: учеб. пособие для вузов

/ С.В. Валдайцев. — М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2001.

21. Ильенкова С.Д. нноваційний менеджмент / С.Д. Ильенкова, Л.М. Гохберг, С.Ю.

Ягудин. — М.: Юнити, 2007.

22. Валуїв С.А., Игнатьєв А.В. Організаційний менеджмент. М.: Справа, 2006. —

385 с.

23. Герасимчук В. Г. Розвиток підприємства: діагностика, стратегія, ефективність.

— К.: Вища шк., 1995.

24. Игнатьева Д.А. Инновационнй процес. — М. : 2002 — 340 с.

25. Балабанов И.Т. Инновационный менеджмент: учеб. пособие для вузов / И.Т.

Балабанов. — СПб.: Питер, 2001.

26. Яккока Ли. Карьера менеджера: Пер. с англ. / Ли Яккока. — М.: Прогресс, 1991.

27. Яковенко Е.Г. Циклы жизни экономических процессов, объектов и систем / Е.Г.

Яковенко, М.И. Басс, И.В. Макаров. — М.: Наука, 1991.


299

УДК 94. (477) «1201 – 1264»

Городецький О. С.

Викладач Київського технікуму готельного

господарства

КОРОЛЬ ІОАН – ВОЛОДАР УКРАЇНИ-РУСІ

Городецький О. С. Король Іоан – володар України-Русі. В статті

розглядається широке коло питань, пов’язаних з історією внутрішньої та

зовнішньої політики короля Данила Романовича – одного з найвидатніших

володарів України-Русі ХІІІ ст., фундатора Галицько-Волинської держави.

Ключові слова: Україна, держава, король, князь, воєвода, бояри,

боротьба, спадок, битва, перемога, родина, титул.

Городецкий А. С. Король Иоанн – властелин Украины-Руси. В

статье рассматривается широкий круг вопросов, связанных с историей

внутренней и внешней политики короля Даниила Романовича – одного из

знаменитейших властелинов Украины-Руси ХІІІ ст., фундатора Галицко-

Волынского государства.

Ключевые слова: Украина, государство, король, князь, воевода,

бояре, борьба, наследство, битва, победа, семейство, титул.

Gorodetsky О. King John – winner of Ukraine-Rus. In the article the

wide range of issues connected with the history of domestic and foreign policy

of King John (Daniel Romanovich) - one of the greatest rulers of Ukraine-Rus

XIII century founder of Galicia-Volyn principality.

Key words: Ukraine, state, king, prince, the goverhor, nobles, fighting,

heritage, battle, victory, family, title.

Не лише у літописах ХІІ століття, а й у давніх українських

піснях, котрі передаються у спадок від покоління до покоління,

зустрічаємо слово Україна. Саме народні пісні й засвідчують

зв’язану з цим словом високу національну свідомість: «Ой є в

мене родина – вся Україна». А наша Велика Українська родина

пам’ятає багато славетних імен, серед яких помітно виділяється

володар України-Русі – король Іоан (Іван). Напевно мало кому

відомо, що хресне ім’я – Іоан (Іван) належить саме Данилові

Романовичу (так званому – Данилу Галицькому). Свідчення про


300

це знайдено в одній із грамот папи Римського Інокентія IV

(Сінібальдо Фієскі) датованої 3 травня 1246 р. [2, c. 492].

Н.Полонська-Василенко мала рацію називаючи короля

Данила «найвидатнішим володарем України, талановитим,

самовідданим, освіченим» [10, с. 206]. Результати дослідження

свідчать, що її характеристики мають пряме підтвердження.

Слушно наводить слова польського хроніста Яна Длугоша і

Р. Іванченко відносно того, що «Данило хитрий і впертий, …

відмовився від послуху і покори навіть папі, …» [6, с. 307]. А

загально відомо, що у ті часи папи римські мали широкі

повноваження і великий вплив не лише на геополітичне

становище будь-якої європейської держави, а й на визнання

легітимності монарха (короля).

Неоднозначними є й характеристики відносно короля Данила

у маловідомій українському загалу іноземній історіографії,

проаналізованій у виданні І. Корсака [7, с. 214-219].

У порівнянні з наведеними джерелами більш колоритним є,

безумовно, опис діяльності короля Данила у виданому нещодавно

Галицько-Волинському літописі [3, с. 31-51]. Але, знову ж таки,

самі упорядники видання у коментаріях щодо змісту літопису

схиляються до неодноразових дискусій відносно описаних подій.

За своєю тематикою стаття, без сумніву, є актуальною, а саме

в часи, коли поступово відроджується українська національна

історія. І є цілком очевидним, що потреба у висвітленні імен

великих українців існує.

Данило (Іван) походив із старовинного українського роду

володарів великої європейської держави. Коли у 1205 р. загинув

його батько Роман Мстиславович (за однією із версій під

польським Завихостом), Данилові було лише 4 роки, а його

братові Василькові 2 роки. Л. Войтович, хоча й наводить у своїй

монографії дати народження Данила (1201 р.) та Василька (1203

р.), стверджує, що питання цих дат залишаються дискусійними

[2, с. 494]. Достатньо навести слова літописця щодо

характеристики славетного Данилового батька, які передає нам

Д.Дорошенко, щоб враз зрозуміти спадкову генетику

королевичів-державників Данила і Василька. Роман

Мстиславович постає як «приснопам’ятний самодержець»,

котрий «подолав усі поганські народи завдяки своєму розуму й


301

мудрості і поводився згідно із законом Божим... Переходив через

їхні землі, як орел, а хоробрий був, як тур, наслідуючи діда свого

Мономаха, що понищив поганих ізмаїльтян, так званих половців»

[5, с.85]. Не випадково київський літописець записав: «…його ж

отець був цезарем у Руській землі…» [2, с. 492].

У Галицько-Волинському літописі Романа Мстиславовича

називають «великим», «царем на Русі», «самодержцем всея Русі»,

причому слово «самодержець», вперше в літописі застосовано

саме щодо нього. Цей титул, перекладений з грецького титулу

візантійських імператорів «автократор», засвідчив зміцнення

позицій Романа Великого, підпорядкування ним непокірних

боярських угрупувань [ 9, с. 7].

Широко відомий історик Н. Полонська-Василенко стверджує,

що мати королевичів – Ганна походила з волинського боярства

або дрібних князів українських [10, с. 195]. Проте, О.Майоров у

своїй монографії наголошує на тому, що шлюб у Романа

Мстиславовича був з донькою візантійського імператора Ісаака ІІ

Ангела Єфросинією – Ганною, впливом якої пояснюється

надзвичайний іменослов Романовичів, поява високошановних

християнських реліквій, використання царського титулу та інших

ознак влади візантійського василевса [9, с. 2].

Звісна річ, королева Ганна виховувала своїх синів згідно

місцевих, українських традицій. На превеликий жаль, передчасна

смерть не дала королю Роману Великому закріпити престол за

своїми малолітніми синами Данилом (Іваном) і Васильком.

Вдова Романа своєчасно своїх синів вивезла за межі

Галицько-Волинської землі, передбачаючи небезпеку від так

званої галицької боярської опозиції. ЇЇ і Василька Краківський

князь Лешко залишив у себе, а Данила відправив до Угорщини до

короля Андрея ІІ, котрий присвоїв собі титул «короля Галича та

Володимерії». Зразу ж державу Романа почали ділити між собою

різні претенденти. Вдерлися на її територію навіть князі Ігоревичі

із сіверських земель, сини героя «Слова о полку Ігоревім».

У 1209 році прийшли до Лешка посли з Берестя просити

«відпустити на княжіння Ганну з Васильком». Так і почалася

реставрація Романовичів на Волині. Ганна діставала місто за

містом, а в 1214 р. підпорядкувала собі навіть Володимир.


302

А на Галичині у цей час точилася запекла боротьба між

претендентами на місцеве княжіння. У 1211 р. сіверські Ігоревичі

повернулися до Галичини і почали розправу за «зраду»,

стративши понад 500 бояр. Тоді вцілілі галицькі бояри й згадали

про Данила і звернулися до короля угорського Андрея ІІ з

проханням надати його їм. З угорським військом та українськими

боярами малого Данила привезли до Галича й «посадили на

князівський стіл». Туди ж прибула невдовзі й його мати Ганна.

Ігоревичі потрапили до полону і були страчені [10, с.194].

Є очевидним, що правила державою саме Ганна, будучи

регентшею при малолітньому Данилі. Але це правління було не

довгим. Почався конфлікт з опозиційними боярами на чолі з

Володиславом Кормильчичем, і Ганна знову змушена була з

синами виїхати до Кракова.

Слід зазначити, що протягом 14 років вона з незвичайною

енергією дбала за збереження прав синів на королівський стіл,

домовлялась з Лешком Краківським та Андреєм Угорським, вела

боротьбу з опозиційним боярством Галичини, рятувала синів,

тікаючи з ними з Володимира і Галича. Але треба підкреслити,

що вона почувала себе все ж як «вдома», бо мала серед

волинських бояр відданих їй та її синам людей, а ймовірно і

родичів.

Неординарним фрагментом у житті, ще доволі молодого,

королевича Данила (21 рік) є події пов’язані із битвою

коаліційного русько-половецького війська з татарами на річці

Калці у 1223 році. Саме у Повісті про збір Данилом волинської

батьківщини (так званий Волинський літопис), як вважає певна

кількість істориків, прямо-таки вставлена Повість про Калкську

битву з татарами 1223 р. Одним із наочних підтверджень цьому є

наявність певної інформації, як для прикладу – це мова про те,

що після битви на Калці Данило повернувся до головної справи

свого життя 1220-х рр.: збору волинської батьківщини [3, с. 38] А

загально відомо, що підсумком сумнозвісної битви-трагедії було

цілковите розгромлення руських полків і винищення князів-

учасників бойовища. І стає до кінця незрозумілим мета і роль

королевича Данила у тих подіях, і де він узяв після розгрому

свіжі військові сили для активної збройної боротьби з сусідами і


303

внутрішньою опозицією, якщо навіть йому і вдалося зберегти

життя?

У 1227 р. брати-королевичі все ж досягли значних успіхів у

поверненні під свою владу колишніх батьківських земель:

Данило приєднав собі Берестейщину, Забузькі землі (Холмщину),

заволодів Луцькою землею з Пересипницею. Невдовзі королевичі

заволоділи усією Волинню. Поряд з цим, слід зазначити, що

справжнім володарем становища безперечно був Данило, а не

Василько. Василько ж в усьому слухався свого брата.

А з Галичиною дійсно було набагато складніше упоратися

ніж з Волинню. Спротив з боку опозиційних галицьких бояр, які

прагнули мати над собою угорського короля, ніж Данила

створював головну проблему. Фортецею цього боярства був

Перемишль. Проте, міське і сільське населення Галичини

вважало своїм королем саме Данила.

В Галицькій повісті, текст котрої перебивається численними

вставками і не має чітко відображеного початку, сказано, що

Галицьке віче закликало Данила на володарювання, і він ранньою

весною 1230 р. ходив з малою дружиною до Галичу. Там же

розкрито підступну діяльність прислужників угорського короля

бояр Судислава і Семьюнко, які згодом були покарані Данилом

за зраду [3, с. 39-41].

В додаток до всього, слід зазначити, що у боротьбу за

Галичину вступив, на правах союзника угрів і галицьких бояр,

Михайло Чернігівський зі своїм сином Ростиславом.

Вісім років Данило воював за Галичину. У 1238 році смерть

угорських королевича Андрея та короля Андрея ІІ розв’язала

проблему. Князь Ростислав втік до Угорщини і почав збирати

військо. А Галичина повернулася під владу Данила.

В цей же час, по смерті Лешка Краківського, Данило допоміг

Конрадові Мазовецькому стати на чолі Краківського князівства.

Крім цього, Данило уклав союзи з Литвою і Поморським князем

Святополком, за якого він видав свою сестру Соломію заміж.

Тимчасова перемога в Галичині дала можливість Данилові

звернути увагу тепер уже й на схід: у 1239 році він відвоював

Київ у князя Михайла Чернігівського і призначив намісником в

ньому воєводу Дмитра [12, с. 109].


304

Взимку 1240 року татари на чолі з Бату-ханом захопили Київ.

А на початку 1241 року рушили в глиб України у західному

напрямку, здобувши Колодяжин, Кам’янець, Данилів, Галич,

Володимир і попрямували далі у Європу. Чому Данило збройно

не боронив ці землі свідчень немає. Є відомості, що

повернувшись із Угорщини, Данило восени того ж року знищив

сім містечок по річкам Буг та Случ, жителі яких нібито визнали

себе підданими Бату-хана. Але деякі історики вважають, що 1241

р. Данило покарав жителів Болоховської землі за підтримку ними

його суперника – князя Ростислава Михайловича [11, с. 80].

Загально відомо, що у 1242 р. татарське військо Бату-хана після

гучних перемог на полях Західної Європи поверталось назад, і

знову ж таки через територію України. Про збройне

протиборство між військами Данила і Бату-хана теж жодних

відомостей в підручниках з історії. В деяких є натяк лише на те,

що Данило нібито пішов на північ своїх земель збирати військо.

П’ять років тривала боротьба Данила за Галичину з

Ростиславом, за яким стояла Угорщина. Король угорський Бела

ІV надавав військову допомогу Ростиславу.

Битва під містом Ярославом 17 серпня 1245 р., в котрій

військо Романовичів зустрілося з об’єднаними силами угрів,

поляків і галицьких бояр, була однією із наймасштабніших в

Європі ХІІІ ст. Данило виграв цю битву стратегічно,

застосувавши у рішучий момент сміливий обхідний маневр. Він

обійшов ворога з флангу, несподівано вдарив у тил війська

Ростислава і досить швидко розгромив угорський лицарський

полк воєводи Фільнія. Неприятель почав тікати. Відбулася повна

перемога короля Данила (Івана) [4, с. 52].

Майстерно виграна битва під Ярославом підвела підсумок

сорокарічній боротьбі Романовичів з опозиційним боярством

Галицької землі за відновлення могутньої Української держави.

Міста Володимир і Луцьк з більшою частиною Волині Данило

передав Васильку. Але цей розподіл земель поміж Романовичами

був суто формальним. Вони завжди діяли у згоді, а молодший,

Василько, у всьому підтримував старшого, Данила [3, с. 46, 47].

В додаток до всього, перемога під Ярославом розв’язала руки

Данилові й дала йому змогу присвятити увагу внутрішнім

справам у державі. Він провів глибокі реформи в усіх галузях [10,


305

с. 197]. Продовжуючи традиції батька, котрий створив міцну

кінну дружину та регулярну піхоту, Данило активно формував

постійні боєздатні збройні сили [11, с. 80].

Суперечливим і дискусійним у сучасній історичній літературі

є питання щодо дати титулування Данила Романовича королем.

Як свідчить Н. Полянська-Василенко, збереглося листування між

папою Інокентієм ІV і Данилом. Вона наголошує на тому, що

папа називав обох Романовичів «rex» (в давньому Римі так

називали імператорів, а в середньовічній Європі королів), а

Українську державу з 1246 р. – «королівством». Автор виділяє

слова А.Великого, що в середині ХІІІ століття, в такому питанні,

як титулування володаря та його держави, «Апостольська

столиця не могла допуститися грубого недогляду та порушення

політично-правного устрою тодішньої Європи» … «Римська

курія мусіла мати докладні інформації про фактичний стан

України, головно про її політично-правне положення в світі» [10,

с. 199]. З наведеного можна з упевненістю зробити висновок, що

Данило на час початку встановлення тісних зв’язків з папою вже

був королем України, а не князем. Питання лише в одному, в

конкретній даті коронації і місці коронування. Безумовно, це

відбулося в столиці держави.

Метою зносин з папою для Данила була організація

військової допомоги з боку західноєвропейських країн проти

експансії в Україну Золотої Орди. Справа була актуальна, бо

якраз під час їхнього листування татарський темник Куремса

знову вчинив напад на Поділля та Волинь.

Король Данило сподівався, що буде організований папою

хрестоносний похід на Золоту Орду, але папа зі своїм рішенням

зволікав. Хоча й прислав делегацію, яка привезла у подарунок

Данилові корону. Данило не прийняв у подарунок корону, і на

цьому закінчилася справа аж до 1253 року.

Романовичі самотужки готуються до боротьби з Золотою

Ордою. Будують фортеці, укріплюють міста, набирають військо.

Намагаються домовитися із західними сусідами. В першу чергу

налагодився союз з Угорщиною. Король Угорщини Бела ІV, який

протягом декількох років воював з королем Данилом і відмовляв

йому, коли той просив для сина Льва дочку Констанцію в

дружини, тепер прислав сам послів з пропозицією шлюбу.


306

Небезпека татарської навали примушувала до негайного

родичання. У 1247 році відбувся шлюб Льва з Констанцією і

укладено військовий союз Данила з Белою ІV.

В цей же час Данило (Іван) втрутився в події, що відбувалися

навколо герцогства Австрійського. У 1246 році загинув герцог

Австрії Фрідріх ІІ, який не залишив спадкоємців.

Претендентками на престол виступали: сестра герцога, одружена

з князем Моравії Пшемиславом ІІ Оттокаром, та племінниця

Гертруда Баденберг (спадкоємиця Віденського замку). Король

Данило, щоб мати під своїм впливом Австрійське герцогство у

1252 році обвінчав свого сина Романа на Гертруді. Це викликало

непорозуміння з боку іншої претендентки і призвело до

збройного конфлікту Австрійського герцогства з Моравським

князівством. Данило змушений був виступити з військом на

допомогу Гертруді та Роману і приборкати Моравію. Похід

короля України на австрійські землі був доволі успішний.

Війська Данила перейшли навіть річку Одер. Повертаючись назад

він успішно воював Сандомирську землю [6, с. 310]

Суперечливим і дискусійним є питання щодо виплати данини

Золотій Орді з боку українського королівства. Джерела свідчать,

що нібито ханом Золотої Орди було покладено на короля Данила

відповідальність за збір данини зі східноєвропейських земель,

тобто функції, яку за перших років татарського панування майже

завжди виконували призначені самим ханом особи (баскаки).

Отже те, що Данило сприймав як особисту образу, інші – зокрема

його західні суперники – вважали великою політичною

перемогою [8, с. 114].

Становище щодо татарського питання змінилося у 1253 році,

у зв’язку з хворобою хана Бату. Данило почував себе сильнішим,

а головно – уже твердо вирішив повести боротьбу з татарами.

Тож, коли виявилося, що татарське військо на чолі з темником

Куремсою готується в районі Переяслава до нападу на Україну,

він знов звернувся до папи по допомогу. Папа своєю буллою

оголосив у Західній Європі хрестоносний похід на Золоту Орду.

В таких умовах Данило погодився прийняти в подарунок й

корону. Це відбулося в Дорогичині, під час походу Данила на

ятвягів [2, с. 493].


307

Проте, коли обіцянки допомогти в боротьбі з татарами не

було реалізовано, не вважав і Данило себе пов’язаним обіцянкою

унії з Римом. Побачив і папа, що в цьому відношенні Данило

нічого не зробить. Щоправда, у 1257 році новий папа Римський

Олександр ІІ загрожував Данилові навіть анафемою за те, що

відступив від послуху Римській Церкві.

Цікаво, що найновіші дослідники, католики, теж не надають

події, що відбулася в Дорогичині, а саме, значення коронування:

вона нічого не змінила в положенні Данила, який уже був з

самого початку королем.

Корона була надіслана у 1253 році дійсно лише як подарунок,

як засіб визнання папою Інокентієм ІV короля Данила, як

володаря великої східноєвропейської держави України [10, с.

201]. В цей час Данило був змушений приборкувати Литву на

чолі якої стояв князь Мендовг [1, с. 642].

Золота Орда відновила військові походи в Україну після

приходу до влади в Сараї хана Берке у 1257 р. В наслідок

спустошливого походу численної орди темника Бурундая у 1259-

1260 рр. Золота Орда поновила своє панування Українською

державою, яке було втрачено у період боротьби за ханський

престол після смерті Бату-хана. Король Данило (Іван), не маючи

достатніх сил для збройної боротьби, перебував в еміграції в

Угорщині і тільки у 1262 р. повернувся в Україну, коли Орда

втягнулася у довгу і виснажливу боротьбу за Азербайджан, що

перетворилася у протистояння Джучидів з Хулагуїдами. У 1264

р. помер володар України Іоан (Данило Романович) у тимчасовій

своїй столиці Холмі у віці 62 років [2, с. 494].

Отже, зійшов з історичної арени один із найвидатніших

володарів України, талановитий, самовідданий, освічений.

Загальні обставини не дали йому довести до кінця справу

піднесення України, але, не зважаючи на всі перешкоди, він

багато зробив у цьому напрямку. Своєю політикою король Іоан

(Данило Романович) заклав підвалини специфічного українського

самоусвідомлення власної ідентичності. Він досить вдало

маневрував між католицьким Заходом і Золотою Ордою,

започаткувавши модель спілкування з сусідами, наріжним

каменем якої став компроміс. Він зібрав усі землі, що ними

володів його батько Роман Великий, створив із них з допомогою


308

брата Василька могутню державу, з якою рахувалися сусіди, яку

визнавав за поважну папа Римський. А своїм коронуванням він

затвердив її становище як королівства. Саме в цьому і є велич

нашого славетного пращура.

1. Антонович В.Б. Моя сповідь: Вибрані історичні та публіцистичні

твори / Упор. О. Тодійчук, В.Ульяновський. Вст. Ст. та коментарі В.

Ульяновського. – К.: Либідь, 1995. – 816 с.

2. Войтович Л.В. Княжа доба на Русі: портрети еліти. Наукове видання. –

Біла Церква, 2006. – 782 с.

3. Галицко-Волынская летопись. Текст. Комментарий. Исследование /

Сост. Н. Ф. Котляр, В. Ю. Франчук, А. Г. Плахонин; Под ред. Н. Ф.

Котляра. – СПб.: Алетейя, 2005. – 424 с.

4. Гуржій О.І. Славетні битви на теренах України. / О.І. Гуржій, О.П.

Реєнт.- К: Арій, 2012. – 336 с.

5. Дорошенко Д. «Нарис історії України». – Т.1. – 232 с.

6. Іванченко Р. Державницька ідея Давньої Руси-України. Монографія. –

друге видання. – К.: «Смолоскип», 2007. – 357 с.

7. Корсак І. Ф. Імена твої, Україно: Художньо-документальні

оповідання. – Луцьк: ПДВ «Твердиня», 2007. – 300 с.

8. Магочій П Р. Історія України. Науково-популярне видання. – К.:

«Критика», 2007. – 640 с.

9. Майоров О.В. Галицько-волинський князь Роман Мстиславович.

Володар, воїн, дипломат. У 2 т. (Т.1) – Біла Церква: Вид. О.В.

Пшонківський, 2011. – 318 с.

10. Полонська-Василенко Н. Історія України. – Т.1., Київ: «Либідь». –

1995. – 588 с.

11. Петровський В.В., Радченко Л.О., Семененка В.І. Історія України:

Неупереджений погляд: Факти. Міфи. Коментарі / В.В. Петровський,

Л.О. Радченко, В.І. Семененка. – Х.: ВД «ШКОЛА», 2007. – 592 с.

12. Сычев Н.В. Книга династий / Николай Сычев. – М.: АСТ: Восток-

Запад, 2006. – 959 с.


309

УДК 330.342.2

Вітер І. І.

Кандидат економічних наук, доцент, доцент

кафедри світового господарства і міжнародних

економічних відносин Київського університету

туризму, економіки і права

РОЗВИТОК ПРОДУКТИВНИХ СИЛ

ЄВРОПЕЙСЬКИХ КРАЇН В ПЕРІОД

ПЕРЕРОДЖЕННЯ ФЕОДАЛЬНОГО

ГОСПОДАРСТВА У РИНКОВЕ (НАПРИКІНЦІ ХV – НА ПОЧАТКУ ХVI СТОЛІТТЯ)

Вітер І. І. Розвиток продуктивних сил європейських країн в

період переродження феодального господарства у ринкове наприкінці

ХV – на початку ХVI століття. Стаття присвячена розгляду основних

аспектів господарського розвитку країн Західної Європи наприкінці XV –

на початку XVI ст. Аналізуються процеси розкладу феодальних відносин,

формування основних рис індустріального суспільства і передумов

переходу до нього, зародження інститутів ринкової економіки.

Ключові слова: Європа, розклад феодалізму, індустріальне

суспільство, інститути ринкової економіки, комунальні революції, цехове

виробництво, купецька гільдія, форми феодального землеволодіння.

Витер И. И. Развитие производительных сил европейских стран в

период перерождения феодального хозяйства в рыночное в конце ХV –

начале ХVI века. Статья посвящена рассмотрению основных аспектов

хозяйственного развития стран Западной Европы в конце XV – начале XVI

вв. Анализируются процессы разложения феодальных отношений,

формирования основных черт индустриального общества и предпосылок

перехода к нему, зарождения институтов рыночной экономики.

Ключевые слова: Европа, разложение феодализма, индустриальное

общество, институты рыночной экономики, коммунальные революции,

цеховое производство, купеческая гильдия, формы феодального

землевладения.

Viter I. The development of the productive forces of European

countries during the degeneration of the feudal economy to market

economy in late ХV – early ХVI century. The article deals with the basic

aspects of economic development of Western Europe in the late XV – early XVI

centuries. Analyzes the processes of decomposition of feudal relations, the

formation of the main features of industrial society and preconditions for the


310

transition to it, the emergence of market economy institutions.

Key words: Europe, the schedule of feudalism, the industrial society, the

institutions of a market economy, communal revolution, shop production,

merchant guild, forms of feudal tenure.

XVI-XVII століття в еволюції європейської цивілізації були

періодом переходу від феодального до індустріального

суспільства. Зміст цієї перехідної епохи полягав у розкладі

феодальних відносин, формуванні передумов індустріалізації

господарства та зародженні інститутів ринкової економіки.

Головною причиною переродження феодальних відносин у

ринкові виступила неадекватність форм організації феодального

господарства умовам його відтворення й подальшого розвитку

суспільства. У надрах феодального суспільства як цілковито

об’єктивне явище відбувалася еволюція господарського розвитку

в напрямку поступового витіснення натуральної форми

господарства товарною. Криза натуральної системи господарства

була початком становлення господарства ринкового типу.

Розклад феодального господарства був пов’язаний з такими

процесами, як розвиток товарного господарства, формування

великих капіталів, перетворення феодальної земельної власності

на об’єкт купівлі-продажу, використання найманої робочої сили,

посилення майнової та соціальної диференціації тощо.

Генезис індустріального суспільства неможливо

проаналізувати без розгляду певних передумов. Передумови

індустріалізації господарства та зародження інститутів ринкової

економіки складалися в другий період європейського

феодалізму в країнах Північно-Західної Європи (Англії,

Нідерландах, Франції). Головними з них були: просте товарне

виробництво, купецько-лихварський капітал, руйнація

натурально-господарських форм феодального господарства,

ремісничих цехів, купецьких гільдій, грошова рента,

становлення внутрішніх національних ринків. Створенню

загальноєвропейського товарного й грошового ринку сприяла

міжнародна торгівля [1].

У країнах Західної Європи початок переходу від феодального

до капіталістичного господарства поклали зміни у сфері

матеріального виробництва, стані та характері розвитку


311

продуктивних сил, а також розширення внутрішнього і

зовнішнього ринку, що сформувалися на рубежі XV і XVI ст. [2].

На кінець XV ст. економіка феодального господарства в

країнах Західної Європи набуває певного розвитку, чітко

окреслилося феодальне та селянське господарство. Швидко

розвивається й зростає економічна роль феодальних міст, а в них –

ремісничого виробництва, яке перетворюється на дрібнотоварне,

поглиблюється суспільний поділ праці, розвивається внутрішня та

зовнішня торгівля, зростає роль грошей. Зростання ринку,

втягування сільського господарства в товарно-грошові відносини

лягає в основу цих процесів.

Поділ праці набуває якісно нового значення й розвивається на

різних господарських рівнях: міжнародному (спеціалізація країн на

виготовленні окремих видів товарів), макроекономічному,

національному (остаточне виділення ремесла в окрему галузь, поява

нових галузей економіки), мікроекономічному (поопераційний поділ

праці в цехах, мануфактурах).

У процесі розкладу феодальних господарств та переходу до

індустріалізованих капіталістичних господарств вирішальна роль

належить розвитку науки, техніки, промисловості,

сільськогосподарського виробництва, результатом чого було

створено передумови для здійснення великих географічних

відкриттів кінця XV – середини ХVII ст.

Для перехідного від феодального до індустріального

господарства періоду характерні значні досягнення в галузі науки

й техніки. Розвиток доменного виробництва став основою

революції у військовій справі. Перехід до виготовлення стволів

способом їх відливання відкрив можливість до переозброєння

армії – заміни холодної зброї на вогнепальну. З початку XVI ст.

вогнепальна зброя спричинила справжню революцію у військовій

справі, що дозволило збільшити чисельність армії. Саме в цей

період у країнах Західної Європи відбуваються важливі зміни,

пов’язані зі створенням постійних армій, які потребували багато

зброї, тканин для обмундирування.

Винайдені й сконструйовані телескоп, мікроскоп, термометр,

барометр. Стрімкого застосування набувають механічні молоти,

годинникові механізми з маятником. Активно розвиваються

доменне виробництво, друкарство. Упровадження різних


312

механічних засобів супроводжується підвищенням

продуктивності праці в 3-4 рази. Відбувається розвиток

мануфактурного виробництва із застосуванням вільнонайманої

праці.

З розвитком науки й техніки великі зміни відбуваються в

усіх основних галузях промисловості. До початку XVI ст.

відбулось значне удосконалення знарядь праці та технології

виробництва. В авангарді цього процесу йшли добувна та

обробна галузі. Значного удосконалення зазнала металургійна

промисловість: замість невеликих горнів почали будувати більші,

до 3-х метрів висотою, повітря в які подавалося великими міхами

за допомогою удосконаленого водяного колеса, яке

використовувалося як двигун. Це дало можливість отримувати

чавун, а в разі його наступної переробки – залізо і сталь.

Удосконалення доменної печі дало можливість отримувати більш

якісний метал.

У металообробці почали застосовувати молоти для кування

металу й прості види шліфувальних та токарних верстатів.

Удосконалювалися молоти, які приводилися до дії силою води.

З’явилися свердлильні верстати та верстати для виробництва

листового заліза й металевого дроту. Як двигун широко

використовували водяне колесо «верхнього бою», яке давало

значно більше енергії й могло виконати більший обсяг роботи,

ніж колесо «нижнього бою». Це істотно розширило географію

промислового виробництва – його перестали прив’язувати до

великих річок, оскільки для роботи нового водяного колеса було

досить відвідного каналу. Різноманітні механічні пристрої,

примітивні машини, які приводились у дію мускульною силою

людини або силою тварини, вітру чи води, з’явилися в інших

галузях.

Зміни в техніці й технології спостерігалися також у

текстильній промисловості, яка в той час була найбільш

поширеною галуззю промисловості. Збільшення та утримання

армії вимагало зростання виробництва не лише металу, але й

тканин, а це призвело, в свою чергу, до вдосконалення самого

ткацького верстату.

Великі зрушення відбулися у засобах переміщення, особливо

– у морському транспорті. Набуває суттєвого розвитку


313

суднобудування. В кінці XV ст. було побудовано новий тип

морського судна – каравелу. Такі судна мали велику кількість

вітрил й могли рухатися проти вітру за допомогою системи парусів.

Будучи значно місткішими, вони могли брати на борт численну

команду та значний запас провіанту, розрахований на довгий час

плавання в океані.

Почалося виробництво паперу й книгодрукування за

допомогою літературного набору, виробництво окулярів і

годинників [2, с. 63-64].

Розвиток ремесла й торгівлі у феодальній системі

господарства, відокремлення ремесла від землеробства мали

своїм наслідком виникнення середньовічних міст, розвиток в яких

торгівлі й промисловості відіграв, у свою чергу, особливу роль у

зародженні ринкової економіки у Європі.

Перш за все міста відіграли важливу роль у становленні

приватної власності, адже в них жили вільні люди, що не

перебували в особистісній залежності. Завдяки наявності захисних

міських стін та інших споруд військовий захист здійснювався

городянами самостійно, без допомоги феодалів.

Західноєвропейські міста були осередками ремісників та

торгових людей. Поява міських ремісників призвела до зростання

продуктивності праці та якості товарів, а також – до жвавого

товарообміну між городянами й селянами. Тому ремісники все

частіше переходили в міста, де вони були більш самостійними й

де існував більш високий попит на їх вироби, що було також

однією з форм опору феодалам. Місто забезпечувало всі

необхідні умови для виробничої діяльності та збуту ремісничої

продукції: безперешкодну зустріч замовників і покупців з

виконавцем замовлень; охорону від воєнних виступів;

водопостачання (недарма усі великі міста стоять на річках або

озерах, а їх назви містять слово «міст» (Кембридж, Понтуаз,

Брюгге) або «фортеця» (Манчестер, Ланкастер, Страсбург,

Петербург). Розвиток міських поселень підтримувався державою

та церквою, оскільки вони розраховували на створення в містах

своїх опорних пунктів, а також – на грошові надходження від

міського населення.

Зростання продуктивності праці у сільському господарстві,

збільшення обсягів виробництва сільськогосподарської сировини


314

й продовольства, які спостерігалися від ХII ст., відокремлення

ремесла від землеробства, що відбулося під впливом

об’єктивного процесу суспільного поділу праці, – все це

спричинило економічне відродження європейських міст.

Завдяки розвитку ремісництва міста одержують вирішальну

перевагу перед феодальним селом. Їх роль поступово змінюється

– міста перетворюються з адміністративних та релігійних центрів

на центри економічного й культурного прогресу. На фоні цього

відбуваються зрушення у соціальній структурі населення, його

диференціація за рівнем та умовами життя. Паралельно із

зростанням кількості населення в містах відповідно

зменшувалася кількість селянства. Почав формуватися середній

прошарок населення.

Формування ринку забезпечувало місту економічне

управління феодальним селом: воно (місто) встановлювало ціни,

за якими відбувався товарообмін. Феодальний маєток був

змушений пристосовуватися до міського ринку. Отже міста були

явищем, стороннім для феодалізму, оскільки тут не було

феодального землеволодіння й феодальної ренти. Якщо основою

феодальних відносин було натуральне господарство, то міста

були осередками товарного виробництва й торгівлі. Не випадково

міста з самого свого заснування протистояли феодалам, адже

буржуазія, що прийшла на зміну феодалам, зростала в містах.

В Західній Європі перші феодальні міста з’явилися в Італії та

Франції: Венеція, Генуя, Неаполь, Флоренція, Піза, Тулуза,

Марсель та інші. Дещо пізніше почалася урбанізація Англії,

Німеччини, Скандинавії, Фландрії.

Всі міста мали свій центр, який включав ринкову площу,

міський кафедральний собор і ратушу. Через собори

забезпечувалось «пряме» спілкування з Богом. В результаті

релігія позбулася утисків влади, а Реформація принесла в собі

ідею рівності перед Богом багатих і бідних, людей з владою й

без.

На фоні розпаду феодалізму проявляються зміни в міській

соціальній структурі. З розвитком товарно-грошових відносин

найбільш заможними городянами міст стають купці, власники

ремісничих майстерень, домовласники, лихварі, представники

духовенства. Населення міста поповнюється за рахунок великих


315

феодалів з дружинниками, представників королівської

адміністрації, а також – лікарів, артистів, художників, викладачів

та тих, хто був зайнятий у сфері обслуговування.

В період розквіту феодалізму населення міст все більше

обтяжувалося своїм підлеглим становищем щодо сеньйора

(феодала), який володів міською землею та регламентував життя

населення. Феодали, переселяючись у міста, поступово стають

феодальною аристократією та отримують певні привілеї.

Протиріччя, що сформувалося між громадянами й

феодалами, з розвитком європейських міст ставало все

рельєфнішим. Це призвело в ХІІ-ХІІІ ст. до так званих

комунальних революцій (відкритих антифеодальних збройних

виступів, а також – викупу жителями міст власних привілеїв та

вольностей у сеньйорів за гроші). Суперечки між феодальною

аристократією, що мала привілеї, і міськими громадянами згодом

призвели до вибуху демократичних революцій, скасування

привілеїв земельної аристократії та ліквідації нерівності.

В результаті комунальних революцій населення великої

кількості міст завойовує самостійність управління. В Італії

виникає ряд міст-республік – Венеція, Генуя, Мілан, Флоренція; у

Франції та Нідерландах – міста-комуни; в Німеччині – вільні

міста (Бремен, Гамбург, Любек) та імперські (Нюрнберг,

Аугсбург); в Англії більшість міст перейшла від старих власників

під юрисдикцію короля.

Головна перемога мешканців міст (міщан) полягала в тому,

що вони домоглися особистого звільнення від кріпосної

залежності. Це ж створювало сприятливі умови для більш

ефективного розвитку ремесла та торгівлі. Городяни, що

вивільнилися від феодальної залежності, отримували більш

високий, ніж у селян, соціальний статус. Але серед міського

населення відбувалися процеси швидкого соціального

розшарування. Із заможної верхівки виокремилося бюргерство як

особисто вільні люди, що володіли певними коштами й

сплачували міські й державні податки. З їх числа формувався

заможний міський стан, який пізніше став основою європейської

буржуазії й склав так званий середній клас.

На кінець ХV ст. місто переважно стало осередком вільних

від кріпосної залежності людей і якісно відрізнялося від міст


316

Стародавнього світу. Середньовічне місто – це самостійна

організація з певною системою самоуправління.

В результаті комунальних революцій європейські міста

домоглися високого рівня самостійності та влади над

навколишніми землями. Міста-комуни повністю звільнилися від

феодальних повинностей, отримали право на створення органів

міського самоуправління, формування міського суду, фінансової

й податкової систем тощо.

В процесі свого розвитку ремесло поступово почало

переходити на стадію товарного виробництва – ремісники

починають працювати на замовлення споживачів, а вироби –

продавати торгівцям. Формами організації такого виробництва

стають реміснича майстерня, цех, мануфактура.

В містах Західної Європи поступово зароджується

промислове й торгівельне підприємництво. Місцеві жителі

організовуються в ремісничі цехи й купецькі гільдії, а під

керівництвом своїх виборних органів проводять боротьбу проти

феодалів. Поступово в містах утворюється буржуазна економіка,

яка й зруйнувала феодалізм. З бюргерів виростала міська

буржуазія.

В окремих випадках цехове ремесло переростало в

капіталістичне виробництво. Наприклад, у Флоренції в ХІV ст.

членами цеху сукноробів були не ремісники, а купці, що

закуповували й продавали бавовну. В майстерні, що належала

такому купцю-майстру, працювало декілька десятків найманих

працівників – «чомпі», а інші учасники процесу виробництва

сукна працювали по своїх домівках. До складу цеху ані «чомпі»,

ані інші працівники не входили. Так, у ХІV ст. у Флоренції

виникли перші капіталістичні мануфактури.

Таким чином основний внесок міст в руйнування феодальної

системи господарства полягав у розвитку товарно-грошових

відносин, центрами яких вони були. Позбавившись особистої

залежності від феодала, ремісник набував нової залежності –

залежності від корпоративності всієї цехової системи, яку,

правда, ще не можна назвати економічною.

В розвитку цехового виробництва можна виділити два

основних етапи. На першому етапі цехова організація зіграла

позитивну роль у розвитку матеріального виробництва.


317

Виникнення ремісничих цехів було викликано боротьбою міщан

з феодалами за свою незалежність. Головним завданням цехів на

цьому етапі був захист ремісників від сваволі феодала.

Перевагами цехової форми організації були: захист від

конкуренції, організація кооперації, взаємодопомога, передача

технологій та майна, захист та охорона власності.

Але у XV ст., на другому етапі, цехова організація,

спрямована на зберігання дрібного виробництва, дуже сильно

сковувала техніко-економічну сферу й гальмувала розвиток

ремесла. Вона не дозволяла укрупнювати майстерні та вводити

поопераційний поділ праці між працівниками, тобто

перешкоджала зростанню продуктивності праці. Жорстка цехова

регламентація, недопущення соціально-економічної

диференціації серед майстрів, стеження за встановленням

монопольних цін на однорідну продукцію були перепоною для

нагромадження капіталів, заважали розвитку ринкових відносин.

Виконавши завдання захисту інтересів ремісників, цехи стали

серйозно гальмувати процес переростання ремісничого

виробництва у дрібнотоварне. Це стало найбільш очевидним на

етапі розкладу феодалізму та становлення ринкових відносин.

Цехове ремесло стало одним із головних перешкод на шляху

капіталістичної промисловості, тому воно повинно було

поступитися менш регламентованому мануфактурному

виробництву.

Зміни у промисловому виробництві сприяли інтенсифікації

сільськогосподарського виробництва, хоча воно розвивалося

повільнішими темпами, ніж промисловість. У XVI ст. розпочався

перехід до багатопільної системи землеробства й травосіяння.

Розширилось використання добрив, зросли кількість і якість

сільськогосподарського реманенту, виробленого з металу, для

обробки землі застосовувався більш вдосконалений плуг на кінній

тязі. В тваринництві були виведені нові, більш продуктивні породи

худоби, зростала порайонна спеціалізація відповідно до природно-

кліматичних умов окремих країн. Все це підвищило

продуктивність праці в сільському господарстві.

Виникає територіальна спеціалізація сільського

господарства, зростає його товарність, збільшується питома вага

продукції, призначеної не на власне споживання, а на продаж.


318

На початку ХVI ст. в багатьох країнах Західної Європи було

відновлено той духовно-культурний й технічний рівень розвитку,

і перш за все розвитку сільського господарства, якого вони

досягли на початку ХІV ст. В результаті тут знову почала діяти

диспропорція між темпами зростання чисельності населення та

темпами освоєння нових земель. Там, де ще були резерви вільних

земель (наприклад, в німецьких державах східніше Ельби),

відбувалося їх подальше освоєння. Там, де резерви були

вичерпані, зусилля селян були спрямовані на інтенсифікацію

сільськогосподарського виробництва.

Далі від усіх країн в цьому просунулися Нідерланди (пізніше

отримали назву Голландія). Тут вже давно було здійснено перехід

до трипілля та поступово впроваджувалося багатопілля або

плодозмінна система (отримала назву «дрис»).

Перехід до трипілля продовжувався східніше Ельби, причому

це стосувалося не тільки німецьких держав, але й Польщі,

Великого князівства Литовського, Московської Русі. На півдні ж

Франції у провідну систему землеробства перетворилося

двопілля. Воно панувало на Апеннінському та Піренейському

півостровах. Інтенсифікація землеробського виробництва мала

своїми наслідками підвищення врожайності. Найбільш високих

показників досягли Нідерланди.

Але, якщо в одних європейських країнах досягнутий рівень

землеробського виробництва дозволяв задовольняти продовольчі

потреби, інші відчували продовольчі труднощі й вимушені були

збільшувати імпорт хліба. Перш за все це стосувалося Іспанії та

Нідерландів.

В Іспанії уряд вимушений був ввести регламентацію хлібних

цін, а у ХVI ст. пішов на введення продовольчого податку.

Набула натурального характеру церковна десятина. Хлібом

почали стягувати борги та орендну плату. Уряд неодноразово

запобігав до примусової закупівлі хліба за твердими цінами.

Спочатку продовольча криза на Піренейському півострові була

викликана відставанням темпів зростання

сільськогосподарського виробництва від темпів росту

чисельності населення. Пізніше до цього долучився ще один

фактор – скорочення площ посівів.

Нідерланди, з їх найвищими врожаями, у ХVI ст., як й інші


319

країни, де зростала кількість населення, також не забезпечували

себе хлібом й задовольняли свої продовольчі потреби значною

мірою за рахунок його імпорту (за деякими даними, в ХVI ст.

Нідерланди ввозили до 75% необхідного їм зерна).

З метою захисту фермерів від конкуренції з іноземними

товарами англійський уряд застосовував протекціоністські

методи: у 1660 р. було введено високе мито на хліб, м’ясо,

худобу; в 1689 р. були встановлені спеціальні премії за експорт

хлібу. Був прийнятий закон про осілість, відповідно до якого

селянам заборонялося залишати свої приходи.

Отже з розвитком товарного виробництва відбувалося

руйнування натурального господарства. Воно супроводжувалося

розвитком торгівлі, яка, у свою чергу, стимулювала розширення

промислового виробництва. Це викликало збільшення у ХVI-

ХVII ст. попиту на робочі руки. Між тим, аграрне перенаселення

та руйнування селянського господарства, що розпочалося, не

могли повністю задовольнити цей попит. Створюються умови,

які стимулюють використання найпростіших машин.

Досягнення західноєвропейських країн у промисловості й

сільському господарстві у кінці XV – на початку XVI ст. обумовили

значне збільшення обсягів виробництва товарів та товарообігу.

Позиції феодалізму в сільському господарстві були

міцнішими, тому процес його розкладу тут йшов повільніше.

Об’єктом купівлі-продажу феодальна земельна власність стає

поступово, з розвитком процесу розорення дрібного й середнього

дворянства та його поширенням у все більших масштабах.

В результаті селянське володіння еволюціонувало у дрібну

селянську власність, феодальна грошова рента й оренда – у

капіталістичну ренту й оренду, застосовувалася наймана робоча

сила, зростало міське населення.

Період, що припадав на кінець ХV ст., характеризувався

такими особливостями у формах феодального землеволодіння:

алод – приватна форма землеволодіння; бенефіцій – умовне й

тимчасове володіння, яке надавалося не у власність, а у

користування за умови несення військової служби; феод –

спадкова феодальна власність, на яку з часом перетворився

бенефіцій.

В цей період феодальна власність на землю складала основу


320

феодальних відносин й надавала право на отримання фіксованої

феодальної ренти. Феодальні відносини передбачали двох

суб’єктів власності на землю – феодала, що мав право на

отримання ренти, й селянина, у якого було право розпоряджатися

землею. Відібрати землю у селянина феодал права не мав.

Отже, економічною основою феодального господарства

виступала феодальна власність на землю. Наявність власності на

землю надавала право феодалові отримувати фіксовану

феодальну ренту з цієї землі, яку сплачували люди феоду, що

жили на ній та мали право розпорядження нею.

Звернімо увагу на те, що власниками феодальної землі

фактично були феодал (який мав право на отримання ренти, але

не міг відібрати землю у селянина) і залежний від феодала

селянин (який мав право розпоряджатися землею, передаючи її у

спадок або продаючи її комусь іншому, але разом з переходом

зобов’язань сплачувати ренту). Тому феодальні відносини

виникали між двома суб’єктами власності на землю й, на відміну

від умов натурального господарства, в умовах товарного

виробництва надавали більшу можливість для економічного

розвитку.

Втягуючись в торгівлю, феодальне господарство поступово

починає втрачати свою замкненість та натуральність й набуває

рис товарного характеру. Воно стає все менш феодальним.

Замість відробіткової та продуктової ренти, характерної для

попередніх часів феодалізму, поступово починає переважати

грошова рента (відбувається процес комутації ренти як перехід

від відробіткової та продуктової видів ренти до грошової). Форми

особистої залежності селян змінюються.

В Західній Європі розвиток феодалізму та процесу комутації

в різних країнах відбувався з певними особливостями. Так, у

Франції було ліквідовано панщину (примусову працю селян в

господарстві феодала, яка мала низьку продуктивність) й

замінено на грошові платежі (ХІV ст.). Скасування панщини

означало ліквідацію власного, доменіального господарства

феодала. Після цього стає непотрібним кріпосне право, що

змушувало селян працювати на полі феодала. З кінця ХV ст.

натуральний оброк замінюється на грошовий.

Комутація обумовила зв’язок селян з ринком і поступовий


321

розвиток товарно-грошових відносин. Необхідність сплачувати

феодальну ренту, церковну десятину, зростаючі державні

податки у грошовій формі призвела до появи лихварів, у яких

селяни брали позики.

Зміни, що відбувалися в процесі скорочення феодального й

розширення селянського господарства, мали своїми наслідками

змінення у співвідношенні між промисловістю та сільським

господарством, між містом та селом. Найпомітніше підвищення

ролі міст відбувалося в Англії, Іспанії та Франції. Але лідерами в

цьому відношенні були Нідерланди. Тут у ХVІ ст. в містах було

сконцентровано вже більше половини всього населення. Це

свідчило про те, що Західна Європа на той час переживала процес

перетворення промисловості на провідну галузь економіки.

Відбувається подальший розвиток обміну, виникають зміни

у фінансовій сфері. Разом з містами зростає торгівля.

Виробництво й обмін товарами все більше активізуються. Міські

базари, що збиралися щотижня, стають щоденними. Продавати

стає обов’язком селян, купців та ремісників, оскільки в умовах

базару легше здійснювався контроль. Але у проміжку між

ринковими днями ремісники починають торгувати прямо в

крамниці. Потім крамниці починають спеціалізуватися на

продовольчих, непродовольчих товарах, на вині, колоніальних

товарах або товарах довготривалого зберігання. Поступово

крамарі стають замовниками товарів й кредиторами ремісників.

Оскільки продавати на ринках стає обов’язком, торгівельна

діяльність багатьох пов’язується як із внутрішнім, так і з

зовнішнім ринковим обміном. Ці обставини привели в

подальшому до швидкого формування буржуазії.

Розорення дрібних працівників в містах та селах і

розширення торгівлі викликало розвиток кредитно-позичкових

операцій, особливо – у сфері транзиту й оптових операцій.

Перевезення значної кількості грошей створювало незручності й

було просто небезпечним. Тому там, де пролягали торгові шляхи,

можна було отримати гроші від агентів міняйли за розпискою

(векселем), завіреною нотаріусом.

Кредит, що виникає таким чином, швидкими темпами

набуває розвитку, прискорюється грошовий обіг. Бурхливо

розвиваються ярмарки. Вони стають головною формою


322

середньовічної торгівлі, оскільки купці, що займалися доставкою

товарів до місць споживання, не мали можливості для закупівлі

товарів об’їжджати всі міста Європи. На ярмарках збирався

повний асортимент товарів з величезних територій. Найбільшими

ярмарками в Європі стають ярмарки французької провінції

Шампань, оскільки ця французька провінція знаходилася на

перетині торгових шляхів. З часом сформувалися особливі

правила торгівлі – ярмаркове право, у відповідності з яким

регулювалися відносини між торговцями різних країн та міст.

Розвиток обміну, кредитно-позичкових операцій та

фінансових інструментів в «царстві» феодальних відносин

привносив елементи нової господарської системи, зародками якої

вони виступали. Відбувається виділення фінансової діяльності в

особливу галузь. Одними з перших такими фінансовими

інструментами, як векселі, кредити, позики, торговельні угоди,

опанували італійці. За ініціативою францисканських монахів з

1462 р. в італійській провінції Ломбардія (пізніше – і в інших

містах Італії) створюються заклади, що видавали позики під

заставу, які отримали назву ломбарди.

Складні операції європейського купецтва, розширення

торгових оборотів і безперервність торговельних угод привели до

створення нових установ – бірж, де купці або їхні прикажчики

могли щоденно зустрічатися й укладати комерційні та грошові

угоди. Грошовий ринок, що в ХV ст. виник у місті Безансон, став

своєрідною міжнародною фондовою біржею та був

попередником майбутніх бірж у Лондоні й Антверпені. Тут

установлювався курс грошей, здійснювалися грошові перекази,

підписувалися фінансові угоди. Біржа стає постійним місцем

зустрічі банкірів, торговців, маклерів, комісіонерів, негоціантів,

агентів банків. Пізніше стали утворюватися банківські контори й

банки.

Грошові операції тієї епохи були пройняті духом сміливої

заповзятливості й ризикованих рішень. В середовищі нового

класу – буржуазії – утворюється своя аристократія, яка

формується шляхом нагромадження великих готівкових капіталів

у найбільш спритних ділків, здебільшого в результаті різних

кредитних операцій.

Збільшення масштабів торгових операцій призводить до


323

появи перших закритих товариств з обмеженою відповідальністю

– командитних, а потім – й акціонерних, які поступово

починають витісняти сімейні фірми. Таким чином виникають

позасімейні господарства. Все це свідчило про пожвавлення

економічного життя внаслідок розвитку нових господарських

форм.

З ХІV-ХV ст. торговий і лихварський капітал як його

найстаріші вільні форми починають проникати у виробництво.

Товарно-грошові відносини набувають ширшого розвитку,

виникають елементи нової, капіталістичної господарської

системи.

На етапі розкладу феодалізму та становлення ринкових

відносин розвиток товарних відносин став можливий за умови

розвитку дрібнотоварного виробництва, яке, у свою чергу, могло

розвиватися за умови переростання в нього ремісничого

виробництва. Професійні корпорації, в які об’єднувалися

ремісники з метою захисту своїх інтересів, були характерною

організаційною формою для етапу розпаду феодалізму та

становлення ринкових відносин. Торгівля також стала поступово

набувати корпоративного характеру. За прикладом ремісників у

свої професійні корпорації – гільдії – починають об’єднуватися

багаті торговці, які займалися транзитною торгівлею й оптовим

продажем, – купці. Купецькі гільдії за функціями були

аналогічними цехам – забезпечували захист і охорону власності,

обмежували внутрішню конкуренцію, створювали монопольні

умови у зовнішній торгівлі, упорядковували міри й ваги,

забезпечували внутрішній і зовнішній політичний вплив, вели

боротьбу проти феодалів і ремісників. Гільдія будувала в містах

окремі подвір’я – факторії – для забезпечення безпеки тих купців,

що приїхали до міста.

Іншими формами об’єднання за торгівельними інтересами

були конвої (морські каравани, що охоронялися), пайові купецькі

товариства, асоціації купців декількох міст. Великою

популярністю користувався торгово-політичний союз купецтва

північноєвропейських міст – Ганза (об’єднання, спілка), – який

монополізував торгівлю Північної Європи. Ганза мала досить

розгалужену структуру, в неї входило декілька сотень міст, вона

мала кілька філій. Ганзейський союз охороняв майно своїх


324

членів, здійснював правовий захист їхніх інтересів.

Висновки. Отже розвиток продуктивних сил у країнах

Західної Європи свідчить, що у ХVІ ст. дрібне господарство

ремісників і селян як основних суспільних виробників вичерпало

свої можливості й стало неспроможним до подальшого

самостійного розвитку. Дрібне товарне виробництво починає

поступатися місцем більш продуктивним формам організації

виробництва, посилюється його підлеглість капіталу. В економіці

провідних західноєвропейських країн натурально-феодальна

господарська система поступово витісняється торгівельно-

підприємницькими економічними відносинами.

1. Царенко О.М. Економічна історія України і світу. Курс лекцій: навч.

посіб. / О.М. Царенко, А.С. Захарчук – Суми: Університетська книга,

2000. – 310 с.

2. Юхименко П.І. Економічна історія: навч. посіб. / П.І. Юхименко. – 2-

ге вид., стер. – К.: Вікар, 2006. – 341 с.

3. Черкашина Н.К. Економічна історія: навчальний посібник / Н.К.

Черкашина. – Київ: ЦУЛ, 2003. – 193 с.


325

УДК 359.09

Смирнов І. Г.

Доктор географічних наук, професор Київського

національного університету імені Тараса Шевченка

УКРАЇНСЬКЕ ЧУМАЦТВО ЯК ТУРИСТИЧНИЙ

РЕСУРС В АСПЕКТІ ЛОГІСТИКИ ТА ГЕОГРАФІЇ

ТУРИЗМУ

Смирнов І. Г. Українське чумацтво як туристичний ресурс в

аспекті логістики та географії туризму. Розкрито значення українського

чумацтва як ресурсу для розвитку туризму в Україні. Висвітлено

логістичні та географічні особливості чумацтва в Україні як суспільно-

економічного явища, яке змінювалось протягом століть від функцій воїна-

торговця, торговця-посередника між виробником та споживачем і,

нарешті, до фурщика, візника – з своїми етнокультурними особливостями.

Ключові слова: українське чумацтво, туристичний ресурс,

географічні та транспортно-логістичні особливості.

Смирнов И. Г. Украинское чумачество как туристический ресурс

в аспекте логистики и географии туризма. Раскрыто значение

украинского чумачества как ресурса для развития туризма в Украине.

Освещены логистические и географические особенности чумачества в

Украине как общественно - экономического явления, которое изменялось

на протяжении веков от функций воина - торговца, продавца - посредника

между производителем и потребителем и, наконец, до фурщика, извозчика

- со своими этнокультурными особенностями.

Ключевые слова: украинское чумачество, туристический ресурс,

географические и транспортно - логистические особенности.

Smyrnov I. Ukrainian chumak life as a tourist resource in the aspect of

logistics and geography of tourism. Shown significance of Ukrainian Chumac

life as a resource for development of tourism in Ukraine. Exposed logistical and

geographical peculiarities of Chumac life in Ukraine as a socio-economic

phenomenon, which for centuries was changing from the functions of warrior-

merchant, then merchant - intermediary between producer and consumer, and

finally to cab - with their ethno-cultural characteristics.

Key words: Ukrainian Chumacs, tourist resource, geographical and

transportation and logistical features.


326

Постановка проблеми. Українське чумацтво є значним

ресурсом для розвитку етнотуризму в Україні, оскільки це

своєрідне соціально-економічне явище, притаманне

господарському життю в Україні протягом Х- першої половини

ХІХ ст., мало свої яскраві етнокультурні особливості. Воно було

пов’язане з внутрішніми і міжнародними перевезеннями солі та

інших товарів, тому розглядається у курсі логістики туризму та

гостинності. Чумаків можна вважати першими логістами –

практиками в Україні – з оригінальними етнокультурними

особливостями життя, побуту, фахової діяльності і, навіть,

фольклором (пісні, оповіді, вірші).

Аналіз основних досліджень та публікацій. Тема статті, на

жаль, не є популярною у публікаціях, навіть в інтернет-джерелах

[1]. В історичному аспекті можна послатися на праці дослідників

І.Рудченка, Ф.Щербини, Новосельського, А.Русова, П.Рябкова

(це автори ХІХ- початку ХХ ст.) [1]. Також посилання пов’язані з

працями автора [2; 3; 4; 5; 6]. Між тим чумацька тема нині

отримує новий вимір в Україні, зокрема, це пов’язане з зміною

назв міст згідно Закону України «Про декомунізацію». Це

стосується, зокрема, назви міста – обласного центру Кіровограду,

який, за нашою думкою, можна запропонувати назвати (на вибір)

Чумаком, Чумацьком, Чумакоградом тощо, оскільки свого часу,

протягом XVIII-XIX ст., це була чумацька «столиця» України.

Мета дослідження – розкрити етнокультурні особливості

явища українського чумацтва та можливості їх використання для

розвитку туризму в Україні.

Виклад основного матеріалу. Чумаки в Україні – це не

просто фах, а цілий пласт історії та географії логістики в нашій

країні. Як нині складають пісні про водіїв далекобійників, так

колись про їхніх попередників – чумаків створювали оповіді та

вірші. Чумацький епос стоїть обік козацького, як мистецький

вираз національного обличчя України. Недарма «Чумацьким

шляхом» в Україні називають скупчення галактик у Всесвіті, що

російською чомусь зветься «Млечный путь» (це дослівний

переклад з англ. – «The Milky Way»). Чумацький торговельно-

перевізний промисел на території України виник у 2-й половині

XVI ст. Люди потребували солі і чумаки взялися забезпечити цю

потребу, незважаючи на усі небезпеки та труднощі подібного


327

«бізнесу». Протягом трьох сторіч чумаки постачали в Україну

сіль та рибу, а також інші дрібнороздрібні товари – зерно,

картоплю, овочі, заморські фрукти тощо. Ця діяльність чумаків

продовжувалась аж до появи залізниць, тобто до половини ХІХ

ст. У ті далекі часи сіль привозили з чорноморського узбережжя,

з Криму чи Галичини. Це був дуже обширний промисел, адже

крім значної за обсягом торгівлі з турками, поляками, сербами,

кримськими татарами чумаки вели торгівлю і всередині

Запорізької Січі, предметами якої були єпанчі, сідла, стремена,

шаблі тощо. Прабатьківщиною чумацтва була середня

Наддніпрянщина і зокрема Запорізька Січ, через яку проходив

головний чумацький (Соляний) шлях. Тому чумаки спочатку

називалися солониками. Термін «чумак» у письмових джерелах

вперше з’явився у 1637 р. Походження самого слова має декілька

версій. Початкова назва цього фаху була «люди», потім

«солоники», адже сіль була головним товаром, який перевозили з

Криму в Україну. Кримські татари називали таких людей

чумаками, тобто перевізниками. Це є перша версія походження

терміну. Другу пов’язують з словом «чума», оскільки,

оберігаючи себе від хвороби, торговці намащували свій одяг

дегтем, тому цей одяг переважно був чорного кольору. Нарешті,

третя версія пов’язана з словом «чум» - так називався ковш для

пиття води під час переїздів. Діяльність чумаків була важливим

елементом господарського життя Запоріжжя та усієї України,

зародком національного українського купецтва та

підприємництва, які засновувалися на артільному підході.

Традиційно у похід за сіллю вирушали мешканці декількох сіл,

основний склад яких становили люди, що вже мали досвід

подібних поїздок. Ці фахівці своєї справи визначали кількість

учасників, необхідне число возів та волів, як основної тяглової

сили. Вони ж окреслювали, що і скільки треба брати з собою у

дорогу – які продукти, товари. Адже подорожі чумаків були

пов’язані з значним ризиком, оскільки часто вони ставали

об’єктом нападу як з боку татарів, так і місцевих розбійників

(гайдамаків). Через цю причину чумаків зазвичай

супроводжували охоронці, що наймалися за особливу плату

(«ралець»). У випадку нападу грабіжників чумаки з метою

захисту споруджували з возів укріплений табір. Кожна «валка»


328

(такою була назва чумацької експедиції) мала виборного отамана

з досвідчених чумаків. Він визначав маршрут «валки», призначав

денних та нічних сторожів худоби, встановлював час руху та

відпочинку, врегульовував розлади та суперечки. У нього був

заступник – осавул, що відповідав за постачання та оборону.

Валка, що значить обоз, була одиницею військового типу,

складалася зі 100-300 возів. Кожен член валки («добрий чумак»)

мав рушницю, спис і запас пороху та куль. Окрім отамана та

осавула кожна валка обов’язково мала у «штаті» кухаря-

кашевара, який, за козацьким звичаєм, повинен був бути товстим

та лисим (щоб жодна волосина не потрапила до страви), а на його

возі знаходилися символи його посади – залізний триніг і казан.

Головною стравою у чумаків був куліш, який у Запорізькій Січі

вважався основною походною стравою. Предечею куліша була

угорська каша з пшона (угорською пшоно – «кьолеш» (koeles),

основними компонентами класичного кулішу є пшоняна крупа і

сало. Решта – що знайдеться. Всі похідні страви створені за

принципом – нагодувати якомога більше людей, бажано швидко.

Солоне свиняче сало, цибуля і пшоно справляються з цим чудово.

Запасом таких продуктів, вміщених на одному чумацькому возі,

можна було годувати цілий курінь три тижні. Куліш – не каша і

не суп, а щось середнє, іноді його називали «чумацькою

розмазнею». У багатьох рецептах кулішу зустрічається картопля і

м'ясо – це помилка, оскільки картопля в Україні з’явилась

пізніше. Так само нечасто чумаків та козаків балували м’ясом,

оскільки вважалося, що ситий воїн – поганий боєць. Ось горох

іноді додавали для загустіння. Козаки в пониззі Дніпра часто

використовували для приготування куліша прикореневі частини

водних рослин, наприклад, рогіз. Вони соковиті, м’які, з високим

вмістом крохмалів, цукрів, глікозидів та є одночасно замінником

моркви і картоплі. Куліш готували переважно з пшона,

траплялося, що подекуди варили і гречаний (деякі райони

Чернігівщини, Полтавщини), кукурудзяний (південне Поділля).

Іноді на правобережному Поліссі пшоняний куліш варили на

молоці (молочний куліш), сироватці (сироватковий куліш) і на

маслянці. Здається на перший погляд, що куліш справа

невигадлива і тому не може бути смачним. Але ви навіть не

уявляєте, як це смачно!


329

Особлива увага в чумацькій справі приділялася транспорту,

який у чумаків включав вози та рушійну силу – волів. Чумацький

віз називався «мажа» та виготовлювався з дерева з мінімальним

застосуванням металу. Готовий віз можна було купити, а можна

було зробити на замовлення. Але особливою честю для чумака

вважалося виготовити свій віз самому. Робили вони це,

використовуючи деревину ясеня, дубу, грабу та сосни, – для

кожної деталі застосовувалася окрема порода дерева. Вози могли

бути трьох різних розмірів: у найбільший завантажували 1920 кг

вантажу, у найменший – 960 кг. Запрягали до воза звичайно пару

волів і такий віз міг подолати сотні верст з вантажем до 100 пудів

солі чи інших товарів. Особливою, а можливо найпершою

турботою чумака були воли, адже від них залежав успіх «валки».

Купляли волів в кінці зими, щоб ранньою весною вже можна

було вирушати в дорогу. Чумаки особливо цінували кремезних,

могутніх волів, адже з їх допомогою не тільки перевозили тони

товарів, але й орали. Доглядали чумаки за волами, як за малими

дітьми, – і мили, і соломою терли, щоб шерсть була кучерява.

Роги бикам для блиску чистили склом, а ті з чумаків, хто міг собі

дозволити, навіть золотили їх. На шию волам вішали дерев’яні

дзвоники – «калатайла». Пара волів коштувала 50-250 крб.

сріблом. Зазвичай, один віл служив біля п’яти років, а потім його

міняли на молодого. Рухалися воли повільно і ця швидкість не

змінювалась упродовж століть, оскільки для чумаків важливішою

була витривалість волів, ніж їхня швидкість. Свій перший

щорічний виїзд чумацькі артілі здійснювали після Миколина дня

(9 травня), коли на полях з’являлася перша трава. До їхнього

прибуття сіль уже заготовлювали на кримських солених озерах

так звані ломщики. Однак у холодні роки, коли сильні вітри

перешкоджали видобутку солі, чумакам доводилося чекати на

березі від одного до трьох тижнів. Нарешті, навантаживши фури

сіллю, чумаки вирушали у зворотній шлях. У перший день

перехід тривав до початку спеки, тоді візники розпрягали волів,

кормили їх та надавали їм відпочинок. Як тільки спека спадала,

чумаки їхали далі до темноти. Ставши на нічліг, чумаки

розпалювали велике вогнище та готували вже знайомий нам

куліш. У дорогу вони брали з собою обмежений набір продуктів:

сухарі, пшоно, сало, бочку для води та баклагу з горілкою. На


330

додаток до цього обов’язково брали півня, щоб щоранку будив

чумаків-мандрівників. Влада підтримувала чумаків, так у

Катеринославі у 1788 р. князь Потьомкін організував «обоз», що

включав біля 3 тисяч четвероволових підвід, понад тисячу волів

та 1,5 тисячі візників – для забезпечення 100-тисячного війська,

яке тримало в облозі Очаків. У цьому обозі брали участь в

основному мешканці Єлісаветградщини (нині Кіровоград),

оскільки саме там знаходилися найбільші центри українського

чумацтва: Єлісаветград, Олександрія, Бобринець, Ольвіопіль,

Голта. У Криму чумакам доводилося відчувати брак питної води,

тому в посушливі періоди вони брали з собою в дорогу на 4-5

фур під сіль одну підводу з великою бочкою питної води.

Устрій цього мандрівного українського купецтва був

освячений і устійнений упродовж майже двох тисячоліть, тобто

чумацтво як суспільно-економічне явище бере початок з дуже

віддалених часів української історії. Це були традиційні купецькі

форми діяльності з давніх часів, що співдіяли з державою Києва,

але були старіші від цієї держави. Це до мандрівних купців і

вояків одночасно звертався у 1170 р. великий князь Київський

Мстислав Ізяслович із закликом боронити дороги від Києва до

моря, бо «вже в нас і Грецьку путь відбирають, і Соляну, і

Залозну». Відомо, що у 1352 р. українці привозили до Теодозії

куниці, соболі і інші хутра в критих возах, запряжених волами.

То були знані аж до половини ХІХ ст. чумацькі мажі. Також

перші згадки про козаків (грамота міщан Києва з 1499 р.) - це

передусім згадки про купців рибою, про чумаків, а пізніше - вже

про тих самих людей, як про військових. Після знищення Січі

далеко не всі запорожці переселилися на Кубань чи за Дунай –

значна частина їх залишилась у межах сучасної південної

України та значною мірою зайнялася чумацтвом. Чумаки були

прив’язані до свого устрою, мали освячені віками звичаї майже

для кожного свого «посуву»: чумак повинен був виїздити з дому

«по закону», їхати дорогою «по закону», навіть зупинятися в

дорозі, щоб пасти волів, теж «по закону». Чумаки суворо

доглядали за дотриманням своїх «законів», артіль завжди була

незадоволена, коли хтось «ламав» чумацький звичай. Чесне

слово, раз зложена обіцянка, предківські обичаї, поважання

старовини – були у чумаків позитивним «законом», з якого


331

логічно випливали усі формальні людські взаємовідносини.

Повне тривог, напівосіле – напівмандрівне буття накладало

відбиток і на сувору зовнішність чумака: «Чумак – переважно

неговіркий, замкнений, дивиться на життя з певним презирством;

у його поведінці повно самоповаги; у ньому завжди є іронія і він

готовий розважити товариство жартом, не втрачаючи власної

гідності; лице його горде і веселе або задумане» [1]. Чумаки були

прикладом взаємовиручки та товариських відносин, так чумацькі

артілі мали спільну касу аж до кінця подорожі і всі прибутки і

втрати ділилися порівну, а якщо у когось з чумаків хворів та

помирав віл, то на артільні кошти купувався інший. Подібну

поведінку чумаки виявляли у моменти небезпеки: вони стояли

один за одного горою, демонструючи найкращі якості

чумацького характеру. Чумацька дружність була потрібна і у

важких дорожніх умовах, і в сутичках зі своїми розбійниками та

чужинцями, оскільки лише на території Запорозької держави

чумацькі магістралі були під охороною запорозьких бекетів.

Недивно, що похорони загиблого в сутичках чумака відбувалися

часто з військовими почестями та музикою. Загалом вивезти сіль

було можливе протягом 130-150 днів у році – з травня до жовтня.

За ці кількамісячні подорожі чумаки набували доброго фізичного

гарту, здатності витримувати будь-які труднощі. Потужне

економічне значення мали не тільки чумацькі артілі – ватаги, але

й окремі чумаки, які в селах зазвичай були кредиторами грішми,

збіжжям та продуктами («до нового хліба»). Чумацтво мало не

тільки історичне та економічне значення, але й соціально-

виховне, оскільки послужило ґрунтом до розвитку селянської

співпраці, а відтак – розвитку української споживчої, кредитної

та інших видів кооперації. Так само, як колись українське

чумацтво допомогло визвольній боротьбі України в ХVІІ ст.,

українська кооперація допомогла українській революції 1917-

1920 рр. Саме з середовища чумаків вийшли значні українські

промисловці, підприємці та меценати кінця ХІХ – початку ХХ

ст., такі як Терещенки, Харитоненки, Ханенки, Симиренки та ін.

Це були найкращі представники нації, що залишили великий слід

в історії України, в розвитку та географії її господарства, в

архітектурі та культурі Києва та інших міст та містечок України.


332

Географія чумацьких шляхів почала формуватися ще за часів

Київської Русі, яка вела жваву торгівлю з Близьким Сходом,

прокладала шляхи «у варяги та греки», далі в Азію і в ході цього

процесу створила особливий «клас» воїнів-торговців, тобто

чумаків, які пізніше користувалися прихильністю і королів

Польщі та Литви. Географічною передумовою діяльності чумаків

як воїнів-торгівців, пізніше – торговців-посередників між

виробниками та споживачами, а на заключній фазі існування

чумацького промислу – перевізників-фурщиків, було те, що сіль,

як харчовий продукт, а також усі ринки, де здійснювався обмін та

продаж таких предметів споживання, як сіль, риба, східні

тканини, екзотичні олії тощо, перебували за кордонами Русі (а

пізніше – України) і до них необхідно було діставатися і човнами

(тобто водними шляхами), і возами (суходольними шляхами).

Наприклад, сіль постачалася з тодішніх Галичини і

Прикарпатської Русі (Закарпаття), а також з Дніпровського

лиману, Кінбурнської коси, а згодом – і з Криму. Так, Рубрувікс

(Вільгельм де Рубрук – чернець-мінорит, який за дорученням

французького короля Людовика ІХ у 1253-1255 рр. здійснив

подорож у Золоту Орду через Судак, Дон та Волгу) відмічав, що

«Русичі приїздили в Судак у критих возах, запряжених волами.

Привозили вони куниць, соболів тощо, вимінюючи їх на різні

тканини, прянощі, овочі, вино і сіль…». Географія чумацьких

маршрутів у давнину сягала далі, ніж в останніх століттях

існування чумацтва. М.Грушевський згадує на підставі арабських

джерел про купецькі валки Києва, що їздили у Х ст. до Андалусії

(Іспанія), Риму і Царгороду (Константинополю). Відома грамота

смоленського князя Мстислава (з початку ХІІІ ст.), де він

обговорює умови руської торгівлі в Ризі, Любеці і взагалі на

«готськім березі». Зрозуміло, що три головні магістралі

великокнязівського Києва, а саме Варязько-Грецький, Залозний,

Солоний шляхи, служили у значній мірі мандрівному купецтву. У

XVI-XVII ст. найбільше відомі були такі дві важливі чумацькі

магістралі, як Шпаковий та Муравський шляхи. Шпаковий шлях

(від імені славного чумацького отамана Шпака котрий тільки

йому відомими стежками умів проводити чумацькі валки,

уникаючи небезпеки) починався на Волині і йшов на м. Умань і

на р. Синюху до Дніпра. Правдоподібно, це була частина


333

колишнього Залозного шляху. Муравський шлях (давніше

Солоний) починався на Лівоберіжжі та верхів’ями річок Ворскли,

Самари через запорізькі паланки доходив до р. Кінські Води.

Заплативши запорожцям «мостове» мито, а також мито від хури,

йшли чумацькі валки вже без охорони до Перекопської башти.

Там чумаки платили мито Кримській орді (ханству) і йшли або до

солоних озер Криму, або до південного узбережжя Криму, де

були великі міста-ринки Оттоманської імперії, виділені з-під

влади слабких кримських ханів. Такі міста як Кафа, були

форпостами торгівельних артерій Малої Азії під владою

турецького півмісяця. Крім цих добре відомих доріг чумаки

доходили: на захід – до міст Польщі та Східної Прусії, а на схід –

далеко за Волгу. Недарма в чумацькому епосі згадується і Крим, і

Астрахань, і Варшава.

З другої половини XVII ст. древній Муравський шлях

отримав назву Чумацького (або Великого, Битого), оскільки саме

по ньому запорізькими шляхами котилися тисячі чумацьких

возів-мажар, попереду яких поважно йшла пара великих волів,

роги яких за звичаєм були позолочені та прикрашені

кольоровими стрічками. Також цими шляхом йшли заробітчани

до багатих колоністів Південної Таврії. Неподалік гирла р.

Кінської біля сучасного с. Григорівка Запорізької обл. Чумацький

шлях переходив через Дніпро і правим берегом вів на Перекоп.

Цими численними старими шляхами йшла жвава торгівля; на

перетині цих торгівельних шляхів, які брали початок в

центральних областях України та йшли до Чорного й Азовського

морів, на Дон, у турецькі й кримські порти, виникло багато

значних міст – торгівельних центрів, серед них Олександрівськ

(Запоріжжя). Проходячи через Олександрівську фортецю,

засновану у 1770 р., Чумацький шлях сприяв збільшенню

населення цього краю, розвитку господарства і торгівлі. Сюди

йшли обози з центру України, а звідси вони прямували у

чорноморські міста та у Молдавію. Починаючи з 1781 р., в

Олександрівську, що знаходився на перехресті важливих

торгівельних шляхів, щорічно відбувалася по чотири

багатоденних ярмарки. На них з Причорномор’я, Криму,

Приазов’я, Правобережної, Лівобережної та Слобідської України

доставлялися різноманітні товари. Шпаковий шлях у XVII ст.


334

отримав назву Чорного. Починався він у Очакові і вів до

Варшави. Ним ясирники гнали в неволю захоплених у наскоках

тисячі селян не тільки з України, а й з Польщі та Литви. З півдня

цим чорним шляхом котилося чорне горе, що спустошувало цілі

слободи та села.

Крім цих відомих доріг були і потаємні, що звалися

козацькими прикметами. Річ у тому, що на головних

пожвавлених шляхах стояли царські сторожові пости, які

виловлювали втікачів, що прямували на Січ. Тому ці люди

змушені були пробиратися таємними шляхами, на яких нерідко

козаки залишали запас одягу та харчів.

З сивої давнини проходив Дніпром шлях «із варяг у греки».

Які тільки купці не побували тут, скільки було перевезено

Славутою заморських товарів за сотні років! Приміром, біля скелі

«Крісло Катерини» в Запоріжжі під п’ятиметровою товщею

насосного піску археологи знайшли декілька майданчиків, на

яких скіфи зустрічалися з грецькими купцями. Ці знахідки були

зроблені перед початком будівництва Дніпрогесу у 30-тих рр.

минулого століття відтоді стали відомими широкій

громадськості.

Отже, чумацькі старі шляхи нашого краю відіграли важливу

роль у заселенні дикого степу, у встановленні тісних

торговельних та інших зв’язків Запоріжжя з іншими частинами

України, з Польщею, Кримом, Молдовою. Багато було подій на

них, багато вони бачили на довгому віку. Неміряні, биті шляхи –

дороги, що зникли у товщі століть. Але вони передали естафету

сучасним асфальтовим магістралям – артеріям життя.

Зайвим зробила чумацтво залізниця, розвитку якої воно

намагалося протистояти, але марно. Чумак не міг конкурувати з

дешевими та швидкими залізничними перевезеннями вантажів.

Але ще задовго до появи залізниць воловий віз поступився

кінному: найбільш цінні товари, що вимагали швидкої доставки,

перевозилися кіньми. Швидка зміна навичок у житті сільського

люду, яку викликали реформи 1860-х рр., застала чумака

абсолютно не готовим до боротьби за існування. Чумак навіть не

спробував перейти від волів та важкого возу до коней та легкої

підводи. За нього це зробили інші, більш спритні візники і чумак

в результаті зник, вимер як «мамонт», не проіснувавши і 20 років


335

після реформи 1861 р. Із зникненням чумацького возу зникли і

чумацькі пісні, думи, казки, прислів’я. Уже на початку ХХ ст.

залишки чумацтва у степовій Україні у вигляді возів, начиння,

одягу становили етнографічну рідкість. Якби пам’ятки колишньої

величі чумацтва не були дослідниками вчасно записані і видані у

вигляді збірок, то вони б зникли остаточно і безслідно. Але нині

інтерес до чумацької спадщини в Україні відновлюється, зокрема

з боку логістики, яка вбачає у чумацьких кремезних постатях

перших українських логістів – практиків.

Також чумацька спадщина може слугувати потужним

ресурсом для розвитку різноманітних видів туризму

(пізнавального, музейного, історико-патріотичного), музейної

справи, екскурсознавства тощо. У цьому контексті цікавим для

туристів і корисним для України, за нашою думкою, на додаток

до експозиції про чумацтво у відділі «Україна ХIV - початку ХХ

ст.» Національного музею історії України в м. Києві, було б

створення Музею чумацтва у Кіровограді-Чумакограді з

експозиціями «Історія чумацтва в Україні», «Географія чумацтва

в Україні», «Логістика чумацтва в Україні», «Транспортне

забезпечення чумацтва в Україні» та іншими. А на цій основі

можна запропонувати пейзажну дорогу – авторалі «Чумацько-

винний шлях» від Кіровограда-Чумакограда до Херсону та

Миколаєва з відвіданням туристами місцевих виноградників та

«винокурень» з відповідною анімацією, дегустацією тощо.

Чумацтво – це унікальний та споконвічний український

промисел, котрий віками формувався в Україні і являв собою

своєрідну автономію з власними законами, ієрархією влади,

оригінальною субкультурою зі своїми виразними

етнокультурними особливостями. Значення чумацтва в історії та

географії українського господарського розвитку зводиться до

наступних положень: - У господарсько-історичному вимірі -

чумаки породили козацтво, підприємництво, сільську кооперацію

в Україні; складність їхньої праці полягала в тому, що вони не

просто перевозили товар на відстані тисяч кілометрів, а й

захищали його від численних розбійників. Саме зі старих чумаків

сформувався стрижень українського козацтва, як окремого

суспільного шару, а пізніше – українського промислово-

торгівельного підприємництва та меценатство (Терещенки,


336

Харитоненки, Ханенки, Симиренки), що заклало основи

соціально-економічного та архітектурно-культурного розвитку

України в кінці ХІХ- на початку ХХ ст. – У міжнародному

вимірі – чумаки були вправними дипломатами і укладали

економічні угоди з різними державами незалежно від військово-

політичної ситуації земель, на яких здійснювали свою діяльність;

це дозволяло чумакам не боятися армій сусідів, між якими

постійно точилися війни, а стабільно займатися своєю справою та

відкривати для себе нові ринки збуту і імпорту. Так, у XVI-XVII

ст. чумацтво знаходилось під захистом турків і татарського хана,

з одного боку, і Запоріжжя та Польщі – з іншого; приміром, в

угоді польського короля Сигизмунда Августа з кримським ханом

1540 р. сказано, що польськім і литовськім торговцям (чумакам)

надається право вільно брати сіль в Кичибеї (Хаджибеї),

Перекопі і Кафі «після сплати мита по старовині»; сіль була

одним з основних джерел доходів татарів, тому чумаки були їх

бажаними гостями і бралися ними під захист. У XVIII-XIX ст.

чумацтво отримувало підтримку з боку російської влади, так у

Катеринославі 1788 р. Потьомкіним був організований «обоз» з 3

тис. чотириволових фур для постачання стотисячної армії, що

тримала в облозі Очаків. – У транспортно-географічному

вимірі – чумаки заклали основу для створення сучасної

дорожньої мережі в Україні, оскільки майже всі шляхи

загальноукраїнського та міжнародного значення, відомі сьогодні,

були засновані саме чумаками. При цьому у безкраїх степах

півдня України більшість доріг в основному з’єднувала між

собою найближчі села. Чумакам було невигідно втрачати час,

подорожуючи через поселення, тому вони прокладали власні

маршрути, прив’язуючись, головним чином, до річок – задля

орієнтації на місцевості та можливості постійного доступу до

прісної води.

1. Все про чумацтво [Електронне джерело]. – Режим доступу:

http://chumactvo.info/

2. Смирнов І.Г. Українське чумацтво як перспективний ресурс для

розвитку туризму: логістичний аспект / І.Г. Смирнов // Вдосконалення

механізмів активізації економічних процесів та формування

конкурентоспроможності національної економіки, регіону,

http://chumactvo.info/


337

підприємства в умовах глобалізації: Тези доповідей Міжн. наук.-

практ. інтернет-експозиційної та вербально-демонстраційної

конференції. - Ужгород: ДВНЗ Ужгородський нац. ун-т, 2015. – С.

157-159

3. Смирнов І.Г. Українське чумацтво як ресурс для розвитку

туристичного бізнесу (в контексті логістики туризму та гостинності) /

І.Г Смирнов // Перспективи розвитку туризму в Україні та світі:

Матеріали І Міжн. наук.-практ. конференції. – Луцьк: РВВ Луцького

НТУ, 2015. – С. 80-83

4. Смирнов І.Г. Українське чумацтво в контексті української

національної ідентичності: логістично-туристичні аспекти / І.Г.

Смирнов // Диверсифікація міжнародної торгівлі та активізація

інвестиційного співробітництва: Збірник матеріалів ХVІІІ Міжн.

наук.-практ. конференції. – К.: УДУФМТ, 2015. – С. 465-468

5. Смирнов І.Г. Українське чумацтво як туристичний ресурс (в контексті

регіональних аспектів логістики туризму та гостинності) / І.Г.

Смирнов // Регіональний розвиток України: проблеми та перспективи:

Тези ІІІ Міжнар. наук.-практ. конференції. – К.: КНЕУ, 2015. – С. 38-

41.

6. Смирнов І.Г. Військова логістика як туристичний ресурс (на прикладі

українського чумацтва, пам’яток козацької доби, бою під Крутами та

Лінії Арпада /І.Г. Смирнов// Вітчизняна наука на зламі епох: проблеми

та перспективи розвитку: Матеріали Всеукр. наук.-практ. інтернет-

конференції / Збірник наук.праць. - Переяслав-Хмельницький : ДВНЗ

«Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені

Григорія Сковороди», 2015. – С. 40-47 [Електронне джерело]. – Режим

доступу: https://www.confscience.webnode.ru.


338

УДК 796.86:371

Соколова Н. Д., Попова О. Б.

Кандидат історичних наук, доцент, доцент кафедри

соціально-гуманітарних наук Національного університету

фізичного виховання і спорту України;

Кандидат філософських наук, старший викладач кафедри

соціально-гуманітарних дисциплін Національного

університету фізичного виховання і спорту України

СТАНОВЛЕННЯ ФЕХТУВАННЯ ЯК НАВЧАЛЬНОЇ

ДИСЦИПЛІНИ В ОСВІТНІХ ЗАКЛАДАХ

РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ

Соколова Н. Д., Попова О. Б. Становлення фехтування як

навчальної дисципліни в освітніх закладах Російської імперії. Статтю

присвячено становленню фехтування як навчальної дисципліни в

навчальних закладах Російської імперії впродовж ХІХ – початку ХХ ст.

Визначено, що фехтування є невід’ємною частиною «джентельменського»

виховання тогочасної шляхетської молоді. В зв’язку з чим, в навчальних

закладах, де освіту отримували дворяни, фехтування запроваджувалось в

обов’язковому порядку. Встановлено, що впродовж визначеного періоду

фехтування залишалось елітарним видом спорту, який набув особливого

поширення в другій половині ХІХ ст. Також популярності даної

дисципліни сприяло військово-прикладне значення фехтування.

Ключові слова: фехтування, спорт, освітній заклад, навчальна

дисципліна.

Соколова Н. Д., Попова О. Б. Становления фехтования как

учебной дисциплины в образовательных учреждениях Российской

империи. Статья посвящена становлению фехтования как учебной

дисциплины в учебных заведениях Российской империи на протяжении

XIX – в начале ХХ в. Определено, что фехтование является неотъемлемой

частью «джентельменского» воспитания тогдашней дворянской молодежи.

В связи с чем, в учебных заведениях, где образование получали дворяне

фехтование, внедрялось в обязательном порядке. Установлено, что в

течение определенного периода фехтование оставалось элитарным видом

спорта, который получил особое распространение во второй половине XIX

в. Также популярности данной дисциплины способствовало военно-

прикладное значение фехтования.


339

Ключевые слова: фехтование, спорт, образовательное учреждение,

учебная дисциплина.

Sokolova N., Popova O. Formation of fencing as a discipline in

educational institutions of the Russian Empire. The article is devoted to the

establishment of fencing as a discipline in educational institutions of the Russian

Empire during the nineteenth - early twentieth century. Determined that fencing

is an integral part of the «gentleman» gentry’s contemporary education of young

people. In this connection, in schools where the education received nobles

fencing introduce mandatory. It was established that during the specified period

of fencing remained elitist sport, which has become particularly prevalent in the

second half of the nineteenth century. In addition, the popularity of this

discipline contributed military and practical significance fencing.

Key words: fencing, sports, school, academic discipline.

На сьогодні все гостріше стоїть питання про внесення змін в

систему викладання фізичної культури в освітніх закладах

України. Цьому сприяють летальні випадки школярів на уроках

фізкультури, нелюбов учнів до даних занять й, звичайно

катастрофічний стан здоров’я сучасної молоді. Фахівці постійно

наголошують на необхідності заміни звичайних уроків

фізкультури спортивними секціями, факультативними заняттями.

Таким чином, учні за власним вибором мали б змогу займатися

певним видом спорту, що сприятиме не лише поліпшенню стану

здоров’я та фізичній досконалості дитини, а й розвитку

професійного спорту в нашій країні. Серед великої кількості

спортивних гуртків, значною популярністю, на нашу думку,

користувалося б фехтування – елегантний й граційний вид

спорту. Тим паче, що в Україні діє потужна школа фехтування,

представники якої посідають перші місця на престижних

змаганнях. Крім того, процес виникнення й розвитку фехтування

як спортивної дисципліни має багату та давню історію, яка,

нажаль, мало досліджувалась вченими. Слід зазначити, що

фехтування більш ніж століття викладалось як навчальна

дисципліна в освітніх закладах України. Ми не можемо

ігнорувати цей історичний досвід, який й сприятиме

популяризації фехтування серед сучасної молоді.

Історія українського фехтування неодноразово ставала

об’єктом дослідження вітчизняних науковців. Так, О. Дьоміна, В.


340

Бусол, В. Шуберт, П. Азарченкова присвятили свої роботи

висвітленню проблеми формування й розвитку фехтування як

спортивної дисципліни на теренах України впродовж ХVІІІ–ХХ

ст. Питанням діяльності студентських спортивних гуртків на

території Наддніпрянщини на початку ХХ ст., де значною

популярністю користувалось фехтування, займався Г. Приходько.

Однак, проблема викладання фехтування в освітніх установах

країни так і залишилась поза увагою сучасних дослідників.

Метою дослідження є спроба висвітлити, на основі широкої

джерельної бази, процес становлення й розвитку фехтування як

навчальної дисципліни в середніх, військових та вищих

навчальних закладах Російської імперії впродовж ХVІІІ –

початку ХХ ст.

В другій половині ХVIII ст. відбувається становлення

освітньої системи Російської імперії. У великих містах

починають функціонувати народні школи та училища, гімназії,

військові заклади – кадетські корпуси. Завдання народних шкіл

та двокласних училищ зводилось до надання дітям початкової

освіти (граматика, арифметика й Закон Божий). Навчальна

програма чотирьохкласних училищ передбачала викладання

таких дисциплін як історія, географія, геометрія, фізика,

механіка, малювання та іноземні мови. Дані освітні установи

готували викладацькі кадри для двокласних училищ. Оскільки в

цих закладах не навчались представники шляхетського стану,

фізичному вихованню, а тим паче фехтуванню, увага взагалі не

приділялась.

Середню освіту молодь могла здобути в гімназіях, де вивчали

іноземні мови (латинська, грецька, німецька, французька), цикл

природничих наук (географія, математика, фізика, статистика,

мінералогія, ботаніка, зоологія) і малювання. Проте, відсутність у

навчальних планах гімназій таких предметів як фехтування, танці

й верхова їзда, притаманним у вихованні дворянина та велике

навантаження навчальними дисциплінами і вседоступність усім

вільним станам робили гімназію непривабливою для дітей зі

шляхетних родин. Лише на початку ХІХ ст. гімназіям за власний

кошт дозволялось утримувати вчителів танців, музики та

гімнастики [13, с. 389]. Мова ж про викладання фехтування поки

що не йшла.


341

Поступово ситуація починає змінюватись. В тогочасній

педагогічній думці Російської імперії домінували ідеї

європейських просвітників, що зводились до виховання

«джентльмена» й поєднували три основні аспекти – фізичне й

моральне виховання та освіту. Головна мета виховного процесу –

поява громадянина, котрий приносить користь для суспільства.

Тому в учбовому процесі навчальних закладів для молоді з

шляхетних родин основний акцент робився на викладанні

іноземних мов, музики, танців, верхової їзді й фехтування. Тим

паче, що фехтування на межі ХVІІІ–ХІХ ст. продовжує

залишатися одним з основних засобів підготовки військових

кадрів та атрибутів захисту дворянської гідності – дуельних

поєдинків. Вже в першій половині ХІХ ст. відбувається

становлення фехтування як навчальної дисципліни в середній,

вищих і військових навчальних закладах країни.

Так, в пансіонах для шляхетних при гімназіях та

університетах, котрі масово відкриваються у великих містах,

фехтування викладається як обов’язкова дисципліна [13, с. 76,

141–142]. При цьому слід відмітити, що річна заробітна плата

вчителів фехтування складала 1000 крб., нарівні з викладачами-

професорами. В середньому ж педагогічні кадри пансіонів

отримували 500-600 крб. на рік [13, с. 10–11].

Більш масово фехтуванням починають займатися гімназисти

з другої половини ХІХ ст. Пов’язано це з реформами освітньої

системи Російської імперії 60-х рр. Новий статут гімназій та

прогімназій 1864 р. передбачав запровадження в учбовому

процесі курсу гімнастики (частиною якого могло бути

фехтування) як необов’язкової дисципліни, котра викладалась в

додатковий час [14, с. 53]. Проте, відсутність коштів, необхідних

приміщень та обладнання, спеціально розроблених навчальних

програм з даної дисципліни й фахівців не дозволили всім

бажаючим займатися фехтуванням. При цьому слід відмітити, що

фехтування поступово втрачає військово-прикладне значення й

перетворюється на один з засобів вдосконалення фізичної форми

людини.

Навіть новий «Статут гімназій та прогімназій» 1871 р., що

передбачав виділення коштів зі штатної суми на уроки

гімнастики не змінив ситуації. Перевага надавалась самій


342

гімнастиці, адже витрати на неї були значно менші ніж на

викладання фехтування.

12 жовтня 1889 р. урядом Російської імперії прийнято

рішення про запровадження гімнастики як обов’язкової

дисципліни в цивільних закладах країни. В більшості гімназіях

Київського учбового округу гімнастика визначалась як окремий

урок [5, с. 76]. Окрім занять рухливими іграми, гімнастичними

вправами, стройовою підготовкою, за умов належного

матеріального забезпечення, гімназисти займались фехтуванням.

Популярність даної дисципліни серед учнів змусили

Міністерство Народної освіти підготувати програми з фізичного

виховання, де рекомендованою дисципліною відзначалось

фехтування [3, с. 173–174]. На сторінках київського періодичного

видання «Красота і сила» неодноразово друкувалися замітки про

проведення спортивних змагань серед гімназистів з фехтування.

Так, під час гімнастичного свята навчального округу весною 1913

р. учні Київської гімназії продемонстрували своє вміння

майстерно фехтувати на шаблях та багнетах [1]. З приходом до

влади більшовиків, фехтування виключають з учбових програм

шкіл як буржуазний вид спорту.

Інша картина спостерігається в кадетських корпусах, учбових

закладах, що готували майбутніх кадрових офіцерів. Навчальний

процес в цих установах мав забезпечувати отримання кадетами

навичок та вмінь військово-прикладного характеру. З 15 років в

обов’язковому порядку хлопці займались хореографією,

верховою їздою, військовою справою й фехтуванням. На

засвоєння дисциплін військового циклу відводилось щоденно по

дві години: до обіду з 11.30 до 12.30 й після обід – з 18.30 до

19.30 [15, с. 298].

Слід зазначити, що в 1866 р. наслідком реформування

військових навчальних закладів була реорганізація кадетських

корпусів у військові гімназії. Результатом цих нововведень стала

оптимізація навчально-виховного процесу з природничих та

гуманітарних дисциплін, тоді як фізична підготовка гімназистів

зводилась до викладання гімнастики, танців і військового

вишколу [10, с. 135]. Уроки фехтування фактично зникають з

навчальних розкладів військових гімназій. Мінімізація циклу

дисциплін фізкультурно-спортивного спрямування призвела до


343

того, що випускники гімназій не могли виконати елементарних

нормативів, необхідних для переходу до військових училищ. За

таких умов влада змушена відновити кадетські корпуси й

повернути до учбових програм фехтування [11, с. 66–67].

Важливі зміни в системі викладання фехтування як

навчальної дисципліни в кадетських корпусах сталися наприкінці

80-х рр. ХІХ ст., коли, завдяки полковнику О. Бутовському,

розроблено спеціальну програму викладання дисциплін

фізкультурно-оздоровчого характеру.

«Загальна програма розподілення часу й настанова для

ведення позакласних занять в кадетських корпусах» включала

цілий розділ, присвячений викладанню фехтування. Перш за все

визначалася мета предмету: «навчитися володіли холодною

зброєю, розвинути влучність, швидкість, спритність та

холоднокровність» [7, с. 87]. Дисципліна викладалась лише для

вихованців старших класів впродовж одного чи двох років, в

залежності від матеріального забезпечення кадетського корпусу

та наявності фахівців [7, с. 87]. Саме заняття проводилось двічі на

тиждень по 10 хвилин з кожним учнем, адже, згідно програми,

викладачі повинні були займатися фехтуванням в

індивідуальному порядку [7, с. 88].

Виходячи з «Положення», загальний курс з фехтування

обмежувався основними елементами володіння рапірою й

зводився до засвоєння базових прийомів. Перед викладачами

ставились наступні завдання: виробити правильну поставу у всіх

положеннях; навчитися виконувати прийоми та рухи, визначені

програмою; звикнути визначати силу тиску на зброю

супротивника й чіткість ударів [7, с. 88]. З метою визначення

успіхів кадетів у оволодінні фехтувальною зброєю,

рекомендувалось проводити змагання в ротах, а також

демонструвати своє вміння під час атлетичних ігор [7, с. 89].

Фехтування як навчальна дисципліна також розвивається і у

вищих навчальних закладах – університетах, де освіту

здебільшого отримувала молодь дворянського походження. В

1804 р. на території Наддніпрянської України починає роботу

Харківський університет, в якому відразу функціонує

фехтувальний клас, що розміщувався в окремій кімнаті верхнього

поверху навчального закладу. Проте, як зазначає Фойгт,


344

спеціального обладнання було замало, адже вдалось придбати

лише 68 рапір, 20 масок, 30 пар рукавичок, 6 замшевих жилетів,

12 пар сандалій [9, с. 5]. До того ж заняття були платними, а тому

доступними лише для заможної частини студентства. Відомо, що

викладачами фехтування в Харківському університеті до 1816 р.

були іноземці Сивокт та Ледюк [4, с. 14]. З 1853 р. фехтувальний

клас Харківського університету відновив свою роботу під

керівництвом Лефера. До того ж, вперше казеннокоштним

студентам дозволялось безкоштовно відвідувати заняття з

фехтування, танців, музики та верхової їзди [6, с. 390].

Аналогічний фехтувальний клас розпочав свою роботу і в

стінах київського Університету св. Володимира з 1834 р. Як і в

Харківському університеті, викладали дану дисципліну іноземці

Ф. Лекайє та Й. Урео. Оскільки, відвідувати заняття можна було

виключно за окрему платню, то й кількість бажаючих становила в

середньому 12 чоловік. І якщо в 1834 р. це показник доволі

успішний (загальна кількість студентів університету складала 62

особи), то вже в наступні роки занадто малий (в 1835 р. кількість

студентів становила 120 чоловік; в 1836 – 203; в 1837 – 263; 1838

– 267).

Значної популярності фехтування серед студентської молоді

набуло лише наприкінці ХІХ ст. під впливом поширення

сокольського руху на теренах України. В 1907 р. в статутах

вищих навчальних закладів Російської імперії з’явився параграф,

який дозволив організовувати в університетах студентські

організації, в тому числі й спортивного напрямку. За короткий

термін спортивно-гімнастичні гуртки виникають в Університеті

св. Володимира (1905 р.), Імператорському Новоросійському

університеті (1910 р.), Харківському Імператорському

університеті (1912), Харківському технологічному інституті

імператора Олександра ІІІ (1911 р.), Київському політехнічному

інституті (1913 р.) [12, с. 312].

В спортивних гуртках розвивалися такі види спорту як

гімнастика, боротьба, бокс, важка атлетика, а також фехтування

на рапірах. На сторінках періодичних видань «Краса й сила»,

«Спорт та ігри» постійно друкувались невеличкі повідомлення

про проведення гуртками змагань серед студентів, називались


345

прізвища переможців, а також повідомлялась інформація про

запровадження нового спортивного направлення для студентів.

Слід наголосити й на проблемах, з яким зіштовхувалися всі

бажаючі займатися фехтуванням – це брак коштів для закупівлі

необхідного спорядження та викладачів з якісною фаховою

підготовкою. Так, авторитетний київський фехтмейстер Є. Саля

заявляв, що в Києві, на відміну від Петербургу, не вистачає

досвідчених вчителів з фехтування. За його словами, фехтувальні

класи відкривають самоучки, які лише видають себе за учнів

відомих фехтмейстерів [8]. Не дивлячись на те, що в 1910 р. на

базі Севастопольського військового фехтувально-гімнастичного

товариства розпочалась підготовка помічників інструкторів з

числа офіцерів та нижчих чинів, здебільшого фехтувальники з

Наддніпрянської України поступалися місцями на змаганнях

вихованцям петербурзької фехтувальної школи [2]. Так, на

Першій російській олімпіаді в Києві 1913 р. всі призові місця зі

спортивної дисципліни фехтування вибороли петербуржці, лише

друге місце зайняла учениця Е. Саля киянка Н. Попова [4, с. 14].

Таким чином, фехтування як навчальну дисципліну

запроваджено в навчальних закладах Російської імперії ще у

ХVIII ст. з моменту становлення в країні системи освіти. Проте,

фехтування в навчальних програмах визначалось як додатковий

предмет, займатися яким могли лише вихованці з заможних

родин за окрему платню. Виключення становили спеціальні

військові навчальні заклади – кадетські корпуси, де фехтування

вважалось частиною фахової підготовки. Ситуація почала

змінюватися в другій половині ХІХ ст., коли відбувається

становлення фехтування як спортивної дисципліни й воно

набуває популярності серед студентської молоді. Фехтування так

і не стало обов’язковою навчальною дисципліною в гімназіях та

університетах, проте всі бажаючі мали можливість займатися цим

видом спорту в гуртках за невелику платню.

1. Анохин А. Второй гимнастический праздник Киев. [учеб. окр] /

А. Анохин // Красота и сила. – К. – 1913. – № 3. – С. 10.

2. Вебель Севастопольское военное фехтовально-гимнастическое

общество /Вебель, Ляхов/ Сокол. – 1912–1913. – № 3. – С. 58–60.


346

3. Вондрачек О. К вопросу о физическом воспитании и о преподавании

гимнастики в школах /О. Вондрачек. – М. – 1911. – № 7.

4. Дьоміна О., Бусол В., Шуберт В. Розвиток спортивного фехтування в

Україні до 1941 р. / О. Дьоміна // Фізичне виховання, спорт і культура

здоров’я у сучасному суспільстві. – 2013. – № 1 (21). – С. 13–18.

5. Извлечение из Всеподданейшего отчета Министерства Народного

просвещения за 1886 год. – Спб., 1894.

6. Любарский И. В. Воспоминания о Харьковском университете 1850 –

1855 гг. // Исторический вестник. – 1891. – август. – С. 373–393.

7. Общая программа, распределение времени и наставление для ведения

внекласнных занятий в кадетских корпусах. – Спб., 1890. – 167 + 20 с.

8. Около фехтования // Спорт и игры. – 1913. – № 4. – С. 5.

9. Олейник Н. А. Грот Ю. И. История физической культуры и спорта на

Харьковщине: люди, годы, факты (1874 – 1950) / Н. А. Олейник, Ю. И.

Грот. – Х., 2002. – Т. 1. – 375 с.

10. Положение о военных гимназиях / Полное собрание законов

Российской империи. – Спб., 1866. – Т. 41.

11. Положение о кадетских корпусах, утвержденное 14 февраля 1886 г. /

Полное собрание законов Российской империи. – Спб., 1888. – Т. 6.

12. Приходько Г. І. Діяльність студентських спортивних гуртків і

товариств вищих освітніх закладів України на початку ХХ ст. / Г. І.

Приходько // Проблеми інженерно-педагогічної освіти. – 2012. – №

34/35. – С. 311–315.

13. Сборник распоряжений по Министерству Народного просвещения

(1802–1834). – Спб., Т. 1.

14. Устав гимназий и прогимназий Ведомства Министерства народного

просвещения от 19 ноября 1864 г. // Журнал Министерства Народного

просвещения. – 1864. – Ч. CXXIV. – С. 45–71.

15. Устав для военно-учебных заведений второго класса / Полное

собрание законов Российской империи. – Спб., 1831. – Т. 5. – Ч. 1.


347

ВІДОМОСТІ ПРО АВТОРІВ

Вітер І. І.

Кандидат економічних наук, доцент, доцент кафедри світового

господарства і міжнародних економічних відносин Київського


Владимиренко В. Є.

Кандидат філософських наук, доцент кафедри соціально-гуманітарних

дисциплін Київського університету туризму, економіки і права

Волинець В. В.

Доктор юридичних наук, доцент, доцент кафедри соціально-гуманітарних


Городецький О. С.


Гуменюк О. Г.

Аспірант кафедри соціально-гуманітарних дисциплін Київського


Карабань О. М.

Викладач кафедри гуманітарних дисциплін Всеукраїнського Університету

ПрАТ «ВНЗ» «МАУП»

Квашин В. В.



Колесніченко С. С.



Кірик Т. В.

Кандидат педагогічних наук, доцент, завідувач кафедри іноземних мов та

соціально-гуманітарних дисциплін Київського медичного університету

Української асоціації народної медицини

Кручек О. А.

Кандидат історичних наук, доцент кафедри соціально-гуманітарних



348

Куляєв М. В.



Линчак І. М.

Кандидат філологічних наук, доцент кафедри соціально-гуманітарних


Матвєєва Г. В.

Кандидат педагогічних наук, старший викладач кафедри соціально-

гуманітарних дисциплін Київського університету тризму, економіки і

права

Муковський І. Т.

Доктор історичних наук, професор, професор кафедри світового

господарства та міжнародних економічних відносин Київського


Нежива О. М.

Кандидат філософських наук кафедри сучасних європейських мов

Київського національного торгівельно-економічного університету

Пазенок В. С.

Доктор філософських наук, професор, член-кореспондент НАН України,

заслужений діяч науки і техніки України, головний науковий співробітник

Інституту філософії імені Г. С. Сковороди, проректор з наукової роботи


Панченко С. А.

Старший викладач кафедри соціально-гуманітарних дисциплін Київського


Парубець О. В.

Кандидат економічних наук, доцент Київського університету туризму,


Подолянко Л. А.

Кандидат філософських наук, доцент кафедри філософії Національний

технічний університет України «Київський політехнічний інститут»

Попович І. М.



349

Попова О. Б. Кандидат філософських наук, старший викладач кафедри соціально-

гуманітарних дисциплін Національного університету фізичного виховання

і спорту України

Ручко О. В.

Науковий співробітник відділу філософії та геополітики Науково-

дослідного інституту українознавства

Скрипник М. І.

Кандидат педагогічних наук, доцент кафедри філософії і освіти дорослих

Центрального інституту післядипломної педагогічної освіти ДВНЗ

«Університет менеджменту освіти» НАПН України

Слюсаренко І. Ю.

Кандидат історичних наук, доцент кафедри всесвітньої історії Київського

університету імені Бориса Грінченка

Слюсаренко П. М.

Кандидат історичних наук, доцент кафедри гуманітарної та соціально-

економічної підготовки факультету підготовки офіцерів запасу

Національного університету оборони України

Смирнов І. Г.

Доктор географічних наук, професор Київського національного

університету імені Тараса Шевченка

Соболєв В. В.

Кандидат історичних наук, доцент кафедри соціально-гуманітарних


Соколова Н. Д.

Кандидат історичних наук, доцент, доцент кафедри соціально-

гуманітарних наук, Національного університету фізичного виховання і

спорту України

Соляник С. Ф.

Кандидат філософських наук, доцент кафедри соціально-гуманітарних


Терновий П. О.




350

Тищенко С. В.

Кандидат історичних наук, науковий співробітник Воєнно-дипломатичної

Академії

Турпак Н. В.

Кандидат філософських наук, провідний науковий співробітник відділу

філософії та геополітики науково-дослідного інституту українознавства

МОН України

Усов Д. В.

Кандидат філософських наук, доцент Черкаського інституту пожежної

безпеки імені Героїв Чорнобиля


351

Kyiv University of tourism, economy and law «KUTEP» – a

member of the Business Council of World Tourist Organization of

United Nations (UNWTO) is represented the twenty-third edition of

the annual.

The collection includes scientific articles which are traversed the

actual questions and problems of philosophy, sociology, politology in

the context of the social reality of present days.

The annual includes the works of the scientist of Kyiv University

of tourism, economy and law, the research results of the scientists of

other scientific establishments and educational institutions of Ukraine,

social-humanitarian specialists.

SCIENTIFIC NOTES OF KYIV UNIVERSITY

OF TOURISM, ECONOMY AND LAW

Annual publication

Edition 23

Редактор В. С. Пазенок

Технічний редактор С. А. Панченко

Відповідальний за випуск С. В. Горський

· Наукові записки КУТЕП. Вип. 23, 2016. Серія:...

Documents