ТЬСЯ іхньою працею!. Але ж чому не зважать, скільки f\lУКИ моральної доводиться вкусити нам, інтелігентам? Хіба ж простому мужикові відомі наші знервування?! Мужик страждає тільки на тіло, а ми на душу - ну, не­вже ж не нам тяжче! .. Я все більш і більш допевнююся, що це природно існує такий поділ між людьми: ПРОСТО­;цОдин постачає хліба й собі, й нам, а ми одтерплюєм і власні душевні муки, і ще й його частку. Значця, вихо· дить те на те, і кривди нікому нема! .. Та от, приміром, у справі заборони нашої мови - хто більше страждає? Чи ми, чи мужики?! Бо чи ж мужики тямлять вагу на­ціональності?.»

Так міркував Присташенко і вже був почав потроху гамуватися, аж ось його бездольним нервам трапилася нова спокуса.

По шляху чвалало стадо овець. Кучер з розгону пе· реїхав одне ягнятко. Пастушки підняли гембель-репет; &\зник одлаювався, обвинувачуючи іх самих. Олесь угля· діn тую бідну животинку, що так жалісливо мекала. Щоб lІозбутися халепи, погонич хутко погнав коні і миттю ~линув от стада. Але Олесеві вже була невидержка: ще й тоді, коли по заслузі карали Захара, він був уболі­ва.в усією душею, а ",шер :роздушене, мекаюче безвинне сотворіння певне що не могло ВИЙТИ 3 ЙОГО ·ГОЛОВИ. Панич ніби в вічі бачив біднятко, ніби над вухом учу­вав він ЙОГО стогнання. В кінці кінців сльози рікою !lИНУЛИ йому з очей.

- Все ви, мамо, винні! - ридаючи казав він.- Не могли звеліти звощикові їхати тихіше! Тепер мені й сьо' ГQ,дня, Й усеньке взавтра геть збавлене,- докоряв він, хлипаючи.

Справді, мекаюче ягнятко ввнжалося цієї ночі добря­чому молодому українолюбцеві навіть уві сні!

ХІ

Ну, а що ж із Захаром? Взавтра ЙОГО заберуть у город та й засудять у 1'Юрму.

Тамечки він познайомиться а досвідченими арештанта­ми, там він знайде собі призв!д і вчителів, там він пізнае спасенну стежку ...

Рідна моя Укр<!їно, розшарпаний мій краю! Коли ж тоІІі розвидниться?

lS02

Коли вже зазоріє світло правди і Захарові, і ЦШ не­вченій пані, і цьому вченому паничеві-україНОЛЮбцеві? Коли? Коли?!

Узяв жартувати, а слізьми кінчаю ... Чи ж винен я, боже? Я хтів би радіти, я хтів би сміятись, Так серце не МОЖ~:

Брати у неволі - радіти не може Те серае химерне. Почне воно сміхом, почне ІЮНО жартом, На тугу ж ізверне.

Москва, /891 року, 17 аnріля

В) 8 НАРОДІ

Збулася Олесева мрія: він затого студент, уже й кар­туза студентського носить. Бо в маю цього року скінчив він гімназію і оце вже й послав прохання д<) ректора Київського університету: він так кохає Україну, що не може вчитися ніде, опроче як в її осередкові.

Тепер, наприкінці літа, наш парубок іще вдома, на Київщині, в своїй Звенигородці. Оце він лежить на кана­пі та читає одну з галицьких часописей, заборонених у Росії. Тую часопись надруковано на тонесенькому ци­гарковому папері, бо вона пересилається до Росії тільки в запечатаних поштових конвертах: інакше цензура була б не пустила. Олесеві позичив цю рідку річ один пере­їжджий знайомий студент, а ДОТИ хлопець іще ніколи не був бачив на власні очі, що ВОНО таке «галицька Ч a~ со n и С ь». Оце ж він її тепер читає та сердиться, чому в Росії не можна нічого друкувати такого по-вкраїнськи. До звичайної Олесевої солодощавої сентиментальності набігає тепер іще й патетичність, близька аж ДО театраль+ ності.

- Які чудові, які патріотичні вірші! - чутливо лю­бується він, спиняючись на одній з надрукованих по­езіЙ.- Ще раз перечитаю. [ ... ]

- Оце я зву: поезіяl .. - авторитетно каже до себе Олесь.- Або от знов оце віршування - ще патріотичні­ше! .. Мабуть, чи ІЇ не перепишу собі на пам'ятку. [ ... ]

503

Вінсильнозадумавс~ «І х:>ч скільки міркуй, а все важко збагнути та ви­

разно уявити собі тую творчу силу, що є в народі,­думає він, і його душа вщерть сповняється солоденької сентиментальності,- Хто б погадав, що оті прості, ci~ ренькі селяни та міщани тямлять складати таку чудову

поезію, такі гарні пісні, такі солодкі, гармонійні Me~ .. ,')!

лаД1J- . ... » Немов навмисне у сусідній кімнаті нова служниця

Одарка затягла дуже голосно:

Ой у ЛУЗІ та і при березі, Червона калина ...

Молодий Присташ затулив вуха. - Одарко, та перестань, радн бога! - жалібно гук­

нув він.- Ій-богу, геть усю душу вимучила своїм спі­ванням.

З-поза дверей визирнуло веселе Одарчине обличчя. - Хіба що? Може, сумна дуже пісня? То коли хо­

чете, я вам веселішої заспіваю. А Одарка була певна, шо на спів її ніхто не перева­

жить, бо жодна з~поміж знайомих ЇЙ дівчатннаймичо,к не вміла ВИТЯГТИ ноту так високо та тОнесенька, ЯК вона.

- Ні,- ОДМОВЛЯВСЬ панич. - Я можу й тієї, що ви вчора грали на картопляні,-

хвалилася дівчина. , - ОЙ, ні-ні-ні! - з перестрахом благав той, жаха­

ючись дальшого концерту.- Ніякої, ніякої не треба, зро­би ласку! .. «На «картопляні» ... Гм!» - подумкою додав він і скривив губи.

- Ну, гаразд: однаково я вже далі-далі дотру під­логу та й піду поратися на городі,- сказала Одарка. Вона весело зареготалася та знов узяла прятати в покоях.

«На «картопляні»... Ох-ахІ - подумки бідкавсь Олесь, лежачи на своїй канапці.- Не розумію «народу»! Раз у раз, нехотячи, так і набігає іронія на язик: ОЬ, ее· Ьоп реирlе реtіt-гussіеп! .. І Але ж і справді: чом це? ЯК граєш на фортепіані народну співанку, що записав Ли­сенко чи Єдлічка, або як буваєш на Лисенкових концер­тах, ТО здається, що кращої над українську пісню на

І О. цей простодушний народ малоросійський (франц.). Ред.

504

СВІТІ нема; а скоро почуєш, як співають наші звениго~ родські міщани, то хоч вуха заліплюй та мерщій тікай! Адже верещать, мов цапи, та як найтонше! Та ще в уні· сонІ Брр! .. Або от знов: чом слова в піснях дихають та­кою поезією, таким народним розумом, а якщо, бува, доведеться побалакати з самими співцями, то вони тіль~ ки нудьгу наводять своєю тупістю та абсолютним без· "ислям?! Чом це?! Чом у народу немає того, що ми ЗВе' .\Ю «народним розумом»!?»

Хлопець згадав, що, відколи він приїхав На літо додому, він уже двічі був спробував розбалакатися 3 тими міщанами, які заходжають до батька за своїми справами; але обидва рази Олесь набрав пересвідчен­ня, що в них не видко ніякісінької «народної» поетич­ності ...

Парубок знову вдався до читання; тільки ж, зачепле· ний своєю гадкою про «народ», він швидко одкинув ча· сопись на бік.

- Розчовпав, все дочиста розчовпав! - вже вголос проказав він собі.- Та я ж ніколи справжнього укра· ',нця й на очі не бачив, бо живу в городі. Що з того, що тутешні міщани говорять по·малоруськи? Все-таки вони не малоруси Д у х о м, бо попсовані вістом. Городянст· во одібрало їм геть усяку щиру народність. Тим,то вони така погань і зовсім не відповідають величному розумін­ню: <народ» ... Ні, не в городі, а на селі треба шукати свого народу! В селі саме й блищить народний розум та поезія всіма своїми найкращими барвами!

- Та от хоч би й торік! - знов нагадав собі Олесь.­ЯК був я поїхав з мамою до Озірної через отого капос· ного Захара, що вкрав у нас кожуха, то скільки чудово­го матеріалу поназаписував я собі тоді прихапці за якісь півгодини! .. Не менше як тридцятеро цікавих, щиро на· родних слів! .. З,поміж них одне слово «судець» ЧОГО вар· те! .. А скільки гарних речей можна було б спостерегти, коли б спеціально піти на село, просто в народ! ..

Він зиркнув на часопись, бо там щось було й про це. - Еге ж, треба заходити в стосунки з народом, треба

,'\Іати З НИМ спільність, але ... 3 людом сільським! .. Тут молодий Присташ почав багацько міркувати про

те, що треба ж нарешті пропагувати в народі свої ідеї. «Треба, щоб народ свідомо ненавидів кацапів,- ду.

мав собі він.- і наша повинність саме й лежить, у тому, •

505

щоб розкривати йому очі ... далі: я візьму з собою чита­ти Шевченка... Я ж читав його наймичкам, і виходило вояо гаразд. Мови також треба буде навчитися гаразд, просто З народних уст; це повинно бути моєю найпершою Метаю ... Ну, а ще яку мету повинен я мати на оці?. Зда­ється, я вже перелічив геть усе ... Мови, мови вивчитися -ОТО найважніша задача! .. »

«Але ... - несміливо подумав Олесь,- здається, що се Ьоп реирlе (тю-тюl як я його назвавІІ) ... одно слово, ці се."яНи живуть дуже ... нечепурно та неохайно? .. »

Панич був крутнув носом, та зараз отямився; а що він узагалі звик моралізувати себе, то й тепер прошеп­тав сам до себе навчальним тоном, наче вчитель до дріб­ненького школярика:

- І тобі не сором?1 Фе ... Таки бо так: адже я повинен любити селянина такого, як він єсть ... Отож на село! Піду хоч до Багачівки:

Auf die Berge wШ ісЬ steigen, Wo die frommen НйНеп stehen, Wo die Brust sich Угеї erschliesset, Wo die freien LUfte wehen1,-

продекламував Олесь вірш з Гейне. - Шкода тільки велика, ЩО наша місцевість степом

ва, а не гірська,- комічно зітхиув він.- Ну, дарма: Ба­гачівська гора та ярок хай мені будуть Гарцем, wo die Іготтеп HiJtten stehen.

десь коло вікна, знадвору почувся знову Одарчин голос:

Убирайся, молодий козаче -Взавтра похід буде!

Панич закопилив губу, і чогось йому непевно стало: «Але ж оця Одарка - вона знов теж сільська, а тим ча­сом ідеалові не дуже-то відповідає! (<<Верещить, мов ца· пленю>,- в скобках подумав він) ... Ну, ну,- зміркував він зараз,- тадже ж вона вже аж рік вибула у городі: мусила загубити свій природний смак та чуття! .. (<<Тим­ТО вона мекає, наче коза, а не співає!» - ЗНОВ У скобм

ках Jlодав хлопець подумкою)>>

І Шднімуся Я на гори, де хатки лростенькі мріють, де зітхнути ГРУДЯМ легко, Де повітря вільнІ віють.

W6

- Паничу, пані кличуть вас обідать! - співуче ого­лосила Одарка, просунувши в вікно голову, з евоїм вІчним усміхом на обличчі.

- Іду заразісінько. А ти поклич Аякса.- Аяксом звався паничів пес, що без нього він і не сідав обідати.

- Оле-е-екса! Олекса-а-а-а! а-а! - залунав по по­двір'ю та городу дзвінкий Одарчин голос.- А бий тебе коцюба, та ще й га! Оле-е-е-екса!!

Студент, обурившись, сплюнув. - ей-бо, не бачив я, либонь, нічого дурнішого за цю

Одарку! - буркнув він, сердитий на невігласа-дівку, що, як видно, ніколи не чувала за таких усім відомих героїв з «Іліади» ..

11

За СТОЛОМ У їдальні молодик знайшов своїх батьків, меншенького брата-гімназистика та гостя: батюшку з сусіднього села, давнього знайомого сім'ї ПристашіВ.,

Це був не простий собі сільський піп. Отець Кирило страшенно зацікавлювався сучасними справами, не хо­тів оставатися позад віку і пильно читав часописі, щоб в усьому бути аи соигап! 1, але читав часописі самісіиькі консервативні. Лібералів він ненавидів щиро з усієї ду­ші: йому здавалося, що такий «світлий консерватор», як князь Мещерський, редактор «Гражданина», очистив «онсерватизм од усІх можливих його хиб. За прикладом Мещерського піп мав звичай нарікати російський Л1бе­ралізм та радикалізм «мельхіоровим», або «олов'яним», та аж до озвіріння любив диспутувати з цими своїми «ворогами». Були, правда, деякі особливі причини, що о. Кирило ненавидів лі'бералів. «Вони одняли в меие сина»,- іноді казав він сам.

Був у нього син-одинець. Отець Кирило виховував його в дусі «Домостроя»', Ще як Микита був малий,

І В курсі справ (франц.). Ред. 2 «Домострой пола Сильвестра»- дуже звісна збірка з XVI В.,

де викладається практична мораль, яка панувала в Московській Русі в сімйових відносинах аж до Петра І, а потроху вдеРЖ8.'1ася ще й досі в РОДИf:lЗХ У МОСКОВСЬКИХ купціВ. Відзначається «Домо­строй:. ВМИКИМ фарисейством.

507

батько приневолював його вивчити напам'ять відомий напис на стародавніх київських граматках:

Ц1:.луИте розгу. бич'Ь и жезл'Ь лобзайте: Та суть невинна, ТьХЬ не проклинайте, И руку, яже язвЬІ налагаеn: Та бо не зла, но добра вам'Ь желает'Ь.

До цього поетичного виробу отець Кирило додавав (хоч узагалі польської мови він не знав) ще другий, не менше «нравоучительний» уривок:

R6zga choc bije, піе роlаmіе kosci, Hamuje dziatek od wszelkiej zloscjl,

Хлопчик «преБывJl'ь 'В'Ь lJослушании» та «В'Ь подчине~ ниИ», хоч і ЯК йому бувало важко в такого батька. Але мовляють; «Не мала баба клопоту, то купила порося»,­батько чомусь надумавсь оддати свого Микитку на вчит­тя не до бурси, а до гімназії. Будь-що-будь суворість батькова держала синаша в «послушании» аж до кінця гімназіального курсу. Далі він пішов до університету, і от перші три роки ані заглядав додо"у, навіть на літо, хоч батько того не хотів, він виїжджав на кuндиції (до речі сказати, таким способом Микита зробився зовсім неза~ лежний од батька з \1атеріального погляду). Нарешті отець Кирило (це було торік) упрохав свого сина листом, щоб він «пожалів своє здоров'я» та приїхав на літо до­

о дому, під рідну стріху. Батько та син уже три роки не бачилися. Треба було

сподіватися, що сцена їхньої зустрічі порушить хоч кого. Отець Кирило справді сплакнув 3 умиління. Тільки ж Микита навіть не розслізився. Визволившися з татуньо­вих обіймів, вія спокійно взяв обміряти батька по­глядом та й обоятно вимовив ніби до себе: «Нівроку! ЯК він од'ївся на попівськім хлібі!» - та ще й головою крутнув до того.

Отець Кирило аж сторопів 3 несподіванки, та змов­чав. Перші ж таки балачки з непокірним сином були дуже нерадісні для батьківського серця: Микита геть од рук одбивсь і мав батька за ніщо; до того о. Кирило по-

І РіЗКа хоч б'є, але не лама€ костей, ГaMY€ діток ОД всякої злості (nОАЬСЬК.). Ред.

508

"ітив, ЩО син начебто пристав до лютерськоі єресІ. Звіс· 1 но, він охоче був би ПОБЧВВ СВОГО енна гаразд, звичаєм старосвітським, не марнуючи слів, а даючи цілком «прак, тичні» apГYMeHT~, та ба! на горенько, син. був тепер з кожного ПОГ ляду геть не за,,1ежний од нього. Довелось обмежитися усними дебатами, себто самісінькою «теорі· єю» - отже ж абстрактні доводи' не велику мали силу

на блудного сина. Через Микиту отець Кирило дуже ба· гацько собі крові збавив. Раз він був кинув йому в очі назву «мельхіорового ліберала», а син на це зовсім спо· кійно одмовив, що навіть мельхіоровий лібералізм не· змірно почесні ший од «к ни Щ о в О г о консерватизму». (О Іетрога, о mores?) '. І всі свої уваги студент вислав· люва,в убивчо холодним, погордлИ!вим тоном, 3 повним почуттям своєї незрівнянної переваги.

І н~ді він розвивав перед батьком свою теорію про майбутню, ідеальну державу, де, казав він, що скасу' ється «шкодливий жрецький клас». Раз якось він насмі· шкувато додав, що покн ше що, а тим часом він буде на своїм селі пропагувати штунду. Отець Кирило подумав, що син нахваляється просто для жарту. Тільки ж у ска· рості піп мав переконатися, що той не брехав. Іде він якось селом та й бачить купу селян, а серед них сидить його Микита та й розводиться на тему, що навіщо, каже, попи? Адже без того «шкодливого жрецького кла· су» любісінька, моаляв, можна перебутися. Щоб ілюст· рувати свій теоретичний виклад, Мнкита брав приклади з діяльності отця Кирнла та вказував на його здирства: а що він, натурально, знав дуже цікаві, закулісаві боки батюшчиного життя, то його проповідь чинила фурор. Незвісно, чи багацько людей прихилилося через те ДО самої штунди, але що скандал виходив грандіозний, так це певне. Отець Кирило, як підійшов до гуртка, то минут із п'ятеро стояв мовчки, слухав сина і сам на свої вуха не ввір><в. Постояти та й мовчки одійти - не випадало, знов же стояти та й слухати такі страховини - теж було ніяково. Піп здобувся на слово.

- Це син говорить та к проти ба тька! - патетичн~ ВИМОВИВ він.

ЯК казав потім сам отець Кирило, блудний СИН одрік на це більше· менше такими самими аргументами, які

! О часи, о звичаl! (лат.). Ред.

509

дае Фідіппід Стрепсіадові в Арістофанових «Хмарах •. З найБЛИЖЧИl\І поїЗ,J.Оl\! він покинув батька. Погоничеві, що привіз його на залізницю, він загадав переказати батькові, щоб той частіше чита·в свій любимий епіграф на стародавній граматці ...

З того часу отець Кирило взяв ще пильніше читати всякі апології конс~рватизму, і не було йому вищої од· радості, ніж переспорити якого-небудь новатора. А таке траплялося йому частенько. Ті провінціальні ліберали та радикали, які йому зустрічалися, визначалися звичай~ но лиш платонічною прихильністю до своїх радикальних гадок; аж надто великі революціонери словами, ВОНИ ділом плохенько, обережно «сиділи та не рипалися» і були правдивими bourgeois '. (Взагалі в Росії, де еман­сипаторству дуже скручено крила, можна побачити тра­гікомічні ПОМИЛКИ: густо-часто ми бачим словесний радикальний стяг у таких людей, які всенькою своєю діяльністю виразно показують, що насправжки вони належать до найгіршої фракції «Московских ведомо­стей»). Зроду батюшка був доволі дотепний і воювати любив власне дотепами; отож яким-небудь влучним слт­цем йому щастило розбивати суперечник!в краще, ніж доказа.ми.

ІІІ

Прив!тавшися з отцем Кирилом, молодий Присташ -сів на своє завсідне місце за СТОЛОМ.

- Чи знаєш, отець Кирило каже, що зустрів тебе того місяця на залізниці, тільки ти його Не впізнав?­сказав старий Присташ по-росіЙськи.

- Може бути,- одказав Олесь по-вкраїнськи. Учувши ці слова, гість іронічно осміхнувсь: - Скажіть мені, Григорію Семеновичу: в они раз

у раз балакають отак, по-малоруськи? - спитав він. - дякувать господові, ні, батюшко. Це так, як на

нього найде: іншим разом говорить-говорить по-руськи, а дивись - і ляпне цілу фразу хохлацьку!

- І це тільки од початку сьогорічних канікул! - сер­дито докинула мати.- Був досі панич як панич, а тепер раз у раз доказує таке мужицтво.

, Буржуа (франч.). Ред.

510

Що сама вона говорила оце не по-російськи, а по­вкраїнськи, це було для неї не важно: вона того й не помічала, мабуть; а от в устах СИН0 вих - українство сердило її.

Трошки нешановливий тон розмови не вражав Олеся: він гордо почував, що вся ця обстановка дуже нагадує Радюка, героя «Хмар», З його родинними стосунками.

- Скажіть же, будьте ласкаві,- знов іронічно спи­тавсЯ батюшка вже в самого молодика,- задля якої~та·

кої причини ви це робите? Хлопцеві було любо, що є перед ким викласти свої

новонадбані погляди. - А задля тієї, що я вкраїнець! - з таким пафосом

сказав він, що пирснув батюшці елиною в обличчя. (Той витяг хустку і демонстративно утерся).- Еге, ми робимо так на тє, ЩО мусимо зливатись із народом нашим, ЯКИЙ говорить мовою наших дідів і який ... - тут він, під хи­трим пильним поглядом поповим, зціпив зуби й скорень­ко проказав,- який нас вигодував ...

Батько його, учувши цю мову, трошки повів бровою. «Чи ба! Не я, а народ вигодував його! Гм!» - подуМав він, але голосно нічого не зауважив. Правда, й синаш його також не надто виразно уявляв собі, як то справді його вигодував простий народ: такими питаннями він завдававсь не Дvже.

- ... ГовориМо народною мовою на те, що теперечки ми нічим іншим не можемо виявити своїх ідей, бо нам рот замазано, бо нам зв'язано й руки, й ноги! - наво­див студент далі цілі речення з «Хмар» і, мордуючись мов на муках, помічав, що далі він не пам'ятає.

Отець Кирило таємничо помовчав, пильно озираючи хлопчину своїм пронизуватим поглядом: певність пере­моги майнула в його очах, але він, проте, залишив свій іронічний тон і вже з лицемірною лагідністю спитав, ніби ймучи віру:

- Так ви, значиться, з народом уже зіллялися ... Гм, гм! Не погане діло ... Ну, а скажіть мені, будьте ласкаві: ви, мабуть, дуже добре впізнали тепер той народ? Я ду­маю, що ви, либонь, цілі проповіді читаєте народові, а нам, священикам, конкуренцію робите? .. Може, навіть говорите, що попів і зовсім не треба? Га? - через лад добродушно казав отець Кирило, а сам пригадав собі сина.

511

Олесь заклопотавсь. - Ні, він раз у раз удо,!а сиДить,- '.!овив старий

Присташ. «А! - подумав піп.- Себто я бачу перед собою того

самого Сашу, якого я знаю з пуп'яночка: він ще не об~ мінивсь. ЯКЩО так, то це ліберал навіть не мельхіоровий, а просто олов'яний». І знов єхидкувато поглянув на нього.

- А! - сказав він.- А я то вже був думав, ЩО ви аж у пропагандисти народні записалися. Але ж. .. але ж у такому разі одна річ дивує мене: невже ваші тато та мама забули руську мову, ШО ви вгощаєте іх україн­ською?

- Та я вже ж казав, ЩО це робиться задля демон· страції.

- Демонстрації чого? - Того, шо я зіллявся з народом! - А! Ви знов за своє! Себто ви таки пробували з ним

зливатися!! Бо я, слухаючи вашого тата, вже був гадав, шо з мугирями ви не братаєтесь.

- Але ж я говорю їхньою мовою! - нетерпляче скрикнув Олесь.

- Так виходить, ЩО в вас мова не є попросту епо­c і б розповсюднювати свої думки?! Себто «зіллятися з народом» значить тільки: «говорити народною MO~ вою»?! - з неПідробленим здивуванням запитавсь піп. Пого син теж чимало толкував про зілляння з народом, аІlе під тим зіллянням розумів безпосередні стосунки з народом та пропагування своїх соціалістичних ідей се­ред нього; про мову українську, як про мету, він ніколи й не згадував. Вихованець петербурзького університету, 8ін не завнажав ніякої одміни між великоруськими та українськими селянами, а скрізь добачав «русекаго му­жичка»; правда, антипопівську пропаганду Микита був вів на своїм селі вкраїнською мовою, але ж так само і піп Кирило, хоч був ворог демократії, не розмовляв з «мужика ми» інакшою мовою, опроче як тією, що вони її розуміли. Нарешті, тра запримітити, що так само, як усім сільським батюшкам на Вкраїні, о. Кирилові укра­їнська мова була сама собою найрідніша: він нею звик говорити з дитинства, змалечку говорив нею до своїх батьків, у семінарії говорив нею до товаришів, оженив­шись, говорив нею до жінки та до сім'ян, говорив нею

бl2

,овсlм несвІдомо, задля практично! внгоДи, не з яко!сь Ідеї. Тим-то тепер, слухаючи Олеся, він був ні в сих ні в НІХ, бо нс міг збагнути його поглп,тlів та зорієнгуватися,

- Та ні ж! Я люблю нар о д. що говорить тією МОВОЮ,- одказав Олесь. . - Народ ... Що Ті>ке «народ»? МУЖИКИ?

- Ere ж, МУЖИJ(И,- одказав хлопець, поміркувавши одии меит.

-' А якщо ви любите мужиків, то нічим того ие ви­являєте: що ви держитеся ЇХНЬОЇ мови, те нічого ЇМ не дасть. Я ще раз просто становлю перед вами запит: чи мову україиську кохаєте ви, чи мужиків?

«А воно правда: я досі любив тільки мову,- майнула Олесеві швидка гадка в голові. Пригадалося йому та· кож, як він уранці сьогодні умилявся перед «народом», але знов наспіла думка:- Я любив якийсь абстрактний «народ», а не мужиків. За те ж відтепер любитиму вже й Ух самих. А втім: нащо я собі кажу: «любитиму»? Я вже Їх і тепер люблю».

- Я демократ,- знов нетерпляче кинув він два ело· ва попові.

Той неймовірно похилитав головою. - Сам я ие демократ, себто не думаю, що тра покло,

нятися мужикові. Мужики - товар, а не люди. Певне, що їх теж треба жалувати, як і всяку скотину, бо колись (але дуже нешвидко) вони будуть людьми; але те пер посувати іх на людське місце та ще садовити найвище за всіх - бридко. Якбищо ви пожили на селі в моїй шкурі, то так само думали б. Я не люблю демократизму і не бачу ганьби в тому, що й ви його не маєте, але ж ви його не маєте!

- Ну, звідки ви знаєте, що я не демократ?! - роз· дратований спитав парубок. (<<Зрештою, в його словах, щО МУЖИКИ ще тільки б у д У т ь людь"и, либонь, є част· ка правди?!» - заворушила,;я в Олеся думка).

- Бо я вас не од сьогодні знаю! Та й сьогодні чую вас добре ... А втім, скажіть: чим ви виявили свій демо· кратизм?

«Дуже шкода, що ця розмова йде сьогодні, а не взав· тра, після моєї екскурсії на село! - мовчки розумував молодик.- А то б почув ти від мене дещицю!»

- А що ви вживаєте української мови, то це ще ні· чогlcінько не доводить,- знов казав піп, дратуючись.-

за", 5і3

Адже ж і я - звісно, піп - удома говорю по-вкраінськи та ще краще за вас, а демократом не був та ЇІ не буду: демократизм іще lІе на часі.. (Не гадайте, буцім я ретро· град,- навпаки: я схиляюсь перед поступом, але здоро·

вим поступом ... ). Олесь щось хотів був зауважити, але отець Кирило

ЗІІОВ перебив йому сказати слово: - Чи не знаєте поліцейського надзирателя Сомова?

Гаряча людина, дуже любить лаятися з мужиками. Зві· сна, я того не похваляю, але ТЯМЛЮ, щО ті хами навіть янголові терпець урвуть ... Так ото той Сомов має звичай казати: «Щастя моє, що Я служу в Хохландії - принай­мні є більший засіб лайок: чого не викладеш по-руськи, викладеш по-хохлацькИ». Ви, Сащо, надто нервові: отож коли будете на царській службі, то й ви матимете таку саму одрадість ... ба навіть більщу, бо ви знатимете ха­хлаччину ще краще од Сомова.

Олесь спершу аж зблід, потім напік раків. Отець Ки­рило вдавав невинного, наче агнець.

- Краще б ви ховали своі пог ляди!- голосом, що аж дрижав спересердя, промовив молодик.- Вони на­скрізь смердять Катковим та Мещерським.

- Ну, Мещерського не лайте! - образився піп.- 5І його дуже поважаю!

- А я того нівелятора зневажаю! 5І його ненавидю! - Може бутн! Він, здається, усе клопотавсь та писав,

щоб знову впровадити різки в гімназії. Сказавши те, батюшка, навіть трошечки приплю­

ЩИВШИ очі, ПИЛЬНО ВЗЯВ ДИВИТИСЬ на голісіньку верхню Олесеву губу, ніби неодмінно хотів розглядіти, чи є таки там будь-який слідочок од вусів.

Той геть увесь спалахнув: - Недотепно! - нервово одказав він.- Та й до мене

ваші слова не стосуються: Я вже студент, а не хлопчик. Але єхидний отець Кирило иже його не слухав і, ра­

дий, що його верх, прикннувсь неуважливнм та й голу­бив рукою оксамитну шерсть Аяксову, та дивувався пе­ред старим Присташем, яка вона м'яка.

«Хіба ж можна вести башічку з таким неуком? - сер­дито міркував Олесь. йому згадалося, як-то перед обі­дом душа його була сповнена поезії на саму згадку за «народ».- Хіба ж оцей гладкий попище зрозумів би той високий настрій духа?» - думалось йому ...

514

- Ге-ге-ге! - зареготавсь по-жереб'ячому менший браТ, шо ДO~lipy вто~опав батюшч~!! дотеп. Скіл.ькись го­рОбців. ню аули СИДІЛИ на вишневlИ ГІЛЦІ біЛЯ ВlДчинено~ го вікна, з переполоху цвірінькнули та й пурхнули геть. Олесь метнув на брата злісний погляд.

- Петре! Геть із-за столу, якщо гаразд поводитися не вмієш! - суворо покрикнув батько.

- Ги-ги-гиl -заренів гімназистик і вийшов з їдальні. - Не знаю, тато, де він тих манер :навчивсь,- роз-

серджений воркотів Олесь,- достоту, наче виховувавсь із мужи ...

Він прикусив язика на півслові, бо спійма,в насмішку­ватий погляд отця Кирила і зрозумів, щ6 він був сказав.

До кінця обіду він сидів мовчуком. Балакучий отець Кирило ще довго щебетав. Між

іншим він розказав, як його син торік був попрохав до­зволу казати йому, батькові, «ти»:

- Каже: «більше щирості буде». Та я одразу змети­кував, до чого воно йдеться: «тикаючи», йому було б ви­гідніше сва ритися зо мною. А як на мене, то мені люБІше почути: «ви дурень», ніж «ти дурень» ...

Старі сміялися, а молодий Присташ ані моргнув. ВІн УСЕ дум ав про свій демократизм.

«Чи я демократ, чи ні? - раз у раз пнтався він себе.- Брешеш, попе, я не твоя пара. Я демократІ Тіль­ки, правда, демократ я в теорії, але сьогодні ж я піду робити щось практичніше. Ergo', в народІ В народІ»

ІУ

Зараз після обід Присташенко напнув на себе укра­їнську COPO~KY, підперезав штани паском-ремінцем, пзсунув на голову смушеву шапку - це він виряджавсь у подорож до села Багачівки. атая театральність не тільки не соромила молодика, ВІ навпаки, припадала йому дуже до вподоби І піддавала духу. Він почував, що от, мовляв, він піднісся понад звичайну, прозаїчну буден­щину.

«Клятий піп! Думаєш, шо всі демократи тільки крику­ни-горланіl А от же я доведу тобі, що селянин є задля

, Отже (лат.). Ред.

зз' 515

мене справжній брат. Побачимо, ЩО казатимеш, коли я прочитаю селянам Шевченка!» - Олесь уже наперед умиливсь душею.

Днина була не гаряча, бо цієї ночі ішов ДОЩ. Пороху H~ було, а навпаки: де-не-де стояли калюжки 3 подою. Присташенкові було на душі гарно: герой - та й годі!

«Та бо таки й так! - сентиментально·сценічно мірку­вав він.- Треба ж хоч трохи познайомитись із народа", щоб усяке дрантя, таке, як отець Кирило, не цвенькало в очі. Я певний, що я вподобаю селянина, і знаю, що й мене кожен з них полюбить: я ж бо по-братерському простягну руку мужикові, що його мова є задля мене святість ... »

Од города З,венигородки до Багачівки дев'ять верс­тов. йдучи цю далину, панич надумав собі цілий план на довгий і ... нема де правди діти! .. дуже вкучний побутовий роман, ЩО мав обійняти саму істоту малоруського життя та показати головні й побічні причини всіх злиднів бідо­лашної Вкраїни. В чому якраз ховалося джерело тих злигоднів, Олесь іще й сам не знав, та сподівався неза­баром особисто побачити і своїм критичним оком збаг­нути саму суть речі, усі подробиці. Тим часом він наду­мав загальний план, де Петро любить Марію, а Марія­Данила, а Данило - Хіврю, а Хівря знов не кого, як Петра. По цій намітці Присташенко намірявсь вигапту­вати малюнок усього сільського життя-буття, до якого він оце має придивитися.

Іноді він, заставляючи свій майбутній твір, починаз наламуватися в місцевій мові й вимові. Останнім часом учився він української мови з книжок та з галицької ча' сописі, а нещодавно, спробувавши розмовитися книжною мовою з ТИМИ, що прийшли до батька, міщанами, він пересвідчився, що вони його не зовсім розуміють.

То, кидаючи справу, він знову придумував доБІрні RНСЛОВИ до своєї повісті. «Мати Вкраїно!! Воскресни! Гей, воскресни! Поглянь на нас, бідних пташат твоїх! Пригорни нас під твої дужі, велетенські крила та поможи до накорінку вигубити зо світу всеньке кацапське ко­дло! Амінь». Цими словами мав би кінчатися суспільно­психологічний побутовий роман, що мав піднести ймен­ня молодого письменника Присташа високо над усякими Мирними, Левицькими та Франками, яких він недавно начитавсь і в яких не бачив потрібного пафосу. Зватися

516

роман мав «Туга ВкраїШI"" Театральна патетичність за останній місЯЦЬ настільки в'їлася в Олесеву натуру, що чогось комічного у своїх фразах він навіть і не від· !{ував.

Серед таких мрій наш українофіл навіть не завважав ніякої ВТОМИ і, не в замітку СQбі самому. зближився до Багачівки. Зупинившись біля Брокена, себто коло ела· ветної Багачівської «гори» з яром, за яку він жартівливо був >!арив уранці, він почав міркувати, з чого саме тра зробити початок. В кишені його, відповідно до РаДЮК0' вих приписів у романі «Хмари», лежала Шевченкова «Наймичка»; її він мався зараз прочитати «іл dел from-тел НЙНеl1». '

«Однаково, скільки не зважуй. а іншого способу нема, щоб зав'язати перші відносини з народом, опроче як піти попрохати води напитися»,- рішився панич нарешті та й Пlдійшов до крайньої хати.

В сінях господариха, ще не стара жінка, дала йому напитись. Олесь дожидавсь, чи не запрохає «гостелюби­ва донька Українн» (вислів із надуманого роману) ЙОГО до господи; але та не догадалася цього зробити. Тоді він сам увійшов у хату, сів на лаві й попросив дозволу припочити на часинку. Хазяйка згодилася і мовчки за~ ходжувалася коло своїх справ. Вовкувато дивився на захожого гостя її невеличкий син, а в колисці лежала мала дитина. Олесь дорогою був втиснув У план роману слізливо-докладний опис мужичої хати, ЩО з нього мало випливати таке: «На всьому цьому одразу можна було прочитати печать того гніту й того пригноблення, яке тнжить на нашій бідній національності, ДЯКУЮЧИ кацап­ській культурі •. Тим-то теперечки він дуже уважно взяв придивлятися, яка хата всередині, силкуючись неодмінно

добачити той одбиток кацапського гніту. Тим врем'ям, як панич блукав поглядом по стінах та іконах, молодиця вийшла в сіни та пішла до комори. Олесь. ничтоже сумняся, югнув c.~iДOM за нею, щоб оглянути й ту комір­чину (очевидячки, в певній надії, що потрібну йому печать кацапського пригноблення замкнуто саме там).

- Чого вам тутечки треба? Чого пнетеся в КОМОРУ?­доволі верескливо почала невдоволена «гостелюбива донька Вкраїни».

Та чого ж гвалтуєте? Не з'їв же я її! - покривДи~­шись, одказав майбутній повістяр і сів знов на свою лаву,

517

.Ні! Певне, ця селянка - якийсь виняток з-посеред українського жіноцтва! - подумав він.- Ач, яка свар­лива!»- Віи був уже підводився, щоб одійти, але хазяй­ка сама вдалася до нього:

- Ви, десь, із бурсаків абощо? - Ні, - напівображений мовив Олесь. - Так панич? - перепитала жінка, з недовірою по-

зираючи на його шапку і всеньке вбрання свого гостя. Олесь підловив той погляд, і йому чогось стало легше на серці: адже оцінили його «просту» одіж. Театральний настрій обхопив його всього. Миттю блиснув йому в го­лові прапор з написом «Братання з народом», блиснув якимсь аж неземним, яскравнм сяйвом. Олесь абсолютно не розбирав того, що він має перед собою аж надто не­підготовану слухачку.

- І те нІ ... Я теж один із народу, 3 того народу, 3 якого Й ви всі ... 51 ... - рівний вам, я - ваш брат! - мов актор на сцені, проказав Олесь, ще й БИМОВНО ПОДИВИВСЬ на господиню. Тій зробнлося ніяково, і вона, чогось со­ромлячись, узяла аж надто пильно розглядати, що там у неї під шкі рою на долоні.

Гість почував себе тії хвилини аж до краю героєм та радісно хвилювавсь, що ось, мовляли, він уже став народ­ним діячем. «Високе почуття - братерство з селяни­ном!»-зворушений думав він, не добачаючи всієї смі­ХОТИ свого становища.

Мовчанка. - Хочете, я вам щось прочитаю? - запитавсь При­

сташ, вважаючи, що тепер - найслушніша часина, щоб зблизитися 3 народом, і витяг з кишені «Наймичку».

- Не знаю я, що ви кажете,- поволі одмовляла жін­ка, СТОЯЧИ коло порога ні в сих ні в тих, і навіть головою хитнула.

- А потім БИ мені пісень заспіваєте,- сказав студент. Тая нічого не одвітила і дивилася кудись у далечінь.

З вірою в чудовні наслідки Олесь почав читати, чут­ЛИВО натискаючи на декотрі слова. «Ти. жовтенький пі~ сок,- нагодуй -моїх діток!» - з силою, з драматичною вимовністю, трошки дрижачим ГОлосом вигукував він.

Але не встиг павич дочитатися навіть до діда та баби, аж раптом зарюмала дитина, що доти була сумирно спала в колисці. Тепер, од прочутого та жвавого читання

018

паничевого. хлоп'я прокинулося і 'взяло скимлити та зава· ДИТИ свої бексання.

- Агу, агу!- втихомирювала його мати; тільки ж ди­тина заревла в увесь голос.

" - Агу, агу, синочку! .. Чи ви бачите, що ви мені на­робили!- злюче крикнула вона до панича. Він, теж ли­хий, підвівся з місця й мовчки вийшов.

- Ну й бабищеl - цід;ив він крізь зуби, підійшов до другої господи, знов напився води і знов застановився на спочивок од далекої дороги. Невдоволений, з'очив він, ЩО й у цій хаті немає вдома чоловіка, а є тільки жінка.

Не пересидів панич і двох ХВИЛИН, як побачив, ЩО далі йому сидіти - невидержка: геть по всіМ хаті ЧУТИ було якийсь гнилий сморід, що його не міг витримати делікатний Олесів ніс.

- Що це в вас с~ердить отакечки? - запитав віи су­воро бабу.

- В мені нічого не смердить,- зовсім неприхильно одказала бабка гостеві.

- Ну, в хаті!- ще строгіше провадив той. " - І в хаті не смердить нічогісінько, а тільки душить

кожухами: мій чоловік гарбар,- так само, як і передше, иеласкаво дала відпові:(ь вона. Олесь обдививсь і, справ­ді, побач.ив у кутку купу дрібної порохш-дубила.

- Ай-яй-яйl- докірливо хитнув він головою.- Чому Ж ВИ цього не виносите з хати?! Тадже це шкідлива річ задля здоров'я! Мікроби заплоджуються,- докторально почав він.- Ну, навіщо ви держите цей дуб у жиллі?

А на те, щоб Ви спитали,- одрізала хазяйка. - Та ж сором на це дивитися! - Якщо вам соромно, то закрийтесь,- сердито ка-

зала баба. Панич, стиснувши пальцями ніс, вийшов із господи.

«Може, ХОЧ у цій-о домівці знайду я чолові-ка, а не жінку,- подумав він, простуючи до дальшої хати.­І куди ті чоловіки позапроторювалися? На жнива, чи що? Бо проса ж іще не вижато ... Жінки, мабуть, хату стере­жуть, а чоловіки жнуть? Гм! Тільки ж мені чогось зда­валося, ЩО жінки теж· ходять жати ... Ох, коли б чоловік був удома! Бо з бабами балакати - неможлива, либонь, річ ... »

Собака на припоні заметалася в усі боки, побачивши чужу людину. Вийшла жінка з хати. Панич нічого не міг

519

вигадаТИ,·опроче ЯК знов попрохати води. Тільки ж вода ніяк у світі в пельку не лізла; набравши «животвориої влаги» в рот, він' ніяк не зважувався проковтнути її; нарешті, коли вже неодмінно було шось учинити, а ви­плюиути було ніяково, хлопець з надсадою, боячись, що далі-далі задушиться, глитнув той КЛЯТИЙ КОВТОК. Потім, ЯК і в переднішій хаті, Олесь попрохав притулку, щоб спочити.

- Тітко, хочете послухати Шевчеика? - спитав він, витягаючи «Наймичку», ЩО ще й досі нічого не вдіялз.

- Ні, на що мені швець тепереньки? Улітку я раз у раз без чобіт ХОДЮ ... А от хіба восеии - ну, тоді справлю собі в городі нові ... Та й на селі € в нас непогані . , шевЦІ ...

«Боже, боже! Яка пітьма, яка темнота, який морок. яка темрява!!» - подумно жахавсь молодий Присташ.

- Ні, ви неправду кажете, тітко! Вам дуже потрібний швець: духовний! Вам дуже треба, щоб такий швець по­залатував усеньке ваше узуття, ваші чоботи та постоли! .. Hapoд~, народе! .. - віщо, натхненно, палаючи, хоч і сум­ним тоном, казав просвітитель-панич, ніби сам до себе; він і справді забув, що сидить у чужій хаті, перед не­знайомою ЛЮДИНОЮ.

- rй-богу і присяй богові, що не треба,- од­мовлялася тая, не дуже зрештою розчовпавши його

мову.

Гість замисленим поглядом втупив очі в землю: в за­бороненій українській закордонній часописі він прочита8, що в народі € безліч переказів за «батька Тараса», а в дійсності воно виходить он як! Незвісно яким способом ця думка миттю перенесла його до другої: він згадав, як учора він лещве не заплакав, граючн на фортепіані кантату «Б'ють пороги» ... Ше й досі бринить в його Byxa~ мелодія:

Нема Січі, нема й ТОГО, ХТО всім верховодив ...

Тим часом молодиця з непевністю пази рала на нього: - А я перво була гадала, що ти школяр,- забала-

кала вона, перериваючи мовчання. ' - Ні, я не школяр,- невважливо одмовив Олесь, ~б­

горнутий своїми гадками, але все-таки гаразд пам'ята­ючи, щО він уже студент університету, а не якийсь таі\1 школяр.

б20

- Та вже ж я й сама бачу теперечки: адже ти швець' Тільки щось дуже молодий та з книжками, через те я ...

- Хто? Я швець?! - голосом огиди скрикнув панич і з обурення навіть підвівся з лави. Назва «швець» його образила, бо російське <сапожник» він звик уважати за дуже ганебну лайку.

Хазяйка з перестрахом подивилася на нього і, про всякий случай, одсахнулася на ступінь далі. Що було б потім, не звісно, бо заразісінько вперлися в

хату дві давніші жінки та ГРаЄ дужині,в-мужиків, та ще синаш першої молодиці, яку був одвідав Олесь. Саме отой хлопчик і завбачив, що наш панич мотлаЄТЬСЯ з хати до хати, та й переказав с'воїй матері, а тая поклнкала людей на підмогу.

Поднвившись на них, молодий студент зараз якось пе­ред чув душею, що це йому непереливки і не жа рти. Він швидше сунув у кишеню «Наймичку» і подавсь до две· рей. Чоловіки заступили йому вихід.

- Пустіть мене! - володарським тоном вдавсь він до них.

- А заськи!- обізвався один. - Кажу вам, пустіть! Проступіться! Чи вам поза-

кладало?- говорив Олесь уже нетерпляче. - Не позакладало, не позакладало, чуємо! .. Але чуй

і ти: якого гаспида ТИ вештаєшся по хатах? Панич, замість одвічання, згорда ПОДИВИВСЬ на того,

хто казав, і здвигнув плечима. / - А вже ж нічого іншого,- заверещала перша жін·

ка,- опроче як щоб злодійкувати. Тадже ж ви знаєте, що аби я позирнула на чиюсь пику - зараз упізнаю, хто яка людина. Ледве цей увійшов. зараз я й подумала: «Ой, та який же з иього злодюга!!» Коли це - іду до комори, а він шусть за МНОЮ ...

- Та вже Ж, запевне, ззпевнеl- загомоніли всі XO~

РОМ.- Якби що не злодіяка, то чого б мотавсь по чужих хатах? ..

- Ану, ке сюдн все, що понакрадав,- самовпевне­ним, рішучим тоном вимовив один з-поміж гурту, про­стягаючи свою руку.

Олесь ЗНОВ суиувсь до дверей. - Пустіте lItЄПЯ, нако,НЄЦ, чорт возьміІ! Со мной шу­

ток нєльзя Допускать! Я вам не наш брат - пора пре·

~21

кратіть ету комєдію!- сердито крикнув він, червоний з гніву.

- Та так, так! МОСКОRСЬКИЙ шахрай - зараз видко! Ану-м, трусити його.

Олесь іще гірше напудривсь і ніби хотів повбивати всіх поглядом величної погорди.

- Не настовбурчуй чуба, бо почубеньків дамо!- ка­зали суворі хлопи. І, невважаючи на паничені крики, вони заходилися робити трус: вивертали його кишені, лапали в пазусі.

- Ой, кумо,- бідкалася та жінка, що до неї найпер­шої зайшов Олесь,- дивіться, ЯКИЙ теперечки світ на­став! Далі-далі вже й колискова дитина шахруватиме. Хоч зараз анцихрист приходь! .

- Таки так: тільки анцихристові тепер і приходити, а Христа, якби прийшов, люди були б знов розп'яли,­одвітувала кума.

- Ото щира правда: розп'яли 61 А коли б не розп'я· ли, то хоч добре побили б ... Авжеж, причепився б інший до нього: «А чому ти, сякий-такий сину, мені щаст-я-талану не даєш?!»- та й набив би його гаразд. .

- Христа!!!- уболівала слухачка. На очах їй сльози закрутилися.

- Христа, Христа! Ох, натовкмачив би сірому той нечистивець! .. Ох-ах-ох! ..

- Виходьте, жінки, в сіни,- почувся ЇМ наказ: ми його роздягнемо: видюще діло, що він усе сховав десь на тілі.

Жінки повиходили. Олесь бур ха всь та горлав; чоло­віки в три руки тримали його та й роздягли. Хоч ві;, боронився, скільки було моці, і навіть дуже боляче "кусив був одного "а руку, але дістав тільки обіцяних гючубеньків та запотилишників, а нічого не вдіяв. 3 нього поскидали навіть чоботи, шукаючи захованої крадіжки. Нарешті звеліли йому одягтися. Скоро він одівся, в хату цібнули ціка ві жінки, що геть усе підгледжували крізь дверну щілину.

- Ну, що ж, що ж теперечки буде?- дріботіли ВОНІІ. - А кат ЙОГО зна! Бачите, ЩО нічого краденого не

здибали ... оп раче хіба хустки ... Тільки ж, коли вона й крадена, то, певне, ЩО не на селі ... А от на шиї мотузочок, а на нім мішечок із пасмом волосся.

Присташенко із сумом бачив, як теє святе волосся,

622

дан!! на незабудь, порозліталося по хаті; але «не до по­росят, коли СВИНЮ смалять».

Та хто ж він 'сам?- почувся запит. Він мені казав, що швецьІ ..

- А мені, що наш братчик-мугир!' .. - А мене лаяв, 'ІОв справедливий П8Н! .. - тарахко-

тіли пащикухи.

- Скидається на писарчука,- сказав один з дядьків. - Хто ти такий?- спитали нарешті в Олеся. Хоч тому аж гвалт хотілося вилаяти «мерзенних му­

гирів» не то двома мовами (як пророкував отець Ки­рило), а навіть десятьма, але він мовчав; ДИКИМ погля­ДОМ він ДИВИВСЯ на долівку і, здавалося, нічогісінько не розумів.

А знаєте, в нього не всі вдома!- вирішив ХТОСЬ. - Та це дурний!- додав другий. - Справді, справді це божевільний!!- мов цаплена,

задрентіла перша жінка, силкуючись перекричати усіх.­Ви вже знаете, на кого яподивлюсь - одразу пізнаю, що воно таке. Так і на цього - глянула та й думаю собі: "Лишенько ж моє! Певне, це або злодіяка, або божевіль­НИЙ! .. » Вірте мені: якщо він не зовсім самошедший, то

хоч присуствуватиЙ! .. Зганьблений, зневажений, дрижачи з безсилого злу­

вання, Олесь своїм виглядом таки скидався на причин­ного.

- Божевільний?!! - мов ошпарений, заревів той, що його Олесь укусив.- А він мене покусав! .. Що ж тепер?! до фершала бігти, щоб рану припік, чи як?1 Адже ж бо­жевільний - усе однако, ЩО скажений?!

- ВОНО ніби й так, але ти ще не лякайся заздале~ гідь: може, 3 нього тільки придуркуватий,- потішали його.

- Ні, ні, я вже бачу, що віи божевільний настоящо! .. А, невіра! Через тебе тепер я казитися маю?!- лютуючи, кинувсь він на студента і, давши йому доброго стусана в бік, виштурхнув за двері.

- Мужикі ви подлиє! Хахли ви безмозглиє!- вибух­нув на дворі Олесь.- Ах ви, хахлн-мазепи! .. XaMCKO€

отродьє! - Постій-но, не лаятимешся ти меніl- сказав один

із селян та й побіг СПУСТlIТ!1 1](3 З припони.

523

Побачивши, шо за ним думають зробити справжнє полювання з нагінкою, Олесь загодя кинувсь навтіки й вибіг поза царину, на Брокен. Собака, що грав, очеви­дячки, ролю якогось гірського страшила, наздогнав уті­кача та й дуже боляче вкусив. Тільки скиненим із себе ремінцем Олесь ледве-ледве одбив страшище.

v

3 зовсім інакшим настроєм духа супроти того, з яким вийшов з дому, брів Олесь додому. Дуже довго він кля" мужиків в батька, в матір.

Але дедалі довга дорога та холодне вечірнє повітря прохолоджували його й гамували. Потроху він звернув до інакших думок. Розміркувавши гаразд, він уже зна­йшов, що в усенькій події треба винуватити нікого біль­ше, як жінок, а чоловіки, сказать правду, геть невинні. Внаслідок чого Олесь прийшов до двох постанов: одно, що взагалі не варто женитися (<<О! ЯК ,мій ум розуміє тепер тебе, Толстой!»- додав собі він). а друге - шо ніякісінької т. ЗВ. ідеальної жіноччини не буде в його романі. «Не дурно ж і народний розум зложив стількн прислів'їв за жінок!» - злісно воркотів він під ніс.

Правду кажучи, вгамувало Олеся і приневолило про­стити мужикам образу ніщо інше, як згадка про задума­ний роман: важко було залишити мрію, як ото ймення Присташеве ясно заблищить над усіма українським" письменника ми, що зовсім занедбали романтичність. Тепер він уп'ять почав обдумувати перший розділ рома­ну, що мав носити епіграф «Обніміте, брати мої, наймен­шого брата» і починатися описом сільської хатини. Теє описання теперечки давалося «старшому братові» аж надто легко: вже ж бо особистим досвідом (хоч, правда, ціною приниження, двох стусанів і цькування собаками) він мав змогу довідатися, де власне лежить печать ка м

цапського пригноблення. І знов йому гарно зробилося на душі - його обгорнула, як мовляє Щедрін, «атласи­стость сердечная».

Надворі було зовсім темно: під десяту годину. До міста ще лишалося дві верстви. Олесь оглядівсь навкруги і побачив, що не дуже далеко од шляху щось мер ко­тить.

«А, там, либонь, баштан!»- догадавсь вІн, і образ

5~4

Радюка, що читає Шевченка в курен! дlдусевl-бащтании­кові, повстав у його ГО.'JOвї. «Жінок там, у курені, вже ж, мабуть, що немає»,- додав собі він і, підбадьоривщись, попростував на світло того полум'я. Олесь був доволі короткозорий; до того ж, навчений перебутим досвідом, він опасувався собак, і через те йшов дуже поволі та обачно. Справді, жодна собака його не вчула.

Ось він БЛИЗJсінько коло куреня. «Що це? - думає він.- Багаття жевріє, а ночувак не видко!» Не довго га­даючи, він схили.вся навколюшки та й поліз у курінь, щоб «оглядіти ситуацію» або там дочекатись, ПОКИ поприхо~ дять хазяї. На дорозі перед ним лежала якась купа. Олесь низенько зігнувся, придивився впоночі своїми низькозорими очима, потім полапав цю темну масу руками.

- Ай!!- скрикнув він, як стій здобувши вдар од ноги попід бороду й прикусивши кінчик язика.

- Калавур!- загорлав спросоиня чоловік, ЩО був любісінька спав у курені, а тепер прокинувсь од паниче­вого мацання.

Олесь з острахом виліз із куреня, але не встиг і сха­менутися, ЯК зачув злюче гавкання собаки і якийсь мо­лодий голос, начебто десь поблизу:

- Що там? Злодій? Га?. А держіть! Держіть! Ха­пайте його!

- Хапайте! Хапайте!- гукнув басом і той, ЩО був У курені.- Це той самий злодюжка, ЩО вчора викрав баш­танину з куреня!- І от переляканий панич побачив, як тая постать висувається та простягається до нього.

З усієї сили кинувсь він навтікача. Одчай надавав йому крила. Баштанні ночуваки змушені були вже при­стати, і тільки собака ще гнавсь. Але лиха доля немов поглузувати захотіла! По дорозі стояла калюжа. Олесь, ЩО мчався куди глядя, з усього розгону влетів у неї, за­чепив ногою за щось та й гепнув обличчям у болото. Со­бака спобіг його та й учепився зуба ми; миттю наспіли обидва баштанники. .

- Маєш, як ходити красти ЧУЖУ баiJlтанину!- при· мовляв, досита годуючи його буханцями, один.

- Дума.в, ЩО, як вчора, не спіймуть! - каза,в дру­гий, щедро вгощаючи товчениками, себто ЛУПЦЮЮЧИ панича на вс! БОКI!.

- Хоч би бога стидався!- всовіщував перший.

525

- Од людей переховаешся, а од бога - ні. Він скрізь тебе покарає,- моралізував другий, заразом досадно до­водячи, що й од людей ие раз у раз переховаєшся.

- Разбойl- кричав панич.- Спасітє от разбойиіков! Але даремне: ніхто не приходив. Мужики донесхочу

могли викликати в нім докори совісті, вживаючи на ту спасенну ціль усяких способів: і моральних і чисто емпі­ричних.

- Оце тоБІ гірки, гемонський сину! Оце тобі гірки! Зарікайся наперед красти,- приказували вони обидва. Нарешті, наділивши «злодієві» останнього стусана, ВОІІН штурнули його В калюжу й одійшли.

Зоставлений сам, Олесь підвівсь. Ну, й лаявся ж він! Лаявся на всі заставки, лаявся ЯК тільки ТЯМИВ найкра­ще, лаявся в смак (NB - і пересвідчився, що московські лайки найхльосткіші і найшвидше дають полегкість) . далі він поплентавсь додому.

Змучений, знесилений, вступив він до своєї кімнати, запалив сірника й засвітив лампу. Перше, що кинулося йому на очі, була галицька <русько-українська» часо­пись, що ще з обіду лежала на канапці.

- Проч!- розлютовано засичав молодик.- Проч хахлацкій журналішка! Кнута, кнута на етіх хахлов нужно, кнута і больше нічего! ..

З цією мовою він швиргонув бідолашну патріотичну '4асопись ген попід канапу.

VI

Другої днини Олесь походжав, дуже заклопотаний,' по своїй світлиці.

- Однак же що робити? Українофільство, як я бачу, задля мене неможлива річ, бо я ВЖе не маю ілюзій і не­навидю той каторжний народ, тих хлопів, дика рів. По­.1ЯКИ дуже до ладу звуть їх byd!o ... А стати кацапом?. Тьхуl Та я ж і кацапів ненавидю, татарву отуюl ..

Він сердито думав та думав. - А пісні українські все-таки гарні ... і мова - солод­

ша ОТ італьянської,- промовив собі він, зупинившись на місці на хвилинку. Підвівши очі, студент побачив свою постать у дзеркалі.

В людській психології дзеркало грає не останню роль.

626

Не раз, бува, з'очить людина самого себе - та й зміни· ться: був веселий - разом споважніє, був сумний - роз· віється. Зирнувши в дзеркало, Олесь приднвився до себе та й осміхнувсь:

«Коли я замислений, тоді я дуже інтересний, щоб не сказати просто «вродливий>~- майнула йому гадка. Він самовдоволений осміхнувся ЗНОВ та й пішов УП'ЯТЬ машеи

рувати по кімнаті, пораючись із своїм Гамлетовим пи· танням.

Видко, що дума Олесева прояснішала, бо незабаром він знов зупинивсь і радісно скрикнув:

- Геврика! Потім молодик прожагам кинувсь попід канапку, ви­

тяг ча сопись і взяв розгинати зібгані картки. "Справді, чого це я сьогодні був став таким легко­

духом! ГаЙ·гаЙ! .. До нинішнього дня на моіх очах були полуда, і тую полуду я був сам собі напускав. Таки бо так: хіба ж суспільність, у широкім, розлогім розумінні того слова, складається тільки з ... тьху! .. з мужиків?! Хіба вона існує тільки задля мужиків?! Тадже ж неод­мінно повннні мати право жити і другі верстви, себто ін· телігенція. А що ж є інтелігенція по своїй суті, як не дворянство, шляхта? ..

51 інтелігент, а по нації я вкраїнець - очевидячки, я повинен любити рідну мову. Очевидячки! .. Але до чого ж тут мужики? Навіщо тут мужнкн? Хай собі, хто хоче, пнеться витворяти мужицьку державу, а я не буду: треба бути реалістом, а не божевільним фантастом. А мою нень­ку Вкраїну я кохатиму палкіше од усіх».

На лиці в Олеся сяяла глибока радість; він навіть щиро перехрестився. «Насилу Я розчовпа в, яка мета мого життя!» - подумав він.

- Краю мій рідний! Краю мій коханий!1 - палю), нервово зашепотів парубок.- Украінонько моя! ЯК я тебе люблюl .. - і він весело та бадьоро засвистав:

Ше не вмерла Україна ...

іІ МосквІ. 31 марта 1890

БЕйРУТСЬКІ ОПОВІДАННЯ

І .• РАСТЛ1Нl€ НРАВІВ.

1. ІМЕНИННИК

Бейрутські єзуїти,- о! З них народ дуже розумний та догадливий!

Єсть у них школи - найкращі иа цілу Сірію; так до тих овоіх шкіл вони залюбки приймають і дітей православ­ного арабського люду; сподіваються, чи не можна буде своєю наукою прихилити їх цо католицт·ва або хоч на унію навернути. Тільки ж проти цього он' що було б їм не на­руч: вчитимуть вони православних дітей цілий тнждень спокійненько, а надійде субота - підуть діти із своїми православними батьками до своєї православної церкви на вечерню, а далі, другого дня, підуть знов до своєї церквн на одправу недільну - от вам разом і пропаде геть уся «незла, тиха» праця єзуїтська, що непомітно була велася над дитячою душею цілий тиж­деиь. Заборонити ж дітям ходити 3 батьками до рідної церкви - не випадає. Та єзуїти - народ тямущий: зна-' ЙШЛИ собі спосіб, щоб усе про людські очі було шито­крито. Завели вони порядок у своїй школі, щоб У суботу була наука й по обіді та й аж до заходу сонця; як при­йдуть діти до !>Ікали в суботу зрана, так уже й до вечо­ра через науку не вертаються додому, а тим часом пра­

вославна вечерня одійде. А другого дня, 'в неділю, знов дітей зранку кличуть до школи, та не на лекції, не нз «c1asse8» ... борони боже, бо це ж свято! .. Ні, в школі од­буватимуться так собі лиш прості «etudes»', щоб діти

І Заияття (франц.). р.д.

Б28

окуп! ~ учителями легше могли ВllВЧlllИ свої «clevoirs» І на понеділок, а потім учителі поведуть їх кудись за город на прогулку, бо Toro вимагає ШІ{ільна гігієна. Оіак у не­ділю рано, вже в годині сьомій діти збираються до «ко­лежа» і зараз сідають до вчення devoir'iB на завтра. lие й «девуарів» не новиучувано, а вже в монастирському костьолі, що при ньому колеж, дзвонять дзвони до като­

лицької божої служби; вчителям треба йти до костьолу, а щоб діти самі без догляду не пустували, ведуть і їх до єзуїтського костьолу. Одстоять діти католицьку службу божу та послухають проповіді - дають їм поснідати; по­тім - ведуться знов «etudes», а тоді - й ІІа спільну про­ходку. Так воно й гігієнічно буде, й педагогічно, і до схизматицької служби не підеться.

Гігієнічно, та чи зовсім? Чи то гаразд, щоб бідолаш­ним дітям не давати волі за uілий тиждень аніже? Чи то по-людськи, щоб У дітей не було й днини, вільної од учення? .. Ат! Хіба ж це так? Адже єзуїти - народ не тільки РОЗУМІІИЙ, ба й добрий. КОЖІІОГО місяця ванн оби­рають якийсь будень - ну, от середу, вівторок абощо, та й одзволяють дітей од науки на цілий день, аби лиш той день не випав проти православного праЗlІика. ЗІІ03 же й кожнісінького четверга наука закінчується якраз опівдні, дітей пускають додому, і вже тоді І<ілий четвер аж до вечора - то їхній день: lІехай собі дітва гуляє вдома, нехай бігає, стрибає, веселиться, не журиться. Честь і слава мудрим і доБРIІМ єзуїтам!

11

Був один такий четвер 5 шебата 1897 року; шебат­то по-нашому февраль, або лютий; єзуїти були б сказали, що то вже 17-го шебilта, та православні араби держаться старого стилю. В той четвер жінка бейрутського докто­ра Гедійє,- отого, що сидить у православному кварталі Рмейль,- не дуже раділа єзуїтському четверговому зви­чаю та й не без досади думала, що ось, мовляв, настане

південь та й діти поприходять із колежа. Бо В неї, за нікольством, назбиралася сила немитої білизни, аж за цілий місяць, і треба було її пап рати. Звичайно всі хазяй­І<и в Бейруті перуть білизну в п'ятницю: на суботу ВОІІО

! Домашні завдання (франц.). Ред.

34 477 529

буде готове - от на неділю 1\ надіти МОЖНJI свіженьке­чистеньке. Та Гедійїха добре бачила, що таку ,велику КУПУ вона не впорає за ОДИНЬ день; і надумалася вона - ча· стину того шмаття впорати ще в четвер, а вже решту

в п'ЯТНИЦЮ. Звичайним хазяйським звичаєм взяла вона двоє величенних баняків, напхала іх чорною білизною, налляла водою і, ЯК ВОДИТЬСЯ, поставила баняки на ве­лику-превелику глиняну жаровню (печей у Сірії нема), щоб вода закипіла та й увесь бруд щоб із білизни випа­ривсь; все вона робила сама, бо проста сім'я Гедійїв не держала наймички. Іще й не кипить, іще й не зараз прати, а в пані Гедійїхи хмаристі думки до голови заходять. Опівдень поприходять діти із школи - що його тоді, в бога, чинити! Хоч скрутися, більш нічого! І за дітьми наглядай, щоб одно одному голови не порозбивало, і білля пери та оджимай, і обід вари! «Вигадали ж ті бісові єзуїти звичаЙ: у ч е l' в е р - та щоб діти не вчилися, а байдики били! І де це по цілім світі видано?! У ч е т­в ер! .. І чи ие гріх ім од аллаха православного!» ... Ге­дійїсі, через білизну, стало здаватися, що иема вже вищо­

го й смертельного гріха, як байдикувати в четвер. На біду, один з її маленьких хлопців і зовсім не пішов

сьогодні в школу. Бо він зветься Елин; отже ж сьогодні п'ятого шебата - святого Ельяна; а вже ж тії франжі, європейці б то, поза водили тепер у Бейруті таку моду, щоб іменини святкувалися. Давніше араби й не чували були про таке диво, ніхто й не знав, що в людини можуть бути «іменини»; ну, а тепер знають і святкують. Звісне діло, імеииии бувають тільки в тих християн, в яких і ймення християнські. Бо коли якийсь християнин зветься Фуадом, або Несімом, або яким інакшим мусульман­ським ім'ям, ТО звідки ж він викопає собі іменини, в яко­му календарі? Свята церква не знає таких ангелів-хра­нителів, щоб звалися вони Фуад або Несім. Ну, але свя­тий Ельян У християнськім календарі є, і Гедійішиному хлопчакові сьогодні радість: отці-єзуїти ще вчора ска­зали йому, що сьогодні він може не йти до школи.

Скучно хлопчині на самоті. Заспівав він собі фран­цузьку дитячу пісеньку, що вивчив у школі: І! Наі! цпе

. bergere, qці gardai! зез ПlОц!опs ... І Та швидко обридло. Ага, он біжить кицька.

J, Він бум пастухом, икнА стеріг своіх баранів (франц.). Ред.

530

- 5ис-бис-бис!- закликав 11 Ельян. Кицька, що зва­лася Хосна (красуня), довірливо підбігла. Ельян схопив її та й міцно тримав; йому шість ГОД, сила єсть, кицька

не видереться. Учора Ельян, як вертав із школи, то ба­чив, як один парубчак. що мався зарізати півня, спершу зробив з ним комедію, або, як вимовляють сірійські ара­би, «ком6дію». Той парубчачок прив'язав був півня дов­гим шнуром за ногу до кілочка, а тоді потрошку, кожну пару хвилин, надрізував йому НОЖем шию. Півень бігав на припані, мов скажений, кров дзюрчала йому з над­різаного горла; на жовтім піску намалювалися дуже­дуже гарні червоні взори. А діло діялося просто на шля­ху. Навкруги погуртувалося багацько людей,- і старих, і дітвори,- та й усі похваляли вигадлнвого парубчака; всім було весело, а дітвора з радощів аж гукала та вере­щала. Особливо сподобалася вчора Ельянові ота частина «ком6дії». як у півня вже три четвертини шиї було пере­різана, а він таки ще бігав і так кумедно-кумедно крутив підрізаною головою; знов же й кров била тоді вгору та­кою високою течією, наче 3 водомета! Шкода тільки, ЩО після того півень в скорості впав і вже більше не бігав; «комодії» наСТЗІВ кінець, і публіка порозходилася.

Оце тепер Ельянові заманулося прив'язати Хосну до стола і надрізати ЇЙ горло, щоб і вона бігала, як учора півень. На жаль, не було мотузка. Тоді хлопчина наду­мав собі другу «ком6дію: він цупко схопив Хосну за хвіст, підніс її високо-високо, на скільки сягали вгору його ру­ченята, і зачав походжати по хаті, вимахуючи висячою Хосною, немов шаммас (диякон) кадильницею; в аком­пані мент до цієї церемонії він поважно приспівував: «Господи, воззвах к тебі, услиши м'Я»,- що не раз чув, нк співає вдома на молитві його побожний батько. Кицька 3 диким нявчанням звивалася на хвості, немов гадюка, силуючися вдряпнути Ельяна.

У матері в кухні саме був уже доспівав один з на­ставлених казанів, коли почувся духовний дует Хосни з Ельяном. Швиденько мати вбігла з кухні в хату, видер­ла кицьку, смикнула Ельяна пальцем по носі і так само швиденько вернула до кухні.

Ельян, як зостався сам, трохи помізкував. От він зга­дав, що тут у великій шафі на буфеті стоїть тарілка з днбсом, себто з виноградним повидлом, або наче ната­кою. Підставивши собі стільця, він виліз до шафи, розчи-

34'

ІНІВ дверці та Ji ЗClсrРОМІІВ пальця в густий СМПЧНІІЙ дн6с, щоб пплизати.

На лихо, мати зачула грюкаиня од дверців. - А ти, поганцю, сину шістдесятьох паНТОфлів!­

буркнула вона, покидаючи казани з білизною і з иедопра­ним мокрим рушником у руках поспішаючи знов із кух­ні до хати. Щодо лайки: «син шістдесятьох пантофлів»,­то вона мала собою визначати, що аж трндцятеро людей топтали погания Ельяна ногами, мов яку гадюку.

- 1 хто вигадав задля лінивих оті кляті йменини, бодай тому все лихе було! - вигукувала пані Гедійїха, смикаючи Ельяна за ноги.- Злізай мені, осле, зараз із шафи! .. Зараз!! Не маєш чого робити, то взяв би вчив би свій девуар на завтра! ..

Хоч пані Гедійїха й не знала французької мови, та слово «девуар», через французькі єзуїтські школи, знають тепер чисто всі араби в Бейруті, навіть своє рідне слово «фард» призабули.

Ельян поволі злізав з буфету. Мати, щоб заохотитн ЙОГО, гепнула його скількись разів по шиї мокрим, гарячим рушником, що був У неї в руках. Хлопець утік із хати в сад.

Невеличкий сад коло їхньої господи був дуже гарний і поетичний. Найбільше було тут дерев апельсинних та померанцевих. але були й інші: гвоздичне, що скидалося на плакучу вербу, мигдалеве, що саме тоді вкрите було чудовим, пахучим цвітом, лаврове, оливне та всякі другі. Кипариси й пальми розкішно піднімалися вгору; коло них плохенько тулився ароматний повзучий ЯС мін, а не­далеко росли мірти - і всі пахощі зливалися в наркотич­ний, п'янючий потік, серед якого іноді, за вітрецем, про­різувалася міцніша течійка гострого духу лампоцвітів­датур. Та Ельянові було не до ароматів: він заходивсь оглядати апельсинові дерева, чи нема де плоду. Та нічого не було: всі апельсини були пообриваті, а через дітей Гедійїха не могла допильнувати навіть стародавнього звичаю: кидати на дереві один чи пару овочів необірва­них, щоб «дерево не було сиротою»; бо єсть приміта, що коли «не покинути дерево сиротою», то воно Й на той

ріК родитиме ЕЛhянові знов пригадався дибс; знов захо­тілося поласувати.

«А що. коли я в мами добре попрохаю? То, може, хоч задля йменнн моїх вона мені дибсу дасть? - подумав

532

він.- Та треба попереду чимсь до мами піддобритися. Ага! Прикинуся, нібв не знаю, де моя книжка завергла­ся, та й піду по тую книжку питатися в мами, щоб знала, що я хочу вчити девуар. Тоді мама подобрішає, а тоді й дибсу дасть ... »

Тільки ж він не відав, що тим часом сталося в кухні. Треба знати, що кухня в арабів анітрохи не така, як

у нас. Нема там печі, немає грубки; арабська кухня­це просто наче комора. Коли треба спекти хліби (хОбзет) або пиріжки (фтіliр, ажін б-лахм) або якусь кращу, ніж звичайно, печеню 3 м'яса абощо, то на те ЄСТЬ фбрни, себто громадські пекарні або булочні, з великими пічми; туди й несуть те, що треба. Пекар (ферріін) принесене сире м'ясо, чи сире тісто, чи зліплеиі пиріжки попече або насмажить за смішно невеличку плату; та й смачніше BO~ но виходить, ніж коли б пекти вдома, без печі. Арабські господині так звикли до цього порядку, що не добачають жодної мороки в тім, щоб носитися з сирим тістом геть з хати. Ба навіть коли б хто захотів пекги щось таке вдо, ма, то громадський голос не похвалив би його. «Свої хліби оддавай пекти пекареві, хоч би він часом і спалив половину їх» - навчає арабська приказка. А звичайну хатню страву готують хазяйки на тиббахах, себто жаров· нях - глиняних найчастіш. У кухні ЄСТЬ не одна, а скіль·· ІШСЬ жаровень. На спід жаровні насипають вугілля і роз­палюють; зверху понад вугіллям становлять залізну або глиняну решітку, а вже на тій решітці. над жаром, прн­мостюють що треба: чи там горщик, чи каструльку, чи ринвочку із стр"вою.

У пані Гедійїхи один тиббах стояв був сьогодні на столі, і в нім варилися зелені стручки квасолі з барани­ною; а два другі тиббахи стояли коло столу иа землі, і там у казанах кипіла брудна білизна. доки пані Гедійїха поралася була :. Ельяиом коло шафи в хаті, забралося до кухні двоє котів-кавалерів, що прийшли були, очеви­дячки, з візитом до Хосни. Вони скочили на стіл, щоб роз­нюхати, що там за їжа вариться в ринві. Аж тут раптом зарипіли двері: пані Гедійє, ,,,ЗВаЛИВШИ од Ельяиа киць­ку, вертала до кухні. Коти прожогом метнулися із столу до вікна. ЯК скікнули, то зачепили за тиббах і переки­нули ринву з квасолею та м'ясом. Вся страва бухнула із столу вниз та й не куди, як у казаи з білизною, де пода "'к клекотіла, ВlIпарюючи геть унесь бруд із шматтн.

- Ой, сусідоньки-голубоньки І Рятуйтеl- зчинила га­лвс пані ГедіЙє.

Із сусідніх, близесеньких подвір'їв того самого кутка. з однієї, з другої, з третьої кухні, повибігали сусіди. При­бігла й ситт Варде, і Омм-Іскандер, і ситт Вікторія, і Омм-Нажіб. Не треба було багацько й розказувать їм що й як. Моторненько, щиро і з величезним баб'ячим галасом, що чувся, певно, й на третьому шляху, заходи­лися вони пособляти ГедіЙїсі. Котра квасоля й шматки баранини не зовсім іще потопилися в казані, а плавали зверху, ті вони повихоплювали зручно з казана попросту пальцями і склали знов у ту саму ринву, де воно було й варилося; а котрі стручки та шматки м'яса потонули, ті довелося витягати з-поміж білизии ложками та друшля­ком; і це вони склали в ту саму ринву. Таким способом страва не загинула: геть усе було визбирано і знов стало доварюватися, і обід - не пропащий. Нема де правди діти: теперечки позаводилися в Бейруті такі з'європей­щені араби, що були б не стали їсти такої їжі: сказали б, що гидко брати до рота таке м'ясо й квасолю, які навіть одну хвилину побували в казані з білизною. Та з таких новітніх дурнів усі добрі люди тільки сміються та драж­няться. «БарізіІ», себто парижанин,- кажуть на такого людця. А втім, не багацько ще та ких у Бейруті й єсть. Омм-Нажіб дуже добре якось-то обізвалася про цих «па­ризьких» перебендів, що коли б усіх отих «барізіів» подержати з тиждень на їжі святого Антонія, то куди б їхнє гидування й поділося! ..

Та тепер жіноцтву ані думки не було про чиєсь мож­ливе гидування, бо треба було найшвидше врятувати й білизну; адже кип'яток у казані, куди була ввалилася страва, зробився тепер дуже масний. Живо притягли велику олов'яну балІю (сйнйе), що вживається в арабів для білизни замість наших ночов. Туди, з великим гамо­ром та метушнею, заходилися викидатн білизну, що по одній штуці виловлювали її із киплячого казана ... Гой­кання ... жіночий крик ... гармидер ... Гедійїха, звісно, мету­шилася й репетувала найлучче од усіх.

Отож серед такого пекла увійшов до кухні Ельяи на садові двері. Невважаючи на розгардіящ невважаючи анітрохи на те, що мати з сусідами мало не скрутяться коло білизнн, хлопчик зачав смикати матір за спід~ иицю.

534

- Имми-и-и-и (Мамо) 1 .. - затяг він дитячим плак­:ивим тоном. (Треба було б сказати «бммі», та в Ельяна через плаксивість виходило «имми»).- Имми'и-и-иl!­жалісно розтягав він на примхливий ДИТЯЧИЙ лад.­Имми! .. Фе'е-ен кте-е-бі? (де моя книжка? .. )

Хлопчині дуже хотілося дибсу. Задля дибсу треба було похвалитися любов'ю до книжки. То що йому до білизни!

ЯК почула ситт Гедійє, що Ельян смикає її за спід­ницю, вона обернулася та й на хвилину ніби закам'яніла з лютого дива.

- Н-нас би-и-нас уль-отта би-н-нифасl! (Себто: «Тут і людям скрута, а ще й кітка кричить, що вона - поро­дільниця І» ) - обурена зашипіла вона словами арабської приказки і штовхнула Ельяна в груди.

- Я вчитись хочуl- запхикав він. - Ого! Це - зовсім, як та жінка, що в приказці:

«Жит ні штара, жит-нї! .. Из рижжаль, та'з маХХИТNні!» (Ой, та й напала ж на мене охота працювати, напалаІ .. Але йди-но, чоловіче, висякай мене попереду!) Іди мені, чортячий хлопче, геть з кухні до диявола! .. Бодай ти був проклятий на твої йменини! йихриб БМтакІ .•

«ййхриб бейтаю>- значить: «бодай твоя хата завали­лася!» Хати в Сірії будуються не інакше, як із тесаного каміння; згоріти вони не можуть, а завалитися та зруй­нуватися можуть. Через те араби, коли кого лають, то зичать йому: «йихриб бейтак!»; і це найзвичайніша лайка. Геді/іїсі ані думки не було, що коли б розвалилася Ель­янова хата, то була б розвалилася її власна хата. Бо ніхто з арабів ніколи не вдумується в цю лайку, що llOH3 визначає, а несвідомо вигукують її всі, куди не ступни.

ІІІ

Потроху-потроху надійшов і південь. На дзвіниці єзу­їтського монастиря вибило дванадцять. Ельян, що був уже трохи притомився з нудьги Й сидів нишком У кутку коло хвіртки, разом побачив, що його брат Фуад, сестра Матіль (себто Матільда) і ще й друга сестра Аліса вер­тають із школи додому.

Ельянові раптом стало дуже весело. Він почув, що по всім його тілі забили якісь живчики. З великого, над-

535

мірного напливу енергіївін. сам не знаючи яf< і через що, КН нувся несподівано до Фуада, що трохи був старшнй за нього, схопив Фуада за руки, придержав і зачав його ко­пати ногами в живіт.

Сторопілий ФУdll, хоч старший і сильніший, з неспо­діванки не знав був що чинити і не боронивсь. Та далі, що малося сили, УКУСI\В Ельяна за вухо. Обидва завере­щали так, мов недорізані поросята. Матіль і Аліса теж, задля компанії, заходилися горлати.

Прибігла Гедійїха із шовбеком (качалкою) і, без уся­ких довгих допитів, взяла всіх лупцювати по чім попало. а Ельянові, - ее вже спеціально задля йменин, - Haдi~ лила зосібна пару смачних лупасів, «не в счет абоие­мента», ще й додала:

- А оце тобі, йменинниче!

ІУ

Незабаром після того прийшов додому сам хазяїн хати, доктор ГедіЙє. ль-хакім Гедійє, як !<ажуть усі на нього.

Хто людина заїжджа, хто ие знає тутешніх норовів, хто забуває, що попавсь у тую сторону, де в столітніх Авраамів родяться Ісааки, той, коли не бачив ще самого доктора Гедійє, а бачив тільки малих його дітей, повинен подумати, що батько - чоловічнна ще не старий. Адже найменшій Гедійєвій дочці Алісі допіру чотири роки! .. А тим часом ль-хакїмові Гедійє є вже сімдесят вісім ГОД. Він і глухий, і недобачає, і зубів недолік, і голова й рук!! трусяться. Він чоловік сухорлявий, височениий і здається ще вищим на зріст через свій довгий халат - гом баз. Бо хоч тепер у Бейруті геть уся молодь і навіть більшина лю­дей пристаруватих одягаються вже зовсім по-європейсько­му, зоставляючи ще хіба червону феску на голові, однак старі діди давню одіж іще не кидають. Через те й на ха­кімові Гедійє - довгий шовковий гомбаз, себто халат або шлафрок червоно-рижої фарби, густо розлінований по­довжніми білими смугами, що йдуть згори вниз. Підпере­заний він мотузком, бо то така мода до гомбіізів у Бейру­ті; по других містах люди підперізують гомбази широки­"и чересам!! або шалями. На ІІогах у Гедійє з-попід хала­та ВИДКО височенні білі панчохи і низесенькі пантофлj,

536

як у наших лапсердакових жидів. На голові - червона ярмулкамфеСІ{а, що її не скидають з голови, навіть сидячи в хаті. Обличчя ... - ох, нема де гріха діти! - обличчя хакімове дуже скидається на мишаче, тільки що схилене вниз. Шкіра на лиці - аж сіра, така поморщена; зморш­ки дуже рельєфні іще й через те, що ані бороди, ані ба­ків у старого немає, бо всі тутешні ХРИСТИЯНИ, окрім попів та черців, голяться. З-поміж світських людей тут з бородою ходять лнш мусульмани та божевільні та ще ті християии, котрі, ие боячись посміхів, хочуть геть зов­сім скидатися на європейців; такі ЗНОВ і замість червоної фески носять європейський капелюш або бриль. Вуси в хакіма Гедійє - вони єсть: сиві чи сірі, рідесенькі й дуже довгі, тверді, як щетинка; отож через них Гедійє­ве обличчя найбільше й скидається на мишаче або хоч на старе котяче. І очі бігають як у мишей; а бро­ви аж білі і звисають бахромою на очі, як часом у сичів.

ОХ, треба признатися, що поміж арабами тільки бо­родаті мусульмани мають на старості літ поважне й ве­личне і гарне обличчя. А християнин - доки він молодий, доти 3 НЬОГО такий вродник, що аж-аж-аж; а постарівся -ТО Й виглядає не ПО-ЛЮДСЬКИ: котрий - скидається на

горилу, котрий - на сиву мишу, котрий знов - на старо­го облізлого ката ...

Ль-хакім Гедійє не вчився в ніяких спеніальних шко­лах. Був давно колись у дамаску один старий тямущий хакім - то Гедійє і поняв у НЬОГО всю лікарську науку. В Бейруті теперечки аж двоє медичних факультетів з європейськими професорами; один - в монастирі в отців-єзуїтів при ЇХНЬОМУ «університеті святого йосипа». а один в «Syrian ргоtеstапt college» 1 американських місіонерів. ті обидва університети постачають докторів на цілу Сірію й Палестину. і докторів тепер у Бейруті. не вам кажучи. як собак н€різаних. Тільки ж оті новітні доктори беруть дорого, а Гедійє гарно подякує й за бешлік. себто за копійок двадцять; через те пацієнти ще не зовсім його кидають. Знов же й ліки його ие дуже дорогі і ие дуже мудрі. а прості собі нівроку: хина. слабительний лимонад чи якийсь інакший тесгіль, себто пургатів. тощо. «Та Й давно ж він гоїть людей - то хоч факультетської

! СіріЙСЬКIІЙ протестанl'СЬКИЙ колеж (франц,). Ред.

537

науки ніколи він не відав, мусив з довгої практики ви· робитися на досвідченого лікарЯ»,- думають бейрутські харпаки, пам'ятаючи своє прислів'я: «Хто старший за Te~ бе на день, той, мабуть, чи не на сто літ за тебе розумні· ший». Опроче, всі шанують хакіма Гедійє іще й за його побожність: він не те, що молоді доктори; він навіть кни· жок не читає, бо МОЛИТ80СЛQВИ напам'ять знає, а в світ­ських тепер пишуть про саме кохання; він, ЯК е вільна година, зараз молиться та святих пісень співає. За те люди його поважають, і пацієнти ще од нього не одки· даються.

ЯК прийшов старий додому, посідали всі обідати. Обідали по простому звичаю, по-старосвітському, без стільців, сидячи на широкім килимі, а посередині стояла сёфра, або трапеза: дуже низький круглий стіл. І їли по-старосвітському, без тарілок і без вилок, руками. Та й нащо ті тарілки? Юшкн на обід не варять, " все інше­легко їсти на хёбзі. Коли ви подивитеся в словник, то знайдете там, що слово «хббз» має значити .«хліб». Та коли казати правду, то в арабів зовсім немає хліба або того, що ми звемо хлібом: паляниць вони не печуть і не знають, а печуть лиш тонесенькі коржі та й звуть ЇХ «хббз», і ото - їхній хліб. Покласти шматок м'яса на хёбз або зачерпнути хёбзом з миски трохи рижу - от вам і жодної тарілки не тра. Може, хто спитає: а кістки або жили або ПЛ ів ки з м'яса - куди ж їх дівати? Куди їх скидати, коли тарілки перед собою нема? А! Все те, що обсмоктано або обгризено, треба знов класти на ту саму спільну миску, де лежить усе м'ясо. Воно правда: як багато накидається в миску плівок та кісток, то не дуже зручно вибрати з-поміж нагорнуто! купи щматок цілого, ще не братого м'яса. Але ж у кого очі єсть, той не помилиться, а в ГОЛОДНОГО, як каже прислів'я, «очей не пара, а дві пари».

За обідом Гедійїха розказала чоловікові, що витворяв Ельян і що то за Йменини.

- А в церкві ти був? - шамкаючи, спитав батько в хлопця.

- Ні, байї (тато), не був. - Отак! .. Ох, ці франкські вигадки! .. Вигадали іме-

нини, та ДО церкви не навчать іменинника піти, а кажуть, щоб лиш подарунки дарувати.

- Які подарунки? - спитала ГедіЙїха.

538

- Звісно які. Пона купляють іменинникові цяцьок та ласощів, дарують гроші тощо ... Така мода у франків! ..

Пообідавши, хакім пішов спати. Жінка принесла сито аккуму і розіклалася на підлозі, щоб перечистити аккум на вечерю. Ие праця довга. Аккум - ТО собі такі будяки, дуже колючі, з м'ясистим стеблом; коли пообтинати J(олюче волохате листя й покинути caMe~HO стебло, то з НЬОГО виходить дуже смачна їжа - так ніби спаржа. Чистить собі Гедійїха аккум, аж гульк! - до неї прийшов і сів Ельян. Хлопчакові дуже вбилася в тямку батькова оповідка про іменинні подаруночки.

- Имми (мамо)! - занив він одразу.- Имми! Дай мені п'ять нехасів (мідних шажків) ...

Ельян каже на матір - «ти», бо по-а рабськи слово «ви» не прикладається до одної ЛЮДИНИ, тільки до багатьох.

Певне діло, мати й не подумала ВБОЛЯТИ синову БОЛЮ. Не дивниця, що Ельян зачав протяжна голосити гортан­НИМ ТОНОМ:

- Аие-аие-аие! - затяг він; далі на півсекунди пе­репинився й ПОТЯГ повітря в себе, далі знов затяг СВОЮ гортанну довгу ноту.- Аие-аие-аие! ане-аие-аие! .•

Пішов концертІ Арабські діти плачуть інакше, як франжіЙські. Звіс­

но всім, що арабська мова дуже горлова. Особливо ж єсть там один такий звук, що рідко хто з європейців на­вчиться його коли-небудь вимовляти. Той звук зветься «аЙн». Вузлу·ваті німці (хитрі в біса!) постерегли, що коли прислухатися, як риплять немазані двері. то ото ж і маємо того самого арабського «айна». Другі філологи знов кажуть. що мале теля, коли мукає до своєї матері, то вимовляє арабський «айн» зовсім чисто: «мабуть. чи не од верблюжат у пустинях і навчилися араби свог!) «айна»,- догадуються вони. Треті знов запевняють, що й кожен європеєць уміє вимовляти арабське «айн», КОЛИ сла­бує на морську хоробу; бо коли, вибачайте. він ригає, то той звук,3 ЯКИМ ЛЮДИ ригають, і єсть найчистіше «аЙн». Та, мабуть, чи не легше вам буде навчитися того «айна» ОСЬ як: притуліть кінчик язика до нижніх зубів, до самих пні в, далі пр~тисніть цілий язик щільно-щільно до спід­ньої челюсті, щоб горло було вільне, та й силуйтеся ви­МОВЛЯТИ гортанкою не ТО «Ю>, не ТО «е», не то «г» - ОТ

вам І вийде тоЙ словутній «аЙю>. Спробуйте: може, пощас­тить вам це зробитиl

539

- Аие-аие-аие-аие!.. Аие-аие-аие-аие! .. - айнував Ельян щось із півгодини. сидячи на підлозі коло матері, коло сита з аккумом. Мати,- їй і байдуже,- чистила собі любісінька аккум. Вона навіть не помічала того пла­чу й забулася про нього, хоч Ельян голосив близько коло її вуха, і міркувала про свої хатні справи. Так само й батько - спав собі спокійно, бо хоч Ельянове голосіння дуже-дуже скидалося на різке теляче чи верблюжаче му­кання, та було воно доволі рівномірне й монотонне.

Фуад, Матіль і Аліса тим часом були гайсали по по­двір'ї. Нарешті Їм прийшло на думку, що з Ельянового голосіння можна собі зробити дуже втішну забавку. Вони прийшли до хати, всі тройко посідали поруч Ельяна і зачали йому підсоб.qяти. Скоро він роззявляв рота та починав свою айнову ноту, заразісінько роззявляли рота й вони та й підтягали братові дуже енергічно, а як Ельян спинявся, щоб одсапнути, спинялися й вони; брався він панаво ГОЛОСИНІ - приставали до нього й пони друж­

ним хором. І ім було дуже весело. Матері було зовсім байдуже до їхньої забави.

Та Ельянові далі вже й невидержка стала. Раптом серед І'олосіння, обірвавши одну свою дуже високу ноту, він скочи'в, хвицьнув У живіт Алісу, вона аж перекинула· ся, далі зробив те саме з Матіллю, а з сильнішим Фуадом зачав битися навкулачки.

Тепер мусила вступитися в діло й мама, Та не встиг· ла ще вона розборонити і вгамувати дітей, коли проки­нувсь батькv. Крехтячи, плямкаючи губами, підвівся він з ліжка, підійшов до дітей і скинув з ноги шкуратяну пантофлю, щоб покарати винних; різок тут не вживають, ЯК же бачив він, щ() галасують усі діти однаково, то по­переду побив їх пантофлею геть усіх однаково; а що привідцем здавався батькові Фуад,- звісно, старший! -то безвинному бідоласі влетіло нап~икінці скількись лишніх паців, та й то не по спині і не по шиї, ЯК іншим, а просто пантофлею по лиці.

Вчинивши таким побутом святу справедливість і вти­хомиривши дітву, старий хакім, крехчучи з утоми, знов пішов до ліжка, щоб спочити після трудів пра­ведних.

- Не варто було всіх бити! - кинула йому наздогін жінка, зрештою доволі байдужно, - ВlІнен був тільки Ельян!

540

~- Ет кад" ль-улад ""інак халю! (Хто захо'.е дІтей розсудити, тому просто треба повіситися!) - одвіт"" старець звичайною приказкою, яку раз у раз можна по­чути од арабських батьків.

- Тфу алейк! (Тьху на тебе!) - зашепотів тоді Фуад на Ельяна і плюнув на нього. Ельян сунув його кулаком під ребро. Розлютована Гедійїха повиштовхувала всіх дітей на подвір'я, кленучи єзуїтів, що вигадали свято в четвер.

2. ШЕНХ ЖЯММЕЛЬ

Не дуже довго довелося Гедійїсі після того посидітн на самоті коло сита з аккумом.

Вона сиділа на підлозі спиною до дверей, що вели на подвір'я. Двері були розчииені, бо хоч февраль у Сірії трохи холодніший од усіх других місяців, та таки й у февралі буває добра спека - звісно, як коли. Звичайно про февраль не дурно кажуть: «Шебііт - ма йлу тбііт (у февраля нема постійності)>>; та сьогодні день був дуже теплий, і Гедійїха навіть сиділа спиною дО незачинених дверей.

Схилена над с'воїм аккумом, вона й не зогляділася, як коло неї раптом виріс якийсь високий чоловік, а поза· ду нього - дві жіночі постаті, обіпнуті в біле.

- Нигарик саїд, йіі Омм-Никульаl (День твій щас­ливий, Миколина мати!) -- привіта,вся гість, титулуючи пані Гедійє ім'ям її старшого сина, як того вимагає араб­ська звичайність. Формула «день твій щасливий» зна­чить попросту: «здорова була!»

Пані Гедійє підвела очі, хвилину приглядалася до того, хто стояв над нею, і радісно скрикнула:

- Чи ба! Шейх жяммель! .. І не впізнала була! .. Нгіірак мбарак! (Се значило: «День твій благословен­ний!» Це теж формула, якою одповідає той, кого приві~ тають, отак як у нас о)щовідають: «доброго здоров'я»). Заходь, заходь он сюди, Амінів батьку! - запрохувала вона його, підводячись і показуючи рукою на сусідній покоїк, що грав ралю вітальні. Тепер вона Жяммеля, як годиться, величала вже Аміновим батьком (Абу-Амін), бо старший Жяммелів син звавсь Амін.

541

Всі вони: ситт ГедіЙе, шейх Ж"ммель ! обидві обlп­нуті білі жіночі постаті - увійшли до вітальні.

- Ну, як ваше дороге здоров'я? ЯК почуваєтесь~ (ІОф сиххаткон нль·азізе? ІОф халькон?) - увічливо проказував шейх Жяммель :шичайні привіТНі арабські формули.

- Слава богу! Дякуємо богові! (Ль-хамд ілля! Наш­кор алла!) - одповідала снтт Гедійє, вклоняючись і прикладаючи руку до серця.

- ЯК ваш добрий настрій?. Як вам на думці?. ЯК вам діється? (ІОф инширяхкон? ІОф хатиркон? ІОф ш6глькон?) - вимовЛяв шейх Жяммель церемоніальні привітні питання.

- За твоїми молитвами!., За божим доглядом! .. Най і тебе бог сохранить! (Би-да ак! .. Назар аллаІ .. Аллаг ЙИхфазак! .. ) -- знов кланялася пані Гедійє.

- ЯК здоров'я богохранимих? (ІОф халь иль-маJCРУ­сін?) - допитувався гість, називаючи дітей «богохрани­МИМИ», ЯК ВОНО Й ГОДИТЬСЯ.

- Моляться, щоб і твоя миЛость почувався гаразд! .. Нівроку, прости боже! (Бйис'алю хатир жнабак! .. Астаг­фир Аллагl .. ) - проказувала йому господиня дому од­вітні привітальні формули.

Вже й з цих довгих церемоній одразу видко, що шейх Жяммель не тутешній, бо ділові бейрутинці так довго не вітаються, а обмежуються на якійсь одній із тих фор­мул. Ба й виглядав Абу-Амін зовсім-зовсім не так, як бейрутяни: знати, що він або, може, з Лівану, або з якихсь інакших, іще дальших гір. Перш усього, коли вже не казати про його величезні чорні блискучі очі, кож­ному мусила кинутися на увагу ЙОГО чорна-пречорна бо­рода, лиш де-не-де покраплена сріблястою сивиною­борода напрочуд розкішна, борода поважна, борода ве­лична. А в Бейруті світські люди боріll не носять. Ціле Жяммелеве обличчя мало на собі особливу, своєрідну ра­сову відпечатку. Бейрутинці і другі сірійські городяни­то здебільша поараблені греки, почасти італьянці, вірме­ни і інші левантинці; вони араби, бо їхня мова - арабська, але з виду, своїм типом вони не одрізняються од греків. Отже ж гірське Жяммелеве обличчя було геть семітське; надто вирізувався високий ніс, не такий пересадно гор­батий, як у євреїв, але просто гордовитий. Вбрання, що ІІа ньому, теж особливе. Штани (шеРВ8ЛЬ) - чорні, ши-

М2

рокІ, із широченною матиею (дЙнаб). 3 плеч звисає голу­бий плащ (а6а). На голові - вишнево-червона намітка (кяффійє), перетягнута, мов чорною діадемою, шовко­вою чорною вужівкою; з нею намітка трохи скидається й на дамський капор. і на чернечий каптур, чи на капю­шон; ба й нижні краї сеї хустки мальовничо спадають на спину й на плечі поверх плаща. Мов чорна гадюка, що наче скільчилась на голові в шейха круг тім'я і висків, в'ється тісною діадемою навкруг червоно-темної намітки ота товста шовкова вужівка, скручена із чорного шовку; у шейха Жяммеля ця шовкова вужівка-діадема - зав­товшки, мабуть, чи не на добрий канат. Зветься воно агяль, себто перев'язка,

Жіночі постаті, що прийшли з шейхом (то були дів­чата, як трохи згодом виявилося), сповиті були кожна s голови до ніг в широке 6іле простирядно чи в мішок, схожий на саван; те простирядно зветься изар, або по­крнвало. В крижах из!ір був підперезаний наче невиди­мим паском, якоюсь підшитою ПОВОРО3КОЮ, і через те до­лішня частина изару виглядала так. як біла спідниця. Зате горішня частина того савану 6ула зовсім-таки ніби міх, надітий на голову, на стан і навіть на руки і приши­тий до спідниці; тільки ж той міх 6ув дуже-дуже широ­кнй, просторий і складчастии, і в нім зоставлено було одну-однісіньку дірку: для очей і обличчя. яке виглядало звідти неначе з черничого білого каптура. Та й тая дірка затулена була навішеною чорно-жовтою серпанковою хусткою (манділь) - щось наче вуаль, і не запнуті були самісінькі очі та частина лоба.

- Хто з тобою, Абу-Аміне? - спитала Омм-Никульа (Миколина мати), відбувши довгу церемонію перших приві~ань і посадивши Жяммеля на одному з низьких довгих диванів, що стояли суцільною четверокутною ла­вою коло всіх чотирьох стін У тій світлиці. Кам'яна під­дога в тій світдиці була вкрита не тільки так, як у дру­гих покоях, себто плетеною із соломи та з трістя рого­жею (циновкою, матою), яку араби звуть хасире; ні, поверх хасире настедений був іще й великий килим, що вкривав мало не всю підлогу, досягаючи своїми берега­ми аж до всіх чотирьох диванів, які стояли коло стін. Окрім того, в вітальні стояли низесенькі різьблені круг­ленькі столички для кави, Ддмасської роботи, мозаїчно Dиложені перламутром. На стінах висіло скількнсь

643

"""віл"х фотографій та два ве,1"кі хромо.тітографованl портреги царя Олександра 111 і його жінки-цариці. Такі портрети висять тут у кожному православному домі, а подекуди вже видко й царя Миколу 11.

- ие мої Дочки,- одказав Гедійїсі шейх Жям­мель.- Можете одгорнути сеої манділі,- вдався він до них (а вони були не сідали),- бо тут свої люди ... та й сідайте.

дочки охоче повідкидали манділі набік, поцілуваЛtі Гедійїху в руку та ІЇ посідали на днвані, як сидять євро­пейці. А тим часом їх батько пересів з дивану на долів­ку, на килим, бо видко, що на долівці, підобгавши ноги, йому сидіти було вигідніш.

- Не радІО я тобі, Аміні'В батьку, щоб вони тут, у Бейруті, носили манділь,- вдалася Гедійїха до гостя.­Ба навіть і изар не випадало б їм носити. Борони боже, мусульмани подумають, що з тобою йдуть мусульманки, та й буде тобі халепа. Варто було б, щоб замість изару вдяглися вони в спідницю Й кофту, бо з наших христия­нок рідко вже котра ходить в изарі. А щодо манділю, то неодмінно нехай твої дівчата його скинуть!

Шейх Жяммель зд,вигнув плечима. - Воно правда, навіть у нас у Палестині, недалеко

од нашої Гази,- ну, от, приміром, У Святім Городі,­дехто з християнських жінок уже ходить теперечки без манділя. Та ще й кажуть теперечки, буцім манділь­то вигадка ісламська. Тільки ж мені здається. що ця нова мода не запинати обличчя - то розпуста. На мою думку, якось воно не личить, щоб жінка ходила перед очима чужих людей з незагарнутим обличчям. А тим паче ді.вчина! В Євангелії говориться: «Аще хто воззрить на жену оком прелюбодійним, уже прелюбодійствова' з нею в серці своєм». То щоб людей до гріха не призводи­ти, треба жінкам неодмінно затуляти обличчя манділем ... А втім, коли в Бейруті, кажете, так убираються самі-но мусульманки, то ...

- Та ше я бачу, що вони не нарум'янені і не набі­лені,- перебила його ситт ГедіЙє.- иього в нас тепер у порядних людей не водиться. Треба їм дати білила ...

Шейх Жяммель здивувавсь і хотів щось сказати. Та не встиг сказати нічогісінько. бо йому перебили.

Буде тому минут з десятеро, прокинувся був старий Гедійє в своїм покої. Він полежав трохи, полежав ... далі

544

підвівсь, позіхнув Сl<іЛhlШСЬ разів; глухены<їJ,' він не чув, що в домі є гості. Иому було CJ(учно. Щоб розва· жити себе, він узяв ЧОТКИ й зачав голосн() молитися та

гугниво співаНІ нп грецько~араБСЬКІІЙ церковний лад, прогортаючи чотки пальцями. Тутешні старі люди, як Hel'lIa їм нічого робити і стає скучно, раз у раз починають із скуки молитися; а ЧОТКІ1 - ТО вони Їх завсіди носять із собою, ба навіть серед веселої розмови люблять кру· тнти ЇХ У руках, «МИН-ШЯI1 ит-тса.I]ЛЇ» (задля розваги). ЯК мовляють НОНИ. Так оце тепер старий Гедійє заходивсь молитися та співати, КО.І]И як стій почvв, що його жінка в сусіднім, зачиненім покоїку начебто з кимсь розмов­ляє. Не перестаючи муркотіти слова з молитов та під­співувати дещо гугниво-божественним гласом, старий Гедійє пішов туди, де чув гомін,

- І по множеству щедрот твоїх очисти бсззаконіє моє ... - почули Жяммелі з Гедійїхою коло дверей. Там стояв хакім Гедійє,

- Наіпаче омий м'я от беззаконія мого,- буркотів Гедійє, уважно обкидаючи всіх підсліпуватими своїми очима та перегортаючи чотки. Аж раптом він упізнав Жяммеля, j слова з МОЛИТВИ увірвалися:

- І от гріха мого ач .. , день твій щасливий, Амінів батьку (Абу·Аміне) 11- скрикнув він, покидаючи своє божественне гугніння.

- День твій благословенний, Юріїв батьку (Абу­Жюржі) 1 - радісно одказав Жяммель. Він підвівся з підлоги і, старосвітським звичаєм, приклав руку спершу до серця, потім до лоба і низько вклонився, торкаючись тою рукою аж до землі,

Правду кажучи, Жяммель був на хрещене ймення Нажіб, а Гедійєве хрещене ймення було ІОсиф. Та в ара· ба ве.l]ике щастя і честь - батькувати. Тим-то віДКО.I]И чо­ловікові народиться старший син, усі забувають батькове справжнє ймення та й не звуть ЙОГО вже інакше, як «батько» (абу), додаючи до того «абр синове ймення. В хакіма Гедійє од покійної першої жінки старший син зветься Жюржі; через те Гедійє давно вже інакше не ти· тулується, опроче як АБУ'Жюржі; і покіЙницю·жінку титулували Омм-Жюржі (Юрієва мати). Од другої, те­перішньої жінки старший Гедійїв син зветься Микола (Никульа), або, як вимовляють у БеЙРУТі, Н'уля; через те Гедійїху кличуть омм·н'уля (Миколина мати),

35 477 545

В Нажіба Жаммеля син первак зветься Амін; через те Жяммель не є Нажіб, тільки Абу-Амін,

Абу-Жюржі і Абу-Амін поцілувалися, - день твій блаГОС~fJовенний! - ще раз сказав шейх

Жяммель одвітні слова привітальної формули і щиро стиснув ГедіЙЄВJ руку (а це вже новітній спосіб здоров­катися),- Чи сподівавсь ти, що колись доведеться нам знову побаЧf\ТИСЯ?

- Тридцять сім год, здається, буде, відколи ми всі покинули Д"маск", Бо якого року скоїлася дамасська різанина? Адже 18БО-го?" Я досі вже побеЙрутився." мабуть, що й мову дамасську досі вкрай забув."

Це була неправда, бо старий Гедійє вимовляв і досі всі слова на дамасський лад.

- А я,- осміхиувся Абу-Амін,- говорю, ЯК чуєш, уже зовсім по-газьки", Воно, правда, чисто по-дамаССЬКО~IУ я ніколи й не вмів добре. бо, сам знаєш, батьки мої й дід і увесь наш рід - усі з Гази: всі ми - палестинці. Хто­хто, а я, відколи покннув Дамаск та вернувся до свого гнізда в Газу. забув балакатн по-дамасськи геть до нащадку!"

- А що припело тебе до Бейрута? - спитала пані ГедіЙїха. иікаво поглядаючи на Жяммелевих дочок. ХОЧ неповоротливий, мішкvвагий изАр своїми широкими склад~ ками скривав їх стан і роnив з них якусь незграбну купу, та одтулені обличчя свідчили, що ті дівчата - вродниці, А втім. негарних арабок є дуже мало: всі иарод уродли­вий.

- Сказати б що й не сам собою приїхав, а дочки при­неволили? - осміхнувся шейх Жяммель,- Вони одбули всю науку в московській школі. що коло Єрусалима під Віфлеємом, у БеЙJ-Жалі. Вчительки-московки хотіли були зоставити їх і надалі в себе, щоб теж повиходили на вчительок. Та в мене, хвалити бога, достаток є: не захо­тілося жити самому без дочок Вернули вони додому­бачу: страх ЯК нудяться за школою!" І надумавсь я про­везти їх трохи до Бейрута, нехай розважаться,

- А я ЇМ женихів нашукаю! - жартівливо сказала Гедійїха,

Дівчата раптом зачервоніли і ПОСТУЛЯЛИ КОЛО очей кінці изарів так, шоб обличчя зовсім не стало ВИДКО, МОВ за запоною. Шейх Жяммель вдав, буцім нічого не чув, але бачнтн було, ЩО, на його думку, не випада казати такі

546

речі перед дівчатами, хоч би " жартом. Шоб одбігти од цієї теми, він зачав розпитувати, де вчаться діти ГедїЙїв. Він аж жахнувся, як почув, що - в єзуїтів.

- Ви б краще одда.1И їх до москобів! - докірливо сказав він.- Не знаю, як Х"10пців, а дівчат москоби вихо­вують дуже добре, на віть на че черниць. На вча ють бути покірними, навчають, як батьків шанувати, а найбільше навчають кохати цілим серцем грецьку віру,

Грецькою вірою (дін ер·рум) араби звуть православіє. ТИМ-ТО, хОЧ себе вони в звичайній розмові називають ара­бамн (улед·Араб), та коли розмова торкнеться їхиьої релі· гїі, ТОК3ЖУТЬ: «Ми греки». І ее не має значити, буці1\! ВОНИ признаються до грецької національності,- навпаки, гре­ків ВОНИ дуже не люблять,- а попросту це значить: «МИ - православні». Росіян ВОНИ так само звуть греквми. Це так, як на Буковині русини про себе кажуть, що вони «волоської віри». Варто зауважити. що справжні греки, котрі шовіністичні (а хто з греків не шовіністичний!), не хотять признавати православиих арабів за арабів, а на· рікають їх "ЕНт,'"с ~ар~ар6~Ш'Оl (елЛіни,чужомовці). Ан· тропологічно це бїльше·менше лравда, коли казати про

Сірію~ та в Палестині - чисті семіти. - Єсть у нас у Бейруті московські школи,- казав

Гедійє,- та що нам з них за вигода, коли там французь,

кої мови не вчать! - Так і треба, бо французька мова - католицька! -

закинув шейх Жяммель.- І я колись був жалкував, що "ої дочки французької мови знати не будуть, та одна вчи· телька з-поміж тих московок добре мені сказала: «Не знатимуть французької мови? Ну, значиться, до като· лицтва їм шлях зогороджено».

- Ех, куме' Католицька вона мова - католицька, так коли ж на" без неї тут важко! Знаєш наше прн· слів'я: «Коли до собаки діло маєщ, то й собаку при· хильно при вітаєш: добридень, паночку! (Ес-собх биль· хейр, йа сіді!»>. Хто по·французьки тут у Бейруті не вміє, той, як я, далі·далі з голоду пропадатиме! .. Ваша Пале· стина, якщо згине Туреччина, може, ще й дістанеться "оскобам; ну, а наша Сірія - то вже звісно, що нікому не припаде, оп раче як Франції. Та вже й тепер не розберу я, чи арабською чи французькою мовою більше говорять тут у Бейруті! .. Адже геть усе тут у французьких руках: 1 школи, і фабрики, й порт, і залізниця, і торгівля, і баНІ!,

35' 547

і все, все! ... У нас і приказка зложилася: «Фейн·ма бтн, шлях е.%·лбга ль.франсавfiїіЄ, бтижі ва'фи. (Французьку мову хоч би куди ТИ кинув - вона знов стає перед тобою стійма»>. Наш старший син Н'уля має доброго товари· ша -- столяра, і той раз у раз працює в єзуїтсько"у мана· стирі і має хліб; а коло нас живе сусіда, так само CTO~ ляр - то він, боже, як заздрить товаришеві нашого Н'улі та й каже: «Що Й говорити! Франжійці платять за роботу краше, ніж наші араби, та біда моя, шо до мене фран, жійці не підуть, бо я ЇХНЬОЇ мови не тямлю».

- Лучче тобі одно око імушу вниті В царствіє небес­ноє, нежелі дві оці імущу ввержену биті в геєну огнен­ную,- одрубав Жяммель.

- Е, ні, не кажи, Абу-Аміне! - виправдувався Ге­діЙє.- Мої діти, хоч і знатимуть французьку мову, а до геєни огненної не підуть, бо зостануться до кінця віку добрими грека ми.

Жяммель, замість одповідати, вдався до малого Фуа­да, ЩО саме тоді ввійшов ДО хати:

- А ну, хлопче, перехрестись. Та не по~католицькому, а по-православному.

Якби він не був додав останньої уваги, то Фуад на­певне був би перехрестився зовсім добре по-православ­ному. Та почувшн суворий наказ: «не перехрестися, боро­ни боже, по~католицькому», - хлопець сторопів і ~бився з пантелнку.

- Во ім'я ОТЦЯ,- ВИМОВИВ він, кладучи три пальці на лоб,- і сина,- кладучи три пальці на серце,- і свя­того духа ...

Тут Фуад припинився, завагавшись, чи ліве, чи праве плече має він знаменати. Досі він завсіди клав пальці спершу на плече праве, себто як усі православні христи­яни. Але оце тепер, і сам не знаючи через що, узяв та й назнаменував попереду ліве плече!

- А що? - сказав Жяммель. Гедійє схопив сина за плече:

- Коли ти мені посмієш іще раз отак перехрести­тися, то я тебе вб'ю! - засичав він.- Ти не знаєш, що за це - пекельна мука?1 Ти не знаєш, що усі єзуїти пі­дуть до пекла?! Ти не знаєш, що і вся їхня віра згорить?! Не казав я тобі цього?!

- Казав,- прошепотів переляканий Фуад і хотів був податися з хати.

1548

- Ні, хлоп~е! Стій! - спинив його жяммель.- Про­ка.I+Ш il1ені ще СИМВОЛ віри.

- Вірую во єдиного бога-отця, вседержителя ... -швидко заторохтів ФУЗД, аж поки дійшов до осьмого члена.- І в духа святого, господа животворящого, іже од ОТЦЯ і сина ... Ні, ні! Тільки ОД самісіньк,ОГО отця! .. -поправився він похапцем.

- Бачиш!-зауважив тріумфально Жяммель.-Єресь! - Ні, добродію Абу-Аміне! - перехопив Фуад.- Ій-

богу ж, я знаю як слід! Це мене тільки в школі отак призвичзєно казати, ЩО «і ОД сина». А сам я добре знаю, що не ОД сина, а тільки од ОТЦЯ!.,

- Це знаєш, а кажеш не те! - Ні, ні!.. ВаЛШJг-білляг (їй-богу і присяй богу),

ні!-щиро виправдувавсь малий хлопець, иесподівано на­бираючись релігійного запалу.- Я католиків і єзуїтів-­ух як ненавидю!!! - фанатично вимовив він.- Є В нас у колежі один хлопець, що перейшов на католицтво,­ТО ее ж я найбільш ОД усіх дражню його та лаю та кидаю пісок за комір. Раз він мене спинив та й каже: «Чого ТИ лізеш?. Чого чіпляєшся? Я сирота, моя мати бідна, вона не має чим мене годувати і зодягати, через те я й мусив перейти на католицтво. А як добуду науку в колежі, то заразісінько тоді й покину католиків ... » А я взяв та й по· жбурнв У нього каменюкою!

- І повір мені, Абу-Аміне, що той хлопець, як вийде 3 колежу, таки одкинеться од католицтва! - дуже гор·

довито завіряв шейха Жаммеля хакім ГедіЙє.- Ти ще не знаєш наших православних бейрутян: вони тільки дурять отих єретичних дурнів. Знаєщ прислів'я: «Чиєї руки вкусити не можеш, цілуй її та й благай бога, щоб усохла»1 Так і вони роблять. доки хлопець у школі, доти кланяється єзуїтам, ба часом і католика 3 себе вдає; а скінчить школу - ТО єзуїти йому не дорожчі од козя­ЧОГО вітру ... А то ще бувають і такі, що навіть, як і шко­лу покінчають, удають із себе католиків, беруть од єзуї­тів усяку роботу, тягнуть із них грошики та підмоги; а мають помирати - візьмуть та й покличуть православ­ного попа і в нього висповідаються, і ховає їх піп пра­вославний! А вже ж дітей своїх, хоч самі вдають като­JJиків, нізащо не охрестять по· католицькому! ..

Гірняк шейх Жяммель не розумів, чого Гедійє так

549

пишається з тих лиuемірних штук. Він собі думав, ЩО навіть прикидатися каТО.1ИКОМ - теж бридота.

- Ех-ех-ех, Абу-Жюржі! - дорікнув він, хитнувши головою.- Бачу, ЩО тут у вас у Бейруті не гаразд люди живуть, не праведне життя ведуть ... Фасед оль-ахляк (растлініє нравів) у вас ... он що!

І він, немов на те, щоб самому собі зазначити любий контраст, злегесенька позирнув краєм ока на своїх до­

чок, ЩО за uілий час ані пари з рота не пустили, а все мовчали, як воно й ЛИЧИТЬ «нерастлінним нравам».

Вираз «фасед оль-ахляк» доволі архаїчний, книжний; та побожний аль-хакім Гедійє, ЩО звик до мертвої цер­ковно-арабської мови, очевидячки, не міг його не зрозу­міти. Тільки ж йому здалося, ЩО Жяммель, мабуть, чи не переборщує в своїм суді. А втім, як розбалакалися він та шейх Жяммель іще довше на uю саму тему, як пожаліли про святу старовину, то зачав і хакім Гедійе лаяти «растлініє нравів» у новітніх бейрутян, спеціаль-, !!О Ж - У новітніх лікарів. Та вже заразом переказав він старому приятелеві і про сьогоднішні синові «йменини», ЩО вигадали єзуїти, і про те, ЩО сьогодні хлопець виробляв.

- Кажу ж, чисте «растлініє нравів»,- БУРJ<НУВ шейх Жяммель,- он, диви, і малого вашого Абдаллаха бозна­чому на вча ють!

Гедійїха покривдилася, що шейх, через помилку, ска­зав на Елья!!а Абдаллах - неначе в Гедійїв дітей так багацько, що важко й затямити їхні ймення.

- Не Абдаллах, а Ельян! - поправила вона гостя.­Абдаллаха в нас зовсім немає. Од першої жінки мав_ Абу-Жюржі ось кого: Жюржі, Мхаїля, Жебрана то Адель ... - усі вони в Єгипті ... А мої з ним діти: Н'уля-, Асма, Брб3ра, Хафиза, Аталлах, Мар'ям, Митрі, Фуад, Матіль, Ельян і Аліса. І ото всього! .. Більше не було нікого! .. Абдаллаха ніякого в нас немає! ..

Через ЦЮ помн.1КУ, зрештою, Абу-Амін не втра­тив іхньої приязні: далі Абу-ЖюрЖі і Омм-Н'уля зовсім од щирого серuя впрохала шейха, щоб він, борони боже, не йшов шукати собі притулку деінде в гостях, а щоб зупинився, як годиться да вньому доброму това ри­шеві, в їхній господі. Про те ж, що Жямме:!ь міг би со-·· бі шукати, на франкський лад, найнятої хати,- про це нікому й думка до ГОЛОВІ! не прийшла: ЦЬОГО були б не ДО3ВОJlИЛИ звичайні закони арабської гостинності,

550

11

На вечір Гедійї покликали до себе чимало гостей, переважно старих дідів-виселенців із Дамаска, та не за­були покликати й їхніх немолодих синів заразом. Знов же iJ Гедійєва незамужня дочка Мар'ям, що вчилася у модної бейрутської швалі кравецького ремесла і лиш надвечір вернула додому, запрохала КОГО встигла із своїх знайом

мих подруг-дівчат. Син Н'уля, що служив за commis в одному з французьких магазинів, теж закликав декіль­кох парубків з-поміж своїх товаришів. Та ще, на вість про Жяммеля, самі поприходили ввечері у гості до Ге­дінїв їхні заміжні дочки 3 чоловіками.

Дамаскинців (ашьвам) у Бейруті дуже багато. Після пам'ятної різанини 1860 року, яку вчинило над христи­янами в Дамаску та на Лівані турецьке правління вкупі з рОЗбійниками-друзами, більшина дамасських хри­СТИЯН, котрих не зарізано. не схотіла далі жити в своїм ріднім городі - Шамі (бо Дамаск вони звуть «Шам») і потоком ринула в приморський Бейрут, де на очах у європейців жити безпечніш, бо французи твердо по· становили завести тут порядок і не допустити дальших розрухів. Із того часу Бейрут зовсім змінив свою фізіо­номію, разом сильно залюднів і набрався великої торго­вої ваги. Правда, з Бейрута був славний торговий порт із дуже давньої епохи, ще з періоду фінікійського; і на­віть за часів турецьк--::го панування не могла згинути його торгова вага; та тільки після тої різанини 1860 року зачали в ньому хазяїнувати французи вкупі з іншими європейцями, звідусіль напливли туди християни, особ­ливо з Дамаска,- і Бейрут зробивсь осередком сірій­Ського християнства та й найпершим містом на цілу Сірію. Навіть мова а рабська виробилася в Бейруті не тая, що була давніш. Перед 1860 роком був у Бейруті свій старий діалект. один із незліченних сіра-арабських діалектів, близький ДО ТОГО, яким і досі говорять старші люди в другому приморському місті Сірії - в Тріполі. Той давніший бейрутський діалект визначався дуже різ­кою, уривчатою й грубуватою ВИ мовою; старі природні бейрутяни ще й тепер ним говорять; він - повний конт­раст супроти дамасської мови, через лад м'якої, й співу­чої, й тягучої. Та як налетіли до Бейрута цілі орди дамас­КНlIців та арабських христняніl! 3 усяких інших міст ВНУ-

55І

трішньої Сірії, зачала стара бейрутська мова ВШlИрати. Lпершу був ЯКИЙСЬ цзе, що діалекти пришлеuів не змі· шувалися: ПDихожі та наїжджі чужі араби оселилися були своїми осібними земляцькими кварталами поблизу старих суuільно бейрутських кварталів, і таким спасо· бом чулися в Бейруті якусь пору заразом щось аж шестеро неоднакових арабських мов; ба й тепер іще кожен бей· рутський квартал трохи одрізняється СВОЄЮ вимовою ОД других кварталів. Та от виросло в товаристві між собою друге покоління тої неоднакової бейрутської людності, j вже теє друге покоління забалакало інакшою мовою, ніж їхні батьки - мовою мішаною, ані батьківською, ані старою бейрутською, а середньою. В третьому поко, лінні, себто в сучасному, процес діалектної мішанини, мабуть, чи не дійшов ДО СВОГО краю, і тепер МQ.жна про­сто сказати, що давньому бейрутському говорові і нахо· ЖОМУ дамасському чи іншому всякому говорові вже CKO~ ро буде тут «амінь», нехай лиш повмирають старі діди; а натомість виробилася в Бейруті одна, більше-менше спілыІ3 новітня арабська мова; вона, мабуть, чи не НаЙ­багатша на цілу Сірію, хоч дуже нелюба для європей­ських філологів через свою «6астардність» та «неорга­нічність».

Та поки ще діди не повмирали, можна з їх уст у Бей­руті почути і давню тутешню мову, і дамасську, і інакшу. І сьогодні ввечері у Гедійїв, де позбиралися старі това­риші Гедійєві та Жяммелеві, ціла ЇХНЯ стареча компанія балакала на дамасський лад. І не тільки мова - тут і ідеали були в них старі візантіЙсько·дамасські, далекі од бейру"ської сучасності. Тії діди посідали, натурально, в найпочеснішому покої з цілої господи, в вітальні; хто - сидів нз диванах коло стін, ХТО - посеред хати на килимі. Тут поважно й запопадливо курили аргілє. Аргілє. або кальян, ее такий посуд 3 ВОДОЮ, скляний або глиняний, 3 довжезним еластичним цибухом; ДИМ 3 тютюну, накладеного на тім посуді, перше ніж дійде по безконечно довгому цибухові аж до рота, мусить пе­рейти через холодну воду й сам вихолоне. З аргіля смі­ють курити тільки старші; па рубкам заживати його не подоба - принаймні там, де є старші люди; ну, та тут у вітальні, де позбиралося саме старецтво, всім, очеви­дячки, можна було смоктати аргілє; а молодих тут не було. Розмова досі йшла найбільше про старовину, зга-

552

дувало~я те, друге, третє; хоч двері до сусідньої СВІТлиЦІ, де гуртувалася весела, шумлива молодь, були

одчинені, тільки ж діти та батьки неначе й не чули того "еселага гомону, що лунав там. Хіба що вряди-годи, нали радісне молоде-че гудіння переходила в галас, старі повертали свої очі на тую світлицю.

Знов же й те треба сказати, що так само й молодіж не дуже цікавилася старшою компанією і безжурно бала­кала про своє. Отут уже чулася мова не батьківська -дамасська, а новобейрутська, іноді пересипана французь­кими фразками та словами. Французькі слова й речення вкидалися до розмови часом навмисне, щоб батьки, бува, не зрозуміли якогось там трохи фривольного жарту; бо з батьків, а тим паче з дідів, ніхто по-французьки не вміє або вміє не гурт. А часом знов хлопці вдавалися до фран­цузької мови зовсім несвідомо, просто з навички, бо всі ЕОНИ вчилися ПО скількись год У єзуїтів; а єзуїти, задля практики, забороняють школярам балакати між собою по-а рабськи і, коли почують, що один хлопець до дру­гого забалакав не по~французьки, ТО на винного накла­дають великі шкільні кари.

В цій нестаречій світлиці, окрім парубків, сиділи й дівчата і молоде жіноцтво (старе жіноцтво було разом із старою компанією). Тільки ж сиділо тут парубоuтво й жіноцтво не вкупі, а розбивалися ВОНИ на два окремі гуртки. Парубкам, що погуртувалися на однім боці, було год шістнадцятеро і більше, навіть декому літ двадцять двоє - двадцять троє. Вдягнені вони були не по-араб­ськи, як стара громада, а по-франкськи: в елегантні па­ризькі або марсельські модні костюми. Ще лучче, на останню паризьку моду, хоч і не пишно, вбрані були дів­чата та молоде жіноцтво, ЩО сиділи в другім кутку тієї самої кімнати. Вони страх як були нарум'янені та набіле­ні. Чи одна з-поміж них була б виглядала справжньою бездоганною красунею, розкішною смуглявкою, якби товста верства білил не споганювала її гарногооблич­чя ... Обом гуртам, і парубочому й жіночому, сиділося тут весело. Дівчата гули, щебетали між собою здебільш а нишком і не переставали сміятися та хихотіти; або знов вони голосно й поважненько розмовляли з газькими гo~

стями - із Жяммелевими дівчатами, ЩО сиділи визарах. Хлопці, навпаки, не шепотілися, а балакали зовсім віль~ но Й голосно і перекидали часом до дівчат свої жар-

553

rівливі уваги. Тоді й дівчата сміленько і жартівливо одказували ЇМ дещо, не зіходячи із своїх місць. дочки Жяммелеві спершу були почувалися дуже ніяково, що сидять близько парубочої компанії; потім потроху об­булись·обговтались і, хоч самі не обзивалися, та цікаво придивлялися й прислухувалися до всього, що бачили й чули.

В вітальні стара громада забалакала про політику; звичайно, балачка зараз мусила перейти на Росію. В Бейруті дуже розповсюднені єгипетські газети, ворожі проти Росії, й через те почулося тут скількись таких го­лосів, які дуже ганьбили, з газетних слів, російську бі­жучу політику і вихваляли Англію, ЩО вона ладна була б знищити Туреччину. Шейх Жяммель зараз скипів.

- Англія!! Чи багато для вас з р о б и л а Англія?! Од Англії ви досі раз у раз чули тільки с л о в а, а Росія пі­шла була 1877-1878 року війною на Туреччину ... забу­ли те?

- Було воно так колись за Іскандара ІІ,- зауважив оДин,- та минулося. Як запанував Іскандар ІІІ та Н'уля 11, то Росія стала нам ворогом ...

- Росія - ворогом?! - закричав Жяммель.- Воро­гом?! А через кого держиться православна віра на світі, як не через Росію? А хто шле гроші нашим патріархам, як не Росія? Хто засновує в нас православні школи, ЯК не Росія, як не «Жямаййє»?

«Жямаийє» (товариство) - ее так коротко зветься в арабів «Императорское православное палестинское общество» .

- Ет! Що нам із тих шкіл,- зауважив старий Фа­йяд,- коли в них французької мови не вчать!

- Еге, катщшцької мови не вчать! - іронічно пере­кривив його ЖяМмель ....

- Атож! Католицької! - не піддавався ФаЙяд.- Ба коли ж тая каТQлицькая мова хліб нам дасть, а за мо­сковською мовою ми з голоду помремо.

- Кая польза чоловіку, аще мир весь приобрящеть, душу же свою отщетить? Ілі что дасть чоловік ізміни за душу свою?

Старий Файяд сторопів, трохи був спинився, а потім уже !3СТУПЧИВИМ ТОНОМ сказав:

- Московська мова не торгова, нею ніхто ніде не го­ворить. І нема надії, щоб і колись нею тут балакали

554

в Сірії. Бо нашу Сірію москаби під свою руку не забе­руть, як упаде Туреччина, а заберуть нас французи: адже й теперечки найбільше інтересів у Сірії має не хто, як вони. Через те треба вчитися їхньої французької мови.

- Так ви ж самі тому винні, шо вас не заберуть мо­скоби! Нашо ви самі дали таку силу франпузам? Коли 3 вас ЛЮДИ щирі, то позабирайте всіх своїх дітей геть од єзуїтів, пооддавайте дітей до московських шкіл, а КОЛИ тих мало -прохайте «Жамаийє» та царя Н'улю 11, щоб поприсилав сюди ще більше вчителів і вчительок! .. Ох, коли би ви знали, як добре виховують у російських шко­лах! .. Найперше діло там - послух, послух, послух!._­Після московського виховання діти навчаються аава н

жати всіх старших і не сміють сперечатися. Колись моя дочка була не послухала своєї вчительки - то началь·

НИUЯ засаД0 вила її за те на П'ЯТЬ ГОДИН У темний хлі­вець, разом з коровою та ослом, щоб була добра научка!

А я знов як довідався про це, то ще й подякував учитель­І,ам ... Друга дочка була звикла божитися щохвилинн_ Ій це забороняли-забороняли, а далі взяли та й встави­ли в рот шпульку з ниток - і вона мусила держати її в роті цілу годину. Ну одтаді й одвикла божитися!_. Ба­чите ЯК! ..

Ніхто нічого не одказав Жяммелеві на таку похвалу. Тільки хакім Гедійє згодливо проворкотів:

- Що й казати! Ль асайє мниль-жинне. (Палиця­райський дарунок).

- Кажете - московська мова не торгова,- палко промовляв шейх Жяммель далі.- Так! Вона не торго­ва ... Та чи роздумуєте ви, ща воно таке Росія? .. То­сторона, де православі€ не гне шию, а пану€. То -сто­рона, де над усім бере гору віра, а не світова вигода_ То - сторона, де церкви ростуть, як високий ліс, і підво­дять свої золоті бані аж до бані небесної_ То - сторона, де спочивають сонми святих нетлінних чудотворних мо­щей. То - сторона, де люди мають над собою свого пра­р,ославного царя. То - сторона, де діти, після бога й царя, шанують своїх батьків найвищ од усього на світі, не піднімають горделивої виї, не сміють пари з уст пус­тити проти батьКіВ ....

Він промовляв з великим пересвідченням_ Ніхто не смів перечити.

Саме тоді в сусідньому покої, де сиділа молодь, почу-

555

лися ніжні тони з лютні. Се була прелюдія, і зараз за тим молодий теноровий голос Нажіба Шагурі, студента з бейрутського єзуїтського університету, перейнятий щи­рим сильним чуттям, заспівав модну арабську пісню:

ТерrulЮ РОЗЛУКУ, Важкую муку, Гё3(:.'ЛhКО! Красу кохаю, ОбюlТЬ бажаю, Ох, зірко!

дала ти СЛОВО, ЩО прийдеш знову,­Та горе; Ані явилась, Ані приснилась ТІ!, зоре!

Пошлеш спитати, Про мене взнати, Газелько: «Ну, ЯК живеться? І ЯК ведеться? .. » Ох, зірко!

Отак живеться, Що Bpar сміється На rope: Тебе бажаю й давно не маю, ОЙ, зоре! ..

Останні слова з пісні: «Тебе бажаю й давно не маю. (Мин йом гиябак ііржу вусііляк)>>,- молодий Нажіб од­співав з такою щирою, непідробленою ліричною чутли­вістю і дав на лютні такий гармонічний і заразом CMYTw

ний акорд, що навіть усім старим стало любо на серці; а вони були мовчали й не балакали вже й з початку. пісні та й уважно слухали ЇЇ. Сивий Нажібів батько, тор­говець шовкових матерій, 3 очевидною гордістю потирав свої руки, радий із свого сииа. Серед тої тиші, шо на­стала в хаті, шейх Жяммель саркастично засміявся:

- Оце вам овочі з католицької науки! .. Блазень го­лосно, серед громади, співає про мерзоти, про які апо­стол радить людям навіть не розмовляти! .. І знає ж він, знає той блазень, шо ось тут, у сусідній світлиці, сидить його батько і другі старі .гІЮДИ ... знає - і не стидається! .. А батьки,- мало того, ЩО самі порозтуляли вуха,- доз-

556

ВОЛЯЮТЬ і молодим своїм дівчатам Ulухати сороміЦЬІ{ОЇ піСl!і ... Тьху, бридота! Якби не стид перед чесними хазя­ями, зараз був би забрав своїх дівчат звідси! ..

Цим разом стара громада І!е витерпіла й добродушно зареготалася. Дехто весело поплескав Жяммеля по пле­чу_ Тільки беззубий старезний Гедійє дуже похвалив його за таке ціломудріє. Знов же й у молодій компанії, в другому покої, теж почувся з того регіт, та вже ж не такий доБРОДУШI!ИЙ, як У старій громаді, і серед пару­бочого гудіння вирізався чийсь виклик:

- Ah, vїeux blagueur!! І - Ми думали були,- дався чути другий парубочий

голос, так само французькою мовою,- що нема вже ніде гіршої гіпокрізії, ніж у єзуїтів, та бачимо, що мо­сковське лицемірство - ще гірше.

- Та ще й столітній дід Гедійє лізе із своїм чеРl!ець­ким ціломудрієм! - тихенько зауважив хтось третій з-поміж парубоцтва. - У самого аж до старості літ діти ПЛОДЯТЬСЯ, а невинну нашу пісню - він лає! ..

І все знову загуло в господі, мов У вулику. Старша громада в своїй світлиці забалакала про своє, молода громада - знов про своє. З якоЇСь ідейної асоціації, притуленоі до слів пісні, хтось із хлопців пригадав, що в нього в кишені є французький каталог усяких забавних новинок.

- Р о і g па r d рі q и а n І, - читав віи заголовок. - Vous dites а une dame, que vous ne pouvez vivre sans son атоиг еl que vous allez vous poignarder sous ses уеих. Joignant lе geste а lа рагоlе, vous vous Irappez du poignard а lа роіlгіпе, сМе du соеиг, еl .. _ lа lате s'enlonce dans lе manche. La ріесе, Ігапсо 1 Іг. 25 cenl ... ' Отак я ос­відчуватимуся перед т-Іlе Ferideh,- вкинув він.

Всі приятельки т-Іlе Ferideh зчинили сміх. - В о n Ь о n s h о n g r о і s,- читав галантний парубок

про другу новинку з того каталога.- Оп offre ип bonbot1 а lа personne que ] 'оп desire allraper. Une demiheure apres оп е пІ е n d еl оп s е n І lез premiers effels. Роиг essayer sur

І А, старий брехун!! (франц.). Ред. 2 Гострий кинджал. Ви говорите одній дамі, що не можете без Ії

кохання j що ви заколете себе перед її очима. Супроводжуючи слова жестами, ви б'єте себе кинджалом в груди біля серця, і .. лезо ВХО· ЩІТЬ у рукоятку. Коштує це один франк і двадцять п'ять сантимів.,. (франц.). Ред.

557

soi-meme, prendrc deux ЬопЬоns сІ Ьоіге ип реи d'eau. S'est ераІапІI Les ... р ... - тут читач СПИНИВСЯ і замінив кру­теньке СЛОВО на делікатніше ... - les s о u р j r S Sf slJccedent avec uпе rapidite surprel1ante. Le bombardement est merveil­lенх. La ЬоіІе - ип franc vingt-cil1q сепІіте, franco ... І Оцього б дати тому старому Шейхові! ..

Незвичайний регіт залунав серед молоді. Ті з дівчат, котрі тямили по-французьки, трохн були засоромилися, та теж розсміялися. Тільки ж серед тієї своєї веселості молодіж мусила несподівано звернути СВОЮ увагу 11(]

сусідню снітлицю, де ніхто не чув того, що діялося тут серед хлопців. бо там ЗНОВ пішла своя жвава спірка. З-посеред старечого гомону вирізувався дуже палкий Жяммелів голос:

- Кажете, що Росія не хоче, щоб Туреччина дала нашому краєві автономію? А ви забулися, що ви не до­росли ще до автономії! ..

- як?! Що?! - залунали голоси. - Не доросли! Не доросли! .. -розпинався шейх )І<ям-

мель.- Згадайте своє арабське прислів'я: «Не дай, боже, з араба та пана! (Ма-фіашьнаа мин ибн-Араб йитсаллат!)>> Нам, арабам,' не автономії треба, а треба дуже суворої та справедливої чужої власті. Нам треба не волі, а залізної руки та дротяного нагая. І я вірю, вірю: коли Росія не хоче, щоб Туреччина дала нам авто­номію, то певне, що вона має думку забрати нас сама, під свою залізну руку ... А поки що вона хоче, щоб ми під турецьким батогом училися «добродітелі» та «утвер­ждалися у СВЯТОЙ вірі православной», а тоді вона нау1 дасть справедливе щастя під своїм самодержавним пра~ вославним царем. І да будєт сіє! .. да будєт! .. да будет!!!

Не можна пером списати, який галас ЗЧИНИВСЯ після цих слів. Молодіж, що із своєї кімнати все чула, рего­талася навіть доволі непристойно. Та діди того ані ба­чили, ані чули. З них кожен хотів забрати голос у цій справі; всі горлали, мов у школі, й ніхто нікого не слу­хав. А надто була комедія - дивитися на ветхого деньми

t Цукерки угорські. Пропонують цукерку особі, яку хочуть об­крутити. Півгодини чекаЮ1Ь і вже помічають перші наслідки, Щоб переконатися САМОМУ, візьміть дві цукерки і запийте водою. Це разю­че! Зітхання настають 3 дивовижною швидкістю. Атака невідпорна. Коробка - оДнн франк двадцять п'ять саНТlJмів без оп:!ати витрат ... (фращ). Ред.

558

ГедіЙє. Немічною, тремтячою рукою схопив він за рукав Фей яда і щось йому енергічно шавкотів своїм беззубим ротом. А Фейяд знов - видиравсь од нього в другий бік. бо тягся до Жяммеля та гаряче вигукував йому свої уваги проти його слів. ЖЯМі\-Іель, на якого всі накопалися заразом, палко розмахував руками і правив своє. Гомін був наче в жидівській школі, як кажуть українці, або «наче в лазні, де раптом води не стало», ЯК каже араб­ське прислів'я: «миrль ель-хаММем ель-мактуа маййту» ... Старий піп, отець Думеній, яросливо стукав об землю своєю патерицею, бо сподівався, що його слово буде найлучче ...

- Хлопці. глядіть-бо на те старе руйновище! - весе­ло крикнув хтось із молодого гурту, ДИВЛЯЧИСЬ крізь розчииені двері на старого ієрея.

- Цитьте! цитьте! - загули другі парубочі ГОЛОСI1.­Слухаймо! .. Le реге Doumani 1 пнеться до пропооіді! .. Sacrebleu 2 Pauvre ітЬесіlе! 3 Він думає, шо в нього ще єсть tete! 4 Опудало! ..

Певна річ, що ніхто із старших не чув усіх тих при­кладок. Не любила ж молодь отця Думенія найбільше за його недільні проповіді, де він раз у раз переборшу­вав. Особливо всі глумилися з його не дуже давньої проповіді. коли він загрозив вічними пекельними мука­ми для всіх тих, хто не одпостує І-го января, день трьох

святителів - Василія Великого, Григорія Богослова та Йвана Златоустого; тих святите.1ів звуть у Сірії «три яси і місяці (тлатт а'мар»>.

Отцеві Думенію пошастило таки втихомирити стару грам аду і сказати своє слово.

- 1 я вірив колись У московську побожність,- заба­лакав він, удаючись здебільша до шейха Жяммеля,­та тепер знаю, що все те - байки ... Російський консул -скільки разів на рік бува в церкві?

Разів троє!- загула відповідь. Жінку його - чи бачив хто у церкві більше разу! Ніхто! .. Ніхто!! Отой москобій, що приїхав сюди, до Бейрута, вчи·

тися арабської мови, чи його хто бачить коли в церкві?

J Отець Думеній (франц.). Ред. 2 Хай ЙОГО чорт візьме (франц.). Ред. ~ БіДНI1Й дуреНп (франц.). РЕсІ 4 Голова (франц.). Ред.

559

- Він ЯКОСЬ був на святого Миколн.- заступився за «москобія» один /llОдець.

- Був. бо не смів не бути, адже тоді припадали йме­НИВИ царя Миколи, та й консул через те запрохав того москобія до церкви на парад: самі ж ми бачили, як при­ходив од консула кавас. щоб нагадатн москобієві про

церкву та про молебінь ... А звичайно - то саме тоді. як У церкві йде служба божа, москобій любісінька похо­джає по садочку, наче на ГЛУ:\l yci:vt ЛЮДЯ\І, та апельсини ЇСТЬ або СИДИТЬ у хаті та книжку читає! ..

- А пости?- казав о. Думен;й далі.- Всі кажуть, ЩО ані консул, ані його жінка не постують. Не знаю, чи се правда про консула, але що наш москобій не постує,

так це я вже на пев н О знаю: бо він живе в Атаїв, і мені пан Атая все порозказував. Того ще мало: МОСl<Обій иа­мовляв Атаїну жінку, щоб і вона не постувала. Казав: «Ти - слаба, то тобі просто грі х їсти пісне». Так і ка­зав: «Г р і х ЇСти пісне».

Шейх Жяммель хотів був щось запеrечити, та о. Ду­меній нетерпляче ЙОГО спинив і повідав далі:

- Питавсь я вчора в того москобія: «3 ЯКИХ КНИЖОК ти навчаєшся арабської мови?» І знаєте, шо він одмовив?

- Шо?! Шо?! - З Корана! Та ще й додав, що виучує Коран на-

пам'ять ... Ти, шейху Жяммелю, гудив був єзуїтів та єзуїтські ШКОДИ; а ЧИ знаєш - навіть у тих гріховодів не дозволяють ані читати, ані брати в руки Коран? Стару арабську мову у них виучують дуже й дуже добре, ие всі знають - тільки ж із Карана в їхніх школах ані духу, ані паху нема! .. Ну, а цей москобій - сам, своєю волею вчить нечестиву книгу! ..

Молодіж НИШКОМ реготалася на Думенієву балачку. Ба навіть і поміж старими почулися голоси протесту.

- Ет!- грубувато перебив попа хтось із старих.­Не задля віри ж москобій учить Коран, а задля мови! .. Він же на те й приїхав сюди, щоб якнайлучче арабську мову пізнати! ..

Отець Думеиій обміряв того свого суперника довгим зневажливим поглядом.

- «На те він сюди й приїхав, щоб якнайшвидше арабську мову пізнати ... » Гм, иехай так ... Так виходить по-твоєму, що треба вчитися не з чого, тільки 3 Кор а­н а!! ШО це ти?! А чом же ззуїтські школи без Корана

560

перебуваються - і нічогоІ .. Та це ще я не все розказав про москобія. Питавсь я в нього, що він іще читає. Каже: «Тисячу j одну ніч», бо там дуже жваве оповідання». 51 кажу: «В тисячі й одній ночі» є сила нечистої бридкої погані. Ти б узяв краще арабські ,Житія святих». А він каже: «Е, ніl 3 арабсько-християнського письменства я нічого не читатиму. бо й самому мені воно не цікаве, а до ТОГО в мене є програма, себто наказ од моїх МОСКОВ­ських учителів, щоб я виучував самісіньке мусульман­ське письменство». Ви чуєте, панове? Иому дано такий нак а зІ

Молодіж, як зачула, що о. Думеній радив був маска· бієві читати «Житія святих», зачала поміж собою глузу­вати 3 попа. Очевидячки, ані о. Думеній і ніхто не чув того парубочого глузування, інакще біда була бl­і о. Думеній проповідував далі серед свого гурту:

- Ото така, бачите, поведінка в москобівІ .. Такий­москобій наш, такі - його московські вчителі, такі - й інші москоби ... Он У нас єсть тут у дівочій школі декіль­ка вчительок, привезених із Московщини: недавнечко я довідався, що одна з них спокійнісінько шила собі щось у неділю і всі школярки на те дивилися І .. А вже який у них піст!- поло'Вина ТОГО, що ми звемо скоромом, по­їхньому буде пісне.

Десь певне о. Думеній мав на думці рибу: дехто з православних арабіВJ- звісно, котрі богомільніші,­вважають рибу за скором, бо кажуть, що й у риби є м'ясо. Та здебільша араби, а надто приморські, дума­ють, що риба таки не скором.

- Все, все в тих москобів попереверталосяl- роздра­тований торочив о. Думеній С80Є.- ОН і в того атаївсько­го москобія день - ніч, а ніч - день, Він лягає за три години до сходу сонця, а встає - за п'ять годин по сході сонця. Все навиворіт, не як у людей.

- Стій, отче Думеніюl- перерив його нарешті шейх Жяммель, що вже давно кипів, слухаючи Думенієве красномовство.- 51 не раз бачив тисячі московських богомільців У святім домі - і бачив, що ніхто з християн так щиро не молиться, як вони. Гробом господнім оруду­ють православні греки з найправославнішої Греччини, і ПОВОДЯТЬСЯ там тіі греки такечки, наче вони, прости господи, в хліву, а не в найсвятішому місці. Ну, а моско­бій, який приїде,- то впаде в храмі навколішки і плаче.

і6 <':11 561

плаче, плаче щирими слізьми, а з святої печери навіть ВИХОДИТ!! не хоче! .. КОЛИ ж у вас у Бейруті, в оцім єзуїт· ськім гнізді, москобії не такі, то винен цьому не хто, як сам ваш Бейруті .. Тут у вас, бачу, розкорінилося нечестіє, а вже ж пак звісно, що «прим іри злі тлять обичаї благі».

- Ми не жеремо в піст скорому! - буркнув о. Думе­ніЙ.- Ми ие вчимо Корана. Ми не спимо до півдня. Вже ж не ми могли навчати москобія робити все теє!

- Е, ні, отче! Ти не добре міркуєш! - перебив його шейх Жяммель.- Коли в вас таке неправедне повітря, коли серед вас живе мати всім гріхам - нечестивість, то можуть са мі собою плодити СЯ й новітні гріхи, яких досі не було тутечки. Бо хоч усі гріхи - рідні брати, та к звісно ж, що й рідні брати не всі бувають однакові. Ти грішиш одним гріхом, а той праведник, ЩО спокуситься через тебе або через твоє нечестиве кубло, може согрі­шити вже інакшим способом, але винні тому будете ви. Скажу тобі приповість. Тече, приміром, у вашому городі річка з нечистою, гнилою водою. Ви п'єте тую воду­і слабнете з неї на живіт. Приїхав до вас чужоземець, побачив річку, скупався в ній. Що ж? Він повинен захо­рувати так само, як і ВИ, на живіт?! Ба ніl Він заслаб інакше: все йому тіло вкрилося болячками. А винна то­му - одна й та сама ваша річка, і більше ніщо ... Єзуїти засіяли нечестіє в вашому городі: приїде праведник­І теж зачне грішити, тільки інакше, як ви.

Приповість сподобалася. Думеиій не одразу знайшов, ЩО проти неї одказати. Шейх Жяммель, перемігши свого супротивника, поваЖ!1Q посмоктав аргіл€ і гордовито дивився на цибух. Та він не був би такий горднй, якби чув, що діється в сусідній хаті, де була молодіж. Вона теж иадслухувала Жяммелеву приповість, і тепер поча­JІИСЯ з ТОГО смішки. Всі парубки з досвіду тямили, що єзуїтські вчителі добиваються од учеників побожності лучче, ніж хтось із православних. Через те всім Їм аж реготати хотілося, як почули воии Жяммелеву думку, буцім єзуїти навчають бейрутян жити грішно. Тільки ж Жяммель, нехай і несвідомо, та вгадав таки, що чимала вина за «растлініє нравів» спада€ й на єзуїтів, хоч і не таким способом, як він думав. Православні діти звика­ють по єзуїтських школах прикидатися католиками, дер­жачись поганого свого прислів·я. що «сором не тому, хто бреше, а тому, хто вірить»; а вдома знов - лають вони

562

католицтво на всі заставки, і через те лицемірами та ДВОЄДУШНИМИ робляться з дитячих літ - невже цьому не винні єзуїти? І ще за друге вони, мабуть, виині: право­славні діти через сліпу, несоідому реакцію проти своїх панів, єзуїтських учителів, одкидають своєю совістю не тільки єзуїтське католицтво, ба ге т ь усе. ЩО пропові R

,,-ують єзуїти, а через те гублять усяку віру й етику, виз­воляються геть од усяких моральних повинностеЙ. Ma~ буть, чи не вгадав цього трохи і шейх Жяммель своїм інстинктом, тільки не зумів ЦЬОГО добре сказати ані собі, ані своїм співрозмовникам.

- А ти, шейху Жяммеле, не думай, буцім ми не лю­бимо москобів,- сказав старий поет Дагир,- от я тобі прокажу свою оду, що був склав на приїзд російського консула. Слухай:

«Все, ЩО Є В світі доброго, чесного й гарного, все воно гуртом - наче великий чудовий букет. Знай же, росій­ський консуле, що найкращий квіт у середині того буке­та - це ти!

Правда, ми тебе досі не бачили й не знали. Тільки ж "утка про твою славну вдачу давно вже доходила до нас.

Через те ми тебе, Й не бачивши, полюбили. Та й хіба можна було б нам тебе не любити? Ти­

посол од Росії, а вже ж душі й серця всіх бейрутян щиро хиляться перед тією православною державою.

Москаби - це не попросту військо: це леви, що гріз­но ревуть. І нехай-но цар московський легесенько пору­шнть губами - запанує по цілому світі мир і тиша або запалає всесвітня війна.

То не блискавка блискотить! - то меч блимає в руці московського царя. То не туман землю криє! - то мос­ковське військо йде ... »

Шейх Жяммель слухав і втішався ... Ну, ото нарешті балачка в старій громаді одбігла й

од єзуїтів, і од православних, і од москобів. Та знов не надовго. Бо як пішла мова про найсвіжіші бейрутські но­вини. то заговорили й про великий громадський балльо (баль) , ЩО його цими днями мали дати тутешні багатирі Сюрсоки та Фрнейнії, а дохід з того балю піде на сиріт­Ський фонд одної православної школи для дівчат. Ціну за «папірчик (варака) », себто за білет на балльо, Сюр· соки з Фрнейніями визначили десять франків з людинн або з сім'ї. Так от тепер у Гедійїв і забалакали про цю

З6' 5БЗ

надзвичайно високу ціну за «папірчик». Трохи чи не всі старі казали, що на такий дорогий бilлльо не варто й іти.

Шейх Жяммель, хоч досі й не чув був ніколи, що во­но таке зветься балльо, знов закипів.

- Ті спасенні люди задумують зробити балльо на дохід православним сиротам, а ви одтягаєтесь!1 От со­ром!! Ні! Щоб вас, бейрутян, застидати, то я, хоч і не ту­тешня людина, покуплю «папірчики» і для себе і для ДO~ чак та й підуl

- Одначе вже пізненько,- сказав ХТОСЬ із гостей позіхаючи,- четверта година, час іти додому.

«Четверта година» - це значнть: четверта по заході сонця, а сонце тепер заходить у шість. Коли міряти час alla Ігапса, себто по-європейському, то на четверту араб­ську годину треба буде сказати: десята ввечері. Та ара­би, навіть котрі освічені по-європейськи, більше люблять рахувати час СВОЄЮ практичною сrародавньою східною системою, доглядаючись до сходу та заходу сонця, ніж європейською системою, що пильнує астрономічного пі'вдня та півночі, тимчасом ЯК пjвніч нікому не потрібна, бо тоді всі добрі люди сплять і роботи не роблять.

Гості заходилися прощатися. Якби ніч не була сьо­годні місячна, то всі були б напевне пішли додому вже давно, «страха ради мусульманська». В темні ночі, скоро зайде сонце, то вже ніхто й 3 хати не любить ВИХОДИТИ, і всі вулиці безлюдніють; от хіба вряди-годи поїде хтось карусою (звощиком). Тільки через те, що сьогодні ніч місячна, Гедійєві гості не побоялися засидітись аж до десятої - чи т:о лак четвертої години.

ЯК попрощалися гості, то хакім Гедійє з жінкою та Жяммелем вийшли ще за ними на подвір'я, щоб надвес­ти їх до хвіртки. Стежка 'Вела коло сада вої залізної низьw

кої штахети. Ніч була ясна, хоч голки збирай, і дуже тепла. Із саду розливалися п'янючі пахощі од цвіту по­меранців та лампоuвітів та од цвітучих чайних рож та фіалок.

- ЯК у вас тепло в вашій Сірії! - задумливо сказав до ГедіЙЇ'в шейх Жяммель, уже як зачинилася за гостя­ми хвіртка.- Наш палестинський февраль куди холодні· ший од вашого! .. Нема де правди діти: гарна ваша сто­рона! .. Шкода тільки подумати, що кляті єзуїти принес­ли в ню так багато лиха і нічого доброго ...

564

Доктор Гедійє згадав собі про своїх конкурентів, які повиходили в світ із єзуїтського університету; згадав со­бі й про те, що вони поодбивали в нього чимало пацієн­тів. Він зітхнув - і теж заявив із повним пересвідченням:

- «Багато лиха і нічого доброго» ... Що правда, то правда. Tak-таки-такJ

3. БЛЛЛЬО

Ль~хакім Гедійє та ЙОГО знайомі не належали до най~ вищого бейрутського християнського товариства. Се бу­ли собі люди середніх достатків, середньої класової верстви. А єсть у Бейруті - шо їх так з'вуть - нотаблі, по-арабськи на них кажуть ль-аю;бир, а це можна пере­класти по-нашому: «більші пани», або й «вельможі», ЯКЩО тільки не буде смішно звати «вельможами» непов­ноправних гяурів - християн мусульманської Туреччи­ни, Це не родовиті аристократи, бо родовита християнсь­ка аристократія (християнські шейхи та еміри) є тільки в горах, і живе вона здебільша в бідиості; а ці бейрутські городські «вельможі», чи нотаблі,- то попросту багаті міщани, великі комерсанти, банкіри і т. і. Хоч і скупі, як усі сірійські городяни, вони живуть собі на широку ногу й показно. водяться з консулами та й з іншими

важнішими європейцями, бувають знайомі і з мусуль­манськими властями, часом і самі служать на офіціаль­них посадах у турецького правління, звісно, лиш на та­ких, куди мусульманський закон дозволяє пустити нему­сульманина. «Вельможні» християнські сім'ї в Бейру­ті - то Сюрсоки, Твейнії, ФРНl;йніі, Тради, Бюстроси, Фрейжі та інші. Для таких малозаможних людей, як Гедійї, плата десять франків за білет на біілльо здава­лася чималенькою, і вони не дуже ладналися до того балю (бо й справді, ЯК на бейрутське дешеве життя, то десять франків - це великий капітал); отже ж для цих нотаблів такі гроші були дрібниця, і вони, або Їхні жін­ки та дочки, нетерпляче дожидалися того балю, де мож­на буде досхочу натанцюватися, наслухатися кавалер­СЬКих компліментів, почванитнся СВQ.ЇМИ МОДНИМИ костю­мами. Декотрі 3 «вельможних» па нь та панночок шили собі тепер новітню сукню спеціально задля біілльо. При-

565

мірювання нового костюма - це дуже цікава річ задля жіноцтва, мабуть. чи не на цілому світі; а задля східно­го семітського жіноцтва, яке тяжко любить убиратися в гарну одіж,- отак як наші жндівочки,- примірка ново· го костюма є цілісінька церемонія, і на ту любу й поваж· ну церемонію скликаються задля поради всі добрі прия· тельки.

- Ага, нарешті прийшли! - привітно докоряла од· на молода пані двом своїм товаришкам.- Написали, що будете тут опівдні, а спізнилися, мабуть, годнн на двоє!

- Не мене питай,- виправдувалася одна з гостей,­а питайся в Marie: півтори години висиділа за туалетою, доки прибралася!

- От бачиш, Магіе, яка ти! .. Ти собі любісінька за туалетою снділа. а я аж занудилася, ждучи вас! .. Та чого ми стоімо?! Сідайте, будь ласка! .. А чому ви вчора вве· чері до мене не заходили?

- Бо ввечері зайшла до нас т-те Хасибе із своєю дочкою, бодай їм добра не було! Прийшли вбнва· ти нас!

«Вбивати когось»- це по-арабськи значить; «надоку, чати комусь». Так кажуть про дуже нудних людей.

- Бодай їх бог убив!- щиро побажала їм і хазяйка дому.- Правдиві мужички мужичками. Балакати з ними - чнста мука!

- От тількн, що дочка її Ізабела не поганенька собі, нівроку.

- Ізабела?! Анітрохн не гарна ... не вродлива ... а додайте ДО того, щО вона страшенно маніриться та лама­ється ... аж сміхота!

Тут увійшла ще одна приятелька. Привіталися. - Ізабела?- забалакала нова гостя.- Я її бачила

тоі неділі в церкві святого Юрія. На ній була червона сукня з білимн кружевами, з білою гарнітурою, під ас· танню моду. Vraiment, с'Наі! lе dernier сгі de lа mode '.

- Чи бачнте? - розсердилася хазяйка. - Вона, мужичка тая, що й досі по,городському навіть говорити не навчилася, вважає себе за найелегантнішу даму на цілу округу! .. Доброго смаку нема в неї ані на шеляг мідний, (І хоче вдягатися якнаймодніш!

1 Справді, це ОС18нній крок МОДИ (франц.). Ред.

566

- Та знаєте що? Хочете, підемо пієі неділі до uеркви святого Юрія? !забелу в її новітній сукні ми там напевне побачимо, бо вона раз у раз ходить до тої uеркви ... Та за ОДНО ПОДИВИМОСЯ ня т-те Рохана, а надто на т·те ЛятЙфе. Казали мені, всі аж заглядалися на те плаття, що було на ній у неділю: аж очі в себе вбирало!

- Чому ні? Шдемо й до святого Юрія! - Так не забувайте: в неділю - до Юрія ... Ну, а

твоя сукня, що для балльо, вже, значuя, готова, Єлиса· вето?- вдалася одна з гостей до панії дому.

- Модистка пообіuялася була принести на примірку ще в південь, та чомусь припізнилася, так само як і ви. Я вже тричі посилала за нею.

- 51 б тобі порадила оторочити оборки не чим, тіль­ки таким самим кружевом, як· я собі покупила вчора ... Делікатне напрочуд!

- Ба я вже собі весь доклад дібрала на свій смак ... От зараз самі побачите, чи добрий смак у мене.

- А я заходила була вчора в Magazin Nationa! ' ... От де бачила чудові й розкішні кружева та й усякі мате­рії ... Шкода тільки, що все воно здебільша линюче.

«Magazin National»- пе не франuузький, а щиро арабський магазин. Араби дуже люблять робити собі франuузькі вивіски, хоч часом трапляються в тих ви­ві.сках курйози. Он, над ОДНИМ магазином замість «Confections d'enfant» 2 надписана: «Confection d'en-fants». ,

- Дивує мене, чогось не трапляються вже тїі товари, які бували давніш. Є в мене декотрі плаття, пошиті буде тому год з четверо або й п'ятеро. Ото матерія гарна, міцна, нелинюча! Плаття - неначе й досі в первісному своєму сяйві!

«В первісному своєму сяйві» має значити: «допіру пошиті», «ще нові».

- А чи ви знаєте, маі панійки? Часом у рознощиків бувають найпречудові й міцні матерії і всякий інший крам. Позавчора я покупила в одного рознощика каше­мірову гарнітуру ... от розкіш! .. І дешево! .. Та от і зараз маю з собою клаптичок у кишені - бачите?

- Ой, та й гарно ж! Це така річ, що наводить боже-

І МагаЗJlН «Національ» (франц.). Ред. 2 ГОТОВИЙ дитяч.нй ОДЯГ (франц.). Ред.

567

вілля! Це така річ, що аж розум вона виганяє! (Ші бі­ж"ннин! Ші бітаййір ль-акль!)

«Наводити божевілля», «виганяти РОЗУМ» ... - не тре· ба брати цих емфатичних виразів дослівно, Вони попро­СТУ мають визначати: «Це така принадна річ. аж очі розбігаються».

- А почому за локоть? - Е, він був правив по два 3 половиною піастри, та

я одразу об'явила ціну шістдесят пара. Довго він одма­гавсь, торгувавсь, та нарешті пристав - і оддав по шіст­десят пара.

60 пара, або 1'/, піастри, це більше· менше 10-11 копійок.

" - Що дешево, то дешево!.. ЯК йтиме він узавтра коло вас, напровадьте ЙОГО до менеl

І до менеl Я теж покуплю! І до мене!

- А от, буде тому скількись днів, бачила я т-те Ма­арУФ. На ній була прекрасна сукня, кольору іиіиЬе '. Але як вона сидить на ній! .. Ет!

- Бо в неї кривий стан! Чи варто й одягати в гарне оту криву ломаl<у?1 Каже прислів'я: «J1яббис иль-уд-бі­ж)'д. (Вдягни пеньок - то Й пеньок покращає) »... ну, а для неї ніщо не поможетьсяl

- Крива та ще й Довготелесаl- згодилася пані дому.

На хвилину розмова перепинилася. Аж ось в однієї з гостей ентузіастично заясніло обличчя: вона разом щось пригадала:

- Чи ви вже знаєте вчорашню новину?1 - раптом вигукнула вона сенсаційним голосом.

- яку?? Яку?? - з радісно тривожною цікавістю накинулися всі на ню.

_ Вчора справили заручини т·!!е Емілії з д. М6рко­СОМ,- звільна, смакуючи кожне свое слово, проказала

вона.

Невже?1 Виходить, що таки добилп торгу!.. Бо чутка про те, що Емілію хотять заручити, іде, мабуть, чи не з місяць. Казали тільки, що батько та жених на приданім не можуть помиритися .

.. ГРУДНОі ягоди - унабі, Кl1таііського фіНіка (франц.). Ред.

568

- Це правда, не могли 6ули та й не могли 6, 60 жених правив багато більше грошей, ніж Еміліїн 6атько давав. Аж учора зовсім ДОМОВИЛИСЯ, і вже край! .. Сторгували­СЯ! .. Батько згодився дати геть усю тую над6авку, що правив д. Маркос.

- Ну, та Еміліїн тато може ще й теперечки сміятися собі в пазуху! .. Бо другий дурний покупець на його до­чечку був би знайшовся не швидко, хоч би татусь давав 31:.1 нею й мільйони! ..

- Еге ж!. Тої неділі зустрілася я з нею на весіллі в панів Вагбі. Вона була вбрана в атласне плаття, біле­білесеньке, а сама вона - аж lюрна! .. Виглядала так, на'Іе блоха в сметані ... Ага! Ще ж я зустріла там пані Мутріін ... на ній була шовкова рожева сукия ... була там і пані Адла ... на ній - КОСТЮМ непоганого ржавистого кольору. А втім, нічий костюм не припав мені так до вподоби, як той, що мала на собі т-те Катура: небес­но-голубий ... аж сіяє принадою!

. Увійшла наймичка: - Прийшла пані модистка ... Жде в вашій спальні,­

оповістила 80на хазяйку. - Ходіtl-ю, -ходім! - весело заметушилися всі та й

побігли дивитися на принесе ну модну сукню. Отак значніші бейрутські дами готувалися до бал­

льо. А втім, треба признатися, що такі розмови однаково були б велися поміж жіиками та дочками тутешніх но­таблів не тільки тепер, перед балльом, але й будь-коли. Балачка про костюми, про костюми, про костюми - ото найзвичайніша тема серед ВИЩОГО бейрутського христи­янського дамського товариства, і луч чих інтересів у них немає, Що ж до таких пань, як Гедійє та інші, котрі з бідніших, то їхні всі розмови звичайно ведуться про кухню, про всякі страви, про хазяйствечко. Не багацько високих інтересів j в дівчат; вони, в тісній своїй компанії,- ЯК думають, що ніхто їх не чує,- люблять балакати про інтимно-фізіологічні справи - от, прнміром, коли і в який день хто з них має щомісячну жіночу слабість або бала­кають про щось інше з цієї самої сфери, На честь христи­янкам можна зауважити, що їхні розмови, хоч і фізіоло­

гічні, бувають безмірно пристойніші, ніж у мусульманок, і\1усульманські дівчата та жінки. 3 ДИТЯЧИХ іще літ, як зберуться в своїх гаремах побалакати поміж собою, ТО

и"вчають одна одну про такі подружні подробиці, що навіть найгірша європейська проститутка була б почер­воніла з сорому,

11

Ну, от надійшов день балю. Один з гарних звичаїв, який поза водили європейці

в Сірії, це той, щоб будувати покої дуже широкі й з ви­СОКИМИ стелями: одноповерхова господа тутешніх ба· гатших людей виглядає заввишки з церкву. Що ж до да­вніх низьких азіатських будинків, то треба аж дивува· ТИСЯ, ЯКИМ способом люди в НИХ можуть не спектися живцем серед палючого сірійського літа. В Бейруті одна з найвищих зал, дуже розлога й розкішна,- це в господі ФрнеЙніїв. Громадський балльо має одбутися саме в нШ.

Ще танці не почалися, та вже багато гостей ПОСХОДИ· лося. Зала й суміжні покої аж кишать ПИШНИМИ й гар· ННМИ, хоч і розмальованими, дамами і не менш лишними кавалерами. Невважаючи на дорогеньку ціну за «папір­чию> (білет), зібралося сюди чимало людей навіть і з середнього достатку; а вже ж нема чого й казати, ЩО позбиралося геть усе бейрутське християнське «вель­можне панство» - одним словом, усе те, що бейрутські християни звуть «по!ге haute socie!e», «по!ге noblesse», або, чисто по-арабському, «акеБИр-на (иаші вельможі»>. Поміж ТИМИ «благородними вельможами» можна лоба· чити, ондечки, Сюрсоків та Бюстросів - багатих камер· сантів, які не цураються й меценатства і запомагають своє рідне арабське шкільництво, хоч своїх власних ді­тей виховують в Англії та Франції. Щоправда, не саме меценатство в них у голові. Бо ОН, тут-таки в цій залі, можна поміж гуртом Сюрсоків углядіти Ельеса ібн­Ібрагіма Сюрсока, що його спеціальність - зводити не­винних дівчат і робити їх женщинами. Недавнечко він з юрбою таких, як і він сам, виважив двері в одній бідній хаті, щоб живосилом схопити дочку безталанних по· жильців, яку назнав собі давніш, і ніякого турецького суду він за те не боїться, бо він багатир - на хабар суд­дям гроші є ... А он - стоїть Муса Фрейж із своєю ще й досі гарною жінкою. Він - так сама значний комерсант: торгує шовком, як і більшина беЙРУТl!нців; та честолю­бець із нього неабиякий. ЯК пихато несе він оце зараз на

570

грудях декілька османських орденів, наділених од сул­тана! Правда, всі знають, що ті ордени позаробляла йому його жінка, бо вО'на охоче, за згодою чоловіка, ділила СВОЄ кохання з КОЖНИМ· КОЖНИМ· КОЖНИМ бейрут­ським валієм (губернатором). Та на ордені це не випи­сано, і всі тепер поважають Фрейжа - всіх зависть бере, ЯК поглянуть на ті ознаки султанської ласки, ЩО ВИСЯ1'Ь йому на грудях ... далі, онде, видко трошки пригноблену постать Саліма Шхаде, драгомана російського консуль­ства. Селяни з Лівану ненавидять Саліма і проклинають за його хабарництво і перекручують його ймення із «Са­лім (мирний)>> на «заллім», де корінь ЗАМ каже про «кри­вду»; та ЩО кому ДО селянської ненависті! - всі добрі люди Саліма знають, і всі щиро поважають, і всі бояться його, бо він має право сказати: «Le consulat de Rus­sie - c'est тоі ... »' Адже консул, князь Гагарін, ні слова не знає арабського, і весь - у руках Салімових, і не дурно хтось із бейрутян сказав: «В російському кон­сульстві справжній консул і ман с У л і геть усе - то 'не хто, як шхаде ... » А ДО кого там отак привітно осміхаєть­ся оце зараз Салім? О, то теж один із непослідніх бей­рутських православних «вельмож>>: він довго був торгу­вав живими ЛЮДЬМИ, хоч і не рабинями, збив собі 3 того чесного промислу чималенькі гроші, і тепер він один з найперших людей у Бейруті. Кажуть, що він цього літа хоче, в спілці з другими «вельможами», завести рулетку

в Айн-С6вфарі на Лівані, де люблять літувати багатші бейрутинці; лихі язики торочать, що разом з рулеткою він заведе й потайний мініатюрний публічний ДОМОЧОК, в якому будуть не тільки дівчата, ба й молоді хлопці, за­для любителів ... Ось до нього підходить іще один знач­ний «вельможа»: КОЛИСЬ він був кухарем, потім ...

Але нема часу казати далі, бо ои, дивіть, увійшов до залі шейх Жяммель із дочками.

Жяммелеві дочки не виблискують своїм убранням: ВОНО на них доволі простеньке. Тільки ж це костюм €BM

rопейський, а не изар, бо Гедійїсі пощастило вмовити Жяммеля, щоб він передяг дочок на європейський лад. Щодо самого шейха Жяммеля, то він ніяк у світі не зго­дився скинути з себе свою гірняцьку одіж і пішов на

1 Російський консул - це я (франц.). Ред.

571

балльо в такім самім старосвітськім гірськім КОСТlРмі, в якім приїхав.

Увійшовши з дочками до залі й попавшись у самий вир густої людської юрби, де не видко було жоднісінь­кого знайомого обличчя, шейх Жяммель, мало не запз'w морочений, протовпився 3 дочками швидше до стіни, до дивану, де й нашукав собі порожні місця. ЯК посідали вони втрьох, шейх Жяммель обдививсь навкруги пиль­ніш - і погляд йому похмарнів та й зробивсь аж три­вожний. Всі дами, які пурхали сюди й туди, були де­кольтовані, а це шейхові Жяммелеві було не по знаку. Задля шику всі балакали по-французьки, арабської мови було так шо й не чути, і на Жяммеля напала непевність, чи туди він попав, куди слід, чи в якусь сороміцьку гос­поду. Із тих, кого він знав у Бейруті, нікогісі нько тут не було.

- Аллаг!- вимовив він сам до себе.- Хто вони­оці жінки й дівчата, які ходять з голими грудима? .. Де я опинився? .. В чесній господі, чи, може? .. - і він не до­казав.

- Тату! - покірно зауважила йому одна з дівчат.­В одній московській книжці намальовано баль, то й там я бачила такі самі вбрання.

Батько здвигнув плечима і процідив крізь зуби: - Добре, побачимо, шо буде далі ... Заграли музики. Кавалери з дамами поставали до

кадрилю. Вже й перші п'ять фігур Жяммель оглядав з огидою. Коли ж надійшла шоста, коли кавалери пооб­німали своїх дам і, притиснувши ЇХ до себе, закрутилися по залі, шейх Жяммель підвівся і громовим голосом

гукнув:

- Стійте, музики! .. Танець спинився. Всякий гомін разом ущух. Всі ди­

вилися на незнайомого араба, що його очі метали іскри; всі дивилися - і не розуміли, що сталося.

_ О, господи боже! - зачав Абу-Амін натхненно проповідним голосом, що аж колотився з обурення.­О, господи боже! За що ти нас покинув!! Буде .тому тридцять і сім год, як бачив я Бейрут востаннє - І був він тоді город віри Христової. А тепер? .. Я не знаю, що тепер із ним сталосяІ ..

Передше ваші матері, жінки й дочки ходили, заку­туючи лице своє, щоб нічий погляд нечистий не впав на

572

них. Тепер вони перед чужими людьми одгорнули запо· ну не тільки од обличчя свого, ба й од грудей І .. За моїх часів голі груди в жінки можна було побачити хіба тоді, як вона годувала грудима дитину ..

Чи ви не знаєте, що до замужньої жінки не сміє до­торкнутися чужий чоловік ніколи-ніколи, а до дівчини -тоді тільки, як церква поблагословить їх зватися мужем і жоною?! А ЩО в вас оце зараз продіється? Що це за танець? Чоловік байдужно дивиться, як його напівголу жінку привселюдно пригортає хтось другий! Батьки не стидаються, ЩО їхні невинні дівчата падають в стидкі обійми кожному парубкові, і він перед старими людьми крутить їх ПО покою, мов одурілий з любострастіяl ..

Де я? В чесній господі чи в домі гріха?! .. Прокляття на єзуїтів, ЩО навчили вас мерзоти ва­

вілонської! .. О, растлініє нравів! ИЗ, фасад уль-ахлак! .. Гомеричний регіт не дав Жяммелеві казати далі.

lнші, як скажені, реготалися 3 ТОГО, ЩО ОТ, мовляв, на )Кяммелеву думку, отці-єзуїти навчили бейрутянок де­кuльтуватися. Інші знов аж хапалися З3 живіт ОД слова «растлініє нравів (фасад уль-ахлак) », бо одно - ЩО во­но само собою архаїчне, а друге - що Жяммель, пхаючи ДО своєї мови святі церковноарабізми, вимовив оте слово страх як кумедно, пересадна гортанним емфатичним способом; в Бейруті швидше вже були б сказали: фсед иль-хля. Треті знов реготалися з Жяммелевого «мужиць­кого» вбрання і з його манер,

- Ходімо, дочки, звідси! - сказав Жяммель до своїх дівчат.

Вони виЙщли. А позаду їх заграли музики.

ІІІ

Прийшовши до Гедійїв, батько зараз загадав дочкам скинути з себе франжійські сукні, хоч вони були без де­кольтування, і сказав удягтися в изари. Сукні він по­шматував своїми міцними руками на скількись шматків. Даремне Гедійїха хотіла була вмовляти Абу-Аміна, щоб він краще продав ті плаття, а не дер їх, бо вони кошту­ЮТ ь чимало - Абу-Аміна переконати не можна було.

- Хай гине все марно! Нехай ті ганчірки нікого не спокушають! .. - похмуро одрубав Абу-АМін і зараз спи­тав у доктора Гедійє:

б73

- Коли йде бараход до Яфи? «Бараходам» ЗВУ1Ь пялестинці пароплав, з російсько­

го - «пароход». ГеДIЙЄ зрозумів Жяммеля, хоч у Бей­руті звуть пароплав «бабор», з французького «уареиг».

- Котрий? Австрійський?.. Бо австрійським їхати найвигідніш,- сказав ГедіЙє.

::- На австрійськім бараході не поїду, бо й там, певне, єзу,ти.

- Тривай! Сьогодні неділя? .. Е, то взавтра ввечері їде пароплав московський!

То я взавтра й поїду.

ІУ

поїхав. Ніч була гаряча, а ясна - МОВ день. З па~ роплавного чердака добре було видко і Бейрут на висо­кім мису, і Ліванські гори ліворуч од нього, і всередині поміж ними - бейрутську затоку святого Юрія, куди й досі ходять московські прочани ДИВИТИСЯ на камінь, що саме коло нього, повідають, святнй Юрій убив страшного змія·людожерця. Під золотим потоком місячного свіТИJ13 гарний білокам'яний Бейрут здавався на своїй горі ще гарнішим. Знов же, кинувши очима на другнй бік улі­воруч, не хотілося очей одривати од моря й гір Ліван­ських. Найвищий з ліванських гірських верхів - Синнін, укритий вічним снігом, вирізувався на темно-голубому небі, мов осяйна дорогоцінна гора із суцільного щирого срібла. Шейх Жяммель, суворо поглядівши якусь часИ­ну на ті гори, на море, на Бейрут, огидливо проворкотів:

- Блуднице вавілонська! .. його очі з любою втіхою спинилися на російському

«бараході», де він сидів на чердаку. Тут 6уло повно про­чан з Росії і з України, що їхали на Яфу до Єрусалима. Саме тоді один прочанський гурток щиро молився на ніч. «Мйа-ца-й сина ... » (царю небесний удушителю» ... - бла­гочестиво шепотів дехто, і Жяммель міг навіть розчути теє шепотіння. По·«москобіЙськи» він, очевидячки, нічо· гісінько не тямив, якщо не брати до рахуби «госбоді бо­мілюй», що часом співають по арабських церквах (ви­,!Овляючи на аР<Jбський лад «п» за «6»), коли туди при­йдуть «москобійські» прочани. Та зараз Жяммелеві й не треба було нічогісінько розуміти: йому попросту була надзвичайна втіха - слухати незрозуміле релігійне ше-

574

потіння та дивитися на тую гарячу щирість, 3 якою «мо­скобійський» гурток моливсь до бога.

- Ах, мєрзавци-мужічй6! - загорлав на богомоль­ців один з офіцерів пароплавної команди.- Хохли про­клятие, беспамятниє! Ви опять расположилісь у самого проходе!! Сейчас мнє переходітє в другоє мєсто!

І Офіцер,- зроду, мабуть, не хто, як одеський укра­їнець,- додав до своєї мови проти «безпам'ятних хохлів» найгіршу московську лайку.

Само собою, бідний шейх Жяммель не міг зрозуміти офіцерської лайки, виправленої проти богомольців; ба навіть j його дочки, виховані ПО-lVIосковськи в дівочому Бсйт-Жальському інститутові, второпали лиш одно­що в тій лайці згадується мати. Тим-то ця пригода ані­трохи не переБИJ1а шейхові його втіху: навпаки він ще лучче втішився, бо офіцерського голосу прочани вслуха­лися заразісінько та й, не кажучи ані слівця суперечного, швиденько попереходили молитися в другий куток на "ердаку, далі од проходу. Все те живо нагадувало Жям­мелеві його ідеал «залізної РУКИ» - і йому було любо.

«Бараход» тихесенько, звільна зачав одпливати. Шейх іще раз кинув погляд на Бейрут і подума в:

«Прощавай, дщи Вавілоия окаянная! Из, фасед аль-ахлЯк! .. О, растлініє нравів! .. »

Бейрут у Сірії

!9 февр. /897 ОК З марта р у

11. СОЛОМОНИЦЯ, АБО СОЛОМОН У СПІДНИЦІ

я не знаю, чому то інші люди так вихваляють сі­рійську природу! .. Чого, приміром, любуються на пальми та на кипариси? І що в них гарного? .. Мені аж гидко на них дивитися!

- Ваша правда. ЯК на мене, то я сто пальм і двісті кипарисів не віддам за одну нашу російську берізку. Ах! Коли ж нам пощастить вернуться знову до Росії!

- І отой уславлений Ліван, що он стирчить перед очима, придивіться, теж нічогісінько не варт!

- І тут - ваша правда. Було колись, ото як я була сюди допіру приїхала, Лі·ван здававсь мені боже яким

575

гарним! А тепер і він мені поганий! .. Ха'! знов і те прав­д~, що .через тутеШНІХ проклятущих арабів Не то що Сі­РІЯ з ЛІваном - рай був би споганів, рай був би обрид! .. Ах, коли б швидше до Росії!

- Ах, коли б швидше до РасіН - Там тепер так любо, так хороше! Ноябр ... зима ...

перший сніг ... санки ... трійка! - Ой, не згадуйте, Ганно Михайлівно! .. А тут, те­

пер-о, в ноябрі, аж загинути можна з тої палючої спеки! .. Ну, та й каторжна сторінка ота Сірія.

- Ольго Петрівно! З усієї бейрутської природи я тільки й люблю, що море.

- А знаєте, Катерино йванівно, адже ж і я люблю тут самісіньке море!

- Та-а-а-к ... Але я люблю море не за красу його, а "ерез т.е, що знаю, що можна тим морем до нашої Росіі заїхати та й покинути цю мерзенну школу, де ми чор'зна чого стирчимо!

- Чи ба, Катерино йванівно! Тадже ж і я люблю море тільки за те са ме!

- І я! - І я!l Отак розмовляли поміж собою п'ятеро па.ннів, дивля­

чися з високого балкона на один із найчудовіших крає­видів, який можна побачити на землі. Чотири з-поміж них - молодесенькі панночки; а п'ята, котра старша, Катерина йванівна Міллер - то їхня начальниця, ди­ректриса. Кожна з тих п'ятьох московок - запнута ви­соким білим хвартушком через плечі, а на грудях, на тому білому хвартушкові, в кожної нашито великого сірого хреста - щось ніби так, як часом буває в сестер­жалібниць на війні; тільки шо в тих сестер хрест бува червоний, а в цих дівчат він сірий та й облямовано його широкою голубою каймою-окрайкою. Цей сірнй хрест­то знак, шо дівчата служать в «Императорском право­славном палестннском обществе».

Той великий будинок, що на ЙОГО височеннім балконі вони тепер оце сидять і розмовляють, то арабський право­славний Бейрутський дівочий інститут, де вони вчителю­ЮТЬ. Це школа не «Палестинского общества». Зветься вона мудрувата: «Бакурат ель-их сен», себто «Первопо­чатки добродійства». Таке назвище - з того, що в пансі­оні € чимало стипендій для бідних дітей. По-вуличному

576

звуть того пансіона не так «З·ПИ('ЬМЕ'нська - з-висока», а попрост)': «Медресет Лябібе Жяхшен» (школа Лябіб" Жяхшенової), бо начальниця над інституто:\'1 - Ля6ібе Жяхшен.

Чого ж оті московські панни так ненавидять свою ШКОЛУ «Бакурат ельнихсен?» І чого вони в ній ОПИНИЛИ н

ся? І, коли начальниця над школою є Лябібе Жяхшен, то яким способо>! Катерина йванівна Міллер має бути так само начальниця?

Чотирнадцять тому год одна православна арабська черниця, ота сама Лябібе Жяхшен, заснувала невеличку початкову, елемеитариу шкілку задля малих сиріт. За підмогою православних бейрутських багатирів (нотаб­лів), особливо панії Амелії Сюрсок, школа тая розвива­лася дуже гарно, сильно розрослася. І надумалася пра­вославна арабська бейрутська громада зробити з Лябі­бнної шкілки що-небудь кращеє, ніж те, чим вона була :Іосі. Французька мова в Бейруті дуже потрібна, і задля неї православні бейрутяни оддавали й оддають своїх дітей звичайно в науку до католиків, до єзуїтських шкіл; такнот, щоб не вдаватися вже до тих єретиків, правон славні араби поклали переробити громадським коштом школу Лябіби Жяхшенової на дівочий інститут з путя­щою наукою французької мови та щс з іншимн науками, щоб у тім інститутові могли вчитися не самінно бідні сиротята, але й діти б(:гатих батьків, акебирів, себто вельмож. Сказано - зроблено. Чисто всі вчительки й учителі - православні, бо навіть для французької мови замість природних французок запрохано православних

грекинь З Марселя, що в них рідна мова не грецька, а французька. Начальницею зісталася Лябібе, бо будь-що­будь це ж її школа, а не чия, а шкільною патронесою дісталася пані Амелія Сюрсочиха.

Лябfбе раділа. Та чому б не радіти, коли одтепер 3 платних пансіонерок ішов ій чималий доходець? Дуже втішалися й усі бейрутські православні на свою новітню школу. Та з далекого Петербурга накинуло тую школу своїм оком «Жямаийє», себто «Товариство» або сказать­<,:Императорское православное палестинское общество». Не однаково оповідають усі араби про те, на які способи було взялося «Жямаийє», щоб підступитися до «Бакурат еЛh·ихсен». К<-ІЖУТЬ, що воно шкільній патронесі Амелії Сюрсоковій прислало 3 Петербурга свого ордена з титулом

37 411 Б77

«3а поміч для православія» j тим орденом прихилило до себе патронесу, ""бітну, як і всі араби-християни. І от Мна 1896 року дала свою згю)' Н" те, щоб «ЖЯ\1а"'",» прислало до інституту скількись учительок із Л\ОСКОВЩIJ­НІ!, нехай ванн дітей навчаюп. доброго церковного спі­r:ання, і географії, і арифметики, і московської мовн, ще й гімнастики. Правду кажучи, нікому з бейрутян не треба було MOCI{OBCbKOЇ мови - так коли ж «Жямаийє» дуже й дуже з нею набивалося! А що пані Сюрсок мала в православній бейрутській громаді велику силу, то бей­рутська громада мусила пристати й на московську мову, :\оч і з неохотоІО. Тільки ж «Па.пестинскому обществу» було цього мало: йому одразу заманулося куди більше! Петербурзькі орударі «Палестинського товариства», а саме секретар Хитров6 та інші обрусителі, як нашукали в Петербурзі четверо вчительок та ще п'яту найстаршу­Катерину йванівну Міллер, то не викрили їм того та­хітит'у, на який справді згодилася бейрутська арабська громада. Ні! Вони наділили Катерині йванівні гучний титул: «начальниця Беi'lрутского православного инсти· тута для девиц» та й заявили всім п'ятьом, що мають вони їхати на Схід із спеціальною місією: щоб із Бей­рутського інституту повиганяти З"ідусіль французьку мову. а натомість запровадити тамечки скрізь москов­ську, та то ще й так запровадити, щоб геть усі науки йшли мовою московською, а не французькою й араб­ською, як було досі. Того,- мовляли петербурзькі оруда· рі,- страх як бажають бейрутські православні араби, бо всі православні на Сході - страшенні русофіли і люблять «щиру православну мову». Бідолашні одурені дів­чата, разом із своєю «начальницею», поїхали до Бейрута на свою русифікаційну місію. Дуже-дуже швидко мали вони з досвіду пізнати, що ані Катерину йванівну Лябібе Жяхшен j ніхто з арабських учительок та вчителів не хочуть признавати за свою справжню начальницю, ані католицьку французьку та свою арабську мову ніхто 3-

поміж них не хоче кидати й міняти на «щиру православ~ ну»; щоправда, роблять московкам декотрі дрібні від­ступки і дозволяють порядкувати тільки в дрібницях; ну, правда, - звуть т-lІе Міллер «директрисою», але й о,то всього! .. Спробували було московські вчительки, пам я­таючи свій наказ од «Палестинського товариства». хоч трохи викорінювати французьку мову; спробували - ко·

578

ли вже других учительок не можна виперти, то хоч на

своїх годинах держатися мови московської, а не фран­цузької: ие ЗDеться «натуральний» (а правду кажучи­антинатуральиий) метод - учити дітей о:!разу чужою, везрозумілою для них мовою; 10ді пішли з того всякі прикрі історії з батьками! Замість давнішої простої неохоти супроти московської МОВИ, з'явилася в бейрут­СЬКИХ арабів уже люта ненависть - і проти московської мови, і проти московських учительок. Може б, самі бать­ки й не дуже були турбувалися про всеньку оцю спра­ву, бо звичайно тутешнім батькам байдуже до якихсь там програм шкільних, так їх раз у раз нишком підбурю­вала Лябібе жяхшен. Вона перед своєю арабською гро­мадою перециганювала ие тільки московську науку, ба й усяке слово бідних московок, усякий їх жест, усякий їх учинок і всі звичз Ї. - ці всі Лябібииі інтриги велися тільки нишком. Бо щоб зовсім вигризти МОСКОВОК із інституту - НЬОГО теж нікому не хотілося; а вже ж самій Jlябібі, справжній отій хазяйuі над інститутом, навіть менше б того хотілося, ніж кому. Адже гроші за службу платило московкам «Палестинське товариство» - не школа «Бакурат ель­ихсен» і не правослапна бейрутська громада; навіщо ж БJ:! мали араби відкидатися од Їхньої безплатної служби? для Лябіби знов дуже важно було й те, що московськ; вчительки одбували, кожна по черзі, щоденн; дежурства в пансіоні ; добре допомагали вдержувати серед пустот­ливих школярок ТНШУ Й лад; бо вони зовсім легко вміли своєю прихильністю та привітністю втихомирюваrи ді· тей, до того ж вони згодилися - як не всі години, то хоч декотрі, а саме геог~афію й арифметику, викладати вче­ницям не своєю мовою МОСКОІЗською, а французькою, дарма що це ЙШЛО вже проти того обрусительного нака­зу, який ім дало було «Палестинське товариство». щ­нуючи все оте, Лябіба й інщі арабки не заводили з мо­сковськими вчительками останньої рішучої баталії на життя й смерть, а попросту робили ЇМ тисяч; дрібних прикростей та підпуска,llИ їм тисячі шпильок. І життя бідних, одурених чужинок оберталося через т; тяжк;;' дрібниці в чистісіньке пекло ...

37' 579

11

- Катерино йrзанївно! - почувся на балконі коло порога чийсь дівочий ГОЛОС.- «Чорна» давно вас чогось шvкає.

" Голос говорив зоr;сім доброю російською мовою, тіль­КН з деяким гортанним виголосом. То була молоденька вчителька-арабка, па ЙI\IЄННЯ Мар'ям, вихованиця ро­сійської школи в Бейт-Жалі; Бейт-Жаля - це пале­('ТІшське село поза Єрусалимом або, сказати,- саме по­під Віфлеємом. І вона служила в «Палестинському то­варистві», «Товариство» звеліло Мар'ямі приїхати з Ьейт-Жалі до Бейрута на те, щоб вона служила для московських учительок за товмача, коли б довелося ЇМ

іноді балакати з такими арабами, які зовсім французь­кої мови не ТЯМЛЯТЬ.

Катерина Иванівна спустилася з балкона вниз, в одну світлицю, де знала, що там вона знайде Лябібу, або «Чорну». Чому ж Лябібе зветься «Чорна» і хто її так охрестив? А от чому і хто. Хоч московської мови Лябібе не розуміла аніже і хоч росіянки могли при ній вільне­сенько балакати між собою про що завгодно і між іншим. про ню саму - тільки ж вимовляти її ймення «Лябібе» їм не випадало, бо, чуючи своє ймення, Лябібе мусила б знати, ЩО москоаки говорять сво€ю ЧУЖОЮ мовою не

про кого, тільки про неї; а це знов було б ніяково. Так­от, щоб не притягати Лябібину увагу своєю балачкою, ВО!!И вмовилися звати її «Чорна», а її двоюрідну сестру Фаріду, світську, звати «Біла».

Катерина Иванівна поздоровкалася з «Чорною», бо ще її сьогодні не була бачила. «Чорна» виглядала дуже радісно й тріумфально. Може, воно здається такечки через те, що сьогодні неділя і ЩО на Лябібі - нова па~ радна чорна сукня? Ні, не тому. Якась о с о б л и в а радість і о с о б л и в а тріумфальність одпечатувалася на Лябібиному обличчі.

- Сьогодні задля неділеньки чимало батьків попри­ходило в школу,- солоденько проказала вона через

Мар'яму, і можна було впізнати з того лагідного при­хильного і християнсько незлобивого тону. ЩО вона встругнула московкам ~KYCb дуже й дуже неЛЮб~ ШТу'ч­І":У.- Та вони, батьки ТІІ, поприходили не до Дlтеи СВОІХ; вони бажають побачити не кого, як вас, т-llе Міллер

580

Вже два місяиі буде, як розпочовся наш учебний рік,­то батькам хочеться тепер про дещо з вами переба­лакати.

М-Не Міллер увійшла до вітального за.оу. Тут неспо­І{ійно стояла юрба одягних арабів, піджачників, хоч були й старезні халатники, і стояла тут ціла зграя НОВО* модно вораних і підмальованих арабок; пе все були най­луччі Лябібині прихильники й прихильнииі. Вони кину­лися до московської «директриси» Й ОТОЧИЛИ ЇЇ, Було заразом усіх людей із тридиятеро або, сказати, -й біль­ше. Всі гули, як бджоли в вулику.

- Ми не розуміємо, не розуміємо та й знов не розу­міню ваших розпорядків, т-Не Міллер!-гнівно задрібо­тіла по-франиузьки одна з дам - дама балакуча, уклад­

лива, що, як кажуть араби, «л сена б'арбаа у ашрін фраши» (язик у неї був на двадиять чотири метелики).­Доки ви були не приїхали, шкільний reglement був у нас такий, що батькам дозволялося навідувати своїХ дітей у пім-от пансіоні тільки один раз на місяиь, і це було саме добре. А ви приїхали - та й дозволили нам при­ХОДИТИ щонеділі!

- То чого ж ви, бачу, невдоволені? - здивувалася Катерина Йванівна.- Ви повинні радіти тому, тепер вам частіш ДОВОДИТЬСЯ бачити свої діти.

- Повинні радіти!!?? - загула обурена юрба. - Радіти?! - іронічно скривилася тая дама, що роз-

почала розмову.- Добре «радіти»! .. Натупається люди­на коло своєї праці за тиждень, радніша хоч у неділю мати собі спокій, а тут - на тобіІ .. йди до дітей у пан­сіон! .. Ніколи вже вільної, просвітної ГОДИНКИ нам нема!

- Ваших дорікань,і вашого способу думання я на­віть розібрати не можу,- одмовнла т-Не Міллер.­у нас, у Росії, кожні батьки дуже радіють, коли па исі он­t:bxe начальство дозволяє ЇМ частіш бачити сво'іх дітей. Коли я од тутешньої шкільної ради добилася того, щоб вам можна було заходити до дітей щотижня, то я думала була, що ви мені ще й подякуєте за те ... А втім ... ми ж не силуємо вас ходити СЮДИ щотижня! Коли кому не хочеться, то нехай не приходить! .. Або нехай при­ходить так, як і давніш - раз на місяць ... або й раз !Іа рік!

- Помиляєтеся, панночка! Бо от, скажемо, я, хоч би й хотіла, то не можу так зробити! Адже коли другі бать-

581

КИ ходитимуть до пансіону, а я не ходитиму, то моі діти плакатимуть і нудитимуться. Нехай нікому не можна буде ходити, то діти сидітимуть спокійно!.. А вже ж скільки грошей коштує теє ходіння!!

- Грошей?1 - А грошей! .. Бо не можна ж прийти до дитини

з порожніми руками: треба й гостииця прииести - яб­лучко там, чи винограду, чи пиріжків, цукерків або чого. То все те - хіба ие гроші? .. А коли чия хата не близько од !Школи, а далеченько, то треба ще й звощиком сюди ЇХ(JТИ - знов трата! .. OTaK~TO кожен раз і вилетить із кишеиі цілий межід! .. Чи знаєте. добродійко, що через вашу примху ми за рік повинні одтепер аж п'ятдесят два межі,ди за своїх дітей доплачувати!!

- Ми більше не хочемо, щоб були візити кожного тижня! .. Не хочемо! .. - з усіх боків загукали до т-ІІе Міл­мр сердиті голоси батьків. Хто не знав по-французько­му, той миттю догадався, про що йдеться. Такі - загука­ЛИ по-арабськи:

- Ма мнрід! Ма мнрід! (Не хочемо!) - Знов же: не хочемо ми й російської мови! Не xo~

чем о анітрохи! - заверещав збоку якийсь араб. Хор підхопив: - Не хочемо! Зовсім не хочемо! (Ма мнрід! Ма

мнрід абадан!) - Але ж, панове! - спинила їх Катерина Иванів­

на.- Вже ж тої російської мови зовсім мало в взс зосталося! .. Вже ж тепер я визначила розписання таке, шо на російську мову йде зовсім небагато годин! .. Он погляньте: французької мови - буває щодня аж три години, а російської -одна-однісінька годинка. Геогра­фію я викладаю по-французьки ... арифметику ба навіть гімнастику - ведуть мої помічниці так само фран­цузькою мовою ... Подумайте: на нашу російську мову тратять ваші діти в день одну-однісіньку годину ...

- А ми й того вже не хочемо! .. Бо нащо дітям памо· роки забивати! .. Нехай вчать саму-но французьку! .. Ми в Бейруті живемо, а не в Московії!

М-Не Міллер не знала, шо далі й казати. Вона безрад­но обвела очима залу. Коло порога стояла, схрестивши руки, свята черниця Лябібе, і блажеииа християнська радість внгравала на її лиці. М-Не Міллер круто пере­рвала розмову.

582

- добре! Я перебалакаю з т-те Сюрсок, чи не маж· на вволити вашу волю, та напншу й до секретаря "Па­лестинського товариства», щоб дозволив мені геть ви­гнати російську мову звідси,- сухо Вlfмовила вона, завернулася, покинула залу та й пішла знов нагору, на балкон. Там вона немічно впала, не сіла, на крісло. Та це ще не був край. Бо добряча Лябібе заразісінько за­иняла десь Мар'яму та й послала її сказати наздогін Катерині йванівні:

- Батьки нахваляються, що всі вони й геть позаби­раЮТЬ своїх дітей із школи, коли хто-небудь їх силувати­м(' ВЧИТИ московську мову.

- О, господи! .. І чого МИ тут стирчимо! - мало не застогнала т-Іlе Міллер.- Чи не сором тому, хто нас одурив і вислав сюди на наругу! .. Одначе нічого не вдієш: треба їхати до Сюрсочихи, все розказати, бо далі uже невидержка ... Не можна далі терпіти того, ЩО 3 на­"" тут виробляють: треба якось покласти край! .. Та за О,1ним ходом перебалакаю і про сирітську справу, бо не можна терпіти, щоб сиротам чинилися кривди, що зараз чиняться.

Прикликали арабажія, себто погонича, звощика того. По-французьки він не тямив. Мар'ям, вихованиця суворої й «прюдної» бейтжальської школи, засоромилася, коли ОД Катериии йванівни звелено їй, дівчині, забалакати ,10 того «чоловіка» і порадитися 3 НИМ про ціну. Червоніючи. плутаючись на словах, вона спиталася в арабажія, що він заправить за годину. домовилися ПО сім з половиною піастрів. Катерина йванівна сіла та й поїхала до Сюр­соч.ихи.

ІІІ

М-те Сюрсок зустріла Катерину йванівну сухенькn. Тая одразу приступила до діла.

- Найперша справа, яку я бажала б полагодити, це - сирітське питання. В нашім інституті заведено так, ЩО наймичок нема, а всяку чорну роботу одбувають уче­ниці·сироти: вони вслугують своєкоштним дівчатам, вони прятають спальні після них, вони змивають підлогу і таІ{е інше. Своєкоштні не поважають їХ, ДИВЛЯТЬСЯ на них, як на нерівню. Це все - дуже непедагогічна. Треба, щоб у

583

школі всі були рівні, треба для чорної роботи найнятч осібних наймичок. а сиріт - ОДЗВОЛИТИ.

- Щось чудне ви говорите, т-llе Міллер! Яка ж може бути рівність, коли одні за науку й за харч платять r рош і, а другі нічогісіНЬІШ не платять? Ви ж самі знає· те, ЩО сироти й годуються, і вчаться в школі зовсім дурно! Через те елементарна справедливість каже, щоб вони своєю працею одробляли що-небудь - ну, хоч свою

харч ... Опроче, не забувайте й того, що коли б узяти най­мичок, то вже ж безплатно наймички не служили б: треба було б їм з а п л ати т и. Виходить, що це - справа гро­шова. А чи пам'ятаєте ВІІ, т·llе, нашу з вамн умову, що ми її з вами були поклали тоді, як ви сюди допіру при· їхали? Вашим ділом у школі має бути самісінька педа­гогія, і порядкувати в школі ви маєте в самісіньких спра­вах педагогічних, тільки їх 'ви й маєте право змінювати на ліпше; а в справи грошові і в економічне ЖИТТЯ школи ви не повинні плутатися. Я б дуже вас прохала пам'ятати тую иашу умову й не вимагати иіяких грошових трат.

- Я й не вплутуюсь, я нічого не вимагаю. Я вас тільки про х а ю.

- Ні, ні! Це річ така, що не можна! Нехай сироти одробляють свій хліб ... бо це буде і по правді ... та й не розпускаються нехай; не з великих ВОНН' панів! .. А ЧИ знаєте? Я, дО речі, маю вам сказати ще й більше: батьки наших учениць дуже не раді 3 ТОГО, ЩО ви сиротам потураєте. Он, казали мені: тієї неділі, ЯК повели ви панw сіон до церкви, то ви в церкві поставили сиріт попереду, а тих, що платять, позаду. Це не годиться!

- Сироти - менші, вони на зріст нижчі; а ті, що платять, ті - старші і на зріст вищі. Через те я їх так і поставила в церкві. До того ж, т-те Сюрсок, це дія­лося не де, як у церкві! Хіба ж і в церкві воно не го­диться' .. Хіба ж і в церкві не всі рівні? ..

- Хоч би й у церкві, то не годиться. Батьки дуже були покривдилися з того та й приходили до мене, щоб пожалітися.

- Ат! Нехай буде й так!- безиадійно махнула рукою Катерина Йванівна.- Цієї неділі поставлю дітей у церкві так, щоб багатим батькам не було кривдно ... Ну, а тепер послухайте, що іще кажуть батьки ... Це вже мені самій ВОНИ казали ...

584

Вона розказала Сюрсочисі про те, як ремствували сьогодні батьки на щотижневі візити.

- І тут, мабуть, чи не доведеться вам їхню волю ВВОЛИТИ,- заступилася за батьків Сюрсочиха,- тільки, звісне діло, варто було б попереду розвідати, чи справді геть усі батьки невдоволені 3 частих візитів, чи може ... та я ЦЬОГО !-!е ДУі\'І3Ю ... не рада лиш менша половина". А от іще про одну новітню річ, яку тепер заведено в вас, я й зараз можу сказати, що її треба буде скасувати неод­мінно. Торік наука велася в школі ДО половини п'ятої години, а за вашим новітнім розпорядком зроблено те· перечки так, що всенька наука кінчається в ПОЛОБнаі четвертої ... - на цілу годнну швидше, ніж було торік! .. Це не га разд!

- Але ж, пані СЮрсок! .. Я ж анітрохи не змінила число годин усієї науки! .. Скільки лекцій щодня було торік, стільки лекцій і позоставалося. Я тільки пов коро­чувала рекреації, щоб не були такі безмірно довгі, як давніш. І знаєте задля чого? Задля тих дітей, що живуть не в пансіоні, а в батьків удома. Тепер діти можуть уже заранше вертати додому, до своєї сім'ї.

Ото ж ТО й зле! - Зле?! Торік, через нудно довгі рекреації, діти трохи

чи не цілий день, до самого вечора, без пуття стирчали в школі й одбивалися од сім'ї: батьки, можна сказати, своїх дітей ніколи й не бачили або бачили їх коло себе тільки трошечки вже ввечері ... Натурально, що вони зав· сім не могли, як то кажуть, influencer lеиг education (впливати на їхнє виховання)! ..

- Іпfluепсег lецг education?!- перепитала т-те сюр· сок, наче не вірячи своїм вухам, що почула таку новітню чудасію, яку й збагнути не можна.

- Авжеж! На мою думку, це річ ненормальна, щоб дітям давала виховання й світогляд самісінька школа, самісінькі вчителі! - палко розвивала т-1Іе Міллер свої ідеї, засвоєні на петербурзьких педагогічних курсах; вона, бідолаха, не знала тільки, що т-те Сюрсок стільки розумілася на тій новітній педагогіці, скільки одна пані на апельсинах (коли казати словами великоруської при­казки).- Сім'я так само має своє повне право і свою повинність виховувать діти в своїм дусі, і ми, педагоги, не сміємо проти того опиратися. Дозволяючи дітям вертати додому раніш, ніж велося досі, я думала була,

585

що батьки раді будуть, коли могтимуть бачити своїх .1ітеЙ удома коло себе трохи довше, ніж бачили давніш.

- Ну, це не так! Діти, коли вони вдома, а не в шко­.ТІі, то сваряться, б'ються, і нещасливим батькам з нимн самісінька морока. Може, чули про наше прислів'я: «Ади ль-улод шяна халю (хто схоче дітей розсудити, тому до­ведеться повіситись) »?. А не забувайте й того, що ви дітей пускаєте додому якраз у найскрутнішу пору. Бо це ж у половині четвертої ... - правда? - вертають вона тепер .10 батьків?. Ну, але ж ота година, що між поло­ВИНОЮ четвертої та половиною П'ЯТОЇ, ие - саме такий час, коли матіркам не ДО дітей, ие - такий час, коли матіркам хочеться трохи проходитися перед обідом, хо­четься трохи подихати чистим повітрям ...

- Скажіть краще: хочеться понамззувати собі облич· чя білою й червоною фарбою ... хочеться сидіти коло ві­кон та розглядати перехожих кавалерів ... або походжати по шляху та моргати на них ... - іронічно перебила Кате­рина Гlванівна.- Ну, в такім разі воно правда, що під цю годину діти таким матіркам не на руку!

- Ля тадіну уля тодену! (Не судіте, да не судимі будете!) ... І от, до речі знов, скажу: була мені проти вас іще одна скарга - саме з цього приводу. Одна з дівчат прийшла була в школу нарум'янена, а ви що їй ска­зали?

- Це Мальвіна Трад. Ій - год шістнадцятеро. Я їй сказала, щоб вона не сміла цього робити, бо це - погань.

- А вона вдома взяла й розказала про те. Стара Традиха приходила мені жалітися, що ви підбурюєте дітей проти батьків ... Ну, та будь-ща-будь, вернімося ДО нашої справи про лекції. До кінця цього півріччя ще не­хай держиться той самий розпорядок, що встановили ви, але з нового року доведеться вам розтягти науку до по­

ловини п'ятої години ... або ще лучче - до п'ятьох! Катерина Гlванівна гіркенько всміхнулася та й одмо­

вила:

- Бачу, що мій голос не важить у школі нічогісінь­ко - і це не тільки в економічних шкільних відносинах ... на які я й не претендую ... ба не важить він нічого і в П~· дагогічній частині, яку ви полишили нібито мені. Дивно лиш, на що мене вислала СЮДИ «Палестинське таварист~ во», наказуючи, щоб я була за нач а л ь н и цю!

- І мені самій це дивно!- одрізала пані СЮрсок.-

586

Та ще й Д у ж е дивно! «Палестинське товариство» довго набивалося й впрохувалося до нас на пом і Ч, і я Ha~ решті Д о з в о л и л а, щоб <Товариство» зробило мені пом і ч: я дозволила прислати сюди російських учи~ тельок, щоб вони були мені пом і ч н и ЦЯ М и. А тепер «Палестинське тDвариство» бажає не помагати мені, а о руд у в ати мною! ..

- Виходить, що «Товариство» обдурило й мене?­навмання спитала Катерина Иванівна, хоч давно вже сама про те могла догадатися.

- Я про те нічого не знаю й не казатиму,- 8ИМВ· наючим дипломатичним ТОНОМ одмовила пані СЮРСОК, не бажаючи сказати надто різкого слова.- Додам тільки, що я досі вволяла була вашу- волю чималенько! Адже сир і т Я зовсім·зовсім полишила вам: ЇХ ви вчите, та й далі, про мене, вчіть саме так, як хочете і як знаєте ... От, не захотіли ви, за наказом од «Палестинського то· вариства», щоб сироти вчили французьку мову - ми ж вам не перечили!- сироти французької мови і не вчать­СЯ, ВОНИ її не знатимуть ... вчаться вони самісінької вашої МОВИ! .. Але ті вчениці, що за свою науку платять нам гроші, 3 тими вже інакше діло ... Ба на віть, як сказати правду, то ви й проти них не маєте чого дуже ремству­вати; окрім французької мови, мусять же вони всі учити й вашу. хоч напевне не всі їхні батьки того бажають! ..

Тут Катерина ГІ ванівна перебила т-те Сюрсочиху й розказала їй про сьогоднішній напад батьків проти ро­сійської мови і про те, ЩО батьки нахваляються позаби~ рати свої діти з пансіону. .

М-те Сюрсок переслухала її з цілою увагою. Обличчя їй дуже споважніло.

- В такому разі доведеться дозволити, щоб росій­ської мови вчилися діти тільки тих батьків, котрі самі того забажають,- сухо вирішила вона.- Про сиріт не кажу; з тими робіть, що хочете ... я кажу тільки за своє­коштних ... Бо КОЛИ ми цього не зробимо, то батьки справ­ді позабирають своїх дітей із школи, і Лябібе не матиме ніякісінького зиску.

- Ні, я ніколи на те не пристану! На це я не маю права!- рішуче заявила Катерина Гlванівна, підводя­чися з місця, щоб попрощатися.

- Однак доведеться на те пристати!- різко сказала СЮрсочиха.

087

- Ніко.'1И В світі! На тих словах Катерина йванівна

патранесою.

ІУ

попрощалася з

ЯК їхал~ Катерина йванівна додому, ІИ сталася при· года, звичаИНІСІНька в Туреччині. Арабажій (а вимовлn, ють це слово з наголосом j на а, і на і), погонич той, ЩО віз ЇЇ, був віри християнської. Як повертав він одним ву­зеньким шляхом нагору, то він, зовсім не хотячи, якось за черкнув дишлем мусульманина-атталя, себто носиль­ника, що ніс був якогось тягаря на спині. Хоч і той атталь, і цей арабажій були однаково араби або одна­кової раси, та араба-християнина зовсім легко розпізнати од араба-мусульманина, Бо в мусульманина видко на об­личчj якийсь звіряче-почуттєвий, сексуальний відбиток і якийсь нахабно-сміленький вираз, а християнські об· личчя - інтелігентні й лагідні. Тим-то атталь одразу впі­знав, що з арабажія - християнин, і страшенно розлю­тувався, що гяур, себто людина безправна, смів дишлем зачепити й о г о, сейїда (пана), (Замість слова «мусуль­манин» вживається в християнсько-арабській мові слово «сей Ід», яке дослівно значить - «пан».)

Треба признатися, що серед арабської раси, коли ка­зати про ню гуртом, нема релігійної ворожнечі поміж мусульманами та християнами. Коли не в Бейруті, а де­іяде, приміром у Дамаску, то араби-мусульмани й араби­християни живуть у дуже ДОбрій лагоді поміж собою, вони заходжають в гостину одні до одних, приятелюють і таке інше. Та в Бейруті мусульман мало, а християн­сила, і вони здебільше багатирі, і за ними СТОЯТЬ євро­пейські консульства, а мусульмани здебільша харпаки, і ніякі консули за них не дбають. А знов же турецькі араби-християни - де їх мало - там вони боязкі, а де їх багацько і де вови чують свою силу. там вони пово­дяться нахабно. Через усе теє бейрутські араби, котрі з бідних мусульман, ненавидять бейрутських арабів-хрис­тиян. Знов же й турецьке фанатичне правління роз­дмухує цю ворожнечу ... Так от і цей мусульманин-атталь розлютувавсь на арабажія, вихопив у нього з рук батога, спинив коні та й зачав шмагати погонича по чому по­пало. Той, побачивши, що ніхто його не одборонить, од-

588

разу присмирився, скуливсь і терпляче виждав, доки сейїд налупцює ЙОСО вдосталь. ОДИН разок аТТ3.1Ь за~ чепив пугою ї! Катерину Йванівну. Вона з перестраху нічого й не казала, тільки мовчала та дихала ...

Ну, от арабажій довіз її до школи. Катерина йвані"­на подивилася, котра ГОДJ.ша. Виходи.по, що тра запла· тити арабажієві за одну годину і ще за п'ять минут.

Задля європеїІЦів чиста морока - лічити гроші в Сі­рії. В Сірії, як і в цілій Туреччині, грошова одиниця зветься з-італьянська «піастр» або з·старонімецька «гу­руш», себто «гріш». Піастр, або ж гуруш, ділиться на 40 «пара» або, як вимовляють араби, на 40 «бара». Тільки ж те, що зве піастром Сірія, і те, що зве піастром справж­ня Туреччина, із своєю столицею Царгородом, це не одне й те саме. У турків піастр - це вийде наших вісім копійок; і ті монети, які в Царгороді вибиваються, чи як кажемо ми, чеканяться., всі пристосовані до цієї нормп: от, срібняк, що зветься цаРГОРОДСhКИМ піастром, коштує 8 копійок, срібняк двохпіастровий - коштує 16 копійок, нікелевий десятипарник (або металік) - коштує 2 копій­ки і т. ін., і т. i~. ТИМ часом у Сірії кожне місто має свою грошову одиницю не однакову: кожне зве її одна· ково «піастром», але, приміром, бейрутський піастр - це не те, що піастр халябський (чи алеппськиЙ). Тая оди­ниця, що зветься піастром у Бейруті, виходнть по,нашо~,у більше-менше сім копійок, а те, що звуть піастром у Да­маску, виходить по-нашому щось 8'/2 копійок. Та, на біду собі, ані Бейрут, ані Дамаск, і ніяке інакше сірійське місто не сміють бити своєї власної монети, яка б аідпо· відала їхнім власним грошовим одиницям; монета в, Сірії вживається самісінька тая, яку чеканено в Царгороді ... себто, яку чеканено з обрахунком на восьмикопійковий піастр!" Ну, звісно, вживається іще й європейська мо­нета, та тієї менше ... 1 виходить страшенна, невимовн~ плутанина: араби користуються чужою, царгородською монетою, а лічать гроші таки своїм давнім ліком, і ЄВ­ропеєць, доки не звик, може з того ліку аж скрутитися. Візьмемо великого ца рюродського срібняка, велику срібну одиницю, що зветься і в Туреччині і в Сірії «рієль» (і! геаІе) або «межідіїІ» (себто монета султана Абдул-МедЖіда)- він коштує на наші гроші одного кар­бованця і шістдесят копійок. В Царгороді, натурально, дічать, що межідій має в собі 20 піастрів; ця цифра 20-.

689

круглеНl>ка, рівна, дуже зручна для ліку, а заразом­і реа"ьно правднва, бо те, що зветься в Царгороді піаст­ром, буде по-нашому 8 копійок. Але от у Бейруті, де му­сять користуватися тим самим uаргородським межідієм, люди кажуть, що межідій, себто ота велика срібна оди­~иця, ділиться на 23 піастри, а в Дамаску лічать, що в межідієві єсть 19 піастрів. Оце вже одно само собою буде для європейця мука, бо він звик, щоб ЙОГО цивілі­зована велика грошова ОДИНИЦЯ ділилася на парне ЧИСЛ'), а не на 19 або на 23! .. Та ще гірша плутанина з дрібня­ками. Беручи плату або платячи єдино вжива ною царго­родською монетою - ну, приміром, однопіастровою,­бейрутяни кажуть, що вони беруть або дають одного піастра і 5 бар; двохпіастрова царгородська мо­нета - це по-їхньому 2'/. піастра; срібна '/, межідія -це 5 піастрів + 30 бар; нікелева ца ргородська монетка на '/, царгородеького піастра - це в бейрутян виXf)­дить - '/, піастра + 2'/, бари. І такою системою одбу­ваються геть усі грошові обрахунки! Природні беЙРУТЯНіІ, ЩО ЗВИКЛИ ДО свого консернативного ліку і ДО не своїх, турецьких монет іще .. змалечку, не добачають собі в тім ніякої невигоди. Але європейці! .. Вони, особливо ж котрі приїхали до Бейрута недавнечко, цю фінансову систему аж кл~нуть! Вона задля них тим важча, що ніяких цифр на монетах не вибито, а ЄСТЬ тільки круті карлючкува гі написи, ЯJ<ИХ неорієнталісти читати не вміють.

Катерина Иванівна розкрила калитку, погортала ЇЇ, далі висипала купку дрібних грошей на долоню та й безнадійно подивилася на ню. Ій страх важко було роз­міркувати. котрі монети і скільки монет повинна вона дати арабажієві, щоб заплатити за одну годину з п'ятьма минутами, що вона оие проїздила. Ну, за годину треба заплатити 7'/, піастрів, бо така була умова. А за п'ять минут зайвих скільки тра накииути? Щоб арабажій не мав претензій, вона захотіла дати йому аж 10 піастрів. Так! Але ж котрими монетами має вона їх виплатити? That is the quеstiоп! .. <Оце заковика!»- як сказав був котрийсь із ворогів українського письменства, виду­муючи, ніби отак стоіть в українському перекладі Шек­спірової драми.

Поглядівши з німою нудьгою на грошики, Катерина Иванівна взяла лічити ось як (вона МУРІ<отіла москов­ською мовою):

590

- Оия монета - то три піастри з чимсь. Для легшого ліку нехай вона буде три піастри рівно ... Парочка оцих-о монеток вийде, коли не помилнюся, знов Тр!1 піастри і скіЛЬЮIСЬ бар ... - нехай будуть і вони попросту три пі­астри! .. І оие - так само нехай буде три! .. А оия монета коштує піастр із чимось ... лічімо її рівно за піастр! .. Зара­зом буде не менше як десять піастрів.

- Prenez! 1_ дала вона візникові щось аж одинад­

цятеро піастрів, та й, одійшовши ОД воза, зача.па СХОДИТИ ВГОР/" по високих кам'яних сходах, на шкільний гаНОІС

Арабажій, ще як Катерина йванівна була копалася по калитці, одразу був зміркував, що ця «франжійка» ні­чогісінько на грошах не ТЯМИТЬ. ДО того ж вона й по-араб­ськи не балакає. Отже ж можна буде, певне, злупити з неї більше. Через те він гнівно гепнув грішми об землю й загорлав до неї якусь дуже довгу арабську промову, з якої Катерина йванівна второпала однісіньке слово: «аліль», себто «мало», Це слово бу.по їй по знаку.

- Non, поп! ее n'es! pas «аІіІ»! '-обурилася вона. Тз арабажій по-французьки не тямив і горлав собі далі на нілий шлях. Тим часом Катерина йванівна піднялася л.о найвищої ступеньки сходів і вже мала б ступити на Р1НОК - аж тут ЇЙ наспіло нове ЛИХО; старець.

Арабські стариі ... о! З них великі майстри свого ділз! Цей, що сидів тут, коло порога, як побачив ситт (панію) , ТО театрально СХОПИВСЯ лівицею за серце, голову мелан­

холійно відкинув назад, очі поетично втупив у небо і, простягаючи правицю, драматично застогнав:

- Алла йхалліки (бога ради!), мамзель! .. Алла йха­лліки!! .. - А арабажій тим часом репетував на шляху.

Катерина йванівна, щоб швидше втекти од араба­жієвих криків, мерщій поспішала до хати, а через те не зауважила на стария. Вона думала була ступнути на по­ріг - аж тут рантом губи старцеві затрусилися, на них набігла чи піна, чи слина ... хто його знаl .. - він заскрего­тів зубами, заверещав з усієї моці та й упав серед епілеп­тичних конвульсій саме на порозі. Це була його зви­чайна штука.

Безталанна Катерина йванівна, повагавшися хвилин­ку, таки переступила через нЬОI'О і ввійшла до хати. Вона

І Візьміть (фраffЦ.). Ped. :l Ні, иН Це не мало! (франц.). Ред.

591

зайшла ..1.0 свого покою, ле На ti/O 4екаvlИ всі В4ите.rІ!,кн; знеможена, знервована, вона кину.13СЯ в кріС.l0 та й за­чала оповідати про свій візит до СЮрсокової.

ЯК стій двері одчинилися. ДО ПОJ<ОЮ вперся араба­жій і заходивсь нахабно кричати на ціле горло.

Єсть в арабській мові слово «рух!», себто «пішов геть!», і єсть слово «рухи!». себто «пішла геть!». Всі :vtoc· ковські вчительки знали самісіньку форму жіночого роду та й то ВІІМОВЛЯЛИ її м'якенько: «рухі»,- а знали самі· сіньку жіночу форму через те, що їм доводилося мати діло з самими дівчатами.

- Рухi!l! Рухі!!!- загукали вони всі п'ятеро разом, побачивши, до чого доходить арабажійська нахабнісТh. Та арабажій не слухав їх і крикливо домагався свого.

- Боже мій! .. Яка безсоромна відвага! .. - чулося ро­сійською мовою переривчасті !'Олоси обурених дівчат. Рухі!!! ..

Арабажій і не поворухнувся, щоб іти, а навпаки ще гірше загомонів, вимахуючи руками. Тоді Катерина йва­нівна, що ЇЙ уже терпець увірвався, скипіла. Вона ска­чила з крісла, тупнула ногою і, забувши з гніву, де воня, в якій стороні й якою мовою тут говорять люди, грізно крикнула:

- Рухі сєйчас, гаварят тєбє!! Погонич, зроду боязкий, як усі християни, заразі­

сінько піс.НЯ такої грізної інтонації шугнув за двері. - Нашо ви кажете форму жіночого роду «рухи»?­

поправила всіх Мар'ям, як арабажій подавсь геть.­До чоловіків треба казати «рух!»

- Ох, серце Мар'ям,- простогнала Катерина Ива­нівна,- зроби ласку, не поправляй мене сьогодні в араб­ській мові ... не кажи нічогісінько про арабів. бо іще одна згадка про той капосний народ - і я вмру.

- Спасибі вам, Катерино Иванівно!- покривдилася мар'ям.- Адже ж і я - арабка, то і я капосна?!

- Ні, ні!- засміялася її начальниця.- На мої СЛОВd ти не смієш кривдитись, ти виховалася в росіян, ти­наша ...

Мар'ям заспокоїлася. Та коли казати правду, то з неї вже більше-таки була росіянка, ніж арабка. А розуміти свою національну арабську честь і шанувати свою араб­ську народність - її в школі не навчили.

592

v

Зминув іще місяць. Настав грудень (декабрь). «Чор­на» шдучувала батьків, щоб ВОНИ ЩОТИ:іКНЯ або й частіш протестували проти МОСКОВСЬКОЇ МОВИ. Знов же й сама «Чорна» ЩОДНЯ туркала МОСКОВСЬКИМ учителькам через Мар'ям, що московської мови ніхто не бажає_ І т-те Сюрсок безнастанно домагалася, щоб російська мова зро­билася наукою надобов'язковою, навіть про педагогіку зачала згадувати, що ОТ, мовляв, навіть із педагогічних законів якось виходить, ЩО московсЬІ<У мову треба діТЯ.\1 кинути. Під «дітьми» розумілися самісінькі ті, що пла· тять гроші; бо ЩОДО сиріт, ТО ЇМ педагогічні закони любі· сінько дозволяли вчити тую мову_

Катерині йванівні життя її зачало здаватися все гір­шим та й гіршим пеклом. Ії енергія щораз занепадала. Нарешті вона заявила й Сюрсочисі й Лябібі, що готова порозсилати до всіх батьків листи, де спитається в кож­

НОГО, чи хоче він, чи не хоче російСЬІ{ОЇ МОВИ для своєї ДИТИНИ.

Незадовго перед різдвом вона й скомпонувала дипло­матичний ЛИСТ саме 3 таким запитанням ДО батьків. Ля­бібіна двоюрідна сестра Фаріде, «Біла» ота, охоче пере­клала того листа з французької мови на добру арабськv (бо Мар'ям не вміла писати путящою арабською: не на­вчили її бейтжальські обрусителі!). Порозсилали такиїI лист по всіх батьках ... звісно, по тих, котрі за науку пла­тили гроші. Вороги московщини тріумфували, бо споді­валися, що всі поодкидаються од тієї науки.

Почали в школу сипатися писані одповіді од батьків. Лябібе їх усі позабирала собі та й сказала була Катерині йванівні дуже солоденько і з великою християнською добродушністю (вона завсіди виглядала дуже по-христи­янськи, коли мала комусь дозолити гаразд), що не даст!:> ЇЙ тих листів, бо однаково ж вони писані мовою араб­ською; вона попросту їй сама перекаже, котрі з-поміж батьків заявилися за москОвською мовою. Вгадуючи тут якісь хитрощі, т-lIе Міллер одмовила, що нехай краще їхня Мар'ям поперекладає ЇЙ усе, бо нащо має Лябібе сама турбуватися! Тоді Лябібе, кидаючи свій християнсь­ко-солодкий тон, просто заявила, що листів не дасть. Ка­терина йваиівна, набравшися не знати звідки енергії, гримнула:

38 477 593

- А коли не дacT€: мені листів, то я зараз зателегра­фую в Петербург до секретаря «Палестинського това­рнства». Побачите: він одбере ордена в т-те Сюрсок!

Лябібе, злякана новітнім аргументом, заразісінько доручила їй геть усі відповіді.

Цілий день Мар'ям поралася коло них та перекла­дала. І от виявилося, що всі батьківські відповіді мож­на поділити на три купи - всі три більше-менше одна­

/ кові числом. Перша купа листів - це ті, що повідписували Лябі­

бині приятелі. Одні з-поміж них увічливо писали, що діти їхні ще дуже малі і саме через те не спроможні во­ни вчитися аж двох чужих мов заразом: і французької, й московської; через те ВОНИ, «на жаль», мусять зрекw тися мови московської. Другі з-поміж них, навпаки, вже різко писали, що російська мова до иічого не при­датна, а через то нема нащо мучити нею дітей. А був один батько, що звався він flимр, себто тигр. Отаке ймен­ня дано йому змалечку, скоро він народивсь, бо він, як народивсь - то показувався дуже слабкого здоров'я; а в арабів є забобон, що колч в КОГО мруть малі дітн, то треба нового народженця назвати Лев (Асад), або Тигр (Нимр), або Вовк (Діб): таких іменнів смерть лякається й таЮ1Х немовлят не забере ... Так отаким тиг­ром, страшиим для смерті, був і той Нимр, що його доч­ка вчнлася в Лябібиній школі. Балакав він тонесеньким задерикуватим, вигукляво-крикливим голоском. І листа до т-lIе Міллер він написав, хоч і лаконічного, та дуже «вигуклявого», а саме: «Арф ад ол-лога ль-москобійє рафдан катаИЙян. (Одкидаюся од московської мови рі­шучнм одкиданням) ».

Друга група листів була зовсім інакша: це - ті, що писали їх здебільша москвофіли. Одні з-поміж тих мос,,­вофілів прихилялися до московської мови через свою крайню православну фанатичність, другі - і таких було більше - через те, що вОни своїми інтересами близько пов'язані були з Росією: приміром, у Росії вчилися ка­зенним коштом їхні діти або родаки - чи то в духовних семінаріях та академіях, чи в інших школах. Купець Таразій, саме один з таких батьків, застилізував свого ;,иста демонстративно москвофільським тоном: «Оповіда­ючи на Ваш запит, я скажу от що: бажаю я, щоб мої дівчата вчилися мови московської (цю він виписав на

594

найпершому місці) і грамаТИЧNоі мови арабської, а о к рім тО г О нехай учать іще й французьку мову». Де­хто з батьків подав голос за московську мову навіть не че­рез москвофільство, а попросту через те, що чув од своїх дітей, як СИЛЬНО б'ються або щипаються вчительки араб­ські, а російські - оступаються за дітьми й боронять їх. Такі батьки справедливо міркували, що коли їхні дівча­та покинуть науку російської мови, то Катерині Йва­нівні й її помічницям не буде вже до тнх дітей присту­пу, і зостануться ВОНИ без московського людяного догляду.

Всі опрочі листи (а їх зіставалося ще більше, ніж третина) то були такі, де батьки не хотіли нічогісінько рішати, а здавалися цілком на волю Катерині Йванівні. «Міркуйте, сами,- писали такі батьки,- бо ви більш од нас тямите, котрої науки треба нашим дітям, а котрої не треба». І скрізь була в них стереотипна фразка: «Ваша гадка - вища За нашу гадку. (Рай-ком ааля мин рМ,­на) ». Ельян Шагурі, один з таких батьків, дописавсь на­віть он до чого: «Дуже нелюбо вразив мене ваш запит. Хіба з мене вчитель, чи ЩО, ЩО ви мені морочите ЦИМ голову?! Ви - вчительки, ви і повинні знати науку, а я лиш батько, і наука - не МОЄ діло! Моїх дівчат оддав я вам ДО школи не на те, щоб ви в мене питалися по­рад, а на те, щоб ви моїх дівчат учили, як тра. Бо я сподівався, що ви СВОЄ діло й без мене тямите! .. Так ОТ же вам моє СЛОВО: робіть усе, як сами хочете, а мене не питаЙтесь». А ще один з батьків одписав он як: «Про мене! Чи вчитимете МОЮ Асму московської МОВИ, чи не вчитимете, про те мені байдуже: аби вона релігію зна­ла та по-французьки вміла балакати. А от про що дуже благатиму. В дівчини вискочив на руці пухир, чи щось таке, а вона ЙОГО раз у раз рОЗДрЯПУЄ. Догляньте,· на милість, щоб вона того не робила, бо ще, борони боже, прикинеться огник абощо ... »

VI

В школах «Палестинського товариства» здебільша панує консервативно-реакЦІИНИЙ рух. Особливий консер­ватизм і вчительський тероризм - у школі беЙт·жаль· ській і в дамасськіЙ. Навпаки, Катерина Иванівна, що приїхала в Бейрут з петербурзької стоюнінської гімна-

3В' 595

зП, трималася дуже лібера.чьних поглядів на дитяче ви~ ховання й думала, що в дитини є повне право мати свою

волю. Через те вона, як перечитала листи, що попере­кладала ЇЙ Мар'ям, прикликала Лябібу і заявила, що ось, мовляв, єсть чималенько батьків, які пишуть, що нехай вона сама, директриса, виріщує, чи мають їхні дочки вчитися по-московськи, чи не мають: ті'льки ж вона думає, що вона не сміє нічоГІСІНЬКО рішати, а не­хай кожна з тих дівчат сама скаже, чи хоче виучувати московську мову, чи не хОче.

Принципіально така думка не дуже була припадала Лябібі до вподоби. Ії пересвідчення просто казало їй, що діти не мають права чого-небудь хотіти або не хоті­ти, вибирати або не вибирати: вони повинні попросту слухатися старших. Тільки ж цим разом Лябібе не пе­речила Катерині йванівні, бо сподівалася, що дітя;! учитися ліньки і що котрих дітей спитають, то ті зде­більша одкинуться од московської мови.

На жаль, не сталося так, як вона сподівалася. Зна­йшлися дівчата, котрі лінивіші, що справді одмовилися од російської мови; тільки ж більшина того не зробила. Всі вони дуже злюбили гуманних московських учите­льок, усі вони звикли були шукати в них захисту проти тиранства і сваволі вчительок-арабок, а через те рішуче заявили, що не хотять розлучатися з m-l1e Міллер і дру­гими московками та й учитимуться їхньої мови.

Лябібе, будь-що-будь, сумувала не дуже-то. В уся­кім же разі виходило, що трохи чи не половииа школя­рок малася після нового року вже не вчитися ПО-МОсков­ськи.

УІІ

Новий 1897 рік - то була дуже гарна днина. Сонце смалило не сильно, бо подихав легесенький морський вітерець із заходу. Вся природа раділа. Голубе море ти­хесенько~тихесенько плескалося. Кедри, пальми й кипа­риси ніжно шелестіли. ТеМНО'зелені апельсинні дерева стояли наче різдвяні гільця, бо геть були вкриті жовто· гарячими своіми овочами, і ті овочі ярко виблискували на сонці з~поза чепурного, ніби навоскованого зеленого листя. Все раділо: раділи дерева, раділа зелена тра­ВИЦЯ, яку тільки взимку й можна побачити в палючій

59б

Сірії, раділи верблюди, раділи буйволи, раділи осли й мули, раділи люди.

Батьки тих дівчат, які вчилися в «Бакурат ель-их­сен», теж могли сьогодні радіти чималенькО. Різдвяні вакації дано було дітям лиш на один тиждень - од пер­

шого дня різдва до 2 січня, себто ще тільки до взавтрьо­го! Значиться, діти - а ВОНИ своїми пустотами вже встигли батькам добре надбриднути за тиждень - узав­тра знов вернуть до пансіону: взавтра знов по хатах за­панує святий спокій-тиша. А котрі дівчата не живуть у пансіоні, тільки ходять до ШКОЛИ, ТО ті ОД узавтрього приходитимуть додому із школи вже не в половині чет­вертої години, а в п'ять! Так хіба ж батькам не радіти з того! .. І ще одна втіха буде взавтра: котрому з батьків не хочеться московської МОВИ, ТО ОД уза втрього його діти вже не вчитимуться її.

Гарна днина! .. І природа раділа, і люди раділи.

УІІІ

2-го січня почалося вчення. ЯК же ж воно вийшло з москОВСЬКОЮ мовою?

А от як. Коли в якім класі надходила година російської мо­

ви, ТО значна частина дівчат,- саме ті, котрі одкинули~ ся ОД тієї МОВИ,- весело кидали свій клас і з радісним гуком і галасом висипали на подвір'я, де й бігали собі цілу тую вільну годину. Ім було втішно, бо геть усі вчи­тельки, чи арабські, ЧИ московські,- сиділи тоді по кла~ сах разом з другими школярками, що вчилися, і ие мог­ли ВОНИ докучно доглядати тих, що на подвір'ї. Отож тії літали собі скрізь, як вільні пташки.

Ну, от, на першій отакій годині вільні пташки пооб­ривали геть усі квітки з Фарідиного квітника. Другої години вільні пташки забралися до порожньої їдальні, витягли із шафи посуд і розбили пару блюд та ще й улюблену Лябібину тарілку. До всього того вони поби­лися між собою. Асма Фрнейні висмикнула в Аліси Шагурі дві жмені волосся, а Темем Фейяд розбила лоба малій Ессіні Кбк.

Лябібе, що зранку була сіяла, мов зірка ясна, опівд­ні посумніла, мов чорна нічка. Зранку вона була така весела, така добра, така лагідна, бтиттекаль миндун ми-

597

лех (хоч без солі їж); а тепер разом зробилася ат'аль мнир-рсас (важча од олова). Весь її гумор не знати де й подівсь. «Вушьша ма бйидхак лир-ргіф ис-сохн (її обличчя не було б засміялося навіть на тепленький сві­жий хлібець) »,- сказав би про неї араб словами своєї тутешньої приказки, яку добре зрозуміє кожен, хто жив у сухій палючій Сірії та й знає, ЯК швидко черствіє тутечки хліб.

ІХ

Того ж дня Лябібе побувала в Сюрсочихи й розказа-ла про всеньку справу. '

- От що треба зробити,- сказала т-те Сюрсок подумавши,- треба найняти ще одну вчительку або ту­торку, щоб вона доглядала тих дівчат, котрі москов­ської мови не вчаться й гуляють.

- Воно б нічого, та хто ж їй платитиме?. От, якби «Жямаийє»! «Жямаийє» - це, як звісно, «Імператорське православне палестинське товариство»,

- Ну-у-у! Цього иіяк зроБИ1-И не моЖна буде!­розвела руками Сюрсок.- Для тих, хто не хоче москов­ської МОВИ, «Жямаийє» напевне не дасть ані піастра ... Треба буде платити з доходів шкільних.

- А де ж тії доходи?! - застогнала Лябібе.- Лед­ве-ледве кінці з кінцями стягнеш! .. Де вже нам сп ро мог­тися ще на одну вчительку!

- В такім разі - і хто його зна, що робити! .. - за­думливо сказала т-те Сюрсок.- От, хіба зробити зноn російську мову обов'язковою для всіх?

І ЇЙ в голові заманячив новий орден од «Палестин­СЬКОГО товариства»; «За врятування московської мови».

- Та й я вже так була думала,- тихо одказала Лябібе.

- То доведеться вже про х ати мамзель Катери­ну, щоб знов згодилася вчити всіх. Тільки ж ... чи згоди­ться тепер вона?. Може, з гордості вже не захоче?.

Спробуємо,- сказала Лябібе.

Х

Увечері того самого 2-го січня 1897 року «Чорна» і «Біла», себто Лябібе й Фаріде, прийшли вдвох до Ка­терини Йванівни. Лябібе казала, Фаріде перекладала.

598

Вони щиро розказали всю свою біду і прохали т-Не Міллер зробити знов усе по-давньому.

Катерина Аванівна невимовно здивувалася на своє­рідну арабську педагогіку, що велить дітям задля вчи­тельської економії вчити тую науку, яку признано за

«шкідливу». Само собою, їй було дуже любо, що одте­пер мають учитися московської мови знов геть усі шко­лярки. Тільки ж вона трохи таки вагалася.

- Трохи ніяково буде! - сказаЛа вона.- Я б і рад­ніша, так батьки ж! Що вони подумають, коли ми ПО сорок разів на рік мінятимем свої постанови?

- Серце наше, око наше, люба наша мамзель Кате­рино! - благала Лябібе Фарідиними устами.- На що­що, а на батьків можете в нас не вважать! .. Та коли хоче­те, ТО я понамовляю геть усіх тих самих батьків, щоб поприходили до вас гуртом і самі попрохали в вас­узяти знову їхніх дітей до вашої науки! ..

- Ну, добре! - осміхнулася Катерина Аванівна.­Коли так, то нехай усе буде по-давньому. Тільки ж здається мені, що дехто з батьків розсердиться-таки й забере свої дівчата з школи.

- Ні, так воно не станеться,- обізвалася Ля6ібе.­Я вже обміркувала всю цюю справу як слід ... Бачу, що чисто всіх батьків легесенько можна буде переконати ... тільки один є трохи непевний. В крайнім разі покладімо, що він своїх двох дівчаток забере. Та то ж тільки один­однісінький такий.

- Але ж і то вам утрата! - Звісно, втрата. Тільки ж розміркуйте самі: коли

б я мала найняти іще одну вчительку, то втрата моя була б десять разів більша, ніж КОли б оті дві дівчині покинули школуІ ..

- А знаєте що, т-Не Лябібе? - засміялася Катери­на Аванівна.- З вас - премудрий Соломон!.. Чи то, пак, ви - премудра Соломониця.

ні т-Не Лябібе, ані т-Не Фаріде не помітили трош­ки іронічного тону тієї похвали.

- Соломон - не Соломон,- одказала вдоволена Ля­бі6е,- а таки в голові дещо € ... Так зробіть же ласку: візьміть знову всіх дітей до своєї науки - і буде вам од усіх щире спасибі за вашу працю! ..

599

Починаючи з З-го січня 1897 ро,,"),. РОСlИська мова знов до Яl(ОГОСь часу запанувала в інституті «6акурат ель-ихсен» і знов зрівнялася правами з французькою. давніх суперечок - наче й не було. Катерина йванівна і «Чорна» щиро приятелюють між собою. Ідиліяl

23 февраля ст. С1"uлю, 1897 рш.у Бейрут у Сірії.

ПРИМІТRИ

П'ятитомне зібрання художніх творів та наукових праllЬ А. Ю. Кримського є першим систематизованим виданням спадщини визначного письменника та вченого. до видання залучено все краще з доробку А. Кримського: художні твори, статті з літературознавства, фольклористики, мовознавства, найвизначніші праllі з питань сходо­знавства, листи.

Тексти друкуються за сучасними правописними нормами із збере­женням всіх стилістичних, лексичних та характерних фонетичних і морqюлогіЧНИХ особливостей мови письменника.

Зокрема за сучасним правописом подаються написання: імен­никових закінчень (люде - люди, повісти - повісті та ін.); прикмет­никових суфіксів (студеНllЬКИЙ - студентський, єзу'іцький - єзу­їтський, первіщий - первіший): особових займенників із прийменни­ком (до його - до нього, од їх - ОД них); дієприкметникових та діє­прислівникових суфіКСів (відчиняний - відчинений, тямлючи - тям­лячи); прислівників (r.:енче - менше, завсігди - завсіди, ледв!­ледве); написання м'якого знака й апострофа (городяньство - горо­дянство, гілька - гілка, тіл ки - тільки, найбілше -'- найбільше, мусулманка - мусульманка. мнясо - м·ясо. ЗДОРОJЗЛє - здоров'я); чергування приголосних (похожати - походжати, наїжжі - наїжджі); слів іншомовного походження (манєр - манер, спеціяльно - спеці­ально. діялект - діалект, ПРОЛЕ'клямувати - продекламувати).

у виданні зберігається своєрідна система транскрипції А. Ю. Крим­ського для звуків персько'і мови, яка відрізняється від інших систем (<<Російської лінгвісТИчної азбуки», транскрипцій Є. Ф. Корша. Б. В. МіJJлера, Є. Е. Бертельса, Л. І. Жиркова та інших).

Зн~.ком q позначається звук, що передається перською літерою

«каф~: у положенні між голосними, між голосним і дзвінким при­голосним, наприкінці слова це довгий глухий звук. який нагадує ро­сійське «г» і більш задній, ніж російське «х».

Знак r відбиває глухий приголосний звук, що передається літе­рою «h<J): у російській мові цей звук відсутній, зустрічається в за­хідноєвропейських мовах (німеиьке h, англійське h). Російський «х» є більш шумним. Нагадує українське «1'».

Зuaком h А. Ю. Кримський позначає звvк, приблизно такий, як r (<<h •• hаЙ •• hiiыIіз».. . ..

є відбиває «айн»!' який на початку слів не вимовляється. вимов· ляється лише огласовка, яка стоїть над ним; між голосними в середині

СЛів є також не читається; в інших положеннях вимовляється як гор­танний вибух.

fi відбиває довгий звук «а»; б - довгий звук «у»; а - довгий від­критий звук, що наближається до «е»; ё - голосний звук. що вимов­ляється як середнє між «е» та «о» (як у сучасній німецькій мові).

603

ПАЛЬМОВЕ ГІЛЛЯ

Екзотич.ні поезІЇ

Поетична спаДШl1на А. КРИМСЬКОГО подається за останнім при­життєвим видаНЮІМ; А. К рим С ь кий. Белетристичні писання. ІІІ. Пальмове гілля. Екзотичні поезії. Частина І (1898-1901). Частина 1I (1903-1908). Видання третє. Видавниче Т-ВО «Слово» у Києві, 1923; А. К рим с ь кий. Белетристичні писання. IV. Пальмове гілля. Екзотичні поезії. Частина третя (1917-1920). Кооперативне ВИДЗВ­ниче Т-ВО «Час» у Києві. 1922.

Ряд перекладів 3 східнИх поетів повторюються у першій, другій і третій частинах. Оскільки майже вся третя частина «Пальмового гілля» € антологією східної поезії з докладними відомостями про життя і творчість КОЖНОГО поета, то ці переклади залишаються лише тут. Відповідні перехресні посилання даються у примітках.

Поетичні твори, першопублікація яких у примітках. не вказана, вперше надруковані в збірці,

При наявності автографа вказується місце його зберігання і шифр.

ЧАСТИНА ПЕРША (1898-/90!)

Вперше окремим виданням збірка вийшла у Львові: А. Кр и м ~ с ь кий. Пальмове гілля. Екзотичні поезії (1898-1901). У Львові. Видання YKpaїHCЬKO~PYCЬKOЇ видавничої спілки, 1901. Друге видання \10ЯВИЛОСЯ через рік: А. К рим с ь кий. Пальмове гілля. Екзотичні поезії (1898-1901). Видання друге, що автор присвячує його Павлові Гl<атовичеві Житеuькому, своєму вчителеві поезії. Звенигородка на Київщині, 1902.

Ж и тец ь кий Павло Гнатович (1837-1911) - видатний YK~ раїнський філолог. Був викладачем Київської колегії Павла Гала­raHa, в якій вчився А Кримський.

в ГОРАХ ЛІВАНСЬКИХ

(іДИЛІЯ)

(Всякі пахощі там дишуТь .... Вперше опуОліковано у літератур_ ному з6ірнику «Привіт д~py Івану Франку в 25wлітній ювілей літера­турної його діяльності». Львів. 1898. стор. 124-125. з такою при­пискою д. Кримського: сЗ тої далекої гарячої Сірії, 3 тої сторони висQo ких. гордовитих пальм, широколистих 6ананів і ароматних миртів, лаврів та померанців, нехай до Тебе донесеться і мій голос на Твое свято. Нехай він летить до Те6е на північ, за чотири синіх моря, і зіллється з ГOJlосами мільйонів Твоїх прихильників. що кличуть до ТеС>е із щи­рого серця:

Спава Тобі. наш Іване Франку! Слава Тобі, великий руський письменничеl Слава Тобі. великий руський патріотеJ ОІава Тобі, великий слов'яиинеl»

І. «зимою» (<<Ma:vIO, голубко! ІШJlа я горою»): 11. «Влітку» (<<Скали ..• Кедри ... Скоро й вечір»). Вперше наДРУlювано в журн, «ЗОРЯ», 1897, N, 19, стор. 376. .

САМОТОЮ НА ЧУЖИНІ

Уривки з щоденника

ЦИКЛ вперше опубліковано у журн. «Літературно~наУКОRиА віс­ник, (далі - ЛНВ), 1898, т, lУ, кн, 11, стор, 154-158,

Автограф під заголовком «Уривки з щоденника в Сірії» і датою «22 марта. Бейрут, 1897» зберігається у відділі рукописів ЦНБ АН УРСР, ф, ХХХУІ, N, 155,

Інший автограф, що містить всі поезії від початку збірки до «Не­честивого кохання», зберігається у відділі рукописів Інституту літера­тури ім, Т, Г, Шевченка АН УРСР (далі - 1Лj, ф, 78, N,319,

НЕЧЕСТИВЕ КОХАННЯ

Уривки з ліричного роману одного бідО/1аumого дегенерата

Сірійські згадки

Вперше «Посвята Вс. Ф. Міллерові» і цикл із 27 віршів (I-XXVII) опубліковані у ЛНВ, 1900, т, ХІІ, ки, 12, стор, 241-250,

до першодруку автор додав таку примітку: «Автобіографічного в пих віршах немає нічогісінько. Тут виведено одного європейського орієнталіста, з яким я товаришував у Сірії; а що він належав до типу декадентів, то й на моє писання наліг деякий декадентський колір».

Автограф зберігається в ІЛ, ф. 3 (архів І. Франка), N2267. ХХ. «Пишний день розганяє». Автограф зберігається в ІЛ, ф. 3,

N, 239, XXIV. «НадвеЧір». Вперше надруковано у ЛНВ. 1902, т. XVII,

кн. 1, стор. 62. Автограф зберігається в ІЛ, ф. 3, N!! 239. ХХХ. «Обняти білявку, стиснути чорнявку». Вперше надруковано

у ЛНВ, 1902, т. ХІХ, кн. 9, стор. 254, піл назвою «Далека Царівна». Автограф зберігається в ІЛ, ф. 80/1.

До стор, 33, М і л л е р Всеволод Федорович (1848-1913) - ро, сійський вчений-філолог, академік.

До стор. 44. Р ю к к е р т Фрідріх (1788-1866) - німецький поет, перекладач і вчений.

До стор, 47, Рос т а н Едмон (1868-1918) - франuузький поет і драматург.

КОХАННЯ ПО-ЛЮДСЬКОМУ

Уривки З ліричної ілюзії, із життя недегенератів. Спостереження з Кавказу

П. «Глянь, прийшла весна-красна»; ІІІ. «Що за гарна деревина». Вперше опуБЛіковано в ЛНВ, 1912, т. LX, кн. 11, стор. 193.

VII. «То не жінка - чистий ангел». Вперше надруковано у збір­нику «Привіт д-ру Івану Франку ... » (1898) під заголовком: «Із сучасної народної поезії. З народного роману про Антара, з оповідання про царя Ноамаиа. «Вона (То не дівчина, то ангел)>>, До перекладу А. Крим­ський подав примітку: «Роман про Антара місцяМи прозаїчний, міс­цями віршований. Він незвичайно довгий; деякі частини його зложили­ся за перших віків Гижри, багато додатків наросло за хрестових похо·

605

дів, та й після того повість не переставала змінюватися в устах ОС0блим вих оповідачівмспіваків (<<антаріїв»), яких дуже люблять слухати араби. Друга половина першої строфи: «най до шовку доторкнеться, то на пучках буде кров»,- дуже славна на Сході; за тих шестеро ('лів (В,:\ лямс оль-харір йудмі бананга) спорятЬся сорок поетів. кожен каже, що він перший прилумав той вірш. Зовсім ніби в старій Греччині, де

E1t't~ 1С~лєt<;; fНЄр;'оuсн 1Сєр! р'і" (av 'Ol-'-~POU: L~upva, 'Po~o<;;. KOAO!pOOV, І:аr.Д/-1і"v, "Іоа, " АРіОС •• A3~val. (Сім міст сперечається про походження Гомера: Смирна, Родос, Коло­фон, Саламіна, Іос, Аргос і Афіни)>>.

ІХ. «до дівчини-атенки» (<<Доки я ие кинув край»). Вперше надруковано в журн. «Зоря», 1897, .N'~ 13, стор. 249, під назвою «До дівчини-атенки. З Байрона. З англійського переложив А. Кримський».

ХІІ. «Ніч. А я не сплю, нудьгую». Вперше надруковано в ЛНВ, 1902, т. ХУІІ, кн. 1, стор. 62. Автограф зберіга€ться в ІЛ, ф. 3, N.239.

XV. в. «Сидю .fI всамотині»; г. «Жахавсь Я любові ... »; д. «Дивиs::ь на тую зірку»; е. «Мій краю! за тебе прийнять не лякаЮСh». Вперше надруковано в журн. «'10РЯ», 1892, N2 9, стор. 169.

Автографи віршів УІІ-ХУ (а. б, в, г, д, е), ХУІ-ХХІІ циклу «Кохання по-людському» зберігаються в ІЛ, ф. 3, N'1 3446-3447 .

. XLIV. «Тарасове свято иа чужині». Вперше опvбліковано за піk пісом «А. Хванько» у журн. «Правда», 1891,т. П, вип. ІУ, стор. '227-228, з приміткою: «Сей вірш можемо доперва в сім випуску «ПраВJШ» подати з причин від редакції незалежних.- Ptta.». Автогрз.ф зберіга­€ться в ІЛ, ф. 78, N. 320.

У виданнях збірки 1902 і 1903 рр. у ЦИJ(лі був ряд перекладів східних поетів, які увійшли і до третьої книжки «Пальмового гілля» (1922). Це: ХХІІІ. «На теми з Хайнма, з ner;CbKorO,- про рай з гурія­ми». 1. «Ти знаєш, серденько: життя»; 2. «Мене впевняють: «Буде пекло»; 3. «Надворі весна. Поруч мене - кохана»; ХХІУ. Із Омара Мервського, 3 перського. «Я б бажав: зложивши пісню»; ХХХІ. Із Абуль-Аля, з арабського (Х-ХІ в.); ХХХІІ. Із Абуль-Аля. «І чого ее той гончар»; ХХХІІІ. На теми з Хайяма, 3 перського. «Серце-серце! кров'ю обки­паєш»; XXXIV. «Маєш вроду, любий подих»; ХХХV. «Понад берегом течійки~; XXXVI.«5lK нас не було ще-так само світало»; ХХХУІІ. «Через те, що я родився»; ХХХІХ. Із Абуль-Аля, «Ворожбит воро­жить людяю ..•

ПЕРЕДСМЕРТНІ МЕЛОДІІ

J з лuста до тієї людинu, яку недужий мет вважав за рідного батька

Uикл вперше опубліковано вЛНВ, 1901, т. ХІУ, кн. 6, стор. 237-241.

XIV. «В полоні)) (<<душа летить у рідний край»). Вперше надру­ковано у збірнику «Привіт д_ру InaHY Франку ... » (1898), стор. 125-126, під заго.т:овком: І. З наївного І віКу Гижри (VII в. по Р. Х.). В полоні. Бедуїнська пісня Джаафара ібн-Ольби ХарисіЙСЬКОГО. (Із збірки доісламських або староісламських арабських пісень, що зветь­ся еХ амаса»).

Автограф циклу «Передсмертні мелодії» зберігається в ІЛ, ф. 3, N. 1930,

з ГЕRНВВИХ ПlСЕНЬ

І. «Серне, серце! не нудися!»-; V. «Рибалонько гарненька»; ХІ. «Чи я вночі на ліжку); XV. «Хто коха і безталанно»; XVI. «Зайшов я ТУДИ, Де кохана»; XVIII. «По лісі блукаю та плачу». Вперше надруковано в ілюстрованому літературному збірнику «Рідний зіIlЬНИК», Львів, 1891, стор. 88-89.

ХІІІ. «На плечі Твої білосніжні»; ХІХ. «як ТИ можеш спзть без· журно?» Вперше надруковано у журн. «Зеркало», 1890, N2 14, стор. 2, за підпИсом «А. Хванько».

ВІЦЛl-ПУЦЛl

Із ~Po.мaHcepo» Генріха Гейне (1846-1851)

Вперше опубліковано у першій КНИжці «Пальмового гілля» (1901). Переклад увійшов також до другої книжки (1908).

ІЗ ЧАСТИНИ ДРУГО! (/903-1908)

Друга книга «Пальмового гілля» вийшла 1908 р.: А. Кр и м с ь­кий. Пальмове гілля. Екзотичні поезії. Частина друга (1903-1908). Видавництво «Вік» у Києві. Москва, 1908,- з присвятою «Найдо­рожчому моєму приятелеві j найкращій людині, яку я коли знав, акаде­мікові Володимирові йвановичеві Вернадському присвячую сю книжеч~ ку своїх віршів».

у наступному виданні (1923) вона залишилася без змін. До циклу «Ліричні поезії з повісті «За святим Єфремом Сіріним:& додано дві пое­зії: 6. «Про віРШУRання» і 7. «до читача».

В е р над с ь кий Володимир Іванович (1863-1945) - видат­ний український та рос!йський вчений, геохімік, академік.

МІЖ ДІТЬМИ ПРИРОДИ

Вперше опубліковано у журн. «Народ», 1890, N!! 18, стор. 282-284, під заголовком «Із турецьких народних пісень». Переклад підпи­сано: «Переложив З туреllЬКОГО А. Хванько». добірку відкриває така передмова: «Народною поезією турків займалися дуже мало. Між iH~ шим, було не так давно подано декотрі пісні в часописі «Journal Asia­tique», але ж там видно вже руку якогось світлого турецького поета, котрий дещо попереправляв, позмінював, та й не скрізь до ладу. Нав .. паки, zаписані Гнатом Куношем співанки дишуть усією принадою наролноїтворчості; їх, власне, я й переложив. (Див. первописа у «Wiener Zeitschrift fйr die Kunde des Morgenlandes», 1888, ІІ Band, 4 Heft і ІІІ В. І. Н.). Перекладати я силувався якомога ближче до первісного TeKC~ ту, але не обійшлось без неточностей, рівно як tle вдалося вдержати метру: в цьому винний зовсім ОДМЇ!-lНИЙ од європейського лад турець­кої бесіди, вона своєрідна тюркська складня, повна вкорочень, неможли­вих в нашій мові. Вкінці, і слова турецькі загально коротші од наших».

Переклад вірша VI має у першодруку два варіанти. Перший з них, що не увійшов до «Пальмового гілля», такий:

Подивись на виноград, Як з тичок він ізвисае.

601

Подивись на брівоньки й оченята мої жваві.

І хоча й би ти в душі Злюка був, серджук сердитий, Но на личенько моє З сміхом. весело зирни ти.

ЛІРИЧНІ ПОЕ311

З повісті «За святим Єфремом Сіріним»

1. «Проклята смоковниця». Вперше надруковано в ЛНВ. 1906. т. XXVI, кн. 11, стор. 196.

5. «Поете! Ховайсь од людського OKa!~ І. «На фабриці~; 11. «На ньому жилет, а не поетична мантія!»; ІІІ. «Вночі на самоті»; ІУ. «Це був СОН». Вперше надруковано у літературному збірнику «На вічну пам'ять Котляревському», К., 1904, стор. 285-287.

6. «Про віршування». ВпеРШf надруковано в ЛНВ, 1912, т. LХ. кн, 11, стор, 194,

До uиклу входили ще переклади: 2. «Безмежна любов». «Ти» і «я». З перської мови. І'.} ДжалалеД!J;іна РуМіЙСЬКОГО; 6. «Про віршування»; «Сатира на віршування». (На тему 3 перського поета Енвері, ХІІ ві' ку), перенесені у ІІІ книгу «Пальмового гілля»,

в НЕВОЛІ

Варіації на свої та чужі теми

І. «Стінний календар» (<<Кожним ранком на висячий»); ІІ. «Де справжня неволя» (<<Немає в світі гірше над неволю»); ІУ. «Сліз! .. сліз! .. » (<<Повідають люди ... »); УІ. «Весняна оргія» (<<Сад цвітучий ... Дух паху­чий»). Вперше опубліковано в ЛНВ, 1904, т. ХХУІ, кн. 4, стор. 1-2.

ІІІ. «Живу убитий» (<<Ти, бачу, прихилилась»). Вперше надруковано в ЛНВ, 1902, т. ХУІІ, кн. 1, стор. 62. Автограф перекладу зберігається в ІЛ, ф, 3, N, 239.

УІІ. «Не вона» (<<Все Оllкидає душа»); Х. «Щастя - пташка полох· лива» (<<Ще недавно так радів я»); ХІ. «За що я тебе люблю?» (<<І краси в тобі неМ8»); ХІІІ. «ЧИ не за морем моя доля?!» (<<Я іду до моря без­бережного»); ХІУ. «В потоках місячного світла» (<<Місяць ліг на море»); ХV. «Береза під інеєм» (<<Ніч минає. Не лягаю я»); XVI. «Молитва» (<<Соние ясне! (оипе волі!»); ХУІІ. «На тортурних муках» (<<Без молитви шпурніть мого трупа»). Вперше надруковано в ЛНВ, т. ХХУІІ. 1904, кн, 7, стор, 1-3,

VIII. «Любились ми дуже, й було нам баИдуже». Вперше надруко· вано вЛНВ, 1912, т. LX, кн. 11, стор, 193-194. Автограф перекладу зберігається в ІЛ, ф. 78. M~ 318.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ (1917-1920)

Третя частина «Пальмового гілля» вийшла 1922 р. Влітку 1917 р. Російська Академія наук відрядила А. Кримського

ДО окупованого російською армією Трапезунта для організації охо·

608

рони пам'яток старовини. Цикл «В Трапезунті»- відбиває враження поета і вченого від цієї подорожі, а також ЙОГО настрої після одер жаних звісток про події на УкраїНі. Наступні цикли - це антологія східної поезії ІХ-ХУ ст. Крім вступних наукових розвідок про життя і творчість поетів Сходу, А. Кримський перед кожним перекладеним віршем подавав в українській транскrипції ЙОГО орИГінальну назву чи перший рядок, називав джерело, за яким роБИВ переклад. ЩОб не переобтяжувати текст великою кількістю додаткового матеріалу, назви оригіналів і посилання на джерела виносяться у примітки. Написання східних імен А. Кримським, якщо воно розходиться з сучасним, ПО­дається у дужках.

13 ДАВНЬОІ ПЕРСЬК,Оf ЛІРИКИ ПЕРЕДФІРДОVСI€8ИХ ЧАСІВ

І. Абу·Селік Гор ганський. Бе-може диль зи·мен бе-доздіді (Овфі, розд. У!JI; Morg. Forsch. 1875, 41).

11. Абу-ль·МоеЙяд БельхськиЙ. ЕнІ'ошт-ра зи хун-и лил-и мен буд хиззб (О"фі; Morg. Forsch., 54).

ІІІ. Рудакі (РудегіЙ). І. Шад зі ба сійаh-чешман, шад! (Гафф. 11, 268); 2. Ан 'eqiqi меЙ ... - бе шинахт; 3. Ме-ра бе-суд о фору ріХТ hep чи деидзн буд (Гафф. !І, 267).

ІУ. Абу-ль·Хасан Шегід БельхськиЙ. 1. Бер ін 1'IТІ сер-а-сер (яр бе-tярді (Morg. Forsch., 1875, 44-0вфі); 2. Душ-ем гозер офтад бе-ві ране-н Тус (Morg. Forsch 44); 3. Ебр heMi (ирАвд, чун 'зшнqан (Morg Forsch. 46 = Овфі); 4. Даниш о хасте ест нерІ'яс о І'оль (Morg. Forsch. 45=Овфі); 5. данишаl чун дорр-и Йетім... беhа,ст. (Morg. Forsch 44~Овфі).

V. Дакікі (Даки кий). І. Кашкі ендер джиhан шеб ністі (Morg. Forsch. 1875, стор. 60; Гзфф. ІІ, 266); 2_ Мен інджа дір мандем, кар 1'яштем (Morg. Forsch. 6l=у Джамія в «Беhаристані»).

УІ. Юсаі (Кисаій). 1. Бе новбеhар джиhан тазе rяшт охоррем (вшт (Sitz.-Ber. der bayrischen Akademie, 1874, Bd. П, НеН 1. стор. 144); 2. rоль ни'меті ст. hедіййе~и фиристаде ез биhишт (Мюнхенські Sitz.-Berichte, 1874, Bd. П, НеН І, стор. 145=Овфі. Гафф. П, 269); 3. Куй оджуй ез тЬ- Ковсер о фирдовс (Sitz.·Ber., стор. 146); 4. Бе сі-сед о чиhиль о йекь ресід новбет-и саль (Setz.-Ber .. _.zu МОпсЬеп, 1874, Bd. ІІ, НеГ! І, стор. 135; Гафф. П, 269).

VII. Абу-Ібрагім Монтасир. Гуйен,n мера: x~д ЗИ чи-ру й хуб не сазі (Гафф. Н, 270).

Із названих поетів Р у л а к і, Дак і к і і М о ~ Т аси р є також класиками таджицької літератури. За джерело ОРИГІНальних перських текстів А. Кримський найчастіше використовує видання Мир 3 а А б Д У л л а Г а Ф фар о в, образцы лерсидской лисьмениости с Х в. до нашего времени, ч. Н. Поззия. М., 1906.

ПОЕТ ФІРДОУСІ (ФIРДО8СIП)

3 Гейневuх «Романсеро» (1846-1852)

Вперше иадруковаво а журв. ,ШлИХ>, 1919, .N!! І, стор. 24-29.

'І. 39 477

ШЛХ-НАМ!, АБО ІРАНСЬКА КНИГА ЦЛРІВ

Вперше неповний переклад поеми друкувався у журн. «)Кит€ ; ""аво" 1895,т Ш, кн. 2, стор. 250-264, кн. 3, стор. 416-429, т. lУ, кн. 5, стор. 231-248; кн. 6, стор. 338-345. 1896 р. У Львові в серії «Літературно-наукової бібліотеки» (N2 7) вийшло окреме доповнене видання перекладу.

Ф і Р д о у с j - класик таджИ!tької і перської літератури. Український переклад поеми «ШаХ'наМе» (<<Шаг-наме») А. Кримсь­

кий здійснював за ВИДанням: V u 1 І е r s J.- А. Firdusii Liber Regum чиі inscribitur Schahname, І. І (1877), І. 11 (1879), І. Ш (1884), Lugdini Batavorum. Перед початком кожного розділу він вказу€ том видання Вуллерса, сторінку і номери віршів.

І. Геюмерс. (Вуллерс, т. І, стор. 13, вірші 1-74). 11. Гушенг (а вест. Haoshyanha). (Вуллерс, Т. І, стор. 17, вірші

1-46). Ш. Тегмурес (авест. Takhma'urupa або Takhm6·urupi). (Вуллерс,

т. І, стор. 20, вірші 1-50). ІУ. Джемшід (авест. Уlта, або Yim6·khshAe!a). (Вумерс, •. І,

стор. 23, вірші 1-216). У. 30гак. (Вуллерс, т. І, стор. 34, вірші 1-542). УІ. Ферідун. (Вуллерс, т. І, стор. 62, вірші 1-608).

ТРОЄ ВЧЕНИХ ПОЕТІВ Х-ХІ В.

І. Омар (Омара) МервськиЙ. Ендер сохен-и хіш ниhан xaheM (яш­тен (Мог~епl. Forsch. 1875, стор. 64).

Переклад вірша «Я б бажав: вложивши пісню» вперше опубліко­вано у першій книзІ «Пальмового гІлля» 1901 р. (ХХІ вірш циклу «Му­сульманський рай». У виданні 1902 Г. це був ХХІІ вірш цього ж uиклу, а у третьому виданні (1923) - ХХ У.

11. Авlиенна. 11. Ба ін д6·си НЗДан ... - анан енд; ІУ. Ей, кзш ОІе­данемl ... - чі-стемі; V. Ез qе'р-и І'ил-и сіЙаh." гіті-ра hелль.

Ш. Абу-ль·Ала Мааррійський. І. Двхиqна ... - ан йабку (т. 11, 143); 11. Дана ражюлон ... иктисабо (т 11,91); Ш. Хозн ль-мнр'ата ... -аль-арйи ль·машури (Т. І, 392);

ІУ. Ф. ля йюмсн фаххАран ... - йодра6у (3 Т. І, 81); У. Кяанн, мюнажжима ... - би лямси (Т. І, стор. 36); VI. J Ажибто ли киср~ ... -баqар (3 «Викресаного вогню», не 3 «Люзумійят»); УІІ. Ді нон W8 кюф· рон ... жілу (<<Люзум.», Т. П, 177); VIII. hафат иль-ханіфато ... модал­лалеh (т. 11,201).

Переклад вірша І (<<3відкілясь лунв€ СМіХ») вперше опубліковано у ЛНВ, 1904, т. ХХУІ, кн. 4. стор. 2; 11 «Чоловік до жінкн йде,) і ІУ (<<І чого се той гончар») - у першій книзі «Пальмового гілля» (Львів, 1901); V (<<Ворожбит ворожить людям») - у збірнику «ПривіТ д_ру Іввну Франку ... » (1898), стор. 126-127. Вірш І увійшов до обох видань другої частини «ПаЛЬМОRОГО гілля» (цикл «В неволі», вірш У. «Шкля!!е щастя»).

Вірші 11, ІУ і V увійшли до циклу «Світові скорботи» всіх ТрЬОХ видань першої частини «Пальмового гілля». Вірш VI (<<Я дивуюся на

610

персів») вперше опубліковано у збірнику ~ЛРИвjТ д~py Івану Франку ... ) (1898), стор. 127-128, під заголовком «Котра віра красша?» з такою приміткою: «Про гербський (персійський) звичай, щоб очистити тіло од диявольської скверни КОРОВ'НЧОЮ сечею, ДИВ. у Джемса Дармете· тера: Ormazd et Аhгіmап, leurs origines et leurs doctrines. стор. 147-149. Швиргати кремінці в долині Міна попід Меккою - то одна 3 церемоній мусульманського «хажжа» (прощі). lПодо тексту цієї поезії, то я за підвалину ВЗЯВ той, який зберіг ~]aM Абу~ль.Фпда в своїй «Історії ... », а додатки я поробив 3 бомбейського видання, літографованого. А. К.»

Посилається А. Кримський на каїрське двохтомне вИДання (Лю­'уміЙяту' 1891-1897 рр.

ІУ. Пісенька 3 «1001 ночі), Ад·даЬро - йаwмАни: зу*омнин wa зу*хззарин.

Переклад вперше опубліковано в газ. «Буковина», 1891, N2 13 під заголовком «Судьба - то дві днини: одна з них безпечна», До пере' кладу А. Кримський додав таку примітку: «Огея арабська співанка, яку я взяв із «1001 ночі», зовсім у дусі нашого народу: щастя на землі нема, доля - судьба не постійна. тож на неї і спускатися шкода; бід­НЯКОвj-голодрабові безпечніше жити, а вже найгірше багатирям та вельможному панству, «дукам-срібляникам», Взагалі казки збірки 1001 ночі» дихають демократичним духом, а надто це кидається у вічі, коли візьмемо оповідання про Гарун*ар·Рашіда. Казки з любов'ю розказують про сього прихильника бідного робочого люду: його вистав* лено в надзвичайно гарнім світлі, надано йому безліч усяких симпа­тичних якостей та черт, навіть таких, про які історія мовчить. Таким способом народ об'являє, яким повинен бути цар, і в особі Гарун-ар­Рашіда намальовано ідеал хаЛіфа».

3 «РУБАflЯТ. ОМАРА ХАRЯМА (3 t:Робаійяr:» Омара Хейяма)

І. Амед cehepi нида зи мейхаие-и ма (N, І); ІI. (М 16); Ш. Ей. ходжа.,,- ма-ра (М 5); IV. (N!! 189); У. 'Ашиq hеме-сале мест о шіда бада (N, 9); УІ. Дані, ей диль ... - ма-ра; УІІ. Ебр ... - (нрист; УІІІ. Еййам-и беhар ... - сиришт; ІХ, fуйенД мера, ки дузехі башед о Ьест (N,64); Х. Йе,дан чо (ил·и воджуд-и ма-ра араст (М 99); ХІ. Мен бен· де-и".- коджа ст? (М 91); ХІІ. На-кярде I'oHah дер джиhан кі-ст? бе-гу! (М З56); ХІІІ. Ан qOBM •.. - хер енд; XIV. Бот·хане о Кя'бе ... -бендегі ест (N, ЗО); ХУ. Ба Тб бе-херабат Ьемі гуАем ра,; XVI. Ефсус ... -шод (N, 128); ХУІІ. Ей диль ... - ест (М 25); ХУІІІ. Дей кузе(ярl бе· дідем ендер базар (N!! 211); ХІХ. Ів кузе, чо мен, 'ашиq*и зарі буде·ст (М 28); ХХ. hег-ченд ки ... - мера (М ІЗ); ХХІ. hep себ,е ... - росте ест (N' 59); ХХ 11. Пlш·и мен о тб ... - буде ест (N. 29); ХХІІІ. Ей бес ... -хаhед буд (М 123); ХХІУ. З'аверден-и ... - суд (N, 157); ХХУ. Ма ло'бетган-ім, о фелек ло'бетбаз (N, 2ЗI); ХХУІ. Чун кар ... - рефт (N, 41); ХХУІІ. Е, амедеи ... - ку?1 (N,351); ХХУІІІ. Ба нефс ... - чи конем! Х Х І Х. Ез мензил-и кофр ... - ест (И9 20).

«РубаАяти» Омара Хайяма N!.' VI (<<Ти знаеш, серденько: життя»), VIII (<<Надворі весна»), ІХ. (<<Мене впевняють: «Буде пекло»), ХУІІ (<<Cepцe~cepцel Кров'ю 06кипаеш»), ХХ (<<Маєш вроду, любий подвn), ХХІ (<<Понад берегом течійки»), ХХІІ (<<ЯК вас не було li.J,e -так само світало»), XXIV (<<Через те, що я родився»), XXVI (<<Все, що дііТЬСЯ

611

на свіТі») вперше опубліковані у першій частині «Пальмового гілля» (1901), потім увійшли і У наступні видання гн'>ршої частини (1902, 1923) у цикл «Кохання по~людському»

дВА РОЗЧАРОВАНІ ПЕРСЬКІ ПАНЕГІРИСТИ ХІІ 8.

(Сенаі та Енвері)

З Сенаі. І. Мен кі Йем ... - башед мера? (<<диван», тегеранське вид, 1274=1858 р .. стор. 150): п. (,Диван., стор. 206); ІІІ. Із стор. 193. Ей, Сенаі! .. - дер пей-и дильдар баш. Переклад Н, (<<Мила! Серце ти моє забрала!») вперше опубліковано у ЛНВ, 1912, т. LX, кн. 11, стор. 194.

З Енвері. І. Хатирі ... - бі келель; 11. (Із сатири на віршування»: Ей, бирадерf .. - не шоморі.

Переклад Н (<<ОЙ, віршування/ кронічна хвороб0!») вперше опуб­ліковано у другій частині «Пальмового гілля» (1908) у циклі «Ліричні поезії з повісті «3а Єфремом Сірі ним» (6).

ПОЕТИ монгольсы(гоo ЛИХОЛІТТЯ (ХІІІ В.)

а) Сааді (Са'дій) ШіразькuЙ. І. Мен не данистем ез еЗВeJfЬ, КИ T~ бі миhр о вефа-і; 11. Ей сарбан! аhисте ран! .. - мі·ревед; ІІІ. Бе hіч йар ме·диh хатир о бе hіч дійар; ІУ. З «Бустана», кн, ІУ, вид. Графа, стор. 276: Шинідем ки дер дешт-иСен'ан Джонейд; У. «Вустан», кн. ІІ, вид, Графа, стор. 152: йені дер бійабан се!'-и тешне йафт; УІ. «Вустан», част. ІІ, вид. Графа, стор. 182: йекі зеhре-и хердж кярден не дашт; УІІ. «Вустан», кн. УІІ, вид, Графа, стор. 350: Зен~и хуб о ферманбf'Г о парса; VIII. З о:Голістана», кн ІІ, оповідання 27.

Вірші ІУ (<<Надибав Джонейд у степу - Санаані»), V (<<Тра жалу­вати тих, що нижчі од нас», УІ (<<Скупий батько і син-гульвіса»), УІІ (<<Про добру та про лиху жінку») і УІІІ в іншій редакцН вперше опублі­ковано у журн. «Жит€ і слово», 1894, Т. 11, кн. 4, стор. 31-35.

б) Джалаледдін (джела4єддін) РцміЙськuЙ. І. «Ти» і «я». Ан Аекі амед, дер·и йарі бе·зед (<<Месн.», ки. і, N2 11); ІІ. «Од бездушної поро­шинки - до бога». Ез джемаді мордем ... (<<Меси.». кн. іІІ) та з «ди· вана»; her неqш·ра ... - ля мекан ест.

Вперше опубліковано у другій частині «Пальмового гілля» (1908). у циклі «Ліричні поезії з повісті «За святим Єфремом Сірі ним»; так само і у виданні 1923 р.

з ГАФIЗОВИХ ПІСЕНЬ (ХІУ В.)

І. Бе гозештен·и форсет, ей берадер ... башед (N2 597, з ВlддМУ ,Уривків». Брокг. ІІІ, 200, Розен"в. 11І,278);

ІІ. Сепіде-дем, ки себа буЙ.и лотф-и джан (іред (Уривок 3 М2 279. Брокг. Н, 197; Розенцв., 722):

Ill. КОНУН ки дер чемен амед (OJIь ез 'едем бе-воджуд (М2 121. Брокг. Н, 41: Розенц •. 1.312; Болд. П, 148);

ІУ. Ишq-базі й-о дЖевані й-о шераб-и ле'льфам (N2 412. 5рОІ{Г .. і, 111, СіОр. 18);

612

V. Мотриб! хошнева бе-I'У, тазе бе-тазе, нов бе-нов. (Нема вСу­ді€вій редакції. J. Hindley: Persian lyrics Ігоm the Diwan-i Hafiz. Лонд. 1800, стор. 40; Бодд. ІІ, 176);

УІ. Ровнеq-и 'еhд-и шебаб-ест ДИl'яр бостанмра (И9 7. Брокг. І. З7; Розен"в, 1,20; Болд. 11, IЗ6);

УІІ. 'Ейб-и риндан ме-кан, ей заhид-и пакізе-сиришт (И9 59; Брокг. І, 2З5; Розен"в. І, 148; Болд. ІІ. 140; Гафф, ІІ, 351);

УІІІ. Caqi, бі-йар баде, ки амед земан-и г'оль (Нема в СудіЄl3ііі редакції. Jones' Роёsеоs Asiaticae commentarii, 1777, стор. 91; Бодд ІІ, 169);

ІХ. Хбш амед (оль, о з-ан хбштер не башед (М 204. Брокг. 11, 124; Розен"в. І, 534. Болд. 11, 152);

Х. Мі-демед собh, о килде бест сеhаб; ас-сабуh, ас-сабуh, йа асhабl (М 17. Брокг. l, 76; Розен"в. 1,42; Балд. ІІ, IЗ7);

ХІ. Бе Довр-и лале qедеh гір о бі рійа мі-баш (МЗ20. Брокг. 11, 242; Болд. 11, 159);

ХІІ. Бер. сер-и базар-и джанбазан монада мі-дженбід ... - би· шневід. (N.268; Брокг. 11, 187; Розен"в, 1,698; Балд. 11, 186) 1;

ХІІІ. Конун ки мі-демед ез бустан несім-и биhишт (М60, Брокг. 1,241; Розен"в. І, 152; Болд, ІІ. 141);

Х ІУ. (аль дер бер о мей бер кяф о ме'шуqе бе-кам есТ (N!! З4; Брокг. І, IЗ8; Розен"в. 1,86; Болд. 11,139);

ху, Бі-йар баде о баз-ем pehaH зи мехмурі (.N'!!547. Брокг. ІІІ. 159; Розен"в. ІІІ, 160; Бодд. 11, 181);

XVI. (оль бі рох-и йар хбш не башед (М 155. Брокг. ІІ, 76; Ро· зен"в, І, 410; Бодд. ІІ, 147; Гафф, ІІ, 358);

ХУІІ. Дил·и мен дер hевай'И руЙ·и Феррох .(М 144. Брокг. Il, З5; Болд. 11, 146);

ХУІІІ. Ел", йв еЙЙюhfi. c-c§qi, адир кн'сан wa нfi.видь-hа (.N'9 1. Брокг. І, І; Розен"". І, 2; Гафф, 11, 344);

ХІХ. Сезед, ки ез hеме-и дильберан ситані бадж. (ИіІ 111; Брокг. Il, 32; Розеицв. І, 282; Болд 11, 143; Гафф. ІІ, З55);

ХХ. Ей, heMe шикл-и то метбу, о Ьеме джай-и то хош (М ЗІ7. Брокг. ІІ, 240);

ХХІ. Ез мен-и дидьшоде ан йар не мі-порсед hіч (Нема в Судїєоій редакції. Болд. ІІ, 144);

ХХІІ. Зи чешм-и бед рох-и хуб-и то-ра Хода hафиз (NI! З43. Брокг. ІІ, 265. Варт уваги текст східних видань);

ХХІІІ. Cehep бе буй-и голистан heMi шодем дер баг (М 348. БРОІП 11, 270; Балд. 11, 165);

ХХІУ. Рефтем бе-баг собh-деМі та чинем голі (ИІ! 528; Брокг. ІІІ 137; Розен"в, ІІІ, 98; Болд. 11, 179; Гафф. 11,385);

ХХУ. Диль - сераперде-и меhеббет-и у-ст (ИіІ 22. Брокг. І, 95. Розенцв, І, 56; Гафф, 11, 348);

ХХУІ. hep fяз-ем неqш-и то ез ЛОl3h-и диль о джан не ревед (МІ! 258, Брокг. 11, 179; Розен"в. І, 676; Болд. 11, 150);

ХХУІІ. Себа, еfяр (озері офтед-ет бе кешвер-и дуст (ИІ! ЗІ. Брокг. І, 127; РозеНI1 •. І, 78);

1. Читаю «мі-дженбід», а не «мі-зененд» (всупереч друкованим видан­і!ЯМ, геть і БрокгаУЗОВі), бо читати о:мі-зененд» - це ж буде проти РИ!lШ! Рима скріЗЬ іід».

613

ХХУІІ!. Ей. бад! несім·и йар дарі (1'1, 548. Брокг. ІІ!, 160; Ро­'енцв. Ш, 162; Болд. Н, 178);

ХХІХ. Дерд.и 'ишq-и кяшіде-ем, ки ме-порсl (Х!? 313; Брокг. 11, 236; Розенцв. Н, 82; Болд, 11, 158; Гафф. 11,369);

ХХХ. Дір ест, ки дильдар пеl1амі не фиристад (Х2 247; Брокг. 11, 168; Розеицв. І, 646); •

ХХХІ. Мі·зеием hep нефес ез дест-и фираq-ет ферйад (1'1, 273. Брокг. 11, 191. ВаРТі уваги тексти східних видань);

ХХХ 11. Дерд-и ма-ра ніст дерман, ель-гейасl (N9 110. Брокг. 11, 31; Розеицв. І, 280; Болд. Н, 142);

ХХХІІІ. Себа! бе-лотф бе-fу аи гезал-и ре'на-ра (1'1.9, Брокг. І, 48; Розеицв. І, 26);

ХХХІУ. Бе-борд ез мен черар о TaqeT о hуш (1'1, 323; Брокг, ІІ, 245; Розенuв. ІІ, 106);

XXXV. Х{)Ш ест хильвет, еfяр йар Аар-н мен башед (N9 199. Брокг. ІІ, 109; Розенцв. І, 494; Гафф. ІІ, 360);

ХХХУІ. Дер-а, ки дер дил-и хесте теван дер айед баз (N9 303. Брокг. ІІ, 226; Розенцв. ІІ, 60; Гафф. Н, 368);

XXXVII. йусиф-и (ом яrште баз айед бе Кян'ан,- гем ме-хорІ (1'1,284, Брокг. ІІ, 207; Розенцв. ІІ, 8; Гафф. ІІ, 366);

XXXVIII. Діrяр зи шах-и сера-м cehi больбол-и себур (3 МІ! 292, Брокг. ІІ, 215);

ХХХІХ. Зи дер дер-а во шебистан-и ма моневвер КОН (3 N!! 454. Брокг. ІІІ, 61; Розеицв. ІІ, 434);

ХL. деу арзуй-и бус о кянар-.. мордем (М 627. Брокг. Ш, 213; Розенцв. ІІ . 338); .

XLI. Саqійа! майе-и шебаб БНlар (М 296. Брокг. П, 219; Розеицв. 11. 42; БмД. [І, 155; Гафф. ІІ, 367);

ХСІІ. Хіз о дер касе"и зер аб-и тере6нак ендаз (М 307. Брокг. 11. 229; Розенцв. 11, 72; Болд. 11, 157);

XLIII. Бе~ров, ей ззhид, о де'вет ме кон·ем сУд-и биhишт (Н951. Брокг. І, 244; Розенцв. І, 154; Бмд. ІІ, 138);

XLIV. Несіб·и мен 1.10 херабат кярде ест иляh (МІ! 492. Брокг. ІІІ, 99);

ХLV. Ей. ки дайем бе хбд мегрур-і (1'1,503. Брокг. ІІІ, 111; БмД В, 182; Гафф. І1, 363);

XLVI. йарі ендер кяс не мі·бjнім,- йаран чи ШОД? (.1'& 223. Брокг І1, 144; Розенцв. І, 586);

XLVII. Дер іга хиль'ет-н руз·н джеванl! (1'1.613. Брокг. ІІІ, 207; Розенцв. ІІІ. 310; Бмд. 11, 187.3 відділу «Кит'а1»;

XLVIII. ЕЙЙа .. !~и беhар ест, о І'оль о ляле о несрін ... - чи ра-і? (N!! 606. Брокг. 111,203; Розенцв. ІІІ, 296. Елегія на смерть молодого сина, що помер 1362 року).

Три вірші циклу: ХХІV (<<Пішов я раненько в садочок»), XXVI (<<Ніколи твій образ, божусь, не ЗіТреться») і ХХІХ (<<Ох, кохання­то таке страждання») вперше надруковано у журн. «Шлях», 1917, N, 3, стор. 8-11.

Перші варіанти перекладів віршів VII (<<Чому картаєш ти гуль­віс»), ХLІІІ (<<Чернече, геть! і раєм ти ... »), ХLІV (<<На роду мені вапи· С8JЮ») вперше ог.:убліковаво у журн. «Житє і слово», 1895, т. ІІІ, стор. 9-12.

1114

r а Ф і 3 (Х а Ф и 3) - класик персько! ! таджицькоі літератури. Через два роки після виходу в світ третьої книги «Пальмового

гілля» А. Кримський видав книгу: Хафиз та його пісні (бл. 1300-1389) в його рідній Персії ХІУ В. та в нсвій Європі. Київ, 1924. Крім грунтовного дослідження життя j творчОСТі Гафіза, ДО КНИГИ увійшли переклади поезій Гафіза українською і російською мовами. Всі укра· їнські переклади належать А, Кримському. Це передруки з третьої КНИГИ .Пальмового гілля» 16 віршів: IV, у, УІІІ, ХІ, XVII, ХУІІІ. ХХ, ХХІІ, ХХШ, ХХУІІ, ХХХІ, ХХХШ, ХХХУІІІ, ХШ, хиу, ХLV. ЗаКінчує ЦИКЛ вірш ХХІV-б, «Книжку рожі» РОЗУМіЄ», ЯКИЙ пу· блікувався у другій частині «П~ЛЬМОВ()ГО гілля» (1923, цикл «За СВЯТИМ Єфремом Сіріним», 7. до читача.).

Переклади російською мовою належать кільком перекладачам­П. Н. Лозієву, В. Т. Рафальському, М. В. де-ВіТТу, І. П. Умову, В. Білановичу, М. Прахову. З лодано1 «Антології з Гафі30ВОГО дивана», що містить 65 віршів, А. Кримський переклав 20: XIV, XVI, XVII ХХІ, ХХУІІІ, ХХІХ, ХХХІІ, ХХХІУ, ХХХУ, XLI, ХШ, XLIII, XLVI, XLVIII, L, LI, LII, LIII, LV, LXIII. Більшість ци, перекладів ду6люють український переклад.

з Jllричноt ПОЕ311 xv ВІКУ

а) Люmфаллаг НішаnурсмuЙ. «В мене доля така, що копи за во-11.010». Тали' дарем ан, ки ез пей-и а6 ... - 6ер (ярдед (Текст у Довлет­шаха ХУ в" Г"фф. Н, 390).

6) Касим ЕН8ар. «Чую в душі 60ЯЗЛИВУЮ муку ... » Еджель десті-ст, лендж енІ'ошт даред. Вперше надруковано в журн. «Шлях», 1917, М 2, стор. 36, під заголовком «Смерть наближається». Переклад вміщено і у «Напутньому слові до 3-го видання» (1919), що відкриває 1-11 час­тини «Пальмового гілля» (І923).

В) Джамі (ДжаміЙ). І. Ан серв дей бе qесд-и селям qийам кьіірд; ІІІ. Т6бельа-і, ве з-то рестен 'афіЙет ... - бельа; IV. Орідо баста гар§Мі­ИЛеЙКЯ ба'да сальfi.мі.

Вірш І. (<<Я ішов. Ти поклониласЬ») вперше надруковано у вступ­ній статті А. Кримського до збірника «Персидские лирики Х-ХV В.», М., 1916, стор. ХХХУІІІ-ХХХІХ, " потім у журн, ,Шли», 1917, N2 3, стор. 7; 11. «Глянула ти - я отерпнув од болю» увійшов також у 11 частину «Пальмового гілля» (1923) до циклу «Сам своє щастя роз­бив» (ІІІ. «На другий день»). де відіграє певну композиціЙну роль.

г) Поетеса Мігрі Хаmун.. «Любий! - кажу.- Це не перша я стрІча). Дедім: «Юзюню (ьормедім еввель-кі гьОрюШ'J'e't. Вперше на­друковано у ЛНВ, 1912, т, LX, кн. 11, стор. 193.

ІНШІ ПОЕТИЧНІ ТВОРИ

.мОАЛЛАКА АНТАРА

Вперше надруковано у журн. «Правда» (Львів), 1890, т. ІІІ, вип. УІІІ, жовтень, стор, 105-109; внл. ІХ, л"долнст, стор. 199-202; 1891, т, І, ВИП. ІІІ, марець, стор, 168-177.

Подається за першодруком.

До стор. 327. Сен к О В С Ь кий Осип (Юліан) Іванович (1800-1858) - росІйський сходознавець, професор Петербурзького універси. тету, письменник.

До стр. 328. Б о л ди р є в Олексій Васильович (1780-1842)­російський сходознавець, професор Московського університс·ту. укладач «Персидской хрестоматии», М., 1826; 2·е вид., М., 1833.

До стор. 328. Х о л мо r о р о в Іван Миколайович - професор східних мов Казанського університету і Лазарєвського інституту в Москві.

До стор. 328. Кор ш Федір Євгенович (1843-1915) - росій­ський вчений-філолог. славіст і сходознавець, перекладач.

«ГУЛІСТАН, (сГОЛIСТАН,)

МОСЛlХ-ОД-ДIНА СААДІ ШIРАЗЬК:ОГО

Вперше надруковано у журн. «Житє і слово», 1894, т. І, стор, 350-353; т, ІІ, стор. 27-43. Тут же надруковані і вірші з другої збірки Сааді - «Бустана»: «Дружина покірна і личком приваБЗ», «добрість проти найнизших» (<<Один чоловік в пісочаній пустині»), «Про скупого батька та гуляку·сина», «Джонейдова добріСТЬ», У третій книзі «Паль, мового гілля» ці вірші подані у новому перекладі. Наново для третьої книги переклав А. Кримський і 27-е оповідання другої книги «Гулі· стана» (<<Якось я був занудився в товаристві своїх дамасських прияте· ІІів ... »). Ці твори у даному виданні увійшли до третьої частини «Паль­ІЮВОГО гілля».

«ГулістаН:t Сааді подається за першодруком.

ОПОВІДАННЯ

Прозові твори А. Кримського подаються за останнім прижиттєвим виданням: Белетристичні писання А. Кримського. І. Повістки та ес­кізи З українського життя. П'яте видання, повне й переглянуте авто· ром. П. Бейрутські оповідання. Видання друге .. К:, 1919.

Друкуючи у 1919 р. повне зібрання своїх прозових творів, пись­менник додав до них дві передмови: «Напутнє слово до l~гo видання «По~істок та ескізів ... » (1895) та «Напутнє слово до 5~гo видання «По­вісток та ескізів ... » (1919), які становлять значний інтерес для розумін­ня творчої історії та історії видання оповідань А. КРИМСЬКОГО.

У першій з них письменник зазначав: «Те, що подається в цій збірці, писано не тепер, а буде тому вже

год із п'ятероwчетверо. Після того я закинув белетристику, щоб ніколи вже до неї не вертатися; от тільки тепер, ЯК упорядковував я цЮ збірку, то якось несподівано взявсь на часинку за белетристичне перо та й на­писав іще одну повістку (оНе порозуміються»). Та сподіваюся, це вже остання проба, більше не буде.

Коли казати правду, то з мене, мабуть, і ніколи не був беJlетрист, та й не треба, щоб я їм був: моя вдача, моя натура - кабінетного вченого, j натура тая мене кличе, щоб я був фіЛОЛОГОМ, істориком, ет­нографом, одно сЛово, чим хочете, тільки не белетристом. А коли так, то я й права не маю на белетристичні виступи. Бути белетриcroм·диле·

616

TaHТQM, писати якесь оповіданнячко «між ділом», вряди~гоnи,- хіба це гаразд? Краще тоді вже зовсім на белетристичне поле не виступати. Знор же сказати правду: рсе, що в uій книжці є, писалося дуже не довгий час. Хто читатиме уважно, той помітить, що трохи чи не між усіма розкиданими тут речами е якийсь зв' язок: олно оповідання вдирається в дpyгe€ або продовжує собою другее, скрізь трапляються одні і ті самі типи, і т. ін. Пояснюється воно тим, що всі оці повістки та оповідання -то собі часточки з ОД Н О Г О довжезного побутового романа, який я був начеркав улітку 1890-ro року, а викінчив на протязі 1891-го: ото ж тільки й було MO€Ї белетристичної кар'єри! В своїй цілості той роман таки одразу видавсь мені дуже недоладним. два-три епізоди з його я потім якось витяг та трошки переробив та й надрукував у Галичині (де, до речі сказати, їх сконфіскувала австрійська прокураторія), а решту так був і покинув. Не дуже давно, ладнаючись до далекої і довгої Ha~ укової подорожі в екзотичну Сірію та й перегортаючи своє старе шпар­галля, я знов надибав на той рукопис. Переглянув - та й узяв знищив трохи чи не все: зоставив лиш декілька ескізів, котрі здавалися трохи путнішими, та й не хотілося їх палити. Аж тут нагоДИЛИся добрі люди, що зохотилися видрукувати мої писаннячка: сказали тільки, що треба деякі непевні сторінки повикидати, нехай гаЛИllька прокураторія не чіпляється. Я взяв, попідправляв та пообкругляв ті обірвані ескізи, яких, кажу, не встиг знищити, а заразом притулив до них уривок із

свого щоденника з того-таки самого 1890-го року, та й оие пускаю все в світ божий.

Звісно, що як я автор, то менше од усіх знаю, чи мають у собі мої повістки хоч іскорку талану. Та одно я добре знаю і вважаю потрібним заздалегідь оголосити; в основі своїй усе, щ о міс тАт Ь С я в цій кн и жці, геть усе щА р апр авда».

у другій передмові Кримський писав: «допіру в оцьому 5~MY ви~ данні друкуються мої «Повістки та ескізи» повно, вже не обскубані російською цензурою, ані австрійською прокураторією, ані охочеко­монними галицько-рутенськими «блиститеЛЯМА нравів», що турбува­лися про «добрий тон у нашому письменстві» .

.. ,Не пощастило мені додержати тН своеї обіцянки, що я її був давав у «Напутньому слові» до І-го видання «Повісток та ескізів» 1895-го року. Бо тоді я був зарікався встрявати ще раз до белетристики, а отже ж натура потягла знов до того самого. І наука нічого не вдjяла проти цього. Бо ХОЧ як-як я силувався загрузнути в ученій праиі (, .. і справ­ді загруз ... ), але літературне тяготіння не кидало мене, Мабуть, і для письменниuької вдачі має силу злодійське прислів'я: «Не зарікайся красти!»

Мені тепер важко й пригадати собі гаразд, яким саме способом ота «чортяча спокуса», що вульгарно зветься літературним свербінням, хапала мою душу. Знаю тільки, що хапала проти MO€Ї волі, та й годі!

Бо от, видрукувавши «Повістки та ескізи», 1896 року поїхав я був на два годи до Туреччини, до далеких арабських країв. Перебував я і в стародавньому людному Бейруті на фіНіКійському побережжі, заби­вавсь і в глухі нетрі гір Ліванських, та й, присвятивши себе всього арабській філології, діалектології, археології та етнографії, мав би за сеРЙОЗі:9Ю наукою зовсім забути такі «несерйозні» речі, як беле­тристику, А t;:~ходило воно по-інакшому. В далекій далечині, на араб­ській чужині, СИДЮ я було в своїй ученій кел її ... веду наукову працю ... пильно пишу якусь лінгвістичну розвідку ... ще й мовою пишу аж надто

40417 617

науковою, арабською - а отже ж часом, замість ученої розвідки, самі собою f-!абігнють мені на папір «Бейрутські оповідання ... » Та й не по·араОСl>Ю1 виоливають ВОІІН ІІа ('віт божий з·попід мого пера, а по· наському таки, рідною моєю мапою українською ... Лбо знов таке згадаю: загррав я на uілий день у KOТPO'l1YCb бейрутському архіВі, лорався серед товстих арабських фоліантів, доки очі щось могли роз· бирати при денному світлі або ІЮКИ бібліотекар делікатненько виправа· джував мене з того безмежного. любого для мене темного моря РУК0-писів,- "Га й ішов я тоді припочити до моря ясного водяного, Cepeд~ земtfого. І там, на березі голубої стихії, ПЛесКоТЛИві хвилі нашіпту­вали мені яку· небудь «екзотичну поезію», а прибережні пзльми нака· ~У13али мені, щоg я записував любі вірші, що шелесті.!!и з їхнього паль­мового гілля ... lздив я робити археологічні досліди в Єрусалимській окрузі, в Палестині,- то, окрім даВнjх~предавніх орієнтальних руко­писів та археологічних естампажів із старовинних семітських написів, привіз я з Палестини лірично-поетичні «Інтерлюдії з Єрусалимських околиць», що мені їх навіяла Палестина саме тоді, як сидів я коло славнозвісних «ставів Соломонових»,- ставів того премудрого uаря Соломона,

[По мав тисячу жінок І пташачі мови тямив Чисто всі: новітні, давні. Вмерлі, випхапії навіть,

- як каже ГеИflе ... Вернув Я до Росії із своєї далекої подорожі; засів на прoфerорській кафедрі; бігли літа за літами; кабінетна вчена праця вже була одрізала мене од цілого світу, j рідко хто з людей, окрім хіба студентів, міг мене побачити: а в безлюдній нічній тиші вченого мого кабінету, серед низки наукових розвідок, несподівано виливалися на папір іще й белетристичні писання, не кажу вже за дріБНі поезії .

... І не для друку писалося воно таКе, вже ж не для читачів чер­кав я тую белетристику ... НІ!" Наші українські видавці та редактори літературчих журналів можуть посвідчити, ЯК важко виле-рти р мене щось для друкування, Та от хоч би «Бейрутські оповідання»: написав я їх 1897 року, а надрукував аж 1906 року та і це тільки тому, що покійний Б. М. Грінченко, приятель мій, силоміццю видобув їх У мене для свого ЖУРliалу «Нова громада». Або повість «4ндРіЙ Лаговський»: закінчив я її в 1905 рОці, а ще й досі її не додрукував, хоч редактори наших літературних часоПИсеЙ (<<JJitepatypho-науковий вісник», «Шлях») не один і не два, j не три рази напосідали на мене прохаючи оддати їм тую повість ... Зовсім щиро кажу: писав я свою белетристику тільки nля себе Самого; писалося воно - бо писалося, от і край! .. .1 навіть тепер іще не позбувсь я тієї письмаUької хороби. Вже ж із мене стара людина, вже ж я й посивів, і швидким темпом посуваюся до могили, вже ж і до науки мене аж надто тісним j міцним ланuюгом прикуто, бо з ординарного професора зробивсь я дійсним членом Ака­демії наук, ще й ло того «неодмінним секретарем» їі;- а от, каюся, навіть і теперечки щось ТЯгне мене часОМ до ненаукового писання, до творіння оповіданнів, романа та ліричних поезій. І вилива€ться такий мій настрій -- на папері.

Жени натуру в двері - влетить вона в вікно ...

618

Тільки Ж, коли я кажу оці слова про «натуру», то ае зовсім не визнача, що ніби н, всупереч передмові 1895-го року, мав змінити свіА масний лавній суп про свіА белетРИСТИЧНИl1 КИСТ і мав би ОДКИ­нути СВОЮ думку про те, що белетристика не € MOf', покликання. Ані·ні-ні, не змінив я своїх .сумок про це.

Я самокритики маю вдосталь. даючи оце тепер для повного ви­Дання сво'l «Повістки та ескізи», я мусив їх наново переглянути та уважно перечитати. А я їх уже не бачив годів 3 двадцять п' ятеро, і не ДИВНИЦЯ, що я вСТИГ добре їх призабути, і читалися ВОНИ тепер мною наче щось не моє, а чуже, нове для мене, невідоме мені о. Дума­ється мені, що КОЛИ так, то скласти ЇМ літературну оцінку вміти'otу й сам я об' €ктивну . ...-.-. Наша критика та історія українського письменства привітала,

~ . свого часу, мої «ПовіСтки та ескізи» дуже прихильно. Чи варті вони були J того? Я ладен згодитися з критикою лиш настільки, що признаю: е в моїх «Ескізах» справді де Щ о добре й путяще, а саме - що оповідан-ня пливуть жваво, фабула в них иікавенька, автор не позбамений хисту спостерігати життя. Оие - нехай. Тільки ж забулася критика добре погулити теє. що мені самому було ясно Iше й у І895 роиі, а тепер поя('нішаJlО аж·аж. Повісті чи опов!дання, як п~вний літературний жанр, повинні бути епічно-спокійними, і авторова особа не повинна в епосі ані випливати на поверха, ані хапати читача з-поза спини, А в моїх «Повістках та ескізах», наВІІаки, читач раз у раз чує автора десь коло себе, поблизеньку, бо такий у них тон, Невидимий автор, трох,,! чи не скрізь, налізливо і в'їдливо висить иад читачевою душею, та /1, хоч сам мовчить, але своїм тоном неодчіпно пригадує tJИтачеві про своє авторське «Я». добре, коли читаq почува деякі однакові тони в своїй душі і в авторовій: тоді він вибачить письменнИкові його суб'єктив­ність і помириться 3 нею. А коли ні? Коли в читача інакша психологіЯ, і особиста, і громадянська, ніж в автора? О, тоді ьін знехотя мусить дратуватися і казать собі: «Повістяре! ТИ мені тільки пок а 3 у Й життя. а судитиму й міркуватиму про І!ЬОГО Я. сам. Оповідай так, щоб я, поміж рядками, не міг підхоплювати твоїх прихованих СН,\lПатій та антипатій. Я ХОІІУ художню правду бачити, але M~Hi H~ треба твої потайні думи про тую правду знати! Коли якась подія або якась особа, щО 'Ш то за ню правдиоо перекажеш, € дійсна погань, то я й без твого невиДИМОГО підшіптуваННА зможу скласти тій події чи тій особі справед­ливу ціну. А до тoro, оцінка тих або інших людей і життєвих явиш може й розходитися 3 твоєю рекоменда1tією. Ти вважаєш якісь ТИПИ Н<:'.JIЮ­Gими. а мені - хто зна! - може. вони здадуться Ще й надто симпатич­ними. Повістяре! ти мені, ян маляр той, подавай саму картину люд· ського життя, а не навівай того, ЯК я маю на людей дивитися!»

Orакі вимоги сміє мені поставити кожен, хто мене чита,- і А, автор, щиро йому скажу: «Твоя правда, читачу! В моїх оповіданнях нема епічноі' об'єктивності, і пе ЇХНЯ безперечна протихудожня вада .•. А ви. молодші письменники, коли хочете бути справжніми художника­ми, то хіба вчіться на моїх оповіданнях, як нет реб з оисз"!н опо­відаю,».

Зазначу наприкінці: все, що можна було, все те я в цьому Б-му виданні без жалю повикреслював, ПОвИКИДав, нехай суб'єктивної «отсебятинь!» буде тут якнайменше. Та хіба ж була спромога пілий ТОН основно змінити?»

619

БАТЬКІВСЬКЕ ПРАВО

Вперше надруковано у журн. «Зоря», 1891, N!! 20, стор. 386-390. Оповілання входило до всіх збірок прозових творів письменника які ВИДавалися за його життя: «Повістки і ескізи з украТнського життя». Видано під ДОГЛЯIlОМ М. Павлика. Коломия і Львів, 1895; «Із повісток і ескізів». Видання друге, виправлене. М., 1902; «Із повісток і ескізів». Видання третє, виправлене. Звенигородка, 1904.

Текст оповідання в останньому ПРИЖИТТЕВОМУ виданні (1919) в порівнянні з попередніми має деякі мовностилістичні відміННОСТі.

ПЕРШІ ДЕБЮТИ ОДНОГО РАДИКАЛА

Вперше надруковано у збірuі творів «Повістки і ескізи з українсь­кого життя», Коломия і ЛЬВ!В, І895, стор. 67-138.

З незначними мовностилістичними правками оповідання увійшло до останнього прижиТТЄвоro видання (1919).

До стор. 384. Присвячую моєму юному приятелеві Костеві Фрайтагові,-ФраJ1таг, К. А.-учень А. Крим­ського, російський Філолог-орієнталіст, матеріально допомагав І. Франw кові і М. Павликові у виданні журналів «Житє і слово» і «Народ» та літературноwпуБЛіUИСТИЧної спадщини М. драгоманова.

ТА ХТО Ж ТАКИ СПРАВДІ ВИНЕН?

Вперше під назвою «Хто Ж таки справді тут вине-н? Оповід'!:lННЯ ~ міщанського побуту» надруковано у збірці (ПОвіСТки і ескізи з укра­їнського життя». Коломия j Львів, ]895. стор. 37-66.

З незначними текстуальними змінами та мовностилістичними прав­ками оповідання входило до всіх наступних збірок творів письменника.

3 ЛІТОПИСУ ПРЕСЛАВИИХ ДIЯИНlВ ПАНКІВ ПРИСТАШІВ

Цикл оповідань, об'єднаних тематикою і спільними персонажами. Спершу оповідання друкувалися окремо, основний персонаж, що в них діє, мав різні прізвища: Скальський (<<ЖИkПОГОНИЧ»), Присташ (<<Сирота Захарко»), Котович (<<В народ!»).

у повному вида!'lні прозових '1'ворів (1919) А. Кримський об'єд­нав ці оповідання в один цИКл під назвою «3 літопису преслзвних діян­нів панків Присташів», внісши в текст певні зміни та помінявши у двох з НИХ прізвища персонажів.

а) Жид- ПОГОНИЧ

Вперше під назвою «Історія однієї подорожі» надруковано в журн. ,Зоря», 1890, N, 22, стор. 337-338; N, 23, стор. 355-357.

Під тією ж назвою оповідання передруковувалось у збірці «По­вістки і ескізи з українського життя:!>. Коломия і Львів, 1895. З де­якими текстуальними змінами, під назвою «)і<ид-погонич» твір уВійшсв ДО останнього прижитт€воro видання (1919).

620

б) Сирота Захарко

Вперше надруковано окремою брошурою під назвою «В обіймах старшого брата. Київщанський малюнок А. Кримського», Львів, 1892.

Майже весь тираж иього видання був конфіскований. Іван Фран­ко у листі дО А. Кримського від 21 червня 1892 р. 3 цього приводу писав: (Вашу повістку конфісковано, і майже неі екземпляри забрала проку­раторія. СКОНфісковано П за монолог Захарка о тім, що пани його об~ крадають і що йому слід і їх обкралати, і ще за щось, не знаю, за що таке. Ось вам і потішились! Я попросив в суду, щоБИ Fказав мені ті місця, що стягли на себе заборону, і ПОЗВQJIИВ би 3 забраних готових екземплярів по виривати ті картки та ззмінити їх новими, в котрих би Ті місия були відповідно перероблені. Прокуратор особисто заявив мені, що не буде сьому противний. а тільки казав замінити й титул­В інтересі самої брошури, щоб опісля, коли де найдуть книжечку з тим самим титулом, не чіпались ті як забороненої, Не маю ще рішинuя судового. то й не знаю як буде. Але коли би суд на таке згодився, то як думаєте, чи послати Вам самим ті місuя для переробки, чи зробити се мені самому? Я, звісно, волів би, щоб Ви ее зробили ... » (І в а н Франко, Твори, т. ХХ, стор. 452). .

На прохання д, Кримського І. Франко передав перероблене опо­відання, а також поправки автора М. Павлику для надрукування у Збірuі прозових творів письменника «Повістки і ескізи з українського життя», яка вийшла 1895 р. Оповідання увіЙШло до цієї збірки під назвою «Сирота Захарко».

За текстом першодруку , але під назвою «Сирота Захарко» опові­даНнЯ надруковано в останньому ПРИЖИТ1'евому виданні (1919).

В) В народІ

Вперше надруковано окремим виданням: «В народ! (1 Jобрехенька без тенденцій). А. Кримського». Накладом редакції сЗеркала». У Львові, 1892.

3 деякими мовностилістичними правками оповідання увійшло до збірки «Повістки і ескізи 3 українського жи'М'Я» , Коломия і Львів, 1895.

Значні текстуальні зміни внесено у текст, за яким оповідання подано в останньому прижитт€вому виданні (1919).

БЕАРVТСЬкt оповщ"нн-я

І. сРастлінlе нравlв.

Вперше надруковано у журн. «Нова громада», 1906, Ng 6, стор. 1--23; ~, 7, стор. 28--52.

11. Соломониця, або Соломон у спІдницІ

Вперше надруковано у журн. «Нова громала», 1906, N!! 8, стор. 1-26. Автографи «Бейрутських оповіданЬ» зберігаються у відділі РУК0-

писів ЦНБ АН УРСР (ф. ХХХУІ, мо 103, 104).

список ІЛЮСТРДЦІП

Агатангел Кримський. Фото 1900-х років

Початок циклу «Передсмертні мелодії». Авmограф. 1901

Обкладинка другої частини «Пальмового гілля». 1908

Обкладинка третьої частини «Пальмового гілля», 1922

Обкладинка першого видаННR «Повісток і ескізів». /895

Стор.

між 4-5

68

105

144

• 377

ЗМІСТ Стор.

Творчий подвиг ученого. Академік АН УРСР І. К. Білодід. 5

Заспів.

ПАЛЬМОВЕ ГІЛЛЯ

Екзотичні поезії

Частина перша (1898-/901)

«Поезі€! СУПУТН1:ще моя!» Напутнє елою до З-го 8идаННf:t (1919)

В горах Ліванських (Ідилія)

«Всякі пахощі там дишуть.,.)} І. ЗИМОЮ •

П. Влітку .

Самотою на чужині. Уривки із щоденника.

І. «Ох, арабські фоЛіанти!» . ІІ. «Ні. я знаю, чом НУДЬГУЮ ... »

ІІІ. «Немов дві краплі в бурніМ морі .. ,» . ІУ. «Буває іноді, що сонце кине промінь .. » У. «Єсть одна гора КOJIО 6еЙrута ..• »

УІ. «Горді пальми. Думні лаври ... » УІІ. «Знову серце заболіло ... » •

УІІІ. «На ПРИМОРСЬJ{ОМУ безлюдді.,,» ІХ. «Аж чую: <пуп-тупІ» . . . . . . . Х. «Ой, КОЛИСЬ Я бачне, як щезав туман.,.>,

Нечестиве кохання. Уривки з ліричного роману О;J.!ЮГО бідолашного дегенерата

Сірійські згадки

Із IQI.UЖКU першої

1. «На луші якась тривога ... » Н. «Я обірвав розмову .•. » . .

ІІІ. «То не л;овгая була розмова ... » IV. «Ні, ніколи од мене не вчv€ш ... » V. «НУ. вже третя я днина мина» УІ. «Я себе піДДУРІСвав ... » .

VII. «Я знаю: нечестИве те кохання ... » VIII. «Я пішов ло тих знайомих ... » . ІХ. «Ох, мізерні жарти! не ДЛЯ ме-не ви!» Х. «Ріже нерви, МОВ пилою ... »

ХІ. «Притулив я лоб до шибки ... » ХІІ. «Що за г('лос я ПОЧУВ!»

ХІІІ. «Не забуду я нікOJIИ ... »

623

21

21 24

27 27 27 28

29

29 29 зо зо 30 ЗІ ЗІ З2 32 З2

З3

33

З3

33 34 34 34 35 35 35 36 36 З7 37 37 З8

J в книжки друго' З8 Х ІУ. «Минає півгода ... » 38 ХУ. Опівночі . . . . . . . . . . 39 ХУІ. «3 червоним блиском міСяць згас ... » (На араб·

ську тему) ... З9 ХУІІ. ~ЛереlUl::>свjтня година» 40 ХУІІІ. «Блиснуло сонце з-поза гір ... » .. 41 ХІХ. «Сіяє сонце з-поза гір в зеленому саду» 42 ХХ. «Пишний день розганяє ... » 43 ХХІ. «Безсонная туга в кінці притомиласЬ» 43 ХХІІ. «Чи ні. вітрешоІ .. » 43 ХХІІІ. «о .. Тьох-тьох!»- залящав коло мене бли·

ХХІУ.

ХХУ.

зенько ... » • . . Надвечір (З Рюккерта.

нього) о . . . . «Закотилося сонечко ... »

Пісня подорож-

44

44 44

J 8 книжки третьої . . . . . . 45 ХХУІ. «ЛіRан! .. Щасливий, любий звук!:t 45 ХХУІІ. «Забрався 11 на шпиль ... » 46_ ХХУІІІ. ОзріЄць (3 Гейне) 46 ХХІХ. ,Ну годі!, (3 Гейне) ......... 47 ХХХ. «Обняти білявку, стиснути чорняВку .... (З

Ростзва) . . . • о • 47

Кохання по-людському. Уривки з ліричної ілюзії, із життя недегенераТів. Спостереження 3 Кавказу . . . . . .. 49

А) Замість прологу. Воскресення з мертвих І. «де КаВЮ::l3ькі гори ... .» ••• 49

11. «Глянь, прийшла весна-кгасна ... » (З Ана-креонта). . 49

ІІІ. «Що за гарна деревина!. (3 Аоокреонта) • 50 І\'. «Кипарис уквітчала гірляндами» 50 У. «Рожа. лілія, Тюльпани.... . 50

VI. Пісня Зоїl-l8 . . . 51 УІІ. «То не жінка - чистий ангел .. ,» (3 арабсь-

кого, 3 роману про Антара) 51 УІІІ. «Голубеє море і Кавказ зелеНий.... 52 ІХ, до дівчини-атенки . . .. . . 52 Х. «То щастя небесне - сидіти з тобою» (Із Сапфо). 53

ХІ. «Я за тебе, Зоє, рад і Р.мерти ... » .. . 53 ХІІ. «Ніч, А я не сплю, нудьгую .... (3 арабського) 53 Х ІІІ. «Марно від мене ти думи ховаєш ... » 54

Б) Святе кохання. Ідилія XIV. «ТакІ тільки божество бvва таке блаженне!. 54 ХУ. а. «1 весело, j страшн"о ... ) 54

б. «Літав соловейко ... ) . • • • • •• 55 в, «Сидю я в самотИні ... :t • • • • •• 55 г. «Жахавсь я любові ... .» • • • • •• 55 д. «дивись на тую зірку ... '» • • • о. 56 е. «Мій краю! за тебе прийнять не лякаюсь ... » 56

ХУІ. «Так пишуть школярі ... » • • • • • • • 56

624

XVII «Гей, BiHOK ... ~. • • • • • • • •• 56 Х УІІІ. Серенада ........... 57 Х І Х. «Я покинув хату любки ... » (3 Гете) 57 ХХ. «З~лоза срібного ТуМаНу •••• (Іспанський ро-

манс) . . . . . . . 58 ХХІ. «Гарячий шепіт- з-поміж ЛИСТЯ ••• » • 58

В) Мусульманський рай. Любощі та раювання ХХІІ. «Рече пророк ... ». XXV. «Ти Й думать одвикнеш!» • . • .

Г) Світові скорботи, або спинний рамолісмент? XXVI. «Заклятий, понурий ... » ...•

XXVII. «Нудьга в душі, ломота у кістках ... » XXVIII. «Я й рад би ПИТЬ кохання .. ,. . . . ХХІХ. «Ніколи, ніколи тобі не вернутися ..

ровавіЛонську тему) . . (На CTa~

ХХХ. «ШУМИТЬ-КИПИТЬ бульвар. А я сидю СУМ-

ХХХУІІІ. ХL.

XLI. XLII.

XIJII. XLIV. XLV.

XLVI.

ливиЙ ... » ••••.•• «ТакІ що діється на світі .•. » • «ОЙ, піду я в луг ... » . «Ну. годі1 ОТЯМЛЮСЬ ••.• ,

«НіІ я суб'єктивний ... » Весняна розмова . Тарасове свято на чужині . . . . «Коло замку у Каноссі ... » (3 Гейне) Епілог . . . . .

Передсмертні мелодії. Із листа до тієї людини, яку недужий

58 59

59 59 БО

БО

бl бl бl б2 б2 б3 б4 б5 б5

поет вважав за рідного батька . . . . . 67 І. «Дивувала зима, дивувалася ... ' 67

11. ,Теплий грім ... > (По бурі) . б7 ІІІ. «Стою я в весняному гаї ... » • 69 IV. «По піску по золотому.... . . • . 69 У. «Я Й не жалую, що кину свіТ оuеЙ ... » • • . 69

УІ. «Мене заколисав чудовий шум весняний ... » (до ap~ . ....... .. w

Інтерлюдія. 3 Єрусалимських околиць. (Пастораль) VII. «Гарячий день повечорів» .•... 70

УІІІ. «Сілоамське джерело..... . . 70 ІХ. «Я спинився на спочинок ... , 71 Х. «Не злюбили мене сестри .... 71 ХІ. «l3и, можеб. мені заказали, .. » 71 ХІІ. Віфлеємська серенада ,. 72

ХІІІ. «Мати з хати вийти не пускає ... » 72 Х ІУ. В полоні . 73 ХУ. Finita Іа cornrnedia! ...... 74 XYl-;--«Нагадую собі я передсмертний спів, .. » 74

----"Х'"УІІ. «Вовчая натура! дикий заповітІ... . . 74 ХУІІІ. Rеfгаіп 75

3 Геиневих пісень . . І. «Серпе, серце! не нудисяІ» .

11. _Знову ліс одягся в квіти ... »

625

7б

7б 7б

ІІІ. «СинГі очі весНЯНІ ••• » 77 IV. «Я квітку кохаю. Котрую ж - не знаю» 77 У. «Рибалонько гарненька!» 77 УІ. «На личку в тебе літо» . . . . . 78 УІІ. «Із сліз моїх, любко, вродилось ... » . 78

УІІІ. «Мов серні, по стрімких скалах ... » 78 ІХ. «Недвижно ясні зорі ... » 79 Х «За чай посідавши, розмову ... » 79

ХІ. «Чи я вночі на ліжку ... » 79 ХІІ. «Ніч. Запахнули гвоздики ... » 80

ХІІІ. «На плечі твої білосніжні ... » • 80 XIV. «Гусарськії грають музики ... » 80 XV. «Х ТО кохає безталанно ... » • 81

XV!. «Зайшов я туди, де кохана ... » 81 XVII. «Отруєний виходить ... » . 81 ХУІІІ. «По лісі блукаю та плач.у ... ». . 81 ХІХ. «Як ти можеш спать безжурно?» . 82 ХХ. «У мене був коханий рідний край» 82 ХХІ. Загаслаl 82 ХХІІ. «Посохлі фіалки ... » . . . 83 ХХІІІ. «Нічка осіння, похмура ... ». 83 ХХІУ. «Чорні фраки, білі груди ... » 84 ХХУ. «Чуєш ген далекий гомін ... » 84

Віцлі-Пуцлі. Із «Романсеро» Генріха Гейве (І846-1851) 86

Остання поезія. Генріха Гейне. 102

Із частини другої

(1903-1908)

Між дітьми природи. Безрефлексійна лірична історія одного молодого турч.ина 104

1. Когось кохати серuе просить. 104 11. Прокинулись бажання . 104

ІІІ. Невдатна зустріч. . . . . . 106 IV. «ОЙ зійди, моя зірко веЧірняя!» . . .. JОб У. ОЙ співа вона, вихиляється, насмівається . 106 УІ. ,ПОДИВИСЬ на виноград> IОб

VII. Попавсь! . . . 107 УІІІ. Мрії в саду . . 107 ІХ. Любисток 108 Х. Сон-мана 109 ХІ. Д кров кипить 109 ХІІ. Коли бl . 109

XIlI. Дорога пам'ятка 110 XIV. Вона моя! .... 110

XV. Ніколи я тебе не призабуду! . 1 J І XVI. Його женуты� Він од'їжджа€.! . 111 ХУІІ. РО:Jлука . • 111

б2б

Ліричні поезії. З повісті «За святим Єфремом Сірі ним» іІЗ

1. Проклята смоковниuя . ІІЗ 2. Безмежна любов . . . 113

Н. Щастя .... І ІЗ ІІІ. Кінець тому щастю 114

3. Містичне . . . . . 114 11. Молитва . . . . . . . 114 ІІІ. Похвала пустині (Із св. Єфрема Сірійuя) і14

4 Сон Христового ворога . о • • • о 115 5. Поете! Ховайсь од людського ока! (думки та рефлексН) 116

І. На фаЕрИці . .... 116 По «На ньому жилет, а не поетична мантіяІ» 117

ІІІ. Вночі на самоті .. о . О 117 IV. «Це був сон. І - хочу вірить ... » • 118

6. Про віршування . .... 118 І. "як радіе душа, як спокійно в груді» . " 118

7. до ч.итача (3 перського поета Гафіза, Х ІУ в.; N!! 66) 119

неволі. Варіаиії на свої та ч.ужі теми

1. СТінний календар. . 11. де справжня неволя.? ІІІ. Живу убитий IV. СлізІ .. сліз!.. . . VI. Весняна оргія . .

VII. Не вона! .. ..... VIII. «Любились ми дуже, й було нам

(З "Хамаси». N!! 519) . . . . ІХ. Нічний свідок (З «Хам§си», N!! 504) Х. Щастя - пташка полохлива Х І. За що я тебе люблю? . ХІІ. Блукання (3 арабського) .

ХІІІ. Чи не за морем моя доля?1 . ХІУ. В потоках місячного світла .

XV. Береза під iHe€M. (На півночі) ХУІ. Молитва. . . . . . . . XVТI. На тортурних муках (3аГIOВіТ)

В лісІ. Звичайні ілюзії, які і'рапляються поетам

І. Вночі 11. ВраНці

ІІІ. Тихої осені

Перед портретом

в Трапезу"т.

Частина третя

(/917-1920)

байдуже»

І. Коло трапезунтських святих печер НИХ капли­чок зруйнованого монастиря Сави Освященно,

120 120 120 121 121 122 122

122 12З 12З 124 124 124 125 125 126 126 127 127 127 128

129

ІЗІ

ГО понад {щинтарем. . . . . . .. ІЗІ 11. Кремль-Акропіль та собор св. Євгенія. 132

627

ІІІ. Євгенієва печера в яру Та6анаадере. . . . 133 ІУ. В кремлевому мечетовj ОртааХисар (Колишній

церкві БогородИці золотоголової). . 134 1. «Над дверима стародавній напис» 134 2. «Час мина. Пливе година» . • 135 3. «Коло мене мріються дві тіні» • 135

V. Гірський гребінь «10 ООО греКів}) . 136 VI. Українське кладовище в Туреччині 136

'3 давньої перської лірики передфірдоусієвих часів 138 І. Саффарідськuй поет АбуаСєлік Горганськuй

«Ти серце в мене вкрала ... а • 138 11. АБУ-ЛЬаМоейяд Бєльхськuй

«Чи не кров'ю ти. голубко.,,) 138 ІІІ. Рудакі

1. «Весe.nися! . Веселися.... . 139 2. «Горить·вИБЛИСКує ВИНО •• ,) • • • • 139 3. «Мені вже зуби всеньк; ПОКРШUИЛИСЬ ..• а 140

ІУ Абу-ль-Хасан Шегід Бєльхськuй 1. «Обійди всю нашу землю ... » . . • • 141 2. «Вчора я В Туських руїнах СПИНИвсь ... а • 141 3. «От і дощик. Хмара плач€» . . . 141 4. «Не цвітуть укупі рожа та нарцис ... » 141 5. «Мудросте-наукоl» 142

V. Дакікі 1. «Нащо спадає на землю ... ) 142 2. «Я засидівся на місці ... » . 143

VI. Кісаі І. «3нов весна, всьому 06HOBal .. » 143 2. «Роже, квітко любая ... » 143 3. до гарненької пралі . . 143 4. Стареча елегія . . . 145

VII. 80Йовн.uча пісня Абуа/брагіма Мон.mасира, остЩt-н.ього caMaн.Їдcb1WгO княая 146

Поет ФірдоусІ. 3 Гейневих «Романсеро}) (1846-1852) 147 І. «6 диргеми золотії ... » • . 147

11. «3аЯFИ8 е.>и він MeHi ... JI • • 149 ІІІ. «Гарно поснідав МаХМУДападишах ... » 149

Шах-наме, або Іранська книга царІв. Нависав Абу-ль Касим Фірдоусі ТУСЬКИЙ 152

Трое вчених поетІв Х-ХІ 8В. • 228

І. Омар МеР6СЬКUЙ. •• • 228 «Я 6 бажав: 3JIоживши пісню ... » • 228

ІІ. Ав іценна. . . . ' 228 І. «Обійшов я цілий світ ... » (3 арабського). . • 230

11. «Де зберуться два~три дурні ... » (3 перського) . 230 ІІІ. «ЯК вони лютують. ЩО вони нікчемні!» (3 араб-

ського) • • • • • • • • • 23І

628

IV. «Ох, КOJIИ б мені знаття ... ) (3 перського). • 231 V. «Од темних підземних безодень ... ». • 231

ІІІ. Абу-ль-Ала МаарріЙСЬКUЙ. 232 І. «3відкілясь лунає ("міх.... 234 Н. «Чоловік до жінки йде ... » 234 ІІІ. «Вдайся з дзеркалом астролога ... ) 234 IV. «І чого ее той roнчар ... » . 235 V. «Ворожбит ворожить людям ... ) • 235

VI. «Я дивуюся на персів ... » . 236 VII. «Віра і безвірство ... » • 236

VIII. «3аблукались мусульмани ... » •••.• 236 IV. Пісенька з «/001 ночі» (<<У долі дві днини: одна -

спокійненька») . . • • . • 237

3 «Ру6айят» Омара Хайяма .~ \j. [.. ,t/ І \ а) Гедоніка. .

І. «Серед ранішньої тьми ... » 11. «Гей, пИтво моє кипуче ... » .

ІІІ. «Невелике в нас прохання ... ) IV. «Знов фіалочка !la ~еб~ ... » • V. «Х ТО кохає, хан п ЯН!€ ... » .

VI. «Ти знаєш, серденько: життя ... » VII. «Розридалась чорна хмара .... .

VIII. «Надворі весна» ... . ІХ. «Мене впевняють; «Буде пекло ... ) Х. «Тоді ще, як бог виліnляв ... » • • • • Х І. «Господи! кажуть, що раб я мерзенний ... »

ХІІ. «ОЙ боже! хто ж на світі ... » • Х ІІІ. «Ті, що люблять прихилятиея ... » XIV. «Чи Ка'ба, чи кумирня ... » ХУ. «Господи І краще з тобою ... »

б) Песимізм . XVI. «дочиталась книга юності ... » . •

XVII. «Серце-серцеl Кров'ю обкипаєш ... » ХУІІІ. «Довелось мені учора ... » . . ХІХ. «Як і ми, колись кохався ... » ХХ. «Маєш вроду, любий полих ... » •. ХХІ. «Понад берегом течійки ... » . ., ХХ 11. «як нас не було ще - так само світало .... ХХІІІ. «Ми помрем,- а без кінця ... » ХХІУ. «Через те, що я родився ... » . Х XV. «Це не вигадка порожня ... »

XXVI. «Все, що діється на світі ... » ..• XXVII. «Прийшли ми в світ, щоб одійти ... »

XXVIII. «Що діяти? вічну я маю.,,» Х Х І Х. «Од гяурства до іслама ... » . . ХХХ. «Крапелина тихо плакалась ... »

Два розчаровані перські панегіристи ХІІ 8. . •

з Сенаї. .. • І. «Хто я такий, щоб про себе ... » .

ІІ. «Мила! серце ти MO€ забрала!» ІІІ. «Мила - свічка промениста ... )

629

· 239

· 242 • 242 • 242 • 243 • 243 .243 · 243 • 244 • 244 · 244 · 244 • 245 · 245

245 · 245 • 246 • 246

246 • 246 • 247 • 247

247 · 247

248 • 248 · 248 · 248 · 249 • 249 .249 .249 · 250 • 251 · 252 • 252 · 252 · 253

з Енвері. . . . І. «Думка у мене - вогненна ... 1> • Н. Із сатири на вірrнУАЗННЯ .

Поети монгольського лихоліття (ХІІІ 8.) . а) Сааді Шіразьк.uil . ..

І. «Я не знав, не відав досі".» • Н. «ГеП, припиніть каравана!1>. . • . . •

ІІІ. «Ніяку людину й країну ... ». . . . . . ІУ. «Надйбав джонейд у степу - Санзані ... ». У. Тра жалувати тих, що нижчі од нас УІ. Скупий батько і син~гульвіса .

УІІ. Про добру та про ЛИХУ жінку . \1НІ. «Між ЛЮДЬМИ проживав ... » .

б) д:жалаледдін Ру.міЙськuЙ . . І. «Ти» і «я» . . . . . . . . .

11. од бездушної порошинки - до бога

З Гафізових пісень (ХІV в.) . Вступне CJ!OBO • • •

з ГафіЗових пісень . . • • • • . • . . І. «Щастя, братику,- хвилиночка одна»

ІІ. «Or ранок розсвіта ... » .• ІІІ. «Воскресла рожа з небуття ... » ІУ. «Ті Ліобощі·пустощі» . . • . У. «Гей, співаче! граєш ти чудово ... » .

\11. «Знову прийшов дл» весняного саду ... » УІІ. «Чому картаєш ТИ гульвіс ... »

VIII. «Гей, виночерпіЄ! де ТИ?»' ІХ. «Люба рожа! Шо на світі ... » Х. «Вже дихає ранок на небо ... » ХІ. «Заивіли В саду ТЮJlьпани ... )} Х 11. «На базарі вчувся репет ... »

ХІІІ. «Уже ароматом едеМСЬКIІМ ... » . ХІУ. «Рожа на грудях ... Вино у руиі ... 1> ХУ. «ПодаЙ·но вина! На похмілля ... » .. ХУІ. «Не люба троянда без личенька любки ... » Х УІІ. «Горить моє серие з любови ... » . . ХУІІІ. «Ану, виночерпіє! Всім доливай ... » ХІХ. «Треба всім принадним хорошулям ... » ХХ. «Вся твоя врода - такая принадна.,,» ХХІ. «Божевільно и люблю, а мила ... » .. ХХІІ. «Бодай твою щічку господь устеріг ... » ХХІІІ. «Раннім раном пахощі од квітів ...•.• ХХІУ. «Пішов я раненько в садочок ... » . ХХУ. «Серце - скинія СВЯТИl-lі ••• » • ••

XXVI. «Ніколи твій образ. божусь, не зітреться ... » Х XVII. «Леготе·вітре з коханого краю!». .

XXVIII. «Ох, вітреl Нагадав Mf'Hi ПРОJl'обку ... 1>

ХХІХ. «Ох, кохання - 1'0 таке страждаННfl".» ХХХ. «Шась давно мене забула.,,» ХХХІ. «Не дихання а стогнання в мене ..... ХХХІІ. «Нашому болеві гою He\fClE ... :t

БЗО

· 253 253 253

254 254 256 256 257 260 260

• 261 • 262 · 264 • 265

267 267

269 269 284

· 284 · 284

285 · 285 • 286 · 287 · 288 • 289 .289 · 2~0 · 291 • 291

292 293 294 294 295 296 297

· 297 · 298 • 299 · 300

300 301 302 303 303 304

· 305 · 305 • 306

ХХХІІІ. «8ітре-зефіре! розкажеШ ... JJ • • •• .306 XXXIV. «Хто вийняв із мене j силу, і розум?» . З07 ХХ Х V «Бути з милою вдвох У затишнім кутку» . З08

XXXVI. «Прийли! хай потомлене серие •.. » .. . З09 ХХХУІІ. «Не журись! пропащий йосип верне 3Н08

у Ханаан ... ». . . ЗІО XXXVIII. «На високjй кипарисній гілuі ... JJ • ЗІ0 ХХХІХ. «Темно-сумно ... Навіть зорі ... » • ЗІl

ХL. «Так бажаю uілувати ... » . ЗІІ XLI. «Принеси мені, ПідчашнЙ ... ». • • • ЗІІ ХLІІ «Уставай! та залатую чашу ... » ...••• 312

XLIII. «Чернече, геть! і раєм ти мене не спокушай ... » З12 XLIV. «На роду мені написано ... » . . 313

XLV. «Ти собою вічно гордий ... » • 314 XLVI. «Вже осінь надходить ... » . . 315

XLVII. «Де ТИ, вродо молодече ... » • 315 XLVIII. «Прийшла B€'CFa» . 31б

3 ліричної поезії Х V віКу а) Люmd'аллаг НішаnурськuЙ. • . . • •

«В мене доля така. що коли за воД('ю ... » б) Касuм Ен.вар . . .. ..

«Чую в душі боязливую муку ... }! • • •

в) дЖЙ/dї. ..• І. «Я ішов. Ти поклоtJилась ... ». . • .

11. «Глянула ти - я отерпнув од болю ... » ІІІ. «Ти - болість. Утекти од тебе ... » ІУ. ПЕ"ріста газель . .

г) Пuemeса Мі>:.рі Хаmун.. . • «Любий! - кажу.- Це не першая стріча»

ІНШІ ПОЕТИЧНІ ТВОРИ

.317 • 317 • 318 • 318 • 318 • 318 • 321 · 322 • 322 • 323

323 • 324

Моа.rlлака Антара . ... «Гулістан» (Рожевий квітник) Мосліх·од-дїна зького

327 Сааді Шіра·

ОПОВІДАННЯ

"Батьківське право.. . "Перші дебюти одного радикала. ! Та хто ж таки справді винен?!. . . • • . . ... 3 літопису пре-славних дінннів панків Присташів

а) Жид-погонич . б) Сирота Захарко в) В народ!

Бе~йрутські оповідання

І. «Растлініє нравів» . . • ІІ. Соломониця, або Соломон у спіДНИl1і

ПРИМІТКИ

Список ілюстрацій

344

· 367 • 384 • 439 • 462 • 462 • 476, .503

528

• 528 • 575

• 601

· 622

I(рыскиАA Агафангел Евтимовиq

СОЧИНЕНИЯ 8 ПЯТИ ТОМАХ

ТОМ первЬІЙ

(На украЦЖ'1((JМ Я3btке)

Редактор В. А. 3 І n а ХудожнІЙ редактор В. М. Те n JI я ко D Оформлення художника В. 3. К. у н н Ц j

ТехнІчні редактори Є. Н. Р о 3 е и Ц в е А г, Н. П. Р а х JI І н а

І(оректор І. А. К. а п л а и

Здано до набору 30/ХІІ 1970 Р Шдписано до друку 24/11 1972 Р БФ 00206 Зам N!! 477. Видави. H~ 196. Тираж 1200О. ПапІр N!! І, 84х 100:t:l.2. Друк.-фіз. аркушІв 19,75+1 вкл. Умовн."друк. аркушів 33,28. ОбліКОВQ-видавн. аркушІв 34,38.

Ціна 2 крб. 32 коп.

Видавництво «Наукова думка», І(НІВ, Рєпіна. 3.

Надруковаио 3 матриць книжкової фабрнки ім. М. В. Фрунзе на КШВСhЮЙ КНИЖКОВІЙ дру_ карні N~ 5 Комітету по npE't! ПРИ РаДІ Міні-

стріВ УРСР, І(иїв, Рєпіна, 4. Зам, N!! 387.