Щомісячний науково�практичнийюридичний журналвидається з 1 січня 1996 р.

НАУКОВО�ДОСЛІДНИЙ ІНСТИТУТ ПРИВАТНОГО ПРАВА І ПІДПРИЄМНИЦТВА ІМ. АКАДЕМІКА Ф. Г. БУРЧАКА НАПрН УКРАЇНИ

Шеф�редакторМАКАРОВА

Алла Іванівна

Редакційнаколегія:

ХАВРОНЮК

МиколаІвановичголовнийнауковийредактор

МЕЛЬНИК

МиколаІвановичзаст. головногонауковогоредактора

БЕЛЯНЕВИЧ О.

БОБРИК В.

ВАВЖЕНЧУК С.

ГАЛЯНТИЧ М.

ДЕМЧЕНКО С.

ЗУБ І.

КРУПЧАН О.

КУБКО Е.

КУЗНЄЦОВА Н.

ЛУК’ЯНЕЦЬ Д.

ЛУЦЬ В.

МАЙДАНИК Р.

МАМУТОВ В.

НАВРОЦЬКИЙ В.

СТЕЦЕНКО С.

ТОРГАШИН О.

ШАКУН В.

ШЕВЧЕНКО Я.

ТЕОРІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА

Юлія Рижук Теоретико�правовий аналіз міжнародно�правового забезпечення економічних прав і свобод людини та громадянина 3

ЦИВІЛЬНЕ ПРАВО

Наталія ДавидоваВищі навчальні заклади як суб’єкти праваінтелектуальної власності на торговельну марку (досвід України та США) 8

Юлія ТруфановаОсобливості припинення договору найму (оренди) у зв’язку із смертю наймача 13

ТРУДОВЕ ПРАВО

Сергій ВавженчукЗміст охоронних трудових правовідносин:асиметрії правового розуміння 17

Тетяна ЮзькоГідна оплата праці як необхідний атрибутзахисту права на життя працівника 21

ГОСПОДАРСЬКЕ ПРАВО

Олександр ГарагоничЗбільшення статутного капіталу акціонерних товариств 26

Анастасія ТокуноваПланування в енергетичній галузі:впровадження зарубіжного досвіду 33

АДМІНІСТРАТИВНЕ ПРАВО

Ірина МанжулАмериканський досвід забезпечення енергетичної безпеки 37

(236

)2

01

5

Головний редакторКрупчанОлександрДмитрович

Редакційнаколегія:

Беляневич О.А.Бобрик В.І.Бичкова С.С.Вавженчук С.Я.Галянтич М.К.Долницький Б.Дрозд О.Ю.Коструба А.В.Кубічек П.Кузнєцова Н.С.Луць В.В.Майданик Р.А.Махінчук В.М.Мельник М.І.Монаєнко А.О.Торгашин О.М.

Щомісячний науково�практичнийюридичний журналвидається з 1 січня 1996 р.

НАУКОВО�ДОСЛІДНИЙ ІНСТИТУТ ПРИВАТНОГО ПРАВА І ПІДПРИЄМНИЦТВА ІМ. АКАДЕМІКА Ф. Г. БУРЧАКА НАПрН УКРАЇНИ

Шеф�редакторМАКАРОВА

Алла Іванівна

Редакційнаколегія:

ХАВРОНЮК

МиколаІвановичголовнийнауковийредактор

МЕЛЬНИК

МиколаІвановичзаст. головногонауковогоредактора

БЕЛЯНЕВИЧ О.

БОБРИК В.

ВАВЖЕНЧУК С.

ГАЛЯНТИЧ М.

ДЕМЧЕНКО С.

ЗУБ І.

КРУПЧАН О.

КУБКО Е.

КУЗНЄЦОВА Н.

ЛУК’ЯНЕЦЬ Д.

ЛУЦЬ В.

МАЙДАНИК Р.

МАМУТОВ В.

НАВРОЦЬКИЙ В.

СТЕЦЕНКО С.

ТОРГАШИН О.

ШАКУН В.

ШЕВЧЕНКО Я.

ТЕОРІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА

Юлія Рижук Теоретико�правовий аналіз міжнародно�правового забезпечення економічних прав і свобод людини та громадянина 3

ЦИВІЛЬНЕ ПРАВО

Наталія ДавидоваВищі навчальні заклади як суб’єкти праваінтелектуальної власності на торговельну марку (досвід України та США) 8

Юлія ТруфановаОсобливості припинення договору найму (оренди) у зв’язку із смертю наймача 13

ТРУДОВЕ ПРАВО

Сергій ВавженчукЗміст охоронних трудових правовідносин:асиметрії правового розуміння 17

Тетяна ЮзькоГідна оплата праці як необхідний атрибутзахисту права на життя працівника 21

ГОСПОДАРСЬКЕ ПРАВО

Олександр ГарагоничЗбільшення статутного капіталу акціонерних товариств 26

Анастасія ТокуноваПланування в енергетичній галузі:впровадження зарубіжного досвіду 33

АДМІНІСТРАТИВНЕ ПРАВО

Ірина МанжулАмериканський досвід забезпечення енергетичної безпеки 37

(236

)2

01

5

ЦИВIЛЬНЕ ПРАВО I ПРОЦЕС

Наталія ВасилинаМеханізм урегулювання цивільно-правового спору 5

Марія Гудима-ПідвербецькаПравова природа субсидіарних зобов’язань в цивільному праві України 10

Людмила КорніловаПравове регулювання іпотечних правовідносин в контексті банкрутства фізичних осіб 16

Наталія НавальнєваКонфіскаційні санкції в цивільному праві за вчинення недійсного правочину 21

Олена СтарченкоПроблемні питання процесуального статусу експерта з питань права 26

Володимир ШемонаєвПравове значення загальної аварії при страхуванні вантажу 30

ГОСПОДАРСЬКЕ ПРАВО I ПРОЦЕС

Наталія КвітПравовий статус управителя біобанку: поняттєвий апарат і класифікація 35

Ганна СандюкСистематизація правових норм, які регулюють арешт морських суден 41

Ірина ФеофановаТрансформація інституту державної допомоги суб’єктам господарювання в контексті імплементації Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом 46

ПРАВО СОЦIАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

Леся МалюгаКонтроль за відповідністю проектів нормативно-правових актів соціального законодавства України праву Європейського Союзу 51

ЗЕМЕЛЬНЕ ПРАВО

Олександр ПанасюкВизнання права як спосіб захисту у земельних орендних відносинах 58

8 2019(282

)

АДМIНIСТРАТИВНЕ ПРАВО I ПРОЦЕС

Світлана БевзПравосвідомість у правовому регулюванні державного управління у сфері господарської діяльності 64

Артур Замрига«Економіка країни» та «господарство країни»: адміністративно-правові аспекти співвідношення понять 69

Лілія ЗолотухінаЗахист публічного інтересу в адміністративному порядку 74

Олена КалашникПріоритет сталості сімейних зв’язків та возз’єднання сім’ї у справах про визнання шукача захисту та членів його родини біженцями або особами, які потребують додаткового захисту 81

Олександр КонстантийДо питання поняття, предмета, методу і системи адміністративного судочинства України 86

Олена Коротун, Олександр СвітличнийПоняття та структура адміністративно-правового забезпечення охорони прав cуб’єктів інтелектуальної власності 91

Алла ПоловченяЗабезпечення принципу автономії закладів вищої освіти: адміністративно-правовий аспект 96

Михайло Соф’їнНерівномірність податкового навантаження в умовах євроінтеграційного курсу України 100

В’ячеслав ТильчикОнтологічний вимір правопорушення як предмета спору у сфері публічно-правових відносин 105

Андрій ФедорчукІмплементація зарубіжного досвіду адміністративно-правового регулювання правового статусу суддів 110

Генадій ШевчукПравовий статус Управління з питань запобігання корупції та проведення люстрації в структурі МВС України 119

КОНСТИТУЦIЙНЕ ПРАВО

Андрій ДеркачМіжнародно-правові стандарти захисту прав людини та їх відображення в Конституції України 124

ФIНАНСОВЕ ПРАВОАнастасія Косенкова

Розвиток концепції бенефіціарного власника при імплементації плану BEPS в Україні 128

ТЕОРIЯ ДЕРЖАВИ I ПРАВА

Олена ГрезінаЗарубіжний досвід упровадження інституту освітнього омбудсмена: компаративний аналіз 134

Наталя ГунькоТехніка внесення змін та доповнень до законів України 138

Олександр ДудченкоСутність правоохоронної системи 144

Тетяна МіхайлінаПравосвідомість у правовій системі: кібернетичний та синергетичний аспекти 150

Людмила МіхневичВикладання торгового права в українських вишах раннього радянського періоду 156

Юлія НазарукЧинність правозастосовних актів органів та посадових осіб місцевого самоврядування у просторі 161

Олег ОлійникХарактеристика негативного впливу на демократію в Україні 165

Денис ТихомировТеоретичні аспекти правового забезпечення безпеки 170

Тетяна ФулейЗастосування принципу гендерної рівності у практиці Європейського суду з прав людини 175

КРИМIНАЛЬНЕ ПРАВО

Олександр БерилоКримінальне законодавство зарубіжних країн про відповідальність за ненадання допомоги хворому медичним працівником 181

Андрій БоровикЕлементи загально соціального запобігання окремим видам кримінальних правопорушень в Україні 186

Олена ОлійникПорівняльно-правове дослідження принципів кримінального права романо-германської та мусульманської правових сімей 192

КРИМIНОЛОГIЯ

Сергій РощупкінСпіввідношення понять «одержання подарунку» та «неправомірна вигода» 197

КРИМIНАЛЬНИЙ ПРОЦЕС

Тимур ЛоскутовВідповідність окремих норм Кримінального процесуального кодексу України європейським стандартам забезпечення прав людини 203

Сергій ШульгінВиди процесуальних рішень слідчого та прокурора 208

КРИМIНАЛIСТИКА

Михайло Балан, Юрій ЛітвінОсобливості криміналістичного забезпечення огляду місця події під час розслідування порушень державного кордону України 215

Олена СамойленкоВідкриття кримінального провадження щодо злочинів, вчинених у кіберпросторі 222

СУДОУСТРIЙ

Яна ШевцоваОрганізаційно-правові засади системи суддівської освіти 226

МIЖНАРОДНЕ ПРАВО

Вікторія ДемчишинаРоль інституційного механізму європейського союзу у міграційній сфері 231

Співзасновники:Науково-дослідний інститут приватного права і підприємництва ім. академіка Ф. Г. Бурчака

Національної академії правових наук України, ТОВ «Гарантія», Адвокатське об’єднання «Gestors»Видавець: ТОВ «Гарантія»

ISSN 2663-5313 (print)ISSN 2663-5321 (online)

Журнал є фаховим виданням з юридичних наук на підставі Наказу МОН України № 1328 від 21.12.2015 (додаток № 8).

Журнал включено до міжнародної наукометричної бази Index Copernicus International (Республіка Польща)

Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформаціїсерія КВ № 15779-4251ПР від 02.11.2009 р.

Журнал рекомендовано до друку та поширення через мережу Internet вченою радою Науково-дослідного інституту приватного права і підприємництва ім. академіка Ф. Г. Бурчака НАПрН України

(Протокол № 7 від 24.07.2019 року)Офіційний сайт: pgp-journal.kiev.ua

Підписано до друку 02.08.2019. Формат 70х108 1/16. Папір офсетний.Друк офсетний. Ум. друк. арк. 14,65. Обл.-вид. арк. 27,81.Тираж – 255. Замовлення № 0919/181Надруковано: Видавничий дім «Гельветика»,73021, м. Херсон, вул. Паровозна, 46-а, офіс 105.Свідоцтво суб’єкта видавничої справи ДК № 6424 від 04.10.2018 р.

© Товариство з обмеженою відповідальністю «Гарантія», 2019.Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформаціїсерія КВ № 15779-4251 ПР від 02.11.2009 р.Поштова адреса редакції: 01032, м. Київ, вул. Назарівська, 7-Б, оф. 4.Тел./факс (044) 513-33-16.

На першій сторінціобкладинки – пам’ятникМагдебурзькомуправу в м. Києві

Вадим ПопкоСуспільні передумови та роль глобалізації у формуванні транснаціонального кримінального права 236

РЕЦЕНЗIЇОлена Бусол

Рецензія на монографію М. І. Карпенка «Військові злочини: питання теорії, законодавства і практики» 244

Оксана ВасильченкоРецензія на монографію кандидата юридичних наук, здобувача кафедри конституційного права та порівняльного правознавства Ужгородського національного університету К. В. Головко «Cистематизація муніципального законодавства: український досвід» 247

5

8/2019Ц И В І Л Ь Н Е П Р А В О І П Р О Ц Е С

© Н. Василина, 2019

УДК 347.91DOI https://doi.org/10.32849/2663-5313/2019.8.01

Наталія Василина,канд. юрид. наук, доцент,доцент кафедри правосуддяКиївського національного університету імені Тараса Шевченка

МЕХАНІЗМ УРЕГУЛЮВАННЯ ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВОГО СПОРУ

У статті досліджуються питання змісту поняття «цивільно-правовий спір», механізму врегу-лювання цивільно-правового спору, що включає такі стадії, як здійснення провадження, їх характе-ристика, методика уникнення спору, його врегулювання та виконання досягнутих сторонами домов-леностей. Змістом цивільно-процесуального спору є спір, який виникає внаслідок відсутності згоди суб’єкта цивільного права щодо умов виконання тих чи інших прав або обов’язків, що випливають з закону чи договору. Слід наголосити на тому, що спір виникає винятково під час виконання умов дого-вору чи іншого правочину, за інших умов договір не можна вважати укладеним.

Провадження щодо врегулювання цивільно-правового спору складається з чотирьох стадій, а саме: підготовчої, проведення прямих переговорів, укладання та підписання досягнутих домовленос-тей сторонами та виконання досягнутих домовленостей. Неможливість сторонами самостійно вре-гулювати цивільно-правовий спір є підставою для можливого залучення ними третьої особи – посе-редника, медіатора тощо. При цьому в якості посередника сторони можуть залучити адвоката, нотаріуса, медіатора, а у разі якщо однією стороною подано позов до суду, і суддю. В такому разі спір вже вирішується з дотриманням норм матеріального та процесуального права або за правилами, завчасно встановленими сторонами для врегулювання конкретних питань.

Завданням посередника є сприяння досягненню взаєморозуміння між сторонами без втручання у зміст домовленостей і рішення, що має бути ними досягнуто. Тобто метою посередника є організація самого процесу врегулювання спору та спрямування їх намірів саме на досягнення консенсусу.

Неможливість врегулювання спору шляхом здійснення провадження щодо врегулювання цивіль-но-правового спору в позасудовому порядку відкриває сторонам шлях для звернення до третейсько-го суду (арбітражного) або суду загальної юрисдикції для його вирішення. При цьому навіть у разі звернення до суду сторони цивільно правового спору не позбавляються права на його врегулювання шляхом укладення мирової угоди (договору про примирення).

Ключові слова: провадження, врегулювання, факультативна стадія цивільного судочинства, медіатор, посередник.

Постановка проблеми. Актуальність обраної теми викликана важливістю дослі-дження питань врегулювання цивільно-правового спору в межах розвитку його судового та позасудового врегулювання. Розвиток судового та позасудового врегулю-вання цивільно-правових спорів залежить від стану наукових доробок в цій сфері, ана-лізу наявних практик, напрацювання певних рекомендацій тощо. Задля дослідження озна-чених питань також важливим є розкриття змісту поняття «цивільно-правовий спір», з огляду на правильне розуміння предмету спору.

Аналіз останніх досліджень. Питання наукового осмислення реалізації процесів медіації, врегулювання цивільно-право-вих спорів за участю судді, нотаріуса част-ково розкриваються в роботах E. Carroll, K. Mackie, Д.Д. Луспеника, М.М. Дякович, Н.О. Киреєвої, О.С. Можайкіна. Так, зокре-

ма, О.С. Можайкіною запропоновано до обговорення порівняльний аналіз медіації та Collaborative Law [1, с. 55]. Водночас сьогод-ні відсутні комплексні дослідження фахівців щодо здійснення проваджень врегулювання цивільно-правових спорів як в судовому, так і в позасудовому порядку.

Метою статті є – розкрити зміст поняття «цивільно-правовий спір», надати визна-чення поняттю «провадження щодо вре-гулювання цивільно-правового спору», визначити стадії провадження щодо вре-гулювання цивільно-правового спору та методику їх проходження.

Виклад основного матеріалу. Домовле-ність сторін щодо укладання провочину, вза-ємного виконання законодавчих приписів має відображати вільне волевиявлення сто-рін на досягнення певних результатів. Крім того, волевиявлення сторін за своїм змістом

6

8/2019Ц И В І Л Ь Н Е П Р А В О І П Р О Ц Е С

мають бути взаємовигідними та забезпечува-ти інтереси кожної сторони, не порушуючи при цьому прав та інтересів інших.

У випадках встановлення правил пове-дінки законом слід виходити з того, що пра-вова норма є певним приписом, що обумов-лює однакові та загальні межі для виміру та соціально необхідної оцінки поведінки кожного члена суспільства [2, с. 108]. Отже, норма є вимогою щодо типової моделі пове-дінки особи, окреслюючи при цьому межі її можливості та обов’язковості, спрямовуючи діяльність особи в напряму, що відповіда-тиме інтересам суспільства.

Слід погодитись з позицією А.С. Васильє-ва щодо дуалістичної природи поняття норми права. Так, ним виділяється право об’єктивне як сукупність загальнообов’язкових правил поведінки, що має свій вираз у системі юри-дичних норм, закладених Конституцією та законодавчими актами, та суб’єктивне право, що належить конкретній особі, тобто визна-чена законом можливість певного прикладу поведінки в конкретних правовідносинах [3, с. 230].

Відповідно до статті 11 Цивільного кодексу України серед підстав виникнення цивільних прав та обов’язків визначені дого-вори та інші правочини. У випадках, встанов-лених актами цивільного законодавства або договором, підставою виникнення цивільних прав та обов’язків може бути настання або ненастання певної події [4]. З огляду на те, що цивільні обов’язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивіль-ного законодавства, а їх виконання забезпе-чується засобами заохочення та відповідаль-ністю, які встановлені договором або актом цивільного законодавства, саме їх невико-нання або неналежне виконання породжує спір.

Враховуючи наведене, слід зазначити, що цивільно-правовим спором є спір, який виникає внаслідок відсутності згоди суб’єкта цивільного права щодо умов виконання тих чи інших прав або обов’язків, що випливають з закону чи договору.

Якщо йдеться про виконання умов дого-вору чи іншого правочину, то спір виникає саме на момент його виконання, за інших умов договір не можна вважати укладеним.

Першим етапом виходу зі спору є його уникнення, не доводячи його до протисто-яння. При цьому ми розуміємо, що в такому разі частіше за все йдеться не стільки про врегулювання спору, скільки про відтерміну-вання його на певний час.

Якщо уникнути спору не можливо, сторонами мають бути проведені прямі переговори. Під час проведення перего-

ворних процесів більшість спірних питань можуть бути відрегульовано, знято емо-ційну напруженість сторін тощо. На цьому етапі сторони часто використовують обмін претензіями, відзивами, запереченнями та пропозиціями.

У разі якщо сторони самостійно не можуть досягнути згоди, ними залучається третя особа – посередник, медіатор тощо. При цьому як посередника сторони можуть залучити адвоката, нотаріуса, медіатора, а у разі якщо однією стороною подано позов до суду, і суддю. В такому разі спір уже вирі-шується з дотриманням норм матеріального та процесуального права або за правилами, завчасно встановленими сторонами для вре-гулювання конкретних питань.

Завданням посередника є сприяння досягненню взаєморозуміння між сторона-ми без втручання у зміст домовленостей і рішення, що має бути ними досягнуто. Тобто метою посередника є організація самого про-цесу врегулювання спору та спрямування їхніх намірів саме на досягнення консенсусу.

Якщо врегулювати спір шляхом пря-мих переговорів або за участю посередника неможливо, сторони звертаються до суду третейського (арбітражного) або суду загаль-ної юрисдикції для його вирішення. При цьо-му навіть у разі звернення до суду сторони цивільно правового спору не позбавляються права на його врегулювання шляхом укла-дення мирової угоди (договору про прими-рення).

Слід зазначити, що врегулювання спору та його вирішення є поняттями не тотожни-ми. Так, вирішення спору передбачає склад-ну, багатостадійну процедуру, спрямовану на усунення джерела конфлікту сторін, повне або часткове задоволення прав та інтересів контрагентів в умовах, коли сторони не лише не сприяють одна одній в успішному вирі-шенні предмету спору, а навпаки докладають максимум зусиль для затягування конфлікту або ж вирішення його винятково у власних інтересах.

Своєю чергою врегулювання спору передбачає активні дії сторін, спрямовані на досягнення домовленостей щодо спірних питань, при цьому таке примирення має бути добровільним. Врегулювання спору є певним компромісом, що досягається сторонами з метою недопущення більших втрат (емоцій-них, матеріальних, людських, часових тощо) внаслідок затягування конфлікту.

Отже, під провадженням щодо врегулю-вання цивільно-правового спору слід розу-міти встановлений законом або сторонами спору порядок досягнення консенсусу щодо умов виконання домовленостей. При цьому

7

8/2019Ц И В І Л Ь Н Е П Р А В О І П Р О Ц Е С

встановлений законом порядок притаманний саме юрисдикційним органам (судам загаль-ної юрисдикції, третейським (арбітражним) судам). Під час врегулювання спору юрис-дикційними органами обов’язковим є суво-ре дотримання процесуального порядку досягнення консенсусу та його закріплення. Так, під час врегулювання спору за участю судді процесуальний порядок провадження закріплений главою 4 розділу ІІІ Цивільно-го процесуального кодексу України [5]. Слід зазначити, що питання можливого врегу-лювання спору за участю судді вирішуєть-ся судом під час підготовчого провадження на підготовчому засіданні, тобто до початку судового розгляду. Так, відповідно до пунк-ту 2 статті 197 Цивільного процесуального кодексу України суд з повідомленням учас-ників справи з’ясовує, чи бажають сторони укласти мирову угоду, передати справу на розгляд третейського суду або звернутися до суду для проведення врегулювання спору за участю судді. У разі отримання згоди від сторін суд призначає проведення процедури врегулювання спору за участю судді шля-хом постановлення відповідної ухвали, якою одночасно зупиняє провадження у цивільній справі.

Метою процедури примирення за участю судді є мирне врегулювання цивільно-пра-вового спору, укладення мирової угоди та закриття провадження у цивільній справі.

Стадією цивільного судочинства вважа-ється визначена цивільним процесуальним законодавством сукупність процесуальних дій суду та інших учасників судового про-цесу, об’єднаних конкретною процесуальною метою. З огляду на це врегулювання спору за участю судді слід вважати стадією цивіль-ного судочинства. Водночас, з урахуванням того, що вона не є обов’язковою і відбува-ється винятково за згодою сторін та за умо-ви відсутності серед учасників справи третіх осіб із заявленням самостійних вимог, її слід вважати факультативною.

Отже, примирення сторін за участю суд-ді є самостійною, відокремленою, факуль-тативною стадією цивільного судочинства, провадження в якій здійснюється винятково за згодою сторін з дотриманням цивільного процесуального законодавства.

Провадження щодо примирення в нею-рисдикційному порядку не має чітко визна-ченої законодавством регламентації її про-ведення і встановлюється винятково за домовленістю сторін. Незважаючи на те, що провадження щодо примирення здійснюєть-ся в порядку, визначеному сторонами при-мирення, воно є спробою забезпечення сто-ронами належної реалізації норм цивільного

законодавства (норм матеріального права). Тобто визначення предмету спору, сукупнос-ті норм права, що безпосередньо регулюють вказані правовідносини, основний акцент в яких робиться саме на визначення прав і обов’язків учасників провадження.

Першочерговим завданням провадження примирення є встановлення джерела спору. Для його з’ясування необхідним є правильне визначення сторін спору, обставин справи, суті спору (зміст претензій та заперечень), можливих шляхів врегулювання спору, який саме сторонній вплив є необхідним для вре-гулювання спору та на який результат розра-ховують сторони.

Якщо врегулювання спору відбуваєть-ся за участю судді, то з огляду на матеріали цивільної справи суд має визначитися, зокре-ма, з тим, які саме питання він має поставити сторонам щодо змісту правовідносин, підстав та предмету позову, змісту заперечень тощо.

Якщо примирення відбувається в позасу-довому порядку, чітке розуміння цих питань покладається безпосередньо на сторони. Зокрема, сторони можуть стикатися з різ-ним розумінням предмету спору, а звідси й категоричне несприйняття обставин, якими обґрунтовуються претензії та заперечення. Отже, самостійно або за участю третьої особи (медіатора) сторони мають утворити умови, за яких ними будуть надані відповіді щодо суті взаємних претензій, чіткого розуміння власних інтересів, структуровано зміст спору та окреслено «червоні лінії», за якими вони мають досягнути консенсусу, а також запро-понувати можливі альтернативні варіанти виходу із конфлікту та прийняття оптималь-ного рішення.

E. Carroll та K. Mackie пропонують визна-чати три стадії медіації, а саме: підготовчу, обмін інформацією та ведення перемовин [6, с. 66]. Водночас професор К.Г. Шліффен переконаний, що таких стадій є чотири, а саме: попередня стадія (звернення сторін до медіатора, оцінка медіатором спору, забез-печення організаційних питань), установча стадія (презентація медіатором організацій-них питань ведення перемовин, отримання згоди сторін на проведення врегулювання спору, врегулювання фінансових питань, що пов’язані з організацією процесу при-мирення, укладання договору про медіа-цію), основну стадію (під час якої забезпе-чується отримання інформації від сторін, визначення питань для обговорення, пошук можливих варіантів вирішення) та заключ-на стадія (на якій сторонами укладається та підписується договір та визначаються пра-вила контролю за дотриманням його умов) [7, с. 186].

8

8/2019Ц И В І Л Ь Н Е П Р А В О І П Р О Ц Е С

Частково погоджуючись з наведеною класифікацією, вважаємо за необхідне заува-жити наступне.

Зважаючи на те, що врегулювання цивіль-но-правового спору сьогодні вже не є винят-ковою компетенцією медіаторів, правила, за якими мають провадитись процедури прими-рення, мають бути максимально уніфіковані. Врегулювання спору за участю судді, нотарі-уса, адвоката, медіатора повинні відповідати основним вимогам, а саме прискорення про-цедури порівняно з судовим процесом, воле-виявлення сторін на її проведення, відносне здешевлення процедури, досягнення сторона-ми компромісу та швидке добровільне вико-нання досягнутих домовленостей.

Отже, перша стадія врегулювання спо-ру, а саме підготовча, має включати в себе не лише звернення однієї сторони спору, а й отримання згоди другої сторони на відкрит-тя провадження щодо врегулювання спору, надання сторонами повної інформації щодо суті спору, визначення кола учасників справи, з’ясування предмету спору, змісту претензій і заперечень, надання правої оцінки обстави-нам справи, якими сторони обґрунтовують власні вимоги та заперечення, напрацювання можливих шляхів для досягнення сторонами консенсусу. На цій стадії вирішуються органі-заційні та фінансові питання проведення вре-гулювання спору, сторони мають можливість додаткового обміну інформацією, проведення як спільних нарад, так і нарад за відсутності іншої сторони, отримати від судді, нотаріуса, адвоката інформацію щодо аналогічних спо-рів та можливих шляхів їх вирішення.

Наступною стадією є стадія проведення прямих переговорів сторін, з урахуванням вже отриманої та опрацьованої ними інфор-мації, узгодження позицій та напрацювання змісту домовленостей.

Третьою стадією ми визначаємо стадію укладання та підписання досягнутих домов-леностей сторонами. При цьому явною перевагою в цьому разі є проведення врегу-лювання спору за участю судді та нотаріу-са, зважаючи на те, що укладену сторонами мирову угоду суд затверджує шляхом поста-новлення відповідної ухвали, а нотаріус має право на його посвідчення, що своєю чер-гою забезпечує досягнутим домовленостям сторін публічного визнання та не потребує додаткового доказування на майбутнє.

Останньою стадією має стати стадія виконання досягнутих домовленостей. Виконання домовленостей є важливою ста-дією врегулювання спору, зважаючи на мету, декларовану сторонами врегулювання спору.

Виконання домовленостей сторонами є важливим і обов’язковим з огляду на те, що основною метою врегулювання спору є не лише досягнення певних домовленостей сто-ронами щодо їх взаємних прав та обов’язків, а і їх належна реалізація. Тобто лише належ-на реалізація сторонами досягнутих домов-леностей є реальним виходом сторін з кон-флікту.

Висновки

З огляду на вищевикладене слід зазна-чити, що змістом цивільно-процесуального спору слід визнавати розбіжності у розумінні сторонами процесів реалізації власних прав та обов’язків, що випливають з закону чи договору, а отже, відмову від їх виконання. При цьому під провадженням щодо врегулю-вання цивільно-правового спору слід розу-міти встановлений законом або сторонами спору порядок досягнення консенсусу щодо умов виконання домовленостей, що склада-ється з чотирьох стадій, а саме: підготовчої, проведення прямих переговорів, укладання та підписання досягнутих домовленостей сторонами та виконання досягнутих домов-леностей.

Зважаючи на важливість розвитку форм врегулювання цивільно-правових спорів та подальшого виконання досягнутих домов-леностей, подальшому дослідженню підля-гають переваги та недоліки кожної з форм та шляхи їх вдосконалення.

Список використаних джерел:

1. Можайкіна О.С. Деякі аспекти співвідно-шення медіації та Collaborative Law у вирішенні цивільно-правових спорів. Актуальні проблеми вітчизняної юриспруденції. 2019. №1. С. 54–58.

2. Момов В. Норма и мотив поведения. Вопросы философии. 1972. №8. С. 108–109.

3. Основи права и государства в вопросах и ответах /под общ. ред. А.С. Васильева. Харьков, 2002. 628 с.

4. Цивільний кодекс України. Офіцій-ний веб-портал Верховної Ради України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/435-15.

5. Цивільний процесуальний кодекс Украї-ни. Офіційний веб-портал Верховної Ради Укра-їни. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/ 1618-15/stru#Stru.

6. Carroll E. International mediation – the art of business diplomacy / E. Carroll, K. Mackie. 2 edition. Kluwer Law International, Tottel, 2006. 187 p.

7. Грефин фон Шлиффен К., Вегманн Б. Меди-ация в нотариальной практике (альтернативные способы разрешения конфликтов). Перевод с нем. Трушникова С.С. Wolters Kluwer, 2005. 372 c.

9

8/2019Ц И В І Л Ь Н Е П Р А В О І П Р О Ц Е С

The paper is devoted to the content of the concept of "civil dispute", the mechanism of settlement of civil dispute, including the stages of production, their characteristics, methods of dispute avoidance, its settlement and implementation of agreements reached by the parties. The author emphasized on that the content of a civil procedure dispute is a dispute arising from the lack of consent of the subject of civil law on the conditions of performance of certain rights or obligations arising from the law or the contract.

The author noted that the dispute arises only when the conditions of the contract or other transaction, other conditions of the contract can not be considered concluded. The paper focuses on that civil law proceed-ings consist of four stages, namely: preparatory proceedings, direct negotiations, conclusion and signing of agreements reached by the parties and implementation of agreements reached. The inability of the parties to independently settle the civil law dispute is the basis for the possible involvement of a third party - mediator, mediator, etc. At the same time, the parties may engage an attorney, a notary, a mediator, and if one of the parties has filed a lawsuit in court and a judge. In this case, the dispute is already resolved in accordance with the substantive and procedural law or the rules of the parties’ predetermined settlement of specific issues.

The author analyzed that the task of the mediator is to promote mutual understanding between the par-ties, without interfering in the content of agreements and decisions, and should be achieved by them. That is, the purpose of the mediator is to organize the very process of dispute resolution and to direct their intentions precisely to achieving consensus.

In conclusion the author said that the impossibility of dispute resolution through the implementation of civil law dispute settlement proceedings in an extrajudicial manner opens the way for the parties to appeal to the court of arbitration (arbitration) or the court of general jurisdiction for its decision. Thus, even in case of the reference to court the parties of civil-law dispute are deprived of the right to its settlement by conclusion of the settlement agreement (agreement on reconciliation).

Key words: proceedings, settlements, the optional stage of civil proceedings, mediator, mediator.

10

8/2019Ц И В І Л Ь Н Е П Р А В О І П Р О Ц Е С

© М. Гудима-Підвербецька, 2019

УДК 347.412DOI https://doi.org/10.32849/2663-5313/2019.8.02

Марія Гудима-Підвербецька,канд. юрид. наук, доцент,докторант кафедри цивільного права Навчально-наукового юридичного інституту ДВНЗ «Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника»

ПРАВОВА ПРИРОДА СУБСИДІАРНИХ ЗОБОВ’ЯЗАНЬ В ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ

У статті підкреслено, що формулювання вітчизняного законодавця не вносить ясність у визначення правової природи субсидіарних зобов’язань та не лише не вирішує, а й загострює наукові дискусії з цього приводу, даючи простір для прямо протилежних трактувань. Відзначено існування у вітчизняній док-трині двох основних позиції вчених, що по-різному тлумачать правову природу субсидіарних зобов’язань: одні вважають їх різновидом зобов’язань з множинністю осіб поряд із частковими і солідарними зобов’язаннями (домінуюча позиція), інші заперечують можливість тлумачення субсидіарних зобов’язань як зобов’язань з множинністю осіб як у договірних, так і в позадоговірних зобов’язаннях. Проведено кри-тичний аналіз аргументів і контраргументів обох сторін дискусії та на основі цього сформульовано вива-жений і однозначний висновок із зазначеної проблеми. При цьому підкреслено, що більшість аргументів прибічників множинності в субсидіарних зобов’язаннях знімається, якщо дати правильне трактування їх змісту й з’ясувати питання про існування двох взаємодоповнюючих, однак самостійних зобов’язань, що виникають між кредитором та основним боржником і між основним та субсидіарним боржниками, чи єдиного зобов’язання. Оскільки доведено, що обов’язок субсидіарного боржника не збігається за змістом з обов’язком основного боржника, оскільки немає спільного об’єкта зобов’язання, підсумовується, що, вирі-шуючи питання про правову природу субсидіарних зобов’язань, коректно вести мову не про зобов’язання з множинністю осіб, а про самостійне зобов’язання (що є додатковим до основного, тісно пов’язане з останнім), яке спрямоване на гарантування прав кредитора в основному зобов’язанні, де у разі немож-ливості основного боржника задовольнити вимоги кредитора за його волевиявленням можуть виникати зобов’язання субсидіарного боржника з відмінним щодо основного об’єктом зобов’язання, яке так і може залишитись потенційним у разі належного виконання боржником основного зобов’язання.

Ключові слова: додаткове зобов’язання, субсидіарна відповідальність, множинність осіб у зобов’язанні, об’єкт зобов’язання, предмет зобов’язання, виконання зобов’язання.

Постановка проблеми. Субсидіарні зобов’язання не мають нормативно-право-вого закріпленого визначення у Цивільному кодексі (далі – ЦК) України, де йдеться про часткове та солідарне зобов’язання як види зобов’язань при множинності осіб (ст.ст. 540–544 ЦК України) і окремо про субсидіарну відповідальність як різновид цивільно-пра-вової відповідальності (ст. 619 ЦК України). У ч. 1 ст. 619 ЦК України тільки неоднознач-но формулюється, що договором або зако-ном може бути передбачена поряд (виділення наше – М. Г.) із відповідальністю боржника додаткова (субсидіарна) відповідальність іншої особи. Що означає це законодавче «поряд»? Чи дозволяє віднести субсидіарні зобов’язання до зобов’язань з множинністю осіб, як це робиться доволі часто в юридичній літературі, і якщо й дозволяє, то чи коректне таке віднесення? Постановка цих питань невипадкова, адже, як показали результа-ти проведеного дослідження, здебільшого, говорячи про зобов’язання з множинністю

осіб, науковці зосереджують увагу на солі-дарних і часткових зобов’язаннях, оминаю-чи зобов’язання субсидіарні, на противагу цьому, говорячи про види цивільно-правової відповідальності, поряд із частковою і солі-дарною вчені вже віднаходять місце субсиді-арній відповідальності. Ті ж напрацювання, які безпосередньо присвячені досліджен-ню сутності субсидіарних зобов’язань, міс-тять прямо протилежні трактування. Таким чином не досить чітка законодавча регламен-тація і недостатнє висвітлення в юридичній літературі питань субсидіарних зобов’язань породжує гостру полеміку серед науковців щодо їхньої правової природи в аспекті мож-ливості чи неможливості віднесення їх до зобов’язань з множинністю осіб, яка потре-бує вирішення.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Більшість науковців як радянського періоду, так і сучасних, у працях яких безпосередньо чи побічно йшлося про суб’єктний склад суб-сидіарних зобов’язань (А. С. Бакін, М. І. Бра-

11

8/2019Ц И В І Л Ь Н Е П Р А В О І П Р О Ц Е С

гінський, В. В. Вітрянський, Г. Г. Гриценко, Г. Н. Іванова, О. Г. Калпін, Ю. Я. Крюкова, М. В. Кротов, О. І. Масляєв, Х. Т. Насі-ров, В. Ф. Попондопуло, Н. М. Сампа-ра, С. В. Сарбаш, В. М. Слома, Д. В. Трут, К. О. Храпунова, Є. О. Харитонов, О. І. Чер-нілевська, О. С. Шевченко тощо), намагали-ся визначити їхню правову природу, проте здебільшого це мало вигляд констатації фак-тів без аргументації та обґрунтування. Проте й у незначній кількості напрацювань, авто-ри яких підтверджують своє бачення дово-дами (зокрема, А. С. Бакін, Г. Г. Гриценко, О. І. Масляєв, Х. Т. Насіров, Н. М. Сампара, С. В. Сарбаш, Д. В. Трут), до сих пір немає однозначності у вирішенні питання про правову природу субсидіарних зобов’язань. Наведене вище свідчить про недостатню вивченість проблем правової природи субси-діарних зобов’язань, і насамперед їх відмеж-ування від зобов’язань з множинністю осіб, отже, дана проблема потребує подальшої розробки.

Мета статті полягає у критичному ана-лізі аргументів, що наводяться вченими для обґрунтування тієї чи іншої пози-ції щодо правової природи субсидіарних зобов’язань, та формулюванні виваженого й однозначного висновку щодо зазначеної проблеми.

Виклад основного матеріалу. У док-трині є дві основні позиції науковців, що по-різному тлумачать правову природу суб-сидіарних зобов’язань. Згідно з домінуючою думкою (незважаючи на її пізніше в часі виникнення) вітчизняних та російських вче-них субсидіарне зобов’язання є різновидом зобов’язань з множинністю осіб (поряд із частковими і солідарними зобов’язаннями) (О. Є. Богданова, М. В. Кротов, С. В. Сар-баш, В. М. Слома, Д. В. Трут, Є. О. Хари-тонов, К. О. Храпунова, О. І. Чернілевська тощо). Причому здебільшого підкреслю-ється, що особливістю такого зобов’язання є можливість його існування або лише при пасивній [1, с. 28; 2, с. 13; 3, с. 629; 4, с. 667–669; 5, с. 26, 28; 6, с. 11, 12; 7, с. 43, 164] або пасив-ній і змішаній множинності осіб [8; 9, с. 56; 10, с. 92]. Наприклад, Д. В. Трут під субси-діарним зобов’язанням розуміє таке «пра-вовідношення, де на стороні боржника є дві особи – основний боржник і додатковий (субсидіарний) і при якому кредитор буде мати право звернутися з вимогою до субси-діарного боржника у випадку відмови від виконання зобов’язання з боку основного боржника або неотримання від останньо-го відповіді на вимогу у розумний строк» [11, с. 146 –148; 12, с. 188]. Є. О. Харитонов

зазначає, що залежно від того, в якому роз-мірі кредитор має право вимагати, а боржник повинен виконати зобов’язання, і виокрем-люють субсидіарні зобов’язання з множин-ністю осіб, які мають місце у пасивній або змішаній множинності, тобто множинності на стороні боржника [10, с. 92].

Заради об’єктивності зазначимо, що в межах даної позиції науковцями все ж від-значаються певні відмінності від інших зобов’язань з множинністю осіб, однак їм не надається істотного значення. Так, вчені в тій чи інші формі підкреслюють, що від пасивних солідарних зобов’язань вони відрізняють-ся неможливістю для кредитора пред’явити вимогу про виконання зобов’язання відразу до субсидіарного боржника, минувши осно-вного [13, с. 42, 14, с. 352; 15, с. 167; 16, с. 626; 7, с. 42], однак зазначається при цьому, що важко уявити собі ситуацію, в якій би особа, яка відповідає за зобов’язанням так само, як й інша зобов’язана особа, не була би борж-ником цього зобов’язання тільки через те, що черговість звернення до них за виконан-ням зобов’язання є послідовною [7, с. 32]. Такі відмінності, на переконання авторів, не дають підстави для виключення субсидіар-них зобов’язань з числа зобов’язань з мно-жинністю осіб, але вимагають особливого правового регулювання.

На протилежну думку (про не віднесен-ня субсидіарних зобов’язань до зобов’язань з множинністю осіб) спочатку може наштов-хнути структурний аналіз ЦК України, відповідно до якого норми про солідарні й часткові зобов’язання (ст. 541–544 ЦК України) зосереджені в гл. 48 «Виконання зобов’язань», а норми про субсидіарну від-повідальність (ст. 619 ЦК) як одну з іпоста-сей субсидіарного зобов’язання містяться в гл. 51 ЦК «Правові наслідки порушення зобов’язання. Відповідальність за порушен-ня зобов’язання». Звісно, це не критерій не віднесення субсидіарних зобов’язань до зобов’язань з множинністю осіб, але може нам дати певне уявлення про різне зако-нодавче призначення цих правових явищ. Справді, детальніший аналіз відповідних правових норм дає можливість простежити наділення субсидіарних зобов’язань додат-ковим функціональним навантаженням, що полягає не лише в регулюванні порядку виконання зобов’язання, як у солідарних та часткових зобов’язаннях, а їх значення додатково спрямоване і на більший ступінь гарантування прав кредитора в договірних і позадоговірних правовідносинах.

Ще однією причиною, що свідчить на користь неможливості перебування субсиді-арних зобов’язань в одному ряду з частковими

12

8/2019Ц И В І Л Ь Н Е П Р А В О І П Р О Ц Е С

і солідарними як видами зобов’язань з множинністю осіб, є той факт, що субсиді-арна відповідальність може бути частко-вою або солідарною (наприклад, згідно з ч. 1 ст. 124 або ч. 1 ст. 133 ЦК України). Очевидно, що якщо тлумачити субсидіар-ні зобов’язання як різновид зобов’язань з множинністю осіб, поряд із частковими і солідарними зобов’язаннями, то виявля-ються порушеними правила логічних опера-цій поділу, оскільки члени поділу повинні вичерпувати поняття, що підлягає поділу, і при цьому виключати одне одного. Вихо-дячи з цього стверджувати, що субсидіарні зобов’язання поряд із солідарними і част-ковими є видовими поняттями одного роду (зобов’язань з множинністю осіб), вважає-мо неприпустимим. Тоді як аналіз наведе-них норм ЦК України («несуть солідарно додаткову (субсидіарну) відповідальність») дає змогу дійти висновку, що субсидіарне зобов’язання є родовим щодо солідарного, тобто два видові поняття перебувають у зв’язку «рід–вид», що очевидно некоректно. Вже з цих фактів варто припустити, що суб-сидіарне зобов’язання не належить до того ж роду, що й солідарні та часткові, а їхню правову природу слід шукати за рамками зобов’язань з множинністю осіб.

Серед вчених-правознавців, які стоять на інших позиціях і заперечують можли-вість тлумачення субсидіарних зобов’язань як зобов’язань з множинністю осіб як у дого-вірних, так і в позадоговірних зобов’язаннях, варто назвати, зокрема, таких, як А. С. Бакін, Г. Г. Гриценко, Г. Н. Іванова, О. Г. Калпін, Ю. Я. Крюкова, О. І. Масляєв, Н. М. Сам-пара, С. В. Сарбаш, О. С. Шевченко [21, с. 439; 22, с. 92; 23, с. 150; 24, с. 122; 25, с. 46; 26, с. 98]. Ці вчені акцентують увагу на наяв-ності в субсидіарних зобов’язаннях таких специфічних особливостей, які нівельовані в роботах прихильників віднесення субси-діарних зобов’язань до зобов’язань з мно-жинністю осіб. Насамперед науковці цієї когорти вказують на той факт, що основний і субсидіарний боржники є учасниками різ-них правовідношень як у договірних, так і у недоговірних зобов’язаннях [23, с. 152, 153; 27, с. 366; 28, с. 182; 29, с. 550, 551]. Наприклад, А. С. Бакін відзначає, що суб-сидіарний і основний – боржники одного і того ж кредитора, але в двох окремих, хоча і взаємозв’язаних правовідносинах, а харак-тер відповідальності не дозволяє говорити про них як про співборжників [22, с. 92]. Н. М. Сампара висловлює таку ж думку, зазначаючи, що фактично це дві форми різ-них, самостійних, однак взаємопов’язаних та взаємозалежних зобов’язальних право-

відносин [24, с. 122]. Г. Г. Гриценко, дослі-джуючи множинність осіб у цивільно-пра-вовому зобов’язанні, чітко розмежовуючи два самостійні зобов’язання між основним і додатковим боржником та між кредитором і додатковим боржником, дійшла висно-вку про те, що «субсидіарне зобов’язання не відповідає ні критерію множинності осіб у зобов’язанні, ні меті (призначенню) норм про множинність осіб» [25, с. 8, с. 34]. Вважаємо, що саме цей нюанс спростовує більшість доводів правників, що стоять на боці множинності осіб у субсидіарному зобов’язанні.

Критично оцінимо основні аргумен-ти прибічників тлумачення субсидіарних зобов’язань як зобов’язань з множинніс-тю осіб на прикладі аргументації позиції Д. В. Трутом, яку він будує на основі спрос-тування доводів О. І. Масляєва, позиція якого протилежна.

По-перше, Д. В. Трут акцентує увагу на співвідношенні моменту виникнення зобов’язання і моменту виникнення мно-жинності осіб у зобов’язанні і відзначає, що субсидіарна множинність виникає після такого юридичного факту, як відмова у задо-воленні вимоги кредитора основним борж-ником (а не укладення договору). На обґрун-тування цього науковець наводить позицію В. І. Голевінського, викладену в роботі «Про походження і ділення зобов’язань», згідно з якою зобов’язання бувають сукупними з моменту їх виникнення або ж переходять з одиничних у сукупні [30, с. 213]. Однак у результаті глибшого аналізу праці В. І. Голе-вінського стає очевидним, що автор веде мову тільки про конкретний випадок тако-го переходу: «в силу самого закону, у разі смерті ввірителя або боржника, коли піс-ля них залишилося декілька спадкоємців» [30, с. 213–214]. Дисонанс виявляється також і в тому, що сам науковець, праця якого цитується Д. В. Трутом, доводячи трактування субсидіарного зобов’язання як множинного, серед зобов’язань з мно-жинністю осіб називає тільки пайові (част-кові) і солідарні [30, с. 212–213]. Позицію щодо можливості появи множинності осіб у зобов’язанні вже після його виникнен-ня віднаходимо в навчально-практичному посібнику під редакцією Р. А. Майданика «Аномалії в цивільному праві» [31, с. 774]. Проте тут теж ідеться про конкретний випадок переходу з простого зобов’язання в зобов’язання з множинністю осіб: смерть боржника чи кредитора [31, с. 774].

Також Т. В. Трут наголошує, що із зако-ну не випливає, що субсидіарний боржник чи субсидіарний поручитель не може бути

13

8/2019Ц И В І Л Ь Н Е П Р А В О І П Р О Ц Е С

стороною в основній угоді [12, с. 187]. Хоча теоретично сконструювати таку ситуацію не видається проблематичним, однак це не змінює суті вирішення питання, оскіль-ки основне зобов’язання виникатиме між кредитором і двома боржниками, інше ж – субсидіарне – лише в разі порушення зобов’язання боржником, що має наслід-ком звернення вимоги кредитора до іншого боржника, і зовсім інше зобов’язання, хоча і пов’язане з першим, виникне між креди-тором і додатковим боржником в разі реа-лізації кредитором права на таку вимогу. Власне лише останнє з них, вважаємо, слід кваліфікувати як субсидіарне. З практично-го боку конструювати зобов’язання, в яких додатковий боржник є одночасно і сторо-ною в основному зобов’язанні, немає прак-тичної доцільності, тому що аналогічний ступінь гарантування задоволення майно-вих інтересів кредитора надають солідарні зобов’язання, причому наділяючи креди-тора не лише правом грошової вимоги, а й виконання зобов’язання в натурі.

Д. В. Трут також оспорює позицію О. І. Маслаєва зауважуючи, що «основний і субсидіарний боржники є учасниками одно-го зобов’язання, мотивуючи тим, що якщо слідувати логіці останнього, то це озна-чало б, що після пред’явлення вимог суб-сидіарному боржнику, основний боржник автоматично перестає бути зобов’язаним, тобто «випадає» із зобов’язання». На дум-ку ж Д. В. Трута, основний боржник ніку-ди не «випадає» до повного виконання зобов’язання і залишається зобов’язаним нарівні із субсидіарним боржником» [12, с. 190]. Навіть беручи до уваги бачення автором множинності осіб у субсидіарному зобов’язанні з аргументом про залишення в субсидіарному зобов’язанні основного боржника і після залучення субсидіарно-го, виходячи з аналізу чинного законодав-ства, погодитись не видається можливим через те, що правовим наслідком невико-нання основним боржником зобов`язання може бути тільки звернення до додаткового боржника, на основного ж боржника ніяких додаткових обтяжень не покладається.

Далі автор, продовжуючи заперечен-ня «випадіння» субсидіарного боржника в зобов’язанні, критикує позицію О. І. Мас-ляєва, який вважає, що множинність у разі виникнення субсидіарної відповідальності за шкоду, заподіяну неповнолітніми, від-сутня, оскільки, на думку науковця, треба говорити лише про суб’єкта правовідносин залежно від того, чи є в неповнолітнього необхідні доходи або майно. Д. В. Трут зазна-чає, що, заперечуючи наявність множиннос-

ті в названих випадках, важко пояснити дію п. 3 ст. 1179 ЦК України, яка передбачає припинення субсидіарної відповідальності відповідних осіб у разі появи у неповноліт-нього достатніх доходів чи майна. Анало-гічний аргумент наводився С. В. Сарбашем [18, с. 24].

Ми ж субсидіарне зобов’язання батьків, інших законних представників неповно-літніх дітей від 14 до 18 років, що завдали шкоди, вважаємо за необхідне розгляда-ти як таке, що має самостійний характер, а покладання на батьків майнового тягаря за зобов’язаннями неповнолітнього – спо-собом розподілу ризику несприятливих наслідків, що виникли в результаті правопо-рушення, і санкцією за неналежне вихован-ня, нагляд за неповнолітніми. Якщо ж іти від протилежного і припустити, що батьки чи інші законні представники неповноліт-ніх є стороною в первинному зобов’язанні, то це приводить до очевидно хибних висно-вків, що вони так само, як і неповнолітній, виступають тими, хто завдав шкоди. Проте вина їх як умова несення цього майнового тягаря за неповнолітнього пов’язана не із заподіянням шкоди ними безпосередньо, а з наявністю їхньої вини у заподіянні шкоди цим неповнолітнім.

Однією з кваліфікуючих ознак зобов’язань з множинністю осіб є єдність об’єкта зобов’язання [18, с. 7, 8; 31, с. 774; 32, с. 70; 25, с. 10]. Власне, це і є наступ-ним аргументом Д. В. Трута, який відна-ходить в субсидіарному зобов’язанні всі ознаки цивільно-правового зобов’язання з множинністю осіб: «В них завжди є як мінімум два суб’єкти, до яких можуть бути направлені вимоги кредитора, спільний предмет зобов’язання, а також множинність зв’язків» [12, с. 187]. Таку ж думку вислов-лював і С. В. Сарбаш [18, с. 23–25].

Опускаючи за межі нашого дослідження одвічну проблему вітчизняного законодав-ства щодо співвідношення категорій «пред-мет зобов’язання» та «об’єкт зобов’язання», відзначимо, що вкрай дивно, на наш погляд, виглядає ототожнення Д. В. Трутом предме-та зобов’язання в основному і додатковому зобов’язанні. Підтримаємо Н. М. Сампару в критиці цитованого твердження, яку автор-ка мотивує тим, що до субсидіарного (додат-кового) боржника неможливо пред’явити вимогу щодо виконання зобов’язання в натурі [24, с. 124]. На наш погляд, очевид-ним є те, що предмет у первинному і субси-діарному зобов’язаннях може бути різним: якщо від первинного боржника кредитор може вимагати виконання зобов’язання в натурі (згідно зі ст. 622 ЦК України), то від

14

8/2019Ц И В І Л Ь Н Е П Р А В О І П Р О Ц Е С

субсидіарного – задоволенн