Леона Вишневська

На випадок пожежі - горіть

Ранок починається з підвіконника. Тоненькою стрічкою сонячного проміння, що так

тендітно і невимушено падає їй на ще зовсім сонне обличчя. Зефірні подушки так і

липнуть до щік. Тому якщо вам теж завжди титанічно важко прокидатись-робіть це в

обід. Я більш ніж впевнена, річ не втому, що вчора було трохи зайвого алкоголю...

Зайвого на літрів п'ять. Що був двогодинний сеанс у кінотеатрі для тих, кому за північ.

Коли постійно виснажуєш себе, втома і дратівливість зникають з часом. Такий стан

організму стає звичним. З’являється імунітет.

Наче ти кажеш власній свідомості: "Так, дорогенька, у тебе є три-чотири години на все

про все". За такого ультиматуму мізки починають мобілізуватись, ти стаєш значно

витривалішою та зібраною. Це майже як сісти на дієту. Тільки тут обмеженням буде не

їжа, а сон. Важко перший тиждень-далі тебе неодмінно "попустить". Кетрін любила

експериментувати, особливо над собою. Починаючи років з десяти, коли нишком від

батьків швейними ножицями відтяла дві ідеальні косички, які кожного дня їй вправно

заплітала мама,стискаючи їх так міцно, що здавалось ще трішки і можна зняти скальп.

Потім колір її волосся поступово мутував від помаранчево-червоного до темних

відтінків зеленого. З вступом до університету у голові Кетрін наче сталось коротке

замикання і вона почала сповідувати природність. Жодної косметики, штучного, надто

відвертого одягу, калорійного фастфуду. Погіршився зір від надмірного читання, тому

тепер щоранку доводилось вдягати лінзи. Через які оболонка ока завжди здавалась

надміру вологою і їй постійно надокучали питанням чи вона зараз не розплачеться.

Кетрін невдоволено поплямкала ротом, вираз її обличчя наче говорив "яйкс, знову

слони нахезали", декілька зусиль і за 43 хвили та 20 секунд вона вже мчала до

улюбленої кав’ярні, щоб поснідати. Цей нестерпний садомазо-вересень, коли одну

лиш сукню вже не вдягнеш, а у осінньому пальто надто парко. Кетрін рятували

розкішні плетені шарфи. Золоті руки її улюбленої бабусі Стефані завжди дбали про

здоров’я онучки, якби рідко вона їй не дзвонила. Ну нарешті-улюблене місце за

підвіконням, ще зовсім холодний стілець як доказ того, що вмостилась на нього

сьогодні вона таки першою.

- Здоров, Піт! Щось нелюдно сьогодні, чи, може, це я рання пташка? -

кокетуючи, вітально запитала Кет.

- Привіт, кошеня. Тобі як завжди? -

лагідно-сумно відповів підстаркуватий офіціант.

Кетрін схвально кивнула, гортаючи книжку в пошуках сторінки, на якій вчора

зупинилась. Що поробиш, є такі люди, які терпіти не можуть закладок у жодних їхніх

іпостасях, особливо якщо це банальне загинання кутика сторінки. Невдовзі Піт у

тримтячих, зовсім не від хвилювання, долонях приніс шматочок сирної запіканки з

родзинками та цитринами і білий чай. Кет була невиправною. В дитинстві мама

завжди кричала, навіть даючи їй добряче по задниці, коли вона під час, неважливо

сніданку, обіду, вечері, просто під час прийому їжі робила дві справи одночасно. Вона

не могла просто сидіти з прямою спиною і жувати. Для маленької Кет це було жахливе

занудство. Вона одночасно співала, копирсалась з столовими приборами, тягала з

собою іграшки, просила, щоб увімкнули хоча б телевізор. Марно. Матір поводила себе

так, наче вони у концтаборі і їсти потрібно швидко та до останньої крихти. Відтоді сам

процес споживання їжі для неї став марнуванням часу, який можна витратити на

значно цікавіші речі. Кет була гурманом, але зовсім в інших речах. У літературі,

фільмах, музиці, чоловіках. Тому й зараз вона швидше не снідала читаючи, а читала

снідаючи.

- Спасибі, Пітере. Було як завжди нямі-нямі!

Кетрін хвацько впіймала таксі, не відриваючись від книжки. Вона машинально

назвала водієві адресу і тицьнула в долоні через його плече гроші, рівно стільки

скільки коштує проїзд у такому транспорті до місця, яке Кет називає «щурячим

домом». Нічого страшного, просто офіс в якому вона працює справді трохи схожий на

сміттєзвалище. Починався ще один день у відліку життя, ще одна втрачена

можливість, ще один непридбаний омріяний квиток кудись далеко, в країну спецій та

вічного тепла, за сотні миль через окен, кудись «somewhere only we know…»

- Трясця, ну чого ти вічно скавулиш і вештаєшся під ногами? Мені що в спідньому

тебе на двір виводити і з неголеною пикою? Хочеш, щоб мене вже остаточно вважали

недоумком, так? Хоча, кого це хвилює. Пішли, малий.-він нашвидкуруч одягнув

покудлаченого светра, старі кросівки, запхнув цигарку до рота, припалив її об сірник і

так аристократично смачно почав всмоктувати легенями Мальборо.

- Кеееекс, сучий ти сину! Зупинись, я не маю ані найменшого бажання з тобою тут

панькатись. Зроби свої собачі справи і гайда додому. Тут тобі не Малібу, знаєш?

Лабрадор кольору пряженого молока з висолопленим язиком та повними радості

очима стрибав довкола нього, намагаючись розвести господаря хоча б на «кинь

паличку і я принесу». Але той далі продовжував бурмотіти на Кексика і йому нічого не

залишалось як покірно чимчикувати в бік дому. Вже майже на порозі почувся

неприємний, скрипучий жіночий голос, це була сусідка, що мешкала навпроти:

- Ной, ти зі своїм псом мене вже дістав. Ти думаєш мені вистачає здоров’я прибирати

за цією вгодованою пандою?! Воно ж велетенське у тебе і як мені тут наслідить, то я

годину відшкрябую болото з підлоги! - тітонька аж заплювалась від злості. Ной в свою

чергу вдавав, що нічого не чує. Це ж не вперше і таки не востаннє його улюбленця

звинувачують у всіх смертних гріхах. Ці самотні старі діви завжди всюди полюбляють

вставляти своїх п’ять копійок. Така у них природа. Тут ви мали б мене запитати або

хоча б сатирично всміхнутись, мовляв «мені не почулось? Ной?» Так, саме він. Тобто

від біблійного Ноя у нашого Ноя тільки ім’я з трьох літер. Все решту-дуже далеке від

праведності та віри. Батьки Ноя були веселими хіппі. Вони довго обирали між

біблійним героєм та Мікеланджело. Тому повне його ім’я - Натаніель Джон Йоган

Фредерік. Як ви вже зрозуміли, скорочено просто Ной. Нічогенько доводилось

хлопчині у дворі. Але за іронією долі, своєю легковажністю чи, м’яко кажучи,

надмірною оригінальністю батьки вже з дитинства навчили його відстоювати власні

права, навчили боротись та вірно мислити. Саме тому Ной вже у чотирнадцять почав

дорослий спосіб життя. Важко працював, наймав житло або жив там, де отримував

роботу. Часто товарні вагончики та привокзальні лавки бачили найприємніші його

сновидіння. Загалом, бувало різне. У свої двадцять вісім він об’їздив майже півсвіту,

починаючи Північною європою та закінчуючи Ефіопією. Якщо глянути на нього

голяка, то по гематомах, мозолях і шрамах можна скласти уявну карту його пригод та

подорожей. Ной обійняв Кекса, пообіцявши, що повернеться обов’язково з смачною

кісточкою і зачинив двері. Скоро дев’ята ранку, а на нього вже давно чекає цілий вагон

консерв, які не тільки розвантажити треба, а ще й розсортувати по прилавках.

- Як ся маєш, Піт?

- Нічогенько, друже. Ще поки ноги переставляю під Сінатру, то жити можна. -

з усмішкою відповідає підстаркуватий офіціант.

Ной вмощується за підвіконням, жартуючи, що стілець наче хтось підпалював. Стільки

ж задів його сьогодні гріло? Піт приносить йому декілька чарок віскі, сухе вино та

кавовий ром. Він поволі смакуючи алкоголь, спостерігає як зникають у темряві

перехожі, як тліє цигарка кострубатим почерком в повітрі, як переливається з чарки в

чарку час.

- Ной, тобі вже пора. Та й мені зачинятись скоро, давай хлопче. Завтра зустрінемось.-

Піт дружньо поплескав його по плечах. Старече серце добре відчувало людське горе.

Було таке враження, що він прожив далеко не одне життя, тому знав напевне що зараз

відбувається у Ноєвій душі, які важкі думки рояться в його голові.

- Піт, скажи… Ми ж народжуємось на цей світ наодинці, це вже потім у нас

з’являються брати чи сестри, потім ми потрапляєм у люблячі материнські обійми. З

маленького, нікчемного ембріону, вправного чоловічого сім’я починається ця

нестерпна самотність, так? Більше того, помирати нам теж доводиться наодинці. Тоді

хто вигадав ці нісенітниці про одне єдине ціле, яке спочатку народжується разом з

нами, а потім його від нас від’єднюють і ми на протязі усього свого життя невпинно

шукаємо втрачену половинку? Я б зламав цьому ідіотові хребет, правда! Це ж дурня.

Скажи мені, Піт, це дурня? - Ной вхопив Пітера за комір сорочки і з вологими,

сумними очима продовжував, - Невже є у цьому довбаному світі ще хтось такий

недолугий, такий непотрібний як я? Є хтось, кому мене не вистачає поряд? Скажи

мені, чи приходить ця половинка мого єства нехай навіть сюди, в дешеву кав’ярню, чи

сідає вона за це ж самісіньке підвіконня? Чи взагалі може існувати така істота, яка теж

на мене чекає, дивлячись у це ж вікно на людей, яким абсолютно, цілковито немає ні

до кого діла, які постійно метушаться, заклопотані своїми турботами, гидкою

рутиною? Ну чому ти мовчиш, Піт?

Старий офіціант скрушно похитав головою і, розгублено дивлячись Ноєві у вічі, тихо

відповів:

- Є…