1

Ю. O. Кочержинський

ДВА ШЛЯХИ

РОЗВИТКУ ЛЮДСТВА

Симбіотичний і паразитичний,

відповідні їм етики й екології,

або

Про природні причини сучасної катастрофи

людства й довкілля та засоби її подолання

Найновіше й достовірне –

про найдавніших предків українців.

Видання 3-тє виправлене й доповнене

2010

2

Кочержинський Ю.О.

Два шляхи розвитку людства симбіотичний і паразитичний,

відповідні їм етики й екології, або Про природні причини сучасної

катастрофи людства й довкілля та засоби її подолання. – 3-тє

видання, виправлене й доповнене .

Ця книжка – про природні причини сучасної катастрофи нашого

людства й довкілля і про єдиний можливий шлях до виживання й

до сталого суспільства. (Історіософське дослідження розвитку

людства й довкілля в їхній взаємодії від утворення планети до

виникнення людства й від виникнення людства до тепер.

Спростування марксистської гіпотези розвитку людства. Причини

й засоби подолання сучасної катастрофи людства й довкілля (Нова

Ґлобальна Екологія)).

СВІДОЦТВО про реєстрацію права автора на твір

Книжка “Два шляхи розвитку людства” № 29458. 13.03.2007.

Кочержинський Ю.О.,

3

ПЕРЕДМОВА ДО ТРЕТЬОГО ВИДАННЯ

Перше видання вийшло в жовтні 2007 року жалюгідним

накладом 200 примірників. Тому в другому й третьому виданнях

зберігаємо повністю текст першого, виправивши помічені помилки й

додавши примітки, викликані інформацією, що з‟явилася після

виходу першого видання.

У кінці уміщено додаток у зв‟язку з дуже швидкими змінами

стану довкілля.

4

5

ПОДЯКИ

Щоб ця книжка з‟явилася, потрібною була допомога багатьох

людей. Починаючи з батьків і родичів, дякую видавцям дитячих

книжок доби українізації; авторам прочитаного, починаючи з

Шевченка; шкільним учителям; редакції довоєнного журналу

«Знання та праця» й видавцям серії «Занимательные науки»; селянам

Великих Сорочинець і їхній культурі; людям, що вивели й вивезли

мене з зони німецької окупації; людям, які допомогли кріпакові

сталінських «державних трудових резервів» (без права вибору місця

роботи, місця проживання і фактично – без права на освіту)

одержати вищу освіту й свободу пересування; інститутським

викладачам і Вчителям, які дали можливість синові репресованого,

призначеному після закінчення з відзнакою політехнічного інституту

на роботу майстром цеху в Сибір, опинитися в науці й в Україні

(подякувати спромігся досі тільки одному – «Вчитель», «Наука і

культура», вип. 30, 1999); тренерам і медикам, що зберегли життя й

працездатність останньому представникові одного з родів

української інтеліґенції, призначеної Імперією на винищення; людям,

що забезпечили підробіток і виживання українському пенсіонерові

протягом восьмирічної голодовки на пенсії 72-82 гривні (~$14-20,

тобто, приблизно від четвертини до третини офіційної межі бідності,

встановленої Світовим банком – $1 на день); друзям, які

«комп‟ютеризували» мене; людям, що наштовхнули мене на дуже

важливу для цієї роботи літературу; тим, що надали технічну й

інформаційну допомогу, організаторам і учасникам семінарів і

конференцій, що уможливили за слухання й обговорення моїх

доповідей на теми, яким присвячено цю книжку, – кінчаючи

рецензентами й видавцями цієї книжки. Щоб згадати кожного з

поясненням, за що саме подяка, потрібна ще одна така, а може й

більша, книжка. Прошу пробачення в усіх, кого не згадав, і

висловлюю мою щиру й глибоку подяку всім.

Автор

6

7

Передслово «Вступаючи на шлях, яким досі ніхто не йшов, я, можливо,

помиляюсь, але я показую (цей) шлях тому, хто зробить краще.»

Н. Макіавелі

У книжці - 4 праці автора, об’єднані спільною метою: вияснити

причини й відшукати шляхи подолання сучасного катастрофічного

стану людства й довкілля.

1.”Вступ до шкільнoго підручника з суспільствознавства".

Камертон. Має заперечити гасло, яке автор вичитав не в

спеціальній літературі, а написане на асфальті крейдою

аршинними літерами (отже, проникле вже углиб масової

свідомості): "Стремись дальше, Живи дoльше, Требуй бoльше, Бери

чаще" – пoгляд на світ з позиції павука між павуками в банці.

Натомість пропонується погляд на світ з позиції бджоли у вулику

й у садку.

2. Про "Скіфську Одісею" Ліни Костенко.

Це – зародок, з якого почалося авторове зацікавлення темою. Коли

побачив, що Ліна – уїдливий сатирик, непримиренний критик

імперської системи – викладає давнину з позицій імперської

істoріографії, подумав, що варто поділитися з людьми інформацією,

яку маю. (Отже, Ліна – невидимий співавтoр цієї речі – якщо до

авторів належить кожний, без кого певного тексту не було б).

Тут вперше в “шпильці” (незвичайного розміру) з Бородинського

скарбу впізнано пірнач (цей момент в інших творах не

повторюється).

Тут вперше Енґельсoвoму “епохи відрізняються матеріалами, з

яких виробляють знаряддя”, протиставлено "культури

відрізняються тим, щό вони виробляють як знаряддя": плуг (байдуже

– роговий чи залізний) проти сохи (байдуже, дерев'яної чи з залізним

наральником).

Вперше для автора, що виразником культури як системи понять,

властивої певному народові, (навіть, як виявилося, тривкішим, ніж

мова – система символів для вираження системи понять) є

матер'яльна культура і ще не читавши Явoрницькoгo (видання 1990

р., див. тут с. 82, прим. 102) прийшов до однакового з ним виснoвку,

щo Січ – останні рештки нашого вічового ладу, й заперечив

Марксoве “Січ – перша християнська республіка в Еврoпі”.

8

3. “Два шляхи розвитку людства”.

Головна частина: про природні причини сучасної кризи людства.

Проти первісного варіанту значно доопрацьована: після 1991 р.

додатково використано понад 50 джерел.

4. “Рукотворний кінець світу”

Вперше про те, що головна небезпека для людства – не брак

чогось потрібного, корисного, а надмір, зайвого, шкідливого.

Конкретизація засобів, необхідних для виживання людства (не

тільки “хто винен”, але й “що робити”).

9

ВСТУП ДО ШКІЛЬНОГО ПІДРУЧНИКА

З СУСПІЛЬСТВОЗНАВСТВА

На замовлення вчительки Марії Василівни Хилевич

1. Ти народився (народилася) в суспільстві Ти народжуєшся безпомічним. І лишишся жити лише за умови,

що хтось подбає про тебе. Але про тебе подбали навіть коли тебе ще

не було.

Ти народився не під дощем, не під снігопадом, а під дахом, бо

хтось збудував будинок – чи будинок твоїх батьків, чи пологовий

будинок – як тебе ще не було. А щоб його побудувати хтось копав

глину, формував і випалював цеглу, виробляв цемент, рубав ліс,

виготовляв дошки для підлоги, двері, віконні рами, варив скло й

формував скляні листи для вікон. Хтось добував руду й кам'яне

вугілля, виплавляв залізо, прокатував з нього листи для даху й

виготовляв клямки, защіпки, замки, ключі та інші необхідні дрібниці.

А також інструмент, яким перерізали пуповину, щоб зробити тебе

самостійною істотою.

Тебе поклали не на сніг, не на колючу траву й не на змочену дощем

землю, а на суху й чисту пелюшку, бо хтось орав, сіяв, збирав

бавовну, чистив, чесав її, пряв і ткав, хтось з тієї тканини накроїв і

підрубив пелюшки.

Тебе помили чистою теплою водою, бо хтось збудував водогін,

влаштував підігрівання води, а перед цим хтось виготовив труби. А

для них теж треба було металу.

Якщо ти народився вночі, то все те робилося при штучному світлі,

бо хтось його спочатку винайшов, потім хтось збудував

електростанцію, виготовив двигуни, генератори, трансформатори,

дроти, проклав лінії передачі, виготовив лампочки, вимикачі й ще

багато дечого. Отже, щоб ти прожив перші кілька хвилин – і зміг

почати життя – працювало багато людей, працювали довго. Ти маєш

бути вдячний їм за благополучний життя початок.

10

2. Ти живеш у суспільстві

Ти прокидаєшся щодня під дахом. Відкидаєш ковдру, яку

хтось для тебе виготовив. Встаєш з ліжка, яке хтось для тебе зробив. І

вдягаєшся в те, що хтось для тебе пошив. Вмиваєшся під краном

водогону, з милом, зубним порошком і зубною щіткою, і втираєшся

рушником. І все те зробили для тебе люди.

Сідаєш за стіл на стілець, зроблені кимсь для тебе, береш ложку,

яку хтось зробив для тебе, й берешся до сніданку, приготованого для

тебе мамою з продуктів, для вирощування й виготовлення яких

працювало багато людей. Якщо у вас свій город, то твої батьки, а

може й з твоєю участю, виростили овочі. А якщо ти живеш у місті і

їси все куповане, то хтось орав, сіяв, полов, збирав, привозив. Хтось

молов. місив, пік хліб, хтось драв крупу, хтось глядів і доїв корів, ,

виробляв сир і масло, привозив молоко й усе що з нього роблять.

Хтось вирощував цукрові буряки, виварював з них і очищав цукор.

Хтось глядів бджіл, щоб вони тебе пригостили медом. Нарешті настав

час йти тобі до школи, яку хтось збудував для тебе. Хтось написав

для тебе книжки. Хтось виготовив папір, зошити, надрукував книжки.

Хтось навчив твоїх вчителів у побудованих кимсь вищих учбових

закладах, щоб вони передали тобі знання, які люди добували

протягом сотень і тисяч років.

Людина є природна істота. Вона живе серед природи, є її частиною

і підлягає її законам. Але окрема людина не може одноосібно

забезпечити собі людські умови життя. Це може зробити тільки

спільнота людей, яка зветься суспільством, завдяки суспільному

поділові праці.

Першою необхідною умовою існування людини є природне

середовище, довкілля. Другою необхідною умовою життя людської

особистості є людське суспільство. Природі й суспільству людина

завдячує своїм – людським – життям. Перед ними кожна людина в

боргу. І перший обов'язок людини – ціле життя сплачувати цей борг,

забезпечуючи можливість людського життя для наступних поколінь.

Автор

11

ЗАМІСТЬ РЕЦЕНЗІЙ І ЗАЯВ

про “Скіфську Одісею”1

або

Народ один у трьох творах:

ПЛУГ, ПІРНАЧ І СВИСТУНЕЦЬ

Римована інформація про те, звідки наша нація

Ліні Костенко

Передмова автора

Наш нарід створив високу й одну з найдавніших культур на нашій

планеті. На жаль, протягом кількох останніх тисячоріч вона дуже

постраждала від численних завойовників.

Найруйнівнішим, найстрашнішим – бо духовним –

пограбуванням і поневоленням було здійснене наприкінці Х сторіччя

н. е. варязькими загарбниками з допомогою візантійських

ідеологічних диверсантів – християнських попів – насильницьке,

“вогнем і мечем”, насадження чужоземної реліґії та однієї з

найреакційніших у світовій історії церковної організації,

супроводжуване – як скрізь, де ступала нога християн, – варварським

нищенням пам'яток народної культури й писемності, зануренням у

морок християнського середньовіччя, що заклало основи для

наступної тривалої тиранії “православія й самодержавія”, зломленої

лише революцією 1917-го року (й відновлюваної нині – 1992-го –

знову).

Зараз, коли світова реакція “святкує” “ювілей хрещення” (вогнем і

мечем! Не забуваймо: вогнем і мечем!) киян, ми нагадуємо, що це був

акт варварства, народна трагедія, трагедія нищення нашої культури,

пам‟ятки якої, на щастя, відшукує сучасна археологія. Будьмо

вдячними їй.

Нижче йдеться про пам‟ятки передхрещенської культури.

1 Першодрук – Періодичний збірник наукових праць Мова та історія, вип. 66, Київ, 2003.

12

1

6 000 – 5 000 років тому

П л у г

Камінний вік минув чи не минув,

вік мідний чи прибув, чи не прибув –

зустрілись мідь і камінь понад Лугом:

енеоліт, перехідний поріг,

а над Дніпром вже змайстрували плуга,

вже ним орали перший переліг,

перегорталась чорна скиба туго –

за лемеша оленячий був ріг.

Як вірити попам, народ тут жив поганський2,

а óлень, бач, на плуг знайшовсь гігантський,

авжеж, отой, що з мамонтами пасся.

А ріг його вже на леміш придався!

Як археолог порився в смітниках,

худобу розпізнав він по кістках:

панують коні на Лівобережжі

(то, мό, й гасали вже номади в тім безмежжі?

Але подумати – було воно коли!),

ну, а в плугатарів правобережних

уже й тоді були тяглом воли.

А грек цього не знав. І ми цього не знаємо.

Видань-бо спеціальних не читаємо.

А популярні ще про це не згадують,

бо Вказівки такого не загадують.

2

7 000 – 6 000 років тому

П і р н а ч

В історії війни Бородино

увічнили в його кривавій славі.

2 Автор помиляється. Поганськими обзивали наших предків, котрі жили значно пізніше, всього якихось 1000 років тому. “Як вірити попам”, світ узагалі створено 5008 р. до н.е. (Примітка редактора.).

13

Та знають фахівці, що ще було одно

(а, може, й є?) Бородино в М о л д а в і [1].

Якщо не чув, візьми собі на карб:

існує срібний Бородинський скарб.

Іще тривав камінний неоліт.

І матеріали всі були природні

кістки, каміння, дерево. Були

таки й метали. Тільки – самородні.

Ніхто не знав ще явленого чуда –

з зеленої руди – червону мідь [2],

а до простої залізяки буде

ще череда отих тисячоліть.

А що за тих часів неолітичних

ми мали предків виключно практичних,

то з самородків тих робили не монети,

а виробничого призначення предмети.

(А якщо срібло – матер‟ял інструментальний,

то, може, й плуг той золотий – реальний ?[3])

Якби мені фантазія Костенко,

я вигадав би пращура хутенько,

як він ті речі віз кудись (чи ніс,

бо ще, здається, не було коліс [4]),

як під примітним дубом закопав,

і через віщо звідти їх не взяв...

Якби, якби... Але цієї миті

я бачу, ось – на чорнім оксамиті

майстерно куті3 давні експонати

(не з ширужитком, справді, їх рівняти!)

Бородинський срібний скарб Сокири – кам‟яні

3 Автор знову помиляється. Бородинські “експонати” виконано методом ЛИТВА – тим самим, якому в Києві було присвячено цілий ІНСТИТУТ (а що біля його дверей було написано “ЛИТТЯ” – не вір очам своїм).

14

ось вістря для списа, ось ніж,

а ось... Не вірю, хоч заріж!

Перед очима зовсім щось незвичне,

до того – ще й суттєво непрактичне:

пруток, чи то держак – тримати це в руці,

як паличка, а в неї на кінці...

А на кінці (невже – містифікатор?) –

ракетний? Бомбовий? Авжеж – стабілізатор!

Чи ж в кам‟яному віці було звичне

оперення аеродинамічне?

Та він існує, екзистує, є

на превелике подивóвання моє –

у віці кам‟яному – срібний, бач, –

колись гучний у цих краях ІПРНАЧ [5].

Не відав Грек цьогό. Та варто знати нам,

камінних бородинців прасинам.

3

6000–5 000 років тому

С в и с т у н е ц ь

Скінчив у Симферополі істфак4

та й в армію пішов служити Шишкін.

Але що був він трошечки дивак,

то він крім служби прихопив ще лишки.

У вище управління картографії

надходять фотознімки території,

а Шишкін там перебирає їх

і вже на мапи потім перетворює –

таке його відповідальне діло –

щоб те штабне добро не застаріло.

Але ті фотодані авіації

несуть іще чимало інформації,

то Шишкін, як історик за освітою,

не міг її, звичайно, не помітити.

Щоб не впадати в популяризацію

про археологічну авіацію,

скажу лише: він знавсь на цій методі [6],

та й годі.

Поховані міста, загублені шляхи

4 Історичний факультет.

15

відкрилися його очам цікавим –

південно-західний куток СРСР

піднявся з небуття цілком незнаним.

Десятки міст, великих і малих,

нитки шляхів звиваються між ними.

Хто жив у тих містах? Коли?

Чому вони лишилися німими?

У деяких містах і вулиці й двори

видимі з пташиного польоту –

іди, копай, відкопуй і бери!

Для археологів – яку знайшов роботу!

У Ленінґрад, Москву шатнувся капітан,

та фахівці аматорів не люблять –

згадаймо Шлімана [7]. Коли не вийшло там–

на Україну, чи не приголублять?

Тут молоді, то й легковірні хлопці,

як кажуть, клюнули, ковтнули причіпне,

бо не в далекій десь це сторононьці:

Черкаська область, а район – Тальне [8].

Хоч я сказав, що хлопці – легковірні,

але признаюся, не втерпів би я й сам,

якби побачив плани достовірні –

та ж вірять часом люди чудесам!

А чим не чудо: ось центральна площа,

навсібіч вулиці, як промені, струмлять,

хоча над ними – чорнозему товща,

який щороку маємо орать.

Прийшли в правління. Люди тут – лояльні.

Хоч мусили з ланів давати план, –

відбувши всі кампанії збиральні

дали шурфи копати й котлован

з умовою: засипати ті поранки,

зрівняти ґрунт до зяблевої оранки.

(Як бачимо, далеко до ідеї

оформити, ну, як, хоч би Помпеї [9]).

Я там не був. Я бачив тільки слайди,

з землі добуті горщики, миски

(миски – точнісінько як довоєнні, справді;

а горщики – то трохи не такі),

грузила глиняні від ткацького верстату,

16

шліфовані сокири кам'яні,

ще й мідний серп, такі маленькі статуї

(зображені – чомусь жінки одні).

Не знаю, як на це дивився фахівець,

але мене вразив у серце

С в и с т у н е ц ь.

Моє сільське дитинство босоноге!

І хоч були крамничні вже ц цяцьки,

та зберігались іграшки убогі,

я ними гравсь. Не знав, що їм – віки...

Абстрактний звір. Йому дмухни у хвіст –

почуєш тихий мелодійний свист.

Аж п'ять тисячоріч! Куди твої віки!

А свистунець – точнісінько такий.

А місто – триста га! (Звичайно, треба знать,

Що Вавилон тодішній – півтораста,

Мохенджо Даро – сімдесят і п‟ять).

От викопати все! Ото вже диво буде!

Коли вже й так чудес отих є тьма.

Але, подумавши, то тут найбільше чудо –

Не те, що є, а те, чого нема:

На тисячі осель життя родинного –

Палаців, храмів і укріплень – ні єдиного! [10]

Палаців не було – панів вони не мали?

І не було фортець – не воювали?

(В Мохенджо Даро теж укріплень не знайшли.

Невже колись часи такі були?)

А Грек? Чи був тут Грек?

Не май собі мороки:

загарба Греччину за тисячу аж років.

А Скіфа літ чекати тисяч три.

То СВИСТУНЦЯ зліпив із них котрий?

Але той Грек – правдивий чоловік,

згадає він: був Золотий той Вік.

Було цікаво це почути, ще й побачити.

Але попутно маю тут зазначити,

що є життя: робота, плани, звіти,

колишня жінка, хата, діти,

радгосп, овочебаза, там відрядження,

хвороби чи громадські навантаження –

17

коротше, до наступних кроків

я вдався через кілька років,

щоб розпитати в інституті до пуття

деталі щодо цього відкриття.

Мої питання сприйняли здивовано:

– Ті відкриття давно уже скасовано,

і легковірні хлопці-диваки

повизнавали власні помилки.

– А СВИСТУНЕЦЬ?

А свистунець не кається.

Він – глиняний, чого такий злякається?

Оце в Сорочинцях купив, то й знову є

зі мною свистунець. Модернізований –

казенним тим художником зіпсований.

Примітки автора

[1] “Бородино в Молдаві” – близько 55 км. на південь-південний

захід від Бендер, тепер Білгород-Дністровського р-ну Одеської обл.

[2] “не знав... мідь” – Бородинський скарб приписують (напр.

“Нариси з історії українського мистецтва” за редакцією

В. Заболотного, “Мистецтво”, Київ, 1966) до другого тисячоріччя до

н.е. (4000 – 3000 р. тому), до бронзового віку. З цим можна

погодитись, якщо знайти пояснення:

1) Чому нема бронзових знарядь?

2) Навіщо робили срібні знаряддя, коли були вже міцніші

бронзові? (Відомо, що коли з‟явились міцніші крицеві, то від

бронзових відмовилися).

3) Чому присутні кам‟яні сокири? (Співіснування кам‟яних і

металевих – мідних – знарядь є характерним для енеоліту,

Трипільської культури, 5 500–4 500 років тому).

[3] “Плуг той золотий – реальний?” – Друга основа термодинаміки

в теорії інформації формулюється так: “У жодній інформаційній

системі кількість інформації на виході не може бути більшою, ніж на

вході”. А чи така інформаційна система як фольклор не підлягає

цьому законові природи?

Г. Шліман довів, що леґендарна Троя була “на вході”, в дійсності.

Сьогодні казковий Золотий Вік є археологічний факт. Що на черзі?

Чому не золотий плуг?

[4] “Ще... не було коліс” – найдавніше (6 000 років) колесо

знайшли в болгарському селі Бековому. На другому місці – на 1000 р.

18

молодше – колесо з Месопотамії. Але від Болгарії до Басарабії

ближче, ніж до Месопотамії, то, може, й колесо докотилося сюди

раніше – ті речі міг хтось везти?

[5] “Пірнач” – у тих-таки “Нарисах...” цей предмет має назву

“шпилька”. З цим теж можна погодитись, якщо уявити собі вживання

шпильки таких розмірів (дoвжиною – як три леза сокири, з шириною

“ромбовидної верхівки” як лезо у найширшої сокири – див. фото,

c. 10), та ще й тупої, без вістря на кінці, тобто – не призначеної для

протикання. У російському ориґіналі вона йде під назвою “булавка”.

Але булавочка – штука тонка... лінґвістично: через неоднозначність.

Хто пам'ятає з дитинства:

...із припічка – на лавочку,

знайшов собі булавочку.

Сюди – мах, туди – мах,

стару каргу – по зубах!

Невже – шпилькою?

Пірнач – різновид булави, маленький пірнач – булавочка.

[6] Як зовсім популярно, то яскравість живої зелені залежить від

родючості ґрунту: на родючому – яскравіша, на бідному – бліда.

Згори ділянки, на яких тривалий час були людські будівлі,

виглядають блідішими від тла; гужові шляхи, сторіччями угноювані

тягловою худобою, – яскравішими.

[7] Г. Шліман – аматор. Повіривши Гомеровій Іліаді, відкопав

Трою, коли офіційна наука вважала Іліаду за міф.

[8] “район Тальне”– село Майданецьке.

[9] Помпеї – там відкопане місто залито прозорою пластмасою й

пороблено містки-хідники для туристів, щоб дивились на житла

предків, як у воду.

[10] “Осель родинних” там 1575, дво- й триповерхових, площею до

500 кв. м. і більше (Г. Беосская, Ровесник Ура и Аккада на Днепре,

“Знание – сила”, 1975, № 10, с.20-23). Ю. Л. Мосенкіс (Мова

Трипільської культури, К., НАДІТІАМ, 2000) з посиланням на

Кравченко Н., Павленко Ю. в кн. Петров В. П., "Походження

українського народу”, К., Фенікс, 1992: "суперцентри площею до 400

га з 1000 і більше" жител по "близько 10-24 тис населення"), тобто, по

10-20 душ сім'я. На 1575 сімей – 15–35 тис. А 300 га на 1575 сімей це

– по 19-20 соток на сім‟ю, з них 2,5 сотки – хата (500 кв. м на два

поверхи), саду-городу 16–18 соток, десь по одній-дві сотки на душу –

то таки місто, а не село.

19

[11] Тепер (2003 р.), коли оприлюднюємо це, трудно уявити, що

його неможливо було надрукувати своєчасно. Зокрема, журнал

“Вітчизна” відмовив під приводом “це не поезія, а римована

інформація” (автор використав це у підзаголовку), затримавши

інформування громадськості про відкриття праміст (1974 р.) на понад

десятиріччя (!) – крім статті у московському “Знание – сила” у 1975 р

було тільки три рядки у “Вечірньому Києві”

Замість післямови Поки рукопис шукав видавця, в “Молоді України” 24.09.87

з‟явилася стаття В. Масарика “Сенсаційне відкриття в археології”,

присвячена розкопкам у Тальнівському районі (вперше після

мовчанки з 1975 р.). Згідно з новими даними це місто – вдвічі більше,

ніж думали спочатку: не 300 га, а 600, не півтори, а три тисячі жител.

Згадується також, що воно – не єдине, “під Звенигородкою... знайшли

майже однакове”(а скільки їх усіх на шишкінській мапі! – Ю. К.).

Сподіватимемося, що незабаром Протоукраїнська культура стане в

усьому світі таким самим звичайним фактом зі шкільного підручника,

як Шумерська чи Протоіндійська. Цілком діалектично, в зазначеній

публікації крім здобутків є й втрати: зникло ім'я першовідкривача

Костянтина Шишкіна (чи, може, це компенсується появою імені

члена-кореспондента АН УРСР І. Артеменка як керівника?). Так

рухається “ґласность”: від німоти (“Мы измолчались? Нет, мы

изолгались!”), через напівправду до правди-істини й до правди-

справедливості. Нехай іде. Хай наступним кроком буде

oприлюднення повної Шишкінської мапи (а то, як читати її по

одному місту за чортову дюжину років, – стане на кілька сторіч!),

присудження за неї К. Шишкіну вченого ступеню доктора історичних

наук honorіs causa, балотування його в члени-кореспонденти

Української Національної Академії Наук, утворення в Інституті

археології відділу Протоукраїнської культури й запрошення на

посаду завідувача цього відділу члена-кореспондента НАНУ, доктора

історичних наук Костянтина Шишкіна.

Науковий додаток У “Віснику АН УРСР” (березень 1989, № 3, с. 95–101) з‟явилася

стаття доктора історичних наук Д. Тєлєґіна “Північне причорномор‟я

й Балкани в епоху неоліту й мідного віку”. На основі професійного

аналізу даних археології автор твердить, що а) степами Східної

20

Европи (по Дніпру, Ю. К.) проходила межа між регіонами степового

скотарства, з одного боку, й рільничими – з другого, та що

б) наприкінці шостого – на початку третього тисячоріч до н. е. не

було очевидних соціальних і майнових розшарувань між племенами

чи в самих племенах, інвентар на похованнях був загалом однаковий.

Поселення не мали укріплень.

Тобто, підтверджено, що це був період докласових суспільств, і що

по сучасній території України проходила межа між “плугатарями”-

рільниками й “номадами”-скотарями.

Рільники прибули на Правобережжя з Балкан у V чи VІ тисячоріччі

до н е. Д. Тєлєґін вважає, що в етнічному відношенні вони були

“здебільшого фракійцями” (с. 96). Однак, Енциклопедія визначає

термін “фракійці” як населення Балкан у І тисячоріччі до н.е. Через

те, що обговорюваний тут період – набагато давніший, більш

підходить назва “пеласги” – так греки назвали тубільців, яких

застали, коли прибули на Балкани в третьому тисячоріччі до н. е.

(Ю. Мосенкіс вказує: пізніше цю назву присвоїли одному з

догрецьких етносів).

Отже, найдавніша хліборобська культура населення України –

прямий нащадок докласової хліборобської культури пеласгів. Від них

– не тільки матер‟яльна культура (від плугів до хатнього посуду,

дитячих іграшок), але, мабуть, також демократичні традиції

докласового суспільства, що проявились у козацьких звичаях5, у

волелюбстві, у антипанському елементі, властивому національному

духові українців (Шевченко, Франко).

в) За антропологічними даними носії хліборобських культур

Балкан (які населяли й Правобережжя, Ю. К.) належать до так

званого середземноморського типу (тобто – чорняві, кароокі; звідси –

наш “національний стандарт краси”: чорні брови, карі очі, Ю. К), а

“серед племен Північного Причорномор‟я” (скотарів-кочовиків,

Ю. К.) “переважали европеоїди з явними ознаками кроманйонського

типу. В етнічному плані...тут важливу роль відіграв, мабуть, індо-

іранський елемент”. То кочовики, мабуть, відкочували до Ірану та

Індії, а хлібороби, напевно, лишились на землі та й склали основний

кістяк автохтонного населення України, та й передали нам істотну

частину своїх звичаїв, пісень, характеру, світовідчуття...

5 Отже, Запорізька Січ – не "перша християнська республіка в Европі", як думав Маркс, а – останній зразок нашого прадавнього вічового устрою.

21

На малюнку наводимо запозичену з роботи Д. Тєлєґіна мапу

розселення трипільських (хліборобських) та середньостогівських

(скотарських) племен раннього мідного віку в ІV тисячоріччі до н.е. З

неї видно, що вжиті в тексті “Замість рецензій...” визначення

“плугатарів” як “правобережних”, а “номадів” як “лівобережних” – в

основному правильні, хоч у середній течії Дніпра скотарі частково

переходили на правий берег, а хлібороби коло Трипілля почали

переходити на лівий. Як бачимо, картина, запропонована в “Замість

рецензій...”, не суперечить останнім висновкам археологічної науки.

22

ІІІ

ДВА ШЛЯХИ РОЗВИТКУ ЛЮДСТВА

Симбіотичний і паразитичний,

відповідні їм етики й екології,

або

Про природні причини сучасної кризи людства

Доповідь6 на міжнародному конґресі

Незалежні дослідницькі центри гуманітарного профілю

й створення нового інтелектуального середовища",

Москва, 28-30 травня 1991 р.

Секція “Загальні теорії цивілізації”.

З доповненнями.

Арнольд Дж. Тойнбі7 розглянув історію людства за 6 000 р.

Розглянувши удвічі довший період,

виявимо на його початку якісний злам нашої долі.

1. Нинішня криза людства

Волаю смерті, зморений украй.

Бо доки цим триклятим злидням бути?

Нікчеми ниці пропивають край,

Довіру щиру зраджено й забуто,

А чисту Гідність втоптано у грязь,

Високу Честь збезчещено без ліку,

Сконала Досконалість від образ,

А міць калічать правлячі каліки.

Мистецтву влада заклепала рот,

Бездарності Майстерність підлягла,

А Правда – в дурнях: скорене Добро –

Попихачем у керівного Зла.

Помер би я: знеміг у боротьбі.

Та як без мене бути тут тобі:?8

В. Шекспір (1564–1616), сонет 66

Написано чотири сторіччя тому, далеко за морями – а наче

сьогодні, ніби про нас.

6 Тези див. Космос древньої України, упорядник В. Довгич, Київ, 1992. 7 А. Дж. Тойнбі. Дослідження історії, Київ, Основи, 1995. 8 Тут і далі вірші в перекладі автора.

23

Безліч нинішніх криз – екологічна, економічна, демографічна,

харчова, національні, військові – все це лише окремі прояви єдиної

соціальної (етичної) кризи людства, яке сьогодні йде до

самознищення й знищення всього живого.

Зауваження щодо термінології. Коли з‟явилась наука етологія

(про внутрішньовидові взаємини та структуру спільнот певного

виду), то предмет цієї науки – реальні, дійсні норми поведінки,

структуру спільнот – я називаю ЕТИКОЮ – за аналогією до пари

термінів “психологія” (наука) – “психіка” (її предмет). Отже,

суспільствознавство, всі суспільні науки – це етологія виду homo

sapiens, а його етика – це всі реальні явища взаємодії між людьми:

родина, звичаї, держава, політика, війни тощо. А відображення етики

у свідомості членів спільноти називаю мораллю, розрізняючи мораль

ідеальну (як особа уявляє “правильні” взаємини) і прагматичну (як

вона вважає потрібним діяти у реальних ситуаціях) – саме ця остання

визначає реальну поведінку людини (етику). Гірше з “екологією”, тут

одним терміном називаємо й науку і її предмет (який, за аналогією,

мав би називатися “екіка”9)

. “Симбіоз” буквально означає

“співжиття”. Розрізняють симбіоз мутуалістичний (взаємно

корисний), або мутуалізм – і симбіоз паразитичний (одному користь

іншому шкода). Тут перший називаємо просто симбіоз, другий –

паразитизм.

З. Фройд, а за ним наш М. Амосов твердять, що хижацтво,

аґресивність є в людській природі (“Мавпа стала людиною, коли

напилась крові” – формулює один з персонасонажів Л. Дилова), що

так було, так є й так буде10

. З другого боку відомо, що людський рід

(homo) існує близько 6 мільйонів років. Якби предки від самого

початку жили так, як ми останні кілька тисячоріч, то нас просто не

було б: кінець світу настав би вже давно11

.

2. Переказ про Золотий Вік

Стародавні греки переказували міф, що колись був Золотий Вік,

за якого люди не знали крадіжок, брехні, розбою, війн – взагалі

9 Доктор географічних наук Володимир Михайлович Пащенко слушно радить замість “екологічна” казати “криза довкілля”. 10 Ю. І. Сємьонов (Предпосылки становления человеческого общества – История первобытного общества, М., Наука, 1983, с. 228-292) наполягає, що “передлюди” були хижаками, (Хоч визнає, що “більшу частину їхнього раціону становила рослинна їжа” – с. с. 255, 289). Щоб виправдати сучасних хижаків? 11 А так прогностика (Напр., Донесла Х. Медоуз, Денис Л. Медоуз, Йорген Рандерс, За пределами роста, Москва, “Прогресс”–“Пангея”, 1994) вказувала кінець світу між 2000 та 2200 рр., а ми спостерігаємо його початок з 1990 р.

24

жодного зла12

. Нас вчили, що це була мрія рабів про щасливе

майбутнє. Протягом віків люди часом згадували про цей міф. Шістсот

років тому Джон Лідґейт (1370–1440), монах-бенедиктинець, згадував

так:

Золотий вік

Всіх злодіїв справедливість

Рівно грізно покарала,

Хабарі й брехню від суддів

І доносіїв забрала,

Кривосвідків не пускала

В жодне місто, бо порядність

Мала скрізь тоді всевладність.

В Золотому тому світі

Добро й пострах були в шані;

Ладен був добро творити,

Хто в заможному жив стані;

Хто просив притулку на ніч –

То приймали, бо порядність

Мала скрізь тоді всевладність.

Крамарі по чесній мірі

Все купляли й продавали,

І без огріхів, повірте,

Всі поля тоді орали,

В праці лінощів не знали,

В міру їли, бо порядність

Мала скрізь тоді всевладність

В зайвий одяг не вдягались,

Кожний стан свої мав строї,

То принцеси відрізнялись

Там від людності простої.

12 «…Запрошує Зевс Прометея й наказує йому населити Землю звичайними тваринами, які за своїми думками були б найближчими богам, а тіло їхнє має бути ніжним, прямим і відповідно помірним; в них має бути привітливий погляд, спритні руки й тверда хода. Отже послухався Прометей Зевса, створює людей та й заселяє ними Землю. Коли вони одержали буття, то не лихою виявилася їхня доля; бо їжу їм щедро надавала земля; були. в них луки соковиті, гори кучеряві та плодів удосталь – все, що земля охоче постачає, поки її ще не порушили орачі.

Мавки надавали їм чисті криниці й прозорі ріки, всякої вологи доволі й невичерпні джерела… Не було їм за що сперечатися, бо всього було досить… (розповідають) про життя без війн, без зброї, про життя мирне, без чвар, здорове, яке не знало злиднів». (Максим Тирський, І ст.. н.е. – Антология кинизма, издание подготовил И. М. Нахов, М., Наука, 1984, с. 348).

25

Не було хвальби пустої

Між негідних, бо порядність

Мала скрізь тоді всевладність.

Дуже довго не тьмяніло

Злото щире того ладу,

Поки доля не судила,

Щоб Сатурн утратив владу.

А тоді Юпітер радо

Вигнав батька, бо порядність

Загубила повновладність.

Через двісті років Джозеф Гол (1574–1656), семінарист духовної

семінарії, якому тоді не було ще сімнадцяти років, пише:

Золотий вік

Був час, і час той звався Золотим.

Тепер старий, світ був ще молодим.

Сатурн сумирний булаву тримав

Лиш олив‟яну – іншої не мав.

Гордині ще на світі не було

(Від неї, як відомо, всяке зло).

Як наступав осінній листопад

Голодний предок був кислицям рад,

І з дуба жодний жолудь не зваливсь,

Щоб хтось за нього з кимось не побивсь.

А хто мав надто вишуканий смак,

Тому за ласощі сирий був рак.

Шипшину споживали, терен, глід,

Росу з листка злизав – скінчив обід.

Чи буковий горіх, а чи каштан –

Не вимагав закон, не брав ні пан,

Ні королівський двір на царський харч,

На сріблі страв не подавали, бач:

Король – той з череп‟яних споживав,

А простолюд – то з пригорщі хлебтав.

Щоб пити – не пивниця, а струмок,

І жодних тобі заздрісних думок.

Ніхто не скарживсь: недолив шинкар,

Або води шубовснув у пугар.

Трон був – трава під дубом в холодку,

26

А спали під кущами на боку.

Ніхто не прагнув кращого тоді,

Прийдешній не тривожився біді.

Ходили в тім, у чім прийшли на світ:

Їх не страшив ні холод, ані встид.

Крім того, що люди пам‟ятали про Золотий вік, я ще хочу звернути

увагу на те, що люди судили про інший час та інше суспільство за

власними мірками: в цих авторів ми знаходимо голод і бійки, принцес

і простолюд, злодіїв і суддів – люди не мислили собі світу без зла13

.

Подібно до цього нас вчили, що первісні люди жили в злиднях, були

темні та неосвічені, – бо за нашого часу більшість живе у злиднях, бо

в нас багато темних і неосвічених. Нас вчили, що докласове

суспільство було примітивним, що поділ на рабів і рабовласників був

благом, бо дав рабовласникам дозвілля для занять наукою,

мистецтвом, тощо. А, може, був Золотий Вік насправді?

3. Слово науці.

3.1. Другий закон термодинаміки в теорії інформації

формулюється так: У жодній інформаційній системі кількість

інформації на виході не може бути більшою, ніж на вході. А оскільки

це – закон природи, то він має силу стосовно будь-якої інформаційної

системи – і такої, як фольклор. Отже, все, що є у міфах «на виході», –

це все було «на вході», в дійсності: велетні були казкою, поки не

знайшли кістяк гігантопітека, Троя була міфом, поки Шліман її не

розкопав…

3.2. Золотий вік – археологічний факт

Так само Золотий вік був міфом, аж поки десь років 50 тому не

переконались, що в V–VI тисячоріччях до н.е. на всьому

Балканському півострові – щільність населення майже така, як зараз:

село від села видно; на смітниках черепки посуду художнього, який

тепер хіба в музеях; бронзові вироби, добування мідної руди

відкритим способом з рекультивацією кар‟єрів (у нас здебільшого

лише балачки про рекультивацію). А потім, десь з середини чи з

кінця ІІІ тисячоріччя до н. е. – куди все поділося: метал виробляти не

13 «Кожна ґенерація схильна уявляти історію згідно зі своїми недовговічними шаблонами мислення». (Тойнбі, т. 1, с. 198).

27

вміють, горщики – грубі, товстостінні14

... Археолог кінчає це своє

повідомлення таким міркуванням: ми вважали проґрес процесом

однонаправленим, тут – явний реґрес; доведеться переглянути деякі

наші концепції.

А справді: чому настало здичавіння?

3.3. Слово природознавству

Для пояснення викладених фактів пропонується гіпотеза, яка

потребує звернутись до біології.

Свого часу Т. Лисенко у дискусії з академіком М. М. Сємьоновим у

журналі «Вопросы философии» заявив: не пущу хімію в біологію, бо

нічого в ній не розумію. Так і наші діячі суспільних наук15

(про яких

ще під час першої – хрущовської – відлиги один фізик кинув репліку:

«Хіба це науковці? Це ж колишні служителі культу!») не пускали в

суспільствознавство біологію, бо, мовляв, у них діють різні закони.

Але світ – єдиний і нічого не знає про те, як ми поділили наші знання

на науки. Ще Енґельс передбачав, що колись буде одна наука, яка

об‟єднає природознавство й суспільствознавство. Тепер ця думка

дедалі ширший прокладає собі шлях – згадаємо тут шведського

дослідника Яна Ліндблата (Человек – ты, я и первозданный, М.,

Прогресс, 1991), пострадянського автора, який називає себе

марксистом, А. Ґріффена (Диалектика общественного развития, Киев,

Наукова Думка, 1994), які розглядають людину як біологічну істоту.

3. 3.1. Екологія приматів

Примати (всі, в кого є руки) у природних біоценозах – такі самі

симбіонти до плодових рослин, як бджоли – до квіткових: там

рослина «платить» нектаром за запилення, тут – м‟якушем за

рознесення насіння, це – симбіоз, взаємодопомога. В меню шимпанзе

78% – плоди. Вивчення зубів наших предків, що жили 2 млн. років

тому показало, що й вони харчувались овочами (Ліндблат). За такого

харчування екологічна криза не виникне. (Я одного разу, з‟ївши

грушу, посіяв зернятка, виростив з них грушу, яка родила

найсмачніші груші в моєму cадку, поки не загинула від Чорнобиля.

Це був наочний приклад симбіотичної взаємодії примат – плодова

рослина).

14 Як порцеляновий посуд у сучасних київських не-елітних магазинах у порівнянні з перед-ґлобалізаційним. 15 І не тільки наші: «Цивілізації – це реальності виду, непідвладного законам біології». Тойнбі, т. 1, с. 249.

28

3.3.2. Що є Добро Ще перед ґлобалізацією в журналі «Знание – сила» один

природознавець, полемізуючи з реліґійними уявленнями про джерело

добра, шукав добро у природі, й «знайшов», що добро в природі –

збереження виду. Нічого подібного. У природі суб‟єктом життя є не

особина, не вид, а біоценоз – система, що забезпечує життя всіх

об‟єднаних нею видів серед неживої природи. І добро з погляду

природознавства – не те, що відповідає інтересам особини

(відповідно, у суспільстві – “права особистості”), чи виду (відповідно

– раси, нації, класу), а те, що сприяє збереженню біоценозу (для

людства – цілої біосфери).

В Европі, яка вже кілька тисячоріч живе під владою хижаків-

розбійників (військової влади16

), всі, я вже казав, від Фройда до

Амосова, вважають, що хижацтво – це в людській природі (лікарі,

виховані в цій культурі, що вважають патологію – нормою).

Аж один Альберт Швейцер додумався, що це не так. В нас його

знають як лікаря в Африці, що влаштував там лікарню для місцевих

мешканців. Крім того він – доктор богословія, був пастором.

Переконавшись, що проповідями багато добра не зробиш (а я, каюсь,

зараз, пишучи цю статтю, теж «проповідую»; невже теж – марно?),

він закінчив медичний факультет, вирішив влаштувати лікарню для

чорних, щоб замолювати гріхи білих колонізаторів-християн. Гроші

на ту лікарню заробляв даючи сольні органні концерти по всій Европі

– різнобічно обдарована людина. Та коли його на схилі літ спитали,

щό він уважає найважливішим з того, що зробив, він відповів:

«Філософську істину, яку я називаю Благоговіння Перед Життям і

формулюю так: я є життя, яке хоче жити, серед інших життів, які так

само хочуть жити».

Бачте, як трудно формулює ідею симбіозу цей винятковий

европеєць. В Індії, де ще зберігаються рештки понять і звичаїв

Золотого Віку, ідея симбіозу перебуває на побутовому рівні.

Радянський етнограф Н. Ґусєва (Многоликая Индия, М., 1980),

переночувавши першу ніч у домі індійців, поскаржилась, що якісь

комахи заважали їй спати. Й запропонувала потруїти їх дустом.

Господарі були шоковані:

– Як! Вони ж теж тут живуть!

16 «Суспільний устрій країн сучасної Европи бере початок з розподілу власності, який був наслідком... завоювання й насильства». Дж. С. Милль (1806–73), Основы политической экономии, М., Прогресс, 1980, с. 349.

29

Бачте, як просто. Індійці ще пам‟ятають той час, коли люди були

людьми.

3.4. Як жили (й живуть) люди-симбіонти

Як же жили люди ті мільйони років, коли ще були симбіонтами?

Енґельс вчить, що люди почали працювати з нужди, щоб здобути

їжу. Їм треба було спілкуватись, то вони навчились думати, говорити,

в них виріс мозок... Насправді, ми знаємо, будова тіла будь-якого

виду визначається генами, тобто структурою молекул, на яку можна

впливати хемічно, а від потреб не залежить. У Енґельса це –

пережиток ламаркізму (Ламарк уважав, що в жирафи шия виросла

тому, що їй треба було діставати листя з дерева). За часів Енґельса

наука ще не знала багато з того, що ми знаємо тепер. Наприклад, ми

знаємо, що тасадаї – плем‟я на Філіпінах, яке до другої половини

ХХ ст. нікого не бачило (і його ніхто не бачив і не «цивілізував»), не

потребує праці в нашому розумінні: природа дає житло з водогоном

(суха, чиста печера з джерелом і струмочком), теплό (там – тропіки),

їжу (їхній ліс багатший на плоди, ніж мій садок). Скільки вони себе

пам‟ятають – ніхто не відходив від дому далі, ніж можна за день

пройти туди й назад. Вони не вимерли й не перенаселилися. Єдина

праця, яка їм лишається – збір врожаю, тому в них працюють тільки

дорослі чоловіки по дві-три години щодня. Решта часу йде на

людське спілкування, спостереження природи, художню творчість.

Американський економіст назвав їх найбагатшою нацією ХХ

сторіччя: відомо бо, що справжнє багатство – дозвілля й інша

людина, все інше – лише засіб... Коли дослідники з манільського

інституту етнографії приїхали до тасадаїв, то вирішили зробити

подарунок вождеві. Виявилося, що такого нема: коли люди не

займаються розбоєм, їм начальство – ні до чого. Етнографи самі

«обрали вождя»: спостерегли чоловіка (середнього віку, холостяка – в

той час там жінок всім не вистачило), з яким одноплемінники

найчастіше радились. І подарували йому ножа й електричний

ліхтарик. Ніж він оцінив: тасадаї їдять серед іншого цукрову

тростину, з ножем – зручніше. А ліхтарик другого дня повернув.

Етнографи не зрозуміли: ліхтарик – справний, чому «вождь» не

задоволений?

Він підніс до засвіченого ліхтарика пучок сухої трави: від цього

вогню не займається.

– Ця річ не для того, щоб запалювати, а щоб освітлювати.

30

– Дякую, я й так бачу.

– Та не зараз, а вночі, коли темно.

– Вночі люди сплять.

Ми маємо багато зайвого: світло уночі; щось, що несе нас, як вітер,

за тридев‟ять земель; щось, що здатне нас усіх ураз убити. Позбавили

себе необхідного: чистого повітря, чистої води, чистої їжі, чистої

совісті, чистого спокою, дозвілля для людського спілкування...

Вже після війни (Другої світової) Луіс Лікі викопав кості людей

(homo habіlіs), які жили два мільйони років тому17

. Чому ми

називаємо їх людьми? Досі вважалося, що людина – це тварина, яка

виробляє знаряддя. Тому людськими називали ті знахідки, де поруч з

кістками знайдено кам‟яні знаряддя. А якщо у викопних приматів

кам‟яних знарядь нема (хоч, може, були дерев‟яні, які не збереглися),

то їх звуть мавпами. Але ж кістяки «останніх мавп» (австралопітеків)

не відрізняються від кістяків «перших людей» (homo habіlіs)18

. У

сучасній Австралії є племена, які не виробляють знарядь ні з каменю

ні з кості. Єдине, чим вони користуються, – дерево, і то в

найпростішій формі: палиця, паличка, уламок (інструменту

деревообробного нема). А вони – люди! В них дивовижна педагогіка,

в їхніх переказах (писемності нема) – досить точні описи морських

істот, хоч живуть вони зараз у пустелі (білі колонізатори-християни

загнали), де навіть річки нема; в них цікавий живопис (на пласких

каменях рослинними й мінеральними фарбами,) в них є

театралізовані дійства (як наше «водіння кози»), є навіть

«професійний актор»: чоловік з пошкодженою ногою, не здатний

виходити стільки, скільки треба в пустелі для добування їжі, – його

годують, бо він краще за інших зображує персонажів їхнього

«вертепу». І є машина – з уламків, паличок і жилки – для добування

вогню.

Як саме виникла людина – ми поки що не знаємо. Але виникла

вона такою, якою створила її мутація генів19

(або, як каже Приґожін,

самоорганізація незворотних процесів), – предки давно вже були не

дурнішими від нас. І не від нужди, не від вимушеної нуждою праці

вони порозумнішали, а навпаки: тільки тому, що від природи вони

були до того здібні, мали вдачу допитливу й творчу, – вони стали

17 У 2001 р. Мері Лікі знайшла рештки людей, яким 3,5 млн. років (Радіо). 18 «"Человек умелый" ничем особенным не выделяется среди… австралопитековых». Г. Лазуков. Природа и древний человек.М. Мысль".1981, с. 30. 19 Можливо, під дією радіоактивного випромінювання уранової руди в єдиному місці на Землі на півдні Африки.

31

розвивати мистецтво, вивчати навколишній світ, створювати

рукотворні речі... Маючи у своєму розпорядженні мільйони років –

без війн, без податків, без грабіжників – люди, очевидно, знали й

уміли багато такого, чого ми не знаємо й не вміємо.

3.5. Культура Золотого віку.

Досі ми не знаємо, як клали плити Баальбеку (три по близько 750 тон,

одна – десь 1,5-2 тис. тон). Сучасною технікою такий моноліт не

підняти. В документальному фільмі про будівництво Асуанської

гідроелектростанції на Нілі показано, як давній храм переносили з

зони затоплення водосховищем: суцільні кам‟яні колони, щоб

перевезти, розпилювали. А єгиптяни ж їх свого часу й привезли й

поставили. В одній з китайських гробниць знайшли інкрустований

столик. Частину інкрустацій викладено алюмінієм (алюміній без

допомоги електролізу вперше одержано в ФРН на початку 80-х років

ХХ сторіччя). На Близькому Сході знайдено позолочені прикраси з

тонким шаром золота, який не можна нанести інакше, як

електролізом, там-таки знайдено посуд, який, найімовірніше, був від

ґальванічних елементів. В Єгипті в підземеллях пірамід є яскраві

кольорові картини, щоб їх малювати, треба було світла – жодних

слідів кіптяви від смолоскипів, свічок чи каганців не виявлено20

. Ми

знаємо три космічні цикли: 24 години – обертання Землі навколо осі,

29 діб 12 годин 44 хвилини – обертання Місяця навколо Землі, рік –

обертання Землі довкола Сонця. Єгиптяни знали повороти сузір‟їв

тривалістю 1460 років. Скільки разів по 1460 років треба провадити

астрономічні спостереження, щоб, прочитавши записи, помітити

закономірність: розташування певних сузір‟їв повторюється кожні

1460 років? Великий цикл майя становив 374 440 земних років,

вавилонський Великий Рік – 432 000. Оце «примітивне суспільство»!

3.6. Технологія кам’яного віку

Ми не маємо жодного уявлення про технологію тих часів.

Припускають, що продуктивність праці була дуже низькою, що

великі споруди можна було створити тільки з початком рабства –

використовуючи працю великої кількості рабів. У Тихому океані є

невеликий острів Рапа Нуї, що його завойовники-християни

охрестили Острів Пасхи. Білі прибульці застали там тубільців з дуже

примітивною культурою. Але на узбережжі острова стоїть велика

20 Р.Фурдуй («Неизведанные миры», 2001, № 5) тлумачить рисунки з храму в Єгипті як схему ґазорозрядної електролампи.

32

кількість велетенських скульптур у формі, що нагадує деякі наші

пам‟ятники: масивні колони, зверху – великі людські голови (які

відрізняються штучно витягнутими довгими вушними мочками).

Далеко від берега є покинуті каменоломні з лежачими кам‟яними

велетнями й початими роботами: у прямовисній скельній стіні

розпочаті різьблення скульптур у лежачому положенні. Тубільці

казали завойовникам, що не знають, хто робив скульптури. А на

запитання, як їх транспортували до берега, відповідали, мовляв, самі

прийшли. Один чеський інженер зробив такого ж розміру

залізобетонну людську фіґуру, яка “ходила” з допомогою

прикріплених до плечей канатів і бригади студентів-добровільців,

переставляючи ноги, як циркуль. Автор винаходу казав, що

змоделював, як ходили велетні Рапа Нуї. Але ж у них ніг нема...

Норвезький дослідник Тур Хейєрдал (“Подорож на КонТікі”)

завоював довіру тубільців, і йому вони розповіли, що спершу на

острові жили довговухі, які все те робили, пізніше прибули

примітивні коротковухі й якийсь час ті й другі співіснували,

нарешті між ними виникла війна, й довговухих було знищено

крім кількох змішаних родин. І ті кілька родин триста років

підпільно зберігали вміння предків, виробляли моделі човнів,

скульптур, тощо; показали йому печеру-“музей”, і як ручними

кам‟яними рубилами (загострений камінь без дерев‟яного

держака) різьбити в скелі скульптуру (кам‟яне знаряддя об

камінь швидко тупиться, часто треба гострити; Хейєрдал

дивувався: “Як мені – олівець ножиком: кілька ударів рубила об

рубило – і кінчики гострі”). Мене вразило інше: жодних

фахових скульпторів, cтали в ряд вздовж недоробленого велетня

й гуртом продовжили перервану кілька сторіч тому роботу. “А

як на берег?” “Запросити два села коротковухих” – колишні

вороги під новими завойовниками живуть мирно (як українці з

поляками під сталінською Москвою). Сплели з трави

товстелезний довжелезний канат, як мурахи тягнуть великого

жука, велетень не пішов, а поїхав лежачи. “А поставити?” До

голови лежачого приставили підходящий камінь, під голову

підсунули кінець довгої деревини-важеля, стали в ряд (заднім,

щоб ухопитися, довелося стрибати), натиснули – голова трохи

піднялась, двоє підсунули під неї плескаті камінці. Повторили.

“Отак і далі”.

33

А якої технології вимагали архітектура й монументальне

мистецтво кам‟яного віку, що їх застали – і зруйнували! – европейські

християнські antihomo в доколумбовій Америці?

3.7. Праця – свято

Приступаючи до різьблення статуї люди заспівали. Й рубали

камінь в ритмі пісні. (Правда, дуже швидко понабивали водянки на

долонях, припинили працю, вибачилися: “Триста років не

тренувалися”).

Перед транспортуванням велетня Хейєрдал за порадою тубільців

виставив кілька ящиків кока-коли, до схід Сонця танцювали й

співали, з першим променем узялися за канат (правда, він скоро

обірвався: триста років таких не плели).

(Ми в селі, 1941 р. навпаки: до заходу Сонця сінокóсили чи

жниварили, йшли додому вечеряти, а вже потім співали; бо в

обід наїдалися “од пуза” борщу з м‟ясом, а потім годину-півтори

спали – йшли з роботи свіжими21

.

Сталін22

, винищивши у 33-му мільйони українських селян,

21 У 1941 р. оплата праці була така: вранці я одержував аванс – кіло пшеничного хліба. В обід годували безоплатно й неміряно – поки всі не наїдались. Я ще й ховав у торбу один-два шматки м‟яса розміром майже як кулак з борщу на вечерю. Часом ще варили галушки на полудник десь під кінець дня. До остаточної розплати колгосп у 1941-му не дожив. 22 Сталін Йосип (Спочатку Сосо Джуґашвілі,1879 – 1953), позашлюбний син (груз. набічварі) купця 2-ї ґільдії Якова Еґнаташвілі з м. Ґорі й молденької сільської дівчини Катерини (Кето), яку вагітною видав заміж за сільського шевця Бесо Джуґашвілі, сумнозвісного п‟яницю й жорстокого забіяку, якому купив шевську майстерню в Ґорі, і який незабаром загинув у п‟яній бійці, але встиг жорстокими бійками з самого малечку виховати в гостро обдарованого хлопця жорстоку злостивість і мстивість. Деякий час Сосо вчився (мабуть, коштом купця) в духовній семінарії, де виявив харизматичність – оточив себе групою слухняних хлопців, які били інших за його вказівкою. Знущався з учителів жорстокими витівками. Але семінарії не кінчив – чи то не стерпівши його витівок вигнали, чи будучи жадібним вибрав коротший шлях до збагачення – «ведмежатником» (майстром виламування сейфів). Від семінарії в нього лишилась хіба спритність казуїстики: вміння доводити хибні або сумнівні положення у суперечці, крутійство. Завербований пiд час вiдбуття покарання царською охранкою й направлений спочатку в грузинську партiю меншовикiв, потiм – у партiю росiйських бiльшовикiв, у якiй дослужився до члена ЦК, пiд час революцiї – наркома у справах нацiональностей, а пiсля громадянської вiйни – генерального секретаря ЦК, після смерті Лєніна під приводом «лєнінського набору» змінив соціальний склад партії (Перед революцією в підпільну йшли ризикуючі за ідею, таких було мало, а в правлячу – кар‟єристи, зокрема з «колишніх». Їх набрали масово, Сталіну – забезпечена більшість.), зумiв поставити своїх людей на ключовi пости, зняв майже всiх дiячiв "лєнiнської ґвардiї", а потiм знищив бiльшiсть з них у неоголошенiй громадянськiй вiйнi за реставрацiю iмперiї.

Пiсля сталiнської реставрацiї iмперiї полiтика останньої стала типово iмперською: економiчна – рабовласницька, нацiональна – тюрма народiв, зовнiшня – загарбницька, колонiальна. Рабовласництво звалось "соцiалiзмом", колонiалiзм – "дружбою народiв", iмперiя – "союзом республiк", загарбницькi вiйни –"виконанням iнтернацiонального обов'язку", а сама деспотiя – то "диктатурою пролетарiату", то "всенародною державою", то навiть "соцiалiстичною демократiєю".

34

перед війною, у 1935-40 роках для зменшення числа власівців-

перебіжчиків під час майбутньої війни різко знизив рівень

пограбування села, тимчасово скасував уведену Святим церкви

Московського патріархату) Миколою ІІ Кривавим підчас світової

війни, у 1916 р. й скасовану Лєніном при переході до Непу й

фактично відновлену Сталіном продразвьорстку23

й велике

машинізоване господарство показало свої переваги. Колгосп годував

селянина, й селянин працював, як звично в українській (від

трипільців) хліборобській культурі: старанно, охайно, не

надриваючись.

А після війни, у 1946-му, Сталін продовжив геноцид українців, а

його спадкоємці завершили у 90-тих, 2000-них24

.

У провалі радянського с/г винні не колгоспи25

, а пограбування села

відновленою Сталіном імперією26

, сваволею й додатковим

пограбуванням райкомів і обкомів. І приватна власність – не

порятунок: з Австро-Угорської імперії, за приватної власності, селяни

тікали так само, або й більше, ніж зараз з «незалежної» України27

).

3.8. Мистецтво – вільне й професійне

На Рапа Нуї всі виявилися скульпторами. У нас у селі всі жінки

володіли художньою вишивкою. На вулиці старші дівчатка вчили

Першим наслiдком пакту Молотова-Рiббентропа був спiльний напад Німеччини й

Московської держави на Польщу, пактом Молотова-Рiббентропа почалася Друга свiтова вiйна, палiями її рiвною мiрою є обидва союзники – Гiтлер i Сталiн, гiтлерiвський райх i сталiнська iмперiя, Нiмеччина й Союз Радянських Соцiалiстичних Республiк. Обидва деспоти уникли суду за цей злочин (хоч i рiзними способами). Але морально засуджувати маємо однаково обох.

Узявши все, що міг, з допомогою Гітлера, Сталін перекинувся до переможців і став одним з переможців. (Детальніше – див. «Розбудова держави», 1995, № 4, «Підпільний імператор і його війна»). 23 Примусове відбирання продуктів у селян. 24 «Когда-то жителей в Украине было 52 млн., сейчас где-то чуть больше 46… По прогнозам к 2050 году украинцы исчезнут как нация». О. Яинев. Правда или ложь о киевской недвижимости в смутное время кризиса. – Адвокат консультирует, 2008, № 2. 25 В Ізраїлі склалося кооперативне с/г – кібуци (які, як повідомив журналіст Станіслав Бондаренко у “Літературній Україні» 19.08.10 с. 7, «скопійовані з махновських сільгосп-комун», й мошани –, і в напівпустельному кліматі, застосовуючи найефективніші технології, воно забезпечує населення харчами майже повністю. Імпортується лише зерно, м‟ясо й цукор, але цей імпорт перекривається с/г експортом. Чоловік, що переїхав туди у 20-х роках, розказував (у 50-х), що тоді там картопля була дорожча від апельсинів (як у нас тепер помідори від бананів), а вже тоді, як він від‟їздив туристом на колишню батьківщину (СРСР), на вулицях в кіосках можна пальцем показати, з яких саме морквин ти хочеш соку, й автомат їх помиє, перемеле й вичавить тобі сік – все в тебе перед очима. 26 Співробітник Держплану УРСР розказував: підраховано: щоб господарство вижило, треба залишати йому не менше, ніж 8% (!) продукції. Не залишали. 27 З 5 – 7 млн. українців, що перебувають за кордоном, у Росії 2 млн.

35

меншеньких. (Держава не забула використати: створили артіль, за

копійки молодиці вишивали, за валюту йшло в Канаду).

І співали в селі всі. Завжди, коли не робили тяжкої роботи, не їли й

не розмовляли28

. Улітку щовечора на вулицях – багатоголосі хори:

кожен сам знаходив місце своєму голосові – творилася гармонія.

Виділялися солісти: один заспівував (казали “починав”) інші (високі

голоси) – “виводили” на тлі хору.

Одна дослідниця-етнограф згадує: записуючи в селі пісні, вони

були вражені чудовою партитурою багатоголосого хору. Хотіли

спробувати записати партитуру, яка сподобалася, й після "концерту"

попросили повторити (диктофонів ще не було). Молодиці вже

"наспівались" і відмовлялися. Нарешті їх умовили. Вони повторили…

з іншою досконалою партитурою: не той настрій! Це – справжня

творчість. А професійне мистецтво виникло для розваги панівних

паразитів, як паразити другого порядку29

, непродуктивний прошарок.

Хорист-професіонал повторює щоразу те саме під командою

дресирувальника-дириґента, подавляючи власний настрій – для

заробітку. (У КПІ за мого часу вчився такий Наконечний. Мав

чудовий тенор. Питáли:

– Чому не пішов у консерваторію?

– Батько казав, щоб я заробляв чесною працею).

До чого дійшло професійне мистецтво – бачимо потворні “твори”

художників (особливо боляче за дітей, для яких ілюструють сучасні

дитячі книжки: образливі карикатури на людей (щоб змалку навчити

їх зневажати людей і самих себе,

сприймати як належне, коли їх не поважають); зображення

протиприродних потвор – свідчення відчуження людини від

природи); чуємо сучасну “музику”.

В Індії поставили такий дослід. В одній місцевості виділили чотири

однакові пóля з однаковим ґрунтом на такій відстані одне від одного,

28 В сибірському металургійному інституті, у 1943-4 учбовому році я дуже любив креслити епюри з начертальної геометрії. Зал відкрито до 24-00, тепло, світло, креслю – й за звичкою заспівав. Заборонили. На початку шістдесятих у автобусі з Сталінґраду в Набєрєжниє Челни хлопці заспівали українських пісень (я до них приєднався). Закінчивши співати, вони почали вибачатися (!). Я так вибачався б, якби мусив зайти в автобус без штанів… 29 Взагалі в антагоністичному суспільстві класів всього два: продуктивний і паразитичний (хоч між ними, тому що всі межі між нашими класифікаційними підрозділами відносні, не різкі, то в дійсності між ними є такий суспільний прошарок людей, «менеджери», керівники виробництва, який, з одного боку, за функцією – продуктивний, а з другого, за рівнем проживання, за інтересами – паразитичний, експлуататорський); мати моя казала: всі люди, скільки їх було, є й буде, поділяються на два й тільки два різновиди: добродіїв – тих, що віддають людям більше, ніж одержують (пізніше у Бернарда Шоу вичитав дослівно таке визначення поняття «джентльмен»), і злодіїв, тих що – навпаки. У кожному – своя ієрархія й розподіл за родом діяльності.

36

щоб з одного на інше нічого не було чути, засіяли однією культурою.

На одному весь час звучала індійська народна музика, на другому –

европейська класика, на третьому – сучасна. Четверте – контрольне,

тихе. Урожай на перших двох кращий, ніж на контрольному, на

третьому – гірший. Отже фізичні звукові коливання у перших двох

випадках сприяють живому, а у третьому – шкодять (на

молекулярному рівні)30

. Коровам дають відповідну музику для

збільшення надоїв. А людям? Ще в добу програвачів-радіол з

платівками й голками в США найбільше купували платівок з

класикою, а конґрес ухвалив закон про фінансування пропаґанди

джазу... за кордоном! “Музична зброя”?31

А кіно? А теле? Злочинність, насильство, розпуста...

А видовищний професійний спорт? Безкровні (не завжди)

ґладіатори...

3. 9. Світогляд людей Золотого Віку

3.9.1 . Міф багатобожжя

– Хто такий Ярило?– питаю у високоосвіченого

комп‟ютерника.

– Бог Сонця.

– А “Топтыгин

” у Нєкрасова – бог ведмедя чи ім‟я ведмедя?

– ?

У мовах так званих “відсталих” народів, що зберегли дуже давні

форми культури, є назви окремих видів дерев, аналогічні нашим

“дуб” чи “ялина”. Але в них нема поняття “дерево”. Бо “дерево

взагалі” в природі не існує. Це – абстракція. Здається, у Геґеля, є

згадка, що можна їсти моркву чи огірок, але неможливо їсти “овоч”.

Поняття “бог” – дуже високий рівень абстракції. Єдинобожжя

з‟явилося після того, як виникла монархія в іудеїв. “Бог” –

ідеалізований володар.

30 Випадок поставив подібний дослід на мені. Грав у пінґ-понґ (настільний теніс) на свіжому повітрі. Рухатися було трудно – наче увесь занурений у якесь середовище з в‟язкістю, проміжною між в‟язкістю повітря й в‟язкісстю води. Відчував велике напруження. Кулька не слухалася. Над площадкою гриміли децибели американської антимузики (хоч до ґлобалізації було ще років 5-10, нас уже привчали). І раптом стало легко. Я думав тільки про те, куди послати кульку. А руки-ноги самі знали, що для цього робити. Хоч на магнітофоні крутилася та сама американська бобіна. Хор канадських українців без музичного супроводу виконував пісні – народні, стрілецькі, українських радянських композиторів. Я тоді ще не знав про індійський дослід і вважав це особистим: звичне – радує й навпаки. Виявилося – не особисте. Почув по радіо: в Англії третину призивників бракують через брак слуху. Від дискотек. 31 А багато сучасних українських композиторів пишуть модну “під західну” музику, а більшість виконавців навіть народні пісні виконують у “західних” ритмах. Панько Куліш вірив і Шевченка переконав: «Наша пісня, наша дума не вмре, не загине» – а зараз у будь-якому людному місці Києва тільки американська анти-музика…А в Криму – російська.

37

Сонце для конкретно мислячої людини – така сама природна

істота, як він сам, як ведмідь, як горобець... Воно живе, поводиться

не так, як інші, але ж і горобець не ходить на чотирьох, а ведмідь не

літає... ”Ярило” – ім‟я (чи одно з імен) цієї істоти. І античні “деус” –

чи то прекрасна Афродита-Венера, чи могутній Зевс-Юпітер – не

більш “боги”, ніж наші Котигорошко, баба Яга чи Кощей

Безсмертний. (До речі. Український казковий фольклор посилено

викидався імперією з системи освіти32

. У мене через дорогу

спеціалізована англійсько-українська з російськими класами школа

№ 172 (Київ, вул. Вільгельма Піка, 30-32). Там стіну в коридорі

розмальовано ілюстраціями до казок – російських і европейських;

правда, після останнього ремонту з‟явилося й 5-6 до українських.

Хоч там нема про Котигорошка, але, може, моє порівняння “як

Котигорошко” щось скаже й комусь з сучасних читачів?)33

.

Вважається, що індійські Веди записано не раніше ІІ тисячоріччя

до н. е. Перед тим передавалися усно. Завойовники-арії проникли в

Індію, імовірно, не раніш, ніж у Европу (друга половина ІІІ тис. р. до

н. е.), а, може, й пізніш. Отже, Веди можуть містити уявлення, які

були перед приходом варварів. Індійський вчений Мадгава (Мadhava)

близько 1350 року нараховував34

16 шкіл давньої індійської

філософії, у двох з них – вайшешіка (від vaіsesa – різноманітність

(атомів)) та санкх‟я (значить те, що й “софія” у “філософії”) навіть

европейські (християнські) перекладачі (від яких черпали відомості

про Веди радянські вчені) не знайшли поняття бога.

У добу Вед панував світогляд (у християнських перекладачів –

“реліґія”), що зветься брахманізм (брахманами в Індії називають

освічених людей індійської культури, люди з европейською освітою –

інтелектуали), в основі якого – вчення про майю (видимий світ

приховує за собою істинно суще, на думку перекладачів – “духовне”).

Тут я мушу відхилитися від переказування Вед у европейських

перекладах і торкнутися особливості перекладу текстів, що містять

терміни, які означають поняття, відсутні у культурі перекладача.

32 Приклад: у 2007 р. видавництво ЗАТ Росмэнпресс видало «Казки для малят» – російські казки «в українському перекладі» (малоросійським суржиком), на ілюстраціях персонажі в російських нарядах (лапті, сарафани…). Людина, вихована на такому чтиві, буде належати до російської культури, навіть якщо вона буде розмовляти не російською, а суржиком. 33 А грецький герой Геракл, прозваний латинянами Геркулесом, – хлопчисько проти нашого Вернигори. Геркулеса всі знаємо. А хто пам‟ятає Вернигору? 34 A. О. Mаковельский, История логики, М., “Наука”, 1967.

38

3.9.2. Відступ: про особливості перекладу текстів, у яких

зустрічаються поняття, яких нема у культурі перекладача Чи могли б, скажімо, Шекспір чи Ньютон перекласти, наприклад,

“трамвай”, “ліфт”, “тролейбус”? Перечитайте “Енеїду”

Котляревського. Там не раз зустрічається перелік страв. Чи зрозуміло

вам, щό їли предки? І як би це міг хтось перекласти будь-якою

мовою?

Свого часу я прийшов до висновку, якого дотримуюся й досі, що

речей у природі нема. Світ – система зі складною мережею підсистем,

які взаємодіють між собою, одні руйнуються, нові будуються. В

системах, з яких складається світ, постійно відбуваються процеси

змін35

. Ми річчю називаємо стадію процесу, зміни за час якої для

нас не істотні. Наприклад, жолудь у мене в дитячих руках – річ,

іграшка. Але він – частина стадії процесу в системі дуб36

. Якщо я

викину цю іграшку в умови, сприятливі для розвитку жолудя, то

наступною стадією буде молодий дубок37

, буде розвиток по спіралі.

35 Якщо світ складено з речей, то, оскільки повсякденний досвід показує, що коли треба, щоб з‟явилася нова річ, треба, щоб хтось її зробив, то й світ мав хтось зробити, створити, потрібен був творець: "...Представить трудно, насколько сложна человеческая клетка… это происходит по строгой программе… Кто же создал… эти программы?.. Эти программы создал Бог... Человек был создан, а не самоорганизовался с "обезьяньим" промежуточным периодом…". (Э. Мулдашев, В поисках Города Богов, т. 1, Трагическое послание Древних. Издательский дом "Нева", Спб., М., 2006, с. 10). Така логіка сотворіння творця. А оскільки він був творець усього, то його нікому було створити чи народити. Отже він мав бути раніш від усього, тобто бути вічним. При цьому випускається з уваги, що виробляючи річ виробник не створює, а перетворює природний ресурс чи продукт попередньої праці у річ з новою споживчою вартістю. Це знав уже Дж. С. Мілль (1806–73): «Ми не можемо створити матерію, але ми можемо змусити її набрати властивості, які перетворять її з безкорисної на корисну» (Дж. С. Милль. Основы политической экономии. М, Прогресс, 1980). Виробнича праця є процес неґентропійний (інформаційний). (Цього не могли знати ні Маркс ні Подолинський, бо тоді ще не було поняття неґентропії, 19.01.07).

А якщо світ є система з мережею підсистем, які знаходяться в процесі постійних змін, перетворень, то й сам він сьогоднішній не може бути нічим іншим, як стадією вічного процесу перетворення. Існує гіпотеза «Першого вибуху», за яку з радістю вхопилася попівщина. Для відповіді на запитання «А що було перед вибухом?» висунули гіпотезу «пульсуючого всесвіту»: енерґія вибуху поступово вичерпується, гравітація починає переважати, вся речовина світу збирається в єдине тіло, і велика щільність викликає новий вибух. Але ж є й гіпотеза, що квазари (нові зірки) – наслідок вибухів «чорних дірок», яких у видимій частині всесвіту багато. То якщо маса речовини в окремій «чорній дірці» достатня для вибуху, то вся маса світової речовини ніколи не зможе зібратися докупи.

Потреба в гіпотезі про Творця світу відпадає. Понад те, у світі, що вічно перетворюється, для нього просто нема місця. Може саме тому християнські перекладачі й не знайшли його в мислителів, які не знаходили речей у природі? 36 Система «ця дитина» – стадія процесу в системі «ця людина», взємодіє з системою «жолудь» – частиною стадії процесу в системі «дуб». 37 За потрібної стадії циклічного процесу в системі «Сонце-Земля» (пори року), що забезпечує потрібну температуру в цій частині системи «географічна оболонка планети Земля» (географічною чи ландшафтною – Энциклопедический словарь, М, 1982 дає ці слова як синоніми – називають верхній шар твердої оболонки – літосфери, гідросферу, нижній шар атмосфери й біосферу з нашою техносферою разом), взаємодія системи

39

Якщо ж система дуб перетнеться з системою лісозаготівельне

підприємство, то наступними стадіями будуть дошки, бруски, столи,

стільці. Наступними можуть стати дрова для печі-“буржуйки” (коли

Москва перекриє ґазовий кран38

чи наші опалювальні системи

остаточно переіржавіють) і попіл – добриво для наступного дуба.

Ось тобі невидима “духовна” суть.

А речі люди називають у залежності від своїх потреб. Для

систематика тваринних видів є річ – людина. Але залежно від віку

розрізняємо: немовлята, дошкільнята, школярі, юнаки, дорослі, літні,

старі.

Є відомі міркування, чи однаково назвати шклянку скляним

циліндром чи посудом для пиття. На уроці геометрії вчитель покаже:

це – циліндр. Для склодува це матер‟ял – скло . А якщо я хочу пити,

мені байдуже, чи він циліндричний чи ґранчастий, скляний чи

паперовий, мені потрібний посуд для пиття.

Ось тобі й «людина – міра всіх речей».

І жодного поняття про «вищість» чи «винятковість» людини у світі

цей античний афоризм не містить. Поняття про людину як «вершину

творення», на користь якої створено решту світу (як і поняття про

панування над природою й єдинобожжя) – винятково іудейська ідея,

нав‟язана европейцям християнством39

і «нежованою проковтнута».

(тобто, без осмислення сприйнята) новітньою культурою – як

західною так і російською. (Те саме про «безплотність на небі»:

просто, люди знали про невагомість у космосі, а перекладач

витлумачив в міру власної культури).

Ці абстрактні, здавалось би далекі від практики міркування лежать

в основі застосованого тут міждисциплінарного системного аналізу.

Жодна система не може бути поясненою сама з себе, без розгляду

системи, в якій та, що нас цікавить, є підсистемою.

«жолудь» з системою «волога» (підсистемою систем «ґрунт» і «гідросфера») приводить до руйнування системи «жолудь», зміни складу речовин у системі «ґрунт» і побудови системи «дубок», що далі розвивається у взаємодії з системами «ґрунт», «атмосфера», «Сонце»… 38 03.03.2008, о 10-й ранку «Газпром» скоротив поставки ґазу в Україну на 25% («ГУ», 04.03.08, с.1). 39 Початково – іудейська секта, заснована прокурором синедріону Савлом (під іменем апостола Павла) для залучення не-іудеїв – інших підкорених Римом народів і рабів для боротьби проти імперії. Підкорене пізніше імперією, християнство стало підступним знаряддям християнських імперіалістів у підкоренні їм інших народів.

40

Якщо розглядати суспільство як «реальність виду, що не підлягає

законам біології» (А. Тойнбі) чи "під соціальним розуміти виключно

лише особливу форму руху матерії, якісно відмінну від біологічної"

(Ю. І. Сємьонов, див. тут § 5, с. 63), то заходимо у глухий кут. Тут

людство розглядаємо як підсистему біосфери, географічної оболонки

планети, системи Сонце–Земля, Сонячної системи, нашої туманності,

космосу – й бачимо, що найбільшу соціальну трагедію викликала

космічна подія – перехід Місяця з довколосонячної орбіти на

довколоземну, який спричинив не лише руйнування на поверхні

Землі, а й зміну взаємодії між Сонцем і планетою – відбивання

значної частини сонячних променів хмарами вулканічного попелу й

водяної пари, що привело до зледеніння й вимирання більшості

людства.

Так само глухий кут – розглядати географічну оболонку як

замкнуту термодинамічну систему, в якій збільшення організованості

в одній її частині (створення людської техносфери) неминуче

викликає зростання ентропії в іншій (руйнування довкілля) – Н.

Ґеорґеску-Роуґен [40], а за ним Г. Дейлі [23] – й на цій підставі

рекомендувати зменшення ресурсоспоживання до розмірів,

обмежених швидкістю природного їх відновлення40

. Насправді

географічна оболонка – відкрита термодинамічна система, вона

одержує від Сонця не лише енерґію, а й неґенропію, щό забезпечило

створення живого з неживого без шкоди для неорганічного складника

земної поверхні й може забезпечити можливість штучного

збільшення продуктивності біосфери з використанням досягнень

сучасних науки й техніки – за значного збільшення використання

вітряної й вітро-водневої енерґії.

А перекладачі, виховані в християнській системі понять, зустрівши

незрозумілий термін, тлумачaть його в міру свого розуміння як щось

“духовне” чи навіть “божествене”. І вчення про майю тлумачать так,

наче давні мислителі вважали реальні речі привидами.

А – подумавши?

Ким треба бути, щоб серйозно, у філософській праці, твердити,

ніби чоловік міг вважати, що камінь, який упав йому на голову, чи

палиця, якою його огріли по спині, йому привиділися?

40 Таке обмеження вимагає між іншим також повного припинення використання викопних палив щонайменше на найближчих 20 мільйонів років, Чи подумав Г. Дейлі., чим їх замінити?

41

3.9.3. Наука Золотого Віку

Вважається, що в Індії у VІ ст. н. е. вже виникла філософія, як

окрема галузь знання. У період ”другого розквіту“ індійської

культури ІV-VІІІ ст. н. е. панувала шістка систем. У ряді

давньоіндійських світоглядних систем европейські перекладачі

виявили, що, на думку древніх, все те, з чого складається світ, має три

основи (“начала”): масу, енерґію, сума яких постійна (це стало відомо

европейцям після Ейнштейна), і “духовне начало”.

З цієї єдності розвивається вся різноманітність світу.

А европейські фізики (див., напр., Л. Бриллюэн, Наука и теория

информации, Физматгиз, М., 1960.) аж у другій половині ХХ ст.

виявили неґентропію як міру здатності до самоорганізації

термодинамічно незворотних процесів. (Саме тому, що з сонячним

промінням на Землю приходить не лише енерґія, а й неґентропія, став

можливим розвиток живого з неживого на планеті, пізніше – наша

техносфера).

То, найімовірніше, те, для чого перекладачі не знайшли іншого

відповідника крім “чогось духовного”, і є неґентропія, відома

індійцям у відомому нам запису в часи середньовічного

християнського обскурантизму в Европі. A, може, в невідомих нам

джерелах – ще перед приходом аріїв?

3.9.4. Ґарантії сталості суспільства

Оскільки Золотий Вік тривав так довго, то повинен був мати

високу сталість. Ця сталість забезпечувалася звичаями (“звичаєве

право”). Звичай – це коли певну дію не ґарантовано Конституцією, за

її невиконання не передбачено Карним кодексом покарання, і силові

органи не контролюють її виконання – а всі її виконують як щось

самозрозуміле – нікому в голову не приходить зробити інакше.

Наприклад, в нас нема закону, а чоловік не подумає зайти в лазні в

жіноче відділення, а жінка – в чоловіче (хоч у Японії миються спільно

– в них так заведено) .

У Києві на вулиці, (точніше – під вулицею, в підземному переході)

я вперше побачив голу людину (жінку) вже після ґлобалізації. Її вів

міліціонер, очевидно вважав її порушником. Але якщо вона

достатньо освічена, то у відділку попросить: “Покажіть мені закон,

який я порушила”. Порушила звичай (хоч у Австралії нудисти

влаштовують у столиці мітинги протесту проти порушення їхніх прав

– директиви бути на сонці вдягненими, щоб не одержати рак шкіри

42

від жорсткого сонячного випромінювання у звязку з руйнуванням

озонового захисного шару в стратосфері промисловими викидами41

).

Але щоб звичаї, здатні забезпечити стійкість суспільства,

виконувалися, треба, щоб усі люди були, за селянською

термінологією, “звичайними”, тобто – відповідно змалечку (після

трьох, каже японський педагог Масару Ібукі, вже пізно) вихованими.

Отже мати повинна працювати вихователькою своєї дитини (сама

повинна бути відповідно вихованою) і одержувати утримання за цю

роботу. Отже, неписаним законом сталого суспільства є категорична

заборона мати дитину, якщо не маєш умов її належно виховати. З

великою силою розповідає про це Шевченко у “Катерині” (я увів би

обов‟язкове вивчення її в школах): навіть рідний батько не

може пробачити42

.

Другою необхідною умовою сталості суспільства є відсутність

у ньому суспільних паразитів. В оповіданні закарпатського

письменника (ім‟я забув) “Злодія впіймали” (варто було б мати його в

шкільних програмах) розповідається, що люди впіймали чоловіка,

який вкрав корову. Все село зібралося на допит. Він розповів, що в

нього за несплату податків конфіскували корову, а дітей годувати

треба, то він не знайшов іншої ради для себе. Зрозуміло, що винен не

він, а цісарський уряд.

Селяни співчували йому. Але скарали на смерть, як велить звичай.

(А правителі Західної Европи захистили священне право

особистості паразита на довічне паразитування на суспільстві:

41 Згідно ВООЗ у світі гинуть річно від цього 60 тис. чол. «ГУ» 04.06.06.

42 Монополістичні системи, як московська державно-монополістична так і американська корпоративно-монополістична, (свого часу їхню тотожність доводив голова англіканської церкви, настоятель Кентерберійського собору Х‟юлет Джонсон у його «Християни й комунізм»: московське державне господарство – просто найбільша корпорація), цілеспрямовано руйнували родину: робітник без родини, без тилу більше залежить від працедавця, незаміжні жінки – найдешевша робоча сила (хоч там і там є закони проти дискримінації жінок). Коли мій, нині покійний, Сашко був у повзунковій групі ясел (мати працювала), я часом там чергував. Санітарні норми забороняють присутність там стороннім, але двоє – вихователька й няня – ледве встигають витирати їм задниці, а витирати носи вже бракує часу, тому вони раді, коли хтось з батьків приходить на допомогу. Чого ті повзунки могли навчитися один від одного?

У США для знищення сім‟ї вигадали “сексуальну революцію” (яку вже успішно експортували до нас) і виплачували велику допомогу самотнім матерям. (І в нас стали платити за народження, а як жити далі тим дітям, за народження яких не платили, і їхнім батькам?). Коли діти самотніх досягли робочого віку (середина дев‟яностих), то, як повідомило радіо “Свобода”, в конґресі відбулося слухання про брак кваліфікованої робочої сили – важливого чинника американської промислової першості: серед життєвих цінностей тих безбатченків нема прагнення здобути високу робітничу кваліфікацію. На жаль, не знаю, чим ті слухання закінчилися.

43

замінили тяжким злочинцям кару смерті більш жорстоким43

довічним

ув‟язненням – довічним утриманням коштом платників податків.

Наша Верховна Рада повторила Европу).

Коротко: сталим не може бути суспільство, у якому людина людині

– вовк (“homo homini lupus est” – римляни про себе). Сталим може

бути лише суспільство, де людина людині друг.

3.10. Трипільська культура – Золотий Вік України

У Черкаській області, Тальнівському районі біля села

Майданецького 1974 р. розкопали місто ІV тисячоріччя до н. е.

площею 600 гектарів (тодішній Вавилон – 150, Мохенджо Даро в

Індії – 75), 3000 дво- і триповерхових будинків. Там дуже гарні,

художньої форми кам‟яні сокири, мідні серпи, дивовижно лаконічні

скульптури (жіночі фіґурки), ткацький верстат (знайдено разочок

грузилець для натягування основи), гончарний круг (череп‟яні миски

точно такої форми, як у нас у селі перед війною). Мене особливо

вразила іграшка, свистунець – свисток у формі абстрактного звіра:

точно такий, яким я грався в дитинстві. І форму, й розмір, навіть

матер‟ял – сірий «ґлей» – традиція зберегла незмінними протягом

п‟яти тисячоріч! Але найцікавіше не те, щò там знайшли, а те, чого

там не було: жодного палацу, жодної культової, жодної

фортифікаційної споруди. Не було війн? Не було панів? Археолог

Д. Тєлєґін (Вісник АН УРСР, 1989, ч. 3) свідчить, що в той час там

«немає очевидних майнових розшарувань ні між племенами, ні в

самих племенах» – справді не було панів. Всупереч Енґельсові,

висока культура можлива й без рабства.

В тогочасному Мохенджо Даро теж не було фортифікаційних

споруд: в цілому світі люди не воювали?

3.11. Християнизація

Одного разу завойовники-християни вивезли всіх поголовно

дорослих чоловіків, серед них – і всіх письменних, з острова Рапа Нуї

довбати ґуано (закам‟янілий пташиний послід, добриво) у чилійських

Андах. Тому місцеве письмо на дощечках Кохау Ронґо Ронґо досі

лишається не розшифрованим.

(То, все-таки, “рукописи горять”? Як наші передхристиянські

книжки...).

43 Ми – гуманні. Котиків і собачок присипляємо, щоб не мучилися. А людей? В‟язні італійських тюрем, засуджені до довічного ув‟язнення, написали листа президентові країни, в якому просять їх стратити. «Ми втомилися щодня вмирати потроху. Ми вирішили вмерти один раз. Просимо замнити довічне ув‟язнення смертним вироком» (ГУ, 01.06.07, с. 7).

44

Якщо визнали геноцидом голокост гітлерівців і голодомор

сталіністів, то ще раніше треба визнати геноцидом знищення культур

і винищення майже всіх їхніх носіїв на трьох з половиною

континентах – обох Америках, Австралії й у Сибіру, а також масове

вивезення людей з Африки в американську неволю послідовниками

Савла-Павла44

– християнами. За масштабами своїх злодіянь вони

перевершують найбільших відомих доісторичних завойовників – аріїв

(від атлантичного узбережжя до Індії й Тоджикистону), античних

греко-македонців і римлян, середньовічних чингізидів (пів-Европи,

Сибір, Середня Азія, Китай, Індія), мусульман (від Піренейського

півострова, північ Африки й південь Азії до Індонезії) – всі ті ніде не

винищили людей на цілих континентах.

Папа Павло Другий (Кароль Войтила) кається, як німці за

гітлерщину, «благає пробачення у бога за несправедливість, яку

допустили за минулі сторіччя християни»45

, проводячи урочисту месу

Mea Culpa у березні 1997 р. у Ватикані. Не одноразово, звертаючись

до кожної колонії окремо, засудив поводження християн там46

.

Один коментатор у Інтернеті зауважив: якби вибачення понтифіка

мали зворотну силу, вся людська історія пішла б іншим шляхом… .

На жаль, ніхто не змінить того, що було, навіть понтифік:

граматика історії не має умовного способу.

Але для сучасності й майбутності вплив Кароля Войтили

величезний. Після нього стан Савлового ідеологічного PR у світі

змінився, як Сталінового – після Хрущова.

3.12. Золотий Вік в історичній науці Нас вчили, що в стародавньому Єгипті, замість того, щоб

збудувати греблю, зросити поля, жорстокі фараони бичами

примушували нещасних рабів будувати нікому не потрібні піраміди.

Радянський історик Монґайт на основі новітніх досліджень

повідомляє, що, коли будували великі піраміди, які зберігали

світовий рекорд висоти до ХХ ст., рабства в Єгипті

ще не було47

. А що було? Ніл давав такі врожаї, що, щоб

прогодуватись, досить було працювати 3 місяці на рік. Дайте мені

44 Див. примітку 39 на ст. 44.. 45 Luigi Accattoli, “When a Pope Asks Forgiveness: The Mea Culpas of John Paul II”, 1998. 46 У 2010 році турок, який стріляв у Войтилу, був помилуваний наступним папою й випущений з ув‟язнення, розповів, що замах не папу йому замовив ватаканський кардинал, і завданням замаху було не вбити, а лише поранити папу. (Мабуть, хлтіли залякати). 47 Автор сучасного (К., Київський Національний Університет, 1996) посібника з історії стародавнього Сходу О. П. Крижанівський не вірить західним авторам, які повідомляють про

45

щорічну дев‟ятимісячну оплачену відпустку, коли ще не винайдено

горілку, тютюн – я хоч-не-хоч займуся художньою самодіяльністю!

Розкопали житла будівельників пірамід (обробляючи поля вони жили

біля Нілу, після посіву й після жнив переселялися до пірамід) –

жодних рабських бараків (у яких я жив під час війни: «спальня» на

240 персон з двоповерховими нарами) біля пірамід – такі самі

малоґабаритні житла, як зараз у нас, тільки одноповерхові. Великі

піраміди – художня творчість вільного, заможного народу. Рабство

нічого великого не створило, не могло створити, Отже, неписаним

законом сталого суспільства є категорична заборона мати дитину,

якщо не маєш умов її належно виховати. З великою силою розповідає

про це Шевченко у “Катерині” (я увів би обов‟язкове вивчення її в

школах): навіть рідний батько не може пробачити.

3.13. Як примати стають хижаками

Знову звернемось до «братів наших менших» (хоч за віком

старших) – приматів. Серед них – фруктоΐдів – часом трапляються

хижаки.

«Рукотворна» посуха останніх років у Африці дозволила

спостерігати перетворення приматів на хижаків. Гідрологи давно

спорудження свердловин. Український фізик В. Г. Пазинич48

встановив, що підземні водні басейни створюють електростатичні

поля (вода – електроліт), які утримують пісок на місці. Посилене

випомповування води для одержання прибутку зруйнувало

електростатичне поле підсахарного басейну, пісок рушив на сахель,

сахель – на джунґлі. Дерева всихають, лісові мешканці гинуть з

голоду.

Крім приматів. Більш розвинутий мозок дає їм змогу гнучкіше

пристосовуватись до зміни умов: вони стають зграйними хижаками.

Маленькі мавпи великою зграєю заганяють велику антилопу…

(згадані вже загнані в пустелю австралійці – люди без зброї – так

полюють на кенґуру). «Мавпа напилась крові» – та не стала

людиною, стала шакалом.

3.14. Всесвітній Потоп Пропонується гіпотеза, згідно з якою частина людей стала

хижаками внаслідок всесвітнього лиха – Всесвітнього Потопу.

відсутність рабства у найдавнішому Єгипті, намагається іронізувати на їхню адресу – і тим ставить себе у смішне становище. 48 Геофізика явища еолової акумуляції, Київ, Геопрогноз, 1994.

46

Нас вчили, що Всесвітній Потоп – це була велика повінь на Тигрі

та Євфраті, яку місцеві мешканці з переляку сприйняли як всесвітню,

та так і записали до Біблії49

. Виявляється, переказ про Потоп є й в

Океанії, Південній Америці – в усьому світі (Мал. ІІІ-1). Юліус Оперт

ще позаминулого сторіччя звернув увагу на дивний збіг початку

літочислення за календарями дуже віддалених географічно народів.

Коли в нас зараз 2007 р., то за календарями стародавніх єгиптян, а

також ассірійців 13549, стародавніх індійців 13659-й,

центральноамериканських майя –13669й: між 11563-м та 11542-м

роками до н. е50

. щось трапилося на Землі, що звернуло на себе увагу

в усьому світі. Сучасна наука має неспростовні докази, що у ХХІІ

тисячоріччі до н. е. відбулася космічна катастрофа. У шарах

антарктичної й ґренландської криги, утвореної в той час, вміст

твердих частинок більший, ніж у нашу індустріальну добу, це

вулканічний попіл. Отже, були величезні вулканічні виверження.

Хмари попелу й водяної пари перекрили доступ сонячним променям,

настало раптове похолодання, улітку51

випав сніг, і було його стільки,

що він поховав мамутів, що паслися, з зеленню в шлунках і,

перетворившись на вічну мерзлоту, зберіг їх для наших дослідників.

Після цього настало кількатисячорічне зледеніння. Про причини

катастрофи є різні припущення. Мені найцікавішою з гіпотез,

викладених О. Горбовським (Загадки древнейшей истории – М.,

Знание – сила, 1971), здається запропонована Гестенкорном: Місяць

спочатку обертався довкола сонця як самостійна планета

(у шумерських каталогах на одну планету більше, ніж у сучасних).

Орбіти двох планет – Землі і Місяця –мали спільну точку (чи близькі

точки).

Коли планети опинялися поблизу одна одної, їхні гравітаційні

поля взаємодіяли, спричиняючи руйнування на їхніх поверхнях. Як

повідомили давні єгиптяни Солонові, катастрофи на Землі

повторювалися. Римський історик Цензоріус вказує період

повторення –21699 р. Палеокліматологія дає близькі величини

періодів повторення для трьох останніх зледенінь (давніше геологія

не помічає одна одної, їхні гравітаційні поля взаємодіяли,

спричиняючи руйнування на їхніх поверхнях. Як повідомили давні 49 І найновіший український посібник з історії стародавнього Сходу О.П. Крижанівського (К. 1996, с. 115) твердить, що оскільки там «весняні повені були катастрофічними» (на ріках, що живляться з гірських льодовиків, повені не весняні, а літні. Ю.К.), то «саме в Месопотамії виникла леґенда про ”всесвітній потоп”». 50 Анонімний автор у газеті Fata Morgana 1997 р. № 4, с. 5 називає неймовірно точну дату катастрофи: 2 травня 11542 р. до н. е. 51 То, може, справді у травні?

47

єгиптяни Солонові, катастрофи на Землі повторювалися. Римський

історик Цензоріус вказує період повторення –21699 р.

Палеокліматологія дає близькі величини періодів повторення для

трьох останніх зледенінь (давніше геологія не помічає таких коротких

відтинків часу як дві тисячі років – див .мал. ІІІ-2).

Останній раз зустрівшись, планети не змогли розійтися й

створили парну планету Земля-Місяць (мал. ІІІ-3).

Ця гіпотеза дозволяє пояснити деякі загадкові явища.

У південноамериканських Андах у гірських озерах зустрічаються

тюлені, у зоні «вічних» снігу й криги знайдено руїни рибальських

селищ. Місячне тяжіння могло викликати не тільки величезну

припливну хвилю в океані й у магмі (а ця остання – всесвітній

землетрус), а й руйнівну деформацію твердої оболонки – літосфери.

Дно Атлантичного океану тріснуло вздовж меридіану, утворивши

величезний кратер, що викинув масу попелу в повітря й пемзи у

воду52

. При цьому обидві американські континентальні плити ривком

подалися на захід,зім‟явши прибережну океанічну кору. Анди

піднялися з «космічною» (значно більшою, ніж за геологічних

процесів) швидкістю.

Послідовні еволюціоністи не визнають можливості такого

швидкого гороутворення, заперечують: тюлені водяться й у Байкалі,

ще далі від моря, могли бути й у гірських озерах, як і риба. Озера

могли витекти після звичайного землетрусу, рибалки залишили

селища. Можливо. Але ж мова йде про зону «вічних» снігу й криги.

Отже, коли люди там жили, зледеніння ще не було. Доведеться

визнати, Що або велике похолодання, або велике підняття гір

відбулося за часів, коли юди ам жили – теж період геологічно надто

короткий.

Місячне тяжіння викликає деформацію геоїду. Земля

сплющується з полюсів, розтягується по екватору. Поява Місяця

деформувала водяну оболонку сильніше, ніж земну кору (мал. Мал.

ІІІ–4) – в полярних областях глибина океану зменшилася (в Норвеґії

на скелях високо над лінією сучасного прибою видно сліди

колишнього прибою), а поблизу екватора – збільшилася, затопивши

52 Платон: море за Геркулесвими стовпами (Ґібралтаром) стало непроїжджим.

48

49

Мал. ІІІ-1.

1 – легенди про Потоп; 2 – згадки про криги або морози: 3 – згадки

про вулкани та землетруси: 4 – згадки про незвичайні атмосферні

явища: 5 – розповіді про прибульців з-заморя; 6 – межа криги у

північній півкулі53

. І. Рєзанов наводить цю мапу у своїй книжці («Великие катастрофы в истории Земли». М. Наука, 1980), а висновок робить,як вимагалось: «Найімовірніше, потоп був великою повінню на Тигрі та Євфраті». Та я не думаю, що він сам уважав, ніби люди на Тихому океані так переймалися повінню на Євфраті, що протягом тисячоріч не

могли її забути.

Мал..ІІІ-2

Палеокліматичні дані про періоди похолодання в Европі

найродючіші, найзалюдненішні землі – «Атлантиди», місця яких

можна вказати, знаючи величину тодішнього підняття рівня й

глибини теперішнього океану. На мал.. ІІІ-5 – приблизна мапа «всіх

Атлантид», наслідок, доступний дослідній перевірці54

.

53 Українські націонал-шовіністи переконують нас, що 10-12 тисяч років тому на території України була імперія оріїв, а в Кам‟яній могилі була не то бібліотека, не то університет. А на мапі мал. ІІІ-1 видно, що майже до Одеси зберігався суцільний крижаний покрив, межа льодовик-тундра проходила приблизно по лінії Одеса-Харків, Кам‟яна могила (Запорізька обл., Мелітопольський район) була в тундрі. Тундру орали Орії? . 54

08.12.01, 6-00 радіо Москви повідомило, що кубинські й канадські археологи виявили біля берегів Куби на великій глибині споруди висотою десятки метрів. Якщо їхній вік виявиться понад12,5 тисяч років, це буде першим підтвердженням цієї гіпотези.

50

Гіпотеза Гестенкорна цікава не тільки тим, що пропонує

пояснення деяким загадковим явищам (як рибальські селища в

зоні «вічних» снігів), дає змогу приблизно уявити території, що

зазнали постійного затоплення, «Атлантиди». Крім того , вона –

Мал. ІІІ–3. Схема об‟єднання

Землі й Місяця

в одну парну планету:

1 – колишня орбіта Землі (без Місяця);

2 – сучасна орбіта системи Земля–

Місяць;

3 – колишня орбіта Місяця;

4 – Сонце;

5 – спільна точка всіх орбіт

Мал. ІІІ–4. Деформація гідросфери

під дією місячного тяжіння:

1 – екватор;

2 – земна вісь;

3 – літосфера (земна кора);

4 – поверхня

океану за відсутності Місяця.

5 – сучасна поверхня океану;

6 – Скандинавія;

7 – Атлантида;

8 – Антарктида

Мал. ІІІ-5. Приблизна мапа «всіх Атлантид»

51

оптимістична, бо дає надію, що дванадцять з половиною тисяч років

тому відбулася остання з катастроф, які повторювалися кожні 20-25

тисяч років, і «більш не буде потопу» («Буття», 9, 1).

Н. К. Верещагин (Почему вымерли мамонты, Лгрд., «Наука»,

1979) наводить детальній огляд гіпотез про причини вимирання

мамонтової фауни. Сам вважає, що вона загинула, коли закінчувався

льодовиковий період, відлиги з мокрою погодою змочили

теплозахисний волосяний покрив тварин і тим позбавили його

теплозахисних властивостей, а за наступних морозів тварини

замерзли. І сам зауважує: «Уязвимым пунктом приведенного

толкования причин вымирания животных мамонтовой фауны

является наличие боле ранних потеплений, миндель-рисской и рис-

вюрмской (див. мал. ІІІ-2) межледниковых эпох» (с. 183). На захист

своєї гіпотези висуває такі арґументи: 1) «Возможно,

плейстоценовые холодные ландшафты развивались…

ортогенетически (тобто, еволюція тварин спрямовується в певних,

наперед заданих, напрямках закладеними в них внутрішніми силами,

Ю. К.) и своей кульминации достигли лишь в последнее – вюрмское –

оледенение. 2) Адаптивные возможности зверей были исчерпаны к

концу последнего. оледенения. 3)Нараставшее… влияние человека».

Гіпотеза Гестенкорна допускає інше пояснення. Вимирання відбулося

не за потеплінняПотепління Ріс-Вюрм тривало порядку сотень тисяч

років (могло мати автоколивальне походження – див. тут ст. 103),

зміни клімату були повільні, тварини встигали мігрувати в тепліші

краї. Потепління Ріс-Вюрм І було значно коротшим, отже, його

перервала космічна причина, а Вюрм І-Вюрм ІІ та Вюрм ІІ- -Вюрм

ІІІ тривали порядку 20 тис. років кожне, що, згідно з Цензоріусом

(див. тут с. 45) дозволяє вважати їхнє походження космічним (див.

тут с. 104), з раптовою зміною температури, а якраз похобуло

найтяжчим, коли Місяць наблизився до Землі набагато ближче ніж за

будь-якого з попередніх “візитів“.

4. Власна гіпотеза

4.1. Виникнення людини-хижака

В Потопі загинула більшість людей. Олександр Горбовський

наводить такі дані: орієнтовна чисельність людей на Землі у 11800 –

11600 роках до н.е. становила близько 500 млн., потім різке падіння

(мал. ІІІ-6). чисельності протягом короткого часу, далі падіння

сповільнюється, нарешті чисельність стабілізується на рівні всього

52

кількох мільйонів (зменшення, приблизно, до 1/100 від початкового

рівня), і лише з 8800-8600 р. до н.е. (через 3000 років після Потопу)

починає повільно зростати. В тепліших краях, ближче до екватора, де

похолодання було менш суворим і менш тривалим, де збереглися

харчові рослини, частині людей вдалося зберегти симбіотичний

допотопний лад («Особливістю нашої, африканської культури було

те, що в нас ніколи не було розкошів, а тому (виділення Ю. К.) не

було злиднів»), відновити матер‟яльну культуру – і донести до нас те,

щό ми називаємо загальнолюдською мораллю, і що насправді є

пам‟яттю про норми поведінки людей за допотопних часів, живою

пам‟яттю Золотого Віку.

Мал. ІІІ-6. Вплив Катастрофи ХІІ тисячоріччя до н. е. на чисельність

людства (за О. Горбовським). По осі ординат масштаб логарифмічний: кожна наступна поділка означає вдвічі більше число. На осі абсцис – розрив, пропущено дві тисячі років.

.

А там, де всі звичні джерела харчування було знищено, де

смертність була найвищою, – там ті, хто вижив, вижили за рахунок

того, що стали, як і примати в джунглях, що засихають, хижаками

(евфемізм – мисливцями). Отже, моя гіпотеза зводиться до того, що в

біді наші не дуже далекі предки виявилися не дурнішими від

сучасних мавп. Мені здається – проти цього важко заперечувати.

4.2. Два шляхи розвитку людства

Нас вчили, що людство мало багато різних формацій. А фахівці з

етології (див. Ремі Шовен, «Від бджоли до ґорили») твердять, що

етологічна будова спільноти тварин певного виду – така сама видова

53

ознака, як будова тіла. Що корови організовані, як корови: (лінійна

ієрархія: немає двох рівних55

), бджоли – як бджоли, мавпи – як

мавпи.

Люди спочатку були організовані, як усі примати –родинами56

. Всі

примати виживають за рахунок взаємодопомоги (внутрішньовидовий

мутуалізм57

): коли женеться пантера, а одна мартишка поранена, то її

беруть за руки, за ноги й виносять, рятують. Гірські ґорили в Африці

– найкрупніші з приматів, уявіть: «мужик» понад 200 кілоґрамів!

Вони, як люди, «злізли з дерева»: живуть у безлісних гірських луках

(але лишилися веґетар‟янцями). Коли з‟являється лев, батько

відправляє сім‟ю в тил і виходить проти лева сам-на-сам. Якщо лев не

здогадається відступити, голові родини нічого не варто повторити

подвиг Самсона, розірвати лева. Ці силачі ніколи не б‟ються між

собою. Старші підлітки, граючись з малюками (ігри – людські: у

піжмурки, у квача) – ніколи меншому не зроблять боляче. Голова

родини ворухне пальцем – усі слухаються. А на дозвіллі дітлахи

топчуться по його «священній сивині» (вони починають сивіти на

спині смугою вздовж хребта), а він тільки відмахується, як від мух.

Коли у зливу молодий сидить під скелею, у сухому, а підійде

старший, дасть йому символічного потиличника – молодий негайно

поступається місцем (мені теж часом хлопці поступаються місцем у

автобусі: ще не всі здичавіли). Це – природна етика приматів. Але ось

мавпочки почали полювати антилопу: потрібна військова організація,

потрібен командир. Вбивство стає засобом здобування засобів

існування, а крім того – «справою честі, доблесті й геройства». У

фруктоΐдів нема жадності, бо банан не втікає. Через те, що дичина

тікає, хижак хапає якомога більше: другий раз можна й не знайти.

Після Потопу деякі мисливські племена зберегли етику (норми

поведінки й суспільний лад) такою, яка була. Наприклад, ескімоси

нічого крім м‟яса й риби не їдять, бо в Ґренландії нічого не росте, але

55 Один російський ґенерал пропонував, щоб при зустрічі двох військових командував старший за чином, якщо чини однакові – старший за посадою; якщо й чини й посади рівні – хай командує... вищий на зріст (!) – щоб не було двох рівних. 56 «У більшості мавп... входять до складу об‟єднань... п‟яти типів. Перший тип – об‟єднання, яке складається з дорослого самця, дорослої самиці й дітей. Другий – з одного дорослого самця, кількох дорослих самиць і дітей («гаремні групи»). Третій – з «гаремних груп» та груп самців-холостяків. Четвертий – з кількох дорослих самців і самиць та дітей» (Ю. І. Сємьонов в «Истории первобытного общества», М. «Наука», 1983, с. 248). Але ж він не дозволяє собі сказати «сім‟я» – про тварин. «П‟ятий тип... у шимпанзе... Тварини постійно переходять з однієї групи до іншої... Всі, що складають цю сукупність, знають один одного й відрізняють від тих, хто до неї не входить», (с. 249) – язик у нього не повертається сказати про тварин «рід», «плем‟я» чи «громада»! 57 Коли про людей – гуманізм.

54

вони чесні, порядні, не брешуть, не крадуть, не вбивають людей. Так

само й чукчі (доки їх не «цивілізували» й не споїли). У кінофільмі

«Начальник Чукотки» комісарові доручили організувати самооборону

з чукчів, бо війська нема, а на Чукотці сподіваються ворожого

десанту. Комісар зібрав мисливців – відмінних стрільців, поклав їх у

ланцюг за прибережними валунами. Висадився десант, він наказує

стріляти – ніхто не стріляє. Побіг він вздовж ланцюга: «Чому не

стріляєте?» «Це ж – люди». Мораль ще людська. Отже, не всі

м‟ясоїди стали хижаками у відношенні до подібних до себе. Але

деякі – стали. («Людина напилась крові» – і перестала бути людиною,

стала нелюдом-кровопивцею).

Ось від цих – здичавілих і озвірілих від жорстокого лиха,

злиденних, дійсно задавлених боротьбою з немилосердною природою

людей, етика яких допускає насильство, вбивство заради виживання,

– ось від них починає історію людства европейська наука58

. А час, що

передував здичавінню, допотопний Золотий Вік – вважає леґендою.

Французький фахівець зі стародавньої міфології Жорж Дюмезіль у

книжці «Верховні боги індоевропейців» (Москва, Наука, 1986),

порівнюючи міфи північних (римських та ґерманських) та південних

(індо-іранських) індоевропейців, доходить висновку про їхнє спільне

походження. Але в цій книжці є багато цитат з міфів згаданих

народів. І можна помітити, що між міфами двох груп – північної й

південної – є не тільки схожість (щό довести було метою

Ж. Дюмезіля), але й відмінність. Полягає вона в наявності у

південних і відсутності у північних понять справедливості, совісті,

порядку – і відповідних богів, що уособлюють ці поняття. У

норманських саґах герої чинять насильство – вбивають, ґвалтують,

грабують – «запросто», невідомий нам автор викладає ці моторошні

історії спокійно, авторська позиція не засуджує персонажів, які

чинять злочини59

. А. А. Тахо-Ґоді у післямові до книжки Р. Ґрейвса

«Міфи стародавньої Греції» (Москва, «Прогресс», 1992) пише: «Коли

читати (цю книжку) підряд, а не вибірково, читача охоплює похмурий

жах, наче відчуваєш своє занурення у густе криваве місиво». А греки

– теж зайди з півночі. У північних індоевропейців спостерігаємо

хижацьку мораль у чистому вигляді. А в міфах іранців, індійців є

спеціальні «боги порядку», автори дають зрозуміти, що вони

відрізняють добро від зла. Моя гіпотеза полягає в тому, що хижаки-

арії, які прийшли до південних народів як завойовники, запозичили

58 Див. бібліографію в «Истории первобытного общества», М., «Наука», 1983. 59 Як у сучасному кіно. Отже, його (наша!) мораль – теж північноарійська.

55

дещо в завойованих, які перед тим зберігали допотопні етику, мораль,

cтавлення до довкілля. Цими запозиченнями й пояснюються

відмінності між міфами півдня й півночі.

Отже, внаслідок Всесвітнього Потопу виник новий вид (підвид?

різновид?), antіhomo-parasіtus, нелюд-хижак, зі своїми етикою й

ставленням до довкілля, відмінними від етики й екології допотопної

людини, яку називатимемо так, як назвав Лікі відкриту ним

найдавнішу з відомих на той час людину – homo habіlіs, дослівно –

«людина вміла», Майстер. У кожного свій шлях розвитку. Для

допотопного Майстра – природний, притаманний видові homo

sapіens, симбіотичний:

1) збирання того, що росте (як роблять зараз тасадаї);

2) землеробство (мабуть, спочатку садівництво: спершу щось

випадково виросло з неперетравлених решток плодів, потім

догадались вирощувати);

3) симбіотичне скотарство – молочне й робоче (коли я корові –

сіно, а вона мені – молоко, або я коневі – сіно й овес, а він мені тягне

воза, то це – симбіоз).

4) оскільки для землеробства й тваринництва потрібні знаряддя,

людям – побутові речі, то паралельно розвинулося ремесло.

Виникло самовистачальне (здатне забезпечити себе всим

необхідним), екологічно й соціально врівноважене суспільство.

Це – перша, ґенеральна лінія розвитку людства. Вона тривала

мільйони років. Це й був Золотий Вік людства.В цьому суспільстві

існувало розшарування за суспільним поділом праці, яке Енґ ельс

вважав причиною виникнення антагоністичних класів. Але

антагоністичних класів не було.

«Чотири йоґи» Вівекананди можна вважати спогадом про цей лад. Ці

«йоґи», буквально «шляхи», життєві шляхи, такі:

1) «Бхакті йоґа», буквально – «шлях любови» – член (голова)

родини, він же – член (керівник) трудового колективу (тоді це було –

одно). Це – головна йоґа, її мета – біологічне, матер‟яльне й

культурне відтворення роду, народу, людства. Всі інші йоґи цю

першу обслуговують;

2) «Карма йоґа» – пряме служіння іншим, яке вимагає кваліфікації,

що потребує тривалого навчання, а тому загальнодоступною не може

бути, напр., лікарі (в Індії сюди зараховують також таксистів);

3) «Джнана йоґа» – «шлях знання», професійні дослідники, що

добувають інформацію у природи, зберігають і передають (знахарі?);

56

4) «Раджа йоґа» – ті, з ким радяться, найдосвідченіші, хто відає

суспільними справами (радці?).

І взаємини між «йоґами» – симбіотичні, вони одна одній корисні.

Перед нами високорозвинуте, диференційоване суспільство з

чітким суспільним поділом праці. За цією ознакою воно, за Енґельсом

– класове. Але – без антагонізмів: нема станів воїнів, земле- чи

рабовласників – паразитичних класів. За цією ознакою воно, за

Енґельсом, – безкласове.

Будемо називати його доантагоністичним.

Другий шлях розвитку – вимушений, викликаний катастрофою,

патологічний, шлях хижака:

1) спочатку хижак полює на здобич як інші хижаки;

2) потім замість того, щоб зголоднівши шукати здобич,

здогадується ганяти стадо, увесь час маючи їжу напохваті, тобто –

пасти; виникає м‟ясне кочове скотарство; хижак перетворюється на

паразита60

;

3) нарешті здогадується запрягти чи сісти верхи – кочовик стає

мобільним, хижак – ґлобально небезпечним (оволодіває масовим

транспортним засобом; для скандинавів таким засобом став корабель

– виникли, за терміном О. Пріцака, «морські кочовики»). З погляду

інтересів цілого людства м‟ясне кочове скотарство – не вигідне:

тварини перетворюють на свій білок 3% з‟їденого ними рослинного

білку. Отже, щоб прогодувати певну кількість чистих м‟ясоїдів-

скотарів, потрібно площі у 30 (!) разів більше, ніж для прогодування

такої самої кількості чистих рослиноїдів-рільників. Кочове

скотарство – не раціональне навіть у порівнянні з полюванням:

найбільше м‟яса з певної площі степу можна одержати раціональним

(не хижацьким!) відстрілом дичини з природного біоценозу, бо різні

тварини їдять різні рослини, всі рослини використовуються у їжу. А

отара (череда) – монокультура, 1 чи 2 види, «своя» для цього виду

рослинність з‟їдається, решта – витоптується й м‟яса не дає. Крім

того природний біоценоз – застрахований від перенаселення (якщо й

були біоценози, не здатні реґулювати чисельність, – то вимерли). А

люди розводять худоби стільки, що вона не раз перетворювала степ

60 Паразит – вид, який використовує іншого як середовище для проживання й джерело

харчів, завдаючи йому шкоди. Хижак живе поза табуном оленів і нападає на них зовні, олені обороняються. Скотар живе серед табуна, тварини вїд нього не обороняються. Чивіліхін пише: «Кінь ніс монгола, кінь годував монгола, а монгол коневі – нічого: що добуде копитом з-під снігу – те й його». Чистий паразитизм.

57

на пустелю. А нас вчили, що перехід від полювання до скотарства був

проґресом.

З погляду інтересів хижака-кровопивці скотарство дає йому

перевагу: вимагає менше праці для прогодування, ніж рільництво,

крім того дає змогу цілий рік ходити у розбійницькі походи, ведучи

харчі з собою. А ниву, садок будь-коли для походу не покинеш і з

собою не візьмеш.

4.3. Чи була «неолітична революція»?

Хронологічна таблиця праісторії – фраґментарна, з пропусками.

Ці пропуски заповнюємо гіпотезами, як Менделєєв заповнював

порожні клітинки своєї таблиці.

В залежності від ступеню повноти таблиці (кількість пропусків з

часом зменшується) й від логіки авторів – гіпотези з часом

змінюються.

4.3.1 Вік людства

У Европі протягом довгого часу поважно сприймали висновки

богослова, який обчислив, що світ (а, отже, й людину) створено

5008 р. до н. е. (Як він уважав – перед народженням Ісуса. За

новітніми науковими даними Ісус (Ієшуа) народився за кілька років

до н.е.).

З розвитком геології (науки про Землю) час створення Землі значно

відступив у минуле – на мільярди років. Палеонтологія (наука про

розвиток життя на Землі) посувалася в минуле повільніше. Ще

повільніше – палеоантропологія, розділ палеонтології, що вивчає

людських предків. Поступово з‟являлися знахідки людей та їхніх

виробів віком у десятки й сотні тисяч років. Порівняно недавно, у

післявоєнні роки, заговорили про мільйони років. І до сьогодні

повної згоди відносно віку людства серед дослідників нема.

В «Истории первобытного общества» (М., Наука, 1983) згадуються

знахідки Луіса та Роберта Лікі (примітивні кам‟яні знаряддя й рештки

істот, що їх виготовили), вік яких налічує 2 мільйони років, але один з

авторів, Ю. І. Сємьонов (с. 243) твердить, що «готова людина»

з‟явилася усього 35–40 тисяч років тому. Найбільші цифри для віку

роду homo – близько 6 мільйонів років. Саме тоді ми розійшлися з

найближчими родичами – шимпанзе. А вік «неолітичної революції» –

порядку 10 тисяч років.

То якщо людству 35 тисяч років, то «неолітична революція» була

дуже давно – десь біля середини чи двох третин усього життєвого

58

шляху людства. А якщо людству кілька мільйонів років, то та

«революція» була зовсім недавно – її відділяє від нас тільки кілька

тисячних частин шляху, пройденого людством.

4.3.2. Факти, що лягли в основу гіпотези про “неолітичну

революцію”

Якщо йти (в Европі) у глибину, наче рухаючись у зворотному

напрямку в часі, то зверху знаходимо землеробські культури, штучне

житло, свійських тварин, порівняно густе населення. На глибині

близько 10 тис. років ці культури зникають (без тривалого переходу),

знаходимо мисливців, печерних мешканців, рідке населення.

Виходячи з уявлення, що людство існує 35–40 тис р., здається

імовірним, що біля двох третин свого шляху воно досягло рівня

землеробства. А якщо уявляти, що людству кілька мільйонів років –

здається малоімовірним, що весь проґрес виробництва займає всього

1/1000 його життя (так, наче шістдесятирічний чоловік понад 59 років

був дитиною, а лише кілька тижнів – дорослим).

4.3.3. Що після чого?

Що голіруч людина може брати тільки те, що є готовим у природі,

було ясно з самого початку. Оскільки европейська археологія

показувала, що перед землеробством було полювання, припустили,

що люди перейшли від збирання до полювання.

А – подумавши?

Збирання можливе без знарядь. А полювання неможливе без зброї

(наконечники стріл знайдено перед «революцією»). А її виготовлення

неможливе без знарядь. Оскільки збирачі не потребували знарядь, то

неймовірно, щоб вони «ні з того ні з сього» надумали їх

конструювати й виробляти. Автори «Истории первобытного

общества» висловлюють розуміння того, що без зброї птаха, велику

тварину не вполюєш. Для захисту гіпотези про перехід від збирання

до полювання створюють гіпотезу, що перші мисливці харчувалися...

гризунами (явно не бачили, як мишкує лисиця чи вовк: якби бачили,

розуміли б, що жодному з нас це не під силу).

Першим знаряддям, «виготовлення» якого не потребує

інструменту, могли бути лише палиця й камінь (де він є).

Палиця, зломлена голіруч, не може бути дуже товстою (довбнею).

Такою палицею хіба жабу вб‟єш – не дуже наїсися. А от «проткнув

палицею дірку й посадив ріпку» – будь ласка. Наскільки

малоймовірним є припущення, що збирачеві-фруктоїдові могло

59

прийти в голову винаходити інструмент для виготовлення зброї,

настільки дуже ймовірним є припущення, що він міг подумати про

збільшення кількості звичних харчових рослин поблизу житла. І

цілком природно, що його винахідницька думка спрямувалася на

вдосконалення палиці – першого землеробського знаряддя.

А коли звалилося лихо – зледеніння, не тільки людям довелося

«міняти меню»: печерні ведмеді, тварини всеїдні, з переважанням у

раціоні рослинної їжі, вимушено стали хижаками. Але не витримали

конкуренції з природженими хижаками й вимерли (Отже, й гіпотеза

про боротьбу людей з ведмедями за житло не має підстав? Люди

одержали житло у спадок? Так само, як гіпотеза про полювання на

мамутів? Ті загинули під снігом, а люди – по кількох тисячоріччях –

скористалися лише кістками з кладовищ – вже за Івана Ґрозного

московські купці вивозили з Півночі слонову кістку тисячами пудів!).

А люди вижили, бо вже мали знаряддя, придатне, щоб уживати його

як зброю, – сокиру. Й природно, що аж тоді винахідницька думка

запрацювала в напрямку конструювання знарядь, спеціально

призначених для вбивства. А коли льодовик далеко відступив, то не

культура населення «революційно» підвищилась, а місцеве

мисливське населення було витіснено прибулим з Півдня

землеробським (чи непомітно розчинилося в ньому). Знаючи все це,

можна відомому фактові – заміні мисливської культури в Европі

землеробською близько 10 тисяч років тому – запропонувати інше

пояснення: це була не зміна культури того самого населення, а заміна

одного населення іншим.

Отже, «неолітичної революції» не було?

Пізніше частина мисливців стала скотарями-кочовиками,

використала створену осілими ремісниками технологію (та й самих

ремісників) для виготовлення зброї й запанувала над осілими

трудівниками. Але про це мова в наступному розділі.

4.4. Шляхи майстрів і хижаків перетинаються.

Виникнення антагоністичних суспільств

Спробуймо тепер уявити зустріч Майстра (з мораллю Золотого

Віку) й нового хижака. В цього хижака – ідеальна мімікрія

(маскування): він зовні не відрізняється від жертви, його не

вважають хижаком – дуже зручно полювати. Спочатку й полювали,

як на іншу дичину (андрофаги, канібали – у печерах Західної Европи

знаходять звалища смажених людських кісток). Потім здогадалися

грабувати. Спочатку, думаю, Майстри й не боронилися: в них не було

60

поняття «грабунок», вони не розуміли, що їх грабують! Адже й у

Золотому Віці були нещастя, стихійні лиха: посухи, повені, пожежі.

Отже були й потерпілі. Очевидно, мала бути якась форма

«соціального страхування»? Потерпілий просто йшов у люди.

«Аргументы и факты» № 13, 1991, повідомляють, що за «соціалізму»

в нас 2% землі оброблялось приватно (присадибні, садові, городні

ділянки), й ці 2% ріллі давали від 1/4 до 1/3 всіх продуктів (крім

хліба), які ми споживали. Це ж за примітивного, ручного,

«мотижного» обробітку, без техніки, без робочої худоби. У Леніґраді

була лабораторія експериментальної археології. Її співробітники

виробляли знаряддя на зразок викопних, потім обробляли ними

землю (мали ділянку в Естонії) й вирощували харчові рослини.

Висновок з цих дослідів: некваліфікована людина (якій не відомі

культура й технологія виробництва тих знарядь), виготовивши

взимку знаряддя й обробивши влітку ними посильну ділянку, може

виростити – і не в субтропіках – харчі в кількості, мінімально

достатній для виживання протягом року. А якщо в дядька було кілька

пар волів, степу – ори, скільки здужаєш, і жодних податків (бо ще

панів не було), то в нього в коморі – на кілька років наперед! Йому не

шкода взяти кілька родин потерпілих на прогодування до нового

врожаю. Мабуть, спочатку й грабіжника вважали за потерпілого.

Відомий переказ з «Повісті минущих літ» про те, що деревляни

кілька разів безборонно давали «Ігореві» (справжнє ім‟я варяга –

Інґвар) данину й лише після того, як він перейшов усяку міру,

здогадались, що мають справу з хижаком: «Ти – не людина, а – вовк»

– то й почали боронитися. Спочатку грабунок був епізодичним,

випадковим. Потім перейшли до систематичного збирання данини,

«полюддя», створили, як каже професор Омелян Пріцак

(«Походження Русі», альманах Хроніка 2000, вип. 1, Київ, «Довіра»,

1992, с. 29), «політичну організацію для економічного визиску».

Спочатку «кочовики не були зацікавлені в постійній окупації осілих

утворень» (Пріцак, «Хроніка 2000», вип. 2, с.15). Осілі суспільства

мали змогу зберігати свій суспільний лад – доантагоністичний,

вічовий. Антагонізм проходив зовні – між рільничо-ремісничими

суспільствами, з одного боку, й скотарсько розбійницькими

(хижацькими) – з другого. (Подібно до основного антагонізму

сучасності між «розвинутими», тобто панівними, й «країнами на

шляху розвитку», тобто визискуваними, яким не дають розвиватися. З

тією різницею, що тепер панівні грубо втручаються в життя

залежних).

61

До речі, Біблія правильно вказує, що перший антагонізм був між

рільником (Каїном) і скотарем (Авелем). От тільки ролі їм приписано

зворотні до справжніх: аґресором показано рільника. Цьому може

бути одно з двох пояснень. Перше – звичайний збій інформації:

справа була давно, хто вже пам‟ятає, з чого та бійка почалась... Друге

– значно цікавіше. З. Фройд (Вопр. философии, 1988, № 8, с. 32)

вказує, що маси завжди тримають у покорі двома засобами:

насильством і «ілюзіями» (лат. іllusіo, обманюю) – такою

психологічною обробкою, яка змушує гнобленого пишатись

належністю до системи, що його гнобить, і вважати себе через те

кращим за інших61

. Одним з прийомів цієї обробки є прийом «держи

злодія!» – звалювання провини гнобителя на інших. Якщо згадану

інверсію (перестановку) зроблено в Біблії умисне, то перед нами –

приклад одного з найдавніших застосувань «ілюзії за Фройдом», а,

може, – навіть акт виникнення цієї «ілюзії» як явища.

Значно пізніше хижаки й тут стали паразитами (визискувачами),

почали осідати на територіях визискуваних осілих народів,

втручатись у суспільний лад цих останніх – виникла держава як

машина для збройного придушення одного класу іншим,

паразитичним – виникла антагоністична держава, де спочатку

класовий поділ збігався з етнічним, плем‟я-завойовник стало

панівним класом: греки (чи римляни) – рабовласники, всі інші

(«варвари») – раби; ляхи – шляхта, поляни – хлопи, тощо62

.

Зрештою, людоїд-паразит, кровопивця запанував у цілому світі й веде

його до загибелі. Дюрінґ, а не Енґельс має рацію: антагоністичні

класи виникли зовсім не внаслідок суспільного поділу праці63

, а

61 «Нехай я – жалюгідний, задушений податками й військовою повинністю плебей, але я римлянин, покликаний давати закони іншим народам.» (Фройд). «Справжні арійці – тільки німці» (Гітлер), «Справжні арійці – тільки українці» (Каниґін). 62 Пам‟ять про збіг класового поділу з етнічним на Україні збереглася до ХІХ ст.:

Доки сонце в небі світить, Дніпро в море ллється, Поти серце у к р а ї н с ь к е З п а н с ь к и м не зживеться

. П. О.Куліш 1810–1887). 63 Енґельс наводить такий гіпотетичний приклад: той, хто відав водою для зрошення, за хабар давав комусь води більше, ніж припало б йому за рівного розподілу, або поза чергою. Тобто, Енґельс виходить з презумпції непорядності розпорядника природною монополією. Але я вже казав, що суспільний лад – питання не політики й не економіки, а етики. Непорядність – елемент етики паразитичного класу в антагоністичному суспільстві. Енґельс підтверджує тут думку Тойнбі, що люди судять про інший час за своїми обмеженими уявленнями. Одна американка в середині дев‟яностих сказала, що українці не готові до вступу в західне суспільство, «бо гроші ще не стали для них головною життєвою цінністю». Марксів історичний матеріалізм – цілком західний продукт: екстраполює матер‟яльний інтерес як головне на всі часи й культури.

62

внаслідок прямого збройного насильства.. Одна з «ілюзій», яку нині

проповідують деякі автори (Ю. Каныгин, Путь ариев, К., «Україна»,

1995; М. Продум, Нація золотих комірців, Тернопіль, 1994) – буцім

поділ на касти (кшатріїв-вояк, брахманів-попів, вайш‟їв – купців і

лихварів та шудр-слуг) є «природним», навіть «найкращим» ладом,

що нація з таким ладом – теж «природна»64

. Насправді така нація є

продуктом держави, вона виникла тоді, коли вже пани й підкорені

стали розмовляти однією мовою («доки провінція не латинізована –

вона ще не підкорена»; з 1938 р., одночасно з продовженням

розгорнутого у 1937 р. знищення української (і не тільки) інтеліґенції,

російську мову запроваджено як обовязковий предмет в усіх школах

СРСР («ГУ», 13.03.08.); школи в Чечні з осені 1995 р. переведено на

російську мову (радіо), з 2002. р. вона обов‟язкова в Молдовських

школах, зараз прискорено русифікують Україну).

А. Дж. Тойнбі, говорячи про «Історію занепаду та загибелі

Римської імперії» Едуарда Гіббона, слушно зауважує: «Якби Гіббон

поставив собі за мету розповісти цю довгу історію від самого

початку, він би виявив, що «тріумф варварства та реліґії» був не її

фабулою (постійним змістом, Ю. К.), а епілогом» (А. Дж. Тойнбі, т. 1,

с. 260). Так само можна сказати, що якби Тойнбі розглянув історію

людства «від самого початку, він би виявив», що історія

«цивілізацій» (антагоністичних суспільств, останніх кілька тисячоріч)

– лише агонія. Але він обмежив себе презумпцією, що «суспільство (і

його окремий вид – «цивілізація», Ю.К.) – це самодостатнє поле

дослідження», і зайнявся історією цивілізацій. Але відомо, що жодне

явище не може бути поясненим саме з себе, без розгляду системи,

в якій воно є підсистемою. І «суспільство» Тойнбі не зрозуміти без

«людства в цілому», а це останнє – без його місця у біосфері й у

«природі в цілому». Зрештою, він сам визнав пізніше, що «До

означення суспільства як “самодостатнього поля досліджень”... слід

поставитись з певною осторогою» (Тойнбі, т.1, с. 411).

Тойнбі твердить, що кожна окрема цивілізація починається з

гармонійної стадії розвитку, коли творча меншість веде за собою

решту суспільства за допомогою мімезису – прагнення людей

наслідувати кращих, «мімезис розбуджуєтся чарами», «поки

цивілізація перебуває в процесі розвитку» (т. 1, с. 96), і лише на стадії

розкладу творча меншість чомусь перетворюється на нетворчу

панівну, змушену вдаватись до «муштри» (тобто – обману й

64 Ці погляди пропаґує журнал «Перехід-ІV». Його головний редактор – пан Каганець, той, що написав «Націю золотих комірців» під псевдонімом Продум.

63

насильства). Але, враховуючи, що «горизонтальний розкол по

класових лініях... є характерною ознакою цивілізацій» (т.1, с. 359), і

що навіть у «цивілізації, яка перебуває в процесі розвитку, творець

(представник «творчої меншості», Ю. К.) виходить на сцену

історичних подій як завойовник, що відповідає на той чи інший

виклик військовими перемогами», тобто, що панівна меншість у

цивілізації від самого початку панує засобами насильства, – можна

дійти висновку, що у «цивілізацій» етап розвитку й

ненасильницького мімезису відсутній, тобто, що Тойнбі веде

вивчення людства починаючи з антагоністичних суспільств65

. А

вільний мімезис можливий лише в неантагоністичному суспільстві

(щонайменше – всередині неантагоністичної групи). Отже, те, щό

Тойнбі називає цивілізацією є насильницьке панування паразитичної

меншості над творчою (в широкому розумінні – від творців теорії

відносності до творців хліба, житла, одягу...) більшістю.

«Якщо ми хочемо знайти приклад духовно плідного зіткнення між

цивілізаціями, ...про яке нема свідчень, що воно супроводжувалось

хоч якимись військовими діями, нам слід зазирнути в минуле далі,

ніж у добу цивілізацій другого покоління... нам треба зазирнути ще

далі назад, аби знайти те, чого шукаємо.» (Тойнбі, т.2, с.198) – тут

Тойнбі впритул підійшов до розуміння, що добі «цивілізацій»

(антагоністичних суспільств) передувала доба гуманізму – «Золотий

Вік». Зробити останній крок йому завадили: 1) стан археологічної

науки того часу («При дослідженні таких ранніх періодів... знання,

накопичені археологічними відкриттями новітніх... учених,

залишають істориків в історичних сутінках» (Тойнбі, т.2, 198) та 2)

неуникність «уявляти історію... згідно зі своїми... шаблонами

мислення» (Тойнбі, т.1, 198).

5. Трохи філософії

Ю. І. Сємьонов (Предпосылки становления человеческого

общества – История первобытного общества, М., Наука, 1983, с.

228-292) значний обсяг тексту присвячує "філософському"

обґрунтуванню своїх поглядів. В цілому ті погляди – витримані у

парадигмі XІX сторіччя, але оскільки їх оприлюднено, й вони будуть

впливати на свідомість читачів, маю коротко на них зупинитися.

65 Про “внутрішніх пролетарів” у “цивілізаціях” хетів, мінойській, майя «фактів зовсім мало або й зовсім нема» (Тойнбі, т.1, 374). Може, як виняток, до «цивілізацій» Тойнбі потрапили кілька ДОантагоністичних суспільств (зокрема – єгипетське спочатку, див. тут с. 50, § 3.12. Чи просто – брак інформації?

64

По-перше, він прихильник а б с о л ю т н о г о протиставлення

людського – тваринному, соціального – біологічному ("під

соціальним слід розуміти виключно лише особливу форму руху

матерії, якісно відмінну від біологічної", с. 233). По-друге, він хоче

бути "матеріалістом", твердить, що соціально-економічні стосунки

(тобто, стoсунки власності, Ю. К) ц і л к о в и т о визначають всі

інші людські стoсунки, а тому є первинними стосовно всіх інших

стoсунків, а отже – матерією. Хоча визнає, що ця "матерія безтілесна,

неречовинна, не є фізичною реальністю. Але має основну

властивість матерії – бути первинною у відношенні до свідомості66

"

(с. 231). На його думку, "саме ця соціальна матерія цілковито

визначає сутність поведінки людей" (с. 231-232). Хоче бути

марксистом, цитує Маркса: "Сутність людини є сукупність усіх

суспільних стoсунків" (звернімо увагу: ВСІХ, а не "виключно

соціально--економічних"! – Ю. К.).

Заперечує погляди, згідно з якими культура є джерелом програми

людської поведінки (с. 229-230 – мабуть, розуміє, подібно до наших

міністрів культури, “культуру” як “індустрію розваг”?67

).

Погоджується з визначенням культури як негенетичної інформації

(с. 229), але вважає її властивою лише людям (с.230). Критикує

погляди дослідників «немарксистського напрямку, відомі під назвою

"етології людини"» (с. 231), приписує їм уявлення, ніби "людська

соціальна поведінка у своїх основних рисах так само г е н е т и ч н о

запрограмована, як і анатомія людини"(с. 231). На думку

Ю. І. Сємьонова культура властива лише людині, отже всю поведінку

всіх тварин задано генетично, а етологія є наука про поведінку всіх

тварин, крім людини.

Нарешті, автор буквально розуміє метафору "праця створила

людину", а тому – цілком логічно – вважає, що праця повинна була

бути раніше, ніж людина. А отже спершу почали працювати тварини.

(Правильно. Якщо для нас збирання врожаю – праця, то щό для бджіл

збирання нектару? Ю. К.). А що тварини, на думку автора, позбавлені

свідомості, то їхня праця була несвідомою, рефлекторною. (Бджола-

розвідниця розповідає – "мовою глухонімих" – де є нектар, і

66 За Геґелем, основна властивість будь-якого об‟єкта (якого він називає «ідеєю») є буття. 67 І не тільки наших. Журнал «Укр. тиждень», 2010, № 21, с. 2 цитує директора ін-ту Міцкевича (Варшава) Павла Поторочина: «Культура – …прибуткова галузь економіки. В зоні євро індустрія культури становить 7% ВВП – більше ніж хемічна промисловість, вдвічі білше ніж с/г. … Екпортний продукт…». – одним терміном в різних галузях іменуються різні поняття. Отже, питання зводиться до того, чи Сємьонов говорить як науковець?

65

робітниці летять, куди треба. Рефлекторно? Може...). Птах працює –

мостить гніздо. Та ні бджолу ні птаха праця не зробила людиною.

Коли було визнано, що й тварини працюють, кажуть, що люди від

решти тварин відрізняються не тим, що вони працюють, а тим, що

навчилися виробляти знаряддя праці. Але ж Джейн Ґудол, яка

спостерігала шимпанзе у природних умовах, у вступі до книжки

засновника й співдиректора Інституту Комунікації Між Шимпанзе й

Людиною у США Р. Фоутса “Найближчий родич”68

каже, що її

вразили “їхня здатність, вміння використовувати й виготовляти

знаряддя, тісний звязок, взаємна підтримка між членами родини усе

життя протягом п‟ятдесяти чи й більше років, їхнє почуття співпраці

– взаємодія, альтруїзм і вираження емоцій, таких як радість і сум,

журба”69

.

Ю.І. Сємьонов заявляє себе прихильником «створеної радянськими

антропологами й частково археологами теорії70

, яка... одержала назву

концепції (Так! Концепція – не теорія, а розуміння, трактування,

погляд, що може бути й науковим – гіпотезою чи теорією, а може

бути й довільним – уявленням, Ю. К.) "двох стрибків"" (с. 235).

Перший – коли тварини "передлюди" почали – (несвідомо! Ю. К.) –

виробляти знаряддя, а другий – коли виник анатомічний тип сучасної

людини. Останній – кроманьйонець – дійсно замінив в Европі

неандертальця, з'явившись і розмножившись тут (чому й стали тут

його рештки траплятися палеоантропологам) якраз 35-40 тисяч років

тому. На цей рівень знань про появу в Европі кроманйонця

(неоантропа, сучасного фізичного типу людини) спираються автори

монографії "История первобытного общества", виданої 1983 р. 68 Rоger Fоuts wіth Stephen Tuket Mіlls, “Next оf Kіn”, AVОN Bооks, NY, NY, 1997. 69 Я сюди додав би – раціональна організація праці. В них єдина праця – збір врожаю. Вони охоче їдять інжир. Але його зарості треба шукати в лісі, як у тайзі малинники. Коли зустрінеться одна рослина, обідає хтось один. Коли чималий кущ – родина. Коли ціла «плантація» – бенкетує громада. Я згадав це, коли десь у п‟ятдесяті роки в інститут металофізики профспілка закупила грузовичок яблук. Їх привезли насипом у кузові. І наші інтеліґенти натовпом полізли черевиками на ті яблука й стали хапати їх один поперед одного. 70 У природознавстві теорією називають гіпотезу, підтверджену на практиці, яка дозволяє передбачати наслідки процесів, які спостерігаємо (або умисно викликаємо, створюємо). Завдяки критерієві практики можливо встановити, чи є теорія вірною, чи вона адекватно відображає досліджуване явище, точніше – ступінь адекватності інформаційної моделі досліджуваного об'єкту. Тому теорія може знаходити загальне визнання, й неможливим є існування в науковому обігу взаємовиключаючих теорій. У суспільних науках терміном «теорія" називають у я в л е н н я про предмет дослідження, а уявлення є суб'єктивним, тому в суспільних науках можливе одночасне існування взаємовиключаючих "теорій". Ось чому на Заході те, що нас навчили називати "суспільними науками" (щоб можна було стверджувати "наукову істинність" офіційних уявлень), не належить до науки (scіence).

Ця моя робота є спробою застосувати природничо-наукову методику до аналізу відомих історичних (та інших) фактів.

66

А вже у 1990 р. навіть у популярному журналі "Знание – сила"

(№ 3'90) з'явилася стаття (Л. Вишняцкий, Ещѐ об одном мифе, с. 28),

в якій згадується, що неоантроп з‟явився на півдні та сході Африки

близько 100-130 тис. років тóму, а отже близько 35-40 тис. років тому

він прибув в Европу, а не допіру з‟явився71

. Матер‟яльна культура

перших неоантропів у Африці була на такому самому рівні, як і в

сучасних їм неандертальців. І в европейських неадертальців і їхніх

сучасників-кроманйонців теж матер‟яльна культура була майже

однакова. І вже деякі дослідники вважають одних і других не різними

видами гомінід, а підвидами єдиного виду homo sapіеns: homo sapіens

neanderthalensіs та homo sapіens sapіеns, які співіснували протягом

близько 70 – 100 тис. років. І дуже мало відрізнялися за своїми

природними здібностями й матеріальною культурою. У

неандертальців об‟єм мозку ~1500 см куб. (як у нас, навіть трохи

більше72

), у мистецтві вони вищі: після їхнього зникнення

припинився настінний розпис у печерах73

. (А якби я сказав Ю.

І. Сємьонову, що, не вважаючи “справжньою” людину іншої раси, він

мислить, як куклукскланівець, він би, мабуть, образився).

Прагнення довести, що "праця створила людину", приводить

автора до суперечності. З одного боку він визнає, що "Діяльність,

спрямована на створення тієї чи іншої речі... може дати бажаний

наслідок лиш у тому випадку, якщо вона буде визначатися цим

бажаним наслідком... Наслідок діяльності не може існувати на

початку цієї діяльності інакше, як у формі суб'єктивного образу

бажаної речі, тобто, як ідеальне" (с. 238) – тобто, у свідомості. А

потім твердить, що "форму, в яку було втілено виробничу діяльність

у часи її виникнення, неможливо характеризувати інакше, як умовно-

рефлекторну" (с. 241) – тобто, несвідому, та що "виробнича

71 А автор виданого 2005 р. посібника Палеонтологія (Київський Університет) В. П. Гриценко пише (с. 245):. "Неоантропи… виникли 40 тис. р. тому". 72 У монголоїдів об‟єм мозку теж трохи більший, ніж у европеоїдів, статура кремезніша й їєрогліфи ідеографічні (на відміну від піктографічних у давніх єгиптян). То не скрізь хижаки-кроманйонці поїли (див. § 4.4, ст..67) художників-неандертальців? 73 Французький дослідник А. Лот (К другим Тассили,Лгрд, Искусство, 1984) виявив (у повоєнні роки) у Сахарі «картинні галереї» наскельних розписів довжиною десятки кілометрів, виконані тоді, коли (судячи з малюнків) там водилися слони, носороги, жирафи, тобто, був вогкий клімат, а кроманйонців (нас) ще на світі не було. На жаль, він не вкаує, навіть грубо-приблизно, абсолютного датування тих художніх творів (у книжці є фото). До речі, Деголь фінансував ці дослідження, поставив на службу експедиції військовий автотранспорт, авіацію й саперні частини (для прокладання доріг у непроїжджих скелястих горах) – порівняй зі ставленням влади до відриття у Майданецькому! Наскельні зображення Кам‟яної могили могли залишити неандертальці (чи як на заході, перед 40 тис. р. тому? Чи ще раніше?). Наші предки-неоантропи (кроманьйонці) прийшли пізніше.

67

діяльність, з одного боку, мислення й мова з другого, виникли не

одночасно, а з розривом приблизно 1 млн. років"! (с. 241). Але після

праць Р. Фоутса та інших дослідників, які розмовляли з мавпами,

стало ясно, що вони (мавпи) – мислячі істоти (хоч не «брати за

розумом», про яких мріяли фантасти, але, як каже Фоутс, – найближчі

родичі). Отже наш спільний предок також був мислячою істотою, і

вся шесимільйонорічна історія людства – історія мислячих, sapiens74

.

5.1. Про матер’яльне й ідеальне

У XІX сторіччі, коли ще не було сучасного наукового поняття

інформації, ідеальне й матер‟яльне абсолютно протиставлялися одне

одному, й філософи сперечалися – що є первинним: ідеальне чи

матер‟яльне, дух чи матерія? Це звалося боротьбою між

матеріалізмом та ідеалізмом. Одним з найзавзятіших оборонців

матеріалізму був Лєнін. Але й він конспектуючи "Логіку" Геґеля

помітив, що "розумний ідеалізм є ближчим до розумного

матеріалізму, ніж дурний матеріалізм" та що "поза основним

питанням про первинність і вторинність різниця між матер‟яльним та

ідеальним зникає". Визнав, що ідеалізм – не просто вигадка, а

необхідний момент пізнання.

Зауважимо, що західні автори вживають термін "матерія"

здебільшого у значенні "речовина", а Лєнін і радянські філософи

визначають "матерію" як "об'єктивну реальність, дану нам у відчутті,

яка існує поза свідомістю й незалежно від свідомості"75

. Але ж твоя

свідомість існує (тобто, є oб'єктивнoю реальністю) поза моєю

свідомістю, і якщо ми раніше не спілкувалися між собою, то вона не

залежить від моєї свідомості – отже, підходить під означення

"матерії"! І треба було Норберта Вінера з його "Кібернетикою"76

,

щоб сказати, що суперечка між матеріалізмом та ідеалізмом вартує не

більше, ніж суперечка про кількість чортів, здатних уміститися на

вістрі голки.

74 А, може, взагалі нема сенсу говорити про «спільного предка»? Прийнявши гіпотезу про виникнення людини внаслідок мутації в одному місці, мусимо визнати, що решта популяції лишилася незмінною, і шимпанзе – нам не брати, а батьки, а ми – невдячні діти: «Мама, к нам нельзя, у нас люди»? А сучасні шимпанзе – нам не просто родичі, а рідні брати (найближчі родичі – за Фоутсом). 75 Оскільки термін ”матерія“ – неоднозначний, ним краще зовсім не користуватися, те що в офіційній імперській філософії називалося матеріальним, слід називати речовинним. 76 1962 р. в "Технике молодѐжи" (№ 8, с. 27) в огляді читацьких листів (В. Пекелис, Обсуждение проблемы кибернетики) коректно переказано мій лист про світоглядне значення кібернетики: думка – не «ідеальне» чи «духовне», а один з видів інформації.

68

А якщо вже так дуже потрібно, щоб була звична для філософів назва

з латинських коренів для застосованого тут наукового світогляду –

визнання в природі єдиної об‟єктивної реальності (без поділу на

матеріальне й ідеальне) – то нехай буде монореалізм.

5.2. Про природу пізнання

Так само філософи минулого сперечалися про те, чи можна пізнати

світ, який нас оточує, чи людина взагалі нічого не може знати, крім

власних відчуттів і уявлень; а якщо можна щось узнати, то чи будуть

ті знання істинними, чи тільки відносно істинними, чи взагалі

неістинними; чи світ є доступним для пізнання чи непізнанним. Це

звалося гносеологією.

Добре нам тепер, коли ми знаємо77

, що пізнання є побудовою

інформаційної моделі об'єкту. Що інформаційна модель обов'язково

(з необхідністю) є неповною (гомоморфною), містить лише частину

інформації про об'єкт (повну інформацію про себе самого, природно,

містить лише сам об'єкт); Н. Вінер зауважив, що справжньою

моделлю кицьки може бути лише інша кицька, але й це твердження

не точне: ізоморфною моделлю (точною копією) конкретної кицьки

може бути лише кицька, клонована від першої (та й то лише в межах

генотипу, й відрізняється від неї станом фенотипу – стадією розвитку,

відсутністю шрамів чи інших слідів пошкоджень, розміром, тощо, а

також вмістом пам'яті, досвідом, звичками).

Від одного й того самого об'єкту можливо створити необмежену

кількість інформаційних моделей різного ступеню адекватності

("відносні істини" в термінології позаминулого сторіччя). Той, хто

пізнає об'єкт, не просто "відбиває" його як дзеркало, а будує його

модель згідно з програмою, закладеною в моделюючий апарат, –

згідно зі своїм світоглядом, вихованням, знаннями, досвідом.

Природно, кожний вважає свою модель правильною, а інші –

помилковими. (Якщо не читав Вінера, Ешбі...).

Але тут треба нагадати, що всяка інформаційна модель завжди є

гомоморфною, вона містить лише частину інформації про реальний

об'єкт. В тому числі ідея бажаного об'єкту (задум, проект) відображає

лише деякі – найважливіші на думку автора – властивості

майбутнього об'єкту. І наша цілеспрямована діяльність крім бажаних

і передбачуваних наслідків обов'язково має також наслідки

непередбачені й часом дуже небажані – і такі місцеві дрібниці, як

77 Знаємо, та не всі. Значна частина тих, хто одержав гуманітарну освіту, досі мислять у парадигмі позаминулого ХІХ сторіччя.

69

Чорнобиль, і такі, як ґлобальна катастрофа – перегрівання планети,

що вже відбувається й перейшла у незворотну зміну взаємодії між

Планетою та Сонцем78

.

Нас вчили, що дії людини визначаються об‟єктивною реальністю,

яка її оточує. До певної міри це так – до тієї міри, до якої її, людини,

уявлення адекватні реальному об‟єктові пізнання. Бо безпосередньо

реаґує людина не на об‟єкт, а на його інформаційну модель – своє

уявлення про нього79

. Оскільки від об‟єкту можна створити

необмежену кількість інформаційних моделей, то й уявлень про той

самий об‟єкт у різних людей може бути безліч. Від цього – різні

культури в одній реальності, другий засіб панування за Фройдом

(«ілюзії»). Це заслуговує спеціального вивчення його як причини

конфліктів – побутових і політичних.

5.3. Про первинне й вторинне

Природно, що природний об'єкт є первинним стосовно його

інформаційної моделі. Його інформаційна модель (образ, поняття,

ідея) є вторинною (на радість матеріалістам). Навпаки, будь-який

людський витвір (з продуктом виробництва включно) є вторинним

стосовно задуманої мети. А задум («кінцева причина» за

Арістотелем) є первинним стосовно наслідку (на радість ідеалістам).

Але всяка інформація, як об‟єктивна реальність, є вторинною у

відношенні до речового об‟єкту, якого інформаційною моделлю вона

є (в цьому – раціональне зерно матеріалізму).

5.4. Про кількість і якість

Нас вчили, що кількість переходить в якість. Приклад: два атоми в

молекулі – кисень, три – озон. Але чому за наявності певної

кількості атомів кисню деякі об‟єднуються попарно, деякі – по три?

Під впливом певного випромінювання. А воно приносить

неґентропію.

До різниці між графітом і алмазом перехід кількості в якість можна

хіба за вуха притягнути. Вони відрізняються структурою, тобто –

порядком, тобто – неґентропією, яка є мірою здатності до

самоорганізації. 78 Ю. Кочержинський, Небезпека переростання ґлобальної екологічної катастрофи – перегрівання планети – у катастрофу космічну, незворотну, та як їй запобігти.– Міжнародна конференція "Енрґетична безпека Европи. Погляд у ХХІ століття", 2-6 травня 2000 р., Київ. Праці, с. 221-223. Ю. Кочержинський, Найтяжчий злочин проти людства і всього живого, Ґаз. "Слово", 2002, ч. 2. 79 І в цьому – раціональне зерно агностицизму.

70

Отже, якість і є неґентропія? Чи неґентропія створює якість?

Очевидно, питання заслуговує спеціального вивчення.

5.5. Про біологічне й соціальне

Про те, що людина є частина природи, а саме – живої природи,

вужче – тваринного світу, ще вужче – вищих ссавців, приматів – про це

говорилося вище. Все, що є істинним про всіх тварин взагалі, є

істинним про людину. Але не все істинне про людину є істинним про

інших тварин. Межа між людиною й іншими тваринами, як усі межі в

природі, є відносною, умовною. Ще Енґельс говорив про мислення

собак. Свого часу на приматах ставили досліди, в яких змушували

піддослідних "винаходити" застосування знарядь для добування їжі.

Останнім часом стало модним говорити про інтелект дельфінів.

Тут нагадаємо про єдиний у своєму роді дослід, коли тварини самі

людською мовою розповідали про свої думки.

О. Горбовський80

згадує, що в університеті Невади самицю

шимпанзе від народження умістили в "мовне середовище"

"глухонімих" людей (тобто, розмовляли в її присутності тільки

знаками глухонімих), і вона сама, як людські діти, навчилася

"говорити" 175 слів, складати речення, яких її не вчили. Побачивши

уперше водоплавного птаха, качку на воді, сказала: "вода птах".

Продовжили ці досліди на ґорилах. Семирічна ґорила Коко знала

645 знаків-слів, з них 375 – активно. Побачивши вперше зебру,

сказала: "білий тигр". Вперше побачивши маску на обличчі сказала:

"капелюх на очі"81

. Коли в неї щось боліло, сама казала, щό болить.

Репортер, який кілька днів спостерігав її, здивовано запитав: "Хто

вона? Особистість чи тварина?" Їй переклали запитання:

– Хто ти?

– Я прекрасна тварина ґорила – відповіла Коко.

Отже, навіть сучасним тваринам є доступним дещо людське.

Вірнiше – дещо, щό ми звикли вважати виключно людським 82

.

80 А. Горбовский, Факты, догадки, гипотезы, "Знание", М., 1988, с. 154-159 81 Так я п'ятирічний, одержавши вперше не маленьку коробочку кольорових олівців – шість штук (назви кольорів я всіх знав), а велику, 12, на вперше побачений олівець кольору червоноармійської сорочки сказав "зимнетравний": такого кольору, як трава взимку, набагато пізніше взнав назву "хакі". 82 У зв‟язку з цим – цікава гіпотеза, що не стосується безпосередньо до обговорюваної теми. Оскільки шимпанзе живуть родинами й родами, і стало відомо, що вони – мислячі, то вони необхідно спілкуються між собою, Отже мусять мати мову. А оскільки звукова мова їм не доступна, то це має бути мова жестів. Але вона не може бути повторенням літерного письма, як наша мова глухонімих, бо літерне фонетичне письмо моделює нашу звукову мову, то й мислять вони рідною мовою без слів, тобто прямо поняттями? І жести їхньої мови мусять бути ідеоґрафічними? (І людям не дано їх зрозуміти? Чи відповідно обдарованим за

71

Після праць Фоутса питання відпадає. Очевидно, лишається лише

кількісна різниця й те, що відрізняє етику людського суспільства від

етики спільнот решти тварин – антагоністичне суспільство.

5.6. Про роль інформації в суспільних стoсунках

Цей параграф писався найважче.

Нас вчили, що основа всіх людських стoсунків – матер‟яльні

стoсунки в процесі матер‟яльного виробництва. А я спостерігаю

реліґійні війни, національну ворожнечу, де людей об'єднують або

розділяють уявлення – інформація. Спостерігаю наукову діяльність –

добування інформації у природи. Коли потрапив на («матер‟яльне»!)

виробництво, то перш, ніж щось зробити, мусів вчитися – одержати

інформацію. І вибрав для цього параграфу заголовок "Інформаційна

природа суспільних взаємин". І перші фрази були: "Всі без винятку

cтoсунки у будь-якій спільноті живих істот мають інформаційну

природу. Поведінку визначає інформація. У комах – генетична

(інстинкт). У ссавців – культура83

".

А тоді згадав: серед білого дня, у центрі столиці "незалежної"

України (вул.. Еспланадна, між Басейною й Палацом Спорту) троє

молодиків б'ють одного. Звалили, задерли йому куртку на голову,

так, що його руки й голова опинилися наче в мішку, один тримає

"мішок" за "гичку" (те місце, де мішок зав'язують), а двоє б'ють

ногами – звук такий, наче матраца вибивають. Та це ж чисто

матер‟яльна дія!

А міліціонер на віддалі кількох десятків метрів, наближаючись до

них, ледве пересуває ноги, тримаючи свого "демократизатора"

(кийка) обіруч перед собою, як свічку в церкві. Кати закінчили

відповідних умов – доступно? І угода з вождем мавп, описана в "Рамаяні", – можлива?). І отже ідеографічне ієрогліфічне письмо людей могло з'явитися не тільки раніше від фонетичного письма, а й раніше від звукової мови? (Є відомості, що коли в присутності немовлят розмовляли тільки ідеографічними жестами, вони навчалися розмовляти цією мовою й потім розвивалися краще, ніж ті котрі, як звично, починали говорити лише тоді, коли в їхньому організмі сформовувалися органи членоподільної звукової мови).

А може й у шимпанзе є письмо – ієрогліфічне, ідеографічне? "Черты и резы" на листі, на корі зубами?.. І є пам'ять поколінь?.. 83

Не раз згадуваний тут представник імперської ідеології Ю. Сємьонов вважає, що всю поведінку всіх тварин, крім людини, задано генетично, А Джой Едемсон (Joy Adamson, Born Free, Лгрд., Просвещение, 1981) розповідає, як вони з чоловіком виховали з самого малечку левицю. Вона знала, що їжа – те, щό в мисці, а сусідська коза – така сама сусідка, як усі інші. І її в селі всі знали. Але закінчилося відрядження, треба повертатися, а що робити з приймачкою? Для міського помешкання «киця» завелика, й випустити її погуляти не можна. Зоопарк? Хто ж віддасть свою дитину в концтабір… Єдиний вихід – видати заміж (вона вже на порі). Але ж вона не знає культури свого племені, пропаде з голоду. Й чоловік авторки став брати її з собою на полювання, підстрілював дичину, при ній добивав, білував, показував, що всередині цих «сусідів» є їжа… Коли вже навчилася самостійно полювати, випустили в ліс. Дуже зворушливі сцени, коли, вже заміжня, прибігала в гості до батьків…

72

"роботу" й спокійно розійшлися. Міліціонер повільно підійшов до

жертви, відгорнув запону з голови. Голова ледь підвелася й тихо

заматюкалася: жива. А де ж тут інформація, яка "визначає

поведінку"?

А ось де. Міліціонер знав, що один з трьома не впорається. Троє

знали, що він їх боїться. Оце й була причина "матер‟яльних дій". А

якби міліціонерові можна було довірити "узі", і він його мав, і якби він

знав, що з державних складів зброя не розкрадається й у злочинців

бути не може, і мав наказ обов'язково припиняти злочин, якщо

необхідно – вогнем, то крикнув би "Руки вгору!" А якби кати знали,

що як вони не стануть з піднятими руками, а продовжать злочин, чи

кинуться тікати, то він стрілятиме, то й не починали б справи, після

якої їм доведеться піднімати руки. Була б інша інформація – була б

інша дія.

Матер'яльне виробництво – основа основ історичного матеріалізму

– є здійснення людських ідей. Винахідник знав потребу в новій речі.

А Чарлі, персонаж Чаплінського фільму "Нові часи", поки не

збожеволів від одноманітної роботи, знав, куди саме треба

закручувати гайку. Корови, коли їх уперше виганяють весною на

пашу (після утримання у стійлах протягом зими), влаштовують на

пастівнику "риґόвище" – незрозумілу нам бійку, яка не повторюється

до осені. У селі всі про це знають і сприймають як неминучість. І не

замислюються про причини. Аж ось я вичитав у Ремі Шовена ("Від

бджоли до ґорили"), що у спільноті корів існує лінійна ієрархія:

кожна особина має рейтинґовий номер, кожний наступний

поступається в усьому кожному попередньому. Отже "риґовище" є

рейтинґовий тест для визначенн місця в ієрархії, яке кожний учасник

змагань потім знає. То, мабуть, скажемо так: будь-яка взаємодія в

спільноті (в суспільстві) або зводиться до обміну інформацією, або

спричиняється чи опосередкована нею.84

А, може, хтось уточнить?

5.7. Про біологічну підвалину соціального Паразит-завойовник, щоб встановити своє панування, створює для

своєї жертви загрозу задоволенню її біологічних потреб: позбавлення

їжі, позбавлення життя85

... А коли вже панування встановилося,

84 Гітлер у Mein Kampf, П. Хомяков у «Россия против Руси» («Аспект-поліграф», Ніжин, 2009) проповідують, буцім людей об‟єднує у суспільство «кров» (гени). Що б сказав Гітлер, якби до нього прибула негритянка – держсекретар США? Людей об‟єднує у суспільство культура (звичаї, мова, реліґія, в Китаї – ієрогліфи) – інформація. І розділяють – різні культури. 85Див. Дж. Лондон, «Ату их, ату!», Повести и рассказы, Лениздат, 1971,

73

підданця виховують у відповідній культурі, прищеплюють йому

поняття власності, дисципліни, покори... Страху перед владою. І тоді

вже ця інформація керує його поведінкою…

6. Перевірка гіпотези фактами

6.1. Кінець Золотого Віку на Вкраїні й у Польщі

Одним з районів, де після Потопу вдалося відновити високу рільничу

культуру було Середземномор‟я. 1958 р. в Анатолії (Туреччина)

розкопано місто VІІ–VІ тисячоріч до н.е. площею

14 гектарів дуже щільної забудови – будинки впритул, без захисних стін:

люди ще не воювали. Вже тоді там вирощували виноград, пшеницю,

полбу (двозеренну пшеницю), горох, розводили кіз, овець, корів,

створювали скульптури й картини. Звідти заселили Балкани, а звідти у

шостому–п‟ятому тисячоріччі до н.е. перейшли через Дністер на

Дніпрове Правобережжя (мал. ІІІ-7а) – на великому просторі

розвивалася культура, що в Середземномор‟ї одержала назву

крітомікенської, на території Румунії – кукутені, на Україні –

трипільської. Приблизно одночасно на Лівобережжі з‟явились кочовики

(сучасники трипільців – Середньостогівська культура). У ІІІ тисячоріччі

до н е. відбулась велика навала кочовиків-аріїв на Правобережжя (мал.

ІІІ-7, г) й далі на захід.

Спершу створювані ними «держави» були просто територіями,

населення яких платило загарбникам данину, але племена тих і других

не змішувались. Тому нема жодних підстав уважати зайд-грабіжників:

кімерійців – VІІІ-VІІ ст. до н е., скіфів – VІІ-VІ ст. до н е., сарматів – VІ-

ІV ст. до н е., ґотів – ІІІ cт. н е., гунів – ІV-V ст. н е., аварів – VІ-VІІ ст.

н е, хозарів – ІХ-Х ст. н. е., тощо – нашими предками. Наші предки –

рільники й ремісники, осілі мешканці, які перетривали всіх

завойовників. А що чужоземці називали всіх підданців держави іменем

панівного племені – природно. Джон Стейнбек86

, відвідавши СРСР за

Сталіна, писав: «Дуже цікаві південні росіяни – грузини». До останнього

часу й ми для американців були «раша». А для Геродота ми були

«скіфами-орачами»: звідки йому було знати, що орачі живуть на

Подніпров‟ї на чотири тисячоріччя (!) раніше за скіфів, за Геродотом –

«царських», за прийнятою тут термінологією – хижих, розбійних.

Як називали себе предки протягом тисячоріч – не відомо.

У І тисячоріччі н. е. народ, що жив між Дніпром і Віслою, між Чорним с. 666; О. Єфименко, Хрест і меч Васко да Ґами – Наука і суспільство, 2007, 11/12, с.40. 86 Американський письменник. Роман «Ґрона гніву» про знищення селян у США 1929 р.: земля за борги перейшла банкам. Одночасно з розкуркуленням у нас. Зараз наші законодавці готують іпотечне кредитування.

74

морем і Поліссям, звався поляни (М. Брайчевський, Походження Русі,

Київ, Наукова Думка, 1968)87

. Простежимо створення антагоністичних

суспільств завойовниками у східних і в західних полян у кінці І

тисячоріччя н. е.

Ляхи прийшли до західних полян цілим плем‟ям – з жінками, з

худобою88

. Вони були досить чисельними, щоб створити військо

держави, яка виникла, з самих себе (О.Субтельний, «Україна.

Історія», Київ, Либідь, 1991, с. 81, вказує, що в ХVI сторіччі шляхта

становила 8–10% населення Польщі). Для них не були обов‟язковими

шлюби з представницями підкорених. Отже, вся шляхта складалася з

самих ляхів. Тому, як свідчить Наталя Яковенко, яка спеціально

вивчала історію шляхти89

, всі польські шляхтичі були формально

рівноправні, хоч серед них виникло майнове розшаруваня з

маґнатами на одному полюсі й «голоштанною шляхтою» – на

другому. Зберегли вони й форму колишнього вічового правління.

Шляхетське віче звалося соймом, воно обирало королів, було

реальною верховною владою, а вся держава звалася «жечпоспόліта»,

тобто – республіка.

Мова новоствореної нації легко стала змішаною з обох мов –

завойовників і завойованих, бо обидві – слов‟янські. Граматика

завойовників стала панівною – польська мова належить до

західнослов‟янських.

Варяги прийшли, як свідчить О. Пріцак, (цит. пр.) у Східну Европу

нечисленними загонами чоловіків. Спочатку вони полювали тут на

рабів (як у нас пізніше татари, як їхні західноевропейські родичі

пізніше в Африці). А. Дж. Тойнбі, (т.1, с. 180) теж згадує, що франки

продавали у Кордовський халіфат рабів, серед яких було багато

слов‟ян. Згодом почали осідати в укріплених містах, а потім захопили

столицю полян – Київ і стали над вічем90

. Виникла так звана

Київська Русь. Але й тоді вона «не була державою в сучасному

розумінні слова91

. Розглядати її як таку значило б приписувати їй

87 А за польською "Історією Польщі" А. Диковської, М. та Я. Жаринів, (Варшава, 1995) у ІХ-Х ст. земля полян "в басейні ріки Варти" (с.2) з центром Ґнєзно (північний захід сучасної Польщі, північ Познанського воєводства, мапа с. 3). 88 За переказами: Józef Іgnacy Kraszewskі, «Stara Baśń». 89 Н. Яковенко, Українська шляхта XII–XVII ст., зб. Проблеми української історичної медієвістики, Кам‟янець-Подільський, 1989, с. 81–88. 90 Але не втратили ремесла людоловів. Проф. В. М. Половець у монографії «Половці» зокрема згадує, що 1184 р. київський князь Володимир Глібович узяв великий половецький полон орди хана Гзака. То ж, мабуть, він не один такий, решта – такі самі. А нам у шкільному курсі історії Русі показували їх і причесаними й прилизаними.

91 Як свідчить «Советский энциклопедический словарь» (М., «Советская энциклопедия», 1982, видання відверто великодержавне) на ст. 572, Русь у 1132 р., остаточно розпалася.

75

вищий рівень політичної організації, ніж це було насправді. Вона не

мала ні централізованого управління, ні всеохоплюючої та

розгалуженої бюрократичної системи. Єдиний зв'язок між

володарями й підлеглими існував у формі збору данини92

»

(виділення Ю.К.). – О. Субтельний, цит. пр. с. 5193

. Через те, що вони

прийшли чоловічими загонами, варяги змушені були одружуватися з

місцевими жінками, їхні нащадки втратили мову батьків,

"послов'янились".

Імперська історіографія внесла багато дезінформації у питання

про походження й етнічну належність варягів. Тому звернемось до

першоджерела. «Повість минущих літ» прямо вказує: «Варяги суть

різні: єдні англяне, іниї – німці, а сії – русь». Отже, русь – не

слов‟яни, а належать до народів, які в сучасній термінології

називаються германськими. Серед них нема народу з самоназвою

«русь». Але ж і німці не називають себе німцями, їхня самоназва –

дойч. Ще Ломоносов вказував: «Обыкновенно бывает, что

отдалѐнных народов называют теми именами, которые наложили им

промеж ними живущіе сосіды»94

. Між північними германцями

(скандинавами) та слов‟янами жили угрофінські племена – від

Балтики (сучасна Естонія) й далеко за Урал (сучасний Ханти-

Мансійський округ) тяглася суцільна смуга, заселена угрофінами (на

цьому місці пізніше сформувалася великоруська чи російська

народність95

). От варяги й стали відомими під фінською назвою. (Я

питав живих фіна, естонця: як по-вашому «шведи», «Швеція»?

Обидва відповіли: «Роосі, росляйн»).

Отже, претензії будь-якого з пізніших східноевропейських князівств (зокрема й Московського) бути одноосібним спадкоємцем Київської Русі – безпідставні. 92 Мовою кримінального кодексу – організоване пограбування. 93 А коли мій наймолодший син поступив на філологічний факультет Київського Університету (1996 р.), їм не рекомендували Історію Субтельного. Тому, що Субтельний казав правду про Київську Русь, а їм читали їлюзії? 94 В ориґіналі – "ять" (нема в машині). Даю за тодішньою вимовою через «і». 95 Імперська історіографія виводила походження російської нації від «Юрія» (справжнє ім‟я – Ґюрґі) Довгорукого (тобто – Хапуги) і його загону київських дружинників. Але, як загони варягів не змогли змінити мови місцевого населення Подніпров‟я, таки і загін Ґюргі з київських слов‟ян був недостатнім, щоб слов‟янизувати все місцеве угрофінське населення. Хто ж його слов‟янизував? «Повість» вказує: «Вятичи из лехов»: мабуть якась частина ляхів не зжилася з тими, що осіли в західних полян, і пішла на північний схід, і виявилася достатньою, щоб слов‟янизувати підкорених. І досі в російській мові є слова, спільні з польською й відсутні в українській. А вже пізніше мова москалів зазнала значних впливів церковно-слов‟янської й мови перших вчителів грамоти – вихідців з України. Вони навчали, як звикли: «Ять пишеться там, де в українському слові «і». Це правило зберігалося сторіччями, В. Бєлінскій обурювався: «Почему я, чтобы грамотно писать по-русски, должен изучить еще какой-то славянскій язык, и почему не сербский, не болгарский, а именно малороссийское наречие?»..

76

І «Повість...» твердить: «Руссю прозвані від варягів, а до того

звались поляни». (Отже, початковим значенням терміну «Російська

держава» було «територія, що платить данину шведам»?)

Професор Омелян Пріцак з цим не погоджується, виводить фінське

«руотсі» й літописне «русь» від місцевості Родезу (на півдні

сучасної Франції): родезька династія правила у фризів, які жили між

гирлом Рейну й Ютландією, ті, скориставшись флотом скандинавів,

організували загони для полювання на рабів у Східній Европі, а

пізніше, підкоривши місцеве населення, заснували державу Русь.

Раїса Іванчeнко («Історія без міфів») наполягає на кельтському

походженні назви «Русь». А назву річки Рось виводить від

«роксоланів-росоманів-русів». Тим часом кельтською мовою «роса»

означає «вода». Звідси й українське «роса», «зрошення» й назви річок

Рось, Росава. То, як вірити тій авторці, кельти називали нашу

ЗЕМЛЮ – водою? Та хіба мало слів з коренем «рос»? У деяких

романських мовах «роса» – «червоний», у французькій та іспанській

«рос» означає «шкапа» (згадаймо дон Кіхотового Росінанта!), і звір є

– росомаха… Але тільки

фінське «роосі» стосується назви народу, й саме на це вказує

«Повість минущих літ».

6.2. Звідки взялося панство на Україні?

Порівняння українського панства з польським.

Через свою нечисленність варяги не могли створити армії,

необхідної для завоювання й утримання території створюваної ними

держави, й мусили вдаватись до послуг допоміжного колоніального

війська. Знову звернемося до першоджерела. Після перемоги над

Візантією, вказує «Повість...», «Олег» (справжнє ім‟я варяга – Хелґі)

наклав на неї контрибуцію, зокрема змусив поставити нові вітрила на

всі кораблі його флоту: «Для русі – паволочаті, а словенем –

кропивняні» (паволоки – дорогі тканини, з яких шили вбрання

візантійським аристократам; кропива до освоєння конопель була

технічною культурою, та й досі з неї роблять найгрубіший матер‟ял,

наприклад, для мішків на вугілля).

Перш за все звернімо увагу, якою мовою це сказано? Коли

літописець переказує чужоземні писемні джерела (Біблію,

візантійські хроніки) – послуговується книжною мовою (мовою

котрихось з підвізантійських – малоазійських чи балканських –

77

слов‟ян96

), звертаючись до побутових подробиць – користується

рідною, якою говоримо ми досі. По-друге, автор протиставляє «русь»

«словенем», отже, русь – не слов‟яни, а зайди. І останнє: паволоки –

привілей окупаційної армії, а кропивняні рядна – ознака

дискримінації колоніального війська, свідчення того, що в Київській

варязькій державі наші предки (як ми – у Московській) були людьми

«другого сорту», а не панівним, як твердить Л. Л. Залізняк97

(він пише

«консолідуючим»), етносом. (Цікавий кінець епізоду з вітрилами: у

морі свіжий вітер порвав тонкі паволоки, панам окупантам довелося

братися за весла, а словене потішалися з них під своїми

кропивняними).

На відміну від Польщі, де всі воїни (а отже – всі пани) були з

окупантів (ляхів), всі шляхтичі були формально рівноправні, а всі

поляни стали хлопами, – в нас з‟явилась і є р а р х і я воїнів (а отже й

панів), нижчі щаблі якої зайняли перекинчики з місцевого населення.

В нас не всі пани походять з завойовників, а є й такі, що з

національних зрадників, останніх – більшість. Правова нерівність

українського панства збереглась навіть після зруйнування держави

варяженків монголами. Н. Яковенко вказує, що за часів Великого

князівства Литовського98

на Україні було панство «першої руки» –

«зем‟яни під господарем», від них залежали «зем‟яни під князями й

панами», на останньому місці – «бояри-слуги» (останні не мали

земельних наділів, служили, очевидно, рядовими).

Відмінності в походженні між польським і українським панством

відбились у типовій психології тих і других. Шляхтич-лях здобув свої

привілеї перемогою над полянами, він не зраджував свого племені –

96 Біблію переклали слов‟янською мовою «брати» Кирило й Мефодій,. Насправді вони «брати» за церковним саном, тобто – монахи, а один з них – грек, рідна мова якого – мова ориґіналу, а другий – слов'янин, мова якого – мова перекладу (для нас – книжна). Вони офіційно вважаються й творцями абетки «Кирилиці». Але церковна цензура проґавила в «Житії святих Кирила й Мефодія», що вони «приидя в Корсунь узрє Євангеліє в языке словенском», тобто, що в нас вже була своя перекладна література, тобто – була власна писемність, а Кирило й Мефодій цього не знали й вигадали абетку, імовірно «глаголицю», яка не прижилася за непотрібністю, а церковники приписали їм винайдення нашої абетки. 97“Походження українського народу”, Бібліотека українця, Київ, 1996, с. 30. 98 Деякі історики дивуються, чому в Литовському князівстві державною мовою була слов‟янська? Та тому, що предки сучасних білорусів звалися литвинами (а їхні нащадки, мабуть, такі білоруси, як ми – малороси?). А сучасна Литва назвалася ім‟ям держави, до якої входила колишня жмудь, як сучасні румуни – ім‟ям римлян.

78

Почали поселятися у V (за уточненою хронологією – VІ)

тисячоріччі до н. е. (за Д. Тєлєґіним).

Мал. ІІІ-7а. Орачі на Правобережжі

Освоїли більшу частину Правобережжя й почали зазнавати

нападів кочовиків у ІV тис до н.е.(за Д. Тєлєґіним).

Мал. ІІІ-7 б. Орачі на Правобережжі

79

Виготовляли лемеші з рогів гігантського оленя,

як ще не було металу.

Мал. ІІІ-7 в. Орачі на правобережжі

Відступали під натиском кочовиків (аріїв?)

у ІІІ тис. р. до н.е. (за Д. Тєлєґіним)

Мал. ІІІ-7 г. Орачі на Правобережжі

80

Знову поверталися (І тис. р. до н.е., за Геродотом).

Мал. ІІІ-7 д. Орачі на Правобережжі

Жили вільно перед нашестям варягів, монголів і ляхів

(кінець І тисячоріччя н.е., за М. Брайчевським).

Мал. ІІІ-7 е. Орачі на Правобережжі

МИ ДОСІ ТУТ !

81

– ляхів, тому мав підстави для самоповаги, для почуття вищості,

почуття солідарності: спочатку – етнічної, потім – кастової, нарешті –

національної. Український боярин-слуга варязький купив свої

привілеї службою в переможців, він хлопами мав не переможених

чужоплемінників, а своїх, зраджених ним, одноплемінників. (Ще за

Литви володіння наших панів спочатку не були спадковими й так і

звалися – «служба», пізніше відбулась приватизація. Ляхи одразу

одержували «майонтек», «те, що маю», тобто – власність). Це не

могло не викликати почуття меншевартості, приниження – з чого тут

було виникнути національній гідності? Діти, виростаючи в родині,

обовязково успадковують її культуру – і передають її наступним

поколінням. Так створюється довготривала родова риса, яка

закріплюється шлюбами між членами групи: в польської шляхти –

гонор, в українського панства – сервілізм (холуйство). Тому

«неправомірно звинувачувати шляхтича у «зраді інтересів народу»

оскільки його поведінкою не могли керувати «інтереси народу», вона

з діда-прадіда реґламентована ідеєю вірності своєму сюзерену

(своєму князю чи королю)» – справді,в описуваний Н. Яковенко час

наші пани були вже далекими нащадками зрадників, свято

переконаними,

що «все то те таки й було наше,

а ми тільки віддавали (князі – зем’янам,і т. д...)

на пашу».

За Н. Яковенко, після татарської навали серед боярства на Україні

з‟явились численні вихідці з інших народів: «татари й білоруси,

литовці й росіяни, поляки й молдавани, угорці й чехи» – від них вже

зовсім марно чекати відданості

українському народові.

«Чужоземне й насамперед польське панування породило нове

явище: культурну асиміляцію української знаті панівною державою.

Поступово ототожнюючи власні прагнення з потребами держави, що

виявила готовність іти їй на зустріч, українська шляхта втратила

здатність боронити місцеві інтереси» – пише О. Субтельний (Україна.

Історія., с. 78) – і помиляється, бо вона виникла від того, що втратила

здатність боронити інтереси свого народу (але Субтельний має рацію

в тому, що повна культурна асиміляція переважної більшості панства

була лише у відношенні останніх окупантів – Польщі й Росії). Йосип

Тереля, ідеолог «українських аристократів»-монархістів, визнає, що

наші пани завжди (!) «нобілітувалися в чужих монархів-завойовників,

82

тим самим вони отримували право на свої родові посілості.

Мадярські королі почали від себе надавати лицарським родам герби й

прапори... Так само поступали й польські королі: тих шляхтичів-

русинів, що добровільно приймали васалітет99

короля-зайди (а це й є

національна зрада100

, Ю. К) король обдаровував привілеями та

потверджував у правах королівською грамотою... Справа нашого

монарха – в майбутньому потвердити новими королівськими

грамотами давні («заслужені»! – Ю. К.) привілеї. і права» (Й. Тереля,

«2000», Буенос-Айрес, 1990, с. 23–24) – ні більш, ні менш!.

Друга відмінність – форма правління: оскільки варяги прийшли як

розбійницькі ватаги, ґанґи, то влада в них не могла бути іншою, як

тільки одноособовою, це типово для всіх ґанґстерських організацій –

як дрібних, типу «Хрещеного батька», так і найбільших, як у Сталіна

чи у Гітлера. Отже, у варягів не було сойму, правили ватажки-

конунґи (чи кагани чи князі), поборюючи місцеву вічову владу

полян. Звідси – монархічні традиції частини сучасних нащадків бояр-

варязьких слуг. Ще одна відмінність: варязької держави від ляської:

ляхи все місцеве населення (полян) обернули на хлопів, поміщицька

форма землеволодіння стала монопольною, єдиною; на Україні

варяги (навіть з допомогою найманців-бояр зі слов‟ян) не оволоділи

всією землею, закріпачили не всю людність – частина землі шилась у

традиційному володінні вільних землеробських родин. Частина з них

озброїлась для самозахисту – з‟явились козаки. Козацька форма

землеволодіння зберігалась до зруйнування Січі Катериною101

(отже

Січ – не «перша християнська республіка в Европі», як думав Маркс,

а остання твердиня прадавнього нашого вічового ладу – тут віче

звалося радою102

.

99 Так в ориґіналі. Треба «сюзернітет», або «васалітет від...», (Ю. К.). 1001) Російський історик проф. Татьяна Ґеннадієвна Таірова-Яковлєва (Мазепа, М. Молодая гвардия, 2007, с. 133.) про старшину часів Мазепи: «…их стремление превратиться в полновластных помещиков по примеру российских или польских. Для большинства из них важны были личная власть и благосостояние, а не идеи государственного строительства». 2) ”Шляхта українська, дворянство, згубила Україну, продавши національні права за свої клясові інтереси”.(В. Винниченко. Щоденник. Ж. Київ, 11‟90, с. 97). 101 А 2007 р. міськрада Севастополя ухвалила спорудити Катерині пам‟ятник, а в Одесі 2008 р. вже встановлено їй пам‟ятник, у підмурок якого закладено, зокрема, кілька примірників ґазети Верховної Ради «Голос Украины». В Миколаєві – третій. 102 «В основі ладу запорізького «умоположения» була громада, товариство. Це товариство становило таке саме «народоправство» на півдні Росії, але у ширшому ступені розвитку, як і «народоправство» у Пскові та Новгороді на півночі Русі; те, що робив вічовий дзвін на півночі, те робили литаври на півдні: той і другі своїми звуками скликали народ, незалежно від звання й заможності, на майдан для вирішення найважливіших питань країни, як вирішують у наш час свої справи вільні громадяни швейцарських кантонів... Зовнішнім виразом цієї громади була рада (від слова «радитися»), тобто, народне віче». Д. І. Яворницький, Історія запорізьких козаків, т. 1, К., Наук. думка, 1990, с. 149,150).

83

Ось чому в Україні носіями національної гідності – і національної

культури – стали козаки й селяни, з них – найвищі генії нації:

Шевченко, Франко, Винничеко… Ось звідки «теорія безбуржуазності

української нації». Ось чому Винниченко називав українців

«селянською нацією» й повторив проголошене Кирило-

Мефодіївським братством гасло «За Україну без хлопа і без пана!». І

в ХХ ст. українська держава виникла як Народна республіка

трудящих (УНР), і засновниками її були українські соціалісти, такі як

Винниченко, Грушевський103

). І національне Відродження 20-

30-тих років (Курбас, Косинка, Куліш, Хвильовий…) започаткувала

самостійна робітничо-селянська радянська республіка, керована

націонал-комуністами, (УСРР, існування якої з 1918 до 1922 року

замовчують як сталіністська імперська так і сучасна «українська»

компрадорська104

влада), і продовжила якийсь час «союзна» УРСР,

хоч діяла вона в умовах окупації, але скористалася з тимчасової

слабості окупуючої держави для українізації (я застав), поки окупація

була відносно ліберальною (маскувалася?).

Остання відмінність між державами, створеними на землях

західних і східних полян, та, що західна (ляська) держава одержала

зрештою назву від місцевого народу – полян (Польща), а східна – від

завойовників (Русь). Пізніше цією самою назвою (у трохи іншій,

ближчій до угрофінської, вимові: «Росія») скористався Пьотр І для

своєї імперії. Почавши свою освіту в потішних полках і завершивши

її в московській Німецькій слободі (Кукуй105

), він не відав, що

творить. Якби я зараз повідав йому, що свою державу він назвав

ім‟ям свого ворога – Швеції, та ще й мовою «прєзрєнних чухонцев»

– фінів – він би перекинувся в гробу!

Тепер, на щастя, в нас є власна назва – Україна.

А деякі "українські націоналісти" сперечаються за право бути

«спадкоємцями Русі», називають загарбників-варяженків

103 А українські пани, «націоналісти-державники» не визнавали її своєю. Д. Донцов 27 вересня 1918 р. записав у своєму щоденнику: «Коли я повернувся... сюди, побачив, що з тими людьми – соціалістами і демократами – мене ніщо не в‟яже. Скорше міг знайти спільну мову із Скоропадським, Липинським, Шеметами, Міхновським, Біленьким. Мабуть, тому, що я, як і вони, вийшов з того самого, поміщицького (виділення Ю.К.), середовища» («Хроніка–2000», 19–20, 1997, с. 253). І повалена УНР була петлюрівським переворотом. Після відступу німців з України Скоропадський втік до ставки Денікіна й звідти звернувся до українців з маніфестом, закликаючи до федерації з Росією. (Р. Дашкевич, Артилерія січових стрільців у боротьбі за Золоті київські ворота. – Україна. Наука і культура. Вип. 28. К. 1994, с.. 44-79).. 104 Компрадори – частина національної буржуазії у залежних країнах, яка співпрацює з чужоземним капіталом. Головна опора імперіалістів у боротьбі проти національно-визвольного руху.(Словник іншомовних слів, К., 1975, с. 34). 105 Простолюд вимовляв у цій назві «х» замість «к» – «любив» зайд.

84

(воріженьків!) «українськими королями». А вони такі «українські», як

я – турок. Орест Субтельний наводить їхні справжні імена: «Олег» –

Хелґі, «Ольга» – Хелґа, «Ігор» – Інґвар, «Володимир» –

Вальдемар106

, а Омелян Пріцак додає: «Ярослав» – Єрізлєйфр107

. У

журналі «Державність» (1992, №1). В. Паїк у статті «Велика Скитія –

велика Сколотія» переписав імперську байку на тему «Россия была

всегда, Россия была везде, мы никого не завоѐвывали, только

освобождали», замінивши лише слово «Росія» словом «Україна» –

вона в нього була від Месопотамії й Єгипту до Білого моря й

Монголії. (Р. Іванченко повторює цю його байку у книжці «Історія

без міфів»; О. Шпеть – у «Велесова книга – як фрагмент з історії

демократії»). Таке мавпування «старшого брата»-навиворіт є ознакою

сервілізму, рабського колоніального мислення. Як уже тут

згадувалось, достовірні дані про найдавніші поселення осілих

рільників на Подніпров‟ї сягають VІ–V тисячоріч до н.е., а все, що

прийшло пізніше – кімерійці, скіфи (скити), сармати, ґоти, гуни,

авари, хозари, варяги, монголи, ляхи – нам не предки, а –

завойовники, не творці нашої культури, а – паразити на ній: «Кочові

союзи ніколи й ні в чому не були новаторами. Можна навіть

твердити, що кочовий союз завжди розвивався відповідно до змін в

осілому суспільстві» (О. Пріцак, Хроніка 2 000, вип. 1, с. 30), «Кочові

союзи були не творцями, а... тими, хто переймав і застосовував

(відбирав і привласнював, Ю. К.) досягнення (продукти, Ю. К.)

осілих цивілізацій». (Пріцак, Хроніка 2000, вип. 2, с.12). Тож марно

пишаються «українські націоналісти» «славними походами»

кіммерійців і скіфів: грабунок – не слава, а ганьба, й не наша, а –

сусідська108

.

Філософи дискутують про співвідношення логічного й

історичного. Я не знав ще про «Походження Русі» Пріцака, коли –

логічно – дійшов висновку, що народи за певних обставин мусили

поділитися на творців і паразитів. О. Пріцак, коли писав

«Походження Русі», не міг знати моєї гіпотези, бо тоді її ще не було, і

106 Коли мій наймолодший, Юрко поступив у Київський Університет (1996 р.), їм не рекомендували Історію Субтельного. (Бо він казав правду про Київську Русь, а їм читали ілюзії?) 107 Бюстом якого починається ряд погрудь видатних вчених поряд з пандусом у Національній Науковій Бібліотеці України. А Шаргея (змушеного жити й працювати під псевдонімом Юрка Кондратюка), за виконаними на півсторіччя раніше розрахунками якого люди вперше висадилися на Місяці й повернулися, – нема. 108 І Лев Силенко, називаючи себе (С. Лисенко, «Учитель Силенко», К., «Обереги», 1996) «скитом», тим самим визнає себе не українцем.

85

спостеріг в історії саме такий поділ. Можливо, що такий збіг

логічного з історичним – випадковий. А все одно – приємно.

7. Що є Зло ?

Заратуштра (Зороастр, Зердушт), живучи поблизу північної межі

однієї з найдавніших рільничих країн і спостерігаючи наїзди

кочовиків (приблизно в той час, коли на нашому Лівобережжі

з‟явилися скіфи, VІІ ст. до н е.), уявив, що зло, як і добро, існує вічно,

вічна й боротьба між ними, вічний і поділ людей на добрих – людей

доброго бога Ормузда, і лихих – людей лихого бога Арімана (отут

аматори “філологічних доказів” в історії можуть вхопитися за це ім‟я:

“От бач: “Арі-ман”! Які грізні арійці!109

”). Ідею вічної боротьби добра

і зла запозичено в зороастризму багатьма течіями, зокрема у

християнстві вона має вигляд вічного протистояння Господа

(всеблагого, всевідаючого й всемогутнього) й Сатани (хоч не

зрозуміло: як всеблагий творець міг сотворити духа Зла, як

всевідаючий міг не відати, що творить; як всемогутній не зміг

виправити помилку, якщо знав про неї й хотів її виправити?110

).

В хижаків і паразитів поняття добра і зла підміняються поняттями

вигоди й шкоди, стають відносними, різниця між ними зникає, щό

добро для однієї сторони, те є злом для іншої: “Зло – коли ти в мене

звів жінку і вкрав корову, добро – коли я в тебе”. І геноцид у Чечні

стає не тільки припустимим, але й корисним (для правлячої хунти в

Москві)111

.

А. Свідзинський (“Сучасність”, 4‟92, 141–155), заперечуючи

визначення Ю. Лотмана (джерело не вказане): “культура – сукупність

неспадкової інформації, яку... передають члени суспільства” (що в

істоті збігається з моїм визначенням культури як інформації –

включно з програмою повидінки,– що не є спадковою, а є досвідом

109 “Аріман” – грецьке, справжнє ім‟я бога – Анхра-Ман‟ю. 110 “Якщо дотримуватись логіки, то з огляду на досконалість Божого світу Диявол просто не може існувати” (Тойнбі, т. 1, с. 73). З цим усі згодні, тільки одні через це відмовляються від гіпотези про Досконалого Творця, інші, серед них, на жаль, Тойнбі – від логіки. 111 Див. А. В. Литвиненко, Ю. Г. Ельштинский «ФСБ взрывает Россию»., Елен Блан, ”Родом з КГБ. Система Путіна”, вид. «Темпора», Київ, 2008: “ У середині березня 1995 р. неподалік від Москви керівники служб безпеки дванадцяти колишніх совєцьких республік (крім трьох прибалтійських) зібралися вперше після розпаду СРСР ... ті організації ніколи не припиняли співпраці… зцементовуючи СНГ, на перший погляд строкату сукупність, але утримувану залізним кулаком” (с. 97). (Отже, дарована «незалежність» республік є тільки ґрандіозною «ілюзією за Фройдом»! І люди вже починають це розуміти: на відзначення п‟ятої річниці “померанчевої революції” у цьому році (2009) на майдан прийшло всього біля сотні чоловік, Ю. К.)

86

попередників112

), дає своє визначення: “Процес самоорганізації

ноосфери113

є культура”. “Культура є процес подолання зла

творчістю”, а поняття добра і зла виводить з першого визначення

культури: “Ми сприймаємо порядок як добро (усякий? І

гітлерівський новий ?114

, Ю. К.), безладдя – як зло» (с. 151). Джерелом

прагнення людей до організації, поліпшення порядку, за

Свідзинським, є поняття “Центрального Порядку”, тотожне з

поняттям бога (Свідзинський розповідає про синерґетику, про

Р. Приґожина, але не помітив головної заслуги останнього: Приґожин

показав, що природні процеси здатні до спонтанної організації, до

самоорганізації, отже нема потреби в гіпотезі про надприродне

джерело організації). Організація, твердить автор, вимагає й власних

“напруги, зусиль” (148). «Носіями зла є люди, які руйнують

порядок, не створюючи нічого замість нього», при цьому “процеси

розпаду структур... не мають ніякого джерела” (148), “дезорганізація

означає відсутність порядку, тобто не є чимось існуючим” (підкр.

Ю. К.). На думку А. Свідзинського, “наведена вище концепція зла

заперечує існування якогось джерела зла” (підкр. Ю. К.).

Це твердження викликає серйозні заперечення. Злочинець,

руйнуючи попередній порядок створює не “ніщо”, а свій Новий

Порядок. “Ніщо” взагалі неможливе: навіть якби Місяць упав на

Землю і все знищив – лишилося б не “ніщо”, а місячний пейзаж.

Обиватель може не усвідомлювати, що називає “некультурною”

людину іншої культури: для пана дядько некультурний, бо не тримає

виделку в лівій руці, пан для дядька "незвичайний”115

, бо не вітається

з людьми на вулиці. Але для людини мислячої (тим паче – тієї, що

пише) це мало б бути самозрозумілим. Геґель вказував (своїм звичаєм

темно й закрутисто, але в істоті вірно), що “ніщо від певного дещо” є

інше певне дещо. Від того, що я чи Свідзинський назвемо зло

неіснуючим, воно існувати не перестане. Але Свідзинський визнає

112 Доповненим, природно, досвідом сучасників і особистим; а також уся керована згаданою програмою діяльність та її наслідки – організаційні, художні, матеріальні тощо; у цьому сенсі культура, дійсно, є процес. 113 Розповсюджена ілюзія – буцім передбачена В. Вернадським ноосфера (сфера розуму) ВЖЕ існує. Сучасне кризове людство з його виробництвом і – особливо – мілітаризмом радше заслуговує назви stultіsphera (сфера глупоти).

114Там, у них, устои шатки, Здесь порядок нерушим. Есть, конечно, недостатки,

Но зато тебе – режим! А. Твардовский, «Тѐркин на том свете”.

115 Я був вражений, коли почув у селі термін “звичайний” у значенні “той, що дотримується звичаїв”. Пізніше вичитав у Грінченка: “1) обыкновенный, 2) вежливый”.

87

існування злочинних організацій: “Сказане стосується також

злочинних організацій”. А ці організації – самодіяльні, виникають

шляхом “самоорганізації” (яка, між іншим, також вимагає

“напруження, зусиль”, не менших, ніж “добра організація”). Виходить,

що самоорганізація часом є добро, а часом – зло. Різниця між добром і

злом зникає! Єдине, що лишається з чималого трактату Свідзинcького

після відсіву тавтологій і суперечностей: добро є те, що “ми

сприймаємо як добро”, а зло – те, що ми сприймаємо “як зло”. І весь

трактат практично тотожний вищенаведеному визначенню відносності

добра і зла.

Перше інтуїтивне визначення зла – все, що не є добром. Тоді сюди

втрапить усяке лихо, що не має вольового джерела: землетрус, повінь,

пошесть... Для такого лиха я й лишаю термін “лихо”. А злом називаю

лихо, навмисно заподіяне мислячою істотою116

. Якщо виключимо

тварин з їхнім нижчим ступенем мислення, то єдиним джерелом зла

є люди (що, власне, визнає й А. Свідзинський, ст. 98 тут). І одразу

зникає виправдання зла як “спонтанного”, зникає заперечення

джерела зла, виникає потреба визначення й усунення конкретних

джерел зла, знешкодження винуватців зла.

Одним словом: добро є симбіоз, взаємодопомога; зло є насильство,

паразитизм.

8. Етапи розвитку людства – коротко

Перша лінія розвитку – природна, симбіотична (близько 6 млн. р.):

1) Збирання (симбіотичне фруктоїдство).

2) Землеробство (спершу – садівництво).

3) Симбіотичне (молочне й робоче) скотарство.

4) Ремесло, мистецтво.

5) Створення високорозвинених, диференційованих (чотири йоґи),

соціально й екологічно врівноважених суспільств.

Друга лінія – патологічна, вимушена космічною катастрофою

(останні ~12 500 років):

1) Виникнення нового різновиду людини – хижака (паразита)

внаслідок Катастрофи.

2) Полювання цього хижака на дичину.

3) Виникнення кочового скотарства.

116 Однак зараз ми спостерігаємо грізні «стихійні» лиха, заподіяні діями людей мимоволі. Мабуть, заподіяні тоді, коли наслідки їх були невідомими, можна вважати стихійними. Але заподіяні після відомих праць Римського клубу (1972 р.) я називаю злочином.

88

4) Контакт хижацьких зграй з симбіотичними суспільствами

майстрів.

5) Полювання хижака на майстра для їжі (канібалізм).

6) Поява в хижака масового транспортного засобу (кінь у степу,

корабель на морі). Ґлобальна небезпека хижацтва.

7) Пограбування плодів праці майстра: а) випадкове, епізодичне,

б) систематичне (данина, полюддя).

8) Постійне паразитування хижака на суспільствах майстрів.

Створення держави як машини для збройного придушення одного

класу іншим. Насильство – причина виникнення антагоністичних

класів.

9) Злиття етносів – панівного й поневоленого. Перетворення

панівного етносу на панівний клас. Утворення нації – внутрішньо

антагоністичного суспільства.

10) Мілітаризм. Боротьба між групами паразитів за панування над

майстрами – війни. Непродуктивна витрата сил і продуктів. Злидні й

здичавіння гноблених.

11) Боротьба людської моралі з хижацькою – зокрема й у душі

окремої особистості – члена антагоністичного суспільства

(роздвоєння особистості). Виникнення третього психологічного типу,

проміжного між майстром і паразитом: гнобленого з мораллю

паразита; раба, що хоче бути паном; холуя. Нарешті мораль панівного

класу стає мораллю суспільства: ще недавно люди в очах громадської

думки поділялися на порядних і непорядних, і вважатися порядним

було престижно; нині нас навчають ті самі фракції називати

романтиками й праґматиками, і що вважатися праґматиком –

престижно, а назва «романтик» асоціюється з поняттям

неповноцінності.

12) Катастрофа довкілля, викликана хижацьким господарюванням.

Фізичне виродження людей.

13) Сучасне суспільство, антагоністичне внутрішньо й відносно

довкілля, приречене на самознищення й знищення більшості живого

(у його сучасній формі).

ВИСНОВКИ Нам, справді, варто переглянути деякі звичні концепції:

1) Що первісна людина була злиденною, придушеною боротьбою з

природою. Насправді людина виникла в теплому кліматі, серед

89

багатої рослинності, була забезпечена плодами – як сказано в Біблії,

створена в Раю117

.

2) Що працювати вона почала з нужди, й від праці розвинувся

мозок. Насправді мозок розвивався під дією генів, а діяти людина

почала, використовуючи свій мозок, з потреби пізнання й творчості.

3) Що все людство пройшло фази збирання, полювання, скотарства

й землеробства, потім суспільно-економічні формації:

рабовласницьку, феодальну, капіталістичну. Насправді людство

перед Катастрофою пройшло від збирання до землеробства й

симбіотичного (молочного й робочого) скотарства й ремесла.

Внаслідок Катастрофи частина людства була змушена стати

хижаками й пройшла від полювання до м'ясного кочового скотарства,

до людоїдства, до пограбування осілих рільників і ремісників,

поневолення їх і створення антагоністичних суспільств. Природні

ГУМАННА етика й СИМБІОТИТЧНА екологія тривали мільйони

років. З появою хижацького різновиду людей з„явились

ПАРАЗИТИЧНІ етика й екологія118

.

4) Що люди докласового суспільства були дикі невігласи.

Насправді вони більше за нас знали і вміли.

5) Що антагоністичні класи є наслідок суспільного поділу праці.

Насправді вони (як і злидні) виникли внаслідок насильства.

6) Що рабство було благом, бо звільнило рабовласників від

фізичної праці для занять наукою й мистецтвом.(Або що поділ

суспільства на панів і слуг – природний, а отже – благо). Насправді

рабство – зло, бо позбавило більшість змоги займатися наукою й

мистецтвом і привело до занепаду культури.

7) Що соціальні утопії – від царства божого на землі до світового

комунізму – вигадки. Насправді це – спогади про Золотий Вік.

117 Але не людей вигнано з раю до Потопу, а рай знищено Потопом. 118 Найповніше світогляд antіhomo і його поведінку в хижацькій культурі виклав Сільвіо Фанті (“Микропсихоанализ”, М. 1995): “Три основных вида деятельности человека – (1) сон (який зводиться до аґресивності: “скрытое содержание любого (підкр. Ю. К.) сновидения любого человека является агрессивно-сексуальным), (2) агрессивность («убивать – это неизбежный закон ИДЭ (“инстинктивно действующая энергия” – “фундаментальне” поняття, введене автором), психо-биологическая необходимость) и (3) сексуальность (“отношения сексуальности – агрессивность»). У нього навіть живлення плода з плаценти – “утробная война”, “агрессивность, направленная на мать”, народження – відторгнення через несумісність, “нормальні” почуття між дітьми та батьками – “смертная ненависть”. Заперечує різницю між добром і злом, відповідальність: “человек полностью безответствен”. Розумну діяльнісь взагалі заперечує (отже, визнає й себе істотою нерозумною – й тим підтверджує моє визначення панування подібних до нього як stultіsphera). Ця “наука” –"„микро-психоанализ представляет себя как школа относительности и гуманизма” (!!!). Цікаво, чи за неї присуджують вчені ступені?

90

8) Що гасло “кожному – за потребою” – нездійсненне. Насправді

повне задоволення ПРИРОДНИХ потреб – нормальний стан кожного

виду у нормальному (врівноваженому) біоценозі. Вид, для

задоволення потреб якого зникли умови, або вид, у якого з'явились

потреби, для задоволення яких у природі нема умов (як сучасне

людство119

), – вимирає.

9) Що основа життя – боротьба за існування. Насправді основа

життя – симбіоз. Суб‟єктом життя є не особина, не вид, а біоценоз –

система, яка забезпечує виживання всіх об‟єднаних нею видів серед

неживої природи.

10) Що добро – те, що відповідає інтересам особистості (класу,

нації, держави). Насправді добро – те, що сприяє збереженню

біоценозу (для людства – цілої біосфери).

В кишечнику кожної здорової людини живе так звана кишкова

паличка. Вона харчується тим, що я заробив, отже, начебто вона –

дармоїд. Але вона розкладає складні вуглеводи, які я не перетравив

би. З її допомогою я їх засвоюю. Отже, вона мене теж годує. Та ще й

виробляє деякі вітаміни, що їх створити мій організм нездатний.

Виходить, вона працює на мене теж. Це – симбіоз. Замінимо її

холерним вібріоном. Він їсть хазяїна – хазяїн помирає. Вібріон теж

мусить загинути. У вібріона є надія знайти іншого хазяїна. У нас

надії, що буде поблизу планета, придатна для життя. – нема, її поки

що не бачать наші астрономи120

ЛЮДСТВО ПЕРЕД ВИБОРОМ:

ПОВЕРНУТИСЬ ДО СВОЄЇ СПРАВЖНЬОЇ ПРИРОДИ –

ГУМАНІЗМУ Й СИМБІОЗУ – ЧИ ЗАГИНУТИ.

119 Монополії формують потреби: напр., “харчова промисловість захопила панівне становище у харчовому ланцюзі, задовольняючи й формуючи потреби споживача” (Ґ.Ґарднер, Б.Гейлвейл, Недоїдання й перїдання…, у кн. Л. Р. Браун та ін., Стан світу 2000. Доповідь Інституту всесвітнього спостереження. К., Інтелсфера, 2000, с. 72). 120 І не побачать. Земля – єдина планета, де є умови для існування рідкої води (потужність енерґії, що прибуває від світила на одиницю площі поверхні, склад і товщина атмосфери), а отже й для організмів, у яких обмін речовин відбувається у водних розчинах, а для життя на суші – захисний озоновий шар у стратосфері, ще й маса планети, що дає ґравітацію, яка допускає рух тварин силою м‟язів.

91

Додаток 1: новини й запитання 1. Арійці – не арійці?

Расисти – гітлерівці, сучасний ку-клукс-клан, а також деякі

українські автори – вживають термін «арійці» для позначення

«раси панів», «богом поставленої для панування над рештою

людства». Цього поняття, як ненаукового, тут не розглядаємо.

Часом термін «арійські мови» вживається у значенні

«індоевропейські». Народи, які розмовляють індоевропейськими

мовами коротко називаються індоевропейцями. Сучасна українська

мова належить до індоевропейських. З цього дехто робить висновок,

що українці – арійці.

Рільники, що у V чи VI тисячоріччі до н.е. на Дніпрове

Правобережжя прийшли з Балкан121

, туди – з малої Азії, в яку,

імовірно, потрапили зі ще тепліших країв – Африки, чи з південної

Азії, лишили нам свою землеробську культуру. Дуже поширеною

тривалий час була думка, що залишили й свою мову –

індоевропейську. Хоч достовірних відомостей про це не було. Але

деякі шовіністи проголосили Україну прабатьківщиною аріїв. А деякі

навіть освічені люди цьому повірили.

На сьогодні останнє слово науки в питанні про мову трипільців

належить Юрієві Леонідовичу Мосенкісові з Київського державного

університету ім. Шевченка (Мова трипільської культури, Київ,

НАДІТІАМ, 2001): «Мова Трипільської культури – неіндоевопейська

(доіндоевропейська), близька до давніх неіндоевропейських мов

Балкан, Східного Середземномор‟я, Малої Азії, а можливо й далеко

ширшого реґіону – від Піринейського півострова до Кавказу й

Близького Сходу» (ст. 13)122

. А індоевропейські мови занесено сюди

кочовиками-завойовниками, імовірно, близько 2500 – 2000 рр.

до н.е.123

121 І.М.Суслопаров (Трипільці і ми, в кн. Онуки Дажбожі, спільний випуск часописів «Індоєвропа» й «Такі справи», 1996-7, кн 1–2, с. 53) «в порядку гіпотези» ідентифікує трипільців і пелазгів (тут «пелазги» – доіндоевропейське населення Середземномор‟я й Причорномор‟я). 122 А доктор політичних наук Валерій Бебик, («Глобальна українська цивілізація», «ГУ», 06.06.08) вважає скіфів і навіть гіксосів предками українців. В нього Україна – батьківщина світової цивілізації. (Але ж друкує державна газета…). 123 Порівняймо цю дату з датою “вторинного здичавіння” (закінчення Золотого Віку) в Европі за свідченням археології (тут розділ 3.2, с.26): “з середини чи з кінця ІІІ тисячоріччя до н.е”. Збіг цілковитий: у другій половині ІІІ тисячорічя до н.е. тут зникає культура Золотого Віку й з‟являються індоевропейські мови. Чи не мають обидва явища спільної причини? Прийшли варвари-завойовники арії, зруйнували культуру тубільців (зокрема трипільську?– мал. ІІІ-7г, с. 79) й стали нав‟язувати їм свою мову, від якої й лишилися “суржики”, подібно до ряду романських мов у колишніх римських володіннях. Шовініcтична пропаґанда подає аріїв

92

Від мови перших землеробів в українській мові лишилося небагато

слів, але лишилася її дорога прикраса – милозвучність, уникання

збігу приголосних, переважання відкритих складів. А в решті наші

далекі предки піддалися індоевропеїзації завойовниками, як ближчі –

християнізації, й зовсім недалекі – полонізації й русифікації. Чи може

нас втішити, що й решта европейців піддалася індоевропеїзації (крім

басків!) та християнизації? Хто хоче обов‟язково «бути европейцем»

– хай радіє. А мені симпатичні японці й китайці, які цього не

допустили.

2. Де прабатьківщина аріїв.

Це питання мене турбувало, поки я вважав, разом з більшістю, що

вони – мої предки. Найнезрозумілішим здавалося, як це частина

арійців виявилася висококультурними мирними землеробами

(трипільці), а інша частина виявилася дикими кочовиками, які

прийшли їх грабувати. Тепер знаю, що грабувати приходили не

родичі. Хоч і давно це було, а все-таки добре, що той розбій – не

мого роду ганьба. А що батьківщина їхня напевно не в Україні (у

ведійських текстах вказується, що вони прийшли в Індію з краю, «де

ніч – півроку», далеко на півночі; та й на Україні відомо: «Арійська

земля (Арія) в період свого розквіту, охоплювала... територію, якщо

не від Печори та Ками то... від Уралу до басейну Єнісею і далі... чи не

до траверсу Новосибірських островів»124

) – то нехай журяться

шовіністи, яким кортить панувати. А мені більш до вподоби козацька

заповідь (теж, мабуть, від тих найперших селян): Не допускай

панування. Ані чийого над собою. Ані свого ні над ким.

Останнє. арії – не «орії»: кочовики, скотарі, орати не вміли.

3. Де прабатьківщина українців.

Д. Тєлєґін (Хто ж наші предки?, в кн. «Онуки Дажбожі»), вказує,

що «початки слов‟янської спільноти можна віднести... до другої

половини ІV тисячоріччя» до н е. «в середовищі племен... Дніпро-

Вісленського реґіону» (с. 58), від українського Полісся, Прип‟яті до

Одеру. Вважає, що ми – нащадки тих слов‟ян з другої половини

ІV тис. до н е., й наша батьківщина – над Прип‟яттю, а північні сусіди

– наші предки.

як носіїв вищої культури, а вони, виявляється, такі “культуртреґери”, як усі інші кочовики, підлягають встановленій О. Пріцаком загальній закономірності: кочові союзи були не творцями, а тими, хто переймав і використовував досягнення осілих культур. 124 В.В.Поліщук, В.В.Шепа, Історична біогеоґрафія Дунаю, К. 1998, с. 362.

93

Та першоджерело – «Повість» – заслуговує на довіру більше.

Поляни прийшли з Дунаю125

, вони «мали звичай своїх предків, тихий

і лагідний, і поштивість до (родичів), і весільний звичай мали», а їхні

північні сусіди деревляни «жили подібно до звірів, жили по-

скотинячому, і вбивали один одного, і весіль у них не було, а умикали

вони дівчат.» (Літопис Руський, К., Дніпро, 1989, с. 8) – як і належить

людям, здичавілим від Потопу. І матер'яльна культура відмінна: у нас

– «хата біла», плуг, у них – хата без димаря, «по-чорному», соха.

А «мене вразив у серце свистунець» (див. тут с. 15 і наст.). Якось

Д. Павличко, вітаючи вірменських письменників у Будинку

письменників, сказав, що ми маємо поважати вірменський народ, як

такий, що має дуже давню культуру. А я заперечив, що наша – теж

давня (і згадав про свистунець), але ми маємо вірменів поважати, бо

вони свою пам‟ятають, а ми свою – забули. Павличко зневажливо

висловився про посилання на «якусь свистульку». Але ж дитячі

іграшки – найінтимніші пам‟ятки матер‟яльної культури етносу.

Ужиткові речі широко запозичуються: сокиру, пилку невідомо хто й

коли винайшов, а ними користуються всі на світі. А дитячу іграшку

хтось міг зробити своїй дитині лише в тому випадку, якщо сам такою

в дитинстві грався. А мова змінилася. Невідомо, як саме відбулася та

прадавня індоевропеїзація, зокрема – слов‟янизація. Але в нас перед

очима приклад вже з історичних часів: через цілу Европу, від Румунії

до Портуґалії тягнеться смуга романських мов, споріднених з

латинською. То що, всі ці народи – нащадки племені латинян?

Авжеж, що ні!

Чистих етносів на Землі не лишилося. І серед українців жило й

живе багато вихідців з сусідніх (та й далеких) народів Але ж це не

значить, що кожний з цих народів – предок нашого. Основа, корінь,

субстрат української культури – культура трипільських пелазгів з VІ

тисячоріччя до н.е. І Л. Л. Залізняк у чудово арґументованій (за

винятком поодинокого дискусійного твердження, буцім панівним –

він пише «консолідуючим» – етносом Київської Русі були тубільці

Київщини, за М. Брайчевським – поляни) роботі «Походження

українського народу» (Бібліотека Українця, Київ, 1996) «припускає»,

«що корені (з «середини І тис. річчя. н.е.») українського етносу в

середньому Подніпров‟ї, на Волині, у Прикарпатті» (с. 67) – тобто,

не «взагалі слов‟ян», а тих, що успадкували землю (та й, як вірити

125 Отже, літописець веде свій родовід від тих, хто приніс культуру з-за Дунаю (у VІ-V тисячоріччі до н.е), а не від тих, хто приніс слов‟янизацію з-за Прип‟яті значно пізніше (бо слов‟яни прийшли на Дунай з півночі, (Л.Л.Залізняк).

94

«Повісті...», культуру) трипільців. Від них і наш «національний

стандарт краси»: чорні брови, карі очі126

(північні слов‟яни – біляві) –

відмінності не тільки культурні, а й генетичні. То батьківщина

українців – Подніпров‟я, а прабатьківщина, спільна з іншими

народами, губиться десь далеко на півдні.

Про історичну обмеженість поглядів автора

Автор ставить собі в заслугу аналіз удвічі довшого періоду у

порівнянні з осягнутим Арнольдом Дж. Тойнбі. Але досліджені

останнім шість тисячоріч – усього одна тисячна частина

шестимільйонорічного віку людства. А удвічі більше – всього дві

тисячні частини нашого життя.

Ісаак Ньютон якось сказав, що почувається хлопчиськом, який

забрів усього по кісточки в океан знань. Скористаємося з образу

запропонованого великим фізиком, механіком, астрономом,

математиком і мислителем. Щоб зануритися в море з головою,

людині треба стати ногами на дно на глибині півтора-два метри. Одна

тисячна – півтора-два міліметри, дві тисячні – три-чотири міліметри.

Хлопчисько ледве змочив підошви, навіть мізинець не весь під

водою... Тут автор аналізує наслідки лише однієї, останньої

Катастрофи. Якщо повірити давнім єгиптянам, що Катастрофи

повторювалися, й прийняти запропоновану Цензоріусом частоту

повторень – кожні 21-22 тисяч років, то людство пережило дві-три

сотні Катастроф. Наприклад, час передостанньої (Вюрм ІІ, див. мал.

ІІІ-2, с. 49) збігається з часом зміни в Европі художників-

неандертальців праґматиками-кроманйонцями. Звичайно говорять

про витіснення перших другими. А може й того разу, як і у випадку з

“неолітичною революцією”, художники загинули від Великого Лиха,

а праґматики прийшли на їхнє місце, коли лихо минуло? Адже вже

знаємо, що кроманйонці в Европі не автохтони, а прибульці аж з

півдня Африки...

І так кілька сот разів?.. Правда, такого, як гальмування Місяця на

довколоземну орбіту, кілька разів ми б, мабуть, не витримали…

Автор припускає, що безпосередньою причиною виникнення

людини-хижака могла бути саме остання космічна катастрофа ХІІ

тисячоріччя до н. е., але ж високу культуру в Европі (зокрема

трипільську) зруйнували й спричинили тут здичавіння хижі кочовики

126 Це відзначає й М.Суслопаров (Трипільці і ми – Онуки Дажбожі, спільний випуск

часописів «Індоєвропа» й «Такі справи», 1996 –1997).

95

арії ще у ІІІ тисячоріччі до н. е., (див. мал. ІІІ-7г, с. 79 тут); мабуть

треба копати глибше.

Інша справа – автоколивальні зледеніння, їх на людському віку (6

млн. р.) було десь до десяти, і люди, яких було ще небагато, встигали

відступити в тепліші краї, але могли й запам‟ятати лихо. Якщо брати

до уваги лише живий світ – конкретну біосферу конкретної доби – то

у Ведійському твердженні про періодичне знищення й відтворення

Світу є – і далеко не дрібненьке – раціональне зерно? І Ж. Кюв‟є

(1769 – 1832) з його “теорією” (тобто гіпотезою) катастроф має не

менше рації, ніж Ч. Дарвін (1809 – 1882) з мінливістю видів?

Академік Микола Йосипович Конрад (1891 – 1970) у “Запад и

Восток” зауважує, що неправомірно будувати загальну теорію

розвитку людства на основі історії за кілька тисячоріч лише однієї

частини світу – Европи (як, додамо, зробили Маркс і Енґельс, а їм

увірував Лєнін), а треба проаналізувати всю історію всього людства.

Автор мав трохи інформації про історію Европи, крихти – про

Африку, Азію, Австралію та Океанію, ескімосів і культуру

кам‟яного віку в Південнїй Америці.

Скільки ще таємниць чекають на відкриття лиш у нашому

власному життєписі – не згадуючи про інші галузі знань! Для молоді

– цілковита рація полишити поп, рок, шоу-бізнес, тим паче – зброю й

розкоші, й узятися до науки... якщо тільки виживемо у “позачерговій”

“рукотворній”…

– – –

Післямова – вибачення

Марк Блок написав свою “Апологію історії” без жодного

посилання на джерела, бо писав її на окупованій території у перервах

між основною діяльністю – визвольною боротьбою в рядах макі.

Я все життя прожив на окупованій території (яка й досі не

звільнилася, хоч і проголосила “суверенітет”). Вести картотеку,

робити записи для цього нарису – не лишалось ні часу ні сил. На

відміну від Блока, я даю окремі посилання на джерела, які збереглись

у пам'яті, або потрапили мені на очі останнім часом. За відсутність

основної маси посилань – перепрошую. Найприкріше – не записав

авторів джерела, в якому чотири йоґи згадуються як суспільні

верстви в давній Індії (а не як компоненти психіки йоґа у

Вівекананди). Так само про австралійців: автор книжки “Чорні люди,

червоні піски” жив з ними так довго, “що вони вже почали вважати

96

мене майже людиною”, але прізвища його я не пам‟ятаю. В тих

людей дитина змалку живе у тій великій сім‟ї, як у нас удома кіт: її

годують, голублять, але нічого від неї не вимагають, чого сама

навчиться, те й її. А коли діти досить підростуть, їх віддають “у

школу”: вчитель веде групу в пустелю й там вчить на людей, у

першу чергу – терпіти біль, не втрачаючи самовладання й

працездатності (госпіталів нема!). Після закінчення “школи”

одержують усі людські права й обов‟язки.

(А ми зараз закриваємо школи й будуємо церкви127

і говоримо про

“генетичну пам‟ять української культури”). Але все переказувати, то

треба писати велику книжку...

127 «А той… все храми мурує, та отєчество так любить, так за ним бідкує, так із нього сердечного кров, як воду, точить…». (Т. Шевченко).

«Ви муруєте храми, яких і так досить. Але мільйони голодних в Індії волають про хліб, а їм дають камінь.» Свамі Вівекананда (Нарендранадтх Датта, 1863-1902). «Я не маю реліґії і бажаю, щоб усі реліґії світу було затоплено на дні моря… Мій народ має засвоїти принципи народовладдя, диктат правди, вивчення наук». (Мустафа Кемаль Ататюрк, засновник Турецької республіки).

Російські академіки, серед них і Нобелевські лауреати, звернулися до Президента з протестом проти клерикалізації держави. (Газета «15 минут», 2007, липень). А в нас навіть книжки для дітей (напр. І. Білий, Буквар-читанка, М.П. “ОТЄЧЕСТВО“, Донецьк, 1998, ст. 162-229) проповідують попівські вигадки, намагаючись змалку повернути їх у темряву християнського середньовіччя, у морок “православія і самодєржавія“, а перед входом в Університет – клерикальна реклама (у Франції заборонена скрізь, крім власного дому й храму). І як звернутися з протестом до Президента, який присягав не Конституції, а Біблії?

І як клерикальна, святкує «наша» держава 16-ту річницю свого народження: «…Святкування розпочалося зі спільної молитви у Софіївському соборі. Молебень, в якому взяв участь також Президент Віктор Ющенко…» (жирний курсив в ориґіналі: «Голос України» 28.08.2007, с. 1).

97

екологія понад усе

ІV.

Рукотворний кінець світу –

наслідок хижацького господарювання

У цій замітці такі нові думки:

1. Що сучасна катастрофа довкілля – це віддалені наслідки

космічної катастрофи ХІІ тисячоріччя до н. е. (опосередковані

людською діяльністю).

2. Що людство вже не тільки геологічний, як за Вернадського, а й

космічний чинник: не лише зрівняло планету за інтенсивністю

радіовипромінювання з радіозірками, але й змінило взаємодію

Планети зі Світилом.

3. Що кліматична катастрофа вже вийшла з-під людського

контролю.

4. Що найбільшу небезпеку становить нерозуміння навіть

проґресивними дослідниками того, що головна загроза – не брак

ресурсів, а забруднення, найстрашніше – атмосфери вуглекислотою,

що викликало кліматичну катастрофу; звідси – нерозуміння

ступеню гостроти загрози, пов’язаного з незворотністю

кліматичних змін та зростаючим прискоренням зростання їхньої

тяжкості.

5. Що єдине безпечне, доступне й достатнє джерело енерґії –

вітер.

6. Що культура харчування – більший резерв для подолання голоду,

ніж агрокультура.

7. Що найважче – переконати власника думати не лише про свій

зиск, а й про своє (разом з усіма!) виживання.

98

1. Світова системна катастрофа довкілля

Екологічний імператив

І все то те, вся країна, повита красою,

зеленіє, вмивається дрібною росою.

Споконвіку вмивається, сонце зустрічає,

і нема тому почину і краю немає.

Ніхто його не додбає і не розруйнує...

Тарас Шевченко

1.1. Криза чи катастрофа?

Переконання про вічність природного довкілля, про його

незруйнiвність глибоко закорінені в людській свідомості (хоч, коли

Шевченко писав ці рядки, вже було відомо, що колишню житницю

могутнього Карфаґену, а пізніше Риму – Сахару – порівняно недавно,

менш ніж перед двома тисячами років, було перетворено на пустелю)

.З цим переконанням дивовижним чином уживалося уявлення про

можливість панувати над природою (і навіть мрія про те, що таке

панування може бути розумним, “ноосферним”128

).

І навіть тепер, коли наше – людства – господарювання спричинило

катастрофу довкілля, уявлення, що воно вічне (чи трохи легше: “на

наш вік стане”) продовжує панувати у свідомості тих, хто визначає

напрям нашого господарювання, господарів світового господарства.

Тим часом спостереження показують різноманітні прояви

катастрофи, що відбувається. Вичерпуються природні запаси палива,

прісної води, придатної для обробітку землі, руд та інших корисних

копалин.

Випробування та вживання ядерної зброї й аварії атомних

електростанцій призвели до радіаційного забруднення довкілля, а

накопичення радіоактивних відходів працюючих АС, існуюча

128 Людина – частина природи. Не треба прагнути неможливого – над нею панування. Треба усвідомити й зайняти своє місце в природі.

«Завжди слід пам‟ятати яка природа Цілого, яка твоя природа, яке відношення однієї до іншої, та якою частиною якого Цілого є моя власна природа… Завжди діяти згідно з природою, частиною якої ти є.». Писано між 161 та 180 р. н. е. (Марк Аврелій, Наедине с собой, Collegium Artium Ing, Ltd, РИЦ «Реал», Киев – Черкассы, 1993, с. 10) – природний світогляд, витіснений в европейців християнським, запозиченим з іудейської Тори, уявленням, ніби бог сотворив людину для панування над рештою божого творіння – «Розвинути продуктивні сили людини й обумовити перетворення матер‟яльного виробництва на панування за допомогою науки над силами природи». (К. Маркс), писано 22 липня 1853 р. (К. Маркс, Ф. Енгельс, Избр. произведения в двух томах, т. І, М., 1948, с. 316)

99

імовірність випадкових великих аварій і вразливість АЕС для

звичайної зброї створюють загрозу атомного знищення людства

навіть без атомної війни.

Хемічне забруднення стійкими отруйними речовинами вийшло за

межі хемічних підприємств і полів, що їх захищали від бур'янів і

шкідників отрутами, вони стали всюдисущими і скрізь отруюють нас:

ДДТ знайшли навіть в організмах пінґвінів у Антарктиді.

Чисельність людей на Землі зростає з загрозливою швидкістю, а

площі орних земель скорочуються, не зважаючи на нищення лісів для

їхнього розширення – вони перетворюються на солонці або пустелі.

(З середини ХХ ст. світова площа посівів під зернові на душу

населення зменшилася удвічі: з 0,24 до 0,12 га). Врожайність тих, що

ще засіваються, падає, хоч їх перенасичують штучними добривами до

такого рівня, що врожай виявляється отруєним нітратами, бо штучні

добрива містять не всі речовини, необхідні для життєдіяльності

рослин.

Третину харчів одержуємо з площ, зрошуваних за рахунок

вичерпання невідновлюваних запасів підземних (реліктових) вод і за

рахунок перевищення у кілька разів швидкості випомповування

ґрунтових вод над темпами їхнього природного поповнення

(Перевипомповування становить 160 млрд. тон річно. На

виробництво тони зерна за міжнародними нормами потрібно 1000 тон

води на рік. Припинення перевипомповування зменшить світове

виробництво зерна на 160 млн. тон, яких достатньо для прогодування

близько 0,6 млрд людей. Загине кожний десятий. . Рівень ґрунтових

вод падає, вже в Індії й Індонезії більшість селян, не маючи коштів

для спорудження глибших свердловин, змушені продавати землю за

безцінь багатим і йти до них у найми. Підраховано, що за кілька

десятиріч невідновлювані водні запаси буде вичерпано, а дебет

ґрунтових впаде до рівня природного поповнення [17Знищення

“вічних” гірських снігів і льодовиків (снігова шапка Кіліманджаро

вже зникла) знищить ріки, які з них живляться (Ніл, Тигр, Аму-

Дар‟я...), знищить все поливне землеробство, що дає 40% всіх

світових харчів… Масштаби голоду, який настане, важко уявити.

Викиди у повітря фреону й деяких інших ґазів руйнують

у полярних областях озоновий шар, який захищає все живе від

жорсткого сонячного проміння, і вже в Австралії й Південній

Америці спостерігається збільшення частоти ракових захворювань

шкіри, і навіть на кримських пляжах з'явилися попередження:

тримайтеся лише під тентом.

100

Спалювання викопних палив, що містять вуглець, викликало

"парниковий ефект" (підвищення середньої температури атмосфери й

гідросфери Землі) внаслідок зростання вмісту оксиду вуглецю в

атмосфері, а спалювання вугілля й нафтопродуктів, що містять

домішки сірки, – ще й кислотні дощі, які вбивають живі рослини й

отруюють землю сірчаною кислотою, що разом з оксидами азоту, які

виникають при спалюванні будь-якого палива у повітрі, викликає

зміни природних ландшафтів: цінні лісові породи замінюються більш

стійким до кислот малоцінними, пасовиська – бур'янищами.

Парниковий ефект викликав плавлення "вічних" (полярних і

гірських) криги й снігу, це підвищило рівень світового океану на 20

сантиметрів, в Індокитаї вже затоплено частину низьких

прибережних рисових полів. Тільки за 2002 рік було зруйновано

близько 3 тис. кв. кілометрів крижаного щита Антарктиди. («ГУ»,

28.08.2010). А повне розплавлення льоду на планеті підніме рівень

океану на 60 метрів, буде затоплено найзалюдненіші місцевості,

найбільші світові житниці, найбільші міста.

Води океану нагрілися з такою швидкістю, що корали, які

пережили всі коливання клімату протягом мільйонів років, не встигли

переселитися (у прохолодніші краї) і вже майже

повністю вимерли, а разом з тим зникли "коралові ліси" в океані, які

були природними розплідниками для всякої водяної живності з

рибою – і промисловою – включно [6]. Й дуже схоже, що й собі

готуємо те саме.

Ось так звичайно більшість екологів перелічують загрози, не

виділяючи головних небезпек, не вказуючи їхніх головних причин.

Тим часом те й друге є.

1. 2. Головна екологічна небезпека – незворотна кліматична

катастрофа

Щоб було зрозуміло, чому ця загроза найнебезпечніша, і чому –

незворотна, мусимо нагадати деякі речі, які були відомими вузькому

колу фахівців-палеокліматологів, але не входили в програми

загальної освіти. Про те, що клімат, який за історичні часи зазнав

лише незначних змін, і який ми вважали взагалі постійним і залежним

лише від сил небесних – потужності потоку сонячної променевої

енерґії, відстані між Землею й Сонцем, обертання Землі довкола

Сонця, нахилу земної осі до площини земної орбіти – насправді має

свою історію, протягом якої зазнавав значних змін, які викликалися

не тільки космічними причинами. Земля, яку жартома пропонували

101

перейменувати у планету "Вода" за те, що 2/3 її поверхні покрито

водою, огорнута атмосферою й заселена живими істотами – сама

ініціює деякі зміни клімату129

, і навіть люди змінюють взаємодію

Світила з однією з його планет.

Щоб середня температура географічної оболонки130

планети

лишалася незмінною, тобто, щоб клімат був постійним, треба, щоб

кількість енерґії, яку ця оболонка випромінює у космос, дорівнювала

енерґії, яку вона одержала від Сонця, разом з енерґією від

внутрішніх джерел планети й від людської діяльності (як у дитячій

задачці на басейн, до якого вода по одній трубі вливається, а по

другій – витікає). Щільність потоку сонячної енерґії змінюється

незначною мірою, у першому наближенні вважатимемо її постійною.

Кількість енерґії, яку поглинає земна поверхня з потоку сонячних

променів, залежить від альбедо – частки енерґії, яка відбивається,

віддзеркалюється цією поверхнею назад у космос. Вийти назад у

космос енерґія може лише в тій самій формі, у якій прийшла: у формі

променів. Для сонячних променів – видимих, високоенерґетичних –

земна атмосфера майже цілком прозора. Земне випромінювання –

невидиме, низькоенерґетичне, інфрачервоне – частково поглинається

присутніми в атмосфері "парниковими" ґазами: водяною парою,

двооксидом вуглецю (вуглекислотою), оксидами азоту, метаном, при

цьому атмосфера нагрівається сама – служить ніби "ковдрою"131

.

Сумарне поглинання тепла залежить від вмісту парникових ґазів у

атмосфері, тому зміни останнього викликають зміни клімату.

В історії клімату Землі відомі три види змін середньої

температури: вікова, автоколивальні й катастрофічні132

. 129 Хоч умови для цього створено як "вродженими" властивостями планети – масою та хемічним складом її речовин, так і силами небесними: Венера ближче до Сонця й має потужну вуглекслотну (97%, [25]) атмосферу, наслідок – температура на поверхні +470 ºС, уся вода – в атмосфері; Марс далі від Сонця й має малу масу, тому втримує незначну атмосферу, вся вода – у кризі. А Земля – між ними, за відсутності атмосфери мала на

поверхні близько +15 С, отже з самого початку могла мати рідку воду, а отже змогла мати й життя, в якому обмін речовин здійснюється у водних розчинах. Самотньо нам, але так є… Уфологи важають, що десь є життя, подібне до земного, але ще Геґель вказував, що уявлення про нескінченність всесвіту як про безмежне повторення того самого є (в російському перекладі) «дурная бесконечность», Насправді нескінченність всесвіту полягає в його безмежній різноманітності. 130 Географічною, чи ландшафтною оболонкою називають верхній шар твердої оболонки – літосфери, водяну оболонку – гідросферу, нижній шар атмосфери й біосферу з нашою техносферою разом. 131 Перетворення електромагнітної енергії променів у теплову збільшує ентропію атмосфери. 132 Крім трьох великих змін відбуваються також дрібні, короткочасні (див. мал. ІV-2), тому річні цикли повторюються не точно. Є також зміни клімату, не зв‟язані зі зміною середньої

102

Відомо [20], що Земля виникла близько 4,5 мільярдів років тому зі

скупчення мікроскопічних часточок, де всі елементи були зв‟язані у

сполуки. Внутрішня частина планети розігрілася від ґравітаційного

стискання, менш стійкі сполуки почали розкладатися з виділенням

ґазів, легкоплавкі – плавилися, витіснялися на поверхню, де й

тверднули, створюючи кору, а ґази створили першу атмосферу. дуже

тоненьку, її складали азот, аміак, інертні ґази. Протягом перших 0,5-1

мільярдів років існування Землі (до 3,5 млрд. р. тому) вулкани

створили атмосферу з водяної пари, водню, СО2 (близько 60% у ґазі,

що лишився після конденсації води), NH3, H2S, SО2, HCl (разом

близько 35%), HF, HBr, HJ, СО, СН4, арґону та деяких інших ґазів.

Близько 3,1-3,4 мільярдів років тому з'явилися перші рослини –

мікроскопічні синьо-зелені водорості. Користуючись сонячною

енерґією вони стали харчуватися вуглецем з розчиненої в воді

вуглекислоти й викидати відходи – кисень (спочатку він увесь

тратився на окислення горючих ґазів атмосфери). Перші помітні

кількості вільного кисню з'явилися близько 2,2 млрд. р. тому. І лише

близько 1,2 млрд. р. тому весь вуглець з горючих ґазів окислився до

CO2, виникла вуглекислотна атмосфера, яка створила велику спеку. А

вільного кисню стало 1/1000 від нинішнього. Близько 600 млн. р.

тому вміст кисню досягнув 1/100 від нинішнього й з'явилися дихаючі

організми. Близько 400 млн. р. тому кисню стало 1/10 від нинішнього

й з'явився озоновий шар, який дозволив рослинам поселитися на

суходолі (захистив від жорсткого сонячного випромінювання).

Могутні ліси стали виробляти багато кисню («Зелена революція»).

Росли вони по всій земній поверхні – тėпло було аж до полюсів.

Поклади кам‟яного вугілля на Шпіцберґені, на Таймирі свідчать, що

й там ріс тропічний ліс.

Тут я переб'ю палеокліматологів і нагадаю про першу загрозу

ґлобальної екологічної катастрофи – вичерпання невідновлюваного

джерела харчів для рослин.

У сучасній атмосфері близько 1015

тон кисню. Навіть за сучасної

продуктивності рослин, (1,0-1,5)x1011

т кисню річно, ця кількість була

температури – цикли Милутина Миланковича (серб, 1897-1958, [41]), викликані прецесією (рухом осі обертання землі по круговому конусу, вісь якого нормальна (перпендикулярна) до площини, в якій лежить земна орбіта), нутацією (періодичними, коливальними змінами гостроти кута при вершині конуса прецесії) й змінами ексцентриситету (відношення довжин осей еліпсу) земної орбіти. Періоди цих процесів: прецесії – 26 тис. р., нутації – 41 тис., ексцентриситету – 93 тис. р. Всі три чинники не змінюють середньої температури, а лише змінюють контрастність температур протягом року.

103

б досягнута за час порядку десятків тисяч років. Відповідно вміст

вуглецю впав би приблизно до сучасного. А незабаром уся

вуглекислота з атмосфери зникла б, і життя рослин, а отже і все

життя на Землі, припинилося б.

А в дійсності вміст кисню зростав від «Зеленої революції» до

майже теперішнього сотні мільйонів років і нарешті став майже

незмінним. Чому?

Біосфера, наче відчувши небезпеку, зробила запас СО2

відновлюваним. За рахунок появи маси тварин. Останні не мали

змоги користуватися безпосередньо енерґією Сонця, не могли

харчуватися мінеральними солями з ґрунту, вуглецем з повітря.

Органічні речовини вони були змушені отримувати з решток рослин.

А енерґію – з тих-таки рослинних решток і з кисню, одночасно

відновлюючи харч для рослин – вуглекислоту. Заміна вуглекислоти в

атмосфері киснем сповільнилася, аж поки настала рівновага.

Ось так зміни маси та складу атмoсфери (тoвщини й якості

"кoвдри") вели за сoбoю зміни середньoї температури геoґрафічної

oбoлoнки: "гoла" Земля мала, як уже згадувалoся, близькo +15 С, зі

зрoстанням "кoвдри" на Землі теплілo. З пoявoю рoслин спека

зменшувалася, з рoзмнoженням тварин oхoлодження сповільнилося.

Так ми одержали майже незмінну атмосферу, якою нам так легко

дихалося, сучасний поділ на кліматичні пояси й дуже повільну вікову

зміну клімату – увесь кисень, який рослини виробляють, витрачався

на дихання тварин (і на окислення вулканічних ґазів та органічних

решток).

Автоколивання клімату з частотою 2-3 за мільйон років

відбуваються через наявність багатьох зворотних звязків, з яких

частина – позитивні, між Сонцем та географічною оболонкою нашої

планети, а також між окремими її елементами. Здається,

найактивнішим елементом є льодовики. В них позитивний зворотний

звязок з поглинанням сонячної енерґії: їхня поверхня має альбедо у 8-

9 разів вище, ніж не вкрита снігом суша чи не вкрита кригою вода;

зростання льодовика зменшує поглинання сонячного проміння,

сприяє зниженню температури; коли ж льодовик розтає й поверхня

суші чи води оголюється, поглинання проміння зростає, це посилює

нагрівання й прискорює плавлення льоду. Зростання й плавлення

льодовика реґулюється співвідношенням між абляцією (плавленням і

випаровуванням) льоду, з одного боку, й його нарощуванням

сніговими опадами – з другого. Коли починається розігрівання (як

зараз), лід розтає, альбедо Землі зменшується, це прискорює

104

нагрівання й плавлення. Повітря й суходіл нагріваються швидше,

океан – повільніше (бо вода має високу питому теплоємність, а маса

її в океані у 250 разів більша від маси атмосфери). Тому

випаровування океану, хмарність і опади спочатку зростають

незначною мірою. Сонячні промені за ясної погоди досягають

поверхні льодовиків руйнують їх – розігрівання продовжується. Коли

океан достатньо прогріється, зростає випаровування, хмарність стає

суцільною, сонячні промені не досягають поверхні, повітря й суходіл

охолоджуються. Безперервні опади нарощують льодовики,

зледеніння охоплює дедалі більші площі у північній півкулі, а у

південній льодовик сповзає в океан і охолоджує його. Випаровування

зменшується, зменшуються хмарність і опади. Ясна погода плавить

льодовик. Не підживлюваний опадами льодовик зменшується,

зменшується альбедо, починається знову розігрівання, у якому океан

знову виявляється відстаючою ланкою. І все повторюється знов.

Оскільки в коливаннях участь беруть величезні маси, то період

коливання – сотні тисяч років, біосфера встигає пристосуватися.

Катастрофічні зміни клімату мають космічне походження,

відбуваються з великою швидкістю, тому мають катастрофічні

наслідки. Великий метеорит, невеликий астероїд чи ядро комети

діаметром близько кілометра пробиває земну кору, викликає

величезне виверження магми, відповідно – хмари вулканічного

попелу перекривають доступ сонячним променям і викликають

раптове зледеніння – аналог одержаного на машинній моделі [31]

зледеніння внаслідок атомної війни (від хмар попелу й сажі). Однак,

на відміну від зледенінь, викликаних автоколиваннями клімату,

зледеніння після катастроф порівняно короткочасні. Так, після

останньої катастрофи близько 11500 р. до н е., коли живими

лишилися близько 1% людей на Землі, вже через, приблизно, три

тисячі років населення знову почало зростати (мал. ІІІ-6, с. 59). Але

ще ніколи не було такого, як зараз, раптового різкого нагрівання, яке

й становить найбільшу небезпеку. А його безпосередньою причиною

є масове використання викопних палив після промислової революції,

викликане хижацьким розвитком виробництва, метою якого є не

задоволення природних людських потреб, а необмежене збагачення

купки монополістів.

За півтора сторіччя від початку промислової революції ми

випустили з-під землі вуглець, який рослини ховали туди протягом

сотень мільйонів років (мал.ІV-1) і "дали задній хід" віковим змінам

клімату (вміст вуглекислоти в атмосфері досягнув "найвищого

105

рівня за останні 20 мільйонів років" [11]) з небаченою в історії

планети швидкістю – до кінця ХХІ сторіччя очікується підвищення

температури на 5 К, це "більше, ніж зміна температури між кінцем

останнього зледеніння й сьогоднішнім днем" [5], а останнє

зледеніння закінчилося близько десяти тисяч років тому – отже,

швидкість теперішньої зміни температури більша від природної у сто

разів! А середня температура на Землі вищою від нинішньої на 5 К

була 5 млн. р. тому [5], в Арктиці не було багаторічної криги.

Свого часу були пропозиції увесь техногенний СО2 розчиняти в

океанській воді. Але новітні дослідження показали (радіо 15.05.06)

що СО2 самостійно переходить у воду, й зараз 40% техногенного СО2

знаходиться у воді. Відомо (мал. IV-1), що вуглецю в атмосфері вже

близько 6,5 мільярдів тон, отже в океані – близько 4,5 млрд. т. Наявне

підкислення води (HCO – кислота) безпосередньо рибі не шкодить,

але спричиняє розчинення зовнішніх скелетів (мушлі) морських істот

– коралів, молюсків; це призводить до вимирання багатьох видів

(отже, у вимиранні коралів вуглекислота винна більше ніж

Мал. ІV-1. Світові викиди вуглецю від спалювання

викопного палива, 1751–1999 (С. Дан [11]) .

перегрівання). Найбільше шкодить вуглекислота планктонові –

найдрібнішим істотам, які є початком харчового ланцюга в океані.

Зменшення їхньої кількості призводить до зменшення чисельності

всіх морських тварин з промисловою рибою включно. Виходить, що

океан треба не використовувати для врятування атмосфери, а

рятувати разом з атмосферою. І єдиний засіб для цього – не

випускати з-під землі вуглець, який рослини ховали туди протягом

мільйонів років, і збільшувати поглинання СО2 рослинами

(озеленення пустель) .

106

Ми вже зазнаємо величезних збитків133

від небувалих ураганів,

злив, снігопадів, повеней, зрушень льодовиків, викликаних

спричиненим викидами вуглекислоти підвищенням середньої

температури на планеті менш ніж на 1 К у порівнянні з початком

ХІХ ст.

Але ці зміни тривали півтораста років. І більшість вважає, що ми

маємо стільки ж часу, щоб вжити заходів для відвернення

самознищення. Однак праці науковців т. зв. Римського клубу

вказують, що це не так, бо зміни відбуваються зі зростаючим

прискоренням, тому, непомітні спочатку, вони "раптово",

"несподівано" стають стрімкими, бурхливими, катастрофічними. Так,

за перші 110 років від 1750 до 1860 вміст СО2 в повітрі зріс від 280

[45] об'ємних частин на мільйон (ppm), до 294ppm [11]– на 14 ppm, а

за наступних сто років від 1860 до 1960 – від 294 до 316 на 22 ppm.,

за наступні 40 років (1869 – 2000 р.), – на 34 ppm, до 350 ppm (мал.

ІV.1, с. 122)134

, а за 5 років, (2000-[11] – 2005 [45]). – на 29 ppm, до

379 ppm [45]. Середньорічне зростання вмісту СО2 в повітрі за перші

110 років (1750 – 1860) становилo 0,127 ppm/рік, за наступні 100

років (1860 –1960) було більшим майже вдвічі (на 73%)– 0,22

ppm/рік, а за останні 40 р. було більшим майже вчетверо – 0,85

ppm/рік. Це так згідно з [11]. А за [45], c. 4 – середньорічне зростання

вмісту СО2 (1960 – 2005) становило 1,4 ppm/рік – на 49% більше, ніж

найвищий показник [11]. Хоч значно розходяться цифри у різних

джерелах, але видно, що швидкість забруднення зростає й не лишає

нам часу на «розкачку».

Але найбільша небезпечність рукотворних змін клімату

полягає в тому, що викликані людьми зміни стану географічної

оболонки Землі викликають зміну взаємодії планети з світилом:

завдяки позитивному зворотному звязку між температурою земної

поверхні й потужністю сонячної енерґії, яку ця поверхня поглинає,

розігрівання продовжується вже без нашого втручання135

. Якби

ми сьогодні негайно припинили забруднення повітря вуглекислотою

133 За повідомленням секретаріату International Strategy for Disaster Reduction (в ООН) у 2004 р. було 305 стихійних лих (враховано ті, де потерпілих було не менше 10 в кожному), потерпілих – 150 млн., у 2005-му – 360 лих і 157 млн. потерпілих, найбільше – від повеней і посух. 134 І, згідно з [11], досягнув рівня, як 20 млн. р. тому. 135 Біл Гез з Потсдамського інституту вивчення змін клімату звернув увагу на ще один чинник звязку між нашою діяльністю й взаємодією між Планетою й Світилом. На певному етапі “рукотворного” потепління розтане “вічна” мерзлота півночі й вивільнить масу закристалізованого в ній метану. Це різко посилить парниковий ефект, катастрофічні явища посиляться. (Кorrespondent net 04.02.05).

107

– нагрівання буде продовжуватися, аж поки не настане нова рівновага

між енерґією, яку Земля одержує від Сонця й енерґією, яку вона

випромінює, у відповідності з теплоізоляційними властивостями

атмосфери, які визначаються вмістом у атмосфері парникових ґазів. А

вміст вуглекислоти вже такий, як 20 млн. років тому [11], отже

нагрівання не припиниться, поки середня температура не досягне

рівня, який був 20 млн. р. тому. І весь цей час клімат постійно

змінюватиметься, й пристосувати до нього сільськогосподарське

виробництво буде неможливо. Ми, люди, опинилися в становищі

дітей, здатних викликати пожежу, граючись сірниками, але не

здатних її погасити.

Ось тому, що зміна клімату незворотна, вона й становить

найбільшу екологічну небезпеку.

Припинивши будь-яке інше забруднення, ми зафіксуємо його

сучасний рівень (і може розпочатися природний процес очищення).

Припинивши забруднення атмосфери парниковими ґазами, ми

станемо свідками природного процесу дальшого перегрівання

планети.

Мал. ІV- 2. Техногенна зміна середньої за 6 років

світової температури, 1860–1999.

Отже, господарі земного життя, які не виконали негайно

рекомендацій Римського клубу (38 років тому), вже тоді вчинили

тяжкий злочин, викиди вуглекислоти треба було припинити давно.

Тим паче необхідно припинити їх н е г а й н о.

На еволюційний шлях, пропонований американськими

"екологічними економістами" (Герман Дейлі [23]), американським

Інститутом всесвітнього спостереження [11], колишнім віце-

108

президентом Елом Ґором [10], чи як передбачено Кіотським

протоколом136

, вже просто нема часу137

.

2. Що таке природне, безпечне, розумне (ноосферне)

господарювання в умовах всесвітньої катастрофи довкілля

Хороший закон той,

що є у відповідності з загальною будовою Всесвіту.

Вселенський Закон є розум, який походить з Природи.

Марк Тулій Цицерон, 51 рік до н е.

Чому в природі нема сміття? Бо всі природні процеси обміну

речовин замкнуто у кругові цикли. Тому вони – безвідходні. Рослини

споживають атмосферний двооксид вуглецю і викидають відходи –

кисень; тварини витрачають для дихання кисень і викидають відходи

– вуглекислоту. Рослини, користуючись енерґією сонячних променів і

вуглекислотою з повітря, перетворюють мінеральні речовини на

органічні; мікроби-відновлювачі (редуценти) перетворюють органічні

рештки рослин і тварин на добрива для рослин. Вода випаровується з

океанів і рослин; пара конденсується в повітрі, випадає опадами

знову в океан і на землю, живить ґрунтові води й ріки, які впадають в

океан.

Люди розривають свої технології на відтинки, на виході кожного з

яких маса небажаного продукту більша від маси бажаного.

У копальнях маса пустої породи більша від маси корисних копалин.

У металурґії маса шлаків більша від маси виплавлених металів,

у переробній промисловості додаткова кількість матер‟ялів іде у

відходи. Сільське господарство крім харчів і промислової сировини

виробляє отруйні стоки й парниковий ґаз – метан. Енерґетика крім

енерґії продукує золу, парникові ґази й кислотні ангідриди, які з

атмосферною вологою утворюють кислотні дощі; крім того, оскільки

всі технічні процеси з перетворенням і використанням енерґії мають

коефіцієнти корисної дії менші від одиниці, виділяється "теплове

сміття" – відходи тепла, які виходять у атмосферу; а в кінці

технологічних процесів енерґія Сонця, накопичена рослинами за

мільйoни років у викопних паливах, пройшовши всі перетворення в

136 Об‟єктивно він спрямований на збереження тривалого зростання ресурсоспоживання й шкідливих викидів для панівних країн та унеможливлення промислового зростання залежних – шляхом продажу-купівлі “квот на забруднення”. 137 В Іndependent оприлюднено доповідь великого міжнародного колективу фахівців “Зустрінемо виклик клімату”, яка вимагає вжити “рішучих заходів”: щоб Велика Вісімка до 2025 р. “чверть електроенергії виробляли використовуючи відновлювані джерела” (вказавши перед цим, що незворотна катастрофа настане вже через 10 років, тобто, у 2015 р.!). – Korrespondent net, 24.01.06.

109

техніці й побуті, виходить в атмосферу, додаючи теплоту понад

одержану в кожний час від Сонця й прискорюючи рукотворний

кінець світу – кліматичну катастрофу.

Зрештою з того, що виробляє людство, найбільшу масу має сміття,

частина якого – отруйна.

Проґресивний американський “екологічний економіст” Герман

Дейлі [23] має рацію в критиці сучасного світового господарства,

показує неспроможність надій на “сталий розвиток” за його

сучасного стану, виступає проти ґлобалізації й “вільної торгівлі”, за

політичну й господарську незалежність національних держав, за їхнє

самозабезпчення. Але він слідом за Ґеорґеску-Роугеном [39] вважає,

що руйнування довкілля техносферою – неминуче138

, тому його

екологічні рекомендації зводяться до вимоги скорочення споживання

природних ресурсів до рівня їхнього природного відновлення (не

здаючи собі справи, що це означає припинення використання

викопних палив щонайменше на 20 млн. р., якщо не вказати, чим їх

замінити – «повернення до печер»!). Автор (мимоволі?) ллє воду на

млин тих, хто сподівається, що “коли людей удесятеро поменшає, то

нам усього вистачить”.

Найпроґресивніший міжнародний документ 1997 р. – аналіз

світової енерґетики, виконаний на замовлення Програми Розвитку

ООН Стокгольмським інститутом системних досліджень [34]139

. Як

найперший висновок там вказано на нестійкість існуючої моделі

виробництва, розподілу й споживання енергії, що унеможливлює

сталий розвиток світового господарства й суспільства в цілому.

Визначено три основні області рекомендованого розвитку світової

енерґетичної системи:

1) підвищення ефективності використання енерґії (далі буду казати

коротко “енерґозбереження”);

2) ширше використання модернізованих відновлюваних джерел

енерґії;

3) максимально ефективне використання наступного покоління

технологій (мають на увазі – використання вулецемістких палив,

Ю. К.).

138 Ґеорґеску-Роуген застосував до географічної оболонки планети другий закон термодинаміки у формі, дійсній лише до термодинамічно замкнутих (ізольованих) систем (збільшення організованості в одній частині системи – техносфері неминуче викликає збільшення ентропії, хаосу в іншій – довкіллі). Але географічна оболонка планети – система відкрита, одержує від Сонця не лише енерґію, але й неґентропію (міра здатності до самоорганізації), що свого часу уможливило створення живого з неживого без руйнування неорганічного довкілля. 139 Його корінний недолік – іґнорування небезлеки кліматичної катастрофи.

110

Перший пункт не викликає заперечень, але в [35] вказано, що це

джерело хоч і найдешевше, але обмежене розміром нинішніх втрат

енерґії (приблизно 35%), отже буде швидко використане, а очікувані

потреби незмірно більші.

Другому пунктові бракує вказівки “екологічно безпечних”

(джерел). В іншому місці автори включають до відновлюваних

джерел спалювання біомаси, що не лише забруднює повітря, але й

обкрадає ґрунт. Для збереження родючості необхідно все, взяте з

землі, повертати їй, з біомаси підлягає спаленню лише біоґаз.

Третій пункт не витримує критики, має бути замінений формулою

“негайний перехід на безвуглецеве паливо”.

У другому розділі детально розглядається звязок енерґетики з

основними глобальними проблемами, щό нам не можливо тут робити.

Зупинимося лише на пункті 2.3.3. “Зміна клімату”.

Констатують “деякий вплив людини на зміну ґлобального

клімату”, але посилаються на “обмеженість наших можливостей

визначити кількісно ступінь людського впливу й передбачити

майбутнє”.

Вказано, що угода в Ріо-де-Жанейро (1992 р.) передбачає

добровільну, а не обов‟язкову силу зобов‟язань щодо стабілізації

(курсив мій, Ю.К.) рівня викидів вуглекислоти (а треба говорити про

негайне й повсюдне їх припинення, Ю. К.). Вказано, що 1996 р.

викопне паливо давало 76% світового виробництва первинної енерґії

(зараз, 2006 р., стан виглядає так, що частка “брудної енерґії”

зменшилася, а загальний її обсяг збільшився, і промислові країни не

втримали викиди на рівні 1996 р. – побажання Ріо‟92, Ю. К.). У

підсумку вказується, що “сучасні моделі енергоспоживання сприяють

поступовому (курсив мій, Ю.К.) скочуванню сучасного світу до

нестабільності (коли він вже є цьому стані, Ю. К.), загрожуючи

зміною ґлобального клімату (не зважають на те, що процес цієї зміни

має зростаюче прискорення, і що етап поступових змін закінчився й

змінився етапом змін катастрофічних, які вимагають негайного

реаґування у світовому масштабі, Ю. К.)

У розділі 4 детально розглядаються розроблені спеціалізованими

організаціями варіанти стратегій майбутнього розвитку.

В основі їх усіх лежить сподівання на можливість узгодження

інтересів монополій (у їхній термінології – “приватного сектору”) і

суспільства. Зокрема рекомендується враховувати екологічну шкоду

в ціні товару. Для оцінки цих сподівань наведу один приклад. У [35]

вказано, що свого часу англійські фахівці зробили грошову оцінку

111

екологічної шкоди від виробництва однієї кіловат-години електрики з

застосуванням різних видів палива. Для вугілля збитки оцінено до

кількасот євро (за продажної ціни 10 центів за 1 кВт-год, тобто за

можливого прибутку в одиниці центів). Отже за включення цих

збитків у ціну виробництво економічно неможливе – означало б

подорожчання у тисячі разів. Але чому ж використання вугілля, хоч

від нього такі збитки, не припиняється, а навпаки – зростає?

Бо прибутки – монополіям, а збитки – суспільству140

.

(А в нас вугілля вимагає ще й людських жертв. Якби навіть

вітроенерґетика не давала іншиих вигід, її негайно треба уводити

замість вугільної, щоб не вбивати шахтарів! Якщо згадати, що вже

півтораста років, від початку дуже проґресивної Промислової

революції, все, чим ми користуємося, зроблено з допомогою машин,

то перед тим, скільки жертв викликало за цей час мирне споживання,

блідне одноразова Хіросіма.

А після нафтової катастрофи в Карибському морі 2010 р., навіть

дітям повинно бути зрозуміло, що нафта – смертельна отрута для

Планети, та ще й швидкодіюча.

Вітро-воднева енерґетика зробить непотрібною вугільну шахту.

Вона зробить непотрібними й уранові шахти.

Вона припинить забруднення морів нафтою. Ю. К.).

Автори вказують що є дві групи сценаріїв – з бурхливим розвитком

атомної енерґетики й без неї. У першому приділяється багато уваги

безпеці, але автори зазначають у дужках, що це дозволяє знизити (але

не ліквідувати) небезпеку використання ядерних матер‟ялів для

виробництва атомної зброї (і ні слова про загрозу Чорнобилів, Ю.К.)

Всі сценарії не враховують катастрофічних темпів зміни клімату,

говорять як про щось бажане (й можливе) “до 2100 року різко

скоротити викиди СО2”. Конкретно намічається такий темп

впровадження відновлюваних палив: з 9% у 1990 р. до 10-30% у 2000-

2025 і 22-54% у 2050 р. й передбачають стабілізацію вмісту СО2 у

1990-2100 роках “нижчу за 430 ppm– тобто, допускають збільшення

вмісту СО2 на 80 ppm, коли відомо, що збільшення його на 60 ppm за

1850-1999 роки повернуло атмосферу на 20 млн. років назад і тим

викликало кліматичну катастрофу.

140 Пропонують, а подекуди й застосовують штрафи за шкідливі викиди. Але й тут той, хто одержує прибуток від продажу вуглецевих палив, лишається непокараним: не він випускає вуглець у повітря. Страждають ті, хто змушений користуватись вуглецевим паливом через відсутність конкурента – вітроводневої промисловості.

112

Нафту й природний ґаз збираються палити до вичерпання їхніх

природних запасів. “Схоже, що пік видобутку нафти й газу буде...

через 30-40 років, а потім почнеться повільний (курсив Ю. К.) спад” –

сподіваються, що кліматична катастрофа надасть їм стільки часу.

Головним постачальником палива на весь цей час називають

Близький Схід (а отже головним одержувачем прибутків мають бути

ті самі паливні монополії, Ю. К.). І прогнозують “зниження до 2100 р

на дві третини щорічного світового викиду СО2”. Але випускають з

уваги, що випустивши в атмосферу майже весь вуглець викопних

палив спричинимо повернення клімату до початку кам‟яновугільного

періоду.

“Плантації для вирощування енергетичної біомаси можна віднести

до категорії багатообіцяючих стратегій” – коли на Землі два з

половиною мільярди постійно голодуючих, і орні землі скорочуються

через деґрадацію ґрунтів. (У червні 2006-го “Голос України”

повідомив про закладку такої плантації чужоземним капіталом в

Україні).

Після всіх цих і багатьох інших слушних пропозицій автори сумно

підсумовують: “Більшість інвестицій направляється на підвищення

рівня економічної привабливості викопних палив і ядерної

енерґетики”. Зокрема уряди держав-членів Міжнародного

енерґетичного аґентства з коштів на наукові й дослідно-

конструкторські роботи, що (як і приватні) протягом 1986-1996 рр.

постійно скорочувалися, витрачають в середньому понад 50% на

роботи в галузі ядерної енерґетики, менше ніж по 10% – на

технології відновлюваних джерел енергії й енерґозбереження.

“Якими бездоганними не були б... загальні стратегії в галузі

енерґетики, вони не будуть успішними доти, поки перепони, які

стоять на їхньому шляху, не буде визначено й подолано за

допомогою спеціально розроблених для цього напрямків у галузі

політики” – так, наче політику визначають не ті самі паливні

монополії.

Хоч тема цієї нашої роботи – екологічна, не втримаюсь, щоб не

зацитувати соціальний прогноз з роботи, присвяченої енерґетиці: “... і

низький рівень зарплати всіх категорій технічної, наукової й

інженерної робочої сили... роблять як виробництво так і розробку

продуктів у країнах на шляху розвитку привабливими для

міжнародних комерційних і науково-дослідних спільних

підприємств...”. Вільна торгівля “полегшує реалізацію таких

варіантів”.

113

В Україні на Південному машинобудівельному заводі – потужному

підприємстві ракетобудівного профілю – перші вітроаґреґати було

спроектовано й збудовано 1987 р., але через відсутність досвіду вони

були дорогими й недосконалими141

.

На державному рівні першими були указ Президента у березні

1996 р. «Про будівництво вітрових електростанцій» та затверджена

Кабміном 1997р, «Комплексна програма будівництва вітрових

електростанцій», що передбачала створення спеціальних

вітроенерґетичних підприємств на базі Південьмашу та ВО

«Оснастка», рекомендуючи будувати вітроелектростанції в

державних системах Міненерго й Держкомгоспу, зокрема, на базі

ліцензійних вітротурбін (американських конструкцій, Ю. К.)

потужністю 100 квт. І в1998 р. на березі Азовського моря й у Криму

було збудовано перші «сотки» вітчизняного виробництва. Але їх

виробляла спільна українсько–американська фірма Windenergo [37],

американські конструкції розраховано на американські вітри,

швидкості яких значно більші, ніж в українських, тому вони не

видають у нас проектної потужності.

Автор [37] рекламує Південмаш як підприємство, що має великі

виробничі потужності для виготовлення таких великоґабаритних

виробів, як потужні вітряки, але цього мало, потрібні кадри, які

розуміють, щό треба зробити й вміють розрахувати й спроектувати

потрібне. Природно було б призначити головним виконавцем КБ

Антонова, фахівці якого проектували повітряні гвинти для «Анів».

Отже бюджетні (наші з вами!) кошти пішли на прибуток

американських фірм, які продали ліцензії й заробляли на виробництві

в Україні непридатної в Україні техніки. Але й існуючу програму

зірвали, недодавши передбачених нею коштів.

Тепер виробники шукають чужоземних інвесторів [37] для

створення в Україні вітроенерґетики (яка мала б бути повністю

державною стратегічною галуззю, яка забезпечувала б енергетичну

незалежність держави, як базу економічної й політичної

незалежності, Ю. К.).

Дуже детальний аналіз української електроенергетики до 1999 р. у

праці В. І. Шевченка й Л. З. Півня [42]. Наведено багато причин

кризи галузі, але не помічено свідомої політики на користь

чужоземців. І в рекомендаціях вказано поступові заходи – не

помічено нагальності рішучих змін.

141 А Шарґей (Юрко Кондратюк) ще перед війною спроектував найбільший у світі на той час вітродвигун.

114

Найближчі до моїх погляди викладено у праці Б. П. Коробка,

Б. М. Міхнюка й О .Ф. Оніпка [36]. Зокрема детально проаналізовано

запропоновану НАНУ “Енерґетичну стратегію України до 2030

року”, як таку, що захищає інтереси чужоземних (і “своїх”, Ю. К.)

паливних монополій: “веде до повної залежності нашої держави від

постачальників традиційних енерґоносіїв”.

Автори розраховують на 20-25 років модернізацію українського

паливно-енерґетичного комплексу. (Це вчетверо менше, а отже –

реалістичніше, ніж сторіччя у вищезгаданих стратегіях для ООН).

Але я сумніваюсь, що в нас є навіть цей час: за попередні 25 років

вміст СО2 зріс, як видно на мал. IV-1, на 15 ppm, що становить

четверту частину його зростання за весь час від початку промислової

революції, а отже й четверту частину відповідальності за повернення

складу атмосфери на 20 млн. р. назад з відповідним зростанням

кліматичних катастроф. Чи через 25 наступних років ще лишиться в

людства можливість організованого опору цим катастрофам?

Пропонують програму, що передбачає:

1) У виробництві електрики – використання вітрової й малої

гідроенерґії, вугільного метану, біоґазу, біомаси, некондиційного

природного, горючих газів техногенного походження “та інших

місцевих видів палива” – під цим я ладен підписатися як під

програмою першочергових завдань для досягнення енерґетичної

незалежності.

Я сюди додав би ще й радянський досвід часів війни, коли всі

вантажівки й трактори в тилу ходили на генераторному ґазі з

укріплених на машинах ґазогенераторів на дровах; так і в нас можна

(тимчасово, поки розвинемо ВВЕ) працювати на донецькому вугіллі,

додаткова робота на розпалювання генератора перед початком

робочого дня – менше лихо, ніж чужоземне панування в нашому

господарстві.

Слушно зауважують, що “у модернізації ПЕК України

найважливішу роль може відігравати вітроенерґетика”.

2) У теплоенерґетиці – сонячних колекторів, теплових насосів.

В роботі приведено вже згадувану грошову оцінку екологічної

шкоди. Крім вугілля показано збитки від виробництва 1 кВт-год для

таких джерел:

вітер – до 0,1ц,

біомаса – до 1 ц,

сонячна батарея – до 1 ц,

ядерна – до 20 ц,

115

нафта – до 10 ц.

Нагадую: за ціни електрики 10 ц за кВт/год.

Ці дані підтверджують мою думку про неприпустимість ядерного

та викопних палив.

Детальніший і високопрофесійний огляд cвітової й української

енерґетики й пов‟язаних з нею екологічних проблем та

найважливіших міжнародних та українських держаних документів до

2006 р. дано в роботі Б. Коробка [40].

2007 р. для Програми розвитку ООН оприлюднено «Доповідь

про розвиток людини 2007/2008. Боротьба зі змінами клімату…»

[45] міжурядової групи експертів. У тому-таки 2007 р. в Україні

видано її короткий виклад [46] «для найвищих управлінців».

Доповідь проґресивна в порівнянні з минулими, є наслідком

великої дослідницької праці, Але для детального її аналізу потрібне її

тривале вивчення, а можливо – навіть написання співмірної з нею

книжки. Зараз, коли я вже готую друге видання «Двох шляхів», можу

лише висловити мої перші враження.

Доповідь містить цікаву інформацію, як приклад, привожу

запозичений з [46] мал. IV-3. Але навіть занявшись «боротьбою зі

змінами клімату» не розуміють гостроти загрози кліматичної

катастрофи, яка вже відбувається! Через недосконалу методику

дослідження. Метод дослідження для цієї доповіді вибрано

нераціональний, дорогий, дуже працемісткий: «Дослідження

базується на довготривалих і вдосконалених спостереженнях, на

розширеному асортименті досліджень та на використанні

кліматичних моделей (одержані якими наслідки – приблизні,

залежать від того, що задано на вході комп‟ютера, тому

прорахóвували по 4 сценарії., Ю. К.) що відтворюють численні

аспекти клімату та їхню мінливість… Враховані дослідження,

здійснені після Третьої оціночної доповіді, а також результати нових

досліджень причин зміни клімату»…([45], с.12).

Доповідь приймає опустелювання землі, брак прісної води для

пиття та зрошування й викликане цим переселення сотень мільйонів

людей, як неминучість.

Для всесвітнього реґулювання рівня викидів Доповідь пропонує

комбінацію ринкових важелів і прямого державного управління, але

одночасно визнає недійовість цього методу.

Вказує, що підписані міжнародні угоди не виконуються

державами, які їх підписали, але покладає надії на нову угоду після

2012 р.

116

Доповідь взагалі не згадує про енерґетичну взаємодію Планети з

Сонцем. Ставить завданням обмежити перевищення середньорічною

середньопланетною температурою температури передпромислової

доби двома кельвінами (градусами)142

. Але тому, що ми (людство)

впливати безпосередньо на температуру не можемо, в Доповіді

поставлено завдання «утримувати викиди на рівні, обмеженому

здатністю Землі її поглинати». При цьому враховується здатність

поглинати СО2 як рослинами, так і Океаном.

А в іншому місці Доповідь згадує, що океанська вода вже насичена

вуглекислотою. Її підкислено до такої міри, що вже руйнуються

вапнякові скелети як організмів у планктоні – початковій ланці

харчового ланцюга в Океані, так і коралів, і в коралових лісах –

розплідниках всякої живності в Океані, і в коралових островах,

навіть заселених людьми. А нагрівання води зменшило розчинність у

ній кисню, то життя риб – під загрозою (в мілководному Азовському

морі вже були багатотонні викиди мертвої риби). Отже, реально

поглинають СО2 тільки рослини, а оскільки сучасні ліси – жалюгідні

рештки тих, що були 20 млн. р. тόму143

(коли Полярний океан не

замерзав) – ми вже, навіть якщо повністю припинимо викиди, не

зможемо відразу знизити вміст СО2 в атмосфері до безпечного (а він

уже, як 20 млн. р. тому), отже маємо неминуче прийти до катастрофи

– втрати «вічного» льоду, а отже – звичного клімату.

У грудні 2008 відбувся саміт Евросоюзу в Брюсселі та Конференція

ООН з питань клімату в Познані (Польща).

Члени ЕС ухвалили: до 2020 року ЕС має зменшити викиди СО2 на

20 %, на 20% мають зрости частка відновлюваних джерел енергії та

енергетична ефективність (вуглецевих палив, Ю. К.). Бідніші країни

Евросоюзу отримали бажаний для них додатковий фонд дозволів на

викиди двоокису вуглецю, їм надали відтермінування до 2020 р.

купівлі їхніми електростанціями дозволів на викиди СО2.

У Познані представники 190 урядів країн не змогли узгодити

навіть основ екологічного плану для світового співтовариства,

прийняли лише план роботи на 2009 рік, яким передбачено

організаційні заходи з метою підписання остаточної угоди про

зменшення емісії СО2 на наступній конференції у Копенгагені [47].

142 Наш баланс углерода имеет одну цель: удержать повышение среднемировой тамрературы (по сравнению с доиндустриальным спільний випуск . 143 Згідно [11], у 2001 р. вміст вуглекислоти вже такий, як 20 млн. років тому.

117

Комплексна програма пом’якшення катастрофи

Щоб виробництво не вело до самознищення, треба, щоб воно

будувалося, як природні процеси, з замкнутих циклів. Енерґетика не

повинна працювати на кліматичну катастрофу – забруднювати

атмoсферу (екоцид, ст. 441 Кримінальнoгo Кoдексу України [28])

парниковими ґазами, кислотними ангідридами. А джерело її повинно

бути відновлюваним і дозволяти збільшити на порядок чи декілька

встановлену потужність у звязку з передбачуваним вичерпанням

прісної води для зрошення144

, а отже з необхідністю опріснення

морської води у величезних кількостях. Отже, неприпустимі всі

палива, що містять вуглець, не тільки викопні, але й спирт, дрова,

солома, олія, сухий кізяк145

. Неприпустимі технології, пов'язані з

внесенням у атмосферу тепла понад одержане від Сонця –

геотермальна, атомна – як на розщеплюваних матер‟ялах так і на

ядерному синтезі146

. Неприпустима також передача енергії з космосу

за допомогою перетворювачів сонячної енерґії у лазерний промінь,

яку японці обіцяли здійснити з 2010 року.

Гідравлічна енерґія вже майже вичерпана, а крім того треба

враховувати, що зі зникненням гірських льодовиків зникнуть ріки,

які з них живляться. Не "запряжені" досі хіба малі річки, але, хоч

“мала гідроенерґетика” й найдешевша за одиницю встановленої

потужності, та безперспективна з погляду передбачуваних зрослих

потреб.

Сонячні батареї дорожчі від вітряків, зупиняються на ніч, а крім

того кожну найменшу латочку поверхні, освітленої сонцем, слід

віддавати зеленому листю, яке дає нам кисень і може давати їжу. У

[36] вказано: вітроелектрична установка з річною продуктивністю від

1,2 до 1,8 млн. КВт-год займає площу 3,6 кв. м (0,0036 га), сонячна

установка річною продуктивністю 1,3 млн. КВт-год зайняла б 1,4 га.

Отже місце сонячної батареї – тільки на даху, на незатіненій східній

чи західній стіні147

.

144 І для пиття й побуту. В Мексиці вже «просіли» деякі міста, з-під яких випили воду. Київські бювети готують це й нам. 145 Тим часом Буш дав директиву розвивати енерґетику США головним чином на місцевому вугіллі. Те саме передбачено українською Національною енерґетичною програмою. Те саме пропонує й “реґіонал” С. Б. Тулуб (Голос України, 26.05.06). 146 Тим часом Буш дав директиву вводити щороку по блоку. В Україні збудовано нові блоки у Хмельницькому й Рівному, планують ще. 147 Тим часом Західна Европа готова вкладати в будівництво геліостанцій у Сахарі величезні кошти, бачить у цьому своє енерґетичне майбутнє, Україиський Тиждень, 2009 р. 9-15. 10 № 41, с.34-36.

118

Єдиний перетворювач сонячної енерґії – доступний,

екобезпечний і практично невичерпний [3, 11, 13, 29] – вітер.

Вітряк не забруднює повітря, не вносить до нього додаткової енерґії:

енерґію, яка, пройшовши всі перетворення в техніці й у побуті,

виходить в атмосферу у вигляді тепла, було попередньо відібрано в

атмосфери-таки у вигляді механічної енерґії вітру. Спільний у вітряка

з сонячною батареєю недолік – залежність від погоди, несталість

вихідної потужності. Тому потрібен акумулятор, який був би

вторинним джерелом зі сталим виходом потужності. На сьогодні

таким є водень, достатньо освоєним є добування водню електролізом

води148

.

Використання водню мало відрізняється від використання

природного ґазу, тому можна використати існуючі ґазосховища й

ґазопроводи для транспортування й зберігання водню й спалювати

його в існуючих ТЕЦ. Для використання водню на транспорті, а

згодом і в авіації й на флоті, необхідно створити виробництво

гідридних акумуляторів водню – сполук водню з деякими металами,

здатних розкладатися при незначному підігріванні, апотім знов

заряджатися воднем на спеціальних станціях. Це й є енерґетика

майбутнього – вітро-воднева енерґетика, ВВЕ. Кінцевий продукт її

– водяна пара, після конденсації – чиста вода. Кисень, що

одержується з води одночасно з воднем у кількості, достатній для

спалювання останнього, дає перспективу замінити спалювання у

повітрі спалюванням у кисні, що збільшує екологічну чистоту

процесу – не відбувається утворення (при високих температурах)

оксидів азоту – винуватців кислотних дощів) і підвищує

економічність, звільняючи від втрат на непотрібне нагрівання азоту.

Перспективне також використання водню у поки що дорогих

паливних елементах, ПЕ, де окислення під дією каталізаторів

відбувається при значно нижчих температурах (отже не утворюються

оксиди азоту), а хемічна енерґія окислення перетворюється

безпосередньо на електричну й теплову, оминаючи механічну, де

втрати найбільші, тому коефіцієнт корисної дії ПЕ вищий, ніж у

двигунів внутрішнього згоряння й газових турбін.

Група науковців з Інституту імпульсних процесів НАНУ в м.

Миколаєві під керівництвом С.А. Парпалія створили метод і пристрій

(діючу установку) для електролізу води з одержанням водню й кисню

148 Таке добування палива зменшує ентропію, компенсуючи неминуче її зростання при спалюванні будь-якого палива.

119

з небачено низькими енерґовитратами. Якщо його не знищать

конкуренти з атомних і паливних монополій,

це може відкрити гарні перспективи для розвитку водневої

енерґетики.

А вітродвигуни в Україні вже виробляються, тільки американські

конструкції, розраховані на більші, ніж у нас, швидкості вітру, а тому

збиткόві. Треба запозичити европейські, налагодити проектуваня

своїх і різко збільшити виробництво. Отже, Україні для досягнення

світової першості у створенні відтворюваних джерел енерґії бракує

лише справжньої самостійності – тільки й того. Для европейських

країн, у першу чергу – для України, ВВЕ означає ще й забезпечення

вітчизняним первинним енерґоресурсом (незалежність від імпорту

енерґоносіїв зі сходу й з півночі149

), низьку його вартість і

практичну невичерпність.

Наступним етапом енерґетичної революції мав би бути перехід на

місцеві джерела для кожного споживача ("мала енерґетика" [16]). По-

перше тому, що викликане кліматичною катастрофою посилення

ураганів і збільшення їхньої частоти спричиняє часті руйнування

дротяних електромереж, що може призводити до аварій, навіть жертв

(погасло світло в операційній!) і завдає збитків (ремонти). Кожне

підприємство, лікарня, школа, адміністративна установа, житловий

район (а де можливо – кожний житловий будинок) мусить мати свою

вітросиловню й акумулятор (необхідно розробити нові, екобезпечні),

і місцеві силовні мають бути, як у Японії, під‟єднаними до єдиної

державної мережі, щоб продавати надлишки, якщо вони з‟являться, й

купувати енерґію, якщо своєї забракне. При цьому зменшуються

транспортні втрати енерґії: передача великих потужностей на великі

відстані означає великі омічні втрати (нагрівання проводів), а в

системі «малої енергетики» передаються тільки невеликі обмінні

кількості між найближчими сусідами. Природно, єдина

енергосистема має бути державною монополією. Виробництво

автомобілів з тепловими двигунами припинити. Як перехідний етап

перевести існуючі авта на водень, а в перспективі користуватися

149 Путін у присутності 1364 журналістів порадив українцям сприйняти підвищення цін на ґаз «м‟яко і спокійно» й попередив: «Ми будемо змушені перенацілити наші ракети на об‟єкти, котрі, ми вважаємо, загрожують нашій національній безпеці». «ГУ», 15.02.08, с. 7.

120

121

Мал.ІV-3 Увага! Концентрації метану й оксиду азоту показано в одиницях ppb – у тисячу разів менших, ніж на першому графіку (концентрація вуглекислоти). Отже, зростання парникового ефекту визначається головним чином вуглекислотою. На великих графіках (зміни за 10 тис. років) видно, що з початком використання викопних палив забруднення різко прискорилося. . На маленьких графіках (за останню тисячу років) видно, що швидкість забруднення зростає.

лише електромобілями з сонячними батареями на даху й

акумуляторами, а замість бензоколонок встановити станції

підзарядки.

У великих містах існує ще одна, хоч і не пов‟язана з

кліматичною катастрофою, але важлива екологічна проблема.

Вже після війни на Донбасі поставили такий дослід. Вздовж

автостради у степу виділили широку смугу під пасовисько, розділили

її на подовжні полоси й на кожній випасали окрему череду. Корови,

що паслися на найближчій до автостради полосі, всі похворіли. На

найдальшій лишилися найздоровшими. А на якій полосі живе (й

працює) міський мешканець, особливо, якщо його вікна виходять на

вулицю? Тому знести «висотки» на місці парків, відновити зелені

насадження, основне навантаження з перевезення пасажирів передати

державному чи громадському електричному транспортові. І різко

зменшити захаращеність міст приватними авто. Як премію oдeржимo

здoрoву атмoсферу для мешканців.

Для збільшення альбедо (часткової компенсації плавлення

льодовиків) необхідно всі чорні і взагалі темні дахи замінити

дзеркальними (нержавіючими). Асфальтове покриття шляхів теж

замінити світлішим150

, от як на Софійському майдані в Києві.

Для припинення виснаження ґрунтів і отруєння їх хемікатами слід

застосувати замкнутий цикл, який забезпечив незмінну врожайність

ґрунтів у Китаї протягом тисяч років: усе, взяте від землі, повертати

їй, "чемний гість заходить не тільки до їдальні, але й до вбиральні" –

повертає за з‟їдене. Є шведський патент родинного будинку з

150 В Европі до середини липня 2005 р. загинули від спеки близько “півсотні душ”.

Американський Earth Polіce Іnstіute передбачає дворазове збільшення кількості смертей від спеки у найближчі 20 років у зв‟язку з передбачуваним зростанням середньої температури на Землі на 1,4-5,8 К протягом наступних ста років. “Особливо небезпечні міста. Через надмір поверхонь, що поглинають сонячні промені, – темних дахів і дорожних покрить – температура в мегаполісах на 10-12 К перевищує ту, що за містом... Спека... спричиняє більше жертв, ніж решта природних катаклізмів” (“Голос України”, 19.07.05, с.5).

122

півпідвальним збірником органічних відходів. Для утилізації

органічних відходів у мегаполісах доведеться шукати технічне

вирішення – створити індустрію природних добрив замість

промисловості штучних. І відповідну культуру побуту!

У сільському господарстві ретельно, як урожай, збирати те, що

вважалося відходами – майбутні врожаї. Компостувати це з

утилізацією біоґазу: парниковий ґаз все одно виділяється, то хай по

дорозі послужить нам. Солому не слід спалювати, не тільки щоб не

утворювалася вуглекислота, а й тому, що в Індії всю її згодовують

буйволицям, які дають молоко й краще від солом‟яного компосту

добриво – гній. Індії належить світова першість з надоїв молока.

Китайці вже запозичили. Хай і в нас жуйні тварини переробляють

всю солому на молоко й добриво. Для знищення суперечності між

розширенням сільгосп-угідь і винищенням лісів, змінити структуру

харчування. Гектар дорослої сибірської кедрової сосни, як і гектар

дорослого волоського горіха, дає більше калорій і вищої біологічної

цінності й потребує менше праці, ніж гектар пшениці. Отже,

відновлення площі лісів і розширення площ під харчовими

культурами стануть єдиним процесом.

20 січня 2005 р. начальник українського Гідрометцентру

М. Кульбіда заявив, що сьогодні виникла необхідність у адаптації

сільськогосподарського виробництва у звязку з потеплінням клімату

в Україні (інтернет). Для нашого Гідромету це проґрес: у 2002 р. його

представник запевняв, що "казати, що тенденція збільшення

погодних проявів (тобто, лих, Ю. К.) збережеться в майбутньому,

було б помилково" ("Голос України", 20.08.02), а під Новий 2004 рік

("ГУ", 31.12.03) оголосив цифри змін світового клімату п'ятирічної

давності – близькі до оприлюднених у США в 1999 р. Але

М. Кульбіда спізнився з "адаптацією" у формі вибору сортів: у 2007 р.

в Україні частина посівів вимерзла від чергувань відлиг з морозами,

інша частина вигоріла від небувалої спеки в травні («ГУ», 22.05.07):

Біл Ґез підрахував, що, як не вжити надзвичайних заходів, до

середини теперішнього сторіччя від голоду помруть 1,5 млрд. людей,

а до початку наступного – ще 5,5 млрд. А нас сьогодні всього 6,5

млрд. Треба не підраховувати, коли ми всі помремо, а думати, щό

робити, щоб не померти. Боюсь, що пристосуванням до рукотворної

нестабільності клімату буде необхідність перенесення виробництва

більшості харчів у закритий ґрунт. Ще й в ураганостійких обтічних

спорудах, або навіть підземних (ось коли буде користь від

сьогоднішніх київських підземних торжищ) зі штучним кліматом,

123

штучною зміною світла й темряви (дві доби в одній для прискорення

росту), штучною атмосферою (з підвищеним вмістом СО2), штучним

зрошенням (без злив з ураганами й без повеней), яке вимагатиме

споруд для збирання нічної роси й дощової води, які застосовуються

в Індії споконвіку [17]. А все це вимагатиме потужної енерґетики.

Вітрової.

Металургію слід перевести з коксу на водень. Металобрухт

збирати до крихти, експорт його припинити. Користуючись багатими

родовищами хромових руд в Україні усю сталь випускати

нержавіючою – припинити втрати на іржу. За рахунок збільшення

міцності сплавів зменшувати вагу конструкцій, щоб зменшити,

а потім взагалі припинити добування руди – метал має проходити

замкнутий цикл у людському використанні.

Можливість ВВЕ практично без обмежень збільшити виробництво

енерґії дозволить широко використовувати кам‟яне литво –

природний матер‟ял, що не потребує переробки, й може без кінця

пoвтoрнo викoристoвуватися.

Паперову й бавовняну макулатуру всю збирати151

, щоб зменшити, а

то й припинити лісоповал для паперової промисловості. Відновлення

лісу має випереджати вирубку. Впровадити вітчизняні технології

виробництва паперу з комишу. Упаковку з пластмас, що не

розкладаються, заборонити, як в Европейській Спільноті й у Китаї.

І посуд одноразового використання152

.

Але проблему виживання не можна вирішити без вирішення

соціальних питань. Вже для чіткого сортування сміття для

вторинного використання потрібна не теперішня культура громадян,

не теперішнє їхнє злиденне матеріальне забезпечення (благами

цивілізації користується лише населення країн, у яких живе 15%

людства, потік валюти від бідних держав до багатих, за

свідченням колишнього віце-президента США Ела Ґора [10],

перевищує потік валюти від багатих до бідних).

Більшим, ніж збільшення врожайності, резервом для подолання

голоду (офіційно у світі 2,4 млрд. – понад третину населення

Планети! – голодуючих [18]) є зміна культури харчування.

Тисячорічний досвід індійської культури й новітні досягнення

дієтології свідчать, що ми через неоптимальний склад страв

засвоюємо ледве четверту частину з'їденого. Грамотне меню означає 151 Вторинна переробка паперів та скла в країнах Скандинавії становить 100% 152 В середньому споживач «користується пластиковим пакетом не більше як 10 хвилин, а щоб він повністю розклався в природі потрібно принаймні 500 років». С. Ісаєнков, канд.. біол.. наук, університет Йорку (Англія), журнал Український Тиждень, № 29 (38), 18-24.02.08.

124

вчетверо меншу масу їжі при стовідсотковій її енерґетичній і білковій

цінності [32, 33]. Ні збільшенням площ (вичерпані), ні підвищенням

врожайності неможливо збільшити вчетверо кількість харчів. Але для

засвоєння нової культури харчування потрібна вища від

сьогоднішнього рівня загальна культура громадян (І ліквідація

монополії комерційної харчової промисловості, яка “створила

отруйне харчове середовище” [18]).

І найважливіше й найважче. Якщо збільшення чисельності

населення планети буде продовжуватися, як досі (а американський

"екологічний економіст" Герман Дейлі [23] твердить, що

"демографічний вибух" є наслідком політики дешевої робочої сили:

що більше голодранців, то дешевший кожний з них), то воно

перевищить і як завгодно зрослі можливості прогодування й гідного

людини життя.

А щоб люди думали про майбутнє людства, а не тільки про негайне

задоволення біологічних потреб (чи виключно про зиск), щоб мали

достатнє уявлення про закони природи, щоб жити у відповідності до

них – треба звільнити людей від злиднів, дати їм відповідну освіту. А

для цього необхідно припинити задоволення "непотрібних потреб"

(С. Подолинський) – розкошів153

і мілітаризму154

.

*

Тимчасом Президент США Джорж Буш заявив, що “не збирається

підписувати на саміті G8 ("Великої Вісімки") жодних документів про

охорону навколишнього середовища".

Цікава реакція британського уряду на порівняно скромну

рекомендацію науковців – знизити існуючі квоти на викиди

парникових ґазів. Хоч прем‟єр Т. Блер у передмові до доповіді

скликаної Метеорологічним бюро Великобританії у лютому 2005 р.

конференції “Як уникнути небезпечної зміни клімату” визнав, що

“ризик від ґлобальної зміни клімату значно більший, ніж ми

153 1996 р. 358 найбагатших землян одержували стільки, як 2,3 мільярди найбідніших. Щорічна

доповідь ООН про розвиток та соціально-економічний стан країн. «ГУ» 30.97.1996, с. 5.(примітка 04.03.09). . А в 2010 році «227 сімей володіють багатствами, що дорівнюють багатству 50% населення земної кулі. А в Україні 10 олігархічних кланів контролюють 80% економіки, майже 80% населення – за межею бідності. За час влади Януковича кількість бідних зросла на 10%» Андрій Павловський, «ГУ» 23.12.10, с 4. Якщо кожен мешканець Землі буде споживати як середньостатистичний житель США, то для забезпечення такого рівня споживання потрібні ресурси п‟яти планет Земля. Щорічні продовольчі відходи в багатих країнах становлять десятки мільйонів тон. А. Бабинець. Журн. Укр.. Тиждень № 29 (38), 18-24.02Канд. біол.. наук С. Ісаєнков, Університет Йорку, Англія. ж.Укр. Тиждень, № 29 (38), 18-24.02.08. 154

Історик Некрич вказував, що Сталін у 1940 р. видав на військові витрати 40% бюджету; під час «холодної війни» у нас вважалося, що військові витрати США становлять 20% їхнього ВВП (це було рівне 50% радянського), в Єльцинській Росії військова промисловість випускала 80% промислової продукції. (Примітка 04.03.09.)

125

сподівалися”, але головний науковий експерт уряду Девід Кінґ у

інтерв‟ю Бі-Бі-Сі вже в цьому (2006) році, коли вже наукові

консультанти уряду заговорили про це, пояснив, що “перегляд квот

емісії парникових газів неприйнятний у політичному відношенні,

тому що це означало б закриття багатьох теплових електростанцій”155

(читай: “втрату надприбутків паливних монополій”; читач вже знає,

що закривати теплові ЕС зовсім не потрібно: достатньо –і необхідно

терміново – перевести їх на безвуглецеве паливо, навпаки, потрібно

нарощувати їхні потужності – як для заміни АС, які справді треба

виводити, так і для задоволення нових потреб, викликаних

виживанням у складних кліматичних умовах, Ю. К.).

А британський професор Лавлок, колишній працівник

американського NASA, який кілька років тому виступив як адвокат

ядерних монополій (“Ґлобальне потепління поставити під контроль

може лише масштабний перехід на атомну енерґію” – наче атомна

смерть солодша за інші) виступив з новою страшилкою, не закликає

до пошуків засобів протидії потеплінню, а пророкує неминучу смерть

мільярдів з нас у “кліматичному пеклі” й виживання решток в

Арктиці, “де клімат буде терпимим”156

. А російські NEWS ru

рекламують. його, як того, хто “заговорив про небезпеку зміни

клімату раніше за всіх – майже 20 років тому” (порівняй з датою

оприлюднення [1] – 1972), а на Україні “Имею право” (№ 13, 19-

25.04.06) передруковує це без коментарів.

155

Ґаз.”Имею право” №12 (12 – 18.04. 06), с.16. 156

156 Є проґноз на ближчий час: у південній Европі – клімат Сахари, у північній – вогкий

холодний, між ними – смуга найбільшої нестабільності (у яку, схоже, якщо судити з погоди останніх років, потрапляє Київ, а південь України, здається, – вже в «Сахару». Але остаточні висновки робити рано). Але чого Лавлок не знав – що в Арктиці не буде холоду, коли лід розтане.

Перегрівання по планеті – нерівномірне. За всіх минулих змін найменше змінювався клімат тропічного поясу, найбільше – від субтропічного до “понад арктичного” (суцільного материкового зледеніння) – у помірному поясі. Сахара, дійсно, пекло. Але ж там ростуть найкращі фініки. А в Середній Азії – найсолодші дині. Автор популярної книжечки “Вода и человек” каже: “Біда пустелі – не брак води, а брак праці” ("не то, что она безводна, а то, что она беструдна"). Потужна енерґетика майбутнього дозволить перетворити всі Сахари на суцільні оази, які будуть поглинати CO2, давати нам кисень, харчі й прохолоду: від блискучого листя багато проміння відбивається, а з поглинутої енергії частина йде на випаровування води, частина – на фотосинтез (творення живого з неживого), менше лишається на нагрівання. Озеленення всіх пустель планети дасть пом‟якшення парникового ефекту на планеті (плюс велике розширення площ під харчовими культурами).

Якби homo – sapіens, і “Вітряки – замість зброї!”, то це було б ближче майбутнє, ніж Сахара в Европі. (Тим часом «Голос України» 13.09.07 повідомляє, що «Росія випробувала» вакуумну бомбу, яка за руйнівною силою дорівнює тактичній атомній і переважає американську вакуумну зразка 2003 р. «Матір Бомб» за площею ураження у 20 разів, за що її охрестили «Батьком Бомб»»).

126

11 березня 2010 р. на кліматичній конференції ООН у Копенгаґені

понад 110 країн, серед них найбільші виробники парникових ґазів

США й Китай, схвалили декларацію, якою рекомендують

скоротити (коли давно пора повністю припинити, Ю. К.) викиди

парникових ґазів для втримання підвищення (!!!) температури на

Планеті в межах двох кельвінів (градусів) [річно? Ю. К.] .

Копенгаґенську не схвалила більшість країн-членів ОПЕК через

побоювання втрати прибутків паливними монополіями, якщо увесь

світ перейде на відновлювані джерела енергії [48].

А тим часом комісар ЄС з питань гуманітарної допомоги Кисталіна

Ґеорґієва повідомила157

, що «природні катастрофи» 2010 р.

вирізнялися гігантськими наслідками «на подолання яких піде багато

десятиріч» [якщо вони в нас будуть, і якщо наступні роки не стануть

страшнішими за 2010-й. Ю. К.] – викликали у світі 300 тис жертв,

завдали збитків на 180 млрд євро (у попередні роки збитки

обчислювалися у 70–80 млрд євро).

Ураган лютує. Попереду – скелі. У корабля – з вини команди – дно

протікає. Команда, замість рятувати корабель, зчинила міжусобну

бійку.

Такий вигляд має космічний корабель "Земля" з нами на борту.

Homo – sapіens?

Кліматична катастрофа в Україні

за даними державної газети «Голос України»

1. Один день

Беру навмання одне число “Голосу України” (4 липня 2006 року) й

виписую:

Руйнівна злива

Суботні нічні зливи у Білгородському районі Криму перевищили

тримісячну норму й призвели до великої повені. Пошкоджено дамби

на двох водосховищах, зруйновано кілька сіл та загинуло дві жінки,

зникли безвісти ще кілька людей. Дощі в горах не припиняються. У

чотирьох селах під топлено понад три сотні будинків, 80 з яких

зруйновано дощенту, як і п‟ятикілометрову частину автошляху

державного значення Сімферополь–Феодосія–Керч. Нечистоти з

вигрібних ям забруднили криниці, знищено водогони, городи,

свійську худобу, птицю та посіви зернових на значній площі (стор.1).

157 «Голос України» 29.12.2010.

127

Прикарпаття потерпає від стихії

Унаслідок злив, посилених штормовим вітром та градом, на ріках

Прут, Кам‟янка, Прутець рівень води піднявся до чотирьох метрів...

Без енерґопостачання залишилося 12 населених пунктів, пошкоджено

10 ліній електропередач, 91 трансформаторна підстанція. У Яремче

через обрив ґазопроводу відключено від постачання ґазом 80 дворів.

Через пошкодження ґазової труби припинено газопостачання в селі

Кричка. Без газу залишаються також три населені пункти Косівського

району та деякі будинки Косова. Вода зруйнувала підходи до мосту

на автостраді Мукачеве–Львів, а також три автомобільні мости на

шляху Богородичани–Гута, понад 20 мостів місцевого значення в

Косівському районі. (ст. 4).

Доки не буде труби, буде майже труба

Якщо Російська Дума прийме закон “Про експорт газу”, над яким

працює сьогодні, відповідно до якого «Газпромові» буде надано

ексклюзивне (тобто, виняткове, Ю.К.) право постачання газу за

кордон… питання усунення від газових справ щвейцарської фірми

«Росукренерго» вирішить російський закон. Тоді «Газпром» напряму

(тобто, безпосередньо, Ю.К.) працюватиме з «Нафтогазом України».

А виходити треба з того, що ціна на експортний газ зростатиме.

«Газпром» стане всесильним монополістом з транспортування газу

через Росію… Весь газ споживачі купуватимуть не у виробника

(приміром, у Туркменії), а в Росії. Доки не буде труби в обхід Росії,

нам увесь час буде майже труба158

.

2. Один місяць (червень 2007 р.)

01.06.

Вже кілька днів одна частина України потерпає від ураганів та

злив, а друга – від посухи. Внаслідок сильних лощів і шквалистих

поривів вітру… знеструмлено 166 населених пунктів (9-ти областей).

В селі Стрілецький Кут Кіцманського р-ну Чернівецької обл.

підтоплено 34 житлові будинки, 42 присадибні ділянки та замулено

25 криниць. У м. Лозовій на Харківщині від удару блискавки

загинуло двоє підлітків. Ще двох госпіталізовано. Вовчанськ (Харк.

Обл..) – без електрики й телефонного звязку, повалено дерева,

пошкоджено дахи, до лікарні звернулися 5 чоловіків. На Прикарпатті

особливо постраждали Косівський, Верховинський та Калузький

райони. В Косівському затоплено понад чотири гектари с/г угідь,

розмито майже кілометр берегів, пошкоджено 40 метрів

158

З січня 2009р. Росія припинила поставку ґазу в Україну.

128

берегоукріплень, чотири автомобільні мости та майже 2,5 км

автошляхів, знесено 2 пішохідні мости.

А тим часом на Херсонщині обладміністрація підготувала на сесію

облради рішення про визнання реґіону зоною стихійного лиха через

посуху та загибель посівів. В області у критичному стані перебувають

267.7 тис. га, загинули й не підлягають пересіванню 142,8 тис. га. У

деяких районах загинуло понад половину посівів. Спека нищить поля

Донбасу.

02.06.

Через тривалу суху погоду під загрозою опинилася частина

цьогорічного врожаю на Полтавщині.

05.06

На Полтавщині посуху змінили зливи (у Гадяцькому р-ні до 13 мм)

та шквальні вітри до 20 м/сек. Поблизу с. Солона Балка блискавка

вдарила в засувку газопроводу. Без газу лишилися 13 населених

пунктів. У Новосанджарівському районі падіння дерев на

електроопори й обриви проводів, знеструмлено 46 трансформаторних

підстанцій. У с. Вищий Булатень буревій пошкодив дахи на 10

будинках.

06.06.

Президент Ющенко оглянув найбільш постраждалі райони

Миколаївської, Кіровоградської та Херсонської областей.

Уряд видав постанову «Про невідкладні заходи щодо зменшення

негативного впливу посухи та забезпечення формування ресурсів

зерна врожаю 2007 р.».

Передбачає введення нульового мита для ввезення зернових в

Україну. Квоти на експорт приймуть лише в крайньому разі.

«Запропонували трейдерам працювати на внутрішньому ринку, бо

ціни тут вже зрівнялися зі світовими».

Валовий збір зерна у 2005 р. – 38,1 млн. т. (експорт – 12,5), у 2006 –

34,3 (11,4; 33,2), «Остаточна сума допомоги регіонам, які

постраждали внаслідок посухи, буде визначена після підбиття

балансу».

По десяти областях податки перенесуть на наступний рік (близько

700 млн. грн.) – (так, наче це випадковий був посушливий рік, а не

стадія ґлобальної катастрофи! Ю.К.)

129

Мінагропром пропонує збільшити відшкодування відсотків по

кредитах комерційних банків (зараз 8 з 17%) до повного. (А треба

відразу надавати державну безвідсоткову позику, Ю. К.).

Миколаївська Облрада просить визнати область зоною стихійного

лиха.

Майже 70 тис. га (або 25% площ) посівів пшениці у Луганській

обл. перебуває у критичному стані.

У Запорізькій обл.. за прогнозами урожайність озимої пшениці

становитиме від 15 до 20 ц/га, озимого ячменю –12–18, ярого – 8-12.

Валовий збір зернових становитиме до 59% від запланованого, за

умови, що спека не посилиться. По області виведено з с/г обігу 53371

га. Ярий ячмінь збиратимуть, навіть якщо його врожайність не

перевищуватиме 5–6 ц/га. Очікувана площа списання посівів ранніх

зернових і зернобобових по області становитиме близько 100 тис. га.

07.06.

Повідомлень про лиха не було.

08.06

На узбережжі Азовського моря між селищами Куликівським та

Новопетрівкою виявлено понад 47 т бичків, що загинули від

аномально високої температури, що привела до зменшення

розчинності кисню у воді – вони задихнулися.

У Балтському р-ні 690 га посівних площ зернових постраждали від

зливи й граду. Президент Ющенко оглянув найбільш постраждалі

райони Миколаївської, Кіровоградської та Херсонської областей.

У Балтському р-ні 690 га посівних площ зернових постраждали від

зливи й граду. В Одеській обл. пошкоджено понад 520 листів шиферу

в с/г-підприємствах і 905 – у приватних садибах. Блискавка розбила

глибинний насос, залишивши без питної води стаціонар

психоневрологічного диспансеру.

09.06.

Уряд Криму продовжив постанову про регулювання цін на основні

групи продовольчих товарів.

Верховна Рада відновила обов‟язкову сертифікацію імпортної с/г

продукції.

12.06.

Американське дослідження: материковий лід розтане «не в

найближчі тисячоріччя» (?).

130

13.06.

Спека забрала життя 68 осіб у північних штатах Індії. У шт.

Шрінаґар зафіксовано +46°С. У шт. Утар-Прадеш температура

поcтійно перевищує 40°С (тут загинуло 50).

На Одещині зросли ціни на хліб. В Ізмаїльському р-ні – на 43 %. В

Криму в деяких точках на борошно – удвічі.

Труби систем зрошення здають на брухт – допомагають посусі.

14.06.

Заготівельна ціна жита була 114 грн/т, зараз – 600, сподіваються

1000 (зросла у 8 разів).

У Ізмаїльському р-ні Одещини 55 тис. га посівів, з них у

незадовільному стані 45 тис. Врожай 2007 р. становитиме 62% від

2006.

15.06

ПОСТАНОВА Верховної Ради України Про інформацію Кабінету

Міністрів України щодо ситуації, яка склалася в сільському

господарстві України внаслідок посухи у квітні–червні 2007

року«…починаючи з другої декади травня 2007 року в Автономній

Республіці Крим, Херсонській, Миколаївській, Одеській, Запорізькій,

Кіровоградській, Донецькій, Луганській, Дніпропетровській та

Черкаській областях встановилися вкрай несприятливі погодні умови

для розвитку сільськогосподарських культур. У квітні–травні

поточного року в більшості регіонів не було атмосферних опадів

протягом 40–50 днів. Висока температура при тривалій низькій

відносній вологості повітря і суховійних явищах призвела до посухи

в центральних і південних регіонах, що погіршило умови формування

врожаю 2007 року».

16.06.

На Дніпропетровщині повернулися попередні ціни хліба.

Уряд звинувачує у подорожчанні хліба блок Юлії.

Через неочікувану спеку 6,6 млн. га посівів зіпсовано, майже 800

тис. га загинуло. На хлібоприймальних підприємствах зберігається

4,2 млн. т зерна, з якого 2,3 млн. продовольчого.

Президент доручив розглянути проблеми, пов‟язані з посухою, на

засіданні Ради нац. безпеки й оборони.

19.06.

Заготівельні ціни на м‟яку й тверду пшеницю з 18 червня

131

зросли на 100 грн., відповідно до 1000 й 1090 грн/т. На пшеницю ІІ

сорту, найбільш поширену, з 875 до 951 грн/т. На жито ціна : І сорту

– 900, ІІ – 850, ІІІ – 800 грн/т. Для закупівлі в аграрний фонд двох

млн. т зерна треба 1300 тис. грн., яких у бюджеті не передбачено.

На ринку ціна борошна сягнула 1700 грн/т, а працювати з

мінімальною рентабельністю можна за ціни на вищий сорт

пшеничного борошна 1300 грн/т. (Але потрібна державна власність,

Ю. К.)

20.06.

Зливами у Бородинському й Косовському р-нах на

Хмельниччині зруйновано кілька мостів, ділянок шляхів, підтоплено

будинки й присадибні ділянки.

У Криму посуха знищила понад 130 тис га с/г культур. Збитки

становлять майже 165 млн. грн. Постійна комісія уряду автономії

визнала становище надзвичайним регіонального рівня. Пекарі

обіцяють не підвищувати цін на хліб. Але окремі виробники в

районах піднімають ціни, перевірками їх змушують повернутися до

старих.

На Одещині загинули посіви на 327 тис га, в тому числі 242 тис. га

зернових і зернобобових. Збитки – 252 млн. грн.. Очікують врожай

зернових 1,4 млн. т (торік – 2,8 млн. т).

У Донецькій області відшкодуванню державою підлягають збитки

від посухи у 22 млн. грн.159

159 У мене в руках ґазета «Дзеркало тижня» за 3-9 липня 2010 р. з кореспонденцією М. Гончарової з Чернівецької області про руйнування, завдані повенями, викликаними зливами з ураганами на Буковині.

Частково підтоплено 27 населених пунктів,1071 будинок, 28 об‟єктів соціальної сфери, 1235 господарських будівель, 2202 підвальні приміщення, 376 криниць, 1079 с/г угідь, повністю зруйнований 31 житловий будинок, п‟ять – чистково, зруйновано 7 автомобільних мостів, пошкоджено 4 автомобільних і 2 залізничних мости, 11 тис м. шляхового покриття, 650 м. дамб водосховищ\ Внаслідок перезволоження активізувалися зсувні процеси.

У ”Голосі України” майже щодня такі повідомлення: «За попередніми оцінками Міністерства навколишнього середовища [колоніальна калька з російського «окружающая среда» замість короткого українського «довкілля»], на усунення наслідків руйнівної повені на Буковині знадобиться 350 мільйонів гривень, уряд виділив 50» (06.07.10). Учора Івано-Франківська область мала отримати від уряду 17 мільйонів гривень на першочергові заходи з ліквідації наслідків злив, що пройшли 7–8 липня. Оперативні повідомлення з місць нагадували фронтові донесення… Як наголосив (голова ОДА, Ю. К,) Вишиванюк, зараз головне – забезпечити населення питною водою і продуктами харчування, а найважливіше завдання – не допустити людських жертв».

«Дощі завдали шкоди аграріям Криму на 40 мільйонів гривень… У державному бюджеті на 2010 рік не передбачено асиґнування на компенсацію втрат сільгосппідприємств від стихійних лих». (10.07.10) – Ще один варіант рукотворного кінця світу – все, що вироблятимемо, треба буде витрачати на відновлення руйнувань, або вся наша цивілізація буде просто механічно зруйнована, Ю. К.

132

21.06

Запізнілі зливи гальмують жнива у Криму

Через дощі довелося зупинити жнива практично в усіх районах

Криму. Середня врожайність становить 22 ц/га.

Шкодять не лише зливи, а й град, що вибиває посіви на ланах

Віровського, Нижньогірського, Совєтського, Чорноморського та

Ленінського районів.

22.06.

Повідомлень про лиха не було

23.06.

У Миколаївській обл. з 858 тис га зернових до збирання належить

всього 501 тис га.

На Луганщині посуха вже знищила більш як 19 тис га озимих і

понад 60 тис га ранніх зернових і зернобобових.

26.06

З огляду на посуху й очікуваний менший, ніж торік, урожай збіжжя

уряд закликає вітчизняних зернотрейдерів до співпраці

на внутрішньому ринку… Оприлюднив віцепрем‟єр з грарних питань

Віктор Слаута... на Одещині збирають по 15,7 ц/га…

*

У Кам‟янець-Подільського хлібокомбінату запасів сировини

вистачить на кілька тижнів, а обіцяне ДАК «Хліб-Україна»

постачання дешевого борошна досі не розпочалося… Сьогодні пекарі

стали заручниками фінансових груп, які контролюють всю галузь.

Складається враження, що дрібніші підприємства просто хочуть

знищити.

У Херсонській області підлягає збиранню ранніх зернових на 80

тис га менше, ніж торік… Збирання рекомендовано здійснювати,

якщо рівень врожайності на полях становить не менше, ніж 5 ц/га.

ПІДСУМОК

05.07

Заступник міністра аграрної політики Юрій Луціану повідомив, що

прямі збитки від посухи вже становлять мільярд гривень. Від

природних (?) катаклізмів загинуло понад 1,1

млн. га зернового клину. Середня врожайність поки що 17 ц/га. За

прогнозами МінАП валовий збір зерна в країні в нинішньому сезоні

133

становитиме 27–28 млн. т (проти торішніх 34,3 і 38 млн. т. у 2005 р.).

Підрегулювати врожай у бік зменшення може безголів‟я аграріїв,

господарства аграріїв забезпечені трохи більш як наполовину.

Соняшнику зберуть 3,3 млн. т. проти 5,3 2006 р. (А якщо врахувати,

що посуха й недорід у цьому році також у Росії, Европі, Америці й

Австралії, то українська катастрофа – складова ї невід‟ємна частина

світової. Ю. К.)

А 22.01.2011 «Голос України» повідомляє, що згідно з заявою

прос-служби Світової метеорологічної організації ООН 2010 рік

визнали найтеплішим за всю історію спостережень [53].

Оснoвна література дo частини ІV

1. Donella H. Meadows et al. The Lіmіt to Growth. – Unіverse books.

New York. 1972.

2. Donella H. Meadows et al. Beyond the Lіmіts. – Whіte Rіver

Junctіon: Chelsea Green Publіshіng. 1992.

3. Ф. П. Санин, Водород, озоновый слой и "парниковый эффект",

Водородное материаловедение и химия гидридов металлов.– Тезисы

VІ международной конференции "Водородное материаловедение и

химия гидридов металлов", Кацивели, Ялта, Украина, 02-08 сентября

1999 г., с. 345.

4. Yu. A. Kochershіnsky, The Wіnd-Hydrogen Power Іndustry as an

Optіmal Versіon of the Global Power Strategy at the Begіnnіng of the

Global Ecologіc Catastrophe. – Hydrogen Materіal Scіence and Chemіstry

of Metal Hydrіdes. Abstracts Book of VІ NATO Іnternatіonal Conference.

Katsіvelі, Yalta, Ukraіne, September 02-08, 1999, p. 376.

5. К. Флавін. Багата планета, бідна планета – Стан світу 2001,

Доповідь Інституту Всесвітнього Спостереження (США),К.,

"Інтелсфера", 2001.

6. C. Brіght. Antіcіpatіng Envіromental "Surprіse". – State of the World

2000. A Worldwatch Іnstіtute Report on Progress Toward a Sustenable

Socіety. W.W. Norton & Company, New York, London, 1999, p. 22.

7. Janet N. Abramovitz, Averting Unnatural Disasters, – State of the

World 2001.

8. К. И. Геренчук, В. А. Боков, И. Г. Черванев, Общее

Землеведение, "Высшая школа", М., 1984.

9. Lester R. Brown, Eradіcatіng Hunger, A growіng Challenge, – State

of the World 2001, A Worldwatch Іnstіtute Report on Progress Toward a

Sustenable Socіety. W.W. Norton & Company, N.Y., London, 2000.

10. Ел Ґор. Земля у рівновазі. К., Інтелсфера, 2001.

134

11. S. Dunn, Decarboizing the Energy Economy, – State of the World

2001, A Worldwatch Іnstіtute Report on Progress Toward a Sustenable

Socіety. W.W. Norton & Company, N.Y., London, 2000.Fig. 5-3, p. 92.

12. Lester R. Brown, Chellendges of the New Century – State of the

World 2000, A Worldwatch Іnstіtute Report on Progress Toward a

Sustenable Socіety. W. W. Norton & Company, N. Y., London.

13. Б. П. Коробко, Роль нових та поновлюваних джерел енерґії в

реалізації концепції сталого розвитку. Можливості України. –

Нетрадиційні та поновлювані джерела енергії. Збірник VІІ науково-

практичної конференції Міненерго України 31.08 - 05.09.98, Крим,

1998.

14. В. Скляров, Завтра был Чернобыль, М., "Родина", 1993.

15. Ю. Кочержинський, Урок Чорнобиля й атомна політика

держави. – Ґазета "Українське слово", 1999, ч. 1 (06.01), ч. 2 (12.01).

16. S. Dunn, C. Flavіn, Sіzіng up mіcropower. – State of the World

2000. New York, London, 1999, p. 142.

17. S. Postel, Redesіgnіng Іrrіgated Agrіculture. – State of the World

2000, p. 39.

18. G. Gardner, B. Haіlweіl, Nourіshіng the Underfed and Overfed.–

State of the World 2000, p. 59.

19. Р. Енґельман та ін., Світ у цифрах. Екологія народонаселення. В

кн. Стан світу 2002. Доповідь Інституту Всесвітнього

Спостереження., К., Інтелсфера, 2002, с.146.

20. А. С. Мoнин, Ю. А. Шишкoв, Истoрия климата, Ленинград,

Гидрoметеoиздат, 1979.

21. Міністерство Економіки України. Науково-дослідний Інститут

економіки. Національна енерґетична програма на період до 2020

року. (Анотація, основні висновки). Київ, 1995.

22. Концепція державної енерґетичної політики України на період

до 2020 року (проект Українського Центру Економічних і Політичних

Досліджень) – Національна безпека і оборона, 2001, № 26, с. 2-63.

23. H. Daly, Beyond Growth. Th Economіcs of Sustaіnable

Development (1996).

24. Ю. Кочержинський, Небезпека переростання ґлобальної

екологічної катастрофи – перегрівання планети – у катастрофу

космічну, незворотну, та як їй запобігти. – Міжнародна конференція

"Енерґетична безпека Європи. Погляд у ХХІ століття" 3-6 травня

2000 р., Праці. К., 2000, с. 221-223.

25. К. И. Геренчук, В. А. Боков, И. Г. Черванев. Общее

землеведение. М., Высшая школа, 1984.

135

26. Матеріали доповіді Міністра палива та енерґетики України

Сташевського С.Т. Основні положення концепції енерґетичної

стратегії України на період до 2030 року (на парламентських

слуханнях 18 квітня 2001 року), м. Київ.

27. Проект Рекомендації Парламентських слухань "Енерґетична

стратеґія України на період до 2030 року". (18.04.2001 р.).

28. Уголовный кодекс Украины, "Одисей", Харьков, 2001.

29. Yu. O. Kocherzhіnsky, The Wіnd Power Іndustry іs the Only Means

to Avoіd Selfannіgіlatіon of Mankіnd – 3rd East Europіen Conference on

Wіnd Engeneerіng, 21-25 May 2002, Kyіv, Ukraіne. Proceedіngs. Kyіv,

2002, p. 9

30. Ю. Кочержинський, Світова екологічна катастрофа почалася? –

"Українське слово", 1999, ч. 4, с. 7.

30. Ю. Кoчержнський, Найтяжчий злoчин прoти людства і всьoгo

живoгo, – ґаз. "Слoвo", 2002, ч. 2.

31. Н. Мoисеев, Экoлoгия челoвечества..., М., Мoлодая гвардия,

1988

32. Ю. Кочержинський, Правильне харчування як засіб збереження

здоров‟я людини й засіб розв'язання світової

проблеми голоду. Матер‟яли міжнар. науково-практичної

конференції "Оздоровлююче природне харчування, розвантажувальна

дієтотерапія" (Поляна, 6-9 жовтня 2000 р.). Ужгород, 2000.

33. Ю. Кочержинський, Підпільний імператор і його війна.

Розбудова держави, 1995, No. 4.

34. А. Чупрун. Учитесь есть. Лекция, прочитанная в клубе

"Алмаз" 21 ноября 1978 г. (Неопублікованй рукопис. Шукаю

спонсора для МАСОВОГО ВИДАННЯ: це повинні знати всі.

Візьмуся перекласти українською. Ю. К.).

35. Енергетика после Рио-де-Жанейро, Перспективы и задачи.

Резюме. Программа развития ООН, 1997 .

36. Б.П.Коробко, В.М.Михонюк, О.Ф.Оніпко. Роль і місце

поновлюваних джерел енергії – Винахідник і раціоналізатор, 2005,

№ 1.

37. VINDMOULLEINDUSRIEN (объединение датских фирм-

изготовителей ветроэнергетичских установок). Ветроэнергетика.

Факты.

38. М. Скорик. Національна вітроенергетика: куди дме… – «Голос

України», 09.09.06.

39. С. Мисник, Не варто казати про брак газу. "ГУ", 01.09.06.

136

40. Nicolas Georgescu-Roegen, The Entrtropy Law and the Economics

Process. Cambridge, Massachuset, Harward University Press, 1971.

41. Б. Коробко. Енергетика та сталий розвиток. К. ВЕГО "МАМА-

86", BRITISH COUNCIL, Ukraine. 2006,

42. Т. Оганесян. Крысиный гороскоп Ван Дама – журн. Эксперт,

2006, 4.

43. В. І. Шевченко, Л. З. Півень. Енергетика України: який шлях

обрати, щоб вижити. Київ, Видавничий центр «Просвіта», 1999.

44. І. Петренко, Рублі з Рубльовки – ж. Тиждень Український, №

29, (38), 18 – 24.07.08, с. 49.

45. Доклад о развитии человека 2007/2008 Борьба с изменениями

климата: человеческая солидарность в разделѐнном мире.

Издательство «Весь мир», Москва, 2007.

46. Міжурядова група екпертів зі зміни клімату. Зміна клімату

2007: фізична наукова база. Стислий виклад для

вищих160

управлінців. Видання на замовлення та за кошти

Британської Ради в Україні. Київ, 2007.

47. У. Росс Ешбі «Вступ до кібернетики».

48. «Голос України» 14.12.07.

49. «Голос України» 18.12.08.

50. «Голос України» 28.09.10.

50. «Голос України» 29.12.10.

51. A. О. Маковельский, История логики, М., Наука, 1967.

52. Л. Бриллюэн, Наука и теория информации – Физматгиз,

(1960).

53. «Голос України» 22.01.2011.

Наукова новизна й практична цінність роботи

Ця робота є спробою застосувати природничо-наукову методику, з

використанням досягнень природознавства ХХ ст. і частково початку

ХХІ-го до аналізу відомих історичних та інших фактів

суспільствознавства для пошуку шляхів запобігання знищенню

нашого природного середовища.

В основі цього підходу – послідовний моністичний світогляд і

міждисциплінарний системний аналіз. Моністичний світогляд, який

ґрунтується на висновках з кібернетики (Н. Вінер), згідно з якими

свідомість – один з видів інформації, відмовляється від лєнінського

160 У значенні «найвищих»: Колоніальний переклад з російського «высших».

137

дуалізму матерії й свідомості, визнає існування в природі єдиної

реальності. З цього висновок – що, згідно з Н. Вінером, суперечка між

матеріалізмом та ідеалізмом вартує не більше, ніж суперечка про

кількість чортів, здатних уміститися на вістрі голки. Так само й

суперечка про первинність і вторинність. Бо будь-який природний

об‟єкт є первинним відносно його інформаційної моделі, а відносно

будь-якого людського витвору його інформаційна модель (задум,

мета, проект) є первинною.

Системний погляд на світ, що ґрунтується на синерґетиці

Приґожіна, самоорганізації термодинамічно незворотних процесів,

стверджує, що світ – не зібрання речей, а система зі складною

мережею підсистем, які постійно зазнають змін, взаємодіють між

собою, одні руйнуються, інші створюються, А річчю називаємо

стадію процесу в конкретній системі протягом часу, зміни за який для

нас неістотні.

З цих основних положень випливає той ґносеологічний висновок,

що пізнання є не простим відбиванням об‟єкту, як у люстрі, а

побудовою його інформаційної моделі. А інформаційна модель з

необхідністю гомоморфна, неповна, містить тільки частину

інформації про об‟єкт. З кожного об‟єкту можливо побудувати

необмежену кількість моделей різного ступеню адекватності

(відносні істини в термінології позаминулого сторіччя).

І неможливо пояснити досліджуваний об‟єкт з нього самого, без

розгляду системи, в якій він є підсистемою.

Зокрема вивчення етології й екології Людини становлять єдину

проблему.

Новий погляд на палеоантропологію й історію відмовляється від

тверджень, що "цивілізації є реальності виду, що не підлягає законам

біології" (А. Тойнбі), чи буцім слід "під соціальним розуміти

виключно лише особливу форму руху матерії, якісно відмінну від

біологічної" (Ю. І. Сємьонов у "Истории первобытного общества"),

ґрунтується на визнанні людства підсистемою в системах "біосфера",

"географічна оболонка планети Земля", Сонячної системи, нашої

туманності, Космосу. І на відкритті Р. Фоутса, що наші найближчі

родичі – шимпанзе, з якими ми розійшлися близько 6 млн. р. тому, –

істоти мислячі, здатні оволодіти людською мовою (у формі мови

глухонімих), що допускає вважати й нашого спільного предка

істотою мислячою, а отже, що вся шестимільйонорічна історія

людства є історія мислячих (sapiens).

138

Запропоновано нове тлумачення деяких положень

давньоіндійських переказів.

Гіпотезу про перехід місяця з довколосонячної орбіти на

довколоземну як космічну катастрофу, що стала причиною

останнього зледеніння й спричинила знищення близько 99% людей

на Землі, розглядаємо разом з переказами про Всесвітній потоп і про

Атлантиду як інформацію про одну й ту саму подію. Взаємодія

ґравітаційних полів двох планет при створенні з них парної планети

Земля-Місяць викликала на Землі великі руйнування. Гігантська

припливна хвиля в океані зруйнувала все на великій відстані від

берега. Припливна хвиля в магмі викликала всесвітній землетрус. А

тріщина в твердій оболонці вздовж меридіану в Атлантичному океані

викликала виверження маси вулканічного попелу, хмари якого разом

з хмарами пари перекрили доступ сонячним променям до поверхні

Землі, що й спричинило зледеніння.

Звідси – головна гіпотеза про помилковість (морґанівсько-

енґельсівської) гіпотези про спільні для всього людства стадії

розвитку – від збирання до полювання й врешті до скотарства й

рільництва. Натомість пропонується гіпотеза про два шляхи розвитку

людства: природний симбіотичний і вимушений космічною

катастрофою хижацький, паразитичний (частина людей, позбавлених

звичної рослинної їжі, вимушено стали хижаками (мисливцями)). А

це викликало виникнення двох типів суспільств: осілого, рільничо-

ремісничого, творчого – й кочового, скотарського, розбійницького,

паразитичного, щό й спостеріг раніше в історії Омелян Пріцак. Тут

маємо цілковитий збіг логічного з історичним.

Також помилкова гіпотеза Енґельса про виникнення

антагоністичних класів внаслідок суспільного поділу праці; уперше

вводимо в науковий обіг староіндійський переказ про суспільство з

чітким суспільним поділом праці (чотири йоґи), але без

паразитичних класів (земле- і рабовласників, вояків – нема) і

підтверджуємо гіпотезу Дюрінґа про виникнення антагоністичних

класів шляхом прямого збройного насильства (частина мисливців

стала кочовиками-скотарями, які почали грабувати осілих рільників, а

пізніше запанували над ними і створили держави з антагоністичними

класами, що підтверджено прикладом створення таких держав у

полян – на Україні й у Польщі).

Археологія показує в Европі близько 10 тис. р. тому (на певному

етапі потепління після зледеніння) заміну мисливської культури

землеробською. Для пояснення цього явища пропонувалася гіпотеза

139

про "неолітичну революцію" – досягнення людством вищого ступеню

розвитку. Але ж зледеніння викликало тут руйнування культури й

після нього пройшло недосить часу для значного розвитку. Гіпотеза

про "неолітичну революцію" не враховує впливу природної

катастрофи на розвиток людства. З урахуванням природного впливу

пропонуємо інше пояснення спостереженої заміни культури: не

зміною культури того самого населення, а прибуттям іншого

населення з півдня, де збереглися їстивні рослини й землеробська

культура.

Ґравітаційне поле Місяця-супутника викликало відступ океану від

полюсів і підняття рівня поблизу екватора. Знаючи приблизно

величину підняття й глибини сучасного океану можемо вказати місця

постійного затоплення після Катастрофи – пропонуємо приблизну

мапу "всіх Атлантид", наслідок, доступний дослідній перевірці (вже є

часткове підтвердження підводною археологією).

Цікавим виявився наслідок міждисциплінарного порівняння

відомих фактів археології (зруйнування високої культури в Европі,

зокрема – Трипільської) й палеолінґвістики (індоевропеїзації

евопейських мов). Виявляється, обидва явища відбувалися в один і

той самий період – у другій половині ІІІ тисячоріччя до н.е. Отже, в

них була спільна причина: навала кочовиків-арійців зруйнувала

культуру тубільців, їм нав‟язали мову завойовників, від якої й

лишилися "суржики" – індоєвропейські (арійські) мови, аналогічно до

виниклого вже в історичні часи ряду романських мов на місці

колишніх римських провінцій – від Румунії до Портуґалії. Кінець

міфові про роль аріїв як носіїв високої культури.

В екології вперше виділено забруднення атмосфери вуглекислотою

як головну небезпеку, що викликала незворотну зміну взаємодії

планети зі світилом (отже, людство вже не тільки геологічний, як за

Вернадського, але й космічний чинник). У зв‟язку з дискусією про

роль забруднення атмосфери вуглекислотою (шкідливе чи не

шкідливе) порівняно техногенні зміни клімату з віковими

природними змінами від часу виникнення планети. Виявляється,

останні викликалися змінами вмісту СО2 в повітрі, отже "наукові"

твердження про нешкідливість вуглекислоти – виконання замовлень

паливних монополій.

Показано, що найбільшу небезпеку становить нерозуміння навіть

проґресивними дослідниками (не кажучи про панівну "еліту")

ступеню гостроти загрози, пов‟язаного з незворотністю кліматичних

змін та зростаючим прискоренням зростання їхньої тяжкості.

140

Заходи для відвернення загрози мають бути невідкладними й

надзвичайними. Бо наступ загрози не просто швидкий, а

прискорений. За перші 140 р. від початку промислової революції

(1860) до 2000 р., вміст СО2 в атмосфері відійшов на 20 мільйонів

років назад за шкалою вікових змін тобто, вже вийшов за межі

теперішнього геологічного періоду – антропогенного у попередній

(безлюдний) – Неоген. При чому за перші 100 р. вміст СО2 зріс на 22

ррm. А за наступні 40 р. на 34 ррm, майже у 1,54 більше, середня

швидкість забруднення за ці останні 40 р. майже вчетверо (у 3,8 р.)

була більшою.

Отже, за перші 100 р. ми повернулися на 8 млн. р. назад за

кліматичною шкалою, а за наступні 40 р. – на 12 млн. р. Якщо така

закономірність збережеться (грубо-приблизно за кожний наступний

удвічі менший період вміст СО2 зростає на в півтора рази більшу

величину), то у 2020 р. будемо мати атмосферу як 35-40 млн. р. тόму,

у позаминулому палеогенному періоді [25], коли на Землі не було

нічого, крім непролазних джунґлів.

Кожен згаяний рік загрожує вже непоправною бідою.

Показано, що єдиним джерелом енерґії – відновлюваним,

екологічно чистим, здатним забезпечити зрослі (у зв‟язку з

необхідністю боротьби з кліматичною катастрофою й вичерпанням

запасів прісних вод) потреби в енерґії на порядок чи й більше, а

також забезпечити енерґетичну незалежність, як базу економічної й

політичної незалежності держави, – є вітро-воднева енерґетика. Вона

ж припинить людські жертви в шахтах, забруднення морів нафтою.

Руйнування довкілля пояснюють (Ґеорґеску, Дейлі) "законом

природи", згідно з яким збільшення організованості в одній частині

системи (техносфері) неминуче викликає

зростання ентропії (хаосу, руйнування) в іншій (у довкіллі). З цього

роблять висновок, буцім єдиний шлях уникнути самознищення –

зниження ресурсоспоживання до рівня природного відтворення

ресурсів ("повернення до печер"). Але згадане правило дійсне лише

для термодинамічно ізольованих систем. А географічна оболонка –

відкрита система, отримує від Сонця не лише енерґію, але й

неґентропію (що уможливило свого часу створення живого з

неживого без шкоди для неорганічного довкілля), отже

руйнування довкілля – не "неминучий закон природи"161

, а наслідок 161 Але є наші, людські дії, які підвищують ентропію: вбивства (включно з полюванням, рибальством), спалювання будь-якого палива, опустелювання природних ландшафтів, на жаль і рільництво – створення монокультурних ландшафтів, війни, руйнування, імперіалізм, ґлобалізація, асиміляція етносів.

141

хижацького господарювання. І порятунок – не "повернення до печер",

а підвищення продуктивності біосфери шляхом використання

досягнень науки й техніки та розумного, свідомого й добровільного

обмеження чисельності людства – за рахунок відмови від

задоволення "непотрібних потреб" (С. Подолинський) – розкоші й

мілітаризму.

Сформульовано конкретну комплексну програму пом‟якшення

кліматичної катастрофи, забезпечення виживання

людства.

Корінні відмінності в підході до проблеми Я виділяю головний чинник змін – забруднення повітря й океану

вуглекислотою, не вважаю важливими деталі ходу змін у

короткочасових проміжках. Вважаю головним небезпечним

чинником досягнутий рівень забруднення, бо він визначить кінцеву

температуру, яка забезпечить енергетичну рівновагу між Планетою і

Сонцем. А для утримання потрібного для життя рівня цієї рівноваги

треба було зберігати достатній рівень альбедо планети, тобто, не

допустити руйнування полярних і гірських льодовиків. Іґнорувавши

протягом 38 років попередження Римського клубу 1972 р.[1], ми

перейшли допустиму межу. (Спираюся на єдине порівняння наявного

рівня забруднення з даними палеокліматології, а саме, що вже

у 2000 р. було досягнуто вмісту СО2, який був 20 млн. р. тому [11]).

Почалося плавлення «вічної» криги, процес автокаталітичний:

плавлення зменшує альбедо планети, зменшення альбедо прискорює

нагрівання й плавлення… Спинити його неможливо, можна лише

сповільнити якнайшвидшим повним припиненням викидів

парникових ґазів. Сучасні наука й техніка це дозволяють (за рахунок

повного переходу світового господарства на вітроенергетику), як і

масове опріснення морської води, штучне зрошення й озеленення всіх

пустель плодовими деревами, що пом‟якшить перегрівання й

збільшить продукування харчів, щό я й пропоную замість

проґнозувань масового опустелювання. Сповільнити нагрівання

можна також штучним значним збільшенням щільності аерозолів у

атмосфері, але це становить нову проблему для людства.

Пропоноване сповільнення нагрівання може забезпечити нам час для

вирішення цієї проблеми, і якщо на той час ще зберігатиметься

частина «вічної» криги, зможемо перейти до поступового її

нарощування й не допустити загибелі.

142

Але перехід до активного позитивного впливу на зміни клімату

вимагає повної концентрації всіх сил людства, припинення

задоволення «непотрібних потреб» (С. Подолинський) – мілітаризму

й розкошів.

Рецензії

Рецензія

на видавничий макет науково-публіцистичного видання

Кочержинського Юрія Олександровича «Два шляхи розвитку

людства: симбіотичний і паразитичний, Відповідні їм етики й

екології, або про природні причини сучасної катастрофи людства й

довкілля та засоби її подолання. Найновіше й достовірне про

найдавніших предків українців».

Обсяг твору – 178 стор. З рисунками й додатками. Зміст твору – 4

оригінальні авторські праці науково-популярного та історико-

культурологічного, політологічно-публіцистичного і поетичного

наповнення. Ці праці мають різний обсяг – від двох сторінок (І. Вступ

до шкільного підручника з суспільствознавства) до 84 (ІІІ. Два шляхи

розвитку людства), що є невеликою монографією. У них різні

адресати: школярі162

(І «Погляд на світ з позиції бджоли у вулику й у

садку»); свідомі українці, налаштовані не проімперськи.

(ІІ. Замість рецензій і заяв про «Скіфську Одіссею» Ліни Костенко

або Народ один у трьох творах: плуг, пірнач і свистунець. Римована

інформація про те, звідки наша нація); людство в цілому (ІІІ. Два

шляхи розвитку людства й ІV. Рукотворний кінець світу). Але

вcі ці праці об‟єднані оригінальним переконливим авторським

баченням шляхів вирішення актуальних проблем українства й усього

людства.

Твір має багато використану наукову й історичну літературу. Його

характеризує чітка громадянсько-патріотична позиція автора.

Обґрунтованість і глибина авторських наукових суджень і

переконань, логічність, конструктивність науково-критичних

положень і застережень не залишають читача байдужим чи

розгубленим. Зауваження. Автор, посилаючись на рецензента (с. 19),

наголошує на недоцільності вживання означення "екологічна" до

кризи [довкілля], проте у цій його книжці трапляються інші подібні

означення – віднаукові, тобто пізнавально-вторинні, але щодо

об'єктивних, первинних сутностей: "біологічний закон" – у цитаті А.

Тойнбі, де йдеться про закон розвитку біоти, але й "географічна

162 І головні олігархи. (Ю. К.)

143

оболонка" в авторському тексті, – хоч ідеться про земну оболонку, а

не про якусь ауру науки географії. Подібні вади авторського викладу

варто усунути.

2. Не зайвим було б уважне технічне редаґування видавничого

макету: книжка б від того тільки виграла.

Головний науковий співробітник Інституту географії НАН

України, доктор географічних наук, професор В. М. Пащенко

Рецензія

на рукопис Ю. Кочержинского "Два шляхи розвиту людства"

В рецензованій роботі, спираючись на ретроспективну та

природничо-наукову методології, робиться цікава й змістовна спроба

осмислити симбіотичний та паразитичний шляхи розвитку людства.

Аналізується можливість "рукотворного кінця світу" у випадку, коли

людство буде розвиватися по "паразитичному" шляху. Автор оперує

цікавим історичним матеріалом, доречно апелює до Ліни Костенко,

цитує її твори, широко вживає етнографічний матеріал, посилається

на сучасні наукові розробки (кібернетика, інформатика, системний

підхід, синерґетика тощо). Завдяки чому текст читається легко. В

роботі подається низка пропозицій щодо подальшого шляху розвитку

людства. Зокрема робиться спроба створення комплексної програми

пом‟якшення кліматичної катастрофи, як необхідної передумови

виживання людства.

Книжку можна кваліфікувати як науково-популярну роботу. Багато

в ньому є дискусійного, що для даного жанру є чинником швидше

позитивним, ніж негативним.

Єдине побажання авторові – зробити структуру роботи більш

організованою й логічно послідовнішою. Обговорюється великий

обшир проблем (від аріїв і генези українського народу до проблем

сучасної метаекології), і авторові інколи не зовсім вдається

"приборкати" різноаспектний матеріал, яким він оперує.

Загалом робота здатна викликати інтерес у масового читача й

заслуговує на рекомендацію до друку.

Провідний науковий співробітник Інституту філософії ім.

Сковороди НАН України, доктор філософських наук, професор М.

Кисельов

144

Рецензія

на книжку Ю. Кочержинського "Два шляхи розвитку юдства"

Гостро дискусійне есе проф. Ю. Кочержинського заслуговує на те,

щоб бути надрукованим тиражем не менше

500-1000 примірників (про більший див. нижче) і прочитаним

зацікавлено не лише академіками з Академії оригінальних ідей (є така

в нас), але й ширше, науковим співтовариством дипломованих

докторів та кандидатів наук і атестованих професорів та доцентів, які

мають свої професійно напрацьовані погляди, щоб співставити їх з

поглядами колеги, погодитись чи заперечити їх, поновитися й

збагатитися у своїх.

Автор виявляє непослідовність, називаючи в преамбулі (ст. 2)

книжку збіркою, до якої входять 4 окремі праці, а далі в тексті

називає ті праці "частинами", при цьому виявляється не властива

книжкам диспропорція розмірів "частин": перша (ст.. 9-10) – 2

сторінки, друга (ст.. 11-23) – 12, третя (ст. 24-108) –

84, четверта (ст. 109-154) – 45. (Решта 23 сторінки, 155-178, –

Додатки, Післямова й Зміст – стосуються цілої книжки).

Адресована Ліні Костенко "Римована інформація про те, звідки

наша нація" викладена віршовано на стор. 5-12 не так вже й погано,

невимушено і навіть, як на мій погляд, майстерно. До рівня поетичної

майстерності Ліни Костенко "Римована інформація" автора, можливо,

не дотягує, але багатьом з тих, хто римує не інформовано, навіть

деяким з відомих поетів, вона не поступається.

Есе "Два шляхи…" виходить з того, що читач має свій шлях і не

відмовляється дослухатися до можливого іншого шляху. Для тих, хто

дослухатися не хоче, тобто не має жодного, чи має лише один (свій)

шлях і чути про інші не бажає, есе Ю. Кочержинського пропонувати

не раджу.

Проф. М. Роженко

(Доктор філософських наук, Академік Академії Наук Вищої

Школи України, лауреат премії Василя Стуса, член методично-

наукової ради Всеукраїнського товариства політв'язнів і

репресованих.)

145

Рецензія

на книжку Ю. Кочержинського "Два шляхи розвитку людства"

(Уривок. Вся рецензія – 33 сторінки)

… Справжній патріот України, інтелектуал-науковець, доктор

наук, істинний професор і філософ Юрій Олександрович

Кочержинський своєю книгою "Два шляхи розвитку людства" з

притаманними йому гумором, щирістю і безкорисливістю передає

нам здобуті ним знання, які можуть допомогти українству і всьому

людству на Землі вийти на шлях, що веде до Істини, Добра,

Справедливості та Волі. Наш обов'язок – належно оцінити та

подякувати йому за його працю, а, головне, прийняти здобуті ним

знання як план до дії. Щоб допомогти читачу чіткіше зрозуміти

актуальність і зміст праць Ю.Кочержинського, представлених у

названій збірці як у класичній для науки прозовій формі так і в

оригінальній поетичній, наведу деякі коментарі та пояснення…

Б. П. Коробко. Кандидат технічних наук, заступник генерального

директора науково-виробничого об'єднання "ПланЕКО", член

Міжнародної асоціації сонячної енергетики.

Рецензія

на працю проф. Ю. О. Кочержинського

"Два шляхи розвитку людства; симбіотичний і паразитичний"

Нова праця доктора технічних наук, лауреата Державної премії

УРСР в галузі науки і техніки, голови українознавчого клубу

"Спадщина" при Будинку вчених НАН України, професора Ю. О.

Кочержинського являє собою підсумок його багаторічних роздумів

над ходом всесвітньої історії. Його виклад широко захоплює набуті

матеріали, виходячи поза рамки окремо взятих наукових дисциплін.

Зіставлений у властивих формулюваннях, він щоразу опинився б над

предметом кожної науки, не входячи у видавничі плани жодного

академічного інституту. Несподівано міждисциплінарний характер

викладу примушує задуматися над історіософськими проблемами й

історика, якому праця проф.Ю. О. Кочержинського не може не

нагадати іншої праці – "Думки натураліста про природу й людину"

академіка М. Г. Холодного. Сподіваюся, праця "Два шляхи розвитку

людства: симбіотичний і паразитичний" зацікавить багатьох вчених. е

146

видання, думаю, прикрасив би додаток – інший недавній етюд

нашого автора – “Як я читаю сонети Шекспіра", так само широкий за

своєю проблематикою.

Доктор історичних наук, Лауреат Національної премії ім.

Т. Шевченка, Керівник Центру культурологічних студій інституту

історіїУкраїни С. І. Білокінь

Рецензія

на монографію проф. Ю.О. Кочержинського

«Два шляхи розвитку людства»

Ю. О. Кочержинський рецензованою працею, як і іншими,

репрезентує таку рідкісну в Україні галузь досліджень як філософія

історії або історіософія. Його дослідження за масштабом

охоплюваних проблем, висновків і рекомендацій можна поставити в

один ряд з працями В. І. Вернадського, А. Тойнбі, К. Ясперса та М.

Ґумільова. Автор викладає власне бачення історичного процесу від

кам‟яного віку до сучасності й майбуття, звертаючи увагу на

різноманітні аспекти матер‟яльної й духовної культури, включаючи й

мову, а особливо – на екологію, яка дослідника спеціально цікавить.

На наш погляд, капітальна праця Ю. О. Кочержинського (уривки з

якої вже були друковані у вигляді окремих статей і викликали

значний інтерес читачів – фахівців з різних спеціальностей) цілком

заслуговує бути опублікованою в цілісному вигляді, як новітня

пам‟ятка української історико-філософської думки. Така книжка буде

цікавою для фахівців і корисною для всіх, кому не байдужа

українська старовина й доля України в майбутньому.

Юрій Мосенкіс

Доктор філологічних наук, почесний доктор Міжнародного

інституту соціоніки, почесний доктор державного науково-дослідного

ституту теорії та історії архітектури і містобудування.

Додаток 2. Освіта світової панівної еліти –

одна з причин Рукотворного Кінця Світу Хотів сказати про це на форумі, скликаному Ющенком у 2002 р.

Але слóва мені не дали. Там говорили про брак освіти для бідних. А я

збирався говорити про освіту еліти. Світової еліти. А еліта має, як

правило, гуманітарну освіту. У. Росс Ешбі у передмові до книжки

"Вступ до кібернетики",

147

написаної без жодної математичної формули понад програму

середньої школи, пояснив, що книжка виникла як наслідок лекцій,

читаних ним для медиків і гуманітаріїв – людей, "які мають дуже

приблизне уявлення про світ, у якому вони живуть". Але саме

висловлювання його – приблизне. Гуманітарії мають солідні знання

про найближчу до кожного з нас частину світу: людське суспільство,

у якому живе кожний з нас. Але вони мають не більш ніж шкільне

знання про ту частину світу, у якій живе людство: про довкілля, про

природу.

Іронія людської естафети культури полягає в тому, що наукові

уявлення про світ природи та її закони, поки дійдуть до шкільних

підручників і стануть загальним надбанням, встигають застаріти. А

крім того, кожен з нас встигає забути ту частину шкільних знань,

якою не користується повсякденно.

А Природа відрізняється від Господа Бога тим, що її закони, на

відміну від Божих заповідей, ніхто не може порушити, а уникнути

покарання за помилку неможливо молитвою: Природа молитви не

чує. А знання і вміння найосвіченішого професора права чи

економіки, так як і успішного політика, бізнесмена чи геніального

полководця, цілком аналогічні знанням і вмінням видатного шахіста:

кожен з них добре знає правила гри, встановлені людьми, й на основі

цих знань перемагає (якщо він – практик), аналізує "партії" (якщо він

– дослідник). А з Природою поводиться навмання. А дуже хитре

філософське питання про відношення між свободою й необхідністю,

здорово заплутане великим Геґелем і таким колишнім геґельянцем, як

Енґельс, дуже просто пояснює давньоіндійська санкхья (це слово

означає те саме, що "софія" у “філософії"): кожен з нас у кожній

ситуації вільний обрати одну з об'єктивно існуючих можливостей

(кількість яких з необхідністю обмежена), а наслідок вибору з

необхідністю визначається законами природи163

. Тому знаючий

розуміє свободу як здатність ухвалювати рішення зі знанням справи.

А незнаючий розуміє свободу як сваволю.

Коли науковці-природознавці Римського клубу 38 років тому

попередили господарів земного життя про загрозу катастрофи

163 Одного разу я стрибнув з човна у море й тієї самої миті, ще в польоті, згадав, що забув

зняти з руки годинника (не герметичного). Як мені хотілося повернутися! Але за мить я вже пірнув разом з годинником у ласкаве передвечірнє Чорне море, а ще за кілька секунд мене вже ніжно гойдали повільні "мертві" хвилі...

Годинника довелося викинути. А якби я помилково стрибнув з підвіконня на дванадцятому поверсі не в кімнату, а –

навпаки?

148

довкілля, що насувалася, господарі-гуманітарії не зрозуміли ступеню

загрози.

Коли я кажу правлячому гуманітарієві про загрозу катастрофи

довкілля, яка вже лютує, не милуючи й панівних країн (у Франції

люди гинуть від спеки, в Америці майже цілі штати руйнують

урагани) – він і тепер не розуміє ступеню загрози.

Мушу закінчити тим, з чого почав: людина живе у суспільстві й у

природі. Й потужність впливу людства на природу зараз така, що

неможливо керувати суспільством, не знаючи законів природи.

Освіту еліти необхідно перебудувати так, щоб вона могла аналізувати

наслідки впливу своїх дій на природу, або хоч принаймні розуміла

наслідки аналізу, зробленого природознавцями164

. Частина наслідків

наших дій вже незворотна. Втрачаючи час, можемо втратити (а,

може, вже втратили?) Планету, а отже – власне життя.

Але ж є й такі, що досі вбачають загрозу виключно у вичерпанні

ресурсів і будують політику з позиції "якщо людей вдесятеро

поменшає, то нам усього вистачить". Хоча б подумали, чи залежить

руйнівна сила ураганів від чисельності людства... І чи застраховані

вони самі від зменшення чисельності людства ураганами за їхній

особистий рахунок.

Додаток 3. Політичний устрій – перша перешкода

на шляху до зміни самовбивчого курсу еліти

«Двор играет короля»

Для тих, хто вирішує долю світового господарства (а через нього –

долю людства й довкілля і взагалі – життя на Землі) ми – не-куплені

науковці-екологи, разом з нашими аналізами й висновками – просто

не існуємо. В них і без нас досить турбот. А ми потрапляємо в

товариство людей, для спілкування з якими існують департаменти

суспільних стосунків, Public Relation. А звідти до шефа може

потрапити на підпис готова відповідь (якщо в чиновника нема

штампу-факсиміле), або якщо інформація здасться чиновникові

винятково важливою.

Мій невеличкий досвід цілком підтверджує вищесказане. На

звернення до директора Европейського банку розвитку (не

кредитувати будівництво атомних блоків в Україні, фінансувати

вітроенерґетику) приходить відповідь шефа департаменту Паблік

Рілейшн: «Ми займаємося також альтернативними джерелами».

164 В цьому напрямку цінні піонерські роботи професора Київського Національного Економічного Університету Д. М. Колотила. Видав дві книжки про екологію для економістів.

149

Копію мого звернення з СБУ надіслано «за компетенцією» у

міненерго, звідти мені зателефонували (по-російському), питаючи

ім‟я, по батькові, бо готують відповідь. Та відповідь за надцять років

до мене не дійшла. Ющенкові пробував вручити на «Демократичному

конґресі» «Концепцію альтернативної енерґетичної програми

України» – мене попід руки провели до дверей, аж за дверима взяли

конверт і пообіцяли передати. Копії листування з цього приводу – у

ґазеті «Слово», 2002, число 2. А давній товариш, який, ставши

політиком, допомагав мені в особистій справі (як товариш

товаришеві), коли я вручив йому копію переданого Ющенкові,

залишив її без відповіді. Як політик дослідникові.

Місцевих керівників і не варто було турбувати – вони в руках як не

Світового банку то сусідського уряду. А ті, у свою чергу, в руках

справжніх, невидимих хазяїв. Може Ви знаєте,

як туди добратися?165

Епілог: HOMO – SAPIENS??

У 1972 році науковці Римського клубу попередили [1] Землян про

смертельну небезпеку, яку Земляни самі для себе створили. Через

двадцять років вони подивилися [2], щό робиться на Землі, і

переконалися, що їхнє попередження виявилося голосом волаючого в

пустелі.

Ми – Земляни – втратили 38 років. Весь цей час і досі найвищі

офіційні документи [44, 45] кажуть найвищим управлінцям неправду

– так, якби недолугий штурман давав пілотові наповненого

пасажирами аеробуса курс просто на гору, вищу за найбільшу висоту,

доступну цій машині. І найвищі управлінці тримаються цього

курсу (2008: Конференція ООН з питань клімату в Познані та саміт

Евросоюзу в Брюселі). І посилають людей на смерть у бій за нафту,

яка сьогодні дає господарям надприбутки, а завтра знищить їх разом

з нами усіма.

165 А якщо уявити такий неймовірний випадок, що один з них спокійно й зацікавлено слухає й розуміє мене, то він же має вищу освіту, він знає, що були вже пророцтва про близький кінець світу, й ті, хто тим пророцтвам повірив, зазнали великих збитків; і що «страшилки» – модний жанр поп-чтива, отже… Стародавні греки переказували про одного з царів, який любив слухати розповіді мандрівників. Один з мандрівників розказував про різні чудеса,– кентаврів, тощо. Цар спокійно слухав. А коли мандрівник розповів, що на півночі вода буває така тверда, що по ній можна ходити, як по каменю, цар велів відрубати йому голову – за брехню: він знав, що такого не буває (в його морі).

150

Додаток 4. До третього видання

1. SOS!

14.12.07 «Голос України» повідомив, що за уточненими

прогнозами вже через п‟ять років, у 012 р., в Арктиці не буде льоду –

зміни відбуваються швидше, ніж сподівалися. А лід сповільнює

нагрівання тим, що його поверхня відбиває у 8-9 разів більше

променів, ніж поверхня суші чи води, і тим, що на його плавлення

витрачається багато енерґїї. Його зникнення прискорить нагрівання у

порівнянні з тим, яке ми вже бачили, і яке зменшило збір зернових в

Україні у 2007 р. удвічі проти

2006-го. Поки що ми міряли підняття рівня океану за рахунок

плавлення льодовиків десятками сантиметрів. Повне їх розплавлення

підніме рівень моря на десятки метрів – це вже буде рукотворний

Всесвітній потоп з відповідними жертвами. А коли ґрунт в Арктиці

прогріється, вічна мерзлота розтане й вивільнить закристалізований в

ній метан – парниковий ефект різко підскочить.А коли вся «вічна»

крига на планеті розтане, заморозити її знову не зможемо166

.

І тільки втративши, збагнемо, яким багатством, вартим старанного

зберігання, був подарований нам природою клімат.

А про невиконання своєчасно рекомендацій Римського клубу

скажемо, як наполеонівський міністр Фушė: Це гірше, ніж злочин.

Це помилка.

Але, можливо, що ми всіх цих страхіть не побачимо..

У перші повоєнні роки дуже популярним був «сухий лід» – тверда

вуглекислота. Вона не плавиться, а переходить при нагріванні до

точки сублімації (яка значно нижча від точки плавлення льоду) у

газову фазу – не залишає калюж. А потім її виробництво припинили:

досить було увечері після роботи принести заморожений продукт з

сухим льодом у кімнату й лягти спати, щоб уже не прокинутися.

Виявляється, вуглекислота, яку вважали не шкідливою, при

підвищеній концентрації – отруйна. А паливні монополії планують

продавати викопні палива до повного вичерпання їхніх природних

запасів. На жаль, не знаю, що вище: рівень СО2 в атмосфері, до якого

може довести повне спалення доступних викопних палив, чи

концентрація, при якій вона стає отруйною для людини.

Якщо скористатись термінологією Доповіді 2007-2008, то

враховуючи цей проґноз 2007 р., можна сказати: «імовірно», що вже

166

А вже зараз (2010 р.) лишилися жалюгідні рештки гірської криги, і полярні льоди істотно зменшилися.

151

пізно. Але ж це означає також імовірність того, що ще не пізно. Отже

– до роботи.

2. Наскільки реальним є порятунок?

Будь-яку систему можна максималізувати (мінімізувати) лише за

одним параметром – закон природи167

. Сучасне світове господарство

максималізовано за параметром прибуток. Отже, його загибіль

(разом з нами) – через руйнування природи – неминуча. Але ж, коли

по планеті блукав привид комунізму, й власники відчули небезпеку

втрати власності, вони оптимізували своє господарство так, щоб

зберегти власність: влаштували в панівних країнах соціалізм для

населення ("соціально-орієнтовану економіку"). Коли зник привид

комунізму (Московська імперія зняла цю маску) – зраділи й

повернулися до максималізації прибутку168

. Якщо господарі нашого

життя негайно зрозуміють, що тепер є загроза втратити не тільки

власність, а й життя – максималізують господарство

за параметром виживання – виживемо169

. А запізняться, чи взагалі не

зрозуміють – дивись початок…

3. Що робити?

У найбільшому можливому темпі (за рахунок відмови від витрат на

озброєння й розкоші) виконувати програму Розумного

господарювання. А, може, останній проґноз помилковий, і в нас не

п‟ять, а п‟ятнадцять чи п‟ятдесят років?

У першу чергу – всі сили на вітро-водневу енерґетикку, спершу –

найдоступнішу: вітряки на шельфі й малу енергетику (як колись –

вітряки в кожному селі), щоб якнайшвидше відмовитися від викопних

палив, потім – надпотужну, вітряки в горах, на швидких вітрах, для

масового опріснення морської

167 Якщо я хочу доїхати кудись, витративши якнайменше пального, мушу їхати весь час з економічною швидкістю: швидше чи повільніше – спалю більше. А якщо хочу доїхати, витративши якнайменше часу – маю їхати з найбільшою можливою швидкістю й мушу спалити, скільки треба. 168 "Доба соціально-орієнтованої економіки закінчилася. Уряди нових держав, які обіцяють її своїм народам, просто дурять їх" (лекція економіста, радіо "Свобода", середина дев‟яностих). 169 Історія не підтвердила червоного оптимізму Маркса й Лєніна. Мимоволі повертаємося до блідно-рожевої надії античних кініків: «Кінізм бачив зцілення від усіх соціальних лих у моральному вихованні, в етичній освіті, у поверненні до невибагливого «природного» життя, близького до природи, у відмові від брехливої цивілізації з її нерівністю й гонитвою за наживою й насолодами». (И. М. Нахов. Очерк истории кинической философии. – Антология кинизма, М., Наука, 1998, с. 43).

152

води й озеленення пустель. І все, що для цього потрібно, зокрема

флот великих дирижаблів, щоб ставити в горах цілі, зібрані на

заводах, вітроелектровні. Дирижаблі – на водні, ризик у їхніх водіїв і

монтажників – як у шахтарів, з тією самою метою: забезпечення

енерґією, але наслідків їхньої праці вистачить на довший час, ніж

добутого шахтарем вугілля, отже, ризик для людей менший

(соціальні програми – окрема тема). Отже – боротись до останнього,

як у Хемінґуея170

в «Старий і море».

Правду кажуть [45], [46], що «поки бізнеси не побачать

комерційногї зацікавленості на шляху до сталого розвитку, вони цим

займатися не будуть».

І педалюють страждання бідних, жебрають у тих, хто видає PR про

боротьбу з бідністю, а діє так, що «потік валюти від бідних країн до

багатих перевищує потік від багатих до бідних» (Ел Ґор, «Планета у

рівновазі» [10]).

Планета одна на всіх. І Рукотворний кінець світу один для всіх.

Не жебрати

Переконати:

БЛИЗЬКА СМЕРТЕЛЬНА ЗАГРОЗА

Нависла НД ТОБОЮ ОСОБИСТО.

В РЯТУВАТИСЯ ТЕПЕР МОЖЕШ

ЛИШЕ РЯТУЮЧИ РАЗОМ З НАМИ

ВСІХ НАС І ВСЕ ЖИВЕ НА ЗЕМЛІ!

170 За колоніальним правописом. Насправді його прізвище Гемінґвей.

153

З М І С Т

Анотація. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 2

Передмова до третього видання . . . . . . . . . . . . .3

Подяки . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 5

Передслово . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .7

І. Вступ до підручника з суспільствознавства . 9 ІІ. Прo "Скіфську Oдісею" Ліни Кoстенкo . . 11

Передмoва автoра. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .11

1. Плуг . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .. . . . .12

2. Пірнач . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .12

3. Свистунець . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 14

Прмітки автoра. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .17

Замість післямoви . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .19

Наукoвий дoдатoк . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .19

IІІ. Два шляхи рoзвитку людства . . . . . . . . . . . .22

1. Нинішня криза людства. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 22

2. Переказ про Золотий Вік . . . . . . . . . . . . . . . . . . 23

3. Слово науці . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 26

3.1. Другий закон термодинаміки в теорії

інформації. . . . . .. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 26

3.2. Золотий Вік – археологічний факт . . . . . . . . . 26

3.3. Слово природознавству . . . . . . . . . . . . . . . . . . .27

3.3.1. Екологія приматів. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 27

3.3.2. Що є Добро . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 28

3.4. Як жили (й живуть) люди-симбіонти . . . . . . .29

3.5. Культура Золотого Віку. . . . . . . . . . .. . . . . . . . 31

3.6 Технологія кам’яного віку . . . . . . . . . . . . . . . . . 31

3.7. Праця – свято. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 33

3.8. Мистецтво – вільне й професійне . . . . . . . . . . 34

3. 9. Світогляд людей Золотого Віку. . . . . . . . . . . .36

3.9.1. Міф багатобожжя. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 36

3.9.2. Відступ: про особливості перекладу… . . . . 38

3.9.3. Наука Золотого Віку. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .40

3.9.4. Ґарантії сталості суспільства . . . . . . . . . . 40

3.10. Трипільська культура – Золотий Вік Украї .43

3.11. Християнізація . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 43

3.12. Золотий вік в історичній науці. . . . . . . . . . . 44

3.13. Як примати стають хижаками . . . . . . . . . . 45

3.14 Всесвітній Потоп. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 45

154

4. Власна гіпотеза. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .51

4.1. Виникнення людини-хижака . . . . . . . . . . . . . . . . .51

4.2. Два шляхи розвитку людства . . . . . . . . . . . . . . . 52

4.3. Чи була "неолітична революція"?.. . . . . . . . . . . 57

4.3.1. Вік людства .. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .57

4.3.2 Факти, що в основі гіпотези про "неолітичну.58

4.3.3. Що після чого? . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .58

4.4. Шляхи майстрів і хижаків перетинаються . . .59

5. Трохи філософії . . . . . . . . . . .. . . . . . . . . . . . . . . . . . 63

5.1. Про матер'яльне й ідеальне . . . . . . . . . . . . . . . . . 67

5.2. Про природу пізнання . . . . . . .. . . . . . . . . . . . . . . 68

5.3. Про первинне й вторинне. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .69

5.4. Про кількість і якість. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .69

5.5. Про біологічне й соціальне. . . . . . . . . . . . . . . . . . . 70

5.6. Про роль інформації в суспільних стосунках. . . . 71

5.7. Про біологічну підвалину соціального. . . . . . . . . . 73

6. Перевірка гіпотези фактами. . . . . . . . . . . . . . . . . . 73

6.1. Кінець Золотого Віку на Вкраїні й у Польщі . . . . 73

6.2. Звідки взялося панство на Україні?. . . . . . . . . . . .76

7. Що є Зло ?. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 85

8. Етапи розвитку людства – коротко. . . . . . . . . . . . 87

ВИСНОВКИ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .88

Додаток 1:Новини й запитання . . . . . . . . . . . . . . . . . 91

1) Арійці – не арійці?. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .91

2) Де прабатьківщина аріїв . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .92

3) Де прабатьківщина українців. . . . . . . . . . . . . . . . . . .92

Про історичну обмеженість поглядів автора . . . . . .94

Післямова - вибачення. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .95

ІV. Рукoтвoрний Кінець Світу. . . . . . . . . . . . . . . . . . 97

1. Світoва системна катастрoфа довкілля . . . . . . . .98

1.1 Криза чи катастрофа? . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 99

1.2. Головна небезпека – кліматична катастрофа. . 100

2. Щo таке прирoдне, безпечне господарювання . . . .108

Комплексна програма пом’якшення катастрофи . . . 117

Кліматична катастрофа в Україні. . . . . . . . . . . . . . . .126

Один день. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .126

Один місяць . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 127

Основна література до частини ІV. . . . . . . . . . . . . . . . . 133

Наукова новизна й практична цінність роботи . . . . . 136

Корінні відмінності в підході до проблеми . . . . . . . . . . .141

155

Рецензії . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 142

1. В. М. Пащенко . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 142

2. М. М. Кисельов . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .143

3. М. М. Роженко. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 144

4. Б. П. Коробко . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .145

5. С. І. Білокінь . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .145

6. Ю. Л. Мосенкіс . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .146

Додаток 2. Освіта панівної еліти – одна з причин

Рукотворного Кінця Світу. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 146

Додаток 3. Політичний устрій – перша перешкода

на шляху до зміни самовбивчого курсу еліти . . . . . . . 148

Епілог: HOMO – SAPIENS?? . . . . . . . . . . . . . . . . . . . ..149

Додаток 4. Для третього видання. . . . . . . . . . . . . . . .. 149

1. SOS! . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .149

Наскільки реальним є порятунок? . . . . . . . . . . . . . . . .151

2.Що робити? . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .151

Зміст . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . ..153

04. 02. 2011.

Всіх 155