народннй календар. далі (в ТІИ саМІ!! першlИ половині книжки) йде рубрика про людину: думки та забобони про всякі члени тіла, прим іти, сни, народиа медицина; забобони про уроки, про шасливі й иешасливі диі і т. іи.; оповідания про відьом, вовкулаків, мертвяків, нечисту силу, песиголовців; повірки та обряди, які прив'язуються до ваготи, родин, дитячого виховання (сюди ж іде велика рубрика - дитячі забави), до весілля, похорону. В цій половині книжки € дуже і дуже багато геть новітнього матеріалу. друга половина - «Л еге и д ЬІ, ска з к и и рас ска з ЬІ». дешо можна було б попереносити сюди з першої половини (оповідання про відьом, мерців, песи­головці в і т. ін.). Того, ШО МИ звикли звати власне «казкою», тут не гурт: найбільше ми там бачимо легенд (в тім числі й дуалістичних) та побутових оповідань, шо іноді перехо­дять в анекдоти; поміж такнми анекдотами € вигадки на людей чужої нації (паралелі можна було б нашукати в «Приказках» Руданського). В кінці книжки ми бачимо розділ: «Топографические названия с меСТНЬІМИ обьясне­ниями их»; це ніби доповнення до гарної брошури того самого автора: «Малорусские прозвища в Херсонской губернии», про яку я подав рецензію до «Житя і слова» торік.

досі мені доводилося переважно похваляти працю Ястребова. А вже ж можна її трохи і погудити. Я вже згадав, що чимало друкованих варіантів позоставалося збирачеві невідомі. Сумцов (<<Киевская старина», ор. сН.), подаючи до збірки Ястребова бібліографію варіантів, біло­руських, великоруських, французьких та ін., навіть румунських, звичайно каже про кожен номер: «а малорус­ские вариаНТЬІ указанЬІ г. ЯстреБОВЬІМ». Тим часом ото й є біда наша, що якраз «малорусские» варіанти зазначено далеко не всі. Друга хиба цілої книжки Ястребова: нема фонетичної точності в записах. Сам збирач почува€ цю свою хибу та й каже в передмові, що етнографічні записи то одна річ, а діалектологічні - друга, та що для діалекто­логічних записів треба особливих спеціалістів. Що й ка­зати! діалектологічні записи не кожен може робити. Тільки звідси не виходить, буцім етнографові слід зовсім не дбати про фонетичну точність. Можна не добачити деяких тонко­щів У мові, та гріх буде записувати щось про ти д у х у української мови: напр., ми спокійно можемо простити Ястребову, що він записав (стор. 12) 8 велut;ы�l1 боццu

402

(хоч запевне ЙОМУIl'і:азано було велыкйй або навіть великі). бо це ще була б дрібниця; але не можна прощати система­тичне написання IiИЧЬ (ніч), неначе нащі шиплячі приго­лосники спосібні до такого зм' ягчення, яке ми бачимо ввеликоруській вимові (ЧЬ, шь, жь). Взагалі можемо сказати (і не тільки про теперішню книжку), що фоне· тика - то болюча виразка геть усіх ястребовських запи· сів; а ще гірще, що він плутає кулішівку й офіціальний російський правопис.

1895

ІУ

ДЕЩО ПРО В. М. ЯСТРЕБОВА

Весною 1896 року до московського «3тнографического отдела» прийшов лист од В. М. Ястребова. Лист свідчив про певну ненормальність того, хто його писав. В. М. Яс· требов, адресуючись особливо до голови «9тнографиче­ского отдела» Всев. Міллера (відомого дослідника «Слова о полку Ігоревім»), прохав його занотувати в протоколах «Orдела» важливе наукове одкриття: В. М. Ястребов «від­крив», що в ,<Слові о полку Ігоревім», де сказано, що «д и в 'ь кличеть врьху древа», йде мова про іранських «дівів»,- отих, що ворогують з амщаспендами. «Я наде­юсь,- писав В. Ястребов,- обеспечить себе в науке бес­смертие своим ОТКРЬІтием». Весь тон листа вказував на без­перечну психічну хворобу.

Минуло з того часу понад пару літ. На припочатку 1899 року надійшло до «9тнографического отдела» повідом­лення, що В. М. Ястребов помер. Повідомляв про це хтось із своя ків небіжчикових. д.о свого листа ві н додав некролог В. М. Ястребова. «9тнографический отдел» пере­дав того некролога мені, щоб я його використав для «9тно­графического обозрения». Та саме тоді я одбував свої магістерські іспити, часу в мене не було, лист про В. М. Яс­требова в мене залежавсь, і допіру тепер по тридцятьох літах я видобув цей документ на світ, щоб його використати друком.

Володимир Миколайович Яс тре б о в (1855-1896) не був українцем. Він народився в одному селі на Самар­щині, учився в гімназії самарській і, допіру скінчивщи її 1872 року, поїхав здобувати університетську освіту на нащому півдні, в Одесі, в Новоросійському університеті.

26' 403

Батько рішуче був проти його унів~рситетської науки, і В. М. Ястребову допомогла вступити до університету його старенька няня, продавши якесь своє барахло. В уні­верситеті найбільшого впливу зазнав молодий студент од відомого слов'янознавця проф. В. І. Григоровича. Григо­рович був зв'язаний з м. Єлисаветградом (Єлисаветом) на Херсонщині і навіть там доживав свого віку. Певне, тим поясня€ться тая обставина, що, скінчивши в Одесі курс університету р. І876-го, В. М. Ястребов охоче обі­йняв посаду в тому провінціальному місті, в реальній школі Єлисаветського земства. Викладав він історію, а мав вели­кий ухил до археології. Він нав'язав відносини з ученими­археологами обох російських столиць, в тім числі з відо­мим знавцем візантійського мистецтва професором (потім академіком) Н. П. Кондаковим*, якого пізнав іще, вчив­шися в Новоросійському у-тР. Звичайно, перебував він у стосунках із близьким до нього «Одесским обществом истории и древностей». Іздив він і за кордон, був в Італії, по дорозі одвідав Царгород.

Найперші друковані праці В. М. Ястребова носили характер напівбелетристичний і призначалися для дитя­чого читання: "Детство Петра Великого» (писано після подорожі з Єлисавета до Москви), «ПутеВЬІе заметки» (після подорожі до Італії). Тільки ж на дитячому письмен­стві довго він не вдержавсь і почав друкувати свої архео­логічні огляди Херсонщини в «Древностях Московского археологического общества» (т. Х І І-Х ІІІ), в "Записках Одесского общества истории и древностей» (т. XVII). Зв'язавсь він і з «Киевскою стариною» з перших літ її існування: 18831). там він умістив свою розвідку про Хер­сонес у Криму (Таврический), 1884 - про греків у Єлиса­веті, 1885- про чуму 1813 р. на Херсонщнні.

Побіч археології притягала увагу В. М. Ястребова етнографія і фольклор того краю, де він оселивсь. Поважне етнографічне ім'я здобув він собі, видавши 1894 р. свою збірку «МатериаЛЬІ по зтнографии Новороссийского края». За рік після того проф. М. Ф. Сумцов вже відводить В. М. Ястребову належне місце в своїй "Современной мало­русской 9тнографию>. Наукова праця не могла, одначе, дати забуття В. М. Ястребову од тих тяжких дріб'язкових

, ЯК відомо, початок наукової кар'єри Н. П. Кондакова зв'язаний з Одесою. Там надруковані обидві його дисертації (1874, 1877).

404

умов життя, якими оточувала його провінція. 1883 року реальна школа, де вчителював В. М. Ястребов, перейшла од земства до міністерства народної освіти. Завелася в ній система сікофантства* (це були реакційні часи царювання Олександра ІІІ), і В. М. Ястребову багато доводилося страждати нервами серед нових обставин. Нервова хвороба підкрадалася непомітно, а вибухнула 1897 року, коли В. М. Ястребов повіз своїх учнів в наукову екскурсію до Криму. Безперечно, що ця хвороба спричинена була і тяжким особистим моральним ударом,- смертю дітей. Примістили слабого В. М. Ястребова в херсонську Jlікарню для божевільних, там він і упокоївсь У кінці 1898 р. Там у Херсоні й його могила.

1927

ДО ЕТНОГРАФІІ ПОЛІССЯ

Белорусское Полесье. Сборник ,тнографических материалов. соб· раины�x М. Д о в нар ом· З а п о л ь с ким'. ВЬІП. І. Песни пин, чукав. С приложением картЬ! север ной части уезда и статьи о говоре. Киев, 1895 (из «Унив[ерситетских] изв[ естий]»). Стор. Х XVIII+203.

Заголовок книжки Довнара-Запольського - чуднень­кий. На стор. ХХУІІ автор каже: "Пинский говор отно­сится к группе говоров соседних губерний (т. е. Воль!Нской и ГродненскоЙ). Группу 9ТИХ говоров можно назвать по­лесскою. Е е м а л о рус ска я осн О В а неп о д­л е ж и т СОМ нен и ю... Следует еще прибавить уже вьІскззанны�й мною (на багатьох сторінках перед тнм) ВЬІВод о границах говора с белорусскими: на севере и се­веро-востоке он отд е л я е т с я О т б е л о рус с ких б о л о там и и п р е кра Щ а е т с я кру т о; на востоке, на горын,' переход менее заметен, но за Горь!Нью уже господствует белорусское наречие не без в л и яни я, однако, пинского».

Спитає хтось після цього: чому ж книжку названо «Б е л о рус с к О е Полесье»?!

Ані оцей дивовижний заголовок, ані (як ми ще поба­чимо) ще й інші наївності філологічного характеру не пере­бивають тому, щоб книжка Довнара-Запольського змогла все ж бути дуже й дуже цінною вкладкою в нашу етногра­фію. І справді, коли ми дивитимемся на книгу (згідно з виразним її заголовком) попросту як на «сборник мате­риалов», тобто попросту як на сир о вин у, то можемо сказати, що збирач своє завдання виконав і матеріали призбирав цікаві,- нехай хаотичненькі нівроку, нехай не скрізь певні, та кінець кінцем усе ж цікаві, корисні. Пінщина досі була цариною, аж надто мало дослідженою

406

з погляду етнографічного, а ще більше діалектологічного; тепер, після «ПИНЧУКОВ» о. Булгаковського· (1890) та оцієї книжки М. Довнара-Запольського, що увагу звернув побільше на n о гра н и ч н і місцевості Пінщини та вияснив її межі з Білоруссю, Пінщина вже не може вва­жатися за terra incognita.

Щоб зрозуміти, через що «Белорусское Полесье» дов· нара-Запольського попри всі його вади може мати вагу, вистачить понаводити заголовки поодиноких рубрик:

І. «В в еде ние» (стор. І-УІІ); в нім автор не тільки повідомляє про тїі принципи, за якими йдучи він робив досліди і редагував збірку, ба розкидає він за одним ходом немало й цікавих ~тнографічних звісток (приміром, що в с і пісні діляться У пінчуків на чотири відділи відпо­відно до тої чи іншої пори року). 2. «Г о в О р П И Н Ч у­К О в» (стор. УІІІ-ХХУІІІ); стаття, шо своїми фактич­ними даними (заснованими на розгляді тексту пісень) має чималу ціну незалежно від того, аж надто наївного спо­собу й форми, в яких довнар-Запольський подає тїі фак­тичні дані. 3. П і сні о б ряд о в і (стор. І-52) з дода­ним описом весілля в Пінському повіті (стор. 135-141) і 4. П і ctH і нео б ряд о в і (під заголовком «Песни лирические», стор. 52-135). Бажаючи доповнити скупі звістки про межі поліських говірок, М. довнар-Заполь­ський умістив як додаток два записи не з властивої Пін­щини: один - з повіту Мозирського, другий - з повіту Гродненського (стор. 141-157).

до всенького того матеріалу пороблено ось які три до­датки, що, по суті, потрібні і мають вагу: а) «Примечания К песням» (стор. 157-184), б) «Словарь» (стор. 185-194), в) «Указатель» (стор. 195-203). Одкинувши середній з цих додатків (тобто «Словарь», складений д у ж е по­гано), про два другі додатки слід обізватися похвально. В першому з них, у «П рим е чан и я х», які складав не сам М. довнар-Запольський, ба за допомогою А. М. Ло­боди· (тепер академіка), зазначено численні варіанти до кожної пісні, друковані в різноманітних збірках україн­ських, білоруських, великоруських, польських, литов, ських і ін., і показано (котрі є) етнографічні розвідки і за­мітки про кожну пісенну тему чи то мовою російською, чи то чужоземними; не видко, ЩО в цім відділі належить А. М. Лободі, що - М. довнарові-Запольському, та будь­що-будь видко в них начитаність в етнографічних працях

407

та близьке знаття навіть дуже дрібних збірочок та статей в періодичних виданнях; цей відділ «Примечаний» не раз може стати у великій пригоді для дальших наших етно­

графів'. Так само варто якнайбільше похвалити й «У к а­з а тел Ь», шо його мета, як каже автор (стор. 194),­«наметить материал, какой представляют пи некие песни для изучения приемов народного творчества; таким образом

здесь отмечень! обшие места, образь!, зпитеть! и пр., а также и неКОТОРЬІе наиболее интеrеснь!е культурно-БЬІтовь!е темЬІ песен». Декотрі статті «Указателя» - то цілі розвідки; от, стаття «ЗапеВЬІ».

Це все - плюси для книжки, і за них «Белорусское Полесье» очевидячки варте якнайбільших похвал і при­знання од етнографів, ба навіть од діалектологів. Того ж таки 1895 року, коли Довнарова книжка вийшла в світ, московське «Императорское о[бшест]во любителей естество­знания, антропологии и зтнографию>, взявши на увагу, шо позитивних даних ~. Довнар-Запольський призбирав qимало, присудило його книжці премію «имени великого князя Сергия Ллександровича». Як «сборник зтнографиче­ских материалов», як сировииа, книжка зробила й зробить те, що слід.

Та не можна заховати, що в праці ~. Довнара-Заполь­ського є декотрі огріхи, дуже прикрі й дуже небажані.

Один з них - хаотичний р о з под і л п і сен ь. Пісні, за Довнаром-Запольським, розпадаються на дві

категорії: Л) «ОБРЯДОВЬІе», Б) «Лирические» (начебто пісні обрядові здебільша не такі самі ліричні!). «Лирические», необрядові, пісні підрозділяє д. Довнар-Запольський на дев'ять категорій, кладучи в підвалину того свого поділу не один, а декілька логічних принципів: 1) «весенние», 2) «летние», 3) «дожинки», 4) «осенние», 5) «зимние», б) «филипповские», 7) «женские», 8) «рекрутские, чумацкие, козацкие» (по суті, це - три окремі категорії) й 9) «р а з­н ЬІ е». Остання рубрика (<<разныI>>)) аж надто яскраво свід­чить про нестійкість геть усього такого класифікування, яке суперечить найістотнішим правилам логіки. Чи не час

1 Звичайно, ЩО й про n у с кипаралелів зазначити тут можна. Приміром, ДЛЯ дуже відомої пісні N. 519 (стор. 115) про те, як хлопці «розпустили пару ПО заводі», не згадано ані одного варіанта, тимчасом як це - улюблена (<<заводська.) пісня на сахарнях по всій Україні, і вндрукувано їі ще в київських ,Записках ЮГ0-Западного отдела», Т. І (1874), стор. 306.

408

би иарешті одкинути рутину? чи H~ час би нарешті засвоїти думку, що в підвалині логічного поділу може лежати лиш оди н принцип? А в Росії етнографи (принаймні великоруські) коли не всі дозволяють собі таку кричущу нелогічність, як у Довнара-Запольського, коли не ділять пісень, як він, на «весенние, летние и женские», то все ж неодмінно бажають сполучити в однім поділі хоч пару неоднаковнх принципів: прим., розподілити пісні за зміс­том - і разом з тим не спустити з ока їхню форму або вжн­вання в обряді; в результаті, звичайно, виходить хаос. Київський «Юго-ЗапаДНЬІЙ отдел имп(ераторского] Русского географического общества» ще 1874 р. виразно усвідомив собі всю грубу нелогічність в розподілі пісень на обрядові і побутові, та й виробив свою окрему програму, що за нею одні обрядові пісні (прим., колядки) входять в рубрику пісень культу, а інші (прим., весільні) в рубрику пісень родинних (та ще й давніш, 1854 р., проф. Метлинський виключив весільні пісні з класу «песе!! ГОДОВЬІХ», а вклю­чив до класу «песен житеЙских»*). За програмою «Юго­Западного отдела» Лоначевський зредагував ті буковин­ські пісні, що призбирав Купчанко (<<Записки Юго-Зап­(адного] отд(ела]», т. Il), і треба визнати, що Лоначев­ського збі рка своїм обробленням стоїть, безперечно, понад усіма іншими етнографічними збірками. Щоправда, можна й тую класифікацію для пісень, яку рекомендує «Юго­ЗапаДНЬІЙ отдел», скритикувати з практичного погляду; можна дібрати для пісень поділ на інші категорії (я, при­міром, волів би ділити ліричні пісні лиш на три відділи: І) релігійно (або культово)-філософсько-етичні, 2) побутово­житейські і 3) скептичні (себто жартівливі, сатиричні, нісенітниці і т. ін.); тільки ж принципово не можна не зго­джуватися з «Юго-Зап[аДНЬІМ] отделом», що підвалиною для розподілу пісень на категорії повинен бути логічний прин­цип лиш один-однісінький. Всі заперечення проти цього та покликання на те, що пісня має вагу не тільки змістом, ба й її народним уживанням, легко можна усунути, коли до якоїсь збірки пісеиь, розкладеиих за змістом, додаиий буде пок а ж чик того, ЯК пісня вживається в обряді, або коли буде додаио покажчиків ие один, а декілька, від­повідно до можливих декількох розподілів пісень, за якимсь тим ЧИ іншим принципом. Та д. Довнар-Заполь· ський волів, як видко, не заводити ніяких новин і держа­тися класифікації, виразно неправдивої та хаотичної,

409

є в «Белорусском Полесье» ще одна вада, яка сильно обнижує вартість тієї книжки і приневолює дальших дослід­ників того сирового матеріалу, що зібрав довнар-Заполь­ський, завсіди держатися на сторожі і аж ніяк не поклада­тися на нього безоглядно. UЯ вада - філологічна, діалек­тологічна.

Чи з о в сім точно він позаписував пінські тексти? Можна про це сумніватися. М. довнар-Запольський,

правда, каже, що свої записи (пороблені переважно за спі­вом хоровим) він часом навіть перевіряв, прохав одспівати йому якусь пісню наново, вдруге (стор. ІУ). Але ж, не маючи філологічної навички, філологічного вуха, можна буває наробити помилок чи неточностей, навіть удруге перевіряючи свій запис. Ми, прим., у пісні N2 505 (стор. 110) знаходимо таке: «А у том"!> саду салавей вєльми рано щебє­тау; Ох, соловей, соловей, не щебєчи ПРЬІ зарєl»' Чи можна повірити в звукову точність такого запису (невідомо, чи й перевіреного вдруге)? Чи справді д. довнар-Запольський вир а з н о розчув В однім рядку салавей із звуком а, а в другім рядку чув (із тих самих уст) вимову соловей із звуком о? ие щось непевне і показує нам, що ми на довнарове вухо не можемо надто покладатися, і що такої плутанини в звуках о і а рискуємо ми знайти в його запи­сах чималенько. Через те ми без усякої довіри повинні поставитися хоч би, з одного боку, до стор. 43 (N2 313), де записано: «а злtзь на дробьшки» (рос. «взлезь на лест­ницу»), і з другого боку - до стор. 47 (Ng 323): «краПЬІУ­кою», бо цілком можлива річ, що пінчуки, як і всі інші українці, «лестннцу» звуть «драбьша», а жальку рослину звуть «КРОПЬІВа». Через те саме сміємо ми не повірити д. довнарові, коли в його записі відро-коновка (чи коно­вочка) зветься «канаваЧКа» (стор. 81, Ng 427), і т. ін. З великими сумнівами повинні ми через те саме постави­тися й до тієї плутанини й неймовірної непослідовності, в якій фігурує У д. довнара-Запольського пінський звук е - і звук є, звук и- і звук ЬІ; навпаки, з великим правом сміємо ми думати, що в справжній живій пінській вимові зовсім нема тих непослідовностей і плутанини, яку ми читаємо в довнарових записах. Та вистачить подивитися

1 Буква е в транскрипції д. Довнара-Запольськоro має визначати собою наше е, а букву е він, навпаки, пише тоді, коли чується звук твердіший (щось ніби російське 9).

410

в текст пінської пісні N2 497 (стор. 106), де надруковано за плечима, а потім подивитися впередмову д. Довнара-3апольського (стор. ХХІІ), де він для цього самого слова подає вимову nлечыlа,' щоб загубити до його транскрипції всяку віру. Або знов: хто повірить д. Довнару-3аполь­ському, ніби пінчуки вимовляють j в из Й львова (стор. ХУІІІ)? Адже ніякісінька в світі людина не має сили вимо­вити тяжке сполучення 3 + Й + ЛЬВ. ЧИ не одурило д. Довнара-3апольського його вухо, коли він записав: <<Qступьса, оступьса!» (стор. 67, N2 389)? Або знов: «Чи жаль коню оуса у с-Вна» (стор. 61, N2 375) - це ж виразне недо­чуття: напевне, співали пінчуки: «оуса й с-Вна». Хіба можна читачеві покластися й на такий запис: «к хитны�й кладци, к РЬІДной матци» (стор. 124, N2 541)? Ясно, що флексія в обох прикметниках співалася однакова: або хиmнЬІй, рьІдныl,' або хиmной, рыlной •. Цілковиту недовіру викли­кають і такі записи, як у пісні N2 460 (стор. 92) про два дубочки: "Обое яголёваТЬІ; ... обое ВЬІНоватьп>; слово яroлё­ваmЬІ - безглузде, а пісенний метр показує, що тут звук я - зайвий і що має бути: «обое - голёватЬІ» (себто «гіл­лясті», «вітласті»)'.

Та припустімо навіть (хоч це річ uілком неймовірна), що тексти пінських пісень позаписував д. довнар-3аполь­ський точнісінько так, як чув. Припустімо, що Довнар-3апольський в пісенних записах діалектологічні особли­вості поліських говірок підхопив правдиво і що з нього практичний діалектолог непоганий. Все однаково: коли він спробував на підставі своїх записів дати систематичний нарис поліської говірки, він не зміг свої матеріали обро­бити до пуття. Своїм нарисом «Говор пинчуков» (стор. УІІІ-ХХУІІІ) він виявив, що з нього не філолог і не граматист і що не йому б систематизувати діалектичні прикмети поліської мови пінчуків.

Щоправда, висловлювалася колись думка, ніби з прак­тичного погляду буває річ дуже добра й корисна. щоб зби­рач діалектичних особливостей мало знав граматику. Та от і даль, приміром, трохи чи не пищався своїм не­знаттям і боявся, що якби він був вивчав граматику, то вона кінець кінцем була б пощкодила його природному

l На стор. ХІІІ Довнар-Запольський здогадується: «В одном слу­чае встречаемся с R из н: jаюле8аnш=игловатьrJ1». То поліські дубочки <игловатьr.?! А звук о після г звідки міг узятися?

411

чуттю мови І . Але чи щиру правду казав про себе Даль? А втім, коли це все буває й правда, то воио добре буває хіба лищ доти, доки етнограф іще збирає сировий мате· ріал та записує фактичні дані; а нехай-но він забажає належно свій матеріал обробити, то тут уже перебутися без філології не доведеться. Через те, хоч у розділі «Говор пинчуков» у Д. Довнара-Запольського бувають підкреслені дуже цінні фактичні звістки, але подає він їх у такій диво­вижній формі, яка іноді наводить на чималі непорозуміння, а густо-часто викликає ще й усміщку.

Та от навіть і транскрипцію пінських українських текстів обрав собі Д. Довнар-Запольський дуже невдалу. Видко, що історії української мови та українського право­пису він не знає. Щоб віддати звук м'я ко г О е (чи йотова­ного, чи єровзного), для якого українці мають букву Є, Дов­нар-Запольський вибрав букву е, надаючи їй тую вимову, що вона має в мові російській та білоруській (це, зрещтою, цілком у нього гармоніює з заголовком книжки: «Б е л о­р у сс к О е П о лес ь е»). Але ж пінчуки мають і особ­ливий, твердіщий звук, «гораздо тверже, чем е» (стор. УІІІ), себто такий, який наближається вже до російського з. Здавалося б, що для піиського «гораздо более т в е р дог о звука, чем е», Довнар-Запольський, послідовним бувщи, мусив би обібрати саме оту російську букву" Тим часом він для того «более т В е р дог о звука, чем е», вибрав нащу українську букву є, хоч вона здавна вживається якраз для пом'якщеного е (їе, ье). Щоправда, д. Довнар­Запольський у передмові зробив застереження про оцю свою транскрипцію і попередив читача, що в його транс­крипції буква є має віддавати собою, як сказано, «звук т в е рже. чем е»,- і все ж через незвичайність такої транскрипції дуже важко прочитати написання mєnєра за mаnара,- мимоволі читаєщ: mьеnьера. Поруч з тим він запровадив ще й букву t. що вкрай збиває читача. Вимов­ляти букву t навчає д. Довнар (стор. ХІУ, ІХ) так само, як «е мягкое». а заразом він 3 одного боку пище в вищому

І В передмові до свого «Толкового словаря живого великорусского языа» (т. І, Москва, 1863, стор. ІУ) В. Даль каже, ЩО з граматикою він «нскони Бы�л В каком·то разладе, не умея применить ее к своему Я3bJКУ и чуждаясь ег, не столько по рассу дку, СКОЛЬКО по какому-то темному чув·

ству опасения, чтоБЬ1 она не сбила с толку, не ошколярила, не стеснила свободы понимания, не обузила БЬJ взгляда>. Натомість Даль підно· сить свое «близкое знакомство с русским ЯЗЬІКОМ, могущее, ХОТЯ в од· НОМ 310М направлении, заменить ученость».

412

ступені прикметників: лучч"'uша, старш1іuша, а з дру. гого - мєньшеuшому (124); виходить, ніби його 1; одрізня· ється вимовою од е? Коли ж до того додати виразне довна· рове застереження, що «шипяшие В пинском говоре а б со·

лютно твердь!)} (стор. ХХ) та й то «без исключе­н и я т В е р Д ь!» (стор. Х І Х), то виходить непролазна плутанина і читач не знатиме, чи вимовляють пінчуки довнарове лучч"'йша як луччеuша чи як луччеUша.

Узагалі з фонетикою, з фонетичними змінами д. довнар· Запольський якось не може впоратися. Навіть про най­капітальніший факт в історії руської мови - про занепад глухих голосних і про наслідки того занепаду, він, як видко з його викладу в передмові, або нічого не знає, або має про це дуже каламутні, невиразні думки. Він не вміє пояснити поліські дифтонги та й, трактуючи про всякі фонетичні зміни звуків о та е, він увесь час блукає нав­круги та навколо. Щоб пояснити, звідки взявсь дифтонг оу в жуонка, туом і ін., д. Довнар-Запольський винахо­дить причину: наголос,- і разом з тим признається, що в декотрих наголошених складах (прнм., в худоба) звук о не переходить в дифтонг. Тих сучасних звуків о та е, котрі вийшли з 'Ь та ь, він не вміє одрізнити од звуків о та е основних і т. ін., і т. ін.

Тим самим браком історичного погляду на походження форм і звуків пояснюється й той факт, що Довнар-Заполь­ський частенько виводить пінські архаїзми з фактів сучас· них, новіших. Прим., пінське заутра довнар-Запольський (стор. ХІХ) виводить з иіби старішого завтра; свamьем (стор. 22; гал. сватім, дав. множ., церк.-СЛОВ. CRdTOM'h) він виводить (стор. ХУІІ) із еватам (хоч флексія -ам для чоловічого роду - значно пізніша, ніж -ом). Про пінське шальвєя (лат. salvia) д. Довнар-Запольський каже, що звук 8 Є тут заміна звука Ф (стор. ХХ)І; направду ж українська мова задержала в шальвєя (вар. шальвія, шєв­лія) стародавній етимологічний звук v, а то вже в мові російській маємо заміну старого v на Ф (шалфей). І т. ін.­Або, навпаки, добачає д. довнар-Запольський поліські архаїзми там, де їх нема. Наводячи білоруську вимову: уге, скогЬі, кага (уже, скаЖbl, кажє, стор. 147, 144, 142), він пише, що тут звук з залишився без пом'якшення

1 довнар-Запольський, цілком проти метру (стор. 91), записав ШШlьвей (чол. р.), а не ЩQльвея (ж. р.).

413

(стор. Х Х УІ). Зрозуміти цю увагу не можна, адже ж тут чується звук г, а не 3; колн ж Довнар-Запольський хотів сказати, що сучасне уге має бути архаїзмом, порівнюючи до уже, то така думка буде неправдива, бо йде всупереч

3 історією мови. Вимова уге (рівно як слобідське кае зам. каже або галицьке хлое зам. хлопче) є попросту наслідок недбальства або бажання зробити полегкість для язика; на Київщині тих, хто вимовляє кае, невге і т. ін., звуть гугнивими або «хнякамИ».

Зустрічаючи пінські форми надвыlе,' надсuльнtйшыl' д. Довнар-Запольський пояснює, що тут Д зам. й, себто замість найвыlе,' наЙсuльнtЙШbl. Але ж елементарне знання етимо­логії сказало б йому, що над і най це два зовсім одр'убні етимологічні образування, і ніякої заміни д на й тут немає.

Не вміючи аналізувати якесь слово етимологічно, д. Довнар-Запольський (стор. ХХ) знайщов у пінській говірці зміну щиплячих звуків ч та ц: бьtЦкu, дtвоцка нібито замість БЬtЧКU, дtвочка. Але ж пінське бьщ(ь]кu (з наголосом на Быl' див. стор. 99) походить не од Быlок,' а од здрібнілої форми бblЦЬQ, бьLЦЬ; щодо дtвоцка, то це ж не іменник, а прикметник (в розумінні російського «деви­ческая»). Форма дtвоцка (загальноукраїнське дівоцька) вийщла з дtвочска (чол. рід дівоцький). І це виразно вияв­ляється нав іть з контексту пісень; «Летtла соры�каa з Кіева, Да дtвоцку красу скинула» (стор. І, М2 5, стор. 11, М2 87); «Не дtвоцка краса - моя руса косю> (стор. 106, М2 497). А де трапляється в піснях іменник дtвочка, там він приходить не інакще як із звуком ч, прим.; «ПОЖДЬІ, дtвочка! пожды�' молодєнька!» (стор. 11, М2 84); «Коло ее - дtвочки, як василечкИ» (стор. 33, ,NQ 249); «свенто­ВЬІЛЬСКИ дивочки», "свентовыьскимM дивочкам» (стор. 37, М2 282); «Поди BblТЄC а , дєтючки; Чи уси ваши дивочки?» (стор. 38, М2 287); "Ни чирвоны�x ягодок, НИ ХОРОШИХ дtвочоК» (стор. 58, М2 363); «Дt.вочки замуж пойдуть» (стор. 59, М2 364) і ін.!

В царині відмінювання іменників знаходимо ми у д. Дов­нара-Запольського, приміром, ось які дивні речі. Пінське

! При нагоді завважимо, ЩО в ру6риці «шипящих звуков» варто було 6 зазначити цікаву фонему: «молодую ходжаечк}'» (стор. 116, М2 521). Вона свідчить, що і в українську мову турецьке слово ходжа переходило не тільки в татарській вимові хозя (звідти наше хозяїн, хазяїн), 6а й у загальноазіатській вимові ходжа. По-болгарськи теж маємо ходжаЙl«J,

очица.м:u (орудний відм. множини) віи пояснює як «д В О й­ств е н ное число» (стор. ХХІІ). ЗустріВШ:1 В піиській пісні фразу: «за яблыьb БЄРЬІса» (стор. 13), він гадає (стор. ХХІ), що тут ми маємо діло з «смешением род О В». Але ж і ябльІНЯ і яБЛblНЬ - однаковісінько роду жіночого'. В рубриці «м ест н О г опадежа» д. Довнар-ЗаПОЛЬСЬІШЙ» "отмечает» форму: !J дома в м ест о в доме (стор. ХХІ!). Знайшовщи в пісні N2399 (стор. 71): "По йду тємной НЬІЧКИ>' (род. відм., т. зв. gепіtіvus temporis) і згадавши, очевидячки, російське «темной ночкою» (орудн. відм.), д. Довнар­Запольський вирішнв, що у пінчук ів трапляється «трудно об'Ьяснимая атрофия падежНЬІХ окончаний: роднтельный (<<НЬІЧКИ») на месте т в о р н тел ь н О г О, но прнлага· тельное (<<тємною») - В творнтельном» (стор. ХХІ); дО того ж, як бачимо, він, щоб не було в читача вже й сумні­вів, самовільно підставив замість пінської флексії -ой свою власну флексію -ою і замість справжнього пінського виразу темноu нь/чки (стор. 71) накинув пінчукам без­глузде темною ныlки.. Оригінально висловлюється д. Довнар-Запольський про відмінювання того йменника, що по всій Україні звучить як мати; а саме читаємо в нього: "От мать звательный встречается матЄ» (стор. ХХІ). Так, отже, поmіпаtіv цього йменника має в пінській го­вірці форму мать?! Подивимося в пінські тексти, які видав сам д. Довнар-Запольський,- і скрізь знайдемо в номіна­тиві загальноукраїнську форму матЬІ (часом мате), а не мать: «ПРОПЬІУ батько, ПРОПЬІла матЬІ» (стор, 9, N2 72); «Оддала мєнЕ матЬІ на чужее СЄЛО» (стор. 32, N2 245); «MEH€ матЬІ да не СПЬІНяла» (стор. 57, N2 357); «Не дожен€ш ТЬІ, дожен€ твоя матЬІ» (стор. 87, N2 444); «Моя мате у ГОСТЬІ­ноньку идє» (стор. 96, N2 471); «Батько - чужій, мате -чужа, Нєма кому жаловаТЬІ» (стор. 101, N2 486); «ВЬІшла матЬІ ТОДЬІ ж ВОДЬІ браТЬІ» (стор. 120, .N'2 532; і в цій самій пісні vocativ теж «матЬІ»: «ОХ МЬІЙ, матЬІ, [голивочку] малому ДЬІТЯТЬІ», «ОХ стєли, маты�' [подушку] малому ДЬІТЯТЬІ») і ін.' Завважмо, що д. Довнар-Запольський,

1 На стор. ХХІ і на стор. 13 (101', 99) слово яблЬ/нь надруковано у д. Довнара-Запольського 3 буквою ЬІ, А на стор. Х І та на стор. Х І Х він підкреслює, що в цьому слові чується звук і (за його транскрипuією и): нблuнь. де ж правда?

• Форму мат. (москалізм) можна, буває, почути на ВкраїНі [ ... ] ще хіба в штучних півінтелігентних романсах, напр. у ТОМУ, ЯКИЙ співається серед міщан у Києві. часом на сахарнях у Київщині

невдало силуючися «отметить» всякі ніби цікаві пінські особливості в деклінації, не «отметил» такого справді цікавого, бо архаїчного явища, як «маю СblУ КЬІНь» (стор. 126, Ng 544; = «маю СИБ кінь») зам. новіщого «маю сивого коня».

Займенник тЬІй (з 1'1> + н), на думку д. довнара-Заполь­ського (стор. ХХІІ), вийщов з тоть (1'1> + ТІ.. - подвоєна форма).

В дієсловах теж знаходимо у д. Довнара-Запольського не одну дивну річ. Ог, звук ЬІ в уломЬtтbl д. Довнар­Запольський поясняє з а в уломатыl (стор. ХУІІ), себто добачає тут явище фонетичне. А воно - морфологічне, і ми маємо діло з двома дієсловами з двох різних класів. На стор. ХХІУ він дієслівні форми на -учи (скаЧУЧbl, плачучыl' идучыl) зве «причастиями», ХОЧ у російській гра­матиці вонн звуться «деепричастиями». Найдивовижніщ пояснює д. Довнар-Запольський у дієсловах форму май­бутнього часу вечеряти.му. ЯК відомо, тут ми маємо іпfi­піtіv (вечеряти) та допоміжне дієслово (МУ, меш і т. д., ЩО вкоротилися зиму, имешь і т. д.). Довнар-Заполь­ський, як видко з нотатки (на стор. ХХІІІ), навіть мав у себе перед очима філологічні роботи Є. Карського «Обзор» та «К истории звуков И форм белорусской речи»; а вже ж із праці Карського ясно видко, що .му в вечеряти.му є діє­слово. Але д. Довнар-Запольський не вчитав Карського і не зміг у своїй книжці висловитися правильно: на його думку, майбутній час вечерятиму сформовано за допомогою «с у Ф Ф и кс а М» (стор. ХХІЩ. ОД дієслова додtти, що пень в нім є д1> і що значить воно «причинить неприят­ности»', форма минулого часу жіночого роду звучить: «[вона] дод1>ла»; але існує й і н щ е дієслово: доїсти (і ДОВСТЬІ) із близьким значенням: Ilадоtсть КОМУ (пень 1>д), і од нього форма минулого часу звучить: «[вона] доїла». Довнар-Запольський настільки розщукати етимологію слів не вміє, що зливає обидва дієслова в одну купу та й дае таке пояснення: «Додtтbl-Ilадоtсть; прощедщее время­додела и доила» (стор. 186).

ТОЩО: .Степ широка - моя мать, Сивий коник - то мій бра,... Тут навіть жіночий рід для слова «степ» виявляє яскраву ненародність ЦЬОГО романсу.

1 Або liадО'/ісmь, ЯК (неточно) переклада€ д. Довнар-Запольський (стор. 18б).

41б

Вистачить і цих прикладів, навмання вихоплених, щоб ЗРОЗУМІТИ, в якій сильно прнкрій, небажаній формі подає Довнар-ЗаПОJlЬСЬКИЙ свої звісткн про піиську говірку; цікаві вони і цінні аиш як сировий матеріал.

Але де шкіДJlИВО одбився брак фіJlОJlОгічного чуття та незнайомість із фіJlологічною літературою, так це на «С Jl О В а ре», ДОJlученому в кінці книжки (стор. 185-194). Тую шкідливість МИ повинні підкреСJlИТИ р і з ко, навіть тим різкіш, що д. Довнар-ЗаПОJlЬСЬКИЙ, як виявJlя­ється, ще й практично не знає української мови до ладу і принеВОJlеиий в україиській семасіології блукати сліпу· ючи. Всім відомо, яку велику шкоду і, дрібиішу, ПJlута­иину може принести для СJlовника той, хто береться скла· дати словник, не знаючи мови зовсім добре. Це ж аксіома, і кожеи філолог мав, безперечно, нагоду переконатися в тім. Пригадую, довеJlОСЯ мені бути серед турецької JlЮД­ності вкупі з сопутником, який по-турецьки балакав з п'я­того на десяте, а лексичні записи робити, одначе, Jlюбив. Побачив він барана з більмом на оці і спитав у чабана, тикаючи на більмо: «Тюркче бу не демекь дір?» (як це зветься по-турецьки?) - «Кьбр» (сліпий),- одказав чабан. Той зараз записав: «бtJlЬМО - кьбр» і ввечері передав мені того записа. Я, здивований, удавсь до чабана-і негайно вияснив справу. Д. Довнар-ЗаПОJlЬСЬКИЙ в питаи­нях піиської лексики раз у раз перебуває в такому самому стаиовищі, як той, що записав «бельмо-кьор»; але Довна­рові записи тим небезпечніші й шкідливіші, шо він свої непевні пояснення бажає накинути читачеві, як ніби безперечні факти пінської Jlексики. Бо в примітці на стор. 185 він твердо застерігає, шо він до словиичка поза­носив слова, «06ьяснение КОТОРЬ1Х предстаВJlЯЛОСЬ необхо­ДИМЬ1М для понимания текста иJlи по с В о е о б р а з н о­М У У пот реб лен и 10». Оте ніби «своеобразное упо­требление», як його подає д. Довнар-Запольський, не викликає абсолютио ніякої довіри до себе, а иавпаки -будить щонайменше веJlикі-веJlикі сумніви. Розгляньмо скіJlЬКИСЬ слів.

1) Боровuночка. Воно траПJlЯЄТЬСЯ в весіJlьній піснІ (М2 270, стор. 35): «ОЙ ВЬІВЄДЬ, вьІВЄДЬ З бору МЄНЄ, мы�й чорны1 соболю! Уже ж бо мни боровиночка доила». Довнар­Запольський в «Словаре» (стор. 185) каже: «Боровиночка -боровое зелье, Setalia ІІаlіса по Пискунову, но по ДаJlЮ -порода меJlКИХ, но хороших яблою>. Чия правда, ТОРО

27 1.255 417

вирішати не береТl,СЯ довнар-Запольськшї. А направду слово боровuна (здрібніле боровuночка) значить: все лісове, борове, у тім Чllслі ввесь бір у цілому, вся просторінь бору. Якшо д. довнар-Запольський не чув раніш того сло­ва, а був би хоч трохи філологом, то навіть із наведеного пісенного контексту міг би догадатися, що воно значить, тим більше що це слово і білоруській мові не чуже. Бо коли є відома українська пісня, надрукована у Чубинського, ІУ, 596: «ОЙ бором, бором, боровиною, а хто там їде вечо­риною?», то так само відомо етнографам, що співається тая пісня і в білорусів; адже її наведено в одній 3 білорусь­ких п'єсок Дуніна-Марцінкевича* . М. довнар-Запольський сам переВl1дав дещо з Дуніна-Марuінкевича. Тому гадаю, :до він напевне і цю пісню У Марuінкевича мус и в чи­тати і хоч слово боровuна не дісталося до білоруського слов­ника Носовича, воно п о вин н О було б прийти д. дов­нару-Запольському на згадку, бо пінська пісня .N2 270, яку він записав, дуже нагадує тую, що є в Дуніна-Марцін­кевича.

2) Вєлuщuцца. Трапляється це слово в пісні .N2 377 (стор. 62). Надруковано: «У КРЬІНьши вода вєлищицuа (?)>>. Знак запитання показує, що для Довнара-Запольського оце слово - незвичайне і не зовсім зрозуміле. А проте в «Словаре» (стор. 185) він навіть надумує для нього іпfіпіtіv. Пише він той іпІіп. вел иЩblтЬtCа , даючи після в вже не букву €, але е, і приділяє до нього таку статейку: «ВеЛUЩЬtтЬtCа (в .N2 377: вода велещиuuа)': беЛОРУСЬІ гово­рят о воде, когда она стоит почти тихо, едва колеблется, тихо плещет; припоминается, что приприпятские РЬІбаки употребляют :іТОТ глагол, говоря о РЬІбе, когда она слабо бьется на берегу, ВЬІброшенная сетями». Скільки тут наба­лакано непотрібної зайвини, ще до того й неточної! Направду ж ми тут маємо діло з пнем Л'Ь[Ь]сК, од якого походять дієслова лищатu, лисніти, вилuскуватися (в розу­мінні російського «сверкать, блистать, лосниться»), імен-

1 В пісенному тексті .N'. 377 (на стор. 62) надрукував довнар­Запольський вєлuщuцца. У «C.nоваре», як бачимо, він дa€ ще дві транс­крипцїі: велuщьtmblса та велещuцца. Угадати з цих трьох орфогра­фій, яку ж він !Зимову чув 3 поліських уст - не можна. Це не ЄДИНИЙ приклад непослідовностей в його транскрипції. Прим. у .N'. 423 (стор. 79) надруковано: «я H€ БОРОНЬІЛа», а в «Словаре» (стор. 185) чита€мо: «БароиЬІТЬІ - запрещать (},; 423)>>. Чому ж вірити в цих довнарови, за лисах? Чи звук О чув він тут од піичуків, ЧИ звук а? Пор. у "ас стор. 410.

418

ник ЛIJще або з протеТfJ4НИМ і: ільще (Irrlicht, Irrwisch)', нарешті дієслово Jlьщіmuся або в евфонічній вимові з про­тетичним j - ільщиmися (В розумінні російського: «пере­ливаться светом»), словом, у тім значенні, що й лищати, або вилискуваmися_ Про ВОДУ, коли вона переливаючися виблискує, кажуть: вада ільщиmЬСЯ,-оте саме, що д. дов· нар-Запольський записав вєлищицца. Покладатися на те, що він почув У пінських устах ще й звук в на початку цього слова, запевне не можна, бо, як ми вже не раз переко­налися, довнарова транскрипція часто не має фонетичної точності. Але якщо звук в таки справді вийшов з пінських уст, а не тільки з-під Довнарового пера, то тоді треба його транскрипцію розуміти, як наше вuлищиmься (вираз­особливо частий в паристому сполученні: Jlищиmь­вилищиmься) .

3) Вродливий, уродливий. Цеє слово приходить в пісні N2 160 (стор. 19): «У дороженьку щасну, да по ДБВОНЬКУ красну, у дорогу щаСЛЬІВУЮ, да по ДБВОНЬКУ Уродльшую». довнар-Запольський у «Слова ре» на стор. 193 перекладає вродливий як «ДОРОДНЬІЙ», тобто товстий, гладкий. Такого значення для слова вродливий в інших українських говір­ках ніколи нема, а тому рішуче можна не повірити д. дов­нару-Запольському, ніби в мові пінчуків воно значить гладкий - «ДОРОДНЬІЙ». І хоч би ЯК він обороняв свій переклад, покликаючися на «своеобразное употребление» слова вродливий у пінчуків, кожен твердо може сказати, що це неправда. Та й текст пінської пісні N2 160 виразно показує, що вродливою дівкою звуть пінчуки «красну дівку».

4) Грушка. довнар-Запольський пише в «Слова ре» (стор. 186): «Грушка - игрушка, игра, шутка. В N2 346 -«грушки-минушки» - Ш у Т К и, которыIe проходят, ми­

нают». Ні! - грушкою зветься той плід, що росте на де­реві-груші. Вираз «грушка-минушка» - дуже звичайний в українській мові. Кажуть наприклад: «Коли хтось чужий і зірве собі у нас грушку, то бог з ним: грушка-минушка! аби деревини не ламав!». В такому самому розумінні вжи­вається це слово і в пінській пісні N2 346 про молодичку в саді: «У сад ишла бtлЬІМИ ноженьками, а з саду выIлаa дрыIньІмии слезоньками. Вона думала, што [ростуть] груш-

1 Це значить і «віддзеркалене світло». Додаймо «їльщиця», ж. р. (слабеньке зориво).

27' 419

ки-мииушки, ажно ростуть да $і гору фартушки». І дуже шкода було б, коли б хтось легковірно поклавсь иа Довна­рів переклад: «г р у Ш К а - игрушка, игра, шутка».

5) Затятий. В «Словаре» (стор. 187) читаємо: «затятыl (из затнутыl) - ТРОНУТЬІЙ; одереве - надрубленны�>>.. В іншому місці Довнар-Запольський поясняє: «Затята Я деука - зто значить, что парень ее ушипнуЛ»l. Виводячи тяти із тьнути, Довнар-Запольський, звичайно, пору­шує науку про юси, та порушує мимоволі й несвідомо, бо (це видко з перекладу «ТРОНУТЬІЙ») він і не догадується про юсове походження дієслова mHymbl, а добачає в нім видозміну тКliуть/ (тронуть). Переклад «ТРОНУТЬІЙ», навіть коли б він стосувався до дівки, безперечно неправдивий (це ми далі побачимо), а в кожнім разі ставити переклад «ТРОНУТЬІЙ» на перше місце, а «надрублеННЬІЙ» на друге місце - річ абсолютно неприпустима: і стародавнє і тепе­рішнє значення дієслова тяти - це ж якраз «різати, рубатИ»,- оте саме значення, яке д. Довнар-Запольський ставить на другому місці. Коли ж затятий стосується до людини, то це зовсім не значить «ТРОНУТЬІЙ», а значить: «заупрямившийся», і походить воно не од затяти, а од затятися. Та навіть і з погляду російського стилю: коли парубок ушипнув дівку, ТО про неї не можна сказати по-російськи, що вона «тронутая».

б) Про зотхнути пише Довнар-Запольський так: «Зотхнуть/- вздохнуть, wеstсhпіепіе - вздох» (стор. 188). До чого тут польська паралель? Чи думає Довнар-Заполь­ський, що наше зотХliути є полонізм? Стародавнє­К'kЗД ""ХИIhТН; прийменник к'ь.з у українців систематично переходить в 3, а у поляків Во не зникає тут! Отже, зотХliутu (зам. воздохнути) є найчистіший українізм; в тих українських говірках, де дзвінкі не переходять в глухі, досі говориться: зодхнутu, зідхнути. Та коли вже Довнар-Запольський хотів рівняти це дієслово до поль­ського, то треба було навести не іменник westchnienie -вздох, а треба було до українського дієслова зотхнути взяти польське дієслово-таки: wеstсhщС. Та й у інших випадках, коли Довнар-Запольський хоче наводити поль­ські паралелі, він не вміє нашукати належні, безпосередньо близькі. Він пише (стор. 188): «Зволатbl - изводить; ОТ w о І а СПОЛ., звать (NQ 404»>. А хіба по-польськи нема

1 «3тнограф[ическоеJ обозрение», кн. 28 (1896), стор. 199,

420

дієслова zwolac? Або знов на стор. 193: «улапатыl­схватить, поймать (z І а рас)>>; коли мова йде про україн­ське улапати, то треба було подати польське ulapic, а не zlapac. Певне, Довнар-Запольський не так вільно володіє польською мовою, щоб витягати з неї філологічні пара­лелі. Тим, мабуть, пояснюється і те, що, зустрівши в пін­ській пісні фразу: «Устань, жеНЬІШОК, оцныIа» (стор. 7), він добачив тут український перехід 4 в Ц (стор. ХХ) замість згадати дуже до діла польське ОСПq'с si~ (од недо­конаного ocykac si~). Записане в пісні NQ 318 (стор. 46) вдзенчне д. Довнар-Запольський заніс до «Словаря» уже як вдзенче (стор. 185) і не помітив своєї грубої по­милки.

7) На стор. 191 читаємо: «Порада, порадонька - тот, с кем можно посоветоваться; радость, счастье». Як бачимо, в слові порада д. Довнар-Запольський доглядів той пень, що в слові радіти, радість. Безперечно, що його переклад не грунтується на «своеобразном употреблении» цього слова у пінчуків, а є наслідок малої Довнарової знайомості і з українською мовою, і з польською (porada), і з етимоло­гією (нім. Rath).

8) Придив. Читаємо в «Слова ре» на стор. 190: «На прыl­дьф - собственно на взгляд». Це ж не так: не «на взгляд», а «на удивление», «на заглядение», інакше по-українськи: «напрочуд». Довнар-Запольський виводить на придив, як бачимо, од дивитися; а направду пень тут той, що в диво, диво-предиво, дивуватися. NQ піиської пісні, де трапля­ється це слово, д. Довнар-Запольський не подає; це NQ 354, стор. 56, і там ми бачимо: «У саду выIенькаa на ПРЬЩЬІУ, чирвоная, А у батька одна дочка на прьщыly хорошаю>. З тексту видко, що й у пінчуків вислів на придив не має того «своеобразного употреблению>, яке (<<собственно на взгляд») хоче накинути пінчукам записувач.

9) На стор. 192: «Серед6лоши - средниЙ». Більше не дано ніяких пояснень, і нема покликання на NQ пісні, де це слово трапляється. Ясно, що форма серєд6лоши не може не викликати підозріння (які тут пні? ті, що в серед­ній та в лоша?), і тому щукаймо відповідний пісенний текст. Це пісня NQ 540 (стор. 124) - і там ми знаходимо: «Чи старшому, чи серєдольшому, чи самому меньшеЙшому». Бачимо там зрозумілеє, з українських дум дуже відомеє слово С6рєдольший (в думах - середульший), а не дике сєрєдолошиЙ.

421

10) Тканка. В «Слова ре» (стор. 192) читаємо: «Тканка -lLIерстяная материя вообще». Чому ж тільки «щерстяная»? А коли тканка буде не «щерстяная вообще», а полотняна, то пінчук уже її не зватиме тканкою? За Довнаром-Заполь­ським, не зватиме, бо, мовляв, це таке «своеобразное упо­требление» для слова тканка у пінчуків. Ясно, що пові­рити запевненню д. Довнара-Запольського ми не маємо права. Трапляється це слово в весільній пісні N'g 84 (стор. 11), що співають, як одягають молоду до вінця: «Торгуюць тканки, НОВЬІ сєрпянки, на твою головочку». Як бачимо, тут тканки є синонім для «серп'янки», для того слова, що й д. Довнар-Запольський його поясняє, як «тонкое П О Л ОТ Н о, употребляемое на намитки» (стор. 192). Окрім того, всім відомо, що «щерстяную мате­рию вообще» ніхто не надіває на голову дівчині, одягаючи її до вінця. Додамо, що як везуть повінчану молоду в дім до молодого, то співають ЇЙ там на Пінщині пісню N'g 147 (стор. 18): «Учора БЬІЛа у веночку, а тєпєр у сєрпаночку», де «сєрпаночою> є, очевидячки, знов тая сама я тканка

на голові. Буває така тканка на молодій ще й перлами прикращена, тоді вона зветься (шерлова тканка»', але це теж не буде Довнарова «щерстяная материя вообще».

11) Читаємо у Довнара-Запольського на стор. 193: «малорусское хит - способность, ЛОВ кость; хитати­колебать (Закрев.)>>. В якій «малорусской» мові «способ­ность, ЛОВ кость» зветься хит, це, очевидячки, секрет

д. Довнара-Запольського. Всі ми знаємо тільки слово хист; коли бд. Довнар·ЗапольськиЙ взяв нас запевнювати, що у пінчуків «способность, лов кость» зветься таки хит і що! це, мовляв, є пінське «своеобразное употребление»,

, 1 ДИВ. У Я. Головацького «Народиь!е песни Галицкой и Угорскоil Руси», Ч. ІІ (Москва, 1878), стор. 50, колядка И, 17 (до госпоДині): (Та привез мене дар невеличкий ... дар невеличкий, перлову тканку». Наведемо про «перловую тканку' пару свідоцтв Із документів ХУІ­ХУІІ в. В позові на козацьку грабіжку 1596 р., занесеному в книгу гродську Луцьку: «mканка nеРЛО6ая с пунталь! (= ·ами), коштавала копь двадцать осмь ЛИ10RСКИХЬ» (вид. В АЮЗР, часть 3, т. І, К., 1863, стор. 82). У вироку суда гродського Володимирського, 1638 р., в книзі гродській Володимирській, маємо докладнрнький опис: « ... оддан'Ья И вер'Ьненя през'Ь вашу милость ПОБОДОВОЙ стороне ткан'оки пеР'ЬЛО80е старос'Ьвиu'Ькое, З'ь феритами ('чира золоты�и,' В'Ь которы�ьь БЬІЛО чер~ ВОнЬІХ'Ь 3QЛОТЬІХ'Ь деветь, а пер.l1ЬІ на в'Ьсей ТОЙ mкан:ьце (ыии уриан'Ь~ екиє, коштуючы�є трисьта 3оJюты�"ь ПОЛСКИХ'ЬJ (ВИД. В тім самім томі АЮЗР, стор. 364).

~Z2

ТО ясно, що до його запевнення ми повинні були б постав,"­тися з повною недовірою.

Мабуть, уже й оці скількись прикладів, які::я вихопш із словиика д. довнара-Запольського, виразно свідчать, з.якою скептичною критикою треба ставитися до лексичних толкувань д. довнара-Запольського. Додати до того слід, що, вносячи до свого «Словаря» такі звичайнісінькі, для всіх зрозумілїі слова, як баритися, бляха, боронити, бридкий, лава (по-рос. «скамья»), окраєць, ратунок, сті­лець, щирий, д. довнар-Запольський не заніс до "Словаря» декотрих таких слів із виданих у нього пісень, котрі справді вимагали б толкування. Сюди, прим., належить слово черчик, що приходить у пінській весільній пісні N2 183 (стор. 22): "у нашого свата светльща - НЕ хата, черчиком осьшана, калынюю оБТЬІКана». Тут слово черчик, нату­рально, ие маЕ нічого спільного із загальновідомим словом черчик=чернець, а визначає кошеніль, особливу червону фарбу (здрібн. од червець). Сюди ж до категорії тих слів, які слід було б У «Словаре» витлумачити, належить і слово жуковина (здрібн. жуковинка) , шо трапляється в пісні на стор. 151 N2 15: «золотая жуковинка ... купована у Виль­ни». Міг Довнар-Запольський не знати жуковинки через те, що цього слова иемає в білоруськім словнику Носовича*. Воно - персько-арабське і значить коштовна прикраса: але в староруській мові воно, попереду в правильнішій формі жuковина, а потім у зрушеній формі жуковина (неначе од жук)' значить: «перстень з оправленою дорого­цінністю». У такому розумінні слово цеє досі заціліло в Карпатських горах і, як видко, заціліло й иа Поліссі. у староруському письменстві воно трапляється часто'.

Відповідно до неправдивого заголовку своєї книжки (<<Б е л о рус с к О е Полесье» зам. сподіваного «Мало­русское») д. довнар-Запольський у своєму «Словаре» поясняє багацько звичайнісіньких українських слів, які

, Зрущена форма ЖУК08uна допровадила одного 3 галицьких (З0В­сім поважних) філологів - Ів. Верхратського - ДО думки, що перші перстеиі робилися 3 жуків (ЗНТШ, ки. V, бібліогр., стор. 24).

2 ДИВ., прим., у Срєзневського: «МатериаЛЬІ ДлЯ словаря древне­русского я3ы�а>>,' т. І (СПб., 1893) під словами :ЖUКО8uна (стор. 873) та ЖУКО8ШШ (стор. 883). Там бачимо приклади із старорусы�гоo пере­кладу літописця Георгія Амартола: «ЖИКОВИНQЮ своєю запечатлt.в'Ь»

("<f ба>.тuл,f), або 3 повісті про Акира Премудрого: «жуковины� много­иеННЬІ С'ь дpaгыьb кзмєніємь».

423

!рапляються у пінській говірці, не за словниками укра­JНСЬКИМИ, а за білоруським словником Носовича або за збірками пісень білоруських. Од неукраїнського збирача сирових українських матеріалів ми, звичайно, не можемо сподіватися, щоб він зиав українську лексику практично. Але ж він міг би вдатися до путящих українських словни­ків. З цитат д. Довнара-Запольського виясняється, що з-поміж старих українських словників він знає тільки той, якого за рукописом видавав у ХІХ в. П. Житецький, а авторитетніщі словники Зизанія і Беринди XVII в., які свого часу були друковані і мали неабияке розповсю­джеиня, у д. Довнара не притягнуті до діла. Чи знав він їх? З новіших українських словників д. Довнар-Запольський користувавсь тільки Закревським і Піскуновим*. Слов­иики обох тих авторів - і короткі, і страждають на чималі огріхи. А надто словник піскуновський - він зробився навіть притчею во язиціх; там, наприклад, гнеmь (скоро, незабаром) перекладено «друг» (фраза «гнеть милий при­буде») - т. ін. Невеличкий, але путящий словничок Ман­жури* більще був би став у пригоді, а окрім того, коли хто береться писати про українську лексику, то тому не випадає не знати, що є на світі великий двотомовий (1117 сторінок) «Малоруско-німецкий словар» Є. Желехів­ського (Львів, 1886)!

З нащого перегляду видко, що як збірка сирового не­обробленого матеріалу праця д. Довнара-Запольського варта подяки од українців. Наївну граматичну обробку діалектологічного матеріалу простити д. Довнару-ЗаПОJlЬ­ському можна. Тільки ж щодо «Словаря», то до нього треба поставитися з якнайбільшою доганою і з якнайбільщою недовірою. Невеличкий «Словарь» Довнара-Запольського­елаборат, безперечно, шк і дл и в и й, тим шкіДJlиві­ший, що свої грубі помилки д. Довнар-Запольський нама­гається виставляти (стор. 185) за справжнє, тільки «свое­образное употребление» відповідних слів у пінчуків.

11

3 приводу реuензії Є в г. J1 я u ь ко г 0* на «Белорусское Полесье» М. довнара-Запольського (<<3тногр[афическое] Обозр[енне]», 1895, кн. ХХУІ, стор. 153-160).

Вже після того як я на працю д. Довнара-Запольськоro написав рецензію і одіслав до редакції «Киевской стаРИНЬІ», вийшла в світ XXVI кн. <<3rиографического обозрения»

·124

(1895, N2 3), де на «Белорусское Полесье» Довнара-Заполь­ського вмістив рецензію Є. О. ЛяцькиЙ. ЯК казати зага­лом, то написана ця рецензія дуже до ладу, до пуття. Є. О. Ляцький справедливо зазначив, що д. Довнару-3апольському пощастило зібрати на Пінщині етнографічні матеріали цікаві та цінні. Що ж до філологічного боку книжки д. Довнара-Запольського, то д. Ляцький хоч і добачив у М. Довнара-Запольського «относительно пол­ную характеристику пинских говоров, которы�e по своему

характеру и злементам представляют вы�окийй научны�й

интерес», все ж не міг не підкреслити «некоторы�e из недо­статков труда М. В. Довнар-Запольского, недосмотры�' свидетельствующие онекоторой торопливости, скакою писалась статья о говоре». Зазначив д. Ляцький, що навіть назва книжки «Белорусское Полесье» неправдива, бо це ж говірка безперечно малоруська. Показав він і понад деся­ток усяких філологічних огріхів д. Довнара-Запольського.

Коли більща половина уваг д. Ляцького про філоло­гічні Довнарові помилки цілком справедлива (приміром, він підніс, що очицами це зовсім не dualis), то про рещту, про меншу половину уваг д. Ляцького ніяк не можна ска­зати того самого.

Найдовше ми спинимося на одній прецікавій для філо­лога особливості пінської говірки - на прикметниковім закінченні -ое в м н О Ж И Н і. В пісні N2 404 Довнарової збірки (стор. 72) ми читаємо: «Да бегут КЬІНИ (коні!) улань­ское»" і в тій самій пісні: «С пєрцем горылаa у роти палае,

хорошое деуки с свету зволае», де хорошое деуки не можна, здається, йнакше розуміти, як знахідний відмінок м н о Ж и н Н, В залежності од дієслова зволав. Разом з тим загально відомеє закінчення -blе ми знаходимо, приміром, у сусідній-таки пісні (стор. 73): вОРОНЬІе кони. Довнар­Запольський (стор. ХХІ) відніс вищенаведену пісенну фразу: Kblll.U усе уланськое до «случаев трудно обьяснимой

1 В пінській говірці звук і (із о) з його місцевим варіантом и (1)1), в таких словах, як кінь (кинь). переходить 3 називного відміН!{З ОДНИНИ В називний відмінок МНОЖИНИ (прим. 61;гуmь Kыи,' стор. 72; заржаЛbl KblliU. стор. 2).- поруч. правда. з органічною фомою копі (корми те копи. стор. 20; ворО/,.,е копи. стор. 73). Здрібнілая форма замість коnикu трохи чи не раз у раз буває у пі"чуків кыuкиu (об

своих кь/.яикдх, стор. 22; Kынкуy н,а грuуку, стор. 28, Kbl/iblKU стояАыl. стор. 28, кы�ика седлае, стор. 54; У Аtoго кын1ш,� стор. 70; nустю КЬІн,uка, стор. 70; я Kынка маю, ст()р. 114).

425

d тро Ф и и падеЖНЬJХ окончаний - соединение един­ственного числа прилагательного с множественньJМ числом

существительного». Є. О. Ляцький (може, тому, що в сусід­ній пісні побачив інакшую форму pluralis: кони вОРОНЬІЄ) проти Довнарового пояснення запримітив (стор. 157): «Помимо странности такого взгляда позволяем себе ВЬІра­зить сомненне, явственно ли СЛЬJшал собиратель зто ое». Отже, рецензентові ця кінцівка -ое в КЬtltи уланьскоє зда­лася за чудну й неможливу.

Тим часом отаке -ое в р luralis трапляється не тільки в сучасних пінських текстах: закінчення pluralis -ое (іноді -0:&) приходить і в старих українських пам'ятках, та й то частенько,- звичайно, поруч іншої флексії: -bl:& і - в не­добрій, але найчастішій орфографії - -ы •. Наведемо при­клади.

В присяжній (на вірність Ягеллові) гра м о ті 1388 р. кн[язя] Дмитра Ольгердовича' : «МЬІ... имtюче чисто:& МЬJСЛИ, м[и]л[о]с[е]рдие и пож[а]дание к великом[у] коро­леви Володиславу польськом[у ]»2. Загальний контекст показує, що чисmоt МЬ1СЛИ є тут accus. рlиг., а не genit. sing. Є в тій грамоті й інакша форма рlиг.: порожнu..

В судовій гра м о т і 1548 р.3 король Жикгимонт Август повідомляє затверджених од нього суддів про скаргу пана Семашка на те, шо князь Острожецький «тому именю (маєткові) его, зо именя своего «Березное», кривдьt

1 Грам[оту} 1388 р. видано у Я. Головацького: «Памятники дипло· мат[ического} и судебlю-делового ЯЗЬІКа» (Львів, 1867, відб. з «Науково· го сбоРНИК'!»), стор. 22; новіш - У В. Розова: «ЮЖНО'русские грамать!> (Київ, 1917), стор. 43.

2 В інших ТОДішніх присяж!!их грамотах цьому потрійному KOM~ плексові (<<чистов МЬІСJJИ, милосердие и пожадание») відповідає інша трійця: «чистою вtрою, беЗ"ь ЛhСТИ, без'Ь хитрости» (ДИВ. молдавські грамоти в виданні УЛЯНИЦЬКОГО, М., 1887, стор. 7, стор. 14), «нашим'Ь доБРЬІМ"Ь ОУМЬІСЛОМЬ, И вашою доброю волею, а никыlM нспринуждени» (Улян., стор. 15) і ін. Пор. і в неприсяж!!ь!х грамотах: «доброю волею своею, и добрьrм оумьrШЛ'вн"Ьемь своем"Ь, а никоторую силою» (запро­дажна 1378 р.; У мене в «Украшrс.<оЙ грамматике», М., 1908, стор. 4201; У Розова, стор. 26). В присяжних грамотах, писаних по-латині: теп!е gratuita аttепdеП!es (ті, що безсовіСIІО слухають.- Ред.) (пор. «им-Веюче ЧИСТОВ мьrсли»). et поп іrnтетогі cordi (і не для безпам'ятного серця.- Ред.) (пор. «М"'lОсердие»), гесоlеп!еs gratiarum іпdісіа (ті, що згадують докаЗIІ вдячності.- Ред.) (пор. «и пожадание к королеви Володиславу»; грамота 1396 р., У Уляницького, стор. 9).

3 Вндоли гр",юту 1548 р. В. Антонович та К. Козловський: «Гра­МОТЬІ вел[июцJ князе!"! Литовских с 1390 ПО 1569 год», Київ, 1868 (відб. 3 «УНI1А[еРС1lтетских) !іЗ!1ЄСТИЙ»); грамота N2 3б.

42~

и шкодыl великое починил'Ь и [в'Ь) остров'Ь его власны� •. Бь\Стрьщкій, уступует»1 Король наказує обраним СУДДЯ~І поїхати особисто на той острів і розглянути «ШКОДЬІ, в'Ь нем'Ь поделаНblе».

Про інших самовільників-насильників король Жикги­монт Август зазначає в у в'я З чом У ЛИС Т і 1568 р?, що вони, зробивши грабіжницький наскік на чотири села свого сусіди Корецького, «многие а нез'ьносны�e КРИВДЬІ и шкодь! на тот'Ь час'Ь ть!м'Ь поддань!м'Ь его починили»,­

тут прикметник має флексію -ЬІе, а не -ое". Та далі ми ба­чимо, що в тій справі «князь-староста, при hac'b-господари, частокротне проз'Ьбами своими о учинен'Ье ему з вами в mыl'ь речах'Ь справедливости усиловал'Ь», але, «не будучи нам'Ь доспешнь!м'Ь mое речи ваши слухати, стягнулася тая справа

ваша аж'Ь до дня месяца генваря осмого»4. В кор О Л і в с ь к і й гра м о т і того самого

1568 р., вписаній до Володимир-Волинської книги грод­ської, про віддання митних зборів на відкуп, король Жик­гимонт Август каже, що [ ... ) зборщики мають внести до його скарбниці іще немалії суми грошей, розкладені на рати: «ще на рать! РОЗЛОЖОНblе мают в'Ь скарб наш нема­лое сумЬ! пенезей дати»5.

В волинському є в а н ге л і ї В. Не г а л е в -с ь ко г О 1581 р.: «добрЬ!й чловек'Ь з доброго скарбу серца вь!водит речи доБРblе, и зль!й чловек'Ь зо злого скарбу вь!Водит злое» (Мат., ХІІ, 35), Негалевський пере­кладав з соцінінського-польського тексту Є. Чеховича (1577), По-польськи ми тут маємо: а z!y cz!owiek ze z!ego skarbu wynosi r z е с z у z! е6 . Порівняиня з польським текстом свідчить нам, що для Негалевського злое була множина ж. р, (те саме, шо ЗЛЬlе) , а не однина ніякого роду. Цікаво зазначити, що, маючи для множини форму злое поруч доБрыl,' Негалевський і для ОД Н И нии і -я ко гор О д У аналогічно має кінцівку -blе поруч звичай-

1 ДИВ. У В. Антоновича та К. Козловського, стор. 72 : 10, 2 Цю грамоту 1568 р, вписано в книгу гродську Луuьку, а звідти

видано у Антоновича і Козловського (1868) під N, 54, з див, там ж е, стор. 124. Пор, і на стор. 125: «ШКОДЬ! немалЬ!е

поделали:t.

, Ант О н О вич і Ко 3 Л О В С ь К и 11, стор, 128: 14, • І uю грамоту 1568 р" за КНИГОЮ гродськоlO, виДрукувано у Анто­

новича j Козловського, піл N, 55, Див, стор, 137-138, 6 8казівн.у цю беру із статті К. Михальчука: «Фнлологическое

нел.оразуменне»-в «Киевской стярине», 1896, квітень (стор. 15 ві:tбиТJ<И).

427

ного -ое: «об'явлен'е пана н[а]шого Єзуса Х[ри]с[т]а, Яновьrм'Ь назваНblе» (л. 2, зам. сподіваного «названое»; пор. тут-таки: «описаное ЗВЬІТЯЖСТВО их'Ь»)l.

В Ж И том и Р С ь к і й книзі земській 1590 р. пані Козаровська з Хвороші скаржиться на козаків, шо вони в неї пограбували «СТОЛЬІ фЛЯДРОВЬІе и зедли, фарБЬt раз­ное, спижу замковую ... также начиня вшелякие ДОМОВЬІе и броварньrе»2, а їхній ватажок «стаВЬІ СПУСТНЬІе, ареНДЬІ 31. МЛЬІНОВ'Ь на себе забрал'Ь, збоже на ланех'Ь МОИХ'Ь засе­яное, роли на зябли и целиньr на проса поораное, ку ужи­ваню своему поотнимавшн, собе привернул»3.

Вписаний до В о л оди мир - В о лин с ь кої КНИГИ гродської 1607 року гетьманський універсал оголо­шує чутку про те, шо татари підготовляють напад на Вкра­їну, і закликає всіх матися на сторожі, «не обезпечаючися на то, ИЖ'Ь, ПОД'Ь час'Ь, такои новиНЬІ омьrльне БЬІВают'Ь»4.

В галицьких і н тер люд і я х Як. Г а в а т о -вич а 1619 р., складених простонародною живою мовою і написаних буквами польськими, кінцівка -оіе в множині прикметників - річ дуже часта. На якихось п'ять-шість сторінок друку· ми там знаходимо: «Сіу Boh chotyl takoie тусгу па тепе pustyty, czy lichj[i] lude?» (стор. 176: 34)6; «czolowik zdradliwy, sczo ті takoie гусгу nabroi1» (стор.

176 : 37); «Nebo ... mury maiet zolotoie ta kamenami sazene dorohymi,- sut геlепе, stit ЬіІоіе, сгегіепоіе, sut blakitne ta swi/noie» (стор. 178: 11-13); «Вуl0 miaso, p[0]rosiata7,

Ьуlу ріесіопе kurczata, Ьуlу tam у waronoie, ta Ьуlу у sma­іопоіе» (стор. 178: 25-26); «sut tam у lichoie zunki» (стор. 178: 37). На неповних шістьох сторінках - аж

1 ДИВ. У А. Назаревеького: «51зь!к евангелия 1581 года в переводе В. Негалевского» (Київ, 1911), стор. 121 (відб. з «Университетских известий», 1911, декабрь). Це - в передмові «до ласкавого чителника», що її А. Назаревський видав цілу.

2 Видано позов в АЮЗР, ч. третья, т. І (К., 1863), стор. 25. 3 Там сам о, стор. 26. • АЮЗР, ч. 3-я, т. І (К., 1863), н, 45, стор. 153. • Див. передрук у мене в хрестоматії при «Нарисах з історії укра­

їнської МОВН» (Київ, 1924=Н, 12 «Збірника істор[ично]-філол[огічного] відділу Академії наук»), стор. 174-179. Або в статті М. Павлика про Гаватовича в львівських ЗНТШ, 1900, кн. 35-36.

• Надруковано в оригіналі lichij, але з метру видко, що читати треба 1ichiji.

7 Метр показує, що у автора було написано porosiata, а не prosiata, як стоїть у друкованому виданні.

428

дев'ять прикладів для форми на -оіе (поруч іще інших форм), і то - в тексті зовсім простонародномуІ.

В Ж и том и р с ь к і й книзі гродській 1630 р. корсунський підстароста Павловський скаржиться иа запо­рожців і на пороблені од них усякі шкоди: «сребро, цынь,' рь!штункь!, фанть! ... розмаитое, кони еЗДНЬІе и РОJочие -оное гультяйство пошарпало; при которь!х'Ь речах'Ь шка­тулу мою взели, в'Ь которой-то гроши, яко теж'Ь справь! розмаитие бьІЛИ; которое шкодь!, через тое гултяйство в'Ь дому моем'Ь п о чин е н ЬІ е на тот'Ь час'Ь, БЬІТИ меную на килканадцять тисеч'Ь»2.

В черкаському наказі гетьмана Дми тра Б а р а­б а ш а 1617 р., в пізніші й переяславській копії, але ше того самого ХУІІ віку (серед документів, долучених до румянцевського опису «Малороссии»): «А што [Сачченки] nашнu свое власное посеяли на нивах'Ь к грунту его [козака

Гаврила], [то срокго а сурове розказуємо], аби ему [Гаври­ловt] десетину давши, большей уживать тих'Ь нив'Ь не важилися»3. Є там і форма на -ыI:: «в'Ь незамеРОНblе лtта».

1 К. Михальчук у вищецитованій статті {(Филологическое недора­зуменне» (стор. 10), щоб ослабити доводлнвість наведених прикладів, каже, що в Гаватовичевих інтермедіях «ЯЗЬІК - q U а s j~наРОДНЬІЙ», і додає «для образчика», що у Гаватовича трапляються «такие к,у р Ь· е з н ЬІ е фоРМЬІ. КаІ{ trawaia, kapustaia, kaszaia (трава, І<апуста, l<аша), которыI,' очевидно, понадобились автору частью для рифМЬІ, частью для сохранения размера в стнхе» (стор. 11). Нічого «курйозного» в tra­waia (трава-йа) і ін. не можна добачнти вже й тому, що такі самі форми трапляються і в прозаїчних церковнослов'янських пам'ятниках XV­XV! вв., переписаних на Вкраїні. От, приміром, уЧетвертинському (волинському, з Луцького повіту) євангелії XV-XV! в. знаходимо ризая (зам. риза); див. опис Г. І\рижановського в «ВОЛЬІНских епарх[иальныlJJ ведом[остях]», 1895, .JIJ", 8, стор. 302. Видко, оте додаткове кінцеве -я (-Аа) € постпозитивна вказівка біJlьше-менше такого самого типу, як те постпозитивне -о, що ми маємо, прим., в цей-о, оце-о. Мабуть, повстанню таких форм, як рu"а-я, kasza-ia, в деякій мірі допомогло існування таких рівнобіжних форм, як дt;ва та дt;вая; констатується дt;вая нже й у найстаріших рукописах, а в XV-XV! в. це була для наших церковно-українських пам'ятників форма звичай­нісінька; див. у того самого Г. Крижановського: «рукописны1e еванге"

лия киевских книгохранилищ» (К., 1889), стор. 153 (ДRdd), стор. 165, стор. 173, стор. 204 (тут окрім ДRdd зазначено й dativ: Дк'!;и), стор. 222 і ін.

2 Надруковано цю заяву 1630 р. в АЮЗР, часть третья, т. ! (1\., 1863), під .JIJ", 85 (стор. 313).

3 Видав наказа В. Б. Антонович в «Киевской старине', 1883, май, стор. 145.

429

Вак т і 1622 р. про заснуваннн це!'КОВIІОІО братства н м. Л У б н а х (на ПолтаЕШJ'ні), що діііщов до нас у копії ХУІІІ в.1, знаходимо з060ь' лання братчиків: «пнжей описанное хрuсmuянское браmское повинности ипорядки чинити» (стор. 356). Рівнобіжно є там форма множини й на -blе: «мьІ греЩНblе»2.

В київській (писаній у Житомирі) гр од с ь к і й книзі 1736 р., в виписі з коронної метрики 1570 р. (куди внесено грамоту короля Жикгимонта ІІ) читаємо, що за київським Михайлівським золотоверхим монастирем за­кріплено «заЛОМ1> ПУСТЬІЙ у ЧерторьІИ - по жерело ЛЬІСЯН­[с]кое и по Городовое озера, а по речку Радунку»3. А так само стверджується, що за Николо-пустинським монасти­рем записують (записали) Булгак та Волчикович «дви дuлньщu СВОИ - Селища и НОНЬІЩОВ1>, лежачое при речце Красной»'. Поруч є форми на -blе: лuсmыl запucанньte, поmОМНЬІе вечныle часыl тощо.

Наведені 25 прикладів ХІУ-ХУІІІ вв. (їх цифру легко було б і подесятерити), що ми їх узяли з грамот, актів та простонародних давніх інтерлюдій, наочно засвідчують нам непереривне у нас існування флексії -ое (-01;) для множини прикметників поруч частіщої і тому переважно літературизованої флексії -blе (=-bl1;). Через те, коли д. Довнар-Запольський записує на Пінщині: КbIflU улан­смое, то нам нема причин укупі з д. Ляцьким «выазитьь сомнение, явствєнно лн слыIалл собиратель зто ое» (стор. 157), а навпакн, треба його привітатн, що він записав точно й не піддався спокусі переробити уланськое на улан­ськие.

1 Видав Ол. Лазаревський в .КиевскоЙ старине>, 1896, март, стор. 354-356.

2 При нагоді зазначімо там фразу: «Речи ПОСПОЛНТblе (genit.) оборона людская» (стор. 355). Тут ми маємо т. зв. членну форму прик­метника в genit. sing.- із старовинним закінченням "blе (а не мое або -01;). Така флексія на -blе держалася, як бачимо, в українській мові довго. Пор. У Володимир-Волинській книзі гродській 1568 р., в гра­моті Жикгимонта Августа: «аж."бbl есте трудности НИКОТОРbJе (sing.) в'" том." ему не чинили» (Ант[онович] и Козл[овський}, стор. 143). В за­писі народної пісні про вівчара бл. 1684 р.: .czy іа takoi czeladi molo­dyi пе wydaw?» (вид. Возияк в ЗНТШ, т. 146, Львів, 1927, стор. 169). Ми ще до цього повернемося на стор. 431.

з В. Антонович и К. Козловский, ГpaMOТbl вел­[ИКИХ] князей Лнтовских (К., 1868, відб. з ,Уннв[срснтетских} нзвес­тий»), стор. 25.

« Так сам о, стор. 40.

Звідки постаЛа в уКраїнській (та, Запевне, і в біло­руській) мові отая флексія -ое (-0:1>, -ої), це інше питання. Флексія -bl:І> (<<доБРblе люди»)' має для себе дуже добреє фонетичнеє роз'яснення в відповідннх формах інших індо, європейських мов, принаймні для чол. та ж. роду2; а флек,

сія, що пишеться -ое (чи латинкою -оіе, як от lichoie zunki у Гаватовича, 1619 р.), постала, очевидячки, через якусь нефонетичну а н а л о г і ю, може, навіть через декілька аналогій, може, навіть підо впливом ще й аналогії в мові чужій польській. Допомогла тому мимоволі, мабуть, і флексія -bl:І>. Бо -bl:І> - це флексія не тільки для мно· жини (прим., доБрыlt сестрЬІ), ба й для однини (прим.,

І , • •

доБрыlt сестрыl' от доБрыlt сестрыl" •. ЯК же, ОКРІМ того, родовий відмінок прикметникової однини має ше іншу , (позичену од займенників) флексію -0:1> (дОброt сестрыl' , ото доброt сестрЬІ), то була давньому українцеві споку­са - припустити такий самий паралелізм і в множині та й (поруч доБрыlt сестРЬІ) говорити: дОброt сестрЬІ (писати ж: доброе сестРЬІ, подекуди і вимовляти так, прим., на півноqі). Польський вплив міг би допомогти такому -ое з іншого боку: по-польськи закінqення -е - то прикметникова флексія і для ніякого роду однини (zle dziecko, злов дитятко) і дЛЯ ~I Н О Ж И Н И (zle rzeczy); і коли в паралелі до zle dziecko староруська мова мала злоє дитятко, то і в паралелі до zle rzeczy могла вона (в додаток до ЗЛblt речи, ЗЛblЄ речи) виробити ще й форму" злоє речи. Тільки ж однаковісінько: чи отаку-о гіпотезу приймемо ми, щоб пояснити, звідки могла постати форма pluralis злов [злоtl речи, добрав [дабраt] сестРЬІ, чи шука­тимем ще іншого, кращого пояснення, самий факт існу­вання форми pluralis на -ое залишиться засвідченим фак­том, якого замовчати не можна.

1 Що якесь, прим., написання ДОGр",в треба розуміти як ДОGр",-t, про lle Див_ у А. Соболенського: «Исследования» в «Русском филологи­ческом вестнике», 1881, N. 3, стор. 38.

2 Рід ні який мав стару форму множини з іншою флексією - -ая (добрая дtла) та втратив їі і засвоїв собі спільну з іншими родами ф.lексію -Ь1Ь, ~ii, -і.

з Ми побіжно, прн нагоді, були зазначили (стор. 430, прим. 2), шо т. зв. членні форми род. відмінку однини на -ЬlБ жили в українській мові довго (прим.: трудности никотОРЬІе в актовій книзі гродській 1568, takoi c~eladj molodyi - в пісні 1684 р. і ін.).

431

При нагоді, у зв'язку з безперечним існуванням форм прикмеТНІІКОВОЇ МНОЖИНІІ на -ое (-01;), ДОЗВОclю собі висло­вити здогад про те, звідки взялися теперішні наші форми МНОЖ. на -і: добрі люди, лихі жінки.

Колись, дуже давно, висловлювалася думка, начебто цяя кінцівка і € архаїзм, а саме, ніби вона має підноситися до цер ковнослов 'янського й староруського и в ДQБРИ, ~ІQБИ, '1ь.РСі\ЕIIИ і т. ін. Т ільки ж таке пояснення бу ло абсолютно ненаукове, бо староруське и чується тепер в українців твердо (и), а не м'яко (не і).

За найнауковіше (і, здається, для загалу за безперечне) вважається то"кування Ом. Огоновського1 • Він виводить сучасне українське добрі з accusat. рlur. дQl,р .... Iі'; як на Огоновського думку, ТО З ДQврь.11і вийшло доБрыlі,' і кін­цівка -blіі стяглася в -і. Хоч таке Огоновського толку­вання і задовольняє вчених, воно будь·шо-будь залишає місце для сумнівів. Не зовсім-бо ясно, чому в українській мові т і л ь кив прикметниковій множині звуковий комплекс -ыіi мусив стягтися в -і, а в інших випадках -не мусив: адже nомыlіi не стяглося в nомі, шыlіi не стяглося в ші, та й мыlішш (із паралельного, звичайного мыlеш)) не стяглося в міш, дарма що такі фонеми були б історично сподіваніші, ніж добрі з доБрыlі3 • . Не надто доводливою показується думка Огоновського й про те, шо -ыіi повинно було стягтися саме-іменно в -і, а не в щось інше: бо за яким фонетичним законом мало б це статися? Ми ще мог­ли б чекати, що -ыii скоротиться на -ЬІЙ (теперішнє -ий), ми ще могли б чекати, що -ыii скоротиться на -bl(-И), але чому маємо ми гадати, що з -blіі мусило б вийти не що як -і? А найголовніща річ, через яку Огоновського пояснення не може вважатися за незбите, це ось що: Огоновський зовсім не рахується з тим фактом, що звук і в білі, злі, молоді, люті, червоні, босі (словом, по зубних) не є по-

1 Е ш. О g о n о w s k і, Studien аи! dеш Gebiete der ruthenischen Sprache (Львів, 1880), стор. 135.

, А розуміти це треба, як дQl;р .... 1:. Див. у нас вище стор. 431, прим. 1.

з Пор. ШЬU (<<бьяхуть ЕГО по шьи») В Житії Андрія Юродивого в Новгор[одському] пролозі ХІІІ в. (вид. Срезневський: «Сведения И заметки о малоизвестныIx и нензвестныlx памятниках», СПб .• 1879, ч. ІІІ, No 87, стор. 164). В «Дрсвних памятниках русского письма и язЬ!ка» (<<Известия Ак[адемии] н[аук]», Х, 416 та 447) Срезневський

подає QY-МЖЮ,- і ми до того маємо живу великоруську парялелю: мью, мьешь і т. д.; див. примітку в «Пермском сборнике», 1859, стор. 42.

432

просту і, а є с п е Ц и Ф і ч ний (аж лабіалізований) звук. Адже і в злі, зліі звучить не так, як в літо (з лtто) і в лід (з лед'Ь) , а чується воио так, як в лій (лой, вим. л"Ьій) та в ліжко (ложка, вим. л'Ьіжко). В молоді, молодії звук і - такий, як в дійка (дойка, д'Ьійка) та в дійти (дойти, д'Ьійти) , а не такий, як в дід (д1ід) або в крадіж (крадежь). Звук і в червоні, червонії - однаковий з і в ніс (НОС, вим. н'Ьіс) , гній (гной, вим. гн'Ьій) , ніч (ночь, вим. н'Ьіч) , а не однаковий з тим і, яке чується в німий (нtмыl)) та ніс (нес'Ь). Звук і в босі, босії збігається з і в сіль (соль, вим. с'Ьіль) , сік (С6К, вим. с'Ьік), та ие збіга­ється з і в сісти (ctcmu) та в сільський (сельский).

Тому що Огоновського толкування, бачимо, не може вважатися за аксіомне, я й дозволю собі висловити с в і й здогад, притягши до діла флексію -0'1> (чи, як вона звичайно пишеться, -ое). Рівнобіжне існування д в о х форм мно­жини: і на -bl'І> і на -0'1> (молодЬtt і молодоt, пиш. молодое) могло викликати в мові нахил п о є дна титі дві рівно­біжні форми, якось їх при аси м і л ю в ати. 3акіи­чення -0'1> (пиш. -ое) , пішовши напрямом асиміляційного наближення до -bl'І>, з природної аналогії могло підлягти тим звуковим перемінам, яким підлягло в деклінаційних прикметникових флексіях теє стареє о, котре законом замінного подовження через стадію о, уо, ум в вимові своїй уже так-сяк наблизилося дО ЬІ. Pluгalis молодоt (пиш. молодое) , щоб наблизитися до рівнобіжного pluгalis моло, дыl,' міг розвити в собі звук і такого «твердого» характеру, який відчувається в давальному відмінкові ж. р. молодій (вим. молод'Ьій) та в місцевому на молодім, на молодій (вим. на молод'Оїм, на молод'Оїй)1 Таким-то чином, чисто через аналогію, з молодоt могла постати фонема молодії (вим. молод'Оії) , наближена своєю «твердою» вимовою до молодЬtt. А з другого боку давня, органічна фонема моло­дЬtt (вим. молодuї) могла в багатьох говірках і геть усуну­тися з ужитку, давщи місце виключно для близькозвучної

новосфсрмованої фонеми молодії. Авжеж дедалі -3 молодії легко могло вийти й молоді, бо це було б таке саме звичайне чергування, як молодая - і молода, як молодее - і мо­лоде або як (північноукраїиське) молодиl- і молоди.

Я не претендую на непомильність і знаю: можуть

1 Може 6ути, не 6езо впливу залишилося тут і паралельне Існу­вання займенникових форм: тоєї і тІєї. тоєю і тією.

28 1-~66

знайтися люди, що захотять одкинути оцю мою гіпотез)

про так е походження сучасного pJuralis молодії, молоді'. Але знов і знов підкреслюю: коли хтось не згодиться, що форма рlиг. молодії могла вийти через нефонетичну анало­гію з форми молодоt;, то він своєю незгодою не зможе знищити того історичного факту, що і в старих наших пам' ятках частенько трапляється закінчення plur. -ое поруч -blе і що в теперішніх декотрих архаїчних говірках таке -()є поруч -blе ще й досі заціліло, як от записанеє у Довнара-Запольського пінське кині уланськоє.

Коротше спинимося на інших явно помилкових увагах д. Ляцького з приводу толкуваннів д. довнара-Заполь­ського. М. Довнар-Запольський, розглядаючи свої пісенні записи, знайшов «полную ассимиляцию тч в чч: оччынlmьl» (стор. ХУІІІ). Є. Ляцький має сумніви, чи можлива група­чч з тч, отеє оччьlньlmыl з оmчьlньlmыl. На Ляцького думку, тут зовсім нема ніякої асиміляції mч, а є подвоєння звука т - оmmчьlньlmыl. Ану нехай-но якийсь українець спро­бує вимовити оmmчиниmи! Та, напевне, й д. Ляцьк ий того не вимовить, хіба що вставить випадне глухе 1> між першим і другим т. Безперечно, рацію мав д. Довнар: його оччьlньlmыl записано зовсім правдиво і чується так не тільки у пінчуків, ба й у всіх українців. Куліш загаду­вав запровадити такі два чч навіть до літературного укра-їнського правопису. .

в іпstг. рІ. бровами зам. бровями д. Довнар-Заполь­ський (стор. ХУІІІ) добачив ствердіння губного звука перед я. д. Ляцький, не погоджуючися з ним, подав пояс­нення зовсім не кращеє: як на нього, тут винен називний відмінок множини брови, де кінцеве и вийшло «несомненно среднее, как в слове гиншаю>. Обидва етнографи, чи то говоритиме Довнар-Запольський, чи то говоритиме Ляць­кий, не підозрівають, що й називний відмінок о ДНИ Н И буде по-українськи не бровь, а брова, і що в слові бровами ми повинні добачити факт морфологічний, а не фонетичний.

В пісні, відомій д. Ляцькому, Е наворот: «як запели, як зайграли над усих МУЗЬІК». Тут прийменник над вжито з відмінком знахідним', і значить він: «вище». Таке

1 дИВ. К. Мих а л ь ч У к, ФилологичеСІ<Ое недоразумение, Київ, 1896, 24 стор. (відбитка 3 «Киевской старинь!»).

• По формі - родовим

434

вживання прийменника над в українсьКІИ в інших ело в'яиських мовах є звичайнісіньке явище і належить, оче· видячки, до категорії явищ синтаксичних. є. Ляuький, витолкувавщи собі над в розумінні «лучше» (стор. 157), гадає, що ие належить до явищ «т. н. народной зтимологии: над - в значении ВЬІсшей степени». Коли б мова йшла тільки про якусь форму найвищого ступеня, от як «над­сильнtЙШЬІ[йj», то певне що можна б було говорити про етимологію; тільки ж яка етимологія в вислові «над усіх музию>?!

Д. Довнар-Запольський записав у пісні ,N'Q 399 (стор. 71): «Пойду у ПРЬІЧКИ тємной НЬІЧКИ». Genitivus temporis вживається в україНСhкій мові густо-часто (прим., цього року, минулого літа і т. ін.), і особливо часто кажуть: темної ночи, темненької ночи, темної нічки'. Довнар· Запольський, не зрозумівши, що пінське темноu ныlкии є відмінок родовий, genitivus temporus (такий самий, як на стор. 57), вирішив, що пінська форма темноu має бути о руд ний відмінок, як У мові російській, і що закінчення -ой може (отак як по-російськи) чергуватися з -сю: темною. Тому в своїй вступній статті «Говор пинчу­ков» він написав (стор. ХХІ)2: «В неКОТОрЬІХ случаях МЬІ наблюдаем трудно об'Ьяснимую атрофию падеЖНЬІХ оконча­ний - темною ныlки,-- существительное поставлено в ро­дительном падеже вм. творительного, но прилагательное -в творительном». Себто, що ніби треба було б сказати: темною нічкою. Що ж на ее д. Ляuький? Він замість одшукати в збірuі Довнара-Запольського автентичний пісенний текст і знайти в нім genitiv темноu ныlк"" по­клався на вступну статтю Довнара-Запольського, повірив, ніби пінчуки справді співають темною ныlк"" і згодився, що темною - ие правильно, а нь/чк", поставлено зам.

ныllкоюю - задля рим и, і що таким чином вся справа «легко об'Ьясняется». Багато дещо в піснях дозволяється задля рими, тільки ж те, що дозволяється, завсіди має за собою певний закои; а темною нь/чк", - ие ж кричуше безглуздя, ие наклеп на вкраїнську мову.

1 І навіть у тих самих пінських піснях, що записав д, довнар' 3апольський, ми бачимо виразнісінький для КОЖНОГО genitiv. «Ишоу Грьщь 3 вєчорньщь, mеА,ненькои ночи» (стор. 57, N, 356, а).

, Цей уступ ми вже були uитували (на стор. 415 та на стор. 426) (3 приводу форми КЬІни уланськее).

28" 435

в nOНОЧ8 (по Hoqi) д. Довнар (стор. ХХ І) добаqає н а з и в ний відмінок. Є. Ляцький, поправляюqи д. Дов­нара, каже, що тут ми маємо відмінок я,авальний (стор. 157). І не давальний, а місцевий.

ІІІ

І з хаотиqної книжки д. Довнара-Запольського, і з не­дбаленької рецензії д. Ляцького доводиться зробити деякі сумні для українців висновки.

Коли хтось у російській літературі береться щось пи­сати про мову французьку, англійську, qeCbKY, польську, він уважає за потрібне тії мови вивqити або він принаймні перевіряє кожне своє твердження, кожну цитату, кожну

орфографію, та й допіру тоді зважується виступати пеqатно. До української (<<хохлацької») мови, думають, це правило не підходить: вважають за дозволену piq - писати про українську мову, ба навіть про її iGторію, не знаюqи і не перестудіювавши української мови. Те, що сміливо напи­сали про діалект пінq уків д. Довнар-Запольський ід. Ляць­кий (обидва білоруси, і обидва мають уже певні заслуги перед своєю етнографією білоруською), qи ж не євимовна ілюстрація тієї легковажності, з якою тепер дозволяють собі ставитися супроти української мови? А втім, qи можна дуже обвинуваqувати цих двох молодих етнографів, М. Довнара та Є. Ляцького, коли вqений професор історії руської мови (Соболевський), знайшовши в українськім етнографіqнім тексті друкарську помилку зорвесu (зам. зорве.м) , вирішає (й печатно про це заявляє), що в укра­Їнській мові дієслово зорвати відмінюється так: я зорву, ти зорвеси і т. д.? (це, мовляв, аналогія до я дам, ти даси). Той самий професор, бажаюqи поробити старих киян великорусами, винайшов такі «малорусские» слова: тр1іmій, неб1іСНЬtЙ, тел1ісНЬtЙ, хож1інuе, в1ільми, н1і знаю, он буд1іть (себто він буде) і т. ін., і т. ін.; не знайшовши так и х «малорусизмов» у старому Києві, він зробив висновок, що старі кияни не були «малоруссами». А разом з тим він проголосив усі рукописи з отими написаннями: mр1іmій, неб1ісНЬtй, в1ільми і т. ін. за «галицько-волинські» і дозволив собі будувати історію «галицко-вольJНСКОГО нареqия» за безпеР6qними новгородськими та білоруськими рукописами... Та що вже казати про Соболевського, людину, в якої раз у раз філологія плутається з політич-

ними тенденціями! Візьмім недавню працю навіть такого високоавторитетного вченого філолога, цілком чужого всяких політичних і національних т~нденцій, як акад. Шах­

матов: "Исследования в области русской фонетики» (Вар­шава, 1893). В неукраїнській частині це дуже пошани гідна книжка (варто буде про неї і ширше поговорити в «Киевской старине»), а от нашої української мови історія тут подається не надто щасливо, бо будується вона тут у акад. А. Шахматова і на підставі слів, невдало і не по· українськи викованих у галицькій кузні, і на підставі чистісіньких великорусизмів (навіть mьоmушка притяг­нуто у акад. Шахматова до діла в ролі українського слова; це ніби факт української фонетики!), будується історія нашої мови у акад. Шахматова ще й на підставі яскравих полонізмів, і на підставі слів церкО!зних тощо! І до всього того: часом навіть чистісінькі українські слова акад. Шах­матов мимоволі калічить найнемилосерднішим способом. Правда, Шахматов, як високий об'єктивний вчений, з ве­ликою скромністю сам каже про себе, що його «сочинение»­«малопродуманное» і що 3 живими «русскими наречиями» він знайомий не гурт,- і І!се ж у читача-українця глибоко залягає в душі тяжке враження од свідомості того факту, що про його мову любісінько можуть писати вчені, не під­готувавшися до свого завдання так, як вони неодмінно були б підготувалися, пишучи про всяку іншу мову.

lе96

IV

Вищеподаний (надрукований у «Киевской старине», 1896 р.) мій розгляд «Белорусского Полесья» Довнара­За польського та рецензії Є. Ляцького на Довнарову книж, ку сильно покривдив д. Довнара-Запольського. Мої, аж до труїстичності елементарні вказівки на те, що і про укра­їнську мову так само, як і про всяку іншу, можна філоло­гічно писати, лиш знаючи ЇЇ, здалися д. Довнарові, очеви­дячки, за щось нечуване, навіть за якусь особисту при­чіпку до нього. В такому дусі він написав проти мене й від­повідь, висловлюючи в ній здогади, ніби я, живовидячки, щось маю проти його особи (а я ледве-ледве був тоді й зна­йомий з ним!)' і що я напевне повинен був черпати про

1 Про ЙОГО lІюлодечі (безперечно. ЩЕ' гіМНАзіальні) «Календари северо·запlадного] края» я в «Народі», 1892 р., озвавсь аж надто при­ХИЛЬННМ тоном.

431

нього звістки звідкілясь із сторони. Своі ж видющі та кри· Чущі граматичні й лексичні помилки (от, напр., що врод­лuвuй ніби значить у пінчуків «гладкий», «ДОРОДНЬІЙ») Довнар знайшов відвагу пояснити так, що це, мовляв, € «своеобразное употребление слов» у пінчуків (дарма що й контекст пісні говорить проти того!) і що слово врод­лuвuй отеє «никогда не имеет значения дор о Д н ь! Й вероятно в зтимологическом слова ре г. КРЬІМСКОГО, а упин· чуков имеет».

Свою отако написану полемічну статтю приніс Дов нар­Запольський до проф. Всев. Міллера, прохаючи вмістити її в «Зтнограф[ическом] обозрению>. Та для одкриття поле­міки на сторінках того органу «Зтнографического отдела» поміж двома членами самого «Отдела» потрібна була й моя згода. Хоч і як я був здивований з того, що Довнар-Заполь­ський має сміливість обороняти й виправдувати свої яс· краво иекритичні і цілком ненаукові методи та фактичні огріхи, та я ані хвилини не роздумувавсь і сказав до Всев. Міллера, у присутності самого Д. Довнара-Запольського: «Будь ласка! Будь ласка! Друкуйте!»

І от, за моєю згодою, М. Довнара-Запольського відпо­відь з'явилася в ХХVІІІ кн. «3тнограф[ического] обозре­ния», 1896 р., У формі «Листа до редакції». Тоді я, нату­рально, мусив іще раз повернутися до «Белорусского Полесья». Свою статтю (див. «Киевская старина», 1897, квітень, від. ІІ, стор. 46-54) я передруковую отут (NB: Довнар-Запольський після неї заспокоївсь і більше мені не одповідав; певне, зрозумів-таки, що пишучи про філо­логічні речі, треба хоч трохи знати філологію):

ЩЕ ЗПРИВОДУ .БЕЛОРУССКОГО ПОЛЕСЬSl»

д. ДОВНДРА-3АПОЛЬСЬКОГО

Через деякі обставини я мусив виїхати далеко од Росії, аж до Сірії', і через те лиш на початку 1897 р. до мене надійшла 28-ма книжка «3тнографического обозрениЯ», з якої я міг пересвідчитися, що невеличку статтю д. Дов­нара-Запольського, неувічливо скеровану проти мене за мій безсторонній відзив про його книгу, вже надруковано

] Мене вислала професорська рада Лазарєвського інституту схід­них мов готуватися ІЮ професорської кnфедри.

438

(див. «3тн[ографическоеJ обlозрениеJ», кн. 28, стор. 196-202). Кажу: «вже», себто як за річ наперед для мене відому. І справді: щоб умістити це полемічне писаннячко в «3тно· графическом обозрении», потрібна була моя згода. дав я свою згоду дуже охоче; і вже з цього факту читач може бачити, чи надаю я вагу довнаровій полеміці в філологіч­них справах. А втім, я був певнісінькнй, що д. довнар, коли він з холодним серцем доглянеться до свого спросту­вання, сам посоромиться його друкувати, і що мені не дове­деться вдруге ставити йому на увагу його нездатність писати про філологічні речі. Та вже коли він не посоро­мився знов печ ат но виступити, то не завадить придивитися

до того, щб він написав.

Нагадаю читачеві, через що д. довнара-Запольського гречка зашелестіла. У середині 1895 року видав він кннгу: «Белорусское Полесье». Тут надруковано чимало нових пісень з Пінщини і на підставі самих-таки пісенних записів згуртовано цікаві відомості про говірку пінчуків. Це дов­наровому виданню надає певної ціни, тільки ж опрацьо­вано його страх хаотично: пісні порозкидувано без логіч­ної системи, діалектологічні факти викладено курйозно, словник до пісень - це те ж собі щось безладне, з без· ліччю помилок. У цьому напрямі, себто і в тоні похваль­ному, і осудливому, я й написав про Довнарову книгу свою рецензію в «Киевской старине» (1896, січень),- рецензію, шо, як видно, аж до живих печі нок допекла д. довнарові. довнарові огріхи поясняв я найбільше тим, що 3 нього не філолог і не граматист, а тому свої повідомлення, не раз дуже цінні, подає він у такій формі, що читач хоче чи не хоче, а ОС~lіхнеться (<<Киевская старина», стор. 320). Завважити варто, сам д. довнар каже: «Что Я не филолог и не грамма­тист - зто верно. Но я вовсе не претендовал дать обра­ботку лексического и филологического материала, заклю­чающегося в моем сборнике. Я счнтал и считаю обязан­ностью зтнографа сообщить то, ЧТО он знает о говоре, евести материал для того, чтобw облегчить обработку его для специалиста. Я зто и сделал в самой скромной форме. далее, если я все-таки сделал «очень цеННЬІе сообщениЯ», то считаю свою задачу как зтнографа ВЬІПолненной» (<<3т­н[ографическое] об[озрение]», кн. 28, стор. 197). «Словарь писал я не для учащихся, а для учеНЬІХ» (стор. 201) - ну, а ті, звичайно, із будь-яким хаосом дадуть собі раду. Тільки ж навішо після такої щирої самооцінки, що цілком

439

збігається з суттю моєї рецензії, д. Довнар все ж не бажає сидіти та не рипатися? Навпаки - він намагається довести, що з нього саме-імен но філолог та граматист, він ще й напа­дається иа мої суто філологічні зауваження, добачаючи в них навіть особисті супроти нього випади. Щодо остан­нього Довнарового здогаду, то слід завважити: я з д. Дов­наром, можна сказати, й незнайомий особисто і не маю жодиісіньких підстав ставитися до нього неприхильно (навпаки: «Дай йому, боже, довгий вік та журавлиний крик!»). Скажу навіть більше: коли у нас в (московськім) «Зтнографическом отделе» обговорювалося питання про те, чи варта премії Довнарова книжка, чи не варта, я жод­ним слівцем не висловивсь проти надання йому етнографіч­ної премії. Бажаючи не пошкоднтн д. Довнарові, я мовчав, і мовчав навіть тоді, коли один з найавторитетніших суд­дів, котрі були на яасіданні, завважив, що з філологічного погляду Довнарова кннжка аж надто дивна, і висловивсь про неї значно різкіш', ніж потім це зробив я у своїй рецен­зії. Sapienti sat2

•

Гlодивімось, одначе, через шо саме невдоволеннй д. ДОВ­нар на мою рецензію і чом він протн неї протестує. ~ вже був згадав, що аж надто наївне та курйозне в його книзі­філологічне оброблення. Курйози ці, думалося мені, більше ніж яскраві та зрозумілі не тільки для спеціалістів, ба навіть для гімназистів 4-го класу, котрі вивчили якийсь елементарний підручник. Тим-то, даючи в «Киевской ста­рине» рецеизію на «Белорусское Гlолесье», я обмеживсь на тому, ШО попросту повиписував деякі місця з тієї кннги й поставив у дужках знак поклику. Це тепер дає привід д. Довнарові сказати (lос. сН., стор. 196), наче я, за допо­могою знаків запиту та знаків поклику, намагаюся пере­конатн читача в Довнаровому неуцтві; він це зве «лириче­скими отступлениями по адресу не содержания книги,

а ее составителя» (стор. 202). Можна мати сумнів, чи розу­міє д. Довнар, що то воно за слово «лирический», та не варт цього питання доходити. ~ прохаю д. Довнара зрозу­міти тільки одно: мені було б с о ром н О перед читачами «Киевской старинь!», коли б я був надумавсь товмачнти їм азбуч.іі істини, давно для них відомії. А коли для д. Пов­нара вони, як видко, невідомі, то дам йому пораду: нехай

1 Це бук Вс. Ф. Міллер 2 Розуr.пюму досить. Розумний зрозуміє (лат.).- Ред.

440

він поробить собі потрібні довідки, ну, хоч би в «Зтимо· логии» Кирпичникова та Гілярова і в «Старославянской грамматике» КОо10сова, призначеній дЛЯ ІУ гімназіаль­ного класу, і тоді він могтиме розібрати, щ6 визначають мої знаки поклику при цитуваннях з його книги "Бело­русское Полесье» ...

Зрещтою, навіть уже й тепер д. довнар сам розуміє, щ6 за безглузді виходять деякі з пояснень в його книжці, і він хоче якось їх затущкувати. Внще я вже був одзначив одне його виправдування: «я писал для учеНЬІХ, не для

учащихся»,- ну, а вчені, звичайно, і з нісенітницею дадуть собі раду. Є в нього ще інще виправдування: по­милки, котрі я в рецензії поодзначував (принаймні четверо з них), треба вважати, мовляв, за друкарські, не за авто­рові. Щоб це довести, д. довнар повідомляє, що Їх уміщено в окремому спискові, вліпленому наприкінці книжки «Белорусское Полесье»; «при нагоді» він прохає «сделать соответствеННЬІе поправки тех, кто приобрел [його] книгу без листков» (\ос. cit., 198), і зве мої зауваження, котрі сто­суються чотирьох ніби «друкарських» помилок, «довольно страННЬІМ приемом». Я повинен сказати, що тут, з Л:овна· рового боку, ми мусимо бачити або непорозуміння, або над­мірну наївність, або (чому не хотілося б йняти віри) учи­нок більщ ніж дивний, попросту негожиЙ. Перекажу, як справа діялася. У тому примірникові «Белорусского Полесья», що я покупив У вересні 1895 року (за отим при­мірником я зараз-таки взяв писати рецензію для «Киевской стаРИНЬІ»), не було жодного списку друкарських помилок, ні писаного, ні друкованого. Сподіваюся, д. Довнар не стане мені заперечувати, бо й сам він признається (<<Зт­н[ографическоеl об[озрение]», стор. 198), що декілька при· мірників (цікаво б знати, скільки саме!) піщло в продаж без вліплених листочків, а в інщому місці він, як ми зна­ємо, прохає «сделать соответствеННЬІе поправки тех, кто

приобрел его книгу без листков». Зминув якийсь час, і от, уже наприкінці жовтня 1895 року, д. довнар подарував мені од себе одного примірника своєї книжки. Я подяку­вав, але, як я вже й перед тим був мав свого власного покупленого примірника «Белорусского Полесья» і вже поробив на ньому багато зазначок олівцем (для рецензії), то, щиро признаюся, я навіть не розглядав подарованого авторового примірника. Тільки за двоє місяців по тому я випадково довідавсь од д. довнара (вже роздратованого),

441

що він власноручно виправив того «авторського» примір­ника і що четверо з курйозів, котрі я повідзначав у своїй рецензії, він рукою власною був виправив ще, як бачимо, у жовтні. Скажу, одначе, щиро: коли б навіть я й був помітив рукописні виправки, пороблені чорнилом, у пода­ровані й мені од автора книжці, то все одно я б був уважав, що проти таких виправок я маю певне право звернути

рецензентську увагу; адже примірник, що я його купив, виразно свідчить, що продажні примірники, призначені для публіки, жодних таких виправок на собі ие мали.

у середині листопаду 1895 р. я рецензію свою надіслав до редакції «Киевской старинь!», тільки ж і після того ще навіть і в грудні бачив я приміриики Довнарових кни­жок у попередньому їхньому стані, без будь-якого реє­стрика друкарських помилокl . Допіру в січні 1896 р. раптом почали циркулювати примірники «Белорусского Полесья» з уліпленим реєстриком <<друкарських помилок»2, що під ними стояла дата: «Киев, 28 сентября». Проминаючи питання, навіщо Д. Довнарові взагалі знадобилося ста­вити під друкарськими помилками дат у, спитаймася краще за інакшеє: «Нащо він поставив дату з ад нім 'І и с Л о м?» Не беруся здогадуватися, бо й побоююся здога­дуватися. Або ... може ... чи не для того це зроблено, щоб підсунути іншим читачам думку, начебто я, пишучи рецен­зію, безперечно вже мав такого примірника, де було позна­чено друкарські помилки???. Ба ні! ні! Такий нелітера­турний спосіб аж жахнути міг би. Ні! Я волію краще ні за що не йняти віри такому страшному здогадові і обме­жуся на тому, що констатую самісінький лиш факт: коли я писав рецензію, то в книгарнях продавалися були н е­вип р а в лен і примірники Довнарової книги, і я як рецензент повинен був саме отак її й рецензувати.

1 Та й Є. О. Ляцький У своїй рецензії на «Белорусское Полесье» зазначив (<<3тн[ографическое] Об[озрение]», стор. 157), що довнар-3апольський слово очuцамі.-. зве «формою двойственного ЧИСЛЮ>. Вихо­ДИТЬ, що і Д. Ляuький держав у руках примірник «Полесья» без вліп­леного листка.

\!: Нехай-но читач втішно лаг ляне, ЩО то за «друкарські» ПОМНЛКИ! ВОНИ своїм характером виразнісінько ВИЯВЛЯЮТЬ, що автор, незВIІКЛИЙ читати щось філологічне. не годен зрозуміти найзвичайніСіньку філо­логjчну мову. Напр., ПРЗllі Карського, на які ПОКЛИКУ€ТЬСЯ д. ДОАнар, виразно показують, щО .МУ В ходитиму, ue дієслово, і все ж д. ДОАнар його зве суфі ксом. Це ж uіЛКОRИТ8 нездатність оріЄIІТУВ;ПИСЯ в філо~ логічному читанні!

442

Словничо!( пінської говірки (витягнутий з пісенних гекстів) - у д. Довнара-Запольського такий самий хаотич, ний, як і всеньке його писання, і з погляду фіJlологічного ні до чого він не!.ридатниЙ. Коли б д. Довнар був обме­живсь на тому, що попросту поперекладав би слова, то філолог проти цього був би нічого не сказав; на жаль, д. Довнар-Запольський надумавсь утворювати граматичні форми, котрі не існують (напр., інфінітив велищиться) , надумавсь він подавати й дуже наївні етимологічні пояс· ненняl тощо. Оте ж все я й підкреслив у «Киевской ста­рине» в своїй рецензії і прохаю читачів ще раз зазирнути до неї. д. Довнар, як людина, що нічогісінько не тямить у філології і не знає філологічних термінів, не зміг з р 0-

з у м іти моїх зауважень і через те у своїй відповіді одказує щось цілком неподобне. Він, скільки пригадую2 , сказав, що тяти походить з тнути (не навпаки!), і набли­зив етимологічно (не семасіологічно!) тнути до ткнути (торкнути), тронуть; я йому пояснив у рецензії, що така етимологія - недоречна, а він мені тепер одказує: «Народ не знает 9тимологических законов!» Виходить воно за українським прислів' ям: «На вгороді бузина, а в Києві дядько». Чи ж можна після того споритися проти Довна­рових заперечень? Я найкраще знов дам добру пораду д. Довнарові: нехай він візьме до рук елементарну, навіть найелементарнішу граматику, нехай її вистудіює, нехай довідається, що визначає «етимологію) та інші філологічні терміни,- либонь аж тоді він навчиться р о з у м іти філологічну мову; тоді, сподіваюся, і сам він уторопає свою «на вгороді бузину». А доки цієї пропедевтики він не одбуде, доти поясняти йому філологічні помилки, на мою думку ,- важкенько. На одне з гірких Довнарових заува­жень можна, щоправда, дати пояснення й тепер-таки, бо пояснення це можна зрозуміти, і не знаючи граматики.

Переглядаючи словника д. Довнара, я побачив, що автор біля декількох (шістьох) пінських слів поставив відповідні

І Далі читач побачить, що Д. Довнар невиразно уявляє собі зна· чення слова «етимологія», ба навіть одхрещується од неї. Проте ДOBHa~ рові помилкові пояснення мають характер етимологічний. Я к же це так? Видко, й тут наново одбувається та сама звичайнісінька віковічна історія, яка трапилася мольєрівському Ьоuгgеоіs-gепtіlhоmmе'ові, що він був звікував !lілий вік свій, розмовляючи «прозою», а так j не знав, щ6 ВОНО за проза.

2 TVT, у горах Сірії, я «Бело русского ПолесьЯ» з собою, натурально, не маю.

443

(або так-сяк підхожі) польські слова, отже, виявив свое виразне бажання не УН!lкати польських паралелів; тим часом при багатьох інших словах, де польські паралелі, можна сказати, аж самі просилися на перо, він їх не поод­значував; до того ж для дієслова зідхнуmu (infinitiv) д. Довнар не міг придумати близької польської інфіні­тивної-таки паралелі: westchnqc, а подав речівника: westchnienie. На цій підставі я дозволив собі завважити: «А втім, з д а є т ь с я, д. довнар-Запольський володіє польською мовою не вільнО». д. Довнар-Запольський скількись разів гірко згадує за це моє зауваження. На стор. 196 він каже: «Странно, как подобного рода сведения могли попасть в рецензию г. КР[ЬІМСКОГО]: очевидно, он их почерпнул из каких-либо сторонних источников»_ На стор. 197-й: «Рецензия г. КРЬІМСКОГО изобилует раз­ЛИЧНЬІМИ замечаниями, относяшимися не к книге, а к ее

составителю» (Откуду мне сне? де тії особисті завваження, та ще «изобилующиє»??). На стор. 200-ій д. Довнар знову повертається до мого вислову: «Здається, д. Довнар володіє польською мовою не вільно» і знову настійно повторює: «Зто одно из сторонних сведениЙ». На стор_ 202-ій він каже ще раз, що я на нього нападаюся, маючи «сторонние све­

дения». Я пояснив уже, чом я дозволив собі мати сумнів щодо польських знаннів д. Довнара. Дуже шкодую, коли не хотячи влучив у найбільшу болячку авторову. Щоб його розважити, нагадаю ЙОМУlйого-таки мудру апофтегму: «Не знать чего-нибудь - вовсе не беда» (стор. 196). Тільки ж смію його запевнити, що жодних «сторонних сведений» про нього, д. Довнара, я не маю. Ніколи ні з ким я не мав честі розмовляти про д. Довнара-Запольського, ніколи мені й на думку не спадало обирати його за сюжет для розмови, та й узагалі (нехай д. Довнар-Запольський прос­тить людей і на них не гнівається!) ніколи й ніде я не чув, щоб про нього щось говорили ... Іншу сторонню відомість д. Довнар добачив у моєму реченні: «Автор, може бути, практично знає діалекти». д. Довнар на це заявляє: «Вероятно, зто одно ИЗ сторонних сведений: я не имел слу­чая ВЬІсказать своего практического знания диалектоло­

гии» (стор. 197). Знову можу дати д. Довнарові слово честі, що ще ніколи і ні од кого не чув думки про нього як про практичного знавця діалектів: це мені самому так було здалося, коли я читав його книгу. Та тепер, коли д. Дов­нар палко запевнює (стор. 199), ніби У пінчуків слово

444

вродлuвuй визначає «ДОРОДНЬІЙ» (себто гладкий), я ОХОЧ,' одмовляюся ОД свого здогаду й надалі ставитимусь до ЙОГО повідомлень обережніш.

Помітивши, що д. довиар пояснює багацько з в и­ч а й них українських слів за словником білоруським і за збірками пісень білоруських, я здивувавсь та й напи­сав у своїй рецензії: «д_ довнар-Запольський, як видно, щиро вірує, що велика частина лексичного репертуару пінчуків - білоруська, а не українська!» Здивувавсь я через те, що сам же д. довнар на стор. XXVII своєї книги визнав говірку пінчуків за українську (це я одзначив на самісінькому початку своєї рецензії). Тепер д. довнар­невдоволений з моїх слів і, щоб довести, що пінську го­вірку він уважає за українську, а не за білоруську, по­кликується саме на стор. XXV!! своєї книги. д. Довнар мав би підставу виявляти невдоволення, коли б до ЙОГО книги можна було прикладати закони логічної послідов­ності. А її в нього й немає. Адже, сказавши на стор. XXVII, що пінська говірка належить до українських, д. Довнар усе ж назвав свою книгу «Б е л о рус с ким Полесьем». Чом же я не смів гадати, що такий логічний стрибок €

і в його «Словаре», надто коли я бачив, що загал ьновідомі українські слова д. довнар поясняє словником б ілорусь­ким? Та й узагалі: чи ж можу я сподіватися логіки од того автора, що, як сам каже (стор. 202), припускає логічність тільки для великих праць, а для невеличких (так, сторінок на двісті) уважає логічність за зайву розкіш, знов же ді­лить пісні на літні, жіночі та чумацькі, ба навіть гадає, що писати хаотично й ненауково йому можна, бо його писання, мовляв, «предназначаются не для учащихся, а для

учень!х»?! Скажу, до речі, що не розумію, як навіть піднес­лася перо в д. Довнара, щоб хоч одне-однісіньке слово писати для внправдання монстру03ИОГО поділу пісень на літні, жіночі та чумацькі. «Сборник мой так невелик', что я не счел нужнь!м вводить какую-нибудь другую клас­сификацию», каже д. Довнар (стор. 202). У справжиього вченого обов'язковість науковості просто в щ е п лен о: учеFИЙ, попросту через несвідому вимогу своєї природи, і рядка не може надрукувати, не додержавши HaYKOBo~.Ti, він не може йти за правилом ноздрьовського кухаря:

1 В ньому 202 сторінки.

Катай-валяй, БЬІЛО БЬІ горячо)), або за правилом, що «Jedes Tierchen hat sеіп Manierchem>l.

Я розглянув Довнарову відповідь. Чи то з моєї колиш­ньої рецензії у «Киевской старине», 1896 р., чи то з тепе­рішиьої, 1897 р., читач бачить, наскільки розуміється д. Довнар на філології зокрема й на науці взагалі. Дивом дивуєшся, з якою відвагою він дозволяє собі видавати іншим патенти на науковість та ненауковість, ще й вели­чати своє писаннячко «учеНЬІМ трудом)) (стор. 199). Це за прислів'ям: «Не хвалять нас люди, Гапко, дак самі похвалімось)). Щоб ще рельєфніш змалювати наукове об­личчя Довнарове, торкнімося ще двох «пасажів» у його писаннячку.

«Что касается словаря Желеховского, незнакомство мое с КОТОРЬІМ г. КРЬІМСКИЙ подкрепляет восклицатеЛЬНЬІМ знаком, то всем хорошо известно, что зтот словарь, напеча­

таННЬІЙ в Галиции, в Россию не допущен к обращению» (стор. 201). Мимохідь скажу, що це не для всіх «хорошо известно». Я, прим., здобув словника Желеховського через цензуру цілком вільно, без найменших перепон, і до того - як приватна особа. Зиаю, що й інші так само одержували того <<Словаря», і гадаю, що легесенько його міг би собі виписати і д. Довнар. Коли ж він гадав, що зви­чайній публіці не можна мати «Словаря» Желеховського, то хіба не міг він удатися до спеціалістів-філологів, що мають законне право тримати геть усі книги, потрібні для них в їхній спеціальності. д. Довнар каже, що він шукав: «А что я его искал, об зтом кое-кому из моих чита­телей известно». Охота ж була д. Довнарові шукати слов· ника Желеховського' у якихось невідомих своїх читачів, а не вдатися, ПРИМ., дО проф. славіста Р. Ф. Брандта! А втім, суть не в цьому, а втому, наскільки наукова -викрутка: «Не знайшов,- виходить, можна і без того пере­бутися». А повинно було б бути інакше: «Не знайшов по­трібної наукової допомічної праці, то й не берися до такої справи, що її не подужаєш, або не претендуй принаймні на науковість».

Що то за науковість у д. Довнара, видно і з того рабо­ліпного, суто несвідомого похилення перед «авторитетом)). Він про мене з жахом говорить: «Мимоходом здесь же

1 Кожне звірятко має свої манери (нім.).- Ред.

446

достается профессору А. 11. Соболевскомуl и вставлено обе­щание (<поговорить» О книге академика (ой, який жах!)

Шахматова за их смелость писать о малорусском ЯЗЬІке» (стор. 196). В цитованих Довнарових словах, а саме, на· прикінці, можна було б одзначити або помилку, або шулер­ську штучку: адже я виступав проти цих учених не за їхню «смелость писать о малорусском ЯЗЬІке», а за їхню охоту

трактувати українську мову, не в и в ч и в ш и її. Та ми вже знаємо: д. Довнар тугенько розуміє все, що хоч трохи стосується до філології, а тому я без ваганнів вибачаю йому, що він мою думку перекрутив, і звертаю читачеву увагу власне на наївний Довнарів жах: «д. Соболевський - про­фесор, а д. Шахматов - академік,- і чи бачите: десь береться сміливенька людина, яка ще й магістерського іспиту не складала, а вже охотиться проти них писати!» Коли бд. Довнар міг судити про філологію, то, може бути, і сам легко помітив би, що писання проф. Соболевського страждають на надмірну тенденційність, яка аж у вічі б'є; а коли б був прочитав «Исследования в области русской фонетики» акад. Шахматова, то прочитав би і щиру, чисто академічну авторову заяву, що його праця - мало проду­мана і що живі руські наріччя він знає не гурт. Та й, окрім того, я приневолений подати до д. Довнарового відому банальну істину, що людина, котра любить науку і цінує її, не повинна сліпо покладатися на титло «професор» або «академію>, а повинна критично перевіряти все, повинна насамперед дивитися, де істина, і повинна пам'ятати, що як професори, так навіть й академіки можуть помилятися.

Щоб д. Довнар іще більше перелякавсь, я знову обі­цяюся читачам «Киевской стаРИНЬІ» п о г о в ори т и З ними докладніше про праці ддо Соболевського та Шахма­това в якнайближчому часі 2 .

Бейрут в Сірії, 10 січня 1897.

Більше д. Довнар-Запольський у полеміку не вступав.

1 Отеє «п р О Ф е с с о р у Соболевскому» пише д. Доннар pleno titulo, не дозволяючи собі вкорочувати «профессор» на «проф.».

:1; Це я й зробив у низці статей під заголовком «ФИJJОЛОГИЯ и ПОГО~ динская гипотезз».

ДО ЕТНОГРАФН ЧЕРНІГІВЩИНИ

11

Б. Д. Грінченко . .зтнографические материаЛЬІ, собраННЬІе в Чер­НИГОВСКОЙ и соседних еней губерниях. РасскаЗЬІ, сказки, предания, пословиЦЬІ, загадки и пrоч.» Два випуски: І - Чериігів, 1895 (стор. IV + 308); 11 - Чериігів, 1896 (стор. ІІ -t 390).

На при початку 1890-х рр. небіжчик Драгоманов, ка­жучи про українську етнографію, песимістично висловлю­вав щось близьке до того, ніби вона вже не існує. В його «Листах на Наддніпрянську Україну» (1893)" читаємо: «В 1870 роки українська етнографія видала величезну збірку «Материалов» Чубинського, «Чумацкие песни» Руд­ченка, "Исторические песни малорусского народа» Анто­новича і Драгоманова, «Малорусские наРОДНЬІе предания и расскаЗЬІ» Драгоманова, думи Вересая, буковинсько­руські пісні, «Записки ЮГ0-Западного (київського) отдела» географічного товариства і т. ін. Сміло скажу, що в 1880-ті роки етнографія українська пішла н а з а д, а не вперед, після тих усіх видань»". І двома роками пізніш, у «Житі і слові», 1895, Драгоманов знов сумно завважав про українську етнографію: «Праця ся в останні роки занедбана і навіть піш л а н а з а д»4. І справді, після блискучого, плідного періоду 1870-х років

1 Друковано в московськім .зтнографичеСІЮМ обозренни», lR98, кн. 36, стор. 168-178. Декілька цитат, які редакція <<Зтнографического обозрения» через друкарські міркування (щоб заощадити місце) вважала за можливе проминути, тут знов наводяться.

2 Писано ті "Листи» 1893 р., із Софії, та й друкувалися вони част­ками в «Народі» та «Буковині», 1893 р. Ми цитуємо сторінки окремої відбитки (Коломия, 1894).

3 Див. «Листи на Наддніпрянську Україну». стор. 55-56. Те саме й на стор. 59.

'о .Житє і слово>, 1895, Т. ІІІ, стор. 351.

(надто в Києві, при «Юго-Западном отделе имп[ераторского] русск[ого] географ[ического] общества») протягом більш ніж десятьох років за українську етнографію так що й не чути було.

Тільки ж, на щастя, саме під той час, коли драгоманов уважав становище вже за безнадійно сумне, справа почала й кращати. Ще р. 1889 засновано в Москві часопис «3тио­графическое обозрение»; у ньому чималенько місця приді­ляють етнографії українській, і серед матеріалів показне місце належить записам харківщанина П. В. Іванова'*. Харківське «Историко-филологическое общество» і собі стало до підмоги, воно вмістило в своєму органі (<<Сбор­нике Харьк[овского] ист[орико]-филол[огического] обще­ства») силу різноманітних матеріалів і, між іншим, р. 1890 видало відому збірку казок І. І. Манжури. Року 1894 в Одесі вийшли між люди цікаві «МатериаЛЬІ по зтногра­фии Новороссийского края» В. Н. Ястребова. Того-таки 1894 року в Галичині, у Львові, засновано спеціальний фольклорний український часопис: «Житє і слово», редак­тор - Ів. Франко, а один із головних співробітників не хто як драгоманов. Тоді ж таки львівське Товариство імені ПJевченка, що з 1892 року перетворилося з комер­ційного на наукове, заходилося видавати свою постійну серію видань «Етнографічний збірниК» (т. І - Львів, 1895, т. 11 - 1896, а далі угро-руські матеріали Вол. Гна­тюка: т. ІІІ - 1897, т. IV - 1898). Нарешті, одне з най­утішніших явищ у цій царині - нова праця д. Грі н­'І е н к а, що заголовка її ми подали вище: «3тнографиче­ские материалЬІ, собраННЬІе в Черниговской и соседних с ней губерниях» (1895-1896). «Соседние губернии»­це переважно рідная для Грінченка Х арк і в шин а, яку він аж надто близько знає.

Грінченків збірник однаково визначається й тим, що рясний на матеріали (700 великих друкованих сторінок), і тим, що матеріали старанно оброблено. Цю Грінченкову збірку вже зустріли спеціалісти якнайспочутливішими рецензіями* і в часописах російських (у «Вестнике ЕвропЬІ» в тому числі), і в закордонних (особливо прихильний від-

L За це й Драгоманов у «Листах> пише: «Треба спом'янути з подя­кою д. Янчука. котрий дає притулок новішим українським етногра­фічним працям у московськім «3тнографическом обозрении>. Див. стор. 59 коломийського видання «Листів».

29 '-266 449

зив дає за нього «Revue des traditions populaires», 11:\97, NQ 2); тих підхвальних оцінок, як побачимо далі, праця Б. Грінченка цілком варта. Справді-бо: упорядчик мав усі дані, щоб бути гарним етнографом. Він чимало років про­жив близько до народу, і відомий він як знавець народ­ного побуту; свої спостереження над народною освітою, розвитком, поглядами Б. Грінченко вже здавна подавав у численних спеціальних статтях; та й у його белетристич­них писаннях, у І томі, є чудові, суто життєві картини з простонародного побуту. Мову українську Б. Грінченко знає якнайкраще: не кажучи за його дрібні в цій справі статті, згадаймо, що це ж не хто, як він, редагує чотири­томовий ,<Словарь російсько-український» Комара-Уманця (З-й том вийшов цими днями). З фольклорною літерату­рою - із сировими матеріалами і з розвідками - Грін­ченко, як видко з оцієї його книжки (<<3тнографические материаЛЬІ»), так само дуже добре обізнаний; між іншим, він чудово знає всяк і видання галицькі (царина, що про неї в нас, можна сказати, й не відають). Своїх етнографіч­них записів Б. ГрінчеНl<О до останнього часу опублікував, щоправда, не гурт (він перевидав тільки деякі українські думи, видав збірку народних українських анекдотів та щеокремі казки), тільки ж записи вів він здавна, і ото свої давніші численні етнографічні записи, роблені, починаючи од р. 1878 (на Харківщині попереду), він саме тепер і видає (вкупі з записами чернігівськими та ін.).

Розташовано матеріал за системою Драгоманова, по lЗ-х відділах. Коли ж якийсь запис може своїм характером стосуватися не до одного, а до кількох відділів, то в повній основі приміщує його Б. Грінченко тільки в одній рубриці, але і в інших він на нього таки покликається,- вже корот­кою згадкою; це все на вигоду читачеві.

Відділ І: «П ред ста в лен и я и рас ска з ЬІ о явлениях ПРИРОдbl и изобретениях»­про зорі, сонце, метеори, повітря, вогонь, песиголовців та інших тварин (звідки вони взялися, який їхній побут, які вони мають стосунки один з одним та g людиною), про рослини і, нарешті, про людські винаходи та відкрит­ТЯ,- усього 44 номери. Найбільшої уваги варті тут опові­дання про тютюн, що відрізняються од відомих раніш записів (а тії давнішії записи, у бібліографічних приміт­ках, Б. Грінченко теж поодзначав). NQ 16 в т. І (<<Стекло») цікавий як приклад цілком знаціоналізованого чужого

450

повідання , шо перейшло lJI) українського народу, uе IIGH9, через школу: старокласичних крамарів-фІнікійців замІ­нено на рідних чумаків, ім'я «скло)} ПОЯСНЮЄТЬСЯ ЯК шось таке, шо збігло (<<стекло)}) з селітри.

Відділ ІІ: «Прим еТЬІ и поверья)} і відділ ІІІ: «3 н а х а рст В О, З а г о в о р ь! И т. д.)}. Ще перед два­дцятьма роками Чубинський означив, шо українці, окрім полішуків та карпатських гірняків, можна сказати, зовсім незабобонні. Тепер знов, коли збільшилося шкіл і по про­воджувано залізниці, число забобонів, звичайно, ше по­!vІеншало. Через те, нехай і багато сприятливих умов мав Б. Грінченко, шоб записувати якнайінтимніші повір'я, усе ж згадані два відділи у нього розмірно вбогі. Ця їхня вбогість, натурально, зовсім ке виявиться, коли ми будемо порівнювати зміст цих двох відділів У Б. Грінченка 3 ін­шими збірками українськими-таки; але вона цілком яскраво виступить наверх тоді, коли ми схочемо рівняти україн­ські забобони до відповідного матеріалу БІлоруського, надто до величенької книги Н. 51. НіКіфоровського «Про­стонаРОДНЬІе приметЬІ и поверья Витебской Белоруссии», що оце допіру вийшла між люди: у Б. Грінченка відповідні два відділи обіймають 99 сторінок, а книга д. Нікіфоров­ського немало втроє більша. Неначе щоб винагородити себе і читача за те, що не пощастило в «Материалах» одзна­чити великого числа теперішніх українських приміт, sa60-бонів та чародійств, Б. Грінченко старанно склав двоє пок а ж чик і в до всІх відомих матеріалів такого роду та до студій про це, порозкидуваних по окремих книжках та періодичних виданнях російських, українських та польських. Що ж до власних записів Б. Грінченка, то най­більшу вагу мають ті матеріали, котрі призбирано не на Слобожанщині, а в північно-західних повітах Чернігів­щини, близьких до Білорусії. Несвідомо поганські пере­житки, от як, напр., такий звичай, що слабу дитину при­неволюють доторкатися до дерева, розколеного блискав­кою (себто до сліду Перунового), там, на північно-західнІй Чернігівщині, зовсім не дивниця (І, 31); а важливіші -подані звістки про те, що там, у тих закутках Чернігів­щини, непорушно позберігалися й попросту поганські по­гляди, анітрохи не прикрашені християнством; напр., у N2 51, т. І, говориться як за річ певну, що п'є та Їсть не тіло людське (воно потребує тільки одежі), адуща; особливо вона полюбляє млинці, а через те, коли людина

29' 401

помре, душа перебуває (<<париться», мовляв) в т1И гаряч1И

парі, шо йде з млинців. Серед замовлянь багато подано таких, котрі являють собою не звичайні етнографічні новозаписи з уст, ба копії з готових селянських списків, що їх поробили самі селяни для власного вжитку. Вони для нас, очевидячки, значно цікавіші, ніж етнографічні записи усних замовлянь. Виходячи з міркувань філоло­гічних, видавець позалишав у своєму друкованому виданні правопис оригіналів. Декотрі з таких записів видобуто з рукописів не сьогочасних, ба давніх. Такі: молитва св. Сисоя проти трясавиць (І, 278-279), книжка св. Зо­сими про бджоли (І, 281-282, з іншим текстом, ніж у Чу­бинського), молитва проти трясавиці Якова Ісакова та св. Арсенія (ІІ, З4), «Переполох отхожувать» та «Размовле­ние крикливиц» (ІІ, З6), «БДЖОЛЬІ» (ІІ, 47-48),- усі над· звичайно цікаві і змістом, і правописом, де народна мова бореться проти стародавнього штучного правопису XVIII в. Подібний до цього, але ще важливіший, ніж усе поперед­нє,- великий «Лечебнию>, виданий за південнокиївщан­ським рукописом також XVIII в. (І, стор. 256-278). У ньому, розуміється, найперше € поради лікарські; з них видко, що хоробу уявляють собі наче живу істоту; отож при пропасниці радять людині заживати блювотного спо­собу, аж доки людина нарешті «изрынетT тую болезнь». Окрім того, у цьому лічебникові є всякі ворожіння, при­міти, замовлення, закликання і т. ін., записи, важливі тим, що вони давні. Що ж до філології, то в цьому руко­пису є не один факт, цікавенький для історії східноукраїн· ського наріччя, тільки ж говорити про них тут-о­було б надто довго.

Відділ IV: «В еро в ани я и рас ска з ЬІ о еве р х'Ь ест ест в е н н ЬІ Х С у Щ ест в а х», себто про упирів, русалок, лісовиків, домовиків, а переважно про чортів. Відділ V: «Р асс к а з ЬІ оме р т В е ц а х». Відділ VI: «Л юди с чуд е с ною сил о ю» (відьми, ворожки, чарівники). Відділ VII: «К л ад ЬІ».

В чортів, відьом тощо українець безперечно вірить значно більше, ніж у звичайні «забобони» (приміти); а ра­зом з тим оповідання за чортів'я, що містяться в досі вида­них збірках, мають переважно тон глузливий. Що чорт справді існує, цього не заперечують, тільки ж паралізу· вати людську діяльність чорт не може: він здебільшого дурненький, і людина доволі легко обдурює його. Це ві-

452

домо Й з інших етнографічних збірників, і Грінченка «МатериаЛЬІ' не становлять винятку, бо з його збірника виявляється, що «чорт не такий справді страшний, як його малюють» (11, 58), і що «хоч чорти люблять поглузу­вати з чоловіка, але шкоди йому великої не зроблять» (І І, 58). Коли чорт надумається завдати людині великого лиха, то його-таки братва, інші чорти тїі, карають, «щоб не переборщував» (ІІ, 67; 11, 62); частенько сам чорт по­требує допомоги од людини (напр. ІІ, 63) і, щоб відплати­тися, стає тій людині в пригоді, не заявляючи жодних претензій на людську душу (Н, 63; 66-71). до таких немогутніх істот українець, звичайно, ставиться без по­шани; навпаки, в багатьох оповідаинях помітно навіть жаль до бідолашних, раз у раз обдурюваних чортІв. У двох хіба тільки оповіданнях з Грінченкової збірки можна було б псстерегти, ніби українець поважно ставиться до надприродної сили; та й то одне - пристосовано до людини чужої, до купця з Москви, що за гроші продав чортові душу (І!, 65), а про друге оповідання, записане од школя­ра-хлопця (<<Как скупой, по совету чертей, проглотил перед смертью деньги. - І, 43-44), мало не напевне можна сказати, що воно зовсім не укра їнс, ке, а школяр запози­чив його з московської хрестоматії Полевого: не дурно хлопчик, оповідаючи все по-українському, приневолює чортів говорити по-мссковськомуl. Кажучи про злість у русалок, оповідач наївно завважає: «Це ще в старовину було» (І, 45),- отже, теперішні русалки, виходить, забу­лися за свої витівки та збиткування. ЯК про чортів, так і про русалок оповідання в Грінченкових «Материалах. подають нових тем не гурт, і головний їхній інтерес полягає саме в найновіших подробицях і в ненаївному тоні оповіда­чів. Навпаки, повідання про мерців - вони у Грінченка трохи чи не всі нові та рельєфні і побільше не мають до себе паралелів у тих українських збірках, що досі були повиходили. N284 (т. І, стор. 49): «як Ничипір ділив варе­ник» подає собою неначе резюме з Квітчиного оповідання «Мертвецький великдень», припустивши навіть, що Квіт­чине оповідання спирається на переказ народний, все ж згаданий Грінченків N2 84 навряд чи належить до прото-

1 У Кольберга (Росuсіе, IV, ЗІ) є цещо подібне, але, по-І-ше, І(оль-6ергів варіант надто далеко стоїть од варіанта Грінченкового. а по~2~ге,­записаний вІн у гірняків, а не на нашій Україні.

453

типІв «Мертвецького великоднЯ»\ а найшвидше сам постав

підо впливом Квітчиним. (Квітчині пи~ання, видані в Хар­кові десять років тому, в великому числі пішли між простий народ). Відомостей та оповідань про відьом у Б. Грінченка є таки чимало, порівнюючи з іншими етнографічними збірками; але здебільшого вони вже відомі коли не з укра­їнських збірників, то з Афанасьєва та Романова*. На де­котрих оповіданнях, дарма що теми в них давні, налягло багацько сьогочасних наверстувань,- пор., прим., N'2 89-ий з ІІ т.: «Про те, як жінка зробила чоловіка собакою, а сама зізналась з нечистою силою»: воно, тільки без української обстанови, знаходиться в арабській «1001-ій ночі», яка через численні видання ХІХ віку відома по Російській імперії скрізь. Найцінніші од усіх, через те що в них видно ще жи ву віру,- це ті звістки, котрі йдуть не з цен­тральної України, а з півн[ічної] частини Чернігівщини. При перерахованих чотирьох відділах треба одзначити дуже корисний додаток: два докладні огляди усіх тих скільки-небудь цікавих звісток, що Їх досі подавали й 6Тнографи й не етнографи про народн! вірування в мерців, в відьом тощо, та які були наукові розвідки про ці віру­вання; для читачевої вигоди Б. Грінченко не тільки пода@ заголовок якоїсь статті або книги, але коротенько пере­казує й її зміст.

Відділ VIII у Гр!нченковому збірникові нем а є заголовка. Його випадало б назвати: «П рос в яти х, про б і б л і й н і о с о б и т а под і ї»; але наша провінціальна преса перебуває в дуже нещасливому ста­новищі, і через те належного заголовка для відділу VIII у Грінченка не надруковано. Завважити тут варто, диво­вижні примхи провінціальної цензури доходять аж до того, щО Б. Грінченко, кажучи про праці відомого етно­графа драгоманова, навіть про ті, котрі в цензурних межах видало імператорське географічне товариство, приневоле­ний у своїй книзі цитувати самісінькі заголовки драгома­нівських писань і ніде не наважується назвати прізвище їхнього автора. Через ті самі дивні провінціальні умови друкування, аж незрозумілії для преси столичної, слово

1 У І(вітки НичипІр засина. І вареником під церквою тому, що він п'яннй і це Д1Я п'яного цриродна річ, а в ГрІнченковому оповіданнІ зроблено Ничипора «богомІльним чоловіком». Чого ж це «богомільні tlоловfки'>} на6иратимуть !І/) кишені вареників напередодні «великого празника»? - рІч неприродна.

454

пІп не пишеться в «Материалах» всіма буквами, а заміню­ється однією літерою п (напр., т. ІІ, стор. 161). Мабуть, цензурними ж утисками пояснюється й те, що цей VIII від­діл у Грінченковій збірці вийшов геть убогий на зміст. Після яскравих «Малорусских наРОДНЬІХ преданий» Дра­гоманова, та «НаРОДНЬІХ легенд» Іванова, та багатющої серії релігійних легенд «Житя і слова» відповідні перекази у Грінченка здаються дуже безбарвними. Цікавіші од інших - легенди: «Кровосмеситель Андрей», «Ангел, слу­живший на земле», «СВЯТЬІй Петро» (як його покарано за мстивість), «ЧеlОвек, пробьшший триста лет под зем­лею в гостях у мертвого братю> (т. І, стор. 287-291), але всі вони не нові. До останньої легенди (про триста літ в гостях У мерця, заП<lС3НО\ в Канівському повіті на Київ­щині) у Б. Грінченка не зазначено варіантів. Скрізь бачачи надзвичайну бібліографічну начитаність Б. Грінченка, читачеві випадало б думати, що іНШАХ варіантів і нема_ Але ж вони є', є й видрукувані, от хоч би в статті Олексан­дрова в львівській «Зорі». Од старовинної сіро-візантій­ської легенди про «Семеро юнаків ефеських» Грінченків варіант одступив більше, ніж інші. Бо якдеінде, то скрізь слідно виразну релігійно-моралізаторську тенденцію: хтось не вірить в міць божу і в те, що колись мерці повоскре­сають - І бог наочним, живим прикладом свідчить перед невірами та слабовірами, що в нього триста літ - як одна днина-година, і що воскресення з мертвих - річ неминуча. В Грінченковім тім варіаllті з Канівщини нема ніяких релігійних питань: попросту сирота-парубок нікого близь­кого на світі не має, ось він в исватав собі дівчину та пішов на могилу до брата посадити жолудь в день свого весілля та й перебув у брата під землею 300 літ, а як вийшов він з могили, то побачив, що із жолудя встиг вирости велетен­ський дубище та й уже всох, і коріння перетрухлявіло. Щоправда, отією подробицею про всохлого дуба Грінчен­ків варіант має певну схожість із східними легендами про семеро юнаків ефеських, принаймні з шиїтсько-арабською версією ХІ в., вкладеною в уста халіфові Алієві; бо й у тій шиїтській легеиді воскреслії семеро юнаків як ви­йшли вранці із своєї печери після тристалітнього спання, щоб зробити собі ранішнє обмиття, то побачили, що й дже-

1 ПодІльських варІантІв 1850-1860-х рр. 3 Ушиuького повіту, що я тепер їх публікую, В. Грінченко. натурально, не міг тоді знати.

455

рела нема, і всі дерева коло нього вже повисихали' ... Є тут, у цім УІІІ відділі У Грінченка, невеличке опові­дання, яке, коли не помиляємося, ще ніколи не друкува­лося в українському записі: це - жартівлива вигадка про жида-нововихреста, що його на тому світі не хотів приймати до себе ані Мусій, ані Христос (т. ІІ, стор. 149-150, з Канівщини). На сході, прнм. у Сірії, це звичайні­сінька легенда; вона сталася навіть за сюжет для просто­народного прислів'я, тільки замість жида фігурує в араб-

о ,.. "

ському прислlВ І християнин, що помусульманивсь та н

зараз помер: «МитІ йеллі асlам уддуhр у мат иl = єа<;р: lа М'ЬЗммад єирфу, у I=Масі'Ь тбарра минну» (<<Він,- наче той, хто навернувсь до ісламу опівдні і помер надвечір: ані Мохаммед його не визнав, і Христос одкинувсь од нього»). До цього-таки УІІІ-го відділу годилося б пере­нести казку «О царском СЬІне» з Грінченкового відділу ХІІІ (т. ІІ, стор. 262-269, з Чигиринщини); бо в тій казці тільки без ім'я Соломонового розказано в повній основі всеньку апокрифічну історію про біблійного царя Соло-

о ! • ._. u

мона, починаючи од сварки з маТІР ю ще в череВІ 11 та и закінчуючи полоном у «змія» (себто у Асмодея) та вряту­ванням од шибениці через ті хитрощі, що Соломон (у Грін­ченка попросту «хлопець») здобув од змія дозвіл засурмити на сурму.

Про відділ ІХ скажемо далі. Відділ Х: «П ред ани я О я в лен и я Х или ц а х ист ори чес ких» і від­діл ХІ: «Предания О местностях». Звертає на себе увагу тут оповідання: «Дарий та Макидон» (І, 128-129), що його «люди розказують». Судячи з неукра­Їнської форми деяких слів (напр. nерсuцькuй), треба було б гадати, що оповідання навіяно читанням якоЇСь сьогочас­ної російської книги,- можливо, навіть підручника; проти цього здогаду промовлятиме хіба зміст. Інші історичні перекази - з часів козаччини. Частину їх Б. Грінченко передрукував з брошури Журавського* (Чернігів, 1890), отже, врятував їх од забуття. Шкода, пра вда, що Журав­ський переказав Їх не од слова до слова так, як чув, а в формі віршованій; тільки ж, здається, тая форма не надто

І Легенду таку ми 3!' .ходимо, приміром, У Та'лябія Нішапур­еького (пом, [036 р.) в його, всезбірuі "Qщас аль-анбійа» ="Повісті за пророків», у роздІлІ «Асоаб аль-кяhф» (каїрське вид. 1312= 1895, стор. 243 і д.). Російський переклад - в нашій збірuі текстів: «Семь спящих отроков .фесских. (Москва, 1914, стор. 39).

456

вплинула на точність запису, принаймні д. Журавський каже так: «записывяя зто предание от старика·крестьянина, я не имел совсем ввиду впоследствии излагать его в стихо·

творной форме. Сами собой ВЬІЛились зти стихи И именно в тех местах, где чувствовалась какая-то гармония в сло­

вах старика; сам собою сложился и размер; я старался лишь сохранить цель!е вь!ражения и слова» (І, 140). З легенд Журавського декотрі можуть доповнити торішню статтю Сумцова: «О малорусских религиознь!х сказаниях» (у хар­ківському «Сборнике ист[орико]-филол[огического] обще­ства») .

Відділ І Х: «Р асс к а з ь! о Я В лен и Я Х Ж И з н и сем е й н о Й и о б щ ест в е н н О й» (казки побутові, фабльо) і відділ ХІІІ: «С к а з к и фан т ас тич е -с к и е, и гра с л о в и ост р О уми е». Казок в укра­їнців не тільки є не менше, ніж у росіян, ба навіть, на­певне, більше: принаймні, читаючи казки Афанасьєва, я досі не знаходив, можна сказати, жодної, якої мені не довелося б чути на Україні. Але друком у світ видано українськи х казок (не так, як дум та пісень) надто мало: збірки Куліша, Рудченка, Чубинського, Драгоманова, Манжури, Ястребова та ін. цілком не вичерпують україн­ського казкового багатства й подають тільки дуже незначну частину його. Через те більш ніж 200 N2 (близько 340 стор.) У .грінченковому збірникові - це дуже й дуже корисна вкладка до української казкової літератури. Вони становлять, мабуть, чи не найважливішу для нас частину Грінченкової двотомової книги. Здебільшого все це новини, опубліковані досі хіба у варіантах великорусь­ких або білоруських, і то тільки почасти. Серед цього рясного і цікавого матеріалу одзначимо три казки про героїв-«б о г ати р і в». Є казка про Чурила (т. І, стор. 159-165, з Харківщини), але виступає Чурило тут не як красень, а як «сильно могучий богатир»; кволому Іванові-царевичеві він чинить супроти його непокірливої та дужої дружини в ліжку коли не достоту таку саму моло­дечу послугу, яку чинить Зігфрід Гунтерові в «Нібелун­гах», то зовсім близьку до того. Про дитинство Іллі Муромця є в Грінченка оповідання без Ілліного ймення (т. 11, стор. 269-271, з Черкащини), близьке до катерино­славського варіанта Яворницького (<<Илья Муромец в пере­сказе малороссийского слепца».- «Киевское слово», 1889, N2 659). Бова Королевич, Єруслан Лазаревич та Ілля

457

Муромець виступають у казці з мандрівним, міжнародним сюжетом: «Чоловік болтанський, богатир бусурманський» (т. І, стор. 188-195, з-під Києва): богатирі - дорожні товариші меткого селянина (а в західноєвропейських пере­казах - кравця), що забив 30 оводів (завважмо, до речі, що в південній частині тієї-таки Київщини, де записано цю казку, нам довелося чути, років тому дванадцятеро, гасло болтанського богатиря в трохи відмінній формі проти тієї, що в Грінченка, а саме так: «За одним махом­пахом тисячу дущ побивахом»). Поміж фабльо одзначимо в Грінченка, ПРИМ., оповідання про двох людей: з рукою щасливою та з рукою нещаслнвою (І!, 190-191, з Черка­щини); це оповідання, що стоїть так близько до повісті про Са'да то. Са'дія в «1001 ночі», досі записано на Україні (західній) тільки з жидівських вуст (див. Франкове «Житє і слово», т. Н, стор. 191); міжнародну літературу подано там-таки (у ІІІ Т., стор. 221). Українське оповідання про «Шемякин суд» досі було відоме тільки в перекрученому запису у Чубинського (Н, 657; чомусь Грінченко не одзна­чив цього); тепер воно з'являється в трохи кращому за­писі (11, 335). І все-таки він, запис отой, примушує багато чого бажати, треба б кращого варіанта,- ще один при­клад на те, як українські етнографи, захопившися думами та піснями, занедбали прозаїчну словесність. Тнм часом оповідань про «Шемякин суд» Є на Україні суша і, напр. Димінському в 1850-1860 рр. пощастнло записатн на Поділлі путящого варіанта'. Відому мандрівну індійську тему про розбитий горщик записав Б. Грінченко у такій формі (т. І, 225-226), що підходить найбільше до варіанта з «1001 ночі» (про одного з сімох братів настирлнвого цилюрнка). Казка про Йвана Вірного (т. І, стор. 92-96), з Воронежчини, уже почасти відомая за Рудченковим варіантом з Чигиринщини (<<Сказки», 1869, т. І, стор. 211, N2 81: «Вірний крепаю», звернула мою особливу увагу через те, що страшенно, аж до здивування БЛИЗЬКQ, ски­дається на сьогочасну народну арабську казку в Сі рії про С§дика (себто «Правдивого»), що я чув її 1897 р. в глу­хому арабському селі Шуейр на Лівані2 • Більшу близь-

1 Димінського варіант - не видано, він залишивсь у тих паперах київського «ЮГ0-Западного отдела», що перейшли до мене.

2 Оповідав мені шуеіірський сслянин Фадлалла Згайб, а він цю казку про Садика приніс здалека, з Хаврана. ОД друзів.

458

кість має арабська казка навіть і не до Грінченкового запису (з Воронежчини), а саме до Рудченкового запису (з Чигиринщини); З отим вона частенько збігається трохи чи не слово в слово. Я наведу тут арабську казку не в араб­ському тексті!, а в перекладі:

Був ОДИН пастух на ймення Садик. Його звали Садик (тобто Прав· дивий) тому, що ніколи він не брехав, і хоч би яку шкоду зробив, то щиро признавався. Він служив одному емірові і пас його товар (<<6аwш»). Одного дня поїхав тоЙ емір в гостину до другого еміра, і розбалакалися вони про те, чи € на світі вірна і правдива челядь. То той емір, ЩО в нього Садик пас череду, почав вихваляти свого Садика. А другий емір споривсь і казав, що й Садик напевне тільки вдає праодивого, а де можна - там свого пана одурить. І побилися вони об заклад: коли отой другий емір викриє Садикаву непраВJ\У, то забере у першого еміра половину всієї його худоби, а НК не ВИКРИЄ, ТО оддасть своєї худоби половину2.

Роз'їхалися вони. То отой другий емІр сказав своїй дочці', щоб вона перебралася за просту дівку та й пішла підсипалася до Садика, що пасе товар. Був у череді величенний віл Із золотими рогами. І за· чала тая княжна·наЙмичка підлабузнюватис.я ДО Садика та В,VІОВ.flЯТИ, щоб він ТОГО бика зарізав; ЯК заріже бика, то вона його покохає. Він аж збожеволів, її волю вволив: зарізав бика і золоті роги поклав на ніч коло себе, коло голови. Поклалися вони вдвох спати, а еміріВН8 вночі вкрала тії золотІ роги та й утекла до батька. Батько зрадів. Думав: «Попався Садик і буде одбріхуватисяІ»

А Садик як прокинувся та побачив, що нема золотих рогІв коло нього, засумував. Були б золоті роги, оддав би паНОРі, а тепер рогів немає - пан не повірить, що іх украдено,- чи не доведеться одбріху­ватися? Взяв він тоді свою гирлигу, устромив у землю, зверху настро· мив на гирлигу свого тюрбана4,- стоїть гирлига, наче жива ЛЮДЮ-Іа! Підходить вІн до палиці, вітається з нею: «Добридень, паночку» -і сам собі одповlдав: «Доброго здоров'я, СадикуІ» - «Прийшов тобі ска· зати, пане, що золоторогий бик здох».- «Ну І ЯК здох, то повинні зо~ статися золоті роги. Де ж вони?» - «А я не знаю»,- «То ти брешеш? ие здох бик!» - «А таки твоя правда, пане! не здохІ» І пішов він собі геть. Думав, думав та й надумався: «Скажу, що вовки з'їли злото рога». Знов підійшов до гирлиги та до настромленого тюрбана: «Здоров був, пане!» І сам соБІ вІдказує за пана: «Доброго здоров'я, Садикуl Що тобі треба?» - «Вовки з'їли З0лоторога!~~ - «Якби вовки з'ЇЛИ, то золоті роги були б зосталися!. - «Твоя правда, панеl - були б зоста­лися!» І знов одійшов Садик, і знов сІв. Думав-думав та й тодІ пІдійшов до гирлиги. Знов вітається до палицІ та до тюрбана: «Здоров був, паночку! Оце наскочили на череду розбій ники-бедуїни (1іізу) та й

1 Що починається так: сКьАн рАр,н, исму <;:адиq; w исму «<;:і\диq­б'ЬаЙс ... »

• В українських варіантах застава не худоба, а село (у Рудченка, І, 211) або 1000 карбованців (у ГрІнченка І, 93).

, Так і у Рудченка. У ГрІнченка: «Підкупив таку бабу, щоб Івана скусила» (І, 93).

« «Ляффе». І у Рудченка, І у ГрІнченка - «шапку>.

459

золоторогого бика з;собою nогналиl»1 Сказав і сам собі одказує, наче емір: «Якби бедуїни були наскочили, то й увесь товар були б одігнали. Брешеш ти, Садику!» - «А таки брешу!. І одійшов Садик, і знов сидів, думав та й иадумаеся: треба правду казати. Підходить до гирлиги: «Добридень, паночку!» - «Добридень, Садику! За яким ділом?»­«Та за яким? Прибилася до мене дJвка та за жартував я з нею, і під~ лестила мене, щоб я твого золоторогого бика зарізав. А я й піддався на тую дівочу спокусу: бика зарізав, золоті роги коло себе на ніч по клав, а вона тії роги вкрала та й утекла».- «Ну ЩО ж, Садику! Хоч і винен ти дуже, а за твою правду тебе прощаю!»

А тим часом той другий емір радіє та й радіє. Закликає він до себе того еміра, що йому служив Садик. Розказав він йому, як вийшла справа, показав золоті роги і каже: «Ану, клич свого Садика, нехай одбріхується!» Перелякався Садик, як почув, що його кличуть до па­нів, але пішов. Прийшов, привітав обох емірів, а ті його грізно пи~ тають: «Де бик-золоторіг? Де бик?» Каже: «Прибилася до мене дівка, СПОКУСИJlа мене СВОЄЮ красою, спонадила: заріж та й заріж бика -золоті роги! Я й зарізав, роги коло себе на ніч поклав, а вона роги вкрала і втекла. Не хто ж і винен, як Я,- карайте мене!» І каже йому емір: «За ТВОЮ правду прощаю тебе! Іди знов до череди та паси ЇЇ, а ще й оuей емір половииу своєї худоби нам оддає>.

Хто порівняє арабську казку з нашою, того не може не вразити надзвичайна їхня близькість.

Закінчуються «Зтнографические материаЛЬІ» Б. Грін­ченка прислів'ями та з а гад к а м и (676 N9Ng) , що їх немає у Номиса, Комарова та інших Грінченкових поперед­ників. Прислів 'я здебільшого мають у дужках відповідні пояснення, але деякі, що їх збирач уважав за зрозумілі, пояснень не мають, і це велика шкода, бо їх можна по­різному толкувати (напр. прислів'я: «Забувсь, назад озувсь» залишилося не пояснене). Прислів'я Ng 105 - ледве чи прислів'я: «Микита сіно віз не довіз: покинь сани, возьми віз». Скільки знаю, так дражнять іволгу, удаючи її крик: так я й са м чув, так сказаио і в Гребінчиній перед­мові до альманах у {'Ластівка» (СПб., 1841, стор. 5).

Orакий, ко ротенько кажучи, зміст ціиної збірки Б. Грінченка. Тексти видано дбайлив02 , щоб рони були

І Цього третього мотиву (про грабіжників) нема аиі в Рудченка, ані в Грінченка.

2 А все ж мені поталанило одшукати навіть у Б. Грінченка 6 корек­турних помилок: 1) т. І, 11, рядок 11 - МUСЯЦ-Ь (зам. мuсяць= Хар­ківщина): 2) І, 47, останній рядок: СтранЬІ (зам. СтаринЬІ); 3) 11, 3, рядок 9: зробbllJ'Ь хорошу (зам. ХОРМУ, себто форму); 4) 11, 73, ряд. 19: казалась (зам. казала-м-ь); 5) 11, 205, ряд 5: И то тbl (зам. што mыl;; 6) 11, 389, ряд. 29: «390-39і» (зам. «333-334»). Правда, на 700 сторінок це небагато. Окрім того, написання багаmшуть (величають багатирем), що його д. Грінченко виводить з багат-ший, неправильне: воно походить од багач (І, 232).

460

придатні й для філологів. Одзначимо деякі явища 3 царини фонетики та морq:ологїі. І) Пригірщі, 1,38 (3 Київщини) -тут на місці 'ь - і, а не Н; пор. Kur:ei (крови), кuрнuця, дрива тощо. 2) Навстяж, І, 246 (зам. навсmeжь) - один з випадків переходу українського е в Я,- пор. панянка, nляскатu, скляn, ЛЯЩ, люб' ЯЗНUЙ і т. ін., явище, що спосте­рігаємо його ще в київському Святославовому Ізборникові р. 1073; проф. Соболевський на підставі цієї риси бажав би вважати Ізборник 1073 р. за великоруську пам'ятку, не знаючи, що оця заміна е на я любісінько існує в мові укра· Їнській і до того більше, ніж увеликоруськіЙ. 3) Мн.ісце (І, 54-55, з Волині)=місце, зо вставкою н, - пор. імн.я, сн.іятыl (сіяти) У Федьковича або у Вагилевича (<<Grama· tyka j~lyka ma!oruskiego», Львів, 1845, ХІ). Завважмо, що й у чеській живій вимові ми чуємо вставне н саме в цьому пні mest. 4) Чо, І, 93 (Воронежчина) з чого, чоо, у «Житю і слові», в записах з Галичини, таких прикладів є дуже багато (доброо, такоо і т. ін.). 5) Одігсь, І, 128 (з Катеринославщини) - зам. одягсь, пор. запріг, потріс (явище, пояс нене у І-му т. «Истории звуков русского язы�а» Потебні). 6) Дай нам свого nодію (зам. свого подою, І, 158, з Харківщини) - звук і замість сподіваного о перенесено в родовий відмінок з називного. В південних і централь­них українських говірках це буває не часто, на Чернігів· щині - частіш (<<погоїти живіта» співає весільна піCJJ я в Борзенщині, за записом Марковича), а на Поліссі таке переносіння звука і в непрямі відмінки - річ дуже зви­чайна (<<кінь, рlиг. кіні, deminut. кіни" і т. ін.)'. 7) Хлан;и, І, 190 (флаги): великоруське г (t), що вимовляється в визву­кові як к, перейшло і в непрямі відмінки в українців, як К; - а втім, судячи з російського ж таки прикметника флачньul (моск.), треба гадати, що й у великорусів звук к перекочовуе часом і в не~рямі відмінки. 8) Устрочила, І, 292 (Борзенщина) зам. узрочила (помітила, постерегла): встановлено т, піс~я чого з перейшло фонетично в С; пор. ще прикм. короткострокий (Поділля) зам. короткозро­Кbl.Й (короткозорий). 9) Сьватий, ІІ, 71 і д. (Волинь), сьватuть, ІІ, 126, N293 (Волииь) зам. святий, святить­звук ьз (я), що нелегко вимовляється після губних, зовсім

1 Пор. в збірці Довнара·3апольського: престили (стор. І, стор. 5), ні поля ні загина (31), бико"" (35-боком), нінарико"" (35,49), з nохиду (72, 126, 129), ""оризу (129), ""ниго (стор. Х=мноro) і ін. Вимова и, а не ї - це особливість піНСЬКО1 говірки.

461

втратив своє небінне зм'якшення; пор. цьвах зам. цьвях. 10) Ви"шей, 11, 81 (Волинь) зам. висшей, вищей (другий ступінь од високо) - доволі незрозуміла фонема; як вона постала? м. б., з 8ыlшей •. 11) Кіст0, ІІ, 182 (двічі), запи· сано в К иївшииі (тісто); це для Київшини явище не часте. 12) Убід, 11,267 (Чигири!'щииа), буїтtся 11,288 (Черка· щина) - у зам. ненаголощеного о. 13) У nост6ліх, 11, 287 і 288 (Черкащина), з наголосом, оч евидячки, на серед­ньому складі,- мабуть, тут і вийщло не безпосередньо з t, але з ненаголошеного я, з nост6лях зам. звичайного nостол а х; пор. чоб6тях (і чоботіх) та штанях (штd­ніх) при звичайному чоботах, штанах. 14) См6тер, 11, 294 (з Київшини) - російське слово з українською евфо­нічною вставкою перед р. 15) Лuчuцця, І, 91 (з Харків­щини=лікуватися) - звук и після л з'явився через по­плутання з тим дієсловом лічити (в розумінні «рахувати»), що в ньому після л чується в українських говірках то тверде и, то м'яке і. 16) Сьої, І, 54, 55 (Волинь, зам. сеї)­звук о виник в цім генетиві за аналогією з тої. 17) Зарів віл, І, 248 (зам. заревів, записано десь на заході) - тут минулий час (власне дієприкметник) утворено без Л'h, як у буковинському [він] заток (заткнув; у Федьковича). Синтаксичною стороною цікаве чигиринське вживання кличн. відмінка в ролі називного: «Той Иванче ввіходить у млин», 11, 221; звичайно це помічається тільки в піснях та прислів'ях, а не в живій мові. Навпаки, у т. І, стор. 185, зустрічаємо (на Харківшині) зам. кличного відмінка на­зивний: «Меч самобієць! берись!» Мабуть, пояснити це треба тим, що тут кличну форму складено не з одного слова, а з двох слів; пор. звичайний вислів «пане суддя!», де в кличнім відмінков і поставлено тільки перше слово. Цікава отака фразеологія (в розумінні «а ЇЙ дуже важко»): «а ЇЙ ремена (времена) короткїі приходять» (ІІ, 113, Чиги­ринщина) - це або ціл ком східний вислів, або це чималий церковнослов'янський архаїзм. Лек сич ною сторо­ною Грінченкові «М атериаЛЬІ» являють так само чимало позначного; але два слова там не можна зрозуміти: 1) І, 31: tпішли дівчата по грицики та по щав'яню> (Харківщина); «грицикю> це гриби, але що воно за «щав'яню>?' Не пошко­дило б у таких випадках, шоб збирачі пояснювали незрозу-

1 По-польському szczawian'OM зветься щавелева сіль, та 3 україн­СЬКОГО контексту видко, ЩО за неї не можр бути мови.

мілі слова; 2) 11, 241 (Чигиринщина); , «скинбеї» (кендюхи? тельбухи?). Троє слів одзначив сам збирач Грінченко як незрозумілі; ми знов можемо їх пояснити: 1) зілля дріяка проти нічниць, І, 29 (Харківщина) - видшла річ, тут мова за теріяк; 2) Кошолок (І, 57, Чернігівщина) це здрібніла форма од кошіль; 3) Кельма, ІІ, 309 (Канівщина) - лопата або лопатка у штукатурів (пор. польське kielnia); на Київ­щині термін «кельма» - один З найчастіших в мулярській обихідці,

Лишається ще сказати про той вигляд, в якому Б. Грін­ченко подає зібрані в його матеріали, себто про їх о б­р о б к у. Цією стороною Грінченків збірник безперечно вищий над усі інші. І том «Материалов» спочатку поставле­ний був слабіш, але потім до нього пороблено потрібні додатки при 11 томі, Окрім старанної систематизації етно­графічного матеріалу, слід підкреслити ще три системи покажчиків до нього.

По-І-ше, Б. Грінченко поробив бібліографічні вка­зівки до кожного номера в збірнику, а коли це буває казка, то до кожного мотиву ЇЇ, одзначаючи варіанти. Треба зав­важити, що українські етнографи побільше не мають цієї похвальної звички звертати увагу на те, що вже було на­друковано, а через те деякі матеріали виходять на світ разів по десятеро, більше-менше в однаковісінькій формі, Візьмемо для прикладу оповідання про бусла: однакові­сіньке оповідання про бусла, надруковане спершу в «Пре­даниях» Драгоманова (1876), нам доводилося потім зустрі­чати як щось нове у «Киевской старине», 1883, далі в «Зорі» в одній з статей Лепкого, далі в тій самій «Зорі» у Верх­ратського, в ній-таки у Комарова (1892), далі в «ВОЛЬІНских епарх[иаЛЬНЬІХ] ведомостях», 1895; сюди-таки можна до­дати словника Шейковського під словом «Бусел» і 2-й том повної збірки творів Руданського (Львів, 1896). В «Мате­риалах» Б. Грінченка про бусла немає запису, а через те й не зазначено варіанти про нього (можлива річ, що Грін­ченко був би назвав варіантів ще більше, ніж я); але в ін­ших випадках у нього старанно зібрано різні розкидані вказівки: і 3 спеціальних праць, і 3 випадкових повідом­лень, і 3 белетристичних переробок' ; часописи для дітей,

1 Тільки Ж записи Ол. Стороженка .3 народних уст» (и Сторожен· ковио< «Українських оповіданнях>, т, І) Грінченко даремно .apaxoBY€ до літературних переробок (11. 354). Окрі.. виразного заголов!Юго

463

шкільні хрестоматії. ба навіть лубочні малюнки - усе те Грінченко заносить до своїх приміток. По цих його приміт­ках можна не тільки порівнювати варіанти. ба навіть од­разу можна ставити питання. чи не могло часом котресь

оповідання піти в народ найновіши .... книжним шляхом,­иапр .• через якусь популярну брошуру. до речі. скажемо. що Грінченко одзначає, од кого записано щось. письменний чи неп исьменний був оповідач. скільки йому бу ло літ. часом навіть - од кого сам оповідач засвоїв своє опові­дання'. Попереду ми вже були мали нагоду згадати, що до бібліогр афічних даних притягнено й матеріал галнцькиЙ. ще й дуже великою мірою до того. Скласти цьому справжню ціну ми можемо, аж коли :.гадаємо, що навіть проф. Сум­цов. автор спеціальноі «Современной малорусской зтно­графии», буває цілкuм незнайомий з дуже важливими галицькими еТНОІрафічними творами та виданнями'.

По-2-е. окрім бібліографічних приміток при окремих номерах дано в Б. Грінченка скількись осібних загальні­ших покажчиків наприкінці відділів. Ми вже за них зга­дували були вище: це - реєстр (з оглядом змісту) всіх тих опублікованих українських етнографічних матеріалів, замі-

напнсу «3 народних уст», уСтороженка попросту сказано, ЩО він це записував ст е н о гра Ф і ч н о.

, Цікава примітка оповідачева доМ ]43, т. 11: .оцю баєчку я чув од хвокусника, щО КОЛИСЬ, ЯК ми були У лагорях, то командир палка найняв нам того хвокусника, щоб ми послухали».

• Деякі бібліографічні недогляди можна одзначити й у Грінченка. Отож у Руданського можна знайти паралелі дО N2 ]33 (стор. ]2]) і N2 205 ]-го тома; N. 1О3нй 2-го т., здається, являє собою перекручене повідання про крота (є у Драгоманова й Руданського); N. ]09, т. 11= Руд., т. І, стор. ]54; N. ]80, т. І1=Руд. І, ]46; N2 283=Руд. І, ]]2; N. 205=Руд. ІІІ, 67; N. 62, т. І - пор. Номиса (<<Лицьвинок»); N. ]28, т. І - У Раєвського (<<СценЬІ и рассказЬІ'); N. ]88, т. І - у Квітки в «Пане Халявском»; N. 210, т. І - літерlатурна] обробка Олександрова у «30рі», N. 68, т. 11 - варіант Ганни Барвінок в «Руській хаті» (]877). ДО N. 76, т. 11 усі слов'янські повідання див. у Драгоманова: «3абt.­лt.жки», І (софійський «Сборник за нарlОДНblе] умотворения». ]892). Про тему N. 165, т. 11, є ціла розвідка Франка (<<Жидівська війна»­див.: «Народ •• 1892, N2 ]; «Wisla., ]892, N2 2, і ]893, N. І). А ЩО Б. Грінченко намагається бути якомога точнішим у своїх бібліографіч' них посиланнях, ТО ми порадили 6 йому звернути увагу ще й на Ради~ виловського (частину роботи вже проробив Марковський у свой книзі про Радивиловського), також - ПОКJIикуватися на Афанасьєва, а з закордонних еТНОГР<Jфів - на Коскена «Contes populaires de l"orraine» і ін. з його багатим поріВНЯJIЬНИМ матеріалом. Слід так само перегля~ дати старанніш «Современную малорусскую зтнографию» проф. Сум­цова: у ній € чимало чужоземних паралелей до українських казок.

464

ток та розвідок, що можуть бути корисні кожному україн­ському етнографові, як збирачеві, так і дослідникові. Бажалося б, щоб ці покажчики, доповнені скільки можна, видав Б. Грінченко в світ окремою книжкою'.

Є ще й третій, дуже зручний покажчик, наприкінці ІІ тому (стор. 356-390). Там подано в стислому, але ціл­ком зрозумілому викладі зміст кожного номера обох томів, подано вже по-російському. Цей покажчик дозволяє до­слідникові не порпатися по цілому великому збірникові і значно заощаджує час.

1897

11

ДЕЩО ПРО РУКОПИСИ МИКОЛИ БІЛОЗЕРСЬКОГО

Саме тоді як у Чернігові одбувавсь археологічний з 'їзд (я на нього не поїхав), мені довелося чимало попра­цювати над дуже цікавими археологічно-етнографічними матеріалами, зібраними не де, як у Чернігівщині-таки. Це - папери Миколи Білозерського, брата Кулішевої жінки Ганни Барвінок. Мало хто про них знає, і прийшло мені оце на думку - подати про них звістку ширшій пуб­ліці.

З Миколи Білозерського був неабиякий колекціонер. От він ціле життя своє збирав матеріали для історії козач­чини; певне, лагодився написати про козаків многотомову історичну працю. В його паперах ми знаходимо широку бібліографію, виписки з літописів, з усяких актових дже­рел, з учених розвідок, із журнальних статей і т. ін.; виписок дуже багацько, і вони дуже цінні, та все сировий матеріал, нічого обробленого нема. За життя свого покій­ник надрукував 1856 р.: «Южно-русские летописи, ОТКРbl­тыIe и изданныIe Н. Белозерским». Це - так звані коза­цькі «кройнички». Поміж ними є т. зв. «Чеl'ниговская летопись». Оригінал її - в мене в руках. Порівнюючи рукопис і друкований текст, я бачу, що з філологічного погляду видання М. Білозерського не пеr восортне: він як друкував, то виправляв орфографію на «етимологічний» лад, а через те позатирав чимало характерних діалектич-

1 Це незабаром Грінченко й зробив. видавши свою, тепер усім Відому книжку: «Литература украинского фольклор а •.

30 1-255 465

них особливостей'. Найбільшого літопису, який був в його руках, він там не видрукував,- може, через те, що пам'ят­ник той - дуже великий. Це - літопис значкового това­риша (чи «полковника») Онисима Білогруда, доведений до 1734 року. для найдавніших часів Білогруд-літописець черпав звісткн із Стрийковського, далі користувався козацькими «кройничкамИ», далі - писав сам.

Окрім історії, Мик. Білозерський цікавивсь иародною словесністю (піснями, казками тощо), взагалі етнографією вкраїнською і, нарешті, живою мовою. 1 цей його мате­ріал - сильно цікавий. Він не тільки сам записував із уст народних, але збирав і всякі давні записи, всяке старе шпаргалля кінця XVIll - початку ХІХ віку, де серед інших писульок трапляються народні пісні. Папір того старого шпаргалля здебільша ледве держиться,- зовсім перетлів. Звичайно, не все там щиро народне: частенько -то писані збірки російських віршів, а поміж ними трапля­ються і українські пісні. Інтересний там є лічебник 1816 року: починається лічебником, далі переходить на російські вірші (переважно дуже патріотичні, проти Напо­леона), а серед них - ода Котляревського до князя Кура­кіна під отаким заголовком: «П-всня на новій 185 (!) год пану нашему батьку князю Алекс'ВЮ Борисовичу Кура­кину», та ще є там і звісна великодня вірша: «Христос воскрес, рад мир увесь». Серед трохи пізніших етнографіч­них матеріалів є рукописний опис борзенського весілля -Маркевича.

Філологічні матеріали Мик. Білозерського - то спе­ціально словарні: записано чернігівські слова з пояснен­нями, що вони визначають.

Ще треба згадати про матеріали для історії українського письменства. Єсть поміж паперами Мик. Білозерського велика пачка в альфабетному розпорядку: «МатериаЛЬІ для словаря украинских деятелей». Та вона не дуже ці­кава, бо неповна. Інтересніша друга пачка, про Шевченка (бібліографія, виписки з друкованих і, здається, ще не друкованих споминів і т. ін.); ще інтересніша пачка­про Костомарова, а найінтересніша, аж до пікантності -

1 В своїй староукраїнській хрестоматії при «Нарисах 3 Історії української мови» (Київ, 1924, вид. Академії наук) я на стор. 183-184 опублікував виписки з рукописного оригіналу не таким способом, як це був зробив Мик. Білозерський. На стор. 185-186 я дав витяг з Білогрудового літопису.

466

про Куліша. Куліша покійник сильно не любив, але знав ЙОГО дуже близько і поставив собі довголітню мету: зби· рати про Куліша всяку звістку, всяку дрібну дрібницю. Чого-чого тут нема! Є, приміром, рубрика: «привыlкии Кулиша»,- і туди заведено навіть злісну звістку про те, що Куліш часто полоскав рота,- з неприхильними пояс· неннями, що в роті У нього завсігди бував якийсь осадок, якась падь. Або знов - є рубрика: «orзыв!! Кулиша о людях»,- і в ній тенденція: довести, що в Куліща було сім п'ятниць на тиждень. для того, хто писатиме Кулішеву біографію, оця Мик. Білозерського пачка про Куліща дасть незвичайно багацько; тільки ж доведеться все те перепускати І{різь призму дуже-дуже суворої критики.

А. Кримський 1908

до цього мого листа, надрукованого 1908 р. в «Раді», додам тепер от що:

І) Архів Мик. Білозерського передала мені Мик. Біло· зерського вдова.

2) Етнографічну частину того архіву здав я 1924 року до Етнографічної комісії Української Академії наук.

3) Біографічну частину здав я до академічної Комісії для складання біографічного словника діячів української землі.

4) Стародавні рукописи Мик. Білозерського (в тім числі літопис Онисима Білогруда) і Маркевичів опис укра­їнського весілля (цікавий з діалектологічного і лексичного боку) здано до рукописного відділу Комісії для складання словника живої мови Української Академії наук.

5) Всі інщі матеріали з архіву Мик. Білозерського переховуються в рукописному книгосховищі при моїй історично-філологічній кафедрі в Академії наук під догля­дом бібліотекаря В. Г. Іванця та наукового секретаря моєї кафедри М. З. Левченка.

1927

30'

КОРИФЕЙ УКРАІНськОІ МУЗИЧНОІ ЕТНОГРАФІІ м. в. ЛИСЕНКО

(З приводу 25-літнього ювілею, 1893)

у липні року 1893-го відомий український музика­етнограф Микола Віталійович Лис е нко святкував двадцятип'ятирічний ювілей своєї музичної діяльності.

М. В. Лисенко народивсь 10 березня р. 1842 у Кремен­чуцькому повіті на Полтавщині, у селі Гриньках, маєткові свого батька. дитячі роки він перебув виключно на селі, де несвідомо засвоїв силу народних пісень; його батьки мало не щовечора. закликали сільських дівчат співати пісень у паиських 'покоях \1 провадити там свої народні гулянки. Коли Лисенкові зминуло II років, ЙОГО одвезено до Києва, до французького пансіону Гедуан, де його вчили й музики під керівництвом чеха Паночіні. Р. 1856 він всту­пив до 4-го класу харківської гімназії, закінчив її з ме­даллю р. 1860 і вступив до місцевого університету на при­родничий факультет. Навчителями музики бу ли йому в Харкові дмитрієв, піаніст дуже гарної школи, і чех Вільчек. Р. 1861 ми бачимо М. В. Лисенка вже в універ­ситеті київському. У Києві молодий студент опинивсь у но­вому для нього товаристві й захопивсь народницьким (українофільським) рухом, що тоді панував. У гурті това­ришів-українців йому раз у раз доводилося чути укра­Ї;Іські пісні, і він узявся записувати їх - слова разом з мо­тивом: тоді -таки виявилася ЙОГО визначна здатність одразу вхопити ритм. Київ за тих часів охоче одвідували й коб­зарі,- через них музика-етнограф уперше познайомивсь з українськими думами. Та найбільше матеріалу шастило йому збирати влітку, під час вакацій. Таким чином склавсь його перший «З б і Р ник укр аїн с ь ких п і сен Ь».

Закінчивши р. 1864 університет, Лисенко зробився мировим посередником у Таращанському повіті, на Київ-

468

щині, і прослужив двоє років, а тоді поїхав до Лейпціга й закінчив там консерваторію під керівництвом тюшх, напр., навчителів, як Райнекс* (піаніст) та Ріхтер* (теорія). У липні р. 1868 цензура дозволила друкувати перший його «Збірник українських пісень» (друк. 1869); пізніше вийшло між люди таких збірників ще аж четверо, у кожному по 40 пісень'. Між ними визначаються пісні козацькі, бур­лацькі та чумацькі (т. 11, ІІІ, ІУ); найбільше пісень побу­тових, ліричних пісень про кохання, про зраду та взагалі про сум (ті самі томи). Найбагатший внесок до етнографії -це музикально видані у Лисенка пісні історичні, що вж( .. , .. зникають з народно! пам ЯТІ, І чимало з них уперше музи·

кально записав Лисенко. Маючи в себе силу матеріалу, Лисенко встиг постерегти оригінальні риси в українській музиці, і він не тільки подавав свої постереження в друко­ваних статтях, ба й організував ще й чимало хорів під СВОЕЮ орудою, навчаючи їх і всім показуючи навіч, як випадає виконувати витвори народної української музики.

Перші Лисенкові збірники шшисано д,тІЯ одного голосу. У 1880-х рр. автор став видавати пісні, аранжовані для хору (<<Збірник народних українських пісень для хору»); за 1880-их рр. вийшло понад десять випусків по 10 п'єс у кожному, ДО них заведено чимало й нових пісень.

Оригінальні Лисенкові композиції МЮGТЬ цілком укра­їнський характер або навіть являють собою звичайнісіньку переробку народних w.елодіЙ. Скди належать, напр., дуже популярні на щені оперни «Чорноморці» й «Утоплена» (1880-х рр_); народний колорит м3!сть і великі опери: «Різдвяна ніч» та «Тарас Бульба». А надто перейняті укра­їнським духом - лірична Лисевкова музика до Шевчен­кового «Кобзаря» (понад 50 п'єс), в тім числі і славнозвіс­ний, надзвичайно спопуляризований «Заповіт», скомпоно­ваний ще 1868 р. дитячі оперети «Коза-Дереза» (1888) і «Пан Коцький» (1891) мають інтерес і етнографічний. для дітей призначив автор і цілий Етнографічний збірник: «Молодощі. Збірник танків та вєснянок' (1875), де, окрім тексту та музики, даlGТЬСЯ пояснення про народні дитячі

гулянки.

Для фортепіано М. В. Лисенко видав силу п'єс, пере­важно на теми з українських пісень, напр. Suite іп G .N'2 І Рге\шJе (<<Хлопче-молодче»), N~ 2 Courante (<<Помалу-

'Року 1895-го ВИЙШОВ 6-ий ЙОГО "Збірник».

46У

помалу, братику, грай»), N~ 3 Toccata (<<Пішла мати на село»), N24 Sarabanda (<<Сонце низенько») і т. д.

Тепер, святкуючи свій 2Б-літній юбілей, М. В. Лисенко перебуває на посаді інспектора музичних класів у Кнєві й далі працює над українською етнографією.

Треба піднести, щО М. В. Лнсенко, серйозно цікавля­qнся народними співаками, дослідив і перестудіював, між іншим, ще в поqатку 1870-х рр. репертуар т. зв. «остан­нього» кобзаря Остапа Вересая й подав про це тоді ж таки докладну розвідку-реферат в київських «Записках ЮГ0-Западного отдела импер[аторскогоl русского геогр[а­фиqескогоJ общества» під заголовком: «Характернстика музьlкальныlx особенностей малорусских дум и песен, исполняемыlx кобзарем Остапом Вересаем» (1874, і окремою відбиткою). Потім, як заснувалася в Києві «Киевская старина», він туди дав іншу розвідку про думи: «Ноть! К думе о Богдане Хмельницком и Барабаше» (1883, липень), а десятьма літами пізніш - «О торбане и музыlеe песен Видорта» (1892, март). Рівночасно він мовою українською умістив у львівській «Зорі» свою етнографічно-музикальну статтю: «Народні музичні струменти на Україні» (про кобзу, торбан, ліру, гуслі, цимбали).

л і тер а тур апр о М. В. Лис е н ка: Автобіографія - у львівському журналі "Світ», 1881, N, 5. С. Миропольский: О МУЗblкальном образовании народа в России

и зап[адной] Европе, 2-ге видання. СПб., 1882. А. М'в: І< истории южнорусской МУЗblКИ. Одесса, 1884 (відбитка

з "Одесекого вестиика., N, 236). Стаття в "Радуге», 1884, N, 34-37 (стор. 679-682), 3 Лисенковим

портретом.

П. ПерепелицьІИ: Очерк истории МУЗblКИ в России с древнейших времен до наших диеЙ. СПб., 1889.

1894

десятьма роками пізніш (1903) дуже уроqисто одсвят­ковано в Києві 3Б-літній Лисенків ювілей, і тоді в «Киев­ской старине», в грудневій книжці, О. Русов умістив статтю: «Несколько слов О знаqении трудов и TBOpqeCTBa Н. В. Ль!­сенка для малорусского народа», а в січневій книжці 1904 наш бібліограф М. Ф. Комаров дав «Библиографиче­ский указатель музыlальнойй и литературной деятельности Н. В. лыlенка» (1868-1903).

24 жовтня 1912 року наш музика помер.

ПЕРЕДМОВА ДО УКРАІнського ПЕРЕКЛАДУ [кн. В. А. КJюуетона «Народні казки та вигадки,

їх мандрівки та переміни»]

в цій книжці, що ми отсе подаємо в українському пере­кладі, читач знайде не цілу Клоустонову працю (РориІаг tales and fictions, their migrations and transformations, Ьу W. А. Clouston, editor о! «АгаЬіап poetry іог English readers», «Bakhtyaг-Nama», «The book о! Sindibild» etc, London, 1887, т. І, має стор. 485, І. Н, стор. 515); з двох товстих Клоустонових томів ми беремо тільки «Introduc­Ііот) та декілька поодиноких розділів, а з решти подаємо самі-но заголовки, щоб читач міг хоч трохи знати про цікавий зміст усеї праці англійського етнографа.

Англійське слово Іаlе я перекладаю «казка», та треба пам'ятати, що під тим терміиом ие розуміється міфічна казка; сю останню Клоустои зве nursery Іаігу tale. Англій­cbKe fiction переложено по-нашому <<Вигадкю). Наш укра­їнський термін має два розуміння: а) вимисл, Phantasie­spiel; б) жартівливе оповідання, ба й анекдот. Клоусто­нове іісІіоп береться в обох тих розуміннях: рідше воно визначає «повість» (гоmапІіс ІісІіоп, І, 40), частіше відпо­відає французькому Іаы�ац,' а вже ж простісінькі анекдоти названо the ІО·.\ег strata о! fiction (І, 50). В двох місцях, де мова йде про поеми, я перекладаю ІісІіоп через «ВИМИСЛ», щоб не вражати тих читачів, котрі, дякуючн нашим письмен­никам, привикли прив'язувати до слова «вигадка» думку про щось неодмінно веселе.

Що перекладається з Клоустона, те перекладається точно й дослівно, щоб не минати «ніже титли, ніже тії коми»; випущено тільки два щиро англійські дотепи (три рядки), що для нас не є дотепні. Додатків теж дуже великих я не роблю, переважно доповнюю саму бібліографію, що в КЛО-

m

устона 'Іасом неповна, причім усі свої уваги акуратно зазначую літерами «А. К.», щоб бува не плутать читача.

до англійського первопису додано невеличку перед­мову, де автор найбільше говорить про праці своїх земля­ків - Кейтлі* (Keightley) та денлопа (Duпlор). Перший написав книжечку «Tales апd рориlаг fісtіопs», де висловив думку, що однакові теми постали в різних місцях само­стійно; а другий, автор «History of fісtіоп», незручно вишу­кує такі східні джерела, яких не може бути. Обидві книж­ки, вже й застарілі, не надто цікаві для нас,- тож обме­жуюсь на оцій короткій згадці про них. Перекладаю з Кло­устонової передмови сам тільки кінець:

«Може ще й досі є між нами людці (передше їх було геть більше), котрі думають, буцімто наші дитячі та на­родні казки зовсім не варті того, щоб на них звертали увагу розумні, практичні люди. Тільки ж усякий твір, навіть нікчемниця, котрий скрізь розповсюднюється, і най­паче такий, котрий зарані володіє дитячою уявою наших хлопців і дівчат, вартий якнайбільшої уваги: адже такі твори мають, очевидячки, велику силу над національним смаком і норовами. Про цю річ те саме каже й сер джон Маком*: «Хто бажає добре познайомитися з якимсь наро­дом, той не повинен одкидати його простонародних опові­дань та забобонів»'. А я можу додати, що порівнюючий досвід над народними казками збагачує наш розум, а коли працювати пильно - розширює наші симпатії, дає нам пізнати (може краще, ніж що інше) загальне братерство цілого людського роду».

На тих гарних Клоустонових словах скінчимо й ми свою передмову.

І S і r J о h n М а І с о І т, ТЬе history 01 Persia Irom ІЬе most езгlу period, London, 1815, t. І, с. 2.-А. 1(,

ЧУДОВИЙ КРАЙ

з великим хвилюванням зус трів я довгождану звістку про те, що Північна Буковина возз'єднана з усією великою Радянською Україною.

Ось вона, рідна Буковина, й прекрасніший народ, що його тіло стільки років шматували румунські бояри. Вони зневажали його співучу мову, його звичаї, його культуру. Стоїть вона, рідна БУКОВІша, й не вірить своєму щастю. Таке велике щастя.

Буковина пишається таким чудовим письменником, як Осип Юрій Федькович. Його сміливо можна поставити в один ряд з видатними письменниками України.

Недавно у Львові мені довелося розмовляти з видатним

представником буковинської інтелігенції професором В. І. Сімовичем* (тепер він декан Львівського університету). Професор Сімович сказав мені в присутності своїх зечля­ків-буковинців: "У мене, уродженця Чернівців, паспорт румунський. Він прострочений. Належало з'явитися до румунського консула і поновити його. Та хіба несмішно було б поновляти паспорт румунського громадянина саме тоді, коли ми, сини зеленої Буковини, свято віримо в те, що в найближчому часі ми будемо радянськими громадя­нами, а над ратушею в Чернівцях засяє чарівним промін­ням відблиск кремлівських діамантових зір».

Мрії професора Сімовича і десятків тисяч буковинців здійснилися. Молодша сестра великої Радянської Укра­їни - Північна Буковина - з подякою прийняла руку допомоги, подану ЇЙ непереможною й героїчною Червоною Армією.

Професор Сімович недавно опублікував листи Лесі Українки, що стосуються до її перебування в гостях у ви-

473

датноl буковинської письменниці Ольги Кобилянської. У цих листах з великою силою відчуваєш ту величезну позитивну роль, яку відіграла Буковина у підтримці революційного руху на піддніпрянській Україні в дорево­люційні часи.

Буковина була завжди українською землею і ні в Чер­нівцях, ні в інших великих містах Північної Буковини (Кіцмань, Сторожинець) не було більш чи менш значної кількості румунів. Тут переважають українці. Зараз цей край е невід'ємною частиною єдиного організму україн­ської радянської держави.

Буковинські грамоти ХІУ і ХУ віків дихають справ­жнім ароматом чистої української мови, яка в інших оБJiас­тях зазнавала полонізаторства. Відомо, що одним з засобів, які вживала польська шляхта для поневолення україн­ського народу, була унія з папським Римом. Але ця унія потерпіла крах в Буковині, яка не зробилася уніатською, а лишилася єдиновірною з Києвом і Москвою. Народна мова буковинців чарує своєю оригінальною свіжістю й поетичністю.

Титан людської мислі, геній соціалістичної революції, людина чарівної духовної красоти, Ленін захоплювався буковинським фольклором. Про це мені неодноразово роз­повідали буковинські й галицькі старожили. Володимир Ілліч був буквально закоханий в буковинські пісні.

До складу буковинської (гуцульської) народної пісні входять цілі цикли високохудожніх героїчних пісень про оприщків, народних повстанців, як наприклад, Устим Кармелюк, Гаркуша, Довбуш, Лукіян Кобилиця.

Якщо зараз живе Ольга Кобилянська (румунські кордони не давали нам змоги знати про її долю), то я ні на хвилину не сумніваюсь, що вона з захопленням зустріла славну визволительницю - Червону Армію.

Настав час, коли народ звільненої Північної Буковини може воздвигиути пам'ятник на могилі свого великого кобзаря Осипа Федьковича, похованого в Чернівцях.

О, як би возрадувався Оснп Федькович, побачивши, що його батьківщина стала, нарешті, вільною!

Вірю, що иедалека та година, коли буде воздвигнутий пам'ятник славетному вождю пригнічених колись буко­винців - Олексі Довбушу.

Мої рідні брати-буковинці! Я шлю вам сьогодні з бере­гів сивого Дніпра свій привіт, свою лю50В. Я чую із близь-

474

кого тепер для вас Києва перші кроки вашого нового, шасливого життя.

Я чую, як співаєте ви пісні слави Радянському Союзу, що втілює в собі надії і прагнення пригнічених всього світу. Я бачу ваші радісні обличчя, бо ви пер"живаєте таку ж радість, яку переживають птиці, відчувши на своїх крилах перші проміння теплого весняного сонця.

Перед вами розкрито великий і чудовий світ. Лише тепер ви зможете проявити свої духовні сили, духовне багатство. Обнімаю вас всіх. До скорого побачення.

ПРИМІТRИ

~

МОВОЗНАВЧІ ПРАЦІ'

НАША ЯЗИІ(ОВА СI(РlІТ А Т А СПОСІБ ЗАРАДИТИ ЛИХОВІ

Вперше надруковано в часописі «Зоря., 1891, N, 24, стор. 472-476, під псевдонімом «А. Хщmько».

У 1961 р. стаття передрукована в «Хрестоматії матеріалів 3 історії української літературної мови» (ч. 11, стор. 221-230, упорядкував П. Д. Тимошенко) з деякими скороченнями.

Подається за першодруком. До стор. 7. ({3 е рка л о» - іЛЮС1 рований двотижневик гумори~

стично~сатиричнuго напряму. що виходив у Львові 3 перервами у 1882-1893 рр.

До стор. 7. «Г а ЛИЦ Ь каР у с ь» - газета москвофільського напряму. Виходила у Львові у 1891-1892 рр.

До стор. 7 .... дам о ї Й в рук и так у З 6 рою, я коц е н еда в н о В «П р а в ді •. - Йдегься про статтю Б. д. Грінченка «ГаЛ,ицькі вірші», вміщену в VIII випуску часопису «Правда» за 1891 р.

«ПраВДи. - місячник, що виходив у Львові У 1867-1898 рр. (з пе­рервами).

До сmoр. 7. В. Ч а й чен к О - псевдонім Б. д. Грінченка. До стор. 8. Ш к О лич е НКО - псевдонім українського поета

М. С. Кононенка (1864-1922). До стор. 9. Сам і й лен к О Володимир Іванович (1864-1925)­

український поет. До стор. 12. Тро х и м З В і з до ч от - псевдонім українсько'

го письменника, перекладача Т. А. Зіньківського (1861-1891). До сmoр. 13. «Д 3 В і нок> - ілюстрований часопис для дітей і

молоді. Виходив у Львові У 1890-1914 рр. До стор. 14. ЯН ч У к Микола АндрІйович (1859-1921) - ук­

раїнський, роСійський та білоруський фольклорист і письменник, про· фесор української і білоруської літератур у Московському та Біло­руському університетах. Редагував у Москві журнал дгнографическое обозрение •.

До стор. 17. Б ор к О В С Ь кий Олександр (1841-1921) - ук· раїнський журналіст. педагог, редактор газети «Діло».

До сmoр. 20. Л и ман с ь кий Василь - псевдонім українсь' кого письменника В. С. Мови (1842-1892).

1 Упорядкування та примітки Н. М. Сологуб,

479

ПРО НАVЧНІСТЬ ФОНЕТИЧИОТ ПРАВОПИСІ

Вперше надруковано в газеті «Буковина», 1896, N.70. Подається за першодруком. До стор. 22. В о л а н (1832 - бл. 1907) - буковинський лікзр,

посол ДО краєвого сейму. діяч КМОСКDофіЛьського» напряму. в сеймі обороняв «язичіє». Його виступи у питанні українського правопису Н8 сесії сейму надруковано в газеті «Буковина» (1897, N.54).

ДО сmoр. 22. Б ран Д т Роман Федорович (1853-1920) - росій­СЬКИЙ мовознавець, славіст, професор МОСКОВСЬКОГО університету, дослідник акцентології в слов'янських мовах, автор праuь «Начерта· ние славянской акцентологи '», «Лекции ПО ф()нетнке сербского ЯЗЬІка» та ін.

ФИJlОJIОГИЯ И ПОГОДИНСI(АЯ ГИПОТЕ3А

Вперше надруковано в журналі «Киевская старина» за 1898 (чер. вень, вересень) та 1899 (січень, червень, вересень) роки. Праця скла­Д8ЄГЬСЯ з чотирьох розділів. Після останнього розділу (<<Киевская cтa~ ри на», 1899, вересень) З8значено: «Продолжение следует». Однак далі праця не публікувалася. Автограф її не зберігся, крім чернетки V роз­ділу. яка знаходиться у відділі рукописів ЦНБ АН УРСР (ф. І, 22424). Розділ не закінчений j до друку не підготовлений.

Окремим виданням праця вийшла в 1904 р. з передмовою. Подається за ВИДанням 1904 р. В. Розов у статті «Трилогія проф. А. Кримського» (ЗНТШ, 1907,

кн. ІУ, стор. 146-171) дав розгорнуту характеристику праць А. Крим· СЬКОГО «Филология и погоДинская гипотеза», «Деякі непевні критерії для діалектологічної класифікації староруських рукописів> та «Древне­киевский говор».

Предисловие

издаваемый первьrй ВЬІпуск моего исследования (главьr І-ІУ) представляет собою оттиск ИЗ ПЯТИ статей, печатавшихся с переrьшами в «Киевской старине»: В нюне 1898 Г., стр. 347-365 (стр. 24-38 наше· го издания), в сентябре того же года, стр. 234-266 (стр. 39-67), В ян­варе 1899 г., стр. 9-29 (стр. 68-83), в июне того же !ода, с,р. 307-316 (стр. 83-90), R сентябре, стр. 277-311 (стр. 90 и до кониа). Так как писались ОIlИ очень далеко от России, ТО .'Іиmь ПО напеЧ?Т8НИИ ш.'РВЬІХ двух глав МНОЮ БЬІЛИ получеНЬJ посмертная рецензия ПотеБНI1 на ДHC~ сертацию Г. Соболевского (в ИОРЯС АН, 1896, кн. ІУ) и заметки г. Со­боленского «Из истории русского языю)) (ЖМНП, 1897, май), В Koтopыx ОН уже не допускает возможности признавать стаРЬІХ ки<:>влян за ЧИСТЬІХ

оеJIИКОРУСОЕ; с 31ИМИ двумя статьями я считаюсь только СО СТРЯНИЦbl

39. ИсслеД08ание г. Шахматова «К вопросу об образовании русских нар"чий» (ЖМНП, 1899, апрель), R котором почтснньrй академик совер­шеннt') ОТК8ЗЬІвается поддерЖИВ8ТЬ гипотезу г. Погодина и г. Соболевс­КОГО, ПОЯВИЛОСЬ В СВ::'Т 80 время печатання последней главь! настоя­щего ВЬІПуска. и я посвятил названному исследовзнию только ззключи­

тельнь!е страНИЦЬІ первого еьшуска, а до страНИЦЬJ 106, естественно, лринимаю г. Шахматова еще за сторонника погодинrкой гипотезЬІ. Кроме того, уже после напечатания каждой моей статьи в «Киевской старине» мною nЬІЛИ замечаеМЬJ Ю'КОТLlрwе пропуски, иногда - неточнос" ти 8 выаженняхx (так, на стр. 63 в С1роке 22·1\ напечатана «не 8-Врна.

48'

вместо «не несомн1шш.l») н, наКОН(>Il,- типографские оши6ки, оео· бенно неприятны�e в отношении филологическом. ПОСЬJЛая в журнал каждую С.l'}едующую статью, я при ней сообщал читателям пропуски и опечатки, ззмеченны�' мною в предьщущих; а в зтом, O'fДeJlЬНОМ изда·

kИИ все дополнения и попрйвки собранЬІ мною вмеСlе и пополнены� ном вы�и,' И Я прошу чита1е.'ІЯ не ЧИТЯТЬ моей книги, не сделавши сперва следуюших надлежащих исправлений}:

Стр. 29, примечание 2. Реuензии Пагебни на диссертацию г. Со· болевского (не сохранившаяся, к сожалению, внелости) бblла нздана в последней книге за 1896-й год ИОРЯС АН и получена мною вскоре после напечатания указанного пrимеч:::;,ния. Потебня нахuдит, что дис­сертi'1llИЯ Г. Соболевского иенна только своим материалом, а «раабор tta("fHbIX положений автора может скорее ослабить, чем подкрепить хо­рошее мнени(' о его сочинении». Потебня оБСl0ятельн(! укаЗЬІвает так· же на незнакомство г, Соf)олевского с МёЛОРУССКОЙ диалектологиеЙ.

К стр, 31, после строки 2. В тот момент, когда я писал строки ІЗ и следующие, я не успсл С'ще рассмотреть статью А. К о лес с ЬJ и ПОЗШ1КОМИЛСЯ БЬІЛО С нею только слегка. Потом я прочитал ее 8нима· rельно и не могу сказать, чтоБы она отличалась ВЬ1сокими достоин· ствйми. Надо, впрочем, Зі1метить, что ... Сlатья зта (<<Dialectologische MerkmaIe des sudrussischen DenkmaIs Zitije sv. Savy. в 'Archiv., ХУ ІІІ, 203-228 и 473-523) не есть: в сущности самостоятельное исследование г, 1(0лессы�' а просто зачетное СТУДt'нч&Ски~расuве· ченнOf' изложение соответствующих страНИIl из Ягича; при зтом г, Колесса, как робкий ученик. постоянно jurat іп уесЬа magj· stri и повторяет даже очевидныt"' 06молвки г. Ягича, снаБЖ8Я их благо· честиuо н8иАны�M примечанием, что зто следует ДОПУСТИТЬ «nach der Меіпuпg Jagils»2. Представленная как зачетнь!й студенческий реферат статья г, колес'с'ы� удовлетворяла своему назначению и для поощрения могла 6Ь1ТЬ даже напечатана, но теперь, вероятно, и сам г. КOJ1есса сознаt'l все ее промахи и слаБЬІе СТОРОНЬІ и не может Бы�ьb в прЄ'тензии, если и другие ему 9ТО укажут. Найденное в ПалЄ'стине «Житие СаввЬІ» ХІІІ века, которого уже коснулся г. Ягич и которого г. Колесса каса· ется в 9Том своем реферате ПОЛОli.робнее, есть памятник белорусский, без всяких малорусских чертЗ , Н;JПjJOТИВ - С ВИДНЬІМИ бt>лорусскими особенностями, типа ПРИnJlизительно полоuко~смолеиског04; г, Собо-

} Виправлення друкаРСЬІШХ, р~дакторських та інших недоглядів першої публікаuії, а rакож незначні авторські доповнення внесені в текст беззастережно. Просторі Доповнення залишені в примітках із зазначенням в тексті відповідного місця двома '!ірочками. - Ред

2 Как один из м но г О ч и с.1'} е н н bl Х примеров такой наИВIЮСТИ, укажу стр. 509. где г. Колесса, сам отмечая, что :іВУКОВЬІе С'очетания ыа' ЬЮ, bl€ вместо ит, ИЮ, ИІ-Є присущи еще памятникам церковно·

славянским, и несомненно зная (потому что такого крупного факта нельзя не знать). что они-обязательная черта все х тре Х русских наречий, все·таки набожно повторяет обмолвку г. Ягича. будто они сообщают памятнику южнорусский колорит.

з Нет даже смешения 111 и н, t и И. ПримеРbJ, которы�e ПРИВОДИТ [. Kone~ca, докаЗЬІвают только его незнание Аеликорусского и бtло­русского наречиЙ.

4 06 :НОМ будет сказано обстоятельнее во Il ВЬ1Пускt', при 06· щем обзоре всех многоятfвы�x па:~51ТНИКОВ, приписаННbJХ Г. Соболевским галиuко~ ВОЛhfНСКОМУ наречию.

31 1.255 481

левскнй, на основании употреблеН!1Я буквЬІ Ь вместо €, Ilрич.ИCJ1яет «ЖИ· тие СаВВЬІІ к памятникам «галицко~волынким>>,' 8 Г. Ягич, ИДею кото­рого в своем рсфераге и развивает г. Колесса, хочет сделать из «Жития СаВВЬ!> памятник киевский Х І І І Аека. Идея Г. Ягича в кратких словах сводится к тому, ЧТО не иначе, как за киевские, мьІ ДОЛіКНЬІ признавать

все те памятники, в которЬ1Х имеется «галицко-во.тJЬJНСКое» употребле­ние буквЬІ 1; вместо € и другие (якоБЬІ) «гаЛИЦКО-ВОЛЬІНские. особен­ности, но в KOTOPbIX нет присущего прочим «галицко-волЬІНСКИМ» па­

мятникам взаимнnго смешения в и оу и смешения шипящих и свистя­

ЩИХ звуковІ. Статья г. КолеССЬІ, подробно развивающая идею г. Яги­ча, служит, однако, хорошим свидетельством, ЧТО ЗПІ идея иикуда не

годна. Один из критериев г. ЯГИЧ('!, отсутствие взаимного смешения в и оу2, ПОДОРВ311 самим г. Ягичем, которы�й затем сам отметил в «Житии СаввЬІ» взаимное смешение в и оу3; И Г, Колесса 10же не решился утвер­ждать, ЧТО В «Житии СаВПЬІ» нет обоюдного смrшения В и оу4. Ч10 же касается второго критерия, то, хотя г. Колесса и уверяет, будто в «ЖИ­тии СаВВЬІ» нет смешения шипяших и свистящих, оно есть; так, на л. 421

МЬ! находим 3i1dTOII"d[ ТІ. J'i <ІМ n IМilестнн"ск",,,, n вместо 3i1dTO­

"ild[Т")ЦdМn «ої<; <ра","и<аї<;). Я не знаю, известно ли г. Соболевско­му присутстние Н8чертаний вроде златоnлаlты�ам» в "Жнтии Сав­ВЬІ),- 80 всяком UІучае он может 'спокойно сме я J'ЬСЯ себе в бороду, пока его будут опровергать при помощи так и Х llамятников, К,ІК «Житие СаввЬІ». потому что белорусское ~<Житие СаВВЬІ» нисколько не отличается от тех прочих белорусских памятников Г. Соболевского, КОТОРЬІе и г. Ягич. вместе с Соболевским, согласился признать зз специально «га* ЛИЦКО·ВОЛЬІНские», а не киевские; один из белорусизмов «Жити я СаВВЬІІ

Г<JCiI'Ь.IKO (19, 21) тоже может 6ЬІТЬ истолко""н г. Соболевским в вя­

щшую~ пользу своей теории, потому что из современныx малорLус~ скихl говоров киевские совершенно не знают такой фонемЬІ, но она суще·

ствует в говорах гаЛИIlКИХ; и другой белорусизм «ЖитР.я СаВВЬІ» ,нр"

(л. Зі7) вместо ЮIJе~ может с точки зрения малорусскОІ"! диалекто­логии Бы�ьь оБЬЯСНСIJ ТОЛЬКО как ЧЕ'рта галицкая, но никак не киевская. Таким образом, вслед за Ягичем и г. Колєсса, nrжа будет спорить про-

1 Г. Колесса. кроме того. предлагает еще считать киевским крите­рием вьщвинутое г. Соболевским нзписание о вместо 'ь перед сле­дующим о (напр. nредо олтарем). Но я в четвертой главе своего исследования (стр. 79-8і нь!Нешнего оттиска) показал на ряде при­меров, что 9та особенность встречается во многих русских па:VIЯТ­никах (В том числе и в Ипатской летописи, которую г. Соболевский относит к «гаJІиuко-волынким» памятникам), а отсутствует Именно в ПОДЛИННЬІХ киещ::ких паМЯ1никах. П09ТОМУ про такой МНИМЬІЙ киев~ СКИЙ и мнимы�й «не галицко·волЬІНСКИЙ» критерий Я уж и говорить дальше не буду.

І «l(ритические заметки по истории русского ЯЗЬІка», стр, 17. • «Критич[ескне] заметки по истории русск[ого] ЯЗ[hlка)>>,

стр_ 84 и стр. і7. • «Archiv», т. XVIII, СТр. 22і, 522. 6 Ср. В современнЬІХ белорусских «Материалах» ШеЙна. т. ІІ,

і89З, стр. 474: "Во,инь кажиць: рожу. А вясна кажнuь: и IU и Я погляджу».

482

тнв jjслltкорусскокиевской ГИЛОТeJЬf Г. <":об()Jjt:1:Н':КОГО па.сJ1 del" Meinung Jagi"s да на ятевоl\ основе г. Соболевского, обязательно будет терпеть поражение и скорее ПQддержит. чем опровергнет. зту аНТИИСТОРИ4ес­

кую гипотезу. Правдя. изоБИJlЬН8Я фи.rюлогическая каша, которую МЬ! находим в рсферате "Dialectologiscrie Merkmale» г. КолеССЬ1, в огромной степени об'Ьясняется не СТОЛЬКО верою г. колессы� в малорусскоС'ть буї\" 8ЬІ t паМЯТНИКО8 Г. Соболевского и рабским, ученuческим раСURсчением идей Г. Ягича, сколько личною фИJlологическою неподготовленностью І. Колессо, в І 894 году (когда пнсалея его реферат) и его F.еоБЬІкнояен· но слаБЬІМ знанием МflЛОРУССКОЙ диалектологии. Е:го НИСКОЛЬКО не ему" щает то обстоятельство, что в «Житии СаВВЬІ», наряду с церковнославян­

скими формами ""ДЕ и т. п. (с буквою в), встречается "д'" (с буквою t: см., например, JI. 81. 25З и т. д.); как известно, зто-черта специально севернорусская (белорусская и великорусекая), резко "нти, малорусская и, 80 ВСЯКОМ случае, не киевская, потому что в ПОДЛИННЬJХ

киевскнх памятннках (Изборниках СВЯ10слава 1073 и 1076 года) ее нет; г. Со60левскому. ІЗ противность Г. КО,l1ессе, ЗТО известно!, Так же не г. Соболевский виноват, если г. Колесса, nротивопоставляя ГOBOpЬJ гa~ лиuкие и буковинские говорам украинским, полагает, будто подольская речь (Руданского) относится к типу говоров украинских, а не гаЛИIl­ких2 , Не г. Соболевский виноввт в ТОМ, что Г, Колесса ПРИПИСЬІвает СОБ­ременному малорусскому ЯЗЬІКУ фонему ньікде" Не г. Соболев­ский вииоват в ТОМ, Что г. Колесса считает 80зможны�M производить КИ" евскомалорусские фОРМЬІ местного и дзтельного падежа прилагатель­НЬІХ единственного числа славнім, грішнім, чистім, новій, славній, Сf:6яmій и Т. Д. из славьнtмь, грtшьнtмь, Чllсm1;мь, Н081;и, славьн1;u, С8АІm1;и и т. Д., а не из славндм, гр1;шн6м, 'щсm6м, нов6Й. славн6й, свпm6й и т. д.4 Не г. С060левский вииоват, если г. Колесси Прl1числяеl фонеМЬJ, последовательно и постоянно с06ЛЮДВ('МЬJе в извеСТНЬІХ говорах: ци и зичити - тоже к случаям сме шен и я шипящих и свистящих (он

В .тих фонемах видит.. «die IselbeJ Verwechsclung des ч тіІ ц und ж ті! з, weJche den аl!еп MlIndarten уоп Novgorod, Pskov und Polo!sk­Smolensk - Vitebsk eigen war»)6.

1 «Лекции». І-е изд .• З7; 2-е и З-е изд., 64; «Исследования в области русской грамматикн». Варшава. 1881, стр. 2.

2 «Archiv», ХУІІІ. стр. 220. сноска І. з Стр. 508. , Стр. 494-495. Свое грубое незнанне малорусской диалектоло­

ГНИ г. Колесса сугубо подчеркнул в зтих примерах тем, что МЯГКоt пронзношение здесь знука і (которое он так и изображает: славньім, грішньім и т. д.) приписал он говорам t{иевским, к памятникам КОТОРЬІХ ОН относит «Житие саввы�> ХІІІ века; между тем даже до насrоящих времен киевские ГОВОРЬІ имеют в н8званныx формах очень TBt:pAoe і ('Ьі) или ДВУГJШСНЬJЙ ун.

5 «Archiv», ХУІІІ, стр. 505. И при ,том случае г. KOJlecca еще лишний раз подчеркнул сво(' незнание малорусской диа.lектологии, добавивши, что зичити «anstatt» «жичиmи» принаД:lежит к тем яв­Л('}-JИЯМ, которы�,' мол, свойственнЬІ только галиuким и ВОЛЬІНским говорам, но не киевским. Между тем, именно Зичити (3 не жuчuтu) есть общеизвестная фонема киевская. И еще одну черту незнання малорусской ДИ3.'1ектологии,- черту. в которой не повинен г. Собо­левский, проявил г. Колесса. де.13Н тут же ССЬІЛКУ на гродненское

31' 483

Не г. Со(,олевский Ішноват, ссли Г. Колесса не подозревает сущест­АОRания cMeНf~I ЗВУКОR в И у в северновеликорусском наречии1 и Т. д. Справедливость, впrочем, заставля('т нас ("ще pa:~ нr,номнигt). что С1а­гья г. КолессЬ! «Dialectologische Merkl11ale» обезоружнваt'Т критику и имеет право на ПОЛНУЮ снисходительность, потому что она ведь не бо­лее, как зачетная, студенческая работа, ПОД1!!ІІая r. Колессой г. Яги­чу на его ссминариях. Можно Н[lД{'ЯТЬСЯ, что ДЯ,l1hнейшиє филологичес­кие раБОТЬІ, к010рыIe произведет Г. Колесса впос-ледспщи, занявши профессорскую кафедру, будут и"еть самостоятельную научную цен· ность и значение ... ДЛЯ 9ТОГО, прявда, тр~f)уется условие, чтоБЬІ ОНИ не походили на недавно опубликованнуlO им статью (одну из покаместь очень малочисленны�x его фи.10логических работ) «Лаврівські перга­MiltOBi листки з ХІІ-ХІІІ віку»2, потому ЧТО В зтой статье г. Колесса обнаруживает прямо непростительное неведение важнейших, оснонны�x :Р1КТОВ старорусского и l1ерковносланянского ЯЗЬІКОВ,- например, в области склонения. Встречая в ТОМ паМЯТНИКt, КОТОРЬІЙ он ПРИПИСЬ1Ва­ет ХІІ веку, фразу: «И собрашася пакЬІ народи» (л. 1 а), г. Колесса воо('іражает, 4ТО н В слове народи поставл~но РУССІ<ИМ переЛЮ:ЧИI\ОМ вместо ДОЛЖЕ"нствующсго-дс бь!ть а' и что «Така {!ОЯR;] и замість аl в CJIOBi UdРQДИ Ma~ ді;.}лектологічн~ значення і характеризує даоні па­М'ЯТНИКИ південнору('ького походження»!!3 Просто не верится, что те вещ~, Koт()pЬJe у нас твердо знает !'имназист 4-го класса, в ГаЛ}lчине не извеСТНЬІ УНИRерситетскому професс()ру4.

Стр 64, добавить nрuжчание к строке 10. ПРО3Rище буц встреча· ется не только в Черкащинс; многие соображения 38ставляют думать, что первоначально такое прозвище давалось исключительно севернЬІМ

полещукам и, Бы�ьb может, белорусам. Вредкой малорусской брошюре .Спліотии» (Житомир, 1872) Л\ихалка Семенюка, признающегося, что 1Н ('зм отчасти буц. есть обстоятеЛЬНЬІе раЗ'hяснения о смы�леe зтого сло­ва. Сделаю 8ЬІПИСКИ из названной Брошюры�. причем оговариваюсь. что, ПО необхоДИМОСТИ, их транскрибирую обязаТСЛЬНЬІМ прчвописанием. [(МОИ "пліотни5 не вn далекій 11ИJ.УТЬ свит'Ь, а вже-т:) за ДНИПР"Ь-ТО и не а.умаю! там'Ь 3n НЬІХ"Ь насміються та назньщаються ЯК'Ь надь чим"Ь не­rютриБНЬІМ"Ь. Бо заднипровскіи ПИВЦИ так'Ь звучно ПОЮТ"Ь, як'Ь 30ЛЬ­СКа я гарфа. А я - звы�айно,' ЯК"Ь полишук'Ь - раз'Ь завЬJЮ як'ь ВОВ4И­нята, КОЛЬІ то В"Ь ГНИЗДи ГОЛОДНbf обзьІВЗЮТЬСЯ, або заРЬІкаю, як'ь сблу­канная в лиси СКОТЬІЮІ. або часом'Ь защебечу, як"Ь лисная ПТЬІчка (стр. 5). Кажда птыкаa по-своєму щебече. Так и я: по-своему.- як'Ь научився

~ерез: ведь в Гродненщине мазуракают , - обстоятельстьо, которое \dОГЛО бьr бь!ть известно г. Колессе просто из учебнЬ1Х «Лекций» того же г. Со60левского (2-е изд., стр. 128-129).

1 «АгсЬіу», XVIII, стр. 497 • В 53,м томе ЗНТШ, 1903. • См. стр. 8, отд[ельны�]] отт[иск]. 4 Отсутствие преподавания грямматики церковнославянскогu

1ІЗЬІка в галиt~ких гимназиях и необходимость каждому нячинаЮЩt:­му гал[ицкому1 фило.1Огу изучить церковнослаВЯНСІ<УЮ грамматику :::амостоятеЛЬНblМИ УСИЛИЯМИ Е"Ilва ЛИ может служить достаТОЧIlЬІМ

Dправданием ДЛЯ лица, занимающего кафедру. Правда, зта кафедра­не специально филологическая, а скорее историко-литературная.

6 Стихи.

4R4

помЬІЖЬ крестьянамыll и 6уцамЬ1 (лоч'ь то кажуть; Буцы� - не люде). Для того найдете у мене ударенія и вы�аженія •• протьІвны� маJюроссійс­кому заднипровскому Я3Ь1КУ, ПОТОМУ ЩО В1> МИСТНОСТЯХ'Ь от Буга до Те­терева2 и йеще немного дальше к Киену змишано и поплутано, як'ь в испорченном'Ь 1 кацьким'Ь варстаТЬІ (стр. 6). пры�одьІтьсяя тепер'Ь об'ЬЯС­НЬІТь, шо то значы�ьь «буць». Есть то ЧО.ПОВИК'Ь, але ЧOJlОВИК'h ПОХОЖ'Ь на ЛИТОВСКИХ'Ь ИЗ'ь баген'ЬЗ людей, котрого КОЛЬІ СПРОСblШ'Ь: «звитки чоло­вик'ь?»-отвиты�ь:: «Я не ЧОЛОВИК'Ь, я пин.ЧУК'Ь». Буц'Ь ПОЛУЧИВ'Ь свое на­званіе от ТОГО,ЩО,ЯК'Ь то ДИТbl забавляються и оды�'ь другого бье лобом'Ь и промовляють: "баран'Ь. 6уц'Ь!»-такь понеже сіи люде 6tзпресrанно напы�аютьсяя и деруться, ОТ'Ь того названо их'Ь буцаМЬf (СТР. ! І). Але бу­иов'Ь есть два сорта: OДblН'Ь - «БУUl)-В8спан'Ь», а другііі - «буu'Ь-му­жы�'ь>>.. Буu'Ь-васшlН'Ь хуже мужьша, ПОТОМУ щО твердшь!tйJ неВЬІжа4

и безпры�ирноo леньІВ'Ь. И БУЦ'Ь-Ш1Спан'Ь ДОРОЖЬІТЬ СВОИМ R2СПnНЬСТ80М'Ь, бо при СООТВИТС1Аенном'h случаи оБЗЬІВаетьця: «я до васпана, васпаН1-.!», «васпань!, а, васпан'Ь, до мене 1ЬІ?». БУU1> Жf; мужы�'ь не мае в соби тон ам6иціи и буває совистнійшій, але вонь! ВСИ плуты�' ПЬЯНЬЩИ Н злодіи на лис'ь. Така в'Ь ньіХ'Ь в'ь СЬІМ'Ь отношеніи закостнила безсовистность, що не счыаютьь соби В1> BblНY крастЬІ Лlfс'Ь и ПрЬ1 случаи обясняють­ся: «Той, ЩО Ли3t до коморы�' ТО ТОЙ - злодій. А З1> лиса як'Ь що соби зр06г,JШ1> та продасЬІ, ТО нема гриха: шь чого Ж'ь будеш'Ь ЖЬІ'ІЬІ! вшак'Ь, ЛИСЬ 60Г'Ь COTBOr)bJB1> дЛЯ ВСИХ'ь» (стр. 12). Сии БУЦЬJ - есть То JJюде за­хожи h30 разны�'ь СТОРОН'ь: изь-за Буга, из'Ь-за дзвиІlы� и ы�'ь~з88 Днист­ра. ПОМЬІЖ1> слобоДF.МИ, IHlce.rH:'HHbIMbl с8мьІмы� буцами. есть СЛ060ДbJ, населС'ннЬІ ИЗО вы�одцив'ь из'Ь-за Волги, старо06рядцив'Ь, поселЬІВШИХ~ ся ОТ'Ь вика. до крестьян'Ь и буuов'}) переШЛbl HeKOTOpьr слона ЧhСТО ВЬ!­лы�орусскіи •. ТаМ0 же по ЛИСnМ'Ь есть ('e~!Ja, населеннь} крестьянами ВО СМИСJ1 310 буцами и есть села, населенНІ,} саМЬІМЬІ ЛЬ!Ш'Ь кvестьян~мь! без'Ь ні!1КОЙ пры�иси __ Але ж'Ь крестьянt.. сообщаютьця С'Ь буцамы�' отто­го що и ВХОДЯТ'Ь В1> браКОСОЧИ1 анія С1> сс60ю5 , ТО И у крестьян'Ь есть ИС· каженЬІ ІЙ' язы�'ь буцовскі[йJ» (стр. 13-14). С.lIНШКОМ ясно, ЧТО «ли­цьвинки изо~зя. дзнины�> ничего общего не имеют с галицкими бойками, как зтого желал Быl г. Соболевский. За двадцать лет до Семенюка Ру­лнковский писал о буцах вередней Киевщине, в местнQCТИ совсем 6лиз· кой К Черкащине. В своей книге «Opis powiatu WasyJkowskiego» (Вар­шава, 1853) Руликовский со06щает, что только северная лесистая, предросская часть Василькавского уезда заселена кореннЬІМИ малору­сами, а южная часть, степная, заросская, ПОЛУЧl1вшая много Н080ГО на­

селения в новое время, заселена .пюдьмн, КОТОРЬІе соfiрались из раЗНЬJ)\ мест, В том числе в большом количеcrве ИЗ «литвы�>.. По словам Рули­КОАСКОГО. жители север ной исконно малорусской части уезда суги'осн­ЛИСЬ к пришJ1ыlM ЮЖНЬІМ поселеНUflМ с насмешкою и издсвались над их

1 Напомню, что по-малорусски термин малорус Вblражается сло­вами чоловuк, люде. Слово люде означает еще кресmьлне (8 противо­положность другим сословиям), откуда термин кресmьяне может так же обозначать чuсmЬ/,е м,алорусw. Неn6хоДимо 3ТО помнить для ура­зумения приведенной ФР8ЗЬІ и дальнейшего изложения.

2 На ВОЛЬІНСКОМ Полесье. з Болот. 4 Нев1;жда. ЗВУК 1> иногда произносится в 3ТОМ корне твердо не

толы�ю на Поле:::ье, где вообще реф:1еКСЬІ звуков 1; и и СМf'шиваются, 110 и В других местах МаЛОРОССИ!f

, Z sob~, друг с ДРУГОМ.

485

речью, «z przek~sem паzуwаj~(' Ich Ьисаmі і hesztakami, Ьо сі ха kaZdym w)'razem mаіц we zwyczaju powtarza~ wyraz ,heta» па spos6h poleski l

(5tr. 148-151)>>. Из сообщений Срменюка и Руликовского ясно устанавливается, что

6уц - зто полешук, и притом не киевский и не во:tЬJНСКИЙ. а пинскиЙ. Отсюда можно сделать вероятное предположеН!1Е' о причинах примене­ния зтого прозвища к подоляннм: ПОТЮЛИЯ, покинутая прежними жите­лями во времена руины�' приняла затем. по всему вероятию, достаточнQC количество НОВЬІХ посел('нuев из пинщиныl. ПО крайней мере в местах, соседних с КИf-ВШИНОЙ, И оттого черкаСltЬІ н3зывютT ПОДОЛЯН бунами.

Стр. 70, строка lО·ал. ПОКОЙНblЙ М. А. Дико"е". н('задолго до сво· ей смерти, когда ОН уже страдал СИЛЬНЬ!М психическим расстройством. написал по поводу слова nаляньщя особую статью (<<Киевская старина», 1899, октябрь, 31), в которой сближает маЛОРУССКОе flаляньLЦЛ с древ, негреческим 1tєлаvо~ (языIескийй жертвенны�й пирожок) и, таким of>pa­зом, оспаривает мое производство ::ного слова от страдательного при­

части я nаляfiыl •. Замечу при случае, что предложенная мною 9ТИМОЛОГИЯ есть не моя личная, а 06щепринятая (ср. у Миклошича: «EtYn101ogisches W6rterbuch der slawischen Sргасhеп», стр. 235). Опровергать же сколько· нибудь подробнее статью покойного Дикарева, зтот плод его преДСМерТ­ного сумасшествия, представляющий собою вопиющее нарушение всех законов сравнительного язы�оведенияя и опубликоваННЬІЙ лишь по не­доразумению, я считаю совершенно излишним: всякому, КТО хоть не­

много изучал сравнитсльное ЯЗ~}lковедение, понятна полнейшая фило­логическая неСQCтоятельноrть дикаревского возведення малорусско­

го nаляныцл наряду с греческим лєлаvоС в староязы�еский,' доистvри­ческий оБЩf'индоевропейский период. Правда, lІ.южно f)b! ПQедположить еще, что малороссь! прямо заимствовали от греков их слово 1tiAaVO' в историческую, христианскую визаю ийскую зпоху; НО Для зтого на­до Доказать, ЧТО самим грекам еще известно БЬІЛО CJIOBO 1tЄА(J.'Ю' В позднюю, христианскую пору: ДОК<IЗ3ТЬ же :;,то едва ли удается. Что же касаf'ТСЯ великорусекого nелен,uца (и nелянuца) , тоже приводимы�x Ди­каревЬ1М, то 310 слово (оно значит nuгюг) находится в 9тимологической связи со словом nелен,а (о значениях KOToporo СМ. Словарь Даля, НІ, 22), nеленать (свивать, сверты�ать)) и др.

Стр. 101, строка 27" CNOCKax. При формах УР"НИI'd и 'lр'IІ1:Гd надо поставить звезДочку, так как обе они ВQCстановлеНbJ мною гипо· тетично. С чередованием фонем ЧеРНbl2U(;, ЧеРНlJгuв можно еще сопоста­ВИТЬ дне параллельныle увеличитеЛЬНblе ФОРМbJ от имени 8асЬІЛЬ: Ва­сbtльtга и ВаСblлuга. (Часто встречаются в виде фамилии - см., напр., «Киев.тянин», 1899, N, 2)9. сТр. 3, столбец 3·Й).

Стр. 104, " "ь<носке. 27 строка. добавить: Когда '>ти строки уже БЬІЛИ посланы� в редакцию «Киевской стаРИНbl», для напечатания, появилась там же, в «Киевской старине», статья В. Милорадови­ча о близости ПQлтавского фольклора с белорусским. Пожалуй, белорусскости полтавского фольклора г. Милорадовичу доказать не удалось (все сближения, какие он сделал, прекрасно 06ьясняются не белорусским, а просто севсрномалорусским влиянием), НО статья его важна в том отношении, что устанавливает большую близость зт!ю·

1 3 насміш><ою називали їх 6уца.мu гешmака.мu, бо мали звичку за кожним виразом повторювати слово «хета» на поліський лад (nольськ.).-Ред.

486

графичеекого материала УкраИНbl (или хоть Полта"ЩИНbl) к ееверному, чем к западному. гаЛИ!lКОМУ.

Стр, 105, строка 18, ,Примееь» >ту, которую усматривает г, Собо· .левский. надо, однако, принимать с оговорками. Так, напрасно ОН ХО" чет думать, ЧТО чередование кет и r с Д перед МЯГКИМИ гласны�ии в

киевских памятниках есть черта НЕ'малорусская ИЛИ, ПО крайней мєре, чуждая ньшешним киевским говорам. ЧТО 3Т8 черта существует у га­ЛИЦКИХ гуцулов (а ОНИ, нзпамним, безусловно ведь ЧУЖДЬІ Рсякого великорусского воздействия). 3ТО и Г. Соболевскому известнol, а МЬІ от себя сообщим ему, что она существует во-І-х в самом городе Киеве (где, пожалуй, ее туземность н(' поддается ПІJOверке в виду ПQCТQЯННОfО прилива h Qтлива и С'мешения Жl1телей зтого «русского Парижа», как его назьІВЗЛ Баранович), а Bo-2~x,- н зто самое главное - она име~ ется и в захолустны�x местнQCТЯХ, окружающих Киев, особенно ссе· вера, причем переходит и на левую сторону Днепра, в Черни,овекую губернию, в Переяславское Приднепровье и отчасти в соседнюю полосу Слободской УКР<іИНbl. В числе ПрОЧhХ примеров как раз можно отметить сугубо уб('дитеЛhное для г. Соболевского севернокиевское назвгние пят­нистой болотной рь.бки овдютка или овдотка (южноукр, явдошка) , не говоря уж о таки}. примерах, как ковкн,и, КО8кн,іть (повелительное наклоненпе ОТ ковтнути - nроглотить)2; чередующаяся форма имени КелиАtон и Тели.ион (П8нтелеймон) известна, с оБЬІЧНОЙ перегласовкой е на а, до северо,востока Слободской УкраинЬІ (Калимон и Талимон у Квиrки); другой такой общеизвестньн", пример чередования ТИК­стирта и скирта; и в Леf\обережном Приднепровье некоторыIe "ела совсем затерли рззницу между ТИК перед мягкими глаСНblМИ, и даже

когда нарочно просишь их жителей произнести, ю~п~имер, тісний, тісто и Т. П., ОНИ невольно лроизносят кісний, кіст0.

Стр. 106, после строки 8. Правда, в новоl::ыедшемM издании «Лек­циЙ»(М., 190З, стр, 278-279) г, СоболевскиЙ. заявивши, что киевские памятники после татарского вре ... ени Х lУ -ху І вв, не дают яены�x ука­заний на судьбу киевского говора, упоминает затем о южновеликорус­ских (точнее - белорусских) именах в киено·печерском памятнике XV І века; но так как из контекета не ВИДНО, tlТобь! богомольцев, ото· всюду стекающихся в Киево-Печерскую ла"ру, г. Соболевекий счита.Т за предстаf3ителей населения цеЛОГQ города Киева, а тем бол(>{~ - цел01' Киеиской оБJ1::tсти. то і1 не решаюсь утверждать, что ОН отступил от миения, вы�аженногоo • ЖМНП, 1897, и опять вернулея к нелепой и смсхотворной гипотезе о велИКОРУСИЗ'Ае стаРЬІХ киевлян.

Стр, 107, К З-ей ссы�кеe можно бbl добавить еще одну черту север· ного свойсТ!н'\ В НЬІНешнем западноукраинском наречии, а именно то смешение кет и r с Д перед мягкими гласны�и,' о КОТОРОМ БЬІЛа речь Rы�е,' в добавмнии к стр. 105.

1 ЖМНП, 1~97, май, стр. 49; «Лекиии», З·е изд., стр, 132, 2, См., между прочим. и в таком характерном по ЯЗblКУ произ­

ведении, как «С"отіотни» полещука М. Семенюка (Житомир, 1872), стр. 29: «кавкни слинку»,

з On-o явление наблюдал, между "рочим, В. Н, Доманиикий (совре­менны�й ~oJaлорусский писате.IlЬ) в произношt'нии жителей села Каврай (по-новому оно же - Троицкое) возле м, Ирклеева ЗО.1Qтоношского уезда По.г.таискоЙ губернии.

487

Стр. J/7, в строке 16. Вскоре после своей nпрельской стаТІ,Н г. Шахматов, в сеllтябрьской книге ЖМНП, следующими словами фор­мулирует свое воззрение на речь старого Киева: «древнекиевски" па­МЯТНИКИ писанЬІ на малорусском наречии, принявшем HeKOTOpь{~ древне­

северские черт", (н~селение Киева БЬІЛО смешанного характера) •. Нако­нец, в 55-м полутоме «3нциклопедического словаря» Брокгауза и Ефро­на акад. Шахматов поместил (стр. 5М-581) прекрасную компактную статью «Руеский ЯЗblК», которая надолго останется руководящrй НИТЬЮ для всех, кто будет заниматься историсА русского язы�аa и его наре­чий. Названная ста'Тья, 9ТО покаместь последнее слово науки 1 , оконча· тельно УС1 анавливает тот фаю. что домоwгольские жители Киевской области - родонача,,'1t-НИКИ современны�x сє:верньп: мзлорусов.

Сделзвши 3ТИ нео6ходиме"Йшне поправки, я должен ('ГОkОРИТЬСЯ ещ~ по поводу одного пункта.

Наряду с очень лестнЬІМИ для меня ОТ3ЬІВами ученЬІХ о моем исслеl.овании, вьІсказаннымии или устно и через письма, или через

печать2 , я встретил следующе(' не слишком для меня приятное зnмечз­ние проф. С. Булича, Km·oporo я очень уваж"у>: .ПолемичеСІ<ИЙ и не всегда 06'ЬеКТИВНЬІЇІ XHpaKTcr имею'j' С1ТlТЬИ кры�ског(') и МИХfiJlьчука»3. Я не понимаю, на основании чего г. Булич находит необ'ЬеКТИВНЬ1М мое отношениt." к неОСНОRатеЛЬНl~ІМ ГИП(Yf'езам ['. Соболевекого и его нелогич~ НЬІМ приемам: Г. Соболевекого Я не 3НflЮ лично, никогда его HP иидал, ничего о нем, как о лине, не СЛЬJхал и против него, как против

лица, безуслоино ничего не имею; смєю увсрит~ и г. Булич" и г. Собо­левского, 'ІТО в сво~й OЦ~HKe ГИllотса 11 научны�x прнемов Г. Со6ОЛt>ВСКОГО Я совеРШtННО не 6ьІЛ су6'Ь('ктивен. Несомнрнно, впрочt>м, что Г. Булич, ВhІскаЗЬІвая свое неопределе:нное зам(;'чание, имел В виду и порицал не

внутреннее, n внешнее мое uтношение к Г. Собол('вскому. моі1 ('тиль, М~Ю резкость в выажениях,' насмсшливvю недипломатичнQCТЬ в ю6ще е:­ли позволительно употребить сравнение !ІЗ истогии францу.ккоЙ лите· РЗТУРbJ) непригодность моего критического стиля ДJJЯ салонор г~ж Рам· булье и Скюдери. Что касается стиля, то и сам я т(>перь, sine іга вновь просмотревши 9ТН давно няпечатанны�c статьи, 1'01 он сознатьсн, что та невQЛЬННЯ реЗКОСТІ.) которую я по Bpe\feHaM донускал в НИХ, ()І~!ла в сущности из.,ишнеil, тем более что ОГРОМНLІЙ ряд фа кти чес ких даl'lн},ІХ, собранны�x мною для оrтровержения беспочвf'ННЬ'Х гипотез г. СоболЄ'вского, и без того падал на него, несомненно, очень тяжеЛЬfМ ударом; вы�казtшflrьь при зтом еще насмеШЛИ80СТЬ. пож{)луй, БЬІЛО И !ІР

1 Несомненно, Ч'rо и в задуманной посл~' с'Ьезда СЛШШС10В ела· вянскои знuяклопедии статью об истории русского язы�аa напишет акад. Шахматов.

t Из печаТНЬJХ голосов, Qтметивших у6еди гельность или важность моего исследования (отрицательнЬІХ Я, впрочем, и не встречал), я нззову особенно цеННЬІе для меня голоса - специаЛИС'[О8 по истории русских наречий и русской зтнографии: проф. Е. Будде (ЖМНП, 1899, сентябрь, 170), акад. А. Н. П ,шина (<<Нстория русской лите­ратурЬІ», СПб., 1898, т. IV, 601) и акад А. А. Шахматова (<<::1нцик­лопед[ический] словарь» Брокгауза и Ефрона, полутом 55, стр. 581) [ ... ] .

3 днциклоп[едический] словарь» Брокгауза и Ефрона, полу том 55, стр. 832,

488

велико_'lУШНО: я дажЕ" пу6личн:о готов здесь извиниться перед г. Со болевским за зти промахи сгюего стиля и 'Іщательно постараюrь. Пе­чатая следующие главь! и беспощадно РАзбивая г. Соболевrкого, как и раньше, фактами, соблюдап, при зтом самую ПD.1НУЮ сдерж~нность в вь!раж~ниях и, указавши, !10~1()ЖИМ, ЧТО от глаГ0Jl8 зuрrюmbl или

зореаmlJl 2·е лицо будет зорве.u, а не ЗОlJоеСbl. ограничиєаться голь1м KOI-'­l:татировянием зтого яркого фактя, без прибавки наСМ('ШЛИВhIХ KOM~eH­п~ри{'в Ш'Н.'Чt:Т кuч('ства и степени мн.лорусских знаний г. Соболевского. Однако, чтоБы� нескОдЬКО опрзвдать себя за тот иронический тон, которь!й часто проскаЛЬЗЬJвает в НЬІнешнем RЬІПуске, я принужден отметить одно обстоятельство: ведь не я ОДИН, но и многие другие уче­НЬІе, когдй ИМ приходилось касатьси МНf'НИЙ или сочинений г. Соболев­СКОГО, 'Ієряли подобно мне свою сдержанность и впадали в полеми­ческо-иронический 10Н; очевидно, что та неоБы�новеннаяя самоуверен· ность г, Соболевекого, с котороJO он выказьlваетT утверждения, или заведомо неправиЛ! .• ньrе, или крайне гадателЬНЬІе, и та, к сожалению, м<'лкозавистливая злоба, с КОТОРОЙ он вьrражается про заслуженнЬ1Х филологоl3. о(jющающих, в лротивность ему, праАИЛЬНЬJМ наУЧНЬІ!'~-1 методом, действуют на сведущего читатеJJЯ ОТПОРНЬІ!І.-І образом. Я должен напомнить г. Буличу в хронологическом порядке несколько рецензий Ш! Г. Соболевского ипопрошу СОПОСТDВИТЬ тон ИХ С моим ТОНОМ. В со06-щеНИIl 31ИХ рецензий заключается еще и тот общий интере(', что онн. сл ужа ДQ,LІОлнеНlfем к стр, 5-9, покззьшают, !t;[1КИМ образом относится критика к неосноватиІЬНЬ!М !'иг,отезам г. Со()олеf3СКОГО.

В «Неделе» 1887 Г., Б,N', 14, на стр. 461-464, помещена статья под заг лавием «Профессорскис КУРЬСЗЬІ». Филологические методы� г. Со­болевского напоминают автору статьи времена «блаженной памяти Тредьяковского», которы�й ПРОИ3RОДИЛ имя Германии «ОТ'Ь словенскаго ЯЗЬfка, как Бывагоo у BctX"b ЦСЛТОВ"Ь}Of скитфово общаго: она есть или ОТ"Ь ХOJ)МОВп - Холманія, Халманія и Алманія, ДЛЯ того, что ни одна изD европейских"Ь земедь ни толь лt.систя, ни толь гориста, коль Г~рманjя: или ОШІ есть Ярманія оть ярма, означающаго жителей своих трудолюбньrми и неУСЬІПНЬJМИ В'Ь земледt.,'1ЇИ; или, наконец"Ь, она Кnрщ'!нін. по обилію корма и паетвь!». Так мни Л Тредьяковский (продолжает аВ10р статьи) - и бог ему судья! Но «то БЬІЛО В"Ь ТЬІ филоло­гическія рати и 3D ты1 пл"ЬкЬІ>~. В наше ж{' время, когда наука филоло! ИИ более точно определила свой метод, казалось БЬІ, встретить что-либо подобное fшшеприведенному - неМЬJ('ЛИМО, Но УВЬІ! - современны�й нам ПРИСЯЖНl)IЙ филолог, заявивши й себя несколькими учеНЬJll.ІИ рабо­тами, ДOhТop русской фи,%логии И ординарны�' профессор КиеВСКОІ'О УНИІЗеРСИТСТ2 r. Соб()ЛСРСКhЙ окаЗЬІВа~ся не ЧУЖдblМ таких же д.еТСК!і наИАНblХ промахоn»l. Дадее автор статьи укаЗЬІВает на курьезное TQJI, кование І. Соболевским2 общеизвеспюго мглорусского ВЬІражения «припалую пы,10м)) (т.е. ПОКрЬ1вшуюся пылю)) в СМЬІСЛС «!юзникшую. благодяrя усердию». Автор статьи дивится и невежее:тву и развязности Г. (оGолевского и тут же сообщает другой образчик его развязности; в университетской речи по поводу смерти Пушкина3 , начатой приглаше­нием, Ч106ЬІ н"посвященная пуБЛИКА ушлз. г, Соболевский заявил, что среди образованной России, присутствовавшей в Москве при orКРblТИИ

1 Стр. 461. 2 ЖМНП, 1887, март, стр. 42. 3 «Киевлянин», !Я87. ,N', 24.

489

памятника Пушкину в 1880 году и повторившей определение Белииского в ряде восторжеННЬІХ речей и статей, находились, И притом 80 главе, Тургеиев, Достоевский, Островскиlї, Нек рас о в. Итак, n р ы� n а· л ЬІ м n ЬІ л О м г. Соболевского воскрес из мертвы�x ПОЗ1 Некрасов. умерший, как всем известно, 27 декабря 1877 года, и ие только присут­ствовал в Москве при откры�иии памятника Пушкииу б-го июня 1880 го­да, но даже участвоеал fj произнесении восторженны�x речей. Действи­тельно, нспосвященной в такие таинствеННЬJе ПРОДeJІКИ леКТОРll публике слеДОВ3.'10 уfiти заранее~»l оказывется,. 410 г. Соболевский, неВНИМ(J-1МЬНО пользуясь обстоятеЛЬНЬІМ указателем Межова, смешал И. С. Не­красова, ЧИТ8вшего по случаю Пушкинских дней речь в Новороссий­ском университсте, с ПОКОЙНЬІМ ПО91'ОМ Н. А. НекраСОВЬІМ. «Такой про­мах простительно БЬ1ЛО Бы� сделать ординарному писателю, но не ор­динарному профессору, представителю науки русской филологии н истории литераТУРЬІ в Kl1eI3CKOM университете»2.

П. И. Житецкий в своем «Очерке литературной истории малорус­ского наречия в ХУІІ-ХУІІІ веке» (Киев, 1889), когда доходит до взаимно противореЧИВЬІХ 3ВУКОВblХ 06ьяснений, которыIe дал Г. Co~ болевский букв€. 1;, имеЮЩейся в его МНИМЬІХ «гаЛИЦКО·ІЮЛhIНСКИХ» памятниках, I1зменяет своему 06ы�номуy спокойному тону И не может удержаться от насмешки. Сперва он буквально ВЬІПИСЬ1В8ет толкования самого г. Соболевского, которы�й под одною И тою же буквою 1; усмот­рел целую серию совсем раЗНblХ звуков: «С1аРblЙ 1>, по словам г. Со­болевского, бьrл ДОЛQГ, ПРОИ3НОСИЛСЯ как мягкое е, но всегда имел СКЛQННQСТЬ к переходу в і. Относительно нового 1> г. Со(Jолевский ду­мает ДВОЯКО: с одной стараНЬІ, зто БЬІЛО долгое в, которое, ОДнако же, в неКОТОРЬІХ случаях ... не подвергалося изменению и осталось кратким. 3та двойственность в воззрении г. Соболевского на НОВЬІЙ t ВЬІступает еще рсзче в следующих словах: «НОВЬІЙ t пеrr.юнаЧЗJJЬНО отличался от е только КОЛИЧССТВОМ; имея все качеСТEtа Є, и в ИХ числе СКЛОННОСТЬ • К переходу в О, которой нс имел древний 'Ь. он никогда не БЬІЛ тождестве­Ht:H с зтим послсдним, Впротrем, !) 310М НОВОМ '.І:. сохраннлась и еЩf: чер­та, роднящая его с древннм '.1:.. Можно ДУ;\1С1ТЬ, ГОВОРИ1 1', Соболевский,

что t перехоДит в о чаще, чем Е, вероятно птому, что он сохраннл древнюю МЯГКОС'ТJ:». Повторивши все 3ТН протиr.оречивьІС утверждения Г. Соболевского, П. И. Житецкнй Пhlтае1СЯ ИХ рсзюмировать: «Таким образом, НОВЬІЙ 't есть отчасти долгий, а отчасти краткий звук; кос-что он сохранил из древнего 1>, но не все, кое-что из основного 'В' но не все; в нем есть все у с Л о в и я Д л я т О r о, что б ЬІ еде л а т Ь­с Я все м чем у r о дНО ... ». Естественно, что такой НОВЬІЙ t Г, Со­болевского признается П. И. Житецким за «фиктивны�,' СОСТ8влеННЬJЙ из разноо6разнЬ1Х и отчасти несовмеСТНМЬІХ злементов», И представлення г. С..оболrвского за «сбивчивь!е и н{'опредєлеНIІШ?» тем более, ЧТО «в не·

следоваНИI1 Г. Соболевекого, кроме зтого нового 't из Е, указанЬ1 по га­fIИЦКQ' tlОJ1ЬШСКИМ памятникам еще Д в (І НОВЬіС 'В»3.

А. Н. ПьІПНН, знамеюIты�,' заc.nужрнныlй русский учеНЬІЙ. BcerAa ОТЛИ\ІаЮЩИЙСЯ замрч~телы�й •• акадеМИ1lеской с:держанностью, в «Вест­нике ЕвропЬІ», 1891 (апрель, стр_ 878-886) ПИUlет 110 поподу статьи

«Неделя», UИТ. место, стр_ 462. 'Стр. 462. '«Очерк литер[агурной) истории мал[орусского) нар[е'ІИяl в

ХУІІ- ХУІІІ в.», стр. 120-122.

490

г. Соболевского, разбирающей его прекрасную «Историю русской зтнографии»l: «Статья зта меня поДивилз. .• с первЬІХ строк и ДО конца рецензия пропитана каким-то преДВЗЯ1ЬІМ злобнЬІМ (затруд+ няемся назвать иначе) отношением f{ а в тор У КНИГИ, отношением, за КОТОРblМ не ВИДНО даже интереса к самому преД'fету. - ХОТЯ Бы� ЗТОТ интерес ПQдобал YQeHO;\1Y специалисту. 3анявшись вместо пред­мета автором, критик ОТНОСИТСЯ к нему постоянно ТОЛЬКО с враждой, и ЛИШЬ под конец, как будто [1О остюку критической совести, ОН нашел нужны�M Дать место некоторому одобрению. Может привести в некоторое недоумение вопрос: откуда взялась такая вражда? Можно БЬІЛО БЬІ предположить. что ::па враждз есть, так сказать, идсЙная.-в-ражда направ.'1ениЙ: но OC06t'HHb!X илей в статье г. Со­болевского не оказы�аетсяя (их можно угадать только по раЗНblМ отрицательньІМ признакам); самое различие Направлений не ТОЛЬ­ко не освобождало БЬІ от оБЯЗ<1ННОСТИ беспристрастия, но чело· век и ученый ПОРЯДОЧНЬІЙ считал БЬІ беспристрастие в таком случае тем больше неоБходимыl •. При зтом отношении к делу МЬІ, конечно, не имеем особенной ОХОТЬІ входить в диалог с критиком о сделаННblХ им замечаниях; если он не желал правильно понимать сказанного в книге,

столь же мало он уразумел БЬІ и теперь. Но рецензия люБОПЬІтна как образчик вульгарной критики, довольно типической для нашего вре­мени. Возьмем два-три примера. 3анявшись автором, крнтик обо­ясняет, что 9ТОТ автор есть «стаРЬІЙ западнию), человек «либерального направления», конечно неодобрительного, не признающий вследствие того заслуг многих патриотических писателей, что в некоторЬІХ слу­чаях его сведения «поразительно СКУДНЬІ» И т.п.»2 ... «Дальнейшее напа­дение составляет верх критического искусства, практикуемого г. Собо· левским. Обвинив меня в преследовании Сахар(,ва за то, что он не при­надлежал к либеральнозападническому лагерю (хотя в то время, когда начал действовать Сахаров, не БЬІЛО никакого запаДнического лагеря), критик продолжает, что от меня «сильно достается Мельникову: он им с Л нес час т и е служить в министерстве внутренних дел~) ... МЬІ не удивились БЬІ, если БЬІ встретили подоБНЬІе слова в какой-нибудь газете, торгующей патриотизмом и потерявшей всякое чувство общест­венного приличия; но МЬІ встречаем 9ТИ слова в статье профессора уни­верситета, напечатанной в официальном ученом журнале ... Критик, не ограничиваясь предметами литературнЬІМИ, дает понять, что я не

СОВСі;>М благонадежен и в гражданском отношении: приведенны�e слова могут означать только одно - что я человек столь превратного либе­рального образа Мblслей, что достаточно кому-либо находиться на службе министерства внутренних дел, чтобь! я ВО3ЬІмел кнему вражду. Точки, поставлеННblе критиком в конце приведенной фразы�' ДОЛЖНЬІ укаЗЬІВать, по-видимому, что он еще не все договорил. В начале статьи он говорит о себе, как о человеке, сравнительно со мной, новейшего ПОКQления. Действительно, в том поколении, к которому принадлежу Я, подобная ВЬІходка считалась бь! крайне Нf'приличной для универ­ситетского профессора .. , Собственно, такой извет должен бьІЛ БЬІ бь!ть прямо направлен в ТО учреждение, которое ведает дела О гражданской благонадежности; по крайней мере, дело БЬІ ВЬ!RСНИЛОСЬ. Надо пред-

1 Статья г. Соболевского помещена в ЖМНП, 1891, февраль 2 (,Вестник ЕВРОПЬІ», указ. место, стр. 88І. Сказать про ПЬІ

пина, что его сведения «поразительно ску AHn]»I!!

491

полагать, что в учреждении зтот предмет бьІЛ бbl рассмО'ІРСН спокойно и беспристрастно, и по всей вероятности извет бblЛ БЬІ отвергнут , так как в нем нет человеческого СМЬІсла, и к вопросам науки он не ОТНQСИТw

СЯ ... »1 «РаССК3З8нная история неприятна мне, не столько потому. что касается именно моего труда, СКОЛЬКО ПОТОМУ. что указыветT на ОЧеНЬ

грубое отношение к интересам науки и общественного образования " самой ученой среде. Неприятно БЬІЛО видеть, что у нас ученость и про­свещение все еще не отождествляются,- об 3ТОМ свидетельствует при~ еМЬІ статьи г. Соболевского ... »2

В «PYCCKO~ МblСЛИ», 1891 (дембрь, стр. 539-54О), репензия на ,Лекции по истории русского ЯЗЬІка» Г. Соболевекого (СПб., 1891) начата бьІЛЗ ВЬІПискою ИЗ предисловия самого г. Собо.t1евского: «Уже давно у нас чувствуется недостаток в руководстве по истории русского

Я3ЬJКЗ. ЕдинствеННЬJЙ ТРУд. посвs:lшенflы�::!- 3ТОМУ предмету - «Очерки истории знуков И форм русского ИЗЬІка» Колосова (в настоящее время не может БЬІТЬ приобрстаем даже анrиквариьІМ путем) - даже при самом появлении СБОЄМ 8 печати не отличался НИ ПОЛ нотою, ни достоин­

СТВОМ исторического материала. В вид у :3 ТО Г о, МЬІ решились из­дап) СВОИ леюlИИ ... Нес о мне н Н а я u е н ное т ь находящІ-'ХСЯ В них д,IНШЬІХ, В большинстяЄ' с .. 1учаев, извлеченнь!х из пррвоисточников и являющихся В сВете впеРВLlt, по нашему мнению, достаточно оправ~

ДьшаЕ'Т нашу реШИМОСlЬ ... » Сделавши Зі)' ВЬІПИСКУ, «Русская МЬІСЛЬ» продолжает: «Такие фразы�' бо.rlее YMCCTHЬJe в коммерческо?' рекламе, чем n предисловии к ученому изданию, [. С060левский ПРЄ'ДПОС~'1ал своему труду; чересчур решите .. '1ЬНLІЙ J.t победонОС'нь!й тов, которь!й яр­КО сквознт В 9ТОЙ интродукции, проходит через всю книгу. Г. Соболев­ский не 10JIЬКО спеl1иалист по истории русского язы�а,' но и глубокий знаток антропологии и русской истории. Зто, по крайней мере, под­черкивают слt;;дующие, не допускающие никаких сомrений, фразь[: «РУССКИЙ народ как R ант р О n ол о r и чес ком, так v. в ЛИІ!ГRИС­тическом ОТНОIllЄ'НИИ представляет единое целое; инородческая, финсквя кровь ... не внесла ничего в русский антропологический тин> (стр. І); (r.lалорусское наречие, первоначально занимавшее большой угол меж­ду ЧеРНblМ морем, Дунаем и Карпатам!! и еще дО XV! века расширив­шееся в СВОИХ пр('делах, В зтом столетии И следующих значительно под­

винулось к ВОСТОКУ и югу и заняло зємли от Днепра до Дона и побе­режье Чериого моря, причем кае-где смешалось с южнсвгликорусским наречием и о(\разов"ло новыe ГОВОРЬІ» (стр. 253) и ІІrоч. в последней фразе, несколько неопределенно И с6ивчиео ВЬJсказ:1ННОЙ, Г. Соболев­ский видимо избеп::ст прямой постановки ВОПРОС(1, но, несомненно, имегт А ~иду (<Печально?'! памяти» гадання Погоди на 1I СЧИПІ~Т ИХ чем-то нспрерєкаемЬІМ. Есе зто придает очень антипатичны�й оттенок тру ду, имеющему неrомнеюіыIe достоинства. г. Соf)олЄ'вrкий - хороший Н!;;!· '!РТЧИК В стаРЬІХ рукописях: ИМ собран богаты�й материал, ХОТЯ и не вснда в нем хоrошо раз6ирается наш автор, благодаря слабой метсдо­ЛОГИl,еr}{ой подгО'То~ке и склоннQCТИ К зфемеРНЬІМ гнпотезам. Книгой его МОжно ПОЛЬЗОАDl ЬСЯ, НО С бо.лыІІйй осторожносп,ю; оценка тру дов ПРf'дшествеННИКОА произведена г. Соболевским слишком пристрастно и неСПр<.шедливо; их наш автор совершенно не признает, считая, очевид­

но, свои лекции альфой и омегой филологической премудростиЗ ...

1 Стр. 884-- 885. 'Стр. 886. З Стр. 539.

492

~<IJ,'' .. v·.'-- .. П.... '--VA'--I}./'fi'"

фантастических ... ) ПрO<j>eссор Харьковского университета Н. Ф. Сумно" в своем труде

«Современная малорусская зтпография»2, коснувшись liе:1збвенного По­теОни, оказавшего истории русского ЯЗЬІка оБш{'извсстны�e великие заслуги, говорит: «Г. СоБОJIевский зпмети./1 недавн() в рецензии на «!іс· торию русскоу. зтнографии» ПЬІЛИна, что «первообразо\t» Потебни БЬІЛ Штейнталь. F.сли стакой леГК0С'1ЬЮ оты�'ки~nтьb t<:первообразЬ1», то не останется ни ОДІ/ОГО мbtслителя, ни ОДНОГО художника. Потебню затрет ШтеЙнтадь. А.1ексяндра Веселовского - Бенфей; у ШН.'ЙНl аля и Бен· фея окажутся r~ои «перв()обр.ньт», по <:стественной преемносн~ научноі1 мЬ!сли, И А конце конЦОn ВЬІЙДУТ столь же СКРОМНblС и неигвеСТНЬІе в наукс имена, кйк имя нашего петербургского реЦf2нзента·ФИЛOJlога. Зта ВЬІлз~ка Г. СоБОJ]СВСКОГО протин Потебни, правда, з€tпрятанная в подстрочном примечании, нам представляется тем более неудобной для самого г. Соболrвского, что R Харькове еще живо помня':- его ДOK~ торский диспут В университете, крайн(' снисходительное отношение Потсбни к молодому ученому и с"оеобразную защиту послеанего»3. Три года спустя nро-Р. CYMI~(\BY пришлось еще rаз ВЬІсказаТh свое мнение относитеЛЬfЮ присмов г. Со(юлевского. Дело в том, что. когда вы�лии в свет ИЗRЕ'('тнwе «МЬІСЛИ о народнмх малорусских думах» П. И. Житец· кого, по их ПОНОДУ очень ПОХR<JЛЬНhl{' и со4увстренны�e реllензии f)ьІЛИ написаНh! академиками 5Ігичем4 и ПЬІПИНhJм 5 . а г. СоболеRский6 по~ ЗІЮЛИЛ себе по отношению к сочинению ГЛУf)оі(Qуважаемого П. И. Жи· теl{КОГО нсуместную вы1одку.. «Критик. очевидно, считает новизну МЬІcnеи каким-то недостзтком,- заметил Н. Ф. Сумцов7,- точно для всякого ученого oGязаТ('J]ЬНhl проторенны�e И изБИТЬJЄ пути ... Критик раЗВЯЗIІО принимает ДУМЬІ ПОД свое покровительство», - проДолжзЕ':Т

Н. Ф. Сумцов и цитирует слова из rецензии г. Собо.псвского. ПОТОМ ОН Пf'реходит К рецР.нзии акад. ЯІ ича и отмечает, как приятно OCTR­новиться на ней после «критики» г. Собпл::-вского.

В «Библиографических з"писках», 1892, J\i',5 (стр. 229-230) чи­таем: «А. И. СОnО1('ВСКИЙ, 06ра,ованность Московской Руси XV-XVII веков, СПб., 1892,23 стр., цена 40 коп. Под столь ПЬШІНЬ!М И многообе­щающим заГ.flзвием г. Собол('nский изда.ТІ жидкую броUIЮРУ, содержание которой совсем не соответствует тому, ЧТО должен БЬІЛ Бы� встреТИ1Ь в ней читатель. В брошюре нет ни слова об образованности в древней Руси ... все время речь иде1 о степени ра('пространения ГР(lМОТНОСТИ в древнсй Руси и о школах граМОТНОСl'l. 3аметив, что хочет обратить просвещенное внимание читателей «на о б Р а 3 о В ани е МОСКОВ· екой Руси», автор начинает изложение вопросом, «на СКОЛько бьrла распространена гра м ОТ Н ост ь В МОСКОВСКОМ государСТАе». выо-­дит, как буДТО, что образование и грамотность - одно и то же, что стоит ТОЛЬКО ВЬІУЧИТЬСЯ читать и писать, чтобн ПРОСЛЬІТЬ оБр(lзовянны� •. Не будем слорить, что во многих случаях у пас именно так и понимают

1 Стр. 540. 2 Печаталась сперва в {(Киевской старине»), 1892 г. 3 «Киевская старина,. 1892. стр. 7-8. • «АгсЬіу>. т. ХУ. Б «Вестник ЕвропЬІ», 189:3, ИЮНЬ. 6 См. его рецензию в «Живо Й старине», 1893, кн. 11. 7 "Киевская старина». 18',5, февраль, стр. 1~6-197.

493

образование, но Є'два ли такое понимание при.rІИчествует автору иаз~ ванно!1 БроІІІюры1' имеющему честь бытb прсхрес('ором Лен:-рбургского университета. Не БЬІЛО ли БЬJ мен('е притязаТf>ЛЬНЬІМ озаглавить брошю­ру: «К вопросу о гrамотности Е Московском государстве»? Тогда чита~ l€'ЛЬ заране-е знал Бы�' С чем он имеет дело. В смы1леe заметки о ГР?МОТ­ности В Московском государстве брошюра г. Соболевского таІ<же пред­ставляет мало интересного и ничего нового. Основная иель звтора ... ДО­стигзе1СН несколько странны�M средством; одною сме Л ОСТ Ь Ю сужде­

ния' .. Брошюра г. СоБОJ1С'ВСКОГО наводит читатЄ'ля на очень печальныle раЗМЬІшления ... Для изучения очЄ'нь мало одной сме л о С 1 И, а надо много разносторонней зрудиции. Если г. С06олсвский намсре-н и впредь К8.саться культурно-исторических вопросов главнЬІМ образом при ПО~ МОЩИ С !'1ft е л 0(' Т И, ТО можем искренне посоветовать ему ССТНВИТЬ 9ТО неблагоднрное З8нятие». .

По поводу переиздания г. Соболевским той же его С1атьи (<<Образо­ванность МОСКОВСКОЙ Руси») лругой критик писалl : «Мь! сонершеНFО не понимаем, зачем понядобилось второе издание зтой жиденькой И на живую нитку смеТRННОЙ брошюрки. РУКОВОДСТВУЯСЬ, по,пидшюму, словами проф. Владимирского-Буданова о значении рукоприкладства для истории древнєрусского обfJаЗСВ8НИЯ, г. Соболевский лересмотрел ряд документов и житий, И.,В.l1ек из НИХ неск()лько ArtHHbIX и пробует ВЬІСТУПИТЬ с ними против оБЬІЧНОГ() взгляда, ()пиршощсгося на palHO~ образны�e свидетельствв. Производит зто наш автор очень нехитры�M образом: вместо о б р СІ. З О В <:1 Н Н ост и он момснтально ПОДСТ(lвляет r рам от н ост ь и затем ум е н ь е при К Л СІ. Д ы1 В ат ь рук у.

Нахватав ряд случае-в такого уменья дt1же }ІЗ ПШИХ сомнительной ({достоверности» памятников, как «украшенныIe ЖИТНЯ», 011 с самодо­

IЮЛЬСТflОМ С'тарается подорпать зшtчение таких HeCOMHrHHbJX свиде­

тельств о всеобщем невежестве, как жалоБы� Геннадия, слово Посошм

ковщ свидетельства Стоглава, КОТОШlІхина, Курбекого и проч. 3яБЬІта шаблонность житий, ИГНОРИРУЮТСЯ сеидетельства документов вроде по· ручной записи Ив_ Петр. Яковлева: .Кто из князе!! и детей боярских в зтой записи написан, а у записи рук ИХ нет, те lШЯЗЬЯ и дети бояр­ские, став перед дьяком Ив. ДубеНСІ<ИМ, сказали, что они за Ив. Летр. поручились, а у заПИСIl их рук нет, потому ЧТО ОНИ грамоте не YMe~

ют» «(Собрание госудlарственны�)) грамот и догов[оровl», І, N, 184). Вероятно, не СТQЛЬJ(О желание ЕО что бьr то ни С'тало сказать новое СЛОВО, сколько случайность является причиною того, что именно такого рода СRидетеJІЬСТВО и отсутствует блистатеЛLНО в брошюрке г. Собо­левского».

В 1899-м году на ХІ археологическом С'ьезде в Киеве г. Соболевский ПРОЧИТtlJI доклад о «древнесщшянских СТИХСУІворениях». Референт зтого с'Ьезда' характеризовал доклад его так: «Он утверждаєт, что проза не .. КОТОРЬІХ древнеславянских литераТУРНЬІХ памятников - стихи, и сам

наивно признается, что, НССМО1ря на все нnсилия над текстом, ПОДС18 м

НQВКИ И перестановки, ему удалось ВОССТ3НQIШТЬ вполне меньше 1/1 О всех ('тихов ... И 9ТО читают глаВНЬJМ образом ОфИIlШільнь!е жрець! нау­КИ_., которьте ДОЛЖНЬІ бьJЛИ бь! учить других здраВLІМ н8.учIIы�M приемам!»

В 1900 году г. Соболевский на днссертацию В. Н. Щепкина о Я?ЬІке Саввиной книги поместил в ЖМНПЗ rецензию; по словам г. ІДепкина,

«Руссская "ЬІСЛЬ», 1894, октябрь. стр. 501. 2 «Русская МЬІСЛЬ», 1899. кн. ХІІ, стр. 101. 3 ЖМНП, 1900, март.

494

напечатавшего в ТОМ же журнале возражение1 , зта рецензии г. СоБОЛЄВ­СКОГО, «вполне ВЬІ('казьтвающая ее автора», написана «неоБЬІчайно 01-кровеННblМ тоном»2, который застаВJ1яет г. Щепкина напомнить, что «Н В научной критике вС'якая смелость имеет СВОИ граНИЦЬІ, КОТОРЬІе

пишущему указы1аетT срf'да»8. «Мои АhlВОДbl О ЯЗЬІке Саввиной КНИГИ,­говорит Г. Щепкин,- подтвержденЬІ ДОВОДАМИ, которы�e все почерп­НУТЬІ из спеuиального палеографического исследования рукописи и не МОГУТ БЬІТЬ уничтожеНЬІ ГОЛОСЛОВНblМ приговором критика, не повторив· шего ту же работу шаг за шагом, с лупой в руке. На самом деле, что ска· зали Бы� МЬІ об ученом, которwй, Д08ОЛЬСТВУЯСЬ ДОСТИГНУТЬІМ знаинем, с досаднмм чувспюм C'IapaeTCS'i отстранить от себя новме фаКТbl. которы�e не перестает прнноснть беспокойная наука? И что ска&ал БЬ! сам проф Соболев"кий о человеке, КОТОрblЙ отри цает все дапнь!€' новейшей бакте­римегии исключительно на основании своего незнаком:ства с блаГОДt"­теЛ:ЬНЬІМИ услугами микроскопа? .. »4 Далее г. Щепкин укззьтвает, что первая МЬІСЛЬ о связи Саввиной книги с глаголическmї письменностью принадлежит покойному Срезненскому (лнцу, заслуги которого в об· Л8С1 И славяноведения и истории русского ЯЗЬІка г. Соболевский всюду ревностно старается затушевыать);; Г. Щепкин отмечает зто «с осоБЬJМ удовольствием»/}. «Смеем думать,- продолжает он,- что наблюдЄ'ния, собраННЬІе нами по 9ТОМУ вопросу, настолько ДоказателЬНЬІ, насколько вообще доказателен метод палеографии. Но, Бы�ьь может, проф. Соболев, ский находит более безопасны�M обходиться без шятких указаниfl зтой вспомогательной науки? ... СвоеобразнЬІЙ крнтический метод, избранIІы�й г. Соболевеким, не пролагает IЮВьtх путей; он служvт лишь подтвер­ждению ИСТИНЬІ, сонершенн() не Р.овоЙ,- чт() успешн}ю оиенку специ­альной ра60ТЬ! може1 дать голько сп('циалист»6.

Даже И3УМИТeJJЬНО мягкий в САОИХ ВЬІражсниях проф. Ляпунов должен Бы�л нарушить сною оБЬJЧН}'Ю мягt"iо('ть 1-1 дать не сонсем леС1НУЮ характеристику HaY1IНbIM приемам г. Соболевского, когда тот ОТПУСТИЛ ряд СКОРОСllелЬ!х .sамечаниЙ по Г,ОВОДУ тщательного и кропот.ппвого исследования г. Ляпунова И СВЬІсока добапил, что проф. Ляпунов не !lрочитаJJ «двух-трех» рукописей из «сотен», прочр.танны�x ИМ, г. с.обол(:'в­('КИМ. «Известная доля фантазии неизбежна ПрИ изучении дp€'BHeгo ЯЗЬІка даже на основании сот е н рукописей»,- возражает проф. Ляпунов в ЖМНП, 1900 (ноябрь, стр. 247-263). «Не предполагаю, чlоБы� проф. С060JJевский, имевшнй у себя в руках массу памятннков, успевал каждому из них уделять столько же внимания, сколько я од­

ному»? Я расхожусь с ним во взгляде на мет () Д исследоваю-;я я3ыlаa зтих (сотен) рукописей: как и он, ~ считаю хорошими те метоДЬІ ИССЛf'до­вания, І<ОТОРЬІ(:' Д8ЮТ хорошие Рf'зультаТЬJ, но именно в оценке результа­

тов и раСХОДЯ1СЯ наши ВЗГЛЯДЬІ ... »8 «Крnлотливос стан:стическое изуче­ние о дно r о текста прсхр. Соболевский считает настолько не яажны�,' что (мои) осторожно вы�казанньlеe соображения на основании такого изу­чения Н3ЗЬІВает не более, К8К фантаЗИРОВаІlием на наУЧНЬJе темЬІ ... »,-

1 1900, апрель, стр. 392-396. 2 Стр. 396. з СТР_ 393. 4 Стр. 392. б Там же, сТр. 392. 6 Стр. 396. 7 ЖМНП, 1900. lІоябр., стр. 248. 8 Стр. 247.

495

"родолжает проф. Ляпунов и скромно, но с достоинством указыает,' что тем не менее ему удалось достигнуть извеСТНhlХ результатов. «Зтими результатами, КОТОРЬІХ мне удалось достигнуть, несмотря на скудость

материала, и Knтopble составляют лишь небольшую лепту в решении сложного вопроса об иррациона"ьны�x гласны�x в русском ЯЗЬІке Х 11 І­Х ІУ века, я обязан ничсму другому, как т о ч НАС тим ето Д а, ВОС­принятого мною ОТ моих глубокоувюкаеМЬІХ учителей; ОНИ же внушили мне и о с 1 О Р О Ж ное 1 Ь. которую я считаю необходимоlО принадлеж~ ностью всякого научного исследования, вследствие ЧСГ() я 8ЬJскаЗЬJВ8Ю

свои ВЬІВОДЬІ Н е в фор мек а т е r ори чес КИХ 3 а к л ю ч е w

ний, всегда сильнее действующих на большинство цитателей, а в Ka~ честве СКРОМНЬІХ предположений, ННСКОЛЬКО не вьщавая своих «фаНТ8w

ЗИ й» З8 несомнеННЬІе истиныl .• Характер моей работь! преследует не столько количество, сколько к а чес т В О nоf)ывемhlхx паННblХ. т .е. воЗможно большую ИХ ТОЧНОСlь ... »l

В ТОТ момент, когда я пишу 9ТИ строки, новейшим печатнЬІМ отзьшом о трудах г. Соболсвского я"л~стся беглая рецензия ІІа ег" книгу «Пере­водная литература МОСКОВСКОЙ Руси ХІУ -ХУ 11 В.» (с.Пб., 1903)'. «Зто-груда cblpыx библиографических данны�>>,-говоритсяя там по по­воду названной книги г. Соболевского,- ПОЧl и совершенно без ВЬІВОДОВ, но с решитеЛЬНЬІМИ утверждениями - без осо6Ь1Х ДОКЕІзательств - ВО многих СПОрНЬІХ И запутаНІІЬІХ вопросях... Будущий исследователь ими, конечно, воспользуется; оБы�новенномуy .>Ке ЧИ18телю не дабрать­СЯ до НИХ в книге, ('ЛИШКОМ громоздкой И раССЧИТ8ННОЙ ИСІ<ЛЮЧИТeJ1ЬНО на спепuалистов».

ОстаНОfjЛЮСЬ еще НЕІ одной рС:'зкой слаЄИСТИIJ екой критике. направ· J!енной уж(' не прmив г. Соболевского.

Академик Бодузн де Куртенз, рецензируя н""оrда одну толстую докторскую диссертаuию - 06'Ьемистое сочинение, профессор-автор ко­торого, пеССVlненно, отличается Филологиче\,кой зрудицией, но не имеет научного метода И .10ГИЧНОСТИ, а кроме того, старается ПРОЕ:ОДИТЬ в Н(І·

уку всякие политические тендеНIlИИ ,- отнесся к зтой диссертации очень беспощадно: показьІВЗЯ ее несооБРНЗIІОСТИ, выажаемьlеe аВ10РОМ, однако, с большою притязател"ностью, г. Бодузн де Куртенз иногда ВЬІскаЗЬІвал при 9ТОМ свое негодование, Иllогда же ПРИСO€'ДИНЯЛ сюда

и насмешку. 3акончил он СВОЙ р~збор, между прочим , следуюшими ВЬ1Водами:

а) «Б ой кость и caMoYBt'pf'HHOCTb не могут заменип .. строго научной сообразительностю> ..

б) «Такой ;'IСТОД. как у автора назпанной докторе кой диссертаuии, В03вращает ЯЗЬІКОRедение к тем блаженнЬ1М временам, когда можно БЬІЛО, «mutatA litera Х іл у», ВЬІВОДИТЬ все из всего, СМОТРЯ по вкусу и обстоятельствам. А такой метОД делает невозможною КflКУЮ БЬJ то НИ БЬІЛО науку •.

в) «Можно БЬІ подумать, что автор хотел IJОДШУТИТЬ над здра"ыM СМЬІСЛОМ, если 6 в его сочинении не БЬІЛО громадной доли ученой наив­НОСти .... »

После зтих замечаний, проф. БОДУ9Н де Куртен> при6авил еще об'Ь­Я('Н\'!lие, R силу каких причин ОН не ('читал НУЖНЬ!М С'облюдзТ1:> черес-

1 CTr. 249. , См. "Русская МЬІСЛЬ», 1903, ИЮЛЬ, Н, СТр. 239

496

чур большой парламентаризм в выажениях •• Вот вьщержка из 9'ІОГО 06ьяснения:

«Не подлежит сомнснию, что мой разбор :зтоА КНИГИ МНОГИМ пока­жется слишком резким, пожал уА, даже «неприличны>>.. И В самом деле, хотя я С'держивался в вы�аженияхx и из6егаJl пустой брани, все-таки старался вьfсказыатьb свои мнения онедостюках разбираемого сочине­ния без всяких обиняков. ОтносяС'ь так У. ОДНОМУ произведению, я имел в виду общий недуг, КОТОРЬІМ страдает учеНblЙ отдел русской литера­ТУРЬІ.

В русской научной ЛИ1ературе, и прежде всего 8 области наук нсй

ториtlеских, филологичсских и лингвистичеСhИХ, завелась ос06ая по­рода браВЬІХ молодцов, обладающих только храбростью и готовностью говорить и писать О том, чего не знаешь и не rюнимаешь. Шарлатанство и недобросовестность, при полном НЕ'зпании .9лементов науки,- вот

качества, хара1<теризующие 9ТУ породу. Многие из 9ТИХ ГОСПОд, реша· ющих в последней инстанции важнейшие наУЧНblе ВОПРОСЬ! и для ин­теллигентной толпыl ОJlИцетворяющих собою «последнее СЛОfЮ науки»,

походят на М31ематиков, которы�,' не зная первЬІХ чеТblрех действий, принялись бbl за самостоятсльную 06работку и перед("л]<у вышейй математики.

Трудно не согласиться, что учеНЬJе зтого пошиба нанQCЯТ положи* тєлLны�І вред тому, что назьшается наукою, а между тем они ПОЛУ4ают учеlfЬІе степени магиетров и докторов н, затем, преподавательские

места в 'русских университетах. СаМЬІМ пе48Л1JНЬІМ является при .9том факт, что многие И3 них поддерживаются ве только себе подоБНЬІМИ, но даже людьми знающими и НаVЧНО честны�и •.

В виду зтого Я считаю д'олгом всякого человека, дорожащего УI"nt> хами науки в какой БЬІ 10 НИ БЬІЛО Сlране и в каком бь! то ни Бы1'юю го­сударстве и имеющего случай вы�казаться,' относиться беспощадно к подобнь!м ПРОЯВJlениям науч.ного «ташкентства». Конечно, в данную ми­нуту 9ТО не может иметь практического значения и зла не устранит. Но, по крайней мере, нС' скnжут, ч.то тот или другой, имея возможность протестош1ТЬ, не протеСТОR<1Л и не С'1ЛИЧИЛ клеймом шарлатанства то, что подобного клейма вполне заслуживает ... »1

Прошу МНОГОУВ8жаемого проф. Булич.а сопост~вить тон з"ой критики с тем тоном, KOTOPЬJIЇ попадается у меня. А надеюсь, что ни· кто не решится утверждать, будто у акад. БОдУ"'lIа де Куртенз мало или когда-либо БЬІЛО мало ОО'Ьективности.

Батуми, 13 еентябр" 1903 г. Москва, 20 сентября 1903 года

До епюр. ,б. Кот JI яре в с ь кий Олександр Олександрович. (1837-1881) - учениЙ.славіст, археолог, етнограф, професор Дер"т· ського та Київського університетів, аВl0р працj «Быии ли малорусы ИСКОИНЬІМlI обитателями полянской земли или пришли из-за Карпат в ХІУ В.» (1862) та ін.

До стор. 26. Б ес 1 У же n·Р юмі н КОСТЯН1ин Миколайо"ич (1829-1897) - російський історик, професор Петербурзького унівегеитету, академік. Досліджувар стародавній період вітчизняної історії.

1 СМ. стр. 41-42, 45-47 отдельной брошюры' озаглааленно!! «Критика и библиография. К вопросу о взаимны�x отношениях и Т. д. Рецензия и. Боду,на де Куртен, (J. Baudouin de СошІепау)., Казань, Универ. тип., 1879.

32 1·255 497

До стор. 26. Х а л а н С ь киП М. Г.- мовознавець, діалекто­лог, автор праuь «Программа ДЛЯ собирання сведений омалорусских говорах ХаРhКОВСКОЙ губернии» (1891), "О некоторь!х особенностях народного гов ор а северной части ПУТIІЛЬСI(ОГО уезда Курской губер­НИИ», "Песни Щигровского уезда КУРСКОІ' губер"ии» (1881).

До стор. 83. Бич к О В Аф"насій Федорович (1818-1899)­ро~ійський історик. академік, вндавень пз;о,!'яток російської історії та літератури, бібліограф. За його редакцією видано 6 томів .Пол­ного со6)J8НИЯ русских летописей». СІІівробітничав в Архе-ологічній комісії ЯІ( редактор літописів, був директором Публічної бібліотеки А Москві.

ОМАЛОРУССКИХ отглАгольны�x сущЕствитЕльны�x НА -Енне И -!Нне

Вперше надруковано 8 "Юбилейном сБОРНИКО в честь Вс. Миллера>, М., 1900, стор. 298-304.

Подається за першодруком,

ПРО НАШУ ЛІТЕРАТУРНУ МОВУ

Вперше надруковано V «Літературно-науковому віснику», 1901, т. ХУІ, кн. Х, від. ]], стор. 39-47_

Подається за пеРШОДРУI(ОМ. До стор. 130 ... під пи с а и и х Н.- крипто"ім ]. Г. Верхрат­

(ького (1846-1919), українського філолога, письменника, природо­знавця, дослідника південн()мзахідних говоріз України.

До стор. 131. Річ ард Дж е м с (бл. 1592-16:5Х) - аНІ'Лій­ський сеящсник, брав участь в англійському посольстві в Москві в 16]8 р. В його записній !<нижці знайдено невеликий росіЙС1.ко-ан­глійський словник, а також шість тркстів історичних та ліроепічних російських пісень. Ці записи € однією 3 найдавніших фіксацій росій~ ського пісенного фольклору.

ДЕilКІ НЕПЕВНІ КРИТЕРІЇ ДЛіІ ДІАЛЕКТОЛОГІЧНОї КЛАСИФІКАЦІЇ СТАРОРУСЬКИХ РУКОПИСІВ

Вперше надруковано в «Науковому збірнику>, Львів, 1905. Автограф зберігається у відділі РУКОПігсів ЦНБ АН УРСР (ф. І,

22423). Подається за окремим відбитком з першодруку (Львів, 1906). До стор. 142. ] сто рик сер б с ь кої м О В И А. М а й -

КО в.- йдеться про М а й к о В а А. А., російського славіста дру­гої половини Х]Х ст., автора праці «История сербского язЬ!ка по памятникам, писаННЬ1М кирилицею В связи с историей народа» (М, ]857).

До стор. 164. "Р у с л а 11» - орган клерикальної «християнсько­суспільно'" парті'!. Газета виходила у Львові у 1897-]914 рр.

До стор. 177 .... г рам ати ку JJ ЄС кін а.-Лєскін (1840-1916)­німецький мовознавець, професор Лейпцігського університету, дійс­НИЙ член Берлінсько'і та Мюнхенської академій, член-кореспондент Петербурзької Академії наук. Відомі його праці: «Грамма1ика древне­болгарского (староцерковнославянского) ЯЗh!ка» (1909), «Грамматика сербохорватского ЯЗЬІКа» (1914).

До стор. 198. Ку!! Р і я н О В Іван Купріянович - іс10РИК. У 1860 р. був учителем Новгородської гімназії, а потім учителем геогра­фії в Гатчннському сирітському інституті. Склав колекцію рукописів та стародрукованих книг.

498

ВТНОJІОГІЧНІ Й ФІЛОЛОГІЧНІ ЛОЖІ(И дьогтю В БОЧІ(АХ МЕД)'

Вперше надруковано в літературно-науковому місячнику «Но ва громада., 1906, .N'e 7, стор. 105-112, під назвою «Критично-філоло· гічні ложки ДЬОГТЮ в бочках меду».

у 1928 р. була надрукована у кн.; Акад. Аг. Кр и м с ь кий, Розвідки, статті та замітки, стор. 387-392.

Подається за виданням 1928 р. До стор. 201 . ... с l' а т l' ю Л. П. - І\деться про Пад а л к У

Льва Васильовича (1859-1922), українського історика і статистика.

ДРЕВНЕІ(ИЕВСІ(ИЙ ГОВОР

Вперше надруковано в «Известиях Отделения русского язы�аa и словеснQCТИ императорской Академии наук., 1906, т. ХІ, кн. 3, стор. 368-411.

Подається за о"рсмим Відбитком з цього видання (СПб_, 1907). Сучасна нау"а не поділяє поглядів А. Кримського і О. Соба­

лєвського на віднесення пам'яток давньоруської мови ХІІ-ХІІІ ст. до росі«ських або у"раїнськнх. На той час східнослов'янськІ мови­російська, українська, білоруська - ще не сформувалися, і давньо­руські пам'ятки того періоду належать усім цим мовам.

ЧИ СПРАВДІ ВАЖІ(О ВИВЧИТИ ПРАВОПИС з І,

Вперше надруковано в брошурі Б. Грінченка «Три питання нашого правопису. (Київ, 1908) як додаток до неї.

Подається за цим виданням. До стор. 248 ... Н КИХ l' О Р к н У в ся д. Г н ат юку с в о їй

ста l' т і.- Йдеться про статтю В. М. Гнатюка 'Як писати займеиник ся при дієсловах» (ЗНТШ, 1907, т. LXXX, кн. УІ).

До стор. 248. В. Ш и ман о в с ь кий - вітчизняний мовозна­вець, славіст, автор праць «3ВУКОВЬІе и формаJ1ЬНЬІе особенности на· родных говоров Холмскоі\ Руси» (Варшава, 1897), «История древнерус­ских говорон» (Варшава, 1887), «По истории русских наречиА. Черть! южнорусского наречия в ХУ-ХУІІ вв.» (Варшава, 1893).

vI(рАїнсы(A МОВА, ЗВІДЮЛЯ ВОНА ВЗЯЛАСЯ І ЯК РОЗВИВАЛАСЯ

Вперше надруковано у книзі; Акад. О. Ш а х мат о в, а к а д. А. Кр и м с ь кий, Нариси з історії української мови та хрестоматія 3 пам'ятників письменської староукраїНЩИIІИ ХІ-ХУІІІ вв., К., 1922.

Передруковано у 1924 р. У книзі під цією ж назвою. у віnділі рукописів ЦНБ АН УРСР (ф. І, 22 420) зберігається ма­

шинописний текст цієї лраuі українською та російською мовами з 8стзвками та виправлеННЯМI1, зроб,r1еними рукою А. Кримського.

Подається за виданням 1924 р. До стор. 276. «С в і т О В а з іри и ц я» - газета, що виходила

у Могильові-ПодіЛЬСI,!{ОМУ В 1906-1913 'рр. І3ідбивала інтереси по­міщиuтва та заможної верхівки селянства.

До стор. 277. «Г ром ад с ь к а ду м ка. - щоденна політична, економічна та літературна газета, що виходила у Києві 8 1906 р.

32" 499

НАРИС ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО ПРАВОПИСУ ДО 1927 РО'У

Вперше надруковано n «Записках Історично-філологічного відділу УАН», 1929, кн. ХХУ, стор. 175-186.

«Нарис ... » - ие стенографічно записана, але трохи скорочена ДЛЯ друку доповідь А. Ю. Кримського на правописні;; конференції в Хар­кові в травні 1927 р.

Подається за першодруком.

До стор. 285. Гер бер ш т В Й н Зігмунд (1486-1866) - ні­мецький дипломат, двічі як ПОСОЛ побував у Росії. В 1549 р_ видав «Записки про московські справи», в ЯКИХ описано й українську міс­цевість.

До стор. 296 .... о Ф і ц і й н О про в еде ний ч ере з гра­M ати к У О сад Ц и. - йдеться про шкільну «Граматику рус­кого язы�а» М. Осадци, що вийшла у Львові (І вип.- 1862, І!-1864, і І 1-1876).

ИЗУЧАЙТЕ инострАнны�E язы�ии

Вперше надруковано в газеті «Советская Украина» від 28 ЛИПНЯ 1940 р.

Подається за першодруком.

ФОЛЬКЛОРИСТИЧНІ ТА ЕТНОГРАФІЧНІ СТАТТІ'

Фольклористична-етнографічні статті подаються в послідовностІ, встановленій А. Ю. Кримським у книзі: Акад. Аг. К рим с ь кий, Розвідки, статті та замітки, І-ХХУІІ. У Києві. З друкарні Укра­їнської Академії наук, 1928.

«ВОЛОСОВА БОРОДА».

З УЧЕНО-КАБІНЕТНОЇ МІФОЛОГІЇ ХІХ в.

Вперше надруковано в «Ювілейному збірнику на честь акад. Багалія», К., 1927, стор. 74-91.

Подається за виданням: Акад. Аг. К рим с ь к и А, Розвідки, статті та замітки, стор. 1-18.

До стор. 313. С а х а р о в Іван Петрович (1807-1863) - ро­сіі!сьуий фольклорист та етнограф. Відомі його праці: .Сказания рус­ского народа о семейной жизни своих предков, ('І. 1-3, 1836-1837) та «Песнн русского народа» ('І. 1-5, 1838-1839), де вміщені також ук­раїнські пісні.

До стор. 316. А фан ась е в А.- Мається на увазі А фан а­с ь є В Олександр Миколайович (1826-1871) - російський фолькло­рист, автор npallh «Русские наРОДНblе сказки» (1855-1863), «НаРОДНblе русские легеНДhl' (1859), «Позтические воззрения славян на природу» (1866-1869).

• Упорядкування та примітки Н. О. Ішиної,

500

цостор.317 .... у розгарі тієї пам'ятної спірки про «С л о в о о п о л к У І r оре в і М», Я К У в и К ЛИК а в Все в. М і л л е р .... - Міллер Всеволод Федорович (1848-1913) - росій' ський фольклорист. мовознавець, етнограф - пере6ільшував вплив на автора «('.лова» віззнтіflСЬКQ-болгарсько'j' J1 ін'ратури. Він ДОВОДИВ, ЩО вся міфологія «Слова» засновувалась на болгаро-віЗ8нтійських зраз­ках, не маючи в собі нічого оригінального руського, народнопісенного. Твердження В. Ф. Міллера викликали пояну низки робіт, у яких на· голошува.IJОСЬ саме на зв'язках «Cn:OBa» 3 східнослов'янською народною поезі€ю, 3 народниr-l. світоглядом.

До стор. 817. Б ар с о в Єлпідифор Васильович (1836-1917)­російський етнограф й археолог, іс10РИК літератури. Надрукував ряд дьсліджень 3 етнографії та археології Олонецького краю.

Дп стор. 319. . .. н і м е Ц ь кур о з в і Д куМ а н гар Д т а про п 0.11 Ь О в и х б о r і В.- йдеться про працю «Польові іліСОБі культи» (ч 1-2, 1875-1877) Ман гар Д т а Вільгельма (1831-1880) - німеиького етнографа і фольклориста. Відомі також його праuі .Германські міфи» (1858), «Світ богів у німецького та східного народін. (1860), «Хлібні демони> (1868). .

До стор. 320. Б ас т і а н Адольф (1826-19~) - німецький мандрівник та етнограф, професор Берлінського університету.

До стор. 828. Г о лем б й о", С Ь кий Лукаш (1773-1849)­польський археолог! етнограф. Видав праuю «Польський народ, його звичаї, забобони» (1830).

До стор. 328. В У й u і ць к н Й Казимір Владислав (1807-1879)­польський етнограф і фольклорист. Видав у J8g7 р. збірник «Перекази, старовинні легенди польського і руського народу» (т. 1-2), У якому вміщено також українські нзродні казки.

До стор. 328. Коп ери и Ц ь кий Ісидор (1825-1891) - поль· ський антрополог і етнограф, родом з КИїВЩИНF. У виданнях Поль· ської Академії наук опублікував багато украінських етнографічних M8Tepia.lJia.

НАРОДНІ ЛЕГЕНдИ ПРО ШЕВЧЕНІ(А - І П!СНИ ПРО .ШЕВЧЕНІ(А.

Вперше надруковано в кн.: Акад. Аг. К рим с ь кий, Розвідки, стапі та замітки, стор. 19-26.

Подається за виданням: Акад. Аг. К рим с ь кий, Розвідки, статті та замітки.

До стор. 332. Кр е ч мер Михайло (1820-1898) - знайомий Шевченка, мемуарист, приятель Шевченкових родичів.

До стор. 332. В аси л ь Є В Михайло Калинович (1863-1912) -український етнограф і фольклорист, один з перших збирачів україн· ського робітничого фольклору. Йому належать також записи на­родних творів про Т. Г. Шевченка, дослідження про рекрутські пісні, народний театр тощо.

дО ІСТОРІЇ МАНдРІВНИХ ПОВІДАНЬ ПРО МVдРИХ СVддlВ

_ Під назвою «К истории бродячих сказаний о МУДРblХ судьях (по поводу одной малорусской литературной абработки)>> стапя була на­друкована в «Киевской старине., 1896, N, 10, стор. 12-15. Додавши закінчення, А. Ю. Кримський передрукував її українською мовою у КН.: Акад. Аг. Кр и ме ь кий, Розвідки, статті та замітки, стор. 27-29.

Подається З8 ЦИМ виданням.

50!

До стор. 389. Ст. фон Но с - Ніс Степан Даннлович (1829-1901) - український етнограф та фольклорнст, письменник.

До стор. 348. Дод а м, Щ О Й Д Р а гом а н о в з а к и Д а в Н о с о в і Ф а л ь сиф і кац і юду м. - йдеться про статтю М. Драгоманова «Непевний варіант думИ» (<<Житє і слово», 1895, т. ІІІ, стор. 350-351).

ПРО «БИЛИНИ»

Вперше повністю опубліковано в кн.: Акад. Аг. К рим с ь кий, Розвідки, статті та заміткн, стор. 152-162.

І частина друкувалась у «Житі і слові», 1894, ки. ІІІ, стор. 481-483, І І частина (<<Східні ймення R билинах», підготовлена для цього ж журналу, свого часу не вийшла в світ, бо журнал перестав існувати, ІІІ частина друкувалась у «Зорі», 1897, ,N', 13, стор. 250-260, ІУ час­тиин - У КН. Акад. Аг. Кр и м с ь КИЙ, Розвідки, статті та замітки, стор. 160-162.

Подається З8 ЦИМ виданням. До стор. 344. Тих о н р а в о в Микола Савич (1832-1893)­

російський літературознавець, професор, ректор Московського уиівер­ситету.

До стор. 345. ...я к і б У лип о я в или с я в печ а т і п і с л я 2-го вид а и н я З б і Р к и Кир е є в с ь к О го ... -йдеться про зБІрку «Песни, собраннме Киреевским», вип. 1-10, М., 1860-1874.

До стор. 345. Г у л я є в Степан Іванович (1804-1888) - росій­ський фольклорист. Головні його праці присвячені вивченню фольк­лору й етнографії Сибіру.

До стор. 350. Б а й е р Готліб Зігфрід (1694-1738) - німецький реакційний історик та філолог. З 1725 р. працював на кафедрі східної старовини і мов у Петербурзькій Академії наук.

До стор. 851 .... я кру с ь кий к н Я З Ь Мст и с Л а в ч ист О по- е піч но- б о г ати р с ь КОм У сам в с т У n а є в о дно­ti оре т В О З R е лет нем Ред еде ю, в и т Я З е м кас о г і В?­див. «Слово О полку ІгоревіМ».

Пом няшеть бо, рече, П'ЬРВЬ!Х'Ь времен'Ь усобіцt -тогда пущашеть СОКОЛОВ'Ь на стадо лебедtи: КОТОРЬІИ дотечаше,

то преди пtснt поеше старому Ярославу, храброму Мстиславу, иже зар1:.З8 Редедю пред'Ь П'ЬЛКЬІ каСОЖЬСКЬІМИ ... (<<Слово о пл'Ьку Игоревt> та його поетичні переклади І переспіви,

К., «Наукова думка., 1967, стор. 96). До стор. 852. З а р е нко Василь - псевдонім українського пись­

менника Семанюка Івана ЮрІйовича (1847-1927) - Марка Черемшини. До стор. 352. П а ч о в с ь кий Михайло Іванович (1861-1933) -

укрнїнський ПИСhменник, педагог, АВТОР розвідок з фольклору «Дещо про руські билини і думи. (1893), «Народний похоронний обряд на Русі» (1903).

До стор. 852 .... 6 о пра ця Ста с о R а ніч о гок ат е -r ори ч НОН е ДОК а 3 а л З, н е Д о в е л 3.- йдеться про статтю російського мистецтвознавця В. В. Стасова «Происхождение русских !Імлин» (<<Вестник ЄнропЬІ», 1868, январь-апрель, июнь - ию.,ь).

502

До стор. 352. Х о м Я к О В Олексій Степанович (1804-1860) -російський громадс:ький діяч, письменник, філосnф-іде(\JJЇСТ, автор пранj «По поводу ОТРЬІВков, найденны�x в бумагах П. В. Киреевского» (1857).

До стор. 352. Б е з с о и о в Петро Олексійовнч (1828-1898)­російськнй історнк літературн, слов'янофіл. Льтор праць .Детские песни» (1868), «Белорусскне песни» (18їІ) та ін. Він також видав пісні, зібраиі П. В. Кире€вським (10 вип., 1860-1874).

До стор. 352. При ж о в Іван Гаврилович (1827-1885)­росІйський історик, етнограф, публіцист, учасннк революційного РУХУ 60·х років Х ІХ ст. Автор праць «Нищие на святой Русн. МатериаЛЬІ для общественного н народного БЬІта в России» (2·е вид., 1913), «Мало· россия (Южная Русь) в исторни литераТУРЬІ с ХІ по ХУІІІ век. (1869).

ЯІ( ТРЕБА І(ЛАСИФІІ(VВАТИ НАРОДНІ ПlСНІ

Вперше надруковано в кн.: Акад. Аг. К рим с ь кий, Розвідки, статті та замітки, стор. 163-166.

Стаття є резюме реферата, прочитаного А. Ю. Кримським в травні 1896 р. в «3тнографическом отделе» МОСКОВського «Императорского общества :~юбителей естеСТВQзнания, антропологии и 9тнографии».

Подається за першодруком. До стор. 357. Куп чан к О Григорій Іванович (1849-1902) -­

український етнограф і фольклорист. ЙОГО основні праці <Деякі історико-географічні відомості про Буковину» та «Пісні буковинського народу •.

До стор. 357. А. Л о нач е в с ь кий - мається на увазі Лона­чевський Олександр - збирач українських народних пісень, етнограф, упорядник «Сборника песен буковинского народа» (К .. 1875).

ЕТНОГРАФІ'!Н І Й ІНШІ УІ(РА їнсы(l ВИДАННЯ мGcI«()всы(хx ЛVБО'!НИІ(ІВ рр. 1888-1893

Вперше повністю надруковано в КВ.: Акад. Аг. Кр и м с ь кий, Розвідки, статті ~a замітки, стор. 167-181.

В основу дослідження лягли статті «YKpaї~CbKO-PYCbKi видання московських лубочників» (<<Зоря», 1890,,N', 17, стор. 335) та <Про лубоч· ну українську літературу» (<<Зоря», 1893, ,N', 17, стор. 340-341; ,N', 18, стор. 361-362).

Подається за виданням: Акад. Аг. К рим С ь кий, РозвІдки, статті та замітки.

До стор. 363. В о л оди мир Л еви U ь кИй (псевдонім Василь Лукич, 1856-1938) - український ліберально·буржуазниЙ, культурно-освітній діяч, видавець і редактор журналу <Зоря»; упоряд· кував альманах «Ватра» і кялендар «Просвіта».

До стор. 363. «В ат р а» - літературно· науковий збірник (1887), присвячений пам'яті Т. Г. Шевченка і 25~літтю літературної діяльності Ю. Федьковича.

До стор. 368 .... 0 х рім О вич у міс т и В В «3 т н О гра Ф и­чес КОМ О б о 3 Р е нии» С В о юро 3 В і д куп рос л іди мат р і а р х а т у В укр аїн с ь ких в е с і л ь них n і с н Я Х.­йдеться про дослідження В. Охрімовича «Значение М<l:lOРУССКИХ CBa~ дебныx обридав и песен в истории 9ВQЛЮUИИ семьи: 1. Матриархат» (<<3тнографическое обозрение», 1891, ХІ (М 4), стор. 44-105 і 1892, ХУ (М 4), стор. І-54).

503

До стор. 372. К у л і ш, к Р ИТИ кую ч и Гог о л я в «О с­И О в і», на так іри с и в к а з у в а в. - Йдеться про статтю П. Ку­ліша <Обзор украинской словеСIІОСТИ. ІУ. [orOJlb как автор повестей из украинской жизни» (<<Основа., 1861, N. 4, 5, 9, 11).

До стор. 374. Коц і n інс ь кий Аитон (1816-1866) - укра· їнський композитор, етнограф і видавець. Видав збірку «Пісні, думки і шумки руського народу на Поділлі, Україні і в Малоросії» (1862), а також етнографічну розвідку «Ярмарок на Україні» (1856).

ЕТНОГРАФІЧНА \ІКРА ЇНА В РОСІЙСЬКИХ ІЛЮСТРОВАНИХ ЧАСОПИСАХ ПРОТЯГОМ одниг() РОКУ (1891)

Вперше повністю надруковано у кн.: Акад. Аг. К рим с ь к и А, Розвідки, стаТІ і та замітки, стор. 182-192.

В основу лягли матеріали, що друкувалися в «30рі., 1891, ч. 8, стор. 159: ч. 12, стор. 238; ч. 14, стор. 279; ч. 19, стор. 379; ч. 22, стор 440.

Подається за виданням: Акад. Аг. К рим с ь к и А, Розвідки, статті та замітки.

До стор. 386. Н. П и м оне н к 0.- Йдеться про Пимоненка Ми­колу Корниловича (1862-1912), видатного українського художника.

ДО ЕТНОГРАФІЇ Т. 3В. НОВОРОСІЇ

Вперше повністю надруковано в кн.: Акад. Аг. Кр и м с ь к и А, Розвідки, статті та замітки, стор. 220-230.

В основу дослідження лягли статті, опубліКОВ(lні: 1 частина­«30РЯ», 189~, N. 10, стор. 196-197, II частина - «Житє і слово», 1894, кн. 11, стор. 308-309, 111 частина - «Житє і слово., 1895, кн. У, стор. 303-306.

Подається за виданням: Акад. Аг. К рим с ь кий, Розвідки, стат· ті та замітки.

До стор. 392. Н о в о рос і я - офіційна назва південних земель, введена царським урядом 1764 р. Новоросія охоплювал" Катерино· славську, Херсонську, Таврійську губернії та Бессарабську область.

До стор. 392. О сад чий Тихон Іванович (1866-1945) - укра· ЇНСЬКИЙ економіст і земський статистик ліберально-народницького напряму.

До стор. 396. Ч и т а ч і «3 о р і» ма JI ипо з а тор і к З В і с· r куМ. Ком а р апр о од нез так и Х сам и Х вид а н ь ... -Йдеться про рецензію М. Ф. Комарова (<<30РЯ», 1890, ч. 19) на працю Г. 1. Сорокіна «Мсстечко Дмитровка. Опьп историко-статистического и 9тнографического описания» (<<Сборник херсонского земства., 1890, N. 2, 7 і окрема відбитка, Херсон, 1890).

До стор. 398 .... з уст річ а є м о Й У з б і Р ц і Ч а й чен-к О В і й «В есе ~ и й о п о в і да Ч».- Йдеться про збірку Б. Грін­ченка «Веселий оповідач», видану 1898 р. У Москві.

До стор. 398. К у л і ш (в «О С Н О В і») н а пад а в с я з а те н а Го r о л я ... - див. примітку до стор. 372.

До стор. 398. В ж е Сум ц О 8 пок а з а в, що К у л і ше в і док ори нем а ють під ста в И ... - див. статтю М. Сумцова «Современная малорусская 9тн()графия» (<<Киевская старина», 1895, У).

До стор. 399. Міс т О Є лис а в е т - тепер Кіровоград. До стор. 400. Н а те про ф. Сум ц О В З апр и міч а є ... -

Йдеть.я про статтю М. Сум[(ова «Современная малорусская 9тнография» (<<Киевская старина», 1895, У).

504

До стор. 404. Кан дак о в Никодим Павлович (1844-1925) -російський археолог, історик візантійського, староруського і СЛОВ'ЯН­ського мистеuтяз.

До стор. 405. З а в е л а с я в н і й с ист е мас і к О фан. тет В а ... - йдеться про омовлення, наклепи, ЩО особливо процвітали в реакційні часи царювання Олександра І І І.

до ЕТНОГРАФІЇ ПОЛІССЯ

Повністю надруковано в кн.; Акад. Аг. К рим с ь кий, Розвідки, статті та замітки, стор. 231-265.

В <Хнову дослідження лягли двІ рецензії, надруковані в «Киев­СКОЙ старине», 1896, т. 52, січень. Бібліографія. стор. 30-42; 1897, т. 57, квітень. Бібліографія. стор. 46-54.

Пода€ться за виданням; Акад. Аг. Кр и ме ь кий, Розвідки, статті та замітки.

До стор. 406. Д о в нар - з а п о ль с ь кий Митрофаи Віl<ТОРОВИ4 (1867 -1934) - білоруський історик ліберально-буржуазного напрям)'. Опублік)'вав матеріали з білоруської етнографії та фольклору.

до стор. 407 . ... п і с л я «П и н ч У к О в» о. Б у л гак о в с ь­к О го ... - Ма€ться на увазі книга «Пинчуки. Зтиографический сбор­ник. Песни, загадки, ПОСЛОВИЦbl, обрядь!, приметь!. предрассудки, по­верья, суеверья и местнь!й словарь. СОбрал в Пинском уезде Минской губернии д. Г. Булгаковский» (<<Записки русского географического общества» по отдел у «9тиографию>, Т. ХІІІ, вьІП. 3, СПб., 1890).

До стор. 407. Л о б о Д а Андрій Митрофанович (1871-1931)-· український фольклорист, етнограф та літературознавець, академік АН УРСР. Основні праці; «Білоруська народна поезія і російський би­линний епос» (1895), «Російський богатирський епос» (1896), «Російські билини про сватання» (1904).

До стор. 409 . ... т аще й Д а в ніш, І 854 р., про ф. Мет­ЛИНСЬКИЙ ВИКЛЮЧИВ весільні пісні 3 K.lJacy СП есе н ГОД О в ЬІ Х», а в к Л ю ч и в ДОК.IJ а с у «п есе н

ж и т е й с к и Х».- Йдеться про працю «НаРОДНblе южно-русские пес­ии», изд. Амвросия Метлинекого (К., 1854).

До стор. 418. Ду и і н-М а р ЦИН ке вич Вікентій Іванович (1807-1884) - білоруський письменник і драматург.

До стор. 423. Ное о вич Іван Іванович (1788-1877) - біло­руський фольклорист та етнограф. автор першого тлумачного фундамен­тального «Словника білоруського наріччя. (1870), а також упорядник «Збірника білоруських чрислів'їв» (1874) та «Білоруських,пісень» (1874).

До стор. 424. З н о В і ших укр аїн с ь ких с л о в н и­ків д. довнар-Запольський користувавсь т і л ь к и З акр е в с ь ким і П і ску н О В И м.- Йдеться про словник М. Закревського «Словарь малороссийских идиомов, или собрание слов, несходнь!х с русскими» (доданий до праці .Старо­еветский бандуриста», кн. 3, М .. 1861) та «СЛОВНИІІЮ української (або югово-руської мови - Словарь украинского (или южно-русского) ЯЗblка. Ф. Піску нова (Одесса, 1873).

До стор. 424. Н еве ЛИЧ кий, а леп у l' Я Щ И й с л о в н и­ч О к Ман ж у ри ... - Йдеться про словничок із 600 слів, доданий ДО праці: Манжура И. И., Скззки. ПОСЛОВИЦЬІ И Т. П., ззписанны�e в Екатеринославской и Харьковской губ. И. И. Манжурою (<<Сборник Харьковского историко-фИЛОЛQгического общества., 1890, т. 2, стор_

(;05

1-194 j відБИТКа: - «Слова, записанны�e в Александровском. HOBOw

МОСКОВСКОМ И др. уездах Екатеринославской губернии»). До стор. 424. Л я ц ь кий Євген Олександрович (1868-1942)­

росІйський історик літературн , видавець білоруських етнографічиих матеріалів.

ДО ЕТНОГРАФІЇ ЧЕРНlГIВЩННИ

Вперше повністю надруковано в кн.: Акад. Аг. Кр и м с ь ки А, Розвідки, статті та замітки, стор. 266-281.

В основу дослідження лягли статті, друковані в «9тнографическом 060зрении», 1898, кн. 36, стор. 168-178 та в київській газеті «Рада>, 1908, N, 202.

Подається за виданням: Акад. Аг. К рим с ь к и А, Розвідки, статті та замітки.

До стор. 449. І в а н о в Петро Взсильович (1837-1926) - укра­їнський етнограф ліберального напряму, публікував етнографічнІ матеріали про вірування, звичаї та обряди селян Харківщини.

До стор. 449. Ц юГр і н чен к О В У з б І Р к У в ж е з у­стріли спеціа.lJісти як наЙСПОЧУТЛИlЗішими pe~ цен з і ями ... - На збірку Грінченка з'явилося понад десять pe w

цензїй у «Киевской сrаринє». «Зорі». сЗrнографическом обозрении» та ін_ А. Кримський згадує рецензії у «Вестнике ЕвропЬІ>, 1897, N, 1, та В <Revue des Traditions рориlаігеs», 1897, т. Х1Н, N. 2, стор. 123-124.

До стор. 454 .... з д е б і л ь шаг о в они В ж е в і дом і к О лин е з укр аїн с ь ких З б і Р ник і В, т О З А фан ась­Є В а т а Ром а н о в а. - Маються на увазі зб:рники: А. Н. Афа­нас ь е в, Русские наРОДНЬІе сказ ки (1855-1863), НаРОДНЬІе рус­ские легендьr (1859) та Е. Р. Романов. БелорусскиА сборник (1885-1912). До стор. 456. Час тин У їх Б. Грі н q е нко пер е Д рук у­

В а в з б рош у р и Ж у Р а В с ь к О го ... - Йдеться про брошуру: И. К. Ж у р а век и й, НаРОДНЬІе легендьr «Календарь Черннговской губернии на 1890 г.», стор. 75-78), передруковану в книзі Б. Грінчен­ка «Зтнографнческие материальr ... >, Чернигов, 1895, під N. 149-152.

І(ОРИФЕЙ УІ(РАЇНСЬІ(ОЇ МVЗИЧНОЇ ЕТНОГРАФІЇ М. В, ЛИСЕНКО

Вперше повністю надруковано В кн.: Акад. Аг. Кр и м с ь к и 11, Розвідки, статті та замітки, стор. 282-284.

В основу покладено статтю «Н. В. Лисенко (По случаю 25-летнего юбилея)>>, надруковану в «Зтнографическом 060зрении>, 1893, кн. ХІХ, стор, 145-146.

Подається за виданням: Акад. Аг. К рим с ь к и А, Розвідки, стат­ті та замітки.

До стор. 469. Ра 11 нек е Карл (1824-1910) - німецький ди­ригент і композитор, викладач ЛеАпцігської консерваторІ!.

До стор. 469. Р і х тер Ернест-ФрІдріх (1808-1879) - німецький композитор, викладач теорії музики у ЛейпцІгській консерваторІї,

ПЕРЕДМОВА ДО ЖРАЇНСЬІ(ОГО ПЕРЕІ(ЛАДV [І(Н. В. А. І(ЛОVСТОНА .НАРОДНІ I(А3КИ ТА ВИГАДІ(И,

Ух МАНДРІВІ(И ТА ПЕРЕМІНИ.]

Вперше надруковано в кн.: В. А. К л о уст О н, Народні казки та вигадки, їх мандрівки та перемІни. 3 англІйської мови переложив А. Кримський, Львів, 1896, стор. 3-б. Подається З8 цим виданням.

506

До стор. 472. Кей т л і Томас (1789-1872) - англійський Іс­торик і критик, автор праць по міфології Греції, Італії.

До стор. 472. Мак о м джон (1769-1833) - англійський істо­рик і критик.

ЧУДОВИЙ КРАЙ

Вперше надруковано в ГRзеті «Радянська Буковина» вІд 4 липня 1940 р.

Подається за першодруком. До стор. 478. Сім О вич Василь Іванович (1880-1944) - фі­

лолог, літературно-громадський діяч, професор, опублікував листн Лесі Українки в кн.: Сім О вич В. Листування Лесі Украінки 3 Мако­Be€M із додатком листів Олени Пчілки та власних споминів про побит Лесі Українки в Чернівцях. Львів, 1938.

СКОРОЧЕННЯ НА3В ЦИТОВАНИХ ДЖЕРЕЛ'

Антоновнч и Драгоманов - В. В. Ант О н О В Н чиМ. М. Др а г о­м а нов. Исторнческие песни малорусского народа, т. 1-11, К., ]874-1875.

Арханг. еванг. - Архангельское евангелие. Афанасьев - А. Н. А фан ась е в. народны�e русские легенды' ]859. АЮЗР - «Архив Юго·ЗападноЙ России». Быт - Книга Быія •. Гильфердинг - А. Ф. Гил ь Ф ер Д ин г. Онежские Бы�инь!,' 1873. Даль - В. Д а л Ь. ТОЛКОВЬІЙ словарь ЖИВОГО великорусекого язы�а,'

т. ]-4, М., 1863-]867. Жел. - Є. Ж е л е х і вс ь кий. Малоруско-німецкий словар, 1886. ЖМНП - «Журнал министерства народного просвещения». Закрев. - М. В. З акр еве ь кий. Опис Києва, т. ]-2, М., 1868. ЗНТШ - «Записки наукового товариства ім. Шевченка». Изб. - Изборник Святослава J 073, ] 076 р. ИОРЯС АН - «Известия Отделения русского язы�аa и словесности

Академии наук».

Ипат. СП. - Ипатьевская .lJетопись. Ипат. лет. }

Ипат. сп. лет . • Исследования, - А. А. Ш а х мат о в. Исследования в области рус·

ской фонетики, Варшава, 1893. ,Ист. хрест». - Ф. И. в у с л а е в. Историческая хрестоматия церков­

но-славянского язь!ка, М., ]861. Карамзин - Н. М. Кар а м з и н. История государства Российского,

кн. J -3, J 842-1843. Киреевский - «Песни, собранныe П. В. Киреевским», ч. 1-3, вы •. І,

]860-1874. Лавр. лет. - Лаврентьевский список летописи. «Лекции» - А. И. С о б о л еве кий. Лек!!ии по истории русского

яsыа,' 1888. Максимович - М. М в к сим О вич, Собрание сочинений, т. 1-3,

К., 1876-]880. «МатериаЛЬІ» - «МатериаЛЬІ ДЛЯ словаря древнерусского я3ы�а»

И. Срезневского, СПб., 1893. Новгор. лет. - Новгородская летопись.

, Уніфікаl!ія скорочень видань у працях Кримського наша.­Ред.

508

Номис - «Українські приказки, прислів'я і таке інше. Збірники О. Марковича іі других, спору дИВ М. Номис», 1864.

«Опис. рукоп. синод. библ.» - «Описание рукописей Московской си· нодальной библиотекш>.

Остр. еванг. - Остромирово евангелие. «Очерки» - А. 11. С о б о л еве кий. Очерки из истории русского

ЯЗЬІКа, 1884. «Пут. Генн иПози.» - «Путешествие купца Василия Позиякова и арх.

Геннадия, изд. Православного Палестинского общества». «Пчел. имп. публ. библ.» - «Пчела императорской публичной библио'

теки в сп. ХІУ-ХУ». Ригельман - А. И. Ри r ель ман. Jlетописное повествование о Малой

России, ч. 1, М., 1848. Рblбников - П. Н. Р ь! б ник О в. Песни ... народнь!е бblЛИНЬІ, стари­

нь! и поБЬІВальщинь!, в 4-х частях, 1861-1867. Руданський - Твори Степана Руданського, т. 1-2, 1895-1896. Рудченко - Народнь!е южнорусские сказки. Издал И. Рудченко, ВЬІп.

2, К., 1869-1870. «Русе. ист. библ.» - «Русская историческая библиотека». «Сб. ИОРЯС АН» - «Сборник Отделения русского ЯЗЬІКа и словесности

Академии наук». «Сб. ист.-филол. общ.» - «Сборник историко-филологического общест­

ва».

«Сб. Харьк.» - «Харьковскнй сборник. Литературно-научное прило­жение к «Харьковскому календарю», изд. Харьковского губернско­статистического комитета под редакцией действительного члена секретаря комитета П. С. Ефименко, Харьков, с 1887 г.

«Синод. библ.» - «Московская синодальная библиотека». Сл. Гр. Бог. - Слова Григория Богослова . • Собр. госуд. грам. и догов.» - «Собрание государственнЬІХ грамот и

договоров, хранящихся в Государственной коллегии иностраННЬІХ дел».

Соловьев - С. М. С о л о в ь е в. История России с древнейших вре­мен, т. 1-29, 1851-1879.

Стороженко - О. П. Сто р О Ж е нко. Українські оповідання, у 2-х Т" 1863.

Татищев - В. Н. Тат и ще в. История Российская с древнейших времен, т. 1-5, 1768-1848.

Терещенко - А. В. Тер еще нко. БЬІТ русского народа, ч_ 1-7, 1848.

«Чт. В ИСТ. о~щ. Нестора-летописца» - ,Чтения в историческом общест­ве Нестора-летописца», К., 1879-1914.

,Чт. Моск. общ. истории и древностей» - «Чтения В обществе истории и древностей российских», 1846-1915.

Чуб. - П. П. Ч у б и нск и й. ТруДЬІ 9тнографическо-статистичес­кой 9кспедиции в Западно-Русский край, т. 1-7, СПб., 1872-1879.

«3тн. мат.» - «3тнографические материаЛЬІ, собраННЬІе в Черниговской и соседних еней губеrниях ... Б. д. Гринченко», т. 1-3, 1895-1899.

«Archiv. - «Archiv Ніг slavische Philologie». Kolberg - К о 1 Ь е r g, Pokucie, оЬгяz etnograficzny, т. 1-4, Краків,

1882-1889. «Studien» - Ет. О g о n о w s k і, Studien аи! dem ОеЬіе!е der ru!he­

nischen Sprache, Львів, 1880.

СПИСОК ІЛЮСТРАЦІЙ

А. ю. Кримський. Фorо. 1899 . . між 4-5

Автограф статті А. ю. Кримського <Деякі непевні критерії для

діалектологічної класифікації староруських рукописів» 222

Сторінка машинопису статті «Українська мова, звідкіля вона

взялася і як розвивалася» з правками А. ю. Кримського. 253

Титульна сторінка видання статей А. ю. Кримського 1928 р. . . 341

ЗМІСТ

МОВОЗНАВЧІ ПРАЦІ

Наша язикова скрута та спосіб зарадити лиховІ Про научність фонетичної правописі .. Филоло!'ия И погодинская гипотеЗ8 . . . •. .•• , Омалорусских отглаГОЛЬНЬІХ существительнЬ1Х на ·еННБ и ·їннв Про нашу літературну мову. .. Леякі непевні критерії для діалектологічної класифікації CTa~ роруських рукописів . . . . . . . Е тнологі чиі й філологі чиі ЛОЖКИ ДЬОГТЮ В бочках меду Древнекие вский ГаВО р Чи справді В8ЖІ<О вивчити правопис з ї? Українська мова, звідкіля вона взялася і як розвивалася Нарис історії українського правопису до 1927 року. . . Изучайте иностраННЬІе Я3ЬІки! ....•....••.

ФОЛЬКЛОРИСТИЧНІ ТА ЕТНОГРАФІЧНІ СТАТТІ

7 22 23

118 130

136 200 207 245 252 283 302

«Волоса ва борода». З учено,кабінетної міфології ХІХ віку. 307 Народні легенди про Шевченка - і пісня про «Шевченка» . 330 До історії мандрівних повідань про мудрих суддів ..... 339 Про «билини» . . . . . . . • . . . . . . . 344 Як треба класифІкувати народні пісні. . . . . . . 357 Етнографічні й інші українські ВИДhННЯ московських лубоч-ників рр. 1888-1893 ............. . . . . . . . 362 Етнографічна Україна в російських ілюстрованих часописах протягом одного року (1891). . . • 380 До етнографії т. зв. Новоросії . . . . . . . . .. 392 До етнографії Полісся • . .. 406 До етнографії Чернігівщини .... ' .. • . . • . 448 Корифей україиської музичної етнографії М. В. Лисенко 468 Передмова до українського перекладу [кн. В. А. Клоустона «Наvодні казки та вигадки, їх мандрівки та переміни.] .• 471 Чудовнй край. .. . . . . . 473

Примітки 477

Скорочен н я назв цитованих джерел . 508

Список IлюстраціА ...•.. БІ0

КРЬІМСКИЙ Агa't"аuгел ЕВТИМО8ИЧ

СОЧИНЕНИЯ В пяти ТОМАХ

ТОМ третий

(На украинском и русском язь/ках)

Редактор О. А. З і па

Художній редактор n. м. Те п л я к О В

Оформлення художника В. З. Кун! ц и

Технічний редактор Н. П. Р а х л І н а

Коректор О. С. у л е 3 ti-o

Здано ДО набору Н. Х 1971 р. Пlдписано до друку 24. УІІ, 1973 р. БФ 00412. Зам 1-255. Видавн. Ni 338. Тираж 12000. Папір N'l 1.84 Х 108I/ в2 • Друк.·фіз. арку­шів 16,0+1 вкл. ;Умовн. друк, аркушів 26,98. Облі-ково видав«. аркушів 30,67. Ціна 2 крб. 8 КОП.

Видавництво «Наукова думка», Київ, Рєпіна, 3.

Надруковано 3 матриць КННЖI<ОВОТ фабрики ім. М В. Фрунзе. Харків. Донець-З~харжевська, б/8, на Киі'вській книжковій друкарНі науковоl книги РеспуБЛіканського виробничого об'єднання сПоліграфкнига» Держкомвидаву УРСР, Київ, Ре-

піна, 4. Зам. 748.