kutep.uakutep.ua/upload/content/78/naykovi-zapiski-19-2015.pdf · Наукові записки...

НАУКОВІ ЗАПИСКИ

КИЇВСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ

ТУРИЗМУ, ЕКОНОМІКИ

І ПРАВА

ВИПУСК 19

СЕРІЯ: ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ

КИЇВ – 2015

Наукові записки КУТЕП. Вип. 19, 2015. Серія: «Філософські науки»

2

КИЇВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ ТУРИЗМУ,

ЕКОНОМІКИ І ПРАВА

НАУКОВІ ЗАПИСКИ КУТЕП

ЗБІРНИК НАУКОВИХ ПРАЦЬ

ВИПУСК 19

(Серія: філософські науки)

КИЇВ – 2015


3

ББК 72 я5

Збірник наукових праць засновано 2001 року Фахове видання з філософських наук затверджено постановою

Президії ВАК України від 1 липня 2010 р. № 1–05/5

Наукові записки Київського університету туризму, економіки і

права. Серія: філософські науки. / Гол. ред. В.С. Пазенок. – К.: КУТЕП, 2014. –

Випуск 19. – 426 с.

Друкується за постановою Вченої ради Київського університету

туризму, економіки і права (протокол № 3 від 26 березня 2015 р.).

Київський університет туризму, економіки і права «КУТЕП» –

член Ділової Ради Всесвітньої туристської організації спеціалізованої

установи ООН (UNWTO) – представляє дев’ятнадцятий випуск

наукових записок.

Збірник містить наукові статті, які відповідають переліку

спеціальностей з філософських наук (наказ ВАК України від 23.06.2005 р.

№377):

09.00.01 – онтологія, гносеологія, феноменологія

09.00.02 – діалектика і методологія пізнання

09.00.03 – соціальна філософія та філософія історії

09.00.04 – філософська антропологія, філософія культури

26.00.01 – теорія та історія культури

09.00.05 – історія філософії

09.00.06 – логіка

09.00.07 – етика

09.00.08 – естетика

09.00.09 – філософія науки

09.00.10 – філософія освіти

09.00.11 – релігієзнавство

12.00.12 – філософія права

Рекомендовано для студентів, магістрів, аспірантів, викладачів,

фахівців та всіх, хто цікавиться філософією та філософськими проблемами

в сфері туризму.

© КИЇВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ ТУРИЗМУ, ЕКОНОМІКИ І ПРАВА

2015


4

Редакційна колегія серії:

Пазенок В. С. – доктор філософських наук, професор,

Член-кореспондент НАН України – Голова редакційної колегії

Горський С. В. – кандидат соціологічних наук, доцент –

Відповідальний секретар

Андрущенко В. П. – доктор філософських наук, професор, член-кор. НАН

України;

Горбатенко В. П. – доктор політичних наук, професор;

Заблоцький В. П. – доктор філософських наук, професор;

Кушерець В. І. – доктор філософських наук, професор;

Любивий Я. В. – доктор філософських наук, професор;

Лях В. В. – доктор філософських наук, професор;

Оніщенко О. С. – доктор філософських наук, професор, академік НАН України;

Фатхутдінова О. В. – доктор філософських наук, професор;

Федорченко В. К. – доктор педагогічних наук, професор;

Фоменко Н. А. – доктор педагогічних наук, професор;

Шульга М. О. – доктор соціологічних наук, професор, член-кор. НАН України.


5

ЗМІСТ

1. Любивий Я. В. Самоорганізаційні виміри суспільства доби

Постмодерну...............................................................................

9

2. Бех Ю. В.

Інтелектуальний капітал як фактор

конкурентоспроможності організації: теоретико-

методологічний аспект..............................................................

34

3. Владимиренко В. Є., Турпак Н. В. Ноосферна культура як духовний орієнтир розвитку

сучасного українського суспільства........................................

50

4. Лозниця С. А. Сумнів та скептицизм як пошук істинності знань:

філософія Рене Декарта та виклики сучасності......................

64

5. Брязкун В. В.

Кліпова свідомість сучасної людини: соціально-

філософський аналіз.................................................................

78

6. Турпак Н. В. Природно-екологічні засади цивілізованого людського

буття в концепції Л. Мечникова...............................................

90

7. Коробко М. І. Проблема «альтруїзм-егоїзм» в філософії об’єктивізму Айн

Ренд..............................................................................................

100

8. Красіков М. С. Еволюція соціальної стратифікації: від давнього до

інформаційного суспільства....................................................

112

9. Мирончук Я. В. Концепт еросу в ученні Зігмунда Фройда як теоретична

основа Фроммівської філософії................................................

124


6

10. Малинка Ю. Г. Функціональна своєрідність толерантності в розбудові

громадянського суспільства України.......................................

135

11. Маслікова І. І.

Практична спроможність консеквенціалістського

обґрунтування спільного блага.................................................

144

12. Ярмоленко О. В. Знаково-символічне буття влади в сучасному

інформаційному суспільстві.....................................................

156

13. Нестерова М. А. Когнитивные подход к построению картины

мира.............................................................................................

170

14. Фатхутдінова О. В. Аспекти професійної культури юриста...................................

178

15. Волинець В. В. Функціонування держави XVII-XVIII століть: правові

теорії...........................................................................................

188

16. Вітер І. І.

Цивілізаційні фактори виникнення ринкової економіки в

країнах Європи (кінець XV - перша половина XVII ст.)................

205

17. Влащенко С. С. Деякі питання реалізації інформаційних прав і свобод

людини і громадянина та їх судовий

захист..........................................................................................

217

18. Карабань О. М. Сучасні концептуальні моделі правового громадянського

суспільства..................................................................................

225

19. Березенко В. В.

Правовий статус та режим державних кордонів

України.......................................................................................

239


7

20. Артемчук М. Д. Феномен інституту омбудсмана як виразника прав людини

в сучасному українському суспільстві.....................................

249

21. Куляєв М. В.

Соціальне призначення і цінність міжнародного та

національного права..................................................................

255

22. Нежива О. М. Логіка побудови найсучасніших освітніх

технологій...................................................................................

264

23. Цехмістрова Г. С. Виховання критичного мислення студентів у вищому

закладі освіти..............................................................................

275

24. Скопень М. М., Невєдомова Г. І. Оптимізація ціни на тур з використанням таблично-

графічного методу її аналізу на базі

EXCEL.........................................................................................

286

25. Скрипник М. І. Програми психолого-педагогічної підготовки науково-

педагогічних працівників у системі післядипломної

освіти...........................................................................................

298

26. Щербакова Ю. Е. До проблеми професійної мотивації студентства...................

313

27. Корнілова В. В. Євроатлантична інтеграція України: ціннісний

аспект...........................................................................................

321

28. Корнілова Н. В., Корнілова В. В. Міжнародна співпраця України у сфері туризму...................

330

29. Корж Г. В.

Історична компетентність та персоналістичне бачення

історії...........................................................................................

341


8

30. Кручек О. А. Гостинність у сфері послуг: принципи організації та

системи мислення......................................................................

351

31. Линчак І. М.

Спеціальна лексика сфери туризму..........................................

359

32. Соляник С. Ф. Проблеми туристичної практики у системі формування

екологічної свідомості...............................................................

373

33. Смирнов І. Г. Пейзажні дороги у міжнародному туристичному бізнесі:

світовий, європейський та польсько-український

аспекти........................................................................................

383

34. Фельдман О. Б. Загублена українська душа та досвід її

реставрації...................................................................................

397

35. Петрук Ю. Л. Особливості застосування цінової стратегії на ринку

послуг в умовах кризи...............................................................

405

36. Терновий П. О. Мотивація та творчість як основа діяльності сучасної

особистості..................................................................................

412


9

УДК 316.325 : 130.123.4

Любивий Я. В.

Доктор філософських наук, Провідний

науковий співробітник Інституту філософії

імені Г.С.Сковороди НАН України

САМООРГАНІЗАЦІЙНІ ВИМІРИ СУСПІЛЬСТВА

ДОБИ ПОСТМОДЕРНУ

Любивий Я.В. Самоорганізаційні виміри суспільства доби

Постмодерну. В добу постмодерну проявляється тенденція до ерозії

критеріальних цінностей суспільства, які управляють його

самоорганізацією. Ця криза долається інноваційною зміною самої

методології оцінки найважливіших соціальних цінностей; замість

деструктивного виходить на перший план конструктивний плюралізм.

Самоорганізація суспільного життя має ґрунтуватися на поглибленому

розумінні загальнолюдських цінностей і відповідних параметрів порядку

соціуму та соціальних атракторів, що включають в себе також і рівність

громадян у формуванні базових засад управління соціумом.

Ключові слова: самоорганізація, соціальна самоорганізація,

соціальний фрактал, параметри порядку соціуму, соціальні атрактори,

постмодернізм, доба постмодерну, текст, плюралізм, консенсус,

космополітизм.

Любивый Я.В. Самоорганизационные измерения общества эпохи

Постмодерна. В эпоху постмодерна проявляется тенденция к эрозии

критериальных ценностей общества, которые управляют его

самоорганизацией. Этот кризис преодолевается инновационной сменой

самой методологии оценки важнейших социальных ценностей; вместо

деструктивного выходит на первый план конструктивный плюрализм.

Самоорганизация общественной жизни должна основываться на

углубленном понимании общечеловеческих ценностей и соответствующих

параметров порядка социума и социальных аттракторов, которые

включают в себя также и равенство граждан в формировании базисных

основ управления обществом.

Ключевые слова: самоорганизация, социальная самоорганизация,

социальный фрактал, параметры порядка социума, социальные

аттракторы, постмодернизм, эпоха постмодерна, текст, плюрализм,

консенсус, космополитизм.


10

Lyubiviy Y. Self-Organizational Dimensions of Society of Postmodern

Era. In era of Postmodern reveals the tendency to erosion of criterial values of

society, which managed by its self-organization. This crises overcomes by

change of very methodology of evaluation of the most important social values;

comes to the fore constructive pluralism instead of destructive pluralism. Self-

organization of social life is to founded upon depth understanding of human

values and appropriate parameters of order of society and social attractors,

which include in themselves and also equality of citizens in forming of basic

principles of social control.

Key words: self-organization, social self- organization, social fractal,

parameters of order of society, social attractors, postmodernism, postmodern

era, text, pluralism, consensus, cosmopolitism.

В добу Постмодерну суттєво змінюється у порівнянні з

попереднім часом колективне сприйняття людиною суспільства

та характеру суспільного життя. Ситуація в суспільстві

невизначеності стає більш плинною, ніж раніше; індивіди

втрачають впевненість в надійності та стабільності життєвих

орієнтирів, не можуть з достатньою мірою обґрунтованості

виробляти власні життєві стратегії. Соціальні інститути, що мали

б консолідувати загальновизнані цінності, віртуалізують

суспільне життя, замінюючи самореалізацію людини

симуляціями, створюючи гіперреальність у вигляді симулякрів.

Наприкінці ХХ ст. постмодернізм як радикальна культурна

течія викликав широкомасштабну реконцептуалізацію того, як ми

сприймаємо та пояснюємо світ навколо нас. Як зазначає

дослідник постструктуралізму П.Розено,– у своєму найбільш

екстремальному виразі постмодернізм як такий є революційним.

Постмодернізм просякає практично всі сфери життя суспільства

й долає будь-які обмеження в архітектурі, мистецтві, літературі,

літературній критиці, філософії, релігії, театрі, а також у

суспільних й природничих науках… У політичній сфері

постмодернізм піддає критиці авторитет ієрархії та бюрократичні

структури прийняття рішень [24, 4,7].

Постмодернізм трансформує всю архітектоніку суспільних

наук. Там де модерністське дослідження спрямоване на

виокремлення елементів, пошук взаємовідносин та прагне

синтезу, постмодерністи роблять протилежне. Вони віддають

перевагу індетермінізму перед детермінізмом, відмінності, перед


11

єдністю, диференціації перед синтезом, ускладненню перед

спрощенням. Вони дивляться на унікальне, а не на загальне, вони

звертають увагу на інтертекстуальні відносини, а не на

причинність, на неповторне, а не на таке, що знову відбувається,

на своєрідне, а не на рутинне [24, 8].

Ці особливості суспільства Постмодерну найбільш

адекватно можна відтворити за допомогою нелінійної динаміки

(синергетики), філософії постмодернізму та концепції

віртуального суспільства. Представники синергетики, що

сформувалася наприкінці 70-х–початку 80 рр. ХХ ст.

(І.Пригожин, Г.Хакен, а також А.Баблоянц, Г.Ніколіс, І.Стенгерс

та ін.)[2; 14; 16; 17; 19] звернули увагу насамперед на плинність

та нестабільність речей. Згідно з синергетикою, світ балансує на

грані між порядком та хаосом; більшість конкретних систем є

водночас відкритими та нерівноважними і самопороджуються з

хаосу на основі певних параметрів порядку й у зоні тяжіння того

чи іншого атрактору. Хаос може бути не лише чинником, який

руйнує системи, але й чинником, що становить основу виходу

складної системи на одну з декількох можливих тенденцій

самоструктурування. Нерівноважні дисипативні системи можуть

певний час утримувати відносну рівновагу, при цьому певна

кількість енергії, що поступає у систему, розсіюється у

середовище, десипує.

Важливою характеристикою системи є її самовідокремлення

від середовища за допомогою коду. Тільки завдяки коду

«інформація/не інформація» стає можливим самовідрізнення

системи від середовища [11, 31]. Смисл виконує важливу

функцію в операціях селекції, оберігаючи систему від знищення

та забезпечуючи її регенерацію [8, 221,222]. Смисл розгортається

відповідно до розрізнень, які не задані як такі, а набувають свою

оперативну застосовуваність, а також і поняттєве формулювання

винятково із самої осмисленості. Саморух феномену смислу є

переважно аутопоезисом. На цій основі будь-яка подія може

набути смислу й стати елементом системи. Саморухи смислів

автономно конституйовані як функції сприяння здобуванню й

обробки інформації [12, 244].

Нерівноважна нелінійна динаміка самоорганізації систем та

середовищ залежить більшою мірою від флуктуацій, ніж від


12

детермінації, як її розуміли у класичній парадигмі науки.

Відходить у минуле не лише ньютонівська ідея космічного

детермінізму, але й ейнштейнівське твердження про те, що «Бог

не грає в кості», що нібито за зовнішньою випадковістю на більш

глибокому рівні реальності є прихована детермінація.

Стверджується погляд на світ як такий, в якому напрям розвитку

системи визначається випадковістю у вигляді довільних

флуктуацій, що мають ймовірнісний характер. Однак, це не

виключає того, що на певних ділянках фізичних, хімічних і т.п.

процесів, далеких від стану нерівноважності, спрацьовують

детерміністичні закономірності.

Система в процесі накопичення хаотичних флуктуацій може

потрапити у точку підвищеної нерівноважності – точку

біфуркації, в якій під впливом мінімальних за значущістю

чинників («помаху крил метелика») відбувається

стрибкоподібний перехід системи у якісно інший стан, котрий

визначається тим або іншим з декількох можливих атракторів

(моделей) її самоорганізації; напрям подальшого розвитку

системи у точці біфуркації є непедбачуваним.

Зміст поняття атрактора аналогічне до змісту деяких понять

вже вироблених в історії філософської думки, зокрема до ідей

Платона, або до ентилехії Аристотеля. Атрактори не можуть бути

якими завгодно, але мають лише певні дискретні характеристики.

Один з атракторів може вести до ускладнення (розвитку)

системи, інший – залишити систему приблизно на тому ж рівні

складності, на якому вона була й раніше, ще інший атрактор

може привести систему до катастрофічного відтоку енергії й

спрощення структури – до її деградації, або навіть руйнування.

Розвиток відкритої системи можливий тоді, коли до неї ззовні

надходить необхідна кількість енергії. Якщо у закриту систему не

надходить необхідна енергія, то з часом вона накопичує значну

ентропію й припиняє розвиток. У даному випадку спрацьовує

друге начало термодинаміки.

Принаймні значна частина атракторів є фрактальними

утвореннями. Фракталом є самоподібна геометрична фігура, для

якої характерна масштабна інваріантність; малі частини цієї

фігури в довільному збільшенні подібні до неї самої. У широкий

вжиток поняття фракталів ввів Б.Мандельброт у 1985 р [13]. З


13

моменту цього нововведення стало зрозуміло, що принаймні

переважна більшість самоорганізаційних процесів в природі й

суспільстві, які до цього здавалися невпорядкованими та

хаотичними, відбуваються за фрактальними закономірностями.

Одним з яскравих виявів цього є краса природних процесів [15].

Природні фрактали, на відміну від математичних, мають певні

розмірні межі свого існування. Фрактальну природу мають

процеси утворення кристалів, галактик, водокрутів. Більшість

галактик мають однакову спіралеподібну, вихороподібну форму,

що свідчить про подібність фрактальних форм багатьох процесів

у природі. До того ж, ця спіралеподібність галактик

повторюється на їх менших фрагментах. Різноманітні

турбулентні процеси, хоча і позбавлені геометричних форм, але в

кожному дрібнішому фрагменті відтворюють матричні

властивості цілого. В живій природі фрактальність проявляється

у вибудовуванні форм рослин, квітів, гілкуванні дерев. В

структурі живого фрактальність також проявляється у подібності

будови органів живих істот на різних масштабних рівнях –

альвеол бронхів, судин та мікросудин тощо. Більше того, набір

фізичних констант, що існували з моменту Великого вибуху є

суперфракталом, що задає певну визначеність еволюції Всесвіту.

Це продовжується і в природі живої речовини, оскільки

фрактальну структуру має код ДНК. Тут фрактальність

проявляється, окрім іншого, в процесах спадковості, коли

генетичний код предків відтворюється у потомках.

Проявляється фрактальність і в суспільстві у вигляді

соціальних структур, які повторюються на різних рівнях –

мікрорівні, макрорівні, проміжних рівнях, зокрема, у

розгалуженнях соціальних мереж; в культурі – в культурних

кодах; в моралі – в формі базових принципів та норм; в мистецтві

– у вигляді пропорцій золотого розрізу та інших канонів краси; в

мисленні – в апріорних формах мислення; в емоційній сфері

людини – як стереотипи прояву почуттів і на індивідуальному, і

на соціально-психологічному рівнях. Внутрішню структуру

особистості також можна вважати фракталом. Необхідно

відзначити, що соціальний фрактал не завжди в достатній мірі

усвідомлюється, а тому спрацьовує часто-густо на рівні

колективного несвідомого.


14

Важливим проявом фрактальності в розвитку суспільства є

культургени, які визначають особливі програми розвитку того чи

іншого соціуму. [9, 117 та ін.]. Певні комбінації культургенів

приводять до вагомих культурних досягнень соціумів, видатних

досягнень народів та націй, надають їм конкурентних переваг,

просувають їх на провідні місця в розвитку світової цивілізації.

Певні типи суспільного устрою також є соціальними фракталами,

між якими відбувається конкурентне змагання, в результаті якого

здобуває перемогу більш вдалий на даний історичний момент

соціальний устрій.

Соціальні фрактали проявляються в духовній структурі

особистості, в традиціях, міфах, релігії, мистецтві, науці,

менталітеті, способах життя даного народу. Проявом духовного

фракталу, спільного для всіх людей є, як вважає російський

дослідник Войцехович В.Е., устремління до ідеалу Світла [5; 6].

В історій філософської думки були здогадки, що передбачали

сутність та логіку фракталу. Так, ідеї Платона є тими взірцями та

інваріантами, що, поєднуючись з матерією, за допомогою

деміурга структурують дійсність. Ідеї формують дійсність у

певному матеріальному, хаотичному середовищі, дублюючи з

одного ідеального взірця велику кількість копій, подібно до того,

як фрактали, розростаючись, створюють порядок у

неупорядкованому, хаотичному середовищі. Аналогічними до

ідей Платона прототипами фракталів є й форми Аристотеля.

Синергетика є загальним методологічним підходом багатьох

природничих наук (фізики, фізичної хімії тощо) й використовує

той самий математичний апарат, оскільки найрізноманітніші

системи та середовища, що самоорганізуються, поводять себе

подібним чином. Дослідження в даній галузі дають можливість

скласти певну картину світу, згідно з якою виявляється, що

природа має низку ієрархічних рівнів самоорганізації систем, що

еволюціонують. Сусідні ієрархічні рівні самоорганізації природи,

наприклад, макрорівень та мікрорівень, пов’язані через

нерівноважні хаотичні стани кожного з них.

Нерівноважні хаотизовані стани є джерелом утворення

нового порядку. Системи, що самоорганізуються обмінюються із

зовнішнім середовищем речовиною та енергією. Гомеостатичні

системи підтримують рівновагу за допомогою негативних


15

зворотних зв’язків. Складні відкриті системи з достатньою

кількістю позитивних зворотних зв’язків накопичують позитивні

зміни, що може мати наслідком виникнення нового порядку й

нових структур, що утворюються з елементів зруйнованої

попередньої системи.

Важливі світоглядні висновки дозволяє зробити синергетика

інформаційних процесів, яка виявляє, що порядок у Всесвіті у

певній пропорції переважає хаос. Ймовірність утворення

складних систем у певній пропорції переважає ймовірність їх

руйнування [20]. Завдяки цьому у світі стабільно існують, а

також розвиваються складні системи – життя та суспільні

системи, причому останні мають тенденцію до невпинного

самовдосконалення, що зумовлює як технічний, так і

гуманітарний прогрес людства. Деякі із суспільних систем

(суспільства з низькою синергією) можуть деградувати й

припиняти своє існування, проте, це не заважає загальній

прогресивній тенденції. Зазначене спостереження дозволило в

свій час сформулювати принцип антропності.

Кожна складна дисипативна структура існує, з одного боку, у

вічності, а з іншого – залежить від історії власного розвитку і має

внутрішній відлік часу відповідно до характеру самоорганізації

системи. Час у складних нестабільних системах є незворотнім, ця

незворотність є передумовою розвитку. Разом з тим, розгортання

процесу виявляє, що те, що нібито знову з’являється, вже колись

було; нічого немає нового під місяцем, про все вже сказано, як

зазначав ще Г.В.Ф.Гегель. Виникає ефект deja vu, – «це вже

було». Таке розуміння співвідношення часу та вічності

започаткував ще Августин Блаженний [1]. В постмодерністській

філософії також розрізняють, вічність і час. Останній є

спрямованим згідно з певним вектором у майбутнє. Вектор часу,

спрямований у майбутнє, стає надбанням масової свідомості

завдяки проголошеному християнством Другому Пришестю

Христа.

Досягнення синергетики надихнули дослідників в галузях

соціогуманітарних наук, особливо представників

постструктуралізму та постмодернізму, до застосування ідей

синергетики до аналізу соціальних явищ. Особливо це стало

доцільним в ситуації, коли почали усвідомлюватися прискорення


16

плинності та змінюваності суспільного життя. Проте,

синергетика є строгою міждисциплінарною методологією з

розробленим математичним апаратом, і для дотримання наукової

строгості дослідники в галузі соціогуманітарних наук стали

використовувати поняття нелінійної динаміки. Не менш

прийнятним стало поняття самоорганізації, що

використовувалося в соціогуманітарних науках та соціальній

практиці вже тривалий час навіть і до виникнення синергетики.

Оскільки соціальний світ кінця ХХ ст. виявився вкрай плинним, а

не стаціонарним, як здавалося раніше, то попередні засоби його

осмислення, метанаративи, що передбчають прогрес в

історичному розвитку, раціональну природу буття, сцієнтизм,

антропоцентризм, втратили пояснюючу силу. Базова ідея

детермінізму, яка домінувала в європейському світобаченні з

часів Античної Греції і згідно з якою смисл від самого початку

міститься в сутності речей, а буття підпорядковано строгій

лінійній закономірності, наприкінці ХХ ст. виявилася

неспроможною. Метанарація розглядається філософією

постмодернізму як насилля над свідомостю людей, що нав’язує

примусову ідеологію модернізму. Замість цього постмодернізм

дотримується світоглядного плюралізму, що постулює

рівноправність співіснуючих картин світу [див. 7].

Плинне, процесуальне, нон-фінальне буття з погляду

філософії постмодернізму може бути пояснено за допомогою так

званої метафізики відсутності. З цієї точки зору смисл не

експлікується, а конституюється у процесі означування, текст

наділяється певним ситуативним актуальним смислом. Однак,

зазначений смисл не може претендувати на іманентність та

виключність, а текст залишається відкритим для інших версій

означування, припускаючи плюральність можливих смислів.

З погляду постмодернізму існує множинність ділянок

середовища, або сукупність систем, в кожній з яких відбувається

локальна самоорганізація, однак відсутній єдиний керуючий

центр. Виявляється відсутньою також і привілейована система

відліку, починаючи від якої має вибудовуватися структура.

Подібно до ідеї Миколи Кузанського про те, що Бог знаходиться

скрізь і ніде, постмодернізм схиляється до розуміння, що центр

знаходиться і всередині структури, і поза нею. В суспільстві


17

поступово втрачають вплив і децентралізуються соціальні

інститути, що раніше вважалися непорушними центрами влади –

держави, партії, престижні професії, історичні традиції. Разом з

цим втрачають своє значення центральні вихідні світоглядні

категорії, на яких нібито має будуватися світ – матерія,

свідомість, людина, Бог, Першодвигун, Першоєдине, а також такі

поняття як причинність, детермінізм, рівність, гуманізм,

ліберальна демократія, необхідність, об’єктивність,

раціональність, відповідальність, істина [24; ix]. тощо. Світ

еволюціонує не шляхом лінійної динаміки, – детермінації явищ з

першоначала, – а ризоматично. Цей розвиток можна змоделювати

не стільки кібернетично, скільки за допомогою кібернетики

другого порядку – синергетики, або нелінійної динаміки.

Розвиток на найглибиннішому рівні відбувається не шляхом

розгортання зі стрижневого кореня, а шляхом ризоматичного

розгалуження мережі пучкоподібного коріння, інакше кажучи,

шляхом позаструктурного та позалінійного розгортання

цілісності [див. 7]. Ризома поліформна, має потенціал

іманентного самоконфігурування, розвивається не у строго

детермінованому, а довільному напрямку, забезпечуючи

необмежену процесуальну плюральність у пристосуванні до

середовища, водночас утримуючи цю плюральність віртуально

[див. 7]. Ризоморфні середовища володіють іманентним

креативним потенціалом самоорганізації, а сама ризома як така є

принципово відкритим середовищем. На відміну від структури,

ризома продовжує існування навіть у випадку розриву, і подібно

до деяких мереж може необмежено клонуватися та дублюватися.

Ризома у певному сенсі наочно-просторово поєднує порядок і

хаос. Ризоматичні закономірності реалізуються як в природі, так і

в соціумі. У сучасному суспільстві відбувається все зростаюче

зміщення пропорції між інституційним управлінням та

мережевою ризоматичною самоорганізацією на користь

останньої.

Спираючись на ідеї нелінійної динаміки, філософія

постмодернізму надмірно радикалізувала їх. Наголошуючи на

плинності світу, цей філософський напрямок не звертав увагу на

існування базових закономірностей, що визначають

самоорганізацію систем, на існування природних та


18

антропосоціальних констант, на елементи стабільності у

суспільстві. Незважаючи на це, постмодернізм виконав важливе

теоретичне завдання розкріпачення стилю мислення модерну

відповідно до нових соціальних умов. Дійсно, значної

трансформації зазнали соціальні інститути, що втратили свою

стабільність, зазнала кризи ідентичність й соціальні цінності

індивідів. Однак, коли суспільна свідомість дещо звикла до

інноваційного шоку від ситуації Постмодерну, радикальні ідеї

постмодернізму почали поступово відходити на другий план,

заміщуючись більш поміркованими оцінками ситуації.

Однією з важливих особливостей постмодернізму є аналіз

тексту, що тлумачиться у найширшому плані не лише як

інформаційний зріз реальності, але і як базова реальність як така.

Людина не лише охоплює текст за допомогою науки й культури,

розуму та почуттів, але і сама для себе із власними мотивами й

практичними діями є і текстом, і читачем цього тексту. Проблема

співвідношення автора, тексту та читача, на думку П.Розено,

становить головну тему в розумінні предмету соціальних наук –

автор є агентом, текст виявляється подією, а читач виступає у

ролі спостерігача [24, 26].

Постмодернізм розглядає текст як життя саме по собі,

незалежне від автора та без будь-яких претензій на об’єктивний

статус. Все може бути витлумачено як текст у

постмодерністському контексті, і текст може бути навіть таким,

що не містить жодного конкретного та відчутного змісту [24, 25].

Хоча двоє мають брати участь, щоб розділити місце дії, взаємодія

відбувається не завжди просто. Читач може конструювати текст,

але текст, в свою чергу контролює читача. Результат кожної

взаємодії, кожна суперечність між читачем та текстом завжди є

непербачуваним, тимчасовим та незавершеним. Текст створює

читача, і, в свою чергу, текст пишеться читачем [24, 25,26]. З

погляду постмодернізму текст читається не заради пізнання

істини, а для задоволення. Його можна читати в будь-якій

послідовності – з середини, з кінця, а завершувати читання

вступом. У тексті немає єдиного смислу та єдиного контексту,

оскільки кожного разу його можна сприймати інакше, виходячи з

ситуації та методологічного плюралізму.


19

В добу модерну на автора дивилися як на особу, більш

освічену та досвідчену, ніж читач. Автор сприймався як особа,

яка освічує та запроваджує моральні цінності. При сприйнятті

творів виявляли соціально-економічне підґрунття творчості

автора, щоб зрозуміти текст й прийняти те, що написано.

Вважалося, що авторські наміри, мотивації, думки, а також

історичний, політичний та соціальний контекст впливають на те,

що він пише. Вважалося, що автор відповідальний за певні

соціальні події і впливає на них [24, 27]. Постмодерністи,

особливо ті, що належать до скептичного напряму цієї течії,

вважають, що автор не впливає на події, не може ініціювати

кращий соціальний порядок та давати відповіді на виклики

сучасного світу, оскільки неможливо повністю знати про

взаємовідносини автора та тексту. Сам автор навіть не може

розрізняти власні наміри та вірування щодо власної роботи,

усвідомлювати повні наслідки того, що він каже і пише. Нічого

не дає у цьому сенсі аналіз життєвого контексту самого автора,

оскільки він слабко пов’язаний з намірами автора. При

перечитуванні автором власного тексту він виявляє смисли, які

він навіть не мав на увазі [24, 27,30]. Автор в добу Постмодерну

втрачає власну індивідуальність і стає «виміром»,

функціональним принципом, джерелом інформації, моделлю,

засобом логоцентричного погляду. Постмодерністи-скептики

вважають, що як явне, так і приховане авторство має бути

видалено з суспільних наук [24, 30].

Ідея смерті автора означала, що з усіх історичних,

соціологічних, психологічних досліджень, що були в історії наук,

і де присутній аналіз життєвого досвіду індивіда, включаючи

праці відомих мислителів необхідно видалити. Те ж саме

стосується й політичних біографій. Тексти, в яких присутнє

індивідуальне начало, необхідно деконструювати. Суспільні

науки, з погляду постмодернізму, мають стати на позицію

інтертекстуальності й визнати, що все пов’язано з усім. Джерела

та походження феноменів культури необхідно розглядати як

позбавлені авторства, повністю інтертекстуальні та як такі, в яких

агенти відсутні [24, 32,33]. Ідея смерті автора означає для

суспільних наук зняття відповідальності з соціальних суб’єктів. У

такому разі виявляється, що ні директор корпорації, ні президент


20

країни не відповідають за власні вироблені та прийняті рішення

(тексти). У такому разі виникає моральний вакуум.

Постмодернізм тим самим знецінює працю професора,

письменника, вченого, що проводять дослідження та пишуть

тексти, які потім транслюють їх аудиторії – студентам, коллегам,

широкому загалу. Виходить так, що хтось створює тексти не для

досягнення істини або втілення проекту Просвітництва, а лише

задля власного задоволення та власного досвіду як такого [24,

33,34].

Постмодерністський текст є множинним текстом, що

відкритий для нескінченної кількості інтерпретацій. Він є

текстом, що переписується при кожному новому прочитанні.

Таким є письмовий текст, він може бути підданий множинній

інтерпретації. Усно прочитуваний текст авторським голосом вже

містить у собі певну філософську істину і певним чином втрачає

множинність. Письмовий же текст є машиною, що породжує

інтерпретації [24, 35]. Постмодернізм є текстоцентрованим. Все є

текстом, включаючи життєвий досвід, війну, революцію,

політичні перегони, вибори, особисті стосунки … пошук

роботи… Для суспільних наук це означає, що всі дослідження

проводяться безвідносно до історичного, соціального,

політичного або економічного контексту. Але постмодернізм

відповідає на ці заперечення концептом інтертекстуальності [24,

35-36].

Згідно з концептом інтертекстуальності, кожний текст має

відношення до кожного іншого тексту і тому впливає на них, а

інші тексти впливають на нього. Вони завжди є взаємоцитовані.

Текст присутній скрізь, і в той же час ніде не присутній в повній

мірі. Головним для постмодернізму є не те, що текст сповістив, а

те, про що йому не вдалося сповістити [24, 36-37]. Автор тексту

лише транслює текст, тому головним для постмодернізму є не

автор, а читач.

З точки зору модерністського сприйняття читач мав би з

відчуттям вдячності до автора реконструювати його цілі та

ставлення до дійсності, щоб втілювати авторські настанови та

норми. Але для постмодернізму читач стає домінуючим у цих

відносинах. Кожний читач читає текст приватним чином і

кожний по-своєму інтерпретує текст. Кожний читач, «пише», або


21

інтерпретує цей текст в акті читання без звернення до автора.

Постмодерністський читач, критичний та творчий, бере на себе

безпрецедентне завдання суб’єктивного конструювання смислу.

Читач в останній інстанції читаючи текст власне «пише» його,

виявляючи об’єктивні натяки на смисли у тексті та бажання

автора. А оскільки текстова реальність множинна, то

інтерпретації її теж множинні, і відповідно, всі читачі є рівними

між собою [24, 38-39].

Якщо світ людської думки та дії розуміти як текст, то сила

інтерпретативної функції читача розповсюджується на всі

суспільні науки. Так, наприклад, для соціології двозначність та

суб’єктивність даних не є чимось забороненим. Можна одне й те

саме соціальне явище висвітлювати з протилежних точок зору.

Так, наприклад, одні й ті ж військові формування можна назвати

з різних точок зору або терористами, або борцями за свободу [24,

41]. Для суспільних наук постмодернізм має цінність тоді, коли

необхідно звертати увагу на неочевидне, непомічене, взагалі

забуте і що ніколи відкрито не визнавалося, і це може дати

інноваційні результати [24, 168].

У сфері політики постмодернізм вважає різні політичні

позиції рівноправними. Жодну з них неможливо назвати кращою,

такою, що спирається на факти, істинною або науковою. Тому

досягнуті у політиці результати є конструкціями індивідів, що є

лідерами або їхніми послідовниками. У такому випадку не

залишається місця для справедливості, бажання встановити

моральні норми, реалізувати жертовні політичні вірування, або

намагання заохочувати найкращі взірці політичної дії [24, 139].

Розчарування в політиці призводить до низького рівня участі в

ній громадян західних країн. Разом з тим, відмова від участі у

політиці можна розглядати як протест мас проти участі у

несправедливих та цинічних політичних проектах.

Висока міра участі у політичних проектах призводить до

кровопролиття, репресій та геноциду під гаслами націоналізму та

патріотизму. Однак, з позицій постмодернізму участь в політиці

не має сенсу, оскільки згідно з принципом déjà vu, всі політичні

події в тій чи іншій формі вже відбувалися й революції вже

перемагали. Індивідуалісти та скептики уникають політики та

займають нарцисичну позицію, пропагуючи саморозвиток,


22

самовираження, самоусвідомлення та самоствердження [24, 140-

141]. Позитивно налаштовані постмодерністи вважають, що

політична система Заходу бюрократизована, корумпована та

антидемократична. Але політична боротьба за свободу,

справедливість та проти жорстокості завжди обертається тією ж

жорстокістю. Тому найбільш помірковані постмодерністи

пропагують всезагальну участь у суспільних рухах всіх членів

соціуму за самоактуалізацію та ідентичність, без пошуку ворогів

[24, 146].

Постмодерністська політика не має постійного лідерства, її

організаційні структури є децентралізованими, локальними,

дезорганізованими та фрагментованими. Постмодерністські

соціальні рухи складаються з мережі нетривких і слабких груп.

Їхні програми є прагматичними та інструментальними. Вони

здебільшого орієнтовані на мир та ненасилля. Постмодерністська

політична дія має на меті пробуджувати прагнення, піднімати

свідомість, орієнтуватися на ідентичність та розкривати

можливості для всіх, у тому числі й для маргіналів [24, 147].

Таким чином, постмодерністська політика кардинально змінює

погляд на політику в сучасному суспільстві, викликає певну

дезорієнтацію особистості; тому, з одного боку спрощується

участь кожного індивіда у політичному житті, а з іншого, зростає

деполітизація значних груп людей.

У добу Постмодерну все більшою мірою реалізує себе

віртуальна реальність, що реалізується в електронних мережах –

в засобах масової комунікації та в мережах Інтернет. Ще до

масового використання Інтернет віртуальна реальність

реалізувалася в електронних ЗМІ у вигляді симулякрів

(Ж.Дельоз, Ж.Бодрійяр, а також М.А.Можейко, В.С.Лукьянець,

О.М.Соболь) [4; 7; 10; 18]. Поняття віртуальної реальності

передбачає, що реальність є множинною (поліонтичною) й існує

декілька рівнів реальності, що надбудовуються один над одним.

Віртуальний об’єкт існує реально й актуально, породжується

константною (або базовою) реальністю, надбудовуючись над нею

як такий, що належить більш високому рівню реальності, як

своєрідне відображення або модель константної реальності, і

зникає, коли процес породження завершується. Віртуальні

об’єкти усвідомлюються як копії об’єктів базової реальності.


23

Якщо ж віртуальне відтворення об’єкта набуває великої точності

й досконалості відтворення деталей, то його знакова

репрезентація конструює симулякр, в якому нав’язується

відчуття більшої реальності, ніж в базовому об’єкті та виникає

ефект гіперреальності. Гіперреальність симулякрів дослідив

Ж.Бодріяр [8, див. також 10]. Він вважав, що система знаків ніяк

не пов’язана з реальними предметами й речами (денотатами), які

мали б позначатися цими знаками, існує незалежно від них. Тому

симулякри сприймаються як такі, що поглинають та скасовують

реальність й домінують у сприйнятті світу культури. Це

призводить до того, що зображення подій не телевізійному екрані

заміняють саму реальність і роблять саму зображувану подію

зайвою [4, 20-24].

Виробництво у суспільстві ХХІ ст. стає все більш

автоматизованим, створюються нові комп’ютеризовані технології

з використанням переваг ефектів віртуальної реальності, що

звільняють інженерів від багатьох рутинних сторін

конструкторської праці. Значно зменшується кількість осіб,

занятих у процесі безпосереднього виробництва, а праця завдяки

механізації в цілому стає фізично не такою важкою як раніше.

Відбуваються зміни в трудовій етиці суспільства. Важка

наполеглива праця людини, яку вона завжди бажала замінити на

більш творчу, була затребувана лише з початком аграрної

цивілізації. Сотні тисяч років до того людина займалася

полюванням та збиральництвом і такий спосіб життя

відчувається людиною як більш природний. У добу Постмодерну

тисячолітня мрія про легшу долю нібито здійснилася, хоча в

людини не зникла потреба творчої самореалізації. Але ефект

полегшеного задоволення базових потреб людини та полегшення

умов праці завдяки сучасним технологіям приводить до того, що

центральними об’єктами діяльності стають не матеріальні речі, а

знакові системи.

В сучасному суспільстві головною стає проблема не

виробництва, а реалізації вже виробленої продукції. Тому основа

ціноутворення переміщується зі сфери виробництва, обміну та

навіть споживання у сферу реклами та маркетингу. Від

споживчих якостей товару та реальних потреб, які він

задовольняє, увага зміщується на споживчий образ товару й


24

нібито бажані потреби, які він міг би задовольнити. Часто-густо

ці потреби є нав’язаними та другорядними, доповненими

обкладинкою беззмістовних розваг. Класичні ринкові правила у

конкуренції товарів вже не спрацьовують, оскільки вартість

товару прив’язується до статусу виробника і його можливостей

доводити власну рекламу до ширшого кола споживачів, що

втілюється у товарному знаку з брендом виробника. Бренд тут

виявляється симулякром. Відомий світовий бренд може мати

вартість більшу, ніж все устаткування та фінансові активи

відповідної фірми. Головним стає не виробництво речі, а

споживчого образу цієї речі. Переважна більшість галузей

промисловості та сільське господарство працюють на грані

рентабельності, отримують незначний прибуток. Виробничі

витрати стають неважливими для ціноутворення. Основне

ціноутворення відбувається у створенні образів та сюжетів

споживання того чи іншого товару. Це, окрім іншого, пояснює

причину надзвичайної сили симулякру для масового сприйняття.

В умовах засилля брендів неможлива конкуренція у

класичному розумінні слова, яке вкладалося в нього з часів

Адама Сміта. Сила брендів пояснюється тим, що при наявності

величезної кількості однакових за характеристиками товарів

різних фірм, споживачеві необхідно зорієнтуватися стосовно

їхньої якості. Споживач схильний вірити, що якість товару

широко розрекламованого бренду буде кращою, ніж інших.

Споживач схильний буде купувати цей товар й приносити

прибуток даній фірмі. Це пояснює, між іншим, високу вартість

бренда. Але якщо яка-небудь новоутворена фірма також виробить

якісний товар, то вона не зможе конкурувати з відомим брендом.

В суспільстві кінця ХХ – початку ХХІ ст. послаблюється

роль та значення держави та її інститутів, виникає багато секторів

економічної діяльності, що не контролюються податковими

органами. Конституційні норми, створені ще у добу Модерну, все

частіше не стільки виконуються, скільки симулюються. В

суспільних відносинах замість того, щоб фокусуватися на

реальних соціальних проблемах певними тіньовими політичними

колами нав’язуються й перебільшуються другорядні проблеми

антропологічних й етнічних меншин. В глибині суспільної

системи вже починає реалізовуватися інша реальна, ще не писана


25

й не легітимізована конституція, у віртуалізованих мережевих

взаємовідносинах індивідів формується своя ієрархія [3,

111,112,115 та ін.], з’являються елементи правової

невизначеності й спрацьовує конклюдентне право.

В політиці стають неважливими програми партій, які мають

втілюватися в життя. Головним стає імідж політиків та їх

рейтинги. Рейтинги штучно підтримуються за допомогою

контрольованих ЗМІ та соціологічних опитувань, в яких неявним

чином шляхом маніпулятивного формулювання питань

досягаються заздалегідь сплановані результати цих опитувань.

Оприлюднені рейтинги сильно впливають на поведінку значних

контингентів електорату.

Прихід одних політиків на зміну іншим не означає реального

оновлення системи влади, оскільки практично незмінним

протягом багатьох років залишається штат чиновників у

владному апараті. Ротація політиків виявляється тут симулякром,

що приховує незмінність влади чиновників. А останнє є

основною причиною корупційних зловживань, деморалізації та

зневіри громадян, гальмування суспільного розвитку. В умовах

глобалізації зазначені негативні процеси проявляються в усіх

країнах світу, хоча в економічній сфері бідних країн вони на

порядок вищі, ніж у багатих країнах з розвиненою демократією.

Не можна зосереджуватися лише на негативних сторонах

політики й економіки доби Постмодерну, оскільки їм протистоїть

високоосвічена широка громадськість, яка також використовує

телекомунікаційні мережі. В світовій електронній мережі існує

декілька сотень рухів за справедливість, що займаються

проблемами голоду, геноциду, експлуатації праці,

недемократичного правління, порушення прав людини,

включаючи тортури [23, 45]. Ці політичні рухи є водночас і

кіберполітичними рухами. Ці рухи на чолі з кіберактивістами

контролюють медіакорпорації та вступають у відкриту та вільну

комунікацію з приводу найактуальніших проблем, розподілу

прибутків, витрат та ризиків між корпораціями та широкими

верствами суспільства в сфері екології та інших сферах.

Кіберактивісти ведуть роз’яснювальну роботу серед широких

верств населення, організують акції протесту. Особливість цих

акцій в добу Постмодерну полягає в тому, що вони можуть


26

складатися з груп, що мають різноманітні антропологічні, етнічні

та соціальні меншини. Проте, коли соціальна напруга у

суспільстві зростає, мозаїчність постмоденістської політики

відходить на другий план. Що свідчить, що постмодерністська

політика є політикою суспільства, що знаходиться в стабільному

стані й в якому задоволені базові матеріальні потреби громадян.

Коли ж настає економічна криза та зростає соціальна напруга,

постмодерністська оболонк

kutep.uakutep.ua/upload/content/78/naykovi-zapiski-19-2015.pdf · Наукові записки...

Documents